У полоні Мальстрему [Едґар Аллан По] (fb2) читать постранично

Едґар Аллан По

У ПОЛОНІ МАЛЬСТРЕМУ

Переклав з англійської Олександр Мокровольський

Шляхи Господні в Природі, як і в Промислі Його, зовсім не такі, як наші шляхи; ані подобизни, що їх ми створюємо, ніяким чином не співмірні з величчю, глибиною та неосяжністю Його творінь, адже вони незглибиміші й за Демокрітів колодязь.

Джозеф Гленвілл

Нарешті ми видерлися на вершину найвищої скелі. Старий так зморився, що кілька хвилин не міг вимовити й слова.

— Не так давно, — заговорив він нарешті, — я провів би вас по цій тропі, мов наймолодший з моїх синів, незгірш. Але десь років три тому зі мною скоїлася така пригода, якої досі не зазнав ще жоден із смертних... чи то, може, не пережив, аби про неї розповісти, й ті шість годин смертельного жаху, що його я тоді переніс, зламали мене — дух мій і тіло. Вам я здаюся старезним дідом, але ви помиляєтеся. Вистачило менше ніж півдня, щоб ця чуприна, доти чорна, мов гагат, стала молочно-біла, щоб руки-ноги мої ослабли, а нерви так розладналися, що я тремчу від найменшого зусилля і сахаюся від кожної тіні. Знаєте, у мене вже, бува, паморочиться голова, коли я гляну вниз через край цієї невеликої кручі!

«Невелика круча», на прузі якої він простягся перепочити і то так недбало, що більша частина його тіла зависла над прірвою, і він би туди й звалився, коли б не впирався ліктем у самий крайній слизький крайчик, — тож ця «невелика круча» чорним лискучим громаддям вигналася на п'ятнадцять чи й шістнадцять сотень футів вище за решту скель, що юрмилися ген унизу, безсилі позмагатися з її стрімким злетом. Нізащо в світі не підступився б я бодай на п'ять-шість кроків до краю того урвища. Сказати правду, мене так дуже непокоїла небезпека, що загрожувала моєму супутникові, аж я припав усім тілом до ґрунту, вхопившись руками за довколишні кущики та не сміючи навіть глянути вгору, на небо, — а тим часом марно силкувався побороти в собі нав'язливе враження, ніби люті вітри розгойдують усю гору, від вершини до самих її основ. Нескоро зумів я умовити себе й насмілився сісти і подивитися вдалину.

— Вам треба перемогти ці химери, — мовив мій провідник, — бо ж я на те й привів вас сюди, щоб ви могли якнайкраще бачити обшир, де скоїлася лиха моя пригода, — та й розповісти вам її так, щоб уся місцина була перед вашими очима.

— Зараз ми перебуваємо, — продовжував він у властивій йому манері відтворювати кожну обставину якнайдокладніше, — зараз ми перебуваємо зовсім близько від норвезького узбережжя, на шістдесят восьмому градусі довготи, у великому краї Нордланд і в моторошній окрузі Лофоден.* Оця гора, на вершині якої ми сидимо, називається Гельсеґґен, тобто Хмарна. Підведіться лишень трохи вище — тримайтеся за траву, якщо вам паморочиться в голові... отак... і подивіться, ген за пояс імли, що під нами, в море!

Запаморочено я глянув туди, й погляд мій увібрав широкий океанський простір, чиї води мали такий чорнильний відтінок, що в пам'яті моїй відразу зринув звіт нубійського географа* про Mare Tenebrarum.* Людській уяві годі витворити отаку безвідрадно пустельну панораму. По праву й по ліву руч, наскільки сягало око, простягалися, мов мури всього світу, обриси страшливо чорного й навислого урвища, моторошну суть якого ще й посилював бурун, що здиблював супроти нього свою примарно-сиву гриву, голосячи та завиваючи од віку й до віку. А навпроти виступу, на гостряку якого ми сиділи, й на відстані миль п'яти-шести ген у морі виднів невеличкий, відкритий всім вітрам острівець; коли ж висловлюватися точніше, він ледь мрів крізь бурунне диковисько, що огортало його зусебіч. Десь на дві милі ближче до берега стримів ще менший острівець, голий і потворно скелястий, а довкола нього то тут, то там немов стояла на сторожі жменька темних каменів.

Щось вельми незвичайне було у вигляді океану в тому його відтинку, що лежав між дальшим островом і узбережжям. Незважаючи на те, що з моря до берега саме дув такий дужий шквалистий вітер, — аж самотній бриг ген у широкім морі, взявши два рифи триселя й лігши носом до хвилі, знай щезав, поринаючи, з поля зору, — поверхня чомусь не здувалася валами, як звичайно, а тільки маси води короткими, бистрими, лютими кидками розліталися навсебіч, навіть проти вітру. Піни видно було небагато, хіба що попід самим скеллям.

— Отой найдальший острів, — знову заговорив старий, — норвежці називають Вуррґ. Котрий посередині — Моске. Той, що на милю далі на північ, — Амбарен. А оті — Іслезен, Готгольм, Кейльдгельм, Суарвен та Букгольм. Ще далі, між Моске й Вуррґом, — то Оттергольм, Флімен, Сандфлезен і Стокгольм. Отакі правдешні назви цих острівців, але навіщо треба було комусь придумувати всім їм найменування, того не збагнути ні вам, ні мені. Чи ви чуєте що-небудь? Чи бачите якусь переміну в морі?

Ми вже пробули хвилин десять на вершині Гельсеґґену, куди підіймалися з середини Лофодену, навіть краєм ока не бачивши моря, аж поки воно