Пірати Співучих островів [Адам Багдай] (fb2) читать постранично
- Пірати Співучих островів (пер. Олекса Федосенко) 2.03 Мб скачать: (fb2) - (исправленную) читать: (полностью) - (постранично) - Адам Багдай
[Настройки текста] [Cбросить фильтры]
- 1
- 2
- 3
- . . .
- последняя (66) »
Адам Багдай Пірати співучих островів
Край шумливих потоків
1
— Здається, Марцінку, я загубив усі гроші, — сказав дядько Леон так спокійно, мовби йшлося про шкарпетки, які ми саме прали в гірському потоці. Прали ми ті шкарпетки в диких, неприступних — тисяча двісті метрів над рівнем моря! — горах Синяєвіна. Не знаю, чого дядько Леон вибрав власне це місце? Оригінал, їй-богу! Як на мене, він тільки того й приїхав до Югославії, щоб загубити сто двадцять доларів, себто дев’яносто тисяч динарів. Торба грошей! За них ми мали об’їздити всю Югославію, а тим часом зупинилися на одному з поворотів чорногорського шосе і ні тпру ні ну. Бо, уявіть собі, біда не приходить одна. Перше ніж ми взялися до шкарпеток, заноровився і перестав слухатись наш мамут. Мамут на чотирьох колесах, — їй-богу, інакше й не назвеш тої допотопної тарадайки, якою — о диво! — ми заїхали на висоту аж тисячу двісті метрів, кудись у неприступні гори Синяєвіна. То був «мерседес» моделі 1920 року, чудо техніки, екземпляр мало не викопний, йому б стояти в музеї, а не трястись по такій довгій і важкій дорозі. Але дядечко любив старожитні речі, отож твердив, що його «мерседес» може навіть виграти перегони до Монте Карло. Ну от, прошу — виграв. І ми теж виграли! Кури сміялися б. Сміялися б, аби побачили, як ми в такому становищі перемо шкарпетки. — Вам здається, чи ви таки загубили? — спитав я мимохідь. — Напевне, загубив. — Де? — Там, де ми востаннє ночували. — Лавка історія! І що ж тепер буде?! А дядечко прав собі й прав шкарпетки у чистій, мов кришталь, воді. Спокійно намилював їх «ширвжитківським» милом, якого не забув узяти з Варшави. — Мій любий, — мовив, не переставаючи намилювати, — я вже тобі казав, що не варто брати близько до серця такі дрібниці. Оце вам весь дядечко Леон! Загубив дев’яносто тисяч динарів і називає це «дрібницями»! — І що ж тепер буде? — повторив я. — Виперемо шкарпетки. — А потім? — Потім буде видно. В житті немає безвихідного становища. Я схопився за голову, бо нічого іншого мені не лишалося робити. — Машина підвела нас, за душею — ані гроша, а вам, дядечку, і в носі не свербить! Як можна загубити стільки грошей! — Отож, — усміхнувся дядечко.— Я й сам дивуюся. Гроші в мене лежали в рюкзаку, в нейлоновій торбинці. Вчора, коли смеркало, я діставав мапу. Може, заразом вийняв і гроші... — То ми ж пам’ятаємо, де ночували. — Це байдуже. Якщо торбинка випала з кишені десь по дорозі, ми її все одно не знайдемо. — А може, пощастить. — Один шанс на сто. А до того ж, чим ми туди доїдемо? Чого ти ждеш? Пери, це тебе заспокоїть. — У всякому разі треба повідомити міліцію,— сказав я, сердито тручи шкарпетки. — Авжеж, — усміхнувся дядечко, — тільки де тут візьмеш ту міліцію. Міліції на Синяєвіні не було, це факт. Зате були чудові ялиці, розлогі буки, смереки, запах живиці, шум трав та папороті, що хвилями здіймалися навколо, і краєвид, якого не можна забути. Під нами лежала глибока долина, далі йшли горбаті, лісисті хребти, а ще далі, на самому обрії, в блакитній імлі — пасмо голих вершин. Спочатку мені здавалося, що то хмари, пронизані сонячним промінням, та коли очі звикли до простору, я виразно побачив голі скелясті верховини з білими жилками снігу. — Це Проклетиє,— задумливо мовив дядечко.— А отой найвищий шпиль, весь у снігу — Єзерця. Дві тисячі сімсот метрів. Я перевіряв на мапі. Глянь, який прегарний вид. Аж дух захоплює. Скажи, чи варто хвилюватися? — Самими краєвидами не проживемо, — відповів я не так розсудливо, як уперто. — Та тільки заради цього краєвиду варто було проїхати дві тисячі кілометрів. — І загубити гроші... — Ех...— зітхнув дядечко.— Я бачу, ти ще багато чого не розумієш. Помандруєш зі мною місяць, то, може, іншої заспіваєш.— І враз усміхнувся по-своєму, сердечно й безжурно: — До роботи! Праця — найлуччі ліки од усіх турбот і горя! Ставмо намет! Житимемо як первісні люди. Збирайся, хлопче, тут нема про що думати. Дядечко підніс руки, закинув назад голову, і з грудей його вирвався крик захоплення. Коли б на ньому не було тикових штанів, я б поклявся, що то печерний мешканець, який вирушає полювати на тура чи іншого крупного звіра. Бо дядечко Леон то був дядечко, і другого такого не знайдеш у Польщі, ба, може, навіть у всьому світі! Високий, кремезний, мов атлет, і водночас лагідний, як дитина. Обличчя у нього було наче у Робінзона Крузо, коли той кілька місяців прожив на безлюдному острові: засмагле, свіже, заросле аж по самі очі рудою щетиною. Очі невеликі, але бистрі, зате ніс здоровенний і трохи схожий на баклажан. І коротенько — їжачком — підстрижене волосся, ніби щітка до натирання- 1
- 2
- 3
- . . .
- последняя (66) »
Последние комментарии
21 минут 12 секунд назад
7 часов 44 минут назад
13 часов 28 минут назад
14 часов 35 минут назад
15 часов 33 минут назад
15 часов 47 минут назад