Ситтутунга [Майк Йогансен] (fb2) читать постранично

Майк Йогансен

СИТТУТУНГА

«Манже убил жаворонка»*

А. Чехов

Навчитель географії й зоології в Мецівському колежі мсьє Дьєдон Мва Келькшоз-а-Манже вийшов полювати жайворонків у повному мисливському рихтованні. Була неділя в місяці квітні, крізь середньовічні вікна колежа сонце щодня прогрівало аж до серця чорний сурдут учителя, навіть зацвілі мури ставали теплі, він, виходячи з класу, торкався їх схвильованою рукою. Надходила велика пора полювання, і кожного разу дзвінок на перерву нагадував йому дзенькіт жайворонка.

Кров войовничих предків, лицарів та ловців, пульсувала в жилах Дьєдона Мва Келькшоз-а-Манже. Прадід його і однойменець сеньйор Дьєдон був грозою свого власного егоїстичного, авторитарного, антигромадського роду Мва. Він полював вовків, у нього знаменитий був смик волохатих бретонських псів, і околишні селяни ховалися в тремтливих лісах Де Во і Дез Оньон, зачувши звук великопанського рогу.

Ще старовинніший був рід його прабаби. Келькшози, вигнані Олівером Кромвелем з вікодавніх горяних сідал своїх навколо Лох Ломонду, оселилися поблизу Меца в Мезьєрах і з достеменно кельтицькою жадобою, збройно і грошовно ограбували навколишнє населення. Як Мва були лицарі-ловці, так ці були лицарі-лихварі і добиралися вже до горлянки самим безпечним сеньйорам роду Мва. Коли несподівана шлюбна унія страшного Дьєдона з блискучою Аделіною Келькшоз поклала краї ворожнечі і з'єднала силу і багатство двох наймогутніших родів. Далі три революції підірвали добробут фамілії, і мисливське рихтовання останнього Дьєдона Мва Келькшоз-а-Манже було вже зовсім не аристократичне.

В числі того рихтовання навіть порізана на акуратні клаптики газета була не зовсім аристократична. Це був «Petit Parisien», бульварна катеринка, повна неймовірних авантур і імовірних пліток.

Але саме ці клаптики були повні правди, на цей раз ефектнішої від усякої брехні, правди про гітлерівський терор у Німеччині, про єврейські погроми, яких ще не бачив світ, про винищення робітництва, якого ще не знала історія.

З двоїстим почуттям навчитель учора читав цю газету. З одного боку, він був патріот і боявся німецьких націоналістів, боявся реваншу за Версальський мир. З другого боку, він був патріот — і ненавидів євреїв і боявся робітників, боявся, щоб безбатченки, інтернаціоналісти, комуністи не позбавили його і його країну славних родових традицій.

Слабий фізично, книгочий і буквогриз, навчитель любив своє мисливське рихтовання. З рушницею в руці, з ремнями навхрест пліч, він почував себе ловцем, сливе лицарем. Ще бувши малим, він палицею збивав голови німцям, мусульманам, євреям, неграм у буйних бур'янах колись розкішного Шато Мва, де тепер був колеж. Цей небоєздатний викладач через усе своє життя мріяв про бої — з мільйонів таких людей складаються кадри, на які спирається націоналізм.

І тепер він любовно стискав у руках рушницю з дамасковими дулами роботи Вернея і Карона, єдиний спадок колишніх велепишних днів — це була добра зброя. Дьєдон хотів би за честь свого краю бити з неї німців, євреїв, комуністів, як куріпок. У нього була навіть своя теорія, що легше боротися з революціями, озброївши армію і жандармів дробовими рушницями.

У лівій кишені його мисливського жакета був сенегальський табак у гумовому кисеті і папір в яскравій обкладинці — там намальована була сцена розстрілу комунарів біля стіни цвинтаря Пер Лашез; браві, елегантні драгуни в червоних штанах розстрілювали обірваних, скоцюрблених пролетарів — як дичину, як жайворонків; улюблений герой Дьєдонів, генерал Галіфе командував, спершися на ясну кавалерійську шаблю — двадцять п'ять років посполу навчитель купував цю саму папірку в яскравій обкладинці — малюнок збуджував у ньому героїчну кров його славних предків.

У правій кишені того ж сірого жакета було кругле дзеркальце вабити жайворонків. Умонтоване в спеціальну машинку, воно могло крутитися під променем сонця, принаджуючи спраглого жайворонка як на воду. У рукзакові на спині були харчі на цілий день, похідна сковорода, скілька цибулин, провансальська олія і навіть книжка, щоб читати, якщо полювання буде не дуже жваве.

Книжка та була найменш аристократична річ у мисливському рихтованні навчителя географії та зоології, бо це був подарунок від парвеню, професора зоології Лоранса, славетного вченого, друга Анатоля Франса, атеїста, зв'язаного з комуністами, сина єврейки і тіонвільського коваля, того самого Лоранса, що колись був учнем Дьєдона Мва Келькшоз-а-Манже, а тепер був покійник і труп його зогнив не в Пантеоні, а десь у диких нетрах підчас африканської експедиції. При ньому знайшли нескінчений рукопис.

Але мисливець уже перестав думати про своє рихтовання, ідучи рівним гудроном тіонвільської дороги. Він ступав поквапливо, весняне сонце робило йому реверанси з чисто вимитого, як класна дошка, неба, на вишнях пав білий цвіт, і десь