Игры не разума [Николай Михайлович Сухомозский] (fb2) читать постранично, страница - 2

салагою, подібне навряд чи вдалося б. Проте без п'яти хвилин «дід» – корова

2

священна, тож, озброївшись конвертом, папером і авторучкою, я комфортно

прилаштувався на ліжку біля власної тумбочки.

І, треба ж, незабаром в казармі з'являється черговий по гарнізону. Полковник

та ще й – заступник командира не з чогось там, а політроботи. Перше ж

запитання:

– Чому рядовий (гнівливий погляд у мій бік) перебуває в розташуванні, а не в

Ленінській кімнаті?

Сержант і днювальний мнуться. Приходжу їм на допомогу (навіщо хлопців

підставляти?):

– Товаришу полковнику, пишу листа рідним!

– Що, іншого часу не знайшов? Марш до Ленінської кімнати!

– Та я парад бачив безліч разів. Що зміниться, якщо ще раз подивлюся?!

– Головне не в тому, що ти його бачив, а в тому, що відірвався від колективу.

– Але ж нецікаво, товаришу полковнику! І користі – ніякої. Втуплюся в екран, як баран в нові ворота.

«Розмови в строю» старшому офіцерові починають набридати. То ж видно,

як він на мить подумки приміряє до свого галіфе генеральські лампаси:

– Встати! Струнко! Праве плече вперед, кроком руш до Ленінської кімнати!

І – навздогін:

– А якщо такий грамотний, можеш на екран не дивитися!

У голові миттєво визріває «вибрик», хоча чудово розумію: він вийде боком.

Бійці, до речі, теж добре знають: якщо мені потрапила віжка під хвіст (а як

інакше назвати суперечку не з ким-небудь – з полковником?), дам виставу. Всі з

нетерпінням очікують подальшого розвитку подій: урочистий парад у Москві їм, якщо відверто, теж - до одного місця.

Заходжу, крокую повз незайняті стільці і впритул – до телевізора. Публіка

дивується, нічого не може второпати. Беру столика, на якому стоїть приймач

ТВ, відсовую його від стіни. Повертаюся, беру вільного стільця, заношу його

…за телевізор. І зі всіма можливими зручностями там умощуюся.

Тепер уявіть собі «картину маслом». Особовий склад батареї згуртовано

витріщився в екран, а я навпроти них – в задню панель телевізора. Кімната

заходиться глухим сміхом.

Миттєво влітають полковник, сержант і днювальний.

– Що таке?! – кричить політпрацівник.

Усі замовкають. Черговий по гарнізону грізно обводить очима кімнату, аби

виявити, з чого народ рве боки. І впивається поглядом у мене. Очі його мало не

мандрують на лоба:

– Що ви собі дозволяєте?!

– Нічого, – відповідаю безневинним голосом тургенівської панянки. – Адже ви

самі дозволили мені не дивитися на екран. То яка, у цьому випадку різниця, де я

сиджу: перед ним чи позад?!»

3

У тій самій Ленінській кімнаті. 1970 рік.

…Виключення з лав ВЛКСМ стало першою архіпроблемою в університетських

стінах, бо мав ставати на облік. А як?! Процедуру затягував, доки вдавалося.

Посилаючись на те, що мої документи, коли повертався зі звитяжної служби,

поцупили у потязі нехороші будівники комунізму. Аж ось одногрупник Олександр В.

(у майбутньому – письменник), якого я не раз возив у гостини до моїх батьків і

вважав товаришем, на чергових зборах підлив лою у вогонь:

– Ще треба розібратися, чому він так довго не стає на облік! Може ніхто ніякого

квитка у нього не крав, а він просто ніколи не належав до наших лав?!!

Дамоклів меч привів – пан чи пропав! – до Пирятинського райкому ЛКСМУ. І нині

вдячний тодішньому його секретареві з ідеології п. Ляшенко (ім‘я, на жаль, забув), якій розповів щиру правду. І землячка в той же день вручила мені …новенького

комсомольського квитка з датою вступу в 1964 р. Зазначивши:

– У наших документах вказала «правильну», себто сьогоднішню дату, і ти там –

молодий свідомий робітник цегельного заводу. Покращуєш статистику соціального

складу новачків.

4

Повернувшись до столиці і ставши, зрештою, на облік, перевів подих. Та, виявилося, ненадовго.

«Пособництво» африканським шпигунам

Новий, 1972 рік, відзначав у гуртожитку №4 на вулиці Ломоносова.

«Святкували» дві доби з невеликими перервами на сон. Склад гостей мінявся

ледь не погодинно. Аж ось другого