Обычно я стараюсь никогда не «копировать» одних впечатлений сразу о нескольких томах, однако в отношении части четвертой (и пятой) это похоже единственно правильное решение))
По сути — что четвертая, что пятая часть, это некий «финал пьесы», в котором слелись как многочисленные дворцовые интриги (тайны, заговоры, перевороты и пр), так и вся «геополитика» в целом...
В остальном же — единственная возможная претензия (субъективная
подробнее ...
оценка) состоит в том, что автор настолько ушел в тему «голой А.И», что постепенно поставил окончательный крест на изначальной «фишке» (а именно тов.Софьи).
Нет — она конечно в меру присутствует здесь (отдает приказы, молится, мстит и пр.), но уже играет (по сути) «актера второстепенного плана» (просто озвучивающего «партию сезона»)). Так что (да простит меня автор), после первоначальных восторгов — пришла эра «глухих непоняток» (в стиле концовки «Игры престолов»)) И ты в очередной раз «получаешь» совсем не то что ты хотел))
Плюс — конкретно в этой части тов.Софья возвращается «на исходный предпенсионный рубеж» (поскольку эта часть уже повествует о ее преклонных годах))
В остальном же — финал книги, это просто некий подведенный итог (всей деятельности И.О государыни) и очередной вариант новой страны «которая могла быть, если...»
p.s кстати название книги "Крылья Руси" сразу же напомнили (никак не связанный с книгой) телевизионный сериал "Крылья России"... Правда там получилось совсем не так радужно, как в книге))
По аннотации сложилось впечатление, что это очередная писанина про аристократа, написанная рукой дегенерата.
cit anno: "...офигевшая в край родня [...] не будь я барон Буровин!".
Барон. "Офигевшая" родня. Не охамевшая, не обнаглевшая, не осмелевшая, не распустившаяся... Они же там, поди, имения, фабрики и миллионы делят, а не полторашку "Жигулёвского" на кухне "хрущёвки". Но хочется, хочется глянуть внутрь, вдруг всё не так плохо.
Итак: главный
подробнее ...
герой до попадания в мир аристократов - пятидесятилетний бывший военный РФ. Чёрт побери, ещё один звоночек, сейчас будет какая-то ебанина... А как автор его показывает? Ага, тот видит, как незнакомую ему девушку незнакомый парень хлещет по щекам и, ничего не спрашивая, нокаутирует того до госпитализации. Дальше его "прикрывает" от ответственности друг-мент, бьёт, "чтобы получить хоть какое-то удовольствие", а на прощание говорит о том, что тот тридцать пять лет назад так и не трахнул одноклассницу. Kurwa pierdolona. С героем всё ясно, на очереди мир аристократов.
Персонажа убивают, и на этом мог бы быть хэппи-энд, но нет, он переносится в раненое молодое тело в магической Российской империи. Которое исцеляет практикантка "Первой магической медицинской академии". Сукаблять. Не императорской, не Петербургской, не имени прошлого императора. "Первой". Почему? Да потому что выросший в постсовке автор не представляет мир без Первого МГМУ им.Сеченова, он это созданное большевиками учреждение и в магической Российской империи организует. Дегенерат? Дегенерат. Единица.
Автор просто восхитительная гнида. Даже слушая перлы Валерии Ильиничны Новодворской я такой мерзости и представить не мог. И дело, естественно, не в том, как автор определяет Путина, это личное мнение автора, на которое он, безусловно, имеет право. Дело в том, какие миазмы автор выдаёт о своей родине, то есть стране, где он родился, вырос, получил образование и благополучно прожил всё своё сытое, но, как вдруг выясняется, абсолютно
неї побивають усі рекорди. І всамперед «Форвертс» лобзає стопи Черчіла і принцеси.
Черчіл* написав книгу про імперіялістичну війну. «Форвертс» «не може не захоплюватись Черчіловим літературним хистом і насамперед його «лицарською поведінкою»». Одсипавши йому зо три коші компліментів, «Форвертс» цитує Черчіла. Черчіл сидів із Ллойд-Джорджем* після замирення в його на квартирі. Вони балакали про те, щоб послати скілька пароплавів харчів голодному, переможеному населенню Німеччини.
Цю пропозицію Черчіла «Форвертс» друкує здоровенним шрифтом і виділяє абзацем. Правда, виявилося, що харчів усе ж таки не послали. Далі цитується думка Черчіла, що більше воєн не буде... «Локарнський договір являється європейським відповідником до Вашінгтонської умови поміж С.Ш.А., Японією і Великобританією, яка умова установила і забезпечила мир у Тихому океані. Ці два високі інструменти забезпечують розвій цивілізації. Вони є — дві піраміди миру (знову великий шрифт і здоровий абзац), обіруч Атлантики, міцні й непорушні. Вони є ті гранітні основи, на яких ще величніші мрії Ліги Націй і ідеалізм пакту Келоґового* можуть будувати колосальні, одностайні конструкції майбутнього».
Все це страшенно подобається «Форвертсові».
Ну от, а ви кажете, а ще балакають, «коли ж сам Черчіл співає гімна єднанню народів».
Лукавий стариган удає, ніби він сам вірить у те, що каже.
Можна уявити собі, що Черчіл, прочитавши вирізку з «Форвертса», те ж скаже, тими самими форвертсовими словами. Ну от. А ще балакають. А ще кажуть, що соціяль-демократи!
Але соціяль-демократи з «Форвертсу» захоплюються не самим тільки Черчілом. У них є ще одна тепла романтична любов, це кронпринцеса Вікторія.* Згодом імператриця, жінка Фрідріха III. Цей самий Фрідріх III через три місяці царювання вмер. «Форвертс» щиро про це жалкує і каже, що він, той Фрідріх, був «за конституційну свободу, за спокійний, постійний прогрес» (жирним шрифтом і абзацем).
Правда, ця ж таки кронпринцеса вважала соціялізм за «дике, отруйне безглуздя», жахалася з «мізерних людей», що співали року 1792 Марсельєзу, але зате ж вона сказала: «Принци та принцеси повинні бути людяні й добрі, вони не повинні думати, що вони з іншої плоті й крови, ніж бідні люди, селяни, робітники і слуги, а зносини з цими людьми, що ми завжди плекали й плекатимемо, мають дуже хороший уплив на тих, хто призвані царювати».
Так от від чого захоплюється і бризкає солодкою слиною «Форвертс». Шкода, що він не знає Вайлдовської формули* для такої філософії: «Яка користь була б від нижчих кляс, коли б вони не подавали нам добрий приклад?»
Кронпринцеса дуже була проти Бісмарка,* і за це «Форвертс» ще раз вилизує їй п'яти. «Ми любили Німеччину, каже вона (а вона була дочка англійської королеви Вікторії), і хотіли бачити її сильною та великою і то не тільки через меч, а через усе, через справедливість, через культуру, прогрес і свободу» (підкреслення «Форвертса»).
Який незвичайний, щасливий збіг у думках! Яка зворушлива гармонія! І «Форвертс» так само думає.
На біду, цьому перешкоджають лихі люди. Ці лихі люди, ці баламути, негідники, забіяки — це, звичайно, комуністи.
Не без того, правда, що «Форвертс» нападається і на монархістські організації. Але й тут винні, головним чином, комуністи. Коли б вони не баламутили, то не народилися б і фашисти, а всі поробилися б соціяль-демократами.
Комуністи це те, де «Форвертс» витрачає найбільше темпераменту, він точить крокодилові сльози з приводу сталевого шолома і дойчнаціоналів, він з батьківською суворістю свариться пальцем на підприємців, але, забачивши комуністів, надто ж комуністичну партію Німеччини, він починає плюватись і лаятись як звощик. Волоцюги, ледарі, склочники, вбивці, люмпени, демагоги, лепетуни, невігласи так і сиплються з вуст поважного некапіталістичного буржуа, у кожному нумері «Форвертса» неодмінно має бути інформація про те, як комуністи десь зірвали збори «свобідних профспілок» і навіть улаштували бійку. Другого дня у тому ж «Форвертсі» друкується лист зі спростованням, якому — спростованню — «Форвертс» сам не вірить і скептично похитує головою. Подекуди з'являються і спростовання без коментарів. От, приміром, лист депутата ляндтаґу комуніста Голко:
«З приводу статті «Знову напад комуністів — гарненький собі депутат ляндтаґу» в нумері 104 abend-у від 2 березня 1929 року я установлюю: невірно, що я першого березня 1929 ввечері в льокалі по Відснакській вулиці 34 організував напад на вірних союзові футболістів клюбу Моабіт, чи брав у такому нападі участь, невірно, що я при цьому проявив особливу ініціятиву, невірно, що я топтав ногами тих, що лежали долі, невірно, що я у розмові з поліцією «героїчно покликався на свою недоторканість» і «якось, незрозумілим чином, був випущений урядовцями, які держалися коректно». Правда ж є те, що я 1 березня 1929 року, коли нібито трапилося все це, уже виїхав з потягом 19.04 ввечері з Ангальтського вокзалу у Дрезден».
Цього листа «Форвертс» майже не
Последние комментарии
1 минута 30 секунд назад
9 часов 32 минут назад
9 часов 35 минут назад
9 часов 47 минут назад
9 часов 49 минут назад
10 часов 3 минут назад