Карбід [Андрій Любка] (fb2) читать онлайн

Андрій Любка Карбід

Під кордоном між Словаччиною й Україною виявлено оснащений залізницею потаємний тунель завдовжки в сім футбольних полів, а в ньому — понад 2,5 мільйони контрабандних сигарет, повідомив словацький уряд. Поліція заявляє, що тунель також міг використовуватися для нелеґального перевезення людей...

Reuters, 19.07.2012

Розділ перший, в якому Тис з'являється, а потім зникає під землею

Колись тут не залишиться нікого.

А нині ще живуть кілька десятків тисяч людей, у цьому містечку під горою й над річкою. Ще живуть, але вже дуже хочуть виїхати. Дивно, бо ж Ведмедів створений для життя. Давніше місто називалося просто й вичерпно — Медів, але згодом прийшли орди з імперії ведмедів, які й перейменували населений пункт. Імперія їхня впала, проте назву вже не змінювали — такими ведмедівці були ледачими і байдужими. Мешканці довколишніх сіл казали, що улюблена тварина ведмедівці» — змія, адже вона ходить лежачи.

Однак раз на рік і мотика стріляє, тому навіть серед ледачих ведмедівців знайшовся один справжній діяч, вібратор духу, лідер. Сам він називав себе Тисом. А ось його учні (Тис працював шкільним учителем історії) на уроках називали його Михайлом Олексійовичем, а поза очі — Карбідом. Злі язики мололи, що у тілі вчителя відбувається занадто активний газообмін, настільки активний, що часто-густо навіть виходить поза межі тіла, і тоді у всього класу забиває памороки від задухи. А запах схожий на карбід кальцію.

Марічка ж, дружина Тиса, була, як і годиться ведмедівці, ледачою, але до того ще й сварливою. Ледачою, бо весь час хотіла змусити свого чоловіка щось робити. Скаже йому, бувало: «Ходи їсти!». А він — не дурний же чоловік, вища освіта — на це: «Сама йди!». Дуже любив він у своїх книжках і картах копирсатися, не міг відірватися. Неначе й справді жив у тому старому й зниклому світі, про який цілодобово читав і щось занотовував. А Марічка нудиться, просить чоловіка вийти з кабінету, посидіти, побалакати з нею, а він знай своє торочить: «Тис зайнятий». Якось не витримала жіночка, лихий її смикнув запитати:

— А чому ж ти себе Тисом називаєш?

— Ей, жінко, краще б ти своїми справами займалася, все одно ж нічого не зрозумієш. Усе почалося з Риму. З імператора Тиберія, який для свого краю багато корисного зробив. А називався він так, бо в Римі є річка Тибр — тому й Тиберій. А в нас тече річка Тиса, отож і я — Тис.

— То чого ж ти тоді Тисом назвався, а не Тисерієм, га? Воно б тобі дуже пасувало: за що не візьмешся — на тому й всерешся. От просила ж я тебе віник купити, правда? А ти що? Купив мочалку, бо в бані краще терти тіло мочалкою, воно ефективніше й краще для кровообігу, це вчені довели, як ти потім гордо розказував. А мені ж подвір'я підмести треба!

— Марічко, люба, не гарячкуй так. Я просто хочу зробити добру справу для нашого краю, для України. Допомогти людям. Я свій інтерес ставлю нижче за суспільний, державний. Мою роботу оцінять тільки наступні покоління...

— Так ти, Тисерію, візьми й зроби наступне покоління, а то я тебе в ліжку вже рік не бачила — ночуєш у кріслі, навіть власної жінки боїшся! Гер-рой! Тис... Хуйис!

Словом, нелегко було Тису жити серед примітивних обивателів, що завжди дбали лише про себе. Для нього головними цінностями були добро і щастя рідного краю, а не гроші, посади чи побутові вигоди. Тому Тис міг знайти дві-три годинки, щоб піти в найближчий генделик і розказати за чаркою простолюдинам про славетну історію рідної землі, але не мав часу полагодити двері в дерев'яному туалеті на власному подвір'ї. Через це доводилося притримувати їх однією рукою під час відвідин, а це справляло клопіт, коли людина хотіла підтертися чи натягнути штани. Не раз сусідські діти бачили, як двері туалету з противним скрипом відчиняються, а за ними — Карбід із виряченими від несподіванки очима.

Можливо, не всі ще задуми Тисові вдалося втілити. Та це пусте, оскільки попереду в нього був проект, грандіозність якого мала наповнити його життя сенсом. Ідея, що компенсує всі його промахи й невдачі, а саме ім'я Тиса запише в історію назавжди. Людство ніколи не вміло шанувати своїх героїв. Їх було мало, але примітивний народ рідко бачив пророка у своїй вітчизні. З усіх спочатку насміхалися — Тис був істориком, тому знав, що так діялося споконвіку. Завдяки цьому й не зневірювався. Зрештою, від недавнього часу у нього з'явилася Місія.

Усе життя можна прожити, так і не використавши свого шансу. Який завжди дається нам випадково, тому його треба вміти вчасно розгледіти й вчепитися раз і назавжди, не відпустити, втримати. Такий шанс випав і Тисові. Як випав колись Ньютону — яблуком на голову. Тільки якщо фізикові яблуко гепнуло в тім'я, то наш герой сам гепнувся, без сторонньої допомоги. Марічка ще кричала тоді, як несамовита, мовляв, алкоголік, уже навіть самотужки дотелемпатися додому не може. А Тис був щасливим, адже доля дала йому шанс. Хтось міг би й справді повірити в історію його дружини: чоловік уночі йшов з генделика безбожно п'яний, не побачив відкритий люк, упав у нього і з головою скупався в гівні, помиях та інших відходах. Так, це була правда, але тільки зовнішній її бік.

Бо внутрішній був відомий лише Тисові: він, може, й упав у нечистоти, але завдяки цьому в його голові промайнула ідея, що наповнила життя сенсом. Саме так: униз, під землю! Саме туди він має зануритися, саме там мусить знайти майбутнє для свого нещасного народу. Підземна Україна! Зробити щось таке, до чого ще ніхто не додумувався. Увесь його життєвий шлях був символом цього занурення: фах історика якраз і означає копання, копирсання, заглиблення. Тобто ще в юності інтуїція скерувала його правильно — до глибин! І ось він там опинився — у ямі міської каналізації.

Додому Тис повернувся мокрий і зі шлейфом пахощів, від яких різало очі, але обличчя його прикрашала усмішка блаженного. Мабуть, саме через неї Марічка й подумала, що Тис дуже п'яний. Але це було не так: він випив усього плящину-дві горілки, не більше. Та й чи хотів він цього? Ні, просто по-іншому достукатися до робочого люду неможливо. А так візьмеш сто грамів, підсядеш, скажімо, до будівельної бригади за стіл, а коли випаде твоя черга казати тост, проголосиш його на честь Святослава, князя київського. Принагідно додавши до тосту коротку, хвилин на двадцять, історичну довідку. Ось так і будується національна свідомість — тост за тостом. Тож Тис зовсім не для себе це робив, а для України. Але хіба Марічка могла його зрозуміти?

Втім, тепер, коли він виліз із ванни і замотався в перини, його можна було сміливо назвати щасливим. У голові ще бушував хміль, додавав думкам сміливості й польоту. Тис падав у сон, немов у відкритий каналізаційний люк, ось тільки замість фекалій там була слава, зірки, калина і народна повага. Він бачив, як простує між рядами щасливих українців, усі вони аплодують йому, захоплюються, співають «Многая літа!», а він іде й усміхається. Наприкінці шляху світло: великий стіл, накритий найрізноманітнішими наїдками й напоями. Там є й перцівка, й слив'янка, і чиста, і пиво — словом, усе, що потрібно народному герою. А на кожній чарочці — герб України з одного боку. І зірочки Євросоюзу з іншого. На денці ж — викарбуване його, Тиса, ім'я. Людини, що здійснила свою місію та об'єднала нарешті багатостраждальну Україну з матір'ю-Європою. Безумовно, так і буде. Все йому вдасться. Добре, що доля подарувала шанс тепер, коли йому всього-на-всього сорок чотири роки, він повен сил і наснаги. Тепер він знає своє призначення. Залишилося зібрати команду, яка допоможе втілити геніальний задум у життя. А команда вже є, у нього є вірні товариші, які ніколи не зрадять. Уже завтра він піде до Ікара — той аж просяє, коли почує Тисову ідею. Він збере усіх друзів, цю команду велетнів духу, патріотів, українців. Усе в нього вийде. Дякувати Богу, що Він послав йому цю каналізаційну яму, цей глибокий натяк! Засинаючи, Тис знову і знову падав під землю, де на нього чекали випробування і злети, слава й звитяга. Він щось бурмотів крізь сон, усміхався, крутився. Уві сні вигрібав руками землю, пірнав у неї, заглиблюючись усе нижче й нижче.

Розділ другий, в якому Тис поспішає до Ікара

Прокинувшись, Тис довго намагався зрозуміти, де він. Цілісіньку ніч він провів під землею, копаючи, риючи, зубами вгризаючись у ґрунт, а тепер бачив перед собою електричну лампочку, що звисала на дроті зі стелі. Світила то яскравіше, то тьмяніла — давалися взнаки перебої з напругою. Тис подумав, що так само світло ліхтарика вириватиме з темряви дно його ями, коли він нарешті збере друзів і почне копати.

У кімнаті витав ледь відчутний, але безперечний запах фекалій. Сопух. Відмитися від них повністю вчора Тисові так і не вдалося. Ясна річ, він цього запаху не відчував — люди взагалі рідко відчувають свої шлейфи і помічають власні мінуси. Зате Марічка, увійшовши до кімнати, скривилася, немов сама вступила босою ногою в купу теплого коров'ячого лайна.

— О Господи, ти б хоч вікна відчинив, якщо помитися по-людськи не можеш! Або спи надворі, біля пса! Хоча пес буде бридитися тебе, алконавте нещасний! Пияцюра! Як ти до дітей у школу підеш, як вони тебе слухатимуть, якщо тебе й пес сторониться? Подивися на свій кабінет, засранцю нещасний: люстри немає, лампочка звисає зі стелі, як у сараї, у всіх шафах — книжки порозкидані, як після хуртовини, на столі — карта з кістками від позавчорашнього борщу, і над усім цим — твій запах, запах гівна! І чому я за тебе вийшла, чому не послухалася мами, яка мені казала, що краще вийти за мерця, ніж за історика, ліпше йди за інваліда, який хоч пенсію нормальну отримує, ніж за шкільного вчителя! — голосила дружина.

— А мене покійний тато теж попереджав: не бери свиню з села Сасова, а жону — з Королева! Але я не послухав, одружився з тобою, і на весіллі мені всі печінки виїли тости про те, що Королево — село королів, а ти — як королева. Як корова ти! Яка отруює мені життя, вічно лиш махає хвостом і заважає сконцентруватися. Ану, шуруй звідси, не бачиш — я думаю!

Марічка спочатку хотіла щедро плюнути на підлогу, але вчасно зрозуміла, що й прибирати ж доведеться самій, тому просто зміряла свого чоловіка найбільш зневажливим поглядом, на який була спроможна, й вийшла. А він о тій порі справді мав жалюгідний вигляд: розпластався в старому облізлому кріслі, яке до того ж було без однієї ніжки, тому перекособочилося, мов Титанік, що йде на дно. Вдягнений Тис був лише в сімейні картаті труси й чорні шкарпетки, підтягнуті майже до колін. Одна з них — ліва — на місці великого пальця мала чималеньку дірку, продлубану довгим брудним нігтем. Волосся на голові Тиса — масне і чорне зі слідами сивини — розкуйовдилося на всі боки; волосся ж на його худих, майже рахітичних, ніжках, помережаних темною павутиною судин, було довгим і наелектризованим — стояло дибки, як патики на городі. Завершували образ довгі вуса, один край яких антеною стримів догори, а інший — наслинявлений під час сну — прилип до щоки.

Одне слово, вигляд Тиса того ранку дуже контрастував із грандіозністю його задуму. Та коли він згадав свою нічну епохальну ідею, настрій одразу ж покращився, чоловік навіть усміхнувся сам до себе, оголюючи золотий зуб на місці правого верхнього різця. Спробував підкрутити вус, але той виявився настільки мокрим і слизьким, що Тис лише гидливо витер долоню об крісло. Всередині чоловіка немов завівся якийсь невидимий механізм, моторчик, який випростав нашого героя і пришвидшив його рухи. У медицині це називається ефектом ранкової ейфорії після незлецької пиятики, коли людина прокидається все ще п'яною, а тому неадекватно діяльною, веселою, ентузіастичною. Тис про це не знав, тому потрактував хімію тіла як геніальність і силу власного задуму.

Зволікати далі він уже не мав права: тепер кожна хвилина ставала принципово важливою. Треба було мерщій бігти до найкращого друга, який допоможе йому втілити задум. Тис застрибнув у на два розміри ширші штани і звів їх паском на своїй худій талії. Зібгані вгорі, вони все ширшими стрілами розходилися донизу і нагадували спідницю. Пасок довелося знову розстебнути, бо чоловік забув надягнути сорочку. Накинув її на себе, закріпив штанами, взувся в чорні, але вкриті, як шкіра саламандри, болотом гостроносі черевики, ще раз оглянув себе у дзеркалі на веранді, взяв піджак, а на голову настромив чорного капелюха. З кишені піджака витягнув старий електронний годинник, защіпнув його на правій руці — вважав це дуже оригінальним, справді гідним людей, на долю яких випала історична місія. Перед дзеркалом стояв флакон дешевих парфумів дружини. Інтуїція підказала Тисові, що йому не завадить трохи ороситися ними. Зрештою, всі мешканці Ведмедева чомусь вважали, що густо вкриті парфумами, вони краще пахнуть, тож митися вже зовсім не обов'язково.

Тим часом моторчик усередині все не вгавав, постачав ногам дурну енергію, тож Тис майже бігцем перетнув двір, заскочив у сарай, звідки вже за мить викотився на старому велосипеді. Перекидаючи ногу через раму, почув тріск у штанах, які розлізлися ззаду, але вже не мав часу на зміну вбрання. Та й хто би там розгледів дірку на задниці у велосипедиста. Принаймні так вважав Тис, а в нього як-не-як була вища освіта. Доїхати з першої спроби вдалося не дуже далеко: штанину зажувала зірочка, ногу скрутило — і незграбний велосипедист, утративши керування, з гуркотом, як Дон Кіхот, звалився зі свого залізного коня ще у власному дворі. Довелося кілька хвилини пововтузитися, звільнюючи одяг з-під ланцюга, а тоді Тис вийняв з нагрудної кишені дві прищіпки, прихопив ними штанини знизу, підвівся, сплюнув, застрибнув на велосипед і помчав вулицями, мов третьокласник: швидко й віражами, здіймаючи за собою куряву й розганяючи зграї бездомних псів, що дрімали на осонні.

Ікар у Ведмедеві був особою знаною й авторитетною. Із Тисом вони зналися і навіть приятелювали (спочатку більше Ікар із Тисом, тепер навпаки) ще зі шкільної парти, за яку класна керівниче Ліза Павлівна посадила їх разом. У школі їм було добре: обоє рябоє, любили втнути якусь дурницю, разом прогуляти урок, поспускати колеса на велосипедах однокласників чи насцяти в квіткові вазони сусіднього класу. Життя недарма, мабуть, звело їх докупи, бо Ікар і Тис взаємно доповнювали один одного: у школі Ікар, або — як його називали, Степан, а оскільки походив з угорської родини, то й Іштван — списував у Тиса, якому навчання давалося легше. Після випускних їхні шляхи розійшлися: Іштван пішов у місцеве ПТУ вчитися на автомеханіка, а Тис вступив на історичний факультет Ужгородського університету. Після закінчення університетських студій Тис повернувся до Ведмедева вчителювати, подарувавши таким чином Ікарові можливість віддячитися за списані колись домашні завдання й контрольні. Ікар став бізнесменом (як гордо називали його сусіди й родина) чи то пак контрабандистом (як називали його місцева газета й міліція), тож у складні й убогі дев'яності мав живі гроші, які час від часу й зичив Тисові — ясна річ, знаючи, що вчитель ніколи не зможе та навіть і не подумає їх повернути.

Бізнес Ікара розпочався того ж дня, коли йому виповнилося вісімнадцять, і закордонний паспорт набув чинності. Він тоді ще навчався в ПТУ, але вже й підпрацьовував у місцевому автосервісі. Увечері він затримався після роботи, а коли старший механік пішов додому, взяв тачку, на якій вони завтра за допомогою зварювального апарата й повітря з компресора мали розширити бак. Шляхом нагрівання металу шістдесятилітровий бак старенької допотопної «Ауді» автомайстри перетворювали на майже столітрову посудину. Це було вигідно власнику, оскільки він міг вивозити за кордон, в Угорщину, у півтора рази більше соляри, яка в сусідній країні коштувала втричі дорожче. Спритний ділок зливав соляру, як казали у Ведмедеві, «на мадярах», продавав її тамтешнім водіям, а сам на залишку повертався до Закарпаття. Звісно, за таку «ходку» доводилося ділитись і з митниками, які здирали по гривні з кожного літра, але весь фокус полягав у тому, що вони вважали бак «Ауді» стандартним, шістдесятилітровим, тому брали з контрабандиста 58 гривень (по літру витрачалося на дорогу туди й назад). Саме від власника тієї «Ауді» Ікар і навчився приказки, що в майбутньому стала його життєвим кредо: не наїбу — не проживу.

Отож, у день свого вісімнадцятиріччя Ікар затримався в майстерні, сів за кермо «Ауді», закинув п'ять пляшок горілки, два блоки сигарет, заправив машину й поїхав в Угорщину. Там злив соляру, продав удвічі дорожче горілку й сигарети, на зворотню дорогу закупив мандаринів, що тоді в Україні були гострим дефіцитом, шоколадок і жуйок з іноземними етикетками, за які діти могли пиляти своїх батьків цілодобово. Прибутком від соляри Ікар поділився з митниками, а мандарини й солодощі продав одразу після перетину кордону місцевим перекупникам. Відігнав машину назад в автосервіс і о четвертій ранку вже був у своєму ліжку. Всього за ніч він заробив 45 доларів — місячну зарплатню кількох українських учителів.

«Бізнес» йому сподобався, тому Ікар продовжував за копійки працювати в автосервісі, вночі на чужих автівках ганяючи контрабанду. Варто наголосити, що був він людиною дуже цілеспрямованою, тому жодної копійки із зароблених грошей не витрачав, збирав їх, плануючи наступного року купити власний автомобіль, який покладе край його псевдороботі у сервісі. Ця націленість на мету була головною рисою його характеру: якщо Ікар переймався якоюсь ідеєю, то заспокоювався лише тоді, коли доводив справу до кінця. Тож дуже швидко, ще двадцятирічним, заслужив собі ділову репутацію у Ведмедеві й найближчих пунктах перетину кордону. У двадцять п'ять він уже міг похвалитися чималими статками, автопарком із кількох машин (кожна мала бак, як у підводного човна), дружиною й мандатом депутата Ведмедівської міської ради.

За п'ятнадцять років, що спливли відтоді, трюк із перевезенням пального втратив бізнесовий сенс. Угорщина вступила до Євросоюзу, і ціни на бензин та дизельне паливо стали середньозваженими — як у цілій Європі. Якась різниця, правда, все одно зберігалася, але прогодувати вона могла хіба що одну людину, маргінального контрабандиста. Митники тепер записували показник пального, занотовували кілометраж, тож якщо людина поверталася на той же кордон через півгодини з порожнім баком і проїхавши всього три кілометри, то на неї чекав великий штраф. Тому водії завозили бак пального, продавали його за кордоном, а тоді заїздили на якусь парковку й стояли там по п'ять-шість годин. Кілометраж вони намотували спеціальним приладом, схожим на м'ясорубку: під'єднуєш його до спідометра, крутиш ручку — й за кілька хвилин отримуєш потрібний показник. Після всього цього повертаєшся на кордон, митник бачить, що ти був тут сім годин тому, але за цей час устиг проїхати майже 700 кілометрів, тому ясно, що й бак у тебе порожній. Так водії уникали штрафів, але й заробляли мало — якихось двадцять доларів за ходку, яка тривала до десяти годин.

Ясна річ, такий дрібний «бізнес» Ікара, що вже встиг стати магнатом і королем кордону, не цікавив. До того ж він мав хай і середню професійну, але все ж освіту, яка давала йому можливість конструювати транспортні засоби так, щоб це було найбільш ефективно, вигідно й зручно саме для контрабанди.

Його автопарк з року в рік збільшувався і ставав усе химернішим. Після першої придбаної машини — старого «Опеля» — ікар уже не зупинявся, скуповуючи й ремонтуючи автівки, місце яких давно було на шроті, але йому вдавалося переробити їх на драконів контрабанди. Так у нього з'явилася стара «Нива», бак якої містив майже двісті літрів і нагадував велику подушку під кузовом. Ще пізніше Ікар придбав «Ікарус» — й імітував міжнародні пасажирські перевезення, насправді перевозячи під виглядом туристів лише свою родину, зате на споді автобуса ховався бак, рівних якому не було на всьому західному кордоні України — майже на п'ятсот літрів. Та не через «Ікарус» прозвали його у Ведмедеві Ікаром.

Властиво, йому більше би пасувало якесь інше прізвисько: наприклад, Іхтіандр або хоча б Амфібія. Якийсь час містяни називали його Курськом, адже описані нижче події відбувалися саме на початку двотисячних, коли затонув однойменний російський підводний човен. А все через те, що приблизно на зламі тисячоліть пальне і в Україні почало коштувати не набагато дешевше, ніж в Угорщині, Румунії чи Словаччині, тож перевозити його стало вже не аж так вигідно. Бензин і соляра поступилися відтак цигаркам, акциз на які в Євросоюзі був майже вдесятеро вищим за український. Тому й Ікар, зафіксувавши зміну історичного часу, поволі перекваліфікувався в передусім цигаркового контрабандиста. Але на митниці існувало жорстке обмеження: одна людина не мала права провезти більше, ніж блок сигарет, а ще за кілька років дозволену кількість узагалі звели до двох пачок на душу. Період переорієнтації свого бізнесу Ікар пережив так, що далі їздив «Ікарусом» і якусь копійку заробляв на пальному, тільки на борту автобуса тепер перебував повний комплект пасажирів — 65 осіб — і кожен із них провозив дозволений алкогольно-сигаретний набір. У такий спосіб можна було ще якийсь час непогано заробляти, але вже всім ставало втямки, що скоро цю лавочку прикриють.

До честі Ікара, він у нові часи й за нових обставин не розгубився. Навпаки: згадав ази своєї освіти й усівся за всілякі креслення. Його ідея ґрунтувалася на тому, що, по-перше, з кожним роком через митницю на пропускних пунктах вдаватиметься провозити все менше й менше товару, а отже, «бізнесу» невдовзі настане гаплик. По-друге ж, не виглядало й на те, що Україна в озорому майбутньому приєднається до єдиної сім'ї європейських народів, а значить, різниця в цінах — через акцизи й податки — з Євросоюзом зберігатиметься ще купу років, і на цьому він зможе ще довго й непогано заробляти. Тільки як обійти митницю й перевезти товар? Найпростіший шлях пролягав лісом, де кордон був радше уявним: двометровий паркан із дроту, в якому легко наробити дірок і спокійно пролазити. Через таку дірку, як крізь вушко голки, Ікар примудрився б вивезти з України всі Карпати і цілісіньку Закарпатську область, але не він один був такий розумний: в області, в Ужгороді й Мукачеві, промишляли значно важливіші фігури, які першими запустили свої каравани через ліси. Цими новітніми «негоціантами» стали місцеві політики й митники, а з часом, пронюхавши грошовитість і потенціал бізнесу, до них долучилися й київські боси. Для цього вони створювали в парламенті надзвичайний комітет із боротьби з контрабандою, приїздили в Закарпаття, погрожували місцевим політикам і митникам покаранням за всією суворістю закону, після чого ті у рамках протидії контрабанді просто погоджувалися віддавати певний відсоток нагору — і бізнес далі процвітав. Коротше, у закарпатських лісах сновигали такі хижаки, що дорогу їм Ікар переходити не наважувався.

Але й носа не похнюпив. Кмітливий розум підкинув йому ще блискучішу ідею: контрабанду можна перевозити водою! Адже Тиса із Закарпаття тече в Євросоюз, в Угорщину! Тому Цигарки треба просто герметично запаковувати й пускати на воду, а компаньйони мають виловлювати товар уже з іншого боку кордону. Ікар провів кілька експериментів і зрозумів, що відправляти контрабанду блоками в роздріб невигідно: до місця призначення допливали всього відсотків двадцять. Щось чіплялося за гілля й водорості, а добрячу половину течія взагалі виносила на берег у різних місцях. Тому Ікарові був потрібен човен — і то такий, щоб його не помічали прикордонники, натомість сам власник міг би щохвилини вести за ним спостереження.

Інакше кажучи, йому був потрібен радіокерований підводний човен. Але як зробити підводний човен? У Ведмедеві, де немає ніяких технологій, крім кавового автомату в холі податкової? До того ж автомеханіку з дипломом ПТУ? Просто: Ікар узяв пластикову столітрову бочку, в яких селяни квасили капусту на зиму, запхав у неї майже чотириста блоків цигарок і занурив у ставок на околиці Ведмедева. Бочка не стрімко, але все ж досить швидко пішла на дно. Тоді він зробив три кільця з пінопласту й два з дерева, які натягнув на бочку — тепер вона впевнено, як поплавок, трималася на поверхні води. Це його теж не влаштовувало. Тож він зняв по одному пінопластовому й дерев'яному кільцю, після чого його амфібія занурилася приблизно на тридцять сантиметрів під воду — якраз достатньо, щоб її не зауважили прикордонники, і цілком безпечно, щоб не осісти десь на мілководді Тиси, про яку місцеві цигани казали, що це річка для Ісуса: її можна перейти, не замочивши яєць.

Тепер залишалося приєднати до бочки невеличкий моторчик зі стерном, який прискорюватиме й направлятиме її рух, і додати радіо-датчик, який точно показуватиме місцезнаходження товару в даний момент. Усі приготування й експерименти зайняли в Ікара два місяці, після чого він закинув свої «джипи» й «Ікаруси» і перемкнувся на розвиток власного флоту. Вже за півроку у нього було п'ятнадцять бочок-амфібій, які двічі на день плавали в Угорщину, приносячи власнику космічні прибутки в доларах. Одразу за кордоном їх виловлювали працівники Ікара, розпечатували й продавали сигарети, кільця й моторчики складали всередину бочок, накривали поліетиленом і згори засипали тридцятисантиметровим шаром квашеної капусти. Так їх складали у вантажівку й повертали в Україну: мініатюрний моторчик міг багато, але аж ніяк не штовхати бочку проти течії назад до Ведмедева. Угорські й українські митники довго не могли зрозуміти, чим же насправді займається Ікар, адже возити квашену капусту з Угорщини, де вона коштувала вдвічі дорожче, було невигідно. Сам же контрабандист пояснював, що йому угорська капуста більше до смаку, бо соленіша, от і возить.

Але це не могло тривати вічно. Митники з обох боків кордону розуміли, що щось тут не так і що гроші втікають їм з-під носа, тому почали посилено все перевіряти. Під час одної з таких перевірок угорський митник проштрикнув шар капусти в бочці довгим ножем — і вістря стукнуло об щось тверде. Тоді й розкрилася таємниця. І ще довго газети писали, що між Україною та Угорщиною плавав цілий підводний флот. Попри невдале закінчення оборудки Ікарові вдалося уникнути тюремного терміну: замість нього посадили водія вантажівки, простака Колю, на якого й повісили весь тягар хитромудрої й технічно бездоганної контрабандної схеми. Ікар не був сволотою, тому за таку жертву щедро заплатив дружині водія: по п'ять тисяч доларів за кожен із трьох років ув'язнення. Зрештою, всі залишилися задоволені: і Коля з дружиною, і обидві митниці, які пильно й безсонно стежать за дотриманням законності на кордоні, і газетярі, які ще кілька місяців обсмоктували тему й намагалися підрахувати прибуток контрабандиста за кожен рейс. Одна стаття, яку написала студентка журналістики Ужгородського університету, навіть починалася зі згадки про те, що колись на місці Карпат було море, тож мореплавство у закарпатців у крові, от хтось і вирішив втілити клич крові предків у життя.

Задоволеними були всі, крім, звісно ж, Ікара, який втратив джерело прибутку. Певний час він навіть думав про те, щоб започаткувати якийсь легальний бізнес: стартовий капітал уже, слава Богу, дозволяв. Думав, але швидко передумав. У країні, законодавство якої стимулює лише махінації, крутійство і подвійну бухгалтерію? Нема дурних. То що ж залишалося робити?

Ікара не назвали Іхтіандром, Амфібією чи Курськом лише тому, що дуже швидко після описаних подій його бізнес з води здійнявся до небес. Оскільки кордон зачинений, на Тисі мадяри поставили сітку, через яку навіть риба не могла пропливати, що викликало обурення екологів у всій Європі, а лісами провозили свій крам потужніші злодюги-політики, то йому залишалося — тільки небо. Колись про це знімуть голівудський фільм, як про великих бізнесменів Форда чи Ґейтса, адже початок його грандіозної історії успіху також мав у собі щемку інтриґу. А було це так: Ікар лежав у гамаку на своєму подвір'ї, відбивався від мух, сьорбав пиво і слухав по місцевому радіо програму «Вітаємо піснею». Аж тут просто над ним пролетів маленький паперовий літачок, запущений сином із другого поверху хати. Наш герой зістрибнув з гамака, перекинувши пиво, розбивши радіоприймач та ледь не поламавши ноги, і почав бігати подвір'ям як навіжений. «Мамо, мамо, — загорлав щосили син, якого батькові віражі дуже потішили, — біжи сюди, тата бджола в попу вкусила!».

Та це була не бджола, а щось більше й гостріше: це була ідея. Саме в ту мить, завдяки паперовому літачку сина, Ікар збагнув, що конкуренти й закони не зможуть убити його бізнес, адже Бог створив людину вільною, і вона може не лише ходити й плавати, а й літати. Залишалося небагато: знайти літак. Не йшлося про «Боїнг» чи навіть «Ан-24», Ікару підійшов би й «кукурудзник». Утім, і такий примітивний літачок сільськогосподарського призначення був занадто великим для справи, яка мала залишатися передусім непомітною, невидимою. Так, «кукурудзник» міг за один раз перевезти мільйон сигарет, але потребував авіаційного пального і хай коротких, але все ж злітних смуг по обидва боки кордону. На бізнес із такою інфраструктурою міг би клюнути хіба що Президент, тому наш герой вирішив приборкати апетит і поцікавитися найменшими дельтапланами.

Невдовзі виявилося, що всі присутні на ринку моделі Ікара не влаштовують. З одного боку, вони потребували спеціальної реєстрації, а це могло б у такому маленькому й тихому містечку, як Ведмедів, викликати шквал запитань. З іншого — всі пропоновані дельтаплани мали занадто малу вантажопідйомність: крім пілота, можна було провезти максимум два ящики цигарок, а заробітку з цього — як кіт наплакав — усього двісті доларів. А якщо його впіймають і дельтаплан конфіскують? Банкрут, мінуси, голодна смерть у боргах.

Тож Ікар вирішив створити власну модель літального апарата. Для початку, крім дельтапланів, він придивився до повітряних зміїв і літаків. І зрозумів, що каркас має бути легким, з алюмінію, крила — з достатнім розмахом, щоб не впасти одразу після злету, а двигун — водночас неважким і дуже потужним. Тут у пригоді йому стали примітивні знання, здобуті в автосервісі. Ікар купив кілька журналів з авіамоделювання, покопирсався в Інтернеті і заходився майструвати свій апарат. Навіть вигадав робочу назву для нього — «К-2004», де «К» означало кордон, а 2004 — наступний рік, в якому винахідник планував запустити свій небесний бізнес.

Ця затія не була такою легкою, й на шляху до мети проворний Ікар шпортався об десятки дрібних і більших проблем, ламав свій ентузіазм на поразках і банальній нестачі потрібних матеріалів. Але все ж 1 травня 2004 року його транскордонний «К-2004» був готовий вирушити в перше повітряне плавання. Дата була обрана не випадково: саме того дня ЄС укотре розширювався, його повноправними членами ставали кілька центральноєвропейських країн, серед них і Угорщина, на кордоні з якою й лежить Ведмедів. Саме на це 1 травня були намічені великі гуляння з феєрверками, піснями і виступами політиків. Словом, на кордоні мав панувати такий гармидер, що Ікар без небезпек міг би провести свій перший експериментальний політ.

Та й зовсім не перший, бо першу спробу підкорити небо він здійснив ще в лютому, на вигоні за старою будівлею ферми. Тоді «К-2004» після сорока метрів розгону зміг піднятися приблизно на висоту двох метрів над землею. Цього було замало, особливо якщо навантажити літачок ще й цигарками, тож конструктор замінив металеві крила на фанерні, а джипівський двигун — на потужніший і легший мотор із найновішої моделі японського мотоцикла. Після цього літальний апарат мав підніматися як мінімум на висоту восьми метрів. І справді, вже в квітні Ікар на своєму витворі перелетів над згаданою фермою. Ще кілька вдосконалень — і на омріяну дату 1 травня все було готове до польоту.

Для першого кидка Ікар обрав відрізок кордону десь у п'ятнадцяти кілометрах від Ведмедева, у безлюдній рівнинній зоні. На місце вильоту він привіз «К-2004» вантажівкою, там усе підготував і чекав смерку. Все мало пройти, як по маслу, але підвела жадібність. Спочатку контрабандист хотів обмежитися двома ящиками сигарет для першого польоту, але за довгих чотири години очікування посеред поля його впевненість в успішності задуму зміцнилася, і він прикріпив до борту шість ящиків. Зрештою, літальний апарат був розрахований на вісім-десять, тож це не було перебором. «К-2004» мав розігнатися на короткій прямій усього в сорок-п'ятдесят метрів завдовжки, злетіти і поступово набрати приблизно 8 метрів висоти: цього вистачало, щоб пролетіти над парканом із колючим дротом, який і слугував кордоном, та деревами, які росли в нейтральній смузі, а потім приземлитися на рівній поверхні вже з угорського боку. Така висота до того ж була невидимою для радарів.

Усе було розраховано правильно й мудро, але авіаконструктор-початківець не врахував сили вітру, яка становить опір для польоту. Тому літачок злетів, але динаміка набору висоти підкачала, тож Ікар зачепив крони перших угорських дерев, утратив керування, двигун заглох — і «К-2004» врізався в стовбур, зависнувши між повітрям і землею, як підбита качка. Це був крах. На гуркіт і дим поз'їжджалися підпилі з нагоди свята прикордонники й митники з обох боків. Спочатку вони не вірили власним очам: перед ними в повітрі застрягла якась саморобна потвора, обліплена ящиками з написом Marlboro, а по центру конструкції вниз головою звисав огрядний дядько в мотоциклетному шоломі й великих жіночих — зі стразами — сонцезахисних окулярах.

На першому допиті Ікар поводився зухвало, всі звинувачення в контрабанді рішуче відкидав, відмовлявся співпрацювати зі слідством і погрожував усіх звільнити. Виявилося, що за кілька годин очікування, коли покоритель неба чекав перших сутінків, він встиг добряче надудлитися, тож сміливості в ньому було через край. Він усіх переконував, що літальний апарат сконструював для власної приємності, бо дуже любить літати, і жоден кордон перетинати не збирався, просто на угорський бік його здув сильний порив вітру. На запитання, навіщо ж йому було присобачувати до літака аж шість ящиків Marlboro, а це ж не мало не багато — шістдесят тисяч сигарет, Ікар незворушно відповів: «Просто я дуже люблю курити. У мене навіть страх є, що сигарети раптом закінчаться, а взяти нових ніде. Тому я взяв із собою шістдесят тисяч, так, про всяк випадок».

Певна всеукраїнська газета цілу шпальту присвятила цій історії, назвавши її просто: «Ікар із Ведмедева». Дошкульне прізвисько всім сподобалося, тож із того часу нашого героя лише так і називали. Відсидівши за вчинене три роки, він вийшов на волю, але ідеї своєї не полишив і далі в той чи інший спосіб займався контрабандою, хоч і в значно скромніших масштабах. Хай там як, а Тис мав рацію: якщо в їхньому Богом забутому містечку хтось і може повірити в його грандіозний задум, то тільки Ікар. До того ж він, на відміну від учителя історії, мав гроші на втілення ідеї в життя. Не тільки гроші, а й зв'язки: уже через три роки після «відсидки», у жовтні 2010-го, ведмедівці обрали Ікара депутатом обласної ради. Тюремне минуле не завадило виборцям проголосувати за кандидата, який у програмі клявся поважати закон і покращувати життя вже сьогодні — зрештою, на початку того ж року українці обрали президента-зека, тож Ікар добре вписувався у парадигму побудови нової еліти.

Гальма на велосипеді Тиса не працювали, все не було часу полагодити, тому, хоч учитель історії й завчасно припинив очманіло крутити педалі, та все ж не встиг скинути швидкість достатньо, щоб безпечно й цілим злізти з велосипеда: на всіх парах він мчав до хвіртки Ікара, а коли зрозумів, що зупинитися не зможе, почав гальмувати, черкаючи носом черевика об землю, але зашпортався, втратив рівновагу і впав яйцями на поперечину велосипеда, зойкнув тонко, як кішка, а потім звалився на металевий паркан Ікарового обійстя. Коли контрабандист, зачувши грюкіт і крик, вибіг із двору, Тис усе ще лежав під велосипедом, охаючи й обома руками тримаючись за матню. Переднє колесо велосипеда зігнулося у вісімку, а заднє крутилося, як у цирку, над головою вчителя. Коли Тис на знак привітання трохи підняв голову, воно зачепило капелюх, збивши його у рівчак.

Ікар мав усі підстави подумати, що Тис укотре приїхав зичити на вічне віддавання гроші, і тому навіть прикинув, що зараз доведеться подарувати другові-невдасі ще й на нове колесо, але цього разу помилився. Бо Тис уперше за всі роки їхнього приятелювання прийшов не просити, не з порожніми руками — ну, тобто з руками, може, й порожніми, зате з повною головою. Вже за дві хвилини він з очима безумця щось пояснював Ікару, а той спочатку недовірливо придивлявся до свого шкільного друга, потім перевів погляд на капелюх Тиса, який тепер лежав біля хвіртки і в який уже встигла всістися курка, а потім таки втупився гостеві прямо в очі. На обличчі Ікара співчуття змінилося глумом, а потім переросло в зацікавленість. Якоїсь миті, приблизно на десятій хвилині Тисового монологу, він стрімко вхопив друга під лікоть і повів до своєї автівки:

— Сідай, проїдемося трішки, так нас ніхто не буде чути, а ти розказуй, розказуй, здається, ідея твоя не така й дурна, як мені здавалося, — розгублено й задумано сказав Ікар.

Друзі всілися в машину й поїхали за місто, змушуючи здивованих перехожих обертатися за автівкою, яка, мов черепаха, повільно повзла вулицями, а в ній сидів водій, що не міг відірвати зачудованого погляду від свого пасажира. Та й сам пасажир поводився, як божевільний: активно розмахував руками і раз у раз щось вигукував, але його слова тонули в шумі мотора, як зойки потопельника.

Розділ третій, в якому сюжет би заклинив, якби не Геній Карпат

— Гм, — Ікар прицмокнув і задумався, на якусь мить абсолютно втративши зв'язок із навколишнім світом, опустив голову на кермо й затих. Машина стояла на узліссі під Ведмедевом, у місці, де ніхто сторонній не міг нею зацікавитися. Тис дивився перед себе, на зарослі кущів, що відділяли поле від лісу, потім перевів погляд на застиглого Ікара. Батарейка сіла — і тепер, після ентузіазму, бурхливої жестикуляції і запалу, вчитель історії сидів утомлено й розчаровано. Мабуть, просто почав тверезіти, чари зникали. У голові гуділо, серце калатало, а руки тремтіли. Раптом Ікар рвучко підвів голову, подивився просто Тисові в очі й промовив:

— Щось у цьому є. Здається, ти маєш рацію, ця ідея може вигоріти.

— Та кажу ж тобі, у нас точно все вийде, — немов прокинувся Тис, десь на денці своєї душі знову відчувши приплив енергії. — Ми візьмемося за роботу й до весни наступного року вже все працюватиме, як годинник.

— Не знаю, хто візьметься і як працюватиме, у мене є своя робота, старі справи, та й двом нам це діло не під силу. Я думаю, треба залучити ще бодай кількох людей. Це грандіозний проект, який має значення не лише для нас чи області, а й для Європи загалом, не думаю, що вдвох ми можемо потягнути таке.

— Але, Ікаре, це не настільки легальна річ, щоб ми набирали людей на вулиці. Чим більше народу про це знатиме — тим менше шансів на успіх.

— Так, це зрозуміло, тому набиратимемо тільки перевірених людей. У мене є кілька таких на прикметі. Ми з ними пройшли дев'яності, тюрми й кордони, вони точно клюнуть на таку ідею.

— Ну, але... — очі Тиса перелякано забігали, голос утратив твердість. Він відчув, що його, тільки його власна ідея втікає від нього, стає спільною, та й узагалі: її можуть просто вкрасти. — Все одно це не масовий, а елітарний проект. Ми могли б залучити наших дружин, нас стане четверо, а це вже вісім рук, поволі все власними силами і зробимо.

— Які вісім рук, що ти можеш своїми руками зробити? Ти працюй головою: от подав ідею — молодець, а землю копати тобі не треба. Чи ти вважаєш, що моя неповоротка дружина буде з лопатою ходити? Та й твою Марічку я щось слабо на глибині трьох метрів із шахтарським ліхтариком уявляю. За справу мають узятися професіонали, а ми лише керуватимемо процесом. Так це робиться, Тисе. Але в кожному разі ми мусимо залучити ще одну людину — Мірчу. По-перше, ніхто на наших кордонах не розуміється так, як він. По-друге, він занадто сильний суперник, і якщо дізнається, що конкуренти здійснюють масштабний проект, може почати вставляти нам палиці в колеса. Краще залучити його вже зараз — і ми станемо сильніші.

— Якого ще Мірчу? — ковтнувши слину, спитав Тис, і в його голосі зазвучали нотки ревнощів і страху.

— Румуна, який живе біля цвинтаря. Контрабандиста, Генія Карпат, ти мусиш його знати.

— Ааа, Генія Карпат, — протягнув Тис — Знаю, знаю, як же його не знати.

— Ну от і чудово. Якщо знаєш, то й сам розумієш, що без нього нам не обійтися. Ніхто так не знає цю землю: він у наших горах ходить, як звір, лише йому знаними й безпечними стежками. То що, ти за? Їдемо до нього, поговоримо?

— Ну, якщо ти вважаєш, що без нього ніяк, то їдьмо, хоча, чесно кажучи, я не дуже довіряю румунам.

— Тисе, ніхто нікому взагалі не довіряє, це — справа, діло, бізнес, як кажуть американці. Нас триматиме разом спільний інтерес і благоговіння перед нашою святою книгою...

— Якою це? — не зрозумів Тис.

— Кримінальним кодексом.

Автомобіль розвернувся й поїхав у бік міста. Довелося заїхати спочатку на інший кінець Ведмедева — до Ікара додому, бо Тис наполіг, що в гості до Генія Карпат вони не можуть приїхати з порожніми руками, потрібна якась плящина, що сприятиме побудові довірливих відносин. Було ясно, що Тис просто хоче хильнути, але аргумент про зміцнення довіри подіяв: Геній Карпат мав не найкращу репутацію, його вважали відлюдькуватим і жорстоким.

А дарма, бо насправді це був просто маломовний чолов'яга, який не любив базікати про свої справи з чужими людьми. Рудоволосий, з великою родимкою біля правого вуха, з чіткими Рисами квадратного обличчя. Справді мовчазний. Якось так він звик ще змолоду, коли вперше ступив на стезю контрабандиста. Поблизу Ведмедева пролягають два кордони — угорський і румунський, ще на відстані години їзди автомобілем — словацький, до польського можна доїхати за дві години. Найпопулярнішим серед різноманітних авантюристів був угорський кордон: по-перше, він був зручним, бо простягався рівнинною місцевістю, полями й Тисою.По-друге, ще в совєтські часи саме з порівняно багатої Угорщини можна було привозити гарний одяг, смачну їжу, рідкісні в совку продукти. Гуляшовий комунізм, як часто називали кадарівський режим в Угорській Соціалістичній Республіці, полягав у простому договорі між урядом і народом: влада не дуже морочила людям голову комунізмом і репресіями, натомість давала вдосталь їжі і грошей, а народ у відповідь не сильно протестував проти недемократичного й за своєю сутністю окупаційного режиму. Тож саме з Угорщиною щасливі обранці долі торгували, саме туди їздили й привозили назад неймовірні для совєтської людини зразки розкоші.

Інакше все виглядало з Румунією, яку Чаушеску перетворив на бідний і голодний заповідник. Після публічної сварки із СССР, коли Румунія в 1968 році відмовилася вводити танки в непокірну Прагу, Чаушеску вирішив створити щось на кшталт острова посеред суходолу, тобто побудувати країну, яка б зовсім і ні в чому не залежала від сусідів — зокрема й від СССР та Угорщини. Коли кретинізм румунського вождя досяг піку на початку вісімдесятих років — саме тоді він вирішив виплатити всі зовнішні кредити, які набрав до цього у міжнародних організацій, — життя в Румунії перетворилося на пекло: з полиць магазинів зникла їжа, телебачення працювало по дві години на добу, транспорт не їздив, а секретні служби виловлювали і вбивали все більше «внутрішніх ворогів».

Не дивно, що закарпатці мало в ті роки цікавилися Румунією: ходив навіть жарт, що з Румунії можна привезти хіба відро бетону. Уже затвердлого, ясна річ. Словом, масових контактів і обміну товарами не було, але завжди якась одна людина могла трохи підзаробити. Так подумав і Мірча, закарпатський етнічний румун, який у середині вісімдесятих почав навідувати своїх румунських родичів по той бік кордону, де справді пересвідчився, що привозити звідти нічого, але ввозити туди можна практично все. І все розмітатимуть: сірники, горілку, ковбасу, повидло, взуття, люстри, цвяхи. В Румунії не було нічого, люди були готові віддати останні гроші бодай за щось вартісне. Так і почалася довга дорога Мірчі від прищавого контрабандиста цукерок до підпільного мільйонера і кримінального авторитета по обидва боки кордону.

Проте своє прізвисько — Геній Карпат — він недолюблював. Річ у тім, що назвали його так, трохи кепкуючи: мовляв, навіть у голодній пустелі, якою наприкінці вісімдесятих була Румунія, цей спритний шибайголова знайшов де заробити. Адже Генієм Карпат, а часом і Сонцем Карпат, називали Чаушеску. Коли цей «вождь» від абсолютної влади, що її він ділив лише з дружиною Єленою, почав поволі втрачати зв'язок із реальністю, то всілякі підлизи й бюрократи наввипередки заходилися його прославляти, створюючи культ особи з усіма притаманними йому ознаками: незчисленними портретами, науковими ступенями й званням академіка для генія Чаушеску, листами вдячності від народу та іншою подібною хрінню. А в генерального секретаря румунської компартії були дві особливості: страшенна фобія нападу ззовні і гігантоманія, пов'язана з комплексом власної величі. Напасти ззовні могли всі: і віроломний капіталістичний Захід, і ворожий імперський СССР, тому Чаушеску левову частку бюджету направив на озброєння і будову фортифікаційних споруд. Решту ж витрачав на перебудову Румунії, дослівно заливаючи її бетоном: цілі міста й особливо зненавиджені Чаушеску старенькі будиночки минулих епох зрівнювалися із землею, а на їхньому місці виростали потвори соціалістичних багатоповерхівок. Не кажучи вже про села, адже однією з мрій неадекватного диктатора було зробити з Румунії повністю урбаністичну — без сіл і сільського населення — країну, в якій усі працювали б на заводах і фабриках, а жили б у висотних будинках.

Одним із найбожевільніших проектів Чаушеску стала будова Трансфоґараської траси, що пролягає через високогірні Карпати. Усі інженери вважали проект нереальним, оскільки будування бетонної дороги так високо в горах було невиправдано дорогим абсурдом, але Чаушеску всі сили країни — як колись російські самодержавці — кинув на цей проект, не шкодуючи ні життів, ні грошей, ні природи. Приблизно тоді місцева преса й почала величати його Генієм і Сонцем Карпат, прирівнюючи до Бога, який із власної волі може змінити обличчя Землі. У Закарпатті ж люди, знаючи про бідацтво й майже голод у Румунії, словосполучення Геній Карпат вимовляли з колючими кпинами в голосі. Тому ясно, що таке прізвисько Мірчі, людині без почуття гумору й до жартів абсолютно байдужій, до смаку не припало. Та з цим він нічого вдіяти не міг: коли народу щось прилипне до язика, то заборонити йому вже годі.

Прізвисько Геній Карпат справді звучить досить глузливо, коли йдеться про людину, яка перевозить через кордон два кілограми цукерок і п'ять пар жіночих нейлонових колготок. Але з року в рік масштаб діяльності Мірчі все розширювався й розширювався, немов дошкульне прізвисько саме почало керувати його долею. Ретельно вивчивши околиці, Мірча все рідше з'являвся на офіційному пропускному пункті кордону, бо йому все легше було ховатися поміж карпатських хребтів і вовчих стежок, де жоден прикордонник не міг його зловити. Та й прибутки зросли: горами можна було нести все, що хочеш, і в будь-яких кількостях.

На початку дев'яностих на Генія Карпат уже працювали цілі бригади робітників, носіїв, Мірчиними валками й караванами наповнилося все сутінкове українсько-румунське пограниччя. Але невдовзі такий бізнес утратив сенс, бо комунізм упав, а Румунія могла отримувати значно якісніші товари із заможної Туреччини, ніж із бідняцького українського постсовка. Коли джерело контрабандних доходів почало слабнути, і Мірча вже всерйоз замислювався над тим, щоб перейти працювати на потенційно жирніший угорський кордон, раптом з'явилася нова тема — наркотики. На всіх українсько-європейських кордонах за наркотиками були закріплені цигани, чиї послуги коштували дешево, а самі вони нічого не боялися й охоче ризикували життям. Наркоту перевозили переважно темними ночами крізь ліси, але траплялися й віртуози, які пакет із кокаїном ковтали чи запихали собі в задній отвір — і безсоромно проходили кордон, нахабно дивлячись в очі корумпованим митникам. Але згодом основний наркотрафік перейшов у ліс, оскільки ані людський шлунок, ані анус не безмежні, а на собі можна перевезти таки значно більше, ніж у собі. Крім того, кілька пакетів розірвалися в шлунках циган, і ті в несамовитій ейфорії повмирали від передозу прямо перед паспортним віконечком. Після цього ситуація напружилася: митники навіть заговорили по встановлення рентгенівських апаратів на кордоні. Одне слово, залишався ліс.

А в лісі рівних Генію Карпат не було. Лише він знав забуті стежки, урвища, де можна пересидіти прохід патруля, найкоротший шлях до першої румунської автомобільної дороги, де вже чекали джипи із гуртовими покупцями, місця, де можна переночувати в дорозі, й джерела, де спраглі можуть попити чистої води. Цигани досить швидко вийшли на Мірчу й запропонували йому стати їхнім поводирем. Той погодився, і наступні кілька років отримував свою золоту копійку за послуги обережного компаса-всезнайки.

Так тривало аж до моменту зміни геополітичної ситуації, коли Румунія шмигнула вперед, в обійми Європейського Союзу. Десь посеред двотисячних років Геній Карпат остаточно порвав із циганами, яких у глибині душі побоювався, й зайнявся своєю власною справою — переводив нелеґалів. Хоча переводив, будьмо правдиві, не всіх. На початках серйозніші гравці привозили йому у вантажівках пакистанців і китайців, яких Мірча вів карпатськими лісами в світле майбутнє Європи. Але за кілька місяців він налагодив прямий контакт із постачальниками — і тоді не кожен його рейс ставав успішним. Бо треба було ділитися з прикордонниками. Одна річ перевозити 10 кілограмів наркотиків, і зовсім інша — вести горами табун зі ста людей, яких добре видно навіть із космічної орбіти. Якось прикордонники підловили Генія Карпат і змусили піти на угоду: він з ними буде ділитися і грішми, і нелегалами.

Адже прикордонному начальству також треба звітувати про виконану роботу і виловлених порушників. Тож приблизно раз на два тижні Геній Карпат брав групу із двадцяти-тридцяти китайців, і вів їх у темінь карпатського пралісу, де намагався вимучити їх, збити з пантелику, весь час кружляючи різними місцинами навколо Ведмедева. На другий чи третій день, коли всі, разом із поводирем, уже валилися з ніг, коли їжа закінчувалася й здавалося, що вони встигли пройти сотні кілометрів і за наступним деревом почнеться як не Париж, то принаймні Відень, Геній Карпат збирав свою групу й оголошував, що вони прибули в Румунію і знаходяться в безпечному місці далеко від кордону. Китайці щедро з ним розплачувалися, а Мірча швидко й безслідно зникав у заростях. А через кілька годин на потенційних емігрантів натрапляли пильні українські прикордонники. Таким чином, і вовки були ситими, і вівці — не рахуючи китайців — цілими: Мірча заробляв, а прикордонники покращували свою статистику. Чим не Геній Карпат?

Хай там як, а Ікар мав рацію: жоден великий транскордонний проект у Ведмедеві не мав шансів на успіх без Мірчі. І йшлося не лише про допомогу, бо головне було — просто залучити гравця на свій бік: аж надто потужним він був, щоб не помічати його чи, не приведи Господи, перетворювати на конкурента або й ворога. У зв'язку з авантюрністю і, м'яко кажучи, не цілковитою законністю задуму Тиса їм у будь-який момент могли знадобитися зв'язки в правоохоронних, прикордонних чи контрабандних колах, що часто виявлялися одним і тим же колом. Залишалося сподіватися, що Геній Карпат клюне на їхню епохальну ідею — і приєднається до команди.

Мірча жив у Ведмедеві на вулиці Партизанській. Назву ця вулиця отримала ще в часи імперії ведмедів, а сама була відомою з того, що в її кінці розташовувався міський цвинтар, тож місцевий люд жартував, що черговий небіжчик відправляється «до партизанів», тим і висловлюючи своє ставлення до окупантів. Це тихе й зловісне місце пасувало до Мірчі і його репутації, кожен намагався обходити цю мертву зону десятою дорогою, тож для ділових таємних перемовин воно було ідеальним. Щоправда, Тис, якому Ікар довірив тримати літровий бутель домашньої, власноручно вигнаної шістдесятиградусної слив'янки, протягом короткої, п'ятихвилинної, дороги встиг усмоктати ледь не третину трунку: язик йому заплітався, в очах знову запалав вогник ейфорії, а жести стали бадьорими й істеричними. Через це Ікар вирішив поговорити з Генієм Карпат сам, аби той не подумав, що має діло з п'яними фантазіями.

Автомобіль повільно під'їхав до обійстя, Ікар вийшов з машини і зайшов у хвіртку, а Тис залишився сидіти з бутлем: «побудова довіри» за посередництвом алкоголю відкладалася до часу отримання попередньої згоди Генія Карпат.

Коли за годину Мірча з Ікаром підійшли до автомобіля, Тис уже солодко спав, спершись щокою на шибу, слина текла підборіддям, а порожній бутель валявся під ногами.

Ікар зміряв свого компаньйона зневажливим поглядом і тихо, сам до себе, промовив:

— Ага, ніхто нам не потрібен, усе ми зробимо власними силами...

Розділ четвертий, тривожний, бо герої опиняються в тупику

Тис прокинувся з важкого й липкого алкогольного сну, коли машина зупинилася біля закинутої будівлі колишньої колгоспної ферми. На задньому сидінні мовчав насуплений Геній Карпат. Сутеніло, світло фар виривало з темряви будинок і собачу будку, біля якої несамовито гавкав пес. Ікар посигналив — і з будинку вийшла темна постать.

Коли фари освітили її обличчя, Тис упізнав Ичі. Троє змовників вийшли з автомобіля, Ікар із Мірчею попростували назустріч господарю обійстя, натомість учитель історії спритно зник з освітленої смуги, й уже за мить десь збоку почулося дзюрчання і голосний видих задоволення. Простата не давала про себе забути. За мить, на ходу поправляючи штани й застібаючи блискавку, Тис уже прямував до інших.

— Доброго вечора пану господарю! — протягнув учитель руку до Ичі, а сам усміхнувся так широко, що золотий зуб аж зблиснув на світлі.

— Спочатку руки йди помий, — відрубав кремезний господар. Тис витер руку об піджак, продовжуючи усміхатись, і протягнув її знову. Ичі не поступився: — Я ж сказав, помий, а не витирай об свій брудний піджак. Кран там, справа від хатніх дверей.

Тис слухняно сховав долоню в кишеню і, немов нічого не сталося, почвалав у бік будинку. Коли він повернувся, вже тривала розмова:

— А платити скільки будете? — недовірливо, з-під лоба, подивився Ичі на Генія Карпат.

— Платити? Ну, не знаю, як за звичайний робочий день. Ми ще не думали про це. Та й запрошуємо ми тебе на рівних до нашого проекту, можеш стати акціонером. Тис, наприклад, усе це вигадав і заварив, це його внесок. Ікар закупить реманент, усілякі лопати, каски, тачки і все інше, — Мірча виразно глянув на Ікара, той побуряковів і сковтнув слину, на обличчі його спалахнуло невдоволення. Тим часом румун продовжував: — Я теж щось закуплю, крім того, кришуватиму все це, не дозволю ментам і владі пхати носа. А ти, Ичі, можеш вкласти в проект свою роботу, а коли ми почнемо отримувати прибутки, тоді й заробиш — свій власний і, головне, постійний відсоток. Таке ось акціонерне товариство, всі в долі.

— Їбав я таке товариство й постійний відсоток. Мені краще щодня платіть, все одно з цього нічого не вийде. Я волію мати своє при собі вже, а не ловити синиць у свинарнику.

— Ей, ей, не гарячкуй, — вступив у розмову Ікар. — Усе буде гаразд, ніхто тебе не образить і не ошукає. Ми тут, бо поважаємо тебе й віримо в тебе.

— А я вірю в гроші, краще — авансом.

— Ичі, будуть гроші, буде навіть аванс. Скажи просто, берешся за роботу, виконаєш її від початку й до кінця? Тут важливо, щоб це був лише ти. Одна людина, яка зробить усе. Нам зайві вуха й очі не потрібні.

— Беруся, чого ж не взятися, якщо заплатите. Але заходьте в дім, негоже стояти надворі, коли розмова серйозна.

Тис прислухався до їхніх переговорів, розуміючи, що Ичі вже в курсі його ідеї й цілого проекту. І це йому не подобалося. Навіщо до такої епохальної справи, яка може вплинути на долю цілого континенту, залучати цього горбаня? Хіба не могли б вони втрьох — Тис, Ікар, Геній Карпат — самі все зробити, копаючи по черзі? Для чого їм Ичі, цей бридкий старий гробар, життя якого складається з копання могил на Партизанській і вечірньої пляшки за упокій небіжчика? І так день у день. Ох уже ці мільйонери, зовсім не хочуть працювати своїми білими ручками, а кожна нова пара мозолястих рук загрожує викриттям і провалом усього проекту!

Компанія увійшла до будинку. Скромний інтер'єр складався з тумби зі старим телевізором, на якому височіла перекособочена саморобна антена, ліжка на пружинах, як у літніх дитячих таборах, дерев'яного столу з чотирма табуретами зовсібіч, старої шафи й умивальника в кутку. Згори звисала лампа в дивовижно багатій, як на цю кімнату, люстрі — з багатьма кришталевими висюльками й дзеркальцями для заломлювання світла. Тису ця лампа здалася знайомою, але згадати звідки — він не зміг.

Ичі був простою й тупою робочою силою, руками, якими Ікар і Геній Карпат хотіли виконати всю брудну фізичну роботу. Він для неї надався якнайкраще, адже тільки й знав, що копати. Кремезний, сильний і страшний — так мав би виглядати хрестоматійний гробар у кожному містечку, а в Ведмедеві він таким і був. Фізична вада — величезний горб на спині, відлякувала від нього людей і робила чоловіка об'єктом нищівних жартів дітей. Кожен клас у Ведмедеві, доходячи на уроках зарубіжної літератури до вивчення «Собору Паризької Богоматері», починав обзивати гробаря Квазімодо. Ичі звик до цих образ ще змалку, тому тепер не злився і навіть не обертався, коли чергова ватага хлопчаків починала кричати йому в спину: «Квазімодо, Квазімодо, де твоя Есмеральда, уже закопав?». Чоловік не сердився, а терпляче чекав: попри потворність, Бог подарував йому богатирське здоров'я, тож у свої майже шістдесят він почувався все ще молодим і всемогутнім. За довгі роки життя він устиг закопати не одного з тих, що з нього нещадно глумилися, і — як не соромно це визнати — відчував неабияке задоволення, коли об гріб чергового жартівника гупала перша лопата важкої, вогкої землі.

Але вчитель історії ніколи його Квазімодо не називав, оскільки у них, в учительській, гробаря між собою називали не інакше, як Ичі-хуй-ти'-в-пличі. А все через те, що добрячих двадцять років тому, на зорі української Незалежності, один учень на уроці української мови голосно заперечив учительці, коли та сказала, що в нашій мові немає слів, які починалися б на літеру «И». «Як це нема?!», — обурився учень-правдоруб. Учителька, Пресікаєнко Степанида Іллівна, упокой зі святими, Господи, її душу, спочатку подумала, що малий уже десь устиг нахапатися цих дурнуватих новомодних тенденцій, які пропонували еміграційні українські мовознавці, мовляв, має бути ирій та инший, а не вирій та інший. Але учень випередив учительку, викрикнувши: «А як же Ичі-хуй-ти'-в-пличі? Хіба це слово не на «и» починається?». Клас зайшовся реготом, а вчителька посиніла від злості, траснула малого указкою по писку, аж йому губа роз'юшилася. Учень розревівся, а клас почав сміятися ще голосніше. На гамір зайшов директор, якому Степанида Іллівна й пояснила всю ситуацію. Як завжди в Україні, справедливість опинилася на боці того, хто б'є й має бодай якусь адміністративну перевагу. Директор підійшов до учня, вліпив йому потиличник і підсумував: «По-перше, Ичі — не українське, а угорське ім'я. По-друге, не пличі, а плечі, і тоді воно не римується. А по-третє, завтра в школу прийди з батьками, поговоримо про твій поетичний талант, розумнику. А зараз — тиша і продовжуйте урок!».

Наступного дня малий прийшов у школу з батьками, які замість того, щоб захистити сина й здійняти скандал через його побиття, принесли коробку шоколадних цукерок і пляшку коньяку. Батько довго вибачався за поведінку сина, жалюгідно плазуючи перед директором і розхвалюючи школу. Наприкінці, коли вибачення вже були прийняті, він усе одно ще раз прогнувся, узявши вину на себе: «Розумієте, насправді це я винен, бо кілька тижнів тому в нас були гості, і ми згадували нещодавно загиблого однокласника, ну і, ясна річ, у цьому контексті виник Квазімодо, його потворність, всі ж його побоюються і не хочуть одного разу опинитися під його лопатою. Ось я й розповів, що пам'ятаю його ще з дитинства, коли ми хлопчаками кричали йому услід: «Ичі, хуй ти в пличі!», а малий бешкетник, вочевидь, підслухав ту розмову й фразу запам'ятав. Воно ж завжди так, до дітей усе найгірше ліпиться».

Інцидент вдалося зам'яти, але малому він надовго закарбувався в пам'яті — мабуть, перш за все через публічне приниження, коли з нього сміявся весь клас. Тому учень, а звали його Святослав Конар, вирішив за будь-яку ціну довести всім, що він римувати таки вміє. З поетами завжди так: усі ці вірші виринають із невичерпного джерела дитячих травм, принижень і комплексів. Святослав почав писати з кожної нагоди і — батькам та вчителям на подив — у нього навіть цілком непогано виходило. Настільки незлецьки, що часто старші просили його нашкрябати якийсь віршик до чергового ювілею завуча чи Дня перемоги. Проте справжнім планом підступного й злосливого поетика була, звісно ж, помста. Помста за приниження — і слава. Зрештою, поети тільки цього й прагнуть.

Через три роки після скандалу з іменем гробаря Святослав Конар у шкільному коридорі підійшов до Степаниди Іллівни й вручив їй учетверо складений аркуш. «Це мій вірш, який я присвятив Вам. Вибачте ще раз за все, що між нами було поганого, я хочу засвідчити Вам свою безмежну повагу і вдячність, адже саме Ви посіяли в моїй душі любов до рідного слова, саме Ви, Степанидо Іллівно, відкрили колись мій скромний талант, який нині цвіте на ниві української мови й літератури», — в очах учня горів непідробний вогник доброти, а щокою котилася скупа юнача сльоза. Святослав, як і кожен професійний поет, був лицеміром і брехуном. Тільки вчителька дізналася про це пізніше. А спочатку вона на радощах влетіла в учительську кімнату, де з криками: «Послухайте, ну ви лишень послухайте це!» — прочитала колегам вірш. Усі розчулилися і почали нахвалювати учня, якого виховала — за їхніми тодішніми словами — педагог від Бога. Вчителі одностайно пророкували Святославові Конару славу й безсмертя на гарячому лоні української поезії, яке уособлює Степанида Іллівна Пресікаєнко.

Як виявилося пізніше, метафора про лоно була напрочуд точною. Проте помітили це вже читачі обласної газети «Молодь Закарпаття», куди горда вчителька надіслала вірш свого вдячного учня. Газета опублікувала творіння молодого й перспективного поета під заголовком «Учительці від Бога — Пресікаєнко Степаниді Іллівні — від вдячного учня, поета й уродженця щедрої на таланти закарпатської землі Святослава Конара». Вірш звучав так:

Невідомо, хто із читачів обласної газети «Молодь Закарпаття» першим пов'язав прізвище учительки з творчістю Івана Величковського і — йдучи за потоком асоціацій — здогадався окремо прочитати перші літери кожного рядка. Але, мабуть, ніхто, крім героїні вірша та його талановитого автора, не зрозумів, чому в утвореній фразі на місці літери «И» стояла літера «І» — як і заповідала кілька років тому мудра Степанида Іллівна, б'ючи малого указкою по писку. Це був момент вишуканої й солодкої помсти: поет навіть не сподівався, що вчительці стрелить у голову опублікувати його шедевр у газеті обласного центру. Він насолодився б і тим, що Степанида Іллівна сама розшифрувала його послання, або й просто би потішився з її обмеженості та власної винахідливості — у разі, якби не розшифрувала. А так успіх його навіть приголомшив. Особливо приємно було слухати ще кілька місяців історії про те, як навіжена, розхристана й розпатлана вчителька бігала від одного кіоску преси до іншого, намагаючись скупити весь тираж. Звісно, намарне, а містом ще довго гуляла історія про задерикуватого поета, який із першої ж публікації став обласною знаменитістю. Святослав Конар, звичайно, отримав трохи на горіхи від батьків, але вони виявилися не настільки суворими, бо все місто й усі знайомі родини — попри позірний осуд — захоплювалися малим і хвалили. Йому довелося перевестися в іншу школу, але учень не закинув писання віршів — і справді став відомим поетом. Утім, як це часто буває з юними даруваннями, Конар помер молодим від алкоголізму й зневіри в майбутнє людства. Степанида Іллівна пережила свого кривдника і навіть показала себе взірцевою християнкою, коли прийшла на його похорон. За якийсь час Ичі змахнув лопатою і над нею, але випадок цей ще довго згадували в місті, а в школі його не забули й досі.

Із ліричних спогадів Тиса вирвав дзенькіт чарок, які гробар розкладав на столі. Учитель водномить пожвавішав і почав знову прислухатися до розмови.

— Ну гаразд, ідея справді цікава і, в принципі, реальна, але де саме ви хочете копати? — запитав Ичі, розливаючи смердючий самогон у чарки. Всі переглянулись, і на мить запала тиша.

— Чесно кажучи, місця ще немає, — Ікар першим перехилив у себе чарку, взяв квашений огірок і спочатку голосно його занюхав, а потім так само голосно хрумнув. Тис, який побачив, що хтось уже п'є, хильнув навздогін і аж очі закотив від задоволення. — Про місце мусимо порадитися всі разом. Треба вибрати тихе й зручне. Мені здається, що добре було б копати на цвинтарі, біля Мірчі: ніхто б не дивувався, що ти, Ичі, кожного дня там ходиш і працюєш. Там узагалі мало зайвих очей. Ще й Мірча поруч живе, всі необхідні інструменти й механізми ми б могли зберігати в його сараї.

— Та ну, цвинтар не годиться. Так, це тихе місце, але він занадто далеко від кордону, тоді наша праця розтягнеться на роки, — сказав Мірча й випив.

— Ет, воно насправді добре, та й не дуже, — задумливо протягнув Ичі, знову розливаючи самогон. Тис сприйняв його рух як заклик до дії, тому одразу ж випив. Господар подивився на нього з осудом і ще раз налив у його чарку. — Цвинтар — дійсно місце тихе, але я не впевнений, що нам треба це робити саме в тихому місці. Роботу такого масштабу важко приховати. От куди ми будемо виносити землю? Навпаки: на мою думку, ховатися нам не треба.

— Тобто як це не ховатися? — вперше вступив у розмову Тис.

— Мій досвід показує, що найбільш таємні речі треба робити у всіх на виду. Тоді більше шансів, що ніхто ні про що не здогадається. Наприклад, перед розпадом імперії ведмедів я працював сторожем у нашому міському будинку культури, — сказав гробар і ковтнув порцію. Тис підвів голову, подивився на люстру і згадав, звідки вона йому знайома. Висіла колись у будинку культури, надавала йому урочистого вигляду. Від розгадки таємниці вчителю потепліло на серці, й він випив. Ичі ж продовжував: — Так ось, пам'ятаю, як каґебешники цілим містом сновигали, шукаючи місце, де мали відбутись установчі збори міської організації Народного Руху. Перетрясли квартири всіх антисовєтчиків, облазили клуні й гаражі, перевірили колгоспні приміщення й навіть проінспектували всі спортзали шкіл, але не додумалися, що установчі збори відбудуться у найцентральнішому і найбільшому залі міста — будинку культури.

— Ну так, — погодився Геній Карпат, — таке нахабство мало кому на гадку спаде. І не з пальця ж висмоктана народом бувальщина про контрабандиста, який улітку приїздив велосипедом на кордон у сандалях, шортах і футболці, а на задньому багажнику його ровера металічною пружиною були притиснуті дозволені дві пачки цигарок. Митники не могли зрозуміти, що ж відбувається, адже немає сенсу возити всього дві пачки: заробляєш десяток гривень, а вбиваєш цілий день. Проте й обшукувати його не було сенсу, бо він просто не мав де сховати іншу контрабанду. Після кількох десятків ходок із двома сміховинними пачками до нього підійшов начальник митниці й пообіцяв, що дозволить йому три місяці перевозити все що заманеться, хай лише контрабандист зізнається, в чому полягає його трюк. І тоді той сказав, що возить в Угорщину зовсім не цигарки, а велосипеди, щоразу повертаючись додому пішки. Під носом у всіх робив свою справу, а ці захланні тупаки в мундирах так нічого й не зрозуміли!

— То що ви в такому разі пропонуєте, мушкетери? — спитав Тис, закохано поглядаючи на пляшку.

— Думаю, треба копати на самому кордоні, це максимально близько й зручно, — після хвилі роздумів відповів Ичі.

— Та ні, копати на кордоні — це вже перебір. От рухівці ж не пішли проводити збори в сам будинок КҐБ, правда? — Геній Карпат розтягнув паузу, випив, а потім, кривлячись від огиди, випалив: — Треба копати в центрі. У нас же у Ведмедеві центр — це ніякий насправді не центр, він знаходиться майже на околиці, близько до кордону. Це ідеальне місце. Тільки треба вигадати причину, якісь будівельні роботи чи що, аби ми могли спокійно копати, та що там копати — бурити землю й вивозити її звідти вантажівками у всіх на очах!

— Смілива ідея, але, здається, геніальна! Наливай, Ичі, наливай, справу вирішено!

Господар розлив залишки пляшки по чарках, всі цокнулися й випили, а Ікар продовжив:

— Завтра зранку всі йдемо до мера, він мій друг, ми його легко переконаємо. Геніальна ідея, геніальна! У центрі, у всіх на виду, з дозволу мера! Хо-хо, геніально!

Розділ п'ятий, в якому мер розливає й розпитує

У приймальні міського голови Ведмедева Золтана Бартока стояв великий акваріум — заповнений, щоправда, зовсім не водою й рибками, а квашеними помідорами. Тис кілька разів обійшов його, очі вчителя світилися від захвату й патріотизму.

— А це, до речі, Золтан Степанович зробив власними руками: сам зібрав помідори, сам заквасив і тепер частує поважних гостей міста. Навіть старий імперський герб — ведмедя — міський голова пропонує замінити на зображення чарки й квашеного помідорчика, так відновиться історична справедливість і підніметься престиж міста, а вкупі з ними й туристична привабливість, — повільно й розважливо прошамкала своїм напівбеззубим ротом секретарка, авторитетна й шанована в місті людина, хоч і виглядала, як стара швабра.

Уся компанія повернулася до акваріума й прискіпливо його оглянула, а Тис навіть потягнув носом приємний пряний запах закуски, яка в майбутньому мала притягувати в їхнє місто туристів. У Золтана Бартока хтось був на прийомі, тож довелося почекати. Ікар і Геній Карпат усілися в зручні крісла біля входу. Виглядали вони якнайсолідніше — вбрані в темні й майже однакові костюми, темні сорочки й чорні туфлі. Акуратно зачесані й мовчазні. Ичі прийшов у брудних засмальцьованих джинсах й старому светрі в смужку, сперся на підвіконня ліворуч від секретарки, втупився поглядом у шафу й так незворушно весь час стояв. Натомість Тис не міг знайти собі місця, крутився, сідав на табурет, закидав ногу на ногу, рвучко підводився, обходив акваріум, виходив з кімнати на кожен звук із коридору, кілька разів намагався почати розмову з секретаркою, питаючи її про ціни на капусту або про те, чи тужить вона за покійним чоловіком, але бесіда не клеїлася, тож учитель знову починав намотувати кола й нервово хрускати суглобами всіх своїх худих пальців. Пильне око у всій цій метушні одразу помітило б сліди похмільного синдрому: учора автор концепції проекту добряче нажлуктився з компаньйонами, а коли Ікар привіз його додому, Тис вирішив ще на кілька хвилин заглянути в пивнячок неподалік власного будинку — розказати новини про князя Святослава. Тож не дивно, що зранку чоловік був схожим на Дрезден після бомбардування. Коли Ікар із Мірчею й Ичі заїхали за ним, Тис усе ще мирно спав, а Марічка ретельно й прискіпливо згадувала на всю вулицю його родовід, концентруючи увагу на генетичних хворобах і слабкостях, віртуозно поєднуючи їх із розташуванням зірок багато років тому, коли вони брали шлюб, та рефреном повторюючи тезу про власну сліпоту й лихого, який її поплутав. Ці хай і повні, але важливі хіба що для майбутніх біографів автора грандіозного проекту подробиці компаньйонів Тиса зовсім не цікавили, тому чоловіки без зайвої ніжності розбудили вчителя, давши йому п'ять хвилин на збори. Але ж інтелігентна людина зі смаком завжди, за будь-яких обставин, навіть з бодуна, такою і залишається, тому вчитель за виділений йому час устиг одягнути білосніжний костюм і чорну сорочку «з іскрою», взув свої гостроносі черевики, надягнув капелюх — і готово! Комусь його образ нагадав би сторожа провінційного цирку, який за сумісництвом ще й перевіряє квитки, але неупереджений глядач мусив би визнати, що цей наряд цілком пасує до густих, хоч і розчухраних, чорно-білих Тисових вусів.

Із приймальні мера доносилися якісь крики, що їх важко було розібрати. Втім, окремі слова — як от «каналізація!», «Таня» і «нахуй!» — все ж наштовхували на думку, що за дверима ведеться копітка й напружена робота із розвитку славного міста над Тисою й під Чорною горою — Ведмедева. Власне кажучи, опасистий Золтан Барток справді був патріотом міста, діяльним і рішучим чоловіком, який усі свої сили (а їх було десь під сто тридцять кілограмів) направляв на розвиток і процвітання довіреного йому виборцями населеного пункту. Йшов уже другий термін міського голови на посаді, що підтверджувало його популярність та ефективність.

А ще на зорі двотисячних, усього десять років тому, Золтан Барток був худорлявим молодиком, який робив свої перші кроки у бізнесі. Спочатку він працював вантажником на кількох точках міського ринку, але потім зрозумів, що на такій роботі заробить хіба букет недуг, тому подався у вільне плавання. Почалося, як усе в незалежній Україні, з крадіжки. Або з чуйного серця й допомоги — залежно з якого боку дивитися. За міським базаром самотньо стояв дерев'яний туалет, в який забігали і продавці, і покупці. Щоранку туди заходив сторож ринку й ставив на поличку рулон туалетного паперу, який почергово купували працівники. Молодий вантажник Золтан теж туди заходив лише за фізіологічним покликом, аж доки одного разу, коли він з ногами заліз на сідальце, щоб не забруднитися, і потягував свої гіркі «Прилуки», його не осяяла найбільш українська з усіх можливих фінансових ідей — украсти папір. Молодик згорнув рулон собі під куртку й вийшов із гордо піднятою головою. Все ще вантажника, але вже за мить вона стала головою повноцінного бізнесмена. Бо не встиг Золтан вийти, як на його місце забіг незнайомець із виряченими від напруги очима, на ходу розстібаючи пасок. Уже за мить ізсередини почувся звук, схожий на виверження вулкану, а потім тоненький зляканий голосок промовив: «Ой, а де ж папір?». Це була золота хвилина Золтана Бартока, який підійшов до вирізаного у формі серця отвору в дерев'яних дверях туалету і розважливо сформулював пропозицію: «Можу допомогти. Папірчик є. Але за гривню». Незнайомець блискавично простягнув купюру, а новоспечений підприємець віддячив клаптиком щойно поцупленого туалетного паперу.

Від того моменту майбутній мер уже не розвантажував ящики, а стояв позаду міського туалету й слушної миті пропонував свою поміч. Якщо раніше фізичною працею він заробляв десятку за день, то тепер — завдяки праці інтелектуальній і в певному сенсі гуманітрній — в його руках щодня з'являлося двадцять-тридцять одногривневих купюр. Бізнес не розквітав, але був стабільним. Щоправда, не всім він подобався, особливо працівникам ринку, які щомісяця збирали гроші на різні спільні видатки, зокрема на туалетний папір, який щоранку безслідно зникав у відомому напрямку — за пазуху молодого бізнесмена. Коли Золтана впіймали на гарячому, розлючений натовп продавців загорлав про суд Лінча шляхом запихання цілих рулонів паперу в різні отвори молодого тіла крадія.

Але саме в той момент у Золтані прокинувся політик. Перед публікою, перед натовпом він почав темпераментно виступати, з кожним словом майстерно полонячи увагу переслідувачів, які зненацька перетворилися на вдячних слухачів. По-перше, наголосив горе-бізнесмен, усе, що він робив, було для добра ведмедівців. По-друге, він не зробив нікому нічого злого, хоча демон і підкидав йому ідею розвести в міському водогоні трішки пургену, після чого потік відвідувачів до його бізнес-точки зріс би, як тісто на паску. Але ні, він завжди виконував волю Божу, тому робив людям лише добро. Ну а для стартового капіталу йому потрібна була якась інвестиція, тому й брав папір із туалету. Але робив це також із доброю метою: він ділив його усім по-чесному, порівну, ніхто вже не міг відірвати собі вдвічі довший шматок, щоб скласти удвоє й використати зайву порцію. Так, за свої скромні послуги хлопець брав мізерну плату, зате встановлював справедливість.

Натовп затих і відпустив крадія. А вже через місяць у кожній поштовій скриньці міста з'явилася листівка, в якій повідомлялося, що підприємець і патріот рідного краю Золтан Барток йде в мери, щоб зробити життя кожного містянина кращим уже сьогодні. Говорилося також про те, що «Барток і його команда однодумців» засновують власну громадську організацію, яка називатиметься «Рука допомоги». Далі з невідомою метою йшов відступ про боснійську організацію столітньої давтності «Чорна рука», член якої — Гаврило Принцип — убив у Сараєві ерц-герцоґа Франца-Фердинанда Габсбурга, чим розпочав Першу світову війну. «На відміну від убивці й радикала Принципа, молодий ведмедівець Золтан Барток свою руку використав для іншого — для допомоги землякам у скрутну мить», — підсумовувалося в агітці. Насамкінець, унизу, було фото Золтана з рулоном туалетного паперу в одній руці й ключами (як зазначалося, від міста) — у другій, а збоку подавалася його біографія, в якій, зокрема, особлива увага приділялася бізнесовій кар'єрі майбутнього мера: «Він був сином мужика і став володарем у царстві прибуткового бізнесу. Він був кріпаком-вантажником — і сам, власним генієм керований, став велетнем підприємництва, створив собі робоче місце». Ведмедівці завжди любили чесних і працьовитих людей, тож уже наступного місяця обрали Золтана Бартока своїм мером.

Відтоді багато води стекло в Тисі, міський голова встиг переобратися на другий термін і приблизно вдвічі збільшитися — переважно вшир. Колись стрункий і підтягнутий, нині мер став схожим на роздуту бочечку соління, встановлену на рахітичні ніжки. Такого пуза більше ніхто у Ведмедеві не мав — зрештою, більше ніхто й мером не був. Пасок Золтана Бартока не міг охопити його — якщо це можна так назвати — талію, тому підперезував тіло знизу, під животом, і виглядало це, немов із худеньких ніжок перетисканням мотузкою видавили величезний чиряк. Лисина міського голови блистіла дрібними крапельками поту, які він періодично витирав замурзаною носовою хустинкою. На товстій картоплині носа лежали окуляри, що мали надавати першій особі міста інтелектуального вигляду. Виходило так собі» До того ж від міського голови, як і від більшості ведмедівців, вічно тхнуло часником, а в правому вусі стирчала брудна ватна затичка: тут усі потерпали від протягів між Сходом і Заходом, оскільки Україна весь час наголошувала на своїй місії мосту між цими частинами світу.

Раптом двері відчинилися, з них, наче виводок каченят, вийшли якісь чиновники, за ними визирнула кругла голова самого мера, який оглянув відвідувачів і промовив: «Заходьте, заходьте, заходьте». Він часто повторював одні й ті ж фрази по кілька разів: мабуть, політичні консультанти саме так радили йому спілкуватися з електоратом, щоб усі краще запам'ятовували й розуміли. Біля дверей зчинилася тиснява, коли першими водночас захотіли зайти і Геній Карпат, і Ікар, але, помітивши здивування мера, навперебій почали ґречно пропускати й припрошувати один одного, тож першим цей хаос використав і увійшов Тис (елегантно при цьому знімаючи капелюха й киваючи міському голові), потім Мірча, Ікар і нарешті Ичі (грубо грюкнувши дверима). У ту ж мить двері знову прочинилися, з них стрімко вихилився — утримуючи, як балерина, рівновагу в стійці «ластівка» — Барток, і сказав секретарці: «Зоє Леонідівно, принесіть п'ять порцій делікатесу, будь ласка, будь ласка, будь ласка. І наперед красно дякую!». Відвідувачі всілися з двох боків за овальний стіл, міський голова потонув у своєму шкіряному кріслі під цілим іконостасом за спиною: були там і Президент, і Прем'єр-міністр, і Голова Верховної Ради, і голова Пенітенціарної служби, і голова Служби безпеки, і директор Контрольно-ревізійного управління, і патріарх православної церкви Московського патріархату, і Памела Андерсон замолоду, і головний тренер футбольного клубу «Динамо» (Київ). Невдовзі зайшла секретарка і розставила на столі порцелянові блюдечка з квашеними помідорами, а до них — маленькі десертні виделки й серветки. Мер своєю чергою витягнув із шухляди столу набір чарок, потім підійшов до бюста Тараса Григоровича Шевченка, який стояв біля вікна, відкрутив йому голову й вийняв звідти пляшку.

— Ну що ж, дорогі мої, почнімо, почнімо, почнімо. З чим прийшли? — гостинно оглянув відвідувачів міський голова Ведмедева. Потім усміхнувся й зробив знак бровами, після чого всі випили. Аж тоді компанія перезирнулася, а вже за мить і Тис, і Мірча, і навіть Ичі втупилися очима в Ікара, який і привів їх сюди.

— Пане Золтане, ми прийшли до Вас як до патріота нашого славного міста. Як патріоти, які хочуть передусім подякувати вам за весь той масив роботи, який Ви, не покладаючи рук...

— Стоп, давайте обійдемося без зайвих вступів, а руки я справді не покладатиму, адже, як кажуть у народі, між першою й другою жінка не має встигнути знайти віник, — перебив Ікара Барток, знову заходившись розливати. — Продовжуйте, продовжуйте, продовжуйте.

— Ну, якщо коротко.. — знітився Ікар, який цілу ніч складав свою промову і тепер жалкував, що бездарно втрачає сімнадцять хвилин вступу, — ми, патріоти міста, прийшли з ідеєю і пропозицією.

— Це цікаво, — знову підняв брови мер, і всі машинально перехилили в себе вміст чарок. — Продовжуйте, тільки закусуйте, помідорчики я сам робив, я сам робив, сам робив.

— Справа в тому, що нашому прекрасному місту, яке віками тішило очі подорожніх і назавжди залишалося в серцях його гостей, на даному історичному етапі розвитку дечого не вистачає, — багатозначно продовжив Ікар, а мер насупив брови й знову розлив. — Між нами є шанована людина, Людина з великої літери, Ведмедівець з великої літери, патріот міста й краю, гідний син рідної землі, а заодно й учитель історії міської школи Михайло Олексійович Чвак, він же наш друг Тис. Отож, цей талановитий історик і щирий ведмедівець раптом зрозумів, що місту дечого не вистачає. І тоді прийшов із цією ідеєю до мене. Почувши суть, нас одразу ж підтримали два патріотичних паростки щедрої на таланти закарпатської землі — Мірча й Ичі. І тепер із цією ідеєю ми прийшла до вас, до батька нашого міста над Тисою й під Чорною горою. Отож, ми хочемо подарувати місту Ведмедеву, нашій незрівнянній центральній площі... фонтан!

— Фонтан? — несміливо здивувався Геній Карпат.

— Фонтан... — розчаровано пробурмотів Ичі.

— Хочемо подарувати, ну так... — розгубився Тис.

— Гм, фонтан! Чудова ідея! Давайте за неї вип'ємо! — відчув слизьке мер. Усі випили, й на хвилину запала мовчанка. Відтак Золтан Барток продовжив: — То, кажете, хочете подарувати фонтан?

— Так-так, — синхронно закивали головами відвідувачі.

— Як патріоти міста? — не вгавав міський голова.

— Так, як сини рідної землі! — оглянув усіх і бадьоро підсумував Ікар.

— А хуя ведмежого ви посмоктати не хочете?! — рявкнув Барток.

— Ні, — після короткої паузи щиро відповів Ичі.

— Ти за всіх не розписуйся! — гримнув на нього Геній Карпат. — Розумієте, пане Золтане, ви нас не зовсім правильно зрозуміли. Тобто, ну як, не до кінця..

— Ви мені баки не забивайте своєю туфтою про подарунок місту. Або кажете за чим прийшли, або вимітайтеся! Яготовий взяти патронат, якщо знатиму всю правду, — голос батька міста виразно пом'якшав.

— Добре, добре, лише не гнівайтеся, просто ми не встигли вам усе пояснити, — плазував Ікар. — Зараз наш шановний учитель історії, який усе й вигадав, розкаже вам усю правду, ідея справді геніальна, от зараз почуєте.

Всі перевели очі на Тиса, який одразу ж знітився і почервонів. Учитель важко сковтнув слину, від чого борлак пірнув угору-вниз його худою шиєю, як рибальський поплавець. Раптом Тисові стало страшно, в животі забулькотіло, ззаду приперло, тож він поспіхом вибачився і позадкував із кабінету, після чого сторчголов метнувся до туалету. З радістю прибулого додому Одіссея історик усівся на унітаз.

За хвилину він задоволено підвівся, огледівся й не побачив ніде паперу. «Цей Барток знову взявся за старе!», — промайнуло в його голові. Тис ще раз роздивився навкруги, зазирнув в унітаз, де побачив величезну купу, яка буває лише з бодуна, і зморщив носа, бо в туалеті стояв такий запах, ніби тут здохла й зогнила тисяча кішок. Він натиснув на важіль зливного бачка, але води в ньому не виявилося. «Що ж робити, що ж робити?», — у стилі мера повторив собі запитання вчитель, уже майже на порозі паніки. І тут його осяяло: еврика!

Таки добре бути учителем історії, знати досвід минулих поколінь. Понад сімдесят років тому, у далекому 1939 році, на Закарпатті побував англійський журналіст Майкл Вінч. Метою його візиту було спостереження за процесами розподілу Чехословаччини, створенням Карпатської України й анексією молодої самопроголошеної держави союзницею Гітлера — Угорщиною. Про ці події журналіст написав книжку «Одноденна держава». Це була одна з улюблених книжок Тиса, адже в деталях розповідала про історію й побут Закарпаття. І в ній був фрагмент, де Майкл Вінч скаржиться на закарпатців: мовляв, їм побудували нову чисту лікарню, а вони ходять у туалет і не користуються папером, бо до нього не звикли й вважають за-жорстким, тому підтираються рукою, а брудну долоню потім витирають об білосніжну стіну нової лікарні! Скориставшись досвідом пращурів, шкільний вчитель історії Михайло Олексійович Чвак, він же Тис, підтерся рукою, а її у свою чергу витер об стіну. Коричнева смуга на стіні видалася йому схожою на слід комети — й розчулила старого. Він ще хвильку постояв перед дзеркалом, оглянув себе, пригладив вуса, зморщившись від запаху руки, застебнув сорочку й піджак на всі ґудзики, із задньої кишені штанів дістав невеличкий гребінець, зачесав волосся, тоді підморгнув собі, видихнув і рішуче пішов у бік кабінету міського голови Ведмедева.

Це була вирішальна мить: зараз Тис мав виголосити промову, від якої залежала не лише його доля, а й майбутнє Ведмедева, України і Європи.

Розділ шостий, в якому розпочинаються й раптово припиняються роботи

— Вельмишановне панство, — звернувся Тис до всіх своїх слухачів, а мер після цієї фрази зробив офіційний вираз обличчя й налив. Усі випили, після чого учитель перейшов до суті справи: — Ми тут, бо ми ведмежани, ну, тобто ведмедівці. Доля подарувала нам шанс жити у найзахіднішому куточку нашої Батьківщини, на мальовничій Срібній Землі, на Закарпатті — в краю прекрасних людей і чудової природи. Саме на наших теренах зустрічаються безліч культур: українська, угорська, румунська, словацька, єврейська, циганська, польська, алкогольна. Саме тут Схід зустрічається з Заходом, отже, саме тут — центр. Центр Європи, як не крути, завжди знаходився на Закарпатті. Кілька разів його намагалися продати, але ми все одно знаємо, що він тільки тут. Свою ідею я почерпнув із славетної історії Київської Русі. Колись русини-українці жили тут, а навколо нікого не було. Тоді наші теперішні сусіди, угорці, які самі себе воліють називати мадярами, вирішили прийти на ці землі, у цю родючу й теплу долину за Карпатами. З Азії вони йшли через Київську Русь, тож коли проходили через Київ, князь запросив їх почастуватися і відпочити. З того часу почалася історія дружби й приязні між нашими народами. Дійшло до того, що донька київського князя Володимира Великого — Анастасія — стала дружиною угорського короля Ондраша, а значить — королевою Угорщини. Потім у нашій історії було різне, переважно погане: угорці зле ставилися до слов'ян, асиміляція, заборона освіти й так далі. Тисячу років вони намагалися вимазати український слід за Карпатами. При цьому майже не розвивали цю територію, нічого не будували й не вкладали в неї, тому в Галичині й на Буковині міста гарніші й багатші, ніж на Закарпатті: в Австро-Угорській імперії комусь була Австрія, а комусь — нам — Угорщина. Зрештою, угорці й досі недолюблюють нас, підсміються з українців, але, наприклад, коли мій сусід Шоні, печений мадяр, щось пробує мені там сказати, що в мене вдома дерев'яний туалет на подвір'ї, бо я дикий українець, я йому завжди кричу у відповідь: «Ах ти ж мадярська мордо, може, в мене туалет і дерев'яний, зате як війська князя Данила Романовича всипали вам у 1227 році!». Але не це головне. Моя ідея якраз направлена проти міжнародних чвар і ворожості, вона — це втілення ідеї об'єднаної Європи!

Тут в очах Тиса забриніли сльози, а Геній Карпат штовхнув ногою під столом Ичі, який уже безсоромно дрімав. Золтан Барток знову розлив, усі випили й закусили десертним квашеним помідором. Набравшись нових сил і змахнувши сльози, автор ідеї продовжив свою промову:

— Україна зроду-віку була частиною Європи. Ми — європейський народ, але чомусь відділений від Європи кордоном. Так ось, моя ідея й мрія проста: з'єднати Україну з Європою. Ви, пане Золтане, писали про це у своїй передвиборній програмі, тому думаю, що нам по дорозі. Століттями сифілітична рука російського імперіалізму не пускала Україну до Європи, ламала ноги, душила, азіатчила. Але Україна ніколи не здавалася, бо не могла здатися, як не може серце сказати, що воно не частина тіла. Якщо Україна — європейська держава, якщо саме в українському Закарпатті розташований центр Європи, то нікому й ніколи не вдасться відірвати нас від європейського лона. Зрештою, за це й стояв Євромайдан, за який принагідно пропоную випити!

Тис запитально подивився на мера, і той машинально розлив. Випили всі, крім Ичі, який уже спав, не криючись. Учитель подивився на нього з осудом, скривився, але знову відчув напад натхнення:

— Українці вийшли на київський Майдан і майдани всіх міст, щоб довести, що вони — європейці, що вони прагнуть європейського майбутнього. Наша держава вступила у нерівну війну з Росією, щоб відстояти свій геополітичний і цивілізаційний вибір. І що ми отримали у підсумку?

Під дією алкоголю вчитель розпалився, перетворився на справжнього трибуна, який майстерно робить паузи, змінює інтонації і керує настроєм публіки:

— Ніхуя. Ні-ху-я! Тобто великий хуй ми отримали!

— Я не зрозумів, — утратив логічний зв'язок у промові Тиса Геній Карпат. — Так ми отримали ніхуя чи великий хуй?

— Ми отримали одночасно ніхуя і великий хуй, такий ось подвійний удар по наших пориваннях! — скрушно зітхнув учитель. — Тому зараз ми маємо вибороти своє право стати членом Європейського Союзу. Треба довести справу до кінця — і нарешті провести євроінтеґрацію. Взятися за це мусимо ми, сини Ведмедева, адже саме біля нашого міста проходить кордон України з ЄС. Тут сьогодні зібралися люди, які вже, так би мовити, мають певні напрацювання у транскордонному співробітництві, — Тис підморгнув Ікару й Мірчі. — Ці люди вже давно будують мости між нашими народами, протоптують стежку українсько-європейського співробітництва. Отож ми, ведмедівці, маємо з'єднати Україну з Європейським Союзом! І зробимо це завдяки фонтану. Фонтану Єдності! Ура! Наливайте!

— Не зрозумів, — обличчя міського голови почало наливатися кров'ю від злості. — І ви задля цього сюди прийшли? Заради фонтана єдності? Вирішили з'єднати Україну з Європою?! Ану марш звідсіля, теж мені — євроінтеґратори!

— Ви знову неправильно зрозуміли, пане Золтане, — запопадливо усміхнувся Ікар, після чого сам узяв пляшку й розлив. — Фонтан справді буде шляхом до єдності України з Європою, але не символічним, а щонайреальнішим! Тобто? — з недовірою підняв чарку мер.

— Та що тобто, тобто! У фонтані, під фонтаном буде тунель! — не витримав і зопалу крикнув Геній Карпат, якому вступ Тиса видався занадто довгим і надміру пафосним. — Буде тунель, під землею, розумієте, а згори буде ніби фонтан. І цей тунель сполучатиме Ведмедів з Угорщиною.

— Так, хлопці, давайте вип'ємо, бо я вже нічого не розумію. Для чого нам підземний тунель? — Золтан Барток хильнув, і всі повторили його рух.

— Ну, як для чого! — обурився Тис. — Він сполучатиме Україну з Європейським Союзом, це буде наш шах і мат європейським бюрократам, які зі своїх брюссельських кабінетів відмовляються побачити справжню європейську суть нашого народу!

— Гаразд, сполучить цей тунель, а що далі? — ніяк не доходило до уже добряче підпилого чиновника.

— А далі втратять сенс кордони, бо вони будуть на землі — українці ж зможуть усе робити поза очима європейських прикордонників. Заходиш у тунель під фонтаном у Ведмедеві — виходиш в ЄС. І так поволі, поступово, крок за кроком, громадянин за громадянином, як щурі у мультику про «Чудесну мандрівку Нільса Гольґерсона», всі українці перейдуть за кордон і таким чином євроінтеґруються! А коли всі українці опиняться в ЄС, то в нещасних євробюрократів уже не залишиться варіантів, вони змушені будуть прийняти Україну в Європейський Союз! Так, безумовно, ніхто ще так не робив, але нічого, це буде наш, особливий шлях!

— Тобто ви хочете збудувати тунель, через який усі українці перейдуть в ЄС, правильно? — зовсім по-діловому запитав міський голова Ведмедева.

— Так! — в один голос відповіли відвідувачі.

— А навіщо ж вам тоді фонтан?

— Фонтан? — перепитав Ікар. — Фонтан ми встановимо на центральній площі, адже вона розташована дуже близько до кордону. Там буде вхід у тунель, і велика кількість людей навколо нього не привертатиме уваги, адже в центрі весь час крутиться купа народу. До того ж у процесі будівництва тунелю видобуватиметься багато землі. В іншому місці це може зродити нездорове зацікавлення. А якщо ми будемо вивозити землю з-під фонтана, то ні в кого підозр не виникне, адже кожному телепню ясно, що там триває будівництво підземних комунікацій. Ані митники, ані прикордонники ніколи не допетрають, що ж насправді ми робимо, бо втілювати такий проект у самому центрі міста — нечуване нахабство. Тож там ми будемо абсолютно безпечні. Саме тому ми й прийшли до Вас, тільки Ви можете дати дозвіл на таке будівництво. Я вже порадився з Мірчею, ми вдвох як меценати беремо на себе всі витрати з будівництва Фонтана Єдності — подарунка рідному містові. Це наша частка. Тисова частка — ідея, він це все вигадав. Ичі копатиме, це його внесок. А від Вас потрібен усього лише дозвіл, пане мер.

— Ну, тепер розумію, розумію, розумію... — задумливо проказав Золтан Барток і розлив залишки оковитої у чарки. Її залишилося мало, тому кожен отримав символічну порцію, а найменше з усіх дісталося Ичі, що вже давненько куняв за столом. Міський голова глянув на гробаря й удавано суворо сказав: — Розбудіть хтось його. Негоже спати в кабінеті мера, де вирує робота на благо міста!

— Я за, — проказав отетерілий Ичі, якого зі сну збудив копняк Ікара. Всі випили.

— Я все розумію, шановні мої патріоти міста, але ж де мій інтерес, мій інтерес, мій інтерес де? — міський голова сховав порожню пляшку в шухляду столу і величаво розсівся у кріслі.

— По-перше, — повернувся до полеміки Тис, — у вашій передвиборній програмі кандидата на пост міського голови було записано, що ви докладатимете усіх зусиль задля розвитку відносин між нашим містом і сусіднім регіоном Угорщини, сприяючи таким чином євроінтеґрації України. Так що це втілення вашої обіцянки.

— А по-друге? — скептично й лукаво усміхнувся мер, після чого витер свою мокру від поту лисину носовичком.

— По-друге, — не вгавав Тис, — ви й сам, пане Золтане, етнічний угорець, мадяр, тому Генетично зацікавлені у зближенні нашого краю й держави з Угорщиною і Європою.

— Генетично, кажете, зацікавлений? — розчаровано глянув міський голова.

— І, головне, по-третє, — Тис підняв свій худий вказівний палець з брудним довгим нігтем, немов підкреслюючи кульмінаційність моменту. — Фонтан буде подарований місту, а ви зможете записати його у свої здобутки.

Усі четверо відвідувачів синхронно перевели погляд на міського голову, який мав явно розгублений вигляд. Запала мовчанка. Випити більше не було, а всі слова вже прозвучали. Залишалося чекати вердикту Золтана Бартока, у мутних і п'яних очах якого компанія з усіх сил намагалася розгледіти схвалення.

— Щось мені ваша ідейка слабо подобається, — зневажливо й стомлено підсумував мер. — Більше того, я буду змушений звернутися до правоохоронних органів...

— Зачекайте, зачекайте, це ж справді хороша ідея! — стрепенувся Ікар.

— Я не наймався бути Мойсеєм українського народу на шляху євроінтеґрації. І про жодні тунелі у своїй програмі не писав. Нас усіх пов'яжуть за такі витівки — і матимуть рацію. Такі речі не робляться без згоди згори, — багатозначно закотив очі міський голова.

— Є ще один дуже важливий нюанс, я впевнений, що ви, як справжній бізнесмен, як найкращий бізнесмен міста, його відчули... — закинув гачок Геній Карпат.

— Ну-ну, я люблю нюанси, нюанси, нюанси! — зацікавився Золтан Барток.

— Розумієте, ми з Ікаром багато чого бачили в житті, через багато що пройшли, хоч і окремо один від одного, — здалеку почав Мірча. — Не буду приховувати, та Ви й так чудово знаєте, що я певний час розвивав транскордонну співпрацю. Спочатку сам, поволі й малими кроками, а потім у мене з'явилася команда, справжні духи лісу, вони могли перенести на собі все що завгодно. Потім я довго й плідно співпрацював із нашими братами, циганами, а...

— А, до речі, цигани, — Тис обірвав Генія Карпат на півслові, але продовжувати йому було важко, язик плутався в роті, як риба в сітях. — Так, цигани, наші брати. Навіть вони більш євроінтеґровані, ніж українці, вони є в усіх країнах, їм добре, пощастило, в них немає своєї держави, тому ніхто їм не забороняє вступати в Євросоюз, бо вони й не можуть, і не треба їм.

— Не мели дурниць! І не перебивай! — гаркнув розлючений Геній Карпат. — Я співпрацював із циганами, тепер євроінтеґрую народи Китаю й Пакистану, але з дня на день це робити все важче, бо підлі прикордонники влаштовують засідки, виловлюють нас радарами, вимагають захмарних хабарів, крутять домовленостями, як циган сонцем.

— І в мене те ж саме, — підтримав колегу Ікар. — Я їздив різними дорогами в Угорщину, переходив різні пропускні пункти, я створив флот, я піднявся в небо, вигадав і змайстрував літак, ну добре, дельтаплан, який у мене одразу ж конфіскували і віддали тільки за нечуваний викуп. І що тепер? Контрабанду мені возити нема як, літак — найбільша інвестиція мого життя — тепер виїжджає з дому тільки раз на рік, на Пасху, коли я вулицями Ведмедева везу ним свою дружину до церкви, розганяючи дітлашню й гусей. Мені це приниження вже в печінках сидить, набридло все! Я хочу повернутися в бізнес, а ніяк. Ціла країна піднялася на революцію за євроінтеґрацію, а вони так і не відкрили для нас кордони!

— Воно, може, й на добре. Я особисто — рішуче проти знесення кордонів і впровадження безвізового режиму, — раптом запротестував мер. — Бо доки існують кордони, доти буде й різниця в цінах, а значить — можна буде заробляти на контрабанді. А доки існують візи — доти можна продавати охочим липові довідки про працевлаштування чи доходи, можна переводити за гроші через кордон нелеґалів, зрештою, віза — це статусна річ. Ми, влада, контрабандисти, митники і решта поважних людей їх маємо, а бидло й бідота, весь цей простий електорат — навіть мріяти про них не може!

— Саме це ми й хочемо виправити! — романтично промовив Тис.

— Ні, не це! — заперечив Ікар. — Тобто це, але не зовсім. Або не передусім. Розумієте, наша патріотична ідея полягає в тому, щоб збудувати тунель, про який ніхто не знатиме. Але попервах він буде занадто вузьким для всіх українців, тому спочатку ним підуть наші вантажі, посилки за кордон і так далі.

— Ну а згодом, з роками, ми, звісно, розширимо тунель для всього народу України, — хитро підморгнув Геній Карпат, роблячи великі очі й показуючи на Тиса.

— Тобто на першому етапі користуватися ним будемо ми, для наших скромних потреб? — Золтан Барток рвучко й зацікавлено підсів до столу.

— Ні! — заперечив Тис.

— Аякже! — в один голос підтвердили Ікар і Геній Карпат.

— То як це все-таки буде? — перепитав мер.

— Ми, тобто Ичі, копаємо тунель. Ми прикинули, що вся справа займе не більше шести місяців. Уже під кінець осені все має стати на рейки і запрацювати. Відстань тут коротка, а дуже глибоко ми копати не будемо, тому справа легка. Ну, і все зовні виглядає як підготовчі роботи для встановлення міського фонтана, у пресі пишемо про Фонтан Єдності, адже ми багатонаціональний край, євроінтеґрація і бла-бла-бла. Прориваємо тунель в Угорщину й поставляємо туди кожен свій товар. Тим часом урочисто відкриваємо фонтан, жителі радіють, малеча ходить у нього пісяти, туристи фотографуються. Всі задоволені. Ну а потім, ясна річ, поволі євроінтеґруємо Україну. Ось така послідовність.

— Але ж нам треба переводити за кордон людей! — не здавався Тис.

— Михайле Олексійовичу, — зрозумів усе мер, тож і намагався взяти ситуацію під контроль. — Спорудження тунелю — довгий і коштовний процес. До того ж небезпечний. Тому наші компаньйони вкладають у нього перші гроші, а коли він запрацює, ми перевеземо в братню Угорщину трішки товарів, щоб заробити кошти на подальше розширення й оснащення тунелю. Коли він стане достатньо широким, Мірча люб'язно проведе ним кілька партій пакистанців і китайців — у рамках експерименту: ми ж не можемо ризикувати здоров'ям і життям українців. Коли все перевіриться і запрацює, тоді й почнемо євроінтеґрацію. Ви ж учитель, мусите це розуміти!

— Ага! — прицмокнув Тис і підняв чарку, але та виявилася порожньою.

— Зоє Леонідівно! — гукнув збадьорілий міський голова. — Несіть нам повний комплект, не кожного дня зустрінеш таких свідомих меценатів!

Коли на столі з'явилася нова пляшка з новими квашеними делікатесами, Золтан Барток наповнив чарки, по-батьківськи ніжно огледів своїх відвідувачів і піднесеним тоном державного службовця промовив:

— Друзі, ви справжні патріоти нашого міста, вірні сини рідної землі. Вами пишалися б Тарас Шевченко і Валерій Лобановський. Я вдячний за вашу патріотичну ініціативу. Фонтан — це справжній подарунок, який зробить місто гарнішим, людей щасливішими, а Україну — тут мер гигикнув — європейськішою! Тож я охоче беру патронат над вашим проектом і наказую розпочати роботу вже завтра! За Фонтан Єдності! За Україну і Європу!

Розділ сьомий, в якому розпочинаються й раптово припиняються роботи

Уже наступного ранку, а було це 16 травня 2015 року, на центральну площу Ведмедева на своєму велосипеді приїхав Ичі. До рами ровера була прив'язана лопата, а на задній багажник гробар прикріпив літрову пляшку пива. Свою роботу він почав саме з останнього, оскільки після вчорашніх відвідин мерії почувався злегка пригнічено.

Щоправда, одразу взятися до роботи йому завадило незнання місцевості. Точніше кажучи, він не знав місця, на якому мав постати міський — а насправді всеєвропейський — Фонтан Єдності. Довелося чекати мера, тому після першої пляшки Ичі подався по наступну, після чого приліг під деревом.

Центральна міська площа Ведмедева ще з часів імперії ведмедів називалася іменем Миру. Безглуздішої й водночас правильнішої назви годі було й вигадати: хай би хто і що казав, а ведмедівці були добрими виноробами, працьовитими хліборобами, сильними лісорубами, геніальними кухарями, але ніколи не ставали визначними вояками, революціонерами чи повстанцями. Тобто, з одного боку, Мир для ведемедівця був частиною характеру. Щоправда, встановлювався він завжди після поразки чи просто захоплення окупантами. Хоч би до якої держави чи імперії входило на тому чи іншому історичному етапі Закарпаття — це щоразу відбувалося без волі і навіть без участі самих закарпатців. Тож з іншого боку, площа Миру в другому — прихованому — значенні своєї назви була ще й площею Окупації. На більш віддаленому півдні подейкують, що найгіршими вояками є італійці, бо вони ледачі й недисципліновані гедоністи. Вочевидь, там просто не чули про існування закарпатців, які вояками взагалі не є. Мабуть, звідси й пішли розмови про споконвічну закарпатську толерантність.

Добре, що Ичі не знав усього цього, тому його солодка пивна дрімота була позначена мареннями про різноманітні наїдки, яких він охоче б у цей момент скуштував. Передусім — сала у всіх його вигаданих Богом прекрасних різновидах. А Бог їх вигадав чимало: перчене гострим перцем — до первачка; солоджене червоною паприкою — до біленької; варене, м'якеньке — до варенухи; щедро посолене — до студеної оковитої; копчене, пахуче — до чистої, як сльоза, казенки. «Чудо Господнє, — чи думав, а чи снив Ичі. — Стільки видів сала, а кожен пасує до горілки. Саме для цього Всевишній їх і створив. А значить, і сам Бог любить чарочку холодненької. І в цьому я, хоч і не ходжу до церкви, є глибоко релігійною людиною. Справжнім християнином». Далі у сні з'явився Бог: найбанальніше, бородате його втілення. Він сидів за столом і ділив одну пляшку на трьох — на Себе і Сина, і Святого Духа. А коли вони після тосту «амінь!» цокнулися, раптом ударили церковні дзвони. Ичі від несподівано гучного звуку стрепенувся і натхненно перехрестився, потім розплющив очі й побачив, як великий жовтий дзвін розгойдується на дзвіниці храму, вознесеного над міською площею.

Крім церкви, на площі стояли: побудована в часи ведмежої імперії міська рада, схожий на склад будинок культури, пам'ятник ангелу-охоронцеві міста (з огляду на бюджетну скруту просто перероблений зі старого пам'ятника Леніну шляхом заміни голови й додавання крил), дуб, про вік якого ходили чудернацькі легенди, будівля міського архіву, ресторан «Ведмежа порція» і готель «Ведмедів». Посеред площі — навколо крислатого дуба — розкинулася чималенька недоглянута клумба, на якій і куняв гробар, а біля нього і його велосипеда на ній лежали, були прив'язаними чи паслися: дві корови, біла коза з чорною плямою на лівому боці, біла коза без чорної плями, цілком руда коза, двійко овець, застиглий ще з квітня перед новими воротами архіву баран, качиний виводок, несамовито активні кури в невловимій кількості, гордий і граційний когут, сімнадцять гусей і брудна льоха. На початку дев'яностих місцева інтелігенція протестувала проти цього свята природи, називаючи його срамотою і пасовиськом, але мер зміг переконати містян, що така пасторальна картинка заспокійливо впливатиме на інвесторів, які, побачивши, що у Ведмедеві живуть заможні, хазяйновиті і підприємливі люди, захочуть вкладати свої капітали саме сюди. Інвесторів, правду кажучи, відтоді не прибуло, але пасовисько залишилося. Воно, як на те, регулярно ставало в пригоді місцевим пиякам, які навіть упродовж дня могли заховатися й покемарити в самому центрі під заспокійливий леґіт і мукання.

Нарешті, приблизно об одинадцятій, на площі з'явився мер із почтом, до якого входили найкращі і найпрославленіші міською газетою «Зоря Ведмедева» працівники міськради. За дивним збігом це були дружина, тесть і брат міського голови. Шляхетності й порядності Золтану Бартоку не бракувало, тому свою коханку він на роботу офіційно не влаштовував: у міській раді вона числилася радником на громадських засадах. Коли виникала потреба в якомусь схваленні чи погодженні, патріотично налаштована коханка завжди подавала голос громадськості. Коротко представивши підлеглим офіційну суть ідеї Тиса й небачені досі інвестиційні перспективи, які відкриються перед Ведмедевом після запуску Фонтана Єдності, міський голова сухо поцікавився в лежачого Ичі:

— Чому робота стоїть?

— Не стоїть, а лежить, — по-волюнтаристськи гордо відповів гробар. — Інструмент я привіз, усе готово. Але я ж не знаю, де саме копати. Потрібен якийсь план чи що.

— Ти тільки не розказуй міському голові, що і коли потрібно. Щодо плану ти в курсі, малювати нічого не будемо, починай копати спочатку вглиб, а потім у тому напрямку, де сідає сонце — орієнтуйся на шпиль церкви. Про все інше подбаю я. Починай, починай!

— Але що робити з цим зоопарком, вони ж мені попадають у яму? — не вгавав Ичі.

— Не хвилюйся, зараз ми щось вигадаємо. Я давно хотів узяти на роботу свого племінника, він у цих справах ас. А ти — гайда, не барися. Все, дорогі мої, — звернувся посадовець до своєї свити. — Нічого тут стояти, вперед, вперед, вперед.

Ичі ліниво підвівся, солодко потягнувся і відв'язав від рами лопату. Відійшов на кілька метрів від дуба й почав копати. Золтан Барток не збрехав: одразу ж по обіді прибіг якийсь шмаркач із тоненьким ціпочком і погнав птицю та худобу з площі. Більше за весь час роботи гробар — як і решта містян — тварин тут не бачив (хоча заздрісники твердили, нібито ціле поголів'я опинилося на меровому обійсті, але на те вони й заздрісники).

Робота була нелегкою. У перший день Ичі вдалося викопати заледве півметрову яму діаметром у два метри. Коли ввечері того ж дня Золтан Барток, Ікар, Геній Карпат і Тис прийшли інспектувати об'єм, як вони висловилися, виконаних робіт, то були вкрай незадоволеними й наказали гробареві наступного дня старатися більше, а яму розширити, бо ж це має бути фонтан міжнародного значення, а не сільська криниця. Ичі старався, але мало що виходило: уже на рівні коліна земля під площею перетворювалася на суміш глини й каміння, причому відсоток каміння з кожним сантиметром зростав. Тож нічого дивного, що вже на глибині метра довелося змінити лопату на кирку, і робота майже зупинилася. За цілісінький день гробар видовбав заледве три-чотири тачки кам'янистої суміші. Мабуть, не просто так пращури ведмедівців вирішили закласти центральну площу саме на цьому місці: воно було твердим, як скеля, а отже, й безпечним для будівництва, непіддатним на землетруси, які часто хитають Карпатами.

Крім того, Ичі мусив відлучатися на своє основне місце праці: нахабні громадяни не припинили вмирати навіть з нагоди початку будівництва Фонтана Єдності. Так-сяк подлубавшись у непіддатливій землі площі Миру, він збирався на цвинтар, де похапцем копав яму черговому небіжчику, а потім залишався на поминки, де — як ідейний християнин — приймав на душу улюблений напій Господа, до якого Той вигадав стільки смачних різновидів сала. А вже після цього не те що копати, а й говорити не було кому, та й сонечко ховалося за церквою. Словом, робота йшла повільно, майже не просуваючись углиб.

Чого не можна сказати про міського голову й місцеву газету «Зоря Ведмедева»: ті розгорнули цілу пропагандистську кампанію. Уже через два дні після початку роботи у чотиришпальтній газеті вийшло розлоге (на три шпальти) інтерв'ю з очільником міста Золтаном Бартоком, а ще на одній сторінці журналісти описували Тиса, Ікара й Генія Карпат як патріотів рідного краю й просто прекрасних людей. Тисова Марічка, прочитавши замітку про свого чоловіка, спочатку дуже здивувалася, потім перечитала ще раз і ледь знову в нього не закохалася, а коли прочитала втретє, то — горда й щаслива — побігла його цілувати, але, увійшовши в його смердючу й захаращену кімнату, передумала і віддала перевагу добірним прокльонам. Інші читачі газети подумали, що наближаються вибори, тому в ЗМІ знову полізли мармизи кандидатів. У кожному разі, ідея фонтана й розгорнутий на широку ногу піар не залишили нікого з ведмедівців байдужими.

Наступного дня на площі зібралося чимало роззяв, які із затінку спостерігали за кволенькою — з похмілля — роботою гробаря, допомагаючи йому хто порадами, а хто й зловтішними кпинами. Ще через два дні вийшло інтерв'ю з мером на місцевому телебаченні, яке додало куті меду. До того ж натхненну промову Золтана Бартока журналісти проілюстрували фотографією фонтана де Треві у Римі. Ця картинка настільки розбурхала уяву містян, що якийсь дідусь навіть розгледів у одній із римських фонтанних скульптур бородатого батька мера, Еміла Бартока, і пов'язав це з тим, що роботи розпочав саме гробар Ичі. У підсумку поповзла міська чутка про марнославного сатаніста-мера, який хоче перепоховати свого батька в самісінькому центрі Ведмедева, на центральній площі, під сімсотрічним дубом. Міському голові довелося через два дні знову давати телеінтерв'ю, в якому він спростував чутки й ще раз розповів схильним до перебільшень ведмедівцям ідею Фонтана Єдності. Щоправда, цього разу журналісти обійшлися без ілюстрацій, у кадрі промовляла лише товста, спітніла й лиса пика міського голови, тож інсинуації поволі вщухали. На закріплення «Зоря Ведмедева» ще раз присвятила чотири шпальти темі фонтана, а в місті з'явився білборд із зображенням карти Європи з жирною точкою Ведмедева в центрі. Внизу яскравими літерами і курсивом розповзався напис: «Ведмедів уже ніколи не буде таким, як раніше. Фонтан Єдності — нова сторінка нашої європейської історії. Міський голова Золтан Барток і команда ентузіастів».

Хоч із першим скандалом і вдалося швидко впоратися, «ентузіастам» аж ніяк не подобалося, що півміста стовбичить на центральній площі, сантиметр за сантиметром оглядаючи роботу Ичі. Тому було вирішено огородити клумбу з гробарем і дубом високим парканом. А щоб громадяни не образилися, їм пояснили, що паркан покликаний захистити їх від небезпечних робіт. Відтак довелося створити місце небезпечних робіт, тож міський голова розпорядився пригнати під дуб старий колісний екскаватор із комунального підприємства. Оскільки ж пальне давно вкрав директор згаданого підприємства, то екскаватор на потіху всьому місту тягнула двійка коней, яких батогом підганяв циганчук Мітя.

Коли залізний динозавр із давно минулої епохи опинився під дубом, а навколо виросла огорожа, ажіотаж із приводу фонтана пішов на спад, але тепер почав обурюватися Ичі. Зокрема, він наполягав, щоб екскаватор таки долучили до робіт, резонно аргументуючи, що залізним ковшем легше і швидше копати яму в непробивній, майже гірській породі. Мер не мав нічого проти, але пального давати не захотів, згадавши, що майновий бік справи обіцяли залагоджувати Ікар і Геній Карпат. Ті у відповідь сказали, що це міф, буцімто екскаватор копає швидше за людину. Крім того, він працює занадто шумно, а це заважатиме мешканцям і роботі самої міської ради. Барток із Ичі розреготалися. Тоді Геній Карпат вхопився за останню рятівну соломинку:

— Ичі, — довірливо проказав він, по-дружньому поклавши руку на плече гробаря. — Сам подумай: це центральна площа старого міста, яке, ти й сам знаєш, знаходиться в центрі Європи. Тут починалися й закінчувалися війни, через ці місця проходили тамплієри, лицарі, королі і купці, а їхні коштовності падали в землю. Тепер у тебе є шанс їх знайти, адже до тебе тут ще ніхто не копав. А якщо рити екскаватором? Ти ніколи й не помітиш у ковші золоту каблучку чи діамант, або, ще гірше, понищиш якийсь скарб. Краще довбай собі лопатою й киркою: воно, може, й повільніше, але ж є шанс стати багатим!

— Ага, хуятим! — спохмурнів Ичі. — Ви мене тут не дуріть. Я думав, ми компаньйони, а ви за старе. Мене в дитинстві тато вже пробував так заохотити квасолю лущити: ти, казав, синку, чисти, там у кожному відрі є стручок з цукерками! Я перелущив тоді сім відер, пальці до крові стер, а замість цукерків — залупа! Так що везіть пальне, почнемо по-серйозному працювати, а то ми й до зими лопатою тут не впораємось!

Довелося таки компаньйонам заправити екскаватор, після чого робота й справді пішла не до порівняння швидше. Невдовзі яма на центральній площі Ведмедева сягнула триметрової глибини. Тепер мав початися другий етап робіт: над ямою слід було поставити навіс із ринвами, щоб жоден дощ не залив і таким чином не завалив майбутній тунель. За це завдання взялись утрьох Ичі, Ікар і Геній Карпат, а Тису була відведена роль постачальника обідів, які готувала для всіх Марічка. П'ятий з «компанії ентузіастів», міський голова Золтан Барток, тим часом відлучився з міста у відпустку.

За кілька днів під дубом виріс добротний навіс у формі чотирикутної парасольки, з усіх боків підперезаний бляшаними ринвами для стоку дощової води. Нарешті, вже в другій половині червня, майже через місяць після початку робіт, почалася ключова третя фаза проекту, про яку жителі Ведмедева не повинні були дізнатися: копання по горизонталі. Зорієнтувавшись за шпилем церкви, Ичі рушив поволі у потрібному напрямку. Оскільки порода й далі була міцною, а швидкість копання лопатою смішною, довелося провести в яму електричну лінію, до якої гробар підключив відбійний молоток з товстим наконечником. Ичі втискав молоток у землю, той її дробив і обвалював, залишалося тільки накидати її у відро, щоб потім драбиною винести нагору, до вантажівки.

Але носіння драбиною знову сповільнювало роботу. Тунель, попри всі нарікання й обурення Ікара та Генія Карпат, потребував нового механізму: пристрою, яким було б зручно і швидко піднімати на поверхню вириту землю. Пристрій обрали найдешевший: до гілки дуба прикріпили колесо, через яке перекинули канат. Ичі до одного його кінця прив'язував відро, а за другий тягнув, піднімаючи таким чином вантаж нагору. Коли ж той опинявся над поверхнею землі, гробар чіпляв свій кінець каната за спеціально забитий у дно гак, після чого піднімався нагору драбиною і висипав землю у вантажівку. Робота йшла б швидше, якби хтось інший приймав відра і висипав їх, але після короткої наради було вирішено, що залучати ще одного робітника буде небезпечно: може розбовкати — і тоді епохальному проекту кінець.

Незважаючи на всю примітивність праці, тунель усе ж розростався. Тепер вантажівка від'їжджала — для конспірації щоразу на іншу околицю — кожного дня. Здається, це стало можливим ще й тому, що Ичі нарешті пройнявся ідеєю, а робота почала приносити йому задоволення. Ще б пак: уже наприкінці червня тунель просунувся метрів на десять, набуваючи розмаху й вимагаючи подальших новацій. Раз на три дні Ичі прокладав підземну електричну лінію, щоб живити відбійний молоток і підвісний ліхтар. Це було творіння його рук — і після банальних могил від цього перехоплювало подих. Тунель тепер скидався на шахту, почав видовжуватися, а кожен рух гробаря досяг машинальної досконалості й абсолютної ефективності.

З кожним новим ударом молотка, піднятою лопатою й винесеним відром Ичі все більше розпирало від гордості; він собі здавався титаном, який довбає незворушну скелю — і та піддається, слухається його рук, змінює свою форму під його натиском. У голові гробаря зринали все нові й нові порівняння, екзальтованість яких зашкалювала, але які йому було важко висловити, бо не мав — як інший мрійник, Тис — доброї освіти, та ще й був закритим у собі мовчуном. Тільки вперед і вперед заглиблювалася його постать у сирому, прохолодному просторі тунелю; це була територія його самотності й перша справді творча, можливо, найголовніша в житті праця.

Що тунель пройшов уже через усю площу Миру й сягнув її краю, Ичі зрозумів, коли під час роботи наштовхнувся відбійним молотком на щось дуже тверде й монолітне — це був підмурок храму. «Як добре, що ми все врахували, й наш тунель пройде під церквою, а то могли б узяти зависоко і впертися просто в фундамент», — самовдоволено усміхнувся гробар і натиснув на курок молотка. Той почав дробити, заглиблюючись у землю під каменем. Ра-а-а-аз — і перше відро наповнене, два-а-а-а-а-а — друге відро готове, три-и-и-и-и — і в очах Ичі раптово потемніло, ніздрі забило глиною й пилом, а груди придавило пекельно важким тягарем, немов ціла церква впала й покарала гробаря за таке зухвале святотатство.

Розділ восьмий, в якому горе й нічого, крім горя

Сонце вже добряче перевалило за свій обідній поріг, коли на площі Миру у центрі Ведмедева з'явився Тис із великим термосом, у якому він щодня носив гробареві обід. Учитель мав свій ключ від замка, на який було зачинено огорожу навколо майбутнього фонтана, тож конспіративно оглянувся, швидко відчинив і проник на будівельний майданчик. Поставив на стіл під навісом термос, а сам підійшов до драбини, нахилився й крикнув: «Пора їсти, виходь, пампушки з борщем чекають!». Знизу відповіла тиша. Тис крикнув ще раз, але так само безрезультатно. «Аго-о-о-ов!», — з усіх сил рявкнув Тис, але Ичі знову не озвався. «Хех-хех, мабуть, тунель уже настільки довгий, що нічого й не чутно», — задоволено сплюнув і потер долоні автор ідеї фонтана, після чого неоковирно перекинув ногу через драбину й поліз униз за товаришем.

Тунель і справді вже справляв враження: три метри довелося спускатися довгою драбиною вниз, а потім зяяла чорна пустка українського шляху в Європу. Тис не був усередині проходу вже майже два тижні, оскільки його роль тепер звелася лише до постачання обідів, тож і не здивувався, що в тунелі було темно. Вийняв з кишені свою найдешевшу «Нокію», увімкнув ліхтарик і попрямував уперед. Світло мобільного виривало з мороку всього півметра, тому учитель ішов майже навпомацки, щоразу намацуючи носом свого гострого черевика ґрунт для наступного кроку. Через п'ять метрів Тис знову скрикнув, але його голос розбився об земляні стіни, втонув, навіть не давши відлуння. Учитель обернувся — світла пляма входу в тунель була вже далеченько, натомість попереду панував суцільний морок. «И-и-и-чі! — ще раз, ледь не надриваючи горло, крикнув Тис, але відповіді не було. Тоді він подумав: «Ого, як швидко просувається справа, тунель уже такий довгий, що в ньому і йти втомлюєшся, зовсім скоро ми побачимо світло з угорського боку! Але не бракувало б тут якусь лампочку вкрутити, бо ж і чорт ногу зломить!».

Пройшовши ще кілька метрів, Тис знову безрезультатно крикнув, тоді зробив ще один обережний крок — і відчув ногою щось м'яке. Схилившись, він освітив підніжжя мобілкою, але побачив лише землю, тому знову — вже впевненіше й сильніше — наступив на неї, але тут-таки з жахом відстрибнув: з-під землі долинуло хрипіння! Чорт, нечисть! — промайнуло у нього в голові. Злякано повзучи назад, Тис почав хреститися і промовляти молитву, а коли відліз на безпечну відстань, ще раз спробував освітити дальній кут ліхтариком. Його очі вже трохи звикли до темряви, і він нарешті побачив кінець тунелю, темну стіну землі, купу глини на долівці, з якої стримів відбійний молоток, а за ним... людська рука без тіла! Хапнувши ротом повітря, як спіймана риба, Тис підстрибнув і прожогом кинувся до виходу з тунелю, шпортаючись і падаючи, ноги в нього підкошувалися, серце калатало, а в горлі пересохло так, що кожен звук застрявав там, як тонка риб'яча кістка.

Отямився вчитель лише нагорі, під дубом. Ноги його не тримали, тому він сів, спершись спиною на стовбур дерева, й виряченими очима продовжував зачаровано дивитися в отвір тунелю, немов остерігаючись погоні. Денне світло й свіже повітря дещо заспокоїли Тиса, але далася взнаки інша його проблема, пов'язана зі страхом — травлення. У животі знову нестерпно закрутило, він швиденько навкарачки обліз дерево, тремтячими руками розстебнув пасок, зняв штани — і з учителя вирвався звук такої потужності, що він одразу пригадав, чому учні злісно називали його Карбідом. Зробивши свою справу, Тис видихнув з полегкістю, серце почало сповільнювати шалений адреналіновий ритм. Ще раз із острахом зиркнувши на вхід у тунель, він усівся й почав гарячково обмірковувати своє становище. Побачене було настільки неймовірним, що ніяк не надавалося до пояснення. «Хто ж це міг бути? — Тис намагався розмірковувати якомога раціональніше. — Невже нечиста сила? Але чому в такому разі вона не напала на мене, навіть коли я наступив на неї? Чому вона ховається в землі? І як міг Ичі працювати, проходити повз лежачого дідька? Та й для чого чортяці молоток?». На скронях учителя виступили краплини холодного поту, а в животі знову легенько закрутило: до нього поволі приходило усвідомлення, що це не потойбічна істота, не чорт і не звір, що там, унизу, похована під шаром глини, лежить людина. Лю-ди-на. «Але хто? Ніхто ж, крім нас, про цей тунель не знає, мера взагалі в місті немає, а Ікар із Генієм Карпат навряд чи пішли б униз працювати, у них своїх клопотів чимало. Тоді хто? І чому Ичі впустив цю людину, адже розголос може знищити нашу ідею. Ичі! Це може бути тільки він, він і ніхто інший. Це гробар лежить там, унизу наприкінці тунелю. Може, він сам себе поховав? Але для чого? Ні, там щось сталося, можливо, обвал, Ичі потребує допомоги!».

Ще раз, тепер уже зовсім нажахано, глянувши у віко тунелю, Тис вирішив діяти. Можливо, він був боягузом, але аж ніяк не поганою людиною. Не міг учитель залишити свого товариша помирати в тунелі або й просто лежати мертвим під купою землі. Треба було діяти, не гаючи часу. Тис встав на ноги, перехрестився і знову поліз у тунель. Уже на дні ще раз підвів голову, немов хотів поглянути востаннє на блакитне небо, але побачив над собою лише шифер навісу, збоку від якого виднівся потужний стовбур дуба. Не знайшовши в цій картині нічого прекрасного, щоб попрощатися з білим світом, учитель розвернувся, дістав із кишені телефон і повільно пішов уперед, тепер уже значно обережніше й допитливіше підсвічуючи кожен свій крок. Губи його шепотіли якесь замовляння, але цього для захисту видавалося замало, тож Тис підняв з-під ніг побачений камінь. Озброєний, але не безстрашний, продовжив він свій рух уперед. На тридцять четвертому кроці, тобто десь на вісімнадцятому метрі тунелю, світло ліхтарика знову вперлося в земляну стіну. Знизу так само стриміли ніс відбійного молотка й людська рука. Сумнівів не було: це величезна долоня кремезного Ичі. Вчитель на секунду вкляк, немов відмовляючись вірити в те, що його товариш лежить тут, укритий шаром глини. Він намагався розгледіти, чи глина, бува, не здіймається легенько, повторюючи рух грудної клітки під час дихання, але у слабенькому тьмяному освітленні тіні справляли таке враження, немов рухається все навколо — і стіни, і земля, і молоток. Усе не просто рухалося, а танцювало — і Тис зрозумів, що це наслідок тремтіння його руки, яка тримала телефон зліхтариком.

Несміливо, наче аж крадучись, учитель підійшов ближче до купи землі, заплющив очі від страху і протягнув свою руку до долоні Ичі. Та була теплою. Це тепло передалося Тису, пронизало його тіло повністю, вкололо у кожен нерв, наповнило силою й впевненістю. Про жоден страх уже й мови не було, адже рука була теплою, а значить — Ичі живий! Тис відставив телефон убік і заходився відгрібати руками землю. За якусь хвилю з-під глини проступили обриси грудної клітки, Тис пришвидшив свої рухи — і вже за мить ніжно зчищав землю з обличчя Ичі. Потім притулився вухом до грудей гробаря — спочатку не почув нічого, тому сам затримав дихання, вслухався, увесь перетворився на слух, і здалеку, з невидимої глибочіні, як із старої закинутої криниці, почув втомлений, зникомий стукіт серця. Тоді притулився щокою до обличчя Ичі — і його залоскотав струмінь повітря, той дихав!

Тис на радощах поцілував товариша в обидві щоки й почав згрібати землю з його ніг. Коли справу було закінчено, вчитель узяв Ичі під руки й спробував потягнути. З першого разу гробар тільки ледь поворухнувся. Тоді Тис став на коліна і потягнув з усіх сил. Тіло Ичі припіднялося, а з його грудей вирвався сухий кашель. Гробар викашлював із себе глину, що забила йому рот, а Тис перевернув його на бік, легенько гамселив товариша долонями в спину, щоб стимулювати відкашлювання, і приговорював: «Вставай, Ичі, все буде добре, ти живий, ти теплий, ти дихаєш, ну давай, дорогенький, все ж добре, ти живий, зараз ми виліземо і тобі стане легше, давай, Ичі, все буде гаразд, дихай, кашляй, так, так, молодець, ось так треба!».

Це тривало кілька хвилин, аж поки Ичі викашляв із себе землю, звісив голову на руку друга й рівномірно засопів. Тис підвівся на рівні ноги, напружився і, покректуючи, потягнув гробаря на себе. Робота була не з легких, адже Ичі важив як мінімум удвічі більше за вчителя, але той не здавався. Тридцять чотири кроки віддаляли їх від виходу з тунелю — і були це найдовші й найважчі кроки в житті обох. Ичі й далі був без свідомості, а Тисові вдавалося протягнути друга заледве на два кроки за раз, після чого він спирався на стіну тунелю, віддихувався і стирав піт із чола. Через десять кроків він зняв піджак, під яким уже вся сорочка була мокрою від напруги. Незвиклий до фізичної роботи, учитель задихався і втрачав силу, а кінець тунелю все ще був безмежно далеко. Довелося робити все довші паузи, відсапуватися й трясти руками, ніби це допомагало наповнювати їх кров'ю і силою. Скільки тривав цей шлях, що здався Тисові вічністю, безкінечним пеклом, на яке він приречений і з якого вже ніколи не вибереться? Насправді не більше двадцяти хвилин, хоча екзальтованому вчителеві й здавалося, що день змінюється ніччю, а їй на зміну приходить день, поки він напружується і з усіх своїх сил, усією своєю масою витягує друга назовні.

Ще раз рвучко сіпнувшись, Тис звалився назад і вже лежачи побачив над собою навіс. Вдалося! Він витягнув Ичі, вони на повітрі! Майже півгодини лежав учитель, розглядаючи прекрасну і бездоганну, як йому в той момент здалося, структуру шиферу, дихаючи і відчуваючи насолоду, з якою його змучене тіло застигло й не рухалося. Тоді важко виборсався з-під нерухомого Ичі й присів. Що ж робити далі? Як витягнути бідолашного гробаря нагору? Жодних сил уже не було. Треба кликати на поміч когось, але кого? Кожна стороння людина, яка зайде за огорожу будівельного майданчика, може зрозуміти, що Фонтан Єдності — зовсім не фонтан. Тим паче, якщо хтось спуститься вниз і побачить тунель, вісімнадцять метрів якого провадять у бік близького й настільки жорстоко зачиненого кордону. То як вчинити у цій ситуації?

Ставши навколішки, Тис узяв у свої долоні обличчя гробаря й спробував його привести до тями: «Вставай, ну, давай, що ж ти так, розплющ очі, подивися, ми вже на повітрі, ти дихаєш, білий день над нами, вставай, підводься, я ж сам тебе не витягну із цієї клятої діри!». Реакції не було. Тоді вчитель витер губи об рукав сорочки й припав ротом до рота Ичі. Якби хтось побачив їх, то неминуче розпізнав би любов. Тис і справді з усіх сил намагався робити товаришеві штучне дихання, пирскав йому повітрям до рота, тер свою щетину об його, надував щоки і тужився. Але нічого не допомагало. Розгнівавшись, він згарячу відважив три ляпаси Ичі, вклав у них усю свою лють, втому і злість на цього дебелого телепня, огрядного йолопа, через якого весь проект і все майбутнє України може закінчитися викриттям, поразкою, провалом! Ичі не реагував узагалі ні на що, просто лежав із заплющеними очима й сопів. Невідомо звідки, можливо зі злості, у Тиса знову з'явилися сили, й він заходився тягнути Ичі на сам центр віка, до драбини. Напружившись, спробував підняти гробаря, зачепити його тілом за драбину, натягнувся, затримав дихання й підтягував, але в останній момент лише тонко — фальцетом — перднув і присів. Ні, витягнути Ичі драбиною було нереально, для цього знадобилося б двадцять міцних чоловіків — таку-то тушу тягнути, та ще й угору!

Залишалося відро, яким сам Ичі піднімав землю. Кран, хоч і був примітивним, але все ж робив процес підйому легшим і швидшим. Але як підняти гробаря у відрі — невже частинами? Тис узяв відро й засунув у нього руку безвольного Ичі — більше нічого не вмістилося. «Еврика!» — вдарив себе по чолу вчитель, відв'язав від ручки відра мотузку, а потім двічі перев'язав нею товариша навколо талії. Таким чином цю тушу можна було підняти. Задоволений собою, Тис встав на ноги, сплюнув на долоні, хвацько потер одну об другу, взявся за інший край мотузки, видихнув і потягнув. Йшло важко, вдалося підняти тіло Ичі всього на двадцять сантиметрів, та й то не все тіло, а лише живіт, тож тепер гробар просто вигнувся дугою. Скільки вчитель не силкувався, не пробував зробити зі свого тіла противагу — нічого не виходило: Ичі лише почав сопіти голосніше. Отже, самому Тису витягнути його не під силу. Нарешті вчитель додумався задзвонити до своїх спільників, щоб розказати їм про трагедію й покликати на поміч. Він аж просяяв від думки про підмогу, почав нервово набирати номер Ікара, у слухавці почувся голос оператора, який повідомляв про абонента поза зоною досяжності. Тоді Тис зателефонував до Генія Карпат, але з того боку йому просто не відповіли. Кільканадцять разів дзвонив він до нього, але вайлуватий румун не піднімав.

Тому вчитель вирішив побігти за ним додому — мабуть, Геній Карпат просто порається десь на подвір'ї, а телефона не чує. Ще раз окинувши поглядом лежачого побратима, Тис поліз драбиною вгору. За огорожею будмайданчика він здивувався, що навколо вирує спокійне й розмірене життя, ніхто з містян ні про що не здогадується, ніхто не думає, що всього у трьох метрах під ними лежить без свідомості гробар Ичі. Нашвидкуруч заправивши сорочку в штани, Тис пригладив слиною свої запорошені вуса й розшарпане волосся і майже побіг одноповерховою, затишно-міщанською вулицею Станційною до подвір'я Генія Карпат.

У грудях його пекла тривога, щось незвідане й незрозуміле гризло вчителя історії, палило зсередини, змушувало поспішати й навертало сльози на очі. Щиро кажучи, він понад усе боявся, що Ичі помре. Ще однієї смерті він би не витримав. Як не зміг би пробачити собі ще раз свою безпорадність перед обличчям цієї потворної баби з косою. Бо ж одного разу вона вже забрала від нього людину, а Тис так нічим і не зміг її відбити, врятувати. Смерть уже була в його житті, тому він так боявся її. Ще однієї не пережив би.

А колись було по-іншому. Та що там по-іншому — усе було прекрасно! Двадцять із гаком років тому, коли він познайомився з Марічкою. Який був день! День днів! Тисові було двадцять, а Марічці — двадцять один, вони обоє вчилися в Ужгородському університеті. Хлопець — на історичному, дівчина — на біологічному. Того прекрасного, незабутнього дня Тис ішов набережною від пішохідного мосту до міської ради, за якою був дешевий генделик, якраз по кишені студентові дев'яностих. Майбутній історик проминув вулицю Корзо й пішов попри першу школу, колишню міську гімназію. Був жовтень, можливо, найпрекрасніша пора в Ужгороді, коли повітря ще ніжне й оксамитне, а кольори навколо гарячі й насичені, коли люди вдягають найкращий свій одяг і цілісінькими вечорами можуть прогулюватися центром, вітаючись між собою й принагідно жартуючи, була осінь, коли ввечері світло вуличних ліхтарів вириває з обіймів ночі пожовклі крони дерев і сріблить темну сутінь річки.

Біля першої школи на лавках повмощувалася молодь, з ресторану неподалік грала музика, Тис йшов натхненний і злегка захмелілий, а трохи на віддалі від усіх стояла самотня й тендітна жіноча постать із книжкою в руках. Як постійно в ті роки, майбутній учитель глибокими й довгими поглядами задивлявся в усі зустрічні дівочі очі, немов спокушаючи їх своєю нахабністю, викличністю; але цього разу погляд дівчини був сильнішим, упертішим, палючішим, він переміг Тиса, той опустив очі й побачив, що в руках незнайомка тримає книжку. Та й не просто книжку — «Кобзар»! Це й стало вирішальним моментом, переважило шальку терезів — і юний студент закохався.

Адже він тому й вступив на історичний, що був патріотом України, змалку мороз йшов йому шкірою, коли він думав про славне козацьке минуле, бороду Грушевського чи вуса Чорновола. Як він тішився, коли Совєтський Союз розвалився, коли ненька-Україна нарешті стала незалежною! Але разом із цим почався економічний крах і розруха, справді важкі часи, коли патріотами залишилися тільки сивочолі діди й баби зі вставними щелепами, а молодь тема патріотизму не цікавила зовсім. Тис був членом усіх патріотичних організацій, що діяли в місті: Всеукраїнського товариства української мови ім. Т.Г. Шевченка «Просвіта», партії «Народний Рух» (і потайки ще й іншої патріотичної партії — «Української республіканської партії «Собор»), «Пласту», спілки Греко-католицької молоді ім. Ромжі, він навіть записався в Союз українок (але членські внески туди не сплачував). І майже ніде не бачив своїх однолітків. На засідання літні патріоти приводили внуків, дошкільнят і школярів, але студентів майже не було. Не кажучи вже про студенток. А юний історик завжди мріяв про прекрасну, звабливу, хтиву і — головне! — патріотичну дівчинку, з якою вони б могли обговорювати князів Святослава і Володимира, твори Шевченка й Маланюка, чини героїв Карпатської України і Крут. Але такої дівчини не було. Ніде.

Тож коли він побачив «Кобзар» у руках прекрасної незнайомки, серце в нього тьохнуло, з очей скрапнула відома чоловіча сльоза, а штани настовбурчилися від несхитної ерекції справжнього українця. Тільки та перша розмова біля школи не дуже склеїлася, Тис був розхристаним і схвильованим, від нього несло дешевим алкоголем і часником, тож Марія сухо відреагувала на його пропозицію знайомства і сказала про біологічний факультет радше для того, щоб цей нав'язливий і неприємний, худий, як сірник, юнак відчепився. Тис і справді, немов ліана, обплітав незнайомку, вчепився в неї, як реп'ях, не давав навіть слова сказати, тільки увесь час торохтів — про себе, про своє рідне місто Ведмедів, про історичний факультет і генделик за міськрадою, про Україну, її волю, честь, славу і народ. На щастя, підоспіла Маріїна подруга, з якою вони запізнювалися на виставу в облмуздрамтеатр, і дівчата таки змогли відкараскатися від цього бевзя, але за високу ціну — здуру назвали справжній номер своєї кімнати в гуртожитку: 204. Багато років після цього вечора Марічка нарікала на свій дурний язик, який узяв і вибовкнув правду, не вигадавши якоїсь бабці, хворої тітки чи взагалі хатини за містом.

Отримавши необхідну інформацію, щасливий і безмежно закоханий Тис почимчикував у генделик, де запив так, що про нього три дні ні слуху ні духу не було. Марія вже почала сподіватися, що омине її чаша ся, але кавалер таки з'явився — на п'ятий день, із букетом квітів і збіркою Василя Симоненка. Збірка особливо здивувала дівчину, яка зроду-віку не цікавилася літературою, а поезію взагалі терпіти не могла. І лише на якомусь сьомому побаченні, поставивши обов'язкове й сакральне для всіх пар запитання: «Що ж ти в мені знайшов», — почула просту, лаконічну й, на жаль, нищівну відповідь: «Кобзар». Безліч разів тоді й потому Марічка намагалася розтовкмачити горе-ловеласу, що ніколи й не подумала б читати віршів, тим більше — старого й до болю в тілі нудного Шевченка, просто їй була потрібна тверда обкладинка для курсової, яку дівчина не захистила влітку й намагалася здати тепер, у жовтні. Нічого відповідного вдома не знайшлося, тож вона взяла з серванта найбільшу книжку в твердій палітурці, видерла й викинула в кошик для сміття сторінки, а на їхнє місце вклала свою курсову. Виявилося, що книжкою був «Кобзар», але першим і останнім, хто це помітив, був Тис: саму дівчину цей факт абсолютно не обходив.

Ясна річ, Тис уже в ті роки був інтелектуалом, тому в таке банальне та ще й антиукраїнське пояснення не повірив. Він уважав, що Марічка із вродженої скромності не хоче випинати свого патріотизму й щирої любові до солов'їного слова Кобзаря. А пізніше Тис узагалі додумався до того, що ця чудова дівчина прагне, щоб він помітив і її красу, а не лише патріотизм, Шевченка і скромність. Ця версія здалася йому правдоподібною. Так часто трапляється між закоханими: вони відмовляються чути правду і сприймати слова коханої людини, їм легше й комфортніше вигадати свою версію, повірити в брехню, яка ідеалізує об'єкт кохання. І в підсумку виходить, що люблять вони зовсім не реальну людину, а свою вигадку. Тисові вдалося вигадати для себе правдоподібну версію Марійчиної поведінки — і це лише зміцнило його нездоланну любов.

Так почався їхній роман. Диво дивнеє, але зовсім скоро і Марійка закохалася в Тиса. За що, чому? Бо був простодушним диваком і якщо вже щось любив, то до кінця. Так було з історією, алкоголем, Україною і Марічкою. Дівчина знала, була впевнена, що цей романтичний і дещо кумедний парубок виконає кожну, навіть найбезглуздішу, її волю. Нарвати квітів з клумби у центрі міста — і він уже біжить. Чекати на неї сім годин під аудиторією — і він сидить. Вислухати купу образ на свою адресу, коли вона у злому гуморі — він слухає і визнає, що сам у всьому винен. Переписати конспект — переписує. Триста разів сказати «люблю» із заплющеними очима — заплющує і каже. Дітвак, але який милий!

Тим часом майбутній історик геть забув про свій факультет, навчання і власні справи. Увесь час він крутився довкола Марічки: знав, що в неї сьогодні чотири пари — і ніби випадково якраз після четвертої йшов вулицею, якою вона поверталася в гуртожиток. «О, — вигукував він, — ти мене вже переслідуєш, куди не піду — скрізь ти!». І сміявся сам із своїх жартів. Заливався реготом так, що й їй ставало смішно. «Дурник, дурник, який же ти в мене дурник», — з ніжністю в голосі казала Марічка, і це були його найулюбленіші слова. Або приходив до неї в кімнату, заважав готуватися до занять, повторюючи, що тихенько сидітиме собі в куточку, тільки б на неї дивитися. Бо така гарна!

Якось вони поверталися пізно ввечері великою компанією, і Марічці захотілося перевірити, чи справді ж він її любить. Або, можливо, їй захотілося показати подругам свою всевладність, своє абсолютне панування над цим у душі все ще хлопчаком. Попереду був Уж і міст через нього, тож вона вголос і гучно — а їй найбільше йшлося про те, щоб ці слова почули всі — розпорядилася: «Михайлику, милий, давай зробимо так: ми пройдемо по мосту, а ти підеш просто через річку. Якщо ти мене любиш, звісно. Якщо ж не любиш, то можеш не йти». Тис нічого не перепитував, не здивувався, просто закоханими очима глянув на неї, немов дякуючи, що так шляхетно й щедро дозволила йому показати свою любов. Компанія затамувала подих, коли хлопець підійшов до річки і як був, не роздягаючись, увійшов у неї. Вони йшли мостом, а він під ним, раз у раз задираючи голову й весело викрикуючи: «Люблю!». У найглибшому місці вода досягла йому грудей — і він поплив уперед. Коли закоханий мокрий хлющ виліз із Ужа, кумедно ковзаючи по слизькому камінню, всі вже чекали на нього. Радісний і піднесений, але безталанний Тис біг до Марічки, хлюпаючи водою в черевиках і залишаючи по собі мокрий слід, щоб обійняти й поцілувати її, а вона примхливо виставила вперед руку й промовила: «Фу, який ти мокрий, не торкайся мене!». Дівчина знала, що в цей момент усі подруги заздрять їй. Адже це була любов — нещадна й дурна, на все готова, справжня.

А одного разу він ні сіло ні впало попросив її лягти з ним на землю. Вони поверталися з кінотеатру, місто було порожнім, гарним і сонним, а вони — розчуленими і зворушеними побаченим фільмом, і тоді Тис просто посеред якоїсь вулички несподівано обійняв Марічку, шепочучи їй на вухо: «А давай ми зараз ляжемо просто тут, на землю, і будемо лежати вдвох, тільки ми двоє і небо». Сама собі здивувавшись, дівчина погодилась, і вони лягли на прохолодну бруківку, поруч один одного. Він узяв її за руку, і вони дивилися в небо, оперезане кронами старих дерев. Небо крутилося. Ніхто б у це не повірив, але Марічка чітко бачила, як небо крутиться, як кружляють, немов під час віхоли, зірки, як вітер хитає густолистими гілками, як весь світ пульсує разом із її серцем. Якби Тис у цю мить сказав хоча б слово, якби порушив цю тишу і позбавив чарів цей театр небес і дерев, якби хоч затнувся про те, що зараз подарує їй зірку, то Марічка б розлюбила його й пішла назавжди. Але він мовчав, бо йому теж було добре. Їхня розмова точилася через руки, і кожен відчував тепло, що переливається між ними.

Лише закохані вміють так промовисто мовчати. Цей найостанніший тест любові — порозуміння без слів — відкриває перед людьми таку глибоку рідність, що після неї з'являється довіра. Йому було добре, він мовчав, дивився в небо, і здавалося, що це небо — в ньому, що це він такий повний, наповнений по вінця прозоро-темною глибиною, в якій лиш де-не-де сяють блискітки теплі, як доторки. Марічка була неймовірно вдячна цьому на щодень надміру активному, кумедному й такому милому чоловікові, який так раптово стався в її житті, який сам — хай навіть помилково, але всі справжні любові випадкові! — знайшов її, не відступив, аж доки вона не здалася, який ось тут, посеред принишклого міста, лежить з нею і ділить небо, тишу і доторк руки. Мовчання. Небо. Рука в руці. Безмежна вдячність, що вони знайшли одне одного. Марічка аж легенько закусила губу від насолоди, яка переповнювала все її єство — і тут раптом почула тихе, але впевнене хропіння! Цей телепень хропів, він заснув! У такий момент, коли вона вважала, що він лежить, насолоджується й мовчки думає про неї! А він хропів! Після цього вона не розмовляла з ним чотири з половиною дні, хоча Тис так і не зрозумів через що.

Можливо, найбільш потішною у характері Тиса була його справжня серйозність, що несамовито контрастувала з його діями, словами і навіть виглядом. Він вірив у те, про що говорив, а всі навколо за животи від сміху трималися. Особливо він любив розповідати про свої подвиги, вміння й навички. Одного разу він прийшов у Марійчину кімнату і заявив, що зараз її та співмешканок нагодує. Спеціально для цього й м'ясо з собою приніс. Звільнив стіл, вийняв з кишені піджака замотаний у газету великий тесак і заходився готувати.

Супроводжував цей процес двогодинний монолог, в якому Тис хвалькувато розповів, що: а) у його сім'ї споконвіку різали свиней, а він змалку в цьому процесі допомагав, причому приблизно з п'ятирічного віку вже все робив самотужки, а у сім років зарізав стокілограмову льоху з одного удару, коли ж йому сповнилося дев'ять, за ним бігали всі сусіди з проханням відтяти голову курці чи заколоти кабанчика; б) він особисто ніколи не вважав це вбивством, просто життя жорстоке, і комусь треба це робити; в) якби не їли ми, то з'їли б нас; г) займатися м'ясом мають тільки чоловіки, адже в них на Генетичному рівні закладено інстинкт готування цього продукту; ґ) чоловіки ще в праісторичні часи бігали за мамонтами, здобуваючи їжу для племені, у наші ж часи у чоловіків ця звичка іноді раптово вигулькує з глибин підсвідомого, і, наприклад, він більше за різання й приготування м'яса любить хіба читати історію України; д) м'ясо треба солити не під час готування, а ще на дошці, щойно розрізавши, тоді воно смачніше; е) коли він у себе вдома, у Ведмедеві, готує м'ясо, то збігається навіть найдальша родина і всі сусіди, слава про його кулінарний талант гримить по навколишніх селах, як січові пісні за столом патріотів; є) не завжди, на жаль, у нього є час готувати, адже він зайнята людина; ж) якщо колись йому знадобиться робота, а фах історика не годуватиме його сім'ю, то він легко піде працювати кухарем; з) уже сьогодні через знайомих йому надходять пропозиції від закордонних ресторанів попрацювати в них шеф-кухарем чи хоча б навчити їхній персонал правильно обходитися з м'ясом, але він вибачається й відмовляє, оскільки мусить таки закінчити університет, та й — головне — не хоче подаватися в еміґрацію, адже треба будувати Україну; и) ніж у чоловіка мусить бути гострий, це як честь і гідність, багато хто не надає цьому ваги, але без ідеально гострого леза й м'ясо вийде несмачним, хто-хто, а він знає, про що каже; і) справжній чоловік на ринку вибирає шматок м'яса не на колір чи запах, і вже, ясна річ, ніколи не на слово продавця про свіжість чи якість, ні — справжній чоловік бере м'ясо на дотик, стискає шматок у руці, якщо він такий м'який, як жіночі груди, то нікуди не годиться, добре м'ясо при стисканні має бути, як пружна жіноча сідниця; ї) не варто промивати м'ясо перед нарізкою — чим більше в ньому крові, тим соковитішою вийде страва; й) спеції лише приглушують справжній смак м'яса, якщо хтось хоче спецій — то хай наїсться самих спецій; к) він це все розповідає їм, бо дуже їх поважає й безмежно любить Марічку.

Після цього довгого, але безумовно пізнавального монологу Тис узяв сковорідку й кроком переможця поквапився на кухню, повернувся звідти за сорок хвилин, і всі повмощувалися за стіл. Було безбожно несмачно. Одні шматки були замалими — і пересмажилися, інші завеликими — і залишилися сируватими. Жувати було неможливо, оскільки Тис не відділив пліву. Страва вийшла такою пересоленою, що потребувала карафки води до кожного шматочка. А Тис усе перепитував, чи всім смакує, й задоволено світився. Наостанок, уже прощаючись, він скромно промовив: «Учіться, дівчата, поки я живий». І ледь не схлипнув від жалю, що така людина колись покине цей світ, і вже нікому буде пояснити затурканим дівкам секрети кулінарного мистецтва. Таким він був. Просто неможливо не закохатися.

І Марічка закохалася. Уже з наступного навчального року вони почали жити разом. Тобто вони, звісно, й до цього примудрялися більшість часу проводити поруч, спати разом, їсти, читати і вчитися. Але побралися лише влітку. Марічка все чекала елегантного Тиса в білій сорочці, який вклякає перед нею, простягає їй обручку й клянеться, що не може без неї жити. Уявляла, як вона хвильку вагається, а потім грайливо усміхається і каже своє милостиве «так!». Це мав бути вечір мрії свічки, музика струнного квартету, до якого в кульмінаційні миті приєднувався саксофон, вони багато б танцювали і сміялися, а потім планували б свою весільну подорож. Приблизно так це й виглядало, щоправда, без усіх зайвих деталей. Одного паркого червневого дня у кімнату до Марічки прийшов Тис, в якому вже бовталося грамів двісті горілки. Одягнений він був у шорти, з-під яких виглядали худезні волохаті ноги, брудну футболку й сандалі з шкарпетками. Сів на стілець і, намагаючись говорити повільно, щоб не видати сп'яніння, чим ще більше себе видав, сказав: «Слухай, Марічко, я тут був сьогодні в директора студмістечка, просив, щоб з наступного навчального року нам дали спільну кімнату в гуртожитку, але цей козел відповів, що такі кімнати дають лише сім'ям, так що давай цей-во, виходь за мене, і цей мудак не зможе нам відмовити!».

Аргумент цей був безперечним, тож вони проштампували паспорти, справили скромне весілля і з вересня почали жити разом. Це були два найважчі, але найщасливіші їхні роки. Жили в злагоді. Розруха, нічого немає, грошей катма, а вони — молода студентська сім'я. Після весілля Тис заборонив своїй дружині приймати будь-що від її батьків — мовляв, тепер він сам її всім забезпечуватиме. Вона свою частину угоди виконала, а в нього виходило слабо, але, зрештою, де бідолашному ідеалістові й гуманітарію було брати гроші в голодні дев'яності? Марічка перешивала свої старі сукні, економила на косметиці, шукала продукти за найнижчими цінами, але палко любила свого чоловіка. Він удень ходив на пари, а по обіді вирушав на ринок, де розвантажував щось, ходив з якимись шарлатанами старими совєтськими заводами, де вони визбирували металобрухт, виривали зі стін мідні електрокабелі, зривали умивальники в туалетах — усе це, щоб потім продати за безцінь. Так, він заробляв обмаль, але все найцінніше віддавав Марічці. У часи, коли в їхньому холодильнику залишалася лише квашена капуста, він раптом приносив їй помаранч — нечувану тоді розкіш. Коли вона казала, що йому треба купити штани чи сорочку, він завжди відмовлявся, називаючи свої речі «майже новими». Примудрявся десь без грошей роздобути квиток у кінотеатр, вів туди Марічку, а сам дві години сидів на лавці перед входом, чекаючи на неї. Коли вона вивихнула ногу, на руках поніс її в поліклініку. Тис любив її так, що вона попри всі ці від них не залежні катавасії, які трусили країною, була справді щасливою.

З цього великого щастя на останньому курсі університету в них народилася донечка, Катруся. З нею побільшало клопотів, але й любов їхня зміцніла, переродилася з простого, хоч і глибокого, захоплення одне одним у справжню рідність. Тепер у Тиса з'явилися дві жінки на плечах — і він потроїв свої зусилля. Не все, звичайно, йому вдавалося, переважно взагалі нічого не вдавалося, але він не розгинав спини й працював з ранку до вечора. А був же ще й університет, який обом треба було закінчити. Удень працював, уночі вчився, ще й переписуючи конспекти для Марічки, яка не могла ходити на пари. Вони поставили собі за мету протягнути в Ужгороді ще рік, закінчити університет і поїхати жити у Ведмедів, де у Тиса залишився будинок після батьків. Там він уже — з дипломом — мав улаштуватися на пристойну роботу й краще заробляти, там було де жити, там мало початися їхнє справжнє сімейне життя.

Так і сталося, наступного року, після успішного захисту дипломних, вони з дитиною переїхали жити у Ведмедів, де заходилися облаштовувати своє сімейне гніздечко. Якими щасливими вони були! Тис пішов працювати шкільним учителем, а Марічка давала приватні уроки біології учням, що в майбутньому прагнули вступити на біологічний чи медичний факультет, Катруся росла здоровою й веселою, життя поволі набувало додаткових барв, вони ставали повноцінною сім'єю. Попри скруту, ці кілька років були абсолютно щасливими. Щоправда, Тис ставав усе дивакуватішим, забудькуватішим, а його витівки — все чудернацькішими й карколомнішими. Але Марічка любила його й такого, на десятий рік її навіть почали смішити його жарти. Вона, наприклад, заходила до нього в кабінет і починала вимагати наведення бодай якогось ладу у тому «гадючнику, гнізді бруду, безладу й зарази», як вона висловлювалася, а він на це відповідав гаслом однієї з українських націоналістичних партій: «Бандера прийде — порядок наведе!». І вона сміялася, все йому вибачаючи.

Здається, за ті роки Тис із Марічкою стали одним цілим — і зовсім не метафорично. Розуміли одне одного з півпогляду, з півслова. Їм було цікаво проводити час разом, після роботи учитель історії прожогом мчав додому, адже його там чекали дружина з донькою. Усе в їхній родині вирішувалося жартома, сварки не вибухали, оскільки й приводів не було. Ба більше: їхні тіла, мовби виліплені з пластиліну, за кілька років спільного життя набули взаємовідповідних форм. Коли в ліжку Марічка вигиналася на бочку, Тис лягав позаду й ідеально допасовувався до її вигину, між ними не було жодної шпарки. А коли дружина поверталася на живіт, чоловік обіймав її за плечі, закидав ногу так, щоб прикрити її сідниці, і знову ця форма була бездоганною, їм було так добре й зручно лежати одне на одному у будь-якій позі, наче вони й справді були створені одне для одного — Тис для Марічки і Марічка для Тиса. Але це не зовсім правда, бо вони самі себе створили, самі підігнали кожну деталь, вигин, сантиметр, кісточку і м'якуш.

Катруся, щастя їхнє, підростала й тішила батьків. Хоча змалку була плаксивою, а у дошкільному віці любила напакостити, з кожним класом школи ці її прикрі риси зникали, і з капосного дівчиська вона перетворювалась на дівчинку-янголя. Добре і дедалі краще вчилася, не замурзувалась у перші п'ять хвилин після перевдягання, припинила битися з хлопчиками й лазити по деревах. Уже з десяти років Катруся була такою маминою помічницею, що нею вся вулиця захоплювалася: могла і прибрати, і картоплі начистити, й посуд помити, допомагала мамі ліпити вареники, крутити голубці, мила вікна й чистила старий срібний посуд. Захоплювалася читанням, бувало, що батьки вночі мусили відбирати в неї лампу, щоб нарешті вклалася спати, але дівчинка після того брала ліхтарик і читала під ковдрою. Тож не дивно, що у старших класах вона твердо вирішила стати філологом. Спочатку їй кортіло податися до Львова, але старі називали його Далеким Сходом (що з географічного погляду було святою правдою) і не хотіли відпускати її аж у таку далечінь. Тому намовили доньку вступати в Ужгородський університет. Невдовзі Катруся блискуче склала вступні іспити і стала взірцевою студенткою факультету іноземної філології. Марічка й Тис були щасливими й гордими — доки не трапилося лихо, яке й розбило їхнє життя.

Як пізніше з'ясувало слідство, того вечора студентка першого курсу факультету іноземної філології Ужгородського національного університету Катерина Михайлівна Чвак, 1993 р.н., разом із друзями у своїй кімнаті № 138 гуртожитку №4, що знаходиться за адресою 88000, м. Ужгород, вул. Університетська, 12, святкувала власний день народження. На святкування було запрошено понад двадцять осіб, тож із кімнати довелося винести всі зайві меблі, які студенти тимчасово розставили в коридорі. У згаданій кімнаті залишилися тільки два столи й стільці, на яких і сиділи гості. Компанія святкувала всупереч внутрішнім правилам гуртожитку, в тому числі порушуючи режим тиші й розпиваючи алкогольні напої. Приблизно опівночі Чвак К.М. стало погано, після чого вона впала і померла, ймовірно, від удушення. Точну причину смерті з'ясовує судмедекспертиза.

Як пізніше розповіла згорьованим батькам подруга покійної, вечір був чудовим, а компанія — дружньою й веселою. Вони справді випивали, але небагато. Серед гостей, як і на всьому факультеті іноземної філології, переважали дівчата, тому йшлося радше про цокання й тости, ніж про справжню пиятику. Так, вони тимчасово винесли шафи, тумбочки й холодильник у коридор, щоб усі могли поміститися в кімнаті. З охороною гуртожитку — за пляшку й закуску — досягли домовленості, що святкуватимуть, але тихо, нікому не заважаючи. За давнім студентським звичаєм, тости, почавшись праворуч від іменинниці, три години йшли по колу, аж доки досягли Катерини з протилежного боку.

Тоді настала її черга виголошувати тост — за гостей, дякувати їм. Словом, як заведено. Але після того всього, після алкоголю і взагалі вперше на своєму самостійному, без батьків, дорослому святі, вона перехвилювалася. Хотіла справити враження, буцімто їй весело, залізла на стілець, але насправді її аж трясло, немов перед публічним виступом. Вона підняла келих, криво, через силу, усміхнулась — і полетіла на підлогу. Після чого нею почало бити, нестримно теліпати у якомусь нападі, її тіло скручувало, ламало, гості спочатку відсахнулися, дехто навіть із криками вибіг на коридор, дехто взагалі накивав п'ятами, але після першого шоку кілька людей підійшли й спробували її заспокоїти. Та не знали як.

Втримати Катю було неможливо, тіло її набуло нечуваної сили, очі вирячилися, а з рота йшла піна. Ніхто з присутніх першокурсників раніше не бачив падучої, епілептичного нападу, тож ніхто й не спробував у перші хвилини силою втримати на підлозі від різких конвульсій тіло та негайно засунути до рота — хай навіть виламуючи зуби — ложку або якийсь твердий предмет і притиснути язик, аби він не запав у горло й не перекрив дихальні шляхи. Натомість молодь намагалася заспокоїти її словами, обливала водою, нарешті хтось здогадався викликати швидку, але, на жаль, на превеликий жаль, вона, як завжди, занадто довго їхала, хоч лікарню й видно було з вікна гуртожитка. Коли прибули лікарі, іменинниця лежала на підлозі власної кімнати «без ознак життя».

На похороні плакали і старі, й молоді. З'їхалася вся родина, зійшовся весь Ведмедів, приїхали однокурсники й викладачі — ридали всі. Коли Катрусю, вдягнену, як і належить незаміжнім дівчатам, у білу весільну сукню, везли через усе місто в труні, то, здається, голосили й собаки, і коти, схлипували дерева, а повітря було гарячим від жалоби. А коли на цвинтарі перша лопата землі, яку гробар Ичі кинув у могилу, гримнула об віко труни, Марічка впала навколішки і заревла так страшно, як ревуть тварини перед землетрусом.

Відтоді вона вже ніколи не була собою, а життя подружжя розклеїлося. Із втратою доньки обоє мовби втратили глузд, кожен закрився, наче у шкаралупу, у власні фобії, дивацтва і схиблення. Вони перестали ладнати одне з одним. Марічка почала гризти Тиса за кожної нагоди, той відгавкувався, а потім просто припинив реагувати на дружину. Вони розійшлися спати по різних кімнатах, Тис згадав свої молодечі захоплення оковитою, зачастив у генделики, де промивав усім мізки київськими князями — лиш би не повертатися додому, у пекло, в якому більше ніколи не буде ані його щастячка, Катрусі, ані його божества, коханої Марічки, тої, що він так її любив.

...Ноги самі несли Тиса вулицею Станційною, він біг, не помічаючи зовсім нічого навколо себе, ним оволодів панічний страх, а в голові за цей час промайнуло все його подружнє життя. Після втрати доньки єдине, чого він боявся, була смерть когось поруч, коли він знову не зможе ні запобігти, ні допомогти, і ось смерть удруге підійшла до нього впритул, цього разу знищуючи ще й шанс на реалізацію його найзаповітнішої і найбільшої мрії — про тунель і порятунок України. Уже зовсім знесиленим він добіг до садиби Генія Карпат, тому в першу хвилину просто сперся на паркан і махав рукою, судомно віддихуючись. Так його і помітив Мірча, підбіг, почав розпитувати, але змучений і шокований Тис лише повторював: «Ичі, Ичі, там, він помре, Ичі». Геній Карпат силоміць затягнув учителя в автомобіль — і вже за мить вони мчали в бік центру.

Ичі й далі лежав без свідомості. Коротко порадившись і понарікавши, що ані мера, ані Ікара немає в місті, Мірча з Тисом вирішили везти травмованого в лікарню. Геній Карпат, спокійніший і врівноваженіший, самотужки витягнув на плечах безвольного гробаря і захекано промовив:

— Але ми не можемо везти його в лікарню до будь-кого, бо вони повідомлять міліцію, а та почне з'ясовувати обставини трагедії і неминуче знайде наш тунель. Нам потрібен хтось, хто вміє і любить тримати таємниці, людина, в якої й самої не дуже чисте сумління. Виходу нема, мусимо везти його до Кручки. Хоч потім, думаю, ще не раз пожалкуємо про це. Вона хай і патологоанатом, але все-таки лікар. Як шкода, що нема Бартока чи хоча б Ікара, вони б точно щось вигадали! Але Барток на морі вигріває пузо, а Ікар поїхав в Угорщину й до вечора точно не повернеться. Ех!.. Зрештою, я більше нікого добре там не знаю й нікому, крім Кручки, довіритися не можу. Що ж, хоч би в руки дияволиці, але мусимо його кудись везти, і то вже!

Розділ дев'ятий, в якому нарешті з'являється спокуслива жінка

А боятися нашим спільникам було чого, адже Уляна Дмитрівна Крук, патологоанатом Ведмедівської лікарні, або, як називали її в народі, Дохторка, мала жахливу репутацію. Подейкували навіть, що вона водиться із самим Нечистим. Втім, до патологоанатомів ніде в світі добре не ставляться, особливо — у маленьких провінційних містечках і селах, де ще живі забобони, архаїчні вірування і пересуди. Але тут недовіри й ворожості додавав ще й той факт, що вона була не місцевою, приїхала сюди з Галичини, за направленням з університету. Відбула практику, а потім і залишилася.

Мабуть, саме це найбільше й дивувало, адже які можуть бути причини залишатися такій красуні у затурканому містечку десь між горами й зачиненими кордонами? А в тому, що це краля, гідна світових конкурсів краси, ні в кого, навіть у ревнивих жінок, сумнівів не було. Вони так і казали: «Краще б вона лягала під мільйонерів, а не спокушала наших чоловіків!». Висока й струнка, з ідеально окресленою фігурою, розкішним чорним волоссям, тонюсінькими й вигнутими бровами, великими, можливо, навіть завеликими очима, настовбурченими грудьми і довгими, худенькими, як у старшокласниці, ніжками. До того ж одягалася Дохторка так, ніби ходила не брудними вулицями Ведмедева, а подіумами у світлі камер: завжди лише короткі спідниці чи платтячка, чорні колготи, светрики й блузи з глибоким декольте, лаковані туфлі на височенній шпильці, хтиво вимазані червоною помадою губи, червоний манікюр на довгих витончених пальцях. І рухалася, як кішка — граційно, плавно, кожен рух був обдуманим і незавершеним, ніби заводив невидимий механізм, від якого інші частини тіла також починали вигинатися й демонструвати себе; наприклад, поправляючи волосся, вона так вигинала шию, що напружувалася лінія ідеальної талії, яка, своєю чергою, випинала сідниці, потім робила різкий рух — і волосся хвилею поверталося на плечі, а перса виклично піднімалися. Воістину, кожен її рух був гіпнотичним. І Уляна Дмитрівна про це, ясна річ, знала.

А однак чоловіка у неї не було. Майже двадцять років прожила вона у Ведмедеві, але досі була самотньою. Хоч у місті й не стихали розмови про те, що «дохторка — шльондра», проте ніхто й ніколи не спіймав її на гарячому. Більше того, ніхто не бачив її бодай під руку з якимсь чоловіком. Це дратувало найбільше. Ніби гарна й на вигляд розпусна, а ніби — й холодна святенниця. Ізолювала себе від чоловіків, цілу молодість проходила сама, так ні на кого й не кинувши оком. Тепер їй було вже плюс-мінус сорок, але з нею подорослішала й ушляхетнилася її краса: Уляна стала ще привабливішою, ще вишуканішою, справжньою дамою. Без сумніву, найспокусливішою жінкою Ведмедева. Сам погляд на неї уже заводив у гріх, що потім тижнями міг проростати в чоловіках млосними фантазіями. Зрештою, вона справляла й позитивний вплив на місцевих мужчин, оскільки після зустрічі з нею вони могли цілу ніч кохатися зі своїми дружинами, дивуючи їх настирливістю і невтомністю. Щоправда, дружини не здогадувалися, або принаймні майстерно вдавали невідання, що у найсолодші миті їхні благовірні з заплющеними очима уявляють її, Уляну. А тій — хоч би що, роками жила самотньо, ніби й не потребувала чоловіків. Поселилася на околиці, звела будинок і поза робочим часом зачинялася там, як у монастирі.

Це теж будило подив і недовіру. Як одинока жінка, працюючи патологоанатомом у зубожілій і занедбаній міській лікарні, може жити аж на таку широку ногу? Звідки в неї взялися гроші на такий будинок, на весь її шикарний гардероб, на власний автомобіль? Так, у лікарні можна було нажитися — якщо ви хірург, гінеколог або головуєте в комісії, що призначає групу інвалідності чи звільняє від служби в армії. Але посада патанатома в тихому — без убивств і майже без побоїв — містечку? На чому тут вимагати хабарі? Відтак більшість вважала, що Дохторка, хоч і неспіймана, таки заробляє власним тілом, інші ж — абсолютна меншість — висували якісь непереконливі гіпотези про багатих батьків чи спадщину. А в самої Уляни Дмитрівни ніхто не наважувався запитати, такою вона була неприступною й холодною. Від усього цього віяло якоюсь чортівнею, чимось загрозливим і потойбічним, усі це відчували, але ніхто виразно не спромігся нічого сформулювати.

Підсилювало підозри й те, що Дохторка не ходила до церкви. Жодної. А у Ведмедеві їх було вдосталь: дві православні (київська і московська), греко-католицька, римо-католицька, реформатська... Гаразд, не обов'язково відвідувати службу Божу щодня, але як можна оминати храм на Великдень чи Різдво, коли до запаху ладану додаються пахощі домашньої вудженої ковбаски й атмосфера спільного свята? Зрештою, де, як не в церкві, ця молодиця могла б знайти собі порядного й заможного хлопа? Та ж не в трупарні, куди чоловіки вже мертвими потрапляють. А, може, саме такі її й цікавлять? Інакше чого б вона такий фах собі обрала? Тому й живе відлюдницею на околиці, у будинку за високим парканом, ховає там свої таємниці, збочення і чаклування. Приблизно так міркували ведмедівці.

Ще й у владу пнеться, не може без неї. Уже вдруге обрана депутатом міської ради. Від провладної партії. Щоправда, за ці роки партія влади тричі змінювалася, зате не змінилася ця вертихвістка, завжди поблизу високих крісел. У лікарні всі її побоювалися, думали, що хоче вижити начальство й сама стати головним лікарем. Але ні, якраз цієї амбіції вона жодного разу не виказала. То пощо їй у такому разі депутатство? Кожен вчинок і кожне слово Уляни Дмитрівни Крук люди обсмоктували так і сяк, але там годі було дошукатися логіки чи стратегії. Це й бентежило ведмедівців. У погожі дні вона через усе місто ходила на роботу пішки, змушуючи добру половину населення божеволіти від збудження чи ревнощів, а в негоду їздила в морг на машині, після закінчення робочого дня так само поверталася додому. Майже ні з ким не спілкувалася, хіба в справах. А значить, більшість свого часу проводила з трупами, ось хто був її справжнім товариством. За це її саркастично й нарекли Дохторкою — мовляв, лікарка, а ще нікого не вилікувала.

Цим знання Тиса про патологоанатома міської лікарні вичерпувалися. Такою була загальновідома інформація. Тож стрімголов несучись в автомобілі до моргу, він — за власним уявленням, людина тверезого мислення — непокоївся не так через загадкову чортівню, як через те, що Геній Карпат вирішив відвезти Ичі саме в трупарню. А Мірча зосереджено вів машину, його вроджена мовчазність навіть у момент стресу не давала збоїв, тому він дивився перед себе, стиснувши губи. Попри те, що хто-хто, а він якраз мав що розповісти на тему Дияволиці.

Геній Карпат подумки називав її саме так. І вважав своєю колегою, адже в них справді був суміжний бізнес, який склеює роти і вчить стерегти таємниці. Потрапивши до Ведмедева як лікар-інтерн ще в голодні дев'яності, Уляна — подібно до решти місцевих — у вільну хвилинуїздила в Угорщину, возила горілку й сигарети, привозила солодощі й екзотичні для совка фрукти. Цього вистачало, щоб якось утримувати себе. Але потім знайомі лікарі порадили їй зайнятися фармацією, возити потрібні угорцям ліки туди, а звідти привозити ті, яких бракувало в Україні. Дуже швидко вона, як і всі наділені лікарською печаткою люди, почала сама виписувати рецепти на препарати обмеженого обігу, продаж і контрабанда яких давали значно більший зиск. Тоді ж і трапилася історія, що змінила її життя.

Виписавши рецепт і отримавши упаковку потужних анестетиків, а інакше кажучи — наркотичних знеболювальних, вона повезла їх через кордон. Але тим разом щось не до кінця склалося, на митниці була не та зміна, не в тому настрої, тож її обшукали і все знайшли. З'ясувавши, що вона проста інтернка на стажуванні, без впливових батьків і взагалі без родичів у Ведмедеві, митники пояснили спокусливій дівчинці, наскільки довгий тюремний термін світить за скоєне нею, і повели її у віддалену комірку. Роздягнули. Вона спочатку пручалася, але потім розплакалася і дозволила робити з собою все, що заманеться. А заманулося того вечора аж чотирьом — у кілька підходів, по черзі й разом. У вузьких колах навіть кружляла пікантна подробиця, що під час групового зґвалтування розпашіла молода інтернка так розійшлася, аж сама почала ґвалтувати присутніх.

Мірча знав, що справжньою причиною відсутності в Дияволиці інтересу до чоловіків у місті було те, що жоден чоловік її не задовольняв. Тобто один чоловік її задовольнити не міг, вона потребувала як мінімум двох. А якщо до пари знаходився ще хтось, вона лише вдоволено й хтиво усміхалася. Того вечора митники наказали дівчині прийти ще раз, на їхню наступну зміну, через три дні — і може проносити через кордон що завгодно. Знову ж таки, з часом стало до кінця не зрозуміло: ходить вона на кордон заради перевезення контрабанди чи для зустрічі з голодними українськими митниками. Саме тоді солодка двічинка-інтернка, про яку ніхто раніше у Ведмедеві й не чув, перетворилася на жінку з обкладинки модного журналу: її скромний гардероб змінився настільки разюче, що на дівчину почали звертати увагу у місті. І то так завзято, що нетиповою для закарпатського лісу кралею зацікавилося й керівництво митниці. Після цього вона перестрибнула на вищий рівень, назавжди залишивши рядових митників пускати слину і навісніти від безсилля.

З новим рівнем зв'язків Дохторка вийшла й на новий рівень контрабанди. Це були все дорожчі і все забороненіші ліки, які тепер через кордон йшли просто конвеєром. Приблизно тоді ж у Ведмедеві з'явилися перші оголошення про те, що якісь люди купують волосся. Це було справжньою сенсацією, порятунком серед біди, адже волосся мав кожен. Сотні жительок міста кинулися у перукарні, де позрізали свої коси й продали їх на вагу. За волосся у роки бартеру, відсутності грошей і майже голоду платили живими грішми, готівкою. У ті часи багато людей думали про вирощування волосся як про прибутковий і стабільний бізнес, який може годувати їх ледь не все життя. Матусі водили своїх донечок і обрізали їм їхні кучері, дорослі дівчата стриглися під каре, продаючи свої зачіски, а потім мили голову саморобним шампунем з курячих яєць і кропиви, бо якась газета написала, що це пришвидшує ріст волосся. Долучилася до цієї справи й Уляна Крук, щоправда, не своєю шикарною гривою, від якої ніхто не міг відвести погляду, а шевелюрами мерців, які лежали у неї в морзі.

Дуже скоро підприємлива й цілеспрямована Дохторка зрозуміла, що волосся у Ведмедеві скуповують для закордонних фабрик, де з нього виготовляють перуки і пробні пасма для фарбування. Уляна хутко знайшла контакти однієї з таких фабрик — і вже сама скуповувала в місті волосся, а потім, користуючись відкритим для неї кордоном, перевозила його замовникам. Саме тоді — на ліках і патлах — вона збила свій перший капітал і досить швидко збудувала будинок на околиці. Пізніше особливо доречним виявилося його розташування, адже подалі від чужих очей і за високим парканом можна робити таємні, незаконні й відтак дуже прибуткові речі. Втершись у довіру до замовників волосся, Уляна отримала й нову пропозицію, складнішу й небезпечнішу. Тому невдовзі у підвалі будинку за парканом із допомогою іноземних фахівців постала ціла медична лабораторія.

Ні, йшлося зовсім не про наркотики. Цю нішу вже давно зайняли політики високого ранґу, та й спеціалізація в Уляни Дмитрівни була іншою. Угорці запропонували їй постачати кров. Людську кров. Потреба в якій у зв'язку зі стрімким розвитком медицини постійно у світі зростала. Але її — крові — завжди було мало. До того ж законодавство не всюди дозволяло її купувати в населення. Наприклад, в Угорщині кров можна було здавати лише з доброї волі, без жодних відшкодувань. Оскільки ж обсягів добровільної крові не вистачало, з'явився чорний ринок. Відповідно, можливість отримувати дешеву українську кров одразу зацікавила медичну мафію Центральної Європи. Бідне населення готове було щомісяця здавати до півлітра крові за мізерні, порівняно з Європою, гроші. Отож, скориставшись службовим становищем, Уляна Крук швидко домовилася з пунктом здачі крові, що весь «товар», щедро віддячуючи, забиратиме вона. Дуже скоро й цієї крові для нормального функціонування бізнесу виявилося замало, тому Дохторка підмовила медсестер у цілій лікарні збирати з більш-менш здорових пацієнтів хоч по 200-300 мілілітрів — нібито для аналізів, а насправді для чорного транскордонного промислу. Ті охоче погодилися, адже зарплатні не бачили місяцями, а Уляна платила живі гроші в твердій валюті.

Як і все в дев'яності роки, бізнес цей розвивався космічними темпами. Уже через місяць не вистачало й крові, зібраної таким чином. Тоді — за підтримки місцевої влади — у місті організували благодійний місячник, під час якого всі працівники бюджетних установ — учителі, бюрократи, комунальні працівники та інші — були під загрозою звільнення змушені добровільно здати кров на благо вітчизняної медицини. Прибуток виявився настільки шаленим, що мер доручив директорам шкіл зібрати — хай і по меншій порції — також із учнів. На цьому бізнесі росли золоті гори, значно вищі, ніж на банальних цигарках і горілці. Тим більше, що кров має здатність відновлюватися в організмі, і за умови правильного харчування з людини можна зціджувати нову дозу червоного золота раз на кілька тижнів. Так, провернувши свою першу масштабну операцію, Уляна Дмитрівна Крук до своїх контактів на митниці додала «батьків міста», після чого не забарилося й депутатство.

Люди говорили різне. Ходили чутки, буцімто десь за містом існує ферма крові, на якій тримають в ув'язненні понад сто людей — постійних донорів-рабів. Щоправда, ніхто не здогадався приплести до цього Уляну, всі вважали, що «фермером» є мер або головний прокурор міста, яким нічого боятися. Невідомо, чи існувала й існує така ферма під Ведмедевом, адже в ті ж роки жовта преса повідомляла про щось подібне в Індії — і глухий народ міг недочуте добрехати. Правда ж полягала в тому (і Геній Карпат знав це стовідсотково), що Дияволиця задля своїх маніпуляцій спала і з мером, і з головним прокурором. Часто з обома одразу.

Якщо ж за якийсь час дослівно кривавий бізнес зійшов нанівець, то сталося це не через поголоски про міфічну ферму, а з тої простої причини, що Дохторка знайшла ще прибутковішу жилу. Жила ця завжди, весь час була в неї під ногами, вартувало лише її побачити. І Уляна побачила, коли один із закордонних замовників поцікавився, чи не має вона часом на продаж кісток. «Кісток?» — «Так, кісток, бажано в хорошому стані і в якнайповнішому комплекті. Людських, звісно». Довго пояснювати Уляні не довелося. Купа медичних корпорацій та університетів у Західній Європі і Сполучених Штатах готові дорого платити за людські скелети, щоб використовувати їх для навчання. Сучасне законодавство забороняє їм плюндрувати могили й тіла покійників без офіційної згоди мерця, тому у більшості медичних вишів світу сьогодні стоять пластикові замінники. А вони для нормальної освіти не годяться, оскільки жодна технологія не може конкурувати з природою, коли йдеться про такий геніальний витвір, як людське тіло. І внаслідок цього трансплантологи й пластичні хірурги, які мають знати кістки з міліметровою точністю, не отримують відповідної підготовки і кваліфікації. Більшість скелетів на світовий ринок тоді постачала Індія, Пакистан і африканські країни, але попит все одно перевищував пропозицію.

Нове заняття подобалося Дохторці більше за попереднє, бо вже не треба було хвилюватися про свіжість крові й перевозити товар у маленьких холодильниках. Кістки лежали в неї у морзі — лише діставай. Під руку Уляні Крук тоді потрапили всі безхатченки, по яких ніхто не звертався, або трупи людей, родина яких жила далеко і була вдячна, що морг заопікувався тілом і поховав його самотужки. Коротше, три-чотири скелети на тиждень можна було сплавити, а це означало прибуток у двадцять, а то й тридцять тисяч американських доларів. Бізнес процвітав, а наймарґінальніші ведмедівці завдяки йому потрапляли до світових університетів. Щоправда, не зовсім у тому вигляді, в якому б хотіли, але все одно — кар'єра. Інші до університів узагалі не потрапили.

Ну, а де кістка — там і м'ясо. Переконавшись у всесильності української постачальниці, замовники обережно натякнули їй, що будуть дуже раді якійсь зайвій нирці чи здоровому серцю. Цього ж добра в Дияволиці було навіть більше, ніж кісток. Адже скелет можна було забрати лише в тіла, яке нікому не потрібне, а нестачу органів не помічають навіть рідні.

Людське тіло не помирає все одразу. Не лише нігті й волосся продовжують візуально «рости» після смерті: в організмі людини відбуваються тисячі різних процесів. Наприклад, ще якийсь час продовжується обмін речовин. Нутрощі залишаються теплими й поступово втрачають температуру навіть до двадцяти годин. Аж на цій межі починають свій бал бактерії, які розмножуються, переводячи процес розкладу в активну фазу. Тож варто у щойно померлої людини грамотно й технічно вирізати нирку, серце, суглоб чи шматок шкіри, а потім, правильно їх обробивши, своєчасно помістити у відповідний пристрій — і ці органи ще цілком зможуть послужити іншому тілу.

Таким чином, у руках Уляни Крук людське тіло ставало надприбутковим товаром. Скелети їхали в університети, а окремі кістки продавалися для виготовлення біоімплантів. Рогівка кожного ока, яку в західних клініках пересаджували живим пацієнтам, коштувала 2-3 тисячі доларів. І ці люди потім навіть не здогадувалися, що дивляться на наш прекрасний світ очима мерця! Свіжа людська шкіра — переважно з сідниць — їхала в Угорщину для пересадки дамочкам, які прагнули стати гарнішими, або людям з опіками, які просто її потребували. Коли з лікарні у морг потрапляв свіжий труп або коли швидка прямо сюди привозила когось загиблого в автокатастрофі, Дохторка використовувала таку золоту ситуацію на повну: впольовувала обидві нирки, кілька суглобів, рогівки очей, печінку і серце. Серце було найкоштовнішим, воно одне вартувало цілого тіла: його ціна перевищувала сто тисяч доларів. Однак, і клопотів з ним було найбільше, бо пересадити його треба було протягом доби.

Будинок на околиці перетворився на склад і лабораторію, де зберігалися десятки людських органів, готових відправитися до покупця. Не гребувала Уляна Крук і живим товаром: якщо знаходився хтось охочий продати свою нирку, вона ніколи не відмовляла. Переважно це була міська біднота, а ще точніше — цигани. З ними було найлегше, оскільки тіло в них переважно здорове, а самі вони не бачать у своїх органах жодної цінності. Не раз якась мама, бажаючи справити доньці бучне весілля, приходила до Дохторки й за одну нирку діставала нечувані на той час п'ять тисяч доларів. Або бувало, спійманий на криміналі циган не мав чим відкупитися і також лягав на стіл до спокусливої Дияволиці, а вставав з нього уже без нирки. Такі люди переважно не переймалися своїм подальшим життям, до того ж у більшості попервах особливих проблем зі здоров'ям не виникало, а коли за три чи чи п'ять років тіло починало клинити, ніхто з них це з проданим органом уже не пов'язував.

Найсумніша історія трапилася з циганом, який спочатку продав одну нирку, а через кілька років у нього від раку помирала дружина. Щоб дати їй шанс, він вирішив продати й другу свою нирку. Уляна без жодних докорів сумління на таку операцію погодилася, нирку вирізала, принагідно збагатившись і на інші органи, про що дружині покійного не сказала і за які, звичайно, не заплатила. Натомість видала довідку про смерть: «гостра ниркова недостатність». І не збрехала ж.

Поступово будинок на околиці перетворився на справжню фабрику смерті, а колишня скромна лікарка-інтерн Уляна Дмитрівна Крук стала мультимільйонеркою і однією з найважливіших фігур на європейському чорному ринку людських органів. У Ведмедеві про це майже ніхто не здогадувався, і Дохторку це влаштовувало. Як і те, що на ведмедівське око вона була зовсім не успішною, а навпаки — перестарілою лузеркою, яка навіть чоловіком не обзавелася. Вона ж собі своє знала, а чоловіків у собі й навколо мала стільки й одразу, що жодна порядна ведмедівка очам своїм не повірила б, якби їй хтось дозволив хоч раз глипнути на одну з кокаїнових оргій в Уляни вдома.

Так, Дияволиця була, безперечно, найнебезпечнішою людиною Ведмедева, і Геній Карпат досконало це розумів. Але, крім усього іншого, вона ще й уміла тримати язик за зубами, що для їхньої справи було принципово важливим. Тому, перш ніж синя «Тойота» Мірчі в'їхала на подвір'я моргу, чоловік уже подумки сформулював свою спокусливу пропозицію.

Щойно машина зупинилася, Тис одразу кинувся витягати Ичі, але Мірча зупинив його владним жестом без слів. Разом із Тисом вони увійшли в приміщення. За великим столом у білому кабінеті сиділа приголомшливо красива жінка. Коли вона встала привітатися, обоє помітили, що її білий халат накинутий просто на голе тіло, на ногах під ним були лише чорні панчохи. Побачивши Генія Карпат, вона процокала своїми височенними шпильками до них, звабливо похитуючись.

— Ну, привіт, дорогенька, — промовив Геній Карпат, немов навмисно розтягуючи слова.

— Хм, не чекала, не чекала, — підійшла до нього Дияволиця, обійняла, на якусь мить притиснувшись пипками пружних грудей, а тоді легенько дихнула йому під вухо, після чого грайливо вкусила за мочку. — І що ж тебе привело, невже зібрався вмирати?

Тис, який стояв з іншого боку і не міг бачити їхньої гри, у цей момент абсолютно невчасно простягнув руку, роз'єднуючи, як виявилося, близько знайому пару:

— Михайло Олексійович Чвак, учитель історії. Але можете називати мене просто Тисом. Тис, — наполегливо тягнув він свою брудну від землі руку, блискаючи під вусами золотим зубом.

Дияволиця оглянула його без цікавості, руки не подала, натомість розвернулася й пішла погойдуючись до столу, демонструючи проміння струнких ніг і відкриваючи з-під халатика елементи панчішного мережива. Потім рвучко обернулася, від чого її волосся розлетілося навколо шиї й плечей, як міріади чорних павутинок.

— То за чим прийшли, хлопчики? — змінивши тон, сухо запитала вона.

— Не подумай, у нас справді серйозна справа, — почав Геній Карпат, кивнувши на Тиса, мовби виправдовуючись. — У нас тут товариша травмувало. Ми його привезли, от... На розбірку? — зацікавлено вигнула брову Уляна.

— Ні, він нам живий потрібен, щоб ти глянула й допомогла.

— А інших лікарів ви не знайшли?

— Розумієш, справа не цілком законна, тут потрібна тиша.

— А де ж він сам?

— У машині.

— То чого стоїте, заносьте. Ось там, у кутку за дверима, можете ноші взяти, якщо треба, — кивнула вона.

Чоловіки занесли гробаря.

— О, та я його знаю, це ж мій компаньйон, можна сказати, колега, — Дохторка зацікавилася ще більше.

— Чудесна людина, патріот, — підтримав Тис.

— Справа в тім, що він і наш компаньйон, — поспішив перебити його Мірча.

— А що ж із ним трапилося? — запитала Уляна, оглядаючи тіло Ичі.

— Стався обвал. У тунелі.

— Залізничному?

— Ні, в нас є свій тунель, тобто ще нема, але буде. Ось, власне він його й рив, — опустивши додолу очі, сказав Геній Карпат.

— А для чого вам тунель?

— Це буде тунель, що проходитиме під кордоном і виходитиме вже на угорському боці. Все таємно і в тиші. Роботи вже почалися, але цей клятий обвал...

— О, то ви будуєте Європу без кордонів? — захихотіла Уляна.

— Так, Україна має бути частиною Європи — і ми це зробимо! — рішуче заявив Тис.

— Зрозумій правильно, Уляно, — Мірча напружився й знову почав говорити, розтягуючи слова. — Коли цей тунель буде готовий, ти теж зможеш ним користуватися, я знаю, що тобі це знадобилося б. Тому ми й прийшли до тебе. Ти конфіденційно допоможеш нам, а потім тунель — звісно, теж на умовах таємниці — допоможе тобі.

— Так, а це хто? — водночас і по-діловому, і зневажливо запитала Дохторка, вказавши на Тиса.

— Михайло Олексійович Чвак, учитель історії, але Ви, шановна лікарко, можете називати мене просто Тисом. Тис,— на всі свої дев'ятнадцять усміхнувся вчитель.

— Він автор ідеї, усе це вигадав. Наш спільник, йому можна довіряти, — намагався врятувати ситуацію Мірча.

— А що, він теж у бізнесі? Ніколи раніше про нього не чула, — висловила подив Дияволиця.

— Ні, він за Україну. Тунель як засіб євроінтеґрації. Він із цих, патріотів, — лукаво усміхнувся Геній Карпат.

— А-а-а, ну тепер усе зрозуміло. Але пропозиція ваша цікава. Коли плануєте запустити тунель?

— Вже цієї осені, якщо з Ичі все буде гаразд, він прочуняє і встигне докопати!

— Ого, точно цієї? — не повірила Уляна. — Уже ж липень на порозі.

— Так, ми все прорахували. — у голосі Мірчі відчувалася впевненість.

— А де ж ви його копаєте?

— На центральній площі.

— Як це на центральній площі, ти ж сказав, що справа таємна!

— Так, ми закамуфлювали його під міський фонтан, може, ти чула, Фонтан Єдності. Просто з площі найближче до кордону, до того ж там ніхто не здогадається таке шукати.

— Вау, я вражена. Дійсно супер. Тоді я точно з вами, — сказала спокуслива Дияволиця, задоволено облизавши свої червоні губи.

Якісь півгодини вона оглядала Ичі, вслухалася в серцебиття, міряла тиск, прикладала до носа нашатирний спирт і навіть вколола йому дозу адреналіну, але той ніяк не реагував. Тоді жінка підійшла до столу, зібрала речі, закинула їх у свою торбинку, обернулася до чоловіків і командним тоном сказала:

— Справи хрінові, хлопчики. Я ще до пуття не розумію всього, але вже ясно, що він у комі й невідомо коли з неї видряпається. Але спробую зробити все можливе. Як зацікавлена особа. Тільки тут він бути не може, беріть його й поїхали до мене додому.

Розділ десятий, весь у пошуках рішення

За столом у кабінеті мера зібралися Золтан Барток, Ікар, Геній Карпат, Дохторка і Тис. Відбувалася екстрена нарада.

— То ти кажеш, що він може так і рік пролежати, розбудити це ледащо не вдається ніяк? — недовірливо запитав міський голова Ведмедева в Уляни Крук.

— Ні, не вдається, від нас тепер нічого не залежить. З коми виходять спонтанно, — була її відповідь.

— То я летів сюди з моря, щоб просто почути цю інформацію, по телефону не можна було сказати? — з докором у голосі сказав мер, свердлячи поглядом Ікара.

— Так а що, ми ж не знали нічого, він уже третю добу лежить, я також ось приїхав, був в Угорщині, термальні басейни, всі діла, але як тільки подзвонили — відразу примчав! — виправдовувався Ікар.

Зненацька двері кабінету відчинилися, спочатку в них виник піднос із блюдечками, на яких червоніли квашені помідори, а за ним усередину прослизнула й Зоя Леонідівна.

— Нічого нам не треба, це ділова зустріч, вийдіть негайно, зачиніть двері і нікого сюди не впускайте! — спересердя аж рявкнув мер.

— Та я лише...

— Двері, кажу, закрий! — вилучивши очі, процідив крізь зуби Барток.

Секретарка вийшла, і на хвилину запала мовчанка, оскільки ніхто не хотів стати наступною жертвою розлюченого міського голови. А той перевів подих і, ніби нічого не сталося, продовжив благеньким голоском:

— Недарма таки я прилетів, а то ви тут такого начудити можете, що й до тюрми доведете. Чому копача ми переховуємо, чому ним займається не нормальний лікар, а патологоанатом? Уляночко, ти знаєш, як я тебе люблю, але в цій ситуації треба було знайти фахівця. Нам же залежить на результаті. Ветеринара не було? — глумливо, але по-доброму запитав Золтан Барток.

— Нікого не було. А рішення треба було приймати у гу ж хвилину. Тому я думаю, що вчинив правильно. Ви всі пороз'їжджалися, а що ми з Тисом могли? Уляна Дмитрівна — чудовий фахівець, до того ж також зацікавлена в успіху нашого проекту, — вступив у розмову Геній Карпат.

— Не заперечую, наша Уляночка взагалі з усіх боків чудова, — відпустив мер масний жарт. — Тільки що нам тепер робити, чекати воскресіння цього гробаря?

— Тому ми й зібралися тут, щоб усе обговорити й прийняти спільне рішення, — спробував перевести розмову в конструктивне русло Ікар.

— Повторю ще раз: Ичі може оклигати сьогодні, а може й через сім років. Він лежить у мене вдома на апараті підтримки життєдіяльності, це все, що я можу зробити. Медицина тут безсила, — Дохторці також хотілося серйозного обговорення, а не криків і лементу.

— Гаразд, то в кого які є пропозиції, що нам робити у цій ситуації, заморожувати проект? — Золтан Барток питально огледів усіх присутніх.

— Ні в якому разі! — спохватися Тис. — Ми не можемо, це вже не лише наш проект, від нього залежить доля України! І Європи!

— А цей весь час — одної і тої самої, — скептично зітхнув мер. — Я ж і питаю: що робити?

— Ну, не знаю, але просто так облишити цю справу й забути — не можна. Мені здається, що ми самі маємо взятися за роботу. Кожен виділяє один день — і працює. Скажімо, завтра міг би копати Ікар, післязавтра — Мірча, потім — ви, пане Золтане, і так по черзі. Я б носив їсти, а Уляна Дмитрівна видавала б усім вітаміни. Ну, бо не буде ж вона копати, — запропонував Тис.

— А чого це ти носитимеш їсти, а не копатимеш? Це ж ти все вигадав, а коли копати — пас? — запитав Мірча.

— Та що з мене візьмеш, я ж нічого не годен, ото навіть Ичі витягнути сам не зміг. Якщо я копатиму, то це справа на віки вічні, — розвів руками учитель.

— Ні, це не ідея, а гівно. Гів-но. Де це таке було, щоб міський голова сам копав, та ще й у центрі міста? Ви знущаєтеся з мене чи що? Роботу мають робити професіонали, професіонали, професіонали, — згадав Золтан Барток пораду політтехнологів.

— Я теж думаю, що мають робити професіонали. Якщо ви справді хочете мати тунель уже восени цього року, то копачі могил вам не допоможуть. Треба фахівців, тоді все буде швидко і без геморою, — закинувши ногу на ногу, сказала Дияволиця.

— А де цих професіоналів узяти? Може, дамо оголошення в газету? Чи стовпи об'явами обклеїмо? — поцікавився мер, терпіння якого вже балансувало на межі.

— Я б міг допомогти, якраз скоро має прибути нова партія пакистанців, от і можна їх переконати рити тунель, а не йти через гори й ліси. Так усі будуть задоволеними: платити їм не треба, розбовкати вони нікому не можуть, бо самі усіх бояться, до того ж у них буде мотивація робити роботу швидко, адже цей тунель і виведе їх у Європу, — сказав Геній Карпат і схрестив руки на грудях.

Задзеленчав телефон. Мер підняв слухавку:

— Алло! Що? Який в пизду ярмарок фруктів?! Не морочте мені голову! Дзвоніть до заступника по такій хуйні! Що??! Ідіть на-хуй, на-хуй! Зрозуміли? — пояснив своє ставлення до агропромислового комплексу Золтан Барток, після чого щосили хряснув слухавкою по телефонному апарату. — Ярмарок... Хуярмарок! На чому ми там зупинилися?

— Пакистанці... — несміливо нагадав Мірча.

— Хуянці! Які в пизду пакистанці?! Ви мене справді у в'язницю загнати хочете! Щоб центром міста бігала орда пакистанців з лопатами! Ну от що ви пропонуєте мені? Ви мене хочете добити й поховати, щоб у Ведмедева не було мера, ось чого ви хочете. Щойно мудра жінка сказала нормальною мовою: фахівці. Фахівці, розумієте? Не хуйці, а фа-хів-ці!

— Тоді у мене є пропозиція, — зненацька втрутився Тис, і всі з подивом глянули на нього. — Якщо нам потрібні фахівці, то їх слід шукати там, де вони є. А у Ведмедеві ж є ПТУ, а там є спеціальність «будівельна справа», треба піти туди, придивитися..

— Так, хто привів сюди цього телепня? Яке піти придивитися? У липні піти придивитися? Ти ще зроби підкоп під аудиторію, щоб придивитися таємно. Як важко працювати з дебілами! — скрушно промовив мер і витер лисину вже й так мокрою хусткою.

— По-перше, я не дебіл, а автор ідеї проекту, — підняв Тис угору вказівний палець.

— А по-друге, я тебе зараз вижену звідси! І що з того, що ти автор, я ж тебе питаю, що далі робити? Да-лі. Чуєш? І без візитів у публічні місця, без білбордів з оголошеннями. Що робити далі так, щоб про це ніхто, ніхто не дізнався?

— Ну, але в підсумку про це дізнаються всі, — не вгавав Тис. — Коли ми закінчимо рити тунель, то всі сорок мільйонів українців через нього пройдуть, так що втримати це в таємниці буде важко.

— Які ще це сорок мільйонів українців? — не зрозуміла Дохторка.

— Е, та він хоче, щоб через цей тунель пройшла євроінтеґрація України. Якщо Євросоюз офіційно закриває перед нами, українцями, кордони, то щоб вони потрапили туди неофіційно, — зітхнувши, глузливо розжував слова Ікар.

— А через сраку він не хоче, щоб пройшла євроінтеґрація? — не втрималася дама.

— Попрошу тут не вживати пейоративних виразів, коли йдеться про майбутнє України! — обличчя Тиса враз набуло урочистого виразу, а голос став піднесеним. — Сьогодні, після Євромайдану, після агресії Росії, Україні конче необхідний новий вихід. Уже було вікно в Європу, були й двері, і ворота, і кордони. Тепер настав час побудувати тунель, раз усе інше не спрацювало. Українці і закарпатці зокрема завжди плекали мрію про об'єднання з матір'ю-Європою, тож ми лише інструмент у руках народного генія! Нікому так не залежить на відкритті кордонів, як затисненим між горами й шлагбаумами закарпатцям! Нам тут просто повітря бракує вже! І наш подарунок Україні буде в тому, що саме ми відкриємо їй шлях у Європу, саме закарпатська патріотична земля стане місцем єдності!

— Як же важко все-таки працювати з дебілами, — втомлено й дещо розчаровано повторив мер. — Не знаю, чого ти там учиш наших дітей, але розуму у тебе самого — кіт наплакав. Звідки ти взяв, що закарпатцям хочеться, щоб відкрили кордони? Так, ми живемо в області, яка має кордони з чотирма державами. Так, ми століттями живемо тут між Сходом і Заходом, на перехресті культур, я повторюю це з виступу у виступ. Так, ми найзахідніша область України. Погоджуюся, українці вийшли на Євромайдан за Європу, за право також бути європейцями, у тому числі мати право вільного пересування. Нагадаю, якщо хтось забув, що я хоч і був посадовою особою, хоч і був членом Партії регіонів, але майже одразу підтримав Євромайдан — у середині лютого. А на початку березня зробив про це й офіційну заяву. Так що я — думаю, тут ніхто не зможе заперечити — був в авангарді революції, у перших рядах. Але! Треба ж розуміти: якщо Україні й вигідна євроінтеґрація, то для нас, закарпатців, це — смерть. Без кордонів ми всі тут пропадемо. Хай нас вважають другим сортом, аби лише були кордони! Чим побільше кордонів! Бо там, де є кордон, там завжди є контрабанда. А контрабанда — це Біблія, Тора і Коран закарпатців. Думаєш чому, Тисе, закарпатці, хоч і живуть у найзахіднішій області України, на всіх виборах голосували за проросійську Партію Регіонів і Януковича? Бо вони говорили про єдність із Росією, а це автоматично означає проблеми з Європою, тобто передбачає існування тут кордонів. Повір, що наші священики правитимуть служби в храмах, молячись, щоб не дай Боже не скасували кордони. Бо якщо їх знімуть, то зникне й сенс контрабанди, а ми всі тут з голоду повизидихаємо. Бо чим тут ще займатися? Піде закарпатець працювати на фабрику чи завод? Ніколи. Нам потрібні кордони і, якщо буде треба, то я за свої гроші збудую бодай кілометр кордону і сам його пильнуватиму!

Після цих слів усі застигли. Тис побуряковів, потім зненацька зблід. Нарешті промовив:

— Ви так нічого й не зрозуміли. Я знав, що важко буде зібрати команду однодумців. Але мусив їх знайти, бо в мене була ідея, варта життя. Ви спраглі дурної наживи, тридцяти срібняків, за які готові продати Україну. Що ж, коли я вирішив наректи себе Тисом, я знав, що буде нелегко. Точніше, буде дуже важко. І що мене можуть і не зрозуміти сучасники, але точно віддячать нащадки. Й ім'я Тиса гримітиме в історії України, як ім'я Тиберія славить давні віки. Великих надій на вас я і не мав. Скажу правду: я залучив вас, уже розуміючи, що кожен переслідуватиме свою ціль. Моя — спасіння України й Європи. Ваша — тунель для контрабанди. Але на цьому етапі ми можемо поєднати наші інтереси, хоч мені й гірко, дуже гірко, що у вас не залишилося жодної краплі патріотизму есерці...

— А це вже інша розмова, — пожвавішав Золтан Барток. — Це я вже розумію, діловий підхід. Не такий вже ти й безнадійний, Тисе. Так, у кожного свої інтереси, але наразі в нас лише спільна біда й питання: що робити далі?

— Здається, в мене є ідея, — розглядаючи свої нігті, сказав Ікар. — Нам треба залучити ще когось у нашу команду, когось, хто продовжить роботи замість Ичі.

— Геніально! — сплеснув руками мер. — Самі ми б ніколи не додумались! Залишилося втрясти маленьку дрібничку: кого? Кого, блядь, конкретно найняти замість Ичі?

— Я про це й кажу, — трішки ображено продовжив Ікар. — У мене є кандидатура. Думаю, всі ви його знаєте. Це Ігор Лях.

— Я його знаю, так. А чому він? — зацікавився міський голова. Бо він не проговориться. У нього є свої інтереси в контрабанді, тобто він ідеальний спільник. А ще його рідний брат Йося — професійний будівельник, і вони живуть душа в душу, тому ми відразу отримаємо двох. І буде нам фахівець, як ви й хотіли. Ну і, зрештою, в Ігоря є організаційний талант.

— Хм, цікаво, — погодився Геній Карпат. — Я його знаю, справді нормальний. Брат теж.

— І я їх знаю, обох, — хтиво захихотіла Дияволиця. — Спритні хлопчики!

— Я ж казав, фахівці, будівельники! Я не знаю, але якщо ви вважаєте так, то і я за, — поважно сказав Тис, хоч його схвалення нікого й не обходило.

— Я теж знаю, це ділові люди. Так, а просвіти, в чому його організаційний талант проявився? — запитав мер.

— У Євробаченні, — по-змовницьки тихо відповів Ікар.

— Євробаченні? — розчарувався міський голова.

— Це той пісенний конкурс по телевізору? — також не повірила в почуте Уляна Крук.

— Так, саме про цей телевізійний конкурс я й говорю. Ігор його організовував.

— То, може, в такому разі його в будинок культури працевлаштувати, хай вчить дітей співати й ходити в трусах. Тільки чим це нам допоможе? Що, в тунелі влаштуємо підпільний конкурс Євробачення, на якому виграє Україна? — розреготався мер.

— Ні, йдеться зовсім не про це. Навіть добре, що ви нічого не чули про Євробачення, оскільки це підтверджує ділові якості Ігоря. Він — могила, ніколи не підведе. Я знаю, бо допомагав йому автобусами, за скромну винагороду. Так от, ви ж не вірите, що насправді на Євробаченні перемагає той, хто найкраще співає і найбільше подобається європейській публіці? — навмисно інтригував Ікар присутніх.

— Мені це взагалі байдуже, — стенув плечима Золтан Барток.

— І мені, але є люди, яким не байдуже. Наприклад, самі виконавці, для яких перемога на такому конкурсі — це двері у світ слави, де крутяться грубі гроші. Тому вони готові щедро інвестувати в свою перемогу. Так ось, кілька років тому російський учасник Євробачення, Діма Клан чи щось подібне, вирішив придбати собі перемогу на Євробаченні. У цьому йому допоміг наш мовчазний ведмедівець Ігор Лях, хоч про це й не розповідало Бі-Бі-Сі, — продовжував Ікар.

— Але як? — здивувалася Дохторка.

— А так, що ми живемо на кордоні, на самісінькому кордоні з чотирма державами, правда? — Ікар відчув ораторський запал.

— Правда, свята правда, — відповів Тис і перехрестився.

— А що ви дивилися в дитинстві, коли совєтський телевізор показував пленуми партії? Чи не закордонне телебачення? — продовжував Ікар.

— Було діло, — все ще не розумів логіки мер.

— А чому? — поставив питання руба Ікар.

— Ну, бо там усе було кольоровіше, західні мультики, Том і Джері, крута музика, — й далі було невтямки міському голові.

— Та не тому, дорогі мої, не тому, — тріумфально і з насолодою відповів Ікар. — А тому, що антени на ваших будинках ловили сигнали цих каналів. От у Полтаві ж ніхто не дивився словацького телебачення, а ми могли. Так і тепер, у нас кожна хата ловить закордонне телебачення. І закордонних мобільних операторів. Цим Ігор і скористався.

— Як?

— Не він це вигадав, але він здійснив. Хтось якось вийшов на нього і запропонував попрацювати на Діму Клана. Як йому пояснили, на Євробаченні половину голосів дає журі, а половину — міжнародна публіка есемесками. А оскільки у нас тут є покриття румунських, угорських, словацьких і польських операторів, то ми звідси можемо проголосувати від імені всіх цих країн. Йшлося про те, щоб купити в цих країнах величезну кількість сім-карток, по двадцять-тридцять тисяч, а потім найняти тут «уболівальників», кожен з яких у потрібну мить висилатиме з двох телефонів есемески за потрібного виконавця. Голосування триває сорок хвилин, одна людина з двох телефонів, змінюючи сім-карти і надсилаючи з одної по 15-20 повідомлень, за цей час могла близько чотирьохсот разів проголосувати за свого улюбленця Діму Клана. Що ця людина й робила. Наш Ігор привіз із Ужгорода майже п'ятсот студентів, запаркував автобуси біля кордону, роздав телефони й сім-карти, у потрібний час подав знак — і вуаля: десятки тисяч есемесок за Діму Клана полетіли на Євробачення. Потім, наприклад, угорці ще довго дивувалися, з якої радості їхня країна поставила найвищий бал незнаному у них російському співакові. І так було з усіма країнами, тож Діма Клан на хвилі ним же проплаченої міжнародної любові й переміг на конкурсі, — задоволений ефектом, який справила ця розповідь, Ікар зверхньо усміхався.

— Нічого собі! — підняв брови Геній Карпат.

— Ох уже ці москалі, хитрі шахраї. Тому нам і потрібна євроінтеґрація, геть від Москви! — виснував своє Тис.

— Знову, — Золтан Барток поблажливо глянув на Тиса. — Але історія справді вражає, погоджуюся. Афери такого масштабу можливі лише в Закарпатті!

— Ну, звісно, Закарпаття з нашим географічним розташуванням і кордонами тут важливе, — погодився Ікар. — Але, наскільки мені пояснював Ігор, проект діяв і в інших країнах. Скажімо, був спеціальний літак, яким студентів зі Львова повезли в Іспанію, де вони проголосували з готелю. Інші потрапили в Латвію, ще інші — у Францію. Це був грандіозний проект. І наш Ігор його блискуче втілив.

— Вражає, вражає, — замислено сказала Уляна Крук. — Думаю, його негайно треба залучати й до нашого проекту, хай робить, у такого точно все вийде!

— Нема що й думати, ми мусимо його взяти, він нам потрібен, він для нас створений! Так що, Ікаре, бігом їдь до нього і домовляйся! Це і є наш вихід! — засяяв мер. — Заперечень немає?

— Я за, — підтримав Геній Карпат.

— І я. По-моєму, це можна й обмити, — сказав Тис і почервонів.

— Золоті слова, золоті слова! Не можна, а треба! — заметушився мер. — Зоє Леоніднівно! Дорогенька наша, заходьте хутенько, такі люди чекають! Несіть усе!

Розділ одинадцятий, в якому тунель відроджується!

За столом під дубом на центральній площі Ведмедева сиділи Золтан Барток, Дохторка, Ікар, Мірча і Тис. Спека стояла неймовірна, здавалося, що й мухи засинають від лінощів під час польоту, жодного подуву вітерця, навіть у тіні було нестерпно. Компанія пила прохолодний квас із великих пластикових стаканів, але й він не надто допомагав. Раптом із тунелю випірнула кучерява голова молодика приблизно двадцяти п'яти років, він спритно виліз по драбині й підійшов до столу. Це був Ігор Лях. За ним із віка ями виліз його кремезніший брат Йосип, одягнений у синій робочий комбінезон. Чоловіки підсіли до столу.

— Щось тут смердить безбожно, ніби хтось насрав! — скривився Йосип, принюхуючись.

— Та це мухи все, — відмахнувся Ікар.

— Ні, кажу ж, тут хтось наклав добрячу купу, — продовжував, принюхуючись, звужувати ніздрі Йосип. Тис почервонів і дивився в свій квас.

— Та облиш, це пусте, — владно припинив обмін враженнями міський голова. — Ну що скажете, хлопці?

— Коротко кажучи, ми беремося, — вступив у розмову Ігор, витираючи рукавом губи після пінистого квасу, — але тут треба все переробити.

— Такого дилетантства я зроду не бачив. Добре, що Ичі не вбило на перших метрах, його ж могло просто засипати, як у могилі. Думаю, це цей дубисько коріннями втримав землю, врятував від обвалу, а то вся площа мала шанси завалитися, — зневажливо докинув Йосип.

— Ну так, Йося має рацію, — почекавши, доки закінчить брат, продовжив Йося. — Учора, говорячи з Ікаром, ми перевірили на картах у Ґуґлі: всього, щоб дістатися безпечного місця в Угорщині, нам потрібно прорити 700 метрів, суха відстань до кордону — 480 метрів, але одразу на граничній лінії виходити назовні небезпечно. Чесно кажучи, Ичі б ніколи не закінчив тунель такої довжини до осені, самотужки це неможливо. Ну, і найважливіше: так копати не можна, це гра в дитячі забави, такий тунель обвалюється після першої серйозної зливи. Стіни й стелю такої конструкції треба укріплювати, до того ж робити це слід не балками й дошками, а бетоном. Але заливати треба рік, це нам не підходить. Є й інший метод, про нього я розповім згодом. Загалом же моя позиція така: те, що вже є, потрібно засипати, саму яму поглибити до п'яти метрів, і аж потім починати рити.

— А скільки часу це займе? Які темпи? На коли можна очікувати завершення робіт? — поцікавився Ікар.

— Ну дивіться, тут справа вибору. Скажу вам як є, і мій брат підтвердить: такі речі руками не робляться. Тобто робляться, якщо ви — Робінзон Крузо чи граф Монте Крісто, у вас екстремальні умови й іншого виходу немає. Але це може тривати роками. Сьогодні такі речі робляться технікою, це прискорює роботу в десятки разів, а результат дає якісніший, надійніший.

— Ну, в нас є відбійний молоток, колесо для витягування відер, ми провели електрику, всередині є світло, — похвалився Ікар, за чиї гроші більшість із цього й було закуплено.

— Я пригнав сюди вантажівку й екскаватор, все на ходу, — по-діловому докинув Золтан Барток.

— А іграшкових граблів у вас нема? — без тіні усмішки спитав Йосип.

— Тсс, не гарячкуй. Вибачте брата, будь ласка, він суворий будівельник, не звик вести переговори, — поквапився з реплікою Ігор. — Справа в тім, що це не техніка, це все на сміх курям. Щоб прокласти справжній тунель, як метро, потрібна серйозна техніка. У нас є можливість її орендувати, але на це потрібні гроші. Зате тунель довжиною в сімсот метрів буде вже за три тижні, до середини серпня. До Дня Незалежності! — засвітився Тис.

— Це якщо будуть затримки чи не передбачені клопоти, а може бути й раніше, — сказав Йося.

— Про яку суму йдеться? — запитала Уляна.

— Приблизно про двісті-триста тисяч доларів, — махнув рукою Ігор, ніби й справді йшлося про іграшкові граблі.

— Та ну його! — сплюнув Геній Карпат.

— Так діла не буде, — знітився Ікар.

— Так ми Україну не побудуємо! — спересердя вигукнув учитель.

— Ей, ей, пригальмуйте трохи, хлопці, — насупився мер. — Це ж наш спільний проект, кожен вкладає що може, від вас вимагається робота, а ви залупили таку ціну, ніби ми не під землю ліземо, а в космос летимо!

— Тут і немає жодної нашої накрутки чи плати за роботу. Це та сума, яка потрібна на оренду техніки і матеріали. Ми з Ікаром чітко все обговорили, він сказав, що ми матимемо вільний доступ до тунелю й перевозитимемо все, що захочемо, на таких умовах я погодився. Як акціонер. Наш вклад — розробка проекту й робота. Всього три тижні — і готово. Сума не така вже й велика, стільки зараз коштує побудувати нормальний будинок. Але будинок користі не приносить, на нього лише витрати, а тунель може себе окупити вже за місяць-два, а далі приноситиме прибутки.

— Три тижні — це однозначно цікаво, — Уляна Крук палила поглядом Ігоря. — А яка саме технологія й що означає метро? Як виглядатиме тунель?

— Технологія досить проста, але для неї потрібна спеціальна установка, яка й коштуватиме нам левову частку грошей. Отож, ми засипаємо цей тунель, поки церква не завалилася, — зіронізував Ігор, — і швиденько поглиблюємо яму. Паралельно замовляємо в Білорусі необхідну нам установку. Вона виглядає як велика котельня, а насправді це цілий завод. Спереду у ній щось ніби бур чи гігантський шуруп, який перемелює землю. Одразу за ним встановлені шланги з водою, які відпрацьовану землю розмивають і перетворюють на місиво. До речі, там має бути вихід цієї води, вона б'є, як із гейзера, тому ідея з фонтаном дуже вдала, якийсь час із ями битиме вгору ця каламутна вода, а всі в місті думатимуть, що це підготовчі роботи для фонтана.

— Ідеально! — вигукнув Золтан Барток.

— Так ось, за тими шлангами-трубами встановлено щось на зразок велетенського пилососа, який усю цю воду з землею засмоктує й видавлює нагору. Там земля відсіюється на ситі й висипається у вантажівку, а вода зливається в каналізацію. Швидкість прокладання тунелю за такою технологією — приблизно метр-півтора за годину, а його діаметр метр двадцять.

— Ого! — не втримався Ікар.

— Це не Ичі, звісно, — додав мер.

— Але це ще не все, — тримав до останнього інтриґу Ігор. — Позад цього типу пилососа встановлено прес, в який вкладається велика бетонна труба. Коли бур перемеле метр землі, а водяний пилосос викачає її нагору, прес заштовхує на це місце бетонну трубу. І так метр за метром. Таким чином, ми отримуємо не примітивну яму в землі, а бетонний тунель, який ніколи не завалиться, ніколи не протікатиме, це вже випробувана технологія. У старих забудованих містах Західної Європи так прокладають нові комунікації, каналізацію. Не треба розривати всю довжину, вистачає одної ями, де встановлюється цей механізм, а він уже сам риє у потрібному напрямку і прокладає трубу. Звідси й швидкість.

—Неймовірно! — чи не вперше присутні побачили на обличчі зазвичай холодної і неприступної Уляни щире здивування.

— Та ти до кінця договорюй, — втрутився Йосип, якому театральність брата не дуже подобалася.

— А що, таки є якісь проблеми? Я так і знав, що настільки ідеально все не може бути, недарма ж я стільки років містом керую, на дечому розуміюся, — вдоволено похвалився Золтан Барток.

— Та ні, якраз навпаки! — аж прицмокнув Ігор. — Отже, ця машина риє, висмоктує землю і встановлює трубу. Але головне, що тепер є труби, в яких знизу встановлені рейки, а згори — трубка для кабелю. Це означає, що прокладається труба з усіма комунікаціями. І не просто з лампами й дротами, по яких подається струм, ні! По цих рейках може їздити маленький поїзд з вагонами! Ну гаразд, не з вагонами, але з вагонетками точно! Діаметр труби невеликий, але ці рейки дозволяють запустити в трубі майже залізничний механізм, десь такого розміру, як їздять у шахтах. У такій вагонетці можна перевезти триста кілограмів вантажу, а їхатиме вона до Угорщини всього десять хвилин!

— Це означає, що нам не потрібні будуть люди, які б лазили цим тунелем і тягали коробки з сигаретами? — заворожено слухав Ікар.

— Зовсім! Одна людина з цього боку завантажує цей міні-залізничний ешелон, а всього він може мати до десятка таких вагонеток, одна людина зустрічає й розвантажує на тому боці і ще одна людина керує потягом з першої вагонетки, це такий собі машиніст, у нього в руках пульт із п'ятьма кнопками, ось і все, — відповів Ігор.

— Стоп, стоп, тобто цими вагонетками можуть і люди їздити? — Геній Карпат вловив і свій потенційний інтерес.

— І люди? — Тис теж відчув, що його мрія може здійснитися.

— Так, не багато, але в кожну вагонетку може легко поміститися людина. Вона лягає туди, це, звісно, не купе, але ж і їхати всього нічого, словом, лягає, скручується й через десять хвилин виходить. У тунелі є освітлення, там не страшно, вагонетки їздять повільно, щоб не здіймати зайвого галасу, всередині сухо, можна навіть встановити якусь мінімальну систему вентиляції, щоб подавати повітря.

— Добре, от пригнали ми цей поїзд в Угорщину, а як він назад поїде, де він буде розвертатися? — не вгавав Ікар.

— А він і не буде розвертатися, навіщо йому взагалі розвертатися, — здивувався Йосип. — Ми побудуємо цілком прямий тунель. Двигун у першій вагонетці тягне цілий ешелон за собою в Угорщину, після чого вмикається задня передача — і цей же мотор, тільки вже з останньої вагонетки, штовхає решту вагонеток назад в Україну.

— Фантастика! — Мірча був щиро вражений почутим.

— А тунель ми отримуємо одразу з цим потягом, усе за три тижні? — запитав Золтан Барток.

— Думаю, так, весь процес займе десь три тижні. Ну, в крайньому разі, як казав Карбід, ой, Михайло Олексійович, — Ігор шанобливо кивнув у бік Тиса, адже той колись був його шкільним учителем, — до Дня Незалежності, 24 серпня, точно справимося. Два-три дні ми будемо засипати старий тунель і поглиблювати й розширювати яму, за цей час приїде устаткування з Білорусі, поки ми встановимо його, вже приїдуть і труби, поки будемо рити — встигнуть приїхати вагонетки й мотор для нашого міні-поїзда. Нічого складного, це звичайна, вже давно випробувана технологія.

— Так, а ще раз, скільки це диво коштує? — Уляна Крук явно клюнула на ідею з підземним міжнародним метро.

— Залежить. Двісті-триста тисяч доларів. Давайте порахуємо разом: по-перше, для такої роботи потрібен електричний струм дуже високої напруги. Це означає, що в центрі міста треба змінити трансформаторну, а це вже 40 тисяч доларів. По-друге, треба орендувати саму машину, це найдорожче задоволення: 50 тисяч доларів на тиждень, тобто ми самі зацікавлені працювати якнайшвидше. Якщо приймаємо робочу версію у три тижні, то це сто п'ятдесят тисяч доларів, у сумі ж — сто дев'яносто. 700 метрів труб із рейками й комунікаціями коштуватимуть сімдесят тисяч, тобто вже маємо двісті шістдесят. Приблизно двадцять тисяч буде коштувати міні-потяг з десятьма вагонетками. Усього отримуємо двісті вісімдесят тисяч американських доларів. Ясна річ, що будуть додаткові витрати, їх завжди треба рахувати десь на рівні десяти відсотків від загальної вартості, тобто йдеться про ще тридцять тисяч. Але ці гроші ми з Йосею готові взяти на себе. Це буде наш внесок, крім роботи, правда ж, брате? — звернувся Ігор до будівельника.

— Так, — сухо відповів той.

— Я беру на себе сорок тисяч доларів, трансформаторну, — здивував усіх небаченою щедрістю міський голова, а потім додав: — Ведмедів — це не якесь там забите село, це місто в центрі Європи, а люди весь час скаржаться, що в них перебої з електроенергією. Пора поставити в центрі нормальну сучасну трансформаторну будку. Я зроблю це за гроші міського бюджету, депутати підтримають.

— Я вигадав ідею, носив обіди... — розгублено почав було Тис, але йому не дали договорити.

— З тебе нічого не треба. Що ти можеш? Хіба здати десь свій золотий зуб, і то грошей вистачить на пляшку горілки й два пива. Ти вигадав, молодець, з тебе досить, — сказав Ікар. — Я особисто дам двадцять тисяч, більше не можу. Зрозумійте правильно, після авіакатастрофи я так більше ніколи й не піднявся на попередні висоти, перевожу дріб'язок. Віддам те, що відкладав на чорний день. Двадцять тисяч.

— Ну, вже маємо шістдесят, цього трохи замало, — провадив далі Ігор Лях.

— І обіди, — вже впевненіше додав Тис.

— Щось тут таки смердить! — знову повів носом Йося.

— Та цить уже! Не збивай з теми! — роздратувався його брат. Я готова дати двісті тисяч, — несподівано заявила Уляна, а в очах її застрибали диявольські бісики, — але за однієї умови.

— Хм, за двісті тисяч — будь-яка примха! Правда ж, колеги? — запитав Ігор, оглядаючи всіх присутніх.

— Звісно, — погодився Тис, сповнений відчуття власної значущості.

— І яка ж умова? — несміливо поцікавився Ікар.

— Проста, — відповіла Уляна Дмитрівна Крук. — Я готова дати двісті тисяч американських доларів, а це дві третини всієї вартості проекту, дорогенькі мої хлопчики, але за умови, що одна вагонетка буде моєю, буде зачинятися, лише я матиму до неї ключ і ніхто ніколи не загляне всередину. Ніхто і ніколи!

— Та не проблема, можемо навіть підписати і пофарбувати в рожевий колір, — охоче погодився Ікар.

— Я тобі яйця пофарбую в рожевий колір, — осяяла його своєю спокусливою усмішкою Дияволиця, — а потім відріжу. І ще й продам.

— Гаразд, гаразд, не сваріться, все ж о'кей! Я особисто нічого проти не маю, щоб наша мила й прекрасна Уляна Дмитрівна отримала вагонетку виключно для своїх потреб, — примирливо сказав міський голова Ведмедева. — Є заперечення в когось?

— Я за, — як завжди стримано відповів Геній Карпат. — І я готовий додати решту, сорок тисяч, якщо у вагонетках справді можна буде перевозити людей і якщо справді все буде готове до кінця серпня.

— Ура! Ура! Є вся сума, от і все, що нам потрібно! — вигукнув Ігор. — Можна буде й людей возити, і самим їздити, і з усією сумою точно впораємося до кінця серпня, а може, й до середини. Ось так робляться справи! А ви боялися!

— Ну, бо ти нас просто ошелешив цифрою в триста тисяч. Триста тисяч! Це непідйомна цифра, якби не Дох... — затнувся Ікар, — якби не наша чудова Уляна Дмитрівна, то нічого б не вийшло.

— Та ви смішні просто, такий проект задумали, розтрубили про цей фонтан на все місто, а грошей дати не готові. Слава Богу, що тунель завалився так швидко. Ще півметра — і тут навіть церкви не було б. Зрештою, викопати таку конструкцію лопатою просто неможливо, ви перечиталися дитячих книжок! — розійшовся на радощах Ігор Лях. — Та й Ичі насправді пощастило, він відбувся легким переляком, його могло взагалі там засипати.

— А, до речі, що з ним будемо робити? — спитала Дохторка.

— Нічого, побуде наразі в тебе, — сказав Золтан Барток. — Добре, що в нього немає родичів ніяких. Хай полежить у твоїй фортеці, може, дасть Бог, і оклигає найближчим часом. А там вирішимо.

— То коли можна очікувати на гроші? — заволодівав Ігорем нетерпець.

— Я свою частину готівкою можу дати завтра вранці, — сказала Уляна так, ніби йшлося про кілька гривень.

— Мені потрібен тиждень на збори, але не більше, гарантую, — у своєму стилі відповів Мірча.

— Я теж завтра можу віддати, не проблема, — була відповідь Ікара.

— Я вигадав ідею, носив обіди, у нашій країні вчителів не... — знову почав Тис.

— Мовчи, з тобою вже з'ясували! — перебив його Золтан Барток. — Ви тоді починайте засипати все, готуйтеся, а я за тиждень виділю гроші, швидше не можу, закон такий. Я й сам, як на те, давно вже хотів поміняти в центрі трансформаторну, це ж потреба міста. Так що ви просто вчасно запропонували, не думайте.

— Чудово! Тоді від завтра ми починаємо працювати тут, а вже сьогодні ввечері я замовлю техніку. До речі, гляньте вдома в Інтернеті, поґуґліть латинкою Lovât чи Lovât MTS, можна все на відео побачити, дуже цікаво. Через кілька днів така машина стоятиме в центрі Ведмедева! Завтра зранку я об'їду всіх готових і зберу гроші, решту ж будемо чекати. І до Дня Незалежності все запрацює! — сказав Ігор і допив свій уже майже гарячий квас, встаючи з-за столу.

— Який же прекрасний подарунок буде моїй Україні на її День народження! — закотив очі від щастя учитель. — Нарешті наша древня земля з'єднається з Європою! І не потрібні нам ніякі Європарламенти, саміти й угоди. Ми, ведмедівці, самі собі Європарламент!

— Ну, все, по конях, засиділися тут, у мене вже вся сорочка мокра. І від завтра — до роботи! — сказав Золтан Барток на прощання.

— І все-таки тут смердить гівном, людським гівном, хтось тут добряче наклав, — наостанок озираючись, промовив Йося і вийшов на площу. Мірча зачинив будівельний майданчик, після чого на розпеченій центральній площі Ведмедева все стихло, а з-за крони прадавнього дуба визирнули чорні хмари, передвісники лютої бурі, яка мала нарешті покласти край нестерпній спеці.

Розділ дванадцятий, в якому зі сцени зникають зайві

Навколо дуба на центральній площі Ведмедева вирувало будівництво. Для встановлення автоматизованої установки Lovât площу будівельного майданчика довелося розширити, а огорожу — змінити. Тепер це були великоформатні фото старого Ведмедева чи, точніше, ще Медова, виконані невідомими художниками у пишні часи Австро-Угорщини. Мабуть, у такий спосіб підкреслювалася вартість і значущість фонтана, який мав повернути місто в часи заможності і процвітання. Якийсь вправний дизайнер намалював проект Фонтана Єдності, вписавши його в довколишній ландшафт, тож тепер на одній із сторін будівельної огорожі було зображено й майбутній вигляд ведмедівської площі Миру. Над усім цим величаво височів дуб, цей незворушний свідок багатьох ініціатив і починань, змін влади, створення і зникнення нових держав, встановлення пам'ятників і їх руйнування, маршів і парадів, про участь у яких через кілька десятків років люди воліли скромно мовчати. Тепер під його кроною вгризалася вглиб землі залізна машина, повільно, як хробак, торуючи шлях України в Європейський Союз. Або принаймні вириваючи шлях до омріяного багатства для кількох людей. Мало хто про це здогадувався, натомість ведмедівці раділи, бо табличка біля будівництва повідомляла, що урочисте відкриття Фонтана Єдності відбудеться на День Незалежності України, 24 серпня 2015 року об 11:00. До свята залишалося два тижні.

Серпневу апатію сколихнула новина, що прокотилася містом після публікації в «Зорі Ведмедева» невеличкого оголошення. У ньому комунальне підприємство «Дорога до раю», у віданні якого, зокрема, знаходився міський цвинтар на вулиці Партизанській, зверталося до містян із проханням надати будь-яку інформацію про місцезнаходження свого працівника, гробаря Ичі. Повідомлялося також про інтенсивні розшукові дії з боку слідчих органів.

Спраглі сенсаційних новин і чуток ведмедівці почали обривати телефон комунального підприємства. Хтось твердив, що бачив Ичі у плацкартному вагоні одеського поїзда, мовляв, п'яний як чіп гробар їхав на море. Ще одна хвойда спішила розповісти, що бачила Ичі вночі на свято Іллі: той ішов із смолоскипом околицею міста, нікого не помічаючи й ні з ким не вітаючись. Місцевий алкоголік на прізвисько Шланґ не мав телефона, тому з'явився на поріг КП «Дорога до раю» особисто, оскільки хотів надати справді безцінну інформацію. За його словами, тиждень тому після закриття центрального гастроному він ішов додому, коли побачив Ичі, який ніс на плечах труну. Шланг крикнув йому, що може допомогти, якщо той знайде для нього ковток горілки. Але Ичі не оглянувся і взагалі не звернув на давнього приятеля уваги. Тоді той підкрався ззаду, жартома постукав об труну й промовив не своїм голосом: «Це я, твоя смерть, відчиняй». Ичі на це рвучко обернувся, однією рукою притримав труну, а другою вдарив Шланга навідліг. «Очі в нього були червоні, як у вампіра, а з кутиків губ тоненькою цівкою текла кров», — повідомив пияк, не попросивши за свою інформацію нічого, крім пляшки й пучка молодої цибулі.

Таємниче зникнення Ичі дало багатьом підстави говорити про еміґрацію. Чомусь ніхто й припустити не хотів, що з ним трапилося щось лихе, бо хто ж наважився б напасти на такого кремезного гробаря? Пограбування теж виглядало малоймовірним, оскільки в Ичі можна було вкрасти хіба лопату. А значить, він виїхав, покинув Ведмедів і свою цвинтарну роботу. Старі люди казали: «Якщо вже й Ичі поїхав, то діла не буде». Бо всі розуміли, коли за кордон їхала молодь, коли студенти після закінчення своїх університетів не поверталися додому, коли дівчата вистрибували заміж за першого-ліпшого у більших містах. Ніхто не дивувався, якщо заробітчани-будівельники в Празі чи Москві в якийсь момент вирішували там же й залишитися, покинувши свої тутешні сім'ї. Жінки, що виїхали в Італію чи Португалію доглядати за немічними старими людьми, також переважно вже ніколи не поверталися на зовсім, приїжджаючи хіба раз на п'ять чи десять років, та й то лише з метою продемонструвати свою успішність.

Це все зрозуміло, але якщо вже й Ичі виїхав — то діла не буде. Бо що ж він міг робити? Вічно невмитий, брудний і неотесаний, порядний, але неграмотний, добрий, але зовні страшний. Хто взяв його на роботу десь у світах? І ким? Діточок лякати? «Ех, — скрушно зітхали старі люди, — колись тут не залишиться взагалі нікого». Ясна річ, що через зникнення гробаря ведмедівці не припинили вмирати, тому влада швидко знайшла йому заміну. Новим міським гробарем став Міклош Свищо, більш відомий у Ведмедеві й прилеглих селах як Рибалка. Був він людиною непоганою й працьовитою, а прізвисько, яке він не дуже любив, приклеїлося до нього ще замолоду.

А було це так. Міклош та його приятель проходили строкову службу у прикордонних військах щойно створеної української армії. Тоді можна було купити все, тож батьки за хабар у вигляді свині домовилися, щоб син служив не в іншому кінці країни, а вдома, під боком. Їжі, випивки й дівок було вдосталь, але все одно доводилося раз на чотири доби чатувати на кордоні. Озброєний автоматами патруль із двох прикордонників увечері висилали з однієї застави на іншу. За ніч патрульні мали би проходити десять-п'ятнадцять кілометрів, стережучи західні ворота молодої держави. Щоправда, охочих тинятися ночами вздовж берега Тиси чи карпатськими лісами було мало, тож зазвичай прикордонники виходили на чергування, звертали в найближчий генделик, де бучно пиячили до ранку, а перед світанком на таксі приїздили на іншу заставу.

Того березневого вечора на зорі української Незалежності Міклош також вирішив не мерзнути й не грузнути в болоті, а перехилити кілька чарок у хатині гостинного діда, що жив на околиці прикордонного села Вилок. Дід той був місцевою знаменитістю, оскільки гнав зі слив самогонку такої якості, що пити її не відмовилася б і англійська королева. До того ж у часи тотального безгрошів'я старий погоджувався на бартер, отримуючи взамін за оковиту армійське взуття чи бушлати. Отже, одразу після виходу із застави Міклош із колегою попрямували до діда, де виміняли шкіряну портупею й офіцерську сумку-планшет на літр сімдесятидвоградусної слив'янки. Гостинний самогоновар навіть дозволив молодикам розташуватися на ніч у нього в сараї. Коли на денці пляшки бовталося вже зовсім мало чудодійного трунку, Міклошеві в голову стрілила блискуча ідея.

На стінах сараю висіли великі рибальські сіті, а збоку стояли акуратно сперті на стіну вудки й спінінґи. Вочевидь, дід любив рибалити. Як і Міклош, який усе дитинство пролазив з вудкою, ловлячи рибу в усіх довколишніх водоймах. «Слухай, — натхненно звернувся він до напарника, який уже починав куняти. — Слухай, що я придумав! Поки дід спить, ми тихенько беремо спінінги, йдемо рибалити, ловимо рибу, а під ранок повертаємося, ставимо все на місце, щоб старий нічого й не помітив, а рибу забираємо собі. Тепер кінець березня, риба прокинулася й після зими голодна, як дракон!». Такий блискучий задум колега сприйняв із захватом, адже також дуже любив рибалити, а за останні років п'ять до цього прекрасного заняття все ніяк руки не доходили. Хоча Тиса настільки геніальна річка, що в ній можна робити неможливе. Адже, наприклад, в Україні заборонено ловити дунайського лосося, який заходить нереститися у верхів'я Тиси. А в Угорщині цю рибу ловити дозволено. Кордон між Україною й Угорщиною проходить по центру течії річки, тому кмітливі закарпатські рибалки просто закидали свої спінінги на протилежний бік, ловлячи таким чином уже угорського, дозволеного лосося. Кожен у цих місцях до певної міри був рибалкою — хоча б у душі. Наші прикордонники теж.

Тому й пішли. Ніч була темною й хмарною, жодна зірка не освітлювала дорогу молодим добувачам. Міклош приблизно пам'ятав, що найближче озерце знаходиться за якісь двадцять хвилин ходи від дідового обійстя. Обидва прикордонники несли з собою по спінінгу, сховавши зайві на риболовлі автомати на горищі сараю. Після хоч і спертого, але теплого повітря приміщення, ніч видалася рибалкам свіжою й холодною. Цей холод проймав до дрижаків, змушував пришвидшувати крок. Добре, що вони поцупили в діда ще одну пляшку слив'янки, вона мала допомогти їм грітися й не втрачати пильність, коли клюне — вони не сумнівалися, що велика — риба. Уночі відстань і час здаються довшими, ніж удень, а п'яна нетерплячка ще більше посилила враження хлопців, яким через п'ять хвилин почало здаватися, що йдуть вони вже добру половину ночі.

— А ти впевнений, що ми правильно йдемо? — запитав напарник у Міклоша.

— Ясний красний, я тут кожного пса знаю, вся риба мене в обличчя впізнає! — відповів той.

Ще через п'ять хвилин під чоботом Міклоша щось хлюпнуло. «Тпру, стій, прийшли!», — владно віддав він наказ. Ніч була такою, що небо в чорноті своїй зливалося із землею, а межа видимості не сягала й тридцяти сантиметрів. Весь цей час приятелі йшли майже навпомацки, не видячи нічого навколо себе, керуючись лише інстинктом Міклоша, який був упевненим у правильності шляху. Чоловіки відступили на півметра назад й почали розмотувати свої спінінги. Оскільки більше нічого підходящого з собою не мали, то на гачки почепили великі бомбочки, зліплені з м'якуша білого хліба. «Нічого, нічого, на це зараз великий короп піде! А знаєш, які тут є коропи? Та ти нічого не знаєш! Коли я був малий, то тягав тут більших за себе! Пам'ятаю, одного разу на куряче стегно клюнув величезний сом, як я не старався, а витягнути ніяк не міг, бо він був важчий і сильніший за мене. Тоді я прив'язав вудку до дерева, а сам побіг у найближчий присілок за дорослими. Ті прийшли, але й їм не під силу було витягнути з води того монстра. Тоді пригнали вантажівку, яка нарешті змусила сома побачити світ Божий. Він був такий великий, що його називали Китом. Коли його витягли, вода в озері впала на два метри. Всі приходили фотографуватися. Ось таку рибу я ловлю! Ох, якого коропа ми тут зараз упіймаємо, побачиш! Не знаю, як і донести його потім у частину», — екзальтовано говорив Міклош.

Коли все було готове, рибалки відпили з пляшки по кілька ковтків — за успіх і майбутній улов. Першим замахнувся і закинув спінінг Міклош, після нього в іншому напрямку полетіла й волосінь із гачком напарника.

— Слухай, а чому не чутно було сплеску води? — поцікавився той.

— Мабуть, ми досить далеко закинули. Воно й на добре, досвідчений рибалка ніколи зайвий раз рибу шумом не потурбує, — казав Міклош.

Закинувши, хлопці всілися на землю, закурили й поволі допивали пляшку. За якусь годину втома, слив'янка й тепло бушлатів зморили їх, прикордонники поснули солодко, як діти. Снився їм один сон на двох: на старому велосипеді центром села Вилок їхав велетенський вусатий сом, а на голові в нього був військовий кашкет. Чомусь у сома були ноги, якими він крутив педалі. Під'їжджаючи до нових воріт, сом піднімав ногу й спускав у заздалегідь поставлене селянами відро порцію ікри. Люди дякували, усміхалися й проводжали рибу, осіняючи її хрестом. Під вусами сома диміла цигарка, а в очах стрибали бісики, коли він проїздив повз красивих юнок. У всіх сільських дівчат ніг не було, на їхньому місці повиростали хвости з плавниками, тож хлопці на них не дуже задивлялися, бо без сенсу. Натомість двоє прикордонників сиділи на центральній автобусній зупинці у селі, розпивали пляшку й завзято закушували різноманітними наїдками, які їм приносили вдячні селяни, адже це саме прикордонники зловили сома, який так щедро обдаровує кожного охочого відром смачної ікри. Сиділи вони так до часу, коли приїхав рейсовий автобус і почав сигналити — сідайте, мовляв, богатирі!

Автобус і справді сигналив. Нервовими, уривчастими звуками він виривав зі сну прикордонників. Міклош важко й неохоче продер одне око й побачив, що прямо перед ними, безбожно сліплячи фарами, стоїть рейсовий автобус. Перебуваючи все ще на межі яви й сну, він озирнувся довкола й побачив темну й безрадісну березневу пустку полів, які почав поволі освітлювати світанок. Поруч лежав його напарник. «Ви там повмирали, блядь, чи шо? Дайте проїхати, мочи-морди йобані!», — кричав знавіснілий водій, підсилюючи свої слова гудком клаксона. Міклош ще раз озирнувся, приходячи до тями, й зрозумів, що вони з приятелем лежать посеред дороги. Перед ними блистіла двометрова калюжа, вхоплена тонесенькою кіркою ранкової криги: вночі таки вдарив легенький морозець.

Напарник почав крутити головою, прокидаючись, а водій автобуса тим часом вистрибнув із кабіни, голосно лаючись і бажаючи прикордонникам усіляких лих. З обох боків у металевих тримачах стояли закинуті спінінги із дзвіночками на тонких кінчиках. Побачивши їх, водій заходився реготати так, що кілька хвилин не міг і слова вимовити. Гірка правда нарешті дійшла й до Міклоша: у темряві ночі вода калюжі здалася їм початком озера. А сплеску води не було, бо вони закинули свої наживки просто перед себе — один на дорогу, другий у поле. Так і заснули, а о п'ятій ранку їхня риболовля стала перепоною водієві автобуса, який виїжджав із дому на свій перший маршрут. Міклош намагався щось пояснити й віджартуватися, але водій в жодну з версій не повірив. Та й важко було на початку дев'яностих повірити в слова зеленого прикордонника, який спав посеред дороги й від якого аж в Угорщину несло перегаром, що він насправді виконує тут завдання державної ваги, суть якого, на жаль, розкрити не може з огляду на його таємність і закони України. Після цієї ночі ніхто у Ведмедівському районі Міклоша на ім'я не називав, кажучи про нього коротко і страшно: «Рибалка!».

Тепер він замінив Ичі на роботі міського гробаря. Але інтриґа й далі не давала багатьом спокою: куди ж і чому зник Ичі? Питання ці хвилювали не лише бабусь на лавках, декому доводилося займатися ними службово. Хай там як, хоч ніхто й не подавав офіційної заяви, бо в колишнього гробаря не було родичів, та оголошення в газеті стало підставою для початку слідства. Міліція провела обшук у будинку, де мешкав Ичі. Як і очікувалося, жодних слідів злочину, жодних натяків на боротьбу знайдено не було. Щоправда, виліз один факт, який міг би розворохобити містян на довгі місяці. Але, зваживши всі за і проти, старший сержант міліції Лисенко, справжній патріот Ведмедева й України, згадав, що його обов'язком є дбати про спокій мешканців, тож вирішив той факт приховати. В інтересах громади, звісно ж. А саме: нишпорячи в особистих речах зниклого, пильний правоохоронець знайшов у матраці схованку з двома тисячами американських доларів. Вочевидь, це були всі заощадження Ичі. Якби ведмедівці дізналися про знахідку, то ще довго б обговорювали, звідки в гробаря такі гроші, нарікаючи, що він у найскрутнішу мить обдирав їх, як липку, а сам, бачте, жив на широку ногу, долари тисячами відкладав. Тож Лисенко вирішив зайвий раз ведмедівців не тривожити, а гроші патріотично сховав у кишеню.

Хоча, якщо подумати, знайдена в матраці готівка мала би підштовхнути міліціонера до деяких професійних висновків, адже свідчила не лише про захланність гробаря, який не соромився наживатися на чужому горі, а й про те, що Ичі нікуди не поїхав. Бо якби людина роками збирала гроші, а відтак вирішила кудись звіятися, то напевно взяла б їх із собою в нове невідоме життя. Відповідно, це означало, що Ичі зник раптово сам для себе — не зібравши речей, не запланувавши виїзду чи втечі, не підготувавшись, одне слово, заздалегідь. З іншого боку, уявити, що Ичі хтось викрав чи вбив, теж було неможливо: гробар був таким сильним і страшним, що, здавалося, його й сама смерть боїться. Хай там як, з думками чи без, а міліціонер мусив ще трохи побігати, записуючи свідчення дотичних до Ичі людей. Він зібрав покази у працівників комунального підприємства «Дорога до раю», у сусідів зниклого, після чого настала черга зайнятися і фонтаном.

Коли старший сержант міліції Лисенко посеред спекотного серпневого дня на центральній площі Ведмедева почав шарпати ручку дверей будівельного майданчика, щоб порозмовляти з робітниками, назустріч йому вийшов Йосип Лях, який сказав, що Ичі тут не було вже давно. Мовляв, одного разу він просто пішов з роботи, а наступного ранку не прийшов. От і все. Ні, нічого з будівельного майданчика не зникло, жодних крадіжок не було, якихось дивних ситуацій теж, Ичі ні на що не скаржився. Просто одного дня зник, немов у воду канув.

До подиву молодого сержанта, уже на п'ятій хвилині розмови на площу примчав Ігор Лях, а ще за кілька хвилин з'явився і міський голова Золтан Барток, який виглядав чомусь розгублено і навіть перелякано. З'ясувавши, що міліціонер всього-на-всього збирає свідчення про зникнення Ичі, мер розслабився і порекомендував слідчому шукати в інших місцях, не заважаючи будівництву Фонтана Єдності, майбутньої окраси міста. Сержант Лисенко, здивований і спантеличений такою швидкою появою першої особи міста, перепросив за клопоти й забрався у відділок. Тим більше, що тут усе одно неможливо було розмовляти, оскільки потужна машина, яка протягом останнього тижня цілодобово працювала на будівельному майданчику, гуділа так, що на центральну площу навіть голуби перестали залітати, а сама земля весь час дрижала, немов площа Миру перетворилася на гігантський тренажер для антицелюлітного масажу. Тож повернувшись на роботу, слідчий з чистим сумлінням — і доларовою сатисфакцією — закрив справу у зв'язку з відсутністю складу злочину: ніхто Ичі не шукав, жодних трагічних звісток про нього не надходило, а сам він був уже дорослою людиною, тож міг іти світ за очі, не попереджаючи про це колег, сусідів чи міліцію. А невдовзі у місті балачки про Ичі й зовсім стихли: ну, зник собі чоловік, виїхав, то й виїхав. Зрештою, колись тут не залишиться взагалі нікого.

Тиса ці розмови також не непокоїли. Він знав, що гробар лежить у будинку Уляни Дмитрівни Крук на околиці Ведмедева. Шкода, звісно, що таке сталося з порядним і роботящим чоловіком. Але, слава Богу, все ж була надія, що той вийде з коми найближчим часом. Як же він здивується, побачивши прогрес у будівництві тунелю! Таки мали рацію брати Ляхи, коли називали їхню попередню роботу дитячими забавками. То був і справді не тунель, а якась примітивна середньовічна яма. Зате тепер!

Взявшись до роботи, Ігор з Йосею не гаяли часу. Як і обіцяли, вже за кілька днів стару гілку тунелю, що її вони називали не інакше як «кишка для глистів», засипали, й почалися роботи з поглиблення ями. Тим часом на своє засідання зібралася Ведмедівська міська рада, на сесії якої Золтан Барток виголосив палку промову, в якій визнав, що місто живе у винятковій скруті, що соромно такому місту знаходитися в центрі Європи, що з літаків, які пролітають над Ведмедевом, зовсім не видно нашого древнього поселення, а отже, й туристи не здогадуються про його існування. А все тому, переконував далі міський голова, що древнє європейське місто потопає в пітьмі. Електричний струм у центрі настільки слабкий, що запобіжники вибиває навіть від електричного чайника. Далі так жити не можна: або депутати підтримають рішення виділити кошти на закупівлю нової трансформаторної для центру Ведмедева, або мер дуже образиться і ні з ким тиждень не розмовлятиме.

Або-або, пан або пропав. Депутати зглянулися, виділили необхідну суму з міського бюджету, а потім ще кілька днів обговорювали образ, що вразив їх найбільше: на висоті десяти тисяч метрів летить «Боїнґ», пасажири з надією прилипають до ілюмінаторів, адже знають, що під ними якраз має бути одне з найдревніших європейських міст, центр Європи, тож вони вдивляються, але бачать під собою лише чорну пустку. Через шість днів монтери уже заходилися встановлювати нову трансформаторну на одній з прилеглих до площі Миру вуличок.

Не встигли в центрі запустити струм, як підоспіла й важка техніка. Ведмедівці з відкритими ротами проводжали поглядом велетенські машини, що одного ранку наприкінці липня в'їхали в місто. Цілісінький день на площі Миру тривала зміна декорацій: спочатку знесли паркан навколо будівельного майданчика, потім звідти прибрали навіс, столик, лавки, купи землі й сміття, тоді приїхав кран, який підняв з причепа вантажівки якусь неймовірну коробку й акуратно поставив на саму яму майбутнього фонтана. З іншого причепа вивантажили гігантський бур, схожий на збільшений у тисячу разів шуруп-саморіз. Ще з кількох вантажівок на площу викотилися сотні секцій бетонних труб, які робітники складали в чотири ряди навколо дуба.

Увесь цей гармидер зібрав у центрі міста всіх міських роззяв — від малого до великого: бабусі приходили з онуками, пияки й нероби ховалися в затінку з пивом у руках, мамусі з візочками намотували кола по периметру площі, депутати, підприємці й чиновники розглядали чудасію з вікон міської ради, а навколо робіт бундючно походжав міський голова Золтан Барток. Раз у раз містяни розпитували його про призначення всіх цих машин і конструкцій, але мер лише чванькувато кидав фрази про фонтан, нову Європу, злагоду в нашому домі і перспективи Ведмедева. Тоді якийсь старигань, відволікшись від ловлення ґав, запитав у Бартока: а чи правда, що фонтан буде таким потужним, що вода з нього битиме аж до неба, оскільки навіщо в іншому випадку такі товстелезні труби? Літній людині не годилося грубіянити, тож міський голова терпляче пояснював старому, що такі труби потрібні для підведення в центр міста води з Тиси — мовляв, вода буде не лише для фонтана, а й для всього міського водогону.

Знайшлися — куди ж без них? — і нахабні буркотуни, яким ніколи не вгодиш і які кожну ідею критикують на чім світ стоїть. Вони ходили площею від одних людей до інших, єхидно усміхаючись і ремствуючи, що це лише гроші платників податків розкрадають, що мер збожеволів, бо замість збудувати нове відділення лікарні, відремонтувати школу чи залатати дорогу він узявся за встановлення фонтана. А воно ж видно з кількості всілякої машинерії, що задоволення це дорогуще, задрипаному Ведмедеву зовсім не по кишені. Більше того, ніяк не могли заспокоїтися ядучі критикани, у місті центральний громадський туалет — дерев'яний, і смердить у ньому так, що люди бояться заходити всередину, тому свої справи залагоджують навколо туалету, тож у радіусі двадцяти метрів там тепер мінне поле. І що, коли з усієї Європи приїдуть люди на фонтан дивитися, у туалет вони куди підуть, у той же фонтан?! Золтан Барток, до його честі, всіма цими інсинуаціями не переймався, за старою звичкою називаючи опонентів агентами, які жирують на іноземних Грантах. Ті, своєю чергою, теж не залишалися в боргу і твердили, що міському голові Ведмедева «плюй у писок, а він каже, що дощ паде».

До вечора розвантаження закінчилося, вантажівки від'їхали, а нечисленні робітники ритмічними ударами молотків почали збивати новий паркан. Тепер будівельний майданчик неабияк розрісся, заповнюючи собою майже всю площу. Над ним височіла могутня крона дуба, який незворушно спостерігав за гарячковою біганиною навколо. Наступного ранку на площі все було дбайливо обгороджене, а на паркані висіли широкоформатні фотографії старого Ведмедева. На превеликий подив містян, не залишилося й чужих робітників. Якщо ще вчора нарікали, що міська влада могла б і своїх найняти на будівництво такого великого об'єкта, а не привозити невдатних зайд із Ужгорода, то нині довелося прикусити язика: виявилося, що працювати будуть усього двоє осіб, та й ті — місцеві: Ігор і Йосип Ляхи. Техніка була настільки сучасною, що майже не потребувала людських рук. Зрештою, думали собі ведмедівці, для будівництва фонтана багато розуму й не треба.

Містяни здивувалися б ще більше, якби дізналися, що установка потребує навіть не двох чоловік, а одного. Але щоб пришвидшити роботу на такому коштовному в орендуванні обладнанні, спільники вирішили працювати в дві зміни: вдень і вночі. Виглядало це так, що вранці Йосип підкочував до машини нові секції труб, які вона самостійно опускала на дно й рухала тунелем. Чоловік сидів у невеличкій кабіні з великим монітором, де завдяки камерам і лазерам спостерігав за роботою й напрямом буріння. Двічі на день і один раз уночі треба було вивозити вантажівку з вимитим ґрунтом, раз на день підставляти нові секції труб — це й уся робота. Решту апарат виконував сам, методично вгризаючись у землю і залишаючи за собою готову трубу.

Як і планувалося, установка Lovât працювала без збоїв, прокладаючи метр за метром тунелю. Уже через кілька днів після початку робіт спільники впевнилися в реалістичності задуму запустити рух тунелем до Дня Незалежності України. Все працювало безперебійно, лише раз на тиждень доводилося вимикати машину, щоб під'єднати проведені комунікації. У такий час Ігор сідав у кабіну з монітором, а Йосип залізав у тунель. Там він поєднував електричні кабелі на стиках секцій труб, вкручував патрони для жарівок, збивав скобами докупи рейки, якими вже невдовзі мав піти міні-потяг. Так само раз на тиждень — переважно в сутінках, щоб не привертати уваги людей — на будівельному майданчику з'являлися міський голова Золтан Барток, Ікар, Дохторка, Геній Карпат і Тис. Вони інспектували роботи, круглими від подиву очима вдивляючись у карту, на якій було накреслено новий відрізок тунелю. Спільники й не зчулися, як одного разу всім подзвонив Ігор, щоб запросити на келих шампанського з нагоди проходження державного кордону України. Тепер їхня апаратура, яка знаходилася під дубом на центральній площі Ведмедева, керувала буром, що гриз уже угорську землю. Радості не було меж!

Тис тішився, як дитина, адже його ідея, несподівано з'явившись щойно навесні цього року, дуже стрімко втілювалася в життя. Це підгодувало його манію величі, тож тепер він цілими днями міг лежати у кріслі свого кабінету, уявляючи майбутню славу і внесок в історію Європи. Він заплющував очі й бачив у підручнику за восьмий клас розділ «Тис», в якому розповідалося про видатного сина Срібної Землі, що подарував Європі Україну. Його будинок перетворювався на музей з аудіогідами двадцятьма мовами. Ніхто й ніколи більше не прибирав у цій кімнаті, щоб зберегти той первозданний хаос, який надихав Михайла Олексійовича Чвака. Чи то пак Тиса, який узяв своє історичне ім'я від могутньої й водночас витонченої вічної ріки.

Особливу приємність учителеві історії чомусь справляли думки про власний похорон. Тис бачив, як стотисячна процесія несе вулицями Ведмедева труну з його тілом, щоб поховати біля входу в тунель — найбільше й найважливіше його дітище. А під час відмолювання всі плачуть: плаче Марічка, плаче і картає себе за свої неприємні слова на адресу такого геніального й люблячого чоловіка; плачуть мер і президент України, оскільки розуміють, що в них шансів аж так увійти в історію немає; плаче Сільвіка, продавчиня з гастроному, яка не раз відмовляла налити йому на бороду й глузувала з його оповідей про київських князів; плаче начальник митниці, бо Тис був єдиною особою, що змогла його так нищівно ошукати; плачуть діти, які колись так нечемно дали йому прізвисько Карбід; плаче великими сльозами й саме бездиханне тіло Тиса, адже йому жаль покидати цей світ таким молодим, коли було ще стільки планів і ще так багато хотілося зробити для України!

У цій солодкавій задумі минали дні Тиса, який тепер зовсім не мав що робити: брати Ляхи відмовилися від їжі, яку він їм хотів приносити, а в школі тривали літні канікули. На диво, навіть Марічка не чіплялася до нього зі своїми вічними докорами й невдоволенням. Не можна сказати, що в їхню родину повернулися гармонія й затишок, але від певного часу дружина почала ставитися до чоловіка значно прихильніше. Насправді вона нічого не знала — Тис так і не звірився їй, зв'язаний присягою мовчання перед спільниками. Але той факт, що вчитель спілкувався тепер не з пияками, а з поважними бізнесменами й меценатами (хай навіть вони були контрабандистами, але все ж!), став рідше заглядати в генделики й до найближчого гастроному, заприязнився з самим мером, не міг не тішити її зболену душу. Вочевидь, у чоловіка нарешті знайшлося якесь заняття, що повністю поглинуло його, справа, якій він себе присвятив, тож Марічка не закрутила носом, коли Тис нещодавно попросив її щодня готувати ситний обід, який він відносив на будівництво міського фонтана. Яким чином її чоловік дотичний аж до настільки віддаленої від його професії праці, Марічку не цікавило, адже вперше після трагічної смерті Катрусі Тис став більш-менш нормальним. Тож вона й не займала його.

Тепер, коли після встановлення самопрохідної машини тунель уже ніяк не потребував учителя, Тис лежав і мріяв. Але зовсім скоро це йому набридло, хоч він і пробував займатися наукою: наприклад, вираховував на калькуляторі, за скільки років вагонетки зможуть перевезти в Євросоюз усіх громадян України. Прогноз виходив не надто втішним, бо якщо Дохторка одну вагонетку забере виключно для своїх потреб, а Мірча часом перевозитиме пакистанців, то євроінтеґрація затягнеться ще на півтора роки. Решті також не сиділося на одному місці, коли під ногами втілювався в життя настільки амбіційний проект. Тому коли після келиха шампанського з нагоди проходження буром лінії кордону Уляна Дмитрівна запросила товариство на найближчу неділю до себе додому на невеличку вечірку, всі охоче й радо погодилися.

У неділю ввечері за Тисом заїхав Геній Карпат, і вони попрямували до будинку Дохторки. Учитель історії знову надягнув свій найкращий — білий — костюм, а в руці мав літні хризантеми з власного городу. Вони якраз виявилися незайвими, оскільки Уляна Крук святкувала День народження, хоч нікого про це й не попередила. Після коротких привітань і обміну люб'язностями (зокрема Дохторка сказала: «Не роззувайтеся, мені легше пропилососити, ніж потім два дні всю хату провітрювати») гості всілися за стіл.

Розкіш обстановки вражала. Тис не розумів, звідки в простої лікарки взялися гроші на найдорожчі меблі і найсучаснішу техніку, як вона могла заробити на стільки творів мистецтва, що заповнювали кожну кімнату, з якого переситу вирішила вона встановити у гостьовому туалеті золотий унітаз. Але найкраще, що було у цьому багатстві, це безліч різновидів алкоголю, які раніше вчитель міг бачити лише в закордонних фільмах. Повністю віддавшись атмосфері свята, він почергово наливав собі ґраппу, бехерівку, єґермайстер, ром світлий, ром темний, бурбон, скотч, житнє віскі, червоне італійське вино, французьке розе, просеко, сербську ракію, болгарський пелінковац, румунську цуйку, кальвадос, вірменський коньяк, французький арманьяк, абсент, фінську горілку, польську зубрівку, бельгійське пиво. Усім посмакувавши, Тис остаточно зупинився на сербській сливовиці, оскільки та була найближчою до традиційних для Ведмедева самогонок.

Зручно вмостившись у глибоких фотелях, спільники обговорювали майбутні перспективи. Ледь захмелівши, Дохторка сказала, що за один рік безперервної роботи вагонетки вона зможе купити невеличкий острівець в Індонезії. Золтан Барток заявив, що після початку роботи тунелю піде з посади мера й присвятить себе бджолярству: заведе власну пасіку на сотню вуликів, там у нього буде своя лікувальна камера з ліжком, навколо якої роїтиметься від бджіл, адже їхнє біополе зцілює і молодить. Ікар поділився планами, як за виручені гроші підкупить усіх європейських політиків, після чого вони знімуть обмеження з куріння в громадських місцях, і динаміка поширення тютюнопаління знову поповзе вгору. А хто забезпечуватиме всіх курців Європи дешевими сигаретами? Він, Ікар. Максимально розслабившись і вже майже лежачи горілиць у кріслі, Тис помріяв про євроінтеґрацію України й поступове перевезення через тунель усіх сорока мільйонів українців, бо вони на це заслуговують, бо ще князь Святослав, бо й так далі. Геній Карпат добродушно додав, що й Пакистану не завадила б євроінтеґрація, чим він на свій лад і буде займатися.

Добряче випивши, Тис захотів у туалет. Він перепросив і пішов до вбиральні, де постояв, спершись лобом об стіну, поки тоненька цівочка бомбардувала нутрощі золотого унітаза. Закінчивши й аж крякнувши від задоволення й полегшення, вчитель історії вирішив на хвильку спуститися вниз, до підвалу, куди вони з Генієм Карпат два тижні тому занесли бідолашного Ичі. Нікому нічого не сказавши, Тис зиґзаґами почалапав униз. Спустившись на найнижчий рівень, він зайшов у кімнату, де мав лежати травмований компаньйон. На своє здивування, вчитель там нікого не виявив, хоча апарат підтримки життєдіяльності стояв на місці. Подумавши, що він помилився, Тис почав відчиняти всі двері, але скрізь у кімнатах було порожньо, а деякі з дверей узагалі виявилися дверцятами велетенських холодильників,ущерть заповнених різним м'ясом. Учитель щиро здивувався, що такій тендітній і самотній жінці можуть знадобитися аж такі колосальні запаси харчів. Тис піднімався нагору, принагідно зазираючи у всі кімнати на своєму шляху, але гробаря ніде не виявив. У вітальні продовжувалася учта, яку вчитель перервав запитанням:

— Скажіть, а куди подівся пацієнт, ну, гробар, Ичі? Я ніяк не можу його знайти, хотів присісти біля нього й розказати про наші успіхи. Мені здається, що і в комі людина все чує, і якби він дізнався, наскільки просунувся вперед наш проект, то це б додало йому сил оклигати. От я й пішов, а його там, де ми його тоді з Мірчею залишили, немає. Апарат стоїть, а Ичі — нема! — п'яно розвів руки Тис.

— Не хвилюйтеся, дорогенький, у нашого колеги все гаразд, я його, так би мовити, вже євроінтеґрувала, — грайливо відповіла Дияволиця.

— Як це так євроінтеґрувала? — не зрозумів вчитель.

— А так, потрошку, частинами, спочатку — рука, потім — нога, а потім і решта. Так що він тепер уже в Європі, першим вирвався вперед! — пирснула сміхом Уляна Дмитрівна, а за нею й усі, крім Тиса, зайшлися несамовитим реготом.

Розділ тринадцятий, у якому реальність переплітається з маревом

Твердий ґрунт немов утікав йому з-під ніг, у голові запаморочилося, на автопілоті Тис дійшов до свого крісла і впав у нього, як пташиний послід на пальто людини, котра довго вибирала одяг для побачення. Чоловікові не вірилося, що Ичі вже немає, здавалося, що все це поганий жарт, п'яне знущання, дурний сон. Він сидів у кріслі, як в іншій реальності, за пеленою темної води, що тлумила навколишні звуки й світло. Здалеку, мов із іншої планети, долинав гучний сміх, Тис бачив перед собою розмиті темні плями — силуети людей, але його свідомість відмовлялася визнати, що й він знаходиться поруч із ними. Ноги ослабли, пульс майже зник, на чолі з'явився прохолодний липкий піт. Десь глибоко всередині себе він відчув, що починає набирати обертів якась невидима центрифуга, викликаючи нудоту, яка вже підбиралася до горла, коли хтось раптом тицьнув йому в руку цигарку.

Тис ухопився за неї, як за рятівну соломинку, хоч і не курив повсякчас, але тепер устромив її собі до рота, з усіх сил намагаючись загнати назад, усередину, вулкан каламутної блювоти. Густий дим залізними лещатами вхопив його за горло, стиснув стравохід, змусив заклякнути грудну клітину. Дим цей був якимось дивним, незвичним, значно густішим навіть за дешеві «Прилуки» чи «Приму», а до того ж — терпким, одною затяжкою він паралізував горло, висушував слину, перетворюючи ротову порожнину на згірклу пустелю. Щоб якось повернутися до життя, знову могти дихати, Тис узяв з бильця крісла свою чарку з ракією — і перехилив її в себе.

Приємна гаряч розтіклася тілом, обпалила смакові рецептори в роті, перемагаючи терпкість і сухість. Стало так приємно, що вчитель знову зробив затяжку, цього разу глибшу й довшу. І ще раз горло його висохло й затерпло, але тепер це була суцільна приємність, бо всі частини тіла, які розслабляв цей дим, мовби зникали, припиняли подавати в мозок сигнали про своє існування. Тис сидів наче без рота, горла й грудей, і лише на денці шлунка відчував незначну пекучість, ніби там роїлося від мурах, а насправді це його нутрощі продовжувала лоскотати високоградусна ракія. Це відчуття сподобалося йому, він склав губи в трубочку, готуючись ще раз зробити затяжку, але хтось вирвав цигарку з його руки. Тис повільно, як робот, повернув голову, побачив, що тепер затяжку робить Геній Карпат — той також витягнув губи, заплющив очі й тримав сигарету акуратно, кінчиками двох пальців. Точніше, не сигарету, а самокрутку з темно-сірого папіросного паперу.

Тим часом хтось знову підлив у чарку ракії, і вчитель негайно хлюпнув її в себе й відкинувся на спинку крісла. Йому стало небесно. Тис заплющив очі й насолоджувався. Час розтягнувся, і кожна думка тривала вічно. Здавалося, що він уже безліч хвилин сидить так, прислухаючись до свого внутрішнього всесвіту. Про нудоту не було й мови, вона відступила, поступившись місцем космічному відчуттю невагомості. Звідкись здалеку долинали голоси. Учитель з цікавістю прислухався, потім відчув, що він весь перетворився на вухо, на велику морську мушлю, яка — немов чорна діра — засмоктує в себе всі звуки. Які звучать під акомпанемент того дивовижного гулу, що його породжує Всесвіт. А чув Тис таке:

— Марихуана — це, звісно, кайф, клас. Але є щось, що порвало мене значно більше, — звірялася Дохторка. — Два роки тому я їздила в Амстердам, там живуть деякі з моїх клієнтів, які цікавилися гуртовими партіями рогівок очей. Але це не те, про що я хотіла зараз розказати. Так ось, я поїхала в Амстердам — і поза діловими питаннями вирішила кілька днів виділити й для себе. Був квітень, початок квітня, уже тепло, але ще не так, щоб гуляти в суцільне задоволення. Ясна річ, я пройшлася вулицями, поплавала на яхті каналами. Загалом там дуже гарно, всі будинки такі чепурненькі, всюди чисто. До того ж дуже приємно, що там ніхто ні на кого не звертає уваги, не так, як у нас, у Ведмедеві. Мої ділові партнери виявилися настільки ґречними, що зголосилися скласти мені компанію й показати місто. Пропонували якісь музеї, Рембрандта й Вермера чи як його там, але мене це не цікавило. Тоді вони запропонували піти в квартал Червоних ліхтарів — і я погодилася, багато про нього чула. Чесно кажучи, вийшла звідти розчарованою. Кілька вузеньких вуличок, а там у вікнах сидять напівроздягнені жінки. До того ж часто негарні і підстаркуваті. Вони виклично повертаються, вигинаються, манять пальчиком, але за двадцять хвилин прогулянки я лише раз бачила, щоб хтось справді до них зайшов. Здається, там переважно ходять половити ґав й повитріщати баньки. Словом, дрочери й туристи лазять там, самі купити шльондру не наважуючись. Я була дуже розчарована. Щоб якось мене втішити, компаньйони запросили піти в кофішоп, це таке місце, схоже на кав'ярню, де в Голландії подаються легкі наркотики. Сподіваюся, ви, на відміну від решти, знаєте, що Голландія й Нідерланди — це одна й та ж держава, ха-ха. Зайшли ми в цей кофішоп, а там поштучно можна купувати джойнти — вже скручені цигарки з марихуаною, або ж просто марихуану й гашиш на вагу. Взяли ми по джойнту й по каві, покурили, й мене трохи попустило. Я підійшла до прилавка й почала розглядати товар: крім десятків сортів цигарок із травою, там були ще й якісь незрозумілі коробочки й герметичні пакетики. Я спитала, що це. Виявилося, гриби. Ну, не шампіньйони і не карпатські боровики, а галюциногенні гриби. А на упаковках якісь кольорові папірчики — з'ясувалося, що колір означає міцність. Наприклад, початківцю рекомендують почати з зеленого. Все акуратно розфасовано по 2-3-5 грамів. Я загорілася ідеєю спробувати, мої супутники підтримали, і ми взяли п'ятиграмову упаковку за якусь безцінь, п'ятнадцять чи двадцять євро. Гриби вже не варто споживати в людних місцях, тому ми перемістилися до мене у винайняті апартаменти. Розділили це на нас чотирьох — на мене й трьох чоловіків — і почали жувати. На смак воно не смачне і не гидке — ніяке. Може, хіба трішки кисленьке. Жували ми це, як жуйку, хвилин десять. Дивно, але нічого не відбувалося, не змінювалося. Я вже, було, подумала, що нас ошукали, але супутники запевнили мене, що все в порядку, просто десь півгодини треба почекати. Ну що ж, я чекала. Сиділа за дерев'яним столом, розглядала свій манікюр, аж раптом побачила, що стіл зовсім не простий. У волокнах дерева світилися кольорові — і не просто кольорові, а дуже яскраві — вогні. Я вдивлялася й чудувалася, аж доки ця картинка поглинула мене цілком: і я побачила швидкісну автомобільну трасу, що біжить десь неподалік Сан-Франциско. Була чорна ніч, темно-синє небо й яскраві зірки, поміж яких фонтанами розривалися кольорові феєрверки. Зі швидкістю світла пролітали поруч дивовижні спорткари, залишаючи по собі лише червоне й біле світло сигнальних вогнів. Обабіч росли пальми, а за ними міріадами блискіток горіли вивіски казино і нічних клубів, усе це було настільки реальним і прекрасним, що я ледь не знепритомніла від цієї розкоші. Підвела погляд і побачила, що мої гості також щось бачать, кожен дивився в свій бік, але зачудовано й сконцентровано. Я перевела погляд на жарівку, що висіла в центрі люстри. Світло звідти лилося імпульсами, кольоровими хвилями, як райдуга; мені це все нагадало кола французьких суконь епохи Відродження: світло так само колами розходилося довкруг лампи. Все було прекрасним, усі кольори в кімнаті набрали інтенсивності, стали гарнішими. І що головне — я була абсолютно адекватною, тобто нічого страшного не діялося, я могла рухатися кімнатою, розмовляти, просто бачила все по-іншому, різкіше, контрастніше. Я б навіть не називала ці гриби галюциногенними, просто вони в мільйон разів загострюють відчуття, зір стає, ніби ти дивишся очима метелика. Мабуть, це корисно було б художникам...

— О, про галюцинації можу розказати я, — повільно й розслаблено сказав Мірча.

— Ні, секунду, я ще не договорила. Так ось, під цими грибами бачиш усе, немов ти метелик чи дельфін. Але також змінюється й відчуття звуку, слух. Десь через годинку я вирішила ввімкнути музику, бо ми всі мовчали й кайфували кожен у своєму вимірі. Не знайшовши пульту від телевізора, я просто включила музику на своєму смартфоні. Це був якийсь старий альбом Зємфіри. О господи, як це було прекрасно! Я лягла на ліжко й заплющила очі. Музика була небесною. Здавалося, я можу повністю відключитися від реальності, втопитися в голосі співачки, який поглинав мене повністю. Що найдивніше: заплющивши очі, я не провалилася в темряву; переді мною й далі було небо над Сан-Франциско, а поміж кольоровими вибухами світла я чітко бачила панель управління музикою, майже як на комп'ютері, у вінампі. Там було кілька важелів, як на радіоприймачі, а навколо кожного з них написи: «голос», «гітара», «барабани», «піаніно». Ось так лежачи, я могла очима крутити їх — і налаштовувати музику в своїй голові. Наприклад, я крутила важіль «голос» — і чула лише голос Зємфіри, крутила «піаніно» — і підсилювала звук клавіш. Відтоді Зємфіра стала моєю улюбленою співачкою, бо я ніколи не чула нічого кращого, ніколи так не відчувала музику. Кажуть, що під грибами найкраще ходити в оперу — тоді симфонічний оркестр і високі, потужні голоси створюють незабутнє відчуття щастя. Але я в оперу не ходила, натомість мої гості, побачивши, що я вже в ліжку, перебазувалися до мене, почали роздягати й цілувати мене, а я весь час слухала Зємфіру, яка наповнювала мене так само, як і ці голландці. Це був прекрасний секс — такий, як мистецтво. Пізніше я цікавилася цими грибами, але більше не випадало їх спробувати. Знаю, що у нас на Закарпатті, зокрема на полонинах Перечинщини, ростуть схожі гриби, їх збирають і їдять, діють вони ніби так само. Але я не наважилася спробувати — все-таки я медик, розумію, що завжди важливо пам'ятати про концентрованість, дозу. А тут якісь місцеві гуцули просто пропонують пожувати сорок-п'ятдесят маленьких грибочків. Я боялася. Інша справа в Амстердамі: кольори, що позначають міцність, гарантія якості від продавця, засвідчена державними лабораторіями, розфасування по два-три грами. Ех, із задоволенням спробувала б іще раз!

— Класно, класно, — зрозумівши, що Уляна Дмитрівка Крук свою розповідь закінчила, протягнув Мірча. — Я теж одного разу пробував галюциногени, але жорсткіші. Більше не хочеться. Було це давно, коли я ще був зовсім молодим. У такому віці все хочеться спробувати. Ми з хлопцями тоді пили переважно самогонку, бо грошей на казенку не було. Напивалися до втрати адекватності і часто свідомості. Але тут пройшла чутка, що один знайомий підсів на якісь наркотики. Це звучало круто. Я спитав його, і він відповів, що насправді не наркотики вживає, на яких грошей не було, та й купити, чесно кажучи, ми тоді не знали де, а наш, вітчизняний натуральний продукт. Він ще й називається красномовно — дурман. Росте біля доріг, просто під ногами. Виявляється, що треба брати його закриту квітку, з якої мав би вирости плід. А вже в ній — такі бажані насінини. З кожної квітки можна назбирати по сто-двісті насінин. Трохи їх підсушуєш, а потім просто жуєш. Це все мені той приятель пояснив, а потім поділився й готовим уже насінням, дав цілий пакетик. Сказав, що треба їсти по тридцять зерен, не більше. А потім світ змінюється — і все поглинають галюни. Мене це настільки зацікавило, що я тільки вийшов від нього і свої тридцять насінин одразу ж і прожував. Ішов додому, але нічого не змінювалося. Тоді я вирішив, що з огляду на мою масу тіла мені треба більше. Може, хоч тоді подіє. Тому з'їв ще з дюжину. Не діяло. Мене це так розізлило, що зопалу я закинув до рота ще штук двадцять. І за кілька хвилин почалося. Це був найгірший вечір у моєму житті, найстрашніший. Я себе зовсім не контролював. Я був як у комп'ютерній грі і дивився на себе збоку. Але все було дуже страшним по-справжньому. Я йшов — і раптом побачив, що під ногами в мене клубочаться змії! Багато різних гадюк, які лазили по моїх ногах, а що найжахливіше — дивилися мені просто в очі своїми порожніми, вигаслими баньками. Серце закалатало, я біг вулицею додому, перестрибуючи змій, не бачив нічого навколо, кажу, все було, як у комп'ютерній грі: дорога, змії, мої ноги, а все навкруги нагадувало декорації, будинки обабіч вулиці виглядали, немов це були просто темні фанерні плями, дерева були пласкими, нічого на цій картинці, крім мене й змій, не рухалося. Я добіг додому — зачинено. Дивно, але під вазонком на підвіконні ключа не було. Мені стало страшно, я вибив вікно і заліз у хату так. Пробіг у кімнату, стрибнув у ліжко і з головою накрився ковдрою. Але страх не минув, до того ж додалися звуки — слух різали якісь ультрачастоти. Було відчуття, що по моїй шкірі повзають мурахи чи павуки. Я рвучко відкинув ковдру і виліз із ліжка. Навколо мене було повно всілякої нечисті — комах, гризунів, змій, на люстрі й карнизі висіли в рядочок кажани. Але головне: це був не мій дім. Якісь незнайомі меблі, я метався з кімнати в кімнату, але нічого не впізнавав. Мені здалося, що я збожеволів або вже потрапив на той світ. Я знову вибив шибку — цього разі в іншій кімнаті, оскільки не зміг відшукати попередню — і виліз на вулицю. Побачив, що це не моя вулиця. Будинок, як і мій, стояв наприкінці вулиці, але вулиця була не та. Моя — Партизанська — йшла паралельно. Я сторчголов побіг додому, а навколо мене й далі вирував тераріум. Опинившись у своїй кімнаті, я позачиняв усі вікна й двері, взяв про всяк випадок ніж, поклав його під подушку, а сам ліг у ліжко. Здається, дія дурману починала поволі слабнути, принаймні мені вже не було так страшно і я міг розпізнавати реальність. Дивна втома лягла мені на очі, дуже хотілося спати. Засинаючи, я дивився на Маріяповчську ікону Божої Матері, що висіла на стіні навпроти. Вона дивилася на мене сумними очима, а потім з них потекла кров. Я споглядав це, як загіпнотизований. Останнє, що я пам'ятаю того вечора: з вуха ікони виліз маленький чорний жук, він довго крутив головою, а його вусики-антенки бридко тремтіли. Це був найстрашніший і найчорніший день мого життя. Прокинувся я наступного ранку адекватним і нормальним, але дурману більше ніколи в рот не брав. Та й вам не раджу. Це жах, кошмар, страхіття, буцімто пекло, що є всередині нас, усі наші страхи вилазять назовні.

— Дивні ви люди, труїте себе всілякою гидотою, — розвів руками Золтан Барток. — Ось мені, наприклад, ніколи й на гадку б не спало спробувати чогось поганого. Хоч і гроші маю, і влада за потреби дозволяє знайти все заборонене. Але ні, бо я такого не люблю. Фе! Я люблю смачне. Хочу кайфанути — наливаю чарочку. Дивлюся на неї, лакомлюся. А потім бац — і заливаю в себе. З якою насолодою це діло закушується квашеним огірочком, шматком чорного бородинського хліба, копченого сала й гострої аджики! Ммм, смакота! Я, так би мовити, людина алкогольної культури. Не те, звісно, щоб я не чудив під цим ділом, міг і дров наламати, і сорому набратися. Особливо в молодості. Але тепер я вже битий чоловік — знаю свою міру: впав — і досить! Немає для мене кращого, ніж прийти ввечері додому й після всіх нервів випити пляшечку, добряче з цим ділом попоївши гарячого, жирного й гострого. Та й що таїти — ви й самі свідки: на роботі я теж можу хильнути, але в міру й вишукано. Люблю, коли гарно і смачно. Тому в мене квашені помідорчики подаються на фарфорових блюдечках, а до них — десертні вилочки. Вищий клас! А от ваша марихуана мене зовсім не взяла, зовсім! Краще я горілки ще вип'ю!

— А мене, здається, таки трохи накрило. Добре, що ми покурили. Така приємна розслабленість у тілі, відчуття спокою, слухаю вас і не можу наслухатися, давайте ще разок затягнемося, — запропонував Ікар. Дохторка взяла самокрутку, підкурила й затягнулася першою, тоді передала далі по колу, Ікар теж потягнув і продовжив: — Ось ви кажете про всілякі свої наркотики, а я сиджу, слухаю — і перед очима мені наш тунель. Заплющую очі й немов бачу кіно: великий тунель, яким у двох напрямках сновигають поїзди, вагонетки, фури, люди, літаки і ракети. Ось так, під дубом, у нас, у Ведмедеві. Під землею така станція, як вокзал у Відні. А над усім цим походжаю я, з усіх збираючи данину. Їздять мої товари, а назад повертаються вагони готівки. І все — моє. Як у школі, коли ми вчили про якогось хазяїна, що кілька днів їхав, а все навколо належало йому.

— Не лише йому, а й нам усім, — доброзичливо підправив колегу Геній Карпат. — Я також часом уявляю собі, як безкінечна валка людей заходить у тунель під дубом і зникає під землею. А мені за все капають грошики. Наш тунель, повірте, ще стане основним виходом з Ведмедева, через нього з міста вибиратиметься більше людей, ніж ужгородською трасою, ось побачите!

— Я вірю в це, вірю! — втрутився в розмову Тис, якому трава й ракія зовсім відібрала пам'ять про моторошну кончину Ичі. — І теж це бачу. Зрештою, не вперше в людській історії люди виходять з міста тунелем. Зовсім нещодавно і майже у нас під боком — у колишній Югославії — люди теж збудували тунель, щоб вибиратися з обложеного Сараєва. Це була найдовша й найстрашніша облога після Другої світової війни. Серби тримали місто в залізних лещатах понад три роки. Люди залишилися без світла, води, найпростіших прибутків. Із Сараєва у ті роки було лише два виходи: на небо — у рай, до Бога, після смерті; або під землю — в тунель, який містяни вирили, щоб рятуватися втечею. Так і наш тунель допоможе Україні втекти від Росії в Європу.

— Ну ясно, Україна в Європу потрапить лише через дірку, через задницю, — спробував пожартувати міський голова. — І євроінтеґрація відбудеться, як усе у нас: незаконно, контрабандно.

— До речі, контрабанда стара, як світ, — пожвавішав Тис. — Ще Вольтер у своєму, можливо, найпопулярнішому творі «Кандід, або Оптимізм» описує, що на деяких європейських кордонах у ті часи перевіряли людей навіть внутрішньо. Тобто прикордонники засували палець людині в задній прохід, щоб перевірити, чи та часом не перевозить нелегально коштовності.

— О, то нічого не змінилося, наші прикордонники ще й душу б тобі вивернули навиворіт! — докинув Ікар, а всі схвально закивали головами.

— Зараз ви ще більше здивуєтеся, але Вольтер опосередковано писав і про наш край, про Закарпаття, — заінтригував учитель. — Головна героїня «Кандіда» Куніґунда, яку й розшукує закоханий головний герой. І знаходить він її аж у Стамбулі, де вона працює на певного Франца Ракочі, трансільванського володаря у вигнанні, як його описує сам Вольтер. Насправді ж ідеться про Ференца Ракоці — так ми його називали тут, на Закарпатті. Його іменем сьогодні названо Закарпатський угорський інститут у Берегові. Він наш, місцевий, народився недалеко від Ужгорода, тепер, щоправда, це вже територія Словаччини. А його описує Вольтер! Та ще й як: Куніґунда цьому Ференцу Ракоці пере речі, тобто служить йому. Кохана Кандіда — служниця закарпатця!

— Ого! — зацікавився Золтан Барток. — Я знаю про Ракоці, це наш національний герой. Ну, наш, тобто мадярський. Але не чув, що про нього Вольтер писав.

— Так, це угорський національний герой, бо він очолив визвольну війну проти Габсбурґів, — увійшов Тис у звичне йому амплуа вчителя історії. — Дитинство його минуло в Закарпатті, він ріс у Мукачівському замку. У 1703 році наважився очолити народне повстання проти імперського гніту Відня. До речі, на початках в його армії чи не половину становили саме закарпатські русини-українці, це вже потім — зі звільненням нових території — до них приєдналося більше угорців. Успіхи були значними, його армії вдалося звільнити Трансільванію, де нашого Ференца Ракоці одразу ж обрали князем. У боротьбі проти Відня його підтримували французи, навіть офіційно надавали зброю. Тому Вольтер невипадково про нього знав. Ракоці мав стати головою нової конфедеративної угорської держави, незалежної від Габсбурґів. Це повстання і його квазі-держава мали довгу історію — вісім років, аж до 1711-го. Тоді Ракоці втік і ще кілька років поневірявся у різних країнах, аж нарешті осів у Туреччині, неподалік Стамбула. Там-то вигнанця й описує Вольтер, а Куніґунду робить його служницею.

— Яке смішне в неї ім'я, нагадує кунілінґус, — пирснула зо сміху Дияволиця, але ніхто на її жарт не зреагував.

— Є ще один зв'язок із Закарпаттям у цій вольтерівській історії, — не вгавав Тис. — Куніґунда — саме так називається одне з озер у Солотвині, на місці стародавніх кар'єрів солі. Ці кар'єри такі давні й за своїм значенням настільки важливі для нашої частини Європи, що про них могли, мабуть, чути й у Франції. Зрештою, на місці багатьох старих кар'єрів солі, що стали дуже глибокими, з'явилися озера. Вода там, як у Мертвому морі. Тепер це курорт, багато з озер підживлюються підземними термальними джерелами, тож вода навіть узимку в них гаряча.

— Знаємо, там кожен із закарпатців був, кайф! — погодився Ікар.

— Але загалом урочище Куніґунда відоме з інших причин, — раптом спохмурнів Тис. — Там, серед цих білих соляних кар'єрів, німці під час Другої світової війни розстрілювали місцевих циган. Їх і досі в тих околицях живе чимало, а тоді було в декілька разів більше. Всі знають, що гітлерівці хотіли змести з лиця землі євреїв, але мало хто знає, що за нацистською програмою від європейських циган теж не мало залишитися навіть сліду. У євреїв це називалося Голокост, а в циган — Пораймос. Отож, німці, яким у цьому допомагали мадярські гортисти, спіймали й зігнали місцевих циган в урочище Куніґунда. Була сувора зима. Вони шикували ромів на краю старих кар'єрів і так розстрілювали, тіла самі падали в яму. Таким чином їх там назбиралося дуже багато. Але одного разу окупанти отримали наказ позбутися тіл, заховати їх від сторонніх очей. Вони прийшли до цього кар'єру, а мороз стояв ого-го, рекордний. Було мінус двадцять п'ять градусів. Тож трупи циган буквально закам'яніли. А до того ж покрилися білою памороззю й легким нальотом солі. Виглядали, як казкові фігурки, скульптури з льоду. Мороз не дав тілам розкластися, тому під інієм були немов живі, але закляклі люди. Це було моторошне видовище. Збирати тіла змусили місцевих селян, один з них і описав це пізніше у своїх спогадах. Він згадує, що тіла були такі закам'янілі, що їх кидали в кузов вантажівки, як стовбури дерев. А коли вантажівка наповнювалася, кілька трупів ставили вертикально біля бортів, утворюючи таким чином загороду, паркан. А середину знову закидували тілами циган. Уявіть собі, як це мало виглядати: їде вантажівка, а ззаду — як колоди — стоять і лежать білісінькі, немов із казки про Снігову королеву, тіла людей. Брррр!

— Ну, я чув, що вони й у наші дні дуже екзотично помирають, — сказав Золтан Барток. — Тепер у тих краях навколо Солотвина, у Тячівському районі, живе дуже багато циган, і чимало з них дуже заможні люди, мільйонери, що заробили статки на контрабанді. Коли їдеш трасою на Яремчу, то в кількох селах є цілі палаци на понад сто кімнат кожен. Це будинки, які побудували собі місцеві циганські барони. Там все, як у казці: вежі, тріумфальні арки замість воріт, балкони розміром із спортзал. А коли якийсь такий циганський барон помирає, то йому замість могили викопують підземний будинок, в якому є все: ліжко, телевізори, стіл, холодильник з їжею, картини, фотографії рідних. А на тумбочку біля тіла покійника кладуть його заряджений і ввімкнений мобільний телефон. Тоді все це перекривають плитою й засипають землею. Якщо покійний циган захоче, то зможе подзвонити сім'ї.

— Так, це правда. А справа в тім, що душа, яку цигани називають муло, не помирає одразу, а ще якийсь час живе, тому родичі намагаються забезпечити її всім необхідним. Смерть для циган — зовсім не кінець, — поважно й задумливо додав Тис. Марихуана поволі переставала діяти, а алкоголь тиснув на простату, тож учитель нервово совався в кріслі, раз у раз хрускаючи своїми довгими пальцями. Йому хотілося вийти в туалет, але він боявся покидати цю кімнату, адже десь поруч мала блудити самотня душа невинно вбитого Ичі.

Розділ чотирнадцятий, дія якого розгортається за тиждень до урочистого відкриття Фонтана Єдності

У понеділок, 17 серпня 2015-го року, Ведмедів жив своїм звичним життям. З самого ранку хто мав роботу — поспішав на неї, решта вешталася без діла вулицями. Чоловіки набундючено сиділи на терасах кав'ярень, по кілька годин п'ючи одну каву. Скрізь панувала південна атмосфера: непоспіху, ледачості, завмерлого споглядання. Не дивиною було побачити на вулиці людину, яка просто нерухомо стояла й дивилася перед себе. Часто ведмедівці більше часу проводили в кафе, ніж на роботі. Спека стояла така, що й мухи не літали, а комарі зважувалися докучати людям лише у вечірні прохолодніші години.

Ця соковита південність Закарпаття полягає не лише у кліматичній погожості, йдеться також про певну географічну складову. Адже з одного боку цю область оточують Карпати, не пропускаючи в долину холодні вітри. Таким чином, весна сюди приходить значно швидше, вже в другій половині лютого, а осінь натомість відступає повільніше. Зими як такої майже немає: сніг і мороз не протримуються довше кількох днів кожного зимового місяця, тож у Ведмедеві Новий рік найчастіше зустрічають посеред мряки, брудної каші під ногами та інших ознак відлиги. Дивно, що в цих місцях не вирощують лимони, помаранчі й оливки: влітку спека сягає цілком італійських чи грецьких показників.

Мало того: природна географічна перешкода у вигляді Карпат на півночі зробила із Закарпаття ще й екзотичний культурний феномен. Здається, це найбільш балканський регіон України. Разом із Буковиною ці дві території є справжнім ментальним Півднем. І варто зауважити, що їм значно ближче до Балканського півострова, ніж до Кримського. Ще задовго до приходу слов'ян кочові пастухи блукали тутешніми гірськими хребтами, переносячи знання, новини, мови, культуру й хвороби. І ось тепер у верховинському чи гуцульському слові «ватра» мало хто розпізнає давньоалбанське слово. Зате значно легше впізнати музику й кухню. Опинившись на весіллі в Закарпатті, серб почуватиметься, як удома; жирна й гостра їжа, розмаїття паприки, алкоголь із підручних фруктів — усе це подібне від Ужгорода аж до найпівденніших грецьких островів. Та й часи угорського панування зблизили закарпатців із балканськими народами: на одному краю монархії жили закарпатські українці й словаки, а на другому — градація виглядала б приблизно так — балканці, югослави, серби й хорвати. Два слов'янські острови з двох боків імперії не могли не зближуватися, не об'єднуватися задля сильнішої позиції при будапештському дворі.

Балкани... Де жодне весілля не закінчується без убивства, де стріляють у повітря з нагоди народження сина, де якщо п'ють, то всмерть, де шкіра чоловіків чорна від роботи на палючому сонці, а руки спрацьовані й великі; де важко зрозуміти: сивина це чи просто дорожня курява осіла на волосся; де завжди гуляє вітер, що створює протяг, а тому люди ходять з ватками у вухах — це протяг між Сходом і Заходом, між теплом і холодом, а отже — також між Північчю й Півднем; де до сніданку з двох яєць і шматка хліба нарізають величезну свіжу цибулину; де всі їдять часник, а тому його запах стійкий і повсюдний: їдять, бо смакує, їдять, бо захищаються від недуг, їдять, бо він відганяє чортів і упирів.

Балкани — це територія крайнощів і емоційних надламів. З одного боку — ледачість і сонливість. Люди іноді просто сидять і дивляться на гору цілий день. Або спостерігають за мандрівниками, що сунуть дорогою. Ті ж потім у щоденниках пишуть, що «усі там дивні й апатичні, чоловіки можуть годинами стояти без діла на вулиці, схрестивши руки на грудях і дивлячись у далечінь, а єдиною їхньою дією в цей час є скептичне спльовування, що, мабуть, символізує зневагу до цього світу». А з іншого — неймовірна жорстокість і, однак, щастя. Якщо тут воюють, то не залишається жодної живої душі, включно з малюками в животах вагітних матерів. А якщо веселяться, то до втрати свідомості — з голосінням і сміхом водночас.

Тут вважається, що насправді щастя має двояку, дуалістичну природу. Найбільшим щастям є поєднання радості з горем, насолоди з болем. Напевно, коріння цього слід шукати в іранському маніхействі, що колись разом із завойовниками прокотилося Балканами, а звідти у видозмінених формах перекочувало й північніше, вірогідно, аж до Закарпаття. Хай там як, а Добро і Зло, Світло й Темрява сприймаються тут невіддільно, у всій своїй діалектичній єдності й боротьбі протилежностей. Тому у найщасливіший свій момент — наприклад, на учті з нагоди народження сина — чоловік прагне поєднати ейфорію з болем, щоб відчути найвищу насолоду. П'є, а коли алкоголь уже притуплює відчуття, раптом бере чарки в кулаки й б'є по столу, щоб розбите скло порізало йому руки. І тоді чоловік досягає однієї з найвишуканіших форм екстазу: він щасливий, йому хочеться співати, але він плаче від пекучого болю й стікає кров'ю. Це кульмінація, момент істини, квінтесенція Балкан. Крайнощі, надриви: або лінива апатія, або несамовита радість, змішана з жорстокістю й болем.

Крім усього іншого, ця дивовижна географічно-ментальна єдність є ще й територією забуття. Можна пояснювати це по-різному. Скажімо, тим, що протягом довгих століть окупації й імперського ярма тут не було освіти, шкіл, університетів, інтелігенції, тож і не було кому дбати про історію. Пам'ять тут знищувалася, випалювалася вогнем, вишкрібалася ножами й мечами, поступалася місцем асиміляції й пропаганді. Втім, можна обійтися й простішим тлумаченням. Тут просто немає пам'яті. Життя тут настільки важке і безпросвітне, що прожитий день одразу ж хочеться забути. Напитися ввечері так, щоб зранку нічого не пам'ятати. Мабуть, можна надибати якісь записи сновидінь мешканця Варшави, Стокгольма чи Гамбурга, але ви навряд чи знайдете щоденник снів жителя Бухареста, Любляни чи Ужгорода. Бо тут сни забувають за мить до пробудження, вони злітають з повік, щоб уже ніколи не повернутися.

Хто-хто, а Тис на цьому добре знався. І як історик, і як ведмедівець. Забуття поглинало тут усе, перемелювало в невиразне місиво, схоже на брудну снігову кашу. Тут не вміли пишатися собою і пам'ятати про важливі події чи героїчних постатей. Можливо, через те, що тут важко було зрозуміти, хто ким був. Народи, що населяли ці рівнини й гори, настільки змішалися між собою, що давно втратили своє первісне обличчя. А дві світові війни й модерні націоналізми змушували всіх вибирати: на чиєму ти боці, хлопче? Чий ти? Найлегше, як це не парадоксально, було євреям і циганам, хоча потім, під час Голокосту й Пораймосу, це зробило їхню ситуацію найважчою. Бо вони знали точно, ким вони є. Й інші знали. А що робити, скажімо, такому Михайлові, в якого в родині були й чехи, і серби, й угорці, і німці, і словаки, і румуни, а сам він вважав себе українцем? Коли меч війни завис над усіма, довелося вибирати свою ідентичність, а значить — і своїх героїв, національність та версію історії.

Внаслідок цього багато людей незаслужено опинилися за бортом. Скажімо, вихідцем із Ведмедева був всесвітньо славний композитор Бейла. Ім'я угорське, але музику він писав транснаціональну. Бо й чи можлива взагалі якась приватна, суто національна музика? Він збирав народні пісні, переробляв їх для симфонічних оркестрів — і потім мелодії, що лунали на ведмедівських весіллях, слухали у найкращих філармоніях світу. Зорієнтувавшись, що тут кар'єри не зробиш, ще зовсім юний Бейла вирушив у свою подорож до визнання: через Братиславу, Відень і Париж — до США, де довгі роки був прима-композитором філармонії в Бостоні. Але це не означало, що хтось пам'ятав про нього у Ведмедеві, не кажучи вже про вшанування. Просто не було кому це зробити. Ведмедівські угорці не могли вважати його виключно угорським композитором, бо його музика багата слов'янським, українським звучанням. Своєю чергою українці також не квапилися називати своїм когось на ім'я Бейла. То й що, що він українські мелодії виніс на світовий рівень? Мадяр є мадяр.

Таким чином, ніхто по-справжньому не хотів узяти цього композитора під свою опіку. Бо якби славити його почали угорці, то українці одразу б закинули їм, що основа його музики — наша, українська. А якби першими це зробили українці, то мадяри затикали б їм писки національністю Бейли. Та чи мають генії національність? Бути понад кордонами і шаблонами — важка доля в нашій частині світу, в Центральній Європі, де кожна розпочата тема закінчується конфліктом. Тож краще не починати жодних розмов, забути. Приблизно так і сталося з Бейлою: ніхто не хотів ним займатися, щоб не накликати на себе негараздів. Як наслідок: у Ведмедеві не було вулиці Бейли, пам'ятника йому, його твори не виконувалися на міських святах. Натомість у Бостоні був і пам'ятник, і фестиваль імені Бейли, і навіть філармонія названа на його честь. Що й не дивно, бо там не було мадярів і українців, які знову не змогли б ані поділити творчість Бейли, ані разом збагатитися нею, визнавши щось прекрасне, цінне, геніальне — спільним.

Тис і сам, бувало, подумував написати в «Зорю Ведмедева» статтю про Бейлу, закликати назвати вулицю його іменем і поставити погруддя в центрі. Але спочатку не наважувався, щоб зайвий раз не підгодовувати пиху мадярів, які досі по-імперськи вважали Ведмедів своїм містом (хоч ніколи протягом історії й не становили тут більшості). Та й щоб не заробити репутацію зрадника України, який продався за тридцять гривень гонорару. Відтак славив за шинквасом князів Святослава й Ігоря, чиїх ніг тут ніколи й близько не було.

А тепер учитель і поготів би не заступився за композитора. Бо вони стали конкурентами. А Ведмедів — містечко не аж таке велике і може мати лише одну людину, що ввійде в історію. І цією людиною мусив стати сам Тис, і саме з його — Михайла Олексійовича Чвака — іменем та життєписом у майбутньому мали бути пов'язані всі вулиці й публічні установи Ведмедева. Хоча, звичайно, в глибині душі Тис завжди відчував певну спорідненість із композитором Бейлою. Перш за все через те, що будь-яка сильна особистість повинна плисти проти течії, бути не такою, як усі. Поки всі наживалися на контрабанді й думали виключно про гроші, Тис жив бідним учителем, що турбувався не про себе, а про Україну. Своє лузерство він виправдовував непересічністю. І одразу ж пригадував собі на виправдання Бейлу, який замість бізнесу чи державної кар'єри був поглинутий музикою, що зробила його в підсумку безсмертним. Хто сьогодні пам'ятає імена митників, нотаріусів, міських голів, які сто років тому керували життям цієї околиці? Ніхто. Зате в Бостоні... А все тому, що Бейла плив проти течії.

Утім, власне з цією метафорою у житті Тиса були пов'язані не найкращі спогади. Колись давно-давно його батько Олекса, названий так у пам'ять про народного героя й месника Довбуша, наочно продемонстрував синові правила спокійного й щасливого життя. Був кінець травня, час, коли спека ще не така нестерпна, а людина ще не втомилася радіти теплу. Усією родиною вони відпочивали на Тисі, в мальовничому урочищі, яке облюбували ведмедівці. Вода в Тисі, найважливішій кровоносній судині, що сполучає Закарпаття з Балканами, оскільки впадає в Дунай уже на території Сербії, була чистою й літеплою. Батько покликав сина за собою, обіцяючи щось пояснити. «Давай спробуємо позмагатися, хто довше зможе плисти проти течії», — запропонував тоді Олекса Чвак своєму синові.

Чоловік і юнак, що вже були майже одного зросту, зайшли у воду по груди. Повернулися обличчям до течії, а коли батько подав знак, почали плисти. Спочатку Тисові здавалося, що плисти легко, але потім струмінь води почав перемагати, а сили — танути. Як не намагався хлопець, як не тужився, а найбільше, що йому вдалося — це залишатися на одному місці, не спливаючи вниз. Руки стали дерев'яними, а потім і цинковими, не хотіли підніматися, бракло повітря у грудях, а рот і ніс усе частіше хапали воду, що бурунилася навколо хлопця, як навколо скелі. Коли сили вичерпалися, Тис став на ноги і подивився на батька. Той голосно розсміявся і сказав, що він не втомився, бо перехитрив Тиса: насправді весь цей час стояв на ногах, трішки присівши і перекидаючи руками лише для вигляду, нібито пливе. А тим часом задоволено спостерігав за хлопцем, який боровся з течією, але зовсім скоро змучився і здався. «Запам'ятай, синку, — підсумував Олекса. — Ніколи не треба плисти проти течії, ніколи! Навіть якщо хтось запропонує тобі просто позмагатися, рішуче відкидай таку пропозицію, бо хто б не виграв у цьому змаганні, однаково буде дурнем і не здобуде нічого. Це позбавлене сенсу — плисти проти течії. Краще прилаштуватися під потік води й таким чином розігнатися, стати прудкішим і сильнішим. Ось де мудрість життя!».

І Тис запам'ятав це напучування. Щоправда, вважав його міщанським, пристосувальницьким, правилом слабаків і боягузів. Що ж, треба визнати: саме таким і був його батько, який прислужував кожній владі, ніколи не висловлюючи своєї думки. Якої в нього ніколи й не було. Бо пересічні люди не мають думок, вони — лише інструменти в руках пасіонаріїв, які змінюють світ. Таких, як він. Як Тис.

Про це вчитель думав того погожого серпневого ранку, у понеділок 17 серпня, за тиждень до Дня Незалежності України й урочистого відкриття Фонтана Єдності, коли викочував із сараю свій велосипед. Зщіпивши штанини, накинувши піджак і капелюх (ведмедівці навіть у найстрашнішу спеку понад усе цінували елегантність), Тис вирушив у напрямку площі Миру, щоб поцікавитися ходом робіт. Відколи до проекту долучилися брати Ляхи, роль Тиса обмежилася лише авторством ідеї. Тепер від нього ніхто нічого не хотів і не чекав. Навіть Марічкині обіди — що-що, а готувати вона вміла! — не цікавили Ігоря і Йосипа. Тисові не залишалося нічого іншого, як тонути у в'язкому неробстві і присвячувати весь свій час мріянню про майбутню велич і славу.

Зрештою, йому не було навіть з ким як слід поговорити. Усі компаньйони були зайняті власними справами і турботами, зустрічалися рідко, хоча мер з огляду на близькість будівництва заглядав до будки Ляхів щодня. Ця неможливість говорити, хвалитися, ділитися з іншими своїми думками й мріями палила Тиса зсередини. Навіть рідній Марічці наразі він не міг звіритися, бо та була надзвичайно балакучою. Колись її двоюрідна сестра, що працювала у відділі оголошень і реклами обласної газети, пожартувала, що радитиме своїм рекламодавцям послуги сестри. «Подумайте, — реготала вона, — якщо розвісити у місті десять величезних білбордів, то все одно інформація дійде не до всіх. А якщо розказати її Марічці й кілька разів наголосити, що це «по секрету», то таємницю вже за дві години знатимуть усі в місті, навіть щойно народжені діти в пологовому будинку! Тому моя сестра краща й ефективніша за будь-який білборд. Головне — щось сказати їй на вушко й попросити нікому не говорити».

Колись, безумовно, Тис розкаже дружині про грандіозний проект тунелю, але тільки коли настане слушний час. Не тепер. І не зараз. Наразі інформацію треба зберігати в таємниці, хоч язик вже й ой як чешеться! На щастя, Марічка не дуже й цікавилася проектом. Кілька разів, ясна річ, запитала, чому Тис так часто вештається навколо Фонтана, але чоловік лише відмахувався, кажучи, що всіляко підтримує будівництво епохального для міста Фонтана Єдності, що це він його вигадав, а міська влада підтримала. Аж у таку марнославну версію Марічка не вірила, але все одно тішилася, що Тис хоч чимось зайнятий і бодай не щодня п'яний.

Учитель жваво крутив педалі, підтверджуючи стару ведмедівську приповідку, що велосипед — це коли задниця їде, а ноги йдуть пішки. Центральна площа була порожньою, тривала пообідня сієста, і більшість ведмедівців воліла відлежуватися в прохолоді своїх осель. А з-поза будівельного паркана долинало монотонне гудіння установки, що невпинно прокладала тунель завдовжки в Тисову мрію. Озирнувшись і перевіривши, чи жодні сторонні очі не вистежують його, Тис відкрив хвіртку власним ключем, прошмигнув усередину й так само швидко замкнув за собою прохід. Тепер усе виглядало значно охайніше й серйозніше, ніж у часи покійного Ичі. Під дубом стояла будка-кабіна керування тунелепрокладувальною машиною, в якій і працювали на комп'ютері Ігор і Йосип Ляхи. Праворуч від неї у три ряди були складені метрові відрізки труб. Тепер їх уже було значно менше, ніж на початку робіт, адже більша частина тунелю вже була викладена. Ліворуч стояли дві вантажівки й апарат, що вимивав нагору землю. З нього бив вертикальний струмінь води, який наївні ведмедівці й сприймали за майбутній фонтан. Сама чаша Фонтана Єдності — досить, слід визнати, простенька й бідна — також лежала поруч, разом із фігурою красивої жінки, що мала символізувати Європу: з її рота, вух і лона мала витікати вода. У кутку майданчика, у найбільш непримітному місці, стояли два велетенські закриті ящики, в яких від світу Божого переховували вагонетки майбутнього потяга.

У кабіні сидів Йосип. Зауваживши Тиса, він на його появу ніяк не відреагував. Тобто кивками голови вони, звісно, привіталися одне з одним, але було очевидно, що маломовний будівельник не прагне спілкування. Учителеві здавалося, що ці будівельники, як і взагалі вся команда, ставляться до нього зневажливо, не поважають, насміхаються і стороняться. Але він заспокоював себе тим, що все це лише наслідок хвилювання і параної, бо з кожним днем напруга зростала: до відкриття фонтана залишалося кілька днів і ночей, що ставали безсонними. Тис трохи повештався майданчиком, розглядаючись довкола, а потім присів у затінку дуба. Все було чудово й згідно з графіком: тунель мав вилізти наугорській стороні вже до Дня Незалежності, потім під дубом нашвидкуруч мали встановити чашу фонтана й фігуру жінки-Європи, під'єднати це все до міського водогону — й запустити Фонтан Єдності. Уже за тиждень усе мало запрацювати.

Літня спека розморила вчителя, який сперся спиною на столітній дуб і кожною своєю клітинкою відчував вібрацію підземних робіт. Цей масаж був єлеєм на душу Тиса, адже тремтіння означало втілення його мрії, реалізацію його ідеї, кожен міліметр уперед насправді був кроком у безсмертя. Солодка дрімота огорнула вчителя, він накрив капелюхом своє обличчя і втомлено захропів, опустивши голову на груди. Уві сні він побачив свій тунель як дорогу в потойбічний, але кращий світ, а самого себе — Хароном, що перевозить душі людей. Зрештою, вихід українців у Європу через цей контрабандний лаз мав бути свого роду ініціацією, адже зайшовши з цього боку, вони потім виходили в іншу, омріяну, а отже — щасливу дійсність. Це було втіленням історичної «підземної залізниці» в США, коли негри-раби втікали в штати без рабовласництва, стаючи таким чином вільними. А хіба українці не схожі на чорних рабів, яких колючий дріт кордону відділяє від заможної дійсності Європи? Потрапити в яку можна буде, лише подолавши останнє випробування — тунель. У якому на великому човні сидітиме він, Тис. Тунель у сні вчителя був чорним, безмежним і наповненим водою.

Раптом до човна підійшов його знайомий з генделика, Йовшка. Один із найзаклятіших ворогів Тиса, який весь час кепкував з учителя за пляшкою: сміявся з патріотизму, Україну називав проклятою державою, а князів — нікчемами, що втратили все. Виголошуючи свої тости, він неодмінно підколював Тиса, перефразовуючи, наприклад, гасло українських націоналістів. У його п'яних устах воно звучало так: «Здобуду Українську Державу, або виїду навіки з неї!». Після чого весь генделик заходився лихим реготом. Уперше відчувши свою владу над Йовшкою, Тис узяв його в човен, а посеред тунелю зіштовхнув веслом у воду. Супротивник бовтався й благав про порятунок, але вчитель залишався невблаганним — і Йовшка пішов на дно. Тис ще довго вдивлявся в темну глибину, торжествуючи і насолоджуючись перемогою, аж доки на дні не зблиснув золотий плавник смерті. Придивившись уважніше, Тис похолов, бо побачив там, унизу, себе, а з його рота виблискувала не золота монета, а золотий зуб. Смертельно перелякавшись, Тис прокинувся весь у холодному поту, його серце калатало, як навіжене.

До відкриття Фонтана Єдності залишався тиждень. Усього лише тиждень, сім днів.

Розділ п'ятнадцятий, в якому герой чуєте, чого краще б не чути, і з героя перетворюється на боягуза

Марічка роздивлялася себе в дзеркалі. Кучеряве каштанове волосся акуратно падало на плечі. Маленький, як кнопочка, носик, пухкі губи й жваві карі очі. Брови здавалися їй загустими, але вона все не наважувалась їх вищипати — боялася зробити ще гірше. Загалом жінка собі подобалася. Роки, щоправда, надали її тілу трохи зайвої ваги, але це все ж краще, ніж зійти зморшками і мати суху землисту шкіру. Як на сорок з гаком, вона виглядала цілком привабливо: груди все ще спокусливо випиралися вгору, а між ними й сідницями (таки заширокими, але нема на те ради!) чітко прочитувався силует талії. Якби скинути хоча б три-чотири кілограми, то й на пляж не соромно було б вийти. Шкода, що Тис на це вже не звертає уваги.

— Довго ти ще там будеш хлюпатися? Досить уже, вилізай! — крикнула жінка так, щоб Тис почув її за дверима лазнички.

— Та я щойно заліз, що ти вічно мене ганяєш з місця на місце? Мені треба підготуватися, у нас сьогодні важлива зустріч, вирішальна й остаточна. Я маю виглядати, як нова копійка! — була його відповідь.

— І в мене зустріч, мені треба йти на день народження до подруги, а ти цілий ранок займаєш ванну, годі вже!

— Кажу — відчепися!

— Вилізай звідти, бо я тобі зараз світло вимкну! — пригрозила Марічка, все ще стоячи перед дзеркалом і уважно вивчаючи своє підборіддя.

— Жінко, облиш мене, будь ласка. Я зараз домиюся й вийду.

— Ти розумієш, що ванна не лише твоя, нею треба ділитися. Помився — звільняй територію. Ти вже більше години там. Плескаєшся, ніби в океані. Та й що тобі там купати твоє рахітичне тільце? А мені от ще голову треба помити й висушити, а потім бігти до подруги. Не кажучи, що я ще навіть подарунка не маю! Все, вилізай, ви-лі-зай!

— А в мене сьогодні зустріч організаційного комітету. Буде мер, будуть усі. Післязавтра ми відкриваємо Фонтан Єдності, а сьогодні в нас останнє засідання. Це важливий для мене момент, ну як ти не розумієш! Твої подружки зачекають, ці курки взагалі не мають мене сьогодні відволікати. До того ж за кілька хвилин я вже виходжу!

— Ти не міг до свого засідання раніше підготуватися? Впусти мене! — напосідала Марічка.

— Ой, жінко, ти мене в могилу зведеш! Знаєш, кого ти мені нагадуєш? Мадярську радянську республіку!

— Кого-кого?

— Мадярську республіку рад. Вони теж забирали в людей ванни і змушували впускати туди робітників.

— Кого?

— Робітників. У 1919 році в Угорщині відбулася комуністична революція. Провів її Бейла Кун, друг Леніна і фанатичний комуніст. І він проголосив створення Угорської Радянської Республіки. Вона проіснувала недовго, менш ніж півроку, але це, мабуть, була найабсурдніша держава в світі.

— Ну і до чого тут я? — не розуміла Марічка, якій уже уривався терпець.

— Як до чого? Ти ж вимагаєш ванну! А коли мадярські комуністи прийшли до влади, одним із перших їхніх рішень було так зване квартирне питання. Все було ще більш по-дикунськи, ніж у Булґакова. Спочатку вони позбавили всіх титулів аристократію, націоналізували їхні маєтки. Потім дійшла черга і до просто заможних людей. У помпезному, багатому Будапешті власників великих квартир змусили поділитися кімнатами з брудними трудягами. Всього тоді було підселено до багатих людей понад тридцять тисяч пролетарів. І як підселено! До одного підприємця підселили його колишнього служку, який обікрав господаря рік перед тим. А тепер командував і погрожував! — сказав Тис і немов на підтвердження своїх слів лунко хруснув пальцями. — А до вишуканої й екзальтованої дами підселили проститутку, яка активно займалася своїм ділом. Одного разу п'яний клієнт повертався з убиральні, сплутав кімнати — і зґвалтував бабусю! Щоправда, історія замовчує, сподобалося їй це чи ні, хі-хі. Ну, але найкраще було з ваннами. Усіх, хто мав приватні ванни, а це тоді була розкіш і рідкість, змусили двічі на тиждень ділитися ними з простолюдом. Було складено список ванн у Будапешті, а пізніше його опублікували в газетах і вивішували на дошках оголошень житлових кооперативів. У вівторок усі охочі з вулиці могли прийти до тебе і помитися. Натомість у п'ятницю в такі помешкання організовано приводили діток зі шкіл і садочків, а господар мав забезпечити їх гарячою водою, милом і чистими рушниками. Отак-то! Тепер розумієш, чому ти зі своєю істерикою під дверима нагадуєш мені Угорську радянську республіку?

— Слухай, чоловіче, я тобі востаннє повторюю: вилізай із ванни, а свої історії залиши для мера й інших охочих слухати маячню! Мені треба збиратися й поспішати! Вилізай, бо зараз як! — вирячила очі Марічка, після чого ще мить розглядала себе таку в дзеркалі.

— Так, так, ти таки все більше нагадуєш угорських комуністів, які жадали крові! Ті теж ще не встигли як слід вмоститися у владні крісла, а вже почали кривавий терор. Мадяри взагалі жорстокі, це азіати, кочівники. Правда, завдяки цьому в них найкращі м'ясива: ніхто так не вміє приготувати сало, навіть українці! А ковбаса в них яка, смакота! Вони ж завойовники, які прийшли сюди кінно. А коли довго подорожуєш, то мусиш мати нормальні харчі. От вони і вигадали свіже м'ясо класти під сідло коня, а коли той вдавався у чвал і пітнів, це м'ясо від солі з поту ставало в'яленим. І досі в них кухня солена, гостра й жирна, але як же це смачно, ммм! — прицмокнув Тис і з головою пірнув під воду, щоб змити шампунь з волосся. Випірнувши, продовжив: — Люблять вони свіже м'ясо, люблять! Комуністична республіка в Будапешті протрималася 133 дні, а вбито було тисячі — без суду й слідства. Це я тобі як історик кажу. Зрештою, комуністи у всіх країнах — це наволоч і вбивці. Але мадяри зі своїх жертв особливо знущалися, виколювали очі, розпинали на хрестах священиків — це такий у них був атеїстичний жарт, просто розстріляти їм видавалося замало.

— Та пішов ти зі своїми мадярами й історіями! Виходиш чи ні?!

— Кажу ж, виходжу зараз! Дай домитися, я ж раз на місяць у ванну залажу, і саме в цей момент вона стає тобі конче потрібною! Комуністка ти, ага, як же я не розпізнав тебе раніше! Казали ж люди: не бери свиню з Сасова... Але я не послухався, женився — і на, маєш тепер, комуністка мене з моєї ж ванни виганяє, в моєму будинку, збудованому моїми батьками! Навчилася ти лихого у своїх мадярських комуністів, що всі маєтки й палаци перетворили на санаторії й курорти для пролетаріату, який все дощенту знищив, сплюндрував, засрав!

— Та ну тебе! — втомлено махнула рукою Марічка й пішла з коридору в іншу кімнату, щоб не чути свого навіженого чоловіка.

— Ти послухай, послухай, — з ентузіазмом продовжував учитель історії, який не здогадувався, що вуха дружини вже поза межею його досяжності, — це тобі буде корисно. Історія дає нам чимало хороших прикладів для роздумів! Карл Поппер помилявся, кажучи, що історія не має сенсу. Бо — має! Якби ми знали про угорський досвід комунізму у 1919-му, то, може б, рішучіше билися з більшовиками, цими антихристами! Мадярські комуністи одразу націоналізували підприємства і землю, але як же здивувалися селяни, коли тої землі не отримали, бо влада взялася створювати колгоспи! Нові керівники були тупими й неосвіченими, тому за лічені дні економіка лопнула, як мильна бульбашка, а в провінції почався голод. Навіть у Будапешті продукти видавали за картками. Знаєш жарт: що би сталося, якби комунізм запанував у Сахарі? Відповідь: дуже швидко почався б дефіцит піску. А це ніякий не жарт! Мало того, в Мадярщині Бейли Куна економічна катастрофа йшла під руку із запровадженням цензури в мистецтві. Письменників поділили на три категорії, після чого почали їм виплачувати зарплати відповідно до цього поділу. А ґрунтувався він, зрозуміло, на лояльності до влади і вмінні ідеологічно правильно писати. Усе мистецтво перетворили на пропаганду! Прапор поміняли на червоний, герб — на зірку, гімном зробили «Інтернаціонал», а в центрі Будапешта поставили незграбний пам'ятник Карлу Марксу. Але кончина цього комуністичного молоха, який усього за 133 дні встиг наробити чимало непоправного, прийшла з несподіваного боку. Комуністи заборонили алкоголь і на кожному перехресті кричали про його шкідливість, називали його перешкодою для будівництва майбутнього комуняцького раю. Уявляєш, у Мадярщині, де вино і паленка є предметами національного культу, заборонили алкоголь. Повністю! Простий чоловік не міг ані вигнати для себе плящину, ані купити її! Зате комуністи, влада і червоноармійці ходили п'яними по вулицях, убивали, ґвалтували й грабували. Пекло на землі! Заборони алкоголю мадяри вже не стерпіли, це було поза межею добра і зла. І як я їх розумію й підтримую! Тому коли на Мадярщину посунули румунські війська, народ почав антикомуністичні бунти й повстання. Якби не ідіотська республіка Бейли Куна, то Угорщина була б сьогодні більшою вдвічі! Але Антанта віддячила Румунії за знищення комуністичної загрози в Європі територіями: Трансільванією, Мараморошем, поруч з яким ми живемо. Якби не комуністичний режим, то, мабуть, Угорщина й сьогодні була б тут! Фу, навіть думати про таке не хочеться! — скривився Тис і знову пірнув під воду.

Коли він вийшов із ванної кімнати, Марічка демонстративно холодно й безмовно прошмигнула всередину, після чого почувся звук повертання ключа, й одразу полилася вода. Наш герой перебував у чудовому настрої. Обмотаний рушником на поясі, він почвалав на кухню, відкрив холодильник, узяв з тарілки котлету, а з банки витягнув квашений огірок, по чому побрів, задоволено й голосно хрумкаючи, у свою кімнату. Там усівся у крісло й почав великими іржавими ножицями обрізати нігті. Обрізавши їх коротко, аж до червоної шкіри, Тис вдоволено підійшов до шафи і вдягнув широкі сімейні труси. У такому вигляді перемістився до протилежної стіни, на якій поруч із картою Європи висів календар на 2015 рік. Задоволено видихнувши, він маркером закреслив квадратик суботи 22 серпня. Останнім часом нетерплячка так роз'їдала його, а неробство настільки мучило, що він вирішив вести відлік днів до заповітної дати на календарі. Залишалося всього два дні, а якщо рахувати по-іншому, то один день — неділя. Адже вже в понеділок наступить урочисте відкриття Фонтана Єдності, а в святковому гармидері й галасі в Угорщину поїде перший підземний локомотив.

Зрештою, вже й сьогодні все було напоготові. За бажання, стартувати можна було навіть у цю хвилину. Але спільники, порадившись, вирішили, що краще запустити потяг одночасно із вибухом феєрверків, коли запрацює фонтан, а над площею Миру залунають людські овації. Тоді ніхто не зверне уваги на гуркіт унизу, якщо такий навіть буде чутно, а пізніше в разі потреби підземний шум можна буде пояснювати роботою механізмів фонтана. Все, все було продумано до найменших подробиць, прораховано, обмізковано! Тунель уже досяг потрібного місця в Угорщині, тож учора там займалися маскуванням території. Вихід з тунелю розташовувався в лісі, великий люк засадили мохом і травою — так, що стороннє око ніколи б не помітило конструкції. За кілька десятків метрів бігла лісова дорога, якою ночами й приїжджатимуть вантажівки за товаром із підземного коридору. На українському ж боці все було облаштовано ще краще, оскільки тут ніхто нічого не боявся, бо тил гарантував міський голова.

Ясна річ, залишати постійний вхід прямо під фонтаном недоречно, позаяк це найцентральніше місце Ведмедева, де всі все бачитимуть. Хоча це місце — площа — пасувало для заглиблення й будівництва тунелю, сам вхід у коридор мав бути деінде. Ідеальним варіантом виявилося кафе одразу на розі. Приміщення належало місту, тому Золтан Барток розірвав угоду оренди з попереднім власником, дозволивши провадити тут бізнес Ікару. Позаду кафе був внутрішній дворик, зручний для в'їзду вантажівок. З підвалу цього приміщення й проклали бічний хід під фонтан, де вже розташувалася валка вагонеток. Тепер вантажівка з необхідним товаром могла заїздити у задній дворик кафе, розвантажуватися в підвалі, звідки до вагонеток залишалося якихось 25 метрів. Усе було досконало приховано від людських очей, а навіть якби хтось щось і побачив, то логічно, що вантажівки час від часу завозять у забігайлівку товар. Особливо Тис пишався тим, що йому вдалося відстояти запропоновану ним нову назву кафе: «Дунай». На його думку, назва ця символічно свідчила про глибокі зв'язки Закарпаття з Центральною Європою, адже Дунай протікає через усі найважливіші країни, разом із Німеччиною й Австрією, і саме в нього впадає рідна ведмедівцям Тиса. Концептуальність задуму і маскування входу в Європу під кафе «Дунай» тішили вчителя чи не найбільше.

Отже, все було готово. Залишалося зібрати у понеділок вранці містян, урочисто перерізати стрічку і повернути кран, після чого вода з водогону мала під тиском потрапити у Фонтан Єдності, а українці — в Європейський Союз. Простота і геніальність ідеї навіть не снилася брюссельським бюрократам, які шлях України в ЄС бачили через реформи, багаторічну працю і відданість Закону. Насправді ж усе мало відбутися негайно і через дірку в землі. Задоволено зблиснувши перед дзеркалом золотим зубом, Тис налив на долоні одеколону й дав ними собі кілька нещадних ляпасів, після чого потер пахучими руками під пахвами. Сьогодні його вигляд мусив бути довершеним, як на генеральній репетиції перед понеділковою прем'єрою!

Кожна деталь мала принципове значення. Зокрема — волосся, що стирчало, як на обскубаному когуті. Тому Тис побіг на кухню, де розколотив теплу воду з цукром. Акуратно зволоживши цією сумішшю чуприну, він довго й ретельно зачісував брудно-сиві волосинки, що колись мали колір густого й масного гною навесні, гребінцем, у якому бракувало кількох зубчиків. Упоравшись із цим, чоловік витягнув із шафи свій найкращий — вихідний — білий костюм і жовту сорочку з вишитими пальмами й шезлонгами на узбережжі. Хоч та й була з коротким рукавом, цього ніхто не мав помітити під піджаком. Нацупивши все це на себе, Тис дістав нові, ще запаковані житомирські шкарпетки. Ті були такі бездоганні, що учитель аж пожалів їх брати сьогодні, тому тимчасово натягнув учорашні, а нову пару залишив на понеділок: він же буде в туфлях, організаційна зустріч призначена в кабінеті мера, там роззуватися не треба, тож ніхто й не помітить. Тис узяв свої гостроносі черевики і, раз у раз спльовуючи на носок, доки не побачив у ньому своє тьмяне відображення, ретельно натер їх старою кофтою. Тоді надягнув на праву руку електронний годинник, після чого ще раз огледів себе й вирішив виходити з дому.

Лише заходилося на дванадцяту, а зустріч — як повідомив йому по телефону Ікар — було призначено аж на першу пополудні, але Тис усе одно вирішив йти: скніти ще годину вдома й так не було сенсу. До того ж він мусив іти пішки: негоже в білому святковому костюмі їздити на велосипеді. Впевненим кроком він вийшов з будинку, не попрощавшись із дружиною, яка досі хлюпалась у ванні. Уже на виході Тис надягнув чорні сонцезахисні окуляри, а що одне скельце в них трималося на доброму слові й постійно випадало, довелося йти, закинувши голову назад. Комусь навіть могло здатися, що вчитель високо її задирає, щоб нікого перед собою не бачити.

День був погожим і приємним, останні миті серпня вже не так докучали нестерпною спекою, повітря все більше нагадувало осінній оксамит, а трава й дерева поволі почали набирати пастельних відтінків. Місто завмерло, вулиці були порожніми й запорошеними, лише де-не-де на терасах кав'ярень сиділи невідомо чим змучені чоловіки, а бруківкою вулиці туди-сюди статечно походжав ворон. Завтра, в базарний день, усе тут перетвориться на Вавилон із різномовними криками, строкатим одягом, гудками клаксонів й іржанням циганських коней, але сьогодні Ведмедів тонув у літній дрімоті; господині поралися вдома, миючи вікна й готуючи різноманітні наїдки, діти гралися в тіні дерев на обійсті, а чоловіки спочивали чи дивилися в далеч. Завтра всі засновигають, закрутяться, витратять найбільші за все літо суми, готуючись до свята. Але не до Дня Незалежності — містян він майже не обходив: справжній шик кулінарії, новий одяг і святкові зачіски були атрибутами Дня Пресвятої Богородиці, храмового празника Ведмедева, який щороку святкували 28 серпня.

Тис поволі наблизився до центру міста, перейшов через площу Миру (закохано роздивившись закритий тканиною і готовий до урочистого відкриття Фонтан Єдності) і підійшов до міської ради. Годинник показував дванадцяту п'ятнадцять, до зустрічі залишалося ще сорок п'ять хвилин. Але на парковці перед мерією Тис побачив машину Ікара, синю тойоту Мірчі, тому вирішив, що компаньйони вже зібралися. Не вагаючись, він зайшов усередину міської ради, у потемках і прохолоді приміщення зняв із себе окуляри, заховав їх у кишеню, після чого повільно піднявся на другий поверх, де містилася приймальня міського голови Золтана Бартока.

Та виявилася відчиненою, Тис увійшов. Секретарки Зої Леонідівни на місці не було: вихідний. Та й не варто їй слухати такі конфіденційні розмови. В акваріумі плавали червонощокі помідори, наповнюючи кімнату пахощами квашеного щастя. Сонне царство порушувало лише цокання годинника, величезної і вкритої фальшивою позолотою стилізації під наручний годинник з ремінцем, що висів на стіні. Підійшовши до дверей кабінету мера, учитель почув звідти голоси, тож на мить загаявся, остерігаючись, що там можуть бути чужі люди. За дверима точилась розмова:

— ...але цей дурнуватий Чвак, ну я кажу вам, нам щось із ним треба вирішувати, так діла не буде, — долинув голос Мірчі. Почувши, як Геній Карпат назвав його прізвище, Тис нашорошив вуха.

— Я погоджуюся, — підтримала слова румуна Дохторка. — Якщо дорослий чоловік називає себе Тисом, то це вже привід звернутися до лікаря. А якщо він ще й виряджається у цей білий клоунський костюм зі смітника, то з ним на одному гектарі не хочеться знаходитися.

Така хамська й позбавлена смаку згадка про його вихідний костюм образила Тиса, який уже хотів було увірватися всередину і пояснити всім, хто тут автор епохального проекту, а хто — сірі, тупі й зажерливі обивателі, які навіть на одязі не розуміються. Але його зупинив голос Ікара, який вступився за товариша:

— Та ні, ви помиляєтеся. Я його ще зі школи знаю. Так, він, можливо, дещо дивакуватий і неохайний, і смердить від нього, — від почутого очі Тиса налилися кров'ю. — Але це хороший, добрий чоловік. Він нікому не зробить зла, такий навіть мухи не скривдить.

— Він-то хороший, але в якийсь момент цей придурок почне вимагати, щоб ми гнали українців через тунель у Європу. Як худобу. Такий фанатик навіть не завдасть собі клопоту запитати в людей, чи хочуть вони кудись нелегально втікати. Та клоун він, клоун! Нам потрібен тунель для контрабанди, а не для божевільних ідей! Він у будь-який момент може все знищити, вибовкавши комусь у генделику всю правду, цей хвалько зажене нас за ґрати! — не вгавала Дохторка.

— Спокійніше, спокійніше, — спробував загасити емоції міський голова. — Так, я згоден, що цей Чвак становить для нас певну небезпеку... Але що нам з ним робити, що робити?

— Треба його позбутися. Він — загроза, — холодно випалила Уляна Дмитрівна Крук.

— Не вистачає нам однієї загубленої душі, мало нам на совісті смерті Ичі? — обурився Ікар.

— Дорогенький мій, нагадаю тобі, що Ичі й так невідомо коли вийшов би з коми, а платити за підтримку його апаратом життєдіяльності доводилося мені, це раз, — підняла вказівний палець догори Дияволиця. — І два — у нас виникли непередбачувані витрати, а ви платити не хотіли. Тож не забувайте, що продаж органів Ичі врятував нас у фінансовій скруті.

Ігор і Йосип Ляхи схвально закивали головами, але Тис цього бачити не міг. На якусь мить запала тиша. Вражений і ошелешений, учитель стояв за дверима, боячись навіть поворохнутися.

— Так, а що ви пропонуєте, шановні, що пропонуєте? — на правах господаря кабінету намагався втримати розмову в конструктивному руслі мер Ведмедева.

— Його треба позбутися, от і все. Так нам буде спокійніше, — знову заговорила Дохторка.

— Але ж у нього дружина, що з нею? — намагався переважити шальки терезів Ікар.

— Нічого, коли бізнес запрацює нормально, ми знайдемо спосіб їй віддячити. Вона ще й задоволена буде. До того ж, із таким бамбулою жити не просто, вона, може, й зрадіє, коли цей придурок зникне, — Геній Карпат підтримав лікарку.

— Зрозумійте, — нарешті подав голос Ігор Лях. — Ми не можемо від нього відкупитися, запропонувавши йому щось узамін. Це повністю неадекватна людина, яка живе у своїй хворобливій реальності. Коли він зрозуміє, що тунель назавжди залишиться тільки дорогою контрабанди, він може нам таке встругнути, що ого-го! Тому краще його позбутися зараз, це печально, але ми мусимо так зробити, щоб гарантувати собі успіх і безпеку.

— Але як? — поцікавився Золтан Барток.

— Коли він за півгодини прийде сюди, ми вколемо йому снодійне, я вже все підготувала, — по-діловому відповіла Дияволиця. — Увечері, щоб не привертати зайвої уваги, ми перевеземо його до мене, а там я розділю тіло на органи, ми ще й заробимо. Зрештою, і цей добряк зробить добру справу — продовжить комусь життя. Ця ідея йому б навіть сподобалася.

— Ага, євроінтеґрується, поїде в Євросоюз, як і мріяв, але запчастинами, — реготнув Геній Карпат.

— Що ж, я за. Ми не можемо наражати такий проект на небезпеку через якогось пришелепуватого вчителя, — скрушно зітхнув міський голова.

— А я проти! — рішуче сказав Ікар.

— Хлопчики, я вклала в цей проект найбільше, в десятки разів більше, ніж кожен із вас. Тому це мій ультиматум. Ми його позбудемося — і все, — металевим голосом убивці сказала Уляна Дмитрівна Крук, і ніхто вже не знайшов заперечного аргументу.

Холодний піт стікав Тисові за комір сорочки, а коліна дрібно тремтіли. Не тямлячи себе від страху, чоловік наскільки міг безшумно вийшов із приймальні міського голови, а потім дременув навтьоки підворіттями й безлюдними вуличками на околиці. Раз у раз він сполохано озирався, боячись побачити за собою гонитву. Тис біг, знаючи, що в потилицю йому дмухає смерть.

Розділ шістнадцятий, в якому Тис врятується або ні

— Трпру, тпру! — крикнув старий циган, тягнучи на себе віжки. — Куди летиш, чорте? Не бачиш коней, жити набридло? Та щоб тебе!

Тис не звернув на нього жодної уваги, лише навіжено оббіг віз і зник за поворотом. Розтріпаний, мокрий від поту, гнав він перед себе, не цілком усвідомлюючи, куди біжить. З правого боку сорочка ще була заправленою в штани, а з лівого вже стирчала назовні. Скельце давно випало з окулярів, які чоловік так і тримав у руці. Та він про це зовсім не думав, бо взагалі ні про що не думав — перетворився на звіра, керованого інстинктом утечі від смерті. Біг, не помічаючи вулиць навколо, не прокладаючи маршруту, немов внутрішній компас сам відводив його від небезпеки. Зупинився, захеканий і мокрий, опинившись у заростях під Чорною горою на околиці Ведмедева.

Відсапувався. Ліг на землю, безсило розкинув руки й дивився в помережане сивими хмарами небо, що височіло над горою. Горів зсередини, хрипів, горло пересохло, а гаряче повітря буквально шкребло дихальні шляхи на кожен вдих. За кілька хвилин оклигавши, зняв піджак і повністю розстебнув сорочку — легенький вітерець збивав температуру і поступово повертав учителю відчуття реальності й здатність мислити. Щоправда, думки були зовсім не світлими й радісними, як ще всього годину тому, коли він в очікуванні тріумфу й здійснення своєї ідеї прямував до міськради.

«Що ж робити? — гарячково міркував Тис, а думки його шпорталися, розбивалися, змішувалися й перебивали одна одну. — Невже вони й справді хочуть мене вбити? Але ж я це все вигадав! Як вони відкриють фонтан без мене, хіба не буде їм соромно у мить перерізання стрічки? А що мій клас, школа, як вони це їм пояснять? Чому вони такі жорстокі, я ж поділився з ними найсокровеннішим і найдорожчим — мрією. Ось що робить із людьми жадібність! Я їм заважаю просто тим, що є доброю людиною! Добра людина серед вовків. Біла ворона. А ще компаньйонами називалися... Вбивці!

Чи справді вони хочуть мене вбити? Хм. Якщо Дохторка сказала, що вже приготувала шприц, то сумнівів немає: вбили б. Так, як зробили це з Ичі. Розтягнули б на органи, як свиню. Щоб потім продовжити життя якимсь мерзотникам у якій-небудь Франції, бо хто ще мав гроші на купівлю й трансплантацію нелегальних органів, як не люди, що й самі все життя знущалися й обдирали інших людей? Кругообіг покидьків у природі. Дияволиця вбиває добрих людей, щоб продовжити життя вампірам, олігархам, корумпованим політикам і мафії, всім тим, що живуть з людського горя й нужди. Так уже розправилися з Ичі, а тепер настала й моя черга. Ці звірі ні перед чим не зупиняться — і скоро вони визначать нових жертв зі свого числа, з'їдять одне одного. Піраньї, а не люди!

Хто порятує? Може, податися в міліцію, розказати все, розкрити правду про тунель — і в такий спосіб врятуватися? Але міліція не захистить. Її функція — захищати владу й бандитів від чесних людей, а не навпаки. Усі вони одним миром мазані. Ніколи жоден міліціонер не піде супроти мера. Зрештою, всі ці міліціонери — сини прокурорів і суддів, судді — діти мерів, адвокати — доньки митників, все це одна велика сім'я, доісторичне плем'я, що тримається разом. І порядна людина нічого проти них зробити не може. Як тільки я ступлю на поріг міліції, мене одразу ж передадуть у руки моїх щирих «компаньйонів». Адже сам міський голова — крадій, примітивний злодій, що починав із цуплення туалетного паперу. Міліція не цікавиться Дохторкою, її діяльністю й статками, бо вона депутатка. Зникнення Ичі не змусило правоохоронні органи почати розслідування. Ікар і Геній Карпат — контрабандисти з великої дороги, всі про це знають, але нікому це не заважає. Бо вони діляться — з СБУ, прикордонниками, мером. Брудні гроші, влада й сила міліцейських кийків сплелися воєдино так, що їх уже не розчепити. У вищих ешелонах всі комусь родичі, кожен якось пов'язаний з іншими елементами ланцюга. Навіть сторожем у лікарню беруть не будь-кого, а дурноголового племінника прокурора. Так і родич на зарплаті, і ночами можна зі складів вивозити потрібне: він не перешкоджатиме, бо вдячний за працевлаштування.

І це не лише у Ведмедеві. Вся область виглядає так. Депутатом парламенту від Закарпаття є відомий контрабандист, його тупіший брат очолює обласну раду, а найтупіший — начальник обласного ДАІ. Дарвінівська ієрархія у двадцять першому столітті. Вся Україна вкрита павутиною влади, замішаної на кримінальних грошах і утримуваної садистами з міліцейських структур. Усі Гвинтики намотують навколо себе кокони безпеки, часто — за методом середньовічної аристократії: одружуючись із доньками впливових людей, хрестячи навзаєм дітей і записуючись у спільні мисливські клуби.

Та й тунель не хочеться здавати, бо тоді все, амба, капут великій ідеї. А вона ж повністю втілена, повністю! Цілком готова до роботи! Хоч бери й зараз розпочинай переводити людей, можна й без цих вагонеток — просто пройти сімсот метрів пішки по широкій трубі й вийти в Євросоюзі. Це моя, моя ідея, я, Тис, її вигадав! І ось вона втілена — невже тепер пожертвувати нею, щоб урятувати свою шкуру? Якщо зараз її угробити, то вже ніколи вона не здійсниться. А це ж найважливіша справа мого життя! Що я, хто я без неї? Просто вчитель історії Михайло Олексійович Чвак, але зовсім не Тис, не людина, що змінила життя України й Європи. Тунель важливіший за моє життя й зажерливі прагнення цієї зграї бандитів і вбивць, яких я вважав компаньйонами й партнерами, яким я довірився. Не можна запропастити таку ідею, та ще й так блискуче втілену! Це ж метро, справжнє міжнародне метро! На нього пішло стільки грошей, скільки я за все своє життя не заробив і не зароблю. Ні, тунель має зберегтися й функціонувати, попри все і за всяку ціну. Треба лише позбутися цих компаньйонів, і тоді все буде чудово.

Але наразі це вони хочуть позбутися мене. Що ж робити? Передовсім — не потрапити їм до рук. Сховатися, втекти від смертельного шприца, виграти час, адже він на моєму боці. Я розумніший за них, мені має вдатися їх обіграти, перехитрити. Ці тупуваті вбивці не здатні ворушити своїми звивинами, та й немає у них ніякого мозку, і серця немає, лише великий доларовий калькулятор замість душі. Тож моє завдання — зберегти тунель і своє життя, переграти кровожерливих мафіозі. На перший погляд це здається складним, але чи міг я ще в травні, коли вигадав тунель, подумати, що вже в серпні він буде готовим до використання? Збудувати таємно такий тунель — ось це було надскладною справою, і це виконано. А переграти провінційних злодюжок значно легше, адже супроти них стою я, людина з усесвітньою місією, Тис!».

Такий хід думок повернув настрій учителя в оптимістичне русло. Здається, він уже повністю оговтався від шоку і забув про справжню небезпеку. А разом з цим до нього повернулися інші життєві функції: чоловік відчув голод і спрагу. Але оскільки вирішив переховуватися, то чагарниками й заростями попрямував до Тиси, огинаючи Чорну гору. Там, над річкою, ще в часи імперії ведмедів заклали великий яблуневий сад. Дорогою підніжжям гори чоловік зривав грона дикого білого винограду, який наприкінці серпня був уже зовсім стиглим і солодким. Діставшись Тиси, вчитель роздягнувся й увійшов у воду. Приємна прохолода і свіжість змили з нього занепокоєння, страх і втому. Здавалося, саме вода рятує його, напуваючи силами й бадьорістю. Тис скривився й зробив кілька ковтків з річки. Він знав, що румуни у верхів'ях Тиси зливають у воду хімічні відходи, але все ж пив, бо спрага після пробіжки чвалом і надміру солодкого винограду мучила немилосердно. Зрештою, ця вода була його стихією, ця річка — Тиса — його батьківщиною. Бо була вільна, європейська, перетинала будь-які кордони, бо дала йому ім'я — Тис.

Вилізши й почергово пострибавши на кожній нозі, щоб витрусити воду з вух, Тис як був — у сімейних трусах — подався в тепер уже добряче зарослий і майже здичавілий колгоспний сад, нарвав яблук і повернувся на берег, де в затінку старої верби розклав свої речі й ліг горілиць. Як набридлива муха, непокоїло його одне запитання: що робити з Марічкою? З одного боку, їй, мабуть, нічого не загрожує. Про це сказали й колишні вже «компаньйони». Та й не знає вона нічого ані про тунель, ані про їхню співпрацю. Добре таки, що він їй не вибовкав правди. Тепер вона в безпеці. Але що робити йому, на кого покластися, як вийти з цієї ситуації?

Шкварило сонце, надсилаючи свої цьогоріч останні справді гарячі проміння на Землю. Тис лежав на березі річки, цілковито поглинутий задумою. Його худе, рахітичне тіло у великих сімейних трусах мало дати відсіч банді, що вирішила піти на вбивство. Чомусь Тис був переконаний, що виграє, що вийде з цієї пастки живим, що йому все вдасться. Але наразі треба сховатися. Тут, у забутому колгоспному саду, його ніхто не знайде, але й жити тут ніяк. Що їсти, скільки людина може витримати на яблуках і винограді? Можна б упіймати рибу, колись давно, у дитинстві, Тис заходив у мілкі весняні потічки з великим кошиком, перегороджував ним течію, зненацька черпав у ямах, і за дві години таких полювань приносив додому чимало рибин. Зараз теж можна було щось зловити, наприклад, піджаком, але що це дасть? До того ж серпневі ночі підступні, вони насправді вже осінні, ночувати над річкою буде холодно. Ні, треба тікати. Але куди? Додому не можна, бо там його швидко знайдуть. У місто потикатися теж не варто, слід триматися подалі від людських очей. Поїхати кудись далеко він не може, бо не має грошей.

Та й куди їхати? Найкраще, найбезпечніше було б зараз чкурнути хоч на кілька днів чи тижнів за кордон, пересидіти там, допоки не спаде на думку реальний план дій. За кордоном безпечно, туди не сягають липкі щупальця цієї злочинної зграї. Там є Закон. Права людей. Поліція, яка охороняє. Там безпечно. Там порядна людина завжди захистить себе. Тому Україні й треба потрапити туди, в Євросоюз, хай навіть нелегально! Але як пробратися туди йому, простому бідному вчителеві? Колись, на зорі дев'яностих, він побував за кордоном — у трьох країнах.

Найперше їздив у колишню Югославію, у сербську автономну провінцію Воєводина. Там тоді можна було продати все — алкоголь, промислові вироби, техніку. Натомість звідти привезти тверду валюту або й дещо дорожче за валюту — яскравий одяг, справжні джинси, які в совку коштували цілого маєтку. Тож Тис зі своєю тіткою їздив кілька разів у Югославію, у найближче прикордонне містечко Суботіцу, де прямо під вокзалом розташовувався базар. А що їхати треба було через Угорщину, то до відвіданих країн Тис зараховував і її, хоч ніколи й не вийшов навіть зі свого вагона на перон якогось мадярського вокзалу: боявся, що за ці кілька хвилин їх пограбують, відберуть товар.

А іншим разом із тією ж підприємливою тіткою він їздив у Польщу, на великий базар поблизу Кракова. Самого міста вчитель не бачив, нікому тоді й не гадку не спало б заїздити в місто, дивитися архітектуру, гуляти; навіть у забігайлівку люди заходити собі не дозволяли, кожна копійка була на рахунку, тож везли з собою хліб, сало, якісь овочі, аби нічого не витрачати. Не кажучи вже про те, що ніхто б не подумав заплатити за вхід у туалет. Де це чувано, щоб платити за природню потребу? Люди бігали в кущі, а часто в автобус таких підприємців навіть брали відро — так на місці й дешевше, а перед сусідами по горю не соромно. Тому Тис був у Польщі, але так її й не бачив. А після того, як Угорщина й Польща стали членами Європейського Союзу, він кордону не перетинав. Бо й паспорта у нього не було. Для чого тобі паспорт, якщо шансів отримати візу все одно не маєш? Якщо ти порядна людина, з вищою освітою, працюєш у школі, вчиш дітей, нічого не крадеш, законів не порушуєш, то візи тобі не бачити як власного лоба. Всюди потрібні гроші, запрошення, підробка якого теж потребує хабаря, тому разом із перенесенням шенґенського кордону до України зникла й можливість подорожувати.

Нетямущі європейські бюрократи все організували таким чином, щоб отримати візу й перетнути кордон могли лише заможні люди. А хто заможний у мафіозній державі? Правильно: політики та інші злодії, спекулянти, аферисти, вбивці та решта міліціонерів. Порядна людина візи ніколи не отримає, бо в неї для цього не вистачить законних підстав, визначених у брюссельських кабінетах. Тому в Тиса й не було закордонного паспорта. Таким, як він, шлях у Євросоюз був один — нелегальний. Продати якійсь дияволиці нирку — й купити візу. Або перейти через високі Карпати. Але треба знати дорогу, як знав її, наприклад, Мірча. Сам він стежки не знайде. Бо не знає. Так що навіть нелегально йому не вдасться пробратися в ЄС.

Стоп! Як це він стежки не знає? Та ж він сам вигадав найкращий і найкоротший прохід у Європу! Тунель! Його ідея його й врятує! Все відбудеться так само, як із будівництвом. Хочеш сховати щось від уваги людей — нахабно роби це на їхніх очах. Якщо замислив побудувати секретний тунель, то роби це не на вигонах і околицях, а на центральній площі! Тому саме тунель сьогодні і врятує Тиса! Ця зграйка недоумків на чолі з мером і Дохторкою шукатиме його вдома, по генделиках чи навіть над річкою, але їм ніколи й на гадку не спаде шукати його в тунелі! Ось де він їх переграє, ось до його територія. Там навіть стіни його підтримуватимуть, бо це ж його задум, його, Тисове, дітище! Він перехитрить цих убивць, прошмигнувши просто у них під носом!

Геніально! Фонтан уже готовий, будівельна техніка поїхала, тепер усе законсервовано до урочистого відкриття, тож під самою чашею потрапити в тунель не вийде. Шкода, що це не сталося раніше, коли ще стояв будівельний майданчик і в Тиса були свої ключі. Ну, але нічого, він пробереться в центр міста, пролізе на задній двір кафе «Дунай», а там через вікно пробереться в підвал, звідки вже потрапить у тунель. Вікна відчинені, бо лише недавно все залили бетоном і потрібне свіже повітря, щоб конструкція якнайшвидше затвердла і висохла. Все легко, залишається дочекатися сутінків, у потемках пробратися в місто, далі в підвал, пройти тунелем — і вийти вже на свободі, в безпеці, у Європейському Союзі!

Так він і вчинить, вирішено. Головне — дістатися Євросоюзу, а там і перемога опиниться в його кишені. Бо на тому боці тунелю жодна Дохторка йому не страшна. Ні вона, ні Барток, ні будь-хто інший. І — вуаля! — все дзеркально зміниться: йому загрожувати ніхто не зможе, а він якраз навпаки. Після вдалої втечі Тис матиме змогу шантажувати своїх спільників, поставити їм шах і мат. З безпечної відстані він пригрозить їм викриттям і провалом, тож «компаньйонам» не залишиться нічого іншого, крім як погодитися на його умови.

А його умови будуть прості: повернутися до виконання первісного плану. Тільки тепер уже Тисові належатиме не одна вагонетка, а дві. Або навіть три! Він заслужив, це ж він усе вигадав, а ці зрадники хотіли його ошукати і вбити. Тому чотири, чотири вагонетки належатимуть йому, а решта — цим злодіям. У своїх він перевозитиме українців, а в інших хай перевозять що заманеться. Ось так і треба діяти. Це мудрий план. Геніальний. Бо і тунель збережеться, тобто мрія всього його життя втілиться. І Тис врятує своє життя, що не менш важливо, адже він перебуває в розквіті сил і ще спроможний вигадати для України безліч грандіозних, епохальних проектів. І Україна євроінтеґрується, стане нарешті нормальною країною, хоч і нелегально. А така світла мета може собі дозволити не гребувати ніякими засобами, бо таким чином просто відновиться історична справедливість: украдена колись московськими ордами велика й велична країна повернеться на свою історичну Батьківщину, в Європу.

Словом, усе чудово. Може, навіть краще, що все склалося так, як склалося, бо якби не їхні кровожерні плани, то ці «компаньйони» ще довго б, мабуть, морочили Тисові голову випробуваннями тунелю і приготуваннями, лише б не розпочати перевезення людей. А так він поставить їм ультиматум, умови якого вони змушені будуть прийняти. І все запрацює так, як він задумав. Ех, таки значно краще бути мудрішим за інших!

А якщо все так добре складається, то, може, забрати й Марічку з собою? Вона в безпеці, але ніколи не відомо, чи ці вбивці не змінять свою думку. Тепер вони проти неї нічого не мають, але коли зауважать, що Тиса немає, що він наче крізь землю провалився, втік з їхніх лап, то можуть почати псувати життя його дружині. Допитувати її, стежити за нею, позбавляти сну і спокою. А вона, бідолашна, ще хвилюватиметься, що чоловіка немає, що він кудись зник. Не можна виключати й варіанту, що ці мерзотники візьмуть її в заручники — і тоді не Тис шантажуватиме їх, а вони його. Ці нелюди здатні на все, вони й рідну маму вбили б за гроші. Ні, не слід залишати їм жодного козиря, жодного інструмента тиску на вчителя. Лише за таких умов шанси на перемогу зростають до майже безперечних.

Та й любить він її, свою Марічку. Любить ніжно й палко вже понад двадцять років. Ніхто не розуміє його так, як вона. Марічка пройшла з ним горе й біду, а так і не зазнала повного щастя. Вона була з ним, коли вони жили в гуртожитку, і він купував для неї вагітної один помаранч. Стояла з ним над могилою їхньої донечки, світла їхнього життя, Катрусі. Так, після її смерті стосунки подружжя зіпсувалися, можливо, навіть стали нестерпними. Але Тис вірив, що насправді любов їхня жива, що все ще вдасться залагодити. Зрештою, свій тунель він у глибині душі й присвячував Марічці. Тому й не розповідав про нього, остерігаючись знову осоромитися й виставити себе на посміх. Хотів повідомити їй тоді, коли все запрацює, щоб вона була вражена своїм чоловіком. Аби знову в нього повірила, захоплювалася Тисом, обожнювала його. Пишалася тим, що є дружиною такої історичної постаті.

Трішки розчулившись від таких роздумів, Тис прийняв тверде рішення, що його тунель називатиметься «Марічка». Бо вона його надихала, бо вона була сенсом і повітрям його життя. З того самого моменту,коли він побачив її перед міською гімназією з «Кобзарем» у руках, ця жінка стала сенсом його марного існування, це правда. Тож і найбільше його дітище — тунель — має бути спільним. Значить, Марічку треба забрати вже зараз, випередивши небезпеку, розказати їй всю правду і втекти разом із нею. Тепер, коли в нього є план, це буде найкращий вихід. Вони втечуть удвох в Угорщину і зовсім швидко примусять зграю контрабандистів танцювати під їхню дудку. Зрозумівши, що Тис реалізував такий важливий для цілої Європи проект, Марічка вже ніколи не дозволить собі лихого слова на його адресу, їхнє життя стане радісним, сповненим кохання і взаємної турботи. Саме таким, як вони колись мріяли. Тому коли на Ведмедів упаде ніч, Тис прокрадеться додому, забере Марічку і вони разом утечуть. Тільки так...

Темрява була густою, як намул, коли Тис сторожко вийшов із гущавини й побрів у напрямку міста. Кожен звук і тінь кидали його в жар, змушували тіло тремтіти. Він дочекався півночі, переконав себе, що навіть цього замало, бо ж вихідні, літо, і містом ще гасає чимало людей. Просидів ще дві години над річкою, аж добряче змерз, хоч і тулився від вітру за широким стовбуром дерева. Далі чекати не було сенсу, бо ще годину йому треба на те, щоб дістатися додому, потім розбудити Марічку й хутко побігти до кафе «Дунай», все це встигнути до п'ятої, коли почне заходитися на світанок. Тож чоловік вийшов і обережно попрямував до міста.

Час від часу з дороги долинав гуркіт автомобільних моторів, але загалом місто вже спало. Завулками, дворами й найтихішими вулицями дістався Тис до свого дому. Подумки він картав себе за те, що вдягнув у цей день саме білий костюм, такий недоречний для переховування вночі! Але вже було як є. Немов примара, його тінь прошмигнула на обійстя. Там було тихо й порожньо, жодних машин чи слідів «компаньйонів». У вікнах теж не світилося. Але ризикувати Тис не міг, мусив перевірити, чи не зачаїлися ці хитрі вбивці у темряві хати. Він кілька разів обійшов будинок, зазираючи у вікна. Потім обережно заліз на вишню, з якої можна було заглянути у спальню. Побачив, що Марічка солодко спить, розкинувши руки, як моряк, безтурботна й залита місячним сяйвом. Слава Богу, значить удома нікого з його переслідувачів немає, все спокійно.

Увійшовши, Тис не запалював світла. У потемках і чомусь навшпиньки зайшов у спальню, сів біля Марічки й почав лагідно її будити. Та потягнулася, ледь розплющила очі й побачила, що над нею, освітлений місяцем, сидить її чоловік у білому костюмі. Обличчя його щасливе й замріяне, він усміхається — усмішку видає тьмяний блиск золотого зуба. Виглядає він спокійно й натхненно. Якось не так, як завжди. Розніжена сном і обеззброєна неочікуваною лагідністю чоловіка, Марічка промовила:

— Ну де ж тебе носить, невже знову напився? За тобою тричі приїздили, двічі Ікар, а потім, уже зовсім увечері, навіть мер приїхав, шукали тебе. Я порадила їм прочесати найдешевші генделики, — позіхнула жінка.

— Тссс, рідна моя, — поклав їй палець на губи Тис, але зробив це так ніжно, що дружина навіть не протестувала. — Я тверезий і ніде не був, увесь цей час переховувався на Тисі. Вони не просто так мене шукають, Марічко. Я перейшов їм дорогу, тепер вони хочуть позбутися мене, вбити. Як вбили Ичі.

— Що ти таке верзеш?!

— Я кажу правду, чистісіньку правду. Вони вбили Ичі. Справа в тому, що це ніякий не фонтан відкривається в понеділок. Тобто фонтан, але це лише прикриття. Насправді під ним буде тунель, він уже є, сімсотметровий тунель, який назовні виходить аж в Угорщині. Це я його вигадав, а вони допомогли все реалізувати. Я думав, що цей тунель стане дорогою для українців у Європу, стане нашими дверима туди, а вони вирішили, що використають його для контрабанди і наживи. І тепер я — автор ідеї — заважаю їм, вони хочуть мене вбити, як убили Ичі, який починав копати тунель. Тому мер власною персоною й приїздив сюди. Вони шукають мене, переслідують. Але в мене є план. Ми з тобою разом утечемо. Цим же тунелем, в Угорщину. І вже звідти, з Євросоюзу, втремо їм носа, змусимо працювати на нас!

Ця нічна розмова не була легкою. Але й не стала звичною для подружжя: вражена історією чоловіка й перевіривши, що від нього не тхне алкоголем, Марічка затихла й заворожено дивилася на цю місячну примару в білому костюмі. На чоловіка, який розповідав їй про небезпеку. І який вигадав план, щоб урятувати її. Нарешті її чоловік говорив про щось серйозне. Задумав щось велике. Зважився на небезпечний крок. І головне — не покинув її, не залишив, а значить — любить. Любить. Як загіпнотизована, вона підкорилася Тисові. Послухалася, що треба втікати. І жодних речей їм не треба — тільки одяг, який матимуть на собі, документи, ліхтарик, рюкзак із перекускою й водою. Крім цього, вона взяла лише одну річ, про яку не сказала Тисові.

Фотографію. На ній була Катруся — жива, радісна, кумедна: у той момент вони ліпили вареники, дитина замурзалася борошном і тістом, була схожою на маленького білого ведмедика з червоними щічками. Жива і щаслива. І вони обоє тоді, здається, востаннє були такими — живими й щасливими.

Приблизно о четвертій ранку пара темних постатей вийшла з будинку й нишком городами подалася в бік площі Миру.

Розділ сімнадцятий, в якому закінчується та частина історії, що відбувається у цьому найкращому з можливих світів

До урочистого відкриття Фонтана Єдності залишався один день. Ключові особи займалися приготуваннями до свята.

Тої неділі першим прокинувся міський голова Ведмедева Золтан Барток. Хотів встигнути якнайбільше, все проконтролювати, допильнувати. Нестабільна політична ситуація в державі розхиталася так, що невдовзі мали відбутися місцеві вибори, тож будівництво Фонтана Єдності з допоміжної ідеї-прикриття для тунелю перетворилося на цілком самодостатній проект. Бо якщо вибори так швидко, то відкриття фонтана стане однією з найважливіших подій передвиборної кампанії. Прощатися з владою мер не збирався. А тому все завтра має пройти бездоганно. Він виголосить патріотичну промову, скаже, що на День Незалежності дарує Україні Фонтан Єдності з Європою. Згадає про Небесну сотню. І так підніме градус пафосу, щоби в електорату не зосталося сумнівів: герої Євромайдану передусім за фонтан у Ведмедеві і полягли.

А як знає кожен солідний політик, завтрашні успіхи куються сьогодні. Тому Барток прокинувся о 6 ранку і почав виконувати завдання, які заздалегідь собі записав на окремий листочок. Першим пунктом значився візит до православного батюшки, якого міський голова хотів попросити освятити фонтан. Ведмедівці досить релігійні, тому їм сподобається, що крім музики, феєрверків, ярмарку з наїдками й випивкою, буде і піп. Зловити його треба ще до ранішньої служби, щоб потім цілий день присвятити решті справ. А їх чимало: вибрати тканину для стрічки на урочистості; купити найбільші ножиці, щоб цю стрічку перерізати; нагадати будинкові культури, щоб колонки встановили найпотужніші: музика має звучати так гучно, аби й миша не зауважила гуркоту потяга під площею; замовити ресторан і скласти меню фуршету, на який запросити депутатів і всіх представників влади, бо як же не відсвяткувати таку епохальну подію за гроші з міського бюджету; виписати команду піротехніків і салют; запросити танцювальний колектив, який розважатиме містян на площі Миру, а також оркестр і хор місцевої військової частини, щоб виконали гімн України. І ще сто тисяч різних дрібниць, кожна з яких потім обернеться голосами на виборах.

Не спав із самого ранку і Геній Карпат. Він узагалі прокидався рано щодня. Може, й хотів би інколи поспати довше, набратися сил, але очі розплющувалися самі. Хоча саме сьогодні волів би проспати цілий день. Бо не існує нічого гіршого, ніж останні години очікування. Завтра відкриють фонтан, усе запрацює, зарухається вперед. А сьогодні — день нервів, гарячкового споглядання на годинник, порожній час, який нічим заповнити. І сто відсотків, що йому довго не вдасться заснути увечері. Буде крутитися, рахувати в голові, а сон усе пручатиметься. І так віддавна: якщо зранку треба було обов'язково не проспати й, наприклад, вирушити у дорогу, то ввечері його пульс пришвидшувався, дихання ставало нерівномірним, а в голову замість спокою пробиралися тисячі думок, ідей, спогадів.

Мірча прокинувся і ще довго нерухомо лежав у ліжку, розглядаючи стелю. Обмізковував свої плани на сьогодні, точніше кажучи, намагався вигадати якесь заняття для себе, бо крім зустрічі всіх компаньйонів о шістнадцятій, так званої підсумкової наради й обміну думками, жодних планів не було. Це завтра він поїде в Угорщину, бо всі вирішили саме йому доручити відкрити тунель з того боку. І добре: святкування йому байдужі, краще вже щось робити, розконсервувати замасковану яму і підготуватися до прийняття першого ешелону. А нині ж, мабуть, доведеться скачати якісь фільми на торентах, завалитися у ванну, взяти пива й таким чином згаяти час. Тіло огорнула дивна апатія, він не міг примусити себе встати й приготувати сніданок, сходити в душ чи хоча б увімкнути якусь музику, щоб розворушила цю сонну й ліниву атмосферу. Лежав і дивився перед себе. Уявляв тунель, який уже від завтра почне його збагачувати. Так тривало добрих години дві, аж нарешті сечовий міхур змусив чоловіка встати й розпочати день.

Уляна Дмитрівна Крук прокинулася дещо пізніше й у прекрасному гуморі. Сходила в душ, розслаблено вийшла звідти в м'якому халаті й чудернацьки зав'язаному рушнику на голові, приготувала собі каву й тост із персиковим джемом. Сьогодні мав бути день її відпочинку. Крім уже згаданої наради о 16-ій, важливих справ у жінки не було. Тому Дияволиця вирішила зробити собі низку приємностей — сходити на депіляцію, манікюр, трішки припектися в солярії, щоб завтра виглядати засмаглою, немов вона, як і більшість ведмедівців, кожні літні вихідні проводила на Тисі, а на вечір замовити масажиста з комплексом спа-послуг. Все для душі й задоволення тіла. Завтра вона ніде не виступає, ні в чому не задіяна. Хоча і дала найбільше грошей, та навідріз відмовилася навіть стояти на сцені під час запуску фонтана. Не хотіла світитися, тому прийде і під час урочистостей стоятиме серед натовпу, а заразом і помоніторить громадську думку. Сірий кардинал і головний інвестор і цього разу залишиться в затінку. Так завжди безпечніше.

Мабуть, найбільше сподівань на відкриття фонтана покладали брати Ляхи. Усе місто знало, що саме вони майже місяць займалися будівництвом на площі Миру, тож місце на почесній сцені братам забезпечено. Це буде перший в житті їхній вихід на публіку. Коли цілий Ведмедів аплодуватиме й дякуватиме братам. Тому перебували в піднесеному настрої. На завтрашні урочистості запросили всю родину, прагнули насолодитися своєю хвилинкою слави максимально. Сьогодні ж планували сходити на базар, купити собі нові костюми й сорочки, відвідати перукаря, а потім заскочити до знайомого фотографа, який два роки тому працював на весіллі Йосипа, домовитися з ним про зйомку відкриття Фонтана Єдності для сімейного архіву. Для них ця урочистіть стала чи не важливішою за сам запуск тунелю. Шанс здобути авторитет у місті. А потім треба з'їздити в Мукачево, забрати з будівельного гіпермаркету замовлене коліно для труби. Бо виявилося, що закуплене раніше — замале. Тобто точнісінько таке саме в діаметрі, як труба. А мало ж бути ледь ширше, щоб на ту трубу його надягнути. Отож, треба привезти нове коліно і примоцувати його увечері на труби. Ну, і купити там же лампочки, бо кабель у тунелі прокладено, навіть патрони вмонтовано, а самих лампочок ще нема. Ці два штрихи — і тоді нарешті все, картина готова.

Солодко хропів у цей час лише Ікар. Але мав на це абсолютне право: вклався спати приблизно тоді ж, коли мер щойно прокидався. Минулого вечора він займався господарськими справами, шукав Тиса, а потім поїхав до Міклоша Свища, знаменитого Рибалки. Саме його вирішили попросити запустити механізм фонтана, адже всі компаньйони в цей момент хотіли перебувати нагорі, на сцені. Рибалка мав відкрутити кран і в потрібний момент натиснути кнопку мотора. Тож Ікар поїхав до Свища, домовився, а вже коли повертався, задзвонив водій одного з його автобусів: проблеми на кордоні, митники вимагають нових документів на товар, інакше кажучи, просять більшого хабаря. Довелося заскочити й на митницю, де в сварках і спробах взаємовигідно домовитися він провів усю ніч. Повертаючись додому о п'ятій ранку, заїхав ще в кафе «Дунай». Там, у підвалі, й розташовувався кран, який пускав воду з міського водогону у фонтан. Увечері перед пуском туди мав прийти Рибалка — перевірити все й підготуватися.

Треба було до цього часу замаскувати великий люк, що відділяв сам тунель від підвалу. Люк цей нагадував величезну кришку зі стерном замість ручки, такі часто показували в американських фільмах про пограбування підземних кімнат банків. Компаньйони знайшли його тут-таки, у підвалі, який за часів імперії ведмедів був бомбосховищем. Наглухо зачинивши люк, Ікар пересунув до нього дві старі шафи, таким чином заховавши вхід до тунелю від очей Свища. Повернувшись додому, чоловік втомлено впав у ліжко. Засинаючи, згадав про Тиса, якого так і не вдалося впіймати напередодні увечері. Ну нічого, зловлять цього п'яничку вже після відкриття фонтана.

Ніхто з компаньйонів не занепокоївся відсутністю вчителя, не знайшов у цьому нічого дивного й небезпечного. Це просто ще раз утвердило всіх у думці, що Тиса треба позбутися. Бо якщо він за два дні до відкриття тунелю міг напитися так, що навіть не прийшов на серйозну підсумкову нараду, а потім невідомо де вештався аж до ночі, то така людина точно не має права бути спільником, адже вона своєю недисциплінованістю загрожує всьому проектові.

А Тис тим часом радів і дякував Богу, що йому того ранку вдалося розминутися з Ікаром. Учитель із дружиною дісталися центра міста майже перед п'ятою ранку. Сторожко прошмигнули на задній двір кафе «Дунай», а потім ще хвилин десять борикалися з вікном, через яке вони мали потрапити в підвал. Тис спочатку закинув усередину їхні рюкзаки, потім заліз сам, а от із Марічкою вийшла невеличка затримка: вона ледь не застрягла в рамі вікна. Щойно подружжя опинилося нарешті в підвалі, задній дворик кафе освітили фари автомобіля. Смертельно налякавшись, Тис вхопив рюкзаки й побіг до тунелю, а за ним і Марічка. Здавалося, переслідувач дихає їм у потилицю, бо вони чули, як голосно клацнув замок у дверях до підвалу. Тисові не залишалося нічого іншого, як потягнути Марічку за собою в тунель, де одразу ж на початку, за першими вагонетками, вони злякано й сховалися.

Незабаром у підвалі запалилося світло, а за мить почувся голос Ікара: «Алло, рибко моя, я вже за десять хвилин буду вдома, не був я ні в якої курви, ну чесно тобі кажу, в нас були невеличкі непорозуміння на кордоні, але я вже все владнав, я вже у Ведмедеві, сам, чуєш, навколо ніяких голосів, ще кілька хвилин — і їду додому!». Тис і Марічка зіщулилися у своєму сховку, щосили намагаючись зменшитися, розтанути в повітрі, зникнути, тільки б їх не помітили. Навіть не дихали, чули лише стукіт власних сердець і голос Ікара, цього ще шкільного приятеля Тиса і друга сім'ї, який тепер став ворогом і можливим убивцею. Раптом заскрипів метал, а потім тунелем прокотився глухий звук, ніби на долівку впав мішок борошна, й одночасно з ним зникло світло з підвалу. Потім почулося монотонне торкотіння коліщаток, наче десь поруч крутився великий підшипник. Тис припав до вуха Марічки: «Не хвилюйся, рідна, ми в безпеці, це Ікар задраїв люк у тунель, а значить, він не здогадується, що ми всередині». Ще кілька хвилин із-за стіни долинало рипіння й скрегіт дерева, немов у підвалі хтось перетягував меблі. Потім усе затихло й запанувала мертва тиша. Почекавши для певності ще дві-три хвилини, Тис утомлено й ніжно обійняв свою дружину: «Він пішов. Ми врятовані!».

Давно між ними не було такої ніжності. Пробираючись ранішніми потемками на центральну площу, Тис із дружиною йшли разом, немов злившись воєдино. Вона міцно тримала його за руку, абсолютно довірившись чоловіку. Вперше за багато років відчувала, що Михайло любить її. Він прийшов за нею, бо не уявляє собі життя без Марічки, а тепер веде вперед, склавши план на їхнє майбутнє. Справжній чоловік. Про це думала жінка, а Тис у цей час злякано озирався навкруги, остерігаючись переслідування. Перебороти хвилювання йому допомагала рука дружини, їхні переплетені пальці. Вони втікали з Ведмедева, але робили це, як закохані.

Оговтавшись, Тис сказав: «Нам пора». Запалив ліхтарик на мобільному телефоні й знайшов на стіні поруч із люком вимикач, клацнув його, але в тунелі не стало світліше — виявилося, що в патрони не вкручені лампочки. Тис сплюнув і взяв рюкзаки. Марічка побачила, що знаходяться вони в бетонній трубі, на дні якої прокладені рейки. Труба була невисокою, тому людина могла нею йти лише зігнутою вдвічі. Найкраще було б пересуватися навкарачки, але заважали вагонетки. Чоловік дав дружині руку й потягнув за собою. Кожну з вагонеток, що нагадували мініатюрні вантажні вагони, було досить важко оминути, бо вширину вони займали собою майже всю трубу. Доводилося протискатися, особливо важко це було опасистій Марічці. Але ця мука тривала недовго, і вже за десять хвилин вони з чоловіком пролізли останню вагонетку, яка, мабуть, і слугувала локомотивом, оскільки в ній не було отвору для вантажів, а спереду вона була оснащена великими круглими фарами. Далі просуватися вперед стало легше: спочатку пара рухалася в зігнутому положенні, але на прямих ногах, однак уже метрів за двадцять така хода стала нестерпною, тому чоловік із дружиною присіли навпочіпки й продовжили рух так. Цей варіант теж був не найзручнішим, буквально за сто метрів занили ноги, тому втікачі зробили собі перерву. Після неї пішли навкарачки, як собаки, а рюкзаки повісили собі на груди вниз. Так нарешті їм вдалося набрати навіть певну швидкість пересування.

Марічка була вражена тунелем. Довга бетонна труба, оснащена рейками для вагонеток, а вгорі через кожні п'ятнадцять метрів — патрони для електролампочок. Шкода, що їх ще не встигли вкрутити, і пара мусила підсвічувати собі лише ліхтариком мобільного телефона. Але й попри це враження було неймовірне: така будова під землею, все настільки якісно зроблено, шви між блоками труби майже непомітні, у тунелі сухо, повітря свіже. І це все вигадав її чоловік! Колосально!

За півгодини вони нарешті пройшли всю довжину тунелю. Але там, у кінці труби, на них чекала прикра несподіванка: вихід був зачиненим. Згори в трубі було зроблено великий отвір, тільки він був закритий прямокутним чавунним люком, що скидався більше на покладені горизонтально двері. Вочевидь, саме через них мало відбуватися розвантаження товару. Але вони були наглухо зачиненими. До того ж і замок, і ручка знаходилися із зовнішнього боку. Марічці стало страшно. Їй здалося, що вони потрапили у чорну підземку пастку.

— Що будемо робити? — тремтячим голом запитала вона в чоловіка.

— Не хвилюйся, Марічко, все буде добре, — намагався той заспокоїти дружину, а сам гарячково вигадував можливість виходу.

— Так, усе буде добре, але я питаю про інше. Що нам зараз, конкретно зараз робити?

— Слухай, тунель закритий, бо він почне працювати лише завтра, на День Незалежності, одночасно з фонтаном. Тому нам, мабуть, доведеться дочекатися цієї миті — тоді й вийдемо. Добре, що ніхто не знає, що ми тут. Тому ми в безпеці. Зараз повернемось до вагонеток. У нас є вода, якась їжа, там перечекаємо, а завтра, коли все запрацює, разом із товаром переїдемо сюди й тихцем прошмигнемо на свободу. Все буде добре!

Марічка замовкла, хоча тривога не покинула її. Вона сподівалася, що вже зараз вони будуть у лісі на угорському боці, дихатимуть свіжим повітрям, будуть вільними, а тунель виявився зачиненим. До того ж — із обох боків. Людині в такій ситуації важко опанувати себе, бо мимоволі почуваєшся трупом чи земляним хробаком. Але нічого не вдієш, треба перечекати ще день, а вже завтра цей кошмар закінчиться. Намагаючись позбутися похмурих думок, жінка почала повзти назад, на український бік тунелю. Та раптом зупинилася:

— Слухай, тут вода, в мене руки й коліна вже мокрі, — розгублено глянула вона на чоловіка.

— Так, я теж відчуваю. Ну нічого, це, мабуть, ґрунтові води просочилися, не звертай уваги, — вдавано спокійно відповів Тис, хоча й сам насторожився: дорогою сюди в тунелі було сухо, як у пустелі, він це точно пам'ятав, бо ще дивувався якості виконаних робіт. Тепер же вся долівка була у воді. Але щоб не лякати дружину, він із байдужим виглядом поліз уперед.

Поки Тис із Марічкою лізли на угорський бік, до підвалу кафе «Дунай» прийшов Міклош Свищо. Сьогодні йому треба було їхати на день народження армійського товариша, який жив у сусідньому районі. Повернутися чоловік планував лише пізно ввечері, тому перевірити установку перед завтрашнім запуском фонтана вирішив саме тепер. Так йому буде спокійніше. Зайшов у підвал, розкрутив великий кран, піднявся в кафе й вийшов на площу. Усе залишалося спокійним і тихим, вода з фонтана ніде не витікала, значить усе підігнано добре. Залишалося завтра зранку натиснути кнопку, яка відкриє клапан й увімкне мотор, що подаватиме воду у фонтан під тиском — і все запрацює. Повернувшись униз, Рибалка прислухався, йому здалося, що він чує шум протічної води. Він ще раз здивовано піднявся на площу й оглянув фонтан, але нічого підозрілого не виявив. «Певно, вода в каналізації шуміла», — подумав наступник Ичі, повернувся, зачинив двері в підвал і вулицею Станційною пошкандибав до вокзалу, щоб устигнути на першу електричку.

Тис повз уперед і розумів, що коїться щось погане. Вода прибувала, це безсумнівно. Тепер вона закривала долоні сантиметрів на п'ять. До того ж відчувалася течія — саме з того боку тунелю, куди вони з дружиною лізли. З українського боку. Щоб не змушувати Марічку, яка повзла позаду, хвилюватися, він вирішив поговорити вголос, відволікти її думки.

— Знаєш, — завів Тис, чалапаючи руками й колінами у прохолодній воді, — мені здається, що існує якийсь вищий задум. Тільки не смійся. Просто я думаю, що все на Землі не просто так. Учора я лежав на березі Тиси, поки чекав смерку, і думав. Звідки в людях стільки жорстокості? Чому вони хочуть убивати, знищувати одне одного? Чому на це наважилися мої знайомі, з якими я поділився своєю найкращою ідеєю, мої компаньйони, які мали би бути вдячними мені? І навіть Ікар, з яким я сидів у школі за однією партою, погодився з тим, що мене краще вбити й продати на органи. Я про це вчора довго думав, а потім пазл у моїй голові раз — і склався. Я ж історик. І знаю, що протягом усієї своєї історії люди переважно займалися війнами і вбивствами. Не могли зупинитися. Немов їх нечистий під'юджував. Весь час, століття за століттям — війни і війни. Після жахів Другої світової всі сподівалися, що людство порозумнішало, принаймні наша його частина, західна цивілізація. Що після газових камер Аушвіца навмисно організована смерть уже ніколи не прийде в Європу. Що тепер ми навчені, освічені, у нас є техніка, інтернет, міжнародні організації, мультикультуралізм і таке інше. Але ні: на початку дев'яностих вибухає війна в Югославії, де люди масово вирізають одне одного, спалюють цілі села, кілька тисяч чоловіків із міста Сребрениця вбивають протягом одного дня! У наш час, у Європі! А тепер ця шизофренічна війна з дурною Росією... От для чого Путін це все почав, чому він захотів убити тисячі людей, а мільйони приректи на нещастя? Що ним рухало? І вчора я це розумів. Ним рухало те саме, що рухає й мером, й Ікаром, і Дохторкою, і Мілошевичем, і рештою вбивць. Ними рухає людська природа. Бо людина — не лише добра, а й лиха. У кожному з нас закладено ген убивства й жорстокості. І він не вимивається культурою й цивілізаційним поступом. У кожному з нас. Порослий шерстю пітекантроп убивав так само, як путінські вояки сьогодні, хоча нині вони мають супутники в Космосі, надточну зброю, мобільний зв'язок... Уяви такого солдата фортуни: він іде територією України, у нього в кишені Інтернет, тобто весь світ, а він убиває всіх на своєму шляху. Тобто по суті нічим не відрізняється від свого мавпоподібного пращура. Та ні, відрізняється. У гірший бік. Бо нищить набагато більше, без жодної потреби і в підсумку собі на шкоду. Так, у кожній людині є прекрасне й потворне. Але чому прекрасне з нас треба витискати силою обставин, а потворне так легко вилазить саме? І я тобі скажу: це все Природа, Земля. Просто нас стало забагато на цій планеті. Сім мільярдів істот, які все жадібно поїдають, залишаючи за собою Джомолунґми сміття. Щоб вижити самій, планета й запускає цей смертельний для нас, але захисний для себе механізм. Це той механізм, який у шумерів чи в Біблії описувався за допомогою метафори потопу. Земля вигадує невиліковні хвороби, рак, СНІД, віруси й епідемії, щоб почистити людські ряди, щоб нас не було аж сім мільярдів. Бо там, де люди, там бруд і горе, жадоба й невдячність. Так, ми невдячні своєму дому, своїй планеті, своєю нерозумною діяльністю ми можемо знищити Землю. Тому вона захищається від нас. Але жодні віруси й хвороби не можуть убити всіх людей. Усе людство може вбити тільки сама людина, для цього вона й винайшла ядерну зброю. Так що всі ці СНІДи разом з війнами — це просто санітарний процес. Самоочищення. Ми не потрібні Землі, ми виявилися поганими дітьми. Паразитами на її тілі. Тому вона надсилає нам імпульс, який активує в кожному з нас погане, вороже, смертельне — і ми вбиваємо один одного. І тому я не тримаю зла на своїх колишніх компаньйонів. Вони — лише інструменти у цій не ними придуманій грі.

Марічка не відповіла. Мовчки повзла за чоловіком, важко й голосно сопучи. Тривога і страх висіли в повітрі. Вода все прибувала, її рівень уже сягав ліктя. А здалеку, звідти, де тунель починався під фонтаном, чувся звук водоспаду. Труба всередині відлунювала кожен крок Тиса й Марічки, їхні рухи породжували хвилі, що з плюскотом розбивалися об бетонні стінки. Тис замовк і більше не говорив. Жінка теж мовчала. Їх паралізував страх, а темрява й холод замкнутого підземного тунелю лише потроювали його.

Нарешті вони дісталися до початку тунелю. І побачили, що вода справді падає в тунель згори — просто з труби, що стриміла з правого боку. Поруч із нею зі стелі звисала інша труба. Вочевидь, вони мали бути сполученими. Але не були. Бракувало сполучного коліна. Тис спробував освітити їх ліхтариком, але нічого не побачив, бо батарея майже розрядилася. Як шкода, що вчора він весь день провів на річці й не зарядив телефон! За кілька секунд він ще кілька разів блимнув і зовсім згас. Тис спробував заткнути трубу водогону, з якої товстим струменем падала вода, своїм піджаком, але намагання це виявилося марним: тиск води був настільки високим, що чоловік не міг втримати свій піджак у трубі навіть руками. Жах пронизав його цілком. Воду зупинити не вдасться. Тис кинувся до люка, але той і далі був наглухо зачиненим.

— Дай свій телефон, мусимо подзвонити в міліцію чи будь-куди, хай нас рятують. Тунель задраєний, тут усе майже герметично, а вода прибуває дуже швидко. Через годину нас повністю заллє, ми тут просто потонемо. Тому к бісу ці небезпеки, треба дзвонити в міліцію, в пожежну, хай нас витягнуть звідси, а потім уже розберемося з Бартоком і рештою, — гучно, щоб перекричати водоспад, сказав Тис у темряву позаду себе, бо вже нічого не бачив.

— Чекай, зараз, — відповіла Марічка, після чого почувся звук розстібання блискавки на рюкзаку. А потім секунд двадцять узагалі нічого, крім шуму води, не було чутно.

— Даєш? Не чухайся, ми тут у пастці! — запанікував Тис.

— У нас проблема, — кволеньким від переляку голосом сказала Марічка. — Здається, телефон розмок. Я поклала його у верхню кишеньку рюкзака, а коли ти сказав надягнути його на груди, а не на спину, ця кишенька опинилася знизу. Там усе мокре, і паспорт. Телефон не вмикається, зовсім не реагує...

— Чорт! — аж завив чоловік. Вони сиділи в безпросвітній пітьмі. Раптом Тис згадав про свій дешевий електронний годинник. Без особливої надії натиснув на кнопку підсвітки — і прямокутник маленького екрану засвітився. Значить, таки не брехали продавці про його водостійкість. Цифри показували 07:42. — Чорт, чорт! Ще й восьмої ранку немає, а води вже майже третина труби! Що робити, що?!

Тис божевільно загупав у люк, щосили волаючи: «Рятуйте! Згляньтеся! Ми тут, унизу! Рятуйте, на допомогу!». Так тривало хвилин десять, аж доки чоловік засапався і вибився з сил. Тоді втомлено опустився вниз, сів і сперся спиною на стіну тунелю. Марічка мовчала, її взагалі не було видно. Вода з несамовитим гуркотом прибувала. Раптом чоловік зірвався на ноги — так рвучко, аж гепнувся потилицею об стелю труби. Але Тис не звернув уваги на біль. Намацав трубу, що звисала згори, ту, що вела до фонтана, і почав у неї кричати, благати про допомогу, сподіваючись, що крик почують нагорі, під дубом на площі Миру. Кричав, допоки не зірвав голос. Жодної відповіді.

Тепер гатити кулаками об люк почала Марічка. Нарешті вона вийшла із заціпеніння. Гепала, заклинала, але також намарне. Залитою була вже половина труби. Якщо вода й надалі прибуватиме так швидко, то вже за годину, максимум за півтори вони потонуть тут, як у консервній банці.

— Пішли, пішли за мною, — шарпнув Тис Марічку за волосся: хотів схопити за лікоть, але в темряві не розрахував. — Пішли, нам треба якнайшвидше дістатися до угорського боку. Тут шансів немає. Тут люк зі старого бомбосховища, він може витримати ядерний удар. А там, у лісі, все простіше. Там нам має вдатися вибратись із цього пекла. Обоє впремося — і вивалимо ті двері. Давай, швидше!

Марічка послухалася безапеляційно. Її мозок відмовлявся приймати цю ситуацію, їй здавалося, що все це сон, кошмар, з якого вона ніяк не може прокинутися. А чоловік пропонував їй шанс, план, вихід. Вона знову довірилася йому. Тепер вони залишили рюкзаки тут, бо ті заважали пересуватися. Значно швидше пролізши повз вагонетки, пара знову опинилася у вільному просторі труби. Води було вже стільки, що йдучи навкарачки, треба було високо задирати голову, щоб не пірнало підборіддя, а рот не хапав хвилі разом із повітрям. Вода все більше здавалася крижаною. Хоч надворі й стояв серпень, але в такій кількості у бетонному підземному тунелі вода пробирала холодом до кісток. Одяг намок, став важким і заважав рухатися. Спочатку Марічка скинула з себе куртку, а потім і черевики. Чоловік і жінка сунули вперед з останніх сил, шум води під фонтаном поволі залишався позаду. Приблизно на середині тунелю Тис уперше спробував не повзти, а плисти. Це йому вдалося. Так було легше і швидше. Порадивши дружині теж віддатися потоку води, Тис поплив уперед.

Останні двісті метрів тунелю його не покидала думка, що він дарма взяв із собою дружину. Хотів зробити як краще, а вийшло як завжди. Якби він помер сам, то й байдуже. Себе він не жалів. Але за що це його рідній, маленькій, коханій Марічці? Чому він трапився в її житті, адже вона безсумнівно заслуговувала на кращого чоловіка? Привіз її в цей клятий Ведмедів, щоб вона тут ниділа роками. Зіпсував їй життя, позбавив перспектив. Так ніколи й не зміг її нормально забезпечити, дати хоча б те, що давали інші чоловіки своїм жінкам. Їм жодного разу не вистачило грошей, щоб поїхати на море. Коли померла Катруся, Марічка ще довго схлипувала, що її донька навіть на морі не встигла побувати, хоча все дитинство про це мріяла. Тис тоді подумав: Марічка ж теж ніколи, жодного разу не бачила моря. Тоді йому здалося, що він здатен це виправити, що тепер він точно повезе її й покаже своїй коханій море. Катруся не встигла, а вони побачать. Але зовсім скоро їхні стосунки геть зіпсувалися, вони перестали нормально розмовляти одне з одним, Тис почав пиячити й зникати в дешевих генделиках. Тікав від трагедії, від горя, яке заполонило його дім, у п'яні розмови про київських князів. І ось тепер він з Марічкою в тунелі, у черговому втіленні його хворої уяви. А вона так і не побачила моря. Для чого він її сюди затягнув? Чому не залишив удома, а сам не втік?

Бо любив її, бо любить її, відповідав він сам собі, пливучи у підземній темряві. Любить. І зараз їй про це скаже. Що дуже любить її. Що йому пощастило з нею, і він вдячний своїй Марічці за те, що вона тоді стояла під гімназією з палітуркою від книжки Шевченка в руках. Що вона була з ним. Що їла апельсини, які він їй приносив після нічного розвантажування вагонів. Що поїхала з ним у Ведмедів. Що народила йому донечку, щастя їхнє. Що не покинула, не пішла від нього у найважчі хвилини. Після смерті дитини, коли життя розвалилося. Що далі залишалася з ним, попри все. Терпіла, коли він приходив п'яним.

І не нарікала, коли він цілими днями не озивався до неї, зачинившись у своєму кабінеті. Вона була з ним весь цей час, хоча давно могла знайти собі кращого. Мабуть, вона просто любить його. Також любить його. Бо якби не любила, то не зірвалася б посеред ночі, щоб піти за своїм чоловіком у підземний тунель, у втечу, у невідоме. А Марічка пішла. Довірилася. А він привів її до смерті. Найжахливішої з тих, які можна уявити: втопитися у бетонному підземному тунелі. Як у кишці. Ось до чого він довів її, свою маленьку й прекрасну Марічку.

Тис уже не вірив, що їм пощастить урятуватися. З угорського боку кришка також була зроблена якісно. Як і весь тунель. Вони не зможуть її вибити, відчинити. Вони приречені. Але чоловік не хотів казати про це дружині, не хотів лякати її. Натомість хотів попросити вибачення. За все: за ціле життя, яке не вдалося, за себе-невдаху, за те, що не зміг запобігти смерті доньки, що не зробив щасливою, що так і не показав моря, що розчаровував безліч разів, що живою завів сюди, під землю... Тис хотів вибачитися і просто сказати, що дійсно любить Марічку. Хай вона йому вибачить, але він потягнув її в тунель, бо не може без неї, бо не уявляє свого життя без неї. Бо любить її. Тому й потягнув. Тож хай вона його вибачить, спробує вибачити. Бо він любить її. Це хотів Тис сказати Марічці, але все не знаходив мужності.

Слова застрягли йому в горлі. Найважче сказати про любов людям, яких найбільше любиш. Яких любиш так довго і всеохопно, що це стає само по собі зрозумілим. Адже і так ясно, що любиш цю людину, то навіщо їй про це казати? І люди мовчать роками, боячись осоромитися, відкритися, відчути себе беззахисними. Бо слово «люблю» робить людину беззахисною. І справжньою. Тис просто хотів вибачитися і сказати, що любить. Більше йому додати нічого. Хай хоч у ці останні хвилини його рідна Марічка, яка все життя з ним страждала, знає, що це було не даремно: він справді любив і любить її понад усе. Тис хотів сказати рівно стільки. Щоб хоч смерть їхня не була безглуздою. Хотів це сказати Марічці, але не міг.

Допливши до кінця тунелю, вони добрих п'ятнадцять хвилин намагалися вибити прямокутний люк нагору, вибратися з пастки, врятуватися. Впиралися ногами в долівку, руками й плічми штовхаючи кришку. Гамселили об неї кулаками, кричали, кликали на поміч. Але все безрезультатно. Обмацали кожен міліметр люка, намагаючись знайти якусь зачіпку, отвір для ключа, ручку, важіль, шпаринку — намарне. Знову гупали, але дедалі слабше, безнадійніше.

Вода прибувала. Тис із Марічкою розгублено стояли на колінах у цій холодній воді, у темряві бетонної труби, яка ставала їхньою труною. Обоє вперлися потилицями в стелю, та вода вже сягала їм до підборідь.

— Це все? — зляканим, дитячим голосом запитала Марічка.

Тис повернувся до неї, взяв під водою її долоні в свої, наблизився до її обличчя, якого не бачив, але все одно вдивлявся в темряву, немов у прекрасні карі Марійчині очі. Він знав, що хоче їй сказати. Він відчував її поруч. І подумки дякував своїй рідній дівчинці за те, що пройшла з ним до кінця. Дякував і водночас хотів вибачитися, бо це він у всьому винен. Але він любить її, не може без неї. Саме це хотів Тис сказати своїй дружині.

Він тримав її долоні в своїх, попри холод води відчуваючи рідне тепло. Так, ніби завдяки цьому доторку між Тисом і Марічкою пульсував струм любові. Голосно вдихнувши, Тис приготувався сказати те, що хотів сказати так давно, але все не знаходив для цього мужності й часу. Найпростіші слова, яких Марічка чекала від нього так довго. Тепер час настав. Тис сковтнув слину і намагався розгледіти перед собою рідні очі дружини. Зараз він їй скаже. Їй, найріднішій. Його небесній.

Вода піднялася настільки, що майже досягла кабелю, який постачав струм відсутнім лампочкам. Хвиля гойднулася, лизнула патрон — і розряд пройшов водою значно швидше за швидкість звуку: сухий електричний тріск до вух подружжя долинути не встиг. Вода вливалася й далі, але вже безшумно, оскільки труба опинилася нижче її рівня. У холодному тунелі запанувала тиша. Було чорно, яку труні. Тис із Марічкою плавали під водою. Їхні тіла набули невагомості. Їхні руки трималися разом, пальці залишилися переплетеними. А очі розплющеними. Наче вони назавжди вирішили дивитися одне на одного. Як того теплого жовтневого вечора цілу вічність тому, коли Тис уперше побачив Марічку у світлі ужгородських ліхтарів. Боже, якою ж прекрасною вона тоді була!

Ужгород-Чернівці-Ужгород,

2014-2015

Андрій Любка — рибалка, грішник, балканіст. Написав і переклав кілька книжок, об'їздив тридцять країн, але найбільше любить спати до обіду і заїдати пекучу сливовицю барбарисовим льодяником. Живе у всій Центральній Європі, та найчастіше заряджає свої ґаджети й пере речі в Ужгороді. Несудимий, неодружений, небагатодітний, одне слово — ледачий.

Авантюрний роман Любки карколомний і кумедний, сюжет захоплює, але уважного читача може здивувати інше: за пригодами вигаданих персонажів впізнаються реальні контрабандні схеми, що діють на українських кордонах. Бандити, людські органи, наркотики — все це описано настільки детально, що будь-який слідчий чи журналіст може у кримінальних справах і статтях цитувати цей роман цілими абзацами...

Святослав Померанцев,

Президент Міжнародної літературної корпорації Meridian Czernowitz

Звідки ти взяв, що нам хочеться, щоб відкрили кордони? Повір, священики правитимуть служби в храмах, молячись, щоб не дай Боже не скасували кордони. Бо якщо їх знімуть, то зникне й сенс контрабанди, а ми всі тут з голоду повиздихаємо. Нам потрібні кордони і, якщо буде треба, то я за свої гроші збудую бодай кілометр кордону і сам його пильнуватиму!

Золтан Барток,

міський голова Ведмедева

Оглавление

Розділ перший, в якому Тис з'являється, а потім зникає під землею

Розділ другий, в якому Тис поспішає до Ікара

Розділ третій, в якому сюжет би заклинив, якби не Геній Карпат

Розділ четвертий, тривожний, бо герої опиняються в тупику

Розділ п'ятий, в якому мер розливає й розпитує

Розділ шостий, в якому розпочинаються й раптово припиняються роботи

Розділ сьомий, в якому розпочинаються й раптово припиняються роботи

Розділ восьмий, в якому горе й нічого, крім горя

Розділ дев'ятий, в якому нарешті з'являється спокуслива жінка

Розділ десятий, весь у пошуках рішення

Розділ одинадцятий, в якому тунель відроджується!

Розділ дванадцятий, в якому зі сцени зникають зайві

Розділ тринадцятий, у якому реальність переплітається з маревом

Розділ чотирнадцятий, дія якого розгортається за тиждень до урочистого відкриття Фонтана Єдності

Розділ п'ятнадцятий, в якому герой чуєте, чого краще б не чути, і з героя перетворюється на боягуза

Розділ шістнадцятий, в якому Тис врятується або ні

Розділ сімнадцятий, в якому закінчується та частина історії, що відбувається у цьому найкращому з можливих світів