Одні [Андрій Гарасим] (fb2) читать онлайн

Андрій Гарасим Одні

Пам’яті матері присвячую

Андрій Гарасим

Похмура казка Андрія Гарасима

Українська література бідна на антиутопії. Вона не має ні свого Зам’ятіна, ні Оруела, а Винниченкова «Сонячна машина» і Смоличеві «Прекрасні катастрофи» не стали похмурими всесвітньовідомими пророцтвами. Тож антиутопія А. Гарасима, з позицій культури, яка любить мертвих більше, ніж живих, несусвітне нахабство. Спроектувавши національний характер у майбутнє, А. Гарасим показав, до чого можуть призвести такі українські вади, як егоїзм, жовчна заздрість до найменшого успіху інших, відсутність ідеї, яка б об’єднала суспільство, зажерливість влади, домінування кланових інтересів над загальнонаціональними, словом, усе те, що робить українське суспільство розпорошеним і беззахисним перед більш організованим світом.

Українці, хронічно не здатні до організації власного повноцінного суспільства, завжди в усьому звинувачували євреїв, росіян, поляків. Андрій Гарасим одним розчерком пера знищив усіх українських сусідів, а з ними (за компанію) і все людство, тож на земній кулі українці залишилися одні (див. назву повісті). Їм допоміг вижити чорнобильський вірус. Залишившись без своїх традиційних ворогів, українці нарешті зажили так, як того прагла їхня душа: розкололися на клани і почали між собою ворогувати. Українське суспільство деградувало. Єдине, що тримало українців майбутнього на світі і давало їм сили, — це ненависть одне до одного. Досить ефектна в повісті А. Гарасима сцена страти Михася, якого аграрний клан засудив на смерть, звинувативши в чаклунстві, бо в нього картопля вродила краще, ніж у сусідів.

Розвиток інтриги в повісті «Одні» відбувається за всіма українськими законами: тут є низка зрад, простий щирий хлопець Лесь, що хоче стати президентом, інтриги, вбивства, шепіт закоханих, зустрічі й розставання. Хоча є в антиутопії Андрія Гарасима моменти, що перегукуються з відомими творами. Зокрема, Гарасимове «староязичіє» — антипод оруелівського «новоязу», а пильна увага науковців майбутнього, що обстежують Леся, вихідця з минулого, нагадує подібну ситуацію з астронавтами роману Станіслава Лема «Повернення з зірок». Та й подорожуючий Лесь з Михасем — воістину Робінзон і П’ятниця, земна куля для яких з ворогуючими українськими кланами перетворилася на великий острів (сумна притча на тему духовної ізольованості українства від світу), де Лесь Чисті Руки був єдиною надією на порятунок українців майбутнього.

Іноді Гарасимова жовч до вічних українських сентиментів набуває форм справжнього святотатства, особливо коли він знущається з безмежної любові української людини до російської популярної культури, цим самим підтверджуючи думку, що українська любов до російської попси незнищенна, як колорадський жук. Українці майбутнього, лишившись без Росії та російської культури, змушені були самі штучно створювати Пугачову I, II, IV і т. д.

У майбутньому Андрія Гарасима змішалося все: голодні шахтарі і вчителі, що ордою сунуть до Центру видирати свої гроші, знищене виробництво, ненаситний бюрократичний клас, що до нитки обдирає своїх громадян. І, водночас, у повісті є туга за сильною особистістю, якої часто в українській історії бракувало, яка б консолідувала націю, переборовши її пасивність, дріб’язковість, вбогодухість, заздрість, егоїзм. Повість «Одні» ще раз підтверджує думку: історія нічому не вчить, вчить особистий досвід, вчить сьогодення, яким рухає палка мрія про краще життя, успіх, пізнання істини.

Багато хто побачить у повісті А. Гарасима наклеп на національний характер, жовчну казочку із серії антиукраїнських анекдотів, які люблять розповідати наші сусіди. Але хіба не від Свіфта кращі антиутопісти намагалися судити про свій час, не лякаючись гіпербол? І хіба не зі Свіфтової Академії прожектів у Лагадо, яка насаджувала правильність думок, був списаний російськими марксистами радянський монстр?

Після 1991 року українське суспільство розроджується перманентними вигуками про розбудову держави, хоча достеменно ніхто не знає, що будується і для чого будується. Політики при цьому посилаються на труднощі перехідного періоду, не здогадуючись, що перехідний період для української історії може непомітно перейти у вічність. Критикуючи недосконале законодавство, лівих, російську експансію, погоду, ніхто чомусь не пов’язує український параліч після проголошення незалежності зі специфікою національної психології. Важко не погодитися, що ідеальною формою життєдіяльності для української натури був колгосп і бригадир з батогом. Доки батіг витьохкував над українськими головами, доти в Україні кипіла робота. А відколи не стало батога, українська людина не знає, що їй робити зі своєю свободою і сумує за добрими старими часами. Тому повість Андрія Гарасима «Одні» — це відверта розмова про вади національного характеру, перенесені в майбутнє. І якщо є в цьому доля гротеску, то лише для того, щоб зрозуміти причину національної немочі.

Володимир Даниленко

Одні

Стояло літо 2001 року. Тиша і спокій здавалось настали по цілому світі, неначе людство раптом захотіло почати жити в новому тисячолітті по-новому. Тихо і спокійно…

Сергій прокинувся — йому приснився його молодший брат Лесь, який безслідно пропав у далекій Африці ще рік тому. Та крім брата ще щось було у цьому сні, і, стиснувши голову руками, Сергій пригадав — йому також наснилася тепер така далека Батьківщина. За скільки кілометрів звідси, від цього загубленого в Сибіру містечка, була його рідна земля. Рідна… Він ніколи раніше не називав її так. Сергій був майже позбавлений сентиментів, йому завжди подобалися шляхи, на яких можна було здибати гроші — це основне, а якщо пощастить, то й трохи визнання. І от забрався аж сюди, майже на край світу, за ними, і можна сказати, що йому поталанило — таки непогано заробляв, був навіть начальником, правда, не досить високим, на місцевому видобувному підприємстві. То чому зараз йому все це наснилося? Рік, що закінчувався, порівнюючи з минулими, був напрочуд спокійний; хоча майже не було ніяких вісток з дому, та він, правду кажучи, приїхавши сюди з десяток років тому, вже й став забувати, що воно таке — батьківський дім, і от, раптом, маєш! Кажуть, що людина згадує своє минуле перед смертю. Сергій рішуче закрутив головою — чого тільки не прийде до неї темної сибірської ночі! Треба вийти з хати провітритись, а то занадто тут вже душно. І тихо, аби не розбудити дітей та жінку, він вийшов надвір.

Надворі йшов дощ. Сергій підставив під його краплини обличчя. Щось у цьому дощі було не так, але що саме — він не міг зрозуміти. Аж ось він злизнув краплину з губи й відчув — вона була солоною. Піймав ротом ще декілька краплин і виплюнув їх — всі вони мали солонуватий присмак. «Як сльози», — подумалось йому. Та через мент він уже пригадав, що на цьому тижні запрацювало в їхньому містечку одне переробне підприємство, викиди якого, мабуть, і призвели до цього кислотного, а скоріше солоного дощу. Постоявши ще трохи надворі, він зайшов до хати.

— Кто там? — спитала, прокинувшись, дружина.

— Это я, выходил покурить, — відповів Сергій, вмощуючись біля дружини. За хвилину він уже спав міцним сном людини, впевненої у завтрашньому дні.

А надворі все йшов солоний дощ. Він ішов по всьому світу, і люди знаходили різні пояснення — одне реалістичніше за інше, — чому він солоний. Але якби на всьому великому білому світі зберігся хоч один справжній середньовічний схоласт, він, мабуть, сказав би з упевненістю, що це сльози Божої Матері. І може якраз саме він був би найближчий до істини — може це дійсно оплакувала Божа Матір всіх своїх дітей, переважна більшість яких мала скоро загинути.

А за тисячі кілометрів на південь від цього загубленого в Сибіру містечка з своєї майстерні, що розташовувалася десь у горах Сулейманових, вийшов пуштун. Цілу добу він збирав з різного залізяччя чи то автомат, чи то кулемет, чи ще бозна-що, і от нарешті закінчив. Там, в майстерні, стояв його витвір, його гордість, готовий, аби його застосували, пустили в діло. Проти кого? А хіба мало в пуштуна ворогів? Вони будуть вічно, доки сходитиме в Сулейманових горах сонце. При згадці про сонце пуштун підняв свою обважнілу, після цілої доби напруженої роботи, голову до неба. А по ньому щось летіло, швидко наближалося до того місця, де він стояв, і несло воно смерть. Пуштун, який до того ніколи не бачив крилатої ракети, не знав, що таке ядерний вибух, раптом зрозумів, що це — кінець, і перед тим, як перетворитися на попіл, йому спало на думку: «Чи буде сходити сонце, якщо у світі не стане ворогів?»

Так почалася Велика Південно-Азіатська бійня, у ядерному чаду якої за декілька днів згоріли життя сотень мільйонів людей. Потім почалася Афро-американська, потім… А потім прийшов грип — грип-мутант, виплодок ядерного пекла, і він був жахливіший від радіації всіх скинутих ядерних бомб — ті вбили сотні мільйонів, а він вбив людство. Правда, не все — на сході колись прекрасної Європи, що стала внаслідок дії вірусу суцільною пусткою, залишився край, в якому люди вижили, і ім’я цьому краю було — Україна.

За рік до цих подій, майже на узбережжі Гвінейської затоки, йшов жорстокий бій…

Часто буває так — ідеш по життю і не дуже-то думаєш над тим, що, власне, відбувається навколо, з тобою і т. д. А потім настає момент — лише один момент, що немовби кине головою тебе об землю, і, підвівшись, ти здивовано оглянешся і запитаєш: «Боже, та де ж це я? Та що це зі мною сталося?!» Для Леся цей момент настав тоді, коли відрубана голова його найкращого товариша Михайла перелетіла через бруствер і впала йому прямо до ніг. Він, як у сні, відклав автомат і сумно дивився на викривлене від передсмертного жаху чи болю обличчя товариша. Чи міг він ще рік тому припустити таке: Африка, палаючі уламки підбитого вертольота, мінне поле за спиною, чорношкірі партизани спереду, і він — єдиний ще живий білий чоловік — відстрілюється від них. А через якусь хвилю — патронів вже майже немає, допомоги не буде — тут не залишиться жодного білошкірого.

А як все непогано починалося! Рік тому у своєму невеличкому провінційному містечку, куди Лесь повернувся після навчання зі столичного університету, він надибав на оголошення, що зацікавило його. Фірма набирала людей для роботи охоронцями до якоїсь південноафриканської алмазної компанії. Обіцяли хороші гроші, не дуже тяжку працю, проїзд за рахунок наймача. Лесь, що не бачив жодної перспективи для себе в містечку, відразу відчув, що це оголошення для нього. Через декілька місяців він уже ступив на африканський континент. Але зовсім не в тому місці, де думав — до Південної Африки з цього місця була така ж відстань, як з його містечка до Парижа. Обдуривши, його просто продали як гарматне м’ясо до невеличкої африканської країни на березі Гвінейської затоки, де точилася жорстока бійня. Він потрапив на війну…

Його думки перервали гортанні викрики з-за бруствера. Майже механічно Лесь заклав у підствольний гранатомет останню гранату і вистрілив. Пролунав вибух, а за ним запала тиша. «Ну от і виграв у смерті ще декілька хвилин», — подумалось Лесеві. А що далі, коли закінчиться останній патрон, а з ним і ліміт відведеного йому часу? Цікаво, що вони зроблять з ним — відріжуть голову? А може перед тим ще помучать? Ну що ж, це їхня країна, їхня земля і, врешті, навіть їхня війна, а він тут, хоча й не по своїй волі, просто у якості гарматного м’яса. Все це, звичайно ж, правильно, але це його життя, і він буде боротися за нього, боротися до кінця!

Лесь стиснув автомата і прислухався — навколо продовжувала стояти тиша, і щось у цій тиші було не так. Була вона якоюсь неприродною, не від світу цього. «Може, я не помітив, як мене вже вбито?» — майнула у Лесевій голові дика думка. Наче у відповідь на його німе запитання з-за бруствера почулися чиїсь чіткі кроки. «Чоботи з підківками», — констатував здивований Лесь, лаштуючись розстріляти останню обойму. Він обережно вистромив з окопу голову, аби побачити те чудо з підкованими чобітьми і… заціпенів. Володар чобіт підходив уже до самого окопу, а Лесь все не стріляв — побілілими пальцями стискав автомат, і не міг відірвати погляду від прибульця. Перед ним стояв білий чоловік з вислими вусами, одягнутий у якусь подобу черкески, з смушевою шапкою на голові — козак та й годі!

— Гей, земляче, припалити кубанцю є чим? — чистою українською мовив той, дістаючи з-за пазухи люльку та кисет.

Вражений Лесь, продовжуючи невідривно дивитися на людину, якої за всіма законами природи взагалі не повинно було тут бути, мовчки подав йому запальничку.

— А-а-а, — протягнув прибулець, — вже знаю, як цим кресалом користуватися.

І, зручно вмостившись на бруствері, він повагом розкурював люльку. Розкуривши, підморгнув Лесеві.

— Рушимо в дорогу через півгодини. А зараз… — він знову поліз за пазуху, але на цей раз дістав якусь зеленаву древнього вигляду пляшку та пару чарок.

Лесь наче уві сні застеріг:

— Та навкруг же вороги.

На що кубанець заперечно похитав головою.

— Вилізь зі своєї ями та подивися.

Лесь обережно — аби кулею не підчепили — роззирнувся довкола і ахнув: тепер його окоп розташовувався зовсім в іншому місці — вже за мінним полем, метрів за триста від того місця, де він був справді викопаний і де вже порядкували чорношкірі партизани. По їхніх рухах навіть з цієї віддалі можна було визначити, що вони вкрай здивовані — білий щезнув прямо з їхніх рук.

— Помахай їм рукою — вони тебе не побачать, — підказав кубанець.

Лесь так і зробив, і вони справді його не побачили.

— Принаймні для цих ворогів ти вже недосяжний, — констатував козак.

— Я що, вже… на тому світі? — ледь чутно запитав Лесь.

— На тому, на цьому — сам не знаю. За півгодини вони (це «вони» він вимовив з крайнім почуттям презирства) тобі все пояснять. А поки давай вип’ємо, і я постараюся тобі розказати одну справді важливу річ.

І вони випили рідини з пляшки, що виявилася напрочуд смачною запіканкою. Потім кубанець вже випив сам. І тільки по тому почав говорити — з натугою, наче кожне сказане слово завдавало йому нестерпних мук.

— Після того, як зруйнували Січ, ми подалися на нові землі. Розсудили так — на старій Січі били бусурман, будемо їх бити і на новій. Все б добре, та тільки мав я на зимівнику жінку з малою дитиною. От моя жінка руками й ногами — не поїду, та й годі. Казала, нехай син наш виросте на Вкраїні — у краї з тихими водами та ясними зорями. Це ж батьківщина наша — говорила. Ясне діло — жінка! Я її переконую, як нам на новому місці добре буде, тільки відвоюємо у бусурман землю та й заживемо ще краще, ніж тут. А вона все своє — на чужому добра нам не бачити, кісткою воно нам у горлі стане. Вперлася — й нікуди. Та я таки наполіг на своєму. Не переконав, так заставив — поїхали таки. Та не в добру годину вибралися ми в дорогу — тяжко захворів і помер під час подорожі мій синок. А на новому місці — всього за пару місяців — і жінка за ним услід пішла. Залишився я один. Та, слава Богу, мало часу залишалося для смутку — життя на новому місці було дуже неспокійним. Саме місце дійсно було непогане, якби не ті кляті бусурмани — не хотіли нікого визнавати і землю свою нікому не хотіли віддавати. От за цю землю ми з ними і зчепилися. Та ще й як зчепилися! Багато крові пролилось, та тіснили ми їх таки, бо сказано — діло наше правим було. І от залишався в тих бусурман всього один аул — останній їхній прихисток. Вибралися ми у похід і до нього. Коли підходили до аулу, зав’язався жорстокий бій, та все рівно — знай наших — перемагали ми їх. Хоча скільки ж ми там голів своїх поклали — хто полічить! Та мені тоді здавалось, що ці жертви не марні, що за праве діло ми голови клали — аби замість їхніх клятих плоскодахих аулів звелися наші села з білявими хатками та вишневими садками. Аби постала тут нова країна з тихими водами та ясними зорями.

Зупинились ми лише тоді, коли вже нікого й рубати було. Навколо все палало і нічого не було чути, крім гуркотняви всепоглинаючого полум’я. Аж раптом до нас долинув плач дитини. Кинулись шукати і в одній з палаючих хиж знайшли дитину, майже немовля. Ми вже не могли вбивати, час смерті закінчився. І це відчували всі. Може тому кум мій мені і сказав: «Візьми його собі, моя жінка тобі його вигодувати допоможе, буде тобі на старість заміна». Подивився я на нього і чимось він мені мого синка покійного нагадав. І взяв я його таки до себе. Ріс він слухняним та здоровим. Кума його нагодує, в гойдалку покладе, тут я йому щось про нашу козацьку славу почну розповідати, пісню нашу мелодійну заспіваю. А він малий був, говорити ще не вмів, все по-дитячому лопотів. Ну, я думаю, хай собі поки лопоче, все рівно ж колись говорити навчиться. Аж ось мій кум мені одного разу і каже: «А ти знаєш, здається мені, що твій синок по-бусурменському лопоче». Не повірив я йому, та все ж почав і собі до його лопотіння прислухатися. І точно, став і я у його мові вчувати то покрики дикі воїв бусурменських, то плач їхніх жінок затятих. Але ж звідки хлопчик міг навчитися бусурменської мови: з аулу його забрали геть малого — де йому було щось пам’ятати? Що ж до племені його, то ми його, як бур’ян, все під корінь витнули — нікого не залишилося. Отже, і мови тої вже не було, як і всього його народу. А він по-бусурменськи лопотів! Серце просто кров’ю обливалося: дуже на мого сина був схожий, прив’язався я до нього, а виростав він бусурманом. Чортівня якась та й годі! Одного разу прокинувся я вночі і бачу: над ліжком мого сина схилилася якась постать у білому та щось йому по-бусурменськи наспівує. Я за шаблю та до неї, а вона просто у вікно вилетіла — привид та й годі.

— Може це була душа матері-бусурманки вашого приймака, — висловив свій здогад зачарований цією розповіддю Лесь.

— Слухай далі. Вже наступної ночі я звичайно не спав, все вичікував, коли ж та мара знову з’явиться, та побачив її знову лише на третю ніч. Прилинула вона через відчинене вікно, так само схилилася над моїм Іванком та давай йому знову щось по-бусурменськи наспівувати. Я мав змогу її більш краще роздивитися, і щось у ній мені видалося знайомим. На цей раз я зробив розумніше — нечутно зайшов зі сторони вікна, аби не дати їй змоги втекти, і лише тоді голосно сказав: «Облиш, бусурманко (бо я теж думав, що це привид знищеної нами бусурманки), цього хлопчика, бо він мій син!» Вона повернулася до мене, і я побачив обличчя тої, котра научала хлопчика бусурменської мови. І скрикнув я, тому що переді мною була… моя померла дружина! Стояв і нічого не розумів, і не знав, що сказати. Зате вона сказала. Послухай що. «Іване, Іване, — проказала вона мені журно, — що накоїв ти! Прийшов на чужу землю, де ніколи й корінця не мав, винищив під корінь чужий рід, а хто за все це відповідати буде — ти не думав? Чому ти не зупинився, коли ще в дорозі син помер, коли я вже на цій землі пішла? Невже тобі то не прикмети були? Невже ти не здогадувався? Ні, мабуть, таки не здогадувався… Хотіла я тебе затулити від Божого гніву, загладити якось твою провину, і тому, коли ти взяв на виховання єдиного вцілілого з цього народу хлопчика, почала по ночах приходити до нього і вчити його рідної мови, аби потім на Страшному суді, коли станеш ти перед Божі очі, не було на тобі вини, що ти винищив цілий народ. Та не вийшло. Будеш ти тепер, як Вічний Жид, блукати по всіх усюдах, поки останній земляк твій не повернеться на ясні зорі, на тихі води. Така воля Божа! Прощай, мій Вічний Іване, прощай, мій любий»… Так сказала моя жінка, і з того часу я блукаю по всіх усюдах, виводячи земляків своїх з країв дальніх на рідні тихі води, на ясні зорі, і буде це доти, доки останнього не виведу.

Кубанець трохи помовчав, потім, наче щось згадав, підхопився і кинув Лесеві:

— Вставай! Нам вже час вирушати.

— Куди?

— Побачиш.

І вони пішли. Вилізли з окопу і попрямували прямо через мінне поле, але міни чомусь не вибухали під їхніми ногами. Може, це невидима жінка кубанця обгортала їх своїми руками і не давала смерті вирватися на волю, берегла від неї свого Вічного Івана та Леся.

Лесь з кубанцем ішли стежкою, а навкруги робилося щось неймовірне: вирувало розбурхане море, шуміли джунглі, орди Чінгісхана йшли по рисових полях Китаю, винаходилось перше колесо. Кам’яний вік і бронзовий, сонне десяте і жахливе двадцяте сторіччя — все було тут. Лесь скоріше відчув, чим зрозумів — вони йшли крізь час і бачили переломлені, наче у фантастичній призмі, відблиски різних епох. І Лесь, не стишуючи ходи, все дивився і дивився навколо: на відблиски мечів і мирну працю землеробів та будівничих пірамід, виверження вулканів та розлив Гангу, танок журавлів весняної пори та повільну смерть від індіанської стріли коня конкістадора. Та поступово він почав уважніше вдивлятися: чи не помітить десь своїх земляків, їхнього сліду у часі. І не помічав. Хіба раз (здається, в Стамбулі на ринку) промайнула чубата голова, потім хтось кричав по-українськи з підбитого танка, що палав на фоні палаючого міста — і все.

Тоді він почав сконцентровувати свою увагу не на всій велетенській панорамі історії, а на тій її частині, де мала бути Україна. І нарешті побачив — вічні воли, плуг, згорблена постать людини коло нього, а над нею — весь час, мовби задавшись ціллю ніколи не полишати її сам на сам з Богом їй даними грунтами, покосами, річками, фігура наглядача, завойовника. Загадкові кіммерійці, світлочубі нормани і вузькоокі номади — і так без ліку, без кінця… І жодного разу Лесь не помічав, аби зігнута над плугом постать була одна. І тоді Лесеві стало сумно, і він уже не знаходив нічого цікавого в історії — лише згарища і бойовища, і вирубані ліси, і око помираючого повільною смертю від стріли, помираючого абсолютно ні за що — пасовища в Іспанії такі ж прекрасні, як і в Аргентині — коня конкістадора. Лесь тепер дивився тільки вперед, туди, де мало бути майбутнє, туди, куди мала їх вивести ця стежка крізь час. Там мало бути все не так, там мало бути все краще!

А стежка все вела й вела, і здавалось їй не буде кінця. Аж ось він ступив ще один крок, і навколо раптом все перемінилося — він лежав на обплутаному (і сам був обплутаний) дротами ліжку, йому у вічі світила лампа, над ним схилилися якісь люди у білих халатах.

Аби краще розгледіти той світ, в який він потрапив, Лесь, обтрушуючи з себе наліплені до його тіла дроти, підвівся на ліжку. Кімната, в якій він зараз знаходився, майже нічим не відрізнялася від сучасних йому приміщень «казьонних» установ: казенні стіни пофарбовані в казенну фарбу, напрочуд мало людського, особистого. Звичайно, більшість простору займало різне дослідницьке залізяччя. Була також ширма, з-за якої долинав чийсь спів. Якось одразу і майже підсвідомо Лесь зрозумів, що у цьому світі отак запросто — тому що захотілося — може співати лише його недавній співрозмовник-кубанець. Судячи з облич людей, що стояли коло нього, у переважній більшості це були науковці, може лікарі або ще якісь люди розумової праці. Хоча був поміж ними один посивілий крем’язень, який явно не тягнув на «яйцеголового». Ну що ж, служба безпеки завжди буде потрібна. Підтвердженням цьому були і два охоронці, що стояли по стійці «струнко» біля виходу. І ще одна людина була в цьому приміщенні. Саме вона найбільше прикувала увагу Леся. З-за спини чоловіків виглядала середнього зросту, миловидна молоденька дівчина з апетитними формами. Саме її вигляд найбільше заспокоїв і звеселив Леся — у цьому світі були жінки, і до того ж — як на Лесевий смак — досить таки непогані. Саме їй він адресував свій усміх і свої перші слова у цьому світі.

— Добрий день! — привітався він.

Вони також всі майже в один голос привіталися з ним:

— Прімвєт, чумвак!

Наперед вийшов один — типовий книжковий хробак, і почав якось книжно, наче користувався чужою мовою, говорити літературною українською:

— Ми вітаємо вас — прибульця з минулого, вітаємо у нашому великому і прікр… пардон — прекрасному світі.

При цих словах він потиснув Лесеві руку. Потім йому потиснули руку й інші, в тому числі й молоденька дівчина, що при цьому ще й приємно йому усміхнулася. Лесь помітив — всі вони на тильній стороні своїх долонь мали дивне татуювання, схоже на якусь емблему. Проте чоловік продовжував далі свою промову, і Лесь шанобливо кивав йому у відповідь головою. Перш за все зараз йому треба було бути чемним і приємним, оскільки він знаходився в абсолютно незнайомому середовищі. Хоча… цей книжковий хробак сказав про нього «прибулець з минулого». Цікаво, що він мав на увазі?

— …Ми понімаєм, — перейшов на більш, видно, звичний для нього суржик промовець, — насколько для вас, чіловєка, шо ще декілька хвилин тому жив у минулому сорокарічної давності…

— Боже! — вирвалось у Леся. — Невже я справді у майбутньому?!

— Конєшно, — в один голос підтвердили його здогад декілька чоловік.

— Тобто дорога крізь час, кубанець — все це реальність?

— Да, — закивав головою промовець. — І часова дорога, і неудачний результат прошлого експерименту — ви, здається, назвали його кубанцем — все це реально. Правда, кубанця ми взяли з вісімнадцятого століття… Так, на чому я остановився?..

І він далі продовжив свою підготовлену промову.

Але Лесь тепер його майже не слухав. В голові крутилася лише одна думка — він був у майбутньому, а його власна епоха для нього стала минулим сорокарічної давності. В це було дуже важко повірити, але… Мабуть, це дійсно таки була правда, якщо він, звичайно, просто не збожеволів.

Нарешті промовець перейшов до діла — Лесь, мабуть, змучився з далекої дороги, йому треба відпочити. Отже його зараз відведуть туди, де він зможе перепочити, а вже потім матиме повну змогу ознайомитися з тепер сучасним йому світом. Це абсолютно влаштовувало справді таки дуже змученого Леся. Виходячи з кімнати, він краєм ока зазирнув за ширму — там, похмуро опустивши чубату голову, сидів кубанець, навпроти, з прямо наведеним на нього автоматом — охоронець. Проте довго думати про побачене Лесь не міг. Опинившись в кімнаті для відпочинку, він повалився на кушетку і одразу заснув. Йому приснився дивний сон: ніби пробивався з боєм крізь час на чолі величезної армії чорношкірих партизан. А за ними йшли, все зорюючи, перевертаючи на своєму шляху, мільйони, мільярди плугатарів із зігнутими спинами…

Лесь знаходився у невеличкому містечку, а скоріше — просто таборі, що розташовувався майже на тому самому місці, де сорок років тому йшов бій між ним та чорношкірими партизанами. Він майже одразу освоївся у навколишньому середовищі. Причиною такої швидкої адаптації було те, що оточуючий його світ (зокрема, світ цього невеличкого містечка) мало чим відрізнявся від української дійсності кінця двадцятого сторіччя. Лесь дізнався в одного «професора по техніці» — так він називав науковців, які працювали з машиною часу, — що за ці сорок років було зроблено не більше декількох відкриттів, які, проте, так і не набули значного поширення, залишившись в стінах наукових лабораторій.

У всьому панувало якесь закостеніння, ніби хтось сорок років тому встановив неписані догмати — отак живіть, отак робіть і ніяк інакше! Видно було, що це не пішло на користь суспільству — Лесеві здавалось, що воно почало деградувати. І першою ознакою була мова. Хоч у розмові з ним намагалися користуватися «староязичієм» (так називали українську), проте спілкувалися між собою за допомогою якогось жахливого — навіть для звиклого до подібного Леся — суржику. Так-сяк склепані одне до одного і переплавлені українські та російські слова утворювали якусь гидку суміш, що, на перший погляд, сприймалася, як беззмістовне бубніння якоїсь смертельно п’яної людини. А загалом ситуацію з мовою можна було спроектувати на все суспільство…

Лесеві спочатку здавалось, що він стане великою знаменитістю, центром суспільної уваги та важливих наукових досліджень. Та за досить короткий час він побачив, що це тільки його мрії: його майже не чіпали, хіба що робили час від часу медичні огляди. Щоправда, до нього були приставлені гіди, а скоріше охоронці, які не відходили від нього ні вдень ні вночі, та щось конкретне допитатись у них було майже не можливо. Одне Лесь знав напевне — містечко знаходилось в Африці, на тому самому місці, де колись він вистрілював свої останні набої, і було майже повністю відрубане від навколишнього світу. Якось — пройшло всього декілька днів з часу його з’яви тут — він з охоронцем-гідом вибрався за територію містечка. І був вражений — десь щезли бідацькі халупи африканців, десь щезли самі африканці. Простір перед ними був вільний від будь-яких проявів людської діяльності: вдалині синіло море, а навкруги їх жовтіла савана, по якій ішли величезні стада антилоп. І ніде жодних ознак людей!

— А де ж люди? — спитав Лесь у свого охоронця-гіда.

— А людей в Африці вже сорок років як немає, — відповів охоронець.

— Як це, немає? — перепитався Лесь.

— Отак, немає — померли всі від вірусу-мутанта, після ядерної війни.

Лесь вражено стояв і дивився на величну савану перед собою. В його уяві постали стріляючі в нього чорношкірі партизани, але вони швидко змінилися баченим у одному африканському селищі хлопчиком — по-смішному великий живіт, палець, засунутий до рота, великі очі, що зацікавлено та насторожено водночас дивляться на нього, — його теж немає. Лесь відвернувся від охоронця і заплющив очі. А по савані далі йшли вічні стада антилоп…

Лесь почав вимагати, аби йому привели історика — він хотів дізнатися, що ж сталося за ці сорок років. І йому дійсно привели історика, який, проте, більше нагадував Лесеві якогось валютного міняйла його часу. Виявилося, що Лесь був недалекий від істини: не встигши і привітатись з ним, «історик» одразу витягнув гаманця і розклав перед Лесем гроші. Не менше десяти хвилин знадобилося Лесеві, аби зрозуміти, що в цьому світі історію, архітектуру — видатні будівлі, як й історичних діячів, завжди любили зображати на купюрах — вивчають по грошових знаках: ніяких підручників не випускається, а старі вже давно зотліли. Проте, навіть від цього «історика» Лесь дізнався про речі, які його просто вразили. Від вірусу мутанта, що утворився внаслідок Південно-Азіатської бійні загинуло населення не лише Африканського континенту, але й Америки, Азії… В живих залишилося тільки населення його України. А завдячувати українці мали чорнобильській катастрофі — одразу після того, як на АЕС стався вибух, утворився грип-мутант, який був майже ідентичний до пізнішого, мутованого внаслідок всесвітньої ядерної бійні. Але чорнобильський грип був набагато менш шкідливим. Багато з українців, які перехворіли на нього після чорнобильської катастрофи, навіть не зрозуміли, що вони хворіли. На жаль, внаслідок специфічних природних умов, чи ще чогось, чорнобильський вірус набув розповсюдження лише на території України. На жаль — тому що саме цей чорнобильський вірус послугував українцям квитком у майбутнє: саме він був тим щепленням, яке убезпечило їх від справді жахливого вірусу — виплодка пізнішого атомного безумства людства. Коли настав час всесвітнього апокаліпсису, українці просто пережили ще одну епідемію грипу. А коли останній з них перехворів і виздоровів, раптом виявилося, що вони залишилися у світі Одні.

Лесь сидів на кушетці, обхопивши голову руками. Він згадував свого єдиного живого рідного — брата, що поїхав до Сибіру і не подавав жодних вісток. Тепер десь там повинні були б жити вже доросліші за свого дядька племінники. Мали б… Для чого він туди їхав?! Доля, просто українська доля… Потім йому знову пригадався чорношкірий хлопчик, з настороженим поглядом та великим животом. Що ж його доля? Що ж мільярди інших доль? Їх просто вже немає, наче й ніколи не було. Лише вони — українці, залишилися одні, одні на весь великий білий світ. І мир всім тим, кого не стало — жовтим, білим і чорним, блакитним і карооким, високим і недуже… І тим, хто натискав кнопку пуску ракети, і тим, хто її конструював, і тим, хто помер, навіть не зрозумівши від чого. Лесь сидів на кушетці, заховавши обличчя в руках — один з тих, хто вижив, один з тих, хто оплакував.

Проте життя є життя, і Лесь не був би Лесем, якби не приділяв значної уваги й іншим його аспектам. У містечку була жінка, яка йому подобалася, а отже за нею варто було і привдарити. Вже тоді, коли він тільки з’явився, Лесь помітив її серед натовпу оточуючих його людей. Вона йому справді сподобалася. І яка різниця, що це була єдина особа жіночої статі на все містечко — Лесь на те не зважав, вона просто мала бути його — і все. Тому Лесь, незважаючи на роздратовані погляди інших чоловіків, особливо одного його чорнявого охоронця, просто пер напролом до Мар’яни (так звали цю дівчину) і її серця: ось — я, Мар’яно, а ось — моя зболіла за Вами душа. У цьому був весь Лесь — якщо жив, то жив так, якби йому залишався всього один-однісінький день. А може, це дійсно було правдою, може, ще мить — і все, що його зараз оточує, враз щезне, і він знову опиниться у колі чорношкірих партизан.

Одного разу він ішов берегом і, раптом, побачив Мар’яну, що стояла коло самої води у товаристві декількох (і, звичайно ж, чорнявого) охоронців. Він дивився на неї, на її здорове тіло, усміхнене обличчя і питав себе, чому вона досі ще не його. Керований якимось підсвідомим поштовхом, він підбіг до Мар’яни, схопив її на руки і прямо в сорочці та штанах шубовснув з нею, здіймаючи фонтан бризок, в океан. А за якусь хвилину вони виплили назад, і сміявся Лесь, і сміялась Мар’яна, а навкруг них стояли спохмурнілі охоронці. А коли сонце сховалось в океан, Лесь, нарвавши якоїсь трави коло того місця, де жив, рушив до Мар’яни. Місяць стояв угорі, з моря повівав легенький бриз — все було так, як має бути, коли йдеш до дівчини. І Лесь був вдячний за це небесам, цій чужинській землі, цьому незнайомому часу. Коло її домівки він на мент зупинився, аби в уяві подивитися на себе зі сторони: високий чорнявий юнак спортивної статури з розумним поглядом — невже йому хтось міг відмовити? Лесь піднявся до неї на ґанок і постукав. Мар’яна відчинила так, наче чекала на нього, а саме так і повинно бути, коли в небі світить щербатий місяць, з моря віє свіжий бриз, а в двері стукає непоганий хлопець. Лесь усміхнувся, вручив їй букет і сказав — що ж він їй таки сказав? А хіба не все одно, що він їй сказав! Основне, що за хвилину він уже цілував Мар’яну, а Мар’яна цілувала його. Таким був Лесь, і такою була Мар’яна…

Так почався їхній роман, а може навіть і кохання. Лесь не міг дочекатися вечора, коли замість нестерпної спеки настане прохолодна ніч і він зможе десь у віддаленому куточку пустельного пляжу зустрітися з Мар’яною. Звичайно, у такому невеличкому містечку всі про всіх знали, мабуть, знали і про них, але при ньому нічого не говорили, хоча чорнявий охоронець кидав у його сторону вбивчі погляди: як цей чужинець міг щось крутити з його Мар’яною! Але Лесь просто не звертав уваги, це було абсолютно не важливо, порівнюючи з тим, що ввечері на пляжі його чекатиме Мар’яна. І будуть лише океан, Африка та вони — і більше нікого.

Лесь весь час намагався зрозуміти, що ж таки сталося за цих сорок років. І найбільше його цікавили гуманітарні дисципліни, культура. З технікою все було ясно — її якість, технічні показники значно погіршилися. В містечку було декілька джипів, навіть одна подоба «Мерседеса», але, на жаль, це всього лише була подоба, слабке наслідування. Але це ще якось можна було пояснити — якщо була зруйнована вся світова економіка, то дійсно важко було б налагодити виробництво тих же «Мерседесів». Але культура… Здавалось, українці дістали рідкісний шанс відродити свою самобутність, повернутися до своїх витоків і на основі цього збудувати свій світ, та вийшло все навпаки.

Лесеві вдалося дізнатись у вчених, що займалися проектом з машиною часу, багато чого цікавого. Після того, як світова цивілізація була знищена, українці страшно «затужили» за її «здобутками». Однак мова йшла не про те, що висіло на стінах в музеях чи звучало в костьолах та консерваторіях, а про те, що продавали ще за Лесевої пам’яті в переходах та кіосках. Так з’явилася Пугачова II, Кобзон III і т. п. І так було у всьому, хоча в знайдених газетах двадцятирічної давності — новіших не було — говорилося про небувалий розквіт нової культури. А нової культури, як і взагалі хоч якоїсь культури не було: запозичені «культурні здобутки» просто не могли розвиватися, свої ж були забуті. Так, за Пугачовою II з’явилася Пугачова III і IV, а Кобзонів нараховувалося вже аж шість. Причому всі вони виконували одні й ті самі пісні, тільки вже значно здеградовані від нашарувань останніх років. І так було у всьому! Стосувалося це і мови. Українці успішно занедбали свою мову, а перейти на інші вже не було змоги — інші були мертвими. Тому й залишилися з страшним суржиком, який просто різав вуха. Проте, саме він відігравав роль літературної мови.

Єдиною рисою українського характеру, яка уповні розвинулася після катастрофи, була роз’єднаність українців. І вона набула просто чудернацьких форм. Ті татуювання на долонях, які Лесь помітив одразу по своїй з’яві у цьому світі, були нічим іншим, як знаками кланової приналежності. Всі українці від самого народження належали до певного клану, що й засвідчувало татуювання емблеми клану. Не було жодного українця, який би не мав на своїх долонях татуювання, а отже не належав би до певного клану. Лесеві було досить тяжко усвідомлювати, що світ майбутнього виявився світом розбрату, світом кланів, світом заплямованих клановими емблемами долонь…

Про це, та й не тільки про це, він мав якось розмову з Мар’яною. Був вечір, і сонце, що ховалося в океан, забарвило водяне безмежжя у такі фарби, що, здавалося, воно назавжди хотіло попрощатися з великим білим світом, залишивши по собі лише цей кольоровий спогад. Вони лежали на березі океану. Лесь бавився Мар’яниним кучериком, на серці чомусь було сумно, і може тому він захотів поговорити про те, що давно його турбувало.

— Мар’яно, чому воно все так вийшло?

— Як?

— Там, в минулому, було майже все так само, як тут. Але чомусь мені все здавалося, що в майбутньому повинно щось змінитися на краще. А вийшло так, що нічого не змінилося, а навпаки якось все просто закостеніло.

Впертий Мар’янин кучерик у пальцях Леся все не хотів набувати бажаної форми.

— І ти знаєш, Мар’яно, мені здається, що причину треба шукати у моєму часі, щось у ньому було таке, що, власне, і призвело до цього закостеніння.

— Щось було, кажеш?

Щось у її голосі примусило Леся пильніше глянути їй у вічі. І у її очах він помітив те, чого раніше не помічав, а саме — вони мали металевий блиск.

— Так ти кажеш, щось було? — вперто і водночас якось вимогливо повторила вона своє запитання.

— Так мені здається, Мар’яно.

— А тобі не здається, — її очі вже були суцільний металевий блиск, — що цим «щось» були всі ви — наші попередники, в тому числі і ти — Лесь!

— Я? А причому тут я? Та якби я навіть і знав, що треба було зробити, то що б я міг, власне, один робити?

— Принаймні не їхати в Африку на заробітки, кинувши свою батьківщину!

Лесь мовчав — він просто не знав, що сказати на це, тому що Мар’яна була права, сто разів права. Він це прекрасно розумів, як і зрозумів нарешті, що, крім чудової фігури та миловидного личка, йому подобалося в Мар’яні. І Лесь сказав:

— В чомусь ти права, моє сонце, але скажи — якби я не поїхав до Африки, хіба ми колись би зустрілися?

На це Мар'яна грайливо вдарила його кулаком в плече, мов ставлячи крапку у їхній розмові. Лесь глянув їй у вічі — металевий блиск щезнув, наче його ніколи й не було. Замість нього була безтурботна веселість, і ще багато чого такого, що буває тільки в очах молоденької дівчини.

Сонце тим часом вже майже зовсім сховалося за горизонт…

Одного ранку в містечку зчинився ґвалт — всюди шниряли, когось шукаючи, охоронці. Від пійманого історика Лесь дізнався, що ця не при своєму розумі людина з минулого — кубанець, обвівши охорону навколо пальця, кудись щезла. Лесь в душі дуже симпатизував кубанцю, він був наче свіжий струмінь, порівнюючи зі всіма іншими оточуючими Леся людьми, і тому зрадів, почувши цю новину. Він все ніяк не міг змиритися з тим, чому таку людину тримають наче в тюрмі, в одному з містечкових будиночків, не дозволяючи навіть провідувати. Під вечір того дня Лесь, за вже заведеною традицією, вирушив на океанське узбережжя на побачення з Мар’яною. І саме на узбережжі він зустрів кубанця. Той сидів на піску і кидав у воду камінці. Поряд з ним лежав мішок. Лесь згадав — тікаючи, кубанець прихопив з собою якісь продукти.

— Далеко зібралися, пане козаче? — спитав його з-за спини Лесь.

Кубанець не підскочив з несподіванки, а просто кивнув головою, наче так і мало бути, наче саме на нього він чекав на цьому пустельному узбережжі.

— Я радий, що останнього, кого я побачу перед своєю мандрівкою, буде чоловік з чистими руками, — мовив він, усміхаючись так само, як і сорок років тому.

— А куди ти йдеш? — спитав Лесь.

— На батьківщину — куди ще може повертатися людина?

— Маєш на увазі Кубань?

— Ні, Україну. Я не був в ній з того часу, як зруйнували Січ.

— Давно ж це було.

— Як би давно не було, а ніколи не пізно повернутися.

— Занадто далеко — пустелі, дикі звірі…

— Якось дійду, — вперто мовив козак.

Лесь присів поряд з кубанцем.

— Як ти думаєш, Іване, яка вона зараз?

— А така, як завжди — тернисте будяччя коло битих шляхів, курява, може, спека, може, холод…

— Така, як завжди… — і собі погодився Лесь.

— Ну, давай перед дорогою, — мовив кубанець, виймаючи вже знайому Лесеві пляшку і чарки.

— Давай.

Коли випили, кубанець звернувся до Леся:

— Хочу тебе, земляче, попросити. Маєш ти чисті руки, будь-що збережи і надалі їх такими, не дай на них нічого проставити!

— Ти маєш на увазі татуювання?

— Я маю на увазі чистоту твоїх рук.

— Добре, трохи дивне бажання, але я постараюся виконати його.

— Постарайся, Лесю.

Посиділи ще трохи мовчки.

— Ну, час мені, а то і ніч вже скоро закінчиться, а по спеці важко йти.

Вони потиснули один одному руки.

— Ще побачимося,Лесю.

— Ще побачимося, Іване.

За хвилину кубанець вже пропав у тропічній темряві.

— Бережи тебе, Боже, — ледь чутно прошепотів Лесь.

Того разу він так і не побачився з Мар’яною. Лише під кінець наступного дня, коли він знову стояв на їхньому місці зустрічей, вона підкралася до нього і затулила йому очі руками. Він схопив її за одну руку (здається, праву), хотів поцілувати, та погляд раптом наштовхнувся на татуювання на долоні.

— Що воно має означати, Мар’яно?

— Ти ж знаєш, Лесю, — я належу до певного клану.

— Належиш?

Металевий блиск її очей обпік його.

— Або, може, те, що клан належить мені.

— А без слова «належить» якось можна?

— Такого просто ніколи не було, Лесю.

— Буде.

І він взяв і поцілував її руку, а потім поцілував її губи, а потім… А потім вона поцілувала його…

А життя навколо них не стояло на місці. І збоку Леся, чужинця з іншого часу, було страшною помилкою легковажити оточуючим його середовищем. Тим більше, що воно не збиралося легковажити ним. Якось, йдучи вже під ранок з нічного побачення з Мар’яною, він помітив, що в будинку, де жив той таємничий крем’язень, який був присутній при Лесевій з’яві у цьому світі і про професію якого Лесь так і не зміг нічого конкретного дізнатися, горіло світло. Двері були відчинені, на східцях палили, розмовляючи, двоє чоловіків. В одному Лесь пізнав господаря дому, в іншому — недавно прибулого в містечко чоловіка. Лесь вже хотів непомітно під прикриттям темряви прокрастися до своєї домівки, якби один з нічних співрозмовників не згадав його ім’я. Заінтригований Лесь вирішив підслухати — і не пожалкував.

— Кажуть, — це здається говорив крем’язень, — що і об’єктиви замість очей можна вставити.

— Так, полковнику, але це вже буде занадто. Нам хоч аби контрольне обладнання функціонувало — цього було б досить. Можливе просте відторгнення електроніки клітинами мозку, що звичайно ж призведе до смерті об’єкта.

— А до цього обладнання на людях випробовувалося?

— Так, ми вживили його декільком відступникам від нашого клану.

— І які показники?

— П’ятдесят на п’ятдесят — половина вижила, половина померла.

— Да, ризик досить великий. Я би на місці керівництва ще раз добре подумав, чи так вже потрібно йому вживляти це обладнання.

— Ну треба ж мати якісь гарантії. Від людини, поставленої на таке місце, можна чекати чого завгодно.

— Але я не думаю, що людина з іншого часу («Боже, мова йде таки про мене!» — з жахом подумав Лесь) зможе так швидко звикнути до наших умов.

— Не забувайте, що їхній час був досить подібний до нашого.

— Добре, я не буду з вами сперечатися, професоре, бо це воля нашого керівництва, і я не маю права її обговорювати. Але чи не помітять того, що «товар» трошки «підмочений», інші клани?

— За це можете бути спокійні, полковнику. Навіть рідна мати не помітить у своєму… Як його, між іншим, звати?

— Лесь, — підказав полковник.

Так, навіть Лесева мати не помітила б у своєму синочку ніяких змін. Єдина проблема, як я вже казав — це відторгнення.

— Ну що ж, будемо надіятися, що цього не станеться, — підвів риску під розмовою полковник. — Було приємно з вами поговорити.

— На добраніч.

Вони попрощалися і розійшлися — полковник повернувся до себе додому, а професор заспішив до готельного будиночка, де зараз мешкав. А за кущами Лесь вголос промовив до себе: «Треба тікати». Хоч він точно не знав, що саме з ним збиралися зробити, але нічого хорошого його не чекало — це було абсолютно ясно з підслуханої розмови. Треба було тікати і, до того ж, не відкладаючи. Тільки заскочити додому, захопити якихось харчів, і тікати. Мар’яна? Ні, її не можна піддавати небезпеці. Тікати доведеться одному. Куди? Лесь абсолютно не знав, але це йому було зараз і не важливо — основне вирватися з пазурів полковника і цього, здається гестапівського, медика. За хвилину він був в себе удома, зібрав трохи їстівного, і за мент вже виходив. На порозі спинився — треба було прикинути, чи все найнеобхідніше взяв. Вода, сірники, якась консерва… Сильний удар в потилицю збив його з ніг. Коли Лесь опритомнів, і так-сяк зумів підняти голову, то крізь стікаючу на очі цівку крові (коли падав, розбив брову), він побачив усміхнене обличчя чорнявого охоронця.

Леся помістили до його ж будиночка. Але тепер його становище змінилося: йому вже не дозволяли вільно ходити по табору, охоронці — і вдень, і вночі — невідступно за ним стежили, мало що в туалет з ним не ходили. Звісно, найбільше йому допікав чорнявий — той весь час дошкульно посміхався, і взагалі намагався зробити і без того нерадісне Лесеве існування понадміру обтяжливим. До Леся нікого не пускали, він не мав змоги перекинутися навіть парою слів з Мар’яною, не знав навіть, що з нею сталося. Видно, по чиїйсь вказівці — Лесь здогадувався, кого саме — з ним навіть не дозволяли розмовляти. Декілька днів він безвідлучно сидів удома, потім його стали водити на медичні огляди. Лесь розумів — готують.

Одного разу, коли його привели на медогляд, там вже сиділи полковник і його нічний співрозмовник — прибулий професор. Останній дуже довго возився коло Лесевої голови — вимірював, дивився її рентгенівські знімки, знову вимірював, знову дивився знімки… Лесеві увірвався терпець, і він, незважаючи на присутність декількох дужих охоронців, які за ці дні не раз доводили, що можуть вправно і швидко затикати йому рота, кинув:

— Що, не терпиться засунути мені якесь г…но в голову?

На диво, цього разу йому відповіли, але не доктор, а полковник.

— Так, Лесю, ми дійсно поспішаємо зробити тобі операцію.

— І що ж ви хочете мені вживити: будильник, щоб я ніколи не запізнювався на роботу, калькулятор, щоб міг добре рахувати, чи ще щось?

— Ми хочемо вживити тобі прибор контролю.

— Контролю за ким?

— За тобою, Лесю.

— А цього вам замало, — Лесь показав поглядом на своїх охоронців.

— Там, куди ми тебе відправимо, ми не зможемо тебе контролювати подібним чином.

— І куди ж ви мене збираєтесь відправити?

— Ми збираємося тебе відправити на президентство.

— Куди?!

Якби не майже урочистий тон, яким була сказана остання фраза, Лесь подумав би, що його просто розігрують.

— Ми збираємося зробити з тебе президента.

— За які такі заслуги?

— Подивися на свої руки.

— І що ж таке з моїми руками?

— Вони у тебе чисті.

— Я щось вас не дуже розумію.

— А як ти нас взагалі можеш розуміти — прибулець з іншого часу?..

Полковник звернувся до доктора:

— Ну що там, ви вже закінчили?

— Так.

— На коли призначаєте операцію?

— На завтра.

— Добре! З цим треба скоріше кінчати. Забирайте його.

Леся підхопили під руки і потягнули до його домівки. У Лесевій голові пульсувала думка — завтра з нього будуть робити зомбі, і якщо він залишиться живий… Він стане президентом!

Спливала остання ніч перед тим, як Лесь стане просто куклою. Куклою-президентом. Горіло світло, Лесь лежав на ліжку з заплющеними очима. Поряд на стільці сидів, невідривно спостерігаючи за ним, чорнявий охоронець. Мабуть, сам напросився стерегти Леся цієї ночі. Чорнявий охоронець чорної ночі Лесевої розпуки…

— Коля, Коля! — пролунав голос з темряви.

Леся наче обпекло це був Мар’янин голос, але вона кликала не його, вона кликала чорнявого охоронця. Чорнявий кинувся до вікна:

— Мар’яно, це ти? Що ти тут робиш?

Раптом якась невидима сила відкинула його від вікна — він пролетів майже півкімнати і впав Лесеві до ніг. На його сорочці розпливалася величезна червона пляма.

— Мар’яно, Мар… — єдине, що зміг видавити він з себе перед тим, як замовкнути назавжди.

Двері враз відчинилися, і на порозі стала Мар’яна (у правій руці — пістолет з глушником, очі — металевий блиск).

— На збори — дві хвилини.

— Єсть! — нарешті видихнув Лесь.

За мить уже виходили, коло порога Лесь перечепився через труп ще одного охоронця.

— Мар’яно, що ти…

— Мовчи! Швидко за мною.

— Добре.

Далі, все далі бігли вони безлюдними нічними вулицями: ніхто, абсолютно ніхто не вийшов цієї зоряної ночі, аби перекурити, подивитися на небо, просто порахувати зірки. Вже на бігу Лесь розібрав — вони бігли до аеродрому. І вони вже добігали, коли ззаду їх обпік оклик:

— Стій!

Потім бахнув постріл. Вони побігли ще швидше. А ззаду, здавалося, вже все містечко злилося в одному крику:

— Стій!!!

А перед ними вже вимальовувалися з нічної пітьми літаки. Мар’яна завернула до одного.

— Сюди.

Ще пару кроків, і вони вже були коло нього. Перед тим, як заскочити до його кабіни, Лесь кинув погляд назад — ззаду розверталася класична погоня — з машинами, пострілами, викриками.

— Не піймаєте, чорти! — закричав всім їм і закрив двері кабіни.

Його обпік погляд пілота, що здивовано кинув:

— Мар’яно, для чого ти?..

Мар’яна зробила легкий порух в його сторону пістолетом:

— Роби свою справу…

Пілот слухняно відвернувся, літак покотився по злітному полю.

— Мар’яно, моя Мар’яно… — Лесь хотів поцілувати, обійняти Мар’яну, та раптовий поштовх не дав йому цього зробити — літак відірвався від землі, залишаючи на ній горланячу, стріляючу, розлючену до краю юрму. І полетів нічним небом, наче дивна африканська птаха, що сотні років ховалася десь в лісових нетрях подалі від людського ока, а тепер нарешті вирвалася у чорне небо до ясних зірок.

Над землею почав займатися світанок. Перші промені сонця освітили темні води Атлантики, жовті піски африканських пустель, а також невеличкий реактивний літак, що наче завис над цим безмежжям. Але не могли ці промені висвітити те, що відбувалося всередині цього літака. А там була пристрасть, така, яка може виникнути тільки від кохання, близькості смерті і могутнього вітру, що, налітаючи з безкраїх пустельних просторів, грався, наче пір’їнкою, літаком. Тоді Мар’яні та Лесеві видавалося, що літак — це лише примара, а вони самі балансують між життям та смертю, і єдине, що допоможе їм якийсь час протриматися між небом та землею, буде їхнє кохання, їхня пристрасть. І вони вчепилися один за одного так, як чіпляються тільки ті, під ногами яких розверзлася прірва. І вже не звертали ніякої уваги на пілота, на те, що взагалі відбувалося в кабіні цього давно застарілого літака. Спасіння було в них — і вони хотіли врятуватися, і вони рятувалися у свій спосіб. Так було годину, дві, три, потім вони в знемозі заснули, продовжуючи навіть уві сні обіймати одне одного. А шалений вітер вже знову з диких африканських просторів все кидав і кидав їхній літак.

Лесь прокинувся від того, що хтось тихо розмовляв. Розмовляти могли в цьому літаку тільки Мар’яни і пілот, тому Лесь спокійно заплющив очі — ще хвилинку полежить, а потім встане. Раптом у кабіні літака розляглося Мар’янине довге «Ні!!!», що наче пружиною підкинуло Леся, і досить вчасно, тому що вже прямо над ним стояв пілот з пістолетом у руці.

— Кинь пістолет, — зашипіла за його спиною Мар’яна.

Той повільно, наче в уповільненій зйомці, повернув до неї голову:

— Не можу, хіба ти не чула наказу?

— Я сказала — поклади пістолет.

— На жаль, не можу.

І дуло пістолета повільно почало підійматися, аж поки не порівнялося з Лесевим переніссям. Лесь, заплющивши очі, подумав: «Боже, прийми мене».

— Ні!!! — закричала Мар’яна, і щось ударило пілоту в спину, і він, високий, з якимось печальним поглядом завалився на Леся. Лесь відкинув його набік — на спині в нього розпливалася така ж величезна, як і в чорнявого охоронця, червона пляма. «Знову розривна», — подумалось Лесеві. Він скочив на ноги, хотів щось запитати у Мар’яни, яка все ще сиділа в пілотському кріслі і стискала пістолет, що це все означає, але літак раптом сильно качнуло, і його просто кинуло на неї. Якось звівшись, відпльовуючись від крові, що текла знову з розбитої брови, він прокричав до Мар’яни:

— Ти вмієш керувати літаком?

Вона лише заперечно захитала головою.

— От…!!! — вилаявся Лесь.

Літак знову кидонуло, він знову впав, але зміг якось доповзти до ілюмінатора. Слава Богу, вони летіли не так високо над землею, і не так швидко. Десь мали бути парашути. Витираючи кров з обличчя, рачкуючи, він таки знайшов два парашути. Ну що ж, настав час пригадати, як він колись зробив пару стрибків з парашутами, якщо, звичайно, їх конструкція за ці роки не змінилася. Спочатку він дав парашут Мар’яні, потім уже взяв собі.

— Смикнеш за кільце. Зрозуміла — за кільце!

— Зроблю, Лесю. Сам не забудь.

— Ну, давай на дорогу.

Вони поцілувалися, може востаннє, скоріше за все, що в останнє… Лесь розчинив двері літака, і кабіну заполонив дикий вітер:

— Ну, пішли!

Вони стрибнули, і повітряні потоки одразу рознесли їх, закрутили в небесному безмежжі…

Ще в літаку йому здавалося, що сонце вже давно запанувало на землі, але тут все виглядало інакше. На цій землі тільки починало світати. Ранкова зоря, вранішня прохолода та білий туман… Останній, здавалось, навічно опустився на землю, назавжди накрив її своїм білим саваном. І вже ніколи не зможе вибратися з нього заблукала людина, не побачить ясного неба, стежки під ногами. Довіку блукатиме в ньому і не знатиме, куди піти, де шукати те, що втратила.

Лесь вибрався на якийсь пагорб, довго дивився, кричав, але не почув, не побачив нічого. Що ж, він буде її шукати доти, доки не знайде. Доки не знайде! Він вирішив твердо і однозначно. І може саме тому десь там нагорі вирішили, що він вже пройшов належне випробування. Спускаючись з пагорба, готуючись до виснажливих пошуків, він раптом відчув, що ступає не по траві. Подивився собі під ноги і побачив, що стоїть на парашутній матерії. А за мить він уже знайшов непритомну, але живу Мар’яну. Спочатку поцілував її, а потім обережно став приводити до тями. Першими словами Ма’яни, яка ще не зовсім очуняла, були: «Лесю, ти живий?»

Місце, де вони приземлилися, явно не було Африкою. Скоріш, це був якийсь куточок колись густозаселеної, а тепер, судячи з усього, майже безлюдної Європи. Прекрасний куточок! Тепер Лесь бачив, наскільки було високої про себе думки людство — будувало різні палаци, замки, ще чортзна-що, і думало, що без нього в тому світі значно поменшає краси. Дарма так думало. Природа — це Лесь помітив ще в Африці, — перепочивши від людської діяльності, розквітала досі небаченими фарбами, красотами. І що з того, що тими красотами милувалися вже не люди, а ластівка в небі, мурашка на стеблі конюшини — для матінки-природи всі її створіння були рівними, всі мали право на свою частку краси.

Лесь все чомусь думав, що вони знаходяться десь на території колишньої Франції. Може, так воно і було. Через декілька годин їм вдалося натрапити на розбиту колію, що вела невідомо куди. Вони викинули на пальцях, і пішли, обійнявшись, в ту сторону, яка випала. Погода була приємною, місцина радувала око. І основне, що їм вдалося хоч на перший час розв’язати проблему з харчуванням. Лесь назбирав яблук-дичок, а Мар’яна з одного пострілу підбила куріпку, яку Лесь досить вміло одразу й приготував на вогнищі.

Вони сиділи коло вже згасаючого багаття, коли нарешті Лесь спитав Мар’яну про те, що його давно цікавило, а саме, де Мар’яна так прекрасно навчилася стріляти. У відповідь Мар’яна лише якось неохоче хитнула головою:

— Довго й нудно розказувати.

І Лесь з нею згодився, життя його вчило, що треба дорожити кожною хвилиною, тому що кожна хвилина може стати останньою. Тому Лесь цього дня більше нічого не питав у Мар’яни — для чого це, коли краще її просто поцілувати, власне, для цього й існує така чудова штука, як життя, і, мабуть, саме тому Бог створив Мар’янині губи такими пухкими, і вже, звісно, саме для цього співає у небі жайворонок…

Свою першу ніч у цьому краї вони провели серед чистого поля. І хоч поряд не було океану, золотавого піску, це була їхня найкраща ніч разом. А вже вранці наступного дня вони помітили вдалині село.

— Да, тут безумовно живуть люди з аграрного клану, — мовила Мар’яна, дивлячись здаля на село.

— Ну, то пішли! — кинув Лесь, якому нетерпілося побачити ще якихось, крім містечкових, теперішніх своїх сучасників.

— Так, але не забувай тримати руки в кишенях, і якщо хтось буде питати — ти з наукового клану.

— Та що ви носитесь з тими кланами, як дурний з писаною торбою!

— Ти — з наукового клану, — спокійно повторила Мар’яна.

І вони рушили. Навколо села простилалася поросла бур’яном рівнина, і лише коли вони підійшли зовсім близько, то помітили, що на ній навіть пробували вирощувати якусь — з-за бур’яну не було видно — злакову культуру. Пробували… Незважаючи на те, що скоро мав бути обід, на полі не було жодної живої душі. Саме село здаля видавалось сірим, нужденним, але одного погляду, кинутого на нього, було достатньо, аби майже безпомилково визнати його українським. Щось було таке у цій вибоїстій грунтовці, що проходила поміж хоча й сірих, але в дійсності повинних бути білими, хат, у рідких садках, що тулилися до них, навіть у худих свинях, що брьохалися у традиційній ковбані на дорозі. Звичайно, це була нужда — скільки Лесь набачився таких, ну, може, трохи кращих сіл у забитій українській глибинці. Але було ще щось.

Вони вже йшли по вулицях, а людей все не було видно.

— Повимирали вони тут всі, чи що? — спантеличено мовив Лесь.

Нарешті десь з бокового провулка вони почули якесь сопіння, і, обернувшись, побачили малюка, що натужно тягнув в’язку хмизу.

— Гей, малий, а де всі? — крикнув йому Лесь. — І що тут у вас взагалі робиться?

— А єто в нас споймали чаклуна та й паліть будуть, — відповів діловий малий вже звичним Лесеві «язичієм».

— Добрий день, інквізиціє, — мовив до Мар’яни Лесь і знову звернувся до малого: — Проведи нас, хлопчику, подивитися.

Побачивши насторожений погляд малого, Лесь заспокоїв його:

— Ми з наукового клану, дуже цікавимося всякими такими явищами.

— То-то я смотрю, шо ви какось не по-нашому розмовляєте, — розуміюче мовив малий і махнув рукою: — Йдіть за мною, — сопучи, потягнув в’язку хмизу — мабуть, на вогнище чаклуну — по вулиці.

— Може не підемо, — раптом якось нерішуче мовила Мар’яна.

— Все рівно, ми повинні будемо з ними мати справу — треба запастися якимись харчами, дізнатись, де ми взагалі знаходимося, — відповів Лесь і почимчикував за малим.

За ним пішла і Мар'яна. Скоро вони вийшли на вщерть заповнений людьми майдан. У самому його центрі стояв збитий з дощок навколо стовпа поміст, на ньому — ну зовсім, як в фільмах про середньовіччя — прив’язаний до стовпа чоловік, що голосно щось виголошував. Коли Лесь з Мар’яною підійшли ближче, то побачили, що це зовсім молодий хлопець з якимось диким — чи то через затятість, а скоріше через переляк поглядом. Він весь час викрикував до натовпу:

— Та зрозумійте, не знаю, чому та картопля у мене така здорова повиростала! Мені все якось часу і подумати над цим не було — з ранку до ночі у землі копався! Зрозумійте ж — не винуватий я!

— Ні, ти поясни: чому у всіх картопля не вродила, а в тебе її он стільки? — допитувався в нього якийсь худий чоловік, з поглядом стовідсоткового Торквемади.

— Та не знаю!!! — кричав йому в обличчя прив’язаний.

— Так я тобі сам поясню — тому, що ти — чорнокнижник, фермер-чарівник. Це вони, кажуть, дитячою кров’ю поливають поле, аби краще родило. А ти — один з них!

До Лесевої свідомості почало доходити, за що, власне, хотіли спалити живцем цього чоловіка. Його повинні були знищити за те, що він отримав на декілька кілограмів картоплі більше, ніж його сусіди! Він був винний у тому, що на десяток разів більше не полінувався копнути, де треба і як треба, лопатою у своєму городі. І от за це його зараз мали спалити! І він знав це, і, звичайно ж, як кожна жива істота, не міг змиритися з фактом своєї скорої загибелі. Він обводив поглядом юрбу в надії зустріти в очах когось краплю співчуття, а отже і якоїсь надії. І не знаходив. Та раптом його погляд надовго затримався на Лесеві — єдиній невідомій йому тут людині, і їхні погляди зустрілися. Леся вразило, наскільки цей дикий від переляку погляд міг бути промовистим. «Братан, мене ж зараз спалять, спалять живцем — вирятуй мене! Я ж людина, я ж хочу жити, я не хочу так помирати! Вирятуй мене! Ти ж людина, братан!» — безгучно кричав до нього нещасний. І Лесь обернувся до Мар’яни:

— Сонце, я не можу бачити, як людину спалюють за картоплю. І я не зможу собі ніколи пробачити, якщо його зараз спалять. Ніколи! — з притиском закінчив Лесь.

— Що ж ти думаєш робити? — майже пошепки спитала Мар’яна.

— Постараюся до нього проштовхатися. Я дивлюся, тут у них з вогнепальною зброєю напруга, я помітив тільки одного дядька з заржавілим карабіном. Тому ти йди за мною і прикривай мене зі спини, особливо тоді, коли я його буду звільняти. Ну, як тобі мій план?

— Не дуже розумний, але піде, — погодилася Мар’яна, та Лесеві здалося, що вона чомусь була нещирою. Цікаво, чому? Боялася, чи може вважала, що їм не варто втручатися, чи ще щось? Проте вона погодилася, а отже треба діяти — часу було обмаль, бо люди вже докладали рештки хмизу. І вони, розштовхуючи людей, почали пробиватися до помосту.

Лесь вже майже підходив до помосту, коли його раптом хтось схопив за рукав. Він обернувся — високий дядько із заіржавілим карабіном намагався його затримати. Лесь різко шарпнув рукою і, звільнивши її — це було легко, оскільки дядько тримав його лише одною рукою, — заїхав йому ліктем в обличчя. Дядько випустив карабіна і схопився руками за обличчя — крізь пальці зацебеніла кров.

— Ой, людоньки, вбивають! — пролунав над юрбою його крик.

Всі почали обертатися в їхню сторону. Лесь буквально в два кроки здолав відстань до помосту, скочив на нього, збив отетерілого опонента спалюваного з помосту і крикнув позад себе:

— Мар’яно, два постріли в повітря!

Відповіддю йому був загрозливий, наростаючий з кожною секундою, шум юрби. Лесь обернувся — і не побачив Мар’яни. Лише роздратований погляд юрби. Він водив очима по юрбі, може Мар’яна десь відстала від нього, коли він пробирався до помосту, та не міг її знайти.

— Мар’яно, де ти?! — вже якось благально прокричав Лесь.

На цей раз у відповідь він почув клацання затвора — високий дядько з розбитим обличчям зводив на нього свою заіржавілу гвинтівку. Все відбувалося якось занадто повільно, а, може, навпаки, — занадто швидко. Тікати не було куди — навколо стояли люди, та й куди тікати, якщо пропала Мар’яна? У Лесевій голові все крутилася думка — де ж Мар’яна? Де Мар’яна?! Дядько натиснув на курок. Рушниця клацнула, та не вистрілила — дала осічку. Лесь похитнувся. Дядько зло затрусив рушницею. На поміст просто з якимось гемонським шипінням «Ще один чаклун!» почали наповзати люди.

— Чекайте, я його зараз стрелю! — «заспокоїв» їх дядько і вдруге націлив на Леся рушницю.

«Якщо вона навіть і дасть осічку, я все одно вже цього не витримаю», — подумалось Лесеві і, майже підсвідомо захищаючись від цієї рушниці, від цих людей, що прагнули його смерті, він виставив вперед руки, чекаючи пострілу чи осічки, чекаючи своєї смерті. Але пострілу все не було. Замість того десь там у глибині юрби зароджувалися, наче видих, наче заклинання, слова:

— Чисті руки, чисті руки…

Лесь поволі опустив руки — люди дивилися на нього, а точніше на його руки так, якби на його місці враз постав якийсь привид. Звичайно, Лесь здогадувався, що відсутність на його руках татуювання емблеми належності до певного клану могла б викликати у його теперішніх сучасників певне здивування, але щоб аж таке… Ні, цього він навіть не міг уявити! «Ну, що ж, — подумав Лесь, — цим треба скористатися». Лесь випрямився, надав своєму вигляду якоїсь солідності і голосно, з почуттям повної впевненості у всьому сказаному, почав говорити:

— Так, мої руки чисті, і я прийшов сюди, аби своїми чистими руками звільнити цього хлопця, — він показав на прив’язаного до стовпа.

— Але ж він чаклун! — подав голос черевань, що знову виліз на поміст. — Через таких, як він, пішов добробут з наших хат. Та й ще треба розібратися, шо ти сам такоє! Чому це у тебя чисті руки?

Вираз його обличчя з розгубленого знову став погрозливим. Обличчя багатьох інших набули замисленого вигляду. А Лесем раптом опанувала затятість — так його роздрочив цей кровожерливий черевань! Особливо тим, що єдиний поміж усіх цих злиденних людей мав черево, і саме він найбільше кричав про злидні.

— Та не слухайте ви цього товстуна! — закричав Лесь. — Якби поменше слухали таких от язиків, то, може, і достатку у ваших хатах було б трошки більше! Це вам каже людина, що має чисті руки! Ви хочете спалити цього чоловіка, бо він зібрав більше, ніж ви, картоплі. А чому ж ви не бачите, що в цього, — він тикнув пальцем у сторону череваня, — більше за вас всіх пузо?

— Люди! — перебив його черевань. — Та він же теж чаклун! Тому і на руках у нього немає ніякого знака! Бийте його!!! (Сам боявся до Леся і підступитися).

Лесь помітив — дядько з розбитим обличчям знову почав піднімати свого поржавілого карабіна.

— Чекайте!!! — розлігся над юрмиськом дужий голос.

Всі завмерли. Наперед виступив літній сивий чоловік. Лесь одразу зрозумів — його тут поважають, до його голосу прислухаються.

— Послухай, юначе, — мовив до Леся цей чоловік. — Ми не знаємо, хто ти такий і чому ти тут з’явився. Ми знаємо лише одне напевно — у тебе чисті руки, а це знак. Він має щось значити — я все ж таки думаю, що зміни на краще, тому що змін на гірше у нас і до тебе вистачало. Ми відпустимо тебе. Так?! — він повернувся до юрби, та схвально загуділа. — І ти підеш звідси — ми дамо тобі на дорогу трохи харчів.

— Без нього я не піду, — мовив Лесь, вказуючи на прив’язаного до стовпа.

Чоловік на хвилину задумався, а потім махнув рукою:

— Забирай, може воно й на краще.

І знову, обернувшись до громади, голосно запитав:

— Прибулець хоче забрати з собою чаклуна Михася. Віддамо його?!

Подобріла юрба схвально загуділа.

Коли вони вже виходили з села, Лесь обернувся. Люди стояли і дивилися їм услід. Чому? Хотіли подивитись, куди вони підуть, що будуть робити? А може, відповідь крилася в останніх словах, які сказав йому на прощання той сивий чоловік: «Твій прихід означає одне: так, як було — більше не буде», і в тих вогниках надії, які загорілися у його очах при цьому. «Так, як було — більше не буде…» Може, якраз про це думали ті, що дивилися їм услід.

— Тебе, як я здогадуюся, звати Михасем? — звернувся Лесь до врятованого ним хлопця.

— Точно. А тібя? — в свою чергу запитав той.

— Лесь. Мене звати Лесем.

Так і познайомилися. Михасю на вигляд було стільки ж років, скільки і Лесеві, був і однакового з ним росту, але був більш цибатіший, до того ж, на відміну від чорнявого Леся, мав чуба кольору соломи. Був одягнутий, як і всі селяни, у якісь сірі штани та сорочку.

— Слухай, Михасю, я тобі допоміг, тепер і ти мені допоможи.

— Лади. А шо нада?

— Поки я тебе звільняв, примудрився загубити дівчину, щезла і все. Допожи мені її знайти — далеко відійти вона ще не змогла, а свої околиці, я думаю, ти знаєш.

— Ага, — хлопець усміхнувся якоюсь майже дитинною усмішкою. — Тут ти звернувся якраз до того, кого треба. Краще за мене ніхто околиць не знає, і по сліду мало хто зможе йти так, як я. Це в мене навіть Ще краще виходить, чим вирощувати картоплю. — І, трохи подумавши, додав: — Ти от що — сядь і почекай. А я мотнуся навколо села — прикину, куди вона могла піти.

І він скинув свій мішок із взятими з дому харчами, може, як запоруку того, що вернеться до Лесевих ніг.

— Добре, я буду чекати, — погодився Лесь і присів на землю.

Йому якраз треба було подумати над дивною поведінкою Мар’яни. А вона дійсно була дивною — кинути його у найвідповідальнішу хвилину і втекти. Звичайно, це можна було пояснити звичайною жіночою лякливістю. Але… На його очах вона знесла голови щонайменше двом чоловікам, показала вражаючу сміливість, не кажучи вже про явно помітну непогану підготовку до екстремальних ситуацій. І це ставило перед Лесем ще одне запитання, на яке він покищо не мав відповіді — звідки такі явно шпигунські таланти у простої лаборантки? Так, йому справді треба буде серйозно переговорити з Мар’яною, коли він її знайде.

— Гей, Лесю! — почувся з-за його спини Михасів голос. — Я дізнався, куди вона подалася!

— Пішли за нею, — коротко мовив Лесь, підводячись з землі і беручи клунки з харчами.

Вони швидко крокували стежкою, що вела до річки. Михась запевняв, що за півгодини вони знайдуть Мар’яну. Взагалі він виявився напрочуд потрібним та метикуватим супутником. Тільки одне у ньому трохи дратувало Леся — як той дивився на його руки. Нарешті він не витерпів його косих поглядів і, зупинившись, прямо його запитав, чи він хоче його про щось спитати. Трохи пом’явшись, той таки спитав, чи справді на Лесевих руках немає татуювання, чи це якесь хитре штукарство.

— Так, я дійсно маю чисті від татуювання руки, — відповів ствердно Лесь. — Можеш їх для більшої впевненості помацати.

Знову пом’явшись, Михась, наче якесь чудо, обдивився їх зі всіх сторін.

— Коли у нас буде вільний час, я розповім тобі, чому я маю чисті руки, — сказав Лесь.

Наче вибачаючись за свою недавню недовіру, Михась досить велемовно пояснив, що взагалі вперше в житті бачить чисті долоні, йому навіть і на думку не спадало, що десь може бути здорова, повноцінна людина, яка може мати руки вільні від татуювання емблеми певного клану. Тільки в легендах розповідалося, що десь за рікою в лісах живуть дикі люди, яких прозивають «кинутими», які дійсно не мають татуювань. Отож вперше в житті він бачить таке чудо. Тому він надіється, що Лесь зрозуміє його недовіру. Лесь ствердно похитав головою — здається, він починав розуміти цих людей і те, чому йому відводилося місце президента. Але нічого пояснювати Михасю зараз не став — у них було обмаль часу, аби знайти Мар’яну, а вони і так забагато говорили. Треба було йти далі по Мар’яниному сліду.

За півгодини вони побачили річку, а трохи згодом — на широкій піщаній косі — жіночу постать. Лесь аж шарпнувся — у ній він безпомилково пізнав Мар’яну. Коли підійшли ближче, Лесь побачив, що Мар’яна плакала. І Лесь про все забув, все простив. Він пішов до неї так, наче не бачив її тисячу років, наче вічність пробивався до неї — і ось нарешті зустрів. Коли він сказав за її спиною: «Мар’яно…», її підкинуло, наче в неї влучила та розривна куля, якими вона розчищала їм дорогу. Потім вона обернулася — і в її очах Лесь побачив свої очі, бо її очі виражали те саме, що і його — тисячу років вона чекала на нього, вже не думала колись побачити його живим, і от ще й зараз не вірить у це, видається він їй якимось дивним фантомом, чудом.

— Лесю… — промовила стиха і кинулась до нього, в його обійми, та раптом стала мов вкопана. Леся буквально відштовхнув металевий блиск, що раптово з’явився в її очах.

— Чому ти прийшов?

— Я ж тебе шукав.

— Хіба ти не зрозумів?!

— Зрозумів, що?

— Те, що я не лаборантка, те, що я не рятувала тебе, а повинна була просто забрати з табору, те, що з хвилини на хвилину за мною прилетять.

— Хто прилетить?

— Вертоліт мого клану, клану, який не хотів, аби ти став президентом.

Наче на підтвердження її слів, здаля почувся шум вертольотних гвинтів. У Леся опустилися руки — удар був нижче пояса.

— А як вони взнали, що ти тут?

«Боже, не те, зовсім не про те, — подумалось йому, — я спитався у неї».

Мар’яна мовчки підняла з землі свою сумочку і витягнула звідти невеликий передавач.

— Більше запитань немає? — спитала вона якось аж занадто холодно.

«Спитай, спитай її», — билось у Лесевій голові. Але він продовжував просто стояти. На обрії вже ясно можна було побачити вертоліт, що летів у їхню сторону.

— Ну, йди, чому ж ти стоїш? — чомусь стиха спитала Мар’яна.

— Чому ти застрелила льотчика, що хотів мене вбити — так вам було б найлегше?

— Лесю, тікай, зараз я вже їх не зможу зупинити, — замість відповіді мовила Мар’яна, і Лесь почув у її голосі нотки благання.

А й справді треба було тікати — вертоліт вже зависав над ними. Лесь глянув Мар’яні у вічі — і не побачив у них металевого блиску. Він побачив там те, що, мабуть, зараз випромінювали і його очі — радість зустрічі, сум розставання і ще дещо. Мар’яна відвернулася від нього і побігла в іншу сторону коси, вимахуючи руками — хотіла відволікти увагу тих, хто був у машині, від Лесевої постаті. Лесь почав відходити до лісу, та раптом якась сила примусила його ще раз повернутися в ту сторону, де бігла Мар’яна, де вже прямо над нею кружляла гвинтокрила машина, і прокричати своє останнє і основне запитання:

— Мар’яно, ти мене любиш?!

Її відповідь заглушив шум гвинтів.

Лесь сидів коло розкладеного на березі річки багаття і спостерігав, як Михась пече на ньому тільки що спійманих раків. Раки… Чим більше Лесь дивився на них, тим більше розумів цих безгучних створінь. Ще маючи якісь життєві сили, вони чимдуж клацали клешнями, вимахували антенами, намагалися кудись відлізти з загальної купи — коротше, боролись проти невблаганності долі, як все живе. Та меткі Михасеві пальці виловлювали їхні серед трави, де вони намагалися сховатися, знаходили на їхніх панцирах місця, які не могли оборонити вони своїми клешнями, і кидали, кидали їх до вогняного пекла. І вже там, зрозумівши, що всі їх намагання вижити у цьому світі були марними, що долю не переможеш, а вони — всього лише раки, посилали вони може перше за все своє коротке і визначене життя безгучне прокляття своїм, крім них більше нікому невідомим богам за те, що створили на їхньому тілі місце, за яке безборонно могли схопити їх людські пальці.

Хай ти матимеш міцний панцир, або тяжкі чоловічі кулаки, або душу, яку, здається, не повинна засмутити найчорніша новина світу, та прийде час… І на твоєму тілі, у твоїй душі знайдеться те місце, про яке ти може ніколи і не підозрював, до якого одного прекрасного Дня вчепляться невблаганні пальці долі, і тоді ти нічого не зможеш зробити — просто сидітимеш на березі річки коло багаття.

Та Лесь таки міг щось зробити. І він зробив — незважаючи на протести Михася він згріб усіх раків і пожбурив у річку — хай хоч хтось виграє сьогоднішнього дня у долі…

Михась заснув, а Лесь продовжував понуро сидіти коло вже майже згаслого вогнища, коли до нього з нічних сутінків вийшов чоловік. Придивившись до нього, Лесь мало не скрикнув — це був кубанець!

— Іване! Ти тут?! А я думав, що ти ще мандруєш десь по африканських нетрях. Боже ж, як я тобі радий! Але ж як ти тут опинився? — не вгавав Лесь.

— Не ти один можеш літати на цих — як їх — літаках, і не ти один можеш падати з неба на землю…

— А з землі на небо? — перебив його враз повеселілий Лесь.

Все повторювалось, як сорок років тому, коли його оточили на африканському узбережжі чорношкірі партизани і він готувався до тяжкої смерті на чужині, і коли б не кубанець… От і тепер він знову на чужині, на нього десь полює сивоголовий, що хоче зробити з нього робота-президента, тільки-но він дізнався, що його кохання ґрунтувалося на брехні — коротше, все знову геть погано, і от знову, наче янгол-спаситель (а може, він таки ним справді є, може, та розказана кубанцем при першій їхній зустрічі легенда дійсно правдива), з’являється кубанець. Кубанець наче відгадав його думки, бо сказав:

— На жаль, Лесю, цього разу не прийшов я тебе забирати, зараз у кожного з нас свої дороги. Моя відома — на Україну, а от твоя… Я довго думав про те, що судилося тобі, і прийшов до висновку — свою долю не обминеш.

— І яка ж моя доля? — спитав Лесь.

— Тобі вже її сказали, Лесю Чисті Руки, — мовив урочисто кубанець.

Лесь закрутив головою:

— Не розумію, ти маєш на увазі те саме, що й той кремезань з африканського табору?

— Так, ти повинен стати отаманом чи, як-то тепер, — президентом. Але не тим балабоном, якого з тебе хотіли зробити ті харцизи, а справжнім — з крові і вогню!

— Але чому я?

— Тому, що ти молодий, сильний, і тому, що в тебе чисті руки, а їх вже немає ні в кого.

— Але чекай, кубанцю, ти мені зараз тут такого наговорив, воно все якось зараз не вкладається в голові. Давай відкладемо це до завтрашнього ранку, і завтра все добре обговоримо — те, що ти пропонуєш, так незвично!

— Те, про що я зараз сказав, немає смислу обговорювати, а спати — що ж, поспати дійсно треба — сьогоднішній день був виснажливий, особливо для тебе. Поспи, Лесю…

Коли вранці Лесь прокинувся, він не знайшов кубанця. Лесь кинувся до Михася, що ловив на річці рибу, але на всі його розпитування той відповідав, що взагалі з того часу, як прокинувся, а встав він дуже рано, не помітив навколо жодної живої душі. До того ж сказав, що вчора Лесь заснув раніше за нього. Отже, з’ява кубанця могла бути просто сном, але все ж цей сон був занадто реальним! Як би там не було, а Лесь знову залишався наодинці зі своїми роздумами, і нічого втішного у них не було. Покинутий один серед чужих людей, у чужому часі. Звичайно, можна було відшукати Богом забутий куток — тепер більшість планети такий куток — і тихенько собі жити, але Лесеві цього не хотілось — занадто сумно і одноманітно. Піти тим шляхом, про який він говорив цієї ночі з реальним чи уявним кубанцем? Що ж, це цікаво, але і небезпечно.

Лесь думав і ніяк не міг прийти до якогось чіткого рішення. Тому він згадав про свого добровільного чи невільного супутника і вирішив ще переговорити з ним. Все ж таки, на відміну від кубанця, він був справжнім аборигеном цього часу, тож до його думки варто було прислухатися. Але Михась раптово кудись зник, причому його свитка, взувачка залишилися в таборі. Ще зранку він ловив майже поряд з місцем їхньої ночівлі рибу, але буквально за годину, поки Лесь роздумував над своєю подальшою долею, його наче корова язиком злизала. Лесь цілком логічно подумав, що він пішов далі по березі, тому сам відправився на його пошуки по зарослому кущами березі річки.

Він не пройшов і двісті метрів, як відчув, що йому в спину вперлося щось гостре. Лесь повільно повернув голову і побачив абсолютно дикого на вигляд (був одягнутий у вичинені звірячі шкури, у руках тримав списа) чоловіка, з поглядом, що не віщував нічого доброго. «Виходить, українці-людоїди зустрічалися не тільки в двадцятому столітті», — якось похмуро пожартував подумки Лесь. Чоловік притишено свиснув, і з кущів майже безгучно виринуло ще декілька чоловіків, які збили Леся з ніг, міцно зв’язали йому руки якимось реміняччям. А за хвилину вони десь з тих самих кущів витягнули також вже зв’язаного, з кляпом у роті Михася і кудись швидко їх потягнули.

Їхня подорож тривала декілька годин. Михасю якимось чином вдалося звільнитися від кляпу, і він заверещав на весь ліс: «А бодай би все то пропало, позападалося!!! Це ж треба, до цих люциперів втрапити у руки!!!» їхні тюремники не звертали на його крики жодної уваги — здавалось, вони його просто не розуміли. Нарешті вони вирішили зробити коротку перерву, і Лесь отримав змогу тишком запитати Михася, хто ж ці люди, які їх полонили. Михась мало не зайшовся плачем:

— Нам страшенно не повезло — ми потрапили до кинутих! Я ж знав, що ця сторона річки належить до їхніх земель, та на радощах, що мої мене не спалили, зовсім про це забув! От і попали з вогню та в полум’я! Там спалити хотіли, а тут ще перед тим жили з живого витягнуть!

І в Михасевих очах з розпачу, з досади за тільки що втрачений шанс подовше пожити на цьому світі, здається, чи не сльози зблиснули.

— А хто вони такі — ці кинуті? — продовжував нишком допитуватися Лесь.

— Старі люди розказують, що в давні часи, коли всі кидали («обдурювали» — машинально поправив його Лесь) всіх, були серед кинутих, а може і серед кидал такі, які вирішили не приймати подібної практики — обдурювати і бути обдуреними. Тому і поселилися вони подалі від людей: поховались по болотах та лісових нетрях. Не було б у тому ніякої біди, якби вони не перекинулись у якесь чорнокнижжя. Точно не знаю, але розказують, що всіх, хто потрапляє їм до рук, вони вбивають, бо вважають посланцями якогось чорта, от забув тільки, як вони його взивають — дуже дивна назва.

— МММ, — так ми називаєм сатану, посланцями котрого ви є! — гаркнув збоку один з їхніх конвоїрів, що, виявляється, не тільки знав людську мову, а й мав чудовий слух. І, вже звівшись на ноги, боляче ткнув Михася в живіт держаком списа:

— Ану, поднімайсь, прислужник чорта! Скоро час розплати!

Далі була виснажлива дорога через якісь безлюдні болотяні пустині, де за ступлений вліво чи вправо від стежки крок їх чекала жахлива смерть у трясовині. Нарешті вкрай змучені вони вибралися на якийсь острівок землі серед цих безмежних боліт, на якому, власне, і розташовувався табір «кинутих» — декілька заглиблених у землю, критих зверху дерном хиж. При їхній з’яві, здається, все селище висипало з хиж — від малого до старого всі були замурзаними, змарнілими, у всіх очах проглядала якась особливо затята, здається сконденсована від болотяних випарів, злість. Не важко було здогадатися, на кого вона була спрямована.

— Ну й життя, — вже майже з якоюсь веселістю гудів за спиною Леся Михась. — Мабуть, знову спалювати будуть.

І вже ледь чутно — на вухо Лесеві:

— Руки, не забудь їм показати свої руки. Той раз вирятували, й зараз повинні.

— Конвоїри, здається, не звернули на них жодної уваги.

— Ні, все рівно — це повинно спрацю…

— Не гаварить! — оперіщив його збоку палкою один з конвоїрів.

— Куди ж ви нас далі тягнете — вже ж прийшли? — запитав у конвоїрів Лесь.

— До Найбільш кинутого, — з якоюсь навіть урочистістю в голосі промовив один з них.

«Боже, навіть серед обдурених немає рівності — виходить, є більш і менш кинуті», — подумалось Лесеві. Їх вели через селище, і він спідлоба дивився на людей, що його оточували, і крізь бруд, який, здається, ніколи не змивається, крізь погано вичинені шкіри, злі, дикі погляди проступало щось давнє, добре йому знайоме. І він вже не дивився на них, як на дикунів, виродків — перед ним були просто загнані у кут українці.

Їх завели до останньої у цьому лісовому селищі хижі. Усередині було вогко, стояла напівтемрява. У кутку стояла якась подоба ліжка, з якого підвівся зморений, худий та блідий чоловік.

— Піймали у лісі — видновинюхували, як нам шкоди завдати, — коротко пояснив ситуацію один з конвоїрів.

— Ясно, — протягнув господар, — ну, що ж, поговоримо. Пошліть тільки когось — хай принесуть узвар від ворожки, а то знову цієї ночі кашель мучив.

— Ну, що ж, — звернувся він вже безпосередньо до Леся з Михасем, — зізнаєтесь у всіх своїх злочинах?

— Ви щось про нас не те думаєте, — заговорив скоромовкою Михась.

— Ми думаємо, що всі люди навколо нас — кидали. От що ми думаємо, і я впевнений, що ми не помиляємося! — майже урочисто мовив господар хижі.

— Думаю, що, мабуть, ви все ж таки помиляєтесь, — заперечив йому Лесь. — Не можна вважати всіх людей шахраями. Звичайно, є і шахраї, їх багато — але ж не всі!

— Не всі?! — у голосі Найбільш кинутого почулася іронія. — Ви хочете прикинутися сліпим чи, може, ще й глухим? Та навіть вони не можуть не відчувати, що за світ їх оточує!

В цей момент в землянку зайшов хлопчина з глеком якоїсь трав’яної настоянки і, піднісши її господарю, став напоготові у кутку. Найбільш кинутий трохи надпив, полегшено зітхнув і продовжував:

— Ви з зовнішнього світу несете тільки зло, і тому ми поступаємо з вами належно — просто знищуємо вас, незалежно від того, до якого клану ви належите — аграрного, наукового чи ще якогось. Тому що вже сама приналежність до якогось клану є ознакою зла.

— Ну, добре, — мовив Лесь. — А якщо людина не належить до жодного клану? Як тоді?

— Як це не належить до жодного клану?

— А от так, — мовив Лесь, показуючи свої чисті долоні.

Найбільш кинутий довго на них дивився. Потім сказав:

— Ет, яка різниця. Ви не наші — ви не кинуті, і цим все сказано. Не наші — значить посібники зла, прислужники дияволу МММ. А отже розмовляти з вами немає сенсу — незалежно від того чисті чи брудні у вас руки. Хоча це ви, дияволи, таки добрий вигадали спосіб нас кинути. Але нас не обдуриш (конвоїри схвально закивали головами) — завтра вранці вас як нечисту силу втоплять у річці.

— І після цього ви будете казати, що ви не є кланом?

— Виведіть їх і запріть у новій стодолі, а вранці скарайте на горло! — махнув господар рукою конвоїрам. — А ти, — звернувся він до хлопчика, — принеси ще мені узвару від кашлю.

— А його справді найбільше з-поміж усіх вас кинули? — спитав цікавий Михась по дорозі до їхньої останньої оселі у конвоїрів.

— Кинули не його, а ще його батька, — відповів один з них.

Лесь з Михасем лежали зв’язані на застеленій соломою долівці стодоли і відсапувалися. Декілька годин вони билися над тим, аби якось послабити мотузку, якою були зв’язані, але все намарне. Отже, залишалося лише лежати і чекати смерті.

— Михасю, чуєш, як ти думаєш, чи далеко залишилося до України? — спитав Лесь.

— Не знаю.

— Погано, що не знаєш. Я зараз подумав — у нашому містечку є кладовище, а на ньому майже третину займають могили з такими самими, як у мене, прізвищами, а моєї могили там вже не буде…

— Слухай, а розкажи мені за ту Україну. Якою вона була в твій час?

Лесь на хвилю закрив очі, потім почав:

— Вся в пшеничних полях. Уявляєш — їдеш день, другий, а навколо все жовтіють лани.

— І більше нічого?

— Звичайно, ні. По полях то тут, то там стоять яблуневі сади.

— Прямо в пшениці? Та такого, ж не може бути!

— Не перебивай. В Україні було саме так. Було багато чого. От їдеш ти дорогою поміж хлібів, якщо побачить тебе хтось з селян — зніме бриля — на поле у нас всі тільки в брилях та в полотняних сорочках з вишиваною стьожкою виходять — і обов’язково помахає тобі, хоч ти для нього абсолютно незнайомець.

— А для чого ж йому махати?

— А тому, що він українець, і ти українець, а навколо хліб достигає, яблука червоніють і сонце світить. Отому часто не тільки привітає, а ще й до столу запросить. А там меди, горілка, обов’язково величезний коровай подадуть. І їси, скільки хочеш. А потім підеш у вишневий садок відпочити. Там і заснеш під солов’їний спів, тому що обов’язково в кожному садку хоч один соловейко та буде. Інакше над господарем всі сусіди кепкувати будуть — чому це раптом у його садку та немає соловейка.

— Розкажи ще щось… Про жінок розкажи.

— Жінки у мій вік були всі красиві. Були високі, мали білі зуби і високі білі груди. Гордо дивилися та могли й низько вклонитися. Прекрасні жінки, щедра земля, мужній і лагідний народ — отака була країна!

— Прекрасна казка.

— Чому казка?

— Та тому, що якби все дійсно було так прекрасно, як ти мені розказував, то хіба був би зараз оцей весь блуд?

Лесь насупився — він сам почав майже вірити в сказане. А тут Михась за одним махом все розвінчав. Даремно — з казкою краще помирати. Проте помирати їм ще рано. Тому він сказав Михасеві:

— Давай ще раз попробуємо перетерти чи принаймні послабити ці пута. Їх же робили не якісь там добросовісні папуаси, а українці. Повинні ж вони піддатися!

Але як вони не намагалися, з путами їм нічого так і не вдалося зробити. Змучені, потомлені вони застигли на холодній долівці, думаючи кожний про своє перед близькою смертю. Може, через цю тяжку задуму вони і не одразу помітили, що ворота ледь відчинилися і в стодолу, крадучись, зайшла дитяча постать. Першим цю постать побачив Лесь, мало не скрикнувши від несподіванки — невже кинуті підіслали вбити їх дитину?

— Не кричіть, я прийшов вас звільнити, — підійшовши впритул, мовив до них несподіваний рятівник.

Лесеві його голос видався знайомим, і враз він згадав — землянка Найбільш кинутого, його ядушний кашель, лікувальний узвар, хлопчина років чотирнадцяти, що його приніс. Так, це був він. Але чому?..

— Чому ти хочеш нас врятувати? — повторив вголос своє запитання Лесь.

— Тому, що так не повинно бути.

— Як не повинно бути? — перепитав його Лесь.

— Скільки я живу, ми завжди вбиваємо всіх, хто до нас приходить. І помираємо самі — від цих чортових боліт у нас ядуха, ще дід так говорив. В мене тато, мати померли. Десь є сонячні поля, чисті ріки — я бачив здаля, а ми тут — на цих болотах. Я не хочу вмерти, як мої батьки.

— Чим же ми тобі допоможемо, хлопчику?

— Не знаю. Але так не повинно бути — ні цих боліт, ні ядухи, ні вашої смерті завтра.

— Так, цього не повинно бути, — проказав до себе, погоджуючись з хлопцем, Лесь.

А хлопець вже різав ножем мотузки, якими вони були зв’язані.

— Сторожа вся поснула — вже майже ранок. Та й все рівно без поводиря вам ніяк не вибратися з цих боліт. Ідіть за мною, тільки обережно — один невірний крок і ви попадете в трясовину.

— Ясно…

І Лесь з Михасем пішли за хлопцем по тільки йому відомій стежці, що петляла поміж бездонних боліт та трясовин у білому тумані.

— Ну, майже зовсім так, як тоді, коли кубанець виводив мене з мого часу, — пошепки промовив до себе Лесь.

Вже майже зовсім розвиднілося, коли вони вийшли з зони боліт. Хлопець зупинився:

— Далі підете самі.

Він дав їм зшиту зі шкір торбину.

— Тут трохи в’яленої риби, трут, декілька гачків — все, щоб хоч пару днів ви могли прожити в пущі.

— А що тобі буде за те, що допоміг нам втекти?

— А, — якось безтурботно махнув рукою хлопець.

— Не вб’ють.

— Може гайда з нами — подалі від боліт та ядухи, — запропонував Михась, хоча він і не знав, куди вони зараз підуть.

— Зараз ні — маю діда. І хоч він знахар, проте хворіє дуже. Мушу доглядати.

— Ну, тоді дякуємо тобі за все, — мовив розчулено Лесь. — Шкода, що нічим не можемо віддячити тобі — нічого не маємо.

— А, пусте, — махнув рукою хлопець і, відвернувшись, швидко закрокував назад.

— Чуєш, — раптом закричав йому услід Лесь. — А як тебе звати?

— Андрієм!

— Так от слухай, Андрію. Скоро не буде у цьому світі ні боліт, ні ядухи, ні кинутих. Я клянуся тобі!

Хлопець якусь хвилю мовчки стояв, а потім… вклонився Лесеві:

— Я тобі вірю!

І пішов назад до свого болотяного селища стежкою, що пропадала у густому тумані.

Вони зупинилися на перепочинок лише тоді, коли почали спадати сутінки. Видно, раніше на тому місці, де вони отаборилися, були шахти, бо ще й зараз, подібно до древніх курганів, височіли навкруги високі терикони, а з зарослих ліщиною нетрів чорніли провалля шахт. Під одним з таких териконів вони і вирішили переночувати. Закусили в’яленою рибою, яку дав їм хлопець, і почали готуватися до сну. Про майбутнє майже не говорили — занадто були змучені сьогоднішньою втечею. Їм треба було якнайшвидше і якнайдалі відійти від табору кинутих, і, здається, вони справилися з цим завданням. Отож за п’ять хвилин Михась уже спав міцним сном, а от до також змученого Леся сон все не йшов. Йому раптом пригадалася Мар’яна, позавчорашній сон чи справжня зустріч з кубанцем, селище аграрного клану, дана сьогодні Андрієм клятва… Весь цей час він мав щось вирішити щодо себе, і, здається, сьогодні він прийняв таки остаточне рішення.

Якась сила, просто якийсь раптовий імпульс примусив його звестися на ноги, і він, ні сіло ні впало, подерся на самий вершечок терикона. Коли вже видерся нагору, його обвіяв вітер, хоча внизу його не було. Чи то він раптово знявся, чи, може, просто не бажаючи пройтися по земному низу, гуляв по верхах. І щось було в цьому вітрі — може, просто свіжість ночі, може, якісь лісові запахи. Але це щось розхвилювало Леся і враз йому здалося, що він почув запах Мар’яниного тіла, до якого, проте, примішувалися і інші запахи — солодкуватий запах крові, кінського і людського поту, іще якісь поки що невідомі йому пахощі. І він стояв і вдихав їх на повні груди, і скидався на цьому нічному териконі на стародавнього скіфа, що десь там — на Дорозі народів, стоячи на тільки що насипаному кургані, видивлявся у безкраїх степах ще поки що невідому свою батьківщину, з якої тисячі років тому вийшли його предки, аби розійтися по цілому світу. І, подібно до того скіфа, Лесь зараз був цілком переконаний — його земля буде його, і він буде на ній переможцем! І він стиснув зуби, і він стиснув кулаки, і поклявся. Стиснути зуби, стиснути кулаки і стояти проти цього вітру, як тисячу років тому стояв проти нього десь на Дорозі народів його предок скіф, аби потім увійти в історію з диким гиком і оголеним мечем. За селян, які забули, як обробляти землю, за хлопця, який мав загинути від ядухи, за народ, який забув, що він народ!

А потім він спустився з терикона і розбурхав сонного Михася:

— Вставай!

— Що ти хочеш? — запитав спросоння товариш.

— Я хочу стати президентом.

— Я так і знав, що ти мені це скажеш, — буркнув Михась. — Ні, сам ти, звичайно, нічого не зробиш, — додав він після довгих роздумів.

— Звичайно, не зроблю, — погодився Лесь. — Але, наприклад, у моєму часі були люди, які займалися політикою, підтримували того чи іншого кандидата.

— Ну, таких можна знайти і зараз у кожному селі, але що з того? Не обійдемо ж ми всі села.

— Ні, це єрунда. Нам треба шукати людей, які професійно займаються політикою. Слухай, ти знаєш, що таке столиця?

— Десь чув.

— А не знаєш, де вона розташовується?

— Точно ні, треба людей спитати.

— От завтра і почнемо питати.

— А ти думаєш ці, як їх — «політики» — захочуть допомогти тобі стати президентом?

— Я думаю, якщо деякі клани не зупинились навіть перед тим, аби витягнути мене для президентства з минулого, то потреба в отакій, як я, відстороненій людині дійсно існує. Основне — це не потрапити в руки того клану, який хотів зробити з мене бездушну маріонетку. Та й до Мар’яниного клану бажано не попадати — вб’ють.

Михась раптом якось зовсім безтурботно розсміявся:

— А що ти з нею зробиш, якщо раптом справді станеш президентом?

Лесь роздратовано похитав головою:

— Лягаємо спати, а то вже півночі базікаємо, а завтра в нас справ по саме горло — треба дізнатись, де ж та столиця, та й їжею запастися. Все, на добраніч, Михасю.

— На добраніч, Лесю — майбутній президенте.

— Гей, чуєш, дєду! — гукнув, виходячи з кущів, Михась до діда, що мирно собі чимчикував по дорозі.

Той навіть не обернувся, лише надав ходи — наскільки це дозволяла йому старість. Лесь вже звик до цього — люди боялися одне одного, тому що той, кого ти зустрінеш, міг виявитися з іншого, ворожого твоєму, клану, і тоді… Тому краще втекти, поки не пізно! Це засіло в людях глибоко, так глибоко, що, здається, нічим і не витравити, але хіба є в людині щось таке, чого не можна переінакшити? Може й є, але тільки не цей страх перед ближнім своїм.

Тим часом Михась вже наздогнав діда і схопив його ззаду за брудну свиту. Тепер Лесь мав змогу спокійно роздивитися діда. Той був одягнутий в стару, діряву свиту, взутий в саморобні, надзвичайно поношені постоли, з обличчям, на якому більше відбилась не старість, а якась усепроникна сірість. Словом, перед ними був типовий представник цієї дивної епохи, цього дивного народу, до якого належав і Лесь, що за всіма характеристиками мав жити щасливим життям, але чомусь не зміг, чи не схотів…

— Ви не могли б нам підказати дорогу на столицю? — якомога чемніше, аби заспокоїти украй переляканого діда, спитав Лесь.

— Дорогу на столицю? Яку столицю — ту, що зараз? А хіба зараз є столиця? — заговорив скоромовкою дід.

— Так, і зараз десь повинна бути столиця.

— Столиця — чого?

Лесь трохи здивовано глянув на діда — в його голосі йому вчулася іронія. І раптом до нього дійшов зміст дідових слів — а дійсно, столиця чого? Ні держави, ні нації — одні клани.

— Столиця всіх кланів, — за нього відповів Михась.

— А, ну якщо так, то не знаю. Звідки дідові знати, де столиця всіх кланів! Колись дід знав інші столиці, а тепер — що ж поробиш, коли дід такий старий.

— Скільки ж дідові років? — спитав його Лесь.

Дід не відповів, лише уважно глянув на нього.

— Ти мені когось нагадуєш, — сказав він.

Лесь уважно придивився до нього. Так, і він вбачав у цьому старому чоловікові щось давно знайоме.

— Твого батька, хлопче, випадково звали не Лесем? — раптом спитав його старий.

— Так, мого батька справді звали Лесем, — майже машинально збрехав — його ж напевно шукають! — Лесь. — На жаль, він недавно помер.

— Отак і побачилися, — похитав головою старий. — А я його в молодості добре знав — вчилися разом. Потім він поїхав десь за кордон, а я хотів щось змінити, тому і залишився тут… вірніше там, — старий непевно махнув рукою — а власне, я… — тут він якось винувато посміхнувся — точно і не знаю, де тепер Україна. Словом, я щось хотів змінити, але нічого не вийшло. Сам не знаю чому. Не вийшло і все… — Старий задумався. Потім, по задумі, сказав: — Може, твій батько правильно зробив, що виїхав — він завжди був більшим реалістом. Є речі, які не можна змінити — хоч голову розбий.

— Не думаю, щоб він був більшим реалістом, ніж ви, — сказав Лесь.

— Але ти вже інший, — промовив старий. — Звичайно, ти вже знаєш набагато більше, ніж твій батько — тепер усі без жодних ілюзій — вони залишилися в минулому.

— Без жодних ілюзій… — повторив за ним Лесь.

— Так ви не знаєте дорогу на столицю?

— Я навіть не знаю, столицею чого вона тепер має бути, — відповів дід.

— Ясно, — сказав Лесь.

Він зібрався був уже прощатися, поки цей старий не задав ще якихось питань, — звичайно, за Лесем полювали і в щось ув’язувати старого йому не хотілося, але раптом він ще раз звернувся до старого:

— Зніміть свої постоли.

— Для чого?

— Я вас прошу, зніміть.

І сам сів на узбіччі, розшнуровувати свої досить непогані, видані йому в африканському таборі, черевики. Знявши, протягнув їх старому — «Тримайте!», а сам взувся в його ветхі постоли, що досить відчутно тиснули йому ноги. Старий протестуюче замахав руками:

— Тобі ще йти і йти, а я вже своє відходив.

— Це вам привіт від батька, — відмахнувся Лесь. І коротко додав: — Бувайте здорові!

Повернувся і пішов — старий ще довго дивився їм услід. Коли відійшли на досить значну відстань, Лесь пояснив Михасеві:

— Це мій товариш по навчанню. Непоганий хлопець — звати Андрієм. Колись він був на півголови вищий за мене.

Лише за декілька днів розпитів вони таки більш-менш точно довідалися, де ж розташовувалася столиця, а точніше «Центр» — так його всі називали. І хоч йти було далеченько — з десяток днів на схід — вони таки вирушили.

Крокували колишніми франціями та німеччинами, що затопились тепер, як стародавня Атлантида у хвилях чебрецю та м’яти, вони топтали колишні автобани, через асфальтову товщу яких пробивалися тепер до неба молоді деревця; вони проминули майже всю славну Європу, слава якої, проте, не врятувала її від всемогутнього часу та полону чебрецю і м’яти. Тепер на її просторах жив народ, який завжди тулився на задвірках, а тепер волею випадку мав стати її повноправним господарем. Та поки що не став — ті поодинокі поселення, переважно аграрного клану, виглядали аж надто бідацькими, занедбаними. Видно, занадто довго тулився цей народ на задвірках, вже звик до них і нічого, крім них, не знав та вже й не міг взнати — Європи, як і Америки, як і Сходу вже не було, як не було ні їхніх досягнень, ні їхньої культури, як вже не існувало і їхніх страшних злочинів. Все потонуло в чебреці та м’яті. А от злочинів нових господарів чебрець та м’ята сховати ще не могли.

Одного разу, коли вони пробивалися через гущавину лісу, з тої сторони, де якраз починався просвіт, до них долинув клекіт, що, мабуть, належав якимось хижим птахам. І точно, коли вони нарешті вийшли на широку лісову галявину, то стривожена їхньою появою знялась величезна зграя хижого птаства. Здобич цих птахів примусила мандрівників заціпеніти — то тут, то там серед столоченої трави лежали людські трупи.

— Боже, скільки їх тут?! — видихнув Лесь.

— Один, два… сім… — почав було рахувати Михась та збився з рахунку.

Вдалині почулося гарчання — то якісь хижі звірі гризлися за здобич.

— Скільки ж їх тут? — повторив уже ледь чутно Лесь.

Заспокоєні птахи почали опускатися на місце свого бенкету. Лесь схопив палку, аби пожбурити в ближніх, але зупинився. Вони ж не вбивці, вони просто могильники. Вбивця, як завжди, людина. Але заради чого тут полягло стільки народу? Жахливий здогад прийшов у Лесеву голову. Він пішов полем, до чогось дошукуючись. І знайшов. Вони лежали, майже обійнявшись, — два молодих хлопці з грубуватими селянськими обличчями. Один засадив другому ножа прямо в серце, а той розпанахав палашем йому всі нутрощі. Лесь взяв і уважно роздивився липку від крові руку одного і другого… Так і є — емблеми кланів різні. Отже, розбірка між кланами.

Вони не пішли через це криваве поле, а вирішили його обійти. Але обходити прийшлося довгенько — всюди лежали в траві трупи, всюди вилися над ними птахи. Вражений Лесь повторював про себе одне й те саме запитання: «Скільки ж їх тут полягло?». Мабуть, здогадувався, ніхто в світі не скаже йому, скільки ж полягло на цьому полі людей. Хіба що вовки та грифи, якби вміли рахувати…

Але це була не остання війна, яку вони побачили на своєму довгому шляху до Центру. Через два дні вони зайшли в край, де тамтешні невеличкі клани були в стані своєрідної холодної війни між собою. Зате активно воювали між собою церкви цих двох кланів. Священики ходили озброєні та з охороною, ніде не було жодної цілої церкви. Навіть кладовища і ті поділені за клановим поділом: там лежали люди одного клану, там — іншого. Навіть матінка земля їх не порівняла. Як результат — у краю розвинулося шаманство. На деревах вони часто зустрічали якісь тотеми чи ще якісь язичницькі ознаки, іноді, коли проходили під вечір лісовою гущавиною, бачили якісь підозрілі вогні, чули якісь дивні співи. Люди говорили, що по віддалених селищах відправляли людські жертви.

Вони все йшли і йшли по колишній матінці Європі, і зарослі чебрецем автобани були їм провідниками, а чисті Лесеві долоні часто ставали їхнім єдиним порятунком. Але скільки 6 вони не пройшли, вони нічого не бачили, крім кланової гризні, темноти і якоїсь тисячолітньої озлобленості. Убогі та рідкі селища, сірі і вже зовсім рідкі містечка… Майже завжди нужденний одяг з домотканого полотна, змарнілі обличчя. Сім’ї невеликі, переважно одна-дві дитини. Та й для чого давати багато дітей світу, де вічно ллється кров, де вічна свара та гризня? І вічне запитання: «З якого ви клану?» Чисті без татуювання Лесеві руки викликали у всіх крайній подив і сум’яття — декілька хвилин ніхто не міг відвести від них свого зачудованого погляду, потім починали щось безвиразно бурмотіти (іноді чулися погрози), але дорогу давали завжди, як майже завжди після цього проводжали Леся довгими поглядами. Лесь майже фізично відчував на спині ці погляди і ніколи не міг розібрати, чого у них більше — страху чи надії.

У Лесевій голові весь час крутилася одна набридлива думка. Колись, ще малим, він прочитав у газеті замітку про те, що десь в Індії, в джунглях, знайшли двох здичавілих дітей. Відрізані від людського світу, вони якщо і знали мову, то забули її, навіть розучилися по-людськи ходити — рачкували. Зараз Лесеві здавалося: щось подібне трапилося і тут. Українці були, як діти — весь час у них була якась жорстока мачуха, що пригноблювала, пригнічувала їх. Аж раптом всі мачухи світу враз щезли, перед ними відкрився широкий світ — здавалось, живи, твори… Та вийшло, як з тими дітьми в джунглях — заблукали, забули свою мову і стали рачкувати.

Якось, коли вони вранці простували стежкою навпростець через потонуле в тумані поле, їх наздогнала пара вершників. Коли Лесь їх роздивився, він не зміг стримати сміху. І дійсно, для людини з двадцятого сторіччя їхній вигляд міг видатися, м’яко кажучи, клоунським. Саморобні кашкети на головах, березові помальовані смугасто жезли причеплені до пояса, зшита з домотканого полотна, помальованого бузиновим соком, уніформа — все це була якась пародія на ДАІ Лесевих часів. Проте тримались вони зовсім не по клоунськи, і їхні обрізи також були зовсім не клоунськими. Вершники вже наздогнали їх, заступивши дорогу, люто гарцювали на своїх конях.

— Ви знаєте, шо ви перевисили скорість? — запитав погрозливо один із них.

— Що перевищили?! — пирснув собі в кулак Лесь.

— Скорість. Тому давайте штраф.

— Але ж ми не маємо грошей. Та й взагалі, хто тут їх має.

— Штраф, — повторив один із них.

Лесь втягнув голову. Розумів: перед ним були звичайні розбійники, озброєні, і сперечатись з ними небезпечно, але й віддати їм справді немає чого. Один із «даішників» сам вирішив це питання: під’їхав упритул до Михася і вирвав у нього з рук їхній єдиний мішок, в якому були тільки залишки їхнього обіду.

— Отак, — сказав переможно той.

— Власть нада шанувать, — додав повчально другий. — Ето вам не провінція, ето Центр.

— Центр? — вихопилося в Леся.

— А ти хіба не бачиш? — насмішкувато запитав один з «даішників».

І Лесь дійсно побачив. Туман розвіявся, і вдалині — там, де закінчувалося поле, — ледь виднілися сіруваті багатоповерхові будинки.

— Ех, дєрьовня, — протягнув глузливо один «даішник».

— А, що візьмеш з того аграрного клану, — сказав інший.

І вони поскакали геть, діти забутого в часі поста ДАІ, в країні, де вже не було жодної цілої дороги.

А Лесь з Михасем все дивилися в далину.

— От і прийшли, — сказав якось зачаровано Михась.

Лесь мовчав. Що з ним буде далі у цьому великому місті, куди його завернула доля, було абсолютно невідомо. Але треба було йти вперед. Так він пообіцяв тому хлопцю з ядушних боліт, це він не раз читав у очах людей, яким показував свої чисті руки, і десь там попереду була Мар’яна. І він пішов…

Виявляється, що випадок з патрулем ДАІ не був поодиноким. Не встигли вони й декілька хвилин пробути в місті, як їх затримав якийсь чоловік у формі. Він почав вимагати показати йому якісь документи, про які ні Лесь, ні Михась не мали жодного уявлення. Поки Лесь з Михасем пояснювали, що про ці документи вони чують перший раз у житті, набігло ще декілька стражів порядку. Цього разу обійшлися тим, що Михасю довелося зняти свої ще досить непогані постоли (у Леся були Андрієві — геть діряві). Після цього стражі порядку без зайвих слів зникли. Поки Лесь з Михасем розпитували, де тут можна знайти якусь політичну організацію чи установу, ця ситуація повторювалася з ними ще декілька разів. Але тепер все закінчувалося для них набагато щасливіше — у них просто не було вже що забирати.

Саме місто справило на Леся двояке враження — з одного боку, після запустіння тих країв, у яких вони були, місто, звичайно, вражало величністю, кількістю населення — мешкало тут, мабуть, декілька сот тисяч, і в той же час було в ньому і щось спільного з усім навколишнім світом — і та ж жорстокість, і та ж недовіра, і той самий запах пустельної тліні, що і всюди. І в той же час воно дуже нагадувало йому те велике місто — там, в іншому тисячолітті, в якому він колись вчився, жив, любив. Тільки тоді таких міст було багато, тепер — лише одне.

Врешті-решт їх таки затримали і відвезли в дільницю. Мабуть, служителі закону чи, вірніше, того, що тепер вважалося за закон, вирішили, що, може, Лесь з Михасем десь поховали свої скарби ще до того, як увійти в місто, і вирішили на них сильніше натиснути, а може їх просто вивели з рівноваги чисті Лесеві руки. Але факт залишається фактом — Лесь з Михасем першу свою ніч в місті ночували в буцегарні.

Сусідом Леся по нарах був якийсь дрібний чиновник з клану адміністраторів. Вони познайомилися, і той розказав Лесеві багато цікавих речей про життя цього, мабуть, найдивнішого з кланів. Виявляється, що майже всі, хто проживав у місті, належали до цього клану. У клані була своя досить складна ієрархія: певну посаду давали вже новонародженим дітям — звичайно, в залежності від того, яку посаду займали їхні батьки. Все було б добре, та треба було щось їсти, а от з цим була проблема — на всіх не вистачало. Звичайно, з чиновниками дечим ділилися інші клани, аби зберігати деяку видимість керуючого центру, але цих подачок катастрофічно не вистачало. Тому зголодніле чиновництво нападало на кожну людину при найменшій можливості з неї поживитися. От тому Леся з Михасем сьогодні так часто зупиняли — для переважно голодних чиновників вони були просто знахідкою!

Наступного дня їх так само раптово, як затримали, випустили, і вони пішли шукати вулицю Рожевих ліхтарів — там, як їм сказали, проживав весь політичний бомонд. Коли Лесь побачив вперше цю вулицю, він раптом згадав кадри (сам, на жаль, так і не побачив — тоді його відправили прямим рейсом в Африку, а тепер цих міст просто не існувало) великих міст Західної Європи, де були цілі вулиці з повіями, що сиділи за вітринами. Тут за вітринами сиділи і пропонували себе не повії, а політики. Причому політики були на вибір — бери яких хочеш! Були череваті, були худі й такі, що не хотілося навіть і дивитися. Були чорняві, були біляві, були і лисі. Одні ще за вітриною, хоч їх ніхто і не чув, виголошували якісь промови, інші одним своїм виглядом показували, наскільки вони солідні. Але Лесь помітив одну спільну для них рису — вони всі мали абсолютно чесні очі. Але саме ці очі їх і видавали: навіть у абсолютно чесної людини не могло бути таких просто намальовано-чесних очей. І цими очима вони дивилися на представників різних кланів, що ходили, вибираючи, по цій вулиці, з прохаючим виглядом: «Візьми мене, візьми лише мене, я буду служити тобі вірніше від вірного пса, я вгадуватиму твої сни, лише візьми мене». І від того їхні очі ставали ще чеснішими.

Але Лесь не звертав ніякої уваги на чесність їхніх очей, крокував собі байдуже повз вітрини. В буцегарні він почув ім’я одного політика, про якого говорили, що він справжній зух в політиці, проте досить невезучий — завжди ставив на ті клани, які програвали. Ось до нього і крокували зараз Лесь і Михась. Походивши, вони знайшли потрібний будинок, який, мабуть, був одним із самих обшарпаних на цій дивній вулиці. Одразу було видно, що в ньому мешкали невдахи. Лесь, полишивши Михася надворі, піднявся рипучими східцями на другий поверх і постукав в обшарпані двері.

— Заходьте, відчинено, — почувся з-за них голос.

Він зайшов. Всередині квартира була так само обшарпана, як і все інше у цьому будинку. Пройшовши темним коридором, він потрапив в таку ж темну кімнату, де, на єдиній з меблів, канапі, прямо в костюмі лежав солідного вигляду вже немолодий чоловік, що запитально дивився на нього.

— Анатолій Сигізмундович? — запитав його Лесь.

— Майже так, — відповів той, продовжуючи лежати на ліжку.

— Я до вас у справі.

— Дуже приємно. Що ж ви хочете?

— Я хочу стати президентом, і надіюся, що ви мені в цьому допоможете.

Чоловік на ліжку поперхнувся.

— А більше ви нічого не хочете?

— Поки що ні.

Анатолій Сигізмундович на ліжку вмостився зручніше — його чекала досить цікава розмова з цим обідраним, у дірявих постолах хлопцем.

— А для чого це вам треба, юначе?

— Я хочу трошки змінити світ.

— Що ж, давно вже я не чув подібно вмотивованого бажання стати вищим над іншими. Ну, добре, а за допомогою чого ви хочете здійснити цю прекрасну мрію?

Лесь без слів показав йому свої розтулені долоні, що не мали жодних слідів татуювання. Політик навіть підвівся з свого лігвища, розглядаючи Лесеві руки — видно було, що їх чистота його справді здивувала. Він деякий час мовчав, потім сказав:

— Не знаю, як вам це вдалося, але це дійсно виглядає вражаюче. Проте, невже ви вважаєте, що цього буде досить? Я думаю, що мати чисті руки замало, аби керувати всім цим безумом.

— Я просто думаю, що час чистих рук вже настав.

— Скажіть, а за яким календарем ви визначили цей час?

— Він був завжди, проте ми все шукали його в календарі.

— Непогано сказано. Проте я вам відмовлю — у вас, я так розумію, немає підтримки жодного клану.

— Конкретно клану — ні. Але люди, що входили до різних кланів, поки я подорожував до вас, не раз виказували підтримку того, що я збираюся зробити.

— Люди з різних кланів… Ні, юначе, це гра не за правилами. На превеликий жаль, я мушу відмовитися від вашої пропозиції. І вам від чистого серця пораджу полишити цю досить небезпечну для вашого життя затію.

Лесь твердо захитав головою.

— Ну що ж, тоді до побачення, юначе з чистими руками, — політик сумно посміхнувся, подаючи йому руку, — ще раз повторю — на превеликий жаль.

— До побачення.

Лесь потиснув його руку і вийшов. Надворі, притулившись до стінки і сумно дивлячись на свої босі ноги, його чекав Михась.

— Ну, що? — запитав він.

— Нічого. Доведеться шукати іншого, — пробурмотів Лесь.

— Ну, це вже не сьогодні. Нам би щось поїсти знайти, з учорашнього дня ж нічого не їли.

— Не сьогодні, так не сьогодні, — і собі погодився Лесь, що також враз відчув, наскільки він голодний і змучений.

І вони пішли геть з цієї вулиці, роздумуючи кожен про своє — Лесь про те, як би їм знайти якогось політика, і чи взагалі його треба шукати, а Михась про те, як можна у цьому місті роздобути, не маючи жодної копійки в кишені, щось попоїсти.

Але цього дня вони так і не роздобули їжі. Оскільки для того, щоб десь спокійно, без постійних зачіпок голодного чиновництва переночувати, також потрібні були гроші, вони вирушили на околицю і влаштувались на нічліг в покинутій, напіврозваленій стодолі. І хоч в поруйнований дах будівлі зазирало зоряне небо і було вже досить прохолодно — літо вже скоро мало закінчитися — потомлені марно проведеним днем та голодом вони майже одразу поснули.

Коли Лесь прокинувся наступного ранку, він відчув — у світі щось змінилося. І найперше це були людські голоси, багато людських голосів, стривожених, нервових, чулися навіть якісь покрики, уривчасті команди. Але звідки і для чого так багато людей на міській околиці? Лесь обережно визирнув з-за напівзруйнованої стіни стодоли. І від здивування мало не скрикнув. Від міста по дорозі, що бігла серед полів, тягнулася, здавалось, безкінечна людська змійка. При уважнішому розгляді Лесь побачив, що складалася вона у переважній більшості з озброєних людей, причому у похід виступили не тільки різноманітні підрозділи по нагляду за порядком, а навіть ополчення, що складалося з простих «мирних» чиновників. Явно мало відбутися щось масштабне і без сумніву криваве. «Невже знову розбірка між кланами?» — подумалось Лесеві. Він розбудив Михася і послав його на розвідку. Той скоро повернувся і переказав, що почув. «Кажуть — орда на місто наступає. А що воно таке „орда“, я так і не второпав», — проказав він скоромовкою. «Орда — це цікаво», — подумалось Лесеві. І він вирушив на розвідку сам.

— Куди йдете? — запитав Лесь у невисокого на зріст чиновничка-ополченця, що відокремився від колони і зупинився, віддихуючись, на узбіччі.

— Ех, клановщина ти аграрна! — чиновник видно прийняв його за темного селюка з якогось глухого закута. — Невже ти не знаєш, що мінімум раз на рік, а буває, що трохи не кожного місяця до Центру підступає орда вимагати заробітну плату.

— Заробітну плату?

— Ординці — це в основному нащадки тих шахтарів, вчителів, людей інших професій, яким ще понад сорок років тому перестали виплачувати зарплату. От вони і взяли собі за звичку робити марші до Центру, аби вимагати зарплату. І час від часу вони таки діставали гроші за свою працю. Поступово це в них стало традицією — щоб дістати зароблені гроші, треба вирушати до Центру. І навіть коли в їхніх краях закрилася остання шахта і остання школа, вони продовжували мандрувати до Центру за грошима. Навіть тоді, коли Центр перенесли на нове місце, навіть тоді, коли транспортне сполучення майже зовсім припинилося. Поступово вони пересіли на коней, а їхні мандрівки стали займати майже весь їхній час. Так з стародавніх шахтарів, вчителів, металургів вони стали новітніми кочівниками. — Чиновник тяжко зітхнув. — Іноді ми їм щось виплачували, але цього разу платити нічим — у самих немає. Тому от і йдемо, — він кивнув на саморобного самостріла, що повісив, поки відпочивав, на суку дерева, — з ними на прю. А пря буде жорстокою, багато поляже…

По цих словах він ще раз тяжко зітхнув, потім повісив на плече свого допотопного самостріла, попрощався з Лесем і побіг доганяти свою колону.

— Ну, що там таке? — підійшов до Леся Михась.

— Пішли за ними, має бути щось цікаве! — відповів Лесь.

І вони пішли позад колони чиновницького ополчення. Йти довелося недовго. По зелених полях назустріч їхній колоні рухалася якась чорна маса. По колоні пройшовся шепіт: «Орда!». «Шикуйсь!» — рознеслася команда. Колона якось доволі хаотично почала шикуватися. Спереду в захисних шоломах та з карабінами стали різні спецназівські та охоронні формування, на яких так багате було це місто, а позад озброєне так-сяк — хто самопалом, хто обрізом, а хто і просто якоюсь острогою — чиновницьке ополчення. Лесеві спало на думку, що після сьогоднішнього дня у місті буде багато вільних вакансій на різні адміністративні місця. Проте їм самим треба було вибрати якесь затишне місце, аби пересидіти всю цю веремію. На щастя, поряд знайшлася давно зруйнована — як і все в цьому краю — водонапірна башта, де вони й знайшли собі більш-менш надійний прихисток.

Орда накочувалась валом, велетенським валом, що з диким гиком, криком і страшним гулом котився зеленим полем. «Боже, невже там і вчителі», — подумав вражений Лесь. Він уже мав змогу роздивитися передні ряди і побачив, що першими неслися тачанки — точно такі, які він бачив у дитинстві в кіно про громадянську війну. Тачанки пронеслися ще сотню метрів, потім враз синхронно розвернулися і вдарили по рядах захисників Центру вогнем з кулеметів. І почалося…

Лесь дивився на цю страшну бійню, що точилася внизу, і раптом йому прийшла в голову несподівана думка. Він розштурхав Михася, що зачаровано дивився на бойовище.

— Нам треба йти.

— Куди? Хіба ти не бачиш, що діється навколо?

— Саме тому нам і треба йти.

— Але куди?

— Я хочу потрапили в табір орди.

Це було не складно зробити. Не встигли вони пройти від башти і декілька десятків метрів, як натрапили на ординський роз’їзд. Ординці вирішили, що взяти «язиків» їм зовсім не завадить, тому за якусь хвилину Лесь з Михасем, вже укотре зв’язані, невміло теліпались на їхніх конях. Тепер Лесь міг роздивитися ординців зблизька — звичайні українці, вдягнуті, як і уявляв собі Лесь, у одяг справжніх кочівників — шкіряні штани та куртка, але от на головах замість залізних шоломів чи хутрових малахаїв мали шахтарські каски.

За годину вони вже під’їжджали до ординського становища, що нічим не відрізнялося від тих стійбищ кочівників, про які Лесеві доводилося читати в підручниках історії: легкі збірні гостроверхі будиночки, що нагадували стародавні юрти; жінки, які доїли кобил; дітлахи, що вправлялися у їзді та стрільбі з лука… Звичайні номади, лише іноді, як згадка про минуле, над одною чи другою юртою тріпотів прапорець «Чигиринська середня школа N…» або «Шахта імені…». Але це були всього-на-всього лише прапорці — прапорці над стійбищем.

У стійбище вже почали привозити перших поранених з битви, початок якої спостерігали Лесь з Михасем. І, судячи з все більш гучного розпачливого жіночого лементу, дитячого плачу, прокльонів чоловіків, стало ясно, що фортуна цього дня була не на ординському боці.

Їх повезли в самий центр стійбища, до величезної юрти, що гордо вивищувалася над всіма іншими. «Якщо ця орда, як всяка нормальна орда, має хана, — подумав Лесь, — то він має жити тут». І він не помилився — це дійсно була ханська юрта. Перед нею їх скинули з коней, потім змусили стати на коліна перед входом до неї і схилити голови. Незабаром з’явився сам хан. Лесь з-під лоба зумів його роздивитися — це був огрядний чоловік середніх років з типовою зовнішністю степового українця: дещо скуластий, вузькуваті очі, обличчя лоснилося від жиру. В минулому він міг вповні зійти за голову якогось загубленого в херсонських степах колгоспу або директора донецької шахти. А тепер він був ханом…

— Розказуйте! — недбало махнув він рукою.

— Про що?.. — хотів був підняти голову Лесь, але ззаду хтось з кочівників заліпив йому такого болючого потиличника, що Лесь тільки роздратовано зашипів.

— Про те, що вам було доручено у нас вивідати, про те, скільки у вас війська, коротше — про все.

— Ми не шпигуни, — спробував заперечити хану Михась, за що також отримав потиличника.

— Питання про те, будете ви жити чи ні, не стоїть, — почав з явно учительською інтонацією в голосі посивілий ординець з відзнакою. В молодості він, мабуть, був учителем фізкультури. — Питання стоїть про те, якою смертю ви помрете — тяжкою, у муках, чи все ж більш легкою. І тут все залежить від вас — захочете ви з нами співпрацювати, чи ні.

«Учителю не можна заперечувати», — чомусь подумалось Лесеві, а тому він почав:

— Саме для цього ми і вийшли на ваших людей. У нас до вас є одна пропозиція, яка — я впевнений у цьому — не може вас не зацікавити…

— Пропозиція? — перебив його хан. — Що ж ви нам хочете такого запропонувати?

Лесь, не підіймаючи голови, мовчки показав йому свої долоні. По рядах ординців, що зібралися навколо, пронісся здивований вигук. Хан декілька хвилин мовчки розглядав його долоні, потім звів свої очі-щілинки до опущеного Лесевого обличчя.

— І що далі? — запитав він.

— Далі? — Лесь сміливо підняв голову, але на цей раз ніхто не дав йому потиличника. — Далі вас очікуватиме фіаско. Там, — він махнув рукою у сторону зелених полів, — на вас чекають автоматники і сила-силенна ополченців. І ви складете там свої голови, і свою славу, і жінки ваші та діти будуть помирати від голоду, тому що грошей ви так і не отримаєте.

— Відрубайте цьому чорноротому голову! — махнув рукою бувший вчитель фізкультури.

— Мовчати! — гаркнув хан. — Поки що я тут хан, і я тут наказую! — І повернувшись до Леся, наказав: — Далі!

Лесь скромно потупив очі:

— Гріх не скористатись з того, що вам іде прямо в руки.

— А що ж мені йде прямо у руки?

— Мої чисті руки.

— Поясни.

— Без допомоги інших кланів ви не переможете — це абсолютно ясно. Але як два клани зможуть домовитися між собою? Ніяк! От у цьому і полягає вся трагедія — всі відособлені одні від одного, і причина цього — у цих клятих позначках на руках. А тут з’являється людина, яка ні в чому не замішана, і доказ цього — її чисті руки. І закликає всіх об’єднатися на боротьбу проти ваших ворогів під вашою егідою. По-моєму, це повинно спрацювати, звичайно, якщо дати цій людині певні гарантії щодо її подальшого становища, зокрема, може, й пообіцяти їй в майбутньому президенство…

— Хане, я розрублю цього зухвальця надвоє! — несамовито закричав бувший учитель фізкультури, хапаючись за свою криву шаблю.

— …президент, що слухняно сплачує вашому клану гроші, що виконує всі забаганки вашої орди, в той час, коли ви в тіні, не під ударом — що може бути кращим, — рівним голосом провадив своє Лесь.

Хан мовчав, хан думав. Нарешті мовив:

— Підведіть їх з колін. Нам є про що поговорити. Але якщо ти мені хоч слово збрехав, я розірву тебе кіньми!

Наступного дня захисники Центру могли спостерігати незвичайний порух у ординському становищі; згорталися юрти, жінки пакували речі, чоловіки сідлали коней. Незабаром невелика група вершників вилетіла з стійбища і попрямувала у сторону Центру. По білому штандарту, який розвивався над ними, можна було зрозуміти, що ординці прагнуть переговорів. У чиновницькому таборі висувались різні припущення стосовно мети цих переговорів: одні говорили, що ординці, вимотані вчорашнім боєм, прагнуть заключити на декілька днів мир, інші — що ординці, навпаки, висувають новий ультиматум. Але звістка, отримана після години переговорів ординського посольства з чиновницьким керівництвом приголомшила всіх — орда відступала! Люди не могли повірити, багато хто говорив, що це просто якась хитрість, ординцям не можна вірити і т. д. Тому, коли ординське посольство відбувало до себе, зібрався великий натовп цікавих — всі хотіли побачити тих, хто приніс таку приголомшливу вістку. І побачили: з десяток звичайних кочівників і одного досить дивного вигляду чоловіка, який, судячи з одягу і того, як він погано тримався в сідлі, ніяк не міг бути номадом.

Звичайно ж, цим дивним чоловіком був Лесь. Це саме він вмовив хана заключити тимчасовий мир, аби мати змогу увійти в спілку з іншими кланами, і тоді вже об'єднаними силами вдарити на Центр. Саме тому він мусиввідбути разом з посольством до чиновницького табору і взяти, незважаючи на відсутність досвіду, активну участь у переговорах. Проте все закінчилося добре, і зараз, незважаючи на те, що з кожним кроком коня він високо підстрибував у сідлі, Лесь міг розслабитися — поки все йшло майже так, як треба. Його справа зрушилася з мертвої точки, він знайшов спільну мову з ханом. Що ж стосується тих обіцянок, які він дав ханові щодо свого майбутнього президенства, то дай Боже йому стати президентом, а тоді… Тоді він подивиться, що й до чого. За весь час своєї одісеї він дав лише дві справжні обіцянки, які мав виконати будь-якою ціною. Одна з них була дана Мар’яні, друга — хлопцеві з ядушних боліт.

Раптом Лесів кінь шарпнувся вбік, і Лесь ледь не вилетів з сідла. Коня перестрашив солідного вигляду — в костюмі, в краватці — чоловік, що вискочив з натовпу і, широко усміхаючись, щось кричав Лесеві. За хвилю Лесь його пізнав — це був Анатолій Сигізмундович.

— Вітаю вас, юначе! — привітав той Леся. — Вам таки дещо вдається, тому дозвольте, якщо ви звичайно не заперечуєте, вам допомогти.

Так, Анатолій Сигізмундович був справжнім політиком.

Осінь прийшла з морозами, а зима з відлигою. Коли в жовтні сніг лежить на ще навіть не зовсім пожовклому листі, а в самій середині зими від раптової тепліні товстий шар всепокриваючого снігу перетворюється у сльозливу воду, тоді, мабуть, і найостаннішій живій істоті на цьому великому білому світі починає здаватися, що певно він просто зійшов з розуму. І, може, так воно і є, може, таки щось трапилось з світом, щось надламалося в ньому… Може, не витримав він смерті мільярдів своїх недавніх мешканців, нажахала вона його, і забув він про пори року, про те, що є зима і літо, весна і осінь. А може навпаки, вжахнула його не смерть людства, а його життя, і те, що воно хотіло, живучи, зробити. І встав старий добрий світ, як кінь під безумним вершником — на диби і скинув його… Та вже не зміг і сам зупинитися: так і летить далі, збиваючи, плутаючи все на своєму шляху.

Лесь постійно був у роз’їздах. Об’їжджав загублені серед європейської пустелі клани, збирав у поселеннях людей, показував їм свої чисті руки, агітував за те, аби вони забули про розбрат, об’єдналися, поставили його президентом. Іноді йому вдавалося це зробити одразу, але частіше люди говорили: «Подумаємо». Та коли вранці наступного дня після зборів він виїжджав з чергового селища чи містечка, то відчував: з-за опущених фіранок, з-за парканів вони проводжають його поглядами, і йому чомусь здавалося, що в багатьох з них жевріла надія…

Хан та Анатолій Сигізмундович також не сиділи склавши руки. Розсилали по всіх усюдах своїх людей, гінців, що несли чутку про дивну людину з чистими руками, яку достатньо буде поставити президентом, і все, абсолютно все зміниться на краще. Так і народилась легенда про Леся Чисті Руки, що мав принести щастя на землю…

Проте не дрімав і теперішній президент. Все більше і більше до ханського стійбища почало надходити звісток, що то тут, то там було вбито, замордовано ханських гінців. Нарешті хану увірвався терпець і він спорядив загін, який мав схопити людей президента. Сотня міцних, збитих як справжні кочівники хлопців на струнконогих конях майнула воронячим крилом і зникла десь у напрямку тепер вже знову угорських степів, де були вчинені останні вбивства. За три тижні прискакав гонець, який повідомив, що відбувся бій, президентські люди розбиті, серед них є вбиті, інші взяті в полон і їх мають скоро пригнати до стійбища.

З самого ранку того дня, коли до стійбища мали привести полонених, у Леся був геть кепський настрій. Він планував обійтися без крові, але все виходило інакше, все йшло проти його замірів — вже відбулася перша сутичка, будуть ще, і, скоріш за все, скоро мала розпочатися справжня війна. Це він зрозумів з вранішньої розмови з ханом та Анатолієм Сигізмундовичем. Зранку у якійсь справі він зайшов без попередження до ханського намету саме тоді, коли хан з Анатолієм Сигізмундовичем обговорювали план майбутньої війни.

— А що поробиш, юначе, — мовив на Лесів запит Анатолій Сигізмундович. — Ніхто за так владу не віддасть. За неї треба буде битись! І, звичайно ж, будуть жертви. Хоча… — тут Анатолій Сигізмундович сумовито похитав головою — особисто мені це також дуже неприємно.

— І скільки буде цих жертв? — запитав Лесь.

— Ніхто не зможе цього зараз підрахувати, — продовжуючи сумовито хитати головою, мовив Анатолій Сигізмундович.

— Та й хто захоче це рахувати, — додав-відрубав хан.

— Хіба що вовки та грифи… — прошепотів Лесь і, не попрощавшись, вийшов з намету.

По обіді привели полонених. Лесь якраз тоді гарцював на коні — хотів вивчитись їздити на ньому незгірше за ординця та й заодно якось призабути неприємну вранішню розмову в ханському наметі. Тому коли побачив полонених, то під’їхав до них прямо на коні. Мав змогу уважно їх роздивитися — такі самі люди, як і ті, що були поряд з ним, тільки пригнічені поразкою. Було багато поранених, і Лесеві стало якось зовсім не по собі: одне, коли людина вже мертва — це докір німий, а інше — коли вона жива, і в її живих, не засклілих очах ти читаєш все, на що заслуговуєш, а може і трошки більше. Ні, цього вже було занадто, і Лесь, крикнувши, аби їх всіх відпустили (ніхто, проте, не поспішав виконувати його команду), вдарив коня, щоб від’їхати, аж раптом його погляд вихопив одного полоненого, що стояв позад інших. Високий, міцний хлопець, у якого кривавою ганчіркою були пов’язані очі. І Лесеві стало тоскно, просто смертельно тоскно. Щоб він не зробив хорошого у майбутньому, але він ніколи не зможе повернути цьому хлопцеві зору. Ні, цього таки для одного дня було вже забагато. А скільки таких днів його очікуватимуть попереду?! Лесь щосили вдарив свого коня і, крикнувши своєму вічно невідлучному Михасеві: «їдемо до Ярини!», чимдуж поскакав геть.

Ярина… Коли світ кружляє тобою, наче якоюсь пушинкою, і ти намагаєшся йому віддячити тим самим, треба щоб хтось або щось принесло тобі хоч якесь заспокоєння. До того ж, Ярина мала напрочуд гарні литки — не худі і не тонкі, а якраз такі, які подобалися Лесеві. Ось тому він зараз щосили мчав до її далекого хутора через засніжені поля. Щосили підганяв коня і думав… думав, як і завжди, про Мар’яну. Цікаво, що вона зараз робить, чи ще згадує його, і, Боже, як же жаль, що на цьому далекому хуторі його чекає не вона, а інша, хоч і з напрочуд гарними литками.

Вони мчали засніженим полем — два вершники, і вітер свистів в їхніх вухах, і підіймалась назустріч їм снігова пороша, і місяць освітлював їм дорогу. Ця швидка їзда цілком захопила Леся, вселила в нього якийсь дикий азарт. Ось розлітається з дзвоном під ногами його коня промерзла земля, а Лесеві здається, що вона стогне, ця Богом забута земля якоїсь там Сілезії чи ще якогось бувшого пупа Європи, прямо зубами скрегоче, бо знову, як і тисячу років тому, б’ють їй в груди копитами змилені варварські коні.

У такому захопленому стані він навіть незчувся, як вони влетіли до лісу, через який лише вкрай розбита лісова дорога вела до далекого Ярининого хутора. Тільки ще більше стьобнув нагайкою свого і так змученого коня… І враз у вічі йому вдарили фари автомашини. Кінь звівся на диби, Лесь вилетів з сідла і полетів, полетів, полетів… Вдарившись об землю, він мало не забився, але знайшов у собі сили скочити на ноги. Та майже одразу його збили якісь люди, що посипалися на нього здавалося зі всіх сторін. Махнув в одну сторону кулаком, в іншу — та де там, не вибитись. Але ж десь мав бути Михась, у нього є зброя, чому він не допомагає йому?! Крутився, обвішаний своїми нападниками, як дзига, дико водив, як тільки що гнаний нагайкою кінь, очима, але не міг роздивитися, де ж Михась. Тоді, згинаючись під все новими ударами, що сипалися зусібіч, закричав, здавалося, на весь цей чорний ліс, на всю цю місячну ніч:

— Михасю, стріляй!!!

— Прости, брате, — сказав Михась, знімаючи шапку.

Він стояв, спішившись, майже коло самої машини і без жодного поруху, наче закостенів, спостерігав за тим, що відбувається.

Лесь лежав у кузові автомобіля, який, підскакуючи на вибоїнах зруйнованої часом дороги, мчався у невідомому напрямку. Та загалом, цей напрямок був не такий вже і невідомий. Було абсолютно ясно, що його викрали люди клану президента або клану, до якого належала Мар’яна, або ще якогось конкуруючого клану. У будь-якому разі його чекало досить непривітне майбутнє. Та й теперішнє було, м’яко кажучи не з кращих. Його дуже міцно зв’язали, так, що руки, ноги, оплутані мотузками, нестерпно боліли. До того ж, був весь у синцях. Наче хтось прочитав його думки, і якийсь добродій — Лесь не міг розгледіти хто, бо його кинули на дно кузова вниз обличчям — таки послабив його мотузки, і добре знайомим голос запитав:

— Чим я ще можу тобі допомогти, Лесю?

— Тим, що підеш в пекло, іудо! За скільки ти мене продав — за тридцять срібляників?

— Я здав тебе не за гроші. Просто я завжди заздрив тобі, що саме ти можеш стати президентом, що саме на тебе дивляться люди, що саме у тебе чисті руки… А я ж майже такий самий, як ти, лише чистих рук не маю!

— Ти мені розказуєш дуже стару історію. Можу сказати точно, що дві тисячі років їй вже є.

— Лесю, вони пообіцяли, що не будуть тебе вбивати. Чуєш, вони пообіцяли мені! Лесю, чим я ще можу тобі допомогти?

— Тим, що підеш до чорта! — зло відповів Лесь.

— Лесю!!!

— Та заткнешся ти, виродку, — перервав Михасеві причитання чийсь злий голос. — А то ухлопаєм тебе, як і твого кореша, якого ти продав.

— Припиніть! Ви ж обіцяли! — майже на фальцет збився Михась.

— Гришо, скинь того виродка з машини, надокучив він достобіса!

У кузові почалась якась штовханина, потім когось таки викинули з машини, після чого вже десь з пітьми почулися розпачливі Михасеві прокльони, яких за декілька хвилин вже майже не було чути — незважаючи на те, що дорога була вся у вибоїнах, машина їхала таки з досить пристойною швидкістю.

— Гей, хлопці, а з якого ви клану — президентського чи якогось іншого? — поцікавився Лесь у своїх конвоїрів.

— Вгадай з трьох разів.

— З президентського.

— Відповідь правильна.

— А куди ви мене везете?

— Вгадай.

— На почесне кладовище претендентів на президентство?

— Що кладовище, звичайно не почесне, буде, в цьому можеш не сумніватись. Але зараз ми веземо тебе в трохи інше місце.

— Невже на курорт?

— Майже вгадав.

Більше конвоїри з Лесем не розмовляли. І Лесь залишився наодинці з своїми думками. А думки були невеселі. З мріями про президентство доведеться розпрощатися і, може, воно й на краще — Лесь згадав молодого хлопця з закривавленою ганчіркою на очах. Так, занадто це кривава справа — президентство! Але ж його соратники — як вони будуть без нього? Та якось проживуть, до того ж іноді йому здавалося, що якби він став таки президентом, вони приготували б йому таку саму долю, як і ті, що забрали його з двадцятого століття — долю маріонетки, від якої абсолютно нічого не залежало. До цього все йшло — так що хай тепер покрутяться без нього. Але ще залишалась обіцянка дана тому хлопцеві з ядушних боліт, іншим знедоленим людям — як бути з нею? Що ж, він і в цій тупиковій ситуації намагатиметься зробити щось корисне для цих людей. Правда, що взагалі можна зробити, коли ти лежиш зв’язаний у кузові автомобіля, що мчить невідомо куди?

А вони все їхали і їхали. Іноді машина зупинялась і його пересаджували в іншу — так видно вимагали правила конспірації. А потім їхали далі. Іноді Лесеві здавалося, що вони просто їздять по колу, що от зараз машина зупиниться і його висадять на тому самому місці, де взяли. І одного разу чергова машина зупинилася, і до кузова зазирнула людина в міліцейській формі, щось гмикнула, і за хвилину машина рушила далі, але зовсім повільно і, як помітив змучений безкінечним стрибанням по вибоїнах Лесь, якось особливо плавно — дорога видно була в прекрасному стані. Десь за півгодини машина зупинилася знову, і його витягнули на світ білий з кузова. Лесь огледівся по сторонах — зовсім поруч стояв прекрасно збудований — щоб так добре будували в цьому часі він ще не бачив — котедж. І саме до цього котеджу, розв’язавши йому ноги, але «забувши» про руки, його і повели.

— Де ми? — запитав Лесь у своїх конвоїрів.

— Ти повинен мовчати, коли знаходишся на президентській дачі, — зашипіли ті на нього.

Пряме світло майже не проникало крізь завішені темними шторами вікна досередини цього будинку. Всюди панував якийсь сірий напівморок, в якому риси предметів губили свої конкретні обриси і ставали трошки іншими — не такими, якими були при денному світлі. Його провели через декілька кімнат, поки він не зайшов до приміщення, в якому нікого не було. Тут стояли лише широкий масивний дерев’яний стіл та декілька також масивних шкіряних крісел. Леся поставили навпроти стола на деякій віддалі між двох крем’язенів-конвоїрів. Так і стояли, на когось чи на щось чекаючи. За декілька хвилин до кабінету зайшов середнього зросту, посередньої (скажуть описати — нічого і не згадаєш) зовнішності чоловік у сірому костюмі. Він впевнено сів за стіл і неголосно по-діловому скомандував Лесевим конвоїрам:

— Поставте його проти світла.

Що вони і зробили.

Декілька хвилин президент — а це був саме він — уважно розглядав Леся, потім порушив мовчанку:

— Приблизно таким я тебе і уявляв — Лесь Чисті Руки. Ти хотів сісти за цей стіл? Іди, сідай.

І так само не голосно по-діловому скомандував охороні:

— Посадіть його навпроти мене.

Охоронці примусили сісти Леся безпосередньо за столом перед президентом. Але, навіть зблизька вдивляючись в його обличчя, Лесь не міг віднайти в ньому жодної риси, яка могла б запам’ятатися. Одна сірість і безвиразність… Лише, здається, очі. Але якраз очей Лесь так і не зміг розгледіти.

— Ну, як тут сидиться, юначе?

— Бувало краще.

— Трохи жорсткувато? Нічого, з часом звикнеш. — І вже звернувся до охоронців. — Ви добре його зв’язали?

Ті ствердно закивали головами.

— Тоді залиште нас удвох.

Охоронці вийшли, перед тим прикувавши Лесеві ноги до ніжок стільця наручниками. Президент проводив їх довгим поглядом, потім звернувся до Леся, тепер чомусь на «ви»:

— Отже, юначе, ви хотіли зайняти це місце, і будемо вважати, що це вам не вдалося. Звичайно, до мене весь час поступала про вас різна інформація, я більш-менш знаю всю вашу історію, те, звідки і завдяки кому ви тут з’явилися, що і для кого мали зробити. Але от коли ви самі пішли на президентство… Це, звичайно, було несподіванкою. Не знаю чому, але мені чогось здається, що крім таких звичайних стимулів до влади, як гроші, жінки та й сама влада у вас були ще якісь. Я не помиляюсь?

— Думаю, що ні.

— І що ж це за стимули, якщо, звичайно, не секрет?

— Не секрет. Хоча не знаю, чи повірите ви мені — вже у мій час це звучало банально. Коротше — я хотів зробити людей трошки щасливішими. Може тому, що наш народ за ці сорок років став ще більш нещасним, ніж був за мого часу.

— Я-с-н-о, — протягнув президент.

Запала мовчанка. Кожний думав про своє. Потім президент сказав:

— А я вам вірю, юначе. Знаєте, чому? Тому, що я сам колись був таким. Думаєте, брешу? Мені і самому зараз здається, що цього не було. Але… Вам не розказували, як я став президентом?

— Та чув від різних людей різні історії…

— Так от послухайте тепер правдиву історію. За ці сорок років переважна більшість президентів була поставлена кланами, які вигравали у міжкланових війнах. Але я — виняток. Я став президентом на хвилі всенародного обурення. Тоді склалася приблизно така сама ситуація, як зараз — занадто багато знедолених людей. І хвиля вдарила — хлюпнула кров’ю, великою кров’ю.

— Ви сприйняли гасло «зменшити кількість знедолених» занадто буквально…

— Не іронізуйте. Я кажу, що дивився в ті роки на світ так само, як і ви. І ще я скажу — вашій совісті дуже повезло, юначе, що я вас спіймав зараз, на початку цього кривавого шляху, а не тоді, коли б ви йшли по ньому, що називається, під «повними парами». Тоді зупинитися було б набагато важче, а то і взагалі неможливо.

Лесь згадав хлопця з кривавою пов’язкою на очах і може тому нічого не відповів президенту. А той продовжував:

— Так, ви можете бути реалістом, але навколо вас будуть цілком прагматично налаштовані різні хани, політики, ще якась потолоч, і саме вони зроблять з вас президента, і зроблять такого президента, якого їм треба — без всяких там датчиків у мозку та об’єктивів в очах. І ви змінитесь дуже швидко — повірте мені, юначе. Тому що у вас просто не буде виходу.

— Тому що просто не буде виходу… — повторив майже пошепки Лесь.

Він відчував, що сказані зараз президентом слова були правдивими. Так, все йшло до того, про що сказав президент. Хан, Анатолій Сигізмундович, інші хани та сигізмундовичі — скільки їх ще копирсається у тілі його нещасного народу — зробили б з нього «рівноцінну» заміну існуючому президенту. Або просто знищили б його. Він ще раз пригадав хлопця з пов’язкою на очах.

Раптова думка осінила Леся, і він, чіпляючись за неї, як потопаючий хапається за соломинку, запитав президента:

— Вибачте, я хотів би вас запитати. А як вам вдалося так згуртувати навколо себе людей? Ви ж маєте на своїх руках емблему певного клану, і наскільки б люди з іншого клану не були знедолені та незадоволені існуючим становищем, вони б все одно з великою недовірою поставилися б до людини з іншого клану.

— Звичайно, ви праві, юначе. Але вся справа в тому, що на своїх руках я не мав жодної емблеми.

— Як?! Такого ж не може бути! Якщо… якщо ви тільки не звідти, звідки і я.

— Ні, отут ви не праві, юначе. Я не маю емблеми на руках не тому, що, як ви кажете, я з минулого, а тому, що я просто не маю рук.

Вражений Лесь перевів погляд з обличчя президента на його руки. І не побачив їх — замість них були чорні, з нерухомими пальцями протези. Президент був безрукий! Світ перед Лесевими очима почав крутитися — все швидше і швидше, як тоді, коли вони йшли з кубанцем крізь час, і ось вже не було ні президента з руками-протезами, ні цієї сірої кімнати з масивними меблями, ні її, здавалось, вічного півмороку — він стояв на своїй землі, яскраво світило сонце, навкруг були безмежні жовті лани, в яких то тут, то там розкидані яблуневі сади, а до нього йшла Мар’яна. І йому додумалось: Боже, як все близько — лише руку простягнути, і не треба ні президентства, ні крові. Лише простягнути руку…

— Ну як, вам вже легше? — спитав його президент, поки конвоїр відливав його водою. І додав співчутливо. — Звичайно, довга дорога, тряска, вам, мабуть, не давали ні їсти, ні пити, та й при затриманні очевидно чинили опір. От воно все й наклалося — ви знепритомніли…

— Що зі мною тепер буде? — хрипким голосом перебив його Лесь.

— Чесно?

— Якщо можна.

— Я й сам не знаю. Ситуація досить складна — з одного боку, мені треба було б вас негайно знищити, з своїми чистими руками ви досить таки небезпечні, з іншого — вас можна використати як прекрасний козир у подальшій грі. Як ви і самі розумієте, ви були не єдиним претендентом на моє місце. Бачу, що скоріш за все відповіді на це питання, як і на багато інших, які набралися за час мого правління, мені доведеться шукати в колінному місці.

— В колінному місці?

— Якось ви дізнаєтесь. А поки… — він звернувся до конвоїрів. — Покладіть його, звичайно під суворим наглядом, до шпиталю. Хай за ним добре доглянуть — він дійсно виглядає виснаженим.

І з напівусміхом він кинув Лесеві:

— До побачення.

Що таке колінне місце, Лесь дізнався через декілька днів. В цей час він перебував в шпиталі, на якомусь середньому між в’язнем та хворим становищі — він завжди був під наглядом, його нікуди не випускали, з ним майже не розмовляли. В той ранок його повели на уколи. Молода симпатична медсестра, яку він бачив вперше, саме збиралася зробити йому укол вітамінів, і Лесеві чомусь видалося, може від тих декількох поглядів, які вона потай кинула на нього, що з нею, на відміну від своїх конвоїрів, він зможе зав’язати розмову. Так воно і сталося. Зав’язалася, незважаючи на похмуру обстановку — конвоїри за стінкою, загратовані вікна шпиталю — досить невимушена розмова, в якій він між іншим запитав її, що це таке — колінне місце.

— Колінне місце, — повторила вона, поправляючи накрохмалену шапочку, — це місце, де віддаються накази.

— Віддаються накази? — перепитав Лесь.

— Колись на тому місці було величезне місто, центр якоїсь стародавньої величезної імперії. Звідти давались накази майже чи не всьому світові, диктувалась воля тодішніх кривавих володарів. Потім імперія розвалилася, а ще через деякий час воно вщент було зруйновано ядерним вибухом. Сила вибуху була така величезна, що вся місцина, на якій стояло місто, перетворилась у скло.

— Тобто зараз там немає нічого живого. Ким же тоді віддаються накази?

— Так, того, хто давав ці накази, вже давно не стало. Але ж залишилися ті, хто ці накази виконував — наші з вами предки належали до них. І тому багато людей і зараз мандрують туди, аби почути ці накази.

— Але ж наказів немає.

— Деякі кажуть, що чують.

— Цікаво, що.

— Ну, цього я вже не знаю. Але ви мені зовсім зуби заговорили — ану підставляйте своє м’яке місце. Признавайтесь — уколів лякаєтесь? Та я і так бачу, що лякаєтесь. Боже, таке здорове одоробло і боїться! Ще й охороняють! Ну й мужики пішли — перевилися, раніше таких не було, раніше всі хоробрими були.

— Тут ви абсолютно праві, — підтакнув Лесь, оголюючи те, в що мали зробити укол.

Десь через тиждень після цього за Лесем прийшли два президентських охоронці. Не вимовивши жодного слова, вони одягнули на нього наручники, посадили в машину і повезли в невідомому напрямку. За півгодини машина вже під’їжджала до невеличкого, захованого в лісі летовища, на якому стояв лише один невеликий літак. Машина зупинилась, і, схопивши Леся попід руки, охоронці потягнули його до літака. Коли вони зайшли всередину, Лесь побачив, що там уже сидів президент.

Через те, що літак був маленький, а може так просто забажалося президенту, його всадовили знову прямо навпроти нього.

— Добридень, юначе, — чемно привітався той.

Лесь також привітався, а потім запитав:

— Куди ми летимо?

— Ми летимо до колінного місця.

— Почути накази… — з ледь помітною іронією продовжив Лесь.

— Саме так, — відповів спокійно президент, не звернувши уваги на іронію в голосі свого співрозмовника.

— А для чого там вам потрібен я?

— Я просто боюся вас лишати без свого безпосереднього нагляду — всюди повно ворогів.

— Ясно. Летіти будемо на схід?

— Звичайно.

Реактивні двигуни літака запрацювали і за мент він вже змив у небо. «Цікаво, де в них тут парашути», — подумав Лесь, згадавши свій попередній політ.

Навколо була безкрая гола пустеля. Важко було уявити, що сорок років тому тут було величезне місто з понад десятком мільйонів мешканців, колишній центр величезної імперії. Потім був ядерний удар, після якого залишилася лише дивна скляна кірка, що покривала всю цю місцину тонким шаром і, наче розлита на воді нафта, сковувала землю, не давала її животворній силі щонайменших шансів пробитися назовні, розвитися на цьому голому місці. Жодного дерева, жодної билини, навіть сніг, який ще не розтанув у цих краях, не хотів лежати на ній і тікав з найлегшим подувом вітру до ледь помітної на горизонті чорної смужки лісів. Лесеві подумалось, що, може, нічого іншого від цього міста і не могло залишитися — занадто багато крові, прокльонів воно в себе увібрало. Аж раптом він пригадав: наступного дня після випускного він пішов з товаришами на їхній містечковий пляж і побачив там невідому дівчину в купальнику. Познайомились. Виявилось, що вона не звідси, вона з столиці — тої північної столиці — приїхала до своїх далеких родичів відпочити на літо. Інша мова, інші звичаї, але якою вона була прекрасною у своєму купальнику… Що ж сталося потім з його першою дівчиною? Мабуть, лежить разом з іншими десятьма з хвостиком мільйонами у цій братській могилі. Його перша жінка стала частиною цієї скляної кірки, і він зараз робить те, чого і уявити собі не міг, поки вона була живою — топче її ногами. Прекрасна дівчина у чудовому купальнику — в чому ти була винна? Чому не залишилася назавжди в його тихому містечку, на березі тої сонячної річки?! Лесь нагнувся і погладив скляну кірку рукою: «Спи спокійно, мила дівчино. Спи спокійно, моя перша любов, я пам’ятаю про тебе». І диво: Лесеві здалося, що скло під його рукою потепліло…

— Ну що, побачили колінне місце? — запитав Леся президент. Охоронці саме витягували припаси з літака, вони залишилися одні і тому президент дозволив собі знову перейти на «ви».

— Краще б його не бачити.

— Вражає. Хоча ми ще не вирушили до його центру.

— А для чого нам треба дістатися його центру?

— Бо саме там віддаються накази.

— Невже ви вірите в це?

— Не знаю — словами це не пояснити, але я відчуваю, що так треба робити.

— Те, що ви не можете пояснити словами, називається особливостями національного менталітету.

— Особливостями національного менталітету?

— Це коли цариця козакам: встаньте з колін, а вони: не встанемо, матінко.

— Якісь козаки… цариця… Це що — якась древня приказка з вашого двадцятого століття?

— І з двадцятого теж.

— Ясно. Ну що ж — поговорили, а тепер час вирушати.

— За наказами?

— За ними, юначе.

І вони вирушили пішки невеличкою процесією до центру цієї пустельної місцини. Першим ішов охоронець, за ним президент, за ним ще два охоронці вели Леся. Вітер у цій пустелі продував наскрізь, він свистів, завивав, гудів, і здавалось, що з ним до вух дійсно залітають якісь таємничі слова, і ще один мент і вже можна буде розібрати: «провести», «утвердить», «уничтожить». Та ось вітер враз змінював тембр, і все враження зникало — була просто гола рівнина і дикий вітер, що гуляв по її засклій поверхні.

— Ну, от і прийшли, — мовив президент через декілька годин невпинної ходи, коли вже вони всі от-от мали вибитися з сил.

— І що ж тепер будемо робити — стояти і слухати? — запитав Лесь.

— Ти з охоронцями зачекаєш мене тут, а я пройду трохи вперед.

Вони виконали його наказ — зупинилися і дивилися на одиноку фігуру президента, що, переборюючи вітер, рухався далі вперед. Та ось раптом, наче побачивши щось під своїми ногами, він впав на коліна і занишпорив руками по скляній поверхні. Вихор на хвилю закрив сніжною пеленою фігуру президента, що стояла навколішках, а коли за мить розвіявся, то на скляній поверхні вже нікого не було.

Лесь мало не скрикнув з несподіванки. Невже якийсь зловісний дух минулого таки незримо витав над цим велетенським кладовищем і забирав до себе кожного, хто осмілювався порушити його спокій? Але ж ні, такого просто не могло бути. Повинно було бути якесь інше пояснення зникненню президента! І, забувши, що його руки в наручниках, що за ним наглядають охоронці, Лесь, наче зачарований, рушив туди, де щойно пропав президент. І диво — його ніхто не зупинив! Він йшов і йшов, а ніхто з охоронців навіть не окликнув його. Проте Леся не цікавило, що з ними сталося — він хотів з’ясувати, що трапилося з президентом. І зробивши ще кілька десятків кроків, Лесь таки хоч частково, але зрозумів, що з ним сталося. Приблизно в тому місці, де президент опустився навколішки, у скляній поверхні чорнів отвір, який ще недавно закривався скляною лядою, відкинутою зараз, мабуть, самим можновладцем. Лесь заглянув усередину — донизу вела металева драбина, десь в самому низу горіло електричне світло. Президент, без сумніву, поліз униз. А якщо можна президентові, то чому не можна Лесеві? Лесь почав спускатися.

Коли його ноги досягнули підлоги і він зміг роззирнутися, то побачив досить велику продовгувату кімнату, слабо освітлену декількома електричними лампами. І він скрикнув від побаченого. Але не ця підземна кімната вразила Леся, а те, що стояло попід її стінами. А під стінами — зліва і справа вряд — стояли мумії. Мумії колись живих людей, вдягнуті у ті речі, які вони носили за життя, навіть на обличчях зберігався вираз якихось людських емоцій. І основне, що Лесь взнав деякі з цих мумій. Це були мумії президентів — в цьому не було жодного сумніву, і скоріш за всі інші мумії, які були йому невідомі, також були вже пізнішими президентами України. Отже, це підземелля було своєрідним мавзолеєм всіх українських президентів. Стояв тут, перший, стояв другий, мабуть був і третій, якого Лесь вже не побачив, і так один за одним, один за одним… Стояли тут, в чужій стороні, далеко від тої країни, якою керували. А може, так і треба було, може, в цьому і була історична справедливість — бути похованими-непохованими подалі від того краю, до занапащення якого всі вони в тій чи іншій мірі приклали свої руки.

Президенти українські, чи не сумно вам тут, на цьому велетенському кладовищі? Може хоч колись пригадуєте, стоячи в мертвотному заціпенінні, край свій рідний, чи тільки й сняться вам сни, що золото та влада. Може, хоч колись приходить до вас думка, що треба було 6 людям хоч трохи щастя зробити, чи тільки марите тим, що когось зі своїх суперників не забрали з собою в могилу, не додушили когось? Стояли мумії під стінами і не говорили нічого, бо були просто муміями…

Лесь раптом помітив, що у дальньому кутку кімнати хтось нерухомо лежить. Коли він підійшов ближче, то побачив, що це був безрукий президент. Лесь став коло нього навколішки, аби послухати пульс — пульсу не було. Президент був мертвий, як і всі його попередники. Лесь хотів уже встати, але раптом затримав свій погляд на мертвому президентському обличчі. Пригадав, що ніколи не міг розгледіти виразу його очей. Зараз у нього була така можливість. Але його чекало розчарування — у засклілих очах президента він не побачив нічого, крім страху.

Лесь уже збирався підійматись — не хотів довго залишатися у цьому понурому невідомо ким заснованому могильнику, аж раптом краєм ока помітив якийсь рух збоку. Він повернувся і заціпенів — одна мумія ожила і йшла прямо до нього. Проте за хвилю — Боже, як довго вона тягнулася, за таку хвилю можна десять разів збожеволіти! — він розгледів, що це і не президент, і не мумія. Це був крем’язень з африканського табору і, звичайно, він був живий-живісінький.

— Привіт, втікачу! — голосно привітався він. — Не злякався? А то бачиш, що тут тільки-но з одним трапилось. Мав занадто слабкі нерви і занадто слабке серце. А ми про це знали — і налякали! — він засміявся голосно і, здається, щасливо. Він явно був в піднятому настрої від прекрасно здійсненого вбивства, йому хотілося з кимось цим поділитись. Навіть з ворогом. Тому, пересміявшись, він продовжив: — Це було найбезкровніше вбивство президента, принаймні, за останні двадцять років. Отак діла робляться! Народу скажемо — від розриву помер… А від чого розрив, то вже наша справа. І у всіх руки чисті. Ну, звичайно, — тут крем’язень криво усміхнувся, — не як у тебе. Я в цьому мавзолеї вже з півмісяця сиджу — все його чекав. Дочекався таки. Місце звичайно гниле — з розуму можна зійти. Цю яму паломники за наказом видовбали. Раніше, кажуть, на цьому місці інший мавзолей стояв, з якимось древнім вождем. Все бомбою знищило. А ці — паломники за наказом — без різних таких штук жити не можуть, тому і видовбали в землі новий, і вождів, яких знайшли, сюди натягнули. А хто, як оцей, — крем’язень показав головою на безрукого президента, — сам прийшов.

— Він вам дуже заважав? — запитав Лесь.

— Він просто став непотрібним — у нас з’явилась краща кандидатура.

— Надіюсь, не я з вмонтованою в голову мікросхемою?

— Ні, вже не ти. З тобою, звичайно, промашка вийшла. Та то все Мар’янка карти сплутала — клята дівка. Нічого, тепер ми об’єдналися — вже ніхто нам карт не сплутає!

— Як це, об’єдналися?

— Отак, тепер у мого і Мар’яниного клану спільний кандидат на президента. А ти тепер нащ спільний ворог. Так що, Лесю Чисті Руки, марш наверх, там тебе вже чекають хлопці. Маємо наказ доставити тебе живого в одне місце.

— А якщо я не хочу?

— Не хочу — що?

— Виконувати твій наказ.

— Тебе мало били?

— Думаю, забагато.

З цими словами Лесь нагнувся і примудрився, незважаючи на те, що був у наручниках, ухопити з підлоги невеликий, вже поржавілий лом, яким, мабуть, ще паломники за наказом видовбували цю печеру.

Крем’язень не розуміюче на нього подивився.

— Звідси тобі самому не вибратися. Наверху вісім чоловік, вони все рівно тебе скрутять, але при цьому ще й добре покалічать. Для чого це тобі?

Лесь усміхнувся:

— Колись ми просто тяжко працювали, орали чорнозем, вмирали, захищаючи його від ворогів. Потім з’явився один розумник, який запитав: «Для чого?». Для чого тяжко працювати, якщо можна обдурити або просто забрати в сусіда і дістати більше, для чого щось захищати, якщо можна віддати і залишитись живим. Отак воно все починалося…

І Лесь, продовжуючи усміхатися, пішов з ломом на крем’язеня. Видно, той абсолютно не чекав, що вже і так спіймана, взята в наручники людина буде чинити якийсь опір. Спочатку він нерозуміюче і ошелешено дивився на Леся, потім в його очах з’явився переляк. «Як в очах президента», — подумалось Лесеві.

— Гей, наверху!.. — закричав крем’язень і не докінчив — Лесь опустив лома йому на голову.

Зверху тим часом почали спускатися. Лесь причаївся коло драбини, готовий кожної хвилі знову нанести удар. Чекати довелося недовго. На цей раз Лесь розтрощив коліно. Чоловік дико зойкнув і впав з драбини. При тьмяному світлі лампочки Лесь розгледів його обличчя — це був охоронець президента. «Швидко ж ви продаєтеся», — відзначив про себе Лесь, і це ще більше його роздратувало. А згори все лізли і лізли. І Лесь все бив і бив. Вся кімната заповнилася криками, стогоном покалічених, запахом крові. Вже не можна було розібрати, де мумія, де людина — Лесь трощив все підряд. І здавалось: ніщо в цьому світі не зможе зупинити удару його короткого лома, що це якийсь страшний дух підземелля виліз з безодні, аби помститися людям за все, що вони зробили з Землею. Бив, бив і бив… Аж раптом праву руку обпекло, і лише за тим до нього донісся відгук пострілу. Лесь впустив лом і, гордо випрямившись, оглянув картину бойовища. Декілька покалічених чоловіків (один з пістолетом в руці) повзали по підлозі, по праху розбитих вщент — не залишилося жодної цілої! — мумій. Останнє, що він бачив — це залишки якогось можновладця, на які цебеніла кров з Лесеної простреленої руки. «Боже, — подумав він, — і я хотів стати таким!»

Потім він упав.

* * *

З усього видавалося, що їхній літак сів десь на півдні Європи — в Італії або в Греції. Коли Лесь вийшов з літака, то побачив небо кольору ультрамарину. Подував легенький вітерець, яскраво світило сонце. Хотілося просто стояти і насолоджуватися цим чудовим погожим днем. За їхньою спиною синіло тепле, ласкаве море, попереду розкинулись невеликі, але надзвичайно мальовничі гори, порослі кипарисами, а невеличка смуга узбережжя тонула в цвіту якихось південних дерев. Рай земний… «Невже у такій місцині мене вб’ють», — подумалось Лесеві. Не раз за свою безкінечну у цьому дивному майбутньому епопею він потрапляв у становище, коли вихід, здавалось, був один — смерть. І завжди він сприймав це стійко, як справжній борець боровся до кінця і перемагав, ніколи не здавався. А зараз… Зараз йому не хотілося абсолютно нічого робити — лише отак стояти і насолоджуватися. Мабуть, він таки дуже втомився за час свого блукання, до того ж у нього була свіжа вогнепальна рана і він втратив багато крові, до того ж… він знову був у наручниках.

— Пішли, — ткнув йому в спину пістолетом крем’язень.

І вони пішли геть від літака, два покалічених взаємною злобою чоловіки: у Леся — перев’язане плече, забинтована голова у крем’язеня. А на них вже чекали. Одразу за злітною смугою стояла самотня арка, а під нею — два атлети, з усього видно, охоронці. Проте одягнуті вони були чудернацько — у легкі давньогрецькі хітони. Коли крем’язень підвів до них Леся, ті чемно привіталися, але пильно їх — крем’язеня теж! — обшукали. Потім їх пропустили через арку, і вони пішли стежкою, що вилася поміж оливкових гаїв. Час від часу то з одної, то з іншої сторони крізь соковиту зелень прозирали білі будівлі, виконанні в еллінському стилі. Леся вразила довершеність їхніх форм — нічого красивішого він у цьому часі ще не бачив. Іноді коло будівель помічав людей, що, з усього видно було, відпочивали: влаштовували спортивні змагання, танцювали, грали на різних музичних інструментах.

— Де ми? — запитав Лесь крем’язеня, не надіючись, проте, що той відповість.

Але, як не дивно, той відповів:

— Ми в місці для вибраних.

— В місці для вибраних? — перепитав його Лесь.

— Так, тут живуть вибрані.

— І хто ж ці вибрані?

— Це ті, хто керує кланами.

— Як? Керівники всіх — і дружніх, і ворожих — кланів живуть отут, всі в одному місці?!

— Так.

Лесеві перехопило подих. Йому враз пригадались картини, які він бачив під час своїх мандрів: поле, здається безкінечне поле з трупами, неліченими трупами жертв кланової ворожнечі, над якими вились хмари хижого птаства, поруйнована — бо ж ставили її священики іншого клану — церква. І ще пригадався йому хлопчик з ядушних боліт…

— С-с-суки, — зашипів Лесь всім цим безтурботним постатям у білих хітонах коло довершених будівель, самим будівлям, всьому цьому раю земному і небесному ультрамарину. — Жаль таки, що мене так рано… А то б…

І враз пригадав хлопця з кривавою ганчіркою на очах. І вся злість, весь запал враз пройшли. Залишилася лише втома і боліла рана, а треба було ще йти…

На щастя, йти довелося вже недовго. Стежка вивела їх в казкову долину — такої Лесь ще не бачив. Крем’язень зробив знак йому зупинитися, і вони стали, когось чи чогось очікуючи. Навколо них поступово зібрався невеликий натовп — так нічого особливого: в основному чоловіки в білих хітонах, значно менше їхніх жінок та дітей, значно більше їхніх коханок. Проте трималися всі скопом, як одна дружна сім’я — і не скажеш, що десь там — не під ультрамариновими небесами — їхні підлеглі душать, вбивають одне одного з осатанілою жорстокістю. Тут той, інший світ видавався не реальним, просто не існуючим — і от раптом, ні сіло ні впало, перед ними опинився посланець того світу. Тому вони дивились на цього високого, але змарнілого чорнявого хлопця з червоною від крові пов’язкою на плечі та бандикуватим поглядом нерозуміюче — а що він, власне, тут робить, а як він сюди потрапив. Навіть крем’я-зень зрозумів ці їхні погляди, тому що пробурмотів ЩОСЬ майже зовсім нерозбірливе, на кшталт:

— Мені так наказали.

Але це, звісно, не розрядило ситуації, та й взагалі, що могло розрядити ситуацію, коли зійшлися-зіткнулися два абсолютно протилежні світи? Людське коло навколо Леся, здавалось, стало ще щільніше і непробивніше. І раптом ззаду, з-за їхніх спин хтось голосно сказав:

— Розступіться, його привели до мене.

І коло враз розпалося. І Лесь побачив — до нього йшла Мар’яна. І весь великий білий світ все швидше й швидше закрутився перед його очима і… зник. Єдине, що він бачив — до нього йшла Мар’яна. І він сказав їй:

— Здрастуй.

І вона усміхнулася йому. А потім запитала:

— Не чекав мене побачити?

— Чекав… завжди.

— У тебе, здається, новий шрам, — провела рукою по щоці.

— Ні, це, мабуть, просто бруд, — глянув на неї, ніби випробовуючи.

— Просто бруд… — повторила, прямо дивлячись йому у вічі.

— Саме так, Мар’яно.

— Саме так, Лесю.

І їхні губи зустрілися… А навкруги, так нічого і не зрозумівши в тому, що відбулося, стояли вершителі людських доль.

Мар’яна відірвала свої губи.

— Я тобі щось повинна сказати, Лесю.

— Потім… потім… тільки не зараз… — шепотів-заклинав Лесь. Господи, в житті так мало подібних моментів, для чого ж їх ще зменшувати!

— Лесю, за декілька днів у мене весілля.

— Весілля?..

— Так, Лесю, я виходжу заміж.

— Заміж… — Лесь опустив голову і мовчав.

Потім запитав:

— І за кого ж, якщо, звичайно, не секрет?

— За майбутнього президента.

— За майбутнього президента, — повторив Лесь і гірко розсміявся. Потім додав: — Без майбутніх президентів ти просто не можеш жити.

Мар’яна не зреагувала на Лесів сарказм, знала — він від болю. Тому і сказала голосно, так, щоб почули всі ці у білому, що дивилися на них зараз, у цю хвилю:

— Я не можу жити без тебе, Лесю.

— Тому й виходиш заміж?

Вона взяла його за руку.

— Ходімо, я хочу тобі щось показати.

— Часом, не свого майбутнього чоловіка?

— І його теж.

І вони пішли. Пішли стежкою, що звивалася поміж гір, тримаючись, незважаючи ні на що, за руки. І безмовні спостерігачі у білих хітонах дивились їм услід все такими ж нічого не розуміючими поглядами.

Стежка привела їх до будинку, що чомусь нагадав Лесеві бачений ще в часи його навчання в університеті віварій. Охоронець на вході хотів було зупинити його, але Мар’яна коротко кинула: «Він зі мною», і той одразу відступив в сторону. Слово Мар’яни тут мало вагу, і до того ж не маленьку. Вони зайшли досередини. Хоча все скидалось на те, що це якась наукова — чи то з хімії, чи з біології — лабораторія, але почуття того, що вони потрапили до віварію, Леся не полишало і надалі.

— Це лабораторія мого батька, — пояснила Мар’яна, відкриваючи якісь двері. — Сьогодні у них вихідний, і тому, крім охорони, тут нікого немає.

— Твій батько великий учений?

— Саме так. Після машини часу він зробив одне з найбільших відкриттів нашої епохи.

— Що ж він винайшов?

— Він створив штучну людину — не більше І не менше. Такого до нього не вдавалося ще нікому — він перший! І це мій батько! На жаль, а може на щастя, я в нього не вдалася.

— Я вже знаю, до чого ти вдалася.

— Не іронізуй. Просто мій батько родився генієм, а я — авантюристкою.

— Хтось родився творити, а хтось родився нищити.

В її очах зблиснув метал.

— Якщо 6 хтось не родився з нахилом, як ти кажеш, нищити, ти вже 6 тричі був мертвим.

— Може був би щасливішим, — сказав гірко.

Запала мовчанка. Першою її порушила Мар’яна:

— Ну, пішли, покажу створену моїм батьком штучну людину.

Лесь незрушив з місця.

— Ти обіцяла показати свого майбутнього чоловіка.

— Так це він і є.

— Що ти кажеш?!..

— Мій майбутній чоловік — штучно створена людина.

Лесь провів долонею по обличчі.

— І він же — майбутній президент?

— Саме для цього його і створював мій батько. А єдиною батьковою умовою кланам, на замовлення яких він його створив, умовою, яку я йому сама й надиктувала, було те, що я маю стати дружиною цього гомункула.

— Покажи мені його.

Мар’яна відчинила ще одні двері, і вони опинилися в досить великій залі, як і все у цьому будинку, набитій різним науково-дослідним начинням. Посередині зали стояв скляний ковпак, обплутаний величезною кількістю дротів. Під ковпаком знаходилася людина. Саме до неї і попрямували Лесь і Мар’яна.

Чоловік під скляним ковпаком був живий: його груди ритмічно здіймались — він дихав. Щоправда, його ще не «активізували»: він зовсім не рухався, погляд некліпаючих відкритих очей був відсторонений. Лесь уважно його роздивлявся і не міг зрозуміти — щось у ньому було не так, чимось він таки відрізнявся від «справжніх» людей, та, мабуть, і взагалі — від усіх живих істот. Нарешті зрозумів — він відрізнявся тим, що не міг нічим відрізнятися. Він просто був ніщо. Абсолютне ніщо. Якщо нині вже померлий від розриву серця президент і був сірий, то це все одно була хоч якась ознака. Цей же взагалі не мав ніяких ознак — просто ніщо. Тепер Лесь прекрасно зрозумів, чому президентом вирішили зробити саме це убозтво. Воно не мало ні характеру, ні розуму, не мало навіть дурості. Ідеал президента — маріонетки.

Лесь повернувся до Мар’яни:

— І за це… ти думаєш вийти заміж?

— Так. І саме тому… — вона почала повільно знімати свій хітон.

Лесь лише запитав:

— Прямо тут — перед ним?

— Саме тут, саме перед ним…

Якусь хвилину дивилися одне на одного, ніби тільки-що зустрілися, потім протягнули одне одному руки і зійшлися…

Крізь скло ковпака на них дивився відстороненим поглядом майбутній президент.

Звичайно, вони не змогли довго бути у тому віварії. Людина вигадала і вигадає ще безліч різних див, але ніколи вони не дадуть їй стільки чудових почуттів, як проста трава, небо і легкий вітер весняної пори природи, весняної пори твого життя. Тому лише серед розкошів природи вони змогли забути про все, навіть про час…

Лесь, відкинувши голову, подивився вгору — над ними було нічне небо, темна південна ніч, здавалось, стояла по всьому світу. Мар’яна з неохотою забрала з Лесеної голови свою руку — все б гладила і гладила її. Його коротко підстрижене волосся було занадто жорстким, аби його гладити, але це було його волосся.

Лесь покрутив головою — в одну-другу сторону.

— Ти мене хочеш про щось запитати? — почала першою Мар’яна.

— Так. Чому ти виходиш за нього?

Мар’яна розсміялася.

— Боже, Лесю! Ти пройшов такий довгий шлях, проте залишився таким же наївним. Ну, звичайно ж, я просто хочу стати першою леді, коротко кажучи, просто першою…

Лесь взяв її за підборіддя.

— Не бреши мені.

— Чому ти думаєш, що я кажу тобі неправду?

— Тому що останній раз правду — справжню правду, ти говорила мені на тому далекому африканському пляжі. Пам’ятаєш? Я тоді спитав тебе, чому воно все так погано вийшло…

— І я відповіла тобі, що причину перш за все треба шукати в собі…

— Саме так. І тепер, щоб ти мені не говорила, я думаю, що причина твого вчинку набагато глибша, чим просто бажання бути першою.

Мар’яна опустила голову. Згодом сказала:

— Ти прав, Лесю. Причина інша.

— І яка ж, якщо, звичайно, не секрет?

— Не секрет — я просто хочу щось змінити у цьому світі. Ставши дружиною хоч і іграшкового, але президента, я думаю, що таки зможу щось зробити. Принаймні… — тут у її очах з’явився металевий блиск, що, як вже не раз переконувався Лесь, ніколи не віщував нічого доброго тим, на кого він був звернений:

— Принаймні, я хочу знищити оце, — і вона показала татуювання на своїй руці. — І я хочу знищити це назавжди…

— Моя Мар’янко… Ти хочеш саме того, що і я.

— Саме тому ми і не можемо одне без одного, Лесю.

— І тому теж. А ще я не можу без тебе жити тому, що в тебе найчудовіше в світі волосся, найкращий носик і очі, а ще… ще й не знаю чому. Просто не можу — і все.

— Ти все правильно сказав, Лесю. Не можу — і все.

І вона знову обняла його.

В небі стояла перша вранішня зоря. «Зоренько, чому ти так рано зійшла, — подумалось Лесеві. — Невже там, на небесах, порішили — настав час нам розставатися»? Десь далеко за морем вже зблиснуло сонце. «Таки і вправду вирішили», — подумав з гіркотою Лесь. Мар’яна наче читала його думки. Припинялась на лікті, подивилась йому уважно в очі.

— Лесю, я забула тобі сказати: спеціально для тебе — я ж тепер перша леді, можу наказувати — будується дім — прекрасний великий дім… Це буде твій дім, ти будеш у ньому жити. А я, коли ти тільки захочеш, буду приходити до тебе — ніхто мені цього не зможе заборонити. Той гомункул — він же навіть не чоловік… Так що нам ніхто не заважатиме. Чуєш — ніхто.

— Чую, Мар’яно.

— Сьогодні ж ти побачиш свій майбутній дім. Він тобі повинен сподобатись — такий білий, поряд апельсиновий садок.

— Апельсиновий садок… Мар’ясю, я не зможу його побачити.

— Не зможеш його побачити? Чому?!

— Тому що сьогодні я хочу вирушити в дорогу, звичайно, якщо мене відпустять тутешні держиморди.

— В яку дорогу? Куди ти хочеш іти?

— У мене там, — махнув рукою, — залишились деякі справи.

— Які ще справи?

Лесь мовчав. Потім через силу почав говорити:

— Розумієш, не можу я тут бути, серед цих у білому. Не можу, ніколи не зможу! Звичайно, я все робив не так, але… тепер, здається, я зрозумів, що мені треба робити. Пам’ятаєш колись, на африканському пляжі, ти дорікнула мені, чого я поїхав з України. Зараз я хочу виправити свою помилку, я хочу вернутися — як кубанець. Тому що я обіцяв людям, тому що я так хочу і тому що я просто повинен — повинен щось змінити на краще. От тому я сьогодні хочу вирушити в дорогу.

— Тоді, Лесю, я піду з тобою! Хай горить все воно ясним полум’ям. Я так часто губила тебе, загубити ще раз — це вже занадто. Чуєш, Лесю, я піду з тобою. Я також хочу щось змінити у цьому триклятому світі!

— Ні, Мар’янко. Ти залишишся тут. Якщо краєм керуватиме той гомункул — це буде кінець. Ти тут дійсно потрібна, аби стояти за ним, аби скеровувати його. Я — там, ти — тут, і, можливо, що нам щось вдасться зробити.

— Ти — там, я — тут… Невже це навічно, Лесю? Невже нам так і судилося?

— Звичайно, ні. Ти приїжджатимеш до мене — кожної неділі, кожного дня я чекатиму на тебе. Я зведу простору добру хату, я насаджу хороший сад — я вмію це робити. І чекатиму на тебе — я і це вмію робити.

— І я приїжджатиму до тебе, до просторої білої хати, до зеленого саду…

— А поки що…

— Так, Лесю, поки що ми попрощаємося…

Сонце підіймалося над морем, і ніч прощалася зі світом, великим білим світом. Здавалось, що щезне вона назавжди, і ніколи вже не буде ні прекрасних зір над головою, ні холодного світла місяця, ні шепоту коханих. Та все це була лише ілюзія — спливуть непомітно швидкі денні години, і знову над світом запанують прекрасні зорі, і холодне світло місяця, і шепіт закоханих… Лише кілька годин почекати.

Вертоліт почав заходити на посадку, але Лесь навіть не помітив цього. Перед його очима продовжувала стояти Мар’яна. «Я тут, а ти там…» Ну, що ж — таке життя. Зараз вона знову далеко від нього — далеко її голос, її волосся, металевий блиск її очей. Останній спогад змусив Леся струснути з себе меланхолію — хоча в її очах іноді можна помітити металевий блиск, сама вона сильніша навіть за метал, і він також сильний, тому що любить її. А отже вони переборють все — і переможуть, і знову будуть разом. «Ми будемо разом», — твердо повторив сказану при прощанні фразу. Тільки так!

— Гей, щасливчику — ми вже прилетіли! — просунулась з пілотської кабіни голова крем’язеня.

Лесь взяв рюкзак з харчами і пішов до відчинених дверей. Вертоліт завис над самою землею — можна було спокійнісінько собі стрибати. Лесь обернувся до крем’язеня:

— Прощай.

— Давай, ще побачимося, — і крем’язень поплескав Леся по плечу.

Лесь кивнув і стрибнув.

Його ноги пружно стали на землю. На його землю. Лесь роздивився навколо. Стояв посеред безкрайнього зарослого будяччям поля, навкруг було безлюдно, вдалині курився шлях… Нічого особливого, все як завжди на цій землі. Але на ній він родився, на ній він мав умерти — це була його земля, він відчував це. Під час своїх мандрів він часто запитував себе: чи зможе відчути свою землю, коли до неї дістанеться, чи так і пройде її всю, не зрозумівши, що йде по своїй Батьківщині. Тепер він знав — свою землю не можна не відчувати, якщо, звичайно, ти її хоч трохи любиш.

— Гей, земляче, підсоби! — окликнув його ззаду знайомий голос.

Лесь обернувся і ахнув. Перед ним, тягнучи замість коня чи вола за собою якийсь плужок, стояв і, як завжди, задоволено усміхався кубанець. Поряд з ним, так само впряжений у плуга, стояв, потупивши очі, Михась. Весь його вигляд промовляв до Леся: «Прости…». І Лесь простив і забув. Тому що побачив того, хто йшов за плугом, хто привітно зараз махав йому рукою. Це був хлопець з ядушних боліт…

— Підсоби, земляче, бо поки що навіть і коней не маємо, — повторив своє прохання кубанець.

— Звичайно, допоможу, — мовив Лесь, впрягаючись третім.

І вони потягнули плуга, що залишав за собою чорну смужку зораної землі. І світило їм в спину вранішнє сонце, і обвівав легенький вітерець, а в небі, наче охороняючи їх від усіх бід земних, завис сокіл — все було як завжди на цій землі. Як завжди…

Міна

Припадок стався з ним саме тоді, коли стежка вивела його до невеличкої загубленої у гірському безмежжі долини. Він впав на коліна, обхопивши голову руками, а його губи беззупину повторювали-шепотіли, як заклинання, слова з пісні: «Бесаме… бесаме мучо…». Проте потроху мандрівець оговтався, звівся на ноги і, ще якийсь мент постоявши, рушив через сади до будинку, біля якого його вже очікував господар.

Вони деякий час мовчки розглядали один одного. Першим порушив мовчанку господар, кивнувши на уніформу свого співрозмовника, запитав:

— Ви сапер?

— Так, я сапер, — відповів мандрівник і в свою чергу з легкою іронією в голосі запитав:

— А хто ви, я, на жаль, розібрати не можу.

Господар, пересмикнувши своїми безпогонними плечима, майже з гордістю відповів:

— Я — дезертир.

— Ну, тепер це не актуально, — розважливо мовив сапер. — Ви, мабуть, в цих горах не чули — війна закінчилася декілька років тому.

— Декілька років тому?! — господар видихнув. — Я так і знав — це колись мало скінчитися!

— І скінчилося…

Настала пауза — господар оговтувався від почутого: він більше не був дезертиром, у світі більше не панувала смерть. Трохи згодом, якимось зовсім іншим — веселим, безтурботним — голосом, він промовив:

— Боже, ви мені принесли таку радісну звістку, а я навіть не запросив вас до господи. Жінко! — крикнув він в сторону будинку. Йди сюди, привітай гостя, що приніс нам радісну звістку!

З будинку вийшла жінка. В руках тримала рушницю — видно гості заходили сюди не часто, тому господарі долини дотримувалися певних правил безпеки. Але зараз, зрозумівши, що небезпеки немає, жінка всміхнулася саперові. Той помітив — була вона високою і вродливою, аж надто вродливою… Більше нічого сапер не встиг розібрати — в нього почався другий припадок за сьогоднішній день: земля закрутилася під його ногами, з горла самі по собі почали вилітати слова пісні…

Того дня бою не було і вони напилися. Коли ти сидиш у окопі посеред випаленої війною пустелі, тобі залишається лише пити і пригадувати те, чого з тобою вже ніколи може не відбутися. Саперу в той день раптом пригадалась мелодія «Бесаме мучо» і та, якій він думав її проспівати. Він виліз з окопу і, незважаючи на застережливі окрики своїх товаришів, їх намагання перешкодити йому, з пляшкою в руці побрів, несамовито горланячи «Бесаме…», в ту сторону, де, як йому здавалось, була вона. Брів доти, доки не підірвався на міні. Йому розказували: навіть тоді, коли його везли до шпиталю, він продовжував співати…

— Ну, нарешті почав заспокоюватися, — почув він над собою голос і відкрив очі. Лежав на землі, над ним схилився господар.

— Та й налякав ти нас, — мовив той. — Раптом впав ні з того, ні з сього й почав не співати, а просто кричати якимось дурним голосом «Бесаме мучо».

— Це в мене з війни — контузія. Напився якось і пішов, співаючи, по мінному полю… Півроку після цього в шпиталі лежав… Врешті-решт оклигав, але таки поранення так просто не минулось. Став я їх мовби шостим чуттям відчувати — хай за сотні метрів вона лежить, а в мене вже в голові починає звучати ця триклята мелодія, починається припадок…

— Вона — це хто?

— Міна.

За спиною в господаря щось дзенькнуло. Господар обернувся, і сапер побачив, що за ним стояла жінка. Коло її ніг лежав розбитий глечик. Проте її гарне обличчя залишалось незворушним — наче не вона тільки що розбила посуд.

— Так ви і зараз реагували на міну? — спитала вона його.

Він вперше чув її голос. І це був найприємніший голос в його житті.

— Ще ніколи чуття не підводило мене, — відповів він, прямо подивившись їй в очі. Боже, подумалось саперові, він ішов до цих очей все своє життя.

— Та які ж тут міни, — втрутився господар, — подивіться навколо! Рай, справжній рай!

Сапер вперто похитав головою:

— Їх зараз навчилися маскувати під що завгодно — під каміння, дерева, навіть під живих істот…

— А, ну вас, — перебив його господар. — Ходімо обідати! У мене сьогодні свято — скінчилася війна, і я вже не дезертир. Жінко, накривай на стіл!

Жінка вже накривала… На столі, поставленому в садку, було повно наїдків, стояла велика скляна карафка з вином…

Господар розімліло відкинувся на стільці.

— Пам’ятаю, п’ятнадцять років тому, — почав він розповідати, — тут стояла наша частина. Навколо весь світ у крові, а тут тихо. А якось, майже на цьому самому місці, я зустрів свою долю. То була вона, — господар кивнув у сторону своєї дружини. — Я ні секунди не роздумував над тим — дезертирувати чи ні. Я просто залишився з нею і все. Отак… — Господар, помітивши, що сапер пересмикнув плечима, вирішив перевести розмову у інше русло: — Слухай, а чому ти не демобілізувався — війна ж закінчилась?

— Чому?.. — перепитав сапер і плечі його так само нервово пересмикнулися. — Мабуть тому, що мені не повезло так, як тобі — я не зустрічав поки що такої жінки.

— Тому ти і далі шукаєш міни?

— Так, а ще, може, тому, що їх таки хтось повинен шукати. Міни — вони ж не знають, що війна вже закінчилася.

— А раптом і їм це відомо, — докинула господиня.

Сапер глянув на неї — бездоганні риси обличчя, прекрасні очі, чудовий голос. П’ятнадцять років тому вона була прекрасною дівчиною, залишалась такою і зараз — час не діяв на неї. Сапер повернувся до господаря:

— Гей, господарю, давай наливай. Ми ще не закінчили.

— А я й забув зовсім, — забідкався той. — Звичайно, давай…

Господар дивився поперед себе абсолютно п’яним, бездумним поглядом. Здавалось, ще хвиля і він просто впаде зі стільця.

— Нарешті ти його споїв, — констатувала господиня.

— І це було таки зовсім нелегко, — стомлено мовив сапер.

Без слів він підвівся зі стільця, обійшов стіл, за руку підняв її зі стільця, ніби збираючись танцювати, обійняв за талію.

— У нас немає музики, — майже прошепотіла вона.

— А я тобі наспіваю, — і він почав ледь чутно наспівувати мотив «Бесаме мучо…».

Вони почали мовчки танцювати. Танцювали, ніби двоє закоханих, що довго не бачились, раптово зустрілись, але скоро знову мали розлучитися. Відчували кожний порух одне одного, намагались його якось продовжити, запам’ятати, наче він був останнім.

— Коли ти зрозумів, що я міна? — запитала вона його.

— Одразу, як тебе побачив — у мене почався приступ.

— Чому ж одразу мене не ліквідував?

— Не міг.

— Чому?

— Тому, що я шукав тебе все життя. Все своє життя я хотів почути твій голос, побачити твої очі…

Йому здалося, що вона подивилась на нього з надією.

— Тобі в житті жодного разу не траплялось такої, як я, жінки?

— Такої міни… Ще жодного разу мені не траплялась такої дивної модифікації міна.

Вона випустила його руку. Глянула йому просто в вічі.

— Колись я була міною — тепер я жінка. Любов може зробити все.

Він заперечно похитав головою.

— Ти ніколи не була любов’ю, ти завжди була смертю. Просто згусток електроніки, тротилу, датчиків…

Вона провела рукою по його щоці.

— Бідолашний… Ти просто звик всюди бачити лише це.

Він тріпонув головою.

— Як би я хотів цього не помічати, та, на жаль, не можу. Просто не можу…

Мелодія в його голові звучала все сильніше, і зараз він хотів лише одного — віддатись їй, забутись, аби лиш лунало вічне «Бесаме…», і кружляти, кружляти з цією… жінкою. Але ж це була неправда, вона була створена лише для того, аби робити зло, і він мав це зло знищити.

Вона зрозуміла все по його очах. Знову провела, мовби прощаючись, рукою по його щоці:

— Нещасний, скалічений сапер, що зробило з тобою життя… Нічого… Я зроблю все сама, одне прошу — потурбуйся за нього — вона кивнула в сторону дрімаючого господаря.

Потім різко повернулася і пішла. Пройшовши декілька десятків метрів, вона зупинилася і обернулася до сапера. Він ще встиг розібрати усмішку на її обличчі перед тим, як вона щезла у вогні вибуху. Чомусь ця усмішка була переможною.

— Сама, — прошепотів вражено сапер.

— Що, що тут сталося! — раптом п’яно загорлав за його спиною господар.

Сапер підійшов до нього. В таких випадках він завжди гордо говорив: «Міна знешкоджена», але зараз… зараз він сказав ледь чутно:

— Її не стало…

— Ні, не може… ні… — забелькотів господар, потім страшно закричав.

— Вона була справжньою жінкою! Чуєш ти справжньою! — і схопив сапера за плечі. Сапер лише відвернув обличчя, закусивши губу. Так і стояли деякий час. Потім господар якось враз осів, застиг, розтиснув руки…

Сапер приніс йому склянку вина.

— Випий, і зараз я відведу тебе до хати. Нам з тобою треба добре відпочити, найстрашніше вже позаду.

— Вона була справжньою жінкою… — повторював господар.

Сапер завів господаря до хати, поклав на ліжко, потім повернувся до накритого у саду столу. Налив собі повну склянку вина, але пити не поспішав — так і тримав її у піднятій руці, про щось думаючи. Згодом, ніби віддаючи комусь честь, підняв келих, почав пити.

Він не допив до дна, коли з хати долинув постріл. Сапер прожогом кинувся туди і, зайшовши досередини, побачив тіло господаря з розтрощеною головою. Поряд лежала рушниця. На білій стіні чорнів напис: «Мені без неї не жити».

Протипіхотна міна XL —148 невідомої модифікації виконала своє призначення.

Вибори-2025

Машина загрузла у розкислому чорноземі. Нічого не поробиш, доведеться кілька кілометрів до села йти пішки. Я грюкнув дверцятами, ноги відразу вгрузли у липку твань, і я зі злістю закинув долоню лівої руки за потилицю — характерний жест мого крайнього роздратування. І хоч до села вела стежка (років десять тому тут ще була дорога), моїм туфлям, певно, жаба цицьки дасть. Та іншого виходу не було, і я пішов, ковзаючись поміж калюжами.

Навколо прозирала звична картина повного запустіння. Хоча сніг вже давно розтанув, але землі плуг ще не торкався. Переді мною лежала жирна чорноземна цілина, над якою висіло важке сіре небо. Сумно і нецікаво, як і ті вибори, що мають відбутися через тиждень. Вибори, на яких я працюю в групі підтримки одного з кандидатів у депутати. Цей кандидат… Його безбарвні очі, землисте обличчя іноді мене просто лякають. Але він платить добрі гроші, і я… я стараюся. До того ж, роботи на цих, мабуть, найнудніших в історії виборах небагато. Люди йдуть голосувати лише тоді, коли їм заплатять, а це трапляється все рідше. Йти в депутати немає чого — влада в країні давно загубила свій сенс, бо вже давно тут немає що красти.

Та виборчий округ, до якого належить це село, виняток. Тут зіткнулися двоє сильних кандидатів — мій хазяїн і начальник міліції Стемпковський. Обоє мають оригінальну економічну програму розвитку краю, для втілення якої їм і потрібне депутатство. Стемпковський збирається торгувати людьми за списками, ухваленими на загальних зборах. З ким торгувати? Світ широкий… Отримані за продаж людей кошти підуть на підвищення добробуту краю. Мій хазяїн гуманніший, він збирається продавати за кордон чорнозем. У його ангарах вже стоїть потрібна для цього техніка. Мій хазяїн впевнений, що виберуть саме його — колись гуманізм таки повинен перемогти! До того ж, у нього більше грошей…

Перед крайньою хатою поперек стежки горбатіло щось велике й іржаве. Напевно, трактор, останній трактор. На ньому, наче зграя горобців, копошилася дітлашня. Угледівши мене, діти сипонули вусібіч і побігли до хат. А один хлопчак упав у грязюку, звівся і… сердито відкинув за голову руку, мавпуючи мій жест. Скільки живу, але ні в кого ще не бачив цього різкого руху, коли долоня описує нервову криву, наче недбало віддає честь. Я підійшов, аби краще розгледіти хлопця. Він спідлоба глянув на мене.

— Як тебе звати? — запитав його.

Його звали так само, як і мене. Ми стояли, не знаючи, як розійтися. Раптом когось із нас покликали. Я озирнувся. З-за паркану визирала молода жінка, з уже змарнілим обличчям. Вона тихо привіталася, і я впізнав її голос.

То було давно. Буяла весна, а я, божевільно молодий, за свої обіцянки правив трохи іншу ціну, ніж зараз. І була та, що стоїть тепер за цим парканом, яка сприйняла ту ціну, як належне, яка просто мені повірила. Потім у мене з’явився перший хазяїн, перший кандидат до Ради. На той час дівчина кудись зникла, а я був дуже заклопотаний.

— Ти тут живеш? — запитав, аби щось спитати.

Вона промовчала.

— Твій малий?

— Мій, — закусила губу.

— А скільки йому років?

— Вісім…

Я глянув на хлопчика і зрозумів, кого він мені нагадує. Стояв і не знав, що робити. Чому, чому вона мені нічого не повідомила?! Тоді казала, що в неї хтось є, а я вже починав біля неї нудьгувати.

— А ось і чоловік мій, — мовила, наче зітхнула.

По вулиці, похитуючись, брів якийсь чоловік.

— Я ще зайду, — сказав їй і, не чекаючи відповіді, побрів у село.

У центрі, коло будівлі з вивіскою «McDonalds», ще вирувало якесь життя. На фасаді будівлі висів великий портрет Стемпковського. Тут мене вже чекало двоє представників місцевої фірми «Продай голос» — колишній голова сільради і колишній директор ковбасарні. З ними я мав вести торги за придбання потрібної кількості голосів. Може тому, що голоси були товаром, а ніякого іншого товару, крім землі та людей, вже не було, вони заломили високу ціну і погрожували продати голоси Стемпковському. Я досить довго торгувався, але вони не хотіли вступати. Зрештою, я розізлився і викликав по мобільнику групу Печеноги.

Хлопці Печеноги добре попрацювали. Над химерним і колись розкішним будинком директора ковбасарні курився дим, а він сам із розбитим обличчям лежав на землі і кавкав:

— Стемпковський… вам… покаже…

Поруч стояв переляканий колишній голова сільради і, як заведений, хитав головою. До мене вайлувато підійшов Печенога, нахилився і пошепки, але розбірливо сказав:

— Хазяїн передав гроші, заплатити їм, — кивнув у бік села, — по п’ять доларів за голос.

Я прикинув: у селі близько восьми тисяч душ — виходить кругленька сума!

Увечері у напівзруйнованому клубі при світлі каганців (електрики й гасу тут нема вже багато років) почалися збори. Народу прийшло чимало, по селу пролетіла чутка, що приїхали люди, які заплатять за голоси. Дивно, що у цих збайдужілих до всього людей ще залишилась жадоба до грошей. Та ще дивніше, що ця жадоба виявилася сильнішою за страх перед Стемпковським і його вершниками (через брак бензину навіть міліція пересіла на коней).

Але я не збираюся давати їм гроші — вони потрібні мені. Тож я виходжу на сцену і починаю говорити, що нарешті прийшла людина, здатна перетворити їхню чорноземну пустку у квітучий рай. Цей чоловік хоче позбутися найбільшої халепи краю — чорнозему, адже вам краще знати, як важко його обробляти. Ми продамо чорнозем за кордон, у нас вже є техніка. Буде робота і будуть гарні гроші. Я говорю, говорю… А потім замовкаю і дивлюся в їхні очі, де вже не бачу золи байдужості, там починає жевріти зацікавленість. Вихід є і він простий — продати цей клятий чорнозем і одержати гроші. І я відчуваю, що виграв, виграв мій кандидат, вони проголосують за нього.

В сутінках, у спорожнілому клубі, ми ділимо гроші з Печеногою. Половину — йому, половину — мені. Печенога пропонує обмити оборудку, але я відмовляюсь, у мене справи. Я виходжу з клубу і йду туди, де живе мій син. Довго не можу знайти хати, нарешті знаходжу. Двері причинені, і я заходжу без стуку. Сина десь немає, вона стоїть коло печі, на ліжку, звідки йде міцний дух сивухи, спить чоловік. Я ставлю сумку з грошима на стіл, розкриваю.

— Це гроші для сина. Візьми, вони йому згодяться.

Вона мовчить. Лише згодом починає говорити.

— Я можу взяти десять, двадцять… Але тисячі… Я боюся. Такі гроші можна мати твоєму хазяїну, Стемпковському… Тобі їх можна вкрасти, а нам…

Вона замовкла і відвернулась. Я починаю розуміти, що в селі, де вже давно ніхто не бачив грошей, людину навіть за дрібну копійку просто закопають живцем. Нічого не зробиш — мій син виросте серед цієї байдужості, серед великої чорноземної пустки.

Я вийшов із хати і сів просто на вологу, холодну землю, що могла б озолотити мого сина, це село, цей пустельний край. Але її скоро не стане, і в мого сина, в цих людей не лишиться і найменшої надії. А надія має бути навіть у того, хто йде на смерть! Тому я встаю і йду до клубу, мені потрібен Печенога.

Він ще не поїхав, сидить біля каганця і чистить пістолета. Почувши кроки, підводить голову.

— Через тиждень, коли виберуть хазяїна, ти йому станеш не потрібний?

— Через тиждень у нього вже буде інша охорона, — погоджується він.

— Я віддам тобі свою частину грошей, — ставлю сумку до його ніг, — але ти виконаєш два моїх прохання: перше — збери і дай мені цей пістолет, друге —…

Через два дні я входив до виборчого штабу хазяїна. В охороні стояв Печенога з хлопцями, вони повинні обшукати кожного, хто заходить до хазяїна. Але мене не обшукали, Печенога й так знає, що я маю і, напевно, здогадується, для чого. Коли я зайшов до кабінету господаря, на мене запитально глянули його безбарвні очі на такому ж безбарвному, драглистому обличчі. Я витягнув пістолета і декілька разів вистрілив у нього. Потім, не оглядаючись, безборонно — Печенога з хлопцями вже десь зникли — вийшов з цього незграбного будинку і пішов у напрямку того села, де жив мій син. Звичайно, я не дійду. Стемпковський не дасть мені цього зробити. Мій хазяїн був авторитетом і його суперником на виборах. Стемпковському треба всім довести, що він тут ні при чому. До того ж, він начальник районного управління міліції. Отже, я йому дуже потрібний. Ну що ж, як буде, так вже й буде. Основне я зробив — залишив сину шанс, його землю.

Десь через півгодини, йдучи вже стежкою у полі, я почув як гуде земля. Мене наздоганяла кіннота Стемпковського. Попереду галопував сам Стемпковський, і я бачив, як з-під міліцейського кашкета світилися азартом його очі людолова. До ременя Стемпковського був причеплений старовинний музейний ятаган. Я зупинився і повернувся до них обличчям — під’їжджайте хлопці, я вже нікуди від вас не втечу. Та й почастувати вас хочеться, ще не всі гостинці роздав. Тільки в тебе, Стемпковський, я стріляти не буду, ти ще потрібний. Ти станеш депутатом, ти будеш продавати людей, ти будеш з них шкуру дерти. І ти доведеш їх до межі, коли одного дня вони усвідомлять, що вони таки не худоба, а люди.

Кіннота вже була зовсім близько, і я приготувався стріляти, аж раптом навколо щось змінилося. То просто з-за хмар вийшло сонце, і стало видно, що на чорних полях вже давно зійшла зелена трава.

Полювання

«…а зараз ми почнемо 45-ий урок української мови. Ми будемо вивчати чергування — о, — е, з — і. Це зміна голосних — о, — е, які є у відкритому складі, на і, якщо…»

Один з них встав і вимкнув радіоприймач.

— Пора, — сказав він, і вони всі як один встали з-за по-святковому вбраного стола і, не поспішаючи, повагом, навіть з якоюсь долею врочистості, пішли перебиратися до Полювання. Цього вимагав звичай — рівно о п’ятій починалися останні збори. Вже багато років вони дотримувалися цього звичаю і жодного разу його не порушували. Це не обговорювалось, про це навіть не згадували вголос — просто робили так, і все. І в цьому вчувалося щось вікове, непорушне, непроникне…

Старий Єгер вже чекав їх на вулиці. Хоч мав близько вісімдесяти років, але зберігав ще воєнну виправку. Так, шістдесят років безвідмовної служби не пройшли для нього задарма. Його виправці заздрили навіть молоді. І це його тішило. Але зараз думками він був далеко — згадував своє перше Полювання. Тоді їм — зеленюкам, попався справжній звірюга: сильний, відважний, був озброєний. Та й ліс прекрасно знав — потім йому розказали, що там у себе — в Карпатах, він вважався найкращим мисливцем. Вдалося йому якось проскочити повз облаву, і здавалось: ще трохи — і махне за кордон. Проте Барс — вірний пес Єгеря, який тоді був ще молодим хлопцем, одягнутим в сині галіфе і зелену гімнастерку, взяв його слід, і тоді Єгер вперше відчув задоволення від гонитви, від переляку чи запеклості гнаного, від запаху крові…

— Все готово? — увірвав його спомини один з тих, хто вже встиг переодягнутися. Єгер його добре знав — це був запеклий мисливець, не один десяток років провів він з Єгером на Полюванні. Такий якщо йшов за здобиччю, то вже до кінця. Один раз гнали нічним містом якогось віршомаза, а той дарма, що в своїх віршах лише про Марічок та чічок згадував, моментом дочолопав, що й до чого — бах, та й стрибнув до каналізаційного люку. Так оцей, не дивлячись на всю свою огрядність і той високий пост, який тоді займав, візьми та й скакони за ним туди ж — у каналізацію! І дістав таки — ходив потім щасливий весь у тому, що там у каналізації плавало, але всім показував у своїй руці закривавлене вухо. І щасливо повторював: «Вотета падла про верби писала. Так вот ми ему вербу і сдєлали!» Іншим мисливцям, правда, не сказав, де впольований — боявся, аби ті його і собі на трофеї не розібрали. Потім тіло того віршомаза і міліція не знайшла, так ніхто ніколи і не взнав, що між ними колись може справжній геній ходив. Лише вухо залишилось. Єгер був упевнений, що і зараз під модерновим костюмом огрядний мисливець носить на ланцюжку це вухо. Да, були часи! Як же тих куплетистів, хористів і ще бозна-кого не добували. Бувало і з рушниці, а бувало і голіруч брали. Одного, здається музикантом якимось був, навіть не полінувались високо на сосні повісити. Отак гуляли! Зараз, звичайно, вже не те. Однак традиція ще живе! І Єгер, втішаючись, глянув у ту сторону, звідки до нього поспішали кілька ділових м’язистих молодиків у спортивних костюмах. Вони були вперше на Полюванні, але Єгер зі своїм досвідом міг впевнено прочитати по їхніх очах — вони стануть справжніми мисливцями.

— Ну так все готово? — знову увірвав його роздуми огрядний мисливець.

Єгер згідно кивнув. Звичайно ж, у нього, як і завжди, все було готово. Треба було починати, і Єгер махнув рукою. Полювання почалось. І вони пішли містом, яке вже готувалось до сну. Рушили старі й молоді, відомі й невідомі, сильні колись і сильні тепер. Йшли майже як на параді — крок в крок, гордо несучи за плечима футляри з рушницями. І люди на вулицях міста, що вже поринало в пітьму, якось боязко обертались їм услід і одразу намагались відвернутись, ніби боячись, що ті, з футлярами, раптом перехоплять їхній погляд і не простять… А були й такі, які проводжали їх довгими, сповненими задоволення, поглядами. Їм було приємно дивитись на цих спаяних одною метою людей. Одразу видно було — нічого вони не боялись, і віяло від них чимось давнім, віковим, якоюсь непроникною непорушністю, яка насправді була їхньою спільною метою. І мета ця була проста — здобути голову своєї жертви. А цією жертвою у них сьогодні, як, проте, і завжди були ті, хто співав, писав, слухав вірші, пісні і ще бозна-що на своїй мові. Але основне — хто робив це талановито. Саме вони були для мисливців найстрашнішими звірами й найбажанішими трофеями. Такою була вікова традиція.

…Вальченко йшов додому досить непевною ходою. В голові шуміло після випитого на поминках, а душу ятрила сварка з тим нікчемним поетом. Цього разу він таки вивів його з себе — ще трохи і просто вбив би його. Це ж треба таке — були на поминках товариша, ще й, до того ж, який загинув такою трагічною смертю — був забитий невідомо ким — і то там не могли не посваритися. На поминках! Перетворили їх у літературну дискусію, та насамкінець ще почали просто ображати один одного. Отак! А все ж таки у всьому винуватий був той поет. Як ще таких земля носить! Вальченко заскрипів зубами. Раптом до нього долинув собачий гавкіт. І щось у цьому гавкоті насторожило Вальченка, щось у ньому було тривожне. Гавкіт проте швидко наближався. Вальченко боязко озирнувся — на вулиці він був один. Індустріальна вулиця на околиці великого індустріального міста поряд з кладовищем в цей вечірній час завжди пустувала. Вальченко зрушився з місця і попростував далі, аж нарешті побачив: прямо на нього по вулиці неслася собача зграя. Те, що вони бігли саме до нього, Вальченко ніскільки не сумнівався. Це було однозначно. І Вальченко зрозумів: треба тікати. Спочатку він побіг назад по вулиці, але зграя швидко наздоганяла його, і він рвонувся до паркана, напрочуд легко для людини, яка ніколи не займалась спортом, перескочив його і опинився на старому кладовищі. Але дивно — він не зупинився, продовжував бігти далі між хрестів, хоча від собак його відділяла вже огорожа. Інстинктивно Вальченко відчував — смерть далі бігла за ним. Тому біг і шепотів свої вірші, як заклинання, як єдиний захист від того світу, для якого він завжди був лише жертвою. Над його вухом свиснула куля, потім ще одна — а він все біг, здається, на крилах несла його якась невидима сила.

…Єгер був задоволений — звір виявився справді цікавим. Не те що минулої неділі, коли того й не дуже ганяти довелось. Тоді багато хто був розчарований. Та й не дивно — люди з’їжджались з регіонів, аби взяти участь в полюванні, деякі кинули свої важливі справи. І от маєш — з десяток хвилин, і все було кінчено. Тому, може, добивали його не з рушниць, а вже так — вручну. Цей був не такий — добре йшов. Спочатку втік від гончаків, а тепер добросовісно петляв по кладовищу. Проте Єгер прекрасно знав: вони розвернуться півмісяцем, з того боку його підстрахують помічники і справу буде зроблено…

…Куля влучила Вальченкові в ногу, коли він уже добігав до паркана, що відділяв кладовище від житлового району. Вальченко полетів сторчака об землю, і, вже лежачи на землі, він вперше за весь цей час пожалів, що розсварився сьогодні з тим клятим поетом. Верталися б додому двоє і, може, все склалося б по-іншому. Боже, чому ж вони сварилися?! Потім Вальченко втратив свідомість. Чи, може, це йому здалося. Тому що в голові продовжували кружляти рядки віршів, які вже ніхто не почує. І це були хороші вірші.

…Коли він відкрив очі, то побачив: над ним стояли. Стояли сиві й молоді, одягнуті в спортивні костюми і в одяг хакі. Тримали гвинтівки, ножі. Деякі з них були відомі: одні — колись, їхні обличчя він пригадував ще з старих фотографій, інших бачив на телеекранах вже зараз. А деякі були йому зовсім невідомі. Проте всіх їх об’єднував звернений до нього погляд. А в погляді цьому була ненависть. Якась закостеніла, чорна, тваринна ненависть. І сила цієї ненависті зробила з Вальченком те, що не змогло зробити з ним все його життя. Всю свою енергію, весь запал вкладав завжди на внутрішньотусовочні розбори. А от тепер, під дією цієї майже фізіологічної ненависті, у свої останні хвилі життя з Вальченка відбувалася метаморфоза — всередині нього народжувався боєць. І він почав поволі, опираючись на чийсь обеліск, підійматися. І він став на свою прострелену ногу, і спокійно глянув їм у вічі. В свій останній мент життя він збирався кинути їм в обличчя те, що мав сказати вже давно, те, для чого і був даний йому від Бога талант. Вони зрозуміли це, тому що всі, як один, старі й молоді, відомі й невідомі, сильні колись і сильні тепер підняли свої рушниці. Проте світ так і не почув ні того, що хотів сказати їм Вальченко, ні звуку пострілів їхніх рушниць. Все це раптом заглушив голос диктора радіо, що раптово включилось за парканом: «…а зараз, вже вкотре вертаючись до живильних витоків нашої духовності, давайте ще раз послухаємо наші безсмертні українські народні мелодії». І оркестр вдарив гопака…

Оглавление

Похмура казка Андрія Гарасима

Одні

Міна

Вибори-2025

Полювання