КулЛиб - Классная библиотека!
Всего книг - 366857 томов
Объем библиотеки - 438 Гб.
Всего авторов - 154881
Пользователей - 81946

Последние комментарии

Загрузка...

Впечатления

Ли В.Б. про Скворцов: Что нам Содружество (Космическая фантастика)

Язык рассказа превосходный - читал с большим удовольствием. С содержанием немного сложнее - вначале вполне уместное и правдоподобное, а после "Остапа понесло". Но все равно, спасибо автору за хорошую работу.

Рейтинг: 0 ( 0 за, 0 против).
Koveshnikov про Lowe: The Queen Оf Miami (Современные любовные романы)

https://translate.googleusercontent.com/translate_c?depth=1&hl=ru&ie=UTF8&nv=1&prev=_t&rurl=translate.google.ru&sl=en&sp=nmt4&tl=ru&u=https://googleweblight.com/%3Flite_url%3Dhttps://coollib.net/b/411889/readp%26lc%3Dru-RU%26s%3D1%26f%3D1%26m%3D539%26q%3D%25D0%25BA%25D1%2583%25D0%25BB%25D0%25BB%25D0%25B8%25D0%25B1%2B%25D0%25B1%25D0%25BB%25D0%25BE%25D0%25B3%25D0%25B8%26gl%3Dru%26host%3Dwww.google.ru%26ts%3D1524587312%26sig%3DAPs-2Gyg2KAh2hokg1N_JD94iugO_T8FYg&xid=17259,1500004,15700023,15700124,15700149,15700168,15700173,15700186,15700195,15700201&usg=ALkJrhiO2BaBpeFaQpSmYFDLcj5gCYUP_w

Рейтинг: 0 ( 0 за, 0 против).
NadinkO про Боталова: Рожденная светом (СИ) (Любовная фантастика)

Прочитала на одном дыхании !!!!! Вроде и про попаданку и академию. Но не однотипное

Рейтинг: 0 ( 0 за, 0 против).
IT3 про Синтезов: Первые Шаги (СИ) (Боевая фантастика)

фанфик на Чижовского,как по мне достаточно неплохой,если любите почитывать эву.

Рейтинг: +1 ( 1 за, 0 против).
Гекк про Олди: Крепость души моей (Социальная фантастика)

Каждый оценивает текст по мере своей. Этот мне не понравился по многим причинам.
1. Текст состоит из трех частей, слабо связанных между собой сквозными персонажами, а каждая часть пытается показать читателю отдельную философскую концепцию. В результате появляется довольно странная смесь противостояния богу, вмешательства высших сил в обычную жизнь и поведение разных людей перед лицом неизбежной гибели. Также общей чертой всех сюжетных линий является явный кретинизм исходных условий. Дорогой друг! Ну какое тебе дело до тараканов в соседнем доме? А почему ты думаешь, что какой-то высшей силе есть дело до тебя и твоих дел? Не слишком ли это самонадеянно?
2. Один товарищ с гор, в меру подлый, коварный, из хорошей горской семьи обиделся на божество и решил возродить древнего бога. Да и флаг ему в руки, может даже по примеру многих сам попробовать стать богом. Для этого надо принести кровавую жертву. Очевидно. Да даже чтобы стать простым губернатором некоторые взрывают дом правительства с конкурентами и ничего… Но тут простой старенький учитель говорит, что это нехорошо. Согласен – это не просто нехорошо, это тупость несусветная, горцам глубоко безразлично что говорят бараны на пастбищах. Но авторы уверяют, что так бывает и учитель становится частицей бога…. Ну-ну.
3. Вторая часть настолько примитивна, что не стоит разбора. Представитель нашего времени переносится в эпоху гражданской войны в поисках вечной любви. Ангелы ему в помощь…
4. В последней части два ангела выкатывают городу стандартный ультиматум – или с города 10 праведников или геенна огненная. И все чего-то обеспокоились. Авторы! Идите на хрен! Да у нас в любой момент может начаться геенна, хоть личная, хоть общественная, и без всякого предупреждения. Никто и внимания не обратит на каких-то клоунов.
5. После того, как огонь поглотил город, выяснилось, что жители не пострадали и все это было понарошку. Нет, ребята, умерла так умерла, фарш обратно не провернешь…
6. Короче, очень поганенький фанфик по «Ангелам и демонам» Дэна Брауна.
7. Никогда не считал Олди приличными писателями, но за Валентинова, автора одной из неплохих книжек о гражданской войне «Полуостров», слегка обидно. Выбрать такую убогую опору на классику, как религиозные тексты – это надо исхитриться…

Так что не печальтесь, народ сайта, что это хня заблокирована...

Рейтинг: +1 ( 1 за, 0 против).
IT3 про Ковальчук: Мир Валькирий. Война (СИ) (Боевая фантастика)

где-то на уровне первой книги,правда мне попался огрызок.платить за это деньги я бы не стал,так на разок прочесть и удалить.третью книгу даже искать не буду,устал я как-то от этих безупречных во всех отношениях валькирий и их лубочных империй.
чтун,надеюсь я опять назвал кошку кошкой? ;-)

Рейтинг: +1 ( 1 за, 0 против).
IT3 про Слесаренко: Спасатель с Земли (Альтернативная история)

один большой рояль,вобравший в себя все штампы из миров содружества.но тем не менее - мысли автор излагает связно,пишет занимательно,читается легко.как развлекательное чтиво для любителей жанра вполне пригодно.вот только политику я бы выбросил,не понимаю зачем она в сказочке.правда прочел я пока половину и очень надеюсь,что это не будет очередной "император всея голактико".
РS нет,таки не удержался автор,со второй половины книги поперла гигантомания и глава клана всех землян.жаль.

Рейтинг: 0 ( 0 за, 0 против).
загрузка...

Чарівне горнятко (fb2)

- Чарівне горнятко (а.с. КАЗКИ) 1830K (скачать fb2) - Степан Далавурак - Степан Пушик - Михайло Івасюк - Володимир Бандурак

Использовать online-читалку "Книгочей 0.2" (Не работает в Internet Explorer)


Настройки текста:



ЧАРІВНЕ ГОРНЯТКО КАЗКИ

Слово до читачів


Покутський краю, Стефаникова земле, ми принесли тобі у дар «Чарівне горнятко», яким зачерпнули з неспокійного моря народної душі живої води мудрості і скарбів високих почуттів.

Своїх слів не додавали, розуму не доточували, тільки лишили у рядках краплини свого серця. Що ж, ми маємо на це право, бо серце в нас від батьків і матерів, що з діда-прадіда пройшли пішки всю нашу історію і прибули в сонячне сьогодення зі своїми болями, сподіваннями і сміхом.

Люди всюди і завжди розпалювали священну ватру поезії, потрібну, як джерельна вода і кавалок житнього хліба. На тій ватрі переплавляли свої радощі та смутки. Коли дмухала зима заметілями і срібний дим молодечого дихання здіймався з моцних грудей, квітли мрії дітей, хлопці й дівчата вчилися думати про кохання, і в них пашіли обличчя.

Крізь серця текли бурхливі ріки молодої крові, що волала тисячоголосо про добро на Стефаниковій землі, бо на ній був город, квітник і сад, але вдень і вночі там блукав привид горя, голоду і смерті. В минулому історія дарувала нам одні гіркі сльози, та вони не стали нашим національним напоєм.

Казка мовила, що дуби кланяються тільки бурям, а вона сама була частиною тієї бурі, що звівала сонливість і смутки з людських облич. Казка завжди сповнена сили, як зернина — сонця, її небо покрите зорями, а неспокій порушує супокій каміння, робить лють швидкою, як струмки бескидів.

Ми зібрали тільки дрібку того, що недремний, невсипущий час приніс бурхливою рікою і, ніби скупані в полум'ї, прийшли до читача з дарунками наших казкарів. Не дивуйтесь щедрості цих мудрих людей. Гостинними стали їх Світлиці: в них оселилося добро, яке вимріяла казка. А добром завжди хочеться ділитись…

Ось Михайло Далавурак із села Кулачківців. Закохати у казки, він не дає, аби їх поглинуло небуття, бо забута казка — це золоте намисто, яке впало на морське дно.

Або ось Ганна Савків із Трофанівки — вчителька малечі, сповнена нев'янучої краси. Вона знає, що зорі над полем — то зграї золотих пташок і що в покутських садах і поперев'язували дерева струнами скрипок. У неї стільки ніжності, що навіть у сльозині дівчинки-ягідки вона бачить зірочку, або ж помічає, як ліс тремтить від болю

Василь Винничук з Балинців — людина нелегкої долі. Але він беріг у серці поетичну замрію, його казка — це зоря на рідному небі, що підіймається до нас із зеленого царства босоногого дитинства.

Ми йшли з радістю до колгоспників Івана Олійника з села Кулачківців, Марії Диць із Хом'яківки, Івана Тарновецького з Трофанівки… Вони знають зажуру минулого і веселість нашої днини. Вони хочуть, аби зло, брехня й захланність зниділи, як віск на вогні, піна на воді, роса на траві…

Та й ще скажемо, що в усіх є крила, бо всі хочуть творити красу, щоб на устах людей квітла усмішка, подив і подяка. І хай на просторах оновленої Стефаникової землі ніколи не згасає чудо із чудес — ватра краси в грудях ясночолого народу.

ПРО ВЧЕНОГО БИКА[1]

В одному селі був лінивий піп. Як вилізе, бувало, на казальницю, то ні про що більше не говорить, а все про Адама та Єву та за оте яблуко, яке Єва з'їла у раю…

Люди спочатку слухали, а потім чулося хропіння.

Одної неділі піп розгнівався:

— Гей, християни, що ви є за люди? Вчу вас і вчу, а ви хропите, як перед кінцем світу. Вже би-м бика навчив, а вас не можу.

Як закінчилась божа служба, до попа підходить один ґазда й каже:

— У мене є, панотче, дурний бик Лисійко. Не дає до себе підступити. Навчіть його, панотчику, розуму, бо нема спасіння.

Піп погодився:

— Приведи бика до мене.

Того ж таки дня ґазда взяв Лисійка на мотуз-воловід і повів на науку. Панотець сказав:

— Заведи до стайні.

— А коли буде готовий, отче?

— Прийдеш через два місяці.

Ґазда втішився, що матиме вченого бика, і пішов додому.

Піп теж втішився: зарізав бика, м'ясо посолив і склав собі у бочки. Ходив по плебанії й облизувався.

Минув місяць, другий. Ґазда подався до попа.

— Е-е, ти прийшов заборзо, — сказав панотець. — Бик ще не довчений. Треба ще два місяці чекати.

— Як так, най буде так, — відповів ґазда. — Тримайте скільки хочете, лиш би мій Лисійко розуму набрався.

Через два місяці ґазда навідався знову. Піп весело сказав:

— Радуйся, добрий чоловіче, твій бик аж перевчився і став уже старостою Коломийського повіту. Він більше не Лисійко, а пан Лисіцький!

Ґазда на те забідкався:

— Ще пропаде бик між панами, як пес на ярмарку. З'їдять його цісарські урядники. Мусай щось робити…

Поспішив додому, одягнув новий сардак, узяв кілька крейцарів і пішов до Коломиї поглянути на свого Лисійка. Знайшов магістрат і рушив до дверей. Раптом стали перед ним двоє вартових:

— Гов, куди лізеш?

Ґазда відповів:

– Іду до Лисійка.

— До якого такого Лисійка?

— Та до пана старости Лисіцького. Він мій син. Я його вчив у нашого попа, — пояснював ґазда.

— Йди, хлопе, звідси, бо від тебе кожухом смердить! — не хотіли й чути вартові.

Ґазда поміркував, добув свої крейцарі й дав кольку в бік кожному вартовому.

— Просимо, заходьте, — сказали ті разом, ховаючи гроші. — Тільки не сидіть довго, бо пан староста мають багато роботи.

Увійшов багач до магістрату, а там дверей — як у криміналі. Але таки знайшов канцелярію пана старости. Отворив двері, усміхнувся до товстого пана і почав казати:

— Лисійку, ади, був дурним биком, а тепер ти — староста.

Пан зчервонів від люті, вихопився з-за столу. Ґазда опинився в ногах вартового. Встав, пообтирався і пішов додому.

— Панотче, — скаржиться попові,- ви мені хвалилися, що Лисійка навіть перевчили. А він як бив людей, так і досі б'є. Адіть, виштовхнув мене, я аж носом запоров.

— Ти зробив дурницю, ґаздо, — відповідає піп. — Хто йде до бика з порожніми руками! Візьми сіна й понеси йому. Побачиш тоді, як тебе прийме.

Ґазда побіг додому, наладував собі оберемок найліпшого сіна і почвалав до Коломиї. Варта не пускає: — Гов, куди лізеш?

— Що ви, мой, не впізнаєте мене? — спитав чоловік і знову дав кожному по крейцару.

Вартові впустили.

Ґазда отворив двері, переступив поріг і кинув перед старостою оберемок сіна.

— На, маєш, Лисійку! Зараз ще й відро води тобі принесу. Лише не бийся!..

Пан скипів ще дужче. Вискочив з-за столу, схопив ґазду за барки і так ним потряс, аж задвигтіла ратуша…

Ґазда встав, пообтирався і говорить старості:

— Був, мой, биком і лишився биком. Бодай би здох разом з дурним попом!

Та й пішов додому.

ЯК ПАНОК БАЛАКАВ ПО-НІМЕЦЬКИ[2]

В одному селі жила бідна вдовиця. А вона мала доньку — вродливу, як ружа. Раз дівчину вирішив засватати поганий панок з сусіднього села. Був миршавий, та гонору мав стільки, що стало би й на трьох великих панів.

Поїхав до вдовиці на оглядини.

В дорозі, довго думав, як має поводитись, аби вдовиця і її донька переконалися, що він не просто якийсь там панок, а справжній панисько.

Сказав своєму наймиту:

— Коли буду балакати, ти кажи, що я великий пан і вмію лише по-німецькому. Чуєш?

— Ага.

— Будеш їй по-нашому тлумачити те, що вчуєш від мене. Зрозумів?

Приїхали. Вдовиця так зраділа, що аж сіяла перед паном.

— Прошу красно, заходьте до хати.

— Вухри-мухри, вухри-мухри… — відповів панок. Господарка витріщила очі.

— Що з ним? — спитала наймита. А той відповідає:

— Мій пан говорить лише по-німецькому. Він не просто якийсь там панок, а справжній панисько.

Вдовиця запросила до гостини.

— Вухри-мухри, — промимрив жених.

— Що пан сказали?

Наймит розтлумачує:

— Та сказали, що не хочуть їсти.

Панок був голодний і за таке тлумачення розсердився на наймита, аж почервонів. Крикнув щосили:

— Вухри-мухри! Мухри-вухри!

Наймит сіпнув ґаздиню за рукав:

– Ідіть від нього, паніматко, не докучайте з гостиною, бо він може вдарити. Як ще йому згадаєте один раз про їжу — пан утече. Нащо вам того?

— Вухри-мухри! — застогнав панок.

А наймит тлумачить:

— Пан кажуть, що їм усі панські страви вже приїлися. Просять, аби їм дати горнятко води і окраєць хліба.

Посідали красненько до столу. Панок їв сухий хліб і запивав водою, а ґаздиня та її дочка, а з ними й панів наймит — вареники в сметані.

Почали нарешті лагодитися в дорогу. Вдовиця поклала перед женихом вузлик із гостинцями.

— Вухри-мухри, вухри-мухри… — вдячно закивав головою пан.

А наймит — своє:

— Що ви, паніматко? Заберіть, бо пан то все одно викине у яр. Не сердьте мого пана якоюсь там торбиною.

Панок на те аж скривився.

Виїхали за село, і як голодний вовк накинувся на наймита:

— Що ти наробив?! Мені в очах темніє!

Наймит знизав плечима:

— А хіба я знаю по-німецькому? Думав, що тлумачу все так, як має бути.

Цілу дорогу пан свистів у ніс.

Більше ні з ким у житті не балакав по-німецьки.

ПРО БАГАЧА, ЩО НАРОДИВ ТЕЛЯ[3]

Жив-був багач Амбросій, що мав великий смак до їжі. Був такий череватий, що своїх колін уже не бачив. А в тому ж селі жив бідний хлоп Лесько, сміхар на весь світ. Бувало, як щось скаже, то люди рачки лазять від сміху.

Якось Лесько здибався з Амбросієм, зміряв його очима від голови до ніг і ткнув пальцем у товстий живіт:

— Ти за тиждень народиш теля!

— Жартуєш, Леську…

— Ні, бігме.

Прийшов Амбросій додому, та такий сумний, ніби його десь обікрали. Говорить до жінки:

— Сказав Лесько, що через тиждень народжу теля.

— Це може бути, чоловіче.

Багач із багачкою зажурилися. Люди ж сміятимуться з них, не дадуть дороги перейти: ади, Амбросій, що теля вродив!

Жінка побідкалася й каже:

– Іди, Амбросію, геть від хати. Тікай у ліси, аби ніхто нічого не бачив.

— Добре, піду.

Багач встав удосвіта, поклав хліба й солонини в торбу, вирушив у дорогу. Блукав лісами-нетрями, ховався в ярах, спав у норах. Шість днів так ним носило, аж підошви вже повідпадали. Сьомого дня знайшов на галяві цісарський карабін і чоботи, в яких ще були ноги.

«Ади, — подумав багачисько, — вовки з'їли шандаря. Та буду мати чоботи!»

Взяв чоботи в торбу й пішов далі.

Настала ніч. Край лісу надибав на хату. Постукав у шибку:

— Пустіть заночувати!

Господар питає:

— А ти хто будеш?

— Подорожній.

— Куди йдеш?

— До Коломиї корову купувати.

— Заходь.

Йому дали вечеряти, а потім постелили коло припічка, щоб не змерз. Багач позіхнув і придушив кота. Так хропів, аж пси за вікном гавкали.

А тієї ночі у господаря вположилася корова. Щоб телятко зігрілося трохи, внесли його до хати. Воно стало помалу ходити. Над ранком уздріло босі ноги Амбросія і почало лизати. Багач з того прокинувся й витріщився на нього.

«Ади, яку теличку я народив», — подумав. Схопився за живіт і вибіг із хати — ніби його хтось вимів. Так тікав, що мало п'яти не загубив.

Телятко знайшло торбу, з якої стирчали шандареві чоботи, і взялося лизати халяви.

Ґаздиня, як побачила, що телятко лиже чоботи з ногами, сплеснула в долоні й закричала не своїм голосом:

— Уставай, чоловіче, бо наше теля з'їло подорожнього!

Господар протер очі.

— Упали, жінко, ми в біду, як голий у кропиву. Теля їсть людей! Його треба позбутися.

— Відведи у ліс вовкам, — порадила жінка.

Чоловік закинув телятко на плечі й відніс у темну хащу. А в той час багачисько, радий і веселий, вернувся додому. Сів за стіл і каже:

— Давай, жінко, їсти!

Сьорбав, жував, чавкав, а жінка питала:

— Ну що, чоловіче, було в тебе теля?

— Аякже!

— А яке воно?

— О-о, файна теличка. Червону латку має на чолі. Така жвавенька, ноги мені лизала.

— А потім?

— Я схопився і — драла додому.

Багачка, як почула, що він народив, закричала так, ніби чорт із неї лико драв:

— Запрягай коні й — за телям! Я його не подарую!

— Не поїду, жінко. Мені соромно.

— Твій сором до стайні я не зажену. Запрягай коні! Чуєш?

Язик багачки добрий чортові на батіг. Так лаяла Амбросія, що той аж підскакував.

Запрягли і — гайда! Під'їхали до хати, що стоїть край лісу, Амбросій сховався на возі в соломі й попросив дружину:

— Накрий мене веренею.

Багачка — до хати.

— Мій чоловік ночував у вас і народив теля. Вночі він схопився і від страху втік. Забув навіть узяти теличку…

— А де ваш чоловік?

Вийшли до фіри. І господар виламав із плота дрючок. Почав ним молотити по ряднині.

— А біс би тебе взяв! Та я через тебе теля запропастив! Ах ти, шахраю! Нащо лишив чоботи?…

Багачі, похнюпившись, поїхали додому.

І люди склали про них казку, яку я вам, ади, розповів.

ШЕВЧИКОВА НАУКА[4]

Жив собі в селі горбатий шевчик. Такий лагідний та добрий, що мухи не скривдить. Якось прийшов до нього жандарм замовити чоботи. Шевчик узяв міру і невдовзі все було готово. Шевчик сказав заплатити стільки, скільки платили й інші за таку роботу. Це розсердило жандарма, який любив дурничку: хотів, аби все йому задурно давали. Визвірився на шевчика й каже:

— Коза — не худоба, а швець- не чоловік.

Швець розсердився. Але не подав вигляду. Просто розреготався.

Жандарм почув, як сміявся шевчик, але не вернувся. Пішов у село. Здибав одного ґазду. А той подивився на його нові чоботи і почав хвалити:

Файно змайстрував шевчик, по-німецьки… Жандарм здивувався:

— А звідки він знає по-німецьки?

Шевчик усе знає.

— Ой, то добре! Піду, аби навчив і мене. Бо який з мене жандарм, коли я не знаю ні бе ні ме по-німецьки.

Прийшов жандарм до шевчика й каже:

— Навчи мене, шевчику, по-німецькому.

— А де б я міг навчитися німецької мови?

— Може, у війську.

— Та горбатих до війська не беруть.

— Не бреши! Завтра прийду, маєш мене вчити.

— Роди, бабо, дитину, а бабі — сто років. Таке й моє,- і шевчик посміхнувся.

Другого дня жандарм прийшов зранку. Переступив поріг і крикнув:

— Ану, стара, не дзоркай горшками. А ти, шевчику, починай науку.

Шевчик відпирається:

— Та я ж не знаю по-німецьки й слова!

Жандарм — трась його в лице:

— А що то має значити швіндер-кіндер-ціліндер?

Клянусь перед богом і його святими, що не знаю. Жандарм ударив ще раз.

— А що означає гундер-дундер-хапундер?

— Не знаю.

— Не знаєш? — жандарм утретє вліпив йому ляпаса. Засумував швець. А жінка проклинає жандарма на весь світ:

— Бодай він все життя чіплявся плота, не людей!

Але раптом швець повеселішав:

— Не плач, небого, завтра я його навчу!

Заніс до хати бочку і нагострив добре шевський ніж. Сів та й чекає.

Коли йде жандарм — гупає під хатою чобітьми, як кінь. Став на порозі й каже:

— Ану, стара, не дзоркай горшками! А ти, шевчику, давай — вчи мене по-німецьки!

Швець почухався:

— Люди не знають ту німецьку бесіду, бо в них язик не є добре оброблений. Лізь у цю бочку, і я все зроблю.

Жандарм заліз у бочку. Шевчик накрив його й питає:

— Шпару між накривкою і бочкою видиш?

— Як не видіти, коли така широка?

— Та-ак, гундер-хапундер, висунь крізь ту шпару язика. Висувай, скільки можеш.

Жандарм послухався шевця й висунув язик. Шевчик схопив свій ніж, чвахнув і відрізав. Жандарм вискочив з бочки, почав щось белькотіти.

З того часу говорив з людьми тільки по-німецьки.

БІДНЯКОВА ЩЕДРІСТЬ[5]

Жив на світі бідняк, що мав маленьку хатку, а в хаті — купу дітей. На зелені свята прийшов до нього панотець. Побачив курку й когута, які греблися на смітті.

— Нащо тобі, сину мій, ту птицю? Подаруй мені. За твою щедрість помолюся, аби господь послав тобі великі гаразди.

Бідняк відповів:

— Добре, панотче… Згода.

Зловив курку й когута, засунув їх попові під пахви. Але піп не рушав. Усюди заглядав, усе обнюхував. Глип у вікно, а серед хати кросна. На них уже готове файне полотно. Панотцеві очі засвітилися, як два каганці.

— Нащо тобі, сину мій, того полотна? Подаруй мені. За твою щедрість помолюся, аби господь послав тобі великі маєтки.

Бідняк виніс сувій полотна і дав попові в руки.

— А той далі шастає по всіх закутках. Коло стайні бачить нове дишло.

— Подаруй мені то дишло, в тебе ж коня немає, а мені воно згодиться.

Бідняк підняв дишло і питає:

— Куди вам його дати? Під пахвами маєте когута і курку, в руках — полотно…

— Дай мені в зуби… — мовив піп.

Бідняк схопив дишло і так дав попові по зубах, що той аж гекнув і дав ногам знати: тікав, що дорога курилася за ним.

Коло хати знову когут кукурікав, курка кудкудакала, аби чоловік думав, що є теж ґазда.

ЯК ГУЦУЛИ НАДАВАЛИ ЦІСАРЮ ПО ПИСКУ[6]

Молодий цісар хотів знати, як ся мають піддані. Взяв на себе жовнірське убрання, назвав себе Юзьком та й пішов до касарні служити рядовим солдатом. А в касарні заприятелював з одним гуцулом з Жаб'я, порядним легінем. Гуцул любив добре повеселитися. Як було заблудять до його кишені пару крейцарів, то біг скоро до корчми.

Одного вечора сказав:

— Ходім, Юзьку, вип'ємо, бо на душі коти шкребуть.

— А що таке? — поцікавився Юзько.

— Та, ади, старшина — отой дурний зупак — пхає носа у мій борщ. Він гуцул і я гуцул, він з Жаб'я і я з Жаб'я. Там маю файну любку. Та й зупак до неї пише. Якби-м не був цісарським жовніром, то я б йому ноги поламав.

Другого дня Юзько закогутився перед старшиною:

— Чому, курячий сину, ти причепився дівчини, до якої заловляє приятель? Та ми тобі всиплемо такого гарячого бобу, що цілий тиждень не захочеш сісти!

Старшина здивовано глянув на жовніра і вцідив його по писку. Юзькові засвітилися свічки перед очима, у вухах задзвонили дзвони.

— До качура його на три дні! — наказав капралові.

Юзько відсидів три дні і три ночі на самім хлібі та воді.

Як вийшов на волю, гуцул йому сказав:

— Не зачіпайся з дурним зупаком. Я сам упораюся з ним. А тепер треба випити.

Зайшли до корчми, трохи повеселилися і грошам — кінець. Корчмар у борг не дає ні краплі.

— Не біда, — каже Юзько. — Здибаємо когось на дорозі…

Цісар не встиг договорити, бо леґінь вліпив йому такого полишника, що той аж простерся. Гуцул підняв його і каже:

— Ніколи не під'юджуй гуцула вбивати людей і красти гроші. Аби-сь знав…

— Більше не буду, — попросив Юзько.

— Ходім тепер до корчми, що в лісі.

Йшли вони, йшли і збилися з дороги. Коли дивляться- перед ними хатка, а в тій хатці — бабка.

— Ми зголодніли, бабко, — говорить гуцул.

Бабка дала хлопцям повечеряти, а потім сказала:

— Тікайте звідси, жовнярики, бо тут живуть розбійники, що людей вбивають.

Хотіли тікати, але було вже пізно: на порозі став ватаг розбійників.

— А-а-а, жовніри! — прохрипів. — Шукають, де це ми живемо, аби вистріляти нас, як зайців. Га-га! Ану, хапайте їх! — дав розказ своїй банді.

Дванадцять розбійників накинулись на них і вивели надвір. Отаман гарчав:

— Ми можемо зарізати, повісити або паси з вас здерти.

Виберіть собі смерть, яка вам більше до вподоби.

Гуцул роздивився, побачив під грушею на двох каменюках великий казан. Подумав і сказав:

— Ми, цісарські вояки, варті ліпшої смерті. Наклади, пане отамане, смальцю у той казан і розпали під ним вогонь. Ми там перед смертю поплаваємо трохи.

— Най буде ваша воля, — погодився ватаг.

Гуцул попросив знову:

— Ми виліземо на грушу, аби ліпше видіти, як булькає смалець.

— Лізьте, ніц не маю проти…

Гуцул узяв каменя і штовхнув Юзька у бік:

— Бери й ти.

Той теж прихопив добру каменюку. Вилізли на дерево. Тоді гуцул шепнув:

— Як скажу «скач!», кинь каменя в казан і тримайся добре за гілляку.

— Добре, так зроблю, — пообіцяв Юзько.

Розбійники собі поставали довкола казана. Вогонь був великий, смалець аж хурчав.

— Отамане! — вигукнув гуцул.-Ми зараз поскакаємо у смалець, але ви всі тримайте казан, аби не перевернувся.

— Потримаємо.

Дванадцять розбійників уперлися у казан патиками, бо був дуже гарячий.

Гуцул крикнув:

— Скач!

Бовтнулися у смалець каменюки і залляли пекучими бризками розбійникам очі. Ті попадали на землю і так ревіли з болю, що страшно було слухати.

Юзько швидко скочив на отаманового коня — забув і про товариша.

— Чекай, паршивий Юзьку, здибаємось ми на вузькій стежці і я тебе притисну до смереки! — погрожував гуцул, тікаючи лісом.

Забіг у гущавину, віддихався трохи і став думати:

— Ба, що той цісар робить, коли всюди злодії та розбійники? Не дають чоловікові дороги перейти. Міністри, відай, йому брешуть. Піду сам і розповім про все, най пролупить цісар очі.

Подався до палацу. Став коло брами й стукає.

— Хто там? — опитав вартовий.

— Жовнір-гуцул.

— Чого ти хочеш?

— Пустіть мене до цісаря.

— Цісар не приймає.

— Мене мусить прийняти!

Вийшов офіцер і повів гуцула до палацу. А там уже сидів Юзько, який скинув жовнірську одежу і вбрав цісарську.

Гуцул увійшовши засалютував. Цісар зробив знак, аби підійшов ближче, і спитав:

— Чого прийшов, жовніре?

Леґінь почав казати:

— У мене був приятель Юзько. Зловили нас розбійники і хотіли у котлі зварити. Ми забризкали їм очі кип'ячим смальцем і втекли. Правда, Юзько зі страху вхопився за отаманового коня, а мене лишив. Добре, що маю довгі ноги. А якби мав коротші, то що було б зі мною?

— А де той Юзько? — спитав цісар.

— Служить у твоїм війську,

— А ти б його впізнав?

— Го-го, дуже легко!

— Добре, відпочинь, а потім тебе поведуть до війська, аби впізнав Юзька.

Гуцул став гаптах, відсалютував так, як має бути, і пішов до покою. Там випив пляшку рому, з'їв свинячу шинку, запалив файку і чекає. Увійшов офіцер і повів його до стайні. Там кілька жовнірів пуцували цісарських коней. Гуцул ходить стайнею, придивляється до кожного солдата. Коли глип, а коло коня стоїть сам Юзько і зуби продає. Гуцул схопив його за барки, почав ним трясти.

— Ах, ти, боягузе, лишив приятеля в біді, а сам утік? — і дав йому по писку. Цісареві свічки засвітилися перед очима, у вухах дзвони задзвонили.

Солдати скрутили гуцулові руки.

Юзько, червоний від полишників, переодягнувся, знову зробився цісарем.

Гуцул став гаптах, відсалютував так, як має бути. Цісар сказав:

— Гуцуле, будеш моїм міністром!

Не знаю, правду казав цісар або ні. Що було далі — то мене не обходить. Мені досить і з того, що наш гуцул бив цісаря по писку. І казці кінець.

ПРО ЩАСТЯ І ГОТОВІ ГРОШІ[7]

Жили собі чоловік і жінка. Мали купу дітей, а землі — два кроки перед порогом. Бідняк ходив до Пруту рибу ловити. Як зловить, то дітиська повечеряють, а як ні — води нап'ються й полягають спати. Отак і жили.

Одного разу сидів чоловік на березі річки. Коли раптом чує: дорогою йдуть двоє й сперечаються.

— Ліпше мати щастя, ніж готові гроші,- говорить один. — Коли є щастя, то не треба й розуму. Дурнем будь, а щастя май — і люди носитимуть тебе на руках.

— Е-е, мелеш дурниці! — не погоджується другий. — Щастя не понюхаєш, не помацаєш. Готові гроші — то вже діло! Маєш гроші — то маєш і щастя.

Тут уздріли бідняка на березі Пруту.

— Гов, не сварімся, а ліпше спитаймо отого рибалку. Най він нас розсудить.

Підійшли до бідняка.

— Скажи, чоловіче, що ліпше мати: щастя чи готові гроші?

Бідняк відповів:

— Не знаю, в мене щастя — як на жабі волосся, а грошей — як риби в дірявому відрі.

Незнайомці про щось шваркотіли, потім один із них сказав:

— На тобі грошей, роби з ними, що хочеш. Через рік ми прийдемо до тебе, тоді нам даси відповідь.

Взяв бідняк гроші, змотав вудку, схопив відро і побіг додому. Купив дітям хліба і до хліба, а решту грошей хотів десь сховати. Довго шукав такого місця, та не міг знайти, бо в хаті ніде нічого не було. Нарешті натрапив на. солом'яний кошик, в якому колись квочка висиджувала курчат. Засунув гроші під солому.

Взяв вудочку і пішов на рибу.

А в той час приїхав у село міняйло.

— Давай катрання, давай! — горлає щосили:-Міняю на свистала, дзеркальця і шпильки. Давай катрання!

Діти обступили свою матір:

— Виміняйте свистало…

Так насілися, що мамі шкода стало дітей. Взяла вона кошика і віддала за свистало.

Повернувся додому бідняк. Глипнув, а кошика нема.

— Де кошик, жінко?

— Я проміняла за свистало.

Чоловік спочатку гадав, що здуріє, потім спам'ятався:

— У кошику була купа грошей. Видно, що то були дурні гроші: як прийшли, так і пішли.

Через рік незнайомі стали на порозі.

— Ну, що зробив з грішми?

— Купив-им дітям буханець хліба й миску бриндзі, а решту сховав у кошик під солому. Жінка віддала кошик разом з грішми міняйлові за свистало.

Незнайомі висварилися і знову поклали перед ним купу грошей.

— Тепер будь розумнішим! Ми прийдемо через рік.

Щоб не мати шкоди, бідняк зашив гроші в капелюх. Поклав його на голову й подався на ярмарок корову купувати. А коли проходив лісом, звіявся страшний вітер. Зірвав капелюха і шпурнув хтозна-куди. Шукав його чоловік, але не знайшов. Ніби нечиста сила вхопила й понесла.

Повернувся бідняк без капелюха і з порожніми руками. Минув рік. Ті двоє — знову на порозі.

— Ану кажи, що ти зробив з грішми?

Бідняк відповів:

— Гроші — полова, пішли з вітром.

Незнайомі довго сперечалися, махали руками. Потім подарували біднякові щастя. То був файний віночок з дуже дивних квіток. Бідняк повісив його на стіні та й пішов на рибу.

У хатині гейби засяяло сонечко. Стало весело-весело. Бідняк наловив повне відро риби. Прийшов, співаючи, додому. Не міг натішитися дітьми — вони здорові, аж рум'яні. Ніби хтось їх підмінив.

З вулиці почулося:

— Давай катрання, давай! Міняю на свистала, люстерка і шпильки… Давай катрання!

— Мамо, мамо! — закричали діти.

Жінка вибігла на вулицю. Глип на фіру — солом'яний кошик! Дала міняйлові катрання й забрала назад кошика.

Чоловік мацнув, а під соломою всі гроші!

Пішов ярмаркувати. Купив нові постоли й рушницю. Відтак ходив на полювання. Одного дня йшов лісом і побачив високо орла, що ніс дивну здобич. Бідняк прицілився й бабахнув із рушниці. Орел упав коло його ніг. Чоловік очам своїм не вірив: у пазурах був капелюх, якого звіяв колись вітер з його голови! Мац — гроші на місці!

Утішився чоловік і побіг додому. Купив собі файку, а дітям нові свистала.

Навідалися ті двоє людей, що залишили йому щастя.

— Ну, як ся маєш, господарю? Служить тобі щастя?

— Го-го, зранку до вечора!

Незнайомі посиділи мовчки, потім один із них почав:

— А таки ліпше щастя, ніж готові гроші.

— Маєш рацію, як жаба хвіст, — відповів сердито другий.

І пішли собі туди, звідки і прийшли.

А бідняк ще довго жив, файку курив і не одні постоли зносив.

ПРО КИРИЛОВУ ДУШУ[8]

Біда, кажуть, не спить, бо хати не має. Вона ходить по людях. Ото зайшла і до Кирила, бідного чоловіка, що мав жінку та купу дітей. Кирило не просив її у гості — вона сама прийшла й злидні з собою привела. Розсілася біда серед хати, як квочка з курчатами, і сказала, аби той Кирило тягнув її за хвіст до гробової дошки. І він тягнув. Коли набридло, взяв торбу на плечі й подався у світ шукати гараздів. А за селом його здибав дідич.

— Куди, чоловіче? — спитав.

— У світ.

— Чого?

— Шукати щастя.

— Хіба знайдеш?

— Аякже!

— Ні! Щастя боїться жебрацької торби. Ліпше продай мені свою душу. Дам тобі все, чого тільки схочеш.

— Най буде! Дайте мені грошей на десять років.

— Згода! Через десять років прийду по твою душу. А тепер ходімо, я дам тобі грошей.

Іде Кирило й думає: «За десять років або я умру, або пана шляг трафить — і все буде в порядку».

Дідич завів його до пивниці, насипав міх грошей. Повернувся чоловік додому. Зажив, як має бути. Діти більше не голодували, не ходили по селу в лахмітті, а жінка — гейби і помолоділа.

Але дні пропливали скоро, як дараби на Пруті. Лише настане новий рік і вже, дивись, минув, ніби в долоні сплеснув.

Сумний день підходив усе ближче й ближче.

Почав чоловік думати, як має позбутися того дідича, аби живцем не лізти в гріб. Але не міг придумати.

Одного вечора прийшов якийсь жебрак проситися на ніч.

Жінка дала йому повечеряти, постелила постіль і накрила новою веріткою. Удосвіта дід устав, подякував господарям і вирушив у дальшу дорогу.

Жінка вранці замітала в хаті й побачила вузлик з мідяками.

— Ади, чоловіче! Ці гроші, відай, випали від бідного старця.

Кирило схопив ті вузлики, побіг за жебраком.

— Візьміть, ви загубили, — сказав йому, коли наздогнав.

— Аби-сь був здоровий, чесний ґаздо, — відповідає дід. — Як, віддячити тобі за доброту?

— Чим ти мені віддячиш, бідний чоловіче? Як можеш, зроби так, аби той, хто вилізе ген на оту грушу, не міг з неї злізти.

— Все буде так, як хочеш, — погодився жебрак.- Іди собі додому.

Через кілька днів навідався дідич. Веселий і улесливий — лисом підшитий, псом підбитий. Питає Кирила:

— Ну, пожив по-панськи, чоловічку? Десять років раював. Тепер ходім до мого палацу, я візьму з тебе душу.

— Що ж, раз іти, так іти, — Кирило попрощався з жінкою і дітьми, потюпав за паном.

— Коли дійшли до груші, Кирило сказав:

— Перед тим, як маю розлучитися навіки з душею, я хотів би, пане, поїсти грушок. Зачекайте трохи, я вилізу й нарву.

— Е-е, ні, ти будеш довго там сидіти. Ліпше я сам — нарву раз-два… — і пан почав швидко роззуватися.

— Най буде й так, паночку, — і Кирило ще й підсадив дідича на дерево.

Той нарвав у пазуху грушок і хотів злізати, та груша не пускала: гілляки його тиснули до стовбура, тримали, як обценьками.

— Кириле, я не можу злізти! — перепудився панище.

— Не можете, то сидіть на дереві — кукайте, як зозуля.

Кирило посміхнувся і пішов додому. А пан ще й нині сидить на груші.

ЧУДОДІЙНИЙ МОЛОТОК І РАЙСЬКЕ ЯЙЦЕ[9]

Жив собі гуцул. Мав за маєтки дві долоні. Гарував у багача Онуфрія і корчмаря Мошка. Того, що заробляв, вистачало тільки на сніданок. На обід і вечерю мусив позичати. Скоро стільки він наборгував, що не міг відробити.

Це занепокоїло багача Онуфрія, і він сказав Мошкові.

— Ходім до гуцула, аби віддав борги.

Гуцул здалека побачив, що йдуть до нього гості. Подумав-подумав та й каже своїй жінці:

— Дай сюди якусь хустку.

— Нащо тобі?

— Хочу напасників дурити.

Жінка дала велику білу хустку. Гуцул зав'язав голову, понасував під хустку дрібних крейцарів і взяв молоток.

Увійшов багач Онуфрій, а з ним і корчмар Мошко. Гуцул сидить на стільчику, б'є молотком по голові і витягає крейцарі з-під хустки.

— Що ти робиш, гуцуле?

— Хіба ви сліпі? Кую гроші молотком. Стук — і крейцар, стук — і другий… Не треба вже до вас ходити на роботу.

— Віддай нам свій молоток, — сказав багач Онуфрій.- І будемо мати готовий розрахунок.

— Ага, віддай, а сам іди в жебри? Нема дурних!

— Ми тобі ще доплатимо, — обізвався Мошко.

— Це інша пара калошів. Давайте сто ринських. Онуфрій з Мошком висипали гроші й забрали молоток.

Прийшли до корчми. Мошко завив голову, а багач почав по ній лупити. Б'є, а з-під хустини не сиплеться нічого. Де крейцарі? Багач уже розсердився і так гримнув молотком, що голова у Мошка трохи не розкололася.

Пішли вони до гуцула знову. Той здалеку помітив, що йдуть гості. Подумав-подумав та й каже дружині:

— Принеси, жінко, той гарбуз, що виріс під плотом. Жінка внесла до хати гарбузище. Гуцул сів на нього, накрив себе веріткою і дивиться крізь дірочку.

— Що ти робиш там, гуцуле?

— Сиджу на райському яйці. За три тижні з нього має вилупитися золотий лошак.

— Продай нам ото райське яйце… — спокусився на золото Мошко.

— Давайте сто ринських.

Багач і корчмар висипали на лаву сто ринських і понесли гарбуза з собою. Онуфрій сів на гарбуза, накрився якимись Мотковими лахами й висиджує золотого лошака. Сидів три дні й три ночі. Тоді покликав корчмаря:

— Сідай, Мошку, вже ти — погрій райське яйце.

Корчмар сидів три дні і три ночі, далі покликав Онуфрія.

Доста того, що три тижні минуло, а з райського яйця нічого не вилупилося.

— Той лайдак нас обдурив, — сказав багач Онуфрій. — Ходімо до нього — най нам віддасть сто ринських.

Взяли райське яйце і йдуть до гуцула. Та Мошко спіткнувся. Гарбуз упав на землю і налякав зайця, що спав під корчем. Той шурхнув у гущавину.

— Ади, золотий лошачок! Лови його, лови! — закричав корчмар. Онуфрій кинувся в корчі. Він біг, як скажений. Подряпався, навіть порвав кожуха, але нічого не зловив. Зупинився й каже:

— А все-таки ми — дурні.

Вернулися додому і більше не чіплялися до бідного гуцула.

БІДА Й ДРУЗІ[10]

Колись давно на світі жив мудрий чоловік. Мав молодого сина. Коли відчув, що смерть от-от прийде до нього в гості, покликав сина й каже:

— Вмиратиму, сину. Як залишу тебе самого? Хто тобі допоможе, коли будеш у біді?

— Не журіться, тату, — відповідає син. — Маю багато друзів, вони допоможуть мені у біді.

— Ті друзі вірні й добрі лише при гостині. В горі тебе покинуть…

— Неправду ви говорите, тату!

— Тоді зроби так: візьми торбу на плечі і йди до своїх друзів. Скажи їм, що у тебе згорів весь маєток. Най тобі допоможуть.

Син так і вчинив. Узяв на плече торбу і пішов до свого найкращого друга.

— Допоможи, — сказав, — хоч чимось, ади, я погорів. Нема в мене ні хати, ні худоби…

Друг засміявся і вивів його за поріг.

Пішов хлопець до другого приятеля. Той вигнав його за ворота.

Пішов і до третього. Той спустив на нього псів. Вернувся син до батька:

— Ви правду мали, тату. Мої друзі добрі тільки при гостині.

Тоді батько порадив:

— Ану, сину, йди до мого друга. Він живе в сусідньому селі.

Повісив хлопець на плече торбину і пішов до татового друга. Став на порозі й каже:

— У нас сталася біда, тато геть заслабли. До того ще й горе: обійстя згоріло. Споможіть нас чимось.

Його нагодували, а в торбу наклали всілякого добра. Татів друг ще й попросив:

— Не забувай до мене дороги.

Син повернувся й розповів, як його зустріли. Тоді старий сказав:

— Запам'ятай, сину: щоб знайти справжнього друга, треба його шукати іноді все життя.

Ну, зрозуміли?

ХИТРИЙ НАЙМИТ[11]

В одному селі жив злий-презлий піп. Ніякий наймит не міг утриматися в нього.

Якось приблудив у село бідний парубок Іван, який не мав де прихилити голову. Став у попа служити. Робив рік, другий. Ніхто не питав навіть, як він називається. Гарував, як віл, а біда тішилася. На третій рік піп каже:

— З тебе добрий наймит, сину мій. Як ти називаєшся?

— Моє ім'я дуже смішне, панотче. Соромно казати. Я, знаєте, безбатченко, тому охрестили не по-християнськи. Мене звуть: «Най вас шляг трафить».

Піп скривився.

— Справді, ім'я не християнське.

Іншим разом парубок допомагав попаді сікти капусту. Вона й собі запитала наймита:

— Як тебе зовуть?

— Йой, пані добродзійко, соромно говорити. Я народився безбатченком, а панотець, щоб позбиткуватися з моєї мами, назвали мене «Бий, кого видиш!»

— Погане ім'я, — сказала попадя.

Надворі проходжалася попова донька.

Побачила Івана й спитала:

— Як ти називаєшся, парубче?

— Мене, коли хрестили, то назвали «Всі вони злодії»,

— Дивне ім'я, — посміхнулася попівна.

Іван статкував добре, але весь час думав, як має забрати в попа гроші, зароблені тяжкою працею.

Одного дня піп каже:

— Я поїду з добродзійкою у гості, а ти пильнуй роботу. Роби все, що скаже моя донька.

Коли піп з попадею були за селом, Іван підійшов до попівни й просить:

— Дайте мені ключі від комори, треба позамітати.

Увійшов до комори, знайшов там торбу з грішми, закинув на плечі та й дав ногам знати.

Скоро пішла й попівна до комори, а там — ні наймита, ні торби…

Увечері вернулися піп і попадя. Побачили, що їх донька плаче, і запитали:

— Ти чого плачеш? Що сталося?

— Наймит обдурив мене, казав, що хоче позамітати в коморі, а вкрав нашу торбу з грішми.

Піп написав усім попам, аби оголосили своїм парафіянам, що у неділю в його церкві буде храмове свято. Сподівався, що прийде і наймит, тоді його спіймають.

А Іван уже служив аж у третьому селі. Ґазда сказав:

— Запрягай коні, Йване, поїдемо на храм.

Іванові не хотілось їхати, але мусив слухати господаря. Сіли собі на фіру — і вйо!

У церкві вже було повно людей. Тому Іван з ґаздою зупинилися при вході.

Піп виліз на казальницю. Перехрестився і почав:

— Дорогі мої вірники! — Але тут побачив на порозі церкви Івана, крикнув на все горло:- «Най вас шляг трафить!»

Попадя теж помітила наймита й зарепетувала на всю церкву:

— «Бий, кого видиш!»

І попівна побачила Йвана. Вона заверещала не своїм голосом:

— Тату! «Всі вони злодії!»

Піп скочив з казальниці, почав розштовхувати людей. Іван сказав своєму ґазді:

— Тікаймо звідси, вуйку, бо цей піп слабий на голову.

Побігли до фіри, сіли і так рвонули, що тільки закурилося.

Люди ледве вибралися з церкви.

Почали казати, що в голові попа щось перемакітрилось, у попаді — щось перемикитилось, а в попівни-сім днів не метено.

А Іван невдовзі збудував собі хатину і жив, доки не вмер.

ДВІ ДОНЬКИ[12]

В одного багача було дві доньки. Батько дуже їх любив і гадав віддати за таких багатих, як і сам. З бідними не хотів знатися.

Коли настав на то час, старшу засватав найбільший багач з сусіднього села. Але молодша, яка мала лишатися на ґрунті, покохала найбіднішого парубка.

— Ти здуріла, дівко! — кричав старий. — Я чути про нього не хочу!

— Ви не хочете, а я хочу! — відповіла донька. — Мені не треба вашого багатства. З милим буде мені ліпше, ніж з вашим маєтком.

Багач більше не сказав ні слова. Тільки його жінка побивалася.

А люди стали говорити:

— Ади, багачева донька зійшлася з бідним легінем. Без шлюбу живуть. Так їм треба, отим багачам!

Ґазда кипів від злості:

— Скільки буду жити, не хочу її бачити! Все добро віддам старшій, бо вона мене послухала, зробила мені волю.

Минуло кілька років. На свята старий і стара зібралися до старшої в гості. Наклали повну фіру всілякого добра й вирушили в дорогу. Приїхали під височезну браму. Із-за тієї брами летіли страшні крики. Донька і зять сварилися.

Багач почав стукати у браму. Нічого не чують. Почав гримати сідалкою. За брамою далі чути лайку.

— Тут треба бахнути з гармати, аби почули, — сказав старий з кривдою. — Ходім, жінко, додому, бо тут не до гостини.

І повернув дишло. Тоді жінка заплакала:

— Зайдім, чоловіче, до молодшої доньки. Хоч раз подивлюся, як вона живе.

Поїхали до хатки другої доньки. Злізли з фіри й стали під вікно старої халупи. Бачать: сидить за столом донька зі своїм чоловіком і маленьким сином. Вони так файно розмовляють, аж любо дивитися.

Старому сльози засвітилися в очах. Увійшов до хати:

— Ану, діточки, складайте все на фіру. Житимете з нами.

Я не знаю, що відповів бідний зять багатому тестеві, бо не був при тім. Але, відай, він не перейшов жити до багача, бо казочка про те не розповідає.

ДІД, ГОРШКОДРАЙ І МАЛЬОВАНЕ ГОРНЯТКО[13]

Жив на світі горшкодрай, який ходив по селах і дротував людям гладуни, макітри. Одного разу здибав діда. Зупинився й питає його:

— Куди чимчикуєш, чоловіче добрий?

— Я іду дивитися, як нарід бідує. А ти?

— Дротую людям горшки. Ходім разом!

— Ходім.

Дійшли до села, стали коло бідної хатини й постукали в шибку.

— Чого вам треба? — спитав господар.

— Горшки дротуємо…

— Нема в мене горшків — я чоловік бідний.

— То пустіть переночувати.

Впустили їх до хати. Жінка дала вечеряти, постелила на лавицях. Коли всі позасинали, дідок почав лазити по всіх закутках: обмацував кожну річ, розглядав і клав на місце.

Вранці повставали, подякували господарям і пошкандибали своєю дорогою. Як тільки вийшли із села, старий витягнув з пазухи мальоване горнятко й похвалився:

— Дивися, горшкодраю, що я маю! Я вкрав це горнятко в бідного чоловіка.

Горшкодрай розсердився на діда, але нічого не сказав. Як стало вечоріти, знову дійшли до якогось села. Стали біля хати найбільшого ґазди й постукали в шибку.

— Хто ви? — спитав багач.

— Горшкодраї…

— Нема в мене дрантивих горшків.

— То пустіть нас переночувати.

— Нема місця.

— Ми ляжемо десь у куточку в сінях, бо надворі холодно, — озвався і дідок.

Багач впустив їх за поріг і сказав, аби лягали в сінях під драбиною.

Коли розвиднілося, захотіли їсти. Зайшли до хати.

— Чого ви ще хочете? — питає багач.

— Дайте щось поснідати.

— Я вас нагодую! — і багач схопив на них палюгу.

Дідок і горшкодрай взяли ноги на плечі. Але, коли тікали, старий встиг покласти на поріг мальоване горнятко.

Горшкодрай здивувався:

— Що ти за людина, що в бідного крадеш, а багатому даруєш? Таж той багачисько не хотів пустити нас переночувати, а вранці не дав і кавалка хліба. За що йому мальоване горнятко?

— Не дивуйся, — відповів дідок. — У мальованім горнятку були сльози бідняка.

Горшкодрай мовчав. А коли люди мовчать, то й казочка кінчається.

ЯК ЦИГАН МОЛОТИВ[14]

Якось один господар пішов наймати цигана до молотьби. А той був страшним ледарем. Каже:

— В таку спеку — тільки в шатрі спати.

Господареві ніколи чекати — пшениця пропадає, миші її трублять. Почав умовляти:

— Ходи, цигане, то не тяжка робота. Покажеш пшениці свого ціпа — і все: вона сама буде молотитися.

Циган спокусився на таку роботу. Пішов на тік. Розклав снопи пшениці, показав їм ціпа і ліг спати під скирту.

Коли ґаздиня принесла обід, циган добре наївся й напився. Після того встав, показав снопам ціпа і знову ліг спати.

Закінчився день, зійшлися всі додому. Прийшов і циган. Сів за стіл, чекає.

Ґаздиня витягла з печі смаженину. Піднесла до столу, показала циганові й знову засунула у піч. Витягла миску вареників із сиром і сметаною. Показала циганові й засунула в піч. Поставила на столі кулешу. Циган збирався вже їсти, але вона знову забрала миску.

— Що ви робите, газдинько? — спитав її циган.

— Я годую тебе так, як ти молотив…

Циган пішов до шатра без вечері.

На другий день циган пішов молотити разом із господарем. Той узяв з собою хліба й солонини і сховав у солому.

Почали молотити. Циган вдарить кілька разів ціпом і стає відпочивати. Знову вдарить ціпом — і біжить пити воду. Нарешті почав згадувати, як його хрестили. Тільки молотити не хотів.

Ґазда нічого не сказав. Коли інші люди сіли собі обідати, циган запитав:

— Чому ґаздиня не несе полуденок?

— Спізнилася, бо дрова не хотіли горіти.

Ґазда кинув ціпа, засунув голову в солому, де був схований хліб із солониною.

Циган здивувався:

— Ще-м ніколи не видів, щоб чоловік солому їв. Солома ж не смачна!

— А ти спробуй так, як я, — порадив хазяїн.

Циган взяв віхоть соломи і почав жувати. Так їв ту солому, як молотив пшеницю.

Кажуть, що ця казочка навчила того ледаря робити!

ЦИГАН, ПАН І КИСЕЛИЦЯ[15]

Жив собі циган, що не міг наїстися. І голод вічно ходив з ним, як торба з жебраком. Якось пішов циган до своєї куми:

— Що-сьте варили, кумо, на обід?

— Варила-м киселицю.

— Що за киселиця? Ще-м ніколи такого не їв.

Кума налила миску киселиці, поставила перед ним на стіл. Циган усе вихлебтав, ніби оком кліпнув. Вилизав миску і схопився:

— Біжу додому й скажу жінці, най мені зварить цілий баняк киселиці.

Спішить циган дорогою і, щоб не забути, все повторює: киселиця, киселиця… А надворі саме пішов дощ — всюди таке болото, що ноги загубиш. Циган послизнувся, впав і забув, що говорив. Забідкався:

— Най тебе шляг трафить! Таке смачне слово випало з рота у гидке болото!

Бабрається в болоті, а слова як нема, так нема.

На те над'їхав якийсь пан. Зупинив бричку і питає:

— Що ти, цигане, шукаєш?

— Ади, паночку, загубив-им три кавалки золота.

Пан почув про золото і почав трястися, наче у пропасниці. Зліз із брички й теж почав шукати. Рачкує разом з циганом, місить оте болото, цідить його крізь пальці. Вимастився, як чорт, тільки очі та зуби блищать. Нарешті розсердився й крикнув:

— Ти, дурний цигане, збрехав! Тут ніякого золота нема, бо ми, ади, вже з цього болота зробили киселицю.

— О-о-о, киселиця, киселиця! — затанцював циган у болоті. Схопив те слово в зуби і побіг додому.

Пан стояв, як дурень, і кліпав очима.

ЯК МИХАЙЛИК СТАВ ЦАРЕМ[16]

В одного чоловіка росло дванадцять синів. Він їх усіх любив, а наймолодшого, Михайлика, — найдужче, бо той був найрозумніший.

Якось Михайлик розповів братам:

— Мені снилося, що ми жали жито і в'язали снопи. Мої снопи стояли рівненько, а ваші кланялися їм.

Сон не сподобався братам.

— Ти хочеш бути царем, аби ми схилялися перед тобою. Га? Ніколи на світі!

Одного дня вони погнали худобу на пасовисько. Тато послав Михайлика подивитися, чи не б'ють худоби і чи добре її доглядають.

Брати почали сміятися:

— Ади, прийшов наш цар! Кланяємось тобі, вельможний володарю. Якого розказу маємо чекати від тебе?

А найстарший сказав:

— Онде йдуть купці. Продаймо його, най нам голови не завертає.

— Продаймо, продаймо! — загукали й інші.

Брати зняли з Михайлика одежу й продали його купцям за тридцять срібняків. Потім зарізали барана, закривавили одежу молодшого брата і пішли додому.

— Де Михайлик? — спитав батько у синів.

— Відай, вовки його роздерли, бо ми, ади, знайшли закривавлену сорочку, — відповів найстарший.

Батько засумував. Через якийсь час народився ще один хлопчик — Дмитрик. Батько любив його так само, як Михайлика.

Минуло багато років. Купці завезли Михайлика до столиці. Там жив лихий цар, що мав багато темниць. Михайлика теж скоро замкнули до царської темниці.

Одного разу цар скликав міністрів і розповів їм такий сон:

— Мені приснилися сім корів худих, а сім ситих. Худі з'їли ситих, але не погладшали. Худі та й худі. Через три дні маєте сказати, що означає оцей сон.

Міністри налякалися. Шукали два дні та дві ночі, але ніяк не могли знайти на волі мудрого чоловіка, щоб пояснив царів сон. Тоді хтось сказав, що в темниці сидить мудрий парубок, все може пояснити. А то був Михайлик. його розкували й потягли до царя.

Вислухав Михайлик, що цареві снилося, і розтлумачив так:

— Ці сім років будуть урожайними. Потім будуть сім років голодних. Люди не матимуть що їсти. Тож треба запастися…

Цар відпустив Михайлика на волю.

Про все це дізналися люди із столиці. Почали казати:

— Коли той Михайлик зміг пояснити сон кривавого царя, то він зможе врятувати нас і від голоду. Най буде нашим царем!

Бідний люд напав на царський палац, вигнав кривавого царя, а на його місце поклав мудрого хлопця.

Царює Михайлик не рік і не два. Коли настав голод на землі, він дав наказ, аби відкрили запасні комори і видавали людям збіжжя.

Про це почули в тих краях, де жив його батько.

Старий сказав своїм синам:

– Ідіть, діти, до того царя, може, дасть і нам хоч трохи збіжжя.

Брати пішли. Низенько поклонилися цареві:

— Дай нам, царю, збіжжя, бо помремо з голоду. Михайлик їх впізнав.

— Хто ви є? — спитав.

Вони розповіли. Сказали навіть про Дмитрика, якого батько дуже любить.

— Приведіть його сюди, — сказав братам цар.

Через кілька днів навідалися з Дмитриком.

Низенько поклонилися цареві і знову просять збіжжя.

Цар наказав слугам, аби їм насипали повні міхи пшениці, а у Дмитриків мішок — щоб поклали ще й золоту чашу.

Брати, задоволені, що не помруть з голоду, поїхали додому. А вже по дорозі їх наздогнали царські люди:

— Ану вертайтесь до царя, ви вкрали у нього золоту чашу!

— Ми, бігме, не брали, — божаться брати.

— Говоріть своє, а вертатись треба, — відповіли слуги.

Брати стали знов перед царем.

— Ану, слуги, шукайте! В чиєму мішку знайдете золоту чашу, того я залишу в себе, — наказує цар.

Шукали недовго: розв'язали Дмитриків мішок і вийняли чашу.

Старші брати впали цареві до ніг:

— Світлий царю, відпусти Дмитрика. Тато помре від горя.

Цар подумав трохи і сказав:

— Бачу, що ви трохи нарозумились. Не буду вас карати за те, що продали мене в неволю. їдьте додому і пришліть до мене тата й маму.

Брати позадкували й побігли додому,

Небавком до Михайлика приїхали рідні. То була радість на весь світ!

КИРИЛО І ЙОГО БРАТИ-ЗЛОДІЇ[17]

То було давно. Помер великий багачисько й лишив трьох синів: Гаврила, Данила і Кирила. Старші сини, Гаврило і Данило, накинулись на батьків маєток і розділили все до нитки між собою. А найменшому, Кирилові, дали те, що з носа впало, ще й вигнали його за ворота.

Кирило оженився аж у третьому селі і не хотів знатися з братами.

Гаврило і Данило стали страшними злодіями. Крали вдень і вночі, просто з вогню тягли.

Якось Кирило з жінкою працювали в полі. Ополудні жінка побігла додому обійти худобу. Поробила все, що було треба, й знову збиралася у поле. Раптом до хати увійшли двоє незнайомих:

— Дайте, газдинько, щось на погорілих.

Ґаздиня відімкнула комору і почала набирати збіжжя.

А ті двоє стоять на порозі й поговорюють собі:

— Я сьогодні не поголений.

— Не журись, поголимо вночі…

Узяли збіжжя та й пішли.

Жінка прийшла у поле й розповіла про тих прохачів.

Кирило здогадався:

— То були мої брати, Данило і Гаврило. Побачили в коморі солонину й задумали вкрасти її вночі.

Коли прийшли додому, Кирило сховав солонину в сінях під боднею.

Настала ніч. Злодії підкопалися, пролізли до комори, а там — порожньо.

Гаврило і Данило розсердились на брата. Повипускали з хліва худобу й постукали у вікно:

— Вставай, ґаздо, бо твої корови капусту нам толочать.

Кирило схопився і вибіг надвір зганяти худобу. А один із злодіїв заскочив до хати і говорить Кириловим голосом:

— Я пробив, жінко, ногу на ковіньку. Де солонина, щоб вмастити рану?

Жінка промимрила спросонку:

— Ти ж сам її сховав під боднею.

Злодії взяли солонину і дали драла з хати. Кирило повернувся.

— Дуже болить нога? — спитала його жінка.

— Яка нога?

— Ти ж пробив на ковіньку і змащував рану солониною…

Кирило кинувся до бодні, а там — порожнє місце.

Побіг за злодіями. А дорога вела через хащу. Кирило забіг наперед, наклав на стежку купу ріща і сів під корчем. Підійшли брати і коло купи ріща стали.

— Бігме, ми заблудилися, — говорить Гаврило. — Коли йшли красти, ріща не було. Я тут зачекаю, а ти, Даниле, пошукай дороги.

Данило пішов. Через якийсь час Кирило встав з-під корча і сказав його голосом:

— Не бачу дороги. Я потримаю солонину, а ти пошукай. Може, що ліпші очі маєш.

Пішов і Гаврило.

Молодший брат схопив солонину — і гайда додому.

Злодії зійшлися. Побачили, що їх обдурили і побігли навпростець до Кирилової хати. В якомусь дворі стягнули з жердини спідницю і хустку. Гаврило швидко вбрався по-жіночому і, сівши на порозі Кирилової хати, почав плакати:

— Боже мій, боже, я так тяжко пацятко годувала, а прокляті злодії украли солонину.

Кирило підійшов:

— Сиди тихо, жінко. Ось тобі солонина, занеси до комори.

Поклав мішок, а сам зайшов у хату. Роздягнувся і хоче лягати, коли мац, а жінка спить.

Знову вискочив надвір. Наздогнав злодіїв аж коло їхньої хати. Відімкнули двері, а Кирило — шусть слідом за ними і причаївся у кутку.

Брати почали кресати вогню. Та губка відсиріла і не загорялася. Гаврило сказав:

— Піди, Даниле, до комори, принеси сухої губки.

Данило вийшов. Через якусь хвилину Кирило його голосом покликав із сіней:

— Не бачу, Гавриле, де є ота губка. Ходи сам шукати.


Як тільки Гаврило переступив поріг комори, Кирило схопив мішок з солониною і дав драпака.

Він довго жив-поживав, губи салом змащував і казки розповідав.

ПРО ДУРНИХ БАГАЧОК[18]

В одному селі жив чоловік, що називався Пригодою. У нього все йшло шкереберть. Не було ніколи чистої години, бо його жінка, замість язика, мала бритву в роті.

Продав вола, а жінка нарікає:

— Ти такий нездалий, що тебе обдурили! У голові в тебе, як у дрантивім решеті.

Чоловік розсердився:

— Говориш, як з гарячки! Сама б не потрафила й гусака продати.

— Хто, я? Не бреши, бо як піду на ярмарок, то тобі облупиться від сорому лице. Будеш знати, що таке твоя жінка.

Настав ярмарковий день. Жінка вбрала новий кожух, взяла гусака під пахву і подалася до міста. Здибала якогось чоловічка й питає його:

— Як платяться тепер такі гусаки, як оцей?

Чоловік потримав гусака в руках і відповів:

— Можна продати за одного ринського, дванадцять шусток.

Тоді було так, що один ринський складався з дванадцяти шусток.

Жінка прийшла з гусаком на ярмарок. Покупці питають:

— Скільки хочете за гусака?

— Одного ринського, дванадцять шусток.

Їй дають ринського, а вона каже:

Дайте дванадцять шусток.

Дають дванадцять шусток, а вона:

— Дайте ринського.

Покупці зрозуміли, що жінка в рахунках — ні бе ні ме ні кукуріку. Підійшов один шахрай у дрантивих лахманах.

— Нате ринського, а дванадцять шусток зараз принесу. Аби знати, кому маю заплатити гроші, дайте мені ваш кожух, а я лишу вам лапсардак.

Жінка погодилася. Дала шахраєві гусака, новий кожух і одягла його дрантивий лахман.

Шахрай, радий, що стільки придбав за одного ринського, ніби крізь землю провалився. Жінка чекала, чекала та й пішла додому в дрантивому лахмані. Чоловік ледве впізнав її.

— Що сталося, жінко?

Вона розповіла, як ярмаркувала.

— Видиш, жінко, ти ляпала язиком, як по воді батогом, що продаш гусака ліпше, аніж я вола. Піду світ за очі. Якщо знайду дурнішу від тебе, то вернусь, а як розумнішу, залишуся у неї.

Чоловік подався у широкий світ. Довго йшов, аж зголоднів. У одному селі зайшов до багача. Вдома була тільки господиня.

— Сідайте, добрий чоловіче, — привітала гостя. — Скажіть, хто ви є і куди йдете.

— Я Пригода. Мандрую собі світом і правду ділю між людьми.

— Йой, ми вас чекали! — і жінка дістала з-за образів хустину з великим гудзом. Розв'язала й виклала Пригоді купу грошей. — Це ми з чоловіком за багато років назбирали. Він казав, що колись має прийти до нас пригода, і журився, аби були гроші на той час.

Пригода подякував ґаздині за гроші, попросив окраєць хліба, кавалок солонини і подався у дорогу далі.

Увечері вернувся багач з лісу. Жінка, весела й задоволена:

— У нас був Пригода. Дала-м йому ті гроші, що ми наскладали.

Багач сторопів.

— Ми ж складали гроші для такої пригоди, як слабість, пошесть, засуха, старість, смерть…

— А я звідки знала? — сердилася багачка.

Тим часом Пригода шукав багача уже в іншому селі. Уздрів файну хату. На обійстю ледве переставляла ноги клапоуха льоха. Ото буде чим нагодувати багатьох бідних людей!

Підійшов до вікна і моргнув господині, що була сама вдома, аби вийшла надвір. Заговорив до неї, ніби на цимбалах заграв:

— У неділю видаю заміж свою льоху, аби здорова була! Я прийшов просити вас і вашого чоловіка на весілля.

— Красно дякую, — поклонилася багачка.

— І ще прошу, аби-сьте пустили свою льоху зі мною, бо моїй льосі потрібна дружка на весіллі. Це буде великий гонор для вас і для нас.

Багачка навіть не думала довго:

— Най буде, беріть!

— Але дайте їй файне вбрання: жовті чобітки, вишиту сорочку, новеньку хустку, коралі на шию, ковтки у вуха.

Багачка побігла в хату, поскладала те добро у скриню й покликала Пригоду.

Коли скриня була перед вікнами, Пригода побачив мальований віз і попросив:

— Я запряжу коні в той віз, бо негаразд гнати льоху по селу. Люди скажуть, що ми бідні.

Зробили, як казав. Багачка дала Пригоді батога у руки і — щасливо!

Пригода їхав з села до села і роздавав багацьке добро бідним.

Минув час, і чоловік вернувся додому. Сказав своїй дружині:

— Я здибав багато всіляких жінок. Були розумніші й дурніші від тебе. Але я забанував за дітьми, мушу їх годувати, убирати…

На радості жінка розбила глиняний горнець, і нашій казочці кінець.

БАТЬКО Й СИН[19]

Жив один господар. Коли був ще молодий та моцний, йому велося добре, а коли зістарівся, то мусив жити з того, що син дасть. Правда син не шкодував нічого для рідного тата. Одягав його, не примушував тяжко робити. А невістка ніколи не забувала покликати старого на сніданок, обід і вечерю. Онук теж любив діда і не питав, коли той помре.

Одного дня старий сказав синові:

— Я хочу тобі віддати все, що є в мене. Ходім до панів, аби повиробляли нам папери.

Пішли вони до міста і переписали маєток на сина. Того-таки дня невістка зітхнула:

— Ой, як мені набрид старий у хаті. Виведи його, чоловіче, до стайні, най не плентається під ногами.

Син наказав татові:

— Ану забирайтеся до стайні!

Що мав робити старий батько? Зігнувся і тяжко подибав до стайні.

Син згадав, що тато не має чим накритися. Знайшов якусь верітку й сказав своєму хлопцеві.

— Петрику, ану кинь дідові до стайні, аби не змерз… Хлопчик взяв верітку, розстелив у сінях.

— Чому не несеш?

— Почекайте, най її розріжу.

— Нащо?

— Та якщо дам цілу верітку дідові, то чим ви, тату, будете накриватися, коли постарієте і я вас вижену до стайні? Мушу залишити одну половину для вас.

Син забрав старого знов до хати і дозирав до самої смерті.

КУПЕЦЬ І ЖОВНІРИ[20]

Мошко хотів зажити по-панськи. Збудував корчму, завіз горілки й оселедців та й розпочав гендель.

У перші дні люди ходили до корчми, а потім перестали, бо Мошко був такий шмаркатий та невмиваний, що люди гидували і чарку спорожнити.

Корчмар махає рукою і кличе людей:

— Ходіть до мене, я сьогодні частую задурно!

А мужики відповідають:

— У ту горілку з твого носа накапало.

Корчмар з гірким лихом розпродав горілку, сів на лаву й порахував гроші. Потім розміркував:

«З горілкою поганий гешефт. Буду торгувати худобою. Куплю за дев'ять, продам за вісім — і най жінка тішиться, що я теж гендлюю. Ніхто більше не буде казати, що мені з носа капає…»

Пішов Мошко на ярмарок і купив корову. Прив'язав довжелезний воловід до рогів худобини і йде в десяти кроках перед нею. Навіть не обзирається, бо йому страшно дивитися на коров'ячі роги. Коли корова стане, Мошко тягне з усієї сили і покрикує:

— Ге-гей, дримбо!

А йшли собі дорогою два жовніри — гуцули Штефан і Михайло. То були добрі збитошники. Побачили, що Мошко кричить, але не оглядається, та й каже один одному:

— Я відв'яжу корову і лишуся на воловоді сам, а ти поведеш маржинку до лісу. Там мене й чекай.

— Добре, я буду чекати.

Підійшли до корови. Михайло відв'язав воловід від рогів, накинув собі на шию, а Штефан повів корову на жовнірському ремені у бік лісу. Зробили все так спритно, що гендляреві б навіть не приснилося.

Михайло йде за Мошком і час від часу пристає.

— Ге-гей, дримбо! — крикнув Мошко, не оглядаючись.

Михайло йде далі і знову зупиняється.

— Ге-гей, дримбо!

Михайлові набридло. Він став — ні тпру ні ну. Мошко тягне й лається:

— Ге-гей, дримбо! Чого не йдеш, вовки б тебе з'їли!

Кричав, кричав, а марно. Не витримав і сердито озирнувся. На мотузку — жовнір!

— Йой, йой! Я ж купив корову, а не жовніра.

Михайло сказав:

— Не бідкайся, Мошку. Лиха чарівниця колись обернула мене на корову. Тепер її чари вже втратили силу, і я став жовніром.

— Де мої гроші?! — бідкався купець.

— Не знаю, Мошку. Відв'яжи мене, най іду додому у відпустку.

Той відв'язав.

Того ж таки дня жовніри продали Мошкову корову в найближчому селі.

А Мошко вже не намагався зажити по-панськи.

ЯК МОЛОДЯТА РАЮВАЛИ[21]

В одному селі оженився син багатого ґазди. Привів у хату молодичку — файну, як та квітка, і роботящу, як та бджілка. Від ночі до ночі крутилася в роботі. Одного разу, стомлена, сіла відпочивати. Сидить і поговорює собі:

— Дурна була та Єва! Жила в раю, як у бога за пазухою. Нащо кусала ту кислицю, що чорт їй простягнув? Тепер через неї бідують всі жінки.

Старий ґазда підслухав, що вона говорить. Підійшов до неї й каже:

— Від завтрашнього дня житимете у другій кімнаті. Як у раю. Добре?

— Дуже добре, тату, — втішилася невістка.

Другого дня молоді перейшли до кімнати, де було файно прибрано, світило сонце, пахли квіти. їм принесли снідати — всілякого добра. Але серед посуду була накрита ринка. Поклав її старий на середину стола і каже молодятам:

— Їжте-пийте, але у цю ринку не смійте зазирати, бо буде вам біда.

— Чого нам туди зазирати! — погодилися.

Живуть день, другий, як у раю. їм приносять їжу, як під час великих свят, а до роботи ніхто не жене. Але спокою не давала ринка. Ба, що там у ній? Чому старий заборонив зазирати в неї?

— Я хочу крадьки глянути, що в тій ринці є. Подивлюся й скоренько накрию. Тато не будуть знати, — сказала невістка.

— Не можна, — заперечив чоловік.

— Тільки один-єдиний раз.

— Не можна, біда буде.

На третій день невістка не могла ні їсти, ані пити.

— Що тебе вкусило? — спитав чоловік.

— Я подивлюся в ринку, і— Не можна.

— Один раз глипну і накрию.

— Не шукай собі біди!

Жінка аж заплакала. І чоловік пожалів її.

— Ну, підніми покривку, але тільки глипни і накрий, аби тато не виділи.

Молодиця трохи відхилила покривку, а з ринки фуркнула синичка.

Увійшов старий ґазда, став перед молодятами і каже:

— Що, не захотіли жити у раю? Ану йдіть до роботи!

Чоловік і жінка мовчки пішли до праці.

Отаке було!

ПРО БІБ, ЩО РІС ДО НЕБА[22]

Були дід та баба, старі-престарі й зморщені, як дві печериці. Часто говорили поміж себе про далеку-далеку дорогу, звідки ніхто не повертається.

Одного дня дід каже:

— Звари мені, бабко, бобу на обід.

— Добре, дідику, зварю.

Насипала баба у горщик бобу і засунула у піч. Але один бобик упав під лаву й скільчився. Росте собі, росте. Уже досяг лави.

Баба каже дідові:

— Проріж, дідику, дірку в лаві — най біб росте далі. Послухав дід бабу, прорізав діру в лаві. Біб росте собі, росте. Досяг уже стелі.

Баба каже дідові:

— Проріж, дідику, діру в стелі — най біб росте далі.

Послухав дід бабу, прорізав діру в стелі. Біб росте собі, росте. Виріс аж до даху. Баба каже дідові:

— Проріж, дідику, діру в ґонтах — най біб росте й над хату.

Послухав дід бабу, прорізав діру в ґонтах. Біб росте собі, росте. І так виріс до самого неба. Баба каже дідові:

— Лізьмо, дідику, на небо…

І полізла першою.

Баба лізе по бобовій стеблині. А дід нетерпеливиться.

— Бабко, ти вже високо?

— Ще тутечки, дідику!

— Ну лізь, лізь…

Баба лізе, лізе, а нетерплячий дідо знову:

— Бабко, ти вже високо?

— На середині, дідику!

— Ну лізь, лізь…

Баба лізе далі. Вилізла аж на верхівку бобу. А тут стебло було слабе — зламалося, і баба впала з неба.

Але дід і далі дивиться вгору і кричить. Коли не догукався, почав голосити:

— Бабко, ти вже на небі, а я, ади, ще тут… Полізу і я…

Лізе дід на небо. Лізе, лізе — виліз на середину бобового стебла. Лізе, лізе — виліз на верхівку. Біб знову зламався, і дід упав на землю. Дивиться, а поруч нього — баба. Полежав трохи, штовхнув її в бік і застогнав:

— Ану подивись, бабко, чи не зварився ще той біб, бо я вже хочу їсти.

КАПШУК З КРЕЙЦАРОМ[23]

Жив на світі такий багачисько, що за один гріш міг погнати мишу аж до Коломиї. Свою жінку годував кислицями. А коли діти його дивилися на хліб, він дувся, мов сова:

— Ади, витріщилися, як саранча, на моє добро!

У нього завжди було по обіді.

Жінка вмерла з голоду, а діти порозбігалися по світі.

Багачисько з того не журився. Думав лише про те, як йому ще більш розбагатіти. Одного разу на дорозі він знайшов капшук. Відкрив його, а там — золотий крейцар і ще папірець, на якім написано: «Скільки раз відкриєш цей капшук — матимеш один крейцар. Але через рік мусиш його кинути у Прут».

Багач замкнув хату аж на три замки, підпер двері коромислом, заслонив вікна верітками і сів на долівку. Відкриє капшук — є золотий крейцар. Відкриє — і крейцар! Відкриє — і крейцар! За якийсь час долівка була покрита золотими. А на третій день уже і хата почала наповнюватися.

Багач не хоче їсти й спати — хапає й хапає. Коли не мав куди дівати крейцарі, почав скуповувати все, що продавали люди. Сам відгородився від сусідів високим парканом, до якого поприв'язував собак.

Та кінчався рік. Треба капшук кинути у Прут.

Пішов багач до річки, сів на березі і ще довго хапав золоті. Коли наклав на траві купу золота, шпурнув капшук у Прут. Хвиля покрутила ним і потягла на дно.

Тоді багачеві стало жаль за капшуком. Він перехрестився і кинувся стрімголов у воду. Поплив, як сокира: капшука в ріці не знайшов, та здибав стару жабу, яка дала йому там цицьки.

А в селі за ним не затрубили і собаки.

ПРЕМУДРИЙ ДОХТОР[24]

Давно-давно, коли ще в мого діда й вуса не росли, жив у нашому селі чоловік, що звався Семеном. У його стодолі миша з розуму зійшла, доки одно зеренце знайшла. Дарма що Семен був хитрий чоловік — і хитрощі не мали тої сили, аби вигнати біду за ворота.

Одного разу, як на лиху годину, ще й зуби розболілися. Пішов ґазда до дохтора просити рятунку.

— Сідай і роззяв рота, — сказав дохтор.

Семен роззявив рота, як ворота. Дохтор подивився, потім узяв листочок паперу і щось написав.

— Підеш до аптеки й купиш ліки. А тепер клади на стіл три злотих.

Семенові аж в носі закрутило. Та що мав робити? Почухав собі потилицю і поклав три злотих. В аптеці теж заплатив добрі грошики. А коли вийшов надвір, зуб перестав боліти. Чоловік говорить:

— Ади, ці пани з одного боку стрижуть, а з другого — голять.

Пішов до коваля.

— Зроби мені тарифу, де би було не по-нашому написано: «Семен — великий дохтор».

Коли все було готово, повісив ту тарифу на воротях. А сам цілими днями ходив по селу й розповідав людям, що він був у місті й навчився лікувати всілякі слабості.

Прибіг до нього селянин з перев'язаним лицем.

— Йой, так болить зуб, що скоро здурію.

— Сідай!

Хворий сів.

— Роззяв рота!

Селянин послухався. Семен подивився в роззявленого рота, взяв паперу і щось там надряпав, як кіт лапою.

— Купи в аптеці порошки, і зуб боліти перестане. А мені на стіл — три злотих!

Селянин дав аптекареві цидулку. Той дивився в неї, як кішка в календар, і нічого не міг зрозуміти.

— Хто це написав?

— Семен, великий дохтор, що вчився у місті.

Аптекар покрутив цидулку в руках і подумав, що вона написана латинською мовою, якої він не знав. Нарешті спитав:

— Що у вас болить?

— Зуб.

Аптекар знайшов якісь порошки, селянин ковтнув їх, і біль ніби рукою зняло., Іншого разу до Семена прийшов один багач:

— Мені бугай, ади, став на ногу.

— Сядь і роззяв рота!

Ґазда сів, та рота не хоче роззявляти. Каже:

— Бугай став мені на ногу, а не на горло, чуєш? Не бери мене на гоцки!

— Роззяв рота! — крикнув сердито Семен.

Коли заглянув багачеві в рота, взяв папір і намазюкав якісь хвостики.

— Підеш до аптеки і там тобі дадуть усе, що треба. Клади на стіл три злотих.

Аптекар дивився у подану цидулку, як вовчище на зоряне небо: хоч стріляй у нього — нічого не збагне. Нарешті спитав:

— А що у вас болить?

— Бугай мені наступив на ногу.

Аптекар лав йому якусь масть, ґазда помастив ногу, і біль скоро затих. Багач почав казати:

— Ото маємо мудрого-премудрого дохтора!

Слава про Семена розповзлася.

Якось аж з далекого села прибіг один ґазда. Став на порозі й застогнав:

— Ой-ой, украли в мене коней! Такі були, як вітер…

— Сідай! — сказав Семен.

Багачисько сів.

— Роззяв рота!

— Але в мене нічого не болить…

— Роззяв рота! — почервонів Семен.

Подивився багачеві в рота і сказав:

— У тебе піднебіння чорне, як у пса. Клади на стіл п'ять злотих.

В аптеці довго вчитувалися в написане хитромудрим дохтором, але не розібрали ні півслова. Аптекар дав пляшку рицини. Дорогою багач спорожнив її. У череві почало щось таке робитися, що най господь боронить! Багачисько побіг у корчі. Дивиться — а в хащі його коні прив'язані до дуба.

— Ади, який мудрий отой дохтор! — похвалив багач Семена.

Сів на коня й поїхав додому.

А Семен ще довго «лікував» людей, заробляючи на сіль до оселедця.

ПРО ДОБРОГО ДІДА Й НЕДОБРОГО ЗЯТЯ[25]

Жили собі чоловік та жінка. Не були ні бідні, ні багаті. Жінка шанувала свекруху, а чоловік не любив тещі й хотів позбутися її. Одного разу каже:

— Збирайтеся, мамо. Підете зі мною в ліс по дрова. Я рубатиму, а ви будете складати на фіру.

— Най буде, сину, так, як кажеш, — погодилася баба.

Сіли на фіру й поїхали в ліс.

А морозище був такий, аж дерева тріщали.

Чоловік лишив тещу під розсохатим дубом. Сказав, небавом вернеться, а сам цьвохнув батогом і — гайда додому.

У лісі стемніло. Морозище присунувся до баби ще ближче і став дмухати на неї вогнем. Баба замерзала. Але несподівано з кущів вийшов дід — із бородою, як лопата, у теплому кожусі.

— Замерзаєш, бабко?

— Замерзаю, діду. Мороз так тисне, що грішна душа з мене вилазить.

— Бери мій кожух.

— Дякую, діду, аби-сь здоров був.

Одягла баба кожух, а дід кудись зник.

Мороз казився від кожуха. Почав пекти ноги. Баба так тремтіла, аж миналася.

Опівночі дід з'явився знову.

— Замерзаєш, бабко?

— Йой, замерзаю, діду. Морозисько сів мені на ноги.

— Бери, бабко, мій другий кожух.

— Дякую, діду, аби-сь здоров був.

Зігрілася баба і навіть задрімала. Але перед дниною збитошний морозисько заліз під кожух і почав нею трясти. Знову прийшов дід:

— Замерзаєш, бабко?

— Замерзаю, діду. Морозисько не дає мені зятя дочекатися.

Дід скинув із себе і третього кожуха.

— Дякую, діду, аби-сь здоров був…

Дід зник, ніби приснився.

Вранці приїхав зять. Думав, теща вже закоцюбла, а вона дивиться на нього з трьох кожухів і питає:

— Де ти був так довго?

— В яру, заслаб кінь. А ви звідки маєте оці кожухи?

— Від якогось діда. Аж три рази приходив до мене.

Зять забрав стару додому.

Скільки жила ще на світі баба, нічого не робила, тільки розповідала старим і молодим про доброго діда. Я все те чув і вам розповів.

ЯК У СЕЛІ ЗАВІВСЯ ЧОРТ[26]

Одна жінка мала сина. Доки ще був малий, то тримався хати, а як підріс, то ніби у нього п'яти розсвербілися. Одного разу він сказав:

— Плачте не плачте, мамо, а я йду у світ… Лишаю вас одну.

— Таж ти ще не знаєш, що не з усього, що літає, можна борщ варити!

— Не журіться, мамо, я навчуся. А тут не хочу коріння пускати…

І пішов. Іде день, два, три… Під вечір зайшов до густого лісу, де хотів заночувати. Щоб вовки його не з'їли, виліз на дуба і розгніздився у розсосі. Коли прийшов сон, йому почулося з-під дуба:

— Ну, коли ж ти старостів пришлеш?

— Пришлю через тиждень.

— Хто знає?

— Знає той, який над нами.

Леґінь крикнув з дуба:

— Не бреши, нічого я не знаю!

Хлопець і дівчина як почули отой голос з неба, то так драпонули, що земля задудніла.

Уранці леґінь зліз на землю і знайшов під дубом плаща і хустинку. Одягнувся, витер носа і пішов своєю дорогою.

Прийшов у село. Плентається вулицями, а голод аж світиться з його очей. Коло хати якогось ґазди побачив черешню. «Попасуся трохи», — подумав собі і виліз на дерево. З'їв жменю черешеньок — і прив'язав душу. Раптом глип — господар запрягає коні, а ґаздиня поклада на фіру калачі, курку і сіль. Потім вона винесла дитину і сама сідає. Ґазда замкнув хату, поклав ключ під поріг і взяв у руки віжки:

— Вйо!

«Поїхали, мабуть, на весілля, але горілка ще мусила лишитися в хаті!» — подумав леґінь і зсунувся з черешні. Відімкнув хату й справді — знайшов там горілку, калачі та шмат ковбаси. Почав частуватися:

— Вип'ю за молодих, аби були щасливі! — І випив.

— Вип'ю за здоров'я ґазди і газдиньки! — І випив.

— Вип'ю за здоров'я їх дитинки! — І випив.

— Вип'ю, аби й моя мамка не журилася! — І випив.

Видудлив цілу пляшку горілки. З'їв півкалача і довжелезну ковбасу. Після того закортіло спати. Глипнув, а над ліжком звисає колиска. «Я, мой, не пам'ятаю, коли-м колисався. Ану, як то колись було», — подумав леґінь і заліз у колиску. Погойдався трошки і заснув.

Увечері вернувся ґазда з ґаздинею. Дуже здивувалися, що двері не замкнені, ковбаса кудись зникла і горілка випита…

— У нас були злодії! — сказав чоловік.

Жінка побігла до комори, подивилась по кутках.

— Усе на місці, чоловіче, — відповіла й почала розповивати на ліжку дитину.

А леґінь добре виспався, сів у колисці й позіхнув. Ґаздиня дуже спудилася, заверещала й вибігла надвір до чоловіка, що розпрягав коней.

— Йой, тікаймо, бо в колисці чорт! — кричала не своїм голосом.

Ґазда і ґаздиня бігли вулицею так, що аж болото розліталося. Леґінь теж почав тікати і навіть не помітив, що біжить за ними. Ґазди озиралися і аж землю рвали ногами. Нарешті леґінь забіг в одну вуличку. Глип, а двері в якійсь хаті відчинені нарозтвір. Забіг до сіней і — шусть у порожню бочку.

«Ну, думає, тут ніхто не вздрить. Можна спокійно переночувати».

І почав дрімати. Але небавком приторохтіла якась фіра і стала перед хатою.

Почувся голос:

— Жінко, допоможи зняти мішок з воза!

— А де ти був так довго?

— Та, ади, поламалися лотоки у млині. А потім прибіг Проць Фуфлик із жінкою ні живий ні мертвий. Сказали, що до них заліз якийсь дідько — з'їв два калачі, випив око горілки і стеребив найдовшу ковбасу. Гнався потім за ними усю вулицю. Люди побігли до Проця, а я, ади, додому, бо знаю, що ти боїшся чортів.

Взяли мішок з воза, понесли у сіни і висипали з нього муку в бочку, в якій дрімав леґінь. Він нараз схопився і почав кахикати.

— Чоловіче, у бочці є дідько! — заверещала жінка.

Чоловік схопив її за руку і —драла на вулицю.

Парубійко зрозумів, що йому тут нічого чекати. Вискочив з муки і теж драла — за ними. Біг, як олень, аж раптом побачив коло одної хати отворений курник. Шусть туди й поліз на верхні банти. Сів і сидить. Отам скоро й заснув.

Уранці ґазда вийшов надвір і дуже здивувався, що в курнику кури кудкудакають. Напевно, залізла туди якась біда! Чоловік просунув голову в курник і побачив легіня, що ще спав.

Побіг до хати й каже:

— Жінко, в курнику сидить той самий чорт, що завівся в нашому селі.

Жінка перехрестилася.

— Давай, небого, свячену воду.

Ґазда схопив глечик зі свяченою водою, підійшов до курника і хлюпнув сплячому в лице. Той прокинувся, заверещав і гепнувся з бантів просто ґазді на голову. Та одразу зірвався на ноги і так тікав, що зупинився тільки дома. Після того вже не залишав стару матір одну — сидів собі дома і згадував ту казку, що з ним сталася.

ПОТВОРА І МУДРЕЦЬ[27]

Жив собі на світі сирота Штефанко. Лишився самий-самісінький, як серед води. Ходив від хати до хати, аби хтось дав кавалок хліба.

Коли підріс трохи, Штефанко вже соромився простягати руку за милостинею. Пішов шукати господаря, аби взяв на службу.

Дорогою здибав якогось чоловіка.

— Добридень, вуйку! Куди йдете?

— Іду шукати парубка, аби став до мене на роботу. Служба не тяжка: я сам нічого не роблю, а слуга має мені помагати.

Штефанко посміхнувся:

— Та я є той самий, якого ви шукаєте.

Чоловік поплескав його по плечу:

— Коли це так, то слухай сюди. Будеш мені служити сім років. За той час не смієш ні вмиватися, ні стригтися, ні голитися. Ходитимеш у тому вбранні, що я тобі дам. Коли закінчиш службу — заплачу так, як треба.

— Добре, — погодився Штефанко.

Той чоловік був мудрецем. Помудрує вдома, потім іде до інших мудрувати. Правда, мав один великий ганч: любив грати у карти. Насипав золота у тайстру і йшов до панів. Грав цілі дні й ночі. А Штефанко, пильнуючи хату, качався по траві.

Минуло кілька років. У наймита виросла страшна борода, а волосся спадало на плечі. Леґінь не мився і не міняв одягу. Став таким диким, що його назвали Потворою.

Мудрець спокійно відповів:

— Тяжкою є дорога до втіхи. Хочеш знати втіху, то мусиш перед тим і поплакати. Коли щось робиш, май терпіння і думай про кінець.

Слуга більше не згадував, що ходить як опудало.

На сьомий рік мудрець узяв золота і подався в місто. Там сів з великим князем грати в карти.

Першого дня виграв у князя всі гроші. Навіть ті, які лежали в скринях.

Панисько розсердився:

— Граємо на всі мої володіння!

Грали день і ніч. Мудрець виграв у багатія всі фільварки, ліси і озера. Князь аж заревів:

— Граємо на мої три палаци!

Три дні і три ночі хряскали картами об стіл. Випили три бочки вина і скурили три мішки табаки. Мудрець виграв у пана й палаци.

Тоді князь заплакав.

— Не плач, шляхетний пане, — озвався мудрець. — Даю тобі одну добу на те, аби-сь звільнив мені маєтки й вийшов на вулицю у тім, що є на тобі.

Князь заридав ще дужче. Мудрець говорив далі:

— Але як хочеш, аби все добро залишилося твоїм, то най одна з твоїх доньок вийде за мого наймита.

— Того дикуна? — витріщив очі князь. Потім сів у бричку і без слова поїхав додому.

Доньки побачили його і запитують:

— Чому татусь сумує?

Князь розповів:

— Так і так. Я програв у карти все багатство. Завтра мусимо виходити з палаців. Але ми залишимось багатими й надалі, якщо котрась із вас стане жінкою Потвори.

Старша відповіла:

— Бути жінкою страховиська? Ні за що на світі!

Середуща вигукнула:

— Наш татусь здурів!

Князь уже заплакав. Але найменша донька відповіла:

— Я піду за нього.

Князь сів на коня і полетів до мудреця.

— Добре, князю, — відповів йому мудрець. — За тиждень приїдеш з донькою і гістьми. Дивись, аби все було гаразд, як то має бути в порядних людей.

— Це вже моя гризота, мудрагелю.

Князь почав готуватися до великого весілля.

Мудрець теж не спав. Три дні носив із Пруту воду. Грів у казані і мив-відмивав рапавицю, що наросла на слузі за цілих сім років. Потім покликав з міста найліпшого цирульника. А як одягнув хлопця в новеньке убрання, то гай-гай! Перед ним стояв такий леґінь, як травневе сонечко.

У неділю зранку зібралися гості. Стали чекати князя з найменшою княжною.

— Їдуть! їдуть! — загукали з вулиці.

Молоду зустріли. її разом з родичами запросили в хату, всіх посадили за столи. Штефанко сів коло княжни, але вона на нього й не дивилася. Князь і його гості теж сиділи мовчки. Дивилися на двері й чекали. Княжна несподівано встала і спитала:

— А де мій молодий?

— А я тут, коло тебе, — підвівся Штефанко.

Гості глянули на нього і сплеснули в долоні. Ніколи ще не виділи такого легіня. Вже не хотіли і гостини. Було втіхи аж до стріхи!

Штефанко й княжна побралися, а добрий мудрець далі обігравав багатих і пускав їх з торбами попід людські плоти.

ЯК ДУРНЯ ЖЕНИЛИ[28]

Жила колись в одному селі вельможна пані Ванда Холерська. У неї був син Мундзьо, який мав замість голови торбу з січкою. Паничик нічого не робив, а лише лежав і носом пускав бульки. Іноді приспівував:

Гоп-са-са, ковбаса,
Мазуречик Мундзьо! Гей-га! 

Коли синові сповнилося двадцять і його не можна вже було пускати на вулицю без сподень, пані Ванда сказала:

— Мундзю, завтра в костьолі буде набоженьство. Вберися файненько і підеш туди. Там будуть слічні панєнки. Кинь на котрусь оком — може, сподобаєш.

На другий день Мундзьо пішов до різника, купив у нього коров'яче око й побіг до костьола. Дивиться, а там панєнок — хоч греблю гати. Підійшов до найфайнішої і фляцнув її коров'ячим оком у лице:

— Мамунця говорили, що панєнка, на котру кину оком, буде моєю жінкою.

— Відчепися, в твоїй голові сім днів не метено! — крикнула панєнка.

Прийшов Мундзьо додому й хвалиться:

— Мамунцю, я кинув оком на одну паннунцю…

— А вона що?

— Та сказала, що в моїй голові сім днів не метено.

— Не слухай її… То якесь дівчисько! Ніц-нічого не розуміє!

Якось із сусіднього села прийшов до пані Холерської її рідний брат.

— Чому, сестро, не ожениш Мундзя?

— Та з ким оженю, коли панєнок мало, а хлопки не хочу…

— Я тобі допоможу… Най іде Мундзьо зі мною, я його десь зачеплю…

— Най іде! — зраділа пані.

Дала синові хліба з повидлом і наказала:

— Мундзю, підеш з вуйком. Та гляди: не пхай палець у ніс і не махай ногами, як сядеш на лаві!

Вуйко пилувався, а Мундзьо біг за ним і не встиг з'їсти хліб з повидлом. Прийшли вони до одного мазура. Вуйко сказав:

— У тебе є дівка на відданні, а в мене, ади, який парубійко вигудів. Може, сватами станемо?

Мазур втішився, бо й сам хотів витрутити дівку з хати.

— Най буде, — сказав і покликав доньку.

Дівчина подивилася на Мундзя і дала згоду віддатися за нього. У хаті почали говорити про весілля.

Мундзьо зголоднів. Вийшов надвір, сів на призьбі та й доїдає хліб з повидлом. Дівчина подумала, що він хоче з нею говорити, і вийшла до нього.

А була зима. Почав падати сніг.

— Ох, мете! — сказала дівчина.

Мундзьо подумав, що вона про нього таке каже, і розсердився:

— Іди геть, мавпо! Я мету те, що мені дали мамунця, а тобі не дам і понюхати.

Дівчина заплакала. Увійшла в хату й каже:

— Тату, я за того дурня не піду, бо він як їсть, то так чавкає, аж пси в сусідів гавкають.

Вуйко забрав Мундзя і пішов з ним геть.

— Завтра засватаємо іншу панєнку.

— Нєх бендзє,— мовив парубок.

На другий день вуйко купив Мундзьові нову сорочку, файний плащ і капелюх. Парубок убрався у нове, й вони рушили аж до третього села. Вуйко йшов широкими, як у коломийського злодія, кроками, а Мундзьо дріботів за ним. Тепла сорочка дуже його гріла. Парубок упрів. Зайшов нарешті у корчі, скинув сорочку і повісив її на грабка. «Як будемо вертатися, подумав, то заберу». І побіг за вуйком.

Прийшли в село, зайшли до хати, де була панєнка:

— Добрий вечір вам!

— Добрий вечір. Просимо сідати.

Вуйко сів, а Мундзьо, загорнутий у плащ, став коло печі.

— Ми чули, — сказав вуйко, — що у вас є дівка на відданні. У нас, ади, який панич. Як він сподобається вашій доньці, то будемо шукати злагоди.

Тато покликав доньку. Та подивилась на парубка й мовила:

— Файний панич…

— Ану, дорогі гості, просимо до столу!

Вуйко скинув плащ. Мундзьо скинув теж і без сорочки сів за стіл. Дівчина закричала:

— Ой, ні! Я не хочу такого чоловіка! Це якийсь дурень.

Вуйко схопив Мундзя за руку і потягнув з хати.

— Най тебе шляг трафить!

Через кілька днів пішли сватати панєнку аж у п'ятому селі. Вуйко не спускав з Мундзя очей — боявся, аби знову той не виріскав якусь чудасію. Зайшли вони до хати, де була дівка на відданні. Мундзьо був ґречний, чемний. Коли подали їсти, він навіть не дивився на горілку.

— О, доброго зятя будемо мати! — тішився господар.

Мундзьо сподобався і дівчині. Вже повставали з-за столу й почали говорити про весілля. Мундзьо — глип на піч, а там макітра з пирогами! Закричав на всю хату:

— Тримайтеся, пироги, бо йдуть ваші вороги!

Схопив макітру, стис межи колінами і почав давитися. Так молотив, що аж у горлі квакало. Під кліп ока випорожнив макітру і витер губи рукавом. Вивернувся на лаві й заспівав:

Гоп-са-са, ковбаса,
Мазуречик Мундзьо! Гей-га! 

Панєнка спудилася й каже:

— Я не хочу й видіти такого чоловіка, що їсть за п'ять косарів. Най іде собі!

Пішли. Дорогою вуйко поносив Мундзя останніми словами. Той відповів:

— А що я мав робити, як ті пироги моргали на мене?

Коли прийшли додому, пані Ванда спитала:

— Ну, як, Мундзьо вже має пару?

— Не можу цього драба повісити якійсь дівці на шию.

Більше нікуди не піду, — відповів їй брат.

— Я дам тобі морг поля і корову, — обіцяла Ванда.

Брат погодився. Пішли вони ще в одне село. Знайшли там дівчину, яка хотіла мати чоловіка. Мундзьо їй сподобався.

Сіли за стіл і почали пити. Мундзьо нахлептався горілки й почав белькотіти:

— Ото, вуйцю, добре нам живеться. Це ми вже четверту дівку сватаємо, га? І всюди нас частують! Так, як має бути… Завтра підемо до п'ятої, а потім до шостої…

Господар і господиня аж поблідли.

— Ми подамо до суду!.. Це образа гонору!.. — крикнув старий мазур.

— Не гнівайтеся, господарю, — почав просити вуйко, який боявся втратити морг поля і корову. — То не Мундзьо говорить, а горілка з нього. Коли вип'є, то ще не таке може наговорити.

Мазур втихомирився.

Настав день весілля. Гості посідали на вози і гайда до костьола вінчати молодих. По дорозі здибали хлопців, що зліпили снігову бабу. Вони ніяк не могли висадити голову на тулуб. Мундзьо закричав:

— Чекайте, хлопці, я висаджу ту голову!

— Не йди, Мундзю, бо нас ксьондз чекає,—сказала молода.

— Най собі чекає. Мені що до того?

Молодий почав згортати сніг, а молода вернулася додому.

Кажуть люди, що Мундзьо тепер живе зі сніговою бабою.

ПРО ХИТРОГО ГУЦУЛА[29]

Жив собі колись один гуцул. Багато років служив у цісарськім війську, але нічого доброго він там не навчився, бо ніколи не був при шкряббараболі, а все лише на шваромлінії. Зате умів файно догори підкручувати вуса і підмальовувати їх шварцем. За це його називали гуцулом-штрамакою.

Коли постарів трохи, цісар дав йому за службу порожню жовнірську торбу й випустив за браму.

«Бодай тебе шляг трафив, вельможний цісарю!» — подумав гуцул і пішов до Коломиї. Подивився там на Коломию й — гайда у свої гори. Пожив день, посидів другий, а на зуба нема що покласти. Щоб не пропасти з біди, взяв дубельтівку, наклав куль у тобівку й пішов на полювання. Ходить неборака горами-лісами і все — бабах та бабах… Вистріляв усі кулі, а не застрелив і ворони.

«Що маю робити? — подумав собі гірко. — Піду найматися до пана, бо голод то є псові брат».

Іде сумний стежкою, коли глип, а перед ним ведмідь з дикою свинею. Гуцул перепудився. Хапнув дубельтівку, помацав тобівку, але там — як у нього в животі. Аби не стати полоненим у якогось звіра, видряпався жваво на смереку.

Ведмедисько відав, що до чого, й каже:

— Ми звідси не підемо, доки ти не злізеш. Я тебе навчу, як маєш ходити з дубельтівкою в ліс! — І до дикої свині: — Сідаймо, кумо, тутечки!

Сидить ведмідь з кумою під смерекою і ані руш із місця. Минула година, дві, три… Сонце вже на сажень від заходу, гуцулові-штрамаці затерпли ноги й руки, а черево кричить, що горло повісилось. Та він, перейшов усю Боснію та Герцеговину, в Адріятиці онучі прав, під Стамбулом турка бив, а тут, ади, від страху перед якимось не-стриженим ведмедем на дереві сидить! Треба щось штудерувати, бо чиста пропаденція.

Гуцул-штрамака нахилився із смереки й каже до ведмедя:

— Мой, ти, вуйку! Ти такий статечний ґазда на всі гори, маєш тисячу пасік, а вибрав собі за любаску якусь невмивану свиню… Таж її голосочком чортів можна пужати, а рийкою помиї хлебтати. Не файно, бре!

— А тобі що до того? — пробурмотів ведмідь.

— Та нічого. Але ж бо ти ганьбиш свій шляхетний рід. Завтра піду до твоєї жінки-ведмедихи і розповім їй, як ти по лісі шпацирував з ніхтолицею свинею. Жінка тобі кожуха полатає і на голові баняка розіб'є. Накарбуй собі оце на носі.

Ведмідь дуже напудився:

— Та я, бігме, нічого не маю з цією свинею. Вона мені байдужа, як отой гнилий пеньок. Моя ведмедиха — файніша молодичка. Я її не проміняю на свиняче рило…

— А чому ти шпацирував з нею?

— Та сидів-им собі у малині, а вона підпантрувала і прибігла: «Меду хочу, куме!»

— Ох, ти, брехуне! — крикнула дика свиня. — Нащо чоловікові диму в очі пускаєш? Ти сам підліз до мене, коли-м у городі мандибурку рила. Хіба не ти просив, аби-м зготовила колоченої мандибурки з квасним огірком, бо, ади, в тебе ледача жінка. Уміє лише мед лизати і на сонці грітися. На мандибурці ти казав, що я файна й жвава, як синичка, а перед чужим чоловіком псів на мене вішаєш?

Дика свиня схопила ведмедя за горлянку й притиснула його до смереки. Він тут-туй мав випустити духа, але встиг гепнути її кулаком по голові. Свиня впала в корчі і більше не встала.

Гуцул-штрамака сказав ведмедеві:

— Думаєш, вуйку, що ти уже чистий? Як не принесеш до моєї хати велику бочку меду, то я піду до ведмедихи і все розкажу.

— Не журися, чоловіче, — бурмотів ведмідь. — Все буде так, як хочеш… — І ведмідь кинувся у нетрі.

Гуцул закинув на плечі свиню й подався додому. Коло хати його вже чекала велика бочка травневого меду. Він їв м'ясо, попивав мед і ходив на полювання.

І на цьому кінчається казочка.

ЯК БАГАЧ ЦВІРІНЬКАВ[30]

Жив собі песик на подвір'ї одного бідного ґазди. Жив дуже зле. Ґазда його не годував, бо сам не мав що їсти. Песик цілими днями скавулів під дверима. Думав, що тим набридне і хтось йому кине кавалок кулеші. Але де там, ґазда ніби оглух! Зате озвався горобець.

— Чого це ти, песику, весь час — дзяв та дзяв?

— Хочу їсти, братчику. Живіт присох до хребта, а ґазда й не думає про мене. Хоч тікай від хати. То що маю робити?

— Про це треба подумати, — відповів горобчик.

Він думав день, другий, а на третій покликав песика до плота і сказав:

Мені теж не з медом. Доки знайдеш якесь зеренце, то можеш здуріти. Тікаймо, песику, у світ, там, відай, веселіше.

— Най буде, що буде, бо гірше вже не буде, — погодився песик.

Пішли удвох у широкий світ. Песик ніби котиться землею, а горобчик тільки фуркне й сяде, фуркне й сяде. Отак мандрували. Коли пройшли добрий кавалок світу, песик скавулить:

— Горобчику, я вже зголоднів. Що будемо їсти?

— Про це треба подумати, — відповів горобчик.

Зайшли в одне село. У крайній хаті якась молодиця сиділа на порозі й збивала масло, а перед хатою на верітці сушилася пшениця.

Горобчик сказав:

— Я подражнюся трохи з молодицею. Коли вона вбіжить за мною в хату, ти хапай масло і тікай до лісу. Там поїси.

— Я це зроблю охоче! — втішився песик.

Горобчик фуркнув, сів на край верітки й почав дзьобати пшеницю. їв, що аж минався.

— Агуш! — скрикнула молодиця.

Але горобчик не хотів і чути. Дзьобав зерно, як своє. Молодиця схопилася з порога, побігла до нього, розмахуючи руками. Горобчик фуркнув і залетів у хату.

— Ти якого лиха?! — розсердилась ще більше молодиця й побігла за ним. А песик тим часом схопив масло — й драла.

Горобчик побачив, що глечика нема вже на порозі. Радісно цвірінькнув і фуркнув у вікно. Полетів за песиком. Той наївся і повеселішав. Пішли собі далі.

Йшли день, другий. Песик знов стомився, сів на дорозі і — ні кроку з місця.

— Що таке, братчику?

— Ой біда, горобчику. Знову їсти хочу.

— Зараз поїмо…

Сіли коло дороги і чекають. Проїжджає якийсь чоловік. Горобчик фуркнув, подивився, що в нього на фірі, й порадував песика:

— Це — різник. Везе м'ясо на ярмарок.

— Так хочу м'яса, горобчику, що просто вмираю, — заскиглив на те песик.

— Бігцем за ним! Я дражнитиму різника, а ти в той час вискочи на фіру і поласуй м'ясом.

Горобчик почав літати перед самим носом чоловіка. Той махав руками, цьвохав батогом, але ніяк не міг відігнати спритного причепу. Нарешті крикнув:

— Звідки ти взявся на мою голову?

А песик так ласував, що аж гарчав від задоволення. Різник почув гарчання, оглянувся. Побачив песика й розсердився ще більше. Вперіщив його по голові пужалном, що тай тільки зсунувся з фіри.

— Ти вбив мого товариша? Я тобі цього не подарую! — і горобчик почав уже дряпати різника в лице.

— Я тебе проковтну! — горлав розлючений різник.

Горобчик літав коло його лиця і вичікував, аби той ще сказав якесь слово. Коли різник знов отворив рота, він шусть — і залетів йому в живіт.

Приїхав різник на ярмарок, розклав на столі м'ясо й почав торгувати.

— Скільки берете за фунт м'яса? — спитали його.

Різник розкрив рота, аби відповісти, але в ту ж мить висунув голову горобчик:

— Цвірінь-цвірінь!

Люди дивляться й сміються. Зійшовся цілий гурт:

— Яке м'ясо у тебе, добродію?

Але як тільки різник розкрив рота, горобчик знову висунув голову й відповів:

— Цвірінь-цвірінь!

Весь ярмарок від сміху лазив рачки. Різник задурно стояв цілий день коло свого м'яса, — не продав ні кавальчика. Увечері склав м'ясо на фіру й поїхав додому. Жінка спитала:

— Скільки грошей наторгував, чоловіче?

Різник відкрив рота, а горобчик висунув голову і відповів:

— Цвірінь-цвірінь!

— Що це ти по-гороб'ячому цвірінькаєш, чоловіче?

Різник узяв папір й написав: «Жінко, візьми сокиру.

Як той диявол покаже голову з мого рота, — бий обухом!» Жінка взяла обіруч сокиру і стала перед чоловіком. Той схотів щось сказати й розкрив рота. Горобчик висунув голову, цвірінькнув і сховався.

Різник знов розкрив рота. Горобчик знову висунув голову, цвірінькнув і сховався. Жінка розсердилася.

— Ану роззявся ще раз!

Чоловік роззявився, горобчик показав голову і цвірінькнув. Жінка розмахнулася і бахнула обухом по зубах. Різник закричав, а горобчик фуркнув з його рота і полетів на грушу. Дивиться, а під нею скавулить знайомий песик!

Вони дуже зраділи одне одному й помандрували далі. Кажуть, що й недавно бачили їх в якомусь селі. Але казка більше не знає нічого.

ЯК ПАНИ НОСАМИ ДОБУВАЛИ ЗОЛОТО[31]

Був колись дуже захланний пан. Як ходив по селу, то не дивився на людей, бо не любив їх. У нього не міг втриматися ні один наймит — панисько годував їх голою сьорбавкою.

Але один бідний гуцул вирішив служити:

— Я того пана обрихтую, що і десятому закаже!

Пішов до пана і спитав:

— Вуйку, вам треба наймита?

— Я тобі не вуйко, а вельможний пан! — розсердився захланний.

— А я думав, що ви є такий, як усі інші люди — бо ж рачки не лазите, а ходите на двох…

Пан бачить — гуцул хитрий, добре було б мати такого за слугу.

— Гаразд, скільки хочеш річної платні?..

— Так, як і всюди: пару корців збіжжя, одежину і вікт.

— Ади-и, самої одежини і вікту не досить?

— Це означає, пане, те — що у вас за рік затирлигаю, те і пролигаю. Але коли не хочете дати мені більше, то най буде так.

Панові аж весело вчинилося.

— Тепер ходім обідати, аби-м видів, як ти будеш їсти…

Сіли за стіл. Гуцул як присусідився до миски, то так халасував, що аж стіни двигтіли. Пан спудився і хапнув гуцула за руку.

— Чекай, чоловіче. Не пилуйся, маєш час.

— Не заважайте, пане, я люблю робити все ретельно.

— Ти звідки?

— З-під верітки.

— Як називаєшся?

— Василь Тягниверітка.

— А брехати вмієш?

— Ліпше від усіх!

Пан більше не розпитував, вигнав його на вулицю:

— Мені такого наймита не треба!

«Ото я дурний, нащо-м казав, що вмію те і се! Не обдурив чмура, — подумав Василь, — треба полагодити те, що я напсував».

Заліз у кукурудзу, скинув сардак і роззув постоли, вивернув сорочку, натягнув крисаню аж на самі вуха і знов прийшов до пана.

— Чув-им, паночку, що вам є потрібний добрий наймит.

— Ходім до хати, най побачу, як ти будеш їсти.

— Я, паночку, їм один раз на день. Тепер ще не хочу. Хіба що дуже просите…

— А ти з котрого села?

— Та я з того села, пане, що як туди йти пішки, то ноги болять, а як їхати, то ні.

— Слухай, а красти вмієш?

— Про це ще-м не чув.

— Добре, я розтлумачу: як будеш возити мені снопи й сіно, то будеш брати і з чужого.

— Вже знаю, любий паночку.

— А брехати вмієш?

— Ні, паночку, то тільки пси брешуть…

— Але мусиш знати: як тебе зловлять з краденим, то мусиш казати, що не брав чуже, хоч би тебе на тріски рубали.

— Добре, паночку, що ви мені все файно розказали.

— Тепер місяць поробиш за так, а я подивлюся, чого ти є вартий.

— Най буде, як ви кажете.

Тягниверітка все встигав зробити: і в полі, і вдома, і дитину колисати, і кукурудзу теребити. Пан був ним контетний. Потому спитав:

— Яку хочеш платню за одинадцять місяців?

— А чому не за дванадцять?

— Бо те, що-сь заробив, то вже і з'їв за місяць.

«Цей захланний пан, — подумав Василь, — добре мене обрихтував, та най…»

— Ну, будеш служити чи ні? — спитав пан.

— Буду, але хочу, аби у гміні ми уклали якийсь контракт чи що…

— Ходім, — згодився пан.

Прийшли до гміни. Наймит каже писареві:

— Ви, пане, пишіть то, що буду говорити. Так і так напишіть, що я наймаюсь… І там ще дошкрябайте, що яка плата, така й робота. Наймит намалював хрестик під контрактом і пішов з паном додому.

— Завтра підеш косити, — сказав пан.

— Най буде, як косити, то косити.

На другий день прокинувся аж перед полуднем.

— Чому так довго спав? — розсердився пан.

— Аби була сила для коси.

Пообідав, сів у холодочку і почав косу клепати. Так клепав, що аж заснув. Пан знову крикнув:

— Ану, чому спиш? То лише пани мають право спати по обіді.

— Для свого здоров'я я теж пан, — відповів Василь.

— А коли будеш косити?

— Та вже завтра. Сьогодні злагоджу косу.

Вранці розбудив його сам пан. Наймит файно поснідав і вийшов надвір. Подивився на небо і каже:

— Сьогодні, пане, не піду косити, бо, мабуть, буде дощ.

— А що хочеш робити?

— Пожену коні пасти.

— Е, ні, ти будеш там весь день вилежуватися. Не пущу. Іди косити!

— Зачекайте, пане, не пилуйтеся, бо в мене ще коса не доклепана.

Сів у холодочок і клепав до обіду. Пообідав і вийшов надвір. Подивився на небо і каже:

— Ади, пане, збираються хмари… — Пішов до стодоли, зарився у солому і так спав, що й не вечеряв. Уранці пан будить:

— Вставай, треба косити!

Наймит почав взуватися. Одну ногу взув, а коли став узувати другу, то знову заснув. Пан закричав:

Вставай, коні голодні, що жолоби гризуть! Треба трави їм накосити.

— А я що? Дивіться — взуваю постоли. Думаєте, що це так легко? Доки соломи в них настелиш, то за той час можна один покіс утяти. Купіть мені чоботи. Тоді все піде жвавіше.

— Чоботів захотів! Ходи в постолах, бо ти є мужик. На ніч не роззувайся — спи у постолах.

— Добре, паночку, більше роззуватися не буду.

Василь файно поснідав і чухає потилицю:

— Що маю робити?

— Бери косу й нараз іди косити! На обід не приходь — донька принесе їсти.

Наймит узяв косу, але без кіссяти, і поплівся в поле. Ліг на межу й захропів. На обід його розбудила панова дочка. Дівчина здивувалася:

— Ти не вкосив ані стеблини?

— А чим я мав косити? Пан веліли взяти лише одну косу, а про кісся, брусок і кушку навіть не згадали. Я ж повинен слухатися пана і не касувати його розказу. Давай мені- обідати.

Василь поїв, ліг спати. Панова донька принесла тим часом кісся, брусок і кушку. Розбудила наймита. Він набив косу, потягнув по ній пару разів бруском. Потім сказав дівчині:

— Сідай та поговоримо. Увечері підемо на вулицю?

Василь був леґінь файний, подобався дівчині.

— Я б пішла, але тебе не пустять. Ти маєш кукурудзу теребити. Підемо вже завтра.

Забрала торбу з порожньою мискою і пішла додому. Василь ще встиг кілька разів махнути косою, як сонце помалу почало заходити. Поклав косу на плече і теж пішов додому.

— Як косилося? — спитав його пан.

— Добре, але ще не закінчив.

— Зараз повечеряй і стереби мішок кукурудзи. Не забудь лягти у постолах.

— Файно, пане, — відповів Василь.

Пішов до стодоли і заліз у солому. На сніданок пані дала йому миску гальоп-зупки. Він висьорбав і знову пішов у солому. Пан закричав:

— Ти чого спиш у робітню днину?

Василь вийшов надвір, подивився на небо і каже:

— Зараз буде дощ. Я ліпше вижену коней на пасовисько, бо вони, ади, вже застоялися у стайні. Ще можуть вкалічіти!

— Нєх бендзє,— мовив пан. — Але щоб ти там задурно не сидів, то візьми два мішки клоччя і сплети мені мотуззя.

— Це я добре вмію, пане. Я такий мотуз ізсукаю, що не соромно вам буде і повіситись на ньому.

— Ну-ну, не теленькай язиком!

Узяв Василь два мішки клоччя і погнав коней на пасовисько. На дорозі здибав Мошка-ганделеса, який їздив по селах і вимінював на крони всіляке дрантя. Василь кинув міхи на Мошкову фіру і заправив:

— Дай мені якусь шустку, пів-ока горілки і пачку турецького бакуну.

Мошко забрав клоччя і дав Василеві все, що він просив.

На пасовиську наймит випив горілку, запалив собі файку, як доброго року, і почав чистити камінчиком оту дурну шустку. Вона заблищала, як золота. Більше не мав, що робити. Ліг на травичку і заснув. Як зайшло сонце, прокинувся, сів на коня й поїхав додому.

— Де мотуззя? — спитав пан.

— Я, пане, не плів, бо був гарячий день. Клоччя так пересохло, що почало рватися в руках. Лишив-им його в полі, аби відійшло трохи від роси. А вже завтра зранку візьмуся до роботи. Аби рано встати, не буду навіть постоли скидати.

— Нєх бендзє,— мовив пан.

— Вночі пішов дощ. Пан втішився, що клоччя намокне. Ото будуть мотузки!

Василь пішов у поле. Спутав коням ноги і ліг спати.

Увечері пан спитав:

— Де є мотуззя?

— Не плів-им, пане, бо клоччя було замокре. Аби не пропало, я накрив його своїм сардаком. І завтра буде акурат.

— Досить мене дурити, пся крев! — розлютився пан.

На другий день рано поїхали на поле обидва. Але Василь не поспішав і гнав коней так, аби приїхати якраз після заходу сонця. А щоб панові пустити в очі диму, почав розповідати:

— Я колись служив у одного дідича, що мав великий ліс. У тому лісі є велика скеля. Дідич щороку йшов до скелі і тричі бив по ній своїм носом. Ударить раз — із скелі посиплеться цілий мішок золота, ударить другий раз — Має мішок срібла, вдарить третій раз — збирає мішок діамантів. Він більше не бив носом, бо трьох мішків було йому доста на цілий рік.

Пан аж підскочив:

— А ти не повіз би туди і мене? Може, і я б натеребив носом якийсь мішок грошей.

— Можу, пане, туди повезти не тільки вас, але й вашу паню. Все-таки два мішки грошей — то не один. І я щось заробив би коло вас.

— А чому ти, Василю, не служив там далі? — цікавиться пан.

— Не міг. Там такі блохи, як ваші барани.

— Василю, твій язик плете щось не те!

— Не вірите, паночку? Тоді подивіться, які там гроші сипляться зі скелі, коли вдарити носом… — і Василь показав шустку, яку начистив камінчиком на пасовиську.

Пан приклав її до носа і сказав:

— Ади-и-и, пахне скелею!

Приїхали у поле тоді, коли вже стемніло. Почали шукати міхи з клоччям. Василь водив пана по всьому пасовиську, але міхів ніде не було. Побачили вогник.

— Йой, пане, там вовки! Тікаймо, бо вони з'їдять нас з постолами.

Пан так перепудився, що скочив на фіру і закричав:

— Гони, Василю, борзо!

Наймит не пилувався. Довго поправляв збрую, а потім довго шукав батога. Ще й приповідав:

— Не так мені шкода того клоччя, як сардака, бо теплий був сардак. Може, ще пошукаємо?

— Гони коней борзо!

— Ну то лягайте на помостину, щоб ті вовки не уздріли нас.

— А ти, Васильку?

— Мені себе не шкода! Як нема сардака, то най і мене вовки з'їдять.

Пан ліг на помостину, Василь накрив його бур'яном. Відтак ударив коні батогом і погнав по шанцях і ярах. Пан обтовкся, як просо у ступі, але мовчав — боявся вовків. Потім почав просити:

— Трошки легше, Василю. Гониш, як на вогонь!

— Потерпіть, паночку, зараз буде легше… — І заїхав у річку по самі клюпаки. Вода залляла помостину. Пан захлинався і почав кричати:

— Потопаю, Васильку!

— Випльовуйте воду, пане, випльовуйте… Зараз будете коло своєї пані.

Приїхали додому. Пан був мокрий, побитий, вимащений болотом. Тремтів, як пес у сльоту.

Рано-раненько Василь прокинувся і прийшов до пана,

— Вставайте, паночку, бо треба їхати за клоччям.

— Їдь сам, бо я не можу. В мене пропасниця. Не чую своїх кісточок.

— Ну, спіть, паночку, мені вас дуже шкода. Василь поїхав. На дорозі здибав цигана.

— Купи у мене коні і віз, — сказав.

— За скільки?

— За сто ринських.

Циган заплатив. Василь сховав грошики у пазуху й вернувся додому.

— Знайшов клоччя? — спитав пан.

— Не питайте, паночку. Сталося лихо. Коли я під'їхав до пасовиська, то з-під сардака вискочили вовки і з'їли ваших коней. За якусь хвильку вони навіть конячі кістки порозносили по полю.

Пан тяжко застогнав.

— Іди хоч віз привези.

— Не можу я, паночку. Там вовки мене з'їдять. І хто, тоді вас повезе до скелі?

Доки пан видужував, наймит нічого не робив, тільки добре їв. Одного дня він каже панові:

— Треба купити того кота, що буде ловити блохи в лісі. Давайте п'ятсот ринських, я поїду на ярмарок.

— Їдь, Васильку,

Василь побув на ярмарку весь тиждень. Гуляв, пив, добрих людей частував. Потім приїхав додому.

— Ну, де той кіт? — спитав пан.

— Я його прив'язав до верби коло того місця, де стоїть скеля з грішми.

— Скільки заплатив?

— Не знаю скільки. Мені ще лишилось пару шусток, але я їх проїв.

Василь пішов до майстра й замовив дві дубових тачівки. Приніс до панського покою і сказав:

— Завтра, паночку, їдемо до скелі, але сьогодні ви запишете на мене половину маєтку. Як зробите, то добре, а як ні, то я піду собі до іншого пана.

Пан узяв паню до покою, і почали радитися.

— Записуй, чоловіче, — порадила жінка. — Як принесемо від скелі кілька мішків грошей, то віддамо наймита до цісарського війська. Там йому буде кінець!

Пішли до війта і переписали на Василя Тягниверітку половину маєтку. Потім почали готуватися в дорогу. Коли все було на возі, Василь сказав:

— Тепер, прошу панство, будемо робити великі носи. Нате, пані, тачівку і тримайте коло носа пана, а ви, пане, нате другу і тримайте її коло носа пані. Я буду рахувати до трьох. Як скажу три — бийте щосили одне одного по носі. Не шкодуйте тачівки! За це вам посипляться мішки золота.

— Раз, два… Три!

Пани так влупили одне одного по носі, що панові дзяма з носа потекла, а пані в очах свічки засвітилися. У пана ніс зробився, як огірок, а в пані — як паляниця.

— Гов, досить! Уже маєте такі носи, як треба. Коли приїдемо до скелі, то ще раз повторимо, — говорив Василь.

Сіли на фіру. Наймит вйокнув, коні знову рушили. їхали якийсь тиждень і нарешті стали на самій границі. Там була якась скеля.

— Ади — вона! — крикнув Василь. — Ану приготуйте свої тачівки.

Ті знову почали лупити одне одного по носах.

— Гов! — нарешті зупинив їх наймит. — Біжіть тепер до скелі, станьте з двох боків і гатіть носами з усіх сил.

Пан і пані так бігли до тієї скелі, що аж язики повивалювали. Стали з двох боків і — луп-луп-луп носами до скелі.

Нічого їм не сипалося звідти.

— Сильніше! — крикнув Василь. — Бийте раз по разу — мусить вам випасти якийсь крейцар!

Раптом з корчів вилізли три жовніри.

— Ади, контрабандисти!

Жовніри зловили пана й паню, зв'язали їм руки і повели по той бік границі.

Тягниверітка сів на фіру і повернувся у село. Там знайшов собі дівчину, оженився і жив собі до самої смерті. А пан зі своєю панею пропали десь у світі, як пес на ярмарку.

ЧАРІВНЕ ГОРНЯТКО[32]

Це було давно-предавно, коли кури несли телят, а вівці — писанки, файніші, ніж у Косові. Тоді був на світі бідний чоловік, що мав три доньки — Марійку, Ганнусю, і Василинку. Доки доньки були малі, чоловік дуже бідував, а як вони підросли, то стало трохи легше, бо вже було кому обід зварити, шмаття випрати і в поле піти. Дівчата вдались дуже вродливі — як три корчики квітучої калини.

Одного дня чоловік взяв своїх доньок у поле сапати мандибурку. Несподівано з лісу виїхала бричка і стала на дорозі просто їхньої нивки. З брички зліз якийсь панок.

— Добридень, ґаздо! Гризеш пісну нивку?

— Гризу, паночку.

— І твої доньки все життя будуть отак гризти?

— Відай, будуть, бо ніхто не знає, яка доля чекає людину.

— А я знаю, — хвалиться панок. — У вашої старшої доньки буде щаслива доля, як віддасте її за мене.

Чоловік здивувався:

— А ви хто такий?

— Я — Ольдеквіт, найбільший пан у сусіднім краю.

Чоловік задумався. Правду сказати, він навіть утішився, що хоч одна його донька не буде бідувати. Може, ще й молодшим сестрам не дасть каратися на світі, а чимось допоможе, бо матиме звідки.

— Ну, то що, Марійко, підеш за панича?

Марійка глипнула на Ольдеквіта — файний, з блакитними очима і чорною чуприною.

— Піду, тату.

Тоді старий каже:

— У неділю справимо весілля.

— Е, ні, весілля буде в моєму палаці,- заперечив пан. — Але мусите пустити молоду тепер, най іде зі мною. Чоловік подумав і погодився.

— Ходи, Марійко, — сказав панич дівчині.— Перед нами далека дорога, а сонце вже на заході.

Дівчина попрощалася з ріднею, сіла у бричку й поїхала.

Минув тиждень, але Ольдеквіт не просив старого на весілля. Минув і рік. А чоловік нічого не знав про свою доньку.

Настало знову сапання. Ґазда вийшов у поле з Ганнусею й Василинкою. Сапали скільки сапали, коли з лісу вийшов Ольдеквіт.

— Добридень! — каже. — Що, далі гризете своє полечко?

— Та гриземо… Тручаємо помалу свою біду. А як наша Марійка? Чому не приходить?

— Має малу дитину. Просила, щоб Ганнуся приїхала до неї хоч на тиждень. Допомогла їй.

Ганнуся аж підскочила:

— Я поїду, тату! Марійці самій сумно. Побавлю дитину і їй весело буде. Приїду й розповім вам, як вона ґаздує.

Чоловік дав згоду.

Ганнуся сіла в бричку коло Ольдеквіта і поїхала.

Минув не тиждень, а вже цілий рік. Про Марійку і Ганнусю ніхто нічого не чув — гейби каменем у воду впали.

Настало знову літо. Чоловік вийшов у поле сапати мандибурку з наймолодшою донькою Василинкою.

З лісу й цього разу над'їхав Ольдеквіт.

— Добридень! — каже. — Що, гризете досі бідну землю?

— А що маємо робити? Мусимо працювати, аби втримати грішну душу в тілі. А де наша Ганнуся? Чому так довго не вертається додому?

— Я вже не раз хотів її привезти, але Марійка не пускає. Каже, що їй буде сумно без сестрички. Ганнуся трохи заслабла й просила, аби Василинка приїхала в гості хоча б на три дні. Потім разом повернуться додому.

— Я поїду, тату. Ненадовго, лише на три дні. Пустіть мене.

— То їдь, але вертайся за три дні.

— Добре, тату.

Василинка сіла собі в бричку, й коні рушили. Спочатку, як всі люди, їхали дорогою. Потім бричка піднялася вгору і полетіла, наче птах. Довго неслася у повітрі, доки прилетіла до кам'яного замка, що стояв на горі. Величезна брама перед нею отворилася сама.

Василина скочила з брички, думаючи, що сестри вийдуть зустрічати. Але ніхто її не зустрів. Здавалося, у замку, не було живої душі. На даху тільки каркали ворони.

Василинка напудилася.

— Де мої сестри?

А Ольдеквіт гейби крізь землю провалився разом з бричкою й кіньми.

Дівчина почала бігати похмурими коридорами, заглядала у темні кімнати.

— Марійко! Ганнусю!

Ніхто не озивався.

Сіла собі на холодний камінь і ревно заплакала. Довго текли з очей гарячі сльози. Нараз перед нею з'явилася бабка, стара-престара.

— Чого ти плачеш, дівчино?

— Як мені не плакати, коли Ольдеквіт привіз мене до сестер, а їх ніде не видно. Він кудись утік, а я лишилася сама на студенім камені. Що маю робити?

— Сестер своїх не скоро побачиш. Ольдеквіт — великий кат. Він їх мучить у чорних пивницях. І тебе таке чекає.

— Ні, бабко, я втечу!

— Звідси ніхто не втече, бо залізна брама під золотим ключем.

— То що мені порадите, бабко?

Стара дала їй тонкий поясок.

— Запережись і будь смирною перед Ольдеквітом. Коли скаже, аби ти стала його жінкою, засунь ліву руку під поясок, і дай свою згоду. Говори, що ти кохаєш його дужче, ніж свого, тата і сестер. Запам'ятай добре: роби все, тримаючи ліву руку під пояском. Він має чарівну силу. Це — пояс добра.

— Дякую вам, бабусенько, — сказала Василинка.

Бабка зникла так, ніби її й не було.

Дівчина заперезалася чарівним пояском і стала чекати свого ворога.

Увечері вернувся Ольдеквіт. Одразу каже Василині:

— Будь моєю жінкою!

Дівчина засунула ліву руку під поясок і ласкаво йому відповіла:

— Усе життя буду твоєю вірною дружиною.

— Як, ти мене кохаєш?

— Дужче, ніж свого тата і сестер.

— Маєш щастя… Такої жінки мені й треба, — втішився Ольдеквіт.

Василинка зварила вечерю. Ольдеквіт наївся, напився, дав Василинці в'язку золотих ключів і сказав:

— Оце ключі від усіх дверей, що є в моєму замку. Але ти не заходь до кімнат, я привезу тобі усього, чого лише захочеш. Я їду в світ на цілий тиждень. Дивись, аби тут не пропало ані ниточки.

— Буду пантрувати, мій господарю.

Ольдеквіт утішився, що має таку жінку, сів на бричку і помчав.

Василинка не могла заснути. Вранці вийшла у садок, лягла на траву й заплакала. З-під землі почувся голос Марійки і Ганнусі:

— Тату наш рідний, врятуй нас від цього Ольдеквіта!

— Скільки будемо мучитись у його темницях?

Василинка схопилася і пішла до замка. Блукала по кімнатах, шукала сестер. Та всюди були тільки купи золота і діамантів.

Наступної ночі уві сні знову показалася їй бабка. Вона сказала:

— Відімкни двері у підлозі дванадцятої кімнати.

Василинка прокинулася і почала шукати дванадцяту кімнату. Коли знайшла, відімкнула двері, що були в підлозі, подивилася униз. Там три легіні були прикуті ланцами до залізного пня. Один із них побачив Василинку і попросив:

— Дівчино, принеси мені на хвильку мальоване горнятко. Спрага мене замучила.

Василинка знайшла у покоях чарівне мальоване горнятко, спустилася драбиною в підвал. Леґінь напився і одразу вчинився силачем. Сіпнув ланц і відірвався від залізного пня.

— Дівчино, дай і мені напитися з мальованого горнятка, — попросив другий хлопець.

Василинка не пошкодувала і йому водиці. Той напився, теж набрався сил, сіпнув ланц і відірвався від залізного пня.

— Дівчино, дівчино! І мене мучить спрага. Дай мені напитися з чарівного горнятка, — озвався і третій.

Василинка і йому допомогла.

Коли всі три парубки скинули з рук ланці, дівчина спитала:

— Чи не знаєте, легіники, де мої сестри?

— Твої сестри під залізним пнем. Дай нам ще напитися і зараз їх побачиш.

Легіні напилися і відкотили у куток залізного пня. Під ним були залізні двері. Василинка відімкнула їх золотим ключем і подивилася униз. У темній темниці сиділи і плакали її сестри Марійка й Ганнуся.

Легіні спустилися драбиною туди і винесли їх.

Василинка тішилася сестрами, навіть не почула як повернувся Ольдеквіт. Він ледве ноги приволік. Хотів було напитися з мальованого горнятка, та не знайшов його в покої. Ліг і заснув міцним сном, аби хоч так відновити силу.

Василинка позамикала золотими ключами всі двері в палаці. Навіть оті, де спав Ольдеквіт.

Відчинила залізну браму, і всі шестеро пустилися тікати. Так бігли, що землі не чули під ногами. Через якийсь час добралися до темного лісу. Раптом у повітрі щось страшно загуло.

— Це — Ольдеквіт, — сказала Василинка з острахом.

Напилися водиці з мальованого горнятка і побігли швидше. Але хіба можна втекти від Ольдеквіта?

Під розсохатими дубами побачили хатку на курячій лапці. Вона була повернена передом до них.

— Нате золотий ключик і забіжіть туди, — сказала Василинка легіневі, який тримав за руку Марійку.

Вони увійшли в хатку й замкнулися тим ключиком.

Інші напилися водиці з мальованого горнятка і побігли далі.

Ольдеквіт сердито, аж іскри з нього сапали, спитав хатку:

— У тебе не сховалася Марійка з легінем?

Хатка покрутилася на курячій лапці і обернулася до нього задньою стіною.

— Я б тебе спалив, але не маю зараз часу, — крикнув Ольдеквіт і пустився далі.

Повітря гуділо, а земля дудніла.

Та перед втікачами, гейби з-під землі, з'явилася хатка на качачій лапці.

Василинка глипнула на легіня, який тримав за руку Ганнусю, і сказала:

— Візьміть золотий ключик, сховайтеся в цій хатці!

Леґінь забіг з Ганнусею в хатку і замкнув двері за собою.

Через якусь хвилинку Ольдеквіт опинився перед вікнами й питає:

— Хатко, до тебе не забігала Ганнуся з легінем?

Хатка покрутилася на качачій лапці і обернулася до нього задньою стіною.

— Я б тебе спалив, хатко, але часу не маю, — крикнув Ольдеквіт.

Василинка і її леґінь напилися водиці з мальованого горнятка і бігли з усіх сил. Лісом гейби страшна буря летіла!

Глип, а на галявині стоїть хатка на гусячій лапці. Василинка потягла парубка за собою і — шусть із ним у хатку. Замкнула двері на золотий ключик — і ні пари з вуст.

Ольдеквіт питає:

— Скажи, хатко люба, до тебе не забігала Василинка з своїм легінем?

Хатка покрутилася на гусячій лапці й обернулася до нього задньою стіною.

— Я б тебе спалив, хатко. Але зараз не маю часу — мушу їх зловити і в морі втопити!

Ольдеквіт ще довго біг, доки опинився на березі синього моря. Став там, роздивився на всі боки, але нікого ніде не побачив. І тріснув від злості!

Сестри віддалися за тих легінів, з якими втікали. Довго жили у своїх хатках, дітей бавили і казку їм розповідали про чарівне горнятко.

ДАРУНКИ З ТРЬОХ ЗЕРНИН[33]

В одному селі жив великий дідич. Мав стільки полів, лісів, худоби і всілякого добра, що навіть цісар йому заздрив. А у того дідича служив бідний чоловік Максим. Слуга мав хатку з одним вікном. Вітер зірвав з покрівлі солому, і, коли йшов дощ, вода текла по стінах. У хатині жила й Максимова родина. Родина немаленька, а їсти було нічого.

Настала весна. Треба щось посіяти, а в мішку ні зернини.

Жінка сумує, плаче.

— Люди вже позасівали, а в нас іще й не орано. Роби щось, чоловіче, бо не доживем до другого року.

— Не журися, — відповів Максим, — я піду до дідича і попрошу, аби позичив нам хоч трохи насіння. Засіємо, і на другий рік у нас буде своє.

— Ну, йди, не чекай.

Пішов Максим до дідича. Став перед порогом і каже:

— Так і так, світлий пане, не маю чим засіяти свій кавалок поля. Дайте мені хоч трохи насіння, аби мої діти не повмирали з голоду.

Дідич витріщився на нього й закричав:

— Аби мати — треба робити!

— Та я роблю у вас удень і вночі.

— Ти лайдаку, не кажи мені дурниць.

Опустив Максим голову і пішов додому. Розповів жінці, що йому дідич відповів.

Надворі сонечко гріє. Пташки з теплих країв прилетіли, всюди весело. А Максим сидить зі своєю жінкою на призьбі й сумує, бо діти ходять голодні та слабі, як мухи.

Раптом до Максимової хатки прилетіли дві ластівки і почали ліпити під стріхою гніздечко. Максим уздрів їх і сказав:

— Бідні ластівочки, нащо ви ліпите гніздечко під такою дрантивою стріхою? Таж як піде дощ, то вам дітей затопить.

Та ластівки не розуміли людської мови. А якщо й розуміли, то мовчали. Зліпили гніздечко, виклали пір'ячком, знесли яєчок і висиділи зграйку маленьких пташенят. Коло хати Максима стало так весело, що душа раділа.

Але одного разу звідкись явився страшний змій, який почав тягнутися до ластів'ячого гніздечка. Діти заверещали:

— Тату, до наших ластів'ят лізе якийсь змій!

Максим вибіг надвір, схопив довбню, і почалася бійка не на життя, а на смерть. Гепав змія по хребті, поки його не переламав. Змій ледве відповз і сконав у темному яру. Трьох ластів'ят страшний змій схопив, а четверте пташеня вдалося врятувати. Але і з ним сталася біда: йому під час бійки поранили ніжку.

Максим забрав пташечку до хати, діти її дозирали, годували. Коли могла уже літати, випустили на волю, аби шукала свою маму й тата.

Минуло літо і настала осінь. Ластівки полетіли у вирій. Усю землю завіяло снігом. Та минула і зима, пташки вернулися додому, до своїх гніздечок.

У Максимовій хаті злидні так розсілися, що не дають дихати.

Та ось одна ластівочка ударила крильцем у шибку. Максим вийшов надвір і спитав:

— Чого ти хочеш, дорога пташино?

Ластівочка поклала йому на долоню якесь зеренце і прощебетала:

— Посій перед дверима.

Через якусь хвилинку прилетіла знову. Поклала на долоню друге зеренце:

— Посій перед вікном.

Фуркнула й вернулася з третім зеренцем:

— Посій коло криниці.

Максим красно подякував їй і зробив так, як вона сказала. Посіяв три зернини, почав чекати врожаю. Другого дня вранці діти повставали й повибігали на сонечко. Але скоро вернулися в хату, гейби перелякані.

— Тату, у нас коло хати щось таке дивне виросло, що ой-йой-йой!

— Ви ще спите навстоячки!

— Ні, тату, подивіться.

Вийшов Максим і бачить — перед порогом, під вікном і коло криниці три величезних гарбузи. Схотів підняти, — але де там! — треба силу велета.

Гарбузи уже достигли, блищали, як сонечко.

— Жінко, ану розпалюй у печі вогонь, — втішився Максим. — Звари на обід гарбузяної каші.

Закотив гарбуз до хати і нагострив ніж. Коли розрізав па дві половини, то очам не повірив: там був білий хліб, калачі, бриндзя, м'ясо, ковбаса, солонина — варене, смажене, солодке, квасне й гірке. Та ще й пляшка руму. Максим докладав то добро на стіл, а в гарбузі нічого не зменшувалося.

Як поїли добре, жінка накрила чарівний гарбуз білим рушником. А Максим вкотив до хати другого. Розрізав його на дві половини, а там таке убрання, що і найбільші панн подібного не бачили: шовкові сорочки, новенькі черевики, всілякі спідниці, намиста, коралі. Було все, чого бажав Максим, його жінка й діти.

Жінка від утіхи аж заплакала й накрила той гарбуз найфайнішою скатертиною.

Максим вкотив до хати і третій гарбуз. Розрізав і злякався: з нього висипалася ціла купа золота. Накидав повну скриню золотих, і жінка накрила гарбуз полотном.

— Тепер ви, діточки мої, не будете вже голодувати, а я не буду кланятися захланному дідичеві,— каже весело Максим.

Він файно вбрав своїх дітей, жінку і сам ходив по селу, як ґазда, а не як жебрак. Через кілька днів став будувати собі хату.

Люди здивувалися, що в бідного Максима з'явилися такі гаразди. Хтось розповів дідичеві. Прийшов пан та й питає:

— Скажи мені, Максиме, звідки в тебе багатство?

Максим відповів:

— Я, пане, не краду і на мене ніхто не робив. Все, бачите, принесла мені мала ластівка. — І розповів, що з ним було.

Дідич вислухав Максима і пішов до палацу. Його мучило бажання розбагатіти ще більше. Зліпив під карнизом ластів'яче гніздо і почав загулювати пташок. І якось так сталося, що дві ластівки дали себе загулити: залетіли в те гніздо, нанесли яєчка й сіли висиджувати їх. Як ластів'ята вивелися й трохи підросли, дідич почав визирати змія. Але змій не приходив. Це дуже злило дідича: пташки от-от вилетять, тоді їх не зловиш!

Одного разу він приклав драбину, виліз до гнізда. Сам за змія побив ластів'ят, а одному з них поранив ніжку. Забрав ту пташку до палацу, дозирав ціле літо. А восени випустив, аби собі летіла у вирій.

Минули осінь і зима. Настала весна. З теплих країв вернулися пташки. До вікна палацу підлетіла ластівка.

Дідич вибіг надвір і спитав її:

— Який подарунок ти принесла мені, ластівочко?

Вона дала три зеренця і прощебетала:

— Посієш перед дверима, під вікном і коло криниці.

— Дякую тобі, пташечко. Тепер я стану багатшим від самого цісаря!

Дідичеві виросли так само три величезні гарбузи.

Узяв барду, вдарив по одному і розрізав на дві половини. А звідти несподівано вилетіла хмара сарани. Кинулася на його лани і з'їла все, що там росло.

Розтяв другий гарбуз. Звідти вибухнув вогонь. Спочатку загорівся дідичів палац, а потім весь маєток.

Третього гарбуза не встигли і розрізати. Люди кажуть, що в ньому є кублище гадюк, які вилізуть тоді, коли дідич вернеться й захоче знову панувати.

А Максим ще довго жив і не журився.

ТОРБА З ЦІСАРЕМ[34]

Це було дуже давно, ще за першого цісаря. Жив-був жовнір Іван. Відвоював своє на війні, відслужив у війську. Капрал поплескав його по плечу, уткнув три крейцари у жменю і вигнав геть за браму касарні.

Іван плюнув і розтер ногою. Почвалав до Коломиї шукати гараздів між своїх людей, бо на чужині, хоч і бородатий, та все одно — сирота. Ліпша своя солома, ніж чужа перина.

Іде собі й на сопілці грає. Коло шанця побачив діда, що простягав руку і просив:

— Дайте, не минайте! Споможіть, чесні люди, бідного чоловіка.

Одні дають, а інші минають. Хто добре слово скаже, а хто й каменем шпурне. Дід усе приймає.

Іван дістав із кишені крейцара і поклав старому на долоню. Дід на те сказав:

— Хто в біді дає, той два рази дає…

Жовнір махнув рукою, приклав до вуст сопілку й пішов собі далі.

Через якийсь час знову здибав діда з простягнутою рукою. Чи це той самий, чи вже інший — навіть не подумав. Дістав з кишені і другого крейцара й поклав старому на долоню. Дід промовив:

— Від доброго чоловіка і крейцар — маєток…

Іван пішов далі.

Довго йшов чи мало, я не знаю, але на краю якогось Села той самий дід ще раз простягнув до нього руку:

— Дайте, не минайте…

Іван дістав останнього крейцара і дав жебракові. Дід Кому сказав:

Хто сам нічого не має, а іншому останнє дає, у того добре серце. Я тобі віддячу за доброту і щедрість. Скажи, чого ти хочеш?

Жовнір подумав і відповідає:

— Нічого мені не треба, бо якби щось мав, то не було б у чім носити. Хіба що дайте якусь торбу, аби-м поклав у дорозі кавалок хліба.

— Най буде так, — погодився старий. — Як схочеш щось сховати, то тільки скажи: «Фіть до торби!» Все полетить туди, і ніяка сила не зможе його випустити. Будеш господарем усього, що потрапить до твоєї торби.

Доки жовнір слухав того діда, на плечі повисла торба — файна, розмальована. Став її розглядати, а тим часом дідо кудись зник. Все гейби прояснилося.

Пішов Іван далі, думаючи, як спробувати, чого вартий цей дарунок діда. Побачив двох мужиків, що били один одного, аж пси гавкали в селі. Підійшов до них:

— Чого не поділили?

— Та, ади, межу переорав. У мене купа дітей…

— Ні, то він переорав. У мене теж купа дітей!

Схопили один одного і лупцюють далі.

Іван розсердився.

— Ану, лайдаки, фіть до торби!

Мужики, як зайці, шмигнули в торбу і замовкли. Іван виламав бука, трісь їх кілька разів і подибав далі. Мужики почали проситися:

— Випусти нас, добрий чоловіче, бігме, більше не будемо переорювати межі. Нам треба засівати поле. Як та латка не вродить, то виздихаємо, як руді миші.

Жовнір висипав їх з торби.

— У вашому селі є дідич? — спитав.

— Є, бодай на нього сонце не дивилося!

— Він багатий?

— Го-го, всі оці лани йому належать.

— Ведіть мене до нього.

Коли прийшли до дідича, Іван йому сказав:

— Пане, у вас лани великі, а ці мужики мають по бідній грядці. Відріжте їм по десять моргів.

Пан визвірився на Івана.

— Ти збаламутився, жовніре? Іди, бо як покличу гайдуків, то на тобі шкіра спухне.

— А-а, паночку, впираєшся, як бик на льоду? Ану, фіть до торби!

Пан опинився в торбі. Іван узяв із клинка гарапник і почав шмагати. Пан скавулів не своїм голосом. Потім почав просити:

— Не бий, не бий, жовніре, даю обом по десять моргів.

— Дивись, я добре знаю, що панське слово тільки до порога. Якщо збрешеш, то я ще вернусь.

Іван пішов далі. В одному селі зайшов до бідної хатини, аби пустили переночувати.

— Ми тобі дамо переночувати, але не маємо чим почастувати, бо самі голодні.

Іван глянув, а хата повна дітей, худих та обірваних, що тяжко дивитися.

Вранці пішов на дідичеве поле, де випасалася худоба. Наблизився до корови й мовив:

— Ану, фіть до торби!

Іван випустив корову перед хатою бідного чоловіка.

— Годуйте своїх дітей, — сказав селянинові й помандрував далі.

Отак він ходив від села до села й робив добро людям. Нарешті придибав до міста.

Ходить по ринку голодний, аж світиться, а довкола нього крамниці повні хліба. Зайшов до найбагатшої, подивився на полиці й мовив:

— Фіть до торби!

Буханці, булочки й калачі поскакали в торбу. Іван пішов туди, звідки пахло ковбасою.

— Фіть до торби! — крикнув.

Ковбаса за ковбасою, як довжелезний воловід, потяглася в торбу.

Ходить по місту, прив'язує свою душу й частує людей. Коли наївся й пороздавав людям усе, що мав, витягнув сопілку. Та раптом на подвір'ї уздрів дівчинку, що ледве несла величезний цебер. Ручки в неї, як кімачки, ніжки, як скіпочки, а сама вона ніби мухами годована.

Жовнір спитав:

— Хто тобі дав нести такий тяжкий цебер?

— Мачуха.

— Чому-сь така худа?

— Мачуха хліба не дає, все жене до роботи. Каже, аби я здохла.

Іван покрутив головою і зайшов до хати. За столом полуднувала товстелезна, як бодня, ґаздиня.

— Чому дівчинці хліба не даєте?

Мачуха відповіла:

— Бо вона така, як курча, а їсть, як саранча.

— Нащо дитину силуєте на тяжку роботу?

— Бо печені перепелиці задурно з неба не падають.

Жовнір дуже розсердився.

— Ади, які розумні! Але ваш розум добрий хіба що псові на підошви. Не збиткуйтеся з сироти, бо буде вам зле.

Мачуха зарепетувала:

— Чого причепився, як п'яний до плота? Іди на зламану голову, бо… — І схопила макогін, щоб почастувати непрошеного гостя. Але той встиг крикнути:

— Ану, фіть до торби!

Як оком кліпнути, мачуха — шусть у торбу. Жовнір дав сироті грошей, закинув торбу на плечі й подався на дорогу.

— Я тебе витрушу з моста у воду, чуєш? — грозив мачусі.

Та почала просити, благати:

— Не губи, жовніре, душу. Скільки буду жити, то й мухи не скривджу, а дівчинку любитиму, як рідну дитину. Голівку їй помию, дам чисту сорочечку, білим хлібцем нагодую.

Схопила Івана масними словами. Подумав трохи й випустив її.

— Щоб було так, як кажеш, бо через рік прийду на твою голову!

Мачуха потеліпалася назад, а жовнір витягнув сопілку й заграв Коломийку. Почвалав нарешті до великого міста.

На широкому майдані стояв цісарів чоловік, що ревів на всю горлянку:

— Гей, людиська, в цісарському замку чорти звили собі гніздо. Той, хто вижене чортів, одружиться з цісаревою донькою. Де відвага, там і перемога. Зважтеся — смерть або царівна в золоті.

Іван дуже хотів одружитись. Думав то зробити в Коломиї. А тут на тобі — царівна!

— Яка вона на око?

— Як твоя торба навиворіт, — сказали люди, посміхаючись.

«Щож, подумав Іван, оженюсь — не оженюсь, а чортам натру в ніс перцю і дізнаюся, що то за киця та царівна, аби було що розповідати дівчатам в Коломиї».

І жовнір сказав цісарському крикунові:

— Ану заткайся і веди мене туди, куди треба. Я вижену чортів.

Той підвів його до чудового палацу, що підпирав небо. Іван дізнався, що цісарів предок був колись дуже бідним.

Не мав ні хати, ні до стайні що загнати. Ходив, латка, по світу і на людей пускав усіляку ману. Відтак продав чортові душу. Люципер збудував йому отой замок і зробив його цісарем. Він довго царював. А перед смертю підписав цареграф про те, що замок має належати чортам. Нечисті замешкали в цісарському палаці, а нові цісарі мусили жити інде. Хто наважувався зайти в замок, тому пізно було каятися: гинув, як муха. Став Іван перед цісарем і мовив:

— Я вимету чортів, а ти готуй доньці весілля.

— Най буде, — каже цісар.

Дивись, як збрешеш, то матимеш бриндзю зі мною. Жовнір узяв хліба, солонини й міцного тютюну. Сів у куточок замка, покурює, попльовує й чекає. Час тягнеться поволі, як голодне літо, — ніби чорти сточили докупи дві ночі.

Раптом задвигтів замок, затряслися стіни. До зали увійшла добра сотня чортів з деревищем старого цісаря на плечах. Поставили його на підлогу і почали щось ґелґотати. Махають вилами, кривляться один одному, галасують. Іван так напудився, що сорочка на ньому затверділа, але отямився. Коли набридло слухати, встав і гукнув:

— Ану, перестаньте фанаберії показувати!..

До нього нараз кинувся чортище, вже зморщений, як сушений гриб.

— Ми його підсмажимо, — зрадів. — Беріть його!

Іван посміхнувся:

— Ану, всі чорти, фіть до торби!

Дідьки один за одним залізли до торби. Жовнір її зав'язав і почав щосили ударяти торбою в одвірок.

— Ой-йой-йой! — стогнали в ній нечисті.— Даруй, Іване. Зробимо все, що хочеш, тільки не ламай старих кісток.

— Випущу, якщо вам звідси пси марша утнуть.

— Йой, бігтимем скоріше від зайців!

— Мені цього замало. Віддайте цареграф старого цісаря, — і гупнув ними ще раз об одвірок.

— Йой, віддамо, та випусти.

— А я вам не вірю. Випущу наймолодшого, найжвавішого. Як принесе папір, тоді підете всі до дідьчої матері. А як ні, то ні.

Іван проколов голкою дірку в торбі й випустив найменшого чортика. Решта бісів кинулися до дірки, але Іван заткав її голкою — вони вкололися й притихли.

Прибіг чортику до пекла і розповів Люциперові про те, що сталося у замку. Той почухався. Треба ж рятувати добру сотню чортів, бо от-от запіють треті півні. Люципер віддав цареграф. За одну мить папір уже був у Іванових руках. Той прочитав написане, отворив вікно й повитрясав із торби всіх чортів. Впали на каміння й потовклися.

Деревище з старим цісарем ніби провалилося крізь землю.

Іван пішов до цісаря.

— Я вигнав чортів із замка! — сказав, поклонившись. — Тепер давай свою доньку за мене.

— Дуже добре, що вигнав чортів, але доньки за тебе не віддам, бо ти дрантивий жовнір, а вона — царівна.

— Е-е, не файно, цісарю! Не роби з лиця халяву! — образився Іван.

— Ти як зі мною говориш! — почервонів цісар. — Ану, вартарі, замкніть його в темницю.

— Така твоя дяка, вельможний цісарю? Ану, фіть до торби!

Цісар шмигнув, як щур, у торбу. Іван висповідав його на всі боки, закинув торбу на плечі й подався в дорогу. Йде полем, лісом, на сопілці грає, аж дерева розлягаються. А цісар сопе і стогне, як ведмідь в барлозі.

Коли сонце вже було на дві кочерги від заходу, почав просити Йвана:

— Пусти мене, добрий чоловіче. Я віддаю за тебе царівну.

— А мені не треба твоєї царівни! Кажуть, що вона кривобока і суха, як терлиця. В Коломиї знайду файну дівчину. Понесу тебе до Пацикова і продам на ярмарку, аби-сь більше не обдурював людей.

— Іване, все життя буду тільки по правді робити. Бігме, не брешу… — забожився цісар.

Жовнір ще дав йому кілька штовханців і випустив з торби. Цісар так тікав, аж болото за ним розліталося. А Йван грав на сопілці і йшов до Коломиї. Там висватав собі дівчину, як чічку, і зробив таке весілля, що ще світ не видів!

Були на тім весіллі й мій дідо з бабою. Так вигойкували й танцювали, що три пари постолів порвали.

БРАТЧИК-ГРИБОК І СЕСТРИЧКИ-ЯГІДКИ[35]

Колись давно-давно стояла під дібровою хатина, а в ній жив лісник з лісничихою. Були у них три донечки, як три бриндушечки, і чорноокий хлопчик. Любов і злагода панували в родині. Лісник був веселий, а лісничиха аж цвіла серед своїх дітей.

У лісі лихо не лазить по деревах, а крадеться всіма стежками до людей. Прийшло і до хатини: тяжко заслаб лісник. Під хатою почала дубати смерть, а на неї нема зілля.

Лісник покликав дітей і сказав:

— Уже мені траву не топтати. Іду від вас. Але знайте, злагода й здоров'я — найбільше багатство. Любіть і не кривдіть одне одного…

Умер неборака. Поховали лісника, а разом з ним — усі гаразди родини. Лісничиха плакала гіркими сльозами і питала, що має робити з дрібними дітьми.

Дівчатка потішали:

— Не гризіться, мамо, ми не пропадемо. Будемо ходити в ліс, збирати ягоди й гриби.

Минули дні у смутку й сльозах. Від того лісничиха теж тяжко заслабла. Покликала до себе дітей і промовила:

— Як мене не стане, то не йдіть далеко в ліс, бо там живе Баба-Злюка, люта, як змія. Вона забирає дівчаток у неволю.

— Добре, мамо, не підемо…

Померла й лісничиха. Сироти довго плакали. Потім хлопчик зробив собі лук і ходив на полювання, а дівчатка збирали ягоди. Люди їх назвали: сестрички-ягідки і братчик-грибок.

Минали весни за веснами, зими за зимами. Діти виросли. Сестрички-ягідки стали такі файні, що ні словом не розказати, ні пером не описати, ні пензлем не змалювати. А братчик-грибок став таким легінем, що коли йшов по лісу, то пташки співали.

Баба-Злюка пантрувала сестричок-ягідок удень і вночі, очей з них не спускала. Сушила собі голову, як їх загулити в свою пастку. І мала загулити, але Батько Лісовий Шум дуже любив дівчаток і попередив їх:

— Не йдіть у темні хащі. Пам'ятайте, що вам наказувала мати перед смертю!

І вони не йшли. Але одного разу ніяк не змогли назбирати ягід на краю діброви. Хотіли вже вертатися додому. Та Баба-Злюка хитра: розсипала перед ними чари, і з них зачервонілися красні ягоди. Сестрички так зраділи, що аж порум'яніли. Збирали й приповідали:

— Буде нам на три дні.

— Братчик-грибок втішиться!

— Понесемо трохи і продати. За них купимо собі білі хусточки!

Вони і незчулися, як зайшли вглиб лісу. Батько Лісовий Шум насторожував сестричок:

— Верніться, дівчатка, бо тут на вас чекає страшна небезпека.

Але дівчатка були такі захоплені, що й не чули голосу свого захисника.

Раптом з-під корча вискочила Баба-Злюка, схопила найстаршу сестричку-ягідку і втекла з нею в гущавину.

— Ой горе! Де ти є, сестричко наша люба! — кричали середуща і найменша.

Але їм ніхто не відповідав.

Братчик-грибок, що полював поблизу, почув їх крик і прибіг на допомогу. Кликав сестричку-ягідку, бігав корчами, шукав Бабу-Злюку. Та все даремно. На галявину тільки вибігла молоденька сарна, сумно подивилася на них і зникла у хащі. Заплакали сестрички-ягідки і братчик-грибок, вернулися засмучені додому.

Минули дні, місяці. Горе призабулося. Дівчата знов ходили у ліс по гриби. Баба-Злюка пантрувала їх, не спускала з них пильного ока. Одного разу дівчатка півднини шукали печериць на краю діброви і не могли нічого знайти: Баба-Злюка накрила гриби густою травою. Коли вже хотіли вертатися додому, земля перед ними встелилася грибами.

Батько Лісовий Шум почав застерігати:

— Дівчата, варуйтеся отих печериць, до добра вони не приведуть.

Але сестричкам було жаль лишити таке грибне місце. Одну печерицю береш собі у кошик, а дві вже чекають. Сестрички-ягідки й незчулися, як опинилися у хащі. Кошики вже повні, а вони збирають ще і ще.

— Назбираємо, що буде й на зиму, — сказала середуща.

— Якби була з нами старша сестричка-ягідка, то й вона б раділа…

Як тільки найменша сказала ці слова, вискочила з корчів Баба-Злюка, схопила середущу сестричку-ягідку і втекла з нею у гущавину.

З темряви почулося:

— Сестричко-ягідко і братчику-грибочку, врятуйте мене!

Найменша так голосить, що пташки замовкають, листя не шелесне. Братчик-грибок, що полював поблизу, почув її плач і прибіг на допомогу. Та було вже пізно: Баба-Злюка ніби крізь землю провалилася. Нікого вже поблизу не було, лише вийшли на галявину дві молодих сарни й подивилися смутними очима на сестричку-ягідку і братчика-грибка. Потім зникли у лісовій гущі.

Сестричка і братчик, заплакані, вернулися додому.

Минув цілий рік. Одного дня братчик-грибок пішов на полювання далеко у ліс. Баба-Злюка переплутала всі лісові стежки, аби парубок не міг вибратися з нетрів. Сестричка-ягідка тим часом зварила обід, стала чекати братчика., Але він не вертався. Тоді вийшла в ліс і почала кликати:

— Братчику-грибочку, де ти є?

Їй відповів Батько Лісовий Шум:

— Братчик зараз прийде. Іди, доню, до хати, бо Баба-Злюка чигає на тебе.

Найменша не послухалася Батька Лісового Шуму і гукала далі. Несподівано з корчів вибігла Баба-Злюка, схопила її і понесла у темну гущавину. Дівчина плакала, кричала:

— Братчику-грибочку, врятуй мене від Баби-Злюки!..

Братчик почув її плач, прибіг, але вже було пізно: Баба-Злюка зникла, як мара.

Парубок стояв, як ошпарений. Кликав сестричку-ягідку, але ніхто не відповідав. Лише галявою пробігли три молоді сарни й так сумно подивилися на нього, що у грудях серце розпукувалось.

Братчикові-грибочкові хата стала пусткою. Пожурився, потужив і вибрався в ліс шукати своїх сестричок.

Батько Лісовий Шум нахилився до нього й шепоче:

— Не йди, бо пропадеш. Я й сестричкам-ягідкам казав, та не послухали мене…

— Радий би вас послухати, батьку, та серце не слухає. Піду!

Батько Лісовий Шум помовчав трохи й відповів:

— Коли вже так любиш своїх сестричок-ягідок, я тобі допоможу. Слухай, що кажу. Іди до роздоріжжя, відтак зверни у найтемнішу гущу і пробирайся корчами цілий день. Дійдеш до низенької хатинки, що стоїть на широкому дубовому пні. А там живе стара-престара, як і цей світ, бабка. То моя сестра Сон-Дрімота. Вона прийматиме тебе, частуватиме й спати кластиме. Але ти не їж, не пий і не спи, бо про все забудеш і станеш навіки її сином. А далі сам знатимеш, що тобі робити…

Подякував братчик-грибок за пораду і рушив у дорогу. Цілий день дряпався крізь корчі, а під вечір стояв перед хаткою.

— Ану, хто є живий? Пустіть заночувати.

З хатки вийшла бабка Сон-Дрімота. Парубок вклонився старій чемно, і вона теж його привітала.

Братчик-грибок зайшов у хату, сів на лаву і відпочиває. Сон-Дрімота вечерю зварила:

— Присувайся, парубче, до столу…

— Красно дякую, бабко, але я не голоден, — а сам слину лигає.

Сон-Дрімота постіль постелила:

— Лягай, парубче, відпочинь з дороги…

— Красно дякую, бабко, посиджу так, бо спати ще не хочеться, — а самому ніби хтось попелу в очі кинув.

Сон-Дрімота просить красними словами, ніби йому на цимбалах грає, а він сидить і мовчить. Тоді стара каже:

— Ти добрий леґінь, а сестричкам-ягідкам — правдивий брат. Я тобі скажу, як їх знайти. До Баби-Злюки ітимеш три дні і три ночі до заходу сонця. Не заходь до її хати, а сховайся в корчах перед вікнами. Після обіду Баба-Злюка отворить клітки з сарнами. Як з клітки вийдуть три сарнички, знай — то твої сестри. Вони стануть на траві, а Баба-Злюка вернеться до хати. Стріляй у сарн з лука. Як уцілиш — сарна перекинеться знову в дівчину. Хапай їх за руки — і тікайте. На допомогу дам тобі шнурочок сушених грибів. Коли зголоднієш, з'їж один грибочок і будеш ситий цілий день. Візьми також цю голку, клубочок і пляшечку. Все це стане тобі у пригоді.

Братчик-грибок подякував і помандрував на захід сонця.

Довго йшов. Нарешті знайшов хатку Баби-Злюки. Став собі за деревом і зазирає у вікно. Баба-Злюка готувала обід. З хатки так файно пахло, що парубок ледве стримував себе — от-от кинеться до хати і попросить, аби дали поїсти. Та згадав про шнурочок сушених грибів, з'їв один грибок і — ніби меду полизав.

По обіді Баба-Злюка вийшла надвір і почала отворяти всі клітки. З однієї вийшли дві сарни, з другої чотири, а з третьої — одна. Сарни виходили і розбігалися по лісі. Парубок чекав з нетерпінням. Баба-Злюка відкрила ще одну клітку, і звідти вийшли три сарни. Вони не бігли в ліс, а поставали на траві й дивилися сумними очима в той бік, де був братчик-грибок.

Коли Баба-Злюка пішла миски мити, братчик-грибок підняв лука, прицілився і пустив стрілу в найближчу сарну. Та раптом підскочила і сталася найстаршою сестричкою-ягідкою. Прицілився знову й пустив стрілу в другу сарну. Вона впала на передні ноги і стала середущою сестричкою-ягідкою. Нарешті полетіла і третя стріла. Остання сарна опустила голову — вчинилася найменшою сестричкою-ягідкою.

Братчик-грибок підбіг до дівчат, вродливих, як те сонечко. Не могли надивитись одне на одного. Та Батько Лісовий Шум нахилився до них і зашепотів:

— Тікайте звідси… Біжіть швидко, швидко…

Братчик-грибок і сестрички-ягідки схопилися за руки й побігли лісом якомога швидше.

Баба-Злюка помила миски і вийшла надвір. Порахувала сарн і від злості навіть затрусилася: пропали три сарни! Пустилася їх наздоганяти. Біжить, аж земля дрижить. Втікачі почули її кроки і так напудилися, що й бігти не могли. Батько Лісовий Шум шепнув хлопцеві:

— Кидай, парубче, голку!

Братчик-грибок кинув голку, і за ними виріс густий, як стіна, ліс. Ні пройти, ні проїхати. Але Баба-Злюка мала з собою три сокири: дерев'яну, скляну і залізну. Взяла дерев'яну і так кришила стовбури, що сокира розлетілася на тріски. Схопила скляну і так цюкала, що сокира розлетілася на друзки. Тоді почала рубати залізною. Доки вчинила прохід, втікачі були далеко. Вивалила язика й полетіла, як буря, за ними.

— Не втечете! — крикнула.

І мала наздогнати. Але Батько Лісовий Шум мовив:

— Кидай, парубче, клубочок!

Братчик кинув клубочок, і за ними виросла гора до самого неба.

Баба-Злюка мала із собою три рискалі: дерев'яний, скляний і залізний. Взяла дерев'яний і копала ту гору так люто, що рискаль поламався на тріски. Схопила скляний і копала доти, поки не натрапила на найтвердіший камінь — рискаль розлетівся на друзки. Тоді лапнула залізний і прокопала гору наскрізь.

— Не втечете! — крикнула і летить, як вітер.

Сестрички-ягідки так стомилися, що ледве ноги волочать.

А Баба-Злюка недалеко, от-от кинеться на них. Батько Лісовий Шум знову прошептав:

— Кидай, парубче, пляшечку!

Братчик-грибок кинув пляшечку. З неї потекло так багато води, що не встиг кліпнути оком, як за ними розлилося широчезне озеро. Баба-Злюка почала його хлебтати. Випила все до краплі. Надулася, як гора, впала в болото й тріснула.

Сестрички-ягідки і братчик-грибок щасливо дійшли додому.

На тому й кінець.

ПРО БІЛУ РУЖУ[36]

Жив собі господар, у якого було три доньки. Він дуже-дуже їх любив. Одного дня зібрався їхати на ярмарок. Доньки його обступили й почали просити, аби купив їм подарунки.

— Я хочу, тату, намиста, — попросила старша.

— А мені привезіть перстень, — сказала середуща. Найменша мовчала.

— А тобі що, донечко? — спитав.

— Купіть білу ружу.

Поїхав ґазда на ярмарок. Дещо продав, дещо купив. Не пошкодував грошей на намисто й перстень. Але для найменшої не міг купити подарунок, бо білих руж ніхто не продавав. Вертався невдоволений додому.

Сидить на фірі, журиться, підійшла до нього якась бабка.

— Чому ти, ґаздо, такий сумний?

— Як не сумувати, коли найменша донечка просила, аби-м купив їй білу ружу, а таких квіток на ярмарку нема.

Бабка сказала:

— Злізай з фіри і ходи зі мною…

Повела його до брами й щезла. Брама в нього прийняла батіг і розчинилися нарозтвір. Він пройшов до другої. Та зняла із нього капелюх і теж розчинилася. За третьою брамою ґазда опинився перед чарівним квітником, якого ще не видів. Там цвіли білі ружі.

— Ади, яка краса! Ото втішиться моя донечка, — сказав собі ґазда. Нахилився й зірвав одну квітку. Але його схопило щось за руку й не пускає. Придивився добре, а то — якесь страховисько.

— Пусти руку, бо тебе шляг трафить!

— Не кричи, то не допоможе, — відповіло страховисько.

— Чого ти причепилося, як п'яний до плота?

— Будь розумний, — мовило страховисько. — Поклянись, що дівчина, для якої зірвав білу ружу, прийде завтра до мене, інакше я не відпущу: буду вічно тримати тебе, а твоя донька через три дні вмре. На тобі, чоловіче, два лиха!

Ґазда мусив погодитися.

— Клянуся, що прийде…

Страховисько відпустило руку. Ґазда поїхав додому, пороздавав дівчатам подарунки, а сам ходить ні живий ні мертвий. Як віддавати чудовиську найдорожчу донечку?

— Чого ви, тату, зажурилися? — питають доньки.

— Як мені не журитися, коли я поклявся, що найменша піде до страховиська, яке дало цю білу ружу.

— Я не боюся його, тату. Їдьмо завтра ж, — сказала найменша.

Вранці ґазда повіз свою донечку до страшної брами. Вона сама розчинилася нарозтвір. Дівчина пішла до другої брами, а батько лишився на вулиці.

Квітника вже не було, а лише сходи, що вели до прибраної кімнати. На середині був стіл з усякими стравами. Дівчина, хоча і зголодніла, не торкнулась ні до чого. Сіла собі на стільця й чекає.

Раптом поріг переступив бородатий дід із закрученим носом. Страшний, гидкий, аж тяжко дивитися. Став перед дівчиною й спитав:

— Ти можеш мене покохати? Дівчина відвернулася і відповіла:

— Ні, не можу.

Дід похнюпився і вийшов. А другого вечора пришкандибав знову. Ще страшніший.

— Ти можеш мене покохати?

— Ні,— відповіла дівчина.

Сльоза покотилася по довгій бороді. Він не сказав більше ні слова й покинув світлицю.

І третього вечора старий не спізнився. Став на порозі, як три нещастя, і почав просити:

— Покохай мене, вродлива дівчино…

Вона мовчала. Дід чекав. Сльоза за сльозою котилася по довгій бороді.

Дівчина повернулася до нього й вимовила тихо:

— Я можу тебе покохати…

В ту ж хвилину, як це сказала, дід став білим голубом.

Злетів і сів на її плече. Він умів розмовляти людською мовою. Розповідав про своє щастя і дякував, що дівчина його покохала. їй весело було з отим голубом.

Якось вона сказала йому:

— Хочу бачити своїх сестер і тата. Пусти мене, голубе, до них.

Голуб відповів:

— Я тебе пускаю, але маєш вернутися рівно в ту хвилину, коли сонце буде на одну п'ядь від заходу. Як не прийдеш, то мені буде велика біда. Я дам тобі квітку, — як вона зів'яне, то знай, що я вмер.

— Я прийду, голубе, — обіцяла дівчина.

Голуб ще сказав:

— Може статися й таке, що застанеш мене неживим. Не бійся і не плач. Проколи голкою свій мізинець і впусти цяточку крові на моє чоло, над праве око.

Дівчина погладила голуба, взяла квітку і пішла до тата.

Сестри втішились, що вона жива й весела, і дуже здивувалися, що її чоловік — голуб. Наймолодша набулася зі своїми рідними і почала збиратися в дорогу. А сестри не пускали, просили ще побути.

Чорні хмари покрили все небо і сховали сонце. Дівчина не знала, котра вже година й коли треба йти. Уже звечоріло, а вона була в дорозі. Квітка в руках зів'яла. Дерева шелестіли:

— Нащо обманула голуба? Він умер від туги за тобою.

Ластівки літали над головою й щебетали:

— Голуб умер від туги за тобою!

І потічок журно дзюрчав:

— Умер… умер…

Дівчина побігла до світлиці. Голуб не сідав їй на плече. Він лежав мертвий на вікні.

— Визирав мене, — сказала. — Чекав і не дочекався.

Дівчина взяла голку й проколола собі мізинець. Цяточка крові впала голубові на чоло, коло правого ока. В ту ж мить перед нею виріс із землі дуже файний парубок. Стояв перед нею, як молодий явір, веселий, як сонечко. Пригорнув її до грудей і каже:

— Ти перемогла чари злої чарівниці і врятувала мене від смерті. Будь мені за жінку.

Дівчина дала йому руку й сказала:

— Ходім до мого тата, най він нас благословить.

Пішли. Батько й сестри тішилися, як малі діти. Зробили таке весілля, що в селі зроду-віку подібного не бачили. І молоді потім собі жили, як двоє голуб'ят, у любові й злагоді. Ніякої гризоти не знали. Може, й тепер живуть, як не померли.

ЯК ПАН БІДУ КУПУВАВ[37]

Раз на світі жив багатий дідич. Коли вмирав, то дав своєму синові велике багатство: новий палац, стодоли повні збіжжя, стайні повні худоби, комори набиті скарбами, пивниці закладені бочками зі старими винами. Хоч купайся в розкошах!

На господарстві робота кипіла удень і вночі. Слуги увихалися, а окоман бігав від одного до другого, як скажений.

Молодий пан був гонорний: завжди ходив із задертим носом і ні на кого не дивився. Одного разу запросив до себе багато панів і почав хвалитися:

— Я найбагатший чоловік в цім краю — все, що хочу, то маю.

Гості пили за його здоров'я і кричали «віват!» Але вночі йому приснився чудернацький сон. Якась мара стала перед ним і мовила:

— Неправду ти, пане, говорив своїм гостям. Не все в тебе є. Біди ще не маєш. А в інших вона є. Біда дешева, бо всюди без дощу росте.

Дідич прокинувся й до ранку не заснув. Думав про ті слова. Що то за біда? Скільки живе на світі, ніде її не бачив. Через неї він не зможе нікому сказати, що є найбагатший дідич у краї.

Коли зійшло сонце, сказав фірману:

— Запрягай коні до брички. Поїду на ярмарок.

— Чого? — спитала жінка.

— Біду купувати. Її ми ще не маємо.

І дідич поїхав.

У полі здибав чоловіка, згорбленого, пірваного, з порожньою торбою на плечах.

— Ти хто такий?

— Я — Василь Дрантивий,

— Куди йдеш?

— У світ. Тікаю від біди. А ви хто такий? — поцікавився Дрантивий.

— Я найбагатший дідич цього краю.

— Куди їдете?

— На ярмарок біду купувати. У мене все є, чого душа бажає, тільки біди нема.

Василь Дрантивий витріщився. Подумав, що у пана порозкручувалися шрубки в голові. Почав жартувати:

— Навіщо вам, пане, їхати на ярмарок. Дорога ж далека. Ще нападуть злодії. Ходіть до мене, я вам продам біду.

Пан зрадів.

— А в тебе, чоловіче, біда така, як має бути? Не буде мені соромно перед іншими панами?

— Паночку, я з нею від колиски, як з рідною мамою. Мій тато виплекав її і передав мені. А вона недавно вположилася… Будете задоволені, але треба по-людськи за неї заплатити.

— Дам мішок золота. Не доста?

— Доста, пане! Я не люблю торгуватися.

Поїхали до Василя Дрантивого. Його хатина облупана з усіх боків, у вікнах вибиті шибки, із стріхи вітер повиривав сніпки. Коло хати — ні стайні, ні стодоли, ні курника, ні карника. Нема за що пальцем Зачепитися. А на подвір'ї бігала купа дітей — голодних і замурзаних, як циганчата.

Зайшли в хату. Стоїть одна лава, а під стіною солома, покрита лахманами.

Дідич сів на лаву. Господар виліз на горище. Коли злізав, щабель на драбині зламався, і чоловік гепнувся у сінях. Дідич вийшов до нього.

— Видите, пане, яка біда в мене? Гевкнула мною до землі, як Мошко телям. Оце біда!

— Ну, де вона? Давай скоро сюди… — не терпілося панові.

Дрантивий дав дідичеві фляшку, загорнуту в катрання, і сказав:

— Покладіть її коло задньої стіни палацу. Біда буде з вами — її довбнею не виб'єш і димом не викуриш. Але як розкоркуєте цю фляшку — одразу тікайте: біда не любить панів, а тільки мужиків.

— Зроблю так, як кажеш…

Дідич кинув Дрантивому добрий мішок грошей, сів на бричку і помчав, як вітер. Приїхав додому. Поклав фляшку коло задньої стіни, розкоркував і втік до палацу. Але не встиг переступити поріг, як до нього підбігає наймит.

— Пане, коні поздихали. Ви їх запалили у дорозі.

Дідич кинувся до стайні. Але в ту мить з палацу повибігали гості. Кричали на все горло:

— Рятуйте, вогонь!

Палац горів. Від нього загорілися стайні, стодоли і комори. Як настала ніч, все господарство гейби потонуло у вогні. Наймити погріли собі спини і розійшлися, хто куди. Вранці на тому місці, де був дідичів маєток, лежала купа попелу.

Жінка втекла до батька. А що мав робити задимлений, обірваний дідич? Погорював, посумував і почвалав полями. Раптом насунулася хмара, залопотів дощ і посипав град — великий, як горіхи. Все, що росло на ланах, за якусь мить вилягло, ніби толочила цілий рік худоба.

— Біда на мою голову! — сказав собі дідич. — Чого-м хотів, те маю!

Він йшов та йшов. Куди й чого — не знав. Доста того, що як зголоднів, подибав до одної мужицької хати і попросив:

— Дайте чоловікові в біді чогось поїсти.

Його упізнали.

— Ади, це той пан, що купив собі біду у Василя Дрантивого, — й дали йому хліба.

Пан довго блукав селами й містами, лісами й полями. Прибув до свого тестя. Але слуги його не впустили. Пів-днини чекав, доки його жінка таки вийшла на ґанок.

— Чому покинула мене у біді? — спитав.

— Я вже тобі не жінка, — відповіла.

Пані зачинила за собою двері. Що було чинити чоловікові. Подибав у світ.

Приблукав до одного ґазди і попросився на службу.

— Що вмієш робити? — питає господар.

— Все, що скажете, бо я сиджу в біді, як камінь у воді.

— Підеш в поле орати.

— Най буде, ґаздо.

Взяв плуга на фіру, поїхав на поле. Орав днину, другу, а на третю не витримав. Пішов до ґазди й каже:

— Не можу орати, то тяжка робота.

— Тоді йди на легшу — сапати кукурудзу.

Сапав днину, другу, а на третю кинув сапу серед ниви і тікає — куди очі дивляться.

Прийшов до Дрантивого. У того хата новенька, ґонтами побита, з великими вікнами. Коло хати — стайня, стодола, карник і курник. На подвір'ї граються хлопчики, як огірочки.

— Чого прийшли, пане? — спитав ґазда.

Дідич скривився:

— Я прийшов просити, аби-сь забрав свою біду від мене. Бери її задурно.

— Е, ні,— каже Василь. — Що продано, то продано! Мені добре без біди, бо коли є біда в чоловіка, то нема розуму в хаті.

— Твоя біда навчила мене плакати, — поскаржився пан.

— Нічого вдіяти не можу. Що не моє, то не моє. До біди, пане, доріг багато, а від біди й стежечки нема. Ви йдіть тепер у дев'яте село, там живе мудрий чоловік. Тільки він може порадити, як позбутися біди.

Пан узяв у Василя кавалок хліба і побіг. Прийшов у дев'яте село до мудрого чоловіка. Став на порозі, поклонився низенько і скривився, як три нещастя.

— Чого тобі треба, чоловіче?

— Хочу, аби-сьте порадили, як позбутися біди. Я був колись дідичем, всього мав на світі, тільки біди в мене не було. Дістав її у Василя Дрантивого за мішок грошей. Його біда пустила мене з торбами попід чужі плоти. Врятуйте від неї.

Мудрий чоловік довго міркував. Потім сказав:

— Візьміть собі рискаль і за десять днів скопайте той город. Як закінчите, скажу, що далі робити.

Не хотілося копати, та мусив, бо мус — теж великий пан, його треба слухати. Взяв рискаль і вийшов на город. Копав від ночі до ночі, піт стікав чурками з чола. Хотів кинути рискаль і тікати геть, але надія вийти з біди його не пускала. Коли закінчив, мудрий чоловік вийшов до нього й каже:

— Тепер іди на своє поле і так роби три рази по три роки і дванадцять місяців. Як виростуть мозолі твердіші від дерева, тоді й біда спудиться і втече від тебе аж за три моря.

Пан вислухав його і махнув рукою:

— Я хочу, щоб біда пропала без роботи.

— Такого не буває.

Пан нічого не сказав. Пішов, сопучи, своєю дорогою. Не знаю, чи послухав мудрого чоловіка. Якщо так, то добре, а як повіявся по світу пошукати дурніших від себе, то най іде на зламану голову!

ЯК БІДНИЙ ЧОРТА ОБДУРИВ[38]

Жив собі на світі бідний чоловік. Він нічого не мав коло хати, а лише купу дітей, голодних і обірваних. Бідолаха не міг ні до чого доробитися, бо як щось і принесе до хати, то ніби кине камінь у воду.

Чоловік день і ніч увихався у пана. Одного разу, коли біда ще дужче прикрутила, пішов до дідича й сказав:

— Поможіть мені, бідному, бо, ади, пропадаю.

Пан відповів йому:

— Чого-сь бідний? Бо-сь дурний. А чого-сь дурний?

— Бо-сь бідний. Іди звідси на псю-маму, бо не можу дивитися на тебе.

Зажурився неборака. Іде додому — аж згорбився. Раптом чорт стає йому посеред дороги.

— Що, бідуєш, чоловічку?

— Бідую, Антипку.

— Пан вигнав на псю-маму?

— Вигнав, Антипку.

— А ти хочеш жити по-панськи?

— Хочу, Антипку.

— То повісся на золотий гачок. Я заберу твою душу.

— А скільки мені заплатиш?

— Триста тристенних.

— Файні гроші. Давай їх сюди, бо присіла біда.

Через якусь хвильку чорт приніс мішок грошей, кинув перед ним і спитав:

— Коли задриґаєш ногами?

— Через десять років.

— Добре, я прийду за твоєю душею.

Бідний уже не був бідним. Накупив за гроші всілякого добра. Жив, ґаздував і потилиці собі ніколи не чухав.

Десять років минули дуже скоро. Чоловік не мав бажання вішатися на золотий гачок. Почав думати, як має обдурити чорта.

Коли настав останній день, зробив собі залізні постоли і пішов у поле. Того року соняшники були дуже файні, як золоті. Він знайшов великого гарбуза, прив'язав до крижів і убрав наопашки сардачину. Потім, прив'язав один кінець очкура до соняшника, а другий — до шиї. Приліг, висолопив язика, вивалив очі. Став таким! що хоч «алілуя» над ним співай.

Чорт прибіг, помацав — чоловік не дихає.

Штрик його вилами у крижі — чоловік анічичирк. Розпалив вогонь йому під ногами, а той — ні мур-мур.

— Ох, спізнився я, — сказав чорт. — Його душа вилетіла з грудей. Треба наздоганяти.

Чорт побіг. А чоловік виспався, встав, підтягнув портяниці й подався додому. Жив собі добре, доки не розтринькав усі триста тристенних.

СЛУГА РУДОГО ҐАЗДИ[39]

То діялось так давно, що найрозумніший чоловік не скаже, коли воно було. Досить того, що в одному селі жили чоловік і жінка. Жили вони в злагоді й любові, але гараздів не знали, хоч мужик робив до кривавого поту. У них було шестеро дітей, а поля мали на заячий скік. Коли найстарший син Грицько вже міг з'їсти за один раз повну миску колоченої квасолі, батько сказав:

— Ти, парубче, уже став великий. Іди собі між люди шукати щастя-долі. Не роби кривди нікому, не смійся ні з кого, поважай людей і шануй своє здоров'я. Як треба буде найматися, то не наймайся ні в білого, ні в чорного ґазди, а тільки в рудого. Не забудь.

— Не забуду, тату.

Взяв Грицько в торбину окраєць хліба і горнятко, аби було в дорозі з чого води напитися, вклонився татові й мамі і пішов у світ за своїм таланом. Багато днів блукав полями, лісами, селами, містами. Зазнав всілякої біди, замерзав і голодував, аж очі світилися.

Одного разу з лісу вийшла якась бабка з оберемком ріща на плечах. Раптом вона спіткнулася і впала. Грицько кинувся до неї, підняв оберемок, подав руку бабці. -

— Я вам допоможу, — сказав і поніс оберемок аж до її хатини.

У бабусі не було нікого. Грицько розпалив вогонь у печі, зігрів борщу в горщику, нагодував стареньку. Помаленьку бабка очуняла.

— Хто ти такий будеш? — спитала вона парубка.

— Я — Грицько. Шукаю щастя-долі.

— Я тобі допоможу. Хочу, аби-сь був моцний, як тур у хащах. Випий цього зілля, — сказала бабуся, діставши з полиці горщик з якимось варивом.

Грицько випив ціле горнятко, подякував і пішов далі. Міг найнятися в багатьох господарів, але пам'ятав розказ тата і шукав лише рудого ґазди. І раз у лісі здибав рудоволосого велетня, що рубав дерева.

— Ти хто? — спитав велетень.

— Я — Грицько. Шукаю собі господаря. А ви хто такий?

— Я — найбагатший ґазда у селі. Мені потрібний наймит.

— Буду служити у вас, — зрадів Грицько.

— А що маю платити?

— За цілий рік будете мене годувати, а потім поборемось. Як кину вами до землі, то піду геть, а як ви мене, то я буду служити ще п'ять років задурно.

Рудий велетень зміряв Грицька очима й посміхнувся:

— Я тебе, бахурчака, одним мізинцем викину на хату.

— Може, так, а може, й ні…— відповів леґінь.

Почав наймитувати. Рудий ґазда щодня ходив у ліс, а слугу лишав дома. Хлопець був жвавий, роботящий і слухняний. Господиня бачила, як він увихається, і якось сказала своєму чоловікові:

— Цей парубок наробить нам лиха, бо він дуже моцний. Давай йому таку тяжку роботу, аби зменшив сили.

Рудий ґазда вислухав жінку і задумався. Покликав Грицька й каже:

— Видиш оту вербу? Доки я вернуся з лісу, маєш її зрубати, попиляти на кавалки, поколоти на дрова і поносити до притули. Потім позамітаєш подвір'я, аби ніде не лишилося ані трісочки.

— Все буде зроблено, господарю!

Рудий ґазда поїхав, а Грицько спитав ґаздиню:

— Де сокира?

— Отам у притулі.

Леґінь подивився на ту сокиру й каже:

— Маленька й така- гостра, як бабині зуби. Нею і за тиждень не зрубаєш таку грубу вербу.

Пішов до ковалів і попросив:

— Зробіть мені сокиру з цілого ковадла.

Ковалі здивувалися, але зробили хлопцеві сокиру, яку ніхто не міг підняти. Грицько пішов додому, змайстрував топорище, а потім одним ударом звалив стару вербу. Попиляв, поколов на дрова і поносив їх до притули. Подвір'я позамітав так, що ніде не було видно ані трісочки.

Рудий ґазда вернувся з лісу. Жінка розповідає:

— Наймит такий моцний, що аж страшно. Маєш біду, чоловіче. Ану підніми ту сокиру.

Чоловік не міг зрушити її з місця. Він напудився, зблід.

Минули дні, місяці. Небавком має кінчатися рік Грицькової служби. Рудий ґазда пішов до війта і розповів йому про свого наймита.

— Він тебе вб'є! — відповів війт. — Пішли свого легіня до дідича на тік, там будуть дванадцять найсильніших сільських молотильників. Вони знайдуть якусь зачіпку і порахують йому ребра.

Рудий ґазда прийшов додому і сказав наймитові:

— Завтра підеш до пана молотити.

— Добре, господарю.

Рудий ґазда дав йому ціпа. Грицько потримав того ціпа і розреготався.

— Цим можна хіба що мухи на стінах бити.

Пішов у ліс, зрубав трепету, а з молодого граба зробив билень. Вийшов такий ціписько, що рота роззявиш. Грицько подався на дідичів тік. Там дванадцять сільських молотильників чекали на нього.

Гриць кинув свого ціпа. Від нього аж земля затряслася. Сільські молотильники, як побачили це диво, то так тікали, що п'яти губили. Грицько залишився на току самий.

Прийшов гуменний.

— А де молотильники?

— Повтікали геть.

— А хто тепер буде молотити?

— Я, — відповів Грицько. — Тільки пришліть людей, аби перевертали й витрясали снопи.

Почав молотити. Як лупнув ціпом, то аж вікна на панському палаці задзеленькотіли. Люди позбігалися на тік й дивилися, як на чудасію. Дідич теж прийшов. Стояв блідий і невеселий. Страшно було бачити силу наймита. Люди ледве встигали перевертати й витрясати снопи. Ще сонце на небі, а вся панська пшениця вже перемолочена.

— Що тобі дати за роботу? — спитав легіня дідич.

— Мішок збіжжя. Завтра я сам собі наберу.

Пішов Грицько у село. Позичив у людей дванадцять веріток і зшив із них великий мішок. Подався з ним до пана. Як набрав з тієї купи, що намолотив, то там майже нічого не лишилося. Дідич хотів не дати, але Грицько як глипнув на нього, то пан відразу став смирною овечкою.

Наймит роздав пшеницю бідним людям і повернувся до рудого ґазди. Той чисто вмирав від страху. Скоро мине рік, і треба буде боротися з Грицьком.

Пішов знову до війта просити допомоги. Війт ходив по хаті, смалив люльку й думав. Нарешті промовив:

— На толоці є громадська криниця, її ще ніколи не чистили. Пришли завтра наймита, най її почистить. Побачиш, що ми зробимо.

Пішов Грицько до громадської криниці, спустився на дно і вичерпує намул. А в цей час війтові гайдуки прикотили величезний млиновий камінь і пустили в криницю. Думали, що каменисько так придушить парубка, що той більше уже не побачить сонечка святого. Але камінь мав на середині широку діру, і наймитова голова пролізла крізь неї. Камінь затримався на плечах.

Грицько крикнув сердито:

— Ану, повідганяйте дітей від криниці! Най вони граються деінде своїми колесами.

Його ніхто не чув, бо війтові гайдуки уже повтікали. Грицько викинув камінь, вичистив криницю і вернувся до рудого ґазди.

Ґазда ще дужче зажурився. Як йому боротися з таким силачем, якого не придавиш навіть млиновим каменем. Хоч тікай геть від своєї хати!

— Ні, я від своєї хати не втечу, — сказав багачисько. — Готуй, жінко, десять мішків. Наберемо в них глини, піску і ріні та й пошлемо наймита до дідьчого млина. Там йому буде чорна година!

Коли десять мішків, повних глини, піску й ріні, були вже готові на фірі, рудий ґазда покликав Грицька й каже:

— У лісі, на водоспаді, чорти мають млин. Повезеш туди це мливо і спитлюєш на білу-біленьку муку.

— Най буде, поїду…

Ґаздиня дала в торбу хліба й солонини. Грицько сів на фіру і рушив у дорогу. Коли приїхав до млина, до нього вийшли три мельники, геть чорні від сажі. Грицько на них витріщився і похитав головою:

— Хто у вас найстарший?

— Я, — відповів дідько, з якого сажа аж сипалася.

— Ади, я привіз мливо, — сказав Грицько. — Змеліть мені, але так, аби мука була біла як сніг. Близько не підходьте, аби з вас сажі не нападало в муку. А я тим часом відпочину.

Грицько зголоднів. Увійшов до комірчини і почав смажити солонину. Швидко рознісся запах по всьому млину. Чорти ковтали слину. Один із них не витримав, забіг до комірчини.

— Дай сюди солонину! — заклацав зубами.

— Як станцюєш польку, помажу тобі губи.

— Боже мій, чортяка — як візьметься за боки, як утне своєї непареної польки, аж млин захитався! Грицько йому кинув один шкварок. Він був такий смачний, що чорт — хап за пательню і гайда тікати. Грицько зловив його за вухо і відняв пательню. Та голодний чорт не дав собі спокою: скочив у болото, зловив жабу і встромив у неї патик. Підійшов до вогню і став її смажити над Грицьковою солониною.

— Що ти робиш, бісе? — крикнув Грицько.

— Кап моє на твоє…— вишкірився чорт.

Грицько йому дав такого копанця, що аж двері злетіли із завіс.

Парубок поїв і ліг собі спати. Раптом його збудив грюкіт в одвірок.

— Хто там?

— Старий мельник.

— Чого тобі треба?

— Ми вже змололи. Забирай свою муку.

— Файно, мельники!

Грицько не знав, якого збіжжя дав рудий ґазда на фіру. Подивився, а у мішках — сіра і жовта мука. Це розлютило легіня:

— Що за лайдацтво в цім млині! Я привіз сюди десять мішків пшениці. Зерно було, як золото, а ви що зробили?

— Щоб мені була зараз у мішках біла як сніг мука, бо я всіх вас зітру на муку, а цей млин рознесу!

Схопив за одвірок і потряс млином.

Чорти побоялися зачіпатися з Грицьком. Дали відчіпного десять мішків найбілішої муки і — спокій голові. Потім посідали і почали радитися, як покарати парубка. Довго вони радилися. Нарешті послали найсильнішого і найсміливішого чорта під міст. Той сів там і чекає.

Як тільки Грицько виїхав на міст, чорт так заверещав, що коні, перепудившись, побігли, як скажені. Вісь у фірі — хрусь — і зламалася.

— Най це шляг трафить! — крикнув Грицько, спинивши коні. Замість того, щоб лагодити фіру, він кинувся під міст і зловив там чорта. Прив'язав його до воза й каже:

— Пхай руки в колеса. Тепер вони мають крутитися на твоїх руках аж до самого дому.

Що мав чорт робити? Заліз під фіру, засунув руки в колеса і побіг, тримаючи всю фіру на плечах. Рудий ґазда, побачивши дідька під возом, сполотнів.

— Куди нести муку? — спитав наймит.

— Неси, куди хочеш. Грицько розніс мішки бідним людям. Коли вернувся, рудий ґазда почав хитрувати:

— Що хочеш, бери, Грицьку, аби дав мені спокій.

— Я свого слова не касую!

— А я не хочу боротися, — захникав рудий ґазда.

— Як ти такий тхір, то я дам тобі лише одного щигля.

Грицько дав йому червоного щигля і пішов у світ шукати свою долю серед сміливіших людей. Чи знайшов, чи ні — дізнаєтеся вже з іншої казки.

ЯК БАЖАЄШ — БАЖАЙ МУДРО[40]

Десь колись на світі жили дід і баба, старенькі, зморщені, як дві печериці. Тручали днину за дниною, аби тільки світ був не без них. Якось уночі, коли сон забув до них прийти, вони лежали й дивилися, як два каганці без лою, на шибки вікна. З нетерпінням чекали світанку, бо від лежання їм боліли крижі. Раптом до вікна підійшла якась мара, що заговорила:

— Скажіть, діду й бабо, три бажання. Вони сповняться.

Дід хотів просити міцного здоров'я, а баба — купу грошей. Але вони обоє закашлялися.

Дід, сопучи й стогнучи, встиг тільки сказати:

— На сніданок я хотів би кишки з гречаною крупою…

Уранці повставали. Як тільки сіли за стіл, їм у миску впала звідкись довжелезна кишка, начинена гречаною крупою.

Дід їсть, а баба надулась, як сич.

— Чому не їси? — спитав дід.

— Бо не хочу. Ти хіба не міг попросити чогось ліпшого?

— Для мене нема ліпшого від кишки з гречаною крупою.

— Щоб тобі ця кишка повисла з носа!

Тільки баба вимовила ці слова, як кишка причепилася дідові до носа. Старий хотів її відірвати, але де там! Приросла так, ніби він із нею на світ народився.

Заплакав дід гарячими сльозами, бо на вулицю ж не вийде з отакенним носом. Хоч руй до бога! Довго стогнав, журився. Нарешті промовив:

— Гей, маро, зроби так, аби оця проклята кишка відпала з мого носа і прилипла до бабиного.

Так і сталося. Тепер уже баба похнюпилася з довжелезним носом.

Зітхнула та й каже:

— Гей, маро, зроби так, аби ця кишка зникла кудись у болото.

Тої ж миті кишка відірвалася від бабиного носа і зникла без сліду.

Збулися три бажання.

Засумували дід і баба, що не вдалося попоїсти кишки з гречаною кашею. Знову кожної ночі чекали мару. Якщо не померли, може, чекають і тепер.

ЧАРІВНА ГРАНЬ[41]

Це було тоді, коли раки ще вміли свистати, люди коромислом стріляти, а верби родили фіги з маком. В одному селі жили два сусіди — багатий і бідний.

Бідняк ходив до багача на роботу — орав, сіяв, молотив. За то діставав трохи якоїсь картопельки і кукурудзи на кулешу. І тим був задоволений, бо інакше — хоч скрегочи зубами.

Підходили свята. Люди готувалися, пекли і варили. Бідняк теж хотів бути не гіршим від інших. Але в хаті ні жмені муки. Чоловік зажурився, діти засумували, а жінка спочатку забідкалася, а потім сказала:

— Піди, чоловіче, до сусіда. Може, дасть жменю муки.

Пішов бідняк до багача і почав просити:

— Дайте хоч трошки борошна. Най і мої діти тішаться на свята. Я відроблю.

Багач був скупий. За гріш погнав би на ярмарок мишу або в церкві ухнув. Сусідові дав би — то, що з носа капає. Але подумав і сказав:

— Тиждень робитимеш мені у полі. Згода?

— Згода, добродію.

Багач і багачка зайшли до комори і винесли ворочок муки. Бідняк утішився й побіг, як стріла, додому.

Жінка висипала муку в корито. Там було трохи білої й кукурудзяної муки, перемішаної з висівками. Біднячка здивувалася, але нічого не сказала. Добре, що хоч така є мука. Коли замісила її на калачі, промовила:

— Біда, чоловіче, наш вогонь погас. А сусід уже спить.

— Не пасує будити його, аби дав нам грані.

Чоловік відповів:

— Коли я йшов додому, то видів-им у лісі вогонь. Піду, може, звідти принесу головню.

Пішов бідняк у ліс. Там горіла величезна ватра, а навколо неї сиділи кілька легінів. Чоловік привітався.

— Чого прийшов? — спитав найгодніший з-межи легінів.

— Я прийшов просити грані, бо моя жінка заходилася пекти калачі, а вогонь погас. Тепер нема чим розпалити.

Легіні щось пошептали один одному. Найгодніший з-межи них промовив:

— Тримай капелюх і не бійся.

Насипав біднякові з шкіряної торбини повний капелюх жару.

— Йди й висип цю грань серед хати.

— Дякую вам, добрі легіні.

Переступивши поріг хати, бідняк порозкидав усю грань з капелюха. Вона задзвеніла і заблищала, як зірниця. То була не грань, а чисте золото.

Чоловік, жінка й діти збирали той скарб до самого ранку. А коли розвиднілось, бідняк пішов до міста, купив кілька міхів питльованої муки й новеньке убрання для цілої родини.

На свята вийшов з жінкою в село. Пристав до інших газдів, балакав поважно про світ і про людей. І багач стояв у гурті з жінкою. їм стало соромно і банно, що, ади, якийсь старцун убраний файніше і від них. Коли вернулися додому, багач не знаходив собі місця. Його гризла думка, як черевик п'яту: звідки сусід має таке файне убрання. Нарешті не витримав і пішов спитати.

Бідняк довго м'яцкав, посміхався — не хотів сказати правду. Але багачисько напосівся, як чорт на грішну душу. Що мав з ним робити бідний чоловік? Узяв та й розповів, як воно було: пішов у ліс, знайшов легінів, приніс грань у капелюсі й розсипав її в хаті, а з того чисте золото вчинилося.

Побіг багач додому:

— Погаси, жінко, вогонь у печі, бо я маю йти до легінів.

Багачка нараз бухнула коновку води в піч. Багач схопив мішок,і почимчикував до лісу.

На галявині горіла величезна ватра, а навколо неї сидів гурт легінів.

— Чого прийшов? — спитав найгодніший з-межи них.

— У мене в печі погас вогонь. Дайте мені грані.

— У що візьмеш?

— Дайте сюди, — втішився багач і розкрив мішок.

Леґінь йому насипав зі шкіряної торби півмішка грані.

— Як вернешся додому, — сказав, — то обійди три рази криницю, висип трохи грані на току, трохи — серед стодоли, а решту — серед хати.

Багач так зрадів, що забув подякувати хлопцям.

Прибіг на подвір'я. Обійшов тричі криницю, висипав трохи грані на току, трохи в стайні, а решту — серед хати. Став чекати, аби задзвеніло й заблищало золото. Але золото з грані не вчинилося, а спалахнув страшний вогонь.

Пожежа злизала увесь маєток багача. А бідняк жив, не тужив і до сусіда більше не ходив.

ПРО НЕВМИРАКУ[42]

Бідного-пребідного селянина Василя назвали Невмиракою. Він мав повну хатину дітей — аж десятеро. Тяжко було їх годувати, а ще тяжче вбирати. На зиму купував їм пару постолів. Одно взує постоли, вибіжить надвір і пограється, потім біжить до хати, аби друге взувало… І отак весь день ті постоли малися в роботі.

Василь Невмирака завжди ходив голодний і цуравий.

Якось пішов у ліс по ковіньки. Весь день корчував пні і так змучився, що ледве ноги волочив. Сів собі спочити на дубовий пень, плюнув спересердя і промовив:

— Ей, до дідька з таким життям! Коби вже смерть скоріше прийшла. Десь її лихо ухопило, й вона не думає про мене.

— Я вже тутечки, Василю, — почувся старечий, дуже захриплий голос, і хтось поклав йому на плече холодну кістляву руку.

Чоловік оглянувся і побачив Смерть. Він так перепудився, що язик присох до піднебіння.

— Чого ти мене кличеш? — спитала його Смерть. Василь розповів їй про свою біду.

— Не хочу більше жити. Нащо мені такого життя?

— Е, ні, Василю, вмирати не можна. В тебе купа ще малих дітей. Хто ж їх годуватиме? Ти стань моїм приятелем, а я допоможу вилізти з біди.

— Най буде так.

— Я зроблю з тебе дохтора. Будеш ходити селами й слабих лікувати. За те матимеш платню.

— Який з мене дохтор! Я розуміюся у ліках, як осел у біблії.

— Не треба розумітися, — відповіла Смерть. — Пам'ятай одно: я буду з тобою. Але мене ніхто не буде видіти, тільки ти один. Як стану в головах слабого, ти обійди ліжко три рази, потім скажи хворому: «З вас, вуйку, вже нічого не буде, — треба помирати». А коли буду в ногах, кричи весело: «Го-го-го, я тебе вилікую, добрий чоловіче! Ще будеш жити й жити!..»

Василь подивився на неї з недовірою:

— Я знаю, знаю, яка з тебе приятелька! Походиш трохи і покинеш, як ганчірку на плоті.

— Присягаю, — Смерть підняла руку, як суху драницю, перед старим дубовим пнем.

На другий день Василь узяв гудзувату палицю й подався до слабого, якому залишилися три чисниці до смерті.

— Я дохтор, — сказав, жінці й дітям хворого, що сиділи на лаві сумні.— Вийдіть надвір, аби-сьте мені не заважали.

Коли всі вийшли, Василь глип — Смерть стоїть у головах. Він узяв палюгу обіруч і як влупить її по плечах, то аж загриміло.

— То чого, помийнице, стала в головах чесного чоловіка? Хіба не видиш, що у нього теж є дрібні діти? Ану стань там, де треба…

Смерть мовчки перейшла й сіла сумирно у ногах. Василь обмацав слабого й сказав:

— Через три дні підеш у поле орати.

Так і сталося: через три дні ґазда орав і сіяв.

А Василь пішов до інших хворих. Смерть уже ніде не ставала хворому в головах. Боялась, аби Василь не бив. З того часу двері в його хаті вже не зачинялися: люди з усіх сіл приходили просити рятунку. І його не випускали з порожніми руками — давали йому всілякого добра й дякували за поміч.

Смерть ходила поруч з ним і лише шморгала носом. їй було не до вподоби таке приятелювання, але ж дала присягу перед дубовим пнем! Одного дня каже чоловікові:

— Ми товаришуємо вже багато років, а ти мене ні разу не запросив у гості.

— Приходь у неділю, — відповів Василь.

— Добре, прийду, — зраділа Смерть.

У неділю Смерть одягла білу сорочку і пошкандибала до приятеля. Набулася, нагулялася, наспівалася. Він показав їй своє господарство і купу дітей, які вже не росли в голоді й бідності. Потім спитав:

— А коли я маю загостити до тебе?

— Прийди другої неділі на те місце, де ми здибалися вперше.

— Най буде…

Невмирака одягнув новий сардак і солом'яний капелюх, взув новенькі постоли і почвалав до Смерті в гостину. Вона вже чекала коло старого дубового пня. Звідти чоловіка повела до своїх палаців. Ішли темними лісами, глибокими ярами, гнилими болотами, перескакували прірви та безодні. І ось перед ними показався білий як сніг замок.

— Ото мій палац, — пишалася Смерть.

В замку було багато гостей: королі, принци, міністри. їх лиця виглядали, як посипані мукою, а очі світилися, як ліхтарі. Гості їли, пили, співали і скакали, як недорізані цапи.

— Дрантя! — сказав Василь. — Нема на кого дивитися.

— Покажи мені своє ґаздівство.

Смерть повела його по палацу. Василь побував у кожній кімнаті, тільки до одної не впустила. Це його розсердило:

— Відімкни кімнату, — сказав Василь і пошкодував, що забув дома гудзувату палицю.

— Не можна.

— Не можна? Мені? Якому ти присягалася перед дубовим пнем? Відімкни по-доброму, бо нароблю гармидеру.

— Що було робити з таким напасним приятелем? Заскреготав ключ, і вони опинилися у величезній залі, де Василь Невмирака аж рота роззявив. Там горіли тисячі великих і малих свічок. Деякі тільки почали горіти, а інші догоряли.

— Що це таке? — спитав Невмирака,

— Це свічки всіх живих.

— І моя тут є?

— Є і твоя.

— Котра?

— Оця, що догоряє,— відповіла Смерть.

— Коли вона догорить, то що буде зі мною? — спитав Василь.

— Тоді умреш.

Василь засумував. Потім штовхнув Смерть у бік і попросив:

— Будь добра, засвіти мені замість недогарка велику свічу.

— Ніколи в світі цього не зроблю! — сказала Смерть сердито. — Той, що народився, мусить і померти. На все свій час.

Чоловік прийшов додому блідий і зажурений. Жінка ходила коло нього, як коло слабого. Василь довго мовчав, потім розповів:

— Моя свічка уже догоряє.

— А чи не можна замінити її іншою? — спитала жінка крізь сльози.

— Я просив, та Смерть і слухати не хоче.

Жінка почала плакати-голосити на всю хату.

— Сиди тихо, жінко. Я не боюся Смерті. Щось придумаю.

Три дні і три ночі Василь Невмирака не спав на волосину і крихти в рот не брав. Все думав і думав. Нарешті встав, засукав рукави і взявся майструвати. Зробив собі незвичайне ліжко, яке крутилося на місці.

Коли заслаб, ліг на хитре ліжко. Глип — Смерть стоїть у головах. «Прийшла, псявіра!» — подумав Василь і повернув ліжко. Смерть опинилася в ногах. Постояла трохи й знову пішла у голови. Василь далі крутить своїм ліжком.

Смерть почала його просити:

— Умри, Василю, бо вже настав час. Люди будуть сміятися з мене.

— Нема дурних, умру тоді, коли сам захочу. Іди до дідька, не суши мені голови!

— Ну, аби-сь знав, більше не прийду… — образилася Смерть і пішла геть з хати.

Василь Невмирака встав живий, здоровий. Відай, він і зараз ходить нашими селами і робить добро людям.

ЯК КОРЧМАР ДОТАНЦЮВАВСЯ[43]

Жила на світі бідна вдова із сином Кирилом. У них була лише старенька хата, пошита соломою. Якось звіялася буря, зірвала солому й порозкидала по селу. Вдова, з сльозами на очах, подивилася на лихо і сказала синові:

— Що тепер чинити?

— Піду, мамо, у світ, пошукаю щастя.

Узяв торбу з хлібом, вирушив у дорогу. Йшов скільки йшов, коли здибав дівчину — вродливу, як сонечко навесні.

— Куди йдеш легіню?

— Йду щастя шукати.

— Не йди нікуди. Щастя не знайдеш. Я тобі подарую таку файну козу, що як тільки скажеш: «Козо, козо, потрясися!», довкола неї посиплються гроші. Зможеш собі брати, скільки хочеш.

— Давай, чічко, козу.

Дівчина плеснула в долоні і коло неї стала правдива коза — з рогами і борідкою. Кирило взяв її на мотузок і пішов дорогою. Прийшов до корчми й каже:

— Козо, козо, потрясися!

Коза потряслася і обсипалася грішми. Леґінь нагодував і напоїв усіх, що були в корчмі. Побалакав, пожартував з ними й зібрався йти додому. В той час хитрий шинкар підмінив йому козу.

У дорозі парубок хотів дати бідним трохи грошей. Але коза не тряслася, грішми не обсипалася. Лишив ЇЇ серед дороги й пішов шукати щастя.

— Здибала його дівчина — вродлива, як сонечко навесні.

— Куди йдеш, легіню?

— Йду щастя шукати.

— Не йди. Щастя не знайдеш. Я тобі подарую таку скатерку, що як скажеш: «Скатерко, скатерко, розстелися!», то на ній буде все, чого твоя душа захоче.

Взяв Кирило скатерку і знову зайшов до корчми. Поклав дарунок дівчини на стіл і мовив:

— Скатерко, скатерко, розстелися!

Скатерка розстелилася й покрилася всілякими наїдками та питвом: білим хлібом, сиром, маслом, ковбасою, пахучим борщем з буряками, засмаженими курчатами, варениками в сметані і горілкою-шабасівкою. Кирило нагодував і напоїв усіх людей, що були в корчмі. Як поїли і стали балакати про свої гаразди, шинкар спритно підмінив і скатерку.

Вийшов Кирило з корчми й попростував додому. Йшов цілу днину. Коли почало сутеніти, він захотів їсти. Каже:

— Скатерко, скатерко, розстелися!

Але скатерка не розстелялася і не покривалася всілякими стравами. Кирило розсердився і шпурнув її в кущі, а сам пішов далі шукати собі щастя.

Втретє здибав дівчину — вродливу, як сонечко навесні. Вона спитала:

— Куди йдеш, легіню?

— Йду щастя шукати.

— Не йди. Щастя не знайдеш. Я тобі подарую таку чарівну скрипку, що як на ній заграєш, то сповниться все, що тільки захочеш.

Узяв Кирило скрипку, зайшов до корчми, але вже не їв і не пив. Приклав смичок до чарівних струн і подумав, аби вся родина хитрого корчмаря почала танцювати. На те збіглися корчмареві діти, жінка, усі родичі і стали танцювати. Так скакали, аж дрантя летіло. Спочатку співали, реготали, ухкали і вівкали, а потім запросили:

— Досить грати, парубче, бо душа з нас вилазить.

— Ні, будете танцювати доти, поки мені не віддасте козу і скатерку.

Кирило грав далі. Корчмар уже не міг дриґати ногами.

— Віддаю козу і скатерку, тільки не грай більше… — сказав, ледве обертаючи язика у роті.

Кирило перестав грати. Корчмар привів козу й віддав скатерку.

Кирило вернувся у своє село. Все життя тряслась йому коза, розстелялась скатерка, грала чарівна скрипка. Мав за що пошити хату, купити щороку пару нових постолів і справити у самому Косові піхані холошні.

РОЗУМ І ЩАСТЯ[44]

На широкій річці, на вузькім броді-переході-пішоході здибалися Розум і Щастя. Стали одне перед одним, носом до носа і ні кроку з місця.

— Дай мені дорогу, бо я є перший чоловік у світі! — сказав Розум. — Все проваджу між людьми, вони мене слухають, шанують, кладуть під образи. Май і ти якийсь пошанівок.

Щастя надюдюрилося й каже:

— А я приношу людям втіху, без мене не було би і життя на світі. Як приходжу до людей, то всі стають веселі. Кажуть, що їм сонечко зійшло. Ти, Розуме, ліпше покажи свій пошанівок до мене.

Розум уперся, затявся, а Щастя теж не хоче поступитися. Сваряться — і сорому не мають, як дві баби на ярмарку.

— Гов, стій! — сказав нарешті Розум. — Ади, у полі оре якийсь леґінь. Ходім до нього, най покаже, чого ми справді варті.

— Оце ти добре вигадав, — похвалило Щастя. — Видно, що маєш у голові не одну полову.

— Підійшли до парубка. Той впирається в чепіги, покрикує на коней і так старанно оре, що піт ллє з чола.

Розум і Щастя ходять за ним по ріллі й придивляються, як леґінь гарує.

Раптом Розум — шусть парубкові в голову. Заліз і мовчить, а Щастя ходить, як сирота, й шепоче:

— Най буде й так. Побачимо, Розуме, до якого ти Єрусалиму його приведеш.

Парубок не став більше орати. Кинув плуга на фіру і їде додому.

— Вйо, вйо! — цьвохнув коней. — Нема дурних — поженилися! Що я маю мучитися в полі. Орю цілими днями, аж піт мені випікає очі, а користі — як із цапа вовни.

Приїхав додому й каже татові:

— Не хочу ґаздувати. Піду я у світ і легшого хліба пошукаю.

— А кому я лишу хату, худобу, поле?

— Лишайте, кому хочете. Мені нічого тут не треба.

Тато почав просити:

— Не йди, сину, нікуди. У світі всюди велика біда. Покинь свій дурний розум, берися до роботи.

— Ви, тату, знаєте своє, а я — своє!

Взяв тайстру на плечі, виламав бука і подався в світ.

Щастя йде за ним, бо хоче знати, куди Розум заведе легіня. З гірким лихом придибали до самої столиці. Там людей багато і всі тільки й говорять про цісарську гризоту. В нього виросла донька, гарна, як намальована, але має ганч: не вміє говорити. Цісар дав оголосити, що хто її навчить людської мови, той стане його принцем. Коли жонатий — дістане півцарства, а як нежонатий — зможе засватати царівну.

З усіх кінців, світу приходили різні дохтори. Всіляко говорили до царівни, але вона мовчала. Нічого не могли вдіяти, бо розум мали куций. Верталися з тим, із чим прийшли.

Зайшов леґінь до палацу, став перед цісарем і каже:

— Я, вельможний цісарю, навчу твою доньку говорити.

— Коли так, то йди до покою. Спробуй щастя.

Леґінь повісив тайстру на престол, припер там і палицю, кашлянув і зайшов до царівни-красуні. Вона сиділа в кріслі й розчісувала своє русяве волосся. Він сів перед нею й почав розповідати:

— Жили собі три брати. Тато й мама померли, і брати помандрували світом. Сподівалися, що десь їм усміхнеться щастя. Йшли скільки йшли, коли вже увечері добралися до одного лісу, який кишів від звірини. Братам страшно було лягати спати — вранці й кісток не позбираєш.

Найстарший сказав:

«Лягайте, браття, спати, а я буду вартувати. Доки виспитесь, зроблю з дерева ляльку».

Середущий і наймолодший полягали й заснули, а найстарший узяв шматок явора і почав тесати. Тесав-витесував, різав-вирізував і вирізьбив ляльку. Була, як жива, тільки не мала убрання.

Найстарший розбудив середущого й сказав:

«Я вже закінчив роботу — зробив ляльку. Треба її файно вбрати. Доки ми будемо спати, ти маєш пошити для неї одежу».

«Добре, брате, все буде зроблено».

Середущий теж не марнував час. Шив, приміряв, поров і знову шив. За якусь годину вбрання було готове. Як одягнув ляльку, то хоч веди її до цісаря на бал. Тільки говорити ще не вміла.

Середущий розбудив наймолодшого й сказав:

«Ади, найстарший витесав із явора ляльку, я пошив для неї одежу, а ти до ранку маєш навчити її говорити».

«Добре, брате, я не гірший від вас двох».

Наймолодший узявся до діла. До ранку лялька не тільки говорила, але й так заспівала, що не дала вже братам спати.

Коли повставали, найстарший сказав:

«Це моя дівчина, бо я її змайстрував з явора».

Середущий розгнівався:

«Ні, вона моя, бо я її вбрав, як царівну. Не соромно вести й до цісаря на бал».

Побачив наймолодший, що брати хочуть скривдити його, і каже своє:

«Я навчив її говорити й співати. Вклав їй розуму в голову!»

Розгорілася між ними така сварка, така колотнеча і гармидер, що звірі—й ті розбігалися зі страху.

Тоді найстарший вигукнув:

«Гов, браття! Доста дубосити один одного! Ходім у світ і знайдім мудру людину, яка б нас розсудила по справедливості».

Парубок замовк, глянув на царівну і продовжив:

— Я чув, царівно, від людей, що ти є дуже мудра, і прийшов спитати: кому має належати дівчина, вирізьблена з явора?

Царівна, якій дуже сподобалася легінева казка, раптом заговорила:

— Тут і мала дитина скаже, що наймолодшому, бо він вчинив для неї найдорожче: навчив ЇЇ говорити й співати.

Леґінь подякував їй і вклонився чемно. З тої хвилини царівна розмовляла так гарно, що любо було слухати.

Слуги, що стояли під дверима, закричали на весь палац:

— Вже наша царівна щебече, як соловейко!

До покою побігли цісар, цісариця й цісарята. Обнімають царівну, цілують, тішаться, танцюють, аж палац хитається.

Коли втіха осілася, цісар подивився на легіня й каже:

— Забери з престолу свою тайстру.

Леґінь забрав. Цісар спитав:

— Ти хочеш, аби я віддав за тебе оцю квітку?

— Аякже. Мені так говорили, коли я йшов сюди.

— Ні, за такого полатайка, як ти, не віддам. Моя донька має належати тільки принцам!

На парубка така злість напала, що от-от схопить цісаря за барки.

— Чому, цісарю, кидаєш слова у болото і толочиш їх, як гадюк? Так роблять тільки шахраї.

Цісар зарепетував:

— Ану, де ви є, мої вартові! Замкніть цього лайдака до темниці.

Збіглися цісареві люди, скрутили легіневі руки, зв'язали його й поволокли до темної темниці. Він просидів там три дні і три ночі.

Цісар покликав найголовнішого ката і дав такий розказ:

— Поведи легіня в ліс і зітни йому голову.

— Буде зроблено, великий цісарю.

Головний кат узяв помічників і повів легіня далеко в ліс. Там знайшов галявину, поставив хлопця на коліна і підняв сокиру.

Щастя, що не відступало ні на крок від легіня, раптом закричало:

— Дивися, дурний Розуме, до чого ти довів бідного чоловіка. Ось над його карком виблискує вістря сокири. Вилізай із голови, бо зараз тебе шляг трафить!

Що мав робити Розум? Висунувся з легіня, як псисько з соломи. А Щастя шусть — і на його місце.

Тоді катова рука нібито зів'яла, сокира якось зблякла, вістря покришилося. Кат сів на траву, бо чомусь не мав сили стояти.

У той самий час у цісарському палаці сталася біда. Цісарева жінка кинулася, як оса, до очей чоловіка.

— Нащо-сь сказав, аби стяли голову рятівникові нашої доньки? Він навчив твою дитину говорити і співати, а ти обдурив його. Відтепер весь твій народ казатиме, що цісар — брехун, цісариха — брехуниха, а цісарята — брехунята.

Цісар ніби прокинувся зі сну. Загорлав:

— Ану, слуги мої вірні, біжіть у ліс і приведіть сюди найголовнішого ката. Якщо він стратив того легіня, то принесіть сюди голову ката.

Цісареві слуги якомога швидше кинулися в ліс і привели живого легіня до цісаря. Той поплескав хлопця по плечу, став на свій престол і проголосив на весь палац:

— Готуйтеся до весілля!

Розум бігає навколо й просить Щастя:

— Пусти мене до себе. Ти маєш більшу силу, аніж я.

— Все признаю, але нам треба жити разом у добрій злагоді.

— Леґінь буде веселий, люди любитимуть його.

Щастя посунулося, дало місце Розумові.

Цісар зробив таке весілля, що гай-гай!

Я теж там був і ушкварив такого аркана, що молодша царівна трохи не закохалася у мене. Добре, що не закохалася, бо якби то сталося, треба було би починати нову казку, а в мене вже язик розпух від балаканини.

ПРО НАЙДУ-ВОДОПЛИВА[45]

Жили-були на світі чоловік і жінка, що обклалися дітьми, як дід онучами. Було їх десятеро, а одинадцяте мало народитися. Хоч воно й небажане, але що вже зробиш? Жінка говорила, що от-от дитинча появиться на світ. На вікні щоночі горів каганець.

А один панисько, що повертався бричкою з великого міста, здалеку побачив світло каганця. Він змучився в далекій дорозі й захотів відпочити. Підійшов до хати, постукав у двері й проситься:

— Пустіть мене й фурмана переночувати.

Чоловік отворив двері і простелив гостям на лаві. А в другій хатчині його жінка чекала дитини. Тільки панисько задрімав, хтось став коло вікна і спитав:

— Вже народилася дитина?

— Ні, ще не народилася, — відповів ґазда.

Сон геть утік від пана. Через якийсь час хтось підійшов знову до вікна і спитав:

— Як там, дитина уже народилася?

— Ні, ще не народилася.

Панисько й очей не заплющив, думав розбудити фурмана і їхати далі, бо в цій бідняцькій халупі не дадуть відпочити.

Минуло ще трохи часу і знадвору втретє почувся голос:

— Народилася дитина?

— Уже, слава богу!

— Хлопчик чи дівчинка?

— Хлопчик.

— Най здоров росте… — Потім голос тієї мари продовжував: — Аби-сьте знали, що той хлопчик має бути щасливий, йому написано одружитися з донькою великого пана, що ночує у вас на лаві.

Панисько чув кожне слово. Його аж у піт кинуло й гарячка вдарила. Щоб він віддав свою доньку за сина таких харлаків? Ніколи цього не буде!

Пан заплющив очі і до самого ранку думав, що має робити. І придумав, проклятий! Уранці чоловік пішов по воду, а жінка заснула коло своєї одинадцятої дитини. Пан потихеньку підійшов до її постелі й украв хлопчика. Засунув під одежу і — гайда із хати.

Фурман цьвохнув коней батогом і так помчав, що тільки дим і нитка за ним.

Довго тікали. Добралися до темного лісу і стали. Пан витягнув дитину з-під одежі, дав фурманові й каже:

— Поклади її під отого дуплавого дуба. Бог пришле якогось голодного вовка, і той буде знати, що робити.

Фурман зробив так, як сказав пан. Потім сіли на бричку й поїхали, не оглядаючись.

Хлопчик проспався під дубом і захотів їсти. Та їсти ніхто не давав. Він почав кричати: ве-е, ве-е, ве-е!

Недалеко від того місця була широка полонина, де вівчарі пасли овець. Вони почули крик немовляти, покинули овець і побігли до дуплавого дуба.

— Ади, який соловей!

Вівчарі взяли хлопчика до колиби, напоїли молоком і назвали Найдою. Порадилися і залишили хлопчика у себе.

Найда ріс, як з води. Був файний і веселий. Коли йому минуло десять років, до вівчарів приїхав панисько:

— Чи не продали б ви мені десять найкращих баранів?

— Можемо продати, — відповів старший вівчар. І наказав хлопчині: — Гей, Найдо, приведи панові найкращих баранів.

— Що за ім'я — Найда? — спитав пан.

Вівчар відповів:

— Тому десять років ми його знайшли під дуплавим дубом. Хтось покинув дитину вовкам на поживу. Ми взяли до себе й вигодували.

Панисько побілів, як овечий сир. Здогадався, що це та дитина, яку він украв у бідного ґазди. Медовими устами, підлесливими словами став просити:

— Люди добрі, пустіть цього хлопчика до мене. Він виросте в розкошах, чоловіком стане.

Вівчарі любили Найду і тому довго радилися. Нарешті відпустили його з паном, хоч великий жаль мали за ним.

У лісі пан і фурман збили з дощок скриню. Коли вони приїхали до широкої ріки, засунули Найду в скриню і скинули з моста.

За паниськом тільки закурилося.

Довго пливла рікою скриня з хлопчиком. Через якийсь час допливла до млина, загатила жолоб, по якому йшла вода до лотоків. Колесо перестало крутитися, а камінь не став молоти муку. Мельник розсердився і крикнув:

— Який дідько загатив воду?

Вибіг на берег і побачив скриню. Покликав людей, які йому допомогли витягнути паку. Підважили дошки й перепудилися: там сидів гарний-прегарний хлопчик.

Найда виліз, випростався і розповів мельникові, хто він такий і як потрапив у дощану скриню.

— Залишайся в мене. У млині потрібні помічники. Називатиму тебе Водопливом.

І ще десять років прожив Найда-Водоплив. Став такий годний парубок, що любо було дивитися на нього. Навчився муку молоти і так спритно все робив, що старий мельник полюбив його, як свого сина.

Одної днини приїхав до млина панисько. Якраз у ту хвилину, коли розмовляв з мельником, з колеса злетів пас. Мельник гукнув:

— Гей, Водопливе, натягни паса!

— Що це за ім'я — Водоплив? — поцікавився панисько.

Мельник розказав про те, як десять років тому хлопчина приплив у паці до лотоків і як його врятували.

Лице дідича побіліло, як питльована мука. Почав думати, що має робити, аби легіня не було на світі. Сказав мельникові:

— Пусти Водоплива, най віднесе моїй пані цидулку, що я зараз напишу. Вона передасть гроші на мливо, бо я забув узяти.

— Най іде, — погодився мельник.

Панисько написав цидулку, дав парубкові й каже:

— Не показуй нікому, бо тебе уб'ють. Скажи пані, що я приїду через п'ять днів.

— Добре, пане.

Водоплив поклав цидулку в капелюх і вирушив у дорогу. Ішов лісами, нетрями, долинами, горбами. Стомився й зголоднів. У лісі побачив хатину, в якій жив мудрий чоловік. Пішов туди й каже:

— Добрий вечір! Пустіть мене переночувати.

— А ти хто будеш і куди манджаєш? — спитав мудрець.

— Я — Водоплив. Несу пайовій пані цидулку в капелюсі.

— Що в ній написано?

— Не знаю, бо не вмію читати,

— Ану дай, я прочитаю.

— Не можна. Пан не веліли.

Коли Водоплив заснув, мудрець вийняв з капелюха цидулку. Там було написано:

«Жінко, цей парубок є той самий, що хоче бути нашим зятем. Як тільки прочитаєш цидулку, то скажи слугам, що він є великий злодій, який прийшов обкрасти наш маєток. Най його вб'ють. Коли повернуся, заплачу їм файні гроші».

Мудрець зрозумів, що Водоплива треба рятувати від смерті. Взяв кавалок паперу і написав до знаку так, як писав пан:

«Це той парубок, про якого ми говорили. Буде нам добрим зятем. Як тільки прочитаєш мою цидулку, роби скоро весілля. Коли повернуся, аби все було, як у людей».

Мудрець засунув свою цидулку Водопливові в капелюх. Парубок прокинувся, подякував доброму чоловікові й пішов до панського палацу.

Пані прочитала цидулку і почала готувати весілля. Всюди рух, біганина, колотнеча — на завтра весілля! Водоплива помили, одягли в панську одежу. Прийшли музики й заграли так файно, що все село зібралося перед панською брамою. Молодий був, як місяць уповні, молода — як та зірничка. Вони полюбили одне одного.

Після весілля Водоплив устав зранку й почав ґаздувати. Робив усе, що треба було, співав і жартував. Наймити були дуже задоволені, що мають такого господаря.

Паниськові уже по дорозі люди розповіли, який добрий його зять. Коли прийшов додому, пані сказала:

— Йой, такого золотого зятя, відай, ніхто не має. Ти добре зробив, що написав цидулку.

— Дай її сюди! — відповів сердито пан.

Він прочитав і все зрозумів, але не сказав більше ні півслова. Почав думати, як має позбутися зятя.

Водоплив поскаржився дружині, що пан не хоче його знати.

— Будьмо обачні, чоловіче, — відповіла жінка.

Панисько зібрав найвірніших слуг і мовив до них:

— Не можу дивитися на Водоплива у своїм палаці. Викопайте глибочезну яму перед порогом. Коли він ітиме вдосвіта до худоби, то впаде у неї. Ви прикидайте його швидко глиною. Водоплив буде проситися, казатиме, що є вашим паном, але ви не вірте — кидайте йому на голову якомога більше глини.

— Добре, паночку.

Удосвіта Водоплив прокидається, хоче йти до худоби, а жінка не пускає:

— Поспи ще трохи, — каже, — життя наше довге — стане часу й для худоби.

Водоплив послухав і знову заснув.

Панисько спав глибоким сном. Йому приснився страшний сон: ніби найлютіший бугай взяв на роги його паню і бігає з нею по подвір'ю. Панисько схопився і кинувся рятувати жінку. Тільки переступив поріг — спам'ятався, але було вже пізно: він полетів каменем у глибочезну яму. Слуги почали швидко закидати його землею. Панисько благав, щоб дарували йому життя, бо він є їхній пан, але слуги й слухати нічого не хотіли. Покрили його сирою землею, зарівняли, ще й рискалем приплескали.

Фурман розповів молодому панові, хто він такий, звідки його вкрали. Найда-Водоплив пішов до батьків, забрав їх до себе. І всі довго жили у добрі та злагоді.

ЯК ЧОРТ ХОТІВ МУЗИКОЮ СТАТИ[46]

Один музика вертався з весілля, де грав аж два дні. Там йому було добре: їсти-пити давали, скільки хотів, та ще й заплатили, скільки сказав. Біда тільки, що став дуже стомлений. Ледве ноги пересував і, йдучи, дрімав. Скрипку тримав під пахвою, стискав її ліктем. Йому навіть почало щось снитися, та раптом хтось ударив долонею по плечу. Музика розплющив очі і побачив перед собою чорта.

— Як називаєшся? — питає його чорт.

— Сам.

— Звідки йдеш?

— З весілля.

— Заробив щось?

— Трохи, але зате наївся-напився.

— Я теж люблю смачно попоїсти. І випити не зашкодило б. Але не вмію грати на скрипці. Добре, що тебе здибав. Мусиш мене навчити, бо не пущу додому.

Музика сказав:

— Покажи руки!

— Чорт простягнув дві руки, широкі, як лопати, і розчепірив пальці.

— Не буде з тебе музики…

— Чому не буде? — засмутився чорт.

— У тебе пальці криві, як коріння старої верби.

— А що робити?

— Треба виправляти.

— То виправляй, бо не пущу додому.

— Ади, який ти є!.. Виходить, дуже хочеш навчитися грати. Я таких люблю. Ходи зі мною, — відповів музика, бо знав, що чорт не дасть йому життя.

Зайшли вони в гущавину лісу, де якісь люди рубали дерева.

Музика сказав:

— Ти, чорте, вкради сокиру, а я тебе зачекаю отут під кущем.

— Зараз найгостріша сокира буде твоєю! — і чорт зник у корчах. Через якусь мить приніс три сокири, кинув перед музикою й промовив:

— Вибирай, яку хочеш.

Музика взяв сокиру, підійшов до зрубаного дуба, зробив велику розколину й забив клин.

— Пхай пальці в розколину! — сказав чортові.

Чорт покірно запхав туди пальці, а музика вибив клин. Дерево так стиснуло пальці, що чорт заверещав не своїм голосом.

— Потерпи так цілий день. Увечері прийду і вчитиму тебе грати… — Музика взяв скрипку під пахву і подався далі своєю дорогою.

Чорт терпів-терпів, а потім став виривати пальці. Нарешті підняв стовбур і вдарив ним об землю. Але з болю так заверещав, що почули у самому пеклі. Позбігалися чорти.

— Хто тобі запхав туди пальці?

— Та, ади, Сам запхав. Чорти засміялися з дурня.

— Ну, коли ти сам запхав, то сам і витягай… І розійшлися хто куди.

СЛУЖБА ЗА ТРИ КОРЖИКИ[47]

Були собі чоловік і жінка. Жили дуже бідно. Чоловік ходив до пана робити і за те йому дещо перепадало. Одного разу сказав жінці:

— Завтра йду рубати ліс. Поклади мені щось у торбину, аби-м пообідав і повечеряв. Робота тяжка — треба раз по раз гепати сокирою і довбнею.

Жінка спекла три коржики й поклала йому в тайстру. Чоловік прийшов до лісу, коли ще було темно. До ранку добре наробився й зголоднів. Узяв собі тайстрину, хап — а в ній нема нічого.

— Жінка, відай, забула дати коржики, — сказав і взявся знову до роботи.

Цілий день рубав, пиляв, зносив дрова, складав їх у стоси. І був такий голодний, аж світився. Увечері ледве-ледве ноги приволочив додому.

А тим часом на пеньку сидів малий Антипко і їв, аж махав вухами. До нього підійшов старий дідько й спитав:

— Що ти тут робиш?

— Їм.

— Що їси?

— Коржики.

— Звідки маєш?

— Украв.

— У кого?

— У того бідного чоловіка, що рубав тут ліс.

Старий дідько розгнівався. Схопив Антипка за вухо і закричав:

— Я ж тебе посилав красти не до бідного, а до багатого!..

— Я йшов до багатого й не винен, що здибав бідного на дорозі,— відповів Антипко.

— Не винен? Ти ще й брешеш? Іди до бідного чоловіка і за три коржики маєш йому служити три роки!

Антипко скривився, трохи поплакав і перестав, бо в старого дідька така вдача: як сказав слово, то ніби втяв попри саму шкіру. Треба йти найматися на службу. Перекинувся у хлопця, зайшов до чоловіка, став на порозі й поклонився.

— Чого прийшов, хлопче?

— Найматися.

Бідняк витріщив очі:

— До мене? Йди до дідька! Я й сам не маю їсти.

— Дідько прислав мене до вас. Я буду їсти те, що ви їсте.

Хлопець стояв і посміхався. Бідний трохи пом'як.

— Та я сам не маю в що себе вбирати.

— Я буду ходити в цім, що на мені.

Чоловік розвів руками:

— Хто послав на мою голову такого напасника?

Старий дідько…

— Не жартуй зі мною, хлопче, — повеселішав чоловік. — Лягаймо спати, а завтра увидимо, що нам робити.

Хлопчина ліг на лаву, поклав собі під голову кулак і заснув.

Вранці жінка встала й бідкається, що їй зварити на сніданок. Коли глип — в кутку стоїть мішок з білою мукою, кошик яєць, макітра з сиром і великий гладун сметани. Жінка аж сплеснула в долоні, так здивувалася. Розбудила чоловіка й каже:

— Дивися, що в нас є…

Чоловік протер очі, довго розглядав оте добро й промовив:

— У цій хаті зроду не було такого багатства.

Хлопець спав і гадки ні про що не мав. Коли господиня зварила пирогів, чоловік розбудив хлопця:

— Вставай снідати, бо час на роботу.

Після сніданку взяли пилу й дві сокири і пішли рубати ліс.

Робота добре йшла. Хлопець махне сокирою — одразу дуба звалить. Бідняк аж рота роззявляв. Жінка принесла обідати й не повірила, що вони стільки зрубали. До вечора увесь панський ліс був складений у стоси. Бідняк взяв добрі гроші.

Минали дні, тижні, місяці. Йшов рік за роком. Бідняк добре ґаздував з тим хлопцем. Навіть доробився, що вже не бідував. Полюбив свого наймита — не міг без нього з'їсти і кавалка хліба.

Як закінчилися три роки, хлопець щез, гейби у воду впав. Більше не вертався. Через це мушу і я кінчати свою казку.

ПРО ЛЮЦИПЕРЧИНУ ДОНЬКУ[48]

Давно-предавно, ще за панщини, жили в однім селі чоловік і жінка, що мали сина Герасима. Вдень і вночі, в будень і свято працювали на панських ланах, спини не розгинали. Дідич дав за то кавальчик поля, аби мали де посіяти трохи кукурудзи. Минули роки, чоловік тяжко заслаб. Коли почув, що костомаха стоїть за плечима, покликав сина й каже:

— Умираю, сину. Не зазнав-им добра на землі. Лишаю тобі тільки оцю дрантиву хатку і трошки того поля, аби-сь мав кулешу на обід. Варуйся панської ласки і людської ненависті.

Герасим поплакав і поховав тата. Потім гарував на панщині, аж піт йому очі заливав. Одної неділі пішов на свій кавальчик поля. Ходить, дивиться… Раптом у кукурудзі зарохкала свиня.

— Чого ти, помийнице, залізла в мою кукурудзу шкоди робити? — крикнув.

— Рох-рох-рох! — відповіла свиня.

Герасим вимкнув кукурудзяну і — трась її по спині.

— Я тебе запру до карника і триматиму доти, поки твій господар не заплатить за шкоду.

Свиня не впиралася, побігла перед ним. Герасим ледве встигав за нею. Запер її до карника. Тримає день, другий, та ніякий ґазда не приходить. Не хочуть, думав, поповнити шкоду. Нарешті йому набридло чекати. Вирішив вигнати свиню на вулицю, аби не сиділа голодна, — і кінець гризоті!

Пішов він до карника, отворив дверці, а там, замість свині, сидить і всміхається дівчина. Така файна, що парубок аж рота роззявив.

— Добрий з тебе ґазда, — сказала дівчина. — Тримаєш свиню в кучі і навіть пійла не даєш.

— Та я не знав… Вона, ади, шкоди наробила. А ти хто така будеш?

— Я — Марійка.

— Чого тут сидиш?

— Чекала-м, аби-сь випустив.

— І куди підеш?

— До твоєї хати.

— Чого? — здивувався Герасим.

— Буду тобі ґаздинею.

— Тоді виходь звідси.

Дівчина вийшла, взяла парубка любенько за руку й повела до хати. Там позамітала, поприбирала все файненько і почала вечерю варити. Герасим тільки дивився, мов зачарований.

Вранці прийшли гайдуки й затарабанили у двері:

— Ану, Герасиме, йди на панщину!

Марійка стала на порозі й каже:

— Мій чоловік не буде більше робити на панщині. Досить нагарувався. Най пан сам собі робить.

Гайдуки стояли перед нею, як обпарені окропом. Не вірили, що можна таке говорити. Побігли до пана і замельдували:

— Паночку, у Герасима вже є жінка. Сама файна, як квітка, та язик у неї — як коса. Сказала, що її чоловік не буде більше на панщину ходити… І ще сказала, аби ви самі собі робили.

— Ади, яка розумна! Пащекує, шельма! — розлютився дідич. — Як вона така мудра, то най її чоловік віднесе цього листа на Місяць і принесе мені відповідь. Якщо не зробить — псів спущу на них.

Гайдуки взяли листа і подалися до Герасима. Постукали палицею в одвірок. Марійка стала на порозі:

— Чого ви прийшли?

Гайдук дав їй листа:

— Най Герасим віднесе його на Місяць і принесе відповідь. А коли цього не зробить — пан спустить на вас псів.

Герасим зажурився. Зроду не чув, аби люди листи писали на Місяць. Туди й дороги нема. Хто ж таке бачив! Марійка заспокоювала:

— Не гризися, чоловіче, якось-то буде. Збирайся і йди на роздоріжжя. Опівночі там будуть проїжджати три брички. Пропусти першу й другу, а на третю кидай листа і чекай на. відповідь.

Герасим послухав жінку. Вийшов на роздоріжжя і сів на край шанця. Опівночі почали наближатися три брички. У коней сапав вогонь з ніздрів, гриви й хвости палали червоним полум'ям, а з-під копит і коліс летіли іскри. Герасим пропустив перші дві брички, а на третю кинув листа.

Брички поїхали. Він сів на край шанця і чекає відповіді. Коли запіяли треті півні, почулося цокання копит. Через якусь хвильку пролетіла перша бричка, потім друга. З третьої хтось кинув Герасимові листа. Він приніс його додому, дав жінці і ліг спати.

Вранці прийшли гайдуки за відповіддю. Марійка дала їм листа.

Дідич розпечатав і прочитав золоті рядки, написані Місяцем:

«Не муч людей, пане, бо твій тато носить дрова в пеклі, а ти будеш у смолі варитися».

Панисько засміявся і написав листа до пекла:

«Скажи, тату, де ти закопав гроші?»

— Дайте Герасимові, най понесе до пекла і принесе відповідь, — сказав гайдукам.

Гайдуки знову постукали палицею в одвірок. Марійка вийшла і спитала:

— Чого ви прийшли?

Принесли Герасимові листа. Най віднесе до пекла і принесе відповідь.

Герасим зажурився, що ледве ходив.

— Я ж не знаю дороги до пекла!

— Не журися, чоловічку, — посміхнулася Марійка. — Вночі підеш на те ж роздоріжжя і кинеш листа на ту ж бричку.

Герасим утішився, бо добре знав ті брички. Все зробив так, як сказала жінка.

Вранці прийшли гайдуки. Марійка дала їм листа із пекла. Пан прочитав:

«У саду є, сину, дві яблуньки й один дуб. Між ними я закопав золотий скарб».

Панисько відкопав гроші й розбагатів ще більше. Покликав своїх гайдуків і каже:

— Завтра маю одружуватися. Як та жінка Герасима така мудра, то най її чоловік приведе мені музик із самого пекла. Хочу, аби мої гості танцювали так, як пасує великим панам.

Гайдуки побігли до Герасима, постукали палицею в одвірок. Марійка вийшла і спитала:

— Хіба не досить панові того, що зробив мій чоловік?

— Ні, не досить. Завтра наш пан має одружуватися, йому потрібна музика із самого пекла. Най Герасим приведе отих музик, бо інакше його голова скотиться з плечей.

Герасим злякався. Він зроду не чув, аби чорти були музиками. Де їх шукати, як говорити, аби вони згодилися відіграти панові весілля?

— Не суши собі голови, чоловіче, — втихомирювала Марійка. — Опівночі на тім самім роздоріжжі сядеш на третю бричку й поїдеш до пекла. Я тобі дам хустину, яку засунеш у пазуху. Як буде тобі страшно — витягнеш її, витреш собі лице — і страх пропаде.

Що мав бідний робити, коли панова напасть не давала дихати.

Увечері вийшов на роздоріжжя, сів на краю шанця і чекає. Опівночі затупали вогненні коні. Пронеслися дві брички. Коли надбула третя, Герасим розбігся і скочив на неї. Витягнув із пазухи Марійчину хустину і витер лице. Навіть стало весело.

Бричка їхала, як блискавка. З-під кінських копит летіли іскри, гриви й хвости палахкотіли, як запалені околоти.

Небавом приїхали до пекла. Там така біда, що страшно дивитися. У великих котлах варилися, смажилися і парилися душі, чорти їх вилами мішали. Герасимові холодний піт виступив на чолі. Він витягнув з пазухи хустинку й витер собі лице.

Люциперова жінка бачила, як він утирався, і спитала:

— Звідки маєш ту хустинку?

— Мені дала її моя жіночка Марійка.

— Це я виткала хустинку і подарувала її своїй доньці. Ти — мій зять?

— Хто знає, чий я зять! — і Герасим махнув рукою.

Він розповів Люциперці докладно, як знайшов Марійку в карнику, як він її покохав і який їх дідич свинуватий. Про все розказав. Люциперка спитала:

— Ти чого прийшов?

— Наш дідич задумав одружуватися. Хоче, аби завтра на його весіллі грали музики із самого пекла. Я прийшов поговорити і згодитися з ними.

— Не журися, зятю, — відповіла Люциперка. — Вертайся додому, шануй мою доньку і живіть щасливо.

Герасим попрощався, сів на бричку й подався додому.

На другий день у панськім палаці зібралися гості з усіх кінців краю, бо дідич одружувався з донькою великого міністра. Всі були у золоті, сріблі й діамантах. Столи вгиналися від страв і напоїв.

Сільські люди стояли на вулиці. Кому не було місця, той виліз на дерево або на дах хати. Дивилися на панів, як на якесь диво.

Раптом на подвір'я заїхали дванадцять блискучих бричок. Із кожної вийшов один музика. Всі дванадцять увійшли до панського дому й ушкварили такого аркана, що палац захитався. Вельможні гості пішли в танець. Навіть ті, які не вміли або не хотіли, мусили танцювати, бо якась нечиста сила тягнула їх за ноги. Пан зі своєю молодою аж підскакував.

Музика не ставала і на хвильку. Вельможні пани танцювали доти, поки їх кістки не порозліталися. А як порозліталися, що й ворон не зібрав би, закінчилося весілля.

І я там був. Сидів на хаті Герасима, дивився на ту чудасію і вам про неї розповів.

ПЕТРО І МЕЧ-ГАРТОВАНЕЦЬ[49]

Один бідний селянин мав сина Петра. Маленьким хлопчик бігав, грався з однолітками, а як підріс, то весь час майстрував собі кріси. Його питали, нащо він то робить, а Петро відповідав:

— Хочу бути вояком!

Тато йому говорив, що треба землю орати, треба сіяти, й не думати про військо, а він не хотів і слухати. Марширував з крісом на плечі й вигукував:

— Раз, два, три! Раз, два, три!

Не було з ним чистої години. Одного разу на дорозі Петра здибав мудрець. Спитав його:

— Ким ти хочеш бути?

— Вояком!

— Тяжко бути вояком, — відповів мудрець. — Всіляке лихо чекає на тебе.

— Не боюся ніякого лиха! — відрубав Петро.

Тоді мудрець каже:

— Коли ти такий вдався, то вдарся об землю, перекинься на оленя й піди на схід сонця. Придивися добре, як там бідує військо.

— Що ж, можу піти!

Петро ударився об землю, перекинувся на оленя й побіг на схід сонця. Дивився, як там зицирують царських вояків на толоках, мало їсти їм дають, а вночі виганяють з касарні на дощ.

Вернувся Петро у село.

Спитав його мудрець.

— Ну, ким ти хочеш бути?

— Хочу бути вояком!

Мудрець подумав і порадив:

— Тепер вдарся об землю і перекинься на зайця. Підеш на захід сонця і подивишся, як там маються вояки.

Петро вдарився об землю, став зайцем і поскакав на захід сонця. Там старші вояків мучили, били гарапниками й казали їм бігати босими по морозі навколо касарні. Вояки, худі й замучені, їли сухий хліб, сьорбали рідку юшку і проклинали свою долю.

Вернувся Петро до мудреця й каже:

— Хочу бути вояком!

Мудрець похитав головою й мовив:

— Коли так, вдарся об землю ще раз, стань орлом і полети на південь. Подивишся, що там робить військо.

Парубок ударився об землю, перекинувся на орла і полетів на південь. Тисячі солдатів ішли одні на одних, як чорні хмари: били й убивали, із крісів стріляли, з гармат бахкали. Небо затягнулося димом, землею текли криваві ріки. Всюди чулися такі крики, зойки й верески, що волосся на голові щіткою ставало.

Парубок вернувся до мудреця й каже:

— Хочу бути вояком!

Мудрець мовчав. Про щось міркував. Нарешті заговорив:

— Виджу, що ти є впертий, а я впертих люблю і допомагаю їм — чим можу. І тобі допоможу. Іди до війська, але знай одне: як важка буде дорога — перекидайся на оленя. Набридне бути оленем — перекидайся на зайця. Не схочеш бути зайцем — перекидайся на орла. Щасливої дороги, легіню!

— Дякую, добрий чоловіче.

Попрощався Петро з татом і мамою й вирокував до війська. Але не сидів довго у касарні, бо король виповів війну другому королеві. Військо йшло полями, горами, лісами, потім пливло морем. Раптом король крикнув:

— Гов, стійте! Я забув удома меч-гартованець. Хто принесе його за три дні, за того віддам свою доньку.

Все військо завмерло. Потім один молодий князь вийшов наперед:

— Хто може тобі принести, світлий королю, як не я?

Слова князя вкололи в саме серце графа, який дуже не любив його. Граф почервонів і промовив:

— Це державна справа, світлий королю. Тільки я один можу впоратися з нею. Пошли мене.

Нарешті Петро став гаптах і каже:

— Я принесу, королю!..

Король поміркував і відповів:

— Ідіть усі троє. Хто принесе меч-гартованець — того буде королівна.

Князь, граф і Петро вирушили за мечем-гартованцем. Кожен пішов своєю дорогою. Коли віддалилися від війська, Петро вдарився об землю й перекинувся на оленя. Довго біг полями, горами, ярами. Як ноги заболіли, вдарився об землю і став зайцем. Потім перекинувся на орла. Прилетів до столиці, почав ширяти над королівським палацом. Коли королівна отворила вікно, він залетів до її покою, вдарився об підлогу і знову став Петром. Поклонився королівні й каже:

— Твій тато забув удома меч-гартованець. Велів, аби-сь мені його дала, бо меч потрібний на війні.

Королівна відповіла:

— Не дам, доки не зробишся таким орлом, як був.

— Коли так, най буде так, — погодився Петро.

Вдарився об підлогу й перекинувся на оленя. Королівна висмикнула коло його лівого вуха три волоски. Вдарився об підлогу і перекинувся на зайця. Королівна висмикнула коло його лівого вуха три пучечки пуху. Вдарився об підлогу й перекинувся на орла. Королівна висмикнула з його лівого крила три пір'їнки. Ще раз ударився об підлогу і знову став Петром.

Королівна дала меч-гартованець і сказала хлопцеві:

— Коли закінчиться війна — вертайся до мене.

— Чого? — спитав Петро.

— Я хочу бути твоєю жінкою.

— Ти — файна дівчина, королівно. Може, вернуся… Леґінь поклонився, вирушив у дорогу. Як вийшов у поле, вдарився об землю і став оленем. Довго біг, аж ноги заболіли. Вдарився об землю і став зайцем. Довго скакав і доскакав до моря. На березі вдарився об землю і став орлом. Перелетів море і побачив здалеку королеве військо. Вдарився об землю і знову став солдатом.

Та не спішив до короля, бо минула тільки одна днина. А був стомлений. Ліг під дубом і заснув.

Гонорний князь, що йшов за мечем-гартованцем, заблудився в полі. А граф якраз дійшов до дуба. Побачив сплячого Петра, витягнув шаблю і перетяв йому шию. Потім забрав меч-гартованець і поніс королю. Схилив перед ним голову й промовив:

— Я сповнив, світлий королю, твій розказ. Тут маєш меч-гартованець!

— Дякую, графе. Як закінчимо війну, то відгуляємо весілля — моя донька чекає тебе.

Король виграв війну і вирушив з військом до столиці. На другий день сповістив людей, що його донька віддається за графа.

Королівна плаче:

— Не піду за графа, бо то не він приніс меч-гартованець. То був леґінь…

Тим часом мудрець не забув про впертого Петра. Прийшов до дуба, приклав голову легіня до тулуба і полляв цілющою водою. Петро ніби прокинувся, глипнув на мудреця і проказав:

— Ото добре-м спав!

— Спав би-сь цілу вічність, якби не я…

— А де меч-гартованець?

— У короля.

— А де король?

— Уже у столиці. Віддає свою доньку за графа, який Приніс йому меч-гартованець.

— А я де був?

— Лежав без голови. Граф стяв її тобі.

— Що ж маю робити? — зажурився парубок.

— Біжи до столиці!

Петро щиро подякував доброму чоловікові, вдарився об землю і перекинувся на оленя. Побіг лісом, як вихор. Коли ноги змучились, вдарився об землю й перекинувся на зайця. Поскакав кущами направці. Як задихався і впрів, ударився об землю і став орлом. Полетів, як стріла, просто до столиці. Залетів до покою. Там сиділа за столом і плакала королівна.

Дівчина взяла три пір'ячка й пішла з орлом до короля.

— Ади, — сказала, — цей орел прилітав за мечем-гартованцем. Я висмикнула тоді три пір'їни з його лівого крила.

Орел вдарився об підлогу і став зайцем.

— Цей зайчик теж приходив за мечем-гартованцем. Я висмикнула три пучечки пуху з-за його лівого вуха.

Зайчик ударився об підлогу і перекинувся на оленя.

— І олень приходив за мечем-гартованцем. Я вирвала коло його лівого вуха три волосочки.

Олень ударився об підлогу і перекинувся на солдата. Петро витягся перед королем:

— Вельможний королю, виконай свою обіцянку…

— Добре, легіню, завтра ваше весілля, — погодився король.

Увечері з'явився мудрець.

— Чому мені допомагаєш, як рідний тато? — спитав його Петро.

— Бо ти є упертий, а я люблю таких легінів.

На весіллі була сила-силенна гостей. Під час танців великий мудрець розбив мальований горнець, тому прийшов казочці кінець.

ДИВО КАМІННОЇ ГОРИ[50]

У цій казці розповім про одного бідного чоловіка, що мав трьох синів: Петра, Дмитра й дурненького Федька. Сини повиростали, а землі у бідняка — на один заячий скік. Біда так моцно засіла у хаті, що й макогоном не виженеш. Хоч сиди та й плач, а хоч стій і реви.

Пішов бідняк до багача й каже:

— Позич мені волів і плуга. Я з синами відроблю, коли тобі припече.

— Три дні маєш сапати у полі.

— Най буде.

Бідняк приїхав фірою до своїх воріт і покликав найстаршого сина:

— Отам, за селом, є широка Камінна гора. їдь до неї, виори її і посій пшеницю.

Петро поїхав на Камінну гору. Зняв з фіри плуг і почав орати. Як тільки проклав першу борозну, із Камінної гори висунулася якась чорна волохата рука і як вдарила волів, то вони разом з плугом полетіли стрімголов у прірву.

Вернувся Петро додому сумний і розказав татові, що сталося.

Бідняк закричав:

— Іди геть з моєї хати! Скільки житиму, не хочу тебе видіти.

Петро накинув на плечі сардак і подався куди очі видять. Бідняк пішов до іншого багача. Позичив волів і плуга. Покликав середущого сина Дмитра й каже:

— Ти є дуже мудрий. їдь на Камінну гору, виори її і посій пшеницю.

Середущий сів на фіру, приїхав на скалу. То, що зорав учора Петро, десь зникло, й сліду не лишилося. Дмитро засукав рукави і взявся до роботи. Оборав гору довкола і почав другу борозну. Тільки дійшов до прірви, коли якась чорна волохата рука висунулася з Камінної гори і як гепне волів поміж роги, то за ними й плугом тільки загуло.

Дмитро налякався. Що він скаже татові? Той його уб'є!

Закинув торбу на плече й побіг Петра наздоганяти.

Бідняк чекав Дмитра й радів, що нарешті Камінна гора буде зорана і засіяна.

Та минув день, а сина не видно. Жінка плаче, а чоловік заспокоює:

— Не плач, жінко, Дмитро хоче всю гору зрівняти, тому так затримався.

Другого дня дурненький син Федько витягнув з печі шию і говорить:

— Тату, Дмитро не виорав Камінну гору. Воли поздихали, плуг поламався, а Дмитро побіг наздоганяти Петра.

— Звідки ти знаєш, дурню?

— Нізвідки, я все знаю…

Бідняк пішов на Камінну гору. Побачив у прірві дві пари волів і два поламані плуги. Вернувся додому, сів на лаву й затужив за старшими синами. Цілу ніч журився, як без них відробить багачам.

— Не журіться, тату, — сказав Федько з печі.— Завтра я піду орати, як дасте пару волів. Засію пшеницю, знайду братів і приведу додому всю худобу.

Бідняк ще позичив пару волів і плуга. Федько сів на фіру і, співаючи, поїхав на Камінну гору. Як подивився у безодню, то сорочка стала полотном: там лежали убиті воли і поламані плуги. Коли минув страх, парубок взявся до оранки. Проклав одну борозну і вже почав другу. Раптом із скелі висунулася якась чорна волохата рука і наміряється ударити волів між роги. Федько випустив чепіги і — хап за ту руку. Схопив, як обценьками, і так міцно тримає, що ніяка сила на світі не вирвала б її. Потім почав тягнути. Тягне, тягне, аж сопе. З гірким лихом витягнув чортиська. Схопив за чуприну, кинув ним на землю і придушив коліном.

— Ти нащо, псявіро, без суда і права людям шкоду робиш? Тепер я з тебе живого не злізу.

— Даруй життя, Федьку, — просився чортище.

— У мене вже давно сверблять руки на тебе…

Федько вийняв з пазухи цизорика, відрізав у чорта кінчик лівого вуха й засунув за пояс.

— Тепер ти, дияволе, маєш запрягтися в цього плуга і виорати Камінну гору так, аби на ній родила золота пшениця.

— Я не люблю, парубче, орати. Зроблю щось інше…

Та Федько й не слухав. Здіймив ярмо з волів і повісив чортові на шию. Потім так ушкварив батогом нечистого, що той аж підскочив.

— Гайда, іродів сину!

Чорт тягне-тягне плуга, аж очі вилізають, а Федько тримає за чепіги і собі співає. Довго чи мало так орали, — того вже не знаю, але рілля на Камінній горі зробилася м'якенька, як гусяче пір'я.

З чорта піт лив чурками.

— Ну, Федьку, біжи за пшеницею, а я тим часом відпочину, — сказав дідько хлопцеві.— Але борзо, бо в мене є й інша робота.

Прибіг Федько захеканий додому, став перед ворітьми й закричав:

— Тату, давайте борзенько насіння, бо чорт не має часу!

Бідняк виніс торбину зерна. Більше не хотів дати — боявся, що Федько все тільки змарнує.

Чорт засіяв ріллю, хвостом заволочив, а потім скривився перед парубком:

— Віддай мені кінчик лівого вуха.

— А кольки в бік не хочеш?. Щоб мені зараз Петра І Дмитра сюди привів, бо засвічу тобі лойову свічку!

— Не світи лойових свічок, Федьку! Все буде так, як хочеш.

У ту ж хвилину несподівано розперезалася страшна буря. Лютий вихор розгулявся, як дурень на хрестинах. Чорт сів на нього верхи і полетів кудись на псю-маму. Невдовзі вернувся з Петром і Дмитром.

— Маєш братів, — сказав легіневі.— Давай кінчик лівого вуха!

— А ти, дурний мацапуро, нащо поламав плуги? Щоб вони мені з волами були тут, як новенькі!

Чорт беркицьнувся і полетів у прірву. За хвилину витягнув з безодні два нові плуги з живими волами.

— Віддай мені кінчик лівого вуха, — застогнав чортище.

Федько вийняв з-під пояса той кавальчик шкірки, шпурнув дідькові:

— Щоб і твого сопуху тут не було чути! — крикнув йому Федько. — Щоб тебе носило тільки по ярах та по болотах, бо матимеш зі мною до чиніння.

Дідько схопив кінчик свого вуха і так тікав, що аж світив п'ятами.

Брати сіли на фіри й поїхали додому. Бідняк дуже втішився, коли їх побачив. Петро й Дмитро сіли за стіл, розповідали про свої пригоди, а Федько виліз на піч і грався з котом.

Другого дня бідняк пішов на Камінну гору подивитися, чи все добре зроблено. Він став, як укопаний, очам своїм не вірив: пшениця вже виросла й достигла! Стебельця в неї срібні, а колоски — золоті.

Прибіг додому і гукає:

— Ану, сини, серпи в руки і на Камінну гору! У нас уже настали жнива!

Петро й Дмитро зібралися жати, а Федько і далі сидів на печі.

Не знаємо, що було потому, бо про це у казці не розповідається.

ЯК КЛИМКО СПРОВАДИВ ДІДИЧА У ПЕКЛО[51]

Жив собі багатий-пребагатий дідич, що мав у володінні велике село. Люди добре обробляли землю, але не знали ремесла. А без ремесла навіть панське господарство слабує.

Одного разу дідич покликав трьох легінів. Першому сказав:

— Ану покажи руки.

Той показав. Пан подивився, щось поміркував і дав йому розказ:

— Підеш на рік до міста і навчишся там на коваля.

Подивився на руки другого:

— Ти вивчишся на стельмаха.

Третій парубок, Климко, витягнув перед паном руки з довгими, тонкими пальцями. Пан довго думав, потім каже:

— Ти вивчишся на злодія.

Пішли хлопці до міста. Там вчилися цілий рік, а як скінчився термін, вернулися в село. Один пішов до панської кузні, другий — до майстерні, а Климко плентався по подвір'ю і дивився, де би щось фарнути. Дідич його покликав до себе:

— Я хочу видіти, чого ти навчився. У стайні є кінь, якого я найдужче люблю. Укради його, продай на ярмарку і принеси мені готові гроші. Як не вкрадеш, то голову зітну.

— Для вельможного пана все зроблю, — відповів Климко.

На ніч дідич поклав добру варту коло свого коня: один наймит сів на нього верхи, другий тримав коня за хвіст, а два за капейстру.

Коли добре стемніло, Климко перебрався за стареньку жінку, взяв у торбу кілька фляшок горілки і став голосити коло панської брами:

— Ой божечку святенький, я заблудилася в дорозі, ніч темна, додому далеко, а я не можу цю горілку донести.

— Ходи, бабко, сюди, — крикнув один з наймитів. — Переночуєш у нас, і завтра понесеш свою горілку.

Климко увійшов до стайні, ліг під жолоб і заснув. У той час наймити украли з торби горілку, випили її і швидко сп'яніли. Де стояли, там звалилися…

Климко встав, вивів коня в лісок. Потім вернувся, висадив одного наймита на терлицю, другому дав тримати конопляний хвіст, а двом спереду — прив'язав мотузки до рук. Після того поїхав на ярмарок коня продавати.

Вранці пан увійшов до стайні й за голову схопився.

Того ж таки дня вернувся Климко з ярмарку і дав панові гроші за проданого коня.

— Тепер, Климку, маєш украсти вола від плуга, — сказав йому дідич.

— Для вельможного пана все зроблю.

Панські форналі орали під лісом. Климко подивився на них здалеку й подумав, як украсти вола. Він узяв квочку з курчатами й пустив на краю лісу. Один з форналів пішов врубати на пужално бучок. Побачив квочку з курчатами й покликав інших форналів:

— Ходіть, хлопці, сюди, наловимо тут лісових птахів.

Форналі покинули волів і побігли ловити курчат.

Климко випряг вола з ярма, відрізав кавалок його хвоста, встромив другому волові до рота і втік з худобиною в ліс.

Форналі зловили квочку з курчатами, принесли до воза — глип — один віл пропав!

— Дивись, яке диво: віл вола з'їв, — крикнув один з форналів. — Ади, не встиг хвоста пролигнути.

Пішли форналі до пана і замельдували:

— Паночку, сьогодні, коли ми орали під лісом, віл вола з'їв.

Дідич зрозумів, чия то робота. Покликав Климка до себе й сказав:

— Як ти такий мудрий, то вкради мою паню.

— Зроблю так, як хоче наш вельможний пан.

Климко купив добру пару чобіт і кинув один чобіт у лісі серед дороги, а другий трохи далі. Заліз у корчі й чекає.

Почувся стукіт кінських копит. То пані їхала до міста. Фірман глипнув на землю й вигукнув:

— Ади, вельможна пані, чобіт!

— Злізь і візьми його, — відповіла пані.

— А що буду робити з одним чоботом? Якби два, то було б що носити. А так… — і фірман цьвохнув батогом.

Через якийсь час побачив другий чобіт. Притримав коні і сказав:

— Ади, вельможна пані, другий чобіт.

— Я тобі казала взяти перший чобіт. Злізь і біжи за ним, доки хтось не забрав.

Климко чув з-під корча, що вони говорили. Коли фірман вернувся за чоботом, він вискочив на сидіння, схопив ніжки в руки і поїхав якомога швидко.

На середині лісу його здибали чорти.

— Куди тікаєш, Климку?

— У місто, на ярмарок.

— Що везеш продавати?

— Вельможну паню.

— Продай її нам. Скільки правиш?

— Мішок грошей.

Чорти кинули легіневі гроші, сіли на бричку й поїхали, Климко вернувся додому.

— Я вкрав, вельможний пане, вашу жінку.

Дідич почухав потилицю й каже:

— Приведи її назад, заплачу триста ринських.

— Пані вже нема.

— А де ж вона?

— Продав її чортам.

Дідич заплакав ревними сльозами.

— Ти здурів, Климку? Що я робитиму тепер без моєї коханої пані?

— Не плачте, вельможний пане, вона живе щасливо, у кришталевому палаці. В неї щодня є високі гості — принци, князі, графи.

— Поведи мене, Климку, до неї, бо я ніде ніколи не бував.

— Не поведу, вельможний пане.

— Чому?

— Бо ми пропадемо без такого доброго дідича, як ви. Вам сподобається в пані і не захочете вернутись. А що ми, сироти, тоді будемо робити?

— Я вернуся, Климку. Не журися…

— Ні, паночку. Тоді зробіть так: скличте людей і сповістіть їм, що як ви не вернетеся, то вони будуть вільні від панщини. І що тільки я дістану право ділити між ними ваше господарство.

— Говориш, Климку, як п'яний. Кажу ж тобі, що вернуся! — розсердився пай.

— Як вернетеся, все буде по-старому.

Пан подумав і все зробив так, як сказав Климко.

На другий день парубок взяв горщик води, жмуток якогось зілля і кавальчик крейди. Пішов з дідичем у ліс. Залишив його під дубом, а сам подався знов до того місця, де здибався з чортами. Вмочив зілля у воду і скропив довкола землю. Потому лазив на колінах з крейдою в руці.

Кілька чортів вискочили з-під землі й спитали:

— Що ти робиш, Климку?

— Обводжу святе місце.

— Нащо?

На ньому хочу збудувати церкву.

— Ти звар'ював, Климку? Нащо нам церкви над самою головою?

— Мене то не обходить. Завтра попи мають тут службу божу правити.

— Що хочеш за те, аби ти дав нам чистий спокій? — спитав старший дідько.

— Хочу, щоб ви забрали мого пана до пекла і дали йому там гарячу роботу. Він чекає вас отам, під дубом, — показав Климко.

— Давай його сюди! — втішилися чорти.

Зловили паниська, затягли до пекла і там йому одразу показали — по чому лікоть киселиці.

Климко вернувся у село, роздав чесним людям усі панські маєтки й поля. Він довго жив, землю свою орав і нічого у людей не крав. Може, й тепер ще живе на світі.

ДІАМАНТОВИЙ ПАРКАН[52]

Це було дуже давно. Тоді ще колія не ходила, дідичі гнали людей на панщину, били, мордували їх і нікого не боялися — ні бога, ні чорта. Мали страх тільки перед чумою, яка ходила, мов королева, по світі. Як приходила, то навіть великі пани, покидали свої палаци і тікали, мов зайці від бубона.

Одного дідича вона застала вдома. Він і його жінка врятувалися тим, що вилізли на дерево і там перечекали, доки чума лютувала в хаті. Вона задушила всіх панських дітей. Пан і пані поплакали, поховали дітей і жили у великому смутку. Минали дні, тижні, місяці, а в хаті не було чути дитячого крику.

Якось пан із панею поверталися з ярмарку й побачили в шанці якусь дитину.

— Чий це хлопчик? — спитав пан людей.

— Його тата й маму забрала чума.

— Що він робить у шанці?

— Вмирає з голоду.

— Ні, не вмре, — сказав пан, — я його візьму до себе.

Забрав дитину на бричку й поїхав додому. Пані помила хлопчика, нагодувала і одягла у панське убрання. Він був такий гарний, що серце раділо. Але минуло кілька років і сталася біда — хлопчик чомусь осліп. Пан і пані знов засумували. Одного разу пані каже:

— Нащо нам чужого та ще й сліпого хлопця. Поведи його до стайні ночувати.

Дідич не вивів його з хати, але стелили хлопцеві в кутку, а годували зі старої миски. Ходив немитий, пірваний, ніхто з ним не хотів і заговорити.

Дідич, щоб мати забавку, купив собі рушницю й ходив на полювання. І одного разу зайшов у темний ліс. Раптом перед ним, гейби із землі, з'явився олень. Дідич вистрілив і не поцілив. Вистрілив ще раз — і даремно. Вистрілив утретє, а олень повернувся до нього і навіть не тікає. Це розсердило дідича. Прицілився знову, але вже не вистрілив, бо один чорт хапнув за рушницю, другий — за руки, а третій — за ногу. Упав панисько на траву, як дерево.

Чорти йому не дали лежати. Поволочили в пекло, а там кинули в яму. Посидів панисько в ямі днину, другу, а на третю покликав чортів:

— Пустіть мене, добродії, додому, бо моя жінка й сліпий хлопець журяться і плачуть.

Старший чорт відповів:

— Я тебе відпущу, але спочатку підпишеш папір, де говориться, що будеш наш назавжди. Через два тижні коло твоєї хати зчиниться великий вихор, — то я прийду за тобою.

— Най буде так, добродію, — погодився пан. — Давайте сюди той папір, най його підпишу, бо хочу додому.

Чорт приніс папір і каламар з чорнилом. Пан підписав, навіть не прочитавши.

Вернувся додому. Ходив кілька днів своїми покоями, в полі, в саду — дивився на все і не міг надивитися. Потім почав журитися. Почорнів від гризоти, не їв і не пив, аж зістарівся.

— Чого ти, чоловіче, зажурився? — спитала його жінка.

— Як мені не журитися, коли я чортам підписав цидулку, що через два тижні буду назавжди їхнім. Я від чуми втік на дерево, а від чортів не втечу. До пекла так не хочу вертатися, що просто вмираю. Врятуй мене, жінко!

Пані мовчала. Весь час нічого не робила, тільки думала, як має врятувати від чортів чоловіка.

Два тижні минули, гейби в долоні сплеснув. Настала остання днина. Пан не лягав спати, бо знав, що не засне. Сидів на стільці й дзвонив від страху зубами. Раптом надворі щось загуділо, завило, заскиглило, завужкотіло.

То був страшенний вихор. Так крутився навколо хати, що дах підіймав.

Хтось постукав у шибку і каже:

— Виходь надвір, бо вже час настав.

Пані до чоловіка:

— Пусти Іванка, най вийде до стайні й подивиться, чи вихор не зірвав із неї дах.

Дідич зрозумів її. Взяв хлопця за руку, повів до дверей:

— Піди, Іванку, і помацай, чи зачинена стайня.

Отворив двері і пхнув хлопця вихорові у зуби. Той схопив його, як соломинку, підняв угору й полетів.

Довго летів Іванко аж попід самі хмари. В широкій долині вихор опустив його на землю, перекинувся на чорта й запитує хлопця:

— Ти є той пан, що підписав нам цидулку?

— Ні, я — Іванко. В мене сліпі очі. Пан знайшов мене у шанці і привіз до себе, але пані, коли я осліп, навіть не хотіла їсти мені дати, як людині.

— Ходи зі мною, — сказав чорт і повів хлопця до криниці. Зачерпнув жменю води і бризнув йому в очі.

— Ану витріщися, хлопче! Іванко розплющив очі й усміхнувся.

— Мої очі все бачать! Я вже не є сліпий?

— Ні, але за це маєш нам служити, — прохрипів старий чорт.

Хлопець втішився.

Чорт повів його до стайні, вказав на трьох коней:

— Чорному давай щоднини три відра грані й три гарапники. Білому — два відра грані й два гарапники. Сивому — одно відро грані і більше нічого.

Чорт дав Іванкові дротяний гарапник і повів до кринички, зарослої зіллям. Вода ледве світилася в ній.

— До цієї кринички не підходь, воду з неї не бери.

— Нащо мені ця вода? — відповідає байдуже Іванко.

Звідти пішли до трьох казанів. Чорт ударив патиком по найбільшому й промовив:

— Під нього клади багато дров, аби весь час булькало у ньому, а під цими двома підтримуй лише маленький вогник. І не смій дивитися, хто в них вариться.

— Не журися, господарю, все буде так, як хочеш.

Чорт лишив його самого. У пеклі була така спека, що у роті висохло. Іванко не привик смажитися й паритися, його так мучила спрага, що не міг витримати. Пішов до кринички, засунув у воду руку, щоб напитися. Коли витягнув, побачив, що рука позолотіла.

«Ади, чудасія!» — подумав і засунув у криничку голову. Голова теж позолотіла. Натягнув капелюха аж на вуха і пішов до казанів.

У найбільшому казані уже ледве булькало. Хлопець підкинув дров і сів спочивати. Але спочинку не мав, бо увесь час свербіла кортячка подивитися, кого варять чорти. Нарешті став на купу дров, заглянув у казан: там кипіли у смолі його пан і пані. Вони впізнали хлопця і жалібно почали просити:

— Погаси, Іванку, той вогонь, бо в нас уже кістки розпадаються.

— Ага, погасити? Ніколи не погашу!

— За що така страшна кара, Йванку?

— За те, що ви мене чортам віддали.

— Скільки ми тут будемо кипіти?

— Доти, поки вас чорний шляг не трафить. Іванко ще підкинув дров і пішов до коней.

У стайні знайшов гарапника, почав вимахувати ним і траскати в повітрі. Сивий коник спитав:

— За що нас будеш бити?

— Не знаю. Так велів найстарший чорт.

— Не слухай чорта, Йванку. Не бий нас, бо ми маємо таку саму душу, як і ти. Колись чорт зробить і тебе конем, буде гранню годувати й гарапником частувати. Ліпше тікаймо звідси. Сідай на мене і—гайда…

Хлопець подумав і дав згоду.

— Але спочатку повідв'язуй нас усіх від жолобів, бо ми — чесні люди.

Іванко повідв'язував і випустив зі стайні цілий табун коней. Сів на сивого коника і рвонув так, що пекло загуділо. Табун, спущений з припонів, біг слідом за ними. Тікали, мов шалені, полями, лісами, горбами, ярами.

Найстарший чорт спав після обіду. Його збудили крики, від яких двигтіло пекло.

— Що там сталося? — спитав.

— Повтікали коні, а разом з ними й сліпий хлопець.

Чорт скочив із ліжка, як ошпарений, і кинувся їх наздоганяти. Біг, рвучи землю під собою.

Іванкові почало вже плечі пекти. Не міг стерпіти болю і сказав:

— Конику, мені в плечі пече… Чорт наздоганяє. Що робити?

— Не бійся, Йванку, потерпи ще трохи. Витягни з мого правого вуха два рушники. Як чорт буде близько — кинь один рушник йому на голову.

І коли чорт наблизився, Іванко фурнув на нього рушника. А той рушник був незвичайний: так замотав йому голову, що чорт спіткнувся об камінь і запоров носом. Почав швидко розмотувати рушник. Але хіба його розмотаєш, коли він звивається, як найжвавіша змія! Чорт нарешті кинув рушника на землю, але той сплутав ноги, зв'язавши їх, як добрий воловід. Чорт упав і ще раз розбив носа. Доки він. розплутався, Іванко був далеко. Чорт гнався, як скажений. От-от знову наздожене втікачів. Іванко промовив:

— Конику, чорт пече мене в плечі. Що маю робити?

— Кинь на нього і другий рушник.

Коли чорт був уже зовсім близько, Іванко шпурнув у нього другим рушником. І той наробив дідькові повно клопоту: так його затемнював і заплутував, що чортисько шалено качався у порохах, у глині, у болоті. Став такий, як свиня в спеку. Бив ногами в землю, ніби на нього напала якась трясучка. Потім знову біг, аж язика вивалив. Почав пекти пекельним вогнем Іванкові плечі. Парубок закричав:

— Конику, так пече, що, відай, згорю. Що маю робити?

— Витягни, з мого лівого вуха гарапник.

— Вже витягнув, конику.

— Кидай чортові під ноги.

Кинув. Ой, як схопиться гарапник, як упереже чорта! Той звився учетверо. Гарапник так різав і краяв чорта, що тільки свистав. Дідько побачив, що гарапник не пустить уперед, почав тікати геть до пекла. Гарапник підганяв.

Іванко добрався до самої столиці. Кінь став, віддихався і каже:

— Отут розлучимося, Йванку. Вирви з моєї гриви три волоски. Як будеш у біді, потри один волосок, і я прибіжу, аби стати тобі у пригоді.

Кінь полетів, а Йванко затис у жмені волосочки й пішов шукати заробітку, бо дуже зголоднів. Та куди не заходив, люди від нього бокували:

— Він не такий, як усі. Ніби золотий…

Другого дня проходив попри величезний королівський сад. Побачив там садівника, вклонився низенько і спитав:

— Чи нема для мене якоїсь роботи?

— А що вмієш робити?

— Все, що скажете.

— Тоді підтинай квіти і дерева. Але знай: коли підітнеш так, що вони зів'януть, то твоя голова буде там, де стоять ноги.

Іванко ходив з ножицями по саду й підстригав квіти та дерева. Там були три квітки, які дуже любила сама королівна. Вона щоранку приходила до них, милувалась ними. Та сталося так, що Іванко підтяв оті три квітки. Вони опустили головки і почали в'янути.

Парубок зажурився. Увечері не лягав спати, бо гризота йому не давала чистої години. Королівна дізнається, що її квітки зів'яли, і садівник зітне йому голову. Вийшов надвір і потер волосок. Тої ж хвилини прилетів до нього кінь і спитав.

— Чого ти хочеш, приятелю?

— Біда, конику. Хочу, аби паркан, який огороджує королівський сад, зробився до ранку діамантовим.

— Все буде по-твоєму. Йди спати.

Кінь полетів, а Йванко невдовзі заснув. Уранці побачив високий діамантовий паркан навколо королівського саду. Коли сонце зійшло, паркан так виблискував, що не можна було дивитися на нього. Садівник ходив попри нього й очам своїм не вірив.

Ось і королівна. Як побачила паркан, то забула і про свої квіти.

— Хто це збудував? — спитала садівника. Садівник поклонився їй і відповів:

— Не знаю. Спитайте мого челядника. Покликали челядника.

— Як тебе звуть? — спитала королівна.

— Іванко.

— Це ти змайстрував діамантовий паркан?

— Так.

— То як його зробив?

— У мене є сила, що може будувати діамантові паркани.

— Ходи зі мною на шпацир, — запросила його королівна.

Серце дівчини почало стукати скоріше, аніж завжди. Від першого разу так закохалася в Іванка, що уже не бачила й діамантовий паркан.

Другого дня король сповістив усіх людей світу, що його єдина донька хоче вийти заміж. Той, хто принесе найфайніший букет квітів, стане її чоловіком.

З усіх кінців світу до королівського палацу приносили чарівні букети.

Іванко зажурився. Він теж закохався в юну королівну. Блукав, як п'яний, по саду й чекав, аби вона вийшла хоч на хвильку. Зустрілися нарешті. Королівна каже:

— Без твоїх квіток не буде в мене весілля.

Іванко ще не встиг нічого відповісти, як вона побігла до палацу.

Коли настав вечір, Іванко потер другий волосок. Прилетів сивий кінь.

— Чого хочеш, приятелю? — спитав парубка.

— Хочу завтра уранці мати такий букет, якого ще на світі не бувало.

— Не гризися. Все буде по-твоєму. Іди лягай спати.

Кінь полетів, а Йванко ліг спати. Вранці, коли прокинувся, на столі стояв чарівний букет. Яких тільки квіток у ньому не було! І білі, і жовті, і червоні, і блакитні. Всілякі. Але вони не були такі, як усі інші квіти. Від них розливалося таке ясне світло, як від сонця.

Іванко відніс квіти до палацу і поклав коло інших букетів.

Король дав розказ, щоб другого дня до палацу зійшлися всі ті, хто приніс букети.

Іванко зажурився: а в чому він увійде між панів?

Потер третій волосок. Прилетів сивий кінь.

— Чого тобі, приятелю, треба?

— Біда, конику. Я мушу мати таке вбрання, якого не мають найбагатші принци.

— Не журися, лягай собі спати. Завтра вранці усе будеш мати.

Коник полетів. Іванко добре виспався, а вранці на лаві побачив те убрання, яке собі просив. Одягнувся у нього файненько і пішов до палацу. Там уже були всілякі королі, королевичі, принци і князі…

Іванко поклонився королю, королеві й королівні. Став коло стіни й чекає, що з того буде далі.

Король встав з престолу і промовив:

— Ану, дорогі гості, беріть до рук свої букети. Най моя донька вибере нареченого.

Всі зробили так, як сказав король.

Квітки королевичів, князів і всяких принців одразу зів'яли, а букет Іванка блищав собі, як сонечко. Та й він був такий файний, що словом не розкажеш і пером не опишеш.

Королівна підходила до всіх женихів, дивилася на їхні букети, але нічого не казала. Потім стала коло Йванка й мовила:

— Оцей букет мені найбільше любиться…

Того ж таки дня було весілля.

Я саме заблукав до королівської столиці. Почув музику, співи і гойки в палаці і теж зайшов туди чарку горілки спорожнити. Мене запросили за весільний стіл, добре частували, аби-м мав що людям розповідати…

ЯК БІДНИЙ З ЧОРТІВ ПОГЛУМИВСЯ[53]

Вірте не вірте, а в нашому селі жили колись чоловік та жінка, про яких говориться в цій казці. У них було десятеро дітей дрібних, як горох. Від ночі до ночі чоловік і жінка робили, увихалися, а не могли хліба досхочу наїстися, вічно голодували. Від тяжкої роботи й гіркої гризоти чоловік заслаб. Покликав жінку й каже:

— Аж тепер виздихаємо, як руді миші! Чим же нагодуємо десятеро дітей?

— А скоро у нас буде одинадцяте, — заплакала жінка.

Ще більше зажурився бідолаха. Подумав і промовив:

— Як мені слабувати, коли одинадцята дитина має народитися?

Зліз із постелі й почвалав до дідича.

— Чого прийшов, хлопе? — спитав пан.

— Біда мене, паночку, пригнала. Дайте або позичте трохи збіжжя. Як видужаю, то я відроблю вам або дітей пришлю гуси пасти. Ади, вмираю з голоду.

— Е-е, не дам, бо ти умреш і моє збіжжя пропаде. А таких робітників, як твої діти, я не потребую і бачити у себе не бажаю!

Бідний гуцул почухав собі потилицю й пішов до попа. Думав, що той, може, змилосердиться над ним.

— Чого тобі треба, чоловіче? — спитав панотець.

— Хочу, панотчику, аби-сьте мені, дали хліба на відробіток, бо діти вже посиніли від голоду.

— Не дам ані зеренця! Ти мені ще винен. У жнива, коли косив пшеницю, раптом пішов дощ, і ти цілу годину стояв під вербою. Коли відробиш ту годину, тоді поговоримо.

— Відроблю, панотчику, але дайте муки, бо й різдво господнє уже не за горами.

— Е-е, чоловіче, як я стану роздавати добро жебракам, то скоро й сам із торбами піду.

Засумував гуцул. Як йому вертатись з порожніми руками? Аж почорнів від жури… І вирішив утопитися.

Прийшов на річку, взяв якусь ломаку і зробив ополонку. Від роботи й слабості упрів. Витер, піт і думає: «Як скакати в ополонку — голим чи убраним? Ні, ліпше скину кожуха, сорочку, гачі й постоли, бо шкода — то ж моя праця».

Гуцул скинув кожуха, сорочку, постоли і гачі. Підійшов до ополонки, коли — глип, а звідти виліз чорт. Сміється й питає:

— Ти нащо роздягнувся у такий мороз? Упрів і хочеш скупатися?

— Ні, Антипку, я хочу втопитися. А це вбрання лишаю, може, хтось знайде й понесе моїм дітям.

— А скільки їх у тебе?

— Десятеро, аби були здорові, а одинадцяте має народитися.

— Ов! А нащо покидаєш їх?

— Бо не можу вже прогодувати. Віддав би-м і душу, якби хтось позичив мені хліба.

— Скільки хліба хочеш?

— Бодай один мішок.

— Добре, йди додому. Увечері я принесу хліба. Але приготуй душу!

Гуцул розповів жінці, що продав душу чортові за один мішок хліба.

— Йой, йой-йой, що я буду робити, як тебе візьме нечиста сила? — заголосила жінка.

Чоловік подумав і сказав:

— Не журися, я обдурю чорта.

Вийшов надвір, запхав руку під стріху і зловив горобця. Кинув його у торбу, зав'язав добре мотузком і став чекати вечора.

Як лише стемніло, у двері постукав якийсь панок з мішком на плечах. То був чорт. Він прохрипів:

— На, маєш хліб. Давай скоро душу, бо не маю часу.

Гуцул поніс мішок між дітей, а з-під лавиці взяв торбу з горобцем і каже:

— Душа спить. Розв'яжеш тоді, коли будеш далеко від моєї хати.

Ціла зграя чортів чекала в лісі коло розпаленої ватри. Нечисті хотіли потішитися людською душею. Антипко приніс під пахвою торбу і сказав:

— Я витрясу зараз між вас людську душу. Будьте пильні, аби не втекла.

Дідьки притулилися один до одного і простягли до торби руки. Як лише Антипко її розв'язав, горобець — фурк з торби й полетів. Сів собі на дерево і почав цвірінькати. Чорти аж роти пороззявляли. Потім кинулись ловити. Але горобець теж не є дурний. Він заліз борзенько у старе дупло і — анічичирк. Чорти лазили по усіх деревах, доки не повпрівали.

Стали раду радити, як душу зловити. А між ними був один дурнуватий чорт. Як щось, бувало, скаже, то нема що на трісочку взяти. От він і сказав:

— Я видів, як ота душа полетіла до неба. Там її шукаймо.

— Чорти зірвалися з місця і — гайда громадою до неба. Влетіли просто до канцелярії. Святий Петро сидів за столом і рахував гроші, які взяв від одної великої пані, що відкупилася від пекла. Він згорнув гроші в куферок, сів собі на нього й питає чортів:

— Що скажете?

— Сюди залетіла одна душа, яку ми купили. Віддай її по-доброму!

— Сюди ніхто не залітав! Дайте спокою, бо покроплю вас свяченою водою, — мовив святий Петро.

Чорти заверещали:

— А ти нас не пужай! Ану отвори куферок, най видимо, що у ньому є.

— Там святі речі.

— Там наша душа! Отвори, бо ми самі отворимо! Що було робити з напасниками? Взяв Петро та й отворив.

— О-о! Звідки маєш золото? — спитали чорти.

— Дала мені розпусниця-пані, аби не шкварчала у вашому пеклі.

Найстарший чорт аж почорнів зі злості:

— Нащо закон толочиш? Ану, парубки, заберіть у нього все до крейцара.

Дідьки так і зробили. Потім перевернули увесь рай догори ногами, але душі не знайшли.

Дурнуватий чорт сказав:

— Гайда зробимо Петрові одно свинство, аби нас пам'ятав. Загулім Смерть кудись у темний ліс і там її сховаймо. Тоді побачите, як буде кукурікати Петро перед нами.

Антипко пішов до Смерті й сказав:

— Кумцю, ходім до лісу і там пошпацируємо на свіжому люфті.

— Йду, Антипку, йду… — Смерть любила шпацирувати.

Пішли. Чорти зрубали граба, зробили розколібину і спитали Смерть:

— А ти, кумцю, можеш засунути сюди ноги?

— Я все можу, — похвалилася кума й засунула ноги в розколібину. Антипко вибив клина, і граб стиснув їх, як обценьками.

— Що це за дідьчі жарти! — заверещала Смерть не своїм голосом.

— Отут будеш сидіти два роки. Так захотів святий Петро. — І чорти повтікали.

А за той час біднякові діти з'їли увесь хліб і почали голодувати знову. Гуцул пішов до ставу. Скинув сорочку, кожушину, гачі, постоли і став над ополонкою. Глип — а звідти виринув Антипко.

— Ти чого прийшов? — спитав гуцула.

— Мушу вже топитися…

— А ти знаєш, що твоя душа від нас фуркнула до неба?

— А куди їй летіти, як не до неба? Та мені байдуже, У мене є ще одна душа.

— Продаєш?

— Аякже.

— Скільки візьмеш?

— Мішок золота.

— Добре, прийду ввечері.

Гуцул довго думав, як обдурити чорта. І таки придумав. У нього був баран. Гуцул його засунув у мішок і став чекати чорта.

Як стемніло, нечистий прийшов з мішком на плечах. Кинув серед хати й прохрипів:

— Отут маєш золото, давай сюди душу.

Гуцул витягнув з-під лави мішок з бараниськом.

— Ади, моя душа.

Антипко прибіг з ношею у ліс. Там його чекала ціла зграя чортів.

— Ану, братчики, пантруйте, аби холера не втекла.

Всі приготувалися ловити гуцулову душу.

Баранисько висунув голову, подивився на чортів і подумав, що то є вовки. Боже мій, як вдарить баранисько Антипка у живіт, як гуцне другого дідька в бік, як кинеться на третього… Чорти перепудилися, ратиці позадирали і драла по корчах! Посходились тільки перед тим, коли мали запіяти півні. Розпалили ватру, посідали. Антипко спитав:

— Що нам, братчики, робити? Будемо шукати душу чи підемо до гуцула сваритися?

Дурнуватий дідько відповів за всіх:

— Почекаємо, доки не визволиться Смерть. Тоді пошлемо її до гуцула, аби зробила з ним порядок.

— Мудро сказано, — погодилися чорти.

А гуцул тим часом зажив як має бути. Купив собі коника, корову, двоє пацят і чотири курки — почав ґаздувати. Це дуже здивувало дідича, попа і шандаря. Вони закликали гуцула до себе у гості, дали горілки випити й спитали:

— Скажи нам, ґаздо, яка сила не дала тобі з голоду померти? Ми б теж хотіли так запомогтися.

— Як дасте мені телицю, то скажу, — відповів гуцул.

— Дам! — вигукнув дідич. — Тільки поведи мене до того, що золото дарує.

— Най бачу телицю уже в моїй стайні!

Дідич дав розказ форналям доставити телицю до гуцула.

— Тепер ходіть зі мною, — й повів дідича, попа, а заодно й шандаря до ополонки. Там сказав: — Скидайте з себе лахи.

Вони роздяглися. З ополонки виглянув Антипко:

— Чого ви прийшли?

— Хочемо топитися. Купи наші душі,— відповів гуцул.

Чорт зміряв його очима від голови до ніг.

— Твоя душа нам непотрібна. А душі цих панів купимо охоче. Ану ви, добродії, лізьте в ополонку, а ти, чоловіче, принеси їм лантухи на золото.

Піп, дідич і шандар шубовснули у воду і за ними аж забулькотіло. Антипко з них повитрясав душі, а жаба дала їм цицьки.

Гуцул і не подумав нести мішки на золото. Запряг собі коника й поїхав у ліс. їде він, їде, коли чує — у корчах щось стогне. Дивиться — то Смерть у грабовій розколині.

— Чоловіче добрий, змилуйся, визволи з біди, — почала просити.

— А хто тебе запхав у цей капкан? — спитав гуцул.

— Все розповім, та дай на ноги стати.

Гуцул витесав клин, забив у розколібину і визволив Смерть. Вона, шельма, схопила косу і чвахнула гуцула по шиї. Він упав і більше вже не встав. Того ж таки дня потрапив до пекла. Там не було коло котлів гайцера і не було кому смолу мішати. Приставили гуцула.

Гуцул гайцує день і ніч. Одного разу бачить — підійшли до нього дідич, піп і шандар. Такі худі, брудні, нещасні, аж не хочеться дивитися на них. Сіли коло вогню й гріються. Гуцул похитав головою:

— Йо-йой, ви зовсім завошивіли! Ану лізьте в котел, най ваша гнида виздихає.

Вони полізли у котел. Гуцул підлив смоли, підклав дров і так загайцував, що смола забулькала, засміялася.

Так бідний донині підкладає дрова під той дідчий горнець. І казці кінець.

ПРО ЛЕГІНЯ, ЩО ПОВЕРНУВ ЛЮДЯМ СОНЦЕ, МІСЯЦЬ І ЗОРІ[54]

А ото колись жив великий пан, що мав велику паню. Були дуже багаті, але як зістарілися, то засумували, бо не було кому маєтки лишити. Пані пішла до знахарки, аби їй порадила, що має чинити.

— У морі є чарівна рибка, — сказала їй знахарка. — Жінка, що її з'їсть, народить хлопчика.

Пані прийшла додому, розповіла панові й просить:

— Купи мені ту рибку.

Приїхав панисько на берег моря і спитав рибалок:

— Чи не зловили б ви мені ту рибку, від якої моя пані народить дитину?

— А чого ні? Але треба нам дати бочку горілки, аби хлопчина веселий був, бочку меду, аби дівчатам подобався, і бочку грошей, аби у нього багатство водилося.

— Все тото вам дам. Коли прийти за рибкою? Треба якнайскоріше…

Скоро байка мовиться, але не скоро рибка ловиться. Прийдіть через тиждень.

Минув тиждень. Пан привіз усе, що хотіли рибалки. Дали йому рибку.

У пана була за кухарку вже старша гуцулка. На пательні так файно запахло, що в гуцулки слина потекла. Було грішно не покуштувати хоч кавальчик рибки. Та і яка кухарка готує й не куштує. Відламала трошечки і з'їла, решту понесла пані.

Минули місяці. Кухарка народила сина, а через кілька днів і пані мала сина.

Як панський син підріс, його віддали до школи, а гуцульський — пас гуси на толоці. Його не впускали навіть до покою, де грався панич.

Так минуло багато років. Гуцульчин син став таким легінем, як сонечко. Гуцулка не могла натішитися ним.

Одного разу сталося так, що на небі сонце не зійшло, а ввечері місяць десь пропав і зірки не світили. Люди ходили сумні, як перед кінцем світу. Казали, що сонце, місяць і зірки украли чорти.

Цісар розіслав по всій державі такий розказ: «Хто знайде сонце, місяць і зірки, за того він віддасть свою царівну».

Гуцульчин леґінь каже своїй мамі:

— Піду до цісаря й подивлюся, яка тота царівна, бо не знаю, чи варто через неї зачіпатися з чортами.

Прийшов до столиці. Став перед престолом і каже:

— Я врятую, вельможний цісарю, сонце, місяць і зорі, але приведи сюди царівну, аби-м видів, що вона за одна. Привели царівну. Леґінь викресав вогню, запалив якусь тріску, обдивився царівну й сказав:

— Що ж, файна дівка, може бути… Можна за неї і в пекло скочити.

Опівночі гуцул поскакав на коні до великого мосту, що був за темним лісом. Прив'язав коня до верби, а сам вирвав дошку з мосту і кинув у ріку. Присів за корчем і чекає.

Раптом чує гупання копит. Xтось став коло мосту і почав кричати:

— Хто розбирає мені міст? Ану, де той псуймайстер?

— Я псую твій міст, — відповів леґінь з-за корча.

— То що, будемо битися?

— Ти, чорте, не пужай мене своїм копитом, а віддай людям сонце, місяць і зірки, бо зараз із тебе порохи посипляться.

— Не віддам. Мусимо битися!

— Нащо кров проливати? — вів своє леґінь. — Ліпше буде, як ти станеш вогнем, а я дощем. Побачимо, хто кого переможе.

— Згода! — крикнув нечистий.

Раптом загорівся великий вогонь і пішла густа злива. Вогонь горить, а дощ його гасить. Дощ тече, вогонь пече. Дощ цебенить, а вогонь шипить. До знаку, як у пеклі!

Потім вогонь почав згасати, а дощ лляв ще дужче, ніби десять хмар урвалося. Нарешті вогонь погас, пара розвіялася геть і залишилася на місці лише купа попелу. Леґінь розкидав попіл і побачив, як під ним заблищало сонечко. Схопив сонце під пахву, сів на коня і бігом до цісаря.

Коло дороги він побачив хатку і захотів знати, хто у ній живе. Дивиться у вікно, а там одні відьми: дріт прядуть, олово зливають, на бобах ворожать. А одна з них сліпає над картами.

Леґінь перекинувся в муху, залетів у хатку і сів на стіну. Відьма, що сліпала над картами, шепотіла собі під ніс:

— Карта показує, що якийсь леґінь убив мого чоловіка і забрав сонце. Я тому легіневі віку вкоротаю! Стану грушею серед поля. Як він буде їхати і з'їсть одну грушку, то подавиться.

Муха вилетіла з хати і знову сталася гуцулом. Хлопець побіг до цісаря. Повечеряв і ліг спати. Тільки наказав:

— Най мене ніхто не будить. Сонечко має розбудити…

Уранці люди прокинулися від гарячого веселого сонечка! Почулося гойкання, защебетали птахи.

На другу ніч леґінь сів на коня й поїхав до мосту.

Прив'язав коня до верби, вирвав другу дошку з мосту і шпурнув її в ріку. Присів за корчем і чекає.

Через якийсь час знову почувся стукіт копит. То був другий чорт. Він підійшов до мосту, оглянув його і заверещав:

— Агій, хто вкрав дошку? Ану покажися!

— Це я! — леґінь вийшов з-за корча.

— Нащо шукаєш собі гудза з нами?

— Віддайте людям місяць.

— Без бійки не віддам! Леґінь подумав і відповів:

— Нащо кров проливати? Радше ти стань каменем, а я стану слупом. Покотишся з гори і вдаришся до слупа. Як він розлетиться на тріски — ти переміг, а як ні — то давай місяць.

Так і зробили. Величезний чорний каменище розігнався з гори і так гримнувся до слупа, що розсипався одразу на дрібний пісок. Леґінь розгріб пісок і знайшов там місяць, що аж засміявся від радості. Гуцул його не поніс у цісарський палац, а шпурнув на небо. Всюди стало весело. Затьохкав соловей, загавкали пси й заквакали жаби у болоті.

Леґінь сів на коня, подався до палацу. Коло відьминої хати став і подивився у вікно. Там пряли дріт, відливали олово, ворожили, а найстарша відьма вгадувала на картах. Гуцул перекинувся в блоху, поскакав у хату і скік тій відьмі на голову. А та бурмотіла:

— Цієї ночі якийсь лапайдух розбив другого чорта. Я віддячуся йому! Скажу сонцеві, аби воно сказилося, а сама стану криничкою в полі. Як він нап'ється з неї, то має луснути на штири кавалки.

Блоха вискочила з хатки і знову стала легінем. Він сів на коня — і гайда просто до палацу.

А на третю ніч знову був на мості. Вирвав останню дошку і шпурнув її в ріку.

Чорт не забарився. Прискакав, почав кричати.

— Хто тут мені ґаздує?

— Я, — і леґінь вийшов з-за корча.

— Чого ти причепився до нашого моста?

— Хочу, аби-сь повернув на небо зірки.

— Ні. Спочатку мушу поборотися з тобою!

— Май розум, дідьку, — сказав гуцул. — Я вже двом таким, як ти, скрутив в'язи. Бігме, скручу й тобі. Віддай зорі по-доброму.

— Мусимо поборотися!

— Коли так, то зв'яжи мене моцно найгрубшими воловодами. Побачиш, що я пірву їх, як павутину.

Чорт обмотав його грубезними мотузками і так загудзував, що сто дідьків то не розв'язали б.

— Як не пірвеш їх, кину тебе в ріку, — пригрозив.

— Добре. Та відвернися…

Чорт повернувся до нього плечима. А леґінь мав у жмені ножик-чепілик. Умлівіч перерізав на собі мотуззя, випростався і сказав:

— Ади, я вже!

Дідько трохи не зомлів зі страху. Поблід і почав трястись, як у пропасниці.

— Тепер в'яжи мене, — пробелькотів.

Гуцул пообсотував чорта мотузками, як горшкодрай дрантивий горнець. Відвернувся й крикнув:

— Рви!

Дідько так натужився, що мало очі не повилазили. Дувся, кидався до землі, терся до каміння, скавулів від люті, як скажений пес. Але нічого не допомогло.

— Тобі треба ще одну кулешу з'їсти, аби розв'язатися, — кепкував леґінь. — Давай зірки, як не хочеш, аби жаба дала тобі цицьки.

— Можеш забрати, — погодився чорт.

— Де вони є?

— На коні, під сідлом.

— Леґінь витягнув зорі й почав рахувати. Довго їх перекладав із купи на купу. Скільки їх там було — годі вже сказати, але однієї гуцул таки не дорахувався.

— Де вона? — гримнув на чорта.

— Там є всі.

— Брешеш, однієї бракує! Як не скажеш, то шпурну тебе туди, де раки зимують.

Чорт зрозумів, що в нього кепські справи, бо гуцул знає, що до чого. Взяв та й зізнався:

— Я подарував одну зірку своїй любасці — відьмі.

Леґінь довго не думав. Висадив зв'язаного чорта коневі на спину, сів у сідло і — вйо! — до відьми. Стали під вікном і слухають, як відьма мудрує над розкладеними картами:

— Пек сему лиху! Десь пропав і третій чорт. Відай, його запропастив гуцул.

— Я тутечки, — крикнув чорт.

— Ой, Антипку мій коханий, ходи-но до хати.

— Не можу, любонько, бо-м зв'язаний. Віддай легіневі ту зірку, що я тобі подарував, і попроси, аби мене відпустив.

Гуцул увійшов до хати. Відьма дала йому зірку.

— Розв'яжи мого коханого, — попросила,

— Він мені ще є потрібний.

Леґінь цілу ніч шпурляв зірки на небо. Хотів, аби кожна була на своїм місці. Як закінчив роботу, надворі розвиднілося. Він дідька — в опалку й поїхав до столиці.

Люди йому дякували за сонце, місяць і зірки. Тільки корчмарі, цісарські міністри та злодії не дякували, бо коли темно, легше шахраювати.

Леґінь розв'язав дідька і сказав:

— Ану, Антипку, збери корчмарів, міністрів і злодіїв. Обмасти їх смолою, обкачай у пір'ї і води три дні і три ночі по ярмарках.

Чорт вискочив з опалки і побіг виконувати розказ. Леґінь пішов до палацу. Став перед престолом і сказав!

— Вельможний цісарю, я все вже зробив. Сонце, місяць і зірки — на своєму місці. Тепер поїду за своєю мамою, аби вона подивилася й сказала, чи хоче такої невістки, як твоя царівна.

— Гай, най буде, — погодився цісар.

Гуцул пустився в дорогу до Коломиї. Сонце пражило, як скажене. Побачив грушу з доспілими грушками, але навіть не підійшов до неї. Спрага не давала йому жити. Але дарма побачив криницю з чистенькою, як кришталь, водою, — пройшов мимо неї.

Забрав свою маму й вернувся до цісаря. Царівна їй сподобалася.

Було таке весілля, якого світ не бачив. Аякже!

ГУЦУЛ І ПСЯЧЕ ЦІСАРСТВО[55]

В одній державі був цісар, злий і безсердечний. Він ненавидів людей, а понад усе любив свою доньку і багатство. За золото і дороге каміння міг чортові душу віддати.

Одного разу сказав доньці:

— Я йду подивитися на військо. Може, підеш зі мною.

Для тебе теж буде цікаво.

— Ой тату, з великою охотою, — прощебетала царівна.

Пішли. Цісар ходив по касарнях, всюди пхав свого носа, на кожного покрикував. Дівчина цікавилася не порядками, а жовнірами. Коли мали вертатися додому, вона сказала цісареві:

— На зицирпляці я бачила дуже файного жовніра. Зроби мені волю і забери його до палацу.

— Коли так хочеш, доню, то най буде…

Цісар дав розказ, аби чорнобривого гуцула підготували для служби в палаці. Того ж таки дня легіня файно вбрали, повели до дохтора, аби його оглянув. Дохтор постукав пальцями у легіневі груди, сказав йому роззявити рота і зробив свій висновок:

— Ес іст гут.

Жовнір здивувався:

— Ади, який вчений: подивився мені в зуби і відразу вгадав, що я з Кут. Що то значить — мудра голова!

Жовнір перейшов до цісарського палацу. Але і там не мав ні хвильки спокою. Чи ходить у саду, чи стоїть на варті, чи відпочиває — царівна за ним бігає, як тінь.

— Будь моїм чоловіком!

— А що на це скаже вельможний цісар?

— Він зробить мені волю, бо є моїм татом.

Ніхто не знає, що і як говорила царівна із цісарем, але на другий день він покликав жовніра до себе.

— Ти хочеш засватати мою доньку? — спитав.

— А чому би й ні?

— Та ти ж гуцул з Кут — не рівня мені.

— Зрівняємось — і буду рівня.

— Ади, як ти вмієш говорити! Та спершу мушу знати, чого ти є вартий. Сьогодні переночуєш у клітці з ведмедем.

— Це можна зробити. Я з самим фельдфебелем ночував цілий рік і нічого мені не сталося, а з ведмедем.

Тільки дозволь, цісарю, взяти з собою бритву, квачик, мило й дзеркальце. Там, може, треба буде поголитися.

— Бери все, що хочеш.

Затрутили гуцула до клітки, де був злий ведмідь. Ведмедисько присів у кутку і тільки лупає очима.

Гуцуляк дістав бритву, нагострив її, розробив мило намилився і почав голитися.

Раптом ведмідь заговорив до нього:

— Мой, ти, гуцуляку… Ти б мене не підголив? Гуцул глипнув на нього таки не дуже весело.

— Чому б ні? Але спочатку мушу зв'язати тобі ноги.

— Роби, що хочеш, але поголи.

Жовнір зв'язав докупи всі чотири лапи, намилив йому писок, почав шкрябати. Ведмідь стогнав, хропів, але терпів. Коли все було закінчено, мовив:

— Від такого голення можна здохнути.

— Аби ти знав! Думаєш, що мені легко кожного дня отак шкрябатися. Але мушу… Ади, ти став молодший на цілих десять років. Хоч веди тебе до шлюбу…

Гуцул розв'язав ведмедеві лапи, а сам ліг у куток.

— Я змучився, — сказав. — Хочу виспатись…

— Лягай, лягай, я буду тихенько.

Жовнір спав, як праведний, а ведмідь ходив на пальцях. Уранці вже й сонечко зійшло, а гуцул хропить.

Прийшов цісар. Думав, що в гуцула вже нема цілої кістки. А коли уздрів, що ведмідь з гуцула відганяє мух, то аж роззявив рота.

«Біда на мою голову, — подумав, — таки доведеться видати царівну за гуцула! Але не видам, а таке придумаю, що як піде, то більше не повернеться!»

Розбудив гуцула, покликав до палацу і сказав:

— Як хочеш мати царівну, то підеш на острів і принесеш мені повну торбу діамантів.

— А де є той острів?

— Не знаю. Сам дізнаєшся.

— Гай, най буде!

Гуцуляк узяв жовнірську торбу і пішов у світ. Ішов день і ніч, ще один день і ще одну ніч. Коли розвиднялося, причвалав до якогось села не села, міста не міста. Ніде ні душі. Став перед малою, як буда, ратушею і прочитав: «Псяче цісарство».

— Ади, куди-м потрапив! — здивувався.

З вікна ратуші виглянув якийсь кудлатий псисько. Вп'ялив у жовніра свої червоні очі й заскавулів на всю державу. Боже мій! На скавуління з буд повибігали пси і такий рейвах вчинили, що волосся на голові хлопця встало дибом. Кожен пес чи навіть цуцик ліз до його литки. Не знаю, що сталося б з гуцулом, якби не прибіг величезний кудла.

— Ану — ані мур-мур! — скомандував він.

Пси поклали писки на передні лапи. І навіть гуцул, як правдивий цісарський жовнір, який знав, що таке команда, став гаптах і віддав честь. То був псячий цісар. Він повеселішав і вдарив лапою гуцула по плечу:

— Ти мені до вподоби. Виджу, що десь тебе добре навчили, як треба шанувати високе начальство. Ти що за один?

— Я з самої столиці сусіднього цісарства.

— Як живуть пси у вашій державі?

— Ліпше, ніж цісарські жовніри. Мешкають у палацах, у панських покоях, їдять смачну страву, купаються у теплій воді, ходять на шпацир зі своїми панами. їх навіть цілують. А наш цісар не може й пообідати без пса.

— Файно, файно… А ти куди йдеш?

— На Діамантовий острів.

— Чого?

— Набрати повну торбу діамантів.

— Для кого?

— Для цісаря. Інакше не хоче за мене видати царівну.

— Ади, який ваш цісар! Ми тебе поведемо на Діамантовий острів, та мусиш відслужити в моїм царстві вірою і правдою, — спитав гуцул.

— Три місяці.

— Мені не є тяжко, бо в нашому цісарстві все життя треба служити вірою і правдою. Скажи, що маю робити?

— Будеш вчити малих цуценят злоститися і гавкати на своїх і на чужих.

— А ти хто будеш?

— Псячий цісар.

— Ну, що ж, гуцули навчені псячим цісарям служити.

Гуцулові дали цілу зграю цуценят — білих і чорних, малих і великих, кудлатих і прилизаних. Він погнав усіх на зицирпляц і почав зицирувати так, як його навчили у цісарському війську.

Минули три місяці, і цуцики стали такими злими псами, що вже не впізнавали, де свої, а де чужі. Будь-яку горлянку могли перегризти і будь-яку литку могли раз-два роздерти.

Гуцул сказав цісареві:

— Три місяці минуло. Мушу йти на Діамантовий острів. Де він є?

Псячий цісар помахав хвостом і відповів:

— Ген-ген, аж на морі… Тебе перевезе старий перевізник на срібному човні. Але що б з тобою не було, не хапайся його рук, бо тоді сам станеш на все життя перевізником.

Жовнір віддав честь і пішов до моря. Там його чекав старий перевізник у срібнім човні. Гуцул сів і сказав:

— Гайда, чоловіче, бо часу нема! Від жури у царівни можуть зморшки на лиці зробитися.

Перевізник веслував весь день. Під вечір вони стали коло берега Діамантового острова.

Гуцул вибіг на берег. Не потребував далеко йти, бо блискучі, як сонце, діаманти валялися, як дурне каміння. Назбирав повну торбу, наклав у пазуху й кишені. Знову сів у човен.

— Готово! Вперед! — скомандував, як на зицирпляці.

Як тільки перевізник відштовхнувся від острова, все небо затяглося чорними, як сажа, хмарами. Скажений вітер прилетів, як змій, і таку шурю-бурю розв'язав, що море зіллялося з хмарами. Гуцулом кидало, але він не хапався за руку перевізника.

З гіркою бідою допливли до псячого цісарства.

Гуцул вискочив з клятого човна і ліг на пісок. Почав рахувати свої діаманти. У торбі залишилося два-три, а з кишень і а пазухи повилітали всі у море.

— Інакше й не може бути, — потішив себе. — Я ж увесь час плив догори ногами.

Взяв рештки діамантів і пішов до свого цісаря.

Став перед престолом і сказав:

— Я, світлий цісарю, приніс то, за чим ти мене посилав на Діамантовий острів, — і простягнув торбу.

Цісар скривився:

— Е-е-е, так мало! Чому не набрав більше?

— Я, світлий цісарю, наповнив цілу торбу, навіть напхав пазуху й кишені, але на морі звіялася така шуря-буря, що все повитрясала. Добре, що втримав душу.

— Дурний тебе, гуцуле, піп хрестив! Треба було добре зав'язати торбу, а пазуху й кишені зашити.

— Про це-м не подумав.

— Як не подумав, то не думай тепер про царівну. Поїду сам, бо я хочу бути найбагатшим цісарем на світі. Як привезу мішок діамантів, тоді зроблю весілля.

— Я маю час чекати. їдь, вельможний цісарю, там позицируєш зграю цуциків і, може, привезеш мішок діамантів.

Цісар його не слухав. Узяв великий міх і подався в псяче цісарство.

Псячий цісар прийняв його ліпше, ніж гуцула. Не послав на зицирпляц муштрувати цуциків, а тримав його у найбільшій буді, встеленій діамантами. Там наш цісар вчив псячого цісаря говорити по-німецьки, вклонятися дамам, ручки їм цілувати. Нарешті псячий цісар йому мовив:

— Підеш, приятелю, на море. Там буде тебе чекати золотий човен, а в човні — перевізник. Дивись, аби-сь не мацнув руку перевізника, бо сам станеш на все життя перевізником.

— Дякую, щирий приятелю, зроблю так, як має бути.

Цісар сів у золотий човен і приплив підвечір до Діамантового острова. Вийшов на берег і роззявив рота: на кожному кроці валялося каміння, що світилося, як сонце. То були діаманти. Цісар кинувся до них і почав складати у мішок. Так увихався, аж упрів. Нічого не чув — і не бачив — весь був, як у гарячці. Наповнив мішок, зав'язав мотузком і ледве заволочив до човна. Відтак набрав каміння у пазуху й кишені, позашивав їх. Сів у човен і сказав:

— Можна рушати.

Як лише перевізник відійшов від берега, зібрались чорні, як сажа, хмари. Налетів скажений вітер і підняв шурю-бурю. Цісаря кидало з одного кінця в другий. Він набив собі на чолі гулі такі, як кулаки. А буря злютувалася ще більше. Мішок з діамантами скотився у море, а цісар полетів догори ногами.

— Тримайтесь добре, ваша величність, бо зараз будете там, де раки зимують. Величезна хвиля наступає…— І перевізник простягнув йому руку.

Цісар забув про все на світі і схопив її, як обценьками.

— Ой-йой, рятуй, добрий чоловіче, дам тобі півцарства!

Перевізник на те засміявся.

— Ви мені дали більше. Все життя чекав-им такого дурня, як ви. І дочекався. Бачите, аж посивів на цім клятім човні. Тепер веслуйте на здоров'я ви.

Раптом буря вщухла. Вони допливли до псячого царства.

Цісар не міг покинути човен, бо його ніби прив'язала там якась страшна сила і не пускала ні на крок.

Минуло кілька місяців. Минув цілий рік. Цісаря чекали, але не дочекалися.

— Завтра підемо до шлюбу, — сказала царівна своєму легіневі.

— Гай, най буде! — погодився той.

На другий день вони взяли шлюб. Гуцула проголосили цісарем. В палаці всі гуцули так виспівували, вигойкували та витанцьовували, що аж віхті з постолів летіли. І я там порвав аж п'ять пар постолів. Хотів порвати й шосту пару, але мене вигнали за двері, бо вже було пізно.

Гуцул правив цісарством, а цісар увесь час визирав рятівників. Але вони, звичайно, не приходили, бо на світі не було дурніших від старого цісаря.

ДІВЧИНА-ТРОСТИНКА[56]

У одному селі жив сирота Іванко. Як умирали його тато й мама, то лишили йому стару хатку і городу латку.

А в тому селі був дідич Стульморда. Люди його обходили десятою дорогою, бо ніхто з ним не хотів мати до чиніння. Якось дідич став коло Іванкової хати і крикнув:

— А ти хто такий?

— Я собі Іванко.

— А нащо тобі хати та ще й города?

— У хаті живу, а з города годуюся. Про це й дурень знає.

Пан подумав і сказав:

— Іди до мене фірманом, бо цей город я забираю. На ньому буде пасіка.

— Хіба у вас, паночку, мало свого поля? Гріх мете мати!

— Гріх най іде в міх — зверху макогоном. Не хочеш бути фірманом, то забирайся із села.

Іванко напік собі картопляників, кинув у торбину кілька яблук і помандрував. На березі Пруту побачив журавку. Підійшов — а птаха не тікає, взяв у руки — крило перебите. Вона попросила:

— Допоможи, легіню. Уже п'ять днів сиджу тут голодна, бо рани болять.

Іванко помив рани, порвав сорочку й перев'язав їх. Відтак зловив у Пруті рибку й нагодував птицю. Хотів зробити їй і хатку, але тільки підійшов до трощі, то почув:

— Не рви мене, легіню, бо, може, прийде той, що я його чекаю.

— А ти що за одна?

— Дівчина-тростинка.

— Кого чекаєш?

— Свого визволителя.

— Ану покажися.

Голос відповів:

— Два рази я вже показувалася… Та що з того? Як пішли, так їх нема по сьогоднішній день. Ще можу показатись один-єдиний раз.

— Останній раз мені й покажись. Бігме, не обдурю.

— Ну, добре, дивися на вершечок трощі.

Раптом Іванко побачив перед собою чарівну дівчину. Вона була така файна, як перша квітка навесні, але дуже сумна.

— Чому ти сумна?

— Мене украла від батька зла відьма. Хотіла, щоб я віддалась за її сина-велетня. Я не схотіла і втекла, сховалася в цій трощі. Відьма мене знайшла і обернула в тростину. Аби мене визволити, треба викрасти мій перстень і покласти його на вершечок…

І дівчина зникла. Вона дуже сподобалася нашому Іванкові. І вирішив їй допомогти. Повернувся до журавки й каже:

— Нам треба розлучитися.

— Куди підеш? — спитала журавка.

— Піду шукати те, про що не можна говорити.

— Най тобі щастить!

Іванко йшов полями, лісами. Якось при дорозі побачив хатку. Увійшов. У сінях були три коти, прив'язані до трьох стовпів. Іванко погладив кожного кота і дав по шматку риби.

— Няв, няв, няв… — озвалися до нього коти. З хатки почувся якийсь голос:

— Хто там збиткується над вами?

— Не збиткується ніхто. Леґінь дав, нам їсти.

— Тоді заходь до хати, легіню!

— У хаті Іванко нікого не побачив, бо там було темно. Викресав вогню і посвітив. На печі лежала стара-старезна баба.

— Добре, синку, щось не минув моєї хатки, бо мене, ади, щось у боку коле. Нема кому водиці принести.

— Водиці? Зараз, бабко…

— Сам не принесеш, бо заблудишся. Спусти одного кота, він очима буде присвічувати дорогу.

Іванко вийшов у сіни і спитав:

— Котрий із вас піде зі мною по воду?

— Всі по одному разові,— відповів найстарший. І пішли. Дорогою Іванко поцікавився:

— Скажи, котику, чому це ви прив'язані?

— Не можу сказати, стара прожене мене. Спитай Другого.

Іванко зварив кулешу, нагодував бабку і котів. Переночував і хоче йти далі. А стара не пускає:

— Побудь тут ще трохи, доки не перестануть мене боліти крижі.

Другого дня Іванко пішов по воду з другим котом.

— Скажи, котику, чому це ви прив'язані?

— Не можу сказати. Я боюсь баби… На третій день Іванко пішов по воду з третім котом. Напоїв його, погладив, дав кавальчик рибки.

— Скажи, котику, чому це ви на прив'язі?

— Боюся говорити, але тобі скажу. Баба — найстарша відьма. Вночі до неї злітаються всі нечисті сили і радяться, як мають людям шкодити. Сьогодні теж зберуться на збіговисько. А щоб ти не чув, баба заліпить тобі вуха воском. То я про все тобі розповім.

— Скажи мені, котику, вони ніколи не говорили про дівчину, що стала тростинкою?

— Як ні? Баба навіть казала, що вже були два легіні, які хотіли вкрасти в неї перстень. Вона їх обернула у два камені. Там, під хатою й лежать. Як припече сонечко, баба на них сідає й вигрівається.

А що треба робити, щоб повернути їм життя?

Треба скропити камені водою з озерця, з якого ще ніхто ніколи не пив.

Іванко зварив вечерю, нагодував бабу, котів і ліг спати. Стара сказала:

— Іванку, сеї ночі буде дуже гриміти. Я тобі заліплю вуха свіжим воском, аби-сь не оглух.

Опівночі до хати почали злітатися всілякі відьми, упирі й чорти. Набилося їх стільки, що не було де ні сісти, ні стати. Іванко вийняв віск з одного вуха і почув:

— Чула-м, що йде і третій леґінь визволяти дівчину з тростинки. Але я йому покажу, по чому лікоть кваші. Я перстень заховала в Залізній горі.

Уранці відьма розбудила хлопця і спитала:

— Ти щось чув, Іванку?

— Ні, бабко, я спав, як камінь.

Хлопець почав збиратися в дорогу.

— Я йду з тобою, — сказав третій кіт. — Бабу ми обдуримо. Ти зловиш кота й прив'яжеш замість мене. Баба стара й підсліпувата, не скоро помітить.

Іванко так і зробив.

Довго йшли чи мало — прийшли у чисте поле. Раптом у повітрі загуділо. Котик сказав: — Це баба вже летить за нами. Видно, упізнала підкинутого кота. Але я хитріший… Він вигріб яму і сказав: — Залізай сюди!

Іванко заліз, сховався разом з котиком. Баба пролетіла і пропала.

Іванко і котик вибралися з ями і вирушили далі. Ішли день, другий, третій — прибули до печери. Котик сказав:

— Тут живе ворожбит, який дуже сердитий на відьму. Ти зайди до нього, а я доти мишей половлю.

Ворожбит був старий і слабий, як муха восени. Лежав і ледве дихав. Побачивши Іванка, сказав:

— Добре, щось прийшов, легіню. Принеси водички, бо я не годен встати.

Іванко приніс води, зварив обід, нагодував старого. Ворожбит розповів:

— Як я був молодий, то всі відьми мене шанували. А коли-м зістарівся, то, ади, спалили мою книгу й покинули мене в цій печері. Мене чекає смерть. Я тобі, легіню, видам найбільшу таємницю. Хочеш знайти Залізну гору? Тоді слухай добре. Коло печери, з південного боку, закопані чарівні капці. Розкопай їх і візьми собі. Як прийдеш до моря, кинь їх у воду — вони стануть човником і повезуть тебе до Залізної гори. Там є й озерце, з якого ще ніхто не пив… Ворожбит не встиг більше сказати. Заплющив очі і помер.

Іванко поховав ворожбита так, як це має бути. Відтак викопав собі чарівні капці і вирушив з котиком в дорогу. Довго йшли чи мало — але дійшли до синього моря.

Іванко кинув капці в хвилі, і перед ним виріс із води човен. Сіли й попливли. За одну днину допливли до якогось острова. Коли вийшли на берег, човен знову обернувся в капці.

На острові був дуже густий ліс. Височезні дерева піднімалися до самого неба.

Тоді котик видряпався на верх найвищого дерева і роздивився в усі боки. Крикнув:

— Іванку, Залізна гора — близько.

Побігли туди, куди повів кіт. Перед горою залізли в корчі й почали дивитися, з якого боку в неї увійти. Вони мовчали і гора мовчала.

Раптом гора заскреготала й створилася. З неї вийшли дванадцять дівчат з кошиками в руках.

— Добридень, дівчата, — привітався Іванко. — Куди йдете?

— По ягоди. А ти хто такий?

— Я прийшов до вас у гості.

— Ми гостей не приймаємо, нам вони заказані. Як наш господар-велет побачить тебе, більше не будеш ні до кого у гості ходити.

— А ви що за одні?

— Ми — полонянки господаря-велета.

— А він не боїться пускати вас по ягоди самих?

— Не боїться, бо із цього острова не можна втекти лише один-єдиний човен, якого приймає це море.

— А де той човен?

— У ворожбита, що доживає віку в якійсь печері. Того човна не наздожене ніяка сила.

Іванко збирав з дівчатами ягоди й розповідав, як файно жити там, де є багато людей і де нема таких диких нетрів.

Потім запитав:

— А ви не знаєте, де ховає господар-велет золотий перстень?

У золотій скриньці. А ключик від скриньки — в його лівому вусі. Але якщо ти забереш перстень, то заплатиш за нього життям. Господар-велет прокинеться і вб'є тебе одразу. Він сильніший від цієї гори!

— А що маю робити, аби перстень забрати?

Треба спочатку взяти ключик з його лівого вуха, а потім підпалити книгу життя господаря-велета, яка лежить у нього на столі.

Дівчата назбирали повні кошики ягід. Коли повернулися, брама створилася, леґінь сховався серед дівчат і зайшов з ними всередину.

Господар-велет спав у величезному залі. Так хропів, що аж гора двигтіла.

Іванко тихенько підійшов до нього. Витягнув золотий ключик з його лівого вуха, відтак узяв кресало і викресав вогню. Роздмухав губку й підпалив на столі книгу життя господаря-велета..

Чорний, як ніч, дим піднявся в широкій залі… Господар корчився спочатку, а потім почав кудись пропадати. Зникали ноги, тулуб, руки, шия… Частинка книги не догоріла, впала на долівку і погасла. Тоді очі велета піднялися і почали блукати по залі. Іванко вийшов з темного кутка, підійшов до золотої скриньки, відімкнув і забрав перстень. Господареві очі весь час пливли за ним, але Іванко не боявся. Він отворив двері й вигукнув:

— Егей, дівчата! Принесіть якийсь глечик, аби-м набрав води з озерця, з якого ще ніхто не пив.

— На, маєш глечик, — сказали дівчата.

Котик повів його до озерця. Набрали води. Тоді котик сказав:

— Треба тікати, доки баба не дізналася про смерть свого сина. Вона може біди нам наробити.

Прийшли перед страшну залізну браму.

— Постукай, Іванку, три рази золотим ключиком.

Іванко постукав. Брама отворилася. Іванко, котик і дівчата побігли до моря. За ними пливли очі господаря-велета.

Іванко кинув чарівні капці в хвилі. З води виріс човен.: Всі сіли в нього і попливли морем. Іванко оглянувся. На березі блищали очі господаря-велета… З них текли сльози, великі й круглі, як яблука, і падали в море.

Коли допливли до другого берега, дівчата повибігали на зелене поле. Леґінь сховав чарівні капці в пазуху й сказав:

— Ну, файні чічки, тепер ідіть додому, бо у нас з котиком — своя дорога.

Дівчата подякували хлопцеві і розійшлися.

Іванко подався до відьминої хатки. Полляв два камені водою з озерця, з якого ще ніхто не пив. Два легіні гейби зі сну прокинулися.

— Ми довго спали, — сказали.

— Ого, були б ви спали доки світу й сонця, якби я вас не розбудив водичкою з цього глечика. Ідіть, хлопці, додому. Відьма, як бачу, вже не має ніякої сили.

Легіні пішли. А Іванко з котиком подалися до трощі на березі ріки. Іванко вийняв перстень і поклав його на вершок тростини.

Тростинка захиталася і на її місці раптом постала дівчина — файна, як перша весняна квітка.

Іванко сказав:

— Я не зможу ні одного дня прожити без тебе. Будь моєю…

Дівчина дала йому золотий перстень, і вони пішли до її тата і мами. То були чесні гуцули, які виплакали очі за своєю єдиною донькою.

Вони, відай, зробили весілля. І котик, відай, все життя був з ними — пряв золоте прядиво і казки розповідав.

ПРО ЦАРЕВИЧА, ЯКОГО ВИГНАЛИ З ПАЛАЦУ[57]

За горами, за морями, де когути не допівають і пташки не долітають, жив цар — злий, кривавий. Його піддані були голодні і дрантиві. До царського палацу летіли їх прокльони, та через грубі мури не перелітали. І люди стали думати, як помститися цареві.

Вирішили спалити палац, але ворона, який ніс жарину, задзьобали цареві орли.

Попри палац текла ріка, де цар любив купатися. Люди пустили туди жаб. Та сторожа помітила це.

— Не купайся, світлий царю, у ріці, бо там повно жаб.

Цар розсердився. Скликав усіх слуг і закричав:

— Даю вам три дні, аби-сьте знищили всіх птахів і жаб.

Ці слова почув малий царевич, який любив усе живе. Побачив він на дереві сороку і сказав:

— Птахи-пташенята з царства мого тата, тікайте світ за очі, бо завтра всіх вас повбивають.

— Ми тобі віддячимо за це, — відповіла сорока. Вона наробила такого гармидеру, що всі птахи дізналися про розказ царя. Зібралися зграями й відлетіли в далекі ліси.

Царевич побіг до ріки:

— Жаби-жабенята з царства мого тата, тікайте в інші ріки, бо завтра вас тут повбивають.

— Ми тобі за це віддячимо, царевичу, — відповіли жаби. Вони повилізали з води й поскакали геть, куди очі дивилися.

На другий день слуги доповіли цареві:

— Світлий царю, всі птахи пішли з вітром, а жаби — з водою. Відай, їм хтось сказав про твій розказ.

Цар тупнув ногою:

— Хто? Як мені зараз не приведете зрадника, то я усім вам постинаю голови.

Царська челядь тряслася від страху, бо цар не любив кидати слів на вітер. А ворожбит, що жив при палаці, вклонився низенько і сказав:

— Я, світлий царю, знаю все, що діється на землі і під землею. Царський розказ підслухав твій син.

Цар дуже розлютився на царевича.

— Гей, слуги! — гукнув він. — Відведіть цього хлопчика у найтемніший ліс, най там його вовки роздеруть!

Слуги схопили царевича і повели з дому. Довго йшли лісами, ярами, нетрями, доки знайшли найтемнішу хащу. Там кинули хлопчину і втекли.

Царевич почав плакати.

Ведмідь Бурмило сидів на колоді й грався з ведмедятами. Раптом почув дитячий плач.

— Варваре, — сказав своїй ведмедисі,— а йди-но подивися, людська дитина плаче. Але йди обережно, аби-сь не наступила, бо ти в мене вже підсліпувата.

Варвара підійшла тихенько до кущів, звідки чувся плач. Хлопчик увесь час приповідав:

— Я хочу до мами…

Царевича нагодували медом і малиною, відтак послали гратися з ведмедятами. Невдовзі хлопчик перестав думати про палац. Але минуло літо і настала осінь. Бурмило зажурився, що робити з людською дитиною. Пішов просити ради до куми лисички.

— Ади, йде зима, а тут — людська дитина. Кажуть, що народилася в царському палаці, та має добре серце. Це вона допомогла птахам врятуватися. Що з нею робити?

— Спитай, куме, у вивірки: вона лазить до самого неба і все має знати, — порадила лисичка.

Вивірка подумала і відповіла:

— Серед лісу є срібна ліщина, а на ній — золотий горішок. Той, хто його з'їсть, стане великим, моцним, файним, і буде мати все, що душа бажає.

— Допоможи, вивірко, дістати той горішок. Цей хлопчина врятував від смерті усіх птахів і жаб. Як буде потреба, то й тебе врятує.

— Знаю, знаю, сорока мені про все розповідала, — і вивірка шусть! — побігла шукати золотий горішок.

Уранці принесла. Царевич з'їв із горішка зерня і став таким гойним, веселим легінем, як сонечко на небі. Йому захотілося мати білого коня і золотом вишите убрання. У ту ж мить усе з'явилося. Царевич убрався, сів на коня і попрощався зі звірятами.

Довго мандрував горами, полями, лісами, ярами. І приїхав до одного села. На краю того села була мала хатка, а на призьбі — бабка. Чорна, як сажа, і суха, як тріска.

— Добрий вечір, бабко, — сказав їй царевич. — Чи не можна у вас переночувати?

— Гість у дім — бог у дім, — відповіла бабка.

У хатині було темно, як у комині. З печі світив зеленими очиськами величезний кіт. Бабка вилізла до свого кота.

— Що чувати у світі, бабко? — спитав її царевич.

— Ей, легіню, не тобі й питати, і не мені б казати.

— Куди мені йти, бабко, аби щастя-гаразду знайти?

— Іди на північ. Там цариця-мачуха зачарувала у вежі царівну. Але знай, туди тяжко добратися.

На ранок царевич рушив у дорогу. їхав день, два, три. І перед ним постав густий ліс — ні пройти, ні проїхати. Леґінь зажурився. З тієї гризоти ліг на травичку і за хропів. Раз-два над ним злетілися ворони.

— Куди йдеш? — спитали.

— Йду рятувати царівну, що зачарована у вежі. Але, ади, цей ліс не пропускає.

— Нічого, допоможемо. Найстарший ворон крикнув:

— Гей, ворони, беріть нашого приятеля та його коня накрила і понесіть туди, куди треба.

Вороняча хмара підняла царевича і його коня аж під саме небо, а невдовзі сіла у чистому полі. Тоді ворон сказав:

— Тобі, приятелю, тяжко буде дійти до зачарованої царівни, бо її пантрують люті орли. Як будуть стояти на дорозі, то дай їм цього коня, але не забудь вирвати з його гриви три волоски. Як визволиш царівну, подуй на них три рази і кінь з'явиться знову.

Леґінь файно подякував і вирушив далі. їхав п'ять днів і п'ять ночей і приїхав на берег ріки. Став і забідкався. Хіба можна переплисти з конем такі глибини?

Раптом на берег вискочила жабка. Витріщилася на царевича, заквакала і зникла. Не минуло багато часу, як з води показався жаб'ячий цар.

— Ми тебе знаємо, легіню, — сказав він. — Ти врятував нам життя. Куди йдеш і в чому тобі допомогти?

— Йду рятувати царівну, зачаровану у вежі. Допоможіть перейти ріку.

— Це ми годні зробити, — відповів жаб'ячий цар.

Не встиг царевич і кліпнути оком, як на березі з'явився золотий корабель. Леґінь завів туди коня, і вони попливли. Коло другого берега жаб'ячий цар сказав:

— Як будеш перед дверима або перед брамою — тупни три рази ногою. А як за тобою буде хтось бігти, то кинь оцей камінчик.

Царевич узяв камінчика, подякував жаб'ячому цареві і пустився далі. Скільки йшов і скільки їхав — ми не знаємо і ніхто не знає. Нарешті перед ними постав великий темний замок. На середині стирчала височенна чорна вежа.

«Там має бути зачарована царівна», — подумав леґінь. Підійшов до брами й став. Вирвав з кінської гриви три волоски, і сховав у пазуху. Несподівано на них напали орли.

— Гов, орлики, стійте, не дурійте!

— А ти куди?

— Я до царівни.

— Хто захоче підійти до неї, того чекає смерть!

— Так було колись, а тепер інакше. Хіба ви не чули, що цариця змінила свій розказ?

— Ні, не чули.

— Ой, недобре служите! Я вам дарую свого коня, аби-сьте мені дали чистого спокою.

— Най буде! — відповів орел з найгострішим дзьобом.

Леґінь поплескав коника по спині й топнув.

— Тікай, товаришу мій, скоро побачимося знову.

Кінь побіг щосили, а хмара орлів кинулася за ним.

Царевич увійшов до замка. Довго блукав темними переходами доки натрапив на високу вежу. Леґінь тупнув три рази ногою — двері отворилися.

У кімнаті було порожньо і темно, як у пивниці. У кутку сиділа скоцюрблена дівчина, що тряслася від холоду і страху. Царевич взяв її за руку.

— Тікаймо звідси, бо загинеш!

Знову тупнув три рази — і двері отворилися. Побігли до брами. Царевич тупнув три рази — отворилась і брама.

Вибігли на Дорогу. Царевич подув три рази на волоски з кінської гриви — і білий коник постав перед ними. Сіли в золоте сідельце і полетіли як вітер.

Не минуло й хвилини, як їх почав наздоганяти змій, що спалював усе по дорозі. Страховисько от-от спалить і їх. Царевич згадав про камінець, який йому подарував жаб'ячий цар. Дістав його з пазухи і шпурнув у пащеку потвори… Змій відразу скорчився і луснув на дрібні кавалки.

Царевич не знав, куди має їхати з царівною, і дуже журився. Але одного разу, коли вони відпочивали в шовковій траві, його переміг сон. Приснилося хлопцеві, що його лихий батько вже помер, і люди чекають, аби він, царевич, повернувся до них царювати.

Царевич одразу схопився на ноги, поклав царівну в золоте сідло і полетів до свого палацу. Там справили таке бучне весілля, що всі солов'ї співали, ластівки щебетали, а сороки так брехали, що любо було слухати! Жаби кумкали на весь палац — просилися в куми.

Я теж там був. Вівкав і гойкав щось три тижні. Потім уже хотів піти додому і тупав по три рази перед кожними дверима, але вони чомусь не отворялися.

СИНЯ ПТАШКА І ДВОЄ БРАТІВ[58]

Жили в одному селі чоловік та й жінка. Дуже бідували, хоч день і ніч гарували на фільварку дідича. Однієї неділі пішли в ліс по гриби. Назбирали повні кошики й вертаються додому. Коли раптом чують — щось жалібно ячить. Чоловік розгорнув корчі і очам своїм не повірив.

— Дивися, жінко, райська пташечка!

— Ади-и-и, синя, як намальована…

Коло пташки був самець. Він не тікав і нікого не боявся. Чоловік узяв пташку й подув на її пір'я. У неї було зламане крильце.

— Треба якось допомогти, бо загине святе сотворіння, — сказав і забрав пташечку додому. Але самець не лишився в лісі, а полетів за пташкою. Ґазда доглядав їх, мастив поранене крило всілякою мастю.

Помалу-помалу пташечка видужала й почала нестися. Ґазда взяв одно яєчко і поніс до корчмаря. Той глипнув на нього і аж ойкнув:

— Та це ж золоте!

Корчмар заплатив чоловікові великі гроші за яйце.

На другий день пташка знову знеслася. І на третій… І на четвертий… І цілий місяць неслася. Бідний чоловік нічого не робив, а лише носив золоті яйця продавати. До дідича більше не ходив, бо купив собі корову, п'ять овець і поклав нову хату.

Пан дуже здивувався, що старцун уже не показується перед його стайнями. Одного разу не витримав і пішов до нього.

— Ану, мой, чому не йдеш до мене на зарібки?

— Бо не хочу. Я вже вам не наймит, — відповів змудра чоловік.

— Ади, як ти вмієш! А то чому?

— Маю синю пташку, яка не дає мені бідувати. — І бідак показав панові клітку.

Дідич вийняв пташку, погладив її. Раптом — глип, а на крилі у неї написано: «Хто буде носити одно пір'ячко за вухом, той стане цісарем, а хто два — стане аптекарем».

Пана аж запаморочило.

— Ти чуєш, що тут написано? «Хто буде тримати цю пташечку, той накличе на себе біду». Дай мені цю пташку, бо простий хлоп має біди доста.

— Ви брешете, пане. Нема дурних!

— Тоді за нею прийде шандар.

— Най приходить.

Дідич пішов шукати шандаря, а ґазда вирвав пір'їнку і поклав за вухо синові Василькові, вирвав дві пір'їнки й поклав за вухо Петрикові. Потім пташку випустив на волю. А синам сказав:

— Беріть торби на плечі й мандруйте у світ шукати гараздів.

Брати рушили в дорогу, йшли вони, що йшли, коли приходять до столиці. Тут вони розділили один перстень надвоє, попрощалися і розійшлися в різні боки. Василько пішов до царського палацу, а Петрик — до аптеки.

Петрик тяжко бідував. Був за поштуркача в лихого аптекаря.

— Чому мене не вчите? — спитав якось господаря.

— Бо твоя хлопська голова не для аптекарства!

Петрик розсердився.

— Кажете, що хлопська голова нічого не варта? Ади, що я вмію. — Він потер долоні, потім простягнув їх до аптекаря: на них були купочки грошей.

Аптекар аж затрясся. Хотів хапнути гроші, але Петрик знов потер долоні, і вони вже зникли.

— Ти мені подобаєшся, парубче, — сказав тоді аптекар. — Коли ти такий махер на гроші, то я навчу тебе і ліки робити.

У того аптекаря була донька Сурка. Коли почула, що у легіня ростуть гроші на долоні, дуже собі його сподобала й стала йому за жінку.

Одного дня сказала:

— Скажи, чоловічку, яка сила дає тобі гроші?

— Цього нікому не скажу.

— І рідній жінці?

— Не скажу!

Вона як причепилася до нього, то півроку мучила його. І він сказав:

— Ади, в мене за вухом є два пір'ячка… Це вони мені приносять гроші.

Коли лягли спати, Сурка й не думала про сон. Як тільки Петрик захропів, вона взяла з-за його вуха пір'ячка і заховала в солому в притулі. Уранці Петрик прокинувся, мацнув себе за вухом, а пір'ячка нема. Дуже зажурився неборака. Аптекар сказав:

— Іди собі від нас, бо Сурка з тобою не бажає жити! Аптекарства тебе не навчу, бо ти в ліках ні бе ні ме ані кукуріку!

Аптекар, аптекарка і їх діти витрутили Петрика за поріг. Він погрозив:

— Ви ще будете колись бекати і мекати…

Йде бідолаха дорогою й журиться: що має робити? Прийшов у темний ліс і назбирав ожини. Коли добре наївся, то захотів пити. Але криниці ніде не було. Глипнув і побачив дику яблуньку. Зірвав кисличку, з'їв і навіть не скривився. Вона була солодка. Але раптом відчув, що капелюх на голові піднімається. Помацав голову — у нього ростуть роги! Помацав бороду — росте цап'яча борідка. Хотів крикнути: «Щоб тебе грім убив!» Але з рота, замість слів, вилетіло смішне цап'яче «Бе-е-е!»

І ще більше зажурився Петрик. Що має робити? Куди йти з рогами?

Перед ним стояла височезна груша. Він подумав: «Наїмся грушок, аби мені виріс уже й хвіст і піду топитися».

Зірвав одну грушку й почав її їсти. За хвильку роги і борода зникли, якби то було у сні.

— Ади, які чудеса! Не треба бути й аптекарем.

Петрик нарвав собі лісниць повний капелюх і повештався до столиці. Прийшов до аптеки й сказав тестеві:

— Ви не добре робите. Не схотіли навіть попрощатися зі мною, як із родичем. Я все-таки ваш зять.

— Ну-ну, чого ти хочеш?

— Хочу, аби-сьте почастували мене порцією горілки і я вас — оцими яблучками. Купив би-м був вам щось, але ви мені не дали ані крейцара.

Аптекар приніс око горілки. Вся родина сіла до столу. Петрик випив порцію горілки, а аптекар, його жінка, с й доньки взяли по одному яблучку і почали їсти. У них повиростали роги й цапині бороди. Аптекарка глянула на свого чоловіка й закричала:

— Ме-ке-ке-е-е! Ме-ке-ке-е-е!

Аптекар побачив, на що схожа жінка, і озвався:

— Ве-е-е-е!

Доньки мекали, сини бекали. В аптеці стало так як у кошарі.

Петрик зайшов до Сурчиного покою, знайшов с та пір'ячка. Поклав їх за вухо й подався на ярмарок. Там купив візок і псячу збрую. Запріг аптекаря, аптекарку і Сурку й почав ними каміння возити.

Одного дня до нього підійшов сам цісар:

— Ти що, легіню, таки геть здурів, що возиш каміння? Соромно так робити.

Петрик відповів:

— Я сам знаю, почому шмір до воза й віхоть до столів.

— Ти ганьбиш мені столицю! І цісар крикнув людям:

— Ану запріть його до арешту!

Петрик не пручався, але сказав цісареві:

— А ти другу половину персня маєш?

Цісар почервонів, потім крикнув слугам:

— Ведіть його до мого палацу!

Петрик сів до столу, спізнався з рідним братом.

Вони довго весело сміялися.

ЗОЛОТИЙ КІНЬ І ВІДРО З МУХАРИЦЯМИ[59]

Жив собі один чоловік, що мав трьох синів. Два були пияки і батярчуки, а третій, Степанко, тихий і такий чемний, що й курці «гіш!» не скаже. Брати його не злюбили й кажуть:

— Ти, Степанку, мусиш піти геть від нашої хати!

— Чому?

— Ти ж не п'єш, а ми п'ємо, не гуляєш, а ми гуляємо…

— А тато, що на це?

— Ти втечеш так, щоб тато не знали.

— А як не втечу?

— То ми тебе вб'ємо.

Стало страшно від таких братів. Пішов собі Степанко, куди очі дивилися. Ішов рік і три дні. Приблукав до палацу якогось короля. Постукав у браму:

— Отворіть, бо маю королеві щось добре сказати.

Вартові впустили. Леґінь — до престолу.

— Я хочу служити моєму королеві. Можу коней обходити або викохувати квіти.

Король засміявся:

— Я не маю коней… Якийсь дідько краде їх кожен раз, і я вже не купую. А квітів мені не треба, бо на душі смутно. Будуть у мене коні, то будуть і квіти… А тепер підеш курей пасти.

— Не журися, королю, я підпантрую злодія. Ану купи ще сто пар — увидиш, що ні один коник не пропаде.

Другого дня король закупив сто пар коней. Покликав легіня й мовив:

— Будеш їх пантрувати, як свою голову. Я не вмію жартувати! Аби-сь знав…

Зажурився парубок. Коли настала ніч, взяв кавалок хліба і сів у стайні на порозі. їсть і гризеться: ади, сам знайшов собі біду! Нараз чує, що коло нього щось цікає. Глип — а то мишка вилізла.

— Що, шкряботушко, хочеш їсти? На й тобі, бо, може, й ти голодна.

Мишка з'їла крихту і сказала:

— Тут було багато жартівників, і кожен хотів мене вбити. А ти, Степанку, мовив добре слово і дав навіть хліба. У тебе добре серце. Тож слухай сюди. Опівночі прилетить золотий кінь і так заірже перед стайнею, що всі королівські коні відірвуться від жолобів і полетять за ним, як стріли.

— А що робити, мишко, проти такого коня? Я можу тільки рота роззявити на нього.

— Принеси сюди бляшане відро з червоними мухарицями на дні і якийсь патик.

— А де я наберу червоних мухариць? — зажурився леґінь.

— У квітнику їх є багато.

— І що з ними робити?

— Як настане північ, кинь собі у пазуху трохи мухариць аби-сь не заснув. Як прилетить золотий кінь, надінь йому на морду відро з мухарицями, сідай на нього і бий патиком по бляшаному відру. Йому вже не захочеться іржати. Золотий кінь полетить з тобою, ти будеш весь час його паном.

— Дякую тобі, мишко. Все зроблю так, як ти мені кажеш.

Опівночі Степанко набрав жменю червоних мухариць і кинув собі в пазуху. Вони так його пекли, що хлопець аж підскакував.

Раптом перед стайнею став золотий кінь — файний і блискучий, як місяць уповні. Степанко кинувся до нього і надів йому на морду бляшане відро з мухарицями. Відтак схопився за золоту гриву і — скік на коня. Почав бити патиком по відру. Мухариці розлютилися і почали коня так пекти, що той забув і про іржання. Ставав на задні ноги, хотів скинути Степанка, але той гейби прилип до гриви. Золотий кінь зірвався з подвір'я і полетів під хмари.

Він аж тремтів від болю…

Степанко його пошкодував:

— Я не хочу, конику, мучити тебе і заберу своє відро, бо знаю, як тяжко, коли мухариці кусають людину.

Золотий кінь відповів:

— У тебе добре серце. Проси у мене всього, чого хочеш.

— Не ходи більше до короля красти.

— Тільки цього? Най буде. Піду до інших королів. Але ТИ все-таки вирви із моєї гриви три волоски. Коли буде в тебе тяжка пригода, хухни на них, і я прийду…

Степанко вирвав три волоски.

Золотий кінь приніс його на королівське подвір'я.

Степанко добре виспався. Вранці прийшов король. Глянув до стайні — всі коні на місці.

— Го-го, ти вірно служиш! Тепер, Степанку, можеш і квітів насадити. Але будеш жити в курнику, бо ти є простий гуцул.

Степанко цілими днями просиджував у квітнику — сіяв, садив, поливав, просапував квіти.

— Та я забув сказати, що в того короля було три доньки, які вже мали виходити заміж. Одного разу король зробив для них великий бенкет. Запросив інших королів, принців, найбільших графів. Всю ніч пани бенкетували, вівкали, тралялякали. Вранці одному старому та ще не жонатому принцеві забаглося, аби йому і трьом королівнам подали по букетові квіток.

Король післав льокая до Степана.

— Так і так, — сказав той, — король хоче, аби ти зробив для його доньок і для старого, нежонатого принца по букетові.

— Зараз усе буде готове.

Степанко зробив один букет з бадилля, другий — із сухого листя, третій — з прив'ялих квітів, а четвертий — з найфайніших і найзапашніших квіток. Сказав льокаю:

— Неси до палацу і роздай так: перший — старому, нежонатому принцеві, другий — найстаршій королівні, третій — середущій, а четвертий — наймолодшій.

Льокай так і вчинив. Гості були дуже невдоволені. Вони хотіли знати, що мають означати ці букети.

— Ану приведіть мені сюди того квітникаря! — крикнув король.

Льокай побіг.

— Король велів, аби ти прийшов до палацу, — сказав.

— Коли велів, то най буде…

Степанко взяв тачку, поклав у неї рискаль, коновку, граблі і пішов до палацу.

— Нащо-сь притарахкав сюди цю тачку? — спитав його король.

— Ваша величність мені казали, аби я ніде не лишав цей струмент.

— Коли так, то тарахкай далі. Най з тебе королі сміються… І впустив його до залу, де були гості.

Степанко сів на коновку й чекає.

— Скажи, легіню, чому ти надіслав нам всілякі букети? — спитали.

Гості думали, що в його голові горобці цвірінькають. Степанко відповів:

— Перший букет, зроблений з сухого бадилля, казав-им дати старому нежонатому принцеві. На тім бадиллі росли погані квітки, їх ніхто не зриває і не нюхає. Вони самі пообпадали і нікому втіхи не принесли. Принц, відай, теж не є нікому потрібний, бо, ади, з нього вже пісок сиплеться, а він ще не жонатий. Другий букет, з сухого листя, я казав дати найстаршій королівні, бо вона вже відцвіла. Третій, з прив'ялих квіток, — середущій, бо вона вже почала в'янути. А четвертий — найменшій, бо вона цвіте-розцвітає, як та ружа. Коли відцвіте, то буде таке з нею, як з її сестрами. Аби такого не було, то віддай її, королю, за мене. Хіба я не є файний леґінь?

Король дуже розсердився на нього, але не показав, бо мав іншу гризоту: як витрутити двох старших доньок заміж.

Через кілька днів король сказав найстаршій і середущій, аби намастили собі лице мальовидлами, бо він хоче їх вести кудись у гості.

— І я піду, тату, — просилася наймолодша.

— Ти ще не переспіла, сиди дома, — відповів король. Найменша залишилася. їй було нудно одній у палаці. Вийшла у квітник.

— Степанку, ти б хотів, аби я була твоєю жінкою?

— Чому б ні? Хіба зле бути зятем короля? Біда тільки, що ти не вмієш нічого робити…

— Як не вмію? Ади, я буду полоти квіти, — і дівчина стала коло нього.

Потому кожен день приходила вона у квітник і все там эобила разом з легінем.

А до палацу знову приїхали королі, принци і графи, які клали око на найменшу доньку короля. Прителіпався навіть турецький султан. Усім женихам король наказав стати в один ряд. Потім дав такий розказ:

— До вас підійдуть мої доньки. Кому покладуть хустину на плече, той буде моїм зятем.

Наймолодша попросила:

— Най стане, тату, і Степанко в один ряд із женихами, бо він теж є парубок.

Король не хотів скривдити найменшу і мовив льокаєві:

— Поклич сюди Степанка. Він прийде сюди з своїм тарахкалом і всіх розвеселить.

Степанко справді прийшов до палацу зі своєю тачкою, коновкою і граблями. Лишив у кутку і став у один ряд з королями, принцами й турецьким султаном.

Найстарша королівна підійшла до свого жениха, поклала йому на плече хустину, і він пішов з нею. Середуща поклала хустину на плече свого обранця, і теж забрала його з ряду.

Але, ади, настала черга наймолодшої. Вона взяла хустину і підійшла до женихів. Турецький султан аж вийшов трохи з ряду, але дівчина стала до Степанка і кинула на нього хустину.

— Геть мені з палацу! — крикнув король на найменшу доньку.

Степанко взяв королівну на руки, посадив її в тачку і повіз до курника. А там вийняв з пазухи три кінські волоски і хухнув на них. Прилетів золотий кінь:

— Чого тобі треба, легіню?

Зроби так, аби оцей курник вчинився світлицею, якої й сам турецький султан ніколи не бачив.

— Все вже зроблено, легіню! — і золотий кінь зник.

Степанко увійшов до середини і очам своїм не вірив. Там було так файно, так весело, як навесні в гаю. А дівчина сиділа коло вікна, як найфайніша квітка.

Турецький султан так розсердився, що погрозив королеві:

— Це вам не обійдеться без війни!

Король вийшов надвір, підійшов до світлиці і крикнув молодятам:

— Як будете йти до шлюбу, я тобі, доню, не дам королівської карети. Аби-сь знала!..

— Не треба мені карети, я поїду в тачці! — відповіла на те королівна.

Настав день весілля. Старші доньки короля посідали в блискучі карети й поїхали з великою парадою до церкви, а Степанко посадив свою молоду в тачку, де були коновка й граблі, і теж повіз до шлюбу.

Люди дивляться й сміються:

— Такого посміховиська ніхто не видів!

— Дурна королівна — знайшла собі якогось дивака!..

Степанко зайшов у темну вуличку, дістав з пазухи волоски і хухнув на них. Прилетів золотий кінь:

— Чого тобі треба, легіню?

— Зроби так, аби мені з'явилася золота карета та й аби я і моя наречена були убрані ліпше від усіх королів, принців і графів.

Не встиг Степанко то й сказати, як перед ним постала золота карета, королівна зацвіла у зоряній суконці, і він зробився таким витязем, що де там!

Старші королівни трохи не заплакали від заздрощів. Та мусили дати їм дорогу.

Степанко першим узяв шлюб. Як верталися додому, то вся столиця стала перед ними на коліна.

Але раптом музика замовкла. Гості перестали співати і вівкати.

Степанко спитав льокая:

— Що сталося?

— Турецький султан іде на нас війною.

Весілля розійшлося. Король і два зяті збираються на війну, а Степанкові нічого не кажуть. Він узяв палицю і пішов на війну пішки. На полі бою побачив таке, що аж сумно стало. Турецьке військо стояло, а королівське лежало. Яничари били лежачих жовнірів, забирали від них коней і зброю.

— Що тут робиться? — спитав Степанко короля.

— Що, не видиш? Програю війну, бо мої зяті — останні боягузи. Покинули мене і повтікали, куди очі дивилися. Що маю робити?

— Я зараз покажу…

Степанко пішов у корчі, дістав з пазухи волоски і хухнув на них. Перед ним постав золотий кінь.

— Чого тобі треба, добрий чоловіче?

— Хочу, аби від турків лише порохи полетіли.

— Витягни з мого лівого вуха золоту шаблю і сідай на мене.

Степанко витягнув золоту шаблю, сів на коня і полетів па бусурманів.

— Ану, нехрещені, хто тут у вас найстарший?

За хвильку прийшов султан.

— Хочеш битися чи миритися? — спитав його Степанко.

— З тобою ніколи не помирюся, бо ти відвіз на тачці Королівну, яку я любив, як місяць на небі. Мушу вбити.

— Гайда битися! — розсердився Степанко на турка.

Золотий кінь відійшов на кільканадцять кроків, розігнався і з усієї сили налетів на турецького коня. Той перевернувся догори ногами разом із султаном.

— Роздави його, як жабу! — вигукнув Степанко.

Золотий кінь став золотим копитом султанові на груди, і щось тільки гевкнуло.

Король подивився, як яничари чешуть з поля бою, і аж підскочив від утіхи.

Коли турків гейби вітром здуло, король і Степанко стали на чолі війська і подалися до столиці. Короля приймали і хвалили, як великого витязя.

А гуцул не пхався у герої. Він повернувся до світлиці, де жив у добрій злагоді зі своєю жінкою, бавив дітей і розповідав їм казку про золотого коня та відро з мухарицями. Може, ще й тепер розповідає.

І ТУДИ ГАРЯЧЕ, І СЮДИ БОЛЯЧЕ…[60]

Жив собі в одному місті багатий купець. Та такий жаднющий, такий загребущий — все йому було мало. І було в того купця прислуги чимало. Трудяться ото слуги на нього від зорі до зорі, не розгинаючи спини, а купцеві все-таки здається, що за день вони зробили мало.

Об'явив купець по місту, що дає сто талярів тому, хто візьметься подовжити день.

Почув про це один селянин, пішов до купця:

— Кажуть, що ви, паночку, шукаєте такого чоловіка, який подовжить день. Хочу запитати вас, чи правда. Бо тепер тих брехунів розвелося стільки, що кинь палицю — в брехуна потрапиш…

— А ти можеш подовжити день? — питає купець.

— Бігме, що можу! — й оком не моргнув селянин.

— Оце недавно я одному дідичу таку машину змайстрував, що сама його годує, поїть, роздягає, ще й казочки на сон розповідає…

Радіє купець, аж руки потирає:

— Гаразд, як зробиш і таку машину, що подовжить день — сто талярів твої.

— Добре, спробую, — дав згоду селянин, — тільки цю машину самому панові доведеться крутити.

— Що ж, — купець почухався за вухом, — як треба, то треба. Аби тільки день зробився довшим…

Селянин узявся за роботу. Зробив три великі дерев'яні колеса, прикріпив на осі, приробив крила, мов до вітряка, корбу приладнав — машина готова!

— Тепер, паночку, крутіть, — і селянин показав на корбу. — Увечері я прийду за грішми.

Радий чи не радий, взявся купець за ручку. Колеса завертілися, зашуміли, загули. Крутить годину-дві, аж геть заморився. Ох, і важка робота! А тут ні зупинитися, ні перепочити, бо день умить скоротиться знову! У поті чола трудиться купець та все на сонце поглядає. А воно не дуже поспішає сідати на спочинок.

Коли це приходить отой селянин, що змайстрував машину.

— Ну, паночку, як? — питає й посміхається.

— Що ж, гроші твої… День таки довший став… Та чи не можна, чоловіче, аби крутив хтось інший? Я б ще грошей не пожалів…

— Чому не можна, паночку… — каже селянин. — Але тоді день більшим не буде.

Купець махнув рукою:

— І туди гаряче, й сюди боляче. Нехай день залишається таким, як був досі!

ЗАМОРСЬКЕ ЯЙЦЕ[61]

Одного разу, ще в давні часи, жив собі багатий — пристрасний коняр. Як тільки почує про гарного коня, зразу мчить туди, щоб придбати для своєї стайні. Єдина його мрія — мати таких коней, яких ще ні в кого нема. Тож і вештався цілими днями по ярмарках, аби не проґавити доброї нагоди.

От якось цей завзятий коняр приїхав до міста.

Помітив його бідний селянин, який приніс на продаж баклажани. Тоді ще такі овочі були рідкістю. І селянин вирішив покепкувати з багача. Зняв з голови крисаню і низько поклонився:

— Маю для вас, паночку, товар.

Багач зупинився і витріщив очі на рідкісні овочі:

— Чим, це ти торгуєш?..

— Торгую я заморськими яйцями, з яких вилуплюються лошата. Та такі красиві, яких ні в кого ще нема!

— Ти диви! — здивувався завзятий коняр. Бачить селянин, що багач не вельми на розум багатий, та й каже:

— Слухайте сюди… Покладете оце яйце в решето, самі сядете на нього і будете сидіти, поки лоша не вилупиться.

— І довго треба на ньому сидіти?..

— Три тижні, не більше.

Почухався в лисину багач:

— А чи не може хтось із слугів на ньому сидіти?

— Чому ні? Але в такому разі вилупиться лише нікчемна шкапа.

Зітхнув багатій і вибрав якнайбільший баклажан.

— Що просиш за це?

— Сто талярів, ні шеляга менше.

— То дорого! — скривився багач.

Зате через рік ви будете мати такого коня, що й під цісаря не стидно!

— Гаразд, одне яйце беру, — заквапився коняр. — Вилупиться з нього таке лоша, як кажеш, то я цілий віз оцих яєць куплю.

Повернувся багатій додому, звелів наймичці принести до його спальні решето й вистелити його гусячим пухом. Потім обережно поклав на м'яке дно заморське яйце і сів, як квочка на сідало.

— Тепер ще обклади мене зі всіх боків подушками і перинами, бо мені тут довгенько сидіти, — сказав багач оторопілій наймичці.— Будеш приносити мені їсти й пити. І нікого не впускай! Говори всім, що я занедужав.

Сидить багач на решеті тиждень, сидить другий та все прислухається, чи не чути іржання лошати… Минув і третій тиждень — не подає голосу лоша!

«Не обдурив мене той хлоп? — стривожився багач. — Почекаю день-два…»

Але й за три дні не висидів лошати.

Розсердився багач, схопив овоч, вибіг на город і з усієї сили вдарив ним об землю. А під головкою капусти саме сидів заєць. Сполоханий він метнувся вбік і щодуху дременув у поле!

А багач подумав, що то і є лоша, та й стрімголов кинувся за ним. Але куцохвостий уже зник з очей.

Багач схопився за голову:

— Такого коника я втратив!

Потім довго никав по всіх ярмарках, сподіваючись зустріти селянина з дивовижними заморськими яйцями. Та марно! Хитрий селянин, видно, намагався не потрапляти вже йому на очі…

ЗА ПОТРІЙНУ ПЛАТУ[62]

Жив-був один пан. Багатий, та скупий. Поїде, бувало, кудись у гостину — сам їсть і п'є, а про свого візника і гадки не має. Тому-то ніхто довго не наймитував у скупого пана.

Аж ось знайшовся один хитрий парубок. Став працювати візником з такою умовою, аби той пан на його очах не їв і не пив. А коли хазяїн умову порушить, візник буде мати потрійну платню.

Зрадів скупий пан, що знайшов такого дурня. Адже він ніколи на очах у візника не їв і не пив: візник до нього завжди спиною сидить.

І от одного разу запросили пана до гостини. Поїхали звечора, бо дорога випала далека. А ніч така темна, хоч виколи око. Візник зупинив коней і сказав:

— Збилися ми з дороги… Не знаю, куди їхати!

— Який же ти у біса візник! — розсердився пан.

— Адіть, і ви не знаєте дороги.

Довелося ночувати в лісі. Розпріг наймит коней, пустив на обіч пасти. А сам ладить собі гостину: мав із собою наймит жарену гусятину. Витяг харчі, взяв з воза соломи, постелив собі збоку та й уплітає гусака. А скупий пан харчів з дому не брав — адже в гості їхав! Глянув голодним вовком на візника й питає:

— А що ти там жуєш?..

— Що ж нам жувати, пане? — одказує візник. — Жую суху солому!

«Тьху! — скривився пан. — Мужик, як та худобина!..»

Промучився отак пан до ранку. Другого дня знову почали блукати. Уже надходив вечір, а з лісу на дорогу не виберуться…

Довелося ще на одну нічку зупинитися у лісі.

Ліг візник-під воза і далі уплітає свого гусака, аж за вухами лящить. А пан сидить і обома руками держиться за живіт. Вже другий день і рісочки у роті не мав. Дивився пан на парубка і не витримав:

— А що ти там жуєш?

— Що ж нам жувати? — зітхає візник. — Знову кляту солому жую.

— Мені даси? — просить тихенько пан.

— Що ви, паночку? Невже просту солому ви будете їсти?.. Ліпше я вам сінця пошукаю…

— Доки ти його знайдеш, я тут одубію.

— Тоді прошу красно!..

Візник дав панові соломи, а сам затулив рота, щоб не розреготатися.

Взявся пан за їжу. Жує солому, аж очі вирячив з натуги, а проковтнути все ж ніяк не може.

— У тебе, — каже візникові,— мабуть, воляче горло — таку погань їси!

А візник уже регоче, аж за черево береться…

Промучився пан нічку. А на ранок так охляв, що парубок ледве довів його до воза.

Поїхали далі. Бачить візник, що з паном справи кепські, що ще, до лиха, справді дуба дасть, — зразу й дорогу вже знайшов.

Заїхали у якесь село. А пан плете ногами до першої ж хати. Забув і за умову: на очах у візника накинувся на хліб, який побачив на столі.

Отак провчив наймит жадібного пана. Щоправда не задармо: взяв од нього потрійну платню.

ПРО СКУПОГО БАГАЧА[63]

Один багач був дуже скупий. Коли наймав собі робітника, ставив перед ним миску борщу. Якщо голодний надто запопадливо накидався на їжу, скупердяга показував йому на двері:

— Іди, небоже, шукати собі деінде роботи, бо в тебе писок, як ворота. З таким апетитом ти мене до тижня жебраком зробиш!..

І проганяв. А коли когось наймав, то так його, бідолашного, годував, що той сам від нього утікав.

Почув про цього скнару один кмітливий парубок і надумав провчити його. Добре попоївши та ще прихопивши з собою шматок сала, він найнявся в багатого.

Другого ж дня господар загадав піти в ліс — заготовити дерево на нову конюшню. Сіли снідати. Сам багач їсть м'якушку з хліба, наймитові скоринки підсовує. А тому і байдуже!

Працювали в лісі, поки сонце не зійшло з полудня. Зголоднів хазяїн, не витримав такого посту й каже:

— Уже пора щось на зуб покласти.

— Може, й пора, — відповідає наймит. — Але мені їсти ще не хочеться.

— Як же це так? — не вірить багач.

— Я, — сміється парубок, — наївся сухих скоринок. Поки вони в череві не розм'якнуть, доти я не потребую їсти.

«Ех, прогадав! — почухався хазяїн. — Пожди-но, вдруге я буду хитріший!»

Наступного дня зробив навпаки: віддав наймитові всю м'якушку хліба, а сам поїв скоринки. Після сніданку подалися молотити жито. Ще було далеко до обіду, а багач охляв — ні руками, ні ногами не може ворухнути. — Бо на сухих скоринках довго не потягнеш!

Зиркає на наймита, а тому й за вухом не свербить. Ціп так і витанцьовує в його дужих руках.

— Ходімо вже їсти! — жбурнув багач ціпа на снопи.

— Ні, хазяїне! Не годиться кидати роботу, коли не обід! — відповідає наймит. — До обіду можна домолотити той стіжок!

— А ти не голодний? — застогнав багач.

— Чого би був голодний? Вранці ото наївся м'якушки, а вона у животі застала ще вчорашню скоринку. Виходить, що я добре наївся у вас хліба…

«Он воно що! — міркує скупий. — Віднині я вже хліба ділити не буду».

Вдався до нових хитрощів. Щоб наймит менше їв, почав йому давати наперед до їжі по кухлю води. Але парубок був хитрий! Випив перед обідом один кухоль води, і попросив:

— Хазяїне, дай ще!

— Гм, а це навіщо?..

— Коли вип'ю багато води, черево роздувається, і я можу більше страви з'їсти. Кидаю ложку за ложкою, як за драбину!

«Ну й дурень із мене!» — вилаявся багач і перестав давати наймитові води до того, як мав їсти. А той, звісно, й не наполягав…

Отак кмітливий парубок відучив багача від його поганої звички.

ЯК ГУЦУЛ НАЙМАВСЯ У ПОПА[64]

Якось один піп трохи підпив у війта на хрестинах і почав вихвалятися.

— Я в самому Римі п'ять років навчався. Не знайдеться у світі такого, аби мене круг пальця обвів.

Почув таке кмітливий гуцул, що служив у війта, і вирішив провчити хвалька.

От другого дня пішов до попа.

— Тобі чого?.. — питає панотець.

— Прийшов я до вас, паночку, проситися на службу.

— А що робити вмієш?..

— Що скажете, отче, те й робитиму, — показав гуцул здоровенні кулаки. — Навіть зварити дещо можу.

— Е, ні, до цього в мене є кухарка, а от до ціпа — добрий робітник пригодився би. Молотити вмієш?..

— Чому не вміти? Вмію, отче.

— А яку тобі платню на рік положити?

— Я, прошу отця духовного, самітній, як палець, то мені багато і не треба. Дасте на рік три корці пшениці. Та й, звичайно, будете мене, як свого слугу, одягати й годувати.

Зрадів піп, що такому дужому і молодому наймитові так мало платити, та й квапливо каже:

— У мене в усьому мусить порядок бути. Тож ходи, легіню, до покою, покличемо паламаря й дяка і при свідках умову складемо, аби ти від своїх слів потім не відмовився.

Піп послав за свідками. А коли ті невдовзі прийшли, стали писати договір. От піп і каже:

— Якщо ти, легіню, будеш мені погано робити, то я тебе прожену й зернини не дам.

— Як так, то й так, — погодився гуцул. — А коли ви, отче, порушите умову, віддасте мені наперед усю платню за рік.

Так і записали.

Другого дня вранці піп вийшов на ґанок — поглянути, як це новий наймит орудує ціпом. Та ба! Щось не чути на току роботи. Панотець послав наймичку розшукати лежня.

Метнулася наймичка в стодолу і через мить вистрибнула звідти червона як рак.

— Він… Він… Ой, не можу…

— Що ж він? — допитувався піп.

— Та підіть погляньте…

Розсердився піп, подався до стодоли. Дивиться: сидить наймит на свіжому сіні, у чому мати народила, схрестив на грудях руки.

— Це так ти мені служиш, дармоїде? — затіпався у гніві панотець.

— А що ж мені робити? — спокійно каже наймит. — Я ж на вас, панотче, від самого досвітку чекаю. А вас як нема, так і нема.

— Що ти плетеш, дурню?

— Ой, і коротка у вас пам'ять, отче. Ми ж домовилися при свідках, що ви мене будете одягати й годувати. Забули? Ото я й жду, коли ви мене одягати прийдете. Та й перекусити вже не вадило б…

Аж тепер зрозумів піп, що пошився в дурні, але було пізно.

Довелося попові-хвалькові відміряти хитрому гуцулові три мішки зерна.

ЯК ПІП ЗЛІЗАВ ІЗ ВОЗА[65]

Якось один селянин віз попа до хворої дружини. Бідна конячина аж у дугу гнеться, бо й віз нелегкий та й попи-ще, нівроку, гладенький. Під горб зовсім пристала. Зліз селянин із воза, вперся плечем в розвору — пособляє змученій коняці.

А на те надходить якийсь сторонський чоловік.

— Гов! Тпру! — підняв палицю і — на селянина: — Он де я тебе здибав! Тепер ти вже не викрутишся з моїх рук!

Селянин здивовано витріщився на незнайомця.

— Що, вже забув? — вигукує далі чоловік. — То я нагадаю. За віщо ти минулого тижня відбатожив мого попа посеред дороги? Чого блимаєш очима? Око за око, зуб за зуб! Тепер полатаю боки твоєму попові!

Він вихопив у спантеличеного селянина батога та як уперіщить панотця по спині — раз, другий… Хотів потягнути його ще і втретє, але попище не дурний чекати: його з воза гейби вітром здуло! Підхопивши рясу, мигом опинився на горбі.

— Ну, друже, тепер їдь собі помалу, — посміхнувся селянинові сторонський та й пішов своєю дорогою.

Коли селянин виїхав на горб, піп, чухаючи спину, став йому дорікати:

— I треба ж було тобі зачіпати його, дідьчого попа!

Селянин і оком не зморгнув: адже він того попа й у вічі не бачив!

БРИЧКА З ТОГО СВІТУ[66]

В одному селі жили два сусіди. Один був багачем, а в другого злидні з бідою подружилися — з хати не вилазять…

От якось на переднівку в бідного не зосталося й пучки борошна. Голодні діти плачуть, їсти просять, хоч бери та вішайся.

Пішов бідний до багатого. А той сидить під грушею в садку і жарене порося з начинкою смакує.

— Позич, сусіде, мірку зерна до нового, — поклонився бідний у ноги багачеві.

Багач зиркнув на бідного, облизав масні пальці, та й відповідає:

— Хіба погодишся на те, що я скажу, тоді, може, й дам.

А в ті часи панував закон: лихвар мав право зробити зі своїм боржником, що завгодно.

— Гаразд, — дав згоду бідний. Багач посміхнувся.

— Ні, не скажу сьогодні. Скажу тобі завтра. Дав сусідові зерна, а сам знову сів за порося. Другого дня уранці прийшов бідний за словом.

— Лізь у мішок, — наказав багач.

Мусив лізти бідний у мішок. Багач його зав'язав, завдав собі на плечі та й поніс до річки. Хоч дорога туди й недалека, гладкий багачисько швидко натомився.

«Сам не донесу, — подумав собі.— Піду до кума, най підсобить».

І залишив ношу при дорозі.

Сидить бідний у мішку, коли чує — щось торохтить шляхом. Він почав кричати:

— Ой-ой, людкове добрі! Не вмію ні писати, ні читати, а мене хочуть воєводою обрати!

А з міста їхав саме війт — добрими кіньми й новенькою бричкою. Почув із мішка голос і зупинив коней:

— Що ти там верзеш?

Бідний своє:

— Не вмію ні писати, ні читати, а мене хочуть воєводою обрати!..

«Гм, — думає війт, — такого й світ не бачив, аби якийсь там голодранець став раптом воєводою! Ні, цього не допущу!»

Викотився із брички і, сопучи, підбіг до мішка

— Ану повтори ще раз, що ти говорив.

— Таж я кажу, пане: хто посидить у мішку до вечора, той буде воєводою. Такий наказ від цісаря прийшов.

— Стривай-но, любий, — змінив голос війт. — Чи нам не помінятися з тобою місцями? Ти ж у державних справах нічого не тямиш. А я тобі ще й сто червінців дам.

— Це можна, пане, — погодився бідний. — Розв'язуйте хутчіш, аби хтось не побачив.

Війт і розв'язав, а щоб бідняк не передумав, мерщій вліз у мішок. Бідний забрав червінці, зав'язав міцно війта і каже:

— Тепер, пане, сидіть собі тихенько і ждіть, аж вас у воєводське крісло посадять!..

А сам сів у бричку і покотив до міста. Коли це багач веде свого кума. Взяли мішок і понесли до річки.

— Щось наче важчий став, — крекче багач, дивується.

А війт — анічичирк, боїться, щоб обман не виявився.

Доволокли мішок до річки, розгойдали і кинули у воду.

— Ну, слава богу на одного жебрака в селі стало менше! — зареготав багач. — Заберу його садибу.

І подалися до корчми.

Чи довго, а чи коротко вони там були, досить того, що вийшли, обійнявшись, коли сонце заходило. Бачать, їде бричка. Та хто на бричці? Бідний! Але його і не впізнати. Нова свитина, чоботи добрячі, шапка смушева набакир. Очі витріщили з дива:

— А ти звідки взявся?

— З того світу їду! — і не моргнув бідний. — Святі коней з бричкою мені подарували, одягли й нагодували, ще й гостинців дітям, як бачите, наклали.

Багачі перезирнулись.

— Чекай-но, сусіде, — каже багач бідному. — А вони усіх там обдаровують?..

— Ого, ще й не так! — засміявся бідний. — Баба Оришка, що учора поховали, десь там позаду цілий віз золота везе!

— А як туди дорогу знайти? — аж затрусилися обидва багачі.

— Ідіть тією самою дорогою, якою ви послали мене. Тільки не баріться, а то все до крихти інші розхапають.

Бідний голосно вйокнув і залишив п'яних посеред дороги.

Багачі постояли хвилину на місці, а потому один перед одним метнулися до річки.

— Лізь, куме, перший, — каже багач, — бо ти вмієш плавати.

Кум роздягнувся і поліз у воду. Відійшов трохи від берега, попав на глибінь і почав молитися. Але зрозумів, що непереливки, та як закричить:

— Куме, мені уже амінь!

А багачеві почулося, що той вигукнув: «Куме, є вже кінь!» — та й собі кричить:

— Держи його міцно, я тобі зараз допоможу!..

Шубовснув у воду — тільки за ним забулькотіло…

А бідний з того часу зажив собі по-людськи.

Я, правда, там не був, лише чував усе це від старих людей.

ЯК МИШІ ПЛУГА З'ЇЛИ[67]

Жив собі якось один хлібороб. Такий зроду невдачливий був, що все пливло йому із рук, а в руки — нічого. Посіє жито на своєму клаптику землі, а його засуха спалить або град вимолотить, поїде орати — плуга поламає, купить порося — воно, дивись, і здохне.

А був у цього хлібороба старший брат — багач на все село. Задумав він женити свого сина, кличе на весілля і вбогого брата.

Позичила жінка у сусідів борошна, спекла калачі. Узяв бідний калачі в хустину, жінка — останню курку під пахву і подибали.

Ото йдуть вони, йдуть, а спека така, аж дере у горлі. Підійшли до криниці. Поклав чоловік вузлика збоку на траву, а сам нахилився напитися води.

Коли це де не взявся рудий псище, схопив вузлика і втік. Кинувся бідолаха за собакою, та де там! Шукай вітру в полі.

— Що нам тепер робити? — забідкався нещасний: — Піти на весілля з порожніми руками — засміють нас люди!

— Не журися, чоловіче, — каже йому жінка. — Підемо через кухню, розповімо братові всю правду — тоді все буде гаразд.

Вони так і вчинили. Брат не прогнівався на них, запросив до столу. Але видять, що він увесь час тільки біля багачів надскакує, на бідноту не дає уваги.

Багачі їдять і п'ють, аж очі на лоб лізуть, а бідолах ліктями по кутках розпихають. Далі стали один перед одним багатством нахвалятися.

— Маю тепер, — каже підпилий війт, — двадцять дійних корів. Та таких корівок, кажу вам, що у всьому світі пошукати! Ото їх доїть наймичка, а до дійниці — що там молоко! — готове масло крапає. Святу правду кажу, ґазди ґречні.

— Еге, — підбріхує і другий багачисько, — а в мене цього року ще й не таке було. Заколов я на різдво свиню. І що собі гадаєте? М'яса, бігме, ні крихітки, саме сало та смалець…

Багачі підтакують та масні пальці облизують. Слухав бідний хлібороб багацьку похвальбу і не витерпів: почав про свою ранішню пригоду за столом оповідати. А багачі регочуть, аж мало не луснуть.

— Де ж у тебе, у злидня такого, калачі взялися, га-га-га!

Бачить бідний, тут багацький верх, плюнув спересердя і подався геть.

Придибав додому. Дивиться, а на подвір'ї вітер стару повітку перекинув. Тільки один-однісінький трухлявий стовп, як на сміх, стирчить.

Розсердився бідний чоловік, схопив дрючок і з усієї сили вдарив по стовпові. А з нього як посиплються золоті червінці та срібні дукати! Що за чудасія? Бідняк лише за голову вхопився. Згадав, що люди на селі подейкували, буцімто його прадід опришкував із Довбушем. Оце, мабуть, він і заховав відібрані в багатіїв скарби.

Зібрав бідний чоловік золото-срібло у торбину і нікому — нічичирк.

Купив невдовзі кілька моргів поля, худібку придбав, одежину справив, хату збудував. Зажив молодший брат по-людськи. Дивуються сусіди, а багачів від заздрощів аж трясця хапає…

От вирішив чоловік справити новосілля. Зібралося до нього майже півсела: і бідні, і багаті. Кожному, бач, кортить поїсти на дурницю.

Отоді-то хазяїн і каже:

— Недавно оце трапилась зі мною пригода. Послухайте лише, дорогенькі гості. Десь так восени затягнув я плуга до стодоли, змазав його салом, аби не поіржавів, та й прикрив соломою. Весною кинувся до плуга, а з нього тільки дерев'яні ручки залишилися… Міркую, що за диво? Почав я придивлятися. Еге-ге! То кляті миші винюхали на залізі сало та разом з ним за зиму самого плуга з'їли!.. Чуєте, люди, яка напасть?

— Правда ваша, ґаздо, — озвався на це війт. — Торік у мене миші отак само січкарню — на дрібний мак посікли!

А багачі й собі головами кивають.

Тоді хазяїн розсміявся, аж вікна задзвеніли:

— Ви чуєте, люди, яка багацька правда!

Побачили багачі, що непереливки, та й посунули із хати всі до одного.

ЗНАХАР МИМОВОЛІ[68]

Оженився один удівець, узяв молоду жінку. Великих гараздів у хаті не було, але й голодної біди вони теж не знали. Та недарма кажуть: лихо по людях ходить! Засумувала жінка, поблідла, з лиця спала. Пересувається по хаті, як тіло без душі.

Стривожився чоловік.

— Чи не слабість на тебе напала? — допитується. — Може, хтось наврочив, боронь боже?..

— Я й сама не знаю, що зі мною твориться, — сумно зітхає жінка. — Якась нудьга до мене причепилася і п'явкою смокче… От якби в нас дитинка знайшлася, може б, мені розвіяло тугу…

— Ба, — зажурився й чоловік, — де ж її, оту дитинку, взяти? Не дає пан біг…

Злягла жінка, з печі не підводиться. Чоловік і руки опустив.

Одного дня, коли був у млині, саме повертався з далеких заробітків якийсь старий гуцул. Вже потемки добрів, до села. Зморений і голодний, він завернув у перший-ліпший двір. Бачить, вікна хати застелені веретами. А в кімнаті чути веселі голоси.

«Чи не на хрестини я потрапив?» — подумав подорожній. Зіп'явся навшпиньки, зазирнув у щілину. На столі печене і варене. А за столом біля попа воркує молодичка.

«Еге, — міркує неборака, — тут можна ще й погоститися, не лише заночувати.

І вже нетерпляче постукав у шибку.

В хаті сполошилися, ніби на пожежу. Огрядний попише висотався з-за столу і не знав, де дітися. Молодиця не могла вимовити й слова. Лише очима показала йому на мішок, що лежав у кутку. Поки панотець угнізджувався там, вона жужмом згорнула зі столу варене й печене і квапливо засунула в піч. Сулію з наливкою — заховала в мисник. А сама притьмом вилізла на піч, причаїлася. Коли гуцул зайшов у світлицю, ніде і сліду не було від недавньої гостини…

— Добрий вечір у хату, — привітався гуцул. — Подорожній я. Дозволь, газдинько, переночувати.

— Ой, ні. І не просіть! — скрикнула молодиця. — Чоловік, поїхав до млина. Тож пошукайте собі, діду, деінде пристановища…

— Мені аби тільки голову приклонити, — роззирнувся по хаті старий. — Он лавиця, на ній і вмощуся.

Він кинув на ослін подорожню тайстру, поклав на неї голову і захропів так, аж стіни задрижали.

Оторопіла жінка розвела руками. Вона трохи почекала, потім обережно спустилася з печі, підійшла на пальцях до мішка і прошепотіла:

— Отченьку, потерпіть. Зараз погашу світло і випущу нас.

Та на подвір'ї заторохкотів віз.

— Чоловік!.. — поблідла молодиця і знову шусьнула на піч.

Як тільки хазяїн переступив поріг, вона одразу запхикала:

— Ой, добре, що ти вдома. До нас, диви, втелющився якийсь волоцюга, то я боюсь, аби вночі не виніс щось із хати…

Чоловік глипнув на ослін і махнув рукою:

— Кутка не перележить… А чи нема, жінко, чогось на зуб покласти? Намучився я з тими мішками!

— Ой, та де!.. Я ж хвора, від ранку не вставала. Десь там на припічку є трохи борщу…

Знайшов чоловік горщик, сьорбнув борщу і скривився. Коли чує на ослоні регіт, питає подорожнього хазяїн.

— Ти чому не спиш?

— Та хіба тут влежиш, коли таке наснилося? — підвівся гуцул. — Приверзлося мені, газдику, що ти мене погостив…

— Еге, ти, бачу, ласий на чужі ковбаси, — розсердився голодний хазяїн. — Та ба! Оближися та й знову лягай спати. В хаті, окрім цих помий, нічого немає.

Гуцул примружив око:

— Я можу так зробити, що ми будемо мати панську вечерю. Хочеш?

— Ти що — чародій?

— А ти роби, як буду казати. І не пошкодуєш, бігме.

— Ох, ох, ох! — застогнала на лежанці жінка. — Не вір йому, Лавріне. Гони того волоцюгу в шию…

А гуцул ніби й не чує, що до нього п'ється. Далі собі мугикає:

— В печі — готовий наїдок. А в миснику — й сулія чекає…

— Гляди ж, — сказав хазяїн. — Якщо мене обдуриш, то всі ребра тобі порахую!

Він подибав до печі, відтулив заслінку — і мало не зомлів: такий запашний дух вдарив на нього звідти! Чого там не було! І гусятина, і ковбаса, і вареники…

— Жінко, — застовпів із дива чоловік, — а це звідки взялося?..

— Либонь, отой пройдисвіт із самим чортом знається!..

— Най буде й чортяче, аби тільки гаряче! — вигукнув чоловік і пішов до мисника. — Диво та й годі! Повна сулія!

Випили по одній, вихилили по другій, закусили всмак.

— І ти пригостишся, жінко?

— Ой, та де! — відмахнулася. — Шматок мені до горла

— Може, і ти пригостишся, жінко? — спитав чоловік, наливаючи по третій.

— Не лізе… Не засиджуйтеся довго. Гасіть швидше світло, бо мені очі ріже…

— А що це твоїй жінці? — питає гуцул господаря.

— Біда, чоловіче. Якась слабість вчепилася, і немає ради.

— До дохторів вдавався?..

— Ой і не питай!

— А що ж вони кажуть?

— Та кажуть, ніби сам я у цій жінчиній хворобі завинив. А я ж би їй неба прихилив, якби було можна!

— Гм, що ж за хвороба дивна?..

— Вони її якось по-вченому назвали.

Гуцул посміхнувся:

— Не знахар я, але на такій «слабості» трохи розуміюся. У нас, у горах, на таку хворобу звикли казати просто: сатана в бабу вліз.

— Щез би та пропав би! — злякався господар.

— Сам він не щезне та не пропаде, його треба вигнати.

— Ой, чоловічку, порадь, як?

Жінка застогнала.

— Лежи, лежи, небого, — заспокоїв чоловік і випитує гуцула, як же їй допомогти.

— Та рада тут проста, — хитрує старий. — Бачиш отой мішок у кутку?

— Еге, а що?..

Там сатана і звив собі гніздо.

Не встиг він це сказати, як у мішку щось тяжко засопіло. Хазяїну аж очі полізли на лоба. Жінка помертвіла. Один гуцул і вусом не повів. Сидить собі й наказує:

— Бери, чоловіче, в руки макогін і бий. Чорта двічі, жінку — раз…

Хазяїну не треба було двічі одне казати. Схопив з припічка макогін та як почав періщити по міхові!

— Ой-йой-йой!.. — заскавуліло у мішку. Щось волохате, розпатлане вигулькнуло звідти і стрімголов метнулося із хати.

— Ой, Лаврінчику, не бий! — вхопила чоловіка за руки дружина. — Не карай мене. Я… я уже здорова!

— Слава тобі господи! — перехрестився чоловік.

Аж тоді була гостина! Така, що в жодній казці її не розказати!

КРАДЕНИЙ ВІЛ[69]

Мав чоловік сина. Виріс парубійко, та такий собі леґінь, хоч картину із нього малюй, а до роботи щось не дуже квапиться.

Якось питає в нього батько:

— Чи не пора, синку, за якесь діло братися? А той стоїть і чухає потилицю:

— Та не знаю, тату, за що й братися…

— Гаразд, — озвався батько. — Підемо по світу, поглянемо, як інші живуть. Може, й тобі якась там робота до серця припаде.

Ішли вони, йшли, вже й назад повернули, коли дивляться — під лісом віл пасеться.

— Я цього вола вкраду! — каже тоді син.

— Що ж, — зітхає батько, — то кради…

Зловив син вола, взяв на налигач і привів.

— Жени його додому. А я в село загляну — знайомого провідаю… — сказав йому батько.

Повернувся пізно, але ще того дня зарізали бика і зварили багату вечерю. Син затулив ряднами всі вікна, аби хтось не підглянув, і аж потому сів до столу.

— Стривай, — каже батько. — Спершу собі поміряємо шиї. Побачимо, хто ліпше з нас погладшає.

Поміряли шиї, взялися за їжу. Батько — той їсть повагом, наче у гостях, а син поспішає, немов на пожежу. Загавкає собака, а він усе мерщій ховає до комори. І вночі не спав: весь час йому здавалося, що хазяїн вола об'явився.

Через місяць того вола з'їли. Повеселішав парубок.

— Ану, сину, — каже тоді батько, — поміряємо шиї.

Поміряли. У батька шия на два пальці більша, а в сина — тонша стала.

— Це тому, чоловічку, що ти крадене їв! — сміється з нього батько.

— А ви, хіба купували, тату? — дивується син.

— Еге, я їв своє, тому і погладшав, — примружив старий очі.— Пам'ятаєш, я в село заходив? Це тоді хазяїну я за вола односив гроші.

Син аж вирячився з дива.

— Ну, сину, — каже батько, — то, може, знову підеш вола красти?

— Ні, хай йому всячина! — сказав син. — Більше не буду красти. Радше піду волами землю орати та хліб сіяти.

ПРО БАГАЦЬКИХ ДІТЕЙ[70]

Був собі один багатий ґазда. Мав двох синів та одну доньку. Всі вони, бувало, тільки їдять, п'ють та погейкують, а наймити роблять.

Аж ось прийшла пора старому помирати. Покликав він до себе своїх дітей та й каже:

— Наближається моя остання година. Тому хочу між вами поділити те, Що настарав за своє життя. Тобі, Насте, даю півмаєтку, бо без віна залишишся в дівках. Тобі, Петре, третину майна. Ну, а тобі, Іване, останок багатства, бо непутящий ти удався — все одно прогайнуєш.

Старий того ж вечора помер.

Поховали діти батька, посумували трохи, а далі стали між собою спадщину ділити.

От залишилось їм ще двадцять овець поділити. Нехитре це багатство, та поділити, як наказав батько, ніяк не поділять. А даром одне одному не бажає віддати й хвоста!

— Підемо до війта, — каже тоді сестра, — може, він розсудить.

Вислухав їх війт. Але тільки розсердився і прогнав із двору.

— Ходімо ще до панотця, — каже старший брат, — може, він пораду дасть.

Вислухав їх піп, почухав лисе тім'я, а далі каже солоденько:

— Ваш покійний тато мав бути дивак, бо його загадку не розгадає цілий світ. Ліпше пожертвуйте овечок на господній храм…

Подякували за таку пораду, та овець не віддали. Ідуть вони, ідуть, коли це назустріч старий вівчар дибає. Жене наперед себе єдину овечку.

— Куди це ви мандруєте? — питає він багацьких дітей.

Вони розповіли.

— Що ж, — каже вівчар, — тут, бачу, і без пана можна обійтися. Та віддасте мені за науку по одній овечці.

Почали хазяйські діти сперечатися: дати три вівці — жалко, а не дати — овець не поділять!..

— Добре, — кажуть, — дамо. Тільки гляди: коли не поділиш, як наказав батько, віддаси нам і свою овечку.

— Гаразд, — погодився вівчар і відлучив від гурту три найкращі вівці.— А тепер, — каже, — додам до ваших сімнадцяти свою чарівну — нехай до отари потроху звикає…

І стане разом вісімнадцять. Ну, а коли овечок вісімнадцять, то й поділити вже не штука!

Віддав вівчар Насті половину — дев'ять, Петрові третину — шість, а Іванові дев'яту частку — дві.— А моя овечка чарівна: як бачите, знову мені лишилася.

То був старий і мудрий вівчар.

ДЕРЕВ'ЯНА ТАРІЛКА[71]

Не нині і не вчора, ще за тієї Польщі, що то в тридцять дев'ятому розсипалася, як діжка під плотом, жив собі над Прутом старий різьбяр Кирило. Розповідали люди, що колись, ще замолоду, він був першим парубком на цілу округу. Як звикли казати: і до роботи, і до бійки — однаково гарячий. Та трапилась халепа; на лісосіці парубка придавило дерево. Правда, через рік Кирило став на ноги, але давня сила спливла за водою.

Взявся тоді Кирило за різьбу. Сяде, бувало, під старою грушею і весь день не випускає із руки різця. А потім мандрує по далеких ярмарках — розпродує мережані топірці та цятковані шкатулки. Так жив-перебивався до самої старості.

Якось зайшов до нього багатий літник-мандрівник і бачить: біля старого рудий кіт з мережаної тарілки молоко собі хлебче. Зупинивши погляд на посудині, панок аж рота розкрив з дива. Така тонка робота! Так це була б окраса найкращого салону! А старий дивак, ади, кота з тарілки напуває! Пан і каже:

— Можна мені глянути на вашу роботу?

— Та дивіться, паночку, собі на здоров'я, — відповів старий.

Він присів на ослоні, почав роззиратися. І тільки тепер начебто помітив кота.

— Файного котика маєте, господарю, — почав похвалювати пан, а сам очей з тарілки не спускає.— Чи не продали б ви його мені?

— Гм, а навіщо він вам здався? — дивується Кирило.

Та, бачите, розвелась у мене в покої мишва, що вже, пся крев, за ноги уночі кусає.

«Хитрує панок», — зміркував Кирило і в прокурених вусах закучерявилася посмішка.

— Чому б ні, паночку? Можу й продати. Дасте десять злотих — і по руках.

— Десять злотих? — мандрівник відсахнувся, як опечений. — За півзлотого!

— Що ж, паночку, — відказує Кирило. — Мій товар, а ваші гроші й воля. Хочете — беріть, не хочете — із богом, Парасю, як у нас говорять.

Пан неспокійно засовався, але гаманець вибрав і таки відрахував Кирилові грошики сповна.

Впіймали кота, але він пручається, нявчить та все До тарілки поривається: там ще трохи молока залишилося! Панок теж глянув у той бік і ніби аж тепер помітив посудину.

— Он воно що! Ваш котик, мабуть, звик їсти з тієї тарілки. Тож віддайте її теж, а я вам ще злотого підкину.

«Он куди гне мудрагель!» — збагнув старий гуцул.

— О ні, паночку. Тут ми сватами не будемо, — вдавано журливо похитав головою. — Цієї тарілки я нікому ні за які гроші не віддам. Вона ж бо не проста, а чарівна: кіт, що похлебче з неї, довго не затримується в мене. Я вже оце дев'ятого продав…

Здавалося, що пана кров заллє,— такий він став червоний. Хіба не було від чого луснути?

— Паночку, паночку, ви ж кота забули! — гукнув йому навздогін Кирило.

Той навіть не оглянувся.

А люди ще й донині розповідають, як старий Кирило продавав панові кота.

ТРИ БРАТИ[72]

Колись давно, либонь, ще за небіжки Австрії або ще й раніше, в одному селі жили три брати. Вони були такі гожі умільці, що до пари їм на цілому Покутті ніхто не підшукав би: на що очима раз поглянуть, те й руками зроблять. Тож брати ніколи без діла не сиділи.

Почув якось про майстрів багатий барон, маєтки якого простягалися від Снятина аж до Коломиї. Наказав самоуків покликати до себе. І пригрозив їм:

— Вибудуйте мені такий палац, якого ще на світі не було! Збудуєте — щедро обдарую. А ні — зогниєте у льоху.

— На нашу роботу ще ніхто не скаржився, — відповіли а гідністю брати.

— Побачимо, — коротко сказав пихатий багатій.

Через рік чи трохи й більше на пустирі за селом виросла споруда дивовижної краси: простора, світла і така висока, що об її вежі чіплялися хмари.

«Такого палацу нема в самому Відні!» — подумав барон і звелів братам розмалювати стіни!

Ще рік трудилися майстри. Під їхніми руками оживав бездушний камінь. Вся навколишня краса чарівного краю наче перемістилася на стіни палацу. Вгорі, аж під небом, гордо сивіли гори, трохи нижче — синіли ліси та зеленіли полонини. Одна, друга, третя…

Довго стояв барон, мов зачарований.

— А чи можете, брати, ви ще комусь створити таке чудо?

— Ого, можемо ще й краще! — відгукнулися всі троє.— Коли закінчимо у вас, паночку ясний, то підемо до князя Любомирського замок будувати. І розмалюємо довкола так, що князь Любомирський забуде свої очі!

«Не бути цьому!» — аж затрусився з люті гонористий дука, але майстрам не сказав ні слова.

А коли брати зійшли на вежу, щоб завершити різьбу, барон звелів слугам прибрати всі драбини. Тепер він був певен: нічого нікому брати вже не збудують і не розмалюють!

В селі довго не знали, де поділися майстри. Вимуштрована баронова прислуга уміла мовчати…

Та одного ранку з найвищої вежі баронського палацу злетіли три птахи й опустилися на землю. Збіглися люди — й остовпіли: перед ними стояли майстри, вимучені довгим голодуванням. За їх спинами висіли саморобні крила…

Тоді всі зрозуміли, що справжнє мистецтво не закувати в окови!

ДУРНИЙ ҐАЗДА[73]

Один багач мав наймита. Такого вже моторного, що годі й розповісти!

І був у того багача синок. Та такий недотепа, як ота колода серед двору: ні бе ні ме ні кукуріку. От він і пристав до наймита, як реп'ях до сорочки:

— Навчи та навчи сопілку робити. Бачить наймит, що не відчепиться від біди, та й каже:

— Добре, навчу. Лише гляди: не навчишся — вуха обірву!

Почав учити багацького дурника. Розказував, показував, аж геть заморився, а той стоїть, мов бовдур, і очима лупає.

Розсердився наймит, нам'яв йому вуха.

— Я, — каже, — скоріше б вашого осла навчив танцю вати!..

Почув це хазяїн.

— Брешеш, — говорить, — осла не навчиш! Де там!

— Бігме, навчу! — відповідає наймит. — У попереднього хазяїна я цапа вивчив на дяка. Нині співає в коломийській церкві!

— Чи ба?! — дивується багач. — Ну, мені свого дяка не треба, а от свій суддя пригодився би. Чи не вивчив би, хлопе, осла на суддю?

Бачить наймит, що у багача теж не всі клепки в голові, та й каже:

— Чому б ні? Та при умові: віддасте мені осла на три місяці в науку.

Багач і віддав.

Наймит погнав осла додому.

«Нащо він мені? — замислився. — Годувати нічим. Краще на торг поведу».

Продав наймит осла, купив три мішки борошна. Живе собі, живе — і у вус не дме.

Аж ось минув місяць. Іде наймит до ґазди. Зрадів той і питає:

— Ну, як там наш ослик?

— Еге, — каже наймит, — він уже собі не простий осел, а панич Ословський. В місті з панами водиться, а панянок у ручку цілує. Лише, — зітхає наймит, — одна біда…

— Чи не захворів, боронь боже?

— Та ні! — каже наймит. — Але не буде наш панич поміж високим панством ратицями світити! Треба грошей на взуття та й одяг…

Зітхнув багачисько, почухав потилицю, але грошей дав.

Прийшов наймит додому та й живе собі, живе — і у вус не дме.

Минув другий місяць. Іде наймит знов до багача. Той зрадів ще більше і питає:

— Як там наш панич?

— Ого, — сміється наймит, — він уже не панич, а вельможний пан!

— А про мене ще не забув, згадує?

— Чи згадує? — усміхнувся наймит. — Оце вчора закликав мене та як затупотів: «Доки хазяїн буде годувати мене сіном? Я хочу пампушок, ковбаси і пива! Іди, — каже, — до нього, нехай дає грошей!»

Скривився багач, як середа на п'ятницю, але грошей дав. Коли це й третій місяць проминув. Не витримав багач — прибіг сам до наймита:

— Ану веди мене мерщій до мого вченого осла.

Бачить наймит, що прийшло до крутого, та й каже:

— Гаразд. Іди, хазяїне, до міста. Там біля ратуші стоїть високий дім. У тому домі й урядує наш суддя Ословський.

Другого дня багач рано-вранці подався до міста. Бачить біля ратуші стоїть високий дім, а під ним народу, мов на ярмарку.

— Тут урядує пан суддя? — питає в людей.

— Еге ж, тут, — відповідають ті,— але тепер нікого не впускає.

— Ого, а мене впустить! — протиснувся багач між людьми й метнувся у двері.

Бачить: сидить за столом суддя та такий гладкий, мов на заріз вгодований. І вуха великі, як у того справжнього осла. Сидить ото і щось уплітає.

— Тобі, хлопе, чого? — озлився суддя.

— Х-хе, — посміхається багач, — бачу, не впізнаєш мене. Та я ж тебе ще не так давно сінцем годував та з відра напував! Забув уже, га?..

Пан витріщив на багача очі, як дурний на дурного. А далі як крикне:

— Марш звідси геть, хаме!

— Ну-ну, ти не брикайся! — розсердився багач. — Зо мною, сам знаєш, жарти короткі: візьму на мотузок і знов до ясел прив'яжу!..

Суддя позеленів, як жаба, а далі як затупотить ногами, як зареве:

— Караву-у-у-л!..

Збіглася сторожа.

— Зв'яжіть цього нахабу! — гукає суддя. — Запакуйте хама, пся крев, на три тижні до арешту за образу гонору!

…Коли багач, нарешті, вернувся додому, люди його питають:

— Ну, як твій суддя?..

— А щоб він був здох! — відповів дурний багач. — Годуй його, вчи, а осел ослом і здохне!

Що правда, то правда.

ДАРУНКИ ДЛЯ ПАНА[74]

Жили собі бідні чоловік і жінка. Мали четверо дітей. Якось перезимували, а прийшов передновок — нема що їсти. Посилає жінка чоловіка хоч риби наловити. Виплів чоловік підсаку, змайстрував каблуки, жердину та й пішов.

Ходив-ходив цілий день понад річку, але ніякого хвоста не витяг. Збирається вже додому, коли тягнеться якийсь блискучий камінь. Витяг його на берег, оглянув і думає: «Візьму, будуть гратися діти та й за голод забудуть».

А вдома жінка подивилася на той камінь та й каже:

— Бери його і неси до пана. Пани все блискуче люблять, то, може, дадуть за нього шматок хліба.

Не знає чоловік, як йому до пана доступити, але йде. Прийшов до панського палацу, та зайти не наважується. Вийшов лакей і питає:

— Чого прийшов? Може, що загубив, то я зараз скажу гайдукам, і вони тобі швидко знайдуть.

— Я нічого тут не шукаю, але приніс для ясного пана дарунок, — каже чоловік.

Побіг лакей і доповів про це панові.

— Поклич його сюди, — казав пан.

Увійшов чоловік, а пан і привітатися не дав, а зразу питає:

— Що ти приніс?

— Та маю для дітей ваших даруночок.

— Клади на стіл!

Поклав чоловік вузлика з каменем на стіл, а пан до лакея:

— Розв'яжи!

І враз такий блиск ударив на панські покої, що лакей аж відскочив. А пан схопив той блискучий камінь і каже лакеєві:

— Виймай із шафи найкраще моє вбрання, най цей чоловік переодягнеться.

— Пане, мої діти голодні,— просить бідняк. — Дайте краще хліба.

Пан наказав кухареві віднести дітям їжі, а хлопові звелів все одно переодягтися. А далі вже той чоловік вухам не вірить. Каже пан:

— Завтра поїдемо до міста, бо я тобі за цей камінь віддаю фільварок у сусідньому селі. А тепер іди.

Приходить чоловік додому, жінка й каже:

— Бачиш, чоловіче, діти сплять. А якби вони бавилися тим камінцем, то голодні були б.

— Жінко, ти не повіриш мені, коли скажу, що пан за камінець нам фільварок подарував. Завтра їду до суду, він перепише на мене, і будемо жити, як має бути.

Так і сталося. На другий день поїхали до міста, і пан переписав на бідняка село з маєтком і людьми.

Приїхали в те село, і пан звелів, аби всі люди панські та слуги зійшлися на сільський майдан. Зігнали всіх, подивився на них чоловік та й каже:

— О ні, пане, слузі слуга непотрібний. Най ці люди живуть собі щасливо, а я з ними вже буду.

Взяв він собі коней, воза та й поїхав дітей та жінку забирати. Перебралися на друге село до фільварку, а свою хату на прикру годину шнурочком зав'язали.

Але недалеко від цієї хати жила багачка. До неї біднякова прибігала в найскрутнішу годину позичати миску муки, а потім за це мусила ціле літо жати. Думала багачка, що і цього року прийде та муки просити, але ні. Тоді надумала сама вивідати, що сталося. Прийшла — а двері шнурочком зав'язані. Дивується, де поділись господарі, питається сусідів і чує:

— Та вони вже панами стали. У другому селі живуть.

Збирається багачка на друге село, бо спокою їй не даєте, що драбиха багачкою стала. Приїхала, а й справді так. Пригощають багачку, а її все цікавить те, за чим прийшла. Господарка швидко все зрозуміла і каже:

— Та, кумонько, розбагатіли ми дуже просто. Пан шив собі футро, а на комірець йому бракувало кавальчик шкіри. Ми мали вівцю, коло хвоста трошки відрізали, і за це дістали фільварок.

Нетерпляча багачка біжить додому. Чоловік саме пшеницю молотив. Каже вона:

— Кидай, чоловіче, ціп та ходи до стайні.

— Що таке?

— Бери бритву та не питай. Он сусідка дала трошки вовни панові на футро і за це дістала фільварок, а ми цілого хвоста панові подаруємо і два фільварки одержимо. І не вірить такому чоловік, але жінка вперлася, і роби що хоч.

Зарізав господар вівцю, зняв із хвоста шкурку, вбрався по-святковому, шкіру загорнув у хустину і несе до пана. Побачив його лакей, вибіг назустріч:

— Що скажете, ґаздо?

— Та я панові подаруночок приніс.

Пан добре жив із багачем, і тому лакей пропустив гостя, лише вперед побіг сказати панові, хто прийшов.

— Заходьте, ґаздо, — пан просять. Багач поважно входить, а пан каже:

— Став те, що приніс на стіл, а ти, лакею, розв'яжи! Як побачив пан те, що ґазда приніс, то розсердився:

— Покликати гайдуків і дати за це двадцять п'ять буків.

Багач подумав, що пан дає йому двадцять п'ять дерев-буків з лісу і каже:

— Пане, прошу вас, дайте тридцять, бо мені треба тепер дуже.

— Дайте йому сорок п'ять, коли хоче.

— Паночку, але шкірка на футро вам якраз піде. Дайте за неї п'ятдесят.

— Дайте п'ятдесяті — гукнув пап.

Гайдуки прибігли, зігнули вдвоє багача, дали йому тих п'ятдесят буків, то він ледве теплим приплівся додому. Каже він до жінки вдома:

— Ти, гадино, маєш два фільварки, а я п'ятдесят буків.

І казці кінець.

ЯК НЕГРАМОТНИЙ УЧЕНИМ СТАВ[75]

Жив собі чоловік. Мав жінку і п'ятеро дітей, але не мав чим їх прогодувати. Бідняк бідняком, до школи не ходив, читати й писати не вмів. А жінка щодня свариться, каже, що він тупий, як пень, що вона могла вийти заміж за урядовця. І вирішив тоді бідний чоловік грамотним стати. Зловив чорну курку, зв'язав їй крила, лапки запхав у кошик і пішов до міста. Продав курку і на всі гроші, що вторгував, купив зошитів та олівців. Як прийшов додому, то зразу засів за стіл і почав писати.

Лише так він писав, що ніхто не міг зрозуміти, якою мовою написано.

Мучився три тижні, поки всі зошити не списав.

Терпіла жінка, терпіла, а нарешті почала сваритися, аби кидав своє писання, бо немає в хаті ні полінця дров.

Як жінка свариться, то нема що робити — мусить слухатись. Взяв він сокирчину і пішов до лісу. Був той ліс темним, великим. Знайшов він дуба, а на ньому побачив велику суху гіллю. «Полізу, — подумав, — зрубаю і жінці принесу сухих дров».

Виліз він на дуба гіллю рубати (а це вже вечір наступав), і бачить — їде банда розбійників.

Він тихенько сидить на дубі — ні пари з уст, коли дивиться, вони витягли кущ із землі, а там — бункер. Все з возів познімали, поскладали туди, замаскували, як має бути, і поїхали.

Зліз чоловік із дуба, бере гіллю на плече і несе додому. Жінці ні слова не каже про те, що бачив і чув, бо мудрий чоловік ніколи жінці таємниць не довіряє.

За цей час король, що його обікрали, вислав поліцію, щоб розпитували по цілій державі, чи хто не чув, а може, бачив злодіїв, які б везли його скарби.

Ходили шандарі по всіх містах і селах, аж поки не дійшли до хати цього чоловіка.

— Може бачив? Може чув? — питають його.

— Зараз я подивлюся у свої документи і скажу, — відповідає.

Розложив на столі ті зошити, що три тижні в них писав, і роздивляється.

Поліція і так і сяк приглядається до його письма, але ніхто не може зрозуміти, що там написано.

А бідняк каже так:

— Дочитався, що можу віднайти, але хай король дасть мені половину того добра.

Послали посланців до короля, а він як почув про таке, то й сам приїхав.

— Най буде!

Тоді зажадав бідний чоловік від королівських слуг три вози кілків і довгу тичку. Як усе було готове, взяв тичку і міряє від своєї хати в протилежний від лісу бік. Скрізь, де скаже, слуги забивають кілки.

Міряли три дні. Одного дня в одну сторону, другого в другу, а третього — прямо до дуба.

Королеві вже самому цікаво, чи цей хлоп щось знає, чи ні, бо міряє і все читає в зошитах.

На третій день доміряли до того бункера. Забили там кілок, і сказав чоловік слугам королівським:

— Копайте!

Людей було багато, розкопали, а там скарби не лише того короля, а ще більше. Вивозили звідти їх три дні і три ночі. Як вивезли, король віддав хлопові півмаєтку з худобою, полем і робітниками.

Хлоп не пан, робітників наділив землею, і живуть собі всі файно.

ЯК РОЗБІЙНИК ПОМСТИВСЯ ПАНОВІ[76]

Один чоловік як був молодим, то натворив людям багато лиха. Але молодість минає швидко, і на старі літа він задумався, що так далі жити не можна. Думав він, думав і одного дня вирішив:

— Піду в такі глухі ліси, де ще людська нога не ступала, і буду сам жити до того часу, поки не вчую людського голосу. Як вчую людський голос, то це буде означати, що я можу повернутися і жити між людьми.

Так він багато років живе пустельником у лісах.

А був ще такий пан-чарівник — дуже багатий і дуже поганий. Мав він величезні отари овець і тим, хто брався пасти його вівці, давав великі гроші. Але якщо вівця пропадала з отари, то він відрубував вівчареві палець.

Один дуже бідний чоловік шукав роботи, бо ніде не міг дістати шматка хліба. Так його біда загнала аж до того пана.

— Заплачу тобі за роботу файні гроші, але як пропаде вівця, то за кожну рубаю палець.

Погнав вівчар отару в полонини і був там аж до осені.

Восени приїжджає пан на коні, і починають з вівчарем овець рахувати. Порахували — п'ятьох овець нема. Пан довго не думає, ловить вівчаря за руку, і як той не плакав, як не просився, відрубав йому п'ять пальців.

А пустельник жив недалеко від полонини. Як почув людський крик і плач, кинувся до того місця і все бачив.

Пан сів на коня і поїхав, а пастух розірвав сорочку, завиває руку без пальців.

Прибіг до нього пустельник і питає:

— За що пан відрубав тобі пальці?

Вівчар розповів йому все, як сталося.

— Ходи тепер зі мною.

Йдуть вони дорогою, а вже надходить ніч. Йшли вони ще якийсь час, аж побачили панський маєток. Повертають до брами і просять слугу, аби пустив їх переночувати.

— Почекайте, хай побіжу й запитаю в пана.

Побіг слуга питати дозволу, і пан сказав пропустити їх. Зі сміхом, наче нічого не було, запросив подорожніх до себе в покої і наказав принести вечерю і вина. їм наливає з простої пляшки і в прості чарки, а собі ллє з кришталевої і в золоту чашу.

Як повечеряли, пан сказав слузі кинути в хлів, де тримають безрогих, трохи соломи, і хай подорожні сплять.

Зайшли обидва до хліва, полягали в солому, а пустельник і каже:

— Будь тут, я зараз повернуся.

І пішов.

Повернувся він з вином у кришталевій пляшці і золотою чашею.

— Що ти зробив? — дорікає вівчар: — Він нас погостив як людей, а ти ще в нього крадеш.

— Не жалій його. Це пан-чарівник. Він відрубав тобі пальці, а тепер перекинувся в іншого, аби ми його не впізнали. Він нас приймав як гостей, а послав ночувати до свиней. Чаша і вино теж чарівні. Коли вип'є хтось цього напою із золотої чаші, то знає про все, що у світі діється. Тепер він вже нікого дурити не буде, бо вся його сила в наших руках.

Тікають вони від цього пана, лиш завидніло надворі, йшли вони, йшли і побачили за річкою село. Знайшли кладку і переходять річку. Назустріч їм син того пана, в котрого вони ночували. Пустельник довго не думає. Влив собі трошки вина в золоту чашу, випив, приступає до панського сина, бере його за поперек — і в плесо. За паничем лиш забулькотіло.

А на тім боці показалася молода дівчина.

— Що ти зробив? — каже вівчар. — Таж ти невинну людину погубив!

— Перейдемо річку, я тобі все розповім.

Пропустили вони дівчину, сіли на березі, і пустельник каже:

— Цей панич довго дурив дівчину, котра тепер переходила кладку. Незадовго вона народить від нього двох синів. Вона сказала йому, що вагітна, а він хотів утопити її, аби від поганої слави втекти. Женитися на бідній він не хотів. То ліпше хай один гине, ніж мають троє за пусто-дурно зі світу йти. Про це все я дізнався, як випив вина із золотої чаші. А тепер наші дороги розходяться. Я маю золоту чашу, вино і йду в опришки. Буду всіх панів карати, а ти йди куди хочеш.

— Візьми й мене з собою, — просить вівчар.

І з того дня пустельник і вівчар довго ходили по наших горах опришками і за добрих людей заступалися.

ВІТЕР КАНАРОК І СМІЛИВИЙ ХЛОПЕЦЬ[77]

На світі так часто буває, що діти в малім віці залишаються сиротами. Так сталося і з Олексою. Мати померла молодою, і він рік-другий жив з батьком, але тато знайшов собі молодицю і оженився другий раз. Мачуха ніби спершу любила хлопця, а потім кожного дня почала батька гризти:

— Я на твого хлопця робити не буду. Або відведи його геть від хати, або я піду від тебе.

Хоч і жалів за сином батько, але вже від цієї жінки дитина знайшлася. Що робити? «Я відвезу його далеко в ліс, а там звірина його з'їсть», — думав собі.

Так постановив і зробив. Але звірина хлопця не з'їла. Багато днів блукав Олекса лісами і зійшов на хату лісника. Лісник був доброю людиною, взяв його до себе з умовою, що буде кобилу пасти.

Лісник його годував, одягав, а він допомагав по господарству і пас кобилу. Через кілька раків Олекса виріс, а кобила народила лоша. Якесь це лоша було дивним — росло на очах. Через кілька місяців зробився з нього прекрасний кінь.

Одного дня викликає хлопця лісник і каже:

— Вірно ти служив мені всі ці роки. Я тебе одягав, годував, навчив читати, писати, а тепер їдь у світ і шукай свого шматка хліба. За роботу дістаєш від мене в нагороду чарівного коня.

Осідлав Олекса того коника, подякував лісникові за те, що був ріднішим за тата, і поїхав долі шукати. Виїхав він на широку дорогу і побачив серед дороги газету. Підняв і читає. А там писалося, що в тридев'ятій державі буря робить щороку велику шкоду: хліб нищить, дерева ламає, хати валить. Бурю творять малі вітри, яких насилає на князівство найстарший вітер Канарок. Хто зловить цього Канарка, то князь видасть за того свою доньку-одиначку.

Подумав над прочитаним Олекса і поїхав далі. Завела його дорога знову до лісу, а там розвилка, на розвилці— столітній дуб.

Зупинився під дубом, а якийсь голос говорить йому:

— Не їдь дорогою, що в правий бік веде, бо загинеш.

Дивиться на дуба, а там нікого нема. Не послухався.

Їде тією дорогою, що вправо веде. Заїхав над глибочезне провалля. А на тім боці провалля на камені сидить величезний птах і крилами махає. Такий страшенний вітер зчинився, що кінь під Олексою аж на задні ноги присідає.

Як вдарив коня Олекса, кінь перескочив провалля. Він птаха за крила — і прямо до князя.

А в той час до князя з'їхалося панство з цілого світу, бо в нього іменини були, і всім дуже захотілося на вітра Канарка подивитися.

Попросив князь Олексу показати гостям, чи Канарок дійсно в його руках. Олекса розв'язав вітрові крила, а той як почав ними махати, то гості вверх ногами почали до неба летіти, декотрі в порожні бочки поховалися, то почали у них так танцювати, що й коломийка до того не примусить. Один міністр зловився руками за одвірок, то ним підфівкувало, ніби шматиною.

Почав князь просити Олексу, аби втихомирив Канарка, бо вже і так багато каліцтва. Олекса зловив птаха за крила, а князь зняв свою корону і надів на голову сміливого хлопця.

А збоку стояла князева донька. Вона тієї ж хвилини підбігла до Олекси.

Через короткий час вони поженилися. Я їх обох зустрічав у Львові — ходили по місту і самі не знали, що купувати.

ПРО ХИТРОГО БРАТА[78]

Було два брати — один мав троє коней, а другий — одного. Прийшла весна, пора орати, а з бідним ніхто не хоче супружити. Всі кажуть, що в брата є троє коней, най супружить із ним.

Приходить він до старшого брата і каже:

— Дай мені, брате, коней на день, а я тобі на три свого дам.

Брат каже:

— Най так буде. Але якщо на полі скажеш «вйо, коні мої!», то я твого коня вб'ю.

Вийшли орати, запрягли в плуги, а бідняк забув про умову і каже:

— Вйо, коні мої!

Багач тоді розсердився, вдарив його коня орчиком по голові і вбив.

Що робити біднякові? Лупить із того коня шкіру і несе продавати.

Але до міста було далеко, застала його в дорозі ніч. Мусив десь заночувати.

Заходить він у село — ніде не світиться, лише в одній хаті. Приходить бідняк під вікно, а в хаті жінка з попом за столом гостяться. Придивляється, а вона з лівого боку в шафі бере горілку, з правого — ковбасу, а з печі — гусей смажених. Бідняк до дверей — зачинені. Тоді постукав. Вийшла жінка, питає:

— Кого це біда серед ночі носить?

— Прийміть переночувати, — проситься бідняк.

— Чоловічка нема дома, — відговорюється жінка, — не можу.

Повертається бідняк із-під хати та й іде дорогою. Але куди йти, коли ніч? Став і думає. Аж чує — фіра туркотить. Під'їжджає фіра ближче, а то ґазда з млина їде.

— Звідки ви, ґаздо? — питає бідняк.

— Я з цього села. Може, я би у вас переночував?

— Добре, — зрадів господар. — І мені щось поможете. Під'їжджають до тої хати, де жінка з попом гостилися.

А світло вже згасло.

— Біда, чоловіче, — каже ґазда. — Жінка хворіє, а я сам мучуся. Нікому й їсти зварити.

Розпрягли коней, дали їм їсти.

— Ще корови недоєні, — каже ґазда.

— Ви, ґаздо, подоїте одну, а я другу, і швидше буде, — каже бідняк.

Подоїли корів, заходять до хати, а жінка лежить і стогне.

Чоловік налив молока в горнята, знайшов сухий корж і припрошує:

— Вечеряймо.

«Чого я маю їсти сухий корж, коли можу пити горілку і закушувати ковбасою», — думає бідняк.

Розтягнули бомбетель, лягають спати, а бідний ноги накриває мішком із кінською шкірою.

— Що у вас там, ґаздо? — питає господар.

— Маю в мішку ворожбита, — відповів бідний і залопотав ногою по шкірі.

Господареві здалось, що то голос ворожбита, він і питає:

— Що ваш ворожбит каже?

Та каже, ґаздо, що у вашій шафі є горілка, ковбаса, а в печі — гуска.

А жінка лежить у постелі і стогне. Каже господар:

— Ґаздо, того не може бути, бо у нашому селі горілки зі свічкою вдень не знайдете.

— Як не вірите мені й ворожбитові, то встаньте та й самі подивіться, — каже бідняк.

Засвітив господар світло, подивився і повикладав усе на стіл.

Посідали, випили, поїли і полягали знову. Але подорожній знову в шкіру — турк, і вона залопотіла.

— А що тепер ворожбит сказав?

— Каже, що у вашій хаті сидить нечистий дух. Він вашу жінку мучить. Вставайте, топіть у печі і грійте воду — будемо цього духа виганяти.

Нагріли води, а тоді зайшлий каже:

— Ви, ґаздо, беріть сокиру і ставайте на поріг, а я буду виганяти.

Господар із сокирою на порозі, а гість баняк із окропом ставить коло ліжка і починає попід ліжко кропити. Як попові плюснув по п'ятах, той із-під ліжка — тікати. Ґазда маленький був, і піп його перестрибнув, бо якби втікав попід руки, то залишився би без голови.

Переночували, а вранці просить ґазда:

— Продайте мені свого ворожбита.

— Добре, — каже гість, — але за півмішка грошей.

Дав йому господар півмішка грошей, а гість, прощаючись, каже:

— Повісь ворожбита на бантину, аби він до тебе звик, бо може втекти.

І пішов.

Тільки прийшов додому, каже доньці:

— Біжи до стрия і позич діжки — будемо гроші міряти.

Донька побігла до багача, просить діжку, а багач питає:

— Навіщо вона вам?

Тато грошей приніс і буде міряти.

— Певно вошей, а не грошей, — сміється багач.

Чи міряв чоловік ті гроші, чи не міряв, але поза обручі трохи грошей напхав і послав доньку віднести діжку.

А багач глянув — справді гроші за обручами. І не терпиться йому знати, звідки брат такий скарб роздобув. Пішов спитати.

— Де ти, брате, стільки грошей взяв? — дивується.

— Дякую тобі, що коня мені убив. У місті на шкіри такий попит, що я собі за одного коня кілька куплю, — відповідає господар.

Кличе багач жінку і каже:

— Будемо бити коней. Ади, брат за одну шкіру має півмішка грошей, а у нас аж три шкіри буде. Побив усіх коней, відніс шкіри на базар. Що він там уторгував, не знаю, а казці кінець.

ПРО МУДРОГО ХЛОПЦЯ[79]

Їде пан до міста і доїхав до роздоріжжя, а ніде не написано, котра дорога куди веде. Дивиться — недалеко пастухи корів пасуть. Одні собі в карти грають, а малий хлопчина стоїть збоку.

Кличе пан хлопчика до себе і питає:

— Котра дорога до міста?

— Обидві, пане, — відповідає пастух. — Лише одна коротша, а дальша, а друга довша, а ближча.

Пан подумав над його словами, але нічого не зрозумів.

— Як так може бути, — питає,— що одна коротша, а дальша, друга довша, а ближча?

— На ближчій болото і ями, — відповідає хлопець. — Будете нею їхати поволі, й буде вона вам дальшою. А друга рівна, гладка, і хоч довша — приїдете до міста швидше.

«Не дурний хлопчина», — подумав пан і далі питає:

— Синку, а ти батька маєш?

— Маю, — каже хлопчик.

— А що він робить?

— Сам собі шкоду робить.

— А маму маєш?

— Маю.

— А що вона робить?

— З'їдений хліб пече.

— А ще хто в тебе є?

— Сестра.

— А що сестра робить?

— За торішнім сміхом плаче.

Пан знову нічого не зрозумів.

— Розв'яжи мені гудз тому всьому, — говорить.

— Та дуже все просто, пане. Тато має поле коло дороги, і люди ходять та їздять по ньому. Він на одному загоні викопав рів, а люди їздять по другому. Він тепер копає там рів, а люди їздитимуть по третьому. Так на всіх загонах йому нашкодять. А як би не копав тих ровів, то люди їздили б по одному, а на тих двох щось росло би.

— А мати?

— Мати раніше позичала у сусідів хліба. Ми той хліб з'їли, а тепер щодня пече свій, але сусідам віддає.

— А сестра?

— Сестра торік гуляла з хлопцями, нагуляла дитину, а цього року колише її і плаче.

Пан тоді каже:

— Я тобі дам грошей, а ти комусь заплати, аби за тебе пас корову, і поїдеш зі мною до міста.

— Е, пане, боюсь я з вами їхати, бо мене за правду можуть убити, — відповідає хлопчина.

— Не бійся нічого. Говори, що думаєш. А я за тебе ручуся.

Посідали вони в бричку і їдуть у гості до другого пана. А то був такий пан, що любив із кожного кожухи шити, і ніхто не годен був його завстидати.

Коло великого будинку коні зупинилися. Пан зліз із брички і пішов до дверей, а хлопчину з фірманом залишив на вулиці.

Пани, наїлися, напилися і зайшли в бесіду. Що не скаже гість — господар його переговорить. Так точили вони баляндраси, аж гість не втерпів і каже:

— Ти мене переговорюєш, але в мене є такий слуга, що ти його не переговориш.

А той пан рахувався дуже вченим і каже зі сміхом:

— Клич свого слугу, най хоч подивлюся на нього.

Лиш став малий хлопчина на порозі, а пан устав, високий, як драбина, і каже:

— Коли ти такий мудрий, то поцілуй мене в губи так, аби ти ані на що не ставав, ані підстрибував.

Хлопчина на те відповідає:

— Я би вам, пане, щось сказав, лише боюсь, аби ви мене не били.

Той пан, що гостем приїхав, говорить:

— Не бійся, я за тебе заступлюся.

Повертається хлопчина до господаря спиною і каже:

— Я виконаю ваше бажання, але спочатку виконайте моє. Поцілуйте мої п'яти, але так, аби ви ні вклякали, ні сідали, ні згиналися.

Як почув таке пан, більше нічого не хотів загадувати хлопчині. А цей, що пастуха привіз, каже:

— Говорив я, що слугу не переговориш. То бувай здоров і більше не май мене на кпи.

Повертається пан із міста додому, довіз хлопчину на пасовище, заплатив йому за перемогу.

— Якщо ти мені потрібний будеш, то я приїду по тебе, — сказав.

А потрібний панові став той пастушок дуже швидко. Десь на третій день цар оголосив по всій державі, що шукає такого чоловіка, який би з нього дурня зробив. Кому це вдасться, той дістане добру нагороду.

Приїжджає пан за хлопчаком і розказує, чого забагнув цар. Хлопчак і каже:

— Гаразд, пане. Лише заплатіть за все, що буду купувати.

Приїхали до міста, зайшли в магазин. Хлопець бере бритву, ножиці і все, що треба голяреві, а пан за все платить.

— Можемо йти.

— А не забув чого? — питає пан.

— Все купив. їдьмо.

Приїхали під царський палац. Бричка зупинилася, а пан скочив та й десь заховався.

Підходить хлопець до вартового і каже:

— Передай цареві, що приїхав до нього голяр.

Наказав цар варті пропустити хлопця. Ввійшов він, а цар подивився і каже:

— Щось я тебе не знаю. Скажи, хто ти на ім'я?

— Чивинебачилитакого, — каже хлопець.

— Дивне якесь прізвище. Та давай. Подивлюся, чи добрий із тебе спеціаліст, чи на шибеницю тебе відправи ти, що берешся царя голити.

Обстелив хлопець царя білим, як і має бути, і береться до роботи. З правого боку півголови підстриг, з лівого півбороди підголив, а тоді каже:

— Перепрошую, але я мушу на хвилинку вийти.

Цар чекав його хвилину, п'ять, десять, а через півгодини встає і йде свого голяра шукати.

А голяр тим часом скинув голярську одежу, знайшов пана і йде з ним під царський палац.

Зібралася купа людей під палацом, а тут і цар виходить, як опудало, і кричить:

— Чивинебачилитакого!

Вся царська родина і слуги аж попадали зі сміху. А цариця каже:

— Та коли ж я тебе бачила таким? Що з тобою?

Позбігалися прості люди і почали сміятися та плескати у долоні, що таки знайшовся чоловік, який із царя дурня зробив.

ДІДОВА ДОНЬКА І БАБИНА ДОНЬКА[80]

Про дідову доньку і бабину доньку є багато казок, але це не така. Давно-давно одна баба, як ще дівкою була, нажила собі дитину. Дід тоді парубкував і цієї баби не знав, а як оженився, то щасливо ґаздував з гідною жінкою. Та сталося так, що жінка його вмерла, і люди підмовили, аби сватав з другого села бабу з донькою.

Вдовець теж мав доньку і вирішив оженитися. Жили вони, жили, але баба страшно ненавиділа дідову доньку, бо та була дуже гарною, і лише почала відданичити — відбою від женихів не було. Дідова донька гарна та ще й працьовита, а бабина негарна та ще й лежебока. Бідкається баба сама собі:

— Та як так може бути — дідову доньку сватають, а з моєю ніхто й розмовляти не хоче.

І надумала позбутися дідової доньки. А як? Каже їй одного разу:

— Набери в мішки попелу і відвези до того млина, де дванадцять чортів мелють, а звідти маєш привезти дванадцять мішків питльованої муки.

Набрала попелу дідова донька, сіла на воза і повезла. До того млина було далеко, і доїхала вона аж на вечір. Розпрягла коней, зайшла до млина і стала чекати.,

Десь коло дванадцятої години млин сам почав молоти, і з'явилося дванадцять чортів.

Підходить найстарший чорт і каже:

— Ходи, дівко, танцювати.

— Та як я піду танцювати, коли стрічки не маю? — каже дідова донька.

Принесли чорти стрічку. Вона заплела косу, але танцювати знову не хоче.

— Як я піду танцювати у старій сорочці?

Принесли чорти й сорочку.

— Ходи, дівко, танцювати! — сердиться найстарший чорт.

— Та як танцювати, коли стара спідниця?

Пішли чорти, принесли спідницю. Одяглася дівчина, а танцювати не йде.

— Та ще чобіток не маю, — каже.

Бігали кудись чорти, бігали, а принесли й чобітки.

— Ходи, дівко, танцювати, — лютує чорт.

— Та ще сережок не маю, — озивається дівчина.

Метнулися чорти по сережки, так усе носили, поки дівчину не вдягли з ніг до голови. А тоді вона ще й скрині з одягом та золотими речами забагла. Несуть чорти скриню, але донесли лише до порога — бо когут запіяв, і всі втекли до пекла.

Дівчина в млині набрала мішків із борошном, висадила їх на віз, зверху висадила скриню і приїхала додому як цісарева дочка.

— Де ти все дістала, — питає баба.

— У млині,— відповіла дівчина.

І розказала, як чорти просили її до танцю.

На другий день баба свою доньку виправляє попіл молоти.

Приїхала дівчина до млина, чекає півночі. Дочекалася, прийшли чорти, і найстарший кличе її до танцю.

— Принесіть мені те і те, — каже бабина донька, — то піду.

Чорти кинулися в різні боки, позносили все, чого забажала, одяглася дівчина, взулася — і гайда з найстаршим чортом у танець. Як обкрутив нею чорт, то цілої кісточки не залишилося.

А дідова донька живе й досі.

ПРО ЧОЛОВІКА, ЩО МАВ ЗЛУ ЖІНКУ[81]

Кохалися хлопець і дівчина. Поки побралися, пройшло чотири роки. А як уже стали жити разом, то народилося у них двоє дітей.

Спочатку все йшло добре, а потім жінка дуже зненавиділа чоловіка. Що б не робив — не міг їй ніколи догодити.

Не раз уже казав:

— Жінко, спам'ятайся!

Але як щось укусить жінку, то рахуй, що пропало. Одного разу каже вона йому:

— Їдь у ліс і привези дров.

Поїхав він і шукає сухих дров, аби жінка не сварилася. Так він ішов, ішов і надибав глибочезну яму, що дна її не видно. Постояв над нею і подумав:

— Як я тобі не вгоджу дровами, то будеш у цій ямі.

Набрав повну фіру дров і привозить додому, а жінка відразу в сварку.

— Жінко, май розум, — умовляє чоловік. — Якщо ці дрова погані, то завтра поїдеш зі мною, нарубаю, яких сама захочеш.

На другий день обійшли худобу, нагодували дітей, впрягли коней, і обоє їдуть за дровами. Приїхали до лісу. Жінка скочила з воза і бігає, дров шукає. А він пішов до тієї ями, став, подумав, а через якийсь час кличе жінку:

— Ходи-но сюди, щось покажу!

Прийшла жінка, стала над ямою і дивиться. Він її ззаду штовхнув, і жінка тільки зойкнути встигла, як полетіла вниз.

Набрав дров будь-яких і приїжджає додому. Тут корови ревуть, а діти плачуть:

— Тату, де мама?

— Не плачте, діточки. Вона ще гриби збирає. Прийде. Скидав дрова, випряг коней і приходить до хати. Та діти далі плачуть. Переночували — вранці знову плачуть.

— Біда, — думає собі.— Погано я зробив.

Нагодував корів, зварив дітям їсти, а сам зібрав де які були вужиська, ланцюги, шнурки і їде по жінку.

Приїхав у ліс, на те місце, зв'язав усе докупи, на кінець камінь прив'язав і опускає в яму. Закоротке. Зняв із коней віжки. Мало. Накрутив віжок із сіна та берези, знову опустив — чує, вчепилася жінка. Тягне він, тягне догори, а то чорт. Опускає чоловік його назад, а чорт кричить:

— Тягни, золотий чоловіче, я тебе нагороджу за це.

Одну ніч із бабою переночував і посивів наполовину.

Змилосердився чоловік, витяг чорта.

— Я піду до царя, — каже чорт, — буду мучити його доньку. Ніякі лікарі не зможуть вилікувати її. Цар тоді шукатиме народних знахарів, і прийдуть царські посланці аж у твоє село. Скажи їм, що знаєш таке зілля, яке її вилікує. Як привезуть тебе до царського палацу, то скажи, аби залишили з нею наодинці. Ввійдеш і скажеш: «Ти, чорний, тут?» Я скажу: " «Тут». Скажи: «Виходь, бо я прийшов». Я тоді крізь вікно вискочу, а царівна одужає. Але запам'ятай, двічі не смієш користуватися цим способом.

Приїхав чоловік додому. Діти вже не плачуть — потроху забувають маму. Так пройшло три дні. На четвертий день скликають усіх людей до гміни — царські посланці приїхала народних знахарів шукати.

Взяв ґазда в торбу жменю зілля і пішов до гміни. Поліція бігає, народ сходиться. Як усіх зігнали, питають:

— Хто може вилікувати царську дочку?!

Ніхто не зголошується — мовчать.

А чоловік той стоїть ззаду і каже:

— Я знаю таке зілля, що її вилікує!

Залишив чоловік дітей під війтову опіку, а сам із поліцією їде до царського палацу.

Приїхали туди, зварив чоловік якесь зілля, заходить до хворої і питає:

— Ти, чорний, тут?

— Тут.

— Виходь, бо я прийшов.

Чорт утік, а царівна прийшла до пам'яті й почала ходити.

Цар дуже зрадів, що простий хлоп так швидко її вилікував.

Тоді цар каже:

— За це даю тобі фільварок і грошей, аби тобі добре жилося.

Приїхав чоловік додому і разом із дітьми перейшов жити у фільварок. Гроші має, то й дітей послав у школу.

Прожив він рік, а на другий знову приїжджають посланці від царя і кажуть:

— Треба їхати у другий край, бо іншого царя жінка хворіє на таку хворобу, як колись хворіла дочка нашого царя.

— Не поїду.

Перелякався ґазда, бо чорт йому заборонив удруге таким способом лікувати:

— Як не поїдеш, то цар смертю тебе покарає.

Бере чоловік знову жменю якогось зілля і їде. Приїхав, зварив зілля.

Заходить він до хворої і питає:

— Ти, чорний, тут?

— Тут. А чого ти прийшов?

Прийшов, бо та жінка, з якою ти спав у ямі, вже під дверима, за тобою прийшла.

Чорт вискочив з голови і каже:

— Роби собі тут, що знаєш, а я тікаю.

Цей цар ще нагородив чоловіка, і став ґазда жити і поживати. Як не вмер, то досі живе.

ПРО ВИМІНЯНОГО ХЛОПЧИКА[82]

Жив бідний хлоп. Мав осьмеро дітей, а не мав маєтку. Землі — лише десять арів, і мале телятко в стайні. їсти діти хочуть, а нема що дати.

Приходять жнива. Каже тоді жінка:

— Продай, чоловіче, телятко і купи хліба, бо повмираємо з голоду.

Що було робити? Повів чоловік телятко на торг. А до міста було далеко. Пройшов він кілька кілометрів і зустрічає незнайомого чоловіка, що веде за руку хлопчика.

Привіталися і питає незнайомий:

— Куди телятко ведете?

— Продавати.

— Давай договоримося так: я тобі дам цього хлопчика, а ти мені теля.

— Задумався бідний чоловік, як віддати теля, коли вдома діти голодні?

Якщо не хочеш поміняти, то я його зараз уб'ю. Пошкодував бідняк хлопчика.

— Та най буде, — каже, — міняймося.

Віддав теля, взяв хлопчину за руку і повертається додому.

Вибігла жінка назустріч:

— Купив хліба?

— Ні! Я теля заміняв за цього хлопчика.

— Як ми тепер будемо жити? — заплакала жінка.

— Якось воно буде, — каже хлопчина. — Я від вас піду тоді, коли розбагатієте.

Увечері разом із хлопчиною пішов бідняк до пана.

— Ти чого прийшов? — питає пан.

— Просив би ясного пана, аби нам наділив ділянку жати.

Пан тоді каже:

— Я ще не бачив, чи ви вмієте жати. Скільки вам дати?

— Скільки дасте, стільки буде.

— Даю десять гектарів жита і десять пшениці. Якщо за тиждень не вижнете, то заберу і хату, і город, і всю твою родину в темницю посаджу.

Хлоп стоїть — навіть слова не може вимовити. А хлопчина шепоче:

— Погоджуйтеся, вижнемо.

Склали договір. На другий день всі одинадцятеро вийшли в поле, але були такі голодні, що цілий день проспали, не могли жати.

Ввечері хлопчина каже:

— Ідіть додому, а я буду сам жати вночі.

Поки зійшло сонце, він вижав усе жито і пшеницю.

Вранці гаэда щось роздобув і несе хлопчині їсти, та як побачив, що хліб в полукіпки складений, злякався. Хлопчина побачив його, покликав. І лячно старому, але наважився, підійшов. Віддав сніданок, а сам роботу оглядає — ніде ні колоска на полі.

— Тепер ходімо до пана, — кличе хлопчина.

Прийшли, а пан криком зустрічає!

— Чого прийшли драби?

— Хочу, аби йшли ділити хліб.

Засміявся пан:

— Нема чого ще ділити. На один обід не заробили. Тоді каже хлопчина:

— Все ми зробили, як не вірите, їдьте і подивіться. Послав пан гайдуків. Вернулися вони і кажуть, що справді робота зроблена.

— Добре, — каже пан, — поїду ділити.

Хлопчина ще просить, аби пан заодно дав фіри привезти зароблене додому.

— Дам, дам, — обіцяє пан.

Дає ґазді сліпого і кривого коня на двох ногах, півтори драбини на возі, на рубель — палку, а на вужисько — шпагата кавалок.

Виїхали на поле, пан і каже:

— Скільки за раз, візьмеш, стільки твого буде.

Як почали вони брати, то забрали все, що нажали. Не стало їм ще верству доложити. Неподалік стояла скирта з пшеничними снопами. Просить хлопчина пана, аби дозволив взяти з неї снопів доповнити воза. Пан собі гадає, що віз не рушить з місця, то хай беруть. А вони як заїхали під скирту, то ще половину тих снопів забрали.

Сердитий пан, але мовчить і дивиться, що далі буде.

Якось ув'язали вони те все шпагатом і палкою, хлопчина взявся за дишло, і поїхали.

Пан як таке побачив, сів у бричку, доїхав до верби і повісився.

Тим часом бідняк і виміняний хлопець привезли все додому. Хлопець — у руки ціпа і став молотити.

По сусідству жив дуже заздрісний багач. Дивився він, як цілий день працював хлопчина, і почав підмовляти його.

— Може, ти перейшов би до мене служити?

— Добре, закінчу молотьбу і прийду до вас договоритися, — відповідає хлопець.

Приходить до багача. Посиділи, поговорили, і дійшло до головного:

— Буду вам служити, — каже хлопчина, — але при тій умові, як дозволите, аби я вас уколов шилом у м'яке місце.

— Дай подумати, — каже багач.

— Думайте. Я завтра прийду, і скажете: чи згідні, чи ні. Хлопчина пішов, а багач каже жінці:

— Я одягаю двоє штанів, а ти бери шило і коли мене.

Жінка — шило в руки і починає колоти, а багач — у крик. Бере він під штани ще й баранячу шкіру. Жінка знову шпигає.

— Болить?

— Не чути.

На другий день прийшов хлопчина і питає:

— Згідні ви чи ні?

— Згідний.

Пішов хлопець до кузні, зробив собі метрове шило з колодкою на півметра і з тим інструментом — до багацької хати.

Як побачив багач те шило, так зразу і помер.

— Йому завжди було всього мало, то, може, сира земля нагодує його нарешті?! — сказав хлопчина людям, що збіглися, і пішов кудись.

Куди — ніхто не знає.

ЯК ЦАРСЬКИЙ СИН БІДУ ШУКАВ[83]

Був цар і мав єдиного сина. Син ходив до школи і там почув від інших дітей, що на світі є біда. Одного разу питає він свого тата, що це таке. Батько й відповідає:

— Не знаєш, синку, що це таке, то й не треба тобі знати.

Та син був упертим, покинув школу і каже батькові:

— Дайте мені дванадцять козаків, і піду я у світ біду шукати.

Дав батько синові козаків і спорядив його в дорогу. Далеко не від'їхали, може, сотню-дві кілометрів, і побачили широку річку. Понад водою йшла дорога, і поїхали нею.

Раптом царевич побачив трепету і каже:

— Тут би нам добре було покупатись і відпочити під трепетою.

Звернули з дороги на луг і не встигли роздягнутися, як їх обійшла вода..

Тоді царевич подумав, що недалеко йшов, а вже біду знайшов.

Сидять не день та не два під деревом. Поки були харчі — їли; а як не стало — били коней, потім і сідла поїли, а нарешті по черзі почали один одного їсти.

Під кінець залишився царевич сам. Сидить не ївши день, сидить другий, а на третій припливає до нього ведмідь.

— Врятуй мене, ведмедику-брате, — проситься царевич.

— Присягайся, що ти мене не покинеш до самої смерті, то я тебе звідси вирятую.

Заприсягнувся. Ведмідь і каже:

— Ти голодний, не втримаєшся на мені. Я мушу тобі принести чогось, щоб ти підкріпився.

Ведмідь поплив назад, а через якийсь час повернувся і приніс зайця в зубах.

З'їв того зайця царевич, сів на ведмедя, і пливуть. Допливли до суші, а далі вже разом пішли.

Зайшли в якесь село. Дивляться, в селі ходять люди як люди, а роти у них звірячі.

Ідуть далі, дійшли до роздоріжжя. На роздоріжжі стоїть каплиця. Слухають, а в середині щомиті лише «тік-так!» Здивувався царевич, і дуже захотілося йому дізнатися, що там є.

В цей час надійшов якийсь чоловік, і царевич питає його:

— Хто має ключ від цієї каплиці?

— Ген там живе той ґазда, якому належить ця каплиця, — і чоловік показав на недалеку хату.

Заходить царевич у двір до ґазди разом із ведмедем. Як побачили люди звіра, перелякалися. Пояснив царевич, що його привело сюди, і пообіцяв, що ведмідь нікому нічого не зробить.

Переночували в ґазди, а вранці царевич побачив його дочку і пообіцяв ґазді, що ожениться на ній.

Готуються до весілля, а він з дівкою говорить у садочку.

— Скажи мені, що твій тато має у тій каплиці?

— Я тобі скажу, — відповідає вона, — як повінчаємося. Відгуляли весілля, першої ночі по тому молода вкрала в батька ключ і пішла зі своїм чоловіком до каплиці. Відкрили її, а там висить золота шабля.

— Відчепи шаблю, а на те місце вішай свою, — порадила царевичу дружина.

Переночували, а вранці дочка каже батькові:

— Ми йдемо в поле. Я хочу показати чоловікові, котра наша нива.

Бере вона чорного кота із собою, і йдуть у поле. Як вийшли за село, вона каже:

— Витягай шаблю.

Витяг шаблю.

— Кажи: преч мене, преч мого ведмедя, преч мою жінку. Най той кіт кров'ю стане.

Сказав, а з кота лише кров потекла.

Повертаються вони додому, і по дорозі подумав собі царевич, що його батько і мати в добрі живуть, а він мусить жити з такою жінкою, у якої звірячий рот.

Однієї ночі, щоб ніхто не почув, він з ведмедем утік з того двору. Вийшли вони в поле, царевич витяг шаблю, повернувся обличчям до села і каже:

— Преч мене, преч мого ведмедя, преч мого тата, що мій тато військо має, най це село кров'ю стане!

Не пройшло і п'яти хвилин, як царевич вже по коліна в крові стояв.

Каже ведмідь до нього:

— Сідай на мене, бо ще втопишся.

Поїхав царевич на ведмеді і дістався до якогось села.

У цьому селі залізнична станція була. Пішов царевич прямо до начальника. Сказав, що він той і той. Дали йому окремий вагон, і разом з ведмедем царевич щасливо доїхав додому.

Як побачив цар сина з ведмедем, то перелякався до смерті.

А син і говорить:

— Не бійтеся. Я недалеко йшов, а біду знайшов. Цей ведмідь врятував мене від смерті, і я його не покину, поки і жити буду.

Живе собі царевич спокійно, аж раптом дочувся, що сусідній цар хоче війну розпочинати.

— Виступайте першим, — каже син батькові.

— Не можу, сину, у нас сила мала, — відповідає батько.

— Спробуємо. Скажіть лише вивести завтра п'ять коней за місто.

На другий день вивели слуги п'ять коней за місто, цар з сином виїхали туди ж на машині, син витяг шаблю і промовив:

— Преч мене, преч мого тата, що мій тато військо має, най ці коні кров'ю стануть!

Як побачив це батько, то сказав:

— Завтра починаємо війну.

Приїхали додому. Цар телеграму сусідові послав, що буде з ним воювати. На другий день царевич сам виїжджає на фронт. Як поглянув — а ворогів чорна хмара. Витяг він шаблю, підняв догори і почав говорити:

— Преч мене, преч мого ведмедя, преч мого тата, що мій тато військо має. Най чуже військо кров'ю стане!

Не пройшло і години, як війна закінчилась. Повернувся царевич до палацу і тяжко захворів. Кличе він тата до себе і просить виділити одного міністра:

— Маю кудись його послати.

Прийшов до хворого міністр, а царевич дає йому шаблю і каже:

— Їдь туди-то і туди, і кинь там-то і там шаблю у воду.

Через два дні міністр повертається.

— Кинув? — питає його царевич.

— Кинув.

— А який з'явився знак?

— Нічого не було, — відповідає міністр.

Тоді царевич наказав заарештувати міністра, а прислати до нього другого.

Прийшов другий міністр. Дає йому царевич шаблю, яку хотів присвоїти міністр, і наказує те зробити, що не виконав перший посланець.

Приїжджає міністр на те місце, кидає шаблю у воду, а з води вилетіла золота зірка і полетіла до неба.

Повертається міністр і заходить до царевича.

— Кинув шаблю? — питає.

— Кинув.

— А який був знак?

Вилетіла золота зірка і полетіла до неба. Царевич тої хвилини помер.

Хоронять його на цвинтарі, опустили в яму, засипали, а ведмідь поруч собі яму вибив, звівся на задні лапи і сказав:

— Тепер і я можу вмерти, бо ніхто більше ту шаблю не здобуде.

І ліг у яму.

Та й казка скінчилася.

КАЗКА ПРО ЦАРЯ І БІДНОГО ПАРУБКА[84]

Цю казку, може, й чули де, а може, й ні, бо таких казок багато є.

Був собі цар і мав доньку. Та донька в неділю рано чесала коси й вичесала вошу. Стало їй дуже соромно. Побігла з нендзою в пивницю і кинула в бочку з вином. Там бочок було багато, і поки дійшли до цієї — минуло кілька літ.

Вибили слуги чіп з бочки, а вино не тече. Що за біда — бочка ціла, а вина нема? Та й надумали бочку розбити. Так і зробили, а там воша вкохалася така, що на цілу бочку.

Понесли ту вошу цареві на показ. Він подивився, наказав убити її, а зі шкіри зробити дванадцять пар чобіт — на всю царську родину.

Виконали слуги царський наказ, і найкращі чоботи зробили для царської доньки. Взулася вона й каже:

— Вийду заміж за того, хто відгадає, з якої шкіри мої чоботи.

Цареві це сподобалося, і він звелів оголосити доньчину волю по всьому царству: хто вгадає, з якої шкіри чоботи в неї, стане її чоловіком, а хто спробує вгадувати і не вгадає, то його має розірвати ведмідь.

З'їхалося до царя багато панства, оглядають чоботи, але всі бояться смерті і вертаються ні з чим.

Прийшов глянути на ті чоботи і бідний сільський хлопець. Оглядає їх, оглядає, аж у цей час укусила його воша. Впіймав вошу, притулив до чобота — шкіра однакова.

— Та це з воші! — гукнув.

Побігла царська дочка сказати батькові, що сільський парубок відгадав, а цар:

— Та чи виходити тобі заміж за якогось драба?

— Мушу, бо так обіцяла, — каже царівна.

— Так не буде! — розсердився цар.

А в царя був такий ведмідь, що людей їв. Цар і каже парубкові:

— Я тебе на добу зачиню з ведмедем у клітку. Якщо він тебе не займе, то будеш моїм зятем.

— Та най так буде, але відпустіте ще мене до міста.

Цар відпустив його, але під вартою. Купив хлопець скрипку, бритву, нагайку, шило, пір'я і горіхів. А як повертався, дорогою назбирав камінців.

— Тільки з'явився хлопець у палаці — його зразу кинули до ведмедя у клітку. Сідає він у куток і зубами лускає горіхи. А ведмідь питає:

— Ти що їси?

— Горіхи.

— Дай і мені покуштувати.

Дав хлопець зерня з горіха, ведмідь з'їв і попросив ще. Ще одного горіха розкусив хлопець, подав ведмедеві зерно, а тоді каже:

— Коли сам. Зуби маєш міцні.

І кинув ведмедеві жменю камінців. Ведмідь гриз, гриз, але не може жодного розгризти.

— В тебе міцніші зуби, — каже.

— Певно, що міцніші, я кидаю горіх в рот, і лише тріщить, а ти жодного ще не розколов.

З'їв парубок усі горіхи, а тоді бере скрипку і грає коломийки. Ведмідь так слухає, що аж писком крутить:

— Що ти робиш? — питає.

— Коломийки граю.

— Навчи й мене, — просить ведмідь.

Можу навчити, але тобі спочатку треба лапи поголити.

— Бери! Голи! — згоджується ведмідь.

Відважує хлопець дошку в стіні. Ведмідь запхав туди лапи, а хлопець затиснув їх дошкою і починає бритвою різати, шилом колоти, пером тикати, а нагайкою краяти. Як добре зболіло ведмедя, він проситься:

— Пусти, брате, я вже вмію грати.

Відпустив його хлопець, та ведмідь довго ще свої лапи облизував. Настала й ніч.

— Лягаймо вже спати, — каже ведмідь.

Рано-вранці цар біжить до клітки, починає відмикати двері, а ведмідь:

— Кого це так рано чорт несе?

— Це я — цар!

Тихо, най мій друг спить, бо як устане, нагайкою викрає, шилом нашпигає, бритвою вибритває, а тоді будеш знати, як коломийки грати.

Цар пішов, а через якийсь час прибігає його донька і каже:

— Ведмедю, виходь звідси!

Випустила ведмедя і до парубка:

— Тікаймо, бо тато готує смерть тобі.

Тікають вони, тікають, аж оглянулися назад — хмара війська за ними суне. Каже царівна:

— Я роблюся каплицею, а ти монахом. Вклякай і молися, поки вони не проїдуть.

Стала каплицею, а він монахом. Військо проїхало, і тікають далі. Побачили хмару війська попереду. Каже царівна:

— Це вони повертаються. Якщо нас впіймають, то смерть обом. Я стану ставком, а ти лебедем.

Над'їхало військо, напоїло коней, постріляли вояки в лебедя і поїхали.

Вже думають хлопець і царівна, що минула небезпека, але на другий день побачили, що сам цар на ведмеді за ними женеться.

— Тепер пропали ми, — каже царівна.

Парубок сідає на канаву, знімає з себе пасок і виправляє бритву.

А ведмідь здалеку кричить:

— Ой, не треба, я вже добре знаю, як коломийки грати.

Скинув із себе лютого царя, розірвав його, а молодим каже:

— Сідайте обоє на мене. Поїдемо в своє царство, і тепер будеш ти, хлопче, царювати.

БИСОЧКИ[85]

Жили-були два брати. Один бідний, а другий багатий. В багатого дітей не було, а зате в бідного аж семеро, одне від другого менше.

Коли впав голодний рік, не мав бідний чим годувати дітей. Каже до жінки:

— Піду на рибу, може, щось зловлю.

Узяв сіточку і пішов на річку. Нічого не ловилося, а коли хотів уже йти додому, попалась йому золота рибка.

Подумав бідняк: «Візьму її, дам свіжої води, хай би діти забавлялися, то, може, за голод забудуть».

А рибка заговорила:

— Слухай, добрий чоловіче, в тебе я помру, і нічого з твоїх думок не вийде. Краще відпусти мене, а я знаю твою біду і допоможу. Почекай лише на березі.

Здивувався чоловік, коли почув таке від риби, й відпустив її.

Попливла рибка до своєї матері і каже:

— На березі є дуже бідний чоловік, який має семеро дітей і не має чим їх прогодувати. Допоможи йому.

— Добре, — каже стара. — Бери оці бисочки і неси йому. Припливла рибка до берега з бисочками і гукає:

— Витягай, добрий чоловіче.

Витяг чоловік подарунок на берег і здивувався, бо ніколи ще такого не бачив:

— Що це таке?

— Порятунок для тебе і твоїх дітей. Будуть вони вас годувати. Скажеш тільки: «Бисочки, бисочки, розбисайтеся!» Вони розкриються, а буде там і варене, і печене, і люлька закурена.

Подякував красно чоловік рибці за подарунок і пішов додому.

Посадив дітей і жінку за стіл, бисочки на стіл виклав і говорить:

— Бисочки, бисочки, розбисайтеся!

Розкрилися вони, а там страв — яких душа забагне.

Наїлися діти досита, батько подякував рибці, й бисочки закрилися.

Повеселіли діти, повибігали на двір, на воротах катаються і співають.

Побачив то багатий, вибіг із хати і давай сварити:

— А диви, жебраки, наїлися сего-того і зняли гвалт, що я слухати не можу!

— Ой, стрийцю, ви ще такого смачного не їли, відколи на світі живете, як нам батько давав, — озвалися діти.

Подумав багач — може й справді, йде.

— Здоров, брате! Що це твої діти кажуть, ніби ти їм такого смачного їсти давав, що я не куштував, відколи на світі живу.

— І тебе пригощу, лише й за жінкою йди, — пообіцяв бідний.

Зрадів багач, що даром поїсть, побіг, привів жінку, і обоє сіли за стіл.

— Бисочки, бисочки розбисайтесь! — мовив бідняк.

В багача аж очі вилупились, як бисочки розкрилися. Варене там і печене, ще й для гостя люлька запалена.

Обома руками хапає багач і їсть, аж за вухами тріщить. Наївся, а тоді каже:

— Знаєш що, брате, продай мені бисочки. Дам тобі коня з возом, два мішки жита, два пшениці, корову і морг поля.

Бідняк спочатку і слухати не хотів, але багач як пришився, то вже і не відшити його.

Продав бисочки, а через кілька днів знову йде на берег озера.

— Приплинь, приплинь до мене, золота рибко! — кличе. Почула вона його голос і припливає до берега.

— Що бажаєш, добрий чоловіче?

— Дорога моя рибко, дай мені другі бисочки, бо старі попсувалися.

— Добре, почекай.

Попливла рибка до матері і каже:

Прийшов той чоловік, якому ти подарувала бисочки, і каже, що вони попсувалися. Просить другі, ліпші.

— Добре, доню!

Запливла риба в печеру, винесла набагато кращі, золотом оздоблені бисочки.,

Передала золота рибка бисочки бідному, подякував він і знову прийшов додому. Посадив сім'ю за стіл, а бисочки аж сяють золотом.

— Бисочки, бисочки, розбисайтеся! — примовив.

Як відкрилися бисочки, то до всіх, хто був у хаті, по три маленьких чоловічки з чорними булавами вискочили і б'ють — куди попало. Батька так присіли, що він на якийсь час пам'ять втратив. А як прийшов до тями, то ледве проговорив:

— Би-би-би-сочки, заби-бибисайтесь!

Поховалися чоловічки, і аж тепер побачив батько, що й дітям писки попухли.

— Ідіть на ворота, — каже їм, — і співайте ще голосніше, як тоді, коли добре малися. Як вийде стрийко, скажіть йому, що сьогодні ви ще смачніше їли, ніж учора.

Почали діти співати, багач вибіг із хати, але вже не свариться — лише питає, чому їм так весело.

— Батько ще кращі бисочки приніс, — відповідають діти.

Прибіг багач до брата, побачив бисочки, заздрість його залоскотала, Просить продати.

— Ей, брате, досить того, що я вже одні продав, а ці не продам, — каже бідняк.

— Тоді поміняємося. До мене гості приїжджають, а для тебе досить і старих.

Не згоджується бідняк.

— Додаю тобі до старих два морги поля, корову, повний віз пшениці та жита, ще й мішок пшона, — умовляє багач.

Нарешті дав себе бідняк умовити.

Якраз настало свято, а по краю розійшлася слава про багача, що має чудасію і не мусить ні варити, ні пекти, а може безліч гостей погостити. З'їхалися багатії з усіх» усюд на чарівні бисочки подивитися. Сіли за столи і чекають. Багатій приносить із комори позолочені бисочки, ставить на стіл і каже:

— Бисочки, бисочки, розбисайтеся!

Як повискакували маленькі чоловічки, як почали багачів гостити, то знявся такий лемент, що на десяте село було чути. Одному вибили око, другому зламали руку, третьому ребро, і гості ледве повтікали. Ледве спромігся господар побитий прошепотіти:

— Би-би-бисочки, заби-би-би-сайтесь!

Відлежав багач кілька тижнів, але довго лежати не міг, бо злість пригнала його до молодшого брата.

— Ти обманув мене. Я ледве до пам'яті прийшов і вже навіки втратив приятелів своїх. Повертай мені все, що я тобі віддав, і забери собі прокляті бисочки.

— Е ні, брате. Я тобі продав справні бисочки. Ти, напевне, щось їм зробив, а тепер ще чогось хочеш. Не візьму я їх назад

Подав тоді багатий брат до суду, але справа і донині там лежить, а бисочкам кінця нема. Аж наразі я збив горнець — бисочкам кінець.

БАТЬКО І ЧОТИРИ СИНИ[86]

Мав батько чотирьох синів. Коли повиростали, то одного разу зібрав їх і каже:

— Прийде час вам із людьми рівнятися. Дати вам нічого не можу, бо самі бачите, який я бідний. Ідіть у світ білий і здобудьте собі якесь ремесло.

Попрощалися сини з родиною і рушили в далеку подорож.

Ідуть день, ідуть другий, ідуть третій. Ніхто не зустрічає їх, ніхто не питає, куди йдуть і чого шукають. Аж на четвертий день з темного лісу вийшов дуже старий, сивий дідусь.

— Добридень, дідусю!

— Доброго здоров'я. Куди ви, хлопці, йдете?

— Йдемо, — відповідають, — у світ ремесла повчитися.

— Якщо так, то одного на три роки можу взяти до себе.

— Візьміть на три роки і три дні,— попросився старший брат.

Дід погодився.

Залишився старший брат із дідом, а троє рушили далі. Йшли цілий день, вийшли у широкий степ, переночували, аж зустрічає їх дідусь. Привіталися, а він питає:

— Куди йдете, хлопці?

— Ремесла навчитися хочемо.

— Один із вас може залишитись у мене на три роки.

— Візьміть мене на три роки і два дні,— проситься один із братів.

— Добре…

Попрощалися і пішли два брати далі, а на другий день і третього брата зустрічний дідусь забрав. Попрощався наймолодший і рушає в дорогу сам. А домовилися зустрітися через три роки і день, щоб разом іти додому.

Іде наймолодший брат — аж перед ним велике місто. Із-за кущів вийшов чоловік і привітався:

— Куди йдеш? — питає.

— Ремесла якогось хочу навчитися, — каже хлопець.

— Ходи зі мною. Будеш учитися три роки.

Погодився хлопець і залишився в того чоловіка.

Швидко пробіг час. А через три роки попрощався хлопець зі своїм учителем, подякував за науку і пішов.

Через день зустрічається зі своїм братом.

— Навчився ремесла? — питається брат.

— Навчився.

— А яке твоє ремесло?

— Соромно й признатися, — каже молодший.

— То яке?.. Чи не злодій ти?

— Я злодій.

— То непогано. Цілий день лежиш у холодку і думаєш куди вночі піти. Якщо ти добрий злодій, то за ніч вкрадеш стільки, що півроку житимеш, а як поганий — без голови залишишся.

— Я такий злодій, що лише у панів крастиму. А ти хто?

— Я стрілець. Бачиш, господар навіть подарував чарівну рушницю. Не прицілюючись стріляю, а куля сама потрапляє, куди я задумав.

Через день зустрічають третього брата.

— Що ти навчився? — питають.

— Я — кравець. Маю чарівну голку. Як шию костюм, то навіть не приміряю його.

На третій день зустріли й найстаршого брата.

— Яке ти ремесло здобув? — питають.

— Я — астроном, — каже старший брат і показує чарівну підзорну трубу.

І от уже йдуть брати додому разом. Прийшли, а батько та мати вже постаріли,

— Ну, діти, похваліться, чого вас навчили, — каже батько.

Розповіли брати. Лише наймолодший мовчить.

— А ти чи не злодій, — каже батько, — що мовчиш?

— Злодій, — відповідає наймолодший.

— Та нічого, побачу, на що ви здібні,— каже батько. — Ти, найстарший сину, астроном? То поглянь і скажи, що бачиш на вершечку цієї груші.

Вийняв син підзорну трубу, підніс до ока:

— Є гніздо синиці, а в тому гнізді п'ять яєчок, — каже.

— П'ятеро? А ти, злодію, лізь на грушу і з-під синички викради яєчка.

Роздягся син, взяв у зуби ножик і тихесенько поміж колючим гіллям доліз під гніздо. Примостився там, ножик із зубів — і береться до роботи.

Знизу в гнізді вирізав дірочку, щоб могло пролізти яєчко. Корочок положив на гілку. В цей час синичка почала рухатися, і через дірочку викотилося яєчко. Взяв він його у рот. Через мить ще одне випало — і так усі п'ятеро. Знову закрив корком гніздо і зліз на землю.

— Ось тобі, батьку, яєчка.

— Тепер, астрономе, подивися, чи є в гнізді пташка?

Подивився син і відповідає:

— Є!

Не повірив батько і кинув грудкою, а з гнізда вилетіла синичка.

Тоді похвалив найстаршого і наймолодшого синів і далі іспитує.

Розклав четверо яєць на кінцях стола, а посередині п'яте положив.

— Ти, сину, хвалився, що стрілець. Якщо це правда, то з одного пострілу розбий усі п'ятеро яєчок так, щоб не зачепити пташат, які повинні вилупитися.

Взяв син три шротини, наладував рушницю, прицілився у середнє яйце, вистрелив — і всі п'ятеро пополовинив.

— Ти, сину, казав мені, що кравець, — каже батько іншому синові.— Позашивай яєчка, щоб тих писклят, які всередині, мати вивела живими і здоровими.

Витяг кравець чарівну голку, вселив золоту нитку і почав зашивати. А щоб нитки не було видно, то затер шви фарбою.

Батько наказав синові-злодієві віднести знову на місце яйця. Той поліз, примостився під гніздом, а синичка теж уже сіла і вертиться, бо яєць під собою не чує. Тихенько, щоб не налякати її, хлопець по одному яєчку через дірочку в гніздо запхнув. Потім закрив корочком дірочку, шпилькою пришпилив і зліз на землю.

Пішов батько панові похвалитися, що його сини приїхали додому. Постукав, привітався і став біля порога. А панові вже хтось сказав, що вони приїхали, і запрошує він бідняка сісти.

— Так якого ремесла навчилися сини твої? — питає.

— Найстарший астроном…

— Це дуже добре. Я його беру на службу.

— Другий кравець…

— Мені вже два роки не може ніхто пошити гарної одежі. Буде і йому робота.

— Третій стрілець…

— Цього я беру до себе гайовим. А четвертий хто?

— Та соромно говорити про нього. Злодій.

— Якщо він злодій, — каже пай, — то всі твої сини хай ще відпочивають, а він хай біжить до мене.

Пішов батько додому та й каже молодшому синові йти відразу ж до пана. Той пішов, пан запросив його сісти і каже:

— Казав батько, що ти добрий злодій.

— Та злодій.

— Мушу спершу випробувати тебе. Завтра мої їздові будуть везти через ліс до станції дванадцять возів пшениці. Скільки вкрадеш — стільки твого буде.

— Добре.

Скликав пан слуг і наказує:

— Подивіться добре на цього хлопця. Завтра він буде красти пшеницю. Якщо вкраде — шкури спущу.

Прийшов Іван додому, готується, пришив блузку до штанів, напхав усередину соломи, постоли причепив теж. З білої хустини зробив голову, фарбами намалював свій рот, очі, ніс, пришив до голови кашкета. Поки фарба висохне, побіг до старенької бабусі і попросив продати квочку з курчатами. Не хоче бабуся продавати. Та він обіцяє завтра квочку їй повернути і дати ще 10 мішків пшениці. Не вірила бабуся, але дала себе вговорити.

Переночував Іван, взяв опудало, коробку з квочкою та курчатами і пішов до лісу. Над дорогою вибрав високого дуба. Зав'язав на кінці шнурка петлю, накинув її опудалу на шию. Сам виліз на дуба, підвісив опудало над дорогою, зав'язав шнурок до гілки. Тоді побіг уперед, насипав на дорогу пшона, випустив квочку з курчатами, а сам заховався за кущами.

Чує — їздові перекликаються:

— Дмитре, дивися, аби злодій якийсь мішок не вкрав.

— Не бійся. Хай лише попадеться на наші очі, то ноги не дотягне додому.

— Хлопці. Та ось він висить! — вигукнув один з їздових.

— Не може бути!

Під'їжджають, а один не витерпів та батогом повішеного по ногах.

— Ах ти, сучий сину, хвалився вкрасти у нас пшеницю. А тепер із сорому повісився. Ну, тепер можна і закурити.

Коні їдуть самі, а їздові йдуть юрбою. Та раптом один з них гукає:

— Хлопці! Курка з курчатами!

Почали вони ловити курчат, а ті по траві розбіглися. Підводи тим часом сховалися за поворотом. Іван із-за кущів повернув передню підводу на лісову дорогу, а за нею поїхали всі інші.

Замаскував сліди гіллям і поїхав до села.

Схаменулися їздові, залишили квочку з курчатами, біжать, а коней нема та й нема. Прибігають на станцію — нема. Радять їм побігти до магістралу, бо може поліція туди загнала. Пішли туди. Нема.

Повертають із міста пішки.

А Іван тим часом приїжджає до того двору, де живе жінка, у котрої він квочку з курчатами взяв. Віддав їй повний віз зерна, а одинадцять возів додому повіз.

Прийшли їздові до пана, стали в порозі, а пан питає:

— Украв хоч мішок?

Розповіли їздові, що сталося, а панові аж піт виступив на чолі. Звелів покликати Івана.

Прийшов Іван увечері, привітався, а пан йому:

— Вкрав таки?

— Вкрав.

А слуги дивуються:

— Як, ми тебе повішеного бачили?

— Ви хіба не знаєте, — каже Іван, — що мертві по дурнів приходять. Це вам не курчат ловити і не бити повішеного батогом.

— Буде Іване, так як ми домовилися, — каже пан, — зерно твоє. Але хочу домовитися з тобою, щоб ти коней мені відпродав.

— То, пане, треба по базарній ціні платити. Але аби ти не казав, що я поганий, віддаю тобі за половину.

— Слухай, Іване, — каже далі пан. — Я хотів перевірити, чи ти добрий злодій. Скажи, а чи ти міг би мені викрасти батька з пекла? І скільки за це хочеш?

— Ніскільки. Дай мені того слугу, що батогом бив мене, повішеного.

Дав пан, і пішли вони обидва. Тремтить слуга. Йдуть серед ночі, перейшли один міст, потім другий, третій — так вісім мостів, а коло дев'ятого зупинилися.

— Лізь під міст, — каже Іван.

Залізли під міст. Чують — їдуть підводи. Прогуркотіла одна по мосту, друга, а як над'їхала сьома, то Іван кричить.

— Стій!

З мосту запитує чийсь голос:

— Хто там?

— Та я — Іван.

— Який Іван?

— Злодій.

— Що тобі треба?

— Віддай мені батька мого пана.

— А я чим буду смолу возити?

— Бери панського слугу.

— Давай.

Вийшли на міст. Пана розпрягли, а слугу запрягли і поїхали.

Привів Іван старого пана до сина, а пан каже:

— Ой сину мій проклятий, ти і там мені спокою не даєш! Я лише навчився у шлеї ходити і через тебе мусив роботу залишити. Ти знаєш, що тепер це місце зайняли, і я мушу до важкої роботи йти або у смолі кипіти?! Ти не хочеш від мене відчепитися, то я від тебе відчеплюся. Аби ти огнем згорів і димом здимів, а той, хто мене сюди привів, аби на моєму майні осів!

Пан пропав. Весь маєток дістався Іванові, але він його бідним роздав, а собі побудував хату, оженився. І брати його поженилися. До сьогодні живуть і хліб жують.

ЩАСТЯ[87]

Були два брати. Один — багач, другий — бідняк. Чому молодший був бідний — сам того не знав і ніхто йому не міг сказати.

Одного разу бідняк узяв сокиру за пояс і подався до лісу. Йде він, іде полем, бачить, женці жнуть братове жито, бо з колоса паде, а за ними маленький хлопчина колоски збирає. Колосок до колоска, а жмут до копи. Подивився на женців і на гідного маленького хлопчину і питає:

— Синочку, чий ти? Я тут не бачу твоєї мами?

— А ви мене не знаєте?

— Ні, не знаю.

— Я — щастя вашого брата.

— Ну, добре. Як ти братове, то де ж моє?

— Ваше в лісі лежить під ліщиновим кущем із розкритим ротом і чекає, аби впав горіх йому в рот. Дуже ліниве воно.

— А я зміг би його знайти?

— Чому ж ні? Ідіть цією стежиною до лісу, а там буде потічок. Підете берегом і побачите сплетених явора з грабом. Від цих дерев рушите направо, і стежина доведе до товстезного дуба, під яким росте кущ ліщини, а під тим кущем побачите своє щастя.

Дійшов чоловік до лісу, біля сплетених дерев вирубав довгу палку, заховав її за себе і пішов стежкою. Доходить до дуба і бачить, що тут лежить, задерши вгору ноги, малятко з розкритим ротом.

Чоловік тихенько зайшов за дуба і звідти палкою як огріє його! Воно — на ноги і тікати, а чоловік — за ним і все палкою причащає, примовляючи:

— Оце ж тобі плата за те, що я так чорно бідую!

Біжать вони лісом, і вже ось-ось повинен впіймати чоловік своє щастя, але ліщинова галузка, на якій було три горіхи, боляче вдарила по очах, і поки він протер очі, щастя мов крізь землю провалилося.

Зірвав він тих три горіхи та й заховав у кишеню. Аж йде, йде і бачить, що заблудився.

Ходив лісом, поки стежка не вивела його на поле, де пастухи пасли худобу. Запитав, як дістатися до його села, але пастухи не знали. Пішов далі. Бачить — б'ються троє хлопців.

— Хлопці, чого ви б'єтеся? — питає.

— Бився б і ти, якби був на нашому місці. Ми ніяк не можемо поділитися батьковою спадщиною. Він як помирав, то залишив нам три дорогоцінні речі — чарівний капелюх, що робить людину невидимкою, чобіт-скорохід і палицю, яка заведе тебе, куди захочеш.

— Чому ж ви не можете поділитися?

— Я хочу мати всі три речі. — відповідає найстарший.

— Я теж хочу всі,— каже другий.

— І я хочу, — третій.

— Я вам допоможу дійти до згоди, — каже бідняк. — Є в мене три горіхи, кидаю їх з гори. Хто скільки схопить горіхів, стільки й речей дістане.

Розмахнувся, кинув горіхи під гору. Брати побігли, почали знову битися, а він палку в руки, капелюх на голову, а чобіт на ногу — і в дорогу. Коли бачить незнайомого чоловіка.

— Ти хто такий? — питає, окинувши капелюха, аби і його бачити можна.

— Шукаю щастя для свого життя.

— Ходи зі мною.

Ідуть удвох лісом і зустрічають третього.

— Куди йдеш, добрий чоловіче?

— Шукаю щастя, бо вже давно полює за мною голодна смерть.

Ідуть вони втрьох. Зустрічають ще одного чоловіка.

— Чи не по щастя і ти йдеш?

— Кажуть вовка ноги годують. Ось і я шукаю, може щось знайду, — відповідає той.

Пішли далі вчотирьох. Йшли, йшли і дійшли до великого міста. Зупинилися біля будинку і читають, що в царя пропала дочка. Хто її знайде, той дістане велику нагороду.

— Ви знаєте, що я маю чарівний капелюх, чобіт і палку. Розкажіте, що можете робити ви, — говорить бідняк до побратимів.

Каже перший:

— Я — стрілець.

— Я — кравець, — другий.

— Я — злодій, — третій.

Пішли до царя вчотирьох дізнатися, чим він їх нагородить.

— Той, хто здобуде її, може на ній оженитися, а коли вже жонатий, то нагороджу його сріблом-золотом, — від повідає цар.

Вийшли з палацу, вдарив бідняк тричі палкою об землю і попросив показати дорогу. Вказала палка, аж то треба плисти через море.

Дістали вони від царя корабель. Сіли і пливуть.

Перепливли на другий бік, аж бачать — дівчина, а на колінах у неї спить чудовисько.

Каже бідняк:

— Ти злодій. Твоя перша робота — маєш викрасти царівну з-під чудовиська, а ми будемо сторожити.

Злодій нарвав моху, зробив подушку, дав дівчині знак, аби не боялася. Підложив під голову чудовиську подушку, а дівчині шепнув іти на корабель.

Посадили царівну на корабель і попливли. Допливли до середини моря, а чудовисько пробудилось. Понюхало повітря, розпустило крила і кинулося доганяти.

Побачив це один побратим і каже:

— Пропали ми. Женеться чудовисько, буде смерть і нам, і царівні.

Тоді стрілець каже:

— Не бійтеся. Я врятую всіх.

Добув свою чародійну стрільбу, швиденько зложив її, зарядив, прицілився і вистрелив.

Чудовисько якраз було над кораблем, впало, і корабель розламався на шматки. Хто як може тримається на воді, на дошках, на уламках, аж тут озвався кравець:

— Потримайтеся ще трохи.

Вийняв він чарівну голку і почав дошки докупи зшивати. Так дошку до дошки, і хоч було нитки трошки, а зшив корабель, і всі щасливо дісталися берега.

Прийшли до царя з царівною, цар дуже втішився, не знає, де доньку і рятівників її посадити.

— Добрі ви всі, хлопці, але скажіте, кому буде за дружину моя донька?

Бідняк говорить:

— Мені, бо я її знайшов.

Злодій заперечує:

— Ні, мені, бо коли б не я, то ти не зміг би викрасти її від чудовиська.

— Ей, вона таки моя, — на те все, заявляє стрілець. — Що з того, що ви знайшли її і з-під чудовиська викрали? Були б ви давно на тому світі, якби я його не вбив.

А кравець слухав, слухав і собі хоче доньку цареву. І до нинішнього дня ніхто не знає, чия царівна. Не знає ні той, хто казав, ні той, хто слухав.

ЯК БРАТ СЕСТРУ ПОКАРАВ[88]

Померла в одного чоловіка жінка. Як залишився він самотнім, то вдруге не оженився, а жив з двома дітьми. Коли вже час було дітям із людьми рівнятися — дочці заміж виходити, а синові женитися, — батько занеміг. Покликав дітей і сказав:

— Ми тепер, слава богу, багаті. Я не хотів, аби наш маєток розшарпували, і тому не брав другої жінки. То й вам кажу: не женися, сину, і ти, дочко, заміж не виходь, а ґаздуйте двоє, і весь маєток буде вашим. За непослух буду вам мстити і по смерті.

І з тими словами вмер.

Поховали син і донька батька, поплакали, але час робить своє, і прийшлося Йванові думати про одруження. Мав він уже двадцять чотири роки. Про бідну не хотів і думати, знайшов собі багачку.

Відгуляли весілля і живуть собі. Нажили синочка. Назвали Івасем. Хлопчик вродливий, кучерявий. Дуже любив батько свого сина, пишався, що схожий на нього, але й про сестру не забув. Думає він, що час би сестру відвінувати. А жона тим часом своє думає. Раз вона й каже:

— Якби ми позбулися Ганни, то весь маєток дістався би нашому синові.

— Чи ти з глузду з'їхала, що таке городиш? Та ти смієш намовляти, аби я рідну сестру життя позбавив?

Бачить жона, що її слова розсердили чоловіка, та й вибріхується.

— Що ти, чоловіче, жартів не розумієш?

Минуло ще півроку, а вона все про своє думає.

Одного разу збирається Іван до міста і, прощаючись, каже до жінки та сестри:

— Попідмітайте та попідгрібайте солому до соломи, дрова до дров, а гній до гною, бо ось-ось випаде сніг, і все мусить бути в порядку.

Ганна порається на вулиці, а Марія варить їжу.

— Ганно! — кличе Марія братову, — ходи-но сюди, покрутиш точило, ніж такий тупий, що не можу навіть тіста врізати.

Поточила ножа, і Ганна пішла знову по своїй роботі, а Марія положила сина у ліжечко і встромила ножа у груденята малому. Накрила дитя веретою, а сама вийшла на подвір'я і каже:

— Іди, неборе, до хати й довари обід, бо мене вже голова болить від пари.

Пішла Ганна до хати, а Марія ще й наказує:

— До другої кімнати не заглядай, бо там дитина спить.

Ввечері приїхав Іван з міста і хвалить дружину, що вона порядок на подвір'ї зробила.

— Я вже втомилася біля того варива, то ми мінялися з Ганнусею, — розповідає жона.

Увійшли до хати. Виймає він подарунки для сестри.

— Я тобі, сестро, китицю купив, бо скоро свята. Втішилася сестра, подякувала за дарунок.

— А синок де?

— Спить у другій кімнаті,— відповідає дружина.

— Давно спить?

— Та давно.

— То вже мав виспатися. Бо і йому я подаруночки приніс.

Підійшов до ліжечка, відкинув верету, аж синок мертвий, і ніж стирчить із груденят.

Ще й не отямився, як Марія почала заводити:

— Ой, що я наробила! Залишила гадюку в хаті, аби дитину мою зарізала!

Збіглися люди, а бідна Ганнуся лише руки заломила і стоїть безмовна.

— Гадино, — каже Іван, — взяла ти життя в мого сина.

Клянеться Ганна, на коліна падає, богом присягається, та Іван і слухати не хоче. Побіг до стайні, запряг коні, сокиру за пояс.

— Лізь на віз! — наказав Ганні.

Ледве вилізла сестра на воза, плаче, побивається, та даремне. Заїхали у дрімучий ліс. Зупинив Іван коней коло здоровенного пня, зліз із воза і сестрі наказав злізти.

— Не винна я, братику, най мене бог покарає,— просить Ганна.

Впала на коліна і ноги братові обнімає.

— Не покарав тебе бог, так я покараю. Признавайся, котрою рукою сина мого убила?

Ще дужче заридала Ганна, а Іван схопив її праву руку, положив на пень і відрубав до кисті.

— Кажи тепер, котрою рукою сина мого убила?

Плаче сестра, проситься від брата, а він схопив другу руку і теж відрубав. Тоді зняв із сестри вбрання і так лишив.

Стоїть Ганна гола на морозі, кров тече з обрубків, і нізвідки помочі чекати.

Захотілось їй води напитися. Почула — в долині потічок дзюрчить. Спустилася до потічка, але не може на руки обпертися, аби напитися, ні в пригорщі води не набере. Рушила вона за струмком, дійшла до глибшого місця, забрела і, нахилившись, напилася. Тут побачила над потічком старезного дуба. Вода промила його коріння, і там є велика печера.

Вийшла з води і полізла у печеру. «Тут хоч спокійно помру», — подумала.

А там якась звірина гніздилася. Дівчина лягла в це тепле ліговисько і чекає смерті. Пробула вона три дні голодна, хвора і гола, а смерть не приходить.

З близького села надійшов сюди із собакою молодий мисливець. Його собака занюхав кров, довів господаря до тієї печери і почав гавкати.

— Бери! — наказав мисливець, і собака поповз усередину.

Приповз до дівчини, а вона слабим голосом проганяє:

— Марш! Що тобі треба?

Мисливець чекав, чекав на звіра, а коли почув людський голос, гукає:

— Хто там є, хай виходить!

— Не можу я вилізти, — озвалася слабим голосом Ганна.

Скинув хлопець кожуха і протиснувся у печеру.

— Ти хто така? — спитав, коли побачив дівчину.

— Я каліка без рук. Якщо будете мене виносити звідси, то обережно беріть, бо дуже болять мене рани.

Взяв обережно її на руки і виніс на світ. Як побачив її красу, то очам своїм не повірив. Одяг дівчину в свій кожух і питає:

— Ти, певно, голодна?

— Я вже чотири дні не їла і не пила.

Добув із торби свій обід і нагодував її. З листочків зробив чашечку і води приніс. Як напилася, то й почала краще себе почувати.

Наказав псові мисливець вартувати, аби хто не образив її, а сам майнув додому:

— Батьку, — допоможіть мені коней запрягти, — просить.

— Навіщо?

— Їду до лісу по наречену.

Зажурилася мати.

— Ой, казала я тобі, чоловіче, що з нашого одинака доброго нічого не вийде. Певне, якась лісова чарівниця щось йому зробила.

— Та вже що буде, те буде, — відповідає батько.

А він запряг коней і до матері.

— Давайте свою нову спідницю, сорочку, хустинку, чоботи, бо вона гола.

Заплакала мати, а він коней батогом і — до Ганни.

Одяг він дівчину, посадив на воза і привозить додому. Подивилися батьки — гарна невістка, та що з того, коли без рук.

А син на те:

— Якщо вам не до душі, мамо, що вона каліка, то знайте, що мої руки — то її руки. Я її одягну і роздягну. А маєтку і так мені не треба, бо ми багаті.

Та минув рік, другий, а на третій кличуть мисливця до війська. Він і каже батькам:

— Може, не захочете одягати та роздягати мою дружину, то я найму служницю.

— Вона наша невістка, і не скривдимо її,— пообіцяли батьки.

Поїхав мисливець. Минуло небагато часу, і Ганнуся народила сина. Написали до війська листа, передали поштареві та й чекають, що молодий батько приїде хоч подивитися на свого синочка.

А по сусідству жив багатий господар Валашко. Він дуже хотів, аби мисливець сватав у них дочку, а коли той узяв собі каліку, вирішив помститися. Побачив, що листа передали на пошту, то й кличе поштаря:

— Повертай у гості, Гавриле, ти і родич нам, а чомусь дім наш обминаєш.

Зайшов поштар, слово за словом, чарка за чаркою, Валашко майже не п'є, а поштареві підливає. Сп'янів Гаврило і заснув.

Валашко тоді до торби. Витяг листа, що сусід до сина написав, порвав його і кинув у піч, а написав і кинув поштареві у торбу другого.

Через деякий час одержує бідний жовнір листа, а там написано, що дружина народила сову — не сову, дитину — не дитину, а щось таке, як опудало: і носате, і пулькате, і горбате. Засумував, задумався, але відписав так:

«Дорогі родичі! Ви пишете, що дитина моя дуже негарна. Яка вже є, най росте. Я приїду і побачу, яке воно».

Несе поштар листа батькам, а Валашко перестріває і просить зайти.

— Не маю часу, бо сусідам листа несу, — каже поштар.

— Ей, Гавриле, що в торбі, те буде у людей, — упрошує Валашко.

Завів гостя до хати, почастував горілкою. Листоноша заснув, а господар до торби. Спалив листа і написав за мисливця другого — що не хоче ні дитини, ні дружини-каліки, знайшов собі другу, і хай краще Ганна забирається, бо як не забереться, то зробить смерть і їй, і дитині.

Як прочитали Ганні листа, залилася вона гіркими сльозами.

— Народилася я нещасною, нещасною і помру, — сказала. — Не хочу, аби дитина через мене загинула, допоможіть зібратися, і піду світ за очі.

Свекор і свекруха допомогли Ганні, прив'язали їй дитину на плечах, попрощалася невістка і пішла. Йшла не день і не два. Зустрінеться їй перехожий — попросить вона дитину переповити та й прив'язати на плечах і далі йде. Випросить десь шматок хліба — то дитині дасть, а сама голодує. Вже не одяг, а лахміття на ній, але мати-матір'ю — не кидає дитину.

Минав час. Виріс хлопчик із пеленок, навчився ходити. Вже і хустку матері зав'яже, і розв'яже, і косу розчеше. Бідна мати тішиться, бо хоч маленькі рученята, але свої. Так пережили, як не жили, сім літ. А тим часом чоловік Ганни відслужив і приїхав додому. Як спитав батьків про Ганну і сина, то й зрозуміти не міг нічого.

— Та хіба ти забув? — питає батько. — Сам писав, що як застанеш її вдома, то вб'єш і її, і дитину.

Принесли й показали листа. Прочитав він і спокою собі не знаходить.

— Не моя рука це писала, — каже. — Піду і я у світ Ганнусю шукати.

Пішов, людей розпитував, але за Ганною і слід пропав.

Ганну із семилітнім сином тим часом узяв до себе один лікар. Побачив, коли вона просила милостиню, пошкодував дитину, а що був безрідним, то сказав:

— Слухай, небого, продай мені дитину. Я безрідний, а так буду хоч мати якусь надію.

Заплакала гірко мати:

— Ой, не віднімайте у мене рук. Одні вороги відібрали, а другі ви хочете. Вони годують і одягають мене.

— Та зрозумій, що я тебе не прожену з дому. Як надокучить, бо ти звикла по світі мандрувати, то візьмеш грошей і підеш собі, а син буде вчитися.

Почала Ганнуся жити в світлицях лікаревих. Був той лікар добрим майстром і зробив для неї протези, та такі, як живі руки.

Одного разу Ганна вийшла за місто, де стояли цигани. Пішла до одного шатра, аби поворожили їй. Побачив її тут молодий кучерявий циган. Сподобалася, і вже кроку ступити їй не дає:

— Чи вільне твоє серце, красуне? — питає.

— Я заміжня, але чоловік зрікся мене. Якщо знайде, то буду з ним жити, бо люблю його.

— Живи зі мною.

— Та навіщо тобі, цигане, каліка? — і Ганна показала протези.

— Не треба мені твоїх рук, — каже циган. — Я тебе і погодую, і одягну. Цигани на полі не працюють, а на возі будеш їздити.

Не хотіла Ганнуся, але цигани хитрі люди і таки підмовили її їхати з ними.

А чоловік усе її шукає, вже й коня собі купив, бо пішки не має сили ходити. І ось приїхав він до села, де зупинилися ті цигани. «Піду, — думає,— до них. Цигани — мандрівні люди, то може щось чули про Ганну».

З конем не йде, бо знає, що можуть цигани видурити, — залишив у одного ґазди. Неголений, обірваний, нужденний, прийшов до циганського шатра і занімів — упізнав свою дружину. Але ні — дружина була без рук, а ця гарна циганка руки на колінах зложила.

Не наважився питати про неї і так простояв від обіду до вечора.

Переночував у того ґазди, що коня в нього залишив, а вранці знову пішов до циганів. Але знову нікому ні слова не сказав.

А цигани зійшлися на раду. Один з них і каже:

— Вже два дні підряд якийсь чоловік приходить до нашого табору і дивиться на шатро. Це, напевне, злодій або розбійник.

Вирішили, що завтра, якщо він прийде, затягнуть його до шатра і вб'ють.

Вранці всі цигани розійшлися по селу, а він до шатра — просто до Ганни.

— Хочу, аби ви поворожили мені,— сказав.

Впізнала Ганна чоловіка, але не видала себе, відповіла так, ніби нічого й не сталося.

— На карти, помішай їх і клади.

Зробив чоловік, як вона сказала, і слухає.

— Був у тебе брат, — розповідає циганка, — але помер. Ти мисливцем блукав по лісах і одного разу в печері знайшов дівчину без рук, яка стала твоєю дружиною. Потім ти пішов до війська, а вона народила тобі красивого сина, якого ти не бачив, бо ні його, ні жінки не застав удома. Скажи, що би ти зробив, коли б їх зустрів?

— Хоч би побачити, — озвався чоловік.

— Чи не гадаєш їм щось погане вчинити?

— Як можу зробити їм щось погане, коли вони нічим не завинили?

І розповів про листи.

— Якщо так, то я і є твоя жінка.

Бачить Ганна, що чоловік і вірить, і не вірить, а найбільше з недовір'ям поглядає на її руки. Тоді натиснула на пружини, і рука штучна відпала.

— Ганнусю! Скільки років я шукав тебе. І ось де знайшов.

Тим часом почали вертатися з села цигани.

— Оце мій муж, — каже вона молодому циганові.— Я тобі казала, що коли муж знайде мене, то я покину ваш табір.

Не хотів циган відпустити її, то мусили піти в суд і там присудили жінку чоловікові.

Прийшли разом до того лікаря, де був їхній син. Почали дякувати панові, а він каже:

— Нема дурних. Я його стільки вчив, годував, аби мав при кому померти.

І ще раз мусили справу до суду передавати, і суд присудив батькам багато грошей заплатити.

— Де ми візьмемо такі гроші? — бідкалися.

І надумали піти першим ділом до Ганниного брата. Прийшли, а брат городить плота.

— Нічого не говори, а я буду по-циганськи ворожити, — каже Ганна чоловікові.

Прийшла, привіталася.

— Дай, господарю, — каже вона, — кусник хліба — буду тобі всю правду казати, що з тобою було, що з тобою буде, що з тобою є.

— Іди до чорта, дармоїдко, — відмахнувся брат, — на хліб нема кому робити, а їсти є кому!

— Дай, господарю, я голодна, муж голодний. Вибігла жінка. Іване, най би поворожила.

— Ґаздине, дай кусник хліба, буду всю правду казати.

Винесла господиня кусник хліба, і Ганна почала говорити.

— Батьки твої померли, — каже братові.— Була ще у тебе сестра Ганнуся. А де вона?

— Померла, — тільки й сказав брат.

— Кажеш, що померла. А карти кажуть, що ти їй руки відрубав і в лісі так залишив.

Розсердився брат, вхопив за плечі ворожбитку і виганяє:

— Марш, циганко, зі своїм циганом з мого двора і не наговорюй на чоловіка.

Та ворожбитка й не думала йти.

— Як хочеш знати, хто я, то зараз будеш знати. Я твоя сестра.

І показала йому обрубки.

— Впізнаєш? Не хочу нічого — ні суду над вами, ні смерті — хочу лише свою половину маєтку, що батько залишив.

Мусив брат продати півмаєтку і віддати сестрі гроші. Як прийшли чоловік і жінка за своїм сином, лікар сказав:

— Я грошей ваших не хочу і сина не віддам. Залишайтеся в моїм домі і буду при вас віка доживати.

Живуть вони разом, а син Івась росте. Вже й парубком став, кажуть йому женитися, а Івась у відповідь:

— Та вже б женився, але нема кого у свати брати.

— Іване, а пішов би ти до того діда Гараздюка, що казок багато знає, йому пасує сватом бути, — каже мати.

Приходять до мене:

— Здорові були, діду!

— Будьте і ви здорові! Сідайте.

— Знаєте що? Ми прийшли зі своїм сином до вас. Ви нам мусите допомогти. Шукаємо свата. Нам сказали, що із вас був би добрий сват. Знаєте куди зайти, а звідки вийти.

— Я зібрався і за ними пошкандибав.

— Йдемо до відданиці. Йду я, яко старший сват, першим. У двері — стук і стук! Входимо.

— Доброго дня!

— Здоровенькі були!

— Ми не самі прийшли, починаю, — а пригнало нас добро до вас. Хочемо вам сказати, що вашу доньку думаємо Івасеві за жону взяти. Будьте ласкаві, не відмовте нам, аби не пішла погана слава. Думаємо остатися сватами не лише на нині, а раз назавжди.

СІКЛОВИЦЯ[89]

Далеко від села, під великим дрімучим лісом, жив собі старенький дідусь, і була в нього красуня-донька.

Одного разу ходила вона по гриби й заблудилася. Гукала, гукала, та ніхто не озивався. Стомилася вона, сіла на полянці та й задрімала. А коли пробудилася, то побачила біля себе гарного-прегарного хлопця.

— Доведіть мене до рідної хати, — попросила дівчина.

— Нащо тебе вести, коли ти недалеко від неї.

Подивилася вона навколо і справді — полянка знайома.

— Прийди завтра ввечері сюди, — попросив леґінь.

Другого дня дівчина ледве дочекалася вечора. Прибігла на полянку, а хлопець уже чекає.

І зустрічалися вони щовечора, лише не обнімав, не цілував її хлопець і нічого про себе не розказував. Батько вже тривожився, допитувався:

— Куди ти, доню, бігаєш?.

— Гуляти, батьку, — відповіла дівчина, а більше з неї не можна було витягнути й слова.

Минула весна, настало літо, але звідки цей леґінь — дівчина не знала. А одного вечора, коли прийшла на галявину, його не застала. Страшно стало самій у лісі, і дівчина заблагала.

— Не покидай мене! Прийди!

Повіяв вітер, затріщали кущі, і леґінь з'явився.

— Я чув, як ти кликала мене, — сказав. — Але я не вірю, що ти мене любиш. Тоді повірю, коли принесеш мені голову свого батька.

Почорніло в очах дівочих, застогнала:

— Прощай!

Та коли він відійшов кілька кроків і сховався за високим дубом, дівчина зойкнула:

— Почекай!

— Тоді йди, я почекаю тут, — сказав хлопець.

Прийшла дівчина додому, взяла сокиру — наче трісок наколоти — та не встиг батько слова промовити, як замахнулася вона, і покотилася стареча голова на стіл. Вхопила вона її за довге волосся і побігла у ліс.

Гули вітри над нею, кричали сови, стогнали дерева, а вона, спотикаючись, спішила туди, де чекав парубок.

Прибігла і простягнула батькову голову:

— Бери!

Та він не взяв.

— Потанцюй із нею, — наказав.

Дівчина крутнулася раз, удруге, парубок засвистів і вона почала під цей свист танцювати швидше і швидше. А за якийсь час її вже не було, на цьому місці крутився вітер, забираючи за собою сухе листя, хворост, ламаючи кущі.

Танцюючий вітер пішов слідом за парубком. Хтось бачив це, і казали, що йшов чорт, а за ним тяглася Сікловиця.

З того часу народ каже, що не вихор танцює, а Сікловиця, яка за намовою чорта відсікла голову рідному батькові.

ПРОЙДИСВІТ[90]

Там, де я ще не бував, ґазда собі жив-проживав. Жона йому померла, і залишився він з трьома синами. Два були мудрі, а третього придуркуватим вважали.

Через рік занедужав батько, скликав синів і говорить:

— Підійдіть ближче до мене, сини. Я іду в могилу на спочинок, а ви залишаєтесь на господарстві. Заповіту вам не залишаю, а першої ночі, як мене поховають, будеш ти, найстарший сину, з вечора до ранку на могилі вартувати, другої — середущий, а третьої — придуркуватий Іван.

Похоронили батька, надходить вечір, а старший брат не хоче йти вартувати. Дає Івану поїсти і просить.

— Знаєш що, брате Іване, — каже він, — я втомився і мушу ще до сусідів столи та крісла повідносити. Піди по вартуй.

Пішов придуркуватий Іван на цвинтар, сів і сидить. Рівно опівночі відкрилася могила, відчинилося віко домовини, встав батько і питає:

— Ти тут, найстарший сину?

— Тут, татусю.

— Добре, що прийшов. Я не мав часу поділити вас майном. Візьми цей капелюх. Як одягнеш його на голову, то станеш невидимкою. Мені в сирій землі нічого не треба.

Віко закрилося, могила засунулася, і стало все, як було.

Придуркуватий Іван добув до дня, капелюха заховав у вербове дупло, а сам пішов до хати, виліз на піч і заснув.

Проспав весь день, а перед вечором середущий брат нарихтував їжі і будить його.

— Досить спати; Вставай їсти!

Встав, наївся, а тоді середущий брат каже:

— Знаєш, моя черга сьогодні вартувати, але ми ще з братом мусимо миски та ложки повідносити до сусідів, а тому повартуй сьогодні за мене.

Не відмовив і цьому братові Іван, пішов. Рівно опівночі розкрилася могила, відчинилася домовина, сів батько і говорить:

— Середущий сину, ти тут?

— Тут.

— Добре, що прийшов. Даю тобі подарунок. Він мені тут непотрібний. Візьми цей чобіт. Як взуєш його, ступиш крок, то милю пройдеш, ступиш два — дві, а стрибнеш — десять миль. Здоровий носи.

— Дякую.

І закрилася могила.

Добув Іван до дня, а як ішов додому, чобіт у дупло, де й капелюх заховав.

Вдома виліз на піч і заснув.

Увечері вже брати не будять його їсти, а найстарший брат кулак під бік:

— Ану, лежебоко, вставай! Ти й не думаєш іти варту вати?

Так і пішов Іван голодний.

Рівно опівночі відкрилася могила, встав батько з домовини і питає:

— Наймолодший сину Іване, ти тут?

— Я.

— Добре, що виконав мою волю. Дарую тобі чарівну паличку. Вона мені непотрібна, а ти нею стукнеш тричі об землю, і вона людським голосом запитає, що тобі треба, й допоможе.

Закрилася могила, Іван пробув до днини, а як благословлялося на день, стукнув тричі об землю палицею. Палиця й питає:

— Чого ти хочеш, чоловіче добрий?

— Слухай, палице, я одержав тебе в подарунок. Мене всі називають придуркуватим. Я би хотів стати мудрим і вченим, аби мав якусь користь з батькових подарунків.

Відповідає палиця:

— Від сьогодні ти станеш мудрим, а щоб стати вченим треба йти у світ.

І в цю мить він зрозумів, що брати годували його лише через те, що боялися йти на цвинтар. Вирішив помститися їм і використав для цього всі батькові дарунки.

Взув чобіт, одів капелюха і взяв палицю в руку. Лише крок ступив — і став біля порога. Відчинив двері, а брати його не бачать.

Старший брат каже середущому:

— Вітер двері відкрив, закрий!

Середущий пішов двері закривати, а наймолодший Іван підійшов до найстаршого і вдарив його по щоці.

— Бачиш, який ти безсовісний! Я попросив двері закрити, а ти мене б'єш, — визвірився брат.

— Та ні. Я до тебе не підходив. Я не винен.

— Як не винен, коли вдарив мене?

Почали вони сваритися, а Іван не витерпів і каже:

— Бачите, це я вас посварив за те, що ви мене придуркуватим зробили. Як признаєте мене рівним із вами братом, то прощу, а ні — битиму.

— Прости, брате, — почали проситися брати, коли почули його голос, — то через звичку, що старший повинен бути вищим над молодшим, ми з тобою так чинили.

— Добре, прощу вам, але братом вашим не буду. Піду в світ широкий шукати справедливості та щастя.

Ходив він, ходив і повертається до рідної домівки. Приходить до свого подвір'я, а тут найстарший брат пліт городить.

— Здоров, брате, — привітався з ним.

— Який я тобі брат, — відповідає,— коли ти обірваний і полатаний, як жебрак. Мій брат пішов у світ і багачем повернеться.

Іван каже:

— Я тепер такий багатий, що можу сватати навіть царівну.

— Ой, ти дурним був і дурним залишився, — каже брат.

— Побачиш.

Пішов у поле, стукнув тричі палицею об землю, а вона питає:

— Що бажаєш?

— Хочу показати перед світом і братами, що можу оженитися на царівні. Як це зробити?

— Маєш капелюх. Приложи мене до нього і оберни навколо голови. Тоді почнуть стріляти сімсот гармат. Обернеш двічі — буде ще більше. Коли знімеш капелюха, буде багато кавалерії, а як удариш палицею об полу, то буде пішого війська — як трави та листу. Будь-якого ворога годі побореш.

Зробив, як порадила палиця, і стала армія біля нього.

Підійшов він з військом під царське місто і говорить слугам:

— Повідомте царя, що воєвода Пройдисвіт хоче одружитися з його дочкою. Якщо не захоче віддати її, то я спустошу країну.

— За пройдисвіта дочку віддавати? Цього не може бути. Скажи — нехай вступає у війну, — переказав цар.

Обкрутив Іван капелюха навколо голови, і вдарили гармати. Вороже військо падає, як під серпом солома. Почали кулі падати на царський палац, багато воїнів, генералів упало, аж тоді побачив цар, що з Пройдисвітом треба миритися.

Наказав цар виставити над містом білі прапори і запросив Пройдисвіта до свого палацу.

— Віддаю, — каже, — тобі не лише дочку, а й все царство, бо бачу, що ти такий воєвода, якого ніхто не переможе.

Відгуляли весілля, і дурнуватий став жити в палаці. Але цар дізнався, що зять з простого роду, і почав підмовляти дочку.

— Слухай, дитино, нам не пасує, аби простий селянин правив країною. Якби ти дізналася, де таїться його чародійна сила, то ми могли б його позбутися.

Після вечері ліг Іван із царівною, а вона обнімає, пестить його, любощами підкуповує:

— Дорогий муже, ти такий сильний воєвода, то скажи, звідки береться у тебе ця чародійна сила? — питає.

Не хотів Іван того говорити, та царівна не заспокоюється:

— Тоді ти мене не любиш і не рахуєш за жінку. Що це за чоловік, якщо він жінці правди не говорить.

Подумав Іван і каже:

— Вся моя сила у цьому капелюсі.

Схопила царівна капелюха, наділа на голову — стала невидимкою і говорить:

— Тепер геть забирайся звідси, поки живий! Не хочу тебе ні хвилини бачити.

Вийшов у двір Іван, став за муром, стукнув тричі палицею об землю і питає:

— Що мені робити?

Палиця відповідає:

— Махай мною і примовляй: «Сила моя непереможна! Мене ніхто не поборе! Я — Пройдисвіт!»

Так і зробив Іван. І вбив царя, вбив царицю, вбив цареву дочку, знищив царство, а сам пішов у світ. І до сьогоднішнього дня його Пройдисвітом називають.

СЛОВНИК МАЛОВЖИВАНИХ СЛІВ

Ади, адіть — а диви, дивіть

Бакун — тютюн

Банувати — тужити

Барда — сокира

Борзо — швидко

Бисочки — намисто

Бриндзя — солоний овечий сир

Варуватися — берегтися

Вікт — харч

Ганделес — міняйло

Гаптах — струнко

Гачі — домоткані штани

Гарувати — важко працювати

Гендлювати — торгувати

Глимей — глей

Грань — жар

Дараби — плоти

Дідич — пан

Дубельтівка — двостволка

Жовнір — солдат

Заловляти — залицятись

Зицирувати — муштрувати

Зицирпляц — площа для муштрування

Зупак — надстроковик

Кавули — зігнута палиця

Качур — гауптвахта

Карник — хлів

Катрання — ганчір'я

Кімак — патик

Когут — півень

Корець — центнер

Кріс — рушниця

Крисаня — капелюх

Кулеша — їжа, зварена з кукурудзяного борошна

Курмей — мотузок

Куча — хлів

Куферок — валізка

Люфт — повітря

Льокай — лакей

Манджати — мандрувати

Мандибурка — картопля

Маржина — худоба

Мельдувати — заявляти, доносити

Мухариця — мурашка

Нендза — нужда

Ніхтолиця — нікчема

Окоман — економ

Омраза — паскуда

Обрихтувати — обробити

Одпуст — проща

Пилувати — поспішати

Пуцувати — чистити

Поштудирувати — помудрувати

Рапавиця — бруд

Ріща — хмиз

Рокувати — йти до війська

Слічний — гарненький

Сардак — верхній одяг

Тачівка — качалка

Тобівка — торба для куль

Файний — гарний, добрий

Фарнути — поцупити

Фіра — підвода

Фірман, фурман — возій

Флейтухи — дрантя

Цизорик — складаний ножик

Цуравий — подертий

Швармлінія — передова фронту

Шпацирувати — прогулюватися

Штрамака — чепурун

Шустка — дрібна монета

Примечания

1

записано в с. Молодятині Коломийського району від Д. Гуцуляка

(обратно)

2

записано в с. Слобідці Коломийського району від М. Вишиванюка

(обратно)

3

записано в с. Кулачківцях Снятинського району від А. Далавурака

(обратно)

4

записано в с Хлібичині Снятинського району від І.Осадчука

(обратно)

5

записано в с. Нижньому Вербіжі Коломийського району від М. Дивнюка

(обратно)

6

записано в с. Переріві Коломийського району від М. Ткачука

(обратно)

7

записано в с. Ганьківцях Снятинського району від І. Гаврилюка

(обратно)

8

записано в с. Мишині Коломийського району від М. Ферчука

(обратно)

9

записано в с. Хом’яківці Снятинського району від М. Диць

(обратно)

10

записано в с. Любківцях Снятинського району від В. Мацюка

(обратно)

11

записано в с. Кулачківцях Снятинського району від М. Далавурака

(обратно)

12

записано в с. Рожневих Полях Снятинського району від В. Тарабас

(обратно)

13

записано в с. П’ядиках Коломийського району від О. Ткачука

(обратно)

14

записано в с. Орелці Снятинського району від І.Юрійчука

(обратно)

15

записано в с. Вовчківцях Снятинського району від Г. Запаринюк

(обратно)

16

записано в с. Стопчатові Косівського району від В. Мочернюка

(обратно)

17

записано в с. Малому Гвіздці Городенківського району від В.Холевчука

(обратно)

18

записано в с. Шешорах Косівського району від П.Котлярчука

(обратно)

19

записано в с. Балинцях Снятинського району від В. Винничука

(обратно)

20

записано в с. Раківчику Коломийського району від І. Данищук

(обратно)

21

записано в с. Пистині Косівського району від П. Габорак

(обратно)

22

записано в с. Вовчківцях Снятинського району від М. Фодчука

(обратно)

23

записано в смт. Ланчині Надвірнянського району від К. Геника

(обратно)

24

записано в с. Новомарківцях від М. Паньківа

(обратно)

25

записано в с. Вовчківцях Снятинського району від М. Татарчука

(обратно)

26

записано в с. Кулачківцях Снятинського району від М. Далавурака

(обратно)

27

записано в с. Кулачківцях Снятинського району від О. Гарасимчук

(обратно)

28

записано в с Кулачківцях Снятинського району від М. Далавурака

(обратно)

29

записано в с. Кулачківцях Снятинського району від О. Гарасимчук

(обратно)

30

записано в с. Хом'яківці Снятинського району від М. Диць

(обратно)

31

записано в с. Прутівці Снятинського району від С. Кейвоца

(обратно)

32

записано в с. Балинцях Снятинського району від В. Винничука

(обратно)

33

записано в с. Тростянці Снятинського району від Г. Лисюк

(обратно)

34

записано в с. Трофанівці Снятинського району від М. Гушула

(обратно)

35

записано в с. Трофанівці Снятинського району від Г. Савків

(обратно)

36

записано в с. Хом’яківці Снятинського району від М. Диць

(обратно)

37

записано в с. Балинцях Снятинського району від В. Винничука

(обратно)

38

записано в с. Серафинцях Городенківського району від М. Бондарчук

(обратно)

39

записано в с. Балинцях Снятинського району від Г. Винничука

(обратно)

40

записано в с. Олешкові Снятинського району від В. Пацюка

(обратно)

41

записано в с. Вовчківцях Снятинського району від Г. Козлюк

(обратно)

42

записано в с. Шепарівцях Коломийського району від Я. Соколовського

(обратно)

43

записано в смт. Яблуневі Косівського району від П. Денисюк

(обратно)

44

записано в с. Микитинцях Косівського району від М. Паламарука

(обратно)

45

записано в с. Чернятині Городенківського району від К. Немиш

(обратно)

46

записано в с. Балинцях Снятинського району від В. Винничука

(обратно)

47

записано в с. Зібранівці Снятииського району від О. Палійчук

(обратно)

48

записано в смт. Печеніжині Коломийського району від О. Козяк

(обратно)

49

записано в с. Кулачківцях Снятинського району від О. Гарасимчук

(обратно)

50

записано в с. Кулачківцях Снятинського району від М. Далавурака

(обратно)

51

записано в с. Валянцях Снятинського району від В. Вінничука

(обратно)

52

записано в с. Трофанівці Снятинського району від Г. Савків

(обратно)

53

записано в с. Кулачківцях Снятинського району від М. Далавурака

(обратно)

54

записано в с. Кулачківцях Снятинського району від М. Далавурака

(обратно)

55

записано в с. Кулачківцях Снятинського району від М. Далавурака

(обратно)

56

записано в с. Кулачківцях Снятинського району від М. Далавурака

(обратно)

57

записано в с. Кулачківцях Снятинського району від М. Далавурака

(обратно)

58

записано в с. Кулачківцях Снятинського району від І. Олійника

(обратно)

59

записано в с. Кулачківцях Снятинського району від М. Далавурака

(обратно)

60

записано в с. Родниківці Городенківського району від С. Павчака

(обратно)

61

записано в с. Котиківці Городенківського району від С. Триша

(обратно)

62

записано в с. Незвиську Городенківського району від А. Карача

(обратно)

63

записано в с. Незвиську Городенківського району від І. Остащука

(обратно)

64

записано в с. Незвиську Городенківського району від І. Остащука

(обратно)

65

записано в с. Чернятині Городенківського району від Ю. Боднарчука

(обратно)

66

записано в с. Чернятині Городенківського району від В. Липчука

(обратно)

67

записано в с. Стецеві Снятинського району від М. Сухолиткого

(обратно)

68

записано в с. Ясеневі-Пільному Городенківського району від Т. Артаманюка

(обратно)

69

записано в с. Чернятині Городенківського району від А. Миронюка

(обратно)

70

записано в с. Стецеві Снятинського району від М. Клітецького

(обратно)

71

записано в с. Рашкові Городенківського району від І. Мандриги

(обратно)

72

записано в с. Торговиці Городенківського району від С. Пасенюка

(обратно)

73

записано в с. Котнківці Городенківського району від Р. Качуровського

(обратно)

74

записано в с. Вікторові Галицького району від С. Хлебака

(обратно)

75

записано в с. Вікторові Галицького району від С. Хлебака

(обратно)

76

записано в с. Стриганцях Івано-Франківського району від В. Бельбаса

(обратно)

77

записано в с. Стриганцях Івано-Франківського району від В. Бельбаса

(обратно)

78

записано в с. Вікторові Галицького району від Ю. Гефка

(обратно)

79

записано в с. Вікторові Галицького району від Ю. Гефка

(обратно)

80

записано в с. Вікторові Галицького району від Ю. Гефка

(обратно)

81

записано в с. Вікторові Галицького району від Ю. Гефка

(обратно)

82

записано в с. Вікторові Галицького району від Ю. Гефка

(обратно)

83

записано в с. Вікторові Галицького району від Ю. Гефка

(обратно)

84

записано в с. Вікторові Галицького району від Ю. Гефка

(обратно)

85

записано в с. Гаврилівці Надвірнянського району від І. Гараздюка

(обратно)

86

записано в с. Гаврилівці Надвірнянського району від І. Гараздюка

(обратно)

87

записано в с. Гаврилівці Надвірнянського району від І. Гараздюка

(обратно)

88

записано в с. Гаврилівці Надвірнянського району від І. Гараздюка

(обратно)

89

записано в с. Вікторові Галицького району від М. Пушик

(обратно)

90

записано в с. Гаврилівці Надвірнянського району від І. Гараздюка

(обратно)

Оглавление

  • Слово до читачів
  • ПРО ВЧЕНОГО БИКА[1]
  • ЯК ПАНОК БАЛАКАВ ПО-НІМЕЦЬКИ[2]
  • ПРО БАГАЧА, ЩО НАРОДИВ ТЕЛЯ[3]
  • ШЕВЧИКОВА НАУКА[4]
  • БІДНЯКОВА ЩЕДРІСТЬ[5]
  • ЯК ГУЦУЛИ НАДАВАЛИ ЦІСАРЮ ПО ПИСКУ[6]
  • ПРО ЩАСТЯ І ГОТОВІ ГРОШІ[7]
  • ПРО КИРИЛОВУ ДУШУ[8]
  • ЧУДОДІЙНИЙ МОЛОТОК І РАЙСЬКЕ ЯЙЦЕ[9]
  • БІДА Й ДРУЗІ[10]
  • ХИТРИЙ НАЙМИТ[11]
  • ДВІ ДОНЬКИ[12]
  • ДІД, ГОРШКОДРАЙ І МАЛЬОВАНЕ ГОРНЯТКО[13]
  • ЯК ЦИГАН МОЛОТИВ[14]
  • ЦИГАН, ПАН І КИСЕЛИЦЯ[15]
  • ЯК МИХАЙЛИК СТАВ ЦАРЕМ[16]
  • КИРИЛО І ЙОГО БРАТИ-ЗЛОДІЇ[17]
  • ПРО ДУРНИХ БАГАЧОК[18]
  • БАТЬКО Й СИН[19]
  • КУПЕЦЬ І ЖОВНІРИ[20]
  • ЯК МОЛОДЯТА РАЮВАЛИ[21]
  • ПРО БІБ, ЩО РІС ДО НЕБА[22]
  • КАПШУК З КРЕЙЦАРОМ[23]
  • ПРЕМУДРИЙ ДОХТОР[24]
  • ПРО ДОБРОГО ДІДА Й НЕДОБРОГО ЗЯТЯ[25]
  • ЯК У СЕЛІ ЗАВІВСЯ ЧОРТ[26]
  • ПОТВОРА І МУДРЕЦЬ[27]
  • ЯК ДУРНЯ ЖЕНИЛИ[28]
  • ПРО ХИТРОГО ГУЦУЛА[29]
  • ЯК БАГАЧ ЦВІРІНЬКАВ[30]
  • ЯК ПАНИ НОСАМИ ДОБУВАЛИ ЗОЛОТО[31]
  • ЧАРІВНЕ ГОРНЯТКО[32]
  • ДАРУНКИ З ТРЬОХ ЗЕРНИН[33]
  • ТОРБА З ЦІСАРЕМ[34]
  • БРАТЧИК-ГРИБОК І СЕСТРИЧКИ-ЯГІДКИ[35]
  • ПРО БІЛУ РУЖУ[36]
  • ЯК ПАН БІДУ КУПУВАВ[37]
  • ЯК БІДНИЙ ЧОРТА ОБДУРИВ[38]
  • СЛУГА РУДОГО ҐАЗДИ[39]
  • ЯК БАЖАЄШ — БАЖАЙ МУДРО[40]
  • ЧАРІВНА ГРАНЬ[41]
  • ПРО НЕВМИРАКУ[42]
  • ЯК КОРЧМАР ДОТАНЦЮВАВСЯ[43]
  • РОЗУМ І ЩАСТЯ[44]
  • ПРО НАЙДУ-ВОДОПЛИВА[45]
  • ЯК ЧОРТ ХОТІВ МУЗИКОЮ СТАТИ[46]
  • СЛУЖБА ЗА ТРИ КОРЖИКИ[47]
  • ПРО ЛЮЦИПЕРЧИНУ ДОНЬКУ[48]
  • ПЕТРО І МЕЧ-ГАРТОВАНЕЦЬ[49]
  • ДИВО КАМІННОЇ ГОРИ[50]
  • ЯК КЛИМКО СПРОВАДИВ ДІДИЧА У ПЕКЛО[51]
  • ДІАМАНТОВИЙ ПАРКАН[52]
  • ЯК БІДНИЙ З ЧОРТІВ ПОГЛУМИВСЯ[53]
  • ПРО ЛЕГІНЯ, ЩО ПОВЕРНУВ ЛЮДЯМ СОНЦЕ, МІСЯЦЬ І ЗОРІ[54]
  • ГУЦУЛ І ПСЯЧЕ ЦІСАРСТВО[55]
  • ДІВЧИНА-ТРОСТИНКА[56]
  • ПРО ЦАРЕВИЧА, ЯКОГО ВИГНАЛИ З ПАЛАЦУ[57]
  • СИНЯ ПТАШКА І ДВОЄ БРАТІВ[58]
  • ЗОЛОТИЙ КІНЬ І ВІДРО З МУХАРИЦЯМИ[59]
  • І ТУДИ ГАРЯЧЕ, І СЮДИ БОЛЯЧЕ…[60]
  • ЗАМОРСЬКЕ ЯЙЦЕ[61]
  • ЗА ПОТРІЙНУ ПЛАТУ[62]
  • ПРО СКУПОГО БАГАЧА[63]
  • ЯК ГУЦУЛ НАЙМАВСЯ У ПОПА[64]
  • ЯК ПІП ЗЛІЗАВ ІЗ ВОЗА[65]
  • БРИЧКА З ТОГО СВІТУ[66]
  • ЯК МИШІ ПЛУГА З'ЇЛИ[67]
  • ЗНАХАР МИМОВОЛІ[68]
  • КРАДЕНИЙ ВІЛ[69]
  • ПРО БАГАЦЬКИХ ДІТЕЙ[70]
  • ДЕРЕВ'ЯНА ТАРІЛКА[71]
  • ТРИ БРАТИ[72]
  • ДУРНИЙ ҐАЗДА[73]
  • ДАРУНКИ ДЛЯ ПАНА[74]
  • ЯК НЕГРАМОТНИЙ УЧЕНИМ СТАВ[75]
  • ЯК РОЗБІЙНИК ПОМСТИВСЯ ПАНОВІ[76]
  • ВІТЕР КАНАРОК І СМІЛИВИЙ ХЛОПЕЦЬ[77]
  • ПРО ХИТРОГО БРАТА[78]
  • ПРО МУДРОГО ХЛОПЦЯ[79]
  • ДІДОВА ДОНЬКА І БАБИНА ДОНЬКА[80]
  • ПРО ЧОЛОВІКА, ЩО МАВ ЗЛУ ЖІНКУ[81]
  • ПРО ВИМІНЯНОГО ХЛОПЧИКА[82]
  • ЯК ЦАРСЬКИЙ СИН БІДУ ШУКАВ[83]
  • КАЗКА ПРО ЦАРЯ І БІДНОГО ПАРУБКА[84]
  • БИСОЧКИ[85]
  • БАТЬКО І ЧОТИРИ СИНИ[86]
  • ЩАСТЯ[87]
  • ЯК БРАТ СЕСТРУ ПОКАРАВ[88]
  • СІКЛОВИЦЯ[89]
  • ПРОЙДИСВІТ[90]
  • СЛОВНИК МАЛОВЖИВАНИХ СЛІВ