КулЛиб - Классная библиотека!
Всего книг - 385429 томов
Объем библиотеки - 483 Гб.
Всего авторов - 161815
Пользователей - 87161
Загрузка...

Впечатления

IT3 про Юллем: Серж ван Лигус. Дилогия (Фэнтези)

весьма неплохо,достаточно реалистично,как для попаданческого фэнтези и рояли умерены,только перебор с гомосексуализмом.у автора какая-то болезненная зацикленность на изображении гомиков абсолютным злом.эх,если в жизни было так просто,в конце-концов книга ничего не потеряла бы,если бы содомитов(как любит повторять автор)вобще там не было.

Рейтинг: 0 ( 0 за, 0 против).
Иэванор про Назипов: Гладиатор 5 (Космическая фантастика)

В общем есть моменты где автор тупит по черному , типо где гг без общения превратился в животное , видимо графа Монте Кристо не читал нуб

Рейтинг: +1 ( 1 за, 0 против).
Шорр Кан про Саберхаген: Синяя смерть (Научная Фантастика)

Лучший роман автора. Роман о мести, месть блюдо, которое надо подавать холодным, человек посвятил большую часть жизни мести машине, уподобился берсеркеру, но соратники хуже машины.

Рейтинг: +1 ( 1 за, 0 против).
Витовт про Касслер: Тихоокеанский водоворот (Морские приключения)

Это 6-й роман по счёту, но никак не первый в приключениях Питта.

Рейтинг: -1 ( 0 за, 1 против).
ZYRA про Оченков: Взгляд василиска (Альтернативная история)

Неудачная калька с Валентина Саввовича Пикуля "Три возвраста Окини-сан". Вплоть до того, что ситуация с отказом от рикши, который из-за этого отказа остался голодным, позаимствована у Пикуля практически слово в слово. Не понравилась книга, скучно и серо. Автор намекает на продолжение, кто как, я читать не буду.

Рейтинг: +3 ( 3 за, 0 против).
Sozin13 про Шаравар: На краю 3 (Боевая фантастика)

почему все так зациклились на системе рудазова. кто читал бубелу олега тот поймёт что цикле из 3 книг используется примитивнейшая система.

Рейтинг: 0 ( 0 за, 0 против).
Sozin13 про Шаравар: На краю (СИ) (Боевая фантастика)

самое смешное что эта книга вызывает негатив на 0.5%-1.5% если сравнивать с циклом артефактор. я понять не могу у автора раздвоение то он пишет нормально то просто отвратительно.

Рейтинг: +3 ( 3 за, 0 против).

Чужинець на чужій землі (fb2)

Книга 399808 устарела и заменена на исправленную

файл не оценён - Чужинець на чужій землі (пер. Ганна Литвиненко) 2391K (скачать fb2) - Роберт Энсон Хайнлайн

Использовать online-читалку "Книгочей 0.2" (Не работает в Internet Explorer)


Настройки текста:



Роберт Гайнлайн. Чужинець на чужій землі

Про автора

Роберт Енсон Гайнлайн (1907—1988) — один із найвидатніших та найбільш шанованих авторів наукової фантастики XX століття. Він був і залишається єдиним письменником, який отримав чотири премії Гюґо.

Ця книга є оригінальною, найбільш повною і позбавленою скорочень версією класичного твору наукової фантастики з передмовою дружини письменника, Вірджинії Гайнлайн.

Чужинець на чужій землі

Кохання — це той стан, коли щастя іншої людини є невід'ємною частиною твого власного.


Роберту Корногу, Фредеріку Брауну, Філіпу Хосе Фармераг


Усі люди, боги й планети в цій історії вигадані. Будь-які збіги імен — випадкові.

Р. Е. Г.

Передмова

Якщо вам здається, що ця книга товстіша і містить більше слів, ніж перше друковане видання «Чужинця на чужій землі», то ваші спостереження правильні. Це оригінальне видання, саме таке, яким Роберт Гайнлайн від самого початку його задумав і виклав на папері.

Попереднє видання вміщувало трохи більше від 160000 слів — тоді як у цьому їх близько 220 000. Зазвичай у рукописах Роберта на одному аркуші було від 250 до 300 слів, залежно від кількості діалогів на сторінці.

Отже, якщо взяти за середнє число 275 слів у рукописі, написаному на 800 сторінках, то у підсумку отримуємо 200 000 слів чи, можливо, трішки більше.

Ця книжка відрізняється від тієї, яку продавали широкому загалу та публіці, що читала наукову фантастику в момент виходу книги, 1961 року, — тому що редактори вимагали від письменника скоротити та викинути кілька сцен, які в той час могли бути неприйнятними для смаків суспільства.


У виданні «Приголомшлива наукова фантастика» у листопаді 1948 року був оприлюднений лист редактору, де читачі пропонували заголовки для наступного річного випуску. Серед них було й оповідання Роберта Е. Гайнлайна «Безодня».

Під час тривалої розмови редактор Джон В. Кемпбел, Джей Ер та Роберт вирішили, що у них іще достатньо часу, щоб написати усі історії, яким прихильники дали назви, і, отже, журнал вийде вчасно — у листопаді 1949 року. Роберт пообіцяв надіслати коротке оповідання, яке б пасувало назві. Більшість інших авторів також погодилися на такий трюк. Цей випуск відомий як «Подорож у часі».

Тоді у Роберта виникли труднощі з тим, щоб знайти історію, якій би можна було дати таку назву. Тож ми влаштували «мозковий штурм». Серед інших неймовірних ідей я запропонувала історію про людське немовля, виховане інопланетянами. За словами Роберта, ця ідея була завеликою для короткого оповідання, проте записав її. Тієї ночі він пішов у свій кабінет, де написав кілька довгих нотаток — і відклав їх. Для заголовку «Безодня» він створив зовсім іншу історію.

Роберт працював над нотатками кілька років, впродовж яких почав писати те, що мало стати «Чужинцем на чужій землі». Та чомусь ця історія не трималась купи, і він відкладав її. Роберт повертався до рукопису кілька разів, але не закінчував його аж до 1960 року. Саме цю версію ви й тримаєте в руках.

У 1960-ті роки видавці боялися публікувати «Чужинця на чужій землі» — ця книга надто відрізнялась від загальноприйнятих норм. Отже, щоб зменшити можливі втрати, Роберта попросили скоротити рукопис до 150 000 слів, вирізавши при цьому близько 70 000. Йому запропонували внести й інші зміни, і лише після цього редактор ризикнув і видав книгу.

Вилучити майже четверту частину завершеної книги було неможливим завданням. Але через кілька місяців Роберт виконав його. Остаточна кількість слів сягала 160 087. Роберт був переконаний, що неможливо викинути щось іще, тож книгу прийняли в такому обсязі.

У такому вигляді її й видавали протягом 28 років.

У 1976 році Конгрес затвердив новий закон про авторське право, у якому, зокрема, зазначалося, що в разі смерті автора вдова чи вдівець поновлює авторське право, а всі попередні контракти скасовуються. Роберт помер у 1988-му, і наступного року авторські права на «Чужинця на чужій землі» було відновлено.

На відміну від багатьох інших авторів Роберт зберігав копію оригінального машинописного тексту як призначеного для друку у свого архівіста Санти Круз, серед документів бібліотеки Каліфорнійського університету. Я попросила копію того рукопису і порівняла її з виданою версією. І дійшла висновку, що скорочення цієї книги було помилкою.

Тоді я відправила копію рукопису Елеонорі Вуд, агенту Роберта. Елеонора також порівняла дві версії та погодилася з моїм рішенням. Тож, домовившись із видавцем, вона показала їм копію нової старої версії.

Ніхто не пам'ятав того, що цю книгу так радикально скоротили: через стільки років усі редактори та керівники у видавництві змінилися. Тож ця версія стала для них цілковитою несподіванкою, і вони вирішили видати оригінальну версію, погодившись із тим, що вона краща за скорочений варіант.

Зараз ви тримаєте у руках оригінальну версію «Чужинця на чужій землі», написану Робертом Енсоном Гайнлайном.

Імена головних персонажів дуже важливі для сюжету. Їх дуже ретельно добирали: Джубал означає «Батько Всього», Майкл символізує «Хто схожий на Бога?». Залишаю читачеві з'ясувати, що ж означають інші імена.

Вірджинія Гайнлайн
Кармел, Каліфорнія

Частина 1 Його заплямоване походження

Розділ 1

Колись давно, коли світ був іще молодим, жив собі марсіанин на ім'я Сміт. Валентин Майкл Сміт був реальним — не менше від податків, — а проте єдиним представником своєї раси.

Екіпаж для першої людської експедиції з Терри на Марс добирався надзвичайно ретельно — з огляду на теорію щодо того, що найбільшою небезпекою для людини у космосі є вона сама. У ті часи, лише через вісім терранських років після заснування людьми першої колонії на Місяці, будь-яка подорож обов'язково здійснювалася через виснажливий вільний політ, подвійні дотичні напівеліпси — від Терри до Марса, двісті п'ятдесят вісім днів туди, стільки ж назад; додайте ще чотириста п'ятдесят п'ять днів очікування на Марсі, поки планети повільно займуть взаємне положення, яке утворить подвійну дотичну орбіту, — на все вкупі майже три земні роки. Окрім того, що політ був тривалим та виснажливим, це було ще й дуже ризиковано. Лише дозаправившись на космічній станції, а потім майже повернувшись в атмосферу Землі, «Посланниця», ця летюча труна, могла здійснити переліт. Діставшись Марса, вона мала можливість повернутися — за умови, якщо не розіб'ється під час посадки; якщо на Марсі знайдуть воду, щоб заповнити баки із реакційною масою та хоч яку-небудь їжу; якщо не станеться чогось іще з тисячі можливих варіантів.

Але фізичну небезпеку вважали менш важливою від психологічного стресу. Восьмеро людей, майже на три терранські роки зібрані докупи, мов мавпи, повинні були вміти знаходити спільну мову значно краще, ніж зазвичай. З огляду на вже набутий досвід виключно чоловічий склад команди так і не схвалили — як нездоровий та соціально нестабільний. Дійшли висновку, що команда з чотирьох подружніх пар стане оптимальним варіантом — якщо вдасться знайти необхідних спеціалістів у такому поєднанні.

Головний підрядник, Единбурзький університет, уклав субугоду на добір команди з Інститутом соціальних досліджень. Після відсіювання добровольців, які не підходили за віком, станом здоров'я, інтелектом, підготовкою чи характером, Інститут все ще мав дев'ять тисяч кандидатів зі здоровим тілом та розумом, які володіли хоча б однією з необхідних спеціальних навичок. Очікувалося, що Інститут відзвітує про кілька прийнятних команд із чотирьох пар.

Але не знайшлося жодної. Основними необхідними професіями були: астронавт, лікар, кухар, машиніст, капітан корабля, спеціаліст із семантики, хімічний інженер, інженер з електроніки, фізик, геолог, біохімік, біолог, атомний інженер, фотограф, гідропоніст, ракетний інженер. Кожен зі членів команди мав володіти більше ніж одним вмінням, або мати змогу опанувати додаткові навички у вказаний термін. Існували сотні можливих комбінацій з восьми осіб з такими вміннями; знайшли й три варіанти із чотирьох пар, які їх теж мали, до того ж вони були здоровими та освіченими. Проте у всіх трьох випадках спеціалісти з групової динаміки, які оцінювали темпераменти на сумісність, з жахом хапалися за голову.

Головний підрядник висловив пропозицію знизити показник якості сумісності; Інститут холодно запропонував повернути символічну винагороду в один долар. Тим часом програміст, чиє ім'я не записали, за допомогою машин полювала на команди з трьох пар. Вона знайшла кілька десятків сумісних комбінацій, кожна з яких визначалась своїм набором характеристик, необхідних, щоб доповнити команду. Тим часом машини перевіряли інформацію, що змінилась через смерть, відмову, появу нових добровольців і так далі.

Капітан Майкл Брент, магістр природничих наук, командор з визначення та виявлення в запасі, пілот (із необмеженою ліцензією) та у свої тридцять — ветеран польотів на Місяць, напевно мав в Інституті свою людину, яка шукала для нього самотніх жінок-добровольців, що могли б (разом з ним) доповнити команду. А потім поєднала його ім'я зі знайденими, щоб за допомогою машин перевірити, чи будуть такі комбінації прийнятними. Це могло б пояснити його переліт до Австралії та пропозицію руки й серця доктору Вініфред Коберн — спеціалісту з семантики, старій діві з кобилячим обличчям, старшій за нього на дев'ять років. Архіви Карлсбаду зображали її з гарним почуттям гумору, але недостатньо привабливою.

Або ж Брент діяв без внутрішньої інформації; він керувався винятково притаманною йому інтуїтивною сміливістю, необхідною керівнику досліджень. У будь-якому разі вогники заблимали, перфокарти вискочили — і нову команду для «Посланниці» було укомплектовано:

• капітан Майкл Брент — основний пілот, астронавт, запасний кухар, запасний фотограф, ракетний інженер;

• доктор Вініфред Коберн Брент — сорок один рік, спеціаліст із семантики, медсестра-практик, офіцер у запасі, історик;

• містер Френсіс Ікс Сіні — двадцять вісім років, адміністративний офіцер, другий пілот, астронавт, астрофізик, фотограф;

• доктор Ольга Ковалик Сіні — двадцять дев'ять років, кухар, біохімік, гідропонік;

• доктор Вард Сміт — сорок п'ять років, хірург, біолог;

• доктор Мері Джейн Лайл Сміт — двадцять шість років, атомний інженер, технік з електроніки та живлення;

• містер Сергій Римський — тридцять п'ять років, інженер з електроніки, інженер-хімік, механік-практик і ремонтник, кріолог;

• місіс Елеонора Альварез Римська — тридцять два роки, геолог і селенолог, гідропоніст.

Команда мала всебічні навички, хоча дехто й отримав додаткові вміння завдяки посиленим тренуванням протягом останніх тижнів перед стартом. Важливішим було те, що члени команди виявились взаємно сумісними за характерами. Можливо, занадто сумісними.

«Посланниця» вирушила за розкладом, без будь-яких затримок. Упродовж першої частини подорожі її щоденні звіти можна було почути по звичайному радіо. Коли вона віддалилась і сигнал став слабшим, звіти отримували і передавали вже радіо-супутники Землі. Команда здавалася здоровою та щасливою. Найгірше, з чим мав впоратися лікар Сміт, — це епідемія стрижця. Команда швидко пристосувалася до вільного падіння й не застосовувала жодних пігулок проти нудоти вже після першого тижня. Якщо в капітана Брента й виникали якісь дисциплінарні проблеми, він вирішив не доповідати про них Землі.

«Посланниця» досягла тимчасової орбіти точно всередині орбіти Фобоса й витратила два тижні на фотозйомку. Після цього капітан Брент надіслав радіограму: «Ми спробуємо приземлитися о 12:00 за Гринвічем завтра, трохи південніше від Озера Сонця».

Більше повідомлень не було.

Розділ 2

Минула майже чверть земного століття, аж поки люди знову потрапили на Марс. Після шести років мовчання «Посланниці» безпілотний зонд «Зомбі», люб'язно профінансований Географічною спілкою та La Société Astronautique Internationale, подолав вакуум і зупинився на орбіті, звідки повернувся після певного періоду очікування. На фотографіях, зроблених мобільним роботом, було зображено територію, непривабливу з точки зору людини. Записувальні прилади підтвердили версії про те, що атмосфера Ареана[1] затонка і, відповідно, непридатна для людей.

Але на фотографіях «Зомбі» було чітко помітно, що «канали» створені штучно. Були й інші деталі, які можна було вважати руїнами міст. Звичайно ж, людська експедиція висадилася б на поверхню Марса швидко та без затримок — якби не почалася Третя світова війна.

Але, врешті-решт, саме завдяки війні та затримці було споряджено експедицію сильнішу та безпечнішу від попередньої, на втраченій «Посланниці». «Чемпіон», корабель Федерації, укомплектований виключно чоловічою командою з вісімнадцяти досвідчених космонавтів та з ще більшою кількістю першовідкривачів на борту, здійснив переліт за допомогою Лайл Драйв лише за дев'ятнадцять днів. «Чемпіон» приземлився трохи південніше від Озера Сонця, тому що капітан ван Тромп планував знайти «Посланницю». Друга експедиція звітувала Землі щодня, але три офіційні повідомлення виявилися важливими не тільки для науковців.

Перше: «Реактивний корабель „Посланниця“ виявлено. Ніхто не вижив».

Друге: «Марс незаселений».

Третє: «Поправка до повідомлення 23—105: на „Посланниці“ знайдено одного живого».

Розділ З

Капітан Віллєм ван Тромп був дуже людяним та розсудливим. Він передав радіограму: «Мого пасажира не повинні, повторюю, не повинні зустрічати публічно. Забезпечте барокамеру, медичний супровід, а також озброєну охорону».

Він доручив бортовому хірургу лікарю Нельсону супроводжувати пасажира — щоб переконатися в тому, що Валентина Майкла Сміта доправили до палати-люкс у Медичному центрі Бетесда, обережно помістили в гідравлічне ліжко та виставили морських піхотинців для охорони. Ван Тромп особисто пішов на надзвичайне засідання Вищої Ради Федерації.

У ту хвилину, коли Валентина Майкла Сміта вкладали у ліжко, Вищий Міністр науки роздратовано говорив:

— Я згодний, капітане, що ваші повноваження як військового командира в експедиції, яка, тим не менше, від початку була науковою, дають вам право віддавати накази про незвичайне медичне обслуговування, щоб захистити людину, за яку тимчасово несете відповідальність. Але я не розумію, чому зараз ви дозволяєте собі посягати на власне призначення мого відділу. Та Сміт — це ж справжній скарб для науки!

— Так, думаю, що так і є, сер.

— Тоді чому...

Міністр науки раптом замовк і повернувся до Вищого Міністра миру та військової безпеки.

— Девіде? Очевидно, що зараз це питання в моїй юрисдикції. Ти даси відповідні інструкції своїм людям? Не варто забувати, що ніхто не може змушувати таких людей, як професор Кеннеді та доктор Окадзима, — згадати лише їх двох, — чекати безкінечно. Вони цього не стерплять.

Міністр миру не відповів, але питально глянув на капітана ван Тромпа. Капітан похитав головою:

— Ні, сер.

— Чому ні? — наполягав Міністр науки. — Ви визнали, що він не хворий.

— Дайте капітану можливість пояснити, П'єре, — порадив Міністр миру.

— Отже, капітане?

— Сміт не хворий, сер, — відповів капітан ван Тромп Міністру миру, — але все ж таки йому трохи зле. Він ніколи раніше не відчував нашої сили тяжіння. Зараз він важить у два з половиною рази більше, ніж раніше, і його м'язи цього не витримують. Він не звик до звичайного повітряного тиску на Землі. Він ні до чого не звик, і цей тиск для нього, здається, зависокий. Чорт забирай, джентльмени, я втомився як собака лише тому, що знову опинився у зоні земного тяжіння, а я народився на цій планеті.

Міністр науки зневажливо глянув на капітана.

— Якщо перевантаження від сили тяжіння — це єдине, що вас хвилює, дозвольте запевнити, любий капітане, що ми вже це продумали. За його диханням та серцебиттям уважно стежитимуть. Все-таки у нас є уява та завбачливість. Врешті-решт, я теж брав участь у польотах. Мені відоме це відчуття. Ця людина, цей Сміт повинен...

Капітан ван Тромп вирішив, що саме зараз слід вивільнити свій гнів. Він міг би виправдати своєю втомою — насправді дуже сильною втомою, — це відчуття, наче він щойно висадився на Юпітері. До того ж він був самовдоволено впевнений, що навіть найвищий член ради не дозволить собі бути занадто суворим з командиром першої успішної експедиції на Марс.

Тож він перебив Міністра освіти коротким вигуком:

— Ш-ш-ш! Ця людина Сміт... Ця «людина»! Та чи ж ви не бачите, що він не зовсім людина?

— Що?

— Сміт. Не. Людина.

— Хм? Поясніть, капітане.

— Сміт не людина. Він розумна істота, що має людські гени та походить від людей, але він не людина. Він більше марсіанин, аніж людина. До нашої появи він ніколи не бачив жодної людської істоти. Він думає як марсіанин, відчуває як марсіанин. Його виростила раса, яка не має нічого спільного з нами. Та ж у них немає статей. Сміт ніколи не бачив жінки — не бачив і дотепер, якщо мої накази виконали. Він людина за походженням, але марсіанин — за навколишнім середовищем. А зараз, коли ви хочете, щоб він збожеволів і ви змарнували цей «скарб для науки», — кличте своїх тупоголових професорів та дозвольте їм зацькувати його. Не давайте йому можливості зміцніти та звикнути до цієї божевільної планети. Просто йдіть вперед та вичавіть його, як апельсин. Мені до цього немає діла; свою роботу я виконав!

Тишу, яка запала, спокійно порушив особисто Генеральний Секретар Дуглас:

— І гарно виконали, Капітане. Вашу пораду обдумають, і будьте певні, що ми не робитимемо нічого поспіхом. Якщо цій людині, чи людині-марсіанину, потрібно кілька днів, щоб адаптуватись, я впевнений, що наука може почекати, тож заспокойтеся, Піте. Винесімо цю частину на обговорення, джентльмени, і повернімося до інших питань. Капітан ван Тромп втомився.

— Дещо чекати не буде, — сказав Міністр публічної інформації.

— Що, Джок?

— Якщо ми найближчим часом не покажемо Людину з Марса через стереоскоп, то власноруч спровокуємо повстання, Містере Секретар.

— Хм... Джоку, ти перебільшуєш. Звичайно ж, інформація про Марс з'явиться у новинах. Уже завтра ми підготуємо капітана та його команду до церемонії нагородження; так буде краще. Капітан ван Тромп розповість про свої враження. Звичайно, після того як виспитесь, капітане.

Міністр похитав головою.

— Щось не так, Джоку?

— Люди очікували, що експедиція привезе щонайменше одного живого марсіанина, щоб вони змогли подивитись на нього. А оскільки цього не сталося, нам потрібен Сміт. Дуже потрібен.

— Живі марсіани? — Генеральний Секретар Дуглас повернувся до капітана ван Тромпа. — У вас же є відео з марсіанами, чи не так?

— Тисячі футів плівки.

— Ось і відповідь на твоє питання, Джоку. Коли скінчиться прямий ефір, запустіть відео з марсіанами. Людям сподобається. А зараз, капітане, дещо щодо дипломатичного імунітету: ви стверджували, що марсіани не заперечували?

— Що ж, ні, сер. Але вони і не підтримали цього.

— Я чогось не розумію?

Капітан ван Тромп прикусив губу.

— Сер, я навіть не знаю, як це пояснити. Спілкування з марсіанами чимось схоже на розмову з відлунням. Ви не отримуєте ніяких заперечень, але й жодних результатів — теж.

— Семантичні труднощі? Можливо, сьогодні вам слід було прийти у товаристві... як там його звуть, вашого спеціаліста із семантики? Чи він чекає ззовні?

— Махмуд, сер. Доктор Махмуд не дуже добре почувається. Незначний нервовий зрив, сер.

Ван Тромп подумав, що це практично те саме, що й бути п'яним як чіп.

— Космічна радість[2]?

— Схоже, саме так.

— Що ж, приведіть його, коли йому покращає. Припускаю, що цьому молодому хлопцеві, Сміту, знадобиться допомога перекладача.

— Можливо, — із сумнівом сказав ван Тромп.


У той момент «цей молодий хлопець Сміт» намагався просто вижити. Його тіло, нестерпно стиснуте, ослаблене дивним станом простору в цьому неймовірному місці, нарешті могло хоч трохи відпочити у м'якому гнізді, куди ці, інші, його поклали. Він припинив опиратися і перейшов на третій рівень дихання та серцебиття.

Одразу зрозумів, що майже вичерпав себе. Дихати було майже так само важко, як і вдома, а серце шалено билося, щоб розподілити кров, намагаючись впоратися із тиском простору, — і все це тоді, коли він задихався від отруйно густого та гарячого повітря. Він діяв не вагаючись.

Коли його серцебиття сповільнилося до двадцяти ударів на хвилину, а дихання стало майже непомітним, він встановив їх на цьому рівні. І прислухався до себе достатньо довго, щоб переконатися, що з необережності не відділиться від тіла, поки його увага прикута до чогось іншого. Коли він впевнився, що органи працюють належним чином, то використав крихітну частинку свого другого рівня обережності й вивів себе зі стану відпочинку. Це було необхідно для того, щоб осмислити всі ці нові події, пристосувати їх до себе — а потім плекати і шанувати їх. Бо в іншому разі вони його поглинуть.

З чого ж почати? З того моменту, коли він покинув дім, захоплений цими іншими, які, виявляється, з одного з ним гнізда? Чи з того, як він прибув у цей простір, що так сильно тисне? Несподівано на нього накинулись вогні та звуки цього прибуття, що й нині віддавали нестерпним болем. Ні, він ще не готовий прийняти та плекати цю думку... Назад!

Назад! До того моменту, коли він вперше побачив цих інших, які зараз виявились своїми. Назад, іще навіть до зцілення, коли він вперше ґрокнув, що він не такий, як його брати-пташенята... Назад, до самого гнізда.

Він не використовував земні символи для жодної зі своїх думок. Проста англійська, якою він щойно навчився говорити, була значно простішою від тієї, яку використовує індус, щоб порозумітися на базарі з турком. Сміт використовував англійську як словник кодів, з кропітким та неідеальним перекладом для кожного символу. Зараз його думки — чисті марсіанські абстракції з безконтрольної інопланетної культури віком у півмільйона років, яка подорожувала далі, ніж будь-коли подорожувало людство, не підлягали перекладу.

У сусідній кімнаті інтерн-лікар Тадей «Тед» грав у крибідж із Томом Мічемом, особистим санітаром Сміта. Тадей одним оком поглядав на прилади — і, хоча його увага була прикута до карт, помічав кожний удар серця свого пацієнта. Коли пульсуючий вогник змінився із дев'яноста двох ударів за хвилину до менш ніж двадцяти, він відкинув карти убік, скочив на ноги та швидко побіг у кімнату Сміта, а Мічем — слідом за ним.

Пацієнт плавав в еластичній оболонці на гідравлічному ліжку. Здавалося, він помер. Тадей коротко кашлянув і процідив:

— Поклич лікаря Нельсона!

Мічем відповів:

— Так сер! — і додав: — Як щодо дифібрилятора, док? Він помирає.

— Поклич лікаря Нельсона!

Санітар вибіг з кімнати. Інтерн оглянув пацієнта так близько, як тільки міг, але не торкався його. Він продовжував огляд — проте коли у кімнату зайшов старший лікар, то невпевнено відійшов, наче людина, що довго перебувала у космосі і все ще не пристосувалась до земної сили тяжіння.

— То що, лікарю?

— Дихання, температура тіла та серцебиття впали раптово... Сер, десь дві хвилини тому.

— Що ви зробили для нього — чи з ним?

— Нічого, сер. Все згідно з вашими інструкціями...

— Добре.

Нельсон коротко оглянув Сміта, а потім вивчив показники на приладах за ліжком — близнюків тих, що були у кімнаті спостереження.

— Дайте мені знати, якщо щось зміниться.

Він збирався йти. Тадей здавався наляканим:

— Але, лікарю... Він помирає.

Нельсон сухо відповів:

— Продовжуйте, лікарю. Який ваш діагноз?

— Гм... Я б не хотів говорити про вашого пацієнта, сер.

— Дурниці. Я запитав про ваш діагноз.

— Дуже добре, сер. Шок, нетиповий, можливо, — він запнувся, — але шок, що спричинить смерть.

Нельсон кивнув:

— Досить розумно. Проте це — не звичайний випадок. Розслабся, синку. Я вже бачив цього пацієнта у такому стані з півдесятка разів впродовж зворотної подорожі. Це нічого не означає. Дивися.

Нельсон підняв праву руку пацієнта і відпустив її. Рука лишилась у тому самому положенні.

— Оціпеніння? — запитав Тадей.

— Називай як хочеш. Якщо назвати хвіст ногою, це нічого не змінить. Не хвилюйся, лікарю. У цьому випадку немає нічого типового. Просто стеж за тим, щоб його не турбували, і клич мене, якщо щось зміниться.

Він поклав на місце Смітову руку.

Коли Нельсон пішов, Тадей іще раз оглянув пацієнта, похитав головою й приєднався до Мічема в кімнаті спостереження. Мічем підняв його карти і запропонував:

— Зіграємо?

— Ні.

Мічем почекав, а потім додав:

— Доку, якщо запитаєш мене, то отой, в кімнаті, зіграє в ящик іще до ранку.

— Тебе ніхто не питав.

— Мені здалося...

— Вийди та покури з охоронцями. Я хочу подумати.

Мічем знизав плечима і вийшов. Тадей відкрив нижню шухляду столу, витяг пляшку і налив собі чарку: вона мала допомогти йому думати. Мічем приєднався до охоронців у коридорі; вони випрямилися, але коли побачили, хто це, розслабилися. Вищий морський піхотинець промовив:

— Здоров, друзяко. Що тут щойно була за біганина?

— Нічого такого. Просто у пацієнта щойно народилась п'ятірня і ми сперечалися, як їх назвемо. У кого з твоїх мавпочок знайдеться сигарета? І вогник?

Інший піхотинець дістав з кишені пачку цигарок.

— Як будете вирішувати питання з годувальницями? — холодно запитав він.

— Щось придумаємо. Дякую! — Мічем взяв цигарку в зуби. — Чесне слово, джентльмени, я нічого не знаю про цього пацієнта. Хоча хотів би.

— Звідки такі накази про «ніяких жінок»? Він що, якийсь сексуальний маніяк?

— Наскільки мені відомо, ні. Все, що я знаю, — так це те, що його доправили з «Чемпіона» й сказали, що пацієнта не слід турбувати.

— «Чемпіон»! — вигукнув перший морський піхотинець. — Ну звісно! Це все пояснює.

— Пояснює що?

— Причину. Він ніколи не знав жінки, ніколи не бачив, ніколи не торкався — місяцями. І він хворий, розумієте? Вони бояться, що коли він візьме хоч якусь, то ще дуба дасть.

Солдат моргнув і глибоко вдихнув.

— Б'юся об заклад, що я точно дав би дуба в такій ситуації. Воно й не дивно, що вони не пускають до нього жодної хвойди.


Сміт розумів, що до нього приходять лікарі, але відразу ж ґрокнув, що в них гарні наміри; його головній частині не потрібно було тікати звідти, де він був.

У той ранковий час, коли людські медсестри ляскають обличчя пацієнтів холодною мокрою тканиною, вдаючи, що вмивають їх, Сміт повернувся зі своєї подорожі. Він пришвидшив серцебиття, посилив дихання і знову глянув на те, що його оточувало, побачивши все дуже чітко. Він оглянув кімнату, помічаючи та шануючи усі без винятку деталі — як важливі, так і дріб'язкові. Насправді він бачив їх вперше. Тому що тоді, коли його за день до цього принесли сюди, він був нездатний сприйняти все.

Звичайна кімната видавалася йому незвичайною: тут не було нічого, що хоча б віддалено нагадувало Марс або клиноподібні, з металевими стінами, каюти «Чемпіона». Але, ожививши події — починаючи від гнізда і до цих місць, — він був готовий прийняти їх, хвалити і якоюсь мірою плекати.

Він зрозумів, що у кімнаті, окрім нього, є ще одна істота. Павучок, крутячись на павутинці, повільно спускався зі стелі. Сміт із захватом спостерігав за ним, припускаючи, чи це випадково не є початковою стадією розвитку людини.

Доктор Арчер Фрейм — інтерн, який змінив Тадея, — саме цієї миті увійшов до кімнати.

— Доброго ранку, — промовив він. — Як почуваєтесь?

Сміт подумки переклав запитання. Першу фразу він розпізнав як формальність, що не вимагає відповіді, але яку можна повторити — хоча можна обійтися й без цього. Друга фраза мала декілька перекладів. Якщо її використовував доктор Нельсон — вона мала одне значення; якщо її капітан ван Тромп — це була формальність, що не вимагала відповіді.

Він не знав, що таке страх, до того, як зустрів людей, і відчував ту тривогу, яка так часто охоплювала його, коли намагався спілкуватися з цими істотами. Проте примусив своє тіло залишатися спокійним і ризикнув відповісти:

— Почуваюся добре.

— Добре! — луною відгукнулась істота.

— Лікар Нельсон буде тут за хвилину. Почуваєтесь готовим для сніданку?

Всі три символи цього запитання були в словнику Сміта, але він не міг повірити, що почув усе правильно. Він знав, що був їжею, але не почувався «готовим». Ніхто не попереджав, що його можуть обрати для такої почесної місії. Він не знав, що для забезпечення харчування необхідно зменшити загальну групу. Сміт відчував легке розчарування. Варто було ґрокнути так багато нових подій — та це викликало огиду.

Проте прихід лікаря Нельсона позбавив його необхідності перекладати запитання. Корабельний лікар трохи відпочив і поспав. Він не гаяв час на розмови, у цілковитій тиші ретельно оглянув Сміта та прилади.

Потім він повернувся до Сміта.

— Випорожнявся? — запитав він.

Сміт зрозумів. Нельсон завжди про це питав.

— Ще ні.

— Ми про це подбаємо. Але спочатку поїж. Днювальний, принеси тацю.

Нельсон згодував йому два чи три шматочки, а потім сказав тримати ложку та їсти самостійно. Це втомлювало, але давало Сміту відчуття радісної перемоги: адже це було перше, що він зробив без сторонньої допомоги з того моменту, як опинився в цьому дивному викривленому просторі. Він спорожнив тарілку й запитав:

— Хто це? — щоб мати змогу вшанувати свого благодійника.

— Ти хотів сказати, що це? — перепитав Нельсон. — Це синтетичне їстівне желе на основі амінокислот — але навряд чи тобі це про щось скаже. Закінчив? Добре, вилазь з ліжка.

— Перепрошую? — Він уже зрозумів, що це був символ для привернення уваги, корисний, коли виникали непорозуміння в спілкуванні.

— Я сказав: вилазь звідти. Сядь. Встань. Пройдись. Ти зможеш. Звичайно, ти слабкий, як кошеня, але, плаваючи в цьому ліжку, ти ніколи не зміцниш м'язи.

Нельсон відкрив клапан, розташований у верхній частині ліжка, і вода почала витікати. Сміт придушив у собі почуття незахищеності, бо знав, що Нельсон подбає про нього. Він трохи полежав на дні ліжка, загорнутий у водонепроникну ковдру. Нельсон додав:

— Лікарю Фрейме, підтримайте його за лікоть. Ми маємо допомогти йому, дати опору.

Вони вдвох підтримували його, і за їх допомогою Сміт встав, а потім спіткнувся об край ліжка.

— Тримайся на ногах. А зараз спробуй стояти самостійно, — керував Нельсон.

— Не бійся. Ми підхопимо тебе, якщо це знадобиться.

Він намагався стояти самостійно — слабкий молодий хлопець з нерозвиненими м'язами та надрозвиненою грудною клітиною. На «Чемпіоні» його підстригли, а бакенбарди прибрали. Його найяскравішою рисою було м'яке, невиразне, майже дитяче обличчя — з очима, які могли б належати дев'яносторічній людині.

Він, злегка тремтячи, трохи постояв сам; потім спробував йти. Зробив три невпевнені кроки і життєрадісно, дитинно посміхнувся.

— Хороший хлопчик! — підбадьорив Нельсон.

Він спробував зробити ще крок, але раптом сильно затремтів і несподівано впав. Вони ледь встигли його підхопити.

— Чорт! — вилаявся Нельсон.

— Він знову впав у цей свій стан. Ось, допоможи мені покласти його у ліжко. Ні, спочатку наповни його.

Фрейм так і зробив, ввімкнувши воду. Коли зовнішній шар піднявся до шести дюймів, вони перетягли Сміта в ліжко. Це було дуже незручно, тому що він застиг у позі ембріона.

— Підкладіть йому під шию подушку, — давав вказівки Нельсон. — І покличте мене, коли він вийде з цього стану. Або ні, дайте мені поспати — мені треба поспати. Хіба щось тебе стурбує. Ми пройдемось з ним знову вдень, а завтра розпочнемо регулярні тренування. За три місяці він зможе лазити по деревах, як мавпа. З ним усе нормально.

— Так, лікарю, — із сумнівом відповів Фрейм.

— І ще: коли він отямиться, покажіть йому, як користуватися ванною. Нехай санітар вам допоможе; не хочу, щоб він впав.

— Так, сер. Гм, а яким чином... Я маю на увазі — як?

— Що? Ну звісно ж, покажіть йому! Продемонструйте. Скоріше за все, він не зрозуміє багато з того, що ви скажете, — але він хапає все нальоту. Він самостійно прийматиме ванну вже до кінця цього тижня.

Сміт пообідав без допомоги. Трохи згодом прийшов санітар, щоб забрати тацю. Чоловік роззирнувся навколо, а потім підійшов до ліжка і схилився над ним.

— Послухай, — пошепки сказав він. — У мене є гарна пропозиція для тебе.

— Перепрошую?

— Угода, вигідна справа, спосіб, завдяки якому ти легко заробиш купу грошей.

— Гроші? Що таке «гроші»?

— Не зважай на філософію, гроші потрібні усім. А зараз слухай. Я повинен говорити швидко, тому що мені не можна бути тут довго. Я представляю «Незрівнянні сенсації». Ми заплатимо тобі шістдесят тисяч за ексклюзивну історію. Це буде неважко: у нас є найкращі автори-примари. Ти просто говори і відповідай на запитання, а вони зліплять все докупи. — Він витягнув аркуш паперу. — Просто прочитай це і підпиши. Перша частина оплати при мені.

Сміт взяв аркуш і задумливо розглядав його, тримаючи догори дриґом.

— О Боже! Ти не читаєш англійською?

Сміт досить добре зрозумів це, щоб відповісти:

— Ні.

— Що ж... Ось, я прочитаю для тебе, потім просто постав відбиток пальця у квадратику, і я засвідчу це. «Я, що підписуюсь нижче, Валентин Майкл Сміт, відомий як Людина з Марса, даю згоду і віддаю „Неймовірним сенсаціям“ з обмеженою відповідальністю усі ексклюзивні права на свою справжню історію під заголовком „Я був ув'язнений на Марсі“ в обмін на...»

— Санітаре!

Лікар Фрейм стояв у дверях кімнати спостереження, аркуш зник у кишенях чоловіка.

— Проходьте, сер. Я просто забираю його тацю.

— Що ти читав?

— Нічого.

— Я бачив тебе. Байдуже, негайно вийди звідси. Цього пацієнта не можна турбувати.

Чоловік підкорився. Доктор Фрейм зачинив за ним двері. Сміт нерухомо лежав півгодини, але хоч як намагався, так і не зміг ґрокнути все до кінця.

Розділ 4

Джилліан Бордмен була висококваліфікованою медичною сестрою. Інтерни-бакалаври вважали її компетентною в багатьох галузях, а от жінки дуже недолюблювали. Проте це не шкодило ані їй, ані її хобі — чоловікам. Коли до неї дійшли чутки, що у спеціальну палату К-12 помістили пацієнта, який ніколи в житті не бачив жінки, вона не повірила. Коли детальні пояснення все-таки переконали її, вона твердо вирішила це виправити. У той день Джилл чергувала як старша на поверсі в тому крилі, де перебував Сміт. Щойно з'явилася нагода, вона пішла подивитися на дивного пацієнта.

Вона знала про правило «ніяких відвідувачів-жінок», проте, хоч і не вважалася відвідувачкою, пропливла повз вартових морських піхотинців, навіть не намагаючись скористатися дверима, які вони охороняли: піхотинці, як вона з'ясувала, мають сталу звичку розуміти накази дослівно. Замість цього вона пройшла у сусідню кімнату спостереження. Лікар «Тед» Тадей чергував сам.

Він подивився на неї.

— Ти ба, це ж «Ямочки на щічках»! Привіт, солоденька. Що привело тебе сюди?

Вона сіла на край його столу й потягнулась за цигарками.

— Для тебе «міс Ямочки на щічках», друже, — але я на роботі. Цей візит — частина обходу. Як твій пацієнт?

— Не забивай цим свою ясну голівоньку, крихітко, ти за нього не відповідаєш. Глянь у журналі наказів.

— Я читала його. Але хочу глянути на пацієнта.

— Одним словом — ні.

— О, Теде, не вказуй мені на правила. Я ж тебе знаю.

Він замислено вдивлявся у свої нігті.

— Ти коли-небудь працювала з лікарем Нельсоном?

— Ні. А що?

— Якщо я дозволю твоїй маленькій ніжці переступити поріг, то вже завтра вранці опинюся в Антарктиді, де працюватиму наглядачем пінгвіненят. Тож забирай звідси свій задок і йди наглядай за іншими пацієнтами. Я не хотів би, щоб він бачив тебе навіть у кімнаті спостереження.

Вона встала.

— Лікар Нельсон часто сюди заходить?

— Не дуже — якщо я не покличу його. Він досі відсипається.

— Тож звідки тоді така жага до виконання обов'язків?

— Це все, сестро.

— Дуже добре, лікарю! — сказала вона і додала: — Падлюко.

— Джилл!

— А ще — чванькуватий нікчема.

Він зітхнув:

— У суботу ввечері все в силі?

Вона знизала плечима:

— Думаю, що так. У ці часи дівчині не можна вередувати.

Джилл повернулася на свій пост, з'ясувала, що терміново її ніхто не викликав, і витягла перепустку. Вона програла битву, але не війну: тому що згадала, що палата К-12 поєднана дверима із сусідньою кімнатою, котру інколи використовують як залу засідань — коли палату займає VIP[3]. Зараз нею не користувалися ні як частиною палати, ні окремо. Вона зайшла туди. Охоронці біля дверей не звернули на неї уваги, навіть не підозрюючи, що їх обійшли.

Біля внутрішніх дверей між двома кімнатами вона завагалася, відчуваючи якесь гостре хвилювання — як це бувало, коли потай вислизаєш із підсумкових занять для медичних сестер. Але вона переконала себе заспокоїтись. Лікар Нельсон спав, а Тед не видасть її, навіть якщо й спіймає. Вона не могла звинувачувати його в тому, що він дотримується інструкцій, — але він не пожаліється на неї. Тож Джилл відімкнула двері і зазирнула всередину.

Пацієнт був у ліжку. Коли відчинилися двері, він поглянув на неї. Спочатку їй здалося, що він довго не протягне. Нерухоме обличчя, здавалося, свідчило про абсолютну апатію безнадійно хворого. Потім вона побачила, що його очі горіли цікавістю; можливо, його обличчя паралізоване? Ні, вирішила вона, адже типове провисання було відсутнє.

Джилл прикинулася, що виконує свої обов'язки.

— Ну, як ми сьогодні? Почуваєшся краще?

Сміт переклав та перевірив запитання. Перше збивало з пантелику, але він вирішив, що воно, напевно, символізує бажання піклуватися та стати ближчими. Другу частину він зіставив з фразами, які використовував Нельсон.

— Так, — відповів він.

— Добре!

Окрім незвично нерухомого обличчя, нічого дивного вона не помітила. Якщо він і справді не бачив жінку, то точно вирішив це приховати.

— Я можу щось для тебе зробити? — Вона озирнулась довкола, помітивши, що на поличці біля ліжка немає склянки. — Принести тобі води?

Сміт одразу помітив, що ця істота відрізняється від тих, яких він бачив раніше. Майже так само швидко він порівняв її із картинками, які йому показував лікар Нельсон впродовж подорожі з дому до цього місця: вони мали пояснити надзвичайно складний та заплутаний склад цієї групи людей. Це, очевидно, була «жінка».

Він одночасно відчував і захват, і розчарування. Він стримувався ще й тому, що не міг глибоко ґрокнути — щоб Доктор Тадей у сусідній кімнаті не помітив жодних змін у показниках.

Але коли він переклав останнє запитання, то відчув таку хвилю емоцій, що майже дозволив своєму серцебиттю пришвидшитись. Він вчасно це зрозумів і дорікнув собі, як нерозумному пташеняті. Потім він перевірив переклад.

Ні, він не помилився. Ця істота жіночої статі запропонувала йому водний ритуал. Вона хотіла стати ближче.

Зі значними зусиллями відшукуючи потрібні значення у своєму жалюгідному запасі людських слів, він спробував відповісти, дотримуючись церемоніальних правил:

— Я дякую тобі за воду. Можеш завжди пити глибокими ковтками.

Сестра Бордмен здавалася наляканою.

— О, як це мило! — Вона знайшла склянку, наповнила й подала йому.

Він сказав:

— Випий ти.

«Дивно. Він що, думає, що я хочу отруїти його?» — запитала вона себе, але у його проханні було щось непереборне. Джилл ковтнула, після чого він взяв склянку з її рук і також випив трохи. Опісля він, здається, задоволений, пірнув у ліжко — так, наче зробив щось важливе.

Тоді вона сказала собі, що це — невдала пригода, і промовила:

— Що ж, коли тобі більше нічого не потрібно, я мушу повертатися до роботи.

Він скрикнув, коли Джилл почала відчиняти двері:

— Ні!

Вона зупинилася:

— Що? Ти щось хотів?

— Не йди.

— Ну... Я маю йти, й дуже скоро... — але повернулася До ліжка.

— Ти ще чогось хочеш?

Він оглянув її згори донизу.

— Ти... «жінка»?

Запитання налякало Джилл Бордмен. Для більшості звичайних споглядачів її стать не викликала сумніву вже багато років. З хвилюванням вона усвідомила, що неймовірні чутки про цього пацієнта правдиві: він не знав, хто така жінка. Вона обережно відповіла:

— Так, я жінка.

Сміт все так само дивився на неї, а обличчя залишалось нерухомим. Через це Джилл стало не по собі. Вона звикла, а інколи й насолоджувалась тим, що чоловіки її розглядають, але зараз це було схоже на дослідження під мікроскопом. Вона роздратовано завертілась.

— Ну? Я виглядаю як жінка, чи не так?

— Я не знаю. — Сміт відповідав повільно. — Як виглядає жінка? Що робить тебе жінкою?

— Заради Бога! — Джилл розгублено усвідомила, що ця розмова була найдивнішою з усіх — від тих часів, відколи їй виповнилось дванадцять. — Ти ж не думаєш, що я зніму одяг і покажу тобі!

Смітові знадобився якийсь час, щоб сприйняти ці вербальні символи та спробувати їх перекласти. Першу фразу він взагалі не міг ґрокнути. Це міг бути один із тих формальних символічних виразів, які люди використовують так часто... Крім того, це було сказано з неочікуваною силою — так, як ніби це була остання розмова перед тим, як вона піде. Можливо, він до такої міри неправильно поводився з істотою жіночої статі, що вона могла бути готова врешті-решт відділитися від тіла.

Він туманно розумів, що не хоче, щоб медсестра зараз померла, — навіть якщо це, без сумніву, її право, а можливо, й обов'язок. Раптова зміна від взаєморозуміння водного ритуалу до ситуації, в якій новий водний брат, можливо, вирішить піти чи покинути тіло, наганяла на нього паніку, і він не розумів, як придушити це хвилювання. Але вирішив, що, коли Джилл зараз помре, — то й він також. Він не міг ґрокнути це якось інакше, — принаймні після того, як вона дала йому воду.

Наступна частина розмови складалася лише з символів, з якими він уже мав справу. Він не до кінця ґрокнув, що робитиме, але, здавалося, є прихований спосіб уникнути цієї кризи — через прийняття запропонованих бажань. Можливо, якщо жінка зніме одяг, жодному з них не доведеться втрачати тіло. Він радісно посміхнувся.

— Будь ласка.

Джилл відкрила було рота, але швидко закрила. Відкрила знову.

— Що? Будь я проклята!

Сміт ґрокав силу емоцій і знав, що якимось чином запропонував неправильну відповідь. Він почав готувати свій розум для виходу з тіла, насолоджуючись і плекаючи все, чим він був і що бачив, — особливо наголошуючи на цій жіночій істоті. Потім він усвідомив, що жінка схилилась над ним, і якимось чином відчув, що вона не збирається помирати. Вона вдивлялася в його обличчя.

— Виправ мене, якщо я помиляюся, — сказала вона. — Ти дійсно просив мене зняти одяг?

Перифраз та абстракції необхідно було ретельно перекласти, але Сміту це вдалося.

— Так, — відповів він, сподіваючись, що це не спричинить нової кризи.

— Так я й думала. Брате, та ти не хворий.

Слово «брат» він зрозумів першим — жінка нагадувала йому про те, що вони поєднані водним ритуалом. Йому б не завадила допомога братів по гнізду, щоб зрозуміти, що цей новий брат хотів.

— Я не хворий, — погодився він.

— Будь я проклята, якщо знаю, як впоратися з тим, що з тобою не гаразд. Але я не здамся. І я знайду спосіб, як тобі звідси вибратися.

Вона встала і знову повернулася до бокових дверей, але потім зупинилася і обернулася, хитро посміхаючись.

— Можеш попросити мене знову, — справді гарно, — за інших обставин. Мені цікаво буде дізнатися, що ж я зроблю.

Жінка пішла. Сміт розслабився у водному ліжку й дозволив кімнаті поступово зникнути. Він відчував виправдану радість від того, що якось зміг заспокоїти себе, — тож їм не потрібно вмирати... Але було ще дещо, значно новіше, щоб це ґрокнути. Останні слова жінки містили багато нових для нього символів, а ті, що були вже відомими, вживалися по-новому і їх важко було зрозуміти. Він радів, що їхні емоційні особливості підходили для спілкування між водними братами. Хоча він був трохи схвильований і водночас занепокоєний, проте йому було дуже приємно. Він думав про свого нового брата, жіночу істоту, і відчував усередині себе якийсь незвичний дзвін. Відчуття чимось нагадувало те, що виникло, коли йому вперше дозволили бути присутнім віддалік від тіла: він був щасливий, хоча й не знав чому.

Він волів би, щоб його брат, доктор Махмуд, був тут. Треба було стільки всього ґрокнути, — і так мало було вже ґрокнуто.

Решту зміни Джилл Бордмен перебувала у стані легкого здивування. Їй вдалося уникнути помилок у призначенні ліків, проте на буденні запитання вона відповідала автоматично. Зустріч з Людиною з Марса не йшла їй з голови, і вона обдумувала божевільні слова, що він сказав. Ні, не «божевільні», виправила вона себе: вона вже працювала з пацієнтами в психіатрії, тому точно знала, що його зауваження не були словами психічно хворої людини.

Вона вирішила, що «невинний» — найточніший термін, але розуміла, що це слово було недостатньо точним. Вираз його обличчя був невинним, але очі — ні. Що за істота може мати таке обличчя? Колись вона працювала в Католицькій лікарні; раптом в її уяві постало обличчя Людини з Марса, обрамлене головним убором монахинь. Ця думка стурбувала її, тому що обличчя Сміта не було жіночним.

Вона вбиралася у звичайний одяг, коли інша сестра зазирнула до роздягальні.

— Тебе до телефону, Джилл.

Жінка відповіла на дзвінок, вимкнувши зображення й залишивши тільки звук, поки перевдягалася.

— Це Флоренс Найтінгейл[4]? — запитав баритон.

— Біля телефону. Це ти, Бене?

— Палкий прихильник свободи слова в пресі власного персоною. Крихітко, ти зайнята?

— А як ти думаєш?

— Я думаю про те, як забираю тебе, купую стейк з кров'ю, пригощаю тебе спиртним і ставлю запитання.

— Відповідь та сама: «Ні».

— Не те запитання. Інше.

— О, а ти знаєш іще якесь? Якщо так, то скажи мені.

— Пізніше. Спочатку я хочу задобрити тебе їжею та спиртним.

— Справжній стейк? Не синте?

— Гарантую. Коли встромиш у нього виделку, він благально гляне на тебе.

— Це, напевно, дуже дорого, Бене.

— Це не стосується справи. Що скажеш?

— Вмовив.

— На даху медичного центру. Через десять хвилин.

Вона знову поклала буденний одяг у шафку й надягла вечірню сукню, яку тримала там про всяк випадок. Це була стримана сукня, ледь прозора, з турнюром[5] і підкладками на грудях, так вдало прихованими, що, здавалось, під сукнею нічого й не було. Ця сукня коштувала їй місячної зарплатні, але не виглядала такою дорогою; її ледь вловима сила була прихована, як кілька вбивчих крапель у напої. Джилл задоволено глянула на себе й піднялась на дах.

Там вона загорнулася в накидку, щоб захиститися від вітру, і чекала на Бена Кекстона, коли черговий торкнувся її руки.

— Тут машина, яка супроводжуватиме вас до салону Телбот, міс Бордмен.

— Дякую, Джеку. — Вона побачила таксі з відчиненими дверима, готове рушити будь-якої миті.

Джилл підійшла до нього і сіла. З її язика вже майже зірвався двозначний комплімент Бену за відвагу, коли вона побачила, що його тут не було. Таксі виявилося автоматичним; двері зачинилися, машина піднялася у повітря й описала коло. Коли таксі перетинало Потомак, Джилл чекала, сидячи на задньому сидінні.

Таксі зупинилось на громадській парковці над Олександрією, і там Бен Кекстон сів у машину; таксі знову рушило. Джилл холодно глянула на Бена.

— Які люди! Відколи це твій час став таким цінним, що ти відправляєш робота забрати жінку?

Він нахилився, поплескав її по коліну й спокійно промовив:

— На те є причини, крихітко, є причини... Я не можу дозволити, щоб хтось бачив, як я забираю тебе.

— Чудово!

— І ти не можеш собі дозволити, щоб хтось бачив, що тебе забираю я. Тож охолонь. Я перепрошую. Я падаю в пилюку. Я цілую твої маленькі ніжки... Але так було треба.

— Хм... У кого з нас моральний розлад?

— В обох, і в кожного по-різному, Джилл. Я ж журналіст.

— Я вже думала, що ти хтось інший.

— А ти медична сестра в лікарні, куди вони привезли Людину з Марса. — Він витягнув руки й знизав плечима.

— Продовжуй. Тому я не гідна зустрічі з твоєю матір'ю?

— Тобі дати карту, Джилл? Тут більше тисячі репортерів, не рахуючи прес-агентів, жадібних до грошей нишпорок, вінчелів[6] та ліппманів[7], які масово прибувають сюди з того часу, відколи приземлився «Чемпіон». Кожний з них намагається взяти інтерв'ю у Людини з Марса — і я теж. Наскільки мені відомо, це ще нікому не вдалося. Думаєш, було б розумно, якби нас побачили разом біля виходу з лікарні?

— Хм... Напевно, ні. Але я не дуже добре розумію, до чого ти ведеш. Я ж не Людина з Марса.

Він глянув на неї.

— Та звісно ж, що ні. Але, можливо, ти зможеш мені допомогти зустрітися з ним. Саме тому я і не хотів, щоб хтось бачив, як я тебе забираю.

— Що? Бене, ти перегрівся на сонці. Його охороняють морські піхотинці. — Вона думала про те, що їй самій варта не завдасть значних труднощів, проте вирішила про це не згадувати.

— Так і є. Тож і обговорімо це.

— Не розумію, про що тут іще говорити.

— Пізніше. Я не маю наміру починати розмову, поки не задобрю тебе тваринними протеїнами та етанолом. Спершу поїмо.

— Тепер ти говориш розумні речі. Де? Невже в тебе вистачить грошей на «Нову конвалію»? Ти тепер так багато заробляєш?

Кекстон спохмурнів:

— Джилл, якби ми збиралися повечеряти в ресторані, я не ризикував би, пішовши у ближчий, ніж у Луїсвіллі. А цій таратайці знадобиться щонайменше дві години, щоб дістатись туди. Як щодо того, щоб повечеряти в мене?

— «Сказав Павук до Мушки». Бене, я пам'ятаю останній раз. Я надто втомлена для боротьби.

— Ніхто на тебе не претендує. Суто у справі. Слово короля, не зійти мені з цього місця.

— Не знаю, що мені подобається більше. Якщо я в безпеці наодинці з тобою, то я, напевне, сплю. Ну що ж, добре, якщо слово короля...

Кекстон нахилився вперед і натиснув кнопку; таксі, що кружляло в очікуванні вказівок, прокинулося, зробило коло і взяло курс на готель, у якому жив Бен. Потім він набрав телефонний номер і запитав Джилл:

— Через скільки бажаєш, щоб принесли спиртне, солоденька? Я передам на кухню, щоб до того часу стейки були готові.

Джилл замислилась.

— Бене, у твоїй мишоловці є своя кухня.

— Одна з найкращих. Я можу підсмажити стейк на грилі, якщо ти про це.

— Я підсмажу його сама. Дай мені телефон. — Вона зробила замовлення, переконавшись, що Бен любить цикорій.

Таксі висадило їх на даху, і вони спустилися до квартири. Бенова квартира була не стильна й старомодна; єдина розкіш полягала в живому газоні у вітальні. Джилл зупинилася у коридорі, де зняла туфлі, а потім босоніж пройшлася вітальнею, ворушачи пальцями в прохолодній зеленій траві. Вона зітхнула.

— Боже, як це добре. Так ноги болять — відколи я почала навчання.

— Сядь.

— Ні, я хочу, щоб мої ноги пам'ятали це завтра, коли я буду на роботі.

— Як хочеш. — Він зайшов до буфетної, де змішав напої.

Трохи згодом вона подріботіла за ним, виглядаючи вже зовсім по-домашньому. Стейк чекав у багажному ліфті разом із запеченою картоплею, яку потрібно було лише розігріти. Вона нарізала салат, поставила його у холодильник, потім встановила на плиті режим стейку на грилі, щоб одночасно підігріти і картоплю, проте раптом зупинилась.

— Бене, у цієї плити є дистанційне керування?

— Звичайно.

— Ну тоді я не можу його знайти.

Він вивчив налаштування контрольної панелі, потім клацнув вимкнену опцію.

— Джилл, а що б ти робила, якби довелося готувати на відкритому вогні?

— Я б гарно вилаялась. Я була дівчинкою-скаутом, до того ж не найгіршою. А що б ти робив, розумнику?

Бен не відповів, підняв тацю й пішов у вітальню. Джилл пройшла, притримуючи сукню, щоб не зачепити траву. Вони серйозно налаштувалися на мартіні. Навпроти Бена стояв замаскований під акваріум стереовізійний блок. Бен увімкнув його, і гуппі з тетрасами зблідли, звільняючи місце коментатору — добре знаному Августу Ґрівзу.

— ...майже достеменно відомо, — говорило стереозображення, — що Людину з Марса постійно тримають під впливом снодійного, щоб вберегти від викриття цих фактів. Це може надзвичайно сильно збити з пантелику правління, якщо...

Кекстон вимкнув блок.

— Друзяко, — сказав він весело, — ти не знаєш і половини того, що відомо мені. — Він спохмурнів. — Хоча ти можеш мати рацію в тому, що уряд тримає його під снодійним.

— Ні, це не так, — раптом сказала Джилл.

— Що? Що не так, солоденька?

— Людину з Марса не накачують снодійним, — сказавши зопалу більше, ніж хотіла, вона поспіхом додала: — За ним постійно наглядають санітар та лікар, але не було жодних розпоряджень щодо заспокійливих.

— Ти впевнена? Ти ж не одна з його медсестер, правда ж?

— Ні. Там тільки санітари. Гм... більш важливий той факт, що жінкам заборонено до нього заходити і за виконанням цього наказу стежать кілька морських піхотинців.

Кекстон кивнув.

— Я чув про це. Річ у тому, що ти не знаєш, чи дають вони йому ліки, чи ні. Чи не так?

Джилл розглядала свій порожній келих. Її дратувало те, що Бен їй не повірив; але вона розуміла, що повинна перевести тему на себе, щоб повернутися до вже сказаного.

— Бене? Ти ж не здаси мене?

— Здати тебе? Як?

— Я знаю, що вони не дають йому ліків, тому що говорила з ним.

Кекстон повільно засвистів:

— Я знав. Коли я прокинувся сьогодні вранці, то сказав собі: «Зустрінься з Джилл. Вона мій козир у рукаві». Любонько, випий іще. Ось, візьми пляшку.

— Не так швидко, дякую.

— Як забажаєш. Чи можу я розтерти твої втомлені ніжки? Леді, у вас треба взяти інтерв'ю. Публіка чекає на це з тремтливим нетерпінням. Почнімо від самого початку. Як...

— Ні, Бене! Ти обіцяв, пам'ятаєш? Якщо ти згадаєш про мене хоч словом, я втрачу роботу.

— Гм... Можливо. А як щодо «з надійного джерела»?

— Я боюся.

— Ну? Ти збираєшся розповісти все дядькові Бену? Чи дозволиш мені померти від розчарування і з'їси стейк сама?

— О, я скажу, я й так уже сказала забагато. Але ти не можеш використати це.

Бен мовчав, не випробовуючи удачу. Джилл описала йому, як обійшла охоронців.

Він перебив:

— Скажи, чи могла б ти зробити це знову?

— Що? Думаю, що так. Але не буду: це надто ризиковано.

— А показати мені шлях? Звичайно, ти можеш! Дивись, я переодягнуся електриком — брудний комбінезон, значок союзу, набір інструментів. Ти просто позичиш мені перепустку, і...

— Ні!

— Що? Крихітко, будь розумницею. Ставлю один до чотирьох, що половина персоналу лікарні навколо нього — самозванці від того чи іншого сервісу новин. Для людей це найцікавіша історія від тих часів, коли Колумб вмовив Ізабеллу закласти свої коштовності. Єдине, що мене хвилює, — так це те, що я можу наштовхнутися на ще одного фальшивого електрика...

— Єдине, що хвилює мене, — це я сама, — перебила Джилл. — Для тебе це просто історія, а для мене — кар'єра. Вони відірвуть мені голову, ноги, а потім залізницею вивезуть з міста. На цьому моя кар'єра медсестри закінчиться.

— Гм... Ось воно що.

— Так і буде.

— Леді, ви пропонуєте мені хабар?

— Наскільки великий хабар? Він має забезпечити мене до кінця мого життя в Ріо.

— Що ж... історія варта грошей, звичайно, але не очікуй, Що я перебиватиму ціну «Об'єднаної преси» чи «Рейтерз». Як щодо сотні?

— Ким ти мене вважаєш?

— Ми вже обговорили це, ми торгуємося. Сотня і п'ятдесят?

— Налий мені ще і знайди для мене номер «Об'єднаної преси».

— Це Капітолій 10-9000. Джилл, ти вийдеш за мене? Це найбільше з того, що я можу.

Вона здивовано глянула на нього:

— Що ти сказав?

— Ти вийдеш за мене? Потім, коли вони виженуть тебе з міста, я чекатиму тебе на виїзді і врятую від жалюгідного існування. Ти повернешся сюди, охолодиш пальчики в моїй траві, у нашій траві й забудеш свій сором. Але спочатку ти маєш гарно постаратися і провести мене в лікарню.

— Бене, ти говориш майже серйозно. Якщо запрошу Справедливого Свідка, ти повториш свою пропозицію?

Кекстон кивнув.

— Джилл, ти сильна жінка. Пиши Свідку.

Вона встала.

— Бене, — сказала м'яко, — я не хочу втягувати тебе в це.

Вона скуйовдила його волосся та поцілувала.

— Ніколи не жартуй про одруження зі старою дівою.

— Я не жартую.

— Я здивована. Витри помаду, і я розкажу тобі все, що знаю. А потім ми подумаємо, як ти зможеш це використати, не посилаючись на мене. Цього достатньо?

— Більш ніж достатньо.

Вона детально все йому розповіла.

— Я впевнена, що він не під таблетками. Я точно знаю, що мислить він раціонально, хоча звідки така впевненість, я пояснити не можу. Він говорить дуже дивно і ставить дурні запитання, проте я переконана, що він — не психічно хворий.

— Він був би незвичайним, навіть якби не говорив дивно.

— Що?

— Скористайся головою, Джилл. Про Марс нам відомо небагато, але ми знаємо, що Марс дуже не схожий на Землю. А також те, що марсіани, хоч би які вони були, — це точно не люди. Уяви, що тебе несподівано кинули десь глибоко в джунглях у плем'я, яке ніколи не бачило білої жінки. Чи знатимеш ти всі тонкощі культури, яких там навчаються впродовж усього життя? Чи не буде твоя розмова здаватися їм дивною? І це дуже м'яка аналогія: думаю, що правда в цьому разі щонайменше у сорок мільйонів разів незрозуміліша.

Джилл кивнула:

— Я зрозуміла... І саме тому не звертала уваги на його дивні зауваження. Я ж не ідіотка.

— Ні, ти справді кмітлива — як на жінку.

— Хочеш, щоб я вилила оце мартіні на твоє ріденьке волосся?

— Мої вибачення. Жінки набагато розумніші, ніж чоловіки; це доведено загальним устроєм нашої культури. Передай келих, я наллю ще.

Вона пристала на пропозицію миру й продовжила:

— Бене, цей наказ не пускати до нього жінок безглуздий. Він не сексуальний маніяк.

— Без сумніву, вони не хотіли, щоб він одночасно зіткнувся зі стількома потрясіннями.

— Він не був шокований. Швидше просто... зацікавлений. Мені не подобається, коли чоловіки так не мене дивляться.

— Якби ти задовольнила його прохання про особистий огляд, то все могло б бути у твоїх руках. Можливо, у нього є всі інстинкти і ніяких затримок розвитку.

— Що? Не думаю. Припускаю, що вони не розповідали йому про чоловіків та жінок; він лише хотів побачити, у чому ж різниця.

— Vive la difference![8] — у захваті вигукнув Кекстон.

— Не будь грубішим, ніж ти є насправді.

— Я? Я не грубий, я улесливий. Я дякував усім богам за те, Що народився людиною, а не марсіанином.

— Будь серйозним.

— Я ніколи не був серйознішим.

— Тоді помовч. Він би не додав мені турбот. Можливо, він іще подякує мені. Ти не бачив його обличчя. А я бачила.

— А що з його обличчям?

Джилл замислилася.

— Не знаю, як це описати. Ні, знаю! Бене, ти коли-небудь бачив янгола?

— Ти — мій янгол. А інших — ні, не бачив.

— Що ж, я теж ні. Але якби це трапилося, то він саме так і виглядав би. Ці старі, мудрі очі на абсолютно спокійному обличчі з виразом неземної невинності.

Вона знітилася.

— Неземний — це, звичайно, правильне слово, — повільно промовив Бен. — Хотів би я його побачити.

— Я б теж цього хотіла. Бене, чому вони стільки всього роблять лише для того, щоб тримати його під замком? Він й мухи не скривдить. Я в цьому впевнена.

Кекстон схрестив пальці.

— Перш за все вони хочуть його захистити. Він виріс у марсіанській гравітації, тому, очевидно, слабкий, як кошеня.

— Так, звичайно. Це одразу кидається у вічі. Але слабкість м'язів не становить небезпеки: міастенія куди гірша, і ми можемо з цим впоратися.

— Напевно, вони хочуть захистити його від хвороб. Він як ті експериментальні тваринки у Нотр Дам: ніколи не був на відкритому просторі.

— Звісно, ну звісно ж, ніяких антитіл! Але з того, що я чула... Лікар Нельсон, хірург на «Чемпіоні»... Я хочу сказати, що він, Нельсон, займався цим впродовж зворотної подорожі. Повторювані взаємні переливання крові, аж доки половина його крові не заміниться.

— Справді? Чи можу я використати це, Джилл? Оце новина.

— Добре, але не посилайся на мене. Вони дали йому імунітет від всього, навіть від запалення надколінної сумки. Але, Бене, навіть якщо вони хочуть захистити його від інфекцій — нащо виставляти військових охороняти його палату?

— Хм... Джилл, я дізнався дещо, чого ти точно не знаєш. Я не міг використати це, тому що мушу захищати свої джерела — так само як і тепер тебе. Але я розкажу тобі це; лише застерігаю: не базікай.

— О, добре.

— Це довга історія. Налити ще?

— Ні, краще стейк. Де кнопка?

— Ось.

— Добре, натисни на неї.

— Я? Ти запропонувала приготувати вечерю. Де той дух дівчинки-скаута, яким ти так хизувалась?

— Бене Кекстоне, я ляжу просто тут, у траві, й помру з голоду до того, як дотягнуся, щоб натиснути кнопку, розташовану в шести дюймах від твого великого пальця на правій руці.

— Як забажаєш. — Він натиснув кнопку й повідомив кухні, щоб принесли замовлену страву. — Але не забувай, хто приготував вечерю. А зараз — Валентин Майкл Сміт. Перше, де зароджуються сумніви, — просто в його імені: «Сміт».

— Повтори, будь ласка.

— Сонечко, твій приятель перший задокументований міжпланетний байстрюк. Я мав на увазі — «дитя кохання».

— Якого чорта?

— Будь ласка, висловлюйся так, як це повинна робити леді. Пам'ятаєш щось про команду «Посланниці»? Не зважай; я вкажу на важливі моменти. Восьмеро людей, чотири подружні пари. Дві пари: капітан і місіс Бренти, доктор і місіс Сміти. Твій друг з ангельським обличчям, скоріше за все, син місіс Сміт від капітана Брента.

— Звідки це відомо? І — в будь-якому разі — яка різниця?

Джилл сіла і розгнівано заявила:

— Це підло — підіймати скандал, коли минуло вже стільки часу. Всі вони вже мертві, дай їм спокій!

— Думаю, ти можеш здогадатися, як про це дізналися. Група крові, резус-фактор, колір волосся та очей, усі ці генетичні штучки — напевно, ти знаєш про них більше, ніж я. У будь-якому разі, Мері Джейн Лайл Сміт — його мати, а капітан Майкл Брент — батько, і це абсолютно точно. Уся інформація є в записах команди «Посланниці»: напевно, ніколи до того людей не добирали так ретельно. Але завдяки цьому Валентин Майкл Сміт має чудову спадковість: рівень IQ його батька 163, Матері — 170, і вони були професіоналами в своїх галузях. Для тих, кому не все одно, — продовжив Бен, — а багатьом не все одно, — це ще більше змусить зацікавитись ним, коли все вже стане на свої місця. Чула колись про «Лайл Драйв»?

— Звичайно. Нею скористався «Чемпіон».

— Як і кожний космічний корабель у наші дні. Хто її винайшов?

— Не... Зачекай-но хвилинку! Хочеш сказати, вона...

— Яка здогадлива маленька леді! Доктор Марі Джейн Лайл Сміт. Вона знала, що має дещо важливе — навіть попри те, що потрібні були подальші дослідження. Тож іще до експедиції вона заявила права на десяток основних патентів і розмістила їх усі в корпоративному трасті — комерційній, зверни увагу, організації, — а після цього передала контроль та проміжний прибуток Науковому фонду. Тож врешті-решт уряд отримав контроль над ними, але ці патенти належать твоєму другові з янгольським обличчям. Ніяких сумнівів бути не може. Вони варті мільйонів. А можливо, і сотень мільйонів, точно не знаю.

Принесли вечерю. Щоб уберегти свій газон, Кекстон скористався підвісними столиками; перший він опустив перед собою, а другий — на висоту японського столика, щоб Джилл могла сидіти на траві.

— Подобається? — запитав він.

— Непревершено! — відповіла Джилл з повним ротом.

— Дякую. Пам'ятай: це все я приготував.

— Бене, — сказала вона, проковтнувши їжу, — а як бути з тим, що Сміт — як би так сказати — незаконно народжений? Чи може він бути спадкоємцем?

— Він не є незаконно народженим. Доктор Мері Джейн родом з Берклі, а закони Каліфорнії заперечують поняття позашлюбних дітей. Те саме стосується і капітана Брента, оскільки Нова Зеландія також має цивілізовані закони з цього питання. Згідно з законодавством рідного штату доктора Варда Сміта, чоловіка Мері Джейн, дитина, народжена у шлюбі, законна, хай би що там було. Тут у нас, Джилл, — хлопець, який є насправді законною дитиною трьох різних батьків.

— Що? Зачекай-но хвилинку, Бене... Він не може бути сином відразу обох. Одного чи іншого, але не обох. Я не юрист, але...

— Так і є. Ти не юрист. Подібні юридичні вигадки взагалі не турбують юристів. Сміт законно народжений з різних причин у різних юрисдикціях; вони всі правильні — і всі надають йому права, навіть якщо він народився поза шлюбом. Тож він спадкоємець. Окрім того, якщо його мати була заможна, то обоє його батьків щонайменше жили у достатку. Брент парубкував майже до самої експедиції; він вкладав більшу частину своєї нечуваної зарплатні пілота польотів на Місяць у «Лунар Ентерпрайзез Лімітед». Ти знаєш, як швидко подорожчали їхні акції, — вони просто заявили про ще один потрійний спосіб накопичення прибутків. Брент мав іще один порок — азартні ігри, але хлопець постійно вигравав — і вкладав аж надто часто. Бард Сміт володів чималим сімейним статком; він став медиком і науковцем за власним бажанням. Сміт є спадкоємцем обох.

— Та невже?!

— Це ще навіть і не половина. Сміт успадковує майно всієї команди.

— Що?

— Усі восьмеро підписали контракт з «Джентльменами — шукачами пригод», згідно з яким вони взаємно успадковують майно одне одного — всі вони та їхні нащадки. Вени ретельно про усе подбали, використовуючи моделі таких самих контрактів у шістнадцятому та сімнадцятому століттях, щоб виключити будь-які спроби скасувати цей контракт. Зараз вони були б одними з найвпливовіших людей. Потрібно ще додати величезний рахунок у «Лунар Ентерпрайзез» — на додачу до всього, чим володів Брент. Сміт може стати власником контрольного пакету чи щонайменше ключового блоку повноважень.

Джилл думала про створіння, схоже на дитину, яке влаштувало цілу церемонію з простого пиття води, і їй стало його шкода. Але Кекстон продовжив:

— Хотів би я хоч одним оком глянути на бортовий журнал «Посланниці». Я знаю, вони відновили його, але сумніваюсь, що його записи коли-небудь опублікують.

— Чому ні, Бене?

— Тому що це слизька історія. Я зробив усе, щоб дізнатися напевне — до того як мій інформатор протверезіє та прикусить язика. Доктор Вард Сміт прийняв пологи у своєї дружини через кесарів розтин, і вона померла на столі. Здається, він носив роги аж до того моменту. Але що він зробив, коли про все дізнався? Тим самим скальпелем перерізав капітану Бренту горлянку, а потім — свою власну. Вибач, люба.

Джилл зіщулилась.

— Я медсестра. Тому несприйнятлива до такого.

— Ти брехло — і за це я тебе люблю. Я прибирав місця злочинів упродовж трьох років, Джилл. Але так і не звик.

— Що сталося з іншими?

— Хотів би я знати. Якщо не розколемо бюрократів та вище офіцерство, то ніколи не дізнаємося. А я — достатньо наївний репортер, щоб думати, що ми маємо знати. Секретність призводить до тиранії.

— Бене... Можливо, йому краще залишатися подалі, якщо вони обдурять його зі спадком? Він дуже... гм... не від світу цього.

— Абсолютно правильний вираз. Я переконаний, що йому не потрібні всі ті гроші: Людина з Марса ніколи не помре з голоду. Будь-який уряд, тисячі університетів та наукових інститутів з радістю приймуть його як постійного привілейованого гостя.

— Він швидше підпише всі папери і забуде про них.

— Не все так просто. Джилл, ти знаєш про відому справу «Дженерал Етомікс» проти «Ларкін та партнери»?

— Ну, не дуже. Ти маєш на увазі «Рішення Ларкін»? Я вивчала їх у школі, як і всі інші. Але як це стосується Сміта?

— Спробуй згадати. Росіяни відправили на Місяць першу ракету; вона розбилась. Сполучені Штати та Канада об'єдналися, щоб відправити ще одну; вона повернулася, але нікого не залишила на Місяці. Тож коли Сполучені Штати зі Співдружністю Націй зібралися відправити корабель-колонізатор спільно з незначною часткою Федерації, Росія почала розвивати цю ідею самостійно. Але «Дженерал Етомікс» викрали маршрут і відправили одну з власних ракет з острова, який орендували в Еквадорі. Їх люди й досі там; вони гарно влаштувались і самовдоволено посміхались, коли Федерація показала свій корабель... після російського.

Ти знаєш, що сталося далі. «Дженерал Етомікс», швейцарська корпорація, підконтрольна Америці, заявила свої права на Місяць. Федерація не змогла позбутись їх: це було б надто грубо, і, в будь-якому разі, росіяни все одно не заволоділи б ним. Тож Вищий Суд постановив, що юридична особа — не більше ніж юридична фікція, тому вона не може володіти планетою. А справжніми власниками були люди з плоті й крові, які підтримували окупацію, — «Ларкін та партнери». Тож вони визнали їх незалежною нацією та внесли у Федерацію — з певними внутрішніми виплатами для них та значними поступками для «Дженерал Етомікс» та їхньої дочірньої корпорації «Лунар Ентепрайзез». Це задовольняло не всіх, але такий компроміс проковтнули: адже у наші дні Верховний суд Федерації вже не має такої влади. Внаслідок цього з'явились жорсткі правила колонізації планет. Усі вони створені на основі «Рішень Ларкін», — хоча й з доповненнями, щоб уникнути кровопролиття. Також важливо те, що Третя світова почалася не внаслідок конфлікту з приводу космічних подорожей чи чогось подібного. Тож зараз «Рішення Ларкін» однозначно є частиною наших планетарних законів, і Сміт теж підпадає під них.

Джилл струсонула головою.

— Не бачу зв'язку. Марсіани...

— Думай, Джилл. Згідно з нашими законами, Сміт — єдиний представник незалежної раси й одноосібний власник планети Марс.

Розділ 5

Джилл округлила очі.

— Я точно випила забагато мартіні, Бене. Я готова заприсягтися, що ти сказав, що той пацієнт володіє планетою Марс.

— Так і є. Він самостійно підтримував його окупацію протягом необхідного періоду часу. Сміт і є планета Марс — король, президент, єдиний орган влади, як хочеш. Якби капітан «Чемпіона» не залишив по собі колоністів, це були б не Смітові володіння. Але він це зробив — і це продовжило «окупацію», навіть і попри те, що Сміт прилетів на Землю. Але Сміт не повинен поривати з ними: вони не більш ніж іммігранти, аж доки він не надасть їм марсіанського громадянства.

— Фантастика!

— Точно. А ще це законно. Сонечко, тепер ти розумієш, чому так багато людей цікавляться тим, хто такий Сміт і звідки він? І те, чому правління так переймається, щоб зберегти його в таємниці? Те, що вони роблять, навіть не зовсім законно. Сміт водночас є громадянином як Сполучених Штатів, так і, за походженням, Федерації — і це подвійне громадянство без конфлікту. Незаконно утримувати громадян — навіть засуджених злочинців — без будь-якого зв'язку із зовнішнім світом будь-де у Федерації: це ми винесли ще з Третьої світової війни. Але я сумніваюсь, що Сміт знає свої права. До того ж з огляду на всю історію це можна сприйняти як вияв недружності: замкнути монарха, що прилетів з дружнім візитом, — а він є саме монархом, — і не давати йому змоги бачитися з людьми, особливо з пресою. Я маю на увазі себе. Ти й досі не хочеш провести мене туди як електрика на всі руки?

— Що? Тепер я боюся ще більше, ніж раніше. Бене, якби вони спіймали мене сьогодні вранці — як гадаєш, що б зі мною зробили?

— Хм... Нічого грубого. Просто замкнули б у кімнаті з м'якими стінами, з письмовим свідченням, підписаним трьома лікарями, і дозволяли б користуватися поштою лише у високосний рік. Вони б не злилися на тебе. Мені цікаво, що вони збираються робити з ним.

— А що вони можуть зробити?

— Ну, він запросто може померти, скажімо, від кесонної хвороби. Це було б вирішенням проблеми для правління.

— Хочеш сказати, вони його вб'ють?

— Тіпун тобі на язик! Не кажи такого. Не думаю, що вони це зроблять. Перш за все, він — джерело інформації; підсвідомо це розуміє навіть громадськість. Він може бути так само важливим, як і Ньютон, Едісон, Ейнштейн та ще приблизно шестеро таких, разом узятих. Або й ні. Не думаю, що вони посміють зачепити його, доки не знатимуть напевно. Крім цього, він щонайменше — міст: посол, унікальний перекладач між расою людей та єдиною цивілізованою расою, з якою ми зіткнулися. Це точно важливо; але нині неможливо дізнатися, до якої міри. Як у тебе справи з класикою? Колись читала «Війну світів» Герберта Уеллса?

— Дуже давно, ще в школі.

— Подумай над тим, що марсіани можуть піти на нас війною — і виграти її. Вони можуть — ти знаєш; і у нас немає змоги дізнатися, наскільки великий кийок вони можуть занести. Наш хлопчина Сміт може стати посередником, миротворцем, тим, хто знищить необхідність Першої міжпланетної війни. Навіть якщо ця можливість віддалена, правління не може дозволити собі ігнорувати її, допоки не знатиме точних деталей. Зустріч із розумним життям на Марсі — це щось, з чим у політичному розумінні вони ще не розібралися.

— Думаєш, він у безпеці?

— Напевно — на якийсь час. Генеральний Секретар має вирішити, і вирішити правильно. Як тобі відомо, його становище нині хистке.

— Я не цікавлюся політикою.

— А повинна була б. Це єдине, що можна вважати трохи менш важливим, ніж твоє серцебиття.

— Я все одно не цікавлюсь цим.

— Не перебивай мене, коли я говорю. Більшість, яка очолює Сполучені Штати, може розпастися за одну ніч, і Пакистан зайдеться нервовим кашлем. У такому разі слід чекати на вотум недовіри, загальні вибори, а також на те, що містера Генерального Секретаря Дугласа знімуть з посади і він знову стане дешевим адвокатом. Людина з Марса може або возвеличити, або знищити його. Ти проведеш мене?

— Ні. Я піду в монастир. Там ще залишилася кава?

— Я гляну.

Вони встали. Джилл випросталася і простогнала:

— О, мої старі кістки! І, Боже, глянь-но на час. Забудь про каву, Бене, у мене завтра важкий день, треба бути ввічливою з вередливими пацієнтами, залишаючись незацікавленою. Відвезеш мене додому? Хоча краще я сама. Думаю, так безпечніше. Виклич таксі.

— Добре, хоча ще дитячий час. Це справді небезпечно, і не тільки для твоєї кар'єри. Я просто готував тебе до цього. — Він показав їй маленьку штучку. — Почепиш на нього жучка?

— Що? Оце й усе?

— Найбільший дар для адвокатів із розлучень та шпигунів з часів Міккі Фінна. Мікромініатюризований провідний записувач. Провід пружинний, тож його неможливо розпізнати детективу. Всередині транзистори, резистори, конденсатор та все інше, запаковані у пластик: ти можеш викинути його з таксі, і з ним нічого не станеться. Сила приблизно дорівнює радіоактивності сонячного годинника, але добре захищена. Проводу вистачає на двадцять чотири години. Потім потрібно вийняти котушку і вставити іншу, пружина — де вже намотана частина котушки.

— Вона вибухне? — нервово запитала Джилл.

— Можеш запікати її в тістечках.

— Але, Бене, через тебе я тепер боюся повертатися до тієї кімнати.

— І не потрібно. Ти можеш потрапити до сусідньої, чи не так?

— Гадаю, що зможу.

— Ця штучка має віслючі вуха. Прикріпи її увігнутою стороною до стіни — хірургічна стрічка для цього підійде якнайкраще, — і вона вловить кожне слово, сказане у сусідній кімнаті. Там є туалет чи щось таке?

Джилл замислилася.

— Я ризикую, що мене помітять, якщо я ходитиму в сусідню кімнату надто часто; адже там територія команди. Або вони можуть користуватись нею. Послухай, Бене, його кімната має третю стіну, спільну з кімнатою, розташованою в іншому коридорі. Це спрацює?

— Ідеально. Коли ти це зробиш?

— Хм... Дай його мені. Я все обміркую і перевірю ґрунт під ногами.

Кекстон зупинився, щоб відполірувати пристрій носовичком.

— Надягни рукавички.

— Навіщо?

— Використовувати його трохи незаконно, але корисно — для короткого відпочинку за барною стійкою. Завжди користуйся рукавичками, коли вставлятимеш запасні котушки, і дивись не попадися з ним.

— Ти думаєш лише про найкраще!

— Хочеш відмовитися?

Джилл повільно видихнула.

— Ні, я завжди тяжіла до злочинного життя. Ти навчиш мене гангстерського жаргону? Буду тобі дуже вдячна.

— Хороша дівчинка! — Над дверима блимнуло світло, він подивився вгору. — Це, напевне, твоє таксі. Я викликав його, коли ходив за цим.

— Знайдеш мої туфлі? Ні, не підіймайся на дах. Що менше мене бачитимуть з тобою, то краще.

— Як забажаєш.

Коли він випростався після того, як надягнув їй туфлі, Джилл взяла його голову обома руками і поцілувала.

— Дорогий Бене! З цього не вийде нічого хорошого, і я раніше не розуміла, що у тебе є злочинні нахили, але ти гарно готуєш — звісно, якщо програмую я... І я вийду за тебе, якщо ти знову заженеш себе у пастку, варту цієї пропозиції.

— Пропозиція залишається відкритою.

— А гангстери одружуються зі своїми коханками? Чи краще — «бабами»? Що ж, побачимо.

Вона швидко вийшла.

Джилл Бордмен легко встановила жучка — пацієнтка в сусідній кімнаті була прикута до ліжка, тож Джилл часто заходила, щоб попліткувати. Вона прикріпила жучка до стіни над поличкою у ванній, поки базікала про те, що прибиральниці ніколи не витирають пил з верхніх полиць у туалеті.

Витягти котушку наступного дня та замінити її на нову було ще простіше; пацієнтка спала. Вона прокинулася, коли Джилл стояла на стільці, і, здавалося, здивувалася; Джилл відволікла пацієнтку пікантними та вигаданими лікарняними плітками.

Джилл відправила використаний дріт поштою, скориставшись лікарняним поштовим відділенням, оскільки безлика сліпота поштової системи здавалась безпечнішою від шпигунських витребеньок. Але її спроба вставити свіжу котушку втретє зазнала невдачі. Вона чекала, поки пацієнтка засне, але, щойно вилізла на стілець, та прокинулась.

— О... Привіт, міс Бордмен.

Джилл застигла, тримаючи в руці дротовий записувач.

— Привіт, місіс Фріцлі! — тільки й змогла відповісти. — Гарно подрімали?

— Якщо чесно, — капризно відповіла жінка, — у мене болить спина.

— Я розітру її.

— Це майже не допомагає. Чому ви постійно крутитесь навколо мого туалету? Щось не так?

Джилл щосили намагалася заспокоїтись. Жінка справді не має підозр, переконала вона себе.

— Миші, — промовила вона, здаючись.

— Миші? Ненавиджу мишей! Мені зараз же потрібна інша палата!

Джилл відірвала маленький пристрій від стіни, сховала його в кишеню, зістрибнула зі стільця і сказала пацієнтці:

— Зараз, зараз, місіс Фріцлі. Я просто перевіряла, чи немає раптом у туалеті мишачих нір. Їх немає.

— Ви впевнені?

— На всі сто відсотків. А зараз розітремо спину, чи не так? Розслабтеся.

Джилл вирішила, що не може знову встановити жучок у тій кімнаті, і дійшла висновку, що варто ризикнути і спробувати встановити його у вільній кімнаті, що була частиною К-12 — палати Людини з Марса. Але, коли Джилл звільнилася, її зміна вже майже добігала кінця. Вона взяла перепустку — але лише для того, щоб з'ясувати, що вона їй не потрібна: двері були незамкнені, проте їх охороняли двоє морських піхотинців, бо охорону подвоїли. Один з них глянув, як вона відчинила двері:

— Шукаєте когось?

— Ні. Не сидіть на ліжках, хлопці, — сказала вона твердо. — Якщо вам потрібно більше стільців, я відправлю за ними. — Джилл не випускала охоронця з поля зору, поки той неохоче встав, а потім пішла, намагаючись приховати тремтіння.

Але коли вона закінчила зміну, жучок уже просто пропалював їй кишеню. Джилл вирішила врешті-решт повернути його Кекстону. Вона переодяглася, переклала пристрій у сумочку й пішла на дах. На свіжому повітрі й дорогою до квартири Бена їй уже дихалось легше. Під час польоту вона зателефонувала до нього.

— Кекстон біля телефону.

— Це Джилл, Бене. Я хочу зустрітися. Ти сам?

Він повільно відповів:

— Не думаю, що це розумно, крихітко. Не зараз.

— Бене, я хочу тебе побачити. Я вже іду.

— Що ж, добре, якщо так.

— Скільки оптимізму!

— Слухай, солоденька, не те, що я...

— Бувай! — Вона відключилась, розслабилася й вирішила не злитися на нещасного Бена: все-таки вони були в одній команді, хоча комусь — принаймні їй — слід було б відкинути політику, зосередившись на своїх обов'язках.

Їй покращало, коли вона побачила Бена, — і ще краще, коли поцілувала його і влаштувалась у його обіймах. Бен був таким рідним для неї; можливо, їй і справді варто вийти за нього. Але, коли вона спробувала заговорити, Бен прикрив її вуста рукою і пошепки майже біля вуха промовив:

— Не говори. Ніяких імен, і нічого, крім банальностей. За мною можуть стежити.

Вона кивнула, і він провів її до вітальні. Не промовивши ані слова, вона витягла дротовий записувач і протягла йому. Його брови поповзли угору, коли він побачив, що вона повертає не лише котушку, а й увесь пристрій, проте нічого не сказав. Замість цього він протягнув їй примірник денної «Пост».

— Бачила газету? — сказав він звичним голосом. — Можеш проглянути, поки я вмиюсь.

— Дякую.

Коли вона взяла її, Бен вказав на статтю, а потім вийшов, забравши з собою записувач. Джилл побачила, що цю статтю написав Бен:


Вороняче гніздо

Бен Кекстон


Усім відомо, що в'язниці та лікарні мають дещо спільне: звідти дуже важко вибратись. Певною мірою в'язень відрізаний від світу менше від пацієнта: в'язень може відправити за адвокатом, запросити Справедливого Свідка, звернутися до habeas corpus[9] і вимагати в наглядача в'язниці відкритого судового засідання.

Але вистачить лише одного знаку «відвідування заборонено», встановленого медиком нашого дивного племені, щоб за пацієнта лікарні цілковито забули — як це було з Людиною в Залізній Масці.

Будьте певні, найближчих родичів пацієнта ця заборона не зупинить. Але, здається, у Людини з Марса немає найближчих родичів. Команда славнозвісної «Посланниці» майже не мала зв'язків на Землі; якщо в Людини у Залізній Масці — пробачте, я маю на увазі Людину з Марса — немає нікого, хто б відстоював його інтереси, кілька тисяч допитливих репортерів (таких, як ваш покірний слуга) не можуть перевірити це.

Хто говорить замість Людини з Марса? Хто наказав виставити озброєну охорону біля його палати? Що ж це за така страшна хвороба, що не можна навіть одним оком глянути на нього, не те що поставити кілька запитань? Я звертаюся До вас, містере Генеральний Секретар, бо пояснення «фізична слабкість» та «кесонна хвороба» недостатньо переконливі. Якби справа була у цьому, то медична сестра із зарплатнею у дев'яносто фунтів впоралася б з цим так само, як і озброєна охорона.

Чи може ця хвороба мати фінансове походження? Чи — скажімо м'якше — політичне?


І далі у такому ж стилі. Джилл бачила, що Бен навмисно спокушає правління, намагається змусити їх показати Сміта на загал. Вона не знала, чим це закінчиться: її власний кругозір не поширювався на високу політику та високі фінанси. Вона радше відчувала, ніж знала, що Кекстон серйозно ризикує, кидаючи виклик офіційній владі, але навіть і гадки не мала про масштаб небезпеки — і про те, яких форм ця небезпека здатна набути.

Вона проглянула газету. Там було вдосталь послідовних історій про повернення «Чемпіона», з фотографіями Генерального Секретаря Дугласа, який чіпляв медалі команді, інтерв'ю з капітаном ван Тромпом і його сміливими товаришами, зображень марсіан та марсіанських міст.

Про Сміта було написано дуже мало: лише медичні дані щодо того, що він повільно, але невпинно одужує після подорожі.

Бен вийшов і опустив кілька плюрових[10] аркушів їй на коліна.

— Ось іще одна газета, якути, можливо, захочеш проглянути, — сказав він і знову вийшов.

Джилл швидко зрозуміла, що інша «газета» виявилася транскрипцією першої котушки, яку вона забрала. У надрукованому тесті були позначки: «Перший голос», «Другий голос» і так далі, але Бен повернувся і написав імена там, де він уже зміг встановити відповідність. Вгорі він написав: «Всі голоси, визначені чи ні, — чоловічі».

Більшість записів були нецікаві. Там просто говорилось про те, як Сміта годували, мили, масажували і те, що двічі на день його обов'язково підіймали та тренували під наглядом голосу, визначеного як «лікар Нельсон», та іншого голосу, позначеного «другий лікар». Джилл вирішила, що це, напевне, лікар Тадей.

Але один довгий абзац не мав нічого спільного з фізичним доглядом пацієнта. Джилл перечитала його двічі:


Лікар Нельсон: Як почуваєшся, хлопче? Ти достатньо зміцнів, щоб трохи поговорити?

Сміт: Так.

Лікар Нельсон: Чоловік хоче поговорити з тобою.

Сміт (пауза): Хто? (Кекстон написав: «Всім відповідям Сміта передують довгі паузи, деякі довші за інші»).

Нельсон: Цей чоловік наш великий (нетранскрибоване гортанне слово — марсіанська?). Він наш найстарший Старійшина. Поговориш з ним?

Сміт (дуже довга пауза): Я величезний щасливий. Старійшина буде говорити, і я буду слухати і рости.

Нельсон: Ні, ні! Він хоче поставити тобі кілька запитань.

Сміт: Я не можу вчити Старійшину.

Нельсон: Старійшина бажає цього. Дозволиш йому поставити тобі кілька запитань?

Сміт: Так.

(Фоновий шум, коротка затримка.)

Нельсон: Сюди, сер... Поруч лікар Махмуд, готовий перекладати для вас.


Джилл прочитала «Новий голос». Кекстон закреслив це і дописав: «Генеральний Секретар Дуглас!!!»


Генеральний Секретар: Це не знадобиться. Ви казали, що Сміт розуміє англійську.

Нельсон: Ну, і так і ні, ваша ясновельможносте. Він знає певну кількість слів, але, за словами Махмуда, у нього немає культурного контексту, щоб вловити значення слів. Це може трохи збивати з пантелику.

Генеральний Секретар: О, ми знайдемо спільну мову, я впевнений. Коли я був юнаком, то подорожував автостопом Бразилією, не знаючи ані слова португальською. Зараз просто познайомте нас, а потім залиште наодинці.

Нельсон: Сер? Думаю, що мені краще залишитися з моїм пацієнтом.

Генеральний секретар: Справді, лікарю? Боюся, я мушу наполягти. Вибачте.

Нельсон: І я боюсь, що мушу наполягти. Вибачте, сер. Медична етика...

Генеральний секретар (перебиває): Як юрист, я дещо тямлю в медичній юриспруденції, тож не треба оцього незрозумілого «медична етика», справді. Пацієнт обрав вас?

Нельсон: Не зовсім, але...

Генеральний Секретар: Так я і думав. У нього була можливість обрати іншого лікаря? Сумніваюся. Зараз ним опікується держава. Я виступаю як його найближчий родич, de facto[11], і ви зрозумієте, що і de jure[12] теж. Я б хотів поговорити з ним наодинці.

Нельсон(довга пауза, потім дуже жорстко): Якщо ви так продовжуватимете й далі, ваша ясновельможносте, то я відмовлюся від цієї справи.

Генеральний Секретар: Не сприймайте цього так, лікарю: я не хотів вас образити. Але ви ж не забороняєте матері побачитися з сином наодинці — то чому ви проти зараз? Чи ви непокоїтеся, що я можу йому зашкодити?

Нельсон: Ні, але...

Генеральний Секретар: Тоді чому ви заперечуєте? Зайдіть зараз, представте нас і зробімо це. Це напруження може засмутити вашого пацієнта.

Нельсон: Ваша ясновельможносте, я познайомлю вас. Потім ви маєте обрати іншого лікаря для вашого... підопічного.

Генеральний Секретар: Мені шкода, лікарю, справді шкода. Я не можу поставити на цьому крапку: ми обговоримо це пізніше. А зараз, якщо не заперечуєте...

Нельсон: Станьте ось сюди, сер. Синку, ось чоловік, який хотів тебе побачити. Наш великий Старійшина.

Сміт: (не транскрибовано).

Нельсон: Це щось на зразок ввічливого привітання. Махмуд каже, що це перекладається як: «Я просто яйце». У всякому разі, приблизно так. Він часто використовує цю форму зі мною. Це по-дружньому. Синку, поговори з чоловіком.

Сміт: Так.

Нельсон: І, якщо дозволите, остання порада: вам краще використовувати прості односкладові слова.

Генеральний Секретар: О, добре.

Нельсон: Всього найкращого, ваша ясновельможносте. Всього найкращого, синку.

Генеральний секретар: Дякую, лікарю. До зустрічі.

Генеральний секретар (продовжує): Як почуваєшся?

Сміт: Почуваюсь добре.

Генеральний секретар: Чудово. Все, що забажаєш, — просто попроси. Ми хочемо, щоб ти був щасливий. А зараз я хочу, щоб ти для мене дещо зробив. Ти вмієш писати?

Сміт: Писати? Що таке «писати»?

Генеральний Секретар: Що ж, відбиток пальця підійде. Я хочу прочитати тобі документ. У ньому багато юридичних термінів, але простими словами тут йдеться про те, що ти погоджуєшся з тим, що, покинувши Марс, ти залишив — я маю на увазі, відмовився — від усіх прав, які міг там мати. Зрозумів? Ти передаєш їх уряду.

Сміт (не відповідає).

Генеральний Секретар: Що ж, зробімо по-іншому. Ти не володієш Марсом, чи не так?

Сміт (довга пауза): Я не розумію.

Генеральний Секретар: Хм... Спробуймо інакше. Ти хочеш Лишитись тут, правда?

Сміт: Я не знаю. Мене відправили Старійшини.

(Тривала нетранскрибована промова, яка звучить так; наче жаба-бик б'ється з котом.)

Генеральний Секретар: Чорт, вони за цей час мали б навчити тебе краще говорити англійською. Глянь сюди, синку; тобі не потрібно перейматися цим. Дай мені свою праву руку. Ні, не крутися. Сиди спокійно. Я не зроблю тобі боляче. Лікарю! Лікарю Нельсон!

Другий лікар: Так, сер?

Генеральний секретар: Покличте лікаря Нельсона.

Другий лікар: Лікаря Нельсона? Але він пішов, сер. Сказав, що ви відсторонили його від цієї справи.

Генеральний Секретар: Нельсон так сказав? Щоб йому! То зробіть щось. Зробіть йому штучне дихання. Вколіть йому щось. Не стійте — ви що, не бачите, що цей чоловік помирає?

Другий лікар: Не думаю, що тут можна щось зробити, сер. Просто залиште його, поки не отямиться. Так завжди робив лікар Нельсон.

Генеральний секретар: Клятий лікар Нельсон!


Голос Генерального Секретаря більше не з'являвся — так само як і голос лікаря Нельсона. Джилл здогадувалася з пліток, які чула у лікарні, що Сміт впав в один зі своїх кататонічних станів. Було ще двоє відвідувачів, проте жодного з них не вдалося впізнати. Один сказав:

— Не потрібно шепотіти. Він не чує тебе.

Другий відповів:

— Забери тацю. Ми нагодуємо його, коли він прокинеться.

Джилл втретє перечитувала транскрипцію, коли знову з'явився Бен. Він виніс іще кілька аркушів, але не запропонував їй їх, а натомість сказав:

— Голодна?

Вона запитально глянула на аркуші в нього в руках, але відповіла:

— Як вовк.

— Ходімо звідси, підстрелимо корову.

Він більше нічого не сказав, поки вони підіймалися на дах і сідали в таксі. Він мовчав, поки вони летіли до Олександрійської платформи, де пересіли в інше таксі. Бен обрав одну з машин, позначених балтиморськими номерами. Коли вони злетіли, він встановив курс на Хаджерзтаун, Меріленд, а потім відкинувся на сидіння й розслабився.

— Тепер ми можемо поговорити.

— Бене, до чого вся ця таємничість?

— Вибач, гарненькі ніжки. Очевидно, просто нерви плюс моя нечиста совість. Я не знаю, чи є у моїй квартирі жучок, — але якщо я можу робити це з ними, то й вони можуть зробити це зі мною... І я виявив нездоровий інтерес до того, що уряд прагне й далі приховувати. Більше того: хоч на це і не схоже, проте таксі, викликане з моєї квартири, може мати прихований у подушці записувач. Але це можливо: адже Спеціальна Служба має довершену команду. Але це таксі... — Він поляскав по сидінню. — Вони не можуть прослуховувати тисячі таксі. Обране випадково повинне бути безпечним.

Джилл тремтіла.

— Бене, ти ж не думаєш, що вони... — Вона замовкла.

— Не думаю — зараз! Ти бачила мою статтю. Я надіслав її дев'ять годин тому. Думаєш, уряд дозволить мені вдарити йому під дих і не зробить нічого натомість?

— Але ти завжди був проти уряду.

— Це нормально. Це обов'язок Його Величності Вірної Опозиції — бути проти. Вони очікували цього. Але це інше: я практично звинуватив їх в утриманні політичного в'язня... того, ким суспільство дуже цікавиться. Джилл, уряд — це живий організм. Як і в кожної істоти, його головна особливість — це сліпий, підсвідомий інстинкт виживання. Ти вдариш їх — і вони вдарять у відповідь. Цього разу я справді вдарив їх.

Він скосив на неї погляд.

— Я не повинен був втягувати тебе у все це.

— Мене? Я не боюсь. Хоча б з того часу, відколи повернула твій пристрій.

— Ти пов'язана зі мною. Якщо справи погіршаться, цього цілком вистачить.

Джилл замовкла. Вона ще ніколи не відчувала на собі нещадності таких масштабів. Окрім знань медичної справи та веселої партизанської війни між статями, Джилл була майже така ж невинна, як і Людина з Марса. Розуміння того факту, що вона, Джилл Бордмен, яка ніколи не переживала нічого гіршого від ляскання у дитинстві та час від часу грубих слів у дорослому віці, могла бути у фізичній небезпеці, — це було для неї майже неймовірним. Як медсестра, вона бачила наслідки нещадного насильства, звірства, — але це не могло трапитися з нею.

Вона порушила важку тишу, коли їхнє таксі кружляло, щоб приземлитися у Хаджерзтауні.

— Бене? Я думаю, що пацієнт помирає. Що відбувається?

— Що? — Він спохмурнів. — Хороше запитання. Дуже хороше запитання. Я радий, що ти його поставила: це свідчить про те, що ти зацікавлена в роботі. Зараз, якщо інших запитань немає, клас може бути вільний.

— Не будь смішним.

— Хм... Джилл, я не спав ночами, коли мав би бачити уві сні тебе, і намагався знайти відповідь на запитання. Воно має дві частини: політичну та фінансову. І ось найкращі відповіді з тих, що я маю: якщо Сміт помре, його випадкові законні права на планету Марс зникнуть. Можливо, група першовідкривачів з «Чемпіону», які залишились на Марсі, заявить нові права, — я майже впевнений у тому, що правління уклало з ними угоду ще до того, як вони покинули Землю. «Чемпіон» — це корабель Федерації, але імовірніше, що угода — якщо вона була — залишає всі важелі в руках он того небезпечного захисника прав людини, містера Генерального Секретаря Дугласа.

— Що? Чому?

— «Рішення Ларкін» можуть не прийняти. Місяць незаселений — тоді як Марс заселений марсіанами. Наразі марсіани — це законний нуль. Але Вищий Суд може врахувати політичну ситуацію, розглянути компроміси й вирішити, що людська окупація нічого не варта для планети, що вже заселена корінним населенням, — не людьми. Тоді права на Марс, якщо такі будуть, повністю належатимуть самим марсіанам.

— Але, Бене, це логічно у будь-якому разі. Думка про те, що одна людина володіє планетою... це фантастика!

— Не використовуй це слово з юристом; він тебе не зрозуміє. За деревами не бачити лісу — ось обов'язковий курс у всіх юридичних школах. Крім того, є показовий приклад. У п'ятнадцятому столітті Папа Римський передав Західну півкулю Іспанії з Португалією, і тоді ніхто не звернув уваги на те, що реальні землі вже були заселені кількома мільйонами індіанців — з їхніми власними законами, звичаями та розумінням приватної власності. Його «подарунок» виявився також і достатньо ефективним. Поглянь якось на Західну півкулю, і ти побачиш, де говорять іспанською, де португальською — і як багато земель залишилося в індіанців.

— Так, але... Бене, зараз не п'ятнадцяте століття.

— Скажи це юристам. Вони все ще посилаються на Блеквела, Кодекс Наполеона чи навіть на закони Юстиніана. Запиши це, Джилл. Якщо Вищий Суд встановить, що «Рішення Ларкін» мають силу, Сміт зможе подарувати чи зупинити концесію на Марс — а це коштуватиме мільйони чи радше мільярди. Якщо він передасть свої права теперішньому правлінню, Секретар Дуглас буде тим, хто збере всі вершки. І це — саме те, що Дуглас намагається провернути. Ти бачила дешифрування записів жучка.

— Бене, чому хтось хоче такої влади?

— Чому метелики летять на світло? Ними керує сила, ще менш логічна, ніж сексуальне бажання... і сильніша від нього. Але, як я казав, це питання складається з двох частин. Фінансові статки Сміта майже так само важливі, як і його особливий статус короля-імператора Марса. Можливо, вони важливіші від рішень Вищого Суду, який може скасувати його незаконні права на Марс. Проте я маю сумніви в тім, що щось може похитнути його володіння «Лайл Драйв» та основною частиною «Лунар Ентерпрайзез»: усі вісім заповітів у відкритому доступі, а у трьох найважливіших випадках він успадковує все без усілякого заповіту. Що станеться, якщо він помре? Не знаю. Звичайно ж, можуть з'явитися тисячі липових кузенів, але Науковий Фонд мав би відбити більшість спраглих до цих грошей за минулі двадцять років. Існує така можливість, що, коли Сміт помре без заповіту, його величезні статки отримає держава.

— Держава? Ти маєш на увазі Федерацію чи Сполучені Штати?

— Ще одне гарне запитання, на яке я не можу відповісти, Його біологічні батьки походять з двох різних країн Федерації, а він народився за межами їх усіх... І в цьому вирішальна різниця — для людей, які голосують за ці блоки, та тих, хто давав дозвіл на патенти. Це не буде Сміт: адже він не знає, як відрізнити документи на передання власності від квитка на автобус. Думаю, це буде хто завгодно, хто зможе схопити та вчепитися в нього. У той самий час я сумніваюсь у тім, що Ллойдз коли-небудь підпише пожиттєве страхування: тут ризик не буде мінімальним.

— Бідне дитя! Нещасна, нещасна дитина!

Розділ 6

У ресторані в Гейгерстауні, окрім гарної їжі, була ще й своя «атмосфера»: столики тут розмістили не тільки на газоні аж до маленького озера, а й на гілках трьох величезних старих дерев. Над кожним був споруджений дах, що створював в обідній зоні вічне літо — навіть у дощову чи сніжну погоду.

Джилл захотіла їсти вгорі на деревах, але Бен проігнорував її та підкупив метрдотеля, щоб він посадив їх за столик на свій вибір біля води, а потім замовив іще й портативне стерео, яке встановили поруч.

Джилл злегка роздратувалась.

— Бене, навіщо було їхати аж сюди та платити такі гроші, якщо ми не можемо поїсти на деревах і повинні терпіти цей джиттербокс?

— Терпіння, люба. Столики на деревах обладнані мікрофонами, щоб забезпечити обслуговування. Цей столик, сподіваюся, не має таких хитрощів, оскільки я бачив, як офіціант обрав його з купи тих, якими не користуються. Що ж до радіо — це не лише тому, що не по-американськи, і, можливо, справді згубно їсти, не втупившись у стерео. Але це також і шум, що заважатиме дистанційним мікрофонам, направленим на нас... Якщо припустити, що нишпорки містера Дугласа нами цікавляться. А я не сумніваюся, що так воно і є.

— Ти серйозно вважаєш, що вони можуть за нами стежити, Бене? — Джилл здригнулася. — Не думаю, що злочинне життя — це моє.

— Дурниці! Коли я працював над хабарницьким скандалом у «Дженерал Синтетикс», то не спав двічі в одному місці плюс їв тільки напівфабрикати, які мусив купувати сам. Через деякий час тобі це починає подобатись — стимулює обмін речовин.

— Моєму обміну речовин це не потрібно, дякую. Все, що мені потрібно, — так це один особистий багатий пацієнт похилого віку.

— Не збираєшся виходити за мене, Джилл?

— Після того як мій майбутній чоловік відкине копита, збираюся. Чи, може, я буду така багата, що зможу дозволити тримати тебе замість домашнього улюбленця.

— Найкраща пропозиція за останні місяці. Як щодо того, щоб почати сьогодні ввечері?

— Після того як він відкине копита.

Коли вони пили коктейлі, музичне шоу разом з купою реклами, що лунало зі стерео та лупило по барабанних перетинках, раптово припинилось. На екрані з'явилося зображення диктора; він щиро посміхнувся і сказав:

— «НСМ», «Нові Світові Мережі» та їхній спонсор — мальтизіанські пастилки «Мудра дівчина» — мають честь та привілей поступитися кількома наступними хвилинами особливій, історично-важливій трансляції з Уряду Федерації. Пам'ятайте, друзі, кожна мудра дівчина користується «Мудрими дівчатами». Легко носити, приємно приймати, гарантовано жодних невдач; затверджено для продажу без рекомендації згідно з Громадським Законом 1312. Навіщо наважуватись на старомодні, неестетичні, шкідливі, непевні методи? Навіщо ризикувати втратити його любов та повагу? Пам'ятайте... — Привабливий вовкуватий диктор глянув убік і поспішив закінчити рекламний текст: — Я раджу вам «Мудру дівчину», яка своєю чергою передає слово Генеральному Секретарю та Людині з Марса!

3D картинка плавно змінилась на зображення молодої жінки, такої чуттєвої, неймовірно жіночної, звабливої, щоб примусити кожного чоловіка, який її побачить, бажати цей місцевий талант. Вона витягнулася, хитнулася і звабливо промовила:

— Я завжди користуюся «Мудрою дівчиною».

Картинка зблідла, і цілий оркестр взяв перші акорди «Нехай буде верховний спокій»[13]. Бен промовив:

— А ти користуєшся «Мудрою Дівчиною»?

— Не твоє діло! — Вона здавалася роздратованою. І додала: — Це шарлатанська панацея. У будь-якому разі — що змусило тебе думати, що мені це потрібно?

Кекстон не відповів, а на екрані з'явились батьківські риси містера Генерального Секретаря Дугласа.

— Друзі, — почав він, — громадяни Федерації! Сьогодні я маю унікальну честь та привілей. З часу тріумфального повернення «Чемпіона», нашого корабля-першопрохідця... — Він продовжив кількома тисячами гарно дібраних слів, щоб привітати жителів Землі з їхнім успішним контактом з іншою планетою, іншою цивілізованою расою. Він примудрився натякнути на те, що подвиг «Чемпіона» був особистим досягненням кожного жителя Федерації, і що всі вони могли б посприяти експедиції, якби не були зайняті іншою серйозною роботою, і що він, Секретар Дуглас, був обраний ними як звичайний інструмент для виконання їхньої волі. Лестощі ніколи не говорилися прямо — завжди приховано. У підтексті припускалося, що бути звичайною людиною означає бути рівним будь-кому, або й навіть кращим за більшість, і що старий добрий Джо Дуглас — втілення звичайної людини. Навіть його зім'ята краватка та розтріпане волосся було «просто людським».

Бен Кекстон хотів би дізнатися, хто написав промову. Можливо, Джим Сенфор — з усієї команди Дугласа саме він найкраще вмів добирати прикметники так, щоб полоскотати та втішити аудиторію; до того як піти у політику, він писав рекламні тексти й ніколи не відчував докорів сумління.

Так, оцей фрагмент про «руку, що гойдає колиску» був точно Джимовою роботою: він був з тих козлів, які могли звабити молоду дівчину цукеркою і вважати це дотепним.

— Вимкни! — різко сказала Джилл.

— Що? Помовч, гарненькі ніжки. Я мушу це послухати.

— ...тож, друзі, я маю честь представити вам нового громадянина Валентина Майкла Сміта, Людину з Марса! Майку, ми всі знаємо, що ти втомився і не дуже добре почуваєшся, але скажеш кілька слів своїм друзям? Вони всі хочуть тебе побачити.

На екрані стерео з'явилась крупним планом постать чоловіка в інвалідному візку. З одного боку біля нього крутився Дуглас — так, ніби був його улюбленим дядечком; з іншого боку крісла стояла медсестра — сувора, манірна та фотогенічна.

Джилл важко дихала. Бен люто прошепотів:

— Тихо! Я не хочу пропустити ані слова.

Інтерв'ю було недовгим. На спокійному дитячому обличчі чоловіка в кріслі з'явилася сором'язлива посмішка; він подивився у камеру і сказав:

— Привіт, люди. Вибачте, що сиджу. Я все ще заслабкий.

Здавалося, йому важко говорити, і медсестра зупинила його, щоб перевірити пульс.

У відповідь на запитання Дугласа він осипав компліментами капітана ван Тромпа та команду «Чемпіона», подякував усім за свій порятунок і сказав, що усі на Марсі надзвичайно схвильовані контактом із Землею і що він сподівається допомогти налагодити сильні та дружні стосунки між двома планетами. Медсестра знову його перебила, але Дуглас м'яко сказав:

— Майку, чи достатньо добре ти почуваєшся, щоб відповісти на ще одне запитання?

— Звісно, містере Дуглас, якщо знатиму відповідь.

— Майку? Що ти думаєш про земних дівчат?

— Оце так!

На його дитячому обличчі з'явилося благоговіння та захват, і він почервонів. Тоді на екрані знову з'явився Генеральний Секретар.

— Майк попросив мене вам передати, — у його голосі проступили батьківські нотки, — що він повернеться знову, щоб побачити вас так скоро, як тільки зможе. Ви знаєте, що йому потрібно зміцнити м'язи. Сила тяжіння на Землі надто велика для нього — так само як для нас була б завеликою сила тяжіння на Юпітері. Можливо, наступного тижня, — якщо, за обіцянками лікарів, він достатньо зміцніє.

Картинка поступово згасла, і на екрані знову з'явились представники пастилок «Мудра дівчина». Завдяки коротким одноактним п'єсам стало зрозуміло, що дівчина, яка ними не користувалася, була не лише не при своєму розумі, а й, без сумніву, синте до кінчиків пальців; чоловіки переходитимуть на інший бік вулиці, щоб уникнути її. Бен перемикнув на інший канал, потім повернувся до Джилл і замислено промовив:

— Що ж, я можу порвати завтрашню статтю і шукати нову тему. Вони не тільки зробили мій сьогоднішній протест смішним, а й дали зрозуміти, що він повністю під владою Дугласа.

— Бене!

— Що?

— Це не Людина з Марса!

— Що? Крихітко, ти впевнена?

— Ну звісно ж, я впевнена! О, він схожий на нього, дуже схожий. Навіть голос такий самий. Але це не той пацієнт, якого я бачила в кімнаті під охороною.

Бен спробував похитнути її впевненість. Він вказав на те, що Сміта знали і бачили кілька десятків інших людей: охорона, інтерни, санітари, капітан та члени команди «Чемпіона», можливо, ще хтось. Хоча б хтось із цього переліку мав би побачити випуск новин, чи правління хоча б мало припустити, що хтось із них може його побачити та розпізнати підміну... якщо така була. Це безглуздо, бо надто ризиковано.

Джилл не запропонувала жодного логічного спростування; вона спохмурніла і до останнього наполягала на тому, Що людина на стерео — не пацієнт, якого вона бачила. Врешті-решт вона сердито сказала:

— Добре, добре, залишайся при своїй думці! Якщо я не можу довести, що маю рацію, значить, я помиляюсь. Чоловіки!

— Зараз, Джилл...

— Будь ласка, відвези мене додому.

Бен мовчки пройшов до таксі. Він не погодився на одне з тих, що чекали біля ресторану, — навіть попри те, що більше не вважав, що хтось стежитиме за його пересуваннями, він обрав одну з машин зі стоянки біля готелю навпроти. Коли вони летіли назад, Джилл залишалась незворушною. Через якийсь час Бен витягнув транскрипції записів, отриманих у лікарняній кімнаті Сміта, і перечитав їх. Він перечитав їх іще раз, трохи подумав і сказав:

— Джилл?

— Так, містере Кекстоне?

— Я тобі не містер! Послухай, Джилл, вибач. Я прошу вибачення. Я помилявся.

— І що ж стало причиною такого важливого висновку?

Він ляснув зім'ятими аркушами по долоні.

— Ось це. Сміт не міг поводитися так вчора і за день до того і потім ввечері дати подібне інтерв'ю. Він вимкнув контроль... впав в один з отих своїх станів, у транс.

— Я дуже рада, що ти нарешті побачив очевидне.

— Джилл, якщо ти кілька разів вріжеш мені, тобі полегшає? Це серйозно. Ти знаєш, що це означає?

— Це означає, що вони використали актора, щоб підробити інтерв'ю. Я вже говорила тобі це.

— Звісно. Актора, і хорошого актора, ретельно дібраного та навченого. Але це означає набагато більше. Я бачу два варіанти. Перший — Сміт мертвий і...

— Мертвий! — Джилл раптом згадала цікаву церемонію пиття води і відчула дивний, теплий, духовний смак особистості Сміта; відчула його з нестерпним смутком.

— Можливо. У такому разі цьому двійнику дозволять залишатися «живим» тиждень чи днів із десять — поки вони матимуть час, щоб підготувати усі документи, потрібні для того, щоб він їх підписав. Потім двійник «помре», і вони відправлять його з міста, можливо, з гіпнотичним наказом не говорити — таким сильним, що він помре від нападу астми, якщо спробує комусь розпатякати, чи, можливо, навіть скористаються транорбітальною лоботомією — якщо хлопці грають по-серйозному. Але якщо Сміт помер, ми можемо просто про все забути, тому що ніколи не зможемо довести правду. Тож припустімо, що він і досі живий.

— Дуже на це сподіваюсь!

— «Що тобі Гекуба чи ти для Гекуби?»[14] — процитував Кекстон. — Якщо він досі живий, можливо, у цьому немає нічого надто зловісного. Врешті-решт, багато відомих особистостей використовують двійників для певних виходів, і це навіть не дратує публіку, тому що кожного разу, коли селюки вважають, що помітили двійника, відчувають себе кмітливими і думають, що вони «в темі». Тож можливо й таке, що уряд просто задовольнив публіку і дав їй можливість поглянути на Людину з Марса, про яку ми всі стільки базікали. Може трапитись і так, що через два чи три тижні наш друг Сміт буде у формі і тоді вони й покажуть його. Але я дуже в цьому сумніваюся!

— Чому?

— Скористайся своєю гарненькою кучерявою голівонькою. Благородний Джо Дуглас уже зробив одну спробу отримати від Сміта те, що хотів... і ця спроба з тріском провалилась. Але Дуглас не може дозволити собі невдачу. Тож думаю, що він поховає Сміта так глибоко, як ніколи нікого... І ми ніколи не дізнаємося правди про Людину з Марса.

— Його вб'ють? — повільно вимовила Джилл.

— Навіщо ж так грубо? Замкнуть у приватному медичному центрі, і він ніколи ні про що не дізнається. Його вже могли вивезти з Центру Бетесди.

— О Боже! Бене, що нам робити?

Кекстон нахмурився і думав.

— У мене немає хорошого плану. У них і битка, і м'яч; вони встановлюють правила. Але ось що я збираюсь з цим зробити: я піду в лікарню разом зі Справедливим Свідком з одного боку та сильним юристом — з другого і вимагатиму зустрічі зі Смітом. Можливо, я змушу показати його.

— Я буду поруч!

— Не варто. Не втручайся в це. Ми вже говорили, що це може зруйнувати твою кар'єру.

— Але тобі потрібна я, щоб впізнати його.

— Не дуже. Припускаю, що зможу відрізнити того, хто виріс не серед людей, від актора, який прикидається таким під час дуже короткого інтерв'ю. Але раптом щось піде не так — і ти мій козир у рукаві: людина, яка знає, що вони проводять з Людиною з Марса якісь махінації, та ще й має доступ у Центр Бетесди. Люба, якщо ти не отримаєш від мене звісток, ти сама по собі.

— Бене, вони не зашкодять тобі?

— Я змагаюсь не у своїй вазі, мов хлопчисько. Не знаю:

— Хм... О, Бене, мені це не подобається. Послухай, якщо ти його побачиш, що робитимеш?

— Я запитаю його, чи хоче він покинути лікарню. Якщо він погодиться, запрошу піти зі мною. У присутності Cnpaведливого Свідка вони не посміють його зупинити. Лікарня — це не в'язниця; вони не мають законного права утримувати його.

— Хм... А що далі? Йому і справді потрібен медичний догляд, Бене; він не може піклуватися про себе сам. Я знаю.

Кекстон знову замислився.

— Я подумаю про це. Я не можу доглядати його. А ти зможеш — звісно, маючи необхідне обладнання. Ми зможемо поселити його в моїй квартирі...

— ...а я доглядатиму його. Так і зробимо, Бене.

— Охолонь. Я подумаю про це. Дуглас може витягти законного кролика зі свого капелюха; можливо, туди викличуть цілу делегацію поліціянтів і Сміта запроторять до в'язниці. І нас, можливо, теж. — Він спохмурнів. — Але я знаю одного чоловіка, який може дати йому притулок — і зможе цього уникнути.

— Хто це?

— Ти колись чула про Джубала Гаршоу?

—  Що? Хто ж не чув?

— Це одна з його переваг: усі знають, хто він. Тому з ним важко змагатися. А оскільки він іще й лікар, плюс юрист, змагатися з ним втричі важче. Але важливішим є те, що він такий затятий індивідуаліст, що, коли захоче, зможе боротися з цілим Відділом Безпеки Федерації звичайним ножем для картоплі — і тому залякати його буде у вісім разів важче. Але річ у тім, що я познайомився з ним під час судового засідання. Він — мій друг, до якого я піду лише у крайньому разі. Якщо я зможу витягти Сміта з Бетесди, то відведу його до будинку Гаршоу у Поконосі, а потім нехай ті козли тільки спробують знову щось приховати! З моєю колонкою та любов'ю Гаршоу до бійок ми їм влаштуємо важкі часи.

Розділ 7

Попри тяжкий вечір уранці Джилл була готова змінити на посту нічну медсестру на десять хвилин раніше. Вона мала намір підкоритися наказу Бена не втручатись у його спробу побачити Людину з Марса, але хотіла бути якнайближче, коли це станеться... про всяк випадок. Бенові може знадобитись підкріплення.

У коридорі більше не було морських піхотинців. Дві години вона витратила на роздачу їжі, прийом ліків та підготовку двох пацієнтів до операції; часу ледве вистачило на те, Щоб перевірити ручку на дверях палати К-12. Там було замкнено — як у сусідній кімнаті очікування. Двері до кімнати спостереження з іншого боку теж були замкнені. Зараз, коли охорони більше не було, вона знову хотіла потай прокрастися туди, щоб побачити Сміта через спільну кімнату очікування, але вирішила відкласти це — адже у неї було надто багато справ. Проте вона мала намір ретельно перевіряти всіх, хто заходив на її поверх.

Коли Бен не з'явився, вона обережно запитала свого помічника на комутаторі, і її запевнили, що, поки вона була зайнята десь в іншому місці, ані Бен, ані хто-небудь інший не мав наміру побачити Людину з Марса. Це змусило її замислитись: оскільки Бен не назвав час, у неї склалося враження, що він збирається штурмувати цитадель якомога раніше.

Уже скоро Джилл відчула, що мусить розвідати ситуацію. Під час перерви вона постукала у двері кімнати спостереження персоналу, потім зазирнула всередину і вдала здивування:

— О! Доброго ранку, лікарю. Я думала, тут містер Фрейм.

Лікар за столом спостереження видався їй дивним. Він відвернувся від дисплеїв із фізичними показниками, глянув на неї, а потім, змірявши її поглядом, посміхнувся.

— Я не бачив лікаря Фрейма, сестро. Я лікар Браш. Можу чимось допомогти?

Це була типова чоловіча реакція, і Джилл заспокоїлась.

— Нічого особливого. Сказати по правді, звичайна цікавість. Як там Людина з Марса?

— Що?

Вона посміхнулася і підморгнула.

— Для персоналу не секрет, лікарю. Ваш пацієнт... — Вона вказала на внутрішні двері.

— Хм? — Він здавався наляканим. — Вони тримають його в цій палаті?

— Що? Хіба він зараз не тут?

— З точністю до шостої цифри після коми. Місіс Роуз Бенкерсон, пацієнтка лікаря Гарнера. Ми привезли її сьогодні вранці.

— Справді? Але що тоді трапилось з Людиною з Марса? Куди його перевели?

— Не маю ані найменшого уявлення. Скажи, я що, справді пропустив Валентина Сміта?

— Він був тут учора. Це все, що я знаю.

— І це справа лікаря Фрейма? Щастить же деяким. Поглянь-но, над чим я застряг.

Він увімкнув «Нишпорку Тома» над столом; Джилл побачила там цілу конструкцію, так ніби дивилася на неї зверху: водне ліжко, у якому плавала крихітна літня жіночка. Здавалося, що вона спала.

— Що з нею?

— Е-е-е... Сестро, якби вона не мала більше грошей, ніж повинна мати одна людина, ти могла б назвати це старечим маразмом. Тому що вона тут, щоб просто відпочити та пройти медичний огляд.

Джилл іще кілька хвилин потеревенила з Брашем, а потім прикинулася, що побачила вогник виклику. Вона повернулась на свій пост, витягла нічний журнал: так, ось воно: В. М. Сміт, К-12 — переведення.

Нижче було дописано: Роуз С. Бенкерсон (місіс) — червона К-12 (дієтичне харчування призначене лікарем Гарнером, розпоряджень немає. Медсестра не несе відповідальності).

Дізнавшись, що вона не відповідає за багату літню дівулю, Джилл подумки повернулася до Валентина Сміта. Щось у справі місіс Бенкерсон здавалося їй дивним, але вона ніяк не могла зрозуміти, що саме, — тож відкинула ці думки й обдумувала те, що цікавило її насправді. Чому вони перевезли Сміта посеред ночі? Напевно, щоб уникнути можливих контактів зі сторонніми людьми. Але куди його забрали? У звичайному випадку вона просто зателефонувала б до реєстратури і запитала, але Бенові думки вкупі з фальшивою телепередачею минулого вечора надто стривожили її для того, щоб показати цікавість. Тому вона вирішила почекати до обіду і спробувати щось дізнатись за допомогою сарафанного радіо.

Але спочатку Джилл пішла до телефонної будки на поверсі, звідки зателефонувала Бенові в офіс. Їй сказали, що вістер Кекстон щойно поїхав з міста на кілька днів. Вона ледь не втратила дар мовлення, але потім опанувала себе і попросила передати Бенові, щоб він їй передзвонив.

Потім вона подзвонила йому додому. Там Бена теж не було, і вона залишила таке саме повідомлення.

Бен Кекстон не гаяв часу: він готувався до спроби зустрітися з Валентином Майклом Смітом. Йому пощастило запросити Джеймса Олівера Кавендіша Справедливим Свідком. На відміну від будь-кого іншого, авторитетність Кавендіша полягала в тому, що юрист би і не знадобився — літній джентльмен безліч разів свідчив перед Вищим Судом Федерації, і подейкували, що кількість заповітів у його пам'яті становила не те що мільярди — трильйони. Кавендіш навчався абсолютного запам'ятовування у самого видатного доктора Семюеля Реншоу, а його вміння віддавати гіпнотичні накази перевіряли члени Фонду Рейна. Його денна зарплатня чи доля з цього становила більше, ніж Бен заробляв за тиждень, — але Бен очікував, що всі витрати візьме на себе синдикат «Пост»: у цій справі найкраще не було занадто гарним.

Кекстон підібрав молодшого Фрізбі з «Бідл, Фрізбі, Бідл і Рід», юридичної фірми, яка представляла синдикат «Пост», а потім іще двох молодших чоловіків, які зайшли за Свідком Кавендішем. Одягнений у простору довгу (від підборіддя і аж до щиколоток) мантію, Кавендіш нагадував Статую Свободи. Його постать відразу привертала увагу. Ще до того, як вони подзвонили Кавендішу, Бен пояснив Марку Фрізбі, що саме хоче зробити, а Фрізбі вказав йому на те, що на це в нього немає ні статусу, ні прав. У присутності Справедливого Свідка вони узгодили протокол, проте не обговорили, що можуть побачити чи почути.

Таксі висадило їх на даху Центру Бетесди; вони спустилися до кабінету директора. Бен показав свою візитівку й сказав, що хоче зустрітись з директором.

Владна жінка з гарно відточеною вимовою запитала, чи йому призначено. Бен відповів, що ні.

— Тоді, боюся, ваші шанси побачити доктора Брумера мізерні. З якого ви приводу?

— Просто передайте йому, — Кекстон говорив голосно, щоб всі інші теж почули, — що Кекстон, автор «Воронячого гнізда», тут, разом з юристом і Справедливим Свідком, щоб взяти інтерв'ю у Валентина Майкла Сміта, Людини з Марса.

Вона майже втратила професійну зарозумілість. Але опанувала себе і холодно відповіла:

— Я повідомлю йому. Присядьте, будь ласка.

— Дякую, я почекаю прямо тут.

Вони чекали. Фрізбі запалив сигару, Кавендіш чекав зі спокійним терпінням того, хто вже бачив усі вияви добра та зла і тепер вважав, що це те саме; Кекстон нервував і намагався не гризти нігті. Нарешті снігова королева за столом проголосила:

— Містер Берквіст прийме вас.

— Берквіст? Ґіл Берквіст?

— Гадаю, що його ім'я — містер Ґілберт Берквіст.

Кекстон думав про це — Джил Беркіст один з численних приплічників Генерального Секретаря Дугласа, чи «виконавчих помічників». Він спеціалізувався на супроводі офіційних відвідувачів.

— Мені не потрібен Берквіст. Я хочу побачити директора.

Але Берквіст уже заходив, з вишкіреною посмішкою розштовхуючи всіх перед собою.

— Бенні Кекстон! Як ти, друзяко? Скільки літ, скільки зим... Все ще гнеш свою стару лінію? — Він глянув на Справедливого Свідка, але вираз його обличчя не змінився.

Бен коротко потиснув йому руку.

— Звісно, все та ж стара лінія. Що ти тут робиш, Ґіле?

— Якщо я колись звільнюся з державної служби, то заведу собі колонку. Все, що потрібно робити, — це збирати тисячі пліток, а решту дня можна витратити на розваги. Заздрю тобі, Бене.

— Я запитав: «Що ти тут робиш, Ґіле?» Я хочу побачити директора, а потім п'ять хвилин провести із Людиною з Марса. Я прийшов сюди не заради того, щоб ти на вищому рівні відшив мене.

— Зараз, Бене, не сприймай усе так... Я тут тому, що преса майже довела Брумера до божевілля. Тож Генеральний Секретар відправив мене сюди, щоб зняти з нього цей тягар.

— Добре. Я хочу побачити Сміта.

— Бене, друзяко, чи ти не розумієш, що кожний репортер, спеціальний кореспондент, особливий дописувач, коментатор, фрілансер та авторка сльозливих історій хочуть того самого? Ти — лише крапля в морі, і якщо ми дозволимо, щоб усе було по-вашому, то ви доконаєте нещасного за добу. Поллі Піперз була тут двадцять хвилин тому. Вона хотіла взяти інтерв'ю про його особисте життя з марсіанами.

Берквіст опустив руки і здавався безпорадним.

— Я хочу побачити Сміта. Я побачу його чи ні?

— Бене, знайдімо тихе місце, де ми зможемо поговорити за склянкою чогось міцного. Ти зможеш запитати мене про все, що забажаєш.

— Я не хочу ні про що питати, я хочу побачити Сміта. До речі, це мій адвокат, Марк Фрізбі з «Бідл та Фрізбі». — За звичаєм, Бен не представив Справедливого Свідка, і всі вони вдавали, що його там не було.

— Ми вже зустрічались із Фрізбі, — визнав Берквіст. — Як твій тато, Марку? У нього досі судоми?

— Без змін.

— Цей жахливий вашингтонський клімат. Що ж, проходь, Бене. І ти теж, Марку.

— Зачекай, — сказав Кекстон, — я не хочу брати інтерв'ю в тебе, Ґіле. Я хочу побачити Валентина Майкла Сміта. Я тут як представник преси і прямо представляю синдикат «Пост», а непрямо — понад дві сотні мільйонів читачів. Я побачу його? Якщо ні, скажи це голосно і констатуй те, що маєш законні повноваження мені відмовити.

— Марку, ти скажеш цьому історику-нишпорці, що він не може увірватися у палату до хворого лише тому, що в нього є колонка у синдикаті? Валентин Майкл Сміт уже раз з'являвся на публіці, лише вчора ввечері, мушу додати — порушуючи рекомендації лікарів. Хлопцеві дали право на спокій та тишу і на можливість зміцніти та зорієнтуватись. Його появи вчора було достатньо. Більш ніж достатньо.

— Ширяться плітки, — обережно сказав Кекстон, — що його вчорашня поява — підробка.

Посмішка зникла з обличчя Берквіста.

— Фрізбі, — сказав він холодно, — чи не хочеш ти нагадати своєму клієнтові закон про наклеп?

— Легше, Бене.

— Мені відомий закон про наклепи, Ґіле. Повинен бути відомий для роботи. Але на кого я зводжу наклеп? На Людину з Марса? Чи на когось іще? Назви ім'я. Я повторю, — він продовжив, підвищуючи голос, — що чув, що чоловік, який вчора давав інтерв'ю, не є Людиною з Марса. Я хочу побачити його на власні очі та запитати це в нього особисто.

Натовп у приймальні притих. Кожен присутній нашорошив вуха, щоб почути суперечку. Берквіст коротко глянув на Справедливого Свідка, потім опанував себе і, посміхаючись, сказав:

— Бене, можливо, ти отримаєш своє інтерв'ю — так само як і судовий позов. Зачекай хвилинку.

Він зник у внутрішньому кабінеті, але досить швидко повернувся.

— Я про все домовився, — втомлено сказав він, — лише Бог святий знає чому. Ти на це не заслуговуєш, Бене. Ходи зі мною. Лише ти. Марку, вибач, але ми не можемо впустити цілий натовп людей, все-таки Сміт хворий.

— Ні, — сказав Кекстон.

— Що?

— Усі ми троє, або ніхто з нас. Обирай.

— Бене, не будь смішним: тобі дали дуже важливий привілей. Скажу тобі ось що: Марк може піти з нами, але чекатиме за дверима. Але він тобі точно не знадобиться.

Берквіст глянув на Кавендіша. Справедливий свідок, здавалося, нічого не чув.

— Можливо, й ні. Але я заплатив йому, щоб він був зі мною. У своїй вечірній статті я зазначу, що правління відмовилось дозволити Справедливому Свідку побачити Людину з Марса.

Берквіст знизав плечима.

— У такому разі ходімо. Бене, сподіваюся, що репутація наклепника знищить тебе.

З огляду на вік Кавендіша замість стрибків у трубі вони скористалися ліфтом для пацієнтів. Потім за допомогою рухомої доріжки подолали значну відстань повз лабораторії, кімнати терапії, солярії та безліч палат. Вони зупинилися лише раз — біля охоронця, який перед тим, як впустити їх комусь зателефонував; нарешті зайшли до кімнати спостереження за фізичними показниками хворих, що перебувають у критичному стані.

— Це лікар Теннер, — оголосив Берквіст.

— Лікарю, це містер Кекстон та містер Фрізбі. — Він, звісно ж, не відрекомендував Кавендіша.

Теннер здавався схвильованим.

— Джентльмени, я роблю це всупереч своїм рекомендаціям, тому що на цьому наполіг директор. Мушу вас про дещо попередити. Не робіть і не кажіть нічого, що може схвилювати пацієнта. Він у надзвичайно нервовому стані і дуже легко впадає у стан патологічного виходу — транс, якщо можна це так назвати.

— Епілепсія? — запитав Бен.

— Профану дуже легко помилитися. Це більше схоже на оціпеніння. Але не цитуйте мене: для цього випадку не існує жодних клінічних прецедентів.

— Ви спеціаліст, лікарю? Можливо, психіатр?

Теннер глянув на Берквіста.

— Так, — погодився він.

— Де навчались?

Беркіст промовив:

— Послухай, Бене, погляньмо на пацієнта та покінчімо з цим. Ти можеш опитати лікаря Теннера пізніше.

— Добре.

Теннер глянув на свої прилади та графіки, потім клацнув вимикачем та пильно вдивився у «Нишпорку Тома». Він встав з-за столу, відімкнув двері та, приклавши пальця до рота, впустив їх до сусідньої палати. Інші четверо пройшли за ним. У Кекстона виникло відчуття, наче його вели «оглянути залишки», тому його душив нервовий сміх.

Кімната була дуже темна.

— Ми затемняємо її, тому що його очі не звикли до наших світлових рівнів, — приглушено пояснив Теннер. Він повернувся до гідравлічного ліжка, що стояло у центрі кімнати. — Майку, я привів до тебе друзів.

Кекстон підійшов ближче. Усередині плавав молодий хлопець, наполовину схований у пластиковому покритті, що вкривало рідину в резервуарі, додатково загорнутий аж до пахв у простирадло. Він подивився на них, але нічого не сказав; його спокійне кругле обличчя було невиразним.

Наскільки Бен міг судити, саме його він бачив вчора по стерео. У нього виникло раптове хворобливе відчуття, що маленька Джилл, маючи найкращі наміри, кинула йому справжню гранату — репутація наклепника могла добряче по ньому вдарити.

— Ти Валентин Майкл Сміт?

— Так.

— Людина з Марса?

— Так.

— Ти виступав по стерео вчора ввечері?

Чоловік у ліжку не відповів. Теннер промовив:

— Не думаю, що він знає це слово. Дозволь мені спробувати. Майку, ти пам'ятаєш, що ви робили вчора з містером Дугласом?

Його обличчя здавалося ображеним.

— Яскраве світло. Боляче.

— Так, світло зробило боляче твоїм очам. Містер Дуглас привітався з людьми.

Пацієнт злегка посміхнувся.

— Довга поїздка на стільці.

— Добре, — погодився Кекстон. — Я зрозумів. Майку, про тебе тут добре дбають?

— Так.

— Ти не зобов'язаний тут залишатися, ти ж знаєш. Ходити можеш?

Теннер поспіхом сказав:

— Бачте, містере Кекстон...

Берквіст доторкнувся до його руки, і він замовк.

— Я можу йти... трохи. Втомлений.

— Бачу, що у тебе є інвалідний візок. Майку, якщо ти не хочеш залишатися тут, я допоможу тобі вибратись з ліжка, а потім відвезу куди захочеш.

Теннер скинув руку Берквіста і вигукнув:

— Я не можу дозволити вам втручатися у лікування мого пацієнта!

— Він вільна людина, чи не так? — Кекстон наполягав. — Чи він тут в'язень?

Беркіст відповів:

— Звичайно ж, він вільна людина! Цитьте, лікарю. Дозвольте дурню копати собі могилу...

— Дякую, Ґіле. Красно дякую. Тож, якщо він вільний, може піти, коли захоче. Ти чув, що він сказав, Майку? Ти не зобов'язаний тут залишатися. Ти можеш піти куди завгодно. Я тобі допоможу.

Пацієнт довірливо глянув на Теннера.

— Ні! Ні, ні, ні!

— Добре, добре.

Теннер огризнувся:

— Містере Берквіст, ви зайшли надто далеко! Мій пацієнт буде засмучений впродовж усього дня.

— Добре, лікарю. Бене, перейдімо до справи. Цього точно вистачить.

— Хм... ще лише одне запитання. — Кекстон напружено думав, намагаючись зрозуміти, що можна з цього отримати. Очевидно, Джилл помилилася (але раніше вона не помилялась!), або вчора ввечері їй просто здалося. Та щось не вписувалось у загальну картину. Він не міг сказати, що саме.

— Ще одне запитання, — процідив Берквіст.

— Дякую. Хм... Майку, вчора ввечері, містер Дуглас ставив тобі кілька запитань. — Пацієнт дивився на нього, але нічого не говорив. — Погляньмо, він запитав тебе, що ти думаєш про земних дівчат, чи не так?

На обличчі пацієнта з'явилась посмішка:

— Оце так!

— Так. Майку... коли і де ти бачив цих дівчат?

Посмішка зникла. Пацієнт подивився на Теннера, потім застиг, очі закотилися, і він скрутився у позу ембріона: коліна підібгав угору, голову нахилив, а руки схрестив на грудях.

Теннер вигукнув:

— Заберіть їх звідси!

Він швидко підійшов до ліжка і доторкнувся до пацієнтового зап'ястка.

Берквіст гнівно вигукнув:

— Досить! Кекстоне, ти вийдеш сам? Чи покликати охорону, щоб вони викинули тебе?

— О, ми самі вийдемо, — погодився Кекстон.

Усі, окрім Теннера, вийшли з кімнати і Берквіст зачинив двері.

— Лише один момент, Ґіле, — наполягав Кекстон, — ви тримаєте його замкненим тут... то де ж він бачив тих дівчат?

— Що? Не будь смішним. Він бачив багато дівчат. Медсестер... Лаборантів. Ти знаєш.

— Але я не знаю. Я розумію, що його доглядали лише санітари — і що впускати до нього жінок було суворо заборонено.

— Що? Не роби з себе ще більше посміховисько.

Берквіст здавався роздратованим, а потім несподівано вишкірився:

— Ти бачив медсестру поруч з ним вчора ввечері.

— О. Так, бачив, — Кекстон замовк і дозволив себе вивести.

Вони нічого обговорювали, аж доки не піднялись в повітря, прямуючи до будинку Кавендіша. Потім Фрізбі відзначив:

— Бене, я не думаю, що Генеральний Секретар буде принижуватися, подаючи на тебе позов до суду, — якщо ти це не надрукуєш. Але все одно: якщо ти справді маєш джерело, про яке згадував, нам потрібно знайти переконливіші докази. У тебе майже нічого не має, і тобі це відомо.

— Забудь, Марку. Він не буде позиватися до суду.

Бен сердито дивився на підлогу.

— Як нам знати, що це був він — Людина з Марса?

— Що? Припини, Бене.

— Як ми можемо це знати? Ми бачили чоловіка того самого віку в лікарняному ліжку. У нас є слова Берквіста, але Берквіст починав з написання спростувань у політичних суперечках, і його слова нічого не варті. Ми маємо абсолютного незнайомця, що має бути психіатром... і коли я спробував з'ясувати, де ж він навчався, мене відволікли. Як ми можемо це знати напевно? Містере Кавендіш, чи побачили ви щось таке, що б переконало вас, що цей хлопець — Людина з Марса?

Кавендіш відповів обережно.

— Це не мій обов'язок — формувати думки. Я дивлюся, я слухаю, от і все.

— Вибачте.

— До речі, ви звільняєте мене від професійного обов'язку?

— Що? О, звичайно. Дякую, містере Кавендіш.

— Дякую вам, сер. Це було цікаве завдання.

Літній чоловік зняв мантію, яка відрізняла його від простих смертних, обережно її згорнув і поклав на сидіння. Вія зітхнув, розслабився, і його риси втратили професійну відчуженість, потеплішали і пом'якшали. Він витягнув сигари і запропонував їх іншим; Фрізбі взяв одну, і вони поділилися вогником.

— Я не палю, — Кавендіш зауважив крізь тонку хмарку, — на роботі. Це заважає оптимальним відчуттям.

— Якби я міг привести когось із команди «Чемпіона», — наполягав Кекстон, — то зміг би з усім розібратися. Але я був упевнений, що мені це вдасться і так.

— Мушу відзначити, — промовив Кавендіш, — що мене трохи здивувало дещо, чого ви не зробили.

— Що? Що я пропустив?

— Мозолі.

— Мозолі?

— Точно. Вони можуть розповісти про всю історію життя людини. Подібно до відомої монографії Шерлока Голмса про тютюновий попіл, якось я написав працю про мозолі — її опублікували у журналі «Свідок». Цей молодий хлопець з Марса... оскільки він ніколи не носив нічого схожого на черевики і жив у гравітації, що становить третину нашої, потрібно порівняти його мозолі з рідним йому оточенням. Навіть той час, який він недавно провів у космосі, мав залишити сліди. Дуже цікаво.

— Прокляття! Святий Боже, містере Кавендіш, чому ви не сказали мені цього раніше?

— Сер? — Літній чоловік випрямився, і його ніздрі розширились. — Це було б неетично. Я Справедливий Свідок, а не учасник. Моя професійна спілка засудила б мене і за менше. Впевнений, що вам це відомо.

— Вибачте. Я забувся, — насупився Кекстон. — Розвернімо цю таратайку й повернімося. Ми глянемо на його ноги, або я надеру цьому телепневі Берквісту зад!

— Боюся, що вам потрібно буде знайти іншого Свідка... з огляду на мою необережність в обговоренні цього, навіть після справи.

— О, так ось воно як, — спохмурнів Кекстон.

— Найкраще зараз просто заспокоїтись, Бене, — порадив Фрізбі. — Ти й так достатньо вляпався. Особисто я переконаний у тому, що це був він, Людина з Марса. Бритва Оккама[15], мінімум гіпотез, лише звичайний здоровий глузд.

Кекстон висадив їх, а потім сів у таксі — щоб політати, поки думатиме. За певний час він набрав комбінацію, потрібну для того, щоб знову повернутися до Медичного центру Бетесди.

Уже на півдорозі до Центру він зрозумів, що його намір був безглуздим. Що це дасть? Він не піде далі від Берквіста. Йому дозволили раз — разом із адвокатом, зі Справедливий Свідком. Вимагати дозволу побачити Людину з Марса вдруге, та ще й того самого ранку було б нерозумно: йому відмовлять. Ну і оскільки це безглуздо, то чи зможе він вигадати для своєї колонки щось приголомшливе?

Але в нього було замало матеріалу для великої статті — бо Кекстон зазнав поразки. Бен мав намір добути цей матеріал.

Як? Що ж, він хоча б знав, де тримають ймовірного «Людину з Марса». Він прийде як електрик? Чи як прибиральник? Надто очевидно, що він ніколи не пройде повз охорону — навіть у ролі «лікаря Теннера».

Чи був «Теннер» узагалі лікарем? Навряд. Медики — навіть найгірші з них — мають схильність уникати махінацій з професійним кодексом. Взяти хоча б бортового хірурга, Нельсона, — його звільнили, і він умив руки, тому що...

Зачекайте-но! Лікар Нельсон — один з тих, хто відразу скаже, чи був той хлопчина Людиною з Марса. Без перевірки мозолів, використання хитрих запитань чи чогось іще. Кекстон потягнувся до кнопок, наказав таксі піднятися на рівень паркування та зависнути і відразу ж спробував подзвонити лікарю Нельсону через свій офіс — тому що не знав, ні де перебував лікар Нельсон, ні як його знайти. Його помічник, Озберт Кілгаллен, також цього не знав — але потреби вказувати напрямок для пошуків не було, так само як і застосовувати величезну кількість невикористаних послуг в «Анклаві», тому що файл «важливих персон» синдикату «Пост» одразу ж вказав, що Нельсон перебуває у «Новій конвалії». За кілька хвилин Кекстон уже говорив з ним.

Але безрезультатно — лікар Нельсон не бачив трансляцію. Так, він чув про неї; ні, у нього не було причин думати, що передача була фальшивкою. Чи знав лікар Нельсон про спробу примусити Валентина Сміта відмовитись від прав на Марс згідно з «Рішеннями Ларкін»? Ні, він не знав про це; і в нього не було причин у це вірити, тож його не цікавило, чи це була правда. Абсурдно говорити про те, що хтось може «володіти» Марсом; Марс належить марсіанам. Тож? Розгляньмо гіпотетичні питання: якщо хтось намагався...

Але лікар Нельсон вимкнувся. Коли Кекстон спробував знову встановити зв'язок, записаний голос солодко стверджував: «Абонент тимчасово призупинив обслуговування. Якщо потрібно, залиште повідомлення...»

Тоді Кекстон також вимкнувся. Бен зробив дурний висновок стосовно батьківства лікаря Нельсона. Але далі він зробив дещо ще більш нерозсудливе: він зателефонував У Виконавчий Палац, вимагаючи розмови з Генеральним Секретарем.

Його дії були швидше рефлекторні, ніж заплановані. Коли він був нишпоркою — спершу репортером, потім ліппманом, — то вивчив, що таємниці часто можна розкрити, якщо піднятися аж на верхівку і вже там стати надзвичайно неприємним. Він знав, що таке кружляння за хвостом тигра небезпечне, і розумів психопатологію великої сили так само, як Джилл Бордмен бракувало цього знання. Але він повинен був, як і завжди, покластися на свою відносну безпеку як посередника між тими силами, чиєї могутності боявся, але й обожнював майже весь світ.

Єдине, про що він забув, — так це те, що, зателефонувавши до Палацу з таксі, він зробив це відкрито.

Кекстона не з'єднали з Генеральним Секретарем і не збирались цього робити. Замість цього він поговорив з півдесятком дрібних чиновників і з кожним з них ставав агресивнішим. Він був такий зайнятий, що не помітив, коли таксі припинило кружляти і покинуло рівень паркування.

Коли він звернув на це увагу, було надто пізно: таксі відмовлялось підкорятися наказам, які він вводив знову і знову. Кекстон з гіркотою зрозумів, що сам загнав себе у пастку і нині мусить поплатитись за це: його дзвінок відстежили, таксі визначили, цей ідіот робот підкоряється наказам повітряної поліції, а саме таксі використали, щоб заарештувати його і доставити тихо й без зайвого галасу.

Хотів би він, щоб разом з ним був Справедливий Свідок Кавендіш. Але, не гаючи часу на подібні роздуми, він марно намагався додзвонитися по радіо Марку Фрізбі, своєму адвокату.

Він не припиняв цих спроб навіть тоді, коли таксі приземлилось посередині внутрішнього двору паркувального майданчика, де сигнал заглушили стіни. Спробував вийти, але зрозумів, що двері не відчиняються. Тому він майже не здивувався, коли відчув легке запаморочення й усвідомив, що скоро знепритомніє...

Розділ 8

Джилл намагалася переконати себе в тому, що Бен пішов по іншому сліду і просто забув (чи не мав часу) повідомити про зміни. Але вона в це не вірила. Бен, завжди надзвичайно зайнятий, досягнув і професійного, і соціального успіху завдяки ретельній увазі до всіляких дрібниць. Він пам'ятав усі дні народження і швидше забув би сплатити картярський борг, ніж написати коротеньку записку. Немає значення ні те, куди він пішов, ні те, яким терміновим було його доручення: він зміг би знайти (і знайшов би!) хоча б дві хвилини, доки летів, щоб залишити їй повідомлення — на домашньому телефоні чи у Центрі, — щоб вона не хвилювалася. Це була незмінна риса Бена, нагадала вона собі; саме те, що робило його привабливим попри численні недоліки.

Він мусив залишити для неї хоч слово! Під час обідньої перерви Джилл знову зателефонувала до його офісу й поговорила з референтом Бена, керівником офісу Озбертом Кілгалленом. Він похмуро запевнив її, що Бен не залишав для неї повідомлень і що від моменту її попереднього дзвінка нічого не змінилось.

За ним на екрані вона бачила інших людей в офісі, тому вирішила, що не варто згадувати про Людину з Марса.

— Він не сказав, куди збирається? Чи коли повернеться?

— Ні. Але в цьому немає нічого дивного. Він завжди має кілька вільних ідей для статті, щоб втілити їх у життя, якщо виникне така потреба.

— Що ж... Звідки він вам телефонував? Чи я надто допитлива?

— Все нормально, міс Бордмен. Він не дзвонив, це було друковане повідомлення, відправлене, наскільки пам'ятаю, з Паолі Флет у Філадельфії.

Джилл це мало б задовольнити. Вона пообідала у сестринській їдальні — спробувала відволіктися їжею. Не подіяло. Вона переконувала себе, що якби щось трапилося... чи якби вона не закохалася в дурня, та ще у таких неважливих дрібницях.

— Агов! Бордмен! Припини витати у хмарах: я в тебе щось запитую.

Джил підняла очі і побачила Моллі Віллрайт, дієтолога з їхнього крила, що пильно дивилась на неї.

— Вибач; я замислилась.

— Я кажу: як давно твій поверх розміщує у люксових палатах благодійних пацієнтів?

— Нічого про це не знаю.

— Хіба не на твоєму поверсі К-12? Чи тебе перевели?

— К-12? Точно. Але це не благодійний випадок: це багата літня жінка. Така багата, що може заплатити, щоб лікар стежив за кожним її подихом.

— Хм... Якщо вона багата, то мала б отримати гроші дуже несподівано. Останні сімнадцять місяців вона перебувала у неврологічному відділенні і її лікування оплачував геріатрійський храм.

— Це, мабуть, якась помилка.

— Принаймні не моя: я не припускаюсь помилок у дієтичному харчуванні. Її дієта — одна з найскладніших, тому я перевіряю її сама. Жодних жирів (їй видалили жовчний міхур) і цілий список речовин, до котрих вона має підвищену чутливість. Додай сюди ще й замасковані ліки. Повір мені, дорогенька: призначення дієтолога можуть бути так само індивідуальними, як і відбитки пальців. — Міс Віллрайт встала. — Біжи, пташко. Хотіла б я, щоб мені дозволили покерувати цією кухнею хоч трохи. Кафетерій «Гоґвалло»!

— Про що це говорила Моллі? — запитала одна з медсестер.

— Ні про що. Вона просто щось наплутала.

Але Джилл і далі думала про сказане. Їй спало на думку, що можна відшукати Людину з Марса, просто дослідивши кухні дієтичного харчування. Проте згодом відкинула цю ідею: на те, щоб відвідати їх усі на території розміром у кілька гектарів з розкиданими по ній будівлями, знадобиться цілий день. Центр Бетесди заснували як військово-морський шпиталь у ті часи, коли в океанах іще тривали війни, і вже тоді він був величезним. Пізніше його викупили і розширили — «Здоров'я, освіта та благоустрій»; зараз він належить Федерації. За розмірами цей шпиталь більший від містечка.

Проте у справі місіс Бенкерсон було щось дивне. Лікарня приймала пацієнтів усіх класів: приватних, благодійних, урядових; поверх, на якому працювала Джилл, зазвичай приймав лише урядових пацієнтів. Його люксові палати займали сенатори Федерації та інші офіційні гості, які могли претендувати на ідеальне обслуговування. Те, що пацієнт, залікування якого сплатила приватна особа, отримав палату, та й взагалі потрапив до її поверху, було досить нетипово.

Звичайно, місіс Бенкерсон могли перевести — якщо у відкритій для благодійних пацієнтів частині центру не вистачало місць. Так; мабуть, саме так і було.

По обіді Джилл була надто зайнята новими пацієнтами, щоб думати про все це. Аж ось їй знадобилося силове ліжко. Буденна справа — подзвонити, щоб когось за ним відправили, проте склад був розташований за чверть милі, а Джилл ліжко було потрібне просто зараз. Вона згадала, що бачила таке у палаті К-12, у кімнаті очікування, — і пам'ятала, як говорила одному з морських піхотинців не сидіти на ньому. Очевидно, його просто виштовхали, а замість нього для Сміта поставили гідравлічне ліжко.

Можливо, воно досі там, вкривається пилом, залишаючись на балансі поверху. Силових ліжок зажди було мало, а коштували вони в шість разів дорожче, ніж звичайні. Хоча, відверто кажучи, це мусили бути турботи керівників крила, Джилл не бачила причин без необхідності перевищувати витрати свого поверху. Крім того, якщо воно там, вона може забрати його просто зараз. І вона вирішила це з'ясувати.

Кімната очікування була замкнена. Джилл дуже здивувалася, що її перепустка не спрацювала. Подумки зробила для себе примітку: треба сказати ремонтникам полагодити замок, — і пройшла далі коридором до кімнати спостереження, маючи намір з'ясувати, чи ліжко там, у лікаря, який спостерігав за станом місіс Бенкерсон.

Там Джилл побачила лікаря, з яким вже зустрічалася, — лікаря Браша. Він не був ані інтерном, ані штатним лікарем, але йому доручили цю пацієнтку. Джилл розпитала про Нього лікаря Гарнера. Коли вона зазирнула, Браш підняв на неї погляд.

— Міс Бордмен! Саме вас я і хотів побачити!

— Чому ви не подзвонили? Як ваша пацієнтка?

— З нею все добре, — відповів він, глянувши на «Нишпорку Тома», — але зі мною точно ні.

— Проблеми?

— Певні труднощі. Знадобиться хвилин п'ять. І моє полегшення не в цій будівлі. Сестро, чи могли б ви поділитись зі мною кількома хвилинами свого дорогоцінного часу? А потім тримати рот на замку?

— Думаю, що так: я сказала помічниці, що відійду на кілька хвилин. Дозвольте зателефонувати й повідомити, де мене можна буде знайти.

— Ні! — відразу ж вигукнув він. — Просто замкніть двері після того, як я піду, і не впускайте нікого, доки не почуєте мій стук. Пароль «Гоління та стрижка», гарнюню.

— Добре, сер, — із сумнівом сказала Джилл. — Мені щось потрібно зробити з пацієнткою?

— Ні, ні. Просто посидь тут за столом і поспостерігай за нею на екрані. Тобі не потрібно нічого робити. Не турбуй її.

— А раптом щось станеться — де ви будете? У кімнаті відпочинку?

— Я збираюсь лише до чоловічого туалету. Це далі по коридору. А зараз помовч, будь ласка, і дозволь мені піти — це терміново.

Він пішов, і Джилл підкорилася наказу зачинити за ним двері. Вона поглянула на екран, де була пацієнтка й уважніше придивилася до приладів. Літня жінка спала; згідно з показниками, її серцебиття було сильним, а дихання — рівним, нормальним. Джилл зацікавилась тим, чому лікар Гарнер вважав за необхідне «чергування біля ліжка смертельно хворого»?

Потім вона згадала, для чого взагалі сюди прийшла, і вирішила, що може з'ясувати, чи стоїть ліжко у тій кімнаті, й без участі лікаря Браша. Але оскільки це було не зовсім те, про що він просив, вона повинна була не розбудити пацієнтку. Звісно ж, вона знала, як пройти через палату, в якій спить хворий, і вже багато років тому зрозуміла, що те, чого лікарі не знають, рідко може їм зашкодити. Тому вона тихо відчинила двері й увійшла.

Швидкого погляду вистачило, щоб переконатися, що місіс Бенкерсон — у типовому старечому сні. Безшумно ступаючи, Джилл пройшла повз неї до дверей у кімнату очікування. Двері були замкнені, проте її перепустка спрацювала.

Вона з радістю побачила, що силове ліжко й досі там. А потім — того, хто займав цю кімнату: у кріслі з книгою з картинками на колінах сидів Людина з Марса.

Сміт підняв погляд і осяйно, як захоплена дитина, всміхнувся їй.

Джилл відчула запаморочення, наче раптово прокинулася зі сну. Безладні думки роїлися в її голові. Валентин Сміт тут? Але цього не може бути: його ж кудись перевели, так записано у журналі. Але він був тут.

Тоді всі ці огидні натяки та можливості стали на свої місця... фальшивий «Людина з Марса» по стерео... літня жінка при смерті за дверима, яка приховувала наявність ще одного пацієнта... двері, які вона не змогла відчинити своєю перепусткою... І, нарешті, жахливе видовище «катафалка», що виїжджає звідси вночі, з простирадлом, під яким не один труп, а одразу два.

Цей останній нічний кошмар промайнув у її думках і приніс із собою вихор холодного подиху страху, а також розуміння того, що вона сама наражається на небезпеку, отримавши цю надсекретну інформацію.

Сміт незграбно підвівся, протягнув до неї обидві руки і, досі посміхаючись, сказав:

— Водний брат!

— Привіт. Гм... Як ти?

— Я добре. Я щасливий. — Він іще щось додав своєю дивною приглушеною мовою, потім виправився і обережно промовив: — Ти тут, мій брате. Тебе не було. Зараз ти тут. Я пив великими ковтками за тобою.

Джилл відчула, що безпорадно розривається між двома почуттями, одне з яких розбивало та розплавлювало її серце, а друге було крижаним страхом, що її тут впіймають. Сміт, давалося, цього не помічав. Замість цього він промовив:

— Бачиш? Я ходжу! Я став сильнішим.

Він продемонстрував це, ступивши кілька кроків вперед і назад, а потім зупинився перед нею — радісний, захеканий, з посмішкою на вустах.

Вона змусила себе посміхнутись.

— Ми робимо успіхи, чи не так? Ти й далі ставатимеш сильнішим — з такою-то силою волі! Але я мушу йти. Я зайшла лише привітатися.

Його вираз обличчя відразу змінився на нещасний:

— Не йди!

— Але я мушу!

Він дивився — дуже сумно, а потім додав із трагічною впевненістю:

— Я образив тебе. Я не знав.

— Образив мене? О ні, зовсім ні! Але я мушу йти, і швидко?

Його обличчя було позбавлене виразу. Він радше стверджував, аніж питав:

— Забери мене з собою, мій брате.

— Що? О, я не можу. І зараз я мушу йти. Послухай, не кажи нікому, що я була тут, — будь ласка!

— Не казати, що мій водний брат був тут?

— Так. Не кажи нікому. Гм... Я спробую повернутись. Справді спробую. А ти будь хорошим хлопчиком, і чекай, і нікому нічого не говори.

Зі спокійним виглядом Сміт це перетравив.

— Я буду чекати. Я не розкажу.

— Добре! — Хотіла б Джилл знати, як, в дідька лисого, вона зможе повернутися, щоб побачити його. Вона точно не могла залежати від того, коли лікар Браш вибере іншу зручну нагоду прогулятися коридором.

Уже тепер Джилл зрозуміла, що «зламаний» замок не був зламаний насправді: її погляд ковзнув дверима у коридор, і вона побачила, чому саме не змогла сюди потрапити. До дверей прикріпили ручний засув — саме тому перепустка й не спрацювала. Як завжди у лікарнях, двері до ванної кімнати та інші двері, що могли мати засув, обладнувались так, щоб їх можна було відкрити також і за допомогою перепустки, — тож пацієнти не могли зачинитися випадково чи безконтрольно. Але тут зачинені двері утримували Сміта... І замість звичайного засуву був встановлений такий, що не дозволяв персоналу лікарні зайти всередину — навіть з перепусткою.

Джилл підійшла і відсунула його.

— Чекай. Я повернуся.

— Я чекатиму.

Повернувшись до кімнати спостереження, вона почула стук у двері: стук! стук! стук-стук!.. сигнал, по який вони домовлялися з Брашем. Вона поспішила впустити його.

Браш розгнівано вигукнув:

— Де тебе чорти носять, сестро? Я стукав тричі. — Він підозріливо глянув на внутрішні двері.

— Я побачила, що твоя пацієнтка перевернулася, — швидко збрехала Джилл, — і поправляла її подушку-комір.

— Чорт, я ж сказав: просто сидіти за столом!

Джилл раптом зрозуміла, що цей чоловік боїться — навіть більше, ніж вона. І він на це мав більше причин. Вона вдарила у відповідь.

— Лікарю! Я зробила вам послугу, — сказала вона холодно.

— За вашу пацієнтку не відповідає наглядач поверху. Але, оскільки ви довірили її мені, я мала зробити все необхідне, поки вас не було. Оскільки ви запитали, що я робила, то подзвонімо керівнику і вирішимо всі питання.

— Що? Ні, ні; забудь.

— Ні, сер. Мені не подобається, коли мої професійні дії викликають безпідставні питання. Як ви добре знаєте, літні пацієнти можуть задихнутись у водному ліжку; я зробила те, що є необхідним у такому випадку. Деякі медсестри звинуватять у всьому лікарів, але я не одна з них. Тож зателефонуємо керівникові.

— Що? Послухайте, міс Бордмен, вибачте. Я нічого не казав. Я був засмучений і зірвався, не подумавши. Прошу вибачення.

— Дуже добре, лікарю, — стримано відповіла Джилл. — Я можу зробити для вас іще щось?

— Що? Ні, дякую. Дякую, що підмінили мене. Лише... Ну, не згадуйте про це. Добре?

— Не згадуватиму.

«Можеш закласти своє солодке життя, що я не згадуватиму про це, — подумки додала Джилл. — Але що мені тепер робити? О, хотіла б я, щоб Бен був у місті!»

Вона повернулася на пост, кивнула помічниці і вдала, що переглядає якісь папери. Нарешті вона згадала, що слід зателефонувати стосовно силового ліжка, яке було на першому місці. Потім відправила помічницю поглянути на пацієнта, якому це ліжко призначалось (зараз він тимчасово відпочивав на звичайному) і спробувала подумати.

Де Бен? Якби він тільки вийшов на зв'язок, вона б взяла перерву, подзвонила йому і переклала б цей тягар на його широкі плечі. Але Бен, чорти б його взяли, кудись полетів — і змусив її саму вести м'яча.

Чи ні? Гостра підозра, яка роз'їдала її підсвідомість весь день, нарешті вийшла на поверхню і глянула їй у вічі. І цього разу Джилл також подивилась на неї.

Бен Кекстон не поїхав би з міста, не повідомивши їй результатів спроби побачити Людину з Марса. Вона мала право отримати звіт, як приплічниця, а Бен завжди грав чесно... завжди.

У пам'яті промайнули слова, які він сказав, коли вони повертались з Гейґерстауну: ...коли щось піде не так, ти мій козир у рукаві... люба, якщо від мене не буде звісток, ти сама по собі.

Вона не сприймала їх серйозно аж дотепер, бо насправді не вірила, що з Беном може щось трапитися. Але зараз, намагаючись виконувати свої обов'язки, вона продовжувала про це думати. У житті кожної людини наступає такий момент, коли вона має вирішити, чи варто ризикувати «своїм життям, щастям та священним обов'язком» заради сумнівного результату. Ті, хто не впорається з цим викликом, — просто діти, які надто рано виросли, і ніхто інший. Джилл Бордмен несподівано зіткнулася зі своїм особистим викликом — і прийняла його.

О 3-й годині 47 хвилин того ж дня вона переконувала відвідувача в тому, що він не може просто принести собаку на поверх — навіть якщо примудрився прослизнути з ним повз секретаря у приймальні і навіть якщо пацієнт дуже хоче побачити цього собаку.


Коли Джилл пішла, Людина з Марса знову сів. Він не підняв книжку з картинками, яку вони йому дали, а просто чекав у позі, що її можна описати як «терпляча» лише тому, що людська мова не охоплює марсіанських емоцій чи ставлення до ситуації. Він просто тихо радів тому, що його брат пообіцяв повернутися. І Сміт приготувався чекати: не роблячи нічого, не рухаючись, — якщо знадобиться, навіть і впродовж кількох років.

Він не знав точно, скільки саме часу минуло, відколи він вперше розділив воду зі своїм братом. Не лише тому, що це місце було незвично викривлене у часі і просторі, не через послідовність нових для нього картинок, звуків та вражень, які він іще не ґрокнув, а також і тому, що культура його гнізда мала інакше сприйняття часу, не таке, як у людей. Різниця полягала навіть не у значно більшій тривалості життя, — якщо рахувати земними роками, — а в зовсім іншому ставленні до них. Речення «пізніше, ніж ти думаєш» не могло прозвучати марсіанською, — так само, як і «поспіх спричиняє втрати», та на це були різні причини: перша думка була неприпустима, тоді як остання була марсіанською аксіомою і говорити про неї було б тим самим, що й радити рибі прийняти ванну. Але цитата «це був Початок, і зараз, і завжди буде» мала такий марсіанський настрій, що перекласти її було б куди легше, ніж «два плюс два чотири», оскільки на Марсі це не було неписаним законом.

Сміт чекав.

Прийшов Браш, глянув на нього. Сміт не рухався, і Браш пішов геть.

Почувши ключ у зовнішніх дверях, Сміт згадав, що вже чув цей звук незадовго до того, як прийшов його брат, тож змінив свій обмін речовин, готуючись до нової зустрічі. Він здивувався, коли двері відчинились і Джилл прослизнула всередину, тому що не був впевнений, що зовнішні двері і справді — двері. Сміт відразу ж це ґрокнув і дозволив собі відчути радісну повноту, що з'являлася лише в присутності когось із твого гнізда, чи обраного водного брата, та (за певних обставин) у присутності Старійшин.

Його радість трішки затьмарювало несподіване розуміння, що його брат не повністю поділяє його почуття... Дійсно, він здавався ще нещаснішим, ніж той, кого не можна було врятувати від відділення від тіла через якусь ганебну невдачу чи помилку.

Але Сміт вже вивчив, що ці істоти чомусь так сильно люблять себе, що можуть стійко витримувати емоції, які здаються смертельними, й не вмирають від них. Його брат Махмуд витримував духовну агонію по п'ять разів на день, і він не тільки не помер, а й бажав викликати цю агонію, як щось необхідне. Його інший брат, капітан ван Тромп, страждав на непередбачувані жахливі спазми, яких, за Смітовим уявленням, не повинен був мати, бо через них він мусив здійснити термінове відділення від тіла, щоб покінчити з цим конфліктом, але, наскільки йому було відомо, ці його брати й досі цілісні.

Тож він проігнорував збудження Джилл.

Вона протягнула йому згорток.

— Ось, надягни це. Швидше!

Сміт прийняв згорток і в очікуванні стояв далі. Джилл глянула на нього і сказала:

— От лишенько! Добре, знімай одяг, я тобі допоможу.

Вона більше змушувала робити, ніж допомагала: їй потрібно було роздягти, а потім одягти хлопця. Він був вбраний у лікарняну сорочку, халат та капці — не тому, що він хотів їх носити, а тому, що йому сказали їх надягти. Він вже міг роздягтися, але не так швидко, як цього хотіла Джилл; вона ж роздягла його швидко. Вона була медсестрою, а він ніколи не чув про моральні заборони, але не схоже було, щоб він їх зрозумів: недоречність не сповільнила б їх, тому труднощі були суто механічними. Він був задоволений і водночас здивований довгою несправжньою шкірою, яку Джилл надягла йому на ноги, — але вона не дала йому часу її плекати, а замість паска зав'язала на його стегнах жіночі панчохи. Уніформу медсестри, яку вона надягла на нього, Джилл позичила у високої жінки, виправдовуючись тим, що її кузині потрібен костюм на маскарад. Вона застібнула накидку медсестри навколо його шиї і подумала, що цей прямий просторий одяг щонайменше приховує більшість первинних та вторинних статевих ознак — і сподівалась вона саме на це. З черевиками виникло більше труднощів: Смітові вони були замалі, а у цій зоні гравітації йому було важко ходити навіть босоніж.

Але врешті-решт вона взула його і закріпила на його голові ковпак медсестри.

— Твоє волосся закоротке, — роздратовано сказала вона, — але майже такої самої довжини, яку носять багато дівчат, тому зійде й так.

Сміт не відповів, тому що не зрозумів більшу частину її слів. Він подумав було подовжити своє волосся, але зрозумів, що на це знадобиться час.

— Зараз, — сказала Джилл, — послухай мене уважно. Не важливо, що станеться, не говори ані слова. Говоритиму я. Зрозумів?

— Не говорити. Я не буду говорити.

— Просто йди зі мною, я триматиму тебе за руку. І не говори ані слова. Але якщо тобі відомі якісь молитви — молись!

— Молитись?

— Не зважай. Просто йди поруч і не розмовляй. — Вона відчинила зовнішні двері, швидко глянула назовні, потім взяла його за руку та вивела в коридор.

Ніхто не звернув на них уваги. Сміт побачив багато дивних істот, засмучених до знемоги; він був переповнений зображеннями, на яких не міг зосередитися. Як сліпий, він спотикався поруч із Джилл, тому що його очі та відчуття майже відключилися, щоб захистити його від цього хаосу.

Вона провела його до кінця коридору і ступила на рухому доріжку. Сміт майже впав — і впав би, якби Джилл його не впіймала. Покоївка з цікавістю глянула на них, і Джилл перехопило подих. Потім вона допомогла йому зійти. Ліфтом вони піднялись на дах: Джилл була впевнена, що ні за що не зможе керувати його стрибком у трубі.

На даху вони несподівано зіткнулися з головним потрясінням, до якого Сміт виявився не готовий. Він відчув шалений захват від споглядання неба, адже востаннє бачив небо ще на Марсі. Тут небо було яскраве, кольорове, радісне (насправді тоді був звичайний сірий, похмурий вашингтонський день). Тим часом Джилл безпорадно роззиралась довкола у пошуках таксі. Дах нагадував пустку — саме на це Джилл і розраховувала: адже більшість медсестер, які закінчили зміну разом з нею, поїхали додому ще п'ятнадцять хвилин тому, а денні відвідувачі вже пішли. Але, звісно ж, не було й таксі. Вона не посміла б ризикнути, скориставшись повітряним автобусом — навіть попри те, що він мав прибути за кілька хвилин.

Вона вже була готова викликати таксі, коли на паркування прибуло одне з них. Вона звернулась до чергового на даху:

— Джеку! Це таксі зайняте? Мені потрібна машина.

— Це, напевно, те, що я викликав для лікаря Фіппса.

— О, любий! Джеку, перевір, як швидко ти можеш викликати ще одне для мене, добре? Це моя кузина Мадж, вона працює у Південному крилі, і в неї жахливий ларингіт, тому я хочу швидше забрати її з цього вітру.

Помічник із сумнівом поглянув на телефон у своїй будці та похитав головою:

— Що ж... Лише тому, що це ви, міс Бордмен, Я дозволю вам взяти це таксі і викличу для доктора Фіппса інше. Як вам?

— О, Джеку, ти справжній янгол. Ні, Мадж, не намагайся говорити, я подякую йому. У неї зник голос, я збираюся відвезти її додому і напоїти гарячим ромом.

— Так і зробіть. Старомодні ліки завжди найкращі — так любила казати моя мама.

Він підійшов до таксі і з пам'яті натиснув комбінацію для будинку Джилл, а потім допоміг їм сісти. Джилл вирішила йому не заважати і таким чином приховати необізнаність Сміта з буденним порядком.

— Дякую, Джеку. Величезне спасибі.

Таксі відлетіло, і Джилл вперше глибоко вдихнула.

— Зараз можеш говорити.

— Що я маю сказати?

— Що? Нічого. Будь що. Що захочеш.

Сміт подумав над цим. Рамки запрошення, очевидно, мали на увазі гідну відповідь, що підходила б братам. Кілька фраз спали йому на думку, проте він їх відкинув, бо не знав, як їх перекласти. Потім він обрав ту, яка, на його думку, була проста для перекладу, однак, тим не менше, висловлювала навіть цією прісною мовою певне тепло, яке брати мають відчувати від зближення.

— Нехай наші яйця лежать у одному гнізді.

Джилл здавалася здивованою.

— Що? Що ти сказав?

Сміта невдача засмутила, тому що він був впевнений, що в ній винен лише він. Він з жахом зрозумів, що знову і знову змушує цих істот хвилюватися — хоча насправді хотів просто порозумітись.

Він спробував знову, перебравши свій бідний запас слів, щоб охопити думку якось інакше:

— Моє гніздо — твоє, а твоє гніздо — моє.

Цього разу Джилл посміхнулася.

— Як це мило! Мій любий, я не впевнена, що розумію тебе, але якщо я все зрозуміла правильно, то це наймиліша пропозиція з тих, що мені робили за дуже тривалий час.

І вона додала:

— Але зараз ми по вуха в неприємностях, тож нехай це трохи почекає, — добре?

Смітові було важче розуміти Джилл, ніж їй розуміти його, але він відчув, що у водного брата гарний настрій; зрозумів і пропозицію почекати. Очікування — це щось, до чого йому не потрібно було докладати зусиль; тож він відкинувся на сидінні, задоволений, що між ним та його братом все добре, і насолоджувався краєвидом. Він вперше бачив це місце з повітря, і з кожного боку було чимало нового, вартого того, щоб спробувати ґрокнути його. Йому спало на думку, що звичне вдома перенесення не можна застосувати до приємних видовищ, які він бачив унизу. Завдяки цій думці він майже почав порівнювати марсіанські та людські методи, яких Старійшини не схвалювали, — але його розум підсвідомо відкинув таку єресь.

Джилл мовчала й далі, намагаючись зосередитись. І раптом вона зрозуміла, що таксі вже майже підлітало до її будинку, й так само швидко усвідомила, що її квартира — це останнє місце, куди варто йти: коли вони з'ясують, як Смітові вдалося втекти і хто йому допоміг, там їх шукатимуть у першу чергу. Вона не тішила себе думкою, що замела усі сліди. Поки що вона нічого не знала про політичні методи, але підозрювала, що повинна була залишити відбитки пальців у кімнаті Сміта, вже не кажучи про людей, які бачили їх, коли вони виходили. Вона навіть чула, що техніки могли розшифрувати плівку з пілота таксі й достеменно дізнатись, куди це авто їздило того дня; куди саме і коли.

Вона потяглася вперед, ляснула по ключах наказів і скасувала вказівку їхати до неї додому. Вона не знала, чи записалось це на плівці, чи ні, але не збиралася їхати туди, де на неї вже могла чекати поліція.

Таксі зупинилося, вилетіло з транспортного потоку і зависло. Куди вона може піти? Де у цьому бджолиному місті вона зможе сховати дорослого хлопця, напівідіота, який навіть не може самостійно одягтися? Хлопця, якого шукатимуть по всій планеті? О, якби ж тільки тут був Бен! Бене... де ти?

Вона знову потягнулась вперед, взяла телефон і безнадійно набрала номер Бена, очікуючи почути відсторонений голос автоматичного запрошення залишити повідомлення. У душі засвітився вогник надії, коли їй відповів чоловічий голос... але коли вона збагнула, що то був не Бен, а його мажордом Озберт Кілгаллєн, так само швидко згас.

— О, вибачте, містере Кілгаллене. Це Джилл Бордмен. Я думала, що телефоную додому до містера Кекстона.

— Так і є. Але я завжди отримую переадресовані дзвінки в офіс, коли його немає довше від двадцяти чотирьох годин.

— Він й досі не повернувся?

— Боюся, що ні. Є щось, що я можу для вас зробити?

— О, ні. Послухайте, містере Кілгаллен, хіба це недавно, що Бен просто безслідно зник? Ви не хвилюєтесь про нього?

— Що? Чому б я мав хвилюватись? У його повідомленні було зазначено, що він не знає, скільки буде відсутній.

— Хіба це само собою не дивно?

— Не для роботи містера Кекстона, міс Бордмен.

— Що ж... Думаю, що у його відсутності є щось дуже дивне! І мені здається, що вам слід доповісти про це. Ви повинні поширити це повідомлення у всіх сервісах новин по всій країні; у всьому світі!

Навіть попри те, що у телефоні в таксі не було зображення, Джилл відчула, як Озберт Кілгаллен напружився:

— Боюся, міс Бордмен, що мушу розібратися з рекомендаціями працедавця самостійно. Гм... якщо дозволите: завжди знаходиться якийсь... «гарний друг», що телефонує містеру Кекстону майже щоразу, коли він їде з міста.

Якісь кралі намагаються накинути на Бена хомут. Джилл сердито зрозуміла: цей Озберт подумав, що вона — одна з них. Це витіснило з її голови наполовину сформовану думку попросити про допомогу, і вона якнайшвидше вимкнулась.

Але куди вона може піти? Очевидне рішення вигулькнуло в її свідомості. Якщо Бен зник, а влада затримала його, то останнє місце, де вони шукатимуть Валентина Сміта, — це Бенова квартира. Хіба що, виправилась вона, вони не зв'яжуть її з Беном. Хоча навряд чи таке станеться.

Вони могли б перекусити, використавши Бенові запаси: не варто ризикувати, замовляючи щось із підвалу, адже там могли знати, що він у від'їзді. І ще: вона змогла б позичити Беновий одяг для своєї дурнуватої дитини. Останню крапку було поставлено, і Джилл набрала комбінацію до квартири Бена. Таксі перепрограмувалося на новий маршрут і рушило з місця.

Вже перед квартирою Бена Джилл нахилилась до мікрофона біля дверей і виразно промовила:

— Karthago delenda est![16]

Нічого не сталося.

— Прокляття! — промовила вона собі під ніс. — Він змінив пароль.

Ноги підкошувались, і вона ще постояла трохи, відвернувшись від Сміта. Потім знову заговорила у мікрофон. Це був замок фірми «Рейтон», який як відчиняв двері, так і повідомляв про відвідувачів. Вона скористалась мізерним шансом на те, що Бен міг повернутися.

— Бене, це Джилл.

Двері відчинилися.

Вони увійшли всередину, і двері за ними зачинилися. На мить Джилл здалося, що це Бен впустив їх, але потім вона зрозуміла, що випадково натрапила на його новий пароль... Милий комплімент вкупі з вовчою тактикою, що призначався їй. Вона усвідомила, що повинна обійтися без компліментів, щоб придушити жахливу паніку, яку відчула, коли двері не відчинилися.

Сміт тихенько стояв біля самісінького товстого зеленого газону й оглядав кімнату. Це було ще одне нове для нього місце, — ще не ґрокнуте, проте воно одразу йому сподобалось. Тут було не так захопливо, як у тому, що рухалось, де вони щойно були, але це набагато краще підходило для того, щоб зібрати свою особистість докупи. Він з інтересом глянув на вікно, але не розпізнав його як вікно, помилково сприйнявши за живу картинку, схожу на ті, що були в нього вдома... У палаті в Бетесді не було вікон; його тримали в одній з нових будівель, тому він ще не знав, що це таке — «вікно».

Сміт схвально відзначив, що імітація глибини та руху на картині була ідеальною: напевно, її створив якийсь справді видатний митець. До цього часу в нього не було причин думати, що люди одержимі мистецтвом; завдяки цьому новому враженню його ґрокання про них підвищилось, і йому на душі стало тепліше.

Його увагу привернув якийсь рух; він повернувся і побачив, що його брат знімає фальшиву шкіру та взуття.

— Прокляття, як у мене болять ноги! — Вона підняла очі і побачила, що Сміт з виразом цікавості на своєму дитячому обличчі спостерігає за нею. — Зроби так само, якщо хочеш. Тобі сподобається.

Він моргнув.

— Як зробити?

— Я зовсім забула. Йди сюди, я допоможу.

Вона зняла з нього черевики, стягнула шкарпетки й відкинула їх убік.

— Ось. Хіба це не прекрасно?

Сміт порухав пальцями у холодній траві, невпевнено промовив:

— Але воно ж живе?

— Звісно ж, живе. Це справжня жива трава. Бен витрачає багато грошей, щоб підтримувати її такою. Спеціальні світильники коштують більше, ніж я заробляю за місяць. Тож пройдись і дозволь своїм ногам насолоджуватись цим.

Сміт пропустив повз вуха більшість її промови, але зрозумів, що траву зроблене? з істот і його запросили пройтись по них.

— Ходити по істотах? — запитав він з недовірливим жахом.

— Що? Чому ні? Це не пошкодить траву, вона спеціально призначена для килимів у будинках.

Сміт нагадав собі, що водний брат поганого не порадить. З острахом, він обережно пройшовся килимом і зрозумів, що йому це подобається і що істоти не протестують. Він встановив свою чутливість до таких речей на той максимум, який тільки був можливий; його брат мав рацію, вони існують для того, щоб по них ходили. Він вирішив обійняти і вшанувати їх; це зусилля ледь нагадувало інакше — те, коли люди намагаються сприйняти переваги канібалізму — звичаю, що був для Сміта ідеально правильним.

Джилл зітхнула.

— Що ж, нам краще припинити гратися. Я не знаю, як довго ми будемо тут у безпеці.

— Безпека?

— Ми не можемо залишитися тут надовго. Саме у цю хвилину вони можуть перевіряти кожний вид транспорту, що покинув Центр.

Вона спохмурніла і замислилась. Її квартира не варіант; це місце теж, до того ж Бен хотів забрати його до Джубала Гаршоу. Але вона не була знайома з Гаршоу і навіть не була впевнена, що той дійсно живе, за словами Бена, десь у Поконосі. Що ж, вона хоча б спробує це з'ясувати й сама зателефонує йому. Це був вибір без вибору: їй просто більше нікуди було йти.

— Чому ти такий сумний, мій брате?

Джилл відволіклася від думок і поглянула на Сміта. Боже, ця нещасна дитина навіть не знає, що щось не так! Вона доклала справжніх зусиль, щоб поглянути на все з його точки зору. Їй це не вдалося, але вона усвідомила, що він навіть не здогадується про те, що вони тікають від... Від кого? Від копів? Від керівництва лікарні? Джилл ще не до кінця розуміла, що накоїла і які закони порушила, — вона лише знала, що самотужки боролась проти об'єднаної волі Великих Людей; Володарів; тих, хто Ухвалював Рішення.

Але як вона могла сказати Людині з Марса, проти кого вони виступили, якщо ще й сама цього не розуміла? Чи є на Марсі поліція? Розмови з ним більше нагадували їй перекрикування крізь ринву.

Небеса, а чи є у них хоча б ринви на Марсі? Чи дощ?

— Не забивай собі голову, — розсудливо промовила вона, — просто роби те, що я кажу.

— Так.

Це було незмінене, необмежене прийняття; внутрішня згода. Раптом у Джилл виникло відчуття, що він без вагань вистрибне з вікна, якщо вона про це попросить. І в цьому вона була впевнена; він вистрибнув би, насолоджуючись кожною секундою падіння з двадцятого поверху, і прийняв би без жодного здивування чи образи примусове відділення від тіла.

Не те щоб він не розумів, що таке падіння вб'є його: страх смерті був надзвичайно далеким для нього поняттям. Якби водний брат обрав для нього таке дивне відділення, він вшанував би це і спробував би ґрокнути.

— Що ж, ми не можемо стояти тут, ніжачи свої ноги. Мені слід нагодувати нас, і я повинна переодягти тебе, а потім нам потрібно буде піти. Знімай це. — Вона пішла оглянути Бенову шафу.

Потім вона повернулася, обравши для Сміта непримітний костюм для подорожей, берет, сорочку, нижню білизну та черевики. Сміт сердито гарчав, як кошеня, що грається з клубком; він спробував виконати її прохання, але його рука заплуталась у сестринській уніформі, а обличчя прикривала сорочка. Він навіть не зняв накидки перед тим, як спробував роздягтися.

Джилл вигукнула:

— Господи! — і кинулась йому на допомогу.

Вона звільнила його від одягу, глянула на вбрання і вирішила потім його сховати. Вона могла заплатити за ці речі Етті Шир пізніше і не хотіла, щоб копи знайшли їх тут, просто про всяк випадок.

— Мій хороший, перед тим як надягнути чисті Бенові речі, тобі слід прийняти ванну. Про тебе зовсім не дбали. Ходімо.

Як медсестра, вона звикла до поганого запаху, але (також як медсестра) обожнювала мило та воду. Тому їй здалося, що останнім часом ніхто й не подумав викупати цього пацієнта, Звісно, Сміт іще не почав смердіти, але вже нагадував коня у спекотний день. Тут потрібна була мильна піна.

Він із задоволенням спостерігав, як вона наповнювала ванну. У палаті теж була ванна, але Сміт не знав, що її використовують, щоб утримувати воду. Все, що він знав, — обтирання у ліжку, та і те не так часто; заважав його стан; схожий на транс.

Джилл перевірила температуру води.

— Все добре; залазь.

Сміт не рухався. Він питально глянув на неї.

— Швидше! — різко сказала Джилл. — Лізь у воду.

Слова, які вона використала, точно були у його словнику людських слів, тому Сміт підкорився її наказу, — і його накрила хвиля емоцій. Цей брат хотів повністю помістити його тіло у воду життя. Ніколи він не удостоювався такої честі; наскільки він знав і вірив, нікому й ніколи ще не пропонували такого священного привілею. Тепер він почав розуміти, що ці інші краще від нього знають певні матерії життя... Факт, який він іще не ґрокнув, але мусив прийняти.

Ноги тремтіли; спершу він поставив у воду одну, потім іншу... і повільно сповз у ванну, аж доки повністю не занурився у воду.

— Гей! — крикнула Джилл і потяглася, щоб витягти його голову та плечі, а потім із жахом усвідомила, що, здається, тримає труп. Господи Боже! Він не може втонути, не зараз. Але це налякало її, і вона почала його трусити: — Сміте! Прокинься! Припини.

Сміт почув, що десь далеко його кличе брат, — і повернувся. Його очі вже не були спорожнілими, серцебиття пришвидшилося, а дихання відновилося.

— Ти в порядку? — вимагала відповіді Джилл.

— Я нормально. Я дуже щасливий... мій брате.

— Ти так мене налякав. Послухай, не пірнай під воду знову. Просто сиди так, як зараз.

— Так, мій брате. — Сміт додав кілька дивних квакаючих звуків, які для Джилл нічого не означали, зачерпнув воду так, наче це була надзвичайна коштовність, і підніс пригорщі до своїх вуст. Він доторкнувся до води, а потім запропонував її Джилл.

— Гей, не пий воду з ванни! Ні, я теж її не хочу.

— Не питимеш?

Він здавався таким ображеним, що Джилл знову не знала, що робити. Вона повагалася, потім нахилила голову і ледь доторкнулась губами до води в його долонях.

— Дякую.

— Можеш ніколи не відчувати спраги!

— Сподіваюся, ти також ніколи не відчуватимеш спраги. Але цього досить. Якщо хочеш пити, я принесу води. Але більше не пий з ванни.

Сміт здавався задоволеним і сидів тихо. До цього часу Джилл була переконана, що він ніколи не приймав ванни, і не знала, чого від нього чекати. Вона все обміркувала. Без сумніву, вона може навчити його... Але вони втрачають дорогоцінний час. Можливо, їй слід було дозволити йому йти брудному.

Ну що ж, це не гірше, ніж схилятися над неспокійним пацієнтом у неврології. Піднімаючи Сміта, вона намочила блузку майже до плечей, тож зняла її і повісила. Коли вона витягувала Сміта з Центру, була вбрана у звичайний одяг: коротку спідницю зі складками, що спадали навколо колін. Піджак вона залишила у вітальні. Джилл глянула вниз на спідницю. Оскільки складки були точно фіксовані, нерозумно було б мочити її. Вона знизала плечима і розстібнула спідницю, залишившись у бюстгальтері і трусиках.

Джилл глянула на Сміта. Він витріщився на неї невинними, незацікавленими очима дитини. Вона зрозуміла, що почервоніла, і це її здивувало, тому що вона не думала, що з нею це може статися. Джилл вважала, що їй не притаманна надмірна скромність, і не мала нічого проти наготи у слушний час та у слушному місці. Вона згадала, як у п'ятнадцять вперше купалась на вечірці голяка. Але цей дитячий погляд дорослого чоловіка стурбував її, і вона вирішила, що краще змиритися з холодною і мокрою білизною, ніж зробити щось очевидне й логічне.

Вона прикрила хвилювання сердечністю.

— Не гаймо часу і розітрімо шкіру.

Вона опустилась на коліна біля ванни, розпилила на нього мило і почала збивати його у піну. Через деякий час Сміт потягнувся і доторкнувся до її правої молочної залози. Джилл поспіхом відступила, майже впустивши розпилювач.

— Гей! Без оцього!

Він подивився так, наче вона дала йому ляпаса.

— Ні? — сказав він трагічно.

— Ні, — коротко погодилась вона. Глянула на його обличчя і м'яко додала: — Все нормально. Просто не відволікай мене такими рухами, особливо коли я зайнята.

Він більше не дозволяв собі необачних жестів, і Джилл витягла пробку, спускаючи воду, щоб він зміг встати, поки вона змиватиме з нього мило. Потім, поки він сушився, вона з полегшенням одяглася. Тепле повітря спочатку налякало його, і він затремтів; але вона сказала, що йому нічого боятися, і порадила триматися за поручні над ванною, поки він сушився, а вона вдягалась.

Вона допомогла йому вийти з ванни.

— Тепер ти пахнеш значно краще, і готова посперечатися, що і почуваєшся теж краще.

— Почуваюся гарно.

— Добре. Одягнімо тебе. — Вона провела його у Бенову спальню, де залишила одяг, що дібрала для нього. Але ще до того, як вона змогла пояснити, показати чи допомогти йому надягти труси, всередині їй похололо.

— ВІДЧИНІТЬ!

Джилл впустила труси. Вона до смерті злякалась, відчуваючи таку саму паніку, яку відчувала під час операції, коли у пацієнта впав тиск і він перестав дихати. Але дисципліна, якій її навчали в операційній, стала в пригоді. Вони точно впевнені, що всередині хтось є? Так, скоріше за все — інакше б ніколи сюди не прийшли. Те чортове роботизоване таксі видало її.

Що ж, їй варто відповісти? Чи вдати, що нікого немає вдома?

З динаміків знову долинув той самий крик. Вона прошепотіла до Сміта:

— Залишайся тут! — і пройшла у вітальню. — Хто там? — вигукнула вона, намагаючись говорити спокійно.

— Іменем закону вимагаю відчинити!

— Відчинити іменем якого закону? Не смішіть. Скажіть, хто ви та чого хочете, — до того як я викличу поліцію.

— Ми і є поліція. Ви Джилл Бордмен?

— Я? Звичайно ж, ні. Мене звуть Філліс О'Тул, я чекаю на містера Кекстона. А зараз вам краще піти, тому що я збираюся подзвонити у поліцію і повідомити про вторгнення у приватну власність.

— Міс Бордмен, у нас ордер на ваш арешт. Зараз же відчиніть, інакше вам же буде гірше.

— Я не ваша «міс Бордмен», і я зараз зателефоную в поліцію!

Їй не відповіли. Джилл чекала, як на Голках. Скоро вона відчула на обличчі радіальне тепло. Маленька площа навколо дверного замка засвітилася червоним, потім білим. Щось затріщало, і двері відчинились. Там стояли двоє чоловіків. Один з них зайшов, вишкірився до Джилл і сказав:

— Краля тут, це добре. Джонсоне, оглянь все навколо і знайди його.

— Добре, містере Берквіст.

Джилл спробувала загородити двері. Чоловік на ім'я Джонсон, вдвічі більший за неї, поклав їй на плече руку, відсунув Джилл у бік і пройшов до спальні. Джилл різко вигукнула:

— Де ваш ордер? Погляньмо на ваше посвідчення особи, це грубе порушення закону!

Берквіст заспокійливо промовив:

— Не наривайся, крихітко. Насправді нам потрібна не ти, ми просто хочемо його. Поводь себе як слід, і вони пробачать тебе.

Вона вдарила його по нозі. Берквіст майстерно відступив убік, але це, напевно, було на краще, тому що Джилл і досі була боса.

— Неслухняна, неслухняна, — дорікнув він.

— Джонсоне? Знайшов його?

— Він тут, містере Берквіст. І він в чому мати народила. Здогадайтеся з трьох спроб, чим вони збиралися займатися.

— Не думай про це. Приведи його сюди.

Джонсон з'явився знову, штовхаючи перед собою Сміта, заламавши йому руку за спину, щоб краще контролювати.

— Він не хотів іти.

— Він піде, ще й як піде.

Джилл швидко ковзнула повз Берквіста і кинулася на Джонсона. Вільною рукою він відкинув її вбік.

— Ах ти ж маленька хвойда!

Джонсону не слід було її бити. Він вдарив її не сильно — навіть не так сильно, як свою дружину перед тим, як вона поїхала до батьків, і навіть і близько не так сильно, як бив в'язнів, що відмовлялися говорити. До цього часу Сміт взагалі ніяк не реагував і стояв мовчки. Він просто дозволив привести себе у кімнату з пасивним, марним спротивом цуценяти, яке не хоче гуляти на повідці. Він нічого не розумів у тому, що тут відбувалося, й намагався не втручатися.

Коли він побачив, що його водного брата вдарив цей інший, він викрутився та пірнув, потім звільнився і дивно потягнувся до Джонсона.

Джонсона там більше не було.

Він не був де-небудь іще. У кімнаті він більше не перебував. Лише прим'ята трава на місці його величезних ніг доводила, що він дійсно колись тут був. Джилл витріщилася на простір, де він щойно стояв, і відчула, що ризикує знепритомніти.

Берквіст закрив рота, знову його відкрив і хрипло промовив:

— Що ти з ним зробила? — Він швидше звертався до Джилл, аніж до Сміта.

— Я? Нічого я не робила.

— Не жартуйте зі мною. Це якийсь фокус? Він потрапив у пастку чи щось у такому роді? Куди він подівся?

Берквіст облизав губи.

— Не знаю.

Він витягнув з-під пальто пістолет:

— Але не намагайся провернути зі мною якийсь фокус. Ти залишаєшся тут, а його я забираю.

Сміт знову впав у стан пасивного очікування. Не розуміючи, що відбувається, він зробив той мінімум, який мав зробити. Але пістолети він вже бачив раніше, в руках чоловіків на Марсі, і з виразу обличчя Джилл було зрозуміло, що їй це не подобається. Він ґрокнув, що це один з тих критичних перетинів кривих у розвитку буття, де очікування має привести до правильних дій, щоб дозволити подальший розвиток подій. І почав діяти.

Старійшини гарно навчили його. Він підійшов до Берквіста: той перевів дуло пістолета на нього. Сміт потягнувся, і Берквіста теж більше не було. Сміт повернувся, щоб глянути на свого брата.

Джилл закрила рот рукою і закричала.

Смітове обличчя було абсолютно порожнім. Зараз воно стало трагічно нещасним, тому що він зрозумів, що на перетині кривих вчинив неправильно. Він благально глянув на Джилл і затремтів. Очі закотилися, він повільно сповз на траву, міцно скрутився у позі ембріона і більше не рухався.

Істерика Джилл припинилася, неначе хтось клацнув вимикачем. Зміна була набутим рефлексом: тут був пацієнт, який потребував допомоги; у неї не було часу на власні емоції — і не було часу сумувати чи перейматися тим, куди зникли ті двоє чоловіків. Вона опустилась на коліна й оглянула Сміта.

Джилл не змогла відчути дихання, не змогла прощупати пульс. Вона приклала вухо до його грудей. Спочатку їй здалося, що серце повністю зупинилося; але після тривалого проміжку часу вона почула ліниве стук-стук — кожен удар раз на чотири чи на п'ять секунд.

Стан нагадував їй шизоїдну абстиненцію. Але вона ніколи не бачила такого глибокого трансу — навіть у класі вивчення гіпноанестезії. Вона чула про такі схожі на смерть стани у фокусників зі Східної Індії, але ніколи особливо не вірила в подібні повідомлення.

Зазвичай вона не стала б будити пацієнта у такому стані, а відразу ж покликала б лікаря. Але зараз були незвичайні обставини. Вона не втрачала рішучості — події останніх п'яти хвилин ще більше переконали її в тому, що вона ніколи не від дасть Сміта назад в руки правління. Впродовж десяти хвилин вона намагалася розбудити Сміта усіма доступними їй способами, аж доки не зрозуміла, що не зможе цього зробити, не нашкодивши йому. Навіть чутливий незахищений колінний нерв не реагував.

У Беновій спальні вона знайшла потерту валізу для поїздок, завелику для ручної поклажі, але замалу для багажу. Вона відкрила її і побачила спакований диктофон, набір для гігієни, повний комплект чоловічого одягу, навіть ліцензійний пристрій для прослуховування телефонів у будь-який момент — все, що може знадобитись заклопотаному репортерові, якщо його несподівано викличуть з міста. Джилл подумала, що наявність цієї спакованої валізи сама по собі вже є переконливим доказом того, що Бен нікуди не поїхав, як вважав Кілгаллен, але вона не гаяла часу на ці думки, а просто спорожнила валізу і потягла її у вітальню.

Сміт був важчим за неї, але вона, натренована підтримкою вдвічі більших за неї пацієнтів, змогла засунути його у велику сумку. Потім потрібно було якось його розігнути, щоб закрити її. Його м'язи не піддавались, але під дією м'якого, поступового тиску, вдалося змінити його положення — так, наче він був пластиліновий. Перед тим як закрити сумку, вона заповнила кути якимось одягом Бена. Джилл намагалася залишити кілька отворів для повітря, але сумка була зроблена зі скловолокна, цупкого, як холодне серце землевласника. Вона вирішила, що, поки його дихання на мінімумі, а рівень обміну речовин знизився, швидко задихнутися він не зможе.

Вона ледве змогла підняти спаковану сумку двома руками, напружуючись щосили — і, напевно, не змогла б пронести її на будь-яку відстань. Але сумка була обладнана коліщатками «Ред Кеп». Поки вона дійшла до рівного паркету біля виходу, вони залишили два огидні шрами на трав'яному килимі Бена.

Вона не пішла до фойє на даху, оскільки останнє, з чим вона хотіла б ризикувати, — це ще одне таксі, й вийшла у двері для персоналу. Там нікого не було, окрім молодого хлопця, що перевіряв доставку для кухні. Він повільно відійшов і дозволив їй викотити сумку на тротуар.

— Привіт, сестро. Що у твоїй сумці?

— Тіло, — хмикнула вона.

Він знизав плечима.

— Поставиш дурне запитання — отримаєш дурну відповідь. Я запам'ятаю.

Частина 2 Його безглуздий спадок

Розділ 9

Третя планета від Сонця була у своєму звичному стані. Сьогодні на ній було на 230 000 більше душ, ніж учора, але серед п'яти мільярдів землян таке збільшення було майже непомітним. Королівство Південної Африки, члена Асоціації Федерації, знову викликали у Верховний Суд за переслідування їхньої білошкірої меншості. Повелителі жіночої моди зібралися на урочистому таємному зібранні у Ріо, де вирішили, що підігнутий край опустять, а пупки знову прикриватимуть. Три оборонні станції Федерації тихо погойдувались у небі, обіцяючи неминучу смерть кожному, хто порушить мир на планеті. Рекламні космічні станції пролітали не так уже й тихо, порушуючи спокій на планеті нескінченним гучним розхвалюванням численних телетоварів. На березі Гудзонової затоки встановили на півмільйона більше наметів, аніж торік; Асамблея Федерації оголосила Китайський рисовий пояс територією з катастрофічним рівнем недоїдання; а Синтія Дачесс, знана як найбагатша дівчина світу, розлучилась і сповна розрахувалася зі своїм шостим чоловіком. Все було як завжди.

Почесний доктор Данієль Діґбі, Верховний Єпископ Церкви Нового одкровення (фостерітів) проголосив, що відтепер янгол Азріль буде направляти Сенатора Федерації. Томас Бун сьогодні очікував Божественного благословення свого вибору; всі сервіси новин повідомляли правильні новини, адже фостеріти у минулому знищили надто багато газетних редакцій. У дитячій лікарні в Цинциннаті у містера і місіс Гаріссон Кембелів IV від сурогатної матері народився спадкоємець, поки щасливі батьки відпочивали у Перу. Доктор Горацій Квокенбаш, професор мистецтва дозвілля у Йєльській Божественній школі, висунув хвилюючу пропозицію щодо повернення до віри і розвитку духовної культури; у футбольній команді «Вест Пойнт» через укладання парі за участі половини постійних професійних спортсменів виник скандал; у Торонто, через ймовірну емоційну нестабільність, тимчасово відсторонили трьох хіміків, що займалися бактеріальною зброєю, — і всі троє заявили, що в разі потреби передадуть свої справи у Вищий Суд Федерації. Вищий Суд порушив роботу Верховного Суду Сполучених Штатів через право голосувати у справі «Рейнсберг проти штату Міссурі» у попередніх виборах, включно з членами Асамблеї Федерації.

Його ясновельможність, найпочесніший Джосеф Е. Дуглас, Генеральний Секретар Світової Федерації Вільних Штатів, обрав собі на сніданок омлет і буркотів щось про те, чому зараз людина не може отримати чашку пристойної кави. Перед ним була ранкова газета, яку підготувала нічна зміна його персоналу з інформації; газета рухалася перед його очима на передавально-виконавчому сканері, який Сперрі створив на замовлення з найоптимальнішою для читання швидкістю. Слова плавно рухались, поки він на них дивився; коли ж читач відвертався, пристрій це помічав і одразу ж зупинявся.

Він спостерігав за тим, як рядки рухались екраном, але насправді не читав їх, а просто уникав погляду свого боса, що сидів навпроти. Місіс Дуглас не читала газет: у неї були інші способи діставати потрібну інформацію.

— Джозефе...

Він підняв погляд, і пристрій зупинився.

— Так, моя люба?

— Тебе щось непокоїть.

— Що? Що змусило тебе це сказати, моя люба?

— Джозефе! Я спостерігала, доглядала, штопала твої шкарпетки й оберігала тебе від неприємностей впродовж тридцяти п'яти років не просто так. І знаю, коли тебе щось непокоїть.

Якимось чином, зрозумів він, вона знає. Він подивився на неї й замислився над тим, чому колись дозволив їй зобов'язати себе безтерміновим контрактом. Спочатку вона була простою секретаркою, у старі часи (він вважав їх «старими добрими часами»), коли він був державним службовцем і гадки не мав, що буде балотуватися. Свій перший контракт про звичайне співмешкання на дев'яносто днів вони уклали, щоб зекономити й без того обмежений бюджет кампанії за рахунок скорочення витрат на готель. Тоді вони погодилися, що це просто зручно, а «співмешкання» розглядалося як життя під одним дахом... і вона не штопала його шкарпетки, навіть тоді!

Він спробував згадати, як і коли саме ситуація змінилась. Офіційна біографія місіс Дуглас «Тінь величі: історія однієї жінки» стверджувала, що він зробив їй пропозицію, коли вони підраховували голоси на його перших виборах і, щоб задовольнити бажання романтики, він наполіг, щоб це було старомодне, поки-смерть-не-розлучить-нас весілля.

Що ж, він пам'ятав усе не так — проте не було сенсу сперечатися з офіційною версією.

— Джозефе! Відповідай!

— Що? Нічого страшного, моя люба. У мене була безсонна ніч.

— Я знаю. Вони розбудили тебе посеред ночі. Думаєш, я цього не знала?

Він подумав, що її кімната в добрих п'ятдесяти ярдах від його.

— Як ти про це дізналась, моя люба?

— Що? Звісно ж, це жіноча інтуїція. Про що тобі повідомив Бредлі?

— Будь ласка, моя люба, я маю покінчити з ранковими новинами до зустрічі Ради.

— Джозеф Едгертон Дуглас, не намагайся мене перехитрити.

Він зітхнув.

— Річ у тому, що ми втратили з поля зору того нахабу Сміта.

— Сміта? Ти про Людину з Марса? Що означає «втратили з поля зору»? Це смішно.

— Але так і є, моя люба: він зник. Випарувався зі своєї палати вчора ввечері.

— Абсурдно! Як він міг це зробити?

— Напевно, він переодягнувся у медсестру. Ми не впевнені.

— Але... Не зважай. Він зник, це головне. Який дурнуватий план ти використаєш, щоб повернути його?

— Що ж, у нас є кілька людей, які шукають його. Довірених, звісно ж. Берквіст...

— Берквіст! Ота продажна шкура! Замість наказати шукати його кожному поліціянту — від спецслужб до їх підлеглих, лінивих офіцерів — ти відправив Берквіста!

— Але, моя люба, ти не бачиш усієї картини. Ми не можемо вчинити інакше. Офіційно він узагалі не зникав. Бачиш, тут є... ну, інший хлопець. М-м-м... «офіційний» Людина з Марса.

— Ох... — Вона барабанила пальцями по столі. — Я говорила, що твій дурнуватий план втягне нас у неприємності.

— Але, моя люба, ти ж сама його запропонувала.

— Ні. І не сперечайся зі мною. Гм... відправ за Берквістом. Я мушу зараз же з ним поговорити.

— О, Берквіст йде по сліду. Він іще не доповідав.

— Що? Напевно, він зараз вже на півдорозі до Занзібару, Берквіст зрадив нас. Ніколи не довіряла цьому чоловіку. Коли ти його наймав, я казала тобі, що...

— Коли я наймав його?

— Не перебивай... що будь-хто, хто отримує гроші двома способами, дуже швидко знайде й третій шлях. — Вона спохмурніла.

— Джозефе, за всім цим стоїть Східна Коаліція. Це логічно. Можеш очікувати, що ще до вечора в Асамблеї буде проголошений вотум недовіри.

— Що? Не розумію чому. Про це ніхто не знає.

— О, заради Бога! Усі дізнаються про це: Східна Коаліція розкаже. А зараз помовч і дай мені подумати.

Дуглас закрив рота й повернувся до газети. Він читав про те, що Рада Міського графства у Лос-Анджелесі під тримала петицію до Федерації про допомогу у вирішенні їхньої проблеми зі смогом — на основі того, що Міністерство Здоров'я провалило забезпечення чогось там, не важливо чого саме, але допомогти їм варто, тому що Чарлі готувався до важких часів переобрання, а фостеріти висунули власного кандидата, і йому потрібен був Чарлі. Акції «Лунар Ентерпрайзез» подешевшали на два пункти до закриття, можливо, вирішив він, тому що...

— Джозефе!

— Так, моя люба?

— Наш «Людина з Марса» один-єдиний; той, кого виставить Східна Коаліція, — фальшивка. Ось як все буде.

— Але, моя люба, ми не можемо обдурити їх.

— Не можемо? Що ти маєш на увазі? Ми вже вплутались у це, тож маємо обдурити.

— Але ми не можемо. Науковці одразу ж помітять підміну. Я продав душу дияволу, щоб тримати їх подалі весь цей час.

— Науковці!

— Але вони можуть, ти ж знаєш.

— Нічого я не знаю, на відміну від науковців! Їхні праці — це наполовину припущення, наполовину забобони. Їх треба заарештувати. Заборонити законом. Джозефе, я постійно тобі повторюю, що єдина справжня наука — це астрологія.

— Ну, я не знаю, моя люба. Нагадаю тобі, що я не дуже-то орієнтуюся в астрології...

— І не треба. Врешті-решт, для тебе все вже зроблено.

— ...але я вважаю, що деякі з цих наукових професорів — справжні акули. Один з них казав мені якось, що існує зірка, яка важить у шість тисяч разів більше, ніж свинець. Чи, може, у шістдесят тисяч? Дай згадати...

— Маячня! Як вони взагалі можуть таке знати? Не висовуйся, Джозефе, поки я не закінчу цю справу. Вони нічого не помітять. Їхня людина — фальшивка. Але зараз ми використаємо Спеціальну службу, схопимо і приведемо його назад, якщо це можливо — до того як Східна Коаліція викриє нас. Якщо виникне потреба, ми вживатимемо надзвичайних заходів. А якщо під час арешту Сміта підстрелять чи щось іще — то йому ж гірше. Але це, звісно, у крайньому разі — хоча його навряд чи довго оплакуватимуть. Він сам на сам зі своїми проблемами.

— Агнес! Ти розумієш, що пропонуєш?

— Я нічого не пропоную. Люди вмирають щодня. Джозефе, це розуміють усі. Результат виправдовує засоби — ти ж так любиш це повторювати.

— Але я не хочу, щоб цей хлопець помер.

— Хто говорив щось про те, щоб нашкодити йому? Але ти маєш діяти рішуче, Джозефе: це твій обов'язок. Історія виправдає тебе. Що важливіше: вирішити все заради п'яти мільярдів людей чи розм'якнути і сумувати за чоловіком, який навіть не є громадянином твоєї країни?

Дуглас не відповів. Місіс Дуглас встала.

— Що ж, я не можу витрачати решту ранку на суперечки з тобою, Джозефе; зараз я мушу поговорити з мадам Везант, щоб замовити новий гороскоп, складений саме для цієї справи. Але ось що я можу тобі сказати: я від дала кращі роки свого життя, щоб ти опинився там, де ти є, не для того, щоб ти зараз усе втратив через м'якотілість. Не осоромся.

Вона розвернулася й вийшла. Головний чиновник планети випив іще дві порції кави і лише після цього зміг зібратися на силі, щоб вирушити до Палати Ради. Нещасна стара Агнес! Така амбітна. Він думав, що трохи розчарував її... і, без сумніву, майбутні зміни не будуть для неї легкими. Що ж, вона хоча б віддана до кінчиків пальців... І в усіх нас є вади. Вона ж, очевидно, була так само хвора ним, як він — нею!

Він виструнчився. Одне він знав точно: що не дозволить їм бути грубими з хлопчиною Смітом. Сміт був і проблемою, і даром, але також іще й милим хлопцем, привабливим у своїй безпорадності та придуркуватості.

Агнес мусила б побачити, як легко його налякати; після цього вона б так не говорила. Сміт пробудив би у ній материнський інстинкт. Але питання в тім, чи є взагалі у Агнес материнський інстинкт. Коли вона так говорить, важко повірити, що є. Маячня: його мають усі жінки, це науково доведено. Хоча — чи не могли вчені помилятись?

Прокляття, він у жодному разі не збирався дозволяти їй помикати ним. Вона продовжувала нагадувати йому, що саме завдяки їй він опинився на верхівці; але він краще знав... і відповідальність була його і тільки його. Він встав, розправив плечі, виструнчився і пішов до Кімнати Ради.

Впродовж усього — тривалого — засідання він очікував на те, що хтось завершить почате. Цього не сталося, а помічник не приніс жодних повідомлень. Дуглас був змушений зробити висновок, що про зникнення Сміта, хоч як важко в це було повірити, насправді знають лише його підлеглі.

Генеральний Секретар дуже хотів заплющити очі, сподіваючись на те, що жахливий безлад вирішиться сам собою, однак події не дозволяли йому цього. І дружина так само.


Агнес Дуглас обрала Евіту Перон кумиром для наслідування, бо вважала, що дуже схожа на неї. Це був її власний образ: для світу вона надягала маску помічниці та супутниці великої людини, яку мала за честь називати своїм чоловіком. Вона носила цю маску навіть на самоті — щоб мати корисну здатність Червоної Королеви вірити в те, у що їй хотілося вірити. Тим не менше вона ніколи не говорила відкрито про свою власну політичну філософію — тому що була переконана, що світом повинні правити чоловіки, а жінки повинні керувати чоловіками.

Їй ніколи не спадало на думку, що всі її переконання та дії мали під собою сліпу злість на долю, що зробила її жінкою... Вона досі вірила, що між її поведінкою, бажанням батька мати сина і тим, що вона заздрила матері, не було жодного зв'язку... Такі злі думки ніколи не приходили їй в голову. Вона любила батьків і приносила свіжі квіти на їхні могили за кожної слушної нагоди; кохала чоловіка і часто казала це привселюдно; пишалася своєю жіночністю і говорила про це на загал майже так само часто, а іноді й поєднувала обидва твердження.

Агнес Дуглас не чекала, доки чоловік почне щось робити зі зникненням Людини з Марса. Весь особистий персонал її чоловіка підкорявся їй так само, як і йому... А іноді навіть більше, ніж йому. Вона викликала головного виконавчого помічника з публічної інформації — так містер Дуглас називав прес-агента, — а потім перемкнула увагу на більш нагальні справи, як-от складання свіжого гороскопу. В її кімнаті в Палаці була приватна секретна лінія до студії мадам Везант; на екрані майже одразу з'явилось округле невиразне обличчя з проникливим поглядом.

— Агнес? Що сталося, люба? У мене зараз клієнт.

— Твоя лінія захищена?

— Звісно.

— Позбудься його, зараз же. Це терміново.

Мадам Олександра Везант прикусила губу, але вираз її обличчя не змінився, а в голосі не було роздратування.

— Звісно. Хвилинку.

Її риси розтанули на екрані, а замість них з'явився сигнал «утримання». Чоловік, що зайшов до кімнати, чекав біля столу місіс Дуглас; вона озирнулася і побачила, що це Джеймс Сенфорт, прес-агент, якого вона викликала.

— Є якісь звістки від Берквіста? — без преамбул, вимогливо запитала вона.

— М-м-м... Я не займаюся цією справою. Це справа Мак-Крері.

Вона не звернула уваги на його зауваження.

— Ти дискредитуєш його до того, як він заговорить.

— Що? Думаєте, Берквіст зрадив нас?

— Не будь наївним. Тобі варто було порадитися зі мною перед тим, як використовувати його.

— Але це не я. Це робота Мак-Крері.

— Ти повинен знати, що відбувається довкола. Я...

На екрані знову з'явилось обличчя мадам Везант.

— Посидь-но ось там, — сказала місіс Дуглас до Сенфорта. — Почекай.

Вона повернулась до екрана.

— Еллі, дорогенька, мені потрібен свіжий гороскоп для мене та Джозефа. Тільки швидко — так швидко, як тільки зможеш їх скласти.

— Дуже добре, — астролог вагалась, — я буду значно корисніша для тебе, люба, якщо ти скажеш, звідки така терміновість.

Місіс Дуглас барабанила пальцями по столу.

— Тобі ж не обов'язково це знати, правда?

— Звісно ж, ні. Будь хто, хто має необхідну ретельну підготовку, математичні навички та знання зірок, може скласти гороскоп, не знаючи нічого, крім місця та часу народження людини. Тобі про це відомо, дорогенька. Ти б могла навчитись робити це самостійно, якби не була надзвичайно зайнята. Пам'ятай: зірки радять, але не примушують. У тебе є вибір. Але якщо я маю підготувати для тебе надзвичайно детальний та складний аналіз, щоб допомогти, то мушу знати, у який сектор дивитися. Ми зосередимось на впливі Венери? Чи, можливо, Марса? Чи, може...

Місіс Дуглас вирішила.

— Марс, — перебила вона. — Еллі, я хочу щоб ти склала третій гороскоп.

— Дуже добре. Чий?

— М-м... Еллі, я можу тобі довіряти?

Здається, це образило мадам Везант.

— Агнес, якщо ти мені не довіряєш, то краще взагалі не консультуватися зі мною. Є багато інших людей, які можуть дати тобі наукові пояснення. Я не єдиний носій давнього знання. Припускаю, у професора ван Краузмейера гарна репутація, навіть попри те, що інколи він схильний до... — Вона замовкла.

— Будь ласка, будь ласка! Звісно, я довіряю тобі. Не думала, що ти дозволиш комусь іще виконувати для мене розрахунки. Слухай уважно. Тебе ніхто не чує?

— Звичайно ж, ні, люба.

— Я хочу, щоб ти склала гороскоп для Валентина Майкла Сміта.

— Валентина Май... Людини з Марса?

— Так, так, Еллі. Його викрали. Ми повинні знайти його.

Через дві години мадам Олександра Везант відкинулась на крісло біля столу і зітхнула. Вона доручила секретареві скасувати всі зустрічі і справді зробила все, що могла: кілька аркушів паперу, вкриті діаграмами та фігурами, та потертий довідник перед нею свідчили про її зусилля. Олександра Везант відрізнялася від інших астрологів-практиків тим, що і справді намагалась обрахувати «впливи» небесних тіл за допомогою книги в м'якій обкладинці під назвою «Наука арканів ведичної астрології та Соломонів камінь», яку вона отримала від свого останнього чоловіка, професора Саймона Магуса, відомого телепата, гіпнотизера, ілюзіоніста та учня таємних мистецтв.

Вона довіряла книзі, бо довіряла йому: ніхто не вмів складати гороскопи так, як Саймон, коли був тверезий. У більшості випадків він навіть не підглядав у книгу — так добре її знав. Вона розуміла, що ніколи не досягне його майстерності, тож завжди користувалася книгою та практичним довідником. Часом її розрахунки були трохи незрозумілі; з тієї самої причини в її чековій книжці інколи щось не сходилося, тому що Беккі Вессі (як її називали в дитинстві) так і не опанувала таблиці множення і часто плутала сімки з дев'ятками.

Тим не менше вона складала гарні гороскопи: місіс Дуглас була не єдиною її відомою клієнткою.

Проте цього разу, коли дружина Генерального Секретаря зажадала, щоб вона склала гороскоп для Людини з Марса, Беккі майже панікувала. Схоже відчуття в неї з'явилось тоді, коли якийсь нав'язливий дурень з аудиторії наполіг на тому, щоб перед тим, як професор почне ставити запитання, їй зав'язали очі. Ще у дитинстві вона зрозуміла, що має вроджені акторські здібності, а також здатність знаходити правильні відповіді, тому подолала паніку і продовжила роботу. Зараз вона вимагала від Агнеси точний час, дату та місце народження Людини з Марса, свято переконана в тому, що такої інформації ні в кого немає.

Але таку інформацію їй надали, а після короткої паузи вона отримала ще точніші цифри з журналу «Посланниці». З того моменту вона вже не панікувала, а просто прийняла інформацію та пообіцяла передзвонити, щойно гороскоп буде готовий.

Але зараз, після двох годин складних підрахунків, попри те що вона закінчила нові гороскопи для містера та місіс Дуґласів, зі Смітовим вона так і не зрушила з мертвої точки. Проблема була дуже проста... і непереборна. Сміт народився не на Землі.

У її астрологічній біблії не припускалося навіть думки про те, що людська істота може бути народжена десь іще. Анонімний автор жив і помер іще до того, як на Місяць відправили першу ракету. Вона намагалася знайти логічний шлях вирішення цієї дилеми, припускаючи, що всі принципи вже є в її довіднику, і єдине, що слід зробити, — це знайти, як правильно виконати бокове зміщення. Але вона зрозуміла, що заплуталася у купі незнайомих їй співвідношень, і коли нарешті розібралася з ними усіма, то усвідомила, що навіть не впевнена в тім, чи однакові знаки Зодіаку на Марсі та на Землі... І що взагалі можна зробити без знаку Зодіаку?

З таким самим успіхом вона могла б спробувати визначити кубічний корінь: це було для неї так складно, що колись змусило покинути школу.

З нижньої шухляди вона витягнула тонік, який тримала для складних випадків. Швидко випила келих і налила ще один, думаючи про те, що Саймон, напевно, легко впорався б із цим. Через деякий час вона почула його рівний, розмірений голос: «Впевненість, крихітко, впевненість! Будь впевнена у собі, і селюки тобі довіряться. Цим ти зобов'язана саме їм».

Почуваючись значно краще, вона почала виписувати результати двох гороскопів для Дуґласів. Коли це було зроблено, мадам Везант повернулася до написання гороскопу для Сміта і виявила, як завжди, що слова на папері доводять себе самі: всі вони були так чарівливо правдиві! Вона саме закінчувала текст, коли знову зателефонувала Агнес Дуглас.

— Еллі? Ти ще не закінчила?

— Щойно, — самовпевнено відповіла мадам Везант.

— Ти, звісно ж, розумієш, що гороскоп молодого Сміта наразі — дуже незвичайне та складне для Науки питання. Для народженого, як він, на іншій планеті, потрібно перерахувати кожний аспект та співвідношення планет. Вплив Сонця менший, а вплив Венери майже цілковито відсутній. Тоді як Юпітер має новий — мушу сказати, можливо, навіть «унікальний» — вияв, і я впевнена, що ти це побачиш. Необхідні розрахунки...

— Еллі! Не треба цього. Ти знаєш рішення?

— Ну звісно ж.

— О, дякувати Богу! Я вже було подумала, що ти намагаєшся сказати, що тобі це не по зубах.

Це і справді зачепило гордість мадам Везант.

— Моя люба, Наука ніколи не змінюється: змінюються лише її форми. Методи, які передбачили точний момент та місце народження Христа, за допомогою яких Юлій Цезар дізнався, коли і як помре... Як можна помилитися зараз? Правда є Правда, і вона незмінна.

— Так, звісно.

— Ти готова їх почути?

— Дай мені перемкнутись на «запис». Починай.

— Дуже добре. Агнесо, це найбільш кризовий період твого життя. Лише двічі до цього небесні тіла збиралися у такій сильній позиції. Тому ти повинна лишатись спокійною, не поспішати і обміркувати це все. Усі знаки на твою користь... Тож раджу тобі не йти проти них, уникаючи необачних рішень. Не дозволяй, щоб через зовнішній вигляд страждав твій розум...

Вона продовжила, даючи хороші поради. Беккі Віззі завжди давала гарні поради, причому робила це завжди дуже впевнено, бо сама в них вірила. У Саймона вона навчилася того, що навіть коли зорі здаються безнадійними, завжди є спосіб пом'якшити удар — щось, що зможе зробити клієнта щасливішим... Якщо вона знайде це і вкаже на це щось.

Напружене обличчя на екрані навпроти неї заспокоїлось, і місіс Дуглас кивала на знак згоди, коли вона на чомусь наголошувала.

— Тож ти бачиш, — підбила підсумки мадам Везант, — що лише тимчасова відсутність молодого Сміта — це не проблема, а необхідність, що доводить поєднання впливів ваших трьох гороскопів. Не засмучуйся і не бійся: він повернеться, або ж уже зовсім скоро ти отримаєш про нього звістку. До того часу важливо не робити ніяких радикальних чи невідворотних вчинків. Зберігай спокій.

— Так, я розумію.

— І ще одне. Вплив Венери на Марсі найсильніший і потенційно домінантний. У цій справі Венера, без сумніву, символізує тебе, але Марс — і твого чоловіка, і Сміта, зважаючи на унікальні обставини його народження. Тому на твоїх плечах — подвійний тягар, але ти маєш прийняти цей виклик; ти повинна продемонструвати мудрий спокій і стриманість, притаманні лише жінкам. Ти мусиш підтримати свого чоловіка, провести його через кризу і заспокоїти. Черпай спокій та мудрість з джерел матінки-землі. Це твій особливий дар. І зараз саме час ним скористатися.

Місіс Дуглас зітхнула.

— Еллі, ти просто неперевершена! Не знаю, як тобі і дякувати.

— Дякуй не мені. Дякуй Давнім Володарям, моїм вчителям.

— Я не можу подякувати їм, тож дякую тобі. І твоя платня цього не окупить, Еллі. Чекай на подарунок.

— Не варто, Агнес. Я вважаю за честь допомагати тобі.

— А я маю за честь високо цінувати твою допомогу. Ні, Еллі, більше ані слова!

Мадам Везант дозволила собі ще трохи послухати вмовляння, а потім вимкнулась, сповнена теплих відчуттів від того, що її поради були доречними (а це вона знала напевне). Бідна Агнес... У душі вона така добра жінка... Але її так і розривають суперечливі бажання. Це була честь — трохи звільнити їй шлях, полегшити тягар, який та несла. Мадам Везант стало краще від того, що вона допомогла Агнес.

Їй стало краще ще й тому, що дружина Генерального Секретаря ставилася до неї майже як до рівної, хоча й не розуміла цього до кінця, тому що в душі була геть не чванькувата. Молода Беккі Віззі була така непомітна, що член комісії торговельного центру не зміг запам'ятати навіть її імені, попри те Що звернув увагу на об'єм її грудей. Беккі Віззі це не образило: Беккі любила людей. Зараз їй подобалась Агнес Дуглас.

Беккі Віззі любила всіх.

Вона ще трохи посиділа, насолоджуючись м'яким теплом і перепочинком від пережитого тиску. Просто потягувала тонік, поки її практичний та кмітливий мозок складав докупи зібрані крихти та шматочки. Потім, без усілякого свідомого рішення, зателефонувала своєму акційному брокеру і дала йому інструкції продати акції «Лунар Ентерпрайзез».

Він фиркнув.

— Еллі, ти збожеволіла. Та низькокалорійна дієта ослабила твій розум.

— Послухай мене, Еде. Коли вони подешевшають на десять одиниць, продавай, навіть якщо вони зараз й досі на плаву. Зачекай, поки вони зміняться. Коли відновляться на три пункти, знову придбай... А потім, коли повернуться до сьогоднішньої ціни, продавай.

Після тривалого мовчання Ед лише дивився на неї.

— Еллі, ти знаєш щось. Розкажи дядькові Еду.

— Зірки сказали мені, Еде.

Ед вважав пропозицію астрономічно неможливою. Він додав:

— Добре; якщо не скажеш, то не скажеш. Гм... Я ніколи не надавав цьому достатнього значення, щоб залишатись осторонь нечесної гри. Ти не проти, якщо я піду на це з тобою, Еллі?

— Зовсім ні, Еде, до того часу, поки ти не знахабнієш до такої міри, щоб це випливло на поверхню. Це делікатна й особлива ситуація. Сатурн просто балансує між Дівою та Левом.

— Як скажеш, Еллі.


Щаслива від того, що Еллі підтвердила всі її припущення, місіс Дуглас одразу взялася до справ. Після того як вона отримала та переглянула досьє зниклого Берквіста, наказала зробити все, щоб знищити його репутацію. Потім порадилася з Твітчеллом — керівником закону Спеціальної служби, який вийшов від неї глибоко нещасним і відразу ж зробив життя своїх виконавчих офіцерів нестерпним. Місіс Дуглас доручила Сенфорту організувати ще один випуск «Людини з Марса» по стерео і додати до них плітки про те, що «з прихованого джерела в правлінні» стало відомо, що Сміта переводять, щоб забезпечити йому клімат для одужання, якомога більше схожий на марсіанський, чи, можливо, вже перевели, в санаторій високо в Андах. Потім вона відкинулась у кріслі і подумала, як спонукати Пакистан голосувати за Джозефа.

Зараз вона піклувалася про нього, вмовляючи підтримати пакистанські вимоги левової частини Кашмірового торію. Оскільки він від початку хотів це зробити, але й досі не зробив, вона зрозуміла, що це необхідно. Вмовити Джозефа було неважко: попри його незначну впертість вона припускала, що він погодиться. З цим рішенням вона залишила звернення щодо «Материнства у Новому Світі» для Дочок Другої Революції.

Розділ 10

Поки місіс Дуглас надто вільно говорила про те, на чому вона дуже погано зналася, Джубал Е. Гаршоу, бакалавр юридичних наук, магістр, доктор наук, людина, що жила в своє задоволення, гурман, сибарит, популярний автор незвичайної неопесимістичної філософії, сидів вдома, у Поконосі, у власному басейні, перебирав густе сиве волосся на грудях і спостерігав, як бавляться у воді три його секретарки. Всі троє були надзвичайно вродливі, а крім цього, були ще й надзвичайно хорошими секретарками. На думку Гаршоу, згідно з принципом найменшої дії потрібно було поєднати користь і красу. Блондинка Анна, руденька Міріам та темноволоса Дорказ — у кожної природний колір. Їх добирали відповідно, від приємної повноти до смачної худоби. Різниця у віці між ними була більше від п'ятнадцяти років, проте важко було сказати одразу, котра з них найстарша. Без сумніву, вони мали прізвища, але в домі Гаршоу не надто цікавилися їхніми іменами. Пліткували, що одна з них — онучка самого Гаршоу, але думки з цього приводу розділилися.


Гаршоу працював так само важко, як і завжди. Більша частина його мозку займалася тим, що спостерігала, як гарненькі дівчата бавляться у воді під сонцем; одне мале, закрите, звуконепроникне відділення займалося творчістю. Він стверджував, що його метод літературної творчості полягав у тому, щоб поставити його гонади паралельно з таламусом і повністю відімкнути мозок; його звички додавали цій теорії певної вірогідності.

Під час роботи мікрофон, що стояв праворуч від нього на столі, був налаштований на запис голосу, але він використовував його лише для нотаток. Коли він був готовий писати, то користувався послугами стенографістки й спостерігав за тим, як вона реагує. Зараз він був готовий.

— Сюди! — вигукнув він.

— Черга Анни, — відповіла Дорказ. — Але працюватиму я. Отой сплеск — це була Анна.

— Пірни та приведи її. Я не можу чекати.

Маленька брюнетка розсікла воду, і кількома хвилинами пізніше Анна вийшла з басейну, вбралась у махровий халат, витерла об нього руки та сіла поруч, з іншого боку столу. Вона нічого не говорила, так само, як і не робила ніяких приготувань. Анна мала абсолютну пам'ять і ніколи не переймалася записувальним приладдям.

Гаршоу підняв склянку з кубиками льоду, поверх яких налив бренді, і зробив глибокий ковток.

— Анна, я придумав щось дійсно сльозливе. Це історія про маленьке кошеня, яке у різдвяний вечір забрело до церкви, щоб зігрітися. Крім того, що воно помирало з голоду, замерзло і загубилося, у кошеняти була — один Бог знає чому — пошкоджена лапка. Отже, почнімо: «Сніг падав, відколи...»

— Який псевдонім?

— М-м-м... Краще знову використай «Моллі Водзворт». Ця справді примітивна. І заголовок — «Інші ясла». Почни спочатку.

Він говорив, розглядаючи її зблизька. Коли з її заплющених очей потекли сльози, він злегка посміхнувся і теж заплющив очі. До того часу, поки він закінчив, сльози текли по його щокам так само, як і по її. Обоє скупались у катарсисі сентиментальності.

— Тридцять, — оголосив він. — Можеш висякатися. Надішли це і, заради Бога, не показуй мені, бо я його порву.

— Джубале, тобі колись бувало соромно?

— Ні.

— Колись за таке я точно тобі вріжу просто у товсте черевце.

— Я знаю. Але не можу обманювати Своїх сестер: по-перше, вони були б надто старі, а по-друге, у мене ніколи не було жодної. А тепер забери свій задок в дім і займися цим оповіданням до того, як я передумаю.

— Так, бос.

Проходячи повз його крісло, вона поцілувала його в лисину.

Гаршоу знову вигукнув:

— Сюди! — і перед ним з'явилась Міріам.

Але гучномовець, встановлений на будинку позад нього, ожив:

— Бос!

Гаршоу видав лише одне слово, і Міріам з докором фиркнула над ним. Він додав:

— Так, Ларрі?

Доповідач відповів:

— Тут внизу біля воріт дама, яка хоче вас побачити. І вона притягла з собою труп.

Гаршоу на хвилину замислився.

— Вона гарненька? — сказав він у мікрофон.

— Гм... Так.

— Тоді чому ти тягнеш кота за хвіст? Впусти її. — І Гаршоу відкинувся на спинку крісла. — Починай, — сказав він. — Зйомка у місті, у кадрі двоє людей у кімнаті. На прямому стільці сидить коп. Він без головного убору, комір розстебнутий, обличчя вкрите потом. Ми бачимо лише спину іншої постаті, що стоїть між нами та копом. Ця людина піднімає руку і відводить її назад, майже за межі кадру. Вона б'є копа з важким, глухим звуком... — Гаршоу підняв очі і сказав: — Пізніше продовжимо звідси.

Автомобіль скочувався з пагорба до будинку. За кермом була Джилл; поруч з нею сидів молодик. Коли авто зупинилося біля Гаршоу, чоловік одразу ж вистрибнув, наче зрадів можливості опинитися якнайдалі від її вмісту.

— Ось вона, Джубале.

— Я бачу. Доброго ранку, дівчинко. Ларрі, де цей труп?

— На задньому сидінні, бос. Під ковдрою.

— Але це не труп, — запротестувала Джилл. — Це... Бен говорив, що ви... Я хочу сказати... — Вона втратила самоконтроль і розридалась.

— Годі, моя люба, — м'яко сказав Гаршоу. — Дуже мало трупів цього варті. Дорказ, Міріам, попіклуйтесь про неї. Дайте їй води та вмийте.

Він глянув на заднє сидіння, почав піднімати ковдру. Джилл відкинула руку Міріам, яку та їй подала, і різко сказала:

— Ви маєте вислухати! Він не мертвий. Щонайменше, я на це сподіваюсь. Він... о Боже! — Вона знову заплакала. — Я така брудна... і така налякана!

— На вигляд труп, — задумливо промовив Гаршоу. — Мушу визнати, що температура тіла така ж, як і температура повітря. Оціпеніння не типове. Як давно він помер?

— Але він не помер! Можете витяги його звідти? Поки я довезла його сюди... Це було жахливо.

— Звісно. Ларрі, дай мені руку. Ларрі, та ти аж позеленів. Якщо тебе знудить, сам і прибиратимеш.

Вони витягли Валентина Майкла Сміта з заднього сидіння і поклали на траву біля басейну. Тіло досі залишалось негнучким і скрученим. Без нагадування Дорказ принесла стетоскоп лікаря Гаршоу; вона встановила його поряд зі Смітом, ввімкнула й підвищила напругу.

Гаршоу вставив заглушки у вуха й прислухався до його серцебиття.

— Боюсь, ви помиляєтесь, — м'яко сказав він Джилл, — я не зможу йому допомогти. Хто він?

Джилл зітхнула. Її обличчя нічого не відображало, і вона втомлено відповіла:

— Він був Людиною з Марса. Я так старалася.

— Ви впевнені, що це Людина з Марса?

— Так. Бен... Бен Кекстон сказав, що ви один з тих, до кого можна звернутися.

— Бен Кекстон, так? Я високо ціную впевн... тихо! — Гаршоу підняв руку, вимагаючи, щоб всі замовкли, а сам хмурився і слухав. Спершу він виглядав загнаним у кут; потім на його обличчі вибухнуло здивування. — Серцебиття! Не зійти мені з цього місця. Дорказ, нагору! Клініка — третя шухляда знизу у замкненій частині холодильника; пароль — «солодкі сни». Принеси всю шухляду і візьми кубик гіпосульфіту зі стерилізатора.

— Зараз!

— Лікарю, не треба стимуляторів!

Гаршоу повернувся до Джилл.

— Що?

— Вибачте, сер... Я просто медсестра... але цей випадок відрізняється. Я знаю.

— М-м-м... зараз він мій пацієнт, сестро. Але десь років сорок тому я зрозумів, що я не Бог, і через десять років після цього усвідомив, що я — навіть не Ескулап. Що ви хочете спробувати?

— Я просто хочу спробувати розбудити його. Якщо з ним нічого не робити, він іще більше заглибиться у цей стан.

— Що ж... Вперед. Доки ви не вирішите використати сокиру. Потім ми спробуємо мої методи.

— Так, сер.

Джилл сіла на коліна біля Сміта, м'яко намагаючись випрямити його кінцівки. Брови Гаршоу поповзли вгору, коли він побачив, що їй це вдалося. Джилл поклала голову хлопця собі на коліна і обережно колихала його у руках.

— Будь ласка, прокинься, — тихо промовила вона. — Це Джилл... Твій водний брат.

Тіло ворухнулось. Дуже повільно піднялись груди. Потім Сміт зробив довгий хриплий вдих і розплющив очі. Він глянув на Джилл і посміхнувся дитячою посмішкою. Джилл посміхнулась у відповідь. Потім він роззирнувся довкола, і посмішка зникла.

— Все добре, — швидко сказала Джилл. — Вони всі друзі.

— Всі друзі?

— Правильно. Всі вони — твої друзі. Не хвилюйся і не йди знову. Все добре.

Він не відповів, але широко розплющив очі, роздивляючись усе та всіх присутніх. Він був схожий на кота на природі.

Через двадцять п'ять хвилин Гаршоу вклав обох своїх пацієнтів у ліжко. До того як подіяла пігулка, яку він їй дав, Джилл змогла розповісти достатньо, щоб Гаршоу зрозумів, що ризикує головою. Бен Кекстон зник, він мав спробувати з'ясувати, як це вирішити, а молодий Сміт був гарячий як вогонь... Хоча він мав би здогадатися про це, коли почув, хто він. Ну що ж, життя інколи вміє бути кумедним; це тимчасово відкине сіру нудьгу, що завжди чекає за рогом.

Він глянув на маленький автомобіль, яким приїхала Джилл. Написи на боках повідомляли: «Прокат Рідінґ — фарбувальне наземне обладнання усіх видів» і «Працюйте з голландцем!»

— Ларрі, огорожа під напругою?

— Ні.

— Увімкни її. Потім — іще до того, як стемніє, — витри кожен найменший відбиток пальця з цієї таратайки. Присмерком відвези її на інший бік Рідінґа, а краще — аж до Ланкастера, і залиш в кюветі. Потім їдь у Філадельфію, спіймай шатл на Скрентон — і повертайся додому вже зі Скрентона.

— Звісно, Джубале. Скажіть, він що, справді Людина з Марса?

— Тобі б краще сподіватися, щоб це було не так. Тому що коли це він і вони спіймають тебе до того, як ти викинеш той непотріб і візьмуть тебе з ним, то, очевидно, допитуватимуть з ударним ліхтариком. Але я думаю, що це таки він.

— Я перевірю. Мені потрібно пограбувати кілька банків на зворотному шляху?

— Напевно, це найбезпечніше з того, що ти можеш зробити.

— Добре, бос... — Ларі завагався. — А ви не заперечуєте, якщо я затримаюсь у Філі на ніч?

— Що, в ім'я Господа, чоловік може робити у Філадельфії уночі?

— Багато чого, якщо знати, куди дивитися.

— Як тобі зручно. — Гаршоу розвернувся. — Сюди!


Джилл прокинулась незадовго до вечері, яка у цьому будинку зазвичай була десь о восьмій. Вона відчувала, що відпочила, але її не полишало відчуття тривоги — такої сильної, що вона втягнула повітря з вентиляції над її головою і припустила, що лікар приспав її гіпнотично, та ще й додав заспокійливе. Поки вона спала, хтось забрав брудний порваний вуличний одяг, у якому вона приїхала й залишив просту білу вечірню сукню і босоніжки. Одяг чудово їй підійшов, і Джилл вирішила, що він, напевно, належить тій, кого лікар назвав Міріам. Вона прийняла ванну, зробила макіяж, розчесала волосся і спустилась вниз, до великої вітальні, почуваючись іншою людиною.

Дорказ вишивала, скрутившись у великому кріслі; вона підняла погляд, дружньо їй кивнула — так, наче Джилл завжди була частиною цього дому, — і повернулася до свого захопливого заняття. Гаршоу стояв, обережно помішуючи якусь суміш у високому холодному графині.

— Вип'єте? — сказав він.

— Гм... Так, дякую.

Він наповнив по вінця два великі коктейльні келихи і передав один їй.

— Що це? — запитала вона.

— Мій власний рецепт: кометний коктейль. Третина горілки, третина соляної кислоти, третина води, дві дрібки солі, плюс додайте маринованих жуків.

— Краще віскі з содовою, — порадила Дорказ.

Джилл помітила, що біля неї стояв такий самий келих.

— Займайся своїми справами, — спокійно порадив Гаршоу. — Гідрохлоридна кислота корисна для травлення, а жуки додають вітамінів і протеїнів.

Він підніс склянку Джилл і замислено промовив:

— Ласкаво просимо до наших благородностей! Нас тут залишалось небагато. — Він майже спорожнив келих, знову наповнивши його, перед тим як сісти.

Джилл зробила обережний ковток, а потім іще один, значно більший. Які б там не були справжні складники, напій, здавалось, був саме тим, що їй потрібно. Тепла хвиля гарного самопочуття м'яко поширювалося від живота до кінцівок. Вона випила десь половину, дозволивши Гаршоу долити ще.

— Дивилися на нашого пацієнта? — запитав він.

— Ні, сер. Я не знала, де він.

— Я перевіряв його кілька хвилин тому. Спить як дитина. Думаю, що я дам йому інше ім'я — Лазар. Як думаєте, він захоче спуститись на вечерю?

Джилл задумалась.

— Докторе, я й справді не знаю.

— Що ж, якщо він прокинеться, я запитаю. Потім він може приєднатися до нас чи замовити їжу у кімнату, як забажає. Це Дім Свободи, моя люба. Кожен робить лише те, що йому подобається... А коли зробить щось, що не сподобається мені, то я просто викину його звідси. До речі, ви мені нагадали: я не люблю, коли мене називають «доктор».

— Сер?

— О, я не образився. Але коли вони починають прирівнювати лікарську справу до народних танців або до сучасного флай-фішингу, я відчуваю, що ще не готовий пишатися цим титулом. Я не хочу пити розбавлений віскі — і я не пишатимуся розбавленими науковими ступенями. Називай мене Джубалом.

— О... Але ступені в медицині не були... розбавлені, як ви це називаєте.

— Ні. Але зараз — епоха, в якій вони означають уже дещо інше. Тож я не хочу підміняти ступінь доктора з посадою наглядача дитячого майданчика. Не звертай уваги. Дівчинко, просто скажи, чому ти так переживаєш за цього пацієнта?

— Що? Я казала вам, Докт... Джубале.

— Ви розповіли мені, що сталося, але не сказали, чому це сталося. Джилл, я бачу, як ви дивитесь на нього і говорите з ним. Вам не здається, що ви закохались у цього хлопця?

Джилл була налякана. Вона глянула на Дорказ: та, здавалось, не чула розмови.

— Боже, це абсурдно!

— Я не бачу в цьому нічого абсурдного. Ви дівчинка, він хлопчик — це звичайне миле поєднання.

— Але... Ні, Джубале, зовсім ні. Я... Що ж, я думала, що його утримували як в'язня, і думала... Чи Бен думав, що йому може загрожувати небезпека. Я хотіла відстояти його права.

— Гм... Люба моя, я завжди з підозрою ставився до безстороннього інтересу. Здається, з гормонами у тебе все в порядку, тому це сталось або завдяки Бену, або через цього бідолаху з Марса, або завдяки їм обом. Краще зізнатись собі у власних мотивах та проаналізувати їх. Тоді ти зможеш краще зрозуміти, куди прямуєш. А зараз скажи, чого ти хочеш від мене?

На таке неочікуване запитання Джилл відповісти не змогла. Чого вона хотіла? Чого очікувала? З того моменту, як перетнула свій Рубікон, вона не думала ні про що, окрім втечі і того, як дістатися будинку Гаршоу. У неї не було планів.

— Я не знаю.

— Не думаю. Ти розказала мені достатньо, щоб я зрозумів, що ти самовільно пішла з лікарні. Тож припустімо, що ти, напевно, захочеш зберегти ліцензію. Тому, поки ти спала, я дозволив собі відправити повідомлення твоїй старшій медсестрі з Монреаля. Ти попросила про термінову двотижневу відпустку через раптову хворобу родички. Добре? Ти зможеш дізнатися деталі пізніше.

Джилл відчула раптову хвилю полегшення. Через свій характер вона поховала всі переживання щодо власного благополуччя тієї миті, коли прийняла рішення; тим не менше десь глибоко всередині вона відчувала якийсь тягар — через те, як вчинила зі своєю бездоганною професійною репутацією.

— О, Джубале, дякую! — сказала вона, а потім додала: — Не думаю, що зможу зараз когось доглядати: сьогодні в мене вихідний.

— Добре. Тоді ти в укритті. Чим бажаєш зайнятися?

— У мене не було часу подумати... Гадаю, потрібно зв'язатися з банком, щоб отримати трохи грошей... — Вона замовкла, намагаючись згадати свій баланс. Він ніколи не був великим, і вона інколи забувала цифри...

Джубал відволік її:

— Якщо ти вийдеш на зв'язок з банком, то негайно отримаєш копів на порозі. Чи не краще залишитись тут, поки вся ця історія трохи стихне?

— О, Джубале, я б не хотіла обтяжувати тебе.

— Ти вже обтяжила мене. Не хвилюйся про це, дитинко. Тут завжди є гості — одні приходять, інші йдуть... Одна родина жила тут сімнадцять місяців. Але ніхто не обтяжує мене проти моєї волі, тож розслабся. Якщо ти будеш така ж корисна, як і гарна, то можеш залишатися тут вічно. А зараз про нашого пацієнта: ти сказала, що хочеш відстояти його права. Припускаю, ти очікуєш, що я можу в цьому допомогти?

— Ну, я... Бен казав... Здається, Бен думав, що ви допоможете.

— Мені подобається Бен, але він не говорить від мого імені. Мені взагалі нецікаво, отримає він свої права чи ні: я не підтримую цю дурню про «Справжнього принца». Його права на Марс — головний біль юристів, і я, як юрист, не зобов'язаний поважати їх. Що ж до багатства, то, думаю, він його отримає: ця ситуація залежить від кипіння пристрастей інших людей, а також від наших дивних племінних звичаїв; він сам не заробив жодної копійки. Гадаю, йому пощастить, якщо вони не обдеруть його як липку, але я не шукатиму у газетах повідомлень про те, чим все закінчиться. Якщо Бен очікував, що я буду відстоювати права Сміта, то ти прийшла не туди.

— Що ж... — Джилл відчула раптову самотність, — думаю, мені краще поміркувати про те, щоб його перевезти звідси.

— О ні! Хіба що ти дійсно цього хочеш.

— Але я думала... Ви сказали...

— Я сказав, що не зацікавлений у павутинні юридичних вигадок. Але пацієнт і гість під моїм дахом — це зовсім інша справа. Він може залишитись, якщо схоче. Я просто хотів пояснити, що не маю наміру втручатися в політику, щоб втілити якісь романтичні ідеї, що могли виникнути у тебе чи у Бена Кекстона. Моя люба, я завжди думав, що працюю для людства... І мені було приємно так думати. Потім я виявив, що людство не хоче, щоб я працював для нього; інакше кажучи — що воно відкидає будь-які спроби допомагати йому. Тож зараз я роблю те, що подобається Джубалу Гаршоу.

І він повернувся до Дорказ так, наче тема була вичерпана.

— Час вечеряти — чи не так, Дорказ? Хтось цим займається?

— Міріам. — Вона відклала вишивку та встала.

— Я ніколи не міг зрозуміти, як саме ці дівчата розподіляють між собою роботу.

— Бос, як би ви про це дізнались? Ви ж ніколи нічого не робите. — Дорказ поляскала його по животі. — Але й ніколи не пропускаєте смачненького.

Почувся звук гонгу, і вони пішли їсти. Якщо вечерю готувала рудоволоса Міріам, то, очевидно, вона робила це, користуючись усіма сучасними благами, — і вже сиділа за столом, свіжа та вродлива. Окрім трьох секретарок тут був молодий чоловік, трохи старший від Ларрі, до якого зверталися «Дюк» і який втягнув Джилл у розмову так, ніби вона завжди жила там. Було присутнє також подружжя середнього віку, яких не представили взагалі; вони їли так, наче були в ресторані, і вийшли з-за столу, щойно скінчили трапезу, не сказавши ані слова.

Розмова за столом була жива та ненав'язлива. Обслуговування забезпечувалось машинами не-андроїдами, якими з-за столу керувала Міріам. Їжа була чудовою; наскільки могла визначити Джилл — жодного синте.

Але не схоже було, що це задовольняло Гаршоу. Він скаржився, що чи його ніж тупий, чи м'ясо жорстке, чи і те і те разом; звинуватив Міріам в тім, що вона подала на стіл недоїдки. Його, здавалося, ніхто не чув; але, коли Анна поклала ніж з виделкою, Джилл почала непокоїтись за Міріам.

— Він згадував, що готувала його мати, — холодно зазначила Анна.

— Він починає думати, що знову став босом, — погодилась Дорказ.

— Як довго це триває?

— Десь днів десять.

— Надто довго. — Анна перезирнулася з Дорказ і Міріам; усі вони встали.

Дюк продовжував їсти.

Гаршоу поспіхом сказав:

— Погляньте-но сюди, дівчата, не на їжу. Почекайте, поки...

Але вони не звертали уваги на його заперечення. Вони підійшли впритул; машина обслуговування швидко звільнила їм шлях. Тоді Анна взяла його за ноги, дві інші — за руки; розсувні двері розчинились, і вони винесли волаючого Гаршоу з кімнати.

Через кілька хвилин почувся сплеск, після чого крики стихли.

Три жінки відразу ж повернулися — навіть не надто розтріпані. Міріам сіла і звернулась до Джилл:

— Ще салату?

Гаршоу повернувся кількома хвилинами пізніше, вбраний у піжаму та халат замість вечірнього піджака, який був на ньому до того. Одна з машин прибрала його тарілку, щойно його винесли з-за столу; зараз же її знову поставили на місце, і він продовжив їсти.

— Я казав, — зазначив він, — що жінка, яка не вміє готувати, — це бездарність. Якщо не почнете хоч трохи тут господарювати, я заміню вас усіх на собаку, а потім застрелю її. Що на десерт, Міріам?

— Полуничний пиріг.

— О, це вже щось. Ви всі помилувані до середи.


Джилл переконалась, що їй не обов'язково розуміти, як саме працює домашнє господарство Джубала Гаршоу: вона могла робити все, що хотіла, і нікому не було до цього діла. Після вечері вона пішла у вітальню, маючи намір переглянути вечірній випуск новин по стерео — непокоїлась через те, що може згадуватися у ньому. Але вона не змогла знайти жодного стереоприймача. Добре подумавши, вона не змогла згадати, чи бачила хоча б один такий пристрій у будинку. Тут не було і газет — попри величезну кількість книг та журналів.

Ніхто не приєднався до неї. Через певний час її зацікавило, котра зараз година. Вона залишила свій годинник нагорі, у сумочці, тож озирнулась, шукаючи довкола годинник. Але не побачила жодного, — і потім, порпаючись у чудовій пам'яті, так і не згадала, чи бачила хоча б один у якійсь із кімнат цього будинку.

Але вона вирішила, що краще піде спати, — немає значення, котра тепер година. Одна зі стін була заповнена книгами — як на полицях, так і на підставках для котушок. Вона знайшла котушку з Кіплінговою «Простою історією» і радісно піднялась з нею нагору.

Тут на неї чекала ще одна маленька несподіванка. Ліжко у кімнаті, що їй виділили, було сучаснішим від наступного тижня: з функцією автоматичного масажу, кавоваркою, клімат-контролем, читальною машиною і так далі; але будильника в ньому не було: на його місці розташовувалася лише пласка кришка. Джилл знизала плечима і вирішила, що, напевно, однаково не засне. Вона вповзла на ліжко, вставила котушку у читальну машину, лягла і почала переглядати рядки, що рухались дошкою. Досить скоро контроль швидкості висковзнув з її розслаблених пальців, світло згасло, і Джилл заснула.

Джубал Гаршоу не заснув так легко: він злився на себе. Його внутрішній інтерес до ситуації охолонув, і, зрозуміло, почалася реакція. Що ж, понад півстоліття тому він гарячково присягнувся, що ніколи більше не підбиратиме покинутих кошенят, а зараз, о численні груди Матері-Венери, він примудрився підібрати одразу двох... Ні, трьох — якщо рахувати й Вена Кекстона.

Той факт, що він порушував свою обітницю більше разів, ніж років, протягом яких брав інтерв'ю, не надто його хвилював — його мозок не переймався такими дрібницями, як логічність чи послідовність. Не більше, ніж присутністю двох в'язнів, що спали під його дахом та їли за його столом. Він був не з тих, хто рахував кожну копійку. За останнє століття свого бурхливого життя він кілька разів біднів, а також бував навіть багатшим, ніж зараз, однак ставився до цього, як до зміни погоди, і ніколи не звертав уваги на подібні речі.

Але дурнуватий галас, який, як він знав, обов'язково підніметься, коли детективи вистежать цих дітей, передчасно псував йому настрій. Джубал вважав, що вони точно попадуться: таке наївне дитя, як Джилл, залишило за собою слід, гідний клишоногої корови! Годі було й очікувати чогось іншого.

Після того як люди приходять до його святилища, ставлять дурні запитання й висувають дурні вимоги, він, Джубал Гаршоу, мусить приймати рішення й діяти. Хоча відколи він дійшов філософського висновку щодо того, що всі дії марні, плани на майбутнє дратували його.

Він не очікував розсудливої поведінки від людських істот, бо вважав більшість з них гарними кандидатами для захисного утримання та вологого обгортання. Він просто щиро хотів, щоб вони дали йому спокій! Всі, крім тих, кого він сам обрав собі у партнери по грі. Джубал був свято впевнений, що, якби його залишили самого, він би вже давно досяг нірвани... Пірнув би на своє дно і зник би з очей, як ті індійські факіри. Ну чому вони не можуть залишити людину на самоті?

Близько опівночі він втомлено витягнув свою двадцять сьому сигарету і сів; у кімнаті увімкнулось світло.

— Сюди! — крикнув він у мікрофон біля ліжка.

Вже скоро зайшла Дорказ, одягнена у халат і капці. Вона широко позіхнула і сказала:

— Так, бос?

— Дорказ, останні двадцять чи тридцять років я був жалюгідним, марним, нікчемним паразитом.

Вона, знову позіхаючи, кивнула.

— Всі це знають.

— Навіть не думай підлещуватися. У житті кожної людини настає такий момент, коли вона має припинити мислити розумно, встати і почати діяти: нанести удар за свободу та перемогти негідників.

— Гм...

— Тож досить позіхати, час настав.

Вона глянула на себе.

— Напевно, мені краще одягнутися.

— Так. І розбуди інших дівчат: на нас чекає багато справ. Вилий відро холодної води на Дюка і скажи, щоб протер базікалку від пилу і притяг її сюди для вивчення. Мені потрібні новини — усі.

Дорказ здавалася втомленою і досі сонною.

— Ти хочеш, щоб Дюк приніс стерео?

— Ти мене почула. Передай йому: якщо це неможливо, хай він обере потрібний напрямок і йде собі. А зараз зберися: у нас купа справ на всю ніч.

— Добре, — із сумнівом погодилась Дорказ. — Але я от думаю, чи не потрібно спочатку перевірити, чи немає у вас жару.

— Тихо, жінко!

Дюк приніс стереоприймач для Джубала Гаршоу саме вчасно — щоб той зміг подивитися останній повтор другого телефонного інтерв'ю з «Людиною з Марса». У коментарях йшлося й про чутки, що Сміт переїхав в Анди. Джубал додав два і два, отримав двадцять два, після чого весь ранок комусь телефонував. На світанку Дорказ принесла сніданок: шість сирих яєць, збитих з бренді. Поки він їх пив, думав про те, що однією з переваг довгого та насиченого життя є те, що він знайомий з усіма більш-менш важливими людьми — і за потреби може усім їм подзвонити.

Гаршоу підготував бомбу з часовим механізмом, але вирішив не натискати на спусковий гачок, аж доки обставини не змусять його це зробити. Він одразу зрозумів, що уряд може знову ув'язнити Сміта, мотивувавши це тим, що той не може дбати про себе самостійно, — і з цим Гаршоу був згодний. Несподівано йому спало на думку, що Сміт водночас божевільний з юридичної точки зору за всіма її нормами; що він страждає на неврологічний розлад з медичної — як жертва подвійних ситуаційних психозів, унікальних та величезних за масштабом: адже, по-перше, його виростили не люди, а по-друге, його несподівано кинули в абсолютно інопланетне для нього суспільство.

Тим не менше він взяв до уваги той факт, що як юридичне розуміння здорового глузду, так і медичне поняття психозу не пасує для цього випадку. Тут була людська істота, яка повністю, з очевидним успіхом пристосувалася до інопланетного суспільства... як слухняна дитина. Чи зможе той же суб'єкт, вже як дорослий зі сформованими звичками та направленим мисленням, пристосуватися знову — і чи буде це значно важче для дорослого, дитини? Доктор Гаршоу мав намір все це з'ясувати. Вперше за десятиліття він справді зацікавився медичною практикою.

Крім цього, він захопився думкою подражнити тих, хто нині був при владі. У ньому було більше жорсткої анархії, що була політичним правом кожного американця від народження; протистояння сам на сам із планетарним урядом давало йому більше гострих відчуттів, аніж він відчував за усе своє життя.

Розділ 11

Навколо невеликої зірки класу G, досить далеко від межі галактики середнього розміру, під впливом трохи модифікованого зворотно квадратичного закону, що формував простір навколо них, планети оберталися як завжди, як і мільярди років до цього. Три з них були достатньо великими, щоб їх помітили; решта, розміром не більші від гальки, ховалися у вогняних кільцях великих планет або губилися у темному просторі космосу. Всі вони, як буває зазвичай у таких випадках, були заражені примхою викривленої ентропії, яку називали життям; на третій та четвертій планетах температура поверхні змінювалася циклами, залежно від замерзання монооксиду гідрогену, внаслідок чого на них виникли розвинені форми життя, досить схожі для того, щоб з'явилася можливість соціального контакту.

Давні марсіани з четвертої планети не вважали за потрібне турбувати себе контактами з Землею. Личинки їх раси весело стрибали поверхнею Марса, навчаючись жити, і вісім з дев'яти помирали в цьому процесі. Дорослі марсіани суттєво відрізнялися від личинок тілом та розумом. Вони досі збиралися у чарівних, казкових містах, де поводилися так само тихо, як личинки шумно, — й мали навіть більше справ, зайняті складним і багатим життям свідомості.

Життя дорослих не було цілковито вільне від праці у її людському розумінні; у них все ще була планета, про яку треба було дбати: рослинам слід було говорити, коли і де рости; личинок, котрі пройшли навчання й вижили, потрібно було зібрати, плекати, запилити, а отримані яйця доглядати й споглядати, щоб вони дозріли правильно; відпрацьованих личинок слід було переконати в тім, щоб ті покинули дитячі забави й перетворилися на дорослих. Все це треба було робити — але їх присутність у «житті» на Марсі можна було порівняти з вигулюванням собаки двічі на день людиною, яка між цими приємними прогулянками контролює роботу планетарної корпорації. Навіть якщо ти — Арктур III[17], ці щоденні прогулянки можуть справити враження найвизначніших занять магнатів — десь так, як людина здається рабинею собаки.

Марсіани і люди були свідомими формами життя, але вони розвивались у абсолютно різних напрямках. Уся поведінка людей, уся мотивація, всі надії та страхи були рясно забарвлені та сильно керовані людським, трагічно та дивно прекрасним шаблоном відтворення. Це стосувалося й марсіан, але ніби в дзеркальному відбитку. На Марсі існував ефективний біполярний шаблон, звичний у цій галактиці, але у марсіан він так відрізнявся від терранського, що назвати його «статтю» могли лише біологи: людські психіатри наполягали б на тому, що це — не стать. Марсіанські личинки були жінками, а всі дорослі — чоловіками. Але в кожному випадку — лише за функцією, не за психологією. Полярність «чоловік — жінка», якій підлягало все людське життя, не могла існувати на Марсі. Тут не було можливості «одруження». Дорослі були величезні: першим людям, які їх побачили, вони нагадали криголами під вітрилом. Вони були пасивні фізично, але активні ментально. Личинки ж були товстими, пухнастими сферами, пружними та сповненими безглуздої енергії. Неможливо було провести паралель між людською та марсіанською психологічною основою. Людська біполярність була водночас і скріплюваною силою, і стимулом для людської поведінки: від сонетів до ядерних рівнянь. Якщо будь-яка істота вважає, що людські психологи перебільшують цей факт, — дозвольте їй пошукати у патентних конторах, бібліотеках і мистецьких галереях твори євнухів.

Марс, влаштований інакше, ніж Земля, звернув мало уваги на «Посланницю» та «Чемпіона». Дві події сталися надто недавно для того, щоб їх помітили, бо якби марсіани користувалися газетами, то одного випуску на терранське століття було б цілком досить. Контакт з іншими расами не був для марсіан чимось новим; таке траплялося раніше і трапиться знову. Коли ще одна нова раса була повністю ґрокнута, потім (через терранське тисячоліття чи десь так) приходив час діяти — якщо це було потрібно.

На Марсі сучасні важливі події були трохи іншими. Відділені Старійшини побіжно вирішили відправити людське пташеня ґрокнути все, що він міг, на третій планеті, а потім знову повернулися до серйозних справ. Незадовго до того, десь у терранські часи Цезаря Августа, марсіанський митець створив мистецький твір. Його можна було назвати, не згрішивши проти істини, віршем, музичною композицією чи філософським трактатом: це була серія емоцій, впорядкованих у трагічній, логічній неминучості. Оскільки люди могли осягнути його так само, як сліпий від народження зрозуміти з пояснень, що таке захід сонця, то не мало значення, до якої саме категорії людської творчості його можна було б зарахувати. Важливо було те, що митець випадково відділився від тіла до того, як закінчив свій шедевр.

Неочікуване відділення завжди було рідкістю на Марсі. У таких справах марсіани надавали перевагу тому, щоб життя було замкненим колом з фізичною смертю, яка наступала у слушний, обраний момент. Проте цей митець так заглибився у власну роботу, що забув отямитися; коли ж його відсутність помітили, тіло вже не підходило для їжі. Сам він не помітив відділення і просто продовжував творити.

Марсіанське мистецтво чітко поділялося на дві категорії: створене живими дорослими, — сильне, часто навіть радикальне та грубе; мистецтво Старійшин — зазвичай консервативне, надзвичайно складне та очікувано зі значно вищим рівнем техніки виконання. Ці два види мистецтва оцінювали окремо.

За якими стандартами варто було оцінити цей твір? Він перекидав місток від загального до конкретного; повністю його завершив Старійшина. З іншого боку, творець, який через відчуженість усіх митців навіть не помітив зміни свого статусу, продовжив роботу так, наче все ще був цільним. Чи, може, це був новий вид мистецтва? Чи можна було завдяки несподіваному відділенню від тіла митців під час роботи створити такі витвори знову? Старійшини у пасивній згоді обговорювали захопливі можливості впродовж століть, і всі цільні марсіани з нетерпінням чекали їхнього вердикту.

Цим питанням так цікавилися тому, що це було не абстрактне, а надзвичайно емоційне та релігійне (у терранському розумінні) мистецтво: у ньому описувався контакт між марсіанською расою та жителями п'ятої планети. Ця подія трапилася дуже давно, проте залишалася важливою та викликала інтерес у марсіан так само, як у людей — смерть однієї істоти від розп'яття на хресті через два терранські тисячоліття. Марсіанська раса зіткнулася з жителями п'ятої планети, повністю їх ґрокнула — і вона діяла своєчасно: залишки астероїдів — це все, що залишилося і збереглося від цієї події, а марсіани продовжували плекати та шанувати знищений ними народ. Цей новий мистецький твір був однією з багатьох спроб цілковито ґрокнути всі частини прекрасного досвіду у всій його складності в одному творі. Але перед тим, як його оцінити, потрібно було ґрокнути, як це зробити.

А це була дуже складна проблема.


На третій планеті Валентин Майкл Сміт не переймався пекучими питаннями Марса; він ніколи не чув про них. Марсіанський вихователь та водні брати не переобтяжували його тим, чого він не зміг би осягнути. Сміт знав про знищення п'ятої планети та його емоційне значення так, як будь який школяр вивчає Трою чи Плімутську скелю[18]; але йому не показували мистецтво, яке він не міг би ґрокнути. Його знання були унікальними — значно глибшими, ніж у пташенят з його гнізда, але значно меншими, ніж у дорослих; його вихователь та порадники вихователя серед Старійшин принагідно цікавилися тим, як багато й чого саме зможе навчитися це інопланетне пташеня. З результатів вони більше дізналися про потенціал людської раси, аніж сама ця раса знала про себе: Сміт із задоволенням ґрокав те, чого не знала раніше жодна інша людська істота.

Але саме зараз Сміт просто насолоджувався своєю безтурботністю, якої не відчував уже багато років. В особі Джубала він здобув нового водного брата; у нього з'явилося багато нових друзів, і він насолоджувався захопливим новим досвідом такої калейдоскопічної якості, що у нього не було часу їх ґрокнути; він міг просто відкласти їх, щоб перезавантажити знову потім, на дозвіллі.

Брат Джубал запевнив його, що він швидше ґрокне це дивне та красиве місце, якщо навчиться читати, і витратив цілий день, щоб навчити його читати гарно та швидко, а Джилл показувала та вимовляла для нього слова. Це означало витримати без басейну цілий день, що було великою жертвою, оскільки плавання (якось він зрозумів, що це було фактично дозволено) було сповнене не тільки естетичного захвату, а й майже непереборного релігійного задоволення. Якби не Джилл та Джубал, то він би узагалі ніколи не вилазив з басейну.

Оскільки йому не дозволяли плавати вночі, то ночами він читав. Сміт ковтнув Британську енциклопедію і закусив ведичними та юридичними довідниками Джубала на десерт. Брат Джубал побачив, як швидко він гортає одну з книг, зупинив його та запитав, що саме він запам'ятав. Сміт обережно відповів, тому що це було схоже на тести, які йому час від часу давали Старійшини. Відповіді, здавалося, трохи засмутили його водного брата, і Сміт обрав за необхідне зажуритися у годинний розгляд цієї думки, щоб бути точно впевненим, що відповідав словами, написаними в книзі, — навіть тоді, коли ще не ґрокнув їх усі.

Але він віддавав перевагу не книгам, а басейну — особливо коли Джилл, Міріам, Ларрі, Анна та решта оббризкували одне одного. Він ще не навчився плавати так, як вони, але вперше усвідомив, що може робити щось, чого вони не вміють. Сміт просто пішов на дно і ліг там, занурившись у тихе блаженство — після чого його витягли з таким хвилюванням, що ледь не змусили зануритися в транс. Для нього не було очевидним те, що це пов'язано з його благополуччям.

Пізніше того ж дня він показав це вміння Джубалу, залишаючись на дні впродовж прекрасної години, і спробував навчити цьому свого брата Джилл. Але її це так стурбувало, що він припинив. Це було перше чітке розуміння того, що існують речі, які він може робити, а його нові друзі — ні. Сміт про це довго розмірковував, намагаючись ґрокнути повноту цієї думки.

Сміт був щасливий, а ось Гаршоу — не дуже. Він продовжував свої звичні будні безцільного байдикування, що вирізнялися лише випадковими та незапланованими оглядами його піддослідного кролика — Людини з Марса. Він не складав для Сміта ні розкладу, ні програми занять, ні регулярних фізичних перевірок, а просто дозволяв йому робити те, що подобалося: шалено бігати, як цуценя, що росте на ранчо. Оскільки Джубал скептично ставився до чоловіків, яких виховали жінки, то сердито стверджував, що того догляду, який Сміт отримував від Джилл, було більше ніж достатньо.

Проте Джилліан Бордмен робила трохи більше, ніж просто вчила Валентина Сміта основам людської соціальної поведінки, — а довго вчити його було і не потрібно. Тепер він їв за столом разом з іншими, самостійно одягався (щонайменше Джубал так думав; він подумки зробив собі примітку — запитати у Джилл, чи вона все ще йому допомагає); гарно пристосувався до дуже невимушених звичаїв у домі та, здавалося, був здатний впоратися з більшістю нових знань на рівні «мавпочка бачить, мавпочка робить». Вперше за столом Сміт почав їсти, використовуючи лише ложку, а м'ясо для нього порізала Джилл. До кінця вечері він намагався їсти так, як їдять інші. Наступного разу під час трапези його манери за столом точно копіювали манери Джилл, включно з надмірною манірністю.

Навіть подвійне відкриття того, що Сміт навчився читати зі швидкістю електронного сканування, повністю запам'ятовуючи все, що прочитав, не спокусили Гаршоу створити «програму» Сміта з контролем, обмеженнями та кривими прогресу. Гаршоу мав зухвалу покірність людини, яка знала так багато, що була впевнена в своєму незнанні. Тому він не бачив сенсу у «вимірюваннях» — якщо він не знав точно, що саме має вимірювати. Натомість він обмежився особистими записами, які робив без будь-якого наміру публікувати свої спостереження.

Проте поки Гаршоу насолоджувався спогляданням того, як ця унікальна тваринка перетворюється на імітацію копії людської істоти, ця розвага не приносила йому задоволення.

Як і Генеральний Секретар Дуглас, Гаршоу очікував неминучого.

Його напруженість зростала: він усвідомив, що змусив себе діяти, очікуючи, що проти нього виступить частина уряду. Його дратувало, навіть злило те, що й досі нічого не сталося. Прокляття! Та чи копи у Федерації такі тупі, що не змогли відстежити наївне дівчисько, яке протягло непритомного чоловіка через весь округ? Чи — і це було ймовірніше — вони вже прямують сюди? Чи, можливо, навіть уже встановлюють спостереження за його будинком? Останнє припущення розлютило Гаршоу; для нього думка про те, що уряд може шпигувати за його домом, його фортецею, з будь-чим — від біноклів до радарів — викликала таку ж відразу, як думка оприлюднити своє листування.

«А вони могли зробити і це також!» — похмуро нагадав він собі. Уряд! Три чверті паразитичних та одна чверть тупих нездар... О, він припускав, що людина, ця соціальна тварина, не могла обійтися без уряду — не більше, ніж окрема людина могла б уникнути довічного рабства свого кишківника.

Але Гаршоу не повинно було це подобатися. Просто тому, що коли зло було невідворотне, не було потреби називати його добром. Він хотів би, щоб той уряд кудись пішов і зник.

Але можливо (чи навіть ймовірно): урядовці знали, де переховується Людина з Марса? І вони самі вирішили залишити все так, як було, — поки готували... Що саме?

Якщо так, то як довго це триватиме? І як довго він зможе тримати свою захисну «бомбу з годинниковим механізмом» у бойовій готовності?

І де, в чорта, той безрозсудний молодий ідіот Бен Кекстон?

Джилл Бордмен витягла його з духовного байдикування:

— Джубале?

— Що? О, це ти, ясні оченята. Вибач, я замислився. Сідай. Вип'єш чогось?

— О, ні, дякую. Джубале, я хвилююся.

— Це нормально. А хто ні? Як же гарно, по-лебединому, ти пірнула. Погляньмо на це ще раз.

Джилл прикусила губу — так, наче їй було дванадцять.

— Джубале! Будь ласка, послухайте! Я жахливо хвилююся.

Він кивнув.

— У такому разі витрися. Вітер стає прохолодним.

— Мені не холодно. Джубале? Я можу залишити Людину з Марса тут? Ви ж подбаєте про нього?

Гаршоу заплющив очі.

— Звичайно, він може тут залишитися. Тобі це відомо. Дівчата доглянуть його... А я час від часу стежитиму за ними. Припустімо, що з цим не буде проблем. Ти їдеш?

Вона не дивилася йому в очі.

— Так.

— Гм... Тобі завжди тут раді. Але, звісно, ти можеш піти, якщо хочеш.

— Що? Але, Джубале, я не хочу йти!

— Тоді не йди.

— Та мушу!

— Краще поясни. Я не зрозумів.

— Хіба ви не бачите, Джубале? Мені тут подобається — ви надзвичайно гарно до нас ставилися! Але я не можу більше тут залишатися. Не тоді, коли Бен зник. Я повинна розшукати його.

Гаршоу сказав лише одне слово — емоційне, грубе та вульгарне. Потім додав:

— Як ти плануєш його шукати?

Вона спохмурніла:

— Не знаю. Але я більше не можу просто сидіти тут, байдикувати і плавати, коли він зник.

— Джилліан, я вже казав тобі раніше: Бен уже дорослий хлопчик. Ти йому не мати і не дружина. А я йому не сторож. Ніхто з нас не несе за нього відповідальності... І ніхто не вимагає, щоб ти його шукала. Правда ж?

Джилл опустила погляд і пальцем колупалася в траві.

— Ні, — визнала вона, — я не маю на Бена жодних прав. Я просто знаю... що якби зникла я... Бен би мене шукав, аж доки не знайшов. Тож я мушу шукати його!

Джубал подумки прокляв усіх давніх богів, що якимось чином були причетні до створення дивацтв людської раси, потім вголос сказав:

— Добре, добре. Якщо ти мусиш, то дозволь додати сюди логіки. Ти плануєш найняти професіоналів? Скажімо, приватну детективну фірму, яка займається зниклими людьми?

Вона здавалася нещасною.

— Думаю, так було б найкраще. О, я ніколи не наймала Детективів. Це дорого?

— Достатньо.

Джилл зблідла.

— Як думаєте, вони дозволять мені платити... гм... частинами щомісяця? Чи якось іще?

— Готівка на сходах — їхній звичний спосіб. Припини так хмуритися, дитя; я сам планував зайнятися цим. Намагаючись знайти Бена, я вже найняв кращих із кращих у цій сфері, тож тобі не потрібно закладати своє майбутнє, щоб найняти гірших із кращих.

— Ви мені не говорили!

— Не було потреби.

— Але, Джубале! Що вони з'ясували?

— Нічого, — коротко відповів він. — Нічого вартого звіту. Тож і не було потреби наганяти на тебе ще більший смуток розповідями про це. — Джубал нахмурився. — Коли ти тут з'явилася, я думав, що не обов'язково хвилюватися про Бена, бо вважав, так само як і його помічник, той хлопець Кілгаллен, що Бен пішов якимсь новим слідом... І що коли він завершить свої справи, то зателефонує. Бен не з тих, хто сидить на місці: це його робота, — він зітхнув, — але тепер я так не думаю. Той тупоголовий Кілгаллен дійсно отримав повідомлення через статпринтер, — ймовірно, від Кекстона, — де йшлося про те, що Бена не буде кілька днів; моя людина не лише бачила його, а й сфотографувала та перевірила. Ніякої підробки: повідомлення дійсно відправили.

Джилл задумалася:

— Мене дивує, чому Бен у той же час не відправив повідомлення мені. Це на нього не схоже: він дуже уважний.

Джубал стримав важке зітхання:

— Скористайся головою, Джилліан. Лише те, що на пакеті написано «Цигарки», ще не означає, що у ньому дійсно цигарки. Ти прийшла сюди минулої п'ятниці. Кодування на повідомленні показує, що його заповнили у Філадельфії, на станції приземлення «Паолі Флет» — після десятої тридцять ранку, якщо бути точним, у четвер, о 10:34. Його переслали через кілька хвилин після того, як заповнили, — і одразу ж отримали: тому що в Беновому офісі є статпринтер. А зараз ти скажи мені: чому Бен надіслав друковане повідомлення у свій офіс, у робочий час — замість зателефонувати?

— Не думаю, що він робив так зазвичай. Щонайменше я б так не робила. Телефон — це нормальний...

— Але ти — не Бен. Я можу придумати з десяток причин для людини Бенової професії: щоб уникнути непорозумінь; щоб підстрахуватися друкованим записом у файлах «І.Т. & Т» з юридичної точки зору; щоб відстрочити відправлення повідомлення. Тобто причин безліч. Кілгаллен не побачив у цьому нічого дивного, і той простий факт, що Бен — чи синдикат, на який він працює, — встановив в офісі казна-який дорогий приватний статпринтер, доводить, що Бен постійно ним користувався. Проте детективи, яких я найняв, дуже підозріливі; якщо вірити тому повідомленню, то о десятій тридцять чотири у четвер Бен був на «Паолі Флет». Тож один з детективів поїхав туди. І ось, Джилл: те повідомлення відправили не звідти.

— Але...

— Один момент. Повідомлення було там заповнене, але не створене. Їх або набирають на стійці, або замовляють телефоном. Набране на стійці покупець може отримати надрукованим — чи попросити передачу факсиміле почерку та підпису... Але якщо воно заповнене телефонним шляхом, то до того, як його можна буде сфотографувати, його повинні надрукувати в офісі систематизації.

— Так, звісно.

— Хіба це нічого не дає, Джилл?

— Гм... Джубале, я така схвильована, що не можу міркувати розсудливо. Що це дає?

— Заспокойся; це б не дало нічого навіть мені. Але професіонали, які працюють на мене, дуже прискіпливі: один із них приїхав у Паолі з переконливим статпринтом, зробленим з фотографії, яку у Кілгаллена поцупили з-під носа, Разом з візитками та посвідченням особи, що підтверджували, що він і є адресат — Озберт Кілгаллен. А потім — з його батьківськими манерами та відвертим обличчям — він витягнув з молодої леді, працівниці «І.Т. & Т», дещо з того, що, згідно з Конституцією, розголошувати не можна і що вона розповіла б в іншому разі хіба що перед судом. Так чи так, дівчина запам'ятала, як отримала й опрацювала те повідомлення. Зазвичай вона б не звернула уваги на одне із сотень повідомлень: вони влітають їй у вуха, вилітають з кінчиків пальців і зникають, збережені на заповнених мікро-принтах. Але, на щастя, ця молода леді — одна з Бенових відданих прихильниць; вона читає його колонку «Вороняче гніздо» щовечора — і це жахливий ґандж. — Джубал замислено дивився кудись удалину.

— Сюди!

З'явилася Анна, з якої крапала вода.

— Нагадай мені, — сказав їй Джубал, — написати популярну статтю про постійне читання новин. Темою буде те, що більшість неврозів та деякі психози можуть бути викликані непотрібною та нездоровою звичкою щоденного занурення у проблеми та гріхи п'яти мільйонів незнайомців. Заголовок буде такий: «Необмежені плітки». Ні: краще «Плітки здичавіли».

— Босе, ви захворіли.

— Не я. Але будь-хто інший — так. Простеж за тим, щоб я написав її наступного тижня. А зараз зникни — я зайнятий.

Він знову звернувся до Джилліан:

— Вона помітила Бенове ім'я — тож запам'ятала і повідомлення, майже заінтригована ним, тому що їй вдалося поговорити з одним із своїх кумирів... Гадаю, це її роздратувало — тому що Бен не заплатив за зображення. Лише за звук. О, вона пам'ятає це... І ще вона пам'ятає, що послуга була оплачена готівкою з телефонної будки — розташованої у Вашингтоні.

— У Вашингтоні? — повторила Джилл. — Але чому б Бен дзвонив з...

— Звісно, звісно! — роздратовано погодився Джубал. — З телефонної будки він міг подзвонити особисто своєму помічникові, використавши і зображення, і звук: це дешевше, простіше і швидше, ніж замовити відправлення статповідомлення назад у Вашингтон за майже дві сотні миль. Це безглуздо. Чи, швидше, це може означати лише одне: обман. Бен звик до обманів, як наречена — до поцілунків. Він не став би одним з найкращих вінчеллів у справі, якби відкривав усі карти одразу.

— Бен не вінчелл! Він ліппманн!

— Ти вибач, але я у цій справі не розрізняю кольорів. Тож поки помовч. Він міг подумати, що його телефон прослуховують, а статпринтер — ні. Чи він міг підозрювати, що прослуховують і те і те, — а я не сумніваюся, що так і було? Принаймні відтепер точно, якщо ще не тоді. І він використав цей трюк, щоб переконати тих, хто б його там не прослуховував, що й справді поїхав з Вашингтону і не повернеться впродовж кількох днів. — Джубал насупився. — В останньому випадку ми не покращимо ситуацію, якщо знайдемо його. Однак ми можемо поставити його життя під загрозу.

— Джубале! Ні!

— Джубале — так! — втомлено відповів він. — Цей хлопець підійшов надто близько до краю, — і він завжди так чинив. Завдяки своїй надзвичайній безстрашності він заслужив таку репутацію. Але кролик ніколи не робить більше двох стрибків до койота... а цього разу, можливо, вистачило й одного стрибка. Або взагалі — жодного, Джилл. Бен ніколи не брався за небезпечніше завдання. Якщо його зникнення насильницьке — а це можливо, — хіба ти захочеш ризикувати, погіршуючи ситуацію своїм аматорським, невмілим втручанням, привертаючи увагу до того, що він безслідно зник? Кілгаллен досі прикриває його — тому що колонка Бена виходить щодня. Зазвичай я її не читаю, але цього разу вніс це у свій розпорядок.

— «Консервовані колонки»! Містер Кілгаллен говорив мені про них.

— Звичайно. Деякі — з фонду Бенових вічних серій щодо корупційних кампаній. Ця тема така ж безпечна, як гарне ставлення до Різдва. Можливо, вони мають файли для таких непередбачуваних випадків; чи, можливо, Кілгаллен сам пише ці статті. У будь-якому разі, Бен Кекстон, завжди готовий Захисник Нещасних, офіційно перебуває, як і раніше, на своєму робочому місці. Можливо, він все це планував, моя люба — і саме тому, що зрозумів, що йому загрожує небезпека, він не посмів зв'язатися з тобою. Ну?

Джилліан з жахом озирнулася довкола — але краєвид залишався сільським: непереборно миролюбним і красивим, — а потім затулила обличчя руками:

— Джубале... Я не знаю, що робити!

— Не втручайся, — різко відповів він. — Не оплакуй Бена, — чи, принаймні, не в моїй присутності. Найгірше, що могло з ним трапитися, — це смерть... Так само як і з нами: якщо не сьогодні вранці, то через дні, тижні, щонайбільше — роки. Поговори про це зі своїм приятелем Майком, дізнайся його думку щодо «відділення від тіла»: він боїться цього менше, ніж того, що його сваритимуть, — і він також має рацію. Та навіть коли я скажу Майку, що ми збираємося засмажити його та подати на вечерю сьогодні ввечері, він подякує мені за таку честь.

— Я знаю, що він так і зробить,— тихо погодилася Джилл, — але мені не властиве його філософського ставлення до таких речей.

— Так само як і мені, — весело згодився Гаршоу, — та я починаю його розуміти, і, мушу сказати, що це звучить доволі втішно для людини мого віку. Здатність насолоджуватися неминучим — ось чому я вчився впродовж усього життя... Але це дитя з Марса, достатньо доросле для того, щоб голосувати, і надто наївне, щоб триматися подалі від авто, переконало мене в тім, що у цьому надважливому завданні я доріс лише до дитячого садочка. Джилл, пам'ятаєш, ти запитувала, чи може Майк залишитися? Так ось: дитинко, він найбажаніший гість, який коли-небудь був у моєму домі. Я хочу, щоб цей хлопець був тут, аж доки я зрозумію те, що відомо йому, а мені — ні! Це, зокрема, «відділення від тіла». Адже це — я впевнений — не фройдівське кліше «бажання смерті»[19]. Воно немає нічого спільного з нестерпністю життя. Це не щось із того непотребу в стилі «Навіть найширша річка», — це радше Стівенсонове «Я радо жив і з радістю помру, покірно ляжу за волею своєю!». Тільки я завжди підозрював, що Стівенсон або підбадьорював себе, або, ймовірніше, насолоджувався ейфорією згасання. Але Майк майже переконав мене в тому, що справді знає, про що говорить.

— Не знаю, — вперто відповіла Джилл. — Я просто хвилююся про Бена.

— Так само як і я, — погодився Джубал. — Тож обговорімо Майка іншим разом. Джилл, я більше не думаю, що Бен просто переховується, як ось ти зараз.

— Але ви сказали...

— Вибач. Я не закінчив. Мої наймані працівники не обмежилися офісом Бена та «Паолі Флет». У четвер вранці Бен відвідав Медичний Центр Бетесди — разом зі своїм адвокатом та Справедливим Свідком, знаменитим Джеймсом Олівером Кавендішом, — кажу це на той випадок, якщо ти цікавишся такими темами.

— Боюся, що ні.

— То пусте. Той факт, що Бен запросив Кавендіша, показує серйозність його намірів; ти ж не будеш стріляти з гармат по горобцям. Їх трьох відвели до «Людини з Марса»...

Джилліан широко відкрила рота, а потім емоційно вигукнула:

— Це неможливо! Вони не могли пройти на мій поверх так, щоб я про це не дізналася!

— Охолонь, Джилл. Ти заперечуєш доповідь Справедливого Свідка... І не просто якогось там Справедливого Свідка, в самого Кавендіша. Якщо він так каже, це істинна правда.

— Мені не було б до цього діла, навіть якби він був там з усіма Дванадцятьма Апостолами. У четвер вранці на моєму поверсі його не було.

— Ти не дослухала. Я не сказав, що їх відвели побачити нашого друга Майка. Я сказав, що їх відвели побачити Людину з Марса. Фальшивого, очевидно, актора, якого вони показували по стерео.

— О, звичайно ж. І Бен вивів їх на чисту воду!

Джилл здавалася ображеною.

— Дівчинко, спробуй порахувати до десяти тисяч, поки я закінчу. Бен не виводив їх на чисту воду. Насправді навіть Справедливий Свідок містер Кавендіш цього не зробив — щонайменше не сказав про це. Ти ж знаєш, як поводяться Справедливі Свідки.

— Ну... ні. Не знаю. Я ніколи не мала жодних справ зі Справедливими Свідками.

— Правда? Можливо, тобі й не доведеться. Анно!

Анна сиділа на трампліні; вона повернула голову. Джубал вигукнув:

— Отой новий будинок на пагорбі, можеш роздивитися, якого він кольору?

Анна глянула, куди показував Джубал, і відповіла:

— З цього боку він білий.

Вона не поцікавилася, чому Джубал про це запитав, так само як і не зробила ніяких коментарів. Джубал спокійно продовжив:

— Бачиш? Анну так ретельно підготували, що їй навіть на думку не спаде, що інші сторони будинку, напевно, теж білі. Уся королівська рать не змусить її цього визнати... Якщо, звісно, вона сама не огляне кожний бік — і навіть тоді вона не припускатиме, що стіни залишаться такого самого кольору, коли вона піде... тому що хтось міг би перефарбувати їх, щойно вона відвернулася б.

— Анна — Справедливий Свідок?

— Випускниця. Необмежена ліцензія, що дає їй право свідчити перед Вищим Судом. Запитай її якось, чому вона вирішила покінчити з громадською практикою. Але не плануй більше нічого на той день: дівчина розкаже правду, всю правду, і нічого, крім правди, — а на це знадобиться час. А поки що повернімося до містера Кавендіша: Бен запросив його для відкритого свідчення, — повного викриття, без заперечень щодо оприлюднення результатів. Тож, коли Кавендіша опитали, він відповів з усіма дріб'язковими та нудними деталями. У мене є запис нагорі. Але найцікавіше в його доповіді — це те, чого він не сказав. Він жодного разу не сказав, що чоловік, до якого їх привели, не був Людиною з Марса... Але Справедливий Свідок також і не зронив жодного слова про те, що погоджується з тим, що той, кого їм показали, насправді є Людиною з Марса. Якби ти знала Кавендіша, — а я його знаю, — цього було б достатньо. Якби Кавендіш побачив Майка хоч на кілька хвилин, то доповів би з такою ж впевненістю, як ті, хто знають Майка, як ти чи я, і стверджував би, що бачив саме його. Наприклад, Кавендіш доповів, використовуючи точну професійну термінологію, про форму вух цього експоната... І вони зовсім не схожі на форму вух Майка. Що й потрібно було довести; він не бачив Майка. Так само як і Бен. Вони показали їм фальшивку. І навіть більше за це: Кавендіш про це знає. Знає, попри те, що його професія не дозволяє йому висловлювати якісь думки чи робити висновки.

— Про це я і говорила. Вони не підіймалися на мій поверх.

— Так. Але це дає нам дещо більше. До того як ти організувала Майкові втечу, за словами Кавендіша, вони прибули до фальшивої «Людини з Марса» о 9:14 ранку, у четвер, тобто приблизно на вісім годин раніше. Це означає, що в той момент Майк все ще залишався під владою правління і перебував у тій самій будівлі. Вони могли показати його. Проте пішли на смертельний ризик і привели найвпливовішого Справедливого Свідка у Вашингтоні, та й у всій країні, до фальшивки. Чому?

Він чекав. Джилл повільно відповіла:

— Ви запитуєте мене? Не знаю. Бен говорив, що хотів запитати у Майка, чи захоче він залишити лікарню, — і допомогти йому це зробити, якщо він відповість «так».

— Що Бен і спробував зробити — але з фальшивкою.

— І що? Але, Джубале, вони не могли знати, що Бен має намір це зробити... І так чи інакше Майк би не пішов з Беном.

— Чому ні? Того ж дня він пішов з тобою.

— Так, але я вже була його «водним братом» — так само як і ви зараз. У нього ця божевільна марсіанська думка, що він може повністю довіряти всім, з ким розділив ковток води. З «водним братом» він цілковито слухняний... А з будь-ким іншим — впертий, як віслюк. Бен би не зрушив його з місця.

Вона додала:

— Щонайменше, так би було тиждень тому. Адже він надзвичайно швидко змінюється.

— Так, він змінюється аж надто швидко. Я ще не бачив, щоб м'язи розвивалися так стрімко — вибач, що не зважив його того дня, коли ти приїхала. Не звертай уваги... Тож повернімося до Бена. Кавендіш доповів, що Бен висадив його та власного адвоката, милого хлопчину на ім'я Фрізбі, о дев'ятій тридцять одна, а сам потім взяв таксі. Ми не знаємо, куди він поїхав потім. Але годиною пізніше він — чи, скажімо так, хтось, хто назвався Беном, — зателефонував і залишив повідомлення з «Паолі Флет».

— Думаєте, це був не Бен?

— Думаю, ні. Кавендіш доповів про ліцензійний номер таксі, і мої скаути спробували глянути на його щоденну плівку поїздок. Якщо Бен скористався кредиткою замість того, щоб годувати лічильник монетами, його рахунок повинен був записатися на плівці. Але навіть у тому разі, якщо він розплатився готівкою, на плівці повинна була залишитися інформація про те, куди це таксі вирушило потім.

— Ну і?

Гаршоу знизав плечима.

— У записі сказано, що це таксі перебувало у ремонтній майстерні і ним у четвер вранці ніхто не користувався. І тут ми маємо два варіанти: або Справедливий Свідок неправильно прочитав чи запам'ятав серійний номер таксі... Або хтось знищив записи. — Він втомлено додав: — Можливо, присяжні вирішать, що навіть Справедливий Свідок міг глянути на серійний номер таксі, неправильно його прочитавши, — особливо якщо його не просили це запам'ятовувати. Але я в це не вірю... Принаймні не тоді, коли Свідком є Джеймс Олівер Кавендіш. Якби він був не впевнений у тому серійному номері, то ніколи б не згадував його у звіті. — Гаршоу насупився і продовжив: — Джилл, ти змусила мене втрутитися, і мені це не подобається: я взагалі не люблю таких історій! Я згоден з тим, що Бен міг надіслати те повідомлення, — але малоймовірно, що він змінив щоденний запис у тому таксі... І ще менш вірогідно, що у нього для цього були якісь підстави. Ні, визнаймо: Бен кудись поїхав у тому таксі, і хтось, хто мав доступ до записів у громадському транспорті, гарно постарався, щоб приховати, куди саме. Той «хтось» надіслав фальшиве повідомлення — для того щоб ніхто не зрозумів, що Бен зник.

— Зник! Маєте на увазі, що його викрали!

— М'якше, Джилл. «Викрали» — брудне слово.

— Це єдино вірне слово для цього випадку! Джубале, як ви можете сидіти тут і нічого не робити, коли ви повинні кричати про це з...

— Припини, Джилл! Є інше слово. Замість того щоб викрасти, його могли вбити.

Джилліан сповзла додолу.

— Так, — пригнічено погодилася вона. — Це те, чого я насправді боюся.

— Я теж. Але ми вважаємо, що він живий, поки не побачимо його тіла. Одне з двох; тож припустімо, що його викрали. Джилл, що у викраденні найнебезпечніше? Ні, не забивай свою гарненьку голівку; я розкажу. Для жертви найбільша небезпека полягає у надмірному галасі: тому що коли викрадач наляканий, він майже завжди вбиває свою жертву. Ти про це не думала?

Джилліан здавалася вкрай нещасною і не відповідала. Гаршоу обережно продовжив:

— Мушу сказати, що ймовірність того, що Бен мертвий, досить велика: його немає надто довго. Але ми домовилися вважати, що він живий, аж поки не дізнаємось напевне, що з ним сталося. Зараз ти хочеш його побачити; але, Джилліан, ти можеш мені сказати, яким чином це зробити, не збільшуючи ризику того, що невідомі, які його викрали, «приберуть» Бена?

— Ох... Але ми знаємо, хто вони!

— Правда?

— Звісно, знаємо! Ті ж самі люди, що тримали Майка під замком. Це уряд.

Гаршоу похитав головою:

— Ми цього не знаємо. Це припущення ґрунтується на тому, що робив Бен, коли його бачили востаннє. Але це не точно. Завдяки своїй колонці Бен нажив собі безліч ворогів, і не всі вони причетні до уряду. Я можу пригадати декількох, хто б залюбки його позбувся, якби по тому міг вийти сухим з води. Проте, — Гаршоу спохмурнів, — твоє припущення — це все, що у нас є. Але не «уряд» — це надто широкий термін. «Уряд» — це кілька мільйонів людей; лише у Вашингтоні їх майже мільйон. Ми маємо запитати у себе: «Хто усім заправляє?» Яка особа? Чи особи? Не «уряд», а які його представники?

— Та це ж очевидно, Джубале. Я говорила вам те, що мені сказав Бен. Це особисто Генеральний Секретар.

— Ні, — заперечив Гаршоу, — якщо це й правда, ми не зможемо цим скористатися. Немає значення, хто і що зробив, якщо все грубо чи протизаконно, Генеральний Секретар не має до цього жодного стосунку — навіть у тому випадку, якщо це йому на руку. Ніхто й ніколи не зможе довести, що він хоча б знав про все це. Ймовірніше, що він про це і не знатиме, — принаймні не про темний бік справи. Ні, Джилл; нам потрібно з'ясувати, який саме замісник з численного персоналу Генерального Секретаря керував цією операцією. Проте мені здається, що ситуація все ще не така безнадійна.. Коли Бена повели поглянути на фальшивого «Людину з Марса», один з виконавчих помічників містера Дугласа був там — і він намагався відмовити Бена, а потім пішов разом із ним. І зараз виявляється, що той самий високопоставлений помічник також безслідно зник, причому саме у минулий четвер... Я не думаю, що це збіг обставин, — принаймні не тоді, коли він відповідав за фальшивого «Людину з Марса». Якщо ми його знайдемо, то, можливо, знайдемо й Бена. Його звуть Ґілберт Берквіст, і у мене є причини...

— Берквіст?

— Так його звуть. І у мене є всі причини підозрювати, що... Джилл, що трапилося? Перестань! Не непритомній, або — повір мені на слово — я кину тебе в басейн!

— Це ім'я... Чи існує ще якийсь Берквіст?

— Що? Думаю, що так... Судячи з результатів моїх пошуків, не схоже, що він — байстрюк; малоймовірно, що він — один-єдиний у своєму роді. Проте я говорю про саме того, з Виконавчого персоналу. А що? Ти з ним знайома?

— Ні. Але, якщо це той самий... Не думаю, що є сенс його шукати.

— Так... Говори, дівчино.

— Джубале... Вибач, мені дуже прикро, але я розповіла тобі не зовсім усе, що слід.

— Люди часто так роблять. Все нормально, розповідай.

Запинаючись, заїкаючись та бурмочучи собі під ніс, Джилліан таки спромоглася розповісти усе про тих двох чоловіків, яких раптово не стало. Джубал просто мовчки слухав.

— Ось і все, — сумно підбила підсумок вона. — Я закричала і налякала Майка... І він впав у той транс, в якому ви його бачили. А потім був той дійсно жахливий час, поки я намагалася дістатися сюди... Але про це я вам вже розповідала.

— Гм... так, говорила. Хотів би я, щоб і ти розповіла і про це також.

Вона почервоніла.

— Я не думала, що мені хтось повірить. І я була налякана. Джубале, вони можуть щось зробити з нами?

— Що? — здавалося, Джубал здивувався. — Зробити що?

— Кинути нас у в'язницю чи щось подібне?

— Ох, люба моя, це ще не злочин; це лише диво. Не зроблять. Але ця справа має більше нюансів, аніж кіт — бліх. Тож помовч і дай мені подумати.

Джилл мовчала. Джубал сидів спокійно хвилин десять. Врешті він розплющив очі і сказав:

— Не бачу твоєї проблемної дитини. Він, напевно, знову лежить на дні басейну.

— Так і є.

— Тож пірни і витягни його звідти. Потім витри та приведи сюди. Я хочу з'ясувати, чи може він повторити цей трюк за бажанням... І не думаю, що нам знадобляться глядачі. Хоча ні: нам потрібен один глядач. Скажи Анні, щоб вона вбралася у мантію Свідка і прийшла сюди, — і передай їй, що вона мені потрібна як представник своєї професії. А ще поклич Дюка.

— Так, Бос.

— Ти не можеш називати мене «бос», тому що я не сплачую за тебе податки.

— Так, Джубале.

— Так краще. Гм... Хотів би я мати тут когось, за ким би ми ніколи не сумували. На жаль, ми всі друзі. Як гадаєш, Майк може виконати той трюк з неживими предметами?

— Не знаю.

— Ми це з'ясуємо. Ну, чого ти тут стоїш? Витягни того хлопця з води і розбуди його. — Джубал замислено примружився. — Як можна схилити... ні, не спокушуся. Побачимося нагорі, дівчинко.

Розділ 12

Кількома хвилинами пізніше Джилл розповіла про експеримент Джубала. Анна була там: сиділа, загорнута у довгу білу мантію свого союзу; вона глянула на Джилл, але нічого не сказала. Джилл знайшла стілець і мовчки сіла поряд, оскільки Джубал був зайнятий: він щось надиктовував Дорказ. Не схоже було, що він помітив, як увійшла Джилл, бо диктував:

— ...з-під розкинутого тіла, змочивши один кутик килима і поступово просочуючись під нього, перед каміном розтікалася темно-червона калюжа, що привернула увагу двох лінивих мух. Міс Сімпсон прикрила рота рукою. «Господи! — промовила вона тихо і тривожно. — Улюблений килим татка!... І сам татко теж, як я бачу...» Кінець розділу, Дорказ, і кінець першої частини. Відправ це. І йди.

Дорказ встала, кивнула та всміхнулася до Джилл, взяла стенографічну машинку і вийшла. Джубал запитав:

— Де Майк?

— У своїй кімнаті, — відповіла Джилліан, — одягається. Скоро прийде.

— Одягається? — буркотливо повторив Джубал. — Я не говорив, що вечірка буде офіційною.

— Але він повинен одягтися.

— Навіщо? Для мене немає значення, чи твоя дитина гола, чи вбрана у вовняне пальто. До того ж сьогодні тепло. Приведи його сюди.

— Будь ласка, Джубале. Він повинен навчитися правильно поводитися. Я так стараюся, щоб навчити його.

— Пфф! Ти намагаєшся нав'язати йому свою власну вузько направлену мораль середнього класу з територій Біблійного поясу[20]. Не думай, що я цього не бачу.

— Неправда! Я не маю жодного стосунку до його моралі; я просто навчаю його необхідних звичаїв.

— Звичаї, мораль — чи є якась різниця? Жінко, ти розумієш, що робиш? Тут, волею Бога чи випадку, ми маємо особистість, не зіпсуту психічними заборонами нашого племені, а ти хочеш перетворити його на карбовану копію кожного четвертого конформіста на цій заляканій землі! Чому б тобі не довести це до кінця? Дай йому портфель і змусь носити його, куди б він не йшов; примусь його відчувати сором, якщо він й досі не знає, що це таке.

— Я не роблю нічого такого! Я просто намагаюся вберегти його від неприємностей. Це для його ж добра.

Джубал гмикнув.

— Цим вони виправдовуються перед котом за мить до операції.

— О! — Джилл зупинилася; потім продовжила, полічивши до десяти, офіційно і холодно: — Це ваш будинок, докторе Гаршоу, і ми — ваші боржники. Якщо дозволите, я зараз же сходжу за Майклом. — Вона встала, щоб вийти.

— Зачекай, Джилл.

— Сер?

— Сядь — і, заради Бога, не намагайся бути такою ж норовливою, як я: у тебе немає моїх років практики. А зараз дозволь мені дещо тобі пояснити: ти не в боргу переді мною. І не можеш бути моєю боржницею. Це неможливо, тому що я ніколи не роблю того, чого не хочу. Як і будь-хто, але я завжди цього дотримуюся. Тож не вигадуй борг, якого не існує, — бо, навіть не помітивши цього, ти почнеш відчувати вдячність. А це — перший крок до цілковитої моральної деградації. Ґрокнула? Чи ні?

Джилл прикусила губу, а потім посміхнулася:

— Не впевнена, що знаю, що означає «ґрокати».

— Я теж. Але маю намір вчитися у Майка, поки можу. Проте я говорив абсолютно серйозно. «Вдячність» — це евфемізм образи. Я не зважаю на образи більшості людей, але мені неприємно чути таке від гарненьких юних дівчаток.

— Годі вам, Джубале. Я не ображаюся на вас, бо це безглуздо.

— Сподіваюся, що ні... Але точно ображатимешся, якщо не викинеш з голови помилкове враження, що ти переді мною в боргу. Японці мають п'ять різних способів говорити «дякую», і кожен із них літературно перекладається як образа різного ступеню. Якби ж англійська мала таку ж вроджену чесність! Натомість англійською можна точно визначити сентиментальність, яку нервова система нормальної людини сприйняти просто не здатна. Ось «вдячність», наприклад.

— Джубале, ви старий цинік. Я вдячна вам — і надалі теж буду вдячна.

— А ти — сентиментальна маленька дівчинка. І це перетворює нас на ідеальну пару... Гм... Тож злітаймо на вихідні у Атлантік-Сіті для недозволених розваг — тільки ми двоє.

— Годі вам, Джубале!

— Бачиш глибину твоєї вдячності тепер — коли я спробував зіграти на ній?

— О, я готова. Як скоро вилітаємо?

— Пф-ф! Нам потрібно було вилетіли сорок років тому, — тож помовч. І ще одне: я хочу зробити так, щоб з тобою було все добре; а хлопець дійсно повинен вивчити людські звичаї. Його потрібно навчити знімати взуття в мечеті; надягати капелюх у синагозі; прикривати свою наготу, коли цього вимагатимуть заборони, — інакше шамани нашого племені спалять його за відхилення від норм. Але, дитинко, заклинаю тебе міріадами оманливих втілень Арімана[21] — не промивай йому мізки у процесі. Спершу переконайся, що він ставиться до всього цього достатньо цинічно.

— Гм... Я не впевнена, що зможу це зробити. Джубале, Щось не схоже, щоб Майнові взагалі був притаманний цинізм.

— Невже? Так? Ну, то я докладу до цього руку. Чому він затримується? Хіба Майк вже не повинен був одягтися?

— Я перевірю.

— За хвилину, Джилл, я поясню тобі, чому не переймаюся тим, щоб звинуватити когось у викраденні Бена... Звіти, котрі я отримую, відколи найняв детективів, підтверджують, що це — тактично правильне рішення. Якщо Бена заарештували незаконно, то ми хоча б не повинні давати їм привід знищувати докази та позбавлятися Бена. Якщо він живий, то сам скористається шансом вижити. Але у першу ніч, коли ти приїхала, я зробив дещо інше. Знаєш Біблію?

— Ну, не дуже добре.

— Вона заслуговує на вивчення: в ній містяться дуже практичні поради для більшості надзвичайних ситуацій, ось наприклад: «Хто робить зло, ненавидить світло...» Це Євангеліє від Іоана чи ще від когось, те місце, де Ісус звертається до Никодима. Я очікував на спроби забрати у нас Майка у будь-який момент; адже не схоже, щоб ти потурбувалася ідеально замести сліди. А якщо вони спробують? Що ж, це віддалене місце, і у нас немає важкої артилерії. Але є одна зброя, що затримає їх: це світло. Рекламний прожектор, що приверне увагу. Тож я зробив кілька дзвінків і домовився про те, що будь-який шум тут стане публічним. Не просто трохи публічності, яку правління зможе приховати, ні — але великі плювки публічності, на весь світ одразу. Деталі не мають значення: де і як встановлені камери, які лінії прямої трансляції залучено. Я хочу сказати, що коли тут розіграється бій, то це покажуть одразу три мережі, а численні відстрочені для показу повідомлення будуть доставлені V.I.P. по всьому світу — зразу всім. І цього вистачить для того, щоб впіймати нашого Ясновельможного Генерального Секретаря на гарячому. — Гаршоу спохмурнів. — Я не можу утримувати цей захист безкінечно — у цьому слабкість мого плану. Якщо чесно, то, коли я його встановлював, переймався тим, як зробити це якнайшвидше, — тому що очікував, що щось точно має статися впродовж двадцяти чотирьох годин. А зараз я переймаюся протилежним. Тому гадаю, що нам потрібно швидко спровокувати якусь дію, поки я можу утримувати прожектор, скерований просто на нас.

— Яку дію, Джубале?

— Не знаю. Я думаю над цим впродовж останніх трьох днів, — так, що навіть не можу отримувати задоволення від, їжі. Проте коли ти розповіла ту неймовірну історію, що трапилася, коли вони намагалися схопити вас двох у квартирі Бена, мене осяяла нова ідея.

— Пробачте, що не розповіла раніше, Джубале. Проте я не думала, що мені хтось повірить, — і мушу сказати, що мені б стало краще, якби ви мені не повірили.

— Я не сказав, що повірив тобі.

— Що? Але ви...

— Я думаю, що ти казала правду. Сон — це теж своєрідний досвід, так само, як і гіпнотична ілюзія. Але те, що станеться у цій кімнаті впродовж наступних тридцяти хвилин, засвідчить Справедливий Свідок і камери, які... — він нахилився вперед та натиснув кнопку, — почали записувати прямо зараз. Не думаю, що Анну можна загіпнотизувати, коли вона виконує свої обов'язки, — і так мені здається, що камери теж. Ми повинні з'ясувати, з яким типом правди маємо справу, після чого мусимо вирішити, як нам бути зі стимуляцією сили, що повинна розставити всі крапки над «і». А можливо, що й водночас придумати, як допомогти Бенові. Приведи Майка.


Майк затримався не через загадкову, але точно через дуже набридливу для нього обставину. Сміт примудрився зв'язати лівий шнурок із правим, потім встав, спіткнувся, впав, а коли сильніше сіпнувся, то майже безнадійно затягнув вузли. Решту часу він провів, аналізуючи своє важке становище, і, дійшовши правильного висновку щодо причин, через які впав, він повільно-повільно, дуже повільно розплутав вузли й правильно зав'язав шнурки — один бантик на кожному окремому черевику. Він не розумів, що процес одягання тривав надто довго, лише непокоївся, що не зміг правильно повторити те, чого Джилл вже його навчила. Він принижено зізнався їй у своїй невдачі — навіть попри те, що, до того як вона прийшла, щоб забрати його, з усім розібрався сам.

Вона втішила й заспокоїла його, розчесала йому волосся та повела побачитися з Джубалом. Гаршоу підняв погляд.

— Привіт, синку. Сідай.

— Привіт, Джубале, — зосереджено відповів Валентин Майкл Сміт і сів, очікуючи розвитку подій.

Джилл хотіла позбутися враження, що Сміт низько вклонився — коли насправді не повинен був навіть кивати.

Гаршоу не став тягти кота за хвіст і одразу ж запитав:

— Що ж, хлопче, чого ти навчився сьогодні?

Сміт щасливо посміхнувся і, як завжди, після незначної паузи відповів:

— Сьогодні я навчився роботи гейнер у півтора розвороти. Це коли пірнаєш, щоб увійти у воду...

— Я знаю — бачив, як ти це робив. Але ти плюхнувся. Тримай пальці направлено, коліна прямо, а ноги разом.

Сміт здавався засмученим.

— Я зробив неправильно?

— Ти все дуже правильно зробив — для першого разу. Подивися, як це робить Дорказ: майже без кіл на воді.

Сміт повільно це обдумав.

— Вода ґрокає Дорказ. Вона пестить його.

— «Її». Дорказ це «її», а не «його».

— «Її», — виправився Сміт. — Тоді я говорив неправильно? Я читав «Новий міжнародний словник англійської мови» Вебстера, третє видання, надруковане в Спрінгфілді, Массачусетс; там сказано, що у розмовній мові чоловічий рід включає й жіночий. У «Законі про контракти» Гаґворта, п'яте видання, Чикаго, Іллінойс, 1978, на сторінці 1012 сказано...

— Зачекай, — поспішно сказав Гаршоу, — проблема в англійській мові, а не в тобі. Чоловічі розмовні форми включають жіночі, коли ти говориш загалом — а не тоді, коли йдеться про конкретну особу. Дорказ завжди — «вона» чи «Її», ніколи «він» чи «його». Запам'ятай це.

— Я запам'ятаю.

— Тобі краще запам'ятати це, або ти можеш спровокувати Дорказ довести, як сильно вона є жінкою, — Гаршоу задумливо примружився. — Джилл, хлопчина спить з тобою? Чи з однією з вас?

Вона відверто вагалася, потім рішуче відповіла:

— Наскільки мені відомо, Майк не спить узагалі.

— Ти ухилилася від мого запитання.

— Тоді, можливо, вам краще припустити, що я хотіла ухилитися від нього. Хоча зі мною він не спить.

— Гм... Прокляття, мій інтерес — суто науковий. Проте ми досліджуємо дещо інше. Майку, чого ти ще сьогодні навчився?

— Я навчився зав'язувати черевики двома способами. Перший спосіб гарний для того, щоб лягти. Інший — гарний для того, щоб іти. Ще я мав вивчити відмінювання: «я був, вона була, воно було, вони були, я буду, вона буде, вони будуть...»

— Добре, цього достатньо. Що ще?

Майк у захваті посміхнувся:

— Вчора я вчився керувати трактором. Це радісно, радісно і прекрасно.

— Що?— Джубал повернувся до Джилл. — Коли це сталося?

— Вчора вдень, поки ви дрімали, Джубале. Все добре. Дюк був дуже обережний, щоб Майк не поранився.

— Гм... Що ж, те, що він не поранився, очевидно. Майку, ти читав?

— Так, Джубале.

— Що?

— Я читав, — Майк обережно перерахував, — ще три томи Енциклопедії: від «Меріб» до «Муше», від «Мушр» до «Озон», від «П» до «Планті». Ти казав не читати надто багато Енциклопедії за один раз, тож потім я зупинився. Тоді читав трагедію «Ромео і Джульетта» видатного Вільяма Шекспіра. Потім читав «Memoirs of Jacques Casanova de Seingalt»[22] у перекладі на англійську Артура Мачена. Згодом прочитав «Мистецтво перехресного огляду» Френсіса Веллмана. Потім спробував ґрокнути все, що прочитав, — аж доки Джилл не сказала мені, що треба йти на сніданок.

— І ти це ґрокнув?

Сміт здавався занепокоєним.

— Джубале, не знаю.

— Щось непокоїть тебе, Майку?

— Я не ґрокнув усієї повноти того, що прочитав. Ця історія, написана видатним Вільямом Шекспіром, — мені здалося, вона сповнена радості через смерть Ромео. Потім я її перечитав і зрозумів, що він від'єднався від тіла надто рано, — чи, принаймні, так я думав, коли ґрокнув. Чому?

— Бо він був балакучим молодим ідіотом.

— Перепрошую?

— Я не знаю, Майку.

Сміт обдумав це. Потім він промимрив щось марсіанською та додав:

— Я просто яйце.

— Що? Ти зазвичай так кажеш, коли хочеш попросити про послугу, Майку. Що цього разу? Кажи.

Сміт вагався, а потім вигукнув:

— Джубале, брате мій, чи не міг би ти запитати у Ромео, чому він відділився від тіла? Я не можу запитати у нього — я просто яйце. Але ти можеш; і потім ти міг би навчити мене, як це ґрокнути.

Наступні кільки хвилин розмова страшенно заплуталась. Джубал зрозумів, що Майк вірив у те, що Ромео Монтеккі був живою, реальною особою, — і без особливого потрясіння власного світобачення усвідомив, що Майк очікує, що він якимось чином зможе викликати привид Ромео і зажадати від нього пояснень щодо його поведінки, коли той був іще живим.

Пояснити Майнові той факт, що ніхто з Капулетті та Монтеккі ніколи не мав жодного вияву тілесного існування, було складно. У Майновому досвіді не було поняття «вигадка»; не було нічого, на що він міг би покластися. Тому емоційні Джубалові спроби пояснити цю ідею так сильно засмутили Майка, що Джилл побоювалася, що він зараз може скрутитися й заглибитися в себе.

Але Майк і сам побачив, як небезпечно близько він підійшов до цієї необхідності й уже усвідомив, що не повинен користуватися цим прихистком у присутності друзів, позаяк (за винятком його брата, лікаря Нельсона) це завжди спричиняє їх емоційні зворушення. Тож він доклав чимало зусиль, сповільнив серцебиття, заспокоїв емоції та посміхнувся:

— Я почекаю, поки ґрокання прийде саме собою.

— Так краще, — погодився Джубал. — Проте на майбутнє: перед тим як читати що-небудь, запитай мене, чи Джилл, чи будь кого іншого, чи це не художня література. Я не хочу, щоб ти заплутався.

— Я запитаю, Джубале. — Майк вирішив, що коли він ґрокне цю дивну ідею, то має доповісти про всю її повноту Старійшинам... І раптом зрозумів, що йому невідомо, чи знають Старійшини про «вигадки». Цілковито неймовірна думка про те, що могло існувати щось, що було б таким ж дивним для Старійшин, як і для нього, виявилася значно революційнішою (навіть єретичною), ніж досить-таки дивне уявлення про вигадку. Тому Майк поспішно відкинув її, щоб охолодити і зберегти для майбутнього глибокого вивчення.

— ...але я покликав тебе сюди, — говорив його брат Джубал, — не для обговорення літературних форм. Майку, пам'ятаєш день, коли Джилл забрала тебе з лікарні?

— Лікарня? — повторив Майк.

— Не впевнена, Джубале, — перебила Джилл, — що Майк коли-небудь знав, що був у лікарні. Щонайменше я ніколи Йому про це не говорила. Дозволь мені спробувати.

— Вперед.

— Майку, пам'ятаєш місце, де ти був — де ти жив у кімнаті сам до того, як я одягла тебе і забрала звідти?

— Так, Джилл.

— Потім ми пішли в інше місце, я роздягла тебе та вимила.

Сміт посміхнувся від приємних спогадів.

— Так. Це була велика радість.

— Тоді я висушила тебе, а потім прийшли двоє чоловіків.

Посмішка Сміта зникла. Він згадав критичну точку перетину кривих і свій жах від усвідомлення того, що якимось чином обрав неправильну дію, що нею завдав болю своєму водному брату.

Він почав тремтіти і скручуватися.

Джилл голосно вигукнула:

— Майку! Припини! Припини зараз же! Ти не посмієш піти!

Майк взяв контроль над своїм буттям і зробив те, чого від нього вимагав водний брат.

— Так, Джилл, — погодився він.

— Послухай, Майку. Я хочу, щоб згадав той момент, але ти не повинен засмучуватися чи йти. Просто згадай. Там було двоє чоловіків. Один з них витягнув тебе у кімнату з травою на підлозі, а я намагалася зупинити його. Він мене вдарив. Потім його не стало. Пам'ятаєш?

— Ти не гніваєшся?

— Що? Ні, ні; зовсім ні. Але я злякалася. Один чоловік зник; тоді інший направив на мене пістолет, а потім він теж зник. Я дуже злякалася, але я не гніваюся.

— Зараз ти на мене не гніваєшся?

— Майку, любий, я ніколи не гнівалася на тебе. Але інколи мені буває страшно. Тоді я злякалася, але зараз не гніваюся. Ми з Джубалом хочемо дізнатися, що сталося. Ті двоє чоловіків були там, у тій кімнаті, поряд з нами. А потім ти щось зробив... І їх не стало. Ти зробив це двічі. Що ти зробив? Можеш нам розказати?

— Так, я розкажу. Чоловік... Великий чоловік... Вдарив тебе... І мені теж стало страшно. Тож я... — Він сказав щось марсіанською, потім спантеличено глянув на них: — Я не знаю слів.

Джубал промовив:

— Майку, можеш використати безліч інших слів і пояснити це зараз — хоча б частково?

— Я спробую, Джубале. Щось є ось тут, переді мною. Це неправильно, його тут бути не повинно. Я мушу йти. Тож я протягую руку і... — Він знову зупинився, виглядаючи розгубленим. — Це так просто, так легко. Будь-хто це може. Зав'язувати шнурки набагато важче. Але для цього немає слів. Мені дуже шкода. Я вивчу більше слів. — Він замислився. — Можливо, ці слова є у томах від «Плант» до «Райм», чи від «Райм» до «Сарр», чи від «Сарз» до «Сорк». Я прочитаю їх сьогодні ввечері, а потім скажу вам за сніданком.

— Можливо, — погодився Джубал, — але, Майку, зачекай-но хвилинку.

Він встав з-за столу, пішов у куток і повернувся з великою коробкою, в якій до цього було дванадцять п'ятих[23] бренді.

— Можеш змусити це зникнути?

— Це неправильна річ, тому її тут бути не повинно?

— Ну, припустімо, що так.

— Але, Джубале, я мушу знати, що це неправильна річ. Це коробка. Я не ґрокаю, чому її існування — неправильне.

— Гм... Я розумію. Здається, розумію. Припустимо, я підніму цю коробку і кину її у голову Джилл? Сильно кину — так, що це їй зашкодить?

Сміт відповів з легким смутком:

— Джубале, ти не зробиш цього з Джилл.

— Гм... Прокляття, так — думаю, що не зроблю. Джилл, кинеш коробку в мене? Гарно і сильно. Наслідки — щонайменше розбита голова, тобто якщо Майк не зможе захистити мене.

— Джубале, не думаю, що ця ідея краща за попередню.

— О, припини! Задля наукового інтересу... і Бена Кекстона.

— Але... — Раптом Джилл підстрибнула, схопила коробку і кинула її просто в голову Джубала.

Джубал мав намір стояти і прийняти її, але інстинкт та звичка перемогли, і він ухилився.

— Промазала, — сказав він, — але де коробка? — Джубал озирнувся. — Прокляття, я не бачив, як це сталось. Я маю на увазі — я дивився прямо на неї. — Він подивився на Сміта: — Майку, це те, що... Що трапилося, хлопче?

Людина з Марса тремтів і здавався дуже нещасним. Джилл поспішила до нього й обняла за плечі:

— Годі, годі! Все гаразд, любий! Ти зробив все чудово, — щоб це не було. Вона навіть не доторкнулася до Джубала. Просто зникла.

— Думаю, так і було, — погодився Джубал, оглядаючи кімнату і покусуючи пальця. — Анно, ти бачила?

— Так.

— Що ти бачила?

— Коробка не просто зникла. Процес не був миттєвим, а тривав якусь долю секунди. З цього місця, де я сиджу, було видно, що вона почала зморщуватися — дуже, дуже швидко, так, наче віддалялася звідси. Але коробка не покидала цієї кімнати — тому що я могла бачити її включно до моменту зникнення.

— Але куди вона поділася?

— Це все, про що я можу доповісти.

— Гм... Ми подивимося записи пізніше, але мене це переконало. Майку...

— Так, Джубале?

— Де зараз ця коробка?

— Коробка... — Сміт замовк. — У мене знову немає сів. Мені шкода.

— А мені ні — але я точно спантеличений. Послухай, синку, а ти можеш потягтися знову і витягти її? Принести коробку сюди знову?

— Перепрошую?

— Ти змусив її зникнути; а зараз поверни її назад.

— Як же я можу це зробити? Коробки немає.

Джубал здавався страшенно замисленим.

— Якщо цей спосіб колись стане популярним, нам потрібно буде переглянути правила щодо речових доказів. «У мене є маленький список... Вони ніколи не зникнуть»[24]. Джилл, знайдімо щось іще, що не стане смертельною зброєю; цього разу я широко розплющу очі. Майку, як близько ти маєш бути, щоб провернути цей трюк?

— Перепрошую?

— Який твій діапазон? Якби ти стояв у коридорі, а я — прямо біля вікна, чи, скажімо, у тридцяти футах, ти зміг би зупинити ту коробку до того, як вона мене вдарила?

Сміт здавався трохи здивованим.

— Так.

— Гм... Ось підійди-но сюди, до вікна. А зараз подивися вниз, на басейн. Припустімо, що Джилл і я стояли б на дальньому боці басейну, а ти стояв би тут, де ти зараз. Чи міг би ти зупинити коробку звідси?

— Так, Джубале.

— Що ж... Припустімо, що ми з Джилл внизу, на дорозі, біля воріт, за чверть милі звідси. Припустімо, що ми стояли б по цей бік ось тих кущів, що закривають ворота, де ти міг би чітко нас бачити. Чи це надто далеко?

Сміт довго вагався, а потім повільно заговорив.

— Джубале, це не відстань. Не бачення. Це знання.

— Гм... Погляньмо, чи я зможу це ґрокнути. Чи ґрокнути хоча б частину цього... Отже: не важливо, як далеко чи близько розташована ця річ. Ти можеш навіть не бачити, що відбувається. Але коли ти знаєш, що відбувається щось погане, то можеш простягнути руку і зупинити це. Вірно?

Сміт здавався трішки занепокоєним.

— Майже. Але я ще не так давно вийшов із гнізда. Щоб знати, мені потрібно бачити. Але Старійшинам не потрібні очі, щоб знати. Вони знають. Вони ґрокають. Вони діють. Вибач.

— Я не знаю, за що ти вибачаєшся, синку, — різко сказав Джубал. — Вищий Міністр миру поставив би на тебе гриф «Надсекретно» ще десять хвилин тому.

— Перепрошую?

— Не звертай уваги. Те, що ти робиш, у цій місцевості надзвичайно добре. — Джубал повернувся за свій стіл, замислено озирнувся і підняв важку металеву попільничку: — Джилл, цього разу не поціль мені в обличчя: ця річ має гострі кути. Добре, Майку; зараз ти вийдеш у коридор.

— Джубале... Брате мій... Будь ласка, не треба!

— У чім проблема, синку? Ти чудово все зробив кілька хвилин тому. Я хочу ще однієї демонстрації, але цього разу триматиму очі широко розплющеними.

— Джубале...

— Так, Джилл?

— Думаю, що я ґрокнула, що так непокоїть Майка.

— Що ж, тоді скажи мені — бо я ні.

— Ми провели експеримент, де я хотіла зашкодити тобі, кинувши у тебе ту коробку. Але ми обидва його водні брати; тому Майка засмучує той факт, що я хоча б намагалася зашкодити тобі. Думаю, у цій ситуації є щось дуже немарсіанське. Це ставить перед Майком вибір. Розділена вірність.

Гаршоу хмикнув:

— Можливо, це має дослідити Комітет з немарсіанської діяльності?

— Джубале, я не жартую.

— Я теж: вже дуже скоро нам знадобиться такий комітет. Мені цікаво, як почувається корова місіс О'Лірі після того, як перекинула лампу[25]? Все правильно, Джилл. Присядь, і я розпочну експеримент.

Гаршоу віддав попільничку Майку:

— Відчуй, наскільки вона важка, синку, — і поглянь на ось ті гострі кути.

Сміт обережно її оглянув. Гаршоу продовжив:

— Я збираюся підкинути її вгору, просто до стелі; коли вона падатиме, дозволю їй вдарити мене по голові.

Майк витріщився на нього:

— Мій брате... Ти відділяєшся від тіла?

— Що? Ні, ні! Вона мене не вб'є, і я не хочу помирати. Проте поріже і вдарить, якщо ти її не зупиниш. Почали!

Гаршоу підкинув попільничку високо вгору, за дюйм до високої стелі, очима стежачи за нею так, як футболіст чекає, щоб віддати пас головою. Він зосередився на спостереженні — поки одна частина його мозку намагалася сіпнути головою в останній момент замість того, щоб отримати жахливу рану на голові (а він точно отримав би огидні рани), а інша (маленька) частинка його розуму цинічно підказувала, що він ніколи не уникне цього удару. Джубалу ця його друга частинка ніколи не подобалася, але уникнути її було неможливо.

Попільничка злетіла вгору і зупинилася там.

Гаршоу дивився на неї з відчуттям, ніби він застряг в одному кадрі рухомої картинки. Через якусь хвилю Джубал згадав, Що людині слід дихати, бо відчув, як це йому потрібно. Не відриваючи погляду від попільнички, він пробурчав:

— Анно, що ти бачиш?

Вона спокійно відповіла:

— Те, що попільничка у п'яти дюймах від стелі. І я не бачу нічого, що б притримувало її. — Потім вона додала менш Упевнено: — Джубале, думаю, що це саме те, що я бачу... Але якщо камери не покажуть те ж саме, я зніму свою мантію і порву ліцензію.

— Гм... Джилл?

— Вона висить. Просто висить.

Джубал зітхнув, пішов до свого крісла і важко сів, як і раніше, втупившись у бунтівну попільничку.

— Майку, — сказав він, — що пішло не так? Чому вона не зникла так само, як напередодні — коробка?

— Але ж, Джубале, — виправдовуючись, сказав Майк, — ти сказав — «зупинити її». Ти не сказав — «змусити її зникнути». Коли я змусив зникнути коробку, ти захотів, щоб вона знову була тут. Я щось зробив не так?

— О, ні: ти все зробив абсолютно правильно. Я все забуваю, що ти завжди розумієш все буквально.

Гаршоу згадав зовсім не літературні вирази, звичні в роки його молодості, і наполегливо нагадав собі ніколи — ніколи! — не використовувати жодного з них поряд із Майклом Валентином Смітом. Бо якщо він скаже цьому хлопцеві впасти замертво чи щезнути, то — зараз Гаршоу був у цьому цілковито впевнений — Майк відразу ж дослівно виконає його вказівку.

— Я радий, — розсудливо сказав Сміт. — Вибач, що не можу знову повернути коробку. Я двічі прошу вибачення, що змарнував так багато їжі. Але я не знав, як допомогти. Тоді була потреба. Або я так ґрокнув.

— Що? Яку їжу?

Джилл поспішно сказала:

— Він говорить про тих двох чоловіків, Джубале. Берквіста і того копа з ним, — якщо він був копом, — Джонсона.

— О, так. — Гаршоу думав над тим, що він, хоча б підсвідомо, досі має немарсіанські уявлення про їжу. — Майку, я не буду засмучуватися через марнування «їжі». Вони напевно були б жорсткі та несмачні. Сумніваюся, що ревізор пропустив би їх. Дійсно, — додав він, згадуючи Конвенцію Федерації про «людятину», — я впевнений, що їх би забракували як непридатних для їжі. Тож не переймайся. Крім того, як ти й сказав, у цьому тоді була потреба. Ти ґрокнув повноту і діяв правильно.

— Мені стало значно спокійніше, — відповів Майк з помітним полегшенням у голосі. — Лише Старійшини завжди можуть бути впевнені у правильності дій на точці перетину кривих... І я повинен багато вчитися, щоб вивчити це, і сильно рости, щоб зрости до того, щоб змогти приєднатися до Старійшин. Джубале, я можу її поворушити? Бо я втомився.

— Ти хочеш примусити її зникнути зараз? Вперед.

— Але зараз я не можу.

— Що? Чому ні?

— Твоя голова більше не під нею. Я не ґрокаю неправильності в її існуванні там, де вона зараз є.

— О, добре. То зруш її. — Гаршоу спостерігав за попільничкою, очікуючи, що вона знову зависне над його головою і це знову створить неправильність. Замість цього попільничка повільно, поступово опускалася — аж доки не опинилася майже над поверхнею столу. Потім вона трохи повисіла над порожньою поверхнею — і безшумно приземлилася.

— Дякую, Джубале, — сказав Сміт.

— Що? Дякую тобі, синку! — Джубал підняв попільничку і з цікавістю її оглянув. Вона була не холодна і не гаряча; У пальцях не виникало поколювання. Це була огидна, надмірно прикрашена, банальна і брудна попільничка, — все така ж, як і п'ятьма хвилинами раніше. — Так, дякую тобі. За найнеймовірніший досвід, який я отримав, відколи найняв дівчат підняти мене на горище. — Він підвів погляд: — Анно, ти ж навчалася у Рейні.

— Так.

— Ти раніше бачила левітацію?

Вона злегка завагалася:

— Я бачила те, що називають телекінезом з кубиками. Але я не математик, тому не можу стверджувати, що те, що я бачила, було телекінезом.

— Чорт забирай, ти б не підтвердила навіть, що у хмарний день зійшло сонце.

— Як би я могла? Хтось міг би забезпечити штучне світло з-над надхмарного атмосферного шару. Один з моїх однокласників, ймовірно, міг піднімати предмети масою приблизно з паперову скріпку — але він мусив перед тим випити хоча б три чарки. А інколи й узагалі не міг цього зробити. Я ніколи не могла дослідити цей феномен достатньо ретельно, щоб впевнено свідчити про це... Частково тому, що зазвичай теж пила разом з ним.

— Виходить, ти ніколи не бачила нічого схожого на це?

— Ні.

— Гм... З мене досить твого професіоналізму; я переконався в тому, у чому хотів. Але якщо ти хочеш залишитися і подивитися, що ще трапиться, вішай свою мантію та витягуй стільця.

— Дякую. Я зроблю і те, і те. Але, з огляду на лекцію, яку ти прочитав Джилл про мечеті та синагоги, спочатку я піду до себе в кімнату. Не хочу створювати пробіли у навіюванні ідей.

— Одягнися. Коли вийдеш, розбуди Дюка і скажи йому, що я хочу знову оглянути камери.

— Так, бос. Поки мене не буде, простежте за тим, щоб не трапилося щось надзвичайне.

І Анна пішла до виходу.

— Нічого не обіцяю. Майку, сядь ось тут, біля мого столу. Ти також, Джилл — зберіться довкола. А зараз, Майку, скажи: чи можеш ти підняти ту попільничку? Покажи мені.

— Так, Джубале! — Сміт протягнув руку і взяв її у долоню.

— Ні, ні!

— Я зробив неправильно?

— Ні, це була моя помилка. Майку, опусти її. Я хотів дізнатися, чи можеш ти її підняти, не торкаючись руками?

— Так, Джубале.

— Ну і? Ти надто втомлений?

— Я не надто втомився.

— Тоді що трапилося? Чи тут теж має бути «неправильність»?

— Ні, Джубале.

— Джубале, — переклала Джилл, — ви не сказали йому це зробити, а просто запитали, чи він може.

— Ох... — Джубал здавався вкрай спантеличеним. — Мені варто це запам'ятати... Майку, чи ти не будеш таким ласкавим і, не торкаючись руками, не піднімеш цю попільничку на один фут над цим столом?

— Так, Джубале.

Попільничка піднялася і нерухомо зависла над столом.

— Вимірювати будеш? — з тривогою сказав Майк. — Якщо я зробив щось не так, то можу підняти її чи опустити.

— Все чудово! Ти можеш тримати її там? Якщо втомишся — скажи мені.

— Я можу. Я скажу.

— Можеш підняти щось іще одночасно? Скажімо, цей олівець? Якщо можеш, зроби це.

— Так, Джубале. — Олівець сам собою піднявся до попільнички.

На його прохання до цих предметів у повітрі Майк додав іще й інші маленькі речі зі столу. Анна повернулася, сіла у крісло і мовчки спостерігала за виставою. Зайшов Дюк, який приніс з собою розкладну драбину; він глянув на гурт, потім глянув удруге, але нічого не сказав, встановивши драбину в кутку. Нарешті Майк із сумнівом промовив:

— Я не впевнений, Джубале. Я... — Він зупинився і, здавалося, шукав правильне слово. — Я дурень у таких справах.

— Не називай себе так.

— Думаю, що ще одне. Сподіваюся.

По той бік столу ворухнулося прес-пап'є, потім піднялося в повітря... І тут десь із десяток підвішених предметів одразу посипалися додолу. Здавалося, що Майк розридався, — хоча сліз не було видно.

— Джубале, вибач. Мені дуже прикро.

Джубал поляскав його по плечі:

— Ти повинен пишатися, а не просити вибачення. Синку, ти навіть не розумієш цього, але те, що ти зробив... — Джубал шукав порівняння, швидко відкидаючи безліч тих, що спадали йому на думку, тому що розумів, що вони не мають нічого спільного з досвідом Майка. — Те, що ти зробив, — значно важче, ніж зав'язування шнурків, значно дивовижніше для нас, ніж ідеальний стрибок у воду. Ти зробив те, що для нас «ох, радісно, радісно й прекрасно». Ґрокаєш?

Майк здавався здивованим:

— Я не впевнений, Джубале. Мені не повинно бути соромно?

— Тобі не повинно бути соромно. Ти повинен пишатися.

— Так, Джубале, — задоволено відповів він, — я пишаюся.

— Добре. Майку, я це можу підняти навіть одну попільничку, не торкаючись її руками.

Сміт здавався наляканим.

— Ти не можеш?

— Ні. Ти можеш мене навчити?

— Так, Джубале. Ти... — Сміт розгублено замовк. — У мене знову немає слів. Пробач. Але я читатиму, і читатиму, і читатиму, аж доки не знайду потрібних слів. Тоді я навчу тебе, мій брате.

— Не бери це близько до серця.

— Перепрошую.

— Майку, не засмучуйся, якщо не знайдеш правильних слів. В англійській мові їх просто може не бути.

Сміт довго над цим думав.

— Тоді я навчу свого брата мови свого гнізда.

— Можливо. Я б залюбки спробував — але ти спізнився років так на п'ятдесят.

— Я діяв неправильно?

— Ні. Я пишаюся тобою. Можеш почати, спробувавши навчити своєї мови Джилл.

— Це зашкодить моєму горлу, — вставила вона.

— Спробуй полоскання з аспірином. — Джубал глянув на неї. — Це дурна відмовка, сестро, але так трапилося, що це дає мені виправдання, щоб найняти тебе... Тому що я сумніваюся в тому, що вони коли-небудь візьмуть тебе назад у Бетесду. Тож добре; відтепер ти мій штатний помічник у дослідженні марсіанської лінгвістики. Це може включати кілька додаткових обов'язків; обговори це з дівчатами. Анно, підготуй папери і переконайся, що її внесли у податковий реєстр.

— Вона допомагає на кухні з першого ж дня. Мені датувати заднім числом?

Джубал знизав плечима:

— Не турбуй мене деталями.

— Але, Джубале, — різко запротестувала Джилл, — не думаю, що я зможу вивчити марсіанську!

— Ти можеш спробувати, чи не так? Це все, що колись зробив Колумб.

— Але...

— Що то було за марне базікання про «вдячність»? Ти візьмешся до роботи чи ні?

Джилл прикусила губу:

— Візьмуся. Так... Босе.

Сміт сором'язливо витягнув руку і доторкнувся до її руки:

— Джилл... Я навчу.

Джилл накрила його руку.

— Дякую, Майку. — Вона глянула на Гаршоу. — І я збираюся вивчити її лише вам на зло!

Він тепло їй посміхнувся:

— Цей мотив я ідеально ґрокаю, — тоді ти точно її вивчиш. А зараз — до роботи... Майку, що ще ти можеш робити з того, що не можемо ми? Окрім того, що ти змушуєш речі зникати, коли вони мають «неправильність», та піднімати предмети, не торкаючись їх.

Сміт здавався розгубленим.

— Я не знаю.

— А як він може знати, — запротестувала Джилл, — якщо він точно не знає, що ми можемо робити, а що — ні?

— Гм... Так, Анно. Зміни назву посади на «штатний помічник із досліджень марсіанської лінгвістики, культури і техніки». Джилл, у вивченні цієї мови ти будеш спотикатися на марсіанських речах, які відрізнятимуться, — справді відрізнятимуться — від наших. І коли це станеться, скажи мені. Про все і про будь-що стосовно їхньої культури можна буде здогадатися з форми їхньої мови, — і очевидно те, що ти достатньо молода, щоб навчитися думати як марсіани... Але я сумніваюся, що це вийде у мене. А ти, Майку, якщо помітиш ще щось таке, що ти вмієш робити, а ми — ні, будь ласка, скажи мені.

— Я скажу, Джубале. Що це може бути?

— Я не знаю. Щось схоже на те, що ти щойно робив... І вміння залишатися на дні басейну значно довше, ніж це можемо ми. Гм... Дюку!

— Так, бос? У мене руки зайняті плівкою. Не заважайте!

— Ти ж можеш говорити, чи не так? Я помітив, що вода у басейні дуже темна.

— Так. Я збирався додати очисник вночі і почистити басейн вранці.

— Як аналіз?

— Аналіз в нормі, вода така безпечна, що її можна подавати на стіл. Вона просто на вигляд брудна.

— Нехай ще трохи залишається темною. Тест незвичайний. Я дам тобі знати, коли захочу почистити її.

— Чорт, бос, ніхто не любить плавати у басейні, який виглядає як помиї. Якби у мене було на цьому тижні менше справ, то я б уже давно це зробив.

— Той, хто настільки вередливий, щоб плавати, нехай залишається сухим. Досить це розжовувати, Дюку. Я поясню пізніше. Плівки готові?

— П'ять хвилин.

— Добре. Майку, ти знаєш, що таке пістолет?

— Пістолет, — обережно відповів Сміт, — це частина артилерійського знаряддя, призначена для того, щоб метати кулі під тиском невеликого вибуху, — пороху у стволі чи у закупореній бочці, де...

— Добре, добре. Ти це ґрокнув?

— Не впевнений.

— Ти коли-небудь бачив пістолет?

— Я не знаю.

— Ну точно ж бачив, — перебила Джилл. — Майку, згадай, про що ми говорили тоді у кімнаті з травою на підлозі, — але не засмучуйся! Великий чоловік вдарив мене, ти пам'ятаєш.

— Так.

— Інший чоловік щось на мене направив. У його руці.

— Так. Він направив на тебе погану річ.

— То був пістолет.

— Я думав, що слово для тієї поганої речі могло бути «пістолет». У «Новому міжнародному словнику англійської мови» Вебстера, третє видання, надруковане у...

— Все добре, синку, — поспіхом сказав Гаршоу, — то точно був пістолет. А зараз уважно мене послухай. Якщо хтось знову направить пістолет на Джилл, що ти зробиш?

Сміт замовк, і цього разу пауза була значно довшою.

— Ви будете гніватися, якщо я знову змарную їжу?

— Ні, ми не будемо гніватися. За таких обставин ніхто не буде гніватися на тебе. Але я намагаюся з'ясувати щось інше. Чи можеш ти змусити зникнути лише пістолет — без того, Щоб зникала людини, яка його тримає?

Сміт це обміркував:

— Зберегти їжу?

— Ох, це не зовсім те, що я маю на увазі. Чи можеш ти змусити зникнути пістолет, не зробивши людині боляче?

— Джубале, йому зовсім не буде боляче. Я змушу зникнути пістолет, але людину я просто зупиню. Вона не відчує болю. Просто відділиться від тіла. Їжа, яку вона залишить після себе, зовсім не буде зіпсована.

Гаршоу зітхнув.

— Так, я впевнений, що так і буде. Але ти можеш змусити зникнути лише пістолет? І більше нічого не робити? Не «зупиняти» людину, не вбивати його; просто дозволити йому жити далі?

Сміт над цим задумався.

— Значно легше робити все разом. Але, Джубале, якщо я дозволю йому залишитися цільним, він все одно може нашкодити Джилл. Чи, принаймні, так я ґрокаю.

Джубал мовчав достатньо довго для того, щоб нагадати собі, що ця дитяча невинність не була ані дитячою, ані невинністю. Це був факт ускладнення в культурі, яка, як він почав усвідомлювати, хоч і поки що туманно, якимось загадковим чином опинилась далеко попереду від людської... А ще те, що ці наївні коментарі належали надлюдині — чи тому, хто живе, як надлюдина. Потім, дуже обережно добираючи слова — тому що він обміркував небезпечний експеримент і не хотів спричинити катастрофу семантичними нерозуміннями, — він відповів Смітові:

— Майку... Якщо ти простягнеш руку... На «точці перетину кривих»... Коли ти муситимеш зробити щось, щоб захистити Джилл, — зроби це.

— Так, Джубале. Зроблю.

— Не переймайся марнуванням їжі. Не хвилюйся нічим іншим. Захищай Джилл.

— Завжди. Захищатиму Джилл.

— Добре. Але припустімо, що чоловік навів пістолет на когось іншого чи просто тримає його у руці. Припустімо, ти не хочеш, або тобі не потрібно його вбивати... Але тобі потрібно змусити пістолет зникнути. Ти зможеш це зробити?

Майк зробив коротку паузу.

— Думаю, я ґрокнув. Пістолет — погана річ. Але він може бути потрібний для людини, щоб залишитися цілісною.

Він подумав:

— Я можу це зробити.

— Добре. Майку, я збираюся показати тобі пістолет. Пістолет — це погана річ.

— Пістолет — це дуже погана річ. Я змушу її зникнути.

— Не змушуй його зникати, як тільки побачиш.

— Не треба?

— Ні. Я підніму пістолет і почну наводити його на тебе. Ось так. До того як я це зроблю, змусь його зникнути. Але не зупиняй мене, не роби мені боляче, не вбивай мене, не роби зі мною нічого. Лише пістолет. І також не марнуй мене, як їжу.

— О, ніколи, — переконливо сказав Майк.

— Коли ти відділишся від тіла, мій брате Джубал, я сподіваюся, що мені дозволять з'їсти тебе, шануючи та пестячи з кожним шматочком... Аж доки я ґрокну тебе з усією повнотою.

Гаршоу вгамував блювотний рефлекс, якого не відчував уже десятки років, і похмуро відповів:

— Дякую, Майку.

— Це я маю тобі дякувати, мій брате. А якщо станеться так, що мене оберуть раніше, ніж тебе, — сподіваюся, що ти вважатимеш мене вартим ґрокання. І поділишся мною із Джилл. Ти поділишся мною із Джилл? Будь ласка?

Гаршоу глянув на Джилл і побачив, що її обличчя залишалося спокійним. Він подумав про те, що вона, напевно, як медсестра, звикла і не до такого.

— Я поділюся тобою з Джилл, — урочисто пообіцяв він.

— Проте, Майку, ніхто з нас не буде сьогодні їжею, і найближчим часом також. Просто зараз я збираюся показати тобі цей пістолет, — а ти чекай, поки я скажу... і тоді ми будемо дуже обережні. Бо до того, як я буду готовий відділитися від тіла, я маю ще безліч справ.

— Я буду обережний, мій брате.

— Добре. — Гаршоу нахилився, тихо бурмочучи щось собі під ніс, і висунув нижню шухляду столу: — Дивися сюди, Майку. Бачиш пістолет? Я збираюся встати і відійти ліворуч. Я не хочу направляти його на тебе. Так... Майку, ще ні...

Гаршоу потягнувся за пістолетом вкрай застарілого поліційного зразка і витяг його з шухляди.

— Приготуйся, Майку. Зараз! — І Гаршоу зробив усе можливе, щоб направити зброю на Людину з Марса. Та раптом його руки спорожніли. Ні шоку, ні потрясіння, ні скручування — нічого: пістолет просто зник, і все.

Джубал зрозумів, що тремтить, але вгамував це.

— Ідеально, — сказав він до Майка. — Ти забрав пістолет ще до того, як я встиг його на тебе направити. Просто ідеально.

— Я щасливий.

— Так само, як і я. Дюку, камери це записали?

— Так. Я вставив нові картриджі з плівкою. Хоч ви і не просили.

— Добре. — Гаршоу зітхнув і зрозумів, що дуже втомився. — На сьогодні все, дітки. Біжіть собі. Йдіть плавати. Ти теж, Анно.

Анна сказала:

— Бос? Скажеш мені, що записалося на плівці?

— Хочеш залишитися і подивитися?

— О, ні! Я не можу. Не ті частини, які я Свідчила. Але я б хотіла знати — пізніше, — чи записали вони те, що помітила я.

— Добре.

Розділ 13

Коли вони пішли, Гаршоу почав давати інструкції Дюку, а потім сердито буркнув:

— Чого ти такий кислий?

— Бос, коли ви збираєтеся позбутися цього упиря?

— Упиря? Ну що за неотесаний селюк!

— Добре, нехай я родом з Канзасу. Але ви не знайдете жодного випадку канібалізму в Канзасі, — всі вони зафіксовані далеко на заході. У мене є власні міркування про те, хто селюк, а хто ні... Але я їстиму на кухні, аж доки ми не позбудемося його.

Гаршоу холодно відповів:

— Навіть так? Не створюй собі незручностей. Анна може підготувати папери на твоє звільнення за п'ять хвилин... І тобі знадобиться не більше десяти хвилин, щоб спакувати свої комікси та ще одну сорочку.

Дюк якраз встановлював проектор. Він зупинився і виструнчився:

— О, я не мав на увазі, що я хочу звільнитись.

— А для мене твої слова якраз це й означали.

— Але... Я хотів сказати... Що за чорт? Я їв на кухні безліч разів.

— Так і було. Через твої власні переконання або щоб створити додаткову роботу для дівчат. Або щось у тому стилі. Ти міг би отримати і сніданок у ліжко — мені-то що, — якби зміг підкупити дівчат приготувати його для тебе. Але ніхто з тих, хто спить під моїм дахом, не відмовлятиметься їсти за моїм столом через те, що не бажає їсти разом з іншими. Так сталося, що я належу до вже майже зниклого покоління: я старомодний джентльмен, а це означає, що я можу бути справді огидним сучим сином, якщо мені так захочеться. І просто зараз саме той випадок... Нечувано, щоб якийсь невихований, забобонний, упереджений селюк дозволяв собі вказувати мені, хто може, а хто не може їсти за моїм столом. Якщо я захочу вечеряти з митарями та грішниками — це моя особиста справа. Але я не розділю й шматка хліба з ханжею.

Дюк почервонів і повільно промовив:

— Я повинен був би врізати вам — і я врізав би, якби ви були мого віку.

— Не дозволяй цьому факту зупинити тебе, Дюку. Я можу бути сильнішим, ніж ти думаєш... А якщо й ні, то у бійку, ймовірно, втрутяться й інші. Думаєш, що зможеш впоратися з Людиною з Марса?

— З ним? Та я переломлю його надвоє однією рукою!

— Можливо... Якщо зможеш до нього доторкнутися.

— Що?

— Ти бачив мою спробу направити на нього револьвер. Дюку, де револьвер? Перед тим, як піти розминати біцепси, зупинися й подумай, чи що ти там робиш, — замість того щоб думати. Знайди пістолет. Потім скажеш мені, чи й досі ти думаєш, що зможеш переламати Майка надвоє. Але спочатку знайди пістолет.

Дюк наморщив лоба, потім пішов встановлювати проектор.

— Якийсь фокус. Таке показують у фільмах.

Гаршоу сказав:

— Дюку, припини бавитися з тим проектором. Сядь. Після того як ти підеш, я подбаю про нього, і самостійно запущу плівку. Але перед тим я хотів би поговорити з тобою кілька хвилин.

— Що? Джубале, я не хочу, щоб ви чіпали цей проектор. Кожного разу, коли ви це робите, то виводите його з ладу. Це чутливий пристрій.

— Я сказав, сядь.

— Але...

— Це мій проектор, Дюку. Я зламаю цю чортову штуку, якщо захочу. Чи покличу Ларрі, щоб він увімкнув його для мене. Але не прийму послуг від людини, яка відмовилася зі мною працювати.

— Дідько, я не відмовлявся! Ви стали вередливі й глухі й звільнили мене без причини.

— Сядь, Дюку, — тихо сказав Гаршоу. — Просто сядь... і дозволь мені врятувати тобі життя — або забирайся звідси так швидко, як тільки зможеш. Одяг і зарплатню я відправлю слідом. Не зупиняйся, щоб спакувати речі: це надто ризиковано, до цього ти можеш і не дожити.

— Що, в дідька, це означає?

— Саме те, що я й сказав. Дюку, не має значення чи звільнився ти сам, чи тебе звільнили; ти перестав тут працювати, коли заявив, що більше не їстимеш за моїм столом. Тим не менше, думаю, тобі не сподобається, якщо тебе вб'ють у моєму домі. Тож сядь і дозволь мені зробити все, щоб цього уникнути.

Дюк здавався наляканим, відкрив рот, закрив його і сів. Гаршоу продовжував:

— Ти водний брат Майка?

— Що? Звичайно ж, ні. О, я чув подібні балачки — але це, якщо запитаєте мене, пуста маячня.

— Це не маячня, і тебе ніхто ні про що не питав; ти не достатньо знаєш, щоб мати про це свою думку. — Гаршоу гмикнув.

— Дуже погано. Я не збирався тебе звільняти — і я, Дюку, не хочу цього робити; ти гарно виконував свою роботу з обслуговування приладів, таким чином оберігаючи мене від роздратування на цю механічну буфонаду, в якій я абсолютно не розбираюся. Але я мушу не просто безпечно вивести тебе звідси, але й з'ясувати, хто тут ще не водний брат Майка, і простежити за тим, щоб вони або стали ними, — або забрати їх звідси до того, як з ними щось трапиться.

Джубал покусував губу, пильно вдивляючись у стелю.

— Можливо, вистачить точної офіційної обіцянки від Майка не шкодити нікому без спеціального дозволу. Гм... Ні, я не можу ризикувати: тут надто часто клеять дурня, тому завжди є така можливість, що Майк може неправильно зрозуміти те, що насправді є лише розвагою. Скажімо, якщо ти — або, ймовірніше, Ларрі, оскільки тебе вже тут не буде — візьме й штовхне Джилл у басейн, то може опинитися там же, де й той пістолет, — іще до того, як я зможу пояснити Майку, що це просто розвага і Джилл нічого не загрожує. Я не хочу, щоб Ларрі помер через недогляд. Він має право розібратися зі своїми чортовими дурницями без того, щоб йому вкоротили віку через мою безтурботність. Дюку, я вірю, що кожен сам несе свій хрест... Але, тим не менше, немає виправдання дорослому, який замість іграшки дає дитині протипіхотну міну.

Дюк повільно промовив:

— Бос, це звучить так, начебто у вас поїхав дах. Це дурниці. Майк і мухи не образить; я відмовився через всі ці балачки про канібалізм, але не зрозумійте мене неправильно: я ж знаю, що він — просто дикун і просто не знає нічого іншого. Прокляття, бос, та він же спокійний, як ягня. Він ніколи нікому не зашкодить.

— Ти так думаєш?

— Впевнений.

— Ну що ж, у тебе в кімнаті є два чи три пістолети. Я кажу тобі, що він небезпечний і що сезон полювання на марсіан відкрито. Тож обери пістолет, якому ти довіряєш, спустись вниз, до басейну, і вбий його. Не хвилюйся про закон: я буду твоїм адвокатом і гарантую, що тебе ніколи ні в чому не звинуватять. Ну ж бо, зроби це!

— Джубале... Але ж ви ж не це маєте на увазі.

— Ні. Ні, я справді маю на увазі саме це. Тому що ти не зможеш. Якщо ти спробуєш, твій пістолет опиниться там же, де і мій револьвер, а якщо ти його розлютиш, то напевно зникнеш разом із пістолетом. Дюку, ти не знаєш, з чим маєш справу. І навіть я не до кінця впевнений, що розумію, який же він небезпечний — не те, що ти. Майк не «спокійний, як ягня», і він не дикун. Підозрюю, що це ми дикуни. Ти колись тримав змій?

— Гм... Ні.

— А я тримав — ще у дитинстві. Думав тоді, що стану зоологом. Одного разу взимку десь у Флориді я вполював, як мені здалося, червоного вужа. Знаєш, як вони виглядають?

— Я не люблю змій.

— Знову упередженість — класова упередженість. Більшість змій безпечні і корисні, а доглядати за ними весело. Червоний вуж гарний — він червоного, чорного і жовтого кольорів, це покірний і вродливий домашній улюбленець. Я думав, що подобаюся цьому маленькому другові, — нехай навіть у його туманній манері рептилії. Звісно ж, я знав, як поводитися зі зміями, як не тривожити їх і не давати їм можливості вкусити: тому що навіть укус неотруйної змії — це не дуже приємна річ. Але я захоплювався тим дитям; він був перлиною моєї колекції. Я показував його людям, тримаючи за шию, і дозволяв закручуватися навколо мого зап'ястка. Якось мені випала нагода показати свою колекцію герпетологу із зоопарку Темпа; звісно, першою я показав цю свою перлину. З ним ледь не сталась істерика. Мій домашній улюбленець виявився зовсім не червоним вужем: це була молода коралова змія. Американська кобра... найбільш смертоносна змія Північної Америки. Дюку, ти розумієш, до чого я веду?

— Я зрозумів, що тримати змій небезпечно. Я й так міг вам це сказати.

— О Господи! У моїй колекції вже були гримуча та мокасинова змії. Отруйні змії не небезпечні! Принаймні не більше від зарядженої рушниці — звісно, якщо ти тримаєш її правильно. Коралова змія була небезпечна, тому що я не знав, що це була вона, — і того, на що вона здатна. Якби через свою необізнаність я тримав її необачніше, вона могла б убити мене так само буденно і невинно, як дряпається кошеня. І це — саме те, що я намагаюся тобі сказати про Майка. Він здається спокійним, як ягня, — і я впевнений, що він дійсно спокійний і безумовно приязний до всіх, кому вірить. Але якщо він тобі не довіряє — що ж, тоді він не той, ким здається. Майк схожий на звичайну молоду людську істоту чоловічого роду, радше недорозвинену, безумовно неповоротку й абсолютно невиховану... але він яскравий, і дуже слухняний, і сповнений бажання вчитися. Це правда, і це ні для кого з нас не є несподіванкою, якщо брати до уваги його походження та незвичайне минуле. Але, як і моя улюблениця змія, Майк значно небезпечніший, ніж здається. Якщо він тобі не довіряє — сліпо і цілковито, — то може несподівано стати агресивним. І, відповідно, значно смертоноснішим, аніж ота коралова змія. Особливо якщо він вважатиме, що ти зараз зашкодиш одному з його водних братів, — як-от Джилл. Чи мені.

Гаршоу сумно трусонув головою:

— Дюку, якби ти дав вихід своєму природному імпульсу і штовхнув мене кілька хвилин тому, коли я сказав тобі певну скромну правду про себе, — і якщо Майк стояв би у тих дверях за тобою... Що ж, я переконаний, що у тебе тоді взагалі не було б шансів. Жодного. Ти б помер ще до того, як довідався про це, — і значно швидше, аніж я міг би його зупинити. Після цього сповнений смутку Майк вибачався б за «марнування їжі», назвавши тебе великою м'ясистою тушею. О, він би не відчував провини за те, що вбив тебе; це була б лише необхідність, яку б ти сам для нього створив... А це було б уже не важливо — навіть для тебе. Розумієш, Майк вірить, що твоя душа безсмертна.

— Так? Що ж, у рай і пекло, — так само як і я. Але...

— Ти? — втомлено сказав Джубал. — Я здивований.

— Ну звісно ж, вірю! О, я визнаю, що не часто ходжу до церкви, але мене виховували правильно. Я не атеїст. У мене є віра.

— Добре. Хоча я ніколи не міг зрозуміти «віри» — так само, як і не бачу, як Господь може очікувати, що його творіння оберуть одну істинну релігію з нескінченної низки фальшивих, причому завдяки самій лише вірі. Це лякає мене так само, як недбале керування організацією розміром зі всесвіт — чи, може, трохи меншою. Проте оскільки в тебе є віра і вона містить в собі, серед іншого, також і віру у власне безсмертя, то нам не потрібні проблеми через те, що твої упередження можуть спричинити твою передчасну смерть. Ти хочеш, щоб тебе кремували чи поховали?

— Що? О, заради всього святого, Джубале, перестаньте намагатися розлютити мене.

— Навіть і не думав. Я не можу гарантувати, що ти безпечно вийдеш з мого маєтку. Доки ти продовжуєш наполягати на тому, що коралова змія — це безпечний червоний вуж, кожна твоя помилка може стати останньою. Проте я обіцяю, що не дозволю Майку тебе з'їсти.

Дюк відкрив рота. Нарешті він зумів відповісти — запально, богохульно і трохи недоладно. Гаршоу вислухав його, а потім роздратовано сказав:

— Добре, добре, зменшуй оберти. Можеш домовлятися з Майком про що завгодно. Я думав, що роблю тобі послугу. — Гаршоу повернувся і нахилився над проектором. — Я хочу переглянути ці записи. Залишайся, якщо хочеш, поки я дивитимуся. Напевно, так буде безпечніше. Прокляття! — додав він. — Ця докучлива штуковина бісить мене.

— Спробуйте натиснути сильніше. Ось... — Дюк закінчив налаштування.

Гаршоу вилаявся, пройшов уперед і вставив перший картридж з плівкою. Ніхто з них більше не повертався до питання про те, чи досі працює Дюк на Джубала, чи вже ні. Камери виробництва «Мітчелл»; настільний проектор «Яшінон» з адаптером, що дозволяв відтворювати фільми, записані на чотириміліметровій плівці «Ленд Солід-Сайт-Саунд». Скоро вони вже переглядали події, що відбулися напередодні зникнення порожньої коробки з-під бренді.

Джубал спостерігав за коробкою, яку в нього кинули; він бачив її зникнення в польоті.

— Достатньо, — сказав він, — Анна буде рада дізнатися, Що камери на її боці. Дюку, перегляньмо останню частину Ще раз — у сповільненому режимі.

— Добре.

Дюк відмотав назад:

— Це десять до одного.

Сцена була та сама, але сповільнений звук нічого не давав, і Дюк вимкнув його. Коробка повільно летіла з рук Джилл До голови Джубала, — а потім раптом припинила існувати. Але вона не просто зникла; при сповільненому показі можна було побачити її зменшення. Дедалі менше — аж доки її не стало зовсім.

Джубал замислено кивнув:

— Дюку, можеш іще більше сповільнити?

— Секунду. Щось не так зі стерео.

— Що?

— Скажу, якщо зможу з'ясувати. Все нормально при швидкому перегляді. Але коли я сповільнюю, ефект глибини стає протилежним. Ви це бачили. Ця коробка зникла швидко, надзвичайно швидко, але вона завжди здавалася ближчою, аніж стіна. Змінний паралакс, звичайно ж. Але я ж не витягував картридж зі стійки. Прокляття!

— О... Зачекай, Дюку. Прокрути-но плівку з іншої камери.

— Ох, я зрозумів. Це дасть нам картинку під кутом дев'яносто градусів, і ми побачимо, що сталося насправді, — навіть якщо якимось чином пошкодили плівку.

І Дюк замінив картридж.

— Перемотай на початок — добре? Потім сповільнюй її до швидкості десяти до одного на пошкодженій частині.

— Почали.

Сцена була та сама, тільки знята з іншого ракурсу. Коли Джилл схопила коробку, Дюк сповільнив показ, і вони знову спостерігали за тим, як коробка зникає.

Дюк вилаявся:

— Щось не так і з другою камерою теж.

— Що саме?

— Ну звісно ж. Камера записувала під кутом, тож коробка мала зникнути з кадру з одного чи іншого боку. Замість цього вона знову зникає від нас під прямим кутом. Хіба не так? Ви ж бачили.

— Так, — погодився Джубал. — Під прямим кутом.

— Але вона не могла б. Не з двох кутів.

— Що ти маєш на увазі — не могла б? Але ж вона зникла. — І Гаршоу додав: — Якби ж ми поставили на місці кожної камери допплерівські радари, мені було б цікаво подивитися, що показали б вони.

— Як я міг знати? Я збираюся розібрати ці камери.

— Не переймайся.

— Але...

— Не гай часу, Дюку; з камерами все гаразд. Що ще під кутом дев'яносто градусів?

— Я не дуже вмію розгадувати таємниці.

— Це не таємниця — і я кажу цілком серйозно. Я міг би відіслати тебе до містера Квадрата з «Флатландії»[26], але тут я знайду відповідь сам. Що ще під прямим кутом до всього іншого? Відповідь: два мертві тіла, один старий револьвер і порожня коробка з-під алкоголю.

— Що в біса ви маєте на увазі, бос?

— Я ще ніколи не говорив відвертіше. Спробуй повірити в те, що камери записали, — замість того щоб вірити у те, що вони могли вийти з ладу. Тому що на записі є щось, чого ти не очікував. Перегляньмо інші плівки.

Поки тривала демонстрація записів, Гаршоу нічого не коментував; вони не дізналися нічого нового, але остаточно переконалися в тому, що бачили. Попільнички, яка висіла під стелею, не було в куті огляду камери, але її повільне зниження та приземлення було зафіксоване. Зображення револьвера на стерео було дуже маленьким, але його можна було побачити. Револьвер зник так само, як і коробка: не рухаючись, він зменшився так, наче віддалявся. Оскільки Гаршоу міцно тримав пістолет, коли той зник з його руки, — то він був задоволений, — звісно, якщо «задоволений» в цьому разі може бути точним словом. Врешті-решт він роздратовано пробурчав собі під ніс: «Переконався».

— Дюку, коли матимеш час, я хочу зробити копії всього цього.

Дюк вагався:

— Тобто я досі тут працюю?

— Що? Прокляття! Ти не можеш їсти на кухні, і крапка. Дюку, спробуй відкинути свої упередження і просто трохи послухай старших. Доклади зусиль.

— Я слухаю.

— Коли Майк попросив про привілей з'їсти мою стару жорстку тушку, то він висловив мені найбільшу честь, яку тільки знає з відомих йому. Це те, що він «отримав з материним молоком», якщо можна так сказати. Зрозумів? Ти чув його голос, бачив його манери. Він зробив мені найбільший комплімент і попросив мене про послугу. Бачиш? Не думай про те, що про все це сказали б у Канзасі: Майк використовує цінності, яким його навчили на Марсі.

— Думаю, що я радше погоджуся з Канзасом.

— Що ж, — визнав Джубал, — я теж. Але питання вільного вибору для мене не має значення — так само як і для тебе, чи Майка. Ми — всі троє — в'язні наших дитячих переконань, і дуже важко — навіть неможливо — позбутися того, чого нас навчили у ранньому дитинстві. Дюку, ти можеш уявити собі, що, якби ти народився на Марсі, де тебе виховували б марсіани, — ти мав би точно таке ставлення і до їжі, і до того, щоб бути з'їденим, як і Майк?

Дюк подумав над цим, похитав головою:

— Я на це не куплюся. Впевнений, що більшість Майкових проблем у тому, що йому не пощастило: його виховували не у цивілізації, — а мене, на щастя, навпаки. Я хотів би взяти це до уваги. Проте це інше — це інстинкт.

— Інстинкт... Прокляття!

— Але так і є. Я не отримував «з материним молоком» знання, що не повинен бути канібалом. Чорт, мені це було і не потрібно; я завжди знав, що це гріх, огидних гріх. Та навіть думка про це вивертає мій шлунок. Це базовий інстинкт.

Джубал важко зітхнув:

— Дюку, як ти примудрився так багато дізнатися про техніку — і не знати, як влаштований ти сам? Нудота, яку ти відчуваєш, — це не інстинкт; це умовний рефлекс. Твоїй матері не потрібно було казати тобі: «Не треба їсти своїх друзів; це погано», тому що ти всотав це з усієї твоєї культури — так само як і я. Жарти про канібалів та місіонерів, мультфільми, казки, страшні історії, нескінченні дрібниці. Проте тут немає нічого спільного з інстинктом. Дурниці, синку: це не може бути інстинктом, тому що канібалізм — один з найпоширеніших людських звичаїв за всю історію, і він був присутній у кожній гілці людської раси. Твоїх предків, моїх предків, будь-кого іншого.

— Ваші предки — можливо. Не вплутуйте у це мене.

— Гм... Дюку, а ти не хочеш зізнатися в тім, що в твоїх жилах присутня й індіанська кров?

— Що? Так; десь восьма частина. В армії мене часто називали вождем. І що з того? Я не соромлюся цього: я цим пишаюся.

— Немає причин соромитися, — так само, як і пишатися, ось у чім справа. Але, якщо в обох нас у родинному дереві були присутні канібали, ти маєш усі шанси бути ближчим до них, аніж я, тому що...

— Тому що ви лисий стариган...

— Охолонь! Ти мав слухати; пам'ятаєш? Ритуальний канібалізм був дуже поширеним звичаєм серед аборигенних культур Америки; якщо не віриш мені, перевір. Окрім того, ми обидва, просто як жителі Північної Америки, з високою ймовірністю можемо мати стосунок до Конго — навіть якщо й не здогадуємося про це... Всі — навіть ти. Проте навіть якби ми й справді походили з північно-європейської сім'ї, мали сертифікат американського клубу «Кеннел» (а це — справжня дурниця, оскільки кількість випадків народження позашлюбних дітей значно більша, аніж це зазвичай визнають); якби так і справді було — то завдяки всьому цьому ми б точно знали, від яких саме канібалів ми походимо... Тому Що кожна гілка людської раси — без винятку — історично практикувала канібалізм. Дюку, це смішно — говорити про боротьбу з «інстинктом» тоді, як сотні мільйонів людських істот його практикували.

— Але... Добре, добре; я мав би подумати перед тим, як з вами сперечатися, Джубале; ви завжди можете поставити все догори дригом. Проте припускаю, що всі ми походимо від дикунів, які не знали нічого кращого (я не погоджуюся — я припускаю). Тож припустімо, що так і було. Що ж із того? Зараз ми всі — цивілізовані люди. Ну, принаймні я.

Джубал весело посміхнувся:

— Натякаєш, що я — ні? Синку, насправді попри умовний рефлекс, налаштований проти жування, наприклад, твоєї смаженої ніжки, попри набуті емоційні упередження і лише з суто практичних міркувань я вважаю, що наші заборони канібалізму — це прекрасна ідея... Саме тому, що ми не цивілізовані.

— Що?

— Це ж очевидно. Якби у нас не було родових заборон у цьому питанні — таких сильних, що ти й справді віриш, що це інстинкт — я міг би навести тут цілий список людей, до яких би не повернувся спиною. Принаймні з огляду на сучасні ціни на яловичину. Що скажеш?

Дюк незадоволено вишкірився:

— Можливо, у цьому щось є. Я не ризикнув би, наприклад, зі своєю колишньою мачухою. Вона до смерті ненавидить мене.

— Бачиш? А як щодо чудового сусіда на півдні, що зовсім не зважає на загорожі та худобу впродовж сезону полювання? Не хотів би я закладатися, що і ти, і я могли б опинитися у його холодильнику, якби у нас не було цих заборон. Але Майку я дійсно довіряю, тому що він — цивілізована людина.

— Що?

— Майк надзвичайно цивілізований, щоправда в марсіанському уявленні. Дюку, я не розумію марсіанської точки зору і, можливо, не зрозумію її ніколи. Але я достатньо багато говорив про це з Майком, щоб дізнатись, що марсіанська поведінка — це не просто про собаку, що їсть собаку... Чи марсіанина, який їсть марсіанина. Звичайно, вони їдять померлих — замість того щоб ховати їх, чи спалювати, чи віддавати хижакам. Але цей звичай — напрочуд давно сформований і глибоко релігійний. Марсіанина ніколи не схоплять і не з'їдять проти його волі. Насправді, як я з'ясував, ідея вбивства взагалі не є марсіанським концептом. Натомість марсіани помирають тоді, коли вирішують померти, обговоривши все та порадившись з друзями, після одержання згоди своїх предків-духів на те, щоб приєднатися до них. Вирішивши померти, він помирає — так само просто, як ти заплющуєш очі: без насилля, без затяжної хвороби, навіть без смертельної дози снодійного. Ось зараз він живий та здоровий, а вже через секунду — дух, що облишив мертве тіло. Потім — напевне, дещо пізніше (Майк завжди плутається у факторах часу) — його найближчі друзі з'їдають те, що більше ні на що не згодиться, щоб «ґрокнути» його, як сказав би Майк, і вшановують його благодіяння так, як ми розмазуємо гірчицю. Новий дух відвідує цю трапезу; це щось на кшталт бар-мицви[27] чи конфірмації[28], завдяки якій духи отримують статус Старійшини — тобто, наскільки я зрозумів, перетворюються на верховних державних діячів.

На Дюковому обличчі відбилася огида:

— Боже, що за забобонна маячня! Мій шлунок намагається вивернутись навиворіт.

— Хіба? А для Майка це — найурочистіша, до того ж радісна, релігійна церемонія.

Дюк гмикнув:

— Джубале, ви ж не вірите у всю цю маячню про привидів, правда? О, я знаю, що не вірите. Це просто канібалізм, вкупі із найгіршими забобонами.

— Що ж, зараз я б такого не сказав. Я визнаю, що, на мою думку, цих марсіанських Старійшин трохи важче сприйняти на віру, — але Майк говорить про них так само буквально, як ми — про минулу середу. І наостанок: Дюку, до якої церкви ти належиш?

Дюк відповів; Джубал кивнув і продовжив:

— Я так і думав; у Канзасі більшість належать до твоєї чи до іншої церкви, і вони до такої міри подібні між собою, що потрібно уважно оглянути вивіску, щоб побачити різницю. Скажи мені, як ти почувався, коли брав участь у символічному канібалізмі, який відіграє першочергову роль у ритуалах твоєї церкви?

Дюк витріщився на нього.

— Що, чорт забирай, ви маєте на увазі?

Джубал замислено примружився:

— Чи ти був узагалі прихожанином церкви? Чи тебе дитиною просто відправили у недільну школу?

— Що? Та я точно прихожанин. Вся моя родина. Я досі... Навіть якщо я рідко туди ходжу.

— Я подумав — неможливо, щоб ти цього не знав. Проте, очевидно, ти знаєш, про що я говорю, — особливо якщо зосередишся і подумаєш.

Несподівано Джубал підвівся.

— Але я не належу до твоєї церкви, — як і до Майкової, — тож не збираюся сперечатися про невловну різницю між однією формою ритуального канібалізму та другою. Дюку, в мене термінова робота; я більше не можу витрачати час, намагаючись вибити з тебе зайві упередження. Ти йдеш? Якщо так — то я думаю, що мені краще супроводжувати тебе, щоб переконатись у твоїй безпеці. Чи ти хочеш залишитися? Залишайся та поводь себе як слід. Я маю на увазі — їж за одним столом разом з усіма нами, канібалами.

Дюк гмикнув.

— Вважайте, що я залишаюся.

— Вирішуй сам. Тому що з цього моменту й надалі я вмиваю руки і знімаю з себе будь-яку відповідальність за твою безпеку. Ти бачив ті плівки і знаєш достатньо, щоб вдарити капелюхом об землю; ти зрозумів, що ця людина, марсіанин, який живе з нами, може бути непередбачуваним та небезпечним.

Дюк кивнув.

— Я зрозумів. Я не такий тупий, як ви думаєте, Джубале. Та я все одно не дозволю Майку вижити мене з цього місця.

І додав:

— Ви кажете, що він небезпечний... І я сам бачив, до якої міри, якщо злякається. Однак я не збираюся лякати його. А дещиця ризику мені завжди подобалась, хоча це й цілковита дурість.

— Гм... Чорт, я досі вважаю, що ти недооцінюєш його, Дюку. Поглянь сюди. Якщо ти справді відчуєш до нього приязнь, то краще, що ти можеш зробити, — це запропонувати йому склянку води. Розділи з ним воду. Зрозумів? Стань його водним братом.

— Гм... Я подумаю про це.

— Але, Дюку, якщо ти це зробиш — тоді не обманюй його. Якщо Майк прийме твою пропозицію водного братерства, він почне ставитись до тебе надзвичайно серйозно. Він цілковито довіриться тобі — не має значення, у чому саме. Тож не роби цього, якщо тільки справді не захочеш повірити йому та захищати його. Причому незалежно від того, як саме йтимуть справи. Або все, або нічого.

— Я зрозумів. Тому й сказав, що подумаю.

— Добре. Але не думай надто довго... Бо я бачу, що ситуація погіршиться, причому вже дуже скоро.

Розділ 14

Згідно з записами у щоденнику Лемюеля Гуллівера, викладеними у його «Мандрах до деяких віддалених країн світу», у віддалених землях Лапути жодна важлива особа не слухала і не говорила без допомоги прислужника, якого лапутською називали «клайменоле», чи, у грубому перекладі англійською, «ляскальником». Усі його обов'язки полягали у тому, щоб ляскати свого хазяїна по вустах та вухах висушеним міхуром кожного разу, коли, на думку прислужника, його господар повинен був щось сказати чи почути.

Без схвалення ляскальника неможливо було привернути увагу жодного високопоставленого лапутянина.

Земляни здебільшого вважають щоденник Гуллівера збіркою побрехеньок, вигаданих похмурим священиком. Може, воно й так, — але, без сумніву, за наших днів система «ляскальників» широко розповсюдилась по планеті Земля. І, схоже, вона так давно поширювалася, удосконалювалася та примножувалася, що навіть лапутяни не впізнали б тепер у ній нічого, окрім ідеї.

Раніше, у простіші часи, головний обов'язок будь-якого земного правителя полягав в особистому прийомі громадян, тож навіть найсмиренніший з них міг постати перед ним і без жодних посередників вимагати розгляду своєї справи. Залишки цього примітивного суверенітету зберігалися на Землі ще довго після того, як королів поменшало і влада їхня ослабла. Кожен англієць тривалий час мав право увійти до спальні своєї королеви — хоча про це було відомо небагатьом і ніхто ним не користувався. Успішні політичні керівники у деяких містах аж до XX століття зберігали суди відкритими, розчиняли навстіж двері своїх кабінетів і вислуховували кожного робітника чи волоцюгу, які до них приходили.

Сам закон так і не скасували: його зберегли у статтях I-й та ІХ-й «Поправок до Конституції Сполучених Штатів Америки», внаслідок чого він був умовним для більшості людей — навіть попри те, що основний документ майже витіснили фактичні норми Статей Світової Федерації.

Проте у той час, коли «Чемпіон», корабель Федерації, повернувся з Марса на Землю, «система ляскальників» розвивалася вже більше століття, тому стала надзвичайно заплутаною, адже включала значну кількість працівників, яких наймали лише задля виконання її ритуалів. Важливість публічної особи вимірювалася кількістю шарів ляскальників, що відмежовували її від зустрічей з плебейськими низами. Тепер їх вже не називали «ляскальниками»: їх знали як виконавчих помічників, особистих секретарів, секретарів особистих секретарів, прес-секретарів, секретарів у приймальні, клерків для призначання зустрічей і так далі. Насправді ж назва могла бути якою завгодно; з наймогутнішими її взагалі могло й не бути; але всі вони за призначенням визначалися як «ляскальники»: кожен з них мав довільне чи конкатенативне право вето на спроби зовнішнього світу зв'язатися з Великою Людиною — умовним господарем ляскальника.

Ця павутина службовців-посередників оточувала кожну VIP-персону і, природно, сприяла збільшенню неофіційного класу тих, хто повинен був ляскати Велику Людину по вуху без дозволу офіційних ляскальників. Робили вони це зазвичай під час громадських або псевдогромадських подій. Найуспішніше їм це вдавалося завдяки привілейованому доступу до запасного виходу чи до не внесеного у реєстр номеру телефону. Ці неофіційні ляскальники зазвичай не мали формальної назви, адже їх називали по-різному: «компаньйон з гольфу», «кухонна шафа»[29], «лобіст», «старший державний діяч», «п'ятивідсотковик»[30] і тому подібне. Відколи ледь не всесвітньо було визнано, що така непроникна система необхідна як запобіжний клапан, вони існували у благодатному симбіозі з офіційними барикадами ляскальників.

Найуспішніші з неофіційних часто плели власне павутиння ляскальників — аж доки виявлялося, що до них було так само важко дістатися, як і до Великої Людини, чиїми неофіційними контактами вони були. У цьому разі з'являлися Другорядні неофіційні ляскальники, які намагалися обійти головного неофіційного. З найважливішими особами — такими як Генеральний Секретар Світової Федерації Вільних Штатів — лабіринт обхідних шляхів через неофіційних був величезний, оскільки існували офіційні фаланги ляскальників, які оточували лише дуже важливих осіб.

Хтось із терранських студентів висунув припущення щодо того, що лапутянці, напевно, й справді відвідали марсіан, посилаючись при цьому не лише на їх духовну одержимість споглядальним життям, а й на два цілком конкретних питання. По-перше, було схоже на те, що лапутянці дізнались про два супутники Марса щонайменше за два з половиною століття до того, як їх помітили терранські астрономи. А по-друге, саму Лапуту зображали у вигляді того розміру, форми і рухомої сили, яким підходить лише один термін англійською: «летюча тарілка». Але ця теорія не стала достатньо переконливою тому, що про систему ляскальників, на якій було побудоване лапутянське суспільство, на Марсі нічого не знали. Марсіанські Старійшини, яких у просторі й часі не обмежували тілесні об'єкти, мали б від ляскальників менше користі, ніж змія від черевиків. Все ще цільні марсіани, ймовірно, могли використовувати ляскальників, але вони цього не робили: таке поняття суперечило б їхньому способу життя.

Марсіанину знадобилося б кілька хвилин — чи років — лише для того, щоб усе це зрозуміти. Якщо інший марсіанин волів з ним говорити, він би просто чекав — так довго, як було б потрібно. Маючи в перспективі цілу вічність, вони не мали причин поспішати; фактично в марсіанській мові неможливо було знайти відповідник слову «поспішність», і сама вона вважалася неприпустимою. Швидкість, одночасність, прискорення та інші математичні абстракції, що стосувалися шаблону вічності, були частиною марсіанської математики, але не марсіанськими емоціями. Навпаки: безупинний рух і метушня людського існування брали початок не з математичних потреб часу, а з несамовитої терміновості, прихованої у людській статевій біполярності.

Доктор Джубал Гаршоу, професійний клоун, руйнівник-аматор та паразит за покликанням, довго намагався ігнорувати «поспішність», а також усі почуття, пов'язані з цим шаблоном. Знаючи, що йому залишилося недовго, і не маючи ані марсіанської, ані канзаської віри в своє безсмертя, він ставив собі на меті прожити кожний золотий момент так, наче він був вічним — без страху, без надії, але з витонченим задоволенням. Він з'ясував, що для цього він потребує чогось більшого, аніж Діогенова бочка, але меншого від палацу задоволення Кубли[31] з його двічі по п'ять милями родючої землі та стінами з баштами, встановленими довкола. Для Джубала це було просте невелике місце, скажімо, кілька акрів, оточених огорожею під напругою; будинок з чотирнадцятьма кімнатами чи десь так; біганина секретарок, за яких він сплачував податки, та інші зручності. Щоб захистити своє аскетично обставлене гніздо з усім його персоналом, він перемкнув четвертий мінімальний рівень зусиль на максимальну віддачу — просто тому, що легше бути багатим, ніж бідним. А Гаршоу всього лише хотів жити так, як йому подобалося, тому робив усе, що вважав для себе найкращим.

У результаті його й справді турбувало те, що нові обставини накладали на нього необхідність поспішати, — і він не визнавав, що насолоджується цим більше, ніж за усі попередні роки.

Цього ранку він вважав за потрібне поговорити з третім на планеті головним урядовцем. Він був повністю обізнаний із системою ляскальників, через яку для звичайного громадянина такий контакт з головою уряду був майже неможливим — навіть попри те, що сам Гаршоу вважав нижчим від своєї гідності оточувати себе буферами, гідними його статусу. Так, коли дзвонив телефон — звісно, якщо він був під рукою, — то Гаршоу відповідав особисто, адже будь-який з цих дзвінків міг ощасливити Джубала можливістю нагрубіянити якомусь незнайомцю за те, що той посмів порушити його спокій без причини — адже «причини», згідно з переконанням Гаршоу, існували не для незнайомців.

Джубал знав, що може й не сподіватися, — що такі ж умови створили й у Виконавчому Палаці; містер Генеральний Секретар не відповість на жоден з його дзвінків. Проте впродовж довгих років Гаршоу вправлявся в мистецтві спроб обхитрувати людські звичаї; відразу ж після сніданку він бадьоро та енергійно взявся за справу.

Значно пізніше Джубал був втомлений — і дуже розчарований. Лише його ім'я провело його повз три шари захисту офіційних ляскальників, адже він був достатньо важливим VIP, щоб під час розмови з ним вони ніколи не кидали слухавку. Замість цього його перенаправляли від секретаря до секретаря, перемикали розмову з режиму голос-та-зображення на красивого вихованого молодого чоловіка, який, здавалося, хотів обговорювати питання нескінченно, причому без помітного роздратування, — і не мало значення, що саме говорив Гаршоу: він однак не погоджувався з'єднати його з Ясновельможним містером Дугласом.

Гаршоу знав, що прискорить події, якщо згадає Людину з Марса, — і що точно дуже сильно пришвидшить події, якщо вимагатиме зустрічі з ним. Але він був дуже не впевнений в тім, що ця дія полягатиме саме у спілкуванні один на один із самим Дугласом. Навпаки: він вважав, що будь-яка згадка про Людину з Марса знищить найменший шанс дотягтися до Дугласа. Проте в одному випадку таки викликав агресивну реакцію від підлеглого, хоча й не прагнув цього. З досвіду він знав, що завжди простіше домовитися з головним. Тоді, коли життя Бена Кекстона висіло на волосині, Гаршоу не міг ризикувати, щоб зазнати невдачі через нестачу влади у підлеглих — чи їх надмірну амбітність.

Але ці м'які відмовки випробовували його терпіння. Нарешті він огризнувся:

— Юначе, якщо у вас немає повноважень, то дозвольте мені поговорити з тим, у кого вони є! З'єднайте мене з містером Берквістом!

Посмішка раптом зникла з обличчя підлеглого-маріонетки, і Джубал радісно подумав, що нарешті натрапив на слабке місце. Тож він використав свою перевагу:

— Ну? Не сидіть же без діла! Подзвоніть Ґілу по вашій внутрішній лінії та скажіть, що його чекає Джубал Гаршоу. Передайте, як довго ви змусили мене чекати, — Джубал прокрутив у відмінній пам'яті все, про що доповів Свідок Кавендіш стосовно зникнення Берквіста, плюс звіти з детективного агентства. «Так, — подумав він радісно, — цей щабель щонайменше на три сходинки нижчий за той, на якому був Берквіст, тож трусонімо його трохи... і видеремось ще на кілька сходинок у процесі».

Без жодного виразу на обличчі йому відповіли:

— У нас немає ніякого містера Берквіста.

— Мене не хвилює, де він! Якщо ви не знаєте Ґіла Берквіста особисто, запитайте у свого боса. Містер Ґілберт Берквіст, особистий помічник містера Дугласа. Якби ви працювали у Палаці більше, аніж два тижні, то хоча б бачили містера Берквіста з відстані — тридцять п'ять років, близько шести футів та вісімдесяти фунтів, русяве волосся, трохи рідкувате згори, часто посміхається і має ідеальні зуби. Ви бачили його. Якщо ви не смієте турбувати його особисто, то зваліть це на свого боса. Але досить гризти нігті: зробіть хоч щось. Бо я починаю нервувати.

Молодий чоловік абсолютно спокійно сказав:

— Будь ласка, зачекайте. Я дізнаюся.

— Я точно зачекаю. З'єднайте мене з Ґілом.

Зображення на телефоні змінилося на рухому абстракцію; запис приємного жіночого голосу сказав:

— Будь ласка, зачекайте, поки ваш дзвінок опрацюють. Ця затримка не буде оплачена з вашого рахунку. Будь ласка, відпочивайте, поки...

З'явилася заспокійлива музика, яка перекрила голос; Джубал відкинувся назад і озирнувся. Анна, очікуючи, читала, сидячи за межами кута огляду телефону. З іншого боку був Людина з Марса, який також був відсутній у межах кадру. Він дивився картинки по стерео і щось слухав у навушниках.

Джубал думав, що мусить запам'ятати: тільки-но зникне межова необхідність, потрібно буде повернути ту непристойну базікалку в підвал, де їй якраз і місце.

— Що дивишся, синку? — запитав він, нахилившись та перемкнувши мікрофон на низький рівень.

Майк відповів:

— Я не знаю, Джубале.

Звук підтвердив те, що Джубал і підозрював завдяки своєму швидкому погляду на зображення. Сміт слухав трансляцію каналу фостерітів. Зображений пастор не проповідував, а, здавалося, читав церковні записи:

— ...молодша команда «Дух у дії» проведе практичну демонстрацію перед вечерею — тож приходьте раніше, і ви побачите, як летить пір'я! Тренер нашої команди, брат Горнзбі, попросив мене передати вашим хлопцям по команді взяти лише шоломи, рукавиці та палиці — цього разу ми не збираємося йти за грішниками. Однак на випадок надмірних поривань Маленький Херувим разом з його аптечкою першої допомоги буде поруч.

Пастор зупинився і широко всміхнувся:

— А зараз чудові новини, мої діти! Повідомлення для брата Артура Ренвіка та його гарної дружини Дороті від янгола Рамзая. Ваші молитви було почуто, і ви відправитеся у рай на світанку, у четвер! Підведися, Арте! Підведися, Дотті! Вклоніться!

Камера повернулася, показуючи зібрання й зосереджуючись на братові та сестрі Ренвік. Під дикі аплодисменти та вигуки «Алілуя!» брат Ренвік відповідав боксерським потисканням рук над головою, в той час як дружина поруч з ним почервоніла та, посміхаючись, витирала очі хустинкою.

Камера повернулася до пастора, який підняв руку, вимагаючи тиші. Він бадьоро продовжив:

— Вечірка «Bon Voyage» для родини Ренвік почнеться одразу ж після опівночі, і до того часу двері мають бути зачинені. Тож приходьте сюди раніше, і зробімо це найщасливішою вечіркою, яку наша група коли-небудь бачила, — бо ми всі пишаємося Артом і Дотті. Похорон відбудеться через тридцять хвилин після світанку, а відразу ж по тому буде сніданок — на користь тим, хто рано йде на роботу.

Пастор раптом став дуже суворим, і камера наближалася до нього, аж доки весь екран не заповнила лише сама його голова:

— Після нашої останньої «Bon Voyage» церковний сторож знайшов порожню пляшку від пива в одній з кімнат Радості... цей напій створений грішниками. Це минуло і вже зроблено, — але брат, який спіткнувся, зізнався, і прийняв семикратну кару, і навіть відмовився від звичайної знижки готівкою, — я впевнений, що він не зробить цього знову. Але зупиніться й подумайте, діти мої: чи варто ризикувати вічним щастям, щоб зберегти кілька пенні на мирському товарі? Завжди шукайте радості зі знаком святого схвалення — з усміхненим обличчям Єпископа Діґбі. Не дозволяйте грішникам підсунути вам щось «таке ж хороше». Наші покровителі підтримують нас; вони заслуговують нашої підтримки. Брате Арт, прошу вибачення, що мушу піднімати таке питання...

— Все добре, пасторе! Продовжуйте!

—... у час такої великої радості. Але ми ніколи не повинні забувати, що... — Джубал простягнув руку і вимкнув звук.

— Майку, тут немає нічого з того, що тобі потрібно дивитися.

— Немає?

— Так, — Джубал розмірковував. Чорт, хлопець рано чи пізно все одно про все це дізнається. — Добре, продовжуй. Але пізніше ми про це поговоримо.

— Так, Джубале.

Гаршоу збирався ще щось сказати, аби послабити схильність Майка сприймати буквально все, що він бачив чи чув. Проте заспокійлива музика утримання у телефоні несподівано затихла, а на екрані з'явилося зображення: це був чоловік років із сорока, якого Джубал відразу подумки розпізнав як «копа».

Джубал категорично заявив:

— Ви не Ґіл Берквіст.

Чоловік сказав:

— Чому ви цікавитеся Ґілбертом Берквістом?

Джубал терпляче відповів:

— Я хочу з ним поговорити. Послухайте, дорогенький, ви держслужбовець?

Чоловік трохи вагався:

— Так. Ви повинні...

— Я нічого не «повинен»! Я добропорядний громадянин, і вашу зарплатню платять з моїх податків. Упродовж усього ранку я намагаюся здійснити простий телефонний дзвінок, а мене перекидають від одного тупоголового телепня до іншого, кожен з яких їсть з державного корита. Мені все це осточортіло, і я більше не збираюся з цим миритися. А тепер ви. Назвіть своє ім'я, посаду та платіжний номер. Потім я поговорю з містером Берквістом.

— Ви не відповіли на моє питання.

— Та невже! Я не повинен відповідати на ваші питання; я звичайний громадянин. А от ви ні... і відповідей на питання, які я вам поставив, може вимагати будь-який громадянин від будь-якого держслужбовця. Справа О'Келлі проти штату Каліфорнія 1972-го. Я вимагаю, щоб ви назвалися — ім'я, посада, номер.

Чоловік байдуже відповів:

— Ви доктор Джубал Гаршоу. Ви телефонуєте з...

— Так ось чому я чекав так довго? Затримка, необхідна для того, щоб відстежити мій дзвінок? Та це безглуздо. Я вдома, і мою адресу можна отримати у будь-якій громадській бібліотеці, поштовому відділенні чи телефонній довідці. А щодо того, хто я — то це знають усі. Кожен може це прочитати. Ви вмієте читати?

Чоловік продовжив:

— Докторе Гаршоу, я офіцер поліції і прошу про співпрацю. Чому ви...

— Тьху на вас, сер! Я юрист. Звичайних громадян просять співпрацювати з поліцією лише за надзвичайних обставин. Наприклад, під час переслідування по гарячих слідах — але у такому разі офіцера поліції все одно можна попросити показати посвідчення особи. Це переслідування по гарячих слідах, сер? Ви збираєтеся пірнути через цей триклятий пристрій? По-друге, звичайного громадянина можуть просити про співпрацю без прийнятних та законних обмежень під час поліційного розслідування...

— Це розслідування.

— Чого, сер? Перед тим, як просити про співпрацю у розслідуванні, ви повинні назватися, викликати у мене довіру до вас, назвати мету та, якщо я попрошу, процитувати код та довести, що «прийнятна необхідність» існує. Ви не зробили нічого з цього. Я хочу поговорити з містером Берквістом.

М'язи на щелепі чоловіка ходили ходором, проте він спокійно відповів:

— Докторе Гаршоу, я капітан Бюро безпеки Федерації. Той факт, що вас переадресували до мене, хоча ви телефонували у Виконавчий Палац, мав би бути для вас достатньо переконливим, що я той, ким назвався. Проте... — він витягнув гаманця, відкрив його та впритул підніс до відеокамери. Картинка спочатку була розмита, але потім швидко сфокусувалася. Гаршоу глянув на посвідчення особи на екрані; воно, на його думку, виглядало достатньо справжнім — особливо коли врахувати той факт, що він не надто й переймався питанням про те, справжнє воно чи ні.

— Дуже добре, капітане, — пробурчав Гаршоу. — Чи поясните ви мені тепер, чому перехопили мій дзвінок до містера Берквіста?

— Містер Берквіст недоступний.

— Тоді чому мені не сказали про це одразу? У такому разі переведіть мій дзвінок до когось, чий рівень був би не нижчий від Берквіста. Я маю на увазі приблизно з півдесятка людей, які працюють безпосередньо з Генеральним Секретарем — як Ґіл. Не хочу, щоб мене знову відфутболили до якогось прислужника молодшого помічника, у якого немає повноважень навіть висякатися! Якщо Ґіла немає на місці і він не може відповісти, тоді, заради Бога, з'єднайте мене з кимось не меншим за рангом, хто — може!

— Ви намагалися додзвонитися до Генерального Секретаря.

— Саме так.

— Дуже добре; ви можете пояснити мені, яку саме справу до Генерального Секретаря ви маєте.

— Не можу. Чи ви довірений помічник Генерального Секретаря? Чи вас втаємничили у його секрети?

— Це справи не стосується.

— Якраз стосується. Як офіцер поліції, ви мали б краще це знати. Я поясню комусь, кого знатиму — і хто обізнаний з делікатними питаннями та є довіреною особою містера Дугласа, — лише для того, щоб переконатися, що Генеральний Секретар зі мною поговорить. Ви впевнені, що з містером Берквістом неможливо зв'язатися?

— Впевнений.

— Дуже шкода: він зміг би все це швидко вирішити. Тоді мені потрібен хтось інший, рівний йому за рангом.

— Якщо це таємниця, то вам би не слід було дзвонити громадським телефоном.

— Хороший мій капітане! Я не вчора на світ народився — так само, як і ви. Оскільки ви відстежили цей дзвінок, то я впевнений, що вам відомо і те, що мій особистий телефон обладнаний прийомом максимально безпечних зворотних дзвінків.

Офіцер Спеціального відділу не дав чіткої відповіді. Замість цього він сказав:

— Докторе, буду відвертим і таким чином збережу ваш час. Поки ви не поясните, в чому суть вашої справи, ви нікуди не дістанетеся. Якщо ви спробуєте зараз вимкнутися та подзвонити у Палац ще раз, ваш дзвінок переадресують знову у цей же кабінет. Дзвоніть хоч сотню разів... чи через місяць. Усе те саме. Аж доки ви не вирішите з нами співпрацювати.

Джубал радісно посміхнувся:

— Зараз у цьому немає потреби, оскільки ви помилилися (випадково чи спеціально?) в одному вихідному факті, необхідному нам перед тим, як ми розпочнемо співпрацю. Якщо ми її розпочнемо. Я можу затримати їх на решту дня... Але кодове слово більше не «Берквіст».

— Що, в біса, ви маєте на увазі?

— Дорогий мій капітане, будь ласка! Не дешифрували схему правильно? Але ви ж знаєте — чи маєте знати, — що я філософонкуліст, причому при виконанні обов'язків.

— Повторіть.

— Хіба ви не вивчали бурлеск? Ну й ну, — і чого вони навчають у школах у наші дні! Повертайтеся до вашого піноклю; мені ви більше не потрібні.

Джубал негайно ж вимкнувся, встановив на телефоні режим відмови на десять хвилин і сказав:

— Ходімо, дітки, — після чого повернувся до свого улюбленого місця біля басейну. Потім завбачливо попросив Анну носити мантію Свідка з собою день і ніч — аж до подальших розпоряджень; сказав Майку триматися поблизу, а також дав Міріам інструкції щодо телефону. Після чого нарешті розслабився.

Джубал був задоволений своїми зусиллями. Він не чекав, що за допомогою офіційних каналів відразу зможе дістатися до Генерального Секретаря. Проте відчував, що його ранкова розвідка відкрила хоча б одне слабке місце у стіні, що оточувала Секретаря, і він очікував — чи сподівався, — що ця емоційна розмова з капітаном Гайнріхом викличе зворотній дзвінок від вищого рівня.

Чи щось подібне.

Якщо ні, то обмін люб'язностями з копом із С. С. сам по собі був того вартий: він залишив Джубалові тепле сяйво художнього післясмаку.

Гаршоу думав, що слід продовжити опір, щоб втримати вже досягнуті успіхи, не порушивши набутий добробут, — і зменшити ймовірні неприємності, що на них можна чекати від уряду. І йому було зрозуміло, що Гайнріх також здатен на якісь вчинки.

А якщо довго нічого не відбуватиметься? Гаршоу було цікаво, як довго він зможе чекати. На додачу до досягнутих результатів — і до не здійсненого руйнування його «бомби з часовим механізмом» — він ще пообіцяв Джилл зробити щось для Бена Кекстона. Чому та дитина не може зрозуміти, що, можливо, йому не можна допомогти? Що, фактично, йому вже було пізно допомагати? І що будь-яка пряма чи поспішна дія зменшить шанси Майка зберегти свою свободу? Але, крім цих двох проблем, Джубала тривожило ще одна, новіша: зник Дюк.

Зник на день, чи назавжди, чи щось іще гірше — цього Джубал не знав. Дюк був присутній на вчорашній вечері, але не показувався на сніданку. Ця подія не вплинула на перебіг справ у господарстві: ніхто просто не помітив його зникнення. Сам Джубал зазвичай теж не надав би цьому значення, хіба що покликав би його. Але цього ранку він помітив — звісно, помітив... І щонайменше двічі стримався, коли хотів гукнути його, — як зробив би це зазвичай.

Джубал похмуро дивився на басейн, спостерігаючи за спробами Майка пірнути точнісінько так, як йому щойно показала Дорказ, — і відзначив для себе, що навмисно не кликав Дюка, коли той був йому потрібен. Правда полягала в тому, що він просто не хотів запитувати у Ведмедя, що сталося з Алгі. Ведмідь міг відповісти.

Що ж, з такою слабкістю можна було впоратися лише одним способом.

— Майку! Ходи-но сюди.

— Так, Джубале, — Людина з Марса виліз із басейну, обтрусився, мов енергійне цуценя, й чекав на продовження розмови. Гаршоу глянув на нього і вирішив, що Майк додав у вазі, певно, щонайменше двадцять фунтів, відколи приїхав — і все це були м'язи.

— Майку, ти не знаєш, де Дюк?

— Ні, Джубале.

Що ж, це все вирішує; хлопець не вмів брехати... негайно, зачекай! Джубал нагадав собі про таку подібну до комп'ютерної звичку Майка відповідати на поставлене питання буквально... Так, Майк не знав — чи здавалося, що не знав, — де саме перебував той надокучливий хлопець після того, як зник.

— Майку, коли ти бачив його востаннє?

— Я бачив, як Дюк підіймався нагору, коли ми з Джилл спускалися, — цього ранку, коли настав час готувати сніданок. І Майк гордо додав: — Я допомагав готувати.

— Тоді ти востаннє бачив Дюка?

— Відтоді я не бачив Дюка, Джубале. Я гордо смажив грінку.

— Закладаюся, що так і було. Ти станеш гарним чоловіком для когось, якщо не будеш обережний.

— О, я смажив її дуже обережно.

— Джубале...

— Що? Так, Анно?

— Дюк перекусив рано вранці, а потім поїхав до міста. Я думала, що тобі про це відомо.

— Що ж, — вагався Джубал, — він казав мені щось про це. Я думав, він хотів поїхати сьогодні після обіду. Не важливо; я розберуся.

Раптом Джубал усвідомив, що з нього зняли важкий тягар. Не те щоб Дюк нічого для нього не означав — нічого, крім вмілого майстра на всі руки; ні, звичайно ж, ні! Впродовж багатьох років Гаршоу намагався не відпускати жодну важливу для себе людську істоту, але все одно мусив визнати, що це його непокоїло. Хоч трохи, але так чи інакше.

Який закон порушувався — якщо такий був — у тому випадку, якщо людина завжди опинялася під кутом дев'яносто градусів до всього іншого? Це не вбивство, тому що хлопчина використовував це лише задля власного захисту — чи для того, щоб захистити інших. Наприклад, Джилл. Можливо, застарілі закони Пенсильванії проти чорної магії були б доречними... Але цікаво було б подивитися, як обвинувачу вдасться зачитати вирок.

Кримінальні дії могли бути оманливими: чи можна переховування Людини з Марса трактувати як «вчинення злочину»? Можливо. Проте, ймовірніше, потрібно буде ухвалити нові закони. Майк уже поставив з ніг на голову частину з них — медичні і фізичні; юристи і досі навіть не підозрюють про той хаос, що до них наближається через нього. Гаршоу, порпаючись у пам'яті, нагадав собі ту особисту трагедію, якою для безлічі відомих науковців стала релятивістська механіка. Нездатні сприйняти її через призму власного досвіду, вони знайшли відраду у сліпій злості на А. Ейнштейна — а також на будь-кого, хто посмів сприйняти його серйозно. Проте це завело їх у глухий кут: все, що могла зробити непохитна «стара гвардія» — це померти і віддати владу більш гнучким, значно молодшим особистостям.

Гаршоу згадав, як його дідусь розповідав йому про дуже схожий випадок у царині медицини тоді, коли з'явилася мікробна теорія. Безліч досвідчених лікарів до самої смерті називали Пастера брехуном, дурнем чи й ще гірше, — тому що без дослідження його доказів їх «здоровий глузд» стверджував, що ця теорія недостовірна.

Що ж, як бачимо, Майк міг спричинити більший хаос, аніж Пастер та Ейнштейн, разом взяті, причому у квадраті, навіть у кубі. І це нагадало йому...

— Ларрі! Де Ларрі?

— Тут, бос, — оголосив гучномовець над карнизом за спиною Джубала, — внизу в майстерні.

— Тривожна кнопка у тебе?

— Звісно. Ви сказали навіть спати з нею. Я так і роблю. Робив.

— Піднімайся сюди, у будинок, і віддай її мені. Ні: віддай її Анні. Анно, ти тримаєш її біля себе — разом зі своєю мантією.

Вона кивнула. Голос Ларрі відповів:

— Зараз, бос. Думаєте, починається?

— Просто зроби це, — Джубал підняв очі і дуже здивувався, коли побачив, що Людина з Марса все ще стоїть перед ним, тихо, як скульптура. Скульптура? Так, він нагадував одну із них... Гм... Джубал нишпорив у власній пам'яті. «Давид» Мікеланджело — ось воно! Так, навіть з молодими руками й ногами, зі спокійним чуттєвим обличчям та скуйовдженим, надто довгим волоссям. — Це все, що я хотів, Майку.

— Так, Джубале.

Проте Майк продовжував там стояти.

Джубал сказав:

— Тебе щось непокоїть, синку?

— Щодо того, що я бачив по триклятій гримучій коробці. Ти сказав: «Добре, продовжуй. Але пізніше ми про це поговоримо».

— О, — Гаршоу згадав трансляцію каналу Церкви Нового Одкровення і здригнувся: — Так, ми поговоримо. Але спочатку... Не називай ту річ триклятою гримучою коробкою. Називай її «стереовізійний приймач».

Майк здавався спантеличеним.

— Це не гримуча коробка? Я почув тебе неправильно?

— Ти почув мене правильно, і це справді — триклята гримуча коробка. Ти ще почуєш, що я її так називатиму. І не тільки так. Але ти повинен називати її стереовізійним приймачем.

— Я називатиму її стереовізійним приймачем. Чому, Джубале? Я не ґрокаю.

Гаршоу втомлено зітхнув, раптово відчуваючи, що підіймався цими сходами аж надто багато разів. Будь-яка розмова зі Смітом виявляла ще якийсь аспект людської поведінки, який не можна було довести з огляду на логіку, — принаймні користуючись термінами, які Сміт зміг би зрозуміти. І на все це витрачалась шалена кількість часу.

— Я й сам цього не ґрокаю, Майку, — визнав він, — але Джилл хоче, щоб ти говорив саме так.

— Я так і робитиму, Джубале. Якщо цього хоче Джилл.

— А зараз розкажи мені, що ти бачив та чув по тому стереовізійному приймачеві і що з того ти ґрокнув.

Подальша розмова була навіть багатослівніша, заплутаніша та беззмістовніша, аніж звичайні розмови зі Смітом. Майк згадав абсолютно кожне слово та дію, які він почув та побачив у гримучій коробці, — включно з усією рекламою. Оскільки він майже повністю прочитав енциклопедію, то знав завдяки їй зміст статті «Релігія», — так само як і «Християнство», «Іслам», «Іудаїзм», «Конфуціанство», «Буддизм» та багатьох інших, дотичних до релігії та споріднених тем. Але він не ґрокнув жодної з них.

Нарешті у Джубала з'явилися чіткі думки:

а) Майк не знав, що канал форстерітів — релігійний;

б) Майк запам'ятав, що читав про релігію, але відклав цю інформацію для подальшого розгляду, усвідомивши, що він цього не розуміє;

в) насправді Майк мав лише дуже сплутане розуміння того, що означає слово «релігія» — навіть попри те, що міг процитувати усі дев'ять визначень, поданих в академічному словнику;

г) у марсіанській мові не було слова (а також концепції), яке Майк зміг би співвіднести з будь-яким з цих дев'яти визначень;

ґ) звичаї, які Джубал описав Дюкові як марсіанську «релігійну церемонію», не мали нічого спільного з Майком: для нього вони насправді були тим, що бакалійні лавки для Джубала;

е) було неможливо висловити окремими ідеями марсіанською мовою людські концепти: «релігія», «філософія» та «наука». Тож оскільки Майк досі думав марсіанською, — навіть попри те, що зараз говорив англійською, — він все ще не міг відрізнити жоден з цих концептів від інших двох. Всі подібні питання були звичайним «знанням», яке надходило від Старійшин. Не варто було сумніватися в тім, що він ніколи не чув про такі дослідження (це теж було не марсіанським словом); відповідь на будь-яке питання потрібно було отримати від Старійшин, які знали все (щонайменше, з точки зору Майка), і вони ніколи не помилялися — незалежно від того, була предметом розмови завтрашня погода чи космічна теологія. Майк бачив прогноз погоди у гримучій коробці і без жодних запитань припустив, що це повідомлення від людських Старійшин, які перебувають поруч, щоб допомогти тим, хто й досі цілісний. Подальша розмова виявила, що він має аналогічне припущення щодо авторства Британської Енциклопедії.

Але останнє — і найгірше для Джубала, бо це загнало його у глухий кут, — було те, що Майк ґрокнув канал фостерітів, де серед всього іншого з того, що він ґрокнув, було оголошення про відділення від тіла двох людей, які мали приєднатися до людських Старійшин. Майка ця новина надзвичайно схвилювала. Чи ґрокнув він її правильно? Майк знав, що його розуміння англійської було далеко не ідеальним. Він продовжував робити помилки через своє незнання, через те, що був «лише яйцем». Але чи ґрокнув він правильно саме це? Він чекав зустрічі з людськими Старійшинами, Щоб поставити їм купу питань. Це була гарна нагода? Чи він отримуватиме більші знання від своїх водних братів до того, як буде до цього готовий?

Джубала врятували в останню хвилину. Прийшла Дорказ із сендвічами та кавою — звичайним для родини обідом на свіжому повітрі. Джубал їв мовчки, і це задовольнило Сміта, якого вчили тому, що їжа — це час для роздумів. Його більше засмучували балачки, що часто траплялися за столом.

Джубал розтягував свою страву, поки розмірковував над тим, що сказати Майку, і проклинав себе за дурість — за дозвіл Майкові самому дивитися стерео. О, він припускав, що хлопець рано чи пізно зіткнеться з людською релігією. Цьому не можна було зарадити, якщо той збирався прожити решту свого життя на цій мінливій планеті. Але, чорт забирай, краще було б почекати, поки Майк більше звикне до загальних дурнуватих шаблонів людської поведінки... І в будь-якому разі його першим досвідом точно не повинні були стати фостеріти!

Як справжній агностик, Джубал свідомо оцінював усі релігії — від анімізму бушменів Калахарі до найбільш розсудливих та філософських систем більшості західних вірян — як рівні. Але деякі емоційно не подобалися йому більше, аніж інші... Церква Нового Одкровення дратувала його. Примітивна заява фостерітів про висловлювання таємного пізнання через пряме джерело інформації з Раю, їх зверхня нетерпимість, що виявлялася у відкритому переслідуванні всіх інших релігій... Проте як би там не було, вони були достатньо сильні, щоб вийти сухими з води; їхні служби приправляли зібрання спітнілих футболістів; вони мали звичай влаштовувати розпродажі — і всі ці додаткові аспекти наганяли на нього смуток. Якщо люди мусять ходити до церкви, то якого біса вони не можуть возвеличити це — як, наприклад, католики, послідовники християнської науки чи квакери[32]?

Якщо Бог існує (питання, щодо якого Джубал зберігав ретельний інтелектуальний нейтралітет) і якщо Він дійсно бажає, щоб йому поклонялися (ствердження, яке Джубал вважав за своєю природою неправдоподібним, але ймовірно можливим у неясному тьмяному світлі його власного незнання), то тоді (умовно підтверджуючи сказане вище), все одно Джубалові здавався надзвичайно малоймовірним та reductio ad absurdum[33] той факт, що Бог, який може формувати галактики, буде приємно схвильований чи збентежений від виставлених напоказ дурниць, які фостеріти пропонували йому як «поклоніння».

Але з похмурою відвертістю Джубал визнав, що Всесвіт (поправка: та частина Всесвіту, яку він бачив на власні очі) може бути in toto[34] чудовим прикладом перетворення на безглуздість. У такому разі фостеріти могли бути одержимими Правдою, лише Правдою і нічим, окрім Правди. Тоді — у кращому разі — Всесвіт був збіса дурним місцем. Але можливе пояснення його існування випадковими збігами обставин, марнославні вигадки з приводу того, що якесь абстрактне «щось» «просто сталося», що атоми «випадково» поєдналися у форми, які «випадково» виглядають як сумісні закони, — були ще дурнішими. Так само, як припущення, що якісь з цих форм «випадково» стали Людиною з Марса та іншими, — наприклад, тупоголовими старими простаками, яким Джубал зараз почувався.

Ні, Джубал не купився б на теорію «випадковості», популярну серед людей, які називали себе науковцями. Випадкова можливість — це недостатньо точне пояснення для існування Всесвіту. Справді, випадкова можливість — це недостатньо точне пояснення випадкової можливості: жоден казанок не може варити сам.

Що ж тоді? Не можна було віддати перевагу «хоча б гіпотезі»; лезо Оккама не могло розрізати головну проблему Природи Божественного Розуму (можеш називати його як хочеш, ти, старий негіднику; це коротке, просте, англо-саксонське визначення, так і не здолане чотирма посланнями, — чудовий ярлик для того, чого ти геть не розумієш).

Чи були якісь підстави для того, щоб віддати перевагу будь-якій прийнятній гіпотезі, коли ви просто не розумієте проблеми? «Ні!» І Джубал відразу ж визнав, що впродовж свого тривалого життя він цілковито, абсолютно не зрозумів основних проблем Всесвіту.

Тож фостеріти могли мати рацію. Джубал не міг навіть вказати, в чім вони, власне, помиляються.

Але, жорстоко нагадав він собі, у нього залишилося дві речі: його власний смак і його власна гордість. Якщо натомість фостеріти мали монополію На Правду (як вони це стверджували), якщо Рай був доступний лише фостерітам — тоді він, Джубал Гаршоу, джентльмен, вільний громадянин, обирав вічність, сповнену болісного прокляття, обіцяного усім «грішникам», які заперечували Нове Одкровення. Тоді він не зміг би побачити відкритий Лик Божий... Але і його зору було достатньо, щоб точно визначити своє місце серед людей — а саме цього фостеріти, в біса, не могли досягти.

Проте він бачив, що Майка вони дійсно збили з пантелику. «Відправлення в Рай» у призначених заздалегідь часі та місці фостерітів здавалося йому добровільно запланованим «відділенням від тіла» — яке, Джубал не сумнівався, було прийнятним звичаєм на Марсі. Особисто Джубал мав темні підозри в тому, що кращий термін для того, що робили фостеріти, — «убивство», але це ніколи не було доведено і рідко виносилося на загал. На це не можна було навіть натякнути — навіть у ті часи, коли цей культ був молодим та відносно невпливовим. Сам Фостер був першим, «хто пішов у Рай» за розкладом, — помер публічно, ту хвилину, яку сам напророкував. З того першого випадку для форстерітів це стало знаком особливої благодаті... І минуть роки, перш ніж якийсь слідчий чи окружний прокурор матиме необережність всунути носа у ті смерті.

Не те щоб Джубалові було якесь діло до того, випадкові вони чи зумисні. На його думку, гарний фостеріт — це мертвий фостеріт. Тож нехай будуть.

Але все це було важко пояснити Майнові.

І не варто обманюватися: ще одна чашка кави не полегшить ситуації.

— Майку, хто створив світ?

— Перепрошую?

— Озирнися. Все це. І Марс також. Зірки. Все. Тебе, мене, будь-кого. Нас створили Старійшини?

Майк здавався спантеличеним:

— Ні, Джубале.

— А ти колись замислювався над цим? Чи ні? Звідки взялося Сонце? Хто розмістив на небі зірки? Хто дав усьому початок? Усьому цьому. Будь-чому; цілому світу, Всесвіту... Тому місцю, де ти і я ось тут зараз говоримо.

Джубал замовк, дивуючись сам собі. Він хотів використати звичайний агностичний підхід... І раптом усвідомив, що сам себе примушує йти за тим, чого його колись вчили, відверто іде у захист, протирічить сам собі, намагаючись підтримати релігійні вірування, яких сам не дотримувався, — але яких дотримувалася більшість людських істот. Він з'ясував, що став мимовільним адвокатом всіх ортодоксів своєї власної раси — хоча і сам не знав, від чого ж він їх захищав. Від нелюдської точки зору?

— Як на це питання відповідають твої Старійшини?

— Джубале, я не ґрокнув... що це питання. Вибач.

— Що? Я не ґрокнув твоєї відповіді.

Майк довго вагався.

— Я спробую. Але слова... Неправильні. Не «розміщення». Не «створення». Світ є. Світ був. Світ буде. Зараз.

— І він був від початку, є зараз і завжди буде: Світ без кінця...

Майк радісно посміхнувся.

— Ти ґрокнув!

— Я не ґрокнув, — похмуро відповів Джубал, — я цитував щось... Гм... Що казали Старійшини.

Він вирішив повернутися назад і спробувати інший підхід. Очевидно, Бог-Творець не був найлегшим аспектом божественного, — принаймні для того, щоб спробувати його пояснити Майкові як вступ... Оскільки не схоже було, що Майк розуміє саму ідею Створення. Що ж, Джубал не був впевнений, що сам це розуміє: адже вже дуже давно він домовився сам із собою сприймати без пояснення Створений Всесвіт по непарних числах, а вічний та нестворений Всесвіт, що ковтає власний хвіст, — по парних. Оскільки гіпотези, що були однаково парадоксальні, чітко уникали парадоксів одна одної, то й він, звісно, залишав собі вихідний кожного високосного року — для відвертої соліпсичної розпусти. Відклавши це риторичне біблійне питання, він не повертався до нього більше тридцяти років.

Джубал вирішив спробувати пояснити всю ідею релігії в її найширшому розумінні, а потім, пізніше, взятися за поняття Творця та Його аспектів.

Майк швидко погодився з тим, що знання буває різного обсягу — від малого, яке навіть пташеня може ґрокнути, до великого, яке з ідеальною повнотою можуть ґрокнути лише Старійшини. Але Джубалові спроби провести межу між малим та великим знанням так, щоб «велике знання» мало людське значення «релігійних питань», не мали успіху, — тому, що одні релігійні питання не мали для Майка значення (як ось «Створення»), а інші видавалися такими «малими», з такими очевидними відповідями, що були відомі кожному пташеняті, — ну, як ось життя після смерті.

Джубал був змушений облишити це і перейти до різноманітності людських релігій. Він пояснив (чи намагався пояснити), що люди мають сотні різних способів, за допомогою яких навчаються цих «великих знань», і у кожного — власні відповіді, і кожен стверджує, що знає істину.

— Що таке «істина»? — запитав Майк.

(«Що таке істина»? — запитав римський суддя і вмив руки після незручного питання. Хотів би Джубал і собі так вчинити.)

— Відповідь є істиною, якщо ти говориш правду, Майку. Скільки у мене рук?

— Дві руки. Я бачу дві руки, — виправився Майк.

Анна підняла очі від в'язання:

— За шість тижнів я зможу зробити його Свідком.

— Не втручайся у це, Анно. Все й так надто складно — і без твоєї допомоги. Майку, ти говориш правильно; у мене дві руки. Твоя відповідь — це правда. Припустімо, ти сказав би, що у мене сім рук?

Майк здавався спантеличеним.

— Я не ґрокаю, що можу так сказати.

— Ні, я не думаю, що можеш. Ти б говорив неправильно, якби так сказав; твоя відповідь не була б правдою. Але, Майку, зараз послухай уважно: кожна релігія стверджує, що є правдою; стверджує, що говорить правильно. Їхні відповіді на те саме питання будуть різні, — як-от дві руки та сім рук. Фостеріти говорять одне, буддисти кажуть інше, мусульмани скажуть ще інше; у всіх багато відповідей, і всі вони різні.

Здавалося, Майк докладає значних зусиль, щоб зрозуміти.

— Всі говорять правильно? Джубале, я не ґрокаю.

— Я теж.

Людина з Марса здавався надзвичайно спантеличеним, а потім несподівано посміхнувся:

— Я попрошу фостерітів запитати у ваших Старійшин — і тоді буду знати, мій брате. Як мені це зробити?

За кілька хвилин по тому Джубал з відчуттям надзвичайною відрази виявив, що пообіцяв Майнові зустріч з кимось із представників верхівки фостерітів, — чи Майнові здалося, що він це зробив? — що, по суті, означало те саме. Не схоже було, Джубал міг зробити щось ще, щоб похитнути припущення Майка щодо того, що фостеріти можуть зв'язатися з людськими Старійшинами. Здавалося, Майнові труднощі у розумінні природи правди полягали у тому, що він не знав, що таке брехня: словникове визначення «брехні» чи «неправди» залишилися у його пам'яті не ґрокнутими. Хтось міг «говорити неправильно» лише випадково — чи через непорозуміння. Тож він неминуче сприйняв усе, що чув на каналі Фостерітів, за чисту монету.

Джубал намагався пояснити, що всі людські релігії стверджують, що мають зв'язок зі Старійшинами у той чи інший спосіб; утім, їхні відповіді завжди різні.

Майк здавався терпеливо занепокоєним:

— Джубале, мій брате, я намагаюся... Але я не ґрокаю, як це може бути правильним говорінням. З моїм народом Старійшини завжди говорять правильно. Твій народ...

— Зачекай, Майку.

— Перепрошую?

— Коли ти говориш «мій народ», то маєш на увазі марсіан. Майку, ти не марсіанин, ти людина.

— Що таке «людина»?

Джубал подумки зітхнув. Він був впевнений, що Майк зміг би процитувати весь перелік словникових визначень. Проте досі хлопчина ще не ставив таких дратівливих питань; він завжди питав про щось, очікуючи, що його водний брат зможе відповісти.

— Я людина, ти людина. Ларрі людина.

— Але Анна не людина?

— Гм... Анна людина, самиця людини. Жінка.

(— Дякую, Джубале.

— Заткнись, Анно.)

— Немовля — це людина? Я ніколи не бачив немовлят, але бачив картинки у гримучій кор... по стереобаченню. Немовлята не такі, як Анна... І Анна не така, як ти... І ти не такий, як я. Але немовля — це пташеня людини?

— Гм... Так, немовля — це людина.

— Джубале... Я думаю, що ґрокнув, що мій народ — і марсіани, і люди. Без форми. Форма — це не людина. Людина — це ґрокання. Я правильно висловився?

Джубал відчув, що має рішучий намір відмовитися від Філософського Суспільства і почати плести мереживо. Що таке «ґрокання»? Він й сам використовував це слово вже тиждень, але все ще не ґрокнув його. Але що таке «людина»? Безстрашне двоноге без пір'я? Образ Божий? Чи просто випадковий результат «природного відбору» у цілковито обридлому тавтологічному визначенні? Невільник смерті і податків? Здається, марсіани перемогли смерть, і він уже зрозумів, що, здається, у них немає ні грошей, ні власності, ні уряду в людському розумінні. Тож навіщо їм потрібні податки?

І знову хлопець мав рацію; форма не підходить для визначення «людини»: неважлива, як пляшка, у якій міститься вино. Ти можеш зробити з цієї пляшки людину, — як той нещасний хлопець, чиє життя росіяни наполегливо хотіли «врятувати», помістивши живий мозок у скляний контейнер і оточивши дротами, ніби телефонну станцію. Боже, що за жахливі жарти! Йому було цікаво, чи нещасний зберіг почуття гумору, — хоча б чорного.

Але зараз, якщо по суті, з неупередженої точки зору марсіанина: чим саме людина відрізняється від інших земних тварин? Чи буде раса, яка освоїла левітацію (і Бог святий знає, що ще), підтримувати мистецтво інженерії? І якщо так — то що виграє перше місце: Асуанські греблі чи тисячі миль коралових рифів? Людська самовпевненість? Це лише пусте марнославство; з північних графств не доповідали, тому нині ні в кого немає доказів, що серед китів чи гігантських секвой не було видатних філософів чи поетів, більших від людських.

Була одна галузь, в якій людині не було рівних: вона свідчила про необмежену майстерність у вигадуванні ефективніших способів убивати, підкорювати, мучити та всіма шляхами створювати одне одному неприємності. Людина — це її власний найжорстокіший жарт на собою. Основа гумору була...

— Людина — це тварина, яка сміється, — відповів Джубал.

Майк серйозно над цим задумався:

— Тоді я не людина.

— Що?

— Я не сміюся. Я чув сміх, і це мене налякало. Потім я ґрокнув, що це не шкодить. Я намагався навчитися... — Майк відкинув голову назад і видав сипле гоготіння, що дратувало більше від каркання дурня.

Джубал закрив вуха:

— Зупинись! Зупинись!

— Ти почув, — сумно погодився Майк, — я не можу правильно цього зробити. Тож я не людина.

— Зачекай-но хвилину, синку. Не здавайся так швидко. Ти просто ще не навчився сміятися... І ніколи не навчишся, просто намагаючись це копіювати. Але колись ти навчишся — я обіцяю. Якщо житимеш серед нас достатньо довго, одного дня ти побачиш, які ми смішні, і сам почнеш сміятися.

— Буду?

— Будеш. Не переймайся цим і не намагайся ґрокнути це; просто дозволь йому прийти. Знаєш, синку, навіть марсіанин колись засміється, коли ґрокне нас.

— Я чекатиму, — спокійно погодився Сміт.

— А поки ти чекатимеш, навіть не сумнівайся в тому, що ти людина. Ти людина. Людина, народжена жінкою, народжена для тривог... і одного дня ти ґрокнеш її повноту і сміятимешся, тому що людина — це тварина, яка сміється сама з себе. Що ж до твоїх марсіанських друзів — я не знаю. Я ніколи їх не бачив, не ґрокнув їх. Але ґрокнув, що вони можуть бути «людьми».

— Так, Джубале.

Гаршоу думав, що розмова закінчена, і відчув полегшення. Він вирішив, що не почувався таким розгубленим з того дня, як його батько взяв на себе сміливість пояснити йому про пташок, бджіл та квіти — коли було занадто пізно.

Але Людина з Марса ще не закінчив:

— Джубале, мій брате, ти запитував мене: «Хто створив Світ?», і я не мав слів, щоб сказати, чому не відразу зрозумів, що це питання. Я розмірковував над словами.

— І?

— Ти сказав мені: «Бог створив Світ».

— Ні, ні! — поспішно сказав Гаршоу. — Я сказав тобі це, оскільки всі ці релігії кажуть багато, а більшість з них стверджують: «Бог створив Світ». Я сказав тоді, що не ґрокаю повноту, але «Бог» — це слово, яке вони використовують.

— Так, Джубале, — погодився Майк, — «Світ — це Бог».

А потім додав:

— Ти ґрокаєш.

— Ні. Мушу визнати, що ні.

— Ти ґрокаєш, — обережно повторив Сміт. — Я поясню. У мене не було слів. Ти ґрокаєш, Анна ґрокає. Я ґрокаю. Трава під моїми ногами ґрокає у радісній красі. Але мені потрібно було слово. Це слово — Бог.

Джубал трусонув головою, щоб прояснити свідомість:

— Продовжуй.

Майк із тріумфом вказав на Джубала:

— Ти є Бог!

Джубал ляснув себе по обличчю:

— О Ісусе! Що я накоїв? Послухай, Майку, заспокойся! Охолонь! Ти мене не зрозумів. Вибач. Мені дуже шкода. Просто забудь, що я казав і ми почнемо спочатку іншим разом. Але...

— Ти є Бог, — спокійно повторив Майк. — Той, що ґрокає. Анна — Бог. Я — Бог. Радісна трава — Бог. Джилл завжди ґрокає у красі. Джилл — Бог. Усе сформоване, зроблене і створене разом... — він пробурчав щось марсіанською та посміхнувся.

— Добре, Майку. Але нехай це почекає. Анно, ти запам'ятала усе це?

— Ви ж готові закластися, що так, бос!

— Зроби для мене запис. Я над ним попрацюю. Я не можу залишити це просто так. Я мушу... — Джубал підняв очі і сказав: — О, мій Бог! Усім бойова тривога! Анно! Встанови тривожну кнопку в режим аварійного керування і, заради Бога, тримай пальця на ній; вони не повинні летіти сюди, — він глянув знову, два великих повітряних авто прямували до них з півдня. — Але боюся, що саме це вони і роблять. Майку! Ховайся в басейн! Пам'ятай, що я тобі казав, вниз у найглибшу частину, залишайся там, підгримуй спокій і не піднімайся, аж доки я не відправлю за тобою Джилл.

— Так, Джубале.

— Негайно! Рухайся!

— Так, Джубале. — Майк пробіг кілька кроків, стрибнув у воду та зник. Він пам'ятав, що потрібно тримати коліна прямо, пальці випрямити, а ноги разом.

— Джилл! — закричав Джубал. — Пірни і вилізь нагору. Ти теж, Ларрі. Якщо хтось це бачив, то я хочу заплутати їх у тому, скільки людей користуються басейном. Дорказ! Вилазь швидше, дитинко, і знову пірни. Анно... Ні, у тебе тривожна кнопка; ти не можеш.

— Я можу надягти свою мантію і підійти до краю басейну. Бос, ти хочеш якоїсь затримки з цим аварійним керуванням?

— Гм... Так — тридцять секунд. Якщо вони приземляться тут, одразу ж надягни свою мантію Свідка і знову поклади пальця на кнопку. Потім — чекай. Якщо я покличу тебе до себе, відпускай повітряну кульку. Але я не посмію закричати «Вовк!», якщо тільки не... Ох, схоже, що там — ще й тюремний фургон; прекрасно. О чорт, я думав, вони спочатку влаштують переговори.

Перше авто зависло, потім почало вертикально приземлятися у саду, поруч з басейном; друге на низькій висоті повільно закружляло над будинком. Авто були чорні, вони були розміром із транспортний фургон і мали лише одну маленьку непомітну особливість: стилізований малюнок глобусу Федерації.

Анна поклала радіоприймач, який мав «відпустити повітряну кульку», швидко переодяглася у професійну уніформу, знову підняла приймач і поклала пальця на кнопку. Двері першого авто почали відчинятися, ніби до них доторкнулися, і Джубал пішов до неї із самовпевненою войовничістю пекінеса. Звідти вийшов якийсь чоловік. Джубал закричав:

— Заберіть свою прокляту Богом груду металу з моїх трояндових кущів!

Чоловік сказав:

— Джубал Гаршоу?

— Ви мене почули! Скажіть тому телепню, який вас привіз, щоб підняв цю таратайку і від'їхав назад! Повністю з саду на траву! Анно!

— Йду, бос.

— Джубале Гаршоу, я маю повноваження...

— Мене це не цікавило б, навіть якби ви мали повноваження Короля Англії; спочатку заберіть ту залізяку з моїх квітів! Тоді, присягаюся, я виступлю в суді за... — Джубал глянув на чоловіка, який щойно приземлився, вдавши, ніби тільки щойно його побачив:

— О, то це ви, — сказав він з гірким презирством. — Ви народилися таким тупим, Гайнріх, — чи вас цього вчили? І коли той телепень у формі, який працює на вас, навчився літати? Сьогодні вранці? У той час, коли ми з вами розмовляли?

— Будь ласка, ознайомтеся з ордером, — капітан Гайнріх сказав з обережним терпінням. — Потім...

— Заберіть своє авто з моїх клумб зараз же, або я подам на вас до суду, який буде коштувати вам пенсії!

Гейнріх вагався.

— Зараз! — закричав Джубал. — І скажіть отим іншим селюкам вийти і підняти свої великі ноги! Отой ідіот з кривими зубами стоїть на премії Елізабет М. Г'юїт!

Гайнріх повернув голову:

— Хлопці, обережно з тими квітами. Пескіне, ти стоїш на одній з них. Роджере! Підніми авто та пересунь його десь на п'ятдесят футів, подалі від саду.

Він знову зосередився на Гаршоу.

— Це вас задовольнить?

— Якщо він пересуне її, — але ви все одно відшкодуєте збитки. Погляньмо на ваше посвідчення особи... і покажіть його Справедливому Свідку та голосно й чітко назвіть їй своє ім'я, звання, організацію та платіжний номер.

— Ви знаєте, хто я. А зараз у мене є повноваження...

— У мене є повноваження загального закону зробити вам проділ дробовиком — якщо ви не діятимете згідно з чинним законодавством! Я знаю, хто ви. Ви виглядаєте там само, як та приручена мавпа, з якою я говорив по телефону сьогодні вранці, — але це не доказ, і я не впізнаю вас. Ви мусите назватися згідно з формулюванням закону — Світовий Кодекс, параграф 1602, частина II, — перед тим, як зможете показати свій ордер. І це стосується також і тих мавп, і того паразита-пітекантропа, який у вас за пілота.

— Вони офіцери поліції, що діють за моїми наказами.

— Я не знаю, що вони собою являють. Вони могли взяти ці, які їм не за розміром, клоунські костюми напрокат. Буква закону, сер! Ви вдерлися до мого замку. Ви кажете, що ви офіцер поліції, і ви стверджуєте, що у вас є повноваження для цього вторгнення. А я кажу, що ви — правопорушник, аж доки ви не доведете мені протилежне... І це моє громадянське право — використати всю необхідну силу, щоб вигнати вас, і я почну користуватись ним рівно за три секунди.

— Я б не радив.

— Хто ви такий, щоб радити? Якщо мене поранять, коли я намагатимуся відстояти своє право, ваші дії перетворяться на конструктивний напад — зі смертельною зброєю, якщо ті осли взяли з собою пістолети, — а он ті штуки дуже схожі саме на них. Це буде і громадянська, і кримінальна справа — тож, дорогий мій, я засаджу вас до в'язниці, скориставшись лише дверним килимком!

Джубал відкинув худорляву руку і стис кістлявий кулак.

— Геть звідси — це моя власність!

— Зачекайте, докторе. Зробімо по-вашому.

Гайнріх став яскраво-червоним, але жорстко контролював голос. Він запропонував своє посвідчення, і, коли Джубал оглянув його, повернувся до нього спиною, щоб показати Анні. Гайнріх назвав своє повне ім'я, сказав, що він капітан поліції Особливого Бюро Федерації, і процитував свій платіжний номер. Один за одним всі інші шестеро чоловіків та водій, які нарешті вийшли з авто, за стриманим наказом Гайнріха відбули ту саму процедуру.

Коли вони з цим покінчили, Джубал солодко промовив:

— А зараз, капітане Гайнріх, чим я можу вам допомогти?

— У мене є ордер на пошук тут Ґілберта Берквіста. Це означає право обшукати цю власність, ці будівлі та землі.

— Покажіть його мені, потім — Свідку.

— Так і зроблю. Проте у мене є ще один ордер, такий, як і перший, — на ім'я Джилл Бордмен.

— Кого?

— Джилліан Бордмен. Вона підозрювана у викраденні.

— Господи!

— І ще для Гектора С. Джонсона... Валентина Майкла Сміта... та на вас, Джубале Гаршоу.

— Мене? Знову податки?

— Ні. Перегляньте. Учасник у тому та іншому... Свідок у певних справах... І я забираю вас особисто за перешкоджання правосуддю в тому випадку, якщо ордера виявиться недостатньо.

— О, припиніть, капітане! Я краще співпрацюватиму, відколи ви назвалися та почали поводитися так, як того вимагає закон. І я продовжу. Звичайно, я все одно подам на вас позов, і на вашого керівника, і на уряд — за незаконні дії до того часу... Проте не відмовляюся від жодних своїх прав, включно з правом звернутися по допомогу, — з повагою до всього іншого, що ви зробили після. Гм... Ану, покажіть перелік жертв. Я бачу, що ви взяли додаткову машину. Але дорогенький! Щось тут не те. Ця... Гм... Місіс Боркманн? Я бачу, що її підозрюють у викраденні друзяки Сміта... Але згідно з цим ордером складається таке враження, ніби його звинувачують у втечі з-під варти. Я спантеличений.

— Обоє. Він втік, а вона його викрала.

— Чи вам не важко все це скоординувати? Обох, я маю на увазі? На яких підставах його затримали? В ордері не сказано?

— Як, в біса, я маю знати? Він втік, це все. Він втікач.

— Боже мій! Я радше подумав би, що маю запропонувати свої послуги захисника для кожного з них. Цікавий випадок. Якщо сталася помилка — чи помилки, — то це може викликати інші питання.

Гайнріх холодно посміхнувся:

— Вам це не здасться легким. Ви також будете у в'язниці.

— О, не надовго, я переконаний, — Джубал підвищив голос більше, ніж було потрібно й повернув голову до будинку.

— Я знаю іншого адвоката. Я б сказав, якщо суддя Голанд буде слухати цю справу, розгляд habeas corpus для всіх нас буде швидким. І якщо станеться так, що «Об'єднана преса» надішле сюди авто, щоб дізнатися, де віддають такі накази, часу вони не гаятимуть.

— Наклепник, як і завжди, — так, Гаршоу?

— Наклеп, мій любий пане. Я запам'ятаю.

— Від вас буде користі як з козла молока. Ми самі.

— Та невже?

Розділ 15

Валентин Майкл Сміт проплив у темній воді до найглибшої частини басейну, під трампліном, і вмостився на дні. Він не знав, чому його брат Джубал сказав йому там сховатися; насправді він також не знав, що він ховається. Його водний брат Джубал сказав йому це зробити — залишатися там, доки його водний брат Джилл не прийде за ним; цього було достатньо.

Щойно він переконався, що опинився у найглибшій частині, то скрутився у позу ембріона, дозволив більшості повітря вийти з легенів, проковтнув язика, закотив очі, майже повністю зупинив серцебиття і став фактично «мертвим», зберігши все так, щоб він справді не відділився від тіла і міг знову запустити всі двигуни, коли захотів би. Сміт також вирішив розтягти своє відчуття часу, аж доки секунди не почали здаватися годинами, — тому що, як він розміркував, було невідомо, як швидко за ним прийде Джилл.

Він розумів, що знову зазнав невдачі у спробі досягти ідеального порозуміння у взаємному зв'язку — ґроканні, яке повинно було існувати між водними братами. Він знав, що його помилка полягала у неправильному використанні дивно непостійної людської мови — тому що кожного разу, коли він говорив з Джубалом, той засмучувався.

Зараз він знав, що його водні брати могли страждати від сильних емоцій без жодних незворотних наслідків на зразок пошкодження. Тим не менше Сміт тужливо шкодував, що став причиною переживань Джубала. Тоді він думав, що нарешті ідеально ґрокнув складний людський світ. Але йому слід було взнати його краще.

Ще навчаючись під керівництвом брата Махмуда, він з'ясував, що довгі людські слова (чим довші, тим кращі) були легкими, безпомилковими — і вони рідко змінювали свої значення... Але короткі слова були ненадійними, непередбачуваними, і вони змінювали значення без жодної схеми. Чи, принаймні, йому здавалось, що він так ґрокнув. Короткі людські слова ніколи не були схожі на короткі марсіанські, — як ось «ґрокати», яке завжди означає те саме. А короткі людські слова — це як спроба підняти воду ножем.

Але це було дуже коротке слово.

Сміт все ще відчував, що правильно ґрокнув людське слово «Бог», — а ось непорозуміння виникло тому, що він неправильно дібрав інші людські слова. Ідея була насправді такою простою, такою основною, такою необхідною, що будь-яке пташеня могло ідеально її пояснити, користуючись Марсіанською мовою. Проблема полягала у тому, щоб знайти людські слова, які дозволять йому говорити правильно; переконатися, що він без помилок відтворив їх за зразком так, щоб вони відповідали тій повноті, з якою це могло бути сказано його власною людською мовою.

Він ламав собі голову над цікавим фактом, в якому не повинно було бути жодних труднощів у висловленні — навіть англійською, оскільки це було те, що знав кожен... Хіба що вони не могли ґрокнути цього, лишаючись живими. Можливо, йому б радше слід було запитати про це у людських Старійшин, аніж боротися з непостійними значеннями людських слів. Якщо так, він повинен дочекатися, поки Джубал домовиться про зустріч: тут він був лише яйцем і не міг домовлятися сам.

Він злегка пошкодував, що зараз у нього немає привілею такого близького відділення від тіла, як у брата Арта та брата Дотті.

Потім він взявся подумки перечитувати «Новий міжнародний словник англійської мови» Вебстера, третє видання, надруковане у Спрінгфілді, Массачусетс.


З довгого перебування за межами, завдяки нелегкому усвідомленню, Сміт зрозумів, що його водні брати потрапили в халепу. Він зупинився між «шербаха» та «щербетом», щоб подумати над цим. Чи слід йому піднятися, покинути обійми води життя та приєднатися до них, щоб ґрокнути та розділити з ними проблеми? Вдома він міг би про це не хвилюватися; проблеми розділяли у радісній близькості.

Але це місце було дивним з усіх сторін... Джубал сказав йому чекати, поки за ним не прийде Джилл.

Він перевірив слова Джубала, розмірковуючи над ними та порівнюючи їх з іншими людськими словами, щоб переконатись у тому, що він ґрокнув. Ні, Джубал говорив правильно, і Майк правильно ґрокнув його слова; він має чекати, поки прийде Джилл.

Однак йому було так тяжко від точного усвідомлення проблем його братів, що він не міг повернутися до свого полювання на слова. Нарешті у Майка з'явилася ідея, яка наповнила його такою радісною сміливістю, що він би затремтів, якби його тіло зараз було здатне тремтіти.

Джубал сказав йому помістити своє тіло під воду і піти звідти, лише коли прийде Джилл... Але чи сказав Джубал, що він сам має чекати разом з тілом?

Сміт достатньо довго над цим розмірковував, знаючи про те, що через ненадійні англійські слова, які використав Джубал, він міг помилитися (і часто помилявся). Майк дійшов висновку, що Джубал не давав особливого наказу залишатися разом з тілом... І що піти — це вихід з неправильності, що виникала, коли не розділити труднощі його братів.

Тож Сміт вирішив прогулятися.

Він був вражений своєю сміливістю — бо коли він робив це раніше (лише двічі), то ніколи не був «сам». Кожного разу з ним були Старійшини, які спостерігали за ним, переконувалися в тому, що його тіло в безпеці, оберігаючи Майка від дезорієнтації у новому досвіді. Вони залишалися з ним, аж доки він повертався у тіло і запускав його знову.

Тут не було Старійшин, які допомогли б йому зараз. Але Сміт завжди швидко вчився; він знав, як це зробити, і був впевнений, що зможе зробити це сам — таким чином, щоб вчителі могли ним пишатися. Тож спочатку він перевірив кожну частину свого тіла; переконався, що воно не пошкодиться, поки його не буде; потім обережно покинув тіло, залишаючи тільки ту частинку себе, що була необхідна як сторож та доглядач.

Потім піднявся і став на край басейну, не забуваючи поводитися так, наче його тіло все ще було з ним: це був своєрідний запобіжник від дезорієнтації, призначений для того, щоб не згубити шлях до басейну, до тіла, до всього цього — від блукання невідомими місцями, звідки він ніколи не зміг би повернутися.

Сміт озирнувся.

Повітряне авто щойно приземлилося в саду біля басейну, а істоти біля нього сперечалися через пошкодження та збитки внаслідок приземлення. Можливо, це була та проблема, яку він міг відчута? Трава була для гуляння, квіти та кущі — ні; в цьому й полягала неправильність.

Ні, тут було більше неправильностей. Чоловік, який щойно вийшов з повітряної машини, однією ногою торкнувся землі, і Джубал побіг до нього. Сміт міг бачити порив холодної злості, яку Джубал вилив на чоловіка, — порив такий навіжений, що, якби один марсіанин виплеснув такий на іншого, обидва негайно відділилися б від тіла.

Сміт зазначив це для себе як щось, що йому необхідно буде обміркувати, — і, якщо виникне точка перетину кривих необхідності, як це зараз здавалося, вирішив, що йому потрібно буде робити, щоб допомогти своєму брату. Потім він глянув на інших.

Дорказ вилазила з басейну; вона була спантеличена, чи радше — стурбована, але не дуже сильно; Сміт відчував її впевненість у Джубалові. Ларрі стояв на краю басейну, звідки щойно виліз; у повітрі тремтіли краплі води, що падали з нього. Ларрі не був стурбований, скоріше захоплений та задоволений; його впевненість у Джубалові була абсолютною. Міріам була біля нього, і її настрій був чимось середнім між настроями Дорказ та Ларрі. Анна стояла там, де сиділа раніше, одягнена у довгу білу мантію, яку носила з собою впродовж усього дня. Сміт не міг повністю ґрокнути її настрій; він відчував у ній якусь холодну, непохитну дисципліну розуму Старійшини. Це налякало його — тому що Анна завжди була м'яка, спокійна й привітна.

Він бачив, що вона уважно спостерігає за Джубалом і готова допомогти йому. Так само як і Ларрі!.. І Дорказ!.. І Міріам! З несподіваним вибухом емпатичного катарсису Сміт зрозумів, що всі ці друзі були водними братами Джубала, а тому і його самого. Це неочікуване прозріння вразило його так, що він ледь не втратив якір, точку опори біля свого тіла. Заспокоївши себе так, як його вчили, він зупинився, щоб плекати та шанувати всіх їх, одного за одним та разом.

Джилл однією рукою трималася за край басейну, і Сміт знав, що вона пірнала униз, щоб перевірити, чи він у безпеці. Він відчув її... Але зараз Майк знав, що вона хвилювалася не тільки про його безпеку: Джилл відчувала іншу, більшу тривогу — тривогу, яку не полегшило знання, що її підопічний у безпеці під водою життя. Це дуже його стурбувало, тому він вирішив піти до неї, дати їй знати, що він поруч, що він поділяє її тривогу.

Він би так і зробив, якби не тьмяне, важке відчуття вини: він не був точно впевнений у тім, що Джубал хотів дозволити йому гуляти поблизу, поки його тіло сховане у басейні. Він пішов із собою на компроміс: він розділить тривогу — і дасть їм знати про свою присутність, якщо це знадобиться.

Потім Сміт поглянув на чоловіка, який вийшов з повітряного авто, відчув його емоції та відскочив від нього, — але спершу змусив себе уважно його оглянути як всередині, так і ззовні.

У спеціальній кишені, прикріпленій на ремені навколо талії, чоловік носив пістолет.

Сміт був точно впевнений, що то був пістолет. Він дослідив його дуже детально, порівнюючи з двома пістолетами, які колись бачив, перевіряючи, чи збігається він з визначенням у «Новому міжнародному словнику англійської мови» Вебстера (третє видання, надруковане у Спрінгфілді, Массачусетс).

Так, це був пістолет: не лише за формою, але також і за неправильністю, що оточувала та пронизувала його. Сміт подивився вниз на дуло, побачив, як воно має діяти, і його неправильність стала цілком очевидною.

Йому слід спрямувати та перемістити цю річ кудись, забираючи разом з нею її неправильність? Зробити це зараз — до того, як чоловік повністю вийде з авто? Сміт відчував, що так і треба зробити... Але Джубал казав йому колись не робити цього з пістолетом, поки він не скаже, що прийшов час.

Зараз Майк знав, що це було й справді точкою перетину кривих необхідності... Але вирішив балансувати на ній, аж доки все не ґрокне, — оскільки існувала ймовірність, що Джубал про це знав, тому й відправив його під воду, щоб вберегти від неправильних дій на точці перетину.

Він чекатиме... але зараз не спускатиме очей з цього пістолета та його неправильності. Тепер він не обмежений двома очима, спрямованими завжди в один бік; якби знадобилося, він зміг би побачити довкола себе усе. Майк продовжував спостерігати за пістолетом і, поки чоловік виходив з авто, заліз всередину.

Більше неправильностей, аніж він міг собі уявити! Інші чоловіки були тут, всі, окрім одного, товпилися біля дверей, їхні розуми пахли наче купа хауг, що вистежували необережних личинок... і кожний з них тримав у руках щось неправильне.

Як він і казав Джубалу, Сміт знав, що форма сама собою ніколи не є головним визначальним фактором; слід було піти по той бік форми — задля сутності, щоб її ґрокнути. Його власний народ проходив п'ять основних різновидів форм: яйце, личинка, пташеня, дорослий та Старійшина, у якого форми не було. Сутність Старійшини уже закладена у яйці.

Це щось, що тримали чоловіки, теж нагадувало пістолети. Але Сміт не був впевнений, що то були вони; спочатку він дуже обережно оглянув один з них. Предмет був значно більшим, аніж будь-який пістолет, який він коли-небудь бачив; його форма різко відрізнялася від них, а деталі були трохи іншими.

Це був пістолет.

Він оглянув і всі інші, кожен окремо, — і всі так само обережно. Це також були пістолети.

Один чоловік, що спокійно сидів поруч, маленький пістолет прикріпив на себе. Саме авто мало два величезні пістолети — плюс якісь інші речі, що їх Сміт не зміг ґрокнути, але які — він це відчував — теж були неправильними.

Він зупинився, серйозно розмірковуючи над тим, щоб скрутити авто, його вміст і всіх, хто у ньому, дозволивши йому зникнути. Але, на додачу до безстрокової марсіанської заборони марнування їжі, він іще знав, що не повністю ґрокнув, що відбувається. Краще рухатися повільно, спостерігати уважно, а потім допомогти і розділити точку перетину під керівництвом Джубала... І, якщо правильною дією було залишатися пасивним, — то повернутися у тіло, коли пройде точка перетину, і обговорити все це з Джубалом уже пізніше.

Він знову вийшов з авто. Він спостерігав, слухав і чекав. Перший чоловік обговорював з Джубалом багато речей, які Сміт міг лише зберегти без ґрокання; вони були за межами його досвіду. Інші чоловіки вийшли назовні і розійшлися; Сміт поширив свою увагу, щоб спостерігати за ними усіма. Машина піднялася, від'їхала назад, знову зупинилася, і це оживило істот всередині; Сміт ґрокав з ними наскільки, щоб поширити увагу, намагаючись, заспокоїти їхні переживання.

Перший чоловік подав Джубалові папери; потім їх передали Анні. Сміт читав разом з нею. Він розпізнав словникові форми як ті, що стосуються певних людських ритуалів владнання та рівноваги, — але оскільки він натрапляв на ці ритуали лише в юридичній бібліотеці Джубала, то не намагався ґрокнути сенс паперів — особливо тому, що, здавалося, вони геть не турбують Джубала. Неправильність полягала в чомусь іншому. Він із захватом розпізнав своє людське ім'я на двох документах; він завжди відчував дивне хвилювання, коли читав його — так, наче був у двох місцях одночасно, що взагалі-то неможливо для будь-кого, крім Старійшин.

Джубал і перший чоловік розвернулися і пішли до басейну. Анна трималася поблизу. Сміт трохи послабив своє відчуття часу і дозволив їм рухатися швидше — тримаючи час розтягнутим достатньо, щоб мати змогу зручно спостерігати відразу за усіма чоловіками. Ось підійшли ще двоє, і всі вони утворили маленьку групу.

Перший чоловік зупинився обабіч його друзів біля басейну і подивився на них. Потім він витягнув з кишені якусь картинку, глянув на неї, а потім подивився на Джилл. Сміт відчув, як зростали її страх і тривога, і йому також стало тривожно. Джубал колись казав йому: «Захищай Джилл. Не переймайся марнуванням їжі. Не переймайся нічим іншим. Захищай Джилл».

Звичайно, він захистив би Джилл у будь-якому разі — навіть ризикуючи якимось чином вчинити неправильно. Але саме зараз загальні настанови Джубала були надзвичайно доречними: вони залагоджували суперечності, лишаючи його розум неподільним.

Коли перший чоловік вказав на Джилл, а двоє чоловіків, які йшли поряд з ним, поспішили до неї з пістолетами, що просто випромінювали надзвичайну неправильність, Сміт потягнувся через свого Doppelganger[35] і дав кожному з них те крихітне викривлення, що спричиняло зникнення.

Перший чоловік витріщився туди, де вони були, потім потягнувся за своїм пістолетом — і його теж не стало.

Почали наближатись інші четверо. Сміт не хотів скручувати їх. Він відчував, що Джубалу більше сподобається, якщо він просто їх зупинить. Але зупинити річ — навіть попільничку — це робота, а Сміт зараз був відокремлений від свого тіла. Старійшини впоралися б із цим — з усіма чотирма разом, — але Сміт зробив те, що міг зробити. Те, що мав зробити.

Чотири легких дотики — вони зникли.

Він відчув інтенсивнішу неправильність, яка походила від машини, що стояла на землі, і відразу ж пішов туди. Ґрокнув швидке рішення, і машина з пілотом зникли.

Він майже випустив з поля зору машину, яка зависла у повітрі. Владнавши справу з її попередницею, Сміт почав розслаблятися, аж раптом несподівано відчув неправильність і наростання тривоги — і поглянув угору.

Друга машина приземлялася просто туди, де він зараз стояв. Сміт розтягнув відчуття часу на свій особистий ліміт і пішов до машини, що висіла у повітрі. Ретельно її оглянув, ґрокнув, що вона була засмічена межовою неправильністю, як і перша... І перекинув її у нескінченність. А потім повернувся до групи біля басейну.

Всі його друзі здавалися трохи схвильованими; Дорказ ридала, а Джилл підтримувала та заспокоювала її. Лише Анну, здавалося, не зачепили емоції, які, Сміт відчував, кипіли довкола нього. Але неправильність зникла — вся. А з нею і тривога, що перервала його медитацію перед цим. Він знав, що за допомогою Джилл Дорказ зцілиться швидше і краще, ніж будь-хто інший: Джилл завжди ґрокала пошкодження повністю й одразу. Стурбований емоціями, що вирували довкола, і трохи знервований тим, що на точці перетину він міг діяти не зовсім правильно, — чи що Джубал може так його ґрокнути, — Сміт вирішив, що зараз може піти. Він сковзнув назад у басейн, знайшов своє тіло, ґрокнув, що воно й досі там, де він його залишив, таке ж, як було, неушкоджене, — і знову сковзнув у нього.

Він мав намір обміркувати події, що сталися на точці перетину. Проте вони були надто нові, надто свіжі; Майк ще не був готовий охопити їх, плекати та шанувати тих чоловіків, яких мусив перемістити. Замість цього він з радістю повернувся до завдання, над яким працював: «щербет», «шербітлі», «шербетзайд»...

Він дійшов до «тінворка» і майже збирався зрозуміти «тайні», коли відчув, що до нього доторкнулася Джилл. Він вивернув язика і підготував себе, знаючи, що його брат Джилл не може дуже довго залишатися під водою без шкоди для себе.

Коли вона його торкнулася, він потягнувся, доторкнувся рукою до її обличчя й поцілував. Це було те, що він навчився робити дуже давно, — проте не відчував, що ідеально ґрокнув. Це було більше зближення, аніж водна церемонія. Але тут було також ще щось... щось, що він дуже хотів ґрокнути в ідеальній повноті.

Розділ 16

Джубал Гаршоу не став чекати, поки Джилліан витягне свою проблемну дитину з басейну. Він залишив вказівку, щоб Дорказ дали заспокійливе, і поспішив у свій кабінет, залишаючи Анну пояснювати (або не пояснювати) події останніх десяти хвилин.

— Сюди! — вигукнув він через плече.

Міріам озирнулася і наздогнала його.

— Гадаю, що це я маю бути «сюди», — сказала вона, задихаючись. — Але бос, що...

— Дівчино, ані слова.

— Але бос...

— Замовкни, я сказав. Міріам, вже через тиждень ми всі сядемо і дозволимо Анні розповісти, що вона бачила насправді. Але прямо зараз усі, кому не лінь, почнуть дзвонити сюди, а репортери дертимуться на дерева; тому спершу я хочу зробити кілька дзвінків. Мені потрібна допомога. Чи ти з тих жінок, що нікуди не годяться — бо розклеюються, коли вони дійсно потрібні? Це, до речі, нагадало мені... Запиши: вирахувати з Дорказ зарплатню за той час, що вона проведе в істериці.

Міріам перехопило подих:

— Бос! Якщо ти посмієш це зробити, ми всі звільнимося!

— Маячня!

— Я серйозно. Припини обкрадати Дорказ. Ну, у мене б теж трапилася істерика, якби вона мене не випередила, — сказала вона і додала: — Схоже, що ця істерика станеться просто зараз.

Гаршоу посміхнувся:

— Так — і я дам тобі ляпаса... Добре; додай Дорказ премію за «додаткові небезпечні обов'язки». Додай премію усім. Особливо мені. Бо я її заслужив.

— Добре. Але хто сплатить твою?

— Платники податків, звісно ж. Ми знайдемо спосіб витиснути... Прокляття!

Вони дійшли до дверей у його кабінет, де телефон уже вимагав уваги. Він сковзнув на сидіння біля телефону і відповів:

— Говорить Гаршоу. Хто ви в біса такий?

— Досить банальностей, доку, — весело відповіло обличчя на екрані, — вже впродовж багатьох років я тебе не боюся. Як справи?

Гаршоу впізнав у цьому обличчі Томаса Маккензі, головного продюсера «Нових Світових Мереж», і трохи розслабився:

— Досить добре, Томе. Але я поспішаю, як можу, — тож...

— Ти поспішаєш? Спробуй-но мій 48-годинний робочий день... Я не заберу багато часу. Все ще думаєш, що матимеш щось для нас? Я не заперечую проти дорогого обладнання, встановленого там, у вас: це я потягну. Але бізнес є бізнес — і я повинен платити зарплатню трьом повним командам лише для того, щоб підтримувати твій сигнал. Союзні правила — знаєш, які вони. Я хочу зробити для тебе все, що зможу. У минулому ми використовували безліч твоїх сценаріїв і сподіваємося використати ще більше у майбутньому, але я й гадки не маю, що казатиму нашому інспектору.

Гаршоу пильно глянув на нього:

— Тобі не здається, що висвітлення у пресі, яке ви щойно отримали, більш ніж достатньо, щоб оплатити фрахт?

— Яке ще висвітлення у пресі?

За кілька хвилин Гаршоу вже попрощався і вимкнувся, переконаний у тому, що «Нові Світові Мережі» не побачили нічого з того, що відбувалося довкола його дому. Він відкинув усі уточнювальні питання Маккензі, тому що був песимістично переконаний в тім, що звичайне викладення фактів лише переконає Маккензі у тому, що старий Гаршоу збожеволів. І Джубал не міг би його в цьому звинувачувати.

Натомість вони домовилися, що, коли протягом наступних двадцяти чотирьох годин нічого вартісного не трапиться, «Нові Світові Мережі» можуть перервати зв'язок і забрати свої камери та інше обладнання.

Коли екран згас, Гаршоу наказав:

— Гукни Ларрі. Вручи йому тривожну кнопку — напевне, вона у Анни.

Він зробив ще один дзвінок, а за ним — третій. До того часу, як прийшов Ларрі, Гаршоу був переконаний, що жоден канал не спостерігав за тим, як Спеціальна Служба намагалася захопити його будинок.

Не було необхідності перевіряти, чи відправлені два десятки «відстрочених» повідомлень, які він записав раніше; їхня доставка залежала від того самого сигналу, що й канали новин. А цей сигнал зник.

Коли він відвернувся від телефону, Ларрі запропонував йому портативний радіоприймач «тривожної кнопки».

— Ви це хотіли, Бос?

— Я просто хотів поглумитися з неї — щоб подивитися, чи почне вона глумитися у відповідь. Ларрі, нехай це буде нам уроком: ніколи не довіряти жодному механізму, складнішому за ніж і виделку.

— Добре. Щось іще?

— Ларрі, чи є спосіб перевірити цю штукенцію і подивитися, чи вона правильно працює? Я маю на увазі — без надмірного переполоху у світових мережах?

— Звичайно. Техніки встановили передавач у моїй майстерні, а в ньому є вимикач саме для такої мети. Витягни вимикач, натисни кнопку; загориться світло. Щоб протестувати її, ви просто телефонуєте їм, прямо з передавача, і кажете, що хочете терміновий тест передачі сигналу з камер на монітори.

— Ну, припустімо, цей тест покаже, що зв'язку немає. Якщо проблема полягає саме в цьому, ти можеш виявити, що не так?

— Ну, можливо, — із сумнівом промовив Ларрі, — якщо це буде щось не серйозніше від перерваного зв'язку. Але тут Дюк спец з електроніки; я — більш інтелектуальний тип.

— Знаю, синку; мене теж не дуже радують усі ці практичні питання. Що ж, зроби все, що можеш. І дай мені знати про результати.

— Щось іще, Джубале?

— Так. Якщо ти побачиш людину, яка винайшла колесо, поклич її сюди: я хочу поділитися з нею хоч краплиною свого розуму. Зануда!

Наступні кілька хвилин Джубал розмірковував про зв'язок між подіями. Він аналізував ймовірність того, що Дюк саботував «тривожну кнопку», — але відкинув цю думку, як марну, навіть негідну, витрату часу.

Він дозволив собі поцікавитися на хвилину, що сталося насправді у його саду і як саме хлопчина це зробив, — згорнувшись клубком на глибині десяти футів під водою. Він не сумнівався, що цим неможливим подіям завдячує саме Людині з Марса.

Треба визнати, що те, що він бачив у цій кімнаті приблизно за день до цього, вразило його не менше, ніж те, що сталося ось щойно. Проте зараз емоційна реакція була геть іншою. Миша — більше диво у біології, ніж слон; тим не менше важлива різниця полягала в тому, що слон значно більший від миші.

Спостереження за тим, як порожня коробка — звичайне сміття — зникла у повітрі, містило логічне припущення щодо того, що фургон, набитий чоловіками, також міг зникнути у подібний спосіб. Проте з одним можна було впоратися, а з іншим — ні.

Що ж, він не мав наміру лити сльози на тими козаками. Хоча Джубал і припускав, що коп може бути цілковито чесним; він зустрічав безліч правильних копів у своєму житті... Але навіть жадібний сільський констебль не заслуговував на те, щоб його погасили, мов свічку. Берегова охорона була гарним прикладом того, якими повинні бути — і часто були — справжні копи. Але до складу С. С. наймали людей, які мали схильність до присвоєння чужого майна у серці, а садизм — в душі. Це були гестапівці. Штурмовики на службі — чи як їх там — приставлені до політичної влади. Джубал сумував за добрими старими часами, коли юрист міг цитувати Білль про права — і не боятися, що Федерація переможе його своїми хитрощами.

Не важливо. Що повинно статися зараз, якщо міркувати логічно? Гайнріх на завданні точно підтримував радіозв'язок із базою; це означає, що його зникнення помітять — навіть просто через тишу. Зовсім скоро ще кілька команд С. С. прийдуть сюди, щоб розшукати їх. Або вони вже на шляху сюди — тому, що друга машина зникла якраз у момент звіту.

— Міріам...

— Так, бос.

— Я хочу, щоб тут зараз же опинилися Майк, Джилл і Анна. Потім знайди Ларрі — можливо, він у майстерні, — і ви обоє зайдіть у дім та замкніть усі двері й вікна.

— Ще проблеми?

— Рухайся, дівко.

Якщо мавпи з С. С. знову з'являться тут, — ні: коли вони з'являться, — то вони, можливо, не матимуть дублікатів ордерів. Якщо їх командир буде достатньо дурним, щоб увірватися у замкнений будинок без ордеру, — ну що ж, Джубал дозволить Майкові змусити їх зникнути. Але цю сліпу війну на виснаження потрібно зупинити. А це означає, що Джубалу потрібно зв'язатися з Генеральним Секретарем.

Як?

Знову подзвонити у Виконавчий Палац? Гайнріх, мабуть, говорив правду, коли сказав, що всі його нові спроби зателефонувати до Палацу знову переадресовуватимуться Гайнріху — чи якомусь босу із С.С., який зараз гріє його крісло, яке йому більше ніколи не знадобиться. То що ж? Для них точно стане несподіванкою, якщо їм особисто подзвонить чоловік, за яким відправили команду, щоб заарештувати його. Можливо, він зможе пробитися аж нагору. Комендант як-там-його-ім'я, грубіян з мордою добре вгодованого тхора, — а, Твітчелл, офіцер команди С. С. — точно має прямий доступ до боса.

Нічого хорошого. Ви повинні відчути те, що змушує жабу стрибати. Марно розказувати людині, яка вірить у пістолети, що у вас є щось краще за зброю, — і що вас не можна заарештувати, очікуючи, що вона одразу ж здасться. Твітчелл продовжуватиме кидати людей і пістолети, аж доки не вичерпається і те, і друге, — але він ніколи не визнає, що не може привести людину, чиє місце розташування йому відоме.

Що ж, коли ти не можеш скористатися головним входом, шукаєш запасний — це елементарна політика. Джубал трохи жалкував, що ігнорував політику протягом останньої чверті століття чи щось близько того. Прокляття, йому потрібен був Бен Кекстон: Бен би знав, хто має ключі до запасного входу... А Джубал знав би когось, хто б знав одного з них.

Але зникнення Бена було головною причиною для цього дурнуватого дербі на віслюках. Оскільки він не міг запитати Бена — то хто з його знайомих міг би знати?

Проклятий дурень, він же щойно говорив з одним з них! Джубал розвернувся до телефону і спробував знову додзвонитися до Тома Маккензі. Він минув перепону лише з трьох юристів на своєму шляху — всі вони його знали — і дуже швидко досяг мети. Тим часом зайшли його співробітники та Людина з Марса. Джубал не звернув на них уваги, і вони сіли. Міріам спершу зупинилася, щоб написати записку: «Двері та вікна зачинені».

Джубал кивнув їй і написав нижче: «Ларрі — тривожна кнопка?», потім сказав до екрану:

— Томе, вибач, що турбую тебе знову.

— З радістю, Джубале.

— Томе, якби ти захотів поговорити з Генеральним Секретарем Дуґласом, як би ти це зробив?

— Що? Я б подзвонив його прес-секретарю, Джиму Сенфорту. Чи, можливо, Джоку Думонту — залежно від того, чого б я хотів. Але я взагалі не говорив би з Генеральним Секретарем; з усім би розбирався Джим.

— Але припустімо, що ти хотів би поговорити з Дугласом особисто.

— Ну, я б сказав Джиму і дозволив йому домовитися про це. Було б значно швидше просто розповісти Джиму свою проблему. Хоча міг би минути день чи й два, поки він зміг би втиснути мене до його графіку... І навіть тоді мене могли б викинути через когось важливішого. Послухай, Джубале: мережі корисні для правління: це знаємо і ми, і вони. Проте ми не зловживаємо ними без потреби.

— Томе... Припустімо, що це важливо. Припустімо, що ти просто мусиш поговорити з Дугласом. Просто зараз. Не наступного тижня. У наступні десять хвилин.

Брови Маккензі поповзли угору.

— Що ж... Якщо я просто мусив би, то я б пояснив Джиму, чому саме це так терміново...

— Ні.

— Будь розсудливим.

— Ні. Якраз цього я не можу. Припустімо, що ти впіймав Джима Сенфорта за крадіжкою ложок, — тож ти не можеш сказати йому, чому це так терміново. Але тобі потрібно поговорити з Дугласом тієї ж хвилини.

Маккензі зітхнув:

— Думаю, що я б сказав Джиму, що просто хочу поговорити з босом... І якщо мене з ним зараз же не з'єднають, правління більше ніколи не отримає жодної підтримки від мереж. Сенфорт не якийсь там дурень: він ніколи не підставить свою голову.

— Добре, Томе. Зроби це.

— Що?

— Залиш цей дзвінок увімкненим. Подзвони у Палац з іншого телефону, і нехай твої хлопці будуть готові відразу ж з'єднати мене. Я маю поговорити з Генеральним Секретарем зараз же!

Маккензі здавався засмученим.

— Джубале, старий друже...

— Хочеш сказати, що не будеш.

— Хочу сказати, що я не можу. Ти вигадав гіпотетичну ситуацію, в якій, вибач мене, головний виконавчий директор міжконтинентальної мережі може поговорити з Генеральним Секретарем за умови нагальної потреби. Але я не можу скористатися цим для когось іншого. Послухай, Джубале: я поважаю тебе. Крім того, ти, напевно, четвертий з шести найпопулярніших письменників, що живуть у наші дні. Мережі страшенно не хотіли б тебе втрачати, і ми з жалем розуміємо, що ти не дозволиш зв'язати тебе контрактом. Але я не можу цього зробити — навіть для того, щоб догодити тобі. Ти маєш розуміти, що ніхто не телефонує Світовому лідеру уряду, якщо тільки він не захоче з тобою поговорити.

— Припустімо, я підпишу ексклюзивний контракт на сім років.

Маккензі мав такий вигляд, наче у нього боліли зуби.

— Я все одно не можу цього зробити. Я втрачу свою роботу, а ти все одно повинен будеш виконувати умови контракту.

Джубал розмірковував над тим, щоб покликати Майка до екрана телефону та представити його. Та відразу ж відкинув цю думку. Маккензі керував програмами, які прокручували інтерв'ю з фальшивим «Людиною з Марса», і він також любив обманювати... Чи розігрувати. Чи він був чесним? Принаймні так Джубал про нього думав, — і просто не хотів вірити в те, що зараз сам себе обманює.

— Добре, Томе. Не буду заламувати тобі руки. Але ти знаєш обхідні шляхи довкола уряду краще, ніж я. Хто може подзвонити Дугласу, коли забажає, і при цьому дістатись до нього? Я не маю на увазі Сенфорта.

— Ніхто.

— Прокляття, та не може ж цей чоловік жити у вакуумі! Мусить бути хоча б десяток людей, які можуть подзвонити йому і від яких не відмахнуться секретарі.

— Хтось з його кабінету, припускаю. Але не всі з них.

— Я не знаю нікого з них — я так само не стежив за цим. Але я маю на увазі не політиків. Хто знає його так добре, що міг би подзвонити йому приватною лінією, щоб запросити пограти у покер?

— Гм... Ти ж не хочеш більшого? Що ж, є Джейк Алленбі. Не актор, інший Джейк Алленбі. Нафтовий.

— Зустрічався з ним. Я не сподобався йому. Він не сподобався мені. Знаю.

— У Дугласа немає дуже близьких друзів. Його дружина радше відраджує... Скажи, Джубале, а що ти знаєш про астрологію?

— Ніколи не мав нічого спільного з тим непотребом. Віддаю перевагу бренді.

— Що ж, це справа смаку. Але поглянь-но сюди, Джубале... Якщо ти хоч комусь скажеш, що це я тобі сказав — я переріжу твою брехливу горлянку одним з твоїх рукописів.

— Запам'ятав. Погоджуюся. Продовжуй.

— Що ж, Агнес Дуглас має справу з цим непотребом... І я знаю, звідки вона його бере. Її астролог може зателефонувати місіс Дуглас у будь-який час — і повір мені, місіс Дуглас може вплинути на Генерального Секретаря, коли сама захоче. Ти можеш подзвонити її астрологу... А решта — це вже твоя справа.

— Здається, я не згадував ніяких астрологів у своєму різдвяному списку, — відповів із сумнівом Джубал. — Як його звуть?

— Її. І тобі потрібно позолотити їй руку переконливими монетами. Її звуть мадам Олександра Везант, станція Вашингтон. В, Е, З, А, Н, Т.

— Записав, — радісно сказав Джубал. — Томе, ти зробив мені величезну послугу.

— Сподіваюся. Чи буде щось для мережі найближчим часом?

— Зачекай, — Джубал глянув на записку Міріам, яку вона поклала перед ним кілька хвилин тому. У ній було: «Ларрі говорить, що радіоприймач не передає сигнал, і він не знає, чому». Джубал продовжив:

— Точка прийому сигналу вийшла з ладу через несправність приймача, — і у мене немає нікого, хто б міг її полагодити.

— Я відправлю когось.

— Дякую. Ще раз — дякую.

Він вимкнувся, потім замовив міжміський дзвінок за вказаним ім'ям — і дав вказівки оператору використовувати шифрування, якщо той номер має обладнання прийняти такий дзвінок. Саме так і сталось, і це його не здивувало. Дуже швидко на екрані з'явилося величаве обличчя мадам Везант.

Він посміхнувся та вигукнув:

— Привіт, Рубі!

Здавалося, вона спершу здивувалася, а потім придивилася уважніше:

— Це ж треба — Док Гаршоу! Старий негіднику! Бог любить тебе; рада тебе бачити. Де ти переховувався?

— Саме так, Беккі, переховувався. Копи на хвості.

Беккі Віззі не запитала чому; вона відразу ж відповіла:

— Чим я можу допомогти? Тобі потрібні гроші?

— У мене вдосталь грошей, Беккі, але я тобі дякую. Гроші не допоможуть; я у серйознішій халепі, ніж та, — і не думаю, що будь-хто, окрім самого Генерального Секретаря, містера Дугласа, зможе мені допомогти. Мені потрібно з ним поговорити, і негайно. Зараз... І навіть іще скоріше.

Вона виглядала спантеличеною.

— Це нелегке завдання, доку.

— Беккі, я знаю, бо я вже тиждень намагаюся до нього додзвонитися... І все марно. Але не вплутуйся в це, Беккі... Тому що, дівчинко, у мене тут — просто пекельна спека. Я використав усі свої можливості; ймовірно, ти щось порадиш мені, — наприклад, телефонний номер, завдяки якому я зможу дістатись до нього. Але я не хочу вплутувати у це тебе особисто. Ти можеш постраждати, а я ніколи не зможу глянути в очі професору, — якщо коли-небудь ще його зустріну, земля йому пухом.

— Я знаю, чого професор хотів би від мене! — різко сказала вона. — Тож досить цієї маячні, доку. Професор завжди присягався, що ти — єдиний хірург, здатний різати людей, а всі решта — м'ясники. Він ніколи не забував того випадку в Еклтоні.

— Тепер, Беккі, ми не впораємося з цим так легко. За мене заплатили.

— Ти врятував його життя.

— Я не зробив нічого особливого. Це була стійкість його тіла, бажання боротися — і твоя допомога як медсестри.

— Гм... Доку, ми гаємо час. Наскільки це терміново?

— Вони взяли мене під приціл... І будь-хто з мого оточення може постраждати. На мене виписали ордер, ордер Федерації, — і вони знають, де я, і я не можу втекти. Це може статися будь-якої хвилини... А містер Дуглас — єдиний, хто може це зупинити.

— Ти витримаєш. Я гарантую.

— Беккі... Впевнений, що так і є. Але це може забрати лише кілька хвилин. Боюся, що це «секретний відділ», Беккі. Я надто старий для допитів у секретному відділі.

— Але... О Господи! Доку, можна детальніше? Мені справді потрібно знати, щоб скласти для тебе гороскоп, тоді я знатиму, що робити. Звісно ж, ти Меркурій, відколи став лікарем. Але, якби я знала, у якому домі дивитися, щоб знайти твою проблему, було б краще.

— Дівчинко, на це немає часу. Але дякую! — Джубал швидко думав. Кому вірити? І коли? — Беккі, якщо ти навіть знатимеш про це, то можеш опинитися у халепі, як і я... Хіба що я переконаю містера Дугласа.

— Розкажи мені, доку. Я ще ніколи не тікала від бійок, — і тобі це відомо.

— Добре. Тож я «Меркурій». Але проблема лежить на Марсі.

Вона пильно глянула на нього.

— Як?

— Ти дивилася новини. Ти знаєш, що Людину з Марса начебто перевели кудись високо в Анди. Що ж, знай: це не так. Це просто обман для дурнів.

Здавалося, Беккі здивувалася, проте не так сильно, як від неї очікував Джубал.

— З чого ти це взяв, доку?

— Беккі, по всій цій нікчемній планеті є люди, які хочуть прибрати до рук цього хлопця. Вони хочуть використати його, зробити з нього свою маріонетку. Але він — мій клієнт, і я маю намір терпіти це й далі. І я можу допомогти. Проте мій єдиний шанс — це поговорити з містером Дугласом особисто, один на один.

— Людина з Марса — твій клієнт? Можеш його показати?

— Так. Але лише містеру Дугласу. Ти знаєш, як воно, Беккі — головним може бути добрий Джо, добрий до дітей та тварин. Але він не обов'язково детально знає все, що виробляють його копи — особливо в тому випадку, коли вони тягнуть людину у секретний відділ.

Вона кивнула.

— У мене були неприємності з копами. Копи!

— Тож мені потрібно домовитися з містером Дугласом до того, як вони схоплять мене.

— Все, що ти хочеш, — це поговорити з ним по телефону?

— Так. Якщо ти можеш це влаштувати. Ось, дозволь мені залишити йому свій номер — і я буду сидіти тут, сподіваючись на його дзвінок... Аж доки вони не заберуть мене. Якщо у тебе не вийде — все одно дякую, Беккі. Дуже дякую. Я знатиму, що ти спробувала.

— Не вимикайся! — різко сказала вона.

— Що?

— Залишайся на лінії, доку, а я тим часом погляну, що тут можна зробити. Якщо мені пощастить, вони зможуть з'єднати вас прямо через цей телефон, і це заощадить час. Тож чекай.

Мадам Везант зникла з екрану, не попрощавшись, а потім подзвонила Агнес Дуглас. Вона говорила зі спокійною впевненістю, вказуючи Агнес на те, що це — точно той розвиток подій, який передбачили зірки, причому точно за розкладом. Зараз настав критичний момент, коли Агнес мала направити та підтримати свого чоловіка, використовуючи весь свій розум і жіночу мудрість, — щоб переконатися, що він діятиме мудро, але без жодних затримок.

— Агнес, люба, таке положення зірок не повториться впродовж тисяч років — Марс, Венера та Меркурій в ідеальний час; як тільки Венера перетне меридіан, вона стане домінантною. Таким чином, ти бачиш...

— Еллі, що зірки кажуть мені робити? Ти знаєш, мене не цікавить наукова частина.

Це її майже не дивувало, оскільки описані відношення не мали місця у той момент. Мадам Везант не мала часу, Щоб скласти новий гороскоп; тому вона імпровізувала. Але з цим у неї не виникало труднощів; вона говорила «вищу правду», давала слушні поради і допомагала друзям. Якщо вдасться допомогти двом друзям одночасно, то Беккі Віззі буде надзвичайно рада.

— Дорогенька, ти й справді маєш зрозуміти, у тебе вроджений талант. Ти Венера, як і завжди, а Марс — на час цієї кризи — підсилений: це одночасно і твій чоловік, і той хлопець Сміт. Меркурій — це доктор Гаршоу. Щоб відвести невідповідність, спричинену посиленням Марса, поки криза не мине, Венеру має підтримувати Меркурій. Але у тебе мало часу; Венера утримуватиме вплив, поки не досягне меридіану, залишилося лише сім хвилин від зараз, після цього твій вплив буде слабшати. Ти маєш діяти швидко.

— Тобі було б слід попередити мене раніше.

— Моя люба, я чекала біля телефону весь день, готова діяти відразу ж. Зірки розповіли мені природу кожної кризи; вони ніколи не говорять нам деталей. Але ще є час. Тут у мене доктор Гаршоу чекає на лінії; все, що необхідно — так це звести їх особисто, якщо це можливо, ще до того, як Венера перетне меридіан.

— Що ж... Добре, Еллі. Я витягну Джозефа з якоїсь дурної конференції, але приведу його сюди. Тримай цю лінію відкритою. Дай мені номер телефону цього доктора Ракшоу, — чи ти зможеш перевести дзвінок туди?

— Я можу перемкнути його звідси. Просто приведи містера Дугласа. Поквапся, люба.

— Покваплюсь.

Коли обличчя Агнес Дуглас зникло з екрану, Беккі пішла до іншого телефону. Її професія вимагала достатньої кількості телефонних апаратів; це становило її найбільші витрати у справі. Радісно наспівуючи собі щось під ніс, вона зателефонувала брокеру.

Розділ 17

Коли мадам Везант зникла з екрану, Джубал Гаршоу відкинувся на спинку крісла.

— Сюди! — сказав він.

— Добре, бос, — підтвердила Міріам.

— Ось це — для групи «Справжній досвід». Вкажи на обкладинці, що я хочу, щоб оповідач мала звабливе контральто.

— Можливо, варто спробувати мені?

— Не до такої міри звабливе — тож помовч. Знайди мені перелік недійсних прізвищ, який ми отримали від Бюро перепису; обери одне з них і додай невинне, жіночне ім'я до нього як псевдонім. Ім'я дівчини, що закінчується на «а», завжди передбачає ліфчик розміру «С».

— Треба ж! Але ім'я жодної з нас не закінчується на «а». Тому ти — паразит.

— А ти — пласкогруда погань, чи не так? «Анжела»; її звуть — «Анжела». Заголовок: «Я вийшла заміж за марсіанина». Початок: «Усе своє життя я хотіла стати астронавтом. Абзац. Коли я ще була крихітною, з веснянками на носі та блиском в очах, то збирала кришки від коробок, як це робили мої брати, і плакала, коли мама не дозволяла мені надягти у ліжко шолом Космічного курсанта. Абзац. У ті безтурботні дні дитинства мені й не снилося, якою дивною, гірко-солодкою долею стане моя дитяча мрія...»

— Бос!

— Так, Дорказ?

— Тут ще дві проблеми.

Джубал встав з крісла біля телефону.

— Зачекай на продовження. Міріам, сядь біля телефону, — він пройшов до вікна, побачив два авто, на які вказувала Дорказ, вирішив, що це, напевно фургони, і що вони можуть приземлитися на його приватній власності.

— Ларрі, зачини двері у кімнату. Анно, вберись у свою мантію. Спостерігайте за ними, але тримайтеся подалі від вікна; я хочу, щоб вони подумали, що у будинку нікого немає. Джилл, тримайся близько біля Майка і не дозволяй йому робити жодних різких рухів. Майк, ти робиш те, що тобі скаже Джилл.

— Так, Джубале. Робитиму.

— Джилл, не відпускай його, хіба що не буде іншого вибору. Щоб не дозволити їм підстрелити когось з нас, я маю на увазі. Якщо вони виб'ють двері — нехай, я радше сподіваюся на це. Джилл, якщо все дійде до межі — я б хотів, щоб він схопив лише пістолети, а не людей.

— Так, Джубале.

— Переконайся, що він це розуміє. Цей неконтрольований відсів копів слід припинити.

— Телефон, бос.

— Йду, — Джубал дуже повільно повернувся ДО телефону. — Всі ви тримайтеся подалі від мікрофона. Дорказ, можеш подрімати. Міріам, запиши заголовок на потім: «Я вийшла заміж за людину». Він сковзнув у крісло, коли Міріам встала, і сказав:

— Слухаю.

Ввічливий привабливий чоловік дивився на нього з екрану.

— Доктор Гаршоу?

— Так.

— Зачекайте, будь ласка. З вами говоритиме Генеральний Секретар, — це означало, що потрібно буде вклонитися.

— Добре.

Екран замиготів, потім зображення відновилося — на ньому був Його Ясновельможність Вельмишановний Джозеф Еджертон Дуглас, Генеральний Секретар Світової Федерації Вільних Націй.

— Доктор Гаршоу? Я зрозумів, що вам потрібно поговорити зі мною. Вперед.

— Ні, сер.

— Що? Але я зрозумів...

— Дозвольте мені краще перефразувати, містере Секретар. Вам потрібно поговорити зі мною.

Здавалося, Дуглас здивувався, але потім посміхнувся.

— Такі впевнені у собі, чи не так? Що ж, докторе, даю вам десять секунд, щоб це довести. У мене є інші справи.

— Дуже добре, сер. Я повірений Людини з Марса.

Дуглас уже не здавався грубим.

— Повторіть.

— Я повірений Валентина Майкла Сміта, знаного як Людина з Марса. Довіреність повної сили. Насправді ж мене можна вважати Послом з Марса... Мушу додати — згідно з «Рішенням Ларкін».

Дуглас витріщився на нього:

— Чоловіче, та ти, напевно, збожеволів!

— Останнім часом мені часто саме так і здається. Тим не менше я дію від імені Людини з Марса. І він готовий вести переговори.

— Людина з Марса в Еквадорі.

— Будь ласка, містере Секретар. Це приватна розмова. Він не в Еквадорі, і ми обидва це знаємо. Сміт, справжній Валентин Майкл Сміт, а не той, якого показують у новинах, втік з ув'язнення — мушу додати, незаконного — у медичному центрі Бетесди, минулого четверга, разом з медичною сестрою Джилліан Бордмен. Він зберіг свою свободу і зараз вільний, — і таким і залишиться. Якщо хтось із вашого величезного штату помічників скаже вам щось інше, тоді вам брешуть... Тому я й говорю з вами особисто. Тож ви можете все виправити.

Дуглас здавався дуже замисленим. Очевидно, хтось говорив до нього з-за екрану, але слів чути не було. Нарешті він сказав:

— Навіть якщо ви кажете правду, докторе, ви не можете говорити від імені молодого Сміта. Він підопічний Штату.

Джубал похитав головою:

— Неможливо. «Рішення Ларкін».

— Погляньте сюди — як юрист, я запевняю вас...

— Як юрист, я мушу дотримуватися власної думки та захищати свого клієнта.

— Ви юрист? Я думав, що ви маєте на увазі, що ви — фактичний повірений; радше адвокат.

— І те, й інше. Ви розумієте, що я — повірений за законом, на гарній основі і допущений свідчити перед Вищим Судом. Я зараз не практикую, але так і є.

Джубал почув глухий шум унизу і подивився убік. Ларрі прошепотів:

— Вхідні двері, я так думаю, бос. Мені перевірити?

Джубал похитав головою, заперечуючи, і сказав до екрану:

— Містере Секретар, поки ми граємося словами, час іде. Навіть зараз ваші головорізи з С. С. вдираються у мій дім. Це найнеприємніше, якщо тебе беруть в облогу в твоєму власному домі. Зараз, вперше і востаннє, ви розберетесь з цим непорозумінням? Так, щоб ми змогли домовитися мирно і справедливо? Чи будемо боротися у Вищому Суді, з усім шумом та скандалом, який це спричинить?

Секретар знову, здавалося, з кимось говорив десь за межами екрану. Він повернувся, виглядаючи стурбованим.

— Докторе, якщо Спеціальна Служба поліції намагається заарештувати вас, це для мене новина. Я не бачу...

— Якщо ви прислухаєтеся, то почуєте, як вони підіймаються сходами, сер! Майку! Анно! Підійдіть сюди, — Джубал відсунув крісло убік, щоб кут огляду камери охопив ще трьох людей.

— Містере Генеральний Секретар Дуглас — Людина з Марса! — звичайно ж, він не представив Анну, але її білу мантію непідкупності було важко не помітити.

Дуглас пильно глянув на Сміта; Сміт відповів йому поглядом і, здавалося, почав непокоїтися:

— Джубале...

— Зачекай хвилинку, Майку. Ну що, містере Секретар? Ваші люди вдерлися у мій будинок, я чую, як вони зараз виламують двері у мій кабінет, — Джубал повернув голову, — Ларрі, відімкни двері. Впусти їх, — він поклав руку на Майка. — Не хвилюйся, хлопче, і не роби нічого, якщо тільки тобі не скажуть це зробити.

— Так Джубале. Той чоловік. Я знаю його.

— А він знає тебе, — Джубал через плече гукнув у щойно відчинені двері:

— Проходьте, сержанте. Прямо сюди.

Сержант С. С. стояв у дверях з кулеметом напоготові, але не заходив всередину. Замість цього він вигукнув:

— Майоре! Вони тут!

Дуглас сказав:

— Дозвольте мені поговорити з їхніх командиром, доктора — він знову говорив за екраном.

Джубал з полегшенням побачив, що особиста зброя майора, якого покликав сержант, все ще була у кобурі; Майкові плечі затремтіли під Джубаловою рукою з тієї миті, як пістолет сержанта з'явився в полі зору. І, поки Джубал не втратив братерської любові до цих солдат, він не хотів, щоб Сміт показував свої вміння... І спричинив цим появу незручних питань.

Майор оглянув кімнату:

— Ви Джубал Гаршоу?

— Так. Проходьте. З вами хоче поговорити ваш бос.

— Нічого подібного. Ви йдете зі мною. Я також шукаю...

— Йди сюди! Генеральний Секретар особисто хоче поговорити з тобою, по цьому телефону.

Майор С. С. здавався наляканим. Він зайшов у кабінет, сів за стіл Джубала, глянув на екран, несподівано випростався та відсалютував. Дуглас кивнув.

— Ім'я, звання та призначення.

— Сер, майор С. Д. Блох, підрозділ Спеціальної Служби «Чіріо», казарми території Меріленд.

— А зараз скажіть мені, що ви робите — там, де ви зараз є, — і чому.

— Сер, це дуже заплутано. Я...

— Тоді розплутайте це — для мене. Говоріть, майоре.

— Так, сер. Я прибув сюди за наказом. Бачте...

— Не бачу.

— Що ж, сер... Близько півтори години тому літальний фургон відправили сюди, щоб здійснити кілька арештів. Вони не відзвітувалися тоді, коли повинні були, — і, коли ми не змогли зв'язатися з ними по радіо, мене відправили сюди із запасною командою, щоб знайти їх та надати допомогу, якщо знадобиться.

— Чиї накази?

— Гм... Коменданта, сер.

— І ви їх знайшли?

— Ні, сер. Ані сліду.

Дуглас глянув на Гаршоу:

— Адвокате, ви бачили іншу команду?

— Це не мій обов'язок — слідкувати за вашими підлеглими, містере Секретар. Можливо, їм дали неправильну адресу. Або вони просто загубилися.

— Це не відповідь на моє питання.

— Ви маєте рацію, сер. Я не на допиті. Ймовірно, і не буду — окрім як на судовому засіданні. Я дію в інтересах мого клієнта; я не нянька для цих, гм, осіб у формі. Проте з того, що я бачив, можу припустити, що вони не змогли б знайти і порося у ванній.

— Гм... Можливо. Майоре, зберіть своїх людей і повертайтеся. Я підтверджу це через свої канали.

— Так, сер, — відсалютував майор.

— Хвилинку! — різко сказав Гаршоу. — Ці люди вдерлися у мій дім. Я вимагаю, щоб вони показали ордер.

— О, майоре, покажіть йому ордер на обшук.

Обличчя майора Блоха стало яскраво-червоним.

— Сер, у офіцера, що прилетів сюди переді мною, були ордери. Капітан Гайнріх. Той, який зник.

Дуглас пильно глянув на нього:

— Юначе... Ти збираєшся стояти там і говорити, що ви вдерлися до будинку громадянина без ордеру?

— Але... Сер, ви не розумієте! Був ордер; були ордери. Я бачив їх. Але, звичайно, капітан Гайнріх взяв їх із собою. Сер.

Дуглас просто глянув на нього:

— Повертайтеся. Коли повернетесь — посадіть себе під арешт. Я поговорю з вами пізніше.

— Так, сер.

— Зачекайте, — вимагав Гаршоу. — За таких обставин я не відпущу його. Я скористаюся своїм правом здійснити громадянський арешт. Я заберу його, відправлю у найближче містечко, де посаджу в камеру в місцевій в'язниці. Це «Озброєний напад та проникнення».

Дуглас замислено примружився:

— Це необхідно, сер?

— Я думаю, що — так. Цих друзяк надзвичайно важко знайти, коли вони потрібні, — тож я не хочу відпускати саме цього з нашої місцевої юрисдикції. Це серйозне кримінальне порушення, — а я не матиму іншої можливості оцінити нанесені ним збитки.

— Запевняю вас, сер, що ви отримаєте повне відшкодування.

— Дякую, сер. Але що завадить іншим жартівникам у формі заявитися сюди через двадцять хвилин — можливо, цього разу з ордером? Що ж, їм не доведеться навіть вибивати двері. Мій замок осквернили; він відкритий для будь-яких непроханих гостей. Містере Секретар, затримка лише у кілька коштовних секунд за рахунок міцних дверей врятувала нас — і не дозволила цим негідникам витягти мене ще до того, як мені вдалося до вас додзвонитися... І ви чули, що він сказав: що є ще такі, як він, — з його слів — з ордерами.

— Докторе, запевняю вас, що я не знаю ні про який ордер.

— Ордери, сер. Він сказав «ордери на декілька арештів». Хоча, можливо, кращий термін буде «lettres de cachet»[36].

— Це серйозне обвинувачення.

— Це серйозне питання. Ви бачите, що вони тут вже наробили.

— Докторе, я не знаю нічого про ці ордери, — якщо вони існують. Але особисто запевняю вас, що зараз же з усім розберуся і з'ясую, чому їх видали — і діятиму залежно від цього. Можу я сказати більше?

— Ви можете сказати про значно більшу угоду, сер. Я точно встановив, чому видали ті ордери. Хтось із вашого оточення, через надмірний ентузіазм, підмовив м'якотілого суддю видати їх... Для того, щоб схопити мене і моїх гостей; щоб допитати нас — подалі від ваших очей. Подалі від будь-чиїх очей, сер! Ми обговоримо усі питання з вами... Але нас не будуть допитувати ці істоти!

Джубал вказав пальцем на майора С. С.

— В якійсь там секретній кімнаті без вікон. Сер, сподіваюся — і очікую — що правосуддя у ваших руках... Але якщо ті ордери не скасують зараз же, з вашими гарантіями, яких буде неможливо обійти, щодо того, що Людину з Марса, медсестру Бордмен та мене самого не потурбують інші люди, вільні прийти і піти коли їм заманеться, — тоді... — Джубал зупинився і безпомічно знизав плечима, — я буду змушений шукати покровителя деінде. За межами правління, як вам відомо, є люди і сили, які виявляють значний інтерес до справ, пов'язаних з Людиною з Марса.

— Ви погрожуєте мені.

— Ні, сер. Я благаю вас. Тому спершу я прийшов до вас. Ми хочемо домовитися. Але ми не можемо вільно говорити, поки на нас полюють. Благаю вас, сер, — відкличте своїх псів!

Дуглас опустив очі, потім знову підвів погляд:

— Ті ордери — якщо такі були — не будуть дійсними. Як тільки я зможу відстежити їх, вони будуть скасовані.

— Дякую, сер.

Дуглас глянув на майора Блоха:

— Ви все ще наполягаєте на тому, щоб оформити його на місці?

Джубал поглянув на нього презирливо:

— Його? О, відпустіть його: він просто дурень в уніформі. І забудьмо про збитки також. Ми маємо обговорити значно важливіші від цих питання.

— Можете йти, майоре.

Офіцер С. С. відсалютував й дуже швидко пішов. Дуглас продовжив:

— Захиснику, думаю, що нам потрібно поговорити віч-на-віч. Питання, яких ви торкаєтесь, дуже важко вирішити по телефону.

— Згоден.

— Ви і ваш... Гм... клієнт будете моїми гостями в Палаці. Я надішлю яхту, щоб вас забрати. Ви будете готові за годину?

Гаршоу похитав головою:

— Дякую, містере Секретар. Але це непотрібно. Ми спатимемо тут... І, коли нам буде слід зустрітися, я відкопаю собачу упряжку чи щось іще. Немає потреби відправляти за нами яхту.

Містер Дуглас спохмурнів:

— Годі вам, докторе! Як ви самі вказали, ці розмови будуть начебто дипломатичні за своєю суттю. За пропонованим вами чинним протоколом я повинен, у результаті, це визнати. Тому мені повинні забезпечити офіційну гостинність.

— Що ж, сер, мушу вказати на те, що моєму клієнту вже надали забагато гостинності. У нього вже є поганий досвід щодо того, як від неї позбутися.

Обличчя Дугласа почало серйознішати:

— Сер, ви маєте на увазі...

— Я нічого не маю на увазі. Я просто кажу, що Сміт багато чого пережив — і що він не звик до церемоній на вищому рівні. Він спить міцніше там, де почувається вдома. Так само, як і я. Я старий чоловік, тому надаю перевагу власному ліжку. Або я маю визнати, що наші переговори не відбудуться, і мій клієнт та я будемо змушені шукати когось деінде. У такому випадку мені буде важко залишатись гостем під вашим дахом.

Генеральний Секретар здавався дуже похмурим.

— Знову погрози. Я думав, ви довіряєте мені, сер. І я чітко почув, як ви сказали, що «готові до перемовин».

— Я довіряю вам, сер (поки ви добре до мене ставитесь!). І ми й справді готові вести перемовини. Але я використовую слово «перемовини» у його оригінальному значенні — не у цьому новому — «примирення». Хоча ми збираємося бути поміркованими. Проте ми не можемо почати перемовини негайно ж у будь-якому разі: нас лякає ще один фактор, і ми маємо почекати. Я не знаю, як довго.

— Що ви маєте на увазі?

— Ми очікуємо, що правління буде представлене на цих перемовинах якоюсь делегацією, яку ви оберете — і у нас буде такий самий привілей.

— Звісно. Але нехай вона буде невелика. Я займуся цим особисто — лише з одним чи двома помічниками. Генеральний юрисконсульт, я думаю... І наші експерти з космічного закону. Але для кращого результату вам потрібна невелика група; якомога менша.

— Без сумніву. Наша група буде маленька. Сам Сміт, я, зі мною ще Справедливий Свідок...

— Та годі вам!

— Свідок не сповільнить справи. Я пропоную вам запросити ще одного. Ми матимемо ще одного чи двох інших — але нам бракує ще однієї важливої людини. Я маю чіткі інструкції від свого клієнта, що його друг на ім'я Бен Кекстон також обов'язково повинен бути присутнім на цій зустрічі... А я не можу знайти цього зануду.

Джубал, провівши години у найскладнішому маневруванні, щоб кинути цю одну заувагу, зараз чекав з найспокійнішим виразом обличчя, щоб побачити, що станеться. Дуглас пильно дивився на нього.

— «Бен Кекстон»? Ви ж не маєте на увазі того дешевого вінчелла?

— Бен Кекстон, я гадаю, журналіст. У нього є колонка в одному з синдикатів.

— Він зовсім не стосується справи!

Гаршоу похитав головою.

— Тоді це все, містере Секретар. Я маю чіткі інструкції, які не дають мені простору для маневрів. Прошу вибачення за те, що забрав ваш час. Благаю вибачити мені, — він потягнувся так, наче був готовий вимкнути телефон.

— Зачекайте.

— Сер?

— Не вимикайтеся; я ще не все сказав!

— Я щиро прошу пробачення у Генерального Секретаря. Ми, звісно ж, почекаємо, поки він вибачить нас.

— Так-так — але не зважайте на формальності. Докторе, ви читали маячню, яка вийшла про цей Капітоль у новинах?

— О святі небеса, — ні!

— Хотів б я теж їх не читати. Це безглуздо — говорити про присутність журналіста на перемовинах. У будь-якім разі ми розкажемо їм усе потім — після того, як все владнаємо. Але навіть якби ми мали запросити будь-кого з них, це точно був би не Кекстон. Це цілковито зіпсована людина; він — нишпорка, причому найгіршого сорту.

— Містере Секретар, ми не маємо жодних заперечень проти пильного погляду публіки. І ми дійсно наполягаємо на цьому.

— Це смішно!

— Можливо. Але я працюю на клієнта так, як вважаю за краще. Якщо ми досягнемо домовленості, що вплине на Людину з Марса, а також на планету, яка є його домом. Я хочу, щоб кожна людина на цій планеті отримала можливість точно знати, як це було зроблено і в який спосіб домовлено. З іншого боку, — якщо ми не зможемо домовитися, — люди повинні почути, як і де перемовини перервалися. Ніяких засідань Зіркової палати[37], містере Секретар.

— Прокляття, чоловіче, я не говорю про таємні засідання, і ви це знаєте! Я просто маю на увазі тихі, організовані перемовини, без зіткнення лобами!

— Тоді дозвольте пресі бути присутньою завдяки камерам та мікрофонам... Але з ногами та лобами десь неподалік, надворі. Це дещо мені нагадало: у нас візьмуть інтерв'ю, у мого клієнта і в мене, на одному з каналів сьогодні ввечері. Тоді я наголошуватиму на тому, що ми хочемо цілковитої публічності протягом найближчих перемовин.

— Що? Ви не можете зараз давати інтерв'ю: це повністю суперечить загальному характеру цього обговорення.

— Я так не вважаю. Ми ж, звісно, не обговорюватимемо хам саме цю приватну розмову. Але ви стверджуєте, що кожен звичайний громадянин повинен отримати ваш дозвіл на те, щоб говорити з пресою?

— Ні. Звісно ж, ні — але...

— Боюся, у будь-якому разі вже надто пізно. Всі домовленості вже укладено, і єдиний спосіб, яким ви можете це зупинити — так це відправити більше фургонів з вашими вбивцями, з ордерами чи без. Але боюся, що вони все одно не встигнуть. Єдина причина, через яку я про це згадую, — мені спало на думку, що ви захочете з'явитися у випуску новин — незадовго до цього інтерв'ю, — сказавши публіці, що Людина з Марса повернувся з лікарні в Андах... А зараз відпочиває у Поконосі. Таким чином ви уникните будь-яких можливих заяв про те, що уряд цим здивований. Ви зі мною згодні?

— Я з вами згоден, це й так зрозуміло.

Генеральний Секретар кілька хвилин мовчки дивився на Гаршоу, а потім сказав:

— Будь ласка, почекайте.

Він цілковито зник з екрану. Гаршоу жестом показав Ларрі підійти, а в той же час підняв іншу руку і прикрив нею мікрофон.

— Послухай, синку, — прошепотів він, — з тим зламаним радіоприймачем я безглуздо блефую. Я не знаю, куди він пішов, щоб видати той випуск новин, який я запропонував... Чи щоб знову спустити на нас усіх собак, поки я прив'язаний до телефону. І не знатиму в жодному разі. З усіх ніг біжи звідси, задзвони Тому Маккензі і скажи йому, що, коли він зараз же не вишле майстра, то пропустить найбільшу історію з часів падіння Трої. Тоді будь обережним, коли повертатимешся додому: там можуть бути копи в засідках.

— Зрозумів. Але як я подзвоню Маккензі?

— Гм... — Дуглас знову сів біля екрану. — Поговори з Міріам. Йди.

— Докторе Гаршоу, я взяв до уваги вашу пораду. Випуск новин, як ви й казали... Плюс кілька важливих деталей.

Дуглас тепло посміхнувся, гарно прикидаючись звичайною публічною особою.

— Немає сенсу грати у півсили, і я це бачу. Якщо ви наполягаєте на публічності, то немає способів зупинити вас. Нерозумно виносити дослідницькі перемовини на публіку. Тож я додав до випуску, що правління домовилося обговорити майбутні міжпланетарні відносини з Людиною з Марса, щойно він відпочине від подорожі, і ми зробимо це публічно... Абсолютно публічно. — Його посмішка стала холодною, і він більше не здавався як старий добрий Джо Дуглас.

Гаршоу весело, з щирим захватом, посміхнувся. Що ж, старий крадій зумів ухилитися від удару і перетворив поразку на блискучий хід правління.

— Просто чудово, містере Секретар! Завжди значно краще, якщо у таких питаннях пропозиції звучать офіційно, від уряду. Ми прийдемо просто перед початком!

— Дякую. А зараз щодо особи Кекстона... Допуск преси не стосується його. Він може сидіти вдома, дивитися все по стерео-баченню і склепати з цього свою брехню — що він, без сумніву, і зробить. Але на перемовинах його не буде. Вибачте. Ні.

— Тоді не буде ніяких перемовин, містере Секретар. І немає значення, що ви сказали пресі.

— Не думаю, що ви мене зрозуміли, захиснику. Цей чоловік огидний мені. Особистий привілей.

— Ви маєте рацію. Це — саме питання особистого привілею.

— Тоді більше не говорімо про це.

— Ви неправильно мене зрозуміли. Це й справді особистий привілей. Але не ваш. Сміта.

— Що?

— Ви маєте привілей обирати собі порадників, які будуть присутні на цих перемовинах — і ви можете запросити хоч самого Диявола: ми не будемо заперечувати. Сміт має привілей обирати своїх порадників, які теж будуть присутні. Якщо Кекстона там не буде, то й нас там не буде. Насправді ви знайдете нас на сусідній вулиці, на якійсь зовсім іншій конференції. Вам там зрадіють. Особливо в тому випадку, якщо ви володієте мовою гінді. Зараз ви мене розумієте?

Запала тиша, а Гаршоу розмірковував над тим, що людина віку Дугласа насправді не повинна собі дозволяти таких очевидних приступів гніву. Дуглас не зник з екрану, але він тихо перемовлявся з кимось за кадром. Нарешті він заговорив, звертаючись до Людини з Марса.

Майк стояв біля екрану весь цей час, так само тихо і щонайменше так само терпляче, як і Свідок. Дуглас звернувся до нього:

— Сміте, чому ти так наполягаєш на такій безглуздій умові?

Гаршоу поклав руку на Майкове плече і поспішно сказав:

— Не відповідай, Майку! — тоді до Дугласа:

— Ну-ну, містере Секретар! Правила, будь ласка! Ви не можете питати у мене, чому мій клієнт дав мені такі вказівки. І дозвольте додати дещо згідно правил: мій клієнт вивчив англійську зовсім недавно, тож не можна очікувати, що він сам говоритиме з вами. Якщо ж ви спочатку потурбуєтеся вивчити марсіанську, я, можливо, дозволю вам поставити це питання знову... його мовою. Або й ні. Але точно не сьогодні.

Дуглас зітхнув.

— Дуже добре. Буду радий дізнатися, за якими саме правилами ви граєте швидко і невимушено, але у мене немає часу; потрібно керувати урядом. Я здаюся. Але не очікуйте, що я потисну руку цьому Кекстону!

— Як забажаєте, сер! А зараз повернімося до першого питання. Нас затримують. Я не можу знайти Кекстона. У його офісі кажуть, що він поїхав з міста.

Дуглас засміявся.

— Навряд чи це моя проблема. Ви наполягаєте на привілеї, який є особисто для мене образливим. Приведіть, кого забажаєте. Але зберіть їх самі.

— Розумно, сер, розумно. Та чи не бажаєте ви зробити послугу Людині з Марса?

— Що? Яку послугу?

— Перемовини не почнуться, аж доки не знайдеться Кекстон, — і це точно і не підлягає обговоренню. Але я не можу знайти його... І мій клієнт починає непокоїтися. Я просто звичайний громадянин... Але у вас є ресурси.

— Що ви маєте на увазі?

— Кілька хвилин тому я говорив — радше презирливо — про підрозділ Спеціальної Служби... Спишіть це на роздратування людини, якій щойно вибили вхідні двері. Проте насправді я знаю, що вони можуть бути надзвичайно дієвими... І мають вже готове узгодження сил поліції повсюдно: у місцевих, штатних, національних відділах і Бюро по всій Федерації. Містере Секретар, якби ви подзвонили вашому Коменданту С. С. і сказали, що хочете дізнатися місцезнаходження певної людини так швидко, як тільки можна — що ж, сер, це б дало більший результат впродовж наступної години, аніж я міг би сподіватися отримати за століття.

— З якого це дива я повинен підіймати за тривогою всі сили поліції, щоб знайти одного скандального репортера?

— Не «з дива», мій дорогий сер, — з Марса. Я попросив вас як про послугу для Людини з Марса.

— Що ж... Це безглузде прохання, але я його виконаю.

Дуглас глянув прямо на Майка.

— Як послугу для Сміта, і тільки. Але я очікуватиму такої ж співпраці, коли ми перейдемо до справ.

— Можу вас запевнити, що це значно полегшить ситуацію.

— Що ж, не можу нічого обіцяти. Ви кажете, що цей чоловік зник. Якщо це так, то він міг потрапити під вантажівку; померти. І я, до речі, оплакувати його не буду.

Гаршоу здавався дуже похмурим.

— Сподіваймося, що цього не сталося, — заради всіх нас.

— Що ви маєте на увазі?

— Я намагався вказати на таку сумну можливість своєму клієнту, але це було схоже на крик під час вітру. Він просто не слухатиме цього. — Гаршоу зітхнув. — Руїни, сер. Якщо ми не зможемо знайти цього Кекстона, то все, що ми матимемо в руках — це руїни.

— Що ж... Я спробую. Але не чекайте дива, докторе.

— Не я, сер. Мій клієнт. У нього марсіанська точка зору... І він очікує на диво. Тож молімося про нього.

— Ви мене почули. Це все, що я можу сказати.

Гаршоу, не підводячись, вклонився.

— Ваш покірний слуга, сер.

Коли зображення Генерального Секретаря зникло з екрану, Джубал зітхнув, підвівся і відразу ж відчув, як Джилліан обійняла його за шию.

— О, Джубале, ви були неперевершені!

— Ми ще не вийшли з важкої ситуації, дитинко.

— Я знаю. Але якщо щось могло врятувати Бена, то ви щойно це зробили!

І вона поцілувала його.

— Гей, нічого такого! Я зарікся не обійматися ще до того, як ти народилася. Тож будь ласкава, продемонструй повагу до моїх років.

Він обережно поцілував її у відповідь.

— Просто для того, щоб прибрати смак Дугласа з мого рота. Між ударами та поцілунками мене майже почало нудити. Тепер йди, обіймайся з Майком замість мене. Він заслужив це — тим, що підтримав мою бісову брехню.

— О, я так і зроблю! — Джилл відпустила Гаршоу і обійняла Людину з Марса.

— Яка чудова брехня, Джубале! — вона поцілувала Майка.

Джубал з глибоким інтересом спостерігав за тим, як Майк сам ініціював другу частину поцілунку, виконуючи її дуже офіційно, але не зовсім як новачок. Гаршоу вирішив, що той — не неповороткий: він не зіткнувся носами, не зніяковів. Джубал поставив би йому 4 з мінусом чи 5 — за спробу.

— Синку, — сказав він, — ти продовжуєш вражати мене. Я очікував, що ти зараз скрутишся в одному зі своїх нападів.

— І я так думав, — серйозно відповів Майк, не відпускаючи Джилл. — Так і було, коли я поцілувався вперше.

— Що ж! Вітаю, Джилл!

Вона глянула на Гаршоу:

— Джубале, ви глузуєте з мене, — але я все одно вас люблю і не дозволю розізлити. Майк спочатку був трохи засмутився — але тепер це минуло, як ви бачите.

— Так, — погодився Майк, — це люб'язність. Водні брати — це ставати ближчими. Я покажу вам. Так? — він відпустив Джилл.

Джубал поспішно підняв долоню.

— Ні?

— Не ображайся. Але ти будеш розчарований, синку. Це зближення для водних братів, тільки якщо вони молоді та гарненькі дівчата, як ось Джилл.

— Мій брате Джубале, ти говориш правильно?

— Я говорю дуже правильно. Цілуй дівчат скільки влізе: це гарна заміна азартним іграм.

— Перепрошую?

— Це гарний спосіб зблизитися... Але лише з дівчатами. Гммм... — Джубал огледів кімнату. — Мені цікаво, чи повториться це явище ще раз? Дорказ, я хочу, щоб ти допомогла у науковому експерименті.

— Бос, я не піддослідний кролик; ідіть у пекло.

— У свій час піду. Не будь вередливою, дівчинко; у Майка немає заразних хвороб, — інакше я не дозволив би йому користуватися басейном. До речі: Міріам, коли повернеться Ларрі, скажи йому, щоб басейн спустили та наповнили знову сьогодні вночі: досить з нас каламутної води. Ну що, Дорказ?

— Як ви думаєте, — це буде наш перший раз?

— Ммм, ось як. Майку, ти коли-небудь цілував Дорказ?

— Ні, Джубале. Я лише сьогодні зрозумів, що Дорказ — мій водний брат.

— Правда?

— Так. Дорказ, і Анна, і Міріам, і Ларрі. Всі вони — твої водні брати, мій брате Джубал.

— Гм... Так. По суті, правильно.

— Так. Це суть, ґрокання, — не розділення води. Я говорю правильно?

— Дуже правильно, Майку.

— Вони твої водні брати, — Майк зробив паузу, щоб дібрати слова. — Тому всі разом вони — також і мої брати, — Майк глянув на Дорказ. — Для братів зближення — це добре. Але я не знав.

Джубал промовив:

— Ну, Дорказ?

— Що? О, Небеса! Бос, ти найгірший дражнило у світі. Але Майк не дражниться. Він милий, — вона підійшла до нього, піднялася навшпиньки і підняла руки. — Поцілуй мене, Майку.

Майк поцілував. На якісь секунди вони стали ближчими.

Потім Дорказ знепритомніла.

Джубал помітив це і підхопив її. Майк був надто недосвідчений, щоб впоратися з цим сам. Тоді Джилл різко заговорила до Майка, щоб уберегти його від тремтіння й трансу, коли він побачив, що сталося з Дорказ. На щастя, Дорказ одразу ж прийшла до тями і змогла запевнити Майка в тому, що з нею все гаразд, що вона й справді «зблизилася», і з радістю зблизиться знову, — але спершу їй треба перевести подих.

— Треба ж таке!

Міріам спостерігала з круглими очима.

— Мені цікаво, чи я б ризикнула?

Анна сказала:

— За старшинством, будь ласка. Бос, ви звільняєте мене від обов'язків Свідка?

— Щонайменше зараз — так.

— Тоді тримайте мою мантію, — вона висковзнула з неї. — Хочете укласти парі?

— Яким чином?

— Даю сім до одного, що я не знепритомнію та не втрачатиму пам'яті.

— Згода.

— Доларів, не сотень. Майку, любчику... станьмо значно ближчими.

Анна була змушена здатися через нестачу повітря — хоча Майк, з його марсіанським тренуванням, міг залишатися без кисню значно довше. Вона вдихнула повітря і сказала:

— Не думаю, що я правильно поставила. Бос, я збираюся дати вам ще один шанс за ваші гроші.

Вона знову почала пропонувати своє обличчя Майкові, але Міріам штовхнула її у плече:

— Геть.

— Не будь такою злюкою.

— Геть, я сказала. Ноги за лінію, хвойдо, — наполягала Міріам.

— О, добре! — Анна поспішно чмокнула Майка й відійшла. Підійшла Міріам, посміхнулася йому і нічого не сказала. Це було непотрібно: вони стали ближчими і продовжували зближуватися.

— Сюди!

Міріам роззирнулася:

— Бос, ви не бачите, що я зайнята?

— Добре, добре! Але заберися з кута огляду — я сам відповім на дзвінок.

— Чесно, — я його навіть не чула.

— Це очевидно. Але ми і надалі повинні робити вигляд, що маємо хоч краплину гідності: це може бути Генеральний Секретар. Тож відійди.

Але це був містер Маккензі:

— Джубале, що, в біса, коїться?

— Якісь проблеми?

— Щойно я отримав навіжений дзвінок від молодого чоловіка, який стверджував, що говорить від твого імені; він змусив мене покинути все й відповісти, тому що ти нарешті мав щось для мене. Я вже замовив для тебе мобільний підрозділ до тебе додому...

— Нікого не було.

— Я знаю. Вони дзвонили після того, як заблукали десь північніше від тебе. Наш диспетчер вивів їх, і вони повинні прибути з хвилини на хвилину. Я намагався двічі до тебе додзвонитися, але лінія була зайнята. Що я пропустив?

— Поки що нічого, — Джубал обмірковував сказане. Прокляття: він мав би подбати про те, щоб хтось стежив за базікалкою. Чи зробив й справді Дуглас заяву? Що сказав? Чи будуть ще копи, поки діти граються у поштове відділення? Джубале, ти старієш.

— Не впевнений, що має статися; принаймні поки що ні. Чи було щось особливе у новинах протягом останньої години?

— Та ні... О, лише одне: Палац оголосив, що Людина з Марса повернувся з півдня і відпочиває у... Джубале! Ти в цьому замішаний?

— Хвилинку. Майку, підійди до телефону. Анно, візьми мантію.

— Готово, Бос.

— Містере Маккензі, познайомтеся з Людиною з Марса.

У Маккензі відвисла щелепа; потім йому допомогли професійні рефлекси.

— Зачекай. Просто зачекай тут і дозволь мені це зняти! Ми запишемо це прямо тут, з телефону, і повторюватимемо по стерео, поки ті клоуни не дістануться туди. Джубале... Мені безпечно? Ти не будеш... Ти не будеш...

— Чи буду я обманювати тебе зі Справедливим Свідком під рукою? Так, буду, якщо знадобиться. Але я не змушую тебе брати це інтерв'ю. Насправді ми можемо почекати і зв'язатися з «Аргус і Транс-Пленет».

—  Джубале! Ти не можеш так зі мною вчинити.

— І не вчиню. Домовленість між нами полягала у тому, що ви мусите перевіряти, що покажуть камери — коли я подам сигнал. І використати це — якщо це буде варте новин. Але я не обіцяв, що не даватиму ще й інтерв'ю на додачу, тож «Нові Світові мережі» можуть отримати це інтерв'ю, — ну, скажімо, на півгодини раніше від «Аргус та Транс-Пленет». Якщо захочеш.

Джубал додав:

— Ти не лише позичив нам все те обладнання для зв'язку: ти дуже допоміг мені особисто. Томе, я не можу висловити, як сильно ти мені допоміг.

— Ти маєш на увазі той телефонний номер?

— Точно!

— Це дало результати?

— Дало. Але жодних питань про те, як саме, Томе. Не в прямому ефірі. Запитай мене особисто, колись потім, вже наступного року.

— О, я подумаю над цим. Ти тримаєш свій рот на замку — а я свій. А зараз не зникай...

— І ще одне. Ось ті котушки з повідомленнями, які ти отримав від мене до попереднього дзвінка: переконайся в тім, що з ними все гаразд. Відправ мені їх назад.

— Що? Добре, добре,— я тримав їх у своєму столі, адже ти так нервуєш через них. Джубале, у мене є камера біля цього телефону, просто зараз. Ми можемо починати?

— Знімай.

— І я збираюся зробити це особисто! — Маккензі відвернувся; він, очевидно, дивився у камеру. — Несподівані новини! Це ваш НСМ, репортер на зв'язку, гаряча новина! Людина з Марса щойно зателефонував сюди, на вашу місцеву станцію, і хоче поговорити з вами! Заставка. Монітор, вставка реклами несподіваних новин та подяки спонсору. Джубале, я маю запитати у нього про щось особливе?

— Не став йому питань про Північну Америку, він не турист. Плавання — найбезпечніша тема. Ти можеш запитати мене про його плани на майбутнє.

— Добре. Кінець заставки. Друзі, зараз ми особисто поговоримо з Валентином Майклом Смітом, Людиною з Марса! Оскільки НСМ завжди перші на пожежі, ми вже казали вам раніше, що містер Сміт щойно повернувся з лікарні, розташованої високо в Андах, і ми раді вітати його! Помахайте своїм друзям, містере Сміт...

(«Помахай у телефон, синку. Посміхнися і помахай»)

— Дякую, Валентине Майкле Сміте. Ми всі щасливі бачити вас таким здоровим та засмаглим. Я розумію, що ви набралися сил і навчилися плавати?

— Бос! Відвідувачі. Чи ще хтось.

— Заставка перед перервою, після слова «плавати». Що за чорт, Джубале?

— Я маю перевірити. Джилл, приглядай за Майком, це можуть бути Генеральні Казарми.

Але це були не вони. Це була мобільна стереовізійна група НСМ, що приземлилася — і вона теж — на трояндові кущі. Ларрі повернувся після того, як дзвонив із села; повернувся і Дюк. Маккензі вирішив закінчити чорно-біле інтерв'ю якнайшвидше, оскільки не був впевнений у глибині та кольорі своєї мобільної групи, — а в цей час його технічна команда могла перевірити труднощі з обладнанням, яке вони позичили Джубалу. Ларрі та Дюк пішли разом з ними.

Інтерв'ю завершилось порожніми балачками. Джубал пояснював усі питання, яких Майк не зрозумів; наостанок Маккензі пообіцяв глядачам, що особливе, кольорове та об'ємне інтерв'ю з Людиною з Марса буде готове через тридцять хвилин.

— Залишайтеся синхронізованими з цим каналом! — він стояв біля телефону і чекав на звіт своїх техніків — що командир команди зробив майже одразу.

— З приймачем все в порядку, містере Маккензі, — так само як і з іншими приладами цієї системи.

— Тоді що ж пішло не так напередодні?

Технік глянув на Ларрі та Дюка, потім посміхнувся:

— Нічого. Але було б краще увімкнути електрику. На щитку був вимкнений тумблер.

Гаршоу втрутився, щоб зупинити суперечку між Ларрі та Дюком. Він більше розмірковував над різними видами ідіотизму, успадкованім від родичів, ніж над тим, чи казав Дюк Ларрі, чи ні, що якийсь тумблер треба увімкнути перед тим, як використовувати позичене обладнання. Любитель видовищ у Джубалові шкодував, що «найкраща імпровізована вистава з часів, відколи Ілля примирився зі священиком Ваалом», пройшла повз камери. Але політичний шахрай у ньому з полегшенням зітхнув — від того, що завдяки випадковості Майкові таланти залишалися таємницею. Джубал передбачив, що вони йому можуть ще знадобитися як секретна зброя... Вже не кажучи про небажання пояснювати скептичним незнайомцям теперішнє місцезнаходження окремих полісменів, а також двох поліційних фургонів.

Наостанок це просто ще раз підтвердило його впевненість в тому, що наука і винаходи досягли свого піку з моделлю T-Форду, а відтоді поступово занепадають.

І, крім того, Маккензі хотів отримати інтерв'ю у кольорі... Вони мали зняти його з мінімальним повтором: Джубал просто хотів переконатися, що не буде поставлено жодного питання, яке могло б спростувати думку про те, що Людина з Марса щойно повернувся з Південної Америки. Коли Майк передав привіт своїм друзям та братам на «Чемпіоні», включно з доктором Махмудом, гортанною, хрипучою марсіанською — Джубал вирішив, що гроші Маккензі того варті.

Нарешті домашні могли розслабитися. Джубал встановив телефон на двогодинну відмову, встав, випрямився, зітхнув і відчув страшенну втому, дивуючись: невже він дійсно старіє?

— Де вечеря? Хто з вас, хвойди, сьогодні повинен був готувати вечерю? І чому ви цього не зробили? Боже, цей дім руйнується і занепадає!

— Моя черга сьогодні готувати вечерю, — відповіла Джилл, — але...

— Перепрошую. Мої вибачення!

— Бос, — різко перебила Анна, — як ви хотіли, щоб хтось готував, якщо ви зібрали усіх нас тут, у вашому кабінеті, на весь день?

— Це не мої проблеми, — суворо відповів Джубал. — Я хочу чітко дати зрозуміти, що навіть в тому випадку, якщо почнеться кінець світу, я чекатиму, що страви будуть гарячі, подані і з'їдені вчасно. Більше того...

— Більше того, — закінчила Анна, — зараз лише сьома сорок, і до восьмої є ще купа часу, щоб приготувати вечерю. Тож припини гавкати, бос, поки до чогось не догавкався. Дитина.

— І справді двадцять хвилин до восьмої? Здається, що від обіду минув тиждень. У будь-якому разі ви не залишили мені цивілізованого проміжку часу, щоб випити перед вечерею.

— Нещасний!

— Хтось із вас, принесіть мені випити. Налийте усім. Пропустімо формальну вечерю і випиймо. Мій живіт ввалився, наче намет у дощовий день. Анно, що ми маємо на smörgasbord[38]?

— Купу всього.

— Тоді чому б не розморозити вісімнадцять чи дев'ятнадцять брикетів і не розставити їх на столі, дозволивши кожному їсти те, що він захоче, якщо захоче? Заперечень немає?

— Хоч просто зараз, — погодилася Джилл.

Анна зупинилася, щоб поцілувати його у лисину.

— Бос, ти вчинив чудово. Ми нагодуємо тебе, дамо тобі випити і вкладемо у ліжко. Зачекай, Джилл, я допоможу.

— Я можу теж допомогти? — енергійно запитав Сміт.

— Звісно, Майку. Ти можеш носити таці. Бос, вечеря буде біля басейну. Це буде дуже спекотна ніч.

— Як же іще?

Коли вони пішли, Джубал спитав у Дюка:

— Де тебе чорти носили весь день?

— Я думав.

— Нічого собі... Ти просто втратив зв'язок з усім, що бачиш навколо. Ну, і які результати?

— Так, — сказав Дюк. — Я вирішив, що те, що Майк їсть — чи не їсть, — це не моя справа.

— Мої вітання! Бажання не втручатися у справи інших людей — це щонайменше вісімдесят відсотків всієї людської мудрості... А інші двадцять відсотків не надто і важливі.

— Ви встромляєте носа в чужі справи. Завжди.

— А хто сказав, що я мудрий? Я професійно поганий приклад. Ти можеш багато чому навчитися, дивлячись на мене. Чи слухаючи мене. Одне з двох.

— Джубале, якщо я підійду до Майка і запропоную йому склянку води, — як ви гадаєте, він виконає заведений порядок?

— Я точно відчуваю, що так. Дюку, майже єдина людська риса Майка — це непереборне бажання подобатися. Проте я хочу переконатися в тому, що ти розумієш, як це для нього серйозно. Значно серйозніше, ніж одруження. Я сам прийняв водне братерство з Майком до того, як це зрозумів, і дедалі глибше заплутуюся в цій відповідальності, що більше її ґрокаю. Ти маєш пообіцяти собі, що ніколи йому не брехатимеш, ніколи не зіб'єш на поганий шлях, не введеш в оману, триматимешся біля нього тільки тому, що це — лише те, що він робитиме з тобою. Гарно над цим подумай.

— Я вже подумав над цим. Впродовж усього дня. Джубале, є дещо стосовно Майка, що змушує тебе хотіти піклуватися про нього.

— Я знаю. Ти, напевно, ніколи не стикався з абсолютною відвертістю раніше? Бо я — ні. Це сама Невинність. Майк ніколи не куштував плоду з Дерева Пізнання Зла і Добра... Тож ми — ті, хто куштували — не розуміємо, що ним керує. Що ж, все це на твій страх і ризик. Сподіваюся, ти про це ніколи не пожалкуєш.

Джубал підвів погляд:

— О, ось ти де! Я думав, ти припинив переганяти матеріал.

Ларрі відповів:

— Спочатку не міг знайти штопор.

— Знову техніка. Чому ти не відкусив горлечко? Дюку, ти знайдеш кілька склянок, схованих за «Анатомією меланхолії» там, нагорі...

— Я знаю, де ви їх ховаєте.

— ...і ми всі вип'ємо чарочку. Це чудово — перед тим, як перейти до серйозної випивки. Дюк взяв склянки; Джубал наповнив їх і підняв свою:

— Золоте сонячне світло Італії, застигле у сльозах. Алкогольне братерство... Ось що більше підходить вразливій людській душі — якщо вона існує — краще, ніж будь-яке інше.

— Будьте здорові.

— Будьмо.

Джубал повільно влив вміст своєї склянки собі в горлянку.

— Ох! — радісно вигукнув він і відригнув. — Дюку, запропонуй це трохи пізніше Майкові, — покажи йому, як гарно бути людиною. Змусь мене відчувати себе творчим. Сюди! Чому цих дівчат ніколи немає поруч, коли вони мені потрібні? Сюди!

— Я все ще «сюди», — відповіла Міріам з дверей, — але...

— Я знаю. І я говорив: «якою дивною, гірко-солодкою долею стане моя дитяча мрія...»

— Але я закінчила ту історію, поки ти розмовляв по телефону з Генеральним Секретарем.

— Тоді ти більше не «сюди». Відправ її.

— Не хочеш спочатку перечитати? У будь-якому разі я маю переглянути її, поцілунок з Майком дав мені нове розуміння цієї історії.

Джубал здригнувся:

— «Прочитати її»? Святий Боже, ні! Досить того, що я її написав. І я навіть не думав переглядати її, — щоб випадково не підігнати факти. Дитя моє, справжня сповідальна історія не повинна бути — ніколи — зіпсована жодною плямою правди.

— Добре, бос. Анна казала, що коли ви хочете спуститися до басейну і перекусити, то йдіть.

— Я не можу придумати кращого часу. Перейдемо на терасу, джентльмени?

Біля басейну плавно розвивалася вечірка зі шматочками риби та іншими скандинавськими висококалорійними припасами, доданими за смаком. На запрошення Джубала Майк спробував бренді, трохи розбавленого водою. Відчуття здалися Майку надзвичайно огидними, тож він вирішив цю проблему, додавши кисень до етанолу під час внутрішнього процесу зворотної ферментації, чим перетворив його на глюкозу і воду. Йому це було нескладно.

Джубал спостерігав за цікавим ефектом першого розпивання спиртного Людини з Марса: було помітно, як він майже відразу сп'янів — але ще швидше протверезів. Намагаючись зрозуміти, як це сталося, Джубал підлив Майку більше бренді, яке той з готовністю прийняв — оскільки це пропонував водний брат. Майк випив надзвичайну кількість гарного імпортного спиртного до того, як Джубал припустив, що Майка неможливо напоїти.

Для Джубала це була не проблема, попри роки його пияцтва; він підтримував Майка впродовж експерименту, і це притупило гостроту його розуму. Тож коли він спробував запитати Майка, що той зробив, Майк думав, що він цікавиться подіями, що сталися впродовж захоплення С. С., стосовно яких Майк все ще відчував приховану провину. Він намагався пояснити і, якщо потрібно, отримати пробачення.

Джубал перебив його, коли нарешті допетрав, про що говорить хлопець.

— Синку, я не хочу знати, ні що ти зробив, ні як ти це зробив. Те, що ти зробив, було просто необхідно, ідеально, просто ідеально. Але... — він по-совиному кліпнув, — не розказуй мені про це. Нікому не розказуй.

— Ні?

— Ні. Це була межа припустимого, яку я коли-небудь бачив, відколи мій дуже розумний дядечко дискутував про чисте срібло, внаслідок чого тріумфально переміг самого себе. Пояснення все зіпсувало.

— Я ґрокаю неправильно?

— Так само, як і я. Тож не засмучуйся і випий ще.

Репортери та інші журналісти почали прибувати, коли вечірка лише набирала обертів. Джубал прийняв кожного з них з ввічливою гідністю, запросив їх їсти, пити та розслабитися, але просив утриматися від того, щоб діставати його чи Людину з Марса.

Тих, хто пропускав повз вуха його вказівки, кидали у басейн. Джубал поставив Ларрі та Дюка неподалік, і сам керував хрещенням — якщо в цьому виникала необхідність. Але якщо деякі з цих докучливих невдах, викупавшись, починали погрожувати їм різними речами, які Джубала не цікавили (всі інші не робили до Майка ані кроку), то інші, сп'янівши, поспішали на допомогу цим трьом, збільшуючи купу в басейні вже добровільно, причому робили це з фанатичним ентузіазмом новонавернених. Джубал мусив зупинити їх, коли вони втретє занурювали у басейн старшого ліппманна «Нью-Йорк Таймс».

Під час вечірки Дорказ вийшла з будинку, знайшла Джубала і прошепотіла йому на вухо:

— Телефон, бос. Вас.

— Залиш повідомлення.

— Ви мусите відповісти, бос.

— Я відповім із сокирою! Дюку, принеси мені сокиру. Я позбудусь тієї Залізної Дівки хоч на якийсь час, і сьогодні ввечері у мене для цього є настрій.

— Босе... Ти хочеш відповісти на це. Це той чоловік, з яким ти говорив досить довго сьогодні вдень.

— О... Чому ж ти зразу не сказала? — Джубал незграбно поплівся нагору, переконався, що двері у його кабінет за ним замкнулися, і підійшов до телефону.

На екрані був ще один напомаджений прислужник Дугласа, але на його місці відразу з'явився сам Дуглас:

— Вам потрібно було багато часу, щоб відповісти на дзвінок.

— Це мій телефон, містере Секретар. Інколи я взагалі не відповідаю.

— Це помітно. Чому ви не сказали, що цей Кекстон — алкоголік?

— Хіба?

— Точно! Він не зник, — принаймні, не у звичному розумінні. Він перебував в одному з періодичних запоїв. Його знайшли, коли він лежав у відключці у спальному мішку в Сонорі.

— Я радий чути, що його знайшли. Дякую, сер.

— Його заарештували за технічним обвинуваченням «бродяжництво». Обвинувачення не будуть зняті; замість цього ми звільнимо його для вас.

— Я перед вами у величезному боргу, сер.

— О, це не зовсім послуга! Я відправив його до вас у тому самому стані, в якому його знайшли, — брудного, неголеного і, як я розумію, з запахом пивного заводу. Я хочу, щоб ви самі побачили, який він волоцюга.

— Дуже добре, сер. Коли мені слід на нього чекати?

— Припускаю, що скоро. Кур'єрська стрілка вже вилетіла з Ногейлза. Його повинні доставити вам з хвилини на хвилину. Пілот має вказівки доставити його і отримати розписку.

— Він її отримає.

— А зараз, Захиснику... Коли я знайшов його, то вмиваю руки. Я очікую, що ви і ваш клієнт прийдете на перемовини — незалежно від того, чи притягнете ви з собою того п'яного наклепника, чи ні.

— Згоден. Коли?

— Скажімо, завтра, о десятій. Тут.

— «Найкраще робиться швидко». Згоден.

Джубал спустився сходами і зупинився біля зламаних дверей.

— Джилл! Ходи-но сюди, дитинко.

— Так, Джубале. — Вона швидко підбігла до нього удвох із якимось репортером.

Джубал відмахнувся від нього.

— Приватна розмова, — ввічливо сказав він. — Сімейні справи. Ідіть випийте.

— Чиєї сім'ї?

— Смерть станеться у вашій, якщо ви наполягатимете. Геть!

Журналіст посміхнувся і відійшов. Джубал нахилився до Джилліан і м'яко сказав:

— Спрацювало. Він у безпеці.

— Бен?

— Так. Скоро він буде тут.

— О, Джубале! — Вона кричала.

Джубал взяв її за плечі.

— Припини, — м'яко сказав він, — зайди всередину і замкни двері, аж доки не почнеш себе контролювати. Це не Для преси.

— Так, Джубале. Так, бос.

— Так краще. Йди плакати у свою подушку, потім вмийся.

Він підійшов до басейну.

— Тихо всім! Тихо! Я маю зробити оголошення. Ми раді були прийняти вас, але вечірка закінчилася.

— Фууу!

— Штовхніть його хтось у басейн. У мене є справи завтра вранці; я старий чоловік, і мені потрібно відпочити. Так само як і моїй родині. Будь ласка, йдіть тихо — і якомога швидше. Чорна кава для всіх, кому вона потрібна, — але це все. Дюку, закоркуй ці пляшки. Дівчата, заберіть їжу.

Чулося незадоволене бурчання, але відповідальніші забрали своїх колег. Через десять хвилин довкола басейну вже нікого не було.

Через двадцять хвилин прибув Бен Кекстон. Офіцер С. С., який керував кур'єрським авто, тихо прийняв підпис Гаршоу і відбиток пальця на готовій розписці, а потім одразу ж пішов. Джилл продовжувала ридати на плечі у Бена.

Джубал оглянув його у світлі басейну.

— Бене, ти дурень. Я чув, що ти весь тиждень пиячив, — і саме так ти і виглядаєш.

Бен брутально вилаявся, продовжуючи погладжувати Джилл по спині.

— Міг. Але я не пив.

— Що сталося?

— Не знаю. Я не знаю.

Годиною пізніше, коли шлунок Бена звільнився (алкоголь та шлункові соки, ніякої їжі); Джубал дав йому пігулки, щоб вивести алкоголь та барбітурати, якими його напоїли; Бена поголили, переодягли у чисте вбрання, яке не підходило йому за розміром, познайомили з Людиною з Марса і трохи привели в порядок, поки він пив молоко та їв м'яку їжу.

Але він не міг згадати дату. Для Бена минулого тижня не було: він нічого не пам'ятав, окрім таксі у Вашингтоні; його вивели з п'яного сну дві години тому...

— Звичайно, я знаю, що трапилося. Вони накачали мене наркотиками й тримали в цілковитій темряві... І катували. Я ледь пам'ятаю щось з цього. Проте не можу нічого довести. І ще село Гефей та якась мадам у ресторані, куди вони привели мене. Там, я впевнений, було безліч свідків, що можуть засвідчити, як цей ґрінго проводив вільний час. Я більше нічого не можу згадати.

— Тоді не втручайся, — порадив Джубал, — розслабся і будь щасливий.

— Аякже, буду! Я зробив те...

— Ну-ну! Ти переміг, Бене. І ти живий... У чому я дуже сумнівався сьогодні вранці. Дуглас з посмішкою робитиме точнісінько те, що ми захочемо, — тож посміхнися і насолоджуйся.

— Я хочу про це поговорити. Я думаю...

— Я думаю, що тобі пора у ліжко. Зараз. Зі склянкою теплого молока, щоб приховати секретний інгредієнт Старого Дока Гаршоу для прихованих п'яниць.

Вже скоро Бен Кекстон хропів у ліжку. Джубал ошивався поруч, збираючись і собі заснути, але наштовхнувся на Анну у коридорі другого поверху. Він втомлено похитав головою:

— День закінчився, дівчинко.

— Так, закінчився. Я за ним не сумуватиму... І я не хотіла б повторити його. Йдіть спати, бос.

— За хвилину... Анно, скажи мені дещо. Що особливого утому, як цей хлопчина цілується?

Анна виглядала замріяною, а потім посміхнулася:

— Тобі слід спробувати, коли він наступного разу запропонує.

— Я надто старий, щоб змінювати орієнтацію. Але мені цікаво все, що стосується цього хлопця. Це й справді так відрізняється від того, як це роблять інші?

Анна розмірковувала над цим питанням.

— Так.

— Як?

— Майк віддає поцілунку всю свою увагу.

— О, нісенітниці! Я теж так роблю. Чи робив.

Анна похитала головою.

— Ні. Деякі чоловіки намагаються так робити. Мене цілували чоловіки, які й справді гарно виконували свою роботу. Але вони не віддавали поцілунку всю свою увагу. Вони не можуть. Не важливо, скільки зусиль вони докладають: якась частина їхнього мозку працює на ще щось. Чи на те, що він спізнився на останній автобус, чи на те, який у нього шанс всадити цій дівці, чи його власна техніка поцілунку, чи, можливо, неприємності на роботі, чи гроші, чи може так бути, що його спіймає чоловік, чи батько, чи сусіди. Чи ще щось. Зараз у Майка немає ніякої техніки... Але, коли Майк тебе цілує, він не робить нічого іншого. Нічогісінько. Ти — його цілий всесвіт у ту хвилину... І ця хвилина нескінченна, тому що в нього немає жодних планів, і він нікуди не поспішає. Просто цілує тебе. — Вона здригнулася. — Жінка це помічає. Це вражає.

— Гм...

— Не гмикай на мене, старий збоченцю! Ти не розумієш.

— Ні. І мені шкода визнавати, що, напевно, ніколи не зрозумію. Що ж, добраніч... І ось, до речі... Я сказав Майку зачинити двері на засув сьогодні вночі.

Вона скривилася:

— Негідник!

— Він і так вчиться дуже швидко. Ми не повинні його підганяти.

Розділ 18

Конференцію відклали до обіду, а потім взагалі перенесли на ранок наступного дня, що дало Кекстону додаткових двадцять чотири години, які були йому так потрібні — для того, щоб відновитися; дізнатися про подробиці свого зникнення; а також для того, щоб «стати ближчим» з Людиною з Марса, — адже Майк відразу ґрокнув, що Джилл та Бен «водні брати», порадився з Джилл і урочисто запропонував воду Бену.

Джилл гарно його проінформувала. Бен прийняв воду так само урочисто, анітрохи не вагаючись. Напередодні ретельно усе обміркувавши, він дійшов висновку, що його призначення дійсно переплелося з призначенням Людини з Марса — наприклад, завдяки його початковій ініціативі зустрічі з Майком.

Перед тим як він отримав змогу все це проаналізувати, Бен не міг не помітити десь у тріщинах своєї душі якогось тривожного відчуття. Врешті-решт він вирішив, що це були звичайні ревнощі — а якщо так, то їх потрібно було позбутися. Він усвідомив, що його дратує близькість між Майком і Джилл. Він знав, що минулий тиждень, проведений в забутті, змінив його образ холостяка; зрозумів, що хоче одружитися з Джилл. Щойно вони залишилися наодинці, він знову зробив їй пропозицію — навіть без натяку на жарт.

Джилл відвернулася.

— Будь ласка, Бене.

— Чому ні? Я платоспроможний, у мене досить-таки гарна робота, я здоровий — чи буду здоровим, щойно з мого організму виведуться всі ці наркотики «правди», якими мене накачали... І оскільки я не... Згоден: я відчуваю непереборне бажання просто зараз сказати правду. Я кохаю тебе. І хочу, щоб ти вийшла за мене й дозволила розтирати твої нещасні втомлені ніжки. То ж чому ні? У мене більше немає недоліків, про які б ти не знала, — до того ж ми ладнаємо одне з одним краще, ніж більшість подружніх пар. Чи я для тебе застарий? Не такий вже я й старий. Чи ти плануєш вийти за когось іншого?

— Ні, ані те, ані інше! Любий Бене... Бене, я кохаю тебе. Але не проси мене вийти за тебе зараз. На мені лежить... відповідальність.

Він не зміг похитнути її рішучості. Варто визнати, що Майк більше підходив Джилл за віком: вони були майже однолітками, тоді як Бен був старший за них обох трохи більше, ніж на десять років. Проте він повірив Джилл, коли вона заперечила, що причина у цьому; різниця у віці не була надто значною. До того ж, враховуючи всі обставини, вважалось, що це добре — чоловік, старший за свою дружину.

Та врешті-решт він зрозумів, що Людина з Марса не міг бути його суперником — для Джилл він був лише пацієнтом. І тоді Бен усвідомив, що чоловік, який одружується з медсестрою, повинен жити з тим, що вона відчуває до своїх підопічних материнський інстинкт, — жити з цим і полюбити це, додав він. Тому, що якби у Джилл не було рис, що робили її медсестрою, він би її не покохав. Справа була не у чарівній фігурці чи похитуванні стегнами, коли вона йшла, — і навіть не в її такій приємній, такій надзвичайно жіночній зовнішності: слава Богу, він не належав до класу вічно інфантильних чоловіків, які цікавилися виключно розміром молочних залоз. Ні: він кохав саму Джилл.

Оскільки вона вважатиме за потрібне час від часу відкидати його на другий план через пацієнтів, яким вона потрібна, — звичайно, поки не вийде на пенсію (хоча він не міг бути впевнений, що навіть це її зупинить, бо Джилл — це Джилл), тоді він повинен зробити все можливе, щоб не ревнувати до пацієнта, яким вона опікувалася зараз! Майк був милою дитиною, саме таким невинним і наївним, як Джилл його описувала.

Крім того, він не пропонував Джилл ліжка, всипаного трояндовими пелюстками: дружина журналіста теж повинна була багато з чим примиритися. Його часто могло не бути вдома (і не буде) — інколи й тижнями, а його робочий день завжди залишатиметься ненормованим. Йому б не сподобалося, якби Джилл злилася через це. Але Джилл не буде сердитись. Хто завгодно, тільки не Джилл.

Дійшовши такого висновку, Бен прийняв водну церемонію від Майка цілковито від щирого серця.

Джубалові потрібен був ще один день, щоб спланувати тактику.

— Бене, коли ти підкинув мені цю проблему, я сказав Джилліан, що й пальцем не поворухну, щоб відстояти так звані «права» цього хлопця. Але я передумав. Ми не дозволимо уряду поживитися.

— Точно не цьому уряду.

— І ніякому іншому теж — оскільки наступний може бути ще гіршим. Бене, ти недооцінюєш Джо Дугласа.

— Він дешевий політикан з відповідною мораллю!

— Так. І, крім цього, він ще й невіглас до десятого знаку після коми. Але він також є дуже здібним і, зазвичай, чесним виконавчим керівником світу — кращим, ніж ми могли очікувати і, можливо, кращим, ніж ми на те заслуговуємо. Я б із задоволенням зіграв з ним у покер — тому що він би не махлював, не цурався б власного програшу і виплатив би його з посмішкою. О, він ще той сучий син — але ти можеш тлумачити це як «старий друзяка». Він досить гарний середнячок.

— Джубале, будь я проклятий, якщо розумію тебе. Ти вчора говорив мені, що стовідсотково впевнений у тім, що Дуглас мене вбив би... І, повір мені, до цього було недалеко!.. І що ти пройшовся лезом ножа, щоб витягти мене живим — без надії сподіваючись на те, що я й дійсно досі залишався живим... І витягнув; і лише Богу відомо, як я тобі за це вдячний! Але ти чекаєш, що я забуду, що за усім цим стояв Дуглас? Не його заслуга в тому, що я живий: він радше волів би бачити мене мертвим.

— Припускаю, що так. Але зараз ти просто... забудь це.

— Будь я проклятий, якщо забуду!

— Ти будеш дурним, якщо не вчиниш саме так. По-перше, ти нічого не зможеш довести. По-друге, тобі не потрібно мені дякувати — я забороняю тобі звалювати на мене такий тягар. Я зробив це не для тебе.

— Що?

— Я зробив це для однієї маленької дівчинки, яка вже збиралася самостійно висловити свої обвинувачення — і, можливо, так само, як міг би ти, — загинути, якби я нічого не вчинив. Я зробив це тому, що вона була моєю гостею, і я був тимчасово in loco parentis[39] для неї. Я зробив це тому, що вона мала потрібні витримку та відвагу, але була надто недосвідченою, щоб я міг дозволити їй гратися з вогнем, знаючи, що вона б неодмінно постраждала. Але ти, мій цинічний й грішний друже, також знав про всі ці підводні камені. Якщо ти вляпався через твою дурну легковажність — то хто я такий, щоб втручатися у твою карму? Ти сам це обрав.

— Гм... Я зрозумів твою думку. Добре, Джубале. Котися в пекло за жарти з моєю кармою. Звісно, якщо вона в мене є...

— Це суперечливе питання. Фаталісти та люди, що вільні обирати, все ще розплачуються у четвертій чверті — це дещиця з того, що я щодо цього чув. У будь-якому разі, у мене немає бажання турбувати людину, яка спить у стічній канаві; припускаю, що до того, як буде доведено протилежне, саме там їй і місце. Більшість благодійників нагадують мені процес лікування гемофілії: єдине справжнє лікування хворих на гемофілію — це дати їм стекти кров'ю... До того як вони народять ще більше гемофілів.

— Ти можеш стерилізувати їх.

— Ти хочеш, щоб я пограв у Бога? Але ми віддалилися від теми. Дуглас не намагався тебе вбити.

— Хто це сказав?

— Сказав безпомилковий Джубал Гаршоу, сказав ex cathedra[40], від імені власного пупка. Поглянь-но сюди, синку: якщо заступник шерифа забиває в'язня до смерті, існує значна ймовірність того, що окружні уповноважені комісари не наказували цього робити — і нічого про це не знали. Та їм би і не дозволили дізнатися. У найгіршому разі вони радше заплющили б очі на цю ситуацію постфактум, аніж порушили б свої плани. Проте вбивство ніколи не було прийнятною політикою в цій країні.

— Я б хотів показати тобі обставини тих численних смертей, які я розслідую.

Джубал відмахнувся.

— Я сказав, що це не було політикою. У нас завжди траплялися політичні вбивства, від відомих, на зразок Гю Лонга, до історій ледь не на вісім сторінок про тих, кого забили до смерті на власному ґанку. Але це ніколи не було політикою. Причиною того, через що ти зараз грієшся на сонечку, полягає в тім, що це не політика Джо Дугласа. Подумай над цим. Вони схопили тебе чисто — без шуму, без розслідування. Витиснули з тебе все, що могли, а позаяк більше від тебе користі не було, то вони могли позбутися тебе так само тихо, як дохлої миші, яку змивають в унітаз. Але вони не зробили цього. Чому? Тому, що вони знали, що їхньому босу дуже не сподобалося б, якби вони грали так грубо... І якби він переконався в тім, що вони таки грали (не важливо, у суді чи ні), то це коштувало б їм роботи, якщо не життя.

Джубал замовк, щоб зробити великий ковток спиртного.

— Але подумай. Оті головорізи з С. С. — просто знаряддя; це не Преторіанська гвардія[41], що обирає нового Цезаря. У такому разі кого б ти й справді хотів бачити Цезарем? Суддю Джо, суть ідеології якого базується у тих часах, коли країна ще була нацією, а не просто сатрапією в багатомовній імперії з численними традиціями? Дугласа, який справді не може наважитися на вбивство? Чи ти хотів би викинути його з кабінету (ми це можемо, ти знаєш, вже завтра — просто поставивши хрест на угоді, на укладання якої я змусив його сподіватися) і натомість посадовити в крісло Генерального Секретаря когось від землі, з тих, для кого життя завжди було нічого не варте, а політичне вбивство є стародавнім звичаєм? Якщо ти це зробиш — скажи мені, що станеться з наступним надокучливим журналістом, достатньо необачним для того, щоб пройтися надто темною вулицею?

Кекстон не відповів.

— Як я й сказав, С. С. — це просто інструмент. Найманці, які люблять брудну роботу. Наскільки брудною стане ця робота, якщо ти виштовхаєш Дугласа з його посади?

— Джубале, ти говориш мені, що я не повинен критикувати уряд? Коли вони помиляються? Коли я знаю, що вони помиляються?

— Ні. Такі надокучливі мухи, як ти, надзвичайно потрібні. Не те, щоб я виступав проти «виведення шахраїв на чисту воду»: зазвичай це найнадійніше правило політики. Проте мені цікаво подивитися, яких саме нових шахраїв ти збираєшся викривати після того, як використаєш усі можливості викривати теперішніх. Демократія — це, у кращому разі, жалюгідна урядова система; єдине, що можна відверто сказати на її захист — це те, що вона десь разів у вісім краща за будь-який інший спосіб, будь-коли випробовуваний людською расою. Найбільша помилка демократії полягає втому, що її лідери можуть віддзеркалювати недоліки та переваги своїх виборців — наприклад, їх гнітюче низький рівень; але чого ще ти можеш від них очікувати? Тож поглянь на Дугласа і поміркуй, що в його невігластві, дурості та егоїзмі він надзвичайно подібний на своїх співвітчизників-американців, включно зі мною та з тобою... Тобто насправді на один чи два рівня вище за середнього. А потім поглянь на людину, яка замінить його, якщо уряд завалиться.

— У нас надзвичайно малий вибір.

— Вибір є завжди! Цей — вибір між «поганим» та «ще гіршим», що суттєво відрізняється від значно важчого вибору між «хорошим» та «ще кращим».

— Ну, Джубале? То чого ти очікуєш від мене?

— Нічого, — відповів Гаршоу, — тому що я хочу почати цю виставу власноруч. Ну, або майже нічого. Я очікую, що протягом цих запланованих переговорів ти утримаєшся від нападок на Джо Дугласа у тій своїй щоденній дурниці, яку ти пишеш, — і, можливо, навіть трохи похвалиш його за «витримку, гідну державного діяча...».

— Мене від тебе нудить!

— Будь ласка, тільки не на траву! Скористайся своїм капелюхом. Тому що далі я збираюся розповісти тобі, що робитиму, для чого і чому Джо Дуглас має на це погодитися. Перше правило, щоб їздити на спині тигра, — це триматися за його вуха.

— Досить пишномовності. У чому суть справи?

— Досить дурості. Слухай. Якби цей хлопець був ніким і не мав ні копійки, не було б і проблем. Проте йому не пощастило стати беззаперечним спадкоємцем шаленого багатства, більшого від того, яке коли-небудь мріяв отримати Крез[42]... Плюс до цього він отримав надзвичайно суперечливе право на певну політичну силу — просто надзвичайну завдяки політично-судові прецедентам, які не мають рівних за рівнем дійсного божевілля з тих часів, як Секретаря Фолла визнали винним в отриманні хабара, а Догені виправдали за те, що він його дав.

— Так, але...

— Право говорити зараз у мене. Як я вже казав Джилл, у мене не було ані найменшого інтересу в маячні про «Справжнього принца». Так само я не вважаю, що це багатство «його»: він сам не заробив ні копійки. Навіть якби він заробив його сам, — що взагалі неможливо в його віці, — то його «власність» не є такою природною, очевидною та неминучою ідеєю, як нині вважає більшість людей.

— Повтори?

— Право власності на будь-що — це надзвичайно витончена абстракція, в чомусь направду загадкова. Лише Бог святий знає, як наші теоретики закону роблять цю загадку До такої міри складною, — але я не бачив, якою невловною вона є, аж доки не глянув на це з точки зору марсіан. У марсіан немає власності. Вони нічим не володіють... Навіть своїми власними тілами.

— Зачекай-но, хвилинку, Джубале. Навіть у тварин є власність. А марсіани не тварини; вони високорозвинена цивілізація, з великими містами та всім іншим.

— Так. «Мають нори лисиці, а гнізда небесні пташки»[43]. Проте ніхто з них не розуміє права власності, і в цьому пункті meus-et-tuus[44] заплутаємось більше від сторожового пса. Ми — але не марсіани. Якщо тільки ти, мій друже, не розглядатимеш як «власність» неподільне поєднання прав власності на усе між кількома мільйонами — чи мільярдами? —. Старійшин, які є «духами».

— Скажи, Джубале, що то за Старійшини, про яких говорить Майк?

— Ти хочеш почути офіційну версію? Чи мою особисту думку?

— Що? Твою особисту думку. Що ти думаєш насправді.

— Тоді тримай язика за зубами. Я думаю, що це купа набожної маячні, якою можна гарно удобрити галявину. Гадаю, що це релігійні забобони, які врізалися у мозок хлопчини в такому ранньому віці, що у нього немає жодного найменшого шансу вирватися від них на свободу.

— Джилл так говорить, наче вірить у це.

— У всі інші рази ти почуєш, що я говорю, наче також у це вірю. Але це звичайна ввічливість. Одна з моїх кращих подруг вірить в астрологію; я б ніколи не образив її, сказавши, що я насправді думаю про це. Здатність людського розуму щиро вірити в те, що здається дуже малоймовірним, — від сеансів спіритизму до манії величі з приводу власних дітей — ніколи не була для мене таємницею. Віра лякає мене, як розумова лінь, — але я не сперечаюся з нею — зокрема тоді, коли не можу довести, що вона помилкова. Заперечні докази зазвичай неможливі. Майкова віра у Старійшин точно не ірраціональніша за переконання в тім, що динаміку всесвіту можна відсунути вбік молитвами про дощ. Більше того, на його боці вагомі докази; він там був. А я — ні.

— Гм... Джубале, зізнаюся тобі у невисловленій підозрі в тім, що безсмертя — це факт; проте я радий, що дух мого дідуся більше не може мене контролювати. Він був капризним старим чортом.

— Так само як і мій. Так само як і я сам... Але немає ніякої справжньої причини, чому громадяни мають втрачати права та силу лише тому, що вони померли? Подумай ось про що: в окрузі, де я виріс, було надзвичайно поширене голосування за небіжчика, — по суті, майже марсіанське. В усьому іншому це містечко було милим місцем для нормального життя. Можливо, наш хлопчина Майк не може нічим володіти тому, що Старійшини вже володіють усім. Тож ти бачиш, чому в мене виникли труднощі з тим, щоб пояснити йому, що він володіє більш ніж мільйонними акціями «Лунар Ентерпрайзез», «Лайл Драйв», а на додачу — змішаним рухомим майном та цінними паперами? Не легше навіть від того, що їх справжні власники вже померли; це ускладнює ситуацію, адже вони тепер — Старійшини, а Майк і на думці не має вплутуватись у справи Старійшин.

— Гм... Прокляття... Очевидно, згідно з законом, він неправоздатний.

— Звичайно ж, так. Він не може керувати своєю власністю, тому що не вірить у її таємну силу — так само як я не вірю в його духів. Бене, все, чим зараз володіє Майк, — це зубна щітка, яку я йому дав; і він не знає, що це — його власність. Якщо ти забереш її в нього, він не заперечуватиме; він навіть не скаже про це мені, а просто дійде переконливого висновку, що Старійшини затвердили саме таку ситуацію.

Джубал зітхнув:

— Отже, він неправоздатний... Навіть попри те, що може дослівно розказати закон про власність. У такому разі я не дозволю перевіряти його правоздатність — і навіть згадувати про неї. Бо інакше... Як ти вважаєш, кого саме призначать його опікуном?

— Хм! Дугласа. Чи, радше, одну з його маріонеток.

— Бене, ти впевнений? Подумай про теперішній склад Вищого Суду. Хіба опікуном не можуть призначити когось на ім'я Саввонавонг? Чи Наді? Чи Кі?

— Гм... Ти, ймовірно, можеш мати рацію.

— У такому разі хлопчина довго не проживе. Або він зможе прожити аж до глибокої старості у якійсь в'язниці для одного — з гарним садом, звідки втекти буде значно важче, ніж з лікарні Бетесди.

— Що ти плануєш робити?

— Сила, якою хлопець номінально володіє, надто небезпечна та об'ємна, щоб він зміг з нею впоратися. Тож ми відкинемо її.

— Як, в біса, ти дійшов до того, щоб відмовитися від таких грошей?

— Ти — ні. Ти не зможеш, бо для тебе це неможливо. Але акт відмови від цих коштів стане виявом його прихованої сили. Це не змінить рівновагу сил і найближчим часом не спровокує жодних спроб оглянути хлопця, щоб перевірити його правоздатність. Тож замість цього ми дозволимо тигру бігти з усіх сил — поки ми міцно триматимемося за його вуха. Бене, дозволь мені окреслити fait accompli[45], який я хотів повідомити Дугласу. Тоді ти докладеш усіх зусиль, щоб знайти у ньому недоліки. Не у законності, — тому що якщо юридичний персонал Дугласа писатиме двозначну маячню, я перев