Гумор та сатира. Збірка [Ян Ілліч Таксюр] (fb2) читать онлайн

Педорине горе

…Чтобы войти в семью передовых европейских стран, Украина должна отказаться от устаревших терминов «отец» и «мать», заменив их на «родитель № 1» и «родитель № 2». Кроме того, однополые супруги должны получить возможность усыновлять и удочерять украинских детей.

З демократичної преси

З циклу "Кошмари"

Блакитний кошмар

Блакитний кошмар-2

Щоденник відомого

Братам-публіцистам

Дума про ГеМеО

Краєвид

Плач за Жераром

Як відомо, зірка французького кіно Жерар Депардьє став російським громадянином. Свій дивний вчинок він пояснив любов’ю до Росії, її культури та низьких податків. Така поведінка актора глибоко вразила справжніх патріотів України…

Полезные советы (подражание Г.Остеру)

Шо такое харашо?

Страждання однієї тварини (вкрай суб'єктивна байка)

Тарасові сльози

Щороку 9-го та 10-го березня, в дні народження та смерті Тараса Шевченка, керівники України, зарубіжні гості, творча інтелігенція приходять до пам’ятника поета, аби вшанувати великого Кобзаря.

Украинцы, вам письмо от фюрера

Количество безобразного — величина не постоянная. Подозреваю, что в украинской державе она растёт с каждым годом. Кривляющиеся безумцы с перекошенными лицами и мозгами лезут из каждой телевизионной щели. После недавних выборов этот процесс ускорился и стал принимать клинический характер. Что делают в такой ситуации наши интеллектуалы? Часть из них анализирует, прогнозирует, роется в коричневой субстанции, которая мощно всплыла на волне «народного волеизъявления». Другая часть, более предприимчивая, зарабатывает на этой субстанции деньги. Объявляет её представителей «человеками года». Берёт у них подобострастные интервью с вопросами типа: «Кого будете пытать первыми?», «Каким способом и как долго?». Уроды отвечают, бойкие интеллектуалы записывают. А как вести себя художнику, сочинителю? Можно процедить поэтическое «фи» и продолжать писать о прекрасном — «ми зустрілись, полюбились, розлучились…». Или, как Домье, живописать законодателей, обнажая их дрянное нутро и так освобождаться от гнусных видений и врачевать усталую душу. Можно просто просить Бога очистить родную землю от эпидемии хуторского нацизма. Два последних пути мне понятнее и ближе. То, что мир ушедших связан с миром живущих, известно давно. Отголоски этой истины живут даже в нашем тёмном и духовно одеревеневшем обществе. «Чтоб тебе на том свете такую пенсию платили», — шепчет старушка, выходя из сберкассы и вспоминая чей-то светлый начальственный образ. «Братья Люмьеры в гробу переворачиваются!», — роняет отечественный интеллигент, созерцая продукт национального кино. Словом, для многих (в том числе и для меня) очевидно: перешедшие в иной мир видят нас и по-своему откликаются на наши деяния. Предлагаю читателю один из таких откликов. Он пришёл мне как ответ на удивительный выбор, сделанный значительной частью моего народа. Того народа, который по своему происхождению является наследником Святой Руси. Хотя сегодня в это всё сложнее верится.

Юдо-богатырь

Фараон і Фаріон (єгипетська байка)

Туга патріота

Кошмар

Відкриття

Дівочий злочин

Обережно! Люди!

Лист Петра Петренка до брата Миколи, котрий мешкає в Російській Федерації

Нова притча

Символ веры

Про національну гордість

Витторио и Юлия (драма из итальянской жизни в 2-х частях)

Сон у Межигір’ї, або кам’яний господар

Лупайте сю скалу!..

Іван Франко

Гімн євротуману

Розмова товаришки Ірини з товаришем Леніним

«…Степан Бандера! Одного разу в мене було враження, що я сиджу в нього на колінах, і він мене гойдає»

***

«…Начебто була я членом КПРС. Кажу вам, плебеї і лакеї, московські прихвосні, регіональні найманці! НІ! Тим за кого ви намагаєтеся мене видавати, ніколи не була»

(з фантазій відомого українського парламентарія)

Вдячний лист киян революційним гостям столиці

Захисникам Києва

Дума про Олімпіаду

«Під час урочистої церемонії в Сочі ганебно не розкрилося олімпійське кільце. Ця визначна подія викликала нечуване піднесення в серцях справжніх патріотів нашого телеканалу».

з репортажу «Найчесніших Новин»

Якби ви знали, діячі

Терпець

Передчуття

Голос Америки

Криза

Казка про трьох царівен та підступну лупу

Лупа — перхоть (русск.).

Енциклопедичний словник

Культурна революція, або Лист до гаранта конституції

На останньому засіданні РНБОУ лідер держави використав несподіване для батька нації слово «ж. па».

Сумний кобзар

Дума про Оверка

Міраж

Дума про кума

Людина року

Рідна мова

Клінічна елегія

Украинская считалочка

Вікно в Європу

Голоси на майдані

Байка про блоху, антилопу та недосконалість Езопа

Уряд і криза

Сказка о неудалом судье Родионе, газовой принцессе и великой тайне украинского правосудия

Казка про доброго короля та підступну корупцію

На днях під час візиту в Закарпаття Президент України Віктор Янукович сказав, що скоро підпише закон про жорстку боротьбу з корупцією. Бо саме корупція не дає країні розвиватися. Хоча окремі чиновники і досі нею займаються. Але за словами президента «це тимчасове явище». І як тільки нечесна людина "потрапить в об’єктив" — вона буде негайно звільнена. Президент також звернувся до підприємців: «Пишіть мені листи або телефонуйте, хто вам перешкоджає вести бізнес". В.Янукович підкреслив, що «майбутня Україна — це держава з європейськими стандартами, повністю позбавлена корупції».

Новорічне вітання тигрЮліЛІ ДО ЛЮБИХ ВИБОРЦІВ — КРАЩИХ ЛЮДЕЙ ПІВКУЛІ

Нещодавно більшість телеканалів України показали новий передвиборчий кліп прем’єра, де вона виступає в образі білої Тигриці.

Виборці, котрі звикли до бігбордів, де прем’єр — це «ВОНА», були трохи спантеличені. Але фінальний слоган усе пояснив: «З Новим роком Білого Тигра!

Щастя вам, тигрЮЛЯ!». І виборець побачив пані кандидатку в президенти поруч із білим тигреням.

Прощання з нацією

Нещодавно Президент України в інтерв’ю українській службі ВВС заявив, що не хоче бути політиком у країні, яка не сприймає його цінностей. Крім того, голова держави запевнив: «Мої діди та прадіди будуть гордитися на тому світі тим, що я роблю як президент і як українець для цієї нації».

Тому в нього є почуття виконаного обов’язку, хоча більшість речей, про які він говорить, нація сприймає специфічно. Оскільки гарант нашої конституції ставиться до себе епічно та поетично, спробуємо уявити його в Маріїнському палаці, де він уночі пише прощального листа до нації.

Перевірка на кордонах, або Гостинність по-чорному

Українські прикордонники обіцяють після 25-го серпня не пропускати через кордон іноземців, які не матимуть при собі суму в 20 разів більшу за прожитковий мінімум, або $1.500.

Нововведення стосуватиметься громадян Африки, Молдови і ще дев'яноста країн, що потрапили до окремого списку.

Наявності при собі більш як 12 тисяч гривень вимагатимуть навіть від тих пасажирів, які приїхали до України на кілька днів.

Розмова з Вiктором Федоровичем про одне мiсце

Многое сегодня не хочется называть плохими словами, но это враньё, что мы слышим, что сегодня перевыполняется бюджет, что у нас все хорошо. На самом деле, как только мы получим доступ к информации, мы с вами сразу увидим, что Украина, я извиняюсь, с одним голым местом — сами знаете, с каким.

В.Ф.Янукович.

Речь на встрече с сотрудниками предприятия «Днепропетровский научно-производственный комплекс «Электровозостроение»

А ми малі були і голі.

Т.Г.Шевченко. «Якби ви знали, паничі»

Вояки демократії, або Послання до виборця

«…Націоналістичні організації «Свобода», «Тризуб», «Патріот України» мають намір висунути на президентських виборах єдиного кандидата».

(з Інтернет-новин)

«…Темницы строят, и свобода

Уж ставит стражников у входа»

(неизвестный автор)

Легенда про зрадника (колективна заява пацієнтів київської психіатричної лікарні)

Президент України має намір розвіяти міф ніби гетьман Іван Мазепа є зрадником. Про це голова держави заявив під час святкування 370-річчя від дня народження І.Мазепи коло пам’ятника гетьману.

Украдена пам’ять

Президент Ющенко пропонує 29 січня оголосити Днем захисника Вітчизни, хоча ця дата нагадує про трагічні події громадянської війни, що розділила українців на ворогуючі табори. Президент визнає 23 лютого днем святковим, але тільки як день свого народження.

Степан Галь — поэт, которого все ждали

Понимаю: то, что напишу, вызовет недоверие. У кого-то — раздражение. Кто-то криво ухмыльнётся. И всё же я это произнесу. В литературе Украины появился новый самобытный талант.

Для начала прошу запомнить имя — Степан Галь. Хотя, возможно, это псевдоним. Лично мы пока не знакомы.

Обстоятельства, при которых в мои руки попала тяжёлая папка с рукописями неизвестного, но (снова подчеркну) одарённого автора, напоминают детективный сериал. Поздно вечером в дверь моей квартиры позвонили. Когда я вышел на площадку, там никого не было. Но как-то неуловимо ощущалось присутствие только что убежавшего человека. Мой сосед, который возвращался домой, заметил: «Что это у вас так львовским пивом пахнет?».

И тут я увидел ту самую пухлую, старую папку. Она лежала у меня под ногами. Когда я занёс её в дом, то обнаружил при ней записку. Некто писал по-украински. Он сообщал, что передаёт в мои руки «твори не графомана, не кон’юктурника, не політичної повії, а дійсно видатного поета сучасності». Писавший требовал, чтобы я немедленно подготовил «твори» к публикации. С какой-то детской грубостью он предупреждал, чтобы я ничего себе не присвоил из написанного. В противном случае соратники и почитатели поэта подвергнут меня «покаранню»

Не под влиянием угроз, но после внимательного прочтения большей части рукописей утверждаю: тот, кто подписывается «Степан Галь» — интересное и весьма значительное художественное явление. В известном смысле он, действительно, поэт, ответивший на ожидания.

Его яркие, хоть и не всегда совершенные, тексты отразили душевное состояние (тревоги, страхи, мечты) довольно заметной части населения Украины. До сих пор эта часть населения, выражая свои чувства и настроения, лишь бессильно скрипела зубами, вопила и плевалась. А вершиной её умственного развития была фраза «Україна для українців». Теперь подобное мироощущение обрело своеобразную эстетическую форму.

И даже если специалисты не согласятся с моей оценкой дарования Степана Галя, они не смогут отрицать того, что его произведения по-своему отражают нынешнее время и состояние умов отдельных наших соотечественников. Думаю, этого достаточно, чтобы признать творчество поэта фактом общественной и культурной жизни.

О самом авторе мне удалось узнать крайне мало. Все сведения я почерпнул из его творений. Живёт он сейчас, вероятно, во Львове или его окрестностях. В одном из лирических эссе он обронил: «Душе моя, не плач, не плач! Я — тільки скромний викладач». Что и кому преподаёт автор, чьё самолюбие явно не удовлетворено, установить не удалось. Зато выяснился любопытный факт. Видимо, недавно Степан Галь вступил в некую «Партію народу». Скорее всего это одна из местных радикальных организаций, которых сейчас немало в Галичине. Отличаются они друг от друга незначительными деталями партийных программ. Одни пишут, что «вороги згубили Україну», а другие, что перед этим ещё и «сплюндрували». Судя по стихам и записям в дневниках, вступление в «Партію Народу» и партийные будни произвели на поэта сильнейшее впечатление. Но об этом сегодня мы ещё скажем.

Прежде, чем с волнением (говорю без тени иронии) перейти к разбору некоторых произведений Степана Галя, хочу сообщить читателю: мной уже подготовлены для публикаций около сотни стихотворений автора. Я также начал редакторскую работу над большой героической поэмой «Роман Гудима». К сожалению, поэма написана от руки, а почерк, внешне красивый, местами совершенно не поддаётся расшифровке. На очереди философские эссе, думы, афоризмы.

Нынешняя публикация с моими комментариям есть лишь первый шаг самобытного автора навстречу современникам. Пусть же эта встреча состоится. А там, как знать. Быть может, критик-потомок напишет исследование «Степан Галь как зеркало украинской эволюции». Как знать.

***

Итак, откроем дверь в мир нового художника слова. Я долго не мог понять, к какому литературному направлению отнести его творчество. Ответ нашёлся в финале небольшого стихотворения, где поэт сам определяет своё место в литературе.

Впрочем, сам автор широтой тематики своих произведений опровергает такое узкое самоопределение. Я нашёл среди его бумаг десятки стихов, посвящённых любимой женщине. Правда, любовная лирика несёт отпечаток местного галицкого менталитета, но этим она, по-моему, ещё более интересна. Во всяком случае, для узких специалистов точно.

Образ его тёзки, Бандеры, часто встречается у Галя. Но столь противоречивый и мрачноватый типаж у поэта всегда подаётся свежо и с выдумкой. Вот, например, как преображается простенькая уличная речёвка «Бандера прийде — порядок наведе!». Поэт силой дарования придаёт своему герою черты доброго волшебника:

Даже такой неприглядный (мягко говоря) персонаж, как рейхсканцлер Германии А.Гитлер, вдруг становится не таким уж отталкивающим:

К образу фюрера немецкого народа в творчестве Степана Галя мы еще вернёмся. Поговорим также о сновидениях и просто видениях поэта. Но сейчас я хочу обратить внимание читателя на то, что самая болезненная, навязчивая и практически ритуальная тема «московського поневолення» у автора тоже решается не плакатно и плоско, а художественно убедительно. Как вам такая строка?

А в стихотворении «Захисникам Росії», стараясь доказать отсутствие малейшего родства между украинцами и великороссами, автор даже прибегает к данным современной науки. Вот, как он обращается к Российской Федерации:

Конечно, глобальные оценки творчества нового поэта — вопрос не близкого будущего. Но любопытно, что сам Степан Галь (как и всякий неизвестный и не уверенный в себе автор) подчас выставляет своей персоне самые высокие баллы.

Работая над рукописями и с интересом разбираясь не только в текстах, но и внутреннем мире поэта, я пришёл к выводу, что одна конкретная личность особенно тревожит сознание, а ещё больше подсознание автора. Специалисты (не из области литературы) возможно, назвали бы это фобией.

Тот же государственный деятель, или его пугающий образ (вряд ли Степан Галь мог быть лично знаком с президентом РФ) доводит поэта иногда до судорог страха. Причём, страха метафизического. Ему начинает казаться, что преследующий его человек-фантом, проникает в самые сокровенные, сакральные и заповедные для каждого украинца географические объекты. Вот характерный фрагмент стихотворения с мистическим названим «Хтось».

Попробуем предположить: как раз этими немотивированными страхами и объясняется вступление литератора в упоминавшуюся здесь «Партію народу». Именно в партии, среди единомышленников, психологическое напряжение в сознании поэта резко снизилось. Чувство защищённости и, одновременно, свободы внезапно посещает Степана Галя на партийном съезде. Вот, как он описывает этот момент раскрепощения своего «я».

Скорее всего, сам Степан Галь написал для родной организации и этот поэтичный партийный девиз:

«Партія Народу» — еліті нації нема переводу!

Не обошёл поэт и вечную тему стремления Украины в Европу. Однако подходит он к теме как всегда нетрадиционно.

Теперь самое время обратиться к любовной лирике. Она обширна, и я надеюсь, в будущем публиковать лучшие её образцы. Ещё раз отмечу: то, что выше было названо «отпечаток местного менталитета» в любовной лирике присутствует постоянно. Образы прошлого, военнослужащие вермахта, словом, все те, кому так любят ставить изваяния на малой родине поэта, неизменно вплетаются в ткань самых интимных стихотворений. Такая зацикленность на одних и тех же исторических коллизиях говорит, с одной стороны, о крайнем заужении (и даже искривлении) сознания, но с другой стороны, вновь доказывает, что подлинный талант способен преобразить любую, даже самую мерзкую реальность.

Часто встречается у поэта и образ «схрона». Для него это символ защиты, укрытия от враждебного мира. И в то же время, символ уюта, тепла, любовной уединённости. Вот два начала недописаного стихотворения:

И более смелый вариант:

Однако настоящий патриот, близкий по взглядам Степану Галю и его однопартийцам, может любить не всякую женщину. Но лишь проверенную в идейном и расовом смысле.

Естественно, такая идейная и партийная ограниченность иногда вредит. Поэт, чей внутренний мир переполнен символами и образами прошлого, перестаёт замечать окружающую действительность.

Даже в стихах для детей (а такие иногда встречаются) Степан Галь остаётся верен партийной платформе. Об этом говорит небольшой отрывок из детской драматической сказки.

А тепер, как и обещали, вернёмся к образу немецкого рейхсканцлера. Вероятно, ночные беседы с ним (или тем, кто является под его личиной) стали обычной практикой поэта.

Как уже говорилось, из-за трудного почерка автора пока не удалось прочесть всю героическую поэму «Роман Гудима». И всё же общий замысел постепенно вырисовывается. В центре произведения — эпический герой. Своего рода львовский Робин Гуд. В его поведении и характере причудливо переплелись разбойники Шиллера, народные герои вроде Олексы Довбуша и «Неуловимые мстители» из нашего пионерского детства. Вот, как в описании поэта, его любимый атаман Гудыма обходится с теми, кто неправедно разбогател за счёт украинского народа:

В рукописи последнее слово написано с исправлениями. Возможно, там было «закарпатським». Но по-моему, это не существенно.

А вот, и снова знакомая тема. Любимая женщина должна быть близка идеологически и национально. И партия имеет право отслеживать расовую чистоту в личной жизни своих членов. Эта глава в поэме «Роман Гудима» названа «Нічний патруль». Вначале я подумал о влиянии Блока и его «Двенадцати» (там ведь тоже в основе сюжета ночное патрулирование), но потом отказался от этой версии — не мог Степан Галь вдохновляться стихами человека, написавшего: «О, Русь моя! Жена моя!». В общем, ночь, улица, украинский Пьемонт…

Для поэта и среды, его сформировавшей, национальная тема не просто болезненная. Она мучительна, а подчас, и разрушительна. Присутствие в мире людей определённых наций буквально на экзистенциальном (да что там!) на молекулярном уровне делает существование автора и его однопартийцев невиносимым.

Заканчивая представление читателям нового явления в нашей культуре, хочу предложить ещё два знаковых стихотворения.

Первое из них в очередной раз подтверждает — поэт всегда шире партийных схем и догм. Казалось бы, мечта быть допущенными в Европу для соратников поэта давно стала навязчивой идеей. И вдруг Степан Галь в нескольких строках ставит эту самую вожделенную Европу на положенное ей место.

И всё же, как и всякого художника (пусть и специфической направленности) Степана Галя тоже посещают сомнения. И тогда он мучится, сомневаясь, то в линии партии, то в собственной творческой и человеческой состоятельности. В такие страшные минуты поэт мечется повторяя: «Невже?! Невже?!». Последнее стихотворение так и называется…

Здесь стихотворение обрывается, и продолжения пока найти не удалось. Но я уверен, знакомство с творчеством Степана Галя будет продолжено. В скором времени хочу подготовить новую подборку его творений. Разумеется, мы с ним идейные противники. Однако внутренний мир противника, его боли и страдания, тоже нужно знать. Не только, чтобы победить. Но и пожалеть. А если получится — то и спасти.

Степан Галь и кризис «москалефобии»

Не так давно читателям был представлен весьма самобытный автор по имени Степан Галь. Публикуя первую подборку его произведений, я высказал мысль о том, что Галь — это литературный голос вполне определённого… нет, даже не поколения, а скорее душевного состояния. Поэт, пусть и начинающий, ярко отразил состояние ума и духа тех украинских граждан, кто в страшных снах видит Путина, под балалайку танцующего на Майдане, а в светлых грёзах — доброго дедушку Бандеру, кормящего с рук брюссельского мальчика в окружении европейских братьев пяти (или шести) полов и ориентаций.

И вот, новый цикл творений Степана Галя. И тоже, на мой взгляд, очень характерный. Он отражает сдвиги в сознании (и ещё более в подсознании) тех самых любителей брюссельских грёз. Говоря о сдвигах, рискну осторожно употребить слово «кризис». Во всяком случае, проблески сомнений, страхов (а вдруг наше дело не совсем правое?) в стихах явно угадываются.

И это даёт основание… нет, не для надежды. Но для робкого упования на то, что надежда когда-нибудь появится там, где ей, казалось бы, нет уже никакого места.

Что это, если не намёк на разочарование? Если не вспышка рефлексии, совершенно не понятно откуда взявшейся. В конце концов, если не саморазоблачение. И всё же Степан Галь, в одном из своих откровений назвавший себя «поет-антимоскаль», пытается, как за спасательный круг, ухватиться за любимую тему и привычную идеологию. Правда, разумного обоснования своей «москалефобии» он привести не способен. В чём сам и признаётся в финале стихотворения.

Иррациональность, импульсивность, присущие любому поэту, у Галя просто хлещут через край. Вот, какие неожиданные строки роняет он вдруг, вопреки внешней политике нашей державы и программе радикальной «Партії Народу», в членах которой по-прежнему состоит.

Моральные муки вызывает у поэта и нынешняя объединённая оппозиция. Возможно, как максималист, Степан Галь требует от себя слишком многого — подлинной, горячей любви к трём оппозиционным лидерам. И всё же такое стремление быть до конца последовательным (и умом, и сердцем) не может не вызывать уважения и … сострадания.

Однажды поддавшись искушению, Cтепан Галь уже готов едко иронизировать и по поводу новых слов и выражений современного украинского языка.

После такого уже кажется вполне закономерной попытка посягнуть на сокровенное. И даже сакральное.

Похоже, поэт иногда теряется и даже пугается от написанного им. А иначе, как объяснить подобное размышление?

И долгожданное вступление в ЕС опять ставится под сомнение. Причём опять с употреблением ненормативной лексики, за которую я вынужден просить прощения у читателя.

Завершить публикацию хочется думой, написанной довольно талантливо. Некоторые мои знакомые усмотрели здесь глубоко скрытые указания на известную даму-депутата, которая разъезжает с лекциями о вопросах языкознания. Ох, уж эти конспирологи! Давайте больше думать о поэзии, чем о депутатах. А какие-либо совпадения несущественны.

Ну, что ж, определённые кризисные явления Степан Галь, безусловно, уловил. А кризис часто предшествует излечению от болезни. Будем же надеяться на полное выздоровление поэта и его единомышленников.

Заговор квартеронов

Он представился глухим, сдавленным голосом:

— Дмытро.

Лет ему было около сорока. Высокий, тощий. С подбородка свисали длинные чёрные усы. Ещё мне запомнился его взгляд — напряжённый, тусклый и какой-то невыносимо томительный.

— Вы привезли? — он медленно разделял слова и посматривал по сторонам. По-русски говорил правильно, и всё же украинский акцент был очень сильным. Его, наверное, предупредили, что я не знаю государственного языка.

— Привёз. — Я хотел сразу отдать тяжёлый свёрток. Но, видимо, насчёт меня у них были свои планы.

— Здесь не надо, — он снова оглянулся. — Пойдёмте.

Мы пошли по старой улице. Дома когда-то очень красивые, теперь были полуразрушенными. По краям дороги стояли каштаны. Многие давно засохли. Некоторые были ещё живы, но словно поражены неизвестной болезнью.

В Киеве я был впервые. Родина моих предков производила глубокое и тягостное впечатление. Пока мы шли тёмными дворами, я пытался разобраться в том, что со мной происходит. Мысль о дежавю казалась банальной. Да и неточной. Было ощущение, что не я, но дух мой отдельно от меня бывал здесь раньше.

К тому же минутами всё, что я видел — грязные улицы, захламлённые подворотни и редкие бедно одетые прохожие — всё это внезапно преображалось, озарялось светом. И я видел тот же город, но только залитый солнцем. Видел белые каштановые свечи. Вдыхал свежий ветер, прилетевший с Днепра. Слышал счастливый смех.

Потом всё исчезало, и я опять погружался в нынешний день. Что это было, не знаю. Быть может, память моих родителей передалась мне. Когда в 2020-м они уезжали из Киева, мне было полтора года. И вряд ли я мог что-нибудь помнить.

— Стояты! Не рухатысь! — резкие сипловатые голоса закричали у меня за спиной. Я обернулся. Два очень худых человека в синих плащах с жёлтыми повязками на рукавах смотрели не отрываясь. Взгляд у них был такой же, как у Дмытра — тяжёлый и томительный. Я сразу достал документы. О том, что патрули будут часто проверять, меня предупреждали ещё дома.

— Мэта перебування? — просипел один из патрульных, пониже ростом, очевидно, старший.

— Цель вашего визита, — перевёл Дмытро.

— Журналист. Приехал на международную конференцию.

Я старался отвечать как можно спокойнее, хотя знал, что в моих документах на четырёх языках, включая английский и китайский, всё это подробно указано.

— Журналист? — Второй патрульный, высокий с длинной худой шеей, ухмыльнулся. — А що про нас напышеш?

Вопрос был понятен без перевода.

— Ещё не знаю, я только что из аэропорта. — Я вдруг вспомнил, скольких трудностей и хлопот потребовала моя поездка. Причём хлопот не моих. Добиться въезда в Киев — задача не по моим возможностям. Город давно закрыт для иностранцев. Пускают крайне неохотно. Однако в моей командировке и, прежде всего, в передаче посылки были заинтересованы весьма влиятельные люди в России. Вероятно, родственники вот этого самого Дмытра. Так что после трёх месяцев согласований поездка всё же состоялась.

— Тилькы напиши про нас правду, — низкорослый начальник патруля проговорил это с весёлой угрозой и погладил старинный немецкий автомат, висевший у него на груди.

— Щоб повэрнувся здоровый, — добавил второй, долговязый, и патрульные засмеялись.

Пока они смеялись, я заметил, что у обоих нет передних зубов.

— До побачэння, пысака, — сказал старший и после повторного изучения моей фотографии вернул документы.

Мы снова двинулись дворами. Времени было часов девять вечера, но в окнах свет почему-то нигде не горел. В парадном, в которое мы вошли, было темно, и стоял сырой запах как в погребе.

Наощупь, держась за перила, я стал подниматься за Дмытром, едва различая перед собой его сутулую фигуру. Когда мы прошли этажей пять, я спросил:

— А лифта у вас нет?

— Чого?! — крикнул он сверху.

— Лифта!

— А-а! Нет-нет… — последние слова он будто пропел, и в голосе его послышалось непрятное шутовство.

На восьмом этаже он открыл металлическую дверь, зажёг в передней фитиль маленького жестяногосветильника, и мы вошли в жилище. Тут был не просто беспорядок. Скопление уродливых вещей — облупленных шкафчиков, пыльных мешков, обрывков таблиц и мутных портретов незнакомых мне людей — всё это поражало своим безобразием. На всём лежала печать не только равнодушия к порядку, но и нежелание или даже неспособность навести порядок.

— Ничего вам не предлагаю и ничем не угощу, — с некоторым вызовом проговорил мой новый знакомый. — Газа нет, готовить неначем.

Он зажёг второй крошечный светильник, и тот, коптя, стал медленно разгораться.

— А газа почему нет? У вас что, авария?

Дмытро замер. Несколько секунд он смотрел на меня как слепой. В глазах мерцало коптящее пламя. На лице появилось какое-то мучительное отвращение.

— Вы приехали оттуда и спрашиваете, почему нет газа, — он проговорил это мёртвым голосом, и лишь на слове «оттуда» сделал ударение. Затем, немного помолчав, простонал сквозь зубы на местном наречии:

— Нэлюди…

Потом он взял свёрток, провезённый мной через три пограничных кордона. Задумчиво подержал его в руках, сильно сжал худыми красноватыми пальцами. Мне показалось, его что-то мучит. Казалось, внутренне он боролся. Наконец, он резко положил свёрток на край стола покрытого нечистой целлофановой скатертью и снова посмотрел на меня своим томительным взглядом.

— Послушайте, вы ничего не должны писать, не разобравшись

— Что вы имеете в виду?

— Ну, когда вернётесь в свой Красноярск, вы не имеете права давать оценки нашей жизни. Вы не знаете нашей ситуации, не понимаете её.

Он указал своей тощей красноватой рукой на обтрёпанный стул без спинки. И когда я сел, горячо и нервно заговорил.

— Поймите, наши трудности естественны. Они логичны для переходного периода. Когда идёт полная перестройка сознания людей. Понимаете? Полная!

Дмытро снова покосился на свёрток. Его острый кадык задвигался, но он продолжал.

— Тридцать лет назад в нашем молодом государстве начался Великий Очистительный Процесс. Лица неукраинского происхождения были полностью отстранены от власти и от влияния во всех сферах жизни. Те, кто осознавали себя русскими, были вынуждены уехать на историческую родину. Евреи тоже уехали, поскольку в пятом пункте программы нашей партии Патриотический Альянс было записано: помочь евреям в репатриации.

— И как, помогли?

— А вот иронии этой вашей не надо! — вскрикнул он и брезгливо сморщился.

— Простите, не буду.

— Так вот, когда первая и важнейшая часть программы Патриотического Альянса была выполнена, население страны стало чисто украинским. Вначале царило невиданное, невероятное… пиднэсэння.

Он замялся, подбирая русское слово.

— В общем, был небывалый подъём. Люди поздравляли друг друга, играла музыка. Не знаю, поймёте ли вы, но люди почувствовали радость обладания своей землей. Своей родиной.

Я снова не выдержал:

— Но может быть, уехавшие тоже считали эту землю своей родиной?

Он внимательно посмотрел на меня и внятно проговорил:

— Возможно, и считали. Но они ошибались.

Потом он ещё несколько секунд, словно что-то вспоминая, смотрел на чёрно-красное пламя светильника и, наконец, опять заговорил:

— После Великой Этнической Революции, когда наступила Эра Чистоты, мы были уверены, что начнётся полный расцвет во всех областях. Но, к сожалению, многого мы не знали. Выяснилось, что новый этап нашей вековой борьбы за Подлинную Украину связан с ещё большими трудностями. Да, мы освободились от иностранцев, но вдруг оказалось, что внутри самих украинцев есть некая тайная болезнь, некая порча, которая не позволяет развернуться национальному гению. Это была своего рода бацилла. Попадая в организм, она вызывала тоску по прошлому, желание читать чуждых нам писателей, какого-нибудь Батюшкова или Грибоедова, и вообще тянуться к тому, что для нас губительно.

— Скажите, а кто обнаружил эту бациллу?

— Наши ученые. Были созданы специальные институты для борьбы с эпидемией. Однако бацилла была неуловима. Конечно, явно больных мы сразу же изолировали. Некоторые сами, добровольно, из патриотических побуждений решили покинуть страну, чтобы не отравлять собой общественную атмосферу. Но из-за эмиграции возникла острая нехватка специалистов. Коммунальные службы замерли. Жизненный уровень народа стал падать. Тогда правящая партия Патриотический Альянс, к ветеранам которой я имею честь принадлежать, поставила вопрос принципиально: что для нас важнее сытость желудка или чистота сознания? Ведь все понимали — только чистое национальное сознание рождает правильные мысли и поступки. И лишь тогда, когда украинцы, как одна душа, начнут мыслить и поступать одинаково правильно, предательская бацилла потеряет среду обитания, и Подлинная Украина станет возможной. Однако потом…

— Что же было потом?

— Бацилла начала приспосабливаться. Под её влиянием возникли новые опасные типы людей. Например, внешне гражданин мог днём и ночью носить вышиванку и даже передвигаться в ритме гопака, но внутренне он был существом чужеродным. И таких мутантов были тысячи. На борьбу с ними мы бросили все силы государства. Создавались комитеты спасения. Ежедневно сотни тысяч граждан либо писали чистосердечное признание в том, что обнаружили в себе действие болезни, либо докладывали о проявлениях недуга у своих соседей. А поскольку таких заявлений уже насчитывались миллионы, понадобились тысячи комиссий, следственных групп и центров помощи заражённым. Всё это требовало средств. Европейский банк трижды выделял нам кредиты. Но деньги трижды исчезали. В стране начались судебные процессы. Похитители были найдены и казнены. Как мы и предполагали, ими оказались антиукраинские этнические элементы, которые сумели затаиться и не выехать. Наконец, после гигантских усилий, после огромного напряжения народных сил, под руководством нашего Альянса эпидемия была побеждена. Да, на это ушли практически все ресурсы, но моральное… пиднэсэння, то есть, подъём, снова наблюдался. Естественно, таких шумных праздников как раньше, не было. Не было иллюминаций из-за отсутствия электричества. К тому же многих больных электриков накануне пришлось депортировать. Но вот…новое испытание.

Дмытро замолчал, облизал свои тонкие губы под обвислыми усами, и мрачно выдохнул:

— Заговор квартеронов! Даже не заговор, а какая-то ползущая невидимая измена. Дело в том, что в начале нашего движения те, кто на три четверти принадлежали к титульной нации, были записаны украинцами. А это было ошибкой! Сработал так называемый «эффект двадцать пятого процента». Четвертью своей натуры квартерон думал и чувствовал неправильно. Это ослабляло производительность и преданность общему делу. Мы поняли: пока квартероны живут и мыслят среди нас, никакого процветания не настанет.

— Но ведь это непросто, узнать чьи-то мысли.

— Да, непросто. Очень непросто. Ушли годы труда учёных, врачей, психопатологов. Квартеронов оказалось больше, чем мы предполагали. Тем более своим внутренним пессимизмом они быстро заражали и по сей день заражают окружающих. И этих новых заражённых теперь тоже нужно лечить, перевоспитывать. И пусть на это уйдут самые последние наши силы, пусть голод и жажда высушат наши тела…

Дмытро остановился, посмотрел в тёмное окно, а затем с каким-то безумным любопытством глянул на привезённый мной свёрток. Смотрел он так, будто видел его впервые. Острый кадык снова задвигался. Потом он схватил мою посылку из Сибири и выбежал в соседнюю комнату. Его долго не было. Слишком долго. Вначале доносилось шуршание пакета, потом всё стихло. Только изредка раздавались странные хлюпающие звуки. Мне почему-то стало не по себе от этих звуков и тягостной обстановки меня окружавшей. Прождав ещё минут двадцать, я всё же неслышно подошёл к двери, за которой исчез хозяин квартиры. То, что я увидел за порогом, поразило меня.

Дмытро стоял, сгорбившись над низким столом, и жадно ел. Нет, пожалуй, слово «жадно» здесь не подходит. Скажем так, он дико пожирал то, что было в посылке. Хотя от содержимого оставалось уже немного. Огромная жирная селёдка была на три четверти обглодана. Рядом с ней лежали золотистые очистки лука и почти съеденный некогда, видимо, громадный кусок сала. Теперь от него осталось лищь несколько надкусанных ломтей, и Дмытро, резко икая, вгрызался по очереди то в последние луковицы, то в эти белые изгрызанные ломти сала. При этом от спешки он быстро втягивал носом воздух, что и производило те самые хлюпающие звуки.

Наверное, он как-то ощутил моё присутствие и обернулся. Две струйки жира стекали по его подбородку. В чёрных с проседью усах затерялась луковичная шелуха. Он ещё раз хлюпнул носом и сипло проговорил:

— Вы не должны…слышите, вы не имеете права обращать на это внимание. Всё равно идея величайшая…

Я ничего не ответил. Только кивнул головой и стал уходить из комнаты. Но в этот момент у меня за спиной звякнуло что-то металлическое. Я успел обернуться. В руках у Дмытра был нож. Наполовину ржавый, с обломанным концом. Несколько мгновений он смотрел своим томительным взглядом, в котором смешались невыразимая ненависть и мука. А потом он бросился на меня, стараясь воткнуть ржавое лезвие между моим горлом и грудью. Я схватил его за руку. От него несло смесью лука и селедки. Ещё примешивался удушливый запах то ли грязного белья, то ли немытого тела.

— Ты всэ розкажеш, гнида московська! — жалобно стонал он, тыча мне в лицо ножом и обдавая смрадным дыханием. — Падло…

Борьба наша была недолгой. Несмотря на высокий рост, он был слаб как подросток. Я легко вывернул его кисть, и нож упал на пол. Потом я оттолкнул его, выбежал в коридор, а затем на лестницу. Со мной была карта Киева, и я, сверяясь с ней, через полчаса уже был в нашем посольстве.

Утром у ворот посольства стояли пикеты. На плакатах было написано: «Гэть москальський спецназ!», «Смерть диверсанту!» В тот же день меня объявили персоной «нон грата», и я был вынужден на маленьком дипломатическом самолёте отправиться домой.

Когда самолет поднялся над землей, и внизу показались чахлые тополя, каменный всадник с отломанной булавой и купол храма, с которого ободрали позолоту, я почувствовал такую тоску и жалость, словно был на могиле родного мне человека.

— Может, правда, генная память? — подумал я. — Или сам я какой-нибудь квартерон, только наоборот.

Внезапно во мне зазвучал голос. И послышалась песня. Это был голос моей матери. А песня та, что она пела, когда я лежал в колыбели. Слова песни давно забылись, но сейчас вдруг вспомнились. Мама пела их во мне. И я всё понимал:

За окном самолёта начинался дождь. По круглому стеклу потекли прозрачные капли. Я заплакал.

Мама Уля

Спочатку було темно. Потім Івасик відкрив очі. Все як завжди. Маленька порожня кімната. На стіні — карта Блакитно-Жовтої планети. На підлозі — уламки ящиків з-під батарей. Меблів немає. Повітря теж. Та воно і не потрібне, бо Івасик був роботом.

— Гей, наливайте повнії чари! — почувся веселий гімн планети.

Івасик увімкнув останній телевізійний канал, що залишився після Великої Енергетичної Кризи. На екрані, який займав усю стелю, з’явилося миле, дороге обличчя.

— Уля… — лагідно протягнув Івасик і додав, — Мама Уля…

Всередині у Івасика пройшла приємна хвиля задоволення. Раніше ця хвиля була набагато сильніше. Все аж спалахувало і тремтіло, але тепер сил у Івасика було обмаль, та й попереду в нього був складний шлях.

Тим часом Мама Уля на екрані нічого не говорила, а тільки всміхалася своєю чарівною посмішкою. Але Івасик знав, що в цю саму мить тисячі розумних роботів на Блакитно-Жовтій планеті переживають радість. І хоча енергії для праці, спілкування і навіть для рухів роботам вкрай не вистачало, блок радості в усіх працював нормально.

— Уля! Уля! — почулося за стіною. Це сусіди, розумні роботи Петруся І Ганнуся, з останніх сил вітали Маму Улю.

Івасик вимкнув телевізор і вийшов з дому. На вулиці було тихо. Панувала нерухомість. Ніби все завмерло. З краю дороги, мов статуї, стояли, не рухаючись, роботи, в яких сіла аварійна батарея. У деяких з них на грудях був портрет усміхненої Мами Улі. На даху магазину «Батареї» всі рекламні літери згасли, і тільки одна літера «Б» ще мерехтіла і при цьому подавала дивний звук:

— Бе-бе, бе-бе…

Мама Уля не була роботом. Вона була Головним Енергетиком Планети. Це вона чотири роки тому сказала великі слова:

— Роботи Блакитно-Жовтої планети! Ви — найкращі та найрозумніші у Всесвіті! І ви гідні вічної радості!

Івасик зупинився, тому що один з мертвих роботів, що стояв край дороги, здався йому знайомим. Івасик напружив залишки пам’яті і впізнав його. Це був Миколка, приятель з їхнього класу. Хоча його важко було впізнати. Очі закриті, антени на голові побіліли і жалюгідно скрутилися мов іржаві пружинки. Івасик хотів перевірити, чи залишилося в бідного Миколки щось у аварійному блоці, але пригадав, який сьогодні день, і не обертаючись, пішов далі.

— Про що ж це я думав, — напружено згадував Івасик, повільно просуваючись дорогою — ага, про Маму Улю…

Так, чотири роки тому мама Уля зібрала тисячі розумних роботів і сказала своїм неповторним лагідним голоском:

— Робіки мої! Я люблю вас і хочу зробити вам подарунок. Цей чудовий блок радості!

Розумні роботи так любили Маму Улю, що погодилися, аби кожному вмонтували додатковий блок радості. Тепер навіть без усяких причин кожний робот відчував радість. Особливо коли бачив Маму Улю.

Правда, дуже скоро з’ясувалося, що блок радості з’їдає страшенну кількість енергії, що він потребує постійного підживлення і навіть пригнічує роботу інших блоків — пам’яті, творчості, мовлення. Але Мама Уля сказала, що це тимчасово, що все погане минеться, а попереду в «робіків» тільки радість.

Раптом попереду Івасик побачив двох роботів, що розкривши обійми, рухалися на нього. У цьому ніби дружньому жесті була небезпека. Івасик зрозумів, що ці двоє «доходяг» хочуть відібрати в нього єдину працюючу батарею. Івасик не став тікати. Він зробив декілька кроків назустріч нападаючим і по черзі вдарив кожного в окуляр бачення. Обидва роботи, втративши орієнтацію, слабко повели руками і завмерли. Івасик підрахував відстань до пункту призначення, подумав, що сил у нього, мабуть, вистачить, і став рухатися далі, знову пригадуючи.

— Не перейматеся труднощами, — казала Мама Уля, коли розумні роботи стали приходити до неї великими делегаціями і гудіти хором: «Мамо, енергії не вистачає!».

— Любі мої, — воркотіла Мама, — усе буде гаразд. Я дуже добре розуміюся на енергетиці. А тих, хто мені заважає служити моїм любим робікам, я скоро вимкну назавжди.

Івасик повернув за металевий будинок-склад і побачив страшну картину. Три розумні роботи розбирали четвертого на частини. Вони вже відкрутили руки і поралися біля ніг. Всередині у Івасика щось напружилося і впало. Та, кого розбирали, була Ксана! Кілька років тому Івасик і Ксана вирішили жити разом. Бо разом їм було добре. Але блок радості, який обом вставили від Мами Улі, був настільки потужним, що радість бачити Маму поглинула всі інші почуття.

Івасик хотів щось сказати отим негідникам, що розбирали його Ксаночку, але програма мовлення в нього давно не працювала. Івасик тільки безглуздо подивився, як ті злодюги звинчували Ксанину ніжку, і повільно став рухатися далі.

— Уля! Уля! — почувся механічний голос з чорного ящика, що висів під дахом маленького будиночку, схожого на дитячий кубик. Крім ящика, на будиночку висів напис «Виборча дільниця».

— Дійшов, — подумав Івасик, намагаючись не хитатися від слабкості.

Щомісяця розумні роботи обирали Головного Енергетика Планети. Спочатку вибори проходили яскраво, мов свято. Але енергії на планеті через ненаситні блоки радості ставало все менше. І все ж таки всі, хто міг пересуватися, щомісяця приходили на дільницю.

— Гуд! Гуд, Івасик! — сказала йому незнайома істота, що стояла біля входу до дільниці. Це був не робот. Він широко всміхався, палив сигару, на голові мав капелюха з широкими полями, а на боці револьвер.

— О! Велком, Івасик! — сказала друга така ж сама істота, що вийшла з дверей дільниці, тримаючи в руках електронну урну для голосування.

— За кого голосуємо, май френд Івасик? — спитав той, хто мав револьвер.

— За Маму Улю, — подумав Івасик, але не зміг сказати вголос. Він тільки натиснув на зелену кнопочку в урні для голосування і, витративши на це останні сили, завмер навіки.

— Хелло, Уля, — сказала істота з револьвером у маленький телефон. —

— Вітаю тебе, май дарлінг! Як завжди, єдіногласно!

На тому кінці трубки спочатку було мовчання. А потім почувся тихий дрібний сміх:

— Хі-хі-хі…

Особенности национального хамелеонства (ответ классику)

Есть такая замечательная украинская песня «Два кольори». Любимая народом. В общем-то, шедевр. Один из её авторов — Дмытро Павлычко. Герой Украины, дважды лауреат Государственной премии, многолетний лидер писательской организации, тридцать шесть лет состоявший в КПСС, он же — один из основателей Народного Руха и поныне известный деятель национально-патриотического направления.

В его самой знаменитой песне поётся о двух цветах жизни — красном и чёрном. Первый символизирует любовь, второй — печаль, журбу. И так в жизни человеческой, по мысли поэта, цвета эти (кольори) сменяют один другого.

Не пристало мне, скромному литератору, рассуждать на тему, сколько любви было и есть в жизни Дмитрия Васильевича. Это тайна его сердца, ведомая одному Богу. Да и его журба есть глубоко личное дело. Однако у сограждан поэта есть, как бы точнее выразиться, некая общественная печаль, связанная с его деятельностью.

Об этом писали много раз. И, возможно, не стоило бы повторяться, если бы официально признанный классик, чьими стихами полны школьные учебники, не продолжал подавать нам, более молодым современникам, не слишком эстетичные примеры творческого поведения.

Мы бы хотели забыть, как давнюю, застарелую журбу, его стихи о Ленине и партии. А помнить только:

Однако сам Дмитрий Васильевич не даёт нам забыть о том литературном, идеологическом и нравственном кульбите, о той смене окраски, которая случилась с ним, когда рухнул СССР и коммунисты потеряли власть. Он оказался среди тех писателей, кто быстро и без видимых признаков раскаяния перешёл от верности партии к верности УПА, от прославления интернационализма и дружбы народов к… Да, собственно, все знают, к чему.

Нам говорят: в годы советской власти он не мог писать иначе. На него давили, ему угрожали. Понимаем и не осуждаем. У нас и своих грехов достаточно. Одно не понятно: зачем тогда, при такой «многоцветной» биографии, снова претендовать на роль морального авторитета? Зачем нас опять учить жить? Ведь мы можем вспомнить и это.

А вот о другом вожде.

И ещё о нём же:

О Москве и ныне ненавистной ему России тоже очень душевно писал:

А теперешним героям из УПА поэт присваивал такие меткие эпитеты: «бандерівські недолюдки», «братовбивці», «холуї», «бандерівські виродки», «лакеї в жовто-синій блузі», «гадини з тризубим ротом», «чумні бандерівські бандити», «яничари».

Впрочем, довольно. Подобных откровений можно привести множество, однако не хочется. Хочется только заметить: уж очень как-то искусно и сильно, видимо, давили на поэта. Поскольку его верноподданная муза работала бесперебойно и вдохновенно десятки лет. А может, кроме страха репрессий, имелся и личный интерес? В том числе и финансовый.

И сегодня на девятом десятке жизни этот интерес, похоже, не угас. Мы видели и видим Дмытра Павлычко среди активных сторонников Юлии Тимошенко. А Юлия Владимировна, как и некогда КПСС, своих верных служителей никогда не забывала. Одним словом, своеобразие цветовой гаммы Дмитрия Васильевича подвигло автора этих строк на критические действия.

В последние дни в Интернете появилось стихотворение «Суд». Накануне оно было опубликовано в газете Союза писателей Украины, а потом стало ходить по Сети. Приведу наиболее яркие фрагменты нового творения мэтра национальной поэзии.

Этим стихотворением, Дмитро Васильович, вы опять-таки подаёте нам, читающим и пишущим, довольно сомнительные примеры.

Пренебрежительно упоминаете кремлёвских ребят. А раньше вроде их любили (читайте выше). Или вот, в поэтическом экстазе называете женщину (нет, не Тимошенко) «відома курва». Хорошо ли это? Бывшего президента сравниваете с Пилатом. А ведь когда он был при власти и финансах, вы его поддерживали (не помню, стихи ему посвящали или нет). Ну а когда вы в порыве святотатства стали примерять вашей «лидэрке» терновый венец, стало понятно: надо писать ответ. Вот он, мой ответ.

Не мне давать советы корифею и классику. Дистанция между нами весьма велика. Но по-человечески, минуя литературную иерархию, позволю себе высказать пожелание. Подальше бы нам, сочинителям, держаться от политиков и финансовых махинаторов. И поближе к Богу. Ведь встреча с Ним у нас у всех не за горами.

Пісня про переможця

Іван Федорович Качан, член Спілки письменників України з 1968 року, сидів за столом у своєму робочому кабінеті і від люті шепотів нецензурні слова, що мовою одної іноземної держави називалися матом.

«Так звана творчість Івана Качана, якою він дістав два покоління радянських читачів, накрила і нас, бідних, своєю задушливою хвилею…»

— Ну, стерво, — скрипів зубами Іван Федорович, читаючи статтю в газеті «Літературне Запоріжжя», яку нашкрябала одна молода, але дуже зухвала журналісточка з Києва. Іван Федорович бачив її декілька разів по телевізії. Шмаркачка, років тридцять, увесь час всміхається, аж заходиться від власного нахабства.

«Якщо раніше цей «митець» співав нам про рідну КПРС, — читав далі Іван Федорович, — то тепер він тим же розміром і з тим же натхненням виводить про героїчних союзників вермахту, що несли культуру та демократію на українські землі. Метода в діяча невибаглива. Було: «І Ленін, мов сонце, осяяв нам шлях». А стало: «Бандерова зірка вказала нам путь». Як кажуть, простенько и со вкусом…»

— Ах ти ж, падлюка, — сказав уголос поет і зім’яв газету. Особливо неприємно було читати докори за те, що сам Іван Федорович вважав своїм рідкісним даром. Бо поет — це такий живий інструмент, що краще за інших відчуває епоху і ловить найтонкіші вподобання свого народу.

— Не народу, а начальства, — сказав раптом невідомий голос. Іван Федорович здригнувся. Потім повільно повернув свою сиву голову і побачив жінку, що стояла коло книжкової шафи.

— Не треба так дивуватися, — тихо сказала жінка, і її великі карі очі сумно подивилися на Івана Федоровича. — Я з вами працюю вже сорок років.

Іван Федорович збентежено дивився на гостю і нічого не міг второпати. Дивувало усе: і незнайоме худорляве обличчя, і легкий прозорий одяг, і цей втомлений погляд, що проникав у найтемніші закуточки поетової душі.

— Я — ваша муза, шановний, — сказала жінка і з невиразною тугою подивилася на п’ятитомне видання поезій Івана Качана, що виблискувало золотом у шафі. — Скільки ж ми з вами нагородили…

Довгими худими пальцями вона провела по книжках і зажурено прочитала напам’ять:

— Дозвольте, — нарешті оговтався Іван Федорович, — у чому справа?

— А справа в тому, Іване Федоровичу, що я більше не можу, — голос музи затремтів і став обриватися. — Сорок років ви тягнули з мене пісні про Жовтневу революцію, Дніпрогес, поему «Страта куркуля», і я диктувала, як могла. А от на Помаранчеву коаліцію і вашу нову збірку «Дума про НАТО», даруйте, сили в мене вже не вистачає.

— Божевільна! — подумав Іван Федорович, дивлячись на худі, босі ноги жінки, що виглядали з-під довгої прозорої спідниці. — Треба викликати міліцію.

— Викликайте, — сказала муза, і на її тонкому обличчі відобразилося глибоке і давнє страждання. — Я розкажу вашій міліції, як ви під тортурами вирвали з мене «Пісню про Петлюру».

Несподівано в руках жінки з’явилася маленька зелена скляночка. Муза подивилася на неї безумним поглядом, а потім прохрипіла: «Одним ковтком отрути втекти від муки і заснути…»

Іван Федорович розхвилювався. В його поетичній душі миттю промайнули суперечливі роздуми. З одного боку, він був матеріалістом, а в минулому і комуністом, і яка там до біса муза! Але щось таємне і незрозуміле говорило йому, що смерть цієї дивної істоти якимось чином припинить животворний потік образів, рим та літературних премій.

— Пробачте! — закричав Іван Федорович і кинувся до гості. Він схопив її тонку руку і став відбирати зелену склянку. Кілька секунд між ними точилася боротьба, а потім муза, що стала слабшати, якось вивернулася і вільною рукою дала поетові дзвінкого ляпаса.

Від удару Іван Федорович прокинувся. Надворі вже був день, а в кабінеті, де він заснув учора, стояв тяжкий дух спиртових парів.

— Та що ж воно було, — простогнав Іван Федорович, відчуваючи біль у скронях.

Тут хтось подзвонив у двері. Почулися тверді кроки, і на порозі кімнати з’явився Павло Дмитрович Зоря. Теж відомий поет і приятель юності.

— Добрий день, хворий, — сказав Павло Дмитрович потужним басом і грайливо підняв свої чорні косматі брови. — Я вам приніс ліки.

Він поставив на письмовий стіл пляшку вже початого коньяку. А Іван Федорович тим часом почав пригадувати.

Вчора в Спілці письменників шанували Галину Свистюк, авторку еротичного роману з життя сучасних українських фермерів. Потім був фуршет, потім Галина Свистюк танцювала з усіма секретарями Спілки, потім кудись поїхали…

— Так, Іване, давай швиденько по сто грам, і я побіг, бо є ідея супер! — Павло Дмитрович розлив коньяк, і вони випили. В голові Івана Федоровича стало світліше, біль у скронях майже зник.

— Сьогодні вранці мене просто, як вдарило! — Павло Дмитрович махнув могутньою рукою перед носом Івана Федоровича, і походжаючи кабінетом, став ділитися творчими планами. — Адже про нашого президента немає ні поеми, ні думи, нічого! Ну я присів на хвилинку, накидав планчик. Знаєш, друже, може витанцюватися цілий епос!

Іван Федорович мовчки слухав приятеля, дивився крізь товсте скло окулярів і нічого не говорив.

— Гаразд, Іване, я бачу ти вже підлікувався. Буду їхати. — Павло Дмитрович випив ще грам сто п’ятдесят, потис важку, холодну руку друга і зник.

— Епос, говориш, — міркував Іван Федорович, сидячи в своєму улюбленому кріслі. — Ну-ну…

На душі в поета знову стало кепсько. Ніби там занявчав старий драний котяра. Іван Федорович стис щелепи. Засопів.

Але тут до нього прийшла проста і дуже світла думка. Кожний член Спілки знає — Павло Дмитрович Зоря пише довго і нудно. По-перше, вічні фуршети, по-друге, таланту, як у свині шерсті. От і виходить…

Зненацька Іван Федорович відчув натхнення. Долаючи залишки похмілля, він підійшов до письмового столу, випив з пляшки три ковтки коньяку і, схопивши білий аркуш паперу, став писати:

Конец москальских шпионов

Тарасику восемь лет. У него русые волосы и пушистые колючие ресницы. О себе он часто думает: «Я — смелый хлопчик». Но сегодня всё было не так. Сегодня вечером Тарасик боялся.

— У-у, москальская морда! — сказал Тарасик, немного картавя на слове «морда» и погрозил кулаком стоявшему в углу пластмассовому Спайдермену.

Лицо у Человека-паука, покрытое красной паутиной, не имело никаких национальных признаков, но в темноте все игрушки казались Тарасику москалями — и Нинзя, и трансформер Вася, и даже подаренная ему по ошибке длинноногая Барби.

— Тьфу! Тьфу! Тьфу, на вас! — Тарасик трижды плюнул в угол, где стояли игрушки, и спрятался под одеяло.

Ругательству «москальская морда» Тарасика научил Славик, его друг и одноклассник. Но еще до разговора со Славиком, когда где-то говорили «Москва», «московское царство» и даже «московское время», Тарасик чувствовал угрозу, и его обычно весёлое сердечко становилось грустным и враждебным.

К тому же их учительница Катерина Ивановна, худая старая тётенька с тонким голосом усталого педагога, ожидающего близкой пенсии, почти на каждом уроке по предмету «Я и Украина» повторяла: «Колы московськый цар забрав у козакив незалэжнисть…».

И Тарасику рисовался отвратительный московский царь с лицом жадного дяди Скруджа из американского мультика, который ворует золотую, завернутую в тряпочку «незалэжнисть» и прячет её в своем мрачном подземелье среди сундуков с долларами.

А еще вчера к ним в класс приходил детский поэт с большими черными усами и бесцветно-голубыми глазами. В глазах этих стояла какая-то остекленевшая, как гель прозрачная печаль. Казалось, ещё немного и оттуда потекут потоки гелевых слез в «могучий Днипро», о котором поэт со скорбным завыванием читал стихи.

В конце встречи усатый дяденька рассказал, как возле славного города то ли Потопа, то ли Конотопа, козаки бились с московской ордой, и прочел отрывок из поэмы с эпическим финалом:

Ну и в тот же день к Тарасику подошел Славик и по секрету сообщил, что москали по ночам приходят к детям в черных масках и железных перчатках, чтобы душить или резать на мелкие кусочки. Но если не забояться, крикнуть «Уйди, москальская морда!» и трижды плюнуть, подлые москали исчезнут.

— Мама! — вдруг неожиданно для себя закричал Тарасик, потому что ему показалось, что заклинание не подействовало и стоявшие в углу враги железными перчатками тянутся к спинке кровати.

В комнату Тарасика вошла мама.

— Что, мой родной? — тихо сказала она.

— Мам, а это правда, что москали на ракетах над нами летают и сбрасывают бомбы? — Тарасик высунул голову из-под одеяла и несколько раз моргнул своими пушистыми колючими ресницами.

— С чего ты взял, малыш? — сказала мама. — Никто на нас ничего не бросает.

— Нас НАТО защищает? — спросил Тарасик.

— Нас защищают, — мама замолчала, поправляя подушку, и закончила бодрым голосом, — храбрые солдаты! Спи и ничего не бойся.

Тарасик облегченно вздохнул, повернулся набок, но, увидев Спайдермена, снова забеспокоился:

— Мам, забери его, он мне спать мешает.

— Конечно, заберу, и дверь оставлю открытой. А если что, мы с папой рядом.

Мама взяла Спайдермена за голову и вышла с ним из комнаты.

В кухне за столом сидел отец Тарасика и медленно помешивал чай.

— Опять? — спросил он, когда жена вошла в кухню с большой уродливой куклой в руках.

— Да, опять москали. Бомбы на нас бросают.

Мама Тарасика села за стол и, словно от холода потирая плечи, добавила:

— Как подумаю, что он маме моей расскажет о москальских шпионах, тошно становится.

— А почему он должен ей рассказать?

— Потому что она приезжает в среду.

— Как в среду? — отец Тарасика побледнел и сказал сквозь зубы, стараясь быть спокойным. — А если узнают на работе?

— Ну, я скажу, что она украинка, но живёт на Востоке, поэтому с державной мовой пока не сложилось.

— Во-первых, в пятом отделе прекрасно знают, где у кого мама и кто какой национальности, — отец Тарасика изо всех сил сдерживал себя и потому говорил медленно, — а во-вторых, нижегородский выговор твоей мамы может определить даже не специалист.

— Но я уже год не видела маму!

— А я своего брата Гену, проживающего в столице нашего вероятного противника городе Москве, не видел уже три года! — отец Тарасика вскочил и продолжал, зачем-то перебирая кухонные ножи.

— И еще я тебе напомню, что после празднования сорокалетия независимости у нас уволили Костю Корниенко, только потому, что возле компьютера увидели фотку с многочисленными родственниками и подпись «Привет из Рязани!».

— Мама! — громко закричал Тарасик.

Отец и мать бросились в детскую. В полутёмной комнате было тихо. Тарасик лежал, сбросив одеяло. Глаза его были закрыты, колючие ресницы вздрагивали. Он часто дышал.

— Это он во сне, — прошептала мама, укрывая Тарасика. — Что-то приснилось.

— Ладно, пойдем, — сказал отец, и они тихо ступая, вышли из комнаты.

И потом еще долго сидели на кухне, устало согнувшись над столом, словно две испуганные птицы, прижатые со всех сторон безумием той жизни, что ждала их за чёрным ночным окном, и спокойные вот разве что от того, что ребенок все-таки заснул.

Но и это спокойствие было призрачным и напрасным.

Тарасику снилось, что он ловит москальских шпионов. Они прячутся в подъездах его родного города, а он, как Степан-мститель, герой популярного детского комикса, стреляет по ним из немецкого автомата. Шпионы падают и, бессильно задрыгав ногами, замирают на асфальте, а он, Тарасик, бежит дальше и стреляет, стреляет…

И еще родители не знали, что Ангел-Хранитель Тарасика, которого Бог дал ему в день, когда нижегородская русская бабушка окрестила мальчика в деревенской церкви, этот Ангел, невидимо стоял в углу детской и плакал. Плакал о бедном Тарасике, о Славике, о всех обманутых детках и о людях той заблукавшей части Святой Руси, которую ныне называют Украиной.

Постріл у минуле

Сорок четвертий президент України Роман Бандура сидів у своєму кабінеті. Поруч на дивані, заповнюючи його половину своїм круглим тілом, разташувалася дружина президента Галя. За спиною голови держави стояв охоронець Вася, відомий тим, що ніколи не блимав очима.

— Ну хто там іще? — втомлено запитав президент, і його густі чорні брови ізігнулися від страждання.

— То, мабуть, Петро прийшов із своєю культурою, — незадоволено сказала дружина і стала знервовано орудувати голкою. Вже другий тиждень Галя вишивала золотими хрестиками рушник з написом «2128 року гідну зустріч!».

— Давай його сюди, — президент глянув на охоронця Васю. Той, як завжди, дивлячись перед собою своїми біло-блактними очима, натиснув на кнопку пульту.

В кабінеті виник Петро Петрович Голобуцький, міністр культури. Це була жвава людина з швидким поглядом і червоним носом, який під час дихання трохи рухався. Петро Петрович нещодавно відзначився на всю державу новим проектом. Посеред столиці України, міста Фастова, було встановлено пам’ятник невідомому гетьману. Кам’яний лицар сидів на коні. Лівою рукою він тримав булаву, а правою, скрутивши комбінацію, яка серед некультурних людей називається «дуля», показував її сусідам на Сході.

— Петю, тільки швидко, бо справ багато, — сказав президент, і згадав, що на нього чекає рибалка, урочиста дегустація варення останнього врожаю, а потім ще обід і сон.

— Та я коротенько, — заговорив Петро Петрович, поводячи на різні боки своїм червоним носом.

— Отут новий проектик, — міністр розгорнув рулон паперу і, притримуючи його підборіддям, став показувати на малюнку.

— Оце, Романе Степановичу, буде у нас пам’ятник Жертвам кризи 2008 року. Отуточки, значить, безробітні стоять, оце уламки банків, що луснули. Треба тільки ваш підпис, щоб, значить, грошики…

— А це що там стирчить? — раптом спитала Галя, вказуючи на малюнок, — Ніби дрючок якийсь.

— Це, Галино Семенівно, я вибачаюсь, не дрючок, а символічне зображення. То рука Москви, яка нам оцю кризу і вчинила.

— Ні, Галю, з рукою Москви, там не погано задумано, — сказав президент і повернувся до міністра. — Так, Петро, давай далі, а про гроші я потім подумаю.

— А далі, пане президенте, просто свято. Свято духовності! — Міністр озирнувся на двері, і звідти два помічники викотили невеличку платформу, на якій лежали товсті важкі книги.

— Нарешті таки скінчили видання, — Петро Петрович зітхнув, ніби він сам вручну надрукував оті товсті книжки. — Дванадцять томів, Романе Степановичу! Загальна назва «Історія гноблення українського народу катами, які називались братами».

— Гаразд, — сказав президент, — нехай поставлять десь у шафу, а я потім почитаю.

— Ні, не гаразд, — втрутилася Галя, — дванадцять томів — то дурня, треба було двадцять п’ять чи більше. Бо душили нас так, що дихати не було чим! Пам’ятаю бабця мені розповідала, що її діда в школі примушували вчити на пам’ять «Чуден Днепр при тихой погоде». Ну, яке вам діло до нашого Дніпра, нелюді?!

— Ваша правда, Галино Семенівно, — швидко погодився міністр. — Та ми іще надрукуємо, матеріалу ж море.

Петро Петрович зробив маленьку паузу, очі його забігали швидше, і він, хекнувши, сказав:

— Тут у мене іще один геній.

— Хто-хто? — перепитав президент.

Петро Петрович зрозумів, що помилився. Бо спеціальним президентським універсалом було визначено, що в країні тільки один геній — той, хто пише універсали.

— Я хотів сказати один винахідник. Він, може, Романе Степановичу, трохи теє, але ж ви знаєте, всі оті науковці з тарганами в голові. Дозвольте я його покличу.

І не дочекавшись президентської команди, Петро Петрович махнув комусь за дверима.

В ту ж хвилину до кабінету стала просуватися дивна споруда на дерев’яних колесах. Конструкція складалася з туго переплетених гілок верби та очерету. Уся вона була обтикана гарбузами та глечиками. Всередині щось гуло, а зверху виходив ледь помітний димок. Штовхав її не менш дивний чолов’яга з розпатланим сивим волоссям, у старих пластмасових окулярах, які в двадцять другому столітті на Україні вже ніхто не носив.

— Дозвольте відрекомендувати вам, пане президенте, професор Сіромашко. — Міністр вказав на розпатланого дядька. — А це, значить, у нього так званий модулятор історичної пам’яті, — і Петро Петрович глянув на чудернацьку споруду.

Президент Роман Бандура незадоволено подивився на винахідника. Останнім універсалом було затверджено, що кожний мужчина вітає лідера держави, тричі присідаючи в гопаку і викидаючи ноги на різні боки. «Точно придурок», — подумав президент, дивлячись на порушника етикету.

А професор Сіромашко тим часом заговорив скрипучим і трохи істеричним голосом.

— Модулятор історичної пам’яті, шановні, це те, що наші темні пращури називали машиною часу. Вони про неї тільки мріяли. А ми її побудували!

— Ми зараз, пане президенте, — Петро Петрович чарівно посміхнувся, — якщо буде ваша ласка, можемо перенестися в минуле, куди забажаєте, хоч до тих клятих динозаврів!

— Куди?! — озвалася Галя з дивану. — Та президент тільки після грипу! І нащо нам оті динозаври? Нам усяких потвор і тут вистачає!

І Галя швидко глянула на професора.

— Ні-ні, Галочко, я так далеко не поїду, — заспокоїв президент, — тим більше, вже скоро обід. А от у стародавній Фастів чи Пірятин я б, може, і підскочив.

— Нікуди не поїдеш, — сказала Галя, — ще застудишся. Нехай самі до нас приїдуть. Подзвонити їм на мобілу, чи написати «по милу». Мовляв, законнообраний президент, що вже тридцять років очолює націю, викликає тебе, і далі прізвище і посада.

Міністр і президент розгублено подивилися на Галю. Але професор Сіромашко раптом сказав:

— Нема питань! Кого хочете бачити? Зараз викличемо.

— Я думаю, требакогось із гетьманів, правда, Романе Степановичу?

— Так, гетьмана це не погано, — погодився лідер нації. — Тільки якого? У нас їх тисячі.

— А я зараз введу програму, — сказав Сіромашко, — і модулятор сам вибере діяча, що годиться на даний час.

Він відкрив дверцята своєї споруди і став, швидко перебираючи пальцями, бігати по клавіатурі. Гудіння посилилося, конструкція стала тремтіти і випускати їдкий гіркуватий дим.

— Та що це так смердить, аж очі їсть?! — пхекнула Галя, витираючи сльози.

— То, Галино Семенівно, гіркота нашої історії, — зітхнув міністр, теж шморгаючи носом. — Я сам, як почитаю наших вчених, так вранці прокидаюся весь мокрий від сліз.

Тим часом гудіння апарату перейшло в ревіння, конструкція сильно захиталася і раптом завмерла. Бокова стінка вдарилася об підлогу, і з модулятора випала людина.

Це був мужчина в старовинному дорогому одязі. Соболина шапка, червоні чоботи, накидка розшита сріблом, на боку шабля. Чорні вуса були довгими, трохи закрученими. Погляд сталевих очей рішучий, але якийсь задумливий і скорботний.

— Де я? — глухо спитав мужчина, коли професор Сіромашко допоміг йому встати.

— Не хвилюйтесь, на рідній Україні, — сказав Петро Петрович і подумав, що цього гетьмана він не бачив на жодній грошовій купюрі.

— Дозвольте привітати вас, — збентежено почав Роман Бандура, — на вашій, тобто на нашій батьківщині.

Гість суворо подивися на Бандуру.

— Ти хто? — видихнув гетьман

— Що значить, ти хто?! — раптом заверещала Галя. — Перед вами гетьман-президент відповідно до універсалу! І якщо всяке мурло буде йому тикати…

Галя задихнулася від гніву, але гість не звернув на неї уваги. Важким поглядом він подивився на Бандуру і тихо спитав:

— Куди Дніпро подівали?

— Бачите, вельмишановний, — почав президент, опускаючи очі перед поглядом гетьмана, — наша Україна дуже багата. І в першу чергу багата друзями. Вони ще двадцять років тому нам порекомендували цю річку осушити. А на її місці ми поставили музей козацької слави.

Гетьман помовчав, а потім знову спитав:

— А чому твої козаки, як я летів, кричали «файєр»?

Гетьман стиснув зуби і додав, ледь рухнувши губами: «Джонні, файер».

— «Файєр», добродію, це така англійська мова, — втрутився у розмову міністр культури. Річ у тім, що нам, українцям, не потрібно військо. Нас охороняють наші друзі. А ми — найдавніші землероби в світі. Наша справа — сіяти та орати.

Гетьман глянув у вікно.

— А що то світиться під горою? Ніби сонця нема.

— О, тут я поясню! — вигукнув професор Сіромашко. — Бачите, люб’язний, це новий саркофаг. Сучасна промисловість дає багато відходів, і тут рішенням уряду зроблено такий собі могильничок.

— Відходи від друзів? — спитав гетьман.

— А хоч би і так! — огризнулася Галя.

Гетьман замовк, потім глянув на Романа Бандуру. В очах гостя була мука.

— Скажи, а хто такий Іван Крішна? Я чув, як в одній хаті співали: «Іван Крішна».

— То була не хата, — пояснив Бандура, — це був храм. А Іван Крішна — то перший святий на планеті. Ми ж нащадки ведичної раси, яка вірила в Івана Крішну. Якщо розібратися глибоко, всі українці — чисті індуси.

На цих словах сталося несподіване. Гетьман раптом глухо застогнав, потім закричав «а-а-а!», потім витягнув шаблю і за мить, мабуть, розрубав би президента на декілька частин. Але охоронець Вася схопив револьвер і, не моргаючи очима, випалив у гетьмана три рази. Той упав на підлогу.

— Галю, що це? — ледь пробелькотів президент, дивлячись на тіло гетьмана.

— О, це нічого страшного! — заспокоїв професор Сіромашко. — Я зараз все поясню. Ця смерть чисто віртуальна. У своєму часі він собі живий і здоровий.

У цю мить тіло гетьмана зникло.

— От бачите! — зрадів професор. — У минуле можна стріляти, скільки завгодно!

Він повернувся до міністра і запропонував:

— А давайте заглянемо кудись ближче. У славне двадцяте століття. Десь так у роки сорокові.

— Та зачекай ти, — сказав Петро Петрович. — Он бачиш, шефу млосно.

Але поки Галя з міністром пирскали водою на зовсім блідого президента, упертий професор знову відчинив дверцята свого агрегату і задав нову програму.

Модулятор затремтів, несподівано почувся собачий гавкіт, якісь чоловіки закричали «хенде хох!». Потім заплакали діти.

— Що він там робить? — ледь простогнав Бандура.

— А то наш професор пробивається у буремні сорокові, — пояснив Петро Петрович. — Це ж ваш улюблений період.

І раптом міністр побачив, як з-під модулятора почав витікати червоний струмочок якоїсь рідини.

Бандура побачив червоний струмочок, став білий, мов папір і, глянувши на охоронця, простогнав:

— Васінька, не треба! Бо вони скажуть, що я їм мало пам’ятників поставив, і до стінки…

Охоронець навів револьвер на Сіромашка, той швидко дав відбій, і модулятор завмер.

Петро Петрович з Васею підхопили ослаблого лідера держави і понесли до спальні. Але у дверях президент озирнувся і, глянувши на підлогу, наказав:

— Галю, не забудьте витерти кров.

Свидом-буддизм, или семь свитков мудрости

Перед лицом научной общественности, как автор данной публикации, официально заявляю: год назад на территории Украины мной открыто новое философско-мистическое учение. Оно называется свидом-будизм (от слов «будити свідомість»).

При обстоятельствах, которые пока не могут быть преданы огласке, в мои руки попали семь свитков уникальных текстов. Свитки, на которых расположены записи, изготовлены из весьма загадочного материала, напоминающего тонко выделанную шкурку сала. Сами тексты выполнены чёрной плакатной тушью. Из материалов уже расшифрованных мной и предлагаемых читателю ясно одно: на Украине существует тайное общество свидом-будистов. Предполагаю, что учение свидом-будистов возникло в результате контактов Львовского оккультного кружка «Сознание Бандеры» с культурой Японии и Китая (речь может идти о традиционных поездках на заработки). Видимо, здесь кроется причина того, что адепты свидом-будизма, будучи жителями Украины, приняли китайские и японские имена.

Некоторая часть текстов из-за трудностей перевода приводится на языке оригинала. Все попытки расшифровать, кто из граждан Украины кроется за такими именами, как Великий Мастер свидом-будизма Ны Бо или Просветлённый Учитель Хайль Чи-ши, ощутимых успехов пока не принесли.

МАСТЕР НЫ БО И ЧЁРНЫЙ СПИСОК

Всю свою сознательную жизнь Великий Мастер Ны Бо составлял список врагов Украины. В списке значились Пу-Тин, Пу-Шкин и ещё сорок тысяч лиц неукраинского происхождения.

Однажды Мастер Ны Бо неделю не выходил из глубочайшей медитации, и к нему явилась группа врачей:

— Да у вас, батенька, на почве свидом-будизма развилась мания преследования!

Ничего не ответил Великий Мастер. Лишь продолжал отрёшенно улыбаться и пускать слюни. Однако после ухода консилиума он достал свой список и дописал:

- І усі лікарі.

О ЧЁМ СПРОСИЛ ПРОСВЕТЛЁННЫЙ

Однажды Просветлённый Учитель Хайль Чи-ши медитировал, укрывшись знаменем батальона «Нахтигаль». Тут подошли ученики и спросили:

— Учитель, идеи свидом-будизма могут передаваться через рукопожатие?

— Ні, -ответил Хайль Чи-ши.

— А воздушно-капельным путём?

— Ні, - повторил Просветлённый.

— А через интимные контакты?

Учитель надолго задумался. Потом спросил:

— А мозок може вступати в інтимний контакт?

О ТОМ, КАК МУЗЫКАНТАМ ОТКРЫЛОСЬ

Однажды в Місто Лева со скрипками и виолончелями приехали солисты оркестра «Виртуозы Москвы». А им навстречу с арматурами и кусками окаменевших экскрементов вышли свидом-будисты из школы «Віртуози Галичини». И тут музыканты поняли, что приехали в культурную столицу Украины.

О ТОМ, КАК МАСТЕР НЫ БО ПРЕДСКАЗАЛ БУДУЩЕЕ

Однажды давно и глубоко просветлённый Мастер Ны Бо развил учение о нирване. Состояние непрерывного счастья, в которое впадут украинцы, когда свидом-будисты придут к власти, он назвал «унирванна».

Ученики спросили Мастера:

— Учитель, если мы придём к власти, и всем настанет унирванна, история Украины закончится?

Мастер прервал медитацию и предсказал: — Ні, закінчаться лише продукти харчування.

ОТВЕТ ПРОСВЕТЛЁННОГО

Великий Учитель Хайль Чи-ши любил короткие и ёмкие ответы. Как-то раз, предаваясь дорогим воспоминаниям, он сочинил стихотворение:

Всі просвітлені forever, Позабувши про печаль, Ми крокуєм в Місті Лева І волаємо «зіг-хайль!»

Ученики спросили Учителя, где при этом находилась милиция, общественность и государственная власть. Он ответил коротко и ёмко:

— В сраці.

ПРЕКРАСНАЯ ФА РИ

Недалеко от хижины Мастера Ны Бо жила его любимая ученица Прекрасная Фа Ри. Больше всего на свете Фа Ри любила детей. Каждый день она приходила в сад, где гуляли малютки, и там играла с ними «в города».

— Як тебе звуть? — спрашивала Фа Ри маленькую девочку. И если та отвечала «Лиза», Прекрасная Фа Ри ласково рекомендовала:

— «Тоді в Рязань пакуй валізи!»

А если какой-нибудь мальчик говорил «Миша», Фа Ри и ему подбирала город:

— «В Тамбові твоя екологічна ніша!».

После такой игры «в города» дети полюбили игру «в прятки». И когда видели Прекрасную Фа Ри, разбегались и прятались. Родители деток искали Прекрасную Фа Ри, чтобы поблагодарить её. Но Мастер Ны Бо на четыре года подарил ей Неприкосновенность. И она бесстрашно залезала в дупло гнилого дерева, показывала оттуда всем язык и строила отвратительные рожи.

О ТОМ, КАК МАСТЕР НЫ БО ПОБЕДИЛ ВРАГОВ

Очень давно, когда Мастер Ны Бо был ещё молод, враги решили поколебать его веру с помощью трёх коварных вопросов:

— Правда ли, что ваш свидом-будизм — это прибежище подонков и бездарных ничтожеств? — спросили враги.

— Не думаю, — невозмутимо ответил юный Ны Бо.

— Правда ли, что в глубине вашого учения лежит провинциальная зависть и застарелый комплекс неполноценности?

— Не думаю, — повторил Ны Бо, напрягая всю свою волю.

— Правда ли, что наследники холуёв и палачей могут рождать только уродов?

— Не думаю, — прошептал Ны Бо, улетая в Долину Блаженства имени Степана Бандеры.

И отошли враги с позором. Потому что не знали, убогие, что свидом-будисту до восьмидесяти лет вообще запрещается думать.

О ТОМ, КАК НА УЧЕНИКОВ НАПАЛ СТРАХ

Однажды ученики пришли к Учителю Хайль Чи-ши и увидели, что он ест фаршированную рыбу, танцует танец «семь сорок» и читает главы из талмуда.

Ученики предположили самое страшное.

— Заспокойтеся, — сказал Просветлённый Учитель, — це я вивчаю мову нашого ворога.

Ученики поверили. Но неприятный осадок остался.

О ТОМ, КАК Я-НУК ПРИШЁЛ В ГОСТИ К НЫ БО

Как-то раз, к Мастеру Ны Бо пришёл начинающий свидом-будист по имени Я-Нук:

— Слушай, Мастер, — начал Я-Нук, — хочу мудрости у вас набраться, только по-быстрому.

Мастер Ны Бо сидел у подножия медной статуи основоположника свидом-будизма Свободисатвы и молчал.

— Понимаю, — продолжал Я-Нук, — мудрость безплатной не бывает. И он положил перед Мастером миллион юаней.

Учитель Ны Бо пересчитал юани, спрятал за пазуху и продолжал медитировать.

— Честно говоря, не так мудрость мне нужна, как справка, — признался Я-Нук. — Мол, прослушал «Краткий курс свидом-будизма». Надо показать кое-кому в Европе.

Мастер Ны Бо презрительно улыбнулся, хлопнул в ладоши, и три ученика принесли справку с печатью. Я-Нук взял её и убежал довольный и непросветлённый.

Вечером того же дня Мастер собрал учеников и прочёл своё новое стихотворение:

СОН ВЕЛИКОГО МАСТЕРА

Однажды Великий Мастер свидом-будизма Ны Бо заснул на вершине священной горы Го Вер и увидел сон. Ему снилось, что бородатые люди в косоворотках гонят его по Москве под колокольный звон. Сначала заводят в Большой театр, где для него танцуют «Лебединое озеро». Потом — в Третьяковскую галерею, где показывают картину «Алёнушка». А потом приводят в «Главную Русскую Пельменную», и там Иосиф Кобзон, в сопровождении оркестра балалаечников, поёт гимн Советского Союза.

Когда Мастер усталый вернулся в свою хижину, ученики спросили, где он был.

У пеклі, - последовал ответ.

О ТОМ, КАК ПРОСВЕТЛЁННЫЙ УЧИТЕЛЬ ХАЙЛЬ ЧИ-ШИ ВЫРАЗИЛ СВОЮ ВЕЛИКУЮ МЫСЛЬ

Как-то утром Учитель Хайль Чи-ши молился перед портретом фюрера.

Тут подошёл ученик и сказал:

— Учитель, позвольте, я тоже буду молиться перед портретом фюрера.

— Тобі ще рано, — отвечал мудрый Хайль Чи-ши.

— Тогда разрешите я помолюсь у портрета гауптштурмфюрера Шу Хе-фича.

— Рано, — повторил Учитель.

Ученик растерялся. Тогда Хайль Чи-ши запустил руку в кимоно и достал пожелтевшую фотографию.

— Кто это?! — испугался ученик.

— Старший поліцай Степан Смердюк. Молися на нього.

— За что вы меня обижаете? — сказал ученик со слезами, — Может, мне ещё на Чикатило молиться?

И тут Просветлённый Учитель Хайль Чи-ши выразил свою Великую Мысль:

— Якщо Чикатіло боровся за розбудову свідом-будизму, будешь молитися і на Чикатіло!

Потом Учитель сделал глубокий вдох, и перед тем, как уйти в себя, тихо добавил: «Падло…»

О ТОМ, КАК МАСТЕР НЫ БО ВСТРЕТИЛСЯ С ПРОШЛЫМ

Как-то раз Мастер Ны Бо встретил старого свидом-будиста Ю-Ще, который только что выписался из Больницы Будущего.

— Ю-Ще? Живий іще? — весело пошутил Ны Бо.

Но старик Ю-Ще не узнал единомышленника и прошёл мимо, повторяя в прострации:

— Фальсифікація …Моя нація…Поки був у палаці я…У нації настала інтоксикація…

Мастер Ны Бо посмотрел вслед старому Ю-Ще, глаза его налились мудростью, и он повторил слова, которые слышал в далёком пионерском детстве:

— Мы пойдём другим путём…

СТИХИ НАПИСАННЫЕ ПРОСВЕТЛЁННЫМ УЧИТЕЛЕМ ХАЙЛЬ ЧИ-ШИ В ДЕНЬ СВОЕГО РОЖДЕНИЯ

О ТОМ, КАК МАСТЕР НЫ БО ОТКРЫЛ СВОЮ ТАЙНУ

Как-то раз совсем юный ученик пришел к Мастеру Ны Бо, пал на колени и с трепетом сказал:

— Учитель! Помоги мне проникнуть в суть нашего учения! Мастер тем временем находился в глубокой унирванне. Глаза его были полузакрыты. Язык высунулся и свисал набок.

— Свидом-будизм — это свет? — робко спросил ученик.

Мастер молчал

— Это бесконечность?

Мастер молчал

— Это капля утренней росы на лепестке розы?

Внезапно Мастер окрыл глаза и громко пукнул.

— Я понял! — радостно воскликнул ученик. — Это музыка!

Тогда Великий Мастер Ны Бо улыбнулся и произнёс:

- І тільки цю музику повинна слухати Україна!

НЕОБХОДИМОЕ СЛОВО К ЧИТАТЕЛЮ

Автор вынужден прервать свой псевдокитайский текст. И не потому, что устал от стилизации и сатиры. Общение с моими героями даже в такой форме, как сочинительство, тяжело и мерзко. Соприкосновение с их духом отвратительно.

Есть такое выражение «молчанием предаётся Бог». Сегодня многие из нас рискуют стать предателями.

Если Бог есть Любовь, Добро и Красота, то мы, держась за свой относительный комфорт и молча взирая, как на нашей земле утверждаются ненависть, злоба и уродство — предатели.

Молчанием предаётся Бог. Он создал нашу всё ещё прекрасную землю. Питает и согревает её. Но среди этой ещё живой красоты мы терпим наглое кривляние, злобное, поистине бесовское мельтешение. Одержимые выстраивают на нашей земле новую реальность. Где убийцы объявляются героями, где глумятся над могилами наших отцов.

Тем, кто не молчит, они уже угрожают. Плюются, хватаются за камни. Всё, что дорого нам, вообще всё высокое и чистое, вызывает у них желание топтать. Да, такое устроение души, когда нравится зло, а добро и правда невыносимы, есть не божеское, не человеческое, но бесовское.

Уже очевидно: по земле Украины, словно отрава, распространяется болезнь. Эпидемия. Она захватывает сердца всё новых и новых людей.

Заражённые этой болезнью кажутся себе здоровыми. Их показывают по телевизору продажные шоумены, они научились носить приличные костюмы, чистые сорочки и пользоваться дорогим парфумом. Но никакой парфум не может заглушить давний запах крови и предательства исходящий от них. Предательства веры и Родины.

Эта болезнь духовная. Дух заражённого человека отвращается от Бога и обращается к тому, кто радуется неправде, ибо он — отец лжи.

И те, кто сегодня не заражён, не имеют права молчать и прятаться. Завтра может быть поздно. Больные захватят власть, и мы не узнаем свой дом. Лукавый, любящий «простые решения социальных вопросов», вложит эти решения в души не только горстки бесноватых, но миллионов. И тогда — хаос и кровь.

Однако для борьбы с болезнью нужно самому быть сильным и здоровым. То есть, не только твёрдо знать правду, но и любить её, жаждать её, считать подлинной ценностью. И ради защиты этой ценности, этого сокровища быть готовым забыть свой страх, лень и покой. И не позволить разрушать свою жизнь и осквернять свою землю.

Что делать с теми, кто заражён? Поступать так, как всегда поступают с больными — лечить, ограждать от них здоровых, а если нужно, изолировать. Если среди больных есть буйные и они вместе представляют опасность — организоваться и принудить их к лечению.

Если дела и слова больных отравляют атмосферу, которой дышат наши дети, заставить замолчать. Конечно, если нам действительно ещё дорога наша земля, история, память. Если мы не превратились в расслабленных, озабоченных своими правами европейцев. Не поклонились идолу извращений и сытого прозябания.

Если они лгут — нам остается только говорить правду. Если угрожают — самим объединяться и явить большую силу. Если они искажают до уродства жизнь, служа сатане, просить Бога, Который Сам есть Истина и Жизнь, сохранить нашу страну, сохранить Его мир.

И тогда Он, видя, что мы, оставив трусость и позорное молчание, хотя бы попытались бороться, поможет нам. Поможет потому, что мы не предали Его молчанием.

Цукрова хвороба

На сцені — вечір. В темноті стоїть високе дерево.

Під деревом — лавочка. На лавочці — двоє. Петро Миколайович і Микола Петрович. Обидва — літні чоловіки з газетами і дошкою для гри в шахи. Петро Миколайович — високий, солідний. Микола Петрович — маленький, запальний. Для нас вони будуть просто — Петро і Микола, бо ми їх давно знаємо.

Отже, Петро згортає газету і замислюється.

ПЕТРО. Знаєш, Миколо, мені треба тобі щось сказати важливе. Тільки ти не смійся.

МИКОЛА. Чого б це мені сміятися. Та й не вмієш ти нічого казати смішного.

ПЕТРО. Я, мабуть, Миколо, скоро помру.

МИКОЛА. Петро, ну, що ти верзеш!

ПЕТРО. Точно, Колю, я був у лікаря.

МИКОЛА. Від того, що раз на сімдесят років пішов до лікаря, ніхто ще не вмирав.

ПЕТРО. От знову ти жартуєш. Вже двох онуків маєш, ветеран праці, а все тобі хаханьки. Лікар сказав, що в мене в крові — цукор.

МИКОЛА. Ну, то й що? Он у моєї тещі теж цукор. А їй дев’яносто років, і рафінаду кидає в чай сім шматочків.

ПЕТРО. Лікар казав, того цукру в мене стільки, що він кожної хвилини може піднятися, і мені капець.

МИКОЛА. Значить, треба лікуватися. Самогонку менше пити, бо сам знаєш, скільки на неї цукру іде.

ПЕТРО (задумливо дивиться в чорне небо) Та мені і Галина моя каже, лікуйся. А я собі думаю, а навіщо? Ну, помучуся на тих ліках рік-другий, а все одно помру. Діти в мене вже дорослі, у Галі буде гарна пенсія, ну, рано чи пізно ляжемо в землю, станемо травою, перегноєм…

МИКОЛА. Здрасьтє! Приїхали. А душа?

ПЕТРО. Яка ще душа, Миколо?

МИКОЛА. Ну, та, що залишиться, коли тіло в землю закопають.

ПЕТРО. Дивуєш ти мене, Миколо. Ніби в одній школі навчалися, разом до комсомолу вступали. Ти згадай нашу хімічку Ганну Іванівну. Я на все життя запам’ятав її мудрі слова: «Ніякої душі чи там бога не існує. Коли людина вмирає, молекули просто розпадаються на атоми, і виникає…» Короче, щось виростає на могилі.

МИКОЛА. А хіба це справедливо?

ПЕТРО. Справедливо чи ні, але це наука.

МИКОЛА. Виходить наш прораб Опанасенко сорок років обдирав нас кожної получки, а Вася, мій брат, за все життя мухи не прибив, і обидва просто ляжуть в могилу, і нікому нічого не буде?

ПЕТРО. Виходить, що так.

МИКОЛА (задумливо) А от я читав в одній газеті, що людина, коли вмирає, потрапляє, ну, як би в інший світ. І там живе. І ніби її питають, як вона жила до того, як померла.

ПЕТРО. Ну, ці казки мені ще бабуся розповідала.

МИКОЛА (розпалюючись) А ще один мужчина, як ми сиділи в поліклініці до зубного, розповідав мені, що читав одну книгу. І там писалося про людей, які вмирали на операції чи там в аварії, а потім лікарі їх оживляли, і вони розповідали все, що бачили. Так їх там…зустрічали. І вони летіли. І хтось невидимий з ними розмовляв.

ПЕТРО. Вибачай, Микола, але ще раз тобі кажу, це вигадки.

МИКОЛА (знову задумливо) Ні, не вигадки. Слухай, Петро, я тобі щось скажу, а ти не смійся.

ПЕТРО. Та мені зараз не до сміху. Та й не вмію я насміхатися як ти.

МИКОЛА. Я тут якось у себе на Оболоні зайшов до церкви.

ПЕТРО. Ну, і що?

МИКОЛА. Не знаю. Тільки я стояв, стояв, а потім зрозумів. Не знаю, як сказати…Короче, ми не одні. Нас бачать. І ти знаєш…Нас жаліють. Нас дуже жаліють!

ПЕТРО. Хто бачить, Коля? Ти про що?! Ти, мабуть, був з похмілля?

МИКОЛА. Ні, тверезий. А бачить… Той, мабуть, хто зустрічав отих бідолах, що померли.

ПЕТРО. Не ображайся, Колю, але це вже якийсь дурдом.

МИКОЛА. Не лайся, бо нас чують.

ПЕТРО (червоніє) Хто чує?! Ти здурів?!

МИКОЛА. Ми зараз сидимо тут, а Він (невпевнено дивиться вгору) бачить, і чує, що ми говоримо.

ПЕТРО (вкрай роздратовано) Колю, припини! Ніхто нас не бачить, і ніхто нас не чує!

Раптом з темноти Петро одержує сильний удар в потилицю.

ПЕТРО (хапається за голову) О-йо!

МИКОЛА. Що таке?

ПЕТРО. Та щось по голові довбонуло.

МИКОЛА. Що, чесно?

ПЕТРО. Авжеж, чесно. (дивиться вгору) Мабуть, щось з дерева впало. Тут така темрява, нічого не видно.

МИКОЛА. Ой, Петю, це не з проста.

ПЕТРО. Та не кажи ти дурниць! Стільки років тебе вчили, молекули складаються з атомів, атоми теж там в собі щось мають. А більше…(озирається) нікого немає.

Знову одержує потужній удар по голові. Падає навколішки.

МИКОЛА. Петюню, я тебе прошу, припини! Бо потім з мене спитають, за те, що я тебе слухав!

ПЕТРО (підводиться на весь свій значний зріст) Хто спитає?!

МИКОЛА (тихо) Сам знаєш.

ПЕТРО (театрально піднімає руки) Та немає його!

Роздається сильний удар грому.

ПЕТРО (кричить в темряву) А я кажу, нема! (Миколі) Ну, хочеш, я йому прямо скажу, що його немає, і мені за це нічого не буде?

МИКОЛА. Не треба, Петю.

ПЕТРО. Ні, скажу. (стає на лавочку і гукає в темне небо) Електрон так само невичерпний, як і атом! Вчення Маркса всесильне, бо воно вірне! (Миколі) Ну, бачив? Хочеш ще? Будь ласка! (стрибає з лавки на землю, і походжає натхненно вигукуючи) Релігія — це опіум для народу! Релігія — це, блін… І нічого! Бачив? Ха-ха-ха! І нічого!

Раптом Микола хапає шахівницю і б’є Петра ззаду по голові. Той падає.

МИКОЛА (в небо) Прости мене, Господи! Я не міг більше терпіти, як Ти.

Помічає, що Петро не рухається. Піднімає його руку, але вона безсило падає.

МИКОЛА. Петюню, ти чого? Я ж не того! (пригадує, як робиться штучне дихання) На заводі медсестра казала, треба якось рота в рота.

Нахиляється, щоб робити процедуру, але Петро раптом відкриває очі, і затуляється рукою.

ПЕТРО. А от цього не треба. (сідає на землі і озирається)

МИКОЛА. Петюня! Живий!

ПЕТРО. Ти знаєш, Миколо, я дещо зрозумів.

МИКОЛА. Зайка моя!

ПЕТРО. Це в мене цукор піднявся. Точно. Так в потилицю шваркнуло.

МИКОЛА (дивиться на шахівницю) Мабуть, що цукор.

ПЕТРО (важко піднімаючись з землі) Ну, то нічого. Як зараз не помер, то ще поживу.

МИКОЛА (підхоплює Петра, як пораненого) Авжеж, поживеш, Петюнєчка! Ти ж мій єдиний друг. (непомітно дивиться в небо) Що ж у мене заберуть останнього друга?

ПЕТРО. Що ти кажеш?

МИКОЛА. Та кажу, зараз підемо додому, повечеряємо, поговоримо, а там згодом і цей дурний цукор з тебе виженемо.

ПЕТРО. Дав би Бог…

МИКОЛА. Дасть, зайка, от побачиш, дасть. А яку ми пісню співали, як йшли сюди?

ПЕТРО (наспівує басом) Два кольори мої, два кольори…

МИКОЛА (підхоплює тенором) Оба на полотні, в душі моїй оба…

Вони йдуть у бік 16-ти поверхового будинку. Сцена темнішає, дерева вже не видно, і тільки здалеку лунає пісня: «Червоне — то любов, а чорне — то журба»

Виктор Федорович и незнакомка

Как литератор и редактор, я получаю немало писем. Пишут графоманы, ищущие славы. Возмущённые комментаторы интернета. Но вот передо мной письмо незнакомой женщины. Я назвал бы его «сгусток обманутых надежд», если бы любил высокопарные выражения.

Письмо написано в стихах и сопровождается трогательной просьбой, передать лично Президенту Виктору Януковичу. Эта детская наивность выдаёт человека непрактичного, не знакомого с жизнью и не знающего, в каком далёком от власти месте находится сегодня творческая интеллигенция.

Однако, появись у меня возможность передать Виктору Фёдоровичу этот «человеческий документ», я напомнил бы ему чуть изменённые слова Экзюпери: «мы в ответе за тех, кто опустил за нас бюллетень». Впрочем, создатель «Маленького принца» — француз, а я не уверен, что Президенту дают читать не украинских авторов.

Письмо незнакомки подписано загадочно — Анна Г.

Мысль о том, что писала его самая известная в стране Анна Г., я отбросил почти сразу. Конечно, женское сердце непостижимо, и всё-таки положение и происхождение влиятельной чиновницы не позволят ей так горячо защищать язык Лермонтова и Некрасова, как это делает автор письма.

Скорее всего, перед нами крик боли, который вырвался из сердца безвестной учительницы русской словесности, библиотекаря, преподавателя лицея. Словом, представителя класса, не умеющего сеять, полоть, орать (в смысле, хором на Майдане за пятьдесят гривен в сутки).

Но как раз эти тонкие души острее других переживают обман и несправедливость. Их глубоко ранят не выполненные предвыборные обещания. И вот результат.

Господин Президент! Судя по тексту, женщина, отдавшая за вас свой голос, стоит на грани преступления.

Не скрою, я публикую письмо незнакомки не только ради сострадания. У меня есть и личные, тайные мотивы. Какие? Готов открыть их читателям и гаранту Конституции сразу же после прочтения этих отчаянных строк…

***

Глубокоуважаемый Виктор Фёдорович!

Надеюсь, если вы прочтёте это письмо, оно тронет ваше сердце. Или хотя бы области близко к нему расположенные. Поверьте, чувства обманутой женщины переживает не только несчастная Анна, но и миллионы ваших избирателей, которым вы обещали прекратить нелепые и преступные гонения на великий, могучий и свободный (по слову не украинского писателя Тургенева) русский язык. Тот самый язык, на котором вы объяснялись в любви и нянчили своих сыновей.

Теперь открою вам, почему меня так задело, так потрясло послание бедной незнакомки. Потому, что я сам — такой же «вечный голосователь» за вас! Но есть один нюанс, о котором хочу вас почтительно предупредить.

В отличие от измученной влюблённой женщины, я всё меньше нахожу в себе аргументов, снова опустить за вас бюллетень. Конечно, один мой голос для вас не так важен. (Вы — человек масштабных запросов). Однако, если большинство граждан Украины и впредь не сможет свободно говорить на своём и вашем родном языке, учить на нём своих детей, единица моего голоса будет умножена в миллионы раз. Сделайте это несложное математическое вычисление. Или попросите сделать помощников (только не Анну Г.). Потом задумайтесь над полученной цифрой.

А, лучше, одумайтесь.

Держава обезьян, или как одна партия не успела уложить чемоданы (сказка)

Жила-была на свете одна партия. Очень хитро… устроенная. Называлась она… да все её и так знают. Сильно мечтала она попасть в анналы истории, как самая крутая партия. И за это была готова порвать избирателю… Короче, всё готова была порвать.

Жили сами партийцы не плохо, поскольку были у руля. Бывало, соберутся в главном партийном офисе, и давай рассказывать. Один говорит, у меня биде в сортире бриллиантами инкрустировано. Второй говорит — а у меня алмазами. А третий говорит — у меня изумрудами. В общем, жили хорошо, спасибо демократическим выборам.

Только однажды прибегают политтехнологи с имиджмейкерами и плачут, потупив лица свои продажные:

— Рейтинг ваш партийный не то, чтобы упал, а найти его не можем. Нет нигде! Так что на выборах у вас может не сложиться, не склеиться.

Очень огорчились члены той партии и говорят:

— Что ж вы падлы, в смысле, падаль сетевая фейсбучная, нам докладывали, что всё путём. Мол, раскрутили вы таких уродов, что мы на их фоне будем чисто Белоснежка и семь гномиков.

А технологи с перепугу не расслышали и говорят:

— На «гомиков» мы не обижаемся. Что есть, то есть. В Европу другим путём пролезть затруднительно. А насчёт вас народ так рассуждает: пусть эти хитро… задуманные, которые в анналы намылились, на наши бюллетени даже не рассчитывают. Мы не только за ваших уродов раскрученных проголосуем, но и за любую скотину, в смысле, животное. Только не за них. То есть, не за вас, уважаемые.

— Ну, и какие будут предложения, сучата вы почти порешённые, покойнички безпятиминутные?

— Так предложения сам народ подсказывает. Ясно, что любому «хомо сапиенсу» выборы вы сливаете. Рядом с людьми, извините, проигрываете. Так мы присмотрели вам оппозицию в мире животных. Среди приматов. Гориллы всё-таки на ступеньку ниже стоят по развитию. На их фоне можно умными зарисоваться, и даже где-то интеллектуалами.

— Ладно, пробуйте, — говорят активисты партийные. — Не привычно, конечно, с гориллами соревноваться. Да и страшновато. Звери как-никак. А вдруг они к власти придут и порвут нас как мартышек?

— Да что вы, успокойтесь! Тут наука полностью на вашей стороне. У горилл реакция замедленная. Тормознутые они. Так что, пока они разовьются до демократических выборов, вы в своих креслах по три срока отмотаете. Ну, а на крайний случай, уложить чемоданы и свалить к своим бабкам всегда успеете.

Словом, согласились хитро… сделанные партийцы. Завезли в столицу в срочном порядке партию горилл и стали с ними заниматься. Даже профессоров из Подмогилянской академии приглашали. И что б вы думали! Стало у этих горилл постепенно просыпаться сознание, а у некоторых даже свидомость прорезываться.

Сначала, конечно, были они скромными, тихими, не умели сами программу партийную составить. Костюмы от кутюр носить не получалось (путали пиджак с трусами). Да и «брегеты» золотые норовили надеть на каждую конечность по шесть штук. Но постепенно как-то освоились, язык государственный выучили. Сперва слабо, на уровне премьера. Потом ролик партийный сняли, где главный горилл мычал на экране: «Лапа не здригнеться на горлі у ворога!». И до того эти приматы со временем респектабельными стали, что их пригласил к себе в большое шоу под названием «Держава таки имеет талант» известный иллюзионист Семён Швыдкой. И лидер этих самых горилл у Швыдкого очень даже прижился. Стал речи говорить правильные.

— Нас, приматов, — говорил главный гамадрил, в смысле, горилл, — всю жизнь угнетали соседи северные. Прилетали к нам в Африку из Воронежа или Калуги, и как начнут угнетать! «Евгения Онегина» читать заставляли. Лапу давать учили. Требовали морду подстригать. А когда два наших героических товарища подняли восстание и укусили иностранного фельдшера, который с прививкой от чумки приезжал, так этих героев в зоопарк отправили и теперь не хотят им памятник ставить с надписью: «Гориллам слава!».

Одним словом, хотя и шероховатенько, однако постепенно политическая платформа стала у мавпочек вырисовываться. Так что Семён-иллюзионист главного примата даже по холке похлопал, мол, «дерзай, европеец прямоходящий!».

Но тут, господа-панове, случилась форменная беда. Прибегают, значит, снова политтехнологи с имиджмейкерами к нашим партийцам и плачут:

— Популярность обезьянок в народе растёт катастрофически! Уже многие жители столицы на митингах партии «Фронт Горилл на Свободе» заявляют, что чувствуют в себе духовное родство с приматами. Ощущают в себе признаки шимпанзе, которые прежде угнетала чуждая культура. И ещё говорят, что им давно по столичным каштанам прыгать хотелось с ветки на ветку, но не давала пятая колонна. И ещё говорят, что дорогие гориллочки всегда были им родственники, кумовья и братья по сознанию. А потому, говорят, веди нас, главный батьку-гамадрил, в ваше светлое будущее. А «Фронт Гамадрилов» им отвечает: «Будет у вас красивая держава сознательных обезьян! Точно такая же, как в цивилизованном мире! Только с приматами во главе».

А в конце добавили технологи запыхавшиеся, что передовой отряд орангутангов, с тяжёлыми предметами в передних конечностях, вот-вот будет здесь, в партийной резиденции.

— Ах, вы падлы социально-сетевые! Вы же обещали, что мы всегда успеем уложить чемоданы!

Вздохнули в ответ аналитики премудрые да технологи креативно мыслящие и говорят:

— Извините, промашка вышла в расчетах…

Ну, а дальше случилась трагедия, причём далеко не оптимистическая. Ворвались, значит, сознательные мартышки (а к тому времени в оппозиции и мартышки, и орангутанги, и макаки выдвинулись) короче, ворвались эти сознательные свободные приматы и первым делом из биде бриллианты с изумрудами выковыряли. Потом партийцам, про анналы мечтавшим, порвали… Ну всё, что можно было порвать, порвали. И всё что натягивалось, натянули. Потом по-быстрому памятник тем самым двум героям-гамадрилам соорудили. Из материала неизвестного, подозрительного и плохо застывающего. И прямо возле памятника приняли новую конституцию. И стала та держава называться Свободный Демократический Мавпостан…

Конечно, сегодня вы эту сказку, дорогие наши партийцы, вряд ли дочитаете. Вы у нас деловые. У вас дела повсюду — то делаются, то шьются. Но только знайте, хитро…лицые, что всё может именно так и случиться в натуре. То есть, в действительности. Потому что вы своими биде инкрустированными и своим постоянным пи…писком обманчивым так всех достали, что мы не только за приматов проголосуем, но и за одноклеточных. Даже за амёб, прости Господи! Вы и у амёб выборы не выиграете. Потому, что на того, кто постоянно и нагло…произносит неправду, только плюнуть хочется.

Ну, а если вы, малоуважаемые, всё-таки хотите узнать, чем эта сказка закончилась, и что там, в сказочном мире сейчас происходит, сообщаем.

Разбрелись, значит, победившие гориллы по державе. Заняли ключевые посты в МИДе и министерстве образования. Издали для школьников учебник пятитомный «История угнетения горилл и гамадрилов». И, кстати, вошли в Европу — стали ассоциированным членом Брюссельского зоопарка.

А ещё в храмах, где вы со свечами когда-то стояли, вроде как верующие, волосатые гориллы теперь хозяйничают. Иконы сорвали, а на их место фотки разных «тварин» повесили. И кланяются своему обезьяньему богу. И народ кланяться заставляют.

Вот за это вам отдельная благодарность, надеемся, на том свете полагается. А на этом свете пока до свиданья. Будьте вы, разводилы бессовестные, здоровы и счастливы. Молитвами ваших любимых гамадрилов, разумеется.

Муза Майдана

Поэт и критик Леонтий Душинский, член Союза писателей Украины с 1975 года, вечером шёл по революционному Майдану. Настроение у него было невесёлое, хотя кругом, казалось бы, всё располагало к радости и веселью. И смешно расписанные дома Крещатика, и поломанные в едином европейском порыве каштаны, и обломок памятника Ленину, о котором он, Леонтий Душинский, в своё время написал две поэмы и выпустил сборник с оригинальным названием «Вічно живий». Словом, всё вокруг было приподнято, шумно, неистово. Но именно это и угнетало поэта.

Дело в том, что уже третий час он бродил среди палаток, свалок мусора и шин в поисках вдохновения, и… ничего не приходило. А ведь откликнуться было необходимо. В Союзе уже не раз намекали, что это его долг. Он знал, что детский писатель Лесик Петрик успел уже написать повесть «Про звіряче і дитяче», о том, как жестокий ОМОН проник в детский сад и пытал малюток, выступающих за отставку Януковича. А известная эротическая поэтесса Антония Збуджена уже обнародовала любовную лирику «Гола пані на Майдані», где в своих интимных фантазиях переплетала себя, трёх лидеров оппозиции и памятник Кию, Щеку и Хориву. И только он, Леонтий Душинский, тот, кто мог когда-то за ночь написать цикл стихов «про соціалістичне змагання» и ещё недавно выпустил исторический роман «про змагання національно-визвольні», сейчас неприкаянно слонялся, повторяя: «майдан, Богдан, мой дельтаплан». Однако все рифмы были мёртвыми, вдохновение не приходило.

Внезапно поэт споткнулся. Втемноте он не заметил большой, туго набитый пакет с объедками, затянутый в синий целлофан и напоминавший покойника на корабле, которого приготовили к морскому погребению. Леонтий Фэдорович замахал руками, но всё же устоял. Лишь старая ондатровая шапка упала на грязный снег, а седые поредевшие волосы рассыпались по плечам.

Знаменитые строки украинской поэтессы Ганны Горенко вспыхнули в сознании Леонтия Фэдоровича. Ещё в годы Оранжевой революции он опубликовал статью, где доказывал, что спецслужбы Российской империи принудили украинскую писательницу взять еврейскую фамилию Ахматова. И, кстати, за статью тогда прилично заплатили.

— Хорошо ей было, Ганнушке нашей, — неприязненно размышлял Душинский, продвигаясь по главной улице столицы, — писала себе виршики, муж на неё вкалывал, плюс имения, состояния, Царское Село. А тут… Пока пятьсот баксов Ваське Зозулястому не выложишь, новую «збірку» не издашь.

Всё это своё, сокровенное, горькое Леонтий Фэдорович проговорил в сердце на том самом языке оккупантов, которым вынужденно писали и Ганна Горенко, и Мыкола Гоголь и Фэдир Достоевский.

Никто на свете не знал, что он, Леонтий Душинский, автор коллективного заявления патриотической интеллигенции под названием «Одна мова, всі інші — полова!», внутри, про себя говорил не на государственном языке, а вот на этом, оккупантском, и даже видел на нём сны.

— Слава Україні! — прокричала рядом группа молодых, румяных мужчин, сильно пахнущих водкой. Леонтий Фэдорович вздрогнул и от испуга чуть не ответил «Слава КПСС!». Но в последний момент, удержав на кончике языка это неизвестно, откуда вылезшее приветствие, прошептал бледными губами: «Героям слава». А что, если б не удержал?! Или ответил, скажем, речёвкой, поселившейся в нём ещё на Всесоюзном съезде ВЛКСМ: «Ленин! Партия! Комсомол!». Подумать страшно.

Тут поэт снова потерял равновесие. На этот раз окончательно. Поскользнулся и упал на твёрдую плитку родного Крещатика. Почти в ту же минуту вместе с болью он почувствовал резкий, неприятный запах. Происхождение запаха не оставляло сомнений. Лживые сообщения преступного режима подтверждались. Стремящихся в Европу, действительно, было много, энтузиазм огромный, а туалетов преступно не хватало.

Тем временем удушающий фекальный запах обволакивал Леонтия Фэдоровича, лежавшего прямо посреди революционных нечистот. Ушибленный копчик мучительно болел, отчаяние нарастало. Конечно, как и всякому киевскому творцу, ему приходилось бывать в неприятных и не всегда хорошо пахнущих ситуациях, но так низко он ещё никогда не падал (в этом унижении поэт даже находил некоторую сладость, возможно, сказывалось влияние Фэдора Достоевского).

Не имея сил подняться, Душинский лёг на спину и безнадёжно посмотрел в чёрное небо Киева, затянутое дымом костра — где-то неподалёку искатели европейских ценностей жарили несвежую рыбу.

И вдруг запахи тухлой рыбы и того, в чём лежал Леонтий Фэдорович, смешались. Невыразимо мерзкий дух вошёл в организм поэта. И наступила неожиданная реакция. Впервые за этот ужасный, бесплодный вечер поэт ощутил вдохновение. Причём, явное, могучее, всегда им узнаваемое. То, что окрыляло слова и подсказывало нужные рифмы.

Отаману! Догану! Оману! Рифмы, как дикая подтанцовка певицы Русланы, закружились в воздухе.

Поэт вскочил на ноги и легко стал укладывать строчку за строчкой. «Эра Майдану» — мелькнуло название будущей поэмы. Да нет, тут не поэмой пахнет! Леонтий Фэдорович предчувствовал: за неделю он потянет и целый эпос. Немного скребла мысль, что начало похоже на стихи Гани Горенко, но всегда можно будет ответить злопыхателям, что все они — агенты кровавой гэбни и состоят у Путина на зарплате.

Леонтий Душинский внутренне захохотал и, распространяя экскрементальный дух, вызывая сочувственные улыбки встречных революционеров, быстро побежал домой, чтобы не потерять придуманное.

Через неделю сборник поэзий «Муза Майдану» Леонтий Фэдорович принёс в издательство к своему приятелю Васылю Зозулястому вместе с литром водки и авансом двести долларов. А ещё через месяц в Союзе писателей состоялась презентация, которую поэт помнил очень смутно. Разве что припоминалось, как он под столом в конференц-зале обнимал круглый стан Антонии Збудженой, и она игриво шептала ему: «Сокіл мій, беркут мій!».

Тем не менее, новая книга, и в самом деле, теперь лежала на письменном столе, издавая запах свежего клея, типографской краски и…Нет, ничем больше «збірка» не пахла.

Ну, а спустя ещё пару недель язвительнейший сатирик из Донецка Артур Кошмаров (он же — единственный читатель «збірки») разместил в интернете поэму-пародию «Плоды духа Майдана», где, в частности, были такие слова:

Поэт Душинский пасквиль прочёл не сразу, поскольку интернетом не владел и компьютера побаивался. Прошло много дней, пока кто-то из коллег любезно перепечатал и прислал ему сочинение Кошмарова по почте. В тёмных глубинах поэтической души лауреата Шевченковской премии Леонтия Фэдоровича Душинского, как в бездонном тёмном болоте, ничего не шелохнулось. Только привычно стал складываться текст на имя начальника районного КГБ. В смысле, СБУ.

«Доводимо до вашого відома, що в той час, як наша держава впевнено іде шляхом революційних перетворень та євроінтеграції, окремі агенти Кремля, мовою окупантів, паплюжать честь національної літератури. І ми, читачі та численні прихильники творчості поета Л.Душинського, не можемо миритися з цією провокацією, в чому і підписуємося».

А потом Леонтий Фэдорович лично до утра ставил девятьсот двадцать подписей, проявляя при этом чудеса изобретательности. «Роман Шпортько — обурений слюсар», «Гулак-Духовний — художник-музикант», «Оксана Петренко — ображена домогосподарка»…

Когда на рассвете список был окончен, поэт вздохнул, и желая не выпадать из мейнстрима, приписал: «Смерть ворогам!».

Хроники Майдании

«Верю, настанут сказочные времена, когда по земле Украины пройдут фантастические мерзавцы…»

(Из письма У. Черчилля О. Тягныбоку)

Тайное Соглашение, или Рождение Майдании

Сегодня мало, кто знает, что Виктор Фёдорович Янукович во время своего последнего пребывания в Вильнюсе одно тайное соглашение всё-таки подписал. Но поскольку оно не касалось экономики (нам бы только «гроші та харчі хороші» — такие мы бескрылые и приземлённые) сутью соглашения никто не заинтересовался. А между тем, речь в нём шла о свободном, «безвизовом» проникновении в духовные пространства Украины героев древних европейских легенд, мифов и саг. Всех этих гномов, эльфов, троллей и фей. Невидимые для рядового украинца, они сразу же хлынули на Украину, загадочным образом смешались с коренным населением (особенно киевлянами и галичанами) и в результате возник новый мир, новая страна под названием Майдания. Причина этого Большого Взрыва пока не изучена, однако факт есть факт: Майдания явилась со своими странными жителями, лесами и озёрами, водопадами и садками вишнёвыми возле хаты. Здесь одновременно можно встретить депутата Верховной Рады и какого-нибудь зомби, великанов, хоббитов и членов украинской оппозиции вперемешку с виями и мольфарами. Но возникла не только страна с множеством причудливых существ и явлений, почти сразу же появился фольклор Майдании, то есть местные легенды, мифы и прочие сказания. Часть этих культурных сокровищ я получил из источника, который не могу пока назвать, чтобы не вызвать излишнего интереса к себе у специалистов в области психиатрии. И всё же некоторые образцы эпоса Майдании я с волнением предлагаю читателю.

тайный советник и летописец Майдании Я.Т.

МИФ О БЕЗЗАЩИТНЫХ СТУДЕНТАХ

Однажды в самом сердце Майдании вооружённые до зубов, безжалостные рыцари из полка «Грифы Секретные» избивали беззащитных студентов. Стоял страшный лязг мечей. В отблесках костров сверкали стальные шлемы, лица рыцарей дышали жестокостью.

Но, о, чудо! Чем сильнее они избивали невинных студентов, тем больше падало со стонами жестоких наёмников. Таинственным образом, чем беззащитнее были студенты, тем больше становилось жертв среди безжалостных рыцарей. К вечеру командир «Грифов Секретных» вытер со лба пот и кровь и сказал подчинённым, оставшимся в живых:

— Добре, хоч не катували беззахисних немовлят, а то б ми всі зараз лежали в труні.

САГА О БОЛЬНОМ ДРАКОНЕ

Жили в Майдании три злых тролля. Первый в молодости был стоматологом и получал огромное наслаждение, когда сверлил зубы без наркоза. Второй в молодости зубы выбивал тем, кто послабее. А у третьего зубов вообще не было. Как-то раз каждому из троллей безумно захотелось стать королём Майдании. В этом желании они были настолько горячи и единодушны, что постепенно превратились в одно существо с тремя головами и стали всех убеждать, что никакие они не тролли, а трёхголовый огнедышащий дракон. Правда, с «огнедышанием» были проблемы. Все три головы раскрывали пасти, и оттуда неслась какая-то пурга и даже дым, но вот огня не было. Они и крыльями перепончатыми махали, купленными по случаю у одного приезжего зомби, и зубы скалили, но пламя не появлялось. И тогда тролли, выдававшие себя за дракона, обратились за помощью к Великому и Ужасному Волшебнику из Пиндостании по имени Джонни Гос Депп. Но тот обломал несчастных:

— Май френд, — сказал он каждому троллю в личной беседе — мне слишком хорошо известно, как это…быть импотент.

Потом хлопнул Великий и Ужасный в ладоши, произнёс заклинание «Опа-опа!», и перед ним возникло три новых вождя оППо. А трёх троллей превратил он в каменные химеры. И сидят они с тех пор на крыше Дома с химерами в самом центре столицы Майдании, среди каменных жаб, ящериц и других монстров. Смотрят они с тоской на стоящий напротив дом Королевской Администрации, воют от тоски по ночам и рассказывают соседям-химерам, что были они когда-то драконом, что дышали огнём. Но никто из каменных истуканов не верит ни одному их слову.

О ПРОИСХОЖДЕНИИ ПЛЕМЕНИ ГАНЬБЛИНОВ

Однажды, когда Майдании ещё не было, могущественный великан по имени Амабо Караб сидел среди облаков на трёх вершинах Карпат и в полной тишине, силой мысли, рождал новые существа. Внезапно перед его взором возникли забавные человечки. Они прыгали и кричали: «Ганьба! Ганьба!». Великан улыбнулся и прошептал умилённо:

— Ганьблины…

И в тот же миг ганьблины обрели плоть, кровь и гражданство Майдании. С камнями и криками «Ганьба!» бросились они на своего создателя.

— Не все создания одинаково полезны, — подумал великан.

И это было последнее, о чём он успел подумать.

ЭЛЬФЫ И КОРОЛЬ МАЙДАНИИ

Форма правления в Майдании называлась «конституционная монархия». То есть — монарх сидел в замке, а граждане на площади топтали Конституцию. С некоторых пор по ночам в покои короля Викторио II стали являться три прекрасных эльфа. Каждый раз они прикатывали большой водомёт.

— Что это? — испуганно спрашивал король.

— Да вот — очень нужный вам водомёт, — отвечали эльфы, как всегда, стихами.

— А зачем он? — спрашивал Викторио ll, пряча глаза куда-то далеко-далеко.

— Водомёты помогают от говномётов, — пояснили прекрасные эльфы.

— Вы, кажется, на что-то намекаете? — лепетал король и, укрывшись одеялом, прятался под кровать.

— Фи! Какой моветон — предавать Основной Закон! — воскликнул первый эльф.

— А как называется такая форма правления, когда торгуют конституцией? — спросил второй эльф.

— Конституционная проституция, — ответил в рифму третий эльф.

И все трое с отвращением покинули Майданию.

СКАЗАНИЕ О ВЛАСТИТЕЛЕ ДУМ

Есть легенда, что в Майдании, в очень далёком прошлом было интересное, содержательное телевидение. По всем пяти каналам страны каждый вечер показывали программу чрезвычайно энергичного и хитромудрого шоумена по имени Соломон Швыдлер. Стоило Соломону попросить зрителей в студии нажать на кнопку для голосования, как в ту же минуту миллионы граждан Майдании, словно зачарованные, давили именно на ту кнопку, которую хотел Швыдлер. За это способный шоумен получил от владельца пяти каналов почётное звание «Властелин Овец».

ЛЕГЕНДА О ВЕЛИКОЙ ТОЛЕРАНТНОСТИ

Однажды в столицу Майдании явились полчища лесного народа по имени орки. Жили орки в лесах и туманных сырых болотах. Имели острые уши, кошачий взгляд и завистливое ненасытное сердце. Но главное, орки были уверены, что только они знают, как надо жить в Майдании, что у всех жителей страны должны быть такие же, как у них, острые уши, дикий кошачий взгляд и трусливо-злобное сердце. А всем, кто не хотел быть похожим на орка, они обещали сделать специальную операцию с помощью своих каменных топориков. Как только стада орков пришли в столицу Майдании, они тут же захватили здание местной мэрии, выбили там стёкла, стали гадить по углам и мочиться из окна. При этом орки требовали, чтобы жители королевской столицы приносили им их любимые кушанья — сало жирных крыс, дохлых пауков и конфеты фабрики «Рушен». А они за это будут учить столичных жителей, как правильно бить стекла, гадить в углу и мочиться из окна. Конечно, не всем это нравилось. Были даже смельчаки, которые просили короля Викторио II выкурить орков из мэрии с помощью струи дезодоранта, которого орки ужасно боялись. Но как только делегация смельчаков направилась к замку короля, в небе появилась Прекрасная Фея Толерантности по имени Фрау Мерлин.

— Найн! Найн! — закричала Фея Толерантности, и тут же пояснила, что эти милые орки гадят, бьют стекла и мочатся из окна исключительно ради победы европейских ценностей. Потом Фея прошла сквозь стену захваченной мэрии, чтобы пожать когтистые лапы всем благородным оркам. Долго не было Феи Толерантности, пока, наконец, журналисты не отыскали её в подвале мэрии. Вид Феи был ужасен. Платье разорвано, была она вся во вшах и пахла самогоном.

— Дас ист ошибка, — проговорила, бедняжка, едва дыша, — это не есть орки, это есть урки…

С тех пор феи стараются не бывать в мэрии столицы. А орков до сих пор оттуда не выкурили. Видимо, из уважения к памяти покойной Феи Толерантности.

МИФ О КОРОЛЕ ВИКТОРИО

Как-то раз король Майдании Викторио II принял на ночь летательное средство, облетел свою страну на высоте птичьего полёта и, заплакав от жалости, сказал:

— Ну, нафига мне бабло и золотой умывальник, если народик мой так страдает и парится?

И расправил король свои могучие плечи, и плюнул между глаз председателю МВФ, и послал посла Пиндостании на три буквы U.S.A., и…

К сожалению, этот миф авторы не смогли закончить в виду его невозможной, невыносимой мифичности.

ПРИНЦ ГНОМОВ И ЕГО ВЕРНАЯ БЕЛОСНЕЖКА

Однажды принц гномов Олаф Штейнбок созвал свой народ и спросил:

— А чи є серед вас москалі?

— Нема, батьку! — заволновались гномы.

— Це добре. А чи є серед вас євреї?

— Нема, батьку! — ещё сильнее заволновались гномы.

– І це добре. А чи є серед вас члени Партії Чарівних Регіонів?

Потупились гномы. От смущения стали теребить флаг футбольного клуба «Шахтер Подземелья».

— Есть, — тихо сказали три донецких гнома, и вышли из строя.

— А вот это просто замечательно! — неожиданно воскликнул принц Штейнбок на древнем и подлинном языке Майдании. — Волшебные Регионы для нас, гномиков — это хлебом кормильцы и финансами поильцы!

— И для нас, Белоснежек, тоже! — подхватила стоявшая рядом Белоснежка.

— Ирион, тебя, что, не учили в твоей ВПШ не перебивать старших по званию?

Олаф Штейнбок сурово посмотрел на свою верную Белоснежку и усилием воли сделал её невидимой. К сожалению, ненадолго.

ЕЩЁ ОДИН НЕОКОНЧЕННЫЙ МИФ

Когда в центре Майдании горы баррикад и экскрементов стали выше печерских холмов, правительство приняло решение очередную революцию прекратить. Предводителей и меценатов революции вместе с боевым авангардом, факелами и цепями отправили за решётку. Идейных вдохновителей беспорядков разместили в больнице имени академика Павлова с диагнозом «клинический патриотизм», а перед бойцами «Беркута» извинились, поблагодарили за верность присяге и…

В общем, этот миф тоже не окончен по причинам, указанным выше.

ПРОРОЧЕСТВО МОЛЬФАРА

Как-то раз племя глубоко сознательных гоблинов пришло к пещере одного мудрого Мольфара. Был этот Мольфар не только мудрым, но и образованным. Он, единственный из всех жителей Майдании, читал тайную книгу заклинаний под названием «Соглашение с ЕС».

— Що нам іще корисне зробити для нашої рідної Майданії? — спросили пришедшие.

— А як там економіка? — спросил Мольфар.

— Впала! — последовал бодрый ответ.

— А гривня?

– І гривня впала.

— А рівень життя?

— Так впав, що ніхто не знає, де він

— Тоді залишається одне: бережіть москалів.

— Що?! — закричали глубоко сознательные создания, — може, нам ще Путіна берегти?!

— А за Путіна моліться. — Мольфар был спокоен и, хотя гости уже взяли в руки палки и рвали зубами землю, он закончил невозмутимо:

— Бо, як не буде ворогів, усім стане ясно, що економіка, гривня і рівень життя попадали не через москалів, Путіна та Митний союз, а тому що ви — свідомі гобліни.

Музична трагедія

Дійові особи: Моцарт, Сальєрі

Моцарт грає на клавесині. Входить Сальєрі, ховаючи за спиною склянку з отрутою.

МОЦАРТ. Привіт, бездарний друг Сальєрі! Отруту, мабуть, знов приніс?

САЛЬЄРІ. Яка отрута! Це — варення. Вєк клавесину нє відать!

МОЦАРТ. Ой, не бреши, вже скільки травиш, Пусте, хоч раз би пронесло!

Сальєрі цілує склянку і звертається до глядачів:

САЛЬЄРІ. На цей раз суміш просто супер!

(Моцарту) До речі, бачив віщий сон.

МОЦАРТ. На віщі сни талант потрібен, Як на музику і отруту…

САЛЬЄРІ. А хто побачив уві сні Того злодюгу, що у тебе, Украв симфонію чарівну?

МОЦАРТ. Було. Це правда. Що ж тепер?

САЛЬЄРІ. Мені наснилась Україна — Земля така, що розквітать Почне десь років через триста.

МОЦАРТ. Шкода, що нам не дочекатись.

САЛЬЄРІ. А ще приснився хіт-парад.

МОЦАРТ. А це що?

САЛЬЄРІ. Конкурс виконавців. Я дещо там запам'ятав, Дозволь, тобі я наспіваю.

Відсовує Моцарта. Сідає за клавесин.

САЛЬЄРІ.(співає голосом Віктора Павліка). Ой, мамо, шики дим! Ой, мамо, шики дим!

Моцарт хапає Сальєрі за руки.

МОЦАРТ. Чекай! Так млосно щось (хитається), ой, мамо!

САЛЬЄРІ(радісно). Ти справді зблід! От ще послухай! (співає голосом П`єра Нарциса). Я шоколадний заєць, я ласковий мерзавець.

МОЦАРТ. Благаю, друже, припини! В очах пітьма. Невже нещасні У тій країні це почують?

САЛЬЄРІ. Авжеж почують! Ще й народ Вважать це буде за культуру.

(співає голосом Поплавського) Кропива ти моя, кропива!

Моцарт падає. Дригає ногою. Вмирає.

САЛЬЄРІ. Дивись, помер. Який ефект! Дарма я тільки клав у склянку Крисячий хвіст, товчене скло. Є, значить, речі ще страшніші!

(сардонічно регоче. Сідає за клавесин і співає)

Ой, мамо, шики дим!

ЗАВІСА

Сказка о том, как один шустрый богатырь народ украинский просветил

Давным-давно жил в лесу… Нет, пожалуй, не в лесу. Все эти львы, куропатки, рогатые олени, иносказания в духе Эзопа не для меня. В зоологии слаб, да и неудобно своего героя изображать какой-то зверушкой или козявкой мелкой. Всё-таки он — телезвезда.

Начнём так. На одной планете жил говорящий биоробот по имени Лайф. Вроде неплохо, современно. Но как подумаю, что надо будет описывать прилёт в студию депутатов Верховной Рады из созвездия Альфа Центавра, руки дрожат. Уж очень смешно получается.

Тут в чём проблема. Хочу написать сказку об одном украинском шоумене-гастарбайтере (он давно заслужил), а начало никак не приходит. Ладно. Попробуем что-нибудь былинное.

В некотором царстве, в Московском государстве временно проживал некий Богатырь. Виду он был не богатырского, даже наоборот, типично европейского (два паспорта — итальянский и канадский в широких карманах узких штанин держал). Но сила в нём была невиданная. Сеял демократические ценности на огромных площадях. Где только не появится, всё этими ценностями покрывается. Причём со страшной скоростью.

— Ох, и шустёр наш Богатырь, — говорили о нём в народе, — ну, и шустёр!

И вот приходят однажды к Богатырю гонцы зарубежные украинские и говорят:

— Земля наша богата… была, пока не разворовали. Да и сейчас найдётся парочка элитных жуликов, чтобы достойно оплатить услуги. В общем, приходи и засевай с экрана эти самые европейские ценности, а то нам в Швейцарии вот-вот бабло перестанут кидать на карточку.

— Не печальтесь, — отвечает Богатырь, — будет и на вашей улице Праздник Лайфа. Отгребёте по полной.

Прискакал он, значит, на Украину. Глядит, а ведь и правда, ужас. Целина полная! Серость лютая! Демократических ценностей народец местный убогий и не нюхал. На телеэкране вообще мракобесие. Фашистов, педерастов, срамных девок в передачах преступно мало. Молодежь кое-где о любви поговаривает. И не о свободной, а большой, настоящей. Свадьбы показывают исключительно разнополые, что вообще уже дикость пещерная.

— Да-а, — говорит Богатырь, задумчиво протирая очки, — запустили вы родимую сторонушку. Ну ничего, подсобим, по-шустрому.

И откуда только силушка у него такая взялась?! Из какого-такого места? (В смысле, кто проплачивает его шоу, не понятно). Но только полезли на экраны украинские самые что ни на есть европейские стандарты! Нацисты слюнкой брызгают, глазками налитыми свидомостью зыркают. Девушки по политическому вызову на гостей кидаются. И во всякие нехорошие места посылают. Ну а кто в демократичности происходящего засомневается, тот наёмниками специальными в студии облаивается.

А он, то есть Богатырь наш, между ними похаживает, договорчик с очередными жуликами (их там для красоты олигархами звали) поглаживает.

— Приведите мне в студию таких уродов, которых ещё свет не видывал! Я их покажу вашим украинским детушкам.

И повели к нему и педофилов поганых, и транссексуалов многообразных, да ещё таких, что и в сказке не описать. А только плюнуть хочется.

Тут некоторые из боязливых начальников, которые помельче, прибегают к Богатырю и говорят:

— Может, остановим посевную европейскую? Хоть ненадолго. А то у нас молодые больше не женятся, детки не рождаются. Все или гей-парадами ходят, или факельными шествиями передвигаются. С портретами садистов патологических.

А Богатырь наш только во вкус вошёл.

— Ничего, говорит, — украинцы народ выносливый! Мы здесь ещё министерство секса замутим! Да и чего на сантименты размениваться? По-любому мне тут не жить. Сейчас всё здесь быстренько обсею и поеду соседние земли просвещать-окучивать, по расчету безналичному…

И вот пришло мне время заканчивать мою сказку и вижу — волшебства было маловато. А жанр требует. Впрочем, вспомнил одно превращение.

Значит, жил наш Богатырь на Украине жил. Ел местный хлеб, пил тамошнее молоко да сметану и вдруг превратился в огромный, просто-таки гигантский Прыщ. Живёт этот Прыщ на теле страны, соками её питается, на солнце лоснится…

Нет, вы знаете, как представлю тот Фурункул, больше писать не могу, сильно тошнит.

Но только вот думаю я: неужели мы и в самом деле такие тупые и убогие, что нам без разницы, как ведут себя на земле нашей всякие казачки европейские засланные? Ведь за нами тысяча лет истории. А там и вера есть, и доблесть, и мудрость. Чего же мы ищем на шоу «дебилизирующих»? Зачем, как дикари, меняем свои сокровища на стекляшки фальшивые? Или нам тоже здесь не жить?

В общем, решил я сменить стиль и всё-таки закончить в духе лесных иносказаний. Хотя у одного автора было нечто похожее, но разбираться теперь не время — того и гляди захлебнёмся в ценностях демократических как в…

Ладно, вот он мой финал:

Зрадник року

Не знаю, як ви, а я втомився спостерігати гру під назвою “Хто більше зрадив цінності Майдану?” Причому в цій грі, як правило, кожен гравець точно знає, що зрадив не він, а хтось інший.

І вже зовсім сумно бачити, коли багато діячів, з палаючими гнівом очима, обирають одного-єдиного, таке собі “слабое звено”, і запевняють, що це саме він сплюндрував усі наші цінності-дорогоцінності, і якби не він, “противный“,ми б усі жили як у Буша за пазухою.

До речі, у візерунках красномовства не завжди можна збагнути, які насправді цінності нас закликають захищати. Може, власні цінності закликаючих? Ну, там будинки, акції, коштовності.

Втім, я не про це. Не люблю, коли гуртом накидаються на одного. Самі на — трибуну, а він, бідолашний, під трибуною мерзне. І хто б це не був, голова РНБО чи якась інша голова. Як подумав я — що той одненький відчуває, коли на нього з усіх боків та єдиним залпом з усіх телеканалів…От і написався цей вірш.

Піскуніана

Що визначає масштаб будь-якого героя? Безумовно, сила та велич його супротивника. Генеральний прокурор Піскун (рука не піднімається назвати його колишнім), як лицар Ланцелот, вийшов на бій з багаторуким драконом, що зветься державний апарат України.

Звісно, мені захотілося оспівати цю людину, ввести його образ у мистецтво. Перед очами замерехтіла збірка ліричних сонетів «Мій Піскун», потім лібретто класичного балету «Піскунчик». Та коли уявив Шевченківський суд у білих колготках, від ідеї балету довелося відмовитись.

Починав я і містичну трагедію «Колишній господар». Уявіть: ніч, Генпрокуратура, до головного кабінету входить Тінь Піскуна, і бачить в кріслі свого Наступника.

Тінь Піскуна. Як смієш ти сидіти в тому ж кріслі, Де про законність не одну я мріяв ніч?!

Наступник (блідий, мов тінь). Мене призначив сам Віктор Андрійович!..

Але далі справа не пішла. Брався я і за оперу, бо люди люблять, щоб співали, і все навкруг було в золоті. Значить, був у мене цар, бояри, олігархи…

Цар (співає). О, дайте, дайте прокурора! Щоб з усіх справ розкрив бодай одну!

Боярин Рибачук. Нам пропонують КУН, ОУН, І знову проситься Піскун.

Цар. Чур мене! Чур! Я через нього вже позбувся сна! Нехай Вишинського, аби не Піскуна!

Хор. На-на! На-на!

Та щось мене і оперний проект затіпав. Бо на роль царя точно візьмуть співаючий символ нашої культури на букву П. І вирішив я написати твір невеликий, але від усієї душі. Так народилася…

Якщо хтось із співвітчизників захоче продовжити мою «Піскуніану», буду тільки радий. Бо Піскун так само невичерпний, як і атом.

Сумніви біля парадного під’їзду

Нас весь час кудись кличуть. До НАТО, Європи, ще кудись. Пропонують наслідувати гарним прикладам Великого Білого Брата. Чому саме його? — питаємо тихенько. Як чому? — відповідають. — Та подивіться, земляки, який в нього «олл райт»! Усього навалом! «Колою» повите, гамбургером накрите. І в нас так буде. — А може в нього так все гарненько, бо нас таких багато, що запали на отой гамбургер? — говорить хтось зовсім тихо. Та його не слухають. І виникає міф. І малюється отакий майбутній…

Іще нас навчають. Свободі, демократії, вмінню відрізняти еротику від порнографії. І ми, як школярі, засмучуємося, коли нам ставлять невисокі бали. І знову питання. Якщо ми — унікальна держава з унікальною командою, якщо ми не хутір, а, навпаки, колиска людства, і перший хомо сапієнс гуляв десь під Фастовом, може варто спробувати жити своїм розумом? І може цей холопських страх одержати зауваження від білозубого містера — і є перша ознака хутору? І чи не завелика плата за навчання — ядерний смітник під Києвом чи труна фастівського хлопця, що прибула з Іраку. Пригадую, коли ми виводили звідти свій «обмежений контингент», я написав стройову пісню в стилі «несокрушимой и легендарной», у котрій сам колись послужив…

Так, може, час тверезо поглянути на міфи, що нам розповідають? Ми маємо, що пригадати. На нашій землі, більше тисячі років тому, коли про теперішніх гуру і не чулося, за часів Володимира було виголошено закон, за яким люди повинні не мордувати один одного, не використовувати, а любити. Втім, це інша тема і, мабуть, не для сатирика. А я на днях написав нового віршика. Дивлюсь, а воно знов, про те саме…

Не думай про нюанси «свысока»

Яка тонка, тендітна річ — політична рівновага в державі! Навіть нікчемна дрібниця здатна її зруйнувати.

Наприклад, посидів парламентарій з друзями та подругами за чаркою, скажімо, кави, прийшов додому вранці стомлений, а в нього, сердешного, на десять призначені перемовини по коаліції. В голові — темрява. У роті — металевий присмак, ніби він смоктав продукцію «Криворіжсталі». Руки тремтять. Звісно, в такому душевному стані поставити підпис під коаліційною угодою важко. В результаті — процес затягується, напруга зростає.

Або виходить президент сусідньої держави вдома на кухню, і бачить: дружина забула вимкнути на плиті конфорку, газ іде. Жінці — суворе зауваження, і раптом думка: «А якщо зараз ще мільйон гоподарок припустилися такої ж помилки?». В результаті — ціна на газ для України підвищується.

От у таких роздумах про фатальні дріниці та нюанси написав я цей вірш…

Сімейна історія

В.А. Ющенку присвячується…

Темний вечір, спить родина,

Тиша у хатинці.

В’яже, в’яже Катерина

Кофточку дитинці.

Буде сину біла пряжа,

Донці муліне є.

Катерина шиє, в’яже -

П'ятеро у неї.

От іще одна турбота —

В Катрі стали спиці —

Не туди пішла робота:

— Ні, так не годиться!

І як раз тієї ж миті,

З пасіки, в укусах,

До кімнати входить Вітя —

Чоловік Катрусин.

Чує Віктор, як дружина,

Його дітям мати,

Каже: «Вихід тут єдиний,

Треба розпускати!»

Чоловіку б розібраться -

Він сприйняв все прямо,

І на другий день вже вранці

Розпустив парламент.

Панове депутати, пам’ятайте цю історію, поважайте сімейні цінності, взагалі сім’ю, і зокрема, членів сім’ї гаранта Конституції.

Вершник без коаліції

Сьогодні важко усім. Владі — бо ділить вона Неньку сердешну, ділить, шматочки по портфелях розкладає, покупцям роздає, а ті все одно зубами клацають. Не задоволені. Важко народові — бо дивитися на цей поділ соромно та гидко. Але найважче поетові. Душу розривають протиріччя. Хочеться писати щось монументальне — епос або поему. І щоб про сьогодення. Та події сиплються так стрімко, що поки допишеш епос, і герої бігатимуть інші, та і державу, може не впізнаєш.

Тому вирішив я зібрати різні дрібниці: повідомлення, телефонні дзвінки, урядові телеграми, і створити першу українську sms-поему під назвою «Вершник без коаліцї» — бо куди нас мчать наші отці-правителі, невідомо.

ЛИСТ ДО УЧАСНИКІВ КОАЛІЦІЇ

Ділитись швидше треба!

Цілую всіх. Амеба.

SMS-ПОВІДОМЛЕННЯ

* * *

«Нашаукраїнці», браття,

Привіт від «Нашої Бурятії»!

* * *

Синку, битимеш прокурора,

Заберу мотора.

* * *

Не підпишуть коаліцію —

По пиці їм! По пиці!

* * *

Хлопці, думайте про вічне,

Нащо вам імпічмент?

* * *

Чекаємо на портфельчики.

З крокодильчика.

Омельченки.

* * *

— Справи — супер! На всі сто!

Узяли до ВТО.

— Я ж просив — до СОТ,

Ідіот!

ВАРІАЦІЯ

Російську я вивчив би тільки за те,

Що нею мовчить Мовчан!

ЕПІТАФІЯ

Ще молодії

Пізнали зраду.

Тут сплять надії

На чесну владу.

Навіки разом (парламентська фантастика)

Космічний корабель підлітав до Києва. Вітер розірвав хмари, і здоровенська конструкція зависла над Печерськими пагорбами.

— Де це ми? — запитав астронавт Петро, і став тикатись своєю синьою пикою в ілюмінатор.

— Та над Україною, — відгукнувся астронавт Микола — істота із зеленою дубляною шкірою і шістьма пальцями на лапах.

— Так засікуть же! — прогарчав Петро.

— Не засікуть, — Микола десь натиснув, і корабель став невидимим.

Астронавти прилетіли з дуже далекої планети, де кожного громадянина звали або Петро, або Микола. Чому так було — невідомо, бо то — загадка Всесвіту.

— А що це за кумпол? — спитав Петро і показав на Верховну Раду.

— Та хто його зна. — Микола увімкнув систему заглибленного бачення.

Система дозволяла проникати в об’єкт максимально глибоко, а все, що бачила, подавала на металевий екран.

З екрану прибульці почули якийсь галас. Група хомо сапієнс, вдягнуті в краватки та костюми, ляпали передніми кінцівками та вигукували «Слава!»

— Що це з ними? — спитав Петро і здивовано підняв синій хоботок.

— Та коаліцію утворили.

— А ну, додай контрасту.

Микола додав. Декілька симпатичних представників людства сильно розтягували передню частину ротової порожнини — широко посміхались.

— Ага, це, значить, коаліціянти. А що кажуть?

Микола підключив переклад, і до позаземного розуму стали доходити слова: «взаємна довіра», «повага», «любов, яка тимчасово згасла, але тепер знов спалахнула яскравим полум’ям».

При цьому деякі коаліціянти стали обійматися передніми кінцівками і притискати ротову порожнину до рильця партнера. Це були поцілунки.

— Зараз, зараз, — пробелькотів Микола, — подивимося, дорогенькі, що там у вас в середині. І він своєю шестипалою лапою поставив заглиблення на крайню позначку.

З екрану повіяло гарячим. Щось пекельне та хиже ніби скреготіло зубами і пихкало вогнем.: «Почекай-но, падло! Я тебе дістану!» — шепотіло у когось всередині. Потім почулося гарчання.

— Вимикай, усе ясно, — звелів синьопикий Петро. — Була і в нас така фігня. Ну, тіпа, коаліція. Пам’ятаєш?

— Хіба таке забудеш, — зітхнув Микола, — Наслідки мали бути жахливими, але партнери по коаліції швидко зжерли одне одного.

— Може і тут так буде, — Петро знову глянув у віконце, — Бо шкода, симпатичне місто.

Він натиснув позначку «зліт». Корабель затремтів і викинув униз струм білого диму…

Депутат Н. почав задихатися. Він смикнувся в кріслі, потім смикнув краватку, і прокинувся.

— Ой, як незручно, — подумав Н. - тільки обрали, і вже захропів посеред сесійної зали. А яка дурня наснилася!

Депутат Н. озирнувся, чи не бачать його товарищі по фракції. А потім гучно зааплодував і закричав: «Слава! Хай живе коаліція! Навіки разом!»

Синдром Януковича

— Зачем вам это, голубчик? — спросил меня доктор Черпаковский, смущенно улыбаясь в рыжеватую бороду. — Ради любопытства смотреть на несчастных людей?

Я сказал, что дело вовсе не в любопытстве. Что я пишу большую статью о влиянии политической ситуации в Украине на душевное здоровье граждан. И доктор Черпаковский, еще раз внимательно глянув на меня сквозь тяжелые стекла очков, сказал:

— Ну, что ж, пойдемте. Покажу вам кое-кого.

Мы пошли по длинному коридору клиники, который вел в особое недавно открытое отделение. Попасть туда стоило немалых усилий. И не то, чтобы отделение было секретным. Просто лечение новых подозрительных недугов всегда окутано тайной.

— Позвольте, мадам! Только одно постановление! — закричал чей-то басистый мужской голос из-за белой двери, и мы с доктором вошли в палату. На кровати сидел человек лет сорока пяти, с большой лысой головой и глазами навыкате. Он говорил кому-то невидимому, глядя перед собой.

— Дорогая моя, не беспокойтесь! Всего одно выступление Ющенко на Совете Европы!

И мужчина с мольбой посмотрел в пустое пространство.

— Та-ак, а ведь нам пора пить таблеточку, — ласково сказал доктор Черпаковский, и показал мне на выход.

— Что с ним? — спросил я в коридоре.

— Маньяк, — грустно выдохнул доктор, — закрывался с женщинами в лифтах и пересказывал им последние указы президента.

— И ничего больше?

— Абсолютно ничего.

— А почему именно с женщинами?

— Не знаю, возможно, страх перед социальными потрясениями, подорожаниями заставлял его подсознательно искать в женщинах материнское начало. Хотелось, как в детстве, спрятаться возле мамы…Осторожно! Осторожно!

Доктор схватил меня за руку и прижал к стене. Я ничего не понял. Лишь заметил, что мимо нас в спортивном костюме, с очаровательной улыбкой и ямочками на щеках проплывает какая-то женщина. На голове у нее возвышалась туго заплетенная толстая коса.

— Давайте подождем, пока она пройдет, — зашептал мне в ухо доктор Черпаковский.

— По-моему, она такая милая, — тоже полушепотом проговорил я.

— Это она сейчас милая. А вы попадитесь ей в темном коридоре. Косу расплетает и начинает душить.

— Но за что?

— Ей всюду видится Янукович.

При слове «Янукович» женщина вздрогнула и медленно обернулась в нашу сторону. Но доктор энергично толкнул меня вперед, в ближайшую дверь.

Мы оказались в узкой палате, где никого не было. Неожиданно из-под кровати послышалось мычание. И оттуда выкатился человек с красным от натуги лицом. Он стал хватать себя за бока, выкрикивать что-то вроде: «А! А! Александр Александрович!», и кататься по полу так, будто его сейчас разорвет.

— Что, Валерочка, очередной парламентский кризис? — сочувственно проговорил доктор Черпаковский и посмотрел на меня. — Пойдемте, нужно позвать сестру.

Признаюсь, я был рад уйти. Вид чужой болезни действовал на меня угнетающе.

— А что с этим беднягой? —спросил я, пока мы шли к столику дежурной сестры.

— Навязчивая идея, — покачал головой доктор, — Ему кажется, что внутри у него парламентская коалиция. И она то распадается, то меняет состав участников. И всё это у него в желудке!

Доктор осёкся и посмотрел в окно. Видно было, что он тоже взволнован.

— Наверное, непросто вам здесь работать? — спросил я.

— Да, голубчик, не легко. Самое трудное видеть, как прекрасный человеческий облик под влиянием всяких коалиций и фракций приобретает противоестественные черты. Ведь кем себя не воображают! И министром Головатым, и войсками НАТО, а один ходит с трубой и говорит, что он — Ивченко! Вы знаете…, доктор понизил голос, — эта нездоровая атмосфера действует и на меня. Поверите, я сам вчера вдруг почувствовал себя Натальей Витренко. И будто бы выхожу я замуж за Турчинова!

Вскоре мы попрощались. Я шел домой пешком, и статья сама складывалась у меня в голове. Я думал о том, какая хрупкая у человека душа, как легко проникают в нее химеры, и человек начинает жить не подлинной жизнью, а миражами в виде съездов и партийных блоков.

— Нет, но каков этот доктор! — вдруг подумал я и остановился, — Считать себя Натальей Витренко, когда всем известно, что Наталья Витренко — это я! Кстати, замуж за Турчинова не собираюсь. Пусть сначала сбреет бороду…

Вінні-пух перед законом

Мультяшний Вовк замість іноземного та незрозумілого «Ну, погоди!» кричить «Гей, пострівай!», а глибокі, складні роздуми Ксюши Собчак з «Дому-2» державною мовою стають набагато ближче народу України. Заговорили нашою солов’їною і бригадир Саша Бєлий, і монстрюгани-нінзя. Щоправда, було б непогано, якби ще змінилась якість «телепродуктів». Бо, здається, головне все ж таки, не як говорити, а ХТО говорить. Але про це можу тільки віршами…

ВДЯЧНИЙ ЛИСТ ДО НАЦІОНАЛЬНОЇ РАДИ З ТЕЛЕБАЧЕННЯ

Тобі, Нацрадо, честь і слава!

За твій закон.

Бо стогнуть мовою держави

І Шерон Стоун,

І Кідман, ця білявка мила,

Вже зна статтю,

І каже чітко, зрозуміло:

«Шо-шо?», «Та, тю!»

Бувало, як страждали вуха,

Коли маньяк

Волав з екрану: «Стерва! Шлюха!»

Негарно як!

Тепер пішло у нас народне,

Своє до сліз:

«Повія», «хвойда» чи там, «шльондра»,

І чути скрізь

Не ті «кайфи» чи кляті «факи»,

Коли інтим,

У сексу рідні є ознаки,

Він став простим.

Не кажуть в зоні еротичній,

Мовляв, «тащусь».

«Голубонько!» — патріотично

Гарчить Том Круз.

Підуть з ефіру поступово

Оті «о’кей!».

Вампіри вивчать нашу мову

І кожний гей.

Свою культуру шоу-хлопці

Нам принесуть,

Нагієв прямо із «Віконця»

Укаже путь.

І як зустрінеться, Нацрадо,

Тобі глядач,

Слова впізнати будеш рада

Із передач.

Пошлють тебе як в другім «Домі»,

І не свари,

Як будуть літери знайомі,

І тільки три…

P.S. Мій шестирічний син просив дядь-телебосів не перекладати Вінні-Пуха, бо він його і так розуміє.

Розмова з гарантом про бухгалтерію

Довели нашого лідера держави. Долякали. Хто, питаєте? Звісно, коаліція. Розширювалися без усякого контролю. Називали себе «триста спартанців». Кого це не роздратує? Ну, і президент вдарив Указом. Йому кажуть: немає законних підстав. А він каже: ви перші порушили правила гри. І тут виникає просто таки гамлетівська колізія. Якщо депутати навіть дуже неприємні, чи можна повертати Основний Закон як дишло? В роздумах над цією проблемою і написався цей лист.

ЛИСТ ДО ГАРАНТА КОНСТИТУЦІЇ

Добридень, пане гаранте!

Розпустили, значить.

Пробили хлопцям куранти,

Нема сили бачить

Обличчя не милі,

І це зрозуміло:

Бо немає гарантій спокою

Від тих коаліцій,

«Триста» щоночі сниться,

За те — і по пиці!

Тільки дозвольте спитати:

Може ми й не демократи,

І освіта в нас бідна,

Але як же вона,

Конституція рідна?

Виходить, можна чхати

На дев’яносту статтю?

«Та тю!» -

Кричать мені орли Секретаріату, —

«Та в боротьбі з кучмізмом

Ми готові до всього,

Хоч до канібалізму!»

Доречі, про Кучму,

Наставника вашого і батька.

Той гайки закручував,

Але хочу сказать вам,

Гаранте-пане,

Данилович з екрану

Не присягав щомиті

На вірність цінностям

Демократичним,

Не казав, що в нього

Ручки помиті

Краще за всіх на світі.

Ну, і ще практичне

Одне запитання:

Чому переобрання

Гаранта чотири умови

Ви знаєте чітко,

А три умови

Ради розпускання

Вам і читати гидко?

Адже цифри — ваша стихія,

Ви — бухгалтер-відмінник.

Чи може, найбільша

Демократична цінність

Для вас просто влада?

Ваша і вашої патріотичної

Бригади?

Влада як сенс, як мета,

Як критерій?

А це вже, пане гаранте,

Подвійна бухгалтерія.

От і виходить —

Злетіла наша юна демократія

Мов птиця,

А ви її — Указом із гаубиці!

Зазнала, голубка, спотворень

Ще змалку…

Вам «птічку нє жалко»?

P.S. Даруйте, що мало посилався на юридичні джерела. Втім, поезія — то більше емоції. Та й в історії з Указом без емоцій теж не обійшлося.

Небесний радник (сучасна фантастика)

На червоному небі було три сонця. Одне зелене і два синіх. Планета драків — високорозвинутих ящерів — була невеличка. Рослин обмаль. І тільки це червоне, трохи гнітюче небо надавало величі місцевій природі.

— Я впевнений, що їх треба розпускати, — говорив український астронавт Рома Заварич своїм скрипучим голосом, — Розпуск парламенту — це звичайна міжпланетна практика.

— Ха… — втомлено видохнув Старий Драк, він же Верховний Шаман планети. Звук «ха» означав згоду після довгих коливань.

— Облиште сумніви, — вів далі Заварич, — мої експерти все прорахували. Ваші парламентарі вийшли з-під контролю, а це принижує вашу гідність.

— Ха…ха… — знову сказав Старий Драк, а коли Рома згадав про гідність, єдине око, що блимало посеред обличчя Верховного Шамана, стало темно-червоним як небо. Потім Старий Драк підняв свій важкий, весь у зморшках хвіст і декілька разів роздратовано вдарив ним по чорній підлозі.

Болючі сумніви, мов тарантули, шкребли темну душу старого ящера. Але авторитет українських радників був надто високим в галактиці. Про вірність українців демократичним цінностям на планетах розповідали легенди.

Старий Драк ще трохи повагався, потім повільно підсунувся до червоної кнопки і з останніх сил натис на неї темно-зеленою лапою.

Десь за межами Скляного палацу, де сиділи Рома Заварич і Верховний Шаман, почувся страшний скрегіт. Потім щось гупнуло так, що здригнулося червоне небо. А вже за мить і український гість, і Старий Драк крізь прозору стіну побачили, що сталось.

З величезного ангару, що займав третину планети, вирвалася безліч місцевих депутатів із зеленими та чорними хвостами. Відчувши себе на свободі, вони кинулися пожирати своїми неситими пащами все, що бачили навкруг. Жахлива картина спустошення нещасної планети розгорталася швидко.

— Га… — у відчаї простогнав Старий Драк, спостерігаючи, як останні дерева гинуть від депутатської саранчі.

Верховний Шаман подивився на Рому своїм почервонілим оком, і трьохпала кінцівка потягнулася до горла українського радника.

Рома був готовий до нештатної ситуації. Він відштовхнув лапу, кинувся до ліфту і за хвилину вже піднімався у своєму зорельоті. За вікном ілюмінатора оскаженілі парламентарі доїдали невеличкий гайок.

— Мабуть, наші експерти десь помилилися, — міркував Рома, — тільки де?

Він увімкнув систему допомоги, і жіночий голос механічно зачитав: «Планета драків. Парламентсько-шаманська республіка. Крім Верховного Шамана і депутатів, на планеті ніхто не проживає. Через патологічний апетит депутати приймають закони в окремому бункері…»

— А ми тих ящерів розпустили, — зітхнув Рома і раптом сердито плюнув у целофановий пакет. — Специфіка, блін!

В цей момент щось вдарило в зореліт. Це були тяжкі прокляття Старого Драка. Рома увімкнув захист і відчув себе в небезпеці. Настрій покращився. Попереду на нього чекала планета Урі та її гарант конституції.

— На цей раз проколу не буде, — думав Рома. — Все ж таки у мене диплом бакалавра, а у цих потвор диплому зроду не було. Та й сімнадцять проколів за місяць не так вже й багато, якщо згадати, скільки планет у нашому безмежному Всесвіті.

Рома хвацько потягнув штурвал на себе і заспівав старовинну баладу своєї далекої батьківщини:

«Несе Галя воду! Коромисло гнеться…»

Гарант вагається — зайчики хвилюються

«…дело есть у нас, в самый жуткий час…»

Живемо у хвилюючі дні. Щоранку майже фронтові повідомлення. Є коаліція! Немає. Підписали! Не підписали. Поділили все, чи щось залишилося? Питається, чого ми так смикаємося? Звісно чому. Кадри вирішують усе. Поставиш якогось кадра, і все! Гаплик! Або, навпаки — повний розквіт.

А що відчуває поет? Здавалося б, пиши, оспівуй чи тавруй — свобода ж така, що нас хвалять усі. Як школярів, котрі перевели бабусю через майдан. Але стільки почуттів товчеться в поетовій душі, що схотілося звернутись до технологій Езопа. Ні, поки що ніхто в нас автора не бере за груди. Просто звірячі аналогії бентежать сьогодні як ніколи. Отож…

Як у лісі шукали прем’єра

(актуальна байка)

В одному лісі жив Ведмідь.

Любив живопис, мед,

І в сплячку залягав щодня.

Та ось настала мить,

Коли Свиня,

Що розбиралася в нюансах конституцій,

Сказала: «Мишо, в тебе чисті руці,

І лісом управлять тобі облом,

Бо це — дурдом.

Давай призначим лісового мера,

Чи там прем’єра,

Хай господарство тягне той слухняний вуй.

А ти їж крашанки та писанки малюй».

Ведмідь погодився і дав команду свиті,

(А звірі там були несамовиті)

І скоро кандидатів привели у двір.

Там був Тапір,

Пара вовків, дві лами,

І ще одна чарівна дама —

Швидка Газель.

І що цікаво,

З вовками наш Ведмідь

П’є мирно каву,

Тапіра ніжно плеска по щоках,

А як побачить ту Газель,

Ну просто страх!

Таку вчиняє карусель:

«Не хочу!» — верещить, —

«Не можу! Заберіть!»

І хутко так ховається в берлозі,

І вже до преси вийти він невзмозі

«Чому?» — питають, — «І невже

Тапір тупий чи той Бізон,

Нечистий на копито,

Повинні стати до державного корита?!»

Мовчить Ведмідь.

«Чи ті вовки ганебні

Задовольнять потреби

Трудящих зайчиків та їжачків?

А от Газель вже звикла…»

Що тут було! Ведмідь такого ікла

Всім показав!

Ніхто не знав, що в нього є такі…

Читач! Пробач!

Давно я не писав байки.

Дозволь скінчити прямо:

Не хоче ту чарівну даму,

Що зветься Юлія,

Пускать до влади Віктор-Президент,

Боїться, що обскаче, і в момент

Мисливців приведе,

А ті почнуть облогу,

Завалиться держава і берлога…

Можливо, страх цей хворобливий,

А може, інтуїція?

Можливо.

Втім, давайте сподіватися на краще, бо у нас, зайчиків, і виходу іншого немає. Може, не заваляться наші хатки разом з нашими надіями, і не опинимося ми в тому місці, де Езоп байок не писав.

Чи можна сподіватись на обранців?

Кажуть, у нас новий парламент. Припустимо. І його нові, і не дуже нові обличчя ми от-от побачимо. Вірю, що побачимо, хоча мурашки по спині поета бігають. Спитаєте, чому? Пояснюю — на душі каламуть, бо один голос шепоче: усе залишиться, як було, п’яте скликання і четверте однієї групи крові (тієї, що з народу смокчуть). А інший голос наполягає: «надейся и жди».

Втім, вже відомо, що відкриє першу сесію, як у старі добрі часи, член Компартії, а значить, і стара нудота знову запанує в залі. Тому пропоную: якщо за змістом все буде старе, так давайте хоч за формою відкаблучимо щось веселе. Наприклад, відкриємо засідання гучною кантатою під назвою «Партія «Наша Україна» веде!» (і це, не дивлячись на свої 14 відсотків). Або запросимо американську капелу банджористів з Вашигтонського Будинку офіцерів — нехай виконають вокально-хореографічну композицію «Наші хлопці з Пентагону стережуть свого кордона». Нарешті, можна поставити оцю мою маленьку драму.

ЕСТАФЕТА ПОКОЛІНЬ

По сесійній залі походжають два депутати. Один — старого, а другий — нового скликання.

СТАРИЙ ДЕПУТАТ

У цій залі ми, юначе,

Засідали. Отут, бачте,

Мікрофон, табло…

МОЛОДИЙ ДЕПУТАТ

А де дають бабло?

СТАРИЙ ДЕПУТАТ

Зачекайте, любий друже,

Депутат спочатку кружить

Містом і селом…

МОЛОДИЙ ДЕПУТАТ

За баблом?

СТАРИЙ ДЕПУТАТ

Щоб земля розквітла всюди,

Щоб жили в любові люди

В щасті і теплі…

МОЛОДИЙ ДЕПУТАТ

Ну, тіпа, у баблі?

СТАРИЙ ДЕПУТАТ

Юність! Юність нетерпляча…

(дістає з-за трибуни мішок)

Поможи піднять, юначе,

Тут аж сто кіло,

А ну, взяли «еврібаді»!

МОЛОДИЙ ДЕПУТАТ

Що там у мішечку, дядя?

СТАРИЙ ДЕПУТАТ

Та воно ж, бабло…

А так не хочеться бути «пророком в своём Отечестве»! Ну, просто як ніколи.

Кучмісти ідуть!

— Ховайтесь, куме в листя!

Тікаємо під міст!

Кругом самі кучмісти,

І той, і той кучміст!

Он, бач, яка харизма,

А з Кучмою колись

Займався теж кучмізмом,

І гроші завелись.

— А ця? Така ж завзята!

Невже їй Кучма — друг?

— Казала йому «тато»,

І їла в нього з рук.

— А той, що за Вітчизну

З трибуни так страждав?

— Короткий курс кучмізму

В партшколі викладав.

— Виходить, всі нечисті?

Кучмізм не має меж?

— Авжеж, ви теж з кучмістів.

— А ви? — Я, куме, теж.

— Так хто ж стоїть за правду?!

Не кум, не сват, не брат!

— Хто голосніше гавкне,

Той більший демократ.

Тут, куме, хитра штука,

Ще компартійний хист:

Якщо ти перший стукнув,

То ти вже не кучміст.

Вітер над Києвом

У Києві була зима. Холодний вітер. Асфальт без снігу. Біле похмуре небо. Змерзлі люди бігли швидко, аби скоріше сховатись в тепло. А будинки дивилися на них, мружилися вікнами, прикривалися дахами, мовляв, і ми б кудись сховались, та куди нам…

— Ой ти, бідна, бідна моя, нене, — почувся застуджений голос, і чиїсь пальці перебрали струни чи то бандури, чи то кобзи.

Я повертав з Інститутської на Банкову. Чоловічий голос, що ставав ближче, із серцем продовжив співати:

— Виборами змордована, обіцянками обдурена, злодіями обкрадена, люба, люба моя Україно!

Я трохи пройшов Банковою, минув Спілку письменників і тут побачив чоловіка із сивою головою. Він сидів на маленькому розкладному стільці, в руках тримав стареньку бандуру, і на холодному вітрі проводив вузлуватими пальцями по струнах.

Спочатку я вирішив, що це один з тих фольклорних дядьків, що інколи з’являються на київських вулицях. З натхненням в дусі обласної філармонії, співають вони безкінечні думи, в яких важко розібрати слова. Але всі ті філармонійні кобзарі вдягаються чисто, тримаються артистично, із самоповагою, а якщо і стогнуть про страждання України, то якось упевнено, твердо знаючи, хто наш ворог і як його треба нищити.

Той, хто зустрівся мені на Банковій, в тридцяти кроках від славнозвісної Адміністрації Президента, був зовсім іншим.

Вдягнутий бідно, замість шаровар звичайні старі штани, великі чорні черевики. Вуса були, але якісь не пишні, а тонкі, що тремтіли на вітрі. Запам’яталися очі на худому обличчі. Чисті блакитні. Вони дивились кудись далеко, і, здавалось, нікого не помічали. Але коли я на мить зупинився, дивний кобзар зітхнув і сказав:

— Що, синку, на роботу?

Я дійсно йшов на роботу. І мені впору було зітхати, бо йшов я забирати свою трудову книжку. В музеї Пушкіна, де я працював науковим співробітником, мене скоротили.

— Що ж тобі заспівати? — спитав кобзар і подивився зі свого стільця великими блакитними очима.

Я збентежився. Шапка кобзаря лежала біля його чорних черевиків. Там лежало трохи дрібних монет і одна гривня. З грошима в мене було скрутно, але кобзар посміхнувся так, ніби зрозумів мої вагання, і сказав:

— То пусте, хлопче, я тобі зараз про царя Ониська заспіваю. І не дочекавшись моєї згоди, він глянув туди, де стояв Будинок з химерами, і заспівав, хоч і застудженим, але сильним голосом.

— Ой жив собі на Україні та й цар Онисько. І жила в його домі довіра — довіра народная. Бо вірив народ словам Ониськовим про щастя, про долю. Бо треба ж у сім світі та й комусь вірити.

Я слухав цей дивний спів і відчував якусь ненормальність ситуації. Центр столиці, дорогі машини, назву і ціну яких навіть не можна уявити, поруч осередок державної влади, про який торочать у кожному випуску новин. І раптом цей кобзар у старому піджаку із тріснутою бандурою. Але слухати хотілось, і піти я не зміг.

— І упала тая довіра з високої гори, — співав кобзар, — та й розбилася, покотилася, із пісочком змішалася. Та й налетіли вовки неситіЇ, радники хитромудріЇ, та й сказали Ониськові: «Упав у тебе рейтинг, царю-паночку!».

Я помітив, що до нас стали підходити слухачі. Двоє мужчин у пухових куртках та декілька жінок зупинились і слухали.

— Та й пішов той Онисько до ворожки і каже: «Ой упав у мене рейтинг, пропала довіронька». І сказала ворожка циганськая: «На твій рейтинг порчу навела сестра твоя красуня Одарочка. Пошептала, поплювала, от і впав сердешний та й розбився. І дала ворожка Ониськові зілля отрутнеє. З хвоста мишиного та з вусу бобрового. І підсипав того зілля Онисько принцесі Одарочці. А вона ковтнула, та ще міцніше стала. Бо те зілля їй як мед було. А рейтинг в Ониська лежить, не ворушиться.

Двоє чоловіків у пуховиках запалили цигарки, а кобзар вів далі.

— І пішов цар Онисько до діда лісового. І дав той лісовик політтехнолога клятого, біса хвостатого. Губи в того біса, мов у жаби, а язик довгий та чорний. І навчив той біс Ониська промови казати злії та брехливії. Та сусідів обзивати словами поганими. Образилися сусідоньки і річку загатили, риби в Ониськовому царстві не стало. Сидять людоньки голоднії, Ониськові промови слухають та плюються. А потім знайшли його рейтинга та багном і помазали.

Кобзар зупинився на мить, очі його проясніли, а на вустах з’явилася посмішка, ніби побачив він дорогу йому людину. Голос став тихим і лагідним.

— І зустрів той Онисько біля криниці чистої дівчину гарну, мов сонце. І сказала йому дівчина гарная: «Покажи мені твою душу, соколе». Узяла його душу прекрасная, та пустила по воді у криниці. І стала вода каламутная. Та й поплили по ній маєтки пишнії та гроші зеленії. А в тих маєтках та й холопи перед Ониськом вклоняються. А він радий з того раденький. І сказала царю дівчина гарная: «Із такою душею не чекай довіри, голубе. Бо ж бачить Вкраїна твоє серце». «А ти звідки знаєш?» — питає Онисько той. «Так я ж і є твоя Україна». І всох той рейтинг, мов дерево мертве, та й не оживе він вовіки. Тільки не знають того людоньки, бо це таємниця державная.

Кобзар із силою вдарив по струнах, але в ту ж саму мить двоє чоловіків в пуховиках кинули цигарки на землю. Один вихопив бандуру в кобзаря, а другий взяв його за комір піджака і підняв із стільця.

— Вже прийшли? — встиг сказати кобзар, і раптом закашлявся. Від сильного кашлю та холодного вітру очі його стали мокрими.

— Ой-ой, куди ж ви його, — плаксиво заговорила поруч зі мною повна молодиця, коли чоловіки в пуховиках стали волокти старого, а ноги у чорних черевиках безсило зашкрябали по асфальту.

— А ну, тихо! — озирнувся один з чоловіків з круглим суворим обличчям і чорними маленькими очима. — А ви знаєте, що це агент Януковича?

— Їх таких сорок тисяч заслали на Україну, — додав другий у пуховику, — агітувати проти демократії.

Тут під’їхала синя машина з темними вікнами, і чоловіки стали штовхати в неї кобзаря. Старий озирнувся. Наші очі зустрілися, але він дивився кудись крізь мене.

— Царице Небесна, рятуй нас, — промовив кобзар, і машина зникла.

— І тут, виходить, Янукович-бандюкович, — сказав зморщений дядько з тачкою-«кравчучкою».

— А це правда, що той Ахмєтов хоче забрати у Юлі всі гроші, а її за це зробити президентом? — запитала повна молодиця. — А хто ж його знає, де та правда, — ледь чутно сказала сива жінка в хусточці і подивилася на Будинок з химерами.

Люди, що слухали кобзаря, потягнулися хто куди, мов листя від вітру. Я йшов на роботу за своєю трудовою. Звільнили мене, до речі, несподівано. Я проводив екскурсію, говорив про творчість Пушкіна і сказав, що поет вважав Мазепу зрадником і душогубом. Потім був колективний лист до дирекції. Мовляв, не можемо терпіти антипатріотичної поведінки нашого колеги. Було там щось і про п’яту колону, і про агентів Путіна.

Вітер став сильніше. Він приніс здалеку, десь з Печерського пагорба дзвін Лаврської дзвіниці. Я запахнув пальто. Швидко перехрестився і повторив слова старого кобзаря: — Царице Небесна, рятуй нас.

Сказка о двух украинских сидельцах и двойных стандартах

Трудно сегодня сочинителю на Украине. Событий для отображения много. Слова, вполне соответствующие происходящему, переполняют. Однако есть проблема: слова эти не для печати. Ладно, прибегнем к иносказаниям — расскажем сказку. Главное, следить, чтобы сказочные герои не употребляли слов, переполняющих автора. Итак…

Жил себе на свете украинский заключённый по имени Вася. По фамилии Петренко. Лет ему было двадцать пять. Имел он ясные голубые глаза и срок — три года за кражу.

Дело вышло в родной деревне. Попросили Васю лихие товарищи посмотреть, не едет ли милиция. А сами кирпич со стройки погрузили в машину и увезли (в их деревне один помощник депутата дворец построил, и кирпича много осталось). Вины своей на следствии Вася не отрицал. И, честно глядя голубыми глазами, всё как было рассказал. И хотя, пока шло дознание, правоохранительные органы слегка повредили Васе некоторые внутренние органы (почки, легкие), обиды он не держал. Сидел второй год в колонии, и только за мамой своей сильно скучал.

И вот узнаёт однажды наш Вася, что знаменитая на всю Европу Юлия Вольдемаровна (здесь и далее имена будут изменены до неузнаваемости) тоже, как и он, отбывает срок. Только условия содержания у неё гораздо лучше. Хотя срок больше.

Пайку тюремную Юлия Вольдемаровна не ест, а передачи каждый день с воли получает. Врачи к ней со всего света в очередь записываются. Из немецкой «Шарите», французской «Эгалите». А наших врачей Юлия Вольдемаровна гонит, говорит, мол, «то все не те». Что касается европейских чиновников, так эти ребята с волнением жребий тянут. Кто из них будет Юлии Вольдемаровне подушки поправлять. Кто, вздыхая, подносить лекарства. А кто думать про себя, когда же в этой дикой Украине победит демократия.

И обидно стало нашему Васе. Потому что передачу он только раз получал, в прошлом году. Да и то, взял её товарищ прапорщик Федорчук на проверку миноискателем, и не вернул. А свиданий с мамой ему вообще ни разу не давали. И он, Вася, как уже говорилось, по маме сильно тосковал.

И вот, нашего сказочного героя начал мучить один щекотливый вопрос. Почему так выходит: у него срок три года, а у Юлии Вольдемаровны семь, а условия содержания… Ну, и так далее. Мучил Васю этот вопрос, мучил и однажды заснул он в камере, и приснился ему удивительный сон.

Видит он себя маленьким. Будто бы читает он детскую книжку, а там: «Крошка сын к отцу пришел, и спросила кроха…». «А кто для заключенного, отец родной?» — думает во сне Вася. — «Понятное дело — начальник колонии майор Сидоренко». И пошел Вася к майору.

— На что жалуешься? — спрашивает Васю майор Сидоренко и смотрит суровым отеческим взглядом.

— Вопрос меня терзает, гражданин начальник. Вот, к примеру, ударил меня недавно товарищ прапорщик Федорчук по печени. Нет-нет, я не в претензии! Сам виноват, не надо было с утра ему под руку попадаться. У него по утрам голова не сразу включается — только руки. Я про другое. Про нашу Юлию Вольдемаровну. Говорят, нашла она у себя на теле синяк. Так портрет этого самого синяка весь мир облетел, даже посла Большого Союза в нашем государстве до инфаркта довёл! Аж самый гуманный суд по правам человека рассматривал вопрос о лечении Юлии Вольдемаровны от синяков и прочих тяжёлых недугов за бугром. И что же это получается? Выходит, в нашей демократической державе не все зеки равны? Выходит, у нас двойные стандарты?

— Ты чего это вдруг такой умный стал? — хмурится майор и думает, что воспитательную работу на зоне надо резко усиливать.

— Да не умный я! — успокаивает Вася Петренко майора и смотрит на него своими ясными глазами. — Это сон у меня такой!

— Ну, если сон, — говорит майор, — тогда излагай дальше.

— Вот я и мучаюсь, — продолжает Вася. — Почему европейцев да американцев здоровье одной-единственной тётеньки до слёз напрягает, а здоровье миллионов маленьких украинцев им до самой маленькой лампочки? (Той, которую у нас в камере вчера разбили). Неужто мы все вместе против одной Юлии Вольдемаровны не потянем? Она, хоть и знаменитость, а всё-таки «сидит». Или вот, ещё непонятность. Почему экс-премьера Лазаренко в Америке судить можно, а экс-премьера Юлию Вольдемаровну судить на Родине нельзя? Или: почему в американской тюрьме у экс-премьера Украины и слова показаний по делу ЕЭСУ вымолить нельзя, а Юлии Вольдемаровне можно не только письма-инструкции своим однопартийцам писать из-за грат, но и призывать народ к свержению действующей власти? У нас что, в Уголовный кодекс внесены поправки для избранных?

— Да погоди ты! — прервал Васю начальник зоны. — У меня от твоих вопросов голова чугунная стала, как у Федорчука по утрам!

И вызывает майор того самого прапорщика. И приказывает ему провести с Васей воспитательную беседу. Чтобы, значит, парню полегчало, и никакие вопросы больше не тревожили. Погладил Федорчук свой безотказный «резиновый инструмент воспитательной работы» и увёл нашего героя в неизвестном направлении.

Однако тут уж самого начальника зоны стали напрягать невинные Васины вопросы. И перед ним во всей неразрешимости возник такой, извините за выражение, софизм.

Гражданка Украины по суду получила семь лет, а ей кругом почёт и мировое сочувствие. А другой гражданин от того же «родного» суда получил три года, но никто им, кроме прапорщика Федорчука, не интересуется. И так этот софизм скрутил майора, что у него вся система ценностей стала рушиться.

Там, в этой системе, до сих пор всё было ясно. Вор (или воровка) должен сидеть в тюрьме. Главный в зоне — начальник колонии. И никакие педерасты, пусть и закордонные, не могут ему указывать. Педерасты вообще не могут быть в почёте, поскольку их место возле… Одним словом, известно где.

И вот, переживая нравственный кризис и расщепление сознания, майор Сидоренко впервые за время службы задумался над смыслом личной и общественной жизни. И в эту критическую минуту он внезапно произнёс, хоть и не печатные, но пророческие слова. Речь майора из сна сидельца Василия была кудрявой и многословной, поэтому мы вынуждены употребить многоточия.

В частности, обращаясь к представителям украинской власти, майор сказал:

— Если вы… посадили эту… так пусть сидит! Но не надо людям с особым цинизмом… мозги!

И в заключение своей пространной речи, майор высказал предположение, что правопорядок у нас находится в том самом месте, которое сильно интересует отдельных европейских чиновников. Что в том же месте пребывают наша экономика, права человека, Конституция и даже сама держава.

Место это майор Сидоренко назвал вполне определенно. Но мы повторять его слова из уважения к нашим читателям не станем. Однако признаём: мы не можем не согласиться с тяжелыми мыслями, терзающими начальника зоны при ответе на, казалось бы, по-детски наивный вопрос из Васиного сна «Папа, а почему…?»

Розмова з гривнею про таємниці економіки

«Більшість українців із розумінням ставиться до непростих рішень уряду…»

Прем’єр-міністр

«Для украинской экономики плавающий курс гривны сегодня является единственно возможным выходом…»

Крупный аналитик

Кожен день трапляється щось дивне,

Ніби плаче хтось далекий або зве…

Йду Дніпром, і раптом бачу: Гривня

Плаваючим курсом вдаль пливе.

Тихі верби похилились сонно,

Хвилі б’ють, і курс туди-сюди,

Гривня аж сопе, але не тоне,

І мені всміхається з води.

— Ти чого сумний? — пита валюта

(Ніжний голос в нашої гривні)

— Та боюсь фінансової скрути,

Сон страшний я бачив…

— Що ж у сні?

— Бачив економіку країни,

Що ховалась у глибоку тінь,

І чорнів як ніч валютний ринок,

І доляр сягав у височінь.

І Нацбанк був органом каральним,

Всюди черги, пошук ковбаси,

Безробіття, обмін натуральний —

Я міняв годинник на труси.

І голодні йшли аж до Майдану,

І комусь кричали знову «Геть!»…

— Заспокойся, вийди з цього стану,

Это только тягостная бредь.

Гривня знов плила в дніпровій піні:

— Все в контексті європейських норм,

І постався, друже, з розумінням

До прем’єра та крутих реформ.

І на мене дивиться, як мати.

Я замовк, та знов кричу згори:

— Соромно, але дозволь спитати!

Каже Гривня тихо: «Говори».

— Був режим злочинний в нас без міри

(Кучма, Янукович і т. д.)

А тебе купляв я «по чотири»

Чи «по вісім». Де причина? Де?!

Спохмурніла Гривня, мов з напасті,

Ох, суворий погляд в неї був:

— Пам’ятай навік, не в гривнях щастя.

Наш народ чимало вже здобув!

Я в тобі не бачу патріота,

Розуміння де? Шо за діла?!

І питать пропала враз охота.

Гривня знов по курсу поплила.

Я стояв один, думки стрибали,

В гаманці луна гула в ту мить.

Було відчуття, що на…кололи,

Але де, не міг я зрозуміть.

Хутініада, або пісня оптиміста

«…в зв’язку з погіршенням економічної ситуації мешканцям столиці радимо шукати альтернативні методи опалення житла, нагрівання води та поповнення сімейного бюджету…»

з рекомендацій мерії Києва.

«…Любителі гумору України радісно вітають вихід нової розважальної радіопрограми «Хутін Пуйло!». Тисячі дотепних жартів уже лунають в ефірі…»

з останніх новин

Мене таким родила мати,

Пишайся, ріднеє село!

Я вмію краще всіх співати

Про те, що Хутін є Пуйло.

Уйло! Фуйло! Талант — це диво!

І як там не ідуть діла,

Нас не лякають перспективи,

Коли співаєм про Пуйла.

Нема, наприклад, в тебе газу,

Зима прийшла в твоє житло,

Скажи «Фуйло» чотири рази,

І мов проблем і не було!

І знов на серці в тебе свято!

Усе бур’яном поросло?

Невинний ти! Це він, треклятий!

Ла-ла-Уйло! Ла-ла-Мурло!

Гей, інженер! Нема зарплати?

Немає, чим нагріть води?

Приходь до нас, почнем стрибати,

І де біда? Нема біди?

Дотепність то є наша сила!

Співоче буде в нас життя.

Хоч би й чума нас покосила,

Дотепність — наше майбуття!

Від кризи то найкраща зброя,

Як гаркнуть «Хутін!» і «ля-ля!»,

Мільйонів сорок п’ять героїв,

І стане в нас нова земля.

«Дотепний мір»! Живем завзято!

Дитятко тільки в світ прийшло,

Чекають всі, що скаже «тато»,

А він йому: «Хутін Пуйло».

Прийде культура в кожну хату,

Митець одержить на чоло

Почесний знак «Навчав стрибати»

Або «Заслужене Стрибло».

Он, підор вийшов в депутати,

Украв усе, навіть табло,

То вже не гріх, бо вмів горлати:

«Пуйло брехло! Пуйло хамло!»

Пройшла доба патріотизму,

Бо він засмучував людей,

Ідея «хутіно-пуйлізму»

Тепер найвище всіх ідей.

Ну, як, таких, нас не кохати

За те, що «мочимо» Пуйла»?

А прийде голод — любі Штати

Дадуть їдла! Дадуть бабла!

Наш хист підтримає Європа

І всім убогим видасть грант…

І раптом…раптом думка! О-па!

А як не виручить талант?

І марна пісня оптиміста?

І ми заклякнемо від криз?

Аж тут дефолт заходить в місто,

Чорніє поле, небо, ліс.

І лячно стало вмить до жуті,

І мозок долбить, мов свердло:

«ЧИ ВИННИЙ В ТОМУ КЛЯТИЙ ПУТІН,

ЩО Я ТАКЕ ТУПЕ ХУ..ЛО?»

Лист до Лорана Етьєна

«…ОБСЄ підтвердила, що 38-річний співробітник Міжнародного комітету Червоного Хреста, громадянин Швейцарії Лоран Етьєн загинув на Донбасі під час обстрілу з системи вогня «Ураган».

з доповіді

«…Ми підтвердили свою європейську ідентичність»

з політичної реклами

За спокій ваш молю я Бога,

Прийміть уклін і каяття.

Ви нам принесли допомогу,

А вийшло так, що і життя.

І то є горе. Наше горе.

Хоча… (як гидко це мені)

Тепер про вас напишуть гори,

Мов Альпи, різної брехні.

Пробачте…Звикли ви до миру

У себе вдома, брат Лоран.

І хоч тих мов у вас чотири,

Вам не потрібен «Ураган».

А тут умови специфічні,

Європа — мати нам одна,

Але культурні протиріччя

Знімає в нас лише війна.

То жарт. Яка там ще Європа!

Культура?! Вигадки старі.

Нас знов купили, мов холопів,

Ми знову дурні в панській грі

Панів заморських і тутешніх,

У них є гроші, в нас — сини.

Он, знову брешуть: «Тут, конєшно,

Немає нашої вини.

Ми розберемося, не схибим,

Але не ми! Не ми! Не ми!»

І очі спікерів, як в риби,

Холодні, мертві та німі.

Хай до труни твоєї, брате,

Несуть свій чорний, клятий звіт

Ті, хто собою налякати

Змогли Європу, Крим і світ.

Хто наклада на Україну

Високий європейський знак,

Коли гуртом хапа людину,

І пхає у сміттєвий бак.

Хто клав народ у домовину,

Та з мінометів його крив,

Хоч той єдину мав провину —

Не так моливсь і говорив…

Червоний Хрест — це знак любові.

Лоране, як прийшов твій час,

Ти виконав слова Христові —

Ти вмер за друзів, вмер за нас.

Молись, щоб стали ми не хворі,

Щоб вижили в чужій війні,

І щоб упали підлі гори,

Всі гори нашої брехні.

Дванадцять градусів (поема)

«…Если на улице будет тепло — отопительный сезон начнется позже, когда уже среднесуточная температура будет снижаться … Это задача Кабинета министров, и мы должны выполнять.»

Мер Києва

«Вітер, вітер — на всьому божому світі!»

Олександр Блок

1.

Вітер! Вітер щомиті

На всім білім світі!

Сніг та вітер в столиці,

За комір, по пиці!

Ніби десь прорвало дірку озонову!

Ой, чи дочекаємося

Опалювального сезону?!

2.

Гей! Гей! Співать є причина —

Згинула влада злочинна!

Гей! Гей! Прийшла наша, демократична!

Автентична! Патріотична!

Співай, Іване! Стрибай, Марусю!

Тільки щось від холоду трусить…

3.

Їдуть! Їдуть по столиці кортежем!

У вікнах киян — крижинок мережі,

А ці не бояться холоду,

Бо в них теплі одежі.

Хто вони? Мер, прем’єр,

Якийсь не тутешній герр,

Та ще й депутати.

Всього дванадцять,

Ведуть у кортежі дебати:

— Дозвольте увімкнути опалення, —

Каже демократичний мер.

— Рано, — Відповіда автентичний прем’єр, —

Температура яка середньодобова?

— Сім градусів, і у домівках якось дубово!

— Сім — це багато, чи не так, депутати?

— Ага! Ага! — Можем завдати шкоду

Економіці та народу…

Гей! Гей! Була влада злочинна,

А нині кохана, єдина,

Радій, Україно!

4.

А це хто на вітрі хитається, мов п’яний?

Я — середньостатистичний киянин,

Вийшов на вулицю погрітись,

Бо вдома зуби клацають, гади!

Он і песик зі мною, розумний як Верховна Рада!

Кличуть собачку Прогрес.

Песик це добре. А про що тут виємо, товаришу пес?

Про те, що була влада злочинна,

А тепер єдина потрібна Україні.

Відпустіть, панове-отці,

Бо ми ні в чому не винні!

Вітер! Сніг та вітер!

У каштанів задубіли віти…

5.

Стоп! Що тут у нас — бурулі, льодок?

А це ж дитячий садок.

Заходять дванадцять.

Панове, тільки не роздягаться!

Бо враз ОРЗ, і це, якщо повезе.

А в дитсадку все морозом дише!

(Звісно, установа державна, не своя квартира)

Тому й холодніше.

Вихователька, тьотя Іра чи Фіра,

Аж синя, та каже дитинці: радуйся,

Бо нам обіцяли температуру приміщення

Дванадцять градусів!

Головне, щоб не було серед вас

Вань, Ліз та Маш,

Тоді розквітне садочок наш.

Тож, заспіваймо, Степанчики і Тарасики!

А дітки мовчать, бо змерзли, масіки…

6.

Прем’єр

— Пане мер, а чому стовпчик температури

Стоїть на нулі?

Мер

— А так легше готуватись до холодної землі.

7.

Знову вийшли на вулицю,

Перехожі один до одного туляться,

Коли бачать, стоїть коло свого дому —

Олігарх знайомий!

От, кому тепло в столиці,

Шуба з лисиці, сам червонолиций.

— Привіт! Чом не поїхав звідси?

— Та ви шо! У мене дома, як Ніцца!

І шо нам зіми-холода?

— А заводи твої працюють?

— Такі да!

— А як же війна? — Та спасібочкі войнє!

- І прибутки не падають?

— Такі нє!

— А як же деолігархізація?

— Та бачив у сраці я!

8.

Далі, далі їде кортеж.

Це що у нас, пологовий будинок?

Авжеж!

А хто там кричить?

Так то немовлята.

А хто зараз вигукнув «клята»?

Це вам здалося, панове депутати,

Радіє дитинка, пишається мати,

Хоча трошечки їм холоднувато…

9.

Раптом у провулку, мов привид-примара!

Хто це? Невже Азаров?!

Чи його тінь?

Це той, що кумедно казав промови,

Бо не знав державної мови,

І взагалі тримався, мов пінь.

Слухай-но, тінь,

Тебе ми впізнали одразу,

Знайди нам трохи газу,

А потім, ворожий, згинь!

Згинув. Пропав. Газу не дав.

І все так підступно, злочинно…

Ось у кому народного горя причина!

10.

І знову той самий пес,

Що звався Прогрес —

Витягнув шию і виє! Виє!

А поруч на землі лежить хазяїн,

Середньостатистичний киянин.

— Невже хтось вмер? —

Здогадався здогадливий мер.

— Підніміть його, хай поскаче, зігріється, —

Каже прем’єр.

— Та він скакав, — каже песик, —

І на Майдані ідейно, і просто так,

І гопак, і краков’як,

А от зараз ніяк.

— Немає приводу для суму та апатії —

Якщо скакав, значить, вмер за демократію.

11.

Вітер! Вітер щомиті!

Їдуть дванадцять державних осіб,

Думають думку дванадцять діб,

Мудрість у скронях у всіх аж гуде,

Рішення мудре ось-ось упаде.

Раптом упала ідея одна!

Рано чи пізно наступить весна!

Газу ворожого брать западло,

Прийде само нам тепло у житло!

Так що народик наш буде в красі,

Хай докупає ще теплих трусів,

Будуть дванадцять у них градусів!

Хоч дочекаються, мабуть, не всі…

Годі! Потрібно і нам позитиву!

Їдемо в лазню! В село! На Мальдіви!

12.

Гей! Гей! Радість у наших людей!

Пішла злочинна влада!

Співай, громадо!

Прийшли прихильники

Маркіза де Сада!

Гудбай, Ірен, гудбай! (роздуми біля під'їзду Верховної Ради)

«Відомий політик, Ірина Фаріон, яка мала намір зробити українців авангардом світової термоядерної війни, на жаль, не пройшла до нового парламенту…»

з демократичної преси

«Куда уехал цирк? Он был ещё вчера…»

майже народна пісня

Нагостривши парламентські лижі,

Нагадавши примару чи сон,

Як той лебідь над містом Парижем,

Пролетіла madam Farion.

Ах, Ірино, я теж не радію,

Я шкодую, повірте, Ірен!

Бо на вас покладав я надію

Як на явище та феномен.

Думав, знов, як у славнім минулім,

Нести будете вашу пургу,

То на Кремль наводити дулі,

Щоб той Путін зігнувся в дугу,

То покличете радо із Ради

(Мов слухняних овечок табун)

Україну в кошмар термояду,

Наче вождь Віннєту чи трибун.

А народ наш, митці, хлібороби,

Всі, хто мешкає в нашім краю,

Подивившись на вашу хворобу,

В ній впізнають хворобу свою.

Стане соромно їм, люба пані,

І одужання в них настає …

Втім, даремні мої нудьгування,

Цирк поїхав, а клоуни є.

І не треба нам сліз, як на тризні

Безнадії, мадам, ще не час —

В пароксизмі парламентаризму

Ми обрали ще кращих від вас.

Є співачки (вітаємо палко)

Є комбат і його автомат,

З медій «профі» та професіоналки

Вибір геїв — з Дніпра до Карпат.

Значить, шоу в нас буде тривати,

Є кому понести маячню,

Є тепер і кому постріляти,

В кулуарах зніматисяню.

Надивившись парламентських збочень,

Може, вийдемо із забуття?

Прийдем в тяму? А як не захочем,

Всім Господь тоді буде суддя.

Гляне Він на сторуку потвору,

Ту, з картками (як біси малі)

І, мов підлий Содом і Гоморру,

З української змиє землі.

Киев во мгле

Яблони цвели розовым и белым цветом. А трава была, как и прежде, сочной, зелёной и такой свежей и душистой, как нигде в мире. И хотя редкие прохожие в предрассветной тьме шли с тревожными, усталыми лицами, хотя из мягкой земли, словно чудища последних ночных сновидений, вылезали на бетонных ногах железные щиты с надписями «Голосуй — не гальмуй» и «Я пишаюся тим, що я киянин», магнолии в ботаническом саду снова качались на легком ветру, а Днепр и холмы Киева всё ещё были прекрасны.

— Слушай, надоел ты мне, — проговорил некто пожилой и раздражённый, — нет у меня времени с тобой возиться.

— Ну, я прошу, помоги! — нервно заныл кто-то помоложе, — ты ведь тоже начинал.

Трава заволновалась. Ветер стал холоднее. По небу пролетела стая ворон.

— Да, начинал. Но я учился прилично. А, главное, дело наше мне нравилось.

— Так и мне нравится! Но пока почему-то не выходит.

— Не выходит, — пожилой заворчал бессвязно. — Ладно, сколько ты с ним уже возишься?

— Второй месяц.

— Это не мало. И никак?

— Никак.

— А что ты ему предлагал?

— Да всё предлагал. Всё, как положено.

— Карьеру?

— Само собой.

— Учти, карьеру, чины, звания они любят. Есть даже такая пословица, киевлянин без лычек, как…

— Да, говорю же, пробовал! Устроил ему встречу с одноклассником. Помощником депутата. Рожа у одноклассника сытая, костюмчик модненький, машинка красненькая. Ну, чем не пример для подражания?!

— А с какой-нибудь там дивчиной или кумой знакомил? На предмет секса?

— Ещё как знакомил! С подставными студентками Киево-Могилянской академии сводил. На фейсбуке такую порнуху выкладывал, самому стыдно было!

Нервный голос обиженно пресёкся. Воздух от земли до серых облаков стал тоньше, прозрачнее и заколебался, словно над горящим костром.

— Ну, а что-нибудь краткое, идеологическое? Скажем, главное в жизни — здоровье. Бывает простенькое, даже идиотское подбросишь, а у человечка цель появляется. Причём до конца дней.

— Пробовал и про здоровье, и «Динамо-чемпион» и «Смерть врагам».

— Стоп! А каким врагам?

— Да, какая разница?! Вообще — всем врагам.

— Нет, всё-таки зря тебя не выгнали, — пожилой зло засопел. — И зря я за тебя заступился. Только отца позоришь.

Тишина стала напряжённой, будто накалилась. Голос, который казался старым, вдруг проговорил сильно и жёстко:

— Где он сейчас?

— Дома, наверное. Сегодня воскресенье, выходной.

— Запомни, я помогу в последний раз. Если у тебя снова не получится, сам знаешь. Отца лучше не обижать…

Окна были зашторены. В комнате стоял полумрак. На диване, ровно дыша, спал рыжеватый молодой мужчина с наивным, почти детским выражением лица.

— Ну и где тут проблемы? Вон, веснушки, губки пухленькие.

— Я старался, — нервный голос задрожал, — я изо всех сил…

— Да не трясись ты! Кто он у тебя по жизни? Профессия?

— Менеджер.

— А кто такой менеджер, ты хоть знаешь? Ну, сказал же, не дрожи! Менеджер — это руководитель, начальник. А у них даже пословица есть: где два киевлянина, там три гетмана. То есть, менеджера.

— Может, разбудить?

— Не надо. И свет не включай. Ну, чего ты там копаешься?

— Конспект просматриваю. Может, внушить ему что-нибудь антинаучное? Например, Волга впадает в Чёрное море.

— И что это даст?

— Но это же бред! Неправда.

— Ну и что? Тупица! Такая неправда — только глупость. Но не ложь! Ложь нужна, понял, болван?! Иначе тебе не войти. Давай наклоняйся! Да не ко мне, к нему! К уху! Ближе! Теперь повторяй со мной.

И два голоса монотонно загнусавили над рыжеватым человеком. Один говорил громче, другой вторил.

— О, Виктор Владимирович! Мерзкое чудовище Виктор Владимирович! Каждую ночь, маленький и страшный, он тихонько входит в дом каждого киевлянина. Подкрадывается к постели и вливает ему в ухо отравленный берёзовый сок! А-а-а! Мне больно! Как мне больно! Мой брат притворялся моим братом! И миллионы моих братьев на Донбассе и Урале, в Сибири и на Волге тысячу лет притворяются моими братьями! О-о! Фальшивые братья! Террористы-пушкинисты! Они душили меня! Они презирали меня! Они смеялись над моими веснушками, над моим сельским происхождением! Будьте вы прокляты с толпой пьяных Пушкиных, в кованых сапогах, с гармошкой и в кокошниках! Это они ворвались в мой храм, в моё святилище, туда, где в алтаре, в каштановом ковчеге лежал священный киевский торт! Это они опрокинули священные горшочки со сметаной! Это они разорвали портрет Любимого Поэта! Настоящего, без бакенбардов! Это они прогнали моего маленького бога! Весёлого, на сопилочке играл! И поставили своего, ненастоящего! Никакого не Распятого! Никакого не Воскресшего! И тычут мне! Тычут! Покайтесь! Любите! Я не люблю вас кагэбисты-пушкинисты! А-а-а!!! Вот они! Вылезают чумазые, с железными зубами из своих шахт и подземелий! И движутся на мой Киев! Я ненавижу вас! Я боюсь вас ползущих, страшных и в саже! Пушкиняку на гиляку! Слава Киеву! Слава киевскому торту!

Рыжеватый мужчина задёргался, изогнулся, по его телу пробежала судорога. Потом он резко сел. Но глаза всё ещё были закрыты. Наконец, он открыл их. То, что он увидел, было гнусно и омерзительно.

Два безобразных, зловонных, беса сделались видимыми и теперь прямо, не мигая, смотрели на человека грязновато-жёлтыми глазами. Один был рыхлый и толстый, другой помельче, с чёрным узким лицом. От них пахло горелой резиной и ещё чем-то гадким, вроде старой мочи.

От страха и отвращения рыжеватый мужчина отпрянул и заметался на постели. Потом замер. И внезапно он понял, что безумные слова и картины, которые только что видел во сне, были вовсе не сном. А были правдой. Страшной правдой о нём и о его жизни. Человек напрягся, рот его искривился, и вся дикая, бессмысленная, лживая муть вошла в него и завладела им. И почти сразу же чёрная, как паук, ненависть к подлому, вездесущему и коварному врагу наполнила его робкое сердце. Судорога снова свела худое тело, и, заскрежетав зубами, человек упал без чувств.

— Готов! — засмеялся старческий голос, — Просветление свидомости наступило! Теперь, давай, входи! Да куда же ты! В душу!

Бес помельче, тот, что был с чёрным узким лицом, исчез. Рыжеватый мужчина лежал, как мёртвый. Но спустя мгновение в нём кто-то захохотал, завыл, заскрежетал. Несчастный по-прежнему не двигался. Только щека с веснушками вздрагивала.

— Ну, как тебе там, хорошо?!

— Хорошо! — ответил нервный хохот.

— Просторно тебе?!

— Просторно! — заухало в человеке.

— Значит, пришлём к тебе ещё наших товарищей. Подселим, так сказать.

— Зачем! — заорал нервный голос.

— Да потому что, слабак ты. Прочтёт кто-нибудь рядом про Пастыря Доброго, и нет тебя, сгинешь. Так что подселим. Ещё штук семь, позлее тебя, чтоб наверняка. А они у нас по европейской столице легионами гуляют!

Старый бес хрипло захихикал и, став невидимым, отправился туда, где ждал его отец. Отец всех лгущих. Отец лжи…

Однако, едва забрезжило утро, он опять вернулся на киевскую землю. Вернулся юрким человечком лет шестидесяти, с маленькой бородкой, в дорогих часах. И замелькал, ухмыляясь, на всех телеканалах ещё не проснувшегося города. Он извивался, подмигивал, играл бровью, посмеиваясь над теми, кого называл «мои маленькие киевлянцы». Он заглядывал своими быстрыми насмешливыми глазками в души киевлян на главном городском канале «Душевне тэлэбачэння». Он показывал таблицы и схемы, из которых было ясно видно, что никаких братьев у киевлян нет, а есть только лютые враги. Он демонстрировал анализы ДНК и с помощью специально подготовленных учёных, до поздней ночи убеждал киевлян в том, что у них и не может быть родственников, потому что они совершенно уникальны. А те, кто напрашивается в родичи, лишь тупые зомби, не способные чувствовать боль, и потому в них можно стрелять, как в резиновых манекенов. Ах, как ему нравилась роль учителя и наставника! Ему нравилось обманывать, морочить, пугать этих ничтожных маленьких киевлянцев. Он хохотал, видя, как они делают внимательные, умные лица, как они замороченно и послушно кричат со злобой в студиях: «Никаких братьев! Слава киевлянам!». В такие минуты он называл их своим стадом.

— Но если они стадо, — рассуждал бес, — значит, я пастырь! Я пастырь, а не Он! Я — пастырь добрый, ха-ха-ха…

А тем временем недавно назначенный городской голова Киева, человек с бледным, опухшим лицом, видел странный, утренний сон. Он видел, что стоит в знаменитом киевском дворце с красивыми небесно-голубыми стенами. Стоит на коленях, в большом зале. Перед ним длинная ковровая дорожка. А в конце дорожки — улыбающийся мужчина, повторяющий по-английски:

— Май френд! О, май френд!..

И он, глава города, суетливо передвигается, не вставая с колен, навстречу улыбающемуся. Наконец, он приближается к нему, слышит тихий смех и снова ласковое «май френд». Потом смеющийся кладет ему руку на плечо. Рука тяжела как камень. Она давит словно могильная плита. Главе киевлян становится страшно.

— Ю олл райт? — спрашивает смеющийся. И городской голова опускает опухшее лицо, думая, что пришла его смерть. Ему хочется крикнуть «помогите», или по-киевски, «рятуйте», но он лишь выдыхает обречённо:

— Й-е-с…

И тогда другая рука смеющегося, жилистая с белёсыми волосками, приближается к опухшему лицу. В жилистой руке маленькая чёрная чаша с тёмно-красной жидкостью. Опухший глава города пьёт из подставленной чаши солёную жидкость, похожую на загустевшую кровь и слышит при этом выстрелы, плач детей и лай собак. Потом большой чёрно-красный перстень со знаком, напоминающим четырёхлапого паука, приближается к его лицу, и он целует перстень и руку, покрытую белёсыми волосками.

И в ту же минуту рука становится когтистой, покрывается шерстью, удушливый запах горелой резины не даёт дышать.

— Сынку мий! — смеётся кто-то сверху над головой…

Глава Киева пробуждается. Он открывает глаза и находит себя стоящим на коленях. Мгновение он надеется, что это был просто сон. Однако надежда тут же исчезает. Человек с опухшим лицом припоминает, что сон этот — лишь повторение того, что с ним на самом деле произошло накануне вечером, и происходит каждую неделю, в ночь на воскресенье. Он понимает, что с ним покончено. Но ему уже всё равно.

А тем временем, среди всё ещё живой и прекрасной природы, наступал новый киевский день. Тысячи людей просыпались с тяжёлым чувством, будто что-то давило их изнутри. Неведомые голоса жили в них, шептали, уверяя, что это их собственные мысли и желания. Невидимые существа диктовали речи и указы, вертели певичками, скачущими в главном дворце культуры города, гнали по улицам шествия орущих. Иногда эти существа нахально выглядывали на миг из-за плеча какого-нибудь перепуганного премьера или дерущегося парламентария. И вновь становились невидимыми, чтобы опять наполнять души призраками — коварными врагами с металлическими зубами, не пускающими в Европу и топчущими портреты правильного поэта. И там, в душах киевлян, становилось тесно и затхло, как в мусорных баках, где находилось место всякой дряни — и лгущим вечерним новостям, и фантазиям о братьях-угнетателях, и женщинам с фальшивыми улыбками кормящим пирожками небритых, прыгающих мужчин, и клоунам-извращенцам, принимаемым за народных героев, и, главное, всё покрывающей, тупой, необъяснимой злобе.

И только не было там места Тому, Кто любил киевлян. Кто создал их. Кто умер за них на Кресте. Тому, в Ком только и была правда. Кто только и мог спасти от лжи и мрака. Тому, Кто каждое мгновение стучался в сердца киевлян с просьбой впустить Его. Тому, Кто жалел и ненавидящих, и ненавидимых, и стрелявших, и расстрелянных.

А тем временем, над мглистым небом Киева, и над всеми небесами Тот, Кого не хотели знать киевляне, в славе Своего Отца смотрел на древний, помрачённый город. Рядом была Его Пречистая Мать и святые ангелы. Они просили Его помиловать, освободить души от бесовского пленения и простить обманутых. Тех, кто теперь шёл по утренним улицам, тех, кто просыпался, но никак не мог проснуться от лживого сна.

Просили за киевлян Архангел Михаил, Антоний и Феодосий Печерские, Николай Чудотворец и князь Владимир. Весь сонм святых, праведников, благочестивых воинов, безвестных народных поэтов и земледельцев, всех, кто помнил, знал настоящий, подлинный Небесный Богом Задуманный Киев — все они с ангелами молили за обманутых, помрачённых, впавших в дьявольское наваждение. Молили словами Самого Спасителя:

— Прости им, ибо не ведают, что творят…

Прем'єр та пенсіонер (бувальщина)

«А если слепой ведёт слепого, то оба упадут в яму».

Матф. 15:14.

«Ленин! Тут и сел старик».

О.Т. Твардовський. «Ленин и печник».

Там, де ліс до траси близько,

За грибами, на пленер

Наш типовий український

Йшов собі пенсіонер.

Сивий дід, підсліпуватий,

Видно, доля нелегка,

Принести у рідну хату

Захотів хоча б грибка.

Бо реформи з кожним часом

Коротили йому вік.

Раптом — мчить авто по трасі.

Стало. Вийшов чоловік.

Коло нього охорона:

«Колесо! Ремонт! Момент!»

Гордий весь, хоч не в погонах:

Президент? Не президент?

Фейс неголений, одначе,

Погляд — де там той удав!

Десь дідусь наш його бачив,

Та, сліпенький, не впізнав.

— Ну, як справи? — каже пан той,

Наче б то старий був друг.

Дід мовчав. Пляшки з-під «Фанти»

Та сміття було навкруг.

Потім каже: — Мов холєра

Ті реформи, як біда.

Чув по радіо прем’єра,

Повний, повний він…чудак!

Чи народ ще є в запасі?

Ну, а цей хай проліта?!

Пан завмер і…розсміявся:

— От народна темнота!

Потім глянув полум’яно

(Окуляри в горизонт)

— Вір, дідусь, усе за планом,

Уряд має свій резон.

Ось іще скасуєм пільги,

Транспорт, ліки то ж розход!

Геть всі виплати пенсійні –

Заживе тоді народ!

Збільшим вдвоє ціну газу,

Тільки б Рада була «за»…

Пан зайшовся від екстазу,

В дідуся в очах сльоза:

— А навіщо це, добродій?

Може, всіх одразу в морг?

— Діду, ви село та й годі!

МВФ бабла дасть в борг!

І хмільний від перспективи,

Він пішов сідать в авто.

Непоголений, щасливий.

А старий у слід: — Ви хто?!

Як ім'я? Ви, може, геній?

Я тоді у вас повчусь…

Чує здалеку: — Арсеній!

— Сєня?! Тут і впав дідусь.

Впав, сердешний, на коліна,

Де трава, паркан, дуби,

І з натхненням, без упину

Став зрізать гриби, гриби!

Назбирав силену силу,

Підхопився, встав з колін,

Вдома склав гриби в посилку,

Напис вивів: «У Кабмін»

І на пошту! Та у дворі

Доганя його жона:

— Там же повно мухоморів,

Та й поганка не одна.

— Помиливсь, я ж той… сліпенький,

А грибків же, як лупи.

І додав іще старенький:

— Гірше, як вожді сліпі.

Поведуть сліпих — і в яму.

Потім стиснув кулака,

Та й пішов на пошту прямо!

І тепер ефект чека.

На городі і за чаєм,

І в гостях десь у куми

Дід надії не втрачає.

Тож, надіймося і ми…

Радикальний засіб (сумне оповідання)

— Проходьте. Що вас турбує?

— Розумієте, мені якийсь голос…

— Чуєте голоси?

— Ні-ні, тільки один голос.

- І що ж він говорить?

— Та різне. Частіше ставить запитання.

- І це вас непокоїть?

— Так. Бо я не завжди можу дати відповідь.

— Ну, наприклад, сьогодні про що він питав?

— Питав про європейськість. Мовляв, мої земляки під час революції продемонстрували європейськість.

— Так, абсолютно правильно.

— А він запитує, в чому це проявилося.

— Хіба ви не пам’ятаєте? Це ж було не так давно.

— Та забув. Це, мабуть, від недоїдання. І ще так провокаційно ставить запитання: що для тебе важливіше, європейськість чи ковбаса?

— А ви що?

— Я кажу, звичайно, європейськість. Тим більше, придбати ковбасу я не можу собі дозволити.

- І голос тоді замовкає?

— Та де там! Починає знову мучити запитаннями.

— Про що?

— Про злочинний режим.

— В якому сенсі?

— В тому сенсі, що злочинний режим, дякувати богові та нашим партнерам, повалили, а жити стало ще скрутніше.

— Дивно. Хіба ви не одержали пам’ятку учасника революції?

— Може, і одержав. Я ж казав, від недоїдання став забувати і досягнення революції, і де та пам’ятка забув.

— Гаразд, ось вам нова. І я вам випишу пігулки для пам’яті, вони відновлюють в свідомості всі досягнення.

— Дуже вам вдячний! Дозвольте одну зараз прийму. О! То інша справа! Тепер пригадую, і пам’ятку цю впізнаю! Тут же все написано!

— Авжеж.

— А він мене мучив! Особливо оцим четвертим запитанням. А тут же все ясно написано, і можна відповідь прочитати.

— Будь ласка, читайте.

— Якщо якийсь нестійкий елемент запитує вас, чим старі злодюги та грошові мішки були гірші за нових і чи варто за нових проливати кров, відповідайте: нових визнає Європа, у них приємні обличчя, і вони мої однодумці.

— Правильно.

— Ой!

— Що сталось?

— Тільки що він запитав, яка різниця, який грошовий мішок тебе грабує, симпатичний чи несимпатичний. А тут немає відповіді. Що йому сказати?

— Скажіть, що різниця колосальна.

- І все?

— Все. Сказали?

— Сказав.

— Ну?

— Регоче. Каже, що я дурень. Що повівся на брехню людей, які ділять мою землю, які за допомогою продажних писак запхали мені в голову, що я кращий на планеті, і, як пофарбую свій паркан, моє життя стане чарівно прекрасним.

— А ви загляньте в пам’ятку.

— Зараз. Ага! Тут же все написано! Якщо питають, чому після фарбування не піднялася гривня, відповідаєте: чудовисько Хутін зронив курс.

— Абсолютно точно.

— Дивіться, тут є і про рибу в Дніпрі! І про повінь! І все оте кляте чудовисько Хутін.

— Правильно.

— А хто це, Хутін?

— Прийміть іще пігулку.

— Дякую. А все ж таки, що в мене за голос?

— Вас треба обстежити. Зробити аналізи. Поки що, як лікар, нічого сказати не можу.

— А може, це моя совість?

— Совість? Ні, шановний. Совість — це абстрактне поняття. В Європі його давно хімічно ліквідували.

— Ой! А він зараз каже: так, я твоя совість!

— Тоді вдома проковтнете ще оцю синю пігулку, і він заткне свою пельку. Ви тепер куди?

— Та іду на свято. Ювілей Повалення Злочинного Режиму.

— Якого саме? У нас майже щомісяця валять злочинні режими.

— Не пам’ятаю. Після останнього повалення я нічого не їв.

— Що ж, до побачення.

— На все добре.

Пацієнт вийшов з кабінету. Лікар підійшов до вікна. За вікном йшли демонстранти. Почулися голоси: «Хай живе Трьохмісячний Ювілей Повалення Злочинного Режиму!», «Вперед до перемоги!».

— А потім вони повертаються додому і починають мучитись сумнівами, — подумав лікар, дивлячись на колону демонстрантів. — От якби знайти такі ліки, які можна було б прописати всім і разом припинити страждання.

Він пройшов до невеличкої лабораторії, продовжуючи роздуми.

— Треба шукати. Бо після пігулок, пам’яток, маніфестацій вони повертаються голодні до своїх підвалів, і шлунковий сік, що не виділився, впливає на мозок. З’являються питання, сумніви. Я повинен знайти якийсь радикальний засіб. Раз і назавжди. І тоді містер Сміт оплатить моє відкриття. Не треба грішми, кому вони зараз потрібні. Краще продуктами харчування.

Лікар уявив собі великий натовп щасливих людей. Бідних, але щасливих. Які не знають сумніву. Бо прийняли його чудодійні ліки.

— А чи будуть вони людьми? — несподівано запитав голос всередині самого лікаря.

— Хто це? — злякався лікар.

— Ти знаєш.

— Я зараз прийму пігулку, і тебе не стане!

Він проковтнув синю капсулу і заплющив очі. Він знав, що голос зараз замовкне. Але дії вистачить на дві-три години. Потім знову мука.

— Ні, треба щось абсолютно радикальне, щоб ті голоси замовкли навіки, — думав він, відкриваючи очі. — І треба писати заявку містеру Сміту. Відкриття може вирішити долю цілої країни. Нехай дасть аванс. Може, не кине, як минулого разу. Зрештою, він же не може кидати кожного разу. Будемо на це сподіватись. А більше сподіватись і нема, на що.

Відкритий лист сім'ї Карпенко в програму «Шустер LIVE»

«Перший Національний не має наміру подовжувати контракт із «Студією Савіка Шустера», який закінчується 31-го грудня».

З газет

«Мне лично денег никогда никто непредлагал. Студии — наверное, да. Но мы не берём категорически. Такого не может быть».

З інтерв’ю

Любий Савік! Дорогенький!

Вас віта моя сім’я!

Наше прізвище Карпенко,

Пише лідер, тобто я.

Звусь Петро. Ми Вас безмежно

Поважаєм (кум і зять

Навіть «шустерозалежність»

Трошки стали відчувать).

І тепер нам дуже прикро,

Що за, вибачте, фігня?

Ми по Першому вже звикли

З піплом хавать Вас щодня.

Ви в своєму ділі майстер.

Скільки ж рідкісних злодюг

Ми побачили у вас там!

З кожним Ви — неначе друг.

Хоч маньяк! Дасте Ви слово,

Хоч би й підором було!

Тиждень, другий…Все! Готово!

Любимо оте мурло!

Вірим, що він — муж державний

І що інших в нас нема…

Це Ваш дар — шустренько, вправно

Просувати до керма.

І при тому — безкорисно,

Без відкатів чи доплат!

(Зять сказав, а зять мій, звісно,

Знає все, бо Ваш фанат).

Тільки Вам заглянем в очі –

Настає, немов гіпноз:

Тільки Вас ми слухать хочем

(І погоди ще прогноз).

Повна, як гранчак, по вінця

Тільки Вами голова,

І «маленьким українцем»

Кожний себе відчува.

Ну, а Ви, як Батько, Гуру,

Нас, покликавши в свій храм,

Європейськую культуру

В пику тикаєте нам.

Якось тут дружина плаче,

Хоч живемо залюбки,

Після шустер-передачі

Сон побачила важкий.

Наче я, вона і діти

У лікарні лежимо,

Лікарі там, як бандити,

Нас ганяють, мов те «чмо»…

Раптом серед крові й бруду

(Галя крикнула: «Невже?!»)

Ви заходите, і груди

Всім нам ріжете ножем!

І в глибини, прямо в душі,

З велетенського мішка

Нам туди «бараків», «бушів»

Ваша кидає рука,

Любих серцю «тягнибоків»,

Милу тітоньку Ештон,

«Сантаклаусні», широкі

Ваші рухи…Тільки сон

Став зникати. Коломойський

Промайнув, довів до сліз

Мою Галю…«Узбагойся!» —

Ще й кажу на інгліш: «Пліз!

Не лякайся тої жуті,

Не кусай собі губи,

То вночі приходив Путін

І Галюні поробив!

Савік — любка, Савік — киця,

В нього студія крута…»

Розумію, не годиться,

Так розтягувать листа.

Все! Кінчаєм, лиш два слова

Скажем урядові так:

Савік Шустер — це основа,

Ми без нього — ну ніяк!

Можем жить без сала, риби,

Правда хай мине наш край,

Та й життя нам не потрібне,

Нам потрібен «Шустер Live»!

І будь ласка, щоб без травми,

Серце, Савік, бережи!

В світі є Непал, Зімбабве,

Телебачення Фіджі!

Ваш талант їм знадобиться:

Налагодьте агітпроп

І «маленьких зімбабвійців»

Просувайте до «європ».

Під кінець згадався Ленін,

І хоч в нас не комунізм,

Та сім’я наша Карпенок

Ось придумала девіз.

Щоб життя здавалось гарним,

Треба кожній нації:

ПОВНА ВЛАДА ОЛІГАРХІВ

ПЛЮС ШУСТЕРІЗАЦІЯ!

Дума про єдність

«Соціальні та пенсійні виплати,

продаж ліків, будуть призупинені».

З новин.

«Скажи-ка, дядя, ведь недаром…»

М.Ю. Лєрмонтов

— Скажіть-но, вуйку, недаремно

В ці дні, суворі та буремні,

Відрізали ми Схід?

І ту фінансову блокаду

З піснями зустрічаєм радо,

Бо не одержать пенсій, гади,

Ні бабця там, ні дід?

— Так, недаремно, мій небоже!

Бо житель там такий негожий…

Тому і не дамо.

І не відправим йому ліки,

Бо в нього погляди всі дикі.

Хоча без ліків воно звикло,

Хай вижива само.

— А кажуть, там іще є діти,

І ніби діти хочуть жити.

Скажіть, а з ними як?

— Так, їсти хочеться, мабуть, їм,

Та чи потрібне їм майбутнє?

Нехай дракон на ймення Хутін

Годує їх за так.

Та і жаліти їх не треба,

Живуть без даху, просто неба,

Бо темні, я ж кажу.

Вони не відчувають болю,

Пали їх в домі чи у полі,

Лежать собі, малі та голі, —

Я з них буквально ржу.

І ще й невдячні ті зарази!

Не хочуть жити з нами разом,

А десь на стороні.

Покличеш, каже: «Нєт, нє стоіт».

Він взагалі не гуманоїд,

Так, тільки зовні антропоїд,

А в глибині — так ні…

Цю річ вели два троглодити

Де чорний космос, де край світу,

Десь на одній з планет.

А ви впізнали в цій картині

Якісь події в Україні?

Сказати «вибачте» повинні,

Бо то не наш портрет.

В нас, що село, що городяни,

Усюди рівні громадяни,

Що Захід і що Схід.

Бо ми — Європа. І до того

Начальство в нас боїться Бога,

І знає: ображать убогих

Їм зайвий раз неслід.

Тим більше не давати хліба.

Чи лити кров. Це дуже хибно,

Бо нас не візьмуть в рай.

А не давати хворим ліки!..

Нехай усохнуть злі язики!

Усім, хто наклеп зводить звикли,

Ми скажем: «Ай-яй-яй!».

Байка про люстрації та інші пертурбації

«… Під час мітингу невідомі кинули у сміття портрет глави держави».

З новин.

«Моя революция!»

В.В. Маяковський

Коло майданчика, де бігають собаки,

Стояли два сміттєвих бака

І річ вели таку:

— Яка несправедливість! — каже перший бак. –

Повіриш, бачу вперше на своєм віку.

Яка невдячність! То сумна прикмета.

Коротше, тут один юнак,

Порвавши президентського портрета,

Запхав його у мене!

Нене, нене!

Це так нетолерантно, так негарно!

Та і за що? Наш лідер популярний:

В мені, крім шкорлупи і тухлих фруктів,

Лише коробки з-під його продуктів!

— Та що портрет! — відповідає другий. –

І гірше в світі є наруги.

Наприклад, в мене після свята

Закинули живого депутата!

Прибіг вертлявенький такий…Кишко

Чи-то Няшко. І разом з однодумцями і К°

Взяли за руки-ноги

І вкинули! А як воно, убоге,

Лежало у смітті та як стогнало!

І так же непарламентські волало.

Щось, тіпа, «млять» чи по-російськи «глядь»,-

Від жалю не вдалося розібрать.

— Так, так, сусіде.

Люстрація не торт, і може викликать огиду.

Та й скільки я читав статей –

Всі революції жеруть своїх дітей.

У нас іще гуманная картина.

У Франції люстратором служила гільйотина!

А тут лише сміття. Ну, хай удар по гідності,

Та не до смерті — тільки до огидності.

— А все ж приємність у цій штуці є!

Хто був? Звичайний бак. Тепер я — символ революції!

Мені близькі і дух її, і діло.

Раніше як в мені смерділо!

А тільки скинули старе,

Мені той депутат приніс такий парфум, таке амбре!

Ото, якби, як знак нової ери,

В мене закинули ще спікера з прем’єром!

— Ти трошки охолонь, мій друже,

І мрій про запахи не дуже.

Бо з переляку (галас, натовп, шум)

Запахнуть так, що відіб’є парфум…

Отак базікали ті двоє.

Аж раптом крики чуть! Несуть!

І… отакої!

У бак, де нещодавно депутатськеє єство волало,

Того Кишка чи-то Няшка

(Статура в нього не важка)

Закинули! І вилами іще утрамбували!

І тут став заздріть перший бак,

І каже: — Он ти як!

Усіх собі, в свою сміттєву душу?!

Тоді звернутись в органи я мушу.

На тебе фактів маю я чимало —

Коли нас відповідно фарбували,

Стояв ти в стороні, сховавшись за трубу.

Нехай з тобою розбереться СБУ.

І що цікаво: минає час, і зовсім нетривалий,

А той бачок і, дійсно, люстрували…

Яка мораль в цій байці? А нема!

Нема моралі, скільки не шукали.

Її змело в революційнім шквалі,

І сором, і любов. Мов ядерна зима

Стоїть у душах. І амбре…фекалій.

І ти, читач мій любий, пам’ятай,

Коли їси попкорн, вигулюєш собаку,

З тобою може статись те, що з отим баком

Чи з бідним депутатом. Бо в наш край

Прийшло нове життя. Доба сміття.

І можна все — брехати і «стучати»

На брата, кума і отця,

Бо є у революції початок,

Нема у революції кінця…

Сага про зелену воду

«Віталій Кличко заявив, що вода зеленогокольору, яка може текти з кранів, нешкідлива і повністю відповідає нормам безпеки».

З новин.

«Если вода окрасила себя в зелёный цвет,

значит, она окрасила себя в этот цвет».

Ф.Ницше: «Так говорил мэр столицы».

Коли в суворий вечір понеділка

Замість води пішов зелений струм,

Ми перейшли одразу на горілку

І в роздум впали разом — я і кум.

— Вода — життя! А тут якась отрава! —

Сказав мій кум, а він мені, як брат.

І, наче жителі сусідньої держави,

Гукати стали ми: «Кто виноват?!».

— Якби уся вода пішла із крану,

Тоді б ми знали, хто вчиняє біль.

(Сто п’ятдесят я прийняв із стакану)

Але ж той ворог сплив у Ізраїль!

Зайшов сусід, прихильник Тягнибока,

І версію таку підкинув нам:

— Зелений колір, хлопці, — знак Пророка,

Начальство переводить нас в іслам.

З того сусіда-інтелектуала

Сміялись ми: — Яку дурню нам втер!

А потім кум сказав, ковтнувши сала:

— За всіх мудріший наш столичний мер.

Він особисто цю зелену воду

Ковтав не раз (і все, що в ній пливло).

І не зазнав наш мер від того шкоди,

І наслідків поганих не було.

— Йому здалось! — сусіда пив «Столичну»,

А з неї завжди світла голова,

– Є наслідки! — кричав він іронічно, –

Мер не відчув, а місто відчува!

І тут мені у грудях стало гірко,

Туман розвіявсь, зникли всі табу:

— Я знаю, друзі, то є перевірка,

Яку проводить рідна СБУ.

Слідкує, хто, коли, з якого дому,

Подзвонить в ЖЕК і розпочне ниття,

Безглуздо, безідейно, несвідомо,

Мовляв, зеленим стало в нас життя.

А то є зрада — скарги або стони…

Спускалась ніч, минав суворий день.

І вимкнули ми дружно телефони,

І заспівали радісних пісень!

«За все хороше» пили без турботи,

Аж поки ранок глянув із вікна.

І раптом нам явилася Істота!

Уся зелена і на всіх одна.

Вона сказала: — Мучитись не треба,

Лякатись теж не треба, майне геррн,

Зелене — то є вірус «ПУТІНЕБОЛ».

Він не шкідливий — правду каже мер.

Навіть корисний! Бо, як входить в мозок,

Вже не турбують розміри зарплат,

І взагалі уся житейська проза,

І відкривається оте «кто виноват?»,

Хто винний в тому, що хворіє гривня,

Що нас ведуть вожді без голови,

Що Рада в нас не дуже і чарівна,

І головне — НЕ ВИННІ В ТОМУ ВИ!

І ми вклонились низенько Істоті,

І зникли разом сумніви лихі,

Бо нам здавалось, ніби ми в прольоті,

Що розвели нас, як тупих лохів.

І кинулися разом ми до крану,

І в нас текла ота вода жива,

І розум наш дійшов такого стану,

Що хоч убий нас — все нам трин-трава!

І вийшли ми, співаючи, із дому,

І в пісні розчинялася біда:

«И снится нам не рокот космодрома —

Зелёная! Зелёная вода!»

Казка про короля Петренка та чарівне дзеркальце

— Мама, а как будет по-украински «козёл отпущения»?

— Цап-відбувайло.

— Тоже красиво…

(з народного фольклору)

1.

Нам би тільки сала, газу,

І не слухаємо казок.

Зараз, хлопці, удружу,

Казку файну розкажу.

Жив колись король Петренко,

Мав державу чималеньку:

Повно в ній лісів, озер

Та ще й фабрика — «Еклер».

А іще в Петренка дивне

Було дзеркальце чарівне.

То дарунок був Посла

Від Заморського Села.

Тільки криза до порога,

Чи немає перемоги,

З’їсть король той два торта

І у дзеркальця пита:

— Знати, дзеркало, бажаю,

Хто на мене наїжджає,

Хто мені вчиняє зло

Чи таємне западло?

— Не турбуйся, любий сере, –

Каже дзеркало. — Еклери

Їж досхочу! Будьмо, гей!

Все в державі ітс о’кей!

Для турбот нема причини,

Перший друг в тебе — Другчинов,

Ворогів розірве в пух

Кращий корєш — Яцедруг!

2.

Час мина. Годинник тренька.

Докладать прийшли Петренку

На вечірній на зорі

Вірних сім богатирів.

Докладають речі слушні

(Бо джерела СБУшні),

Що один та другий пан

Знову кличуть на Майдан.

Перший труситься від злоби:

— Королю дать тортом в лоба!

Другий, пастор, без ля-ля

Все оте благословля.

Налякався наш Петренко

І хапа своє люстерко.

А воно: — Не парся, сер!

Хай живе твій бренд «Еклер»!

Для турбот нема причини.

Перший друг в тебе Другчинов.

Ворогів розірве в пух

Кращий корєш Яцедруг!

3.

День проходить, два. Петренко

Їсть схвильовано цукерки,

А найкращий шоколад

Вже не їсть, бо йде назад.

На зорі приходять знову

(І несуть таємне слово)

Сім отих богатирів:

— Наш народ немов здурів!

Не радіє і не скаче,

Тільки голосно так плаче

Від біди та від війни.

А в народі два пани.

— Треба, — кажуть, — нам негайно

Знайти цапа-відбувайла.

І запхали в інтернет

Кандидатом — твій портрет!

Знову дзеркальце чарівне

Той король хапає гнівно:

— Що це значить? Що то є?

А воно, знай, за своє:

— Психувать нема причини,

Коли друг в тебе Другчинов.

Всіх порве, розірве в пух

Кращий корєш Яцедруг!

4.

Та нема уже спокою,

Кличе наш король в покої

На ніч (бо немає сну)

Чарівницю Видатну.

В давній час вони сварились,

Та проблеми всі закрились,

Визнав він її красу,

Хоч та зрізала косу.

Прилітає Чарівниця:

— Чом, король, тобі не спиться?

— Правди хочу! Що чека?!

Он, уже тремтить рука!

— Правда — то моя родзинка!

Окрім правди, віриш, синку,

Я нічого не кажу,

І з брехнею не дружу!

Тут вона пішла шептати,

Ворожити, чаклувати,

Облетіла вкруг стола

Й віщувати почала:

— Сало, піт, чума, холєра!

Бачу: ліс, труна, печера!

А навкруг вогні, вогні…

Твоя правда в тій труні!

5.

Що робить? Зібравсь у мандри.

Лижі взяв, рюкзак, скафандра.

Бідний, бідний наш король!

Мандрувать бажання — ноль.

Та ляка таємність долі.

Йшов він, йшов. Спинивсь у полі.

Поруч ліс. Кричить сова

І до лісу зазива.

Що ж! Пішов. І в лісі наче

Він печеру чорну бачить,

Без дверей і без вікна.

Входить. Чорная труна!

А в труні лежить, ой, мамо!

Весь чорнявий, мов Обама,

Із Заморського Села

Той Посол. Такі діла.

— Я давав тобі люстерко, –

Посміхається чорненький,

Та виходить із труни,

Та підтягує штани.

— Правди, — каже чорноокий, –

Ти шукав не з того боку.

Подивись сюди, май френд!

Взяв люстерко і в момент

Щось натискує маленьке,

І побачив наш Петренко

(Ох, і спритний чорний, гад!)

В дзеркальці немов парад.

Ніби він його приймає,

Булаву в руці тримає,

А повз нього мертвих в ряд

Молодих несуть солдат.

Та дітей, що їх снарядом

Повбивало. Чи-то «Градом»,

Чи-то бомбою. Старі

Стали з горя матері.

Вони йдуть, і кожна хоче,

Зазирнуть Петренку в очі…

6.

Раптом зникло все умить,

Ліс, печера. І стоїть

Наш король, той бідолаха,

Десь на площі. Поруч плаха.

В караулі він уздрів

Вірних сім богатирів.

За столом (щось підказало)

Двоє Суддів Трибуналу.

Піт за комір кап-кап-кап!

Бо спітнів король, мов цап.

Хто вони? Нема причини

Сумніватись. Друг Другчинов

І отой, що рве всіх в пух,

Кращий корєш Яцедруг.

І читають йому хором

Оті двоє приговора:

— За відсутність гуманізму,

Альтруїзму, пацифізму

На Петренка всю вину

Покладаєм! Взвод! А ну!..

7.

Тут прокинувсь той король,

Мов помножений на ноль.

Весь у розпачі, у милі.

Кличе лікаря (на «швілі»

Було прізвище в того,

Він міністром був його).

Каже лікар: — Це від втоми,

Треба більше пить «Боржомі»,

Буде спокій та у сні

Не побачите дурні.

З отих пір король невпинно

П’є «Боржомі» щогодинно,

Та не йде від серця сум,

Чорно навкруги від дум.

Бо як друзів пригадає,

Весь тремтить, і так страждає!

І у скронях щось: — Бом! Бом!

Пізно! Пізно пить боржом!

Марш не фашистів

«Ряд так званих експертів з п’ятої колони заявляють, що в Україні є фашизм. Це, безумовно, неправда, яку поширюють представники нижчої раси. І ми, члени Братства українців-арійців, будемо рішуче притягати такі елементи до суворої відповідальності».

З соціальних мереж.

Ми крокуєм чітко, грізно,

Кожен прапора трима!

Ворог каже: є фашизм.

Ні! Фашизму в нас нема!

І щоб ворог клятий, клятий

Взяв назад свої слова,

Ми йдемо фашизм шукати —

Ліва! Права! Раз і два!

В ногу! Пісню! Час буремний,

Героїчний, славний час!

Ох, до чого ж це приємно,

Що лякаються всі нас!

— Стій, студенте! Стій, юначе!

Той упав, лежить в багні.

— Ти фашизму тут не бачив?

Тихо мукає: ні, ні…

Йде Хрещатиком туристка.

— Гей, німкине, пострівай!

Ти десь бачила фашистів?

— Вас? Фашизмус? Найн, найн, найн!

Далі йдем, співаєм хором,

Течемо, немов ріка.

Руку вгору! Руку вгору!

Це зарядка в нас така.

Раптом дядя, скаче радо,

Бо Майдану ветеран.

— Знаєш, дядю, брешуть гади

Про фашизм і про Майдан.

Заридав, аж до ікоти,

Весь зайшовся до соплів,

Парив щось про Гейне, Гете

І про інших москалів.

Задовбав довгоязикий,

Все верзе не до пуття!

Хоч і свій, а дали в пику,

Ну, і кинули в сміття.

День волали ми до хрипу:

— Де фашизм?! Мовчить юрма.

Запалили смолоскипи,

Знов шукаємо — нема!

Журналісти кажуть: чисто,

Хоч всю землю перерий!

А в нас чесних журналістів —

Як бл. дей на Окружній!

Тут наш фюрер, тобто, гетьман,

Каже, старший побратим:

— Десь в селі, хтось крикнув «геть» нам,

І ще плюнув перед тим.

І сказала там бабуся:

— Дочекались ми біди.

І в такім ворожім дусі

Заскрипіли два діди.

— Ось, де кляті супостати

Заховалися від нас!

Взяли зброю ми і лати,

Взяли памперсів запас.

Бо бабуся з виду тиха,

А шмальне — так до кишок!

Це завдасть здоров’ю лихо.

А нам, вибачте, за що?

Тільки розвідка доклала —

Супостатів не мільйон,

Переможемо зухвалих,

Як пошлемо батальйон.

Гей, тримайтесь, старі клячі!

Ви державі — як більмо.

Хто там ще фашизм побачив?

Ми уже до вас йдемо!

Європа наближається! (матеріали зборів у психіатричній лікарні)

«Рік, що минув, був нелегким. Але, безумовно, Україна стала ближче до Європи, і європейського в ній стало більше…»

З дипломатичного листування.

Мы не сделали скандала —

Нам вождя недоставало.

Настоящих буйных мало —

Вот и нету вожаков.

В. Высоцкий «Канатчикова дача».

1.

День учора був шикарний —

З’їли меду від бджоли,

Потім в нашій психлікарні

Файні збори провели.

Вибрать спікером маньяка

Колектив наш забажав,

Він вважав себе Бараком

І Обамою вважав.

Тему зборів гороскопи

Підказали уві сні:

«Чи ввійшла вже до Європи

Україна? Чи ще ні?».

Не могли ніяк почати —

Вірш читав один Поет.

Майже все було без мату,

Але довгим був сонет.

Ми годину мали клопіт,

Чарував немов удав,

І, що сумно, він «Європу»

Так негарно римував!

Та нарешті вийшов Льоня,

Той, що вбраний у жабо.

(Він почав з «Наполеона»,

А тепер — в РНБО).

2.

— Треба випить! Бо річниця,

Як в Європі ми! — Сльоза

Потекла в нього по пиці.

Випить всі були ми «за».

Льоня визнав, що картини

Страхітливі перед ним,

Як пригадує злочинний

Януковича режим.

— Де Європа?! Дика ера!

Найтемніша з усіх ер!

Двійка з мови у прем’єра,

Масло жер пенсіонер!

А рахунок прийде зранку

Комунальної платні,

Б’є від сміху лихоманка,

Бо всі цифри там смішні!

Щодо Криму і Донбасу,

Їх на плечах несемо,

Як тягар скрутного часу

І для розвитку гальмо…

3.

Тут взяв слово шейх Микола,

В нього ще наколка «Love».

Він в палаті «Кока-колу»

Замість нафти продавав.

— Хлопці, менше песимізму!

Хай брат брата обійма!

Світ змінивсь, як після клізми —

Зник тягар, гальма нема!

Правда, ворог чинить опір —

Приховали лікарі,

Що ми всі давно в Європі,

Наче Лондон на Дніпрі!

Європейського досхочу,

Нам вже заздрить Ліверпуль —

Менше стало місць робочих,

Соціальних виплат нуль.

А погляньте на прем’єра!

Мова чиста і дзвінка,

Сам скидається на сера,

Он, як гривню опуска!

А до «євро» — як до сина,

Захищає від біди.

Безкоштовну медицину

Закриває назавжди!

І освіту! Бо шкідливі.

В уряд, справжній демократ,

Він запрошує поштиво

Хлопців імпортних, дівчат!

І Європа визнать мусить —

Толерантність з нас аж пре!

Нам в міністри — хоч зулуса!

Хай пігмей портфель бере!

4.

Раптом став співати Гогі.

В Гогі звичка є така.

І хоч хворі в нього ноги

(Рік тому перескакав)

І хоч рік не має «стула»,

Бо печеньок переїв

Із долоні тьоті Нуланд,

Він горлав пісні свої.

Як в Брюсельському палаці,

Серед фруктів і вина,

Гордість від Асоціацій

Ми відчули, на-ні-на!..

І що підпис той чарівний

(Хоч не знаєм, як і де)

Нас умить, казково, дивно

Всіх до щастя приведе.

Потім всі співали хором,

Аж в їдальні було чуть.

Потім ми скінчили збори

І ту єврокаламуть.

5.

Хтось, розумний, скаже, соррі,

Зрозуміло і коню,

Люди ці душевно хворі.

Нащо слухати дурню?

Не дамо на це ми згоди,

Не сприймаєм гірких слів.

Це традиція народу —

Слухать дурнів та козлів.

І хоч ми — неначе діти,

Уряд можемо навчить,

Як у тій Європі жити

Кожен день і кожну мить.

Скажем чесно, без приколу,

Не розводимо ми вас:

Відлітаєм від уколу!

Хоч в Європу! Хоч на Марс!

Тож, якщо колоть удасться

Весь народ (найкраща путь)

То картини єврощастя

В мозок кожного ввійдуть.

Прийде тиша і культура,

Легше віддавать наказ…

Вибачайте! Процедури!

Після того — «тихий час».

Потім в нас така програма:

Вечір ігор та шарад,

Потім наш маньяк Обама

Всіх шикує на парад.

Приїздіть! До нас лягайте!

Ми кладем проблемам край.

Єврораю не шукайте,

Бо він тут, у нас, той рай.

Пісня маленького українця

присвячується асоціації з ЄС

Я — маленький українець,

Мене люблять всі навкруг.

Фрау Меркель каже “синку”,

Сам Обама мені друг.

Мене візьмуть до Європи —

Так сказав паризький мер.

Ще збудуєм три секшопи,

І приблизно у четвер.

І почнемо гідно жити,

Як проб'є брюссельський час, —

Кожен підор буде вчити,

Приїжджаючи до нас.

Діточок візмуть до НАТО,

Тільки кращих, тількі бест.

Бо із НАТО помирати —

То для нас велика честь.

Привезуть до нас відходи,

Щоб не жив Париж в багні.

Ми зариєм на городах —

Їм шкідливо, а нам — ні.

Будуть успіхи в освіті,

Вивчим “данке”, “бітте”, “йес”.

Як почесно жить на світі

Кандидатом до ЄС!

Може хтось копійку кине —

Їсти хочу, будьмо гей!

Я маленький українець,

Welcome, welcome to Ukraine!

Тепер для мене ти найкраща… (покаянний лист до влади)

Верховна Рада підтримала законопроект № 2225. Новий закон передбачатиме: за підрив авторитету влади — до трьох років ув’язнення.

З парламентських новин.

Караюсь, мучуся…

Т.Г. Шевченко

О, моя люба, рідна владо!

Для мене ти тепер святе.

Колись, убогий, безпорадний,

Писав про тебе щось не те.

Критикував я владні гілки,

І мав чимало гірких дум.

Повір, то все була помилка,

Що викликає в серці сум.

Коли ж такі нові закони,

І так твій зріс авторитет,

На честь твою ударю в дзвони!

Я — твій співець! Я — твій поет!

Чарівна! Мудра! Компліменти

Я відпускатиму щодня.

(Тільки не смійся) Компетентна!

І ще Красуня — «на коня».

Лише бентежить мене дума:

Хай змовкнуть всі, хто не праві,

Але ж в когось (сусіда, кума)

Протест лишиться в голові.

Це небезпечно, неетично,

Коли свою ховають суть.

От, як би так, демократично,

Усім у мозок зазирнуть!

Рентген думок — дає надію,

Або законом провести

Усім на лобі хірургію —

Рішучий метод і простий!

На це Європа не чичиркне,

Бо то твій, владо, вірний друг.

Ну, а народ… той скоро звикне,

Як він звика до інших мук.

І все ж повинен я, як другу,

Тобі сказати річ одну:

Що, як від рук твоїх хірургів

Увесь народ впаде в труну?

А владі без підлеглих важко,

Ще засміють чужі краї.

Ох, думи мої, з вами тяжко,

Ох, думи, думи, ви мої…

Сказання про чорний привид в «АТБ»

Падіння гривні призвело до ажіотажного попиту в магазинах України. Громадяни масово кинулися скупати продукти харчування та інші товари.

З чесних новин.

Уж мы пойдём ломить стеною…

М.Ю. Лермонтов

1.

Бажав я мислить позитивно,

Та серце чуяло біду.

І ось вночі приснилась гривня,

І каже: — Завтра упаду.

Бо душать мене ті «лінкольни»,

Та «джорджі» в зелені купюр,

І на душі мені дефолтно,

І в чорну прірву мчить мій курс.

Коротше, слухай таке діло,

Коли проб’є ранковий час,

Іди купуй: рис, гречку, мило.

Роби запас! Роби запас!

Забий продуктами квартиру,

Благословляю я тебе.

І зникла. Ні, я снам не вірю,

Але пішов до «АТБ».

А там!..І згадувать не хочу!

Безумний натовп громадян

Хапав усе, що бачать очі –

Від макаронів до рум’ян!

Ніхто не знав упину, норми

У тім оголенні полиць,

І тим зривались всі реформи,

Держави ослаблялась міць…

2.

Я жив в епоху дефіциту,

В епоху списків, черг, штовхань,

Але й тоді, повірте, діти,

Таких не бачив я хапань.

І я зібрав суворо брови,

І вирвавсь крик з нутра мого:

— А як Арсеній наш, Петрович?!

Ми ж всі підводимо його!

До розквіту лишилось мало,

Спиніть-но паніку свою!

Але хапання все тривало,

Моє тривало дежа вю.

І раптом! Зростом десь під стелю

(Від жаху очі я протер)

З мішком великим «Аріелю»

Стояв неначе Сам! Прем’єр!

Мов Чорний Привид чи Примара,

Він пальцем довгої руки

Згрібав з полиць усі товари

І пхав у чорнії мішки!

І я, від страху мов закутий,

Тягар здолавши німоти,

Прошепотів, мов Цезар Бруту:

— Невже і ти?! І ти! І ти!

3.

Він озирнувсь як Термінатор,

Всміхнувсь скорботно: — How are you?

І миттю я, мов розум втратив!

Немов чимсь вдарений стою!

А далі ми неначе море

За ним як воїни пішли

У ті «Сільпо», «Ашани», «Фори»,

І все гребли! І всі гребли!

Від молодиці і до діда,

Мов стадо в пошуках трави.

А він — як Вершник з Майн-Ріда,

Що був, пардон, без голови,

Ішов попереду! І муку

Я відчував на схилі літ,

Бо знав, за даними науки,

Що знову буде дефіцит.

Що економіка, як мати,

А ми її сбиваєм з ніг.

Але не рвати, не хапати

Я в день той чорний вже не міг!

4.

На другий день прийшов я знову

До «АТБ» — порожній дім…

Я знаю, був то не Петрович,

Не наш Арсеній. Разом з тим

На серці соромно і томно,

Неначе плюнули в тебе.

Можливо, був то Бетмен, Зомбі,

Що їм керує ФСБ.

Ну, звісно, вдома у прем'єра

Харчів достатньо і вина,

І отих пральних «Аріелів»

В коморі в нього як багна.

Але той день, як сталось диво,

Гіркенький осад залишив,

І віра в наші перспективи

Чомусь хитнулася в душі.

І віра в те, що після штормів

До щастя ми побачим путь.

І ясно стало, що реформи

У інше місце нас ведуть…

Гуд бай, май хауз, або Боржники, під суд! (сучасна п’єса)

«За вимогами МВФ, майно боржниківкотрі не можуть чи не бажають платитиза послуги ЖКГ, повинно бути арештовано, а у випадку, якщо боржник і після цього непогашатиме борг, квартира і майно продається на аукционі».

З матеріалів Кабінету Міністрів.

Как под каждым ей листком

Был готов и стол, и дом…

И.А. Крылов.

Дійові особи

Суддя (в мантії від «Дольче-Габана»)

Прокурор — страшенно суворий, але дико справедливий

Пенсіонер Безхатько (майже весь час плаче)

Представник МВФ (весь час посміхається, над головою сяйво, інколи від нього йдуть золоті промені)

Секретар суду Оксана (90х60х90)

Адвокат

Чесні журналісти

Громадськість.

На сцені декорація, що відтворює Печерський районний суд міста Києва. Входить секретар суду.

Секретар суду Оксана (випльовує гумку).

Прошу всіх, тіпа, встати

І мовчати.

І не смітіть мені тут!

Бо йде, тіпа, суд.

Громадськість (не витримує).

Слава! Слава!

Жерцям європейського права!

Суддя.

Слухається справа Пенсіонера Безхатька,

Холєра його батьку!

Пардон…

(вклоняється у бік Представника МВФ, той широко посміхається і випромінює золоті промені)

Суддя.

Коротше, підсудний Безхатько,

Мій дорогенький,

Вам слово, тільки швиденько.

Пенсіонер Безхатько (плаче).

Пробачте, сам не знаю,

Що зі мною.

Я платив за газ і світло,

А пенсія

Тала, мов крига весною.

І коли закінчилися гроші,

Мою єдину, мою хорошу,

На чотирнадцять метрів

Хрущовку,

Ту, що дали мені від заводу,

Відібрали, а на вулиці жить

Так не ловко,

Хоч я все ж таки заплатив

За воду… (ридає).

Суддя (іронічно).

Досить з нас цього «хорору»,

Слово прокурору.

Прокурор.

В той час, коли в нас

З’явився такий шанс —

МВФ знов обіцяє транш,

(вклоняється у бік Представника МВФ; той сяє у відповідь і посміхається ще ширше)

Оцей Безхатько, неборака,

Дозволяє собі плакать!

Такі несвоєчасні,

Непатріотичні сльози

Становлять загрозу

Державі і безпеці народу.

Пропоную дать п’ятнадцять років

Цьому уроду,

Пардон, цьому «ніщеброду»,

Іще раз, пардон, цьому недостойному

Нащадку козацького роду.

Громадськість.

Ганьба! Ганьба!

Ти ба? Ти ба?

Тепер Безхатьку заслужена труба!

Суддя.

Що скаже захист?

Адвокат.

Дас іст…Дас іст…

У мене немає слів,

Бо душить шляхетний гнів!

Такого злочинного плаксу

Захищать не буду

І за мільйон баксів!

Прошу нову статтю відшукать,

І дати йому двадцять п’ять.

Чесні журналісти.

Оце чесно!

Як інтересно!

Пропонуєм неплатникам

Смертну кару

Запровадить «повсємєстно»!

Суддя.

Нашій одностайності

Я радий.

Тому не йдем

На нараду,

І вирок одразу:

За відсутність

Оптимістичного екстазу,

За несвідомі сльози,

Коротше, за все за то,

Крім хрущовки, у Безхатька

Відібрать ще пальто.

Гадаю, у вироку цьому

Є гуманізм, європейське право

Й прогрес.

Представник МВФ.

Гут! Гут!

Йєс! Йєс!

Суддя.

Тепер, коли ми

Конституційні захистили основи,

Можна і Безхатьку —

Останнє слово.

Пенсіонер Безхатько.

Пробачте, пробачте,

От бачите, я вже

Не плачу.

Не знаю, може, я й винен.

Тільки скажіть мені, убогому,

Як жити на дев’ятсот гривень?

Суддя, Прокурор, Представник МВФ, Адвокат, Чесні журналісти, Громадськість (здивовано, хором).

От смішні громадяни в Україні,

Неначе діти!

А хто вам сказав,

Що ви повинні жити?!

Завіса закривається. Пенсіонер Безхатько стоїть на авансцені один, у промені прожектора.

Пенсіонер Безхатько.

Ну, ось, покарали…

Неначе душу в мене украли.

Але ж без хати, без дому

Людина не може.

Може…Ти їх покараєш,

Боже?

Бо за ними сила і право,

І чесних журналістів орава.

А народ, що він сам вдіє?

Поможи нам, Боже,

На Тебе остання надія…

Прожектор згасає. В залі стає темно. Тільки чути нетверді кроки старого Безхатька.

Таємниці Дніпропетровщини (трошки сумний гімн)

І тут губернатор сказав журналістові…пі…пі…пі…

З телерепортажу.

Любіть у труді, у коханні, у бою!

Володимир Сосюра.

Люби свою область, вишневий свій край!

Щасливу люби і не зовсім.

І ту, особливо, що біля Дніпра,

І звуть її Дніпропетровська.

Люби в ясний день і кохай у імлі

Народ її в праці завзятий!

І милу родзинку, що є в тій землі —

Там чемний живе губернатор.

Він мудро керує, і то вже не сон –

Там буде окрема держава.

А він, мов король (президент, фараон)

Спрямує державу до слави.

В майбутнім чимало прекрасних картин:

В Республіці дивні умови,

Добробут усюди, недолік один —

Нема ще державної мови.

Бо мову країні свою треба знать

(Не тільки, де пункти «Привату»)

А тут лише «млять» або «млять-перемлять».

Та й дітям учить важкувато.

А втім, коли шефу вживати не гріх,

Трьох слів вистача йому досі,

Тоді і письменникам вистачить їх,

Тоді і народу їх досить.

Зате там із пресою буде ажур —

Прийшов журналіст від «Свободи»,

Одразу масаж йому та педикюр,

А потім лікують на водах.

Нарешті, народ знайде долю свою —

Вмирать за свого президента

У рейдерськім чеснім та гіднім бою,

За фірми його дивіденди.

І все ж, мабуть, труднощі будуть з гербом.

Оскільки король криє матом,

Не з молотом герб має буть чи серпом,

А з тим, куди звик посилати.

І варто предмет мені той уявить,

Місцями сивіє волосся,

І шкода стає тую область умить,

Ох, бідную, Дніпропетровську…

Передчуття дефолту (елегія)

Міжнародна рейтингова агенція Moody's знизила кредитний рейтинг України до переддефолтного рівня Са., що свідчить про те, що українська економіка знаходиться в одному кроці від прірви.

З повідомлення CNN

Я сон страшний побачив, люди!

За рік я до кошмарів звик.

Ніби прийшло агентство Мооdy’s

І каже: — Все! Дефолт! Гаплик!

І я питаю в тім видінні:

— Що значить, «мудіс», хай би грець?!

Які пани у тому винні,

Що підкрадається капець?

Хто їх обрав? Хто їх призначив?

І хто за них пхав бюлетень?

І раптом свій портрет я бачу!

І бачу той нещасний день,

Коли до урни йшов з піснями,

Сміявсь, волаючи «ля-ля!».

А, значить, хлопці, скажем прямо,

Оцей дефолт вчинив і я!

І я збагнув, що значить Moody’s,

І переклалось мені так,

(Оскільки сон, пробачте, люди)

Коротше, вийшло: «Сам му. ак».

Випадок на львівській залізниці

«Під час останньої хвилі мобілізації на Західній Україні спостерігалося масове працевлаштування місцевих жителів у Європі».

З одної доповіді

Прощавайте, ждіте волі,—

гей, на коні, всі у путь!

Павло Тичина

1.

Від вокзалу Міста Лева

Від’їжджав наш друг Степан.

Проводжали вуйко Левко,

Тітка Стефа, кум Роман,

Рідні з Калуша і Стрия.

Повно ящиків, валіз…

Наш Степан себе не стримав –

Мокрим був від вдячних сліз.

І хоч їхав не в палаци,

Шлях складний був перед ним

(Працювати у громадськім

Туалеті міста Рим)

Та думки були високі,

І, вклонившись навсебіч,

Поки ще не рушив потяг,

Він таку сказав нам річ.

2.

— Прощавайте, друзі й рідні!

Україно, прощавай!

Все, що міг, зробив я гідно,

Бо люблю наш милий край.

Першим був я на майданах,

Задля щастя, віз та прав.

І підтвердять вам кияни –

Краще всіх співав, стрибав.

І додам не для параду,

(Ми тут всі одна сім’я)

Нову Раду, нову владу

Україні дав і я.

Їду! Весь віддавши борг свій,

Скромно, без уваги ЗМІ.

Ви ж закінчити реформи

Намагайтесь тут самі.

Та й лишилось небагато,

Уряд в нас немов маяк,

Я ж повинен відбувати,

Рим без мене аж ніяк.

Так, іще попереджаю,

Не проста чека вас путь:

Бідність, голод, неврожаї,

Може, де-кого приб’ють.

Це нормально і природньо,

Не бува прогрес без криз.

Та хоч в дупі, хоч в безодні,

Не втрачайте оптимізм!

Аж у Римі чути хочу

Звідси радісних пісень!

Наша сила — ця співочість,

Український наш жень-шень!

Зупинивсь на хвильку Стьопа:

— Ніби все. Простіть мене…

Потім в лоба себе хлопа,

— Тю! Забув про головне!

3.

— Окрім успіхів у праці,

Я бажаю, дав би бог,

Гарних вам мобілізацій

І військових перемог.

Ворогів у нас без міри,

Не здолати їх то гріх,

Як приїду, перевірю,

Чи здолали ви усіх.

Сам на фронт я йти не можу,

В мене інша славна роль –

Як народ наш переможе,

Я з’явлюсь. Не як король

Чи герой якийсь пихатий

(Тут амбіції малі).

Як не буде супостата

На оновленій землі,

В когось брата вже не буде,

В когось сина. Отоді

Із «європ», мов білі люди,

Повернемось — молоді,

Файні, модні, як з картини,

А не як сибірське чмо.

І любити Україну

Всіх живих тут навчимо.

Ну, а хто? Не одесити ж!

Схід не виведе з пітьми.

Ні, панове, маєм вчити

Українців тільки ми!

Знають в світі це і вдома

(Інший, в справу цю не лізь)

Справжня тільки в нас свідомість,

Чистий в нас патріотизм.

А як, вибачте на слові,

Замутять новий Майдан,

В Київ їхать знов готові,

Знають там наш прейскурант.

Тут Степан до Левка-вуя

Кинувсь: — Хай все буде гут!

Та не вийшло поцілуя.

Неприємне вийшло тут.

4.

Раптом родичі та рідні,

Тітка Стефа, кум Роман,

Якось глянули огидно,

В них змінивсь психічний стан.

Замахали їхні руки,

Червоніло в них лице,

Закричали (не для друку,

Цитувать не може це).

Найпристойніше — «придурок»,

А в загальних рисах так:

— Забирайся звідси, шкура!

Із багном старий баняк!

Миєш панські унітази?

Мовчки мий, і щоб нам цить!

Бо дістала ця зараза,

Коли кожне падло вчить!

Не твоє свиняче діло,

Вчителів тут, як лайна!

Їдь! Щоб менше тут смерділо,

Хочеш, в Рим, а хочеш, на…

5.

Бідний, бідний друг наш Стьопа!

Із гірким «За що?», «Чому?»

Він поїхав до Європи.

Було боляче йому.

Але й там він щохвилини,

Серед всіх важливих справ,

Так за долю України

Вболівав! Переживав!

Візьме пива та попкорну,

І в кафе, десь у кутку

План загальної реформи

Розробля Яценюку.

Потім лист окремий — плани,

Вимага не гаять час…

Мої любі галичани!

Є «степани» серед вас.

Є такі, ну, що поробиш!

Ваша гордість отака,

Місіанство — це хвороба,

Неприємна і важка.

І хоч десь уже сміються,

Ви свою верзете муть.

Може, «ліки революцій»

Вас до тями приведуть?

Або уряд вправить мозок,

Вас позбавивши харчів?

А як ні, то є загроза –

Сам Господь, мов грім вночі,

Вдарить кожного у лоба,

Як в твердий, у мідний чан…

В серці біль моїм, жалоба

До окремих галичан.

Ну, отямтесь! Щоб з Європи

Нам не чути панських слів,

Що в нас край дурних холопів,

Гордовпертих, мов козлів.

У чеканні Того (п’єса європейського абсурду)

Дійові особи

Петро — Перший типовий представник держави і народу, який символізує прагнення увійти в Європу.

Микола — Другий типовий представник держави і народу, який символізує прагнення увійти в Європу.

Троє у чалмах (розмовляють і хропуть тільки хором).

Швейцар-адміністратор

Хазяйка «Європи»

Могеріка Федеріні (говорить тільки по телевізору).

Дія 1-а (і остання)

На сцені величезний шикарний палац. Десь над останніми поверхами, що торкаються неба, золотими літерами написано «Європа». На авансцені, на червоному килимі стоять декілька столиків з журналами, телевізор на тумбі, а поруч, схрестивши ноги, із заплющеними очима на підлозі сидять троє у чалмах. Коли двері палацу відчиняються, ллється яскраве світло та чарівний голос співає «О, майн лібер Августін!». Входять Петро і Микола. Вони дуже втомлені.

Петро (озирається). Здається, дійшли. Це тут.

Микола. Ти впевнений, що тут?

Петро. Так, мені пояснили, як побачите прекрасні ворота і напис золотими літерами «Європа», там і чекайте. Вас викличуть.

Микола. А хто пояснив? Йому можна довіряти?

Петро. О, це був пан Того!

Микола. А хто це?

Петро. Пан Того — це ого-го! Видатний європеєць. Він сказав, що наша справа майже вирішена. Чекайте, сказав, продивляйтесь журнали, а я під’їду, і ми все владнаємо.

Микола. А який вираз обличчя був у того пана Того?

Петро. Вкрай доброзичливий! Він навіть поклав руку мені на плече.

Микола. Ну, це ще нічого не значить. Мене європейці і на коліна саджали. А коли відбулась ваша розмова?

Петро. Та недавно. Років десять тому.

Раптом, чується сильне хропіння. Це хором хропуть троє у чалмах.

Микола. Може, тут черга, і ми не перші?

Петро. Про черги пан Того нічого не казав (звертається до трьох у чалмах) Соррі, міль пардон…

Хропіння припиняється. Троє у чалмах відкривають очі. Довга пауза

Микола. Ви теж у Європу?

Троє у чалмах (хором, з турецьким акцентом). Давно здэсь сидим! (Знов засинають).

Петро. Може, увімкнемо телевізор? Пан Того казав, почувайте себе, як вдома. Принесуть каву, не відмовляйтесь. Для вас це безкоштовно.

Петро вмикає телевізор. На екрані з’являється Могеріка Федеріні.

Могеріка Федеріні (з телевізору). Що стосується європейської перспективи України, це не на порядку денному для української влади. Їй і всім нам треба зосередитись на викликах, котрі ми маємо всередині країни. Європейський Союз, і ми неодноразово це підкреслювали, не збирається розширювати свій склад у найближчі роки.

Довга пауза. Петро і Микола стоять вражені та нерухомі.

Микола. І що ти тепер скажеш?

Петро. Скажу, що труднощі тільки загартовують. Пам’ятаю, років тридцять тому приїздив до нас пан Бодо. Так він теж казав про виклики. Корупція, продажні вибори, неприємний радикалізм. Мовляв, здолайте, і візьмемо до Європи.

Микола. Я тоді ще був маленьким. І що ж було далі?

Петро. Ми продовжували мріяти.

Микола. А виклики?

Петро. Залишилися. Куди ж вони подінуться.

Микола. Мені сумно.

Петро. Що таке?

Микола. Почалися сумніви. А як не візьмуть нас туди? (вказує на двері палацу)

Петро. Соромно! Треба вірити! Хочеш, давай поговоримо про твої сумніви.

Микола. Не хочу.

Петро. А як поговорять фахівці СБУ?

Микола. Та я ж того…Я нічого. Просто, коли я був маленьким, нашею вулицею гуляв пан Гото. Ласкавий такий. І теж обіцяв, що нас візьмуть. І де тепер той Гото, і той Бодо? А тут іще якийсь Того.

Петро. Дивуюсь я на тебе. Ти що не бачиш, що ми прийшли? Що вже в одному кроці! А скільки зусиль позаду! На цьому чеканні сформувалась наша наука, культура. Про це чекання наші кіномитці зняли кіношедеври. Народ склав геніальні пісні «Ой, чекала милого біля городу Парижу» або «Любий мій Жан-Полю, я твій Іванко!». За двісті років виникла ціла цивілізація чекаючих! Звільнившись від п’ятої колони, що мала сумніви, ми явили людству приклади унікального терпіння! (Петро розпаляється, очі його сяють вогнем віри). Нам плювали у пику чотириста разів офіційно і два мільйони разів не офіційно. Нам казали «геть», «нах» та «факофф» усіма європейськими мовами! А ми утиралися, посміхалися і мріяли! І тепер ти, як зрадник…

Несподівано відчиняються двері палацу. Чарівний голос виконує «О, майн лібер Августін!». З’являється Адміністратор. У нього розшита золотом уніформа. І незрозуміло, він генерал чи швейцар.

Швейцар-адміністратор (до Петра і Миколи). Слухаю вас, панове.

Петро. Доброго дня! Ми прийшли з далекої і прекрасної…

Швейцар-адміністратор (перебиває). Це не має значення. Папери, довідки у вас з собою?

Микола (дістає з-за пазухи купу папірців). Усі документи в порядку. Ось довідка про відсутність корупції та казнокрадства (у бік) красти вже нема чого, все давно розікрали (до швейцара-адміністратора) ось довідка про єдині соціальні стандарти (у бік) їсти всім громадянам хочеться однакового сильно.

Швейцар-адміністратор. Це все не те. Мене цікавлять медичні довідки. Чесотка, гонорея. Щоб ніякої зарази.

Петро. Але нам нічого не казали…

Швейцар-адміністратор. Та які проблеми? Нехай ваші громадяни здадуть аналізи, і приходьте. А зараз, панове, прошу відійти у бік.

Через сцену, обходячи Петра та Миколу, іде група чоловіків у гарних смокінгах. В залі відчувається запах елітного парфуму. Швейцар-адміністратор вклоняється. Двері палацу відчиняються. Знов лунає пісенька про Августіна.

Микола. Але нам обіцяли! У нас люди чекають!

Швейцар-адміністратор(зупинившись у дверях). Є народи, що чекають століттями.

Троє у чалмах (хором). Давно здэсь сидим!

Двері зачиняються. Адміністратор зникає.

Микола. Що тепер робити?

Петро. Здавати аналізи.

Микола. Я буду скаржитись. Де твій Того? Де?!

Несподівано на сцені з’являється шикарний лімузин. Чується мелодія гімну Евросоюзу.

Петро. Мабуть це він! Пан Того! Бачиш, а ти не вірив! Який лімузин!

З лімузину виходить немолода, дуже нафарбована фрау. На її худорлявій шиї виблискує кольє, що має вигляд коштовностей.

Стара фрау. Гутен таг, господа! Я есть хозяйка «Европа». Чего желают, майне герн?

Микола. Нам давно обіцяли, а тепер не пускають!

Хазяйка «Європи». Видимо, господа не имейт достаточно средств. Дефочки требуют внимания. Дефочки надо угостить.

Петро. Даруйте, пані, але ми йшли в Європу.

Хазяйка «Європи». О, это и есть «Европа»! Лучший заведений с дефочками!

Микола. Так це бордель?!

Стара фрау всміхається штучними зубами.

Микола. І це все, що залишилося від омряної нами Європи?!

Хазяйка «Європи». Всё, мой мальшик.

Микола. А де Шиллєр, Моцарт, Вагнер? Де?!

Хазяйка «Європи». В нашем заведении, когда спрашивают «где», отвечайт не совсем прилично (всміхається ширше) в Караганде.

Стара фрау регоче і зникає за дверима палацу. У Петра дзвонить мобільний телефон.

Петро (в трубку). Вітаю, друже! Приємно чути голос батьківщини. Як там у столиці, каштани знову цвітуть? У нас все нормально. Ми дуже близькі. Буквально на порозі. Так і передай.

Петро вимикає телефон. Довга пауза. Потім він підходить до трьох у чалмах і лягає поруч із ними на підлогу.

Петро (до Миколи). Лягай, будемо чекати. Не можна руйнувати народну мрію.

Микола (вмощується на підлозі поруч із Петром). А як ти думаєш, нас удвох пустять туди до дівчат хоча б разок? Може, якась на мене западе.

Петро. Лягай спати, і у ві сні вони всі на тебе западуть.

Микола. А я чув, що на одній планеті ціла нація жила у ві сні (заплющує очі). Скажи, а ти, правда, бачив пана Того?

Петро. Правда.

Обидва засинають. На сцені стає темніше. Чути, як по черзі хропуть Петро, Микола та троє в чалмах. Несподівано вмикається телевізор.

Голос коментатора з «1+1». Як повідомляють наші надійні джерела, сьогодні ми ще на сімнадцять відсотків стали ближче до Європи. Наш успішний рух триває…

На сцені настає абсолютна темрява. Навіваючи на глядачів різноманітні роздуми, опускається завіса.

Байка про Чарівний кулемет і Рогатий Рух (Алегоричні роздуми)

Цікава річ, яку ще не збагнув я до кінця:

Чим ближче ми до вільної Європи,

Тим більше нам, митцям,

Звертатись хочеться до методів Езопа.

Тож, байка…В Німеччині, а може, й далі,

В одному Лісі (не у нас, а інше все — деталі)

Рогаті дикі барани знайшли десь кулемет.

Ну, звісно, то такий предмет,

Що можна і в політику піти,

І звірям в Лісі виправлять свідомість,

І якось, стадом бойовим, з'явившись серед темноти,

В старих вовків забрати нерухомість.

Та наші дикі барани

Шукать почали історичної вини,

І поламали в Лісі геть, дощенту

Всі пам’ятники, стели, монументи,

І встановили перед кожною норою

В граніті, на коні свого Рогатого Героя.

І всіх звірят, зайчат, козлят і навіть немовлят

Примусили йому салютувати.

А інших звірів — чобіт кам’яний лизати

І цілувать завзято.

Ну, а митців покликали читать вірші.

І ті читали від душі,

І добровільно ще складали списки та донос

На тих, що цілували не взасос.

Та вийшла дивна штука.

Хоч статуй героїчних наставили чимало,

Покращення звірячого життя не наступало.

Збентежено мовчала лісова наука,І баранці оці, рогаті, дикі

За те набили вченим пики.

Та навіть це у господарстві результатів не дало.

А навпаки, у Лісі щось тихенько загуло,

І жалісно завило, застогнало,

Мовляв, ми рік не бачили вже сала.

І десь на монументах, Героєві зробивши западло,

Кігтями нацарапав хтось: «Мурло».

Тут, звісно, рогачі згадали знов про кулемет

(Бо то для них найкращий аргумент)

Голодні в нори поховалися одразу,

А стони видали за спазм ентузіазму.

Хоча найперший в дикості Баран

На зірку подививсь Альдебаран,

Напружив мозок і видав однодумцям план:

«Щоб наш Рогатий Рух не втратив громадського лиця,

Нам треба йти до Мудреця.

Тут недалеко є могутній дуб, на дубі гілка,

На гілці — Мудрий Ворон».

(Можливо, план той був помилка)

Та барани, узявши кулемет, пішли, коли настала ніч,

І Ворон (ніби їх чекав) таку прокаркав неприємну річ:

— Так-так, ви звірів залякали,

Тремтять зайці, кроти, коали,

Бо Лісу хазяї вам дали право убивать.

А ваша вся рогата рать

Єдине, що уміє, це карать

Дітей, старих та всіх, в кого немає кулемету.

А збудувать ракету чи дать голодному котлету,

На це у вас ума нема.

Та вам це й ні до чого,

Бо ви були і є — рогате та убоге,

Жадібне, темне стадо, що гадить і краде

Та хазяям вилизує біде.

Вам хочеться, щоб вас боялись,

Бо вічно боїтесь самі.

А прийде сильний звір — і де ваша зухвалість?

Мов пацюки розвієтесь, згниєте, хто в тюрмі,

А хто сховається у пана і не бекне.

Та врешті, здохнете і з тим, хто зараз на коні,

Із монументами провалитесь у пекло.

Звичайно, за мудрість отаку зробили Ворону негарно:

В психічну відвезли лікарню,

Оголосили пташку шпигуном.

Народу в Лісі теж це не минулось марно та безкарно —

По всіх каналах перед сном

Народові митці читали колективний лист,

І, докладаючи увесь холуйський хист,

Підступним ворогом лякали.

Та згодом все пішло по-старому, помалу.

Хоч раз у темряві сміливці

Коло Героя кам’яного щось наклали,

Але вже вдень на тому ж місці

Робили селфі і всміхались «чі-і-з».

Яке майбутнє заслужив той Ліс?

Бо звірі ж вірять, що та рогатая чума

Кудись подінеться сама,

А за протести можуть боляче пороть…

На жаль, майбутнього я теж не знаю,

Та і ніхто не зна. Один Господь.

Північно-атлантичне кохання

Я, дівчинонька кирпата,

Закохалася у НАТО.

— НАТО, НАТО, мені в хату

Засилай скоріше свата!

Ой, скажи-но мені НАТО,

Як почну тебе кохати,

Поважати, ублажати,

Нас не будеш убивати?

Усміхнулось мені НАТО,

Заховало всі гармати

І шепоче так грайливо:

— Можливо…

Переконливість (передвиборчі роздуми)

Дивлюся інколи на деякі обличчя

І ясно бачу: злодій та свиня.

Та раптом чую: «Непатріотично!

Отак з плеча, категорично

Про діяча рубати навмання.

А він, до речі, лідер правильного руху,

А ще — носій того, що треба, духу,

А те, що інколи краде,

Так іншого узяти де?»

І голос той так переконливо говорить!

Мовляв, підтримуй, хлопче, або буде горе

І нації, і, перш за все, тобі.

І я, мов принц (to be, or not to be)

Ще повагаюся годинку або день,

А потім за оте мурло запхаю бюлетень.

І вмить відкриється мені,

Що я живу не у задушливій брехні,

І що гасають поруч і кричать не злі уроди,

А то є царство Правди і Краси, і Вроди.

І переконливість така вражає!

Я вірю вже у гривню і врожаї,

У теревені від прем'єра Сєні.

І мрію: от якби з’явився геній,

Щоб так, як мене,

З одної бесіди переконав увесь народ.

Такого народи, Вкраїно-нене!

Але не може Неня, бо сапає свій город.

А от в Європі геній такий був!

Він запевняти справжній був король.

Я пам'ятаю, звався він Адольф,

А як його по батькові, забув…

Народна підступність (уривок з промови)

І ось, коли був крок лише до перемоги,

Народ підступно простягає ноги!

Пісня про Кончіту Вурст

Заспівай мені, Кончіто,

Панна Вурст!

Лине пісня понад світом

З твоїх вуст.

Ти колись мене лякала,

Мов чума,

Був я темний та відсталий,

А дарма.

Є в тобі чарівна сила,

Ще й яка!

Придивлюся, бачу, мила,

Не бридка.

Як в кота хитливі очі?

То ж талант!

Слуха тебе дні і ночі

Мсьє Оланд.

Борода це не погано

Для зірок.

Хто незгодний, тим догана

Або строк.

Ти ж є прапором і знаком,

В тому й суть,

Треба вбогим неборакам

Це збагнуть.

Гей, Кончіточко, поїдьмо

В Єврорай!

Визнає, що ти не відьма,

Рідний край.

В ногу підемо, зразкові,

Залюбки

За тобою, мов казкові

Пацюки.

Привела, Кончіта, зая,

Весь наш рід

Аж до того Єврораю,

До воріт.

Тільки чорт стрічає лисий

У вогні,

Та стрибають поруч біси,

Все в багні.

Завела куди нас, люба?

Клята мить.

Бо душа почула згубу

І тремтить.

Посміхається несито

Він? Вона?

Хто ти, дядечко Кончіта?

Сатана!

Агенти Кремля (тест для самоперевірки)

Усі, хто сумує,

Як вийде надвечір у рідні поля,

Агенти Кремля.

Усі, хто зітхає і плаче,

Як тільки почує здаля скрипаля,

Агенти Кремля.

Усі, хто за світло одержить рахунок

І каже брутально: «От бля!»,

Агенти Кремля.

І хто має сумнів,

Що влада розумна, твереза і чесна, немов янголя,

Агенти Кремля.

І хто песимізмом своїм

Наче ніж нам у спину встромля,

Агенти Кремля.

І хто не стриба, не кружля,

Не співа цілий день: «Ля-ля-ля! Ля-ля-ля!»,

Агенти Кремля! Агенти Кремля!

І раптом злякавсь я,

(Не знаю, ця думка прийшла звідкіля)

Виходить, співоча, квітуча земля,

Виходить, усе, що її населя,

Усі вчителя! Тополя! Немовля!

Ой, бля…

Муха по имени Лера

Муха по имени Лера

Подругам служила примером.

Одета изысканно модно,

Держалась она благородно.

К тому же у Мухи, у Леры

Прекрасные были манеры!

Ах, Лера! — шептали ей вслед, —

Милей насекомого нет!

Летала она по планете,

Бывала на каждом фуршете,

Шампанское там допивала,

На дно опускаясь бокала,

И корочку с чёрной икрою

Ночной доедала порою.

Ах, Лера! — вздыхали ей вслед, —

Милей насекомого нет!

А как образованна Лера!

Бодлера, Пастера, Гомера

Портреты она засидела,

Искусство любя без предела,

И сорок томов Мураками

Она исходила ногами!

Ах, Лера! — шептали ей вслед, —

Умней насекомого нет!

Конечно, красавицу Леру

Встречали кругом кавалеры.

Они от волненья дрожали,

Стихи восхищённо жужжали:

«Возьмите и сердце, и руку!

Мне жизнь без вас — только мука!»

Ах, Лера! — вздыхали ей вслед.

Но слышали гордое «Нет!»

Один кавалер неугоден,

Поскольку он был беспороден,

Второй левым глазом чуть косит,

А третий был просто несносен.

К тому же, по мнению Мухи,

К искусству они были глухи.

«Ах, Лера, примите букет!»

Но слышалось гордое «Нет!»

Любил нашу Леру до боли

Комарик по имени Коля.

Как лапки к груди прижимал он!

Однако же ростом был мал он,

И хоть был он смел и отважен,

Костюм его был не отглажен.

«Ах, Лера! Вы в мире одна!»

Но Лера была холодна.

И в мухином холоде этом,

Без ласки, тепла и привета,

Комарик замёрз и не дышит,

И крылышком он не колышет.

Осталась у Лерочки льдинка,

В ней Коля лежал в серединке.

Ах, Лера, ах, Лера, ах, Лер…

Не слишком ли много манер?

Года пролетели как мушки,

И Лерочка стала старушкой.

Шампанским её не встречают,

Мечтая о чашечке чая,

Ползёт по столу одиноко,

Вздыхая: «Судьба так жестока!»

И хоть бы словечко ей вслед!

Но нет. Никого рядом нет.

И как-то за томом Вольтера

Бродила усталая Лера,

Сухая как хлебная крошка,

Но вдруг ослабели все ножки,

Закрылись прозрачные веки,

И Лера уснула навеки.

Ах, Лера! Простыл её след.

Зачем ты являлась на свет?

Лишь горькое эхо в ответ:

«Глупей насекомого нет…»

Загадка України (з циклу "Таємниці рідного краю")

Питаю якось в кума:

— Як думаєш, чому обіцяний прорив

Не наступив,

І зубожіє день у день народ?

А він почервонів, сопе і каже:

— Ти не патріот.

Питаю якось в кума:

— Як думаєш, а може, ми стрибали марно,

І ті, кого обрали ми, не зовсім гарні,

А цей, наприклад, взагалі злодюга та урод?

А він заплющив очі, весь побілів та й каже:

— Ти не патріот.

Питаю якось в кума:

— Як думаєш, кумасю милий,

А може, нас, по ходу, обдурили?

І ми, як лошенята, і не туди, і не за тим пішли?

І от сапаємо тепер чужий город?

А він обидва вуха затулив,

І каже вперто і крізь зуби:

— Ти не патріот.

Панове, загадка така:

Тільки мені здається,

Що хтось з нас ідіот?

Смерть олигарха

Уколы, ток, припарки…

Никто помочь не смог.

Не стало олигарха —

Больница. Холод. Морг.

Потом друзья и дамы,

Знакомое ворьё,

Собравшись возле ямы,

Шептали: «Ё-моё!

Вот, кажется, вчера лишь

Творили дерибан,

Да как же так, товарищ?

Куда же ты, Вован?»

Умерший, молча, слушал

Убогие слова.

Они терзали душу,

Душа была жива.

И видела поминки,

И тамаду-мурло,

И как хамоном Зинку

За шторою рвало.

И всё казалось гнилью

Кому теперь? Накой?

Дома и банки плыли

Смердящею рекой.

И в духоте, без света,

Полна стыда и слёз,

Душа ждала ответа

Лишь на один вопрос.

Куда? Навеки в муку,

Где ад и темнота?

Или протянет руку

И ей Господь с Креста.

И плакала устало,

Но милосерден Бог.

Надежда трепетала,

Как на ветру листок.

Плач про народ незбагненний

Ось народ.

Під синім небом, серед білих хмар

Він крізь час, мов ріка,

Лине і лине…

— Звідки і хто ти, народе гарний?

— З України.

— Де були ви, люди?

Що шукали? Чом зігнулися сумно

Мов колосся під вітром у полі?

— Де були? Та усюди.

Що шукали? Та, мабуть, того,

Чого в світі мало — кращої долі.

— Хто ж ті мудрі, хто ж ті добрі,

Що водили вас по світах

І в будні, і в дні Великодні?

— Та вожді наші та керманичі народні.

Тільки мудрі вони не дуже, та й…

(Глянули карі очі за обрій,

Глянули сині очі у небокрай)

Та й зовсім вони не добрі.

— Що ж робили ви, як ходили?

На що поклали ви силу?

— Ми ходили та просили,

Просили, просили.

— Що ж, ті сильні та багаті, у кого просили,

Щось вам дали?

— Ні, не дали, бо ми їм не милі.

Ні, не дали, ще й плювали

У личка нам білі.

— Що ж ви будете робити, України діти?

— Знову будемо просити, просити.

Чекати, може, станемо гідні.

— А скільки ж вам ще чекати,

Бідні ви, бідні?

— Ой, не знаєм, не знаєм,

Нікому ми не потрібні.

— Ох, неправда, це неправда, —

Мовила Божа Мати, —

Чи просили ви у Того,

Хто все в світі може?

— Це у кого?

— У Бога, — каже Матір Божа. –

Чи просили в Мого Сина,

Сини України?

— Не просили, бо не треба,

Бо нас вчили, що немає Господа на небі.

Нас учили, що ми горді,

Що усе здолаєм,

Що права і свободи та усякий добробут

Ми самі здобудемо для рідного краю.

— Де ж ви візьмете все добре

Та гарне, та росою умите?

— Знову будемо просити, просити,

Просити.

— А у кого?

— Нам укажуть вожді наші народні.

— Що ж, вони до вас добрі?

— Ні, не добрі, не чесні

І нікуди не годні.

— Що ж, ті люди, в кого маєте

Просить собі долі,

Ті вас люблять?

— Ні, не люблять, зневажають,

За сміття на дорозі вважають,

Так, що серце щемить від болю.

Заплакала Пречистая,

Заплакала Матір Божого Сина:

— Ох, нещасні, горді та вперті

Діти твої, Україно…

Злочинний режим повертається

Я голос чув: «Ми прийдем знову,

Злочинний прийде знов режим…»

І раптом входить Янукович,

І йде Азаров поруч з ним.

Стояла ніч. Ще спали півні.

Страшне видіння, голоси:

«Ми підлікуєм нашу гривню,

Дамо за безцінь ковбаси,

І газу буде в нас чимало…».

Так підло вабили мене,

А ще в руках вони тримали

Щось соковите і смачне.

І посміхалися криваво,

З того, смачного, капав сік.

Хотів я крикнуть «Геть!» чи «Слава!»,

Але від голоду не зміг.

Жахлива мить! По тілу піт лив,

Я ледь не зрікся всіх ідей!

І тут згадав я чисте, світле…

Не пиво, хлопці. Двох людей.

Обличчя двох моїх обранців

(І тануть став ганебний глюк).

Нардеп Крисюк один пан звався,

А інший був — козак Рилюк.

Коли згадались їхні очі,

Де глибина, духовність, дух,

Я закричав катам: «Не хочу!»,

І затулив руками слух.

«Перед лицем таких моральних

Авторитетів та взірців

Не зраджу я! Геть, інфернальні!

Геть, політичнії мерці!».

І зникли Янек і Азаров.

І те, смачненьке, зникло вмить.

(Хоча, як танула примара,

Я встиг шматочок відкусить).

Ох, як же тяжко було, рідні,

У тім двобої та війні!

Зате лишилась в мене гідність,

І всі здобудки — при мені.

Та сил нема. Немов побитий.

Перед очима сало, хліб…

Тут тіло почало тремтіти,

А до зарплати десять діб.

Пішли голоднії судоми,

Тремтить нога, тремтить рука…

І впав! І втратив я свідомість!

І більше, кляту, не шукав.

Народознавець

Я добре знаю свій народ,

Бо я поет-народознавець.

Я маю хист і маю право

Вказати точно, де народ,

А де — підробка чи примара.

Буває вийде в окулярах

Якесь опудало чуже

І каже: «мілая погода!»,

Такую погань до народу

Не віднесу, бо бачу вже

В очах заморські витребеньки;

А мій народ простий, рідненький!

От вчора він зустрівсь мені:

Сидить, всміхається, радіє.

«Ну, як?», — питаю. — «Та надію

В душі плекаю ночі й дні,

Що просвітить мене прийдете,

Голубчик, панночку, поете!»…

І заспівав, аж загуло,

І став навприсядки стрибати.

Оце — народ! А не мурло,

Пихате, хитре, бородате.

І ще одна прикмета є,

Щоб знать, народ це чи потвора:

Народ мої вивчає твори,

А «не народ» на них плює.

Кобзарський заспів

Ой, погано бачать очі,

Та серце завзяте!

Заспівать вам, хлопці, хочу

Про начальство кляте.

Там корупції досхочу

І брехні, і бруду!..

Та боюсь мене замочать —

Тож співать не буду.

Весна

Весна! Бруньки набрякли до нестями!

Блищать калюжі, вітер дме з ріки…

Та як згадаю, що в Московії теж саме,

Так поламав би і дерева, і бруньки!

Соколи Ворошилова[1]

Питає якось Друзь в Бурди:

— Ти не пригадуєш, куди,

Як хочеш їсти класти хліб?

Бо я не їв вже десять діб…

І простогнав Бурда Борис:

— На світі знаю все наскрізь.

А от про хліб вже котрий том

Мовчать Брокгауз та Ефрон.

І вмерли Друзь, а з ним Бурда —

Жорстока гра «Что? Где? Когда?».

Політ Гедзя

У поета Бедзика

Відірвали ґудзика.

І в душі у Бедзика

Залунала музика.

І на тую музику

Та й про того ґудзика

Написав він пісеньку

Для артиста з пузиком.

І артист той з пузиком

Майже рік цілісінький

Все волав про ґудзика

Невблаганним ґедзиком.

І від тої музики

У поета Бедзика

Назбирались грошики,

Щоб пришити ґудзика.

Сніданок на траві[2]

Був ранок схожим на нірвану:

Ковтнули з кумом три стакани,

За ними борщ, пиріг, сметану,

І все, що дав город і сад…

Та як наостанкінські дівчата

Почали «Тампакс» вихваляти,

Куди і як його встромляти,

Чому тампони краще вати, —

Тут кум нещасний вибіг з хати

І там віддав усе назад.

Чумацька пісня

Ой, сходив я, добрі люди,

Змалку пів-Європи.

Коли пішки, коли возом,

Рідко автостопом.

Надивився горя-лиха

Та й різної жуті:

Бачив повінь і холеру,

І реформи люті.

Та ніякі горя-лиха

Серця так не брали,

Як той факт, що на базарі

В мене пейджер вкрали.

Бо без пейджеру, без факсу,

Наче жлоб невмитий…

Тяжко, хлопці, на цім світі

З комплексами жити.

1996

Зимові розваги

Раз Миколу по приколу

Ми на сніг жбурнули голим.

Він тремтить, мов цуценя,

Бо прикол не доганя.

Типова історія

Я, тіпа, класний малий,

Я фірму, тіпа, мав.

Зустрів я, тіпа, Галю,

І вийшла, тіпа, лав.

Поїхали ми, тіпа…

У, тіпа, ресторан.

І там зустріли тіпа,

Ну, тіпа, друг Колян.

Колян був, тіпа, п’яний,

Він, тіпа, до Галі,́

А я сказав Коляну:

— Ти, тіпа, отвалі.

А Коля, тіпа, кулю

Мені, тіпа, в живіт.

Хотів дихнуть — а дулю!

Я вмер, тіпа, привіт.

Лише в останні миті

Звертаюсь до братків:

— Братки! Я жив на світі

Чи тільки «тіпа» жив?

Прокол гетьмана

«Група вищих посадовців держави поклала квіти до пам’ятника Богдану Хмельницькому, а потім ще довго стояла, поринувши в роздуми…»

З ранкових газет.

— Скажи, Богдане, прямо

Як гетьман, як вояк.

Яку прийнять програму?

Не виберем ніяк.

Ото зберемось в Раду,

І галас день та ніч.

Якби ти дав пораду,

Так з нас би могорич…

Ожив Богдан, і ясно

Промовив на коні:

«Я раджу вам не красти!»

І знов зокам’янів.

— Ну, це, брат несерйозно,

Нема таких програм.

Де вступ? Де перший розділ?

І хто повірить нам,

Як скажемо два слова:

«Не вкрадемо — це гріх».

Не тільки піпл, корови

Піднімуть нас на сміх!

Ми думали, ти — гетьман,

В тобі глибокий зміст,

Що хлопець ти конкретний,

А ти, брат, утопіст.

2003

Лист з Голанських висот

Ой, Голани мої, ви Голани!

Сектор Газа, «узі» та Моссад…

Звавсь колись Суботенком Степаном,

А тепер звуся Іцик Шабад.

Закрутився у хвилях міграцій,

Жінка й теща кричали: «ОВІР!»

Тільки досі вночі мені сняться

Наш колгосп і Петро-бригадир.

Я лежу у голанськім окопі,

Як звелів мені батько Шарон.

Десять літ ми не бачились, хлопці,

Десять літ не пили самогон.

За горбочком араби, араби…

Міцно пейс, наче вуса, кручу.

«Гей, в атаку!» — подзвонять зі штабу.

«Хай живе Тель-Авів!» — закричу.

Як ви там, друзяки з-під Полтави?

Чи скінчилась ота каламуть?

Збудували нарешті державу?

Десь я чув, у вас менше крадуть.

Напишіть, бо так знати охота,

Чи цвіте яблуневий мій сад.

Залишаюсь солдатом спец-роти,

Друг ваш Стьопа та Іцик Шабад.

2001

Травневий спогад

В часи, пригадую, прадавні

Ми святкували 1-е Травня.

Чіпляв комсорг червоний бант,

А ми хапали транспарант

І шикувались гарно

З портретом німця Карла.

Іще носили на руках

Того, з бровами і в зірках,

І нишком у колонах

Давились самогоном.

А щоб сексот не здибав, пес,

Волали “Слава КаПеРеС!”

О, молодість бурхлива!

Щаслива і жахлива…

Пісня про Мавку (страшна колискова)

Поміж хатами блукала

Як вовчок,

Януковичем лякала

Діточок.

Ой, ховайтеся під ковдру,

Лячно скрізь,

Зараз прийде Янукович,

Всіх поїсть!

Всіх подушить і на дачу

Забере,

Хто вночі його побачить,

Той помре!

В нього зуби наче шабля

Ятаган,

В нього руки наче граблі –

Монстрюган!

А у мене личко біле

Як той сніг,

І сама я така мила,

Краще всіх!

Ти не бійсь мене, дитинко,

Засинай,

Загорну тебе в хустинку,

І бай-бай…

Понесу тебе в болото,

Не кричи,

В лісі там живе дрімота,

І сичі.

Будем разом рідним краєм

Ми скакать,

Януковичем-бабаєм

Всіх лякать.

З пугачами, лішаками

Гнать пургу,

Та кричати між гілками:

«Пу-гу! Пу-гу! Пу-гу!»

Щоденник вождя

В нас є мета.

Вона свята.

За ту мету,

Як Віннєту,

Веду орлят:

Ату! Ату!

І ворог пада

Під п’яту,

І стогне гад!

І кров густа,

І січ крута,

І вже ніхто

Не пам’ята,

Де та мета,

Хоча й свята?

Авжеж, свята!

І ось вже потяг наш

Ту-ту,

Нащадок ставить

Нам плиту,

І пише: «Вмерли

За мету

Не зовсім так,

Не зовсім ту…»

Депутатський щоденник

* * *

Перейшов до нової фракції,

Одразу видали акції,

Одержав глибоку сатисфакцію.

* * *

Живіт росте, і ноги не торкались корту —

Не буть мені міністром молоді та спорту.

* * *

Якщо народу в носі зачесало,

Це — до горілки. Чи "Універсалу".

* * *

От кажуть, депутати всі продажні.

А в нас на це причини є поважні!

Неписьменна жінка

Жіночка вбога,

Без авта і мобілки,

Прийшла до порога

Письменників Спілки.

Подзвонила тихенько

До гніздечка еліти:

— Ой, скажіть, дорогенькі,

Як на світі сім жити?

Тяжко рипнули дверці,

Хтось сказав у щилину:

— Не люби усім серцем

Ворогів України!

— Ой, скажу вам про себе,

В мене мало освіти,

Тільки чула, що треба

Ворогів теж любити.

— Хто сказав таке слово? –

Вийшли троє з наскоком.

Суплять чорнії брови,

Чорним зиркають оком.

— Хто приніс таку звістку,

Сам є зрадником, видно,

І такому не місце

На землі нашій рідній!

Якби ми його стріли,

Прив’язали б до гілки,

І щодня, і щосили

Відлучали від Спілки…

Відверта розмова

Не хочу вам вчиняти суду,

Чека на кожного своє.

Та не кляніться "гадом буду",

Бо ви вже, куме, гадом є!

Мікроскопічна байка

Мікробі раз казав мікроб:

— Кохана, я — не жлоб,

Я хочу, щоб

В теплі ми жили залюбки

Як два мікроскопічні голубки.

Отож, повземо трохи вниз,

Там є для нас чудовий організм.

— Ні, — каже мила, –

Не підходить аж ніяк,

То ж організм одного з комуняк…

Комуняки! Братки!

Вже дійсно, мабуть,

Закінчилась ваша путь —

На вас мікроби не живуть.

Час пик

В мене очі, як дві дірки,

Пика, як в свині.

Але вийти в телезірки

Хочеться мені.

Скаже хтось: «Бажання дике,

Хлопче, схаменись!

Ти свою погану пику

Бачив хоч колись?»

Та не дам на це я згоди,

В мене свій маршрут.

Пика — то не перешкода,

Головне — розкрут.

От засуньте мою пику

В сорок передач,

І глядач до неї звикне,

Змириться глядач.

Ну, спочатку буде кепсько,

Трошки поблює.

Звісно, пика — то не кекси

І не крем-брюле.

Та нудота скоро зникне,

І вже через рік

Хтось гукне: «А де та пика?

Я до неї звик!»

І як випре на екрани

Сам Ален Делон,

Скажуть: «Пика ця погана,

Іди геть, мурло!»

Унікум

Я знав одного генерала –

Це був чудовий генерал!

Він сам співав Леонковалло

І “Люди гинуть за метал”.

Читав Гомера, Спока, Блока,

Він знав, Овідій — це Назон.

Його обізнаність широка

Вражала рідний гарнізон.

Він пам’ятав розливи Нілу,

Але з посад його звільнили:

“ЗА ПОЛНОЕ НЕСООТВЕТСТВИЕ

ВЫСОКОМУ ЗВАНИЮ ГЕНЕРАЛА»

Дружині

Без мене худнеш, не рум’яна,

Прийду — круглієш личком, руцями.

Виходить я — гарант, кохана,

Гарант твоєї конституції.

Пісня про Камдессю[3]

Так любила Камдессю,

Що здавалось — укусю!

І для того Камдесся

Годувала порося.

Як приїде Камдессю,

За державу попросю.

А поможеш, Камдесся,

Буду я твоя уся.

Прилітає Камдессю,

Я не хочу, каже, всю.

Як на мене, Камдесся,

Досить тільки порося.

Ну, тепер оту мусью,

Мабуть, точно укусю!

Поет та інтернет

Один Поет

Заслав вірша у Інтернет.

Ну, там: «Люблю, молю,

Без вас ридаю, як дитя…»

Коротше, справжнє почуття.

Та тільки він запхав сонета,

Зробилась трясця Інтернету.

І від Нью-Йорку і до Риму

Усі захекались від диму.

Так що Поета-небораку

Взяла міліція… за руки.

Та відпустила, розібравшись в чому суть —

Не можуть інтернети ті збагнуть

Поета нашого натхнення і діла.

А от міліція змогла!

Віршик про Сєню

Зустрів я у метро Яценюка.

От несподіванка яка!

Хоча дивлюся, ні, не Яценюк.

А так, якийсь…близнюк.

У справжнього Яценюка

В очах суворість є така.

І як кудись приїде він,

Усюди: «Вимагаю змін!

А ні — так, гади,

рознесу вас вщент!

Я ваш майбутній президент!

А ну, устать!

Кричати «будьмо, гей!»…

Як кажуть в Чорнівцях:

«А зохен вей!»

Остання втіха киянина

Ще не в мера Україна…

Метаморфози

На фуршеті якось, в банку,

Де блищать вогні,

Пили ми з Петром до ранку

За підйом гривні́.

Я тягнувся до портвейну,

Петя — до курчат.

Раптом бачу в «оріфлеймах»

Поруч двох дівчат.

Так собі, херсонські леді,

Завдяки ж вину,

Щось таке я в них угледів

І притис одну.

— Як вас звуть, богиня столу?

— Мотря, гран мерсі.

Хоч колись я був Микола,

Коля звали всі.

Я страждав без пересадки,

Плаття шив з «Бурди»,

Мріяв ставити прокладки,

А не мав, куди!

І дівча зітхнуло басом.

Отакі дива…

Притягла мене тим часом

Дама номер два.

Вії довгі, очі сірі,

З рота валить дим.

— Дуже рада? — каже, — Фіра,

А колись Юхим.

Дядьку, що це ви зів’яли?

Не лякайтесь нас!

Ми тут всі — транссексуали,

Хлопці — супер-клас!

І той Фіма зняв жакета,

Ніжно завмира.

Я рвонув до туалету,

Де зустрів Петра.

— Друже! Прошу, будь відвертим

За моє добро.

Ти той самий друг мій Петрик

Чи вже не Петро?

А воно краватку смика:

— Так, Петро Нечай…

Хоч в душі я — Анжеліка.

Друже, вибачай.

І пішов, мов тиха жінка,

Мовчки вздовж стіни.

Я заскочив до кабінки,

Зняв, пардон, штани.

Глянув: так, усе природно,

І що є, то є.

І хоча уже не модне,

Але все ж моє!

Знай, Галино, знай кохана,

Пташко-соловей!

Повернусь, як був, Іваном,

Лиш доп’ю портвейн.

Передвиборча ворожба

Нагадай мені, ворожко,

Нагадай смаглява,

Чи побачим щось пригоже

На чолі держави?

Чи то ж виберем для неньки

Чистооких хлопців?

Щоб лице інтелігентне

І хода не жлобська?

І зітхає та ворожка:

— Сокіл мій настирний!

Набрехать тобі не можу —

То ж ганьба для фірми.

А від правди, мій сердешний,

Заревеш у шапку.

Тож запитуй щось полегше,

Хоч за менші бабки.

Німецька балада

У Франкфурті-на-Майні,

Струнка, мов сервілат,

Жила дівчина файна

Гертруда Зундерблат.

А в місті Дюссельдорфі,

Міцний, неначе шнапс,

Хлопчина жив моторний

На ймення Карл-Хайнц.

І доля так бажала,

(А в неї путь крута):

Зустріла Хайнца-Карла

Гертруда молода.

У жаркім ресторані,

Де пахощів туман,

Сардельку їла пані,

А поруч — юний пан.

А далі наче злива —

Контакт не знає меж:

Гертруда любить пиво

І Карл-Хайнц теж!

— Свинячу ніжку, фройлян?

— Зер гут! І ще кроля!

— А як печінку? З кров’ю?

— Натюрлих! Я!Я!Я!

Ну повне душ єднання,

І шлунків, і сердець!

Сидять вони рум’яні

І спільно травлять зельц.

Пішов тридцятий келих,

І раптом, гульк! І знов

У грудях щось. Ой, леле!

Майн гот, невже любов?

Та долі того мало,

Сльоза їй миє шлях:

Дівчинка полюбляла

Футбольний клуб «Ейнтрахт».

А хлопець — «Карлсруе»

Любив до забуття.

І з того захлинулись

Прекрасні почуття.

Пішли на різні боки,

І ось вже п’ятий рік

Їдять поодинокі

І зельц, і сало-шпик…

Скажу, мов рідній жінці,

Тож вірте ви мені:

Дурне життя у німців,

І німці геть дурні!

Ні запитів культурних,

Ні глибини проблем,

А тільки б пити з кухлів

Та слухать «Боні-М».

Та щоб моя Галина

Любила б «спартаки»,

То я б її, скотину,

Зрубав би на шматки!

Сумний прогноз

Яка погода в Вашингтоні?

Яка погода в Гондурасі?

І сивина уже на скронях,

Онуки вже у третім класі,

І ноги крутить на негоду,

А ми пильнуємо погоду!

Чи буде повінь на Майямі,

Чи буде тепло на півкулі?

Дні унесло немов цунамі,

Роки мов злива промайнули.

І якось, при якійсь погоді

Приходить Янгол: годі, годі!

І Божий суд: ну, що, синочку,

Скажи, чим жив, що в тебе в серці.

Та я, пробачте, любий Отче,

Чекав новин Гідрометцентру…

Музика веде

Проти мурів, проти молу

В нас бадьорість комсомолу —

Ще й підмога йде:

Збільшовиченої ери

Піонери, піонери —

Партія веде.

Партія веде.

П.Г.Тичина «Партія веде»

Гей, розпатлані музики!

Співаки червонопикі,

Побери вас лях!

Годі лязгать ваші блюзи

У задрипаних рейтузах —

Нам потрібен Бах!

Нам потрібен Бах!

Хай іще лунає Моцарт —

Теж музика дуже моцний,

Вольфганг Амадей.

У його піснях завзятих

В кожнім скерцо чи стокато —

Користь для людей,

Користь для людей.

От Степан, ковтав «колеса»[4],

Бо на нього вплинув Джексон

Ще з юнацьких літ.

А потім потрапив в зону,

Бо наслухався Кобзона —

То ж музичний СПІД!

А точніше, СНІД.

А якби воно, падлюка,

Та послухало би Глюка,

Верді чи Гуно,

То його вже, вибачайте,

Не тягло б на Орбакайте

Як свиню в багно,

Як свиню в багно!

Тож покиньмо ті гітари

І Вівальді дружно вшкварим

В полі, край села!

Щоб росли позаду крила,

Щоб духовність майорила,

І як мак цвіла,

І як мак цвіла!

Ну, а хто на зле Вітчизні

Любить «пахмутових» різних,

То його біда.

Ми такого меломана —

До смереки, проше пана,

Хай собі гойда,

Хай собі гойда…

Так що лабухам патлатим

Раджу десь занотувати:

Ліст, Шопен і глухуватий,

Ніби Людвіг ван.

Родом славні ті мужчини,

Як годиться, з Крюківщини,

Херсонщини, Полтавщини,

Гріг — земляк Павла Тичини,

А глухий той музичина —

То мій дід Іван.

Ліричне

У кожній жінці є змія.

Так само думаю і я.

Але в тобі, кохана,

Змія така рум’яна,

Така весела і прудка,

Ласкава, ніжна, не бридка,

Що як у лісі стрівся —

Одразу б одружився.

А тут ще, крім зміючки,

Я маю твої ручки

І пару оченяток…

Та за такий додаток

В тобі, голубко мила,

Стерплю і крокодила!

Вірші, написані біля телевізійної вежі

Стою біля вежі, і думка в мені:

А скільки ж вона передала фігні!

Драма на цвинтарі

Ой, не плач, не плач, небого,

Та кажу, не вий-но!

Що там сталось?

— Та ховають!

Реформу! Конституційну!

— А хіба вона померла?

Ніби й не хворіла.

— Не померла, а живою

Кладуть у могилу!

— Хто ж ті кати? Як посміли?

Чи ми — не Європа?

— Та Гарант її покинув

І віддав холопам.

Спершу він її голубив,

Слів казав чимало,

Ну, а потім відцурався,

Бо недосконала.

— Горе, горе! Де ж парламент,

Бідну рятувати?

— Та в Гаранта є команда,

А в неї — лопати.

Та й сама реформа люба

Каже: "Хочу вмерти".

Катував її, сердешну,

Видно, сам Безсмертний.

— Таки, справді, закопали,

Саджають дерева.

Що це, камінь на могилі?

— Ні, то — референдум…

Послання до чоловіків

У кожній жінці є краса,

Коли в руках у неї ковбаса,

Котра з любов’ю смажиться для вас.

И в той же час,

Коли у жінки на руках дитя,

То з точки зору вищого буття

Вона прекрасніш в двісті раз

Усіх ковбас.

Коли ж і жінка, і дитя,

І їх краса, і ковбаса

У тебе є,

Благослови життя своє!

Український пейзаж № 1

Садок вишневий коло хати,

Хрущі над вишнями гудуть,

«Плющі»[5] народ кудись ведуть…

— Куди ви нас тепер, хлоп’ята?

— Тихенько йдіть і не гудіть!

Сумна зустріч

Зустрів якось

Прем’єр Азаров

Поета Мовчана.

І, мабуть, згаряча

Звернувся до Поета

Мовою державною,

Хоча

Мові ще не закінчив

Навчання…

Прошу вшанувати

пам’ять

Поета Мовчана

Мовчанням.

Моя популярність

Незнайомі люди

Усюди

Хапають за груди.

Як багато в світі людей!

Як мало в поета грудей..

Діти сонця

Ми — сили добра! Ми — воїни світла!

Всі, хто проти нас, то є сили зла…

З помаранчових пісень.

Є у держави різні діти,

Та головних є типів два:

З одного боку — це бандити,

Уроди, покидьки, братва,

Дебіли, зеки, урки, гади,

Вкрай неприємнії пани.

А є ще ми! Це не вони.

Ми — діти сонця, поля саду!

Йдемо убрані у вінки,

Де ми ступаєм, квітнуть квіти,

Ідуть тварини нас зустріти,

Виходять риби із ріки,

Земля дарує нам прикраси…

Так! Два світогляди, дві раси

Живуть на славній стороні,

Як день і ніч, як «так» і «ні».

І ти, наш виборець народний,

Коли до урн піде народ,

Не переплутай нас з тим кодлом,

Не переплутай, слышь, урод!

Больной коммунист

Тихо по стеночке ползают тени,

Снова в ушах начинается звон.

Двое в палате нас: я и Ленин.

Утром был выписан Наполеон.

Маленькі радощі українця

В сусіда «Лексус» впав з гори.

Ми з цього приводу гуляли тижні три…

Світло в тунелі

Читав я книгу у метро,

Читав я книгу.

На дверях стогнуть: “Ще хоч тро…”

Життя — мов дзига.

Дитинка поруч щось гризе

І носом шмига:

— Мамуню, дядя що везе?

— То, кицю, книга.

Якийсь мужик у піджаку

Плечем задригав:

— Колись я теж купляв таку,

Ну, тіпа, книгу.

– І я купляв! А я читав!

— Мовчи, ханига!

І було видно — пам’ятав

Народ про книгу.

І я зрадів, бо сам з митців –

Розтала крига!

Є значить сенс писати ці…

Ну, тіпа, книги.

Коляда

На Різдво колядували.

Ой, колядували!

І чого нам добрі люди

Тільки не давали!

Свинини — з Верховини!

Гусятини — з Пирятина!

А одні господарі щедрі

Дали по десять «євро»…

Ну, і ми ж не підкачали!

Кричали, волали, танцювали!

А нам за те сала, сала, сала!

А в одній хаті

Новенького ноутбука подарували.

Виходить, співали не марно,

Колядували гарно.

Потім сіли ми, розмальовані,

Ділити наколядоване.

Веселі, рум’яні

Свіжолиці,

Майже не п’яні.

Ділилися чесно, без драки,

В усякому разі, до того прагнули.

Тільки раз кумові моєму

Дали по пиці,

Щоб не був наглим він.

Потім пішли до столу!

По дванадцять страв

Кожен прибрав!

Вареники з горохом,

З вишнею, з маком

І для приколу

З батончиком «Баунті»!

Так було смачно,

Просто всі були в ауті!

Потім іще голубці,

Ржані млинці

І ці, забув як називається,

Але як з’їси, до 8-го березня

Ікається.

Після того пішло скоромне!

І таке ж огромне!

Кабани, каплуни,

Шашлики, бики!

І коли кум спитав:

«А де у вас суші?»,

Так наче плюнув у душу,

Думали, задушим.

Що ж стосується горілки та самогону,

Тут рахунок грамів

Пішов на мільйони!

Коротше, стільки влили того добра

До свого нутра,

Води стільки не мають

Усі притоки Дніпра!

І раптом…

Раптом, коли вже ранок

За лісом почав тремтіти,

Коли найтендітніші гості

Попадали в холодець

І спали, мов діти,

Кум мій завзятий

Встає і каже:

«А дозвольте спитати.

Якщо я не помилився,

Ми так вправно гуляємо,

Бо хтось народився,

Не підкажете, хто?

І запала тиша…

От не люблять мого кума за то,

Що як вип’є, не тримає кришу!

І такі запитання ставить, чудак,

Ніби в нас якесь «Что? Где? Когда?».

Ну, тут я цього інтелектуала

За полу посмикав,

З останніх сил заграв останній музика,

Потім пісню ще затягнули,

Та не скінчили, поснули.

Тільки одне хлопча маленьке

Прокинулось, біленьке,

Вийшло з хати, глянуло на зорі

Та й каже таткові, що спав у дворі:

«Тату, тату, дивіться!

Он янголи в небі плачуть…»

Та ніхто, ніхто не почув

Ті слова дитячі.

Оптимістичне

Нас кожен день роздягає інфляція.

Ми тепер — найсексуальніша нація!

Лісова пісня

Шепоче радісно трава:

— У нас держава правова.

Шумлять у лузі дерева:

— У нас держава правова!

Кроточок землю розрива:

— У нас держава правова!

І вся природа, блін, співа:

— У нас дер-жа-ва пра-во-ва!

А хто із нами не співа,

Нехай із лісу урива…

Сон (сумні верлібри)

Страшне наснилось:

Вечір. Наш вишневий сад.

І раптом двоє здороваїв

Забігли в хату!

(Від них ще запах йшов маріхуани)

Схопили маму, стали ображати,

Їй руки крутять!

Я плачу, плачу! Мамо, потерпіть!

Бо це ж наші партнери стратегічні…

Вічний аргумент

Кум по хаті ходить гордий

І розв’язує кросворди:

„Гете, Шиллер, Демюссе”.

Знає стерво геть усе!

А мої клітинки білі,

Бо забув столицю Чілі

І якогось гризуна.

Кум від щастя ледь з вікна

Наче пташка не злітає,

В мене ж комплекс виростає.

І як він сказав: „Гомер –

Я від люті ледь не вмер.

Тільки раптом гульк! Ідея!

Кум, щось схожий на єврея…

Ну тепер — це інша річ.

Я спокійний, наче піч.

Він мені — про Зевса дочку,

Я йому: „Мовчи, жидочку!”

Мамина школа

Била мене мама

Березовим колом,

Щоб сиділа прямо,

Як прийшла до столу.

Била мене мамця

Металевим тросом,

Щоб не пхала пальці

У гостях до носа.

Била мене мати

Заржавілим цвяхом,

Щоб не сміла спати,

Як заграють Баха.

Била мене ненька

По спині ухватом,

Щоб казала “сенькью”,

А не крила матом.

І тепер, в натурі,

Я десь на обіді

Перша по культурі

Серед інвалідів.

Захист Мюллєра (з циклу "Неоднозначність")

Не ображать мені гестапо!

Геть від гестапо всі нетолерантні лапи!

Так, мались там недоліки окремі,

Але ж роки були буремні.

Так, у діяльности були помилки.

Але я прошу: припиніть оці «ухмылки»!

Бо є нові джерела (ми їм вдячні)

Там пишуть — все було неоднозначно.

До того ж, ще один момент —

У мого діда кум в гестапі був агент.

Хоч зовні кат, але таємно він боровсь

За щастя й волю.

А кума діда ображать я не дозволю!

Коротше, хлопці, захистим безвиннеє гестапо!

Мов сироту, дитину або герб, чи прапор…

Гавайська трагедія (випадок під час депутатських канікул)

В листях пальми, на Гавайях,

Наче той примат,

В дранім галстуку стрибає

Рідний депутат.

Він хапається за гілку

І гойда, гойда…

Рік тому зробив помилку,

І прийшла біда.

Був круїз «Нью-Йорк-Тараща»,

Білий пароплав.

Сам пішов гулять у хащу,

Та і заблукав.

І тепер, брудне та дике,

Розгриза кокос.

Не впізнав би його спікер

Та партійний босс.

Щось на пузі, неборака,

Ловить кожну мить,

А як з’являться макаки,

Він на них гарчить.

І забув у тому лісі,

Що писав закон,

Тільки краде у туристів

«Снікерс» та бекон.

Та ще й негри з тої хати,

Де росте бамбук,

Його кличуть «Депутато!»

І годують з рук.

А воно, простягши лапу,

Ріже гопака,

Повну пазуху нахапа,

Та і ще чека.

І мені на думку спало

Крізь магічне скло:

Як людського було мало,

Що за рік пройшло!

І лише одну, неситу

(Мабуть в тому й суть)

Звичку красти і просити

Він не зміг забуть.

Депутат! В чужому краї,

Як візьмуть в круїз,

Не лишай своєї зграї,

На кокос не лізь!

1998.

Ядерна фізика

Летіла якось

Частка пі-мезон,

А їй назустріч —

Частка мі-мезон.

— Привіт! Як звешся?

— Хаїм Шнеєрсон.

А ти, мій милий?

— Беня Ліберзон!

В які б глибини

Розум не спромігся зазирнуть,

Євреї там уже живуть.

Дума про Конституцію

День був тихий, небо ясне,

В рідній стороні

Лицар мужній та прекрасний

Їхав на коні.

Раптом плач і голос ніжний

Рветься із грудей.

А навкруг, що дивовижно,

Жодного з людей.

— Хто це плаче, — каже лицар,

— Вийди! Де ти є?

І дозволь хоч подивиться

На лице твоє!

— Ой, не можу! Горе, горе,

В серці сум без меж!

Я тепер така потвора,

Стрінеш — утечеш…

— Не втечу! Одвіку, люба,

Я не відступав.

Раптом вийшла із-за дуба,

Глянув лицар. Впав.

Потім каже: — Сиротино!

Як твоє ім’я?

— Конституція Вкраїни!

Так, це, дядьку, я.

А носила ж довгі коси,

Пила мед, росу,

Та як стали зміни вносить –

Втратила красу.

Кожне в тебе лізе, кляте,

Кістки хрусь та хрусь…

Лицар вскочив: — Кати! Кати!

Зачекай, помщусь!

І помчав кудись за гори,

І нема чуток.

Кажуть, бився з прокурором

І одержав строк.

Потім ніби офіційно

Він у бій пішов,

Суд шукав Конституційний,

Але не знайшов…

А Спотворена на лаві,

В лісі, мов сова.

Все чекає. Хоч в державі

Діє вже нова.

Знахідка

На дубі пташечка тріщала,

В кущах дитинка верещала.

Мабуть, підкинуте, Василько або Надя…

Я нахилився з відчуттям біди.

І чую раптом: "Чьо тє, дядя?

Ішов кудись, ну так іди!"

Прощання з Майданом Незалежності

После долгих и беспощадных реконструкций Майдана в 2001 году здесь появились: скульптурная композиция «Кий, Щек, Хорив и Лыбедь», лошадь с Мамаем и колонна с фигурой девушки, символизирующей независимость Украины (в просторечии — «Галя»)

Из газет недавнего прошлого.

На той оновлений Майдан

Я більше не піду гуляти:

Де на стовпі Вкраїна-мати,

Сумний козацький отаман

Десь біля «Конси» слуха Шнітке.

Йому й кобилі Шнітке гидке.

А поруч із братами — Кий,

Неначе велетень якийсь

Присів і справив певне діло…

І все, пардон, закам’яніло.

Це — стиль, він в душу міста вліз,

Я назву дав йому — «жлобізм».

Ой, у лісі спонсор! (пісня кіномитця)

Через жито полем я

Вийду навпростець,

Бідний непоголений

Молодий митець.

Погукаю голосно:

Спонсори! Егей!

Ой, прилиньте, спонсори,

До моїх грудей.

Чом ти, меценатчику,

Згинув у імлі?

Чи сховався, братчику,

В дубовім дуплі?

Чи ховаєш грошики

У гілкову тінь?

Бо як прийду з кошиком

Ти сидиш як пінь.

Не цурайся, красеню!

Ось тобі вінок,

Ну, а ти дай баксиків —

Я зніму кіно.

Як захочеш, тріллера,

І на весь «безнал»

Будуть там і кіллери,

І транссексуал.

Нажену дівок — атас!

Ніжних, як кицьок, -

Буде повна стрічка в нас

Задниць і цицьок.

І нехай вся критика

Скаже, що фігня,

Нащо нам картинка та

Знаймо — ти і я.

Усміхнеться радо нам

Доля, не біда:

Ти відмиєш вкрадене,

Я куплю «фордá».

Кому на Україні жити добре (поема)

1.

Такий вже в нас менталітет,

Пробачте, за дурне те слово.

Але як вмре в когось корова,

Так наче дали нам букет.

Чи навпаки — живе хтось краще,

Вночі ридаєм: нащо, нащо

Господь тим гадам помага?..

В суботу раз, після футболу

Зайшов сусіда мій, Микола.

Взяли півлітра, пирога,

А потім ще взяли нівроку.

Аж тут пішла “Фортуна року” –

Телепрограма є така,

Де нам показують еліту.

— Оно кому не слабо жити! –

Сказав Колян. Його рука

На весь екран лягла мов пляма.

І тут між нами сталась драма,

Бо я сказав, що це брехня.

Сусід не любить заперечень,

І він додав ще кілька речень.

Я розмахнувся навмання,

Микола взявся за стілець,

Удар! І вечору кінець.

На крісло впав я, відключився,

І сон такий мені наснився…

2.

Лечу. Пітьма. Внизу палац,

Салют злітає, мов ”Ігристе”.

Спустивсь. Палацу двері мац,

Аж гульк! Народного артиста

Стрічаю. Був це саме той,

Що преться всюди наче дишло,

А чи народу з нього смішно,

Йому «до фені», він «крутой».

— Скажіть, добродію, — питаю, —

Що то за свято і салют?

О! Мужичок! А ти як тут?

Бо здєсь тусовка нє простая.

— А що таке? — Привозять, сину,

МОДЕЛЬ НОВОЇ УКРАЇНИ.

— Яку модель? — От темнота!

Нову модель Вкраїни-неньки.

Як презентується гарненько,

У наших селах і містах

Життя піде такого ж типу.

І зник артист. А я без скрипу,

Кордон минувши СБУ,

Влетів спокійненько до зали.

(Якийсь читач надме губу

І скаже: “Тут вже брешеш, малий!”

А я скажу: “Це, хлопці, сон.”)

3.

А в залі був такий бомонд!

Від блиску очі ледь не плачуть.

Сто депутатів! Від Версаче

Костюми модні були в них,

В прокуратури — від Армані.

І що приємно, в тих і в тих

Обличчя суто вітчизняні.

Був ще відомий генерал,

Він по своїх стріляє влучно…

Аж тут заграли сурми гучно,

І королевою на бал

На сцену виплила Роксана,

Що мала прізвище Лякай.

Співачка знана та кохана.

І заспівала: “Край! Нехай!

Моє життя! Це майбуття!”

Я в текст не в’їхав до пуття.

Коротше, був «сосед коварный»,

Стогнала Ненька від страждань,

А нині стогне, бо їй гарно.

І раптом чую: глянь-но! глянь!

Дивлюся, зверху, десь від стелі

Спускають краном на дротах

Щось механічне і дебеле —

ВЕЛИКУ БАБУ У СТРІЧКАХ!

Немов фольклорний Термінатор,

Очами схожими на гель,

На всіх дивилась та Модель

І посміхалась дурнувато.

4.

І знов з’явився мій артист,

Що зуби шкірить в кожній хаті,

І заволав: “Хто має хист,

Натхненні, молоді, завзяті!

Прийдіть, мистецтва діячі,

І в ЦЮ ВКРАЇНУ, чисту, нову

Внесіть культуроньки основи!”

І наче таргани в печі,

Митці побігли звідусюди:

Лякай, Пужай, із “Голівуду”

Нічного клубу — EL.Пінчук,

Співачки Муся, Пуся, Дуся.

(Згадаю ще, як напружуся.)

В цей час відкрився чорний люк

Десь під віночком в тої Баби.

І прямо в мозок їй нахабно

Жбурляти стали ті митці

Свої касети, кліпи, диски.

Дебільна усмішка на писку

Ставала ширша. — Молодці! —

Кричав ведучий, — Витривалу

Зробили Неньку нам! Сенкью!

О’кей! — почулося із залу.

Та раптом: “Пропусти, бо вб’ю!”

З очами, наче ніч всю плакав,

Вусатий дядько мов макака

Поліз канатом і як в чан

У чорний люк став книжку пхати.

— Письменник я, Павло Качан! —

Стогнав художник, — прочитати

Повинна ненька мій роман,

Де я спромігся описати

П’ять тисяч гетьманів! У мить

Піде усюди в нас просвіта,

І нарід скаже гордовито:

“Крім тої, всі книжки спалить!”

5.

Закрився люк. Модель здригнулась

Неначе зараз ригоне.

А потім знову посміхнулась,

Бо вже під оперу “Кармен”

Пішла Команда Анекдотна.

На крані піднялись до вух.

І наче зграя товстих мух,

Почали плямкали гидотно:

«Любовнік», «Мойша», «голубой»,

«Купила теща «Кама-сутру»…

І так їм гарно «сыпать шутки»,

Іржати «дружною гурьбой»,

Що вже на вуха капа слина.

Модель від лоскоту трясе,

Ірже Майбутня Україна!

І ось у слюнях геть усе.

Бо з нафарбованого рота

Тече липуче мов ріка.

Ведучий слюсарів гука,

Ті затикають Ляльці пельку.

— Така, панове, в нас земелька,

Весела вдача в нас така,

Ми гумор любимо одвіку! —

Хрипів артист. Тут чоловіка

Я ще відомого уздрів,

Йому окремо пару слів.

6.

Діяч, продюсер, бізнесмен,

Ще й президент телеканалу,

Відомий всім Арнольд Гукало,

Був зовні чистий супермен.

Мені доводилось читати,

Про нього чули навіть в Штатах.

Він не вилазив із «європ».

— У серці в нас сидить холоп! —

Сказав Арнольд, — «Петро», «Микола»…

Нас візьмуть у пристойне коло,

Як доведемо, що не дикі,

Що нам відомий Стівен Кінг!

Аж тут пішли такі вже пики!

Вампіри виперлись на кін!

Маньяки! Збоченці! Потвори!

Круг Неньки заспівали хором

Герої трілерів нічних —

Для нас Арнольд знаходить їх

У Канах десь на барахолці —

І загорлали, вірте, хлопці,

Рядками, що писав Тарас!

У місці, де в людини серце,

В Моделі відчинились дверці,

І вся сволота раз по раз

Пішла стрибать їй прямо в душу!

Я написати правду мушу:

Перелякавсь не тільки зал,

І ледь не трапився скандал.

7.

Як серіальне те багно

До Ляльки в серденько полізло,

Всім стало ясно — не залізна.

Пішло вже смикатись воно,

І проскрипіло навіть “мамо!”,

І з переляку загуло,

Та приторочене цепами,

Втекти нещасне не змогло.

А от з ведучим стався срам,

Його живіт схопив від страху.

І вже з’явився певний запах,

Що непокоїть стало дам.

Та завдяки одному серу

У ложах не здійнявся шум,

Бо демонструючи манери,

Спускавсь по східцях Біллі Грум,

А з ним одна солідна леді,

Що звалась Лізою Олрайт.

— Юкрейн — нє «русіше мєдвєді»! –

Гукнула Ліза. — В етот край

Цивілізейшн єсть нємало,

Но просім ю: нє кушать сало,

А кушать чіз і гамбургер.

Чтоб ми нє пріняль жорсткі мер,

Внєсітє ето в Констітюшн!

І зазирнувши Ненці в душу,

Як у великий темний рот,

Поклала товстий бутерброд.

8.

Настала черга Біллі Грума:

— О! Мене мучить тяжкий дума!

Багато зайвого в Юкрейн,

Що треба викинуть скорей!

В Модель по груди він заліз,

Вона на це дивилась сонно,

І раптом витягнув… ікону.

З Синочком Матір Божа. — Пліз!

І кинув їх обох під ноги.

— Вкраїнці! Ми дамо вам бога!

(Як впала дощечка до долу,

У мене в серці закололо.)

— Не треба нам! У нас вже є! -

Якісь дядьки тут заволали,

Котрих вже ноги не тримали.

— Наш! Власний бог! Пшеничну п’є!

На закусь любить борщ із сальцем.

Не те, що той старий, москальський!

У нього свій патріархат

Від Оболоні аж до Бучі,

І патріарх у нас всіх круче,

А хто не вірить, зараз, гад,

За несвідомість б’ємо пику!

Тут Білл “секьюріті” покликав,

І хлопців провели в буфет,

Чи в потаємний кабінет…

Не в тому суть, бо казці, діти,

Страшненька настає фініта!

9.

— Пар-р-дон! — почулося, — Мер-р-сі!

І номер закрутивсь коронний.

З’явився сам Семен Кордонний –

Він видавав журнал «Труси»,

Де «кашпіровські» та «сталони»

Знімались тільки в панталонах.

— Нам треба Мамцю розстебнуть! —

Гукнув Семен, — бо хоч і мати,

А все ж вона повинна мати

Пристойну сексуальну грудь!

І він заліз на ту Модель,

І блузку їй задрав зухвало,

І показалося чимало…

— Кайфова в нас мадмуазель!

З такою кожному охота

Себя імєть, пардон, на фото!

І в мить таке у них пішло,

Що і захочу — не забуду,

Бо піднялись елітні люде,

І кожне, як просте мурло,

На Неньку почало сідати.

Семен наводить апарата,

Еліта преться до гори —

Хто сів на руки, хто на плечі,

Схилилась Лялька небезпечно –

Не бачать! Біс їх забери!

10.

Ну, значить, йде оте знімання,

Кричить Кордонний: красота!

І вже збирає стерво «мані»,

Та й у клієнтів ще пита:

— ЧИ ДОБРЕ ВАМ НА УКРАЇНІ?

— Ой, добре нам на Україні! —

Відповідають. Отаку

Ми завжди мати і хотіли!

Коли якомусь мужику

На шию сісти закортіло.

А в ньому сала пудів п’ять,

Не чоловік — ходяча шкварка!

Його вважали олігархом,

Але боялись так назвать,

Бо говорили, що замочить…

Скотився з Нені той віночок,

З грудей почувся рип та хрип,

З боків полізла арматура,

І раптом діячі культури

І та еліта — в яму, вглиб

Кудись з Моделлю провалились,

А звідти вирвався вогонь!

Страшенно матюкавсь ОМОН,

Семен волав що було сили

І як пацюк шукав щілину!

Та все рвонуло за хвилину…

11.

Мене у поле віднесла

Могутня хвиля вибухова.

Опам’ятався край села,

Що звалось дивно Чорноброве.

І на горі побачив храм.

Високий, білий та пригожий.

Піднявсь. Ввійшов… Та ж Матір Божа!

І Син Її… Не знаю сам,

Хто підказав мені те слово,

Але з нутра, від німоти

Піднялось: “Господи, прости!..”

І сон розтанув. Вдома знову

Лежу. На кухні кран тече,

І ніби щось мені пече,

А потім тихо так лоскоче.

Коли відкрив, нарешті, очі,

Солоне по щоках текло,

А поруч був сусід Микола:

— Петро, пробач, що в нас було,

Того не буде більш ніколи!

І щоб не дихати вином,

Воно сердешне відверталось.

Обнялись ми. Поцілувались.

І він сказав: “Он за вікном

Погода ж клас! Айда до мами

У Чорноброве посапать!”

— Так в тих краях у тебе мама?

— Авжеж. І соток тридцять п’ять!

І ми поїхали в народ

Копати материн город.

2002–2003

В метро

Я не тримавсь за поручень в метро.

Я на підпитку ледь не впав на шпали.

Але я знав, що ти мене чекала,

І ніби ззаду хтось встромив перо.

Короче, то кохання врятувало…

Знайомство

— Петренко.

— Дуже неприємно.

— Взаємно.

Пісенька виборця

Чом на серці весело?

Чом світліше дні?

Вибори скінчилися,

Радісно мені!

Потекли струмочечки,

Змили «Так!» і «Ні!» -

Вибори скінчилися,

Радісно мені!

Вчора — на білбордику,

А тепер в багні.

Вибори скінчилися,

Радісно мені…

Ой, а хто ж це скалиться?

І в очах вогні…

Вибори скінчилися,

Лячненько мені!

Це його обрали ми?!

Холодно спині…

Вибори скінчилися,

Муторно мені.

Втім, нема ще голоду,

Я не на війні –

Вибори скінчилися,

Нормальненько мені!

Он Європа — в повіні,

А сусід — в труні!

Вибори скінчилися,

Радісно мені!

Українська задачка (передвиборче, вічне)

Отже, діти, умови завдання.

Дано:

Перший кандидат на висування

(В Раду, сільраду, все одно)

Чесний, скромний, порядний,

Ще й багато чеснот другорядних.

Але немає сенсу їх лічить нам,

Бо це кандидат суто теоретичний.

У житті такі дядечка та тітоньки бувають,

Але їх у нас не висувають.

І кандидат номер два

(Уважненько слухай)

Злодій, продажна шкура,

Збочинець, брехло чи брехуха,

І взагалі, моральний урод.

В задачці питається:

Кого обере український народ?

Якщо ти дав правильну відповідь, дитинко,

Тоді додатково підбери, синку,

(Можна разом з татом)

Коротке влучне слово,

Яким після такого вибору

Треба цей народ називати.

Звіт про візит урядової самодіяльності на вашингтонську сцену

У Сполучених у Штатах

Біля Дому Білого

Танцювали ми завзято,

Бо чекали Білла ми.

Може вийде Білл на ганок,

Скаже: “Добрі хлопці ви!”

І пожертвує за танок

Нашій економіці.

Я стрибав, Петро — в присядку

Ще й крутились дзигами,

Та не йде наш рідний татко –

Не пускає Хілларі.

Ось нарешті вийшов батько

Ще й з двома міністрами.

“Ви стрибали, — каже, — хвацько,

Тільки щось невисоко”.

Як почали ми стрибати!

Мов козли, газонами!

Налякалися солдати

В штабі Пентагоновім.

“Досить! Досить!” — рачки лізе,

Так регоче Біллочка.

“Ось вам грошей дві валізи

І цент на горілочку”.

Зараділи ми як діти

І пішли схвильовано

За White Housom ділити

Все, що натанцьовано.

Ми ділили без помилки,

Бо тямущі хлопці ми:

Дві валізи — на горілку,

Решту — економіці.

1998.

Випадкова байка

В одному лісі

Жили собі зайці та лиси,

Вовки, круки, ведмеді-грізлі,

Коротше, звірі були різні,

Але до уряду чомусь

Там обирали виключно козлів.

І не знаходилось ніяких слів

Чи аргументів для переконання,

Щоб зупинити вічне козлообирання.

І що цікаво: хоч переконувати звірів

Було марно,

Але життя під владою козлів

У них було кошмарне!

Козли усе ламали, топтали або крали,

Але їх все одно усюди обирали!

І дехто навіть називав це — вірність ідеалам.

Тут, звісно, знайдуться читачі,

Любителі конспірології,

Чи політичної якоїсь зоології,

Котрі нам скажуть, буцім-то оця картина —

Портрет алегоричний України.

Так от, повірите (я ж не якийсь хлопчисько)

Нема нічого й близько!

Ну, хочете, ми клятву вам із Музою дамо?

Просто так вийшло. Випадково. Само.

Жорстокий кошмар (з циклу "Кошмари")

Сиджу в садку,

У холодку.

І раптом …йдуть!

Жахливі! Чорні!

— Ви хто?! — питаю.

— Комунальні Реформи!

Я нишком, під ліжко,

Сховався у хаті,

І звідти гукаю:

— Згиньте кляті!

На фоне Пушкина…

Посвящается Дмитрию Скворцову

Мені приснився Пушкін якось вранці,

Так, ніби на кордоні два здорові бранці

Поета автоматами штовхали в спину,

Мовляв, не пустимо тебе на Україну!

А Пушкін, бідний той, не знав,

Чи плакать, чи сміяться,

Благав: — Пустите же, ну, право, братцы!

Стихов немало я несу Украйне милой,

О красоте её и доблести, и силе!

А ті військові загарчали, мов харцизи:

— Не пустимо, бо ти не маєш візи!

Та і своїх поетів повно, як багна,

І в кожного є книжка, й не одна.

Так нам би хоч тутешніх прочитати

(І щоб, пардон, при цьому не зблювати)

А тут ще ти затягнеш теревені, я, тіпа, геній!

Ну, що там в тебе? — Приятель мой Евгений

Родился на брегах Невы…

— А є щось про Дніпро? — Увы!

— А в другійкнижці що? — Стихотворенья.

Я помню чудное мгновенье…

— Так-так, «мгновенье», темна тут картина,

Можливо, там ворожа писанина.

І Пушкіна конвой уводить в ніч.

Прокинувсь я, і дивна річ,

Чи містика, чи, як там кажуть росіяни, «чудо»,

Повістка на столі лежить до суду.

З’явитись свідком і захистити від підриву

Державний інтерес,

Бо слухається справа Пушкіна О.С.

Ну, думаю спочатку, це занадто,

А що подумають про нас Європа, НАТО?

Хоча, можливо, той поет

Зухвало ухилявсь від мита.

Та й взагалі, ну, що йому у нас робити?

І хоч не треба до в’язниці,

Але нехай піїта цього депортують звідси!

А ми, місцеві діячі, самі з народом нашим

Розберемося, повірте,

(Доречі, цей народ мою не дочитав ще збірку)

І розберемося з культурою чудово,

І з тими ще, хто, підриваючи основи,

Без тями западає на чуже.

Отак-то! Якесь іще важливе слово

Хотів сказать я накінець…Ага! Згадав!

Авжеж!

Відверта луна

Ах, друже, друже, любий друже!

Мене давно цікавить дуже,

Ну, звідки це тремтіння нервів,

Коли я бачу десять євро?!

І це бажання немовляти

Від радості, пробачте, сцяти,

Коли десь кажуть: «єлісєйскіє поля»,

«Брюсель», «Монмартр» і «о-ля-ля!».

І хочеться стегном як курва вихиляти,

Взуття, схилившися, лизати,

Від щастя щось верзти не до пуття!

Як звуться ці мізерні почуття?

Оці нікчемні «чуйства»?

І раптом здалеку — луна, мов з забуття:

Холуйство…холуйство…холуйство…

Майдан № 43

— Пробачте, я тут підігнав народні маси…

— Пройдіть у касу!

Безвізові страждання

Щоб мати нам безвізовий режим,

Не зупинюсь ні перед чим!

Зніму останню кожушину,

Віддам хатину і скотину,

Продам картини,

Бронзи, клавесина!

І тільки не продам я сина,

Воно ж маленьке ще хлопча.

Ну, і можливо, Батьківщину,

Хоча…хоча…

Громадське виховання

Один нервовий чоловік

(У нього був ще тік)

На гору виліз, плаче,

В груди себе б’є:

— Занапастили ми життя своє!

Дали себе ми обдурити,

Неначе нерозумні діти!

У вуха нам напхали всяку муть,

І ось тепер нас продають…

І так він жалісно волав,

Аж душу нам усім порвав!

Неначе він один розумний,

А ми всі дебіли.

Тоді ми камінцями

Трошечки його побили.

Так, знаєте, одумався,

І тік пройшов (спасибі нашим активістам)

І погляд став прозорий, променистий.

Співа: «Всьо будєт харашо!»,

Коротше, став нормальним єврооптимістом.

Дума про озабоченность

Один человек, достойный не только на вид,

Был избит и брошен в тюрьму без суда среди ночи.

А один всем известный и в мире влиятельный МИД

Был по этому поводу весьма озабочен.

И даже послал телеграмму с лёгким укором

Своим деловым партнёрам,

Мол, как дела, всё ли «ок», а потом, между прочим, так

Высказал глубокую озабоченность.

Один симпатичный народ был морально убит,

Обманут, ограблен, а Бог его был опорочен.

И всё тот же известный и в мире влиятельный МИД

Был по этому поводу глубоко озабочен.

И все дипломаты его вскричали весьма озабоченно

хором:

Да что ж вы там делаете, деловые вы наши партнёры?

У вас настолько всё разграблено, развалено,

раскурочено,

Что мы ни в теннис не можем играть, ни в бадминтон,

Поскольку чувствуем постоянную озабоченность!

Тот человек, который был ночью избит,

Умер в тюрьме и был похоронен вскоре.

А тот самый симпатичный народ теперь инвалид,

Поскольку сошёл он с ума, такое, понимаете ли, горе.

В связи с этим, прошу всем известный и в мире

влиятельный МИД:

Если по просьбе элит, придёт ко мне идейный бандит,

И веку моему суждена укороченность,

Умоляю, не делать озабоченный вид.

Лучше засуньте в ж. пу вашу глубокую озабоченность.

Запах майбутнього (притча)

Ми будували радісне майбутнє,

Нам за вождя був славний пан Петро.

О, дні буремні, світлі, незабутні!

На серці ви залишили тавро.

Петро був отаманом бездоганним —

Шляхетний лицар, майже Робін Гуд.

Лише одну властивість мав погану,

І звичку — теж не зовсім «веррі гуд».

Можливо, через тяжкії дороги

(Чи склалась так житейська каламуть)

Нестерпно у Петра смерділи ноги,

І раз на рік в єврея міг шмальнуть.

Пройшли роки, ми вдячні провидінню,

Життя — мов храм любові і добра,

Хоч інколи десь чується смердіння,

То запах ніг покійного Петра.

І хоч навкруг усе в добрі й любові,

Галушок, сала майже океан,

У храмі інколи виходять плями крові

Євреїв, українців, росіян.

Це явище вивчають наші вчені,

Збагнути хочуть витоки і суть.

А кров і знов точиться потихеньку,

І ноги тхнуть, і тхнуть, і тхнуть, і тхнуть…

Плач за демократією (з циклу «Кошмари»)

І знов наснилося жахливе

(І в нашому краю практично неможливе).

Ніби за рішенням прем’єра й Кабінету

Мого портрета віднині

Розвісить треба по усій країні,

У кожному селі й родині…

І бачу уві сні: якісь вже бугаї

Заносять силоміць зображення мої,

І ось вже вишу по кутках у кожній хаті я.

Я плачу, плачу: «Хлопці! Братіє!

А де ж свобода вибору

І, вибачте на слові, демократія?»

А ті дивуються, і так мені категорично:

«Оце, добродію, є справжня демократія.

Ну, може, трохи специфічна.

А втім, як не подобається тут вам —

Валіза! Вокзал! Тундра!

Валіза! Вокзал! Тундра!».

Про Аллу з телеканалу

Жила на світі Алла.

А чим жила? Брехала.

Господарі каналу

Любили нашу Аллу.

Бо, як даси їй кешу,

Про що захочеш, збреше.

Щотижня тая Алла

Міняла ідеали.

Людей, держав чимало

Ця дама оббрехала.

Бо їй оте брехання –

Умова існування.

Як рибка вглиб пірнала,

Отак брехала Алла.

Як пташечка співала,

Отак брехала Алла.

Та майже молодою

Зустрілася з бідою.

По трасі мчала Алла,

Кермо в руках тримала.

Та, мабуть, що недбало –

Авто з гори упало.

В траві злякалась миша,

Бо Аллочка не дише.

А потім душу Алли

Два біси зустрічали,

Де море клекотало

Багном, гівном та калом.

І в темряві смердючій

Тремтить телеведуча.

І каже біс до Алли:

— Це все ти набрехала,

І людям в мозок, Алло,

Оце лайно напхала.

І кинув Аллу в море.

Ой, горе, горе, горе…

Хроніки Саливонії

1.

В країні Саливонії

Усі громадяни

Полюбляли квіти півонії.

А якщо хтось полюбляв айстри

Чи тюльпани,

Як ворога судили такого пана.

2.

В країні Саливонії

Усі мешканці любили симфонії.

Сидять у філармонії

Уважно, нерушно,

І хоч у залі спекотно та душно,

Слухають, слухають…

Слухають одну й ту саму симфонію!

А держава, тим часом,

Перебуває в агонії.

3.

В країні Саливонії

Дуже не любили усілякі церемонії.

Як ти не демократ —

Револьвера до скроні, і…

4.

ПРО ПИСЬМЕННИЦЮ ХІВРОНІЮ

В країні Саливонії

Жила еротична письменниця Хівронія.

Так у неї майже кожний предмет —

Планшет, кларнет чи турнікет —

Викликав любовні фантазії.

Просто перебувала жіночка

У постійному ектазі.

Але якось поважні люди

Сказали Хівронії:

— Ви, безперечно, гордість нашої Саливонії.

Та ваші фантазії, хоча й симпатичні,

Але не зовсім вони патріотичні.

І в ту ж саму мить

В серці Хівронії натхнення, як забринить!

І пішов у неї за сонетом сонет!

А творче збудження тепер викликали:

Багнет, кулемет, гранатомет

І навіть один непоголений

Мужній діяч в окулярах,

Котрий очолював Міністрів Кабінет.

От, що значить, справжній

Патріотичний (і тому, завжди пластичний)

Поет!

5.

ЦІКАВА ТРАДИЦІЯ

Земля Саливонії —

Щедра та духовно багата.

Але по закону,

Там заборонено любить свого брата.

Люби, кого хочеш,

Чи свата, чи ренегата,

Чи римського понтіфіка.

Тільки не люби свого рідного брата.

Скажете, забаганка дурнувата?

А може, тут своя місцева специфіка?

6.

ПОДАРУНОК З ГОЛІВУДУ

Якось у Саливонію

Приїхав Бандерас Антоніо.

Чи хтось інший з Голівуду,

Точно не знаємо,

Тож, брехать не будемо.

Зустрічати того Антоніо

Вийшла уся Саливонія.

І була причина такої гостинності —

Казали, що хлопець привіз у подарунок

Чи-то коштовності, чи-то цінності.

А він, і справді, той діяч

Голівудської культурки,

Дістає перед саливонівцями

Товстенну книгу

(В неї ще була золота палітурка),

І підносить той фоліант на таці їм.

А книга називається:

«Як правильно робить мастурбацію».

Саливонівці стоять, очима кліпають,

Рідна природа навкруг в красі та росі.

— Оце усі ваші цінності? —

Питають вони гостя.

А той посміхнувся,

Широко, білозубо, та й каже:

— Усі.

7.

ВІРА САЛИВОНІЇ

Більшість жителів Саливонії,

Від старих дядьків

До дітей та їхніх матерів,

Вірили у Трьох Богатирів —

Романа Бандуру, Богдана Файфуру

Та Семена Політуру.

Чекали, що якось вранці, зненацька

Прийдуть ті троє в кожну хату,

Почнуть про всіх дбати,

Життя прикрашати,

І настане рай від Лісабону аж по Карпати.

А якщо в саливонівців запитати:

Чи не пробували ви, шановні,

Христа Бога чекати?

Напружаться хлопці та й спитають:

— А хто це? І з якого він патріархату?

Гости с Майдана (рассказ)

Я часто думаю о роли мелочей в нашей жизни. Например, чьей-нибудь улыбки. Простой улыбки…

Ну, вот зачем я это написал? Решил же, писать правду. Ничего я не думаю. Ни о каких мелочах. И ни о каких простых улыбках. Я думаю, почему при одном воспоминании о моём старом друге Жене, о его милом, робком, интеллигентном лице и о его улыбке я чувствую раздражение. И даже ненависть. Вот, что я хочу сегодня понять. Потому что здесь тайна. Причём тайна, касающаяся не только меня, но и многих моих соотечественников. Признаюсь, иногда мне кажется, что я разобрался, в чём тут дело. Но потом начинаю сомневаться, и выводы забываются. Кроме того, я сделал одно потрясающее открытие! Но, пожалуй, об открытии я расскажу позднее. Сначала нужно ещё раз всё вспомнить. И тогда, может быть, придёт окончательная ясность. А пока большую часть времени я пребываю в растерянности.

С Женей мы познакомились давно, много лет назад, хотя так и остались на «вы». По вечерам мы часто гуляли вдвоём по старым улицам горячо нами любимого Киева. Помню, как прохладным вечером, где-нибудь в октябре, когда у нас опадают листья каштанов и тополей, мы с моим дорогим Женечкой останавливались на Владимирской или Большой Житомирской, и он, маленький, с восторженными глазами, поглаживая седеющие усы, говорило Паустовском, о Булгакове и счастливо улыбался.

А вот теперь эта самая улыбка или даже одна мысль о ней будит во мне ненависть. Почему так? С чего всё началось? Видимо, с наших споров двухлетней давности. И, конечно, с нашей Революции достоинства, которую мой друг не принял, над которой зло подшучивал и которую, что уж тут скрывать, несомненно, презирал.

Собственно, о революции, о Майдане и о том, что случилось со мной в те незабываемые дни, я и хотел вам рассказать. Но без Жени и без его так много значившей для меня улыбки тут не обойтись. Ведь каждый раз, как только я вспоминаю о тех бурных революционных и (что бы ни говорили наши идейные противники) исторических событиях, я мгновенно вижу перед собой его ухмылку и слышу вкрадчивый, скрипучий голосок:

— Вы, действительно, считаете, что прыгание несчастных, обманутых людей может привести к свободе и процветанию? Но каким же образом?

Так случилось, что один из самых первых дней Революции в Киеве мы провели вместе. Тогда всё только начиналось. Я и близкие мне по взглядам люди были возмущены избиением студентов. На душе было тревожно. Но Майдан уже собирался и шумел. Звучала музыка, выступали первые ораторы. Я чувствовал, приближается нечто грандиозное. И мне хотелось быть причастным наступающим событиям.

Словом, поздней осенью 2013 года, чтобы как-то унять тревогу, я решил пойти в консерваторию, на концерт приехавшего в Киев знаменитого виртуоза-гитариста. Женя и ещё несколько наших общих друзей тоже пошли. Скажу сразу, это был наш последний совместный «культпоход». Так когда-то мы называли подобные вечера в старые, добрые и, думаю, навсегда ушедшие времена.

После окончания довольно симпатичного концерта мы вышли на Майдан Независимости. Внезапно до нас долетел неприятный запах. Мы переглянулись, потом свернули на улицу Городецкого, бывшую Карла Макса, и вдруг увидели большую лужу. Она текла вдоль гранитного фундамента консерватории в сторону Крещатика. Запах исходил именно от неё. Происхождение лужи не вызывало сомнений. Людей на Майдане было уже немало, а туалетов не хватало. Но в этом не было ничего постыдного! Это обычная ситуация при больших скоплениях народа. Однако Женя сразу же стал зло шутить и делать язвительные обобщения.

— Друзья мои, принюхайтесь и не отвращайтесь! — вскричал он театрально. — Это же запах революции! Если хотите, эта лужа символична. Она предвестник будущего революционного хаоса. Не исключаю, что со временем здесь появится памятный знак в честь мочившихся героев. Но останется ли в целости само здание, это ещё большой вопрос!

Точно помню, именно тогда, после этих слов я впервые почувствовал хорошо сейчас знакомые холод и злобу. Мой друг будто отходил от меня в тень. В мрачную тень. И там, в тени, уже говорил не он. Не мой старый приятель, с которым исхожены тысячи улиц, выпито много вина и спето множество песен Окуджавы и Высоцкого. Теперь это был враг. Враг всего, что мне казалось важным и дорогим.

После того дня мы долго не виделись. События зимы 2014 года захватили меня. Среди нас, пришедших на Майдан киевлян, были люди разных профессий. Музыканты, преподаватели вузов, предприниматели, барды, литераторы. Нас, людей творческих, радовала возможность быть со своим народом. И дело было не только в бутербродах и чае, которые мы носили протестующим. Важно было единение, общий дух обновления, обретение нами чувства единого народа, творящего свою историю.

К сожалению, наши противники видели кругом только недостатки. Обычные нелепости они возводили в степень катастрофы. Говорили даже о фашизме, когда речь шла всего лишь о патриотической молодёжи, искавшей форму протеста, и в своей браваде, в скрывании лиц и бросании булыжников находившей романтику. Впрочем, чтобы бросать булыжники в представителей насквозь прогнившего режима, нужна была смелость. И они являли эту смелость. И это не могло не вызывать восхищения.

Спустя два месяца после нашей последней встречи, примерно в январе 2014-го, я неожиданно встретил Женю на Майдане. Он шёл мрачный, нахохлившийся. Вокруг горели костры, раздавали еду, молодёжь пела, бродячие кобзари играли на бандурах, сотни людей укладывали мешки с песком в баррикаду на случай штурма. Мы с моей дорогой женой Люсей собирали металлическую посуду после чаепития и оживлённо беседовали с новыми знакомыми. Мы легко понимали галицкий говор и находили прелесть во всех этих «пане» и «пані», «ви є», «ви не є», и в протяжных обращениях — «маєте хліб?», «маєте гроші?».

Настроение было приподнятое. И тут появился мой бывший друг. Как я уже сказал, вид у него был угрюмый. Вид ироничного наблюдателя. Подойдя к нам, он не протянул мне руки, не улыбнулся, а сразу заговорил:

— Господа, — начал он, оглядываясь по сторонам. — Ходят слухи, что участники революции всё прибывают, а расселять их негде. И не исключено, что самых сознательных киевлян попросят поселить активистов у себя на квартирах. Так сказать, взять в семьи для взаимного воспитания. Скажите, господа…

Но в этот момент, как будто нарочно, рядом с нами громко запели, а потом закричали: «Будьмо, гэй! Будьмо, гэй!». Да, возможно, пели не слишком музыкально. Да, вероятно, не все были трезвы. Но ведь была зима, холод. А костры обогревали далеко не всех.

Однако мой некогда друг буквально задрожал от отвращения.

— Так вот, скажите, господа, — продолжал он, недовольно зыркая вокруг, — если вам предложат взять к себе домой пожить кого-нибудь из этих гэй-певунов, вы согласитесь?

Помню, я посмотрел на свою дорогую жену Люсеньку. Она молчала. За тридцать лет нашей совместной жизниона не осудила ни одного моего начинания. Ни разу не высказала неудовольствия. Потом я твёрдо глянул в насмешливые глаза, посмотрел на знакомые седеющие усы и, желая как можно скорее стереть эту отвратительную улыбку, сказал:

— Разумеется, соглашусь.

Так совпало, что как раз на следующий день на Крещатике ко мне и ещё нескольким моим единомышленникам подошёл ныне весьма влиятельный государственный деятель (мне бы сейчас не хотелось называть его имя). Он поблагодарил нас за помощь и очень вежливо, на прекрасном украинском языке попросил взять к себе временно пожить кого-нибудь из активистов Майдана. По его словам, мест для расселения пока не хватало, но вопросы жилья вот-вот будут решены. И тут я опять вспомнил Женю. Его кривую, невыносимую ухмылку. Именно она, как я теперь отчётливо понимаю, явилась главным толчком к моему решению. В общем, я протянул подошедшему свою визитную карточку.

Они пришли через несколько дней. Их было двое. Василий и Маричка. Довольно молодые. Василий постоянно оживлённый, с большими, чуть на выкате глазами, мясистым носом и алым румянцем на небритом, лоснящемся лице. Маричка, наоборот, была тиха, неразговорчива, смотрела несколько тускло, ступала несмело. На голове у неё был цветастый платок, оставлявший открытым только большой бледный лоб и полностью укрывавший волосы, которых я, кстати, так никогда и не увидел.

Тут я должен признаться в одной своей слабости. Я боялся прихода людей с улицы. Возможно, это была чисто интеллигентская боязнь разрушения собственного мирка. А может быть, глубоко затаившееся презрение умника к представителям простого народа. Не знаю. Но я со стыдом вспоминаю, какие ужасные картины мне рисовались. Мне вдруг стало сниться, будто являются грубые постояльцы, нас с Люсей выселяют из собственной квартиры, и мы стоим с узлами на своей родной улице Толстого, а мой приятель Евгений потирает руки и говорит нетто издевательское.

Когда же я увидел Василия и Маричку, на меня сошло огромное облегчение. Я почувствовал к своим гостям невероятную симпатию. Естественно, мы с женой накормили их обедом. Попросили располагаться и не стесняться. Потому что Маричка держалась уж слишком скромно. За столом она молчала и только иногда робко что-то шептала на ухо Василию. А он в ответ ей ласково ворковал: «Та ну, не бийся. Всэ нормально».

От обоих наших постояльцев пахло костром. И этот запах не только не раздражал, но, наоборот, служил нам с Люсей своего рода напоминанием. Мы ясно понимали, что вот эти двое людей с улицы сегодня, вместе с тысячами таких же «маричек», творять историю.

Прошло несколько дней. Наши гости стали привыкать. Да и мы тоже старались к ним привыкнуть. Уходили они обычно рано, после того, как Люся кормила их завтраком. А возвращались поздно. И мне казалось, что делают они это нарочно, из деликатности, чтобы не доставлять нам неудобств. Впрочем, некоторые мелкие неудобства всё же были. Но я связывал их с тем, что наши постояльцы проживали в сельской местности, далеко на западе Украины. А там свои патриархальные и в чём-то упрощённые нравы.

Так, Василий мог иногда оставить не закрытой дверь туалета и оттуда громко отдавать Маричке распоряжения, что взять с собой на Майдан. Какую рубашку или носки. Он также мог довольно громко петь в ванной. Голос у Василия был красивый, сочный. И вообще, все эти «Ой, у стайні два коня» или «Візьмемо, браття, зброю до рук» звучали довольно мило и романтично.

Да и ванную, честно говоря, наши гости занимали крайне редко. Как-то раз, проходя по коридору, я случайно увидел сквозь щель, что Василий находится в ванной полностью одетым, в больших сапогах, и при этом не моется, а почему-то моет бутылки. Помыв, он аккуратно зворачивал каждую бутылкув газету и складывал в мешок. Когда я поинтересовался, зачем ему столько бутылок, он ответил не сразу, немного покряхтел, почесал свой мясистый нос, а потом сказал уклончиво:

— Та хорошим людям пригодяться.

Некотрые более серьёзные недоразумения начались недели через две. Однажды утром я вышел в кухню, когда Василий и Маричка уже ушли. Посередине кухни стояла моя Люся. Она тихо плакала. Признаюсь, сердце у меня упало.

Весь стол был завален грязной посудой и объедками. И дело было не в том, что наши гости не убрали за собой. И даже не в том, что они съели всё, что предназначалось нам с Люсей, и, как потом выяснилось, унесли колбасу и сыр, лежавшие в холодильнике. Не это огорчило мою добрейшую Люсю. Тут было другое. От картины общего беспорядка, от всех этих пустых кастрюль и объедков, валявшихся на полу, веяло презрительным неуважением. Разумеется, я постарался успокоить жену. Напомнил ей, что именно такие простые и не всегда удобные в общежитии граждане ныне меняют судьбу Украины.

— Ты только подумай, — говорил я, — ведь эти люди оставили родные места, проехали сотни километров до столицы, чтобы помочь нам с тобой обрети новую будущность!

Не помню, кажется, я ещё что-то сказал, и жена успокоилась. Однако, неприятный осадок у меня всё же остался.

В тот же вечер, по традиции, мы с Аллой Эдуардовной, доцентом лингвистического университета и нашей старинной приятельницей, понесли на Крещатик и Банковую кофе с печеньем. На Банковой, возле Дома с химерами, толпилось множество народа. Люди, обсыпанные снегом, громко кричали и хором повторяли довольно неприличное ругательство. На некотором возвышении я узнал господина Тягныбока, а рядом с ним господина Яценюка. Ругательство, видимо, относилоськ ним. В ответ они тоже что-то кричали. И тут я увидели Маричку с Василием. Они быстро бежали мне навстречу, таща за собой туго набитые голубые пакеты для мусора. Я улыбнулся и приветливо помахал им рукой. Но они посмотрели неприязненно, не поздоровались, а лишь обошли меня как некое препятствие. Мне стало не по себе.

На следующий день, а точнее, на следующую ночь, мы с Люсей не спали. Замечу, к тому времени мы оба стали плохо спать. Внезапно из гостинной послышались странные звуки. Там явно кто-то ходил. Иногда хлопали дверцы шкафа. Несколько минут мы с женой лежали не шелохнувшись. Потом я встал и пошёл в гостинную.

Там, в длинных цветастых трусах и растянутой под мышками майке, стоял Василий. Ящик комода, где мы с Люсей обычно храним дипломы, паспорта и старые грамоты, был открыт, а Василий, переминаясь на босых ногах с огромным ногтями, внимательно читал какую-то бумагу.

— Вы что-нибудь ищете, Вася, — спросил я как можно спокойнее.

Он обернулся, слегка потупился, почесал свой большой нос и сказал:

— Та хотив документы заховаты.

— Так давайте я спрячу.

— Та нэ треба.

И он быстро закрыл ящик комода и вышел из комнаты. Вернувшись в спальню, я всё рассказал Люсе. Она немного помолчала, а потом вдруг сказала:

— Ты знаешь, она говорила со мной.

— Кто?

— Маричка.

— О чём?

— Спрашивала, сколько метров у нас в квартире. И сколько человек прописано.

До сих пор стыжусь того страха, который я тогда испытал. В груди заколотило. Страшная мысль о том, что не всё так безоблачно, что такие, как мой бывший приятель, может быть, в чём-то правы, на мгновение обожгла меня. Но я тут же, усилием воли, отогнал её.

Через некоторое время неожиданно позвонил Женя. Зачем он тогда объявился, не знаю. Услышав его голос, я тут же напрягся. Сначала мы говорили о пустяках. Потом он спросил насмешливо:

— Говорят, у вас гости из будущего?

Я стиснул зубы и сказал, слегка задыхаясь:

— При чём здесь будущее? О чём вы?

— Но вы же не станете отрицать, что будущее всегда несёт на себе черты того, кто его завоёвывал.

— Всё это слишком сложно, — сказал я холодно.

И тут его словно прорвало.

— Послушайте, мой дорогой, — заговорил он быстро и горячо, — разве вы не видите, кого вы кормите с рук? Какого они духа. Им чуждо всё, что мы с вами любили — поэзия, музыка, культура! Они не только не способны воспринимать их, но и не желают ничего знать о них. Поскольку считают вредными и враждебными себе. И не вы, мой дорогой, будете их учить, а они вас научат, кого любить, кому молиться и кого ненавидеть! Ведь это провинциальные, озлобленные неучи, которые считают свой набор знаний о мире единственно правильным и патриотичным. А ваши ценности — смешными, ничтожными и подозрительными. И скажите мне, голубчик, как из скопления проплаченных хамов может вылепиться что-нибудь иное, кроме огромного гиганского хама? Каким образом местечковый комплекс неполноценности, пусть умноженный даже на миллион, породит нетто светлое и созидающее? Нет, уважаемый, он породит только худшее зло. Он породит фюрера! Новое божество! Все революции заканчиваются одинаково — на смену дрянному приходит в тысячу раз более отвратительное!

Я не выдержал и бросил трубку. Ещё несколько минут я стоял в передней у телефона. Меня трясло. И всё же, когда, сделав усилие, я запретил себе вспоминать о том, что сказал этот человек, когда я заставил себя прервать внутренний диалог с ним, дрожь стала утихать. Но тут ко мне подошла Люся.

— Там… — сказала она, указывая в сторону, — пойди, посмотри.

Жена повела меня к нашей старой кладовке, где за много лет собрались разные ненужные вещи. Теперь тут стоял незнакомый матерчатый баул. Он был засаленный и грязный. От него исходил кисловатый запах.

Когда я открыл баул, то увидел сверху какие-то тряпки. Под ними лежала пятнистая военная форма, упаковки с лекарствами. Множество неизвестных мне таблеток. Ещё там были пачки шприцов и завёрнутые в измятую газету золотые украшения. Кажется, женские. Помню, серьги и кольца. Несколько пар. А на самом дне, обёрнутый промасленной тряпкой, лежал небольшой револьвер. Он был чёрного цвета. Довольно тяжёлый.

Я посмотрел на Люсю. Она смотрела на меня своим ясным, добрым и немного печальным взглядом. Возможно, она ждала, что я, как обычно, найду разумное объяснение тому, что мы видим. Но говорить о пассионарных личностях, которые всегда являются двигателями любой революции, мне тога не захотелось. Я лишь закрыл баул и осторожно вернул его в нашу кладовку.

И раз уж я решил быть до конца откровенным…

В те дни случилась ещё одна неприятность. Однажды мы с Люсей пошли на вечер нашего знакомого, киевского поэта и барда. Обстановка была прекрасная. Я чувствовал себя среди своих. Друзья подходили ко мне и благодарили за активную гражданскую позицию. Высказывали поддержку. Очевидно, они знали о моём отношении к революции и посильном участии в ней. Не скрою, мне было приятно. Да и поддержка единомышленников была весьма кстати.

Домой мы возвращались поздно. Уже у подъезда мы заметили, что у нас дома горит яркий свет. А когда подошли к входной двери, то услышали музыку и громкий смех. Мы вошли прихожую. Музыка была включена на полную мощность, и потому наши постояльцы не услышали, как мы пришли. В гостинной я заметил несколько человек — Василия, Маричку и ещё незнакомого нам очень толстого мужчину, который спал на софе. Его жирная, волосатая рука свисала до пола. На руке виднелась чёрная татуировка — надломленный крест с орлом.

На журнальном столике стояла большая, почти выпитая бутылка водки, а рядом банка с мутноватой жидкостью. Василий, развалившись, сидел в моём кресле. Маричка хлопотала у стола. При этом Василий хватал её за талию, пытаясь привлечь к себе. Маричка отбивалсь и вскрикивала: «Вася, перестань, чуешь? Дай повечерять!». Она била его по рукам, но это ужасно веселило Василия, он гоготал и продолжал хватать. Лицо Василия было красным и лоснилось, как никогда. Наконец, ему удалось посадить Маричку к себе на колени, но она, продолжая вырываться, закричала: «Та перестань, сказала! Ну шо ты робышь, козьол! Зараз наши жиды прыйдуть!».

Я замер, как от пощёчины. Конечно, мы с Люсей не подали вида, что всё слышали. Но с этого вечера во мне словно что-то переменилось. Нет, я не оставил хождения на Майдан. Наоборот, я стал бывать там чаще. Но теперь, если можно так выразиться, я ходил туда с особенной жадностью. Я искал таких однозначных, положительных впечатлений, которые укрепили бы мою веру. Которые доказали бы, что события у меня дома всего лишь нетипичное недоразумение.

И вот как-то раз поздним вечером, погружённый в свои беспорядочные и не очень весёлые мысли, я шёл по Крещатику. Было холодно. Снег, истоптанный тысячами ног, перемешался с грязью и почернел. Вокруг была всё та же привычная картина — палатки, гомон голосов, запахи полевой кухни. Но прежней радости я не чувствовал.

Вдруг в разных концах Крещатика началось странное движение. То тут, то там послышались резкие, тревожные выкрики.

— Куды вы побиглы?! — закричал сильный мужской голос. — Дывиться! Он, воны дэ!

Тут же с разных концов улицы двинулись возбуждённые люди. Некоторые повторяли: «Титушки! Титушки!». Не знаю, почему, но общее возбуждение предалось и мне. Я быстро пошёл за кричавшими. Сначала мы держались вместе. Но потом, на Майдане, наша группа рассыпалась по улочкам, ведущим вверх к Михайловской площади. Я пристроился к нескольким воинственного вида мужчинам с металлическими прутами в руках. Однако и они куда-то исчезли. Было темно. Мне показалось, что они свернули в старый кирпичный подъезд под домом с лепными украшениями. И я свернул туда же. То, что мне довелось увидеть, я не забуду уже никогда.

В подъезде, который вёл в старый двор, стены были разрисованы, и горела одна маленькая лампочка. Но я всё же разглядел группу человек из пяти-шести. Они стояли ко мне спиной и смотрели вниз. Внизу на земле, а точнее, на асфальте, что-то медленно шевелилось. Когда один из стоявших отошёл в сторону, я увидел, что на земле шевелится мужчина. Он лежал на спине. На нём была милицейская форма с нашивкой «Беркут». Он был без шапки. Один глаз его почернел и был залит кровью. Он приподнимал одну руку, будто защищаясь. Но обступившие что-то злобно выговаривали ему. Внезапно я узнал Маричку. Её бледное лицо в полутьме подъезда казалось восковым. Тонкий рот кривился. На ней был всё тот же цветастый платок, закрывавший волосы.

— Паскуда! — прошипела Маричка и ударила лежавшего ногой в бок. Он застонал. Только тут, когда от удара человек в милицейской форме немного отшатнулся, я увидел под ним тёмную лужу и догадался, что это тоже была кровь. Потом Маричка быстро обошла лежавшего и, подойдя к нему с другой стороны, несколько раз ударила его каблуком в пах. Он сильно закричал. Потом замер и распластался на асфальте.

— Шкура московська! — выдохнула Маричка и хотела ударить ещё раз.

Но тут меня заметили. Какой-то парень с железным прутом кивнул в мою сторону. Рядом с парнем стоял Василий. Он посмотрел на меня, коротко усмехнулся и негромко сказал:

— А ну, хлопци, держи його.

Меня спасло только то, что я хорошо знаю Киев. Когда они бросились за мной, я, несмотря на возраст, какими-то нелепыми скачками, шумно дыша, пробежал метров десять до улицы. На улице я увидел знакомую подворотню и вспомнил, что за ней проходной двор. Дрожащими руками я толкнул железную калитку, юркнул в неё, и уже ничего не видя, помчался вниз. Голоса догонявших стали удаляться.

Ещё несколько часов я прятался по дворам, пробираясь к дому. Дома, ничего не объясняя Люсе, я попросил немедленно собрать вещи. Мы закрыли квартиру, и после этого три месяца прожили у друзей. Своих постояльцев мы больше не видели.

С тех пор прошло два с половиной года. За это время многое переменилось. И в стране, и во мне самом. Здоровье моё резко ухудшилось. Я живу в постоянном напряжении. В тревожном ожидании. Я почти не сплю. Настроение чаще всего подавленное.

Однако, если вы полагаете, что я отрёкся от тех чувств и мыслей, которые владели нами на Майдане тогда, зимой 14-го, вы ошибаетесь. Всякий раз, когда речь заходит о событиях нашей киевской революции, я горячо убеждаю всех видеть только лучшее. Да, надежды народа пока не оправдались. Но идея происходившего всё равно была прекрасной! Правда, всякий раз, когда я начинаю об этом говорить, во мне всплывает тёмный вечер, подворотня и залитый кровью мужчина, выставляющий вперед слабеющую руку. Но я тут же отгоняю это видение.

И всё-таки недавно я сделал один важный и печальный вывод. Я понял, что на самом деле было главным в моей жизни все эти два с половиной года. Что наполняло её не на поверхности, а, так сказать, на глубине. Так вот, наполнял её страх. Да, страх! Я боялся быть осмеянным вместе со своими идеями. Я боялся, что явится некто улыбающийся, беспощадный, умный и скажет такие слова и такую правду, после которых все мои заклинания «видеть лучшее» покажутся ничтожным лепетом. И вот из этого страха унижения, страха ущемления моей гордости и страха правды родилась моя ненависть. Теперь я это ясно вижу.

Впервые я это понял, когда встретил всё того же приятеля Женю. Это произошло год спустя после победы Майдана. Он подошёл ко мне своей чуть вертлявой, подпрыгивающей походкой, и как всегда, поглаживая свои седеющие усы, сказал:

— Спасибо вам, дорогой, за чудесные достижения вашей революции. Сидим сейчас с женой без денег. Живём на мамину пенсию.

И он захихикал. О, это было страшное, я бы сказал, роковое хихикание! Потому что в тот самый момент, когда он захихикал, я понял всё. Сразу! Это было, как озарение. Я понял, что мне, по большому счёту, безразличны и революция, и её итоги, и европейский выбор, и безвизовый режим. Мне даже безралична Украина. А важно для меня только одно — не видеть наших ухмыляющихся противников. Не слышать их рассуждений о том, что на Майдане мы нашими жалкими бутербродами накормили бандитский сброд, разрушающий страну. При одной мысли, что мне придётся это услышать или, ещё хуже, признать это публично, я прихожу в ярость. В исступление. И мне хочется стучать кулаками по стене.

Тогда же, глядя на человека, которого долгие годы по-настоящему любил, я почувствовал ещё кое-что. Оно было ужасным. Впрочем, я дал себе слово писать правду.

Я, всегда считавший себя мягким, добрым и гуманным человеком, ощутил желание ударить Женю. Причём, не просто ударить, а так же, как Маричка в подъезде, с икривлённым ртом, избивать и калечить его. Вы скажете, я был нездоров. Несомненно. Я и сейчас нездоров, о чём уже говорил вам. Но иногда мне кажется, что так же, как я, нездоровы сегодня тысячи, а может быть, и сотни тысяч моих сограждан!

Ну, а теперь пришло время рассказать о моём главном открытии. Я упоминал о нём в самом начале. Честно говоря, даже не знаю, как об этом написать.

Одним словом, в ту самую минуту, когда Женя смеялся, кто-то внутри меня внятно произнёс: «Убей его!». Разумеется, я решил, что мне показалось. Но голос, шепнувший «убей его», стал повторяться. Он стал говорить со мной каждый день.

И тога я понял, что во мне кто-то живёт. Какая-то сила. Невидимое, разумное существо. Одной частью души я понимал, что это бред. Но другой частью…

Я обратился к врачам. Мне прописали лечение. И мне стало легче. Но тот голос, тот невидимый шептун вскоре вернулся. Никак не хочу его называть, чтобы не впасть в религиозное мракобесие. Но знаю точно, это он не позволяет мне хоть как-то критически думать о нашем Майдане. Если, например, я говорю, что революция была прорывом к свободе и шагом в Европу, голос молчит. Но стоит мне на мгновение подумать о признании некоторых наших ошибок, о раскаянии, он оживает. И тут же рисует мучительные картины позора и насмешек. И тога все вокруг начинают казаться мне скрытыми врагами. Картина мира мрачнеет, а в душу сходит тяжёлый, злой туман.

А недавно мне стало казаться, что внутри меня живёт уже не один, а несколько голосов. Они говорят со мной, подсказывают аргументы в полемике с воображаемыми противниками. Вчера я не выдержал и прямо спросил их: «Кто вы?». Они засмеялись. А потом ответили: «Гости с Майдана!». И снова захохотали.

Понимаю, что вы сейчас думаете. Но уверяю вас, у меня есть новый препарат. Я обязательно вылечусь. И докажу. Докажу всем непатриотам, всем насмешникам, что идея наша была изумительной. Исторически мы всё равно правы. И я уверен, так думают тысячи лучших людей страны!

Одна только любопытная мысль пришла мне сегодня в голову.

А что если и эти тысячи лучших людей, как и я, слышат голоса? И слышали их тогда, на Майдане. А вдруг и в них тоже кто-то живёт? Квартирует, так сказать. Вот, было бы забавно! Значит, и те, кто бежали за мной с арматурой, тоже слышали голоса! И те, с кем я прыгал у Главпочтамта.

А что если в них тоже внутри кто-то сидел и шептал: пой! прыгай! стреляй! Но если это так, то что тогда получается? Тогда получается, что нас на Майдане было ещё больше! Ну, если учитывать шептавших изнутри. Чушь! Чушь! Никто сидеть не мог. Я потомственный атеист!

Впрочем, было бы мило. Ведь сразу же меняется статистика революции. Выходит, стояли и прыгали не сотни тысяч разумных существ, а уже миллионы! Ха-ха-ха…

* * *

На этом месте рукопись больного С.Х. обрывается. В истории болезни, к которой рукопись была приобщена, сделана следующая запись:

«Данный материал был изъят у больного С.Х. при госпитализации. В виду того, что он содержит не только болезненную симптоматику и фантастические картины, ничего общего не имеющие с реальностью, но и оскорбительные измышления, подпадающие под статью уголовного кодекса, медицинский консилиум принял решение направить текст в компетентные органы. Врач Н.Г. Дмитрук».

Сон перед річницею

В ніч на свято, на Трьохріччя,

Як Майдан наш переміг,

Сон побачив я незвичний

І тяжкий неначе гріх.

Снилось, що три роки тому

В нас нічого не було.

Що сиджу я ніби вдома,

За вікном моє село.

Революції немає,

Я не їду на Майдан.

Сонце світить, кіт дрімає,

Кум фарбує свій паркан.

Бабця тягне до комори

Шмат товстенної свині…

А в моєму серці горе!

Гірко, муторно мені.

Де обурення народу?

Де підйом свідомих мас?

Хіба щастя на городах?

Чи Європа вже у нас?

Що ж, давайте працювати,

Милувать своїх дітей,

«Вату» будем звати братом,

Відцураємось ідей.

В школі мирно вчать трикутник,

З поля в небо лине пар —

Та мені таке майбутнє

То справжнісінький кошмар!

Хто я? Звався активістом.

А тепер? Звичайне чмо.

З каменюками та свистом

Ми ж на владу не йдемо.

Так і кум від мене кращий,

Бо у нього сад, город…

Ну, а я? Дурне ледащо?

Хоч і справжній патріот.

Але цьому сновидінню

Я кажу суворо: «Ні!»

Вийшов з хати, взяв каміння,

Розмахнувся у ві сні.

В кума кинув понад тином.

Все навкруг аж загуло.

Двір сусіда у руїнах!

І горить моє село.

От тепер питань немає —

Лемент! Стогін! Крики: «йой!»

Революція триває,

І не чмо я, а герой.

Відверта луна

Ах, друже, друже,

Любий друже!

Мене давно цікавить дуже,

Ну, звідки це тремтіння нервів,

Коли я бачу десять євро?!

І це бажання немовляти

Від радості, пробачте, сцяти,

Коли десь кажуть: «Єлісєйскіє поля»,

«Брюсель», «Монмартр» і «о-ля-ля!».

І хочеться стегном, як курва, вихиляти,

Взуття чуже схилитись і лизати,

Від щастя щось верзти не до пуття…

Як звуть оці мізерні почуття?

Оці нікчемні «чуйства»?

І раптом здалеку — луна, мов з забуття:

«Холуйство! Холуйство! Холуйство!»

Страта кума

Якось ввечері, без шуму,

Захиливши грам п’ятсот,

Ми шукали мого кума,

Щоб вести на ешафот.

Хтось хотів його за грати,

Але більшість каже: «Ні!

Тільки страта! Тільки страта!

На війні, як на війні».

Чом, спитаєте, замало

Буде кумові тюрма?

Він сказав, що ми стрибали,

Наче дурні, задарма.

І тепер він — ворог лютий.

І хоч круть тепер, хоч верть,

У кайдани весь закутий,

Хай іде собі на смерть.

Та хіба ж самі не знаєм,

Що купили нас за гріш?

Що круки у ріднім краї

Нам встромили в серце ніж.

Що уже не дно, а днище

Ми відчули в підлий час.

Та казать про це навіщо?

Це ж образа для всіх нас!

Ніби він один розумний,

А ми лохи навкруги.

Нам такі, як бувший кум мій —

Найстрашніші вороги.

Що з того, що хлопець правий?

Дійсно, неньку продали.

Не потрібна нам та правда,

За якою ми — козли.

Дума про здобутки

Всі звуть мене Іваном,

А прізвище — Губа.

Я був на трьох майданах,

Де вище всіх стрибав.

А вчора напідпитку

Сусід (червоний ніс)

На урочистий мітинг

Запрошення приніс.

— Дай, тему подивлюся,

Я ж не якесь село!

«Здобутки революцій» —

Написано було.

Які ж такі здобутки?

То штука непроста…

Я сів до столу хутко,

Пригадувати став.

Щоб, як прийду на захід,

Де прапорів краса,

Ніхто не зміг сказати:

— Ти, хлопче, не в курсах.

Я думав цілий ранок,

Я думав день і ніч:

— Пригадуй, ну, Іване!

Бо то ж важлива річ.

Дочка пішла до школи,

Пішов на дворі сніг.

Так довго ще ніколи

Я думати не міг.

Здобутків отих клятих

Я так і не згадав.

І не пішов на свято,

І з того не страждав.

Мораль: напружуй лоба.

Щоб не було біди,

Покличуть — думать спробуй,

А потім не іди.

Вінець творіння

Коли я бачу, як Петро

Шашлик гризе, немов вовчиця,

І п’яний з братом лізе биться,

І гатить йому під ребро,

Мовляв, на Путіна він схожий,

Тоді питаю: «Боже! Боже!

Для цього Ти зробив його?»

І чую в серці: «Ні, не для того…»

Привиди ночі

Мені приснився знову дивний сон —

Приходять у мій дім якісь уроди,

Ікажуть: «Ми — посланці від народу,

Синів його відбірний легіон.

А ну, давай, нам, дядьку, напрямки,

Чи можна тебе звати патріотом?

І, взагалі, скажи нам, хто ти, що ти?

Які ти маєш погляди, думки?»

Дивлюсь на тих «відбірних» (хоч і сплю)

Яке ж воно дурне, бридке, убоге!

«А вам, пани люб’язні, що до того?

Ну, звісно, рідну землю я люблю».

«То все слова! — вола мені юрма, —

Ти довідку нам дай чи документа!

Щоб там була печатка президента.

А як не маєш, тут тобі й тюрма!».

І голосно ригають, мов скоти,

На стіл сідають та на підвіконня.

Я їм: «Вимоги ваші не законні,

І прошу не звертатися на «ти»!

Як можете, — кажу, — такі брудні,

Тут виступать від імені держави?»

А ті зухвало: «Значить, маєм право!»

І лист зім’ятий тикають мені.

«Читай-но, вуйко, пишуть там про нас,

Що ми шляхетні, гарні та відважні.

Он, бач, які там підписи поважні?

До речі, де тут грошики у вас?»

Хто вас наслав?! Кошмарна, підла жуть!

(Що покидьок — у кожного на пиці).

«Від кого ми, державна таємниця!»,

І знов ригають, і, мов коні, ржуть.

Скажіть, цей сон — то особливий знак?

Вночі прийшов з якої він нагоди?

Сказать, що хазяйнують в нас уроди?

Так ми це бачим кожень день і так.

Казус Степана

Мій друг Степан

Собою так пишався,

Що в нього слід

На тілі залишався.

Коли він думав про свої чесноти,

Збиралися краплини поту,

І речення писали між грудей:

«Степаночку, ти краще всіх людей!»

І довго він беріг цю таємницю.

Бувало, натовп йде багатолиций,

Він дивиться в обличчя перехожих,

І в серці дума: «Боже! Боже!

Чому один я в тебе?

А інші — примітивні непотреби»

На жаль, не знав мій друг Степан,

Що кожний з перехожих громадян

Так само думає про себе…

І в цьому є трагедій буття,

І в цьому є пекельний холод майбуття.

А вихід є?

В гордині каяття.

Епітафія від кутюр

Твій макіяж, краса і врода

Залишать подіум навік.

Ти не вживала вуглевода,

До сала шлунок твій не звик.

Тебе лякали борщ, тефтелі…

Тепер дрес-код лежить в землі.

Терниста путь у топ-моделі.

А чи ти їла взагалі?

На прах твій без холестерину

Плита із написом лягла:

«Хотіла стать «Міс Україна».

Лише три дні не дожила».

Дума про сміливого радикала

Я знав одного радикала,

Так його нічого не лякало!

Ні старі бібусі, ні дідусі,

Ні дитинка мала.

Начальство його плекало,

Пани міліціянти захищали,

Мов скали,

А пику пхали в усі телеканали.

Правда, коли виникала

Небезпека отримати в їдало,

Персона того радикала

Вмить кудись утікала.

А замість нього, шакала,

Залишалась тільки

Купка смердючого калу.

З циклу "Маленькі трагедії"

ГОРЕ

Як, бідний, він волав несамовито!

Бо віднімали від державного корита.

УКРАЇНА

Умивалася росою,

Захлинулася попсою…

ІСТОРІЯ

Ми мали душу ніжну та співочу,

Мов посмішка дівоча.

Хтось витяг душу, а натомість

Прийшла свідомість.

Дума про сплюндрований мозок

З’явилася загроза,

Немов маніяк в кущах —

Вночі прийшов мій мозок

І каже: — Захищай!

Тут є щось нездорове,

Це соромно, між тим

Мені якийсь В’ятрович

Пропонував інтим.

Зухвало і нечемно,

І хитро ж, на біду:

«Це буде так приємно,

Як в тебе увійду!».

— А ти йому, що кажеш?

— Кажу, що не такий.

«Я чесний мозок, враже,

І ти мені бридкий!»

— А він? — Гука, мов репом,

Дурні якісь слова:

«В’ятрович я! Директор!

І маю всі права!»

Від нервів став свербіти

Апендицитний шов.

— І що ж зробив бандит той?

— Він в мене увійшов!

Для мозку — ціла драма…

А от мені — фігня!

Бо в мене зникла пам'ять,

І настрій вмить піднявсь!

Зробивсь В’ятрович татом

І гуру, ясна річ.

Я став усім пишатись.

Пишаюсь день і ніч!

А пан директор душить

І ще гарчить, мов щур:

— Пусти мене у душу!

Невже й туди впущу?

Страждання на Facebook

Повір, кохана, то не байки,

І сум глибокий недарма.

Зібрав мій пост дві сотні лайків,

А твого лайку там нема.

Всміхнулась ти, мовляв, не горе,

І пострибала, мов дитя.

А я? Як жить мені в ігнорі?

У в лайках сенс мого життя!

Життя безлайкове нестерпне,

І я клянусь тобі, Марусь,

Усім святим! Хоч Цукербергом!

У річці нашій я втоплюсь.

Бо лайки то ж не просто бали,

То значить, «Вася — молодець»

А ти мій статус підірвала

І зруйнувала нанівець.

Хоча позбавить можеш суму,

Зробивши ось, який прикол —

Зайди на стінку мого кума

І напиши: «Петро — козьол».

Привід Путіна (з циклу "Кошмари")

І знов приснився Путін

Серед ночі.

— Чого ти, — кажу, — хочеш?

Не бачили б тебе очі!

А він щось бормоче.

— Ти що там белькочеш?

Може, вибачитися хочеш?

Послухаю охоче!

А той нагло регоче.

І ножа у кутку точить.

А потім тим ножем

Пальця мені на нозі

Як раскурочить!

І кров мою смокче,

Смокче, смокче…

Короче!

Хто мені скаже,

Якщо це в мене щоночі,

Тут є щось пророче?

Чи просто душа до лікаря хоче?

Маленький триптих

1.

Ми устали рано,

Порвали кайдани.

2.

Порвали кайдани,

Та впали в оману.

3.

А жити в омані,

На вічнім "майдані" —

Не треба й кайданів…

Лічилка для дорослих

Ми пишались! Ми пишались!

Що іще нам залишалось?

Ми пишатися втомились…

Йой! Невже ми помилились?

Раптом стукають у хату:

Встати струнко! Всім пишатись!

Twitter невідомого

У кабінет із написом «Д.Трамп»

Зайшли ми наче в храм.

Молили та вклонялись,

А божество всміхалось.

Не подало ні звуку,

Але потисло руку.

О, фантастична, світла мить!

Тепер не можу руку мить.

А втім, не митиму й лице,

Бо є на ньому…ну, оце…

(Блищить, як бампер «Форда»)

Згадав! На ньому — гордість.

Пісня ображених патріотів

Ми революцію плекали,

Вели ми славну боротьбу.

Кидав нам ворог: «Радикали!»

(Бо він не був ще в СБУ).

За нами жирні, наче шкварки,

Пробрались в Раду і Кабмін.

А з нас хтось вийшов в олігархи?

Чи у банкіри? Хоч один?

А ми не менші патріоти,

Ніж ті, що зараз при ділах.

Нам панувати теж охота,

І теж ми хочемо бабла.

Нехай горять село, врожаї

І вся Вкраїна у росі!

Хай революція триває,

Бо ще накралися не всі.

Без табу

У метрополітені забороняється сідати

Один діяч естради

Торкався нерухомих

Частин балюстради.

Торкався він, значить, торкався,

Тіпа, «ваші табу,

Я свободний художник

Я бачив в гробу»,

Так цього ще мало —

Став зухвало

Сідати на східці,

І однієї нещасної миті

Щось важливе собі защемив.

В результаті, що маємо ми?

Вороги культури раді —

Танцювати не буде

Той діяч на естраді.

Жахлива sms

Люля-кебаба.

Прийду душить тебе вночі.

Цілую. Жаба.

Киевскому интеллигенту

Ты от Борхеса и Маркеса икал,

От восторга поднимая свой бокал,

За культуру и духовности накал,

И вино своё дешёвое лакал.

А когда народ наш бедный заскакал,

Одуревший от обамовских лекал,

Ты на пиршество приплёлся, как шакал,

Ты печеньку свою в кровушку макал,

И в стороночке воробышком скакал,

Когда в Пушкина бросали чей-то кал…

Ну, скачи пока, скачи, ещё скачи.

Всё равно у них не выйдешь в первачи,

От стола их не получишь калачи.

Так и будешь плавать в проруби ничей,

Как шестёрка недоумков-палачей.

Тост до Дня українського журналіста

Побільше брехні, фігні та інсинуацій!

Колеги-журналісти, натхненної вам праці!

Запах гениальности

– Талочка, детонька, просыпайся, — сказал нежный голос. Это был голос мамы. Конечно, это был мамин голос.

Тала открыла глаза. На висках и в уголках глаз было влажно от слёз. Тала горько хмыкнула и слегка улыбнулась. Уже сорок с таким большущим хвостиком, а всё мама снится. Как маленькой девочке.

Потом она вспомнила, какой сегодня день, и вздрогнула под одеялом.

— Это хорошо, что мама приснилась. Это к удаче. К большой, большой удаче.

Наталья Михайловна решительно отбросила одеяло. Хотя, какая уж там Наталья Михайловна. Кто её так называл, кроме каких-нибудь зелёных студентов из массовки? Для всех в Киеве она была просто Наталкой, Наталочкой, или Талой. Впрочем, она привыкла, и ей так даже нравилось.

В ванной, так же решительно, собравшись духом, Тала заставила себя посмотреть в зеркало. Нет, сначала она напомнила себе, что вчера пришла со съёмок поздно, что в перерыве ей поднесли пластиковый стакан с чем-то крепким, а отказываться было неудобно. И что потом от боли она не чувствовала головы, и заснула лишь после третьей таблетки снотворного. Только так, подготовив себе алиби, Тала глянула в зеркало.

— Да, — сказала она в тишине ванной, — такая красота мир не спасёт.

Тала криво ухмыльнулась, и ещё некоторое время смотрела на себя с любопытством. «Бывают же такие неудачные сочетания», — говорил её взгляд, когда она рассматривала свой горбоносый профиль.

Нос, действительно, был великоват. Бледная кожа безрадостно морщилась возле глаз и губ. Волосы чёрные, жёсткие. И ничего с ними не поделаешь, торчат в разные стороны. Вот, пожалуй, только глаза…

Но в глаза свои Тала смотреть не любила. Ей тут же хотелось плакать от того, что она там видела. А плакать ей сегодня нельзя. Она должна быть твёрдой, деловой. Тала видела одну такую режиссёршу в американском фильме. И ей хотелось быть похожей на неё. Остроумная, независимая, презирающая неудачи.

Хотя, вот насчёт глаз Талочка была несправедлива. Они были по-своему красивыми. Чёрные, с чуть опущенными вниз уголками. То горящие, то тёмные, глубокие. И оттуда, из этой глубины, словно смотрела сама Тала. Подлинная, настоящая. Со всей своей жалостью к миру. Со всей своей неугасающей надеждой. С любовью ко всем — плохим и хорошим, целующим и обижающим. Всякий, кто захотел бы заглянуть в эти два тёмных тоннеля, которые вели к Талочкиной душе, встретил бы такую нежность, такую готовность восхищаться самым ничтожным созданием, такую способность прощать, что отголосок будущего рая, где люди будут любить друг друга просто так и радоваться друг другу просто так — это дыхание рая коснулось бы сердца заглянувшего, и он не смог бы уйти из обретённого им любящего мира. Но кто же собирался рассматривать Талочкины глаза? Кто мог даже предположить, что эта маленькая, растрёпанная, бегающая по съёмочным площадкам ассистентка всех режиссёров Киева несёт в себе этот рай. Никто. Никто

Потом позвонила Оксана.

— Здравствуй, моя дорогая! — бодро закричала в трубку Тала. — Здравствуй, моя красавица! А это нормально! Актриса должна перед премьерой волноваться. Так и меня колбасит. Ну, это вообще ерунда! Выйдешь в розовом во втором акте. Ах, ты хотела в первом? Ладно, я приеду, и мы что-нибудь придумаем. Целую тебя, моя дорогая! Ты моя Сара Бернар!

Тала положила трубку и сама почувствовала, как нервное состояние Оксаны стало переходить на неё.

— Фух! — выдохнула Тала, закрыла глаза и сжала сухие кулачки. — Всё будет отлично! Всё будет супер-пупер!

Она снова выдохнула и побежала одеваться.

Звонившая Оксана, или Оксана Петровна Козловская, была заслуженной артисткой Украины, возраста которой никто не знал. Как в шутку говорила про себя Тала: «может сорок, а может семьдесят».

Начинала Оксана ещё в конце 80-х, когда юной актрисой она ездила по Украине с рассказами о Ленине. Потом был долгий период, который Оксана Петровна называла временем творческих исканий. Хотя на самом деле это были годы, когда она с коллегами-актёрами перепродавала дублёнки на киевском вещевом рынке. Затем были попытки устроиться в несколько театров, куда Оксану Петровну, с уверениями в её гениальности и непохожести ни на кого в мире, всё же не взяли.

Последовал период «творческого простоя». Так, наверное, назвала бы Оксана Петровна время, когда она перебивалась случайным озвучиванием сериалов, если бы давала интервью. Однако никаких интервью у Оксаны Петровны никто и не думал брать.

Ну, а потом случилось чудо. Говоря об этом событии, Оксана Петровна неизменно употребляла возвышенные определения — «дар небес», «рука провидения», «ответ высших сил». Словом, на какой-то шумной и безобразной презентации в Доме кино она встретила своего нынешнего мужа, добрейшего Петра Николаевича. Бизнесмена из Полтавы. Большого трудягу, влюбившегося в свою Оксаночку до такой степени, что иногда он стал со скрытым вздохом (глубоко скрытым) оплачивать Оксаночкины проекты. Последним из них стал спектакль по пьесе, которую на киевской земле и ставить-то было страшновато. Поскольку в прошлом она была здесь не раз блестяще сыграна. Однако Оксана Петровна пожелала. Сказала, что мечтала об этой роли с детства. Немного даже всплакнула, следя за тем, чтобы не расползалась чёрная тушь, обильно покрывавшая её наклеенные ресницы.

И вот сегодня вечером, в зале театра оперетты, арендованном Петром Николаевичем, должна была состояться премьера знаменитой пьесы Старицкого «За двумя зайцами». В главной роли была занята, естественно, Оксана Петровна. А после того, как ни один режиссёр в Киеве не согласился пойти на такое рискованное предприятие, на роль постановщика была приглашена Тала.

— Запомни мои слова, Оксаночка, — пророчески, и с некоторой угрозой кому-то невидимому, сказала Тала в момент заключения договора. — Мы порвём этот великий город!

Одевшись и выпив кофе, Тала вышла из дома. Дел предстояло переделать множество. Нужно было заехать в Дом кино, чтобы увидеть Лёшу Зорянского, игравшего роль Голохвастова. Попросить его не опаздывать. Пошептать ему на ушко, мол, на тебя, гениального, вся надежда. Потому что Проня Прокоповна у нас, хоть и «заслуженная», хоть и в розовом платье, но, между нами говоря, немного деревянненькая. Так что на тебя, дорогой, вся надежда.

Нужно было также предупредить Серегу-оператора, который будет снимать её вечернюю премьеру, её триумф. Чтобы пришёл в оперетту трезвым. Во всяком случае, чтоб мог удерживать камеру. Ну, и надо было пригласить нескольких важных людей. Хотя, конечно, Тала ещё за месяц до премьеры всем прожужжала уши. Мол, ставлю, приходите, фуршет гарантирую. Но ведь всё равно каждому нужно напомнить, что без него никак. Что без него украинская культура может погибнуть.

И всё же сначала Тала решила заехать на кладбище.

У ворот кладбища она купила четыре белых гвоздики и быстрым шагом пошла к могилке.

— Ну, здравствуй, сыночек, — сказал Тала. И положила цветы на серую плиту.

Потом она посмотрела на деревянный, вылинявший от дождя крест. К кресту была приклеена небольшая черно-белая фотография, с которой большеглазый мальчик лет пяти нахмуренно глядел из-под тёмной чёлки.

— Здравствуй, мой дорогой, — негромко проговорила Тала, погладила эмаль фотографии и прикоснулась к ней губами.

Утром у неё мелькнула неведомо откуда взявшаяся предательская мысль о том, что не надо ехать к сыночку на могилку. Что она может расстроиться, расплакаться. А ей сегодня надо быть не просто сильной, а прямо железной. Но мысль эту Тала прогнала, как отвратительную крысу, нагло выбежавшую на дорогу. Плакать она не собиралась. И давно уже не плакала.

Тала никому этого не рассказывала. Да и не смогла бы она ничего толком объяснить. Но только никогда и ни на минуту, она не сомневалась в том, что сынок её жив. Что он слышит её, даже когда она мысленно говорит с ним. Конечно, скажи она подобное кому-нибудь из приятелей на киностудии или в Союзе театральных деятелей, над ней бы стали смеяться. Но Тала и не собиралась с ними об этом говорить. Просто, вот, взяла и приехала к сыну за поддержкой. Как к единственному члену своей семьи. Потому что, никого, кроме него, несомненно, живого, но только теперь не здесь живущего, у Талочки не было.

Родилась Тала в маленьком городке Конотопе. Там окончила школу, потом училась в театральной студии областного города — то ли Херсона, то ли Николаева. После чего, полная надежд, она приехала в столицу. Киев был не просто её мечтой, он был назначен Талой для каких-то невиданных свершений. Он казался ей той великой древней землей, с которой начнётся всеобщее возрождение, подъём и воскресение. Тала была немного косноязычна, говорить связно не умела, и потому, объяснить, чего подъём и воскресение, вряд ли смогла бы. Но при словах «театр», «искусство», «Киев», в ней всё начинало трепетать. Словно речь шла о величайшей святыне, которую она была готова защищать от всяческих оскорбителей и хулителей. А, если потребуется, за которую смогла бы умереть.

— Чокнутая ты у нас, Талка, ей богу! Ну как дитё малое! — любила повторять её старинная приятельница Анжела, заведующая костюмерным цехом одного из столичных театров, выражая при этом не только свою точку зрения.

Множество профессий перепробовала Тала в любимом и восхищавшем её Киеве. Правда, с актёрской карьерой как-то сразу не сложилось. Но Тала не огорчалась. Однажды она поняла, что не в актёрстве её призвание, а совсем в другом. Собирать людей талантливых, гениальных (а в Киеве, особенно сначала, её поражало обилие людей, уверенных в своей гениальности и даже обижавшихся, когда факт их гениальности не признавался), и, собрав этих творцов, создавать нечто значительное, потрясающее сердца — вот её подлинное предназначение.

Однако, большей должности, чем помощник режиссёра или режиссёр по подбору актёров, ей не выпадало. Но она не переставала надеяться. За годы проживания в столице, за время своей кипучей деятельности Тала со многими подружилась. Кого-то она замещала на репетициях, кому-то по дружбе помогала снимать телепередачу или монтировать фильм. Она завела знакомства среди звёзд театра и кино. Почти со всеми была на «ты». И это сближение открыло Талочкиному сердцу немало радостного и печального.

На каждого деятеля искусства Тала изначально смотрела как на носителя редчайшего дара. Который способен потрясти человечество, если ему будут созданы условия. Но больше всего сердце Талочки страдало от того, что как раз условий этим редким, замечательным людям никто не создавал.

И они были вынуждены мучиться, собираясь в Доме кино и других заведениях, с жаром рассказывая друг другу, какой замечательный спектакль, какую великую картину они бы поставили и сняли, если бы им позволили, если бы поддержали, если бы не мешали завистники.

Тала, сопереживая всем своим существом, до изнеможения слушала бесконечные исповеди в кафе, ресторанах и пивных. Потому что незаслуженная обида толкала многих выдающихся людей забываться алкоголем. Она слушала и верила. Слушала и мечтала, что когда-нибудь именно она, сама измученная своей невостребованностью, и потому понимающая их, как никто, соберёт вместе этих несчастных и непонятых и создаст что-то поистине великое, то, что утешит их, что явит всем сомневающимся и насмехающимся их подлинное величие.

— Пожелай мне удачи, маленький мой, — Тала поправила гвоздики на могильной плите, ещё раз посмотрела на мальчика, нахмуренно смотревшего с чёрно-белой фотографии, вырвала несколько кустиков травы возле серебристой оградки, немного неуклюже поклонилась, помахала сыночку рукой так, чтобы никто не видел, и, улыбаясь, быстро пошла к центральной аллее кладбища.

Отцом её сына был всем известный в Киеве актёр и конферансье Витенька Мазур. Вечно смеющийся, большеглазый, с широченным румяным лицом. Со всеми обнимающийся, полный анекдотов, которые он с хрипловатым повизгиванием рассказывал по любому поводу. Витенька редко играл в театре, а больше работал на эстраде. Читал басни, юморески, вел концерты и корпоративы. В 90-х годах Витенька был ведущим весьма рискованного телешоу «Мисс грудь».

Тала влюбилась в Витеньку сразу, как только он прижал её к себе на каком-то вечере, среди множества других прижатых и расцелованных. Но с Талой всё обстояло иначе. Впервые за долгие годы она так остро ощутила нежность другого существа. И Талочка почувствовала, как таившийся в ней, никем не востребованный океан нежности вдруг проснулся и весь, без остатка, излился на Витеньку Мазура.

Разумеется, он ничего не заметил. Точно так же, как не придал значения тому случаю, когда на очередном корпоративе, где Тала металась в роли второго постановщика, он затащил её в комнату для переодевания артистов и стал обнимать, бессвязно мыча и жарко дыша водкой. Тала не сопротивлялась. Лишь в уголках её опущенных к низу чёрных глаз стали собираться слёзы, которые всё прибывали и текли по щекам. Это были слёзы счастья. И ещё чего-то очень горького, чего Талочка не смогла бы объяснить.

После этой встречи с Витенькой Тала забеременела. А потом родила мальчика. Ребёнок родился здоровым и очень тихим. С первых минут жизни сын смотрел на Талочку внимательно и по-взрослому строго. Но у Талы как раз тогда было очень мало времени. Снимался первый украинский эротический сериал, и Тала была при нём сразу на трёх должностях. Поэтому пришлось перевезти в Киев маму из Конотопа, оставить сыночка на её попечение, а самой заняться спасением национального киноискусства. Именно такой представлялась Талочке её роль в этом проекте, где всё рушилось, где главный режиссёр постоянно был то ли на грани инфаркта, то ли на грани запоя.

— Помогите на хлеб, Христа ради, — проговорила рядом с Талой довольно молодая, очень бедно и нелепо одетая девушка. Голова её, несмотря на тёплый день, была обвязана шерстяным платком.

Тала очнулась от своих размышлений, быстро поискала мелочь и, отдав попрошайке, только сейчас заметила, что между старых деревьев, в тени стоит крошечная, с фанерной крышей, церковь. Тала не видела её раньше, вероятно, её построили совсем недавно.

Тала постояла в нерешительности. Она не любила заходить в церковь. Да и по делам нужно было бежать. Но, подумав, что только поставит две свечи — за сыночка и за Витеньку — и сразу же уйдёт, она вошла в храм.

Внутри было совсем тесно. В закутке, служившем притвором, Тала купила две дешёвые свечи по три гривны. Потом, как учила её знакомая костюмерша, она подошла к аналою, стоявшему посредине узенькой комнаты, увешанной бумажными образами, перекрестилась и, приложившись к большой иконе, так же, как учила костюмерша, прошептала: «Господи, помилуй меня грешную».

Когда Тала прикладывалась, она заметила, что это икона Божьей Матери. Распрямившись, она украдкой посмотрела в тихие глаза Богородицы и тут же отвернулась, подумав, что заходить не надо было. Тала отошла к подсвечнику, зажгла свечу, вспомнила Витеньку Мазура, и, сказав «Господи, помилуй», поставила свечу на подсвечник. То же самое Тала сделала и со второй свечой, только на этот раз вспомнила нахмуренное лицо сыночка.

Тала не то, чтобы не любила ходить в храм, но всячески избегала. Потому что здесь она чувствовала себя беззащитной. Здесь, в каком-то особом безмолвии, ей начинали приходить воспоминания и мысли, которые она обычно отгоняла от себя. Которые глубоко прятала, поскольку были они печальны и разрушительны.

Вот и сейчас она совсем некстати вспомнила, как призналась Витеньке Мазуру, которого искренне считала огромным юмористическим талантом, не хуже московских звёзд, но просто не встретившим заботливого руководства и помощи, в том, что она беременна и что он — отец ребенка. В ответ на эти слова Витенька крякнул, игриво подмигнул, потом залился своим повизгивающим смехом и рассказал анекдот про гинеколога. Больше они к этому разговору не возвращались.

И ещё, когда Тала молилась за своего маленького, ей припомнилось совсем уже грустное. Как она уехала на съёмки в Польшу и ей туда пришла короткая телеграмма от мамы: «Толичка умер». Вспомнилось, как она металась, чтобы вырваться на похороны сыночка, который умер в несколько дней от странного осложнения. Но трудности с документами не позволили ей приехать вовремя. Сыночка она видела умершим только на фотографиях. Он лежал с крестиком в руке, совсем как живой, только бледнее обычного, строго нахмурив брови. А потом умерла и мама.

Тала робко оглянулась и посмотрела по сторонам. Вокруг висели иконы святых и Божьей Матери. Богородица смотрела спокойно и, как казалось Талочке, с нежностью и всепониманием. Но вот этого любящего взгляда Тала избегала больше всего. Ей было неуютно под ним. Словно пелена или завеса слетала со всей её жизни. И она видела всё в ином, не радостном свете.

Вот и сейчас ей стали приходить совершенно ненужные сегодня размышления. Если бы Талочка умела внятно объяснять, то эти, разрушающие всю её жизнь в искусстве мысли, можно было бы пересказать так: «Нет, совсем они не гениальные, а просто несчастные люди. Несчастные от того, что претензий и гордых мыслей о себе у них много, а характера, трудолюбия и желания творить настоящеее и прекрасное совсем мало. И на самом деле они — всего лишь кучка провинциальных неудачников, разменявших свой талант на мелкую суету, закрывшихся в своём мирке, где договорились называть друг друга гениями и награждать разными наградами. И потому, все силы у них уходят на амбиции, на доказательства неведомо кому, что и у себя, в отдельном киевском заповеднике, они могут без всяких наглых старших братьев творить значительное. Хотя в итоге, чаще всего, получалось ничтожное, вымороченное, рожденное в муках зависти и сознания собственной неполноценности».

Конечно, Талочка, при своём косноязычии, не смогла бы подобное выразить. Но сейчас, как это и раньше бывало, волна беспощадной правды накрыла её, и справедливость пришедших мыслей стала очевидной.

Тала печально вздохнула. Она давно об этом догадывалась. Но от этого тайного знания ещё больше жалела окружавших её деятелей культуры. А они, неведомым образом угадывая причину её жалости и щемящей любви к ним, любви, как к больным детям, понимая, что она узнала их тайну, отвечали Талочке насмешками, вечными унижениями и даже ненавистью.

Забыв перекреститься, как учила костюмерша, Тала снова, как и у могилки сыночка, неловко поклонилась, и, выбежав из храма, стала ловить такси. Через полчаса она была уже в Доме кино.

— Стоять, руки вверх! — услышала Талочка у себя за спиной, пробегая мимо местного ресторана «Вавилон». Она остановилась, подняла руки вверх, потом резко обернулась и бросилась к Боре Луцкому, потому что это был именно он. Высокий, с большим животом и блестящей лысиной, на которой всегда были капельки пота.

— Не надо ваших объятий, — Боря картинно отстранил Талу от себя. — Вы знаете, мадам, что мы с вами уезжаем в круиз?

— Какой круиз, Боренька? — нежно усмехнулась Тала.

Боря Луцкий возмущённо вскинул свои косматые брови:

— Детонька! Мы едем в Анталию и по ходу снимаем охренительную комедию! На тебя уже выписана командировка и куплен билет.

Тала снова улыбнулась и, будто соглашаясь, покачала головой. Хотя она знала, что никакого круиза в природе нет, и что это очередная Борина фантазия. Или, в крайнем случае, кто-то из посетителей «Вавилона» ему что-то похожее наплёл.

Боря Луцкий, по-настоящему хороший оператор, не «киевский гений», а, правда, талантливый и даже однажды работавший с Михалковым, вот уже лет двадцать сидел в «Вавилоне», если кто-то угощал, либо в дешёвом кафе на третьем этаже, и там составлял сметы и заказывал сценарии. Потом всё это мешалось в его большой лысой голове, и отличить правду от вымысла было уже невозможно.

— Ладно, родной, мы созвонимся и обсудим, — сказала Тала, которой нужно было бежать. — Но ты же придёшь сегодня ко мне на премьеру?

— Обижаешь, детонька! — возмутился Боря, вскинув вверх свои толстые плечи. — Буду как штык!

«Нигде ты не будешь», — вздохнула про себя Тала, слегка хлопнула Борю по животу и помчалась дальше.

С Лёшей Зорянским, исполнявшим роль Голохвастова, а также с оператором Серёгой всё разрешилось, как задумала Тала — довольно быстро и легко. Тала сказала обоим, что вторую часть гонорара Пётр Николаевич раздаст прямо за кулисами. К тому же фуршет ожидается грандиозный. Всё это вызвало волну воодушевления и, как обычно, множество взаимных поцелуев.

Осталось поговорить с Пилояном, отвечавшим за фуршет. Но его-то как раз нигде не было. Пока не находился Пилоян, Тала пробежалась по начальственным кабинетам и, заглядывая в каждый, напоминала, что сегодня в оперетте гениальная премьера. В кабинетах на Талу махали руками, мол, да, иди уж, знаем, надоела. Но Тала отвечала воздушными поцелуями и нисколько не обижалась.

В холле четвёртого этажа среди кожаных кресел Тала увидела Анку. Вот кого уж точно ей не хотелось сейчас видеть, так это Анку. Тала набрала большую скорость, чтобы проскочить к лестнице. Анка не видела её. Она сидела на краешке кресла в каких-то нелепых шортах, по-детски сдвинув худые старческие ноги, и смотрела перед собой в пустоту.

«Ну, вот зачем она напялила эти шорты?», — подумала Тала, и, ощутив, что сердце у неё сейчас разорвётся, поняла, что мимо пройти не сможет.

— Привет, красавица! — крикнула Тала.

Анка, а точнее, Амалия Руденко, заслуженная артистка Украины и лауреат какой-то премии 86-го года, встрепенулась от приветствия и всем своим маленьким тельцем развернулась в сторону Талы. Потом она приоткрыла ротик, то ли ахнув, то ли желая что-то сказать, но слова так и не вышли из неё.

— Привет, моя радость, — сказала Тала, обнимая Анку и стараясь не встречать её детского обиженного взгляда, который застыл на старом напудренном личике. Этим личиком она водила как перископом, заставляя Талу сконфуженно опускать глаза.

— Ну не шмогла я, не шмогла. Знаешь такой анекдот? — Тала, попыталась шуткой сгладить трагизм минуты.

— Понимаешь, Оксаночка наша тебя не захотела. А платит же её мужик, Пётр Николаевич. Короче, не получилось.

Амалия Руденко сжала тонкие губки и стала часто кивать в том смысле: я так и знала.

Много лет назад Анка весьма удачно снялась в картине одного из классиков украинского романтического кино. Портрет её висел в холле среди корифеев национального кинематографа. Но с тех пор кроме массовки ей не выпадало ничего. Она бедствовала, подолгу сидела в кафе Дома кино и, наверное, умерла бы с голоду, если бы знавшие её не покупали ей булочку или чашку кофе.

В Талочкином проекте Анка мечтала получить роль озорной прислуги Химки. Но премьерша Оксана Петровна отрезала вполне определённо: «Чтобы я это старое привидение никогда больше не видела». И Тала, сделавшая робкую попытку пристроить Амалию (хотя какая из этой «засохшей бабочки» озорная Химка), была вынуждена отступить.

— Ты ела сегодня? — спросила Тала.

Анка молчала, глядя в пустоту. И тут появился Пилоян.

Тала обрадовалась, потом, снова пряча глаза и с досадой вздыхая, достала из своей большой, полной всякого хлама сумки, двадцать гривен и, сунув их в холодную Анкину лапку, побежала навстречу Пилояну.

Говорить с Пилояном было не просто. Он никогда не улыбался, шуток не понимал, говорил всегда бесцветным голосом, негромко и занудно повторяя одну и ту же фразу.

— Тала, я обещал, моё слово закон, — повторял Пилоян, глядя на Талочку чёрными, словно без зрачков глазами.

Откуда Пилоян появился в Доме кино и вообще в артистической жизни Киева никто не знал. Сам себя он называл продюсером. Однако, что им было снято или поставлено тоже оставалось загадкой. Знали только одно: Пилоян имеет какие-то связи в ресторанах столицы, особенно там, где была восточная кухня. И, получив аванс, он способен накрыть столы большим количеством недорогой еды и дешёвой водки. При этом держался Пилоян чрезвычайно внушительно и солидно. Всегда ходил в синем костюме и чёрном галстуке, хотя было впечатление, что костюм этот и галстук многие годы он не менял.

Ещё Пилоян при знакомстве с очередной творческой личностью сообщал, что готов выхлопотать тому премию имени писателя Панаса Мирного, поскольку он, Пилоян, член наградного комитета. Никто в Киеве о такой премии не слышал. Правда, вначале Пилоян обещал премию имени Эйзенштейна. Но серьёзные люди посоветовали заменить Эйзенштейна Панасом Мирным. А недавно те же люди сказали, что и Панас устарел, и будет более современно награждать премией имени Винниченко. Пилоян быстро согласился, тем более, что денег ни на Мирного, ни на Винниченко у него всё равно не было.

Кое-как покончив с Пилояном, услышав от него очередное «моё слово — закон», Тала помчалась в театр. В театре на неё обрушилось множество забот, встреч, криков, восклицаний, мелких и больших ссор. Словом, всего того, к чему она давно привыкла, считая частью творческого процесса. Больше всего сил и внимание отняла, как Тала и предполагала, Оксана со своим розовым туалетом.

Трудность была в том, что Оксана Петровна, исполнявшая роль Прони Прокоповны, желала появиться в розовом платье и соответствующих аксессуарах в первом действии. А во втором действии явить себя публике во всём голубом. Но к розовому ансамблю было подобрано так много специальной косметики, всяких нижних и средних юбок, накладок на самые выпуклые места фигуры, что Оксана Петровна не успевала сменить розовый гардероб на голубой в течение антракта.

— Я вообще закрою нахрен этот долбаный спектакль, если мне не обеспечат нормальное творчество! — нервно выкрикивала Оксана Петровна, сидя у себя в гримерке, в рыжем парике, часто затягиваясь примятой сигаретой.

— И чего бы я тратила последние нервы на такую фигню? — уверенно заметила Тала, входя в гримёрную и внутренне содрогаясь от количества чёрной туши и теней, которые Оксане намалевали вокруг глаз. — Сейчас всё заделаем в лучшем виде!

И, действительно, Тала тут же придумала вариант, когда к переодеванию премьерши будут подключены ещё две женщины и один работник сцены. Все они по гроб жизни были обязаны Талочке за множество её благодеяний.

Довольная собой и таким быстрым разрешением конфликта, раздав очередную порцию поцелуев всем, кто был в гримерке, Тала вышла в театральный коридор. Там она совсем недолго постояла возле портретов корифеев украинской оперетты, ещё не убрав улыбку с лица, ещё краем сознания придумывая остроумный ответ на пошловатую хохму монтёра сцены, которого она приставила к переодеванию примадонны (монтёр всё уточнял, какую часть Оксаны ему поручат). Как вдруг что-то тяжёлое подступило к душе. Какая-то неясная, давящая тревога и грусть охватили её. Тала качнула головой, отгоняя наступавший мрак. И в эту минуту увидала Петра Николаевича, мужа Оксаны. Мецената и благодетеля.

Он шёл ей навстречу ещё с тремя мужчинами. Двое из них были почти одинаковыми — высокими, молодыми, с тяжёлыми, застывшими лицами. По виду охранниками. Тала давно научилась определять такого рода обслугу. Впереди охранников шёл незнакомый коротко стриженый человек в модных очках, коренастый, с уверенными движениями и острыми, вытянутыми, прижатыми к большому костистому черепу ушами. Тала называла такие уши волчьими.

— А вот и наш дорогой, талантливый режиссёр, — по-полтавски с придыханием «гэкая», протянул Пётр Николаевич. При этом он указал пухлой рукой на Талу и, как она заметила, угодливо заглянул коренастому в лицо.

Коренастый ничего не ответил. Мельком глянул на Талу, и почему-то обращаясь не к ней, а к Петру Николаевичу, насмешливо спросил:

— Ну и на сколько рассчитано это ваше представление?

Пётр Николаевич замешкался с ответом, глянул на Талу, словно прося помощи и пролепетал невнятно:

— Я так думаю…

— Спектакль идёт два часа сорок минут с двумя антрактами, — сказала Тала, как можно солиднее. Потом она с достоинством улыбнулась и доброжелательно, как мудрый творческий наставник, посмотрела прямо в глаза коренастому.

Глаза у него были синими, красивыми и страшными. За очками без оправы их было хорошо видно. Смотрели они спокойно, без чувств, без малейшей теплоты. Вот это бесчувствие больше всего испугало Талу. Однажды она уже видела такие глаза в начале девяностых в ночном клубе, когда на неё посмотрел местный хозяин, которого потом убили

— Чё так долго? — недовольно промычал сквозь зубы коренастый и пошёл по коридору, ни на кого не оглядываясь. За ним засеменил Пётр Николаевич и телохранители. Тала посмотрела им вслед и так же, как сегодня утром под одеялом, вздрогнула всем телом.

Первое действие, в общем, прошло хорошо. То есть, ничего постыдного и непредвиденного не случилось. Ничего не замкнуло, не погасло. Осветители светили, актёры говорили текст. В зале даже несколько раз раздались аплодисменты. Тала вся была в суете закулисного движения, и ей некогда было думать и чувствовать. Она просто бегала, шептала, кричала и обнимала кого-то.

То, что происходило на сцене, было той обычной заурядной пьеской, где всё, вроде, как у других. Звучит музыка, актёры садятся, встают, машут руками. Не было одного — простоты, правды, желания сказать зрителю нечто важное, о чём давно болит душа и чем хочется поделиться. Больше того, что такое должно быть, всем кривлявшимся на сцене, похоже, было неведомо. Их то ли не учили этому, то ли они об этом забыли. А потому, всё напоминало старую, истёртую, с посыпавшимися глазами надувную куклу, из которой давно выпущен воздух. И только иногда кукла эта, шевелясь от сквозняка, на мгновение напоминала живого человека.

Когда закончилось первое действие, перед антрактом, в зале послышались не только аплодисменты, но даже раздалось несколько протяжных выкриков «Браво!». И Талочка, пробегавшая за сценой с каким-то фраком в руках, хоть и знала, кто там по предварительному договору кричал это «Браво!», всё же почувствовала, как счастливо затрепетало её сердечко.

— Тала, это было гениально! — объявил Лёша Зорянский, демонстративно широким жестом утирая пот со лба.

— Мои дорогие, мои золотые! — только и смогла проговорить Тала и помчалась проверять, переодевают ли Оксану Петровну.

И тут, на бегу, она вдруг услышала странный запах, долетевший из зрительного зала. Точнее, запах был обыкновенный. Знакомый и даже приятный. Но совершенно неожиданный здесь и сейчас. Пахло свежестью зелёных огурцов и ещё чем-то вкусным и тоже очень знакомым. Больше всего этот запах напоминал о салате «Оливье». Но откуда ему взяться в зрительном зале?

Беспорядочно размышляя над этим, Тала помчалась со своим фраком мимо гримёрных. По дороге ей снова встретился Лёша Зорянский. Он почему-то до сих пор не был переодет для второго акта. Лёша держал в руке бутылку пива и что-то оживлённо рассказывал Валерику Ивановичу, исполнявшему роль отца Прони и теперь разгуливающему в шароварах и пиджаке. Потом навстречу Талочке выбежали две гримёрши и бросились её обнимать с криками: «Талочка, это было гениально! Это такой успех!». Тала обнимала их машинально, потому что снова стала чувствовать ту же тревогу, что и возле портретов отцов украинской оперетты.

— Да что тут у вас происходит? — спросила Талочка с лёгким упреком, потому что времени до звонка перед вторым актом оставалось совсем немного.

Но тут появился Пётр Николаевич. На его добром лице была растерянность, смешанная с мольбой.

— Наталья Михайловна, — проговорил он, складывая пухлые ладони перед собой. — Ну, уже и так всё гениально, наслаждение огромное, все довольны. А наши шефы немножко торопятся. Так что, дорогая моя, ничего больше не надо!

— Чего не надо, Петро Николаевич? — спросила Тала, и даже не заметила, как назвала своего мецената по-украински «Петро».

— А вот, пойдёмте, моя дорогая, сейчас всё увидите!

Пётр Николаевич взял Талу осторожно под локоть, подвёл к занавесу, потом распахнул его и вывел Талу на сцену. В зрительном зале раздались крики «Браво!». Кто-то даже несколько раз свистнул от воодушевления. Но главное было то, что всюду ярко горел свет. И большинства кресел в партере не было. На их месте стоял огромный стол полный еды, разложенной в одноразовые тарелки. Вокруг сновали девочки официантки. Зрители стояли в ожидании. А в центре стола, окружённый телохранителями, сидел тот самый человек с костистым черепом и волчьими ушами и равнодушно, по-хозяйски, смотрел перед собой.

Тала всё поняла. Вернее, не всё, но главное она поняла — спектакля больше не будет. Когда она это поняла, занавес открылся и слева, и справа от неё появились актёры. Оксана Петровна в своём голубом. Лёша Зорянский ещё в гриме, но уже без парика. Химка без костюма, в итальянских сапогах. Все они аплодировалиТалочке.

— Режиссёру ура! — закричал Лёша Зорянский. И все друзья стали смотреть на Талу, мол, всё нормально, пора на фуршет, и чего ждать, если шеф торопится. Они все были довольны. Они были заодно. И только некоторые виновато улыбались. Кто-то из актёров помельче подскочил к Талочке, чтобы поднять её на руки и качать. Но она успела осторожно удержать его. Потом, улыбнувшись и кивнув всем, Тала сказала: «Спасибо, я сейчас». И скрылась за кулисами.

Она не знала куда шла. Просто шла по лестницам и по коридорам. Ей хотелось понять, от чего ей сейчас больнее. От того, что в то светлое и святое, что она носила в душе, будто нагадилиили наблевали спьяну или от того, что они все были в сговоре и ей ничего не сказали. Пожалуй, третье –

от того, что им всем, друзьям-актерам, не только не больно и не стыдно, но что им вот сейчас хочется поскорее сесть за этот стол посреди театра и поедать оливье, запивая его водкой. Это было тяжелее всего

«А где моя сумка?» — внезапно подумала Тала и побежала в гримёрную, которую специально отвели для неё, как для руководителя постановки. Сумка была на месте. На столике перед зеркалом. Тала нервно порылась в беспорядочной куче разных вещей, потом достала пластмассовый белый тюбик с таблетками для сна и подошла к умывальнику в углу комнаты. Над умывальником висело зеркало. Тала не хотела на себя смотреть и неподвижно стояла, склонившись над кранами, глядя в отверстие для стока воды. Но почему-то помимо воли она всё же подняла голову. И увидела себя — бледную, растрёпанную, старую.

— Здесь ничего, никогда не будет, — медленно проговорила она в тишине. — Тут всё мёртвое

Тала несколько раз тяжело вдохнула воздух и подумала ещё: «И Витенька никогда не придёт. Никогда».

Потом она взяла белый тюбик, посмотрела на него и подумала, что сейчас может всё закончиться. Все унижения, вся боль. Эта ужасная боль в сердце. И она увидит своего сыночка. Не когда-нибудь потом, а сейчас. Стоит только… Хотя мелькнуло сомнение: «А вдруг, она сыночка не увидит?» Но Тала погасила эту мысль, высыпала горсть белых таблеток от бессонницы в ладонь и стала заталкивать их в рот.

Таблетки были шершавыми, кислыми и во рту не помещались. Тала попыталась глотнуть их, запивая водой из крана. Но одна таблетка сразу же застряла в горле. Дышать стало нечем. Тала сильно закашлялась, закряхтела и задрожала.

И тут ей почему-то вспомнилась Анка. Амалия Руденко, заслуженная артистка Украины. Вспомнилось, как она сидела, словно курица, в своих безобразных шортах на худых старческих мослах. Голодная, никем не накормленная, полусумасшедшая. Потом Тала вспомнила Борю Луцкого с его придуманными круизами и капельками пота на лысине. И своего Витеньку Мазура. Вспомнила, как однажды после презентации его побили охранники за то, что он перепутал фамилию хозяина-юбиляра. И Витенька, утирая слёзы со своего широкого красного лица, грозился прокурором.

И ещё разные забытые лица замелькали перед Талой. Смешные, нелепые, никем несогретые. И жалость, огромная волна жалости стала подниматься откуда-то из сердца, дошла до глаз и выплеснулась слезами на бледные Талочкины щёки.

Тала посмотрела на таблетки, валявшиеся в раковине, собрала их и выбросила в мусорную корзину. Потом она умылась, прибрала волосы и почти спокойно посмотрела в зеркало на свое усталое лицо.

— А, может, и такая красота чего-нибудь спасёт, — сказала она, криво улыбнувшись.

Потом она вышла из комнаты. Из зрительного зала доносилась громкая музыка. Там пели и визжали. Тала пошла к служебному входу. Но навстречу ей выбежал Вася. Тот самый монтёр сцены, который должен был переодевать примадонну.

Представив, как огромный Вася своими рабочими загорелыми руками переодевает Оксану Петровну, Тала засмеялась.

— Наталья Михайловна, вас там все ищут! — умилённо закричал Вася, прижимая к груди свои загорелые кулаки с чёрными ногтями.

— Иду, мой дорогой, — сказала Тала. И тут же припомнила забавный случай, как они вот с этим самым Васей искали для его жены одно дорогое лекарство. А денег в аптеке у них не хватило. И она, Тала, чуть не подралась с заведующей, потому что та не поверила, что Вася — заслуженный деятель искусств.

Тала грустно улыбнулась своими чёрными красивыми глазами со слегка опущенными вниз уголками и так, с улыбкой, вошла в зрительный зал.

Там всё было в разгаре. Участники фуршета стояли и подпевали популярному в прошлом любимцу дамской публики, а ныне уже совсем немолодому, с крашеной шевелюрой и усами, но всё ещё резвому Паше Прикордонному. Паша заметил Талу со сцены, где он расхаживал с микрофоном, и помахал ей рукой. И многие подружки, актрисы, костюмерши, осветители, тоже стали махать Тале руками и чмокать воздух, глядя на неё.

Тала раскланивалась в разные стороны. А Паша, тем временем, выводил знаменитый киевский шлягер шестидесятых. Музыкальный ритм подхватил Талочку и она, вздохнув, запела вместе со всеми хором: «Як тебе не любити, Києве, мій»…

Село і люди

Тракторист Іван —

Німфоман.

Бригадир Тарас —

Педераст.

Зоотехнік Кирило

Зробивсь зоофилом.

Яка ж, пробачте, в сраці, ми

Тепер здорова нація?

Зустріч у лісі

Мисливець Вася Голіков

Зустрів у лісі гномика.

— Ти хто? — питає.

— Гномик я.

А Вася думав, «гомік я».

Пальнув, і ніжки до гори…

Та цур вам, кляті підори!

Вірш невідомого поета епохи майданів

Стрибали з кумом так завзято,

бо хто не скаче — той москаль.

Нехай злякається нас вата.

Злітає із кастрюль емаль…

Любов та підступність (вірш в прозі)

Зустрілися якось

Олігарх Петренко

І Штука баксів.

І одразу покохали

Одне одного!

— Ти любиш мене? —

Питала Штука баксів,

Дрімаючи на грудях Олігарха,

І відчуваючи тепло

Його гаманця.

— Люблю, — відповідав Олігарх.

— Пам’ятай, — шепотіла Штука,

— Ти у мене перший!

А я у тебе?

— І ти у мене перша! —

Цинічно збрехав Петренко,

Так, як він брехав

Тисячам таких самих

Зелених Штук.

І в ту ж мить

Розміняв нещасну

У найближчому

„Обміні валюти”…

Дума про українського політолога

Жив на світі політолог,

Політолог молодий.

В нього був приємний голос,

Гарно вдягнутий завжди.

Де у нас які загрози,

Де підйом, а де застой,

Він робів щодня прогнози.

Аналитик був ще той.

І тому тримавсь зухвало —

Горда, впевнена хода.

Та прогнози не збувались.

Отака була біда.

І журився, хоч таємно,

Молодий отой діяч:

«Як же все це неприємно!

Не збувається, хоч плач!»

І сумний той бідолага

Якось спав майже добу,

І прийшов до нього Янгол.

Той, що змалку в нього був.

«Чом — заплакав політолог, —

Прогнозую, а дарма?

Он, сміються вже навколо,

Мовляв, успіхів нема!»

Янгол каже: «Досить суму.

Не досягнеш ти мети,

Бо Господь інакше дума.

Дума Він не так, як ти.

І тому не вийде путнє,

Не побачиш перемог.

Бо не можеш знать майбутнє.

Бо ти ж хлопчик, а не Бог».

«Що ж робить? — кричить сердешний, —

Вже дійшов я до межі!»

«Помолись, щоб знать прийдешнє.

Кажи: Боже, поможи!

А як будуть десь дебати,

(Ох, дивися, не нашкодь)

Як почнеш прогнозувати,

Додавай: як дасть Господь».

Політолог зблід відверто:

«То вже точно засміють!

Бо для наших, для експертів

Бог чи віра — то все муть.

Ой, дозвольте, я вгадаю

Хоч мізерне: — Де-не-де

Дощ рясний для урожаю

У четвер у нас піде».

«Прогнозуй… Ну, наче діти. —

Янгол тихо промовля, —

Все одно збиравсь полити

Наш Господь Свої поля».

І назавтра «Будуть зливи» —

В інтернет пішла стаття.

Дощ пішов, і був щасливий

Аналітик, як дитя.

Політолог той — це кум мій.

Тож повірте ви мені:

Зовні всі вони розумні,

А всередині дурні.

Дума про авторську пісню

Слухав я одного барда.

До чого ж співає гарно!

Щось про ліс, про їжачка.

І захопленність така,

І таке в нього натхнення,

Що, забувши сьогодення,

Він полинув у політ

У далекий, дивний світ.

Потім другий бард виходить.

Гарну пісню теж заводить.

Про високеє кохання,

Про світанкові зітхання:

«Люба! Ось, моя рука!..»

Ну, і теж про їжачка.

Ну, а потім сталось лихо —

Перший бард підкрався стиха,

Вдарив декою гітари,

І убив одним ударом

Того другого барда'.

Як? За що? Така біда!

Кажуть: авторськеє право.

Перший (учень Окуджави)

«Їжачка» привіз на зліт,

Як читав ще «Айболит»

Другий бардик той нещасний,

І пісень про все прекрасне,

Ще, маленький, не писав,

Тож, виходить, прав не мав

На цю тему їжачкову…

Хлопці, щось тут нездорове.

Щось ви, любії барди`,

Заспівали не туди.

Втім, скажу тобі я, Галю,

Як кудись до фестивалю

Потягне тебе душа,

Май з собою «калаша»!

Чисто європейський злочин

Два сексуальні натурали

В Нацбанку гроші вкрали.

Ну, гроші то не кримінальність.

Судили їх за натуральність.

Загадковість

І раптом Гройсман нам сказав:

«Минає криза…»

І посміхнувсь, як Мона Ліза.

Байка про де-які вади двокольорової влади

В одній квітучій у минулому країні

(Для стукачів: не Україні)

При владі рік у рік мінялися бандюги.

Що викликало певну тугу.

Наприклад, бандюги суто кримінальні

Мінялись на бандюг національних,

Патріотичних, автентичних,

Хоч ті та інші були не симпатичні.

Для кримінальних бандюків

Найперше то було бабло.

І щоб було його навалом.

Але ж вони і будували,

І дбали про врожай, і про тепло.

А для бандюг патріотичних

Було це все незвично.

Вони кріпили, перш за все,

Духовності основи,

Не будували принципово,

Займалися народним вихованням,

А в вільний час — держави розкраданням.

А ще той уряд-патріот

Страшенно не любив, коли народ

Жаліється, мовляв, у нас же діти…

Народ повинен був сапати і радіти.

А ляпне хтось не до пуття —

Тому стаття.

Та більш за все патріотичні бандюки

Не полюбляли жарти, натяки, байки.

І навіть пам’ятник зламали байкаря Езопа.

А де знаходилась чудова та країна

(Для стукачів: не Україна)

Як автор, на свою біду,

Я навіть рими не знайду,

Хоч твердо знаю — слово не «Європа».

Стихи про дядю Костю, миллионера-героя

В переулке, возле моста,

Где шумит зелёный сквер,

Проживает дядя Костя,

Наш сосед, миллионер.

У него в кармане деньги,

У него внутри икра.

Это просто загляденье —

Увидать его с утра!

В дом заходят по порядку

Те, кого избрал народ:

«Дядя Костя, дай нам взятку!»

Дядя Костя им даёт.

Входит тётя с «Моторолой»,

Говорит, что вступит в связь.

Дядя Костя даст ей доллар —

Тётя прыгает, смеясь.

Всё, что наш сосед захочет,

Может он купить всегда.

Хочет — партию сорочек,

Хочет — «Партию Труда».

Вот и Биржа сырьевая!

(В деле нужен глаз да глаз)

Дядя Костя продал сваи,

Продал ёлки, продал газ.

У него всё шито-крыто

И присыпано лапшой.

Дядя Костя очень хитрый,

Это очень хорошо!

А когда от дел устанет,

Он стряхнёт усталость с плеч,

И в шикарном ресторане

Говорит большую речь.

Говорит про дивиденды,

Про культуру и права,

И строчат корреспонденты

Дяди Костины слова.

А потом подходят гости —

Флейты, скрипки и т. д.

И поют для дяди Кости,

И танцуют па-де-де.

А когда исполнят Баха,

Просят денежкой помочь.

Дядя Костя скажет: «Нафиг!»

И артистов гонят прочь.

Скоро-скоро возле моста,

По ходатайству друзей,

Бюст откроют Дяди Костин,

И табличку, и музей.

И расскажет гид очкастый

Среди мраморных колонн,

Что не сразу заграбастал

Дядя Костя миллион.

Что вначале был он мелким,

Жил почти, что в шалаше,

Но мечту о Крупной Сделке

Глубоко хранил в душе.

В школе нам писать велели

О героях славных лет.

Все писали, мол, Рокфеллер,

Я писал, что мой сосед.

Быть стране в цвету и росте,

Если, глядя на пример,

Станем все, как дядя Костя,

Наш сосед, миллионер!

Дума про толерантність

Люблю я жити толерантно!

Коли усе побарабантно,

Коли живеш неначе в танку,

Сидиш, складаєш хокку, танки,

А навкруги, немов Содом,

Або дурдом.

Але своїм жорстким судом

Я не суджу — не маю права.

Нехай хоч підорів орава

Парадами поганить Київ мій.

Нехай хоч стародавній змій

На берег вийде із Дніпра.

Я не кричатиму «ура!»,

Але й обуритись не буде жодних спроб.

Бо я з Європи, і не гомофоб.

Хоча буває, припече,

І так би врізав між очей

Якомусь пану десь у банку…

Але кажу собі:

«Не толерантно це, Степанку!».

І тільки з люті вирву із землі траву,

Розслаблю галстука, подихаю,

І знов живу.

У мене пес Сірко помер сьогодні на світанку.

Оно лежить.

Щасливий, толерантний! 

Як на Україні зникла корупція (легенда)

– Здрастуй, Петренко! – сказала перша істота низьким чоловічим голосом. – Ми представники Вищого Космічного Розуму. Наш бідний Вищий Розум сповнений співчуття до нещасної України. Він більше не може дивитися, як іржа корупції роз’їдає цю чарівну країну.

При слові «корупція» Іван сумно зітхнув, мовляв, самому не приємно, дістала клята, і подивився, чи не витоптали космічні гості молоду моркву.

– І тоді було прийнято рішення, – заговорила друга істота жіночим голосом, що нагадував автовідповідач, –допомогти Україні і повністю ліквідувати на її землі хабарництво та зловживання службовим становищем.

Петренко знову зітхнув, мовляв, бачили ми вже таких ліквідаторів.

– З цього дня, – сказала третя істота невідомої статі, – на землі України більше немає чиновників, депутатів, міністрів. Та й взагалі нікого немає. Залишився тільки ти, Петренко! І саме з тебе Вищий Космічний Розум починає нову українську цивілізацію, повністю позбавлену корупції.

Іван Петренко довго мовчав, намагаючись усвідомити почуте. Потім він подивився на зелений паркан в кінці города і запитав:

– Виходить, моїх сусідів теж більше не існує?

– Не існує! – разом відповіли прибульці.

– Виходить, я тепер…

– Можеш вважати себе першим законним президентом Оновленої України. – Чоловік-гуманоїд підняв праву передню кінцівку, ніби вітаючи Івана.

– Ну, якщо я тепер президент, – задумливо промовив Петренко, – мені б хотілося видати свій перший наказ.

– Будь ласка! Ми записуємо! – відгукнулася гуманоїд із голосом автовідповідника.

– Нехай всі майбутні українці, – Іван заговорив твердо, немов повелитель, – і, особливо, мої сусіди, щодня переводять по сто гривень на рахунок президента Петренка.

– Записано! – доповіло створіння невідомої статі.

– Тоді іще одне прохання. – Іван кахикнув. – Запитайте у Вищого Розуму, чи не можна мої майбутні збереження тримати не тут, на батьківщині, а перевести їх до нього, в космос?

Прибульці подивилися один на одного, якось по-своєму, по-космічному зітхнули, потім низенько вклонилися Петренкові і зникли.

А Іван пішов шукати свою дружину Оксану для термінового збільшення населення держави. Бо хтось же повинен сплачувати податки і виконувати накази першого законно призначеного президента. 

Дума про реформу освіти

В дитячому садку,

У холодку

Дві маленькі нацменшини

Сховались таємно за кущі шипшини,

І там Нєкрасова читали самотужки.

І хоч був той Нєкрасов 

У перекладі Забужко,

Няня порушила питання

Про покарання.

І за провину таку

Без обіду в кутку

Дві маленькі нацменшини

Чотири години

Стояли під портретом Авакова

І плакали, плакали, плакали... 

Дума про сало

Ми хотіли мати сало.

Сала дали нам чимало.

Ми сказали: «То замало».

Нам тоді іще додали,

Так, що з рота випадало.

Та душа не заспівала,

Серце стукало недбало.

Хоч ми стільки сала мали,

Що вже ноги не тримали.

А чогось не вистачало,

В грудях шкрябати почало, 

І з глибин, де спало сало,

Тихо думка випливала:

«Марні пошуки тривалі.

Хлопці, справа не у салі…» 

Пісня наркомана

Піднявся вчора на Говерлу.

І так поперло!

Так поперло!

Хоч не ковтав, не нюхав,

Не курив траву.

Та на вершині 

Я побачив наяву, 

Що, дійсно, ми найкращі в світі!

Що всі рекорди нами перекриті!

А десь внизу, як таргани,

Америка, Європа і Китай…

Дізнайся, рідний край!

Патріотизм – то найкрутіший кайф. 

Плач пупорізки

Положнянство - акушерство.

Пупорізка - акушерка.

Летовище - аэродром.

- Гвинтокрил чи геліко'птер?! -

Закричав я на летовищі.

- Ой, рятуйте мене хлопці,

У тяжкому я становищі!

Раптом каже досить різко

Всім знайома акушерка:

- Та для мене краще вмерти,

Аніж зватись пупорізка!

Ох, трекляте положнянство!

Маю гріх перед народом -

Прийняла того урода,

Що почав перекладанство...

Нерозділена любов

Один відомий

Ветеран і патріот

(Його на телевізії

Одразу впізнає народ)

Благав про поцілунок,

Палаючи очами.

І річ не в тім,

Що він благав не даму.

А в тім, що всі його заслуги

На Майдані

Були до лампочки

Не пані.

Приязні не було

І жодної ознаки.

А він лише хотів

Поцілувати

Олігарха в с..ку

Хроніки Салівонії-3

Запашна історія 

В країні Саливонії

Було заборонено

Слово «зловоніє».

По-перше, воно іноземне.

А по-друге, щось неприємне

У повітрі Саливонії

Весь час дуже сильно

Смерділо.

Але керівництву до того

Не було ніякого діла –

Воно весь час

Прославляло героїв.

А боротися із смердінням

Здавалося йому

Великим гемороєм.

Тож саливонівська еліта

Вирішила оголосити

Навіть розмови

Про постійну задуху

Зрадою національного духу.

І, ви знаєте, одразу

Знялось це питання делікатне.

Просто замість «смердючий»

Тепер кажуть «ароматний».

Судова помилка

В країні Саливонії

Дуже хотіли

Досягти рівня Японії.

Але так виходило,

Що досягали

Тільки рівня Гондурасу.

Ну, і розчаровані народні маси

До слова «Гондурас»

Знайшли неприємну риму.

І повсякчас

(Як на майданах,

Так і за закритими дверима)

Називали тим неприємним словом

Лідера держави.

Тут, звісно, заводилися

Кримінальні справи –

Людей хапали, саджали

На строки, що Європу вражали.

Але судові помилки

З’ясувалися з часом:

Адже лідер тої держави

І, справді, був повним

Підо..асом. 

Вірш, написаний під час гри в «LEGО»

Зібрав мій кум так швидко «LEGО»,

Що в мене засвербіло его.

Чому він, Боже, такий вправний,

А в мене руки, наче граблі?

Чому він дума хутко, чітко –

На мене ж і дивитись гидко?

І рішення страшне прийшло в ту мить:

Я хату кумові повинен підпалить.

Яка підступна, виявилось, гра!

Ні, діти, «LEGО» не доводить до добра…

Українська природа (п'єса на одну дію)

Діючі особи: 

міністр охорони природи Лішачук

головний інспектор держлісгоспу Кругляков,

головний інспектор водоймищ Русаленко

депутат від блоку «Патріотичні патріоти» Тягнишкіль

Лішачук:

Вся Європа нехай знає,

Що природа в нас багата,

Ліс-кругляк з рідного краю

Ешелоном відправляти.

Кругляков:

З півночі повітря згубне

Путін, гад, до нас доніс,

Знов посохли всі дерева

Гине український ліс!

Русаленко:

Річки дуже обміліли,

Вже й води в нас дефіцит.

Шахтарі у цьому винні -

Сланців газ…ой, - антрацит!

Тягнишкіль:

Що ж, панове, нам робити?

Де річки, ліси, земля!

Ні тобі жида втопити,

Ні повісить москаля!... 

Мовний інспектор

Неначе ляпасом по пиці,

Я від образи ледь оговтавсь –

Якась дівчина у крамниці

Мені сказала: «Да пошёл ты!»

І так, ви знаєте, зухвало,

Закон порушивши і право.

«Як, як, – питаю, – ви сказали?

Чому не мовою держави?»

І бачу, погляд вмить розтанув,

Зробився теплим, не похмурим:

«Ну, що ви гавкаєте, пане?

Ідіть вже геть, старий придурок!»

Відчув я совісті ознаки,

Коли почув знайому фразу.

Але зробив дівчині закид:

«Чого б так не сказать одразу?» 

Вгадайте, діти!

Зустрів учора я бандита.

– Ти хто? – питаю.

– Я? Еліта.

Зустрів учора трансвестита.

– Ти хто? – питаю.

– Я? Еліта.

Зустрів учора…

Неумите,

Державним прапором

Обвите,

Волало щось несамовито.

– Ти хто?

– Еліта я, еліта!

Вгадайте, діти,

Що це за країна?

Швиденько! В риму!

Хто сказав «іди на»? 

Міф про Венецію 

Зустрів Миколу нещодавно

В лісі я.

Ну, сіли поруч,

Випили на пні.

– А що за штука то

Венеціанськая комісія?

Не знаєш, Колю?

Той признався:

– Ні.

І вирішили з кумом

Одностайно ми

(Це плід роботи нашого ума)

Якщо обидва ми

Комісії не знаємо –

Нема її! Та і Венеції нема. 

Щаслива новина

Куплю собі новеньку сукню!

І приколю рожевий бант!

Життя бринить! Міняє сутність,

Старі пани ідуть у сутінь,

Дивись, який сумний гарант!

Блискучі взую черевички!

Каблучки в мене та і ця є…

Що сталось, пташко невеличка?

Чому ти так палаєш личком?

Злочинний режим повертається!

Злочинний режим повертається!

Примечания

1

Ворошилов В.Я. — создатель телеигры «Что? Где? Когда?». А.Друзь и Б.Бурда — самые известные участники игры.

(обратно)

2

Вірш написано в 90-х роках, під час перегляду передач студії «Останкіно».

(обратно)

3

Мішель Камдессю — до 2000 року голова МВФ, в якого наша держава полюбляла колись просити гроші. Зараз, на іншій посаді. Але, я впевнений, ми завжди знайдемо собі якесь нове Камдессю.

(обратно)

4

колеса — наркотичний засіб.

(обратно)

5

Плющ Іван Степанович — Голова Верховної Ради (1991–1994, 2000–2002 р.)

(обратно)

6

Так в оригинале интервью В.Ющенко. Борец за «чистоту украинского языка» видимо забыл, что в языке «цієї нації» существует слово «пишатися».

(обратно)

7

Люча — село Косівського району Івано-Франківської області, розташоване у гірській місцевості за 21 км від Коломиї.

(обратно)

8

Будинок з химерами — унікальний твір архітектора Городецького. Збудований в 1903 році, і вкритий казковими потворами. Зараз у Будинку з химерами знаходиться Мала резиденція прийомів Президента України.

(обратно)

Оглавление

Педорине горе

З циклу "Кошмари"

Блакитний кошмар

Блакитний кошмар-2

Щоденник відомого

Братам-публіцистам

Дума про ГеМеО

Краєвид

Плач за Жераром

Полезные советы (подражание Г.Остеру)

Шо такое харашо?

Страждання однієї тварини (вкрай суб'єктивна байка)

Тарасові сльози

Украинцы, вам письмо от фюрера

Юдо-богатырь

Фараон і Фаріон (єгипетська байка)

Туга патріота

Кошмар

Відкриття

Дівочий злочин

Обережно! Люди!

Лист Петра Петренка до брата Миколи, котрий мешкає в Російській Федерації

Нова притча

Символ веры

Про національну гордість

Витторио и Юлия (драма из итальянской жизни в 2-х частях)

Сон у Межигір’ї, або кам’яний господар

Гімн євротуману

Розмова товаришки Ірини з товаришем Леніним

Вдячний лист киян революційним гостям столиці

Захисникам Києва

Дума про Олімпіаду

Якби ви знали, діячі

Терпець

Передчуття

Голос Америки

Криза

Казка про трьох царівен та підступну лупу

Культурна революція, або Лист до гаранта конституції

Сумний кобзар

Дума про Оверка

Міраж

Дума про кума

Людина року

Рідна мова

Клінічна елегія

Украинская считалочка

Вікно в Європу

Голоси на майдані

Байка про блоху, антилопу та недосконалість Езопа

Уряд і криза

Сказка о неудалом судье Родионе, газовой принцессе и великой тайне украинского правосудия

Казка про доброго короля та підступну корупцію

Новорічне вітання тигрЮліЛІ ДО ЛЮБИХ ВИБОРЦІВ — КРАЩИХ ЛЮДЕЙ ПІВКУЛІ

Прощання з нацією

Перевірка на кордонах, або Гостинність по-чорному

Розмова з Вiктором Федоровичем про одне мiсце

Вояки демократії, або Послання до виборця

Легенда про зрадника (колективна заява пацієнтів київської психіатричної лікарні)

Украдена пам’ять

Степан Галь — поэт, которого все ждали

Степан Галь и кризис «москалефобии»

Заговор квартеронов

Мама Уля

Особенности национального хамелеонства (ответ классику)

Пісня про переможця

Конец москальских шпионов

Постріл у минуле

Свидом-буддизм, или семь свитков мудрости

Цукрова хвороба

Виктор Федорович и незнакомка

Держава обезьян, или как одна партия не успела уложить чемоданы (сказка)

Муза Майдана

Хроники Майдании

Музична трагедія

Сказка о том, как один шустрый богатырь народ украинский просветил

Зрадник року

Піскуніана

Сумніви біля парадного під’їзду

Не думай про нюанси «свысока»

Вершник без коаліції

Навіки разом (парламентська фантастика)

Синдром Януковича

Вінні-пух перед законом

Розмова з гарантом про бухгалтерію

Небесний радник (сучасна фантастика)

Гарант вагається — зайчики хвилюються

Чи можна сподіватись на обранців?

Кучмісти ідуть!

Вітер над Києвом

Сказка о двух украинских сидельцах и двойных стандартах

Розмова з гривнею про таємниці економіки

Хутініада, або пісня оптиміста

Лист до Лорана Етьєна

Дванадцять градусів (поема)

Гудбай, Ірен, гудбай! (роздуми біля під'їзду Верховної Ради)

Киев во мгле

Прем'єр та пенсіонер (бувальщина)

Радикальний засіб (сумне оповідання)

Відкритий лист сім'ї Карпенко в програму «Шустер LIVE»

Дума про єдність

Байка про люстрації та інші пертурбації

Сага про зелену воду

Казка про короля Петренка та чарівне дзеркальце

Марш не фашистів

Європа наближається! (матеріали зборів у психіатричній лікарні)

Пісня маленького українця

Тепер для мене ти найкраща… (покаянний лист до влади)

Сказання про чорний привид в «АТБ»

Гуд бай, май хауз, або Боржники, під суд! (сучасна п’єса)

Таємниці Дніпропетровщини (трошки сумний гімн)

Передчуття дефолту (елегія)

Випадок на львівській залізниці

У чеканні Того (п’єса європейського абсурду)

Байка про Чарівний кулемет і Рогатий Рух (Алегоричні роздуми)

Північно-атлантичне кохання

Переконливість (передвиборчі роздуми)

Народна підступність (уривок з промови)

Пісня про Кончіту Вурст

Агенти Кремля (тест для самоперевірки)

Муха по имени Лера

Загадка України (з циклу "Таємниці рідного краю")

Смерть олигарха

Плач про народ незбагненний

Злочинний режим повертається

Народознавець

Кобзарський заспів

Весна

Соколи Ворошилова[1]

Політ Гедзя

Сніданок на траві[2]

Чумацька пісня

Зимові розваги

Типова історія

Прокол гетьмана

Лист з Голанських висот

Травневий спогад

Пісня про Мавку (страшна колискова)

Щоденник вождя

Депутатський щоденник

Неписьменна жінка

Відверта розмова

Мікроскопічна байка

Час пик

Унікум

Дружині

Пісня про Камдессю[3]

Поет та інтернет

Віршик про Сєню

Остання втіха киянина

Метаморфози

Передвиборча ворожба

Німецька балада

Сумний прогноз

Музика веде

Ліричне

Вірші, написані біля телевізійної вежі

Драма на цвинтарі

Послання до чоловіків

Український пейзаж № 1

Сумна зустріч

Моя популярність

Діти сонця

Больной коммунист

Маленькі радощі українця

Світло в тунелі

Коляда

Оптимістичне

Лісова пісня

Сон (сумні верлібри)

Вічний аргумент

Мамина школа

Захист Мюллєра (з циклу "Неоднозначність")

Гавайська трагедія (випадок під час депутатських канікул)

Ядерна фізика

Дума про Конституцію

Знахідка

Прощання з Майданом Незалежності

Ой, у лісі спонсор! (пісня кіномитця)

Кому на Україні жити добре (поема)

В метро

Знайомство

Пісенька виборця

Українська задачка (передвиборче, вічне)

Звіт про візит урядової самодіяльності на вашингтонську сцену

Випадкова байка

Жорстокий кошмар (з циклу "Кошмари")

На фоне Пушкина…

Відверта луна

Майдан № 43

Безвізові страждання

Громадське виховання

Дума про озабоченность

Запах майбутнього (притча)

Плач за демократією (з циклу «Кошмари»)

Про Аллу з телеканалу

Хроніки Саливонії

Гости с Майдана (рассказ)

Сон перед річницею

Відверта луна

Страта кума

Дума про здобутки

Вінець творіння

Привиди ночі

Казус Степана

Епітафія від кутюр

Дума про сміливого радикала

З циклу "Маленькі трагедії"

Дума про сплюндрований мозок

Страждання на Facebook

Привід Путіна (з циклу "Кошмари")

Маленький триптих

Лічилка для дорослих

Twitter невідомого

Пісня ображених патріотів

Без табу

Жахлива sms

Киевскому интеллигенту

Тост до Дня українського журналіста

Запах гениальности

Село і люди

Зустріч у лісі

Вірш невідомого поета епохи майданів

Любов та підступність (вірш в прозі)

Дума про українського політолога

Дума про авторську пісню

Чисто європейський злочин

Загадковість

Байка про де-які вади двокольорової влади

Стихи про дядю Костю, миллионера-героя

Дума про толерантність

Як на Україні зникла корупція (легенда)

Дума про реформу освіти

Дума про сало

Пісня наркомана

Плач пупорізки

Нерозділена любов

Хроніки Салівонії-3

Вірш, написаний під час гри в «LEGО»

Українська природа (п'єса на одну дію)

Мовний інспектор

Вгадайте, діти!

Міф про Венецію 

Щаслива новина

*** Примечания ***