Голодомор – 1933: міфи і реальність [Станіслав Владиславович Кульчицький] (fb2) читать онлайн

Станіслав Кульчицький Голодомор — 1933: міфи і реальність

26 листопада 2016 р. П.Порошенко видав указ «Про заходи у зв’язку з 85-роковинами Голодомору 1932–1933 років в Україні — геноциду Українського народу». Міністерству закордонних справ було доручено продовжувати роботу щодо визнання Голодомору геноцидом світовою спільнотою — іноземними державами та міжнародними організаціями.

Відтоді сплило 15 місяців. МЗС України разом з Інститутом національної пам’яті приклали немало зусиль, щоб переконати міжнародну громадськість визнати Голодомор геноцидом. Чи можна сподіватися, що в листопаді 2018 р., коли виповниться 85-а річниця Голодомору, буде досягнуто прогрес у цій справі?

П.Порошенко приклав особисті зусилля, щоб уряд Ізраїлю визнав геноцидну природу Голодомору, але безрезультатно. У листопаді 2017 р. відбулися парламентські слухання в Палаті громад Великої Британії на тему Голодомору, але британський уряд, як і раніше, визнає геноцидом тільки Голокост і злочини в Руанді та Сребрениці. Пояснення, яке українське посольство в Лондоні одержало від уряду, просто дивовижне: міжнародне право, а в даному разі — Конвенцію ООН про геноцид 1948 року не можна застосовувати ретроспективно. А як же з Румунією та Югославією? Зусилля посла України у Вашингтоні Валерія Чалого теж виявилися безрезультатними. Це тим більш прикро, що конгресово-президентська комісія США з дослідження Великого українського голоду 1932–1933 рр. ще у квітні 1988 р. визнала: «Йосип Сталін та наближені до нього особи вчинили геноцид проти українців».

Коментуючи невдачу В.Чалий випромінював оптимізм: «Ми знову підемо в Конгрес США, щоб добитися правди та справедливості і прийняття в наступному році відповідну резолюцію». Проте за кілька днів до того, як пролунало це твердження, речниця Державного департаменту Хезер Науерт заявила: «Цього місяця ми згадуємо та вшановуємо мільйони українців, які померли від голоду на початку 1930-х років в результаті жорстокої політики радянської доби часів Сталіна. Варварське відбирання українських земель та урожаю призвело до Голодомору або «смерті від голоду», що стало одним з найбільш жахливих діянь ХХ століття і перетворило житницю Європи на землю колосальних людських страждань».

Вчитуючись в ці сильні вислови Чалий не зрозумів, що його сподівання на визнання американським урядом Голодомору геноцидом безпідставні. На відміну від часів В.Ющенка, США тепер не бояться псувати таким визнанням відносини з Росією, бо вони давно зіпсовані через інші причини. Проте американці, судячи по заяві речниці Держдепу, не розуміють природи Голодомору. Адже його причиною вони вважають «варварське відбирання українських земель та урожаю», тобто колективізацію сільського господарства і реквізиції зерна, а це — загальносоюзні явища. Російська історіографія якраз і стверджує, що в Україні у 1932–1933 рр. панував такий самий голод, як в інших регіонах, а не голодомор-геноцид.

Загальносоюзний голод

У Кремлі аж до грудня 1987 р. заперечували наявність голоду 1932–1933 рр. Те, що тоді відбувалося в Радянському Союзі, називали «тимчасовими продовольчими утрудненнями». Коли згадана вище конгресово-президентська комісія США та її виконавчий директор Джеймс Мейс почали оприлюднювати результати своїх досліджень, наявність голоду довелося визнати. Австралійським вчений Стівен Віткрофт, який першим скористався відкритою у 1989 р. в Центральному архіві народного господарства СРСР демографічною статистикою, опублікував результати своїх багаторічних досліджень у додатку до багатотомного документального збірника «Трагедия советской деревни» (том 3, М., 2001). Остання фраза його статті «Про демографічні свідчення трагедії радянського села в 1931–1933 рр.» звучала так: «По одній лише Україні можна говорити про 3–3,5 млн. додаткових смертей, а по СРСР в цілому, мабуть, про 6–7 млн».

У книзі Роберта Конквеста «Жнива скорботи. Радянська колективізація і терор голодом», яка сенсаційно з’явилася в Нью-Йорку ще в 1986 р., були схожі цифри (по Україні надсмертність оцінювалася в 5 млн. осіб, а по СРСР в цілому — 7 млн.), але вони являли собою експертні оцінки, а не більш-менш точний результат, одержаний аналізом демографічної статистики. Російським політикам довелося визнати як голод початку 1930-х рр., так і його жахливі демографічні наслідки. Щоправда, 14 лютого 2017 р. в Державній Думі РФ відбулися парламентські слухання на тему «Патріотичне виховання громадян Росії», де озвучувалися нові оцінки втрат радянського населення в 1941–1945 рр.: не 26,6 млн. осіб, як твердила утворена в 2009 р. Міжвідомча комісія з підрахунку втрат в роки Великої вітчизняної війни, а 41 979 тис. осіб. Ця пробна куля (вже розкритикована в західній історіографії) цілком явно спрямовується на те, щоб приховати лакуни в чисельності населення, викликані голодом 1932–1933 рр. і репресіями 1937–1938 рр.

Пояснюючи народу причини «продовольчих утруднень», Сталін у доповіді «Підсумки першої п’ятирічки», проголошеній 7 січня 1933 р. на об’єднаному пленумі ЦК і ЦКК ВКП(б), заявив: «Не можна не підганяти країну, яка відстала на сто років і якій загрожує через її відсталість смертельна небезпека… Тому партія була змушена підхльостувати країну, щоб не прогаяти часу, використати до дна передишку і встигнути створити в СРСР основи індустріалізації, які становлять базу його могутності».

Теза про «підхльостування» була й досі залишається в російській історіографії одним-єдиним поясненням голоду 1932–1933 рр. Аякже, гітлерівська Німеччина справді напала на СРСР, вождь за півтора десятиліття до нападу передбачив таку можливість і в грудні 1925 р. взяв курс на індустріалізацію країни…

Тим часом загальносоюзний голод початку 1930-х рр. був закономірним наслідком будівництва штучного соціально-економічного ладу, який молоді німецькі революціонери К.Маркс і Ф.Енгельс у 1847 р. нарекли комунізмом. У 1891 р. (вже після смерті Маркса) стало відомо, що він поділив комунізм на дві фази за ознакою розподілу матеріальних благ — соціалізм (з розподілом по труду) і повний комунізм (з розподілом за потребами). В його уявленні й відповідно в уявленні В.Леніна і Й.Сталіна обидві фази різнилися між собою тільки за розподілом. За виробництвом матеріальних благ комуносоціалізм нібито не відрізнявся від повного комунізму, тобто мусив бути соціально-економічним ладом, позбавленим приватної власності на засоби виробництва, товарно-грошових відносин і вільного ринку. Товари перетворювалися на продукти, а заробітна плата повинна була обчислюватися не в грошах, а в трудових одиницях. Виявилося, однак, що з робітниками можна було так експериментувати, але з хліборобами не вдалося. Коли держава проголосила ліквідацію приватної власності і почала реквізувати у селян методами гумової продрозверстки вироблену продукцію, вони припинили працю, і в країні назрів економічний колапс, супроводжуваний голодом. Ленін скасував двохрічні продрозверстку переходом до нової економічної політики, тобто визнав продукцію селян їхньою власністю, обмеживши завчасно відомим для них відсотком у вигляді натурального податку. Сталін зробив це саме у січні 1933 р., тобто після трьох років продрозверстки, яка зруйнувала економіку і викликала загальносоюзний голод. Надалі він без зайвого галасу відсунув скасування товарно-грошових відносин на другу, цілком гіпотетичну фазу комунізму, а у повоєнних томах своїх «Творів» зробив виправлення з метою замаскувати попередні уявлення про комуносоціалізм.

Загальносоюзний голод в Україні

Кількість публікацій про український Голодомор 1932–1933 рр. уже обчислюється у світовому масштабі кількома десятками тисяч. Мабуть, найбільш поширеним міфом з тих, які наросли на цій темі, є уявлення про те, що найтяжча в історії українського народу трагедія стала наслідком реквізиції зерна. Насправді колективізація сільського господарства, яка технічно полегшили хлібозаготівлі, і безрозмірні реквізиції зерна, як підкреслювалося вище, були передумовами, а не причинами Голодомору. В Україні теж мав місце той голод, який в російській історіографії називають загальносоюзним. Він став результатом конфіскації врожаїв 1931 та 1932 рр. і тривав майже весь 1932-й рік, за винятком двох останніх місяців. У листопаді і в грудні 1932 р. механізм майбутнього Голодомору відпрацьовувався в деяких селах, занесених за велике відставання у виконанні хлібозаготівельного плану на «чорну дошку». Отже, датування Голодомору двома роками є досить умовним. На всій велетенській території України і Кубані він відбувався у 1933-му році.

Загальносоюзний голод був викликаний соціально-економічними причинами, які не підпадають під визначення геноциду в Конвенції ООН від 9 грудня 1948 р. в Україні він мав особливість, яка засвідчувала намір Кремля перетворити хлібозаготівлі у зброю, спрямовану проти українського народу як національної спільноти (що підпадає під визначення геноциду у згаданій Конвенції). У цьому переконує співставлення хлібозаготівель в Україні і в чотирьох інших зернових регіонах (Центральна Чорноземна область, Північний Кавказ, Середня і Нижня Волга). У 1930 р. влада реквізувала у чотирьох регіонах 400 млн. пуд. зерна, тоді як в Україні — 437 млн. Ні до революції, ні в роки непу Україна не давала стільки товарного зерна, скільки всі інші зернові регіони Європейської Росії, разом взяті. У 1931 р. з України взяли 415 млн. пуд. зерна проти 439 млн. в чотирьох регіонах. Реквізиції в таких розмірах вщент зруйнували продуктивні сили українського села. У 1932 р. влада заготовила у чотирьох регіонах 432 млн. пуд. зерна, але з України їй вдалося вичавити тільки 263 млн. пуд., включаючи продовольчий, насіннєвий і фуражний фонди, що забезпечували весняну посівну кампанію 1933 р. Загальносоюзний голод на території України у 1932 р. виявився руйнівним (аж до випадків канібалізму).

Розверстка хлібозаготівельного плану по регіонах є суто суб’єктивною дією. Ми не знайдемо документів, які пояснювали б, чому Сталін так натискував на Україну. Однак варто згадати, що суцільна колективізація у березні 1930 р. була припинена через масові селянські протести на півроку, а після відновлення продовжувалася в артільній, а не в комуній формі, тобто колгоспники відвоювали для себе присадибне господарство. 45 % селянських хвилювань у березні 1930 р. припало на Україну — найбільшу національну республіку на кордоні з Європою, з великими традиціями визвольної боротьби. Те, що реквізиції зерна стали зброєю Кремля у придушенні національного руху, чудово розуміли українські інтелектуали. Науковий співробітник ВУАН В.Денисенко попросив свого колегу, який у вересні 1932 р. поїхав до Москви працювати в архівах, передати їхньому спільному учителю М.Грушевському таке: «Про політичне становище сказати, що на Україні панує справжній голод, вимирають цілі села та повіти, особливо підкреслити жахливу смертність серед дітей. Пояснити це як політику, спрямовану на те, щоб остаточно зламати українську націю як єдину національну силу, здатну на серйозний опір. Одні вимруть, інші розпорошаться по безкрайніх просторах Росії».

Коли колгоспники переконалися, що держава прагне забрати у них мало не весь урожай, вони припинили турбуватися про його вирощування. О.Шліхтер оцінював втрати урожаю 1931 р. орієнтовною цифрою в 150 млн. пуд., а М.Скрипник — до 200 млн. пуд. Втрати урожаю 1932 р. були істотно більшими, але їх вже не підраховували. Цього року, як і раніше, кліматичні умови були сприятливими, але внаслідок втрат урожай різко зменшився, і у селян забрали буквально все, ще й звинуватили їх у «розкраданні» великої кількості хліба. Колгоспники справді робили спроби приховати хліб від заготівельників. Однак кількість прихованого зерна була мізерною. За звітами чекістів, в ході подвірних обшуків в грудні 1932 — січні 1933 рр. вони виявили тільки 1,7 млн. пуд.

На дії держави селяни реагували передбачувано: зосереджували свої трудові зусилля на присадибному господарстві, яке рятувало від голоду. Повертаючись у серпні 1932 р. залізницею з відпустки через Україну, К.Ворошилов і С.Будьонний, не зговорюючись, звернулися до Сталіна з довірчими листами, щоб повідомити: поля стоять пусткою, ніхто не працює. Керівник польського консульства у Харкові доповідав послу у Москву, що він зробив 27 вересня авіа переліт до Одеси, щоб пересвідчитись, як колгоспники працюють. Шестигодинне перебування у повітрі в безхмарний день переконало його, що по маршруту літака на полях була невелика кількість людей, хоч осінні сільгоспроботи добігали кінця.

Незважаючи на переможні газетні реляції про пуск новобудов першої п’ятирічки, для багатьох керівників партії на третьому році продрозверстки стала очевидною загроза економічного колапсу. Деякі з керівників, зокрема група О.Смирнова в російському уряді, наважилися відкрито виступити проти генеральної лінії ЦК ВКП(б) в її сталінському виконанні. У нашому уявленні Сталін виступає як всесильний диктатор, але таким він став тільки після Великого терору 1937–1938 рр. і особливо після Другої світової війни. В тоді він міг позбутися посади генсека, якби в країні піднялася нова протестна хвиля. Чекісти сигналізували, що вона визріває.

22 жовтня 1932 р. рішенням політбюро ЦК ВКП(б) були створені надзвичайні хлібозаготівельні комісії і Україні на чолі з В.Молотовим і в Північно-Кавказькому краї під керівництвом Л.Кагановича. 27 листопада Сталін скликав спільне засіданні політбюро ЦК і Президії ЦКК ВКП(б), на якому поставив питання про засудження групи О.Смирнова. Генсек попередив, що держава незабаром завдасть «сокрушительный удар» по «деяких» колгоспниках та одноосібниках. У промові перед вищим партійним керівництвом він назвав регіони, в яких діяли надзвичайні хлібозаготівельні комісії, а також конкретних ворогів: петлюрівців і білогвардійців. Зміст «сокрушительного удара» не розкривався.

Сталінський «сокрушительный удар»

Переконавшись у небажанні селян працювати на державу без винагороди, Сталін змушений був, як вже вказувалося, замінити продрозверстку натуральним податком. Заміна означала, що держава визнала право власності на врожай за селянами. Внаслідок цього селяни могли припинити саботаж сільськогосподарських робіт і потурбуватися про зменшення втрат врожаю, який тепер належав їм, за винятком продподатку. Одночасно, тобто у тому ж січні 1933 р. він завдав «сокрушительный удар» по селянах України і Кубані, українське населення якої бажало возз’єднатися з УСРР.

«Сокрушительный удар», який мусив попередити назріваючий спалах селянських протестів і знизити до нуля потенціал національно-визвольного руху, складався з чотирьох послідовно здійснюваних акцій:

— конфіскації всього наявного у селян продовольства тривалого зберігання;

— заблокування пограбованих селян в їх селах;

— заблокування повідомлень про спричинений конфіскацією стан абсолютного голодування;

— надання під фанфари селянам, які «з їхньої власної провини» зазнали продовольчих утруднень», державної допомоги через колгоспи і радгоспи, якщо вони зберігли здатність брати участь у весняній посівній кампанії.

Між конфіскацією їжі і наданням продовольчої допомоги витримувалася дистанція щонайменше в чотири — п’ять тижнів. Схвалюючи намір свого патрона жорстоко провчити селян-саботажників, генеральний секретар ЦК КП(б)У С.Косіор у листі до Сталіна від 15 березня 1933 р. зауважив: «Те, що голодування не навчило ще дуже багатьох колгоспників уму-розуму, показує незадовільна підготовка до сівби якраз в найбільш неблагополучних районах».

Сталін знав, що в українському селі урожай зернових був вилучений хлібозаготівельниками або втрачений через недбалість незацікавлених у ньому селян. Але 1 січня 1933 р. він надіслав телеграму керівникам України з вимогою оголосити селянам, щоб вони здавали державі «раніше розкрадений і прихований хліб». Тих, хто здавав хліб добровільно, він обіцяв не репресувати. «Всі інші» мали бути покарані. Смисл телеграми полягав у встановленні «всіх інших», тобто телеграма була директивою організувати обшук кожної селянської оселі — нібито у пошуках хліба. Насправді під час обшуку виконувалася найважливіша акція «сокрушительного удара» — конфіскація наявного у селян продовольства тривалого зберігання. В країні тим часом розгорталася потужна пропагандистська кампанія, покликана представити українських селян винуватцями «продовольчих утруднень» у містах. Газети повідомляли про затаєні від державного обліку «підземні пшеничні міста». Перед кіносеансами демонстрували репортажі про виявлені чекістами «чорні комори» в колгоспах і «чорні ями» в селянських садибах. Це допомагало кинути на подвірні обшуки десятки тисяч міських «активістів». Вкупі з голодуючими місцевими незаможниками, яким діставалася їжа, вони за кілька тижнів конфіскували продовольство тривалого зберігання, одержане селянами з присадибної ділянки.

Одна справа — вилучення врожаю зернових методами продрозверстки під приводом необхідності годувати міста і здобувати валюту експортом хліба, що призвело у кінцевому підсумку до загальносоюзного голоду. Але зовсім інша справа — вилучення будь-якої їжі на всій території УСРР і Кубані з метою створити умови, несумісні з життям. Тому на всі розповіді про суть сталінського «сокрушительного удара» російські історики, з якими ми зустрічалися на міжнародних конференціях, реагували однаково: покажіть документ! У своїй фундаментальній книзі «Голод 1932–1933 годов: трагедия российской деревни» (М., 2008) пензенський професор Віктор Кондрашин з очевидним задоволенням процитував прийняту у листопаді 1932 р. рекомендацію Старомінського райкому ВКП(б) Північно-Кавказького краю щодо репресування козаків станиці Новосільської: «застосувати найбільш суворі заходи впливу і примушування, здійснюючи вилучення всіх продуктів харчування». Одразу після цього наводився відгук на цю рекомендацію голови Раднаркому СРСР і голови надзвичайної хлібозаготівельної комісії в УСРР В.Молотова: «рекомендація не більшовицька і така, що випливає з відчаю, до чого ми не маємо жодних підстав, оскільки партія виступає проти практики місцевих властей брати будь-який хліб і де завгодно» (с. 216). Звернемо увагу: навіть у цьому запереченні Молотов говорив тільки про хліб, бо держава мала законні підстави вимагати його у селян. Він навіть не відреагував на рекомендацію райпарткому про «вилучення всіх продуктів харчування»…

Маємо бути вдячні Кондрашину за те, що він переконливо довів: письмових інструкцій про вилучення всіх продуктів харчування в архівах нема, вони не існували. Тим не менш, тисячі свідків Голодомору, які вижили, підтверджують факт цілковитого очищення сільської місцевості України і Кубані від продовольства. Видавництво «Кліо» опублікувало книгу «1933: “І чого ви ще живі?”» (К., 2016, 720 с.), яка переконливо засвідчує ретельно замаскований сталінський злочин. Упорядник Тетяна Боряк сформувала цю книгу з кількох рядків кожного свідчення, в яких зафіксовано факт конфіскації всієї їжі під час подвірних обшуків. Ми знаємо, де жив кожний такий свідок, його село позначене не карті в Атласі Голодомору, який створюється в Кембріджському університеті (США). Карта, як і книга Т.Боряк, мусять переконати світову громадськість у геноцидній природі Голодомору.

Під час голоду першої половини 1932 р., який не відрізнявся від загальносоюзного за причинами, але набув особливо гострих форм, з України виїхало у пошуках їжі в більш благополучні регіони близько 3 млн. селян. Враховуючи цей прецедент, Сталін під час «сокрушительного удара» розпорядився ізолювати пограбованих селян в місцях їх постійного проживання, й відповідні документи опубліковані. Інформаційна блокада голоду 1932–1933 рр. в СРСР тривала до грудня 1987 р., а тому не потребує документальних підтверджень. Однак заключна акція» сокрушительного удара», тобто надання державної допомоги продовольством селянам України і Кубані, нібито суперечить правовому висновку про геноцид. В усякому разі, коли українські вчені в часи В.Ющенка переконували світову громадськість в організації радянською владою голоду-геноциду, її представники здивовано запитували: що це за геноцид, коли держава рятує голодуючих?

Після того, як Верховна Рада України прийняла щакон про Голодомор-геноцид, в Раді Федерації РФ відбувся «круглий стіл» на тему «Про протидію спробам фальсифікації історії на шкоду інтересам Росії». Федеральне архівне агентство (Росархів), яке раніше не цікавилося такою темою, запропонувало підготувати фундаментальний збірник документів про голод початку 1930-х рр. Тритомник (у чотирьох книгах) був опублікований під грифом популярної на Заході книжкової серії «Россия. ХХ век. Документы», яку заснував Олександр Яковлєв. Випереджаючи його публікацію, Росархів у 2009 р. опублікував документальний збірник «Голод в СССР 1930–1934 гг. Famine in the USSR. 1930–1934» (до книги додавався комп’ютерний диск). Це було надзвичайно коштовне видання, грошей не пошкодували: 518 сторінок кольорових копій документів, завдяки чому у читачів виникав ефект присутності у відповідному архіві. Ефектно виглядав підпис Сталіна червоними чорнилами під постановою політбюро ЦК ВКП(б) від 8 лютого 1933 р. про виділення по 200 тис. пуд. жита на продовольчі потреби робітників радгоспів, МТС і партійного та безпартійного активу Дніпропетровської і Одеської областей. Голова Росагентства В.П.Козлов у передмові писав: «Ми пропонуємо, перед тим, як поважні міжнародні або національні державні структури побажають висловитися з політичними оцінками про «голодомор-геноцид» в Україні, не поспішати з ними».

Ще один приклад того, як українська сторона програвала в інформаційній війні з росіянами. Двоє впливових на Заході представників школи великого Едварда Карра Стівен Віткрофт (Австралія) і Роберт Девіс (Велика Британія) опублікували у 2004 р. книгу «Роки голоду: сільське господарство СРСР у 1931–1933 рр.» Автори перелічили в ній 35 постанов про надання у першій половині 1933 р. допомоги селянам, які зазнали «продовольчих утруднень». Перша позичка була надана Одеській і Дніпропетровській областям 8 лютого в розмірі 6,6 тис. тонн зерна (логічно зробити висновок, що початок допомоги співпав з припиненням кампанії вилучення продовольства). Всього держава надала 320 тис. тонн продовольчої допомоги, з неї 265 тис. тонн — Україні і Північному Кавказу. Російською мовою ця книга була опублікована в 2011 р., і Віткрофт у передмові до перекладу зауважив: «Ми з Р.Девісом не знайшли свідчень того, що радянська влада здійснювала програму геноциду проти України».

В інформаційній війні досвідчений противник здатний поставити аргументи української сторони догори дригом. Проблема полягає і в тому, що часом поважні вчені з НАН України дискутують х позицій російської сторони. Найбільш яскравий приклад — поява наприкінці 2017 р. в Москві невеликої за обсягом книжки «Русско-украинский исторический разговорник». У колах московської ліберальної інтелігенції (чого варте, наприклад, ім’я Нікіти Соколова!) виник задум намалювати портрети найбільш «спірних» фігур російської ф української історії від князя Володимира до Степана Бандери спільними зусиллями двох істориків — російського і українського. В анотації підкреслювалося, що автори керувалися метою «відділити наукові знання від нашарувань політичної міфології і опрацювати єдиний, несуперечливий і безконфліктний образ минувшини». Автори нарису про Й.Сталіна Валерій Солдатенко (Україна) і Олександр Шубін (Росія) у підрозділі під заголовком «Чи «влаштовував» Сталін «Український голодомор»?» уже першим реченням позначили, що вони в курсі новітніх доказів українських вчених про створення у сільській місцевості ситуації, несумісної з життям шляхом вилучення всього наявного продовольства. Ось це речення: «Голод в СРСР, який особливо сильно вдарив по Україні, півдню Росії і Казахстану, був викликаний вилученням продовольства у селянства на потреби форсованої індустріалізації». Казахстан тут згаданий не в тему, там голодомор став наслідком силового осадження кочовиків на землю. Та суть у тому, що автори поширюють вилучення продовольства на весь Радянський Союз. Далі називаються причини голоду в дусі сталінської концепції «нахльостування», наводяться цілком безсумнівні цифри продовольчої допомоги УСРР і Кубані, уперше опубліковані С.Віткрофтом як свідчення державної турботи про голодуючих. До жахливої теми вилучення наявного продовольства автори повертаються знову, і теж одним-єдиним реченням, сформульованим у легковажному стилі: «Виконуючи завищені плани поставок продовольства на будови п’ятирічки, виконавці височайшої волі вилучали у голодних людей уже не тільки хліб, придатний до експорту, але й овочі, навіть сушені гриби, які можна було кинути в котел робітничих їдалень Дніпрогесу і Сталінградського тракторного» (с. 144–145). Кінець цитати…

«Український Голокост» чи терор голодом?

Завершуючи полеміку з тими, хто від імені України закликав держави ООН визнати Голодомор геноцидом, уже згадуваний В.П.Козлов писав: «Не знайдений жодний документ, який підтверджує концепцію «голодомор-геноцид» на Україні або хоча б натяк в документах на етнічні мотиви того, що трапилося, у тому числі в Україні… Не варто спрощувати історію голоду в СРСР, зводячи його тільки, хай навіть в окремому регіоні, до знищення якого-небудь народу».

Наведена цитата ілюструє не стільки бажання російської влади і підтримуючої її навіть дуже ліберальної інтелігенції звести український Голодомор до загальносоюзного голоду 1932–1933 рр., скільки той міф, який підтримується активними прибічниками правильного визначення Голодомору геноцидом. Мова йде про ототожнення Голодомору з Голокостом.

Уперше словосполучення «Український Голокост» з’явилося як назва книги Василя Гришка про голод 1932–1933 рр. в Україні, виданій в 1978 р. в Нью-Йорку і Торонто. Поширення цього терміну в діаспорі полегшувалося тим, що її представники відчували себе громадянами країн проживання, а з Україною їх пов’язувало лише почуття етнічної спорідненості. Значна частина громадян України теж мала загострені етнічні почуття, пов’язані з відсутністю в радянські часи громадянського суспільства (в соціальній системі координат) і його відповідника — політичної нації (в національній системі координат). Остаточно цей термін утвердився після опублікування десятитомної колекції цінних свідчень тих, хто вижив, під назвою «Український Голокост. 1932–1933» за редакцією проф. Юрія Мицика.

Голокост визнаний у світі як геноцид, і ті, хто бажає такого визнання для Голодомору, вважають, що образна назва «Український Голокост» сприятиме цьому. Однак ті, хто використовує її, повинні усвідомлювати дві речі. По-перше, ми не маємо морального права використовувати поняття «голокост» у його переносному значенні. Українським Голокостом є знищення 1,6 млн. євреїв на території України під час Другої світової війни. По-друге, ототожнення Голодомору з Голокостом рівнозначне твердженню про те, що українців у радянському Союзі переслідували так, як євреїв у нацистській Німеччині. Іншими словами, радянська влада їх знищувала або ув’язнювала там і тоді, як і коли вони з’являлися. Кожний, однак, розуміє абсурдність такого твердження. Каральну акцію Сталіна треба розглядати як терор голодом, а не як етнічну чистку території для заселення її іншим народом. Дж. Мейс першим з науковців заявив, що сталінський терор в Україні був спрямований не проти людей певної національності або роду занять, а проти громадян Української держави — тієї держави, яка народилася під час розпаду Російської імперії і пережила свою власну загибель, відродившись у вигляді радянської квазідержавності. Формулу про знищення голодом українців як політичного чинника і соціального організму (to destroy them as political factor and as a social organism) він сформулював на першій у світі науковій конференції по голоду 1932–1933 рр., влаштованій в Монреалі у 1983 р. Романом Сербиним і Богданом Кравченком.

Під іншим кутом зору, але так само без ототожнення Великого голоду в Україні з Голокостом підходив до проблеми автор тексту Конвенції ООН про геноцид Рафаель Лемкін. Виступаючи в Нью-Йорку під час відзначення 20-ої річниці голоду 1932–1933 рр., він підкреслив, що вожді більшовиків поглинали українську націю, заштовхуючи українців у багатоетнічну радянську націю (пізніше компартійні ідеологи придумали для «радянської нації» інше визначення — «радянський народ як нова історична спільність»). Відбувалося, підкреслював Лемкін, не тільки моральне, але й фізичне нищення: шляхом ліквідації інтелігенції — мозку нації, духовенства — душі нації і економічно незалежних від держави хліборобів — носіїв національного духу. У поверненні нації до стану первинного етносу, у знищенні, висловлюючись сучасною мовою, громадянського суспільства Р.Лемкін вбачав ознаки геноциду. Проте немало тих, хто висловлювався щодо Голодомору в Україні і діаспорі, проігнорували цілком ясно виражене в цій доповіді Р.Лемкіна попередження: український голод 1932–1933 рр. мав іншу природу, ніж єврейський Голокост. Очільниики Кремля намагалися увігнати українську націю в уніфіковане і пронумероване радянське населення різноманітними засобами, у тому числі терористичними, але не йшлося про цілковите фізичне винищення громадян української національності, тобто про етнічну чистку. Мета державного терору, яким є терор голодом, завжди одна: підпорядкувати ціле, знищуючи частин7у цілого. Натомість метою нацистів було фізичне винищення євреї як певної спільноти — національної, релігійної і етнічної.

Обґрунтуванням Голодомору як геноциду повинні займатися правники. Однак якісну, з виключенням міфів картину Голодомору правникам мусять надати історики. Показана в цій статті картина Голодомору переконує, що терор голодом був застосований проти українців як представників титульної нації і кубанців які бажали одержати такий статус. Тобто він був подією, викликаною обставинами місця і часу, а не процесом, як це уявлялося Р.Лемкіну та його однодумцям. Українців де-небудь в Москві або Ленінграді, очільники Кремля не розглядали як потенціальних ворогів. Існує побутовий вираз, який красномовно засвідчує різницю між українцями як титульною нацією і українцями як національною меншиною: «коли в Москві стрижуть нігті, у Харкові (Києві) відрубують пальці». В Кремлі добре відчували небезпеку конституційного статусу України як союзної національної держави: якби диктатура комуністичних вождів, яка не знаходила підтвердження в радянських конституціях, раптом захиталася, конституційний статус союзних республік з примарного перетворився б на реальний. Тоді в Україні з’явився б який-небудь Кравчук, який заходився б руйнувати радянську імперію, як це насправді сталося у 1989–1991 рр. Згадаємо славнозвісний лист Й.Сталіна Л.Кагановичу від 11 серпня 1932 р., який передував «сокрушительному удару»: «Якщо не візьмемося негайно за виправлення становища на Україні, Україну можемо втратити… В Українській компартії (500 тис. членів, хе-хе) перебуває не мало (так, не мало!) гнилих елементів, свідомих і несвідомих петлюрівців, нарешті — прямих агентів Пілсудського. Як тільки справи стануть гірше, ці елементи не забаряться відкрити фронт всередині (і поза) партії, проти партії». Як тільки справи стануть гірше …

Як пов’язати подію з процесом? Було б добре, якби під чим кутом зору проблему Голодомору як геноциду осмислив відомий український правник Володимир Василенко, який опублікував в ДТ чудову статтю «Голодомор 1932–1933 років в Україні: правова оцінка» (2008, 4 — 10 і 18–24 жовтня). Мабуть, подію можна представити собі як геноцид (Голодомор як терор голодом цілком підпадає під визначення геноциду в Конвенції ООН), а процес — як етноцид. Етноцид є історичним терміном, а не категорією міжнародного права, але він допомагає визначити суть і хронологічні рамки події, кваліфікованої як геноцид.

Хронологічні рамки самого етноциду просто-таки безмежні. Його зазнали три з чотирьох слов’янських народностей, що формувалися на просторах Східної Європи. Населення Новгородської боярської республіки було знищене або асимільоване в добу Івана ІІІ та Івана ІV, навіть не встигнувши перетворитися на повноцінну народність. Білоруська народність опинилася в межах Московської держави пізніше, уже не в такі хижі часи, а тому змогла розвинутися в націю. Проте сучасна Білорусь не за власним бажанням надто тісно пов’язана з Росією, а тому перебуває в задушливих обіймах Кремля. Українська нація спромоглася визріти, незважаючи на державний кордон, який поділяв українські землі у складі Російської і австрійської імперій. Проте українці постійно відчувають на собі багатоплановий тиск північного сусіда, який тепер устами Владимира Путіна запевняє їх, що українці і росіяни — це один народ. Мабуть, все-таки добре, що цей тиск останнім часом набув характер «гібридної» війни, яка допомагає громадянам України консолідуватися і обрізати небезпечні зв’язки з народом, який не визнає їхнього існування.

Кількість жертв Голодомору

У попередніх підрозділах розглядалися міфи, які деформували реальну картину Голодомору. У заключному підрозділі треба розглянути ситуацію, яка склалася напередодні 85-ої річниці у оцінкою викликаних ним демографічних втрат.

До відкриття радянської демографічної статистики існували експертні оцінки, які після оприлюднення результатів Всесоюзного перепису населення 1939 р. стало можливим порівнювати з даними попереднього перепису 1926 р. Ототожнення Голодомору з Голокостом істотно впливало на оцінку жертв української трагедії в бік завищення. Адже у представників діаспори, які висували оцінки, існував один критерій: назвати цифру, більшу від офіційного розрахунку жертв Голокосту — 6 млн. осіб. Тому оцінка варіювалися в діапазоні, який став звичним: від 7 до 10 млн. осіб. Ці цифри жодним чином не вписувалися у вилку між двома переписами, внаслідок чого авторитетний у колах діаспори демограф Володимир Кубійович у 1959 р. зазначав: «Якби прийняти ці числа, треба б консеквентно припускати дуже сильний приплив людності з інших республік в Україну, зокрема до сіл, щоб вирівняти ці величезні втрати. На такий масовий приплив неукраїнського населення до сіл України не маємо ніяких даних».

Коли радянська демографічна статистика була відкрита, стало можливим назвати більш-менш точну цифру втрат. Адже створилася можливість на підставі великого масиву даних внести необхідні поправки у переписи і реконструювати демографічну історію кожного року між двома переписами, всередині який знаходився 1933-й рік. Розрахована С.Віткрофтом цифра втрат уже наводилася, а в 2008 р. були оприлюднені перші колективні розрахунки Інституту демографії та соціальних досліджень НАН України — 3 570 тис. осіб. Тим не менш, українські політики і публіцисти вперто тримаються за цифри, висунуті в діаспорі — від 7 до 10 млн. осіб. На парламентських слуханнях, скликаних у зв’язку з 70-річям Голодомору в лютому 2003 р., Борис Олійник дав таким спробам гідну відсіч: «Комусь треба перекидатись мільйонами як міченими картами, свідомо знижуючи поріг болю, перетворюючи страхіття на гру цифр, даючи підстави цинікам шкіритися з хохлів, які, мовляв, звикли до приписок».

Ситуація істотно погіршилася у 2009 р., коли в цю справу втрутився Президент України. Інституту демографічних і соціальних досліджень В.Ющенко доручив вийти на цифру в 10 млн. осіб, сподіваючись таким чином «вибити» у міжнародної громадськості визнання Голодомору геноцидом. Однак нові розрахунки, зроблені працівниками інституту Наталею Левчук, Омеляном Рудницьким та ін. разом з американськими демографами українського походження Олегом Воловиною показали, що прямі втрати населення за 1932–1933 рр. становили 3 941 тис. осіб, а непрямі (дефіцит народжувань, викликаний неможливістю завагітніти голодуючій жінці) — 1 122 тис., в сумі — 5 063 тис. осіб. Що було робити науковцям спеціалізованого академічного інституту під тиском глави держави? Вони не зіпсували честі мундиру, але ввели в демографію поняття «кумулятивних втрат», тобто втрат, викликаних неможливість померлих і не народжуваних брати участь у відтворенні народонаселення в наступному поколінні — круглим числом в 5 млн. осіб. У грудні 2009 р. в Апеляційний суд м. Києва, де розглядалася справа про Голодомор, пішла цифра втрат, яка «вражала» своєю точністю: 10 063 тис. осіб.

Треба зрозуміти іронію: демографічні оцінки жертв Голодомору не можуть бути точними внаслідок самої природи репресії, яка є стріляниною по площі. На відміну від жертв Великого терору 1937–1938 рр., на кожного знищеного голодом не заводилася судово-слідча справа. Однак в Україні не здали своїх позицій впливові прибічники лінії В.Ющенка, які прирівнюють Голодомор до етнічної чистки і прагнуть відстояти завищені оцінки його жертв. У північноамериканській діаспорі теж є немало людей, які підтримують звичні цифри і щедро фінансують «науково-практичні конференції» під егідою Меморіалу жертв Голодомору. Демографи, так само як історики, які поважають демографію як науки, беруть участь в цих конференціях, але до їхніх аргументів не прислухаються. Ось резолюція конференції, що відбулася 4 жовтня 2016 р. в стінах Національного університету ім. Тараса Шевченка:

«1. Вважати науково встановленими на сьогодні втрати від Голодомору-геноциду 1932–1933 років щонайменше 7 млн. — в УСРР.

2. Закликати експертів-демографів до більш тісної співпраці з істориками і відкоригувати свої підрахунки».

Які аргументи висувають на захист завищених цифр противники демографів? За словами заступника директора Інституту демографії та соціальних досліджень Олександра Гладуна, ось такий: «аморальність невраховування в загальній кількості жертв природного рівня смертності». А в тексті інформаційного листа, який додавався до запрошення на конференцію, що відбулася 16 листопада 2017 р., фігурував, за його словами, такий вираз: «применшення кількості жертв рівнозначне запереченню злочину геноциду і продовженню радянської брехні».

Яка ситуація склалася сьогодні з оцінкою жертв Голодомору? Спробуємо підбити підсумки.

Існує розрахунок прямих втрат, зроблений в результаті кількарічної роботи українськими і північноамериканськими фахівцями в галузі демографії — 3 941 тис. осіб. Методика розрахунку опублікована фаховими журналами в Україні і на Заході. Результат розрахунку більш-менш співпадає з попередніми оцінками, які ґрунтувалися на аналізі радянської демографічної статистики.

Апеляційний суд м. Києва, який розглянув справу № 415 про геноцид 1932–1933 рр. в Україні, взяв до уваги у вердикту від 13 січня 2010 р. тільки розраховану демографами цифру прямих втрат — 3 941 тис. осіб. Дефіцит народжень і «кумулятивні втрати» судом був проігноровані (Геноцид в Україні 1932–1933 рр. за матеріалами кримінальної справи № 475. — К., 2014. — С. 390, 444).

7 листопада 2015 р. у Вашингтоні був урочисто відкритий пам’ятник жертвам Голодомору. У надпису на пам’ятнику йдеться про «мільйони невинних жертв штучного голоду в Україні». Спроба зафіксувати у надпису цифру 7 млн. жертв була паралізована істориками США і Канади, які спеціалізуються на проблемі Голодомору.

Восени 2017 р. в солідному видавництві з філіалами від Ірландії до Нової Зеландії опублікована англійською мовою книга Енн Епплбом «Червоний голод. Сталінська війна з Україною». До 85-ої річниці Голодомору вийде в світ її український переклад. Як показують перші відгуки, книга стала ефективним поширювачем в англомовному світі реальної картини Голодомору, у тому числі стосовно кількості жертв. Адже її фактологічна основа формувалася у співробітництві з українськими вченими та українознавцями США і Канади.

20 вересня 2017 р. у виступі на генеральній Асамблеї ООН Петро Порошенко закликав членів цієї міжнародної організації визнати український Голодомор актом геноциду. «Це був штучний голод в Україні у 1932–1933 роках, — підкреслив він, — організований тоталітарним режимом Сталіна, який призвів до загибелі від 7 до 10 млн. українців». Кінець цитати…

Президенти України не можуть бути фахівцями в усіх сферах, але при них функціонує спеціалізована адміністрація, що складається з висококваліфікованих фахівців різного профілю і має можливість залучати до своєї роботи усіх, кого потребує. Чому проігноровані висновки демографічної науки? Чому ми знову наступаємо на граблі, адже добре відомо, що В.Ющенко не зміг добитися розуміння від міжнародної громадськості. Доводиться завершувати тему про міфи і реальність Голодомору відсилкою до висловлювань Володимира Кубійовича і Бориса Олійника, процитованих на початку цього підрозділу.

Оглавление

Загальносоюзний голод

Загальносоюзний голод в Україні

Сталінський «сокрушительный удар»

«Український Голокост» чи терор голодом?

Кількість жертв Голодомору