П’ятий номер [Валерій Олександрович Шевчук] (fb2) читать онлайн

П’ятий номер

ЧАСТИНА ПЕРША ГНІЗДО 

1.

Божевільний Сашко одягав жіночого солом’яного капелюха, підперізувався широким солдатським ременем з блискучою мідною бляхою, підхоплював лівою рукою внука й крадькома вибирався з подвір’я на вулицю. Ішов широкою ступою, босі ноги нечутно зносилися над моріжчаним покровом вулиці, озирався вряди-годи, повертаючи голову і зачіпаючи внука крисами жіночого капелюха. Квітка на капелюсі сягала тоді онукового обличчя, і той нюхав її зів’ялі, шматяні пелюстки.

У божевільного Сашка був свій, твердо визначений шлях. Спершу він скрадався повз довгу дощату стіну, а коли минав її, входив у царство повітряних медуз. Плавали в просторі, ставали на паркани, ходили подвір’ями, перебираючи численними ланами, ніби танцювали вигадливий танок. Їхні кінцівки й справді підсмикувались улад і влад опускалися долі. Божевільний Сашко не відчував нічого лихого до медуз, то більш – навіть їм підморгнув, навіть усміхнувся – онук у цей час знову схилився над квіткою капелюха і понюхав її шматяні пелюстки. Перед божевільним Сашком в цей час починав засвічуватися залитий сонцем тунель вулиці – завмирав на хвилю, здивовано покліпуючи очима, сонце осліплювало і збуджувало його.

– Діду, – торкав його внук, – ходімо ж…

Божевільний Сашко стріпувався і пускався клусом уздовж побілених вапном парканів. Піт лився по обличчю, пощипувало шкіру, краплі збиралися на підборідді й капали на бруднувато-сіру майку; вилискували голі плечі й запалі під майкою груди; солом’яний капелюх мокнув від волосся, яке склеювалося й точило нові й нові патьоки поту. Онук похитувавсь у дідових руках, йому ставало весело. Мале личко мружилося, але зберігало статечну, навіть старечу поважність; дививсь, як стрибають в очах сонячні пасмуги від парканів, як коливаються побіч хати і танцюють на городах мальви й соняшники – на його старечо-дитяче личко накладалася тонка усмішечка.

Божевільний Сашко ляпотів по стежці босими ногами, збиті пальці починали сочити юхою, але він не зменшував темпу, біг зосереджено й старанно, як бігун на довгі дистанції, – для цього довелося й рота розтулити, й дихати з присвистом.

Вулиця була майже порожня: чоловіки – на роботі, жінки – біля плит чи також на роботі; божевільний Сашко вибирав саме такий час, бо не хотів, щоб на нього дивилися сторонні очі, – його вабили лози. Між гілля тих лоз поблискувала річка, а за нею лежала залита сонцем галявина, яку він любив, бо на ній ніколи не гуляли й не паслися повітряні медузи.

Зупинився на горбку, звідкіля видно стало ясно-зелений килим, що так його приваблював, – був то живий шмат простору, який діяв на хвору душу Сашка напрочуд заспокійливо: божевільний стояв, широко розплющивши очі й розтуливши рота, а до нього від верболозів начебто проміння зелене тяглося. Відчував навіть мацаки того проміння на обличчі; м’які хвилі соку заливали землю, а особливо той ясно-зелений клапоть – Сашко з хвилюванням удихав у себе зелене повітря, безсилий згасити нутровий трем, що підіймався з глибини його сколошканого єства.

У такі хвилини пізнавав захват. Пригортав обережно до себе онукове тіло, привалювався до паркану спиною і ніби вростав у дошки. Піт поступово просихав, плечі вже не вилискували, обличчя знову ставало землисто-попелясте, жіночий капелюх склеювався з волоссям – в таку хвилю онук дозволяв собі торкнутися пальцем потріпаної ганчір’яної квітки, обережно, навіть побожно розправляючи пелюстки.

– Вже є! – казав онук, полишаючи квітку. – Оно!

– Бачиш? – стріпувався божевільний.

На ясно-зеленому килимі, куди так вабило повсякчас, і справді паслося теля. То було віддавен знайоме йому теля – з яблуками на лобі, з блідою ніжною шкірою і рожево-тріпотливою плямою писка. Теля стояло, розставивши стрункі ноги, й помукувало, повернувшись до річки. Божевільний відштовхувався спиною від паркану, згинався, нахилявся вперед, очі його засвічувалися жовтим палахким вогнем, ніздрі тріпотіли, а рот відслонював попсовані зуби. Рушав, скрадаючись, стежкою, перестрибував через тіні, що лягали в ноги, повертав до вітру жадібні тремтливі ніздрі і збуджено нюхав.

– Не прив’язане! – спокійно попереджав онук.

Мале дитяче личко лишалося стоїчно нерухоме. Зорило холодними жаринками очей – чіпко стежило за телям. Теля повернуло в їхній бік голову, але ще лишалося спокійне. Меланхолійно покліпувало довгими рудуватими віями, і від того його мила мордочка ставала здивовано-добродушна.

Сашко пострибав по хиткій кам’яній греблі. Його рухи були розраховано-точні. Каміння схитувалося, але нога встигала відштовхнутися – камінь з булькотом зсувавсь у пінливу течію. Онук спокійно пильнував теля, а божевільний біг, майже перелітав через річку. Вистрибнув на траву, поранивши об камінь пальця, але болю не відчув – мав тільки тремке, як пропасниця, хвилювання. Дрож бив тілом, а зуби вже й цокотіти починали.

Теля вже їх помітило. Очі його спалахнули, воно рвонулося й метнулось у верболози. Божевільний обережно поставив онука на траву й стрілою метнувся за телям. Вони помчали по зеленій, аж соком бризкала, траві: спереду перелякане теля із задертим у жахові хвостом, ззаду – швидкий, наче вихор, божевільний. Мчали через галявину, толочачи чисто-зелену траву, мастячись соком і землею, – перед очима в обох грали червоно-зелені виграви. Теля крутилося по колу, задерши хвоста н закинувши голову, божевільний також крутився по колу, ляпаючи босими покривавленими ногами по мокрій траві; над ними в повітрі похитувалися зеленкуваті, з червоним відсвітом медузи, погойдували лапами, вигиналися важкими тулубами, а може, це онук вигадував їх для себе: сидів спокійно на березі, схрестивши ноги й неквапно жуючи зірвану бадилину. Від трав’яного соку губи його стали зелені, він випльовував бадилину і ламав нову. Божевільний уже майже догнав теля – стрибнув, розпластавши велике легке тіло, й схопився за хвоста. Теля рвонулося, ревнуло і спинилося.

– Є! – крикнув онук. – Ти його, діду, не пускай!

Теля ще раз спробувало вирватися, але Сашко уперся ногами й звісився назад, натягуючи хвіст струною. Теля мукнуло й подалося. Божевільний схопив його за шию, і за мить теля було залигане – другий кінець шворки все ще виплітався з глибокої кишені божевільного.

Онук підвівся, виплюнув з зеленого рота траву й похилитався на кволих ногах до діда. Той повів до малого веселим оком, і на вуста йому напливла добра й переможна усмішка. Випростався й закинув догори голову. Обличчя заясніло й засвітилося – очі Сашкові стали лагідні й розумні.

Онук майже дійшов до них, по дорозі зірвав іще одну стеблину й знову зажував її міцними зубенятами.

– Є! – скрикнув він удруге. – Ти його, діду, не пускай!

Божевільний здригнувся від того голосу. Обдивився навкруги безтямним поглядом, і усмішка погасла на його обличчі.

– Я звинувачую, – сказав він металевим голосом, – оце теля в приналежності до Банди Злочинців Незвичайних, до якої належить і Ювпак С. П. Звинувачую покровителів і помічників цієї Банди, які десятки років чворять злочини на нашій землі і мислять про жахливу розправу наді мною, Сашком Жданенком, і моїм улюбленим онуком Толею Жданенком.

– Ми його заведемо в міліцію, діду, та? – спитав, закидаючи голівку онук. Вуста в нього були зелені, а зуби все ще жували.

– Ми звернемося до президента Міжнародної слідчої комісії, якщо вона є в Житомирі, – сказав сталевим голосом божевільний. – Ми звернемося до виїзної сесії МКЗПЛ, яка двадцять років рятує нам життя, звернемося до всіх добрих людей.

Только все ще стояв, закинувши голівку, рот його розтулився – зелений рот із зеленими зубами та язиком.

– Ми його заведемо в міліцію, та, діду? – вперто спитав він.

– Як накажете, командире, – стукнув босими п’ятами божевільний Сашко. – Ви в мене головнокомандуючий, а я ваш начальник штабу.

– Ми його заведемо в міліцію, – сказав онук і виплюнув жвачку.

Сашко нагнувся й підхопив рукою дитину: онук зручно і звично всівся. Обличчя його знову стало незворушне й суворе, очі запалали ясним вогнем, і в цьому вогні, як у глибокому зменшувальному склі, відбилося по ромбічному сонечку.

2.

Ганя сіла на ослінця під кущем бузку, навколо розливалися гарячі барви – братова любила квіти. Якраз над Ганиним вухом цвіла жоржина, бджоли вилітали з пелюсток, і Ганя раз по раз відхиляла голову, коли вони пролітали повз неї. Братова сиділа на лавці навпроти, заслала гострі коліна ситцевим платтям, її кістляве обличчя було мирне, а тихі очі вряди-годи гасилися важкими, довговіїми повіками.

Ганя почала не відразу. Дихнула запахами квітів, обдивилася городець із квітучою картоплею, тоді зручніше вмостилася на ослінці. Братова за цей час підняла й опустила повіки – її обличчя завмерло.

– Сашко вчора знову тягнув Ювпакове теля, – сповістила Ганя і змовкла, а братова розплющилася. Очі блисли, але відразу ж погасли. – Казав Ювпак, що вб’є Сашка, – додала Ганя і відхилилася – з пелюстя жоржини вилітав джміль. Загув, як літак, важко й зудливо ведучи волохате тіло. Братова закинула ногу за ногу, і її гостре коліно чітко проступило під платтям. – Знову вів у міліцію, – сказала Ганя. – Його вже стільки звідти гнали. Я питаю: «Сашко, чого це ти його туди тягаєш?» Воно, каже, належить, каже, до банди злочинців. І Ювпак, каже, належить до тієї ж банди, а це, каже, його шпійон…

За хвірткою пас корову, тримаючи за налигача, похмурий чолов’яга – худобина меланхолійно скубла траву на узбіччях; легкий теплий вітерець погойдував краї Ганиної косинки, купались у пилюці горобці. Ганя звела руку, щоб упорядкувати волосся, і горобці з шурхотом розлетілися, обсипаючи пилюку. День горів яскравим літом, пахло зіллям, яке вже починало дерев’яніти в корені; дуби коло хати лопотіли щільним листям; сонце заливало братову – її важке, кістляве обличчя, гостре коліно, що проступало під платтям, і тьмяні повіки, що знову приховали очі…

Ввечері вона переповідала чоловікові про Ганині відвідини:

– Думаю: чого вона прийшла? Розказала про Сашка – той знову тягав Ювпакове теля у міліцію. Але бачу – крутиться. І що б ти думав – таки Андрій. З’явився ні сіло ні впало, а Валька, сам знаєш… Спершу кинулася йому на шию, – братова розтягла широкі вуста, відслонюючи напрочуд чисті й правильні зуби. – Горбатий вийшов надвір. І навіть розцілувався з Андрієм, уявляєш! Але дитини не сховаєш, – сказала вона і знову всміхнулася. – Тож ударив Андрій Вальку, Горбатий уліз поміж них, він і його турнув. Горбатий тоді побіг на вулицю, сів посеред дороги й почав голосити. Ну, кіно, чисто тобі кіно! – сказала Ганина братова. – Позбігалися люди, хотіли й міліцію покликати. Горбатий навіть лікаря викликав, щоб зняти побої, але де ті побої, коли він раз його турнув?!

…Ганя вже не відхилялася, коли з квітки вилітала бджола; сиділа задумано, а похмурий чолов’яга, який пас на галявині корову, повернув до них орлиний профіль і ніби підслуховував їхню розмову.

– Прибігає до мене Андрій, – розповідала Ганя, – розхвильований, аж білий. Ледве я його заспокоїла. Писала я йому листа про те ще на Донбас, але він того листа не дістав. Хотіла було розказати, як приїхав, але його мов вітром здуло…

– Це таке кодло, – сказала спокійно братова, – що з ним лучче не знаться…

– А я що йому казала? Не сплутуйся з ними, бо це таки справді кодло. Вони такі, що свого не попустять, на голову сядуть, ще й батога в руки. Скільки я йому торочила: не ходи туди, хай під ними земля вигорить, хай їх болячка погризе! Тягався туди отой носатий із шрамом, ну отой – ціла вулиця про те знає, а тепер хоче, щоб Андрій їхнього вишкребка за свого прийняв.

Ганя журно примовкла, і жінки раптом помітили, що похмурий чолов’яга з коровою опинився майже біля паркану…

Ввечері братова переповідала чоловікові:

– Хоче Андрій брати розвод, – сказала вона. – Та коли йому припишуть дитину…

– Чого б це йому мали приписувати чужу дитину, – перервав її чоловік.

– Е, ти наївний, як і він. Валька така, що свого не пропустить, – сказала жінка. – Вони своє взяти вміють. Це такі, що копійка їм із мацаків не вислизне…

Ганя дивилася на похмурого чолов’ягу, який і досі демонстрував їм свій орлиний профіль – той увіч їх підслуховував. Через це вона аж зовсім стишила голос.

– Має ціле тобі горе, – шепнула вона. – Влип, як муха в липучку. Каже Валька: не визнаєш дитину – подам у суд. – Ганині очі стали блискучі, а в куточках забриніли сльози. – І що ти думаєш: подасть… Я йому весь час кажу: покинь туди, бога ради, ходити, покинь. А його ніби шнурком туди тягне. Вони все життя по судах тягаються, а ми як були плохі, такими й помремо…

Братова зітхнула.

– Таке вже їхнє кодло, – сказала. – Всі когути такі: їм пальця в рота не клади.

Ганя встала, біля неї закрутилося кілька бджіл. Глянула на город і квітник, утерла кінчиком косинки очі, махнула рукою й утомлено пішла до хвіртки…

– А що Сашко? – спитав увечері Ганин брат.

– А що? – сказала жінка. – Цілий вечір співав, марширував і щось гукав. Коли він те теля затягає до міліції, то всіда співає, марширує і щось кричить. Радіє, що ту банду подужав. Якраз такі, що дадуться себе подужати.

3.

День напливав на околицю гарячими струменями; біля хат куріли дими літніх кухонь, здіймалися високими стовпами, розливаючи над вуличкою гіркувато-солодкий запах. Розкладалися під сонцем бур’яни, аж повітря густішало; корова похмурого чолов’яги зупинилася й дивилася на річку. У воді пливли відбиті кучми хмар, круглі й волохаті, які скидалися на роздутих, безголових риб. Мовчазний чолов’яга відпустив налигача – корова так само стояла на місці, ніби зачарував її хто. Чолов’яга підійшов до води, ламаючи важкими кирзяками галуззя лози, що випиналося з піску. Скинув чорну сорочку, роззувся, закотив холоші й увійшов у річку. Вода була прозора й тремка. Гадючилося зілля, швидкі рибини снували кам’янистим дном, камінці пообростали зеленим слизом. Чолов’яга широко розставив ноги, нахилився й хлюпнув теплою водою в обличчя й на груди. Потому розігнувся й задивився, як і його корова, на річку й протилежний берег, горбистий і порожній, – обличчя його було покрите прозорими краплями. Корова і собі подерлася крізь лози, схилилася до води й почала, віддуваючись, пити. Чолов’яга вибрів на сухе, відкотив холоші й озув кирзяки. Тоді наклав на голову сіру кепку і взявся за налигача.

– Ну! – гукнув на корову, що перестала вже пити й обгризала траву біля прикорня. – Пішла, трасця твоїй матері!

Вивів корову на вуличку, підійшов до паркана, сів на землю і, не випускаючи з руки налигача, почав подрімувати, раз по раз злякано скидуючи головою.

4.

Горбатий варив їсти, Андрій, надчікуючи Вальку, ліг на ліжко, заклавши ноги на бильце; Горбатий бігав у сіни з кімнати і навпаки; в сінях шипів примус, і чи від того напруженого шуму, чи від задухи, вони обоє відчували, що повітря от-от може розрядитися грозою. Крізь віконце тьмаво сочилося рідке світло, в кутках чатувала сутінь; сіра ковдра покривала скриню з пласким верхом – правила Горбатому вночі за ліжко. Посеред кімнати темнів стіл без скатерки, за тим столом якраз стояв Горбатий і кришив капусту. Вони знали, що тиша в цьому домі тривати довго не буде, обидва чекали вибуху, але починати не бажав ані той, ані другий. Андрій пильно роздивлявся стелю й куток, заснований павутиною; за шибочками віконця палав срібний літній день, тріпотіло листя кленка, через що кімната наповнювалася химерними арабесками. У роті в Андрія скисло від оцього чекання й напруги, і він плюнув просто на підлогу.

– Чого це ти мені плюєшся в хаті? – не втерпів Горбатий.

Андрій рипнув пружинами і плюнув на підлогу ще раз.

«Зараз він закричить», – мляво подумав, але Горбатий не закричав. Повернувся у його бік від столу, на якому накришена була ясно-зелена капуста, малий, з роздутою спиною та низькою шиєю, на якій сиділа велика, гарна голова. Голова всміхалася; Андрій аж зчудувався на ту всмішку, бо не було в ній анічогісінько лихого. Але надто добре знав Горбатого, тому сів, важко вминаючи пружини.

– Ану плюнь ще раз! – сказав Горбатий майже солодко. – Ну-но, плюнь…

Зрештою, Андрій зрозумів причину такої надмірної лагідності Горбатого. У сінях стояла вже Валька, притому так, що її голова лежала якраз поверх братової. Андрій аж рота розтулив – такі були схожі одна на одну ці дві голови. Валька, там, у сінях, усміхалася так само, як Горбатий, так само мружилася – чотири однакових ока дивилося на нього пильно й чіпко. Андрій знову відчув ту ж таки кислу слину в роті.

У кутку заплакала дитина, Андрій зирнув туди, де висіли обличчя, але Валька вже йшла через кімнату і мала зовсім інакше лице: стурбоване й лагідне. Так, була це саме та жінка, що так тяжко його вабила; але не міг не помічати в ній і чогось зчужілого.

– Чого це ти тут розплювався? – спитала вона скоромовкою, спокійно вихопивши з колиски мале. – Взяв би он дитину переповив…

Андрій утрете плюнув, цього разу майже під ноги Вальці, і зирнув на Горбатого. Того вже не було за столом, а стояв у сінях біля примуса, повернувши до них велике, гарне й надто зацікавлене обличчя.

Валька вправно переповила дитину, сповиваючи її в тугий коконець; дитина при цьому репетувала.

– Ну, от ти й сухеньке, – примовляла вона. – Бачиш, який у нас папка, не признає тебе, маленького. Поганий у нас папка, плюється, як верблюд, сердитий…

Стояла біля колиски, світло від віконця падало їй на ноги, і він уздрів золоті волосини на її литках.

– Але ми заставимо тебе признати дурного твого папку, – примовляла вона. – Ша, маленький, ша!..

Андрій дивився на неї зачудовано й тупо, весь час спускаючи очі туди, де горіли золоті волосини. Горбатий усе ще стовбичив у сінях, на вустах його розповзлася задоволена всмішка. Шумів примус, і Андрій раптом збагнув, що саме той шум дратує його. Валька сіла до столу, оголила велике й біле персо, і дитинча схопило те персо малими губенятами. Тоді Андрій скреготнув зубами, але так голосно, що Валька аж очима на нього скинула.

– Робить із себе мученика, – голосно сказав із сіней Горбатий.

– А чому йому з себе робити мученика? – спитала Валька, світячи аж надто білим персом. – Я його з хати не жену. Хоче жити як добрий чоловік і батько, хай живе, а не хоче, свого я доб’юся – за мною закон. Чуєш, Аидрюха, за мною закон, бо я женщина, мені повірять, а таким кнурам, як ти, дуля з маком.

Сказала вона це спокійнісінько, не звищуючи голосу, як щось буденне, Андрій зиркнув на неї зацьковано. Відчув, як наливається буряковим соком, а пальці його мимоволі стискаються в кулаки.

– Лярва ти, Валько, – сказав прілим голосом.

– Вибирай словечка, – аж затрусилося біле персо, розсердилася Валька. – Може, й лярва, але ти мене на тому не зловив, і, коли тобі невгодно, коло себе не держу, йди до мамочки, а моє ім’я слинити не смій!

Дивився на жінку, ніби хотів просвердлити її поглядом.

– Глянь, як він дивиться! – гукнув із сіней Горбатий. – Ти його, Валь, не дрочи, бо він сумашедчий. Усе їхнє кодло сумашедче!..

Андрій знову скреготнув зубами, встав, зиркнув на жінку з таким неймовірно білим персом. Пішов до виходу, і Горбатий, побачивши це, швиденько чкурнув надвір. У розхилений прочіл увірвалося сонце, Андрій пішов просто на те сонце, відчуваючи, як бухнуть у кишенях кулаки. Водночас відчував і знесилу, що охоплювала його всього; може, тому й оком не повів до Горбатого, який стояв на стежці, зважуючи: тікати йому на вулицю чи в хату. Зрештою, кинувся він таки в хату, чути стало – накинув на двері защіпку.

Андрій сперся об дощатий ганок, закурив.

5.

Поторгав клямку дядькових дверей – відчинив сам дядько. Був у чорних трусах мало не до колін; тоненькі, криві, зарослі чорним волоссям ноги випиналися з тих трусів неприродно й смішно; груди ж у дядька були розвинені – важкі, м’язисті.

Андрій поставив на стола чвертку і сів, опустивши голову. Дядько мигнув дружині, та невдоволено скривилася, але за якийсь час на столі з’явилася картопля та кришені огірки. Потому дядина поставила ще й три чарки, а дядько видер із пляшчини картонну затичку.

Андрій присунувся до столу, обличчя його було неголене й зморене, а руки ледь тремтіли.

– Нам мати твоя все розказала, – попередила дядина.

Вони причастилися й почали заїдати. Дядько жував, низько схиляючись над тарілкою, дядина – випроставшись і неквапно носячи затиснуту, наче ложку, виделку.

– Щось мені нічого в горло не лізе, – мовив Андрій і, поклавши на стола великі руки, втупивсь у заслонене дубовим гіллям вікно. Сонце проривалося крізь листя, і веселі плями стрибали по підлозі, столі й руках. Поблискувало скло чарок.

– Що ж надумав? – дядько проковтнув їжу й зиркнув на небожа.

– Втечу, – кисло відказав Андрій.

– Втечеш, утечеш! – підскочив дядько. – У тебе зовсім макітра не варить, – він покрутив біля лоба. – Гадаєш, це так просто: кінці у воду, і моя хата скраю! Знайдуть, і ще посидиш за те, що тікав від суду.

– Вона ще не подавала в суд, – сказав Андрій.

– А може, й подала, – мовила дядина. – Сам знаєш, то таке кодло, що з ними жартувати не варто.

– Не тямлю я цієї трахомудії, – скривився Андрій.

– Отож-бо й горе! – сказав дядько. – Молоти язиками всі ми гожі і в хаті своїй такі мудрі й сміливі, що не доведи господи! А дійде до діла, ми зайці полохливі. Пришиблені стаємо…

Андрій сидів, тримаючи на столі важкі руки, обличчя його було безпорадне, а в очах світилася туга – не міг із нею впоратися: світ для нього став незрозумілий. Світ утрачав знайомі обриси й чужів: дорога, паркани, хати, городи – ціла околиця. Тепер усе ніби з ніг на голову перекидалося: чого він тут, що це навколо за люди і що хоче?

Сидів, поклавши руки на стіл, в долонях у нього крутилася чарка, і він почав несвідомо ловити нею сонячне світло – проміння виіскрювалося на гранях, а крізь відчинену кватирку чути було, як шамотить, не вгаваючи, листя на дубах. Досі світ був для нього простий, знав певний шлях: робота – додому, робота – і знову додому. Ритм порушився відтоді, коли поїхав на заробітки. Сам він, зрештою, не дуже хотів і їхати – все те сталося завдяки Вальці, бо це вона умовила його податися по довгий карбованець, адже так мало він на фабриці заробляв. Це вона приластилася до нього, шепотіла гарячим шепотом на вухо після любові. Горбатий їй підтакував, бо Горбатий підтакував усьому, що говорила сестра…

Крутив у пальцях чарку, і та срібно спалахувала; йому вчувся раптом стукіт коліс поїзда. Їхав сюди з такою світлою й чистою душею; зрештою, віз і гроші – рідний дім його кликав, жінка, про яку стільки перемарив самотніми ночами. І от воно на що перейшло, зараз не мав уже рідного дому: вчора обідав у матері, сьогодні – у дядька, завтра – в тітки чи знову у матері. Ритм був порушений, і він раптом зрозумів, що це сталося ще до того, відколи поїхав на Донбас. Крутив пальцями чарку, йому не хотілося виходити з цієї залитої тріпотливими сонячними спалахами кімнати; за дверима обов’язково побачить чуже небо, і в груди йому знову увійде сірий кисіль, а до серця прив’яжеться сірий камінь.

– Не знаю я всієї цієї трахомудії, – мовив він. – Та й не взнаю ніколи. Втечу – і хай світ перекинеться.

Дядько знову розсердився. Але не сказав нічого, тільки зиркнув на жінку і кивнув на Андрія, як на безнадійно дурного.

– Нерозумний будеш, – сказала дядина. – Краще обміркуй усе, з мудрими людьми порадься.

Андрій скинув головою, начебто йому сказали незвідь-яку дурницю. Примружив очі, і стали вони непрозорі й темні.

– Я вже лучче, – сказав він, – того виродка, чорта отого, відлуплю. І сестричку його золотеньку.

– І знову собі біди напитаєш, – сказала дядина.

Андрій понурився.

– Давай-но кружлянемо! – примирливо мовив дядько. – І поїж – чого не їси?

Вони спорожнили чарки, але це не дало йому полегші. Лише зібралося все якось докупи: день, вулиця, будинки, два подібні обличчя – обидва тримають на вустах однаково гадючу усмішку. На нього раптом плюснуло чорною хвилею: що воно – туга чи зненависть! Знову побачив: золоті волосини на литці і сліпучо-біле персо. Знову підкотила темна хвиля, аж йому в голові завинулося. Набрякали кулаки, і він з такою силою стис чарку, що та аж хрумкнула.

– Постарайся за свідків, – сказав дядько.

Чарка трісла. Дзвінко й несподівано, як надміру натягнена струна. Андрій тупо подивився собі на руку – яскраво спалахнула в долоні цівка крові. Дядина охнула й кинулася шукати йоду та бинта.

– Не навчуся я цієї трахомудії! – сказав Андрій.

6.

Степан Ювпак мав велосипеда з моторчиком. Щоранку голосне тахкотіння будило вулицю – Ювпак виїжджав під гору. Моторчик кашляв і захлинався, велике Степанове тіло погойдувалося, він допомагав мопеду, натискаючи на педалі; моторчик пихкав, блимали сині лоби бруківки – Ювпак таки гору долав. Потому випростувався, обличчя поважніло, і хоч моторчик чхав і кашляв, але спокійніше, – велике Степанове тіло впевнено протрушувалося, рипіло сидіння, а ноги непорушно прикипіли до педалей – величезні розношені Ювпакові кирзяки були на палець у куряві.

Під вечір Ювпак так само урочисто повертався додому, зупиняв мопеда біля двору, вводив його у хвіртку – від ганку до нього поспішала, здригуючи тлустим тілом, низька, майже чотирикутна жінка. Вони цілувалися просто серед двору, і це не без утіхи помітила Ганя, яка й сьогодні йшла на посиденьки до брата. Вона зупинилася й додивилася той спектакль до кінця: Ювпачиха забирала в чоловіка мопеда і вела його в сарайчика, а Степан волочив до ганку чималої-таки ваги сумисько, яке було перед цим приточене до вантажної рамки на мопеді. На ганку зупинився, ніби відчув, що за ним стежать, і Ганя могла б поклястися, що той погляд, яким метнув у неї, простромив її, ніби спис. Вона хутенько опустила очі і майже побігла по вулиці, побоюючись, чи не станеться їй щось лихе від того урекливого.

Відчула полегкість лише тоді, коли прийшла до братової і, як завжди, всілась у тіні бузкового куща.

– Пху! – сказала вона. – Мало не зурочив мене, чорт!

Братова сиділа навпроти, закинула ногу на ногу й дивилась із-під приплющених повік.

– Уже давно це помітила: коли здибаєшся з ним, потім цілий день болить голова і якось аж нудить…

Братова спокійно чекала, кістляве коліно випиналося з-під плаття, а худе обличчя лишалося незворушне.

На вулиці пас корову мовчазний чолов’яга – повернувся до них спиною, розставив ноги в кирзяках і з пильною увагою роздивлявся ворон, що стрибали на галявині.

Ганя схилилася до братової, і очі її спалахнули.

– Ви б оцього, що пасе, – прошепотіла вона, – якось би звідси спровадили, він теж із їхнього кодла. Це якийсь родич того урекливого, якийсь дядько. Як зараз трудно вирваться з села, а він, бач, вирвався, ще й корову пасе. – Ганя мала вставні сталеві зуби, через це шепотіла свистячим шепотом. – Десь такий, як усі вони, а грошики має: приїхав і відразу купив половину хати…

Братова повела очима в бік понурого чолов’яги. Той так само стояв серед вулиці, тримаючи за налигача корову, і розглядав ворон. Чорна сорочка покривала похилі плечі, чолов’яга повернув голову і продемонстрував перед ними чіткий орлиний профіль.

– Степан знову притяг такого клунка – ледве пер, – сказала Ганя. – Ніяк не нажеруться!

Відсунулася з сонця, що падало їй на плече. Зизо глянула на вулицю: мовчазний чолов’яга вже тяг корову крізь верболози на галявину.

– Вигідно влаштувався, – сказала братова.

– На вулиці вона того м’яса не продає, стережеться, – шепотіла Ганя. – Виходить нагору, на Пушкінську, і вже там торгує. Якось хотіла в неї купити – де там: і в помині, каже, нема, і самі, каже – чули ви таку заразу, – того м’яса не бачимо, але я не така дурна. Та й всі на вулиці знають про ті її побігеньки на Пушкінську – там, бачте, луччі люди!

Вітер відхилив гілку бузку, і на Ганине лице впав гарячий клапоть сонця. Заіскрили кришталики очей, спалахнули металево зуби; братова в цей час стежила, як там, над горбами, повільно пропливала велика срібна хмара, напрочуд схожа на людську голову. Голова виставила кучмаву бороду, і та борода все більше й більше розросталася. Братова розглядала її, але думала про щось інше. Про те, що Ганя завжди робить якісь цілком непотрібні передмови перед тим, як сказати, чого ж прийшла насправді, – не Ювпак і не їхнє м’ясо її турбує. Голова-хмара гойдалася серед яскраво-синього неба, гойдалися, сколихнуті сухим вітром, бузкові листки; Ганя відчула смуток і в тон думок братової й собі подумала: прийшла сюди зовсім не для того, щоб розповідати про того урекливого, але те, задля чого прийшла, якось не кладеться їй на мову…

Степан Ювпак приїздив додому по-всякому: бувши на першій зміні – надвечір, а бувши на другій – пізно вночі. Тоді він вимикав мотора, який нарешті переставав чхати й кашляти, і вся околиця тоді задоволено відпочивала. Рипали двері, і на ганку з’являлася біла жіноча постать – не бувало такого, щоб вона чоловіковий приїзд проспала, навіть коли повертався пізно вночі.

Вранці після другої зміни любив поспати, а коли виходив на ганок, освітлений сонцем, його важке, чотирикутне, заспане обличчя освітлювалося сакраментальною усмішкою, ніби входив із тим сонцем у зговір. Сокотіли довкола кури, десь кудкав півень, знайшовши черв’яка, – брело городами ледаче, бо ще також не проспалося, літо…

Божевільний Сашко так його і сприймав: літо – це таке, що дихає, таке, що повне сонця, соку, глибокої сили, яка ховається в траві і в дереві. Примружуючи очі, божевільний бачив, як розтікається в жилах дерев зелена кров. Ловив якусь неповоротку думку, вперту і слизьку, а перед ним похитувалося гілля – зелений сік тік під корою, впливав у листя, витікав з нього в повітря й заливав околицю зеленим тремтливим світлом. Сашко застиг з розтуленим ротом: починав розуміти щось таке, чого не годен збагнути ніхто. Бо те, про що думав, було однією з найглибших таємниць, до якої, вважав, здатен долучитися тільки він, – те, про що не оповість навіть Міжнародній слідчій комісії, коли така з’явиться, навіть виїзній сесії МКЗПЛ, бо й туди, гадав, можуть проникнути покровителі й помічники Банди Злочинців Незвичайних. Чи не тому, міркував він, теля щоразу опинялося на волі, а ті, з Банди, неодмінно з нього кепкували. Але він мав одну думку і знав: її треба якнайпильніше приховати, принаймні для того, щоб покровителі й помічники Банди йому не перешкодили. Він може висловити цю думку лише так, щоб вуста його не зрухнулися, адже добре знав, чого шукав. Треба йому знайти, думав Сашко, бога дерев. Коли обламати гілля на богові дерев, сік потече тоді по корі і на околиці щось неодмінно відбудеться. Бог дерев – ось що важливе, стукотіло йому у скронях, зелена каламуть заповнювала мозок, бо він не міг так довго й натужно думати, але він радий і з того, до чого додумався. Відчуває, що десь глибоко, на дні, а може, й під дном, де живуть туго скручені у спіралі лінії, ховається вузлик, од нитки, яка має колись протягтись од того «глибокого» через п’яту до ноги, через ногу до живота, далі через тулуб до шиї, а відтак до голови. Тут уже буде зав’язано другого вузлика – божевільний Сашко береже його, як перлину, якою можна погратися й помилуватися. Береже тож оті два слова, які йому так тяжко далися, і легко не забуде їх, адже ці слова – бог дерев, а може, соромливо всміхається Сашко, тим богом дерев спробує стати він сам. Треба тільки правильно все робити, треба знати, як ламати гілля і яку при цьому співати пісню, – той сік має проллятися з дерева саме в його жили, заповнивши по вінця, відтак і постане вона – його глибока таємниця, те, що дасть йому силу здолати потім у великій боротьбі Банду Злочинців Незвичайних…

Степан Ювпак стоїть на ганку в обвислій біля грудей майці, в домашніх штанях з бамбухами біля колін; на ногах у нього пухнасті хутряні капці, які він сам і пошив. Обличчя його ще не прокинулося зі сну, через це очі попідпухали й дивляться з прижмурцем, але то не просто прижмурець – Степан розглядає власний двір хазяйським оком. Усе розставлено так, як волів він, і це сповнює Степана гордим задоволенням. У відчинені двері за спиною вивіюються запахи смаженого м’яса, біля плити стоїть кругла, аж обтічна, дружина. Йому подобається, як вона там чатує біля того м’яса, бо м’ясо готується для нього й родини. Йому подобається й сама вона: кругла й моторна, рідке волосся зачесане назад, із проділом посередині, волосся стягнуте вузлом на маківці – йому подобається і ця голова, і ця зачіска. Зараз погукає на нього і понесе до столу тарілки, а він любить той урочистий мент, коли сидить за столом і чекає на її послугу. Чи не через те повернув голову, щоб дружина могла побачити його орлиний профіль, і неголосно наказав, хай би хтось із хлопців злив йому на руки. Зійшов з ганку, неквапно скинув майку, охайно повісив її на бильце ганку і став над мискою, широко розставивши ноги. Зігнувся й виставив широкі, як лопати, долоні. Поливав Славко, Степан вряди-годи скошував око на вилицювате синове обличчя, у профіль ніс малого також малювався по-орлиному, сухі губенята складались у владну складку, очі були трохи каламутні – здавалося, у сина щось негаразд із зором. Це, однак. Степана не бентежило: такі очі мала його жінка, і перше, що він примітив у ній, – саме ці очі, які ніколи не дивилися просто. Це його, зрештою, й принадило до неї, бо несподівано відчув (це тоді, коли вперше її побачив) неясне, але дуже бажання вчинити так, щоб ті очі спрозоріли.

Це сталося тоді, коли вони опинилися сам на сам у березняку, тоді побачив він, що очі її ще більше скаламутніли – не очі, а брунатна мішанка, і це викликало в ньому приплив якогось незбагненного шалу. Раптом кинувся до дівчини, схопив обіруч і зламав отам-таки, в березняку, на зеленій, як сон траві – дика сила заграла в ньому, аж кожна жилочка затремтіла. Бажав одного: розвіяти ту каламуть, захотів дивовижної прозорості джерела, з якого пив, через це і вдивлявся пильно в неї в тому-таки березняку, а вона і не подумала йому опиратися, була ніби земля, в яку хлібороб урізується плугом чи лопатою. Над ними хиталося ясно-зелене гілля, було це навесні, довкола біло стояли і сяяли стовбури берез, і, підіймаючись до зелено-хмільних верховин, він таки побачив те, чого праг. Очі, котрі досі були наче брунатний кисіль, очі, в яких хотів утопити свій шал, почали й справді прочищатися, ніби джерело. Уздрів сліпучо-білі білки, карі обідки і чорні крапочки зорків – це було так разюче, що мало не розчавив їй пліч: у неї так і лишилися потім сліди всіх п’яти пальців на одному рамені і від п’яти – на другому. Це вирішило його долю, і Степан тоді вперше відчув задоволення людини, котра щось здобула, котра почала творити рід, а відтак здобуває щодо нього тверду відповідальність…

Степан втирається рушником, його тіло пружке та м’язисте, прочищені пори шкіри дихають вранішнім повітрям; сонце стоїть якраз навпроти, ще негаряче, але яскраве; пашать м’якою прохолодою городи, на них спочиває іще ранкова роса. Акація скинула на землю зайве листя, воно жовте й тонке, вітрець, що заскакує на подвір’я, звіває його, наче пух, – легке воно й шарудкаве.

Біля Степана стоїть мала його подобизна – Славко; Степан повертається до Славка, кидає позир, і той, помітивши батькову прихильність, шморкає носом.

– Папка, дай рубля на морс, – каже він і на всяк випадок відскакує вбік, бо не завжди може вгадати батькову реакцію. Але Степан і справді сьогодні благодушний; він кидає оком на річку, втонулу у верболозах, і на невелику смарагдову галявину біля води, а тоді милостиво цідить крізь зуби:

– Скажеш у хаті, дам!

7.

Андрій знову лежав, закинувши ноги на бильце ліжка; Валька сиділа в густо-жовтій плямі мертвуватого західного сонця; волосся мерхотіло в тому світлі; він дивився на волосся, а відтак і на широку спину, обтягнуту квітчастим платтям і перетиснуту посередині пружком станика. У кутку біля дверей закляк на низькому ослінці Горбатий, горб випнувся над головою, яка вклалася між долонь, сутінок розмивав його – став Горбатий як накопичення кругляків: горб, голова, груди, горбки колін. Сидів він босий, великі запорошені ступні стояли на неметеній підлозі, як два млинці. Очі його розплющувалися й пропадали – Горбатий сторожко подрімував.

– Ну, – сказала Валька, натискаючи продітими в очка ножиць пальцями, – що ж вирішив?

Горбатий розплющився, очі його стали круглі й мерехтливі. Андрій не відповідав. Дивився на стелю: білені, накладені одна на одну дошки, посередині два сволоки, теж білені, з одного звисає дріт, а на його кінці роздута прозора лампочка. Лампочка потрапляла в сонячну смугу, відбивалось у ній, вигинаючись жовтою скибкою, мале, розділене на чотири квадратики вікно. Там далі куток, у ньому ікона, майже потемнілий образ серед лискучих станіолевих прикрас; під нею суха, вощена квітка, пообіч безвільно звисав рушник.

Голову Андрієві стискало, як обценьками, але думок не мав. Відчував, що він у цій хаті зайвий, але не було сили встати й покинути її.

Горбатий знову опустив обличчя в поставлені руба долоні й приплющився. Андрій таки сів на ліжку, важко вминаючи іржаві пружини; Валька стругнула нігтя, ножиці дзвякнули. Повернулася боком – сонце трохи змістилося, і її постать тепер розділилася навпіл: одна золотиста – волосся, шия і плече, друга темна – темне волосся, шия, плаття і нога. Валька поклала ножиці, потягшись, дістала дзеркальце. Обличчя відбилось у люстерку: зведені дугами брови, ледь приморщений лоб між золотого намулу волосся.

Мовчання ставало нестерпне. Андрій устав, підійшов до відра (Горбатий у кутку здригнувся), взяв кварту й черпнув води. Була тепла і пахла йодом, він насилу проковтнув її, тоді поставив кварту. Валька підводила брову тушевим олівцем; Горбатий дивився з кутка – знизу вгору, чіпким, насмішкуватим поглядом. Андрієві здалося, що його віддавна переслідує цей погляд – погляд чи запах, подумав він, запах цього помешкання чи людей у ньому. Відчув, що його аж зморозило злегка; сонце вже не освітлювало Вальчиної постаті, він зустрівся раптом з нею очима, і вони потримали так зіткнутими погляди: одні вивідчі, трохи насторожені й гарні очі, а другі втомлені й тупі.

Андрій знову сів на ліжко, і на рип здригнулося кругле лице Горбатого.

– Ти б сказала йому, Валь, – мовив він, – щоб не розтовкував тобі ліжка.

– Що, тобі стільця мало? – спитала Валька. – І взагалі, чого ти ходиш? По-моєму, я тобі ясно сказала: запиши дитину, а тобі я й слова не скажу, бо я твоя жінка. Так само, як дитина, і нікуди від неї не дінешся…

Андрій мотнув головою – вдарив лобом у стиснуті кулаки.

– Не роби з меня дурня, Валь, – сказав чи простогнав. – Давай разом жить, але не моя це дитина…

– Коли б я був на твоєму місці, Валь, – поважно сказав Горбатий, і обличчя його зробилося святошне, – не дозволив би так з собою говорити.

– Я своє сказала, – мовила Валька й тоскно задивилась у вікно. – Хочеш зі мною жити, живи, як порадошний, не хочеш – он тобі двері, хай тебе мамочка годує.

– Я тобі гроші віддав, – глухо озвався Андрій.

– Скажи йому, Валь, – поважно прорік Горбатий, – що тих грошей, які він дав, вистачить раз підтертися.

– Ха-ха-ха! – засміялася Валька, показуючи лискучі зуби, які аж спалахнули у сонці. – Цей Петька як скаже, то послухаєш!

– Еге, – задоволено повторив Горбатий, – їх вистачить раз підтертися. А в тебе жінка й дитина – я за себе не кажу. Мені твоїх підтирок не тра, мені он за них серце розривається. Хіба не так, Валь?

– Петя в нас добрий, – сказала милостиво Валька. – Не те що ти, пес блудящий… Тягаєшся по світу, а потім мені ще й сцени влаштовуєш. А я, може, за тобою, паразитом, очі виплакала, он хай Петя скаже.

– По-моєму, – обізвався Андрій, – це ти з ним хотіла, аби я поїхав. Грошей для вас заробив.

– Нє, ти чуєш, Петь, що він каже? Нє, ти тільки послухай, – почала розпалюватися Валька. – Нє, ти тільки глянь, що він меле! Цей паразит мене в гроб зажене!

– А таки зажене, коли будеш йому потакать, – сумирно сказав Горбатий. – Я б, Валь, на твоєму місці прогнав його.

– Ти подиви, який зараза, Петь! Нє, ти подиви! Тягається по світах, дітей своїх не признає, нє, ти подиви! Йди з моєї хати, чоловіче, бачити тебе не можу. Забирайся! – верескнула вона.

І знову Андрієве обличчя налилося буряковим соком, очі блиснули, а руки набубнявіли в кулаки. Горбатий притьма скочив на ноги й тонко заверещав:

– Валько, тікай, він тебе бить буде! Він сумашедчий, Валько, тікай!

Але Андрій не збирався битися, хоч брехала вона йому у вічі.

Кинувся, як причинний, і бабахнув руками в двері – подався надвір. Сонце поранило йому очі, і він аж хитнувся. Тонко зойкнуло йому на серці, а зуби куснули губу так, що кров із неї посочилася.

8.

Навколо Андрія надвечір’я. Жовте як руїни. День перетворюється на руїни; нагорі, в місті, ще й досі не прибрані од війни румовища: руїни дня і міста. Андрій бреде повз жовту цегляну стіну із закладеними цеглою вікнами. В одному із вікон дірка, і в ту дірку просунуло гілку деревце, що виросло там. Андрій плуганиться потрісканими плитами хідника: плити прямокутні й зачовгані, поміж них густо пробивається трава. На одному з цілих будинків висить червоний плакат. Не читає напису на ньому, а тільки дивиться на яскраво-червону пляму. Назустріч ступає селянка з коробкою за плечима. Жінка тримає в руці шматок чорного, як земля, хліба і їсть. Проходить повз нього і начебто приносить із собою сутінки. Навколо й справді посутеніло, Андрій завертає за ріг і бачить дощату буду, з дверей якої випливає синій димок. Крізь прочіл видно столи, заякими сидять за пивом чоловіки. Вони палять самосад, і цей димок, що витікає з дверей, – від того самосаду. За прилавком стоїть рудий, аж світиться, буфетник і поблискує золотими зубами. Андрій переступає порога. В кутку за столом троє розпивають півлітру. Зводять склянки і голосно цокаються.

– Хлюсни-но мені, Сьомко, сто грам, – каже Андрій і кладе на заляпаний пивом прилавок десятку. Сьомка бере склянку і, не кваплячись, наливає. Андрій тупо дивиться, як прозоро біжить рідина.

– Лий доверху! – каже він, відчуваючи, як у грудях у нього щось дере й шкрябає.

Сьомка ллє, Андрій бере склянку і п’є, як воду. Не відчуває ні міцності, ні смаку. Відчуває, що всередині у нього щось болить, скімлить і плаче. Хоче залити й затопити те скімливе й плакуще, та коли ставить склянку на прилавок, відчуває, що йому пересохли вуста. Повертається й виходить геть. Над містом хитаються бліді рожевуваті сутінки. Вулиця порожня, і він сновигає по тих-таки прямокутних плитах. Але цього разу плити погойдуються під ногами, і він не втримується, щоб не впустити на них важку й солону сльозу.

9.

Ганя сиділа на ослінці, ховаючись у тіні бузкового куща, – ось про що оповіла вона братовій. Сонце бавилося дубовим листям, півень наступав на курку, войовниче волочачи по землі крило; велика попеляста кішка зі світло-зеленими очима стрибнула на лавку й наставила до братової мордочку.

– Вчора вони збиралися, – продовжила розповідь Ганя і хитнула в бік мовчазного чолов’яги, що спокійно пас корову. – Пили й дуже горлали!

Братова погладила між вухами попелясту кішку, та замуркотіла.

– Може, свято яке? – сказала братова.

– Ніякого свята, – спалахнула Ганя. – У Степана день народження в січні, в його жінки – в січні, а у Вальки з Горбатим – у лютому.

Похмурий чолов’яга підігнав корову ближче до двору. Скинув сіру, вимоклу в поті кепку і втер долонею густий піт.

– Радилися, як обплутати Андрія, – сказала Ганя.

Виповіла все, що мала сказати, і напруження поступово спадало з її обличчя. Від квітника ніжно пахло, загула бджола, вилітаючи із жоржини.

– У цьому всьому чорт ногу зламає, – сказала братова.

– Сиділи на Степановому подвір’ї і сварилися, – повідомила Ганя.

Кішка стрибнула на коліна братової, солодко згорнулася клубком і позіхнула, розводячи рожеві, обтикані гострими зубками щелепки. Вони мовчали: Ганя висловилася, а братова не знала, як її розрадити.

Похмурий чолов’яга перегнав корову через дорогу й потяг її через верболози на галявину. Там він пустив худобину пастись, а сам ліг на траві, наклавши на обличчя кепку. Легка, блискуча ластівка торкнулася грудьми води й стрімко майнула вгору, де тремтів блакитно-чистий блават.

– Як там Сашко? – спитала братова.

– Знову щось подіялося. То веселився й марширував, а тепер сидить у хаті й не хоче виходити.

– Забувся про теля?

– Кажу ж: сидить у хаті й думає. Варка боїться, щоб знову йому щось не спричинилося.

Братова гладила кішку.

– Андрій тікати хоче, – сказала Ганя. – Але подадуть на розшук та ще й посадять.

Вона раптом заплакала. Сльози покотилися двома сірими рівчаками.

– Пообідаєш з нами? – спитала братова.

– Не треба було з ними зв’язуватися! Господи, хіба не казала я: не лізь у те кубло. Так ні, уперте таке й дурне, а їм такого дурня тільки й тра… Всі гроші, які привіз, їм оддав, і, дурне, чогось туди ще й лазить. А вони йому у вічі плюють. Господи, навіщо напасть на мене така! Старий дому не тримається, старший у землі гниє, а цей – ні пуття, ні радості!

– Ти до нього якось м’якенько, – сказала братова. – Ти йому якось розтлумач.

– Це розумному розтлумачиш, – схлипнула Ганя, – а в дурного ворони на голові чубляться…

10.

Уже западало сонце, коли мовчазний чолов’яга повів корову додому. Корова була сита й сонна, молоко приємно обважнювало її, і вона передчувала момент, коли до вимені її торкнуться м’які руки, звільняючи її від солодкого й трохи болісного тягаря. Похмурий чолов’яга дивився перед себе, маленькі його очка оглядали світ чіпко й уважно, ступав чобітьми на дорогу – йшов повз паркани й хати, оглядаючи світ будинків і парканів, як оглядають власність. Корова мружилася й ліниво відганялася від мух; похмурий чолов’яга минав двір за двором; околиця, на якій він недавно поселився, спускалась у глибоку річкову долину, місто було на горі, а тут пахло бур’янами та городами, цвіли соняшники й літали домовиті горобці – нагадувало це йому село. Мовчазний чолов’яга понуро брів у пилюці – був він останній із роду, який покинув криту соломою хату.

Завів корову до хліва, низька, дебела жінка загримотіла відром, корова завернула у стійло й розставила ноги, чекаючи доїння, жінка пішла до неї, а похмурий чолов’яга втер з чола піт. Відразу ж вийшов за хвіртку й повільно почвалав по вулиці, повз нові хати й нові паркани. Очі його погасли, ішов повільно й розважно, наче беріг силу, чоботи були закурені, а з-під пахов розходилися темні мокрі півкола. Заросла шия розкладалася на жовті квадрати, які поблискували, – були вкриті плівкою поту.

Чолов’яга відхилив хвіртку, і назустріч йому поспішив Горбатий. Ніс улесливу всмішку і стрибав, наче скалічений птах.

– Заходьте, заходьте, дядьку, – зашепотів він, – я на вас давно чекаю.

Чолов’яга скинув картуза й переступив порога. Горбатий кинувся до скриньки в кутку і витяг звідти зелену пляшку, заткнуту гумовим корком. У кімнаті було парко, а з двору й темряво – пасмо світла, що падало з віконця, сутіні не розгонило.

Похмурий чолов’яга сів до столу й розстебнув горішні гудзики сорочки.

– Валька де? – спитав.

– Хе-хе! – засміявся Горбатий, ставлячи пляшку на стола. – Таке діло лучче без неї. Баба, дядьку, воно завжди баба, не мені вам казать, а коли находиться на таке діло, то чим менше знає, тим, дядьку, ліпше.

Горбатий поставив на стола дві склянки і вийняв гумового корка. Рідина була сива.

– А Вальчин де?

– Зараз він, мені на удовольствіє, у нас не живе, то їсть, я хочу сказати, що ми його тут не тримаємо, – Горбатий сів до столу й урочисто розпрямив плечі. Підтис губи і змружив очі.

Похмурий чолов’яга взяв склянку, подивився на світло, тоді повільно відпив, відірвався, а за другим разом допив усе.

– Не знаю, Петре, – сказав він, – чи такий ти чоловік, щоб тобі до кінця довірять можна було. Умієш ти мовчать?

– Як гроб, – урочисто проказав Горбатий.

Чолов’яга поставив до Горбатого темні, пронизливі очі. Почали вони поступово ширитися, наливаючись темінню, а за мить заполум’яніли. Горбатий покрутив головою і мимовільно зирнув на двері.

– Дивлюся я на тебе, Петре, – сказав твердо похмурий чолов’яга, – і такий ти мені, як глистик.

– Це ви неправильно мене пойняли, дядьку, – поважно сказав Горбатий. – Я, коли хочете знати, то й зовсім не глистик, а такий, що йому довірять можна. І небагато ми від вас просимо, дядьку, хочемо тільки, щоб той буцехвіст за розум узявся, щоб, понімаєте, сім’ю не розбивав – чи ж щось таке погане ми від вас хочемо? А глистиком, дядьку, я ніколи не був і не буду.

– Може, й так, – сказав похмурий чолов’яга. – Але це таке діло, про яке треба буде забуть. Щоб ніхто не знав і щоб ти навіки-віків забув.

– Це я вмію, – згорда всміхнувся Горбатий. – Коли треба, то я так усе забуваю, що й справді в мене нічого в голові не лишається. Порожня в мене голова стає, отака! – він вдарив себе по голові пальцем, і та й справді задзвеніла. – Я, дядьку, все, що треба, забуваю, як гроб. І мені двічі одного не треба казать, кебетливий я. Бо інакше при нещастячку своєму я б не прожив.

– Дай-но хоч шкуринку оте твоє пійло заїсти.

Горбатий метнувся до своєї скриньки і поклав на стола шмат чорного глевтяка.

– Хліб тут у вас не домашній, – пробурмотів невдоволено похмурий чолов’яга. – А цибулі нема?

Горбатий знову метнувся до скриньки і за мить покотив по столу велику золотисту цибулину. Чолов’яга обдер з неї лушпиння і загнав у неї зуби, як у яблуко.

– Тепер гаразд. Недобре пить, не закусюючи. Скажу тобі одверто. Петре, – не все, що ти мені сказав, до серця мені. Але ти рідня, і я тобі допоможу. Пойняв, тільки тому, що ти рідня!

– Ну, аякже, – захитав головою, мов приставлено її до пліч, Горбатий. – Рідня – це перш за все. Я за рідню голову покладу і не задумаюся. Я за рідню роздушити себе дам.

– Це ще хтозна, – понуро відрізав похмурий чолов’яга і знову поставив до Горбатого палахкі очі. В того заповзали по спині мурашки, але на вустах продовжувала грати трохи улеслива, а трохи й підбадьорлива усмішка – очей своїх од пронизуватих похмурого чолов’яги він не відвів. Це, певне, тому не сподобалося, бо несподівано перехилився через стола, схопив Горбатого за барки й майже витяг нагору. Перекинулася склянка. Горбатий зачепив грудьми пляшку, перекинулася й вона й забулькала. І тут Горбатий повівся, мов циркач: змахнув рукою і підхопив пляшку.

– Ну, чого ви, дядьку, чого? – задзвенів він тонко. – От і святу водичку перекинули, а я не такий багатий, щоб добро розливать. Пустіть мене, дядьку, коли не хочете, щоб я вам голову розбив!

Але чолов’яга вдивлявсь у нього гарячим поглядом.

– У бога ти віруєш?

– Ну, певне, дядьку, ну певне! Як це так – не вірувать у бога. Та я, їй-богу, вірую в бога…

Чолов’яга відпустив Горбатого, і той м’яко сповз назад на стілець.

– Це я тебе спребував, – сказав дядько мирно, і на вустах у нього спалахнуло щось схоже на усмішку. – Налий іще!

Горбатий лив тремтячою рукою.

– Та не трусись ти, як юдине дерево, – сказав похмурий чолов’яга. – Все, що треба, я зроблю. В мене, бра, слова не полова, по вітрі не віються. Буде вам як шовковенький. Пойняв?

– Чого ж не пойняти, дядьку! – скоромовкою заговорив Горбатий. – Через те тільки й прошу вас, що ви родич та й діло добре знаєте. Я вас всіда уважав, дядьку. Бо ви серед нас, дядьку, як той кулак, – Горбатий зціпив кулака і твердо поставив його на столі, ви в нас, дядьку, характерник. Я теж трохи не від того, бо на картах гадаю, але вам я, дядьку, і в підметки не годжуся.

Похмурий чолов’яга з хрускотом розтирав зубами хліб із цибулею.

– Може, й так, а може, й ні, – пробурмотів він.

11.

Минулої осені, коли було так багато листя, коли околиця мріла в м’якому літеплі й шелестіла, мов шепотіла заклинання, помер старий Ювпак, спокійно відійшовши в царство тіней і пронісши наостанок через околицю свій гострий профіль та міцно стиснуті вуста. Старий прожив життя насторожено й мовчазно, не мовивши нікому зайвого слова і не полишивши заповіту. Падало тоді й засипало околицю листя, а літепло пронизувалося ножами холодних струменів. У таку пору старий виглядав у труні урочисто й повчально; зрештою, такий він був, його заповіт: знай своє, роби, але не пащекуй. Безпомильно прочитав цей заповіт на батьковому обличчі перш за все Степан, через це й не відводив од батька погляду: навіть неживий, той мав стиснуті вуста, а риси обличчя залишалися нерухомо-чіткі. Валька плакала, як і годиться під таку хвилю жінкам, а Горбатий смиренно пускав під лоба очі: переймався подією якнайменше, бо батько Горбатого не любив. Мовчазний чолов’яга, котрий тоді ще жив у селі, приїхав на ту нагоду до міста возом – на його свиті й досі висіли жовті соломинки, – дивився байдужно й тупо: вони з братом родичалися не вельми. Листя шаруділо в них під ногами, коли виносили труну з покійним, і вони рушили всі разом із цікавими й охочими – цікавих та охочих, правда, було небагато, – вслід за тим гострим профілем, несучи за ними профілі й свої, так само гострі – орлині.

Минулої осені, коли так багато було листя, вони таки відчули, що осиротіли. Але попри те кожен ніс у собі й світлу часточку: кожен із них у свій спосіб звільнявся – старий був вдачі крутої. Отож, ідучи отак щільним рядом зі своєю скорботою, кожен знав своє й думав за своє: кожен по-своєму дов’язував вузли, тобто думав про те, що не було завершене. Отак вони й ішли: з’єднані, але й роз’єднані; та головне, що в’язало їх, стало мумією і покірно несло орлиний профіль в осінь та шарудіння. Вони ж одностайно йшли по листю, мали звільнення й скорботу, і це було так, як літепло з ножами холодних струменів. Навіть Валька перестала плакати, забувши, що це їй годилося як жінці, підтисла вуста, і її очі засвітилися так само твердо, як і в братів, – вони йшли та йшли, злучені перед очима цікавих, гордовито, але й печально, важко ступаючи чобітьми – чоботи в усіх, крім жінок. Коли ж налетіли пасма бабиного літа й оповили незрушне обличчя покійного, всі відчули благословення, послане кожному зокрема. А осінь того року так якось відразу обсипала листя, і найбільше його випало саме того дня – вільготне і свіже, з тим-таки ніжно-тлінним запахом, який і позначає смерть, але який приносить у душу й вільготу. Через це вони і ступали дружно: заплакані жінки й суворі чоловіки, ззаду кілька охочих і цікавих із тих, хто сподівався бути запрошеним на поминки, – це накладало на всіх обітницю єдності. Але було й інше: кожен із них під цим небом і біля цих дерев, що наче змовилися скинути сьогодні із себе листя, відокремлювався від інших і ставав сам по собі, і це відчували вони з кожним рухом, з кожною лопатою землі: грудки стукали об віко труни, а Горбатий упав навколішки і покладав на груди великі та щедрі хрести – він єдиний із них помолився за упокій батькової душі.

12.

Наступного дня похмурий чолов’яга корови не пас, її вивело миршаве руденьке дівча, яке пильно стежило за худобиною й безсило махало руками, коли та не слухалася.

Похмурий чолов’яга надів поверх сорочки сірого кортового піджака, взяв корзину й повільно рушив через кладку, далі – під гору, я за якийсь час сховався за кущами – ішов він стежкою, що вела до лісу.

Ганина братова довго стояла біля хвіртки й дивилася. Нарешті постать похмурого чолов’яги сховалася, і братова зітхнула. Руденьке дівча тягло корову, яка огиналася й крутила головою.

– Це що, батько сьогодні не пасе? – спитала братова.

Дівча зупинилося, а корова махнула головою.

– Дід? – перепитало дівча. – Дід сьогодні не пасе.

– Не було кого послати, чи що? – спитала братова.

– Не було, – сказало дівча і втерло з лоба піт. – У баби ноги болять.

– А мама?

– Мама з батьком на роботі, – сказало дівча.

Братова зітхнула, а мале потягло корову далі.

– Куди це ти її тягнеш? – спитала братова.

– Таж пастись, – відказало дівча.

– Паси тут, під парканом, – запропонувала братова, хоч похмурому чолов’язі вони те з чоловіком забороняли.

Мале пустило корову, і та скубнула соковитої, нетоптаної трави. Дівча сіло на каменя і відразу ж перетворилося на руду грудочку.

– Мала ти ще до корови, – сказала братова й пішла у глиб двору.

Дівча виставило конопате личко, моргнуло рудими віями й показало в спину братовій язика. Руді оченята її блиснули, а губи нараз міцно стулилися.

13.

Божевільний підхопив рукою внука і почав скрадатися вздовж почорнілої дощатої стіни, на якій золотилися подекуди ясні плями сучків. Ступив у глибокий тунель вулиці й роззирнувся. Зобабіч здіймалися горби, вулиця тяглась угору – круто загнутий бумеранг – і донизу в глиб околиці. Божевільний знову рушив туди, вниз, де були міст та пивниця. Пришвидшував ходу і нарешті побіг, притискаючи внука до грудей. Гарячий, як кров, піт котився по його обличчю – сьогодні забагато бачив червоного: гілки верболозів, хвилі річки, важкуваті, з йодистим відблиском листки акацій, що шаруділи під ногами, навіть трава. Це нервувало божевільного, бо він вийшов задля зеленого, а прагнув знайти те, чого так пильно шукав і про що так довго думав, зачинившись у хаті. Там, у хаті, не один день просидів біля вікна й невідривно дививсь у шибу. Було те вікно запнуте листям американського клена, а крізь нього проглядали голубі медузи неба, по яких креслилися білі, сині й червоні лінії. Заважало йому й було недоречне тільки червоне, але його рятувало тоді кленове листя; листя й приваблювало його – годинами міг роздивлятися його обриси. Це нагадувало щось приємне й забуте, це, зрештою, давало йому силу думати. Думав довго й уперто, можливо, через те не хотів їсти й пити. В такі хвилі ніхто з домашніх не зважувався підходити до нього; натомість посилали внука. Онук ніс миску борщу в малих тремтливих руках, затинаючись на кволих ніжках, його обличчя ставало також суворе й трохи урочисте, малі очі світилися впевнено і ясно – божевільний бачив онука й усміхався до нього куточком рота й одним оком – друга половина обличчя лишалася незворушна. Брав тарілку, а внук умощувався біля нього на стільчику і терпляче чекав, поки дід поїсть. Тільки при ньому божевільний їв – любив відчувати коло себе цього малого, серйозного й такого на себе схожого. Відтак віддавав хлопчику миску й цілував у лоба. Це означало, що внук мав відійти, і той відходив так само неквапно й урочисто, несучи перед собою вже порожню тарілку. Божевільний знову припадав до вікна і знову вбирав у себе зелене світло, що його виточувало з себе кленове листя. Сидів отак довго, серйозний і похмурий, і в очах його грали зелені вогники. Коли ж до нього знову підходив онук з квартою чаю чи узвару, знову всміхався до нього тільки половиною обличчя. Друга половина, та, до вікна, за яким ріс клен, була серйозна й замислена; врешті, уже починав відчувати в собі ритмічний плин, що охоплював ціле його єство і якого не повинен у собі порушувати. Відчував цей настрій, як щось таке, ненадійне, що може ось-ось перерватися, – боявся того, адже завжди тоді приходив до нього Біль – білий чоловік із знаряддями тортур.

Сьогодні вранці один кленовий листок почервонів, і Сашко схвилювався. Сприйняв це як сигнал і вирішив більше не гаятися, а таки вийти у білий світ. Старанно поголився, натяг жіночого капелюшка (зараз, коли він біг між парканів, онук знову нюхав шматяну квітку на ньому), добре поснідав, а тоді й вийшов на ганок. Онук подибав слідом – так вона й почалася, їхня сьогоднішня втеча.

Бачив, як поєднується вода й небо – ота велетенська медуза, яка висіла над головою, торкалася прозорими ногами річки, і в місцях дотиків спалахувало золотом і сріблом; вода – це не тільки річка, а й хмари, – було в цих двох началах щось напрочуд єднальне: голубе й голубе, рідке й рідке. Відчував цю сполуку і знав, що ніхто так не зможе, – це також одна із його найзаповітніших таємниць. Шукав відтак у собі слова, щоб з’явити собі глибинне: сонце ходило, як живе, бо й було воно живе, воно батько землі й води, подумав він, а відтак і неба. Земля вбирає воду і повітря, міркувалося йому, й витворює з себе зелене диво, про яке він стільки гадав. Ось вона – головна таємниця світу, і він хотів пізнати її одкровення: злиття й творення. Те червоне, що його нервувало, було руйнівником зеленого, через це Сашко й попросив у сонця, що плавало в тій горішній ріці, щоб воно не посилало червоного передчасно. Червоне-бо – це була осінь, а восени йому, як правило, ставало погано, восени приходив до нього Біль – білий чоловік із знаряддями тортур; Біль – головний провідник Банди Злочинців Незвичайних, а може, тільки його покровитель чи помічник. Але він знав, що восени знову потрапить туди, де ходять Білі Халати – слуги Болю, і від яких терпів він люту муку, а то було так страшно! Знав, що тоді впритул підходить до Ночі, що тоді сонце спускається в чорну річку і б’ється там із Чорним Змієм. Чорний Змій теж був покровителем чи помічником Банди Злочинців Незвичайних – дитя пітьми, яка находить на нього. Коли він переможе, той Змій, його, Сашкове, тіло перетвориться в крижану кулю, а коли упаде, задвигтить земля, а з горлянки його потече випита проздовж ночі синява – небо й вода, злютовані в одне. Тоді й покотиться знову сонце в ранок, щоб запліднити з’єднану воду й небо. Земля попросить звільнення від самоти, і сонце дасть на те наказ: вода й небо згідно з ним сполучаться з землею. Але для цього, щоб таке сталося, мав народитися бог дерев, а може, й не народитися, а просто знайтися, адже є в цьому світі ще й третя сила – вогонь. Вогонь гуляє світом, палить, але й гріє, нищить, але й допомагає народжувати. Це він посилає на землю осінь, але й він творить весну. Весною ж Сашко завжди виривався з Білого полону, в який забирають його Білі Халати.

Божевільний біг, ляпаючи босими ногами по зарослій шпоришем вулиці, піт струмками дзюрив йому по чолі, а в голові тяглася й тяглася безперервна вервечка думок. Є ще одна сполука, думав він, яка сплавлює все, але якій немає ймення, – це небо, вода й вогонь водночас. Йому кладеться завдання знайти назву для цього четвертого, того, що стоїть вище бога дерев та бога землі. Він знайде цю назву і провістить її світові – саме для цього так стрімко оце біжить, адже він Посланець тих, що воюють з Бандами Злочинців Незвичайних.

Сашко біг, глухо вихекуючи перепалене повітря, на руці в нього погойдувався спокійний і задоволений онук, обхопив дідову шию й дивився назад з-поза його плеча. Світ стрибав у нього перед очима, і саме це найбільше й подобалось онукові: стрибали паркани й городи, соняшники й кукурудза, хати й постаті у глибині дворищ. Божевільний злякав курку, яка підскочила, змахнула крильми і з кудкудаканням ударила в ноги. Бігла попереду них швидко й сполохано, безсила звернути вбік; ззаду мчав божевільний, і курка мало не померла з переляку. Але попереду з’явилася якась жінка, і курка з розгону скочила у бур’ян. Жінка виплеснула через дорогу помиї і стала, засвітивши до божевільного неймовірно зацікавленим обличчям, – Сашко промчав повз неї, як вихор.

Зрештою, йому потрібно було вже стишити біг: наближався до того, куди прямував. Повернув голову, й онук понюхав квітку, що схилилася йому до очей. Сашко уже не йшов, а плив під парканом, безшумно ставлячи ноги на запорошену траву. Обличчя його напружилося, а що було облите потом, то й вилискувало, наче облите олією.

Перед братовим двором божевільний зупинився. Став і обережно спустив онука на землю.

– Дєда, ми куди? – спитав онук.

Сашко поклав пальця на вуста й раптом закинув голову. Над ним ріс дуб. Величезний, крислатий, темно-зелений, залитий щедрим сонцем. На грубезному стовбурі могутньо сиділа велетенська корона-шапка, густе й тверде листя тріпотіло під вітерцем, у короні просвічувалося, наче кістки, чорне гілля – дуб дихав на повні груди, покриваючи тінню й хату, й галявину перед нею; божевільний відчув, як у нього солодко завмерла душа.

– Він! – шепнув самими вустами.

– Хто він, дєда? – торсонув його за штанину онук.

– Він, він, Тольцю, – лагідно сказав Сашко. – Він!..

Зайшов у хвіртку й покрадьки підійшов до дуба. Схопився за звислу гілляку і за мить був уже на ній. Капелюх зачепився за сучка і мало не злетів, але Сашко вчасно схопився за нього рукою…

За кілька хвилин братова почула спів. Вона визирнула у вікно: на дубі сидів божевільний. Вона поралася і не зразу вийшла, а Сашко все співав і співав. Це був якийсь дивний спів, повільний, розтяжний, з високими сталевими викриками. Зрештою почав ламати гілки і скидати їх донизу. Співав і ламав гілля – щось проміжне виконував між гімном та плачем. Хитався капелюх із квіткою, босі ноги міцно спирались об гілки – божевільний аж плакав своїм натхненним співом.

Летіло долі поламане гілля, там ходив на кволих, коротких ніжках онук і серйозно збирав і складав віття на купу. Божевільний не вгавав. Братова вийшла на подвір’я, стала, приклала дашком долоню до лоба й дивилася; звіддалік поспішав із повними відрами води брат, він уже помітив божевільного і майже біг – вода рясно обливала йому штани. Онук не зважав на господиню обійстя, ходив і ходив під дубом, збираючи галуззя, – божевільний усе так само співав.

Зрештою замовк. Сів на гілляку і втер з лоба піт.

– Що це ти робиш? – спитав його брат.

Божевільний скинув капелюха й почав зморено обмахуватися.

– Дєда гілляки лама, – сказав онук, задерши до дорослих голову.

Божевільний натяг капелюха й почав швидко злазити. Зіскочив на землю й засвітив двома рядами жовтих зубів.

– Закурити даси? – спитав він.

Брат подав йому цигарку.

Божевільний запалив, сів на лавку й зморено відкинувся на спинку.

– Нащо ти це робив? – спитала братова.

Біля Сашка примостився онук, вони мовчки сиділи. Божевільний пускав угору сині колечка диму, а внук серйозно, зосереджено дивився перед собою.

– Диви, скільки дерева наламав, – озвався брат.

– Мені треба небагато, – мовив тверезо й упевнено божевільний. – Осьо обламаю гілля…

Замовк, тільки солодко затягся димом.

– І що? – спитав брат.

– Хіба не знаєш? – розважно сказав божевільний. – Вони недаремно випускають його на галявину. Теля оте – шпійон, і я доб’юся, аби його арештували…

14.

Ганя прийшла до братової втомлена, майже хвора. З її обличчя зійшов звичайний добродушний вираз, важко опустилася на ослінця біля бузку і навіть не помітила, що виставилася на сонце. Обличчя її здавалося постарілим і зів’ялим.

– Малі діти – малий клопіт, – сказала вона. – А великі – великий.

Братова мовчки сіла на лавку.

– Приходив Андрій, – сказала Ганя. – Валька таки хоче миритися, але щоб він признав те дитя за своє. Ну, а він уперся, чого б то чуже признавати?..

– Це вже ти говорила, – сказала братова.

– Може, й говорила, – мовила Ганя, – але не говорила іншого. Щось вони там замишляють…

Ганя посунулася й таки сховалась у тінь. Оповідала уривчасто.

– Вже їх добре вивчила, – сказала. – Іду вчора – аж Горбатий. Хотіла обійти, а він аж вклонився: «Драстуйте!» Ніколи не здоровкався, а це аж розцвів. І така в нього мармиза хитра, аж олія пливе.

Ганя втомлено подивилася на братову.

– Не, це вже напевне щось замишляють, – сказала вона. – Я вже їх як облуплених знаю. Іду вчора ж, а тут Степан зі своїм моторним лісапетом. Глянув, і так йому весело зробилося, так весело, аж ошкірився…

Ганя понурилася. Сплітала й розплітала пальці, ліва повіка в неї тремтіла.

– Коли вже щось замишляють, – сказала, – сходяться і п’ють. Позавчора знову пили й кричали…

На вулиці пас корову похмурий чолов’яга. Дивився на річку, повернувшись до них спиною, а корова неохоче скубала траву.

– Цей, що пасе, у їхніх затіях не останній, – прошепотіла Ганя, киваючи в бік похмурого чолов’яги.

Чолов’яга несподівано повернувся в їхній бік. Жінки побачили щільно замкнене обличчя й малі, пронизливі очі. Ганя ковтнула невимовлені слова, а братова схилилася зірвати з босої ноги задерту шкірку.

Попеляста кішка стрибнула на лавку.

– Геть! – штовхнула її братова.

Кішка ображено блиснула злодійкуватими очима.

– По-моєму, вони щонеділі п’ють, – сказала братова.

– Але не так кричать, – відказала Ганя. – Я вже їх вивчила, як свої п’ять пальців. Та й позавчора ніяка не неділя була.

– Позавчора і він не пас, – сповістила братова, киваючи в бік мовчазного чолов’яги. Той знову відвернувся й дивився з-під кепки на річку.

Ганя насторожилася.

– Кудись ходив. Із корзиною через кладку, – вона махнула рукою на той бік річки, звідки починалася стежка до лісу.

– Я ж кажу: замишляють, – сказала Ганя.

Онука його пасла. Мале таке, руденьке…

Похмурий чолов’яга потяг корову до верболозів, а попеляста кішка знову стрибнула на лавку. Братова погладила її, і та солодко замуркотіла.

– А чого думаєш, що це проти Андрія? – спитала братова.

Ганя не відповіла. Зоріла перед себе, радше в себе, бо очі її повилися каламутною плівкою і знерухоміли. Сонце припікало їй голову, плече й ногу, але Ганя не зважала на це. Сиділа мов заклята, і братова таки не втерпіла, щоб не спитатися знову:

– А чого думаєш – це проти Андрія?

Ганя повернулася до братової, неуважно зирнула на неї, і тяжко зітхнула.

15.

Того дня, коли Андрія впоїли зіллям, він спершу не хотів заходити до Вальки. Щось йому мулило, дошкуляло, якийсь неприємний доважечок висів біля серця, якась стума. Подався до річки, але там не мав чого робити; подався до пивниці, але в кишенях у нього гуляв вітер – та дещиця, яка и нього залишалася, була вдома, а йти додому, де на нього чатувала мати, аж ніяк не хотів. Отак він покрутився вулицею, пройшовся нею туди й назад, і ноги його привели до того ж таки подвір’я, до того ж підвалу, на вступі до якого стояв, мов вірний пес-сторож, Горбатий. Горбатий зустрів його солодкою усмішкою й блискучими очима і заговорив до нього так приязно, що він мав би відчути: щось не так. Але так йому було того дня на душі маркітно, окрім того, випала така погода – сірі хмари, що спустилися майже до землі, свинцева річка, і дув пронизливий вологий вітер, що він, запитавши, чи вдома Валька, відповів на приязний тон Горбатого. Валька, річ певна, була вдома. Він переступив порога, зігнувшись в одвірку, а коли звів голову, побачив, що вона сидить біля столу, оголила персо й годує дитину. Валька озвалася на його вітання так само, як і Горбатий, люб’язно, і це також мало б його здивувати. Але він був радий хоч би з того, що його звідси не женуть, і задивився на дитину. Вразили його напрочуд чіткі риси, сформоване підборіддя, владні губенята, що пожадно цмулили материнське молоко. Була то жінчина порода, в тому не сумнівався, але була то й не його дитина – в тому не сумнівався ще більш. Зайшов Горбатий, так само усміхнений і з веселими очима.

– Кажуть, що ти вже скоро від’їжджаєш? – спитав.

– Хто каже? – спитав Андрій.

– Ціла вулиця каже, – озвалася Валька. – Коли в тебе відпустка кінчається?

Він тільки тепер згадав, що й справді: зовсім небагато залишилося в нього відпустки, що, справді, скоро доведеться йому покидати цей край, адже там він завербований.

– Я навіть хотіла, – сказала Валька, – Петю за тобою посилати. Відпустка твоя кінчається, а ми так ні до чого й не домовилися: чи будеш ти мені присилати на дитину, чи подати на аліменти?

Він скинув головою: Валька говорила добродушно, навіть усміхнено. Чи ж вважає його за цілковитого дурня? Раніше, коли ще не їхав на заробітки, з її принуки ж поїхав, не помічав за жінкою нічого, що б схитнуло подружню вірність. Трохи патякали про неї сусіди – переповідала це вже мати, але він знав, що таке сусідські язики. Зрештою, й сусіди не патякали чогось певного – всі балачки виходили з того, що дитина, судячи з простого арифметичного підрахунку, таки не могла бути Андріева. Зараз Валька вражала його своєю неприступністю. Не жили вони як чоловік і жінка, ночував він у матері, але не міг і сюди не приходити – тягло його незборним потягом. Не міг не дивитися на неї, бо завжди викликала в ньому незбагненний вогонь, і завжди хотів він її. Хотів бачити її вагітною, але за два роки життя все-таки не запліднив її – тоді вперше відчув її зневагу. Зараз же розгубився між цим лобовим нахабством, настирливою, прямою брехнею, яка робила з нього несусвітнього дурня, і неприступно-строгим виразом Вальчиного обличчя. Може, саме через це нестримно хотів її, привиджувалася вона йому вві сні, і тільки вві сні міг її цілувати й милувати. Це тим більше гнітило його й лютило: ці дві однакі ляльки, Лють та Гніт, всечасно боролися і збуджували його; розумів свою чоловічу ганьбу, але й свою безпорадність, яку все-таки подолати не міг. Скільки разів зарікався не переступати цього порога, але тільки виходив з дому, щоб утекти від материного гдирання, ноги приводили сюди; незмінно зустрічав ці два майже однакові обличчя: Горбатий дивився на нього насмішкувато, а Валька з холодною, але й млосною байдужістю. Зводила на нього спокійні очі, і він відчував, що від того погляду все колотиться йому всередині. Розтуляв рота, щоб виповісти те, на що вони сподіваються, але погляд його падав на колиску, і слова самі по собі зникали. Коли ж дитина плакала, Валька кидалася до неї і зацитькувала, незмінно, як пущена платівка, промовляючи, що от, мовляв, прийшов папка, який не хоче своєї дитини знати, поганий, лихий і сердитий папка! Її голос під ту хвилю був такий повзучий та ніжний і такі скрушно-лагідні нотки звучали в ньому, що він скреготів люто зубами, повертався і йшов геть. Так, це все незмінно повторювалося, з тією відміною, що останнім часом Валька стала до нього зовсім лагідна, часом блискала й усмішкою, тією, що зводила його ще в час парубоцтва, він розумів: довго так тривати не може.

– Слухай, ти, – сказав він Горбатому, що незмінно стовбичив біля них. – Ану-но, біжи погуляй!

– Валь, він мене з моєї хати проганяє, – поскаржився Горбатий. – Чула таке?

– Чого ти його проганяєш? – спитала Валька, хмурячись. – Він у своїй хаті.

– Поговорити з тобою хочу, – сказав Андрій.

– Можеш при ньому говорити, – скоромовкою відказала Валька. – Від братика в мене нема секретів.

– Все одно від мене нічого не сховаєш, – потвердив Горбатий.

Андрій подивився на одну і другого, одна і другий здалися йому далекими і зчужілими. Хоча ні, жіноче обличчя й зараз його принаджувало.

– Зникни, бо черепа провалю! – рявкнув Андрій з такою люттю, що Горбатий миттю опинивсь у сінях.

– Чула, Валь! – закричав він із сіней. – Цей бандюга голову мені хоче провалити, а ти мовчиш!

– Залиши нас, Петю, – мирно сказала Валька і сіла на стільця біля столу, куди падала сонячна стяга. Сонце відразу ж позолотило її волосся і засвітило світлі волосини на нозі; Горбатий прихилив двері, але, певне, прикипів вухом до замкової щілини.

– То що? – спитала Валька крижаним тоном. – Тільки не кричи, дитину мені розбудеш.

Але дитина вже прокинулася. Запищала в колисці, і Валька рушила до неї.

– То що? – кинула на ходу.

– Я це, – сказав він. – Хочу сказать, ну, знаєш, є воно, то є. Давай того… знову зійдемося… Ну, поживемо трохи, а там я, може, до нього і звикну.

Валька взяла дитину на руки, воно закліпало на Андрія синіми оченятами.

– Чого ж, – сказала вона, – вже тобі не вперше кажу: визнай дитину – й житимем.

Його обличчя побуряковіло, а посеред лоба виступила напружена жилка.

– Нє, – сказав він. – Так зразу не можу я. Давай трохи поживемо. Дитина не моя, але я до того звикнути хочу.

– Твоя чи не твоя, а твоя буде, – сказала зимно Валька і підгецнула маля. – Ану, маленький, гоп! Бач, який у тебе папка, не признає тебе, такого гарного пузанчика.

Він натужно дихав.

– Ти чуй, що хочу сказати, – мовив він. – Є воно, то хай буде, ніде його не подінеш. Але не зразу, не можу я зразу…

– А я хочу зразу, – сказала Валька, різко встаючи, – Хочу – і все. І в нього буде батько. Не можна добром, суд припише.

– Як припише? – спитав перелякано Андрій.

– А отак, візьме й припише. Ти мій чоловік, не живемо разом, то маєш мені на нього платити. І нема чого тут багато гадать. Я тебе біля себе не тримаю, але й не жену. Я з тобою всіда по-доброму, отож не виводь мене. Не виводь, бо випру, і більше через порога мого не переступиш.

Вона схилилася до малого й почала лоскотати його носом:

– Ти мій мазунчик, у-лю-лю, ти мій красунчик, ти мій пузанчик…

Раптом звела розпашіле й од того погарніле обличчя і, дивлячись на Андрія майже лагідно, сказала:

– Немає в тебе серця, чоловіче! Ну, як такого маленького не любить!..

Андрій відчув, що сила покидає тіло, що він у цій нерівній боротьбі чоловічого та жіночого єства поступово втрачає рубіж за рубежем: природа завжди більше співчуває жінкам, адже вона сама з тих, кому випадає народжувати. Отой усміх, коли підвелася Валька від дитини, а було це в той-таки день, як його споїли зіллям, вчинив із ним щось таке чудне, мав він потаємну силу, що впливала передусім на його волю, тобто Андрієві стало нестерпно втримувати своє бажання тієї, яка мусить належати йому по праву і яку люблено не раз. Більше того, вона не противилася йому, хотіла тільки зламати його затятість. Але все-таки існувала ця колиска, отже, не затихали його Гнів та Гніт, хоч природа мусила з’єднувати все призначене для з’єднання; через це не міг устояти в цьому змаганні, тим більше що з’їдало його чорне почуття: знесилення Його й неприкаяність. Найбільше вражало його те, що дружина відштовхувала його, замість запобігати ласки й прохати вибачення. Зрештою, й зараз поводилася в його присутності без сорому: розкрила персо й годувала маля. Він стояв серед хати побуряковілий і мовчазний, за дверима в сінях принишк, аж око його влазило у замкову щілину. Горбатий; Андрій же гарячково шукав компромісу: ну, як його залагодити, щоб і вівці були цілі, й вовки ситі? А може, вдати, що погоджується з нею, що таки приймає дитя за своє, тільки хай вона згодиться вгамувати його тугу. По тому, як це станеться, думав він, по-дурному витрішкуючись на біле пишне персо, можна буде спокійно звідси від’їхати. Обдумував цю думку на всі лади, але знову щось ставало упоперек горла.

У цей час розчахнулися двері, і в них постав Горбатий.

– Чого ви мене тримаєте у сінях. Валь? – сказав він ображено. – Ви тут ні про що таке секретне не говорите і нічого такого секретного не робите. Чого я не можу бути в хаті?

– Він оно не хоче, – ліниво відказала Валька.

Стояв серед хати як бевзь. Топтався незграбно і не знав, де подіти руки.

– І нема чого топтаться, – сказав категорично Горбатий. – Валя тобі діло каже. А не хочеш, ушивайся і не колоти нам спокійної жисті.

Андрій раптом розвернувся і схопив Горбатого за барки. За мить той вилетів у сіни й почав репетувати, щосили тарабанячи кулаками в зачинені двері.

– Що це ти вичворяєш? – запитала спокійно Валька. Вона вже поклала дитину в колиску й стояла супроти нього.

– Тебе хочу, – сказав понуро і ступив до неї крок.

– Горбатий за дверима перестав репетувати, видно, прислухався.

– Нічого не вийде, – сказала Валька, і на її вуста набігла глумлива посмішка.

– А коли вийде? – грізно спитав він, широко роздуваючи ніздрі.

Валька засміялася.

– Сам знаєш, що не вийде…

Він це знав. Через це знітився, його запал поступово пропадав. Стояв перед нею, великий і незграбний, спустивши руки.

– Чого мучиш мене? – спитав хрипко.

– По-моєму, сам себе мучиш, – сказала спокійно Валька. – Зроби, що тобі належить як батькові, і матимеш.

– Навіщо ти це зробила? – з мукою в голосі спитав він.

– Бо ти мені цього не зробив, – так само спокійно сказала Валька. – І не тримай мені брата в сінях, він у себе вдома.

Вона пішла повз Андрія й відкинула з дверей клямку. В кімнату в’юном улизнув Горбатий.

– Бандит, зараза! – закричав він. – Забирайся з нашої хати! Забирайся, бо міліцію покличу!

Андрій повів оком у бік Горбатого.

– Заспокойся, Петю, заспокойся, бога ради! – крикнула Валька. – Тут у нас цікава розмова йде, можеш послухати.

– Спровадь його, – сказав крізь зуби Андрій.

– Ну, ти вже нам тут не командуй. Тут уже ми командувати будемо – не в твоїй хаті.

– Випри його утришия, Валь, – вже спокійніше сказав Горбатий.

Андрій повернувся, щоб іти.

– Ні, стривай, – зупинила його Валька. – Набридли мені твої приходини. Набридло мені оце валандання. Сідай, вип’ємо по чарці й поговоримо. Раз і назавжди… Сідай, сідай до столу.

Тоді він відчув, як у ньому щось зрушилося чи зламалося. Повагався якусь мить, але чого вагатися: може, й справді до чогось путящого домовляться. Може, вдасться йому загасити отой чорний вогонь, що так ненаситно його поїдає, а знав до того тільки один спосіб: треба цю жінку в якийсь спосіб здобути.

Горбатий ніс до столу зелену пляшку, заткнуту чорним гумовим корком, де подівся його гнів, на обличчі в нього цвіла улеслива всмішечка; Валька також стояла біля столу, й мирно всміхалася, й дивилася на Андрія майже так, як дивилася раніше. Потім вона сіла, а Горбатий приніс хліб, цибулю і шматок сала. Усмішечка так само цвіла на його гарному обличчі; зрештою видряпався на високого стільця і завмер урочисто.

– То що, Валь, – захихотів він, – вже мирова? Як давно я цієї мирової чекав!

– Приніс мужську, – сказала Валька, – а забув, що я дитину годую. Дай но мені женську!

Горбатий плеснув у долоньки, наче тільки тепер згадав про це таке важливе, сповз зі стільця й подріботів до скриньки. За мить на столі вже стояла інша пляшка, висока, з вигнутим денцем.

– Я з тобою, Валь, тоже женську буду пить, – поважно мовив Горбатий, – бо сама знаєш: коли він тут нап’ється, то хто зна, що буде…

– А що буде? – спитав Андрій, тупо всміхаючись.

– Ти не ображайся, Андрухо, а сам знаєш свій характер. Не ягода ти і не малина!

16.

Перше, що відчув, – обважнілість. У голові, й ногах, і попереку. Якась дужа сила пригнітила його до столу, перед очима почали обертатися кола; побачив, що вони барвисті, оті кола. Спершу були білі, з рожевими обідцями, між них темні чи, власне, темно-брунатні пасмуги: біле сліпило, і він збагнув краєчком мозку: над ним учинено наругу. Не міг утямити яку, адже світ застилався смугами вже з червоними обідцями; з’явилися звиви вузьких, як стрічки, потічків; Андрій сидів за столом і махав головою, як кінь, наче збирався на силі, щоб отямитися. Можливо, було то звичайне оп’яніння, але мозок застелявся вже червоними смугами з темно- брунатними обідцями. Знав, що треба встати, і він встав. Глянув перед собою й побачив Вальку. Світила супроти нього зубами й була також посмугована: смуга біла і смуга чорна. Дружина ставала зеброю, й він вирячив очі, зчудований і вражений. Валька дивилася на нього пильно й пронизливо.

Хотів утримати рівновагу, налапати босими ногами, йому здалося, що таки був босий, підлогу, яка похитувалася, ніби стояв у човні; а коли ступив по дошках, простяг руку, щоб спертися, ну, хоч би об той вологий круп зебри. Натомість побачив двоє жарин. Палали супроти нього два перелесники, що весело застрибали похаті. Тіло Андрієві стало легке, може, надміру – напевне знав; очі, що на нього зорять, таки знайомі, надто знайомі, бо супроводжують його скрізь. Кинувся до тих очей, вже хотів схопити, полонити, одне в одну жменю, а друге в другу, але перелесники стрибнули в протилежний бік і засвітилися зеленим вогнем, ніби сиділа там велетенська кішка.

Тоді він упав руками на підлогу. Лежав якийсь час, відчуваючи обличчям дошки, що пахли зіпрілим сіном. Зумів напружити волю й підвести голову, щоб простежити, куди майнули перелесники. Але не побачив ані перелесників, ні Горбатого, ані зебрн-Вальки. Побачив тільки кут, вогкий, із вологим тиньком – місце, де сходилися стіни; уздрів солом’яні устюки, а вище – китиці рушника, що спадав од ікони: рушник був брудний. Йому навіть здалося, що з того рушника скрапують червоні краплі, в яких, наче у склі, відбивається вигнута рама вікна. До нього прийшов особливий, навіть не дуже великий жаль. Захотілося заплакати в цьому вогкому кутку, але то мав би бути п’яний плач, адже й справді: п’яний він як ніч, хоч випив тільки кілька чарок. Можливо, через це Андрій не заплакав, тільки почав шукати щось на підлозі, його пальці повзали, ніби мацаки, торкаючись цупкого й сухого дерева.

За спиною хтось стояв, і він зрозумів, що це Валька й Горбатий. Рипнула колиска, гойдали дитину, отже, стояв над ним тільки Горбатий. Колиска порипувала, Андрій спробував поворухнутися, звівся на руки, але не витримав напруги. Знову впав обличчям на дошки, шарудяві й сухі, і склепив повіки. Тоді до нього підійшли зовсім близько. Взяли за рамена і звели над підлогою. Він побачив густо запилені кирзяки й почув сопіння.

– Що ви йому дали, дядьку? – спитав віддалік Горбатий. – Ще окачуриться нам тут у хаті.

– Нічого йому не буде, – сказав голос похмурого чолов’яги. – Трохи пам’ять утратить, зате потім як шовковий вам буде…

Його знову опустили на підлогу. Андрій глибоко дихнув і відчув, як порох через ніздрі пройшов йому аж у легені. Сухий теплий порох з тих закурених кирзяків, що пахнув сонцем і старими дошками. Глибоко в тиші, в оксамитній блідавій тиші, спокійно й хазяйновито зашкрябала миша і голосно зацокотів годинник, ніби прокинувся й почав бозна-куди поспішати.

– Побудьте, дядьку, ще трохи, – попросив Горбатий, – а то я вже боятися починаю.

– Та нічого йому не станеться, – спокійно озвалася Валька. – Відлежиться собі та й піде.

17.

Те, що Степан зчепивсь із божевільним, ні в кого з мешканців околиці здивування не викликало. Сталася та подія в погожий день, Степан приїхав тоді з роботи раніше звичайного. Впевнено протахкотів вулицею, полохаючи курей і проносячи над парканами застиглий кам’яний профіль, впевнено заїхав у двір і заглушив мотора. Акацієве листя було згорнуте в купку – вранці жінка позамітала двора. Степан мав добрий настрій, він навіть замуркав під носа, а коли син почав зливати на руки, відчув у плечах молоду силу. Зирнув на сина: той міцно стояв на землі, дивлячись каламутними очима, – відчув зворушення. Довго й задоволено втирався, син усе ще стояв біля нього, мала його подобизна: той-таки ніс, і губи, й постать, тільки очі материні. Ювпак відчув щось таке, як розчулення: глянув і на город. Картопля погнала в ріст, цвіли гарбузи й соняшники; на грядці вибирала моркву дружина, стояла нагинці і висмикувала червоні хвости – в руці в неї рожевів їх пучок. Ювпак відчув нараз глибоке бажання, яке відйокнулося йому в грудях. Жінка розігнулася й пішла йому назустріч, тримаючи в руці яскраво-оранжевий пучок моркви, – ступала обережно, щоб не потовкти картоплі, і від її обережних, украдливих рухів знову-таки пізнав Степан принаду. Сьогодні випав день, коли сонце аж прискало промінням, коли хмільно дихали бур’яни, а між дерев плелися й мерехтіли світлотіні.

Стояв і дивився на дружину. Ще здалеку відчув каламутну безодню її дивного погляду, очі, залиті неспокійною сірою чи брунатною млою, – знав добре, яку глибину вони в собі ховали. Різко захотілося йому, щоб це повторилося, щоб знову був схвильований біль, що вибухнув би у прірві їхнього єства і щоб очистилися ті дивні очі, як джерело.

Жінка підійшла ближче, Степан почав розказувати буденним голосом, чому приїхав сьогодні раніше. Дружина спинилася біля нього, щоб вислухати й оповісти йому навзаєм щось про хлопців та дім. Відтак і пішла в той їхній дім, так само несучи в руці яскраво-оранжевий пучок моркви, й ступнула через поріг, затуляючи прочіл дебелою постаттю. Степан повернувся й дивився. Мав щось сказати іще, щоб затримати на хвилю ту жінку, а відтак довше затримати і впевненість свою, й задоволення. Тому сказав найпростіше, що й привело його до зіткнення з божевільним, про яке потім довго подейкувала околиця:

– Чого це ти тримаєш теля замкнуте? Випусти, хай попасеться.

18.

Того ж таки дня божевільний відчув непоборне, аж млосне хвилювання. Його вже не зваблювало вікно і клен за шибою, не лізла йому в горло і їжа: вночі снилися кащуваті, вивернуті з корінням пеньки, якими було закидано дорогу, що нею мав бігти; сам він ще більше роз’єднувався на два єства – темне і світле. І це вже не було обличчя, розділене на веселе й сумне, рот усміхнений і серйозний – це вже було роз’єднання глибше: не одне обличчя, а два, не усміхнене й сумне водночас, а усміхнене й сумне роздільно, не одне тіло, а два, але вже не однакові: одне його, а друге ніби й теляче. Тобто між тими двома єствами не було єдності, більше того, між ними пролягала прірва, в якій панував хаос. Хаос – це щось брунатне, думав він, щось таке, чого не збагнеш і не помацаєш, щось од передвічного кипіння. Він навіть дав ім’я тому хаосові, адже це було його ім’я: Сашко. Жінка й дочка божевільного дивилися на нього й похитували головами: відчував ці погляди, знав, що вони, ці двоє, думають, але не зважав, – не мав на те часу. Тоді до нього підійшла дружина й сказала якнайлагідніше:

– Сашко, опам’ятайся, а то сам знаєш… Доведеться викликати лікаря, а це таке…

Він стрілив злякано поглядом і на якийсь день принишк, хоч у першу хвилю йому захотілося розказати цій нерозумній жінці, що Банда Злочинців Незвичайних тільки й чекає, аби його забрали Білі Халати. Що він один тільки здатний протиставитися тій Банді, що він у їхньому роді залишився єдиний войовник, решта не здатна ні на що. Але він нічого такого не сказав, бо знав, що його не зрозуміють, бо жінка його й справді істота нерозумна і всі ці речі не влізуть у її маленьку макітерку. Отже, він не поділився з нею своїми сумнівами, відтак мусив усе вирішувати сам. Часто задумувався, навіть у найневідповідніші хвилини, приміром, коли вмивався. Набирав у рота води й завмирав. Вода тоді текла йому з рота й збігала на шию або груди.

Десь о дванадцятій, тобто за годину до того, як приїхав на мопеді Степан, божевільний вийшов із хати. Підхопив рукою внука й швидко пішов повз дощату стіну із золотими сучками. На повітках сиділи ворони, а коли він стукнув хвірткою, вони важко знялися вгору. Простежив їхній літ: чорні великі птахи, які відлітали в ясно-синє небо, – здалося це добрим знаком. Божевільний задоволено поправив на голові жіночого капелюшка. Онук нюхнув квітку, квітка за останній час ще більше вистріпалася й висіла брудними клаптями. Онук зітхнув, а божевільний побіг. Він біг і думав про ворон, а також про те, що перед тим, як вибратись у мандрівку, він таки по-справжньому ретельно вимив руки – сьогодні мас бути особливий день. Настають вони такі, відчував він, коли все починає звучати, наче урочиста музика; більше – все напружується, він навіть побачив натягнені від неба до землі струни. Біг уздовж паркану, а внук спокійно роздивлявся навкруги. Мав тихі, малі оченята, які незворушно спостерігали й сприймали світ. Божевільний поступово вкривався потом, а в голові його вив’язувався вузол. Той «вузол» ріс, як дерево чи кущ, і кожен листок того дерева чи куща було пописано таємними письменами, йому ще настане час розшифровувати ці письмена, але це відкладе на спокійніший час.

Поступово думки набували тієї ясності, якою спалахував його мозок тільки в поодинокі моменти. Такий момент настав, однак божевільний знав, що теляти на галявині ще нема. Він знав також, що коли стовбичитиме на видноті, теляти й не буде. Саме тому побіг не до галявини, а до верболозів. Пірнув у зарості, й онук припав до його гарячої шиї.

Вони продиралися крізь хащі довго. Доти, доки не зупинилися на піщаному видолинку, оточеному з трьох боків верболозами. З четвертого був просвіт, тобто четвертий бік – це й була галявина перед очима, яку й мав тримати у визорі. Божевільний поставив на пісок онука й утомлено втерся. Тоді ліг на живота, наставивши до галявини обличчя, а внук спокійно почав рити в піску кринички.

19.

Онук сидів на піску, схрестивши по-турецькому ноги, біля нього весь пісок було порито ямками. Тепер він сидів і дивився крізь листя. Крізь те листя він і помітив теля, яке самотньо брело через річку. Онук торкнув діда й показав пальцем. Божевільний закляк, але видно було, що його тіло пружавіє. Наливалася багрянцем шия, а очі почали блискотіти: до нього донеслася хвиля щемкого трепету. Той трепет ішов від запаху й хлюпоту: теля перебродило річку, манірно виставляючи тонкі, в білих плямах ноги.

Божевільний спершу поповз. Звивався на піску, як змій: швидко і звинно. Шуміли верболози – віяв слабкий легіт. Онук звівся на ноги, а божевільний уже поповз блискавично швидко. Онук спокійно подибав за ним, помахуючи лозовою гілочкою, яку перед тим так само спокійно зламав.

Усе так перенапружилося, що божевільний навіть здобув глузд. Власне, було це сліпуче, прозоре й тремке світло, що почало його заливати з голови до ніг. Осявало простір, як осяває блискавка, тільки спалах ніби застиг. Яскраво отінювалися навкруги дерева, теля було так само отінене, і він уже напевне знав, що то його тіло. Було це зближення двох начал: хаосу й землі, зближення для нового спалаху, якого давно сподівався.

Зупинився й надчікував, доки теля вибреде на берег. Всунув до рота вербового листка і нервово жував, не відчуваючи терпкої гіркоти. Стояв на мокрому піску й поступово вгрузав у нього, босі ноги відчували приємну вільгу. Онук підійшов до діда й спинився. Цьвохкав патичком по воді й терпляче надчікував…

Ювпак стояв на городі і стежив за телям. Над ним шелестіла копійками листя акація, і йому був приємний той шурхіт. Сьогодні був погідний більше, ніж звичайно, тому й випивав своє задоволення разом із димом, що його висмоктував із цигарки «Делі». Коли ж з верболозів стрілою вилетів божевільний і метнувся до теляти, спершу задубів і розгубився. Але тієї ж таки хвилі увірвалася йому в груди могутнім сплеском лють і затопила мозок: Ювпак стрибнув через паркан і, розірвавши бур’яни, метнувся до річки. Божевільний уже схопив теля за хвоста і тяг його на берег, а Ювпак біг так, що стугоніла земля, біг із такою несамовитістю, що перехожі зупинялися, а кури розліталися з-під ніг, гублячи пух.

Це була битва з передвічного часу. Хаос і впевненість, стихія і сила – вони зчепилися так, наче хотіли розірвати один одного чи злитися в одно. Хаос і лад переплутались в одному дикому клубку: летіла земля, вирвані клапті трави, шматки неба, летіла вода, плюскалася й кипіла. Клубок тіл хрипів і пручався, тріщав і хрумтів. Теля тривожно мукало, до нього підійшов онук і став, широко розплющивши очі й розтуливши рота. Від хат уже бігли Ювпачка й жінка божевільного, бігли сусіди й перехожі. Мокрі тіла скручувались дедалі тісніше, здавалося, між ними немає проміжку, вони – одне тіло, один клубок, що зрісся навічно. Цей клубок шарпавсь у собі, сплітався й розпадався, вряди-годи з нього вилітала одна чи друга рука і знову уклеювалась у те спільне тіло.

Жінки смикали той клубок, кричали й плакали. Але тіла стискалися щільніше й щільніше, і їх уже перестали розбороняти. Супротивники гарчали, вимотані і сплющені, викачані у землі й багні, заляпані соком трави, – нагадували дику подобизну корчів. До них уже бігли, щоб розборонити, чоловіки…

Але тут сталося несподіване. Клубок розпався. Божевільний скочив на ноги, звівся і Ювпак. Вони подивилися один на одного особливими, зачумленими поглядами, як непримиренні вороги, але і як нерозлийвода-друзі, і всі побачили, що божевільний скис. Утомлено опустив плечі, підняв капелюха й обтрусив його об коліно. Підняв дитину на руки, навіть не глянувши на теля, ще раз неуважно розглянувся і спокійно, трохи к розбито почвалав геть.

Він ішов уздовж берега, намагаючись триматися лінії, що розділяла воду з землею, ішов широким нервовим кроком, а за його спиною, де була вимнута і сколочена трава, стояла юрба й німо дивилася йому вслід.

– З ними треба так, – сказав Ювпак, витираючи з обличчя кров. Сплюнув крізь зуби й гордовито звів голову. – Вони повинні силу відчути…

20.

Ганя сиділа в затінку бузкового куща; навпроти, як звичайно, братова, того дня була неділя, і біля братової примостився й брат.

– Це все дурне, – гарячився брат. – Чоловіка не було в місті, а йому приписують дитину.

Ганя мовчала, лише зітхнула. Кури дзьобали розсипану пшеницю, а кішка вивернулася серед двору і спала.

– Вони можуть усе, – сказала Ганя. – Підставлять свідка, і той скаже: приїжджав, мовляв, Андрій, тоді й тоді. Доведи, що він таки не приїжджав.

– Коли суд? – спитала братова.

– Двадцять п’ятого.

Сонце пробивало дубове листя, падало й на бузкового куща і продірявлювало його. Цвіли жоржини, і бджоли вивалювалися з жовтогарячих пелюсток. На вулиці пас корову мовчазний чолов’яга, тримав налигача й спокійно роззирав з-під кепки околицю.

– А він що, не може довести, що звідтіля не виїжджав?

– Що він може! – сказала Ганя.

Кішка підвела голову й дивилася на город, у якому кублилися горобці. Хвіст її моторно помахував. Дзьобали пшеницю кури, забряжчав ланцюгом собака.

– Спусти Джіма, хай побігає, – сказав брат.

Братова підвелася і зайшла за ріг хати. Джім ускочив на подвір’я як зачумлений. Підскочив до парканчика й підняв задню лапу. Кішка, стрепенулася і з’їжилася. Братова сіла на лавку й заклала ногу на ногу.

– А що Сашко? – спитала вона.

– Таки забрали, – відповіла Ганя. – Він нікого не чіпав, окрім теляти. Треба було тому йолопові лізти із ним битися…

Собака нюхався з котом. Стояли одне супроти одного насторожені й тремкі. Пес чхнув, і кіт одскочив убік. Але не тікав.

– Після того, як вони його споїли тим дурманом, – сказала Ганя, – якийсь ніби прибитий став. Одне добре: бігав до них щодня, а це як одрізало.

Похмурий чолов’яга пустив корову під парканом. Над вулицею до річки пронеслася зграя ластівок. У воді бовталися із саком хлопчаки. Ставили між зілля й заганяли, тупаючи взутими в калоші ногами. Пес знову нюхався з кішкою, кури покинули пшеницю й ліниво розбрелися по городу.

– Хоче поїхати й не з’явитися на суд, – сказала Ганя.

– Собі на голову, – сказав брат. – Повістку ж йому вручили.

– Я казала, але після того, як підпоїли, ніби прибитий став. Усе мовчить, думає, ні з ким не балакає, дурману вони йому дали, чи що?

Собака наблизив морду до кішки, та граційно відмахнулася й пострибала в сіни. Мовчазний чолов’яга пас корову вже під самим двором. Хлопчак підняв блискучого від води сака, і стало видно, як тріпочеться в ньому срібляста риба.

– Хай бере розвод, – сказав брат.

– А що це змінить, – озвалася братова. – Платитиме так чи так.

Ганя дивилася собі під ноги. Там повзали мурахи, тягли бадилину, інші просто йшли, ще інші зупинялися подивитися на тих, що тягли бадилину. Собака підійшов до миски з водою для курей і підняв лапу.

– Прусь! – махнула братова.

Собака лукаво блиснув очима й підійшов до братової. Поклав на коліна голову, дивився, приплющивши повіки.

– Не знаю, що йому й радити, – сказала Ганя.

– Дурному скрізь добре: і там б’ють, і там женуть, – сказав брат.

Собака повернувся до хвіртки й загарчав. Вони всі разом побачили, що з-за паркана стирчить голова похмурого чолов’яги.

– Вам чого? – спитав брат.

– Я теє, – відказав похмурий чолов’яга, пильно вдивляючись ув обличчя сусідів. – Є у вас коло нужника трава славна. Може б, я скосив?

Брат подивився на нього, собака й досі гарчав, здиблюючи шерсть. Брат відвернувся, обдивився город і соняшники, а тоді чвиркнув під ноги.

– Ні, – холодно сказав він. – Мені самому ця трава згодиться.

21.

У день суду Андрій поголився й одяг чисту сорочку. Вийшов із хати раніше, одне – не хотілося йти до суду в супроводі матері, а друге – хотілося зосередитися. Спустився дерев’яними сходами на подвір’я; перейшов зарослий шпоришем двір і вийшов на вулицю. Глухий щем схопив його серце, він аж зубами заскреготів.

Днями пройшли дощі, од річки потягло вогкою прохолодою. Вогкість відчувалася на розхристаних грудях; Андрій стояв і стежив, як по той бік річки, над горбом, мрів сонячний диск. Сонце палахкотіло, як багаття, але було повите легким серпанком; земля навкруги парувала.

Андрій підійшов до пивничці, біля вкопаних стовпців стояв лише один велосипед. Переступив порога: в кутку за кухлем пива сидів череватий вусань. Чоловік був незнайомий, але Андрій привітався. Чоловік не відповів, тільки блимнув у його бік – з суміжної кімнати вийшов буфетник. Двері були прочинені, і Андрій побачив у кімнаті два обличчя: кругле – дружини, а друге, також кругле, – дочки буфетника.

– Сьогодні суд? – спитав буфетник, наливаючи пива.

Андрій буркнув щось невиразне, виклав пожмакані карбованці і сів до столика перед вікном. Звідти він побачив моста, далі шосівку з коробочками машин, магазин продтоварів з глухою бічною стіною і з розчиненими дверима. Біля тих дверей на східцях і далі, майже до шосівки, стояла нерушна, мов нежива, черга. Він побачив ворон, що сиділи на перилах мосту, перила були чорні, як і ворони. Надпив пива, яке здалося йому кислим.

Стис долонями кухля і знову задививсь у вікно. Авта котилися, як у німому кіно, вуха ж забивала тиша, глуха, ватяна, в якій чутно було тільки важке дихання череватого вусаня за спиною і приглушений шепіт у сусідній кімнаті. Андрій майже приліг на стола, бо до грудей його застукала нудьга, защеміло серце.

Сидів за столом, облитий жовтим сонцем, що не сліпило очей. Сопів вусань за спиною, почмакував і прихлептував; Андрієві раптом здалося, що все це лише сон, який не закінчився відтоді, як його було впоєно зіллям. Йому здавалося, що він не приїздив додому із заробітків – там теж була схожа на цю пивниця, схожий на цього буфетник і навіть черевань, тільки цей з вусами, а той бородатий. Здалося, що це лише спогад, далекий, пронизаний жовтим промінням згадки, коли десь край світу раптом згадаєш про дім і про те, чого вже нема й не буде.

Задумливо вдивлявсь у вікно, все ще намагаючись переконати себе в тому, що пережите за останній час химера. Однак міст перед очима був таки мостом, а шосівка, яка котила на собі авта, була шосівкою. Андрій знову ковтнув пива, а коли помітив, що кухоль порожній, зрозумів, що чогось чекає.

Побачив їх усіх разом. Попереду йшла Валька, підфарбована, але вміру, несла сповиту дитину і строгий профіль. Поруч, трохи відставши, ступав із пристрибом Горбатий: черевики його були до блиску наваксовані. Потому всі вони: Степан із жінкою, похмурий чолов’яга із жінкою, дочкою і зятем, якась суха гостроноса отара – всі йшли монолітною юрбою, серйозні й зосереджені, ніби виконували урочистий церемоніал. Несли свої однакові профілі, як і тоді, на похороні, й Андрієві стало моторошно від того відчуття. Довго, навіть здивовано вдивлявсь у той похід, наче вишуковував у цих таких знайомих обличчях щось нове й незвідане. Але обличчя були напрочуд однакові, нерухомі й урочисті.

Сидів за столом, стиснувши руками скроні, сидів мов закляклий, а ворони, котрі знову повсідалися на перила мосту, голосно закричали. Він здивувався, що почув так виразно той крик, але ворони таки крякали, і він з тривогою вслухався в себе. Там, на дні, в собі, вловив він повільних провісників осені, які вже виразно натякали на закінчення літа.

Похід Ювпаків завертав за ріг будинку; Андрій дивився ще якийсь час на широку Степанову спину, але й той завернув за будинок. Вулиця стала порожня, якщо не зважати на ту завмерлу біля магазину чергу. Зникли навіть авта, а світ ніби примерк. Ворони на перилах мосту зникли також, світило тільки серед неба затуманене сонце, пустельна бруківка загнулася за недалекий горб, дзвеніла тиша, порожня й рідка, у глибині її начебто подзенькували одноманітно дзвіночки. Андрій сидів і стискав долонями скроні, а коли розплющився, знову покотила грудочками автодорога, впали в очі міст, і магазин, по той бік річки, й черга біля нього, а звідтіля, з-над горба, заяскріло раптом – сонце вирвалося з туманної запони. Андрій примружився, боячись осліпнути від цього широкого і яскравого напливу.

ЧАСТИНА ДРУГА ВОГОНЬ

1.

Горбатий любив сідати у закутку й обдивлятися кімнату. Велике залізне ліжко із дзигами та кульками, над тими дзигами потріскана нікельована дужка, бильця пофарбовано синьою фарбою з безліччю горбиків, які він любив сколупувати, коли сон не брався віч. Через це під нігтями у нього майже завжди синіло, а часто стригти нігті він не любив.

Сьогодні день був не такий, як завжди, його навіть не тягло на базар, куди постійно ходив з почорнілою від часу корзиною з пришитим замість накривки сіро-зеленим шматком брезенту. Горбатий зирнув у вікно – шматок голубого неба сочив рідке світло, якийсь нагад чи передчуття раптом торкнулося його серця: смуги блакитні й чисті – смуток; смуги жовті, наче сонячне проміння, – сміх; смуги чорні – образа; смуги червоні, як вогонь, – утішна лють. Ці смуги з’єдналися тут, у сутінному просторі його мешкання, де стигне сіра, як туман, тиша і де солодко їсть його невияснена печаль.

Неквапно згадував базар і товчок: людське юрмисько, в якому завжди губився, знайомі обличчя перекупників та спекулянтів ширшого розмаху; знав їх усіх, а вони знали його – шепоти й домовляння в тихому кутку, постійні більші чи менші оборудки. Трохи далі стояли ряди продавців тютюну з розвернутими торбинами і зі склянками, повними жовтої окрухи. Біля того ряду завжди стовбичать чоловіки, випробовуючи тютюн на міцність, – висить над тим рядом голуба димова хмарка. Ряд олійний, овочевий; куток, у якому збиралися продавці курей, – Горбатий залюбки лазив ускрізь, пробираючись поміж людських спин та рук і пропонуючи старі газети, лавровий лист та шпильки. Виторг мав не такий і великий, але це давало йому змогу сяк-так тягти; зрештою, подобався йому й сам базар, сновидьга, зібрання найдивовижніиіих людських облич, продуктів та речей. Завжди відчував у тому нурті піднесення, завжди мав насторожене око, бо неодмінним складником базару були й «лягаві», які часто на нього наскакували, але й на той випадок він мав вироблену систему заходів, зокрема прослизав до млина, де мав знайомого мірошника, вилазив по східцях до жорен і там сидів, скулившись і наслухаючи, як важко мелеться зерно і як свіжо й чудово починає пахнути борошно. Увечері відчував солодку вичерпаність, повертався через Чуднівську; на ганках спокійно сиділи євреї і про щось голосно шварготали: минав і занепалого на розум шевця, який дивився на ноги перехожих і незмінно казав, чого їм бракує: підметки чи набойки, рубчика чи латки. Бурмотів оті поради швидкою скоромовкою, і Горбатий зі своїми парусовими, майже подертими туфлями намагався якнайшвидше повз нього проскочити.

Сьогодні він вирішив дати собі вихідний, бо особливий мав настрій, бо якась тиха стума повила його мозок і серце, бо захотів утіхи й тиші, а може, трохи й пожаліти себе. Очі його вряди-годи спалахували блискотами; підтяг ноги, обхопив їх довгими, як клешні, руками, вперся горбом об стіну і дивився, світу не бачачи. Перед ним пропливало марево – якраз отам, на супротивній стіні; сидів як у кіно, а стіна була екраном, і пливли, пливли перед ним усілякі видива, не ті, які прокручував для нього хтось, а ті, що їх творила власна уява. Найчастіше бачив на тій стіні м’який фотель із ложем для горба, просторий, лискучий, оббитий оксамитом і з позолотою на ручках – привид із давньої казки, яку розповідала йому колись мати про барона Шодуара, горбатого, як і він, але пана на всю губу. Саме той Шодуар любив всідатись у таке крісло на веранді свого палацу і, палячи сигару, примружено дивитися на світ. Та материна розповідь чомусь незмірно вражала його в дитинстві, вражає вона його й зараз, хоч сам ніколи не бачив ані барона, ані його зробленого на спеціальне замовлення крісла. Отож у подібні до цієї хвилини неодмінно починав сеанс із видива цього крісла, тоді солодка й тепла хвиля омивала його – Горбатий, намилувавшись досхочу з того дива, приплющувався, і щире зітхання вихоплювалося йому з грудей. Сам палац барона Шодуара після революції було перетворено на краєзнавчий музей, він згорів у війну, і Горбатий сам бігав на те дивитися – мав потаємну думку, що те крісло могло б зберегтися і його у загальній вервітні можна було б, ну… позичити. Якісь юрливі постаті виносили з палахкого будинку загорнуті в мішок речі й картини; він кинувся туди й собі, але там було так спечно, що він злякався й поспішив вискочити геть, так нічим і не поживившись. Над палацом уже гоготіла яскрава шайка полум’я, а у вікна сірими клубами валив дим. Горбатий відчув щирий жаль, бо це була таки єдина можливість коли не заволодіти, то переконатися, що те крісло існує, але не був такий дурний, щоб ризикувати задля химери життям, отож повернувся на п’ятках і пішов геть, тримаючи на вустах тонку посмішку, – попри все, незвідь-чому був радий, що палац той летить до чортів.

У Горбатого дрібно затіпалася щока, видиво фотеля стало зриме до ілюзії: розглядав позолоту на дереві й оксамит, якого й торкатися було страшно, такий він був пишний. Спинка ясніла від срібних стьобків, а дерев’яні ніжки імітували лев’ячі лапи. Отож дивився на те диво й палився вогнем, солодким, як мед; довкола спалахували й мінилися різнобарвні смуги, кожна з яких означала якийсь переливний його настрій; запалював на тій стіні червоне і знову милувався, як горить палац Шодуара, як палають ряди вікон, а над дахом, наче велетенський півнячий гребінь, зависла вогняна шапка. Несамовито вили в небі літаки, але ті люди із мішками, що вискакували з розчинених навстіж дверей музею, зовсім не боялися бомб, у них були гарячково розпалені очі, а роти від задухи розтулені. Потім він із деякими з них зустрічався, і вони загадково говорили, що те й те вони «купили, як бомбили», при цьому хитро й таємниче підморгуючи; Горбатий відчував тоді до тих «купівельників» уразливу заздрість, бо сам він нічого не «купив» і то через страх, бо таки по-справжньому лякався бомб і вогню. Він тільки трохи полазив по покинутих хатах, здебільшого єврейських, але в тих хатах вже встигли попорядкувати спритніші за нього, і єдина здобич, якої дірвався, був фаянсовий козел, який поважно лежав на солом’яній підстилці; його спритні «купівельники» не забрали, бо шматок тієї підстилки був відбитий.

Отож дивився, як палає на його стіні повторений кадр – палац Шодуара, і тонка усмішка лежала на його вустах.

– Хе-хе! – казав він сакраментально. – От тобі й маєш, хе-хе, було все, а тепер ковальський пшик!

Потому Горбатий приступав до другої частини свого дійства. Брав у руку дзеркальце – єдине, що залишила йому зі своїх речей Валька, – зараз вона жила в чергового свого любаска, – і з видимим задоволенням розглядав власне обличчя. Це було й справді гарне обличчя з довгим прямим носом, прикрашене чорними оксамитовими очима й густою кучмою хвилястого волосся. Він дивився на себе з сумнуватою усмішкою й уявляв, а що було б, коли б у дитинстві не звалився він з печі й не пошкодив хребта; що було б, коли б це обличчя належало стрункому й високому, тоді б усі жінки схилялися йому в ноги, тоді б він міняв їх, мов рукавички, – тоді б він погуляв!

Відкладав дзеркальце й бачив себе на тій стіні; стрункого і стрімкого, бачив красунь, що аж голови завертали в його бік, вибирав із них найкращу і вів… ні, не в цей підвал, а в пишно уряджену квартиру, де кришталеві кухлі, вази, плафони, де пишні меблі і м’які килими.

Так, сьогодні був день, коли дозволяв собі такий послаб; дозволяв, щоб мрії й мариська заполонювали його, бо сила, яка щодня штовхала його по вулицях і базарі, вивітрилася з нього; йому також треба відпочити – не залізний-бо він. Отож сидів і жалів себе, як жаліла його колись покійна мати, і від того каменюка прилягала йому до серця, а з другого боку не менша й утіха.

Надходив обідній час, і легка судома з’явилась у нього в шлунку – коли б то хтось, хоч би в такий день, зварив йому їсти. Але їсти мусив варити собі сам, тож неохоче сповзав із стільця, хрумтіли йому суглоби, а в п’ятах поколювали голки – застоялася кров. «Хоч би вода була у відрі», – думав він, хоч чудово знав: і води в нього не було. Отож брав відра й виповзав на сонце, мружився до нього, мов кіт, і так йому самотньо й смутно робилося. Добре хоч, що колонка була тут-таки, у дворі; він волочився неквапно з відрами через двір, а тоді дивився, як дзвінко падає іскристий, шипучий струмінь.

На своєму ганку сидів Піддубний, його широке татарське лице було розвернене до сонця, а очей Піддубний не мав – грівся. На колінах у нього лежала величезна руда кішка, яка солодко мрукала, – грілася також. Пухка, виплекана рука Піддубного гладила кішку від голови до хвоста, тоді як друга безживно звисала вздовж тіла.

Горбатий схопив повне відро й підніс на рівне. Струмінь знову вдаривсь об оцинковане дно, а Піддубний розплющився.

– Здоров, Петю, – сказав він. – Воду носиш?

– А ношу, трасця його матері, – сказав Горбатий.

– Зайдеш там по газетки, – сказав ліниво Піддубний і знову звів до сонця лице, рука його продовжувала гладити теплу шкурку.

Горбатий усміхнувся краєчком рота й відтяг од колонки друге відро. Тоді зійшов на ганок; Піддубний розплющився тільки тоді, коли Горбатий спинився біля нього.

– Дивлюся на вас, дядьку, – сказав підхлібно Горбатий, – і по-доброму заздрю. Отак сидите собі на сонечку й грієтеся. Ні тобі вам роботи, ні клопоту, жінка все наготує – як кіт, живете, дядьку…

– Бо заслужив! – обличчя в Піддубного стало серйозне. – От повоював би ти за Родіну, то й ти заслужив би. Бо й ти інвалід, і я, а я на сонечку гріюся, а ти, як муха в окропі, крутишся, хе-хе! Я от кішечку гладжу, а ти відра тягаєш! Візьми оно в кутку свої газети – сорок штук.

Газети були при Піддубному, лежали біля його лівої ноги, згорнуті й перетягнуті шворкою. Горбатому, щоб узяти їх, довелося Піддубному вклонитися – швидкий і задоволений усміх ковзнув у того по обличчю.

– Такий із вас інвалід, дядьку, як з мене парубок, – сказав Горбатий, помітивши ту усмішечку. – До жінок у вас жилка не присохла ж.

– Одне другого не стосується, – поважно сказав Піддубний. – Не все той інвалід, у кого ноги нема чи горб, вибач на слові, красується.

Горбатий заклав газети під пахву і пішов до відер. Узявся за дужки, і на землю хлюпнуло кілька язиків.

– То скілько мені ще полагається? – спитав, не розплющуючись, Піддубний. – По-моєму, ще сорок, і ми з тобою розщитаємося, чи не так, Петю?

Горбатий спинився. Поставив відра і здивовано повернув обличчя до Піддубного. Піддубний розплющився й дивився на Петра кругленькими, хитрими, аж олія з них пливла, оченятами.

– Щось у вас дуже коротка пам’ять, дядьку, – сказав скоромовкою Горбатий. – Хоч ви й інвалід і за Родіну воювали, але нечесний ви і нехороший. Уговор у нас був на двісті, а ви скільки мені дали? Дали мені вісімдесят п’ять, двісті мінус вісімдесят п’ять, ви арифметику вчили в школі, дядьку?

– Хе-хе, – показав здорові зуби Піддубний. – Це я тебе звірити хотів. Шустрий ти парнішка, Петю, коли подивлюся. Й арифметику в школі учив.

– Арифметику я, може, дядьку, не так уже й довго вчив, – ображено сказав Горбатий, – а свої гроші і хто скільки мені винен, полічу – не зіб’юся. І нема чого вам, дядьку, мене, обиднмого долею, зобижать. Нічого мене й звіряти, коли в нас договір був. А договір ми з вами заключили чесно й порадошно.

– А щоб ти пропав! – з серцем сказав Піддубний.

– От ви знову мене зобиджаєте, дядьку, – тим-таки холодним і швидким голоском говорив Горбатий. – Забули, що в святому писанні записано? Не рий, написано, другому яму, сам у неї ускочиш. Отож, дядьку, не рийте мені яму!

– Іди, йди, – видихнув Піддубний, і рука його знову почала гладити кота, тоді як обличчя завернулося до сонця – грілося.

Горбатий утягнув відра в сіни і з прихеком поставив їх на столика. Зайшов у хату і швидко перерахував газети. Газет було тридцять вісім. Горбатий присвиснув і хотів бігти до Піддубного, але сьогодні в нього й справді був особливий день: не мав він сили на діла. В такі дні йому нічого не хотілося, робив усе, аби з рук збути, а решту часу просиджував на стільці чи ослінці і мріяв. Дивився на сіру площину стіни, отой екран свій, і хай з’являються образи!

– Чорт! – сказав Горбатий і раптом засміявся – пригадав, як воно з тим Піддубним вийшло. Він сів на стільця й побачив на стіні-екрані розкосе обличчя Піддубного. По тому обличчі розлилася масна й задоволена посмішка, а тлусті губи щось нашіптували в рожеве вухо жінки, котра стояла до Горбатого спиною… Але ні, йому не хочеться зараз дивитися те кіно, не хочеться повертатися до тієї історії, байдуже йому й до цього вертихвоста і до Вальки, яка наставила була до зальотника рожеве й велике вухо; ліпше подумає він про щось солодше. Хоч би про Лебедиху – єдину жінку, яка ставилася до нього не тільки милостиво, а й ласкаво. Лебедиха була старша за нього, але йшов до неї завжди із задоволенням, зрештою, це вона постачала його лавровим листом. Любив посидіти в її чистій кімнатці, звідки відкривався чудовий краєвид на горби з того боку річки, любив посмакувати Лебедишиними стравами – була вона до того майстриня, любив повести з нею неспішну балачку, вони завжди знаходили з нею порозуміння. Йому пряно запахло лавровим листом: скільки його продав, розфасованого в паперові пакуночки по п’ять листочків у кожному, розкладених віялами. Лебедишине обличчя там, на стіні, зітхнуло: вона вже сама не могла ходити з тим листом, бо мала оборудки інші й попалася. Горбатий посмакував цим словом, бо коли б вона не попалася, чи зміг би він приходити до неї, чи вели б вони такі щирі й теплі розмови? Лебедишине обличчя там, на стіні, знову зітхнуло – подивилася на Горбатого любовно й співчутливо. А он і другий його роботодавець: Шпак. Покотив на візку, поставленому на підшипнику коліщати, відштовхуючись великими жилавими руками. Тут не приймали його так сердечно, бо Шпак був характеру важкого, але саме ті руки виробляли англійські шпильки, не гірші од фабричних.

Отак і сидів Горбатий навпроти своєї сірої стіни-екрана, і перепускав один за одним видива. Вже зникли з неї Піддубний, Лебедиха і Шпак із Шпачихою – екран погас, та й причина до того була: вдруге озвався Горбатому шлунок. Заскімлив і засудомив: ні, не зварить ніхто йому їсти, ніхто й не пригостить.

Горбатий удруге звівся і подибав закляклими ногами до оббитої бляхою скриньки з великим навісним замком. Відшукав кінчиками пальців у кишеньці для годинника ключа. Ключ був старий, з фігурною головкою, замок також був старий – надійний. Всунув ключа у щілину, натиснув лагідно – коротко клацнуло. Підняв угору дужку – на нього дихнуло злежаним борошном, гречаною групою і сурогатною – жолудь із ячменем – кавою.

Сидів перед цим добром, відчуваючи, як розм’якає, стає тихий і лагідний, вдихав знайомий запах, але поглядом спочивав на торбинці з вермішеллю. Тепло подумав про Шпака – Шпачиха сторожувала на макаронній фабриці, та вермішель звідти. Так само тепло згадав мірошника з базару, в якого ховався; мали вони з ним деякі борошняні справунки, платив мірошник також натурою. З тим мірошником вони приятелювали, втомившись снувати базаром, любив заходити до нього, і, коли не було людей, вони повільно балакали не тільки про діло, а й про всяку всячину – знав мірошник тисячу історій і анекдотів. Мірошник курив базарний тютюн, і його веселе, запорошене обличчя аж світилося сміхом…

Шкода було чіпати ту вермішель, але сьогодні такий уже випав день – туга його колисала, смуток нерозгаданий. Розв’язав тремтячими пальцями торбинку, запустив пальці й задоволено помацав тверді патички. Нарешті звівся з торбинкою в руці і трохи не впустив її на землю – в прочілі стриміла велика незграбна постать.

– Ти? – здивовано й перестрашено прошепотів Горбатий, ховаючи торбинку за спину. – Нема Вальки, нема! Не живе тут…

Андрій виплюнув під ноги недокурка. Переступив порога. Горбатий позадкував під стіну, де висіла одежа.

– Я тобі кажу: нема Вальки, – розгублено і не без страху пробурмотів Горбатий. Сунув торбинку з вермішеллю між одяг на вішалці й притиснувся горбом до тієї одежі.

– Зате ти є, – сказав Андрій. – От і побалакаємо.

– По-мирному чи по-лихому? – показав зуби Горбатий.

– А це вже як вийде, – Андрій сів на стільця й простяг утомлено ноги.

– Коли так, то й так, – сказав Горбатий. – Коли по-мирному, то в мене й шкалик десь завалявся. Щось довго тебе не було.

Метнувся до своєї скриньки й витяг звідтіля пляшчину й дві синього скла чарки.

– Де ота? – спитав Андрій крізь зуби.

– А я що, до неї сторожем приставлений, – хитренько зиркнув Горбатий. – Вона вже доросла женщина, отож і робить що їй заманеться. До того ж і розвідна, хе! А раз розвідна, то їй жити зі мною неінтересно. Так де це так довго їздив?

Зирнув на Андрія добродушно, а може, трохи й насмішливо.

– Де не їздив, там мене нема, – сказав Андрій.

Горбатий заліз на стільця і посунув до Андрія синього скла чарку.

– То про що ми з тобою говорити будемо? – спитав.

– Хіба нема про що? – криво всміхнувся Андрій. – Хоча б про зілля, яке ви мені намішали. Це теж із зіллям? – кивнув він на пляшчину.

– Яке зілля? – здивовано видивився Горбатий, спускаючи ноги до підлоги і через те присідаючи лише на край стільця. – Сам не знаєш, що мелеш! Та й коли це було?

– Було давно, – сказав Андрій, – але розплатитися з вами не встиг. А я такий, що боргів своїх не забуваю.

Він махнув рукою, але Горбатий югнув під стола. Моторно крутнувся й вигулькнув в Андрія за спиною. Пляшка була й досі у нього в руді, і він брязнув нею Андрія по голові. Посипалося скло, горілка обілляла Андрієві обличчя. Він розвернувся й заліпив Горбатому у вухо.

Горбатий завив. Тонко й верескливо, начебто зламалося йому щось усередині, наче стояла це перед Андрієм тяжка поранена тварина, якій тільки й лишалося – вити. І він вив, пустивши під лоба очі й моторошно світячи більмами, аж опустилися Андрієві руки, аж здригнулося щось у нутрі. Втер затиллям руки кров, що вже стікала йому на лоба, і відчув, що не має злоби, ні люті до цього виродкуватого нікчеми.

– Де Валька? – глухо спитав.

– Іди к чорту! – крикнув між завиваннями Горбатий. – Зарізяка, бандюга, злодіяка!

Цього було вже занадто, й Андрій уліпив Горбатому другого ляпаса. Знову спалахнув тонкий, гострий, тваринний рев, і Андрій подався до виходу.

– Я зніму побої, – зарепетував за спиною Горбатий. – І засаджу тебе. Ось хрест святий! – він бухнувся на землю й поцілував перед іконою землю. – Засаджу тебе і твою матір!

Але Андрій уже був надворі. Кров знову спливла йому на лоба, і він втер її затиллям руки.

– Бандит, каторжник! – верещав йому в спину Горбатий.

Ударило межи очі сонце – стояло між двох лискучих хмарин, – лівий бік неба покрився безліччю баранців. Андрій рушив до колонки. Піддубний усе ще сидів на ганку, виставляючи до сонця заплющене обличчя і погладжуючи кішку.

Андрій натис на ручку колонки і, нахилившись, підставив голову під струмінь. На риштак потекла рожева вода.

– Хто це тебе так? – спокійно спитав Піддубний.

– Ота зараза горбата, – буркнув Андрій.

– Зніми побої, – сумирно сказав Піддубний. – Того бандита, пса давно тра провчити.

Але Андрій тільки блимнув на Піддубного й неквапно потяг у глибину двору. Обійшов хату із вічно зачиненими віконницями і підступив до дощаної веранди.

На нього посунули знайомі запахи: нагрітих сонцем, укритих толем сараїв і нужника. Сонце торкнулося хмари, і та засвітилася, розсипаючи навсібіч лискуче сяйво. Андрій знову втер кров з лоба, бо вже натікало й на брови.

Зійшов на сходи і почав підійматися. Сходи були дерев’яні й немилосердно рипіли. Цей рип у дивний спосіб нагадав йому Вальку. Він подумав, що не так воно вийшло, як гадалося, адже не для бійки з Горбатим туди заходив.

Кров натисла йому на брови, і він розмазав її. Нагорі побачив здивовані, розширені очі Абаниної, але навіть не привітався: зараз, коли голова набрякла, коли думки попереплутувалися, йому було до всього байдужки. Чи не тому не витер вчасно крові, й тоненька цівка спустилася йому до носа. Тиха туга заколихала ним, туга, схожа на відчай. Коли їхав сюди поїздом, усе здавалося йому таким ясним і простим. До болю хотілося побачити ту, котра так часто приходила до нього у сни ще там, на Донбасі, не давала йому спокою. Палив його дивний, незагасний вогонь, і не міг дати йому ради.

Ще раз утер лоба, розмазавши кров, і ввійшов до материного коридорчика. Тут гув примус, на ньому стояла знайома алюмінієва каструлька, збоку, обперта об стіну, знайома емальована миска. Повагався, але відчинив двері. Мати готувалася виходити, і вони зіштовхнулися віч-на-віч.

– Господи! – згукнула вражено Ганя. – Де це тебе так?

– Де-де! – роздратовано сказав він. – Дай-но вмитись.

Вона метнулася у коридорчик і за мить притягла емальовану миску.

Ще за мент зливала йому на руки: одну білу, а другу червону. Вода зарожевіла, а він плюскав і плюскав її собі на голову.

– Це вже тудилазив! – сказала мати, перев’язуючи йому голову.

Він мовчав. Відчував млосну тугу і дививсь у вікно. Чув мелодійний стукіт коліс, ніби й досі не зійшов із поїзда, погуки паротяга, миготіли вікна зустрічних вагонів, залоскотало йому в носі – плакати йому захотілося.

– Лихо ти моє! – буркотіла мати, пораючись біля нього. – Вже сидів би на своєму Донбасі, так нє, принесла тебе нечиста! За ненаглядною своєю скучив! За сучкою отією проклятою, котра тут за кожними штаньми волочиться…

Хиталася підлога, хиталася ціла земля від обрію до обрію, бо майже весь час дививсь у вікно, лежачи на горішній полиці, і ще й досі не міг позбутися цього ритму поїзда, в якому довго їхав. Прибився сюди самовільно, без паспорта, строк вербування не скінчився, погнала його ця ж таки туга, яку відчуває зараз, де вже було думати про тверезий глузд. Завела його нечиста битися з Горбатим, та ще й двоє свідків побачили його закривавленого. «Продасть! – думав він про Горбатого. – Собачу матір тобі під бік!»

– Знаю, чого тебе принесло, – не вгавала Ганя. – Скільки навколо дівчат, як маківки, добрих, роботящих, нє, вперся в одне, в оту лярву задрипану, і не знати що витіваєш. Коли ти вже порозумнішаєш? Чи, може, хочеш, щоб ще одну дитину тобі приписали?

Але він був надто кволий, щоб відповідати. Мати мала рацію: все, що виглядало в поїзді за таке просте, зараз виявилося безумом. Там, на Донбасі, сповнювало його нерозумне, рожеве світло, коли згадував Вальку. Це світло й покликало його покинути все й податися сюди хоч би на кілька днів. На відстані, коли все розм’якшується, коли, зрештою, і з’являється оте рожеве світло, все робиться оманне і по-особливому вабливе. Він подумав: все це зілля й Горбатий з його чарами. Скільки минуло часу, а те зілля й досі не вимилося з нього, те зілля не так просто діє, воно корені в душу запускає!..

Дивився на стіну, де висів відривний календар, перед його зором проявлялося число сьогоднішнього дня: 20 липня 1953 року.

Підійшов до ліжка й ліг, важко вминаючи пружини. Мати понесла в сіни миску з рожевою водою – знав, зараз вона знову повернеться й почне гдирати. Через це заплющив очі: хай думає, що спить.

Із холодної, поділеної на чорно-білі смуги темряви наповзав на нього Горбатий, посмугований, наче блазень. Підморгнув йому і зробив рух рукою, ніби підніс до рота склянку і п’є. «Все це зілля», – думав Андрій, і справді відчуваючи голубі напливи сну. Не міг без відрази дивитися на велике, гарне, аж ніби панське обличчя Горбатого. Стояло відділене від тулуба, сама тільки голова з двома гострими чортівськими ріжками.

«От ти хто!» – подумав він і побачив, що до тої голови котиться з горба друга, вже жіноча. Упізнав її непомильно, бо мала також гарне й аж ніби панське обличчя і реготала з нього, реготала: «Ох же, Петю, ти йому врізав, ох же й молодець». – «Я, Валь, – обізвалася голова з чортячими ріжками. – не такий плохий, як собі думаєш. З таким дурнем мені справитися, раз плюнути! Мені, Валь, у таких ділах пальця в рота не клади!» Повернув голову й побачив двійко зелених пильних очей, що зоріли насторожено й гостро – дивилася на нього велика смугаста кішка. Андрій принишк під тим поглядом, наче був ще хлопчаком і зустрівся в дикому лісі із тигром. Хоч ні, смуги на кішці були біло-чорні, а очі неймовірно знайомі. Потім очей стало четверо, а він стояв перед ними, наче правцем битий. Кішки рушили на нього, обережно й м’яко ступаючи, і він раптом зрозумів, що вони чорні, тільки оперезані впоперек білими бинтами, зовсім такими, який оперізує зараз йому голову. Поклався на лоба обруч, тиснув, аж починав тріщати череп, він весь був перетиснений кількома такими обручами, як бочка.

«Клепки йому бракує!» – почув голос від зелених очей.

Горбатий зареготав. Закинув гостре підборіддя, і з його розтуленого рота вирвався дзвінкий регіт. Знову побачив дві голови на траві: одна Горбатого, а друга Вальчина.

– Близнята, – пробурмотів, перевертаючись на ліжкові й намагаючись відігнати від себе цю мару.

– Про що це ти? – спитала від порога Ганя, – вона заносила з коридорця тарілку з супом.

Андрій, однак, спав. Побачила це й розгубилася, адже доки поралася там, у коридорці, придумала для нього стільки слів.

– Може, поїси? – спитала вона.

– Воно й не дивно, – сказав Андрій крізь сон. – Близнюки, воно й не дивно…

Ганя поставила каструлю на брудну від сажі підставку. Зітхнула й сіла на стільця, а в куточках її очей забриніли сльози.

2.

Битися з Андрієм Горбатому не новина, отож тільки зачинилися за ним двері, відразу ж перестав скиглити. Притьма позбирав скло, очманілий од радості, яку завжди відчував, коли вдавалося допекти цьому бугаєві. Захотілося навіть на відзнаку того хильнути чарчину, але вся горілка виллялася Андрієві на голову, тож він тільки замрукав, заспівав під носа, вряди-годи похихикуючи. Зрештою, мав варити вермішель, бо ці вправи з пляшками й бугаями ще більше додали апетиту. Горбатий видобув заповітний мішечок і, наспівуючи, пішов у сіни розпалювати примуса. Налив на виступець гасу, підпалив його, накачав, прочистивши перед тим голкою отвір – за хвилину примус весело загув, викинувши над головкою синю шапку. Поставив каструльку з водою, і поки вона закипала, вийшов надвір. Спинивсь, обіпершись об одвірок й дивлячись на залиті сонцем дахи околиці: все аж яскріло від світла. Небо було майже ясне, тільки ліворуч розсипалися кучеряві баранці і пливло кілька зовсім срібних хмарин. Одна із хмарин торкнулася сонця, і воно сліпуче заясніло, сипнувши на землю пук проміння.

Закашляв на ганку Піддубний, який, певне, й досі виставляв до сонця обличчя. Горбатий повів у той бік оком, і по його вустах ковзнула сакраментальна посмішка…

Підгледів їх тоді, коли Піддубний шепотів Вальці щось на вухо, і в ньому спалахнула ота глуха ревність, яку завжди відчував, коли сестра з кимось сплутувалася. Зрештою, вистежити Піддубного було неважко: Горбатий любив підшитися комусь у слід і йти, йти, наче випивати свою жертву – з солодким жахом і задоволенням. Знав, куди простує Піддубний, очевидно-таки, на Кашперівську, саме в тому місці, де завертають на Житній базар, у дворику, за дверима з марлевою завісою, й поселилася тоді Валька.

– Мені треба небагато, – сказав він опісля Піддубному (перед цим була солодка сцена: злякано зметнута одежа, яскраво-червоний сестрин халат, що прикрив звислі груди з настовбурченими сосцями). – Я, дядьку, ані словом не обмовлюся вашій жінці, але за це ви повинні мені якось оддячити.

Звів очі й спокійно зирнув на набрякле й червоне лице Піддубного.

– Морду б тобі побить слідувало, – сказав той із притиском.

– Може, н слідувало, але не вам, – так само спокійно відказав Горбатий. – А знаєте чому, дядьку, Горбатий наблизив до нього обличчя й підморгнув, – а тому, що ви боягуз, хіба ні?

Піддубний не заперечив. Мотнув рудими повіками і скривився.

– Десятка! – сказав.

– Хіба ж я у вас прошу грошей, – обурився Горбатий. – Я, дядьку, не жебрак і не шарлатан. До вас газети приходять? Дасте мені триста газеток, і ми розщитаємося…

Каструлька закипіла, і Горбатий кинув у неї кілька жмень вермішелі. У животі в нього начебто кіт шкрябався.

Став на коліна біля примуса і майже побожно дивився, як вирує в каструльці біла піниста вода, викидаючи й топлячи верткі вермішелини. Тоді схилився нижче і вдихав солодкий дух, хоч так догоджаючи своєму котові у животі. Зрештою встав, дістав шмат сала й покришив на дощечці…

Їв так, що аж йойкало всередині. Ковтав вермішель, майже не пережовуючи, носив ложку за ложкою і важко сопів, бо ніс мав забитий, а ротом дихати було годі.

Хмелів од їжі й лоскітної радості, яку давав сам акт приймання їжі; окрім того, ковтав не абищо, а найсправжнісіньку вермішель; хто, думав він, мотаючи шалено виделкою, їсть на околиці зараз таку вермішель? Був свідомий своєї переваги, а відтак і сили, і п’янка гордість заповнювала йому груди.

Зрештою, не мав уже чого їсти – втупивсь у порожню миску. Міг з’їсти удвоє більше, але тоді значно зменшилося б рідкісного харчу в його торбинці. Не став мити посуду, бо вже починав з’являтися, як завжди після смачної їжі, солодкий хміль, а коли це траплялося, любив пірнути в хвилі ще солодші. Тому й подибав, ледве перебираючи ногами, до свого улюбленого ослінця, і, хоч шляху мав кілька кроків, здалося йому, що йде довгою, трудною дорогою…

Знову перед ним лягла біло-сіра площина стіни-екрана, й пойняв той-таки золотий біль, який виникав завжди, коли згадував міфічне крісло горбатого барона Шодуара. Зараз бачив себе в тому кріслі, а на пишній веранді, усланій килимами, стояли столи, увігнуті від їжі, срібні чарки й келихи, запотілі пляшки з дорогими винами. Але то було надто примарне видіння, бо не міг придумати, що ж йому побажати з їжі на тих столах, та й не відав, які на смак оті вина. Зітхнув тяжко, й на його екрані-стіні виник склеп з колишнього німецького цвинтаря, понурий і сірий, з розбитими дверима і з розтрощеною всередині труною. Горбатий знав цей склеп дуже добре. Коли поривала його чорна цікавість, коли в душі щось поскімлювало, брів туди по Старовільській та Рудинській, у далеке царство, де шуміли старі сосни й плакали кам’яні янголи. Його чавив тоді, мов обценьками, недовідомий жах, і він довго простоював перед бароновим склепом, дивлячись на краєчок розбитої труни, що проглядала у вивалені двері. Бували хвилини, коли несамовита думка пробивала йому голову: оті кам’яні янголи безмовно плачуть за ним, що там, у труні, лежить його достеменна подоба, що то він у якомусь іншому часі й вимірі. Не міг відійти від того страшного й принадного склепу, не міг плакати, як плачуть янголи, адже там, за розбитими дверима, в цегляній коробці з масивним накриттям, у розтрощеному гробі, таки лежало щось таке, що було раніше як дві краплі води схоже на нього. Тож відчував застиглу зненависть до того склепу, до шуму старих сосон над ним і до кам’яних сліз янголів. Зараз, наново переживаючи всі такі речі, Горбатий мав змогу запросто відійти від того склепу, для цього досить заплющити очі – і зображення на стіні-екрані пропаде. Отож він спокійнісінько втік од кам’яних янголів і од шуму сосон; заплющив очі й знову опинився на улюбленому ослінці перед порожньою сіро-білою стіною у підвалі, де його поселила доля тягнути свої дні.

Коло його думок звужувалося. Думав тепер про речі звичайні з теперішнього життя: черги за хлібом, руїни від недавньої війни, базар і товчок, сало і м’ясо, які любив, але які їв так нечасто. Думав про молоко, яке купував і пив тут-таки, біля торгового ряду, – єдина ослабина, якої збороти не міг. Прикладався до слоїка і цмулив доти, доки не залишалося й краплини, зрештою й ту струшував до рота. Тоді очі його світилися, як у жебрака, бо хотів молока більше – ніколи не міг вгадати, скільки того молока вмістилося б у ньому. Спльовував білою слиною й плентався геть продавати старі газети, шпильки і лавровий лист.

Думав не без заздрості про тих, котрі торгують доброю одежею та взуттям, – всі вони мали ситі обличчя. Заходив на товчок і, ставши десь тихцем у кутку, дивився, як ситі гевали стукотіли підборами хромових лискучих чобіт з квадратними, немов обрізаними, носками і з халявами, які мали зручно обтягувати литку.

Горбатий кліпнув кілька разів, і чоботи виникли й там, на екрані-стіні, – прокручувалися перед ним, наче на виставці, – висіли в повітрі, лискучі й принадні до болю, зі шкіряними підметками, рівнесенько зацвяхованими шпильками – білі цятки на світлій, протертій терпугом смужці.

Зирнув на свої парусові, із задертими, як у блазня, носками туфлі на брунатній гумовій підошві, що вже й зараз відставала, попереджаючи, що день-два – і взувачка захоче їсти. Помалу переставав думати про чоботи – перед ним, на тій-таки стіні-екрані, з’явилася повногруда жінка, яка тримала перед собою чудове галіфе. Галіфе було брунатного вельвету, підшите лискучими шкіряними клаптями, внизу, від колін, сатинове, а на животі красувався цяцькований, з лискучою пряжкою, витий зі шкіряних смужок пасок. Те галіфе не було міражем. Горбатий і справді побачив його якось на товчку – вразило воно його. Стояв, заслонений людськими постатями, що безперервно проходили між ним і тією повногрудкою, а в проміжках (ближче підійти не наважився) хапав очима те галіфе. Горіли при цьому очі зовсім так само, як тоді, коли пив молоко, але змушений був там, на товчку, погасити той вогонь, бо очі йому вже боліли від мигання. Зате мав повну волю повернути їх сюди, на стіну-екран, прогнавши навіки оту повногрудку. Міг присвоїти те диво собі, міг милуватися на нього скільки завгодно, і він так і вчинив, поки й це йому не набридло.

Потому втретє повернувся на той товчок, довго йшов, пробираючись між людських спин та облич, – його манило туди, де найбільше юрмилися люди, куди, здавалося, й дотовпу не було. Але він знайшов лазівку, пірнувши під чиюсь відведену руку; цього разу побачив здоровенного дядька з буряковим лицем. У зубах у дядька стриміла не самокрутка, а справжня, притому дорога цигарка – «Герцеговіна Флор», дивився йому на обличчя, а той неуважливо мружив око. Був одягнений у нову шкуратянку, а перед собою тримав шкуратянку іншу, також брунатну, лискучу й зовсім нову, скроєну саме на малий зріст, з широким м’яким пасом, усунутим у петельки, і з такою ж широкою, шкіряною пряжкою.

Горбатому аж духа забило від того видива – стояв перед дядьком, захоплено розтуливши рота. Тоді дядько й гаркнув на нього, не розтуляючи зубів, бо там стриміла «Герцеговіна Флор»:

– Ану провалювай отсюда, голота нещасна! Чого вирячив баньки?

Горбатий тоді спалахнув, як піон, наче хто йому ляпаса врізав.

– А може, я купить хочу! – тонко гукнув він, а дядько заіржав, показуючи великі жовті зуби. І Горбатий не витримав того сміху, миттю розчинивсь у юрбі, і ось тепер, коли стіна знову стала порожня, викликав на той екран уже шкуратянку, безжально відсунувши від неї брутального дядька з дорогою цигаркою в роті…

Гарне обличчя Горбатого пойнялося смерком, ніжною задумою; ні, не мав би відчувати нічого гризького, адже навколо сміявся яскравий літній день, і сонце щедро лилося до нього крізь невелике віконце – в стязі, наче кошенята, бавилися сірі порошини. Горбатий усміхнувся, розсуваючи тонкі вуста, – блиснули білі зуби, а на лоб лягла поздовжня, пересічена посередині зморшка…

Уже знав, що поставити на той увігнутий від їжі стіл на пишній веранді палацу, перед яким посадив себе у фотелі із золотистими поручнями, левиними ногами і з виямом для горба: стояла на тому столі пляшка, димували голубці, іскрилася свіжозварена картопля з кролятиною й гора вермішелі, засмачена шкварками, стояла миска білої, соковитої, квашеної капусти, в якій вряди-годи оранжево запалювалася морквина. Скатерка була сніжно-біла, а стіиа-екран перед ним стала перламутрова. На ній сяяла, грала в сонячному промінні шкуратянка, висів м’який фетровий капелюх, трохи збоку підвішено було вельветові галіфе із шкіряним підшиттям, а внизу, на лискучім паркеті, чорним вогнем палала пара хромових чобіт. Горбатий дивився на те видиво, і дві сльозини викотилося йому раптом з очей і позамерзали на щоках. Він муркнув, як кіт, прищулюючн око зовсім так, як отой дядько на товчку, котрий продавав шкуратянку, і всміхаючись так, як усміхалася до покупців повногрудка – власниця галіфе. Стало йому лоскотно-сумно, але й радісно. Віддавався тому почуттю, і воно гойднулося, як виплеск розтопленої смоли…

Вчора ввечері ходив він до Лебедихи. Замкнув хату на замок і завмер на хвилину, мружачись до сонця. Було яскраве й гаряче і покликало його вийти з двору, минути ганок, на якому сидів, виставивши до сонця лице, Піддубний. Він роздягся, той Піддубний, і його тіло ляскотіло від засмаги. На величезних чорних трусах лежала кішка, і рука Піддубного ритмічно її погладжувала. Горбатий завернув у глиб двору, спокійно зирнув на круті сходи, що ховались у чорній дощаній галереї, відтак вийшов до мосту, а тоді подався по крутій вулиці між розсипані хатки, до школи, що вивищувалася над тими хатками, в світ немощених завулків, які виносять грязюку на шосівку, і шосівка від того помалу запливає землею. Завулок, у який зайшов, майже сягав круч, і Горбатий із приємністю подумав, що за кілька хвилин дивитиметься крізь вікно на круглі лисини псищанських полів і на зарості ліщини – той краєвид по-своєму чарував його; особливо коли вони вели з Лебедихою просту й неспішливу розмову.

І от він сидів біля столу й дивився на круглі лисини псищанських горбів, – Лебедиха, як завжди, рада його появі, готувала на стіл. Йому зовсім не важило, що перед тим він попоїв, адже Лебедиха поставила перед ним свою хвалену квашену капусту з картоплею – те, що любив від дитинства. Дивився на ту капусту, в якій засвічувалася вряди-годи морквина, а водночас і у вікно зорив, тоді як його високий голос оповідав Лебедисі про базар, про всі базарні пригоди й перекупників. Лебедиха стояла перед столом, бо в кухні за спиною кипіла картопля, схрестила повні руки на грудях й похитувала головою, а емоції Горбатого відбивалися на її обличчі: воно чи охало, чи суворішало, обурювалося й сміялося.

– А я тут, Петю, кручусь як тільки можу. Треба їх прогодувати, тих увірвителів моїх, а звідки його взяти? Оце знову їздила в Запаяну, не було чого везти, але сяке-таке нашкрябала…

Вона розповіла про те, як приїхали вони до хати, де звикли ночувати житомирські, як увалилися юрмою в ту хату, а вночі прийшли якісь начебто документи перевіряти, а хто то був, певне, й сам бог не пізнав би. Натрусилися вони всі, що й досі в неї в серці поколює, а вранці вийшли на базар, то була вже міліція справжня, і базар той розігнала. Думала, що з порожніми руками повернеться, коли ж вийшла до базару вдруге, аж там людей!..

Оповідала все, переходячи на шепіт чи звищуючи голос; Горбатий притакував – сидів прекрасний, як бог, і, як чортик, потворний.

– Так, так, так! – притакував, похитуючи головою й думаючи: «Тут уже ти на базар не ходиш, боїшся, тепер тільки їздиш, інакше чорта лисого давала б продавати мені той лавровий лист». Дивився на Лебедиху благим поглядом й простягав вряди-годи руку до капусти, щоб ухопити смужку й кинути знічев’я до рота.

– Спродалася я. Петю, на диво! – сказала Лебедиха, радісно на обидві щоки всміхаючись. – Ох, а про картоплю забула!

Побігла, перевалюючись качкувато, на кухню, а Горбатий дивився їй услід тим-таки благим поглядом. Коли ж її нестало, то зорив на псищанські поля; цього літа хліба там не сіяли, а садили картоплю, через що горби були рудувато-зелені, і ця барва якось пасувала до його настрою.

– А знаєте що, мадам Лебедихо! – гукав він до спини, що виднілась крізь розчинені двері, повита хмарами пари, – на товчку теперичка зовсім спокійно. Начебто й ганяють менше…

– Знаю я, Петю, не менше, – відгукувалася начебто з-під землі Лебедиха. – Це вони спеціяльно так роблять. А тоді як наскочать!.. Мені вже не можна так ризикувать…

«Ага, ага, – притакував подумки Горбатий. – Ти вже попалася!»

Знову зорив на горби, були вони залиті яскравим сонцем, а на одній із скель стояло кілька дівчат у купальниках. Горбатий аж рота розтулив, розглядаючи тих дівчат, та Лебедиха вже йшла з кухні, несучи перед собою повну миску іскристої, димкої картоплі.

– Тобі, Петю, можна було б не тільки лист продавать, – казала вона на ходу. – Що вони тобі, калічці, зроблять? Коли ти їм поплачешся, те та й се, а мені воно й не можна – хто мені тих дітей догляне?..

– Так, так, – згоджувався Горбатий, накладаючи собі повну миску картоплі, – але й у мене, знаєте, не все, можна сказати, в порядку. Мене вони тоже хапали, я й плакався, раз повірили, два повірили, а третій не повірять, як і вам.

Лебедиха наливала по малесенькій чарочці. Вони випивали, і була та горілка страшенно пекуча, аж водив Горбатий головою, а Лебедиха, яка головою не водила, добродушно й задоволено підсміювалася, адже робила горілку вона сама. Горбатий же крутив отак головою трохи і на догоду господині, думав він, що Лебедиха не тільки добродушна, а й хитра нівроку і хотіла б його втягти у спекуляції більші. Він те знав не відтепер, але мимохіть од того відрікався: одне діло – заздрити тим, котрі продають дорогі речі, а друге – піддаватися ризику. А Горбатий був трохи й страшко, тим більше що й справді раз він попався і після того його аж трусило всього. Ні, він не годився для більших оборудок, і Лебедиха це також знала.

Звів погляд на жінку, покірливий і теплий, і Лебедиха також подивилася на нього скрушно й тепло, адже був він, цей калічка, такий гарний, як намальований. Жаль оповивав добре серце Лебедихи, хотілося їй по-материнському пригорнути до себе цю гарну, як у янгола, кучеряву голівку, бо хто його побалує в житті, цього бідолаху. Вже піддавалася хмелеві, бо випили вони й по другій малесенькій чарочці, а вона була слабка на голову.

– Не вийшов іще весь лист? – спитала вона, хоч йому в цей мент не хотілося говорити про діло.

– Е, що це нам про діло говорити, – сказав він добродушно. – Ще поговоримо про діло, зараз я хочу, мадам Лебедихо, вашої картопельки всмак наїстися. Така вже картопелька, скільки не їв, але ніхто так не зуміє зварити, як ви, мадам Лебедихо…

Лебедиха цвіла від цієї похвали, а Горбатий і справді наминав картоплю на обидві щоки. І знову в його грудях щось аж йойкало чи, може, так голосно він ковтав, – дивлячись, як він їсть, розчулювалася щиро Лебедиха.

– Наїдайся, наїдайся, лебедику, – казала вона. – Діло й справді не вовк і в ліс не втече.

Вони довго сиділи за столом, аж доки не наплив на них голубий смерк: Горбатий бачив, як топляться в сірому скелі й округлі псищанські поля. Ліщина зовсім потемніла, і все ставало заворожено-змертвіле. Прибігли з вулиці Лебедишині хлопці, накинулися на картоплю, як вовченята, і, змівши її з мисок, знову погнали на вулицю. Вони ж сиділи й сиділи, ведучи тиху, неспішливу балачку; Горбатий під таку хвилю ставав теплий і спокійний, клав руки на скатертину й немовби розчинявсь у тому смерку.

Зрештою Лебедиха зітхала і зводилася з-за столу. Хляпала вмикачем, і сутінки пропадали; натомість усі речі ставали звичайні й буденні.

– Дам тобі ще трохи листу, – казала вона й коливалася до порога. Йшла в комору, де ховала припаси, а його начебто змивало із стільця. Лебедиха заходила в комору, а він прикипав до замкової щілини. Лебедиха світила в коморі лампу, бо електрики там не було, і від того світла тінь її, що падала на стіну, ставала волохата й величезна. Судома стискала горло Горбатому, бо весь світ застелявся йому лавровим листом, випрасуваним, сухим, світло-зеленим, він шелестів, як гроші, бо це й були гроші. Горбатий аж тремтів, вдихаючи в себе пряний запах того листу. Чомусь згадався похорон батька, коли всі Ювпаки однодушно йшли за гробом, була тоді осінь і летіло листя. Бачив перед собою величезне віяло з газетних трикутних пакуночків, з кожного визирало по п’ять листків. Лебедиха там, у коморі, монотонно рахувала листки, а що була підхмелена, то трохи й передавала їх, хай буде тому бідному калічці; Горбатий уже відводився від щілини й повертавсь у кімнату. Дошкрібував уже захололу картоплю з каструлі, й добирав рештки капусти, і спокійно все те доїдав. Тоді ставав перед майже загаслим вікном і дивився на краєвид, що ледве бовванів у сутінку, – був він ситий і задоволений.

Лебедиха переступала поріг, тримаючи однією рукою фартуха: в подолі в неї лежав лист. Він повертався до неї, дивився на її булькуватий ніс і вилицюваті щоки і відчував, що з цією жінкою в’яжуть його якісь особливі нитки.

– Приїжджав мій грузин, – буркотливо починала вона, висипаючи на стіл лист і кидаючи на той-таки стіл кілька старих газет, – і ціну знову набивав.

– Дорожче зараз не йде, – коротко й сухо казав Горбатий.

Лебедиха сідала за стіл і починала нарізати газети на рівні чотирикутники.

– Та я знаю, що не йде, – зітхала сумно. – Я так йому й казала. А він мені торочить, що, мовляв, ходив він на базар, а там дорожче. Чи не в тебе він питався за ціну? – хитро прискалювала вона око.

Горбатий наморщував лоба. Здається, до нього підходив один, чорний і в страхітливій кепці.

– Ні, не в мене, – сказав і оком не моргнувши.

– Отож, лебедику, пильнуй, – сказала вона, складаючи пакуночки і засаджуючи в них листки. – Коли підійде щось чорне і в кепці, – вона показала рукою, – кажи ціну меншу.

Вона знову зітхала, і вуста її ворушилися – рахувала.

– Товару даєте скільки? – спитав Горбатий.

– Двісті штук.

3.

Сонце било Андрієві в вічі, і він, примружившись, сів на ліжку. Біля нього, втомлено опустившись на стілець, сиділа мати – чекала, доки він прокинеться. Позіхнув, широко розводячи щелепи, і мати заворушилася.

– А тепер скажи мені, чого ти туди поліз? – спитала зморено.

Він засопів, спускаючи ноги на підлогу.

– Дивися, щоб лиха з цього не було. Ти з паспортом приїхав?

– Без, – відповів він. – Казав уже тобі: на пару день.

– Так вона тобі шпилькою в серці застряла, – мати звищила голос. – Не буде тобі з нею ніколи життя – вбий це собі в голову…

Він устав. Підійшов до вікна і побачив на вулиці Степана Ювпака. Їхав на мопеді, виставивши нерушний профіль. Ганя тихо схлипнула за спиною, він знав, що за хвилину вона побіжить до дядька радитися. «Горбатий таки мені не спустить», – подумав він, але не відчував ні злості, ні урази. Після цього сну, короткого і повного барв, до нього знову повернулася його туга. Майже фізично відчував десь близько солодке, пухке жіноче тіло, зелені очі, які вміли запалити в ньому палахкий вогонь і чуттєве обличчя – безпомильно знав, чиє це тіло, очі й обличчя, йому запахло жіночим потом, перемішаним із запахом пудри й дешевих духів, – була мішанка, від якої і зараз паморочилось у голові. «Ось воно, справжнє зілля», – подумав він, відчуваючи в грудях знайомий тоскний біль. «Дурна, дурна, дурна це історія», – твердив подумки, видивляючись на порожню вулицю. Був певний, Горбатий таки заявить на нього, і знову почнеться тяганина. Найрозумніше, подумав він, відразу звіятись звідсіля, доки його ніхто не бачив. Ніхто, крім Піддубного й матері. Ага, ще й Абаниної… Знемога й остуда опанували його, й Андрій прикусив губу, знаючи, що він ниций у цій безнадійній боротьбі, і надто далеко він їхав, щоб кинути все напризволяще.

– Сядь, поїж, – сказала мати, наливаючи ще теплого супу. Він мовчки сів до столу і неохоче почав сьорбати. Подумав, що Піддубний так само ненавидить Горбатого, та коли правда те, що розповіла йому мати, посвідчить усе, що скаже йому Горбатий. На Андрія дивилися зелені з примружцем очі, ніжність і зло яких він пізнав надто добре. «А коли вона хряпне переді мною дверима?» – подумав він, не відчуваючи ніякого смаку в їжі, – присилював себе ковтати. Йому знову згадалася дорога, спершу в поштовому вагоні, а тоді і в загальному, коли лежав на горішній полиці, хрумкіт вугільного пилу на зубах: вогонь, який палив його, не давав ані хвилини спокою. Скрізь його переслідували ті зовсім однакові дві пари очей, одні – добро й ніжність, другі – зло. «Ні, – подумав він, – обидві пари – зло, врешті, що їй зараз до мене?» Він розумів це, може, надто добре, так само, як розумів, що не може з цим примиритися, через це й кинувсь у цю божевільну поїздку – тут уже найменше залежить від його волі і глузду. Таки кинувся у цю поїздку і ось він удома, знову Горбатий, знову мати, знову ці вулиці, знову біль, який ледве-ледь витримує і якого він, певна річ, не витримає. Ставав такий безпорадний: не раз і не двічі заклинався покинути все і вимити ту болючу труту зелених очей, які майже щоночі йому снилися. Не витримав і тепер – і ось знову накоїв дурниць…

– Що робитимеш? – спитала мати.

– Завтра поїду, – буркнув він, хоч знав, що це ще вилами по воді писано, це, зрештою, найменше залежить від нього.

– Сашко помер, я тобі писала? – Ганя подивилася на сина якось значуще. – У психіатричці.

Він звів від тарілки обличчя.

– Ні, не писала. Коли?

– Та от з місяць. Я тобі, здається, писала.

– Не дістав я того листа, – сказав він, відчуваючи нудьгу, як завжди, коли згадував божевільного.

– Так він, сердешний, мучився, – неквапно плив материн голос. – Кричав, щоб його врятували. Дуже боявся вмирати і плакав.

Відсунув суп: нудьга ще більше стисла серце.

– А під кінець утекти хотів звідти. За ним уже не дуже й наглядали: кволий був. А він якось там вирвався. Переліз через паркан і побіг до річки. Там він, коло річки, й помер.

Тиха нудьга висіла в хаті. Сонно бабралась у розлитому на столі супі муха: мочала в краплю хоботка, пила, тоді виймала й перепочивала. Знову пила і знову перепочивала. Крутилася курява у сонячних плямах, сонно крапала вода із підвішеного над емальованою мискою умивальника. За вікном пискнула якась пташка, а на столі стояла тарілка з недоїденим супом і бабралась у калюжці муха.

– Все одно він був уже не житець на цьому світі…

Але Андрій уже не думав про божевільного. Дивився на стіну, на якій було розвішано цілу колекцію фотокарток у черепахових рамцях. Весь їхній рід від баби й діда, всі Ганяні сестри і брат, всі двоюрідні. Бачив і себе: малий пузань он там, на груповому фото, де зібралася вся родина, – стоїть посередині у тісній курточці і матроських штанцях на одній шлейці поверх тої куртки. Зовсім не був схожий на себе великого, хоч би з тої фотокартки, коли знявся, прийшовши з тюрми. Здалося навіть – це вигадка, ніколи не ходив він у тих штанцях на шлейці й ніколи не носив тої тісної курточки. Лихо почалося значно пізніше, подумав він, тоді, коли зайшов у загс із своєю мальованою кралею і поставив на папері свій шкарбкуватий підпис. Пошукав очима їхнього весільного фото, але місце було порожнє – світлий квадратик на стіні, бліде віконце, в яке й зараз бракує йому сміливості зазирнути. Знав: той квадратик не криве дзеркало, як переконував себе в тому ось уже декілька років, але це теж нічого не вирішує. Принаймні доти, доки горить у грудях той чорний вогонь і доки ходить по світі опасована чорними обручами зебра…

Він вийшов на вулицю (вулиця кепсько мощена, замість хідників тягнуться грунтові стежки, хати тільки з одного боку, з другого – висока глиняна гора з кам’яними виступи ями) і майже відразу зустрівся з Піддубним. Власне, зіштовхнувся, бо татарське обличчя з вузькими оченятами випірнуло перед ним якось відразу. Вони дивилися один на одного трохи задовго: Піддубний – насторожено і трохи вивідчо, а Андрій – важко й тупо. Зрештою в очах Піддубного промайнуло щось наче усміх.

– Що, не впізнав, що так дивишся? – спитав Піддубний.

– Та впізнати, дядьку, я впізнав, – сказав Андрій. – Тут про вас, дядьку, люди хороші брехні розпускають.

В очах у Піддубного спалахнув острах, але вуста його розповзлися в тремкому усміху.

– То що ж там люди про мене розпускають? – спитав.

Андрій зирнув поверх голови Піддубного, пливли по небі хмари, між них блискоти, коли з’являлося сонце, ось і зараз вулиця залилася іскристим теплом, так само як і усміхнене обличчя цього бабія. Андрій раптом схопив Піддубного за рукав, відчувши, як здригнулося за нехитрою одежиною його тіло, і наблизив до бабія велике й також усміхнене лице.

– Може, вип’ємо, дядьку, га?

Обличчя Піддубного ще більше оскалилося, татарські очі заяскріли дрібною іскрою.

– Вгостить хочеш, чи, може, за мій щот? – спитав хитро.

– За твій щот чорта лисого вип’єш, – сказав Андрій, повертаючи у двір, Піддубний слухняно поплівся за ним.

– Нє, чого ти так, – сказав, наздоганяючи Андрія. – Коли в мене є гроші, то я й угостити люблю. Зараз, брат, у мене ні гроша, але угостити я люблю.

Вони вийшли до мосту, і повз них прогриміла, важко струшуючись по бруківці, вантажна машина. Неподалік пивниці хлопці грали в м’яча, біля Гармашів повсідалися на лавочці жінки, лузали насіння й теревенили. За парканом стояв, виставивши вкриті старечим ластовинням руки, псищанський піп – грівся на сонці і, як кіт, примружував очі. Шматник Йоська прив’язував до стовпчика свого білого, низькорослого коника; у куряві лежав чорний, кудлатий пес і завзято вигризав з шерстини воші. Бігла зграйка курей, спереду мчався червоний, як вогонь, півень, кури були всі білі і всі з чорнильними плямами на хвостах. Андрій раптом відчув, що заскучив і за цією вулицею, і за цими горбами. Навіть за цією пивницею біля мосту – була вона тут, скільки себе пам’ятав. Але голова його зараз забита іншим, рука ж весь час стриміла в кишені, пальці мацали останню тридцятку, що мала залишитися саме в цій пивниці.

Вони переступили порога: в кутку сидів шматник Йоська і жлуктив пиво. Буфетник Борис у брудній білій куртці сонно стримів на фанерному стільці. Побачивши нових гостей, не зворухнувся, а коли Андрій підійшов до залитого пивом шинквасу, ледве звів до нього закисле, як і його прилавок, обличчя.

– Відкрий-но півлітру, – сказав Андрій. – І у рот щось кинуть…

Буфетник ліниво встав, видер пальцем картонну затичку, розкришивши сургуч, і поставив пляшку на прилавок. Тоді неквапно почав нарізати, не розгортаючи, сирки і жовтувате сало.

– Скільки маєш? – спитав, кидаючи закуску на щербату тарілку.

Тридцятку, – видихнув Андрій, стежачи за буфетниковими рухами. Буфетник мовчки забрав кілька шматків сала і додав хліба.

Піддубний уже сидів за столом, розклавши лікті, і задоволено позіхав. Андрій поніс випивку до столу, і саме в цей час Піддубний розтулив рота. Андрій побачив його червоний, закривавлений рот, жовті зуби і білий набряклий язик.

– Хороший ти парнішка, – сказав Піддубний. – Отак зустрів мене – і ходім, мовляв, дядьку, вип’єм. Вєжлівий. Чи, може, ти від мене чого хотів?

Поставив проти Андрія маленькі татарські очиці: була в них насторожена увага й неспокій.

– А може, чого й хочу, – сказав Андрій, усідаючись.

– Це вже гірше, – прицмакнув Піддубний. – Я, знаєш, люблю лучче так, по-приятельському: посиділи, випили, словом перекинулися…

Андрій наливав горілку, а Піддубний пожадливо стежив за його рукою.

– А може, я й хочу по-приятельському, – сказав Андрій, зморщившись від випитого й закусуючи салом.

– Може, те, може, се, – розсердився Піддубний. – Ти мені, хлопче, лучче не крути. Знаєш, я випити люблю, та коли яке діло, то кажи лучче зараз, – дурний я стаю, коли вип’ю…

– Так дуже хочете почуть? – скривив вуста Андрій, і вони знову зустрілися поглядами: неспокійні, насторожені малі оченята й погляд важкий та понурий.

– Щось мені не наравиться, хлопче, наш разговор, – закрутився Піддубний. – Ти так начебто і лякаєш мене чогось…

Андрій знову наливав, слизько булькотіла рідина. Шматник Йоська допив пиво і пішов, човгаючи чобітьми, з пивниці. Позіхнув, аж зойкнув Борис, видно, сьогодні недоспав.

– А ви вже і злякалися. Нема вам, дядьку, чого мене лякаться. Скажете те, що мене інтересує, і катіться під три чорти.

За вікном чути стало, як шматник Йоська матюкає свою конячку.

– Щось випитать хочеш? – став уже зовсім серйозний Піддубний.

– Щось хочу випитать, – Андрій присунув до Піддубного чарку. – Пий, дядьку, щоб язик легше провертавсь. Язик – він змазку любить.

– А любить, – сказав Піддубний і перекинув чарку в рота.

Щось булькнуло, наче камінь упав в глибоку криницю, й пропало.

– Так що ти в мене хотів спитать? Тільки наперед кажу: вгостив ти мене чи не вгощав, а коли мені неугодно, то не скажу тобі нічогісінько…

– Буде угодно, – сказав Андрій, криво всміхаючись.

– А може, й не буде, – занозисто звів голову Піддубний. – А може, я тебе, приміром, не побоюся.

– Чого ж мене бояться? – Андрій знову налив чарку. – Мене бояться нема чого. І морда ваша, дядьку, небита буде, коли все скажете. Чого б то мене бояться?

Піддубний став уже зовсім насторожений. Хміль немов вивітрився з його голови, він скосив очі на пудові Андрієві кулаки і непомітно виставив з-під столу ногу.

– Поки що давай, дядьку, вип’ємо, – казав зовсім добродушно Андрій. – Вип’ємо і поговоримо, як ви любите. Чого його нам спішить. Час і у мене є, і у вас. Вся вулиця вас, дядьку, знає: і те, що в гречку скочить любите, і всяке таке прочеє.

Він випив і почав вигризати із обгортки сирок.

– Приїхав я оце в отпуск, заявлєніє написав, мов, так і так, треба до мамані, нездоровиться. Давай, каже начальник, даю тобі строку два дні. Ну, я й на поїзд, пару кусків у кишеню: маманю одвідав, хочу старій пальто купить. Думаю, хай стара ходить у порядошному пальті. Я, знаєте, в заявленії так і написав: маманя больна, мов, так і так, пальто тра купить…

– Пальто – вещ хороша, – сказав Піддубний, знову засунувши під стіл ногу. – А горілка ще краща. Живіт – він чогось всігда проспиртовки требує…

– Вони, баби, тепло люблять, – задумливо казав Андрій. – Я Вальці був бушлат воєнний дістав. Хороший бушлат: як у печі, казала… А мені що: жалко? От треба мамані пальто, я зразу: на й носи, чого там…

Піддубний закрутив головою.

– Вже мене розбирать починає, – сказав. – Так от: кажи ті вже своє діло, бо я скоро дурний стану. Тілько давай так: по-доброї без фокусів.

– А я й хочу по-доброму, – сказав Андрій. – Чого мені бить вам морду: І ви в обиді будете, і мені будуть клопоти.

Піддубний знову виставив з-за столу ногу.

– Тільки ви те: ногу не виставляйте, – сказав уже трохи понуро Андрій. – Нога вам нічого не поможе, бо й до дверей тут далеко. Скажете, що мені треба, і катіться.

Піддубний почервонів, як буряк, і заставив ногу під стіл.

– Чого хочеш? – спитав гостро.

Андрій знову налив і тицьнув чарку Піддубному.

– Пийте. Оце вип’єте, тоді й спитаю.

Піддубний схопив чарку, і знову булькнув камінь у глибоку криницю…

– Не, я так не можу. Так я зовсім дурний зроблюся. А коли ти про Вальку хочеш спитать, то я нічого не знаю.

– Знаєте, – сказав Андрій, доливаючи в чарку Піддубного рештки горілки. – Знаєте, бо бахурували з нею…

– Хто, я? – вигукнув фальцетом Піддубний. – Та ось хрест святий…

– Не божіться, дядьку, – Андрій говорив уже зовсім понурим, аж темним голосом. – Всі знають, що нема у вас бога в животі, бог у вас нижче живота…

Андрій оскалив зуби, і очиці Піддубного забігали. Він повернувся різко туди, де сидів буфетник, сподіваючись, що той допоможе йому, але буфетника наче корова язиком злизала.

– Ну, чого ти хочеш? – простогнав Піддубний, ставлячи чарку на стіл. – Не знаю я нічого про неї. Знав би, сказав би, їй-богу, ось хай мене грім поб’є на цьому місці і хай я завтра з постелі не встану. Да, хотів я з нею переспать, але браток її наскочив, тільки розтривожив я себе…

Андрій підсунув до Піддубного свою чарку.

– Пийте…

Той з ляком стрельнув у Андрієвий бік поглядом, але до чарки не доторкнувся.

– Повір мені, не знаю я. Ходив я туди до неї опісля, то там стара така, зачухана… не живе, каже, переїхала.

Андрій поклав на стіл чавунні кулаки, і на його вилицях затремтіли жилки. Піддубний раптом зірвався на ноги, але важкі долоні впали йому на плечі, і він злякано приклеївся до стільця.

– Правду тобі кажу, – пробелькотів він.

– Куди до неї ходив? – спитав Андрій, пильно зирячи на Піддубного спідлоба.

– Кашперівська, п’ять. Дімець у дворі, – сказав Піддубний і важко видихнув повітря.

Андрій опустився на стілець, і його обличчя осунулося. На Піддубного він не дивився. Той швидко схопив недопиту чарку, вицідив швиденько горілку, і, мов тінь, вислизнув із пивниці…

Андрій сидів і дививсь у вікно. Це було так само, як і тоді, два роки тому, перед судом, коли вони приписали йому дитину. Так само приліг він на стіл і бачив міст, далі шосівку, по якій котилися коробочки авт, магазин продтоварів з глухою стіною, до дверей яких приклеїлася непорушна стрічка черги. Авта бігли, як у німому кіно, вуха забивала тиша, він був у пивниці зовсім сам, а на перилах мосту, як і тоді, повсідалися важкі, чорні ворони. Побачив шматника Йоську, той уже виїхав аж під Павлюківську гору, і коник його на такій віддалі здавався іграшковим, а він сам ліліпутом. Стигла тиша, буфетник і досі не показувався з бічної кімнати – щось там переставляв; Андрієві, як і тоді, перед судом, видалося, що все навкруги нереальне, що це й досі триває один і той же сон. Відтоді, коли побачив він за вікном хід Ювпаків, спливло немало часу. Майже не повертався думками в той час, хоч про неї думав завжди, та й аліментні листи його всюди наздоганяли… Привалився грудьми до столу і дивився на жовте сонце, що стояло за шибами. «Життя в мене якесь непутяще», – думав він, стежачи, як переходить мостом зграйка підлітків-дівчат. Вони, певне, щебетали, як горобці: в коротких платтячках і з голими гінкими ногами – нова хвиля, яка вже зараз змітає з лиця землі його та його ровесників. Всі ці пристрасті, тяганина, подумав він, все це пропаде і розсиплеться, але станеться це ще не скоро. Йому ще відміряно поблукати по білому світу з одного місця в інше, їхати й повертатися, доки палатиме цей його темний, незгойний вогонь.

Хитавсь у мертвих, жовтих, сонячних хвилях, і йому здалося раптом: надворі холодно, всі оці картинки, які бачить, – кіно, і він, п’яний, ледве стримує набубнявілі повіки. Ну, звісно, зараз буран, він не пішов вантажити ліс чи класти на будові одна за одною покриті памороззю цеглини, він не поліз у шахту і не ставить там кріплення. Він закинув шевцювати, забув свою сліпу на одне око коняку, якою возив продукти; він навіть не пішов випити пива, натомість занесло його в це кіно, коли він зовсім п’яний від спогадів сидить у порожньому залі сам, невідривно дивлячись на миготливий екран, на якому з’явилося таке дивне і знайоме марево – рідне місто, його вулиця, міст, по якому бредуть голоногі підлітки-дівчата, і мертве сонце робить усе таким незвичним. Так, він сидить отут, сонний і п’яний, і думає свою безконечну думу, вічну й печальну – чорний вогонь нестримно палахкотить йому в грудях, і він, боже ти мій милий, стає все ниціший та заблуканіший.

4.

Піддубний сидів наганку й курив самокрутку. Кота не було, і це здивувало Горбатого.

– Кеть сюди, – сказав Піддубний, і його татарські очі зблиснули.

Від нього тхнуло горілкою, і Горбатий це застеріг. Став навпроти, трохи боком, щоб можна було при нагоді втекти, і Піддубний, помітивши це, всміхнувся.

– Це я з твоїм родичем балакав, – сказав Піддубний, випускаючи клубінь диму. – Питався, де Валька. Мені, конешно, діло сторона… Щось дуже інтересувався…

– Підпоював? – коротко й сухо запитав Горбатий.

– Та трохи вгощав, – широко всміхнувся Піддубний. – Але я нічого йому не сказав, бо моє діло сторона…

Горбатий скривив губу.

– Та й сказати не маєте чого, – кинув він.

– Так уже думаєш, не маю, – захихотів він. – Погано ти мене, Петю, знаєш…

Він випустив дим, цмакнув і виплюнув Горбатому під ноги іржаву слину.

Горбатий порвався, щоб іти: Піддубний був йому нецікавий.

– Зажди, – спинив його Піддубний. – Пару тисяч, казав, привіз з собою…

– Брехав, – байдуже сказав Горбатий.

– Казав: пальто мамані хоче, – він знову захихотів і виплюнув іржаву слину.

– А мені що до того? – байдуже спитав Горбатий.

– Як що? Може, хай лучче тобі купить, Петю, га? – Піддубний розширив, скільки міг, малі свої очі й зареготав. – З вирізом для горба?

Горбатий стояв супроти Піддубного й дивився на нього, зсунувши криво вуста. Здавалося, насміх Піддубного не дійшов до нього.

– Хороша штука, га, Петю? – зареготав знову Піддубний. – З вирізом для горба!

Горбатий дивився на розкритий перед ним червоний рот з жовтими зубами і з білим язиком посередині, з тої отхлані котився регіт, змішаний з п’яним смородом, і його очі раптом засталилися: побачив він увіч стіну, на яку любив дивитися, і чарівне своє видиво: шкуратянка, капелюх, галіфе і нові хромові лискучі чоботи. Бачив він це все так виразно, як ніколи раніше, через це спокійно стояв і перечікував, поки пересміється той здоровенний рот, котрий котить на нього смердючий регіт.

– А може, й купить, – сказав коротко і різко і повернувся раптом та й пішов з двору геть, гінко кидаючи короткими, але пружними ногами.

– З вирізом для горба! – гукнув йому вслід Піддубний і знову зареготав.

Горбатий уже не чув того реготу. Стрімко гнав по вулиці, завертаючи голову й дивлячись на крутий схил гори, по якому дерлися, хапаючись за гілки бузку, хлопчаки. Йому раптом стало світло і ясно на серці, бо Піддубний таки підказав йому щось непогане. Щось таке, про що він давно мріяв і що таки може здійснитися.

Схилився, щоб зав’язати шнурка, який розслаб на туфлі, і побачив перед собою не той старий, парусовий туфель, який сьогодні-завтра розв’яжеться, а лискучий хромовий передок…

Цього разу він обійшов п’ятий номер рогатками і подався через міст під Павлюківську гору. Ішов, розмахуючи корзиною, і мугикав. Сонце било якраз у вічі, і він солодко, як кіт, мружився. Ішов шпарко й легко, вже давно минулася його туга, і знову ставав діяльний та моторний; у грудях у нього запалювалася сила, яка тепер ганятиме його по вулицях міста, аж доки не здобуде того вищого задоволення, якого зараз праг. Все влагоджувалося напрочуд добре, він навіть про Піддубного подумав без злості – муркотів від того солодко.

Не доходячи школи, звернув у завулок і погнав між двох рядів парканів, аж доки не досяг хвіртки з дашком, покритим Іржавою бляхою. Зайшов у двір, з буди відразу ж вискочив здоровенний собака і загавкав, забухкав на нього, шалено рвучись із ланцюга. Горбатий спокійно перечікував; нарешті заспівали двері, і в прочілі побачив насторожене жіноче обличчя.

– Це я, мадам Шпачихо! – закричав Горбатий, і жінка розсвінула до нього приязним обличчям.

– Пошов вон! – крикнула вона на собаку, і той замовк і поволочив ланцюга до буди.

– А ми вас і не чекали сьодня, – сказала жінка. – Думаю: кого це несе лиха година? Знаєте, щось мій прихворів і не наробив для вас шпильок.

– Та я не по шпильки, – сказав Горбатий. – Проходив оце мимо вашої хати, дай заскочу, думаю.

– Заходьте, заходьте! – запросила Шпачиха, але сама і з місця не рухнулася – на обличчі її, попри ввічливий усміх, проступала тривога.

– Знову запив? – спитав обережно Горбатий.

– Така мені біда з ним, – зітхнула Шпачиха. – То вам чоловік як чоловік, а то шибоне йому в голову, то хоч із хати тікай. Узяв собі в тямку, що розлюбила я його, і нема мені вже ні просвітку, ані супочинку.

Горбатий нерішуче потупцявся.

– То, може, я піду? – сказав нерішуче. – Зайду іншим разом.

– Та не, зайдіть. Може, йому від вас полегшав. Він вас любить, поговоріть з ним якось скромненько й лагідненько… – Вона раптом зашепотіла: – І про мене йому закиньте, скажіть: любить вона вас, любить…

Горбатий пішов до дверей, з буди знову загарчав собака, але не виліз. Шпачиха залишилася на дворі, а Горбатий боязко переступив порога.

– Галько, хто там прийшов? – крикнув грубий голос.

Горбатий прочинив двері: посеред хати на малому візочку з підшипників сидів безногий обрубок. Повернув до дверей розчервоніле обличчя.

– Хто?

– Та от я, Іване, я, – сказав Горбатий, ще не заходячи, а тримаючи голову в прочинених дверях. – Дозволите зайти?

– Чого це мені дозволять, – буркнув Шпак. – Прийшов, то заходь. А де там моя?

– Щось там порається надворі, – сказав Горбатий, прослизаючи в двері. В хаті важко пахло чи від незастеленої постелі, чи від цього безногого.

– А я роботи не зробив, – сердито сказав Шпак. – Не було коли її робить.

– Казала ваша, казала. Нездужали?

– Та от через ту заразу. Я до неї й приходить не хотів. Думаю, піду на вулицю, простягну руку і проживу. Нє, приходь, каже, приходь, буду дивиться за тобою. А тепер гидує…

– Та не гидує вона вами! – вигукнув Горбатий. – Ви, Іване, тільки придивіться до неї, така ж вона у вас добра, така ж добра!

– Як хороба добра! – буркнув Шпак.

– Ну, не кажіть, Іване. Я чоловік сторонній, – заговорив скоромовкою Горбатий, – і не мені, може, в те мішаться. Чужа сім’я, як то кажуть, наче мішок: не сунь туди голову. Але ліпшої жінки, як ваша, я не стрічав, повірте мені. Така вона лагідна, така…

– Щось дуже ти за нею розбиваєшся, – понуро сказав Іван. – Може, і перед тобою хвостом крутить?

Брови в Горбатого зачудовано полізли вгору.

Переді мною? – спитав він з таким щирим і не удаваним здивуванням, що Шпак аж очі відвів. – Та я ж горбатий!

– А як горбатий, то гірший, як я, – буркнув Шпак. – Коли б мені приросли ноги, то я згодився б два горби тягать.

– І даремно ви це. Іване. Чуже лихо не болить, – сказав Горбатий, і аж сльози вибилися йому на очі. – Але воно все одно лихо.

– Ну, не сердьтесь, – вже зовсім злагіднів Шпак. – Та я й сам знаю, що добра вона й лагідна. Коли ж часом здається: щось їй не так, носом вона проти мене крутить…

– Ви лучче не обиджайте її, – з тими ж сльозами на очах сказав Горбатий. – Вона у вас добра, то й щасливі будьте. Я от сам як палець і добре знаю, що це таке. Не зичу цього і ворогові тяжкому…

– Та воно-то так, – сказав Шпак. – Вмієте ви переконать… Отак ображу її я раз, другий, а потім думаю, що й не потрібен їй. А не потрібен, то думаю, хай собі як знає.

– І неправильно, – гаряче відгукнувся він. – Прощать треба одне одному. Ворогові прощать – Це й бог заповів, а вона ж не ворог вам, а годить, годує й догляде…

Шпак подивився на Горбатого, і червона барва обілляла йому обличчя.

– Може, воно й так. А от скажи. Глянь на мене і до серця руку приклади: можна мене, отакого, любить?

– Що нам, Іване, про жінок з вами говорить? Що ми про них знаємо? Коли каже, що любить і що може любить, то чи треба нам думати як? Хай любить, і ви її любіть…

– А може, й так, – рішуче стріпнув чубом Шпак. – Галько! – закричав. – Де ти там пропала?

У двері несміливо просунулося насторожене обличчя Шпачихи.

– Ось гість до нас прийшов, – сказав владно Шпак. – Постав-но щось нам на стіл.

Обличчя в дверях зникло, а Горбатий вже забрався за стола і вже поклав на скатерку руки.

– В мене от тоже зараз горе, і прийшов я поділитися про нього з вами. Таке в мене, Іване, сталося…

– Що воно там у вас сталося? – повернувся до нього Шпак.

– Обікрали мене тяжко. Той п’янюга й арештант…

5.

Ще того першого дня, як приїхав, там, за столом у пивниці, Андрієві знову уявилося Вальчине лице. Не бачив Вальки вже два роки, дитина, яку йому приписали, вже бігає й балакає, а сама вона, може, й змінилася; ні, був певен, що буде така сама, що такі ж має зелені привабні очі і те обличчя й тіло, бо ним раптом запахло йому тут, в цьому забитому горілчаними і пивними запахами місці; йому аж задушно тоді стало: вона стояла перед його зором, невелика, жилава, і дивилася на нього саме так, як коли хотіла його ласк. Він побачив її великі й пружкі груди, наче зазирнув за виріз плаття: воно відставало біля ключиць, і до нього прозирнули мереживо сорочки і білі гудзики станика. Від неї запахло молоком, очі зволожіли – все в ньому аж заціпеніло.

Вийшов на ганок пивниці й раптом побачив Горбатого. Той був уже на мості – малий, з кудлатою шевелюрою, що спускалася аж до пліч, довгі руки звисали нижче колін, в одній, як завжди, корзина, манжети штанів енергійно шарпалися – Горбатий поспішав. Андрій сперся об одвірок плечем і довго дивився на ту куцу постать, що моторно віддалялася від нього. Зрештою сплюнув і подався вгору до Чуднівської. В рогатках, однак, зупинився: стара Савчиха, як завжди, продавала, покунюючи, насіння. Андрій порився в кишенях, а вона озирнула його спокійними, холодними очима.

– Десь їздив, що так довго не було? – спитала.

– До матері приїхав навідатись, – сказав Андрій, висипаючи в кишеню насіння.

Савчиха розгладила надто зіжмаканого карбованця, що його подав їй Андрій, і вже не розпитувала далі. Застигла завмерло й озирала світ спокійними, холодними очима.

Він звернув до материного будинку, але пройшов повз нього, зазирнув у двір, де набирала воду Абанина, вона помітила його і, як тоді на сходах, неймовірно видивилася. Піддубного на ганку не було, тож він пішов ще далі, минув вісімнадцяту школу, зирнув на Просиновську гору – ноги понесли його швидше. В кишені тряслося насіння, Андрій запустив руку й перебирав його пальцями, а коли підійшов до парку і просунувся в дірку, виламану в паркані, кинув до рота першу насінину. Ішов парком, плюючи лушпинням, очі його стали малі й зовсім вицвілі, довгі ноги незграбно посилалися вперед, рука міцно сиділа в кишені, тоді як друга кидала й кидала до рота насіння. Лушпиння звисало в нього з губ, як луска, рот був забитий, але він ішов, не стишуючи кроку і навіть не озираючись: був уже на алеях, де гуляли дівчата в ошатних платтячках і хлопці у свіжо напрасованих штанях. Хлопці тримали дівчат під руку, а ті мали урочисто загнуті кирпочки.

Біля брами сиділа контролерка, і він пройшов повз неї, мало не зачепивши. Попереду тяглася смуга бульвару; дерева, втоптана жовта алея, на якій теж гуляли зчеплені руками хлопці й дівчата – всі майже однакові і всі в найкращому вбранні. Він проходив через цю винаряджену юрбу, виставивши вперед ліве плече, кашкет його мало не лягав на примружені очі, губи все ще попльовували насінням – зуби його те насіння мололи. Кортові його штани, пряжка з якорем і сіра сорочка немов запалювались у цьому вечорі, ніби горів він сам, юрба обпливала його зусібіч, як каменюку: наваксовані туфлі біля його парусових, випрасувані штани біля його пом’ятих у поїзді. Маревно мигали дівочі ноги в тонких панчохах і без панчіх, спалахували дівочі туфлі; на лавках, як тіні, сиділи старі, і він подумав, що вже зовсім звечоріло, раз тут так багато люду. А ще він подумав, що сьогодні неділя і що Валька може таки бути вдома. Через це енергійніше став плюватися лушпинням, так само виловлюючи насіння з кишені й посилаючи до рота; старі на лавках здавалися ляльками, сиділи мовчки й нерушно, а біля них з вереском літали діти. Йому видалися чудними і ці старі, і ці діти; голова його ще не зовсім прочистилася від хмелю; він подумав про Піддубного й про його татарські очі: чи не збрехав той йому часом? Згадав бійку з Горбатим, і на хвилю йому запекла заклеєна під кепкою тампоном ранка. Йому раптом стало самотньо на цьому бульварі, так густо забитому людьми і такому чужому йому зараз. Зійшов на узбіччя й пішов уже хідником. Але тут так само було багато людей і він тільки щокою смикнув. Сунув, виставивши вперед ліве плече, і лузав насіння.

Треба було перейти всі три бульвари, і він уже й зараз відчув утому. Цілий день мотався як проклятий, від нього й досі пахло вугільним пилом, ще не вивітрилася й горілка, яку пив із Піддубним, а вечір наливався в алеї, густий і теплий, ліхтарі, які засвітилися, майже відразу попростеляли на землі жовті кружала, і люди в тих кружалах здавалися трохи побільшеними – пропливали сповільнено і мали однаково жовті обличчя.

Біля пивного кіоска стояла юрба чоловіків, чувся гуд, начебто зудів у повітрі рій басовитих бджіл. Він пропустив би гальбу пива й собі, але замість грошей у кишені шелестіло насіння, і він ще енергійніше замотав рукою, посилаючи його до рота.

На Садовій було затишніше, менше людей, і він обганяв їх, обдаючи запахом перегону і несвіжого одягу. Власне, мета його подорожі була поруч, і він раптом відчув, що починає хвилюватися, що насіння не лізе вже в горло і що дихається йому важко. Обтер вуста, знімаючи з них луску, і несподівано зрозумів, що вся його затія таки безглузда й даремна. В глибині душі не вірив, що таки зустрінеться з Валькою, але коли б і так? Вечір був задушний, і він помітив це тільки зараз, лоб йому змокрів і змокріло під пахвами. Що скаже їй, й чи захоче вона з ним говорити? Всі резони та й весь тверезий глузд були залишені ще в поїзді, коли йому здавалося все таке просте і самозрозуміле… Він знову кинув до рота насінину, але тьхукнув спересердя – насінина виявилася тухла. «Вона недаремно поселилася саме тут», – подумав він – за кілька гонів перед ним поклав свої зелені рундуки Житній базар…

Побачив на порозі будинку, що його цікавив, малу, висушену жіночку з гострим, тхориним обличчям і з рідким сивим волоссям, стягнутим на маківці шпильками і звитим у тоненьку кіску. Очі в жіночки були також гострі, малі й жваві, губи вже давно розчинилися на обличчі, лишилася тільки зморшкувата щілинка. Вона була в халаті з квітками, колись голубому, зараз вицвіло-голубуватому, на ногах біліли, незважаючи на спеку, вовняні шкарпетки і капці, оторочені хутром. Вона сиділа в стязі світла, що падала на неї з відчинених дверей, і швидко-швидко виплітала якесь мереживо.

– Ви теє-то, – сказав Андрій. – Не знаєте часом?.. Тут десь моя жінка живе… Валька Ювпак.

Жіночка подивилася на нього знизу вгору, і йому здалося, що це малий, настовбурчений їжачок на нього зорить.

– А ви хто? – спитала різко.

– Таж кажу вам: чоловік її.

– Нема в неї чоловіка, – так само різко каркнула жіночка, і її руки знову почали швидко щось виплітати.

– Нема, то був, – сказав Андрій. – Я той, що вона з ним розвелася…

Жіночка знову зиркнула на нього, тоді різко встала і жестом запросила його в хату. Його осліпило світло: кімната була квадратна, охайна, з безліччю мережаного рукоділля, яке він розглядав не без здивування: фіранки, накривки на подушках, оторочки до простирадла, що звисало мало не до землі, скатерка на столі, підставки під вази і кухлики – здавалося, вся ця хата замережана, наче павутиною обснована.

– То це ви той самий Андрій? – спитала жіночка не без цікавості.

– Таж той самий, – сказав він, сідаючи на вкритий мереживною підстілкою стілець. – То вона у вас живе?

– Жила, – сухо відказала жіночка. – Це ви той, розвідний?

– Таж розвідний, – уже нетерпляче сказав Андрій. – То вона тепер у вас не живе?

Але жіночка все ще розглядала його. Її очі горіли малими золотими крапочками, а рот аж розтулився від цікавості.

– Це ви той, що ваш хлопець? – спитала вона.

Кров шугонула йому до голови, і він зиркнув на стару вже й трохи сердито.

– Мій чи не мій, а до неї я прийшов, – сказав трохи й сердито.

– А-а, казала мені Валя, що не признає його папочка. – Стара сіла за стола, поклавши на мереживну скатерку недов’язане мереживо, голос її втратив сухість і вже тік лагідно, як олія. – Казала мені Валя: ні за ким так не шкодую, як за тим Андрієм непутящим. То це ви і є той Андрій непутящий?

Але він уже нічого не відказав, тільки засопів голосно.

– Я про вас усе знаю, – замахала раптом пальцем стара, примружуючи веселенько очі. – Вечори, знаєте, довгі, а вона мені все про вас розказує, все про вас, і сякий він, і такий. Недобре, каже, зі мною повівся, підозрювать почав. Ну-ну, – застерегла вона, помітивши, що він хоче щось сказати, – я про вас усе знаю. В жизні воно чого не случаїця, і не всігда правий той, хто невинуватий. Я зі своїм покойним, царство йому небесне теж сварилася. І поб’ємся, і поцілуємся, це ж бо воно як? Так уже воно заведено: в одного по маслі їде, а в другого по нерівній дорозі… То оце ви проїздом?

– Проїздом, – сказав він і знову озирнув кімнату. Здалося йому, що, посидівши ще трохи, і сам вкриється якимсь мереживом. Зрештою, ніщо не виказувало Вальчиної присутності.

– В одпуск, чи як? – цікавилася жіночка, повертаючи до нього їжачкувату мордочку.

– Таж в одпуск, – сказав він. – Хотів оце хлопця навідать. Та й до неї в мене розговор є.

Відчув, що йому надто важко вимовляти оте «хлопця». Стара начебто помітила заминку, бо в її очах знову запалахкотіли золоті іскринки, а з вуст посипалися шарудливі, повчальні, але й лагідні слова: оповідала йому вона про того «хлопця», яке він чудо і зовсім схожий на «папочку», ну, викапаний тобі «папочка», і він, коли б побачив того хлопця, то зразу б його признав, бо така подібність, – стара виокруглила очі, – рідко коли буває. Той самий ніс, і губи, і лоб, і очі, нічого там немає Вальчиного, і сама Валька через те дуже його любить, того хлопця, а як часто вона плакала!

Андрій зачудовано вдивлявся в це гостре, як у їжачка, личко, що сипало й сипало на нього слова, і йому аж чудно ставало: щось вона говорила не те. Сидів очманілий від того нестримного потоку слів, і покліпував очима, і був начебто піском засипаний. З тих слів малювався зовсім інакший образ, ніж він знав: розповідала стара про якусь зовсім чужу людину. Через це він і слухати її перестав, а тільки чекав нетерпляче, коли ж то вона закінчить, щоб таки запитати про те, що його цікавить. Він уже навіть наготував слова, що мали починатися: «Все це ви добре кажете…», – але не було куди вставити йому тих слів, бо перед ним, не спиняючись, мигали й мигали сухі, випиті і зморшкуваті губенята, а маленьке гостре личко аж розчервонілося; оповідала вона про те, що Валька тепер рукодільниця немала і половину всього цього наплетеного добра, яке він оце бачить, – вона провела рукою по кімнаті, – наплела саме вона; він ще не оцінив до ладу її здібностей як хазяйки; що він хоче, жила вона, не як люди, все в тому підвалі, а що там зробиш; коли б вона, жіночка, жила в тому підвалі, то також було б у неї брудно і нечупарно. Андрій знову роздивився кімнату і помітив, що і ліжко тут застелене якимсь плетивом. І він раптом зрозумів, що тут таки живе Вальчин дух, якого він спершу не спостеріг; глуха туга охопила його всього, і він аж задихнувся. «Хто ж вона така, – подумав він, розглядаючи співрозмовницю, – оця плетуха?» Очевидно, теж якась їхня родичка, надто вже вона переймається Вальчиними справами.

– А ви не родичка її? – перебив велемовство старої Андрій.

Стара завмерла, розкривши рота, і подивилася нетямкуватими гудзиками очей.

– Питаю, чи не родичка ви неїна? – крикнув Андрій, як до глухої.

– А що? – обережно мовила стара, дивлячись на Андрія вже з підозрою.

– Дуже вже її розхвалюєте, – голосно сказав Андрій.

– А тобі не наравиться? – Вона подивилася на нього вивідчо і навіть трохи хитро. – Думала, що тобі наравиться…

Він раптом розсердився.

– Наравиться, не наравиться… Мені одне треба знать: Валька тут живе? А як живе, то де вона і коли прийде?

Стара раптом осунулася і ніби постаріла ще більше. Зиркнула на нього і знову стала сердитим, колючим їжачком.

– А я шо, приставлена до неї? – каркнула вона хрипко. – На песю маму вона мені тра! Ходять тут, як собаки, тічкою, а ти виламуйся перед ними, – стара сердито плюнула. – Іди вже, йди. – Вона поставила проти Андрія палючі іскринки. – Не знаю я, нічого не знаю…

– Диви, як вас розібрало, маманя! – криво всміхнувся Андрій. – Ану ша! – раптом крикнув він.

Стара отетеріла. Поглянула на нього зляканими, розширеними очицями і, певне, побачила щось небезпечне в полиску його очей, бо хутенько підтисла губи, обличчя її замкнулося, і він раптом упіймав у ньому якісь дуже вже знайомі риси: далекий нагад таки про Ювпаків, Горбатого, Вальку – всіх тих сорок тисяч родичів, які колись були посипалися на нього, як горох, і котрих він так до ладу і не пізнав.

Врешті, зараз йому стало байдуже й це: родичка вона чи не родичка; зрозумів, що від цієї старої не вивідає нічого, та й чи дуже йому це потрібно? А коли б застав тут Вальку? Чи не поговорив би через двері? Однак відчував тугу, йому самому не зрозумілу; вдихав у себе запах молока, гострого, настояного на трунку зілля, яким був навіки вчарований; запах людини-зебри, що заповнює довгим смугастим тілом усю кімнату, до якої йому не дотягтися. Він подумав: яка це дурна й одноманітна історія; крутиться наче заворожений довкола голого, колючого дерева, хоч і знає, що це дерево плодів на гіллі не лишає. Сидів супроти старої, яка ще й досі дулася на нього, і йому раптом здалося, що його Валька виглядатиме у старості зовсім так, як і ця стара. Надто вже виразно запахло тут Валькою, та й ця кімната, закидана плетивом: вона там, у тому далекому ще майбутньому, сидітиме отак сама в порожній хаті, і тільки це мереживо буде їй розривкою, тож щоб не збожеволіти, вона плете й плете його ненастанно, і не буде тому плетінню краю.

Подивився на стару майже весело. «Треба вставати і йти», – подумав він, однак не ворухнувся. Бо в ньому ще не перегоріла до кінця широка й гойна печаль, яку відчував майже завжди, коли думав про Вальку. Весь час вона випурхувала в нього з рук, ніколи не мав певності, що володіє нею, навіть коли жили вони разом, – вона щодо нього як той птах, що хоче відвести ворога від свого гнізда. Але то не було добре порівняння: гніздо хотів звити з нею він сам; все поперекручувалось у його голові, бо ніколи не міг вгадати, що вона чинитиме і що надумає наступного дня. Відтак мусив вислуховувати від матері всі ті безконечні історії: з ким віялася і хто що про неї казав… Він подумав, що заради цієї нікчемної розмови, яку щойно відбув, не варто було зриватись у такий далекий світ, не варто було битися з Горбатим і поїти Піддубного. Геть-но втомився сьогодні і вже знав, що цей день, якого так довго очікував, не порадував його. Дивився на стару і раптом зрозумів, що вона знову говорить: вуста її злітали над дрібними, темними зубенятами, а очі стали мирні та лагідні, вкриті ж синіми артерійками повіки дрібно тремтіли.

– Не живе вона вже тут, чоловіче, – казала вона. – Приходив той Федько, а тоді Микола. Двоє, сам знаєш, коло однієї не помиряться. Той Федько тож із базарних. На товкучці перепродує всяке барахло; браток неїн його добре знає. Я тобі не ворог, чого мені проти тебе щось мати, багато про тебе знаю, і шкода мені тебе, відверто тобі скажу. Хлопець ваш і справді нічого, і все про свого «папку» говорить, і справді дуже схожий на тебе, хоч і кажеш, що він не твій. Але так воно буває, буває, – закивала вона головою, – це через те, що жили ви разом…

Андрій пильно слухав, хоч йому тяжко було те слухати: ледве встигав за пострибом думок старої: знову, певне, забивала йому памороки.

– Ти от прийшов, і я подумала: бідненький він. Хіба ж воно легко, – вона приплющилася, покриваючи очі повіками із синіми артерійками, а гострий ніс роздув ніздрі. Відтак глипнула на нього і всміхнулася: – А ти думав, що я її родичка. Та не, – стара засміялася і заводила головою. – Треба мені такі родичі, не діжде вона того… Коли хочеш мене послухать, таке тобі скажу: не шукай її, а тікай чим прудше, за три моря тікай. Федько той на товкучці торгує, але вона і від нього вже пішла. По-мойму, вона вже в Миколи живе. Як дуже хочеш знать, піди на товкучку, знайди того Федька, і він тобі все розкаже, бо дуже озлився на неї. А де живе той Микола чи й той Федько, не знаю. Вже давно не приходить до мене, бо я все казала, та й зараз кажу: женщині треба порядно себе поводить, коли ти хочеш, щоб люди до тебе повагу хоч яку мали. А тепер іди, чоловіче, йди, бо нема мені коли з тобою розбалакувати…

Він ще сидів якусь хвилю, але таки треба було вставати та йти. Стара всміхалася до нього вже зовсім добродушно, зникла і хитринкуватість, і наїжаченість: сиділа перед ним тиха, стара жінка і дивилася на нього із теплим співчуттям. Тоді він остаточно зрозумів: у цьому помешканні таки справді немає Вальки, а йому вже давно пора. І йому стало легко від того, що сьогодні нічого не виходив. Зітхнув на повні груди і почав незграбно вилазити з-за столу, зсовуючи зі стільця мережану накривку. Вже поспішав, бо не знав, якою буде наступна хвиля велемовства цієї жіночки: лайка чи співчуття? Цей їжачок на мереживному полі пильно дивився на нього, наче й досі ще був насторожений і чекав від нього якогось небезпечного вибрику. Їжачок сидів за столом зі своєю тисячею голок, і в очах у нього не було нічого, крім отієї остороги.

Знову здивовано озирнувся по цьому мереживному царству і начебто почув шурхіт піску. Весь час сиплеться і сиплеться той пісок, і він не міг погасити в собі цього відчуття. Зирнув на малі скляні очка, що світилися проти нього, і буркнув щось схоже на прощання.

Пішов, схиливши голову, до порога і відчував у себе на спині два буравчики, стара, певне, невідривно дивилася йому вслід. Поборов спокусу обернутися, бо не було йому вже тут про що говорити і не було чого тут бути. Йому захотілося відчути м’яку постіль і нарешті закінчити цей каламутний день.

Стара там, у нього за спиною, звелася і пішла за ним слідом. Знав, що знову сяде вона на залитім світлом порозі й знову плестиме.

Вже зійшовши у двір, він таки озирнувся. Здригнувся раптово: очі старої світилися задоволено, навіть радісно.

– Можеш іще в Лебедихи про неї розпитатися, – сказала стара. – Вона десь на Павлюківці живе, повинен знати.

Він рушив із двору, і йому раптом здалося, що там за спиною, з ганку, облитого неживим жовтим світлом, пролунав сміх. Але вже не повертався, бо надто сьогодні втомився і вже не було йому ані до чого діла.

6.

– Бог з тобою, Петю, – сказала Лебедиха, стоячи на ганку і дивлячись, як він підходить до дверей. – Та на тобі лиця нема!

– Був у вас недавно, мадам Лебедихо, – казав на ходу Горбатий, несучи до неї своє скорбне лице, – а от мушу й сьодня безпокоїть…

– Та що це ти таке кажеш? – аж руками сплеснула Лебедиха. – Та приходь, бога ради, коли тобі вгодно.

– Нещастя мене жене до вас, – сказав трагічно Горбатий і став перед нею, розтривоженою і зляканою.

– Хтось помер? – злякано спитала.

– Бог милував, – сказав строго Горбатий. – У мене сталося нещастя.

– Ну, заходь, чого ж ти стоїш, – заметушилася Лебедиха. – Зараз мені все розкажеш, я тільки щось у миску вкришу, щоб не сухо тобі розказувалося. Голодний, певне, і зморений, сама бачу…

Він зайшов у знайому світличку, а за мент уже дивився на горби, круглі шматки псищанських полів, гранітні лоби, заховані в ліщину, як лице в кучері. Синє небо лежало на полях, над ними товклися білі хмари, і темно-брунатне застелля полів було пастельно приглушене. Лебедиха бігала в м’яких капцях, несучи до столу недавно зготовану смаженю, квашену капусту і свіжі огірки.

– Зараз, зараз все мені розкажеш, – примовляла вона, а він сидів з печальним лицем і тільки ледь-ледь губу собі закушував.

Од Лебедишиних кроків схитувалася підлога й стіл, від якого апетитно пахло, що ніздрі в Горбатого дрібненько посмикувалися, він мусив вряди-годи проковтувати слину, що заповнювала йому рота.

– Такий невдачливий у мене сьогодні день, – сказав Горбатий, та Лебедиха кинулася на кухню ще й по хліб.

Він подивився на й вкриту рябим ситцем спину, на важкий таз і ще важчі ноги з випнутим синім жиллям, і сум таки насправді огорнув його. Сколихнулось у ньому щось гаряче й незрозуміле: згадав раптом кіз, що пас їх малим на горбах. Кози були хижі й дикі, і він надаремно намагався зібрати їх докупи. Згадав він також і зелену траву, й ліщинові кущі, і горіхи, що їх шукав у тих кущах, і смак заячого щавлю, а найбільше смак козиного молока, бо він тайкома піддоював тих кіз. Так і зараз: в роті відчув солодке біле тепло, як і тоді, коли пив він оте молоко; стара сива вчителька, правда, вдарила його за те піддоювання палицею. «Ти попроси мене, і я тобі дам молока, – крикнула вона тоді, – а сам чіпати не смій!» Але він радше б видоїв всіх тих кіз, аніж просив би щось у тої гидкої старої – все-таки встиг у неї попити молочка! Не розумів до ладу смислу цієї асоціації, але завжди, коли дивився на Лебедиху, таке повторювалося: відчував смак козиного молока, і солодко мліло йому від того в животі. Може, через те смуток загойдав його солодко й утишно, і він відчув на серці блаженство.

Лебедиха вже сиділа навпроти і наливала в чарки, а він простяг руку, щоб накласти собі запахущої, приправленої часником печені.

– Уже мені вибачте, мадам Лебедихо, що я до вас зі своїм маленьким горем, але куди мені з ним податься, як не до вас? Сам я у світі зараз, як палець, уважаїма ви моя.

– Випий, Петю, випий. Тоді й розкажеться тобі легше.

– Печаль мені в душу стукає, – патетично озвався Горбатий, витираючи вуста після чарки. – Ідеш по вулиці – і тут воно, сядеш – і стукає…

– Не знаю чому, й я сама про тебе весь час сьогодні думаю, – добродушно проказала Лебедиха, і її важке обличчя з бородавкою на повіці стало просте і світле. – Ішла оце в церкву, сьогодні пречиста, то так мене і порвало: давай, думаю, зайду…

– І зробили б милість, – сказав Горбатий, і вони подивилися одне на одного.

У кімнаті було тихо. Діти Лебедишині десь віялися, тож почувався тут вільно. Позирав крайока й на краєвиди, що розгорталися за вікном. Зітхнув тяжко, а Лебедиха знову налила чарки.

– По оцій вип’ємо, і розказуй, – мовила вона. – Добра водка. Пий, і хай вона тобі на добро іде!

– Нехай і вам вона на добре йде, – сказав печально Горбатий… В мене зараз, уважаїма, зовсім душа розстроєна. Я навіть подумав: все, Петре, все! Так і подумав, мадам Лебедихо. Я навіть подумав базар кинуть, нема вже мені ні до чого інтересу.

– Як кинеш? – вжахнулася Лебедиха, аж схитнувся стіл.

Горбатий випив, обтерся, подивився на Лебедиху і тяжко зітхнув, поринаючи поглядом у тих любих серцеві краєвидах.

– Оце й прийшов вам сказать, мадам Лебедихо, – він звів на неї покірливі, повні суму очі. – Не торгуватиму я більше листом, на роботу встроюсь, найдеться і мені, в охранники піду, напитую вже. Валька оно теж сказала: кинь, Петю, це діло, приходь дитину глядіти. А скільки мені треба: тарілка супу, шматок хліба, і я ситий…

– Хтось, може, образив тебе? – обережно спитала Лебедиха.

– Отой йолоп, – зі сльозами на очах сказав Горбатий. – Спекулянтська, каже, морда!

– Так і каже! – зойкнула Лебедиха і зробила великі очі.

– Так і каже, – гаряче заговорив Горбатий. – Заберу, каже, всі твої вєщі, бо ти спекулянтська морда. Продам і гроші собі матиму, а ти на мене не пожалієшся, бо ти спекулянтська, каже, морда!

– А ти пожалійся на нього, заразу, пожалійся! – вигукнула вже зовсім темпераментно Лебедиха. – Подумати тільки, обібрати бідного калічку!..

– Все, собака, забрав, – на обидві щоки Горбатого бризкнули сльози. – Був у мене костюмчик… пальто, знаєте, чоботи і галіфе. Беріг я все те у сундуку, ключа на шиї тримав… А він як схопить мене за шию. – Горбатий справді таки схопив себе за шию і аж очі поставив рогом, – тут, мені, думаю, й капут! Але не, забрав ключа, вийняв вєщі і подався…

Лебедиха дивилася на Горбатого повними жаху очима.

– Такий бан-дю-га! – похитала вона головою.

– Отакий бандюга, – згодився Горбатий. – Тягнеш отак копійку до копійки… Я про той костюмчик дитиною ще мріяв. – Горбатий поклав на стіл руки й дивився на Лебедиху з такою чистою відвертістю, що в тої від розчулення аж сльоза по щоці поповзла. – Все я мав, стягнувся, недоїдаючи: і пальто шкіряне, й чоботи хромові, й галіфе… Таку я мечту мав, мадам Лебедихо, оце зберу собі грошей на білет, одягнуся, як з картинки, і в тіятр собі піду.

– В тіятр? – з побожним жахом перепитала Лебедиха.

– Отаку мрію я мав, – промовив він майже трагічно. – В тіятр я, уважаїма мадам Лебедихо, хотів піти. Одягну, думав, галіфе, пальто, чоботи, як порадошний, куплю білета в перший ряд та й сидіть буду… Його обличчя раптом скривилося, і він упав на стіл, тремтючи від ридань.

Лебедиха схитнулася, трохи не перекинувши стола, і подалася до нього. Налила тремтячою рукою горілки і зажебоніла, зашелестіла над ним. А тоді втисла в заплакане лице чарку. Він висмоктав її без видимої охоти, а в неї також покотилися сльози, і вона обхопила раптом його гарну голову, притисла до своїх велетенських грудей і почала гладити і втішати, а він у цих несподіваних обіймах закоцюб і відчув, що розтікається на молоко. Від того ще сильніші сльози полилися з його очей, і ще сильніше обняли його голову ті гарячі руки, на які падали, як горошини, великі Лебедишині сльози, і були вони такі пекучі, що пропікали Горбатому чуба і шкіру голови. Відтак весь світ сплавився для Горбатого в одне місиво, всі речі в цій кімнаті і той краєвид за вікном поламалися і розкришилися, бо він дивився на світ через запону власних сліз, поступово і справді переймаючись великим жалем до самого себе. Водночас йому раптом захотілося покрити поцілунками ці гарячі пухкі руки, що все ще обіймали його голову, та й жалібно вона над ним промовляла – уже сам вірив у свої сльози, у свій біль та втрату, образу й уразу. Навіть здивувався, скільки він, бідаха, вартий співчуття й жалю.

Вдихав у себе солодкий запах грудей, що притискалися до його щоки, і боявся, що ось зараз, зараз закінчиться це його щастя, розніме Лебедиха руки і відійде, а йому лишиться тільки згадувати про це потім у самотньому своєму ліжку…

Не витримав, повернув голову і легенько цмокнув кудись туди, в м’який розхит безмежного перса, прикритого жорсткою плівкою сукні.

– Бідний, нещасний калічка, – жебоніла над ним Лебедиха. – Нема кому тебе втішити й пожаліти… Приходь до мене, коли хочеш, завжди зустрінеш у мене відчинені двері, бог би мене покарав, щоб я тебе не прийняла… Чиста твоя душа, Петю, ох, чи-и-ста! Сльози в мене викликає. А того гаспида, дорогенький, в тюрму запакуй. Подай на нього в суд, каторжника триклятого. Я тобі завжди в тому пособлю…

Вона таки покинула його голову, саме тоді, коли збирався він удруге цмокнути її розлоге персо, і по-діловому сіла навпроти нього.

– Яке воно пальто було, Петю?

Він звів залите сльозами обличчя, і воно в м’якому теплому сонці, що хилило до заходу, стало прегарне.

– Про пальто я питаю, Петю! – озвалася Лебедиха.

– Шкіряне! – коротко й тверезо сказав він. – Тільки трохи приношене…

– Чоботи нові, хромові?

– Хромові, – твердо відказав він. – Ні разу не вдягані.

– А галіфе?

– Галіфе вельветове, – зітхнув він. – В паху жовтою шкірою підшите…

– Дерматином?

– Що це ви таке кажете, Надєжда Ніканоровна. Я її грішним ділом в одному місці, – він клацнув пальцями. – Але такий вам хромчик, під пальцями наче шовк!

– Бідний ти мій калічка, – зітхнула Лебедиха, в неї знову з ока викотилася сльоза, а йому до болю в душі захотілося, щоб вона знову підійшла до нього і знову пожаліла. – Бог покарає твоїх кривдників!

– Він усе бачить, – тонким, іржавим голосом викрикнув Горбатий. – Там зверху, мадам Лебедихо, він усе бачить…

Вони знали одне одного давно. Щоразу підіймався він на Павлюківську гору, немов на особливий шпиль. Щоразу не було це просте сходження: двічі на тиждень, а то й частіше знав свій обов’язок долати цей шлях. Нестримно вабило його сюди, бо знаходив тут те, що йому таки бракувало. Зрештою, був у цьому домі інакший, м’якіший і благіший і ставав начебто третьою дитиною в цієї такої щедрої на добре слово і ласку жінки. Вабила його сюди не просто чарка і добра їжа, було в тому щось глибше. Через це виходив на Павлюківську гору з особливим піднесенням, а коли підходив до знайомої хвіртки, все в ньому співало. Мав щасливу вдачу не натрапляти на Лебедишиних синів (два бельбаси, що завжди сміялися, як тільки він переступав їхній поріг; Лебедиха вперто посилала їх до школи, хоч наука не лізла в голову обом – вабила їх найбільше вулиця, де вони й пропадали з ранку до вечора, особливо зараз, у канікули) – здебільшого при їхніх розмовах не бувало свідків, зрештою, тільки без свідків ставав він отакий благий та м’який. Поступово між ними налагоджувалася спілка, якої він не знав ні з сестрою, ні з матір’ю (царство їй небесне!), ні з ким іншим. І хоч була Лебедиха старша від нього років на п’ять, не помічав тієї різниці. Тут, у цьому домі, відчував справдешній затишок, наче бував загорнений у тепле укривало – тоді так любо дивилось у вікно і на ті розлогі краєвиди псищанських полів. Тоді відчував м’яку габу доброго і ясного настрою, що покривав його всього.

Сьогодні він повертався додому задоволений і впевнений. Відчував приємну обважнілість, як завжди після доброї їжі й чарки, а мав таких обідів аж два. Спокій завіювався до його тіла через усі шпари, гойдав його, як хвиля човен.

Повільно минав хату за хатою, телеграфні стовпи, ряди вікон, чиїсь обличчя, вогники цигарок, машини, що з гуркотом проїжджали повз нього; вози, на яких трусилися підводчики і їхні жінки, що сиділи ззаду на соломі. Минув водогінну будку і напівзатьмарене склом обличчя старої жінки, інша жінка підійшла до того вікна з порожнім відром, просунула в щілину монету, і із зігнутої труби вирвався, з шумом наповнюючи те відро, пінистий струмінь. За будкою, коло білої стіни хати, стояв гурт хлопчаків, один з них підбивав ногою шматочок кожуха, утяжений оливом, – зоську, трохи далі в просторому, зарослому травою дворі дівчатка грались у штандер. Сонце зайшло за горби, і навкруги все завмерло, як завжди в цю пору. Плив над ГІавлюківкою вечір, гойний і затишний; на лавочках біля хвірток жінки лузали насіння, і лушпиння начебто не долітало до землі – висіло лискучою смугою. З-за парканів висовувалися гілки, покриті налитими яблуками, зелене листя опустилося і відпочивало. Приємна кволість повивала все його тіло, дивився він на світ крізь обважнілі повіки. Думав уже про своє ліжко, і про те, що загорнеться затишно в сукняну свою ковдру і солодко довідчує сьогоднішній день. Перед цим засуне всі защіпки, замкне замки і, не засвічуючи світла, зможе помарити скільки заманеться про те, що сталося сьогодні, а найбільше про гарячі, духмяні руки, що так довго обнімали сьогодні його голову. Так, був він зараз задоволений і спокійний. Все, що хоче здобути, здобуде, – вірив у те беззастережно. «Хай утрачають мої вороги», – подумав він, провертаючи ключем у висячому замку своїх дверей. На нього війнуло знайомим духом його гнізда, і він удихнув його на повні груди, як вдихають після грози чисте озонове повітря.

7.

Ранок обілляв землю яскравим золотом – з-за гори виринуло велике, вогке від роси сонце. Від річки димів легкий туманець, кущі верболозу були вгорнені в м’які, напівпрозорі шалі, очищена земля дихала просторо й широко – це нагадало Андрієві далекий час, коли він, схопивши у руку шматок политого олією хліба, мчав із вудочкою до річки. Власне, він і прокинувся так рано через той ледве вловимий погук річки. Майже вирішив облишити свої пошуки, сходити вранці по рибу, а тоді знову добиратися на Донбас.

Йому захотілося саме такого м’якого, спокійного ранку – втома, яку відчував з учора, й досі чіпко трималася його тіла. Хай уже воно так буде, вирішив він, просто і ясно, як оця видна з веранди дорога, по якій іде кілька жінок із коробками за плечима. Він дивився і на річку з її серпанком та запасом риби – хотів піти туди, щоб заспокоїтися до решти. Хати повсідалися на горбах і ще спали – попри все, його вабило сюди, де б не тулявся він по світі. Коли б склалося інакше, думав він, хто зна, чи й виїздив би звідсіля.

Пішов по рипливих сходах донизу й опинився в залитому сонцем дворі. Відімкнув великого замка на материному сараї, звідти дихнуло на нього злежаним шматтям та залізом – перед Андрієм з’явився дивовижний світ речей, що їх стягувала звідусіль у цей сарай мати. Але його цікавили сьогодні тільки вудки, і він витяг їх, відкинувши з дороги кілька попсованих самоварів, кілька лопат, дивні велетенські кліщі для випічки вафель, яких уже, певне, ніхто не посилить розігнути, сито з порваною сіткою і духовку з проїденим іржею боком.

Замкнув сарай і хотів опустити ключа до кишені, коли побачив матір, яка спускалася в темному тунелі зі сходів. Її тіло протрушувалось у такт ходи, а рука стрибала по перилу – мати поспішала.

– Зажди, – сказала вона. – Дай ключа мені.

Він віддав їй ключа, і вона поспішно сховала його в підшиту під жакет кишеньку. Йому хотілося побути на самоті, через це рушив із двору, бо відчував, що мати так притьма спустилася до нього не дарма.

– Зажди, – мати ще й досі віддихувалася від швидкої ходи. – Ти чого її шукав?

Він не відповів, тільки гмикнув і пішов з двору. Мати поспішила за ним, і він почув її голосний шепіт, що віяв у його потилицю.

– Думаєш, не знаю? Чого мене дурною робиш? Хочеш знову влипнуть в історію?

– Нічого я не хочу, – кинув він через плече.

– Не роби мене дурною, – сокотіла йому в шию мати. – Чого ти вчора бігав до тоїКоростячки?

– Якої Коростячки? – здивувався він.

– А тої, з Кашпіровської. Думаєш, не знаю? Вертайся на Донбас, я тобі кажу, поки не влип в історію…

– Не влипну, – буркнув він. – І відчепись ти від мене.

– Я оце зараз від Карасихи йду, – казала мати. – Бачила тебе, коли ти до Коростячки заходив…

Вони йшли порожньою вулицею, він попереду з вудками, а вона за ним. Жебоніла йому в спину ту ж таки давню пісню, яку він чув уже від неї безліч разів, давно встояні, вкладені і зужиті слова, вона повторювала їх одноманітно й уперто, завжди в готових виразах. Ну, так. Валька сяка-така, паскуда, падлюка і лярва. Він давно це знає: вона падлюка, паскуда і лярва. Скільки вона завдала їм горя! Чи того мало? Вона чимало завдала їм горя, і того немало. Він уже кілька років тиняється через те по світі, обтирає чужі кутки й чужий бруд. О, він це знає краще за матір! Врешті, знає більше за матір і про той вогонь, що їсть його груди: її біль і його не завжди домірні. Люди вже сміються, хоч би людей постидався, он і та Коростячка – така це пройда, що світ такої не бачив. Вона трохи цюкнута, і там у неї не все чисто. Він це теж помітив, була трохи задивна, як і її завалена мереживами хата, а може, він таки був підпилий? Коли вип’єш, здається, що сам тверезий, а люди навколо п’яні. Ні, йому нема діла до тієї Коростячки, зрештою, вона поставилася до нього зовсім непогано. Там таке про ту хату розказують, що боже упаси. Вона не минає жодного суду і жодної товкучки, – це така, що її видно, де тільки смердить.

– А що, це їхня родичка? – спитав Андрій.

– Десята вода на киселі, – відповіла мати. – Ти завжди слухай, що кажуть люди, даремно плескати язиками не будуть. Та потвора вже напевно щось зачинає. Пив з Лебедихою, вивалився вчора від неї, ледве ноги волочив.

Він зупинився.

– Звідки знаєш?

– Від Вороновської, – палко сказала мати. – У неї приятелька Лебедишина кума…

Подивився на матір і раптом немов уперше її побачив. Невелика, в міру огрядна, хоч харчувалася абияк, кругле, дрібне обличчя, очі геть такі, як у нього, невеликі й темні; геть, як у нього, бараболина носа і широкі, повні губи. Хустина обрамлювала те обличчя, яке судилося йому бачити ціле життя і яке таке подібне до його власного. На матері був жакет і ситцева сукня, прості панчохи, бо випав прохолоднуватий ранок, і розчовгані чоловічі, власне, синові черевики.

Йому стало дивно самітно на цій порожній ранішній вулиці, адже навколо залягла глибока тиша, спали будинки і сонно журкотіла неподалік Кам’янка. Сонце стояло над горою, а попереду, аж у кінці вулиці, стояв, розставивши ноги, похмурий чолов’яга з коровою. Корова дійшла верболозів і вицілувала траву, а похмурий чолов’яга повернув у їхній бік жовту пляму обличчя й дивився.

Андрієві раптом здалося, що чатує на нього звідусіль небезпека, що той чолов’яга на початку вулиці спинився там недаремне, що треба сподіватися нового нещастя, адже мати мала щодо того і справді дивовижний нюх. Відчув зовсім виразно: знову обплутаний він тією ж таки сіткою, з якої вирвався був із таким зусиллям, що, попри все, попри втечу свою і шаландання по світу, він таки нікуди не втік, що він і не може нікуди втекти, а товчеться в дивній ямі, де існують тільки пристрасті і живуть одні й ті ж обличчя – кінчаться ці пристрасті тоді, коли навіки заплющить очі. Знав, що мати каже йому правду, що вона таки відчула небезпеку, а він ще й досі потребує її опіки, хоч давно дорослий, навіть жонатий був. Адже його нещастя – це її нещастя, його біль – це її біль, і в цьому мав нагоду не раз переконатися. Так, небезпека таки чатує на нього, про це надто виразно вістить повернене в його бік обличчя похмурого чолов’яги; над Андрієм таки нависла кам’яна брила – він зрозумів, що спокійного рибальства сьогодні не буде, що прийшла пора щось достеменне вирішити. «Треба тікати», – подумав він. Доля штовхала його знову на ті шляхи, на яких завжди бував ниций і на яких завжди терпів немилосердні поразки.

8.

Коли хотілося Горбатому особливого затишку, коли відчувався він спокійно й упевнено, скликав до себе родичів і тих знайомих, хто ближче лежав йому до серця. Нагода до того завжди знаходилася, і він уже заздалегідь відчував теплу тишу, яка прийде в його дім, коли вип’ють вони по чарці й почнуться довгі вечірні баляндраси. Купив на цей випадок казьонки, бо сьогодні по-особливому хотілося того солодкого, теплого колисання, того м’якого тепла, коли все затихає й умиротворюється, коли не треба говорити про справи, коли шпильки, лавровий лист і старі газети спокійно зачинено у скриньці, а він відчуває тільки цей вечір, тільки затишок цієї хвилини, і зараз порине в небилиці, які такий мастак оповідати Лебедиха. Степан із жінкою і з Валькою ліниво перекидаються в дурня, а він, Лебедиха, Коростячка і похмурий чолов’яга утворюють друге коло – тут і оповідаються наввипередки всілякі страшні історії. На столі стоїть одна й друга порожня пляшка і виїдені страви, які цілий день варив він, готуючись до цієї нагоди. Жовте світло лампи (електрика погасла саме тоді, коли допивали вони передостанню чарку) осяювало лагідне Лебедишине обличчя – з її рота сиплються і сиплються круглі, як і вона сама, слова:

– … осика, як прийшов Юдаш вішаться, злякалася і затрусилася, а івина напрутилася – завше кривая і росту немає в пору, бо на івині Юдаш і повісився…

– Це ви про дерева, – суворо озвався понурий чолов’яга. – Про дерева воно всячеське розказують. Чортяка, знаєте, має поміщення в сухій вербі. А на березі гулі бувають – це коли жінка проклинає чоловіка…

– Мені мати розказувала про мак-видюк, – спокійно продовжує Лебедиха. – Він має дірочки, тра освятити і обсипати хлів. Коли відьми мають вальор до корів, то вони вже не приступлять до хліва.

– Що ви кажете? – густо зацікавився похмурий чолов’яга, його обличчя стало тривожне й задоволене водночас. – Аж ти бач: все знаю, а цього І не знав…

– Моя мати теж тримала корову, – сказала Коростячка. – То розказувала про якийсь там коров’як, це коли черви на корів нападають. Тоді треба прихилитись і казати: «Дзіванна панна, тоді я тебе відпущу, коли з моєї корови випадуть черви…»

– Не помагає, – каже похмурий чолов’яга, настовбурчуючи брови. Зрештою, він і позіхає, притому так, що здалося Горбатому: бачить у тому роті справжню корову, котра спокійно пасеться собі на лузі.

– Воно є й люди такі, як черви, – каже Горбатий, бо йому конче хочеться взяти участь у розмові. В голові у нього від випитої горілки приємно прокручується.

– То антихристові слуги, – каже серйозно Лебедиха.

– Антихристові? – не розуміє Горбатий.

– Атож. Антихрист, він обоюдний чоловік. Таки обоюдний. З вами оце балакає, здається, добре говорить, а воно й на лихе все. Через це він і обоюдний…

– Еге ж, люди такі, – підхоплює Коростячка. – Люди є такі, що їм пальця в рота не клади.

– Отаким він добреньким вам прикинеться, – тонким фальцетом продовжила Лебедиха, – отаким уже вам добрим, хоч до рани прикладай. Але не спіши, бо зломисний він, і оце перед тобою стелиться, щоб поразить тебе або й обікрасти…

– Колись було, – обізвався похмурий чолов’яга, – як украв, то так тобі всиплять, що другому закаже. Чи ж знали тоді замки?

– Та де там! – озвався Горбатий. – Покійна моя маманя, царство їй небесне, – на очах у Горбатого блиснула волога, – ніколи хати й не зачиняла.

– Од нечистого хрест є, – не вгавала Лебедиха, – а од антихриста нічого нема: не одхрестишся, не одмолишся од нього. Він зловмисний чоловік. Душу продав дияволу, тож де нечистий не може, там антихриста пошле…

– Чуєш? – раптом гукає до Вальки Горбатий. – Це як про твого, отого буцехвала…

– Відчепись, – Валька пильно розглядає карти, Степан на все обличчя всміхається: в дурнях він не залишився й разу…

– Тепер кожен другий злодій, – озвався похмурий чолов’яга. – А чому? А тому, що дуже їх по голівці гладять…

– Антихрист, – продовжує незворушно Лебедиха, – перед страшним судом, як має бути скончаніє світу та не буде води, возитиме смолу на місце води – пить даватиме. А хто вже нап’ється, то той і запише душу…

– Думаєте, буде той кінець світу? – насторожено питає похмурий чолов’яга.

– Люди призведуть! – голосно викрикує Горбатий. В нього все мліє від солодкого хмелю й тепла. – Оці атоми, понімаєте, то не кінець світу? Ті атоми – то ціла вам біда…

Він сидить якийсь час набурмосений і пропускає шмат Лебедишиної оповіді.

– … а як уродиться у чорній болезні, воно родиться неживе, чорне. Не треба чіпать його з місця, поки не відійде від нього ця хвороба. А як трошки захватиш, хоч за пазурами буде чорно, то й те шкодитиме. Доти треба пупа не зав’язувать, доки зовсім не очиститься, біле має зробиться. А як очиститься, то вже воно крикне дитячим голосом. А то буде лежать і пінить, і його не можна чіпать…

Горбатому стає геть тепло, аж млосно. Затишок, солодкий біль, прекрасний, як печаль; вибачлива доброта; душа, очищена перед дверима благодаті; обличчя, які він любив і які не тримали урази супроти нього; вкрадливий, лагідний голос Лебедихи і її обличчя, освітлене жовтим світлом од лампи; Горбатий дивиться на нього, не може погляду відвести: вона ж уже почала довжелезну оповідь про рай і пекло, про бога і чортів, і він од цих її слів легшав і прозорів, як пушинка на теплому леготі, чи вода, сполучена з повітрям: голуба і плитка, яка перетворюється в пару і хмарою збирається над землею.

– Жива людина не пройдеть у рай, багацько на ній стерва наросло, – плівся монотонний, але такий принадний голос. – Там стоять стражники – не пустять. Треба отож, щоб за душею старунок був. Умирає моя мати, а я зостаюся, то даю, щоб за неїну душу правилося, І нищим роздаю і кажу: за таку-то душу моліться богу, і через те з пекла викупляться вона.

«Так воно мусить бути, – думав Горбатий поволеньки, відчуваючи на душі любу погідність, – треба-таки, щоб хтось був коло людини близько. Обростає-таки людина стервом, оброста! А буде отой старунок, робив ти добре щось на землі чи погано, то всеїдно полетиш у рай». Він примружився, дивлячись на погідне Лебедишине обличчя і на її бородавку біля повіки, і в цей час начебто на замовлення спалахнуло світло. Всі голосно й радісно загули.

– Не гасіть іще лампи, – сказав Горбатий. – Бо тільки погасиш, воно знову вимкнеться.

– Давай я погашу, то не вимкнеться, – впевнено сказав Степан і встав, аж захрумтіло йому тіло. Підійшов важким, могутнім кроком до лампи і сильно дмухнув. По кімнаті поповз гіркий запах перегару.

– То то погасло? – спитав переможно Степан, тримаючи на вустах тонку всмішечку.

– Бо ти до всього щастя маєш! – вигукнув захоплено Горбатий. – А в мене воно все навиворіт. Ото міг би поспорити: задув би лампу, то й світло погасло б.

– Шкода, що не спробував, – сказала Валька.

Лебедиха знову сколихнулася, і знову монотонно поплив її голос:

– Їден умер, то попав по саму шию у пекло, у вогонь, а другий умер, по черевики тільки й стоїть у вогні. Каже до того першого: «І ти заробив, по саму шию попав». А той відказує: «Хоть по саму шию попав, та в мого сина ще народиться онук, то він мене викупить із пекла, а ти по черевички стоятимеш до страшного суду, бо за тобою старунку нема – як заробив, так і будеш стоять, аж поки бог судити буде».

– Басні всьо ето! – сказав, не повертаючись од карт, Степан. – Но інтересно.

– Отож, що інтересно, – сказав Горбатий. – Та й не тільки інтересно, а по правді. Є в людини рід, тягнуть один за одним, дружні, понімаєте, в одну душу живуть, то й на тому світі не страшно. Бо до тих, що в роді своєму дружні, і бог милостивий. – Він хитро заскалив око, але змахнув рукою: відчував, що хоче сказати щось конче важливе й потрібне для них усіх, але не міг знайти добрих слів. – Треба нам один про одного старунок мати, живий хто із нас чи неживий. Батька нам треба частіше поминать…

Він аж розчервонівся і розхвилювався від цієї тиради, родичі позирнули на нього трохи здивовано і милостиво, адже не таке дурне стакав цей їхній «дурник». Тільки понурий чолов’яга дивився кудись у куток, і кривив на один бік у посмішці рота:

– Може, воно й так, а може, й ні, – сказав і сплюнув просто на підлогу.

– Рай тоже буває гірший і луччий. Котрі більше заробили в бога, підуть у луччий, а менше заробили – до гіршого підуть. Як у людей, так і в бога. Архангел важить гріхи на шальки, – Лебедиха позіхнула. – Петро – той з ключами, Павло для помочі коло нього. Петро одмикає, а Павло відчинить та й упускає.

– То й там воно так само? – спитала Коростячка.

– Де там?

– Таж у раю?

– Скрізь однаково. Хто проворніший, – Лебедиха перевела погляд з Горбатого на Коростячку, – то й живеться лучше. А бевзь скрізь бевзь, хоч ти йому корону на голову посади…

І відчув Горбатий, що він зовсім розплавивсь у цьому вечорі, що навколо немає нічого, тільки ця кімната, ці люди, ці розповіді, їхній спокій, їхня рівновага; вони зумисне не говорили сьогодні про свої справи – на те буде завтра, сьогодні ж вони можуть побути повільними і трохи сонними, у них погідно перетравлюється їжа й горілка, і вони таки розчиняються – у вечорі, який смокче їх, наче цукерки; він же, отой вечір, розчиняється в небі, де живуть вечірня й ранішня зоря, що посилають на землю добрі й лихі часи. Нині випала добра година, адже й дихають вони зараз однаково, зараз вечір такий теплий і сприятливий; десь там угорі чатують над ними Петро й Павло, а на землі всі Петри й Павли згадують про цих особливих своїх покровителів, яких ніхто ніколи не бачив і, може, ніколи й не побачить. Хто знає, скільки на світі тих Петрів та Павлів і чи справді вони з’єднані між собою там, у небі? Може, все це таки казки, ворушилося в заколисаній голові Горбатого, але байдужки. Важливо інше: цей вечір наливається в нього, як у кухоль вода, і він сам наче вечір і наче той кухоль, котрий чекає божого трунку. Адже й ті Петро й Павло теж чекають трунку – може, й відбудеться колись у невідомому їхня зустріч. Він уявив це собі аж надто виразно: іржаве вищання петель на воротях, а за ними золотий фотель барона Шодуара, в який нарешті-таки всядеться він, і тоді покотять його в чудовий сад, в якому ростуть небачені плоди. Ззаду бігтиме захеканий барон, якого приставлять до Горбатого за служку, витребувавши з пекла; він їхатиме й їхатиме, а тоді і в’їде на засіяне зорями зовсім голубе небо. І це небо з величезними яблуками-зорями стане нарешті його благодаттю, до якої він так довго простував і якої нарешті по-справжньому удостоївся.

– На слабості тож в свій лік, – казала вже Коростячка, а понурий чолов’яга все ще тримав рота скривленим набік. – Чудо воно скрізь чудо. Зілля всякі недаремно до кожної людської хороби приладжені. Мені навіть врачі казали: пілюлі-то гибле діло! Траву пийте, і це вам найлуччі пілюлі…

– Тут уже ви спеціаліст, – Горбатий лагідно зирнув на похмурого чолов’ягу. Той засовався й погасив свій скривлений усміх.

– Воно до зілля треба й заговори всякі знати. Казала мені баба одна на глазну рожу. – Лебедиха значуще промовчала, а тоді й прошепотіла: – Господи боже, одлічи глазниї вєтри од бєлого тела, однеси їх на пущі…

– Ану ша! – раптом шикнув похмурий чолов’яга, і його очі запалали чорним вогнем. – Ніззя про це розказувать!..

Він був аж чорний, такий наїжачений. Горбатий відчув: їхня так гарно укладена злагода може пропасти.

– Ніззя, то ніззя, – сказав він добродушно. – Ми тут, правда, всі свої, але коли ніззя… Ви краще розкажіть, мадам Лебедихо, щось, – він приплющив око і цмокнув солодко. – Про зорі нам небесні щось розкажіть. Дуже ви все те знаїте…

Лебедиха була уражена вибухом похмурого чолов’яги – не любила, коли її в такий сокровенний момент перебивали. Але зирнула на Горбатого, на Степана, котрий грав із Валькою та своєю жінкою в карти, – в нього задоволено цвіли щоки, бо таки за вечір ні разу не лишивсь у дурнях, – і зітхнула. Тоді приплющилася й наче продовжувала давно почату оповідь:

– Вечірня зірка йде так само, як сонце. Вона сходить разом із місяцьом. Вечоріє – і разом зоря сходить. Як вечірня зоря стоїть так як на південь, кажуть – половина ночі. Як спуститься на захід, то кажуть – скоро день буде. Вечірня заходить, а світова сходить…

Вона замовкла, наче замислилася. В кімнаті зависла тиша, і в цій тиші раптом чути стало, як у кутку зашкрябала миша, а десь за вікном однотонно й тужно загавкав собака…

Він провів гостей і лишився сам. Стояв якусь хвилю в розчинених дверях і дивився, як ідуть вони – круглі спини жінок і важка чотирикутна Степанова. Похмурий чолов’яга витинався поміж них усіх, як жердина, і Горбатому здалося, що ця хвилина таки добра, що він нарешті дійшов того високого менту, коли в душі лишається тільки тепло, коли зникає невпевненість і коли в тілі закипає нова сила. Вже згубив із визору темні тіні своїх гостей, вулиця стала порожня, тільки де-не-де світліли вікна. Віддалік гризлися собаки, свистів цвіркун, небо нависло над околицею розкішним, просторим килимом, і Горбатому здалося, що всі ті зорі – то очі померлих душ. Вони дивляться на землю, кожна шукаючи собі близьких та рідних і кожна зазираючи в темні чи ясні від світла вікна. Там, у глибині, є той сад із живими очима, очі ті блукають по його завжди вимитих стежках, і в них тільки й діла, щоб отако дивитися.

«Ви, блаженні, – подумав Горбатий із тугою в душі, – чи ви теж були в цьому світі ниці? Скажіть мені, що робити тим ницим, тим, чиї очі втоптані в землю і які ніколи не відшукають з високості вікон рідних своїх?»

Він подумав про темні надгробки на цвинтарях, про склеп барона Шодуара і про залізні вінки, які ржавіють на могилках. Подумав про духові оркестри, які видувають печально-урочисті марші, і про повільні процесії чорних людей. Довкола на парканах настромлено голови цікавих, а до тих процесій часто долучається він чи такий самий, як він. Дививсь у нічну темінь і наче бачив такий надзвичайний похорон. Бачив і себе в кінці того темного ряду: малий і темний чоловічок в брунатному шкіряному пальті, в галіфе і в хромових чоботях. В руці у нього фетровий капелюх, він урочисто-сумний, адже й процесія неабияка: в гробі лежить чоловік з гострим профілем, і на цього чоловіка густо опадає із дерев, що посхиляли над вулицею гілки, листя.

Він задер голову, щоб пильніше придивитися до тих зірок, що висять над ним: де там серед них очі батькові? «Чогось мені хочеться, – пробурмотів він, спинившись на одній парі зірок, що стояли близько одна коло одної, – тільки не знаю я до ладу-що?» Він знову подумав про крісло, поцвяховане срібними стьобками і з чималою вдовбиною посередині. «Я хочу, щоб у мене було таке крісло», – сказав він до тих двох близько поставлених зірок. Йому стало душно, і він розстебнув біля шиї гудзика. Провів рукою по рукаві сорочки: була вона стара і ветха. «Я хочу брунатне шкіряне пальто, – знову прошепотів він, завертаючи голову, – і галіфе, і хромові чоботи, подивися, які в мене туфлі, – він задер вгору ногу – туфель уже й справді хотів їсти. – Я хочу на голову фетрового капелюха, – сказав він уже зовсім голосно, – і ти мені повинен у цьому допомогти».

«Я хмільний, – подумав він, спираючись плечем на одвірок, – я хмільний як ніч і мені треба спати».

Але він не йшов спати, хоча гості його давно пішли, стояв тільки, спершись на одвірок, і його погляд палав. Голова все більше й більше очищалася, і він так чітко побачив і те брунатне шкіряне пальто, і галіфе, і чоботи. Стояли ті речі в кутику його мозку, начебто освітлені прожектором, бачив кожну подряпину і зморшку на них і навіть притерті місця. Зрештою, он вони, ті чоботи: крокуючи по небі, наступаючи на зорі і розкришуючи їх, за ними мов на крилах несеться пальто і галіфе, а ззаду перекинувся, мов чорний місяць, капелюх.

Він дивився на все це червоними від сліз очима і думав, що небо може бути як річка, що зорі теж живуть у цій річці, як риба, що ніч заносить її чорним піском печалі, і що саме з неї витікають усі людські думки й побажання. Все живе тільки від її води, подумав він, з її води виходять новонароджені і в ту ж таки воду заходять умерлі. Він знову задер голову, і його вуста зашепотіли, зарухалися, просив він у пари зірок доброго для себе успіху.

Він зайшов у хату, причинивши щільно двері, і обзирнув заставлений тарілками і пляшками стіл, в тарілках позастигав коричневий соус. Він підійшов до однієї пляшки, звів її перед світло, була вона порожня. Вицідив у чарку кілька крапель і перевірив так решту пляшок. Тільки в одній, що принесла її Лебедиха, лишився на дні ковток самогонки. Горбатий зілляв її в ту ж таки чарку, нюхнув з присвистом, а тоді перекинув у рота. Тримав якийсь час, щоб витекло з чарки все до краплі, а тоді ковтнув. Йому перекривило обличчя, і він крайока зирнув на свою сіро-білу, зараз тільки сіру стіну, де любив бачити всілякі видива. Зараз там стояло Андрієве обличчя, велике, грубе й начебто кам’яне: дивилося на Горбатого з темною озлобою.

– Ти мене тяжко образив, – сказав Горбатий, приплющившись і аж похитуючись у своїй безмежній печалі. – Я ніколи тобі цього не вибачу. Ти таки злодій, злодій, злодій, – він закричав безгучно, самими тільки губами, які пристрасно злетіли над двома рядами його чудових зубів, – ти все це в мене таки вкрав, і я тобі ніколи цього не вибачу!

Він почав збирати з тарілок недоїдки і зсипав їх в одну тарілку. І хоч жир уже застиг і їжа давно прохолола, сів коло тих недоїдків і з апетитом усе з’їв. Відтак відкинувся від столу, випростався і знову позирнув на стіну. Була вона порожня, так само як і його хата, хіба що шкрябалася так само десь у кутку миша. «Харашо», – сказав він і раптом захихотів. Водив головою, утирав собі сльози з очей і хихотів. Відтак зліз із ослінця і, так само підхихикуючи, почав збирати накидані на ліжку карти. Поклав їх на стільця, а сам поліз, як був, у черевиках і в одежі на ліжко. Ліг на бік, скрутився бубликом і, підхихикнувши востаннє, раптом випустив із своїх грудей густе і гаркітливе хропіння.

9.

Андрій сидів у залитій сонцем кімнаті. З рибальством йому не повелося, бо таки не дійшов до того місця, де пас корову похмурий чолов’яга. Бо той аж розвернувся до них з матір’ю, так йому було цікаво їх бачити, – Андрієві ж застукала в душу тривога. Він повернув додому, на превелике материне задоволення, бо вона побоювалася, що не риба його витягає з дому. Боялася, що знову рушить він на пошуки Вальки, а до добра це напевне не доведе.

Він того ранку не промовив більше ні слова, хоч вона говорила й говорила, боячись, що він таки встане й піде, але він сидів і сидів у залитій сонцем кімнаті і дививсь у вікно, за яким бачив шматок вулиці. По тому шматку вряди-годи перехоплювалися перехожі, здебільшого сусіди, і він байдуже їх упізнавав. Власне, це місце було материне, вона любила просиджувати тут годинами, але зараз їй було не до того – все в ній завмерло і зціпилося, як бувало завжди перед бідою. Може, через те не змовкала вона ні на хвилину, майже не слухаючи власних слів, так само як не слухав її й Андрій, – було те материне говоріння як дзизкотіння мухи… Єдине діло, яке мав зараз, – це й було спостереження того клаптя дороги, зрештою, це його остання сподіванка. Не було вже ніякої рації розшукувати Вальку, живило його завзяття, не зовсім уже збагненне. Це, очевидно, й був отой чорний вогонь, що палив його повсякчас, і не мав сили з ним упоратися. Отож сидів він перед вікном і впізнавав сусідів, яких не бачив кілька років і які за ці кілька років зовсім не змінилися. Так любив він сідати й раніше, коли ще був хлопцем і коли запалила його вперше лиха пристрасть: сидів і сподівався, що пройде вона дорогою – не могла не пройти. Зараз не було вже того радісного збудження, хіба що глуха пригноба, важка втома, а те, що мав би узріти у вікно, мало стати останнім актом його такої невдачливої поїздки. Так, згоджувався лише побачити її, хоч би й через скло – задля цього, очевидно, він і приїздив і задля цього зважився на чималі неприємності, які виникнуть через цю його втечу. «Вони можуть виникнути, ці неприємності, й тут», – подумав він приречено й роздратовано цмакнув.

– Що збираєшся робити? – спитала мати, нарешті обірвавши потік велемовства.

Він смикнув плечем, не повертаючись від вікна.

– Їхати тобі вже треба, – зітхнула мати.

Він знав це й сам. Коли б і справді розшукав її, вже вкотре подумалося, нічого б це не змінило. Але йшлося уже не про те, треба було хоч якось загасити той вогонь, що попелив його.

– Мені треба їхати, – сказав він і повторив подумки: «Мені треба конче їхати!»

Цей вогонь, думав він, пече сильніше, і він зовсім від того здурів. «Я трачу глузд, – думав він. – Хай же воно западеться!»

Але не міг зрушити од вікна, так само як не хотів думати про мандрівку назад. Мати вже оповіла йому і про Лебедиху, яку згадала була Коростячка, – туди також не було чого йти. «Мати все знає, – думав він. – Про всіх і про все».

Але йому таки треба було побачити Вальку, треба було впевнитися, що і в ній нічого не змінилося за ці кілька років, як і в тих сусідів, котрі оце пробігають перед ним по дорозі. «Це єдиний спосіб, щоб забути її», – думав він уже з якимсь розпачем, серце йому згризала щораз лютіша й лютіша туга. Через це він не відривав очей від дороги, йому навіть здалося, що вулиця – це каламутний потік, пообидвабіч якого випинаються горби. Він сидить на одному з горбів, як ловець-кіт, і чатує на рибу в тому потоці, хоч знає, що риби тієї йому не зловити.

Іншого разу здалося йому, що сидить він у горі, запечатаній стома печатками, як ланцями, і тільки очима розставляє прозорі свої сітки. Він подивився собі на руки, були вони важкі, спрацьовані, покриті рубцями й мозолями, чорні й величезні руки людини, яка знає тільки важку працю.

– В тебе хоч гроші є? – спитала мати, і він запаморочено подивився на неї.

– Щось питала?

– Гроші хоч у тебе на дорогу є?

– Та де! – сказав він знехотя і знову повернувся до вікна.

Мати зітхнула, звелася і пішла до шафи. Довго там порпалася, перебираючи й перекладаючи білизну і якісь папери. Він же дивився на дорогу, а часом і на будинок навпроти – було там відчинене вікно; бачив, як по кімнаті снується вогненно-руда Розумиха.

Мати витягла нарешті з шафи загорнутий у хустинку клуночок і, розв’язавши вузлика, лічила папірці. Відклала їх більш половини, знову ретельно зав’язала вузлика і сховала.

Пішла до нього, тримаючи в руці гроші, а він тут, на стільці, раптом скулився і змалів. «Так завжди, – подумав він. – Завжди вона мені дає ці гроші».

– Візьми! – сказала мати, і він знав, що обличчя її стягнуте в цей момент болющою судомою. Але не дивився на неї, знав, що ось-ось він настане, цей вирішальний момент, коли йому таки доведеться податися до вокзалу і знову слухати погук паротяга.

Він простяг, не дивлячись, руку й сховав до кишені те, що йому давала мати. «Так, – подумав він, – вся ця історія – сон, сліпе наслання, дурна вигадка». Йому раптом закололо під серцем. Гостро й нудно відчув, що десь зовсім поруч живе пітна, холодна зебра, в якої порожні й зимні очі; він даремно собі вигадував образ інший: м’який запах молока, наглий нудотний потяг, теплий дух жіночого поту, стогін од солодкої немочі, розхилена червона глибінь, в якій він згорає, і, нарешті, повні гарячої пристрасті величезні очі – все це він вигадав. Ніколи не пив тих повних червоних вуст, не відчував від неї корчівного, нестримного болю, найвищого щастя – самі тільки трем та знемога.

Ще раз зирнув на дорогу, немов хотів побачити сподіване, але була вона безнадійно порожня. Тоді звівся з ослінця, вже остаточно знаючи, що таки поїде сьогодні, а його мандрівка таки цілком даремна: вогонь його палитиме, як і палив.

– Поїж, – сказала мати, і він побачив на столі тарілку супу, що легенько парувала. В жовтих кружалах жиру, як у збільшувальному склі, плавала домашня локшина.

Його знудило від самого вигляду того супу, але хотів догодити матері. Взяв ложку й неохоче занурив її в юшку.

– Не гризись, – м’яко озвалася мати, і голос її долинув до нього наче з іншої кімнати. – Що сталося, те сталось, і його не одміниш…

Він аж здригнувся на ці материні слова: чи ж так не одміниш? «Таки не одміниш», – подумав він, несучи до рота першу ложку.

В кишені у нього лежали материні гроші, які також пекли його: думав, що при першій нагоді відішле їх матері. Всередині у нього вже прокинувся той-таки знайомий черв’ячок, який і досі смоктав і виїдав йому душу. Через це страва не лізла в горло, і він поклав ложку на стіл.

– Чого ти? – переполошилася мати. – Дорога далека, а з собою в мене нема чого дати.

– І не треба, – сказав він.

– Нє, ти поїж, поїж! – наполягала мати, і він знову неохоче взявся до ложки. Їв, насилу штовхаючи в горло юшку, нудота почала підійматися йому від шлунка до горла, мати сиділа навпроти і незмигно дивилася, а йому від того погляду ставало ще мулькіше. Однак їв, доки не побачив дна тарілки, а на ньому кілька зелено-жовтих листків, що каламутно просвічувалися крізь сіру водяну плівку: була це його тарілка, і в час своїх шаландань по світу, бувши голодний, не раз її згадував.

– Я тебе проведу, – сказала мати.

– Думаєш, не поїду, – гірко засміявся він. – Поїду…

– Знаю, що поїдеш, – почервоніла мати. – Просто провести тебе хотіла…

– Не треба, – сухо й твердо відказав він. – Ні до чого це…

Вона промовчала, а він звівся з-за столу і за мить знову був біля вікна.

І раптом його руки заціпеніли і вп’ялися у підвіконня. Шматок дороги, що його бачив, начебто засвітився, застрибав перед очима і покрився барвистими смугами. По вулиці йшли Горбатий і Валька – ці дві постаті раптом упали в мозок, як міраж, дивне, навіть чудернацьке наслання. Так, це була вона. Він аж подався до шибки, спрагло вдивлявсь у її обличчя – густі широкі брови, великі очі, малий лоб, пухкі вуста, вся вона – міцна й невисока, жилаві литки, засмаглі й лискучі, на ногах туфлі на високому підборі – кривуляла, бо вулиця надто нерівна.

Йому на мить стало дивно, що саме ця жінка забирала в нього стільки думок, – зараз її подібність із Горбатим ще більше впадала в око. Он воно, те диво: іде, підстрибуючи, як бусол, повернув до неї лице і сміється, блискочучи сліпучо-білими зубами. Андрій застогнав з глухим болем, відчуваючи в тілі млість, він закусив губу, і очі його запалали гарячим вогнем. Мати дихала йому на потилицю, але він не відчував того: очі його були там, на тому відтинку дороги, де судилося їм сьогодні впасти, в тому каламутному потоці, що мчав повз його гору. Серце Андрієві шалено калатало, а вуста болісно кривилися. Він знав, що ось коли все закінчилося: саме зараз і в цей момент, не тільки ж Валька й Горбатий ішли тоді по вулиці. Її обережно підтримував під руку, гречно всміхаючись і весь час щось говорячи, смоктявий дженджурик в офіцерській уніформі без погон, але із хвацько закрученими вусиками.

Мати важко налягла йому на спину, натужно дихаючи, вона аж тремтіла від хвилювання.

– Дивись, дивись, – сказала вона. – Полюбуйся. Ти мені міг не вірити, але подивися на власні очі… Думаєш, це в неї перший після тебе?

Але він уже не дивився, не було й чого. Дорога була порожня, будинки навпроти також порожні, порожні були його груди, і він навіть почув, як свистить у цій порожнечі вітер. Стояв у червоній темені, бо очі йому заплющилися самі від себе: в тій темені текли багряні струмки – очевидно, текла це його-таки кров. Десь далеко ритмічно затакотіло, неначе й паротяг гукнув – таламкало його серце. Чув на спині гарячий тягар, бо мати налягла на нього всім тілом і щось там іще говорила чи шепотіла. Йому ж раптом стало спокійно і ясно. Розплющився: дорога була залита сонцем, руки його, обіперті об підвіконня, також були залиті сонцем, і не було на тій дорозі анікогісінько.

– Гаразд, мамо! – сказав він, повертаючись. – Не роби трагедій. Вона вже давно не моя жінка, і мені пора їхати.

10.

Піддубний заговорив несподівано. Ганя аж здригнулася, бо спершу і не завбачила його на ганку. Набирала воду, а коли він заговорив, ручка мимовільно вислизнула їй із руки.

– Щось казали?

– Затівають, – сказав Піддубний, дивлячись на неї щілинкуватими очима.

Ганя блиснула в його бік поглядом і знову натисла на ручку. Струмінь з шумом рвонувся у відро.

– Хто затіває? – спитала вона, коли відро було вже повне.

Піддубний розширив очі, аж вони стали круглі, тріпотливі й блискучі, підморгнув раптом Гані й мотнув головою в той куток, де жив Горбатий.

Ганя відчула, що блідне. Вся кров відхлинула їй від обличчя, натомість яскраво почали палати вуха. Стояла з відром серед подвір’я і не знала, що його робити: слухати й далі Піддубного чи, може, піти геть. Зрозуміла, що її біль і передчуття й цього разу виявились немарні. Вона поставила відро на землю і підійшла до Піддубного, відчуваючи, як терпнуть їй ноги.

– Щось знаєте? – шепнула вона.

Піддубний закинув голову і засміявся, начебто полоскав водою горло, його татарські очі зовсім зникли з обличчя, а оголені ясна були надмір червоні.

– Я, уважаїма, мало що знаю. Але дещо, може, і знаю. – Він обдивився Ганю з ніг до голови. – Коли інтересує, зайдіть, розкажу, бо не місце тут про це балакать.

Він знову мотнув туди, де жив Горбатий, і знову підморгнув. Відтак устав, кіт зістрибнув на підлогу і рівно поплив у відчинені двері.

– Жалко мені вашого хлопця, – сказав він, коли Ганя всілася на краєчку стільця. Знову обдивився її чіпкими очицями, що начебто прилипали до співрозмовника, і зітхнув. Ганя сиділа заціпеніла й завмерла: оці оглядини й позирки її насторожували. – Свідєтілів шукає, – нарешті сказав Піддубний і всміхнувся Гані довірливо. – Мені воно діло сторона, але от хлопця вашого жалко. Та й вас не без того, – він знову приклеїв до неї свої млосні оченята. – Я до вас уже давно приглядаюсь. Така, понімаєте, ви порядошна молодичка, глянуть любо. І хлопець ваш хороший, нічого не скажеш. От і вчора: підійшов до мене, давайте, дядьку, каже, стукнем палітра. Ну, я й не проти, чого з хорошим хлопцем не випить. Дак от, розпитував він про он ту, – він скривив рота і знову мотнув у той бік, де жив Горбатий. – Я, конешно, сказав, чому не сказать, коли чоловік палітра ставить, а може, воно й не треба було йому того казать.

– Звісно, що не треба, – озвалася Ганя.

– Хто ж його зна, як там треба. Коли б ви були до мене зайшли: так і так, мовляв, коли буде розпитувать, скажіть те-то й те, я б з удовольствієм вашу волю вчинив би, да-м. А чого я все це знаю? Газетки йому свої даю. Знаєте, каліка, теє-сеє, попросив: вам, каже, без надобності, ну, думаю, хай і так: бог його обідив, то на, Петька, кажу, газети, на і продавай на здоровлячко. Мені вони й ні до чого: я прочитав і бросив, а він з того й користь візьме.

Він знову наставив на Ганю широко округлені очі, і вони як в олії заплавали.

– Оце дивлюся на вас, повірте, намилуватися не можу. Така ви славна і сочна, – його вуста почали розлазитися по обличчі, аж Ганя зовсім стурбувалася. Скочила, і в ній заклекотіло обурення.

– Ви це киньте, – сказала вона холодно. – Хочете щось сказати, то й кажіть.

Піддубний підійшов до неї, взяв за плечі й посадив.

– Ну, ну, – сказав він, – не сердьтеся. Ви не така вже молода, та і я. А життя – воно, знаєте, одне. Самі знаєте, озирнувся – і нема його. Женщина ви зараз одинока, можна сказать, той ваш десь віється, де тут не понять? Не думайте, що я маю в голові щось нехороше, – наставив він застережно долоню, бо Ганя знову поривалася встати. – Мені от хлопця вашого жаль. Так жаль, що аж серце мені болить. Так от, кажу: на, Петька, газетку, прочитав я, нічого інтересного, а він, знаєте, і не взяв. Не інтересує, бач.

– Що ж вони хочуть? – зимно спитала Ганя, її аж морозом пробирало.

– Це я вже, уважаїма, хотів у вас спитать, – сказав Піддубний, почухуючи підборіддя. – Чого вже не знаю, того не знаю. Але дещо я таки почув. Недавно він репетував на весь двір, що його обікрали, значиться. Приходив і до мене питать, чи не бачив я злодія. Вашого хлопця, кажу, з розбитою головою бачив, але в руках у нього нічого не було. – Піддубний зробив поважне обличчя й подивився на Ганю впритул. – Так начебто вещі дорогії у них були, ви мене пойняли?

Ганя сиділа на стільці ні жива ні мертва. Кров спершу відлила їй від обличчя, а тоді кинулася на щоки гарячими плямами. Вона раптом зрозуміла все: і те, чого збиралися до Горбатого родичі, і чого хоче цей кнурець, що весь час ліпить до неї очі.

– Ну, спасибі вам, – пробурмотіла вона, вибираючись з-за столу. – Спасибі, що сказали…

Їй у голову запамороки пішли, навіть не помітила, що Піддубний обійняв її за плечі, провадячи до дверей. Йшла наче варена, бо в голові таки замакітрилося. Мимовільно відштовхнула руку Піддубного, яка лапнула її за груди.

– Коли хочеш, щоб я твоїм свідком був, – раптом зашепотіли їй у вухо мокрі й холодні губи, – приходь… Завтра о цій порі приходь…

Вона відмахнулася від нього, визволяючись з-під його руки, але раптом скрикнула – він боляче вщипнув її у сідницю. І все це: біль, й оце дурне лапання, і її тривога – раптом не на жарт схвилювало та образило її. Сама не відала, як линули з очей сльози і як, схопивши відро, кинулася вона з цього осоружного двору, хлюпаючи водою на спідницю, – на ганку спокійно стояв Піддубний і хихикав. Його татарські очі перетворилися на зовсім вузькі щілинки, а рот розтягся й оскалився.

11.

– Мені не до жартів. Бора, які тут можуть бути жарти. – Горбатий присунувся ближче до столу. – Ти маєш мене пойнять…

Валька сиділа тут-таки, за столиком, її обличчя було байдуже – роздивлялася п’яниць, що порозсідалися довкола. Пивниця була брудна й задимлена. За шинквасом плавала в сизих пасмугах цигаркового диму буфетниця. Була в завеликому, колись білому продавщицькому піджаку, а на голові мертво застиг, мабуть, тільки вчора зроблений перманент. Руки з облізлим манікюром вона поклала на шинквас, і червона фарба на нігтях яскраво світилася.

– Ти ж знаєш, Петю, я чоловік порадошний. – Дженджурик в офіцерському кітелі без погонів і в галіфе смоктав дупластого огірка. – Можу взятися за діло, коли воно чисте.

– Тут усе чисто, – всміхнулася Валька, показавши великі, міцні зуби. – Що тут не ясно: вкрали у брата вещі – і все тут діло.

– І все тут діло, – підхопив Горбатий, наливаючи чарку. – Ти, Бора, подумай: стягався я, знаєш, можна сказати, всю жизню. Всю жизню недоїдав, а все копійку до копійки тулив, – в нього на очах проступили сльози, і він обтер їх зап’ястям. – Ну, хай, ніхто не бачив, як він їх украв. Я мало ті вещі одягав, бо беріг. Але дехто бачив, як я їх одягав…

Дженджурик слухав уважно, виставивши підмочені у пиві вусики і наклавши на обличчя «розумний вигляд». Валька зирнула на нього і ледь-ледь усміхнулася, впустивши погляд на стіл.

– Брат у мене, знаєш, з недостатком, – сказала вона.

– Для суду це харашо, – по-діловому підтакнув дженджурик. – То кажете – галіфе?

– Галіфе. Шкіряне пальто.

– Яке?

– Коричневе з пасом, нове. Хромові чоботи.

– Поношені?

– Два чи три рази взував.

– Хто бачив, що взував?

– Я бачила, – сказала Валька.

– Родичці не повірять, – відказав дженджурик. – Хто бачив чужий?

– Лебедиха бачила, – мовив Горбатий. – І Шпачиха.

– А пальто бачили?

– Пальта я не вдягав.

– Треба, щоб вдягав, – подивився поважно дженджурик. – Ти мене пойняв? Приходив, скажімо, до мене на день народження чи нє, на Перше мая.

Таж вдягав! – плеснув себе по голові Горбатий. – До Коростячки в гості приходив. Фетровий капелюх…

– Може, його не треба, – зауважила Валька.

– Шляпа – то мелоч. – Дженджурик виламав із сірникової коробки тріску і колупнув у зубах. – Хто бачив галіфе?

– Степан бачив.

– А не родич?

– Лебедиха, – сказав Горбатий. – Я приходив до неї в гості.

– Коли приходив?

– Двадцять третього червня. Десь так на обід.

– Число не треба, – сказав дженджурик.

– То її день народження, – докинула Валька.

– Ну хай. Точно коли збиралися, не треба помнить.

– Треба, Бора, – Горбатий підсунув до нього чарку. – Збиралися ми якраз в обідню пору.

Дженджурик машинально взяв підсунуту чарку, перехилив її в рота, наче муху ковтнув.

– Ну, хай, – він сито гикнув. – Все вийде люкс, тільки…

– Дам тобі дві сотні, – сказав Горбатий.

– Три… Але я не про те. Чи не було те ваше добро, – він кляпнув пальцями, тоді обтер вусики й багатозначно зиркнув на Горбатого й Вальку. – Чи не було воно, – повторив він, – крадене?

– Боже борони! – в один голос сказали Горбатий і Валька.

– Ви мене не пойняли, – дженджурик прикро поморщився. – Чи не буде цей ваш любезніший, як його…

– Андрій.

– Так, Андрій, чи не буде він теє-то, – він плеснув пальцями. – Я хочу сказать: чи не заявить він, що відбирав крадене?

– Як це? – обличчя Горбатого і Вальки були здивовані й заморочені.

– Я хочу сказать, – з пихою відповів дженджурик, – чи немає в цього вашого Андрія клепочки в макітерці? – Він постукав себе по черепі.

Всміхнувся, переможно обзираючи зніяковілих близнят.

– Вас тут легко на слизьке загнать, – дженджурик засміявся, гордий зі своєї вигадки. Але перед ним надто вже по-дурному світилися обличчя Горбатого й Вальки, і він знову колупнув у зубах. – Не понімаєте, бачу. Ну, так от що. Я питаю вас на той случай, коли цей ваш любезніший поставить свідків, що галіфе, пальто, чоботи, що там іще?

– Капелюх, – підказав Горбатий.

– Ну да, шляпу, ви вкрали в такого-то, імня-рекс, а він, понімаєте, не хотів плутатись з міліцією, понімаєте, а той імня-рекс, понімаєте, родич чи щось в цьому роді і попросив: ти, мов, так і так, вхожий, що й казать, то чи не пособив би? Га? Добро своє забрать чи не пособив би?

Дженджурик подивився на близнят весело, майже радісно. Горбатий і Валька слухали дженджурика з надмірною увагою. Але захвилю їхні обличчя проясніли, і вони майже одночасно розсміялися.

– Ну, й голова у тебе, Бора, – захоплено сказав Горбатий. – Золота голова!

– Не жалуюсь! – відказав дженджурик, зберігаючи на обличчі поважність. Знову взяв зі столу чарку, серйозно обдивився своїх співрозмовників і знову наче муху ковтнув. – Ну, а як буде так?

Горбатий закрутив головою, сміючись. Валька всміхнулася поблажливо.

– Та не буде так. Бора, – сказав Горбатий. – Капусточка там, – він вдарив себе зігнутим пальцем по лобі, аж той задзвенів. – Сама там квашена капусточка…

Дженджурик, однак, поважності не втратив. Сидів і поводив очима чи на Горбатого, чи на Вальку. Вони відразу відчули, що розмова ще не скінчена, що їм належить ковтнути ще якусь несподіванку, і хтозна чи й останню. Горбатий зиркнув на сестру, і та відповідала йому ледве примітним прижмуром.

– Ви знову мене не до кінця пойняли, – дженджурик обтер пальцями вусики. – В суді мене вже знають, буде Костя… Трата, понімаєте, велика. Що один чоловік, а що два.

Горбатий зітхнув.

– Три сотні, – сказав покірливо.

– Три сотні – це добре, – так само незворушно сказав дженджурик. Він посмоктав дуплистого огірка і знову поклав його в тарілку. Тоді подивився на близню просто і відверто. – І дві сотні не бумеранг!..

– Який бумеранг? – не стрималися Горбатий і Валька.

Дженджурик приплющився, поворушив губами, розплющився, взяв зі столу попільницю і обережно туди сплюнув.

– Бачу, ви мене не до кінця пойняли. То діло нехитре. Не хочете ж ви, щоб я розказав тому вашому любезнішому, як йому боронитися?

Він подивився на закам’янілих за столом Горбатого й Вальку і почав підводитися.

– Ну, то що, п’ятсот – і по руках?

Вони мовчали. Дженджурик згріб зі столу кепочку і натяг на дрібненьку голівку.

– Ну, діло хазяйське! – сказав він, начебто збираючись іти.

– Зажди! – хрипко сказав Горбатий. Він не дивився на дженджурика, але в душі в нього знялася холодна хвиля: відчував оту знайому ваготу на серці, яка завжди виникала, коли хтось його ображав. – Чотириста.

– Чотириста не пойдьоть, – сказав дженджурик. – П’ятсот – і по руках.

Валька дивилася на дженджурика спокійним і холодним поглядом. Горбатий уже метнувся, щоб вставати, але вона владно притримала його.

– Гаразд, – сказала зимно. – По руках!

– Ну от, – задоволено відповів дженджурик і стяг кепочку з голови, усівся за стіл і вільно розклався.

– Зап’єм це діло, чи що? – сказав спокійно й добродушно. Бо ви на цьому, хе-хе. Матимете більше, як я, хе-хе…

12.

Сьогодні, коли прибігла схвильована мати, коли побачив він у неї на очах сльози, тремтливі вуста її відразу оповіли йому ще й про це наслання – очі в матері стали великі й перелякані; сьогодні, коли й без того вирішив покинути він цю вулицю і все своє нерозв’язне, відчув він по-справжньому, що земля таки вислизає йому з-під ніг. Душа його скулилася, наче бита морозом, він начебто поменшав, згорбився і покірливо опустився у червоний морок власного безсилля. Здавалося, зависла над ним важенна каменюка: дім, в якому був, здався раптом хитливим кораблем, якого ось-ось заллють розбурхані хвилі. Жив, як беззахисна комаха в цьому дивному помешканні, що було начебто заплетене все грубою павутиною. Сидів, заплющившись, і бачив у кожному кутку по павуку. Великі і вгодовані, вони дивилися на нього з чотирьох боків, двох принаймні він знав. Мали однакові очі, однакові посмуговані тіла, однакову завзятість – його раптом пройняв жах. Здалося йому, що ці двоє. Горбатий і Валька, таки справді розділена навпіл одна істота: те, що він любив і ненавидів, бо інакше не пояснити тієї разючої поміж них схожості. Поки що вони не нападали, чекали тільки, щоб він почав рухатися сам. І його таки почало вабити в ті сітки, отак замотатись у них з головою, і хай п’ють і ранять його: світ для нього був заснований. Знав, що за вікном залита сонцем дорога, але була вона вже не для нього: нікуди він від свого прокляття не втече. «Але втікати треба, – подумав він, – бо це єдине, що я зараз можу». Завжди був він млявий і неповороткий. Завжди як сонна муха, на яку знайдеться павук із павутиною, хай і спалахує в ньому вряди-годи лютість: та лютість була мала й короткочасна. Отож він дивився на мучителів своїх, що порозсідались по кутках, і не мав до них ненависті.

Вдихав у себе запах непровітреиого приміщення і слухав одноманітний туркіт матері, яка, здається, так і не перестала говорити, відколи прибігла з тим відром. Він-бо сидів приплющившись і начебто глибоку думу думав. Здалося йому, що з цієї кімнати таки немає виходу, тобто була вона зовсім без дверей, а були там тільки оці чотири смугасті потвори. Хотів повернутися й побачити тих інших двох там, за спиною, але не міг і пальцем кивнути. Зрештою, знав, що побачить, мали бути там ті ж таки очі і ті самі обличчя, власне, відбиті зображення цих двох, що так насторожено його чатують.

Розплющився і задививсь у вікно, за яким світився шматок дороги, і вже наче хитався в поїзді – тікав, як робив це не раз, гнаний материним відчаєм і своїм чорним вогнем. «Я блазень і арештант», – подумав він, і йому раптом стало жаль і матері, яка ще й досі туркотіла й туркотіла біля нього, і тих двох пасастих по кутках. Лихі напливи нудьги налинули на нього: тут, у цій заснованій павутиною кімнаті, стало йому раптом зовсім холодно.

Він устав, хоч йому було сумно й болісно залишати цю кімнату, але таки мав її лишити: ну так, онде про це каже й мати, в неї заплакані очі, вона не на жарт схвильована, вуста в неї тремтливі й перелякані. Він сам відчуває жах, хоч його й вабить до тих холодних та жорстких очей, до тої дивної жінки, котра чомусь кипить супроти нього зненавистю.

Він зараз піде, думав Андрій, ще хвильку, хай незручно залишатися в цій от кімнаті довше і мулько дивитися на тих смугастих павуків, блазнів у піжамах, яких усе-таки треба буде колись вирвати з душі, щоб нарешті знайти звідси вийстя. Адже й чекання їхнє дочасне, вони вже рушили на нього, про це й розповідає зараз мати: звичайна, надто знайома історія. Він щось там у них украв («Що міг украсти в них я? – думав він гірко. – І чи є що в них красти?»). Вони шукають свідків, але вони завжди шукали свідків, подумав він, і непроста то річ – знайти свідків, котрі б бачили те, чого не було. Все почнеться спочатку, і він знову мовчатиме, скутий тупою тугою, і знову на його шию ляже якесь ярмо. Ні, йому вже треба звідси бігти, швидше вискочити на ту дорогу, що видніється за вікном, і тікати. Але він начебто тягнув на шлеях за собою й оцю кімнату з заснованими павутиною кутками і з павуками по кутках. Кімнату з росписаними, сухими крилами його марнотних бажань, без вікон і дверей. «Я не можу в них украсти навіть самого себе», – подумав він тоскно, бо мати знову почала переповідати йому те, що почула про ту його дивну крадіжку. Так, іти йому треба. Він покірливо згодився – все-таки не уздрів у тих очах, які його так манили, ані крихітки ласки. Відтак нічого його вже тут не затримує, треба виїздити зараз-таки! Але все ще сидів біля вікна і все ще тупо дивився на порожню дорогу. Не будь дурнем і не роби більше дурниць! Це даремно, подумав він. Коли вони вже рушили із своїх кутків – це даремно. Він, звісно, тікатиме, але він, звісно, не втече. Можливо, колись таки настане час, коли він позбудеться цього вогню, – тільки тоді прийде пора ненавидіти. Тоді все зміниться, бо зараз як був він ниций, такий і залишається.

Стояв серед кімнати, вже тримаючи в руках валізу, мати стояла коло нього і розказувала, що поклала вона туди шматок хліба й сала.

– Нічого тобі з собою дати, – бідкалася вона.

– Та мені нічого й не треба, – сказав він глухо.

– Дивися, не забувай мені писати. Я тут теж уже довідаюся і напишу. Сиди там у себе, бога ради, і носа не висовуй.

Він позирнув на матір простим, незлобивим поглядом. Щось було безпорадне в тому його позирі, і мати змахнула з ока сльозину. Знала: горить у ньому гаряча, як вогонь, туга. Знала, що, попри все її дбання, не може він утекти, адже вони вже поповзли зі своїх кутків, пружно хапаючись за дзвінке павутиння, і стрімко рухають смугасті, горбаті, але напрочуд моторні тіла.

Горбатий вийшов із міліції, залишивши там аркуш списаного паперу, над яким вони потіли цілий тиждень, і відчув полегшу. По небі в той день слалися хмари, брук був мокрий від недавнього дощу, дув вологий, але теплий вітер. Він стояв, мружачись проти сонця, що раптом визирнуло з-поза здоровенної хмари, – калюжа бризнула на нього жовтими списами, і він відчув, що хвилювання останніх днів випотрошили його. Тепер уже почнеться, подумав він, солодке передчуття ще напруженіших днів, коли доведеться не на жарт похвилюватися. Любив цю напругу перед великим змаганням, коли тіло й думки утишуються, коли весь начебто заспокоюєшся, хоч у глибині нутра іде велика робота. Адже він має виграти в цьому змаганні: перед ним знову зависло марево – розкинуті на чверть неба вельветові галіфе, розкинуте на півнеба шкіряне пальто. Це і є хмари, і недаремно вони такі брунатні; він побачив в західному кутку неба і свої чорні чоботи – десь далеко ішли дощі і в повітрі висіли темні смуги; капелюх же нагадала ота купчаста хмара на крайнебі. Йому стало солодко й добре, спокійно і затишно. І хоч все іще було далеко попереду, дозволив собі посмакувати першу втіху перемоги. Цю перемогу відчував заздалегідь, заздалегідь віяло на нього теплим вітром, І він розслаблювався, приймаючи в душу тепле гойсання. Стояв на хіднику, відставивши набік ногу в старому парусовому черевику, і легенько притупував об гнейсову плиту. Зараз йому і справді не хотілося рухатися, не хотілося губити такої голубої хвилини – за підрахунками Лебедихи, сьогодні мав видатись щасливий день. Він подумав про Лебедиху із вдячністю й теплотою – така ж бо вона славна! Подумав про сестру, і йому стало ще тепліше – завжди розуміла його з півслова. Про дженджурика йому неприємно було думати, але сестра заспокоїла: не дамо йому ні копійки. Подивився тоді на неї трохи зчудовано, а сестра таємниче, як уміє тільки вона, всміхнулася. Він не любив цієї усмішки – добре знав її значення: єдине, що не подобалося йому в сестрі Але й тут вони не раз бували заодно, особливо тоді, з Піддубним. Горбатий примружився ще більше і знову відтворив ту картину: змахнутий, як крила, халат, голі груди, крик і дурнувате татарське обличчя, коли той схопився. «Про братика я не забуваю», – казала Валька солодко і завжди тицькала йому в руку чи карбованця, а чи й десятку…

Горбатий звільна побрів поламаним хідником, обходячи калюжки у вищербинах. Плити були вогкі, вогке було повітря й небо. І він знову відчув у собі той-таки потяг, знайому ноту, що торкнула його душу. Сьогодні знову звільниться від своїх клопотів та турбот; в цей мент, коли душа його й тіло почали готуватися до боротьби, таки варто було дозволити собі ослабину. Зирнув перед себе: на вулиці порожньо. Німо стояли обабіч невеликі будинки з чорними, свіжопомазаними цоколями, їхні вікна начебто більмасті від щільно запнутих, стерильно чистих фіранок.

Угорі котилися брудно-сірі хмари, вітер дув Горбатому просто в обличчя, а він пішов серединою вулиці, урочисто й повільно. «Зараз воно станеться», – думав він, передчуваючи щасливий транс, у який мав запасти. Може, тому знекваплював, але розширював кроки, неначе входив у повільну урочисту музику. Так, вона вже почувалася в глибині його мозку, ця музика, – мідяний плач, у якій він хотів покупатись із задоволенням.

Над ним висіло насурмлене небо, і від того неба посіріли білі стіни зобабіч, посіріла бруківка, хоч перед цим була майже біла від ясної куряви; він задер голову вгору і вдихнув на повні груди тої сірості. Вдарив барабан, мідна мелодія знялася високо-високо, щоб полого й плавно спуститися на голови процесії чорних людей з парасольками, котрих викликала на цю вулицю його уява і котрі йдуть, спустивши голови за чорномережним катафалком. Він долучився до хвоста тієї процесії, вже й сам пішов у ритмі, який задавали мідяні горлянки, але котрий народився в найпотаємніших закамарках його духу. Тримав під пахвою парасолю і був у тому-таки костюмі, який фактично вважав за свій: брунатне шкіряне пальто, капелюх і хромові лискучі чоботи. Капелюха зараз тримав під пахвою, як і всі учасники цієї викликаної його уявою процесії. Ступав по бруківці в один крок із цим тлумом, знав-бо, хто вони всі оті чорні. Звів голову і повільно роздивлявся: знайомі спини й профілі: Степан, Валька, Коростячка, похмурий чолов’яга, його жінка, дочка, зять і діти, жінка Степанова, Лебедиха – всі вони йшли, як і тоді, коли помер старий Ювпак. Але зараз не за батьковою труною вони йшли: був там інший профіль та інша личина. Горбатий усміхнувся краєчком вуст. «Ти завжди влазиш мені в думки, – сказав він голосним шепотом, аж обернулися до нього кілька перехожих, яких він, однак, не завважив, – ти міг завжди купити те, чого тобі хотілося, але тебе нема, а я є!»

Солодка мука похорону вже до решти заволоділа його єством. На вулиці матово блищали калюжі, учасники процесії обходили їх, боячись забруднити своє надмір блискуче взуття. Він теж обходив калюжі, йому скотилася на щоку блискуча сльоза і застигла, наче замерзла.

Вітер ставав холодніший. Дув так само в обличчя, хоч вони вже завернули на іншу вулицю: тіло його покрилося буберцями. Він став навшпиньки, на хвилю спинившись, щоб таки подивитися на того, кого вони везли в катафалку. Коні саме завертали, і він прикипів очима до непорушного профілю барона Шодуара. Сльоза, що скапнула йому на щоку, пропекла шкіру – він і заплакав найбільше цією другою сльозою.

Вони вже йшли Старовільською, повз будинки з однаковими ганками й однаковими віконницями, що надійно присліплювали вікна. На хіднику спинився здивований кіт, витяг насторожено голову, але тільки дорівнявся до нього катафалк, як злякано дременув у підворіття.

Горбатий звів голову: вулицю, на якій ніколи не росло ані деревця, було засаджено цього разу вербою, що сумно спускала довге, як волосся, гілля. Створена його уявою процесія впливала між створене його уявою вербове царство, наче в зелену повінь. Вітер хитав вербовим пруттям, закидаючи його на голови чорним людям.

– Я все-таки кращий за тебе, – знову сказав Горбатий до того мертвяка на катафалку, – хоч ти мав усе, а я нічого. Я кращий за тебе, бо я є. А раз я є, буде в мене усе, що я тільки захочу.

Вітер навівав на нього вербове волосся, і все в ньому ціпеніло від туги й солодкого болю.

Процесія звернула на Рудинську, і люди розвернулися, наче дерев’яні ляльки. Саме на цій вулиці вперше оселився старий Ювпак, на подвір’ї, зарослім шпоришем, любила сідати мати й вигріватися на сонці, тоді як все її численне воїнство, наче жуки, розприскувалися по всіх кутках: один тяг додому знайдену чи вкрадену дошку, другий кинутий кимось шматок хліба, а третій повну пазуху недозрілих яблук та груш. Мати приймала всі оті приноси, сидячи серед того двору, як данину, дрова відкидала до літньої печі, хліб відразу скришувала курям, кличучи їх високим голосним покриком, – зліталися вони зусібіч, як і її діти, а яблука та груші висипала собі в поділ. Тоді приходив четвертий і п’ятий з їхнього немалого сімейства, четвертий тяг поцупленого гарбуза, а п’ятий повертався забрьоханий з голови до п’ят – в одній руці тримав сака, а в другій торбину з рибою.

– А де Петро? – питала різко мати, бо Петро мав принести основне – картоплю з сусідських городів. Він у той мент перелазив через тин, бо тільки в них на цілу вулицю й був тин, він пихтів і тужився, бо весь був обтиканий картоплею і через це здавався чотирикутним і пузатим.

– Він луччий за вас усіх, – казала мати, дивлячись на Горбатого із сльозою в оці, а він ішов поважно через двір, задерши писка і ледве перевалюючись з ноги на ногу, такий був тоді картопляний…

Горбатий примружився, вдивляючись у той-таки, вщерть зарослий шпоришем двір, стояв-бо коло хвіртки, яку зробив теперішній хазяїн замість перелазу, і зазирав через неї. Мати звела до нього брунатне, побите зморшками обличчя, і на її вустах заграла найлагідніша усмішка.

– Що, Петрику, – сказала вона протягло, наче співаючи, – самотньо й тяжко тобі без мене?..

Але він труснув різко патлами, адже і той образ був створений його уявою, і побіг доганяти процесію, що вже доходила до цвинтаря.

Дув холодний вітер, хмари зовсім покрили небо і вже скидали вряди-годи важкі холодні краплі. Всі розгорнули парасолі, він розгорнув парасолю також, але вітер закидав краплі і в захисток. Мокло обличчя, але вітер сушив ті краплі, від чого Горбатому стало зовсім зимно.

…Стояв зіщулившись на одній нозі, другу в майже подертому парусовому черевику звів угору й почухував нею литку, на голові в нього була майже мокра кепочка, а на плечах сірий, вицвілий і прорваний у кількох місцях кортовий піджачок. Дивився жалісливо на цвинтарну браму, до якої вже доходила та його уявна процесія, вітер налітав на нього, шарпаючи волосся й одежу, оббризкував обличчя, але він дивився н дивився примруженими і майже сивими очима. Так, він побачив там, перед цвинтарем, густу тінь. Металево, як зимова вода, блищало в неї над головою довге лезо, а зуби шкірились у привітній усмішці. Процесія пропливла через зачинені ворота, і тінь коло брами мовчки рахувала людей, ворушачи безтілесними губами. Вже проскочив туди останній, і Горбатий зупинився. Тінь усміхалася, дивлячись на нього глибокими, як морок очима.

– Мені ще не пора, – сказав він і рушив уздовж кам’яного паркану цвинтаря. Там, за тією стіною, ридала музика, а біля нього ступало мале хлопченя зі срібними ріжками на лобі. Вони мало не бігли, заточуючись од вітру. Врешті він не втримав парасолі, уявної, звичайно, як і все в цьому дні, – вітер видер її з руки і погнав уздовж стіни. Горбатий не втримав і капелюха, бо вже біг із відчаєм, хай йому було від того солодко й приємно. Волосся йому розпатлалося, хлопченя аж рота розтулило, так намагалося поспіти за ним, а він відчув раптом над головою різкий посвист коси. Зупинився, втискуючись у кам’яний мур, аж опинився по той бік стіни, де німо стояли, тулячись один до одного, хрести. Чорні постаті з парасольками в паніці тікали між ті хрести, поступово меншаючи й меншаючи. Спершу вони були як люди, тоді як собаки, потім як коти, а ще за хвилю стали як миші. Він роззирнувся і вже не побачив нікого на цьому цвинтарі, хіба стояв коло нього все той-таки хлопець із срібними ріжками і всміхався. Вони хутко пішли між хрестами туди, де височів знайомий склеп барона Шодуара. Склеп був уже поколупаний і оббитий, але зараз його не таким хотів бачити Горбатий. Тож побачив він його новісіньким, навіть фотографічний портрет над входом був начебто вчора зроблений, і на нього глянуло його ж таки обличчя, тільки був одягнений він у панський піджак, сорочку і краватку. Тільки був у нього на голові хвацький, також панський капелюх, і мав він чуже прізвище з отією чудною приставкою – барон.

Горбатий застогнав і схилився до землі, мацаючи наосліп довгою рукою. Камінь лупнув біля фотокартки, вибивши в стіні шмат сірого тиньку. Другий удар ближче, збивши край портрета; хлопець із ріжками при цьому заплескав у долоні і засміявся; а вже третій влупив просто в те напомаджене обличчя, яке раптом розпалося і посипалося долу дрібними скалками…

Горбатий спинився. Охопила його знесила, і він, важко дихаючи, присів на якийсь надгробок. Над ним зашуміли сосни – довго слухав їхній одноманітний, заспокійливий шум. Навколо було порожньо, бо він погасив усі картини, що витворювала його уява, – в крайньому кутку цвинтаря поливала на могилах квіти цілком реальна стара, вдягнена в чорне жінка. Вітер шарпав розтріпаним вінком на сусідній могилі, і той вінок шкрябав дротом, що його тримав, по каменю.

Горбатий дивився на півзруйнований склеп – половина дверей вибита, у прочіл проглядав розтрощений і напівзогнилий гроб. Горбатого пробрало морозом, вітер війнув на нього запахом воску. Зирнув на фотографічний портрет, розбитий уже років із тридцять тому, – відчув, що на сьогодні вичерпався. Ще досиджував своє, чекаючи внутрішнього сигналу, адже приходив сюди завжди, коли на щось зважувався. Вірив, що після цих відвідин сприятиме йому щастя – не може бути, щоб колись воно йому не посприяло!

А ось і сигнал, якого чекав: довгий, мідний погук труби. Горбатий устав, струсив із штанів пилюку, ще раз зирнув на розтрощений гроб у склепі – вуста його скривила легка посмішка. Замугикав і рушив неквапно до виходу, несучи на серці блаженний спокій і відраду. Душа його також була спокійна, адже за плечима, з горба, виростав у нього малий хлопець зі срібними ріжками і, помахуючи в такт рукою, пригравав Горбатому до його мугикання на маленькій чорній флейті.

ЧАСТИНА ТРЕТЯ ПОМСТИТЕЛЬ

1.

Старий Шкалик сів посеред сходів, зігнувся, підтягнув ноги, сперся об коліно підборіддям – у роті в нього стриміла самокрутка, з якої звивалися сині пасемка диму. Очі його були порожні й пласкі, як латунні копійки, а зморщене брунатне личко задеревіло. Вище на сходах сіла Шкаличка, в прогині спідниці в неї було насипане насіння; посилала ритмічно руку від подолу до рота, і її губи обклеїлися лушпинням. Решту вільного місця на сходах обсіли Шкаленята, кожне тримало стиснуту жменю, повну того ж таки насіння, – від їхньої дружної роботи на ганку лунав труск, супроводжений чавкотінням. Поруч з цим вищився другий ганок, на якому сиділа жінка божевільного й меланхолійно дивилась у бік нужника – там зависла, наче рій, кругла хмара мух. Мухи дзенькотіли, І здавалося, повітря в дворі від того рухається… Біля жінки божевільного сидів онук, заклавши під пахву бабі голову, – вона ніжно дитя обнімала. Онук мав приплющені очі й блаженно всміхнуте обличчя. У них за спиною, у дверях, стояла, обпершись плечем об одвірок, дебелувата дочка божевільного і позіхала, показуючи великі, трохи жовті зуби.

– Це так наче когось чекаємо, – сказала вона, стулюючи рота. – Треба було б, мамо, і нам насіння купить.

– Нагадала б, то й купила, – сонно озвалася жінка божевільного.

– Та коли ж апетит набивають. Чуєте, тьотю, – гукнула Шкаличці, – ви своїм лусканням апетит мені набиваєте.

Шкаличка не відповіла, тільки обтерла лушпиння з вуст. Але за мить її рот був знову заліплений, а до спідниці дружно потяглися маленькі руки, черпаючи насіння жменьками. Шкалик пихнув димом, і два прозоро-сині колечка попливли до розчиненого на заскленій веранді вікна, де мертво стриміло велике, гладке обличчя Абаниної.

Всі, хто сидів на ганках, мимоволі простежили за тими такими гарними колечками, через це ніхто й не помітив, як у двір зайшов старий чоловік із гладко виголеним підборіддям і з великими сумними очима.

– Добрий день! – сказав він тихо й трохи хрипко. – З неділею вас, будьте!

– О, дядько Микола! – спокійно обізвалася дочка божевільного. – Це ти як з неба упав…

Микола ніяково всміхнувся, тоді повернувся до Шкаликів. Старий так само понуро корчився, а решта завзято лущили насіння.

– Чого такий сумний, Іване?

Шкалик звів на нього пласкі ясно-сині очі, але за мить уже знову дивився кудись поза сараї, де росли верболози і ховалася поміж них річка.

Жінка божевільного раптом схлипнула.

– А про Сашка ти, певне, й не знаєш! – сказала, втираючи очі.

– Мама не може до пам’яті прийти, що батько помер, – спокійно й навіть трохи задоволено сказала дочка божевільного.

– Дєда пішов у могилку, – сказав онук, висуваючись із бабиної пахви.

Микола присвиснув. Присів на ганку і витяг червону пачку «Спорту».

– Коли? – спитав і пихнув димом.

– Та вже минулого року, – крізь сльози сказала жінка божевільного. Сонце било їй просто у вічі, і залиті сльозами її щоки засвітились і залисніли.

– Я казала мамі: не здавай ти його туди, бо збавлять віку, – мирно озвалася дочка божевільного. – Дуже боявся він умерти, плакав, чисто як дитя. Навіть утік од них, так йому допекли…

– Дєда на тому світі кольовку пасе, – сказав серйозно внук, знову висовуючись із пахви.

Дочка божевільного нахилилася до хлопчика:

– Розкажи-но, сина, як ви з дєдом корівку ловили.

– Дєда хотів кольовку в міліцію завести, – дзвінко сказав малий, аж на мент завмерли на своєму ганку Шкалики, переставши й насіння молоти.

– От ти плачеш. Варко, – голосно сказала, обтерши рота, Шкаличка. – А хіба не кинувся він на Ювпака?

– Ювпак сам на нього поліз, тьотю, – озвалася дочка божевільного. – Коли не бачили, то помовчали б!

Жінка божевільного плакала.

– Так люде кажуть, – ще голосніше сказала Шкаличка. – І що він Ювпаку з носа всю шкуру здер.

Шкалик знову випустив кілька голубих кілець, тоді звів руку й почухмарив нею голову.

Микола попихкував цигаркою, і його очі зовсім змаліли.

– А як і здер, то що? – загонисто відказала дочка божевільного. – Він поліз на папу, і папа його там раз дряпнув. Коли хочете знать, то не папа його побив, а він папу.

– Ми з дєдом кольовку ловили, – знову висунувся з пахви внук. – Хольоша була кольовка.

– Чи ж я хвалю того Ювпака, що ти мені в очі лізеш, – відгукнулася Шкаличка. – Я кажу, що правильно зробили, коли віддали його.

– Ти не плач, Варко, – тихо мовив Микола, мнучи пальцями паперовий мундштук цигарки. – Так воно йому судилося… А я таки мало що про те знаю. Писала мені Ганя, але тоді з роботою така загвоздка вийшла, що й приїхать не було як. Розкажи-но, як воно там було…

– Минуло воно все, – махнула рукою Варка.

– Не, чого, дядеві треба розказать, – озвалась від дверей дочка божевільного. – Я можу й розказать…

– Ти дуже гаряча, – м’яко всміхнувся Микола. – Нехай краще мати розкаже.

Шкалики дружно лущили насіння. Рот у старої знову був заліплений лушпинням, а Шкаленята виявили, що жменьки їхні порожні. Подалися до материного подолу і зачерпнули, скільки влазило. Шкалик витягував з недокурка останні хвилі диму – тримав цигарку самими тільки нігтями. Варка дивилася на густу хмару мух біля туалету, і сонце сушило в неї на щоках сльози. Поступово очі її втрачали байдуже-пригноблений вираз, а стали нараз як чисті кринички; вже не плакали, а сухо й холодно світилися, очевидно, побачила вона уявно, як біжить по вулиці, аж піт тече струмками по ньому, її нещасний чоловік. У нього на голові жіночий капелюх, а до грудей тисне він дитину. Дитина, певне, задоволена, бо урочисто помахує рукою, а мо, зберігає в такий спосіб рівновагу для себе й для діда. Побачила Варка втомлені очі хворого й почула голосний його шепіт, коли він таки зважився оповісти їй потаємні свої думки.

– Все про якогось бога дерев торочив, – сказала вона тихо. – Може, той бог і в могилу його завів…

2.

– Ти й не здивувалася, що я приїхав, – сказав Микола Гані.

– Мені вже Абанина сказала, – відрекла спокійно Ганя. – Щось довго там із ними сидів!

– Варка про Сашка розказувала.

– Бідний Сашко! – зітхнула Ганя. – Зготувати тобі щось поїсти?

– Я вмитися хочу, – сказав він, обдивляючись, наче бачив уперше, кімнату.

– Умивальник я в коридор винесла.

– Весь потом зійшов, – Микола почав розстібати гудзики на сорочці. – Злий мені над мискою…

Ганя стала коліньми на витертий килимок і з брязкотінням витягла велику алюмінієву миску.

– Задовго ти цього разу не являвся, – сказала вона, вносячи в кімнату відро.

– Загвоздка з роботою вийшла, – сказав він, скидаючи й майку. – Там у мене на районі запарка була. Спершу одна роботу покинула, бо дитину мала родить, а тоді й друга. Я два роки у відпустці не був.

Він схилився над мискою і наставив човником руки.

– А тут у нас таке творилося, – сказала крізь сльози Ганя, зливаючи йому із кварти.

– Все порозказуєш, – Микола кинув у лице пригоршню води. – Я хочу трохи в тебе пожити…

– Що це ти згадав?

– Заскучив за тобою…

Вона почервоніла, але не сказала нічого. Лила йому на карк, і він задоволено розтирав тіло.

– Не люблю, коли тіло пітне, – сказав, витираючись.

– На річку треба було б сходить.

– Це ввечері, – всміхнувся він. – Люблю, знаєш, вечорами купатися.

Він сів до столу так, як сидів був оце Андрій: бачив шматок вулиці і будинок навпроти. В будинку навпроти було відчинене вікно, і в ньому сиділа руда, як вогонь, Розумиха. За її спиною світліло обличчя дочки, також рудої, як вогонь, і ці два руді обличчя, облямовані копицями червоного волосся, незвідь-чого всміхалися.

– В мене тут лишивсь учорашній суп, – несміливо сказала Ганя.

– Давай учорашній. Андрій не приїздив?

– Та все на тих Донбасах. Тут у нас таке коїлося. Але почекай, розігрію тобі супу.

Сидів і прислухався до тиші в хаті. В коридорі Ганя накачувала примуса, а тут було все надто застигле й надто спокійне. Ковзав поглядом по рядах фотокарток, серед них дві були з його зображенням: на одній він стояв біля молодесенької Гані і був сам неправдоподібно молодий, а на другій стояв у родинному колі: Ганя, Варка з малим дитям, Сашко в шинелі із засунутими в кишені руками, їхній брат з братовою, Андрій у матросці і в штанях із однією шлейкою, а посередині спокійна баба Олександра.

– Я тобі збиралася пряників вислати, – сказала Ганя, входячи. – Уже й купила кілограм.

– Не забула? – сказав він зовсім лагідно, придивляючись пильніше до двох рудих фізіономій навпроти. Розумиха поставила до нього гострий, як листок кропиви, профіль, щось, певне, говорила до дочки. Дочка схилилася ближче до матері і аж рота з цікавості розтулила.

– Варка зовсім постаріла, – сказав він, занурюючи ложку у страву.

– Постарієш тут з таким життям, – зітхнула Ганя.

– То що тут у вас приключилося? – він ковтав суп, низько зігнувшись над мискою. – Ти мені, здається, нічого такого й не писала.

– Не хотіла розстроювать, – Ганя сіла на ослінець, і її огрядні тілеса сховали його. Зирнув на неї – і мимовільна спазма перебігла по обличчі.

– А оце таки хотіла й написати, – сказала вона. – Сили моєї вже нема…

Звів до неї великі, ясно-зелені очі й чекав.

– Став до мене Піддубний приставать, – сказала вона вже зовсім сердито. – За відром води не можу вийти.

Його повіки ледь-ледь затремтіли, але обличчя було спокійне. Носив помірно ложку з миски й до рота, і начебто тільки це його й цікавило. Ганя ж розповідала. Сонячний зайчик стрибав у неї на коліні – Микола давно вже доїв суп і сидів супроти жінки, поклавши щоку на підставлену долоню. Було на ту хвилю в ньому щось жіноче, затишне й добродушне, очі світили рівним вогнем, а Ганя відчула раптом, що ось він, цей момент, коли вона зможе вилити все, що накипіло їй на серці. Відчула від того велику полегкість, забула навіть, що він із дороги і, може, втомився; настала та пора, коли все, накопичене в серці, викладала, не притаюючись, язик її говорив і говорив – скидала із пліч свій тягар і виливала всі назбирані за цей час сльози. Тож говорила вона й плакала і замовкала тільки тоді, коли треба було перевести віддих, а тоді помічала сльозу і на його очах. Відчувала, як багато важить отак висловитися!

Сонячний зайчик стрибав у неї в подолі, через якийсь час він перескочив їй на живіт, а ще пізніше на повне і кругле персо. Микола, здавалося, стежив і за тим зайчиком – сонце йшло на захід, пробивало дерево, що росло з того боку, і легковажно собі гралося. Зайчик підкрадався поступово до Ганиного обличчя, але вона й не помічала оцього, надто швидкого плину часу, хотіла ж бо виговоритися. І тільки коли зайчик засліпив її, таки вдаривши у вічі, вона замовкла і трохи здивовано подивилася на годинника.

– Вечір уже, – сказав тепло Микола, і на його обличчя найшла тиха, добра всмішка. – Те, що ти розказала мені, все цікаво. Я зараз піду покупаюся, і ти дорозкажеш мені до кінця.

– Та я вже все й розказала, – мовила вона трохи здивовано.

– Ну, то приготуй щось повечерять. І де там твої пряники: душа моя за ними стогне.

3.

Він ішов із паперовою торбинкою, запускав у неї вряди-годи пальці, виймав пряника і швидко, як кролик зілля, з’їдав. Інколи спинявся, тоді застигав пряник у його руці, а очі завмирали – роздивлявся він річку, хати, верболози, а особливо довго дивився на місце, де відбувалася Степанова битва з божевільним, – була це яскраво-зелена, майже кругла галявинка. Зараз паслася там корова, а біля неї стояло мале, рудяве, схоже на пушинку дівча. Микола дивився на той зелений п’ятачок довго, рука його в цей час кілька разів посилалася в торбинку, а рот був забитий солодким печеним тістом. Він дочекався, поки вийшов на ту галявинку великий чорний дядько, дядько щось сказав дівчаті, і воно миттю чкурнуло у верболози. Сам дядько зняв картуза і витер рукавом чорної сорочки із лоба піт. За мить вони вже дивилися один на одного: похмурий чолов’яга й Микола, чолов’яга понуро й важко, а Микола лагідно.

– Чи ж напасається тут ваша корова? – спитав Микола, не зводячи з похмурого чолов’яги очей. Дядько опустив очі, натягнув на голову картуза й демонстративно показав Миколі спину.

Саме в цей час за спиною заторохкотів моторчик – провозив через околицю поважне, незрушне обличчя Степан Ювпак. Микола повернувся в його бік аж запрудко, але Степан не помітив його. Урочисто проплив повз Миколу орлиний профіль – Степан завернув на в’їзний насип перед своєю хвірткою. За мить важко зіскочив з мопеда, заглушив моторчика і заїхав у хвіртку. На ганку вже стояла Ювпачка, повернувши до чоловіка трохи заспане й нетямкувате лице, кругле її обличчя було на обидва боки розсвічене всмішкою. Побіч неї стояло два її і Степанових подобенства, Ювпак ступав їм назустріч важким, широким кроком. Микола аж пряники перестав їсти, так його це зацікавило. Ювпак притулив мопеда до стовбура і вже скидав із себе сорочку, в той час як з порога вже спускалися одне за одним двоє його хлопців і кожне тримало в руці по повній кварті. Ювпак зігнувся над мискою, і на руки йому зливав спершу старший, а тоді менший хлопець. Похиляв кварту і лив у величезні батькові долоні, тоді як брат уже мчав до сіней, щоб набрати води у спорожнену кварту, – потім поливав старший, а по воду біг молодший. Ювпак задоволено кидав воду собі на обличчя й груди і пирскав, наче морж. Микола кинув оком і до похмурого чолов’яги: той стояв уже обличчям до нього і скривив набік усміхненого рота. Але дивився не на Миколу, а туди ж таки, на Степанове обійстя; Микола знову пошукав пальцями у торбинці і знайшов там тільки одного пряника. Зіжмакав і викинув торбинку, а пряника поклав на долоню й грався ним.

– Здоров, мала, – сказав він руденькій дівчинці, що саме вийшла з верболозів на дорогу. – Хочеш пряника?

Дівчинка подивилася на Миколу вовченям і майже побігла по дорозі, поблимуючи тоненькими і майже прозорими ноженятами.

– Ти часом не з Розумів? – гукнув їй услід Микола.

Дівченя ще моторніше зачеберяло ноженятами, а Микола зітхнув і почав повільно з’їдати свого пряника – погляд його вже спочивав на високих тетерівських кручах і на вигнутих лобах псищанських полів. Через той простір летів літак-кукурудзник, і був він яскраво залитий уже майже запалим за овид сонцем.

4.

– Дивно ви якось із Ганею живете, – сказала швагрова, закладаючи ногу за ногу.

– Ну, ви ж знаєте, – трохи незадоволено сказав Микола. – Роботи я тут не знайшов, а міняти кваліфікацію теж не хотілося, то я й майнув на район.

– Так говориш, ніби виправдовуєшся, – засміявся швагро. – А чи нам не все одно, як ти живеш?

– А що ми, чужі? Скільки разів казав я Гані: збирай своє манаття і їдь до мене. Нє, в неї тут рідня, квартира, – він раптом усміхнувся, і його зморщене обличчя запромінилося. – А мо, й не набридаємо одне одному!..

А я б свого чорта лисого відпустила, – на широкому кістлявому обличчі швагрової з’явилося щось схоже на усміх.

– Бо боїшся за нього, – добродушно сказав Микола. – Не віриш йому до кінця, от і боїшся!

– Та вір вашому братові! – буркітливо озвалася швагрова. Швагро сміявся. Сміх булькав у його грудях.

– Вона в мене ревнива. Це коли б ще там, куди їхать, та й бабів не було…

– Йому тільки баби й у голові! – скоромовкою мовила швагрова. – То надовго ти приїхав?

– Хтозна, – Микола торкнувся кінчиком цигарки вогника сірника. Пихнув димом і відвівся. – Це я у відпустку приїхав.

– Ти там сообрази щось! – сказав швагро, і швагрова, зітхнувши, шумко встала.

– Та сидіть, я до вас на часинку, – спинив її Микола. – Покупаться оце вийшов…

Йшов через галявину похмурий чолов’яга з коровою. Сонце било йому якраз у спину, і від чолов’яги та корови відкидалися на траву довгі потворні тіні. Чолов’яга розвернувся в бік двору, в якому сидів зараз Микола, і вони знову зустрілися поглядами, тримаючи їх зіткнутими, як шаблі, – жоден не хотів відвестися перший. Як того разу біля галявини, не витримав-таки дядько, знову пустив корову пастися, а сам повернувся до двору спиною.

– Це знаєш, чого він ото стоїть? – прошепотіла швагрова. – На підслухи приволочився. То такий, скажу тобі, чоловік, що його треба десятою дорогою обходити.

– Та я не боюсь, – сказав легковажно Микола. – Чи ж бо не отой це, що на зіллі знається?

– Тихше говори, – попередив швагро. – Він оце й є…

Микола засміявся. Коли сміявся, щось хлоп’яче й задерикувате з’являлося на його обличчі. Похмурий чолов’яга тим часом повернувся боком, і вони побачили важкий орлиний профіль.

– Бачу, таки з Ювпаків він, – вже серйозно сказав Микола.

– Таж з того кодла, – мовила швагрова. Їй на руки скочила попеляста кішка, і швагрова почала гладити її спрацьованими, кострубатими руками.

– А де живе? – спроквола спитав Микола.

– Отам, на горі, – відповіла швагрова.

– Може б, ми все-таки випили по чарці? – запропонував швагро.

– Чи ти не чув: чоловік купаться йде. Коли купається, то пить не варто.

– Це вона нам чарки шкодує, – тихо засміявся швагро.

– Та що ти! – відмахнулася швагрова.

– Чарку ми таки вип’ємо, – мовив м’яко Микола. – Прийдемо до вас з Ганею.

– Таж, звісно, приходьте, – сказала швагрова і раптом пригорнула до себе кота: – Ти мій мацюпусенький, ти мій мазунчику!

– Це вашого дуба обламував Сашко? – спитав Микола.

– Е, що там тому дубові? Дуб як стояв, так і стоїть, – швагрова раптом закліпала очима, на які виступили сльози. – Якийсь він той Сашко такий був, що й жалко його.

– Це Степан винуватий, – сказав понуро швагро. – Не поліз би він з ним битися, то, може, й досі жив би…

– Рано чи пізно його зірвало б…

Микола начебто не слухав. Дивився на захід. Не було там ані хмарки. Тремтіло тільки і здригалося велике жовте коло, біля якого пролітав, здається, той-таки кукурудзник, що його він бачив нещодавно над полями.

– Піду скупаюся, – сказав Микола, зводячись. – А то сонце зайде, то й не так весело буде.

– Жарінь така! – відгукнулася швагрова.

Він зиркнув на неї і побачив: на підніссі у неї висіялися дрібні, каламутні краплі. Такі ж краплі висіялися на лобі і в швагра – вони обоє важко дихали.

– Треба буде нам сьогодні ягоди полить, – сказав швагро.

Микола був уже у хвіртці. Ішов просто на похмурого чолов’ягу, і той, побачивши це, стурбувався. Схопив корову за налигача, але Микола вже стояв коло нього і світив добродушною всмішкою.

– Ви б тут корови не пасли, – сказав спокійно.

– А то б чого? – бовкнув похмурий чолов’яга, проймаючи Миколу чорним, гарячим поглядом.

– Та от, бачу, – Микола обдивився навколо, – погана трава тут водиться. Здути може…

Похмурий чолов’яга блимнув на Миколу, а вуста його зсунулися набік. Попустив налигача і вже дивився кудись поверх Миколиної голови так, начебто й не було його тут, а стежив він тільки за ластівками, котрих цілі зграї налетіли сьогодні до води.

5.

Микола набрав повні легені повітря і з насолодою пірнув. Приємна прохолода огорнула й запестила тіло. Волосся його при тому ворушилося, як зілля, а широко розплющені очі бачили каламутно-зелений світ: зелене каміння з прирослими бородами водоростей і тупоносих риб, що небоязливо плавали навдокіл.

Доки був під водою, зайшло й сонце. Випірнувши, побачив сині сутінки, що вже стелилися над водою. Поруч біля піску повільно розбиралося двоє дівчат, вони стиха перемовлялися, і хоч плив він, сильно викидаючи руками й плескаючи, чув кожне їхнє слово: дівчата побоювалися холодної води.

Микола досяг протилежного берега і хотів стати, але дно тут було так густо засіяне черепашинням, що він поплив назад. Наштовхнувся на підводний камінь і став на нього, все ще стежачи за тими ж таки дівчатами. Їхні голі тіла заматовіли в м’якому сутінку, вони вискнули одночасно і одночасно впали у воду. Микола всміхнувся і, випливши на середину річки, поплив за течією, ближче до тих драглистих сутінків над водою і до самітного рибалки, який сподівався і в таку пору щось зловити.

– Як рибка? – спитав Микола, стаючи на підводного каменя.

– А чи ж я її ловлю, – добродушно обізвався рибалка. – Просто отак сиджу над річкою.

– А жінка вдома, мабуть, скуча, – Микола засунув пальця у вухо і потермосив, щоб вилилася вода. Вухо облила тепла, аж гаряча рідина.

– Та нє, – так само спокійно відказав рибалка. – Я раніше до цеї риби понятія не мав. А оце дитина народилася, а ми, знаєте, в одній комнаті живем, я ото й причастився до вудочки…

Вони обоє засміялися, і сміх їхній був клубастий та м’який. Біля піску завищали задоволено дівчата, наче їх полоскотали русалки чи вщипнули на ступні щипавки.

– Жирують! – задоволено сказав рибалка. – Оці двоє сюди щовечора приходять…

Микола плив уже до тих двох, але доки доплив до піску, їх уже на березі й не стало. Похитувались уже біля верболозів, місячи босими ногами пісок, і їхні барвисті плаття яскравозначилися на тлі верболозів.

Від тих-таки верболозів ішов сюди й швагро.

– То як вода? – спитав він.

– Вода чудова, – сказав Микола. – Ти теж купатися?

– Та нє, крижі мені починає ломити, коли покупаюся.

Микола виходив із річки, вода дзюрком стікала йому з тіла.

– Знаєш, оце ми порадилися з Геньою, – сказав голосно швагро. – Ти ще не розучився колоти свиней?..

– Чого б то я розучився? – Микола скинув труси і почав їх викручувати. – Тільки не люблю я цього діла.

– Ми б тобі й заплатили… Славного кабанчика маємо…

– На потримай, – подав Микола швагрові скручені труси. Вдягав штани – холоші ліпилися до мокрих ніг. – Ти якось так говориш, – м’яко зазвучав Миколин голос, – начебто не рідня ти мені, а чужий. То чи б я брав із тебе гроші? Вгостиш Ганю свіжиною, а зі мною вип’єш чарку, та й розійдемося.

– Чарку само собою, – всміхнувсь у сутінку швагро. – То, значить, сказать Гені, що ти согласний?

– Тільки не люблю я того діла! – поморщився Микола, забираючи в швагра свої скручені труси. – Потім, знаєш, той крик цілий тиждень у голові стоїть.

6.

– Бач, і пива купила, – сказав зворушено Микола, задоволено всідаючись до столу.

– Таж любиш його, – відказала Ганя.

– Славна ти у мене жіночка, як подивлюсь. Уже й немолодий я, а все ти в мене в голові.

Ганя зашарілася. Сиділи одне супроти одного і вряди-годи зустрічалися поглядами. Тримали їх зіткнутими, а тоді хтось перший і не витримував. Горіла над ними бліда електрична лампочка, а у вікно запливала широка, темна і клубаста тиша. Неподалік росла акація, світліла в потемках і лила дурманні пахощі.

– Може б, уже в Житомирі пошукав роботи, – сказала Ганя, бабраючись виделкою у смаженій картоплі.

– А чого ж, пошукаю, – невпевнено сказав Микола. – Тільки ж чи знайду?

– Як тобі там на районі?

– Та на районі добре. Люди там простіші, а через це і зла менше. Щось ти погано їси…

Він пив пиво й дивився на дружину, якій уже й смуток ліг на лице.

– То що, ти там вікувати думаєш? – спитала, дивлячись на нього трохи затьмареним зором.

– Коли б ти була біля мене, – сказав він сердешно, – то мені нічого й не потрібно було б.

Вона похитала головою. Поклала виделку й сиділа.

– Щось смутишся ти, – сказав він.

– Та от чувство якесь. Мабуть, даремно я тобі все оте розказувала…

– Чому даремно?

– Та от уже й боятися починаю, – засміялася ніяково Ганя: – Ти ж бо в мене такий!..

Він дививсь у миску. Обличчя йому поволі напружувалося.

– Я й не писала тобі про все, бо ти отакий, – сказала Ганя. – Вже ж був раз ускочив за це в халепу… Коли б не цей Піддубний із своїм приставанням…

– Він більше до тебе не приставатиме, – скоромовкою сказав Микола.

– А тих Ювпаків ти не чіпай, – мовила вона майже зі сльозами. – Там таке кодло…

– Я не боюся ніякого кодла, – відповів він.

– Та я-бо знаю, – Ганя подивилася на нього вологим поглядом. – Тільки краще не чіпав би ти їх!..

Микола повільно налив пива. Піна лягла у склянці білою шапкою, Микола здув ту шапку і почав повільно сьорбати. Піна лягла йому на піднісся, і від того з’явились у нього смішні білі вуса. Він утерся затиллям долоні і поставив склянку на стіл. У ній тріскалися з ледве чутним тріском бульбашки.

– Славні тут у нас місця, – сказав спокійно. – Оце йшов я і милувався. Аж трохи позабувалося воно все. Там, на районі, з річкою погано. Я купатися люблю, а там тече щось мале й каламутне. Я навіть там лісу зробив і загатив річку: для дітлашні воно радість. Та й сам я там бовтаюся, але куди тій калюжі до Тетерева. Оце вийшов із води, а тіло наче молоде стало. На річці я й брата твого зустрів: просив, щоб я свиню йому заколов. Відмовить йому не з руки, але не люблю я того діла. Чи велика та свиня?

– Та нівроку.

– Домовлявся за плату – смішний такий! – Микола говорив трохи пришвидшено, кидаючи неспокійним оком то на Ганю, то на чорний отвір відчиненого вікна. Від того вікна раптом ударив ляско соловей, аж замовк Микола – вся кров відхлинула йому від обличчя. Очі його з ясно-зелених стали чорні й непорушні, і йойкнуло щось у Гані всередині, аж за груди вона взялася, і подумалося їй мимохіть, що ці два чоловіки, яких далося долею опікувати їй, – отой великий і безвольний і цей невеликий, але жилавий і потайний, – вони все-таки плоть од плоті одне, в них одне обличчя і одна тече кров. Той і той весь час покидають її, і вона подумала, що все її життя перетворилось у саме чекання.

– Чи стає тобі на життя? – спитав лагідно Микола.

– Ти ж присилаєш, – мовила вона байдужно. – Зрештою, може б, і я десь на роботу напиталася?

– На яку ж роботу ти напитаєшся без освіти і спеціальності?

Прибиральницею?

– Так воно й так. А коли не зможеш мені присилати?

Він засміявся хрипко.

– Боїшся, що знову це станеться? – голос його звучав зовсім ніжно. – Того вже ніколи не станеться, Ганечко. Був я тоді дурний, через те воно й сталося.

– Не чіпай ти їх ради бога! – аж зойкнула вона.

За вікном співав, аж клекотів, розривався і розтьохкувався, плакав і сміявся соловей, напевне, сів на ту квітучу акацію і впився її одурманливим пахом. Микола сидів за столом зовсім блідий, стискав кулаки, і ті кулаки виразно різьбилися поміж безладно розкладеного посуду.

– Певно, воно так, – сказав він глухо. – Мені не треба було того розказувати. Я не лихий. Ганю, сама знаєш, муху мені вбити жалко. Ото попросить хтось свиню заколоти, цілий тиждень мені потім той крик учувається. Але мене й чіпати не можна, душко. Серце моє починає тоді плакать, і стогне, і кличе так! А помщуся, так мені, повіриш, спершу погано, дивитися на себе не хочеться, зате потім я знову добрий: так воно на моєму характері напечатано. Знаєш, я радий, що той син наш таке вайло! Він не знає такого вогню, що горить тут, у мене в серці, і слава богу. Я і в партизани пішов, бо мені той німець підніжку дав, пам’ятаєш?

– Якось мені страшно від тебе, – кволо відгукнулася Ганя.

– А чого тобі страшиться? – поставив він проти неї круглі, але так само непрозоро-чорні очі. – Ти мені ніякого лиха в житті не зробила, від тебе я тільки саму любов знав.

– Вони теж тобі нічого не зробили. Це вони проти нас завзялися.

Миколині очі були так само круглі й чорні.

– Дивні ти речі кажеш, жінко, – сказав майже пошепки він. – Послухать, то наче не моя ви кров. Чи він мій син?

– Та бог з тобою, Миколо!

Але його обличчя вже знову стало добродушне, а на вуста лягла лагідна усмішка.

– То нема чого й балакать! Стелися, жінко, бо я зараз такий тужний, що боюся, аби серце мені не трісло.

7.

Груба, качкувата дружина похмурого чолов’яги переступила поріг і несміливо спинилася коло ліжка, на якому лежав навзнак і хропів, аж те ліжко протрушувалося, сам похмурий чолов’яга.

– Роді-оне! – тихо покликала жінка. – Лихо в нас, Роді-оне!

Похмурий чолов’яга миттю розплющив очі, стали вони круглі й запаморочені.

Жінка видихла з себе повітря, притому так, що з грудей вирвався тонкий, неголосний зойк:

– Щось із коровою, Родіоне!

За мить похмурий чолов’яга був уже на ногах.

– Ну! – труснув він жінкою.

– Щось із коровою, Родіо-о-оне! – Сльози покотилися їй по лицях, захитала вона й заводила головою, тоді як вуста спазматично скорчилися.

Він покинув жінку і, як був, босий і в спідньому, метнувся притьма з кімнати. Вдарив долонями двері і вилетів кулею на подвір’я. Тут стояли принишклою купкою зять похмурого чолов’яги, його дочка і маленьке руденьке дівчатко. Було ще зовсім рано, тож похмурий чолов’яга прочесав по зарошеній траві вологу стежку.

Корова лежала, завернувши голову. Він упав білими коліньми на гноїсту землю і схопив її за роги.

– Вона вже здохла, батьку, – сказав за спиною зять.

На похмурого чолов’ягу дивилося велике незаплющене око з надмір розширеним зорком. Він затрусив коров’ячою головою.

– Вставай, Манько! Вста-вай! – загорлав він.

– Та вона ж бо мертва, батьку! – сказала за спиною дочка.

Тоді Радіон закинув угору обличчя і завив. Ударився лобом об коров’ячу морду і знову затрусив коров’ячою головою.

У дворі, неподалік від хліва, стояло четверо: жінка похмурого чолов’яги, його зять, дочка і маленьке руде дівча. Всі вони мовчали, а обличчя їхні були скорбні. Жінка похмурого чолов’яги раптом тихенько заскиглила.

Родіон замовк. Звівся і повернувся до тих чотирьох. Його спідні були вимащені, а на колінах розповзлися темно-бурі плями.

– Хто що чув? – спитав глухо.

– Та оце я вийшла, щоб подоїти, – заговорила жінка, все ще схлипуючи, – а вона вже й задубіла.

– Хто що чув? – уже гостро спитав похмурий чолов’яга.

Вони мовчали. Дивилася спідлоба на батька дочка, ще понуріше дивився зять, а маленьке руденьке дівча зробило великі-великі очі.

– Я чула, як собака гавкав, – сказало воно.

– Дуже гавкав? – перепитав дід.

– Та не так уже й дуже. Я спала.

– Ну, то й мовчи, коли спала!

Маленьке руденьке закліпало повіками, розкрило рота, щоб іще щось сказати, але не сказало.

– Щось наче закричало під ранок, – озвалася дочка.

– Чого ж ти не встала?

– А чого не встали ви? – байдужно сказала дочка.

Понурий чолов’яга позеленів, але промовчав. Знову підійшов до корови, та мала непомірно роздутий живіт.

– Щось вона погане з’їла, – сказав зять.

Похмурий чолов’яга раптом відвів ногу і щосили вдарив корову в роздутий живіт. Стусав її босими ногами і важко хекав. За його спиною так само мовчки завмерло четверо. Стара вже не плакала, тільки дивилася розширеними, як і в онуки, очима.

– Та годі вже, батьку! – сказала понуро дочка. – Що вам це допоможе?

Похмурий чолов’яга послухався. Опустив плечі й стояв похнюплено. Четверо стояло також, і в дворі раптом зависла тиша. Ця тиша стривожила собаку, котрий лежав біля буди, він звівся на ноги й тоненько, жалісно заскавулів.

– Марш у буду! – наказав йому зять.

Собака звів печальну морду, і його очі зволожіли. Затих на хвилю, а тоді знову заскавулів.

– Не чіпай ти його, – тихо й зморено озвалася стара. – Горе в нас, то він і плаче.

Собака скавулів. Ранкове сонце визирнуло з-за дерева, що росло край обійстя, і весь двір раптом засвітився і заграв росою. Довкруж голосно поспівували пташки, спокійно і рівнотонно. Стара витерла очі, але сльози знову посипалися їй на щоки, і вона їх не втирала. Тоді заплакало й дівчатко. Вискнуло тихесенько, а за мить її личко стало лискуче й мокре. Собака скавулів. Скавуліла тихесенько йому в голос і дитина, а похмурий чолов’яга начебто у землю вріс. Сонце освітило його недавно білі, а тепер замащені гноєм спідні і стиснені біля тих спідніх великі брунатні кулаки. Воно вже вийшло з-за дерева і стояло над ними чисте, вмите і яскраве.

Собака перестав скавуліти, ліг і поклав скорбну морду на лапи. Стара зітхнула, а дівчатко втерло з очей сльози.

8.

Струмінь води вдарив об порожнє відро, і воно захиталося, швидко наливаючись пінистою рідиною. Піддубна вийшла на ганок і струсила килимця.

– Здоров, Миколо, – сказала вона. – Щось довго тебе не було видно.

– Шукав вітра в полі, – добродушно сказав Микола і відставив відро.

– Ну і знайшов? – Піддубна обперлася складеними руками об поручень ганку.

– Та от тільки те, що там добре, де нас нема, – всміхнувся Микола. – А твій що, вдома?

– Десь носить нечиста сила.

– Чого це ти так неповажно?

– А як мені про нього казать? – звисила, аж пронизливий він став, голос Піддубна. – Таке тобі блудяще стерво!

Микола підійшов ближче.

– Недобре з ним живеш? – спитав тихо.

– А чи ти не знаєш? Зовсім розопсів, старий бахур. Тижнями вдома не бував…

– Та й ти гарна, – сказав ще тихіше і зовсім лагідно Микола. – Не можеш його до себе прив’язать?

– Хіба зіллям напоїть, як твого хлопця поїли.

Микола засміявся. Звузив трохи заспані очі і заблискотів зубами.

– Та нє! Простіше можна! – сказав.

Вона подивилася на нього довгим вивідчим поглядом.

– Щось знаєш?

– Що я можу знати? – сказав Микола, присідаючи на ганку. – Просто знаю тебе ще дівчиною, то й шкода мені тебе… Ми й гуляли трохи разом…

– То було давно й неправда.

– Ну так, я старий був. А оце мені порозказували про походеньки твого…

– В печінках вже мені ті походеньки. Хочу на розвод подавать.

Микола витяг пачку «Спорту» і закурив. Випустив голубе пасмо диму, і воно засвітилось у сонячній стязі.

– Гарна ти така, – сказав протягло. – Дивувало мене завжди: така ти гарна, а чоловіка до себе прив’язати не змогла.

Вона знову подивилася на нього довго і вивідчо.

– До чого це ти?

Він мовчав. Сидів і курив. На вулиці брязнули відра – хтось уже йшов до колонки.

– Коли хочеш поговорити, зайди, – сказала трохи поспішно Піддубна.

– Та що мені говорити, – мовив, переступаючи поріг, Микола. – Одне я тобі скажу: гарна ще ти…

– Оце завів: гарна та гарна. В мене он хлопцеві п’ятнадцятий, – сказала трохи буркітливо, а трохи задоволено Піддубна. – То що ти мені хотів сказати?

– Порадити тобі хотів, – широко всміхнувся Микола. – Та коли вже ти розвод надумалася брать…

Вони стояли серед кімнати й пильно одне на одного дивилися.

– До розводу ще далеко, – ухильно відказала Піддубна.

– Давно ми не бачилися, га? – підморгнув Микола.

– Ну то й що, коли давно. Родич ти мені чи приятель?

– Не родич, це таки правда, – сказав Микола. – А от там, на районі, часом згадував тебе.

Вона засміялася.

– Ну, що ти там таке згадував? Про жінку треба було згадувать!

Він дивився на неї, не відриваючись.

– Я й про жінку згадував і про тебе. Не знаєш чому?

– Не дурій, Миколо! Що ти там мені хотів сказать?

– Щоб ти чоловіка, коли хочеш з ним жити, міцніше до себе прив’язувала…

– До чого це тобі?

– А ні до чого. Просто жаль мені тебе.

– Отак візьму шнурок і прив’яжу його до порога, як пса, – гірко засміялася Піддубна.

– Нє, простіше! – Микола все ще не відривав від неї очей. Вона глипнула на нього і відвела погляд.

– Не розумію я тебе. Морочиш мені голову.

– Та не морочу. Кажу ж, що я згадував тебе там, на районі.

Вона помалу червоніла.

– Хлопець твій де? – спитав.

– До баби в село поїхав…

– Ну от тобі й карти в руки. Зроби своєму хоч раз так, як він тобі робить.

– Верзеш казна-що! – сердито сказала вона і відвернулася до вікна. – Отак вийду на вулицю і буду хапать першого стрічного…

– Для чого? – спокійно відказав Микола. – Коли жінка хоче, то такий сам навернеться…

– Може, це ти й навернувся? – криво всміхнулася вона.

– А може! – сказав Микола і собі всміхаючись. – Не погребуєш, то буду і я.

– Йди вже, кавалер. Он онуки в тебе плачуть.

– В мене нема онуків, – сказав серйозно Микола.

– Один принаймні твій.

– Хтозна, – відповів похапцем. – Не думай, що я тобі лихого хочу…

– Всі ви одним миром мазані. Іди вже, бо, певне, жінка зачекалася…

Він зітхнув. Вони знову зустрілися поглядами, і Микола раптом підморгнув. Піддубна аж залилася барвою.

– Іди ти к чорту! – сказала лагідно і відвернулася.

9.

Вони намагалися витягти корову на колеса. Возика підводила дочка мовчазного чолов’яги, зять з тестем і тещею напружували жили, щоб підняти тварину. Їм вдалося витягти тільки перед, який зайняв майже цілий возик.

– Та не влізе вона сюди, тату, – сказала дочка. – Давайте лучче її на рядні потягнемо.

Похмурий чолов’яга спинився й витер піт з чола. Зять закурив, все обличчя його було в каламутних краплях поту. Маленьке руденьке дівча підійшло до корови і мовчки гладило їй голову.

– Може, родичів покликать, – запропонувала несміливо стара.

– Щоб потім угощать?! – рявкнув похмурий чолов’яга.

– Та кого там і кликать? – озвалася й дочка. – Степан уже, певне, й на роботу поїхав…

– Горбатого покличте, – захихотів зять.

– Ти мені тут зубів не скаль! – повернув люте око похмурий чолов’яга. Зять замовк, хоч на його обличчі ще була скривлена посмішка.

– Вгощать я нікого не збираюся, – сказав похмурий чолов’яга. – Не таке вже це свято, щоб угощать. Ану тягни!

Зять з дочкою схопилися за дишла возика, а старі спробували підняти корову. Однак вона зіслизнула з возика, і дочка з чоловіком трохи не попадали.

– Давай-таки рядно! – знову втер піт похмурий чолов’яга. – Нам би її хоч до грядок дотягти.

Він чвиркнув крізь зуби, а жінки почали розстеляти на землі рядно. Вони налягли на корову й перекотили її, тоді дружно схопилися за кінці рядна: одні тягли, а другі напружено підпихали. Крута, напружена жила перетяла лоб похмурого чолов’яги, поруч важко сопів зять, від натуги в нього аж у грудях позойкувало. Дружно пріли дочка з матір’ю, а позаду втисло в корову свої кулаченята і завзято підпихало її маленьке руденьке дівча – від натуги його обличчя аж зелене стало. Корова зсунулась із місця і поволоклася по зеленій траві.

Перший спіткнувся зять.

– Передихнемо! – сказав, виловлюючи з кишені цигарку.

Всі важко дихали, навіть маленьке, руденьке.

– Я там її оббілую, та й закопаємо, – сказав, з присвистом видихаючи повітря, похмурий чолов’яга.

– Скільки це мняса пропало! – захитала головою дочка.

– Тобі все мнясо в голові, – озвалася стара. – А молочко дитині і нам, а сметана, а масло?

– Поздихаємо в цьому городі! – буркнув похмурий чолов’яга.

– Я небагато щось тут дохлих бачив! – самовпевнено озвався, викрививши рота, зять. – П’яних – то скілько хоч, а дохлих…

– Заткни пельку! – погрозливо прохрипів старий. – Через тебе ото й кинули село!

– Не через мене, а благодаря Степану, – озвався зять. – А мені воно тут і справді лучче!

– Берись!

Вони знову вхопилися за рядно, в кутку рота у зятя тліла цигарка, і здіймався від нього дим, наче пазував він од напруги. Зелено-руде дівча тужилося ззаду, дочка йшла задом і аж косо до землі стала, мати так само з другого боку. Жилка на лобі в похмурого чолов’яги так напружилася, що от-от мала лопнути; над ними світило вмите ранкове сонце і спокійно подзеленькували собі пташки.

– Доброго вам дня! – озвалося від хвіртки. – Може, пособити?

Стояв там Микола і пахтів цигаркою.

– Іди своєю дорогою, – люто обізвався похмурий чолов’яга.

– Я вам казав, дядьку, не пасіть там корови, – сказав Микола. – Чого там тільки нема в тому кутку: дурман, паслін, морквяник, блекота, віха…

– Це ти, зараза, лихо нам накликав! – рвонувся до нього похмурий чолов’яга.

– Ваша впертість її накликала. Я вас учора попереджав, а траву я добре знаю. Там і жовтець, і чемериця, п’яна трава, чистотіл, молочай і бажанна трава…

– Корова поганого зілля не возьме.

– Таж бачите, що взяла. Ви, чоловіче, не кип’ятіться: помогти я вам хочу, – Микола відчинив хвіртку і безстрашно підійшов до рядна.

– Чого ти в’ївся в чоловіка, – озвалася стара. – Хай поможе, коли сам напрошується.

– Беріть-но, чоловіче, з того боку! – сказав Микола.

Вони потягли всі разом, і корова й справді посунулася швидше. Прів уже й Микола, обличчя його всіялося дрібним бісером, корова натужно й важко просувалася по траві; похмурий чолов’яга позирав на Миколу зизим оком, але той, здавалося, не зважав на те. Завзято тяг, і в нього, як і в зятя, диміла міцно закушена в зубах цигарка.

– Я вашого батька вчора попереджав, – сказав, важко дихаючи, Микола, коли вони дотягли корову до грядок. – Гуляв там учора й траву роздивлявся. Що, не було вам чистішого місця для попасу?

– А чого воно раніше її там не брало! – рявкнув мовчазний чолов’яга. – Це твоє лихе око таке содіяло!

– Таке скажете, чоловіче, – засміявся Микола. – Це в старорежимні часи вірили в лихе око. А забрало у вас корову, бо ви, певне, щось комусь недобре зробили. Не за коровою дивилися, а щось вас інше інтересувало!

Вони подивилися один на одного, і було в їхніх очах стільки іскор, що здавалося, спаляться вони.

– Слухай, ти! – вичавив із себе похмурий чолов’яга. – Я не знаю, хто ти такий і чого сюди до нас усунувся. Але покинь мій двір, покинь, доки я тобі черепа лопатою не розсадив.

Він і справді потягся до важкого заступа, що стояв коло повітки, усмішка зникла з Миколиного лиця, і він позадкував.

– Оце такої, чоловіче, – мовив він тихо. – Я вам поміч пропоную…

– Не треба нам твоєї помочі.

– Не треба, то й не треба, – сказав Микола, відступаючи задом до хвіртки.

– Ви вже йому вибачте, – озвалася стара. – Таке в нас горе, то й несамовитий він.

Маленьке руденьке дівча, здається, не зважило на це змагання. Воно підійшло до корови, вклякнуло і, обхопивши корову за шию, раптом заголосило тоненько.

– Принеси мені той ніж, що я з коси зробив, – наказав зятю похмурий чолов’яга і демонстративно повернувся до Миколи спиною.

10.

Увечері ввійшли у хвіртку до похмурого чолов’яги Горбатий із Валькою, Горбатий тримав під пахвою пляшку з самогонкою, а Валька несла в сумці кілограм ковбаси і хлібину. Вони мовчки вручили харчі й горілку господині і посідали на стільці попід стіною. Обличчя в Горбатого й Вальки були насуплені, так само насуплені були зять із тестем. Через якийсь час поріг переступив Степан із жінкою і двома хлопцями, жінка дала господині згорток із свинячою печінкою і пляшку казьонки. Степанові хлопці відразу ж вимелися надвір, і до них неквапно підійшла руденька дівчинка.

– А в нас корова здохла! – сказала вона і шмигнула носом.

– Ми знаємо, – сказав старший хлопчак. – А де її закопали?

У цей час у хвіртку прошмигнула бочком маленька, худорлява Коростячка, під рукою в неї теж був згорток. Вона підійшла до дітей і погладила кожне по голівці.

– Бідні діти! – сказала вона, зітхнувши.

– Бідні не ми, а вона, – показав пальцем на руденьку старший хлопчак. – У нас корови не дохнуть.

– Не дохнуть, бо їх нема, – заломила брову Коростячка і погладила по голові тільки руденьку.

Хлопчак побагровів.

– У нас усьо є! – сказав із притиском. – Папа захоче, то в нас буде не одна корова, а три!

– Аякже, аякже, – згодилася Коростячка і, згорбившись іще більше, подріботіла до ганку.

Вона переступила поріг і віддала господині й свій пакунок.

– Це я пиріжечків з капустою спекла! – сказала, шукаючи вільного місця. Стілець знайшовся у кутку під іконами, і вона хутенько подріботіла туди.

Вони сиділи у сутінній кімнаті, освітленій двома малими віконцями. Світло падало в цій хаті тільки на Степана, через що його лице начебто вирізнялося з-поміж інших. Похмурий чолов’яга був аж сірий на обличчя і мовчав. Зять курив, зігнувшись на стільці, побіч нього, випростаний і сумно-урочистий, завмер Горбатий. Валька намагалася втримати той-таки вираз на обличчі, але позіхи роздирали їй рота, і вона покусувала тремтячі вуста. Степаниха приплющилася, наче не виспалася і готувалася доспати своє вже тут.

– Я, дядьку, придумав, що зробить, – надмірно голосно озвався Степан. – Не дуже ви убивайтеся, ми повернемо вам корову.

– З ями ти її викопаєш? – буркнув похмурий чолов’яга.

– Чого там з ями? – На вустах у Степана заграла тоненька посмішка. – У нас на м’ясокомбінаті зараз робочі требуються. Підіть, і за рік вернете собі втрачене м’ясо…

– Що мені з того м’яса! – зітхнув похмурий чолов’яга.

– Все ж лучче, як нічого, – зауважив, ледве розтуляючи губи, Горбатий.

– А коли хочете, щоб за півроку вам корова вернулася, то устройте туди і зятя. Вдвох воно завжди сподобніше.

Степанів голос звучав підкреслено голосно; завжди, коли він заговорював, його жінка злякано розплющувала очі, але, побачивши, що все гаразд, знову западала в дрімки.

– Це ти щось не зовсім дурне сказав, – озвався похмурий чолов’яга.

– Я дурного, дядьку, ніколи не кажу, – Степанові очі стали як щілини, і він завовтузився на стільці, аж той зарипів. – А раджу я вам це тому, щоб ви на мене серця не мали за ту корову: це ж я витяг вас із того села.

– Та що ти таке кажеш! – заговорив раптом високим, майже жіночим голосом зять похмурого чолов’яги. – Чого б це ми мали на тебе серце? Ти нам благодіяніе зробив, а ми б сердилися? – Він засміявся так тихо, що це зовсім не порушило урочистої й сумної їхньої настроєності.

Зайшла дочка похмурого чолов’яги і поставила на стіл дві пляшки: одну казьонки, а другу самогонки. Зайшла і господиня, поставила нарізану ковбасу і Коростяччині пиріжки.

– Зараз печінка досмажиться, – сказала вона. – Хороша печінка…

– Сьогоднішня, – не моргнув Степан. – Я от і хочу, тьотю, щоб і ви таку печінку щодня їли…

Господиня змахнула сльозу.

– В ямі наша печінка. Печінка, і м’ясо, і молоко, і масло, і сметана.

– Я до вас піду, – різко сказав похмурий чолов’яга. – До кого там треба підходить?

– Заведу, – сказав Степан. – Вийдемо завтра, як на роботу, то я й заведу.

– Ти там того, – сказав похмурий чолов’яга жінці, – навари нам картоплі.

– Вже кипить! – зголосила господиня І витерла кінчиком фартуха собі сльози.

11.

Старий Шкалик сидів на сходах, підтягши ноги; сперся об коліно підборіддям; у роті в нього стриміла самокрутка, яка вила сиві пасемка диму; очі його були порожні й пласкі, як латунні копійки, а зморщене, брунатне личко закостеніло. Саме спадали на порожній двір сутінки, і в цих сутінках подобав Шкалик на великий, кострубатий гриб.

– Чого, Тимохо, такий сумний? – тепло спитав у нього Микола.

Шкалик випустив густіший клубінь диму, очі його зволожіли.

– Та от випить нема за що, – сказав протягло.

Микола присів поруч на приступці.

– Потрібна тобі та випивачка? Здоров’я стратиш.

– Через це й трачу, що нема чого випить, – так само протягло сказав Шкалик.

– А получка коли?

– Ще три дні чекать, а позичати ніхто не хоче.

– Чого ж не хоче, Тимохо?

– Бо не всігда оддаю я, от чого.

– Скільки тобі дати, Тимохо?

Шкалик заворушився. Подивився недовірливо, але за хвилю знову зробився наче гриб.

– То скільки тобі дати?

– А коли не віддам я, Миколо? – глухо сказав Шкалик. – Ти ж бо такий, що тобі не можна не віддавать.

– Це ти правильно сказав, – Микола витяг цигару й собі і закурив. – А може, я хочу, щоб ти відробив мені ті гроші.

– Хату собі хочеш ставить?

– Для чого мені хата? – засміявся неголосно Микола. – Хата в мене є. Інакше мені відробиш…

Шкалик подивився на нього уважно.

– Вікна Горбатому треба побить, – чвиркнув Микола слиною.

– Зараз?

– Не, чого зараз? Завтра поб’єш. І то, знаєш, коли? В дев’ять вечора.

– Я хлопців своїх пошлю.

– А вони мовчать уміють, Тимохо?

– Як могила, – видихнув гаряче повітря Шкалик.

– Я тобі дам за це на півлітру. Тільки не камінням тра бить, сам знаєш, діти там, нещастя може получиться.

– Палками поб’ють.

– Оце саме те. І не пізніше, як я сказав.

– Чого тобі так?

– А того, що я сам тоді в них сидітиму. А за хлопцями твоїми й поженуся. Хай не бояться.

– Та вони не бояться, – хихикнув Шкалик. – Чорта лисого їх хтось зловить!

– Ну, тоді хай Горбатий женеться, – сказав Микола й поліз у кишеню. Вийняв з гаманця двадцять п’ятку й подав.

– Може, ще чого треба, Миколо? – віддано спитав Шкалик.

– Жінці своїй про це не кажи! Позичив, мовляв, та й годі!

– Таж не дурний я, їй-богу!

– Через це й веду з тобою цей уговор.

– Може, ми разом цю півлітру й роздавим?

– З жінкою роздави. Вона в тебе така, що не відсува.

– А не відсува.

Микола встав, а Шкалика ніби водою з ганку змило – вже бовванів аж коло хвіртки. В прочілі своїх дверей з’явилася опасиста постать дочки божевільного.

– Гуляєте, дядю?

– Таж гуляю, – засміявся Микола.

– Мені про вас сьодня таке сказали…

– Що ж про мене могли сказать? – засвітив він у сутіні зубами.

– Що ви начебто клинці до Піддубної підбиваєте. А що, вам тьоті мало?

– Пащекувата ти, – трохи невдоволено озвався Микола.

– Та вже така вдалась.

– Ну, і хто це тобі такого намолов?

– Таж тьотя. Приходила до матері і плакала.

– Сьогодні приходила?

– А то ж коли?

Він пішов, може, трохи надуміру швидко, хоч любив завжди ходити неквапом, а в дверях вдоволено засяяло широке і задоволене лице.

– Ти йому сказала? – трохи перестрашено обізвалася з темені жінка божевільного.

– А чого б то я йому не мала сказати? – весело відгукнулася дочка. – Ото в них зараз там весело буде!

12.

Вони сиділи, освітлені блідим світлом від 15-ватової лампочки, на столі стояла картопля, смажена печінка, порізана ковбаса і Коростяччині пиріжки. Може, від того, що було так мало світла, а мо, настрій їх усіх такий охопив, розмовляли вони, як на поминках, впівголоса. Горілки було замало, як на всіх, і зять, порозумівшись із тестем очима, шумко встав з-за столу і вийшов.

Всі замовкли, і за столом зависла німа тиша, тільки чутно стало, як гомонять надворі діти. Всі дивилися на трохи відчинені двері, куди вийшов зять, і коли в них з’явився той із двома пляшками, заткнутими чорними гумовими корками, всі зітхнули, за винятком господині й похмурого чолов’яги.

Зять поставив обидві пляшки і зацвів усмішкою, але наштовхнувся на понурий тестевий погляд і миттю знову став урочистий та сумний.

– В мене таке предчуствіє, – фальцетом сказав Горбатий, – що тут із вашою коровою щось неладне скоїлося.

– Петя завжди дуже предчуствує, – обізвалася й Валька, заїдаючи горілку смаженою печінкою.

– Та яке там предчуствіє, – обізвався зять. – Наїлася корова поганого зілля, і все тут діло.

– А чого ж вона ранше не наїдалася? – бухнув сердито похмурий чолов’яга.

– Да, да, чого? – спитав задерикувато Горбатий.

– А того, що времня прийшло, – сказав зять.

– Я на тому місці пас сто разів, – мовив похмурий чолов’яга. – Думаю я, що від зглазу це!

– З якого такого зглазу? – зацікавилася Коростячка.

Степаниха наче прокинулася, широко розплющила очі і почала швидко пережовувати ковбасу.

– Тут якийсь новий чоловік з’явився, – пояснила дочка похмурого чолов’яги. – Підходив нам корову тягти підсоблять.

– Що за чоловік? – одночасно спитали Валька, Горбатий і Степан.

– Отакий меткий, старий і невеличкий.

– Микола? – спитали водночас Валька, Горбатий і Степан.

– Може, й Микола. Ми не знаємо його на ім’я.

– Він мені так і сказав: не паси, мовляв, тут, зілля погане.

– Коли сказав? – спитав Степан, очі його звузилися.

– Та ще днів за три, – відказав похмурий чолов’яга. – Отож він, я думаю, і зглазив.

Горбатий швидко перезирнувся з Валькою.

– То такий чоловік, що за милу душу зглазить! – сказав Горбатий.

– Глупості ето всьо, – сказав Степан. – Хлів у вас замикається?

– Та не так уже й замикається, – озвалася господиня.

– Так що то за один? – спитала дочка.

– Тесть он неїн, – з усміхом показав на Вальку Степан.

– На зіллі він добре знається, – сказав похмурий чолов’яга. Глуха тиша зависла за столом.

– За руку не зловив, не кажи, що злодій, – озвався зять і зітхнув.

– Ти б на карти прикинув, – звернулася Валька до брата і повернулася до гостей. – Так уже доладно у нього получаїться.

– На карти кинуть не штука, – сказав Горбатий. – Тільки чи дасть воно що?

– А ти, Петю, спробуй, – озвалася Коростячка, її маленькі очка засвітили по палючій іскорці.

– Ну, щоб краще гадалося, – налив зять у чарки.

– Смердюча вона все-таки, ця бурачиха, – скривився Степан.

– Зато жолудок не портить, – сказала господиня. – Скільки у нас у селі її п’ють – і нічого. А тут у вас, у городі, тільки й чуєш: і в того жолудок больний, і в того.

– А в вас карти є? – спитав Горбатий.

– Знайдуться, – знову встав з-за столу зять.

Горбатий прибрав коло себе місце на столі.

– Витріть мені тут, уважаїма, – сказав до дочки похмурого чолов’яги. Та метнулася до кухні за шматкою і ретельно витерла біля Горбатого стола.

– Петя вам правду зразу скаже, – мовила Валька. – Легка в нього на це діло рука.

Горбатий був поважний і урочистий. Швидко замиготіли в його тонких, білих пальцях різні масті й мальовані лиця. В кімнаті залягла тиша – всі повернули до Горбатого голови, аж шиї повитягали.

В цей час рипнули двері, і в них з’явилися діти. Спереду стояв старший Степанів хлопець, в нього з-за спини виглядав другий хлопець і руденька маленька.

– Ми їсти хочемо, – рішуче сказав хлопець.

Господиня цитькнула і показала знаками сідати до столу. Діти порозсідалися на лавці: один схопив шматок смаженої печінки, другий ковбаси, а маленьке руденьке сіло й підтисло губенята.

Карти вже літали в руках Горбатого. Краплі поту обсіяли його напружене і через це помережане зморшками чоло. Зрештою, він згорнув карти і знеохочено відсунув їх набік.

– Не получаїться, – сказав смутно. – Не кладеться мені зараз карта.

– А ти, Петю, ще раз попробуй, – лагідно обізвалася Коростячка. – Ти мені гадав, то так у тебе добре получалося.

– На удівленіе, – сказала Валька. – Всігда у нього получалось.

– Глупості всьо ето, – сказав самовпевнено Степан.

– Ти даремно таке кажеш. Стьопо, – гаряче вступилася Валька. – Він на удівленіє вміє це робить. Це його зараз щось злякало, може, коли діти зайшли…

Діти наминали на обидва осади. Хапали ковбасу брудними пальцями і запихали до рота. Не відставало від хлопців і маленьке руденьке.

– Ми корівці могилку робили, – сказало маленьке руденьке.

– Яку там могилку? – вигукнула дочка похмурого чолов’яги.

– Так, як на цвинтарях, – озвався поважно, проковтнувши ковбасу, старший Степанів хлопець. – З горбиком, вінком – все по правилах!

Всі засміялися, не сміявся тільки похмурий чолов’яга.

– То, може б, ти таки перегадав? – повернувся він до Горбатого.

Той сидів із закопиленими вустами, трохи зблідлий через невдачу, але так само урочистий і смутний.

– В цій обстановці в мене не получиться, – розтис він вуста. – Тут мені багато перебивок є. Я погадаю вдома, коли буде тихо і ніхто мені не перебиватиме.

– Да, да, він погадав, – поспішно підхопила Валька. – У нього це на удівленіе получаїться.

13.

– Ну, що ти вичворяєш, що ти вичворяєш! – накинулася на Миколу Ганя, як тільки той переступив поріг.

– А що ж я вичворяю? – спокійно спитав той.

В Гані на щоки бризкнули великі сльози.

– Сам добре знаєш. Хочеш на Піддубного стежечку пуститься? Мені вже все розказали, все!

– Що ж тобі розказали? – спокійно спитав Микола, сідаючи до столу.

– Через це, мабуть, тебе й тягне з дому. Чужі спідниці тобі пахнуть!

Він дивився на жінку, ледь усміхаючись. Вона ж і справді кипіла. Від гніву розгарячілася й розчервонілася, і він раптом побачив у ній ту далеку красуню, якою був колись уражений непомірно і зробив відтак усе, щоб з’єднатись із нею.

– Я тут сиджу сама, як сич, – крізь сльози казала Ганя, – а він цілими днями шляється. Не вспів іще поріг переступити, а вже чужі спідниці його тягнуть. Так уже тобі того хочеться?

– Ні, – сказав він тихо. – Своєї спідниці мені хочеться.

– Він ще й сміється! – ще дужче спалахнула Ганя. – Онде вже вся вулиця гримить про тебе й Піддубну.

– То й добре, що гримить! – сказав майже крижаним тоном Микола. – Я ж казав, що Піддубний не чіпатиме тебе.

– То це треба було аж так! Треба, щоб на мене люди пальцем тикали і сміялися?

– Боже, яка ти гарна! – сказав замиловано Микола.

– Знаєш що? – аж задихнулася Ганя. – Я все тобі можу простити. І що вдома не сидиш, і що тільки в гості до мене приїздиш, але цього я тобі не можу простить.

– Та тут і прощати не тра! – засміявся Микола. – Це я сам оцю пушку й пустив!

Ганя застигла з відкритим ротом.

– Дай мені повечерять, – м’яко сказав він. – Все тобі розкажу.

– Розказуй так, – сказала Ганя і рвучко сіла на стілець.

– Вже й вечерять мені не даєш? – похитав головою Микола. – Я тобі весь час казав і хочу, щоб вірила: ти, тільки ти в мене жінка.

Не могла витримати простого й лагідного погляду, що лився йому з очей. Були ті очі такі ясні й нелукаві, що вона зітхнула тяжко, встала і, не дивлячись на нього, почала накривати стола. Сльози ще не висохли їй на обличчі, і від того стала вона так дивно змолоділа, що щось тепле й сумне сколихнуло Миколину душу – цей смуток відбився і в нього в очах. Йому раптом захотілося, щоб був мир навколо нього, щоб не треба було нічого пояснювати, щоб не треба було постійно думати про тих нікчемних Ювпаків. Йому захотілося навіки залишитись у цій кімнаті і відати, що завтра, й післязавтра, і багато днів поспіль житиме він у цьому мирі і з цією жінкою, що ніколи йому ані в думку не западатиме їхати кудись світ за очі; «світ за очі» буде в нього тут, серед цих убогих меблів, коло цього ліжка, де він умів любити свою колись завойовану красуню, і біля цього вікна, коло якого росте квітуча акація, але вже не тьохка соловей.

Ганя поставила на стіл пляшку з пивом.

– Я хочу вірити тобі, – сказала вона тихо.

Він знову освітив її ясним, палким поглядом.

– Обов’язково, – сказав тихо. – Але знаєш, я готовий був і справді щось довести з Піддубною, аби прищемити жилу тому бахуру.

– От бачиш! – сумно обізвалася Ганя.

– Але мені не довелося нічого робити, – так само тихо й покірно продовжив він. – Вулиця сама знаєш у нас яка!

– Мені вже про це чоловік з десять сказало, – озвалася Ганя.

– Ти диви, – засміявся тихо Микола. – Тепер побачиш, як заскаче він!

– Як мені з тобою важко! – захитала головою Ганя. – Так уже важко! Все-таки погано, що ти такий! Так колись тобі й голову скрутять.

– Чи ж я когось чіпав? – спитав він трохи похмуріше.

– Да, пальця тобі в рота не клади, – захиталася смутно Ганя. Микола пив пиво. На підніссі в нього з’явилися білі вусики, а очі вже зовсім пригасли.

– Чув, у того Родіона корова здохла? – сповістила Ганя.

– Я знаю, – сказав він, втираючи вусики. – Помагав їм тягти її до ями.

– Це не твоя робота? – холодно спитала Ганя.

Він усміхнувся якось загадково, а тоді звів на неї зовсім темні очі.

– Тихше, серденько, – шепнув він. – Давай-но поговоримо про щось веселіше.

14.

Він зайшов у двір до Горбатого, тримаючи під пахвою невеликий згорток. Посвистував легенько і розглядався, наче вперше сюди потрапив. Рипнули двері, і він побачив у просвіті велике, гарне лице Горбатого.

– Чого тут лазите? – насторожено спитав той.

– Здоров, Петрику, – м’яко сказав Микола. – Як живеш, Петрику?

– А вам що до того?

– Як що? Рідня все-таки.

– Була колись рідня, та за водою попливла.

– Я, Петрику, внука хотів провідать, – всміхнувся привітливо Микола. – Ось і гостинчика приніс…

– Одного чи двох? – оскабилося лице Горбатого.

– Уже є два? – здивувався Микола. – Нє, другий мене не цікавить. Чи, може, Андрій і за того платить?

– За того не платить, – сказав Горбатий.

– То пускай мене в хату, Петрику.

– Чого це ви мене Петриком називаєте? – розсердився Горбатий.

– А як тебе називати?

– Петя я. Теж мені видумали: Петрик!

– Ну, то пустиш, Петю, до внука?

Горбатий дивився пильно якийсь час на Миколу. Той стояв супроти нього ясний та привітний.

– Почекайте!

Хряснули двері, чути стало, як з того боку накинуто гачок.

Микола витяг з кишені червону пачку «Спорту» із волейболістами і виловив звідти цигарку. Поруч, біля колонки, хтось брав воду, чути було, як голосно б’є у відро пінистий струмінь. Закашляв на своєму ганку Піддубний; Микола сів на низеньку лавочку, на якій любив висиджувати Горбатий, – перед ним лежало Степанове дворище. Вийшла Степаниха з мискою і вихлюпнула на город білі змилки. Вона помітила Миколу, стала і задивилась у його бік.

Микола курив. Синій дим вився над його головою, і від того ліве око мружилося. Неподалік на грядці порпалися в куряві горобці. Трусили крилами і розсіювали довкола хмарки куряви.

Рипнули двері.

– Зайдіть, – сказав Горбатий.

Микола переступив поріг: невелику напівпідвальну кімнату затопили сутінки. На підлозі повзало брудне маля років на півтора, в кутку стояв блідолиций хлопчик і насторожено вдивлявсь у прибульця. Валька сиділа в сонячній стязі біля столу і щось шила.

– Здрастуйте вам у хату!

Ніхто не відповів, і Микола без припрошення сів на стільця.

– Іди сюди! – наказав він хлопчику.

Той не зрушився.

– Підійди до діда, – сказала Валька.

Хлопчик зворухнувся й несміливо підійшов.

– Що, не впізнаєш? – засміявся Микола. – Я твій дід Микола.

Хлопець дивився на нього спідлоба. Микола простягнув руку, щоб погладити його, але хлопець злякано відскочив.

– Чого це він у тебе такий дикий? – спитав у Вальки.

Валька не відповіла, і він почав розгортати пакунка. Горбатий аж подався від дверей,щоб подивитися. Валька лишалася незворушна, мале раптом звелося з підлоги й подибало до матері.

– Я йому бобочку привіз, – сказав Микола. Розгорнув одежку і струснув. – Підійде?

Хлопчик стояв незворушно.

– Одягни! – наказала Валька.

Хлопець узяв неохоче бобочку і почав надягати.

– А цьому ось цукерків нате! Їсть він уже цукерки? – Микола витяг з кишені пакуночка.

– І мені дай цукерків, – твердо сказав, вигулькнувши з бобочки, старший.

– Поділитесь, – сказав Микола.

– Візьми Валика надвір! – наказала Валька.

Хлопець узяв малого за руку і повів. Той ішов розкарячено, перевалюючись з ноги на ногу, і на всі очі витрішкувався на Миколу.

– На Петрика твій молодший схожий, – сказав той.

Вони подивилися одне на одного: Валька й Микола.

– Чогось, може, хотіли ще? – спитала.

– Та нє. Провідать прийшов. Я ж до вас зла не маю, – сказав він, усміхаючись.

Валька ледь-ледь розсунула вуста. Микола розглядався по кімнаті.

– Погано ви тут живете, – сказав. – Двоє дітей, інвалід. Скільки у вас метрів у цій кімнаті?

– Хто їх там міряв, ці метри, – озвалася Валька.

– А я до вас оце мириться прийшов, – сказав Микола. – Може б мирову запили?

– У нас нічого нема, – сказав Горбатий.

– А ти збігаєш, Петрику, – сказав Микола. – Дам я тобі на казьонку.

Очі в Горбатого заблищали. Валька пильно дивилася на Миколу.

– Я зараз за копійкою не стою, – сказав той.

Горбатий зирнув на сестру. Та легенько кивнула. Горбатий схопив простягнені до нього гроші і вислизнув за двері.

Вони знову пильно подивилися одне на одного.

– Щось сказати хотіли? – спитала трохи хрипко Валька.

– То ми з тобою не родичі, Валь?

– Чого це не родичі. Он внука маєте. А може, й двох, – вона всміхнулася.

– Другий не мій, – спокійно сказав Микола. – Другий Яшки Безпальчика.

– Ну, то перший ваш.

– Так думаєш? – Микола всміхався. – А може, й перший не мій?

– Перший ваш, – засміялася Валька. – Так і в документах записано.

– Документи – це ще не все, – сказав Микола. – Я от думаю, що він від Івана Польового.

– Якого там Польового, – почервоніла Валька.

– А того, що в Петровському завулку живе…

– І це ви знаєте? Ну й що?

– Та нічого. Значить, ми вже не родичі, кажу.

– А як не родичі, то що?

Він дивився на неї, і вуста його помалу й масно розповзалися.

– Бросьте ви! – відвернулася Валька.

– А чого, Валь? Я тобі отрєзик хороший подарую. Крепдешиновий.

– Бросьте, вам сказала. Зараз Петя зайде…

– Ну, то й рішай скоріше. І зап’єм це діло, га?

Вона вагалася. Дивилася пильно на нього, наче хотіла прочитати щось в очах. Але побачила той вогонь, що його вміла досить добре розпізнавати в чоловіках.

– Ну, то як, Валь? Не родичі ж ми!

– А мовчать про все будете? – спитала різко.

– Як гроб! – вдарив себе в груди Микола. – Кажи швидше, бо зараз таки Петрик прийде.

– Чого це ви його Петриком звете?

– Подобається так мені. Ну!

Валька вагалася.

– Звідки я можу знати, що ви мовчатимете?

– Слово тобі даю!

– Що мені з вашого слова?

– То, може, язика собі врізати?

– Не мішало б! – всміхнулася Валька. І раптом посерйозніла. – Приходьте завтра у вісім.

В сінях уже рипнули двері.

– Куди?

– Кашперівська, чотири. І отрєза не забудьте.

15.

– Я багато нить не можу, – сказав Микола. – Голова в мене слабка. Пару чарок вип’ю, і вже мені памороки забиває.

– А мені от нічого, – тонко озвався Горбатий. – Тільки співать дуже хочеться.

– Ну, то й заспіваймо. Я теж до цього діла охочий.

– Надовго приїхали? – спитала Валька, заїдаючи хлібом із ковбасою.

Микола взяв зі столу редиску і з хрумкотом відкусив.

– Може, й назовсім. Хочу тут на роботу устроїться.

– Ми думали, ви за Андрія сердитеся, – сказав Горбатий.

– Чого мені за нього сердитись? – засміявся Микола. – Хай за себе сердиться. Дурнем вродився, дурнем йому й бути.

Валька й Горбатий засміялися.

– От бачите, вже мені в голову починає вдаряти. Не буду я більше пити…

– Та пийте вже, Миколо, пийте, – присунулася ближче Валька. – Це воно тільки спершу так. Потім голова прояснюється.

– Як мало буде, я ще збігаю.

– А чого ж, – сказав Микола, витягаючи туго напханого гаманця. – В мене тут не на одну півлітру стачить.

Очі в Горбатого і Вальки стали як у сухотників. Горбатий ковтав пережоване і ніяк не міг проковтнути.

– Я знаю, що у вас гроші є, – всміхнулася Валька. – Сховайте, щоб не згубили!

– В житті ще нічого не губив! – Микола засвітив добродушною всмішкою.

На порозі виросло дві дитячі постаті. Мали незвично серйозні личка і широко розплющені очі.

– Я сказала: гулять! – трохи верескливо крикнула Валька.

– Валік у штани оно наробив.

– Піди, Петю, прибери, – гидливо зморщилася Валька.

– Ти чого оце не просився? – закричав Горбатий і плеснув малого по сідничці. Удар прозвучав, як по подушці.

– Виведи його у сіни, щоб не смерділо, – наказала Валька.

– Він у тебе за няньку! – засміявся Микола.

– А чого б мав хліб даремно їсти? В нього це непогано виходить.

– Скільки оце твоєму малому?

– Та вже більше двох, – Валька взяла пляшку і почала наливати.

– Без мене не пийте, – всунув із сіней голову Горбатий. – Я його зараз підмию.

– А тобі чого тут треба? – гримнула Валька на старшого.

– Я більше не хочу гулять, – понуро відповів той.

– Та хай залишається! – сказав Микола, п’яно поводячи головою над столом. – А то воно негарно й виходить: прийшов онука побачити, а його й катма.

Валька блиснула оком, але промовчала. Хлопець підійшов до столу і задивився голодними очима на ковбасу. Микола наклав кусник на хліб і подав. Той взяв несміливо й відійшов. Сів у кутку на малий ослінець і почав похапцем їсти, чвакаючи й сопучи.

Горбатий наливав у сінях в миску воду.

– Ти десь робиш? – спитав Микола, щипаючи Вальку за стегно.

– Воду газіровану продаю, – незворушно відказала Валька.

Зайшов Горбатий, тягнучи під пахвою малого з голим задом.

– Щоб мені просився, пойняв! – крикнув Горбатий і жбурнув малого на ліжко.

– А ти, Петрику, на базар уже не ходиш? – спитав Микола.

– Вже там урвалася ниточка, – сказав Горбатий, присідаючи до столу. – Я тепер Вальчиних дітей гляджу. Ну, а гриби починаються, то по гриби ще ходжу. Беруть, аж просять!

– І рибу продаєш, – сказав незворушно Микола. – Піхоцький приносить, а ти й продаєш.

– Ви, Миколо, як міліціонер, – хихикнула Валька.

– Та про це ціла вулиця знає. І про м’ясо Степанове.

За столом запанувала раптом тиша. Валька й Горбатий напружено дивилися на Миколу.

– Забагато ви знаєте! – сказав крізь зуби Горбатий.

– Це я сказав до того, що нам свариться не треба. – І Микола засвітив добродушною всміщкою. – Жити мирно нам треба. А будем жити мирно, то, може, і я вам у пригоді стану.

Вони знову випили: на столі була тільки редиска й хліб. Микола з хрумкотом розжовував редиску.

– Мама, гаму! – сказав голозадий із ліжка.

– На хлібця! – кинув йому шматок Горбатий.

– Баски хоцу! – прогув голозадий.

– Шурко, дай йому ковбаси! – гукнула Валька.

Але Шурко запихав до рота всіма пальцями рештки ковбаси. Малий ревів.

– Заткнись! – заверещала Валька. – Заткнись, бо пояса дам!

Малий і справді «заткнувся». Сидів із розкритим ротом і квадратними очима.

– Умови до життя у вас непідходящі, – сказав Микола. – Півпід вал, двоє дітей та й інвалід. Писати вам треба.

– Куди ж писати? – зацікавився Горбатий.

– Начальству писати. Мовляв, так і так, неудобне життя, діти й інвалід. Вони зараз на це дивляться.

На столі стояла порожня пляшка.

– Подай, Петю, ще ту самогонку, – ліниво озвалася Валька.

– А може, я лучче збігаю, – трохи невдоволено сказав Горбатий.

– Давай самогонку, сказала!

– А вона без зілля? – по-п’яному витріщився Микола.

– Він боїться! – тонко вигукнула Валька і розсміялася. – Чуєш, Петю, він боїться!

Горбатий ніс, хихикаючи, зелену пляшку з увігнутим дном, заткнуту чорним гумовим корком.

– Та ми ж самі будемо з вами пить, – мирно сказав Горбатий. – А хто собі лиха хоче?

– Заткнись, Петька, – сказала Валька і присунулася до Миколи ближче. – Хай от Микола про нову квартиру розкаже.

– Написать вам треба, – сказав Микола, гикнувши. – Хочете, я й напишу. Дай-но води, Петрику, зап’ю!

Він знову гикнув і повів мову далі, коли вже напився води.

– Слабкий я на випивку, – сказав. – Та от, хочете, я й напишу. Там, на районі, до мене багато підходять, щоб я написав. А добре діло людям чому не зробить? Матимете нову квартиру в новому будинку, тепер їх до чорта будують!

– Остогидла мені ця конура! – скрикнула Валька.

Горбатий наливав у чарки.

– Мені не лий, – сказав Микола. – Я вже більше не питиму, нє! Голова в мене до випивки слабка: зовсім я уже п’яний. Добре діло я вам зроблю, чому не зробить. Добре діло зробить – це для мене як дитині цукорка з’їсти!

– І-і! – сказала Валька, присуваючи до себе чарку. – Микола боїться нашу самогонку пить. Дивись, як її треба.

Вона перехилила до рота чарку і за мах ковтнула все, що в ній було. Горбатий поспішив за сестрою, відтак утер губи.

– Хороша водка, – сказав скоромовкою. – Зовсім не худша казьонки. Я її беру в такому місці, що не обдурять.

Валька сиділа, підперши рукою щоку.

– Заспівай, Петю, – попросила вона розчулено. – Може, от і Микола з нами заспівав. Давай, серденько.

«Серденько» заспівав. Високим, гарним і чистим голосом, широко розтуляючи рота: звук був такий сильний, що аж шибки задзеленчали.

– Петя міг би в артисти піти, – сказала Валька, втираючи око. – Коли б не був він калічка, їй-богу, зі сцени міг би співать. Так уже славно виводить!

– А славно! – і собі втер око Микола. – Ходи-но, Петрику, я тебе поцілую!

– Не називайте мене Петриком, – раптом обірвав пісню Горбатий. – Що я, сільський? Я й народився в городі.

– Іди сюди, Петрику, – розвів руки Микола. – Іди мені ось на коліно сядеш. Разом і поспіваємо. Ходи!

– Ха-ха-ха-ха! – реготалася Валька. – А піди, Петю, піди!

– А чого ж, – сказав Горбатий, вмощуючись у Миколи на коліні. – Коли вже так просите, я можу й посидіть.

– Такий ти славний, – чмокнув його у вухо Микола. – Хочу я, Валь, пощупать, чи в нього хвостика нема. Ти ж чортик, Петрику, правда? Отут у тебе і ріжки повинні буть.

– І-ги-ги! – аж покочувалася Валька. – Йому вже, Петю, і чорти ввижаються!

– Не, ти ж таки чортик, Петрику? Ну, признайся, чортик? Чи, може, тільки з чортами водишся?

– Не лапайте мене, дядьку! – тонко вискнув Горбатий. – Що я вам, женщина?

– Таж, звісно, не женщина, Петрику. Чортик ти. Такий малесенький, гарненький. Бач, і хвостик у тебе промацується. Ану покрути ним…

– І-ги-ги! – реготалася Валька.

– І ріжки в тебе є, – помацав йому вище лоба Микола. – Такі маленькі і гарні в тебе ріжки!

– Ідіть ви к чорту! – скочив із Миколиних колін Горбатий. – Шуткуєте так некрасіво. Не так уже багато ви й випили!

– Голова в мене слабка, – взявся за скроні Микола.

– Він не чортик, – сказала цілком серйозно Валька. – А от що гадати, то добре гадає. За гроші, правда. Хочете, то він і вам погадає. Скільки ти візьмеш, Петю?

– За тридцятку, – сказав поважно Горбатий.

– Розпише вам так вашу «судьбу», що почудуєтеся!

Але розписувать Миколину «судьбу» Горбатому не довелося. Щось вдарило сильно по вікні, і з рами з бренькотом посипалося скло.

Валька заверещала, а малий на ліжку заревів. Шурко підхопився на ноги і завмер стривожено.

– Це яка зараза мені вікна б’є! – крикнув, схоплюючись, Горбатий. Знову вдарило, і знову посипалося скло. Потім вдарило ще у сінях і голосно затупотіло. Горбатий притьма кинувся у двері.

– Певне, ворогів маєте, що вікна вам б’ють? – тихо й тверезо спитав Микола.

– Яких там ворогів, – підхопилася Валька. – Не бувало ще в нас такого!

– Піду я, – сказав, вилазячи з-за столу, Микола. – А бомагу я вам завтра таки напишу. То ми з тобою домовилися, Валь?

Малий на ліжку ревів, наче в трубу дув.

– Ідіть уже, йдіть, – підштовхнула його Валька.

Він спинився коло порога і повернувся до Вальки.

– Да, Валь, вороги у вас є. І не забувають вони про вас. Певне, щось недобре вкоїли, га?

Він лукаво заскалив око.

– Іди ти к чорту, – огризнулася Валька.

Через поріг переступав Горбатий.

– Якісь хлопці, трасця їхній матері, – сказав задихано. – А ви що, вже тікаєте?

16.

Пливли над землею сутінки, і в тих сутінках м’яко потопали прирічкові горби. Річкою пахло аж сюди, а ще пахло молодим зіллям з городів та кропивою. Микола спинився на хвилю, дихаючи на повні груди: на лиці його блукала задоволена посмішка. Стріпнув чубом і рушив просто до ганку Піддубного.

– Стій! – сказав йому звідти серйозний і сердитий голос. – Стій, зараза!

Микола задер голову і побачив татарське обличчя, що звісилось із ганку.

– Щось хотів сказати? – скоромовкою спитав Микола. – Доброго тобі вечора!

– Ти чого оце, зараза, до моєї жінки клинці тешеш? – люто просичав Піддубний.

– Я? – здивовано перепитав Микола. – Хто це тобі сказав?

– Хто, хто! Вся вулиця про це гуде!

– А не гула, коли ти до моєї мостився? – наївно спитав Микола.

Татарські очиці Піддубного стали щілинами.

– Ти, зараза, лучче зі мною не зв’язуйся. І перестань ходити коло мого дому!

– Ходжу де мені заманеться, – трохи сухіше сказав Микола. – А ти ліпше свою спідницю стережи. До чужих ходиш, а свою от і не встережеш…

– Хто там такий? – озвалася Піддубна. Стала на порозі і позіхала.

– Ану марш у хату! – гарикнув Піддубний.

Микола піднявся до колонки.

– Здоров. Марусю, – сказав лагідно.

– Іди в хату! – закричав Піддубний. – А ти проходь, чого вирячився!

– Та от думав, що побалакати зі мною хочеш.

Піддубна різко крутнула платтям і сховалась у сінях.

– Я тобі морду поб’ю, коли будеш тут лазить!

– Не поб’єш, – спокійно відмовив Микола. – Заяча ж у тебе душа, чоловіче!

Піддубний сходив із сходів. Стискував кулаки, а очей на обличчі начебто й не було.

– Ну? – підвів голову Микола.

– Не лазь тут коло моєї хати! – вже м’якше сказав Піддубний.

– Я тобі за Ганю морди не бив, – сказав Микола, – та коли хочеш, то поб’ю.

– Арештанюга! – видихнув Піддубний, розтискаючи кулаки.

– Давай лучче по-доброму, – розсміявся Микола. – Роги носить – воно не солодка штука.

Піддубний скреготнув зубами.

– Отож пораджу тобі як чоловік чоловікові…

– Не треба мені твоїх рад!

– Ні, треба. Дивись лучче за своєю спідницею. Не я, то другий знайдеться…

– Що ти знаєш про другого? – занепокоєно спитав Піддубний.

– Це ти в своєї Маруськи спитай.

– Чого ви там завелися? – знову виросла на порозі Піддубна. – Не мала я з ним нічого.

– Іди в хату, я тобі сказав!

– А чого ж ти до чоловіка сікаєшся?

– Та от бити мене зібрався. Чуєш, Марусю, мене? – засміявся Микола.

– Буду руки об тебе бруднить, – буркнув Піддубний.

– Ясно, не будеш, – сказав Микола і раптом приставив до живота Піддубного пальця. Той відсахнувся.

– Ну, я пішов, – всміхнувся Микола. – І зичу вам доброго і мирного життя.

Він повернувся й неквапно рушив із двору, почувши, як скреготнув V нього за спиною зубами Піддубний і як зітхнула важко на ганку його дружина.

– Почекай, арештанюго, почекай! Прийде ще й на тебе управа!

– Іди в хату! – сказала лагідно Піддубна. – Не займайся з ним.

– А я й не займаюся, – сказав, ступаючи на ганок, Піддубний. – Це такий, що й ножа може під бік усунуть. А тобі – дивись, – він махнув перед її носом великим п’ястуком. – Дивись мені!

Але це жінку, здається, не вразило. Позіхнула спокійно, і в очах її майнуло щось таке, як глум.

– Що тобі на вечерю приготувати? – спитала буденно.

17.

Стояло велике сонце, коли Микола прийшов до швагра колоти свиню. Земля була освітлена так яскраво, що, здавалося, кожен листок мав довкола себе райдужне обрамлення. Люди ходили із щілинкуватими очима, так що кількох чоловіків по дорозі до швагра прийняв Микола за Піддубного. Річка стала під цим сонцем така ясно-синя і так сліпуче пострілювала жмурами, що Микола не витримав, щоб не покупатися. На невеликій піщаній косі біля острова було стільки дівочих та юначих тіл, що йому треба було вибирати поміж них дорогу: збиралися на цьому пляжі переважно школярі старших класів і студенти, що поприїжджали на канікули. Купальників було, правда, небагато, та й ті якісь ліниві й неповороткі. Посеред річки стирчала тільки одна вискубана й вибілена голова, яку Микола встиг уже примітити, – купалася тут щодня.

Він поплив, відчуваючи ніжну, як шелест листя, прохолоду. Той бік річки був зарослий кущами, і там, на камінні, серед тих кущів, лежали розпластані тіла і не виявляли найменших ознак життя. Побіч нього плеснула, скидаючись, рибина, він розвернувся й поплив до рибалки, що безживно стовбичив по пах у воді.

– Ну, як жінка? – спитав, як щодня, Микола, і рибалка, як щодня, задоволено розсміявся.

– Дитину глядить!..

Швагро чекав його у хвіртці.

– Вже мене нетерплячка бере. Ти що, купався?

– Та сонце ж таке! Мені аж по душі шкребеться, коли подумаю про твою свиню.

В Миколи очі були теж звужені, так само як у швагра, а особливо у швагрової. Вона стояла тут-таки, біля куща бузку.

– Вже якось відбудеш, – блиснула вона усмішкою. – Будемо тобі такі вдячні!

– Ти вже снідав? – спитав швагро.

– Та на вашу свіжину сподівався. Чим ти хочеш смалити?

– Можна паяльною лампою, але краще соломою.

– Дістав соломи?

– Та дістав, – трохи ніяково сказав швагро.

Вискочив із буди собака, але на Миколу не загавкав, дзвін його ланцюга був сьогодні по-особливому лункий.

– Собаку забери, – сказав Микола. – Десь туди, за хату.

Собака подивився на господаря вологими розумними очима і заскавулів.

– Перевір, чи добрий колунець, – сказала швагрова. – Ганя чого не прийшла?

Микола помацав пальцем гостряк.

– Дуже вона тонкосерда, – сказав він.

– Чого там, – озвалася швагрова. – Діло це житейське. Їсти ж вона не тонкосерда.

– Всякі люди бувають, – сказав швагро, ведучи собаку за хату.

– Я її вчора помила. Щоб чистенька була.

– Все одно ще раз мити доведеться.

На подвір’я кидав тінь величезний дуб, і між тої тіні стрибали, наче золоті яблука, виграви. Вони блимали й на платті швагрової, потрапляючи й на обличчя, – від того костисте, широке обличчя її посвітлішало й покращало.

Микола зайшов у хлів.

– Малувато тут місця.

– Та якось буде. Я вже поприбирав, – озвався швагро.

В сажі рохнула свиня, виставляючи велику, сальну морду.

– Вона в тебе лежить чи трохи ходить?

– Та трохи й ходить.

– Виганяй!

Він розставив ноги й помахував легенько колуном.

– На, подаси колуна, – сказав швагровій.

Свиня невдоволено зарохкала, швагро виштовхував її із сажа. Ступила кілька невпевнених крочків і посеред хліва стала.

– Вали! – коротко наказав Микола, і вони зі швагром кинулися на тварину.

Високий, розпачливий зойк пронизав повітря.

– Тримай міцніше, – гукнув Микола. – Давай колуна.

Свиня кричала. Високий, розпачливий зойк рвавсь із хліва, летів у чисте веселе небо і до малого, наче золотий гарбуз, сонця в тому небі. Стальний прут легко ввігнавсь у шкіру, і за мить велике, рожеве тіло безживно простяглося серед хліва.

Микола витирав піт.

– Добре ти справився, – сказала швагрова.

– Так воно і їй легше, – тихо сказав Микола. – Коли не попасти з першого разу, кров на сало може піти. А так вона в грудину вся зливається.

Він стояв над розпластаним тілом блідий і посмутнілий.

– Не люблю я цього діла, – сказав. – На серці маркітно стає. Дайте посиджу трохи.

Він вийшов надвір і сів на ослінець. Перед очима в нього лежала напрочуд ясна річка і так само мирно-лагідно стріляла жмурами. За хатою поскавулював собака, а від пляжу долинали високі дівочі й дитячі покрики.

– Хорошого поросюка ми вгодували, – задоволено сказав швагро.

– Продамо, то наново хату перекриємо, – сказала швагрова.

– І купимо тобі нарешті пальто, – в тон їй відказав швагро.

18.

Ганя зайшла у двір до брата у білій хустинці, підв’язаній під підборіддям, і в квітчастому ситцевому платті. Обличчя її світилося погідно, а може, трохи й урочисто: свиня в хліві була вже обсмалена і начисто вимита – жовто світила в сутіні.

– Із свіжиною вас, будьте! – сказала Ганя і сіла серед подвір’я на ослінця.

– Зараз будемо розрізати, – сказав Микола. – Приготуйте відро на кров.

– Я знав одного, – обізвався Ганин брат, – котрий кров пив. Оце заколють свиню, колієм він і був, візьме кварту і без передиху. Така морда була, як у бугая.

– Це ти про Губаря? – спитав Микола.

– Таж про нього. Зате морда була, як в упиря.

– Він і дітей до того привчав, – озвалася Ганя. – Такі були всі краснощокі.

Микола вже розрізав свиню.

– Давайте відро.

Вони завовтузилися, зливаючи кров.

– Це будете й кишку робить? – спитала Ганя.

– Ато ж як! – відказала братова, несучи відро з кров’ю. – Я вже й гречаної крупи підкупила.

– Печінка чистюсінька, – сказав Микола.

– Оце ми зараз її і посмажимо.

– Тушу будемо потім розбирать, хай м’ясо зм’якшіє, – сказав Микола і плюхнув велику червону печінку в емальований таз. – Хорошу вигодували свиню.

– У нас на неї велика надія, – сказав брат. – Скільки тих дір, що треба латать.

У двір входила Варка і її дочка.

– Із свіжиною вас, дядю! – гукнула бадьоро дочка божевільного.

– Заходьте! – добродушно обізвався брат.

Вийшла братова, її обличчя, залите яскравим сонцем, усміхалося. Варка тицьнула їй пляшку горілки.

– І треба було вам тратиться, – сказала братова добродушно.

– Забирай печінку, – сказав їй чоловік. – І можеш уже смажити.

– В хаті будемо чи тут, надворі?

– Надворі воно сподобиіше, – озвалася Ганя.

Над хвірткою світилося вже якесь жіноче обличчя.

– Сусідко! – гукнуло воно. – А підійдіть-но сюди, сусідко!

– Вже купці на м’ясо прийшли, – сказав брат.

Братова повільно пішла до хвіртки.

– Розпали-но плиту, – наказала вона на ходу чоловікові.

– Трохи продамо сусідам, а решту на базар, – сказав той і потер руки. – Ех, давно я не їв свіжини!

Стояло серед неба маленьке кругле сонце, тремтіло й трусило на світ проміння, і обличчя людей у тому сонці молоділи й матовіли, а листя лисніло, витискаючи з себе олію. Верболози щасливо плакали, скапуючи гарячими краплями в не менш гарячий пісок; гуляла на чистому плесі риба, зовсім не зважаючи на купальників, що перетинали те плесо вздовж і впоперек, – були-бо захмелені цим сонцем і днем. Брат роздмухував у літній печі вогонь, братова перемовлялась із сусідкою, з якою розділена була хвірткою, і їхні високі голоси мирно дзвеніли. Микола спинився серед двору і раптом задивився туди, на горби, густо засипані ліщиною, і на поля, що вигинали на тих горбах оксамитні хвилі. Текла через ті горби і через поле дорога, по якій їхав самітний велосипедист, і чи той велосипедист серед розбурханих хвиль, чи така вибуяла зелень принесли в його душу малий, але напрочуд відчутний смуток. Він завмер на хвилину, дослухаючись до того смутку в собі, тенькнуло йому щось усередині – перевів погляд на дружину. Ганя тихо розмовляла із Варкою, її засмагле обличчя, обрамлене білою хусткою, було гарне. Глуха туга сколихнулась у Миколинім серці, відчув він, що віддаляється від цього обличчя і від цього заповненого родичами двору. Був уже сам тим велосипедистом серед вигинливих зелених хвиль, натискав і натискав на педалі і таки віддалявся від них, а передусім від цього гарного обличчя, обрамленого білою хусткою, до якого так поривалося його серце. Він затис вуста і підійшов до швагра, який і досі роздував у літній печі вогонь.

– Може, допомогти дровець урубати? – спитав лагідно.

19.

В рогатках продавала, як завжди, насіння Савчиха, і Микола спинився коло неї.

– Як торгується, тьотю?

– Та трасця його матері з такою торгівлею, – буркнула стара. – Колись воно й насіння більше їли.

– Ви б сіли на люднішому місці.

– Щоб міліція ганяла? – подивилася на нього сердито Савчиха.

– Та й це правда. Насипте мені дві склянки.

Він наставив кишеню, й Савчиха насипала туди насіння.

Повернув на Чуднівську: повз будинок, де зараз жив, минув вісімнадцяту школу і відчув, що ноги понесли його швидше. Тримав під пахвою газетний згорток, обкручений паперовою шворкою, запускав руку до кишені і кидав до рота насіння.

Ішов парком, гризучи зерно і плюючи лушпинням, очі його наче поменшали й вицвіли, короткі ноги моторно долали дорогу – ішов він хутко. Гуляла довкола молодь: ошатні дівчата й хлопці, біля брами сонно сиділа контролерка, і він пройшов повз неї, мало не зачепивши. Попереду простяглася смуга бульвару: дерева, втрамбована жовта алея, повна гуляків, – він ішов у цій винарядженій юрбі, кашкет налягав на очі, а лушпиння випльовувалося під ноги. Зрештою, не витримав цієї велелюдності й зійшов на хідник. Біля пивного кіоска стояла юрба, він спинився і спитав якогось пузаня, як пиво.

– Пиво свіже, – сказав фальцетом пузань і усміхнувся запіненим ротом.

Микола став у чергу і раптом почув, що навколо зудить, наче рій басовитих бджіл, гул голосів. Став так, щоб бачити людей, пив пиво й дивився.

На Садовій тлуму вже не було, але люди ходили так само неквапно – в повітрі відчувався недавно проминулий спечний день. Старі дихали, трохи повідкривавши роти, і він відчув, що і в нього спітнів лоб. Легенький сухий легіт повіяв із глибини вулиці – приємно було вловлювати його обличчям.

– А я думала, що не прийдете, – сказала Валька і ввійшла в двері, відкинувши довгу й не зовсім чисту марлю, що заслоняла прочіл. Микола втрапив у темний коридорець, а за мить його осліпило світло – Валька натисла на вмикач. Кімната була охайна, з безліччю мережаного безділля – фіранки, скатерка на столі, підставки під вази і кухлики, торочки простирадла, що сягало землі. На стінах темніли вицвілі фотокартки, на одній із них він побачив Горбатого, а на другій Степана.

– Твоє оце? – спитав коротко, кладучи пакунок на тумбочку.

– Та де? – всміхнулася Валька, дивлячись на той пакунок. – Родички одної…

Микола підійшов до дверей і накинув гачка.

– Ніхто не прийде, – сказала Валька.

Вони стояли серед кімнати й дивилися одне на одного.

– Стидно мені трохи з вами, – сказала вона.

– Та чого там, роздягайся!

– Куди нам спішить! Може, спершу отрєзика покажете?

– Отрєзик потім собі роздивишся, – нетерпляче сказав Микола. – Роздягайся!

Вона переступила з ноги на ногу – на неї дивилися гарячі очі.

– Нетерплячий ти! – сказала, всміхаючись, і почала розстібати кофточку.

Стояла перед ним молода й гарна, з міцними клубами і пружкими грудьми і всміхалася трохи іронічно: очі її поступово каламутніли.

Він розстебнув пасок і раптом висмикнув його із штанів. Ляский удар упав на Вальчнні плечі.

– Що це ви? – злякано крикнула вона.

Але він хльостав її по чому бачив: по спині, по грудях і по обличчю. Валька зарепетувала розпачливо і кинулася до одежі. Він вирвав їй одежу з рук і продовжував хльостати. Вона забилася в куток і верещала.

– Оце тобі за Андрія, оце тобі за суди, оце тобі за приписану дитину! – сипів роз’ятрено Микола.

Вона звалилася йому до ніг і обхопила черевики.

– Ой, не вбивайте, дядьку, ой, не буду більше!

На білих її плечах проклалися червоні пасмуги. Сльози лилися по обличчю і капали на Миколині черевики.

– Ой, робіть зі мною що хочете, тільки не бийте! – ридала вона.

Він відкинув її носком черевика, і вона скорчено завмерла на підлозі.

Схлипувала і здригалася.

– Молися, зараза! – прохрипів він. – Молися оцій дошці! – кинув у бік ікони.

Валька склала молитовно руки.

Він стояв, широко розставивши ноги, із скривленим блідим обличчям, і очі його палахкотіли.

– Боже, вибач мені мої гріхи! – замолилася Валька.

– І затям собі: я несамовитий! – крикнув він. – Почую щось про тебе, приб’ю!..

– Ой, не буду, дядечку, ой, ніколи не буду! – простягла вона до нього молитовно складені руки.

Він почав просилювати пасок у штани.

– Одягнися! – наказав.

Вона кинулася до одежі й почала поспішно вдягатися.

– Про нашу розмову щоб ніхто не знав! – сказав він різко.

Вона швидко кивнула. Схлипувала і була червона, наче варена.

– Це я, як батько, з тобою поговорив, – сказав Микола вже м’яко. – Сама знаєш, з тобою не можна інакше!

Він повернувся різко і скинув гачка. Щось метнулось із сіней, але він кинувся туди, наче стріла, і за мить укинув до кімнати й Горбатого. Той тремтів.

– Тебе, Петрику, теж стосується, що я їй сказав. Пойняв?

Горбатий трусився. Очі його зробилися несподівано круглі, а руки наставив, наче збирався оборонятися.

– Щоб як могила мені мовчали! – крикнув він різко і повернувся до дверей.

– Отрез он забули! – озвався з кімнати втомлений, аж розбитий Вальчин голос.

– Петрику з нього сорочку поший! – сказав Микола і грюкнув дверима.

Горбатий стояв біля пакунка, простяг скарлюченого пальця і роздер ним газету. З-поміж паперу випросталося гостре, пилкувате листя. Горбатий зашипів, обпікшись об те листя, і схопив пальця ротом.

20.

Цілу ніч ішов дощ. Він почався ще відтоді, як переступив Микола поріг Ганиної кімнати, вернувшись із гостин до Вальки; зашелестів в акацієвому листі біля вікна, а за якийсь час заговорив голосно з ринви, що почала вихлюпувати з себе водяний потік.

– Де це ти був? – спитала Ганя, бо він підійшов до вікна й задивився на дощ.

– Мав діло! – озвався спроквола.

– Приїхав начебто до мене, і не бачу тебе.

Він все ще вдивлявся у вікно.

– Вибач, – нарешті витис із себе. – Треба так. Ганю!

– Нікому воно нічого не треба, – сказала Ганя. – Ось чує моє серце: недобре це кінчиться…

– Що має недобре кінчитися? – повернувся він різко до неї. Очі його були малі й темні, і він весь начебто випромінював із себе сум.

– Оці походеньки твої. Не чіпав би ти їх, – вона зітхнула. – Вечеряти будеш?

– А чого б то я не мав вечеряти?

– Може, там годували. Онде ж пив із Горбатим і Валькою.

Він мовчав. Сидів за столом і аж очі приплющив, так йому було смутно.

– Хто це йому там вікна побив? – спитала, ставлячи на стіл кашу.

– Не знаю, – байдуже відповів Микола. – Я тоді в них саме в хаті сидів.

Вона засміялася.

– А мене тобі чого дурити? – спитала.

Він зирнув на неї, але промовчав. Дощ за вікном обхльоскував шибки.

– Коли такий дощ, мені сумно стає, – сказав.

– Пробував на роботу устроїться?

– Ще не було коли, – озвався начебто сонно. – Чого ти вкрутила таку слабку лампочку?

В хаті й справді залягли жовті сутінки. Лампочка в них над головою ледве тліла.

– Економлю, – всміхнулася вона. – А що мені з того світла?

– Хіба я не досить присилаю? – він вже й справді начебто засинав, а може, це так його сум з’їдав.

– Таж присилаєш! – неохоче сказала вона.

– В панчоху кладеш?

– А як же з вами, такими обіясниками, не класти? – раптом розсердилася Ганя. – Недовго й до біди… Що один, те й другий!

– Не довіряєш нам? – кволо всміхнувся Микола.

– Надто часто сама лишаюся, – сказала Ганя. – Але тільки тоді я й спокійна. Бо от і зараз: щось воно знову затівається!

– Що ж воно затівається? – Він уже зовсім приплющив очі. Шварготів за вікном дощ, і він слухав, здається, більше той дощ, аніж дружину.

– Чи ж я знаю? – сказала вона вже зовсім смутно. – Але все в мені так і колотиться. Я вже це на собі перевірила!..

Він здригнувся, наче прокинувся, зовсім уже був виключивсь із цього світу.

– Піддубний уже не чіпляється? – спитав.

– Та де? Десятою дорогою обходить, – тихо засміялася Ганя. – Входжу у двір до них по воду, а він встає з ганку і йде в хату.

– Ну, от бачиш! – майже пошепки сказав він. Дощ монотонно цокотів по піддашках.

– Кажуть, сильно свою жінку побив, з синцями ходить…

– Ти диви! – розплющив очі він.

– Це, мабуть, через тебе, – сказала Ганя. – Я така дурна… чомусь таки вірю, що в тебе з нею нічого не було.

– Бо й не було, – сказав він коротко.

– Мав той Піддубний любаску на Павлюківці, – монотонно розповідала Ганя, й собі переймаючись настроєм дощу. – Кажуть, приходила аж сюди. То він одіслав її. Іди, каже, знати тебе не знаю!

– Значить, любов уже між ними почнеться, – сонно сказав він.

– Яка там любов, коли він їй синців наставив. Коли б це мені зробив ти, я б ні хвилини тебе в хаті не терпіла…

– А чого вона терпить? – спитав, ледве ворухнувши губами.

– Бо сім’ю розбивать не хоче. Та й яка може буть любов до такого вилицюватого? Таке воно якесь, наче слизом покрите…

– Закортіло ж за нього. – Він знову-таки прислухався до шуму й плескоту за вікном.

– Закортіло, бо нічого луччого не траплялося, – Ганя шумко встала. – Давай постелю тобі, бо онде вже засинаєш, так на тих походеньках утомився.

– Це я проти дощу, – сказав він винувато. – В мене й раніше таке бувало, чи забула?

– Не забула, – сказала Ганя, розкладаючи ліжко. – Тільки сьогодні ти начебто і справді втомився…

Але він уже спав. Похилив голову на груди і свиснув носом.

– Прокидайся, – торкнула його Ганя. – Вже постелила.

Він почав роздягатися, як сомнамбула. Вона Йому допомагала.

– Це все через цей клятий дощ, – пробурмотів він. – Просто вбиває він мене. Не сердься на мене…

– Та йди вже спи, – сказала Ганя, доводячи його до ліжка. – І не пив ти, здається, а п’яний…

Вона вклала його й підгорнула постіль. Задивилася на невелике, поморщене й увіч перевтомлене лице, і смуток від того лиця начебто й до неї перейшов. Відчула раптом, що все воно таки дочасне: і цей чоловік в її ліжку, і ця мирна тиша в її кімнаті. Шварготів дощ, лопотів у ринві, цокотів по піддашках, шелестів у листі – кожен дім у цьому дощі був як корабель, що плив у розбурханім морі. Сум уже цілком пойняв її: стояла серед хати, облита кволим світлом лампочки, й відчувала, що до її вікон знову клеїть своє чорне обличчя Самота. Знову подивилася на перевтомлене Миколине лице, вві сні воно поступово розгладжувало зморшки, і їй раптом гостро згадалося, як прийшов він сюди уперше – так само заснув, бо так само був тоді дощ, а вона встала, щоб прибрати посуд після їхнього невеликого бенкетування, і вперше відчула той-таки смуток, як перше собі попередження. Але тоді вона була легковажна, юна і щаслива, тож, прибравши зі столу, розчинила навстіж вікна і довго дихала молодими і розкішними запахами літньої ночі. Зараз все воно трохи й повторювалося: він спить, а вона прибирає зі столу. Одне тільки вона не зробить, подумалося мимохіть; не підійде до вікна і не розчинить – надто тяжко у неї на душі.

21.

Шкалик сидів на сходах, підтягти ноги і спершись підборіддям об коліна. В роті в нього стриміла самокрутка, з якої вилися сиві пасемка. Очі його були порожні й пласкі, як латунні копійки, а зморщене брунатне личко закостеніло.

– Знову сумуєш? – спитав, присідаючи біля нього, Микола.

– Та біда мені з цими грішми! – випустив густий клубінь Шкалик.

– Знову випити хочеш?

– Таж хочу, трасця його матері! Як тобі наша робота?

– Робота справна, – сказав Микола.

– Може, комусь ще вікна треба побить?

– Та вже не треба, всміхнувся Микола. Він закурив і собі, вони сиділи якийсь час на ганку й дивилися, як колотяться і проносяться над горбами сірі, брудні хмари.

– Похолодало, – повів плечима Шкалик. – Може, я тобі щось зроблю?..

Микола зосереджено пихкав димом.

– Ти ні, – сказав нарешті. – Хіба хлопці твої…

– Це все одно, що я, – пожвавішав Шкалик.

– За це діло я б тобі на дві півлітри дав, – протяг поволі Микола. – Тільки трошки воно не те… Опасне…

– Ну, коли опасне, – аж відсунувся Шкалик. – Нє, я опасного не хочу…

– Та не так уже й опасне, – тяг Микола. – Але зважуй сам. Хочу я, щоб Степан Ювпак з мопеда свого покотився…

Шкалик засміявся. Іржавим сміхом із підхлипами.

– І придумаєш таке!

– То опасно воно чи неопасно?

– Для моїх хлопців? Та це їм раз плюнуть!

– Ти подумай, – обережно сказав Микола. – Сам знаєш: то зловмисний чоловік. Коли б зловив…

– Моїх хлопців? – аж схвилювався Шкалик. – Та їх і вітер не зловить!

– А я от боюся трохи, – сказав Микола. – Це, знаєш, такий, що й дитині хребта зламає…

– Не знаєш ти моїх хлопців, – поклав йому на коліно руку Шкалик.

– Ну, добре, я там їх підстрахую, – сказав поспішно Микола. – Він тепер на другій зміні і буде їхать коло одинадцятої.

– Шнурок тільки мені даси, – сказав Шкалик. – Шнурка в нас доброго нема.

– Шнурок чи на шнурок? – покосився Микола.

– Та як тобі завгодно. Давай лучче шнурка чи там дрота, бо ні грошей не буде, ні того…

– Коло Гармашів найвужче, – сказав Микола. – Один край хай прив’яжуть до паркана.

– Вони вже знайдуть як.

– Ні, нам треба домовитися. З тим кабаном не пошуткуєш.

– А казать хлопцям, що ти там будеш?

– Не треба. Їхнє діло скинуть його і тікать.

– Ну, до цього вони в мене наламані.

– Через це й балакаю з тобою. Та й безгрошівний ти…

– Спасибочко, – обізвався Шкалик. – Таке воно в мене: аж кишки болять…

– Алкоголік ти вже, Тимохо! – сумно сказав Микола.

– Та ти що? Я коголік! Та за кого ти мене маєш? – закипів Шкалик. – Ну, люблю я випить, то за це вже й коголіком обзивать?

– Заспокойся. Пошуткував я.

– Хороші мені шутки! – закліпав уражено рідкими віями Шкалик. – Коли б мені таке хто інший сказав…

– То що? – всміхнувся Микола.

– То побачив би! Он твій Горбатий – то коголік! І Зінчиха коголічка…

– Не сердься, – м’яко сказав Микола. – Не те в мене слово вихопилося. Хотів сказати, що любиш ти випивать.

– А люблю, – миттю примирився Шкалик.

– Ну, то наставляй лапу, – Микола витяг п’ятдесятку і вклав її в наставлену мозолисту долоню.

– Ви йому грошей не позичайте, дядю, – стала в дверях дочка божевільного. – Хай лучче віддасть мені того рубля, що ще торік у матері позичив. Він у нас, дядю, торік узяв рубля, і як у воду впало.

Шкалик оскалив малі, рідкі, але напрочуд гострі зубки.

– Киш, зараза! – прошипів він.

– Ви на мене не кишкайте! – сказала спокійно дочка божевільного. – Віддайте лучче нашого рубля.

– Хочеш рубля? – тонко спитав Шкалик і аж шию витяг: тонка вона в нього виявилась і довга.

– А чого б то я своїх грошей не хотіла? – зацокотіла дочка божевільного. – Ваших мені не тра…

– То й на! – урочисто сказав Шкалик і склав велику дулю.

– Це, дядьку, ви своїй жінці покажіть, – спокійно відказала дочка божевільного. – Бачите, дядю, це він і вам колись таке покаже!

– Мені не покаже, – всміхнувся Микола. – Віддаси мені борг, Тимохо? – спитав гостро.

– Та грім би мене побив! – заклявся Шкалик.

– А коли тобі так рубля того шкода, то на тобі й рубля! – Микола поліз до кишені.

– Мені ваших грошей не тра, – знову заторохкотіла дочка божевільного. – Хай он дядько Шкалик віддасть: він позичав, то він хай і віддає.

– Я тобі холєри дам! – насварився кулаком старий. – Бач, зараза: чого це ти мене Шкаликом обзиваєш?

– Та чого там, дядьку. Всі вас так називають.

– А тобі, соплячко, зась!

– Віддасте рубля, то й не буду, – спокійно сказала дочка божевільного. – А не віддасте, то тільки те слово від мене й чутимете. Бо ж хіба ви не Шкалик?

– Ох ти ж зараза! – затрусився Шкалик.

– Чого це ви завелися? – визирнула Варка.

– Та от правлю в дядька нашого рубля, – спокійно сказала дочка.

– А вдавися ти своїм рублем! – тьхукнув Шкалик і подибав поспішно під свої сходи.

Микола реготав.

– Це я, дядю, і з вас колись отак посміюся, – сказала серйозно дочка божевільного, – бо він вам таки грошей не віддасть. Багато йому дали?

– Таж рубля! – весело озвався Микола.

– Ну, рубля – це ще куди не йшло! – заспокоїлася дочка божевільного. – Але згадаєте моє слово: не віддасть він його вам! У нас онде ще торік узяв.

– А не віддасть, то кат його бери! – потягся солодко Микола. – Може, мене коли добрим словом згада…

– Багато є ласих на те добре слово, – суворо прорекла дочка божевільного.

22.

– Доброго дня, дядьку! – гукнув Горбатий, тулячи обличчя до рідкихштахетин хвіртки.

Похмурий чолов’яга замітав двір. Курява хмарою оточувала його – робив він своє діло з понурою затятістю. Поставив мітлу під стіну й неквапно пішов до хвіртки.

– Чогось хотіли? – спитав непривітно.

– Побалакать мені з вами тра, – сказав Горбатий.

– То й балакай!

– Отак, за хвірткою, – обурився Горбатий. – Я оце всі дні на вашу корову карту кидав.

Понурий чолов’яга відмикнув важкий засув.

– Заходь!

– Я про вас, дядьку, всі оці дні думав, – ображено казав Горбатий, швиденько чеберяючи по прометеній стежці. Мовчазний чолов’яга понуро йшов слідом.

– Тут таке закрутилося, таке закрутилося. – Горбатий з ходу сів на лавку біля ганку. – Зять ваш удома?

– На роботі, – буркнув похмурий чолов’яга і став супроти Горбатого. – Ну!

– Та дайте віддихаться. Це він уже на м’ясокомбінаті?

– А то ж де! – сказав похмурий чолов’яга.

– А ви туди не пішли?

– Старий я уже до такої роботи, – блимнув похмурий чолов’яга. – То що ти там таке накидав?

– Хто це там? – визирнула з вікна господиня.

– Доброго дня вам, тіточко! – гукнув Горбатий.

– Ти там роби своє діло! – кинув різко до жінки похмурий чолов’яга, і вона зникла, навіть не відповівши на привітання.

– Я таки на корову вашу кидав. А чого так довго не приходив, нехороша історія получаїться.

– Яка це?

– А та, що той Микола таки причасний до вашої корови.

– Який це Микола?

– Ну, той, що вам пособлять приходив, – Горбатий озирнувся на всі боки і зашепотів із присвистом. – Він і Вальку побив за того, її першого, хотів і мене, але якось я проскочив…

– Ти мені про корову кажи!

– Та я ж і кажу: проти всіх нас він завзявся. Карта тільки на нього кладеться… Скільки не кидав, все на одно повертає.

– А звідки ти знаєш, що саме на нього?

– Так воно кладеться, я вже в цьому ділі добре знаю… Та й ви самі казали: на зіллі він знаїться…

– А чого ж він пособлять приходив?

– Щоб узнать, чи все в нього вийшло. З убивцями це всігда так.

– А ти звідки знаєш?

– Я, дядьку, на суди люблю ходить… Сиджу там і слухаю…

У похмурого чолов’яги набрякли кулаки. Посеред лоба напружилася груба жилка, начебто щось важке він двигав.

– То що ти хочеш?

– Чи ж я кажу, що чогось хочу? Просто обіцяв вам того разу на карти кинуть…

– Знав би я, – проказав мовчазний чолов’яга. – Знав би я, що це його робота…

– Та тут уже, дядьку, і знать нічого не треба. Так і Степан каже… Я йому все розповів, то він мені так і сказав: нічого вже тут і знать не треба.

– Степан так справді казав?

– А ще він просив, щоб завтра ви до нього прийшли. Він зараз на другій зміні, то щоб зранку. Шкода, що зять ваш буде на роботі. Поговорити нам тра…

Понурий чолов’яга думав. Пальці його на руках стискалися і розтискалися, наче величезні кліщі чи мацаки.

– Побалакати таки тра, – сказав нарешті. – Тільки зятя нема чого в це впутувать. Дурний він у мене.

– Треба нам усім зійтися, – серйозно сказав Горбатий. – Зайві руки не пошкодять, – то такий зловмисний чоловік… По одному ми з ним нічого не зробимо.

– А що ти хочеш з ним зробить?

– Оце й треба побалакать… Щоб так, значить, без жінок…

– Да, жінки тут ні до чого.

– Треба якось так: і жару йому за шкуру засипать, і в кримінал не попасти…

– Кримінал нам ні до чого, – згодився похмурий чолов’яга.

– Може, там щось із зіллям придумаємо?

– Ні! – різко сказав похмурий чолов’яга. – З зіллям я вже зав’язав.

– Боїтеся, дядьку?

– Зілля, воно мстиве, – сказав крижаним голосом.

– Ну, не зілля… якось там порадимося…

– Та вже ж, порадимося, – сказав похмурий чолов’яга. – Зайди, я тобі чарку самогонки дам…

23.

Степан повертався з роботи задоволений. Мопед монотонно тахкотів на майже порожніх вулицях; до багажника був прив’язаний клунок, і в такт свого руху думав він, як і щовечора, одну й ту ж думку. Бачив теплу візію перед очима, і візія ця була – бляшаний гараж у його дворі, для якого вже й місце було розчищене. Візія була – лискуче, лаковане тіло, що ось-ось має в’їхати до його двору під заздрі погляди сусідів. Він думав, що вже пора таки йому записатися на шоферські курси, і про те, що цю науку він пізнає легко – вчитиметься ж бо задля того дива, що має поселитися в його обійсті. В цю неділю він змурує вже фундамент для гаража, а тоді треба буде напитувати й сам гараж.

Було того вечора надто темно, над головою лежало низьке, захмарене небо, і в Степанове обличчя віяло свіжим подувом. Особливо це відчулось унизу, де дихнула на нього річка, саме коли з’їхав він із освітленої ліхтарями шосівки в темну отхлань завулків. Вмикнув світло, і промінь ударив далеко вперед, вириваючи з темені чи шматок паркана, кущ а чи купу кропиви.

Спершу він не зрозумів, що сталося. Якась сила раптом спинила його на повнім ходу, і він, вирвавшись із сідла, полетів. Вдарився лясно об непросохлу калюжу, і в усі боки розприскалася вода. Через це він і не почув швидкого тупоту ніг, а коли звівся з калюжі, вода потоками подзюрила по його одежі, і він аж головою замотав, щоб прийти до тями. Тоді він і побачив якусь тінь, що стовбичила на дорозі.

– Здоров, Степане, – сказала тінь. – Прийшов тобі віддати належне за Сашка… В тебе, гада, рука на хворого чоловіка піднялася!..

Але Микола не договорив. Степан заревів і кинувся притьма на нього.

Це була битва з передвічного часу: дві сили, дві стихії зітнулися одна з одною з таким завзяттям, наче хотіли розбитися чи з’єднатись у довічному стиску. Перекинулися на землю і сплелися в дикому клубку, що відразу захарчав і запружинився: летіла земля і шматки болота, бризкала й ляпала вода, бо вони, котячись, перетинали калюжу, а відтак і назад поверталися. Клубок тіл хрипів і пручався, тріщав і хрумтів, мокрі тіла скручувалися між собою все щільніше й щільніше, і вже не було межі між ними, вони одне тіло, один клубок на два серця. Вряди-годи вихоплювався з того клубка кулак і падав у гущину: супротивники вже гарчали і хекали. Змахували й били головами, тнсли ногами і знову виривали і зводили, щоб різко опустити кулаки, тоді чувся з якогось боку стогін, рвали зубами одяг і тіло і знову, перекочуючись, ляпалися щосили в уже зовсім розбовтану калюжу. Зрештою вихопився з того клубка таки Микола і, не встиг Ювпак звестися, коли сильний удар під щелепу кинув його в ту ж таки калюжу. Ляпнула вода – Степан упав туди навзнак. Знову рвонувся на ворога і вдарив його в брову. Рука його, однак, зіслизнула, і він заточився. Вирівняв його могутній ляпас по вуху. Степан захитався, але другий удар знову-таки під щелепу ще раз кинув його в багно. Він рвонувся на Миколу втретє і зміг ударити супротивника в груди, аж загули вони в Миколи. Микола змахнув кулаком і вгатив ним Степанові просто в ніс – червона юшка раптом бризнула йому на сорочку.

Тоді-то Степан і побіг. Заскочив у свій двір, забувши і про мопеда, і помчався чимдуж до своїх дверей.

Микола його не переслідував. З розбитої брови стікала в нього кров, і він закинув раптом голову, щоб глянути на небо. Було воно глухе й непрозоре, тільки в східному кутку стояло розтовчене коло місяця з великим обідком навколо. Тоді почув Микола, як зашуміла вода від греблі, однотонно й спокійно, і так само однотонно й спокійно загавкав десь пес.

Микола ступив через калюжу, та ледве не впав, перечепившись через якийсь клунок. Підняв той клунок, був він важкий і м’яко вгинався під пальцями. Заклав той клунок під пахву і рушив додому, вряди-годи змазуючи затиллям долоні кров із брови.

Минув довгий дощаний сарай, на стіні якого й зараз посвічувалися золоті сучки, і відчинив хвіртку. На нього повіяло знайомими запахами нагрітих за день дощаних, критих толем сараїв і карболки від нужника. Ішов під дерев’яні сходи, і вони натужно рипіли. Микола подумав чомусь, що цей рип і шум води від греблі – одна мелодія, і відчув глухий біль у серці. Кров знову натисла йому на брову, а тоненька цівочка спустилася до носа. Він раптом зрозумів: ця тиша довкола нього недаремна: історія, в яку він уплутався, закінчилася. Йому знову треба покидати рідний дім і рідну вулицю та й ту жінку, котра чекає на нього за цими ось дверима.

Він легенько постукав. Почулися знайомі м’які кроки, і він трохи не заплакав, прислухаючись до цих кроків.

– Це ти, Миколо? – запитав знайомий голос.

– Таж я! – відказав він хрипко.

Ганя там, за дверима, почала відкидати защібки, було їх на дверях аж три, а він спробував ретельніше втерти з обличчя кров.

– О! – вигукнула вражено Ганя. – Що це з тобою?

– Потім розкажу, – він переступив поріг. – Дай скоріше вмитися. Він поклав на столик брудний пакунок.

– Це що? – трохи наполохано спитала Ганя.

– М’ясо, – сказав він, виставляючи поперед себе руки, одну чорну, а другу червону… – Приніс оце тобі на хазяйство.

Вона злила на ті його руки: вода скаламутніла і зрожевіла – він почав з фуркотом умиватися. Струмені дзвінко задзебоніли у миску, а за хвилю він звів уже зовсім просвітлене лице.

– Чи не із Степаном це ти? – спитала вона перестрашено.

– Атож! – відказав він, пробуючи всміхнутися.

24.

Сидів, відкинувшись на спинку стільця, із замотаною головою і з напівприплющеними очима.

– Так я й знала, – сказала Ганя, втираючи сльозу. – Знала, що ти цього так не покинеш.

Він відчував смуток. Як завжди, коли йому доводилося таке робити: на серці важка пригніта і не менш важка пригніта на плечах.

– Тепер я вже їм нічого не винен, – відказав він, ледве повертаючи язиком.

– Це я винувата, – сказала Ганя. – Знала, що ти такий, і от, бач, не втерпіла: пожалілася…

– А кому б ти могла пожалітися іще? – м’яко спитав він, дивлячись на глухо запечатане темрявою вікно.

– Та хай би воно у безвість пішло! – сказала з серцем Ганя. – Тепер ти заварив кашу.

– Я вже їм нічого не винен, – уперто повторив він і аж зубами скреготнув: перед його очима хитнулася мертва коров’яча голова. Побачив напружені, вкриті потом лиця і руки, що схопилися за мертву худобину й тягли її. «Оцього, мабуть, робити не треба було», – подумав він і приплющився.

– Тікати тобі треба, – сказала Ганя. – І зараз-таки!

– Таж треба, – скривив він вуста, дослухаючись до смутку, що гуляв йому в грудях. – Але до ранку я ще з тобою пробуду.

– Горе ти мов! – зітхнула Ганя.

– Люблю я вас усіх, – глухо сказав Микола. – Тебе і того нашого бурмила. І Сашка я любив, як брата, бо такий він був, той Сашко, як дитина!

– І що ж доказав? Знову мусиш тікати!

– Може б, і ти зі мною поїхала? – спитав він покірливо.

– Таке щось кажеш – і не думаєш. А квартира?

– Кинули б ми цю квартиру. Все б тут кинули.

– Там ти теж у якусь історію влізеш.

– Там не влізу. Я там з людьми добре живу. Мене люблять, і я їх люблю. А ти ж знаєш, який я!

– Таж знаю!

– Там я прижився, – сказав він. – Була б і ти коло мене, то нічого не хотів би. І того нашого бурмила до себе забрали б. Я там йому вже одну жіночку нагледів. Така трудяща вона й бідова. Жили б собі. Мирно б жили…

Мав заплющені очі, коли говорив. Але не ту жіночку бачив, яку нагледів синові, а перекривлене і залите сльозами Вальчнне обличчя. Аж здригнувся, так йому тяжко стало.

– Боюся я в край невідомий їхати, – сказала Ганя. – Тут усі родичі мої, та й виросла я тут.

– Звикнеш, Ганю.

Вона похитала головою.

– Це ти походячий, – сказала вона. – Все чогось не такого шукав. А я звикла на одному місць Та й могилки тут наші: батька й матері…

– Могилки собі хай будуть, – сказав Микола. – А ми б собі гарно й мирно жили. Нема там, на районі, в мене ворогів.

Знову заплющився, але не друзів своїх побачив, а гарне обличчя Горбатого, коли сидів той у нього на коліні й співав.

– Нема, то будуть: де світ, там і вороги, – сказала Ганя. – Коли б оце так зробив, щоб Горбатого і Вальки тут не було…

– А я й зробив, – сказав Микола. – Бомагу їм до начальства написав. Дадуть їм квартиру, й підуть вони звідси…

– Чи ж дадуть? – зітхнула Ганя.

– А чого ж? Інвалід і двоє дітей у підвалі…

– То, може, тоді й повернешся?

Він задумався. Мав приплющені очі, від млявого світла, що його розливала квола лампочка, лице його стало жовтаве і наче неживе. І, дивлячись на це жовтаве обличчя, зовсім печально стало Гані. Знала вже: знову залишається сама в цій порожній квартирі, знову їй приходитимуть тільки листи й посилки. І знову ходитиме на пошту, де її вже й так знають. Їй раптом захотілося згодитися: покинути цю квартиру і піти світ за очі за цим невгамовним чоловіком, з яким так тісно зв’язала її доля. Дивилася на нього і раптом відчула, що любить його. Побачила в ньому ту силу, на яку можна покластися, хоч яке нерухоме й жовте було під цю хвилю його обличчя. Водночас і страх її поймав: страх перед незнайомим і широким світом. Страх, що, піддавшись своєму пориву, вона може згубити назовсім ту добру тишу, що все-таки жила в її домі.

– Спиш, Миколо? – тихенько спитала вона.

Він миттю розплющився.

– Ні, а що?

– Та оце я таке подумала, – ніяково засміялася Ганя. – Коли я покину цю квартиру… ну, сам знаєш… її можуть дати Горбатому й Вальці!

Оглавление

П’ятий номер

  ЧАСТИНА ПЕРША ГНІЗДО 

    1.

    2.

    3.

    4.

    5.

    6.

    7.

    8.

    9.

    10.

    11.

    12.

    13.

    14.

    15.

    16.

    17.

    18.

    19.

    20.

    21.

  ЧАСТИНА ДРУГА ВОГОНЬ

    1.

    2.

    3.

    4.

    5.

    6.

    7.

    8.

    9.

    10.

    11.

    12.

  ЧАСТИНА ТРЕТЯ ПОМСТИТЕЛЬ

    1.

    2.

    3.

    4.

    5.

    6.

    7.

    8.

    9.

    10.

    11.

    12.

    13.

    14.

    15.

    16.

    17.

    18.

    19.

    20.

    21.

    22.

    23.

    24.