Жабомишодраківка [Костянтин Думитрашко] (fb2) читать постранично

Костянтин Думитрашко

Жабомишодраківка

Перш ніж начну, попрошу лишень муз, панночок геліконських,

Щоб, прилинувши до мене, навчили, як вірші складати –

Вірші, которі задумав співать про побоїще славне,

Лютую драку, діло страшне забіяки Арія.

От чим задумав я, добрії люди, вам уші подрати,

Як то колись пани миші на жаб страшну рать піднімали,

Мовби дражнили лицарство тих гайдамаків-гігантів,

Що вспоминати любила бабуся. Нум же з начала!

Миш колись, давши от кішки драла, напиться схотіла

І у калюжу свою устромила маленьку борідку,

Дуже бажавши хлиснути водиці, як ось і уздріла

Страшна єї жабалуха і так до неї промовляла:

«Хто ти, козаче, відкіль ти прибіг і якого ти роду?

Правду скажи мені всю і мене не мороч ти брехнею,

Бо як тепер розпізнаю, то буду просить до господи,

Дам тобі їсти і пити, іще й хороше походити.

Ми ж, щоб ти знав, єсть пан Фізігнат, старшина у калюжі,

Дуже давно величаюсь отаманом в жаб'ячій Січі.

Батько у мене Пелей, а матусенька Гідромедуза,

Бог їм послав мене, кажуть, біля Ериданського ставу.

Бачу, що й ти парубіка завзятий і хлопець вродливий,

Може, козаче, з Батурина, може, й гетьманського роду?

Ну лишень, швидше скажи мені, хто твої батько та мати?»

Против сієї мови Псіхарпакс так промовляє:

«Що, пане-брате, питаєш породу, усякому звісну?

Наші й не наші, єї і сороки й ворони всі знають.

Я по іменю Псіхарпакс, щонайменший син, коли знаєш,

Батька Троксарта, коронного пана гетьмана, а мати –

Миш Ліхомила Ляхиня, дочка короля Птернотрокта,

Та породила мене в дуплі і, сама годувавши,

Фигів, родзинків, оріхів і ласощів всяких давала.

Як же нам буть в товаристві, що ми не вживемся з тобою?

Ти, пане-брате, калюжишся все у болоті, а наш брат

Їсть, хоть і крадучи, всячину, і не сховають од мене

Ні паляничок м'якеньких, пшеничних, на листу печених,

Ні буханців, ні попівських книшів, як примазані маслом.

Ні ветчини, ні ковбас (з часником не люблю), ні печінки,

Не спускаю і вареникам, хоть у сметані, хоть з маслом, –

Славная їжа! Бо, кажуть, єї і боги укладають.

Всякії страви я їм, і усе, чим ласують люди,

Мелеться і на мишиних зубах, як на доброму камню,

Із баталії я не показував п'ят супостату,

А заривав з сотниками, як хвабрий москаль або лицар,

І не боюсь я людей, хоть вони і з дзвіницю завбільшки,

Од чоловіка, як ловить, втечу, укусивши за пальці,

Або, як спить він, то сміло шкаповий гризу його чобіт,

Чобіт, намазаний смальцем, а той собі спить і не чує.

Двох тілько гемонів славний мишиний рід наш боїться:

Страшно шуліки да кішки, бо дуже вони нас жахають,

І як піймають у кігті, то там тобі й вічная пам'ять,

Дужче ж я кішки боюся, сильне страшної звірюки,

Бо од єї і в норі не минає лихая година.

От не люблю ще чого: часнику, гарбуза да цибулі,

І не вживаю трави, лопуху, не вживаю й петрушки,

Ваше ж браття так тим, мабуть, пельку собі набиває?»

Пан Фізігнат осклабнувсь по сій мові і так промовляє:

«Тільки і світа хіба, що в вікні? Ох, єсть і в болоті.

І на сухому багацько і жабам усього в потраву,

Скачемо ми по землі, і в воді ми уміємо плавать.

Щоб же ти знав, що я не брешу, то хоть зараз побачиш.

Сядь лиш на спину мені та держись, щоб у воду не впасти

І щоб у добрім здоров'ї приплинуть до мене в господу».

Пан Псіхарпакс здуру на жаб'ячу спину і зскочив,

Дуже стрибнув він, і лапками за Фізігната вчепився,

Перше зрадів був, що плаває так, мов у човні,

І чудовався, що плава, дальше з ляку як ухне:

«Ох, мені лишенько, – каже, – вода підплеснула під мене!»

За Фізігната держиться і воду з шерсті стряхає,

Ніжками тріпа об черево, а у душі похололо.

Думає: «Гарно у гостях, а дома, як кажуть, ще краще».

Труситься тіло і тьохкає серце, бо дуже злякався,

Хвостик у воду впустив, як весло впускають із човна,

Молиться всім богам, щоб душі не занапастили,

Кається вслух у гріхах і ридає дрібними сльозами,

Рюмає гірко і так крізь сльози неборак промовляє:

«Мабуть, що Тавр не так умостив на спині коханку,

Як перевозив у Крим по синьому морю Явропу,

Ох, не так, як мене попросив Фізігнат у господу,

Да й скупав усього і зробив, як ту мокру ворону!»

Де ж під сей час не візьмись страшна й велика гадюка!

Голову зуздрівши зверху води зубату й ротату,

Пан Фізігнат упурнув, а того з переляку й не здумав,

Що пане-брат його плавать уміє так, як сокира,

Та упурнув аж на дно, щоб минула лихая година.

Сторч полетів Псіхарпакс, мов вивернувсь з човна,

Бився й руками й ногами, од смерті хотів він одбиться;

То впуринав, неборак, захльобнушися добре водою,

То виринав зверх води і кричав скільки сили:

«Рятуйте!» Шкура обмокла на нім і тягла у глибоку ковбаню.

Тут, потопавши, Псіхарпакс такії слова промовляв:

«Ну, постривай,