Омирова війна жаб з мишами [Невідомий автор] (fb2) читать онлайн
- Омирова війна жаб з мишами (пер. Степан Васильович Руданський) 219 Кб скачать: (fb2) читать: (полностью) - (постранично) - Невідомий автор
[Настройки текста] [Cбросить фильтры]
[Оглавление]
Омирова війна жаб з мишами
(Батрахоміомахія)
Переклад з давньогрецької Степана Руданського
Спочатку я співів гуртом з кругосвіту Прошу в моє серце прийти для заспіву І на моїх листах вузликами скласти Про тяжкую бійку, Ярилову справу. Хочу-бо всім людям довести до слуху, Як збруйнії миші на жаб військом вийшли, Наче землероди чи велетні тії, Що люд про їх каже; діло так почалось: Миш колись жажденна, від кішки удравши, В сусіднє болото всю морду уткнула – Так пить їй хотілось. Тут її зуздріла Кракавка болотна і крякнула так їй: «Відкіля ти, гостю? хто ти і чий рід твій? Говори по правді, не мороч брехнею. І, як друг ти справжній, попрошу в світлицю, І дам тобі дарів щедрих та багатих, Бо я Мішкорил-цар, мені у болоті Почесть, і володар у жаб я щоденний. Мене родив батько Болотець, Водницю Щиро пригорнувши біля Іридану. Но й ти, бачу, жвавий, далек-кого кращий Ціпковий володар і храбрець на війнах, Мабуть, так про рід свій говори скоріше». Душогуб на сеє одвічав і мовив: «Що мій рід питати? Усім, друже, звісно: І богам, і людям, і птахам небесним, Що я Душогубом зовусь і що син я Батька Трощохліба гордого, а мати Моя Млинолизка, дочка Стегноїда. Родивсь я в коморі, а виріс на їжі: На смоквах, оріхах і стравах усяких. І який я друг твій, коли все в нас різне?! Твоя жизнь в болоті, а у мене звичай – Звісно людям – гризти. Мені не бракує Ні хліба пухкого з круглої сковродки, Ні коржа тонкого пшеничного з сиром, Ні стегна кусочка, ні риби-линини, Ні свіжого сиру й молока густого, Ні пряників медних, що боги вживають, Ні всього, що людям поварці готують, У горшки кладучи різнії приправи. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . І в бою я тилу не казав ніколи, А, біжучи полем, бивсь з передовими. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Не страх мені й люди з їх тілом великим. В постелю забравшись, гризу їх за пальці І їм собі стегна; людям ані гадки, І сон не кида їх милий, як я їм що. Двох лиш на всім світі тяжко я боюся – Кота і шуліки: вони лихо діють І засіди ставлять по весь гіркий вік наш. Но більш я боюся кота – він найгірший: Хоч би ти в норі жив, і з нори потягне. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . А не їм я редьки, огірків, катрану, Зеленого прасу, також і петрушки, Бо се вже ваша страва, пожильців болотних». На се, усміхнувшись, Мішкорил промовив: «Гостю! не хвались так животом, і в нас є По землі й болоті много добра їсти, Бо жабам двоякий звичай дав Кроненко: І по землі шльопать, і по воді човгать (І жить у будинках, ділених на двоє). Хочеш перевірить те все, так легко: Сядь мені на спину, держись, та не падай, І до мого дому щасливо прибудеш». Сказав і підставив спину, а той скочив Легким скоком і вхопивсь за шию. І радів спочатку, як близько був берег, І, веселий, дряпав Мішкорила: тільки ж Забризкала хвиля червона, – заплакав, Каяття страшнее завив, рвав волосся, Ногами хапався за живіт, забилось Серце з непривички, на землю схотілось, І пищав він в злиднях в холодному страху. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Хвіст пустив у воду і ніби правилом Виляв, моля бога на землю дістаться, В червоній хвилі тонув, кричав: пробі! Напослідок мовив такими словами: «Ох! не так на крижах ніс вагу любові Той бик, що Європу морем віз до Кріту, Як, на спину взявши, везе мене в дім свій Жаба, підійнявши спину над водою…» Аж тут вуж з’явився – страховисько страшне Обом – над водою виправив він шию. Мішкорил від його пірнув, не подумав, Що він кида друга на вірну погибель, На дно саме кинувсь, тікав злої смерті. А той, як підбитий, пав правцем на воду, Зціпив свої руки і, тонучи, бився. Не раз і під воду ходив, і не раз він, Плескаючи, всходив, та не минув смерті: Змоченая шкура ще більш ваги дала, І він, погибавши, таку мовив мову: «Буде ж тобі, злосний Мішкорил, за теє, Що тоншого з себе скинув ти, як з камня, Не взяв би мене ти на суші, паскудо, Найдужчого в бою і в бігу, а звів ти, В воду мене кинув… Мстиве око боже! Заплатиш ти кодлу мишей і не житимеш!» Мовив і під воду пішов. Сеє вбачив Правоїд, по м’яким берегам стрибавши, Заголосив тяжко і мишам дав знати. Ті ж, як діло вчули, злостю всі понялись, Приказали зараз кликунам до світу Закликать на раду у дім Трощохліба, Батька Душогуба, вмерця, що на ставу Його тіло синіло мертве, що й не близько Синіло, воно вийшло аж посеред ставу. Зійшлось товариство на зорі, встав первий Трощохліб, за сина мстивий, і промовив: «Хоч один я, милі, много тут маю Від жаб, но і всіх вас жде лихая доля. Я тепер, нещасний, трьох синів позбувся. Первого загарбав, кігтями схопивши, Злющий кіт, піймавши його за норою. А другого живо злії люди вбили Видумками, – пакость з дерева вчинивши. Що пасткою зветься, – мишам на погибель. Третій же – любимець був той і матусин, – Мішкорил і сего згубив у ковбані, Так нуте взбруїмся і на них наступим, Нарядивши тіло в збрую дорогую». Мовив – і підняв їх усіх узбруїться (Усіх ошеломив війнолюб Ярило). На голені спершу наділи голінці, Приладжені добре з зеленого бобу, Що його, уставши, за ніч натрощили. Броня у них була з писаних кожушків, Що, кішку обдерши, кравці їм пошили; Щитом було днище з каганця, а списи Острії роботи коваля Ярила. На висках був крепкий оріховий шелом. Так в оружжі стали миші, аж почули Й жаби, поспливали наверх, в одно місце – Зійшлись і ну радить про війну погану. Ще ж вони справлялись: що? яка тривога? Аж посол з’явився із ціпком у лапках, Горшколаз проворний, синок Сиролюба. Він і з’ясував їм війну і промовив: «Жаби! до вас миші з грізьбою послали Приказать збруїться до війни та бою. Душогуб наш плава на воді, убитий Царем Мішкорилом вашим; так виходьте Всі жаби, які лиш родились храбріші!» Мовив і пішов сам; мова всім до слуху Дійшла і в жаб гордих печені звернула. Начались попреки – аж Мішкорил мовив: «Милі! не губив я миші і не бачив Хирної; сама, знать, гралась і втонула, По-жаб’ячи плавать задумавши, а хирні Тепер винуватять мене; так даваймо ж Радиться, як вражих мишей стеребити. За себе скажу я, так ми лучче зробим: Добре нарядившись, станем всі у збруях Край берегів узьких, де місце обривне. І як вражі миші на нас повиходять, Голови задравши, – разом на них вийдем І в озеро прямо з ними пострибаєм, Так, перетопивши мишей непливущих, Ми завіковічим погибель мишину». Тілько мовив – зараз всі пошили збруї, Калачовим листом ноги повкривали, Броню вшили з листу зеленої свікли, Капустяне листя на щити згодилось, Очерет на спису всякому придався, Голови ж укрив їм череп черепашок. Обкопавшись, стали в берегах високих З списами, і каждий духу набирався. А Дій, богів звівши на зірнеє небо, Показав їм челядь і храбрих вояків, Много, здоровенних, з списами страшними, Мов велетнів військо або володаїв, Запитав сміючись: чи за жаб хто стане, Чи за мишей жвавих, і к Палладі мовив: «Доню! чи не підеш до мишей на поміч? Щодень вони в тебе бігають по храму І тішаться гарбю та їжею з дарів». Мовив Дій, – до його ж мовила Паллада: «Батьку! не піду я к тим мишам шкодливим Помагать, вони мні много лиха роблять. Все гризуть намітки та сальнії свічі, Більше ж болить серце ось за яке діло: Згризли мені хустку, що сама я ткала З тонкого повісма і ткань вишивала – На решето згризли; працював і ткач мій, І сама трудилась, щоб як-небудь справить. (Трудилась дочка, – то ж сором безсмертним!) І одежу згризли, – ні в що і рядиться. Но й жабам дать помочі не піду нізащо, Бо вони на розум слабі. Як колись я Із війни верталась, здорово втомившись, І спочити хтіла, кваканням не дали І кришки здрімнути, – і я провалялась, Слаба головою, поки запів півень. Так нуте не станем ми їм помагати. Ніхто хай не ранить ні стрілою з лука, Ні мечем, ні списом нічийого тіла, Бо бойці найдуться і супротив бога. Лучче будем з неба на бійку дивиться». Мовила, – боги всі послухали ради, Всі гуртом зібрались до одного місця (Аж кликуни вийшли з викликом до бою), І комарі зараз в великії труби Сильно затрубили на війну, – і з неба Дій загримів Кронів викликом до бою. Горлань всадив первий спису Мисколизу, Одному з передніх, в живіт, в саму печінь, І він ниць звалився, запилив волосся (Брьохнувся – і збруя на нім забряжчала); Нороконь же слідом у Болотня вдарив, Всадив спис у груди важкий – і упав він, Смерть його поняла, душа з тіла вийшла. Свеклоїд же в серце вдарив Горшколаза (Аж Бігун злякався і щез в очереті), Хлібоїд у пузо Голосника вдарив, І той упав ниццю – пішла душа дарма. Стасолюб побачив, що Голосник помер, Нороконя круглим каменем улущив В потилицю ззаду, і тьма очі вкрила. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Но і в його списом Мисколиз прицілив, Без промаху вдарив в печені. Се вбачив Капусняк і скочив на берег глибокий. Но і так не збувся бою – наздогнали: Він пав без устання, зчервонив ковбаню Кров’ю і сам з краю берега розкинувсь, – Дрижав лиш кишками та підчеревинням. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . На берегах тих же вбито й Сироїда. Но і Стегноїда ж Тростяник злякався, Так потяг до ставу, що й щита покинув. Так за те ж Калюжник Цідильника справив (А Водолюб справив царя Стегноїда), Каменем по тім’ю влущивши, – і мозок Вийшов носом, кров’ю земля напоїлась. Но Правоїд тут же Калюжника справив, Всадив спису в його, і тьма очі вкрила. А Прасоїд глянув, що Ласун підходить, Стрибнув у ковбаню, за шию вхопившись, Но душогуб з серця за дружину вбиту Вдарив Прасоїда до скоку на землю. Він наознак шлепнув, дав Невиду душу. Тут Багнюк у його багна жменю кинув, Попав між очима, засліпив на хвилю, Но той тогді з серця як схопив у руку Із дороги камінь тяжкий, стоваженний, Як Багнюка вдарив по ногах, так праву І розтрощив голінь – і наознак пав він. Скреготун озлився, вибіг против його Та в живіт і вдарив прямо, – і всю глиб Пробив очеретом, і на землю злилось Все нутро, як спису витяг він рукою. Житоїд се вбачив з берегів потоку, Крадцем утік з бою, до смерті злякався, Ліг у рів, щоб тільки погибелі збуться. Трощохліб же вдарив в п’яту Мішкорила (І той з переляку у став заховався). Тут Прасун побачив, що друга немає, Вийшов попереду, очеретом двигнув – Та не пробив щита – остріє загнулось. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Вже збив йому череп – чотиригоршковий Материнник, близький до бога Ярила. Із рабів – один він за всіх воювався; Но його наперли, він глянув, що силу Трудно побороти – і щез на дні ставу. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Зате між мишами був молодець бірний, Ратищник, любимий син у Хлібожера, Князь, мов той Ярило, – хапун невловимий; Він був самий первий боєць між мишами, Він над ставом гордий виступив особо, Виступило дріб’ю і жаб’яче плем’я. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . І вже б порішив він, тяжка була б туга, Якби не взнав батько божий-чоловічий. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Но тут сам Кроненко за жаб заступився, Голову почухав і голосно мовив: «Великеє ж діло бачу я очима, Не мал мені страшно Хапуна; устав він, Всіх жаб передушить; так нуте ж скоріше: Пошлемо Палладу чи бойця Ярила Спинить сюю бійку, бо стала страшною». Кроненко промовив – Ярило одвітив: «Ні в Паллади, батьку, ані у Ярила Нема сил дать поміч жабам у сих злиднях. Хіба всі на поміч ходім, і хай щит твій (Загримить правдивий, землеродогубний), Що їм землеродів побив [ти] сильних, Що їм Дананія храброго побив ти – Та ще й Енкелада – злих велетнів плем’я, Загримить – тогді вже самий храбрий стихне». Мовив – і Кроненко блискавкою блиснув, Спершу загримів він і стряснув Олімпом, А потому блиснув, страшним своїм щитом Повернувши, – мигом рука царська вчулась: Усі пожахались: і жаби і миші, Но з місця не рушив стан мишей, ще гірше Перлись вони стерти жаб хоробрих плем’я, Но за жаб з Олімпу сам обстав Кроненко І жабам на сей раз послав-таки поміч. Вийшли спинокуті, та ще й клишоногі, Хромі, косоокі, черепні, стрегусті, Костяні, пласкаті, блискучії в плечах, Кручені, лапаті, із тулуба зрячі, Восьминогі, зломні, безрукі – що звуться Раками – і стали хвости мишам гризти, І ноги, і руки, і списи ламати… І страх на мишей спав; вони не встояли, Усі повтікали. Закрилося сонце, І денної бійки кінець завершився.
Ялта, лютий 1870 р.
Примітка
«Омирова війна жаб з мишами» – український переклад давньогрецького тваринного епосу «Батрахоміомахія», що той переклад зробив класик української літератури Степан Руданський. «Батрахоміомахія» є пародією на «Іліаду» Гомера. Замість греків і троянців в пародії б’ються жаби з мишами. В античні часи автором цієї пародії вважали самого Гомера (мабуть тому в назві перекладу Руданського присутнє слово «Омирова», тобто гомерична, на взірець творів Гомера). Але тепер панує думка, що її склав автор на декілька століть молодший за Гомера. Але хто саме – достеменно невідомо. У всесвітній літературі є багато перекладів, переспівів та пародій. Перший український переклад, під назвою «Жабомишодраківка» (що був опублікований 1859 року), зробив Костянтин Думитрашко. Але той переклад є пародійним, написаним під впливом «Енеїди» Котляревського. Тому жаби і миші там є такими собі козаками з гетьманами та отаманами. Переклав «Батрахоміомахію» також Іван Франко, але, на жаль, смерть завадила йому доопрацювати переклад. Найбільш точним, академічним є український переклад П. Стрільцева.
Последние комментарии
48 минут 15 секунд назад
51 минут 54 секунд назад
1 час 2 минут назад
1 час 8 минут назад
1 час 10 минут назад
1 час 13 минут назад