СПРАВЖНЯ ІСТОРІЯ УКРАЇНИ [Glenn A Rathn] (fb2) читать онлайн


 [Настройки текста]  [Cбросить фильтры]
  [Оглавление]

ЧАСТИНА 1 АНТИЧНІ ЧАСИ

Glenn A.Rathn, Radio Lemberg, 13.08.2018

Нашу історію крали, ґвалтували, обріхували. За 27 років Незалежності від сконавшої більшовицької Московії у нас так і не з'явилося власної історичної школи.Є окремі яскраві особистості (Н.Яковенко, Г.Казакевич, В.Войтович), але тягар "норманічєской" та "лятопісной" брехні московитів зачепив і їх.Що не дивно — адже у вишах і школах досі вчать за методичками цензорів КГБ.Є дослідники, які прорубуть шлях через хащі ворожої пропаганди і брехні самотужки (В.Білінський), є закордонні науковці у діаспорі, які крок за кроком відновлюють мозаїку подій.

Для ворога "історія" є таким же інструментом війни, як артилерія, танки чи "іхтамнєти".Отже нам для виживання дуже треба відновити свою історію.Адже нашій історії щонайменше 3500 років (за Геродотом) і нам є чим відповісти агресорові та повернути його до його справжніх витоків.

Джерелами (фрагментарними) із нашої давньої історії є Геродот, Плутарх, Пліній Старший, Орозій та інші римські й еллінські джерела.Із середньовіччям простіше— джерел інформації є значно більше, але саме цей відрізок історії становить найбільшу небезпеку для ворога — тому наші "дипломовані історики" пісяються і какаються від самої думки про вивчення західних архівів та хронік…

Я давно вже не переймаюсь дубами "с высшим образованием в сфере марксизма-ленинизма", як і фанатами фальшивок "повєсть врємєнних лєт", або "слова о полку Ігорєвє" (звичайні "оссіанові баллади", виготовлені на держзамовлення).Так що почну...

Мегалейська катастрофа, що викликала страшну посуху і відповідно — голод, знищила цивілізації Кукутені-Трипілля та "п'яти арійських народів" (ямників, зрубників, кемі-обінців, сабатинівців та катакомбників).Правий і Лівий береги Інду (Дніпра) знелюднили — правобережні мешканці посунули на захід (кіммерійці і гелони) і південий захід та Балкани (предки еллінів, фракійців, далматів і іллірійців), а лівобережні мешканці вдерлися на Кавказ та в Азію (до Північної Індії).У світовій історії ці події носять назву "нашестя народів моря", або "катастрофа бронзового віку".Хвилі голодних і розлючених людей очолювали наддніпрянці, озброєні залізною зброєю.Так впали Мікени, Хеттська держава, та інші провідні країни епохи бронзи.

Тим часом на теренах України залишки населення по обидва береги Дніпра-Інда вижили лише завдяки генетичній мутації, що дозволяла дітям пити коров'яче молоко.Трипільців, гелів-гелонів, нервів-"кімерійців" та індоіранців-"аріїв" об'єднав у державу правитель гетів "святий цар Гет" Таргетай.Це і є початок України, яка розташовується на тій самій території майже 3500 років.Ймовірно за традицією Оріяни, держава об'єднувала п'ять умовних держав різних за походженням племен (кельтів, фракійців, гетів, сколотів та сарматів).Геродот дає доволі детальний опис України 6 ст до н.е.

У 512 році до н.е.до Скитії вдерлася армія Дарія І Гістаспа.“Радянська історична міфологія” наводить приклад правлячого тоді царя Ідантирса (з царських скитів), який героїчно боровся із загарбниками.Але життя виявилося трагічнішим.По-перше, Дарій відразу зруйнував єдність Скитії — адже не всі "царства" бажали воювати з іранською армією ("це не наша війна").Нерви у відповідь на заклик Ідантирса зробили такий “вдалий маневр”, що Цезар згодом стикнувся з їхніми нащадками аж у Белґіці.Власне воювати окрім скитів і гелонів ніхто не виявив бажання — тож як наслідок Дарій захопив і зруйнував Гелон (сучасна Полтавщина).Хоча втрати і відірванність війська від баз постачання змусили Дарія врешті відступити, але офіційно Скитію було приєднано до держави Ахеменидів у вигляді 24-ї сатрапії.Сатрап сидів у Пантикапеї (археологи мають свідоцтва діяльності канцелярії сатрапії).Правда залежність була досить умовною — адже ніхто із посадовців не ризикував збирати податки у 24-й сатрапії.Справа обмежувалась постачанням військових контингентів до військ Ахеменидів.

Війни Олександра Македонського остаточно зруйнували Імперію Ахеменидів, і на завоювання Скитії відправився полководець Македонського — Зопіріон.Десь під Ольвією у 331 р до н.е.(за іншими даними у 325) військо Зопіріона було розбито і Зопіріон втратив голову (цікаве співпадіння скитських і кельтських звичаїв).Також українська Таврида (ІІ ст до н.е.) стала театром бойових дій між військами Скитії та військами Мітрідата VI Евпатора (іранського походження), на чолі із легендарним полководцем Понтійського царства — Діофантом.Бронзова статуя Діофанта прикрашала Херсонес на честь його перемоги над скитами (до цього скити захопили родючі угіддя ХерсонесуХору, Калос Лімен та Керкінитиду).

Внаслідок активної діяльності Піднебесної імперії на сході Азії частина іранських (сарматських і скитських племен із китайського порубіжжя) були змушеними повернутися до закаспійських степів.Це підсилило новонароджену Парфію.А що скитський рід Парнів вважав себе правонаступниками Ахеменидів, то сарматів відправили на завоювання Скитії.Наприкінці ІІ та на початку І ст до н.е.сармати силоміць захопили владу у Скитії і перетворили її на Сарматію.

Бойові дії римської армії і активна діяльність Риму у прикордонних землях призвели до кардинальної зміни на півдні Сарматії-України: пацифіковано (знищено) таврів, підкорено іранізований Боспор, розбито війська скитського царства.Все це призвело до підйому кельтських та кельтоскитських (праслов’янських) племінних об'єднань, які, як правило, виступали на боці Риму.Але у І ст н.е.сармати захопили владу у бастарнів (зарубінецька культура) та підкорили нервів (деякі сарматські династії у слов'ян доживуть до VIII-IX ст н.е.)

У І ст н.е.даки Буребісти розгромили кельтів-анартів (столицею був Оппідіум на місці сучасного Мукачева) та захопили їхні землі.Галиш-Ловачка, Галич та багато інших топонімів — це спадок анартів.

Влада сарматів похитнулася після поразки сарматів та кельтизованих германців короля Мароброда (король макроманів) у битві на Льодовому Дунаї взимку 176 (178) року н.е.проти військ Марка Аврелія.Сарматія стала "федератами" Римської Імперії і була змушеною відправити в римську армію 3000 важко-озброєних вершників (більшу частину із того, на що була спроможна Сарматія).Рим почав просуватися у Пониззі (з'явилися римські гарнізони у містах та почалась експансія римського капіталу).Це стало початком романізації населення Сарматії-України.

Незважаючи на випадки силового захоплення посади "верховного царя", у Сарматії продовжували діяти традиції Скитії — вибори "верховного царя" та присяга царю царів напівдержав, що входили до Сарматії.

Крім цього, ніколи не переривались зв'язки кельтоскитів та кельтів Наддніпрянщини із кельтами континентальної Европи.Загони бойів та нервів часто відзначалися у війнах на боці кельтів Ґаллії та Белґіки.

З появою Ґалло-Британської імперії в Европі ІІІ ст н.е.спалахнув "кельтський ренессанс", який охопив і терени України (його носіями виявляться згодом "чєрняхівці", або антський союз).Послаблених сарматів потіснили гети, які повернули собі владу над Ойюмом (Одещина та Миколаївщина).У побрехеньках "норманістів" ці родичи сарматів і даків стануть "германцями".На той час гети поділялись на дунайських та правобережних.Або як їх називають "німці" - "візіготи" і "остоготи".

Зараз археологія, на яку вже не має впливу московський бидлостан, дає цілісну картину існування України у перші сторіччя нашої ери.

Десь наприкінці ІІІ ст н.е.анти вдерлися до Таврики і знищили місцеві скитські і сарматські держави.Всі "готские древности Крыма" вивилися тотожними антським з Київщини та Чернігівщини.А що ці події відбувалися на теренах гетів, то й анти стали для Риму "гетами".Отримавши у своє розпорядження боспорський флот, "гети"-анти почали грабувати узбережжя Малої Азії.

Ці ж "гети" постійно шарпали і римську Фракію.Але більшість гетів, антів та нервів служила у римському війську, знатна молодь отримувала у Римі освіту, а "царі" та "вожді-патріоти" мали латифундії, маєтки та рабів у самій імперії.Саме так ми й отримали перших християн.На теренах України першою християнською державою став Боспор.

Цікавим фактом є тотожність деяких імен і титулів у антів і Галлії тих часів.Наприклад імена Доброґаст, Піроґаст та Радаґаст були і в ґаллів і в антів-"слов'ян"."Ґаст" означає "вельможний", а інша частина є цілком зрозумілою.Ймовірно цю спорідненість було часково ініційовано тим, що значна частина кельтоскитської знаті займала посади у державі та війську Ґалло-Британської імперії (поховання "офіцерів армії Тетріка" знаходять на Волині і на сході сучасної Польщі).Також лінгвісти та історики вважають, що частина назв професій (каменяр, зброяр, скотар та ін) з'явилися під впливом латинської мови колоністів та окупаційних військ імперії.

Відносно тихе життя Сарматії перервалось трагічною подією — вбивством антського короля Божа (сарматського династа) та верхівки антів гетами під час чергових "виборів".

До погіршення кліматичних умов на Сарматію додалось лихо міжусобиці.Нерви та їхні спільники серед антів повстали проти гетів Ойюма.На бік кельтів та кельтоскитів стали наддніпрянські гети.Десь у Чорному Лісі наприкінці IV ст до н.е.анти-гуни та гети з сарматами завдали ніщивної поразки дунайським гетам та їхнім спільникам.Почалася різанина.У процесі цієї війни й засяяла зірка одного з антських племен — ругів і їхнього короля Тотіли.Цей непересічний діяч отримав освіту у Римі (був особисто знайомий із Аецієм).Він очолив бойові дії, використавши древній звичай сарматів та сколотів, за яким "божественний цар" дістає меч з каменю (алтаря).За переказами цей меч належав самому богові війни Арею.

Треба зауважити, що землі імперського німецького лімесу завжди були об'єктами грабунку "пшеворців" та "зарубинецьких".Тільки якщо римська армія у процесі пацифікації вирізала лише чоловіків і хлопчиків від 12 років, то антські загони вирізали всіх осіб чоловічої статі, старих, дітей, котів і собак, а молодих жінок забирали у полон.Саме ці полонянки зі Скандинавії і дають археологічну картину присутності "германців" (жіночі поховання з прикрасами у вигляді молотів Тора).Так само бастарни Київщини забирали жінок кельтів-скордісків з Дунаю (теж саме — жіночі поховання с кельтськими артефактами).Треба додати, що при пограбуванні германців, кельтів та інших мешканців лімесу Імперії, масово збиралися голови вбитих, а сармати ще й знімали шкіру — сарматські коні навіть у римській армії часів християнства прикрашались художньо обробленою людською шкірою.Є барєльєф, який зображує римського солдата з кельтів, або слов'ян-кельтоскитів, у якого руки зайняті здобиччю, а голову ворога він несе у зубах.

Війна з гетами перетворилась на навалу в імперію (у гонитві за гетами).Сакси, хатти і юти тікали до Британії, бурґунди, франки — у Ґаллію, свеби — в Лузітанію, а мешканці Силезії вандали — аж у Карфагеніку.Руги, савари (сіверці), бастарни, нерви та інші "гуни" наводили жах на союзників імперії.

Біженці гети та місцеві колони та раби підняли повстання проти Риму у Фракії (винуватцем був намісник Ліціній, який окрім поборів ще й намагався (невдало) вбити колишнього римського офіцера, який очолив повстанців).Хоча імператор Ґраціан наказав не починати війну до його прибуття, Валент, зібравши військо, без розвідки виступив проти "гетів".Та "гетів" виявилося набагато більше ніж доповідав Ліціній — до гетів долучилися дезертири з римської армії, сармати та місцеві "шахтарі".Під час битви кавалерія Валента втекла з поля бою і фаланги комітатенів цілий день стійко билися проти переважаних сил противника, доки не загинули у повному оточенні.Валент загинув у пожежі будинку, куди його віднесла особиста охорона.Ґраціану довелось найняти Фритиґерна в армію."Переможців" керівництво "повстання" ошукало і розпустило.Замість Валента, Ґраціан призначив Феодосія і повернувся до своїх володінь.Так Рим вдруге втратив боєздатну частину армії.

Сама Імперія на Заході вела відчайдушну війну із повсталою Арморикою, тому біженці стали у пригоді — згідно з едиктами Констанція ІІІ та Аеція, землевласники у провінціях Заходу повинні були надавати половину земель "варварам" та їхній знаті (тобто це не "набіги варварів", а вимушена міграція).Так і наші дунайські гети з Одещини отримали ціле королівство із столицею у Толосі (сучасна Тулуза у Франції).

На відміну від попередників-грабіжників, король Тотіла поставився до грабунку імперії як до економічної науки (адже його ще римляни вчили, що "справжій господар лише стриже овець, а не знімає з них всю шкіру").Першою постраждала заможна, східна частина Імперії.Імператор Феодосій ІІ виявися боягузом, і Тотіла швидко заволодів держбюджетом імперії.Тепер у ругів та решти "слов’ян" були кошти на війну (саме посольство Пріска Панійського, що привезло гроші королю Тотілі, залишило опис "гунів" з чисто українським колоритом).

На заході Імперії, окрім грошей, у Тотіли та його "синів" (королів союзних племен) були особисті рахунки з королем ТулузиТеодором (тезкою свого родича та спільника Тотіли).

Ймовірно у Тотіли та Федора (наддніпрянські гети) були грандіозні плани щодо Риму — недарма у його ставці римська розвідка зустріла батька Одоакра і Ореста (майбутні заколотники проти імператора Юлія Непота).

Поява військ Тотіли в Імперії призвела до паніки.У Аеція не було коштів найняти військо, а германці були дуже ненадійними.Але метою Тотіли була не Імперія, а Тулузьке королівство (зрадники).Для демонстрації своїх намірів Тотіла вибрав першу ж німецьку державу — Арелатське королівство бурґундів.Так залишки бурґундів й опинилися у Ґаллії.

Рим відправив на перемовини зі своїм колишнім союзником, Тотілою, римського епископа Лева І.Ймовірно Лев запропонував викуп, і вмовив Тотілу не грабувати Рим (столицею на той час була Равенна), бо Рим вже пограбували перед ним і гети і вандали.

У червні 451 року, у Ґаллії, на Каталунських полях зійшлись війська Аеція і Теодора Тулузського проти військ Тотіли та короля Федора.Або як кажуть наші "німці" — "гунни" протів "римлян".Насправді ніяких гуннів-сюнну тоді в Европі ще не було (вони прийдуть через 100 років і стануть об'єктом брехні та маніпуляцій).У битві зійшлись залишки римської армії західної частини Імперії і дунайські гети з одного боку — проти ругів, сіверян, нервів та наддніпрянских гетів з іншого.Обидві сторони залучили франків та алеманів (цих була мізерна кількість)."Німці" (та наші ідіоти) як папуги повторюють тезу про поразку Тотіли.Насправді Тотіла одержав те що хотів — голову Теодоріха Тулузького і всіх його синів.Війська розійшлись.Федору дісталася плодородна Паннонія, Тотілі і його спільникам — весь німецький лімес.

У 453 році король ругів, Тотіла, помер.Відразу між колишніми спільниками виникли чвари.Від володінь Тотіли у 476 році відокремилося королівство дулібів, чи як кажуть "норманісти" — "гепідів", що власне є однією й тією ж назвою різними мовами).Саме королівство дулібів стало провідним на теренах знелюднілої України.Це Волинь.У ті часи вона займала терени сучасної України, Білорусі, Польщі і частково Литви — простягаючись до узбережжя Балтики.Землі німецького лімесу розподілили між собою лехіти (Куявія), велети й укранени (Атранія-Ятрань) та споріднені із лехітами бодричі (Славія) разом із деякими чеськими та хорватськими племенами.Навколо Спреви (Шпрєє) виникли князівства лужичан.Саме на цей час приходиться формування української мови з праукраїнської (разом із лужичанами — дослідження Шустера-Шевця).

Щодо справжніх тюрків сюнну-жужан-гуннів.У 320-х роках їхня "імперія" ще існувала на теренах Монголії, тобто на терени України "гунни" аж ніяк не змогли б потрапити у 350-х роках.Наприкінці IV ст, Китай зрівняв з землєю імперію сюнну, і їхні залишки разом із іранцями юечжи помігрували на захід — до володінь Сасанідів, де вони і застрягли.У 489 році гунни розбили війська царя Пероза й осіли в Закаспії, Хорезмі та Ферґанській долині.Згодом сасаніди знищили першу тюркську державу Ґок, і залишки її населення втікли на Північний Кавказ та пониззя Араксу (Волги).Але це вже шосте сторіччя!

ЧАСТИНА 2 ТЕМНІ ВІКИ

Glenn A.Rathn, Radio Lemberg, 15.08.2018

У 2005 році на Московії з'явилися чергові "дослідження", де степи України іменуються "степами Новоросії", а так званий "академік" Сєдов вигадує "теорію", що "славянє" виникли у Німеччині, у 5 ст н.е.та мігрували до Московії.Европейська "наука" з радістю проковтнула це чергове пропагандистьське обгрунтування війни, метою якої є захоплення Европи, і яку зараз змушена вести Україна, стримуючи агресію нащадків дикунів-каннібалів.

Так само і наприкінці XVIII — на початку ХІХ століття у Пруссії (Боруссії) виникла потреба у "героїчних предках-завойовниках".А що франки, сакси, вікінги та аламанни були вже "розібрані" різними ворогами (Францією, Англією та Південним Рейхом), то пруським "історикам" впали в око українські гети.Ось так реальні гети перетворилися на невідомих "готів".Як доказ "норманісти" наводять сармата Йорнанду (Іордана) і його писання "Гетіка" про "діяння та походження гетів", у якій сармат, що служив у римській армії змішує свебські легенди та гетів.Так само одна фраза із Геродота де "Дарій на Дунаї підкорив готів.Але плем'я гетів вірить, що вони ніколи не помруть" стала наріжним каменем брехні, вигадок і чисельних маніпуляцій.

Брехуни навіть не звертають уваги на те, що сучасні гетам римські автори завжди вказують на спорідненість гетів із сарматами і на тотожність їхнього озброєння.У римській армії германці, слов'яни, кельти, сармати були озброєними приблизно одинаково (після тренувань та підготовки), але у своїх племенах германці, кельти, сармати та гети завжди користувались лише традиційною зброєю своїх культур.Германці не знали ані мечів, ані важкої зброї.Основним видом була піхота, бо скандинавські поні не дуже підходили для бою (лише для розвідки).У гетів та сарматів навпаки — піхота була переважно із рабів, а основним видом військ була кіннота, важка і легка стрілецька піхота використовувалася для затримки ворожої кінноти.

Вигнані із своїх земель кельтами та кельтоскитами, германці утворили декілька "королівств" на теренах Римської імперії: у Лузітанії на Піренеях заснували свебське королівство, на півдні Галлії — тулузьке королівство гетів з Дунаю, на сході Галлії — оселилися бурґунди.Вандали під орудою сарматів спочатку осіли в Іспанії, але на вимоги Риму, Теодоріх Тулузький витіснив їх у Карфаґеніку, де вони повалили місцевого узурпатора і створили своє королівство.

Всі ці королі були підвладними імператорові та деяким аристократам.Фактично останнім реальним імператором був Юлій Майоріан (456-461) , який намагався реформувати та зміцнити владу імператора, але королі і великі латифундисти приклали деяких зусиль і Майоріана було вбито.А останні так звані "імператори" вже просто стали маріонетками в руках аристократів та "варварських королів".Колишні спільники Тотіли щось не поділили, і Орест, що усунув Юлія Непота на користь свого сина Ромула, узурпував всю владу.Натомість Одоакр продовжив діяти згідно з планом, і усунувши Ромула та Ореста у 476 році, відправив знаки імператорської влади імператору Зенону.Доки у Константинополі наважувалися на об'єднання імперії, король гетів Феодор розбив ругів, які йому заважали на Дунаї, і швидко захопив столицю римської імперії Равенну та ліквідував владу Одоакра та всі надії Константинополя на об'єднання.

Тим часом Східна частина імперії, яка вціліла, продовжувала вести тривалу та виснажливу війну із Сасанідським Іраном.А коли тюркські племена зайняли рівнини Середньої Азії, Сасаніди практично втратили джерело постачання живої сили до свого війська.

У 558 році н.е.у степах України з'явилися перші тюрки.Це були гуннські та інші тюркські племена, яких очолювали авари.Спочатку вони завдали удару по сарматах Приазов'я.Цього ж року, у Константинополі з'явилися посланці аварських ханів із пропозицією військового союзу та надання земель для їхнього поселення.І Східна Імперія використала аварів для помсти антам та сіверцям, які контролювали тоді Причорноморське узбережжя.

Починаючи з 558 року до початку 560-х, гунни практично спустошили землі антів.Під час цих подій було вбито Мезаміра, брата Келаґаста (під час перемовин із ханом).Та найстрашнішою "зброєю" гуннів була чума, яку вони принесли зі собою зі степів Середньої Азії.Історикам вона є відомою як "Юстиніанова чума".Населення України масово гинуло не так у боях, як від чуми.Загалом історики вважають, що ця епідемія забрала життя 20,000,000 людей в Европі.

Спустошивши землі Сарматії й антів, гунни спочатку осіли у причорноморських степах.Саме для захисту від гуннів імператор Юстиніан І збудував у Тавриці низку фортець: Фулла (сучасне Чуфут-Кале), назва найбільшої невідома, але тюрки звуть її Ескі-Кермен, Дорос (сучасний Мангуп), фортеці у Лустиані (сучасна Алушта) та Урзувіумі (сучасний Ґурзуф), Довгі Стіни на перевалах Ангар та Кара-Богаз.А починаючи з 565 року, гунни почали нищити землі королівства Волині у Центральній Европі.Звільнивши з під влади дулібів ланґобардів, гунни розбили хорватські та волинські племена, що тоді контролювали Паннонію (сучасна Угорщина) після відходу гетів Феодора, та захопили її.Так на землях Паннонії з'явився Аварський (гуннський) каганат, який підкорив і зробив рабами (slaves) предків сучасних сербів та хорватів.Очолив каганат видатний полководець хан Баян ("привіт" авторам «Слова о полку Ігорєвє»).Паннонія стала військовим центром каганату з цілою системою колоподібних фортець-"хрінгів".Використавши рабів-ланґобардів, гунни згодом виперли їх на південь.Саме з Паннонії гунни завдавали ударів по франках, Славії, Атранії, Волині та лужичанах.

Аби повністю стерти з історії Тотілу, ругів і власне Україну, московити та їхні німецькі "колеги" перенесли події VI сторіччя на сотню років раніше.Але ж справжні "рукописи не горять".

Починаючи із 570-х років, гунни регулярно спустошували провінції Імперії, вимагаючи данину.Разом з аварами у нападах брали участь і їхні слов'яни-раби.Саме це й слугує московському пропагандонству ілюстацією "вторгнення слов'ян на Балкани".

У 587 році хан Баян спустошив Мезію, зруйнував міста Сілістрія, Сінґідунум та Маркіанополь.З тих часів і залишилася легенда про Кременецьку фортецю дулібів, яку штурмували гунни.

У 626 році авари та сасаніди намагалися разом штурмом взяти Константинополь.Та війська Імперії завдали нищівної поразки армії кагана й рабів-слов'ян.Влада аварів похитнулася.Франки короля Само та деякі слов'янські племена почали завдавати ударів по послаблених гуннах.І держава гуннів-аварів занепала.

Трохи раніше, у 608-613 роках, на колишніх землях сарматів і скитів України гунни-болгари утворили державне об'єднання Велика Булгарія зі столицею у Фанагорії, яка залишалася залежною від Західного тюркського каганату.Велика Булгарія простягалася від Карпат на заході до Уралу на сході, від Десни на півночі до Кавказу на півдні.Гунни були змушеними постійно відбиватися від ругів та сіверців, яких вони відтіснили на північ (де зараз і мешкають їхні нащадки).А у 670 році Велика Булгарія впала під ударами хозарів.Частина гуннів втекла до Македонії, де була знищена військами Імперії, інша частина втекла до своїх колишніх підданих, ланґобардів, у Північну Італію.Ще одна частина осіла у Фракії, де під впливом Імперії та рабів-слов'ян, створила Болгарське царство (цілком залежне від Імперії).Інші Залишки гуннів утворили Булгарське царство на Волзі.

Водночас на заході, приблизно у 650-х роках, сакси-дани конунґа Фродо І вдерлися у Північну Волинь.Вони захопили її столицю — Вільну, та вбили царя Веспасія.Так на мапі з'явилося королівство данів Паллескю.Згодом дани підкорили малочисельних лехитів у верхній течії Дніпра, і їхню столицю, яка стала Smalenzju.Трохи пізніше дани підкорили й сіверянтаі їхні міста — Чернігів та Новгород-Сіверський.

В той же час хозари знищили залишки гуннів та захопили Поділля, лівобережжя та перевіз Кей-Кавуса, де збудували фортецю.Наприкінці VII століття хозари захопили римські володіння у Тавриці (окрім Клімати та Херсонесу).Так укранени та руги Київщини стали підданими Хозарії.

У цей же час, колишня римська торгівельна "рутено-фризська компанія" перебралася на північ володінь франків і згодом стала прикриттям для "торгівців сушеною тріскою" в Хедебю.

Серби та хорвати, що осіли в Імперії та звільнилися від влади гуннів, сформували свої перші держави.Славія, Атранія та Куявія воювали і між собою, і з франками, саксами та аварами.

У 780-х років франки Карла Великого остаточно розбили Аварський каганат і захопили його найважливіші хрінгі.На теренах Паннонії почали формуватися Моравія та Карінтія, у Галичині постала Біла Хорватія та королівства стадичів та житичів.На півночі, вздовж Прип'яті, сформувалося князівство Людей (Великих людей лісу).Продовжило своє існування і королівство дулібів Волинь, але вже втративши частину території.Саме Волинь вважалася у римських місіонерів найдавнішим слов'янським королівством і "прабатьківщиною слов'ян".

Наприкінці VIII — напочатку ІХ століття франки Карла Великого почали захоплювати колишній німецький лімес та підкорювати Славію, Атранію, Куявію і саксів.Лужичани стали на бік Карла (Карл збудував так званий Лужицький вал для захисту від велетів і волинян Атранії).Велети-лютичі, виховані сарматами, розпочали довготривалу і криваву війну проти франків, саксів та лехитів, які згодом до них приєдналися.Франки вдало користувались ворожнечею між колишнімі "себрами"-братами по зброї.

Тим часом дани Паллескю дісталися Таврики і спробували здобути римський Сідаґіос (суч Судак).Та їхній конунґ із Новгорода-Сіверського, Бравлін, зазнав поразки і охрестився (таким чином він став підлеглим Імператора).

На початку 840-х років руги і укранени Київщини повстали проти хозар, і захопили фортецю Самбат і перевіз через річку."Очолив" повстання шахрай европейського рівня та онук Рагнара Шкіряні Штани, Свен Гастінгс (відомий у московській міфології як "князь Аскольд").

Майбутній Київ став осередком "кагана ругів" та розбійників-свебів, і відповідно — джерелом загрози для сусідів.Саме розвідників Гастінгса у Бертинських анналах "норманісти" намагалися видати за перших "русскіх" (у житті східні франки швидко вирахували грабіжників-свебів і запроторили їх до буцигарні, бо на відміну від "істориків" Московії та Німеччини, вони добре відрізняли слов'ян-ругів, свебів і саксів-данів).

У 860 у році Гастінгс невдало спробував пограбувати "інший Рим" — Константинополь.Шторм знищив флот, але залишки грабіжників познущалися з місцевих мешканців (так історикам стало відомо, що Гастінгс був трохи знайомим із Святим письмом — адже катували місцевих за християнськими правилами).Ця поразка значно похитнула вплив Гастінгса на ругів та фрезитів-украненів.

В цей же час, правитель Моравії, Ростислав (846-870) запросив до Моравії (за підтримки імператора Мануїла) місіонерів Кирила та Мефодія, які створили для Моравії своє письмо — кирилицю (Кирило помер у Моравії та є похованим у Римі).Мефодій перейшов під руку римської курії і очолив церкву Моравії.За правління Святополка І, Велика Моравія стала королівством, і до її складу увійшла Біла Хорватія.Вплив християнізації Мефодія, окрім Білої Хорватії, поширився і на Волинь і на житичів та стадичів (Теребовля і Звенигород).

Саме так і тоді було охрещено Україну (у 850-890 роки).Саме з Моравії Україна отримала християнство, писемність і діловодство.Після смерті Мефодія, Богемія та Моравія перейшли з кирилиці на латиницю, а Україна на довгі сторіччя залишилася володарем кирилиці поза межами Імперії.

Тодішня Волинь була добре відомою арабським мандрівникам і торгівцям, вони називали її Валінана, а її правителя звали царем.Судячи з імені Маджака, царі були ще старої сарматської династії.У Києві в цей час на троні сидів Гастінгс, хрещений у Луні, та тусувались юдейська, християнські громади різних течій і мусульмани.Самі українці Київщини залишалися язичниками, а сам Київ на той час був прикордонним провінційним містечком на східних рубежах земель украненів, ругів та нервів — далі були землі данів з Паллескю, за ними — безлюдні болота і ліси, за якими у таких же болотах і лісах жили людожери-фіни, які перебували ще в неоліті.

ЧАСТИНА 3 НА ЗЛАМІ ТИСЯЧОЛІТТЯ

Glenn A.Rathn, Radio Lemberg, 17.08.2018

"Ніщо так не пояснює дійсності, як знання минулого".Полібій

IX—ХІ сторіччя є найтемнішими у нашій історії, бо це критичні (для нащадків казахських рабів) моменти для їхньої брехні, яку Москва вже понад двісті років нав'язує і нам і всьому світові, і яка є основною первопричиною сучасної московсько–української війни.

У пропаганді свиномангитів "Откєль єсть пошла русская зємля" прабатьківщиною "свиномангитської русі" є … землі королівства свебів Альдеґборґ (зараз столиця Альдеґборґ — це залишки "Старої Ладоґи").Засранець Тіхоміров вигадав, а ЦК КПРС офіційно призначило, дату заснування "Новгорода Великого".Але це лише спричинило історично-наукову кризу — адже всі рештки Новгорода датуються не раніше ХІ століття, а всі берестяні грамоти, які написано глаголицею або кирилицею — написано лехітською (старою польською) мовою.До того ж, у всіх сагах — Альдеґборґ є резиденцією нащадків сина Раґнара Бйорна.

Араби також внесли свою частку плутанини у свиномангитський задум: "руси" арабів чомусь із падінням Хедебю раптом стали varagian (варяг - старонімецькою "найманець").Тобто мова йде про соціальний прошарок, а не про етнос.

Московити і наші корисні ідіоти намагаються пов'язати початок "русі" саме з неіснуючого в ті часи (Х століття) "новгорода" (також, були намагання і притягнути Славію бодричів до фіномовної Ладоґи, але у бодричів відірвались вуха).Що дуже цікаво — у радянські часи немало істориків та археологів було знищено за знахідки і публікації власне про скандинавське минуле Полісся.

Свебський Альдеґборґ виник ще у VIII столітті на землях, захоплених у фінських племен (сучасна Псковщина, Новгородщина, Мурманська, Архангельска області та Карелія).Традиційно Альдеґборґ був військовим суперником данів (зокрема Паллескю).А у середині ІХ століття до Альдеґборґа приєднався "Київський каганат ругів та Свена Ґастінґса" (Ґастінґс і Бйорн ІІ були родичами).Саме ці "каган" та король і очолили невдалий напад на Константинополь.

Треба зауважити, що землі Мещері, Темніковської Мещері (чи Тмьмутаракані), як і всі хащі Мокселі, вікінги та сармати, а згодом і тюрки з Поволжя, перетворили на місце лову рабів.Як доводить у своїх дослідженнях Омелян Пріцак, у VII—ХІІІ століттях це було дуже прибутковим бізнесом.Саме тому, "в тих далеких та дрімухіх, страшних муромських лісах" рід Ільфінгів із данів заснував свою факторію (залишки якої намагалися "слов'янизувати" і Спіцин, і інші "діячі соціалістичного реалізму").Саме події знищення цієї факторії канібалами мурома й описував араб Ібн-Фадлан під час свого перебування у Булгарії (блокбастер "13-й воїн").Але ще до цього, до муромських хащів втік законний каган Хозарії з родиною, тікаючи від юдеїзації.Ільфінги дали притулок каганові.А одного з його синів від скандинавки було названо Інґваром.

Наприкінці ІХ століття у королівстві данів сталася трагедія — Ґастінґс, Бйорн та їхні спільники підступно вбили і короля, і більшу частину його родини.Вцілів лише один спадкоємець — Лота Кнуд.Молодий конунг дав обітницю помститися вбивцям, але умовою надання йому допомоги одним із союзників була його відмова від претензій на трон короля.Лота Кнуд погодився (за що його назвали "святим" — Helgi, за старим свебським язичницьким звичаєм — принести у жертву своє життя заради племені).

Паллескю стало базою для збору військ спільників Лоти "Хельґі" Кнуда (про це пишуть Саксон Грамматик, О.Пріцак та сучасні дослідження).На заклик Лоти Кнуда, Ільфінги відправили всі свої наявні сили та хозарського спадкоємся трону Інґвара із вірними йому хозарами (що і спричинило загибель факторії).

Першим зазнав помсти Ґастінґс.Цей "хвацький вояка" втік, зімітувавши свою смерть на полюванні у вовчій ямі (можливо це відгук про вбивство його діда у Нортумбрії у ямі з вовками).Помер Ґастінґс у Нормандії, перед смертю купивши собі звання "святого".Київ дістався переможцям, і Лота Кнуд подарував місто законному власникові — Інґвару Старому, прямому нащадку хозарських каганів Буланідовичів.

Похід на північ був вдалішим для Хельґі — короля Бйорна ІІІ було вбито, столицю спалено та зруйновано, все населення виселено (окрім лехітів та місцевих фінів).Якусь покинуту і знелюднілу фортецю Хельґі подарував своєму хускарлу Хродеріку.Саме на цю подію так моляться норманісти.Але тихо замовкають коли їм нагадують, що Хродерік відмовився від подарунку і погодився на пропозицію франкського короля отримати місце у його свиті та землі на півночі королівства.(О.Пріцак)

Так святий Лота Кнуд став і "віщим Олегом" і "княгинею Ольгою" в одній особі.Насправді ніякого "Олега" та "Ольги" не існувало — про них невідомо жодному тогочасному джерелу.Так само не прибивав Лота Кнуд і "щита на воротах".

На ці часи приходиться "повстання мадяр" у Хозарії — тюрки-башкири та їхні раби мадяри втекли з Хозарії, пограбувавши її подільскі володіння, та завдали нищівного удару Білій Хорватії і Карінтії, державі словенців у Паннонії.Біла Хорватія встояла, а мешканців Карінтії священник Славомир вивів у землі Імперії на береги Адріатики.Так чергова хвиля нащадків гуннів осіла у Паннонії, і почала грабувати сусідів.Ця Мала Башкірія, яку звуть Хунґарія, постійно воювала з Україною у середньовіччі (до речі, перші "королі" угорців були чомусь не на конях, а на оленях з великими санками).

Тож "откєль" пішла та "русь"?

938-й рік.Славне місто Маґдебург."Статут і привілеї турнірів у місті Маґдебург".Перелік лицарів-спортсменів за чином і прапорами:

1.Варнім, князь Померанії і вендів (волинян),

2.Bellmarus princeps Russiae (Велемир, князь Русів),

3.Вольдемар, герцог Ютландії,

4.Radebotto dux Russiae (Ратибор, герцог Русів),

5.Vunslaus princeps Rugiae, Wenctslaus dux Ruscsias (Вінцеслав князь ругів, герцог Русинів)

Як казав професор Вєсєловський на розкопках поховань на Кулішках, поблизу Киримля у Москві (1990-ті): "Позвольтє..А гдє же здєсь наши?"

959-й рік.Продовження Хроніки Реґінона Прюмського."Посли Олени, королеви ругів (Helen regina Rugiae), що охрестилася у Константинополі за імператора Романа, константинопольського імператора, прибувши до короля, нещиро (як потім з'ясувалося) просили поставити тому народові епископа та священників" До речі Адальберт ругів всеж хрестив, але тільки тих, хто мешкав поблизу Маґдебурга.

Додам, що у Тітмара з Мерзенбурга, Володимир іменується Rex Ruszianum (король Русинів).

Отже, згідно з різними східно-франкськими хроніками, "русь" Міллєра та Шльоцера — це назви ругів (русинів).Руги — це давніша назва.Римляни їх ототожнювали із кельтоскитами."Баварський географ" розташовує цих ruzzi (ruczi) на Київщині та Черкащині.

Ймовірно, після Києва, Інґвар дійсно намагався захопити землі Людей лісу, але загинув.Як він пов'язаний з королевою Оленою — невідомо, адже немає жодних свідотцтв, яким чином Київ потрапив до володінь волинських королів.Можливо, що Інґвар Старий був одружений на королеві (з дипломатичних міркувань), і можливо, Святослав був сином Олени й Інґвара.У Константина VII Порфірогенета у трактаті "Про управління імперією", у ІХ розділі є згадки (з розповідей вікінгів) про "флотилії купецьких кораблів з Німґарда, в якому сидів Сфендослав, син Інґвара, архонта Русів".

Для свиномангитів це Ладоґа (знищена на той час), для наших дослідників — це Київ (що цілком відповідає свідоцтвам про торговельний флот — на прапорі Києва у 1340х роках був корабель).Ймовірно, син кагана перетворив перевіз та колишній осередок розбійників на торгове місто, і його наступник перебував у "Німґарді", але посада короля повернула Святослава до королівського престолу у Волинь (сучасний Грубешів, Польща).

Дуже цікавою є постать королеви ругів (найспекулятивніша постать у брехні московитів).Дуже ймовірно, що вона родом з Пліснесько, одного із найбільших міст Білої Хорватії (на це вказують найдавніші легенди про королеву, у свиномангитів Пліснесько перетворився на "Псков", який з'явився не раніше 1045 року).

Хрещення королеви в імператора Романа (944 рік) та римські хроніки вказують, що королева особисто очолила військовий набіг, який закінчився для ругів невдало.Традиції жінок-воїнів — це сарматська традиція (індо-іранська).У саварані Сасанідів теж траплялись жінки-лицарі (тільки зі знатних родів).Тож ймовірно Олена була з правлячого сарматського роду Волинського королівства.Коли і як успадкувала трон — невідомо.

Взагалі, цю частину нашої історії ретельно винищено свиномангитами та місцевими ворогами власного народу, вихованими колонізаторами.

Отже у 944 році у ругів-українців з'явився другий шанс охреститися (і теж до цього приклала руку королева).

Що сталося — невідомо, але епископ Адальберт, якого черговий раз відправили хрестити ругів, ледве врятувався у 962 році, більша частина священиків, що була з ним — загинула.Археологи знаходять багато поховань тих часів на Волині: голови, пробиті цвяхами — так кельтоскити за старим і новим звичаєм вбивали християнських священиків.Дуже ймовірно, що саме у 962-у році королева втратила владу.Християнство ще навіть у ХІІ столітті в Україні на рівних співіснувало зі старою релігією, а Мати-Марену зображали разом із Архангелом Михаїлом на військових штандартах та оберегах (вони обидвоє відповідали за військову справу).Причому, це було у всіх велетів і ругів — і в Україні і в німецькому Укрмарку.

Королева Олена, після поразки і хрещення, була змушеною стати "федератом" Імперії (постачання військових контингентів до лав римського війська).

Тож наступник Олени, Святослав Хоробрий, новий король ругів-русинів і "каган Києва", заздалегідь був підлеглим Імперії (цієї залежності останній язичницький правитель України намагався позбавитись протягом всього свого життя).

Імперія вела виснажливу війну проти Хозарії, яка відібрала у неї Таврику і загрожувала вірменським провінціям на Кавказі та Анатолії.На війну проти Хозарії римляни відправили молодого короля ругів.Походи Святослава на Дунай і в Таврику (а також набіги "русів" з Паллескю на хозарські поволзські володіння) спричинили розпад Хозарії у 969 році і розпад Першого Болгарського царства.У 958 році війська Святослава допомогли імператору Нікіфору Фоці (нащадок арабського царя Джаббали) придушити болгарське повстання.В наступні роки (Ібн-Гауді) флот Святослава пограбував і розгромив узбережжя арабської Андалусії.Наслідком бойових дій проти Хозарії стало приєднання її подільских володінь і частини дунайських володінь Болгарії до королівства Ругів (Русинів), а також посилення впливу ругів у Тавриці.Вигадані свиномангитами "походи Святослава на Волгу і на Оку" — це звичайна брехня.На Волзі діяли загони вікінгів (які з "русів" після 1000 року перетворились на варагіан).Святослав діяв поблизу своїх володінь."Руси" арабів, як і частина "русів"-слов'ян — це "торговці" з Рутено-Фризської торгівельної компанії.(О.Пріцак).

Після знищення Хозарії та Болгарського царства, Імперія ймовірно (тобто як завжди) "кинула" федератів.Це спричинило повстання проти Імперії.У 969 році останній язичницький король ругів рушив у свій останній похід проти Імперії.На той час при владі в Імперії був узурпатор Іоанн Цимісхій (вірменин за походженням).Це був непересічний вояка і непоганий полководець.Його війська змусили загони Святослава відступити до Сілістрії (Доростол).Війська Імперії значно переважали ругів і їхніх найманців і за чисельністю, і за озбрєнням.

У 971 році під Сілістрією сталася катастрофа для Святослава 22 червня 971 року під час битви почалася злива і війська Святослава почали втікати до брами Сілістрії.За свідченням римських хроністів, війська Імперії вбили понад 15000 ругів, а самі втратили лише до 350 осіб вбитими і багатьох пораненими.Вже наступного дня відбулися перемовини.

Римський історик Лев Діакон, який був присутнім на перемовинах, залишив опис Святослава: "Показався і Святослав, що приплив на ріці на скіфському човні; він сидів на веслах і веслував разом із наближеними, нічим не відрізняючись від них.Ось якою була його (князя Святослава) зовнішність: середнього зросту, не надто високого і не дуже низького, з кошлатими бровами і ясно-синіми очима, ніс короткий, з негустою бородою, з густим, дуже довгим волоссям над верхньою губою.Голова в нього була зовсім голою, але з одного боку звисало пасмо волосся — ознака знатності роду; міцнапотилиця, широкі груди та всі інші частини тіла були цілком співмірними, однак виглядав він похмурим і диким.В одне вухо його було вдіто золоту сережку; вона була прикрашеною карбункулом, обрамленим двома перлинами.Одежа його була білою і відрізнялася від одежі його наближених тільки чистотою.Сидячи в човні на лавці для веслярів, він поговорив трохи з імператором про умови миру і поїхав.Так закінчилася війна ромеїв зі скіфами." Залишкам війська переможці видали провіант і супроводили за кордони Імперії.Останнє відоме місцеперебування Святослава і війська — Білобережжя, або озеро Березань.

Своїх вбивць-"свояків" у причорноморські степи, Святослав впустив сам, зруйнувавши Хозарію.Найняті римлянами пацинаки вбили короля і його отчення.Місце загибелі Святослава є невідомим.Сучасна міфологія приписує це або Хортиці, або "десь за порогами".Але археологи так і не знайшли жодного місця битви у тих місцях (свиномангитам було конче потрібно як можна найближче притягнути дійових осіб нашої історії до Мещерських болот.Саме з цією метою з північних марійців В'ятки зробили "вятичів" і "переселили" їх десь у сучасну Харківщину, яка була майже безлюдною на той час).

Смерть Святослава спричинила низку подій у королівстві, які скінчилися кривавою різаниною, падінням правлячих дворів та столиць королівств.

Отже перед об'єднанням в Україні існували королівство хорватів та пов'язані із ним майбутні Теребовельске та Звенигородське князівства, королівство черв'ян і волинян та підлегли їм землі Людей, бужан і угличів, ще існували чотири анклави кельтів-нервів, та підпорядковані Києву укранени-фрезити та русини-ruszi.Сіверяни перебували під владою данів.Біля східних франків у постійних війнах постало лехітське князівство полян та пястів, яке приєднало до себе споріднену Куявію."Герцоґство" велетів-лютичів, украненів та ругів-rusci встигало воювати на два фронти — проти франків і саксів та проти полян та пястів.Богемія (майбутня Чехія) воювала проти франків і проти лехитів.Славія королів бодричів поступово підпадала під владу Східнофранкського королівства.Цікаво, що в ті часи колишні частини "імперії Тотіли" підтримували між собою зв'язки і їхню спорідненість між собою франки усвідомлювали.


ЧАСТИНА 4 ВОЛОДИМИР

Glenn A.Rathn, Radio Lemberg, 23.08.2018

Власне кажучи про походження найзагадковішої (стараннями свиномангитів) постаті української і світової історії абсолютно нічого невідомо, окрім казок ХІІІ століття, в яких наш персонаж діє спільно зі своїм ворогом проти своїх предків, що жили за півтисячоліття до нього, та свідчень (скупих) римських істориків та Тітмара з Мерзебургу — саме він надає максимум інформації про короля Русинів.Окрім скупих джерел, інформацію про короля Русинів дає археологія — адже хтось за короткий час зруйнував з населенням Овруч, Волинь (місто), Червен, Стільсько, Плесенсько, Вільно-Паллєскью, Чернігів та Сівер (Новгород-Сіверський).

Коли останній язичницький король Русинів почав війну проти Римської імперії (969), то нею правив Нікіфор І Фока ("прекрасна Феофана", дружина покійного Романа ІІ, міняла чоловіків як рукавички).Доки Святослав дійшов до кордону Імперії, то влада перейшла до чергового коханця "Прєкрасної" — Іоанна Цимісхія (970), а племінник вбитого Нікіфороса, Барда Фока повстав проти узурпатора у Фракії.Саме там і діяли війська Святослава, Барди Фоки та Барди Скліра, якого Цимісхій відправив на придушення повстання та відсіч "варварам".Барда Склір у 970 році розбив військо Святослава під Адріанополем (за версією "обрусівших мокшів" — "ми перемогли"), з чого "українська історична наука" зробила висновок, що "сталася бойова нічия".Насправді Склір і Святослава розбив і Фоку примусив втікати.Цимісхій врятував себе і від ругів і від повстанців за допомогою Скліра: у 971 році повстання Фоки було придушено, Святослава розбито.Після цього Цимісхій почав війну проти Аббасидів...

В цей час на теренах королівств та земель України, які поринули у хаос, спричинений загибеллю короля і війська, з'явився молодий і завзятий очільник однієї із багатьох багатонаціональних банд (колишній раб), які наплодила Рутено-Фризська Торгівельна компанія.А що кістяк його "роти" складали шведи, то хвацький хлопець почав сходження до свого престолу з Паллескю.Здобувши Вільну-Паллескю ("Полоцк"), Володимир Байстрюк вирізав всю родину короля Рогвульда, згвалтувавши на очах приречених дочку короля.Слідом за столицею впали сіверські міста, згодом черга дійшла до Людей.Язичники руги, свеби, дани і "кельтоскіфи" посунули на захоплення королівств, що лежали на шляху із "варяг у греки" (шлях починався з Одера).Впали Волинь, Велика Хорватія та хорватське князівство Пржемисла (його дочку, Адель, Володимир також згвалтував на очах рідні).Але остання захоплена територія втягнула Володимира у довготривалий міжнародний конфлікт між Богемією, східними франками та лехітами за "хорутанський спадок" (це була війна всього життя для Володимира).

А що тепер в цього узурпатора ворогів в старих столицях стало більше, ніж зірок на небі, а "військо" для захисту аж ніяк не було пристосованим, то своєю столицею Володимир обрав провінційний на той час Київ, який став важливим торговим центром на "торгівельному шляху Рутено-Фризської торгівельної компанії".

В цей час у Сирії рапотово помер Цимісхій (976) і на престол Імперії зійшов син Романа ІІ Лакапіна (того, що "хрестив" королеву ругів Олену) Василь ІІ.За рік до цього (975) імперський уряд відправив переможця Святослава, арабів і Барди Фоки, Скліра у почесне вигнання.То ж у 976 році в Імперії відразу двоє взули червоні кампаги — Василь ІІ і Барда Склір (взувалися червоні кампаги легко, ба знімались лише разом з головою).Тепер на сторону узурпатора перейли провінції Малої Азії та значна частина Тагмати і комітатенів. У відчаї, Василь відправив проти Скліра його колишнього ворога (і колишнього узурпатора) Барду Фоку, у 978 році, випустивши його із в'язниці.

Саме в цей час новоявлений король Русинів виявив нестачу коштів на оплату послуг найманців (що загрожувало втратою влади і життя) та відчув, що "військо" потрібно кудись відправити.До того ж, легітимність початку правління Володимира викликала питання великі питання серед русинів.Ось так і співпали бажання уряду імператора Василя ІІ та короля Володимира (одному були потрібними війська, іншому — кошти та війна).Так у лавах військ Імперії десь 979 року з'явилися русини, трохи данів і трохи свеїв.Саме того року, у битві під Панкалією війська Фоки та федератів (русини Володимира та грузини-картвели Торніке) розгромили війська Скліра.Склір втік до Багдаду.Треба відзначити, що перед самою битвою русини встигли відгамселити грузинів в іпровізованій битві за сіно.

Барда Фока, після втечі Скліра, відправився на відвоювання Алеппо, і за бойові успіхи отримав посаду стратега феми Антіохія.Володимир відправився до Константинополя за оплатою (де за сприяння посадовців позбувся своїх свебів-посіпак, назавжди залишившись у свебських сагах покидьком). Ймовірно Володимир залишився служити "командиром варагіан" (а його королівством правили Володимирові родичі).

У 986 році, почесний узурпатор Імперії, Барда Фока, забажав посади у столиці.Імператор відмовив.Тоді у 987 році Фока знову взув червоні кампаги. Він відправив посланця до Скліра з пропозицією об'єднатися.На бік Фоки перейшов весь імперський флот і більша частина військ.Для короля ругів настав його зоряний час.

13 квітня 989 року у битві під Абідосом війська короля Володимира разом із залишками імперських віськ, що залишилися вірними імператорові, та його найманий флот розгромили флот і війська Барди Фоки.Фока загинув у битві.

Так король Володимир врятував Римську Імперію Василя ІІ Болгаробійця.Мимохідь Володимир придушив повстання "вільного города Херсонес", який підтримував будь-яких узурпаторів, які обіцяли херсонесітам звільненя від сплати податків.

За такі заслуги Володимир отримав: посаду царя неіснуючого Боспору (наш триденс саме звідти) та дружину Олену, яка вже була зарученою за майбутнім імператором Отоном ІІІ, що спричинило лють в "імперії німецького народу", бо з справжнім імператором поріднився нахабний вискочка, а не "богоізбраний король".Правда, Володимирові перед вінчанням у Константинополі, довелось охреститися (що спричинило повстання у Києві, яке його дядько швидко придушив).Як бонус, імператор відправив з родичкою її свиту — пару бандонів комітатенів.

Русини вивчили римське військове мистецтво й отримали зразки обладунків, трохи священників (які швидко поєднали свої посади з посадами рахманів) і трохи грошей, на базі яких Володимир почав карбувати варварські копії римських монет у кращих традиціях старих кельтських царів.

Володимиру відпочивати довго не довелось — на заході королівства тривала перманентна війна з лехітами (992 рік).У процесі бойових дій, загони русинів і волинян просунулися на землі лехитів як зі сходу, так і з заходу — князі та герцоґи русинів та руси Борусії узгоджували свої дії із королем.Та найбільше докучали русинам, франкам, лехітам, моравам та богемцям оленьоводи Малого Баскерту.Багато свідчень тих подій можна знайти в Хроніках Тітмара з Мерзебургу.

Почнімо з так званого "хрещення".Адже вигадане "хрещення Русі" є наріжним каменем пропаганди "Русского міра".Тітмар залишив опис святилища одного з богів лютичів, до племінного союзу яких входили і укранени (руги).

" (17) Є в окрузі ратарів таке собі місто під назвою Радагост (Радагаст), трикутнє і що має три брами (це не місто, а святилище).Із усіх боків місто оточує великий ліс, недоторканий і священий, що його вшановують місцеві мешканці.Двоє із цих воріт завжди відчинені для всіх хто приходить, треті ж, ті що повернуті на схід, і самі маленькі, відчиняють шлях до моря, яке лежить неподалік і дуже страшного на вигляд (ймовірно мова про лісове озеро).У місті нема нічого окрім майстерно збудованого із деревини святилища основанням якого слугують роги різних тварин.Ззовні стіни його, як можна це побачити, прикрашають майстерно вирізьблені зображення богів та богинь.Всередені стоять виготовлені вручну ідоли, кожен із своїм вирізбленим ім'ям, одягнені в шоломи й обладунки, що надає їм страшного вигляду.Головний із них зветься Сварожич; всі язичники поважають його більше решти богів.Знамена їхні також ніколи не виносяться звідти, за винятком хіба що військової потреби; але виносити їх звідти можуть лише піші воїни.

24.Для обслуговування святилища місцевими мешканцями призначено особливих служителів.Коли вони збираються там, коли потрібно принести жертви богам, або щоб пом'якшити гнів богів, ті (рахмани) сидять, тоді як інші стоять поруч.Таємничо перешіптуються один з одним, вони з трепетом копають землю, і кинувши жереб, дізнаються істину у справах, що викликають сумнів.Закінчивши це, вони покривають жереб зеленою дерниною і встрикнувши у землю два списи хрест-навхрест, зі смиренням проводять між ними коня, який вважається найбільшим серед інших і тому йому поклоняються як священному; не дивлячись на жереб, що було кинуто раніше, через цю, буцімто священну тварину, вони проводять друге гадання.І якщо в обидвох випадках випадає одне і те ж знамення, задум приводять до виконання; якщо ж ні, то засмучений народ відмовляється від задуму.Давні, оповиті забобонами, перекази розповідають, що коли їм загрожує страшна небезпека довгого заколоту, із названого моря виходить величезний вепр з білими від піни іклами, і з радістю качається у багні, являючи себе багатьом.

25(18).Скільки округ у тих краях, стільки там і храмів, в кожному з яких вшановується невірними ідол того або іншого демона.Причому вищеназване місто займає серед них особливе становище.Відправляючись на війну, вони прощаються із ним, а з успіхом повернувшись, вшановують його належними дарами.За допомогою жеребу та коня, вони старанно з'ясовують, що служителі (рахмани) повинні принести у жертву богам.Особливо жорстокий гнів богів пом'якшується кров'ю тварин та людей.Всіми ними, що називаються загальним ім'ям лютичів не управляє якийсь один правитель.Рішення про необхідну справу обговорюється на загальних зборах (на раді), після чого всі повинні дати згоду на приведення його до виконання.Як що хтось із селян виступає супроти прийнятого рішення, то його гамселять палицями; а якщо він і поза радою відкрито виказує йому спротив, то його або спалюють живцем і повністю віддають на пограбування його майно, або сплатою суми коштів, відповідно до його рангу у їхній присутності.Самі невірні і непостійні вони вимагають від інших величної і непорушної відданності.Мир вони укладають, збриваючи пасмо волосся, за допомогою трави та стискання рук.Однак за гроші, їх легко заставити його порушити.

Уникай, читачу, їхньої присутності, а рівно і культу, виконуй заповіти Священого Писання!"

Так виглядали українські племена не тільки у Німеччині, а й на Батьківщині...

Дуже цікаво, що навіть у ХІ столітті у слов'ян деякі вожді мали кельтські імена: "...він наказав повісити у Мерзебурзі свого великого вассала Брункіо, а у Фаллерслебені слов'янських вождів Бориса і Вецемуіксла".

Ранньосередньвічне українське суспільство було просякнутим глибоко вкоріненою вірою предків і перші спроби християнізації були нестійкими та поверхневими.

Ось що відомо про другого офіційного місіонера-хрестителя ругів (ruszianum).Отже: "Бруно (син шкільного товариша Тітмара з Мерзебургу), прийшовши до Мерзебургу, просив у нього (Генріха ІІ), з дозволу пана Папи, — висвятити його у сан епископа, й отримав там у відповідності до його (Генріха ІІ) наказу, від архіепископа Таґіно рукоположення, і як сам він казав, палліум.Потім він підвергнув себе трудам великих і дальніх мандрівок (місія з хрещення у Києві та у землях ругів і чорних мадяр), приборкуючи тіло голодом і катуючи бдінням.Багато добра отримав він від Болеслава та інших заможних людей, щвидко роздав його церквам, своїм друзям і біднякам, собі нічого не залишив.Коли він проповідував на кордоні цієї країни (Польша) і Русі, то спочатку відчував утиски з боку місцевих мешканців, а потім, продовжуючи нести Евангеліє, був схоплений ними, і безвинний, як ягня, і заради любові до Христа, який є головою Церкви, обезголовлений ними 14 лютого (1009 року) разом із 18-ма своїми супутниками".

Жодної іншої згадки про хрещення ругів (русинів) на ті часи, ані у римських джерелах, ані у франкських (німецьких) немає.На початок ХІ століття більшість мешканців королівства і нової столиці були ще нехрещеними.

Тепер уважно подивімось на "рівноапостольного князя-хрестителя" (насправді — типового короля ругів):

"Книга 7.72(52).Продовжуючи далі своє оповідання, я розповім заради осуду про образ дій короля Русинів, Володимира.Взявши собі з Греції (Римської Імперії) дружину, на ім'я Олена, яку було просватано за Отона ІІІ, але підступним способом була у нього забрано, він за її вимогою прийняв святу християнську віру, яку не прикрасив праведними трудами.Адже він був без міри чуттєвим та жорстоким і завдав тендітним данайцям багато шкоди.Маючи трьох (а не "12") синів, він віддав у дружини одному з них (Святополкові) дочку князя Болеслава, нашого гонителя; поляки відправили разом з нею Рейнберна, епископа Кольберга....Ні знання мого і красномовності не вистачить, аби розповісти скільки праці поклав він у ввіреній йому (землі ругів).Святилища ідолів він зруйнував та спалив, "море", неселене демонами, він, кинувши туди чотири змащених святим єлеєм каменюки і освятивши водою, очистив; виростив для всемогутнього Господа нову гілку на безплідному дереві, тобто привив до біса безтолковому народу слово святої проповіді.Стомлюючи своє тіло безперевними бдіннями постом та мовчанням, він готував своє серце до зустрічі з Господом. Названий король (Володимир), почувши що син його, підбурюваний Болеславом, таємно готується повстати проти нього, схопив його разом із дружиною та вище названим отцем (Рейберном) та замкнув їх окремо один від одного під охорону.Перебуваючи під арештом, вельмишановний отець (Рейнберн) те, що не міг відкрито вершити у славу Божу, старанно вершив у таємниці.У сльозах приніс він жертву вічної молитви, і від чистого серця змирився із вищим священником, після чого, звільнившись від тісної темниці тіла, радіючи, відправився до волі вічної слави.

73.Ім'я цього короля несправедливо перекладається як "влада над миром", але ж не те, що нечестиві тримають один з іншим і чим володіють мешканці цього світу, називається істиним миром — бо цей світ завжди хиткий; та тільки той наблизиться до істиного, хто стримуючи усілякий порив душі своєї, заслужив всепереможному терпінню Царство боже.Перебуваючи у небесному спокої, цей епископ (Рейнберн) сміється над погрозами неправедного мужа і, отримавши подвійну чистоту, спостерігає полум'я, що повинно покарати того розпусника (Володимира); бо згідно зі свідченням нашого вчителя Павла, Бог осудить прелюбодіїв.Болеслав же не забарився помститися за нього як тільки зміг [приблизно у 1013-1014 роках].Після цього, підтриманий нами (саксами)? він напав на Русинів.Спустошивши більшу частину цієї країни, він наказав перебити печенігів, коли між ними та його людьми сталося непорозуміння, хоча ті і були його союзниками (Кн 6.91(55)).

74.Король носив на стегнах перев'яз, аби ще збільшити уроджену пристрасть до гріха.Але Христос, вчитель нашого спасіння, звелів перепоясати наші повні спокуси чресла заради утримання, а не заради якогось збудження.А коли вище названий король (Володимир) почув від своїх (Олениних) проповідників про світильники, що горять, він змив пляму свого гріха завзятою та щедрою милостинею ("прозрів" на останьому році життя).Адже написано: "Творіть милостиню і все буде у вас чисто".Досягнувши вже шановного віку, він помер, і перед цим довго правив королівством, залишивши весь спадок двом синам (Ярославу і невідомому), третій (Святополк) знаходився у буцигарні.Поховали його у великому місті Києві, у церкві Христова мученика і папи Клімента (ймовірно залишки "Деятинної" це вона і є), поряд зі законною дружиною (Оленою); домовини їхні стоять посеред храму.Сини його поділили між собою державу і в усьому підтвердилось слово Христове.Бо я побоююсь, що станеться те, виконання чого провіщує голос істини, адже каже він: "Усіляке царство, що розділиться само у собі буде спустошене" і таке інше. Хай молиться усе християнство, щоб Бог змінив присуд в тих землях!" (Ймовірно між братами почалась війна).

Собор Святої Софії, очевидно, почав будуватися ще за життя Олени і добудовувася за Ярослава.Невідомо на які дві частини поділили королівство Ярослав і його невідомий брат. Невідомо коли було вбито цього другого брата Ярославом, але це було не раніше другого походу Болеслава на Русинів.Всі імена синів Володимира і його самого - слов'янські (хорутанські, моравські).Він жодним чином не є пов'язаним зі скандинавами — про це Тітмар би знав.Володимир мав лише двох дружин — Олену і невідому "мачуху Ярослава і Святополка", трьох синів - Святополка, Ярослава і невідомого (чимось дуже заважав свиномангитам, німцям і полякам) та дев'ятьох дочок від двох дружин.Ховали Володимира, за переказами, як язичницького царя-жерця (із проламуванням стіни чи стелі, як і зараз деколи ховають сільских "відьом"), але домовину не спалили, а поставили у церкві, яку він збудував.

Так виглядає життя "рівноапостольного" короля, бо його попередники на столі були саме королями (Баварський Географ), з погляду його ворогів — саксів і лехитів.

ЧАСТИНА 5 ЯРОСЛАВ

Glenn A.Rathn, Radio Lemberg, 29.08.2018

1015 року помер король Русинів Володимир І. Три його сини (це підтверджують і Тітмар, і Сага про Едмунда) стали запеклими ворогами. Святополку вдалося втекти з буцигарні до свого тестя, князя Болеслава Хороброго. Два інші: Ярослав та "Борислав" розділили королівство та розпочали війну між собою (чим і скористалися сакси та Болеслав). Тітмар руйнує міф про будівництво Святої Софії Ярославом "Мудрим". Насправді Софію Київську у 1015 році вже було збудовано, бо у 1017 році вона вщент згоріла разом із Києвом. Причина пожежі — невдалий штурм Києва печенігами, підкупленими Болеславом та Генріхом ІІ.

1018 року князь полян і пястів Болеслав І Хоробрий та король Генріх ІІ уклали між собою мир (Генріх визнав Лужицю леном Болеслава) і розпочали війну протів королівства Русинів, скориставшись війною між братами.

Князь полян і пястів Болеслав І
Навесні 1018 року війська Ярослава штурмували одне з міст, що належали "Бориславу" і вивели зі собою всіх його мешканців. Сага про Еймунда стверджує, що це місто — Вільна-Паллескю ("Полоцьк").

Отже слово Тітмару з Мерзебурга:

"Кн.8 31.(15). Неможливо також змовчати про нещастя, що звалилося на королівство Русинів. Адже Болеслав напав на нього згідно нашої поради (наказу), з великим військом, та завдав йому великої шкоди. Так, у липні місяці, 22 числа, цей князь, прийшовши до якоїсь річки (Західний Буг), став там разом із своїм військом табором і звелів приготувати необхідні мости. Король Русинів (Ярослав) розташувався біля нього разом зі своїми людьми і з тревогою чекав чим, закінчиться битва. Між тим, ворога, підбурюваного полянами (майбутніми поляками) було викликано на битву, і внаслідок несподіваного успіху було відкинуто від річки, яку він обороняв. Підбадьорений цим безладом, Болеслав, вимагаючи, щоб спільники приготувались і не барилися, відразу ж, хоч і з труднощами, перейшов річку. Вороже військо, що вишикувалося напроти нього, марно намагалося захистити свою батьківщину. Вже у першій же сутичці воно піддалося і вже не чинило сильного опору. Там тоді було перебито велику кількість переможених, що намагалися втекти, і мало переможців. З наших (саксів) загинув славний лицар Ерік, якого наш імператор довгий час тримав у ланцюгах. З того дня Болеслав, розвиваючи успіх, переслідував ворогів, що тікали від нього; його приймали місцеві мешканці та вшановували багатими подарунками".

Вражає швидкість, з якою військо Болеслава і Святополка заволоділо більшістю земель Русинів — 14 серпня (за три тижні) військо вже дісталося Києва. Схоже, що Ярослав не був популярним у підданих — війна між братами дуже псувала імідж нового короля. Тому дрібні та великі феодали (князі та бояри) переходили на бік Святополка. Селяни до війни не залучались, бо війни сюзеренів їм було байдуже (села ніхто не палив і не грабував).

" 32... Хоча мешканці і захищали його (Київ), він все ж доволі швидко здався чужоземцям: залишений своїм королем, якій ганебно втік..." Ймовірно гарнізон перейшов на бік Святополка і Ярослав тікав із Києва прикриваючись заручницею — донькою Болеслава ("Бріан де Буагільбер" і "леді Ровена").

"... (Київ) 14 серпня приняв Болеслава і Святополка, свого пана, який так довго був відсутнім; з пошани до нього та зі страху перед нами (саксами), вся ця країна перейшла на його бік. Архіепископ того міста (Іоанн) вшанував прибулих (Болеслава та Святополка) у храмі Святої Софії, який минулого року згорів внаслідок нещасного випадку — з мощами святих та іншими прикрасами. Там же (Свята Софія) перебували мачуха названого короля (Ярослава), його дружина та 9 сестер. На одній з них, яка була давно ним бажана, беззаконно, забувши про свою дружину, одружився старий розпусник Болеслав. Йому там надали величезні багатства, більшу частину з яких він роздав друзям та прибічникам, а дещо відправив на батьківщину. Цьому князю допомогали 300 мужів з нашого боку (сакси), 500 - від мадяр, від печенігів - 1000. Всі вони були відправлені по домівках, як тільки прийшли мцісцеві мешканці, і виказавши вірність, доставили названому пану велику радість. У тому великому місті, що є столицею королівства мається 400 церков, 8 ярмарок, а людей - невідома кількість, вони, як і вся та провінція, складаються зі сильних рабів, що втекли, які звідусіль прибули сюди і особливо зі швидких данів (мешканці Паллескю); вони досі успішно протистояли дуже дошкульним печенігам та перемагали інших".

"33. Гордий цим успіхом, Болеслав відправив до Ярослава архіепископа названого престолу (Іоанна), щоб той просив повернути йому дочку і обіцяв віддати (Ярославу) його дружину разом із мачухою та сестрами. Після цього, він відправив до нашого імператора (Генріха ІІ) з багатими подарунками свого улюбленного аббата Туні, щоб той забезпечив на майбутнє його милість і допомогу, та оголосив, що він зробить все, що тому (Генріху ІІ) буде завгодно. До близької йому Елади (Римської імперії) він (Болеслав) також відправив послів, які повинні були обіцяти її імператору всі блага, якщо той забажає мати його (Болеслава) другом, та оголосити йому, що у протилежному випадку, він отримає лютого та непримиримого ворога. Над нами усіма стояв всемогутній Бог, що милостиво вказав нам, що те, що бажає Він, вигідно і нам." Отже 1019 року королівство змінило імператора.

Подальша доля дочки Болеслава є невідомою — ймовірно вона загинула, бо дружина, мачуха і сестри Ярослава опинилися при дворі Болеслава у якості заручниць, звідки так і не повернулись — угода про обмін заручниками так і не відбулась. Про це натякає і Ґалл Анонім у своїй хроніці. Згідно з Ґаллом Анонімом (перший польський хроніст ХІІ століття), Болеслав просидів на Київському престолі 9 місяців (з серпня 1018 по травень 1019), а потім передав його Святополку. Десь на початку червня, Ярослав зі залишками вірних йому військ та печенігами намагався на річці Буг перехопити обоз Болеслава. Хоча Ґалл Анонім пише про те, що військо короля-втікача набагато перевищувало полянсько-пястське, але це вочевидь фантазія Аноніма. Згідно з Анонімом, Болеслав своєю промовою надихнув своє малочисельне військо на бій, і його війська вщент розгромили Ярославове військо. "Неможливо було зрозуміти — кров чи вода у Бузі". Болеслав дозволив родичам загиблих знатних русинів забрати тіла для поховання. Ґалл Анонім стверджує, що Русини ще "багато років платили данину Польщі" (отже, спростовано ще одну брехню "Нестора" Шльоцера про "вбивство Святополка у 1019 році").

Королівство було розділено на колишнє Паллескю (Чернігівщину) та приєднані до неї пустки Альдейґаборґу, та на землю Русинів. Невідомо коли "Борислав" загинув від руки брата - Ярослава. Посилання на московську брехню, відому як "Повєсть врємєнних лєт" є недоречними — її автори-німці були малознайомими з джерелами.

Дати подальших подій ймовірні, бо на них нема посилань у жодному із джерел. Цілком можливо, що Ярослав втік до свебів (Сага про Святого Олафа та Сага про Ейнара), де одружився вдруге (протизаконно, бо перша дружина була жива) на Інґіґерді, дочці Улофа Шетконунґа та Астрід — дочки короля бодричів. Дата весілля, як і дата "захоплення Києва", "правління у Новгороді" — це звичайна московська брехня, бо раніше року смерті Болеслава ніхто і дихнути у бік Святополка не смів, а Новгорода до 1040-х років не існувало у природі. Тож це одруження з Інґіґердою сталося десь у 1020-х роках. Як плату за одруження і військову допомогу, Ярослав повернув землі Альдейґаборґу свебам. З тих пір це — Інґрія (землі Інґіґерди), або як кажуть місцеві "русскіє" — Inkerinmaa. Приблизно у 1025-1026 році Ярослав з військом найманців Ейнара захопив Паллескю і змусив місцевих конунґів укласти з ним союз. І дуже схоже на те, що чоловіком та військом керувала сама Інґіґерда. Це вона почала будівництво Нуувеґурда (з палацу архіепископа) та прикордонних з жемайтами і естами фортець відомих зараз як Псков і Тарту (Юріїв) - це була її Інґрія.

Очевидно, що після звістки про смерть ненависного їм Болеслава (1025 рік) подружжя вирішило діяти. Наймані вбивці Ейнара вбили короля Святополка. Тих, хто відмовлявся присягати королю-втікачу, змушували це робити силою вікінґи-найманці.

На польський престол зійшов король Мешко ІІ (корона йому дісталась від коронованого перед смертю батька).

"Всім сусідам він був, однак, ненависним через ту ненависть, що вони відчували до його батька. Але, не відрізнявся він так багатством, ані звичаями, ані блиском життя, як його батько". Мешко ІІ не визнав нового імператора Конрада ІІ із салічної (франкської) династії, чим зробив Польщу здобиччю сусідів. Спочатку він програв війну угорцям за Словаччину, потім намагався відбити батьківський лен Лужицю. Після невдалого походу у Саксонію у 1030 році, Мешко ІІ вигнав з Польщі своїх братів — Оттона і Безприма. Вони втекли до Ярослава та Інґіґерди. Розлючений Конрад ІІ розпочав війну проти Польщі у 1031 році, залучивши до неї нового вассала — короля Русинів Ярослава (і, звісно, королеву Інґіґерду).

Внаслідок бойових дій Польщу було поділено між саксонцями та русинами. Ярославу дісталися, окрім повернутих червенських городів та володимирових завоювань, ще й землі Надсяння, де було збудовано фортецю Ярослав. Лужиця і Мильсько війдійшли до імператора, Моравія — до Богемії, а Словаччина — до Угорщини. Саксонською частиною Польщі далі правив князь Мешко ІІ (але корону було відібрано), іншою — (русинською) Отто. Та Отто невдовзі помер, і Мешко ІІ до своєї смерті керував всією Польщею, сплачуючи данину двом сюзеренам. У 1032 році Мешко ІІ видав свою дочку Ґертруду заміж за спадкоємця русинського престолу — Ізяслава, майбутнього короля Дмитра І.

Безперечно, що без зв'язків і впливу королеви Інґіґерди, Ярослав був би лише спостерігачем у цій "грі престолів".

Так королівство Русинів посіло своє місто у тодішній Европі. Королева Інґіґерда за допомогою своїх дочок "завоювала" всю Европу: старша дочка Елізавета стала королевою Норвегії і дружиною Гаральда Суворого, романтика, поета, рекетира і майстра бігу на обох видах лиж, після його загибелі у 1066 році в Англії, вийшла заміж вдруге і стала королевою Данії; Анна сталадругоюдружиноюфранкськогокороля Генріха І і матір'ю короля Філіпа І і графа Гуґо (одного з керівників Першого Хрестового походу); АнастасіясталадружиноюугорськогокороляАндрашаІ (посів престол за допомогою Ярослава і Іґіґерди) та матір'ю угорського короля Шаломона; АгатасталадружиноюанглійськогокороляЕдвардаВигнанця.


І Ярослав і Інґіґерда належали до давніх королівських родин, що походили з країни Русинів. Саме тому так радо герцоґи, князі та королі франків і саксів родичались з домом Ярослава й Інґіґерди (а не навпаки). Англійські та франкські джерела наголошуть, що їхні правителі родичались із королями Русинів, а не "великими князями" (улугбеями). Саме правління королеви Інґіґерди започаткувало врегулювання звичаєвих відносин ругів у деяку подібність до писаного Закону. Торгівля замість грабунку. Кінні слуги у прикордонні замість найманих розбійників. Лагідна християнізація і початок літературної творчості у столиці (перші зразки і спеціалісти з Великої Хорватії). Королева з дитинства розмовляла мовою, подібною до мови русинів (вона походила з королівської династії Славії), тому вона була своєю і для місцевої знаті і для данів зі свебами. При дворі Ярослава й Інґіґерди перебували майбутні правителі Англії, Норвегії і Угорщини.

Королева Інґіґерда померла 10 лютого 1049 року, її поховали у римському саркофазі, у катедральному соборі Святої Софії. Після її смерті на землях Інґрії (у столиці Інґрії) на її честь звели церкву Святої Ірини, яку московити-брехуни перетворили на "місце її поховання". Ярослав пережив її на чотири роки і помер у 1053 році.

Усі досягнення королеви московські брехуни приписали Ярославові — боягузові та невдасі, зробивши з нього "зразок правителя" (для московитів). Жодного відношення до Мокселі-Merijamaa Ярослав та Інґіґерда не мали. На той час це була пустельна заболочена тайга, населена рідкими "поселеннями" фінів-мисливців та рибалок, де вікінґи та булґари ловили рабів на продаж (після 1008 року король Генріх ІІ заборонив продаж християн язичникам, чим остаточно зруйнував бізнес залишків "Рутено-Фризької торгівельної компанії").

Ось так Україна-Русь і стала частиною тодішнього "Европейського союзу".

ЧАСТИНА 6 КІНЕЦЬ ОДИНАДЦЯТОГО СТОЛІТТЯ

Glenn A.Rathn, Radio Lemberg, 06.09.2018

Далі від історії України залишились ліше мізерні фрагменти — дякувати Казимиру ІІІ, гессенській хвойді, "савєцкім учоним" і нашим манкуртам.

Спершу треба визначити, що більшу частину так званих "князів" і подій вигадано наприкінці XVIII та на початку ХІХ століть, аби спочатку прив'язати історію територій Мокселі-Merijamaa до історії України та Польщі, а потім для західного читача обґрунтувати законність аннексії Польщі, Литви і України-Русі. Отже, продовжимо...

Очевидно, що під впливом "Священої Римської імперії німецького народу" Ярослав та Інґіґерда запровадили у королівстві право сеньйорату — коли старший син вважається головним в роді, а інші його брати і рідні стають його васалами, всі володіння розподіляються між нащадками згідно заповіту. Цей сеньйорат зруйнував всі ранні королівства Европи, тож українське королівство Русинів не стало винятком.

Десь на початку ХІ століття у Приазов'ї, причорноморському степу та Лівобережжі, з'явилися нові господарі — кипчаки, відомі у нас як "половці". "Літопис" і тут бреше, відносячи появу "людей піску" до "1055 року" — адже Ґалл Анонім стверджує, що у битві з Болеславом на стороні Ярослава у 1019 році вже були кипчаки. А на час правління угорського короля Владислава (Ласло) І Святого, кипчаки-кумани вже вдерлися до Угорщини. Кипчаки витіснили залишки хазар на Північний Кавказ, печенігів-свояків — у Трансільванію та підкорили торків. На відміну від напівграбіжницького об'єднання "свояків", "люди піску" мали державу, що простягалась від Єсіла-Іртиша до Дунаю — відому як Дешт-і-Кипчак, чи Половецький степ. У Середній Азії держава кипчаків межувала із Караханідами та Хорезмом. Десь у 1030-1040 роках кипчаки прийняли іслам. Це спрощувало торгівельні контакти з Волзькою Булгарією, Хорезмом та всім ісламським світом.

Великий Шовковий Шлях, що виник після 166 року н. е. (римська торгівля і дипломати дісталися Китаю у пошуках джерела шовку) контролювали кипчаки. На місті сучасного Маріуполя виникло місто-порт Судак — "найбільший із портів кипчацьких" — найпівнічнійше відгалуження Великого Шовкового шляху.

Тож у королівства Русинів з'явився грізний і потужний ворог, що перекрив торгівлю із Сходом, а отже залишився лише Одерсько-Дністерський шлях (Краків-Звенигород-Плиснесько-Галич(Стільсько)-Константинополь) до Римської імперії.

У німецьких володіннях слов'ян сталася подія, яка на 100 років зупинила онімечування — 10 вересня 1056 року, у межиріччі Лаби і Хавелі, біля Преслава, війська Велетського союзу вщент знищили саксько-польське військо. Майже ніхто не врятувався, а імператор Генріх ІІІ від звістки про поразку занедужав та помер.

Після смерті Ярослава (дата смерті чомусь не збігається із віком деяких "синів") його син, Ізяслав, хрещений на честь Дмитра Солунського, зайняв київський престол як король Дмитро І. Чиїм сином був Святополк — невідомо ("літописи" є дуже брехливими у цьому відношенні, але він точно не був сином Ярослава). Байки про "Всеслава з Полоцька" є вигадками ХІХ століття — на той час Вільну вже було пограбовано та знелюднено Ярославом ще у 1018 році, і центр князівства перемістився до Чернігова. Оскільки сеньйорат був новинкою, то відразу у русинів він не прижився, і початок правління Дмитра І супроводжувався постійними "революціями".

Частину "повстань" вигадано на догоду "марксизму-лєнінізму". Десь у 1060 роках експансія Дешт-І-Кипчака досягла (на лівобережжі) русинських володінь. Так кінні слуги вперше зіткнулмсь з козаками (qazaq — так кипчаки іменували свою прикордонну варту). Дешт-І-Кипчак був зацікавленим у контролі над Києвом. Русинські королі жадали прибрати до рук Судак. Почався довгий період русинсько-половецьких війн, які врешті коштували самого існування і Чернігівського принципату і Дешт-І-Кипчаку.

Зразу поясню — "битви", про які відомо лише Шльоцеру і Мусіну-Пушкіну треба вважати вигадкою (причиною є легалізація вигаданих "князів" які "володіли Суздальщиною"). За часів правління короля Дмитра І у Києві (у Печерському монастирі) з'явилася художня майстерня та книгописання. Дуже ймовірно, що це плід праці хорватських (галицьких майстрів) та ірландців. Якість оригінальної київської мініатюри не залишає шансів вбогим підробкам-"літописам" (оссіановим баладам). Ґрафіті на стінах Софії Київської доводять, що значна частина заможного населення королівства була писемною, а мова, якою воно спілкувалось, була дуже близькою до сучасної української (так звана "проста" мова). Християнська писемність тоді користувалась або хорватською глаголицею, або кирилицею, а язичники вживали старе сакральне письмо (московити його називають "вересовиця").

Через те, що такі речі неможливо створити за парудесят років, то очевидно, що культурне життя королівства було значно розвинутішим і цікавішим у ІХ-ХІ століттях ніж нам про це відомо. На початку 1070-х років до Києва прибуло посольство братів-бернардинців на чолі із Маврикієм. Ченців прийняли при дворі короля Дмитра І і королеви Гертруди. Від королівського подружжя ченці отримали значні кошти, на які, після повернення, почали будівництво у Реґенсбурзі (Ратиборні) маштабного монастирського комплексу Абатства Святого Якова та Святої Гертруди. Та не тільки за коштами ірландські ченці відвідали Київ — в ірландській генеалогічній та історичній традиціях прабатько ірландців Фєній Фарса був правителем Скитії і саме звідси він відправився у подорож до Ейре. Саме тоді молитовник Гертруди потрапив до Реґенсбурга (зараз він зберігається в Італії). Це єдиний оригінал середньовічного українського писемництва і мистецтва мініатюри, що вцілів. Все інше знищено Польщею та Московією...

Десь у 1073 році Короля Дмитра І і його родину змусили втекти з Києва до Польщі. Заколот очолив Святослав ІІ, який був (дуже ймовірно) сином самого Ізяслава-Дмитра (таке в Европі було не рідкістю). До всіх негараздів додалося те, що племінник королеви Гертруди, Болеслав ІІ, забрав частину скарбниці Дмитра І. Тож син короля, Ярополк, відправився до Папи Григорія VII за допомогою. У Римі Папа коронував Ярополка як короля Русинів, та підтвердив право Дмитра І на корону, а своєю буллою від 17 квітня 1075 року надав йому лен Святого Престолу на Королівство Русинів. Відтоді права на королівський трон належали нащадкам Ярополка.

Київ і його околиці захопив король Святополк ІІ за підтримки данів. 1076 року Ізяслав-Дмитро повернув собі трон (Святослав ІІ не наважився піти проти Святого престолу й імператора). Приблизно після 1078 року короля Дмитра І було вбито і Київський престол знову захопив Святослав ІІ (саме щедрість до свебів Ярослава і щедрість до данів Святослава ІІ й забезпечили місце у Сагах "Яріцлєйву та сину його Хольді"). Також збрехали про "князів-ізгоїв" у ХІ-ХІІ століттях і "Нєстори" лапотні. Адже князі-вигнанці з'явилися лише за права майорату (його ввів король Роман Великий). Тож у часи королів Ярославичів всі сини, і навіть деякі байстрюки, отримували свій спадок або лен. Більша частина князів не належала до королівської родини, а була місцевою аристократією, інтереси якої зовсім не співпадали з інтересами Києва, а після узурпації влади Святославом ІІ столиця країни взагалі опинилась у Вишгороді — там трон посів законний король Ярополк. До володінь Ярополка відійли Турівщина (земля Людей), Волинь, Галичина, Теребовлянщина, Звенигородщина, Перемишль, йому присягнули отамани Пониззя. В узурпатора опинилось Полісся (Чернігів, Смаленска, та руїни Вільни) і дві прикордонні фортеці у лівобережному степі з гарнізонами — Римів і Преслава. Обидві були збудовано для комітатенів Римської імперії, нащадки яких і несли в них службу. Тут "Літописи" остаточно заплутуються у брехні. З них випливає, що Київ опинився в руках Святослава ІІ, покійника, який згодом щасливо "воскрес", а існування його поплічника і васала, так званого "Всеволода", є дуже непевним.

У 1082 році перестала існувати римська армія, а імперія стала васалом турків — у битві під Манцикертом сельджуки знищили всю Таґмату, а сам імператор Роман V Діоген потрапив до полону. На додачу сельджуцькі найманці в Анатолії та Каппадокії перейшли на бік своїх родичів, і Імперія втратила більшість своїх малоазійських володінь.

Тим часом (дуже ймовірно, що за підтримки Богемії) у Галичині владу повернула собі місцева хорутанська династія — князь Ростислав. Його "спорідненість" з Буланідовичами (або як кажуть москалі — "рюріковічамі") є абсолютно вигаданою. Хорватський князь носив ім'я свого видатного моравського предка. Тож від Королівства Русинів відпала Велика Хорватія та її сателіти (Подунав'я та Пониззя залишилось вірним королю). У 1084 році за підтримки місцевого хорватського населення, Хродерік Ростиславович зайняв Перемишль (звільнивши його від русинської окупації), а його брат, Володар, отримав Звенигород, а Василько — Теребовлю. Ймовірно, колишньою Великою Хорватією так і правила місцева династія, тільки у якості намісників. А під час дезінтеграції королівства моравська династія лише скористалась можливістюповернути собі владу. "Літописи" брешуть, що Всеволод визнав "законність" володінь — на престолі у Києві на той час перебував Святослав ІІ, а номінальним правителем був король Ярополк-Петро.

Далі в авторів "літописів" внаслідок незнання джерел виникає фантасмагорична картина з "похованими заживо" та іншими елементами фентезі (чим власне і є "літописи").

Хродерік не зупинився на досягнутому, і вдерся до Волині. Того ж 1084 року він захопив місто Володимир. Король Ярополк втік до Польщі, але Хродерік взяв у заручниці королеву-матір Гертруду та правлячу королеву Куниґунду-Ірину. 1086-1087 року Ярополк і польські союзники вибили хорватів з Волині та увійшли до Звенигородщини. Під час облоги Звенигорода, короля Ярополка було вбито найманим вбивцею Хродеріка Моравського. Сам Хродерік загинув під час облоги Перемишля мадярськими військами Владислава І Святого у 1092 році.

За переказами, тіло Ярополка перевезли до Києва, де його зустрів митрополит Іоанн ІІ. Поховали його у церкві його Святого Покровителя — Святого Петра. Його син, останній у династії королів Ярославовичів, Ярослав володів лише північчю Волині. Нажаль, окупанти знищили всі згадки про нього.

Після загибелі короля Ярополка-Петра, столицю королівства, місто Володимир, захопив так званий "князь" (ім'я вигадано). Московська брехня прив'язує його до Рязанщини (Тьмуктаракані) і приплітає до родоводу Ярослава. Але! Цей "діяч" є зовсім невідомим ані у німецькій імперії, ані у Польщі. Тобто цей "князь" невідомого походження, скориставшись обставинами, захопив місто. Дуже ймовірно, що це був лицар з оточення короля Святослава ІІ, бо він опинився у війську короля, яке намагалося повернути до володінь королівства хорватські князівства. За нез'ясованих обставин (вигадки ХІХ століття про "князівські з'їзди" можна сміливо відкидати), цей авантюрист чимось завинив перед королем. Полоненого Василька Теребовельського осліпили за наказом короля (як бунтівника). Оскільки "князь" втік, то провину приписали (значно пізніше у казках) йому. Втік "князь" до Дешт-І-Кипчаку (ймовірно він був тюркського походження) і звісно він і привів своїх нових сюзеренів захоплювати Волинь. Кипчаки заволоділи Володимиром і Луцьком. Самих кипчаків, та їхню маріонетку з Волині, вибили війська короля Святослава ІІ лише у 1100 році. У 1112 році той "князь" десь загинув. Це лише один приклад побічних ефектів сеньйорату і брехні "Літописів".

"Літописи" розтягують "правління" сумнівного "Всеволода" до 1093 року. Цей "князь" також є невідомим у тогочасній Европі (що взагалі ставить його існування під великий сумнів — його не згадано у буллі Папи Григорія, хоча він "правив Києвом" на той час). Коли він помер і народився — невідомо. Згідно з московською міфологією вважається, що «Всеволода» поховано поруч з батьком у стінах Софії. Де справді поховано "князя" — невідомо. Скоріш за все, Всеволода вигадано заради пояснення, звідки взявся Володимир ІІ Мономах, "батько засновника Москви". Оскільки на "печатках Всеволода" є класична тюркська тамга, то скоріш за все він був лише знатним кипчаком в оточенні Святослава ІІ (якщо, звісно, сама печатка не є просто копією ординської з якогось ханського ярлика).

На троні Києва після смерті Дмитра І ми бачимо короля Святослава ІІ. Чомусь авторам "Літописів" король був не довподоби і вони поховали його у "1076 році". Насправді король правив довго та щасливо. На початку ХІІ століття король Святослав ІІ знову об'єднав більшу частину українських земель під своєю владою. Саме він закладав Михайлівський Золотоверхий та деякі інші церкви й монастирі. За його правління бенедектинці із приходу Святого Якоба і Святої Гертруди збудували монастир поблизу Шекавиці. Саме його дочку Евпраксію (а не вигаданого "Всеволода") спочатку була видано заміж за маркграфа Генріха Штаденського, але потім Евпраксія стала дружиною Генріха IV (Adelheid von Kiew) та імператрицею "Священої Римської імперії німецького народу", а згодом вона втікла від чоловіка до Італії... У 1112 році Святослав ІІ одружився з Одою, дочкою Леопольда графа Штаденського. Але вже за рік (1113) королева була змушеною втікати з Русі з маленьким сином Вартиславом, закопавши у землю частину скарбниці королівства після вбивства короля "сином Всеволода" — Володимиром ІІ на прізвисько "Мономах". Син Святослава ІІ став засновником династії Грифичів в іншій Русі — в Укрмарку (добре, що тоді було дві України).

Дуже цікавою є версія московської брехні часів СРСР про "народне повстання". Ніякого "повстання", звісно, не було. Просто черговий узурпатор невідомого походження вбив короля і двох його старших синів, а молода королева з немовлям встигла втікти.

Тож впродовж ХІ століття Рутенія стала класичною европейською монархією зі своєю окремою сакральною (церковною) мовою, але добре писала і простою, і латиною і елінською; з літературою (не зберіглась) та освітою. Країна експортувала сіль, зерно та залізо. Будувались монастирі (всіх конфесій), йшли війни проти кипчаків та мадярів, а її правителі отримували корону в Римі нарівні із німецькими імператорами та Карлом Великим (що аж бісить нашу "офіційну науку" та її кремлівських господарів).

ЧАСТИНА 7 УЗУРПАТОР ВОЛОДИМИР ІІ "МОНОМАХ"

Glenn A.Rathn, Radio Lemberg, 08.09.2018

Дуже симптоматично, що для свого "слов'янського родоводу" обрусівшая мєр'я вибрала у нашій багатій історії лише покидьків, ґвалтівників, вбивць і калік. Пояснення цьому є науковим — адже всі ці "діячі" є майже невідомими тогочасним хроністам (кому могли бути цікавими тимчасові злочинці, які випадково опинились на гребні хвилі і нічого окрім трупів та розорення після себе не залишили?) Мало того, московитам довелось вигадувати безліч "князів", яких ніколи не існувало у природі, аби прив'язати свої фантазії до життя, а що фантазували декілька казкарів одночасно, то і "правителів" одночасно виявлялось декілька. Брехуни самі заплутались у своїй брехні...

Отже, у 1113 році у Києві, черговий "народний улюбленець", що пообіцяв королівській роті та місцевому гарнізону "долар по 8 і ковбасу по 2,50" вбив короля Святополка ІІ, його синів і захопив владу. Мєрянські брехуни, коли описували його "життєвий шлях", трохи забрехались щодо "звершень князя" і були вимушеними написати, що він прийшов до влади "в 60 років". Це звісно брехня. Такого дідугана ніхто у війську б не тримав, та й на той час бійці так довго рідко жили.

Очевидно, що цей горлоріз був місцевим, і був прибічником "старої віри" та "старих добрих звичаїв". Саме його "двір" описано у литовських легендах, на основі яких "письменники" і зварганили у ХІХ столітті "биліни про Владіміра Красно Солнишко". Скоріш за все він був родом з Чернігівщини (зі сіверців) — адже всі його "фіанни" були переважно звідти (як, наприклад прототип "Іллі Моровлянина"). З часів Володимира ІІ збереглися "змієвики" — військові обереги, на яких поруч із Святим Архістратигом Михаїлом зображено Мати-Захисницю (тільки без ворожої голови у руці) — це старий, ще скитський військовий оберіг.

Схоже, що узурпатор репрезентував місцеву фронду відносно пронімецької політики королів Ярославичів. Цілком можливо, що його прізвисько "Мономах" походило від нащадків римського гарнізону у Римові (про одруження із родичкою імператора невідомо кого тоді не могло бути й мови), і означає воно "одинокий воїн".

Всю цю лабуду вигадано лише з однією метою — створити "родословну засновника Москви" і вбити в голову західному обивателю (насамперед німецькому), що "Русь — це Московія". Тому смішно зараз виглядають петиції і пропозиції на встановлення у Києві, на п'ятому році війни з Московією, "пам'ятників героям московських казок" — "Іллі Муромцю", "Мстиславу Ізяславовичу, переможцю Андрєя Боглюбського" (обидвох не існувало у реальному житті). Перед тим, як встановлювати пам'ятники, потрібно вивчити свою історію (справжню), аби потім не бути посміховиськом в очах ворога...

Епічну ідилію постійно псували кипчаки, які регулярно вдерались у межі королівства. Частенько з кипчаками бився й український "Ферґус Ку МакРой". Є легенда, за якою Володимир ІІ завдав нищівної поразки кипчакам в урочищі на річці Куркулак (сучасна Запорізька область). Але це ймовірно лише легенда.

Єдина згадка про цього Володимира ІІ — це графіті на стіні собору Святої Софії. Те, що він хотів аби його поховали у стінах собору, не доводить, що він є родичем Володимира і Ярослава, а підтверджує лише те, що кожен пройдисвіт у скрутні часи намагається погрітися у промінні чужої слави.

Саме на час правління Володимира ІІ припадає своєрідний "кельтоскитський ренесанс". Двір Володимира був схожим на двір давнього царя ругів, або неврів. Всім заправляв особистий загін, що дуже нагадував "Червону Гілку" короля Конхобара з Уладу. Від правителя звитяжні хлопці отримували почесті, гроші, випивку та жінок. Походження "фіанів" не мало значення. Деякі з "походів на половців" були звичайними бійки з козаками "заради слави". Найвидатніший боєць Чернігівщини загинув в одній із таких бійок і його поховали під алтарем Софії (як героя-захисника). Зрозуміло, що така система управління економікою у ХІІ столітті швидко збанкрутіла.

У цьому сенсі дивною є вигадка про нібито "одруження" узурпатора з Gytha of Wessex, дочкою Гарольда ІІ Ґодвінсона, останнього вессекського короля Англії, вбитого Вільгельмом Бастардом на полях Гастінгса у 1066 році. Ймовірно штукарі поцупили її біографію у Саксона Грамматика, який писав, що Ґіта мешкала разом з братами у свого дядька, короля Данії, Свена Еструдсена. Там вона і померла. Запис про її смерть є у некролозі монастиря Святого Пантелеймона у Кельні. Цю вигадку про "одруження" активно пропагували московидите у середині ХІХ століття (тоді вона і потрапила до "літописів").

Насправді узурпатор (ймовірно після чергової поразки від кипчаків) був одруженим на кипчацькій ханум. Невідомо, чи були у нього нащадки (жоден з них окрім як у "літописах" і в "дослідженні дослідників літописів" ніде не фіксується — що апріорі тоді було неможливим). Схоже на те, що справжніх правителів стерто, аби звільнити місце для вигаданих. Є лише слабкі натяки на династичні зв'язки окремих князів Русі з бодричськими князями і королями (жінки). У Сагах згадано про "наступника" узурпатора "конунґа Гаральда з Ґардаріки" (його дочка нібито вийшла заміж за короля Норвегії).

Але Саги не є дуже надійним джерелом. Скоріш за все, місцевого князя на київському столі змінив данський конунґ з Паллескю-Полісся. Він намагався об'єднати Інґрію, Паллескю і Правобережжя. В міфології це "Мстислав Великий" (український "тиран Набіс"). "Мстиславом" його назвали німці-"літописці", які запозичили це ім'я в королівської династії бодричів.

Після його смерті Королівство Русинів остаточно розпалося на Галичину, Волинь (з Пониззям), Турівщину, Чернігівщину та Інґрію. Десь у 1120-х роках Вільно-"Полоцьк" захопили жемайтійські куніґаси. Інґрія опинилась відрізаною від Королівства і поступово підпала під вплив Ганзейського союзу та шведських конунґів. Чернігівщина, що втратила північні володіння, уклала військовий союз з Дешт-І-Кипчаком. Невідомо, хто правив на Волині. Байстрюка короля Ярополка, Мстислава, було вбито кипчаками під час штурму міста Володимира (1099?). Його брата-байстрюка, Ярослава Ярополковича, було вбито під час штурму міста Володимира узурпатором Володимиром ІІ у 1123 році.

Московити вигадали "синів" Володимира ІІ на Волинському престолі, але що вони там були нікому невідомими, то можна припустити, що престол займали місцеві правителі, пов'язані з Ярополковичами (ймовірно син байстрюка Мстислава), а узурпатор Володимир ІІ потрапив у полон до зятя короля Святополка ІІ, польського князя Болеслава ІІІ Кривоустого (діда майбутнього Dux Ruscenorum — Романа Великого). Галичину утримував Володимирко Володарович (хорватська династія). Отже, немає достовірних свідоцтв про те, хто очолював Волинь і Турівщину у роки подрібнення королівства. І тому є пояснення — столиця остаточно повернулася у Володимир... (що зводить нанівець "теоретичне обґрунтування передачі Києва та Русі північно-східній обрусі").

У ці буремні роки, колишня столиця, Київ постійно змінювала "правителів" і поступово занепала — адже кожний новий "князь" чи "цар" грабував місто і всі 8 базарів (власне заради них і захоплювали Київ). Часто взяти місто під свій контроль намагалися і кипчаки. Саме під час однієї з таких спроб і було вбито каліку-байстрюка Володимира ІІ, "Юрася Довгі руки". Його тіло викинули на міський смітник (де його і знайшли археологи у 1990-х роках, коли тиск московської цензури помітно послабився). Тож Київ залишався "центром Русі" лише в уяві московського пропагандонства.

У ці ж часи, у далекій тайзі понад річкою Вятка, амбітний та властолюбний вождь північних марі захопив землі південних марі та підкорив мєр'я. Він винищив канібалів мурома та встановив дипломатичні відносини з Булгарією. Поставки проса з Поволжя запобігли регулярному вимиранню від голоду фінів Merijamaa. Під впливом булгар, марійці почали масово переходити в іслам. Вождь взяв собі тюркське ім'я — Чумбилат. Так в оксько-волзькій тайзі і виникло племінне об'єднання предків сучасних московитів (не плутати із московитами-тюрками до 1917 року). Саме Чумбилат став прототипом різних "Долгоруких" та "Боголюбських". Звісно, він мало що знав про існування Русі, і ніколи не "ходив походами" у наші краї — між нами було майже 1000 км непрохідної болотистої тайги. Єдиною цивілізованою країною, відомою тогочасним "мєщєрякам", була Булгарія. Сама ж Merijamaa була лише угіддями для ловів рабів-дикунів (саме тому Чумбилат і запровадим іслам у марі). Цей "живий товар" був прибутковим бізнесом і в булгар і у вікінгів. Таким він залишався і на початку ХІХ століття — онук гессенської хвойди продавав "солдат" до Европи по 10,000 рублів за особу.

Отже, станом на 1130-ті роки, Королівство Русинів перестало існувати як єдина держава. Навіть у відносно стабільній Галичині з'явився свій Іван Берладник (він мав "володіння" на території сучасної Румунії). Цікаво, хто був хоча б номінальним правителем? А такий точно був, але його ім'я … "стерли" — ну, майже стерли. Достименно ім'я Dux Ruscenorum є невідомим, але він точно належав до Ярополковичів-Бастардів (саме з цієї причини він і не мав королівського титула). І звісно, королівство без короля продовжувало бути складовою частиною "Священої Римської імперії німецького народу"...


ЧАСТИНА 8 ЗАЛІЗНІ ЛЕДІ З КИЄВА НА ЗАХІДНИХ СЛОВ’ЯНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ

Glenn A.Rathn, Radio Lemberg, 14.09.2018

Отже, на початок ХІІ століття на теренах України-Русі королівській рід майже вигас, але в іншій, західній Русі — Украненленді — він якраз прийшов до влади.

У Магдебурзьких аналах зазначено, що 1089 року "Імператор (Генріх IV) відсвяткував весілля у Кельні, одружившись на якійсь удові маркграфа Утона, дочці короля Русів". Ось так принцеса Евпраксія, дочка короля Святослава ІІ, стала імператрицею "Священої Римської імперії німецького народу" (і господинею королівства Русинів відповідно). За допомогою цього шлюбу Генріх намагався поєднати православних та католицьких правителів у своїй імперії та протистояти натиску двох сакських князівств. Дата смерті Альдегейди-Евпраксії є невідомою, як і місце її поховання (вигадки про це від 1874 року є нічим не підкріпленими). Та цілком очевидно, що саме завдяки їй, або її київському оточенню, Вартислав Святославович і став Princeps Luiticorum. До цього лютичами керували рахмани, вожді та будь-хто за гроші.

Тож прямий нащадок короля Святослава ІІ — Вартислав І — став князем лютичів (а далі треба уважно слідкувати за маніпуляціями московитів у ХІХ столітті). Відомо, що юний Вартислав (у віці 6-7 років) потрапив у полон до Болеслава ІІІ Кривоустого (між 1119 і 1121 роками) і ймовірно сидів у сусідніх камерах з Володимиром ІІ. Вартислав визнав себе васалом Болеслава і погодився виплачувати данину лехітам.

Болеслав ІІІ відправив Отона Бамберзького з місією християнізації західного Помор'я (Славії і Лютичів) у 1124-1128 роках (до речі, Вартислав був хрещеним з дитинства). Саме тоді Вартислав І став правителем герцогства лютичів (яке московитські свині та лехіти називають Помор'ям, що не відповідає дійсності). Молодий герцог підтримував Отона у його діяльності і зміг розширити свої володіння аж до Гюстрова. Під своєю владою Вартислав І об'єднав лютичів, ратарів (саме від них, за переказами, пішли назві ругів і русинів), укрів-украненів, черезпенян і долинчан. Спочатку столицею герцогства була Вєлін (Волинь), а згодом — Каммен (Камінь).

За повідомленням Саксона Грамматика, у 1128-1131 роках данський король Нільс І здійснив похід на володіння Вартислава, і захопив його у полон. Та під тиском Мальмфріди, Інґеборґи та Кнуда Лаварда Нільс звільнив Вартислава.

Трохи раніше, у 1111 році, норвезький король Сіґурд І Хрестоносець одружився на дочці конунга Гаральда з Ґардаріки (королівства Русинів), він був вельможою при Володимирі ІІ та, ймовірно, вважався сином короля свебів (можливо правителем Інґрії). Зверніть увагу як брешуть московити у "літописах" — "син Мстислав" і "батько Володимир" у них майже одного віку. Ця леді встигла допомогти і сестрі і Лаварду у боротьбі за данський трон. Після смерті Сіґурда від чуми, вона втрутилась у боротьбу за данський трон між принцем Еріком, зведеним братом Кнуда Лаварда, та Нільсом, дядьком Лаварда, оженивши на собі Еріка. У грамоті Лундського собору Ерік називає свою дружину "онукою короля свебів". У 1133 році Ерік здолав Нільса і став королем. Невдовзі, 1137 року на Тінзі Еріка було вбито, і подальша доля Мальмфріди є невідомою.

Десь приблизно у 1116 році, син данського короля Еріка І, Кнуд Лавард одружився на київській аристократці Інґеборзі, рідній сестрі Мальмфріди. Ця пані також мала амбіціні планиі щодо Русі на південному узбережжі Балтики — адже вона теж буля княгинею Русів. Її син став королем Данії — Вальдемаром (Володимиром) І.

Після одруження Лавард почав стрімку кар'єру — спочатку він допоміг кузенові, князю ободритів, відбити напад ругів з "Руянскої січі" (про цих горлорізів Буревія трохи згодом), потім за допомогою імператора Лотаря ІІ він отримав титул герцоґа Гольштейна у 1128 році та статусу васала імператора. Невдовзі, за сприяння Інґеборґи та її чоловіка, загадково загинув король Славії Свентіполк (1129). Відразу, посилаючись на "родові зв'язки" своєї дружини Інґеборґи та (ймовірно) на певну суму, Лавард домігся від імператора (а призначати королів, герцогів і князів у імперії булу прерогативою лише імператора) титулу "короля Вендланду" і надання йому королівства у ленне володіння.

Звісно, родичі вбитого короля — Микола (Ніклот) та Прибислав — відразу почали війну проти узурпатора. Правда, невдало, і згодом вони обидвоє опинились у в'язниці Лаварда — адже в тилу Миколи та Прибислава руги з Руяна грабували і брали у полон їхніх селян. Вони це робили не задля допомоги Лаварду, а просто користалися ситуацією. Ці заблукалі сини України вигадали спосіб, за допомогою якого можна було обходити заборону на продаж у рабство християн язичникам і мусульманам — вони примусово "навертали" всіх полонених у "віру Сварога" (ймовірно, клеймили нещасних). При цьому не мало значення хто ти такий — сакс, франк, лехіт, лютич, волинянин, рус — бізнес понад усе. Саме з цієї причини руги одночасно із грабунком Славії грабували і Розкілля.

Врешті, Лавард загинув від рук свого дядька Нільса, який заманив його у пастку.

Після смерті Лаварда владу у Славії поділили Микола (Ніклот) та Прибислав І. Про Прибислава майже не залишилось відомостей (німців він дуже дратував). Відомо лише, що Прибислав став князем вагрів та полабів (волинян). Ніклоту дісталася східна Славія — бодричі та союзні племена хижан та черезпенян.

Імператор Лотар ІІ безуспішно намагався змусити Прибислава І сприяти місіонерству Вєсцеліна — Прибислав успішно саботував всі спроби християнізації. У 1137 році, після смерті імператора Лотаря ІІ, почалась боротьба за сакське герцогство Саксонія між маркграфом Бранденбурга (Бранібора) — Альбрехтом І Асканієм, та герцогом Баварії — Генріхом Х Вельфом. Прибислав скористався з цієї нагоди і значно розширив свої володіння. Та, як завжди, "свої" вчасно завдали удару в спину — володіння Прибислава, Ніклота та Вартислава (узбережжя) було атаковано князем рутенів-руян Ратиславом. Він спустошив і пограбував землі навколо Любіци (Старого Любека). Володарі ледь відбили нападників.

Граф Гольштейна, Генріх фон Баневід, вів війну проти Прибислава з перемінним успіхом. Але герцоґ Саксонії і Баварії, Генрік Лев Вельф (після смерті Альбрехта, Генріх Х Вельф захопив Саксонію) поставив крапку у цьому протистоянні — 1142 року Прибислав визнав себе васалом Генріка Лева і втратив частину своїх володінь (Вагрію). Ніклот у цій війні підтримав сакських князів.

У ці часи на теренах України хорватський династ Володимирко Володаревич об'єднав усі хорватські князівства у так зване Галицьке князівство (1141). Місто Галич обрали столицею не випадково — адже в Галичі перебувала Стільська епархія. Тобто Галич вважався правонаступником столиці Великої Хорватії — міста Стільсько.

Київщину і провінційний, на той час Київ, грабували половці та чернігівці (у фантазіях московитів це подано як "междусобные войны князей"). На лівобережжі України безроздільно царював Дешт-І-Кипчак — до його володінь належали сіверський Вороніж та сучасні Харківщина й Сумщина. Сіверянські князі і колишні конунги стали кровними родичами кипчацьких ханів. Дехто з ханів прийняв християнство, і це ще більше заплутало фантазії московських пропагандистів ХІХ століття.

Волинь утримували нащадки бастардів короля Ярополка. Саме їм і присягали отамани міст Поділля — до завоювань Ольґерда нашим Поділлям управляли виборні отамани (спадок Хозарії).


ЧАСТИНА 9 ХРЕСТОНОСЦІ ТА ВИГНАНЦІ ЗІ СВОЄЇ ЗЕМЛІ. ФАТАЛЬНА ПОМИЛКА НІКЛОТА

Glenn A.Rathn, Radio Lemberg, 17.09.2018

Після захоплення сельджуками володінь Римської імперії у Вірменії та в частині Малої Азії (це сталося після розгрому ними римської армії під Манцикертом у 1071 році), один із наступників Романуса — Олексій І Комнін — запросив допомоги у папи Григорія VII та імператора Генріха IV. Але лише Папа Урбан ІІ оголосив Хрестовий похід (це був перший похід), який тривав з 1096 по 1099 рік і офіційною метою якого було допомогти Римській імперії подолати сельджуків та повернути імперії її колишні володіння. У першому Хрестовому поході взяли участь багато лицарів з усієї Европи, зокрема і русини. Але коли у 1099 році лицарі захопили Єрусалим, то вони відмовились повертати його Комнінові, й утворили незалежне Єрусалимське Королівство. За рік до цього, Балдуїн Булонський відокремився від основної армії хрестоносців та попрямував до Кілікії (вірменського царства), а звідти до Едесси, яка була столицею незалежного вірменського князівства. Спочатку Балдуїн правив разом з Торосом, князем Едесси, але невдовзі, змовившись з місцевими ішханами, він стратив Тороса і захопив владу. Ось так виникла перша держава хрестоносців на Близькому Сході — Графство Едесса. Згодом виникли Єрусалимське Королівство та Графство Тріполі.

У 1137 році, емір Мосулу Імад ад-Дін Зангі, під гаслом джихаду розгромив війська Графства Тріполі. Згодом, провівши розвідку, у 1144 році Зангі розпочав осаду Едесси. Місцевий правитель, Жослен де Куртене, не мав війська аби захистити місто, і 25 грудня 1144 року Едесса впала. Звістка про падіння Едесси сильно схвилювала европейських володарів. Та у 1144 році Папою був Евген ІІІ, слабкодухий і невпевнений правитель, тож ідею другого Хрестового походу оголосив інший харизматичний діяч тодішньої Европи — Бернард із Клерво — у 1147 році. На заклик Бернарда відгукнулись король Франції та імператор Священої Римської імперії. Так у лавах хрестоносців і з'явилися волиняни та галичани (волинський герб отримав хреста Іоаннітів за цей похід).

А що ініціатором цього походу виступила проста громадкість, то дехто ініціював свій власний Хрестовий похід. Це зробив князь Польщі. Разом з данським королем Вальдемаром та герцогом Генріком Левом, вони разом оголосили свій Хрестовий похід, так званий "Вендський". Насправді навколо цього походу так багато брехні та вигадок (і московитів, і поляків, і німців), що вся ця історія “зовсім трохи” не співпадає з тогочасними хроніками. Треба зауважити, що якийсь "київський князь" допомагав онукові короля Святослава ІІ, польскому князю Владиславу ІІ Вигнанцю. Московити називають його "Всеволодом", але він ніде окрім "літописів" він є невідомим. То ж скоріш за все йдеться не про "Київ", а про волинських володарів. Звісно, справжнє ім'я союзника Владислава ІІ є невідомим. Адже Владислав ІІ Вигнанець помер у 1146 році.

В Магдебурзьких аналах записано про рік 1147-й: "Його ж старший брат (польського князя) з неосяжним військом виступив проти russiae, найжорстокіших варварів, і залишався там впродовж довгого часу. Проти них за неоціненним велінням Божим виступили також рутени, хоч і менш католичні, але які володіли все ж особливим видом християнської віри, з величезними загонами озброєних. Всі вони з величезним спорядженням, з їстівними припасами та з достойною подиву відданістю вступили з різних сторін у землю язичників, і здригнулася вся земля перед їхнім виглядом, і рухаючись приблизно протягом трьох місяців, вони спустошили все, спалили міста та селища, а святилище з ідолами, що було перед містом Мальхон, то вони спалили разом з самим містом".

Ось так описано початок того "Вендського походу".

Совкова брехлива маячня (яка потрапила до світового стандарту історії), марить: "Вендський Хрестовий похід німецьких феодалів було спрямовано проти західних слов'ян, з метою навернення їх у рабство".

По-перше: більшість німецьких феодалів рушили з Конрадом у Святу Землю. По-друге: похід теоретично було спрямовано проти язичників, які насильно обертали християн у поганство, з метою їхнього продажу (а простими словами — проти тих анклавів, які навіть у середині ХІІ століття продовжували жити грабунком сусідів). По-третє: слов’яни поділяються на північних (чехи, словаки, поляки, лужичани, українці) та південних (чорні хорвати, словенці, серби, і з натяжкою болгари, які є сумішшю тюрків і слов’ян).

Тобто метою Вендського походу були: 1. ВолодінняПрибислава (якраз самі венди), який саботував християнізацію; 2. Руги-рутениостроваРуян, які саме й займалися грабунком та работоргівлею (за сприяння деяких християнських правителів); 3.БоРусія,абоякзXVIстоліттянімцікажуть"Пруссія", яку населяли руси та ести (але з яких вперто ліплять балтів — лівів та жемайтів), які у союзі із Руяном грабували виключно Польщу.

У поході проти вендів взяли участь: сакси Генріка Лева, дани Вальдемара, бодричі Ніклота, лютичі і укранени Вартислава, поляни і пясти Мешка, та рутени-русини волинського правителя русинів. Тож якось кепсько виходить із тою міжнародною брехнею...

Запис у Магдебурзьких аналах московити трактують як "похід" на улюблених кадебістами "ятвягів". Насправді там чітко вказано мету походу — Бо Русія. До того ж, формально це князівство належало польским князям. І там чітко вказано, що війська русинів увійшли до Бо Русії з декількох напрямків: з району Сувалок (волиняни) та з узбережжя (рутени Вартислава). За три місяці українські загони привели русів під руку Польщі.

Але найцікавіше далі. Володіння вендів Прибислава (на честь яких московські пропагандисти й назвали цей похід) взагалі ніхто не чіпав — і Прибислав ані в поході, ані у подальшій трагедії участі не брав. Взагалі, брехні тут просто море. Адже насправді руги Руяну під керівництвом Буревія відбилися від цих хрестоносців і на цьому всі "Вендські хрестові походи" й скінчилися.

Також дуже цікаво, що католицькі монахи називають християнську віру русинів "трохи менш католичною" й "особливим видом", тобто не дуже "православною". Це не дивно, адже чого б це Папа Григорій після розколу коронував схизмата? На це також натякають матеріали церковного суду під час Констанцького собору 1418 року — чомусь католицькі єрархи визнали віру Острозьких своєю, і не відправили на вогнище (слідом за єретиком Яном Гусом) Костянтина Красного «Гедигольда», Григорія Цамблака, Вітовта й короля Владислава Яґеллона (на що багато хто в Европі тоді сподівався).

Ймовірно, або під час походу, або перед ним — під час війни із ругами Руяну загинув Вартислав І (між 1138 і 1148 роками). Герцога Вартислава І та його старшого сина Ратибора І (помер у 1155 році), поховав онук Вартислава — герцог Богуслав І Благочестивий — зробив він це у місті Столпи, у бенедектинському монастирі, який він збудував на честь батька і брата (на фото).

А далі... далі сталася справжня трагедія. І спровокували її хижани і черезпеняни...

Наприкінці 1147 року, через хижан та черезпенян (які постійно провокували конфлікт з Генріком Левом) король СлавіїМикола (Ніклот)розірвав союз зі саксами і розпочав бойові дії проти Генріка Лева. Початок для Ніклота був вдалим — він вступив у Вагрію та підійшов до Любека (бойові дії велись у володіннях Прибислава, який лише спостерігав за ними). Та згодом об'єднана армія Генріка Лева та Вальдемара зупинила війська Ніклота, і відкинула його до фортеці Добин на Звіриному озері. Війну припинили. Трохи пізніше Ніклот знов уклав союз зі саксами (з графом Гольштейну — Адольфом Шауенбургським) проти свого брата Прибислава. У 1151 році Ніклот за допомогою саксів врешті придушив повстання хижан та черезпенян, яке було спрямовано проти нього особисто.

Починаючи з 1156 року, Ніклот відновив союз з Генріком Левом, який почав використовувати бодричів для тиску на данів (на той час там спалахнула внутрішня ворожнеча). Флот Ніклота сам, а іноді й за участю ругів з Руяна, грабував узбережжя Данії та її столицю. Але згодом Ніклот знову посварився з Генріком стосовно примусової християнізації бодричів, і зробив це в досить невдалий момент — Вальдемар І врешті об'єднав данів, і знов був готовим до війни. Інтереси Генріка і Вальдемара співпали, і у 1160 році вони об'єдналися проти Ніклота.

Війська Вальдемара напали з півночі, а війська Генріка Лева напали з Вагрії. Бодричі опинилися сам на сам і з саксами і з данами. Того ж року (восени 1160) король Ніклот загинув під час оборони фортеці.

Сакси захопили землі бодричів аж до річки Піни. Сини Миколи (Ніклота) — Прибислав та Вартислав чинили впертий опір окупантам. Але після полонення та страти Вартислава у 1164 році, Прибислав схилився перед Генріком Левом, отримав титул герцога Мекленбурга (Міколінбурга) та взяв собі ім'я Генріх. Династія Ніклота правила Мекленбургом аж до 1918 року. Частина вендів та бодричів втекла до володінь Богуслава, а ті, що вціліли, були онімеченими. Так впало королівство Золотого Грифона — Славія.

Трагічна смерть Ніклота та захоплення земель бодричів недавніми союзниками, стали великою несподіванкою для братів та нащадків Вартислава І Святославича — Богуслава й Казимира. У 1164 році брати підтримали повстання Прибислава та Вартислава мекленбурзьких, і оголосили війну Генріку Леву та Вальдемару. На жаль, це повстання швидко скінчилось, і Богуслав та Казимир отримали лютого ворога на своїх кордонах. Того ж року армія Генріка Лева вдерлася у Герцогство Лютичів.

5 липня 1164 року біля міста Диміна, Богуслав І переміг саксів і данів з великими втратами. Наступного дня у битві при Ферхені лютичі захопили табір сакського війська, але були розбитими загоном, що не брав участі у битві, і який лютичі не помітили (вони грабували табір і не виставили постів). Так бург-граф фон Хаґен переміг військо Богуслава, і столицю Казимира — місто Диміна — було спалено. Остання битва Богуслава зі саксами відбулася на річці Піна. За свідченням Гемігольда, велети Богуслава втратили 2500 осіб вбитими. Війська Генріка Лева захопили Диміну і Столпи. Все скінчилося.

Богуслав та Казимир визнали себе васалами Генріка Лева. Велетів, украненів та інших слов’ян виганяли з земель Померанії, а на їхнє місце Богуслав був зобов'язаним селити саксів і франків…

Ось як це описує Гемігольд у "Слов'янській хроніці":

"Бо всю землю слов'янську... через безперервні війни, особливо через війну останню (1164 року), на милість Господа Бога, котрий завжди зміцнює десницею благочестивого герцога (Богуслав I), було цілком перетворено на пустелю. І якщо ще десь залишалися якісь останні уламки від народу слов'янського, то внаслідок нестачі у хлібі й запустіння посівних полів (сакси застосували тактику "випаленої землі") вони були настільки виснаженими від голодомору, що були змушеними натовпами йти до поморян (у землі Волині)... І пішли слов'яни (у Волинь), які жили в навколишніх селищах, і прийшли сакси та оселилися тут (замість етнічних слов'ян). Слов'яни ж поступово вибували з цієї землі... Герцог (саксонський Генрік Лев) присудив їм (слов'янам) вигнання та звелів всім своїм (саксам) бути готовими до (військового) походу підчас жнив (мирного збирання врожаю слов'янами, позбавлення джерел харчування)... І прийшло військо герцога (Генріка Лева), і нікого (слов'ян) тут не знайшлося, хто вчинив би йому (озброєний) опір. Бо слов'яни, увесь час йдучи вперед (до Волині), втікали від присутності герцога (Генріка Лева), не маючи сміливості десь зупинитися зі страху перед ним... І прийшли сюди зі своїх земель тевтонці, щоби населити цю землю, простору, багату хлібом, зручну через велику кількість пасовищ, багату рибою та м'ясом і всіма благами... Мужі ж гользатські, які після вигнання слов'ян заселили їх землю, старанними є в спорудженні (католицьких) церков... Всю ж землю слов'янську,.. колись небезпечну (для саксів) засідками та майже пустельну, тепер, завдяки Господу (Богу), всю перетворено в єдину саксонську колонію. І споруджуються тут (німецькі) міста і селища, і збільшується кількість (католицьких) церков, і росте число служителів божих (священиків)... Гунцелін І (фон Хаґен), муж сильний і васал герцога (саксонського Генріха Лева), наказав своїм (саксам), що якщо вони виявлять будь-яких (живих) слов'ян, які (утримавшись від міграції) пробираються через глухі місця,.. то щоби схопивши їх у полон, негайно передавали їх для страти через повішення".

була ціна фатальної помилки короля Ніклота. Сакси вигнали переважну більшість слов'ян зі земель, які захопили предки слов'ян ще у ІV-V століттях н. е. у німецьких племен свебів, бургундів, хаттів, ютів, вандалів та тих самих саксів. Через різанину, яку вчинили сакси, Богуслав І відправив своїх старших синів подалі від Столпів, на батьківщину — у королівство Русинів. Про долю Померанії — напишемо трохи згодом, в іншій частині...

Водночас, русини воювали на Близькому Сході у лавах хрестоносців Конрада. Окрім князів, участь у поході взяли і бояри-лицарі, і простолюдини.


ЧАСТИНА 10 КІНЕЦЬ XII СТОЛІТТЯ. ОБ'ЄДНАННЯ РУСИНСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ ПІД ПРОВОДОМ ВОЛИНІ

Glenn A.Rathn, Radio Lemberg, 20.09.2018

Треба зауважити, що після невдалої спроби московитів кінця XVII століття примазатись до династії Грифичів, їхні наступники, німці-штукарі, витратили немало часу та французського паперу XVII століття, аби прив'язати брехливі вигадки про "спадкоємність Москви" до спадку королівства Русі — вони вигадували цілі "династії" та "родоводи" (ймовірно, аби Л.Войтовичу було чим зайнятися) для підтвердження "родства" Кобил з вигаданими "хрюковічамі".

На жаль для брехунів з Гольштенії та місцевих свинопсів на кшталт Кара-Мурзи , їхні фантазії не надихали навіть їх самих, бо Кара-Мурза сам сказав, що його "Історія государства Россійського" має домішок брехні (власне там взагалі — суцільна брехня та вигадки). Титулу "Великий князь" у середовищі слов'ян ніколи не існувало. Це прямий переклад титулу тюркских засновників Московії улу-беїв. Наші манкурти і зараз повторюють ту московську лайку стосовно королів, герцогів і князів-принцепсів русинів-українців. Київ перестав бути столицею королівства ще за короля Ярополка, тож згодом Київ був цікавим лише як торгівельний пункт і не більше.

Отже, після етнічних чисток та штучного голоду Генріка Лева, більша частина вендів-волинян, украненів, ратарів, лютичів та інших слов'янських племен рушила на прабатьківщину, на терени Волині (від Сувалок до Володимира). Разом зі селянами сюди пересилились і лицарі, і князі, і син Богуслава І Благочестивого. Це дуже болюча тема і для московитів, і для поляків. По-перше, він носив титул dux, як і його батько; по-друге, він виявився дуже амбіційним, войовничим і харизматичним лідером (чого зовсім не очікували кипчаки, поляки, хорвати Галичини, мадяри та поліщуки); і по-третє, і головне — він належав до королівського роду і мав всі підстави претендувати на все королівство Русі. "Літописці" ХІХ століття приписують його до вигаданого ними "роду" "мстислава-ізяслава-мстислава-ізяслава" (з фантазією у німців було туго), які ніби правили у "північно-східній русі". Насправді, наприкінці ХІІ століття у Merijamaa правили двоє кугизів, а прямих шляхів до моксельських боліт з Русі взагалі не було.

Отже, у 1165-1167 роках на Волинь прибув спадкоємець короля Святослава ІІ, герцог Вартислав ІІ (його вік співпадає з віком Романа і він є єдиним син Богуслава, що "таємничо зник") зі свитою, лицарями та загонами добре озброєних бійців. Десь у 1168 році Вартислав зайняв волинський престол — у західних джерелах його титул звучить як Герцог Русинії — Dux Ruscianorum. Ймовірно, він охрестивяся вдруге — перейшов у праволав'я русинів і взяв ім'я Роман (саме під цим ім'ям він є відомим у Яна Длугоша).

Трохи повернімось до долі його батька і брата. У 1168 році, Богуслав та Казимир брали участь у поході Генріка Лева на острів Руян. У 1170-1174 роках Герцогство Померанія вело війну проти Данії. У 1177 році Богуслав уклав військовий союз з полянами та п'ястами (він одружився з дочкою польського князя). У 1180 році Богуслав нарешті об'єднав під своє владою всю Померанію (але вже переважно саксонську). І в тому ж 1180 році, новий імператор Священої Римської імперії — Фрідріх І Барбаросса — розпочав війну проти зухвалого Генріка Лева, якого у 1181 році він позбавив всіх володінь і титулів. У війні проти особистого ворога на стороні Барбароси виступив і Богуслав І Благочестивий. Інший ворог Грифичів — Вальдемар І — помер ще під час війни Барбароси з Данією. Після поразки флоту Богуслава у битві у Ґрайфсвальдській затоці проти данського флоту епископа Абсалона (1184 рік), та після висадки армії Кнуда VI поблизу Каменя-Поморського (1185 рік), яка почала палити та грабувати поселення у "землях лютичів", Богуслав був змушеним визнати владу данського короля, і почав платити йому данину. Острів Рюґен став данським володінням...

Помер Богуслав І Благочестивий 18 травня 1187 року, на землі украненів у Сосниці, а поховали його на монастирському пагорбі в Узедомі на колишніх теренах лютичів. Його герцогство успадкував Богуслав ІІ. Найвидатнішим у цій гілці Грифичів був Ерік Померанський, який у 1397 році став королем Кальмарської Унії та правив Данією, Норвегією і Швецією. Останній з герцогів Померанських-Грифичів — Богуслав XIV помер під час Тридцятирічної війни (у 1637 році). Його володіння поділили між Тевтонським орденом (Бранденбург-Прусія) та Швецією. Остання представниця роду — Анна фон Крой — померла у 1660 році (українська гілка Грифичів-Острожських вимерла в той же час — остання представниця роду померла у 1654 році). Отже московські Кобили ані до Романа, ані до королівського роду України, не мають жодного відношення.

Та повернімося до України кінця ХІІ століття. На цей час Королівство Русинів було розвалено на Волинь, моравсько-хорватську Галичину (аж до римських володінь Подунав'я), Поділля, Турівщину, Київщину та Полісся-Чернігівщину, що перебувала у тісному союзі з Дешт-І-Кипчаком. Постійні грабунки та свавілля тимчасових "правителів" дуже перешкоджали торгівлі та розвиткові країни. Та ніхто не наважувався об'єднати всі землі знову під однією рукою.

Галичиною правила моравська династія Ростиславакнязь Ярослав, син Володимирка, зійшов на престол у 1153 році. Ймовірно, саме він був ініціатором участі у Третьому Хрестовому поході галичан. На це натякає чех Йосип Домбровський, який на початку ХІХ століття написав імітацію до "давньої поеми" про так зване "Слово о полку Ігоревім". Домбровський трохи знав про справжнє положення справ у хорватській Галичини у ХІІ столітті, адже ці хорвати були родичами та союзниками тогочасних богемців і моравів — майбутніх чехів. Окрім участі у хрестових походах, Ярослав у союзі з мадярами намагався захопити Поділля та Волинь. Правителі Турівщини та Київщини нам є невідомими — там просто нікому було фіксувати череду грабіжників під проводом кипчацьких ханів.Відрізана від королівства свебська Інгрія (те, що московити називають "новгородською республікою") увійшла до Ганзейського союзу, що спричинило нову хвилю походів у хащі Merijamaa на лови рабів.

Поштовхом до об'єднання земель стала нагальна потреба у впорядкуванні торгівлі, кордонів та припинення грабунку міст. Молодий герцог Роман Грифич став тим, хто знову об'єднав землі Королівства. А що Галичина мала кордон з Волинню, і постійно ворогувала з нею, то звісно першим кроком Романа було повалення моравської династії та приєднання Галичини до своїх володінь. Для зміцнення володінь васалів Роман запровадив право майорату — все майно дістається старшому сину, всі інші — або служать йому, або наймаються деінде. Так було покладено край роздрібленню володінь і появі різномаїтих "династій", часто дуже сумнівного походження. Після смерті Ярослава (1188 рік), Роман захопив Галич і приєднав Галичину до свого герцогства, та згодом був змушеним відступити з Галича під тиском мадярських військ короля Бели ІІІ. Ймовірно тоді ж Роману присягнули отамани Поділля. Десь у 1189-1190х роках Роман підкорив Турівщину і навіть частину Київщини. Але тут він наштовхнувся на опір чернігівців і кипчаків. Роман був змушеним звернутися за допомогою до брата Богуслава ІІ та його польських союзників — Казимира ІІ Красивого та князів-співправителів Лешека Білого та Конрада. Умовою підтримки поляків було повалення Мешка ІІІ Старого, дядька Лешека і Конрада.

Приблизно наприкінці 1190-х, Роман врешті решт здобув Галичину (Володимир Ярославович загинув і моравська династія Галичини перервалася). Об'єднавши наймогутніші землі Королівства Русинів, Роман пішов походом на кипчаків і розбив їхні війська у 1201 та 1202 роках. Саме в цей час він і відбив Київ у кипчаків та чернігівців (1204 рік) та відновив монастир бенедектинців, закладений за його прадіда. Вся Україна, окрім Чернігівщини, опинилася під владою герцога Русинів. І саме у цей час "Правитель Европи" — римський папа Інокентій ІІІ — запропонував Романові королівську корону предків і покровительство Святого Престолу. Ця частина української історії є особливо ненависною манкуртам та їхнім московським господарям. Московити брешуть, що "від корони він відмовився". Це примітивна й жалюгідна брехня — від пропозицій Інокентія ІІІ в Европі ніхто не ризикував відмовлятися. Роман був одруженим з Ефросинією-Анною, рідною сестрою німецького імператора Філіпа Швабського, тому мав тісні стосунки і з німецькими князями, і з братом, герцогом Богуславом ІІ. Це не дивно, адже на той час Королівство Русинів було складовою частиною Священої Римської Імперії та леном Святого Престолу. Відомо, що Роман підтримував тісні зв'язки з монастирем бенедектинців у Ерфурті (підтримка бенедектинців була звичною для нащадків короля Дмитра І).

У 1204 році сталися дві події, які кардинально змінили тогочасний світ — хрестоносці Четвертого хрестового походу замість Єрусалим захопили.. Константинополь і Морею (суч Греція) і Римська Імперія розвалилася на декілька уламків (частина з них — Морська Вірменія і принципати Теодорос і Фулла розташовувались у Криму, всі вони підкорялись Трабзонській імперії). А трохи раніше, у Магдебурзі було створено лицарський орден Меченосців (більша частина зі 120 братів мала слов'янське походження), який відправився на завоювання лівів та естів. Саме так у 1200 році на балтійському узбережжі й виникло місто Риґа.

А найбільшою загадкою української історії є події 1204 року, коли Rex Galiciae et Lodomeriae — Роман — не чекаючи коронації, зненацька розпочав війну проти своїх колишніх спільників — Лешка та Конрада.

Досі незрозумілими є причини, через які яких Роман розірвав союз, і почав свої бойові дії. Можливо, цю війну було спровоковано Угорщиною. А що всі відомості знищено поляками, то очевидно, що цю війну розпочав Лешек. Того ж року, скориставшись відсутністю військ Романа на Київщині, кипчаки і смоленській конунг Хродерік зруйнували і вщент пограбували Київ разом з монастирем бенедектинців. Цей погром московити і наші корисні ідіоти досі приписують "навалі Батия". Насправді місто зруйнували половці-кипчаки, бо з падінням Константинополя сам Київ перестав бути торжищем і вже не мав жодної цінності.

Тож війська Романа розбили загони Лешека і Конрада та вдерлися до Польського князівства (є непевні перекази, що митрополит Володимирський був категорично проти цієї війни). Фактично менше ніж за рік Польщу було розбито, і брати запросили миру в Романа. Війська русинів стояли біля стін Завихвоста. За "версією" казкаря Длугоша, Романа "розбили у кривавому бою". Насправді Романа вбили.. Лешек і Конрад на мирних перемовинах з приводу капітуляції Польщі, на які обидві сторони мали прийти без зброї. За тіло Романа вбивці вимагали 1000 фунтів срібла. Романа Богуславича ймовірно поховано або у церкві, яку він збудував (сучасне село Шевченкове), або у катедральному соборі Володимира.

Війну Романа і Лешека спровокував Секешфехервар, бо відразу після смерті Романа його корону та титул присвоїв собі.. угорський король Андраш ІІ, який іменувався Rex Galiciae et Lodomeriae — король Галичини і Володимирії. У 1210 році він захопив Галич і за підтримки волинських феодалів віддав владу владу Анні — як регентші при малолітньому Данилові. Але невдовзі залишки представників моравської династії знову захопили владу у місті, і відправили у вигнання Анну із дітьми. Дітей Романа — Данилка та Василька — вивезли до Німеччини (в окупації шансів вижити у принців не було), можливо до володінь дядька Богуслава, або до двору імператора. У 1214 році Андраш ІІ знову захопив Галич, і посадив там свого сина — Коломана. Того ж року королівство Галичини і Володимирії розділили між Угорщиною та Польщею. У 1215 році Коломана коронував Папа Інокентій ІІІ, і він став королем Галичини і Володимирії. Невдовзі у війну за Галицький престол втрутився феодал сіверянського походження (ймовірно зі свити Романа), який є відомим у московській міфології як "Мстислав Удатний". Про нього є лише одна згадка у листі короля Андраша ІІ до папи Інокентія ІІІ. Ймовірно васал Данила намагався повернути сюзеренові Галичину. Перед цим угорці відібрали у Лешека Перемишль і Любачів, що змусило краківського князя звернутися за допомогою до двору Данила, війська якого й очолював воєвода Мстислав.

Київщина разом з руїнами самого Києва перейшла до Чернігівського князівства, що утворилося на уламках Паллескю-Полісся, і яке було фактично під протекторатом Дешт-і-Кипчака. Отже, територію Королівства русинів станом на 1216-й рік було поділено між Угорщиною, Польщею та Дешт-І-Кипчаком.

У 1216 році якийсь "князь" Костянтин із Інґрії, разом з чернігівцями-найманцями, маючи загін у 600 бійців, спробував захопити кереметь Ростов, що належав до володінь кугиза Петая. Разом з братом — кугизом Шатоєм — вони зібрали величезне військо для захисту своєї території — більше 6000 голів предків сучасних московитів. Опис цієї битви є у "Літопісах", бо вона дійсно відбулась, і її місце розкопав та дослідив граф Уваров. Середньовічному загону воїнів протистояла армія часів неоліту, яка навіть не знала штанів (воїни-мер'я були у набедрених пов'язках і озброєними кремнієвою зброєю). Кугизи сиділи верхи на конях, а битвою керував Верховний шаман Заходу Merijamaa. Битва була швидкою — Костянтин втратив аж шістьох бійців, а дикуни — і Верховного шамана і майже 5000 осіб вбитими. Петай здався у полон, а Шатой втік, і вів партизанську боротьбу аж до приходу військ Бату і Джилаукуна. Так Інґрія заволоділа величезними територіями для вилову рабів. Рабів було так багато, що в перший рік інґрійці навіть обвалили ціни на балтійському ринку. Переможці розділили між собою Мещеру — її північна частина дісталась Інґрії, а південна — Чернігову. Звісно, там не було ані міст, ані доріг, і ніхто з переможців навіть не думав щось будувати у тому заповіднику. Десь через рік Костянтин захопив останній оплот Шатоя — кереметь Суждаль. Сучасні московські дослідники вважають, що саме з 1216 року на теренах Мокселі з'явилися перші "князівства".

Цікаво, що на той час практично ніхто не звертав уваги на дивних східних торговців, що почали появлятися у Дешт-І-Кипчаку, Русі, Польщі та Німеччині (розвідку казахів імперії Моалів)... А дарма...


ЧАСТИНА 11 ПРАВЛІННЯ ДАНИЛА ТА НОВА ЗАГРОЗА ЗІ СХОДУ

Glenn A.Rathn, Radio Lemberg, 23.09.2018

У тюрків існує легенда про Першого тюрка (чоловіка). Колись давно, Небесні тюрки, сидячи довкола вогнища пересварились між собою, і перебили один одного. Залишився в живих лише маленький хлопчик. Його знайшла і вигодувала Руда вовчиця. Коли хлопчик став мужчиною, то від шлюбу Рудої вовчиці та останнього небесного тюрка народився син. Саме нащадки цього Сина Рудої вовчиці вважались священими правителями у тюрків. Такими були хазарські кагани Буланідовичі (до яких належали Інгвар і Світослав І), та такими вважав себе рід Моалів з ілю киятів. Тож всі тюрки імперії були зобов'язані визнавати Чінґісхана і його прямих нащадків спадкоємцями "Рудого вовка" — сина Рудої вовчиці. Хто цього не визнавав — втрачав життя.

Протягом 1185-1205 років Чінґісхан об'єднав у єдину державу тюркські племена та підкорив імперію евенків-манчжурів. А у 1205 році Чінґісхан проголосив себе імператором Моалів (московити постійно намагаються цю назву видати за "монголів", яких тоді не існувало). У 1207 році казахи розгромили тангуську Західну Ся, а у 1215 році війська Чінґісхана захопили сам Пекін і повалили манчжурську династію Цинь. У 1218 році казахи завоювали ханство каракитаїв у Середній Азії, а на протягом 1218-1221 років вони завоювали і Хорезм (правда, Джелал-ад-Дін вів партизанську вйіну проти загабників аж до 1231 року). Ну і протягом 1219-1223 років казахи завоювали Дешт-і-Кипчак. Так у 1218-1223 роках у герцогстві Русинів (Русі) з'вилися перші емісари нової імперії.

Приблизно у 1220 році герцог Данило повернув собі волинський престол, який на той час і був престолом Dux Ruscianorum. Разом зі своїм сенешалем-князем "Мечіславом" він у важкій війні 1221-1223 років повернув собі владу над Галичиною, перемігши короля Коломана. Війська герцога Данила розгромили під стінами Галича (і можливо трохи зруйнували Галич) та взяли у полон короля Коломана у травні 1221 року. У цей час, у регіоні для мадяр-башкирів склалася дуже важка ситуація. До королівства сунули біженці із Дешт-І-Кипчаку і Великого Башкерту. Південні кордони шарпали банди недобитих "свояків"-гуннів. Для їх ліквідації ще у 1211 році король Андраш ІІ запросив безробітний (і нікому не потрібний у Святій землі) Орден Допомоги Німецького шпиталю Діви Марії, більш відомий у нас як "Тевтонський Орден". Цей Орден розташувався у Трансильванії і почав чесно відробляти гроші (які йому потім так і не заплатили). Сам так виникла Семигородщина — сім сакських торгових міст, під охороною німецького Ордена. Звичайно, що станом на 1223 рік, через несплату, стосунки між замовником і виконавцем робіт стали дуже напруженими. Орден почав тиснути на Угорщину. А що у 1221-1223 роках Угорщина втратила і Галичину і сина Андраша ІІ — короля Коломана — то Угорщині стало зовсім непереливки. Хоча Коломана врешті викупили, втрати території й іміджу у підлеглих компенсувати було нічим.

У 1223 році, передовий загін Субедея, який переслідував кипчаків, через Кавказ (мимохідь підкоривши місцеві відсталі племена) вийшов на землі Дешт-І-Кипчаку аж до їхнього головного порту Судак (сучасний Маріуполь). Там відбулась остання битва для кипчаків, яка завершилась розгромом і втечею верхівки кипчаків.. до Угорщини. У китайському джерелі (китайські інженери та чиновники були масово представленими у передових загонах імперії) "Юань Ши" повідомляється, що Субедей, розбивши кипчаків, розбив і загін невідомого народу "мі-чі-сі-лао". Саме це повідомлення і стало основою вигадки про "битву на річці Калка". Проте ця вигадка нічим не підкріплена — адже немає місця битви (або знають, та не ризикують досліджувати). У битві між кипчаками та казахами ніяк не могли брати участі князі русинів та герцог Данило із своїм сенешалем — казахи на той час були добре проінформованими, і легко відрізняли "русь" від інших народів. Та й участь русинів було б зафіксовано у джерелах імперії. Натомість відомо, що у 1223 році Данило приймав послів імперії і дав згоду на укладення військового союзу (всім іншим казахи пропонували здатися і схилити голову) — тюрки, на відміну від московських брехунів і наших корисних ідіотів знали, що правляча династія русинів походить.. від "нащадків" "Синів Рудої вовчиці" — Буланідовичів (саме тому всі ці безштанні лаптеголові так вперто наполягають на "хрюковичах"). То ж у 1223 році герцог домовився про укладення військового союзу (і він був не єдиним в Европі, але про це згодом) з Імперією Моалів. Це й пояснює його дії під час Першого Західного походу.

В тому ж 1223 році, розбивши кипчаків (а всі вцілілі кипчаки потім увійшли до складу 12 ілів Темучіна), Субедей вдерся у Таврику-Крим. За місцевими легендами, про які повідомив Михайло Литвин, у бою біля "Старої фортеці" (Ескі-Кермен) загинув останній король костобоків-гетів, Петро на прізвисько Святий. Його самого, його малого сина та дружину поховано у церкві "Трьох вершників". З тих пір він і став Святим Петром у Криму. Пограбувавши деякі міста і фортеці, Субедей відійшов на схід — до Волги. Там його загін, виснажений у попередніх боях, у 1224 році було розбито тюрками-булгарами.

Уклавши угоду з казахами, Данило отримав карт-бланш на відновлення своєї влади у Герцогстві. Тож поступово війська герцога долали опір князів та місцевих феодалів (лише його війська було замало, аби швидко взяти під контроль всі землі русинів).

У 1226 році мадярам, за допомогою шантажу та погроз, і за підтримки Папи Римського, вдалося позбутися Ордену, не заплативши йому жодного дукату. Та вже у 1227 році Конрад Мазовецький (пройдисвіт і вбивця) запросив Орден на землі повсталих russiae (типу прусів) і видав Ордену грамоту на право облаштування земель Поруссії і володіння ними до рішення польського князя (так жадібність ледь не стала роковою для майбутьньої Польщі). Тож вигадки про "хрестоносців-загарбників" — це просто брехня невдах.

Цікаво, що ймовірно Данило теж уклав угоду з Орденом — щодо жемайтів, які намагалися захопити північні терени Волині (район Сувалок, Берестейщину).

Крім того, у 1226 році сталася подія, яка стала роковою для фінів-дикунів та ще для для декого в Европі. На Великому Курултаї сини Чінґісхана розділили між собою володіння. Старшим синам Джучі дісталися землі Булгар, Башкерт, Дешт-І-Кипчак і Моксель (саме Моксель, а не "мордва"). Правда, сам Джучі загинув на полюванні у 1227 році і всіх його синів очолив Бату, другий син (цікаво чого б це?). Тож Бату розподілив землі серед братів.

Жемайти, відомі як литва, почали експансію на землі Полісся-Паллескю (саму Вільну-Паллескю було ними захоплено ще у середині ХІІ століття). Першими литовським кунігасам присягнули князі Новогрудка, а після поразки під Судаком від Субедея чернігівці почали масово переходити під владу Литви — у пошуках союзників і захисту, адже Дешт-І-Кипчак перестав існувати.

Тож десь на початку 1230-х, Данило і його сенешаль почали війну за Чернігівщину. Спочатку вони відбили київські руїни, а згодом, у кровопролитній війні вони захопили Сівер (Новгород-Сіверський), Чернігів, Путивль, Преславу ("Переяслав"). Саме Данило попалив і зруйнував Чернігівщину у 1234-1237 роках, а не "Батий". Не зважайте на "літописний домішок брехні". Батий ніяк не міг порушити самостійно угоду Імперії і герцога, і вдертися до володінь "брата по крові". Путивльська династія присягнула герцогу, а всі інші, або було страчено, або втекли до Мокселі — до своєї факторії через Смоленськ. Так перестало існувати Паллескю. Землі Чернігівщини увійшли до володінь Герцога Русинів.

На "навалу Батия" дуже зручно списувати руйнування міст, яке сталося під час завоювання Данилом і Турівщини, і Київщини, і Чернігівщини. Насправді, на руйнування і штурми міст у Бату, під час його походу на Захід, не було ані сил і засобів, ані часу. А московити навмисно досі намагаються об'єднати різні курултаї та різні події — курултай 1226 року визначав володіння улусу Джучі (внутрішні події одного улусу), а курултай 1238 року валив план Західного походу на Европу (загальнодержавна стратегія імперії).

Тож напередодні вторгення казахів, Европа була зовсім неготовою до культурологічного шоку.


ЧАСТИНА 12 ВІЙСЬКОВИЙ ПОХІД КАЗАХІВ ДО ЕВРОПИ ТА ЗМІЦНЕННЯ КОРОЛІВСТВА ДАНИЛА

Glenn A.Rathn, Radio Lemberg, 28.09.2018

Московські пропагандисти щосили намагаються підмінити дати та події, особливо у період з 1237 по 1245 роки. Саме цю частину нашої історії повністю замінено московською брехнею та вигадками, за які досі міцно чіпляються і "вітчизняні" корисні ідіоти, і наші вороги. Саме заради цього періоду у ХІХ столітті було написано "900 сторінок древніх документів (так званих "літописів"), які підтверджують законність передачі території України до Москви назавжди", як казав Вселенському Патріарху Варфоломею митрополит-генерал ФСБ Іларіон.

Отже, на виконання рішень курултаю 1226 року, у 1228 році імператор Моалів, Удегей, відправив на завоювання Північних країн (Баскерту, Булгару та Мокселі) 30,000 вояків під проводом Бату, Джилаукуна, Беркечара, Мухаммеда, Шибана та Субедея. Найбільший спротив казахам Бату вчинили гунни-булгари. Остаточно хани Боян та Джику здались завойовникам лише у 1236 році. Перед цим було зруйновано торгівельні міста Булгар, Біляр, Кернек, Жукотін, Сувар... А що тюрки-гунни визнали верховенство казахів, то їхнім володарям було даровано велику милість — життя, а землі Булгару і Баскерту стали улусом Бату-Сеїна. Трохи пізніше Мувал з ілями зайняв свій улус — землі колишнього Дешт-і-Кипчаку на лівобережжі Дніпра (цей улус був єдиним улусом у межах України). У 1237 році тумени Бату зайшли й на терени Мокселі. Єдиними, хто чинив спротив казахам, були тюрки-буртаси — їх вирізали, а поселення спалили.

Трохи ліричного відступу. Праця Ар-Рашида, яка гуляє просторами Інтернету, є нічим іншим ніж "перекладом" КДБ з перекладу Тінґаузена, який у 1940 році намагався перекласти Ар-Рашида з давньоперської і якого у 1941 році стратило НКВД за слова "Моксель" та "270,000 вух" — тож відомий "переклад" Ар-Рашида є лише "домішкою брехні" на користь Москви.

Отже, у грудні 1237 року кінні загони Бату увійшли до засніженої та непрохідної тайги Мокселі. Зиму обрали з двох причин — замерзлі болота та сліди дикунів, за якими їх легко ловити. Ніхто не чинив жодного спротиву — просто було нікому. Залишки чернігівських князів-втікачів накидали п'ятами на північ — до володінь Інґрії (Суздальщини). Хто не встиг — того стратили, але дехто здався у полон разом з місцевим кугизом Петаєм та потрапив у рабство до Бату. Після цього, загони відправились на північ, а брати Бату почали будувати тумени (центри формування туменів) у своїх улусах: сучасні Темніков у Рязанщині, Тфер (сучасний Владімір) та сучасна Тотьма на північних теренах Merijamaa. Кожен з братів Бату отримав ілі на поселення у нових улусах (загалом майже 500,000 осіб). Впродовж зими спеціальні загони по всій Мокселі проводили перший перепис підданих — навесні до ставки Бату привезли 270,000 лівих вух рабів (тих, хто не потрапив до реєстру, вирізали як свиней). Десь навесні розвідка татар впіймала ватажка місцевих партизан кугиза Шатоя (його стратили вже у квітні 1238 року). Перед стратою Шатой виказав місце, де переховувались "мі-чі-сі-лао" (князі-ізгої з Чернігова та місцеві інґрійські). Невдовзі на річці Сить татари оточили і перебили князів. Там же здався новим господарям і князь Михайло Чернігівський. Джилаукун (це була його зона відповідальності) завоював Інґрію у 1239 році. Таким чином станом на 1239 рік у Мокселі з'явилися перші міста, шляхи (деякими користуються і досі), ямська служба (дожила до кінця ХІХ століття), церкви та мечеті. Тобто у 1239 році Моксель нарешті відчула подих цивілізації.

Саме у цей період "Юань-Ши", Ар-Рашид і Джувейні описують падіння міста, "оточеного болотом і густим лісом" (ймвірно, "перекладачі" з КДБ все зводять до одного міста, а насправді описано різні міста). "Місто" штурмували три місяці — більшу частину часу витратили на будівництво самого шляху до "міста". Джувейні називає місто аланським, тож можливо йдеться про кримську Фуллу (сучасне Чуфут-Кале) — столицю принципату Аланія. У 1239 році татари захопили Сідагіос (сучасний Судак) на півострові Крим та вірменський Солхат, який зробили своєю столицею беї Ширинські.

Тим часом, герцог Данило переніс столицю з Володимира до Холма (це місто існувало з ХІ століття) та почав розбудовувати там катедральний собор і палац. Місто Володимир він віддав своєму братові — Василькові. Десь у 1239-1240 році відбудувався Київ як фортеця, а замість князя там опинився простий воєвода. Князям Путивльської династії з особистого почту Данила було надано як лен Сівер та Овруч. Тож землі Русинів очолили люди, особисто віддані герцогові. У той час Данило проявив неабияку дипломатичну активність — зокрема, він повідомив Рим та підданих імператора про небезпеку від Моалів, та запропонував мадярам і полякам припинити напади на його землі та укласти військовий союз.

Але, і Бела IV і Лешек відкинули пропозицію Данила, а Папа Римський став на їхній бік. Треба зважити, що безпосередньо зазіхали на українські землі у той час поляки, мадяри та жемайти. Протягом 1231-1238 років мадяри знову захопили Галичину, і Василько Романович був змушеним вести війну проти загарбників за визволення своїх володінь. Саме тоді й було зруйновано та пограбовано Галич (а зовсім не "Батиєм"). То ж Данилові довелось будувати нове місто, яке би слугувало столицею Галичини. Це місто назвали Львів — на честь сина Данила — Лева.

Московські брехуни наполягають, що Папа Римський не оголосив хрестового походу проти татар. Насправді все було якраз навпаки — щойно кипчаки-кумани з оточення мадярського короля Бели отримали звістку від своїх родичів з імперії Моалів щодо підготовки походу тюрків на Захід, то Папа Іннокентій IV оголосив хрестовий похід.. у якому відмовились взяти участь Німецький Орден та імператор Фрідріх ІІ Гогенштауфен, якого відлучили від церкви. Тож кошти на похід збирав сам Бела, а лицарів — Генріх Силезський Благочестивий.

На велике европейське щастя, в імперії Моалів було не дуже багато сил для походу — війни ця імперія вела в усій Евразії, а в Іудеї вона навіть програла Фатімідам. То ж на Захід Удегей відправив лише тумени двох сташих синів Джучі — Бату й Орда-Ічена, а такох сина Чагтая — Бурі, та свого сина — Ґуюка. Загальне командування здійснював непереможний Субедей. Один казахський вояк тоді мав дві шовкові сорочки, повний комплект китайських обладунків, композитний лук, що бив до 500 м, шаблю, або меча, 10 коней, сокільничого, зброяра та конюха — тож уявість, скільки коштував військовий похід навіть десяти тисячного війська. Таким чином, маячня "істориків" про "сотні тисяч" вояків — це лише маячня ХІХ століття, коли такі армії вже існували.

Від своєї розвідки (ймовірно, що на той час Фрідріх ІІ також уклав угоду з Удегеєм, заради повалення Папи Римського) моали дізналися, що війська хрестоносців збираються у двох різних місцях, щоб об'єднатись влітку 1241 року і спільно виступити проти моалів. Генріх І Благочестивий назбирав майже 70,000 вояків, а Бела залучив до свого війська хорватів та кипчаків і зібрав майже 100,000 вояків. Але у 1240 році війська ці війська лише збиралися та готували припаси. Тож сам Данило опинився між молотом моалів і ковадлом Европи...

У грудні 1240 року, чотири тумени з обозами та артилерією переправились через київський перевіз і опинилися під стінами київської фортеці. Далі відбувся "штурм Києва" — але лише в уяві московських брехунів. Штурмувати там було нічого — містечко щойно відбудовувалося, і окрім невеличкої залоги та декількох сотень міщан, грабувати було нічого. Є натяки, що Дмитро Дідок, київський воєвода, запропонував Батию швидше "ідти на угрів". Саме перебування Бату біля стін Києва і є "святая святих" московитського бидла. Начебто саме під Києвом "князь Данило зрадив Київ і віддав Русь на вічне володіння "Ярославу" (кугизу Петаю) та його нащадкам (Московії) — від цього Жиріновський і всі "свідки Нестора" просто впадають в екстаз) — і поцілував його (Петайові) чоботи". Те, що Петай був босим та без штанів, вони просто забувають.

Дійсно, Петай був під Києвом — чистив кізяки в казахських коней. Данило перебував у своїй столиці — Холмі, і нікому нічого не передавав, тим паче якомусь посередньому казахському рабу. А що Дмитро Дідок залишився воєводою у Києві після "штурму", то виникає питання — а навіщо взагалі його "штурмувати" було? Насправді, біля Києва сталося щось набагато важливіше — там пересварилися Орда і Бату з Ґуюком. Останній наполягав на тому, що сам він очолює похід, і тому він вимагав і від Бату і від Орди покори, адже він, Ґуюк, є сином імператора Удегея. Тож між казахськими туменами ледь не сталася бійка. Часу на сварки не було, а поведінка Ґуюка, якого підтримав і Бурі, становила загрозу походу. Тож головнокомандувач походу, Субедей, відправив гінця до Каракорума. Саме з цієї причини військо Бату затрималось під Києвом.

Самі дати "падіння Києва" у Москві вигадували у різні часи, тому розбіжності становлять аж місяць (!) Насправді, Бату на штурм знадобилося б пару днів. Тож ніякого штурму не було, а руйнації 1240 року вперто намагаються видати за "наслідки штурму", щоб підтвердити московську брехню. Дійсно, військо перебувало під Києвом майже два тижні — всі чекали на відповідь зі ставки Удегея щодо Ґуюка і Бурі. Цікаво, що сільскі округи міста пограбованим не були — що якось дуже дивно як для "загарбників".

У грудні 1240 року казахське військо вирушило зимовими шляхами на Захід — Бату і Субедею треба було встигнути до Польщі й Угорщини до того моменту, коли об'єднаються війська Бели та Генріха. Десь на Житомирщіні їх наздогнала звістка, що Ґуюк та Бурі, разом зі своїми туменами, повертають додому, а Ґуюк взагалі прямує до Каракорума "на килим". Тож казахське військо автоматично зменшилось вдвічі, і подальші дії Субедея і Бату вже скидалися на аферу. Війська Бату і Орди-Ічена пройшли за маршрутом: Київ, Колодяжин, Ізяслав, Володимир, Берейстя. У Володимирі, Бату й Орда розділилися — Бату повернув на зимівлю до Болехова, а Орда й Субедей пішли на Польщу проти Геріха Благочестивого. Зимовими шляхами казахська армія пройшла від Києва до Берейстя лише за 20 діб (!) Деякі містечка грабувались по дорозі, але більшість "руйнувань" було справою Данила і його противників з місцевих феодалів протягом двох попередніх років. Звісно, жодних "75,000 татар" під стінами Кременця не загинуло.

Тумен Орди й Субедея вже 6 січня 1241 року форсував Віслу і захопив Завихвост, а трохи згодом — Люблін. 15 лютого було захоплено Сандомир — після розгрому тур'ївського ополчення. 18 березня під Хмільником та 19 березня під Торчком Субедей легко розбив збройні загони гарнізонів Кракова під командуванням воєводи, Владислава Клеменса, та Сандомира (виходить, що князь і військо Сандомира втекли у різних напрямках) під командуванням воєводи Пакослава і каштеляна Якуба Ратиборовича. 22 березня казахи здобули Краків і Битом. На все це в Орди й Субедея було лише біля 8,000 воїнів, не враховуючи пари тисяч мокселян на чолі з Петаєм, які були небоєздатними. Аби виправдати ганьбу — десь раптово зникли всі польські князі і герцоги — польські і совєцькі "науковці" вигадали "сотні тисяч монголів" і "десяток туменів". Насправді, казахи мали технологічну перевагу — їхні композитні луки і бронебійні стріли пробивали будь-які обладунки на відстані до 300-500 метрів, а їхні примітивні вогнепальна зброя і ракети наводили справжній жах на европейських лицарів та їхніх коней. Ходили чутки, що казахи пошарпали навіть нейтральний Німецький Орден у Поруссії.

9 квітня 1241 року, під Легницею, військо Субедея й Орди-Ічена (кількістю від 5,000 до 8,000 осіб) зіткнулись з військом хрестоносців під проводом Генріха І Благочестивого (чисельність війська Генріха оцінюють по-різному — від 30 000 до 70 000). У його війську були лицарі із Англії та Франції, німецьких князівств і Польщі. Що трапилось під Легницею — точно невідомо, бо це є дуже болісною темою для багатьох "істориків-патріотів" з Европи. А вигадки "патріота" Длугоша є просто епічною маячнею про те, як "стріли татар не могли пробити обладунки християн". Розгром хрестоносців був повним і миттєвим (як на кількість війська), та ще й ганебним — залишки їхнього війська збиралися майже місяць. Генріх Благочестивий і більшість лицарів загинули (загинуло від 25,000 до 40,000 осіб — тобто більше половини війська). Почалась велика паніка. Майже кінець світу. Переслідуючи втікачів, загін татар дістався аж до Майсена, що за 25 км від Дрездена. Чеські війська короля Вацлава І вдало "не встигли" на один день до Легниці і попрямували до Лужиці — "перехоплювати" загін Орди, який йшов на Моравію. У травні 1241 року Моравію було спустошено та спалено.

На щастя Франції і Англії, в Орди і Субедея було лише 8,000 бійців — їх ледь вистачало на гарнізони у містах. Мокселян було відправлено грабувати невеликі замки і села у пошуках провізії та фуражу. Поблизу Оломоуца, ці моксельські оленеводи натрапили на невеличкий загін місцевого молодого князя Ярослава, який знищив це стадо дикунів, та взяв у полон батька "Алєксандра Невського". Петая передали церковному трибуналові як язичника. Сам трибунал складався з англійських спеціалістів вишуканого катування. Совєцькі казкарі вважають Петая "англійцем", але чомусь рязанський англієць був "донт спік інгліш". Його ерзянську єресь сприйняли як одержимість і просто спалили на вогнищі. Це підтверджує і Рубрук. У цей же час, зі своєї схованки у калабрійських кущах, хоробрий імператор Фрідріх ІІ Гогенштауфен закликав: "Час повстати зі сну, відкрити очі духовні та тілесні. Вже сокира лежить на дереві і по всьому світу доноситься звістка про ворога, який погрожує загибеллю всьому християнству". Та власне сам Фрідріх ІІ організував похід не проти своїх таємних спільників, а проти Риму.

Південний тумен (тумен Бату) дістався Угорщини навесні. А зимував Бату у своїх нових підданих у Болехівській землі (без зрадників у нас ніяк). Болехівські князі надали всі харчі та фураж для тумена Бату і присягнули йому на вірність. Вигадки про "захоплення Галича за три дні" є нічим іншим ніж нічим не підтвердженою московською маячнею (навіщо захоплювати покинуте місто?). Тож тумен Бату через карпатські перевали за допомоги провідників швидко дістався Угорщини. За кипчаками та башкірами прийшли... Бату розділив свій корпус: частина його війська попрямувала у Трансильванію і Семигородщину (не більше 1,500 вояків). Казахи і татари зруйнували Варадин, Перг, Еґрес, Темешвар. А основні сили Бату у 7000-8,000 осіб, 11 квітня 1241 року зустрілися на річці Шайо з армією Бели IV, яка чисельно перевищувала військо татар майже в 11 разів. Ймовірно кипчаки, як завжди, втекли вчинивши хаос, і Бату знищив військо Бели. Переслідуючи Белу, Бату захопив Секешфехервар, столицю Угорщини, і спалив королівський замок.

Бела втік аж на береги Адріатики у Далмацію — до Фрідріха ІІ. Угорщина впала. Відомий нам Коломан, на той час герцог Славонії, у битві був тяжко пораненим і помер у Загребі у травні 1241 року. Після Шайо в Европі нікому було воювати проти татар. У травні 1241 року казахи і татари захопили і спалили й Загреб — столицю Хорватії. Хорватія було спалено та пограбовано. Після Секешфехервару, Бату дістався і Баньської Штявиці, Пуканця та Крупіни у словацьких землях Угорщини. Оминувши спустошену Субедеєм Моравію, Бату вдерзя до Богемії, спаливши Свичко, Опаву, Бенешів, та Гіршерів. Наприкінці травня 1241 року передові загони Бату підійшли аж до Відня. Володінь Фрідріха ІІ страшний Бату чомусь так і не пограбував...

Тумен Бату повернув на південь до Адріатики. Після перепочинку та поповнення припасів, влітку та восени Бату почав захоплювати міста та фортеці на узбережжі Адріатики на Балканах. Звістка про смерть Удегея застала Бату за штурмом венеційського Дюраццо. Орда та Бату зрозуміли, що до влади прийде їхній ворог — син імператора Ґуюк, і тому швидко згорнули бойові дії та вирушили через Болгарію та південні землі Галичини (ніяких Валахій, Молдов та Руминій тоді не існувало) і Пониззя до улусу Мувала і до своїх володінь. Так смерть моальського імператора Удегея і врятувала Европу.

Тим часом, болехівські князі почали захоплювати володіння колишнього сюзерена, якого вони зрадили. Першою метою стала Бакота. Але Данило зібрав війська і рушив на володіння зрадників (1241 рік): "відразу кинувся на них: городи їх вогневі оддав і вали їх розкопав..., узявши здобич велику, вернувся, а взяв він городи їх: Деревич, Губин і Кобуд, Кудин, Городець, Божський, Дядьків... Звідти ж він (Данило, пішов назад), пограбувавши землю Болехівську і попаливши...". Отже Болехівську землю поруйнував і попалив Данило. Всіх болехівських князів було страчено. Але Поділля оминула доля Болехова. Цікаво, що Бату ніяк не відреагував на ці дії Данила — йому було зовсім не до тих подій на Русі.

Покінчивши зі зрадою, Данило почав будувати та відбудовувати міста й фортеці, які були зруйнованими у минулих війнах. Так, вже у 1245 році Київ повернув собі місце торгівельної столиці країни — давалися взнаки торгівельні преференції з імперією Моалів та відкритий доступ до Шовкового шляху. Саме з 1240-х років Київ став чумацькою столицею — сіль з кримських володінь моалів тепер возили валками до Києва (цей бізнес процвітатав аж до кінця ХІХ століття). Тепер, окрім галичанських солеварен, у Холма була і кримська сіль.

Московити стверджують, що у 1245 році Данило начебто став "васалом Орди". Насправді московити як завжди брешуть — у 1245 Орди ще не було, а статус союзника Данила не змінився ("чорним кумисом" у ставці ханів пригощали лише обраних і союзників, а не рабів). Данило здійснив візит до ставки Сеїна після 1245 року, як рівний союзник. Насправді, у 1245 році у битві під Ярославом, Данило і Василько розбили війська короля Бели та польських князів (які повилазили зі схованок після відходу татар) — і саме ця битва в сучасній европейській історії вважається датою ствердження незалежного королівства Русі. Перемоги Данила над Литвою, Польщею та Угорщиною стали можливими завдяки реформі війська — замість традиційної важкої піхоти основою війська стала важка ударна кіннота. Дуже ймовірно, що саме після битви під Ярославом, Папа Іннокентій IV коронував братів-королів. Плано де Карпіні привіз листа до короля Данила у 1245 році (у листі до Данила у 1247 році він називає Данила та Василька королями). Саме посольство Карпіні розпочало діалог щодо зближення православної та католицької гілок християнства на Русі (власне на той час, це стало актуальним для всього "православ'я" — адже у Константинополі сидів католицький король хрестоносців). Ймовірно з ініциативою унії виступили самі русинські архієреї з оточення Данила. Перша спроба виявилася невдалою, але ідея не вмерла.

За час свого правління король Данило Романович відновив кордони королівства від Сяну до Дону (Танаїсу). Саме на Танаїс як східний кордон Русі вказують і Рубрук, і Карпіні, і монахи-бернардинці. Посланці польських князів до Бату-Сеїна залишили опис земель які входили до володінь Моалів: "Назви ж країн, що татари завоювали ось такі: Китай, Салангі, Ефіопія, Войрат, Кереніти, Бурітібет, Уйгур, Киргиз, Саруйхур, Меркіт, Мекріт, Найман, Караксітай, Туркія, Нубія, Балдак, Урумсалдан, Бісерміни, Кангити, Вірменія, Георгіанія (Грузія), Алани, які називають себе Азами, Кіркаси, Газари, Комани, що називають себе Кусскара, Мордвини, Баскарт, тобто Велика Угорщина, Білери, Корала, Кассіди, Пароссіти, Пес'ї, Замогіди, Несторіани, Нусія перських султанів, які називають себе сарраценами (саме Нусію московські "науковці" і наші ідіоти вважають "Руссю")" Тож, як видно, станом на 1245 рік Королівство Русі не входило до імперії Моалів — ані як васал, ані як складова частина. Тож "данина татарам" є суцільною брехнею московитів.

Отже, станом на 1245 рік "розорена й захоплена татарами Русь" виявилася незалежним королівством, яке вціліло завдяки дипломатичним діям Данила — з розвинутою торгівлею, активним будівництвом і потужним військом — і яке нікому не платило данини. Але у східних деспотіях політика завжди залежала й залежить від особистості, який сидить на троні, і тому є мінливою як погода на морі...



ЧАСТИНА 13 ЗОЛОТІ ЧАСИ КОРОЛЯ ДАНИЛА

Glenn A.Rathn, Radio Lemberg, 24.10.2018

Вибачаюсь перед читачами за неправильно наведену у попередній частині історії дату битви під Ярославом (1245 — цю дату прийнято офіційною наукою). Насправді деякі деталі вказують на трохи пізніший термін (а саме 1249). Московські писаки навмисно плутали дати, аби приховати факти, що руйнували їхню брехню. Так званий "Галицько-Волинський літописний звід", за твердженням московитсько-люмпенської пропаганди є автентичним документом, написаним "особистим біографом Даніїла". Відтак цей "документ" внесено до "Іпатівського списку" (збірка чуток, легенд і вигадок походженням з Литовської Метрики). Та при детальному вивченні так званого "літопису русского" ("Галицько-Волинського") складається враження, що "біограф Даніїла" був зовсім необізнаним у справах королівства, проте добре знав, що коїлось в улусі Джучі. Наприклад, він майже нічого не знав про першу велику переможну битву Данила і Василька під Дорогочином проти хрестоносців у 1237 році. Натомість у "літописах" (не у всіх) описуються "битви", які ніде й ніколи не відбувалися окрім уяви пропагандистів.

На землі України завжди претендували Польща і Угорщина. Вбивця Романа, Конрад Мазовецький, скориставшись тим, що русини не могли вести війну на декілька фронтів, захопив північну Волинь з містом Берейстя (сучасний Брест). Згодом Конрад передав русинський Дорогочин (сучасна Польща), який йому не належав (у польських джерелах немає відомостей про його захоплення) Орденові Німецького Шпиталю Помочі Діви Марії (так само як до того Боруссію, яка також Конраду не належала). Хрестоносці укріпили дорогочинську фортецю і поставили там великий гарнізон — Дорогочин давав можливість просуватись на південь і схід. Гарнізон Дорогочина складали лицарі-"соломоничі" з колишнього Ордену Добжинців, заснованого Конрадом на статуті тамплієрів (згідно з Папською буллою, Добжинців та Меченосців у 1235 році були об'єднано з Орденом Німецького Шпиталю Помочі Діви Марії). Тобто Дорогочинську фортецю захопили польські та німецькі посіпаки Конрада під прикриттям Тевтонського Ордену. Горе-"тамплієри" зайняли фортецю десь наприкінці 1236 року. Нагадаю, що Галич на той час було захоплено Угорщиною, а частина військ Данила розташовувалась на Чернігівщині і Київщині. Тож швидкої відповіді русинів "тамплієри" не чекали.

За результатами сучасних досліджень Ігора Кушка (молодий історик з Вінниці) вдалося підняти завісу з московської брехні. Навесні 1237 року під Дорогочином відбулася перша битва нового Данилового війська проти лицарів, серед яких переважно були німці (сакси). Ця битва добре висвітлює талант полководця короля Данила. Швидким маршем, з нечисельним військом, брати-королі Данило та Василько зайняли Берейстя та оголосили що "йдуть на Литву ("ятвягів")".

Гарнізон Дорогочина було приведено до стану бойової готовності, але військо Данила там не чекали. На початку березня з веж фортеці побачили нечисельну легку піхоту. Данило і Василько добре розуміли, що сил на штурм у них немає, тож надію поклали на військову вдачу і тупість командування хрестоносців — Данило сподівався виманити військо добжинців, розбити його, та спинах втікачів увірватись у фортецю. Магістр Бруно вирішив, що легка піхота — це все, що є у Данила та Василька, і вирішив завдати лобового удару всіми своїми наявними силами. Теоретично, важка броньована кіннота малаа була втоптати військо Данила у весняну землю.

Тож війська добжинців вишикувались колоною та рушили на ряди легкої русинської піхоти. Та, звісно, почала втікати. Їй навздогін помчала лицарська кіннота. Як колись пізніше англійська важка кіннота була "здивованою" шотландськими пікінерами, так тоді і тамплієри здивувано побачили, що вони насправді стрімко несуться назустріч стіні з довгих списів та пік. Перші ряди вершників спричинили безлад у бойових рядах. А тут ще й раптом з флангів теж з'явилася стіна зі списів, а в тилу тамплієрів мазовецького розливу нізвідки виникла важка русинська кіннота. Це класичне оточення Данило виконав згідно з порадами Веґеція. Слідом за залишками "лицарів храму", русини увірвалися до фортеці. Розгром був катастрофічним — всі, хто вцілів разом із магістром Бруно, потрапили у полон. Саме ця битва стала прототипом вигаданних московитами та совдепією "невської битви" та "льодового побоїща". Тож дату 7 березня 1237 слід би якось відзначати в українському військовому календарі.

Це була перша велика битва молодих братів-королів. Нажаль, немає досліджень, як Василько громив мадяр у Галичині (адже "літописам" вірити — себе дурити). Західний похід татар та казахів Бату ("бату"тюркською означає "західний", насправді його звали Сеїн) зруйнував всі плани Коломана, Конрада та Бели. Що цікаво — ані володіння Ордену, ані володіння німецького імператора, ані володіння Данила практично не постраждали від казахів та татар.

Для "свідків Нестора" нагадаю, що згідно з "Галицько-Волинським", в цей же час "...прийшов Ярослав (кугиз Пєтай) Суздальський і забрав Київ від Володимира. Не можучи його держати, він пішов назад до Суздаля". Ага. Взимку, без доріг, через 1100 км непролазних лісових хащів. По-перше, кереметь Суждаль належала інґрійцям (формально то були володіння кугиза-партизана Шатоя ("Юри"). А кугиз Пєтай ("Ярік") сидів у фортеці чернігівців-ізгоїв Ерзянь (Суждаль була з іншої опери, так би мовити, для Пєтая. І такої недолугої брехні і вигадок у писанині ХІХ століття просто повно).

За підрахунками Володимира Білінського, Орда й Бату, згідно з московською писаниною, зруйнували 7 міст русинів: Київ, Колодяжин, Ізяслав, Кам'янець, Галич, Володимир, Берейстя. Насправді ж, Київ було капітально зруйновано під час штурму 1204 року, і надалі, аж до завоювання Данилом Чернігівщини (1237), він неодноразово переходив з рук в руки. Кам'янець на той час взагалі не існував, а Галич і Берейстя руйнувались і грабувались мадярами та лехітами впродовж воєн у 1230-х роках, тож жоден археолог не відрізнить хто і як грабував ці міста (Данило взагалі переніс столицю Галичини до новозбудованого міста з нещасного Галича). Тож Колодяжин, Ізяслав та стольний Володимир є єдиними претендентами на "жертв татарської навали" (маршу через королівство). Але треба, щоб археологи трохи визначились із фактами. Ще наприкінці ХІХ століття дослідники української старовини вважали, що татари лише нашвидкоруч пограбували деякі русинські міста.

Перший Західний похід імперії Моалів і смерть Удегея стали початком швидкого кінця імперії. Вже у 1242 році владу у Карокорумі перебрав Ґуюк — і відправив Бату й Орді шовкові шнурки. Тож в імперії нікому було навіть покарати Данила за знищених підданих (Болехівських князів). Лише у наступному, 1243 році, загони улусу Мувала здійснили не дуже вдалу каральну експедицію у володіння Данила (формально Болехівська земля приєдналася до цього улусу). Та жодне джерело протягом 1243-1250 років не згадує татар у Королівстві.

У 1245 році папський легат, Плано де Карпіні, привіз до короля Данила від Папи Римського листа, в якому той пропонував корону, лен та вимагав впровадження католицизму. Ця переписка тривала до 1249 року.

Постійні війни, які супроводжувались грабунками, призводили до знелюднення поселень та змусили короля переселити до Берестейщини кипчаків (на умові служби) та вивезти (за згоди Бату) до Галичини караїмів з гірського Криму.

У цей же час, в Карокорумі було обрано імператором Ґуюка. Але Бату не визнав його влади, і почав підготовку до війни. До речі, Плано де Карпіні відзначає малочисельність загонів татар на кордоні з Руссю (сучасна Січеславщина). Війська Бату збирались на північ від Каспію, війська Ґуюка у Афганістані. У 1247 році армії рушили назустріч одна одній... Але несподівано у Самарканді Ґуюк помер (його отруїли). Ось так Улус Джучі (Жоши) і став фактично незалежним від імперії.

До 1247-1249 рокі мадяри та лехіти трохи оговтались після розгрому, і почали новий наступ на землі Королівства Русинів. Неофіційно цей військовий похід проти русинів санкціонував Папа, невдоволений Данилом і Васильком. 17 серпня 1249 року на річці Сян біля обложеного міста Ярослава зустрілися об'єднана армія братів-королів та об'єднане військо мадяр (що залишилось після Шайо), лехітів, "опозіційних" хорватів Галичини та найманців-"хрестоносців". Короткий опис перевіреної тактики: "Данило заманив угрів у мішок, а далі зайшов їм у тил з добірною ротою (важкої кінноти). Січа була запеклою" (адже уроки "соломоничів" лехіти і мадяри так і не вивчили). Король Данило вщент розгромив "збірну" особистих ворогів. Це була найбільша битва у Східній Європі тих часів. Мадяри втратили більшість свого війська, полегли всі хорватські "опозиціонери", а лехіти, очевидно залишились без останніх сил, що доти були непідконтрольними окупаційній адміністрації улусу Мувала.

Звістка про такий розгром швидко розлетілась серед сусідів. Першим відреагував сам Бату-Сеїн — його посланець запросив короля Данила до своєї ставки (у мінливому світі завжди потрібно мати міцних союзників). Це зрозуміло, адже Данило практично знищив залишки боєздатних військ головного ворога Сари-Орди — "баскардійської" Угорщини та кипчацьких ханів. Тож взимку 1250 року король Данило з візитом перебував у ставці Бату-Сеїна, де його частували кара кумисом. "...А за свідченням брата Вільгельма, вищий сорт кумису називався чорним (кара) і вживався виключно знаттю".

Західні сусіди русинів теж швидко "перевзулися": у 1250 році, побитий Бела запропонував свою доньку Констанцію синові короля — Леву, а у 1252 році він вже попросив допомоги у Данила проти саксів. У 1252 році, Папа Римський, Іннокентій запропонував "благословення…, вінець, і сан королівський..." вже без всяких умов. У 1255 році "…прислав Папа послів достойних, що принесли вінець, і скіпетр, і корону, які означають королівський сан…" (за московськими відомостями). Як казав "Володар Европи" — Іннокентій ІІІ — "лише після рукоположення вищим першосвященником імператор отримує кінцеве затвердження у своєму сані, від Папи виходить його благословення, і вінчання, і покладення на нього знаків імператорської влади". Та прийняття католицького благословення зовсім не означало "покатоличення" у русинів. На час коронації Данила, Русь-Україна залишалась найбільшою християнською ортодоксальною країною — адже на місці колишньої Римської східної імперії розташовувалась "Латинська імперія" французських хрестоносців (деспотії Морея та Фракія було поділено між католицькими феодалами).

А що найдетальніше "літопис" описує події не в самому Королівстві, а в Улусі Джучі, то зрозуміло, що московські писаки під виглядом "древньорусского літопису" просто подають переклад документів з архівів Сарай-Берке та Каракорума.

Наприклад, на честь візиту стратегічного союзника татар і казахів, у ставці Бату показово стратили полоненого Михайла Чернігівського (останнього законного володаря Чернігівщини) — прямо на очах у короля Данила. Так загинув останній ворог Данила. Михайло Чернігівський був протеже башкирів (мадяр) на русинський престол. Саме це й стало вироком для нього. Тож два стратегічні союзники — Бату й Данило — остаточно порозумілися (Данилові навіть було пробачено вбитих болехівських князів). У ставці Бату-Сеїна було підписано союзну угоду між володарем Улусу Джучі та королем Королівства Русинів.

Отже, станом на 1250-й рік король Данило переміг усіх своїх ворогів (і ворогів держави), отримав визнання на Заході та на Сході, відродив торгівлю, створив армію, будував міста, церкви і фортеці. Відразу після візиту до ставки Бату, король "звідти ж (з города Холма) Данило вирушив, узявши сина свого Льва і митрополита. І пішов він до короля (Бели) в Ізволин, і взяв дочку його (Констанцію) синові своєму за жону. І відддав він йому, (Белі), захоплених бояр (хорватів), що їх бог дав у руки його, коли він з братом переміг біля Ярославля. І вчинив він з ним мир, і вернувся у землю свою".


Важка русинська кіннота потребувала великих витрат на утримання, тож на той час Русь-Україна була досить заможною державою — давався взнаки прямий доступ київських торговців до Шовкового шляху. Своїм виглядом та важка кіннота була більш схожа на "фракійських" чи "середніх катафрактів" римської імперії. Але це була традиційна важка кіннота для русинів. Просто за часів короля Данила князі-слуги та бояри-слуги стали броньовано кіннотою та основним видом русинського (українського) війська. Стрілецьку ж кінноту представляли кипчаки-слуги. Тож Королівству Русинів точно було що протиставити мадярам та лехітам, а згодом і татарам.

Історичною таємницею залишається дійсний стан справ у країні Шешимен (колишня Польща), завойованої Ордою-Іченом та Субедеєм. Відомо лише, що її делегації щось возили у ставку Бату-Сеїна.

Треба також відзначити брехню радянського походження про "мінливість Даніїла стосовно Литви". Насправді, жемайти на той час були для русинів ворогами, і бойові дії проти них велись постійно — Німецький Орден тиснув на землі жемайтів, а жемайти поступово опановували землі чернігівських феодалів. Дехто переходив добровільно, а деякі володіння діставались куніґасам завдяки шлюбам з предствницями вимерлих родів. На щастя Міндовґа, засновника литовського князівського роду, між володіннями Чілаукуна та його власними землями широчіли непрохідні хащі, тож усі походи на Литву відбувались з теренів улусу Мувала (брата Бату) через землі Королівства Русинів. До того ж, всі ці війни велись нечисельними загонами. В реальному житті з татарами та казахами у відкритому бою боялись зустрічатися всі. Наприклад, курйозна бійка за сінокоси між естами та інґрійцями, васалами Чілаукуна, скінчилася тим , що два (!) лицарі та 120 піших естів розбили загін інґрійців чисельністю 800 людей, зруйнували невеличку фортецю, і переслідуючи втікачів, захопили Псков (переляканий гарнізон відкрив ворота і здався). Але звістка про втрату міста швидко дійшла до місцевого більярдибека з Ширинів, і той повернув місто зі сотнею своїх людей, полонивши тих двох лицарів. Згодом епископ Герман повернув полонених.

Для фанатів "літописів" нагадаю, що на час другого перепису населення улусу Джучі (1250-ті роки) Москви ще не існувало. Ці землі були південно-західною глушиною володінь Юрта Чілаукуна. Населення там майже не було — "смердюча вода" (Москва) відлякувала навіть дикунів-фінів. Лише невеликі ватаги казахів-дезертирів тинялися у тих болотах, переховуючись від влади Чілаукуна.

Та мирні дні для Королівства Русинів закінчилися відразу після смерті Бату-Сеїна (внук Чинґісхана, син Джучі) та його сина Сартака (він був.. християнином) у 1256 році...


ЧАСТИНА 14 ЗВИТЯГИ КОРОЛІВСТВА РУСИНІВ ПРОТИ КАТОЛИКІВ ТА СТРАТЕГІЧНИЙ СОЮЗ ЗІ ЗОЛОТОЮ ОРДОЮ

Glenn A.Rathn, Radio Lemberg, 07.11.2018

Велика яса Чінґісхана (закони та правила) писалась задля збереження єдності держави та недопущення міжусобних війн серед "нащадків Рудого Вовка". Але, нащадки Чінґісхана проігнорували вимоги Яси. Так, десь у 1253 році, Сеїн-Бату відібрав землі улусу Берке (Нижнє Поволжжя та сучасна Воронежчина), і передав їх своєму синові — Сартаку. Берке, натомість отримав землі поблизу Каспію (тобто бідніші землі). Внаслідок цього Берке, завдяки якому Сеїн-Бату посадив на трон імперії Мунке, образився на рідного брата. Згодом, у 1255 році, Сеїн-Бату загадково та раптово помер (його отруїв Берке). Наступник Сеїна-Бату, Сартак, що отримав ярлик на правління у Сари-Орді, помер вже у наступному 1256 році, як і його брат. Вся влада в Орді перейшла до Берке-хана. Друзі Сеїна-Бату стали ворогами Берке.

Так на кордонах Орди та Русі з'явився баскак улусу Мувала — Бурондай — і почав вимагати від короля русинів — Данила — знести всі фортеці. Данило, звісно, відмовив Бурондаю. У 1255 році Поділля остаточно добровільно перейшло до складу улусу Мувала. Але знову дипломатія одержала верх над амбіціями. Справа в тому, що коронували Данила посланці Папи Іннокентія IV, у 1255 році, але вже його наступник, Папа Олександр IV, видав буллу куніґасу Міндовґу, новонаверненому католику, на "охрещення схизматів" та завоювання земель королівства русинів. Бурондая відправили до Литви зі загоном русинів. Цей жемайтський фронт з боку русинів тримав король Василько.

Московські пропагандисти та наші корисні дипломовані ідіоти стверджують, що головою митрополії у русинів був «ключник Курило, Митрополит Київський». Насправді очолював митрополію митрополит Галицький Іоанн, який був другою особою у державних справах і мав резиденцію у Холмі.

Бойові дії склалися для жемайтських "хрестоносців" невдало, але деякі князі колишнього Паллескю-Полісся почали переходити до Міндовґа. Хоча королевич Лев і збудував у Києві новий католицький монастир у 1252 році (у ХІХ столітті він називався Катерининським грецьким монастирем), але вже у 1257 році брати-королі вигнали з королівства всіх католицьких священиків (польського походження). У ці роки титул Данила звучав як "цар та король всієї Русі".

Невдовзі на Кавказі спалахнула війна між Джучідами та Хулаґідами (1261-1262 роки). Війна спричинила величезні людські втрати для Орди і стала причиною епідемії чуми. На цій війні загинув відомий у наших краях баскак Бурондай та втратив око беклярбек Гайса (Ісус) Ногай на прізвисько "Залізний пес". Саме війська Берке-хана допомогли ромеям Нікеї вибити хрестоносців з Константинополя і відродити Ромейську імперію (а заразом і Константинопольський патріархат) у 1261 році. За це Константинополь на знак подяки створив митрополію у новій столиці Орди — Сарай-Берке — у 1262 році.

У 1262 році Великий хан Берке прийняв іслам і став запроваджувати його по всій державі. Звісно, це викликало велике невдоволення.

Натомість у королівстві русинів король Данило (1201-1264) убезпечив себе шлюбним союзом з Угорщиною та Німецькою імперією (його син Роман став правителем герцоґства Бабенбергів в Австрії з 1252 року).

Власне час правління короля Данила став початком формування сучасної нації та держави русинів. Проте, навіть поважні сучасні українські історики називають часи королівства Данила "агонією Галицько-Волинських земель".

Король Русі, Данило Романович, помер у Холмі 1264 року. Його наступником став король Василько Романович — правитель Волині.

Король Василько Романович (1203-1269) продовжив політику свого брата. Саме Василько відправив королевича Лева на інавґурацію Великого хана Золотої Орди — Менґу-Тімура — у 1266 році. Це стало продовженням союзу Королівства Русі й Улусу Джучі (Золотої Орди).

Король Василько успішно продовжив війну проти жемайтів і у 1268 році посадив на литовський трон молодшого сина ДанилаШварна (1230-1269), змістивши Войшелка та відправивши його у монастир. Як свідчать литовські джерела XV століття "у рік 6776 (1268)… Василько тоді послав услід за ним Шварна, синівця свого, і Володимира, сина свого… І, отож, рушив услід за ними (поляками) Шварно з Володимиром із великою силою, і були полки з виду як бори великії... Після цього ж Войшелк (Великий князь Литовський) дав княжіння своє зятю своєму Шварнові, а сам ізнову захотів прийняти монаший чин". Насправді Войшелк був заручником у переможців. І у 1268 році його вбили за якусь зраду з боку жемайтів, за наказом Лева. На жаль, наступного 1269 року Шварно помер. Король Василько помер у Володимирі теж 1269 року.

Правителем Королівства став Лев Данилович (1228-1301). Змолоду приймав участь у управлінні державою, брав участь у Ярославській битві та виконував функції головного дипломата королівства разом із митрополитом. До своєї інтронізації правив Київським принципатом, тому мав справу з Ордою як зі союзником. А що Лев вів успішні війни проти різних польських князів, то пізніші польські пропагандисти (а згодом і московські, і наші корисні ідіоти) розповсюдили фейки про «фальсифікацію історичних документів часів Льва Даниловича». Насправді фальсіфікацією займалися якраз лехіти за часів Казіміра-крадія.

Очевидно, що за часів Лева остаточно сформувалась держава, національна ідентичність та зміцніла економіка. Тому у ворогів цей наш правитель викликає «вогонь в анусі». Поляки зараз істерять з приводу "кризи етнічної самоідентифікації польської нації" (переклад — вкрадене доведеться повертати).

Після того як Орду очолив молодий і талановитий ставленик Одноокого Ісуса — Менґу-Тимур, у Лева на Сході з’явився потужний союзник. До того ж 1267 року Менґу-Тимур зрівняв у правах мусульман і християн в Золотій Орді, розділивши улуси на ісламські та християнські (улуси Чилаукуна, Мухаммеда та Берке – новостворений Московський у 1272 році) та звільнив Сарайську митрополію від сплати податків. Улус Мувала-Ногая став мусульманським. Ще за Берке ґенуезці викупили землі на місці колишньої еллінської Феодосії і заснували там місто та фортецю Каффа, а венеційці отримали у володіння Сідагіос-Солдаю (там дядько відомого Марко Поло мав будинок). Так Київ поновив чорноморську торгівлю і торгівлю із Константинополем.

До речі, немає жодних свідчень про коронацію Лева папською курією, але нема і свідчень про відмову у короні. Тому очевидно, що Лев зберіг батьківський титул.

У 1274 році, жемайтський куніґасТройден — підступно атакував місто Дорогочин на саме свято Великодня (істинний християнин) і вирізав його мешканців. Ось як описує жемайтське (литовське) джерело ці події: "у рік 6782 (1274)… Після цього ж Тройден, забувши приязнь Львову, пославши городнян, звелів узяти Дорогичин… І виступивши вночі, взяли вони тоді його, на самий Великдень, і перебили їх усіх од малого і до великого". Король русинів Лев запросив підмогу у Менґу-Тимура і завдав нищівного удару у відповідь: "…і послав у татари до великого цесаря Менґу-Тимура, просячи собі підмоги у нього проти Литви. Менґу-Тимур дав, отож, йому військо, і Ягурчина з ними, воєводу…" Звісно, про наслідки Левової відповіді литвини і жемайти мовчать — хто ж афішує свою ганьбу? А тоді жемайти на деякий час принишкли.

Треба зауважити, що наші «історики» досі верзуть совкові нісенітниці та вигадки Аненербе про «похід Ордену на Схід». Насправді Ордену землі Боруссії подарував Конрад Мазовецький. На кінець ХІІІ століття і жемайти і лехіти були католиками, тож всі військові конфлікти Польщі і Литви з Орденом були пов’язаними з експансією жемайтів, жадобою поляків та намаганням обдурити Орден (за прикладом Угорщини часів Андраша ІІ). Пропагандистами реальні сили Ордену було значно перебільшено (наприклад, магдебурзський Орден Меченосців налічував лише.. 120 братів-лицарів). Інша річ, що Орден сприяв онімечуванню земель, бо колоністи походили з німецьких та онімечених слов’янських князівств. Також онімечуванню сприяло і будівництво нових міст, як у Польщі, так і в Русі — переважна більшість містян-ремісників походила з німецьких князівств та онімечених Помор’я та Мекленбургу. Одружений на угорській принцесі, Лев Данилович переселяв угорців на землі Галичини (стрілецька кіннота башкірів). Тож не дивно, що Русь мала союзні та торгівельні угоди з Орденом.

Після того, як за допомогою Менґу-Тимура, Лев приборкав Литву, черга прийшла і до польських князівств. Як свідчать наші "літописці"-вороги (тональність тексту): "у рік 6788 (1280)… Після цього ж Лев захотів частини в землі Лядській — города на Вкраїні. Він поїхав до Ногая, окаянного, проклятого, підмоги собі просячи в нього на Ляхів, і він дав йому поміч — окаянного Кончака, і Козія, і Кубатана". У жемайтів і деяких польских авторів Ногай є "окаянним" бо він драв невдах у всі щілини. До того ж, так звана Польща, або країна Шешимен, у ті часи була формально підлеглою улусові Ногая. Тому цей похід є більше схожим на чергову каральну експедицію у окуповані землі, з передачею частини територій союзнику.

Починаючи із 1260 року розпорошені польські володіння намагався об’єднати Владислав Локетек, куявський князь (майбутній король Польщі, з 1320 року). Тому похід Лева та Гайси Ногая на землі Шешимену у 1280 році був відповіддю Локетеку на спроби об’єднати лехітів і п'ястів під свою владою.

Можливо за ініціативи Лева, у 1287 році об’єднана армія Гайси Ногая, Тулабуги й Тохти здійснила 2-й Західний похід у Польщу. Бо саме після невдалого походу Тулабуги (чума знищила військо) у 1288 році князь Локетек визнав себе васалом короля Чехії, Вацлава ІІ. Вдало склалися обставини і для Лева та його сина Юріяв Золотій Орді почалась сварка між Ногаєм, Тохтою й Тулабугою.

У 1290 році до влади в Орді прийшов Тохта, син Менґу-Тимура. Лев поновив приятельські стосунки з ханським двором і надав йому допомогу у боротьбі проти Гайси Ногая. Гайса Ногай у 1297 році пограбував у Криму союзників Тохти — Сара-Кермен (Херсонес), Сідагіос, Лустіану, Демір-Тапу, Пантікапу та "еврейську фортецю" - Чуфут-Кале, яка належала Яшлавам. Це спричинило війну між Тохтою та Ногаєм. Першу битву, під сучасним Маріуполем, Гайса Ногай виграв, але другу, вирішальну, взимку 1299-1300 він програв. Цікаво, що військо Ногая розбили роти під командою Юрія Львовича. Ось так русин відтяв голову останньому з роду Мувала. Залишки оточення Ногая і його сини втекли до Шешимену (Польщі), а Тохта виселив все населення улусу до міжріччя Дону та Волги – так подоляни України опинилися на Дону (майбутні донські козаки, та "донські слов'яни за версією московитів"). Улус був безлюдним майже 50 років.

Крім того, Тохта спалив поселення Москва — там його ілі пограбував син Берке — Петро Ординський. Петра було страчено, а улус передано малолітньому онуку Берке – Кулхану Калти (в московській міфології його називають "Іван Каліта"). Всіх інших з роду Берке було фізично вирізано. Саме Тохта збудував анусний та головний біль Соні Блядської та Йосипа Сталіна – місто Мохші, нову столицю Золотої Орди (зараз це місто Наровчат у Пензенській області), з 1313 року столичне місто Узбек-хана, знищене Тимуром аж у 1395 році

Перед своєю смертю король Лев прийняв чернечий постриг та передав владу сину Юрію. Королівство перебувало у своєму розквіті (за версією "наших істориків" воно агонізувало) — будувались міста, процвітала торгівля та розвивалась культура українців-русинів). Столицею Королівства Русинів стало місто Львів.


ЧАСТИНА 15 ЮРІЙ ЛЬВОВИЧ - КОРОЛЬ РУСІ, ВЕЛИКИЙ КНЯЗЬ КИЇВСЬКИЙ, ВОЛОДИМИРСЬКИЙ, ГАЛИЦЬКИЙ, ЛУЦЬКИЙ І ДОРОГОЧИНСЬКИЙ

Glenn A.Rathn, Radio Lemberg, 12.11.2018

Юрій (George), син короля русинів Лева Даниловича та Констанції (дочка угорського короля Бели IV) народився у 1262 році. Але точний рік його смерті є невідомим (різні джерела вказують і 1308 і 1316 роки). Це найтаємничніша, та водночас ключова історична постать в українській історії. Саме король Юрій став на заваді польській та відповідно совково-московитській історичній "концепції". На превеликий жаль для польских письменників-фантастів і пропагандистів (як і для наших манкуртів чи моксельських дикунів) король Юрій був одруженим двічі. Першою дружиною була сестра засновника Польського королівства Владислава І Локетека — католичка Евфімія (яка народила Юрію синів Андрія та Лева ІІ); другою дружиною була українська православна княжна Варвара (яка народила Юрію сина Дмитра ІІ). Московити ж (і наша дипломована сволота) вигадали його «одруження» на ханум із Юрта Джилаукуна (типу "суздальска княжна"). Та існує офіційне документальне свідчення нащадка Варвари та Юрія – князя Костянтина Острозького у його сповіднику.

Правління короля Юрія припало на час об’єднання сусідньої та союзної Польщі. В його ж роки правління скінчилася епідемія чуми, яку занесли ординці під час Другого Західного походу (русини втратили 20,000 осіб у боях та від чуми). Від чуми вимер майже весь улус Мувала та прикордонний з Золотою Ордою Смоленськ (п’ять мешканців, що вижили з ключами та документами пішли до Польщі).

За литовськими переказами, Юрія хрестив у рік його народження жемайт-заручник Войшелк. Ця легенда виникла пізніше, під час втрати незалежності королівства, коли православні русини стали підданими князів-куніґасів. Найкумедніше, що печатками Юрія (як і його ім’ям) користувався невдаха-узурпатор з Мазовії, Болеслав (його московити і наші манкурти видають за «Юрія ІІ Болеслава»). Монах-францисканець зі Севільї залишив опис Королівства русинів часів Юрія та його синів: "Залишивши Польське королівство, я прибув до королівства Львів (Leon), яке німці називають Лемберг, у якому нараховується п’ять великих міст. Перше називається Львів, друге — Київ, ще одне — Володимир, ще одне — Пінськ, ще одне — Сівер. Відомо, що королівство Львів межує з країною Романією і з королівством Алеманія". Королівство Алеманія — це Священна Римська імперія Німецького народу часів імператора Людовіка IV Баварського. При його попереднику Чехія увійшла до складу імперії, і таким чином Королівство русинів отримало кордон з Алеманією (Німеччиною).

Напис на печатці короля Юрія латиною звучить: "печатка володаря Георгія короля Руси та князя Володимирського". Король Юрій був коронованим Папою Климентом V після недовгих вагань — Климент у ті часи переїхав з Ватикану до Авіньона. Майже всі стародавні джерела свідчать, що "за його (Юрія) правління держава процвітала обільністю і славою". Також є свідчення, що церкву Святого Юра і печерний монастир у Львові було збудовано за наказом Лева на честь його новонародженого сина. У тій же церкві було поховано короля Василька. Первинну церкву було спалено під час збройного пограбування королівської скарбниці Казіміром-крадієм у 1340 році. Але у 1341 році храм було відновлено (про це пізніше).

А що саме Юрій командував бійцями, які вбили Одноокого Ісуса (Ногая), то за час правління короля Юрія відносини Золотої Орди під головуванням Тохти та Королівства русинів були дружніми. Хан Тохта повністю винищив рід улусного хана Ногая, а переважну більшість його підданих переселив до свого улусу, в межиріччя Волги та Дону.

Польський король Владислав І (1260–1333) в часи найвищої могутності, яка припадає на роки правління короля Юрія, жодного разу не вчинив військового походу на державу свого швагра та сестри Евфемії. Відповідно «літописні свідчення» про «походи» русинів у Польщу в ті часи є звичайною московською брехнею.

Совковою брехнею є і висвітлення відносин Ордену з католиками-жемайтами та католиками-поляками. Жемайти скористались нападом Локетека на Орден (Локетек намагався відібрати у Ордена Боруссію, яку подарував Ордену Конрад Мазовецький, за прикладом Андраша ІІ, який відібрав подаровану Ордену Семигородщину), але отримали по зубах від краще озброєних братів-католиків. Королівство у часи Юрія було союзником Ордену, про це свідчать оригінали листів його сина.

Навіть наш Володимир Білінський проковтнув вигадку брехуна-пропагандиста Длугоша про "переселення з Помор’я-Мекленбургу і Поруссії населення до Литви". По-перше, Північна Волинь — Дорогочин та Берейстя — "литвою" ніколи не було. По-друге, це переселення відбулося набагато раніше — а саме у 1153-1170 роках, коли волинян та украненів переселили з Померанії та Боруссії на Волинь. По-третє, жемайти захопили ті терени, які зараз є східною частиною так званої Білорусі, і це землі Паллескю-Полісся. Тож у часи короля Юрія конфедерація з 12 куніґасів у реальному житті поділялася на католицьку частину (Жемайтія-Самогітія і північні землі Волині – Гродно, Сувалки) та православну, що перебувала у васальній залежності від Королівства русинів після походів Лева (Новогрудок, Смоленщина, північні терени Чернігівщини та Пінщини). Ноги тієї фантазії про переселення ростуть від праці Стрийковського та пострадянської ідеології, де сучасний стан відносин прямо екстрапольовано на середньовіччя. Чума значно винищила жемайтів та литвинів-поліщуків у 1287-1308 роках. То ж створення «ВКЛЖР» слід відносити до 1384 року (коли власне і з’явилася ця титулатура).

А взагалі, всі документи часів правління короля Юрія та його синів ретельно знищено польскими та московськими окупантами за активної підтримки місцевих колаборантів.

Найбільшою помилкою усіх "істориків" є намагання писати "історію України", ігноруючи події у сусідніх країнах та спираючись виключно на московитські "джерела" брехні.

Сини Юрія Львовича, Андрій та Лев ІІ, уперше згадуються як "руські князі" у грамоті польського короля Владислава І Локетека, датованій 1315 роком. Наступного року, Андрій і Лев Юрійовичі уклали союз із прусськими лицарями та затвердили його своєю грамотою, в якій вони звуть себе князями Галичини і Володимирщини. Грамота є оригіналом і дуже псує фантазії "історікофф".

"Вельможному панові і улюбленому у Христі братові Карлу з Тревері, великому магістрові ордену шпиталю святої Марії Тевтонського дому в Єрусалимі та іншим братам цього визнання у Пруссії. Андрій і Лев, з Божої ласки князі всієї землі Русі, Галичини та Володимирщини, поздоровлення… Оскільки між шановними мужами, вашими попередниками — магістром і братами прусськими, з одного боку, і нашими найяснішими предками — з другого, процвітали вияви люб’язності та добродійства взаємного сприяння, тому й нам відрадно з вами єднатися цим зв’язком прихильності та щирої дружби,.. що в давнину (пов’язувала) наших предків, як це ширше сказано у відповідних документах та угодах. Ми, бажаючи за прикладом наших предків бути з вами у щирій дружбі та прихильності і дружніх союзів, від давніх днів поміж нами укладених, узагалі нічим не зменшити, радше з Божої волі щедріше примножити, будемо старатися надійно захистити ваші землі від татар і від будь-якого іншого ворожого нападника, як тільки це нам випаде… На засвідчення цього ми звеліли написати даний документ, зміцнений силою наших печаток".

Ще трохи свідоцтв: "…Галицько-Волинські князі дбали про економічні інтереси свого краю. Це унаочнюють привілеї на вільну торгівлю купцями з Торуні й Кракова, видані Андрієм Юрійовичем одночасно у серпні 1320 р. Перший зберігся в оригіналі, другий — у пізнішій копії. Обидва охоронні листи містять посилання на часи Андрійового батька, Юрія Львовича…". Текст листа оригіналу від 27 серпня 1320 року:

"Андрій, Божою ласкою князь Володимирщини і володар Русі, висловлює достойним мужам радникам, лавникам і всім громадянам у Торуні прихильність і палку у всьому зичливість. Нехай знає ваша достойність, що ми, прагнучи добра для нашої землі, а також користі всім приїжджим, які бажають побувати у нашій землі з тканинами, товарами або будь-якими іншими речами, за вашою власною радою, … бояр і наших вельмож, надаємо всім приїжджим на … прохання таке право, що жоден з митників наших або урядовців не повинен від них брати тканини або товарів, ні їх конфіскувати. Врешті, … всі ці права, які за часів нашого блаженної пам’яті батька мали на землі Руській усі купці, хочемо, щоб подібним правом знову всі приїжджі або купці користувалися. Також, якщо якомусь приїжджому або купцеві, що прибув на нашу землю, хтось із наших у нашому краю завдасть якусь кривду, прикрість чи насильство, і це буде доказано, то за кожен несправедливо відібраний або взятий динар зобов’язуємося віддати два. Все це іменем нашої влади, з нашого боку і з боку всіх наших постановляємо неухильно дотримуватися".

Тож Торунь та Краків під владою Локетека в ті часи ще не перебували.

Натомість стосунки зі Золотою Ордою значно погіршились, коли там до влади прийшов молодий хан Узбек, син страченого Тохтою конкурента (1211-1312 роки). Зважаючи на те, що Андрій та Лев були племінниками польського короля Владислава І по материнській лінії, то цілком можливо, що вони активно допомогали об’єднувати Польщу, та перебували у "дружньому нейтралітеті" у польсько-прусському конфлікті.

У 1311 році відбулася перша битва між русинами Королівства й татарами Орди у порубіжжі. За свідченням Стрийковського, намісник-князь Юрій Слуцький (Путівльська династія) разоміз Андрієм Немировичем під Ак-Мечеттю (сучасна Біла Церква) в урочищі Ротку вщенть розбили ординський тумен (вбили 8,000 татар).

Так польський дядько Владислав вдало направив своїх русинів-племінників у пастку. Адже Польща перебувала у дружніх відносинах з Ордою Узбека. Та й у нового Папи, Іоанна XXII, були свої претензії на русинський престол...


ЧАСТИНА 16 ДМИТРО II ГАЛИЦЬКИЙ — ОСТАННІЙ ПРАВИТЕЛЬ НЕЗАЛЕЖНОЇ РУСІ

Glenn A.Rathn, Radio Lemberg, 02.12.2018

На початку 1320-х років посилився тиск католицького кліру на польського правителя, Владислава Локетека. Проти православної Русі об’єдналися католики Польщі, Жемайтії, Угорщини та Франції (в ті часи Польщею правила так звана Анжуйська династія). Німецький Орден стикнуся з повстаннями бюргерів проти статуту Ордену та окремих вогнищ русів-язичників, тож Орден пов’яз у внутрішніх проблемах і участі у подальших діях не брав...

Московські дослідники українського походження ХІХ століття вважали, що церкву Богоявлення у Луцьку було вперше збудовано у 1321 році Дмитром Юрійовичем Галицьким. Це і є першою згадкою про князя Дмитра ІІ, зведеного брата Андрія та Лева ІІ.

Поки путивльські князі стримували натиск татарських загонів на південних кордонах Руського Королівства, католицький куніґас Ґедімінас завдав удару по Королівству з півночі – на межі 1321-1322 років його загони захопили Київ. Відразу після цього союзник католицьких Самогітії і Польщі, цар Золотої Орди, Узбек-хан, почав збирати армію для захоплення решти теренів Королівства (ймовірно спільники розподілили майбутні володіння заздалегідь — щось надто синхронно вони почали діяти).

У 1323 році на берегах річки Ірпінь зійшлись війська наших братів-близнюків проти жемайтів та ординців. Це одна з найзагадковіших битв. Згідно з московсько-совково-колаборантською брехнею, у битві взяли участь «чернігівці» проти «русскіх». Та насправді ординців очолювали хани. Сам перебіг битви русинів проти жемайтів та ординців є взагалі невідомим. Звісно, втрати з обидвох боків були величезними. Адже з боку ординців навіть загинули хани, що очолювали військо — Тимур і Дівлат (один з них був головнокомандувачем всіх ординських військ). Поразки зазнали і жемайти — Ґедімін втік з Києва. А що в Києві після цієї битви у владі знову опинився князь з путивльської династїї, васал Львова, то цю битву, очевидно, виграли русини. Але у битві загинули брати Андрій і Лев ІІ та Іван-Володимир Київський...

Практично відразу після цього про свої права на львівський престол заявили силезькі князі Генріх та Ян Ґлоґовський (за вказівкою папи Іоана ХХІІ). Але Владислав Локетек не підтримав дії папи, і силезькі «правителі Галичини» так і залишились удаваними правителями.

Натомість, до влади у Королівстві Русинів прийшов син Юрія і Варвари, Дмитро ІІ, останній правитель незалежного королівства Русі. Звісно, папський престол його владу не визнав. Проте, внаслідок поразки жемайтів, Дмитро ІІ отримав у васали Литву, і власне одного з синів Ґедіміна у заручники (який згодом став православним).

Правив Дмитро ІІ з 1323 по 1383 роки (він прийшов до влади у 20-річному віці). Саме він прийняв титул «Великий князь Руський і Литовський» (саме це і стало приводом для наших манкуртів і корисних дипломованих істориків-ідіотів видавати Дмитра Юрійовича то за «Детка», то за куніґаса-католика Любарта).

У 1325 році частина бояр-католиків під тиском Риму обрала «волинським князем» 16-тирічного Болеслава, сина Тройдена Мазовецького. Формально він був співправителем Дмитра ІІ, але очевидно, що реальної влади цей нікчема не мав. Єдиний «документ», що засвідчував його "владу" — «лист до Ордену» виявися.. московською підробкою. Москалів видала фраза «.. і всієї Малої Русі» — у часи Дмитра ІІ наша Русь називалась королівством, і поділялась на Верхню та Нижню. Всі інші «документи» польської школи підробок цього діяча мали печатки короля Юрія, його діда.

У 1333 році Владислава Локетека на польському престолі змінив Казімір ІІІ. Цей персонаж відразу пристав на пропозиції Папського престолу, і все своє життя намагався захопити Королівство Русі.

Для здійснення своїх планів Казімір у 1340 році вбив католика Болеслава Мазовецького – за його наказом того Болеслава отруїли. Відразу ж Польща звинуватила Дмитра ІІ «у вбивстві». А поки Дмитро ІІ та його син, Данило Холмський та Острозький, перебували у Володимирі на похоронах Болеслава разом із своїми полками, Казімір, обійшовши укріплення Львова, підло та зненацька захопив та спалив королівський замок та церкву Святого Юра з монастирем. Крім того, цей покидьок викрав королівські інсігнії русинів: «22 квітня, оминаючи прикордонні укріплення міста, до Львова поспішав польський король Казімір III, який забрав із княжої скарбниці "…золото, срібло, перли, дорогоцінні каміння і клейноди, серед яких були два золоті хрести з великими частками дерева господнього хреста, дві корони величезної вартості, оздоблені дорогими каміннями і перлами, а також мантію і розкішний трон, всі в золоті і каміннях". Великий князь Дмитро Юрійович та його син Данило Дмитрович (Холмський, Острозький) — повернулися зі своїми дружинами з Володимира до Львова, і прогнали грабіжника Казимира III. Уже в травні місяці 1340 року цей лиходій був у Кракові».

Скориставшись тим, що королівські інсігнії русинів опинилися в його руках, цей злодій почав інформаційну кампанію з дискредитації влади законного правителя Русі (чим наші корисні дипломовані ідіоти та московити з ляхами продовжують займатися і зараз). Спочатку Казімір отримав благословення від Папи Клімента VI на завоювання «земель схизматів». Потім Казімір відправив листа до Константинопольского Патріарха з побажанням призначити йому, Казіміру, як «законному правителю Русі», нового митрополита Галицького: «Князі Русі були моїми родичами і сії князі залишили Русь… і земля осиротіла. І після того я, Король Ляхії, придбав землю Русі». Так у 1341 році Казімір отримав від Константинополя митрополита, а від Риму — скасування присяги про ненапад на Русь. Та на жаль для Риму, один зі спільників Казіміра, куніґас-католик Ґедімінас загинув під час штурму орденської фортеці.

Цікавим є намагання втюхати в історію совкові вигадки про «союз Польщі та Ордену проти Русі та Літви». Дуже дивно, що цей «союзник» станом на 1380 рік захопив майже всі польські землі, включно із Куявією, окрім Мазовії та Вкраїни (українських земель, захоплених Польщею протягом 1349-1366 років).

Вже у 1341 році Великий князь Дмитро ІІ відбудував собор Святого Юра, спалений Казіміром. Про це свідчить дзвін, відлитий у 1341 році: «В лето 6849 сольян бы колок сии светому Юрью при князи Дмитрии…». Ніякий куніґас-католик Любарт не відбудовував би православної церкви...

Важкі втрати серед русинського лицарства, зумовлені як постійними війнами, так і переходами новонавернених католиків під руку Польщі чи Жемайтії врешті змусили князя Дмитра ІІ ввести так званий «податок крові», і для селян-простолюдинів і для містян. Будь-хто, хто йшов на службу до князевого війська, звільнявся від податків та примусових робіт. Ця військова реформа відкрила широкі соціальні ліфти для простолюдинів. До цього додавалось поширення писемності та грамотності серед широких верств тодішнього українського суспільства.

Наступний відносно мирний період закінчився хрестовим походом проти королівства Русі силами його сусідів — Угорщини, Чехії, Польщі та французських і німецьких лицарів у 1349 році. У важких боях русини втратили Галич, Львів, Холм, Ярослав, Дорогочин, Володимир, Белз та Берейстя (Галицьке, Холмське, Белзьке князівства, Волинь та власне всю Вкраїну). Русини з перемінним успіхом то відвойовували втрачене, то змушені були відступати. Ця війна 1349-1366 років сильно знелюднила Галичину та Белзьку землю. Власне під час цієї війни засяяла зірка Данила ІІ Дмитровича, князя Холмського та Острозького. Столицю держави русинів перенесли до Луцька.


Тим часом на сході васальної Литви православний куніґас Ольгерд заволодів знелюдненим чумою Смоленськом, і почав захоплювати спустошені чумою західні прикордонні улуси Орди — відомі як «28 городов с Одоєвим». У 1357 році в Орді було вбито останнього правителя з роду Берке, Бердибека. Орда поринула у хаос, чим і скористався васал Дмитра ІІ…


ЧАСТИНА 17 СХОДЖЕННЯ ЛИТВИ, РОЗГРОМ ОРДИ ТА ОСТАННЯ ВІЙНА ГАЛИЦЬКИХ КОРОЛІВ

Glenn A.Rathn, Radio Lemberg, 29.12.2018

Епідемія чуми знелюднила терени улусу хана Джилаукуна та його рід. Останнім з прямих спадкоємців роду був хан Борис — єдиний, хто пережив чуму, але він був неспроможним правити улусом. Цим скористався куніґас Ольгерд. Від 1352 по 1358 роки правитель Смоленська, Ольгерд, захопив та приєднав до своїх володінь частину Інґрії з Нууве Ґурдом (Новгородом) та західні улуси ("28 городов з Одоєвим"). Після смерті Бердибека (1357) — останнього правителя з роду Берке, та з початком громадянської війни в Орді, куніґас Ольгерд атакував східні терени Юрту Джилаукуна та улус Берке і його столицю Москву. Неповнолітній хан Сарихозя (так званий «Дмітрій Донской») не зміг організувати спротив литвинам (не плутати з жемайтами). Тому обидва улуси очолив хан Дмітрій Беклемішевич, митрополит Сарайський і всієї Сари-Орди, Алєксєй І (його було призначено Бердибеком, а посаду було куплено в Константинополі). Цей непересічний нащадок Чінґісхана будував «монастирі» — укріплені фортеці, де утримували виловлених у лісах фінів-дикунів та розводили їх як худобу, обертаючи їх на«християн» (крєстьян). Це було дешевше ніж ганятися лісами за мєр'ю та вєс'ю. До того ж селекція двоногої худоби давала добрі результати.

Православний куніґас Ольгерд виводив татар-християн у свої володіння, змушував «цілувати хрест на вірність собі» ширинських та баринських беїв та епископів. Війна миттєво перейшла у релігійну площину – беї-єпископи перебігали то до Ольгерда, то до Алєксєя. Почалася повзуча русинізація (українізація) чи то «обрусєніє» ординської церкви та верхівки ширинів та баринів Тферського Юрту.

У 1358 пройдисвіт-митрополит Алєксєй І під виглядом «обрусєвшего епископа Сарайського» припхався збирати церковну десятину у Київ. Але там його схопили і за наказом Ольгерда запроторили до буцигарні. У цей же час київський митрополит Роман успішно збирав десятину в Алєксєєвих володіннях (дезорієнтовані швидкою зміною влади татари Тферського Юрту не робили великої різниці між Сараєм та Києвом): «многу сотвори честь и дары даде Роману Митрополиту, и паки повеле его проводите... с честию». Ольгерд же практично повністю заволодів Тферським улусом, захопивши «город Святого Спаса» (сучасна Твєрь) у 1361 році. «Того же лета приходним Литва ратью на Тверские власти и многу пакость сотвориша» (переклад з уйгуриці).

Тим часом беклербек (прем'єр-міністр) Мамай взяв у свої руки цю мінливу ситуацію з узурпаторами, і почав збирати армію для походу на володіння Великого князя Русі — Дмитра ІІ, та куніґаса Литви — Ольгерда. У той час русинська армія стікала кров'ю в боях з угорськими та польськими загарбниками, тож Мамай вибрав вдалий момент, але.. не врахував амбіцій та військового таланту Ольгерда. До того ж чума викосила населення ординських міст і містечок у південих улусах (лише в одному Криму вмерло 85,000 осіб).

Очолив армію головнокомандувач військ Орди Ходжа-Черкес, або Ходжа Алібей, який володів землями поблизу Хаджи-Тархана, а йому допомогали: володар Московського улусу — хан Дмітрій (він же митрополит Алєксєй) — правитель Московського (Берке) і Тферського Юртів, який очолив ті тумени після відсидки у київській буцигарні (страшна помста); та володар Мохшинського улусу — хан Кутлубуґа Інак, «да увеличит Аллах всевышний благодать его высокостепенства эмирского, великаго, ученого, правосуднаго, закрепителя, пособника, поручителя, устроителя, зиждителя, покровителя, нойона, эссефи, величия ислама и мусульман, главы эмиров двух миров, поборника воителей и борцов за веру, вождя ратей, предводителя войск, убежища религии, сокровища государства, пособника царей и султанов, меча повелителя правоверных» (був радником царів Джанібека та Бердибека), володів верхніми землями міжріччя Дону та Дніпра. Разом до всіх військ Орди було залучено не менше 70,000 осіб. В Ольгерда русинсько-литовсько-татарське військо також було чималеньким — до 75,000 осіб. Правителя Русі у війську Ольгерда представляв князь Київський Феодор Іванович Путивльський, а жемайтів — князь Новогрудківський Коріят-Михайло.

Точний перебіг битви є невідомим (болісні спогади московитів). Відомо, що військові поховання та залишки битви було розкопано графом Уваровим, тим, що розкопував 8,000 мєрянських курганів, шукав «місце хрещення у Корсуні», та проводив розкопки обидвох Липицьких битв (перші зустрічі слов'ян з мєр'ю та марійцями). Всі знахідки було вивезено до Санкт-Петербурга або знищено. Маршрути війська Ольгерда перебрехано (наші манкурти брали й досі беруть у цьому активну участь), а місце битви ретельно приховувалось.

Тепер відомо, що битва відбулась поблизу містечка Медвин, у Черкес-долині, на Бранному полі (сучасна назва). Ймовірно, що ординців не було розбито вщент — вони здались наприкінці битви — саме татари поховали вбитих у Саур-могилі (її розкопано 1864 року графом Уваровим). Щодо місцевих свідчень битви: «Самые бумаги, к этому делу относящиеся и хранившиеся долгое время в церкви, как исторические памятники, истребованы в 1859 году местными властями для уничтожения». Свідчення про похід Ольгерда «До Очакова і Перекопа» є у Стрийковського та Лизлова (першого московського історика). В битві загинув володар Мохші (Рязанщини) Кутлубуґа Інак, а Дмитро-Алєксєй та Ходжа-Черкес здались Ольгердові. Таким чином окрім Поділля та Причорномор'я, Ольгерд отримав Московський та Мохшинський Юрти. Для Орди це було катастрофою. Землі Поділля були роздано Ольгердом Коріятовичам за згоди Дмитра ІІ та Данила ІІ Острозького — русинів-феодалів майже не залишилось. Що цікаво – саме на ці володіння припадає найбільша кількість підробок документів на власність, сфальшованих польськими пройдисвітами.

Отже станом на 1363 рік Поділля та Північне Причорномор’я повернулись до складу Королівства. Під вплив князівства Литовського підпала частина Інґрії та Мещери та «28 городов з Одоєвим» або «верхові князівства» (західні улусні володіння). В Золотій Орді залишились лише Хорезм, улус Орди Ічена (майбутній Казахстан) та володіння узбеків.

Війська Дмитра ІІ та Данила ІІ двічі намагалися відбити Галичину та Вкраїну (у 1350 та 1353 роках). Тривала та кровопролитна війна проти угорсько-польсько-французьких «хрестоносців» завершилася аж у 1366 році підписанням «Володимирського трактату». Згідго з ним, Русь втрачала стольний Володимир, Вкраїну (землі, вкраяні у Польщі) та Берестейщину. У листопаді 1370 року помер польський король Казімір ІІІ — останній представник польської династії П'ястів на троні. У Польщі почалась боротьба за владу. Того ж року Дмитро ІІ Галицький разом зі своїм сином Данилом ІІ Острозьким вибили загарбників з Володимира. На Володимирський трон було посаджено старшого сина Данила ІІ — Михайла (Міхала). «1370… русини негайно вигнали поляків з Володимирського замку, відібрали й інші замки та міста, якими поляки заволоділи в Володимирі в силу трактату 1366 року, й навіть вдерлися до Сандомирського воєводства… 1373 року… вони полонили весь край між Сяном, Віслою і Бугом, причому не обійшлося й без нападів на наш (окупований поляками) русько-галицький край» — так писав пізніше польський історик.

Населення міст Русі (Львова, Володимира, Галича, Берейстя, Дорогочина) складалося переважно з переселенців з Польщі, Німеччини, Жемайтії та Угорщини (ремісники та торговці) — і це населення швидше полонізувалось ніж українізувалось, і відповідно підтримувало католицьку владу. Також проти Галицьких правителів грали «золоті вольності» шляхти — більшість дрібних лицарів, бояр та князів переходило під руку польського короля, а частина з них і в католицтво (разом зі своїми підданими — селянами та містянами). Але самій Польщі теж було непереливки — станом на 1385 рік майже всю її корінну територію захопив Тевтонський Орден. Тож і для Польщі, і для Русі ця війна була війною на виживання. Союзники Польщі геть зав’язли у Сторічній війні, а Европою мандрувала «чорна смерть».

У 1376 році, у бою з угорцями загинув Данило ІІ Острозький. Старий Дмитро ІІ Галицький залишився з ворогом сам на сам зі своїми онуками. У 1377 році конфедерація жемайтійських куніґасів змусила Ольгерда та його синів прийняти католицизм. Так Жемайтія остаточно підпорядкувала собі Литву...

04.08.1383 у віці 82 років у Луцьку помер Дмитро ІІ Галицький (дату смерті дозволяє уточнити запис Івана, священика церкви Св. Катерини на переписаному ним Псалтирі в річницю смерті великого князя… Дмитра,.. яка зберігається у Флоренції в бібліотеці Лоренцо Медічі). Державу очолив його онук — князь Федір Острозький. За поминальником князя Костянтина Острозького, що зберігається у Києво-Печерській лаврі, де поховано його прадіда — Федора Даниловича Острозького, предки роду Острозьких по чоловічій лінії мають такий ряд: 1. Князь Юрій, 2. Князь Дмитро, 3. Князь Данило, 4. Князь Федір, 5. Князь Василь, 6. Князь Іван, 7. Князь Костянтин.

За рік до цього, у 1382 році, війська беклербека Мамая було розбито військами Тохтамиш-хана та Тимура Барласа. Мамая стратили ґенуезці у Кафі — заради укладання нових торгівельних преференцій з Ордою. Сини Мамая та всі його ілі втекли на Русь (на Київщину та Поділля). Протягом двох поколінь (приблизно 50 років) вони українізувались (а це не менше 500,000 осіб). Беї та мурзи стали князями та боярами (до роечі, з таких бояр і походить рід Мазепи та Кочубея). Так Русь отримала православних козаків.

Держава, яку започаткував ще Таргітай (пращур скіфів-сколотів) у середині другого тисячоліття до нашої ери, доживала свої останні дні...



ЧАСТИНА 18 КІНЕЦЬ XIV СТОЛІТТЯ: КРЕВСЬКА УНІЯ ТА ФАТАЛЬНИЙ КРОК ФЕОДОРА ГАЛИЦЬКОГО

Glenn A.Rathn, Radio Lemberg, 28.01.2019

На час смерті князя Дмитра II Галицького (1383) Европа переживала велику кризу. Англія та Франція пов'язли у Сторічній війні, данці намагалися втримати завойоване в естів, свеби (шведи) наполегливо відбирали Інґрію в мурз беїв Ширинських, Орден Німецького шпиталю помочі Діви Марії ("Тевтонський Орден", офіційно Orden der Brüder vom Deutschen Haus St. Mariens in Jerusalem) успішно громив польських пройдисвітів та жемайтів, Золота Орда була майже зруйнованою і стала легкою здобиччю сусідів та авантюристів — на кшталт Тимура Барласа та вихідців зі сучасного містечка Мари (Мерва) — турків-османів, в яких взагалі ніхто у Східній Европі не бачив якоїсь загрози…

У 1370 помер король полян та п'ястів Казімір ІІІ (1310-1370). На польський престол зійшов його племінник, король Угорщини й Хорватії — Лайош Великий (1326-1382), Nagy Lajos мадярською; він же ж Людовик Угорський, Ludwik Węgierski польською — водночас ставши королем Польщі та «королем Галичини та Володимирії» («королем Русі»). Вкрадені інсіґнії дали можливість Людовику присвоїти титул нашого короля (за мовчазної згоди папського престолу). Для розуміння — саме ця подія й призвела до того, що аж до ХХ століття всі угорські королі (після поразки від османів під Могачем у 1526 цей титул перейшов до австрійських імператорів) іменувались «королями Русі», або «королями Галичини та Володимирії», а польські у свою чергу – «панами, володарями, великими князями Русі» (це з тієї ж серії, що й генерал-майор ФСБ Гундяєв з титулом «патріарх всієї Русі»).

Унія Польщі й Угорщини була нетривкою, і невдовзі після смерті Людовіка, коли у 1384 польський престол посіла Ядвіґа Анжуйська (1373-1399), дочка Людовіка (з династії Капетинґів), польська шляхта зі своїми «золотими вольностями» скористались нещасною молодою дівчиною і запропонувала престол і дівчину молодому, хвацькому узурпатору-варвару з жемайтів — Владиславу Яґайлові (1362-1434). Цей спритний молодик усунув всіх претендентів на престол Литви і Жемайтії та поділив владу на Литві з Вітовтом (1354-1430), своїм двоюрідним братом по батькові. Та шляхта сильно недооцінила цього варвара, який до кінця життя так і не навчився читати й писати. Як недооцінив його і Феодор Галицький (1360-1446), знаменитий князь Острозький і Луцький.

У 1385 році польська шляхта, жемайти-католики і русини-католики у місті Крево (зараз це село у Гродненській області в Білорусі) уклади унію між Польщею і Жемайтійсько-Литовським князівством, яка офіційно була направленою проти Ордену. За умовами унії Яґайло оголосив себе королем «Польщі, Литви і Русі», а замість розпочати бойові дії проти Ордену.. він відразу вдався до шантажу — він оголосив, що якщо хтось із князів Русі не визнає його своїм володарем, то він позбавить відмовника життя, земель і майна.

«У лютому 1386 Яґайло охрестився, взявши ім’я Владислав, одружився з Ядвіґою і став польським королем. Всі литовські та українські князі мусили присягнути на вірність «велебному господареві Владиславу, королю польському, литовському і руському, й інших земель, і велебній господині Ядвідзі, королеві польскій, і їх дітям, і Короні Польскій… піддаючися з людьми та землями,. на віки вічні». Натомість Орден встиг за цей час захопити острів Ґотланд, а переляканий Вітовт у 1386 (який так і не дочекався «допомоги» від кузена) був змушеним віддати Орденові саму Жемайтію (корінні землі «литовців») практично без спротиву. До того ж Орден захопив Куявію та землі полян і п'ястів (власне саму Польщу).

Єдине, що зміг зробити Яґайло — відібрати у свого союзника Угорщини всю Галичину. Союзник Ордену, Феодор Галицький, опинився у патовій ситуації — перед ним був вибір: поступитись державою і мирно залишитись правителем-васалом Яґайла на землях колишнього королівства русинів; або битися до останнього, сподіваючись на допомогу Ордену. Невідомо які саме обставини тиснули на Феодора Галицького, але він зробив вибір на користь миру, поступившись всім тим, за що склав голову його батько... Феодору Галицькому віддали землі Коріятовичів і Ольгердовичів (грамоти від 1390 та 1393 років), залишили скарбницю королівства (саме вона згодом стала причиною занепаду роду) та залишили васалів-родичів. Ось так Руське князівство і втратило свою державність, отримавши тимчасово нові території Поділля і Чорноморського узбережжя...

Тим часом на Сході, в Золотій Орді, з’явився новий Великий хан (1381-1395) – Тохтамиш Гіяс-ад-Дін, Джучід (його нащадки у Криму та в Касимові правили аж до другої половини XVIII ст). Допоміг йому стати правителем Орди відомий узурпатор Тимур Барлас (він же "Тамерлан", 1336-1405) У 1382 році Тохтамиш повернув до Орди раніше захоплені Ольгердом Мохшинський та Московський Юрти, а також Крим та Поволжжя. Згодом союзники пересварились між собою через улюбленого Тимурового перського поета, якого захопив Гіяс-ад-Дін, пограбувавши Тебріз у 1385. Починаючи з 1389 між ними почались бойові дії. Тохтамиш двічі програвав битви Тимуру — у 1391 при Кундурчі (де його зрадилили рязанський хан Бек-Булат та московський хан Ходжа-Медін, він же Сарихозя, він же «Дмітрій Іфановіч Данской»); та у 1395 на річці Терек (через зраду мангитських родів Алатау та Барлас, які у розпал битви перейшли на бік свого родича Тимура Барласа).

У 1392 хан Тохтамиш стратив ханів-зрадників – Бек-Булата з Мохші та Ходжа-Медіна («Дмітрія Івановіча Донского») з Москви (чи Ак-Кермена, як її тоді називали). Після битви на Тереку Тохтамиш втратив всі свої володіння за Волгою. Під час війни Тимур знищив та пограбував головні ординські міста — Хаджі-Тар-хан та Сарай аль-Джадід, які арабські мандрівники називали «зосередженням наук та багатств».

У 1398 Тохтамиша розбив заволзький хан Білої Орди Тимур-Кутлуй. В результаті, хан Тохтамиш був змушеним втекти аж до Литви, під захист великого князя Вітовта. До речі, саме у литовському замку Тракай й народився Хаджи Ґерай — засновник Кримського ханства. У тогочасній Литві у розпорядженні татар було ціле місто Ліда — їхні нащадки, татари-липки живуть там і досі, а серед найвідоміших представників цього народу є такі постаті як Агатангел Кримський, Михайло Туган-Барановський, Матвій Сулькевич та Генрик Сенкевич.

Спроба об’єднаних сил Вітовта і Тохтамиша відвоювати Сеїнів Юрт закінчилися їхньою спільною поразкою на річці Ворскла у 1399 від військ Тимура-Кутлуя та Едиґея, воєначальника Тимура Барласа. Московські брехуни «поховали» у цій битві Феодора Галицького та «тисячі руських князів». Насправді втрати з обидвох боків були величезними, і для Кутлуя та Едигея ця перемога стала просто пірровою. Натомість московська мерзота запозичила з битви імена головних дійових осіб війська Вітовта та задіяла їх у вигаданій «Куликівській битві».

В результаті, Тохтамишові залишились лише християнські Юрти і тому, згідно з ярликом Менґу-Тимура, хан Тохтамиш охрестився і прийняв ім’я Василь. Він і став отим першим московським царем, Василем І (його поховано у крипті Архангельського собору Киримля). Вітовт породичався з Тохтамишем віддавши за Тохтамиша свою дочку. Таким чином українізація північних Улусів продовжилась. У 1407 (чи 1408) темник Едиґей вбив Василя-Тохтамиша і Московський Юрт припинив своє існування. Дітей, онуків та жінок з родини Тохтамиша, Джелал-ад-Дін (1380-1413), старший син та наступник Тохтамиша, вивіз у Берейстя. Згодом вони переселилоись до Києва та Ліди.

Тим часом османи вибили венеційців з Фесалонік у 1387 році, а у 1389 вони розбили сербів на Косовому полі і міцно закріпилися на Балканах. Над Европою грізно нависла тінь ісламського завоювання...

Треба зауважити, що у так званому «Великому князівстві Литовському, Жемайтійському і Руському» (Жемайтію у 1386 році було остаточно втрачено) переважну більшість населення складали русини (українці) та поляки, а литвинів та лехитів-креві було не більш 1,5% від усього населення — це визнавалось навіть такими «мамонтами» московської історії як Ключевський. Саме мізерна чисельність литвинів і стала причиною відмови Москви від створення «білорусів» наприкінці ХІХ століття (5,000 кривичів та майже 100,000 фактично денаціоналізованих литвинів, не залишали жодних шансів). До того ж литвини під час перебування під владою чернігівців втратили свою ідентичність і перейняли мову поліщуків, а мовою діловодства навіть за часів тотального засилля єзуїтів залишалась.. українська (разом із латиною).

До речі, совкові вигадки та московську брехню про «православіє» Русі часів Королівства спростовує лист Феодора Галицького до Яґайла: «Ти особисто можеш міняти віру, на яку бажаєш, і ми присягаємо тобі, як королю, на вірність. Та міняти свою предківську християнську віру не збираємося. Вона є рівноправною з католицькою, бо перебуває з нею в унії» (Яґайло не побував лише мусульманином, та то таке). Наші безголові манкурти та зазомбовані московити навіть не знають, що ще 14-й Вселенський Собор (2-ий Ліонський, який відбувся 1274 року) уклав унію між католицькою та православною церквами.

Тож є всі підстави вважати, що все сучасне «православіє» в Україні походить від сталінського, зразка 1944 року, і не має нічого спільного до ортодоксіі часів Галицьких-Острозьких (окрім Української греко-католицької церкви, звісно). Українські князі династії Галицьких, руські митрополити та єпископи ХІІ–ХІV століть були настільки освіченими та обізнаними людьми свого часу, що володіли матеріалами й рішеннями Вселенських Соборів (це невдовзі й врятувало життя Яґайла і Вітовта).

У новій «державі» (Великому князівстві Литовському та Руському) на перших ролях був Вітовт, другим йшов Феодор Галицький (за військовою міццю та достатком він був набагато вищим за Вітовта). У 1421 році (забігаємо наперед) королівський посол де Ланноа описав відвідини низки різних міст, країн та утворень, як-от: Брабант, Бремен, Вісмар, Тевтонський орден, Польське королівство, Велике Литовсько-Руське князівство, тощо. Бенкети (обіди) у всіх країнах йому давали тільки монархи. Виняток був лише у «Великому Литовсько-Руському князівстві» — банкетів було два — окремо у правителя Литви, і окремо у правителя Русі. Тож у «ВКЛР» було справжнє двовладдя. А що номінально населення Галичини, Вкраїни та володінь Галицьких (Волинь, Київщина і Поділля) були в одній державі, то русини Галичини і русини Волині змогли добре оцінити свої відмінності, які виникли за попередні 50 років — русини Київщини та Волині називали русинів-галичан «панове іноземці».

Зауважимо, що Володимиром володів старший брат Феодора — Михайло Галицький, Луцьком правив середній брат — Дмитро ІІІ Галицький, а сам наймолодший — Феодор Галицький посів Острозький стіл батька (тому у московських фальсифікатах він і є відомим як «засновник роду Острозьких»). Фактично Галицькі на час Кревської унії продовжували користуватись королівською владою у своїх володіннях (навіть Костянтин Острозький користувався червоною королівською печаткою).

Тож вибірний польський «король» мав менше влади ніж «великий князь Русі». Невдовзі «ВКЛР» взагалі «поклало» на Кревську унію та Яґайла особисто: «у жовтні 1398 литовсько-руські князі (взагалі то руські) та бояри, зібравшись на острові Салин (на річці Мамель) задля підтвердження угоди з Орденом, проголосили Вітовта своїм королем» (немає жодного сумніву, що князі Галицькі (Острозькі) — Михайло, Дмитро й Феодор та їх повнолітні родичі брали активну участь у цьому почесному зібранні). Тож Яґайла та Польщу кинули напризволяще... До того ж Вітовт і Галицькі спромоглися навіть відновити судноплавство на Дніпрі (ймовірно було взято під контроль ординське місто на півдні сучасного острова Хортиця). Тож київські кораблі у 1401 вже перебували у бухті Золотого Рогу (Константинополі).

Та наступні події докорінно змінили розклад сил в Европі і показали, що перемога на полі бою — це лише спроба перемоги, а долю битви може вирішити суд.


ЧАСТИНА 19 ПОРЯТУНОК КАТОЛИЦЬКОЇ ПОЛЬЩІ ПРАВОСЛАВНИМ КНЯЗЕМ ТА КИЇВСЬКИМ МИТРОПОЛИТОМ

Glenn A.Rathn, Radio Lemberg, 10.02.2019

Велику експансію османів на Балкани тимчасово перервав Тимур Барлас (Тамерлан, 1336-1405) у 1402 році, полонивши турецького султана Баязида І Йилдирима (1360-1403). Смута 1401-1413 років в османів дозволила Европі хоч трохи перевести подих…

Цією паузою по своєму вирішили скористатись двоюрідні брати Владислав ІІ Яґайло (1362-1434), правитель Польщі, та Вітовт (1350-1430), правитель Литви. Давня суперечка проти німецького Ордену переросла у війну між двома католицькими державами, яка поставила недолуге польське керівництво на межу військової катастрофи. Тож Яґайло вирішив скористатися військовою міццю Вітовта і Феодора Галицького (1360-1446).

Постійні прикордонні суперечки мазурів з Орденом врешті спровокували війну (апофеозом якої стала битва під Ґрюнвальдом 15.07.1410), і яка закінчилася у місті Констанц (південь Німеччини) аж у 1418 році.

Московські пропагандисти, вітчизняні манкурти та польські брехуни стверджують, що «польске військо і низка русскіх полків здолали хрестоносців, які хотіли захопити…». Ця ахінея дісталася нам у спадок зі совкових часів, коли польську брехню XV століття допрацювало совкове пропагандонство. За версією совків, проти загонів Ордену (серед яких було майже все европейське лицарство) стали: польське військо, литовські загони, русскіє полки зі Смоленська і [ніяково й тихо] «українське ополчення Львова та Перемишля».

По-перше, ніякими «русскіми» у 1410 році у Смоленську ще навіть не смерділо (Московія захопила Смоленськ аж у 1674 році). По-друге, загони Львівського воєводства були виключно польськими і німецькими під прапором кольорів Вкраїни (у королівства Русинів були або зелено-червоні, або червоно-білі кольори на той час). По-третє, литовське військо складали місцеві загони зі Смоленська, Вільни та Берейстя, а також московський тумен казахів-каракіреїв хана Джалал-ад-Діна (1380-1413). По-четверте, основною ударною силою війська були загони українців-русинів під командуванням галицько-острозького князя Василя Красного (1390-1461, якому "історики" згодом приліпили прізвисько Гедігольд — аби позбавити згадки про його русинське походження) – а саме луцькі, володимирські, київські та подільські полки (і лише в русинів була важка кавалерія). Окрім них були й загони чехів, під головуванням Яна Жижки (1360-1424, майбутнього командувача таборитів і соратника Василя і Феодора Острозьких). А саме польське військо фактично було народним ополченням, і особливої загрози для важкої піхоти Ордену не становило.

Польский казкар Генрик Сенкевич (1846-1916, нащадок казахів-каракірєїв) описав вигадані ним події в романі «Хрестоносці» («Krzyżacy», 1897). І саме цей вигаданий сюжет «битви» досі всіляко обсмоктується вітчизняними «історикамі».

Перемога у битві Орденові була практично ґарантованою, але ніхто навіть не міг уявити, що у розпал бою звідкись виникнуть татари…

Традиційним лобовим ударом важка піхота хрестоносців змішала польські ряди (дехто почав тікати). Свій фланг утримував лише Василь Красний "Гедігольд" (саме русинів всі називають «литовцями»). Це дало змогу Вітовту задіяти тумен Джалал-ад-Діна. Легка стрілецька кавалерія з бронебійними стрілами обійшла атакувальників з флангу і почала заходити у їм у спину. Водночас броньована «свиня» важкої кавалерії Ордену чавила залишки польського ополчення (центр і лівий фланг). Поява татар спричинила паніку серед хрестоносців і змішала їхній стрій... Цим скористався Василь Красний "Гедігольд" і задіяв свою важку кавалерію. У хаосі бою загинув великий магістр Ордену, маршал, великий комтур, комтури і аж 200 «братів». Втрати польської сторони ніяково замовчуються.

Але війна на цьому не завершилась. Хоча Орден і повернув Жемайтію Литві, а Добжинську землю Польщі, та у всій Европі почалася кампанія з перегляду результатів битви. Проти Польщі об’єдналися всі найбільші католицькі держави Европи і навіть Угорщина. До того ж, участь чехів спровокувала невдоволення Німецької імперії і Папського престолу.

У 1414 році у німецькому Констанці було скликано XVI Вселенський собор католицької церкви (на собор з'їхалось майже 18000 представників різних католицьких церков, які мали врегулювати їхній розкол — на той момент в Европі було три "папи"), який зокрема мав вирішити долю Ґрюнвальда — покарати «схизматів» і «сарацинів» за образу католиків та поставити на місце єретиків-чехів і їхнього провідника Яна Гуса (1369-1415). Собор тривав з 14 листопада 1414 року до 22 квітня 1418.

На Соборі Угорщина й Німеччина разом з Орденом вимагали хрестового походу проти Польщі (Угорщина намагалась отримати статус головного касира проекту). Для Вітовта, Яґайла і Гуса супрема вимагала «аутодафе» (безкровну страту на вогнищі). Тож польські урядовці просто пріли від страху…

Першим стратили Яна Гуса — 6 липня 1415 року. Його смерть спричинила повстання проти онімечування Чехії, яке відоме під назвою гуситських війн (і в яких активну участь брали князі Острозькі на боці чехів).

Наступними жертвами мали стати Яґайло та Вітовт. Їхньої крові прагло багато народу. На заключне судове засідання у 1418 році викликали як свідків митрополита Київського — Григорія Цамблака (1364-1452, болгарин, якого призначив на посаду Вітовт, всупереч волі Константинополя), князя галицько-острозького — Василя Красного, князя турівського (пінського) — Олександра Носа (1394-1436), та молодшого брата короля Яґайла — Свидриґайла (православне ім'я Лев, католицьке ім'я Болеслав, 1370-1452, він був палким прихильником Ордену і німців, тому Яґайло розраховував на пом’якшення позиції Ордену за допомоги Свидриґайла, та не склалося).

На превеликий жаль, наші корисні дипломовані ідіоти взагалі не переймаються вивченням матеріалів Собору, а там є документи, які повністю руйнують маячню московських пропагандистів. Цікаво, якими аргументами апелювали Василь і Олександр (ортодокси-уніати) до католицького суду? Адже саме їхні свідчення, як учасників битви, призвели до скасування звинувачень у зраді католиків і застосуванні «сарацинів». Світські феодали-ортодокси виграли у католицькому суді у католицьких богословів (!) Окремою подією була промова Цамблака, у якій він довів, що русини не є «схизматами», а належать до ортодоксально-католицької гілки християнства. Саме Цамблак вперше офіційно згадав про «хрещення 989 року» (йшлося про легендарне хрещення данського Smalenzjiu Торвальдом Мандрівником, яке московські пропагандисти приписали Києву та Володимирові І) у своїй промові перед Собором. І звісно всі пам’ятали, що русинська церква приєдналася до Ліонської унії ще за часів короля Данила, а предки Василя отримували корону з рук римських пап. Таким чином українські феодали врятували шкуру двох жемайтів...

Проти Польщі й Литви офіційно скасували всі звинувачення, а Орден спіймав облизня. Та в Европі інформаційна кампанія проти вискочок не вщухала (з поляків знущалися цілком справедливо – адже вони приписували собі звитягу русинів, існування яких намагалися заперечити). Тож як відповідь на звинувачення у варварському походженні Яґайла та Вітовта польський казкар-аматор Ян Длуґош (1415-1480) і написав свою маячню Annales seu cronicae inclyti regni Poloniae opera, засновану на легендах та власних вигадках. Так жемайти стали «нащадками» russiae, а Міндовґові (1203-1263) намалювали благородне кельто-скифське походження. Переселення волинян після поразки (1164 рік) Богуслава І (сина Вартислава Святославовича) на Волинь було подано як «переселення в Литву» років на 200 пізніше. Дивно, що «історики» й досі жують це лайно. Та найбільше поперек горла Длуґошові стояли русини….

«Зі свого боку Вітовт допоміг Джалал-ад-Діну захопити Крим невдовзі після битви під Танненбергом (Ґрюнвалюдом)» — написав московський професор М.Сафарґалієв (1960 рік). 1410 року хан Джалал-ад-Дін, за допомогою війська Вітовта, заволодів Кримом, а в 1411 році посів Золото-Ординський престол.

«У знаменитому ярлику хана Тохтамиша до Яґайла 1392 року є така фраза: «з підданих Нам волостей, зібравши виходи, вручи послам, які йдуть для доправлення до скарбниці». Від 1392 року деякі землі Золотої Орди, які належали їй, управлялися владою Великого Литовсько-Руського князівства. Йдеться про «татарську Західну Мещеру», тобто землі від Рославля—Брянська—Трубчевська до Можайська—Наро-Фомінська— Кашири, які раніше захопив князь Ольгерд та на які хан Тохтамиш свого часу видав ярлик на управління Литві.» На час правління царя Джелал-ад-Діна ці землі також знаходились під управлінням Литви і поступово «обрусєвалі», тобто українізовувались.

За свідченням українського історика Віталія Михайловського, Василь Красний (Гедигольд) правив Поділлям з 1411 до 1422 року. Послухаємо історика Михайловського: «Вітовт після укладання Торунського миру наприкінці 1411 подався у подорож до Угорського королівства. Джерела фіксують присутність у почті князя новопризначеного подільського старости Гедигольда. Він (Гедигольд) брав участь у з’їзді угорських і польських панів»». У Ґільбера де Ланноа, Василь Красний зветься «капітаном Подолії». Зауважимо, що саме Василь Красний "Гедигольд", князь галицько-острозький, заснував сучасну Одесу (Кочубеїв), Маяки та низку інших містечок на півдні своїх володінь, а не відома московська німецька хвойда у XVIII столітті, яка лише руйнувала міста і міняла їх назви.

Щодо Галичини, то тут ситуація для русинів була дуже скрутною — значну кількість населення було полонізовано, бояр та шляхтичів, які чинили спротив полонізації позбавляли майна та маєтків (це викликало сплеск листування ображеної шляхти з королівською канцелярією). «Завоювавши Галичину, польська влада, насамперед, була зацікавленою позбавитися писемних руських (українських) джерел тогочасного нашого буття: історичних пам’яток, документів на власність тощо» (Московія рухалася услід за Польщею; зачищали не лише українські, але й польські матеріали про українське минуле). «Православній церкві геть не пощастило з джерелами, але точно можемо стверджувати, що за кількістю парафій вона настільки переважала католицьку церкву, що й годі виводити якісь співвідношення. Відповідно до поборів Подільського воєводства у 1560-ті роки, майже кожне з великих подільських сіл мало свою церкву»...


ЧАСТИНА 20 БОЛІСНА ПОРАЗКА РУСИНІВ ПІД ВІЛЬКОМИРОМ ТА ОКУПАЦІЯ ПОДІЛЛЯ ПОЛЯКАМИ

Родові герби Гольшанських (ліворуч) і Чарторийських (праворуч)

Glenn A.Rathn, Radio Lemberg, 18.02.2019


Польські королі та їх історики-хроністи, посягаючи на Галичину, Волинь і Поділля, були вкрай незацікавленими фіксувати на цих землях визнаних самою Папською буллою володарів-князів. Таким чином, все «за законом» дісталося Польській Короні. А московська історична наука після третього поділу Речі Посполитої 1795 року (коли московити перехопили більшість українських земель) взагалі не могла допустити існування старшої гілки князівського роду Буланідовичів-Володимировичів, бо за порадою Софії Палеолог (1455-1503), дружини хана Якуба Гіяс-ад-Діна (Йибана III), той князівський рід проголосили похідним від самого Господа Бога.

Заслугою князя Феодора Галицького (Острозького, 1360-1446) був той факт, що під тиском руських і литовських князівських та боярських православних родів вдалося відновити з 1392 року Велике Литовсько-Руське князівство, в якому український етнос зберіг свою ідентичність (мова, релігія, побут, звичаї, культура тощо). Хоча треба визнати, що саме за часів князя Феодора та його братів ми остаточно втратили свою державність...

Військові звитяги Василя Феодоровича Красного (так званого "Гедигольда", 1390-1461) та Феодора Даниловича Галицького, їхня участь у гуситських війнах на стороні чехів (саме ця обставина зберегла етнічну ідентичність лужичан і призвела до масового притоку чеських монет на терени русинів) призвели до протистояння католицького кліру і Сейму проти русинської знаті на початку XV століття. Іншою обставиною, що призвела до загибелі української гілки Грифичів, була королівська скарбниця Королівства Русинів, на яку поклали око голодранці-шляхтичі, які засідали у польському Сеймі.

Згадка про русинського (українського) князя "Гедигольда" (Василя Красного) збереглася лише завдяки спогадам посла англійського та французького королів до володарів Центральної та Східної Европи. Один із прикладів брехні та маніпуляцій московських "істориків" і наших корисних дипломованих ідіотів: "А щодо Києва у ті роки, то сучасні українські історики визнають таке: «водночас звертає на себе увагу спадковість князівської влади у Києві впродовж першої третини XV століття. Наступниками Івана Гольшанського (1345*-1401) стали його сини Андрій (1365-1410, "київський князь") та Михайло ("київський князь" і "воєвода"); високий суспільний статус першого з них засвідчується тим фактом, що одна з його дочок стала дружиною короля Владислава ІІ Яґайла (1362-1434), друга — молдавського господаря Іллі (1409-1448)».

Зазначимо: простий князівський рід не міг у ті роки поєднатися кровними узами з королівським родом польських Яґеллонів. Також слід пам’ятати, що Київ вважався центром Русі-України і до приходу в Київ Ольґерда Ґедиміновича (1296-1377) належав родові Великих князів Галицько-Волинської держави. Так звані українські «історики-науковці», недовго думаючи, аби не шукати справжні корені князівської династії, що невідомо звідки з’явилася, зарахували тих князів до литовських служивих Вітовта. За давнім московським прийомом — вони просто "розчинилися": «Після цього Гольшанські зійшли з політичної сцени Київської землі, де їх у 1440-х роках заступили нащадки Володимира Ольґердовича». Вважаємо, що брак наукового інтересу до князювання Гольшанських у Києві не є випадковим, адже воно погано узгоджується з "канонічною історіографічною схемою"…

Гольшанські й Олельковичі насправді належали до нащадків одного із старших братів Феодора Галицького: Гольшанських разом із нащадками Володимира… записано до Печерського пом’яника під рубрикою «Пом’яни, Господи, князей наших великих». Великими Київськими князями були лише особи з династії князів Галицьких, а католицький рід князя Ольґерда взагалі не міг поминатися у споконвічному православному монастирі. Відібравши 1394 року Поділля у Коріатовичів, Вітовт і Феодор Галицький (Острозький) закріпили ті землі за підростаючим князем — сином Феодора — Василем, якому на той час виповнилося приблизно п'ять років. Бо інакше, як пояснити його володіння Поділлям у 1411–1422 роках та клопотання про надання земельної ділянки Ходку в 1428-му, а тим більше — переселення на берег Чорного моря 12000 сімей 1421 року (заснування Кочубеїва – майбутньої «Одеси» та низки причорноморських фортець).

Цікаво зазначити, що жорстока війна 1430–1434 років за Поділля, яка розпочалася після смерті Великого князя Вітовта (1350-1430), зайвий раз свідчить про належність цього краю родові православних князів Галицьких. З перспективи сьогодення тогочасний перебіг подій виглядає так, наче не було для короля важливіших справ, ніж опанування цієї території. До певного часу Поділля залишалося осторонь. Змагаючись за вплив на цій території, Яґайло і Вітовт вдавалися до різних засобів. Якщо перший спирався на той прошарок шляхти, який був прийшлим і більше тяжів до цілковитої інкорпорації до складу Корони Польської, то другий, маючи величезний авторитет на руських землях, прагнув підпорядкувати Поділля собі. Кінець цій тривалій тридцятирічній «холодній» війні мала би покласти смерть Вітовта наприкінці 1430 року. Але вона лише розбурхала пристрасті. Розгорілася жорстока війна русинів (українців) проти поляків за Поділля, яка, по суті, тривала до 1440 року. І Петро «Монтигердович», що правив Поділлям у 1424–1425 роках, і Іван «Довгірд» (1426–1430), скоріш за все, були руськими (українськими) князями з родини Галицьких-Острозьких. На мою думку, то були сини брата Феодора Острозького, які й посіли свою давню предківську землю. Що й сполошило зайшлу на Поділля польську шляхту, яка влаштувала заколот після смерті князя Вітовта в 1430 році, скинувши рід князів Галицьких з князівського престолу в Кам’янці.

Ось як описав Юхим Сіцінський захоплення поляками столиці Поділля: "І от, щойно Вітовт помер, польські пани з королівських придворних пробираються на Червону Русь, тут набирають польської шляхти і під проводом панів Бучацьких посуваються до Кам’янця і в листопаді з’являються в Кам’янці. Тут ще не знали про смерть Вітовта. Тоді подільські (польські) шляхтичі, на чолі яких, по словам Длугоша, були кам’янецький біскуп Павел з Боянчиць, колишній кам’янецький староста Грицько Кердеєвич і звісні в пізнішій історії Поділля три брати Бучацькі — Федір, Михайло й Мужил, викликали до себе кам’янецького намісника Довгірда (князя Івана Галицького) й ув’язнили його. Литовська (українська) залога не встигла опам’ятатися і попала в руки поляків. Так Кам’янець було захоплено поляками і в його замку засіла польська залога під начальством Михайла Бучацького. Поляки двинули частину свого війська з-під Кременця на Поділля… По дорозі вони немилосердно опустошали все, що попадалося під руки. Лютовання Поляків підняло проти них селян Брацлавщини. Вони напали на поляків і положили на місці до двадцяти знатних шляхтичів. Польському війську не вдалося навіть дійти до Брацлава".

Наступником Вітовта став Свидриґайло (1370-1452, правнук по материнській лінії короля русинів Юрія Львовича, союзник Василя Красного і Олександра Носа Турівського та прихильник Ордену). Русинські війська зайняли Східне Поділля і зпочали бойові дії за звільнення Західного Поділля. Та польська і литовська католицька шляхта у 1432 році зчинили заколот і скинули Великого князя Свидриґайла з престолу. На його місце поляки поставили Сигізмунда Кейстутовича (1365-1440), який швидко видав «грамоту» (так звану Гродненську унію) за якою віддавав Поділля.. Польщі. То ж Феодор Галицький розпочав бойові дії проти узурпатора і польських загарбників. 30 листопада 1432 року його військо розгромило польську армію під Копистирином на річці Мурафі.

Ось як описує ці події історик Юхим Сіцінський: "Поляки, маючи на увазі зречення від Поділля новоутвореного великого князя Литовського Сигізмунда, вислали своє військо на Східне Поділля, щоб відібрати його від Феодора… Польське військо забрало кілька замків на Східному Поділлі. Феодор спалив Брацлав разом з замком, і вийшов звідти… Але надходила зима і поляки немаючи сталого опірного пункту, обезсилені партизанською війною, подалися на Південний Захід, а за ними йшли по п’ятах подоляни. В грудні польське військо було на річці Мурафі, в невеличкій, багнистій і лісовій толоці села Копистирина, і мало переходити річку. Тим часом (князь) Федько, отримавши допомогу від татар і волохів, перейшов раніше річку Мурафу в іншому місці та зробив засаду там, де мали переправлятись поляки. Поляки, зробивши гатки на річці, стали переходити річку з обозом. Подоляни вдарили на поляків. Настало велике замішання. Поляки кинулися до річки, одні на гатки, а другі по леду. Ті, що ще не перейшли і були на лівім боці річки, кинулись на поміч своїм товаришам, але вози на греблі не давали змоги бистро передвигатись, ні тим, що напирали назад, ні тим, що хотіли йти на поміч. Дуже багато тут народу пропало. Багато поляків потопились в річці або загрузли в багнах. Це було 30 листопада 1432 року". Польське військо втратило лише вбитими та втопленими близько 12000 осіб, що було дуже суттєвими втратами на ті часи. У 1433 році під Кам’янцем (князь) Феодор… знову розгромив польські війська, які очолював кам’янецький староста Федір (Теодор) Бучацький (і навіть взяв того в полон). У березні-квітні 1434 року він знищив частину польського війська біля міста Цварко на Поділлі.

Треба зауважити, що османська експансія змусила Папу примирити Орден, Угорщину та Польщу, і врешті 1429 року війська Ордену відправились до Угорщини, аби протидіяти османам, та ганебна поведінка угорського короля (який вкрав кошти, зібрані на хрестовий похід) призвела до поразки, спочатку Ордену, а згодом і волоського володаря. Тож Орден змушений був погодитись підтримати Польщу у війні проти русинів. Восени 1435 року під Вількомиром (сучасне місто Укмерге у Литві) відбулася генеральна битва. Війська Сигізмунда було підсилені польськими загонами… Свидриґайло зазнав повного розгрому. У битві загинуло 13 українських князів, 42 потрапили до полону. Свидриґайлові вдалося врятуватися втечею. На початку 1436 року його тимчасовою столицею став Київ. Протягом кількох років Київщина, Чернігово-Сіверщина і Волинь не визнавали владу Сигізмунда.

Отже, до полону потрапили 42 князі, серед яких були Федір Феодорович Острозький та Василь Феодорович Красний. Переможець-узурпатор Сигізмунд, згідно з литовською хронікою Биховця, задумав вчинити "злий умисел": зібрати українську шляхту на загально-земський сейм і на тому сеймі всю шляхту викорінити. Однак віленський воєвода «Довгірд» (князь Іван Галицький) і троцький воєвода Лелюша, «доведавшися достоверно, яко тот сейм положен на пагубу всего рожаю шляхецкого и их самых», замірилися покласти край звірствамСигізмунда (літописець порівнює його з біблійним уособленням зла — царем Іродом). Їхнім спільником став волинський князь Олександр Чарторийський (1410*-1477); було вирішено вбити Сигізмунда, захопити Вільно й Троки та «держати их на князя Свидригайла». До змови залучили й дворянина, родом киянина, на ім'я Скобейко, якого називають конюхом великого князя. Скобейко мав відвезти до Троків оброчне сіно; тож змовники вдалися до "троянського" маневру, сховавши у 300 возах своїх озброєних слуг. Тобто ті Галицькі, що залишились на свободі, все ж довідались, про намір Сігізмунда винищити русинських аристократів-ортодоксів під виглядом "сейму".

Скобейко та Чорторийський в’їхали до Троків 20 березня 1440 року. У вербну неділю, коли син Сигізмунда, Михайлушко, "вийшов з граду до костелу", а сам князь слухав обідню в одній зі замкових веж…, князь Чорторийський вимовив йому всі його злі вчинки та викрив його кривавий задум; він же ж виголосив і вирок: "Що ти наготував князям і панам, і всім нам пити, то ти тепер пий сам". Безпосереднім убивцею Сигізмунда літопис називає Скобейка, котрий, за браком зброї, скористався "вилами в каміні, яким вогонь поправляють".

Та не так сталося, як гадалося. І цього разу представники роду Ґедиміна, замість князя Свидриґайла, обрали великим князем тринадцятирічного сина Владислава ІІ Яґайла — Казимира IV (1427-1492).

Свидриґайло задовольнився наданням йому в одвічне держання Волині... Він присягнув молодому великому князеві на вірність. Те саме були змушеними вчинити й руські (українські) князі. Програвши ту важку й виснажливу боротьбу, князь Феодор Данилович усю відповідальність за поразку взяв на себе й невдовзі опинився в Києво-Печерському монастирі. Він відмовився присягати новому Великому Литовському князю. Князь Василь Феодорович Красний, аби зберегти за собою титул Великого Руського князя та свої маєтності, був змушеним теж присягти перед Казимиром у 1440 році, але полишив усі державні справи і зажив приватно. Та коли 1444 року в битві під Варною загинув польський король Владислав ІІІ Варненчик (1424-1444) і поляки 1445-го обрали його наступником Великого Литовського князя Казимира IV та невдовзі запросили усіх руських князів присягнути новому польському королю, Василь Красний, витягши меча, нагадав їм, що руські мечі змушують ворогів не лише відступати, а й зносять їм голови. Так остаточно зникла держава русинів...

Отже, у 1440 році Сейм відібрав права на Поділля у Галицьких-Острозьких і запровадив польську адміністрацію з виборними посадами, а у старшої гілки князів Галицьких відібрали і Київщину і Лівоборежжя... Сейм почав роздавати величезні масиви земель аристократам-католикам і дрібній шляхті. Та плани Варшави дуже зіпсували козаки-кипчаки, які на той час були українізованими (русиніфікованими) та вже мали прошарок власної православної еліти – «князів» та «бояр», які були слугами королівського роду Галицьких (і відповідно — Острозьких, Заславських, тощо). Польська влада масово продукувала фальшиві документи на землю, що призводило до наявності кількох власників одних і тих же володінь. А місцеві «сейми» цю ситуацію тільки поглиблювали. Згодом це обернулося війною і масовими смертями і русинів і поляків. Цікаво, що у 1400-1425 роках населення Львова на 70% було німецьким, Сянока – на 10%. У містах русинів перші згадки про євреїв з’явилися у Львові лише 1356 року, у Дрогобичі — 1404 рок у. Аби хоч трохи знизити напругу у суспільстві, польська корона видала 1434 року так званий Єдлинський едікт, за яким урівнювались майнові права польської шляхти і лицарів із правами русинів: бояр, князів і верхівки "козаків" (так звані «золоті вольності»).

Треба зауважити, що в цей час на Заліссі, Московський бейлік відновився лише після 1433 року (у 1408 році Москву, царя Василя-Тохтамиша та більшість населення знищив беклярбек Золотої Орди Едиґей (1345-1419, полководець Тамерлана). Руїни Орди відбудовували князь Вітовт та його ставленник Улуг-Мухаммед (1405-1445) з Хаджи-Ґераєм (1397-1466, який потім отримав Крим після смерті Джелал-ад-Діна). Улуг-Мухаммед на руїнах Північних улусів створив Казанське царство (відновлений Сеїнів Юрт) — для старшого сина Махмуда (1425*-1465) та Касимівське царство (Мохшинський Юрт) — для сина Касіма (1430*-1469). Обидва царства за ярликом Менґу-Тимура були мусульманськими, як і Кримське царство Хаджи-Ґерая. Руїни Москви відійшли онуку Вітовта — Василю ІІ Темному (1415-1462).

Отже, зникнення держави русинів не призвело до зникнення русинів як етносу…


ЧАСТИНА 21 ВІЙСЬКОВИЙ ПОХІД РУСИНІВ ПРОТИ ХРЕСТОНОСЦІВ ДО ЧЕХІЇ ТА РОЗПАД ЗОЛОТОЇ ОРДИ

Glenn A.Rathn, Radio Lemberg, 25.02.2019


Нашу історію не просто вкрали московити (населення, що мешкає на просторах Північного Туркестану та Merijamaa). Нашу історію методично знищували поляки, московити і совки (останні доклали максимум зусиль і намагалися знищити русинський народ фізично).

Більшість з нас навіть не здогадувались про існування Василя Красного Галицького до появи праці Володимира Білінського. А в цього видатного діяча нашої історії, набагато величнішого ніж улюбленець московитів «Володимир ІІ Красноє Солнишко» чи пияк Богдан Хмельницький, був рідний брат. В Европі він є відомим як Дітріх або Фрідріх. У нас він є відомим як Федько. Оскільки у русинів не було прийнято писатися «по-батькові» то і поляки, і московити, користуючись тотожністю імен сина та батька, зробили з Феодора ІІ Галицького вигаданого «Федька Несвізького». Ба вигадки вигадками, та діяння «Фрідріха з Острога» остаточно стерти з аналів европейської історії не вдалося.

Страта Яна Гуса (1415) і Єроніма Празького (1416) за рішенням Констанцького собору спричинила вибух обурення серед чехів та стала поштовхом до гуситських війн. Ці війни чехи вели проти онімечення та проти засилля католицького корумпованого духовенства. Від самого початку гуситський рух поділявся на поміркованих чашників та радикальних таборитів.

Навесні 1421 року, у Богемії «у Воронах на Меречі» було укладено союзний договір між довіреною особою Вітовта та гуситами. Треба зауважити, що є всі підстави стверджувати, що брати Василь та Фрідріх навчалися у Карловому університеті у Празі, то ж з керівниками гуситів вони були знайомими особисто. «Рух очолив знаменитий Ян Жижка, котрий був учасником Ґрюнвальдської битви та керівником розгрому лицарів Хрестового походу на Прагу 1420 року (так звана перемога Жижки на Вітковій горі 25 березня 1420 року). Після того розгрому Ян Жижка створив знаменитий «Табір Жижки» з возів: Василь Красний відправив у 1421 році на південь Поділля чотири тисячі возів неспроста».

«Табір козацький — вид бойового порядку козацького війська у 16–17 століть. Під час військового походу або у бойовому розташуванні для створення ефективного захисту від атак противника козацьке військо оточувало себе кількома рядами возів — табором. Сучасники називали табір козацький «рухомою фортецею». При зближенні з противником вози розташовувалися чотирикутником і скріплювалися ланцюгами, на вози накидався хмиз, очерет, трава, які зверху засипалися землею. Під час тривалої оборони довкола укріплення козаки споруджували шанці, вовчі ями тощо. Іноді вози ставили щільно один до одного голоблями назовні… Табір можна було швидко розібрати і пересунути на інше місце… Тактичний прийом застосування табору був відомий ще з часів Королівства Русинів… У кінці 17 століття з розвитком артилерії табір як тактичний бойовий порядок (укріплена стоянка або прикриття похідної колони) втратив своє значення».

За свідченням Ґільбера де Ланноа, навесні 1421 року (коли Василь заснував Кочубеїв-«Одессу») двадцятитисяне важкоозброєне русинське військо під проводом «Фрідріха з Острога» увійшло до Богемії й розпочало бойові дії проти хрестоносців з Німецької імперії, Угорщини, Франції та Англії. І досить успішно, бо згодом Ґільбер де Ланноа відмовився брати гроші у дар від Вітовта. Русинські війська ганяли німців по Богемії аж до 1429 року. Тобто «схизмати»-ортодокси (неправильні хрестоносці) знову гнобили правовірних католиків (це при тому, що обидві сторони повинні були організовувати спільний хрестовий похід проти Блискучої Порти).

Немаючи змоги протидіяти військовою силою імператор Сіґізмунд (він же король Угорщини) почав тиснути на Вітовта. І Вітовт відмовився від богемських справ на користь своєї коронації (план коронації Вітовта, наданий Сіґізмундом, було схвалено на з’їзді монархів у Луцьку у 1429 році). Того ж року двадцятитисячну армію Фрідріха було тихенько виведено з Богемії на Поділля. Ба смерть Вітовта зруйнувала всі плани. А військо Фрідріха з Острога з 1432 року було задіяно у війні за Поділля.

«Свидригайло между прочим доносил магистру: «А пишешь о князя Михаила и о князя Федка, штобыхом оным от тоя стороны и с Подолья Ляцкой земли велели заважати и шкодити — ино велели есьмо оттуль от Подольской земли заважати Ляхам што найбольши могучи со всеми тамошними людьми а и с Татары так, занюж и Татар с ними досыть есть, а князь Олександр Нос от Луцкое стороны, надеемся, имут им много заважати и шкодити их земли; и там есьмо поспали к ним ко князю к Олександру и ко князю Федку и ко князю Михаилу воеводе Киевскому, велели есьмо к себе тягнути ему», и пр. Ещѐ раньше, в январе 1433 г., по тому же поводу вел. магистр писал к Ивашку, воеводе Малой Подолии, т.е. Покутья,.. прося его соединиться с кн(язем) Михаилом Киевским и Федьком Подольским для совместного нападения на Польшу».

Отже, у 1430-х роках у Києві сидів князь Михайло Галицький, Поділлям володів князь «Федько-Фрідріх з Острога» Галицький, правителем Волині був Олександр Ніс (теж з роду Галицьких), на Покутті керував князь Іван Галицький. Тож уся влада у колишньому Королівстві Русинів належала роду короля Данила.

Цікаво, що є свідчення про перебування в Угорській Україні (сучасна Словаччина) Феодора ІІ Галицького та Василя Красного (ймовірно у 1435 році) у своєї кровної рідні. Свідченням цього є церква у Словаччині, збудована одним з Острозьких (Галицьких) з портретом Святого Феодора Острозького (Фрідріха з Острога).

Водночас на сході, починаючи з 1438 року, перестала існувати Золота Орда, яка розпалась на:

1. Казанське царство (1438).

2. Кримське ханство (1443) — від 1474 року у складі Оттоманської Порти.

3. Касимовське ханство (1445) — від 1475 року у складі Оттоманської Порти.

4. Велике Тверське князівство — православне і русиніфіковане Литвою (1445) — від 1475 приєднано Кримським ханом до Московського князівства.

5. Астраханське ханство (1462).

6. Велике Московське князівство — православне і русініфіковане Литвою (з 1462 по 1480) — від 1480 року є частиною Кримського ханства.

7. Ногайська орда (Мангитський юрт), згодом розділилася на Велику та Малу Ногайську орду — від 1475 року є частиною Кримського ханства.

8. Велика орда (столиця Сарай).

9. Казахське ханство (1445).

10. Сибірське ханство.


Сини Василя Красного Іван Галицький, князь Острозький (1430-1465), та Юрій Галицький, князь Заславський (Жесловський) посіли батьківський спадок.

Недарма батька «українського Ґаннібала» так люто ненавидять поляки і генно-модифіковані меря та вепси…


ЧАСТИНА 22 ВЕЛИКА ОСМАНСЬКА ЗАГРОЗА НА ПІВДНІ ТА СХОДІ ЕВРОПИ

Хан Менґлі Ґерай (посередині) на прийомі в османського султана Баязида (праворуч)


У 1440 році польський Сейм та королівський уряд відсторонили від влади русинського князя Василя Красного та захопилии Київщину й Поділля, але поляки переоцінили свої сили. Вже у 1447 році після страшного розгрому під Варною, намагаючись досягти компромісу з русинською аристократією, вони видали Привілей для Литовсько-Руської шляхти. Цей документ містив 14 статтей. Одною з найважливіших булата, яка гарантувала, що землі й державні посади (у Великому Литовсько-Руському князівстві) отримуватимуть лише (його) уродженці. Таким чином, цей Привілей надовго перекрив польській шляхті шляхи для проникнення у Велике князівство.

Василь Красний відмовився взяти участь в організованому римським Папою, угорським і польским королем Владиславом ІІІ та імператором Римської імперії хрестовому поході проти османів, але свої загони до армії хрестоносців все ж відправив. Його син Іван очолив прикордонну варту з кінних слуг та козаків-кипчаків на півдні Поділля. Князь Галицький перетворив різноманітні міссцеві загони в організовану військову силу на кшталт лицарського ордену (згодом тюркські традиції qazaq та європейські традиції лицарства змішались і створили явище українського козацтва).

Скориставшись тим, що османський султан Мурад ІІ (1404-1451) передав трон малолітньому сину Мехмеду ІІ Фатіху (1432-1481), Владислав ІІІ Варненчик (1424-1444, король угорський і польський) порушив угоду і перейшов Дунай. Сербський деспот відмовився брати участь у поході. Отже, 10 листопада 1444 року поблизу Варни війська Мурада ІІ зійшлись з армією хрестоносців і розгромили її вщент. Владислав ІІІ загинув, а архієпископ Польского королівства потрапив у полон. Значна частина війська, зокрема русини, загинула. Наступного 1445 року Мурад ІІ захопив Морею (сучасна Греція) і почав бойові дії проти албанського правителя Георга Сканденбега (1405-1468). На допомогу Скандербегу висунулися вцілілі загони хрестоносців під проводом угорського регента Яноша Гуньяді (1407-1456), та у битві на Косовому полі (17-20 жовтня 1448 року) угорці, поляки й албанці теж зазнали ніщивної поразки — і шлях до Европу для османам став відкритим. 1453 року під натиском військ султана Мехмеда ІІ Фатіха впав Константинополь, який і став столицею імперії Османів — містом Істанбулом (трансформоване грецьке εἰς τῆν πόλιν).

Тепер в Европі османам протистояли лише молодий волоський воєвода Влад ІІІ Дракула (1431-1476) та острозький князь Іван Галицький (1430-1465). Перший завдяки угорській пропаганді згодом став відомим «вампіром», другого поляки взагалі стерли з історії. Чому? Дуже просте пояснення – свої недолугі дії і злочини (крадіжка коштів і саботаж) угорці й поляки намагалися невдало перекласти на тих, хто.. боронив їх від турків.

«…За життя того царя Ач-Ґерая [Хаджи Ґерая] мир був між князівством Литовським й Ордою Перекопською, бо був великим приятелем князівству Литовському той цар Ач-Ґерай за ласки великого князя Казіміра, що його на царство посадив, і Литовському панству сприяв, що в Литві хліб-сіль їв; і за його царства жодна нога… татарська в Литві і в Ляхах не поставала; і в ті часи сироти та вдови, і все християнство веселилося й Бога хвалили, що такий великий довгий мир мали…» — народженого й вихованого у Литві засновника кримського ханства Хаджи Ґерая (1397-1466) було затверджено на престол завдяки Казіміру та сестрі Хаджи, Джанике-Ханум, тож він вів пролитовську політику, як і хан Якуб (так званий "Іван ІІІ", 1440-1505) — син Улуг Мухаммеда (1405-1445, молодший син хана Тохтамиша — так званого "Василя І"), який очолив Московський бейлик після раптової смерті батька та братів Махмутека й Касіма. Тож на 1445 рік у Польщі й Литви на сході й півдні були союзні режими в молодих державних утвореннях, що виникли на уламках Золотої Орди.

У 1451 році цар Хаджи Ґерай своїм ярликом підтвердив належність земель Західної Мещери (сучасні Калузька та Брянська області, східна частина Смоленської та західні частини Московської і Тульської областей, а також захоплені князем Ольґердом землі сучасних Орловської та Курської областей) до Литви. У 1466 після смерті Хаджи Ґерая престол посів його енергійний син Менґлі Ґерай (1445-1515). Спочатку він продовжив політику свого батька і діда — своїм ярликом від 1472 року він підтвердив права Литви.

Звісно, у Римі передбачали, що османи можуть скористатися спорідненістю з тюркськими постординськими «державами» і взяти їх під контроль (занадто багато спільного — від мови й релігії до прагнень виконати волю Чінґісхана). Тож у 1469 році Ватикан зробив свій крок: «Папа шукав їй (Софії Палеолог, 1455-1503) достойного нареченого і, задумавши тоді налаштувати всіх правителів европейських проти небезпечного для самої Італії Магомета II, хотів цим шлюбом сприяти своїй політиці… На подив багатьох, Павло звернув увагу на Великого Князя Іоанна (московського князя Івана IIІ)… Тому Кардинал Віссаріон, в ролі нашого єдиновірця, відправив грека, на ім'я Юрій, з листом до Великого Князя (у 1469 році), пропонуючи йому руку Софії, відомої дочки деспота Морейського». Проте османи діяли витонченіше (з Московією працювали люди Менґлі Ґерая) і набагато вдаліше. У ті часи Османську імперію, Кримське ханство та Московське князівство об’єднувало споріднене населення — тюркомовні давні роди кипчаків, ширинів, дулатів, тощо.

А тим часом Московський бейлик вирішив приєднати до своїх володінь Інґрію і Тверське князівство, скориставшись чумою в Інґрії та відсутністю намісника Казіміра — князя Галицького Михайла «Олельковича». Татарські загони з Криму, Москви, Тферу та Касімова завдали удару по Нууве Ґурду. Тимчасово московській Татарії вдалося опанувати частину Інґрії. Для Литви це був перший дзвіночок – зачухане та бідне «князівство» з амбітним чінгізідом на чолі почало становити загрозу. Але Сейм і Казімір дозволили цьому злу вціліти...

Вже 1472 року до Криму з Москви прибув посланець хана Якуба татарин Іванча. У 1473 році Іванча повернувся з Криму разом з послом Менґлі-Ґірея — Алі-Бабою, «який іменем його клятвенно утвердив попередню мирну угоду між Кримом і Москвою, яка полягала в тому, аби царю Менґлі-Ґірею, улану та князям його бути з Іоанном у братерстві й любові, проти недругів стояти заодно…» Так Московія швидко втратила незалежність і стала частиною Кримського царства, про що пробовкався навіть «історик» Карамзін: «Ти, великий князю (так званий "Іван III", він же хан Якуб), зобов'язаний слати мені, царю (кримському), поминки та дари щорічні. Государ (хан Якуб) велів Беклемішеву згодитися на це…»

Почались постійні сутички з татарами у Подільському порубіжжі. В одній з таких сутичок загинув Іван Галицький, князь Острозький. Але його спадок — порубіжна варта: кінні слуги і козаки вистояли (хоча вони були малочисельними, про їхнє утримання польська влада не згадувала).

Фіналом «незалежності» Московії стала подія на узбережжі Криму у 1474 року. Тоді посланці Султана Султанів зібрали поблизу ґенуезської Каффи представників державних утворень Криму: Кримського царства Ґераїв, принципату Дорос та капітанства Ґотії. Дорос був останнім уламком Риської імперії, який на той час очолював син узурпатора Іраклій Гаврас (дивно, що як зрадник він фігурує у легендах, що дожили до наших днів). З Доросом вийшов сюжет, вартий пригодницьких романів – поки зрадник Іраклій домовлявся з турками, принцепс Олександр громив турків у Молдові (за що був засудженим Стамбулом до страти). Ґерай визнав владу Стамбула (так Москва автоматично стала частиною Порти), як і Іраклій. Ґенуезцям запропонували змотувати вудочки і грести до рідної Ґенуї, але вони категорично відмовились. Треба зазначити, що ґенуезці дуже погіршили свої стосунки з Доросом і Кримом військовою авантюрою, яку очолив Карло Ломмеліно (син правителя Корсики — Наполеона Ломмеліно) у 1431 році. Маючи 20 кораблів та 6000 добре озброєних банком Святого Георгія солдатів, Ломелліно швидким ударом захопив фортецю Каламіта та захопив у полон онука Хаджи Ґерая. Італійці спалили фортеці Фуна та Лустіану, і вибили феодоритів з усіх фортець на узбережжі. Та зустрічі з кримцями Ґерая загін Ломмеліно не пережив. Загін Хаджи Ґерая та Олексія Гавраса розбили військо Республіки Святого Георгія. Як не дивно, перемогою Ґерая скористався.. лише банк Святого Георгія, який став володарем всіх ґенуезських володінь на чорноморському узбережжі.

Але, коли влітку 1475 року біля Каффи з’явилася ескадра Порти, гарнізони капітанства Ґотії стали розбігатися. До того ж з Молдови повернувся принцепс Олександр зі загоном молдован, який скинув з престолу зрадника і розірвав угоду з османами (що дуже їх розлютило). Всі ґенуезькі і дороські фортеці було зруйновано, а їхні гарнізони перебито. Єдиним містом італійців, що чинило спротив, була Солдайя (сучасний Судак), яку очолював Христофор ді Неґро. Місто впало за тиждень, Христофор і останні захисники міста загинули в катедральному соборі міста. Столиця принципату Дорос трималася півроку в осаді, доки турки не звели дамбу для артилерії. Все його населення або вирізали, або продали в рабство. Олександра Гавраса стратили у Стамбулі.

Як не дивно, Ґерай Гіяс-ад-Дін намагався мінімізувати вплив Стамбула на втручання у кримські справи, але його московський родич виявися боягузом і стукачем (Москва не тільки лягла під Стамбул, але й широко розвела ноги). За скаргою хана Якуба, турки арештували Менґлі Ґерая, а на його місце поставили Джанібека, родича хана Білої Орди. Менґлі Герай повернувся на престол 1479 року.

Цікавим є свідчення про належність так званої Московії до Отоманської Порти від патріарха Досіфея у часи Пятрухі Кобили (1710 роки!): «Досіфей, православний патріарх Єрусалимський, писав Петру (Першому): «Кримських татар всього жменя, і всі ж вони вихваляються, що отримують з Вас данину. Татари — турецькі піддані, отже, Ви — піддані Туреччини». Врешті Московія отримала справжню незалежність від Порти лише.. у 1774 році.

Після підпорядкування османами Криму і Москви, прийшла черга Литви, русинів та інших посполитих. Спочатку турецько-кримсько-умовно «московські» війська у 1481 році завдали удару по Нувеґуурду й Інґрії, але отримали відсіч від шведів. Як запобіглива повія, хан Якуб відправив до Стамбула «Михайла Кутузова» (справжнє татарське ім’я є невідомим): «А як почне цар (Менґлі-Ґірей) посилати рать свою у Литовську землю, зразу Михайлу говорити царю про те, щоби послати рать свою на Подольску землю чи на київські міста»… Зусилля московських дипломатів увінчалися цілковитим успіхом — наприкінці серпня 1482 року Менґлі-Ґірей вирушив походом на Київ, а 1 вересня 1482 татари напали на місто й знищили його дощенту. Маштаб цієї трагедії був настільки значним, що про неї згадували й століттям пізніше… Того ж року Казімір відправив на відбудову Києва допомогу: «Казімір відрядив на «роботу київську» троцького воєводу Богдана Саковича «з усім Великим князівством Литовським: тоді з паном Богданом в Київі були князь Мстиславський (бей Ширинський), і князь Одоєвський (бей Ширинський), і князь Воротинський, і князь Вяземський, і князь Трубецький, і князь Козельский (всі вони беї або баринів, або ширинів), і князь Друцький, і вся земля Смоленська, і вся земля Вітебська, і вся земля Полоцька, і всі новогородці з Литви (мешканці Новогрудка), і всі біляни (мешканці міста Біла поблизу Вязьми), і всі дорогобужани, і всі брестяни, і князь Каширський, і вся земля Волинська, і подоляни, князь Можайський, князь Шемячич тоді були зі всією землею Сіверською в Киевї. Всього того війська кінного тоді з паном Богданом в Києві було більше чотиридесяти тисяч».

Під цією надійною охороною й розгорнулося будівництво київського замку, яке здійснювалося силами 20 тисяч «сокир» — робітників з подніпровських, задвінських і торопецьких волостей, з Великих Лук і Ржеви. Отже місто Київ, спалене кримцями на прохання Москви, відновлювалось на московські кошти і за допомогою підданих Казіміра, московитів. Цікава гібрідна «многоходовочка». Повія у шальварах — хан Якуб-Тімофей-Йібан знову написав донос на Ґерая в Істанбул. Оскільки майже всі землі у Тферському юрті належали ширинам Криму, а частина податків з «28 міст з Одоєвим» йшла у скарбницю Ґераїв, то звісно Менґлі чинив спротив проханням стамбульської наложниці з московською пропискою приєднати всі ці землі до Московського бейлика. Та Інстанбул наполіг і впродовж 1485-1515 років Ґераї були все ж змушеними приєднати до Москви Тферський юрт Джилаукуна, юрт Мухаммеда та Західну Мещеру (28 міст з Одоєвим). Фактично це був перерозподіл власності у межах однієї держави – Османської імперії. З того походу на Київ 1482 року розпочалась довга та кривава війна між Литвою, Руссю і Польщею проти Московії, як частиною Османської імперії, яка скінчилася лише у 1686 році.

Навалу османів на Европу ще й зі сходу було сприйнято як початок Апокаліпсису. Саме тоді Альбрехт Дюрер створив дереворит «Чотири вершника» з циклу «Апокаліпсис», де один з вершників символізував татарина, а інший — московита...

У 1484 році Османська імперія завдала удару по причорноморському узбережжю Литви і по козаках, що були надто малочисельними, аби протистояти Порті. Турки захопили ґенуезський Мокастро, русинські Кочубеїв, Чорний город, Маяки… и вийшли до рубежів Кримського царства поблизу сучасної Каховки. Козаки відступили за Буг і до Дніпра (до Гілеї). Так утворилось неконтрольоване Посполитою порубіжжя, де козаки-кінні слуги та козаки-кипчаки протистояли і Криму і османам (Правобережжя Дніпра, Гілея і гирло Кінської). Згодом ця територія отримала назву Запоріжжя — бо переважно розташовувалась за дніпровськими порогами.

Від 1440 до 1484 року Галицькі-Острозькі не займали посад у Литві, але нищівний удар Порти і оголене порубіжжя змусили уряд все ж звернутися за допомогою до русинської аристократії. «Гетьман Литви, Петро Янович Білий, на смертному одрі, прямо вказав (королю) на свого наступника — Костянтина (Івановича) Острозького».


ЧАСТИНА 23 ВЕЛИКИЙ КНЯЗЬ КОСТЯНТИН ГАЛИЦЬКИЙ ТА ЙОГО БЛИСКУЧА ПЕРЕМОГА НАД ТАТАРАМИ Й МОСКОВИТАМИ ПІД ОРШОЮ

Glenn A.Rathn, Radio Lemberg, 20.03.2019


Під впливом Европи на польських, а також на русинських землях з’явились представники неолатинської поезії. Найвідомішими поетами русинів були Павло Русин (німець за походженням), Григорій Вігілляцій Русин зі Самбора, Георгій Русин з Тичина, Ян Русин з Туробина та Себастіан Кленович (автор поеми «Роксоланія»). Всі вони писали переважно латиною, бо це була загально-европейська літературна мова тих часів, але дехто пробував писати і русинською літературною мовою (її залишки зараз вважаються «русскім язиком»). Тож русинському загалу (окрім освіченого прошарку) ці поети були невідомими (а наші теперішні манкурти взагалі не бажають нічого знати про них). Для цих поетів Ренессансу не існувало етнічних обмежень, адже їхніми ідеалами були цінності «Християнської республіки» Еразма Роттердамського.

Майстри-будівельники з Італії та італійських кантонів Швейцарії створили у середмісті Львова і деяких містечках місцеву форму італійської архітектури. Культурний вплив з Галичини поступово розповсюджувався і на землі, які належали Галицьким.

Ось на такому фоні почав свій життєвий шлях видатний русин, якого ще за його життя назвали «руським Ґаннібалом». Це був Великий князь Костянтин Іванович Галицький, князь Острозький (1470-1530), який прожив «60 літ і одержав 70 перемог».

У 1492 році зафіксовано першу звістку про його військові здібності, виявлені в експедиції проти одного з татарських наїздів, особливо дошкульних на зламі ХV–ХVІ століть, коли загони кримчаків, плюндруючи Україну й Литву, доходили аж до околиць Вільна.

Військова служба Костянтина Галицького почалась наприкінці правління великого князя Казимира IV, з участі у походах проти татар. Вперше про нього почули у 1491 році, коли він відзначився у битві під Заславом (Ізяславом), де кіннота Симона Галицького-«Гольшанського» наздогнала і розгромила орду кримських татар, які намагалася втекти з здобиччю та полоненими. У 1497 році князь Острозьский розбив татар тричі: під Мозирем, на річці Уша та поблизу Очакова, де взяв у полон сина хана Менґлі-Ґерая — Мехмет-Ґерая.

Балалайники та наші корисні дипломовані ідіоти вперто намагаються плутати вік Гетьмана Литви та кількість військових перемог (ця ідея просувалась з 1718 року, коли окупанти спалили Печерський монастир). Восени 1496 року Костянтин Галицький, князь Острозький, став Гетьманом Великого Литовсько-Руського князівства і володарем урядів намісника у Віннцькому та Брацлавському замках. А що після смерті Яна Ольбрехта Великий князь Олександр Казимирович став одночасно і польським королем, то він надав право користуватись печаткою червоного воску (королівською) Костянтину Галицькому, разом з правом страчувати на горло зрадників і відступників.

У 1486 році османи без бою приєднали Тферський Юрт до Москви. Бей Ширинський — Беклемішович — втік до Литви. У наступні 15 років османи з кримцями і касимівцями приєднали до Москви й «західні Юрти» (28 городов з Одоєвим). Коли добровільно, а коли й силою, вирізаючи місцеве татарське населення. Як приклад — грамота кримського царя московському бейові Безілу (Василю) ІІІ від 1515 року у перекладі з уйгуриці на «русскій» у ХІХ ст: «…А се грамота с Янчюрою ж Менгли-Гиреева… К великому князю… — Великия Орды великого царя Менгли-Гиреево царево слово великому князю Василию Ивановичу, брату моему… Тебе Василью Ивановичю ведомо чиним того деля: область наша к нам тянет, Брянеск, Стародуб, Почал, Новый Городок, Рылеск, Путивль, Карачев, Радогощ, те писаные восем городов из старины наши были, а отцу твоему великому князю Ивану мы их дали по нашему их слову, взял Одоев в головах, тридцать и пять городов из старины деда нашего были, а и в дефтери [“зошити” татарською — прим. RL] посмотрев уведаешь. А с нами с братом с твоим отец твой и князь великий Иван как учинился в дружбе и в братстве на всякий год дароги наши князи наши взимки взяв, к нам привозят с них». Всі ширинські і баринські беї перейшли на службу до бея московського, а також до царя Кримського та Султана Султанів. Разом з беями Московія запозичила у литовських цивілізаторів і державний устрій (ізби, посольства та прикази), а також «русинську віру» мову діловодства, яка поступово, з кінця XVI століття почала заступати рідну казахам і татарам Московії уйгурицю. Тож ніяких «лєтопісєй» раніше 1580-х років, писаних кирилицею, просто не існує у природі.

Починаючи з 1500 року беї-чинґізіди (чи то «вєрховния князья» згідно з брехнею балалайників і наших, прости Господи, істориків) почали масово присягати на вірність османському султанові Баязіду ІІ, кримському царю Менґлі-Ґераю та їхньому васалу московському бейові Якубу. Частина міст чинила опір, та турецькі загони швидко приборкували бунтівників. Велике князівство Литовське, Руське та Жемайтійське протестували проти дій Москви та її господарів, бо дії Солхата, Москви і Стамбула порушували мирну угоду від 1494 року, та всі скарги Порта відхиляла.

Тож у травні 1500 року князь Костянтин Галицький, князь Острозький, на чолі з загоном кінних слуг чисельністю 4500 осіб терміново вирушив «стерегти кордон на Сході». Основні сили Литви та Польщі мали підійти пізніше. Та внаслідок певних обставин невеликий загін князя Костянтина зустрівся з турецькою армією (у московитів армії як такої взагалі не існувало) чисельністю 40000 голів, неподалік Смоленська, біля багнистої річки Ведрош. Загін Галицького було розбито, а сам князь потрапив до турецького полону (у московську буцигарню). У полоні Великий князь Костянтин провів цілих 7 років – у 1507 році князь втік.

Цікаво виходить з історією «городов и сёл РСФСР»: «городок Клин присоединён к Москве в 1482», «город Белев в 1490», «город Можайск в 1493», «Брянск в 1500 г», «Мещовск (насправді Мєщєрск) в 1503», «Торопец в 1503», «Волокаламск в 1513»… Тож «прісоєдінєніє» йшло з перемінним успіхом та супроводжувалось різаниною та грабунками.

Кримські ж оригінали того листування свідомо знищили московити під час так званих «безглуздих московських воєн» з Кримським ханством 1736–1739 років (намагалися приховати анальне покарання Пєті «Рвана Дупа» після розгрому московитів на річці Прут).

Тож після пояснювальної роботи серед заблукалих чинґізидів, проведеної посланцями Стамбулу та Солхату … «первым в марте 1500 года в Москву подался князь (бей) Семён Иванович Бельский… Вслед за Семёном Бельским и его братом перешли князья (беи) Мосальские, Хотсетовские и Трубецкие. Наконец, явились в Москву северские князья (беи)… Князь Василий Иванович Шемячич… и Семён Иванович Можайский… Князь Семён перешел с Черниговым, Стародубом,.. Гомелем и Любечем; Рыльский — с Рыльском и Новгородом-Северским…».

4 березня 1503 року знесилена Литва (князь Костянтин був у полоні, а Ян Ольбрехт помер) була змушеною укласти принизливу угоду з Портою та її васалами: «после острых споров 25 марта был подписан «перемирный» договор, то есть перемирие сроком на 6 лет. Великий князь Литовский Александр… уступил Москве… земли князей Семёна Можайского (Стародубского), Василя Шемячича, Семёна Бельского, Трубецких и Мосольских, а также 28 городов и замков (малых крепостиц): Брянск, Белая, Велиж, Гомель, Дорогобуж, Дроков, Карачев, Любеч, Любутск, Мглин, Мезецк, Мосальск, Мценск, Невель, Новгород-Северский, Остея, Попова Гора, Почеп, Путивль, Радогощ, Рыльск, Серенск, Серпейск, Стародуб, Торопец, Трубчевск, Хотим, Чернигов, а также 70 волостей». Тепер в Московського бейлика, а відповідно і в Османської імперії, з’явився вихід на кордон з Литвою.

Деяких прикрощів османам та їхнім посіпакам додали Швеція – у 1492 році шведи розбили московських татар і турків, відбивши Нууве Ґуурд і частину Інґрії, та Лівонський Орден – 1502 року війська Лівонського Ордену розгромили війська османів і допоміжні загони бея Якуба під Смольною.

Після укладання «мирної» угоди з’ясувалося, що Стамбул, Солхат та Москва претендують на володіння князя Глинського, джучіда по жіночій лінії, старшого серед нащадків хана Мамая, з казахського роду Киятів. «Михаил Глинский воспитывался в Германии, где принял католичество. Он много путешествовал, был широко образован, славился храбростью, хорошо знал военное дело, которое изучил на службе в войсках Максимилиана I Габсбурга, императора Священной Римской империи». Глинським належали: Глинська волость на лівому березі Дніпра, великі володіння у Підляшші, у Лідському повіті та місто Турів. Отже Безіл ІІІ та його господар Баязід ІІ націлились на ласий шмат володінь русинів та Литви.

Наші манкурти та балалайники намагаються виокремити зраду Глинських (Михайла, Івана, Василя та Федора), аби приховати той факт, що Можайські, Стародубські, Більські, Трубецькі, Мосальські, Рильські, Дорогобужські, Вяземські, Одоєвські, Новосельські, Брянські, Трубчевські, Хотимські та інші є такими ж татарськими вихрещеними родами беїв, як і Глинські.

Литва зважила на тиск, що чинила Порта на Мамайовичів, та відсторонила від посад Михайла – з почту Великого князя, Івана – з посади київського воєводи. Ординці дуже швидко проявили свою сутність: «Наприкінці грудня 1507 року він з 700 вершниками своєї приватної армії вночі увірвався у приміський маєток Заберезенського, поблизу Гродна. Воєвода був у своїй відпочивальні; його відрубану голову декілька верств везли на списі, щоб всі бачили. Потім Глинський повернувся у свій Турів… У січні 1508 року він зібрав майже дві тисячі осіб, з якими спустошив Слуцьку і Копильску волості, захопив міста Мозир і Бобруйск. Він двічі брав в облогу Слуцьк, чередуючи штурми зі спробами підпалили місто. Навесні до Глинського з’явився посланець Безіла III — такий собі Губа Маклак. Він домовився про спільні бойові дії». Так ординський рід Мамая перейшов на службу до султана та кримського царя.

«Згідно з договором, Сиґізмунд віддав Москві у «довічне володіння» всі завоювання Ібана III… Однак шість волостей, зайнятих турецькими та кримськими військами під час бойових дій 1507–1508 років, довелось повернути Литві. Серед цих волостей були і володіння Глинських. Родичам і прихильникам Глинського було дозволено виїхати до Москви» (за ярликом Менґлі-Ґерая).

Судячи з того, що татарські роди, які за ярликом царя Менґлі-Герая перейшли у підданство бея Якуба і його сина та стали основою еліти Московської Татарії, треба визнати, що Московія на XV-XVI століття була вкрай відсталою і занедбаною територією. А казахські роди ширинів, баринів та каракіреїв просто повернулися у своє рідне тюркське середовище. Навіть другою дружиною Безіла-Василя ІІІ стала Олена, донька Михайла Глинського (Алаш Кията).

Головним у житті Костянтина Івановича стала війна. Великий гетьман… брав безпосередню участь у всіх акціях та воєнних виправах проти татар і турок, а також проти… московитів. В усіх випадках сенсом боротьби був захист державної території та людності. Цікаво, що принцип віри… не діяв — під ніж Галицького йшли і ортодокси, і магометани. Для князя Острозького різниця між ворогами… полягала лише в способі військових виправ татар і турків, що потребувало різної тактики ведення військових баталій. Московити для князя Костянтина Івановича Острозького (Галицького) у ХV–ХVІ століттях, як і для всього русинського (українського) люду, були взагалі чужими.

Смоленське удільне князівство глибоким клином розрізало нові московські території. А що московські князі мали прямі зобов’язання перед Османами та кримськими ханами вести війну проти Европи, то, зрозуміло, що «Смоленську проблему» їм довелося вирішувати насамперед. Уже 1512 року під тиском кримського хана московський бей (князь) Безіл III розпочав нову війну — першу так звану осаду Смоленська. Одночасно кримський хан кинув на Поділля та Волинь свою 24000-ну армію.

Найгучнішими перемогами Костянтина Галицького були дві – під Вишнівцем та під Оршею, які дістали значний резонанс і були докладно описані книжниками (переважно польскими). Наприклад у поемі невідомого автора «Про вибиття татар перекопських під Вишнівцем року 1512-го».

12 квітня 1512 року під Вишнівцем, поблизу Лопушни, очолюване князем 6000-не військо розбило учетверо більші сили кримського хана Менґлі-Ґерая, звільнивши 16000 полонених. Орда Менґлі-Ґерая налічувала 25000 вояків і йшла грабувати Поділля. Орда була представлена переважно легкою кавалерією (для швидкого переміщення). Князь Костянтин зайняв правий фланг з литвинськими і русинськими легкими вершниками (ймовірно кінними слугами, козаками), центр зайняла русинська і польська шляхта під проводом воєводи Кам’янецького — Миколая, лівий фланг утримувала важка лицарська польська кіннота. А що бій відбувався вночі, то Менґлі не знав достеменно скільки вояків мав князь Костянтин Галицький. Татари завдали удару по князю і правому флангу, де він розташувався. Коли здавалося, що князь із залишками шляхти та легкої кавалерії потрапив у оточення у тил і фланг татар вдарила важка кіннота (традиційна тактика Галицьких). Менґлі ледь врятувався втечею зі залишками війська.

Московський бей (князь) Безіл-Василь III після особистої шеститижневої облоги Смоленська «у березні 1513 року повернувся до Москви ні з чим». 14 червня 1513 року Безіл знову виступив у похід за вказівкою Стамбула, який надав московському васалові суттєву військову підтримку. Боягуз і нікчема (Безіл ІІІ) зупинився у Боровську, а до Смоленська послав бея барина Репню-Оболенского та Андрєя Сабура… Тим часом загони турків і москалів під проводом мурзи В.Шуйського (до 20000 голів) діяли в землях навколо Полоцька; ще 8000 турків — під Вітебськом; 14000-не угрупування взяло в облогу Оршу. Та все було марним.

Невдовзі турецькі емісари притягли переляканого Безіла під Смоленськ – адже бей особисто мав керувати облогою, а не переховуватись по закутках. До стін міста турки перекинули кілька десятків осадних гармат та біля 2000 турецьких стрільців з мушкетами. Та литвини хоробро боронились. У листопаді турецькі війська були змушеними відступити разом зі своєю маріонеткою Безілом ІІІ, попередньо спаливши околиці міста.

Скориставшись чварами між польським королем та імператором Священної Римської імперії, Безіл-Василь III зумів купити в імператора кількасот потужних осадних гармат разом з обслугою під керівництвом гармаша Стефана. Звісно, з московськими дикунами імператор і говорити б не став, тому Безіл-Василь III використав князя Михайла Глинського, пообіцявши йому віддати, після завоювання, Смоленське князівство.

Смоленськ відчинив браму московитам 31 липня 1514 року. Тепер шлях у землі Литви був вільний. Невдовзі впали Мстиславль, Кричів, Дубровно. Великий князь литовський Жиґмонт, він же польский король Сиґізмунд I, зібрав всі сили обидвох держав (якщо правильно, то трьох), які були: ополчення литовської (русинської) шляхти (16000 кінноти), ополчення польської шляхти (14000 кінноти), найману піхоту (3000), загони польских добровольців (2500) — всього до 36000 вояків. Він привів цю армію у Борисів, де і залишився з чотирма тисячами, а всіх решту і всю польову артилерію відправив далі під проводом гетьмана Костянтина Острозьского. Під керівництвом гетьмана було до 28000 кінноти,.. а також 3000 піхотинців.

Місце битви вибрав особисто головнокомандувач турецько-московського війська — бей Ібан “Челяднин”. 27 і 28 серпня на переправах через Березину та Бобр русини та литвини знищили передові застави московитів і попрямували до Орші. Московський бей Ібан «Челяднин» (ймовірно керував військами турецький паша, а не це провінційне мурло з беїв) вирішив не розпорошувати свої сили, а дати генеральну битву, аби одним ударом знищити армію русинів і литвинів. Він відходив дедалі на схід у пошуках вигіднішого місця для бою, поки не знайшов таке у чотирьох верстах від Орші, поблизу невеликої річки Кропивни, одного з притоків Дніпра. Тут розташувались турецько-московські війська, очікуючи русинське військо. Гетьман підійшов до Дніпра у ніч з 7 на 8 вересня і відразу почав переправу. Кіннота переплила річку і прикрила наведення мостів. Піхота та артилерія перейшли двома понтонними мостами. А що у темряві турки й московити не могли оцінити реальну чисельність сил князя Галицького і його наміри, то завадити переправі московити й турки не наважились (що було цілком розумно). Малотого – у відсталій Московській Татарії гармати були новим видом зброї і застосовувались лише для руйнування фортець (до того ж гармаші були переважно найманими). Тож ніхто не очікував застосування артилерії безпосередньо на полі бою від русинів. «Пушки не считались весьма нужными в поле; вылитые итальянскими художниками для защиты и осады городов, они стояли неподвижно в Кремле на лафетах. В битвах мы надеялись более на силу, нежели на искусство» – Карамзін. Основною ударною силою московських татар залишалася кіннота і відповідно вогнепальна зброя майже не застосовувалась колишнім улусом Орди внаслідок його відсталості. Тож навіть турецькі експедиційні загони, радники та найманці з Европи не могли завадити загальній відсталості провінційної Московії. Навіть зараз найгірші зразки европейської продукції є кращими за москальські балалайки та гайки («Москвичі»).

Коли сонце зійшло, все русинське військо стояло перед турецько-московською армією. Його бойовий порядок мав дві основні лінії: у першій стояла кіннота (двома ешелонами), у другій були піхота й артилерія. Лівий фланг першої лінії складала важка польська кіннота; правий – легка кавалерія русинів та литвинів… Піхотинці розташувались у кілька шеренг один за одним, кількасот з них були озброєними рушницями. Половину своїх гармат гетьман поставив серед піхоти, другу половину - на правому фланзі за русинською кіннотою. Турецька та московська піхота зайняли позицію трьома розтягнутими лініями, впираючись лівим флангом у болото у Кропивни (притоки Дніпра). Таке шикування призначалось для фронтальної атаки і дозволяло поступово нарощувати силу удару. Перед піхотою була кіннота. Вся кіннота була представленою касимівськими, кримськими та казанськими загонами. Взагалі турецько-московське військо більше нагадувало неорганізовану орду кочовиків, ніж військо зразка XVI століття.

Традиційно битву під Оршою описують у три етапи. «На першому етапі татарська кіннота вдарила по лівому флангові русинів (по легкій кінноті). Цим турецьке командування сподівалося відрізати війська князя Костянтина від переправи. Але князь задум противника розгадав і після того як «литовці» витримали стартовий натиск московської кінноти, він ввів у бій своїх резервних кіннотників. Московським військам довелося відступити.

На другому етапі бою московська кіннота атакувала і правий фланг «литовців», і лівий, де вони змогли знову відновити наступ. Давши можливість на лівому фланзі розгорнути атаку, «литовці» враз розступилися, і турки та москалі потрапили під шквальний вогонь з близької відстані й були змушеними тікати. На правому фланзі «литовці» імітували втечу. Москалі і турки тут же почали грабувати майно противника, однак потрапили під вогонь польової артилерії. Вони цього не чекали. Взагалі, для москалів використання польової артилерії було чимось новим і незвичним.

Князь Костянтин сам очолив контрнаступ. Почався третій етап битви. У фланг татарській кінноті вдарили панцерники з резерву, фактично відрізаючи турецько-московський авангард від основних військ. Рештки московитів опинилися в пастці. Вони були притиснутими до болотистої долини річки Кропивни, частково до Дніпра, і їх майже повністю знищили. Під час спроб втечі московські вояки кидалися з крутих берегів і масово гинули. Сама річка була повністю запрудженою тілами загиблих.


Активна стадія битви тривала три години. Однак переслідування залишків турецько-московського війська «литовцями» затягнулося надовго, аж до вечора. З одинадцяти великих московських валі у полон потрапило шестеро. Серед них був і «головнокомандувач» московського війська Ібан «Челяднин» (ймовірно до полону потрапили й турецькі полководці). На полі бою загинула величезна кількість нукерів. Так, у листі до лівонського магістра, король польський і великий князь литовський Сиґізмунд І писав, що московити під час Оршанської битви з вісімдесятитисячного війська втратили до тридцяти тисяч убитими, тоді як до полону потрапило вісім верховних валі, тридцять сім воєвод і півтори тисячі баринів (щось на кшталт шляхти на службі у бея московського)». Або як писав москаль-історик Нечволодов : «Они гнали, резали и топили их в Днепре, усеяли телами все окрестные поля і захватили огромнейший полон: Челяднина (Челубея), Булгакова-Голицу (Булгак-Голята) и шесть других воевод (валі), 37 князей (беев), более 1500 дворян (баринов), все знамёна, пушки и обоз». Цікаво, що обісцяний від страху перед покаранням султана бей Безіл ІІІ заявив: «что для него все московские ратники, сдавшиеся в плен — мертвецы» (Йося Сталін мав блискучих папєрєдніків).

Наступного дня після поховання загиблих князь Костянтин рушив до Смоленська, де засів бей Шуйський. Переляканий намісник-окупант: «изумил его и жителей зрелищем ужасным: велел на стенге, в глазах Литви, повесить всех… (підозрілих), надев на них соболиные шубы, бархаты, камни, а другим привязав к шее серебрянныє ковши или рюмки, пожалованные им от Великого Князя…». Мало того – бей пообіцяв повністю знищити все населення міста, якщо український князь Костянтин Острозький штурмуватиме Смоленськ. Чим це відрізняється від сучасних дій анчурійського бидла-нащадків рабів москалів XVI століття?

Смоленськ залишився окупованим Москвою. Це перша окупація Смоленська татарами за його історію. Тож брехня про «исконно русский город Смоленск» повністю відпадає. Остаточно московити загарбали Смоленськ лише … у 1674 році.

Треба додати, що поразка турецького війська призвела до тотальної паніки серед московитів. Безіл-Василь втік до костромських хащів, залишки війська розбіглися. Направлений Стамбулом до Москви з метою розслідування причин ганебної поразки Менґлі-Ґерай здивовано не застав нікого з керівництва бейліка. Згодом Безілу-Василю кримський цар відправив депешу, яку переклали у ХІХ столітті «пошто меня бегаешь?».

Успіх Костянтина значно стабілізував Велике князівство.

Князь Костянтин одружувався двічі. Перший раз у віці 39 років, у 1509 році. Перша дружина, далека його родичка — княгиня Тетяна Гольшанська-Галицька — народила сина Іллю, але померла у 1522 році. Другий раз князь Костянтин одружився у 1522 році, у віці 52 років, з княгинею Олександрою Слуцькою, яка народила йому сина Василя-Костянтина та доньку Софію.



Цей князь був не лише сувереном у своїх величезних володіннях, — він також володів привілеями, притаманними незалежним можновладцям. Зокрема йому надали право ставити печатку на червоному воску. А це в той час вважалося королівською прерогативою. Діяльність Костянтина Івановича об’єктивно сприяла утвердженню ідеї, що Русь-Україна є землею, якою правлять свої суверени. На самому ж надгробку князя, котрий був в Успенському соборі (до 1941 року) Києво-Печерської лаври, його зобразили з короною. Так тоді зображали переважно королів.


ЧАСТИНА 24 ПОВНЕ ФАЛЬШУВАННЯ ІСТОРІЇ ТА СПОТВОРЕНИЙ ПЕРЕКЛАД ДОКУМЕНТІВ З УЙГУРСЬКОЇ — ГОЛОВНІ ЗАСАДИ СТВОРЕННЯ ТАТАРСЬКОЇ МОСКОВСЬКОЇ ДЕРЖАВИ

Glenn A.Rathn, Radio Lemberg, 28.03.2019


Аби зрозуміти перебіг наступних подій в історії русинських земель треба зрозуміти просту істину – всю достовірну інформацію з нашої історії треба шукати виключно у Ватикані, німецьких чи польських архівах. Так звані «істочнікі» з Московії, на які так завзято посилаються наші та заліські дипломовані покидьки, просто ідіоти і недипломовані олігофрени, з’явилися лише.. у XVII сторіччі. Мало того — практично жоден з цих «істочніков» ніхто ніколи в очі не бачив. Навіть єдиний випадок виставлення чорно-білої копії «Радзвіловського літопису» на міжнародному форумі викликав скандал – «літопис» виявився німецькою підробкою, зробленою на замовлення Петра «Рване Очко» з текстом, написаним Татіщєвим-літописцем.

Треба звернути увагу на постать московського історика Фоменка, якого поливають брудом (наші довбні теж повторюють луб'янських товаріщей, навіть не розуміючи суті справи) начебто за його божевільні історичні погляди. Звісно, його погляди на історію є повною нісенітницею, але в сучасній московській версії «історії» панують теорії набагато шизофренічніші ніж навіть фантазії Фоменка, ба ніхто нікого не переслідує. Насправді гебісти з Луб'янки гноблять Фоменка власне за викриття підробок так званих «істочніків».

Незаперечним фактом є те, що станом на 1680-ті роки ніхто на теренах Московії не зміг віднайти жодного документа, написаного кирилицею і старішого за XVI сторіччя. Саме тому тоді почалась ера аматорських підробок і спроб написати історію Московії з погляду на історію Литви – нагадаємо, що більша частина сучасної европейської частини Московії (по межі міста Москва) перебувала під владою Русі та Литви з 1353 по 1480-ті роки. Американський історик Едвард Кінан, спираючись на доступні йому джерела, дійшов висновку, що початок Московії треба рахувати з 1460-х років, коли молодий хан Якуб став одноосібним правителем Москви (в один рік або загинули, або померли від чуми і його батько Улу-Мухаммед і старші брати Махмутек і Касім (в Касіма залишились нащадки, а от у Махмутека – ні).

Згідно з Кінаном, жодної спроби самоідентифікації новонародженої держави з Руссю бути просто не могло — нова держава справедливо вважала себе спадкоємицею традицій і надбань Золотої Орди. Адже її правителі були прямими нащадками «сина Рудого вовка» — самого Чинґісхана та його старшого сина — Жоши (Джучі). А події, що призвели до втрати Московією незалежності і політика Оттоманської імперії щодо васалів дала змогу молодшій гілці династії Тохтамиш-хана Гіяс-ад-Діна зробити спробу стати центром тюркського світу з неісламським світоглядом (завдяки ханам Джилаукуну та Менґу-Тимуру північні улуси поступово христианізувалися).

Османська Порта вміло створювала конфлікти між Кримом і Москвою (саме у цьому контексті і треба розглядати передачу володінь кримських Ширинів Москві та створення ортодоксальної церкви з ісламським колоритом — згодом, у ХІХ сторіччі пропагандисти цю християнсько-мусульманську химеру назвуть «Третім Римом»).

Аби хоч якось звеличити васалів кримських Ґераїв в оточенні хана Якуба вигадали його походженння від.. Ісуса Христа ("в ім’я Аллаха, Великого і Справедливого, й Ісуса Христа, Пророка його). Ймовірно, ідеї про божествене походження Якуба від християнського бога було принесено дочкою деспота Мореї — вон вдало поєдналися з легендами про божественне походження Чинґісхана, прямим нащадком якого і був Якуб. Московити скористалися ідеями, підкинутими емісарами Ватикану. Створення власної «історії», «віри» і спроба самоідентифікації серед тюрків і стали фундаментом Московії Гіяс-ад-Дінів («старих царів») і їх були підхлоплено наступниками-деградантами вже після польської окупації.

Отже, одночасно з приєднанням «28 городов з Одоєвим», і прийняттям у підданство ширинських і баринських беїв-«князів», хан Якуб почав створення культу своєї особи та династії. Врешті, московити-казахи самоідентифікували себе як окремий народ від інших рязанських та інших казахів у 1492 році.

Після того як Ольгерд і чума викосили населення двох найбільших християнских міст Джилаукунового Юрту — Тферу та Андріїва городка — центром ортодоксії казахів стала Москва.

Разом зі Софією Палеолог до Москви прибув і її «особливий Двір чиновників та прислуги», а з ними — ще кілька тисяч священиків, гармашів, будівельників та інших фахівців. Саме вони й збудували ту Москву, яку ми бачимо зараз. Москва часів Менґу-Тимура була маленьким селищем з дерев’яною Архангельською церквою і прикордонною фортецею з помешканням володаря Юрту Берке — хана Петра. Після того як Ольгерд захопив Тфер і Андріїв городок, у 1350-х роках Москва стала центром володінь ханів з роду Джилаукуна і хан Дмитро (він же митрополит Алєксєй) збудував перший кам’яний qirim з вапняка (Москва Білокам'яна) і власне він зробив Москву містом. Війни між Барласами і Гіяс-ад-Дінами зруйнували Москву вщент, і станом на 1460-ті роки Москва була занедбаним поселенням з напівзруйнованою фортецею зі земляними валами та дерев’яною Архангельською церквою – усипальницею московських правителів.

А що заволодівши Константинополем османи присвоїли собі надбання східного Риму, то аби послабити християнський світ, Стамбул підштовхнув своїх васалів-московитів до спроб привласнити собі лідерство у християнському світі як «спадкоємців Константинополя»: адже Константинопольський патріарх і більшість патріархів сходу перебувала під контролем Порти.

Тож за ініциативи нової дружини, хан Якуб почав будувати нове місто і нову «цивілізацію». «Цивілізацію» почали будувати з фальшування документів та знищення свідоцтв: «Доктор исторических наук, профессор Казанского Государственного университета М.А. Усманов, рассматривая уцелевшие татарские ярлыки, имеющиеся на территории СССР (книга «Жалованные акты Джучиева Улуса» писалась им в советское время), приходит к неутешительным выводам. Профессор говорит, что все ярлыки — это копии — недоделки чего-либо… Для написания использованы новая бумага, новые стили письма, новые почерки, новая орфография и фонетика, в документах огромное количество орфографических ошибок. То есть если говорить по-русски — это подделки».

Потім дійшла черга до «християнства».

Успенський собор. Його за наполяганням дочки деспота Мореї — Софії, на теренах Кремля збудували першим у 1472–1479 роках. А що храм будував нащадок роду Чинґісхана — хан Якуб Гіяс-ад-Дін, який добре знав давні звичаї предків, то за його вказівкою на внутрішніх стінах нанесли предківський знак роду золотоординського хана Улу-Мухаммеда — Тамґа (але пізніше — Кобили, аби позбутися пам’яті про «старих царів»: небагато збереглося до наших днів від первісного оздоблення собору: старі ікони змінювали новими… Старовинні фрески в середині XVII століття були збито).

Архангельський собор. «В історії збереглося свідчення про те, як за наказом Петра І в одному з кремлівських храмів (Архангельському) зрубували фрески зі стін. Коли його запитали, чи не треба зрубати портрет царя-Чинґізида — Бориса Годунова, він наказав портрет не чіпати». В Архангельському соборі Киримля є похованими: Петро Ординський (син хана Берке, правнук Чинґісхана), Тохтамиш-хан — "Василь І", хан Юрій – "Василь ІІ" №1, цар Улу-Мухаммед – "Василь ІІ" №2, хан Якуб - "Йибан ІІІ", хан Безіл – "Василь ІІІ", хан Змур-ад-Дін – Йибан IV Останній московський правитель, що похований у соборі – Василь Шуйський, також чінгізід.

Благовіщенський собор. Цю споруду на теренах Московського кремля за наказом Софії Палеолог збудували в 1484–1489 роках. Якщо Успенський собор був усипальницею московських митрополитів, то Благовіщенський став домашньою церквою «князівської» сім’ї. Саме у цій церкві через галерею картин до роду Ісуса Христа було приєднано московських беїв. «На сводах паперти, между притчами Священного Писания, представлена в лицах вся книга родства Иисуса Христа… (і серед них) во весь рост несколько Великих князей Российских, с венцами вокруг головы…». Одним з наслідків фантазій Софії стало введення нового літочислення від «початку правління нащадка Христа» — 1492-й рік став першим роком нової ери. Ця новація протрималася в Московії до 1700-го, тобто, за московським календарем, — до 208 року, і була скасованою Петром І, який намагався привласнити Москві київський спадок та київську минувщину. Зрозуміло, що 208-літня держава не могла володіти тисячолітнім Києвом. «Родословная книга Князей и Дворян Российских и въезжих… Издания по самовернейшим спискам» — видання М.І. Новикова 1787 року, редаговане особисто Петром І ще до 1700-го, є пов’язаним з московським літочисленням. В радянські часи все те замовчувалося, але особливо не заперечувалося. Тому в книзі професора А.А. Новосельського «Борьба Московского государства с татарами в XVII веке», видання Академії наук СРСР 1948 року, знаходимо посилання на московське літочислення, за яким московські царі Романови сплачували данину кримським ханам. Дані про це наведено з 122 по 158 рік, тобто, за календарем від Різдва Христового, за 1614–1650 роки.

Кримський хан Менґлі-Ґірей визнавав московське літочислення і саме за ним отримував данину від Московії. Тобто — Османська імперія визнавала у ті часи московське літочислення, а отже, й Москву, як новий центр християнської релігії (ортодоксальної). У ті роки поняття «православна релігія» не існувало. При цьому в залишках Золотої Орди все ще існувала стара ортодоксія часів Менґу-Тимура, очолювана Сарайською епархією, яка була представленою багаточисельними «монастирями» з розведення двоногої худоби (предками сучасних анчурійців – московитами їх називати некоректно).

У ті часи й почалось перше московське фальшування історичних документів шляхом їх переписування з державної уйгурської мови на староболгарську церковну та знищення золотоординських оригіналів. Звичайно, всі ті давні підробки виконували московські дяки та їхні східноримські колеги, які знали, до чого саме треба довести «матеріали». Багато з тих уйгурських оригіналів, які взагалі, на думку давніх цензорів, не можна було перекладати, відправили до таємних сховищ.

«Саме про такі документи уйгурською мовою згадував директор Російського Державного Архіву князь М.А. Оболенський у листі до професора Казанського університету Мірзи А.К. Казем-Бека від 9 жовтня 1837 року: «Короб 148. А в ньому дефтері старі від Батия та від інших царів, перекладу їх нема… Уйгурські літери і в наш час багатьох вчених бентежили, а стародавніх наших перекладачів з мови татарської просто загнали у глухий кут…», «Короб 101. А в ньому грамоти шертні Кримські… белерменським (татарським) письмом, а також грамоти Салтанові (з канцелярії Оттоманської Порти), перекладу їх нема»»

Отже Московія на початку свого існування була суто азійською деспотією (з усіма традиційними елементами азійського управління) і була абсолютно залежною від рішень Стамбула і Солхата (пізніше Бахчисарая), вона почала створення свого особливого (з домінуванням ісламу) варіанту «християнства», після поразки під Оршею вона фактично втратила армію і відповідно стала віддаленою провінцією Порти, яку час від часу ґвалтували кримці.

А головне — терени Московії стали основною небезпекою для Европи – звідси турки почали завдавати удару по Литві-Русі, Польщі, Швеції та Лівонському Ордену.

Кінець

Оглавление

  • ЧАСТИНА 1 АНТИЧНІ ЧАСИ
  • ЧАСТИНА 2 ТЕМНІ ВІКИ
  • ЧАСТИНА 3 НА ЗЛАМІ ТИСЯЧОЛІТТЯ
  • ЧАСТИНА 4 ВОЛОДИМИР
  • ЧАСТИНА 5 ЯРОСЛАВ
  • ЧАСТИНА 6 КІНЕЦЬ ОДИНАДЦЯТОГО СТОЛІТТЯ
  • ЧАСТИНА 7 УЗУРПАТОР ВОЛОДИМИР ІІ "МОНОМАХ"
  • ЧАСТИНА 8 ЗАЛІЗНІ ЛЕДІ З КИЄВА НА ЗАХІДНИХ СЛОВ’ЯНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ
  • ЧАСТИНА 9 ХРЕСТОНОСЦІ ТА ВИГНАНЦІ ЗІ СВОЄЇ ЗЕМЛІ. ФАТАЛЬНА ПОМИЛКА НІКЛОТА
  • ЧАСТИНА 10 КІНЕЦЬ XII СТОЛІТТЯ. ОБ'ЄДНАННЯ РУСИНСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ ПІД ПРОВОДОМ ВОЛИНІ
  • ЧАСТИНА 11 ПРАВЛІННЯ ДАНИЛА ТА НОВА ЗАГРОЗА ЗІ СХОДУ
  • ЧАСТИНА 12 ВІЙСЬКОВИЙ ПОХІД КАЗАХІВ ДО ЕВРОПИ ТА ЗМІЦНЕННЯ КОРОЛІВСТВА ДАНИЛА
  • ЧАСТИНА 13 ЗОЛОТІ ЧАСИ КОРОЛЯ ДАНИЛА
  • ЧАСТИНА 14 ЗВИТЯГИ КОРОЛІВСТВА РУСИНІВ ПРОТИ КАТОЛИКІВ ТА СТРАТЕГІЧНИЙ СОЮЗ ЗІ ЗОЛОТОЮ ОРДОЮ
  • ЧАСТИНА 15 ЮРІЙ ЛЬВОВИЧ - КОРОЛЬ РУСІ, ВЕЛИКИЙ КНЯЗЬ КИЇВСЬКИЙ, ВОЛОДИМИРСЬКИЙ, ГАЛИЦЬКИЙ, ЛУЦЬКИЙ І ДОРОГОЧИНСЬКИЙ
  • ЧАСТИНА 16 ДМИТРО II ГАЛИЦЬКИЙ — ОСТАННІЙ ПРАВИТЕЛЬ НЕЗАЛЕЖНОЇ РУСІ
  • ЧАСТИНА 17 СХОДЖЕННЯ ЛИТВИ, РОЗГРОМ ОРДИ ТА ОСТАННЯ ВІЙНА ГАЛИЦЬКИХ КОРОЛІВ
  • ЧАСТИНА 18 КІНЕЦЬ XIV СТОЛІТТЯ: КРЕВСЬКА УНІЯ ТА ФАТАЛЬНИЙ КРОК ФЕОДОРА ГАЛИЦЬКОГО
  • ЧАСТИНА 19 ПОРЯТУНОК КАТОЛИЦЬКОЇ ПОЛЬЩІ ПРАВОСЛАВНИМ КНЯЗЕМ ТА КИЇВСЬКИМ МИТРОПОЛИТОМ
  • ЧАСТИНА 20 БОЛІСНА ПОРАЗКА РУСИНІВ ПІД ВІЛЬКОМИРОМ ТА ОКУПАЦІЯ ПОДІЛЛЯ ПОЛЯКАМИ
  • ЧАСТИНА 21 ВІЙСЬКОВИЙ ПОХІД РУСИНІВ ПРОТИ ХРЕСТОНОСЦІВ ДО ЧЕХІЇ ТА РОЗПАД ЗОЛОТОЇ ОРДИ
  • ЧАСТИНА 22 ВЕЛИКА ОСМАНСЬКА ЗАГРОЗА НА ПІВДНІ ТА СХОДІ ЕВРОПИ
  • ЧАСТИНА 23 ВЕЛИКИЙ КНЯЗЬ КОСТЯНТИН ГАЛИЦЬКИЙ ТА ЙОГО БЛИСКУЧА ПЕРЕМОГА НАД ТАТАРАМИ Й МОСКОВИТАМИ ПІД ОРШОЮ
  • ЧАСТИНА 24 ПОВНЕ ФАЛЬШУВАННЯ ІСТОРІЇ ТА СПОТВОРЕНИЙ ПЕРЕКЛАД ДОКУМЕНТІВ З УЙГУРСЬКОЇ — ГОЛОВНІ ЗАСАДИ СТВОРЕННЯ ТАТАРСЬКОЇ МОСКОВСЬКОЇ ДЕРЖАВИ