Харків, Харків... [Олександр Семененко] (fb2) читать постранично

О. Семененко

ХАРКІВ, ХАРКІВ...

OLEKSANDER SEMENENKO

KHARKIV, KHARKIV…

SUČASNIST'

MÜNCHEN

1977

ОЛЕКСАНДЕР СЕМЕНЕНКО

ХАРКІВ, ХАРКІВ…

ВИДАННЯ ДРУГЕ

СУЧАСНІСТЬ

МЮНХЕН

1977

БІБЛІОТЕКА ПРОЛОГУ І СУЧАСНОСТИ

Ч. 108

Обкладинка Ореста Слупчинського

ХАРКІВ — МІСТО НА ЛІВОБЕРЕЖЖІ

В’їзд його не викликав у місті ніякого шуму

і не супроводжувався нічим особливим.

Микола Гоголь

Календар показує якийсь день серпня 1922 року. Кінчається літо. Ось-ось почнеться наша довга, суха й тепла осінь.

Я вчора покинув Єлисавет — місто на березі Інгула, де я родився, кінчив гімназію. На станції Єлисаветград зідхнув-зойкнув паротяг, вдарив третій дзвінок і потяг пішов на північ — на Знаменку, Користівку. Далі ніби буденний, такий собі звичайний Крюків і берег Дніпра. Залізничні крюківські майстерні, от і все. Та не зовсім буденно мені у вагонному гуркоті. Завжди, як переїздив я Дніпро, щось струшує, будить оспалого пасажира — встань і дивись. Правобережжя — Лівобережжя, не просто собі два береги — тут історія, тут душа наша.

«Реве та стогне» — може й сильно сказано, та ніхто з нас не сумнівається в тому, кожний і собі підтягує — «Горами хвилю підійма».

Та й Гоголь розмахнувся — «Мало який птах долетить до середини Дніпра. Розкішний — немає рівної йому ріки в світі»,— але знов же ніхто Гоголеві не перечив.

Припадаєш до вікна і байдуже не всидиш.

Бачив я Дін, Волгу, Дунай, Гадсон (нас учили: Гудзон). Добрі ріки, що й казати, та не те. Певно, тут почуття глибоко особисті, родився в цьому краю.

Дніпро! Таки є в ньому щось таке, про що в географії не сказано.

За ним уже полтавське повітря, м’якше зеленіють дерева, кучерявіше. Чари Полтавщини минають скоро, бо вже не спізнюються поїзди, вже порядок.

Перед Харковом нове для мене ім’я — Люботин, а от ми і в Харкові.

Станція Харків. Станційний будинок — гордість українських залізниць. Він просторий, високий, величний. Північні ворота України залізної, вугільної, пшеничної — до всеросійського ринку.

Ми виходимо на майдан і наймаємо візника. Кожний харківський візник зветься Ванько, навіть коли його звуть Спиридон. Кожний харківський босяк зветься Ракло. Це фолкльор, це барви нашої багатої мови.

Ванько вже поставив чемодана^[1] собі під ноги. І зробив губами той звук, що запрошує коняку рушати. Рушаємо.

Над майданом з правого боку тяжіє масивна, але не похмура будівля Управління Південних Залізниць. В добі автомобілів, літаків уже забуваємо, чим була тоді залізниця. І війна, і голод, і тиф, і нові хазяїни підкочувалися до наших тихих хат по залізних рейках.

Я з пошаною зиркав на сіру будівлю. Тільки в Києві ще було Управління Південно-Західних Залізниць, але не таке величаве.

Ванько повертає у провулок біля Тюремного замку, який уже по-новому називається ДОПР^[2] номер два. Нова назва скоро зробилася відомою і близькою широким колам населення.

Під муром тюрми, під теплим серпневим небом стоять цирульники і стрижуть-бриють пролетарських клієнтів, що повсідалися на всяких сідалах. Це НЕП^[3], це приватна ініціатива, це кустарі-одиночки, вони ще не загрожують соціалізмові. Вони ще можуть стригти і над ними лагідно простягає свою тінь тюрма.

Минаємо Благбаз. Від Благовіщенської церкви, від великих склепів розповзається він понад Лопанню. Надвечір спустіли рундуки і особливий запах порожнього базару показує, що цей організм живе і завтра загомонить знову.

А на тому боці Лопані, річки непоказної й сумирної,— Університетська гірка, дзвіниця собору — олександрівський ампір. Тут нагірна частина починається. В легкому осінньому поросі затишок губерніального, університетського міста. Де ж столиця? Побачу потім.

Чорноглазівська вулиця, зелена і тиха, кручею спускається до Горбатого мосту, вже до іншої річки — Харків. Модерний будинок номер 5 — моє перше пристановище. Місто вже повне людей, родичів у мене нема, командировки нема, я просто молодий чоловік з периферії. Готелі не для мене — де там!

Тут у набитому новими пришельцями великому будинку є один земляк з Єлисавету. З тих часів знайомий, коли я в 1918 році бадьоро редагував там українську газету. У 1919 році він пережив Григор’ївський погром. Його родина бачила зблизька ту смерть, про яку моя бабуня казала: «видима смерть страшна». У Харкові він уже десь працює, десь учиться, вже має сім’ю. На дверях написано, скільки разів кому дзвонити — йому сім разів. Це значить, що в квартирі живе не менше як сім родин. Новий побут.

У нього тільки