Найкращий сищик та падіння імперії [Владислав Івченко] (fb2) читать постранично

Владислав Івченко Найкращий сищик та падіння імперії

Маленька переможна війна у Криму

ого літа я жив у татар, які випасали в горах овець. Спав у юртах, їздив верхи або пішки нишпорив яйлами та горами. Інколи писав старі історії або розповідав щось пастухам. Татари були народом хорошим. Звісно, нехристи, але люди сумирні, працьовиті та добрі. Я призвичаївся до їхніх страв, почав потроху розуміти мову. Того ранку попив із чабанами чаю і пішов гуляти у гори, прихопивши з собою трохи горіхів та браунінг. Не те щоб він був потрібний, бо Кримські гори — це вам не Кавказ, тут усе було тихо та безпечно, але той браунінг став уже частиною мене, наче рука, тому й тягав його всюди. Довго ішов по Демерджі-яйлі, насолоджувався запахами трав, розпечених сонцем. Потім спустився нижче, попив холодної води з джерельця, влігся і задрімав під деревом. Спросоння почув тупіт копит, схопився за браунінг.

— Іване Карповичу! Іване Карповичу! — почувся крик. Це був Осман, молодий хлопець зі стійбища чабанів, у яких я жив. Чабани російську знали не дуже добре, а Осман кілька років працював на узбережжі, возив курортників, тому балакав непогано, а тепер я його ще й читати вчив.

Почувши хлопця, я підхопився і обережно визирнув із лісу. Не те щоб чогось боявся, просто звик бути обережним. Побачив Османа, що мчав по краю яйли разом із запасним конем. Помахав йому рукою, він побачив мене і помчав у мій бік. Помітно поспішав. Щось трапилося? Пішов йому назустріч. Осман підскочив.

— Іване Карповичу, на вас чекають!

— Хто? — здивувався я, бо ніхто останнім часом мене в горах не турбував.

— Бекір-афянде. Просив вас приїхати.

— Щось трапилося?

— Убили його небожа.

— Хто вбив?

— Не знаю, — сказав Осман. Виглядав схвильованим.

Я стрибнув на коня. За місяці, прожиті в Криму, навчився добре їздити. Ми помчали. Бекір-афянде, він же Белі Бекір, був власником отар на яйлах від Ангари до Судака. Але головні гроші йому давала не худоба. Точніше, худоба, але не та. Не вівці, а коні, валки яких ішли від затишних бухт на березі через гори до Карасубазара. Коні везли контрабанду з Туреччини — все, що завгодно. У Карасубазарі контрабанду вантажили в ящики і під виглядом вина чи місцевих фруктів доправляли до Сімферополя, звідки вже розвозили залізницею по всій імперії. З початком війни ця справа підупала, але тепер знову відновилася. Активних воєнних дій на Чорному морі не було, пан Бекір умів домовлятися з моряками, як із турецькими, так і з російськими, й щоночі до кримських берегів приставали невеличкі кораблі, які вивантажували свій товар, забирали інший і летіли назад до Туреччини. Ось на цьому пан Бекір і заробляв головні гроші, овець же тримав більше для проформи. Ну і щоб називатися скотопромисловцем. Я кілька разів перетинався з паном Бекіром на татарських святах, знав, що місцеві його дуже поважають. Сам він час від часу надсилав мені баранчика чи бурдюк із вином. Я йому віддячував підписаними журналами зі своїми оповідками.

Але особисто ми не зустрічалися, може, тому, що був пан Бекір дуже обережним. Мабуть, щось чув про моїх впливових ворогів, то й не хотів мати неприємності через мене. Контрабандисту треба з владою товаришувати. Тому в будинку пана Бекіра в Карасубазарі частенько гостювали генерали, градоначальники та сам губернатор, їли-пили, отримували грошики і прикривали пана Бекіра, його човни і його кінні валки. Аж ось тепер знадобився я панові Бекіру.

Десь за годину ми були вже на місці, на стійбищі пастухів, де я гостював. Пан Бекір приїхав не сам, а з трьома охоронцями. Вони завжди при ньому були, бо, як кажуть, великі гроші приносять великі небезпеки. А щодо грошей пан Бекір був одним із найбільших багатіїв Криму.

— Доброго дня, Іване Карповичу, — сказав мені пан Бекір і подав руку. Говорив російською чисто, виглядав розлюченим.

— Доброго, пане Бекіре, — потиснув його руку.

— Чи знайдеться у вас кілька хвилин для мене? — спитав він.

— Звісно.

— Тоді їдьмо. — Він сів верхи, і ми від’їхали по яйлі, спустилися в невеличку улоговину, з якої нас не було видно. Охоронці пана Бекіра стали навколо. — Іване Карповичу, я прошу вас про допомогу. Вбито мого племінника Селіма. І мені конче потрібно знайти вбивць. Покараю їх я сам. Вас же прошу просто знайти негідників.

— Спробую допомогти, — кивнув я. Останнім часом трохи нудився, то подумав, чого б і не взятися за справу. Тим більше, відмовляти господарю цих гір не хотілося.

— Розкажіть про подробиці вбивства.

— Це сталося вчора. Селім працює на мене, він прибув із великою валкою до Карасубазара і сьогодні мусив повертатися до Туака за новою валкою. Але