Чекаючи на Боджанґлза [Олів’є Бурдо] (fb2) читать онлайн

Олів’є Бурдо Чекаючи на Боджанґлза

Це моя правдива історія з прибріхуванням по ділу та ні, бо таке вже життя.

1

Батько казав, що до мого народження полював на мух із гарпуном. Він показав і гарпун, і розчавлену муху.

— Я припинив таке робити, бо це було дуже тяжкою справою, за яку до того ж погано платили, — сказав він, складаючи своє старе знаряддя праці в лаковану скриню. — А тепер відкриваю гаражі, там треба багато працювати, але за це дуже добре платять.

На першому дзвонику, коли ми всі розповідали про себе та свою сім’ю, я не без гордості розповів про всі ці татові професії, за це мене люб’язно насварили та щедро з мене насміхалися.

— За правду отримуєш відплату, якщо ця правда смішна, як брехня, — плакав я.

Насправді ж мій батько був чиновником, «людиною закону», як він казав.

— Нас годує закон! — голосно сміявся він, попахкуючи люлькою.

Ні, він не був ані суддею, ні депутатом, ані нотаріусом, ні адвокатом. Своєю роботою він завдячував другові-сенатору. Батько був у курсі всіх нових обставин закону, тому поринув у нову роботу, яку придумав сенатор. Нові норми — нові професії. Саме так батько став «відкривачем гаражів». Аби гарантувати безпеку та справність у автопарках, сенатор вирішив накинути всім обов’язковий технічний контроль. Відтак власники старих тарантасів і лімузинів, вантажівок і різноманітних розвалюх мали проходити разом зі своїм авто такий собі «медогляд», аби уникнути аварій. Усі мусили через це пройти — і багаті, і бідні. Тож, оскільки це було обов’язковим оглядом, мій батько виставляв високі, так, дуже високі рахунки. В рахунок він включав вартість дороги туди і назад, огляд і повторний огляд, і, якщо вірити його вибухам сміху, все йшло дуже добре.

— Я рятую життя, рятую життя! — сміявся він, зануривши ніс у банківські виписки.

У той час порятунок життя коштував дорого та приносив багато грошей. Після того, як батько відкрив чимало майстерень обслуговування, він продав їх конкуренту. Це стало полегшенням для Мами, котрій не дуже подобався той порятунок життя, — бо так батькові доводилося багато працювати, тож ми його майже не бачили вдома.

— Я працюю допізна, аби мати змогу закінчити роботу раніше, — відповідав він мамі, і цього аргументу я вже не міг зрозуміти.

Я часто не дуже розумів батька. З роками зрозумів його трохи краще, але не повністю. Добре було вже й так.

Він говорив, що це в нього з народження, але сам я швидко зрозумів, що попеляста ранка, яка здималася справа від нижньої губи та робила його красиву усмішку ніби трохи кривенькою, з’явилася через старанне куріння люльки. Його зачіска — волосся, зачесане на проділ посередині, із кучериками з кожного боку — нагадувала мені зачіску прусського вершника, зображеного на картині, що висіла вдома одразу біля вхідних дверей. Крім батька та того прусака я більше не бачив людей із такою зачіскою. Глибоко посаджені очні западини, витрішкуваті блакитні очі — все це додавало його погляду уважного виразу. Глибокого, такого, що збиває з ніг. В ті часи я завжди бачив його веселим, та й сам він повторював:

— Оце я щасливий дурень!

На що моя матір відповідала:

— Ми повіримо вам на слово, Жорже, повіримо вам на слово!

Він весь час щось наспівував, хоча співав він жахливо. Іноді насвистував, також погано, але, як і все, що робиться від щирого серця, це було стерпно. Він чудово розповідав різні історії, тож у ті рідкісні вечори, коли до нас не навідувалися гості, він приходив і намагався помістити своє довготелесе худе тіло на моєму ліжку, аби мене приспати. Від його вирячених очей, лісу, сарн, гномів, привидів, трун сон від мене тікав. Найчастіше всі ці казки закінчувалися тим, що я реготав, стрибаючи на ліжку, або ж тим, що налякано ховався за шторами.

— Це казки для тих, хто спить стоячи, — казав він, виходячи з моєї кімнати.

І тут також доводилося повірити йому на слово. Щонеділі по обіді, аби компенсувати наслідки своєї нерозважливості протягом тижня, він робив фізкультуру. З голим торсом і люлькою в зубах, слухаючи джаз і стоячи перед великим дзеркалом у рамі з позолотою і великим бантом нагорі, батько вправлявся з малесенькими гантельками. Він називав це заняття «gym tonic», бо час від часу зупинявся, аби зробити великий ковток джин-тоніка та заявити мамі щось таке:

— Вам варто спробувати фізкультуру, Маргаритко, запевняю, це дуже весело, ще й самопочуття покращує!

На це моя матір, котра, висолопивши язика та примруживши одне око, саме намагалася дістати оливку з келиха мартіні за допомогою зубочистки, увінчаної мініатюрною парасолькою, відповідала таке:

— Вам, Жорже, просто треба спробувати пити апельсиновий сік замість джин-тоніка, тоді спорт видаватиметься не таким смішним! А ще, будьте ласкаві, припиніть називати мене Маргариткою, придумайте якесь нове ім’я, а то я замукаю, як теличка!

Я так і не зрозумів, чому мій батько ніколи не називав матір одним іменем довше, ніж два дні поспіль. Деякі імена зникали навіть раніше, і мама дуже тішилася цій звичці, тож щоранку на кухні я бачив, як вона п’є каву чи сидить, підперши підборіддя рукою, та весело стежить за батьком в очікуванні на вердикт.

— О ні, ви не можете так зі мною вчинити! Тільки не Рене, тільки не сьогодні! До нас же ввечері прийдуть гості! — вибухала вона, повертаючи голову до дзеркала, аби привітати гримасою нову Рене, урочистим виразом обличчя — нову Жозефіну, надутими щоками — нову Марілу.

— До того ж у мене в шафі немає нічого годящого для Рене.

Щороку один день на рік вона носила те саме ім’я. 15 лютого вона називалася Жоржеттою. І не через те, що це було її справжнє ім’я, а через те, що після Дня святого Валентина наставав День святої Жоржетти. Перспектива вечеряти разом із натовпом силуваних любовей на замовлення батькам не видавалася надто романтичною. Саме тому щороку вони відзначали День святої Жоржетти, насолоджуючись порожнім рестораном, де обслуговували тільки їх самих. У кожному разі, Тато вважав, що романтичне свято може називатися тільки жіночим іменем.

— Зарезервуйте нам найкращий столик на ім’я Жоржетти та Жоржа, будь ласка. Скажіть, а у вас правда вже закінчилися ті жахливі тістечка у формі серця? Правда? Слава Богу! — казав він, бронюючи столик у якомусь розкішному ресторані.

Для них День святої Жоржетти точно не був святом одноразової любові.

Після всієї тієї історії з гаражами батькові вже не треба було вставати і йти заробляти гроші, аби нас прогодувати, тож він почав писати книжки. Весь час і багато. Він сидів за великим письмовим столом, перед ним лежав аркуш, на якому він писав і, пишучи, сміявся, писав те, що його смішило. В процесі він набивав люльку, попільничка поволі заповнювалась попелом, кімната заповнювалась димом, а папір — виведеними чорнилом словами. Єдине, що ставало порожнім, — це чашки кави та пляшки зі змішаними рідинами. А ще відповідь видавців була незмінною: «Чудово написане, смішне, але не тримається купи, тут не ясно, де голова, а де хвіст». Аби розрадити його від усіх відмов, матір говорила:

— Я щось і не чула ніколи про книжки, у яких би були голова чи хвіст!

І ми багато сміялися.

Про неї батько казав, що вона на «ти» із зірками, мені було дивно таке чути, бо Мама всім «викала», навіть мені. Також матір була на «ви» з панною з Нумідії, елегантною та дивовижною птахою, що жила в нашій квартирі, прогулюючись і згинаючи довгу чорну шию. В неї був білий чубчик і яскраво-червоні очі, її ще в своєму минулому житті привезли батьки з подорожі сам не знаю куди. Ми називали її «Мадемуазель Надмірність», бо вона не була придатною ні до чого, крім голосного безпричинного крику та гівенця на паркеті, а ще приходила будити мене вночі, стукаючи в двері моєї спальні оранжево-оливковим дзьобом. Ця Мадемуазель нагадувала історії мого батька, бо спала стоячи, заховавши голову під крило. В дитинстві я часто намагався зробити так само, але це було дуже складно. Мадемуазель обожнювала, коли мама прилягала на канапі та читала, цілими годинами гладячи пташці голову. Мадемуазель любила читання, як і всі мудрі птахи. Якось матір, збираючись за покупками, придумала взяти Мадемуазель Надмірність разом зі собою до міста; для поїздки вона позичила їй гарний разок перлів, от тільки Мадемуазель злякалася людей, а люди злякалися Мадемуазель, яка кричала голосно, як ніколи. Якась старша пані з таксою навіть сказала, що нелюдяно та небезпечно вигулювати тротуарами пташку на повідку.

— Шерсть, а чи пір’я, яка різниця! Мадемуазель ніколи не кусалася, та й взагалі я думаю, що вона елегантніша за ваш пухнастий кавалок на лапках! Мадемуазель, ходімо додому, бо ці індивіди справді аж надто пересічні та грубі.

Матір повернулася додому в дійсно поганому настрої та, як завжди робила в такому стані, пішла до батька, аби все детально йому розповісти. І вона знову повеселішала тільки після того, як закінчила свою історію. Мама часто нервувала, але це ніколи не тривало довго, бо голос мого батька був для неї добрим заспокійливим. Решту часу вона всім захоплювалася, вважаючи дуже веселим те, як рухається світ, тож рухалася за ним слідом, ще й підстрибувала. До мене вона ставилась і не як до дорослого, і не як до дитини, а радше як до героя якогось роману. Роману, який вона сильно та ніжно любила і в який пірнала за будь-якої нагоди. Вона навіть чути не хотіла про клопоти чи жалі.

— Коли реальність стає банальною та сумною, вигадайте та розкажіть мені якусь гарну історію, ви так добре вигадуєте, що було би шкода нас цього позбавляти.

Тож я розповідав їй про свій уявний день, вона пристрасно плескала в долоні та зі сміхом вигукувала:

— Оце так день, моя кохана дитино, оце так день, дуже за вас рада, думаю, ви добре повеселилися!

І вкривала мене всього поцілунками. Вона мене зараз усього зацілує, так казала Мама, а мені подобалося, коли вона так робила. Щоранку, отримавши своє нове ім’я, вона вручала мені одну зі своїх щойно напарфумлених шкіряних рукавичок, мовляв, аби цілий день мене вела її рука.

«Деякі риси її обличчя нагадували її дитинну поведінку — повні красиві щоки, блискучі та неуважні зелені очі. Блискучі різнокольорові шпильки, що їх вона носила без якоїсь системи, аби лиш приборкати свою шевелюру-гриву, надавали їй непокірного та дещо нахабного вигляду студентки. Але її повні кармінові губи, що дивовижно втримували в повітрі тонкі сигаретки, а ще довгі вії, якими можна було виміряти ціле життя, демонстрували спостерігачам, що студентка таки виросла. Її одяг був ледь екстравагантним, надміру елегантним, а чи й тим і тим одночасно, і це доводило прискіпливим глядачам, що вона прожила життя та добре несла свій вік».

Так писав мій батько в таємному щоденнику, який я прочитав згодом, уже по всьому. Нехай тут і не було кінця, але точно був початок, та ще й який!

Батьки весь час і всюди танцювали. Вечері та вночі разом із друзями, щоранку та по обіді — тільки вдвох. Іноді з ними танцював і я. Вони танцювали справді несамовито, змітаючи все на своєму шляху, батько підкидав матір в атмосферу, ловив її після піруету, а іноді піруетів було два чи навіть три. Він прокидав її під ногами, крутив нею навколо себе, як вітер крутить флюгером, а коли випадково випускав її з рук, Мама падала задом просто об землю, навколо неї складками стелилася сукня, ніби блюдечко під чашкою. Щоразу, танцюючи, вони змішували одне одному геть божевільні коктейлі, прикрашаючи їх парасольками, оливками, ложками, навіть колекцією пляшок. На комоді у вітальні зразу перед великою чорно-білою світлиною Мами, що саме стрибала в басейн просто у вечірній сукні, стояв гарний програвач, на якому крутився незмінний вініл із незмінною піснею Ніни Сімон «Mister Bojangles». На цьому агрегаті можна було програвати тільки цю платівку, вся інша музика знаходила притулок у більш сучасному, але менш видатному музичному центрі. Та музика направду була просто безумною — і веселою, і сумною водночас, від неї матір входила в такий же стан. Пісня грала довго, але завжди закінчувалася якось аж занадто скоро, тому матір вигукувала: «Поставмо Боджанґлза ще!» — і жваво плескала в долоні.

Тож було потрібно знову братися за тонарм і ставити на край платівки голку з діамантом на кінці. Щоби видобувати таку музику, годився тільки діамант.

Наша квартира була дуже великою, щоби вміщати якомога більше людей. Чорна та біла плитка на підлозі біля входу скидалася на величезну шахівницю. Батько купив сорок чорних і білих подушок, якими ми грали в шашки щосереди по обіді, за нами стежив поглядом прусський кавалерист, він був суддею нашої партії, але ніколи нічого не говорив. Іноді приходила Мадемуазель Надмірність та заважала грати, бо рухала подушки своїм дзьобом, торкалася тільки білих — чи то вони їй не подобались, а чи їй подобались тільки вони, цього ми так і не змогли зрозуміти, бо в Мадемуазель, як і в усіх, були свої секрети. У кутку в холі лежала ціла гора листів, яка утворилася від того, що батьки, не відкриваючи, кидали туди всю отриману кореспонденцію. Та гора була така велика, що я міг би на неї впасти і не забитися, то була м’яка й весела купа, що стала частиною інтер’єру. Іноді батько мені казав:

— Якщо не будеш слухатися, змушу тебе повідкривати третину тих листів!

Але він не був суворим, тому жодного разу так мене не покарав.

Наша вітальня була направду якась божевільна. В ній стояло два криваво-червоних крісла, сидячи на яких мої батьки могли з комфортом випивати, скляний прозорий столик із різнокольоровим піском усередині, величезна синя канапа, на якій було рекомендовано стрибати, саме це мені порадила матір. Часто вона стрибала разом зі мною і робила це так високо, що торкалася головою кришталевої люстри на тисячу свічок. Батько таки мав рацію: коли вона хотіла, то справді могла би називати зірки на «ти». Перед канапою на старій валізі з купою наклейок із назвами столиць стояв невеликий запліснявілий телевізор, який уже й до пуття не працював. На всіх каналах показували якийсь мурашник, сірі, чорні та білі цяточки. Щоби покарати його за погані програми, батько одягнув на телевізор ковпак з ослячими вухами. Іноді він казав мені:

— Якщо не будеш слухатися, я увімкну телевізор!

Було просто жахливо дивитися той телевізор декілька годин поспіль. Але так мене дуже рідко карали, батько справді не був суворим. Буфет, що його матір вважала потворним, заріс плющем, який матір вважала гарним. Так предмет наших меблів перетворився на гігантську рослину, з нього опадало листя, і його треба було поливати. Дивним був буфет, дивною була рослина. В їдальні було все для того, щоби там їсти — великий стіл, багато стільців для гостей, а також, ясна річ, для нас. До спалень вів довгий коридор, у якому ми ставили рекорди з бігу, в цьому можна було пересвідчитися за допомогою хронометра. Мій батько завжди вигравав, а Мадемуазель Надмірність — програвала; змагання — то було не її, вона все одно боялася оплесків. В моїй спальні стояло три ліжка — маленьке, середнє та велике, бо я вирішив зберегти свої старі ліжка, адже, лежачи на них, я прожив чимало добрих миттєвостей. Так у мене був вибір, де спати, хоча батькові цей мій вибір більше нагадував безлад. На стіні висів постер Клода Франсуа в якомусь страхітливому костюмі, тато перетворив фото на мішень для дротиків, бо вважав, що співакові ведмідь на вухо наступив, і тому спасибі Франсенерго, яке поклало цьому край^[1], — от тільки сам я не розумів, що тут до чого. Іноді, маю визнати, його було важко зрозуміти. Всю підлогу кухні займали горщики з рослинами, з них мали готувати їжу, але мама весь час забувала їх поливати, тому в нас було багато сіна. В ті дні, коли вона не забувала ті рослини поливати, то навпаки — заливала їх водою. Горщики перетворювалися на друшляки, а кухня протягом кількох годин більше нагадувала ковзанку. Клятий безлад тривав, поки земля віддавала зайву воду. Мадемуазель Надмірність дуже любила, коли затоплювало кухню, тому що це нагадувало їй про минуле життя, — так вважала мама, бо птаха задоволено тріпала крилами та надимала шию. Зі стелі посеред сковорідок і каструль звисала висохла свиняча нога — на вигляд вона була жахлива, але дуже добре смакувала. Поки я був у школі, мама ставила на стіл різні смаколики, що їх на наше замовлення приносили з кулінарії, наших гостей це дуже захоплювало. Оскільки холодильник для цілої родини був замалим, то стояв він весь час порожнім. Мама запрошувала цілий натовп людей поїсти о будь-якій порі: друзів, деяких сусідів (принаймні тих, які не боялися шуму), колишніх колег батька, консьєржку, її чоловіка, поштаря (якщо він опинявся в правильний час у правильному місці), бакалійника родом з далекого Магрибу, якщо він саме був внизу в своїй крамничці, а якось навіть запросила старого чоловіка в лахмітті, що дуже погано пахнув, але вигляд мав досить задоволений. Мама не дуже дружила з годинниками, тому іноді я, повернувшись зі школи на полудник, отримував смажену ніжку замість чогось солоденького, а ще іноді доводилося чекати середини ночі, аби почати вечерю. Тож ми терпляче чекали, танцювали та поглинали оливки, подані до аперитиву. Траплялося, що ми танцювали так довго, що сідали вечеряти тільки пізно вночі, через це мама починала плакати, аби показати, як їй прикро, вона цьомала мене та міцно обіймала, її обличчя було мокрим і пахло коктейлем, який вона пила. Моя матір була саме такою, і це було добре. Гості голосно та багато сміялися, а іноді бувало, що вони аж надто втомлювалися від сміху, тому проводили ніч у одному з моїх ліжок. Вранці їх будили крики Мадемуазель Надмірності, що не дуже прихильно ставилася до бажання поспати довше. Коли в нас бували гості, я завжди лягав у своє найбільше ліжко, тому вранці бачив, як вони лежать у моєму дитячому ліжечку, зігнуті, неначе акордеон — це було дуже смішно.

Три вечори на тиждень до нас приходив один гість. Сенатор полишав свої території в центрі Франції та вирушав до свого палацу. Батько ніжно називав його «Непотріб». Я так ніколи й не дізнався, як вони зустріли один одного, за кожним коктейлем виникали нові та нові версії, в кожному разі, обоє просто дико розважалися разом. Непотріб носив стрижку каре. Це не було каре, яке носять дівчата, це було каре навпаки, догори дриґом — воно стирчало прямими кутами вгору, бо волосся було коротким і жорстким, як щітка; тобто це була не стрижка каре, а каре — квадрат — що височів над червоною кулею обличчя, розділеною надвоє красивими вусами, тонкими сталевими окулярами, що трималися на смішних вухах, які формою більше нагадували хвости креветок. Він пояснив, що це сталося через гру в регбі, бо «креветками» кличуть його улюблений клуб, але я це пояснення не дуже зрозумів, тому виголосив, що «gym tonic» точно має бути безпечнішим спортом, принаймні для вух. Але і колір, і вигляд розчавленого хряща справді нагадували креветку, що ж, тим гірше для нього. Коли він сміявся, його тіло уривчасто здригалося, а оскільки він весь час сміявся, його плечі ніби весь час тремтіли. Він говорив голосно та гарчав, ніби старий транзистор. Зі собою носив велетенську сигару, але ніколи її не підкурював. Він тримав її в пальцях або в роті, коли приходив, і ховав у спеціальний тубус, коли йшов. Щойно він підходив до дверей, починав кричати:

— Кайпіровська, Кайпіровська!^[2]

Я довго думав, що це якась його російська подружка, яку він кличе, а вона не приходить, і тому мій батько подає йому холодний коктейль із льодом і м’ятою, тож сенатор таки бодай трохи задоволений. Моя матір любила Непотреба, бо він був смішний, сипав компліментами та допоміг нам заробити дуже багато грошей, а я любив його з тих самих причин — ні більше, ні менше. Під час нічних танців він намагався цілувати всіх материних подружок. Батько казав, що той кидається на всі найменші нагоди. Іноді це спрацьовувало, тож він ішов продовжувати стрибки вже в спальні. За декілька хвилин він виходив щасливим і ще червонішим, знову вигукуючи ім’я своєї подружки з Росії, мабуть, відчував, що щось сталося:

— Кайпіровська! Кайпіровська! — радісно кричав він, одягаючи на вуха-креветки дужки окулярів.

Вдень він ходив працювати до Люксембурзького палацу, який чомусь був розташований у Парижі, причини зрозуміти мені було важко. Він говорив, що буде працювати допізна, але повертався дуже рано. В сенатора був смішний спосіб життя. Повернувшись, він зауважував, що його робота була веселішою до падіння стіни, тому що зі стіною все було краще видно. З цього я зробив висновок, що в його робочому кабінеті зробили ремонт, під час якого чи то стіну зламали, чи то вікна замурували. Я розумів, що його ранні повернення — це неналежні умови праці, навіть як для непотреба. Тато про нього казав:

— Непотріб — мій найдорожчий друг, тому що його дружба безцінна.

А це вже я сам добре зрозумів.

Завдяки грошам, заробленим на гаражах, тато купив невеличкий гарний замок в Іспанії, далеко на Півдні. Туди треба було трохи під’їхати машиною, трохи підлетіти літаком, ще трохи під’їхати машиною, а також у дорогу слід було запастися терпінням. В горах, трохи вгорі над зовсім білим селищем, де ніколи нікого не траплялося на вулицях по обіді, але було людно вечорами, з палацу виднілися тільки соснові ліси, майже нічого, крім них. В куточку справа — ще тераси, де росло багато оливкових, апельсинових і мигдалевих дерев, що стояли просто на березі молочно-блакитного озера, з одного боку загородженого величною дамбою. Тато сказав мені, що це він збудував і що без дамби вся вода з озера витекла б. Мені було важко в це повірити, бо в нас вдома ніяких інструментів не було взагалі, тож думав, що він трохи перебільшує. Неподалік було море, його береги заповнювали люди: на пляжах, у багатоповерхівках, ресторанах, корках — це було дуже несподівано. Мама говорила, що не розуміє тих, хто їде у відпустку з одного міста в інше, вона пояснила, що пляжі забруднені людьми, котрі мастили себе чимось жирним, аби краще засмагнути, попри те, що ті люди і так уже були і огрядні, і жирні, а ще від усього цього багато шуму, та й пахне погано. Нам це не заважало засмагати на невеличких пляжах біля озера, вони були достатньо великі, аби там помістилося три рушники, і це було краще, ніж ті інші пляжі. На даху замку розкинулася велика тераса з хмарами жасмину, що мали власну чесноту — вони добре пахли. Вид був направду видовищним. Від нього моїм батькам весь час хотілося пити, тому вони пили вино з фруктами, тож вдень ми фрукти їли, а вночі ми фрукти пили, ще й танцювали. Звичайно, з нами мандрував і Містер Боджанґлз, згодом до нашого товариства долучалася і Мадемуазель Надмірність, забирати її ми ходили в аеропорт, бо вона мала дуже особливий статус. Птаха подорожувала в коробці з дірочками, звідти виглядали тільки її голова та шия, тому, звичайно ж, вона голосно кричала, і в цьому випадку точно не без причини. Аби разом їсти фрукти, танцювати та засмагати на березі озера, батьки запрошували всіх своїх друзів, яким це місце видавалося справжнім раєм, і не було жодних підстав вважати інакше. Я міг їздити в цей рай, коли хотів, але радше тоді, коли так вирішували батьки.

Мама часто розповідала історію Містера Боджанґлза. Вона нагадувала його ж музику: красива, меланхолійна, від неї хотілося танцювати. Саме тому мої батьки любили повільний танець під Мсьє Боджанґлза, то була музика для почуттів. Він жив у Новому Орлеані, це було давно, ще в старі часи, нічого нового там не було. Спершу він мандрував у лахмітті зі своїм псом десь на півдні іншого континенту. Потім його пес помер, і нічого вже не було так, як колись. Тому він ходив у бари танцювати і так само носив свій старий одяг. Мсьє Боджанґлз танцював, він справді танцював весь час, як і мої батьки. Щоб він продовжував танцювати, люди платили йому пивом, тому він і далі танцював у своїх завеликих штанях, високо стрибав і тихо падав. Мама казала, що він танцював, аби його пес повернувся, вона про це дізналася з надійного джерела. А сама вона танцювала, аби повернути Мсьє Боджанґлза. Саме тому вона танцювала весь час. Аби він повернувся, от і все.

2

— Дайте мені ім’я, щоби до вас співало! Ну ж бо, розважте мене, розсмішіть, ці люди тут поширюють навколо себе нудьгу! — заявила вона, взявши в кожну руку по келиху шампанського.

— Я тут, аби знайти собі страхування на все життя! — виголосила та випила одним махом перший келих, її ледь безумні очі тонули в моїх.

І, поки я наївно тримав руку, сподіваючись, що мені дадуть другий келих, який, на мою думку, взяли для мене, вона сама його випила, а потім почала розглядати, підперши підборіддя рукою, а далі з реготливим нахабством заявила:

— Ви точно найкращий з можливих контрактів на цьому похмурому святі!

Розум мав би підказати мені ідею втекти, втекти геть. Та я взагалі не мав би з нею зустрітися.

Аби відсвяткувати відкриття другого гаража, мій банкір запросив мене в палац на Лазурному березі на дводенну здибанку з дивною назвою «week-endy успіху». Щось на кшталт семінару для молодих підприємців зі світлим майбутнім. До абсурдної назви додавалося сумне зібрання та різноманітні конференції якихось мокриць-учених із пом'ятими знаннями та інформацією обличчями. Як це часто зі мною бувало в дитинстві, я вбивав час, вигадуючи собі життя під час розмов із новими однокашниками та їхніми дружинами. Скажімо, напередодні я, щойно туди увійшов, просторікував про сімейну спорідненість із угорським князем, далекий родич якого відвідував графа Дракулу:

— На противагу всьому, в чому нас намагаються переконати, це був чоловік виняткової куртуазності та делікатності! В мене вдома є документи, що засвідчують: цей нещасний постраждав від безпрецедентної наклепницької кампанії, яку провадили брудні безчесні заздрісники.

Як завжди бувало в таких випадках під час спільних трапез, спершу треба ігнорувати погляди тих, хто виражає сумнів, і зосередитися на тих, хто готовий повірити. Щойно зловите наївний погляд, треба засипати його найточнішими подробицями, аж поки не вирвете якийсь коментар, який таким чином підтвердить усю історію. Того вечора це була дружина бордоського винороба, котра кивнула та виголосила таке:

— Я так і знала, вся ця історія аж занадто груба, навіть монструозна, якщо вже направду казати! То це все була вигадка!

За нею мовив її чоловік, за ним підтягнулися решта тих, хто сидів за столом, і остаток вечері крутився навколо цієї теми. Кожен тут виходив з власної експертної думки, з сумнівів, які завжди мали. І ті, й інші починали одне одного переконувати, вибудовували цілий сценарій навколо моєї неправди, і під кінець трапези вже ніхто не наважувався визнати, що бодай на хвильку міг повірити в цю побрехеньку про графа Дрокулу Наштрикувача, що таки була правдою. А вже завтра в обід я, натхненний успіхом напередодні, мав рецидив і проводив експеримент на нових морських свинках. Цього разу я вже був сином американського багатого підприємця, що тримав заводи з автовиробництва у Детройті, тож моє дитинство нібито минуло в промисловому галасі майстерень. Я вирішив ускладнити задачу, вигадавши собі глибокий аутизм, через який буцімто не говорив аж до семи років. Завоювати серця такими вправами з міфоманії, що зачіпала чутливість жертв, — що може бути простіше?

— Але яке було ваше перше слово? — вигукнула моя сусідка, перед якою стояла тарілка з неторканим і вже холодним філе камбали.

— Шини! — відповів я із серйозним обличчям.

— Шини? — хором повторили всі, хто сидів за столом.

— Так, шини, — сказав я ще раз. — Просто неймовірно, правда?

— А, ось чому ви працюєте з гаражами, це все пояснює, просто з глузду з'їхати, яка доля! — продовжила моя сусідка в мить, коли її тарілку, їжі на якій вона так і не торкнулася, забрали та віднесли на кухню.

Решту обіду ми присвятили темі чудес у житті, долі кожного, значенню спадку в існуванні людини, і я смакував не лише коньяк із мигдалевими нотками, але й безумне егоїстичне задоволення монополізувати мить, обійняти собою все місце, всю увагу людей — для цього було достатньо всього-на-всього історії, що важила стільки ж, скільки повітря.

Я пішов перепочити від цього прекрасного товариства — поки мої безумні історії не розбились об стіну суперечностей біля басейну, де саме зібралися всі запрошені, — аж тут молода жінка почала танцювати, заплющивши очі. У її волоссі стриміло перо, сама вона була в білій легкій сукні, в рукавичках, в неї припіднятий лікоть однієї руки, нахилена долоня, а в пальцях — незапалена тонка сигаретка. Другою рукою вона гралася з білою лляною шаллю, в шаленстві рухів та шаль мала вигляд живого партнера в танці, я був вражений вихилясами її тіла, ритмічними рухами її голови, від яких хиталося перо в її волоссі — курйозна прикраса, що тихо підстрибувала в повітрі. Залежно від ритму, вона була то граційною, як лебідка, то жвавою, як хижа птаха, і від цього видовища в мене просто щелепа відвисла і я закляк на місці.

Спершу я подумав, що то якась аніматорка, роботу якої оплачує банк, аби розважити гостей, такий собі спосіб пожвавити до смерті банальний коктейль, трохи розвеселити знуджених людей. Я спостерігав, як ця чи то кокотка шалених джазових років, а чи й шаєнка в трансі від пейоту прогулюється, підстрибуючи, від гурту до гурту, як чоловіки червоніють від її відвертих поз, як жінки дратуються — з тієї ж причини. Вона хапала чоловіків за руки, не питаючи дозволу, крутилася з ними, ніби то була якась дзиґа, а потім повертала розлюченим через ревнощі дружинам, повертала назад у їхні сумні життя. Точно не знаю, чи довго отак стояв, смикаючи люльку, беручи з таці склянку щоразу, як повз мене проходив цей балет офіціантів у лівреях. Думаю, я вже ледь стояв на ногах, коли вона зазирнула в мої сором'язливі та, напевно, вже посоловілі очі. В неї були сіро-зелені очі, достатньо широко розплющені аби проковтнути всю мою оригінальність, від чого я почав белькотіти трагічно банальні слова:

— Як вас звати?..

— У мене вдома є портрет вродливого прусського кавалериста, він висить над каміном, так-от уявіть, у вас обох однакові зачіски! Я знайома з усіма на світі, тому можу запевнити, що з часів війни більше ніхто такого не носить! Як вам вдається знаходити перукаря для такої стрижки після зникнення Пруссії?

— В мене просто волосся не росте, ніколи не росло! Знайте, що я народився вже з цією клятою стрижкою кілька століть тому… Коли я був малим, то була ніби зачіска старого чоловіка, але з часом ця стрижка все більше відповідає моєму віку. Тому я дуже сподіваюся на зміни циклів моди, можливо, я хоч померти зможу з модною зачіскою!

— Але я серйозно. Ви просто копія того кавалериста, я в нього закохана з дитинства, до речі, я з ним уже тисячу разів одружувалася, а знаєте чому? Бо весілля — найкращий день життя, то ми вирішили одружуватися щоденно, так наше життя перетворилося на безперервний рай.

— От ви про це заговорили, а я дійсно почав щось пригадувати про воєнну кампанію під час моєї служби в кавалерії… Я замовив свій портрет після однієї успішної кампанії. Дуже радий дізнатися, що вишу над вашим каміном, та ще й тисячу раз уже з вами одружився.

— От ви смієтесь, так, ви смієтесь, а я правду кажу! З причин, які легко зрозуміти, цей шлюб досі не консумовано, тобто я досі цнотлива. Не те щоби я не танцювала голою перед каміном, але мій кавалерист видається дуже стривоженим десь там всередині, під своєю маскою бравого вояка!

— Оце ви мене здивували, я думав, що те, як ви танцюєте, може підняти ціле військо! Той ваш вояк поводиться як євнух. До речі, звідки ваш талант до танцю, де ви навчилися так рухатися?

— Ви мене присоромили, мушу зробити ще одне дивовижне зізнання. Уявіть, мій милий друже, мій батько — таємний син Жозефіни Бейкер.

— Хай Зевс боронить, хочете — вірте, а хочете — ні, але я дуже добре знав Жозефіну Бейкер, під час війни в Парижі ми жили в одному готелі

— Тільки не кажіть, що ви та Жозефіна… що ви з нею… сподіваюся ви мене зрозуміли?!

— О так, якось увечері під час бомбардування вона прийшла заховатися в моїй кімнаті, то була чудова літня ніч. Страх, спека, близькість… ми не змогли втриматися.

— Милий Ісусе, то ви можете бути моїм дідусем! Відсвяткуймо це щедрою порцією коктейлів! — кинула вона, плеснувши в долоні, аби покликати когось з офіціантів.

Весь час по обіді аж до вечора ми провели разом там же, ми змагалися, хто краще вигадує різні абсурдні речі, темні, неясні, але дуже точні теорії, ми це робили з серйозною радістю, вдаючи, що віримо в усі ці поважні побрехеньки. За нею мені було видно, як рухається сонце, як його повільний і незмінний шлях поволі веде донизу — деякий час здавалося, що в неї сонячна корона — згодом сонце заховалося за скелями, тому було видно тільки яскравий ореол довкола невидимого світила. Після того, як я декілька разів марно простягав руку по келих шампанського з думкою, що один із взятих келихів — для мене, я вирішив сам собі щось замовити, тому, оскільки за її звичаєм годилося брати одразу два келихи, віскі для себе я замовляв також по два. Цей пекельний ритм швидко призвів до того, що вона почала говорити навпаки — в цих її реченнях прямо було сказано, що саме вона хотіла б почути, от тільки наприкінці стояв ще знак запитання.

— Ви раді зі мною познайомитися, чи не так?

Або таке:

— Я була би чудовою дружиною, вам не здається?

І ще:

— Я впевнена, що ви запитуєте себе, чи ви достатньо багаті, аби зі мною зустрічатися, чи я помиляюся? Не хвилюйтеся, мій милий, на вхідний квиток у вас буде знижка, в мене тут розпродаж аж до півночі. Налітай! — вигукнула вона, як перекупка на ринку, ще й погойдала торсом, аби затанцював її бюст у декольте.

Так я опинився в дуже рідкісній миті, коли ще можна обрати майбутнє власних почуттів. Я ніби сидів у санчатах і був на вершині гори, і в мене ніби ще була можливість передумати та статечно спуститися вниз сходами, піти та втекти подалі від неї, вигадавши якусь однаково брехливу та нагальну справу. Або ж міг би піддатися, зручніше всістися на санчатах і пірнути вниз, віддавшись ніжному відчуттю неспроможності більше нічого вирішувати, неспроможності зупинитися, довірити власну долю шляху, який не я обирав, зрештою, поринути в золотисті та м'які сипучі піски. Я добре бачив, що вона не дуже себе контролювала, що її безумні зелені очі приховували в собі потаємні провалля, що її ледь округлі дитячі щічки ховали в собі придушене підліткове минуле, що ця молода вродлива жінка, з виду розквітла та потішна, мала за плечима понівечене чи перевернуте життя. Сказав собі, що саме через це вона отак танцювала — аби забути свої клопоти, от і все. По-дурному сказав собі, що моє професійне життя увінчане успіхом, і що я — майже багатій, і що я радше красивий чолов'яга, і що я міг би легко знайти собі нормальну дружину, мати впорядковане життя, щовечора пити аперитив перед вечерею та лягати спати опівночі. Сказав собі, що я також трохи вдарений безумством, і що з раціональних причин не мав би втелепатися в жінку цілковито безумну, і що наш союз буде подібний на шлюб одноногого з жінкою без рук і ніг, і що ці стосунки можуть бути хіба що кульгавими, вони розвиватимуться хіба що навпомацки в малоймовірному напрямку. Я саме збирався боягузливо здатися, мені було страшно перед майбутнім безладом і бурхливим виром, у який вона якраз пропонувала поринути, ще й зі знижкою, як у рекламі, із запалом пританцьовуючи. А потім, під звуки якогось джазу, обкрутивши мені шию своїм тонким шарфом, вона притягнула мене до себе, різко, одним рухом, і ми вже сиділи поруч, близько, щока до щоки. Я усвідомив, що ставлю сам собі запитання про вже розв'язану задачку, і ковзнув до цієї вродливої чорнявки, я вже сів на санчата, з'їхав у туман, сам того не усвідомивши, жодних попереджень і вказівників.

— Мене природа кличе, я вся наповнена коктейлями, чекайте тут і не рухайтесь! — попросила вона, нервово смикаючи своє довге перлове намисто, поки її коліна нетерпляче трусилися через цю нагальну природну потребу.

— Чого б це я мав кудись рухатися? За все своє життя я ніколи не бував у кращому місці, — запевнив її я, піднявши палець, аби привернути увагу офіціанта, щоб він ще мені підлив.

І поки дивився, як вона наближається до туалетів швидким, але веселим кроком, я опинився сам на сам із сусідкою з котроїсь із минулих трапез. Вона здавалася сердитою, п'яною та була сама не своя, розмахувала руками і загрозливо тицяла в мене пальцем:

— То саме так ви познайомились із Дракулою, — закричала вона, аж навколо нас зібралися інші гості

— Не зовсім так, — відповів я геть розгублено.

— Ви і аутист, і принц! Ви то з Угорщини, то з США! Та ви божевільний! Навіщо нам брехати? — кричала вона, поки я задкував подалі від неї.

— Та цей типчик просто хворий! — крикнув якийсь чоловік із натовпу.

— Все це не виключає одне іншого, — пробелькотів я з глухого кута власної брехні.

Вже зрозумівши, що застряг, я вибухнув щирим і вільним сміхом.

— Але він направду божевільний, ще й продовжує з нас глузувати! — дуже слушно зауважила жінка, що першою почала мене звинувачувати, вона саме до мене наближалася.

— Я нікого не змушую вірити в ці історії, вони просто вам сподобалися, то ви й повірили! Я виграв, ви програли, — відповів я, необачно задкуючи в бік басейну, в кожній руці тримав по склянці віскі, вигляд у мене мав бути хитрющий.

Я вже ступив на край, аж раптом побачив, як моя співрозмовниця різко відлетіла, вона спершу відірвалася від землі, підлетіла догори, але довго не літала, а одразу впала просто в хлоровану воду.

— Дуже прошу мене не вибачати, я це зробила навмисно! Цей чоловік — мій дідусь, коханець Жозефіни Бейкер, прусський кавалерист і мій майбутній чоловік, усе в одному флаконі, я в це вірю!

За час, якого вистачило на один коктейль і один танець, ця безумна жінка з пір'ям у волоссі просто звела мене з розуму та запросила розділити божевілля на двох.

3

В школі нічого не відбувалося так, як мало би бути, от просто геть нічого, особливо для мене. Коли я починав розповідати, що в нас відбувається вдома, вчителька та інші учні мені не вірили, тому доводилося все описувати навиворіт, тобто брехати. Варто було чинити саме так, і це було в наших спільних інтересах, особливо в моїх. Тому для школи в моєї матері завжди було одне й те саме ім’я, Мадемуазель Надмірності не існувало, Непотріб не був сенатором, Містер Боджанґлз був всього-на-всього дурною платівкою, що крутилася на програвачі, як і всі інші платівки, а я, як і всі інші люди, їв у нормальний час, і це також було на краще. Я брехав у правильному напрямку вдома і навпаки — в школі, це було важко, але мені це давалося легше, ніж іншим. Я не тільки брехав навпаки — те ж саме сталося з моїм письмом. Я писав «як дзеркало», так казала вчителька, але ж я точно знав, що дзеркала не вміють писати. Вчителька також іноді брехала, але їй можна було. Всі вдавалися до малих неправд, бо для загального спокою вони були корисніші, ніж правда, нічого крім правди, вся правда. Матері дуже подобалося моє дзеркальне письмо, тож, коли я повертався зі школи, вона просила написати для неї все, що тільки спадало на думку: прозу, списки покупок, поезії з трояндовою водою.

— Просто чарівно! Ану напишіть мені дзеркально моє сьогоднішнє ім’я, а я подивлюся! — казала вона, і її очі повнилися замилуванням.

Згодом вона складала всі ці папірці в свою скриньку для прикрас, тому що, як сама казала:

— Такий почерк — як скарб, він дорожчий за золото!

Аби повернути мій почерк у правильний бік, вчителька відправила мене до пані, котра направляла та випрямляла літери, хоча сама ніколи їх навіть не торкалася, вона без жодного інструменту чи приладу примудрялася їх лагодити та ставити на місце. Тож, на превеликий жаль для мами, я майже одужав. Майже — тому що залишився шульгою, але з цим вчителька вже нічого не могла зробити, вона сказала, що така мені випала доля і що колись давно, ще до мого народження, неправильну руку в дітей прив’язували, аби вилікувати, але тепер тій медицині прийшов кінець. Іноді вчителька казала такі нісенітниці, від яких я реготав. У вчительки був гарний колір волосся — перманентна завивка пісочного кольору, ніби в неї піщана буря на голові, мені таке дуже подобалося. А ще в неї на рукаві ріс горб, я спершу вирішив, що то ознака якоїсь хвороби, а одного чудового дня, коли стояла погана погода і у вчительки був нежить, вона дістала той свій горб із рукава та висякалася, по-моєму, це просто огидно. Мама взагалі не ладнала з піщаною бурею — звичайно, і через почерк, але також через те, що вчителька не відпускала мене поїхати разом із батьками до нашого раю, коли вони туди збиралися. Вона воліла, аби ми чекали канікул разом з усіма, а тоді вже їхали, казала, що я вже й так через свою хворобу та неправильний почерк дуже відстав, що мій поїзд от-от піде, якщо я пропущу ще кілька вагонів, якщо буду весь час кудись їздити замістьшколи. Матір на це відповідала:

— Там саме цвіте мигдаль, а ви ж не хочете, щоби мій син пропустив цвітіння мигдалю? Це несе загрозу його естетичному балансу!

Вочевидь, вчительці були байдужі і мигдаль, і квіти, їй було цілковито наплювати на мій естетичний баланс, але ми все одно їхали. Через це вчителька починала гніватися, це було жахливо, іноді гнів тривав аж до самого мого повернення. Раз так, то я тим паче був радий поїхати та цього гніву не бачити.

Я вже й сам не знав, що робити, аби помиритися з вчителькою, аж тут одного дня вирішив допомогти та зробити їй послугу, аби вона вибачила мене та той хворий почерк, мигдалевий цвіт і канікули в раю просто посеред навчального року. В класі відбувалося багато всього, щойно вона поверталася спиною до дошки, бо в неї не було очей на спині, тому я вирішив стати її очима на спині. Я викривав усе, усіх, увесь час. Тих, хто плювався паперовими кульками з трубочок, хто розмовляв під час уроку, хто списував, хто кого мастив клеєм, хто кривлявся, а також усіх інших. Коли це сталося вперше, було стільки емоцій у відповідь! Цього справді ніхто не чекав, запала гнітюча мовчанка, вчителька покарала того, хто плювався, залишивши його після уроків, а от подякувати мені взагалі забула. В наступні рази мала направду роздратований вигляд, запускала пальці в своє розбурхане пісочне волосся, аби показати, як їй незручно, аж поки одного дня не покарали саме мене. Спершу вона голосно запитала, що би я робив у 39-му. На що я відповів, розглядаючи черевики, що про це навіть не йдеться, бо я ношу 33-й розмір, і що якби носив 39-й, то вчився б у старших класах або навіть у старшій школі. Вчителька від хвилювання ставила запитання, які мала би ставити продавчиня взуття, тож я зробив висновок, що в неї буря не тільки у волоссі, але й у голові. Потім вона сказала, що я більше не маю робити їй таких послуг і що таких послуг взагалі не роблять. Їй, мовляв, не потрібні очі на спині, і це її власний вибір, і в неї на це є право. Одразу потому вона витягнула свій горб з рукава та висякалася, а я запитав, чи там у неї весь час один і той самий носовичок. Замість відповіді вона дуже сильно стиснула ті свої шмарклі в долоні та закричала, аби я вийшов з класу. Вже в коридорі я вирішив, що з цієї вчительки нічого взяти, крім хіба шмарклів. Коли я розповів матері всю цю історію з очима на спині, вона вирішила, що то моя історія про вигаданий день, і вигукнула:

— Донос, яка чудова пристрасть! Це просто до неймовірного неймовірно, мій сину! Завдяки таким, як ти, світ не стоїть на місці!

Брехати правильно та навпаки, по ділу і ні — іноді я й сам більше не знав, як треба.

Після того, як навчився писати, треба було навчитися розуміти, котра година, дивлячись на стрілки годинника, і це вже було справжнім нещастям, тому я бачив, котра година, дивлячись на цифри батькового наручного годинника, що горіли навіть вночі; а от із годинником, стрілки якого не світилися ні вдень, ні вночі, це було неможливо. Не вміти сказати, котра година — складно, але ще складніше — не вміти сказати, котра година, просто перед усіма. Цілими тижнями поспіль на всіх ксерокопійованих аркушах, які пахли чимось хімічним, у всіх задачках були годинники. В цей самий час повз мене проходили ті самі вагони, про які говорила вчителька.

— Якщо ти не навчишся розрізняти, котра година, то точно не встигнеш на жоден поїзд! — сказала вона, й інші діти в мене за спиною почали сміятися.

Вона ще й викликала до школи мою матір, аби поговорити про всі ці транспортні проблеми, але чомусь забула в неї розпитати про її розмір взуття. Тож моя матір, у якої з годинниками теж були проблеми, почала нервувати та заперечила:

— Мій син вміє читати та розрізняти, котра година, дивлячись на наручний годинник свого батька, цього цілком достатньо! Ви колись бачили, щоби після винайдення трактора селяни продовжували вчитися орати за допомогою коня та плуга?

Ця відповідь була розумною, але a priori для вчительки правильною ця відповідь не була. Вона криком відповіла матері, що ми — родина ненормальних, що вона такого раніше ніколи не бачила і що вже скоро облишить мене, посадить на задню парту та більше не перейматиметься.

«Того ж дня в обід, за декілька секунд після шкільного дзвоника, поки паперові годинники з зошиті цокали та потребували розв’язання, повернувши здивовані очі до вікна, наш син з полегшенням побачив, як маленьке подвір'я наповнюється димом локомотива, що віддалявся — то пішов маленький поїзд іншого життя».

Після рішення забрати мене зі школи батьки часто казали, що подарували мені чудову дочасну пенсію.

— Ти точно наймолодший на світі пенсіонер! — казав мій батько та по-дитячому заливався сміхом, як іноді сміються всі дорослі, а чи бодай мої батьки. Здавалося, вони дуже втішені тим, що я завжди поруч із ними, та й сам я більше не сумував ні через вагони, що саме проїхали, ні через вічне запізнення на поїзд. Я без жалю покинув клас, вчительку з бурхливою зачіскою та її фальшиву ракову пухлину в рукаві. Для моєї освіти в батьків було чимало ідей. Для занять математикою на мене одягали браслети, кольє, каблучки, які я мав рахувати — то було додавання, а потім із мене все знімали, роздягали аж до трусів — то було віднімання. Вони це називали «стриптиз-цифротиз», це було смішно. Для розв’язування задачок тато, як він сам казав, ставив мене в певні життєві ситуації. Наприклад, він набирав цілу ванну води, і ми рахували літри за допомогою літрової чи півлітрової пляшки, в процесі він просто засипав мене силою-силенною технічних запитань. За кожну неправильну відповідь він заливав мене водою — пляшку води просто на голову. Тож такі уроки математики часто перетворювалися на велике аква-свято. Аби я навчився відмінювати дієслова, вони вигадали цілий репертуар пісень, у яких займенники треба було впізнавати та показувати спеціальними жестами, тож я робив уроки буквально своїми руками, щиро витанцьовуючи хореографію в минулому часі. А ввечері я читав їм історії, що ми разом вигадали та записали протягом дня, або ж коротко переказував історії, що їх уже написали класики.

Перевагою моєї дочасної пенсії було те, що в Іспанію можна було їздити будь-коли, не чекаючи нікого, іноді це бажання виникало зненацька — ніби попісяти захотілося — але підготовка таки вимагала трохи часу. Вранці тато казав:

— Генрієтто, пакуймо валізи, цього вечора я хочу пити аперитив на березі озера!

І ми починали кидати мільйон речей у валізи, вони просто літали на всі боки. Тато волав:

— Поліно, де мої еспадрильї?

І мама відповідала:

— В смітнику, Жорже! Так вони вам ще більше личать!

А ще мама кидала щось таке:

— Жорже, не забудьте взяти з собою вашу дурість, вона нам завжди знадобиться!

А батько відповідав:

— Не переймайтеся цим, Гортензіє, в мене з собою завжди є запасна!

Багато що ми забували взяти з собою, хоча щоразу дуже старалися та стрибали вище голови, аби зібратися швидко.

Там усе було направду інакшим, а гори, як і ми самі, теж були вище голови. Взимку вершину гір вкривав білий сніг — neves іспанською; під ним, на сухій кам’янистій землі, було осіннє руде та каштанове; фруктові кольори весни на терасах; спека, приємні літні пахощі, від яких біля озера в долині перехоплювало дух. Тато казав, що в таких горах, як тут, можна за день прожити цілий рік. Ми вирушали сюди, коли заманеться, часто приїздили, коли починав квітнути мигдаль, а від’їжджали, коли падали останні пелюстки апельсинового цвіту. За цей час ми встигали погуляти біля озера, позасмагати, лежачи на рушниках, посмажити барбекю, а також прийняти гостей, які приходили випити аперитив разом із моїми батьками. Вранці я в компанії порожніх склянок робив собі на сніданок фруктовий салат, фруктів було так багато, що вони аж не поміщалися в тарілці. Гості весь час захоплювалися, що в нас тут безкінечна fiesta, на що тато відповідав, що життя добре жити саме так.

Під час літніх канікул у парламенті Непотріб приїздив до нас у гості, він казав, що депутати — як діти, тому їм потрібно дуже багато відпочинку. Аби показати, що це канікули, він натягав гарного солом’яного капелюха та весь день ходив із голим торсом, і це видовище вражало, з огляду на розмір його живота та кількість волосся, що там росла. Він подовгу сидів на терасі, роздивлявся краєвиди, їв і пив фрукти. Коли вечоріло, він кричав ім’я своєї подружки, що звучало по всій долині: «Кайпіровська а-а а-а-а а-а!». Він казав, що можна буде вважати, що життя вдалося, коли йому вдасться помістити та втримати на животі тарілку та виделку з ножем, саме тому він весь час їв і пив, він справді з усіх сил намагався зробити так, аби життя вдалося. Коли Непотріб щойно приїздив, то на сонці ставав іще червонішим, ніж зазвичай, а тато казав, що це «виходило за рамки», я ж вважав, що такий яскравий червоний колір і не міг поміститися в рамках, наприклад, у рамках палітри червоних відтінків, але згодом, поки минав час депутатських канікул, член Сенату ставав цілковито коричневим. Коли він спав, я обожнював дивитися, як пітніє його живіт, там виникали малесенькі річечки, що текли між волосинами та впадали в пупок. Разом із Непотребом ми чудово гралися в «слинявчик». Він придумав цю гру спеціально для мене. Я сідав перед ним, ми широко відкривали роти та кидали один одному в рота оливки з анчоусами чи солоний мигдаль. Цілитися треба було добре, тому що від анчоусів і солі в очах пече. Гра тривала довго, тому в кінці ми були геть забрьохані їжею та слиною — справді бракувало хіба що слинявчика.

Коли тато просив, Непотріб супроводжував у гори маму та мене. Все завжди починалося однаково, спершу він нас випереджав, ішов далеко попереду, ще й казав, що звик до такого, він усе це пам’ятав ще з часів армії, але згодом ми його наздоганяли — напевно, армійські спогади поволі його полишали — а ще трохи часу потому ми залишали його далеко позаду, думаю, в нього просто більше не залишалося спогадів, і він весь пітнів. Тож ми залишали його на камені, а самі йшли їсти дику спаржу, плоди опунції, рвали чебрець, розмарин, кедрові горішки. Все це ми забирали вже дорогою донизу, коли вони повністю висохнуть. Траплялося, що він бував серйозним, наприклад, коли давав мені поради щодо майбутнього життя. Була поміж них одна, яка на мене особливо вплинула, бо «била просто в яблучко здорового глузду», як він казав, аби підкреслити її логічність і важливість.

— Малий, в житті є всього два типи людей, яких треба будь-якою ціною уникати. Це вегетаріанці та професійні велосипедисти. Перших треба уникати через те, що людина, котра відмовляється від антрекота, точно в попередньому житті була канібалом. А других через те, що люди із супозиторієм на голові, котрі свої булки намагаються засунути в колготки яскравих кольорів, аби в такому вигляді кататися на велосипеді, точно не при тямі. Тому, якщо колись ти зустрінеш велосипедиста-вегетаріанця, то, малюче, послухай моєї поради, з усіх сил його відштовхни, аби трохи виграти часу, та біжи дуже довго та дуже швидко!

Я дуже був йому вдячний за філософські поради.

— Найбільш небезпечними ворогами є ті, про кого ти б такого ніколи не запідозрив! — заявив він, розмірковуючи.

Можливо, він був готовий врятувати мені життя, і бодай через це я думав, що варто бути вдареним просто в яблучко здорового глузду.

На день народження мами, поки мій батько та Непотріб рано-вранці на човні вирушали готувати феєрверк на озері, ми й собі йшли робити покупки — пляшки, шинку, паелью, цілих каракатиць — круглих, ніби браслети, свічки, морозиво, тістечка і ще пляшки. Після повернення мама просила розповідати їй всілякі неймовірні історії, поки вона вибирала доречний одяг для вечірки з нагоди свого дня народження. Щоразу це тривало протягом годин, вона приміряла речі, запитувала, що я про них думаю, мені завжди все подобалося, потім питала поради в дзеркала, за яким і залишалося останнє слово, тому що, як вона казала:

— Дзеркало більш об’єктивне, воно судить правдиво, хоч іноді жорстоко, але без зайвих емоцій.

Тож вона знову перевдягалася, крутилася в одязі, танцювала в білизні, вирішувала, що все вже досконало, але не зовсім, і все починалося знову, вона приміряла той самий одяг, але вже в іншому порядку. З озера лунав різкий звук приготувань, сміху, вигуків, іноді крику:

— Не так, Непо-о-о-о-о-о-требе! — казала луна голосом Тата.

— Ми пото-о-о-о-о-о-немо! — відповідала луна голосом Непотреба.

— Припини розхитувати чо-о-о-о-о-вен! — благав батько.

— За твоє здоро-о-о-о-о-о-в’я! — співали вони вже хором.

Ніби під впливом чарів Мама знаходила правильний одяг за декілька хвилин до того, як приходили гості, щоразу це вражало. Хвилинка на те, щоби підфарбувати губи та довгі вії, і ось вона вже приймала запрошених із природною грацією, ніби щойно прокинулась і ніяк особливо не чепурилася. Її досконалий вигляд також був брехнею, але якою ж розкішною брехнею. Чекаючи, поки впаде темрява, сидячи на терасі з білими шторами, люди пили та робили одне одному компліменти за гарну засмагу, красивий одяг і вродливих дружин, а також тішилися тим, як чудово вони проводять час, хоч це й не було їхньою заслугою. Мадемуазель Надмірність мала намисто, зроблене на замовлення за її мірками, вона зі снобізмом походжала між гостями, не наважуючись клювати шматочки смаженої на грилі каракатиці, бо так вона би забризкала оливою штани тих, хто сидів поруч. Потім, коли за вершечком гори з виду зникав останній сонячний краєчок, починав звучати Боджанґлз, в атмосферу його відносив тихий і гарячий голос Ніни Сімон і відлуння її піаніно. Це було так красиво, що всі замовкали та дивилися, як Мама тихо плаче. Однією рукою я витирав її сльози, а в іншій — тримав її руки. Часто саме в її очах я бачив, як після легкого свисту вибухають перші вогні феєрверка. Перші букети розбризкували кольори в небі та летіли в протилежному напрямку — в озеро. Від тих сіамських вогнів у всіх просто відпадали щелепи, люди стояли здивовані, згодом поволі починали звучати аплодисменти; спершу сором’язливі плескання, аби нікому не заважати, далі вони все наростали, їхній звук перемішувався зі звуком вибухів кольорових феєрверків. Бурчало, плескало, тріскало, повільно тіпалося, а потім ще і ще. Із останнім пострілом ракети, що летіла якнайвище та якнайгучніше, поки розліталися лелітки вогню, повільно падаючи на всіяну зорями поверхню озера, Мама мені шепотіла:

— Не jumped so high, he jumped so high, then he lightly touched down.

І ми йшли танцювати.

4

— І не кажіть мені, що знову збираєтеся працювати! Та ви загробите себе на тій роботі, мій бідолашний друже! Який сьогодні день? — простогнала вона, перш ніж облишити свою подушку та вчепитися в мене.

— Ежені, сьогодні середа, а я завжди працюю щосереди, як і у всі інші дні тижня, — відповів я, як і щоранку, охоче піддавшись її теплому ніжному тілу.

— А, точно, ви щосереди працюєте, але заспокойте мене та пообіцяйте, що ці дурниці не триватимуть усе життя.

— О ні, боюся, що таки триватимуть, можливо, ви не в курсі, але чимало людей мають заробляти собі на хліб! — відповів я, а потім пальцями спробував підняти догори її сердиті насуплені брови.

— То поясніть, чому наш сусід, той малий із квартири вгорі, ніколи не працює в середу? — запитала вона, чіпляючись за мене, аби запитальним поглядом своїх очей якомога глибше пірнути в мої очі.

— Тому що він дитина, моя люба подруго, а діти не працюють по середах! ^[3]

— Треба було вийти заміж за дитину, а не за діда, тоді моє життя було би набагато симпатичнішим, принаймні щосереди, — засумувала вона, перш ніж знову впасти на ліжко та лягти на бік.

— Думаю, так, але це було би погано, дуже погано. До речі, це забороняють і закон, і мораль.

— Так, але діти принаймні розважаються щосереди, а от я чекаю на вас і нуджуся! А чому отой пан з другого поверху теж ніколи не працює? Я щодня бачу, як він виносить сміття в полудень, саме тоді, коли я повертаюся додому з крамниці. Він виносить сміття, його очі затуманені, а на голові не зачіска, а розгардіяш! Він вічно носить той свій спортивний костюм, от тільки спорту він, я думаю, не практикує, бо жирний і круглий, геть як свиня. І не кажіть мені, що він — теж дитина, бо я ще вирішу, що ви вважаєте мене дурепою!

— Ні, той мсьє з другого поверху — це інша історія, він просто безробітний, і я думаю, що він би теж із задоволенням працював щосереди.

— Така вже моя доля, я віддала руку і серце єдиному чоловікові, котрий працює щосереди, — пробубоніла вона з сумним обличчям, поклавши долоню на заплющені очі, аби тільки не бачити цієї жахливої реальності.

— Якщо хочете собі заняття, то в мене є ідея…

— Можу собі уявити ті ваші непристойні ідеї, ви певно хочете, аби я теж почала працювати! Я ж казала, що один раз уже пробувала. Чудово це пам'ятаю, то саме був ранок четверга.

— Так, знаю, я теж це чудово пам'ятаю. Ви працювали у флориста, вас звільнили, бо ви відмовлялися брати гроші за букети!

— В якому світі ми взагалі живемо? Квіти не продають, бо квіти красиві та безкоштовні, досить просто нахилитися та зірвати. Квіти — це життя, а життя, наскільки я знаю, не продається! До того ж мене не звільнили, я сама пішла від того шефа, бо відмовилася брати участь у тому всеохопному шахрайстві Я скористалася перервою на обід і пішла з крамниці з найбільшим і найкрасивішим на світі букетом, який тільки можна було створити.

— На ваше щастя, всі ваші чесноти поєднуються з поведінкою крадія. Колись у лісі жив Робін Гуд, а ви — така ж крадійка, але в квітковому магазині! Та я подумав, що раз ви самі відмовляєтеся від роботи, то можете бодай допомогти сусіду ту роботу знайти… Наша телефонна книжка переповнена іменами важливих людей, то нехай вже я не буду єдиним хлопцем, який працює щосереди.

— А це вже чудова ідея, я влаштую обід, аби допомогти нашому сусідові знайти роботу! Це буде великий працевлаштувальний обід. Але до того я маю повести його в крамницю, аби він купив собі костюм і черевики, бо не можна знайти собі роботу, якщо носиш дірявий спортивний одяг, а на ногах у тебе пластикові шльопки! — вигукнула вона, перш ніж перетворити ліжко на трамплін. Вона стрибала, як кізонька, далі — оплески та ейфорія. В найкращому випадку.

З часу нашої вибухової зустрічі вона завжди робила вигляд, що не знає реальності, це було дуже мило. Принаймні я робив вигляд, що думаю, що вона прикидається, хоча все це в неї виходило дуже природно. Після того епізоду біля басейну ми втекли з палацу, а позаду залишили той наш фарс, ображене зібрання та бідну мегеру, що мало не потонула. Ми цілу ніч їхали, співаючи «хлюп» і «буль-буль», сміючись, як ненормальні

— Їдьте швидше, а то вас наздоженуть ваші ж побрехеньки! — кричала вона, піднявши руки та стоячи просто в кабріолеті.

— Не можу, спідометр і так зашкалює, а бензин на нулі, якщо будемо і далі так їхати, то розіб'ємося просто об вашу дурість!

На в'їзді в містечко Параду, саме біля Альпій, автомобіль почав жалібно бурчати, ніби хотів випросити в нас пощади, а потім і геть закляк саме перед капличкою з червоними потертими дверима та іржавими бляхами.

— Ходімо одружимося негайно, а то потім забудемо! — вигукнула вона та перестрибнула через дверцята кабріолета зі зворушливою, але гордою незграбністю.

І ми побралися, без свідків, без святого отця, ми самі склали тисячу молитов. Перед вівтарем ми стояли та співали, плескаючи в долоні, як це роблять афроамериканці під час весілля. На терасі ми танцювали під музику, що лунала з автомобільного транзистора, то був гарний фрагмент пісні Ніни Сімон, цей фрагмент і досі звучить у будь-яку пору ночі чи дня.

Її екстравагантна поведінка наповнила все моє життя, зробила кубло в кожному закутку, зайняла весь циферблат годинника, відбираючи в нього кожну мить. Ту шаленість я прийняв із широко розпростертими обіймами, ті обійми я потім закрив, аби міцно її обійняти та увібрати в себе, але боявся, що ця ніжна безумність не буде вічною. Для неї реальності не існувало. Я зустрів Дон Кіхотку, в спідниці та на підборах, яка кожного ранку, щойно розплющивши ледь набряклі очі, стрибала на свою шкапу, несамовито ляскала її по боках і галопом вилітала в атаку на свої далекі щоденні вітряки. Їй вдалося надати моєму життю сенсу, перетворивши його на постійний безлад.

Її траєкторія була ясною, вона мала тисячі напрямків, мільйон горизонтів, моя роль полягала в тому, аби регулярно стежити за матеріальним забезпеченням, даючи їй засоби для існування в цьому шаленстві, стежити, аби вона нічим не переймалася. Коли в Африці ми помітили пораненого журавля на узбіччі, вона вирішила взяти його з собою та вилікувати. Нам довелося подовжити наше перебування на десяток днів, а потім, коли птаха одужала, вона вирішила забрати її з собою в Париж, але не розуміла, що для того, аби перетнути кордон, треба отримати сертифікати, вкрити їх печатками та підписами, заповнити цілу гору формулярів.

— Навіщо все це божевілля? Не кажіть, що кожного разу, коли ця пташка перелітає кордони, їй теж треба заповнювати формуляри та спілкуватися з усіма цими чиновниками! Навіть у житті пташок є тяжкий хрест! — горлала вона в безнадії, поки в кабінеті ветеринара звучали удари поставлених печаток.

Іншим разом, під час вечері, поки гість просто пояснював, що французький фразеологізм «замок в Іспанії» позначає химеру, вона з викликом у зелених очах призначила йому зустріч за рік в іспанському замку, де запросила випити аперитив.

— Рівно за рік ми будемо пити шампанське у власному замку в Іспанії! І хочу вас запевнити, що за нього заплатите саме ви!

Аби виграти це парі, нам довелося літати на середземноморські costas всі наступні вихідні, аж поки ми не поклали оком на величезний будинок із зубчастою вежкою, який мешканці сусіднього містечка ліниво назвали «el castel». Таке життя вимагало повної віддачі, тож, коли я нарешті подарував їй дитину, що вона мені замовляла щоранку, стало ясно, що треба попрощатися з гаражами та все ліквідувати, аби повністю віддатися своїй ноші. Я усвідомлював, що її божевілля одного дня може їй зашкодити, що вона може зійти з рейок, це не було напевне, але після народження дитини я мав до цього приготуватися, бо тепер ішлося не тільки про мою долю, до неї додавався ще bambino, можливо, вже навіть почався зворотний відлік. Саме на цьому «можливо» ми щодня танцювали та святкували.

5

Незадовго після одного з її днів народження з Мамою почалися метаморфози. «Це було ледь помітно неозброєним оком, але навколо неї почали змінюватися повітря та настрій. Ми нічого не побачили, але відчули. На ній позначилися спершу незначні речі — в жестах, кліпанні вій, оплесках, у зміні темпу. Спершу, аби не збрехати, ми нічого не побачили, тільки відчули. Ми сказали собі, що її оригінальність продовжувала зростати, що вона досягнула нового рівня. Згодом вона почала регулярніше нервувати, її гнів тривав довше, але тут не було нічого особливо тривожного. До того ж вона продовжувала часто танцювати, хоча й з більшим самозабуттям, але тут не було нічого особливо тривожного. Вона пила трохи більше коктейлів, іноді одразу вранці, щойно прокинувшись, але ні час, ні доза нічого відчутно не змінювали, порядок речей залишився таким самим. Тож ми продовжили наші життя, наші свята, наші подорожі до раю». Це написав мені батько, розповідаючи, що тоді трапилося.

Дверний дзвінок пробудив нову природу матері. Чи то пак той, хто дзвонив. Впалі щоки, особливий колір шкіри, який може дати тільки офісна робота, відчуття обов’язку, що аж полиняло на його габардин, — це був податковий інспектор, який нагадав батькам, що вони вже давно забули заплатити податки, так давно, що в нього під пахвою була товста тека, бо пам’яті вже не вистачало. Отже, батько засунув у рота люльку з усмішкою, потім пішов по чекову книжку, що лежала на тумбочці біля входу, саме над нею висів портрет прусського вершника. Але Татова люлька випала йому з рота, коли той податківець оголосив усю суму, а також пеню для тих, хто затримав виплати. І пеня була величезна, та й сума просто вражала та збивала з ніг. У буквальному сенсі слова — фізично, тому що Мама почала сердито штовхати податківця, котрий спершу впав. Тоді Тато спробував її заспокоїти, потім він енергійно підняв ті податки за рукав і стримано вибачився, не втрачаючи відваги. Але той чоловік розсердився та аж почав заїкатися:

— Тепер доведеться заплатити! Для суспільства корисно, коли люди платять сво-сво-сво-свої по-по-по-по-податки! Ви ви ви ви… ви ж із задоволенням користуєтеся круговими перехрестями! Ви ними користуєтеся без без без без сум-сум-сум-сумнівів!

А Мама йому на це незвично люто відповіла криком:

— Ви просто проститутка, та ще й ображаєте нас! Ми, мсьє, ніколи їздимо тими вашими круговими перехрестями, ми не такі! Якщо ми й користуємося тротуарами, то круговими перехрестями точно не користуємося! Якщо вже так добре платити ті податки, то зробіть уже собі таку ласку! Підіть заплатіть наші податки!

Поки Тато намагався знову розкурити свою люльку, стривожено спостерігаючи за моєю матір’ю, вона взяла парасольку, що стояла біля дверей, і відкрила її, аби вигнати ті податки з квартири. Відступаючи на сходи, податковий пан кричав:

— За це ви теж дорого заплатите, ви за все заплатите! Ваше життя перетвориться на пекло!

Тож матір, використовуючи парасольку як щит, змусила швидко скотитися сходами лицаря ордену податкових мечоносців, який чіплявся за перила та відважно рохкав. Він падав, знову чіплявся, ковзав і знову чіплявся. Мамине почуття обов’язку пережило серйозне випробування. На якусь коротку мить я побачив, як у її байдужих почервонілих очах на мить промайнуло все її довге життя. В якийсь момент Татові вдалося її обійняти та зупинити, їй уже саме вдалося спустити податки на декілька сходових майданчиків вниз. Після двох загрозливих телефонних дзвінків пан з податкової пішов шукати гроші на кругові перехрестя деінде, в інших людей. Після того, як ми всі втрьох добряче насміялися, Тато запитав:

— Але, Гортензіє, що це з вами сталося? Що на вас найшло? Тепер у нас будуть великі неприємності…

— Але в нас уже неприємності, бідолашний Жорже! Так, бо ви тепер бідний, Жорже. Всі ми бідні! Це з усіма буває, це банально та сумно… Доведеться продати квартиру, а ви ще й питаєте, що зі мною сталося? Подивіться, Жорже, вони все забрали. Вони все в нас заберуть! Все, в нас більше немає ні копійки… — відповіла вона. Потім слабко озирнулася, переконавшись, що квартира досі тут.

— Та ні, Гортензіє, ми не все втратили, ми знайдемо вихід. На майбутнє — треба таки відкривати листи, це може стати в пригоді! — заявив батько, дивлячись на гору паперів, а в його голосі звучали нотки адміністративних жалів.

— Не Гортензія! Тільки не сьогодні! У мене вкрали навіть моє ім’я, моє справжнє ім’я… — вона почала схлипувати, впавши на гору нерозкритих листів.

— Якщо продати квартиру, грошей буде більше, ніж треба для оплати боргу, а ще в нас є замок в Іспанії, а це тим паче не дрібничка. До того ж я міг би знову почати працювати…

— Оце вже ні, поки я жива — ви не повернетесь на роботу! Чуєте?! Ніколи! — вона істерично кричала, перемішуючи листи, ніби незадоволена дитина, що плескається у ванні. — Я не можу цілі дні проводити, чекаючи на вас, я не можу без вас жити! Ваше місце тут, коли ми вдвох… Не відпущу вас ні на секунду, так само не відпущу на повний робочий день! Цікаво, як інші дають собі раду з тим, що живуть без вас, — прошепотіла вона, її голос розбили схлипування, з сильного гніву вона змінила настрій на глухий смуток, для цього вистачило кількох складів.

Щовечора в моїй кімнаті, розглядаючи обидва ліжка, яких треба було позбутися, я запитував себе, чому сенатор мене не застеріг від податківців. А що, якщо цей чоловік був одночасно і вегетаріанцем, і велосипедистом? Я навіть не наважувався про таке думати. Можливо, ми уникнули чогось набагато гіршого, налякано констатував я та кинув дротик у Клода Франсуа — поцілив, але безрадісно.

Завдяки зверненню до комісії та з допомогою Непотреба ми виграли трохи часу. Продаж квартири та переїзд не сталися миттєво. Після того фіскального шоку до матері повернулася її звична поведінка. Майже звична. Іноді під час вечері вона починала сміятися та сміялася весь час, аж поки не сповзала на підлогу, під стіл, де стукала рукою по паркету. Залежно від того, хто був у гостях і про що говорили, люди за столом долучали свій сміх до її сміху або ж нічого не казали, не сміялися та не розуміли. В таких випадках Тато її підіймав і шепотів їй якісь слова для полегшення, а також ніжно витирав з її обличчя дикі патьоки макіяжу, що поплив. Відводив її до спальні та залишався там на стільки, скільки було треба. Іноді це тривало так довго, що гості йшли геть, аби не заважати. В неї були смішні нещасні напади сміху.

Проблема з новим станом Мами полягала в тому, що, як казав Тато, ми не знали, на якій нозі танцювати. Тут можна було лише повірити йому на слово, бо це було слово експерта. Цілими тижнями вона не сміялася своїм сумним сміхом і зовсім не гнівалася, це могло тривати достатньо довго, аби можна було забути про її безумства та погані манери. В ті періоди вона видавалася більш милою, ніж будь-коли, навіть ще кращою, ніж була колись, хоча це було й важко, але вона з цим блискуче давала собі раду.

Проблема з новим станом Мами полягала в тому, що він не мав ні порядку денного, ні розкладу, той стан не чекав запрошення, а приходив сам, як нечема. Він терпляче чекав, поки про нього забудуть і повернуться до звичного життя, і тоді вже повертався — не стукав у двері та не дзвонив, повертався вранці, ввечері, від час вечері, після душу, посеред прогулянки. В такому випадку ми ніколи не знали, що робити, як робити, проте, за деякий час ми мали би до цього звикнути. Коли трапляється аварія, існують підручники, в яких сказано, як надавати першу допомогу, і це рятує життя, але тут підручників не було. До таких речей ніколи не звикаєш. Тому щоразу ми з Татом дивилися на все це, ніби вперше бачили. Принаймні так було в перші миті, далі ми згадували та починали озиратися, аби зрозуміти, звідки міг прийти цей новий рецидив. Але він приходив нізвідки, в цьому й була проблема.

Ми теж багато, хоча й невесело, реготали. Якось під час вечері один із гостей весь час повторював «трусами своїми клянусь» щоразу, коли щось стверджував, і ми побачили, як Мама підвелася, припідняла спідницю, почала спускати труси, поки зовсім їх не зняла, а потім кинула ними в обличчя того, хто так любив битися об заклад, труси зависли в нього просто на носі. Вони без звуку пролетіли над столом та приземлилися точнісінько на носа. І це сталося просто під час вечері. На якусь мить запала мовчанка, згодом котрась із пань вигукнула:

— Та вона ж втрачає голову!

У відповідь на це матір одним махом допила свій келих і сказала:

— Ні, мадам, голови я не втратила. Якщо я щось і втратила, то це мої труси!

Від біди нас врятував Непотріб. Він почав дуже голосно сміятися, за ним почали сміятися всі за столом, так початок драми перетворився на анекдот про летючі труси. Якби Непотріб не засміявся, ніхто би не засміявся, це точно. Як і всі, Тато сміявся аж до сліз, але ховав обличчя.

А ще якось вранці, коли я вже снідав у той час, коли мої батьки ще й не лягали, поки котрісь із танцюристів ще буянили у вітальні, видаючи смішні звуки, поки Непотріб спав на кухонному столі носом у розчавленій в попільничці сигарі, поки Мадемуазель Надмірність обходила спальні, аби розбудити утікачів з вечірки, я побачив, що матір голою вийшла з ванни, на ній були тільки туфлі на шпильках. Її тіло вкривав тільки дим сигарети — та й то не все тіло, а лиш обличчя. Вона шукала ключі на тумбі біля вхідних дверей, дуже невимушеним тоном оголосивши батькові, що йде купити устриць і холодного мускаде для гостей.

— Але чимось прикрийтеся, Ельзо, ви ж застудитесь, — сказав він, стривожено посміхнувшись.

— Ви маєте рацію, Жорже, що б я без вас робила! Я люблю вас, знаєте? — відповіла вона, а потім зняла з вішака хутряну шапку. Так само невимушено.

Далі вона пішла, протяг голосно зачинив за нею двері. Разом із батьком ми дивилися з балкона, як по-імператорськи статечно вона йде, високо піднявши підборіддя та не звертаючи уваги на погляди, приборкуючи тротуар, ось вона викинула недопалок, клацнувши при цьому пальцями, та старанно витерла ноги перед тим, як зайти в крамницю продавця риби. Поки вона була в крамниці, батько із запізненням їй відповів, він сказав це пошепки, погляд його поблякнув:

— Я чудово знаю, що ви мене любите, але що я маю робити з цією божевільною любов’ю? Що я маю робити з цією божевільною любов’ю?

Мама вийшла з крамниці, усміхаючись нам, ніби почула сказане, в руці вона тримала тарелю устриць, а другою рукою тулила до грудей дві пляшки, тоді батько зітхнув:

— Яке диво… Я не можу себе його позбавити… Точно ні… Це божевілля — і моє також.

Іноді вона поринала в безумні справи з дивовижним ентузіазмом. Згодом ентузіазм вичерпувався, як і ті справи, після них залишалися тільки сюрпризи. Коли вона почала писати роман, то замовила цілі коробки олівців і паперу, а також енциклопедію, письмовий стіл і лампу. Вона ставила стіл по черзі біля кожного з вікон — для натхнення, а також біля стіни — для концентрації. Але вже коли вона всідалася, то не мала ні концентрації, ані натхнення, вона гнівалася, підкидала аркуші паперу, ламала олівці, била долонями по поверхні столу, вимикала світло. Її роман закінчився швидше, ніж було нашкрябано початок фрази на тій тонні паперу. Потім вона вирішила перефарбувати стіни в квартирі, аби підняти її вартість у очах майбутніх покупців. Вона без кінця купувала нові банки з фарбою. А також пензлики, валики, розчинник, драбину, скотч і рулони прозорої плівки, аби накрити паркет, меблі та все, що внизу. Спершу накрила поліетиленом усю квартиру та невеликими мазками на кожній зі стін спробувала всі кольори, але потім покинула справу зі словами, що все це не має сенсу, бо й так уже все втрачено, а квартиру й так продадуть — з пофарбованими стінами чи без. Цілими тижнями наша квартира нагадувала величезний холодильник — порожній і холодний. Щоразу Тато намагався її переконати, але вона все робила так невимушено, дивилася та не бачила, в чому проблема, тож він її облишав і безсило спостерігав, як його дружина втрачає розум із цими безплідними ідеями. Проблема полягала в тому, що вона таки втратила голову. Звичайно, зовні цього було не видно — голова залишилася на плечах, але не ясно, де ділося все інше. Голос мого батька перестав бути для неї достатньо заспокійливим.

Наше звичне життя здиміло під час банального та пересічного пообіддя. Воно здиміло антрацитовим хімічним димом. Поки ми з батьком пішли купити якісь дрібниці — вина, побутову хімію, хліба, то були звичайні буденні покупки, — батько вирішив обов’язково зайти до улюбленого флориста Мами.

— Мадлен обожнює її композиції, магазин далеченько, але щастя вартує такої далекої дороги!

Далека дорога була справді далекою, корки на вулицях, а в крамниці було багато дуже вибагливих клієнтів, а ще й ми довго вигадували гармонійну композицію, потім знову корки, довго шукали місце на паркінгу, а потім побачили на нашій вулиці хмару. З вікна нашої вітальні на п’ятому поверсі йшов стовп густого сірого диму, разом із ним виривалося сильне полум’я, його намагалися потопити зі шланга двоє пожежників, що стояли на величезній драбині. Перш ніж ми змогли підійти до пожежної машини та гулу сирен, потрібно було пройти через компактний натовп, який складався з одного роззяви, котрий виявив гнів через те, що отак тривожать, тому почав кричати та штовхатися ліктем:

— Заспокойся! Не штовхайся, хлопче, все одно вже пізно, тут більше немає на що дивитися! — сухо порадив мені старигань, рукою закривши мені прохід, а я намагався ту руку відштовхнути, аби пройти.

Він таки погодився мене пропустити, волаючи, аби я випустив зі своїх зубів його палець.

— О, квіти! Ви такі люб’язні! — вигукнула Мама, котра лежала на ношах, її накрили якимось золотистим папером.

Її перемащене чорним, сірим і білим обличчя не видавалося стривоженим.

— Все в порядку, мої кохані, я спалила всі наші сувеніри, тож вони їх не отримають! Ох і гаряче там було, але все, вже все скінчилося! — виголосила вона цілком задоволено, виробляючи руками якусь сплутану хореографію.

На її розкритих плечах було видно, що до шкіри пристали шматочки паленого пластику.

— Вже все, вже все, — повторював їй мій батько, котрий не міг збагнути, що робити, тому лиш витер їй лоба та дивився на неї запитальним поглядом, але запитання не ставив, по імені не називав.

Я так само не знав, що робити, тому нічого не казав, а вдовольнився тим, що мовчки тихо «клював» поцілунками її вугільно-чорні руки.

Начальник пожежників пояснив нам, що вона зібрала у вітальні гору листів, усі сімейні фотографії; все це підпалила, і через пластикову плівку від підлоги і до стелі наша вітальня швидко перетворилася на величезний котел; а коли вони знайшли її, вона спокійно стояла в куточку біля виходу, тримаючи в руках програвач і цілковито налякану велику птаху; вона обпеклася спаленим папером, але це не страшно; постраждала тільки вітальня, решта квартири вціліла. Якщо коротко, то головний пожежник пояснив, що все майже добре. Навіть якщо це треба було ще довести.

Доказів, що все майже добре, надати не зміг ніхто. Навіть поліцейські, котрі довго допитували Маму та просто рвали на собі волосся через її впевненість у власній правоті та дивовижні слова:

— Я всього-на-всього знищила те, що хотіла зберегти тільки для себе! Якби не ці дурні пластикові плівки, нічого би не сталося!

— Ні, я нічого не маю проти сусідів, я не хотіла їх спалити, бо якби хотіла, то мала би підпалити не свою квартиру, а їхню!

— Так, я чудово себе почуваю, дякую, а цей цирк скоро закінчиться? Стільки галасу через декілька спалених папірців!

Дивлячись, як вона усміхається та спокійно відповідає, Тато взяв мене за руку, аби самому не впасти. Його погляд зблякнув. Пожежники все залили водою, аби загасити полум’я, з ним вони загасили також і вогонь у його очах. Він усе більше ставав схожим на прусського кавалериста на картині, що висіла біля входу, в нього було молоде обличчя, але вкрите сіточкою легких тріщин, костюм його був шикарний, але старомодний, на нього можна було дивитися, але ні про що не просити, здавалося, що він прийшов до нас з іншої епохи, його часи вже минули, саме щойно минули.

В клініці нам також не надали жодних доказів того, що все майже добре. Одна тільки Мама вважала, що все просто чудово.

— Навіщо ми витрачаємо час по обіді в цій депресивній будівлі, якщо можна піти потанцювати! Так, з вітальнею не пощастило, але можна звільнити місце в їдальні! Поставмо Боджанґлза! Платівка не постраждала! Така чудова погода, невже ви не можете запропонувати якоїсь приємнішої прогулянки?

— З вами якось невесело, — пробурчала вона, погодившись піти разом із нами.

Коли ми прийшли, вона одразу сказала, побачивши стривожене обличчя лікаря:

— Ну що ж, бідолашний мій старий, не знаю навіть, хто з нас двох краще себе почуває, але якщо вам не шкода втратити пообідній час, підіть до когось! От самі скажіть, якщо цілий день навідувати психічно хворих, то й сам починаєш бути, як вони! Навіть ваш халат має не надто здоровий вигляд.

Після цієї ремарки батько усміхнувся, а лікар — ні, дивлячись на мою матір, котра відвертала від нього голову, він попросив, аби його з нею залишили сам на сам. Розмова тривала три години, весь цей час люлька мого батька диміла, а ми ходили перед великим депресивним будинком. Батько казав:

— Ти побачиш, цей кошмар закінчиться, все владнається, вона повернеться до тями, а ми повернемося до нашого життя! У неї досі таке добре почуття гумору, думаю, що такі дотепні люди не бувають аж геть пропащими!

Я чув, як він це повторює, тому й сам, як і мій батько, в це повірив, тому, коли лікар викликав його для розмови наодинці, батько пішов, мені підморгнувши. Підморгування означало, що кошмар скоро закінчиться.

В лікаря a priori такої думки не виникало, тому, коли батько вийшов з його кабінету, в нього було таке обличчя, що я одразу зрозумів — підморгування виявилося мимовільною брехнею.

— Вони залишать маму тут на деякий час, аби за нею глядіти, так буде простіше. І коли вона вийде, то буде вже зовсім здоровою. За декілька днів — і все, тож у нас буде трохи часу, аби до її повернення привести до ладу вітальню. Колір стін можеш обрати сам, от побачиш, ми добряче повеселимось! — заявив він, хоча його сумні ніжні очі говорили, що насправді ні.

Аби бути зі мною добрим, мій батько також умів прибріхувати по ділу і ні.

6

Лікарі нам пояснили, що її треба захистити від самої себе, захистивши таким чином усіх інших. Тато сказав, що тільки лікарі, що спеціалізуються на голові, можуть виголошувати подібні фрази. Мама облаштувалася на третьому поверсі клініки, де були всі, в кого голова поїхала, тобто переїхала. В багатьох пацієнтів переїзд був у розпалі, розум їх покидав, тому вони терпляче їли ліки та чекали, поки він сам піде і в голові стане чисто та порожньо. В коридорах було багато людей, які були нормальними та наповненими на вигляд, але всередині насправді були вже порожніми. Третій поверх нагадував величезну залу очікування перед четвертим поверхом, куди відправляли тих, хто був уже зовсім без голови. На цьомуповерсі пацієнти були найбільш потішними. Для них переїзд уже закінчився, від ліків усе минулося, в них залишалися тільки безумство та вітер у голові. Коли Тато хотів залишитися з Мамою на самоті та потанцювати повільний танець або взятися за щось таке, що дітей не стосується, я полюбляв ходити на прогулянку тим верхнім поверхом.

Нагорі був Свен, мій голландський друг, який десятком мов говорив одну й ту саму фразу. У Свена була чудова голова, він був розумний, але в нього був дивний передній зуб, через який він весь час плювався, щоразу той зуб ніби збирався випасти. Свен у минулому житті був інженером, саме тому він записував просто тонни статистики в свій учнівський зошит. Він захоплювався багатьма дуже важливими речами. Наприклад, записував результати матчів з поло протягом багатьох років, у нього можна було будь-що запитати, тоді він рився в своєму зошиті та дивовижним чином знаходив там результати, нашкрябані в куточку аркуша, це вражало. Також він цікавився життям Пап Римських, із ними було так само, він записував їхнє громадянство, дати народження, тривалість правління… Свен був просто невичерпним джерелом знань. Ліки забули вивезти з його голови цю наповнену по вінця частину. Але було ще щось таке, що Свен любив найбільше на світі — французький шансон. Він завжди гуляв із причепленим на пояс плеєром і навушниками на шиї, справжній тобі музичний автомат. Коли він співав, я відходив подалі, бо боявся, що його зуб таки випаде та полетить мені в обличчя. Він співав добре та голосно, вкладав у пісню всю душу, від щастя заливаючи її слиною. Якось він навіть заспівав Клода Франсуа, оту його пісню про молоток, і так я зрозумів, чому Тато перетворив його портрет на мішень для дротиків, було справді геть не людяно співати такі пісні. Якби в мене був молоток, то я би розбив плеєр Свена, аби він припинив співати цю жахливу пісеньку. А так я дуже любив його пісні, тому ніколи не залишався послухати, як він співає, особливо якщо при цьому він розкидав руки, як літачок, і від цього хотілося разом із ним відірватися від землі. Але Свенові було веселіше, коли він був сам, а не в компанії лікарів і медсестер.

Також була Повітряна Кулька. Це я її так назвав, бо вона так ніколи і не відповіла на моє запитання, як її звати. Тому було потрібно придумати їй ім’я, бо у всіх є право на ім’я чи бодай на прізвисько, бо так зручніше знайомитися та представлятися, тому я вибрав ім’я замість неї. Повітряна Кулька — це було просто. Вона працювала психічно хворою повний робочий день. Коли голова в неї поїхала, то залишила по собі лиш одну коробку. Тому в руках вона тримала пакувальний папір з повітряними бульками, якими вона цілий день лускала, дивлячись у стелю та клюючи таблетки. Ліки їй вливали через руку, тому що в неї самої не було апетиту. А от рука в неї могла спожити цілі літри, не набравши ні грама зайвої ваги, така вже дивна дама. Медсестра сказала, що до переїзду Повітряна Кулька робила огидні речі і що таблетки не давали злим демонам повернутися до її мозку. Вона лускала ті повітряні бульки, тому що сама мала голову, наче та наповнена повітрям булька, тобто повітря їй було властиве. Коли мої вуха вже починали тонути в піснях Свена, я йшов дивитися на стелю разом із Повітряною Кулькою, слухаючи «клац-клац» бульок, які вона лускала, це був справжній релакс. Іноді Повітряна Кулька випускала ще трохи повітря з інших отворів, і тоді доводилося тікати якомога швидше, бо ліків від цього не було.

Часто до Повітряної Кульки в гості приходив Йогурт, смішний чувак, який вважав себе президентом. Йогуртом назвав його не я, а персонал клініки. Він весь був якийсь повний по вінця, ніби вилазив із усіх дірок, як повидло з пиріжка, був м’яким, як сметана чи йогурт, тому справді весь час здавалося, що він от-от потече. Його голова поїхала, мозок переїхав, але завдяки лікам замість того мозку в голову поселився інший, зовсім новий. Йогурт на обличчі мав смішні бородавки, навколо рота в нього завжди залишалися крихти від печива, це було направду огидно. Аби приховати свою потворність, він мастив гелем і зализував назад своє волоссячко, можливо, він думав, що приклеєне до голови вороняче крило — це шикарно. Він часто приходив до Повітряної Кульки, всі в клініці говорили, що в нього до неї почуття. Цілими годинами він дивився, як вона пускає гази та тріскає наповнені повітрям бульки на пакувальному папері, та говорив із нею про його професію президента. Кожне речення він починав з я, я, я, я, при тривалому слуханні це виснажувало. В коридорах він усім тиснув руки з до смішного серйозним виразом обличчя, ніби таким чином боровся за голоси виборців. Щоп’ятниці ввечері від влаштовував збори, де говорив про свою роботу, після цього проводив вибори за допомогою картонної коробки для бюлетенів, і це всіх дуже пожвавлювало, навіть попри те, що він завжди перемагав на виборах, тому що був єдиним кандидатом. Свен рахував бюлетені та все записував собі в зошит, потім виспівував результати, а згодом Йогурт ставав на стілець для інавгураційної промови, при цьому мав переможний вираз обличчя. Тато казав, що в того харизма, як у кухонної табуретки, але, зрештою, Йогурта всі любили. Як президент він був смішний, але як пацієнт — цілком добрий.

Спершу Мама дуже нудьгувала на третьому поверсі, вона казала, що раз уже є ризик здуріти, то краще це робити поверхом вище. Їй здавалося, що сусіди по поверху навіюють на неї депресію, також вона шкодувала, що навіть під дією ліків веселішими вони не стають. Її стан був мінливим, вона могла зустріти нас цілком чудовою поведінкою, але впасти в істерику, коли ми від неї ішли. Траплялося й навпаки, тоді було важко з нею залишатися, бо треба було дочекатися, поки вона заспокоїться, а чекати можна було дуже довго. Під час відвідин на обличчі Тата застигала одна й та сама посмішка, що здавалася мені сильною та заспокійливою, а от матір у свої погані періоди сердилася на цю посмішку, бо й справді дуже важко щось таке витримати.

На щастя, вона зберегла почуття гумору, тому часто передражнювала сусідів, кривлялася, говорила в загальмованому темпі, накульгувала, тягнучи ногу. Якось по обіді, коли ми до неї прийшли, побачили, що вона завела бесіду з низеньким лисим чоловіком, котрий дивився на носаки свого взуття та потирав руки. Він був просто дивовижним — обличчя все в зморшках, а голомоза голова вся гладенька.

— Жорже, ви саме вчасно! Познайомтеся з моїм коханцем, звичайно, одразу так і не скажеш, але він дуже пристрасний, коли схоче! — вигукнула вона, пестячи череп свого співрозмовника, котрий почав голосно сміятися, киваючи головою.

На що Тато відповів, підійшовши, аби потиснути йому руку:

— Дякую, любий друже, пропоную вам оборудку — ви будете нею опікуватися, коли вона кричить, а я — коли сміється! Ви тут будете у виграші, бо кричить вона набагато частіше, ніж сміється!

Мама вибухнула сміхом, Тато і я — також, голомозий і собі засміявся, навіть голосніше за нас.

— Ну то йдіть собі, безумцю, повертайтеся за годинку, раптом я вирішу покричати! — кинула вона в бік лисого, котрий саме виходив з кімнати, тримаючись за боки.

А якось іншого разу вона зустріла нас у такій позі: голова похилена, руки звисають, рот розтулений. Тато впав на коліна та почав волати, аби покликали медсестру, але вже за мить матір встала на ноги та залилася дитячим сміхом. Цього разу її жарт тільки її одну і розсмішив, Тато ж направду весь зблід, я ж почав ридати, як немовля, нам такий жарт веселим зовсім не здався. Сам я так злякався, що аж розсердився. Сказав їй, що з дітьми так жартувати не можна. Вона кинулася мене цьомати на знак вибачення, а Тато зауважив, що мій гнів — цілком виправданий.

З часом Мама стала шефинею третього поверху. Вона всім заправляла з добрий настроєм, віддавала накази, роздавала почесті, вислуховувала скарги та маленькі жалі, в будь-який час давала поради. Їй це вдавалося так добре, що якось Тато приніс їй картонну корону та пиріг^[4], але вона від них відмовилася та зі сміхом вигукнула:

— Я королева дурнів, то краще принесіть мені друшляка чи якусь лійку, бо в кожного — своє королівство, своя влада!

Через її палату проходили всі придворні, таким був ритуал. Поміж них були закохані чоловіки, котрі приносили їй свої малюнки, шоколад, вірші, букети з квітів, зірваних на клумбі в парку, іноді навіть із корінцями, а також ті, хто приходив просто подивитися, як вона говорить. Мамина палата перетворилася на мініатюрний музей і величезне звалище водночас, повсюди. Дехто перевдягався в костюм, перш ніж прийти до неї з візитом, і це було зворушливо, так казав Тато, котрий до божевільних зовсім не ревнував. Щойно ми заходили до палати, він плескав у долоні, від цього всі залицяльники розбігалися — одні опускали голову, інші просили вибачення.

— До зустрічі, мої крихітки! — казала їм Мама, махаючи рукою так, ніби проводжала поїзд.

Серед придворних були і жінки, їх було менше, зазвичай вони заходили на чай і послухати, що Мама розповідала про своє попереднє життя. Вони весь час вигукували то «ох», то «ах», широко розплющивши очі, тому що Мама цього заслуговувала.

Навіть медсестри про неї дбали; на відміну від інших пацієнтів, вона могла обирати, що буде їсти, а також могла вимикати світло, коли захоче, а ще їй дозволяли курити в палаті, але тільки за замкненими дверима. Через усе це могло здатися, що справи в неї ідуть усе краще, а також забувався інший переїзд, який саме відбувався.

Поїхала не тільки Мамина голова, переїжджала також наша квартира. Переїзд був майже таким самим неприємним, як і лікування. Потрібно було розкласти та розсортувати цілі століття спогадів у коробки, а щось і викинути на смітник. Тато знайшов іншу квартиру на тій самій вулиці, але набагато меншу, тому на смітник довелося віднести несподівано багато. Непотріб прийшов, аби нам допомогти, але, попри своє прізвисько, він не дуже надавався до того, аби щось викидати, іноді він навіть діставав якісь речі зі сміттєвих пакетів та починав нас умовляти:

— Хіба можна це викидати, воно ж іще згодиться!

Таким чином він псував те, що й так нам важко далося, це було неприємно, тому що речі доводилося по другому колу класти в пакети для сміття, тобто вдруге з ними прощатися. Ми не могли залишити всі ці речі, бо в квартирі не було для цього достатньо місця, навіть суто математично, як казав Тато, а він на цьому знався. Навіть я вже давно зрозумів, що вся вода з ванни не поміститься в пластикову пляшку. Це математика, але нашому депутату Сенату це не було очевидно.

З часу госпіталізації Мами Тато був дуже відважним, він весь час усміхався, проводив зі мною багато часу, грався, розмовляв, продовжував мене вчити, ми вивчали історію та мистецтво, а також іспанську — за допомогою старого магнітофона та касет, які буркотіли, коли крутилися. Він називав мене «сеньйором», а я його — «ґрінго», ми пробували пограти в кориду з нашою Мадемуазель, але нам так і не вдалося цього зробити, бо червоний рушник у її очах був чимось на кшталт хронометра, вона взагалі на нього не зважала. Спершу вона дивилася, потім нахиляла голову, округливши шию, а потім тікала в протилежний бік. З Мадемуазель вийшов поганий бик, але не можна було на неї за це сердитись, тут уже хто на що вчився. Як і планувалося, після ремонту вітальні, коли ми з Татом фарбували всі стіни, мені дозволили обрати будь-який колір, тому що квартиру і так щойно продали, тобто нам було байдуже на колір, ми ж тут більше не збиралися жити. Тож я вибрав колір гусячих какульок, зробити вибір мені допомогла Мадемуазель Надмірність. Ми насміялися, коли уявляли вираз обличчя нових власників, які побачать цю темну та депресивну вітальню.

Коли ми знічев’я ходили в кіно, в темряві зали він міг плакати так, аби я не бачив його сліз. Я бачив його червоні очі після закінчення фільму, але робив вигляд, ніби нічого не сталося. Але після переїзду він сам розколовся, бо двічі розплакався при денному світлі. Плакати при денному світлі — це інше, бо це вже новий рівень смутку. Вперше це сталося через фото, єдине, яке Мама забула спалити. То не було якесь особливо вдале чи красиве фото, його зняв Непотріб, на ньому ми втрьох разом із Мадемуазель стоїмо на терасі нашого дому в Іспанії. Мама спирається на балюстраду та вибухово сміється, волосся падає їй на обличчя, Тато пальцем щось показує фотографу, точно для того, аби сказати йому, щоб не знімав, а в мене заплющені очі, щокою я притиснувся до Мадемуазель Надмірності, яка стоїть спиною, тому що фотографій їй уже було досить. Все розмите, навіть пейзаж на тлі видно погано. То була банальна фотка, але вона була останньою, єдиною, що не здиміла та не спопеліла. Саме тому Тато почав плакати посеред дня, бо від старих деньків нам залишилася тільки одна невдала світлина. Вдруге він заплакав у ліфті, після того, як віддав ключі від квартири новим власникам. Ще на п’ятому поверсі ми до сліз сміялися, бо дуже смішні вирази обличчя були в новоприбулих, коли вони нас заскочили за грою в шашки на кахлях у коридорі, а в цей самий час довкола з жахливими криками бігала велика птаха. Апофеозом стала мить, коли вони, скривившись, дякували за депресивну вітальню гівняного кольору. Але вже на третьому поверсі сміх Тата став менш веселим, а на першому поверсі сміх перетворився на довгі нещасливі ридання. Він іще довго стояв у ліфті, поки я чекав на сходовому майданчику перед зачиненими дверима.

Нова квартира була чудова, але зовсім не така смішна, як попередня. Тут було тільки дві спальні, коридор був маленький, тому, аби розійтися, доводилося торкатися боками стін. Він був таким коротким, що носом ти впирався у вхідні двері, не встигнувши навіть до пуття розігнатися. Від буфета з плющем залишився тільки плющ, бо буфет виявився завеликим для вітальні. Тож плющ був на підлозі, а буфет ми розібрали, таким чином обидва трохи втратили свого шарму. Щоби помістити у вітальні підбиту синьою тканиною велику канапу, два крісла, столик-пісочницю та стару валізу-тумбу, довелося всі ці меблі добряче покрутити, ця гра в пазли тривала цілими днями, аж поки ми не зрозуміли, що все не поміститься, та не відправили стару валізу в погріб, де вона покривалася цвіллю. Так само в їдальню не поміщався великий стіл, його ми замінили меншим, за яким не помістилося б жодного гостя. За столом було місце, що чекало на Маму, місце для Тата, для мене та Непотреба, тому що, попри всі його зусилля, він ще не міг поставити на животі тарілку та ніж із виделкою — вони не влізали та падали. Під час кожної трапези ми перевіряли, чи вони там поміщаються, але вони щоразу злітали. В моїй кімнаті стояло одне з моїх трьох ліжок — середнє — тому що з великим ліжком там ні на сантиметр не влазили мої іграшки. Зате ми досі могли кидати дротики в Клода Франсуа, от тільки дистанція була така мала, що ми щоразу попадали йому точно в голову. Та й сам Клод Франсуа в цій квартирі був не таким смішним. Великі вазонки на кухні поступилися місцем компактній банці з м’ятою для коктейлів Непотреба та Тата. Ванна була незграбно малою. Непотребу не вдавалося там ані повернутися, ані дихнути, він заходив туди боком, неначе краб, а виходив весь спітнілий, червоний як рак. Було чути, як він свариться щоразу, коли там щось падало, він намагався нахилитися і підняти, але починав ще голосніше кричати, тому що в результаті падало ще більше всього. Для нього душ у цій ванній був чимось гіршим, ніж армія. А от прусський кавалерист просто стояв на підлозі, без жодної належної його званню поваги. Він виграв численні битви, його мундир був укритий нагородами, але він скінчив на підлозі, ніби якась ганчірка, і єдине, що він міг з того місця бачити — то сушарка, на якій висіли шкарпетки з трусами, і мені було від того сумно. Проте вид з вікон цієї квартири був сумним для будь-кого, вони виходили просто на двір багатоповерхівки, там було темно, і нам було видно, як сусіди походжають у себе вдома. Хоча то радше вони на нас якось дивно дивилися, коли ми з Непотребом гралися у «слинявчик» або ж коли ставили тарілки йому на живіт, а ще коли Мадемуазель рано-вранці вправлялась у своїх вокалізах, чим будила весь будинок. Двох криків на три такти вистачало, аби в усіх квартирах одночасно засвітили всі вікна. Мадемуазель теж сумувала, вона клювала стіни, ніби намагалася їх трохи посунути, від цього в них з’являлися дірки, їй було так нудно, що іноді посеред дня вона спала стоячи. Незалежно від того, чи то поїхала Мамина голова, а чи наші меблі переїхали, ніхто не був надто щасливий від того переїзду.

На щастя, Мама взяла все в свої руки. Якось у п’ятницю ввечері, коли ми прийшли до клініки, то побачили, що всі коридори порожні. Всі двері були відчинені, але палати — порожні. Жодного безголового на горизонті. Навіть Повітряна Кулька десь полетіла. Блукаючи клінікою, ми нарешті почули якісь звуки, ніби музику та крики, що лунали з їдальні. Ми відчинили двері й побачили те, чого раніше ніколи не бачили. Всі безголові повдягали святковий одяг і танцювали повільний танець, дехто танцював сам із собою і щось кричав, а один навіть сміявся, як нормальний, але терся об одвірок, як ненормальний. Містер Боджанґлз безперервно крутився в програвачі, він точно ніколи раніше не звучав для таких божевільних, хоча у нас вдома уже бачив безумців, тут вони були вищого рівня. Свен грав на уявному піаніно, сівши за стіл без жодної клавіші, на якому стояла Мама, танцювала чечітку, співала та плескала в долоні. В неї направду добре виходило, можна було подумати, що то саме вона і співає пісню про Боджанґлза, а звуки з піаніно видобувають саме дотики Свена. Навіть Повітряна Кулька кивала головою, сидячи на кріслі з коліщатками, в неї був вираз обличчя, який я раніше не бачив. Казився тільки Йогурт, тому що через ці веселощі всі пропускали вибори, він усіх діставав, підходячи до танцюристів зі словами, що час іти голосувати, бо, якщо вони не проголосують, ніхто не буде ними керувати весь наступний тиждень. Він навіть Маму посмикав за спідницю, аби вона злізла зі столу, на що Мама взяла в руки цукорницю та висипала її вміст просто йому на голову, інших закликала зробити так само, аби трохи підсолодити йогурт. Всі безголові підійшли, аби щедро посипати його цукром, при цьому танцювали навколо нього, ніби якесь плем’я сіу, та співали:

— Підсолодимо Йогурта, підсолодимо Йогурта, підсолодимо Йогурта!

А сам він так і стояв нерухомо, чекав, поки його підсолодять, так, ніби жодного нерва не було в його президентському тілі. Повітряна Кулька дивилась на це та посміхалася на всі 32 зуби, тому що їй також обридли всі ці історії з президентством. Коли Мама побачила нас, то зістрибнула зі столу, підійшла, крутячись навколо власної осі, ніби дзиґа, та сказала:

— Цього вечора, мої кохані, я святкую завершення лікування, все скінчено!

7

Минуло чотири роки від того дня, коли Маму викрали. Для цілої клініки це стало шоком. Персонал не розумів, як таке могло статися. Вони звикли до втеч, але не до викрадень. Попри сліди боротьби в її палаті та розбите ззовні вікно, попри кров на постелі, ніхто нічого не бачив, ніхто нічого не чув. Їм було направду дуже жаль, і ми їм охоче вірили. Ті, хто був уже без голови, і ті, в кого голова тільки почала переїзд, були в справжнісінькому запамороченні, більшому, ніж зазвичай. В декого реакції були просто дивовижними. Той маленький лисий чоловік із поморщеним обличчям був переконаний, що це сталося через нього, тому весь час плакав і з усіх сил чухав собі голову, на нього направду було боляче дивитися. Він багато разів ходив до директора, аби в усьому зізнатися, от бідолашний старий, усі ж бачили, що він неспроможний бодай когось викрасти. Інший сердився, бо вона пішла і не взяла з собою його подарунки, він викрикував образи на Мамину адресу і бив руками по стінах, спочатку на це можна було не зважати, але згодом це почало дуже дратувати. Просто немислимо, хіба можна було показувати свій біль, при цьому ображаючи Маму? Він навіть порвав усі малюнки з пам’ятниками, що їх раніше їй подарував, для нас це стало полегшенням — тепер не доведеться ці аркуші забирати додому. Різного гівна там і так вистачало. Натомість Йогурт був переконаний, що то державна служба безпеки помстилася їй за історію з цукорничкою. Він весь час підходив до людей і казав їм, що більше ніколи не треба так себе з ним поводити і що наступного разу буде те саме — повстанців заберуть, аби катувати. Він надимав груди та високо тримав голову, мав вигляд людини, котра більше нічого не боїться. Аби повернутись у форму за рахунок цієї кризи, він хотів скликати медичні збори, але не треба вимагати неможливого, ніхто насправді не хотів допомагати цьому товстуну. Натомість Свен весело бив себе в груди, показував на нас пальцем, потім широко розкидав руки та зображав політ літака, співаючи пісні шведською, італійською, німецькою мовами, ми так і не розібрали, якими саме, але вигляд мав дуже задоволений. Потім він повертався, плескав у долоні, підіймав руки до неба та ішов собі, співаючи. Перед тим, як ми поїхали, він зайшов, аби обійняти нас на прощання, потертися об наші щоки своїм переднім зубом, пошепотіти молитви, окропивши нас слиною. Здалеку Свен був таки найбільш приємним з-поміж усіх безголових.

Поліцейські також нічого не зрозуміли. Вони прийшли оглянути кімнату та скласти протокол. Вікно справді було розбите ззовні, кров була направду Мамина, перевернутий стілець і розбита ваза дійсно засвідчували, що тут відбулася кривава боротьба, але внизу на газоні під вікном не було жодного сліду. Допит сусідів також нічого не дав, а персонал не бачив нікого дивного, хто би підозріло тинявся біля клінічного корпусу. Поліцейські вирішили, що працівникам можна вірити на слово, все ж таки в осерді їхньої роботи було вміння помічати дивних людей. Нас спершу допитали, аби розпитати, чи мала Мама ворогів, на це ми відповіли, що, окрім податкового інспектора, всі її любили, але той податковий слід швидко облишили. Вдруге нас допитали, але без якихось суттєвих результатів. А все через те, що Маму викрали ми, і Мама сама все організувала. І ми не такі вже й дурні, аби самих себе викривати.

Після того свята в їдальні, коли ми повернулися до палати, Мама заявила, що не хоче більше жити в клініці, і що, на думку лікарів, вона ніколи повністю не одужає, і що вона не буде вічно їсти ті ліки, бо вони не допомагають, бо від них немає жодної користі. «Хай там як, я завжди була трохи божевільною, тому чи я трохи більше божевільна, а чи трохи менше, це не вплине на вашу любов до мене, правда?» Ми з Татом подивились один на одного та вирішили, що ця ремарка поцілила просто в «яблучко». В кожному разі, нам уже набридло ходити в клініку щодня та чекати на її повернення, якого ніколи не буде, її місце за столом стояло вічно порожнє, а наші танці втрьох ми постійно переносили на кращі часи. Через ці та численні інші причини це не мало продовжуватись. Через те, що стіни клініки були надто тонкі, пісня Мсьє Боджанґлза там не звучала так, як треба, вона не пронизувала так, як пронизувала вдома, та й Мадемуазель Надмірність часто запитувала, стаючи перед канапою, чому Мама більше не тут і чому вона більше не читає, лежачи на дивані та пестячи пташці голову. І насамкінець я сам трохи ревнував, бо божевільні та персонал клініки могли спілкуватися з Мамою цілий день, а ми — ні.

Мені набридло ділити її з іншими людьми, от і все. Було справжнім злочином опускати руки та чекати, поки ті ліки остаточно перевезуть розум із Маминої голови, так я думав, поки Тато почав говорити, він був стривожений і збуджений одночасно.

— Я з вами цілковито згоден, дорога Несесіте!^[5] Годі цій клініці вас псувати, тут ідеться і про здоров’я інших пацієнтів! З тим ритмом і радощами, що ви їм принесли, якщо все триватиме в такому ж дусі, всі божевільні почнуть одужувати дуже скоро, і в мене почнуться проблеми з усіма вашими залицяльниками. Проблема полягає в тому, що я не уявляю, як переконати лікарів, аби вони дозволили вам звідси вийти, а також — припинити ваше лікування. Потрібно вигадати якусь брехню, дуже гарну та найбільшу з можливих брехню, якщо вона спрацює, то це буде просто шедевр! — вигукнув він, дивлячись примруженим оком у свою люльку, так, ніби там була якась відповідь.

— Милий мій друже, Жорже, ну що ви! Тут ніколи не йшлося про те, щоби просити дозволу. Ані дозволу на те, щоби покинути клініку, ані дозволу зупинити лікування. Та й взагалі, найліпше лікування — це бути не в оточенні божевільних, а з вами! Якщо я звідси не піду, то одного дня вистрибну з вікна чи з’їм усі таблетки одночасно, як це раніше зробив той, хто жив у моїй палаті до мене. Але не хвилюйтеся, цього не станеться, бо я вже все придумала… Ви мене просто заберете! Самі побачите, це буде аж божевільно весело! — заявила Мама, радісно плескаючи в долоні, як колись.

— Забрати вас? Маєте на увазі — викрасти з лікарні? — прокашляв Тато, рукою розганяючи дим своєї люльки, аби краще роздивитися мамині очі.

— Так, саме це! Сімейний кіднепінг! Я вже багато днів його готую, тож ви отримаєте свій шедевр. Досконала брехня, я придумала всю операцію, ви самі побачите, ми нічого не робитимемо навмання! — кинула Мама. Хоч вона й говорила тихіше, ніж зазвичай, із конспіративним виразом обличчя, з її очей через край вихлюпувалася хитрість.

— А й справді, все це ви придумали просто першокласно! Ви приготуєте нам шедевр! — прошепотів Тато, котрий знався на брехні краще, ніж будь-хто.

Його обличчя було розслабленим, так, ніби він відчув полегшення, ніби щойно наважився піддатися цій божевільній ідеї.

— Запрезентуйте нам ваш план! — додав він, а над його люлькою блиснув вогник, його очі також виблискували, погляд був рішучий.

Мама і справді підготувала свій кіднепінг до найменших деталей. Вона викрала колбу зі своєю кров’ю, яку в неї брали для попередніх аналізів. По довгих ночах спостереження вона виявила, що кожної ночі опівночі охоронець на вході на 35 хвилин іде, щоби зробити огляд приміщень і викурити сигарету в комірчині для білизни. Саме в цю мить ми маємо прийти та просто увійти через вхідні двері. Але, оскільки Мама хотіла, аби це було схоже на такі викрадення, які описують в книжках, це мало скидатися на те, що викрали її через вікно. Ми з татом визнали, що це дуже розумно. Вийти через двері — якось аж надто банально, як для викрадення, а Маму, попри все це лікування, вганяла в депресію будь-яка банальність. Якби вона захотіла, то втекла би сама, просто через вхідні двері, скориставшись перервою охоронця, але тоді це би не нагадувало викрадення, і весь її план зійшов би на пси.

За п’ять хвилин до півночі вона збиралася розлити свою кров на постільній білизні, обережно покласти стілець на підлогу, розбити вазу, але тихо, заглушивши шум за допомогою подушки, відчинити вікно, аби розбити скло ніби ззовні, скориставшись ганчіркою, щоб приглушити шум, і зробити вигляд, що це викрадення зі зломом. Ми мали прибути на місце п’ять хвилин по дванадцятій, одягнувши на голову колготки, зайти до неї в палату та викрасти за її ж власною згодою, аби тихо піти та навшпиньки вийти з центрального входу.

— Це блискуче закручений план, моя кохана, на коли ви плануєте власне викрадення? — запитав Тато, його очі затуманились, напевно, аби спробувати уявити перебіг цілої операції.

— Сьогодні ж, мої любі, навіщо чекати, якщо все готове? Ви ж не думаєте, що те свято я влаштувала просто так? То була моя прощальна вечірка!

Повернувшись додому разом із Татом, ми багато разів повторили весь план операції, в животах у нас було дивне відчуття. Нам було страшно, але ми не могли припинити безпричинно сміятися. Тато мав жахливий вигляд у тих колготках на голові, його ніс їх мало не проколов, а губи були як ніколи скривлені, в мене ж через колготки обличчя було пласким, як у малюка-горили. Мадемуазель Надмірність дивилася на нас, повертаючи голову то до нього, то до мене, вона намагалася зрозуміти, що відбувається, опускала шию, аби роздивитися нас знизу вгору, але було помітно, що вона цілковито розгублена. Перед виходом з дому Тато пригостив мене сигаретою та джин-тоніком, він пояснив, що гангстери завжди так роблять перед тим, як когось викрасти. Тож він викурив свою люльку, а я — сигарету, ми випили коктейлі, сидячи на канапі, але не дивлячись один на одного, аби не розгубити концентрації.

Мене вже зморило на сон, коли ми сіли в машину, в роті пересохло, в горлі стояв смак блювоти, в очах щипало, але я відчував себе набагато сильнішим — тепер я зрозумів, чому під час занять фізкультурою тато пив джин-тонік. Ми під’їхали ближче до клініки, запаркувалися подалі від ліхтарів, заглушили авто, подивилися один на одного з усмішкою та одягнули колготки на голову. Навіть крізь шар колготок було видно, що татові очі горять приглушеним світлом. У мить, коли ми відчиняли двері клініки, в Тата на колготках пішла стрілка десь на рівні носа, він спробував їх повернути іншим боком, але далі тріснуло вже біля вуха. Він продовжував крутити ці колготки, тихо нервово посміюючись, але капрон продовжував рватися, зрештою він взагалі перестав триматися купи, тоді довелося тримати його рукою ззаду на потилиці. Ось ми, ледь підстрибуючи, проминули скляну кабінку охоронця, далі навшпиньки побігли коридором, аж поки не зупинились на розі. Перш ніж повернути, ми притислися до стіни, а Тато визирнув з-за рогу, щоби переконатися — шлях чистий. Він рухався різко, крутив торсом і повертав голову на всі боки, і це було дуже смішно, та ще й джин-тонік подіяв, і мені було важко зосередитись. На деяких стінах було видно, як деформовані тіні просуваються та тремтять, і це було страшнувато. Коли ми дійшли до дверей, що вели на сходи, то побачили яскраву цятку ліхтарика, що смикалася на стіні на всі боки, та почули звук кроків, які наближалися. Мене ніби паралізувало, а ноги наче цвяхами прибили до підлоги, тому Тато смикнув мене за комір, аби затягнути в непомітне місце в коридорі. Ми заховались у напівтемряві та бачили, як охоронець пройшов прямо перед нами, зовсім нас не помітивши, в цю мить у мене в горлі не просто стояв смак блювоти, це вже була сама блювота — мене нудило. Я стримався, аби не шуміти, а також через те, що зрозумів — уся блювота залишиться в цих колготках у мене на голові. Ми почекали, поки кроки віддаляться, та геть як божевільні побігли до сходів. Піднімаючись сходами після джин-тоніка та переляку, я відчув, ніби лечу, навіть обігнав Тата на другому поверсі. Вже на третьому поверсі нам залишалося тільки відчинити двері навпроти та знайти за ними Маму, котра чемно чекала на розхристаному ліжку просто посеред розкуроченої кімнати. Вона також одягнула колготки на голову, через об’ємне волосся форма її голови тепер нагадувала цвітну капусту, обплетену павутинням.

— А, ось і ви, мої викрадачі! — прошепотіла вона, встаючи.

Побачивши Тата в його розідраних колготках, вона почала його пошепки бомбардувати зауваженнями:

— Боже, Жорже, що ви зробили з цими колготками? У вас обличчя таке, ніби ви десь проказу підхопили. Якщо хтось вас побачить у такому вигляді, вся справа накриється!

— Мене зрадив мій власний ніс, люба! Краще поцілуйте свого лицаря, замість того, аби його шпетити! — відповів він, а тоді взяв Маму за руку та притягнув до себе.

Далі я вже нічого до пуття не бачив, в мене була гикавка, а брови почали пітніти, піт великими краплями заливав очі, до того ж колготки натирали мені щоки.

— Та ж наш син геть п’яний! — заявила Мама, вона дещо здивувалася та навіть злякалася через те, що я хитався та ледь стояв на ногах.

Далі вона мене обійняла та всипала дрібними цілунками:

— Ви тільки подивіться на цього чудового хулігана, котрий напився, аби піти викрасти Маму, хіба це не мило?

— Він зразково себе поводив, справжній Арсен Люпен, принаймні по дорозі сюди, але для дороги назад, боюся, доведеться тримати його за руку, бо джин-тонік, здається, тут нашкодив.

— Тікаймо, до свободи нам лишається два поверхи вниз, — усміхнулася Мама, взяла мене за руку, а другою рукою відчинила двері палати.

Та за дверима стояв Свен, який швидко-швидко хрестився. Тато приклав вказівний палець до губ, Свен повторив цей жест, схвильовано схиливши голову. Мама поцілувала його в лоб, Свен дивився нам услід, продовжуючи тримати палець на своїх передніх зубах. Ми на повній швидкості збігли вниз сходами; на розі ми знову притислися до стіни, а Тато повторив свої рухи торсом і головою, визирнувши, чи там чисто, аж Мама йому прошепотіла:

— Жорже, досить уже придурюватись. Я хочу пісяти, і якщо ви будете мене смішити, то попісяю просто собі в труси.

Тож Тато зробив ще один широкий жест рукою, це мало означати, що шлях вільний. В коридорі батьки взяли мене за руки, і решту шляху я подолав, майже не торкаючись землі.

В автомобілі по дорозі додому атмосфера була безумною. Тато бив долонями по керму, граючи на уявних там-тамах, Мама аплодувала та сміялася, я ж на все це дивився, масуючи собі скроні, де люто калатало. Коли ми виїхали з кварталу, де була розташована клініка, Тато почав виробляти зиґзаґи на дорозі, він їздив колами на кругових перехрестях і сигналив, я ж упав на заднє сидіння, ніби мішок картоплі, це направду було якесь казна-що. Коли ми приїхали додому, Тато дістав із холодильника шампанське та відкоркував його, добряче розкалатавши — так шампанським забризкало все. Нова квартира здалася Мамі майже такою ж депресивною, як і клініка, але симпатичнішою. Гладячи голову Мадемуазель, яка надимала шию, та випиваючи келих за келихом великими ковтками, аби промочити горло, вона пояснила нам, які наступні етапи її плану.

— Я поживу в готелі, поки все заспокоїться. Буде якось дуже по-дурному, якщо побачать, що викрадена виходить з власного дому, ніби нічого й не сталося. В цей час ви будете на повільному вогні готувати красивезні побрехеньки для поліції, клініки, одним словом — для всіх, хто ставитиме запитання, — пояснила вона з серйозним обличчям, а свій келих, ніби чашу Грааля, простягнула до святкової пляшки.

— Щодо побрехеньок можете на нас покластися, тут перед вами стоять двоє досвідчених чоловіків! Але що ми робитимемо, коли розслідування закінчиться? — запитав Тато, випорожнивши пляшку в мамин келих.

— Що далі? Пригода продовжуватиметься, мій милий друже! Викрадення ще не закінчене. За декілька днів пошуки закінчаться нічим, і я сподіваюся, що ми поїдемо та заховаємось у нашому домі в Іспанії. Ви візьмете автомобіль в оренду, бо в таких умовах летіти літаком можливостей нема, будемо їхати об’їзними дорогами аж до кордону, далі можна буде прямувати з відкритим забралом аж до нашого будинку в горах та знову жити так, як жили раніше, отак усе просто, — сказала Мама, з зусиллям намагаючись встати, аби з нами цокнутися.

— О так, ви дійсно про все подумали! Я тепер запитую себе, чому вас поселили до тих божевільних, — відповів Тато, пригортаючи її до себе, аби обійняти.

Мені дуже хотілося спати, все через шампанське та емоції втечі, і я заснув просто на канапі, дивлячись, як батьки танцюють повільний танець.

Під час пошуків Мами та її викрадачів, між свідчень у поліції та заїздів у клініку, де треба було забрати її речі та показати наші сумні пики, ми заходили до неї в гості в огидний невеличкий готель, де жили повії, вони кричали та сміялися, іноді одночасно. Мама знімала там кімнату під вигаданим іменем.

— Ліберті Боджанґлз — не надто скромний псевдонім для особи, котру всюди шукають! — сказав Тато, на його щоки приклеїлася насмішкувата посмішка.

— Зовсім навпаки, Жорже, ви зовсім на цьому не знаєтеся! Немає нічого скромнішого за американське ім’я в готелі, де живуть лише повії. Ви що, такого не робили до нашої зустрічі? — відповіла вона, ледь похитуючи стегнами, на які поклала одну руку, а вказівний палець другої руки прикусила зубами.

— Ліберті, з вами кожен новий день — як нова зустріч, — відповів він, дістаючи з кишені купюри. Одну з них — з тризначним числом — він дав мені, щоб я пішов десь погуляв, а сам запитав у Мами:

— Скільки?

Вранці в день від’їду ми разом із Мамою чекали на Тата з орендованою машиною, розмовляючи про погоду та клієнтів із повіями, аж тут побачили, що він прибуває на величезній старій автівці, вона вся блищала, а на краю капота мала срібну статуетку богині, що стояла, закинувши свої крила назад. Він вийшов з авто, одягнутий був у сірий костюм, а на голові мав кашкет.

— Якщо міс Боджанґлз може завдати собі клопоту сісти в машину, — продекламував батько, намагаючись імітувати британський акцент, але зазнав у цій спробі цілковитої поразки. Одночасно з цим він не без шику відчинив передні дверцята і ледь вклонився.

— Але, Жорже, ви божевільний! Це ж зовсім не скромна непомітна машина! — вигукнула матір, опустивши на кінчик носа свої сонячні окуляри, геть як у голлівудської зірки, а потім поправила свій шарфик, справжня утікачка.

— Навпаки, міс Ліберті, ви взагалі на цьому не знаєтеся. Втеча має бути такою ж, як і брехня — чим вона помітніша, чим більша, тим легше в неї вірять! — відповів він, ледь піднявши кашкет і стукнувши підборами черевиків.

— Як скажете, Жорже, як скажете! Але мені так хотілося перетнути кордон, заховавшись у багажнику! Та це не має значення, можливо, ви й маєте рацію, так теж вийде смішно, — поступилася вона, помахавши рукою у відповідь на свист і оплески захоплених повій, які оточили лімузин.

Вже в машині Тато кинув мені дитячий костюм морячка, аби я перевдягнувся, там ще була сміховинна шапочка з помпоном. Спершу, коли я відмовився, він сказав, що саме так одягаються багаті американські діти, і він також перевдягнеться, і якщо я не підіграю, то нас точно зловлять. Тож я одягнув свій костюм, батьків він дуже насмішив; Тато не міг стримати сміху, коли бачив мене в дзеркало заднього виду, а Мама захоплено щипала мене за помпон:

— Таке вже непередбачуване життя. Вчора — гангстер, сьогодні — військовий на флоті! Не треба робити таке обличчя, дитино, подумайте краще про колишніх однокласників. Запевняю, що вони хотіли б опинитися на вашому місці, тобто сидіти в лімузині з шофером у товаристві американської зірки!

Ми виїхали на трасу, що вела на південь, бо Тато сказав, що з таким прикриттям, як у нас, не треба ховатися на об’їзних дорогах.

Зненацька нам сигналили, обганяючи, всі вантажівки, всі машини взагалі, люди махали руками, діти на задніх сидіннях приклеювалися до віконного скла. Повз нас проїхало навіть три поліцейські машини, поліціанти з нами теж привіталися, піднявши великий палець догори. Тато справді був королем цієї втечі, подумав я. Він мав рацію — чим більша брехня, тим легше вірять. Мама курила та пила шампанське, вітала автомобілістів, які проїжджали повз, такими словами:

— Оце так кар’єра, дітки, оце так публіка! Я чудово робила це все життя, я найвідоміший анонім на світі! Жорже, дайте газу, ті люди попереду не встигли зі мною привітатися!

Після семи годин утечі ми зупинилися в готелі на ніч. Тато забронював апартаменти з видом на море в палаці на атлантичному узбережжі.

— Ви послідовні в своїх ідеях. Сподіваюся, ви подумали про те, щоби забронювати дві спальні — одну для мене з сином, другу для вас, мого милого водія, — виголосила Мама, вона тішилися, що їй відчинили передні дверцята, ніби якійсь знаменитості.

— Звичайно, міс Боджанґлз, така зірка, як ви, не буде спати в одній кімнаті з обслугою, — підтвердив Тато, нахилившись до багажника, аби дістати валізи.

Коли ми зайшли в лобі, всі клієнти на нас дивилися, але виду не подавали, я ж ображено мусив констатувати, що персонал готелю, напевно, давно не бачив багатих маленьких американців, які носили би костюмчик моряка.

— Апартаменти для міс Боджанґлз і її сина та спальня для її водія, — попросив Тато, котрий вчинив розумно та облишив свій поганий акцент.

Аби помститися Татові та моєму моряцькому костюмчику, коли двері ліфта відчинились і туди зайшла пара справжніх американців, я наказав шоферу:

— Ну, Жорже, ви ж бачите, що ліфт уже забитий, беріть валізи та ідіть на сходи, аби нікому не заважати.

Двері ліфта зачинилися, з того боку залишилося здивоване обличчя Тата. Американців вразив мій авторитет, а Мама додала:

— Ви абсолютно праві, Darling, в наші дні дрібна обслуга думає, що їм усе дозволено. Для слуг Бог, який мав тонке розуміння пристойності, створив сходи, натомість для нас він створив ліфт, і треба пильнувати, щоби все це не переплутати.

Американці точно нічого не зрозуміли, але вони все ж таки змовчали зі стривоженим виразом обличчя. Ми сміялися, як дурні, поки чекали на Тата перед дверима наших апартаментів. Він прийшов захеканий і весь мокрий, кашкет сповз набік, із усмішкою він мені сказав:

— Ти мені за це заплатиш, малий шахраю, я чотири поверхи ніс цю валізу, ти в мене будеш носити цей костюмчик моряка цілий рік.

Але я знав, що він такого не зробить, Тато зовсім не був мстивим.

Ввечері в ресторані нашого палацу я подумав, що в цьому готелі не так весело, але більш комфортно, ніж у попередньому, також подумав, що в тому готелі з проститутками було якось приємніше та живіше. На це Тато мені відповів, що тут теж є повії, але вони скромніші та розумно розчиняються на тлі навколишнього пейзажу. Весь початок вечері я розглядав горизонт, аби викрити яку-небудь приховану проститутку, але безуспішно. На відміну від нас, вони дуже добре знали свою роботу, тому їх не помічали. Для нашої святкової вечері батьки замовили все, на столі височіли тарілки з омарами та іншими морепродуктами, шашлички з гребінців, пляшки крижаного білого, вкриті інеєм пляшки рожевого, відкорковане помахом шпаги шампанське, золотисто-червоне вино, офіціанти крутилися навколо нас, ніби бджоли, ніхто в цій залі ніколи раніше не бачив такої вечері. До нашого столика навіть підвели якихось російських музикантів. Мама стала на стілець, аби бути ближчою до зірок, із якими вона була на «ти», а також для танцю, вона крутила волоссям у дикому ритмі скрипок і склянок горілки, в цей час Тато стримано плескав у долоні, спину він тримав прямо, як і належить справжньому англійському шоферу. Мій живіт на очах ставав усе круглішим, я вже й сам не знав, коли тицяти виделкою і як зробити так, щоби голова припинилакрутитися. Наприкінці вечері мені всюди ввижалися повії та зірки, я був просто п’яний від щастя, наш водій навіть зауважив, що я п’яний, як справжній американський моряк. Як на утікачів, від нас залишилося забагато безладу.

В коридорі, аби потанцювати зі мною вальс, Мама одним порухом ніг скинула туфлі на високих підборах, підкинувши їх аж до стелі, а з мене зняла шапочку з помпоном. Її шовковий шалик пестив мені обличчя, її руки були ніжні й теплі, я чув тільки її дихання, чув, як за нами ішов і розмірено плескав у долоні Тато, він усміхався. Мама ще ніколи не була такою вродливою, я би все що завгодно віддав, аби цей танець не зупинявся, ніколи не припинявся. Вже в номері я потонув у обіймах ковдри та відчув, що мене обійняла чиясь рука, я здогадався, що моїм сонним сп’янінням вирішили скористатись і тихо перенести в інше ліжко. Вранці я прокинувся в спальні Тата, натомість обоє батьків були в апартаментах, вони снідали в номері з пом’ятими обличчями. Вочевидь, вночі обслуга та господарі могли собі дозволити все, перемішати все, направду, в їхніх стосунках вже не було порядку.

Ми вийшли з готелю (де Тато голосно кашляв, дивлячись, як Мама оплачує рахунок) і під дощем виїхали на пряму безкінечну дорогу, по обидва боки якої росли сосни. Після вчорашнього Мама облишила свій статус американської зірки, бо щоразу, як нас випереджала якась машина, вона стогнала, схопившись за голову. «Жорже, скажіть їм замовкнути, я вас прошу, кожен сигнал — то ніби удар молотком, підіть скажіть їм, що я ніщо та ніхто!» Але Тато тут нічого не міг зробити, тому він сильніше тиснув на газ, аби віддалитися від автомобілів, які були позаду, правда, тоді ми швидше наближалися до машин попереду, в цієї проблеми не було розв’язку, від чого Мама була в одному з тих душевних станів, у яких вона легко вибухала. Я розглядав, як за вікном марширують сосни, і зосереджено намагався ні про що не думати, що було не так уже й легко. Рухаючись вперед, ми мали віднайти наше попереднє життя, залишивши його позаду — таке було нелегко собі уявити. Після того, як ми виїхали з соснового лісу та почали підніматися на гору, весь час крутячись серпантином, я знову спробував зосередитись на тому, щоб не блювати, але й тут зазнав поразки. Маму, після того, як вона мене побачила, також знудило, тож блювотиння було повсюди. Коли ми доїхали до кордону, Мама та я були вже зелені та тремтіли на задньому сидінні, на передньому сидів Тато, він також посірів, майже як колір його костюма. Вікна були зачинені, аби нас не помітили, попри те, що в нас у салоні пахло сушеним оселедцем, хоч ми його навіть не їли. На щастя, не було ні поліцейських, ні охоронців, не було нікого, хто би нас перевіряв. Тато сказав, що все це через угоди когось-там про вільний ринок, і тому нас не діставали, але я так і не зрозумів, до чого тут взагалі ринок. Навіть водія іноді буває важко зрозуміти.

Ми облишили всі страхи вже після того, як подолали кордон і хмари, що причепилися до вершин французьких гір. Спускаючись до моря, ми наближалися до Іспанії, що чекала на нас разом із її яскравим сонцем, ми їхали поволі, широко повідчинявши вікна, аби вивітрився запах страху та сушеного оселедця, також ми повизбирували блювотиння за допомогою маминих рукавичок і попільнички.

«Аби замаскувати запахи моїх п'яних морячка та кінозірки, ми зупинилися біля Коста-Брава, аби назбирати розмарину та тим'яну на узбіччі. Поглядаючи на них, сидячи в тіні оливкового дерева, сміючись і розмовляючи, підставляючи біле обличчя сонцю, я сказав собі, що ніколи не жалкуватиму про те, що вчинив таку безумну річ. Така прекрасна картина не може бути плодом помилки, неправильного вибору, таке досконале світло не може спричинити жодних жалів. Ніколи».

Так писав мій батько в своєму таємному щоденнику, що його я знайшов згодом, уже потім.

8

Істерія, біполярний розлад, шизофренія — лікарі навісили на неї весь свій розумний вокабуляр, аби прив'язати її до божевільних. Також вони її прив'язали до будівлі, що викликала смуток, хімічно прив'язали її до тонни ліків, через її марення одним простим рецептом прив'язали її до кадуцея ^[6] . Вони прив'язали її подалі від нас, ближче до божевільних. Те, чого я так боявся, сталося, те, у що я навіть не хотів вірити, спало просто нам на голову, разом із цим прийшов вогонь і чорний дим, які вона запалила з власної волі, аби спалити свою зневіру. Це був зворотний відлік, але протягом щасливих днів я й забув усе пильнувати, і ось воно задзвонило, ніби нещасний поламаний будильник, ніби сигнал тривоги, від якого лускають барабанні перетинки, неясний шум, який нам говорить, що пора тікати вже тепер і що свято раптово закінчилося.

Проте з народженням нашого сина, просто під час пологів, разом із криками з Констанс, здається, вийшли й деякі риси її вибухового та зухвалого характеру. Я дивився, як вона шепоче привітальні слова на вушко нашому щойно сповитому малюку, і ці слова від матері були такими природними, що я цю банальність сприйняв як заспокійливу та прекрасну, ця нормальність мене заспокоїла. Поки наш син був малюком, її екстравагантність, здавалося, тривала, вона ніде не зникла, вона досі була спроможна і на розумні, і на пришелепкуваті дії, але вони були нестрашні та не мали справжніх наслідків. Згодом малюк став маленьким хлопчиком, який вчився триматися на ногах і щось белькотів, згодом його експерименти перетворилися на слова та кроки, це було маленьке створіння, що навчається та повторює за дорослими. Вона навчила його з усіма бути на «ви», бо вважала «тикання» найліпшим способом віддатися людям на поталу, вона сказала йому, що «ви» — це наче перший бар'єр для життєвої безпеки, а також знак поваги, що його треба виражати цілому людству. Тому наша дитина була з усіма на «ви» — з продавцями, гостями, з нашою панною з Нумідії, з сонцем, хмарами, речами та всіма елементами. Так само вона навчила його робити дамам реверанси та обсипати їх компліментами. Свої шанування на адресу дівчаток-одноліток вона навчила його виражати за допомогою цілування рук, що робило наші прогулянки містом у вулицях і парках дуже милими та позачасовими. Треба було бачити, як він виходить з пісочниці та чимчикує до дівчат, які здивовано дивилися, як їхні руки вкривають цілунками. Треба було бачити очі клієнток універмагів, що стежили за ним, забувши про список покупок, дивилися, як він шанобливо вклоняється в реверансі. Деякі матері озиралися на те, як він це робить, а потім повертали погляд на своїх синів, які сиділи у візку для покупок з роззявленим ротом, вкритим крихтами печива, і ніби запитували себе, чи це їхня дитина пропаща, а чи наш син — зіпсутий.

Він вселяв безмежний захват у власну матір, вона так ним пишалася, що іноді робила казна-що, аби тільки його вразити. Все те, що діти роблять, аби повипендрюватися одне перед одним під час перерви, виклики, що вони одне одному кидають, досягнення, які показують, аби їх помітили інші — все це він міг робити з власною матір'ю. Вони змагалися, хто з них відважніший, хто оригінальніший. Аби посмішити одне одного, аби викликати захват одне одного, перетворювали нашу вітальню на будмайданчик, спортзал, майстерню, вони стрибали, палили, малювали, кричали, все бруднили та перетворювали власні дні на конденсат усього найбожевільнішого, що тільки можна було собі уявити. Він стояв перед нею руки в боки, дивився хвалькувато, казав:

— Я взагалі не впевнений, що вам це вдасться зробити, Мамо, це дуже небезпечно, ви ж самі знаєте, тому краще облиште, я і так уже виграв!

— Це вже точно ні, чуєте! Я ніколи не здамся! — відповідала вона, перш ніж востаннє стрибнути на канапу, з усієї сили відстрибнути від неї, пролетіти над столом у вітальні та приземлитися в крісло під звук оплесків і вигуків «браво!».

Він також набув захопливої пристрасті до Мадемуазель Надмірності, і був час, коли взагалі не давав їй спокою. Він всюди ходив за нею, наслідував рухи її шиї, намагався спати стоячи та дотримуватися її режиму харчування. Якось вночі ми знайшли їх на кухні, вони на двох поділили та з'їли банку сардин, передні та задні кінцівки топтались в олії. Також він намагався залучити її до своїх ігор.

— Тату, Мадемуазель нічого не розуміє, от взагалі нічого не розуміє в правилах, навчіть мене говорити її мовою, тоді я зможу пояснити їй, як гратися! — попросив він мене, коли пташка пройшлася лапами по полю настільної гри.

— Говоріть із нею руками, очима та серцем, нічого кращого для спілкування не вигадали! — відповів я, навіть не сумніваючись, що весь тиждень він проведе, тримаючи одну руку на серці, а іншою намагаючись піймати голову пташки, аби своїми очима глибоко зазирнути в її очі, не моргаючи.

Сам я в цьому цирку прийняв роль Пана Покірності, погоджувався одягати обвішаний брелками сюртук, втілювати її бажання, реалізовувати задумані конкурси, оргії, фантазії, за допомогою чарівної палички намагався керувати цими безумними оперетами. Жодного дня не минало без гори її пришелепкуватих ідей, жодного вечора — без несподіваних гостей, запрошених на вечерю, без непередбачуваних свят. Ввечері я повертався після роботи та зустрічав старого товариша-сенатора на нашому сходовому майданчику, він пітнів і носив ящики вина, букети квітів і пакунки їжі.

— Щось там нагорі хмариться-туманиться, буде буря! Друже мій, варто підготуватися та взяти парасольку, щось буде! Оце ми погуляємо! — гукав він із радісним виразом обличчя.

І я бачив, що мій син на сходовому майданчику зустрічає гостей, на обличчі в нього була наклеєна фальшива борода, одне око закривала пов'язка, а на голові — піратський капелюх, до того ж він ще й вдавав, що накульгує на фальшиву дерев’яну ногу. У вітальні моя дружина, одягнута в широчезні шаровари та з фальшивим татуюванням у вигляді черепа на випуклому декольте, саме говорила по телефону, повідомляючи, що абордаж цілого флоту неминучий, тому потрібна підмога саме цього разу, аби звільнити трюми цього і так уже п’яного корабля.

— Все, прощаюся, саме прибув капітан, не баріться, бо весь ром випарується!

Під час усіх цих свят наш син не спав, він вчився танцювати, відкорковувати пляшки, готувати коктейлі, разом із Непотребом переодягав і фарбував поснулих на дивані гостей, аби сфотографувати. Він голосно сміявся, коли Непотріб виходив зі спальні голим і кричав, що хоче потонути в бочці горілки. Разом вони розробили цілу хитромудру стратегію, аби штовхнути в обійми сенатора пань і панночок, яких він хотів би запросити до своєї спальні. Непотріб непомітно показував свою обраницю та просив підносити їй напої, син із цілковито невинним виразом обличчя підносив і пропонував спробувати різноманітні алкогольні композиції, тому, аби зробити дитині приємно, жодна з них не наважувалася йому відмовити. Коли вони були вже «al dente», Непотріб підсідав до них, аби поговорити про свою владу, зустрічі з президентом і всі переваги, якими можна скористатися зі знайомства з подібною особою. Згодом він відводив їх у спальню, аби поділитися з ними шматочком відповідальності та крихтами слави. Якось вночі наш син, котрий вирішив, що прийшов час і самому собі допомогти, також завів до своєї спальні вродливу гостю. Він розстібнув сорочку, зняв штанці, за ними полетіли трусики, а далі він почав стрибати по ліжку просто перед дівчиною — зачарованою, приємно здивованою та збентеженою.

Тому, справді, в тому, що стосувалося виховання нашого милого нащадка, в подібних умовах ніщо не йшло так, як мало би йти. Оскільки ночі він проводив у приємній компанії, де брав участь у дорослих розмовах і слухав подекуди високочолі дебати та запальні монологи натхненних п'яничок, дні, проведені в школі, видавалися тьмяними та банальними. Хоча насправді йшлося не про цілі дні в школі, а радше про пообідній час, бо після таких вечірок ми майже щоранку просипали. Коли ми з Марін приїздили наступного після свята дня до школи з блідими обличчями та закритими темними окулярами очима, та ще й вигадували безумні історії для обґрунтування регулярної відсутності сина, то вчителька дивилася на нас стривожено. Одного дня вона сердито нам сказала, що «в цю школу не можна ходити, коли заманеться, це не прохідний двір!». На що моя мила дружина, заряджена на десять тисяч вольт, ніби невинно відповіла:

— Дуже шкода, бо, знаєте, двір бодай для чого корисного може придатися. Натомість ця школа взагалі ні на що придатися не може, тут йому читають твори з дитячої бібліотеки, з яких мало що можна вивчити, натомість під час вечорів із нами від слухає прекрасну прозу, обговорює літературні новинки разом із книгарями, а новини світу — з дипломатами, ловить «п'яненьких киць» разом із другом-сенатором, веде розмови про фіскальну політику та міжнародні фінанси з банкірами світового класу, фліртує з простолюдинками та маркізами, і вони падають у його обійми, а ви тут говорите про розклад, якого треба дотримуватися! Та чого ви хочете? Щоб він став чиновником? Мій син — ерудит і сова, він уже тричі перечитав весь словник, а ви хочете перетворити його на вкриту брудом чайку, що б'ється об хвилі і аж вся почорніла з нудьги! Він приходить лише по обіді саме для того, аби цього уникнути!

Мене це веселило, я усміхнено стояв і дивився, опустивши окуляри на носа, як вона виливає потік розрізнених аргументів, поки наш син бігав навколо вчительки, розмахуючи уявними крилами мудрої сови.

Після цієї надцятої сутички я розумів, що дні нашого сина в школі добігають кінця і що шкільного ритму, незалежно від того, чи ми дотримувалися його частинами, а чи в форматі all inclusive, неможливо буде дотримуватися протягом усіх років навчання.

Він думав, що це гра, найчастіше він дивився на матір і сміявся, думаючи, що вона знову грає одну зі своїх безумних ролей. Він думав, що це гра, а я робив вигляд, що не надто здивувався та не дуже засмутився. Аж поки одного вечора після тихого дня, присвяченого читанню, Колетт не сказала мені схвильованим голосом і з широко розплющеними від серйозної тривоги очима:

— Скажіть, Жорже, просвітіть мене… Боюся, що не зрозуміла… Жозефіна Бейкер не бувала в Парижі під час війни… Тобто ви не могли з нею тоді зустрічатися! Навіщо ви мені розповідали всі ці нісенітниці? Тож ви не можете бути моїм дідусем. Так чорним по білому написано в цій біографії, тому цікаво, чи це там дати переплутані, а чи це все плетиво побрехеньок? Це все неможливо, просто неможливо! Неможливо, чуєте, абсолютно неможливо! В мене вже й так немає імені, тепер ви позбавили мене предків. Хто мені доведе, що ви направду мій чоловік? Може, мені пора готуватися прочитати книжку про те, що ви й з Дракулою ніколи не зустрічалися?

В її голосі я чув збентеженість і добре розумів, що цього разу її благання не містили жодних фантазій, вона була нещасливо серйозною, її очі вкривав серпанок, і вона споглядала власний внутрішній світ, що саме руйнувався, а я відчував, що під моїми ногами провалюється паркет. Поки наш син голосно сміявся та почав малювати генеалогічне нелогічне дерево, Колетт дивилася на мене так, як дивляться на незнайомця, котрого перестріли на вулиці, на незнайомця, котрого вже ніби десь бачили. Вона тицяла в мене пальцем, ледь розтуливши рота й нахмуривши брови, готова щось мені сказати, вона була геть розгублена. Колетт похитала головою, бурмочучи собі під ніс якісь секретні формули, здавалося, що вона трохи її струсила, аби розставити речі на місця та віднайти смисл.

— Мені треба піти прилягти, я геть вибилась із сил, ви мене заплутали цими вашими дурницями! — зітхнула вона, прямуючи до спальні, нахиливши голову та розглядаючи, як ліва рука водить пальцем по лініях правої долоні.

— То хто мені Мама насправді? Бабуся? А Жозефіна Бейкер — це моя прабабуся? Мені треба буде пояснити цей малюнок, це дуже смішне дерево — тут мало гілок і багато крон! — сказав наш хлопчик, жуючи в зубах олівець.

— Знаєш, синку, в Сюзон багатаиуява, вона з усім грається, навіть зі своєю сімейною історією, але в родинному дереві Мами є коріння, листочки, гілки та крона одночасно, а ми з тобою — садівники, нам треба працювати над тим, щоби дерево стояло прямо та не вирвалося з коренем, — відповів я заплутаною метафорою, загорнутою в силуваний ентузіазм, а він із сумнівом прийняв свою місію, направду її не розуміючи.

Після пожежі я більше не міг грати цю комедію, вогонь, дим, пожежники, спалений пластик на плечах моєї коханої, весь цей прихований за її ентузіазмом смуток не могли бути плодом простого жарту. Я дивився, як син накриває її позолоченою ковдрою, він усвідомлено накрив її аж по шию, аби заховати магму розплавленого пластику та лупу-попіл, він вище підняв ковдру, аби їх прикрити, не бачити, більше не бачити цих пропалених стигматів, із усією нерозсудливістю дитинства, паротяг якого саме відходив і димів. Він проявив чимало холоднокровності та відваги під час випробувань, зберігав серйозний і сконцентрований вираз обличчя під час допитів своєї матері поліцейськими, а також під час усіх аналізів лікарів. Жодного разу він не відступив, жодної сльози не скотилося по щоках його гордого та мудрого обличчя. Єдиний знак, який зраджував його біль — то були руки, що він просовував у кишені, аби приховати стиснуті кулаки, натомість його обличчя залишалося серйозним і сконцентрованим, аби коментувати всі ці події:

— Ну що за безлад, ми знайдемо якийсь вихід, еге ж, Тату! Ми не можемо просто так без неї обійтися! Треба дати ногою під зад цим проклятим клопотам! — так заявив він, набираючи швидкість і копаючи носаком повітря, коли дізнався, що матір госпіталізують.

Повертаючись ввечері разом з ним, по дорозі додому я сказав собі, що він має рацію, бо там, де ми були, не існувало іншого виходу, ніж дати під зад здоровому глузду. Аби не засмучувати та вберегти від жахливої правди, я сказав йому, що його матір одного дня зможе повернутися додому, хоча лікарі заявили геть протилежне, на їхню думку, вона ніколи більше не зможе повернутися, бо її стан тільки погіршуватиметься, а та сумна будівля — як вона назвала лікарню — була єдиним її майбутнім. Я не сказав йому, що для того, аби зберегти життя інших, вона має там і померти. То був прекрасний весняний вечір, ідучи вулицею, тримаючи руку сина в долоні, я вже не почувався щасливим дурнем, яким я завжди себе самовдоволено вважав, тож перше слово з цього словосполучення я відпустив, воно десь відлетіло та зникло. Коли я зустрів його матір, то ніби побився об заклад, я вивчив усі правила цієї гри, підписав угоду, прийняв загальні правила користування та ознайомився з поглядами всіх сторін спору. Ні про що не шкодував, я й не міг шкодувати за тією ніжною маргінальністю, за постійними насмішками над реальністю, за показаними загальноприйнятим правилам середніми пальцями, годинникам, порам року, за тим, як ми показували язики всім цим «що скажуть люди». А й справді, в нас не було іншого вибору, ніж дати під зад здоровому глузду, тому ми додамо до контракту додаток. Після всіх років свят, подорожей, ексцентричності, екстравагантних веселощів я не міг уявити, як поясню сину, що все скінчилося, і що тепер щодня ми ходитимемо дивитися, як марить його матір у лікарняній палаті, що його Мама — божевільна, і що треба тихенько чекати, поки вона не згасне. Я збрехав йому, аби змогти продовжувати партію.

Стан Луїзи був мінливий, ми ніколи напевно не знали, як вона почуватиметься, тому щоразу наш синок дуже сумував перед тим, як прийти в лікарню. Ліки забезпечували їй певний спокій, завдяки їм вона частково віднаходила свій попередній стан, тоді ми зустрічали її в ледь безумному настрої, ніби нічого і не змінилося. А іноді, зайшовши крізь двері, ми бачили, як вона саме говорить зі своїми демонами, просторікує з привидами, складаючи руки, щоби прочитати псалми, що їх вона складала, згідно з власними неписаними істинами. Дуже швидко їй вдалося привернути симпатії інших пацієнтів і персоналу, котрі пробачали їй будь-які капризи та готові були буквально ноги їй цілувати, ніби то була якась маркіза. Наш син швидко знайшов свою провідну нитку в цьому лабіринті коридорів, де тинялися загублені душі, що досі трималися в тілах, які безцільно ходили. Він створив цілий ритуал візитів, то було справжнє агіт-турне, цілковито ірреальне. Спершу він ішов потримати плювальницю шизофреніку-меломану, потім ішов постояти в головах у старої злодійки, котра під дією сильних ліків уже нікому не могла нашкодити. Я користався його відсутністю, аби запустити разом із його матір'ю операцію втечі, що її назвав «Ліберті Боджанґлз». Луїза виявила чималий ентузіазм і також справедливо зауважила, що мені також належало би мати своє койко-місце в цьому закладі для божевільних.

— Жорже, любий, я би залюбки вам запропонувала розділити мої пігулки на двох, але нині я вже проковтнула всі ліки! Обіцяю завтра відкласти трохи для вас. Ця операція «Ліберті Боджанґлз» не може бути плодом уяви здорової на голову людини!

Операція «Ліберті Боджанґлз» була копняком під зад здоровому глузду, як і пропонував мій син. Я не міг наважитися закінчити роман, яким було наше життя, не додавши туди театральної фінальної крапки. Ми мали подарувати сину фінал цієї оповіді, такий, який би був на висоті, чернетку, в якій би роїлися сюрпризи, радісну та сповнену почуттів. Луїза попросила виступити в ролі підбурювачки, вирішивши, що то було би чудовим коронуванням, а вся подія буде наче діадемою на її чолі, що перетворить її на королеву божевільних. Вона просто хотіла востаннє вразити свого сина, от і все.

9

Просто перед нашою терасою, десь на десять метрів нижче, росла величезна сосна, вона завжди там була. Коли час від часу зимові свята ми проводили в Іспанії, то це дерево правило нам за новорічну ялинку. Разом із батьками ми цілий день її прикрашали, для цього брали драбину та одягали сосну в блискучі гірлянди, вогники мерехтіли, зверху ми додавали цілі хмари вати, а на вершечок ставили величезну зірку. То була дуже гарна сосна, і біля неї ми завжди проводили дуже гарний день. Але, як це буває з усіма, сосна виросла, і з моменту початку життя в нашому сховку мама весь час сварилася на це дерево, що, мовляв, псувало весь вид, вона казала, що через сосну зовсім не видно озера, і що на терасу падає тінь, і що коли якось почнеться буря, дерево зруйнує будинок і впаде точнісінько нам на голови, і що просто так одного ранку ця сосна перетвориться на вбивцю. Вона говорила про це щоразу, коли ми проходили повз, і, оскільки сосну було видно з усіх вікон, говорила про неї весь час. В мене й Тата жодних проблем із сосною не виникало, вона нас не надто дратувала, а щоб бачити озеро, було достатньо просто зробити кілька кроків убік, але для Мами це стало справжньою одержимістю. Через те, що дерево росло на межі нашої власності, тож нам не належало, ми разом із Татом пішли на прийом до мера, аби попросити дозволу ту сосну зрубати. Але мер відмовив, він вважав, що якщо всі почнуть рубати дерева, які когось дратують, то й лісу більше не залишиться. Вже вдома Тато сказав мені, що він з мером згоден, але через Маму це дерево завдавало нам прикрощів, тому треба обов’язково знайти спосіб, аби повернути в дім тишу та злагоду. Я, чесно, й сам не знав, що думати — зробити Мамі приємне чи нашкодити лісу, це було дуже складне запитання.

Окрім Непотреба, котрий завжди приїздив тут провести свої депутатські канікули та пограти зі мною в «слинявчик», попрацювати над успішністю свого життя, набиваючи собі живіт, та, підсмажуючись, лежачи на терасі, ми більше ні з ким не бачилися. Коли він приїхав вперше, то привіз із собою в машині нашу Мадемуазель Надмірність. Сам він прибув у стані крайнього емоційного та фізичного виснаження. Під час подорожі Мадемуазель без упину кричала, била крилами та стукала дзьобом у вікна, покривши заднє сидіння гівном. Оскільки він наперед ні з ким не домовився, то на кордоні мав клопоти, прикордонники перевіряли все — посвідчення водія, машину, багажник, багаж, вони ще й по другому колу все перевірили, щойно він заявив, що працює депутатом Сенату, бо вирішили, що він самозванець. Коли він вийшов з авто, то заявив, що більше взагалі не хоче бачити Мадемуазель, навіть на світлинах, і що він, якби все залежало тільки він нього, вже давно би засмажив її на рожні та з’їв би під пляшку доброго бурґьой, вина з долин Луари. А от Мадемуазель негайно покинула салон та попрямувала в бік озера, де просиділа цілий день, ображаючись. Коли Непотріб вирушав у Париж, аби повернутися до роботи в Люксембурзькому палаці, ми залишалися тільки втрьох, і нам цього вистачало.

Іноді Тато телефонував у поліцію, аби розпитати, як просувається слідство, він ставив телефон у режим гучного зв’язку, тож Мама слухала поліцейського, котрий говорив, що її не знайдено. Ми сміялися, самі собі затуляли роти, аби не шуміти, поки Тато сумним голосом говорив:

— Жахливо та геть незрозуміло, вона ж має десь бути! Ви впевнені, що навіть на слід її не натрапили?

На це поліцейський дуже присоромлено відповідав, що слідство тупцяє на місці, але пошуки тривають. Щоразу, коли Тато клав телефонну слухавку, я вигукував:

— Якщо слідство досі тупцяє на місці в Парижі, то сюди воно нескоро дійде! Це далеченько, навіть якщо їхати на машині чи летіти літаком, а пішки це буде ще довше, дуже довго.

Від цих слів мої батьки завжди дуже сильно сміялися.

Щоранку, поки Тато та я спали, Мама ходила купитися на озеро в товаристві Мадемуазель. Вона пірнала зі скель, а потім плавала на спині, споглядаючи, як сходить сонце, поки Мадемуазель Надмірність швидко крутилася навколо неї, намагаючись дзьобом упіймати рибку, але щоразу невдало. Згодом Мадемуазель перетворилася на салонну пташку, що їсть консервований тунець просто з банки, слухає класичну музику, носить намиста та бере участь у розпиванні коктейлів, вона просто відвикла від потреби ловити рибу.

— Обожнюю дивитися на небо та слухати шум води, що йде з глибин, так у мене реально виникає враження, що я деінде, для початку дня немає нічого кращого! — казала Мама вже вдома перед тим, як приготувати нам величезний сніданок, вона робила сік зі щойно зірваних у саду помаранчів, а також подавала до столу мед з пасіки нашого сусіда.

Потім ми вирушали за покупками у всі маленькі містечка, що були неподалік нашого дому, щодня — інше містечко, щодня — інший ринок. Я знав імена всіх торговців, часто вони безкоштовно пригощали мене фруктами чи пакетиками мигдалю, який ми поїдали, посідавши на камінь або на край тротуару, шкаралупу ми розбивали за допомогою каміння чи власних підборів. Продавці риби давали нам поради щодо рецептів і способів приготування. М’ясники підказували іспанські рецепти приготування свинини під шаром солі, додавання часнику в майонез або ж іще божевільніші рецепти паельї, куди треба було додати риби, м’яса, рису, перцю та всього іншого, і все це — одночасно. Потім ми йшли випити кави на одній із білих і позолочених сонцем площ, Тато читав газету та сам до себе сміявся, бо світ з’їхав з глузду, а Мама просила, аби я розповідав неймовірні історії, а сама палила, заплющивши очі та повернувши обличчя до сонця, ніби соняшник. Коли мені бракувало уяви, то я розповідав про вчорашній день, додаючи туди трохи неправди, переважно це виходило краще, ніж будь-яка вигадана історія. Після обіду ми залишали Тата, аби він міг зосередитися на своєму романі, а самі йшли до озера, там ми плавали в спекотні дні, а в прохолодні гуляли, збирали квіти для букету та «пекли млинці» на воді, кидаючи гальку. Вдома на нас чекав Тато, котрий саме добре попрацював, обличчя в нього було пом’яте, а в голові роїлися ідеї та вихори волосся. Ми голосно вмикали Боджанґлза під час аперитиву, поки готували вечерю на грилі. Мама вчила мене танцювати під рок, джаз і фламенко, вона знала всі кроки та рухи для всіх святкових або тренувальних мелодій. Щовечора перед сном вони дозволяли мені викурити сигарету, аби вправлятися у видуванні кілець диму. Тож ми влаштовували конкурс кілець диму, дивилися, як дим тане в зоряному небі, тішилися кожному ковтку нашого життя втікачів.

На жаль, за деякий час мамина голова знову поїхала, тобто переїхала, але з перервами. Неочікувані спалахи божевілля починалися в один момент, було достатньо якоїсь дрібнички, вони могли тривати двадцять хвилин, а могли і годину, вони закінчувалися так само раптово. Могли не повертатися й протягом кількох тижнів. Під час нападів божевілля її дратувала не тільки сосна, будь-що могло стати подразником. Якось ним стали тарілки, що їх вона хотіла поміняти. Все через те, що віддзеркалене в порцеляні сонце сліпило її, тож вона вирішила, що тарілки мають на меті всіх нас засліпити. Іншим разом вона вирішила спалити весь лляний одяг, бо від нього шкіра їй аж горіла, Мама побачила якісь сліди на руках, хоча слідів там насправді не було, та чухалася весь день, аж поки не розчухала до крові. А ще якось вона вирішила, що в озері вся вода отруєна, а все через те, що після нічного дощу вода змінила колір. Але щоразу вже наступного дня вона ходила купатися в озері, їла з порцелянових тарілок, одягала лляну сукню, ніби нічого й не сталося. Вона систематично закликала нас засвідчити правдивість і реальність усіх її навіжених марень, але щоразу Тато намагався її заспокоїти, довести, що вона помиляється, та все марно. Вона божеволіла, кричала, жестикулювала, дивилася на нас із страшною посмішкою, закидаючи нам нашу ж розсудливість:

— Ви не розумієте, ви нічого не бачите, це просто у вас під носом, а ви й не помічаєте!

Найчастіше вона не пам’ятала, що сама робила, тому ні я, ні Тато з нею про це не говорили, ми робили вигляд, що нічого й не сталося, і думали, що немає сенсу ворушити лезо у відкритій рані. Пережити це було важко і так, нам геть не хотілося переживати це на словах і в спогадах ще раз. Іноді вона усвідомлювала, що зайшла надто далеко, що вона зробила чи сказала щось не те, і це було ще гірше, бо в такі моменти вона вже більше нас не лякала, але робила боляче, дуже боляче. Потім Мама усамітнювалась, аби поплакати від своєї туги, здавалося, що вона не припинить плакати ніколи, так, ніби вона, спускаючись схилом, набрала забагато швидкості, її туга прийшла відкілясь з висоти, її туга прийшла відкілясь здалеку, і вона не могла цього витримати. Її макіяж також цього витримати не міг, він розмазувався обличчям, не тримався вій і повік, замащував її круглі щоки, покидав її шалені очі, що робили її страшенно красивою. Після туги приходила пригніченість, вона сиділа в куточку, обличчя вкрите волоссям, голову вона втягувала в плечі, нервово сіпала ногами та голосно сопіла, аби відновити дихання, так, ніби щойно швидко бігла. Я вирішив, що вона точно намагається випередити власний смуток, от і все. Коли вона була в такому стані, ми з Татом відчували себе взагалі непотрібними. Він міг намагатися її втішити, говорячи з нею ніжно, аби заспокоїти, та і сам я марно намагався до неї ластитися, все було даремно, в такому стані вона була невтішною, і між нею та її проблемами не було місця для нас, зайняти його було неможливо.

Аби пом’якшити розмах і тривалість таких криз, якось по обіді ми влаштували воєнну нараду. Втрьох ми всілися на терасі, аби визначитися, хто і якою зброєю поборе це велике нещастя. Тато запропонував Мамі більше не пити коктейлів протягом дня, коли їй тільки заманеться, йому здавалося, що це не можна виправдати нібито постійною спрагою. Якщо й не було певності в тому, що коктейлі прискорюють переїзд маминої голови, то було ясно, що вони цей переїзд також і не сповільнюють. Мама погодилася, на свій превеликий жаль, бо для неї коктейлі були справжньою пристрастю. В результаті переговорів їй вдалося домовитися про келих вина під час кожної трапези, аргументом було те, що під час війни нерозважливо відбирати в неї всю її амуніцію.

Як добровільна бранка, вона попросила нас замикати її на горищі, щойно безумство почне проявляти перші симптоми. Вона заявила, що тільки в темряві може зазирнути глибоко в очі своїм старим демонам. З великим смутком Тато погодився позачиняти всі бійниці нашого замку, він позамітав пил і прибрав у кутках усе павутиння, аби поставити на горищі ліжко. Треба бути ну дуже закоханим, аби погодитися замкнути власну дружину в такій похмурій кімнаті, щоб вона заспокоїлась. Щоразу, коли приходило безумство, було страшно дивитися, як Тато веде її нагору, на її горище. Мама кричала, а він говорив із нею дуже ніжно, бо не міг інакше. А я ж затуляв собі вуха, коли все це тривало надто довго, я йшов до озера, аби спробувати забути все те свинство, що нам посилає доля, та іноді навіть біля озера я чув Мамині крики, тоді я починав голосно співати і чекав, поки крики перетворяться на шепіт. Щоразу, коли перемогу в битві проти демонів було отримано — це була битва проти самої себе, — вона зсередини стукала в двері та переможно виходила з горища, вона була виснажена, а також трохи присоромлена. Навіть якщо після нападу на горищі Мама була дуже втомлена, вночі їй не вдавалося заснути, тому вона пила снодійне. Поки вона спить, жоден демон на неї не нападе, тож вона зможе відпочити, як справжня борчиня.

Оскільки Мама вечорами більше не пила аперитив, Тато ходив пити свій у товаристві сосни. Поки пив коктейль, одночасно виливав отруйну вибухову речовину біля підніжжя дерева, що вбирало все, ні про що навіть не здогадуючись. Коли я запитав у нього, чому він ділить аперитив із деревом, він розповів одну історію, таку міг вигадати тільки він. Тато сказав, що п’є аперитив у товаристві дерева, аби відсвяткувати його від’їзд, тому що скоро дерево звільнять, і що на нього чекають деінде. Він сказав, що з ним секретно зв’язалися пірати, котрі повідомили, що їм треба стовбур, аби виготовити щоглу для корабля. Оскільки він не був злим, то не хотів рубати дерево сокирою, і тому чекав, поки воно саме впаде, як доросле.

— Бачиш, дерево покине ліс, аби подолати моря та океани, воно обійде довкола цілої землі, буде мандрувати ціле своє життя, зупинятиметься в портах, долатиме бурі, тихо заколисуватиметься, одягнуте в прегарні старі такелажі, а вгорі — у чорний прапор із черепом і перехрещеними кістками, його чекає велика корсарська кар’єра, запевняю тебе, воно буде щасливішим і потрібнішим на кораблі, ніж тут, де губиться поміж такими самими деревами та стоїть без діла! — розповів він, виливаючи останній ковток речовини на коріння, а шумовиння — під ноги.

Я запитував себе, звідки він черпає всі ці історії. Я знав, що для того, аби Мама не стала ще безумнішою, він пив свій аперитив поруч із деревом, усе, аби просто викреслити його з пейзажу.

Але, уявивши дерево на кораблі, що йде крізь Карибське чи Північне море, та несе на борту піратів, які прямують до таємних островів, я вирішив повірити його історії. Бо, як завжди, він умів красиво брехати з любові.

Коли вона не поводилася, як добровільна полонянка, Мама була з нами все завбачливішою та уважнішою. Щоранку вона поверталася після купання з букетиком квітів, який ставила на столі біля наших ліжок, іноді вона доповнювала їх записочками, цитатою з котроїсь із прочитаних книжок або ж із однієї з її прекрасних поезій.

Цілими днями вона або залишалася в обіймах Тата, або ж обіймала мене. Щоразу, коли я проходив повз неї, вона ловила мою руку та притискала до грудей, аби я міг почути, як б’ється її серце, аби прошепотіти мені щось приємне, розповісти, яким я був, коли був маленьким, про свято, що вони влаштували просто в палаті клініки того дня, коли я народився, про скарги інших пацієнтів на музику та галас, що тривали цілу ніч, про вечори, що вона проводила танцюючи, аби мене заколисати, про мої перші кроки, які я зробив, аби схопити Мадемуазель за чубчик, про мою першу брехню, коли звинуватив Мадемуазель у тому, що вона напісяла в моєму ліжку, — аби просто розповісти, яка вона рада бути зі мною. Раніше вона ніколи нічого такого мені не казала, і те, що вона розповідає історії про те, чого я не пам’ятаю, мені дуже подобалося, хоч в її очах інколи було більше меланхолії, ніж радості.

В Сан-Хосе мешканці селища влаштовували велике свято, що тривало цілий день. Вранці вони почали прикрашати велетенську дерев’яну скульптуру Діви Марії букетами квітів, це було просто фантастично. Цілі родини приходили, несучи повні руки квітів, червоних і білих троянд. Вони клали їх біля підніжжя статуї, так поволі організатори свята сплели їй червону сукню з білими мотивами та білу накидку з червоними мотивами. Звучить неймовірно, але це треба було бачити. Уявіть, вранці був лише дерев’яний каркас із головою, а ввечері Богородиця була вже одягнута та напахчена, готова до свята, як і всі навкруги. Цілий день на всі боки стріляли петарди, чути було аж у долині, спершу я від цих звуків підстрибував, це нагадувало війну, як у кіно, але, здається, ніхто взагалі не хвилювався. Тато сказав, що іспанці — то справді воїни свят, і мені така битва сподобалася, в ній були квіти, петарди та сангрія. Протягом дня вулиці містечка наповнювалися родинами в традиційних костюмах, люди приїздили з цілої долини і навіть з іще віддаленіших місць. Від дідуся і до онучки — всі були переодягнені за модою початку минулого століття, ніби немовлята, котрим можна носити платтячка з кольоровим мереживом, це було пречудово. Щоб долучитися до такого войовничого свята, Мама купила нам такі ж костюми, аби ми могли розчинитися в натовпі та його звичаях. На відміну від пропозиції одягнути костюм морячка, ідея одягнути блискучу жилетку, шаровари та білі мокасини мене потішила, тому що ти ніколи не маєш смішний вигляд, якщо одягнутий, як усі навколо. Мама змогла помістити своє шалене волосся під хустину з чорного мережива та одягнула пишну білу сукню, ніби королева з підручника історії. їй направду було жарко в такому костюмі, тож вона без упину махала віялом з чорної тканини, на якій були намальовані метелики. Вона махала ним так швидко, що здавалося, ті метелики можуть полетіти в будь-який момент. По обіді вулиці заповнили іспанці в костюмах, які поважно прогулювалися, бо для них те свято також було і чимось серйозним. Вони пишалися та раділи, і я подумав, що з такими fiestas вони на те мали всі підстави.

Коли стало темно, на вулицях запалали багаття та смолоскипи, вони освітлювали танці та танцівників. На площі неподалік від церкви біля підніжжя Діви Марії місцеві приготували таку величезну паелью, що були потрібні довжелезні граблі, аби дотягнутися до рису, що булькав посередині. Всі пригощалися просто посеред знаменитого безладу та сідали хто як за столами на лавах, усі змішалися, тому що paella — це як fiesta, хитромудра суміш усього з казна-чим. Аби відсвяткувати кінець трапези, вони організували феєрверк, який стріляв звідусіль: з дахів будинків, з гір на горизонті, з човнів на озері — стріляло з усіх боків, стіни міста забарвлювалися в кольори різнобарвних букетів блискавок, і потім небо стало таке світле та освітлене спалахами, що здавалося — то білий день. І раптом усюди настала глупа ніч, ніби вона й собі долучилася до цієї прекрасної війни, і саме в цю мить я побачив, як течуть сльози у Мами під мантильєю, сльози текли безперервно, вони падали на її бліді круглі щоки, потім спускалися на краєчок губ, а звідти вже крапали на землю, перед тим затримавшись на гордовитому підборідді, що тремтіло.

Після феєрверка велика та вродлива пані, одягнута в червоне та чорне, піднялася на церковну паперть та почала співати про любов, вона була серцем свого оркестру. Аби співати голосніше, свої слова вона відправляла просто в повітря, простягаючи руки до неба, її пісні були прекрасними, можна було подумати, що вона зараз почне плакати, аби ще краще виразити їхній смисл. Потім вона почала співати веселих пісень, всі плескали в такт, пританцьовуючи, атмосфера була електрично-магічною. Ніби маріонетки, силуети крутилися, аж паморочилося в голові; як дзиґи, в різнобарвному тумані оберталися спідниці; танцюристи рухалися, ніби іграшкові, та підстрибували у своїх балетках. Дівчатка були одягнуті в мереживо світла, в них була матова шкіра та великі чорні очі, вони нагадували ляльок з музею та були страшенно красиві, особливо одна. Я весь час на неї дивився, не міг дивитися ні на що інше, крім її зачіски, високого чола та рожевих щічок. Вона була тут, просто переді мною, сиділа на лаві, тихо помахувала своїм віялом і сама до себе усміхалася, водночас мені здавалося, що вона сидить десь на іншому краю світу. Оскільки я на неї витріщався, наші погляди таки зустрілися, і я закам’янів, закляк, ніби статуетка, поки всередині мене все довго та ніжно тремтіло.

Перед північчю натовп відійшов і став у коло, аби звільнити місце для танцю. Пари одна за одною виходили, аби потанцювати перед співачкою та її оркестром. Поміж ними були подружжя старших людей, які танцювали, несучи власні крихкі кістки та весь набутий досвід, для них танець був майже наукою, вони рухалися впевнено, з точністю до міліметра, здавалося, що вони вміють робити тільки це — танцювати та ще раз танцювати — і всі плескали, аби їх привітати. Молоді подружжя проходили, аби показати свою пристрасть, приборкану ритмом, вони рухалися так швидко, аж можна було подумати, що їхній одяг яскравих кольорів от-от запалає. Партнери в танці просто пожирали одне одного очима, в них на диво змішалися домінування та захват, а над усім цим панувала палка пристрасть. А також там були пари з танцюристами різних поколінь, і це було дуже мило. Маленькі хлопчики танцювали з бабусями, дівчатка — з татами, виходило незграбно, плутано та ніжно, але обов’язково дуже серйозно, старанно та уважно, тож бодай через це на них було приємно дивитися, всі їм плескали, аби підбадьорити. Раптом я побачив, як просто нізвідки з’явилася Мама, котра саме виходила на центр танцювального майданчика, одну руку вона поклала на стегно, другу простягнула в бік мого батька.Навіть якщо вигляд вона мала впевнений, то сам я дуже злякався і подумав, що вони не мають права схибити. Тато вийшов на арену, високо піднявши підборіддя, натовп стих від цікавості, було цікаво побачити, як танцюватимуть єдині чужі на цій вечірці. Оркестр мовчав, здавалося, цілу вічність, а потім знову почав грати, батьки почали поволі танцювати, обертаючись, ледь опустивши голову, очі в очі, ніби намагалися одне одного знайти та приручити. Мені це видалося водночас красивим і сумним. Потім старша пані в червоному та чорному почала співати, гітари розігралися, затремтіли тарілки ударних, кастаньєти клацали, моя голова закрутилася, а батьки полетіли. Батьки летіли, вони літали одне довкола одного, вони летіли, хоча ноги їхні були на землі, а голова — в повітрі, вони справді літали, ніжно приземлялися, а потім здіймалися знову, ніби нетерплячі вихори, вони знову летіли з пристрастю, в шалі нестримних рухів. Ще ніколи я не бачив, аби вони танцювали ось так, це нагадувало перший танець, а також і останній танець. Вони ніби молилися рухами, це був водночас і початок, і кінець. Вони танцювали, аж їм дух забирало, і я теж навіть не дихав, аби нічого не пропустити, нічого не забути та запам’ятати всі ці божевільні рухи. В цей танець вони вклали все своє життя, і натовп це чудово зрозумів, люди аплодували так, як ніколи, бо, як на іноземців, батьки танцювали так само добре, як і місцеві. Вони всім вклонилися під бурю аплодисментів, оплески звучали по всій долині лише для моїх батьків, а я знову почав дихати, я був за них дуже щасливий, я був виснажений, як і вони.

Поки батьки пили сангрію разом із місцевими, я відійшов трохи далі, аби посмакувати цю мить і подивитися, як вони насолоджуються своєю новою славою. Сидячи на лаві та сьорбаючи молоко зі склянки, я розглядав натовп, аби знайти в ньому мою іспанську лялечку. Оскільки дівчатка всі були одягнуті однаково, мені здавалося, що вона — всюди, але її ніде не було. Зрештою, після довгого чекання вона сама до мене підійшла. Вона зненацька вийшла з натовпу, прикриваючи обличчя віялом, наближаючись поволі, ніби в романі, її ніби несла пишна сукня, ніби летіла. Вона заговорила зі мною, на мене не дивлячись, говорила вона іспанською, якої я направду не розумів. Вона говорила, з її горла виходили слова з твердим «р», клацала язиком по піднебінню, я ж по-дурному на неї дивився, широко розтуливши рот і розплющивши очі, ніби риба, що ловить повітря. Вона сіла поруч зі мною та продовжувала багато говорити, вона говорила за двох, бо сама бачила, що я ні на що не здатен. Вона не ставила запитань, це було ясно з її інтонацій, вона просто говорила та іноді поглядала на мою риб’ячу голову, і це було дуже добре. Вона ділилася зі мною своїми враженнями і повітрям її віяла, іноді ненадовго замовкала, усміхалася та знову починала говорити, здавалося, вона не збирається зупинятися, і це було чудово, бо ніхто її про це й не просив. Посеред однієї з фраз вона нахилилася, аби поцілувати мене в губи, так, ніби ми були одружені. Я ж сидів непорушно, ніби недоумок, сидів, не повівши й бровою, і виявитися таким нікчемним — це було просто незбагненно. Вона засміялася та пішла, двічі озирнулася, аби подивитися на мою пику, ніби в риби, що її щойно зловили на гачок.

Коли я повернувся додому і ліг, вимкнувши світло, то почув, як тихо відчинилися двері, та побачив, що до мене мовчки наблизився Мамин силует. Вона лягла поруч, обвила мене руками. Вона думала, що я сплю, тому говорила тихо, аби мене не розбудити. Із заплющеними очима я слухав, що вона шепотіла. Відчував її тепле дихання в моєму волоссі, ніжну шкіру її великого пальця, яким вона пестила мою щоку. Я слухав, як вона розказувала мені дуже пересічну історію. Історію милого та розумного хлопчика, котрий був гордістю своїх батьків. Історію родини, подібної на всі інші родини — зі своїми проблемами, радощами, болем, — і в цій всі одне одного все одно любили. Про неймовірного та щедрого батька, в якого були трохи вибалушені сині допитливі очі, котрий все робив у радості та з добрим настроєм, аби життя родини йшло на краще. Але, на жаль, просто посеред оцього ніжного роману з’явилася безумна хвороба, що скаламутила та зруйнувала це життя. В її голосі було чутно схлипи, Мама прошепотіла, що знайшла рішення, аби впоратися з цим прокляттям. Вона прошепотіла, що так буде краще, і я повірив, лежачи з заплющеними очима, відчув полегшення, коли почув, що ми повернемося до того життя, яке було до божевілля. Відчув, як її пальці перехрестили мій лоб, а її вологі губи поцілували моє підборіддя. Потому Мама пішла, а я заснув впевнено та безтурботно, з думками про наше життя завтра.

10

Завтра вранці на столику, що на терасі, просто посеред чашок і тарілок, кошика з хлібом і баночок варення височів неймовірний букет з мімозою, колосками суцвіть лаванди, розмарину, маку, різнокольорових маргариток та багатьох інших квітів. Я підійшов до балюстради і побачив, що Мама в білій туніці плаває на спині, як і щодня. Мама пливла в своєму білому футлярі, очі до неба, вухами вона слухала звуки з глибин, бо вважала, що для початку дня немає нічого кращого. Коли я озирнувся, то побачив, що Тато щасливо та задоволено дивиться на букет. Але, коли він сів за стіл, у затінку квіток побачив упаковку снодійного, де не залишилося жодної капсули. Він подивився мені в очі з дивним виразом обличчя, встав і побіг до озера зі швидкістю світла, а я залишився там, мене ніби цвяхами прибили, я в своїй піжамі залишився паралізований, не бажаючи розуміти драми, що відбулася там, внизу. Я дивився, як Тато біг, дивився, як Мама пливе, дивився, як Тато наблизився до Маминого тіла, що віддалялося. Я дивився, як він пірнув просто в одязі, аби допливти до Мами, бачив, як Мама повільно відпливає від берега, склавши руки на грудях, вона була в нічній сорочці з білої тканини.

Тато витягнув Маму з озера й поклав її на гальку. Він намагався її оживити, він всюди її торкався, тиснув їй на груди, як божевільний, намагався привести її до тями, цілував, аби віддати їй своє повітря, показати свою любов і почуття. Не пам’ятаю, як спустився, але ось я опинився поруч із ним, тримав холодну мамину руку, поки він продовжував її цілувати та говорити з нею. Він говорив так, ніби вона його чула, говорив так, ніби вона жива, говорив їй, що це не страшно, що він її розуміє, що все владнається, що не треба хвилюватися, що це просто чорна смуга і вона мине, що скоро вони знову будуть разом. Мама дивилася на нього, дала йому змогу говорити, вона дуже добре знала, що все скінчилося і що він каже неправду. Тож Мамині очі залишалися розплющеними, аби не робити йому боляче, бо іноді неправда важить більше, ніж правда. Я ж дуже добре зрозумів, що все закінчилося, зрозумів сенс слів, які вона сказала в моєму ліжку. І я плакав, плакав так, як ніколи раніше, тому що сам на себе ображався за те, що вночі не розплющив очей, плакав, бо не зрозумів раніше, що її рішенням було зникнути, попрощатися з нами та піти, аби більше нам не набридати своїми нападами на горищі, аби ми більше не страждали від її одержимості, нескінченних криків і волання. Я плакав через те, що зрозумів надто пізно, от і все. Якби тільки я розплющив очі, якби відповів їй, якби затримав, аби вона поспала зі мною, якби сказав, що і з божевіллям, і без вона просто чудова, тоді вона би цього не зробила, вона би не пішла скупатися востаннє. Але я нічого не зробив, нічого не сказав, тому вона тут, її тіло холодне, а очі вже не тут, вона слухає наш біль, але не бачить наших очей, повних сліз і страху.

Дуже довго ми всі втрьох залишалися на березі озера, так довго, що мамині волосся та одежа з білого льону повністю висохли. Від вітру її волосся ледь ворушилося, від вітру її обличчя знову було живим. Вона дивилася на небо, куди й попрямувала, очі її губилися під довгими віями, рот ледь розтулений, а волосся ворушить вітер. Дуже довго ми всі втрьох залишалися на березі озера, бо саме так досі нам усім було найкраще — коли ми втрьох дивились на небо. Разом із Татом ми мовчки сиділи, намагаючись пробачити їй цей неправильний вибір, намагаючись уявити життя без неї, хоча вона досі була тут, ми стискали її в руках, обличчя її було повернуте до неба.

Повернувшись, Тато поклав Маму в шезлонг і стулив їй очі, бо вони більше їй не могли пригодитися. Він покликав лікаря з сусіднього містечка, лише для формальностей, тому що правду ми вже знали, тут нічого було лікувати. Вони довго про щось говорили на віддалі, поки я дивився на Маму, котра лежала із заплющеними очима, одна рука звисала збоку, а друга лежала поруч, так, ніби це вона просто засмагає. Потім підійшов Тато та сказав, що Мама потонула через запаморочення, вона втратила контроль, він не дуже знав, що сказати, тому городив казна-що. Але ж я чудово знав, що цілу коробку снодійного не з’їдають, коли щойно прокинулись. Я чудово зрозумів, що вона хотіла заснути назавжди, бо тільки уві сні могла віддаляти своїх демонів і захистити нас від свого марення. Вона хотіла стати назавжди спокійною, от і все. Вона так вирішила, і навіть якщо це було сумним рішенням, я подумав, що в неї були на те свої причини і що варто було би їх прийняти, попри все, зокрема через те, що іншого вибору в нас не було.

Лікар залишив Маму в нас удома на її останню ніч тут, аби ми попрощалися, сказали їй «прощавай», аби ми поговорили з нею востаннє, він добре побачив, що досі не все сказано, що ми не могли з нею розлучитися просто так. Тож він пішов після того, як допоміг Татові покласти її в ліжко. Та ніч була найдовшою та найсумнішою за все моє життя, бо я й сам не знав, що їй сказати, так само мені зовсім не хотілося з нею прощатися. Але я таки там залишався, заради Тата, я сидів на стільці та дивився, як він із нею говорить, розчісує їй волосся та плаче, поклавши голову на її живіт. Він говорив їй докори, подяки, вибачення, все це іноді можна було почути в одному реченні, бо направду не було часу для того, аби зробити інакше. Він скористався цією останньою ніччю, аби поговорити про ціле життя. Він гнівався на неї, на себе, йому боліло за нас трьох, він говорив із нею про наше попереднє життя та про всі речі, яких ми більше не робитимемо, про танці, яких не танцюватимемо. Навіть якщо в нього все це виходило плутаним, я розумів усе, що він каже, тому що відчував такий самий біль, але не міг його виразити, мої слова спотикалися об стиснуті губи, застрягали в стиснутій горлянці. В мене була лиш штовханина уривків спогадів, цілісних спогадів не було, вони швидко змінювали один одного, бо неможливо згадати все життя всього за одну ніч, це було неможливо, це ж математика, так сказав би Тато за інших обставин. А потім зійшло сонце, що поволі прогнало ніч, а Тато зачинив віконниці, аби її продовжити, тому що нам було добре сидіти удвох у темряві разом із Мамою, ми не хотіли, аби наставав новий день без неї, ми не могли цього прийняти, саме тому він зачинив віконниці, аби день трохи зачекав.

По обіді добре одягнуті люди в сірих і чорних костюмах прийшли по мамине тіло. Тато сказав, що то пожирачі смерті і їхня робота полягає в тому, щоб із сумними обличчями забирати померлих з дому, зберігаючи при цьому нещасні обличчя. Навіть якщо їхнє ремесло здалося мені нетиповим, я був щасливий розділити мій біль із ними, нехай і на мить. Аби пережити таке горе, людей не буває забагато. Маму забрали, вона пішла без зайвих церемоній, аби в спеціальному місці дочекатися поховання. Тато пояснив, що не можна зберігати хворих вдома з причин безпеки, але я так до ладу і не зрозумів, чому. В тому стані Мама вже не наважувалася врятуватися втечею, до того ж її вже якось викрали, ми ж не могли все почати спочатку. Існували правила для живих, але існували правила і для мертвих, це було дивно, але так уже є.

Аби мати змогу розділити наше горе, Тато попросив Непотреба піти в незаплановану відпустку. Він приїхав уже наступного дня разом зі свою погаслою сигарою та блідою шкірою. Він упав у обійми Тата та почав плакати, я ніколи раніше не бачив, щоби його плечі так здригалися, він так сильно плакав, що вуса аж вкрилися шмарклями, а очі були червоніші, ніж зазвичай. Він мав приїхати, аби розділити наш біль, але приїхав зі своїм, тож в одному місці зібралося забагато болю. Аби його втопити, Тато відкоркував пляшку такої міцної рідини, що я би навіть не наважився вилити її біля тієї сосни. Тато дав мені нюхнути, і в мене наче згоріло все волосся в носі, але дорослі цілий день це пили великими ковтками. Я дивився, як вони п’ють і розмовляють, а потім — як вони п’ють і співають. Вони говорили лише про веселі спогади, сміялися, а я сміявся разом із ними, бо не можна бути весь час тільки нещасним. Потім Непотріб упав зі стільця, ніби якийсь мішок, а Тато також упав, намагаючись його підняти, бо Непотріб був великим мішком, який важко було посунути. Вони голосно сміялися та повзали рачки, Тато намагався вчепитися за стіл, а Непотріб шукав свої окуляри, що спали з його вух-креветок, тому шукав їх, тицяючи носом у землю, як це роблять кабани. Ніколи не бачив нічого подібного, тому, вже збираючись спати, я подумав, що Мамі би це сподобалося. Озирнувшись, я побачив у темряві, хоча сам до кінця в це так і не повірив, привид Мами, яка сидить на балюстраді, аплодує та голосно сміється.

Весь тиждень перед похороном Тато залишав мене з Непотребом вдень, а повертався аж вночі. Вдень він зачинявся в своєму кабінеті, аби дописати роман, а вночі приходив посидіти зі мною. Він взагалі не спав. Весь час пив свої коктейлі та прикурював люльку, аби не спати. Він не мав втомлений чи нещасний вигляд, він був зосередженим і веселим. Він незмінно погано свистів, співав так само погано, але, як і все, що робиться від щирого серця, це можна було витерпіти. Разом із Непотребом ми намагалися зайняти себе, як могли, він водив мене гуляти довкола озера, ми змагалися, хто більше пустить «жабок» галькою, він з гумором розповідав про свою роботу в Люксембурзькому палаці, ми гралися в «слинявчик», але все це виходило трохи сумним, бо серце до того не лежало. Прогулянки завжди були занадто довгими, а «жабки» — надто нечисленними, від гумору не хотілося сміятися, а тільки усміхатися, мигдаль та оливки весь час падали поруч або ж поцілювали в лоба та щоки, але якось безрадісно, невесело. Коли вночі Тато приходив посидіти зі мною, то бурмотів якісь історії, в які, здається, не вірив і сам. І вранці, коли сонце ще по-справжньому не зійшло, він досі був тут, сидів на стільці, дивився на мене, запалена люлька ледь освітлювала його особливий погляд.

Іспанські цвинтарі не схожі на інші. В Іспанії замість того, аби душити мертвих кам’яною плитою і тоннами землі, мертвих складають у величезні комоди з великими шухлядами. На цвинтарі селища були ряди таких комодів, а також росли сосни, аби захищати від літньої спеки. Вони складали своїх мертвих у шухляди, так, ніби це було простіше, аби з ними бачитися час від часу. З селища прийшов кюре, аби провести всю церемонію, він був дуже милим і елегантним у своїй білій із золотим рясі. На його голові було тільки одне пасмо волосся, він обкрутив його довкола голови, аби видаватися не таким старим. Те пасмо було таким довгим, що починалося посередині лоба, обкручувалася навколо голови та закінчувалося просто за його вухом, і ні Непотріб, ні Тато, ні я ніколи не бачили такої зачіски. Прийшли чоловіки в костюмах, із собою вони прихопили свою професійну тугу, вони приїхали на гарному жалобному авто, в багажнику якого лежала Мама в труні. Прийшла Мадемуазель, із цієї нагоди я покрив їй голову чорною мережаною хусткою, птаха добре себе поводила, шию вона тримала прямо, опустивши дзьоба додолу. Коли вони дістали Маму, аби покласти її перед священиком, поруч із шухлядою, раптово піднявся вітер, і гілки сосен над нашими головами почали танцювати й тулитися одна до одної. Почалася служба, отець молився іспанською мовою, а ми повторювали за ним, але французькою. От тільки через вітер пасмо волосся в священика весь час вибивалося з-за вуха та летіло за вітром навсібіч, отець намагався його схопити та повернути на місце, тобто на своїй справі він аж ніяк не був зосередженим. Він молився, відволікався, аби піймати пасмо волосся, потім знову починав молитися з неуважним виразом обличчя, а пасмо знову летіло за вітром. Його молитви було дрібно посіченими, а в голові — вітер, ми вже й самі до ладу нічого не розуміли. Тато нахилився до Непотреба та до мене, прошепотів, що та антена з волосся давала йому можливість залишатися на постійному зв’язку з Богом і що через вітер йому не вдається зловити божественний сигнал. Тут уже було неможливо залишатися серйозними, Тато почав широко усміхатися, він був задоволений собою, такі історії міг придумувати тільки він. Непотріб і собі почав сміятися, вже ніщо не могло його стримати, він аж зігнувся в чотири погибелі від сміху, зітхаючи, намагаючись вхопити повітря. І я зробив так само, не міг опиратися цій хвилі сміху та веселощів, що направду не була пристойною на похороні. Спершу панотець здивовано на нас дивився, тримаючи долоню на голові, аби заблокувати ту свою антену з волосся та перервати обмін повідомленнями з Богом. Ми не могли зупинитися та реготали, щойно починали заспокоюватися, вистачало одного обміну поглядами, аби знову засміятися, тому ми почали ховати очі, аби знову стати серйозними. Кюре аж перелякався, він дивно на нас дивився, бо, певно, не бачив ніколи раніше подібного похорону. В момент, коли Маму клали в її шухляду, ми поставили її платівку з Боджанґлзом, і це було дуже зворушливо. Ця музика була такою ж, як і Мама, сумною та веселою водночас, Боджанґлз відлунював у лісі, заповнював собою весь цвинтар, ноти фортепіано розліталися в повітрі, від них у атмосфері танцювали слова. Ця пісня була довгою, такою довгою, що нам навіть вистачило часу, аби побачити, як привид Мами танцює далеко в лісі, плескаючи в долоні — як і колись. Такі люди, як вона, ніколи не помирають повністю, про це я подумав із усмішкою. Перед тим, як ми пішли, Тато встановив білу мармурову табличку, на якій вигравіювали такі слова: «Пам'яті всіх тих жінок, якими ви були, любов і вірність навіки». Я ж нічого не додав, адже цього разу все сказане було правдою.

Наступного дня, коли я прокинувся, Тата вже не було на стільці, в попільничці ще лишалося трохи його запашного тютюну, в повітрі відчувався дим його люльки, то була неначе хмарка, що от-от розвіється. На терасі я побачив Непотреба з затуманеними очима, він нарешті запалив свою сигару. Він пояснив, що Тато пішов, аби віднайти Маму, що він пішов у ліс, саме перед тим, як я встав, аби я його не бачив. Сенатор пояснив, що Тато більше не повернеться, що він не повернеться більше ніколи, та я й сам усе це зрозумів, порожній стілець уже все мені сказав. Тепер я зрозумів, чому він мав щасливий і зосереджений вигляд, він саме збирався в довгу подорож до Мами. Я не міг по-справжньому на нього ображатися, те безумство було і його теж, воно могло тривати тільки тоді, коли його несли двоє. Мені ж треба буде навчитися жити без них. Доведеться знайти відповідь на запитання, що я ставив собі весь час. Як інші діти живуть без моїх батьків?

На письмовому столі Тато залишив усі свої щоденники. В них було все наше життя — неначе в романі. Це було направду незвичайно, він описав усі наші прожиті миті — добрі та погані, танці, неправди, сміх, сльози, подорожі, податки, Непотреба, Мадемуазель і прусського кавалериста, Повітряну Кульку та Свена, викрадення та втечу, нічого не бракувало. Він описав одяг Мами, її божевільні танці, пристрасть до алкоголю, її нервування та красиву усмішку, круглі щоки, довгі вії, що ніби літали довкола її п’яних від радості очей. Читаючи його книжку, я відчував, що все проживаю вдруге.

Я назвав його роман «Чекаючи на Боджанґлза», тому що ми чекали на нього весь час, та надіслав видавцеві. Він мені відповів, що це чудово написане, смішне, але не тримається купи, тут не ясно, де голова, а де хвіст, саме тому він хотів би його підредагувати. Так книжка мого батька разом із усіма неправдами по ділу та без заповнила всі книгарні світу. Люди читали Боджанґлза на пляжах, у ліжках, на роботі, в метро, вони перегортали сторінки, насвистуючи, клали книжку на нічний столик, танцювали та сміялися разом із нами, плакали разом із Мамою, прибріхували разом із Татом і мною, все було так, ніби мої батьки досі були живі, то було просто казна-що, бо таке вже життя, і це дуже добре.

11

— Тільки подивіться на цю капличку, Жорже, тут повно людей, і всі моляться за нас! — вигукнула вона в порожній будівлі.

Згодом, підстрибуючи порожнім центральним нефом, вона обкрутила шарф довкола шиї так, аби він скидався на шлейф весільної сукні. В глибині крізь великий різнокольоровий вітраж проникали промені світанкового сонця, загадкове світло, в якому було видно, як літає пил у позачасовому вальсі, то був вихор, який кружляв просто над вівтарем.

— Клянуся перед Господом всемогутнім, що всі ті особистості, які живуть у мені, любитимуть вас до скону! — ці слова вона проспівала, ніби псалом, взявши в руки моє підборіддя, аби ще краще загіпнотизувати мої зачаровані очі своїм ніжно-зеленим поглядом.

— Клянуся перед Святим Духом любити та ніжно дбати і вдень, і вночі про всіх тих, ким ви будете, йти разом із вами все ваше життя, слідувати всюди, куди б ви не пішли, — відповів я, поклавши долоні на її кругленькі щоки, ще округліші через усмішку, з якої через край переливалася легкість і згода.

— Ви присягаєтеся перед усіма янголами що підете за мною всюди, направду всюди?

— Так, всюди, направду всюди!

Інформація видавця

УДК 821(44)

Б 91

EN ATTENDANT BOJANGLES BY OLIVIER BOURDEAUT

© ÉDITIONS FINITUDE — BORDEAUX 2015

PUBLISHED BY ARRANGEMENT WITH LESTER LITERARY AGENCY

Олів’є Бурдо

Б 91 Чекаючи на Боджанґлза [Текст] : роман / Олів’є Бурдо; переклад з фр. Ірини Славінської. — Львів : Видавництво Старого Лева, 2018. — 128 с.

ISBN 978-617-679-638-1

УДК 821(44)

Cet ouvrage a bénéficié des soutiens du Programme d’aide à la publication Skovoroda de l’Ambassade de France en Ukraine/Institut français d’Ukraine et des Programmes d’aide à la publication de l’Institut français.

Це видання було здійснене за підтримки Програми сприяння видавничій справі "Сковорода” Посольства Франції в Україні/Французького інституту в Україні та видавничих програм Французького інституту.

© Олів’є Бурдо, текст, 2015

© Ірина Славінська, переклад, 2018

© Тетяна Омельченко, обкладинка, 2018

© Видавництво Старого Лева, українське видання, 2018

Усі права застережено

ISBN 978-617-679-638-1 (укр.)

ISBN 978-2-36339-063-9 (фр.)

Літературно-художнє видання

ОЛІВ’Є БУРДО

ЧЕКАЮЧИ НА БОДЖАНҐЛЗА

Роман

Переклад з французької Ірини Славінської

Обкладинка Тетяни Омельченко

Головний редактор Мар’яна Савка

Відповідальний редактор Ольга Горба

Літературний редактор Галина Листвак

Художній редактор Назар Гайдучик

Макетування Альона Олійник

Коректор Святослав Горба

Підписано до друку 23.07.2018. Формат 84x108/32

Гарнітура Noto Serif. Умовн. друк. арк. 6,72.

Наклад 2000 прим. Зам. № 8-07-2310.

Свідоцтво про внесення до Державного реєстру видавців ДК № 4708 від 09.04.2014 р.

Адреса для листування:

а/с 879, м. Львів, 79008

Львівський офіс:

вул. Старознесенська, 24–26

Київський офіс:

Метро Контрактова площа

вул. Нижній Вал, 3-7

Книжки «Видавництва Старого Лева» Ви можете замовити на сайті www.starylev.com.ua

0(800) 501 508

spilnota@starlev.com.ua

Партнер видавництва

Віддруковано ПРАТ «Харківська книжкова фабрика «Глобус»

вул. Різдвяна, 11, м. Харків, 61052

Свідоцтво ДК № 3985 від 22.02.2011

www.globus-book.com

Про автора

Олів’є Бурдо (народився 1980 р.) — сучасний французький письменник. Працював агентом з продажу нерухомості в Нанті, однак втрата роботи змусила його зосередитися на літературній творчості.

Протягом двох років писав свій перший роман, але так і не зміг знайти видавця.

Тоді всього лише за сім тижнів Бурдо написав невелику книжку «Чекаючи на Боджанґлза». Її вихід спричинив справжній фурор у літературних колах.

Роман письменника-дебютанта став надзвичайно успішним, отримав чимало нагород та був перекладений багатьма мовами.

Примітки

1

Клод Франсуа — відомий французький співак, помер 1978 року від удару струмом. Приймаючи ванну, він вирішив підкрутити лампочку (тут і далі — примітки перекладачки).

(обратно)

2

«Кайпірінья» — бразильський алкогольний коктейль із кашаси, лайма, льоду та тростинного цукру. Існує версія цього коктейлю з горілкою, така варіація відома як «Кайпіровська».

(обратно)

3

У Франції в школах вихідні дні бувають не тільки в суботу та неділю, як звикли українські школярі, але і в середу та неділю.

(обратно)

4

Тут ідеться не просто про картонну корону як іграшку, а про традиційні атрибути французьких ритуалів 6 січня, на Богоявлення. В цей день шанують царів, які принесли дари новонародженому Христу. На це свято печуть традиційного пирога, в якому заховано квасолину. Пиріг ділять між усіма гостями, а той, кому дістанеться шматок із квасолиною, отримує титул «Короля» чи «Королеви», тому під час вечері може носити корону — наприклад, з картону.

(обратно)

5

Ім’я Несесіте омонімічне слову «nécessité», що означає «необхідність».

(обратно)

6

В Україні на аптеках часто можна побачити знак Панацеї — змію, що обвиває чашу. Тут символом лікарів постає кадуцей — палиця Асклепія, довкола якої обвивається змія.

(обратно)
(обратно)

Оглавление

Олів’є Бурдо Чекаючи на Боджанґлза

 

    1

    2

    3

    4

    5

    6

    7

    8

    9

    10

    11

Інформація видавця

Про автора

*** Примечания ***