Я й мої черевики (збірка) [В Домонтович Віктор Петров] (fb2) читать постранично

В. Домонтович

Я й мої черевики

Оповідання та новели

Я й мої черевики

(З циклу: Дрібні оповідання. «Життя, як воно є»)

Мушу признатись: найбільше в житті, окрім божевільних, я боюся і уникаю чистильників чобіт. Аджеж ніколи не знати, що ті або ті зроблять наступної миті. Тепер я маю достатній життєвий досвід, але так не було завжди. Ми вчимося на помилках, що їх припускаємося,

Чистити черевики, чи не межує це з катастрофою?

Одного весняного ясного ранку, простуючи вулицею великого приморського міста, на заклик двох веселих парубчаків, що зі своїми скриньками сиділи на розі головної вулиці, я поставив ногу на скриньку одного з них. Я не передчував нічого лихого. Сповнений спокою, я витяг і запалив цигарку.

Та годі було поставити ногу на скриньку одного, як другий раптом збентежився, розхвилювався, спалахнув і, зденервований схопився рвучко з малого свого дзиґлика. Сльози бризнули з очей. Він зняв одчайдушний крик. Його скривдили. Його образили. Його знищили, Це була його черга, його право, йому належало чистити мої черевики.

Хлопчик зірвав з себе кепку, кинув її на землю і в лютому шалі почав топтати її ногами. При цій нагоді він прокляв свого конкурента, його душу, його батьків і хрому його тітку з Пересипу.

– І тітка твоя хрома, і ти хромий. Усі ви паскуди!

Чи варто було жити далі в цьому сповненому неправди світі? Він забожився, що краще він заріже і себе, і свого конкурента, але нікому не дозволить знущатися з себе. Гордий, як еспанський гідальго, діючи за сталими приписами літературного трафарету, він не став відкладати здійснення своєї погрози надовго; він не хотів ризикувати тим, що ненароком передумає. Йому бракувало плаща і шпаги, але він мав ножа.

З кишені він витяг ножа, дволезу коротку «фінку», і в ясному повітрі лагідного весняного ранку зловісно блиснула криця.

Юрба, що тимчасом встигла зібратись, загойдалась на якусь хвилеву мить, але відразу ж ще щільніше зімкнулась довкола нас. Одна щиросердна панночка йойкнула й гістерично заверещала.

Не знати, чим би все це скінчилось і якого драматичного звороту набрали б події, якщо б мені не спала на думку, зрештою дуже нескладна й проста ідея.

Я запропонував Соломонове рішення.

– Хай мої черевики почистить спочатку один, а тоді після нього другий!

Двічі начищені черевики і двічі заплачені гроші, – це було найменше лихо з усіх можливих, що чекали на мене.

Люди розходились похмурі й розчаровані. Вони були явно незадоволені з мене.

Я теж пішов. Веселі юнаки насвистували марш Тореадора з «Кармен» і щітками вибивали такт по своїх скриньках. Я обернувся. Хлопець, той самий, що знав бучу, задерикувато й нахабно показав мені язика.

Каюсь: я почув себе приголомшеним. Що це було – бездоганно виконана комедія, не раз уже повторена задля таких ідіотів, як я? Хто скаже, де кінчається щирість і починається гра?..

Навчений досвідом, з тих пір я завжди ретельно обминав хлопців, що вистукували «Кукарачу», або «Гоп со смыком», Я уникав тих, що, показуючи свою вмілість, жонглювапи щітками, бляшанками з ваксою й пляшечками. Сповнений тривоги, я прискорював кроки, щоб оминути небезпеку, якщо хтось з них звертався до мене з пропозицією почистити мені черевики.

Так було й того разу, коли за кілька років згодом, я знов опинився в тому ж великому портовому місті. Було літо, була спека, була курява. Мої черевики, вкриті густим шаром куряви, явно вимагали чистки. Я довго вагався перед тим, як прийняти рішення, але виходу не було. Рубікон треба було перейти, черевики треба було почистити!..

Прийнявши рішення, я діяв розважно, Я не пішов на головну вулицю, я звернув на одну з бічних. На тиху вулицю, порослу акаціями. Я не підійшов до першого-ліпшого, я вибирав і зважував. Кінець-кінцем, я спинив свій вибір на одному, який здавався найбезпечнішим. Це не був юнак, це був літній чоловік, рудавий, в сірому піджаку, певне, колишній біржовий маклер од «Фанконі». Він справляв враження порядної людини, не здібної до жадних авантюр, – батько родини, що в спокої серця й сутінках акації хотів чесним, скромним, але приватним трудом заробити собі якусь пару копійок на шматок хліба.

Він сидів на своєму дзиґлику, прихилившись спиною до стовбура акації, замислений, байдужий і меланхолійний. Він не підкидав щіток, не насвистував, не гукав до перехожих. В його поведінці не було нічого агресивного.

– Ні, – сказав я сам собі. – Ні, будь певен! Жадна небезпека тут тобі не загрожує. Цей не підколе тебе. Він не зчинить ніякого скандалу. Справа обійдеться без крику, сліз, гістерики, міліції.

Я підійшов до нього. Я спитав його, чи він чистить черевики. Він відповів, що так! Я спитав його, чи він ладен почистити мої черевики? Він висловив згоду. Я спитав, скільки він візьме? Він назвав суму. Я не сперечався.

– Добре! – сказав я: – Чистіть!

Він чистив