Panicoffski [Ріо Кундер] (fb2) читать онлайн

Ріо Кундер Panicoffski

Вступні нотатки від автора

Отже, перед тобою, читачу, мій черговий роман. Неодноразово чув (частково це визнаю), що всі мої попередні романи багато в чому подібні один до одного. Мовляв, вони є різними варіяціями на одну тему, яка мене цікавить. Це, звичайно, тема найнеймовірніших збігів, що пронизують життя. Начебто побудова та стиль дуже близько повторюються із книжки в книжку. Не бачачи в цьому нічого поганого (кінець кінцем, мені не так важливо, що ті самі ідеї повторюються, зокрема, в Амада, Кундери й Куелья), вирішив, однак, цього разу вдатися до формалістичного досліду. Тут допоміг випадок. Кілька років тому я, втомившися від цілодобових письменницьких управ, вирішив присвятити час чомусь незвичному. Приятелька запропонувала піти на уроки сальси в одному з клубів біля Сохо. Моїм учителем був надзвичайний танцюрист і природжений викладач Освальдо Панікоффскі. Я швидко став справжнім фаном цього танцю, а з Освальдом ми якось невимушено відчули взаємну симпатію і вмить зробилися приятелями. Мені цікаво було говорити з людиною, що виявилася журналістом і поетом. Водночас його погляди як иноземця на багато речей дуже різнилися від звичних мені англійських концепцій. Досить інтенсивно ми проспілкувалися близько року. Відтак одного дня Освальдо переїхав із Лондона до Лідса, бо одержав звідти вигідну пропозицію. Його запросили розробляти ідеї й провадити дослідження для програм радіо, а також писати сценарії. На практиці ж він міг робити там що завгодно, якщо це було вигідно для радіо, включно з безпосередньою репортерською роботою. У Лідсі він пробув кілька років і пережив там пару бурхливих романів, які мені подеколи доводилося обговорювати з ним телефоном. Після другого з них він упав у глибоку депресію. Тоді раптом зірвався з місця й осів у Арґентині. Раз він до мене телефонував із Буенос-Айреса. А півроку тому несподівано одержав від нього пакунок. У ньому був рукопис і додана нотатка: «Ріо, я намагався написати про роман із Фабіаною, проте втратив інтерес. Мене значно більше тепер цікавить танґо: танцюю щоночи. Якщо хочеш, можеш використати це, як тобі заманеться. Тут багато всяких уривків — для мене це вже історія». Коли я прочитав рукопис і порівняв із тим, що чув від нього й Фабіани (з нею мав нагоду зазнайомитися), мені, власне, і спало на думку написати роман нібито разом із Панікоффскі. Тобто я публікую його рукопис майже цілком, а дещо переповідаю сам. Також додаю, що знаю про цю історію зі свого боку, розмірковую про різні речі, взагалі розважаюся. Що писав я, а що він, спеціяльно не казатиму — це нескладно буде визначити читачеві самому. Книжку на честь друга, який не схотів жодних прав на неї, назвав його прізвищем. Присвячую роман Фабіані. Тож поїхали.

Частина перша Un, dos, tres… cuatro, cinco, seis — salSA!

Назву себе Ґантенбайн… Ну, гаразд, гаразд, жартую… Насправді моє ім'я — Панікоффскі, Освальдо Панікоффскі. Дуже сексуально. Панікоффскі (паніка, коли не на лижах, англійською). Моя подружка каже, що це ім'я було б ідеальне для якоїсь німецької порнозірки з вусами й великим аґреґатом. Вусів я, слава Богу, давно вже не маю, а на аґреґат, загалом, не скаржуся…

О'кей, кожному видно, що прізвище не англійське, як не крути. Дійсно, не англійське. Бо народився я не тут, на півночі Англії, а в Арґентині, в славетному місті Буенос-Айресі, в дільниці Сан-Тельмо, — там, звідки походить танґо… А назвали мене на честь великого композитора й музиканта танґо Освальда Пульєзе.

El tango criminal!

Маленький Освальдо дуже любить танцювати танґо. Бабуся Мабель була неперевершена професійна танцівниця. Танцювати затято вчила й чоловіка, й маму, а потім і онука. І не лише танґо, а й сальсу, і меренґе. Мабель була парижанкою і прибула до Буенос-Айреса в 30-х роках двадцятого сторіччя, тільки-но прочувши про новий дивовижний танець. У родині навіть гуляла байка про те, що бабуся двічі запрошувала до танцю великого Карлоса Ґарделя. І що таки справді: як співак танґо він був — суперзірка, але як танцюрист — слабенький. Проблема з танґо виникла, коли режим військових в Арґентині запровадив у 1970-х роках комендантську годину. Як бути, якщо зазвичай танцюєш у салонах вночі, а тут — наказ: усім додому?

Проте й за диктатури танцювали де-не-де на вечірках, нехтуючи забороною…

Хлопчика Панікоффскі цілковито поглинули звуки бандонеона. Раптом він бачить, як падають двері і з'являються всі ті гарні високі чоловіки у військових одностроях і блискучих великих чорних окулярах на півобличчя. Один із них бережно бере Освальда на руки й несе в ніч… День чи два — без вікон незрозуміло — він перебуває у цій темній кімнаті, доволі смердючій. Оце так пригода! Буде що розповісти мамі й татові. Потім, знову в темряві, його кудись ведуть, і він опиняється в літаку! Разом з кількома військовиками (вау!) та кількома цивільними (у цих якось кумедно за спиною зв’язано довжелезні рукави білих сорочок). Літак летить і летить. Цікаво, куди? О, мабуть, долітаємо, бо хтось відчиняє двері назовні. Невійськові чогось кричать, лаються і брикаються, а солдати (правильно, а що ж — терпіти ці образи?) теж лаються у відповідь, хапають тих грубіянів і виштовхують у темряву. Смішно, але Освальдо не помітив у них парашутів. «Іди до мене, синку, — каже усміхнений офіцер, — тепер твоя черга». «А де ж мій парашут?» — питає малий довірливо. «Він не потрібний». Освальдо відчуває полегшення. А може, я вмію літати? Хтозна? Він трошки летить, а потім бачить у першому світлі світанку воду під ногами (здрастуй, море!). Відразу чує сильний сплеск і відчуває короткий різкий біль. Він — під водою. Він — золота рибка. Він — Карлос Ґардель. Він — позашлюбний син Че Ґевари. А може, це не він? «Ні, це не я, — відповідає сам собі Панікоффскі, — адже я вже давно не хлопчик…»

Розповім усю правду: народився я, Освальдо Панікоффскі, в Україні. Це там, на Сході… Як каже моя дівчина Беґонія (або просто Беґі — є там у її Еспанії такі екзотичні імена — люблю…): «Esta mas alla de Alemania» (тобто це — десь там далі за Німеччиною). І справді: це таки там. Й ім'я моє типово українське: спитайте в будь-якого українця. Ну принаймні прізвище. А от ім’я — теж таки дуже популярне. У моїй країні чи не половину хлопців звати Фідель або Че, бо ґенерація моїх батьків дуже любила кубинську революцію та її вождів, не кажучи вже про своїх власних: Леніна там, Пушкіна, Сталіна, Лєрмонтова і Троцького. Правда, для мене батькам трапився вождь менш відомий — тодішній комуністичний президент Куби Освальдо Дортікос, і в школі діти навіть наважилися дати мені прізвисько «Асфальто Тротуаро» (з Брежнєвим би так не ризикували), зате тепер знайомі англійці (багато хто з них ходить до мене раз на тиждень на уроки сальси) кажуть просто: Освальд (начулися свого часу про Лі Гарві Освальда, що застрелив — а може, то був і не він? — президента Кеннеді). Я сальсу танцюю дуже добре, якщо хтось теж хоче ходити на уроки, то ось, прошу дуже, всі дані на моєму інтернет-сайті: www.osvaldo.panicoffski.com. Добре, відкрию вже вам таємницю: байка про Арґентину на початку — це якраз для викладання сальси (ви ж все-одно це прочитаєте на сайті). Але скажіть-но мені: ну хто схоче вчитися латинського танцю в українця? По-перше, де це? А по-друге, де б це не було, це не є ні «сексі», ні «кул», як завжди втирає мені Беґі. Я й сам це знаю — для просунутого англійця сексі-країни — це Еспанія, Італія, Бразилія, ну, ще Хорватія в крайньому разі… А смакам Беґі довіряю. Вона має просто феноменальне чуття, ба навіть передчуття щодо моди, незважаючи на те, що їй лише 21 рік… Так от я й вигадав леґенду про Буенос-Айрес, діда-еміґранта з України і бабу-танцюристку, що прищепила любов до танцю. Насправді ж танцюю порівняно недавно — років зо п'ять, як почав. Просто маю хист і завжди там, в Україні, щось танцював: то подоляночку, то перемінним кроком ходив на уроках ритміки у школі, згодом балет, а насамкінець і гопака у темі національного відродження дістався. Аж потім з кубинкою Карменчо на латинських вечірках у Варшавському університеті перейшов безпосередньо до самої сальси й уроків латинської пристрасти, слухаючи тим часом ще й курс сучасної польської літератури… А еспанську я й так знаю, тим більше що так доля склалася: весь час маю подружок-носійок, так званий «горизонтальний словник», як влучно зауважив один знайомий ісландський інтелектуал… Взагалі ж сальса — це тобі, але й додаткові гроші, — теж приємно: викладаю раз на тиждень, а так я — журналіст, доктор наук і поліглот. І хай вас не збиває з пантелику моє фото у пашпорті: я навмисно сфотографувався у футболці бразилійського клубу Фламенґо, щоб розрядити напруження, коли перетинаю різні кордони. А подорожую за редакційними завданнями кудись мало не щомісяця. З українським же пашпортом, може, знаєте, завжди якісь затримки. Футболка часто допомагає, хоча недавно ця нервова лесболка на пашпортному контролі з камінною пикою спитала-таки, чи я футболіст і чому тоді так зодягся для пашпортного фото. Бувають же нудні індивіди… Мов я знаю кілька різних — у дитинстві батьки, за фахом мовники, провели зі мною експеримент: кожен із них говорив зі мною иншою нерідною мовою. Потім я до тих мов звик, рідну й так підчепив з оточення, а решти п'яти якось легко потім навчився.

Стоїть професор психології Роберт Легман біля вітрини зоомагазину. Уважно, не відриваючися, дивиться на акваріюм, що з того боку. В акваріюмі — золоті рибки. Вулицею йде малий Освальдо. Бачить сусіду-Легмана, що наче завмер. «Що це ви робите, дядю Роберте?» — питає. «А, Освальдо, от проваджу дослід такий щодо впливу вищого інтелекту на нижчий. Дивися, зосереджую всі думки на тому, щоб вказати рибкам, аби пливли ліворуч, і, бачиш, пливуть-таки! А тепер, чекай, праворуч… І знову попливли!»

Стоїть Освальдо перед акваріюмом, гіпнотизує рибок. «Що робиш?» — питаю я, Ріо Кундер. «Дослід щодо дії вищого інтелекту на нижчий». — «Ну і як, щось виходить?» Освальдо лише широко витріщує очі й повільно кілька разів поспіль роззявляє і стуляє рота.

Сто чортів у його голову! Отакої, я вже виписав той уривок про диктатуру й танґо, а він раптом усю правду викладає. Ну, нічого, хай буде. Треба, проте, бути обережнішим. Спершу прочитаю-таки весь його рукопис, а вже тоді додаватиму своє. От же ж тип цей Освальдо, жодного тобі простору для польоту фантазії! Обов'язково йому треба, щоб усе було, як у житті…

Англія — країна збігів. Принаймні мені вся та чортівня почала траплятися тільки тут. Відтоді не припиняється й набула вже для мене якогось Значення. В Україні такого ніколи не бувало. Мабуть, це сталося через велике кохання. Хоча не знаю — иноді думаю, що, може, все-таки має рацію і Яннік? Може, як був молодший, просто чогось не помічав? Це вперше сталося, коли одного разу повертався з Амстердама до Лідса, де живу (може, чули про футбольний клуб «Лідс Юнайтед»?), і взяв у стюардеси місцеву ґазетку Yorkshire Evening Post. Була якраз п'ятниця, і я розмірковував, що його робити ввечері. Сидіти вдома з Беґонією не хотілося. Взагалі, хто мене знає (спитайте он у Ріа Кундера), скаже, що я не домашня істота… Здебільшого, як мені здається, саме через цю непосидющість удома (а не через Фабіану) Беґонія й пішла від мене… Так от переглядаю я анонси концертів у різних клубах Лідса того вечора й бачу:

«Aquarium — Фаб де Роберто — бразильська діва: джаз, боса нова, початок 23.00, вартість квитка — 10 фунтів стерлінгів». Мушу сказати, що коли бачу імена жінок на кшталт Фаб де Роберто, в мене відразу частішає пульс. Розбурхують мені латиноски кров, знаєте. У нічному житті Лідса я наче риба у воді, тож мені як рибі дивно, що не маю зеленого поняття, де ж той Aqiiarium? Та дивуватися сильно нема чого, — клуби тут з'являються або змінюють назви й дизайн чи не щотижня. Столиця Півночи, кузьва!..

Ну так і є. Це — колишній клуб La Habanа. Вибагливий дизайн фасаду (за склом плавають всякі химерні риби), модна публіка наразі кучкується назовні, але за мить теж перетвориться на риби в тому Aquarium. «Привіт», — каже Беґонія вродливій високій смаглявій дівчині, що з нею стрічаємося при вході. Йохане! В мене аж серце тьохкає від білосніжної усмішки на тлі оливкової шкіри і жваво-блискучих оцінюючих очей, що просвердлюють — за мною там нікого? наче ні, значить, таки мене — на якусь півмить. «Привіт, — промовляє, і навіть в одному цьому слові, проспіваному протяжно, чується иноземний акцент. — Ти вчора була на сальсі?» «Ні», — відказує Беґі. «Я теж ні. Слухай, мені треба бігти донизу, але побачимося пізніше», — кидає смаглявка і злітає сходами до субтерену клубу.

— Це із сальси? — питаю байдужно так Беґі. — Ніколи не бачив.

— Не хвилюйся, ти, коли танцюєш, настільки захоплений собою, що нікого просто не помічаєш.

— Ня? Мі carino, я ж не претендую, як ти, на індивідуальне виконання фламенко під оплески і в суцільному колі всіх тих диких волохатих мужиків — новоспечених лятінос із Косова.

— Ха-ха, як смішно… Ходімо вже додому. Для мене фламенко — це в крові, на відміну від твоєї сальси, що про неї ти ще пару років тому навіть не чував. Не забувай, я — з найкращої, найпривабливішої країни світу, з найсмачнішою їжею і найкращими, найпристраснішими танцями, які найфаховіше з усіх танцюю саме я… а надто у твоєму ліжку, ха!

Беру пляшку «Будвару», слава Богові, тут є чеське, а Беґі, як завжди, кока-колу (це найбільша проблема наших взаємин — неспівпадіння ґрадусу!), чую перші звуки музики. Дивлюся на подіюм. На нього сходить смаглява подружка Беґонії, яку щойно бачили нагорі. Допетрую, що це і є Фаб де Роберто. Беґі сміється до мене, знизує плечима. Кричить до вуха: «Кілька тижнів бачу її в сальса-клубах, але не мала зеленого поняття, як її звати». Далі не слухаю: маґнітить оксамитом голос, що лине зі сцени. Джаз — пара речей з Тані Марії, потім пара з Бебел Жилберто, і поїхала класика боса нови — чи не весь наборчик гітів Сержіа Мендеса, Тома Жобіма, ну і без Mas que nada Жоржа Бена, звичайно, не обійшлося. Говорити з Беґонією не хочеться. Усміхаюся, роблю їй якийсь незрозумілий навіть мені самому знак рукою і проходжу вперед уздовж бару попід саму сцену, беру ще пиво, засмоктую очима це створіння. Починаю дещо трансувати. Аж тут — дзеньк: шок Павлова, ковтаю слину, — пронизливий погляд і білозуба усмішка Фаб — невже в мій бік? Так, волю в кулак, даю собі суворий наказ: не відводити погляду, — раз-два. Усміхатися, усміхатися. Ні, не так напружено. Не виходить. Тоді краще нє нада. На четвертому пиві концерт скінчився. Фаб сходить зі сцени і прямує просто до Беґонії, ну й я вже тама. «Фаб, це просто супер!»— каже Беґі. «Дякую», — і косує в мій бік. «А як тобі?» Розентузіязмовано: «Значно краще, ніж оригінал. Бебел Жилберто просто в долю не падає. Мені хотілося намалювати твій голос, якби я був маляром. Я тобою просто захоплений». Навіщо я це сказав? Беґі кидає на мене швидкий, повний гніву погляд. До біса, розберемося потім. «А, сорі, — каже Беґі, — це — Освальдо, він з Арґентини». (Ні, не подумайте, насправді Беґі знає, звідки я. З еспанкою важко було б довго вдавати арґентинця — це вона так мене коле, хоче, аби постав смішним перед «сусідкою з Бразилії».) «Навіщо ж європейському чемпіонові із сальси бути ще й маляром? Це необов’язково. До речи, добре знаю одного маляра. Треба підкинути йому цю ідею намалювати мій голос», — невинно і якось натурально промовляє Фаб (звідки вона знає цю маркетинґову побрехеньку про європейське чемпіонство, що її й вигадала для мене Беґі? Невже таки на сайті прочитала?). І поки я не встиг вимовити якесь ніяково-тупеньке заперечення, вдаючи скромника, додає: «До речи, насправді для друзів я або Фабіана, або Фабі, так мене називають у моїй країні». (Вона вимовляє це протяжно-співочо і з носовим «н», як це зазвичай роблять французи: виходить щось на кшталт Фа-бі-Ина.) «Я ж із Бразилії, тож ми сусіди». Як солодко вона говорить, аж мурашки лоскочуть, збігаючи донизу хребтом. Ловлю себе на думці, що мене це розслабляє і стає ліньки ворушити язиком. Хочеться лише слухати Фабіану…

Я, Ріо Кундер, допливаю до бортика, роблю переворот і пливу останній відтинок із сьогоднішніх ста цим брудненьким людським акваріюмом, що називається «басейн». Мені тепер тяжко, щойно від мене пішла кохана жінка. Панікоффскі казав, що найкращий спосіб одужати — це виплавати то все зі своєї системи. Сотні, тисячі басейнів вимивають біль і несуть його кудись, аби затьмарити життя якимсь иншим щасливчикам. Освальдо казав, що навчився того в поляків. Точніше, в одного ґеніяльного поляка, що звався Кшишек Кешльовскі. Він зняв фільм, що в ньому жінка (грає Бінош) втрачає в автокатастрофі малу дочку й чоловіка. Сама виживає, але хоче померти. Перший крок до одужання робить через плавання… Отак і я пливу, хоча цього разу ніхто начебто й не помер. Під водою бачу, як пливе мій друг Освальдо, живий, неушкоджений і прудкий, мов дельфін. Йому вже рочків десь так із тридцять п'ять — сорок, а плаває, як торпеда, щасливчик! Un, dos, tres, дихай, cuatro, cinco, seis, дихай. Це — наче кроки сальси, які наполегливо і невтомно вголос рахував Панікоффскі, коли вчив мене танцювати. Тепер ця еспанська лічба від одного до шести постійно крутиться в голові. На сьогодні досить, але буду тут знову завтра. Хочу бути, як він — мій танцювальний кумир. Вилізаю з води, бачу золотаву сильвету хлопчика Освальда, що лежить на дні басейну.

«Фабіано, насправді я не архентіно, а українець, ucraniano, може чула коли? Беґі пожартувала, я на вебсайті, якщо ти там читала, — теж», — чую власний голос наче здаля. «Ну от і добре, бо в нас, бразилійців, зі сприйняттям арґентинців, скажу щиро, є певні проблеми» — і все, жодного подиву, питання закрито…

«То може, підемо на сальсу? Сьогодні ж маємо паті у Velvet Underground», — раптом пропоную. Беґі дивиться на мене в зневірі. Фабіана погоджується: «Звичайно, зараз тільки знайду свою подругу-співвітчизницю — і вже». За мить виринає з натовпу з неймовірною русалкою пишних форм і близькосхідної зовнішности — чого там у Бразилії лишень нема! «Це — Тасіана (Тасі-Ина)».

Незчувся, як ми втрьох із двома бразилійками вже у Velvet Underground. Так-так, лишень утрьох: Беґі всім з чарівною усмішкою сказала, що їй, на жаль, завтра рано вставати, й пішла, на мене навіть не подивившися. Холод, що на мить стиснув зад, був натяком, що за нею треба б піти-побігти. Якщо не додому разом, то, хоча б до таксі. А може, й скасувати геть ту сальсу? Пригорнути, поцілувати, спробувати якийсь жарт? То ж бо й воно, я наче закляк не в змозі ментально відірватися від Фабіани (чорт забирай, це і є згадане неспівпадіння довжини хвилі в людей, що люблять пиво, порівняно із затятими кока-кольниками!). Бразилійки навіть для виду не намагаються спитати, що сталося. Фабіана просто кинула: «Твоя дівчина, як її звати — ще раз? так, Беґонія, — просто красуня. Я в такому захваті завжди дивлюся, як вона танцює фламенко! Стою в натовпі й просто в екстазі плескаю в долоні разом з усіма. Ти, мабуть, такий гордий і щасливий!» Дівчата уважно дивляться на мене. Я бурмочу щось на кшталт: «Є-є, ня…»

Усім по пиву — вже шосте для мене, — і я у своїй стихії танцю. Та насолода, з якою кручу Фабі (бо так для друзів!), привертає загальну увагу. Права нога все частіше, все вище торкається різних місць між її стрункими ногами. Все частіше вона притискається до мене, тисне руку. На п'ятому танці крадькома цілую її у щоку. «Ходімо, — каже Фабі, — Тасі там сама залишилася». Ще пиво: пінта «Кроненбурґу» кожному. Більшість тут мене знає. Я ж викладаю сальсу! «Привіт, привіт, привіт, здоров, хайя, оля!» Згадую, як радив чилійський аміґо Хуан: «Освальдо, тут усі все бачать. Тож не роби дурниць. Хочеш котрійсь запхати язика до горла, то виведи її назовні, щоб тебе тут усі хором не обговорювали». Фабіана наче читає думки: «Освальдо, ходімо до сусіднього бару, тут забагато уваги».

Напівтемний Salvador, сидимо на люксусовій утоплено-м'якій шкіряній канапі, п'ємо улюблену мексиканську «Боемію». Грає орієнтальний чіл-аут. Уздовж стійки напивається строката купа здебільшого зовсім юних хлопців. Фабіану з Тасіаною явно почали пасти. Відчуваю скронею, як на них усі витріщилися. Спинним мозком чую «щиру симпатію» чоловічого континґенту до себе. «Що вони в нас так втупилися? Чекають, що цілуватимемося, чи що?» — питаю. «То маємо виправдати сподівання», — сміється Тасі. «Можу?» — дивлюся на Фабіану. «Спочатку Тасіану, ти їй ТЕЖ подобаєшся». Боже, вже відчуваю теплі великі губи Тасі, її язика на щоці й на ґландах. Цілуємося, перехилившися через лоно Фабі, ні, просто спершися на нього, плечем торкаюся її персів. Думаю лише про той наступний поцілунок. По барабану вже всі ті заздрісні погляди… Ось і він. Я млію від запаху її губ, дурманить її подих. Жодних сумнівів більше нема. Це — Вона, це — жінка мого життя!

Вертаюся додому о 7 ранку. Беґі глибоко спить. Брутально рву з неї трусики. З 15 хвилин вилизую її, потім мовчки заїжджаю. Вона спросоння стогне: «Мі amor, mi amor». Пхаю їй пальці до рота. Нарешті ядерний вибух — і ця добра солодка дівчина старанно збирає мої перлини. Цілую в губи. Нарешті засинаю з рукою на її ніжній дупці й образом Фабіани в голові.

Аналіза «випадкової» зустрічи Освальда Панікоффскі з Фабіаною де Роберто

Ця історія з Фабіаною мене дуже схвилювала, зокрема, через усі ті численні збіги, які почали тоді траплятися з Панікоффскі. Це ж бо мій коник! Він був певен, що кохання встановило між ними дистанційний телепатичний зв’язок. Инакше він просто не міг пояснити те, що з ним відбувалося. Проте подальші події довели, що неймовірні ланцюги збігів не припинилися вже й по закінченні роману з Фаб. Начитавшися романів Паула Куелья і моїх, які я йому підсунув, а також надивившися фільмів Кешльовського, Освальдо відтак став схильний до відчитування знаків від сил добра і зла, а також до визнання теорії про те, що все в житті пов’язане з усім иншим, а отже, збіги — то лише ланка у Чиїйсь до кінця незрозумілій грі. Одначе його друг-сальсист — французький фізик Яннік — послідовно переконував, що навіть найхимерніші збіги підпадають під високу математичну ймовірність за відомою йому, Яннікові, формулою. Та Панікоффскі не був фізиком, — за три роки знайомства він навіть ніяк не міг запам’ятати теми дисертації, над якою Яннік працював у той час. Цю тему, проте, вже після найпершого спілкування з Янніком запам'ятала подружка Освальда — 21-річна напівеспанська красуня Беґонія Перес, що злягалася з ним скрізь, включно з тамбуром потягу між Варшавою та Ґданськом. Вони поїхали туди на кілька днів у гарячу пору, коли Беґі принципово ходила без трусиків. Панікоффскі було достатньо лише розстібнутися самому й задерти їй спідничку. А коли б хтось надумав там проходити, можна було міцно обійнятися і вдати, що лише цілуєшся. Хто ж буде за таких обставин придивлятися?.. Иншим разом під час акту любови у примірочній крамнички нижньої білизни у Лідсі вони торкнулися кандидатури Янніка у контексті можливого запрошення до l`amour a trois. Отут вона й згадала з давньої розмови, що його дисертація якимось чином стосується проблем плазми. Та плазма плазмою, а раціональні формули Янніка таки дратували…

Бо ж незаперечним для Освальда залишається факт незбагненного знайомства з Фабіаною, коли спочатку про неї прочитав у ґазеті, а вже тієї ж ночи вони танцювали сальсу й цілувалися, і він ще до кінця не усвідомив, що вже закоханий. А кільканадцять місяців по тому він уже намагався в розпачі вкоротити собі віку, не бачачи виходу, і втік із Лідса аж до омріяного Буенос-Айреса, аби ніколи вже більше не бачити панни де Роберто, зникнути назавжди з її життя, без дальших розмов, без пояснень. І головне, аби припинилися ті кляті збіги! Тож чи була зустріч з нею примхою долі, що за принципом доміно дала поштовх десяткам инших неймовірних ланцюгів збігів? «Ні й ще раз ні!» — однозначно й монотонно бубонить поза сценою цей нудний Яннік…

Розплющую очі — рука й далі лежить на єдвабній дупці. «Освальдо, — каже власниця дупці — Беґі. — Я нещаслива з тобою». «Шоколадочко, заспокойся, я тебе до нестями кохаю», — відказую якомога щиріше. «Я багато думала, ти — супер, я люблю твоє життя, тобто твій спосіб життя, але те, що ми маємо разом, це зовсім не те, що мені треба… Мене твоя енерґія виснажує. Твій темп життя застрімкий для мене. Ти — чудовий, але не для мене». Допетрую: «Ти що хочеш сказати, що це — кінець?» — «Вибач, Освальдо». Стає дуже неприємно, трохи моторошно. Сідаю на краю ліжка, вдаю, що на хвилю замислююся, хоча до голови не лізе жодна думка. Беґі мовчки дивиться мені в спину — мабуть (чи що вона там ще робить позаду?). Просити? Плакати? Ні. Сваритися? Навіщо? Ну хіба що в темі арґентинського танґо-сальсиста… Усміхаюся… «Цукерочко, ми назавжди будемо друзями, правда ж?» Ляскаю по дупці, тоді довго цілую в губи, на прощання гладжу такого рідного гарячого й вологого зайчика. «Ой Освальдо, follame la ultima vez, mi carinо». Відштовхую її. Швидко вдягаюся й іду з хати. Прощавай, маленька, більше ти від мене ніколи не почуєш і слова. У місті порожньо в неділю вранці. Падає дощ. Вештаюся центром без мети… Скоро — об одинадцятій — відчиняться паби…

У Вірменському культурному центрі в дільниці Палермо Буенос-Айреса грає танґо. Хрипкий голос нової меґазірки Андреї Тарелі нагадує Панікоффскі вчорашній її живий концерт просто неба у перший день фестивалю танґо. Кінець лютого, останній тиждень літа. Він тут уже півтора року і поступово знаходить якусь меланхолійну душевну рівновагу в цьому Парижі Південної Америки, який сам собі колись створив як леґенду для викладання сальси, а тепер пізнавав живцем, вбираючи цю декадентську атмосферу, як йому здавалося, Парижа 20-х років минулого сторіччя. Саме ренесанс танґо, в яке він дедалі більше закохувався, наклав декадентську авру на все місто. Все це було так співзвучне настроям втрати кохання: «Фабіано, цей вірш я присвятив коханню до тебе. Пам'ятаєш, у дощовому Метці я розповідав тобі про Поля Верлена, не знаючи, що він звідти родом? А як тільки закінчив розповідь, і ми повернули за ріг, то побачили на будинку меморіяльну дошку: «Тут народився Верлен». Тепер для мене Буенос-Айрес — це теж місто Верлена, бо мій настрій тут — це та ж музика його протяжних монотонних осінніх скрипок:

Цей вірш — тобі, Фабіано.

«Або ні, Фабіано, не так, а ось як:

Це теж тобі, моя люба».

Освальдо закінчує третю мільонґу, дякує партнерці й іде до шинквасу по нове пиво. Як добре, що в Арґентині воно у майже літрових пляшках! Замовляє Quilmes. Якийсь хлопець, що стоїть праворуч, раптом каже:

— Що це в тебе за акцент? Бразильський?

— Та ні, мабуть, український або англійський…

— Он як? Говориш українською?

«І тут дістали, — думає Панікоффскі, а вголос відказує українською: — Авжеж, говорю».

— Я — Серджай. Сам з Канади, батько — аргентинець, а мама — українка. А ти що тут робиш?

— Учуся танцювати й пити мате. А ще «підсів» на біфе де чорісо й більше не уявляю життя без нього. А так я — письменник.

— Український?

— Та здебільшого англійський, — сказав, хоча збірка віршів уславила його саме в Україні.

— Публікуєшся?

— Багато, — знову збрехав Панікоффскі, подумки додавши до єдиної виданої англійською книжки про подорожі Південною Америкою ще й усі свої статті про Гоголя й Геґеля плюс інтерв'ю з колишнім президентом Польщі Болеком Паленсою і всі три кіносценарії.

— Дивно, ти вже другий англійський письменник, якого знаю. Я щойно місяць як приїхав з Англії, дописував там до місцевої ґазетки і вивчав медіа в Лондонському університеті. Запізнався там з Ріом таким — мій добрий приятель. Ріо, як же ж його? Зачекай, подивлюся, десь має бути візитівка…

Серджай розкрив гаманця, поколупався в ньому й дістав картку:

— Ось: Ріо Кундер! — Панікоффскі усвідомлював, що чує моє ім'я, а водночас отетеріло дивився на папірець, який щойно вивалився з портмоне, коли Серджай витягав візитівку. На ньому олівцем було написано його власне ім'я: Освальдо Панікоффскі!

— Що це? — спитав він.

— Що саме? — Серджай спокійно розглядав простягнутий папірець.

— Це випало з твого гаманця. На папірці — моє ім’я.

Серджай теж був ошелешений:

— Я… я не маю уявлення.

«Все ясно, — подумав уражений Освальдо, хоча ясно не було нічого нікому, крім хіба що Яннікові на протилежному боці земної кулі. — Пора рвати кігті, це — якась чортівня».

— Мені треба в туалет, зараз повернуся, — і, проминувши цей заклад, Панікоффскі випірнув з дверей Вірменського центру в теплий буенос-айреський світанок.

У неділю вперше за два роки до мене зателефонував Освальдо. Я якраз думав про лінію нового роману, в якому він мав бути одним із героїв. Тож розмірковував про нього й Фабіану. Була п'ята ранку, аж тут задзвонив мобільний. Відразу впізнав його голос:

— Ріо, хочу щось важливе спитати. Ти знаєш, хто такий Серджай Тевес?

— Ні. Вперше чую. Старий, як ти там?

— Слухай, це — не головне зараз. Скажи, ти певен? Він стверджує, що працював у ґазеті Evening Standard, і що ти — його друг. У нього в гаманці виявилася твоя візитівка й папірець з моїм іменем, що його наявність він не зміг пояснити.

— A-а, стривай, старий, щось таке пригадую… Так-так. Атож. Слухай, слухай. Я був у пабі з Маленою. Тут цей молодик почув, що Малена говорить зі слов'янським акцентом і поліз питати, чи вона не українка. Коли з'ясувалося, що він, як і ти, журналіст і говорить українською, і їде до Буенос-Айреса, то я, здається, написав йому про всяк випадок твоє ім’я. Думав, може, якось випаде нагода тебе там відшукати, ти ж адреси мені не даєш… Але це — тільки початок. Далі він дізнався, що танцюю сальсу і бував у Лідсі, й раптом питає, чи не знайомий я, бува, з Фабі! Він, бачте, у Стокгольмі з нею познайомився, коли вона приїздила туди на виставку Ніка Менотті. А тоді, слухай це, пита, чи не можу часом передати їй записку, яку він тут-таки напише. А я йому: ні, бо Фабі якраз поїхала до Бразилії, тож я її не побачу аж так скоро…

— Поїхала?

— Так. Поїхала тоді подорожувати зі своїм бойфрендом. З таким собі мільйонером, але вже повернулася. Зачекай, про це далі розкажу…

— Менше з тим, що далі було з тим Серджаєм? — удає байдужість, але я відчуваю біль. Жаль його…

— Ну, от, а Серджай усе наполягає. Каже, що їде вже до Арґентини чи не завтра, тож я все одно маю більше шансів її побачити, ніж він. Умовляв-умовляв, тож думаю: дивак якийсь, візьму ту записку, хай уже відчепиться. Буквально за півгодини залишаємо його в пабі: йду провести Малену на потяг додому. Виходимо на міст Ватерлоо і там наштовхуємося просто на Фабі з приятелем — вони саме сьогодні прилетіли назад із Ріо-де-Жанейро й зупинилися на день у Лондоні, перш ніж їхати до Лідса! Ну, я їй ту записку відразу й передав.

— Мені треба йти, чао, — сказав Панікоффскі й раптово поклав слухавку.

Чотири дні блукав я напівпритомний навпомацки з пабу до пабу, нездатний забути «зайчика» Беґі. У перший вечір опинився в єдиному в місті кінотеатрі неголлівудського фільму. Йшов з добрими намірами, але все-таки проспав більшість фільму про юґославських циган Мумара Костумахіци. Коли повернувся на автопілоті додому, Беґі вже не було разом із нутрощами шафи в моїй спальні. «Це добре», — подумав і продивився в стелю всю ніч… Все думав, як колись уперше на вулиці цілувалися, і я механічно поліз їй під міні-спідничку. Виявилося, що без трусиків! Тої-таки ночи завів до порожньої редакції, замкнув офіс на ключ і здійснив нарешті давню мрію про злягання між комп'ютерами. Беґі в усьому, навіть у тому, як одягалася, була просто створена для злягання: мав її потім скрізь, включно із заднім сидінням нічного напівпорожнього автобуса з Мадрида до її рідного містечка, в басейні і навіть на вулиці за смітником біля біологічного факультету університету поспіхом, притуливши спиною до стіни, відгойдав так, що потім довелося із півгодини шукати її срібні сережки!..

На третій день я остаточно змучився від мастурбації і таки з'явився між знайомих людей, на сальсі. Потім було прояснення. Пам'ятаю виразно, як, майже не заплітаючись язиком, спитав бразилійського за місцем народження й британського за пашпортом діджея Йована Еславу Локу, чи має він телефон Фаб де Роберто. Далі було «так», занотовування й новий провал пам'яті…

На четверту ніч писав у напівпотойбічному стані сценарій програми про голландсько-німецьку футбольну ворожнечу, для чого, до речи, й їздив на матч в Амстердамі, з якого, власне, й повертався в ніч першої зустрічи з Фабіаною. Раптом поставив крапку й узяв до руки мобільний. «Привіт, добре знати в тяжкі дні, що в цьому місті є такі люди, як ти», — написав текст і відправив смс до Фабі.

А назавтра ввечері подзвонив Йован: «Аміґо, тебе тут у Velvet Underground дехто шукає — ти вже приходь, не пошкодуєш. А я наразі куплю їй пива». Тут-таки викликаю таксі, прожогом у душ, голюся, вижовую алкоголь за допомогою цього ґеніяльного винаходу західної цивілізації — жувальної ґумки. Тої самої жувальної ґумки, за яку так боролася в дитинстві ціла ґенерація моїх однолітків на шляху до перемоги демократії в Україні!

Коли зайшов до Velvet Underground, відразу її побачив. Відвідувачів ще майже не було, вона стояла сама біля стійки з пляшкою «Корони». Висока та струнка, що не кажи. Плечі дещо заширокі навіть, треба буде з'ясувати, чи плавала колись, хоча хто ж там у них в океані не плаває? Дупця — те, що треба, смак до моди не такий передовий, як у Беґі, але є. Пишне каштанове волосся, в центрі — ця усмішка на 64 зуби, надзвичайно вродливі риси обличчя. І я ж торкався вже цієї атласної щоки, і куштував смак її подиху. Шлях до кохання починається, коли вперше нюхаєш поцілунок. Саме тому вони, ці цілунки, поділяються на солодкі й гіркі. Фабіана — найсолодша жінка мого життя, сказав її перший поцілунок. Моя мрія — навіть не з'єднатися з нею: я хочу її знову нюхати. В її запаху — точно якась наркотична речовина, від якої тепер буду залежний до скону. Ось він знову близько: звично по-латинському цілуємося в обидві щоки на привітання.

— Мені сподобався твій смс. Ти ж маєш дівчину — ту танцюристку фламенко?

— Уже ні. А ти з кимось зустрічаєшся?

— Так, я живу з одним хлопцем. Слухай, ти мені дуже подобаєшся, але таке в мене становище, що я є з иншою людиною. Скажу щиро, я не дуже щаслива з ним. Але це порядна, добра людина, яка дуже добре до мене ставиться. До того ж, у нього зараз складні часи. Я не хотіла б його залишати. Отак. Але я хочу тебе бачити. Танцювати. Ми можемо зустрічатися на обід, ходити до барів… Як друзі… Добре?

— Як друзі? Але я хочу чогось иншого.

— Я теж цього хочу, але ж ми дорослі люди, ні? І я не кажу, що ми не зможемо бути разом. Треба тільки почекати. Ти згідний? Колись, коли буде відповідний час, я піду від Ніка. Зараз — це надто складно.

— Чому? Якщо ти нещаслива, навіщо силувати себе? Ось Беґі була нещаслива і просто з маху це мені виклала. Тим, що жалієш, потім лише погіршиш його страждання.

— Освальдо, вибач, я не вмію поспішати. Я — бразилійка. Я люблю, щоб речі рухалися повільно в бік вирішення. А ти дуже, бідний, страждаєш? Скажи, тобі боляче? — Фабіана гладить мене по щоці. Я якось абсолютно природно роблю те саме. Вона затримує обличчя в моїй долоні.

— А втім, є ще одна причина, чому нам треба бути просто друзями, — весело сміється Фабіана, — Тасі теж тебе хоче й увесь час про тебе зі мною говорить. Тож ми вирішили, що ти не дістанешся нікому!

Далі ми танцювали сальсу, дуже так ненавмисне притуляючись одне до одного, весь час стискаючи одне одному руку, сміючись. Насправді це був майже статевий акт — я був на повному взводі, тільки в одязі й у центрі майданчика для танців. Коли ж пішов до бару по пиво через туалет, переконався, що досяг часткового орґазму.

— Освальдо, розкажи мені про свою країну.

Я трохи подумав, знову згадав про чудовий винахід цивілізації — жувальну ґумку і розповів таке:

Розповідь про жувальну ґумку

Коли я був маленький, Україна була закритою тоталітарною країною під владою російських комуністів, які керували нею з московського Кремля. Вожді боялися всіляких згубних впливів з-за кордону, а тому заборонили декретом жувальну ґумку, тобто постановили вдавати, наче такої речи не існує в природі. Для цього вони запровадили якнайжорсткішу цензуру, щоб про ґумку не могли дізнатися українські діти. Але вони прорахувалися, бо проґавили спорт по телевізору. А там якось показали гокей росіян з американцями, не помітивши, що всі американці активно жували. Дітей це жування страшенно зацікавило. Пішли різні чутки, і діти врешті таки якось примудрилися дізнатися, про що саме йшлося. Тож багато моїх однокласників відтак намагалися той жувальний засіб відтворити в домашніх умовах. Вони варили ґумку зі смоли або з лижного крему. А якщо хто вже виміняє щирий продукт в иноземця під готелем на значок у вигляді п’ятикутної червоної зірки з головою п’ятирічного Леніна посередині, що їх дітям видавали комуністи, то той уже був справжній герой у школі, бо міг дати всьому класу пожувати щось дійсно «американське». Тобто насправді це буде якась чехословацька «Педро», але в нас і такого добра було катма.

Смійся-смійся, Фабі, а я не жартую… Невинне ваше ім'я Педро для мене значитиме на все життя щось зовсім инше. Ґумку «Педро» потім загортали назад до паперу, відтак удома обвалювали в цукрі й клали до морозилки, щоб назавтра знову жувати по черзі. КҐБ тому жуванню дуже протидіяв. Ясна річ, радянська людина не могла жувати, як якийсь імперіяліст-американець. Тож каґебістів розсилали по школах, і ті читали дітям повчальні лекції на спеціяльному уроці комуністичного виховання про те, як одного разу їхні однолітки під готелем випросили жувальну ґумку в иноземця, а потім померли, бо ту передбачливо отруїли капіталісти!

Освальдо спить. Уві сні він бачить свій омріяний сонячний гарячий Буенос-Айрес. Ось виринає він, малий, а з ним маленька Фабіана з тої крихітної фотки, яку вона носить у гаманці і щойно показала йому у Velvet Underground. Ось вони стоять у масках, щоб не впізнала таємна поліція. Он іде ця жіночка. Виглядає на иноземку. Вона дивиться ліворуч, праворуч, чи нема тут раптом кого з панівної хунти? «Here it is Osvaldo, — real Czechoslovakian Pedro chewing gum!» — каже чомусь англійською і простягає заповітний прямокутничок. Він прудко його вихоплює з руки, — thank you! — і вони щодуху біжать з Фабіаною до майдану Пляса де Майо і гупаються на лаву просто під президентським палацом Каса Росада. Вони ділять ґумку навпіл і починають смачно в унісон жувати. Освальдо швидко відчуває біль у шлунку й печінці, в голові паморочиться. Крізь імлу перед очима він бачить на землі Фабіану, що стоїть рачки і блює кров'ю. До них біжать люди у військових одностроях і темних окулярах. Вже непритомніючи, Панікоффскі чує напівістеричний крик: «Товариші! Це — чергова брудна провокація американського імперіалізму проти радянської влади!» Нарешті Освальдо не крутиться — мозок відключився й цілковито відпочиває…

Як же ж повільно повзе час! Вона має приятеля, з котрим живе, бо так сталося. «Я була сама, й мені було дуже погано. А Нік був такий добрий до мене! Коли сюди приїхала рік тому, влаштувалася спершу пилососити у Центрі сучасного мистецтва. Я не мала поняття, хто то був такий, той Нік. Першого таки дня на роботі була вся на нервах. Мову розуміла погано, що не скажуть, нічого не могла втямити. Це дратувало, як видно, нових колеґ, а я почувалася дедалі більш непевно. Тоді повз мене пройшов Нік і якось дуже тепло до мене усміхнувся. Щось сказав, я не зрозуміла. Але міміка була така кумедна, що ми разом розсміялися. Відтак він зробився серйозним і повільно так каже з розрахунку на моє нерозуміння: «Хочеш, підемо кудись разом увечері?» Уявляєш, отак відразу підчепити мене хотів! Я, звичайно, кажу «ні». Потім дівчина, що там працювала, спитала, звідки я знаю Ніка Менотті. «А, Менотті! — один з найбільш контроверсійних митців-аванґардистів. Бачив ту його виставку в Центрі сучасного мистецтва. Нове слово. Дадаїзм 21 сторіччя. Особливо тоді вразила та стара подерта брунатна валіза, що валялася під ногами просто в дверях зали! Я ще подумав спершу, що якийсь жебрак безпритульний вирішив від холоду сховатися серед прекрасного, аж поки не помітив поруч табличку: «Нік Менотті: Валіза, що валяється під ногами у дверях зали». Композиції Менотті постійно обговорюють мистецькі рубрики національних ґазет. Вони шокують критиків, але це не завадило журі найпрестижнішої британської мистецької премії торік присудити її саме Нікові. Й ось тепер на додачу до премії він, виявляється, ще й живе з Фабіаною. А я йому за це, слово чести, наставлю роги, незважаючи на те що справді є великим фаном аванґарду. Та зв'язок із Фабі в мене тепер уже чомусь здатен викликати до чоловіка лише глибоку неприязнь.

А сталося все дуже прозаїчно: запропонувавши Фабі побачення з першого разу, він відтак в'юном крутився біля неї два тижні, аж поки вона не погодилася. «Ну, я погодилася. Думала: все одно я сама, то просто так для компанії вийду погуляю з ним». Потім він нагодував у гарному ресторані, напоїв дорогим вином (чи не з тої премії за чемодан, що валяється?). Далі були шампан і марихуана у нього вдома, і з того дня Фабі спить у його ліжку, щоправда, часто без нього самого, бо ж він, як знаменитість, частенько у від'їзді.

— Розумієш, я не хочу нині мати серйозні стосунки будь з ким. Я, слава Богові, цього мала під зав’язку протягом десяти років. Але з Ніком сталося так, що я тоді жила у знайомих — подружжя з маленькою дитиною. А тут з'явився Нік з величезноюхатою. Каже, давай переїжджай до мене, якщо все одно шукаєш, де жити. Я навіть наполягла на тому, щоб платити йому за кімнату, аби показати незалежність. Проте він тепер у нестямі від мене, і я просто не знаю, як від нього піти. Я не хочу робити йому боляче, — каже Фабі.

— Воляче буде все одно. Затягування часу не допоможе. Пізніше буде навіть більш боляче, — відказую металевим голосом.

— Освальдо, прошу. Є так, як є, добре?

Раз на тиждень вона співає в Aquarium (Менотті зробив дизайн клубу і популярного італійського ресторану в тому-таки приміщенні, а власник, виявляється, його добрий знайомий). Уже втретє ледве доживаю до суботи, аби піти туди й побачити Фабі. Раз на вечір вона знаходить мент, аби, дивлячися мені у вічі, непомітно для всіх ніжно поцілувати свою долоню і здмухнути той поцілунок у моєму напрямку. Вона неодмінно підходить і привітатися, як це заведено в її країні, поцілувавшися в обидві щоки. Нічого дивного — вони так вітають усіх друзів і навіть напівзнайомих. А того, як ми при цьому міцно стискаємо руки, як випадково електрично і лише на найкоротшу мить торкаємося колінами, грудьми, як її волосся лоскоче моє обличчя, помітити ніхто неспроможний. Принаймні так мені здається. Третя субота. Вона закінчує співати, вступає діджей (тут теж уже почали грати лятіномузику, включно із сальсою), публіка танцює, Фабі запрошує мене до танцю. Я притискаю її зовсім близько: «Фабіано, слухай, люба, я бажаю тебе кожною клітиною. Розумієш, те, що відбувається, — протиприродно. Речі минають дуже швидко. Найгірше — це пропустити мент. Чекати небезпечно, бо струм, який нас єднає, може раптом зникнути. Ми маємо цінувати те, що з нами тепер відбувається. Не можна дозволити цьому піти». Вона стискає мої руки. Танцюємо мовчки ще три, чотири танці. «Гаразд, тільки якщо ти зможеш дати собі раду з тим, що я маю ще когось, що я також маю Ніка», — каже м'яко. «Так, зможу!» — мене наповнює безмежне щастя. «Ну, і ти сам розумієш, що про нас ніхто не повинен знати. Для всіх ми — просто близькі друзі, партнери із сальси», — завершує цей життєствердний танець Фабі.

Болек Паленса

В очікуванні виконання солодкої обіцянки Фабіани Освальда Панікоффскі підхопила хвиля удачі. Все раптом почало вдаватися. На данс-паркеті виграв друге місце на британському чемпіонаті із сальси в Блакпулі зі своєю вправною партнеркою Ліндою, що колись була фотомоделькою і стриптизеркою в Лондоні і якось наодинці показала йому цілий альбом своїх світлин ню, причому він в інтересах мистецтва танцю вистояв. На футбольному полі, де з'являвся вранці по суботах у матчах місцевої ліґи за команду місцевого-таки пабу, двічі зробив гет-трик у наступних двох іграх по тій хвилюючій розмові. Отже, минуло два тижні, а обіцянка все не виконувалася. Саме тоді я зателефонував до нього з Лондона, й він виклав мені весь початок свого захоплення Фабіаною. Адже таємниця дозволяла йому говорити лише із друзями, які ні до кого з лідського кола не мали дотичности. Вже тоді його надмірний ентузіязм показав, що справи можуть закінчитися кепсько. «Ріо, старий, не можу вже дочекатися, коли залізу до її трусиків! Вона — просто супер. Надзвичайна жінка!» — задихався Освальдо від емоцій. Його аніскільки не гнітив якийсь моральний аспект, — це була не його тема. Тут для нього все виглядало вкрай просто. Раніше він уже мав досвід романів із заміжніми жінками. Це йому подобалося. Він казав: «Яка саме заповідь мається на увазі: не перелюбствуй чи не вкради? Так ніхто ж і не краде! Ленін оно казав ділитися. Біблія каже щось инше. А я сам кажу ще щось третє… І до речи, не перелюб, а любов! Оце так. Це — справжня свобода. Ти знаєш, що жінка має чоловіка, веде якесь там своє життя. Проте сам факт, що вона хоче бути і з тобою за цих обставин, те, як вона з тобою поводиться, показує, що вона — твоя. Водночас для вас обох це — заборонений плід, який додає емоцій. Ви — змовники, вам не потрібні таємниці ще й між собою. Ви можете розповідати одне одному, що заманеться, свої найглибинніші, найрозпусніші мрії, все про найприхованіші секрети минулого. Ви кохаєтеся самовіддано й самозабутньо, але водночас ви — найщиріші друзі. За таких обставин тобі дістається лише найкращий бік людських взаємин. Гірший бік вона має вдома із чоловіком: закупи, прання, дбання про вечерю, виплата іпотеки, оплата банківських рахунків, — це все вдома. Але і там ти їй можеш нагадати про себе, надіславши смс лише із чотирьох слів: «ХОЧУ ТЕБЕ ВСЮ ОБЛИЗАТИ!», чи щось подібне». Сестра Панікоффскі Долорес (названа так на честь одної еспанської комуністки) казала йому, що не можна перейматися наявністю в жінки партнера, коли та дуже вже подобається. У певному віці знайти гарну, розумну, але й самотню жінку майже неможливо. Краль захоплюють у полон різні нудні прищаві однокласники ще в 15-річному віці і тримають їх у залізних лещатах років так до 32. Лише у цей час на короткий мент в когось иншого з'являється нагода підібрати «сексотку», що нарешті вирвалася на волю. Та таланить нечасто. Ні, Панікоффскі таки таланило досить часто, але саме тому, що питання «В тебе є бойфренд?» він ставив жінці лише зі спортового інтересу. Відповідь впливала на спроби звабити, кого хотілося, не більше, ніж на це могла б вплинути відповідь на питання «Ти маєш кота? (або велосипед)».

«Ріо, ну чого я маю переживати за того слизького Ніка Менотті? Він же ж не мій дєдушка? Правильно? Скабрезнику, бачте, схотілося запашного бразилійського м'ясна, яке, до речи, тамтешній нарід, про що Нікові явно невідомо, називає churasco. Що, не так? Вона ж тоді ще й англійською не говорила. То хай і не триндить, що його її уміще привабило, мистця злоїбучого!» — вів далі Освальдо телефонну тираду.

Я його заспокоїв, що, справді, якщо він не претендуватиме на свою виключність щодо Фабі, вимагаючи, щоб дівчина була лише з ним, то це буде лише на добре. Деякі дівчата роками ходять без чоловіка, а тут Фабіана матиме аж два. «А ти ж ще й кохатимеш, даруватимеш подарунки, напуватимеш, годуватимеш обідами і добре голубитимеш. Ти ж це зможеш без віаґри?»— питаю. «Та пішов ти! — захлинається від сміху голос у слухавці. — 3 віаґрою це надто легко. Будь-хто відразу скаже, що це ти і є чоловік мрії всього життя!» І коли Освальдо вже збирався класти слухавку, я ще сказав наостанок: «Освальдо, не пускай це на самоплив, обіцянки латиносок — то цяцянки, ти це чудово знаєш. Не давай їй часу отямитися, закрий шляхи до відступу, не дай пересидіти за відмовками, що там у неї багато роботи чи там що… О, до речи, робота. Твоя робота… Ти ж знаєш, що біля вас там, біля Лідса, у маєтку Гервуд Гауз у конференції позавтра братиме участь Болеслав Паленса?»

«Sweetie, маєш камеру? В маєтку внука Ґеорґа V позавтра близько 12 дня — людина, що знищила комунізм в Европі. Акредитую тебе як фотографа. Обід з лососем ґарантую. Можеш?» Фабіана відповіла вже за хвилину: «Так, де зустрічаємося?»

Ми їхали до маєтку Джорджа Ляселля — внука колишнього короля — в таксі. Фабі сиділа занадто близько, торкаючись ногою ноги, а я теревенив про Паленсу: «Коли його перша в комуністичному блоці незалежна профспілка «Солідарність» почала страйк, комуністи в Москві просто знавісніли. Як послухати новини, то це Паленса чи не власноруч їхнього улюбленця Леніна задушив. Тоді колеґа в універі так, для понту, почепив собі значка «Солідарности», що його фінська студентка привезла як сувенір. Так відразу хтось настукав, КҐБ — тут, як тут, коки йому в двері затискають, кричать: «Кто єщьо с табой работаєт?» тощо, а тоді з універу викинули, — і до доблесної кирзачево-портяночної робітничо-селянської в Афганістан. Це я так армію руську називаю, Фабі. Мені це важко пояснити, чому. Мабуть, через історичну й дещо патологічну ненависть українців до Росії. Та менше з тим. Отже, Паленса був мій великий герой. Я чи не вуса моржові навіть запустив, аби бути на нього схожим. Уяви, йому Нобелівську премію миру присудили 1983 року. Так він відмовився з Польщі виїздити, аби її прийняти, бо боявся, що комуністи назад не пустять. А він не хотів рух опору таким чином без голови лишити. Тоді президентом став. Коли я до Польщі приїхав, то його вже багато хто розлюбив: бачте, надто простий: електрик. Ґрафіті навіть величезні робили на стінах: «Больку, коню ти троянський!» Люблю я польський сенс гумору! Чекаю на зустріч із великим, що не кажи, нетерпінням. Ти ж знаєш, що вашого президента Жакаре навіть називають бразилійським Паленсою через подібність біографій?»

На терені Гервуд Гауз стояв величезний намет. Це була бізнес-конференція графства Йоркшир. Ми прибули, я взяв обидві перепустки, і якраз поспіли на передобідні дрінки. Дуже цивілізовано випили по келиху бордоського. Я не зводив очей з Фабі, але чомусь думками не міг зосередитися на ній. Піймав себе на тому, що не чую, що кажу їй, хоч мелю язиком без упину. Її відповідей теж не реєструю, а натомість чую, як якийсь добродій позаду жартує. Мовляв, у нього вдома зламалася електрична брама і він не проти, аби електрик Паленса розказав сьогодні, як її полагодити. Та ось подали печінковий паштет, а на сцену якось так, без особливого розбігу вийшов він, тільки посивілий. Сказав, що вітає бізнес (бізнес в цей час вітав-жував), що Европа — єдина, словом, що всі люди — брати й сестри. Потім сьорбнув води зі шклянки й могутньо завершив: «Політики мусять слухатися бізнесменів. Ви — люди плануваннями — люди перспективи. Навчіть цьому політиків і вимагайте від них такого мислення. Видно, що політики часто намагаються сподобатися електоратові, виборцям, а не служити великим ідеям і концепціям. Часто бачу, що політики заважають економічним досягненням, а не навпаки. Тож людям економіки я хотів би сказати: не дозволяйте цього!»

Хто міг, аплодував. Фабі чомусь плескала найбільш ентузіястично з усіх, і я сприйняв це як ще одне підтвердження, що я їй таки подобаюся. Хоча, задля справедливости, на столі теж було достатньо речей, що могли викликати аплодисменти. Це вже хто що любить, подумав я, коли усамітнився в туалеті.

Я попросив інтерв'ю польською, і виявився єдиним польськомовним прохачем. Прес-секретар повідомила мені час і місце: виявилося, що ми говоритимемо сам на сам у бібліотеці, власне, палацу онука короля. «Але ж мій фотограф теж мусить там бути!» — уточнюю. «Звичайно, ви і фотограф».

Це a trois було чудове: я, Фабі й Паленса: кохання й світова історія сплелися в клубок. Ми всілися у глибоких шкіряних фотелях. Паленса отетеріло дивився на Фабі, а я ставив йому запитання. А що б ви порадили нинішнім профспілкам? А як бачите постпрезидентську кар'єру? А що б сказав пан Паленса численним європейським інтелектуалам, які бачать духовний енерґетичний центр у Росії? Все той-таки значок «Солідарності» — на одному лацкані й образ Богоматері Ченстоховської — на другому. Не засвіти плівку, Фабі, моя любов, що, як з'ясувалося, навіть заробляла гроші фотографуванням у рідному Сантосі!

Фабі, в таксі я покладу руку тобі просто поміж ніг, я присягаюся…

Коли прощалися, Фабі витягла з торбинки компакт: «Ти знаєш Шика Буарке? Ось послухай. Я дуже люблю його пісні і книжки. Він пише й романи. Почуємося скоро. Хотіла б запросити тебе до себе, але не можу, — Нік має бути вдома. Па», — вона цмокнула мене в губи.

Я слухав першу річ альбому — A Banda — і не міг пригадати, звідки вже знаю її. Зайшов у інтернет і знайшов ефемівську радіостанцію з Ріо-де-Жанейро. Двоє презентерів жваво базікали у студії, і я намагався вхопити зміст на базі еспанської. Подекуди розмова переривалася музикою. Раптом один із презентерів сказав: «У нас в гостях — знаменитий пісняр, поета й новеліст Шико Вуарке. Ми поговоримо про його нову книжку «Будапешт»». І ось до мене вже долинає голос людини, що про її існування лише щойно довідався від Фабі, й пісні якої щойно прослухав… Шико довго розповідав про свою книжку, про інтриґу незнайомої і дивної мови, як угорська. В книзі багато його псевдолінґвістичних ідей. Я подумав: от і мені доведеться сідати за переклад. Пана Паленси гумор перекладати англійською завдає мені дискомфорту. А ще подумав, уже перед сном, що той Шико — тонкий тип: не маю сумніву, що при вивченні такої складної мови, як угорська, якщо він її дійсно трохи вчив, без славнозвісного горизонтального словника не обійшлося.

Мені наснилася Красна площа в Москві. На мавзолеї Леніна великими золотавими літерами написано: «ЕВІТА». Перед ним роблять кола матері з Пляса де Майо: «Вова, поверни нам синів!» Раптом до центру кола виходить Болек Паленса, виливає собі на голову каністру бензини й чиркає запальничкою. На урядову трибуну на мавзолеї вибігає мумія Ілліча: «Тавагіщі, ета — чьогт знаєт что!»

Уривки з інтерв'ю Освальда Панікоффскі з Болеславом Паленсою

Надибав те інтерв’ю — хай говорить кумир Освальда — Болеслав Паленса:

— Не може бути повернення до комунізму! Це — неможливо. Нинішні комуністи — це давно вже капіталісти. В них з’явилися великі гроші, багато приватної власности, проти якої вони начебто «борються»! Ясно, що жодному новому Леніну вони своїх капіталів не віддадуть. Ці комуністи захищатимуть капіталізм більше, ніж Ленін захищав комунізм.

Якби мене обрали, то я б хотів, мрію, колись стати президентом всієї Европи. Я цю Европу називаю не Европейською Унією, а Сполученими Штатами Европи. Саме Сполучені Штати — це є моя модель Европи. Лишень побоююся, що й Росія має сьогодні суперінтеґраційну концепцію, подібну до моєї. Однак Росія в ідеалі хотіла б Европи, яка називалася б Сполученими Штатами Російської Европи. Мусимо цьому щось протиставити, бо для таких вартостей, для такого завдання в Росії просто нема від чого кінчати, скажу так — по-молодіжному. Тобто Росія не має таких пропозицій, що могли б нас задовольнити. Захід їх має, тому мають бути Сполучені Штати Европи, а не московська домінація. Бо там нема пропозицій: там і досвід гірший, і досягнення гірші.

Як колишній профспілковий лідер незалежної профспілки нинішнім профспілкам хочу порадити: намагайтеся витиснути в державних або приватних власників якнайбільше, але поводьтеся як порядні бактерії: не руйнуйте, не знищуйте тіла, на якому паразитуєте!»

«Хочу тебе бачити о 8 вечора у «Стайні». Можеш? Освальдо». Поки набирав номер Фабі, аби надіслати смс, мобільний у руці задзвонив. Це була вона. «Освальдо, можеш зустрітися сьогодні? Маю фото з Паленсою. О восьмій в пабі «Стайня»?» — «Так, чудово».

О 8.30, коли я вже допивав кайпірінью, вона зайшла до бару. Я погладив по щоці, дивився в очі й усміхався. «Що, ну що?» — тихо казала Фабіана. Я поцілував у губи, довго тримав той цілунок, тоді запхав язика до горла й поклав руку їй між ніг. «Що будеш пити, бейбі?» — «Не знаю, те, що ти: кайпірінью. Ні, чекай, де ти мешкаєш?» — «Тут, поруч. Їдьмо, я покажу».

Ми взяли таксі, а я згадав про Летісію. Вона в'їхала до моєї хати лише в минулі вихідні. Після того, як мене залишила Беґонія, я вирішив здати одну кімнату. Це вдалося зробити дуже швидко, бо знову допоміг випадок. Зі мною зв'язалася з Віґо Летісія й сказала, що їде до Лідса писати докторську. Ми з Летісією чотири роки перед тим спали кілька разів, але по тому залишилися добрими друзями. В Еспанії в неї з'явився надійний бойфренд. Я запропонував жити у мене, й вона погодилася. Я розповів Фабі, що маю сусідку. Летісія дивилася телевізор у вітальні. Вони познайомилися, усміхнулися одна одній і розцілувалися. Поки вони обмінювалися якимись там репліками, я витяг із кухні пляшку чилійського червоного (це був карменер), запропонував склянку Летісії, а відтак ґречно вибачившися, сказав, що мушу показати хату Фабіані.

«А ось — моя спальня. Дивися який вид з вікна!» Вона роздивляється краєвид, а я підкрадаюся ззаду й одночасно кладу обидві долоні на перса, міцно притуляюся тілом до сідниць і цілую в шию. Тоді лижу за вухом. Вона не повертається обличчям, а лише тиснеться задом до мого аґреґата, що раптом набуває просто рекордних розмірів. Вона муркоче, як кошеня. Я хочу стягти з неї джинси, але вона не дає. Блузу зідрати теж не можна. Ми валимося на ліжко і звиваємося в одне ціле. Я починаю роздягатися сам, вона мені завзято допомагає: футболка — в кутку, вона цілує мені соски й пуп, летять штани, труси, шкарпетки. Я — голий, вона повністю одягнена, але мій аґреґат — у неї в ротику, й вона в нестямі пестить мене ніжними язиком і губами. Я знов намагаюся стягти з неї шмутки чи хоча б дістатися рукою розкішниці. Вона пручається і першому, й другому. «Ми так не домовлялися», — регочу я. Фабі теж захлинається від сміху. Її обличчя пашіє. Тоді серйознішає, дивиться мені знизу у вічі. Її прекрасні риси стають суворими. Вона знову мене вилизує й мастурбує. Мій світ вибухає, й Фабі п’є з мого фонтана… Я сплю. Розплющую очі. Це ж не могло просто наснитися. «Не могло», — відповідає світлина з Болеком Паленсою, що вона її власноруч приліпила на стіну, перш ніж сказати «чао».

«Фабі п'є з мого фонтана»! Естет той Панікоффскі! Я дивуюся взагалі, що він не виклав усе це віршовано. Колись ми говорили в лондонському пабі, де розважали одну шановану новелістку, природно, про літературу. Освальдо запевняв, що якщо й писатиме колись роман, то лише у віршах. Казав, що хоче розвинути традицію улюбленого ним, але невідомого мені українського поети Лярмонтіва. Той писав вірші про злидні швачок і кравців, але одного разу створив цілий римований роман про дуель російського поети Пушкіна з якимось українським аристократом. Українець, звичайно, вийшов переможцем. Цей роман, казав Панікоффскі, в Україні знають усі від малого до старого. Проте бачу, що Фабі таки вибила йому з-під ніг лірику й налаштувала на хвилю прозових еротичних спогадів.

Тоді були два дуже нудні дні. Я доводив собі, що можу й далі спокійно вести життя журналіста. Обробляти інтерв’ю і наче не думати про те, коли Фабі заманеться зі мною знову зв’язатися. «Я до тебе сама зателефоную, а тепер мушу йти: Нік буде хвилюватися».

Коли? Ось кінець уже другого дня по тому, — отже, сьогодні знову ні. Випиваю вина, тупо дивлюся в екран. Слава Богові, Летісія поїхала на вихідні до Еспанії, — не знаю, чи міг би з нею навіть вести світські бесіди. Ще шклянка вина, — і до люлі рано. Занадто рано. Бо будить мобільний: «Що ти робиш у понеділок уранці? Якщо ти вдома, я прийду».

Вона працювала вдень у коледжі музики, але взяла вихідний. З хати ж пішла, як завжди, о восьмій, коли її мистець ще спав. За 20 хвилин вона була вже в моєму ліжку. Ну, гаразд, ще не дослівно «в ліжку», — у дверях. За двадцять хвилин ми лежали на підлозі просто біля входу до моєї хати. Тільки-но вона ввійшла, я задер їй спідницю. Ми цілувалися, і вона зовсім не заважала моїй руці бути там, де їй, руці, найбільше хотілося. Я зірвав з неї труси і спідницю. Сам уже був голий — так їй і відкрив, бо обіцяв, що зустрічатиму просто з ліжка тепленьким. І нарешті, коли вона залишилася в самих лише чоботах, я втрапив до раю. Un, dos, tres, павза, cuatro, cinco, seis, salsa!

Потім поніс кохану до спальні, зняв чоботи й укрив ковдрою. Фабіано, я тут влаштував тобі «тропічний світ» (була зима, а я розкочегарив батареї до максимуму). Ми були у тропіках: голі, спітнілі, збуджені. Я знову був готовий. Потім була година, дві, три кохання. Я був ніжний, надзвичайно ніжний. Я рухався гнучко, плавно й повільно. Кохана лише приймала мене. З відсутнім поглядом вона лише час від часу в трансі повертала до мене обличчя й лизала мені губи й рота. Вона стогнала й шепотіла, і примовляла портуґальською: о, gostoso — це єдине, що спершу міг розібрати (ну ясно, це ж — «смачненький»! тобто вона примовляла, що я смачненький!). А потім вона була зовсім щаслива п'ять разів. У ці моменти вона голосно стогнала: gozo, gozo! — а я думав, чи хрестоносці, які дали назву колишній британській колонії Ґозо, що нині є меншим з острівців у складі Мальти, часом не були тонкими портуґальцями? Може, з кимось із них там сталася велика амурна історія, тож острів так і назвали: «я кінчаю». А я робив для цього gozo все, що міг, а в голові чомусь по-ідіотськи крутився той Паленса зі своїм «в Росії нема від чого кінчати». Niema od czego szczytowac, niema od czego szczytowac. Люба Фабі, а в Україні, як бачиш, є від чого кінчати, і то п'ять разів! До речи, з тим островом Ґозо, то Фабіана потім не могла повірити, що якесь місце може дійсно так називатися. Це що рай якийсь на землі? Хай живе Ґозо! Ґозо…

Потім ми з Фабі спали, потім я прокинувся й цілував її тіло, ми знову любилися, тепер уже із різними цікавинками. Тоді довго лежали, міцно обійнявшися. «Освальдо, я тобі ще не казала цього, але ти фізично дуже подібний до Леандра». «Хто це Леандру, gatinha?» (Утелющив-таки оте ніжне портуґальське слівце «котику», що його підкинув мені Йован!!!) «Це чоловік, якого я дуже люблю. Ми були разом десять років. Я залишила його близько двох років тому. Пішла з хати, а тоді змушена була поїхати з Бразилії, бо він скрізь мене шукав і ставав неконтрольованим, навіть небезпечним». Фабіана замовкла, на очах виступили сльози. Я накрив їх безліччю цілунків. Розкажи, люба, якщо хочеш, мені можеш казати все, що заманеться. Я є для тебе, лише для тебе. Добре, gatinha?

Ми з Леандром були нерозлийвода

Ми були разом, завжди разом. Мали по 16 років, коли взялися за руки, й ніколи не відпускали одне одного. Ми забували, як живе решта світу навколо. Забували рідний дім, батьків. Ми все робили разом: їли, гуляли, слухали музику, палили маконью, спали. Нас знав весь пляж Сантоса. Стільки років нас бачили разом на прогулянці набережною, на хвилях на серфборді, на риболовлі, що не говорили про нас окремо. Лише Фабіана й Леандру. Леандру й Фабіана. Я не мала життя поза Леандром, крім роботи. А працювала у крамничці сім днів на тиждень без вихідних. Там цілий день тільки й думала, що ввечері знову буду з ним.

Леандру підсів на наркотики кілька років тому. Маю на увазі не марихуану — маконью, а важку гидоту. Він став похмурим, замикався в собі. Коли я з ним намагалася говорити, він часто нервувався, вибухав лайкою. Зникав із хати, дурив з иншими жінками, а я чекала вдома. Я почувалася самотньо, навіть коли він був поруч. Бачила, шо йому погано й хотіла якось підтримати. Я ковтала ту гидоту разом з ним. Поступово втратила контроль над собою, в голові почався якийсь безлад. Я вже не знала, хто я, де я. Я волала у знайоме обличчя, що бовваніло, наче в імлі. Ця імла постала всюди. Мій мозок закрила димова завіса, тоді почала насуватися темрява, я більше не могла розгледіти любе обличчя. Леандру кидався на мене. Він став небезпечним. Одного дня я зрозуміла, що кохання мене вб'є, що нічого більше зробити не можу для нього, що повільно помираю й сама. Або він, або життя. А життя — це втеча. Він був переконаний, що не зможу жити без нього, що ніколи не зможу мати иншого чоловіка. Я втекла з його хати додому до мами, про яку майже забула. Леандру шукав мене там, погрожував мамі. Я нашвидку зібрала гроші, які могла, й виїхала до брата в Лос-Анджелес. Півроку мені було так погано, — я нічого не могла робити, ледь могла поворухнутися, стала набирати вагу. Я не поважала себе, зовсім втратила будь-яку впевненість у тому, чи чогось варта. Освальдо, я його далі кохаю. Це — кохання мого життя. Але я не могла більше з ним бути. Чи ти зрозумієш мене?

— Кохана, пригорнися до мене. Я добре дбатиму про тебе, — я довго мовчки гладив її по спинці. — А розкажи-но мені, як ти опинилася саме тут, у Лідсі? Як ти про нього почула взагалі? (це таким оптимістичним, життєствердним тоном).

— У мене тут є давній приятель. Зрештою, ти його знаєш, це — Роб. Він на сальсу ходить. Ні, не пригадуєш? Високий дуже. Думаю, ти просто не знаєш імени. Так от, коли мені було сімнадцять років, я ходила вечорами до одного бару в себе в дільниці Ґонзаґа, це в Сантосі, просто над морем. Якось раз несла свій напій до столу і перечепилася об чиюсь ногу. Уся кока-кола вихлюпнулася просто на білі штани цьому англійцеві, що потім виявився Робом. «Розговорилися», умовно кажучи, бо я тоді англійською зовсім не говорила, лише він знав кілька португальських слів. Він доброчинно працював лікарем в Амазонії, а потім просто подорожував Бразилією. В Сантосі він був цілий місяць, і ми заприязнилися. Думаю, я йому тоді дуже подобалася. Він мені теж, наскільки це можливо, беручи до уваги мої почуття де Леандра. Ми з того часу багато років листувалися. Потім він одружився, й у нього із Софі народилася донька. Коли вів дізнався про мої проблеми з Леандром, то запропонував допомогу. Сказав, що може приїхати до них у Лідс і мешкати з ними, а натомість лише доглядати Елі, поки не знайду роботу й не зможу наймати власне помешкання. Врешті так і сталося по тому, як провела півроку в Америці й звідти трохи поїздила світами: була в Новій Зеландії навіть. А ти як в Англії опинився?

По тому як Освальдо розповів мені цю історію про залиті штани в барі, я чув ще про кілька подібних інцидентів між бразилійськими дівчатами й иноземцями. Останньо, наприклад, дізнався, що Дейвід з моєї вулиці запізнався зі своєю дружиною Сонею у Ріо-де-Жанейро таким самим чином, що оце й Фабі з Робом. Тільки що там йому вилили лимонад просто на ширіньку, й усі мало не вмерли зо сміху, що той кумедний Дейвід, і без того досить обісцяний життям, ще й виглядав, наче всцявся. Знову збіг?

Як тут опинився я

Це було у Празі. Перший у житті виїзд з України за кордон. З університету. Як студент-славіст. Тоді за кордон можна було лише як виняток, після попереднього допиту на різних комітетах комуністичної партії. Цей допит був без фізичних тортур, а радше нагадував телегру, таку собі вікторину, подібну до «Найслабшої ланки». Тільки що ведучих Анн Робінсон із суворими пиками було десь із п'ять, а відповідаєш на питання не в компанії з иншими, а постаєш перед інквізиторами сам-один. Ну, й пики в тих анн були такі якісь дуже немодні, якісь спітнілі. Вони не мали сенсу гумору, проте мали кумедні зачіски а-ля «встав с постелі, помитися забув». Знаєш, те, що англійці називають «днем поганого волосся». Питання були досить прості на кшталт: скільки є фаз ядерного вибуху, або чи знайомі ви з якимись иноземцями, хто такий Ауґустініу Нету, чи ще: чому маєте задовге волосся? Не знаєш, хто такий Нету? Ну, про це потім. Тож я на все це відповів, а тоді вже не було жодних проблем до самої Праги, якщо не враховувати, що на кордоні мене з пашпортного фото ніяк не міг впізнати російський прикордонник. Все дивувався, чому це в мене на фотці вуса, а в житті нема. А то ж я сфотографувався, ще як під Паленсу косив. Та врешті все обійшлося, лише змушений був прикласти пальця під носа замість вусів й сказати «зіґ-гайль» (жартую), тож він мене таки впізнав. Нарешті приїхали з кількома иншими студентами і двома викладачками (тоді з України взагалі індивідуально людей нікуди не пускали, аби не розбіглися, немов зайці, на радощах, а так, теоретично, у ґрупі легше стежити за поведінкою, завжди ж когось попередньо призначали доповідь до КҐБ писати, а всі тоді всю поїздку намагалися вирахувати, кого саме. Дехто мав совість і просто відписувався, а дехто стукав на повну, це вже як кому пощастить. На мене таки хтось настукав, що я пива забагато пив. Але старший каґебіст, вочевидь, і сам був пивозавром, тож виявив комуністичну поблажливість). Ну я відразу в Празі перевдягаюся в шорти з бахромою, взуваю в'єтнамки, адже Чехія тоді порівняно із совою була диким Заходом із купою иноземних туристів. Я від тої свободи аж сп'янів: вже за годину по приїзді розтинаю центр міста — Вацлавак у шортах, і ніхто й не дивиться у твій бік, не кажучи вже про те, щоб «в'язати», як у нас в Україні. Вдома тоді з цим було суворо: Талебан ментокрилий суцільний, — 35 ґрадусів улітку, а ти — ні-ні — лише в кальсонках там вкраїнських, sharovary називаються. Тільки що без бороди можна було, навіть віталося, щоб обличчя відкрите було, таке собі «откритоє русскоє ліцо» — аби видно було: людина-образєц, правди від Країни Рад не ховає. А тут іду собі, патлатий, Прагою, двері барів, яких в Україні тоді в природі не існувало, чи не босою ногою відкриваю, — Еуропа та й годі! Від справжнього пива мало не збожеволів. У Києві ж тоді як пиво продавався мильний розчин з алкоголем. Був він теплий улітку й холодний узимку, залежно від температури повітря. Але частіше його зовсім не було майже ніде в крамницях, тож у мене з друзями у вихідні улюбленою розвагою якраз і були «пошуки пива». Тобто ми знали низку крамниць у потаємних куточках міста, де «пиво» иноді бувало, тож методично обходили їх прогулянковим кроком, аж поки не впольовували десь бажані кілька пляшок підігрітого під батареєю, як і годиться. Відтак це розпивалося в парку під заздрісними поглядами й запитаннями: «Хлопці, де пиво брали?» — «Та, брат з тюрми надіслав». Аж тут тобі у Чехії — найкраще пиво у світі! Я, правда, тоді ще про це не знав. Думав: вау, якщо тут таке пиво, то що ж там далі за Берлінським муром буде? Така собі ідеалізація юнацька. Тож і кажу: дикий Захід був, як на мене. Джинси «Мустанґ» німаківські майже вільно купити можна було, не кажучи вже про твою, Фабі, улюблену ґумку «Педро»! Так відгуляв я два тижні казковим середньовічним містом, просиджуючи вечори в господах, випиваючи кухлів по вісім «Праздрою» або там «Сміхова» за вечір, патякаючи з місцевими і вбачаючи в кожному співрозмовникові Півейка або хоча б вільнонайманого Марека. Шортів так і не знімав принципово вже до кінця (колеґа з універу аж отетерів, як уперше мою уніформу побачив, каже: ну ти, Панікоффскі, ліберал!). Правда, ні, раз таки зняв. Професорки, що з нами поїхали, виявилися демократками, — дали дихнути волі, але раз за офіційною програмою довелося пхатися до музею Леніна (там же ж теж був комунізм, але такий несправжній, тобто без голодухи і навіть із забавками всякими: пивком там скрізь і оленячим стегном у меню ресторанів, — такий комунізм «з чілавєчєскім лицьом» ще якось можна було витримувати). Тоді викладачка мене відкликала вбік і тихенько так каже: Освальдо, я тебе прошу, до Леніна можеш штани вдягти? Ну, Фабі, це я зрозумів, не можна віру зневажати, це було б як до мечеті — у плавках: не мона й край.

В один із вечорів я десь після шостого кухля загріб до господи, здається, «В котяри» називається, що просто під Градом, знаєш «Замок» Кафки? Це ж якраз і є Град, який його надихнув. Дивлюся, все забито, лише одне місце вільне. Ну, я туди падаю. Аж бачу, просто біля мене сидять єдині в закладі дві дівчини гіпуватого вигляду й упівголоса теревенять щось на кшталт «грахтенграхтен», — я дотоді справжньої розмовної англійської ніколи не чув і сприйняв це за голландську. «Чи не маєте цигарки?» — питаю англійською — це я так вирішив запалити задля людського спілкування, бо ніколи серйозно не курив — лишень раз, коли сильно закохався й хотів мати абсолютно ті самі відчуття, що й ґерлфренд. Так от затягаюся на повні легені, кажу: «З самого Гроненгена будете?» — «Як?» — «Ну-ну, жартую, звісно, щонайменше з Неймегена?» — «Та ні, я — з Лондона, а Клер — з Ньюкасла» — «Я перепрошую, ви хочете сказати, що англійки?» — «Власне, а ти місцевий?» — «Так, дозвольте відрекомендуватися: чехословак родовитий із Чеських Будейовиць». Коротше, так і познайомилися. Я тоді й гадки не мав про ньюкаслський акцент джорді, з яким говорила Клер. Я й тепер думаю, що джорді — то якийсь діялект мови Єронімуса Босха і Йогана Кройфа. Потім тиждень вешталися вже разом усіма тими кнайпами 14 сторіччя — «У Томаша» там, «У Флеку», і з Нікі (це та, що з Лондона) в мене склалося щось на кшталт кохання з першого погляду.

Їй, виявилося, за два дні перед тим циганка у Відні наворожила (а слід сказати, Нікі щойно розійшлася з коханим), що стріне вона своє справжнє щастя у Східній Европі. Тож я, немов пилип з конопель, стриб до її життя — і виявився НИМ «собствєнной персоной» тут, як тут. Поручнику, відкоркуйте шампанське! І я його таки відкоркував на пероні, проводжаючи дівчат назад до Відня. Вони були студентками-германістками в універі Ньюкасла. А у Відні того року практикувалися в мові. Коротше, домовилися тримати зв'язок, а тут раптом ні з тих ні з сих, Ґорбі відкриває наступного року хвіртку на Захід для тих, кого запрошують «у гості» знайомі иноземці. Ну я й незчувся, як уже в Лондоні осідаю, і не просто так, а з вірною супряжницею Нікі… А Лідс — то вже потім роботу тут гарну знайшов.

— Так ти ще й одружений? — Фабі, видно, дещо шокована.

— Не лякайся, котику, я ж не лякаюся, що в тебе бойфренд, з яким живеш, та ще й, виявляється, инший коханий чоловік! Ну-ну, все ок, я — твій з головою. Це було давно, і вже від довшого часу втратило чинність.

— Ви розлучилися, а чому?

— Ти знаєш, вона не любила орального сексу. Роками благав її, а вона все ні та ні. Змучила мене фізично, я зовсім уже змарнів було від цього.

— Яка жорстока жінка! — дещо перебільшено розсміялася Фабі й про всяк випадок взялася доводити, що вона — не така. Я гладив її по волоссю, але продовжував говорити:

— Ну, власне, кохана, до речи, ти ж знаєш бувальщину про того астронавта, який першим ступив на поверхню Місяця?

— Ні, а що сталося? — промуркотіла люба.

— Та, ні, просто дуже багато років був загадкою сенс слів, які він вимовив там. Він сказав: «Тож щасти вам, пане Ґурскі!» Тоді журналісти в різних інтерв'ю роками його випитували про це, а він все відповідає: ноу комент, хоч ти лусни! І от кілька років тому раптом ні сіло ні впало каже: вже можу розказати тепер. А тоді: «Щойно помер один пан на прізвище Ґурскі. Як я був малий, той мешкав із дружиною в сусідній хаті. Раз заліз до їхнього саду й через розчахнуте вікно почув, як Ґурскі просив жінку задовольнити його орально. А та як психоне, кричить: «Ага, не раніше смоктатиму твій старий хрін, ніж той малий із сусідської хати на Місяць полетить!» І ось цей день таки настав!» — і у цю таки мить я пройшов пункт, коли ще не пізно було повернутися і дав великий переможний салют потужним урочим залпом.

Тож так, Фабі, я є в Англії завдяки колишній дружині — місіс Нікі Панікоффскі. Вона дала мені право на проживання тута. Зараз же пересування у світі чомусь контрольовані. Христофором Колумбом чи великим хорватським мореплавцем Марком Полом, що зірвалися й чкурнули куди завгодно, нині бути зовсім неможливо. Уяви, якби стариганю Христофору довелося вистоювати чергу попід Ост-Індійською амбасадою й показувати там довідки про аналізу сечі! Мета подорожі? — Та шлях новий на Індію відкривати. — Ясно, готель зарезервували? А покажіть підтвердження. Квитки в обидва кінці? Працювати, бува, нелеґально не збираєтеся? — Та пішли ви, мля, на хер! Та дерти я хотів вашу Гамерику в дупу, а не відкривати, я шо, нанялся? Чи щось такого… А я ж викінчений мандрівник: сюди прагнув, лише щоб побачити світ! Що, до речи, успішно тепер і роблю. Та б’юроскептикам це пояснювати безглуздо, вони краще орієнтуються, коли хто на підлогу в конвульсіях впаде, штани скине або пашпорта з’їсть. Та я не про те. Одружитися є значно спокійніше, а до того ж іще й за щирим коханням! А ти, до речи, яким робом тут? Питаю тебе як сестру за нещастям «немодного» походження. Хоча насправді моднішого за твоє походження я уявити наразі не можу. Ну-ну, про це потім якось поговоримо. Це я так жартую…

Про батька

Я маю італійський пашпорт, тож я — громадянка Унії. Мій небіжчик батько був італійського походження. І найважливіше у цій справі: мав документальні докази цього. Завдяки татові я — тут. Тож можна сказати, що я всім завдячую йому. З італійським пашпортом я могла бути в Америці, а тепер упевнено почуваюся тут, як удома. Я так винна перед батьком, так багато думаю про нього. Я мало його бачила всі ті роки з Леандром. Я була так поглинута своїми стосунками з ним, що майже зовсім віддалилася від тата, який змушений був залишити маму, брата і сестер. Він мешкав досить далеко, але нас любив усім серцем, та через маму не міг бачити. Він писав мені листи. Викладав свої почуття до мене. А мене це наче й не турбувало, так йому це, мабуть, виглядало. Не те, що листи мене не зворушували, але просто якось не сідалося, аби йому відповісти, все якось відкладалося на потім.

— Як його звали, котику?

— Зе. Потім він помер. Його знайшли лише за два тижні по смерти. Серцевий напад. Не було навіть кому похопитися по нього. Ми пішли до нього додому з Леандром. Це виглядало так страшно! Там була ще купа листів, які він нам писав і не відправляв…

І от так саме він і дав мені змогу стати італійкою.

— А ти знаєш італійську?

— Ні. Але мушу вивчити. Я це, власне, збираюся зробити скоро. Піду на курси десь восени. Це буде найменше, чим зможу віддячити Італії за те, що я щаслива нині. Можу тут жити, подорожувати, працювати й нічого не боятися. Я, як і ти, Освальдо, хочу використати нове життя, щоб побачити світи, щоб дізнаватися про речі, вчитися життя. Це так захопливо!

Дзвінок на «той» світ, що про його (світу) існування я вже забув

— Я мушу перевірити мобільний, — раптом сказала Фабі. — Вже година, як мала б бути вдома. Нік міг дзвонити.

Коли вона увімкнула телефон, її очікування підтвердилися. «Я мушу йому подзвонити». Вона спокійно набрала номер і вже за секунду сказала дуже ніжним, але й діловим голосом: «Привіт, бейбі! Як ти?» «Тропічний світ» був у розпалі, вона лежала голою на животі просто біля мене й спокійно своїм протяжним ніжним голосом обговорювала з Ніком якісь побутові дрібниці. В мене прутень став стовпом. Я лизнув її в єдвабну сідницю, пішов нижче-нижче, досяг зайчика, але він мене відмовився пускати. Я здивувався, але натомість почав її мастурбувати пальцями. Її тон до Ніка став ще ніжнішим, вона все частіше повторювала слово «бейбі». Я поцілував у шию й заліз язиком до вуха. Вона, не перериваючи розмови з Ніком, знайшла вільною рукою мого аґреґата і стала мастурбувати його. Я шаленів, мені здавалося, що такого кайфу я не мав ніколи у житті. Я зовсім втратив контроль над собою. Було неймовірно солодко-збуджувально чути цю тверезу опановану розмову з бойфрендом за таких обставин, усвідомлюючи, що фізично нею володію я. Вона навіть сміялася з якихось його жартів у цей час. Відтак сказала: «Маленький, зачекай-но секунду, мені треба віддати книжку бібліотекареві». Вона поклала мобільний трохи вбік, а тоді сказала: «Ось прошу!»— і лизнула голівку. А я відповів: «Дякую, чи можу бачити ваш бібліотечний квиток?» — і різко пішов пальцями до гори, там, де знав, що це спрацьовує щоразу. «Звичайно», — відказала Фабі бібліотекареві, і його звичні до гортання сторінок пальці раптом поглинув бурхливий потік, а очі читачки втратили залишки осмислености. Я взяв мобільний і з притиском вклав його їй у руки. «Бейбі, все супер, буду вдома за півгодини. Чао, чао», — останнє «чао» вона вимовила в цілковитій знемозі.

Ми вийшли на вулицю. Небо було холодне, але незвично зоряне. Ми повільно йшли, обійнявшись, на автобусну зупинку й дивилися на зорі. «Не можу знайти хрест», — промовила Фабі. «Який хрест?» — «Сузір'я Південний Хрест». — «Фабі, його видно лише в південній півкулі». — «Не може бути!» — «Та ґарантую». — «Як-то так?» І вона ще довго шукала Південного Хреста на небі, а я вивчав очима її вухо, профіль, запам’ятовував риси, сподіваючися тримати їх у собі якнайдокладніше у жахному передчутті годин? днів? місяців? розлуки.

Жив собі підстаркуватий пердунець

Жив він собі та жив. Мав уже 55 років і дорослу дочку. Мав він також ґейські вусики, лисину, популярний у Лідсі італійський ресторан і барильце. Виглядав він гидко, був низького зросту, платив своїм працівникам погано, і його ніхто не любив. Nobody likes me, but I don't care! Він не мав смаку, слухав нафталінну музику. А мав десь із п'ятнадцять мільйонів фунтів стерлінгів у банку й італійське походження. При цьому він вважав себе британцем і свято вірив, що иноземці окупували його країну й нищать британську культуру. Коротше, був він шматком лайна і навіть усвідомлював це. Він звик уже до думки, що нікому не потрібний і що життя котиться в бік логічного кінця. Як же ж він здивувався, коли в нього раптом і всерйоз закохалася чарівна бразилійка, екс-коханка його знайомого маляра, що розробив дизайн його клубу й ресторану «Акваріюм», — Фабіана де Роберто. Найімовірніше, вона його полюбила за уміще. Він знав усе про тонкощі приготування макаронних страв і міг розповідати про це годинами. She luwed it! (тобто «полюбиЛЛа»).

Я, чесно сказати, не дуже був готовий аж до такого відвертого викладу на папері статевих стосунків із Фабі й Беґі з боку Панікоффскі. Спершу навіть хотів цього позбутися або скоротити до мінімуму. Однак усе-таки утримався. Вочевидь, судячи з обсягу, який ці епізоди мають у рукописі Освальда, для нього це було важливо. Весь час стосунків із бразилійкою його дуже гризла ця потреба зберігати все в таємниці. Коли він сварився з Фабі, коли мучився з непевности, то міг поділитися цим лише зі мною і з сестрою Долорес. Друзі в Лідсі часто питали про причини його сумного настрою. Йому постійно доводилося щось вигадувати. Тож, думаю, написане ним прорвало греблю, яка довго стримувала єство. Адже Панікоффскі — людина надзвичайно комунікативна і має нездоланну потребу ділити почуття з иншими людьми. Тепер, коли він не може ділити їх із Фабі, вирішив поділитися з усіма, хто готовий це читати. Можливо, він сподівається, що прочитає й Фабі, якій він колись обіцяв описати їхню історію. Це було влітку напередодні фінального матчу чемпіонату світу з футболу за участи Бразилії. Я тоді разом із Маленою приїхав до Лідса й познайомився з Фабі, а також із Тасі та ще з одною подругою Адріаною, яка лише за пару тижнів перед тим прибула з Бразилії. Всі разом ми вирушили до картинної ґалереї Дейвіда Гокні в Солтері. Потім ми сиділи в пабі над каналом і теревенили. Тасі сказала щось про незвичайність нашого знайомства. «Ніколи в житті не спілкувалася з такими людьми, як ви». Вона мала на увазі, що опинилася серед літераторів (Малена, до речи, теж авторка кількох романів, які вийшли в неї вдома хорватською), і те, що Панікоффскі нині вважається в Україні клясиком поезії, що його вірші вивчають навіть у шкільній програмі. Тож коли нас — письменників — виявилося аж троє в одному місці, Тасі це дуже схвилювало. Панікоффскі сам-один, окремо, їй з літературою якось не ототожнювався. Для неї творчість його натури перш за все ототожнювалася із сексом. Причому з таким, про який довго згадуєш. Тасі на той час уже брала участь у «трійці» з Освальдом і Фабі в Освальдовому «тропічному світі». Раптом Адріана спитала, чи напише колись Панікоффскі про Фабі. «Звичайно, напишу, моя люба. Щось на кшталт: він підкрався до неї ззаду й раптово засунув язика їй до вуха…»

Перескочу тут довгі, нудні, незносні два тижні до наступного візиту Фабі до «тропічного світу». Я ґарантую, що, якби хтось зробив дослідження і дав поради щодо ефективних методів вбивання часу за такихобставин, я б тоді купив цю книжку, хоча читати все одно не зміг би. Та ось цей день нарешті наспів: Фабі прийшла на вечерю, яку готую я. Сцена виглядає так: вона стукає у двері, я їх відчиняю, але там нікого нема. Я спантеличено визираю, і моя мила зі сміхом кидається мені в обійми. Я затискаю її в лещата й тримаю так хвилин із десять. Нюхаю волосся і не хочу нічого більше. Я щасливий. Не треба рухатися далі, часе, я хочу, щоб було так завжди! Я зрозумів у ту мить, що насувається капець, — я вже почав панічно боятися часу, коли її не буде поруч зі мною. Чи ж не зарано? Доведеться включати засоби нейтралізації цієї фіґні. Які засоби? Про це не зараз. Бо нині все ще поки не таке страшне. Ось вона просто тут у моїх руках, і я нюхаю й цілую її волосся. Потім ставлю сі-ді Сеу Жоржа і йду на кухню. Я там готую свій кулінарний шедевр, що називається «здєлай сам ресторанну хавку». В ґастрономі Морисон купуєш коктейль зі свіжих морських продуктів і слоїк суперового соусу путанеска. Спаґеті — в каструлю, соус — на пательню й гадів туди ж таки на останні дві хвилини. І не забути цокнутися й цмокнутися з панною з Бразилії у міжчассі, коханнячко моє! Хай буде трохи п'яненька і не лише від любови. Saude! Вона тим часом бігає туди-сюди з вітальні до мене на кухню, і план збрехати, наче готував соус сам, перетираючи помідори своїми власними рученятами, провалюється. Добре, що Летісія й досі ріже своїх піддослідних в університетській лабораторії. Хай їм, зайченятам, щурам чи тим тупим російським собакам Павлова (who cares?), щастить. Паста йде на ура, Фабі питає: «А ти що робив, коли жив в Україні?» — «Та був поетом і взагалі писальником». — «Серйозно?» — «Ня, писав вірші, а діти їх тепер вивчають у школі». — «Чесно?» — «Їй-Богу!» — «А про що твої вірші?» — «Вони дещо дивакуваті. Досліди формалістичні ні про що». — «Як то? Можеш прочитати?» — «Можу, але вони всі українською». — «А вона дуже відрізняється?» — «Хто?» — «Мова». — «Ня». — «Ану скажи щось». — «Фіґа з маком». — «Фіґа це оце?» — Фабі скрутила дулю. «Власне. Як знаєш?» — «У Бразилії теж фіґа — символ удачі!» — «Який збіг!» — «А я думала, у вас там російська мова». — «Чого це? Я тобі хіба щось колись згадував про таку?» — «Ні. А ти говориш російською?» — «Трошки. Зовсім мало. Але розумію. У Києві комуністи її змушували вчити примусово. Тому всі ми, українці, патологічно ненавидимо росіян і Росію майже, як ви арґентинців, тільки ще гірше». — «Освальдо, а ти маєш десь твої книжки?» Приношу їй збірку «Нонсенснітниць». На обкладинці — я в юнацькі роки. Дивлюся на світ зверхньо й зарозуміло. «Це — ти, ти! — радіє Фабі й гладить мене по щоці. — Слухай, ну розкажи, про що твої вірші». Колись я перекладу їх для тебе, luv, але загалом вони так, ні про що. Проте ще маю кіносценарій. За ним навіть надзвичайно популярний в Україні фільм зняли — великий касовий успіх, найбільший в історії. От це якраз можу тобі розповісти про що, — сюжет там є, — називається «Тарас Бульбаш»:

1967 рік. Готується наступ танкової бриґади на Каїр із сусідньої маленької новонародженої, але вже гордовитої держави. На чолі бриґади Тарас Бульбаш — колишній козачок-махновець (грає Жерар Депардюк). Йому 70 років, він носить моржові будьонівські вуса й оселедця. Та його молодший син Єрмолай, командувач тракторно-бульдозерної чоти у шароварах і ярмулці (грає молодий актор — Сєрєй), сумує. Він закохався в юну смаглянку-єгиптянку Клеопатру (грає ветеран кіно Елізабет Тайлер). Закохався — і постав перед жахливою дилемою: любов до пива і горілки (це така українська кашаса) — з одного боку, а з иншого — пристрасть до носійки культури, що те пиво й горілку заборони. Что дєлать? — мєчєца наш герой. Бій починається на світанку, а ключову допомогу надасть хитрий жид Янкель, чорношкірий єврей-втікач із Судану й пєвєц за фахом (Данні де Вітту)… На шляху багато трапляється різних пріключєній, але про це я не буду. В апофеозі роману Янкель виявляється справжнім природним батьком Єрмолая, який жорстоко карає сина за зраду батьківщини. Прив'язаний до пальми, Єрмолай божеволіє, слухаючи, як фальшиво рідний батько виконує руську народну пісню «Вєчєрній дзвон» (The Bells Ring On). Коли бідного Єрмолая в’яжуть санітари, невтішний Янкель каже слова, що тепер уже стали крилатими в Україні: «Так, як руська душа, ніхто любіть не може».

«Симпатично», — промовля Фабі не зовсім упевнено. Я чую, що мене несе на крилах шардоне й кохання: «Загалом, gatinha, я є письменник, що живе власним мітом. Розповідаю багато про романи, які начебто вже пишу, про ідеї, які в них містяться. Мої ідеї інтриґують, чутки кружляють, але я з тих людей, які не дуже бажають витрачати час на матеріалізацію. Тобто все сидить у голові, а треба викласти на папері. Легко, але не мені — журналістові, що пише багато речей поза віршами й романами. Тож, закінчивши, писати ще й для себе — складно. Добре бути поетом. Формалізм — чудова річ: ча-ча-ча — це вже рядок. Десять таких рядків, — і шанувальниці вже пісяють окропом. Я пишу вірші шляхом скорочення. В житті написав поезій із п’ятсот. З них було штук із двісті таких, за які соромно. Далі пішло скорочення за якістю і написання ще п’ятдесяти. Процес тривав років із десять. Відтак я виступив із перфектною збіркою на 60 віршів і став власним ідеалом поета. Решта мене не обходить».

Фабі цілує мене в плече. «Знаєш, я теж написала колись вірш. Він був про кохання до Леандра». «Правда?» — питаю якось так перебільшено урочо (вже починаю ненавидіти й цього Леандра, крім очевидного об'єкта — Ніка). Урочість помітна лише мені, бо Фабі мужньо заводить:

Вірш для Леандра

Портуґальською… це звучало так солодко… я сприймав лише ритм, тембр голосу і хвилювання цієї надзвичайної жінки, яка стиха деклямувала. Як це передати? Тобто передати моє сприйняття її надзвичайної, чудової й незрозумілої промови. Мені здається, що найближче було б зацитувати ґеніяльний вірш Поля Верлена Chanson D'Automne французького, але в українській транслітерації, з надією, що читач не знає французької. Він тоді не зрозуміє слів, але, можливо, відчує ніжну музику слів Фабіани:

І так далі. Тільки всі ті «н» і «м» вимовляйте в ніс. Яко правдивий поета я відреаґував на деклямацію адекватно. Ми опинилися в «тропічному світі» миттєво, і негайно я почав втілювати фантазії тих жахних ночей без неї…

Цього разу я довідався, що Фабі чинить спротив деяким речам, які намагаюся робити з нею у ліжку. Тільки-но я знову спробував французький поцілунок, вона запротестувала. «В чому річ, маленька? Тобі це не подобається?» — «Я не знаю». — «Як не знаєш?» — «Ніхто так не робив. Леандру так ніколи не робив». — «То тобі не хочеться це спробувати?» — «Хочеться, але я боюсь». — «Чого боїшся, кицько?» — «Що тобі не сподобається, і ти мене більше не схочеш». — «Ну що ти, люба, невже ти думаєш, що я б робив щось, якщо сам цього не прагну? Я так цього хочу, що просто млію від жаги». І все-таки ні. Друге одкровення прийшло невдовзі. Вона постійно намагалася займатися любов'ю під ковдрою або без світла. «Що це, зіронько?» Вона знову могла пояснити лише те, що так було з Леандром. «Зайчику, в тебе найкраще тіло в світі! Це злочин його ховати. Лише бачити його може призвести до орґазму!» — «Насправді, Освальдо, хоча наша зустріч може справити инше враження, я дуже сором’язлива й непевна з чоловіками. Мене збивають ті слова, що їх день у день повторював Леандру, буцімто я ніколи не зможу бути з кимось, крім нього. Я змогла. І тепер навіть сплю і з тобою, і з Ніком, але психологічно це все досі діє на мене». Потім ми лежали знеможені, і за певний час я знову почав відчувати піднесення. Вона таки перестала вкриватися, і я, дивлячися на неї, почав мастурбувати. Раптом вона якось схвильовано, часто дихаючи, проковтнула слину й сказала: «Що ти робиш?» — «Мастурбую, сонечко, тебе це хвилює? Дивися на мене і роби те саме». — «Як саме?» — «Не кажи, що ти ніколи цього не робила». — «Ні». — «То спробуй, кицюню». Я взяв її руку й поклав на потрібне місце. — «Тепер торкай себе, тільки ніжно, і дивися, що роблю я». Ми кінчили одночасно. Тоді Фабі лягла на мене і шепотіла, цілуючи в плече, в губи: «Любий, любий, дякую тобі, мені так добре з тобою, я така щаслива. Життя таке гарне, таке цікаве. Дякую, що ти є». Вона взяла мою руку, цілувала й її, а тоді довго-довго смоктала великого пальця, вказівного й середнього, а потім великого на нозі й нарешті того, що знову прокинувся.

«Я хочу в туалет — треба вбратися». — «Не треба, я тебе так відведу». — «Я чула, що Летісія вже повернулася». — «Це нічого, ходімо». Ми зійшли сходами, і я розчахнув двері зі спальні. Двері до ванної були просто навпроти, але для цього треба було перескочити півтора метра коридору. Та відчинені двері моєї спальні якраз закрили вхід до кімнати Летісії. Якийсь звук звідти видав, що сама вона там. Я взяв Фабі за руку, й ми разом заскочили до ванної. Там я взяв її голеньку на руки й посадив на лявабо. Тоді дивився, як вона пісяє й цілував соски. Відтак пошепки попросив лягти на підлогу, щоб я міг у неї увійти. Вона так само пошепки заперечила, що все це заблизько до спальні Летісії, та все почує. «Котику, це нічого, хай чує і заздрить. Роби, що хочеш, стогни, верещи, будь вільна». Я ввійшов, вона замуркотіла. Я сказав: «Зайчику, хочеш, я запрошу її до нас, хочеш?» Вона увіп'яла мені в спину нігті, розірвала її до крови і з голосним стогоном (бідна Летісія!) завершила цей етюд.

А все-таки щось у цій графічності в зображенні статевих стосунків є. Якась щирість, чи що? Те, що було майже відсутнє в літературі східних слов'ян, зокрема в новітній прозовій клясиці, по тому як українець Гоголь вигадав для росіян міт про «руську душу», а ті самі легко в нього повірили. Тут і розпочався в їхній прозі справжній шабаш духовних «терзаній». Кундера сміявся з такої собі безстатевости російських літературних героїв. І справді, все це виглядає на якесь збочення. Росіяни в літературних творах постійно закохуються й починають якісь циркацтва, якісь думання дум, не кажучи вже про нелюдські страждання, — те, що Кундера дотепно окреслив як «повний самовар почуттів». Але чи не легше, дійсно, просто залізти до героїні в трусики або ж віддатися героєві? Життя б тоді відразу здалося значно оптимістичнішим. Очевидно, пишучи свій рукопис, Панікоффскі, як колишній східний слов'янин, але водночас і західник, намагався до максимуму протиставитися неприйнятній для нього ідеї якоїсь особливої «руської душі», що він її, до речи, дещо незрозуміло для мене в розмовах окреслював українською ідіомою «лапті». Секс за повного програмою в Освальда — це противага до такої собі гіпокритичної безстатевости російських героїв, які вочевидь, образно кажучи, потайки тримають під подушкою порножурнали в якомусь иншому — позалітературному — вимірі.

Дзвінок до Тасіани

Фабі перевірила повідомлення на мобільному. Виявилося, що намагалася дзвонити Тасі. Вона залишила месидж на автовідповідачі: «Ага, мобільний відключено. Значить, трахаєшся з Освальдом». Ми з Фабі реготали, коли це почули. «Ти знаєш, було так смішно, коли Тасі мене весь час допитувала, чи переспала я вже з тобою. А я — ні та ні. А потім вона так зраділа, коли вже наче сама була з нами у ліжку». — «Це незла ідея, — кажу. — Мусимо про це серйозно подумати. Тобі б цього хотілося?» «Взагалі це мене хвилює, якщо хочеш, я могла б спробувати з нею про це поговорити. Знаєш, вона така розкута в усьому. Коли ми говоримо між собою, вона таке заправляє! Мені це якось незвично і, сказати чесно, соромлюся трохи. Але дуже цікаво. Якийсь новий досвід у житті, коли бачу, що отримую задоволення в усьому. Щось надзвичайне! Хочу жити до максимуму, дослідити свої ліміти. Знаєш, що Тасі купила собі вібратор і скрізь із ним грається? Раз вона робила це у ванні й мало не втопилася. Тепер вона розпитує такі подробиці про нас із тобою в ліжку, що иноді доводиться, попри сором, змушувати себе відповідати. Але коли все-таки відповідаю, то мало не дістаю орґазму». — «Фабі, пообіцяй мені, що й ти купиш собі таку іграшку, як Гасі, й будеш з нею бавитися щоразу, як подумаєш про мене. Або я тобі зроблю подарунок?» — «Ні, я сама, обіцяю».

Потім вони довго говорили телефоном. Фабі сиділа гола в ліжку, иноді червоніла, иноді сміялася, а коли говорила сама, я зі здивуванням усвідомив, як багато розумію. У принципі, знаючи еспанську, це неважко, треба лише звикнути до звучання бразилійської португальської. Цілком природно, що спілкування з нею і з иншими бразилійцями неминуче призвело до виокремлення слів із суцільної початкової каші.

— Приїдь, ну, приїдь, — повторювала Фабі до слухавки й, очевидно, наражалася на якісь сумніви з иншого кінця так званого дроту. Нарешті до мене: «Вона хоче поговорити з тобою».

«Привіт, Тасі. Що робиш, Фабі казала, що маєш нового бойфренда? А який він? Любиш його дуже? Ні? Мене любиш? Це — добре. Слухай, я весь час згадую наші поцілунки в «Сальвадорі». А тепер ми тут з Фабі лежимо голенькі, думаємо про тебе. Нам тебе дуже бракує. Дуже!» — «Ну, так, Освальдо, розумник. Слухай, а чом тобі не вислати до мене Фабі? За хвилю приїде мій бойфренд, ми їй покажемо, що таке насолода! — її голос радіє. — Ну, добре-добре вже, я подумаю, може, наступним разом, я сама домовлюся з Фабі, боюся лише, щоб вона мене після цього не зненавиділа».

Як зробити, щоб її відсутність не перетворювалася на суцільне пекло

Отже, дарую: я розробив методи нейтралізації болю на випадок, якщо кохання твого життя йде від тебе, або якщо її просто довго нема поруч і її дуже бракує. Ви кажете: тут нічого не вдієш. А я кажу: а от і ні — ще й як вдієш! Треба лише знати як. Мати know how. Ось у чому секрет. Я як природжений науковець розробив систему нейтралізації сам. Зараз, коли минуло два тижні відтоді, як Фабіана була востаннє в моєму «тропічному світі», я, аби не збожеволіти, запускаю захисний механізм. Не знаю, чому вона зникла і сама не дзвонить, і не відповіла на мій один дуже коректний і дотепний телефонний месидж. Коли мені не відповідають, я двічі набридати не буду.

Минулого разу я лише спитав її, як просувається той дуже повільний процес відходу від Ніка. Вона це запитання зустріла якось напружено. Відбулася тими самими відповідями, що й раніше: поки, мовляв, залишити його не можу. Поступово я в'їхав у будову їхніх стосунків: наприклад, четвер є небажаним днем для спроб зустрітися з Фабі, бо з якихось причин вони завжди кудись разом виходять у цей день. Це така собі, знаєте, ніч лише для них — двох голуб'ят. І це поза всілякими прийманнями, виставками, артистичними вечірками, на яких вона його теж супроводжує. «Уяви собі, — каже Фабіана мені минулого разу. — Підходить до мене на вечірці якийсь скульптор, чи що. Заявляє, що він найкращий друг Ніка. А Нік ось тут поруч за два метри стоїть і з кимось розмовляє. Але музика грає досить голосно, Нікові розмови не чути. А цей мені каже, що в нього, бачте, нині новий проект: малярські композиції на жіночому тілі. Він, мовляв, хоче створити мапу землі з жінок. Тож чи не погоджуся репрезентувати Бразилію? Ну, я й не знаю, що сказати. Усміхаюся. А він бере з таці в кельнера два келихи шампана, один подає мені, а тоді верзе щось про те, що на цій вечірці є одна жінка, в яку він закоханий. Дуже закоханий. Я кажу: в такому випадку дуже ціную, що він при цьому витрачає час на мене. А він так якось патетично заявляє, що та жінка не зна про його почуття. Ну, мені вже досить нудно стає. Озираюся, куди б перескочити. А той «скульптор таємного кохання» раптом випалює, що ця жінка — я. Уяви, а я його взагалі вперше бачу! Я йому: та ти збожеволів? Як можеш казати, що Нік — твій друг? Ти ж знаєш, що я — з ним, і з першого разу кажеш мені такі речі?

А иншим разом були ми в лондонському ресторані «Веселий гусар», то там взагалі якесь лайно мені нахабно за пасок записку запхало. Я навіть і не відчула. Тоді бачу — картка. На ній: «Не знаю, чи маю хоча б найменший шанс, але не вибачу собі, якщо не спробую. Я просто в нестямі від тебе. Подзвони, якщо маєш серце. Мій телефон такий…»

Отже невинно так зачіпаю це питання: «То навіщо воно тобі треба? Кидай це все. Будь зі мною. Я мрію спати з тобою вночі. Хочу прокидатися о п'ятій ранку і знаходити тебе поруч. П'ята ранку — це коли я тебе будитиму й любитиму. Ти ж знаєш, що це найкращий час? Я щоранку скидаюся в цей час з думкою про тебе. А тебе нема». І тоді я вперше за весь час побачив, як її обличчям пробігла якась тінь, що сполохала метеликів у моєму животі. Вони знялися вихором і кілька хвилин не заспокоювалися.

І ось тепер я її не бачив і не чув уже два тижні. Не було її й у Aquarium у суботу. Просто зникла і все. Звичайно, міг би подзвонити до Тасі, але я не такий дурень. Ця ж негайно перекаже Фабіані, що я цікавлюся, і та подумає ще, що мені вона більше потрібна, ніж я їй. Це була б жахлива помилка — faux pas. Але я маю свої методи. Ось вони.

1. Як би ти не був закоханий, ніколи не зосереджуйся на одній жінці на всі сто.

Завжди шукай когось іще. Думай таким чином: так, я кохаю, але чи міг би я закохатися, скажімо ще й ось у цю дівчину? Потенційно? Чи подобається мені, скажімо оця дупця? Коротше, вибирай про запас. Коли тебе скинуть до смітника, відразу переключайся на нову кандидатку, як я переключився з Беґі на Фабі. Те, що це стала Фабі — кандидатка, з якою щойно зазнайомився, не має значення. До цього я мав ще одну претендентку на любов, теж про запас, — до речи, вона нині й залишається противагою номер один до Фабі. Треба лише перевести цю кандидатку в актив. І нічого злого в цьому нема. Наприклад, Беґі була моєю кандидаткою ще коли мав короткий зв'язок з Керсті — шотландкою однією, що особливого значення в цій історії не має. Скажу лише, що вона була справжнім хижим звіром у ліжку. Так от я в той-таки час «запас» (від слова «пасти») і Беґі на сальсі. Беґі мала хлопця-англійця, з яким познайомилася в Еспанії і який її сюди й перевіз. Вона мешкала в нього й уже потім розповідала мені, як мало не збожеволіла, коли той її покинув. Тож я робив кроки в цьому напрямку на сальсі. Мило з нею говорив еспанською, купував кока-колу, танцював. Все це окупилося згодом, коли шотландка мене похерила, бо їй, бачте, здався дивним мій сенс гумору (не пам'ятаю вже, про що я там жартував). Потім раз, коли любився з Беґі, спитав, чи подобався їй, коли вона кохала того свого Тома. Так, я їй подобався. А, питаю, чи уявляла вона ще в ті часи, що йде зі мною до ліжка? О, так! Так! Так! Хвойдочка така, за що й любив її! Отже, готуй практичні кроки для зваблення нової «жертви».

2. Збалансуй життя. Коли зациклюєшся на коханні на 100 відсотків, виходить не життя, а каторга. Давай — розслабляйся.

Поділи життя на сектори. Давай так: 25 відсотків — Фабі, 25 відсотків — подорожі (щось я відтоді, як закрутився з нею, нікуди не їздив! Скандал: уже ж чотири місяці минуло!), 25 відсотків — сальса (давай, активізуйся, більше танцюй!), 25 відсотків — спорт (футбол, плавати щодня, як Бінош!). А ще можна більше писати-працювати. Головне у цьому — подолати ментальний блок: треба справді щиро й віддано схотіти робити всі ті речі.

3. Останнє наразі, але головне. Треба не забувати й завжди пам’ятати, що ти є найкращий у цілому світі. Тільки ти. Любити найбільше треба лише себе. Инші — потім. У цьому слід не переконувати себе, — це треба ЗНАТИ. І спокійно, впевнено, на повний голос повторювати це собі. Хе-хе, ну хто там є в усьому світі найкращий, найрозумніший, найосвіченіший, кому табуни суперових довгоногих звірів мріють віддатися беззастережно? Хто є кумиром інтелектуалок в Україні й сальсюків у Англії? Ну? Ото ж бо й воно. Тож якщо хтось тебе не цінує, то це, безумовно, їхня проблема. Хай ідуть під три чорти. Відвалюють тихцем убік. Часу на них нема. Нудні індивіди. Засвоїли? А тепер — на прорив!

Він сів у автобус, аби проїхати від центру додому. Пішов сильний дощ, хоча коли був виходив, небо було абсолютно безхмарне, і з цієї нагоди він урочисто взувся в нові фантастичні італійські шузи, які сам собі й подарував на день народження в Мілані, куди вилетів на минулі вихідні з успішно знятою-таки Марією — тою кандидаткою-противагою і знову-таки еспанкою із Севільї. Автобус врятував шузи лише частково, так само, як і поранену душу лише частково врятувала перша спроба сексу з Марією. Панікоффскі їхав і подумки проклинав тих, що підлаштовують усю ту погодну мінливість в Англії. Відсутнім поглядом дивився через задню шибу на дорогу, аж поки не усвідомив, що в авті, яке їде позаду, за кермом сидить Фабі. Рух був повільним: година пік, вузькі вулиці Лідса не в змозі це витримати. Чи побачить вона його? Він гіпнотизував її поглядом з другого поверху дабл-декера. Ну, подивись-но сюди, люба. Ось він я, тут! — пульсує його мозок. Ні, не бачить. Ні. Три хвилини, п'ять, вона повертає Ніків Jaguar праворуч. Панікоффскі приходить додому, вітається з Летісією й відразу зникає у своїй кімнаті. «Де ти, люба? Що сталося? Чому ти пропала? Чому не відповідаєш на той смс? Прийди до мене, прошу тебе, прийди до мене тепер, зараз. Благаю тебе».

— Освальдо, ходи сюди! — кричить знизу Летісія.

— Що там?

— Ну йди сюди, мушу тобі щось показати.

«Та хай тобі грець, задовбала вже зовсім!»

Панікоффскі сходить додолу до вітальні. На шию йому стрибає Фабіана. Тьохкає серце, метелики злітають із живота аж у голову. Він регоче на межі нервового зламу, дівчата теж обидві сміються. Він відчуває, що зараз покотяться сльози. Перепрошується на хвильку. Повертається вже в нормі: «Фабі, а я тебе бачив сьогодні». — «Де? Ти часом не їхав півгодини тому в автобусі на Велінґтон-стріт?»

Коли вона знову моя, лежимо міцно притиснувшися одне до одного, й вона мені все легко й просто пояснює. Свій мобільний вона загубила, а мій номер був у неї збережений лише там. Нік їхав на свою виставку в Стокгольмі й абсолютно неочікувано як сюрприз купив квитка на літак і їй. Про все це повідомити мене вона не мала часу, бо треба було б до мене приїхати та ще й застати вдома. Я радісно це слухаю, мені так добре! «Я повернуся до тебе завтра, маю для тебе подарунок. Це сюрприз. Якого вина принести — червоного чи білого? Якого? Напиши… Hardy Crest Chardonnay? В TESCO воно ж має бути? Ну от і чудово. О котрій Летісія зазвичай іде до університету? Слухай, вона ж знає, що я маю бойфренда?» — «Так, я їй сказав, бо вона буває в Aquarium. Я боявся, щоб вона, нічого не підозрюючи, чогось тобі не бовкнула в присутності зацікавлених осіб». — «Ти правильно зробив, але що вона про мене думає?» — «Та хай тебе це менше за все обходить. Летісія — ліберальна жінка. І взагалі, думаю, вона тобі по-доброму заздрить». — «Ну, то я рада. Треба буде колись влаштувати дівчачий вихід у місто. Взяти Тасі, її. Знаєш коли? За кілька місяців приїздить із Бразилії моя найкраща подруга Адріана!»

Сюрприз-сюрприз!

О 10 ранку чую стукіт у двері. «Сюрприз!» — кричить Тасі й грайливо стягає з плеча бретельку майки, на мить демонструючи пишне персо. За нею впадає задоволена Фабі. Ми всі втрьох радісно стрибаємо вітальнею. Чіпляємося одні до одних, обіймаємося, ляскаємо по сідницях. «Я роблю вам сьогодні подарунки! — заявляє Фабіана. — В Тасі сьогодні день народження. Дарую тобі в цей день оце. — Вона простягає загорнутий у гарний папір пакунок. — А в Освальда уродини були кілька днів тому. Я його не привітала й обіцяю спокутувати провину негайно. Освальдо, це — тобі». — Вираховую, що за яскравою обгорткою ховається книжка. «Відкоркуй шампана, він ще холодний». — Простягає пляшку. Розливаю французький продукт. Так, Lanson — непогано. «Дєушка, я дивлюся, ви гуляєте не на жарт!» — «Ще б пак! Нікові, впевнена, лише приємно пригостити моїх друзів». — «Многая літа, або ж parabens е saude! Мусимо тепер усі поцілуватися. Освальдо, Тасі, давайте, ви — перші». Легко цмокаю Тасіану в губи. «Ні, так не годиться. Цілуй отак», — і Фабі лиже мені рота. «0, так краще! Тепер розгортайте подарунки, перш ніж я зроблю ще один». У мене в пакунку — книжка Шика Буарке «Будапешт» (0! Дякую, кошеня, gatinha). Тасі має сексуальну чорну єдвабну нижню білизну. «Як тобі, подобається? А тобі Освальдо? Як, дуже подобається? Ну, то тепер — до останнього сьогодні подарунка: я дарую вам одне одного. Від подарунків відмовлятися — поганий смак. Будете відмовлятися, образите мене дуже сильно. Тож навіть не думайте. Тепер, Освальдо, постав музику — Тасі треба перевдягтися, а ти їй мусиш допомогти. Постав щось відповідне». Ставлю електронне танґо Gotan Project. «Чудово! Тепер одна умова. Я хочу керувати!» Потім Тасі зі сміхом робила стриптиз, потім я її одягав в обновку, потім знову роздягав. Тоді… Тоді… Фабі дивилася, голосно сміялася, плакала, коли ми втратили силу. Плакала так гірко, що ми її заспокоювали з Тасі, з обох боків обіймаючи. Потім ми її роздягли й остаточно разом заспокоїли. Нарешті її обличчя посвітлішало, а я зібрав з личка губами залишки сліз.

А далі ми ще мали три пляшки шардоне й цілий день, аби діставати кайф, експериментувати й досліджувати досі не звідане жодним з нас.

Наступні дні були щасливі для Панікоффскі й панни де Роберто. Вони часто зустрічалися. Ці зустрічі майже цілком обмежувалися «тропічним світом». Це словосполучення «тропічний світ» міцно осіло вже в їхньому спільному лексиконі, стало означати якесь окреме життя — лише для них двох. Разом із тим Панікоффскі і далі з'являвся суботами в Aquarium. Він почав діставати якусь дивну насолоду також від цього вечора, що створив для нього ще якийсь новий мікросвіт: це була система сиґналів, жестів, натяків, дотиків, акторської гри, фальшивих розмов. Він зазнайомився з Ніком Менотті, иноді навіть пропонував йому пиво й з люб'язною усмішкою обговорював авангард, розповідав різні небулиці про Малевича й Соню Делоне як українських митців. Теревенили про подорожі, про виставку Ніка в Стокгольмі: «Зіпсували мені там річ одну перед самим відкриттям, — каже Нік. — Хтось запхав пальця до мого твору «Борошно в пісочниці». Уяви, я наповнив пісочницю 10 на 10 метрів до самого краю дрібнесеньким борошном, а поверхню певним способом зробив ідеально гладенькою. Плюс повісив над цим усім ліхтар з різким до болю жовтогарячим світлом, що спалахує і гасне щоп’ять секунд. Зала ще була закрита. Оглядаю буквально за хвилину до відкриття все в останній раз і бачу тут цей глибокий відбиток пальця в куточку. Ну що ж їм так кортить усе помацати! І це ж хтось зі своїх. А просто так це не поновити за секунди. Там щонайменше на 5 годин роботи, бо всю поверхню треба знову рівняти». Панікоффскі не міг стримати внутрішнього задоволення: цю саму історію сьогодні-таки вранці йому в ліжку розповідала Фабі. «Ну що, Освальдо, те борошно так пухкенько якось виглядало, було цікаво спробувати на смак, чи справжнє. Я й не втрималася! Це ж не страшно, ні?»

Тим часом не відступав Панікоффскі й від уже задіяних методів противаги. Марії було жорстко повідомлено, що він має дівчину, а тому може зустрічатися, лише коли може. Сказав, що не хоче, буцімто, завдавати їй болю, а тому подає зі смутком ситуацію такою, якою вона є. «Так, Маріє, ти мені потрібна, я тебе дуже люблю, але маю в Манчестері жінку, з якою я вже досить давно, і просто так не можу її залишити задля тебе». Марія погодилася на суперницю за якихось п'ять хвилин наступних поцілунків.

Однак невдовзі почалися деякі ускладнення з Ніком…

Казки «тропічного світу»

Під час побачень у «тропічному світі» Панікоффскі найбільше зворушувала та неймовірна щирість, яка встановилася в його взаєминах із Фабі. За всіх попередніх зв'язків із жінками він ніколи ще не досвідчував такої приголомшливої відвертости від партнерки. Зокрема, це стосувалося її попередніх переживань із чоловіками. Багато з колишніх коханок поводилися абсолютно протилежним до Фабіани чином. Вони або зовсім уникали говорити про минулі романи й пригоди з чоловіками й водночас не хотіли чути його розповідей, відчували якісь незрозумілі йому заздрощі або, якщо ці стосунки із чоловіками були довгими й значущими, обмежувалися лише дуже загальними фразами. Деякі взагалі досить зухвало й, очевидно, дещо патологічно навіть, брехали, не помічаючи, як суперечать самі собі. З Фабіаною ж склалася неймовірна ситуація цілковитої довіри, за якої вона раз у раз розкривала свої найглибинніші й найпотаємніші секрети. Освальдо ж був настільки зворушений, що намагався відповідати тим самим. Водночас такі взаємини були нетиповими для Фабі. Вона багаторазово казала про це навіть уже після їхнього розлучення. Щось у Панікоффскі викликало в ній відчуття повної свободи, невимушености, розслаблення. Вона все більше відчувала і впізнавала в ньому близького друга, душу, якій можна довіритися до кінця, яка її не зрадить за жодних обставин. Вона згодом почала просити його порад навіть щодо того, як їй поводитися з иншими чоловіками в її житті: Ніком і особливо з Леандром. Це зворушувало і збуджувало Освальда на більш пізньому етапі, коли вона вирішила повернутися до бразилійця, але радилася про конкретні кроки щодо цього з ним, а водночас уже кілька секунд по такій розмові самозабутньо віддавалася йому — Панікоффскі. Ця суперечність, незбагненність, нелогічність поведінки, почуттів Фабі поступово поставили Освальда на самий край емоційної прірви. Проте не забігатиму наперед.

Це було, наче казки «Тисячі й однієї ночи». Тільки що зустрічалися ми в «тропічному світі» завжди вдень. Вбивати її, крий Боже, я теж не збирався, а розповіді в нас чергувалися. Я теж залюбки й щиро розповідав їй про свої походеньки: мене це не дуже й бентежило. Люблю теревенити з подружками про своє минуле, хоча більшості це чомусь не подобається. Але я ні перед ким у стосунках не завинив, ніколи ні з ким із власної волі не розлучався, опріч свого найпершого кохання…

Але це були таки казки! Не в тому сенсі, що байка, а в тому, що почувався я неймовірно казково від тих розмов, був на сьомому небі. Єдине, чого так і не зміг відстежити, це — хронологія подій у її розповідях. Та цього запитання я тоді ні їй, ні собі самому не ставив. Але, напевно, деякі з її історій мусили відбуватися в той-таки час, як вона була з Леандром. Инакше незрозуміло, коли ще вона могла встигнути. Але знов-таки вона мені казала, що начебто ніколи не зраджувала його. То, може, ті перші пригоди сталися ще ДО нього, тобто ще до того, як їй виповнилося шістнадцять років? Тоді це тонко! Знімаю капелюха, як то кажуть.

Друг батьків Фабіани

— Освальдо, знаєш, ми мали друга сім'ї. То був приятель батьків, чоловік їхнього віку. Дуже симпатичний такий. Він приходив до нас у гості, й вони собі теревенили годинами про політику. Ну й помічаю я одного разу, що той Маркос зачасто погляди на мене кидає, усміхається якось бентежно. Якось запитує мене так, наче випадком: що я та як. А говорить так ніжно. Голос мав лагідний і сексуальний якийсь. Від нього в мене мурашки поза шкірою пробігали. Ну, мені цікаво, що це таке відбувається зі мною, хвилювати його увага почала. Часами думала навіть про нього. Тобто вночі думала. Була заінтриґована, але точно не розуміла, чого ж саме хочу. Якось іду вулицею, дивлюся, зупиняється авто біля мене, а він за кермом. Слово за слово, тоді питає, чи не хочу проїхатися. Я хочу. Сідаю біля нього. Він говорить щось, жартує, їздить вулицями Сантоса. А я вже нічого сказати не можу, всім тілом відчуваю: він так мене хоче, що будь-якої секунди зжере просто. Почувалася я від цього трохи дивно: дуже хвилювалася, але якось так приємно-лоскотно було. Раптом він каже, що неподалік є готелик гарний один над Баїя джі Сантос і він мені його показати дуже хоче. Я дещо злякалася, але нічого вже не кажу. Він, видно, відчув, що я скорше згідна, ніж ні, тож і поїхав туди. Мені стало страшенно ніяково й солодко. Ну, я заплющила очі просто й думаю: хай буде, що буде. Приїхали ми до готелю. Був несезон. Людей там не було нікого. Місце просто люксусове. Бере він кімнату, але коли я вже напружилася й думала, що от зараз він накинеться, він сказав, що не мушу нічого робити, чого не хочу, що він — друг, і що я мушу знати: він не хоче жодного зла мені. Він цінує моїх батьків і дуже любить мене як чудову людину і як дочку найближчих приятелів. Тоді запропонував скупатися в басейні. Сказав, щоб я собі йшла вже, а він, мовляв, купить у барі чогось випити, якщо я не проти. Ну пішла я до басейну, а там нікого инших людей нема. Думаю: так, хочу його, це, мабуть, буде добре, але ніяк не могла уявити всю ту сцену, коли він намагатиметься мене роздягти. А що як він зовсім не наважиться в останню мить? Або якщо це станеться якось нервово-напружено? Думаю: ні, добре, краще я сама, поки його нема, роздягнуся голенька — й до води. Тоді він зайшов з напоями, побачив мене в басейні в первісному вигляді. Щелепа йому дещо впала, але він себе опанував. Узяв мене просто у воді. Освальдо, це було просто чудово й незабутньо. Він усе робив зі смаком і дуже ніжно. Потім це все залишилося між нами. Ми дали одне одному обіцянку. Він сказав, що хоче, аби все це залишилося як одноразове переживання. У нього ж була дружина і троє дітей. Мої батьки так нічого й не дізналися. Правда, пару разів по тому він знову був у нас і навіть раз у коридорі, коли ніхто не бачив, поклав мені руку між ніг. Але це вже було зовсім не те.

— Освальдо, а ти мав якісь таємні переживання, про які ніхто б не знав?

Сонечко

— Так, Фабі, пару разів таки були таємні історії. Якось, коли працював в одній лондонській Газеті, у нас в офісі з'явилася практикантка, що писала докторську з мас-медіа в університеті. Я чудово пам'ятав, як на другий чи третій день до офісу по неї прийшов хлопець і вона всім представила його як свого бойфренда. Дівчина була з Китаю народненького. Її ім’я для англійців було Соль. Але коли вона дізналася, звідки я, виявилося, що вона перфектно, абсолютно без акценту говорить російською. З російською вона лізла до мене з першої хвилини. Скільки я не намагався її переконати спілкуватися англійською, бо я українець, — ні, — вона вчила російську десять років, причому два з них провела в Москві. Що б я не робив, вона говорила до мене з московським акцентиком, який усе життя доводив мене до шалу, але, беручи до уваги инші її таланти, все це в якийсь незбагненний спосіб уврівноважувалося. У російській версії спілкування вона хотіла називатися Свєтою. Ну, Свєта, то й Свєта, хай буде. Коли ж я спитав, як її справжнє ім’я — Янґ Янґ (обов’язково двічі, бо один раз — це не ім’я) — перекладається з китайської, виявилося, як (якщо це, звісно, правда) «сонце». Отже, із самого початку моє ставлення до неї коливалося від сильного роздратування до статевого збудження. Водночас вона була дещо тупувата, та ще й з’ясувалося, що постійно бреше абсолютно про все й зовсім без якоїсь ясної причини. В офісі вона мала подругу, яка, власне, і влаштувала їй цю практику на півроку. Я з тою подругою — Бекі — теж був у дуже дружніх стосунках і кілька разів навіть виходив з нею до барів. Відразу з'ясувалося, що Бекі вважає Соль дивакуватою, але мириться з цим, бо цю «дружбу» їй хтось передав у спадщину, і вона не могла відкинути прохання допомогти. Так от Бекі кілька разів була в Соль удома в Кембриджі й розповідала мені, що та мешкає там з бойфрендом. Також ми з Бекі з'ясували, що китаянка розповідає нам з нею абсолютно протилежні історії про своє минуле, навіть не беручи до уваги, що люди з одного офісу можуть якось випадком це все співставити. А ще Сонечко, як і всі народненькі китайці, була палкою комуністкою. На запитання, чи була вона на майдані Тяньаньмень (звичайно, маючи на увазі день, коли армія танками почавила сотні студентів, які протестували проти комуністів), вона відповіла, що, бачте, бувала багато разів, бо це ж у самому центрі Пекіна. На мої ж пояснення вдавала, ніби вперше чує і взагалі, нічого такого в її країні в природі бути не могло. А раз привела до редакції п'ятьох нечесаних співвітчизників, хоча сама, треба віддати їй належне, була модною і охайною, й години з півтори з ними шепотілася. Ну, я пройшов повз них і кажу англійською: «Що у вас тут — партзбори, засідання первинного осередку компартії Китаю?» На що вони всі відповіли якимись зацькованими поглядами, і я зрозумів, що або влучив у яблучко, або накрив китайську аґентуру у Великій Британії…

Раз Сонечко засиділася пізно на роботі. Я чомусь туди повернувся й застав її саму. Вона сказала, що їхати до Кембриджа їй уже запізно, бо рано-вранці треба бігти по якесь інтерв’ю, тому вона зібралася ночувати в офісі. Я запросив її вийти до бару. Там вона верзла всілякі небилиці про те, де вчилася і коли. Я ніяк не міг втямити, як вона могла так абсолютно без акценту говорити російською. Пояснювала вона це так плутано, що нічого не вдавалося співставити. Коли запитував щось конкретне, вона раптом взагалі вдавала, що не розуміє російської. На ті ж самі запитання англійською відповідала якимись явними нісенітницями. В душі я просто шизів з її поведінки. По парі пива ця брехня стала серйозно хвилювати фізично. В голові мені щось перемкнуло, я раптом беру й кажу: ти так чудово знаєш російську — хочу щось перевірити. Ти знаєш, що таке російською «трахаться»? Вона густо почервоніла й серйозно так відповідає: «Дурень. Звичайно, знаю, що це ти таке кажеш?» Ну я відсміявся якось, а потім, коли допили вже, кажу: слухай, тут півгодини до моєї хати (а я вже тоді не жив з Нікі), чого ти будеш тут в офісі ночувати, в мене вдома є вільна спальня. Ну, вона й погодилася. Вдома завів її до вільної кімнати. Показав усе, кажу: добраніч, і, перш ніж вона встигла отямитися, цілую в губи. Вона, видно, не чекала. Отетеріла якось і розгублено так дивиться. Ну, я ще раз, а тоді питаю англійською: можна, ляжу з тобою? А вона: ні, не можна. Я: ну, тоді до завтра. А вона: прочини двері до своєї спальні, я подумаю, може, й прийду. Прочинив — не прийшла. Потім за сніданком щось таке пояснювати кинулася: якби ти попросив російською, я б погодилася, а англійською мене твоє нахабство роздратувало. Ну от іще! Дав їй про всяк випадок свій телефон, і вона поїхала на своє інтерв'ю, а я — до офісу. Потім кілька днів, — наче нічого не сталося. Аж раз увечері дзвонить вона до мене. Питає: можеш зараз приїхати до Кембриджа? А ти сама? Так, каже. А я ж, Фабі, авта не маю та якось і не хочу мати. Водити вмію лише танк, бо це було обов'язково для кожного чоловіка в підросійській Україні. Це комуністи так готували нас Европу захоплювати. Ну, я все одно кажу Сонечкові: так, уже, беру таксі — на вокзал Кінґс Крос і сідаю на останній потяг до Кембриджа вже опівночі. Ще телефоном зачув, що вона п’яненька. А як доїхав нарешті вже близько другої ночи, то вона була в повному ауті. Стоїть із напівповною пляшкою шампана, гигикає придуркувато. Наливає мені повного келиха й каже: «Пий усе одним духом». Ну, мені що? Залюбки вихиляю тільки так. Наливає другого: пий ще. П’ю. Приносить ще пляшку — знов шампан. Відкорковуй. Стріляю у стелю. Випиваємо по повному кожен. Ну, її вже зовсім розвезло. Я кажу: а хто з тобою живе? А вона після павзи: «Живу з братиком, але він поїхав у відрядження». Я думаю: гаразд, хай буде братик. Кажу: ну, добре, Сонечку, покажи-но мені тепер, де ти спиш. А вона: ага, як то? А я: давай-давай, не соромся — всі свої. Сміється. Ну, добре, ходімо, покажу. Заходимо, і я навпростець російською її улюбленою випалюю: тепер роздягайся, трахатися будемо. Вона: ну як ти так можеш? Скажи спершу, я тобі хоч подобаюся? Дуже-дуже подобаєшся, а тепер, Сонечку, скоріше роздягайся, маю таке бажання, щоб ти це зробила сама без моєї допомоги. А я подивлюся. Добре?

Коротше, отак у нас і почався досить дивний статевий зв'язок. Я її зневажав за брехню. Мене дратувала її обмеженість. Майже не говорив з нею, намагався уникати цього. Але вона була просто безвідмовною. Мені було достатньо в будь-який час підійти й сказати їй російською, чого я хочу. Вона завжди знаходила можливість щось набрехати бойфрендові і спала зі мною. Мені ж теж продовжувала розповідати, начебто в неї нікого нема, а вдома — лише братик. Мене це зовсім не обходило, смішило тільки. Почав навіть відверто з неї глузувати щодо цієї патологічної брехні. Раз кажу їй таке: слухай, Свєто, ти ж мене колись із бойфрендом познайомила? Я це чудово пам'ятаю. Вона й бровою не повела. Чесно так у вічі подивилася й каже: ні, це був просто друг. Я йому вдома кімнату здаю, але він гомосексуаліст!

— Освальдо, я не розумію тебе. Як ти можеш спати з жінками, яких не кохаєш?

— Фабі, це — секс. Я без нього жити не можу.

— Дивний ти якийсь.

— Але ж для мене є велика різниця між сексом без кохання і з коханням. Наприклад, я мав колись дівулю, яка в ліжку була така вигадлива, що я просто їхав мізками. Але тої фантастики, яку маю з тобою на рівні почуттів, я в житті не мав. Секс, коли з коханням, є чимось зовсім иншим, бо для мене з тобою мета сексу — це ти, не я. Я просто не знаю, як це передати. Я кохаю тебе. Те, що почуваю, — це щось неможливе: хочу тебе з'їсти й водночас хочу бути тобою, а може, жити в тобі?

— Освальдо, любий, я хочу, дуже хочу.

— Що хочеш, кицько?

— Візьми мене.

— Добре, кицько, але попроси більш предметно, більш графічно. Назви це своїм іменем. Що тобі зробити?

— F*ck me, please.

— Ти мене про це благаєш?

— Так.

— Добре, але портуґальською.

— Me fode.

— Як?

— Me fode, me fode, me fode…

У розмові тут запала довга павза аж доти, як я знову оклигав і спитав:

— А ти хіба завжди спиш лише з чоловіками, яких кохаєш?

— Ну, принаймні я закохана в той час, коли вперше сплю з ними. Так це було з усіма моїми чоловіками. Тобто майже, лише з одним винятком. Було це в Америці з одним юним хлопакою-спортовцем. Був він мандрівником, як і ти. Думаю, ви б знайшли багато спільних тем. Уяви, він колись на велосипеді проїхав усю Південну Америку аж до Вогняної Землі!

— А, ну-ну. Че Ґевара задумливий, тільки навпаки?

— Що?

— Нічого-нічого, потім про це. Кажи далі.

— Ні, просто мені було якось нічого робити, а він наполягав. Ну я й подумала: пересплю з ним для експерименту. Тоді по кількох разах мені якось навіть гидко стало. Кажу собі: Фабіано, ну що ти робиш? Навіщо? Ми й досі з ним добрі друзі.

Я сказав:

— Ну так от, аби закінчити з тим Сонечком. Знаєш, що вона врешті утнула? Чергового разу заночувавши в мене, вона розмовляла зі своїм бойфрендом телефоном у моїй присутності. Це було якраз напередодні моїх уродин, і вона саме питала тієї ночи, що би я хотів дістати від неї в подарунок. Ну я й кажу: «Хочу від тебе рожеві жіночі трусики». Й уяви, вона заявляє телефоном своєму бойфрендові: «Панікоффскі мене попросив жіночі трусики рожеві собі на день народження». Тут я збагнув, що йому вона кажепро мене те саме, що мені про нього. Тобто що начебто я — ґей. Відтоді я з нею більше не спілкувався».

— Альо, ето гаспадін Панікоффскі? Ну, наконєц-то ми вас наділі. Ви помніте, ми с вамі питалісь связаться многа лет назад? Тогда ви сказалі, что пока не чуствуєтє сєбя достаточно готовим послужить отєчєству. А відітє, гдє ви тєпєрь нашлісь!.. Нехорошо как-то. Ми вас іщєм-іщєм, а ви вот гдє — в Англіі. На родіну клєвєщєтє, на прєзідєнта страни огромной. Да єщьо і за псевдонімом спряталісь! Ми вніматєльно слєдім за вашімі матеріалам!. Да-да… Нам нужно с вамі нємєдлєнно встрєтіться. Пріходітє завтра в Шервудскій лєс. Ви мєня узнаєте по бутилкє шампанского в правой рукє…

Освальдо втопив мобільний у басейні, стрибнув туди слідом за ним і поплив дельфіном до инших берегів.

Фестивалю

Вона переселилася в мене, всоталася в кожну клітинку мого тіла, й тепер ми назавжди разом. Я ношу її із собою, і що б я не робив, вона ось тут. Я танцюю, я працюю, я пливу, я граю в футбол, дивлюся новий фільм, цілую Марію, п’ю пиво, вино, їм буйябез або навіть мерда де кан (перлини марсельської і ніццької кухні відповідно, остання, хоча й перекладається з діялекту як «собаче лайно», смакує божественно), я дивлюся футбол, навіть великий фінал, люблюся з Марією, але навіть коли сягаю апогею, тут у серці, у куточку голови, ось тут зліва, та ні, і тут теж справа (я саме тепер показую туди пальцем лівої руки, тоді як правою й далі друкую) сидить Фабіана. Фабіано, Фабіано, Фабіано, Фабіано, я тебе кохаю, I love you (це зовсім не те, що luv уа), te amo.

Фабі з Ніком у Швейцарії, а я щойно повернувся з Марселя, Каннів і Монако. У Марселі розговорився з африканцем про футбол, а він мене питає, звідки я, бо мій французький акцент дивним видався. З України, кажу. А він: «Colonisee par France aussi?» (тобто «її теж колонізувала Франція?»). Та хотілося б, mon аті, але, на жаль, ні. Це значно спростило б життя.

Марсель виявився жорстоким містом. Побачив, як убили людину просто так, через сварку в заторі між автомобілістами: кричали один одному «гівно-гівно» прямо під пляжем Прадо, а відтак з'явився якийсь мудодзвін з бейсбольною битою. Як вгамселив по голові! А тоді вже психонув і переїхав автом. Забльокував дорожній рух та ще й «поліпшив» настрій усім. Дякую, мудаче! То не ти часом був серед алжирських хлопчиків, що заплювали в зоні паркування яхт французьку бабусю? Вона: «Ви, смердючі алжирські покидьки!» Вони: «Тьху-тьху-тьху!»

У Каннах усе було супер — під прикриттям кінофестивалю (ну, ви знаєте: Золота пальма, шампан рікою, — за все заплачено голлівудськими гусарами) й, головне, акредитації на нього. Необмежений доступ, курди! Розслабився. Головна мета — інтерв’ю з голлівудською мексиканською акторкою Хілал Шаш. Татусь (не плутати з папіком) у неї був з Туреччини. Вона заподала фільмів досить про всякі події в пустелях Нижньої Каліфорнії, аби викликати правдиву (без жартів) ерекцію (в мене), але не знала точно, як поводитися у ставленні до моєї футболки, що в народі називається ті-шертом. Вона її побачила, коли я розстібнув білого піджака. А на тій футболці було написано: HILAL SAS KADIN ALLAHDIR, що значить «Хілал Шаш — Богиня!» І це турецькою мовою. Для виготовлення напису довелося «попрацювати». Вся турецька «кебабна» в Лідсі дружно заповзялася мені його перекладати з англійської. Проте зміст відразу збив з пантелику. Як з’ясувалося, в турецькій мові просто не існує слова «богиня». Тобто Аллах — це чоловік, иншого Бога нема, а Бог жіночого роду — це абсурд. Отже внаслідок палких дискусій з моїми поясненнями щодо того, що Хілал таки Богиня і є, у кебабній вийшли з варіантом щодо Бога-жінки. Отакий культурно невластивий, але проґресивний месидж. Протягом усього інтерв'ю Хілал косилася на той напис, час від часу сяяла усмішкою і, присягаюся, навіть двічі пирскала. Хоча знов-таки не певен, що вона турецьку розуміла. Але принаймні своє ім'я можна й турецькою зрозуміти, тим більше, що дівчина дуже розумна. Мене цей факт після її мудрого фільму про Сікейроса анітрішки не здивував. Якби не Фабіана, я б ґарантовано в неї закохався. Фабіана-Фабіана-Фабіана… На прощання Хілал по-змовницькому примружила одне око, спитала, чи не хочу шампана (я не хотів, бо вже й так дармового наперся, а ще ніч попереду, але взяв-таки лямпку). Тоді спитала про Патрика Свейзі. Ох мені вже цей Патрик! Хоч пластичну операцію роби. Я — Панікоффскі! Спитала ще про акцент у моїй еспанській. «А, українець? Я знайома з кількома українцями…» О, ні, прошу, Хілал, no puede ser! «Так. Міла Йоґович і Джек Полохнюк». А, ясно, хороші люди. Пишаюся бути вкраїнцем!

А прибув я до Каннів в иншому наперед заготованому ті-шерті з англійським написом: Panicoffski’s God! Цим хотів привернути увагу до прізвища людини — мене себто, що є автором сценарію другого епізоду фільму «Тарас Бульбаш», який іде у конкурсній програмі. Фільм про революцію в одній неназваній східно-європейській країні. Ось коротко сюжет.

До чарівного провінційного міста Лямбурґа взимку долинають чутки про тривожні рожеві революційні заграви зі столичного їгупця. За перебігом подій в одному з непримітних помешкань на авеню Алєксєя Максімовіча Тормошилова, де раніше селилися каґебісти й офіцери радянської армії, стежить головний герой Тарас Бульбаш. Він — простий підприємець, руський за національністю, і йому не до вподоби революційний елан повсталих мас. Зовні все наче тихо. Життя тече якось буденно й одноманітно. Але то лише зовні, бо всередині «мєчєцца душа чєловєчєская». Він у ворожому оточенні. Вночі за допомогою Інтернету намагається підняти контрреволюцію. Вдень надягає вишиванку, каже сусідці в ліфті: Слава Йсу, а на питання, за кого голосував на тих гадських виборах, лише двозначно усміхається собі в козацького вуса, беручи напрям на засідання первинного осередку руху радикального спротиву мас. Словом, пригодницький аспект невеликий. Натомість — це більше про страждання, про силу Духа, про нашого простого сучасника. Щось у стилі новий реалізм, схрещений з усіма чотирма Толстими й Досто-Чеховим.

Тож тільки-но я випірнув у центрі Каннів зі своїм написом «Панікоффскі — Бог!», як тут-таки оця блонда кричить мені: «Патрику, хто такий Панікоффскі?» Мене це вже навіть не дивує. Зі мною давно незнайомий нарід вітається. Піт Шамперс на Вімблдоні довго не міг второпати, чого це Патрик Свейзі в нього намагається інтерв’ю взяти, — в чому хохма, не розуміє. Та й навіть нині, вже як після Каннів переїхав до Монако й пішов на стадіон Люї II, — знову сталося.

Стою після матчу в пресовій зоні, лянсончик попиваю, так раптом воротар Фаб'єн Дантес де й узявся. Прожогом до мене й радісно так: «Воп soir, Patric», — каже.

А фільм, звісно, таки виграв приз, правда, не в Каннах, а вже в Берліні Ведмедика золоченого взяв. І не цей фільм, а зовсім инший. Це вже був третій епізод, що я його в Арґентині написав, по тому як випадково увімкнув програму всесвітньої служби Бі-Бі-Сі, й, звичайно ж, одразу таки почув голос Ніка Менотті, як він там про сучасне мистецтво теревенив. Ну кого б ще оце еспанській службі було проінтерв'ювати саме тоді, як я єдиного разу за весь час у Буенос-Айресі вирішив її послухати? Питання риторичне. Відповідь відома Яннікові. До речи, де він? У Каннах випадково його так і не бачив, хоча логічним був би його вихід з-за рогу. Натомість я зустрів там инших людей. Зараз розповім, кого саме, але поки не забув, ось сценарій переможного «Тараса Бульбаша-3». Щоправда, перемогу дали не за весь фільм, а лише за режисуру Депардюку.

Третя серія (сценарій)

Фільм про життя аґентки служби безпеки Республіки Кацапстан в Україні Іріни Ширінкіной. Жорстока Ширінкіна а-ля Нікіта вербується з тюряги для знищення націоналістів (як вона думає) в Україні. Підступом і супервантажними авто марки «КАМАЗ» вона заманює до пастки й знищує лідерів визвольного руху й правозахисників, а також через ліжко й отруйну слину доводить до душевної хвороби синів Остапка й Андрушу найголовнішого українського націоналіста і президента країни Тараса Бульбаша. Відтак вона одержує наступне завдання: вбити прекрасну 22-річну Джулію — духовного лідера персикової революції. У процесі підготовки замаху Іріна закохується в Джулію й усіляко домагається взаємности. Це — основна любовна лінія. Багато чудової української клясичної музики, звучить поезія Макса Бронетанка й Вільяма Шапіра при свічках і трясясь в пракурєнном ваґонє. Але Джулія не відповіда взаємністю, а, в свою чергу, закохана в жіночого улюбленця Тараса Бульбаша. Іріна, всупереч наказам із Кремля йде на відчайдушний крок — отруїти президента, підкинувши йому до борщу таємну зброю збанкрутілого КҐБ — шкарпетки вічно замаскованого під кобзаря аґента Кацовєйкіна. План провалився: могутній Духом лідер мав біологічний імунітет проти кацапстанських кознєй. Поступово Ширінкіна починає ставити собі складні запитання: вона читає Пушкіна, Енґельса, Бальзака та Петлюру й вирішує, що це все лайна варте. Натхненна чехословацькими жувачками «Педро» й усвідомивши, що наказ убити Джулію злий президент Кацапстану Синя Борода дав просто з принципу «так не дістанься ж ти нікаму», вона просить авдієнції. А далі — за знаменитим письменником Ондрюшковичем: зі словами «Це тобі, суко, за Севастопіль!» вона мочить огидного карлика Синю Бороду з мавзера в сортирі.

Я стояв увечері на палубі яхти Хілал Шаш з фантастичним видом на каннську марину. Уже з'їв штук із сорок дармових суші, добряче запив їх шампаном, і тепер мені зробилося зовсім нестерпно. Все тіло пульсувало словом «Фабіана». Я уявляв Лозанну й те, як, можливо, саме в цей момент вона там дістає орґазм від Ніка. Я дістав мобільний і написав: «Я на паті на яхті в Шаш. Хочу лизнути тебе в лівий сосок». Коли відправив його Фабіані і (вже так за компанію) ще й Марії, побачив, що біля яхти зупинився білий ролс-ройс. Дверцята розчахнулися, й з них вийшла Фабі. Вона відразу мене побачила й радісно помахала рукою. Я стояв, а вона довго-довго махала. З других дверцят з’явився Нік. Він просто вирішив під'їхати до Каннів — провітритися від мистецьких емоцій. За п'ять хвилин Нік уже теревенив з Хілал і її двома подружками, а я у темному закутку лизав лівий сосок Фабі. «Коханий, ти спав з кимось тут?» — «Лише один раз у Марселі в готелі з одною випадковою співрозмовницею». — «Француженка?» — «Так». — «А як її звали?» — «Марі».

Навіщо я збрехав? Не знаю навіть. Вона довго мовчала, а тоді каже: «Спочатку хотіла тебе лаяти, питати, як ти міг, але потім думаю — не маю на це права, не можу вимагати вірности. Я ж усі ці дні займалася сексом з Ніком». Я розвернувся й пішов, залишивши їх на тому паті.

Панікоффскі на межі самогубства

Коли Фабі нарешті його остаточно відшила, Панікоффскі мав самогубні настрої, які в певний мент мало й не завершилися отим вкороченням собі віку. Ось як він описав цей епізод зі свого життя. Подаю це тут не хронологійно, аби швидше позбутися сумного.

«Я був сам у своїй спальні. Розміром вона була десь вісім на чотири, ну й приблизно метрів зо три заввишки. Ось що я там робив. Музику я врубав на повну, й під Алехандра Санса почав вештатися кімнатою. Я робив кола, еліпси, трикутники, прямокутники й «вісімки». Тоді заволав shut up! — отак я заволав, упав на підлогу й почав саркастично сміятися: ха-ха-ха… Тоді встав, підійшов до балькона й розчахнув двері до нього своєю рукою. Я вийшов під дощ (це — Лідс, тут завжди падає дощ). Зціпивши свої зуби, я мокнув, саркастично сміявся та форкав. Поцілував у темряві якусь залізяку й облизався. Потім подивився вниз і побачив свій обрис внизу на асфальті, отам у калюжі. Я дивився туди п'ять хвилин, а може, й шість, і плакав. Нарешті остаточно відмовився стрибати. У спальні я вигукнув: shit! Відтак сказав: козел, shit, заволав: shut up! Налив до шклянки 250 мілілітрів віскаря, запхав до своїх вух (бо инших у спальні не було, я був там сам) вати й зробив дуже великого ковтка. Тоді сів на стільця й почав чекати. Музику стало гірше чути, — то я спробував зробити голосніше. Уже й так було на повну. Я злякався, що не все почую, і витяг вату зі своїх вух. Я почав пити віскар великими ковтками, обпік шлунок і розлив на труси. Сказав: shit, гукнув: shut up! Встав і пішов зачинити балькона. Баль-кон. Кон. Валь. Я поцілував якусь залізяку й пішов чистити щіткою для зубів свої зуби. Я почистив свої зуби. Я зламав один свій зуб і виплюнув його до вмивальника. Я сказав shit і shut up! Ліг до ліжка й заплющив свої очі (бо я був сам у своєму величезному ліжку). Я розплющив свої очі. Я встав і вирубив музику. Я ліг до ліжка і заплющив свої очі. Ось, що я робив у своїй спальні. Її розміри були приблизно вісім на три метри. Я був сам».

Salsa americana

Un, dos, tres, павза, cuatro, cinco, seis, salsa:

Задзвонила Келлі з сальси. Келлі — американка, далекий нащадок рабів з Африки. Вона служить у війську на американській базі, що в кількох милях від Лідса на йоркширських вересових пущах неподалік від пагорбів буремних вітрів, про які так вдало писала Емілі Бронте. На базі таки вона й мешкала. Ще рік тому наймала великий будинок у поблизькому селі. Але нині вона вже з усім цим розрахувалася. Хату повернено власникові, більшість речей і авто відправлено назад до Америки. За кілька днів туди повертається й сама Келлі з приємною метою — вийти на пенсію наступного року. «Старенькій» Келлі вже 39, а на пенсію американські вояки виходять у сорок із такими статками, що вже можна ні про що більше не дбати. Келлі — вогонь, чорна пантера з морем енерґії. Її радісний голосний сміх, здається, й досі дзвенить мені у вухах. Вона є абсолютним тираном на сальса-майданчику. Після двох зустрічей з нею там мою сорочку й штани можна сміливо викручувати. Вона ж принципово не пітніє, хоч ти що. Оце американський військовий вишкіл! На пенсії плани в Келлі такі: купити величезний будинок над океаном у Мексиці з иншого боку кордону від американського Сан-Дієґо, звідки вона родом. Є таке поняття, як друзі із сальси. Деяких ти «знаєш» роками, але насправді тобі про них нічого не відомо через те, що гучно грає музика й нічого не можна почути. Тож, зокрема, у випадку між мною й сальса-жінками історія така: знаю кожен рух, запах, якість шкіри на дотик багатьох партнерок, але часом роками не вдається ні вивчити їхнє ім'я, ані дізнатися про їхнє життя поза танцювальним колом. Навіть романи починаються просто з поцілунків, а вже потім назовні чи навіть уже в ліжку вдається обмінятися якоюсь вербальною інформацією. Але є в мене й вужче сальса-коло. З нього — Келлі. Це — коло екстравідданих сальсерос. Вони здатні подорожувати щодня, аби десь потанцювати. Сальса захоплює все їхнє життя. Ці люди влаштовують і приватні сальса-паті, й виїзди на сальсу до инших міст і навіть країн. З Келлі ми любили їздити танцювати в Манчестері в клубі «Іпанема». Моя американська аміґа дуже полюбляла залити за уявний комір (уявний, бо найчастіше через сприятливі для симпатій оточення анатомічні особливості свого тіла вона вбиралася в сукні з голою спиною й глибоким декольте). Їй подобалося робити це (тобто «заливати за комір», а не вбиратися) й за кермом, тож у дорогу на автостраду вона завжди брала пляшку незлого вина для передтанцювального розігріву. Келлі керувала і своїм кабріолетом, а я виконував ролю штурмана з розливу. Ще в часи, коли з нами виїздила кокакольниця Беґі, було все о’кей: за кермо сідала вона. Але без неї я зі своїми навичками керування совіцькими танками міг лише з надією стежити за тим, як Келлі себе й мене повертала додому на автопілоті (зрозуміло, що в переносному значенні), з усіх сил намагаючися не дати їй заснути.

Келлі дуже нагадувала Ґрейс Джоунс. Я про неї часами фантазував, але втілювати ці фантазії не збирався: це не було питанням життя й смерти, як це иноді собі вирішуєш і кидаєшся у вир пристрасти, незважаючи ні на що, а ускладнити взаємини відразу з кількома людьми та й життя взагалі це ще як могло.

Келлі запросила на своє прощальне сальса-паті на базі. Я вже там бував раніше, але процес відвідин бази виразно ускладнився по тому, як терористи активізували атаки на американські установи в різних точках світу. За процедурою імена гостей і їхню національність треба було подавати на розгляд перепускних чинників заздалегідь. У перші рази моя українська національність не викликала в американців жодних запитань. Але тепер Келлі було сказано однозначне «ні». Загалом відмову одержали всі, хто не мав американського або евросоюзівського пашпорта. Це була вже не перша сальса на базі, бо більшість військовиків тут були з Пуерто-Рико. А сальса ж — невід’ємна частка пуерториканської культури.

— Освальдо, однаково хочу, щоб ти був на цій вечірці. Знаєш що зробимо? Завезу тебе туди у баґажнику.

— Ага, уявляєш, що буде, коли мене там знайдуть на перепускному пункті або ж на території? Вже бачу заголовки в ранкових ґазетах: «Замаскований під сальсеро російський шпигун (російський, звичайно, для більшого колориту) намагався пробратися на базу обслуговування радара раннього попередження ракетних нападів»!

— Слухай, ніхто тебе не знайде. Ґарантую. На самій базі ніколи ще ніхто нікого не перевіряв. А на в'їзді зробимо все безпечно на сто відсотків. Коли на перепускному шмон (буває дуже рідко, що обшуковують на предмет наркотиків), то це видно здаля, бо зазвичай чергує один вартовий, а для перевірки відряджають декількох. Якщо забачу перевірку, то просто розвернуся й поїду назад. От і все. На паті ж ніхто не знатиме, чи є в тебе дозвіл. І взагалі, там це нікого не обходитиме. А на виїзді контролю ніколи ще не було.

Далі все сталося, як у романах про шпигунів. Лежав у баґажнику й бачив перед очима якісь неясні кадри про викрадення й вивезення когось із країни у посольських автах, якісь перегони, втечі, гальт, ваші документики. Тож лежав я, доктор наук і автор сценаріїв, — аж ось контрольний пункт. Келлі загальмувала, аж чую вітається з кимось, а потім кілька хвилин розмовляє. Ага, це — Стюарт, безнадійно в Келлі закоханий. Знайшов час і місце з'ясувати взаємини. Ти що, навмисно її тут підстерігав? Нарешті відбрехалася якось від нього.

Чую її сміх: «Ми вже всередині. Зараз, знаю одне місце, де будемо вивантажуватися. Отут буде безпечно». За мить я вже на волі. Сідаю поруч із нею. «Ну, що, аміґо, — каже вона, — зараз витягну гроші з банкомату й під'їдемо до крамниці затаритися». Американська військова база була державою в державі. Це було справжнє американське селище, де грошовою одиницею був не фунт стерлінгів, а долар, який можна було витягти з банкомату, заплатити ним у крамниці й барі, хоча водночас демократичний бармен приймав і англійську готівку. В крамниці Келлі взяла дві упаковки мексиканського пива Modelo Negra. Все задоволення коштувало вісім доларів за дванадцять пляшок. У лондонських нічних клубах платиться стільки ж у британському еквіваленті, але за одну пляшку! Я не вірив власним очам. Це в кого комунізм — питаю я вас? Мені це подобається. Що за ціни? Я буду жалітися в Кремль! Ленін і тут усіх намахав. Куди подів різницю? На обіди в паризькому ресторані Рrосор та на вечері з Мишком Кацапинським на Капрі пустив? На Інеску Арманд розтринькав? На лікування від сифілісу? На таємний зв'язок з Льопою Пєшковим розбазарив?

Як виявилося, алкоголь на американській базі не оподатковувався. Келлі сказала: «Бачиш, а дехто каже, що я — дешева. Тепер ти розумієш, чому. Має сенс, чи не так? В Америці від цього складно буде відзвичаюватися! Але на такий випадок матиму віллу в Мексиці з тамтешніми смішними цінами. Просимо відвідувати нас частіше!» Я взяв за безцінь пару пляшок чилійського карменеру, й ми поперлися розминатися до паті в її помешканні. Ну й уже у відповідному стані причвалали до танц-голу. Звичайно ж, Фабі й Нік уже теж там були (звісно, бразилійкам з італійським пашпортом до баґажника лізти не тра). З усіх сил її не помічаю й радісно-натхненно танцюю з Келлі.

Вона підходить до нас просто під час танцю — третього поспіль, усміхається й просить Келлі, аби дозволила перехопити партнера, тобто мене…

Un, dos, tres, павза, cuatro, cinco, seis, salsa!

— Освальдо, прошу тебе, ніколи більше не поводься зі мною так, як у Каннах!

Освальдо усміхнувся гордовито: «Gatinha, ти вже спершу якось визначся з пріоритетами!» Вона притискається до нього, очі сяють, пальці до болю стискають руки: «Не смій так казати. Мовчи й відчувай мене. Мені тебе так бракувало!»

Цей танець став переламним у долі її бойфренда. Коли Фабі знову лишилася з Ніком наодинці, він сказав: «Ти завжди виглядаєш такою щасливою, коли танцюєш із ним!» — «Припини, Ніку, ти ж знаєш, що він супер-танцюрист». — «Так, але коли танцюєш з иншими, цього нема. Я навіть в інтимні моменти ніколи не бачив на твоєму обличчі такого блаженного виразу». — «Ніку, ну ти ж не танцюєш!» — «Але, Фабі, хочу тебе спитати: от якби не я, то отут у цій залі хто тобі ще подобається як чоловік?» — «А чого це тобі такі питання лізуть до голови?» Вона поцілувала його в губи, що Панікоффскі помітив із роздратуванням. «Ні, скажи, чи є такі?» — «Не знаю, Ніку. Гарні чоловіки? Наприклад, Йован дуже вродливий. Ну, подобається, звичайно, й Панікоффскі. Але лише теоретично, я ж із тобою!» Нік зовсім змарнів. За якісь десять хвилин вони розпрощалися й поїхали додому. «Я зв’яжуся дуже скоро, — поцілувала у вухо Освальда Фабі. — Вмираю без нашого тропічного тепла».

З бази Панікоффскі виїжджає з Йованом. Той діджеїв, тоді вони разом завантажили апаратуру в його фурґон, який простояв протягом усього паті під танц-голом. «А в тебе авто перевіряли на контрольному пункті, цікавилися, що везеш?» — «Та де там, завозь хоч динаміт!» — «От і я про те, а потім дивуються, коли щось відбувається з американськими установами. Дивний народ… А начебто постійно про заходи безпеки говорять, тощо. Он навіть угорку Марушку ледве пустили на сальсу, мабуть, як завжди, з якоюсь Уйгурією переплутали…»

Тоді вони поїхали до Fusion з єдиною метою — ще випити пива. «Знаєш, мой славонскі брат, останні дослідження показали, що пиво омолоджує або щонайменше допомагає залишатися молодим. Тож я тепер розумію, чому ти виглядаєш значно молодшим за свій вік, і тепер не відставатиму від тебе за кількістю випитого!» — заявив Йован на третій пінті, чомусь перейшовши на сербську — мову своїх пращурів, на землі яких досі не бував. «Пий на здоров’я, друже, але секрет не в цьому. Ти спитай себе краще, якого біса усі ті мужики з обвислими кендюхами, які стоять отам попід шинквасом, виглядають як старі дупи? Присягаюся, їм не більше тридцяти», — відповів Панікоффскі, взагалі не помітивши, ні якою мовою говорив, ані як опинився вранці в ліжку у своїй хаті…

Вчора в процесі спілкування з Йованом за пивом, яке ввійшло в підступну змову з вином Келлі, в голові обірвався кінофільм, який уранці, дякую, хтось склеїв, і я розплющив очі щасливий, і не боліла голова. І я знав, що вже ось-ось знову розчахнеться брама мого райського тропічного саду. І таки розчахнулася. Зробила це перед Фабі янгольська ключниця Летісія. Ми любилися оскаженіло. Робили це біля люстра, стоячи. Я був ззаду, а вона сперлася руками в стіну. Вона смоктала великий палець моєї руки, а я лише весь час повторював, аби дурненька дивилася на те, що я їй роблю, у дзеркалі. Їй же ж инакше о ззаду не видно. Вона дивилася й щоразу відвертала погляд. А я все казав: «Ну, дивися, маленька, дивися, кицько. Це цікаво, не соромся. Тут усі свої. Давай, насолоджуйся. Бачиш, це я te fodo». Сьогодні зовсім відмовився від орґазму, а лише служив Фабі. І це був найсолодший день фізичного кохання в моєму житті. Просто кайф було немов звідкись збоку, наче відсторонено спостерігати, як раз за разом вуркотіла, кричала, здригалася, плакала, перетворювалася на немічну дитинку, цілувала мене, лизала і благала, аби я теж кінчив, найкраща в світі жінка…

І вона — отут, ось вона, тут, біля мене. Ніжно ляскаю по дупці.

— То як там Марі, Освальдо? Як почувається? Все гаразд? Листи пише?

— Та не знаю, кицько, не пише, не дзвонить, не приїздить. Видно, тому, що не обмінялися поштовими індексами. Крихітко, серйозно, це була випадкова зустріч на одну ніч, коли я місця не міг собі знайти без тебе. Я ж тобі казав, що мені потрібна жінка вночі? Ну коли ти вже спатимеш зі мною всю ніч? Ти ж знаєш, як я скидаюся щоранку о п'ятій і мрію про тебе? П'ята ранку — це ж час, коли відбуваються найпалкіші акти кохання, а тебе нема. І ти досі не знаєш, як я можу любити в цей час.

— А чому саме о п’ятій?

— Ми побудовані біологічно так, що на цей час припадає найвище налаштування організму на секс!

— Освальдо, послухай, я дуже ціную наші нинішні стосунки такими, якими вони є: мені подобається те, що ніхто тут про них не знає. Те, що нема потреби ходити кудись разом як пара, спілкуватися з напівзнайомими людьми з невідомими нам іменами. А в той-таки час представляти тим людям одне одного: це — Освальдо, мій хлопець, а це — Фабіана, моя дівчина. Яка гидота! Добре, що ми самі. Коли ми разом, ми є лише одне для одного…

Мої руки знову зазнають гарячих цілунків, і я теж зацілував її долоні.

Казки «тропічного світу» (продовження)

— Освальдо, тобі колись бувало соромно за те, як ти повівся з близькими тобі людьми?

— Ти маєш на увазі з дівчатами?

— І це теж, але не лише це. Близькі друзі теж, або навіть з людьми, які тебе люблять, але ти їх ні?

— Різне бувало, але переважно ні. З жінками мені загалом нема за що себе звинувачувати, бо я добре до них ставлюся, поважаю. Навіть якщо не люблю, намагаюся все зробити делікатно, аби їм не було боляче. Виняток — це лише моя найперша любов в Україні, але мене та історія багато чого навчила. В иншому були ситуації в дитинстві з моїми найближчими, за які соромно. Я тоді ще й до школи не ходив, але досі пам'ятаю ті епізоди дуже детально, стоять у мене перед очима. Дивна особливість пам'яті. Докори сумління запускають у голові просто кінокадри якісь!

— А в мене випадки, за які соромно, траплялися вже в дорослому віці. Я дуже хочу почути твої історії теж, але спершу розповім, що сталося зі мною якось у Сантосі.

Я тоді мала такий підробіток: фотографувала на весіллях. На одному з них зі мною заприязнилася старша жінка. Не знаю точно, але думаю, їй було років із тридцять п'ять. Вона була дуже приємна співрозмовниця. Говорила лагідно, відразу відчувалося, що добра людина, вміє співчувати, співпереживати. Сказала мені, що має сина, але він залишився вдома. Син був приблизно мого віку. Проте його життя було трагічним. Він народився інвалідом, дуже кволим фізично. Пересуватися він міг лише у візку. Проте жінка сказала, що її син дуже розумний. До трагедії фізичної недуги, однак, долучалася ще й самотність: опріч матери й батька, з ним ніхто не спілкувався. Ровесники на вулиці й у школі його або іґнорували, або й навіть збиткувалися. Ти ж знаєш, Освальдо, які жорстокі діти можуть бути? Мені було її так шкода! Я взяла й сказала, а може, ви б мене з ним познайомили? Ми могли б стати приятелями. Вона аж засяяла. Каже, що й сама про це думала, але навіть не знала, як це запропонувати. Ну от, домовилися, що у неділю я прийду до них на обід.

Прийшла. Хлопець викликав у мене такий жаль, що аж гірко стало, якийсь час важко було говорити. Він теж мене якось аж злякався, зашарівся й проковтнув язика. Зате батько був із самого початку веселий і говіркий. Поступово, проте, ми всі звикли одні до одних. Хлопчик просто не зводив з мене очей, я сподобалася йому, його батькові, ми жартували, й наприкінці і мій новий приятель теж усміхнувся. Ми вийшли з жінкою, яка хотіла провести мене до таксі, й вона запропонувала приходити до них щодня. Для мене щодня було складно, але вона якось ніяково запропонувала в них працювати за гроші. Я мала б гуляти з хлопцем, возити його скрізь у візку й спілкуватися, иноді допомагати вдома, щось варити, прибирати. Але загалом останнє не було обов'язкове. Головне було спілкування з моїм новим другом. Я сказала, що мені незручно брати гроші за дружбу. Але жінка наполягала. Гроші для них не були проблемою. Вони мали розкішне помешкання просто над океаном на проспекті президента Вілсона — це найдорожчі будинки Сантоса, яких навіть в Англії ще пошукати треба. Чоловік мав високу посаду в міській гієрархії. «Гроші — не проблема, Фабі, прошу, нам буде добре».

— Фабі, чому кажеш: хлопець, жінка, чоловік? Чому не імена?

— Ти знаєш, Освальдо, я погано почуваюся щодо цієї історії. Мені здається, що не маю права вимовляти імена цих чудових людей. Мені здається, я зруйнувала їхні життя. Жінка вже не живе. Що сталося з хлопчиком, я зовсім не знаю.

— А з чоловіком?

— …

Нам було добре всім разом. Жінка ставилася до мене, мені здається, краще, ніж мати. Ми стали добрими друзями із хлопчиком. Мені було так цікаво слухати його, коли ми гуляли набережною. Я його возила, а він говорив, говорив… З ним було добре, як з тобою, Освальдо. Я вчилася від нього. Він стільки читав, стільки дізнався про світ, і це в такому юному віці! Ми могли говорити 24 години на добу, бо я почала залишатися в них ночувати. Я відчувала, яке натхнення йому давала. А потім…

Вона заплакала до завмирання серця в слухача цієї історії. Чому ти так гірко плачеш? Ручай сліз, іди пригорнися скоріше, серце. Лише будь тут серцем біля моїх грудей. Ось тут, уже, уже. Кохана моя. Які ще там є слова? Серце моє. Голендер! Ну що ще сказати? Я не хочу казати нічого. Я хочу, моє серце, ось тут, тут. Фабіано, я — баран, я не знаю потрібних зараз слів, що з тобою коїться? Не плач. Я не хочу продовження цієї сумної історії. Я більше не буду (ти про це не знаєш, але й подумки не буду) заздрити иншим чоловікам щодо тебе. Ти — вільна людина. Ніхто не має права на тебе. Ніхто не має права казати тобі, як бути, що робити. ТИ — найбільша вартість для тебе. Тільки ТИ вирішуєш, як жити, кого любити. Я тут, я твій. Я тобі служитиму, скільки тобі треба, а коли тобі треба щось, хтось іще, ти вільна йти туди. Ти вільна людина, моє кохання.

— Фа, скажи мені: Леандру був твоїм першим мужчиною?

— Ні.

Отака історія Фабіани, хлопчика, жінки й чоловіка.

— Освальдо, вона мені вибачила, я знаю. А я тоді замкнулася в собі. Її вже нема. Я не можу нічого спокутувати. Не можу з нею говорити. Але вона не гнівалася на мене. Ні. А що сталося з хлопчиком, я не знаю…

їду в таксі з дільниці Бока до дільниці Палермо танцювати танґо. Нічний Буенос-Айрес виглядає заспокійливо. Таксист монотонно лає екс-президента Менема, вперто називаючи його Мендесом. «Цей Мендес навернувся в християнство, тільки щоб мати шанс сісти нам, арґентинцям, на шию. Це сміх: два брати — мусульмани, а він, бачте, — правовірний католик. Продали півкраїни американцям ці Мендеси». — «Та не Мендеси, а Менеми!» — «А я навмисно кажу Мендес. Вимовляти справжнє ім'я цього ідійота приносить нещастя».

І дійсно, це як мені вимовляти ім'я цього придурка-мільйонера й «папіка» Фабіани за сумісництвом. Ну що це таке? Чи ж це дійсно лише через його гроші? Так і я ж скоро стану мільйонером завдяки цій книжці. Так я ж і вродливий, й інтеліґентний, зі смаком до всього, естет, маю вишуканий сенс моди, плаваю, як щонайменше Лайош Фараґо у молоді літа, працюю реґулярно в спортзалі, зокрема, на зміцнення м'язів живота. Це вже, щоб не згадувати сальсу вкотре! Взагалі, до чого б я не взявся, в усьому досягаю певного високого рівня. А цей тупак, ну що це таке?! Ну нема ж про що додому написати! Хіба що щось на кшталт: от маю мільйонера, недаремно їхала до Англії з голою дупою! Так це ж не про неї, не про Фабі?..

Марія

Спати з Марією ніколи не було проблемою, бо це Панікоффскі міг легко робити вночі, адже Фабі ніколи з ним не ночувала, навіть коли Нік був у від'їзді. Але відколи зустрічі в «тропічному світі» почастішали, Освальдо став уникати Марії. Вона ж нервувалася й останніми днями бомбардувала його дзвінками й смс, вимагала уваги. Тим часом Нік теж ставав дедалі нервовішим, почав робити багато контрольних дзвінків як на мобільний Фабіани, так і додому. Даремно його дратувати Фабі не хотіла. Раз, коли Нік був у Парижі, вони втрьох із Тасі виходили до бару в центрі міста, а потім Фабі запросила всіх на каву додому. Тільки-но вони зайшли, задзвонив телефон. Вона взяла слухавку, але, перш ніж відповісти, кинула Освальдові: «Змели, будь ласка, каву». А далі було: «А, привіт. Як там виставка? Що? Мобільний був відключений. Це Тасі. Так. Ми були в барі, і я її запросила на каву. Добре, зачекай. Тасі, Нік хоче з тобою поговорити». Далі, намагаючися бути веселою, з Ніком говорила Тасі. Коли слухавку знову відібрала Фабі, то почула, що Нік повертається вже завтра, на три дні раніше від запланованого. Коли Тасі викликала таксі й поїхала додому, Панікоффскі сказав: «Слухай, Фабіано. Ти розумієш, що ти не є нічиєю власністю? Ти належиш сама собі, й сама вирішуєш, що тобі робити. Як ти можеш дозволяти йому влаштовувати перевірки? Ти мусиш йому твердо сказати, що це неприпустимо і край! Хто він тобі? Це навіть не твій чоловік, і ти ж наче збираєшся від нього йти! Просто не хочеш його ранити? То чому дозволяєш зневажливо ставитися до себе? Сьогодні буду тебе любити в його ліжку за це». — «Ні, припини. Я не хочу цього робити, Освальдо. Я дуже погано почуватимуся. Ні, любий, ні». — «Ну, як знаєш, — кинув Панікоффскі й пішов до виходу. — Бувай, маленька». — «Чекай хвильку. Спершу поцілуй мене тут і тут». Вона задерла блузу, вказуючи куди. Він лизнув її в пупок і боляче вкусив за сосок. «Дурень!» — зойкнула Фабіана й випхала його за двері. З таксі він подзвонив до Марії. «Ти вже лягаєш? А якого кольору на тобі зараз трусики? Вже зняла й лягаєш до ванни? А я саме їду до тебе. Як не можна? В тебе у спальні мужчина? Навіть два? Ну-ну, дотепно. То я третім буду. Готуй дупцю, безсоромнице!»

Марія викладала еспанську дітям у лідській школі. Вона була з консервативної католицької родини і не могла навіть собі уявити, щоб батькам було можливо розповісти про те, що ночує під одним дахом із хлопцем (хіба що просто дружить і ходить у кіно) або навіть що палить (а курила вона, як вулкан), і це незважаючи на те, що мала вже 28 рочків. Батьки б цього не зрозуміли. «Давай якось з'їздимо до Севільї. Зупинимося у твоїх», — запропонував їй раз Панікоффскі. Для неї це дорівнювало пропозиції власноруч тих батьків утопити. Вона надзвичайно за це на Освальда образилася. Дивні латинянки. З кожною зустріччю Освальдо дедалі більше їм чудувався. Марія, зокрема, визнала: їй дещо неприємно, що він багато знає про її країну, об’їздив там різних міст більше за неї та ще й говорить еспанською. У цьому плані їй подобався попередній англійський бойфренд, якому можна було все розповідати. «А що, хіба Еспанія теж в Европейській Унії?» — «Так!» І далі все то докладно пояснити. А що таке еспанською si? Yes! А nо й еспанською буде nо! Можна було й спокійно калякати за його спиною з подружками, він лише кліпав оченятами. Райське життя! Тільки що не було тої родзинки, якою її годував Освальдо.

Спершу вона просто очманіла й обурилася з його розпусної поведінки з нею, одначе видно було, що поступово її це стало поглинати. Вона вже розкуштувала насолоду від виконання його наказів, тож тепер без перепитувань підкорялася будь-якій забаганці, а забаганки в нього були такі незвичні. Панікоффскі вона сподобалася, бо зовні була трохи схожа на його улюблену акторку Ізабель Аджані. А улюбленим наказом Освальда до неї було виконувати стриптиз під фламенко. Щойно зайшовши цього разу, він з порогу суворим голосом назвав її неслухняною вчителькою, яка, замість вкладатися спати, думати про завтрашні уроки, збирається безсоромно злягатися всю ніч, причому нетрадиційним способом. «Ай-ай-ай! І як тобі не соромно? Я ж розкажу твоїм школярам, що ти тут виробляєш. А на уроках же ж виглядаєш такою собі суворою й неприступною училкою зі старанно зібраним у ґульку волоссям і в консервативній спідничці, що закриває коліна! Ану знімай штанцята, зара надаю тобі по дупці! Ага, боляче? Отак тобі! Ну добре, безсоромнице. Покарання тобі таке: розповім, як поводяться слухняні виховані дівчата. А ти слухай дядю, та спершу стань у куточок. Ні, краще стань там навколішки, кицько. Отак. Тільки спершу зніми із себе піжамку». Тоді він розповів їй історію про трусики (радше їх відсутність улітку) в Беґі. «Бачиш, і це — твоя співвітчизниця! Є таки у вас там виховані дівчата. А ти що? Яка з тебе вчителька? Так от я вважатиму, що ти виправилася, лише коли даси мені у класі на перерві». На Марію було страшно дивитися. Вона трансувала: «Освальдо, я теж хочу ходити для тебе скрізь без трусиків. Теж хочу тебе мати скрізь!» — «Ну гаразд, маленька, щоб завтра пішла на урок без трусиків. А тепер можеш просити в мене все, що хочеш, вибачаю тобі». Марія зі сльозами й воланнями увіп'ялася нігтями йому в спину. «Ну і що ти наробила? — Панікоффскі закінчив гру. — Ти ж чудово знаєш, що я маю дівчину. Навіщо це? Що я тепер маю їй сказати?» — «Вибач, Освальдо. Я забулася». — «Більше так ніколи не роби. Це серйозно».

День, коли ховали Вєнжерба

Фабі, коли моєю країною правив кумедний бровань Вєнжерб, я ходив до університету і мав дівчину, яка звалася Цолою. Це була перша й остання українка, з якою мав справу в житті. Чотири роки! Її тато служив у КҐБ, і вона дуже боялася, коли я лаяв комуняк і Вєнжерба, колихаючи її в батьківському ліжку. «Ну, як же ж так, ти ж знаєш, хто мій тато!» — «Та не закладає ж він мікрофони і під власне ліжко!» «Та, дурний, причому тут ето?» — чудувалася Цола.

Цола ніколи не пропускала збори комсомольців (це такі юні недозрілі комуністи) в університеті, а потім вечорами розповідала про порядок денний, і мені здається, що їй якось мазохістично подобалося вислуховувати мої збиткування за кожним пунктом. Її якось збуджувала небезпека того, що хтось може мене почути, а тоді забрати в каземати, катувати, вбивати, а можливо, навіть відривати. А я думав: нічого, коли що, то врятує її татусь-каґебіста. Вона була досить жорстока, й щоразу, коли мала напад ідеї фікс щодо одруження, катувала мене тижнями відмов у пестощах. Не можу второпати, чому їй так хотілося вийти заміж у 20 років, хоча вона й пояснювала це тим, що в тій чудовій країні, де тоді не було ні барів, ні клубів, після університету не було де ще з кимось познайомитися, хіба що на роботі, а там можуть бути кепські варіянти. Але це — таке собі поганеньке пояснення було, як на мене. Уявляєш, Фабі, я раз мало з нею не одружився-таки. Нам тоді було по 18, і я лише місяць перед тим почав приходити до неї додому зранку, коли батьки йшли на роботу. Вона була незайманою, і коли ми почали любитися, щось змінилося в її організмі, й вона подумала, що вагітна. Я тоді дотримувався думки, що в такому випадку шляхетним учинком є запропонувати шлюб. Проте згодом виявилося, що дитини не очікується. Фабі, ти знаєш, иноді бачу жахи про те, як склалося б моє життя, якби я тоді одружився. Мав би тепер якогось 20-річного бовдура-сина, якого б її батько наполіг назвати, наприклад, квазідавньогрецьким іменем Полідокл на честь чергової політичної доповіді Вєнжерба на з’їзді партії комуністів і безпартійних, нічого б у світі не бачив, мав би, напевно, уже років із 60 віку, сидів би в якійсь смішній майці з відвислим барилом і пердів, читаючи ґазетку перед телевізором у двокімнатній квартирі, яку, можливо, й досі ділив би з її батьками, і мав би секс із нею (та чи ж би мав?), коли її мати розвішує білизну на бальконі, бр-р-р…

Але про сумне не хочу. А хочу про веселе: це — похорон Вєнжерба. Ми любили дивитися Вєнжерба на телевізії. У нас на факультеті заняття починалися о другій дня, тож годині о десятій я пірнав до Цоли в ліжко, й ми в темі ранніх збочень робили всякі вправи під плямкання Вєнжерба в прямому телеетері. Дивись, Вєнжербе, що я, комсомолець в законі, роблю з комсомолкою Цолою на твоїх очах! Лишень не вдавися слиною. А Вєнжерб тим часом штовхав багатогодинні промови, хоча, як кажуть, це був зовсім не він, а лише його мумія. Насправді говорив під «фанеру», тобто на плейбек промовляв. Секрет насолоди був у терпінні й увазі до деталей. Без цього — нікуди. Хто не прислухався добре, той втрачав дуже сильно на орґазмі. Вєнжерб викидав коники найбільше, коли вже подорожував по своїй клінічній смерті.

То називав азербайджанських нафтовиків «афганськими» у розпал афганської війни, то після сорока хвилин доповіді (якій у залі за звичкою всі бурхливо плескали і кричали «правильно», абсолютно не прислухаючися до змісту) вибачався й казав, що «не з його вини» знову доведеться все почати із самого початку. А то якось привезли його до нас до Києва й випустили на килимок пройтися повз почесну варту. Так він не помітив кінця строю і килимка, й уже почвалав був кудись у бік метро «Вокзальна», та тут його встиг підхопити під руку голова російської колоніальної адміністрації в Україні. Ці коники можна було побачити лише на живо, бо з новин їх потім витинали. Тож я насолоджувався, захлинаючися від сміху, тоді як Цола чи то всерйоз, чи напівжартома захищала старого дурника. Був би цей сміх на його адресу дружнім-незлостивим, якби він, собака, мені дитинство не зіпсував своїм режимом коміідійотичним. Ніколи не вибачу йому того замка амбарного на кордонах. Всі нормальні люди з усіх инших країн швендяли собі всією Европою спокійно від Гельсинків і Белграда аж до самого Ліссабона автостопом із шістнадцятирічного віку. А я через цього бровка мусив обмежуватися найдикішим совіцьким «Заходом» у вигляді Таллінна, Вільнюса, Львова та Ужгорода.

Та ось лікарі нарешті — 10 років post factum — таки проголосили його мертвяком офіційно, ну й тоді вже почалося дійство під назвою «похорон». Отоді на вулицях справді треба було пильнувати, — аґенти так і сновигали скрізь, видивляючись хоч когось усміхненого. Як хтось засміється, так і метуть до буцегарні. Всі три кав'ярні, що в Києві були, позачиняли, — жалоба бачте! Та в мене вдома були запаси вина міцного з дачного винограду. Плохенького, як я зараз розумію, але тоді здавалося, що пити можна. Тож пригрібла до мене Цола, і влаштували ми святковий перегляд комедії на Красній площі в Москві під назвою «Похорон Вєнжерба». Розпили того вина «Сльози України» літрів зо два, потім якось ліниво любилися, позиркуючи на екран, ну й я щось там звично собі варнякав на любі серцю незлостиві теми. Щось там про тупу сову, що влаштувала оте всенощне й вседенне бздєніє під кремлівськими мурами. Тоді подзвонив один мій крейзонутий приятель і питає так, наче ніколи не чув про прослуховування телефонів: «Ну, як ти там? Скорбіш?» А я під дією «Сліз України» (а по барабану, все одно здох бровко!) як затягну в рурку на повну горлянку на мотив Jesus Christ — Superstar: «Наш Ілліч, наш Ілліч, наш дарагой Ліанід Ілліч!» Це тоді, Фабі, в нас дуже популярна пісня була. Тут раптом щось: ляп мені у вухо! А це Цола кулаком засадила. Рурку вирвала, поклала іяк заверещить: «Та що ти робиш! Як тобі не соромно! Людина померла, лідер наш. Він нашу країну вів до комунізму. Про померлих або добре, або ніяк! Та й ще в телефон кричиш. Це ж все там слухають! А що як тебе заберуть? Мій батько подумає, що я теж така!» — і знову як зацідить мені у вухо.

І тут, Фабі, єдиний раз у житті щодо жінки не витримав: з усього маху дав їй ляпаса. Вона плаче-заливається. А я наче з ланцюга зірвався й кажу: «Мене не цікавить, прослуховують чи ні. Бачиш, де тепер їхній істукан? Що, допоміг чорний кав'яр, який він поїдав щодня столовою ложкою, залишитися «вічно живим»? Допоміг життєдайний коктейль «ЦК КПСС»? (Це, Фабі, в Україні так називалася суміш коньяку із шампанським.) Нічого, скоро все політб’юро за ним покладуть до ями. Їхній час закінчився, наш із тобою спільний — теж. Все, бувай, набридло, кицько. Скажу щиро: це були чотири роки мороку! Хочу робити щось инше замість на тебе сили витрачати. Поетом буду, наприклад. Ага — поетом. Вірші буду антисовіцькі за незалежність України писати. Тож давай, біжи, пожалійся татусеві. Ну, чого витріщилася, як Байрон на нові ворота? Біжи швиденько, щоб я тебе більше ніколи не бачив!»

Таки не пожалілася, а натомість потім ще років із чотири мене переслідувала. Вже коли реформи почалися, всім друзям розповідала, як я тоді все правильно казав, а вона начебто не розуміла, дурна. Сподівалася, що друзі мені перекажуть. Але я вже тоді був в иншому світі й відчув справжню особисту волю. Насолоджувався поетичним життям, навіть не самою творчістю, а тим, що її супроводжувало: всякі публічні читання, участь у різних фестивалях, роз’їзди з иншими письменниками й митцями всією Україною і той священний трепет, який я викликав у численних шанувальниць.

Я все це вже знаю, Фабіано. Мене моя тодішня свиняча поведінка щодо неї все життя мучить. Повір мені. Я дуже часто про це думаю. Я був юний та дурний, звичайно, але то — не виправдання. Уяви, за чотири роки, які вона за мною бігала, намагаючися мене повернути, я відмовився хоча б раз із нею поговорити нормально чи щось пояснити адекватно. А її ж у темі мазохізму це ще більше накручувало. Уявляю, як її, бідолашну, це боліло. А це ж просто через мою худоб’ячу байдужість. Просто страх! Я ніколи, присягаюся тобі, Фабі, більше не поводився так із жінкою, навіть якщо вона мене зовсім не цікавила. Ну що тобі варто просто поговорити лагідно, сказати, що завжди її пам'ятатимеш, будеш другом? Ну, подзвонить раз-два. То й що, хіба важко поговорити? Чесно кажу тобі, мені здається, те, що відтоді мене залишають жінки, яких я кохаю, — це чиясь помста мені за Цолу. І я її заслужив.

Володя і його книжка

Панікоффскі мені розповідав, до речи, яким чином його з такими поглядами на «вєнжербізм» пронесло й він не втрапив у халепу з органами безпеки. Сказав, що там треба було відчувати, в якій системі координат спілкуватися. Наприклад, з тою-таки Цолою, як він вважав, було безпечно саме тому, що було відкрито відомо: батько — каґебіст, а вона відверто захищає комунізм. Тобто видно: людина діє без якоїсь задньої думки, є з ним щирою. Потім він ще якось плутано розповідав про певні зовнішні ознаки. Згідно з ним, якщо хтось ходить патлатий зі щетиною на обличчі, але водночас щодня приймає душ і користується дезодорантом, то можна сміливо довіряти. Як на мене, це — досить сумнівна теорія, але на її користь говорить те, що у випадку Освальда вона не підвела. Тобто люди, яким він довірявся за зовнішніми ознаками, жодного разу на нього не донесли. І навпаки: потенційного стукача теж начебто було видно за зовнішніми ознаками за кілометр.

Коли Панікоффскі почав писати вірші й читати їх публічно, його намагався завербувати КҐБ. Цей момент він вважає дуже кумедним. Дійсно, якщо зі своєю версією він не передав куті меду, то важко повірити, що йдеться про отой зловісний КҐБ, який стільки років наводив жах на Захід.

Раз до нього подзвонили додому: «Це вас турбують із видавництва. Ми б дуже хотіли поговорити про ваші вірші». — «Так. Слухаю вас». «Не варто телефоном, давайте зустрінемося». — «Давайте. Коли саме?» — «Скажімо, завтра о шостій вечора. Зможете?» — «Егеж. Яка адреса видавництва?» — «Знаєте, хотів би, аби зустріч була неформальна. Давайте зустрінемося в Голосіївському лісі. Знаєте, там на вході?» — «Так? У лісі, на вході? Гм. Добре. А як ми один одного впізнаємо?» — «У мене в руці буде томик Єсєніна». — «Єсєніна? Хто це? Хоча… Гаразд, домовилися».

Відтак Панікоффскі подзвонив другові, з яким разом грав у ватерполо за університет. Той був двометровий на зріст і приблизно стільки ж мав у плечах. «Старий, мене КҐБ запрошує на зустріч до лісу. Час захищатися. Можеш піти зі мною? До внутрішньої кишені куртки кладемо по молотку, о'кей? Тоді ти йди за нами, не надто близько, але й не відставай. Коли щось мені робитимуть, одразу ламаємо черепи, потім розберемося, що далі. Як тобі план?» Другові план сподобався — він ненавидів комунізм нелюдською ненавистю й був готовий на самопожертву.

На вході до лісу на Панікоффскі чекав прилизаний чоловічок на голову нижчий за нього.

— Вибачте, товаришу Панікоффскі, або чи можу на «ти»? Добре, Освальдо, я — Володя. Так от, вибач, я сказав, що працюю на видавництво, але насправді працюю на комітет державної безпеки. Конспірація… Не маю права розкриватися, коли говорю телефоном. Ходімо прогуляємося лісом… Я справді хочу поговорити про твої вірші й не лише про них. Ти знаєш, ми дещо розчаровані з твоєї творчости…

— Так? А чого це? Мені подобається.

— Ні, ну мені особисто теж подобається. Особливо отой вірш, що ти читав на останній літературній вечірці у Будинку вчених. Про буржуазних націоналістів у Торонті — «Торонтівська подоляночка».

— А що там такого? Я ж нічого…

— Та я ж кажу, що і я думаю: нічого, а от мій шеф на віршах не розуміється. Каже: Володю, треба б тому Панікоффскі за це Торонто яйця відірвати. А я ж, Освальдо, і сам поет. Наступного разу, коли зустрінемося, почитаємо один одному вірші. Я своїх іще ніколи нікому не показував. Добре?

— Да? Добре, зустрінемося — почитаємо.

— От ти, мабуть, зараз думаєш, а звідки Володя знає про Торонто?

— Та ні, нічого не думаю.

— Ну, але я скажу: ми тепера такі технології маємо потужні. От зараз, наприклад, ідемо, а я так на ходу, невимушено, можу одним рухом задіяти такий прилад у моїй кишені й почую, про що говорять аж о-о-ті дві бабці.

— Ого! Нічого собі!

Тут Панікоффскі подумав про важкуватий прилад у його власній внутрішній кишені, який, у принципі, він теж міг би задіяти на ходу, а тоді зіштовхнути Володю ось у цей став. А як там ватерпольний друг? Іде друзяка! Тож могли його в два молоти, наче справжні ковалі!

— Так от, — відірвав від цікавої думки Володя. — Ми хотіли б, аби ти міг більше дізнатися про ці речі.

— А навіщо мені? Я техніку всяку не дуже люблю й панімаю.

— Нам потрібна твоя допомога.

— Та я б радий допомогти, ви, хлопці, дуже потрібну важливу річ робите для родіни, але я ще поки не готовий до такої відповідальної справи. Опасность, погоні фсякі…

— Та це лише здається. Ми тебе підготуємо. От знаєш, ти ж там вірші читаєш з другими поетами. З різними митцями спілкуєшся. От ти ж знаєш поета Памву Свербілла?

— Нє.

— Та як, а ви ж разом на фестивалі бальних танців віршики читали?

— Хто? Я? Щось не пам'ятаю такого.

— Та це дурне, Освальдо. Головне друге: уяви, він позавчора сказав, що був би радий, якби американці скинули ядерну бомбу на Кремль! Уявляєш, який подонок? Так от ти й міг би нам подеколи подзвонити там, сказати, чи нема якої опасності для нашої безопасності.

— А, пойняв. Я попробую, але ще не знаю. Мені треба з папой посовєтуваться.

— Та ну що ти кажеш, Освальдо? Не можна нікому про це розказувать, нікому, понімаєш?

— Як це? Це ж мій папа. В мене ніколи не було від нього таємниць.

— Це — державна справа. Не можна. А ми зі свого боку допомогли б тобі видати книжку віршів.

— Спасіба.

— Освальдо, давай зара повернемось на зупинку тролейбуса, вип'ємо квасу (але вже питимемо так, наче не знайомі). Тоді ти зайдеш до тролейбуса через передні двері, а я — через задні. Ось тобі номер телефону. Якщо щось треба, дзвони. Тільки коли трубку хтось візьме, нічого не пояснюй, а просто скажи тихенько: «Володя, нада здать кнігу», і я тобі передзвоню відразу.

— Ага, панятно.

— Ти сьогодні ще обдумай, а я тобі завтра подзвоню.

— Да, конєшна, дзвони.

Отже, щось такого було, якщо Освальдо не додав у своїй розповіді кольориту. Потім той Володя наче зателефонував на наступний день, й Освальдо йому каже: «Я посовєтувався з папой, і він мені катігорічеськи запретив». Володя без жодного слова просто поклав слухавку й більше Панікоффскі не турбував.

Ми з Фабі — в лондонському Soho Theatre на вечірці з приводу запуску-перегляду DVD славнозвісної у 80-х ґрупи нових романтиків Landau Opera. На DVD — їхній концерт у Ґлазґо 1986 року. Паті влаштував засновник ґрупи й автор її пісень Гаррі Кент. Проте з инших членів п’ятірки романтиків присутній лише його брат — Ларрі. Наприкінці 80-х в Landau Opera стався розкол. Брати пішли з ґрупи, аби змінити кар'єру. Решта троє вирішили продовжувати виступи. Тим більше, що обличчям команди для фанів був співак Томмі Гендз, який залишився серед трьох. Проте Кенти заперечили проти подальших виступів під назвою Landau Opera й виконання трійцею пісень, автором яких був Гаррі, на телебаченні. Розпочався затяжний судовий процес, що коштував мільйони. Трійця програла, залишившись у фінансовій прірві. Аби розплатитися за програний процес, музикантам довелося продавати свої дорогі хати на каталонському острові Ейвіссі й переходити до значно скромнішого способу життя. З 1989 року вони зовсім відмовилися від виступів. Брати ж Кенти завдяки авторським правам на пісні забезпечили себе розкішним життям до скону віку, а Ларрі навіть став знаменитим актором.

— Знаєш, Освальдо, в мене, коли я була дуже маленька, у Сантосі висів постер Landau Opera над ліжком. А тут ось він — сам живий Гаррі Кент походжає з келихом вина, — прошепотіла Фабі мені до вуха.

— Ага, в мене теж цікавий розвиток подій виходить, Фабі. Двадцять років тому в Україні західна музика була заборонена, тож доводилося бенди записувати на бобинний маґнітофон із румунського радіо. Таким чином я познайомився з гітами Landau Opera — Silver та Untrue. А тепер ось як воно життя повернуло: зараз будемо з Гаррі чаркуватися.

Сказав і тут-таки вхопив Кента під руку.

— Гаррі, як справи, друже? Знайомся, це — Фаб де Роберто, співачка з Бразилії.

— О, дуже приємно, Фаб. Здається, чув твої пісні. У тебе альбом був торік, здається? Ти в Jazz Cafe нещодавно не співала?

— Ні, Гаррі, Фаб там ще не співала, але певен, що вже невдовзі буде. Може, відродиш Landau Opera й візьмеш її до себе?

— Та я б із задоволенням, Патрику, але ти ж знаєш…

— Я не Патрик, Гаррі, я — Панікоффскі, Освальдо Панікоффскі. Чудовий фільм на DVD! Вітаю! Навіює спогади про добрі старі часи. А Томмі, Росса й Стива не очікуєш?

— Та хотів би їх тут бачити. Росс і Стив мають десь підійти пізніше, але Томмі й досі злий на мене. Ні, ну я його де в чому розумію, але сподіваюся, він подорослішає. Росс і Стив уже подорослішали, а Томмі — ще ні.

— Гаррі, я, до речи, був на їхньому ґіґу в Forum п’ять років тому. Було супер. Розігрітий нарід ще за годину до початку ревів і вимагав виконати Silver.

— От я й кажу їм усім: хлопці, давайте знову зберемося разом. Я зроблю все: і кращі зали, і промоцію. Томмі не хоче. Нічого, ще подорослішає.

Тут втрутилася Фабі:

— Недавно чула, що Томмі після повернення на сцену возз’єднаного Дюран-Дюран сказав, що, мовляв, шкодує: не до того бенду потрапив свого часу.

— Власне, Фаб, це якраз те, що я й маю на увазі. Смішно й сумно це все. Людині ж уже 45 років!

— Гаррі, але визнай, що й ти прокрався тоді до Forum на концерт трійці з приклеєною бородою й вусами і десь у куточку стиха підспівував Untrue, — кинув я зненацька. Гаррі мало не вдавився вином, а тоді вибухнув сміхом. Ми реготали теж, потім цокнулися й розпрощалися. Все-таки, що не кажи, за 20 років поступ у житті відбувся в бік від бобінного «Маяка» та постерів над ліжком десь у бразилійському Сантосі, куди (до Сантоса, а можливо, й до того ліжка) треба б колись обов'язково завітати.

Нік викидає коники

Вранці в суботу Освальда розбудив дзвінок на мобільний. На моніторі висвітилося ім'я Фабі. Якесь шосте чуття, якого він так до кінця й не зрозумів, аналізуючи потім, змусило відповісти не звичним: «Фабі» або «Котику», а просто сказати «Гальо». З иншого боку була мовчанка. Панікоффскі гальокнув ще пару разів, аж поки не почув короткі гудки. Відчув: щось не так, і замість того, аби подзвонити назад, набрав смс ламаною портуґальською: «Me ligo? Que quer?» Ясна річ, це для того, аби не зрозумів Нік. Фабі зателефонувала за півгодини. «Вибач. Дзвонила не я, а Нік із мого мобільного. Він поводиться дивно. Я — в книгарні Borders на другому поверсі у кав'ярні. Можеш прийти? Мені треба з тобою поговорити». — «Він дзвонив мені з твого мобільного? Це що, якісь перевірки? Ну нічого собі!» — «Так, перевірка. То ти можеш приїхати?» — «Можу, але відразу скажу тобі: зітри мій номер із записника на мобільному. Краще запам'ятай номер і набирай з голови. Зроби, поки їхатиму. Гаразд?» — «О’кей».

— Він узяв мій мобільний зі столу й почав дивитися адреси. В мене там було збережено кілька твоїх смс. Ти в мене там значишся як Valo. Коли вийшла з душу, він причепився до мене, почав питати, хто такий Валу. Я кажу: знайомий бразилієць, якого ти не знаєш. Тоді він узяв і при мені набрав твій номер. Я стою й думаю: гаразд, коли що, то все йому розповім. Тоді він питає, чи маю я якісь стосунки з кимось, про які він не знає, а знати б слід. Я кажу, не будь дурненьким хлопчиком, заспокойся. Звідки ти це взяв? А він далі й далі править своєї. Нарешті я сказала, що все це мені набридло, й пішла з хати. Освальдо, хочу, щоб ти знав: Нік тебе просто ненавидить. Мені здається, хоча він цього мені (а може, й собі самому) не визнає, але він про нас здогадується. Я боюся, щоб він тобі чогось не заподіяв.

— Кицько, заспокойся. Не бійся за мене. Це — нічого. Все буде гаразд. Послухай, що я тобі скажу. Розслабся і слухай. Ну, ковтни води й заспокойся. Пригорнися до мене. Добре? Так добре? Дивися, перше — це безпека, раз він уже почав гратися у Шерлока Голмса, то ми відповімо методами Пуаро й місс Марпл разом узятих, о’кей? Ну-ну, усміхаєшся? Це добре. Ти вже витерла мене із записничка? Чудово, а я сховаю свій номер. Отак. Тепер, коли дзвонитиму до тебе, він більше не висвітлюватиметься на екрані. А зараз про більш важливе. Я повторю те, що казав тобі колись. Те, що зробив Нік, — це хамство. Розумієш, є таке поняття, як приватність. Особливо тут, у Британії, воно цінується. Ти маєш право на свій простір, куди иншим пхатися — зась. Твій мобільний телефон — це частка приватности, де порпатися не має права НІХТО. Розумієш? Абсолютно ніхто. Дивися, він це зробив лише тому, що ти — иноземка. Він подумав, що з тобою така поведінка йому зійде з рук. Якби в нього була дівчина-англійка, він ніколи б цього не зробив, бо англійка знає: вона не є чиєюсь власністю і має своє власне життя. За те, що він зробив, вона б його відразу відправила під три чорти. Фабі, це — певна межа, і ти не можеш це так залишити. Пообіцяй мені зараз, що ти йому добряче вставиш. Що відшиєш. Пошли його подалі! Принаймні скажи йому, як було б, якби він так вчинив з англійською дівчиною. Обіцяй-но. Ну ж? — Панікоффскі розпалився до межі.

— Добре, скажу йому.

— Гаразд, кицю, вірю тобі…

— Освальдо, я їду до Бразилії за пару тижнів. Уже взяла квитка.

— Справді? Надовго? Скільки будеш там?

— Три тижні.

— Просто супер! Нарешті побачиш своїх. Ти… з ним їдеш?

— Ні, сама — хочеться там бути лише з родиною, з друзями, відключитися від Англії, від Ніка. За тобою тільки сумуватиму там дуже.

— Я теж, кицю. Нічого. Час мине швидко, — збрехав Панікоффскі, подумки вже уявляючи нестерпність кожної секунди тих трьох тижнів.

Вони вийшли на вулицю і пройшли, взявшися за руку, метрів зі сто. Раптом із кав’ярні праворуч вийшли двоє хлопців. Кинули «привіт» і, не зупиняючися, швидким кроком пішли в протилежний бік.

— Pra caralho! Shit! Це — найкращі друзі Ніка. І навіть не зупинилися поговорити. Зараз Нік уже знатиме, що мене бачили з якимось чоловіком.

— Ну то й що? Він же знає, що ми друзі. Спокійно, ти ні в чому не винна. Винний він, і ти йому зараз це покажеш, коли повернешся додому. Потім, як матимеш момент, зателефонуй і розкажи. Коли прийдеш до мене? Хочу бути в тобі.

— Освальдо, не треба тепер. Я подзвоню, — вона неуважно цмокнула його в щоку.

— Але ж ти співаєш сьогодні в «Акваріюмі»? Ми побачимося?

— Ну звичайно, побачимося, смішний ти хлопчисько, — нарешті на її обличчі проступила усмішка.

В Aquarium Ніка цього разу не було. Гарний знак, чи поганий? Гарний — це відразу помітно, щойно побачив Фабі на подіюмі. Вона — в чудовому гуморі. Тільки забачивши мене, швидко закруглилася з піснею Касії Еллер, яку саме співала, й заграла мою улюблену «Кароліну» Шика Буарке з альбому, що його раніше мені подарувала. На завершення речи вона поцілувала долоню й здмухнула той поцілунок начебто всім слухачам, хоча ясно, кому насправді той beijao призначався. Всі котячі кігті на душі, всі метелики в пузі й мурашки в дупі відразу де й поділися! Мене охопила безмежна радість.

Ми танцюємо, й вона розповідає подробиці: «Спрацювало! Я все так йому сказала, як ти радив. Говорила суворим тоном. Боже, як він злякався, коли я сказала, що з англійською дівчиною він такого собі б не дозволив! Потім вибачався десь із півгодини, а я мовчу. Тоді сказала, що в Aquarium його бачити сьогодні не бажаю і щоб у «моєму» ліжку його не було, коли повернуся. Хай спить, де хоче! Уяви, він на все тільки й бурмотів: добре, добре… Казав, що це все його провина і що поводився, як останній ідійот. Просто комедія якась!»

Я втратив контроль і поцілував її у вухо. «Дурненький, ну що ти робиш? Знаєш, Освальдо, мені так буде без тебе сумно в Бразилії! Я хочу, щоб ми напередодні від’їзду провели разом якомога більше часу. Візьму якийсь вільний день у коледжі, скажімо, четвер (не цей, а наступний, у тиждень від'їзду) і прийду до тебе на цілий день. Не будемо взагалі вставати з ліжка з восьмої ранку до одинадцятої вечора. Скільки це буде? П’ятнадцять годин? Це добре. А ще ми можемо зустрічатися вдень, ходити на ланч. Ти можеш приходити до коледжу близько дванадцятої, а тоді виходитимемо кудись на годинку. Це якщо матимеш можливість. А на той четвер ти або домовся на радіо, що робитимеш щось удома, або найкраще візьми вихідний, аби зовсім ні на що не відволікатися. Гаразд, смачненький?»

Останній урок сальси

Un-dos-tres, cuatro-cinco-seis, salsa!

Початківці, прошу стати рядком за мною. Отак. Розтягніться-но ще, аби потім не наштовхуватися на сусіда. Чудово. Сальса танцюється на основі базової серії з восьми тактів. Ця серія є основою абсолютно для всіх сальса-фіґур. Твердо завчити цю серію — головне на початковому етапі. Лише ті, хто робитиме цю серію кроків абсолютно природно й автоматично, не думаючи про те, що там роблять ноги, зможуть стати пристойними сальсистами, або ж salseros. За ці вісім музичних тактів в сальсі робиться шість кроків, а щочетвертий такт витримується павза. Отже, повторюємо за мною. Для зручности всі починаємо з лівої ноги, хоча, коли танцюємо в парі, партнерка починатиме з правої. Але думками про пару поки не розбурхуватимемо собі уяви. Тож відставляємо ліву ногу назад і переносимо на неї всю вагу тіла: uno, тепер ступаємо правою ногою на місці, переносячи центр ваги на неї, — dos. О'кей, тепер приставляємо ліву назад до правої — tres. Далі найважливіше. Це — ключ до засадничої серії кроків. Якщо не вхопите цього, то завше збиватиметеся з ритму й збиватимете і партнерку/партнера. З власного досвіду скажу, що це завжди складніше дається чоловікам. Це мало б бути нескладно, — на четвертий такт ви просто робите павзу. Жодного руху не відбувається. Про це треба завжди пам'ятати, аж поки не навчитеся це робити автоматично. На разі для того, аби навчитися відчувати цю павзу, допоможемо собі, плескаючи на четвертий такт у долоні. Задіємо, так би мовити, слухову пам’ять. Отже, всі плескаємо. Чудово! А тепер на cuatro-cinco-seis робимо те саме, але починаємо з правої ноги назад — cuatro, ліва на місці — сіпсо. Приставляємо праву — seis. Павза, плескаємо в долоні. Чудово. Все разом: un-dos-tres-cuatro-cinco-seis. Робимо те саме під музику королеви сальси Селії Крус. Цей крок практикуватимемо довго, поки не засвоїмо його досить упевнено. Тоді раджу робити це вдома на кухні. Вже по тому зможемо перейти до різновиду засадничого кроку, що називається mambo. Ми вивчатимемо здебільшого фігури модного нині нью-йоркського стилю сальси. Там усе базується на мамбо й на русі, що називається cross-body lead. Але цього вас навчатиме вже моя партнерка Лінда. Я ж від’їжджаю до Аргентини, аби цілковито переключитися на танґо. Воно зараз є співзвучне з моїм життям, моїми настроями. Ви знаєте, чим відрізняються один від одного дух сальси й дух танґо? Сальса — це свято життя нинішнього. Це — святкування успіху теперішнього. Це — перемоги в коханні, це — море сексу й прагнення нових перемог. Це — гаряча кров, сонце, море й вино. Це — все найкраще, що дає життя тепер. Танґо ж теж святкує життя, але це — те життя, що лишилося позаду. Це — сум за втраченим великим коханням. Це — туга за минулим, за юністю, за друзями, що пішли своїм шляхом і десь загубилися в тій дорозі.

Я їду до свого танґо щасливою людиною. Мені пощастило любити найкращих жінок. А нещодавно я досяг свого апогею, — я був із найкращою жінкою світу. Це був Я з нею. Далі піку йти не можна. Я був на самій верхівці світу. Таке щастя може мати лише один чоловік у всьому світі. Цим чоловіком був я. Від'їзд до танґо — це мій спуск. Мене цікавить тепер лише він — цей загадковий танець, ця декадентська авра, якою мене привітає мій рідний Буенос-Айрес. Моєю пасією буде танґо. Жінки мене більше не цікавлять. Навіщо? Коли мав найкраще, задовольнитися вторинним, в принципі, можна, але я не хочу. Я хочу відпочити в танґо, гуляти над червоними водами річки Ріо де ля Плята, їсти біфштекс «Маріпоса» біля цвинтаря Реколета, де поховано Евіту Дуарте, й запивати найкращим у світі, як на мій смак, мендоським вином Norton. А вечорами теревенити про останній двобій «Боки» з «Рівером» зі старими у вуличних барах, ліниво потягаючи пиво Quilmes, яке там так вдало додумалися розливати в майже літрові пляшки, бо скажу вам по секрету: пінта — то недостатня мірка, як на мене… Тож я резиґную і починаю жити минулим. Я відставляю сальсу на користь танґо.

Перший урок сальси

Фабі, я вперше танцював сальсу з Карменчо у Варшаві. Карменчо була студенткою з Куби, а я приїхав на річний курс із сучасної польської літератури. Познайомилися з нею на вечірці в студентському гуртожитку, в якому мешкав. Це було вже по тому, як зустрів Нікі у Празі, але тоді ще не знав, що згодом поїду до неї в Англію. Я закохався в Карменчо до шалу просто вмить, із першого погляду. Вперше в житті зустрів латинську жінку. Був вражений цією екзотичною красою. Кубинці постійно влаштовували сальсу в залі гуртожитку, і я почав туди навідуватися, бо моїм сусідом був такий собі Рауль. Коли побачив Карменчо, то мною опанував такий настрій, коли все решта стає по барабану. Вона мусить бути моя і край! Нічого не боявся і не сумнівався. Тільки-но заграла музика до наступного танцю, пішов до неї і запросив. Вона погодилася, а я відразу з божевільно розплющеними очима, дико наступаючи їй на ноги (тоді ж іще навіть не підозрював про існування засадничого кроку), сказав, що захоплений нею до нестями. Вона на це нічого не відповіла, а просто припинила танцювати й пішла на своє місце. Я ж, як дурник, залишився до кінця цієї речи один на танц-паркеті, начебто дотанцьовуючи. За тиждень знайомий болгарин, який зустрічався з иншою кубинкою, прийшов до моєї кімнати й каже: «Слухай, у клубі «Стодоля» буде лятіно-ніч. Ходімо». Я не мав настрою й хотів було відмовитися. Але Анґел по-змовницькому засміявся й каже: «Мене просила Марта, аби я тебе привів. Її ж просила Карменчо. Тільки не кажи нікому, що ти про це знаєш. Домовилися?»

Фабі розсміялася: «Якби ти тільки знав, Освальдо, як це типово по-нашому. Просто стереотипно!»

— Ну от. Я на той час уже років із чотири писав вірші і досить довго всерйоз не закохувався (якщо не рахувати Нікі, але з нею я на той час був знайомий лише пару днів у Празі. Тобто тоді це ще було більше в уяві, ніж у реалі). Тож я зірвався з ланцюга. Карменчо навчила мене засадничого кроку сальси, який я вхопив дуже швидко, бо досить добре танцював инші танці. Її потішила така моя вправність. Я ж нависав, очі блищали. Вона погодилася, аби провів її додому, а мешкала вона не в гуртожитку, а винаймала кімнату в будинку просто над Віслою недалеко від центру. Перед під'їздом, коли вже попрощалися й вона вже була розвернулася йти, я сказав: «Карменчо, зачекай, не йди». «Що?» — вона спитала це схвильовано й дещо злякано. Не знаю, може, в мене такий тон був, я не дуже себе контролював: «Я мушу це сказати тепер. Не знаю, що буде… Я кохаю тебе так, що не можу ні про що думати, нічого робити. Якщо ти тепер підеш, а я тут залишуся, то, здається, це буде кінець мого життя. Доведеться топитися у Віслі». Вона мовчки взяла мене за руку, завела до помешкання, згасила світло й сіла на стільця. Я вкляк і обхопив її ноги. Вона погладила мене по голові. Я підхопив її на руки й почав цілувати. Коли ми залишилися вже без одягу, вона дуже довго й затято, але мовчки опиралася пенетрації. Я ж так само мовчки наполягав і намагався долати опір. При цьому ми до нестями цілували одне одного скрізь, де лише могли. Нарешті десь після годинної боротьби, вона здалася. І тут саме в цей момент я це зробити не зміг, сили вичерпалися.

Тут Карменчо нарешті заговорила. Сказала, наче не знає, що робить. Адже має хлопця-норвежця, з яким, власне, й живе. Він нині поїхав на місяць до Осло, але ось-ось уже має повернутися. А тепер вона не має зеленого поняття, що з нами буде… Наступного дня я пив горілку в гостях у приятеля Збишека, але нічого не міг вдіяти в сенсі підтримання розмови, — всі думки були про Карменчо. Нарешті не втримався і попросив скористатися з його телефону. Була 11 вечора. Вона відповіла. «Чи можу тепер до тебе приїхати?» «Так», — вона це не промовила, а радше видихнула. Я зайшов до неї опівночі, й вона сказала: «Я не повинна була вчора так довго опиратися». Тоді роздягла мене, себе і все зробила так солодко, як я на той час ніколи раніше не досвідчував. Ми провели в ліжку кілька днів, практично нікуди не виходячи. Зранку вона вставала, варила мені каву, смажила еспанський омлет — тортілью, а тоді ми знову любилися, спали й знову любилися. Ми казали одне одному, що нам більше нічого не треба, ми не повинні нікуди виходити й обов'язково фізично кохатися щодня. Пропустити день було б злочином. А далі трапилося те, про що розповідають в анекдотах. Ти, Фабі, не повіриш…

Фабі була невесела.

— Що таке, gatinha?

— Ти її дуже кохав?

— Так.

— Більше, ніж мене?

— Це було зовсім инакше почуття, Фабі. Воно було абсолютно ірраціональним. Я не знаю, чому так сталося. Може, тому, що це була якась незвідана мною доти екзотика, якісь мрії про далекий незвіданий світ, які мав у дитинстві? А може, було бажання гарячих латинських нелюдських пристрастей, випробування власних емоційних лімітів. Не знаю, що ще. Я опинився надовго сам у иншій країні, де все було нове й цікаве, і мене прорвало. А так, якби треба було назвати якісь конкретні людські якості, за які її кохав, я б мав із цим складнощі. Вона згодом мене почала просто катувати, ссати кров. Стала для мене справжнім емоційним інквізитором.

— У тебе було так багато жінок… А якісь инші бразилійські жінки були?

— Ні, gatinha.

— А лятіно ще були?

— Так, я коротко зустрічався з одною мексиканкою, яка виходила заміж за пару місяців по тому й хотіла прощальних «ґастролів». Це тривало лише кілька днів і почалося, коли вона повела мене до крамнички жіночої білизни, аби я дав їй пораду, які трусики повинні сподобатися її нареченому. Потім вона практично сама мене зґвалтувала, коли, купивши це все, запросила до себе відсвяткувати обновки. Це був лише епізод.

— Освальдо, ти маєш стільки досвіду… Мені здається, що епізод для тебе це — я.

— Не треба, котику. Не кажи так. Це неправда. Я просто хочу бути з тобою щирим. Ми ж домовилися бути на сто відсотків відвертими, все одне одному розповідати, не приховуючи. Нам не потрібні таємниці. Адже ти — найважливіша жінка мого життя. Я хочу вмерти поруч із тобою.

— Це справді так? Тоді й я перед тобою в боргу. Мушу тобі сказати пару речей. Вони тебе можуть розчарувати. Добре? Але спершу ти продовжуй той анекдот, що трапився з Карменчо.

— Фабі, ти мене лякаєш. Що мене може розчарувати? Тепер мені й розповідати вже не хочеться.

— Давай-давай, кажи. Все буде гаразд.

— О'кей. Це було вранці, але не дуже рано. Вона саме зробила сніданок, тож я сидів голий на ліжку і їв. Вона ж була в халаті і, згорнувшися калачиком, дрімала в моїх ногах. Тут розчахнулися двері, й до кімнати зайшов, я відразу здогадався, хоча раніше його не бачив, її Оле-Ерленд. Німа сцена. В мене перша думка, яка застрибала в голові, якраз і була: «Повертається чоловік додому, а дружина — в ліжку з иншим мужчиною». Карменчо скочила на рівні й повисла йому на шиї, обіймаючи. Він автоматично теж її обійняв і якось тупо, нічого не розуміючи, вирячився на мене. Я спокійно поклав тарелю на ліжко й натяг на себе ковдру. Думав, чи накинеться він битися. Якщо так, то затоплю йому відразу в носа щосили з правої, подумалося… Потім Карменчо сказала: «Слухай, Оле, давай вийдемо до кав'ярні, поговоримо. Добре? Ти мене там почекай, а я прийду за п'ять хвилин. Гаразд? Візьми себе в руки. Знаю, що все виглядає тобі дивним, але запевняю, — все не так погано, як тобі здається».

Віддаю належне Оле-Ерлендові, він виявився справжнім інтеліґентом, не сказав мені ані слова. Виходячи, навіть кивнув на прощання. А після розмови все сталося цілком по-скандинавському і аж ніяк не по-латинському. Почалися цілком офіційні паралельні взаємини Карменчо з ним і зі мною. Тобто і він, і я обидва про все знали й погодилися на це, бо вона поставила нам однакову умову щодо того, що треба або прийняти иншого, або залишитися без неї. Оле-Ерленд на це погодився, й у нас із ним таким чином сформувався пакт про ненапад. Можливо, я на це погоджувався лише тому, що зі мною вона спала значно частіше, ніж із ним. Десь приблизно цілий тиждень була зі мною, а тоді, може, днів зо два проведе з ним. Запевняла, що зі мною їй значно краще в ліжку. Пояснювала, що якимось незбагненним чином кохає двох чоловіків і страждала б без одного з нас. Але, можливо, йому казала, що краще їй із ним, — біс її зна.

Раптом Фабі перервала мене: «Ти знаєш, я її розумію. Я симпатизую її переживанням».

— Справді? До речи, Фабі. Я давно хотів спитати. От ти маєш секс із Ніком. Це так само для тебе, як секс зі мною? Що він із тобою робить? Як ти почуваєшся?

— Ти хочеш знати це? Навіщо тобі?

— Не знаю. Хочу зрозуміти твої почуття. Може, потім шкодуватиму, що спитав.

— Ні. Не те саме. Ви дуже різні.

— Але ти отримуєш від цього задоволення?

— Буває.

— Орґазм?

— Иноді. Слухай, не думай про це. Це зовсім не має з тобою нічого спільного. Це — щось абсолютно инше.

А я часто вночі уявляв їх разом. Думки про те, як її має инший чоловік, мене якось дивним чином збуджували. Тоді я любив будити Марію, якщо вона була зі мною.

— Фабі, я часом уявляю, як беру тебе з иншим чоловіком. Що ти про це думаєш?

— Ти маєш на увазі щось конкретне?

— Ні, я питаю теоретично, чи тебе це хвилює.

— Так, але залежить від другого чоловіка. Ти маєш когось на увазі? Я про це иноді навіть думаю з того часу, як ми разом були з Тасі.

— Я маю одного на думці. Це мій добрий приятель. Його звати Ріо Кундер. Це — відомий письменник. Він мешкає в Лондоні. Знаєш як можемо зробити? Я вас при нагоді познайомлю. А тоді вирішимо, залежно від того, чи сподобаєтеся одне одному. Як тобі таке?

— Побачимо.

— Ну от, про Карменчо. Згодом вона почала викидати те, що називаю латинськими кониками.

Найбільше мені сподобалося її «я знаю абсолютно точно, що ти тепер думаєш!», яке не мало нічого спільного з дійсністю. Я наївно намагався переконувати, що, люба, ні, я так абсолютно не думаю, як ти кажеш. Але це лишень «поліпшувало» ситуацію. Головне, я ніяк не міг второпати, в чому саме полягали проблеми. Вона часами намагалася з’ясовувати якісь речі, що не мали ніц спільного з реальним життям. Коли ж я зовсім нормально починав пояснювати, що ні, я тебе кохаю, вона у відповідь істерично плакала, бігала до туалету й там робила страшні звуки, які означали: я знервована, а тому й стругаю. Коротше, це дуже швидко перетворилося на справжнє пекло. Я переконався без жодних додаткових доказів, що від раю до пекла відстань досить коротка. Поступово втратив інтерес, і мій від'їзд до Англії надійшов дуже вчасно, для того, аби розпрощатися мирно й без скандалу. Навіть пообіцяли одне одному бачитися. Вона раз таки була в мене в Лондоні, а я відвідував її в Гавані.

— Якби ти знав, Освальдо, як це смішно для мене — «я точно знаю, про що ти тепер думаєш»! О, це так по-нашому! Я тебе не розумію, навіщо тобі зв'язуватися з такими жінками? Який сенс? І як ти міг її кохати? Ти знаєш, ти мені починаєш здаватися нерозбірливим у коханні…

Ця розмова точилася в «тропічному світі» за два дні до від'їзду Фабі в Бразилію. Ми провели в ліжку 15 маратонських годин, прощаючися з улюбленими тілами одне одного. Я не хочу цього разу розповідати, що ми робили одне з одним ці п’ятнадцять годин. Усе більше починаю переповнюватися почуттями власника. «Фабі, ти не є нічиєю власністю!» Слова, слова… Завжди глузував з еспанців, які й на крок не випускають своїх дівчат з поля зору. Варто до еспанки підійти десь на паті й сказати щось абсолютно нейтральне, він уже тут, розкриливши плечі: це — моє, тут вам нічого не світить. Постійно тримає її за ручку або кладе руку їй на коліно, коли сидять поруч. Моє! І от тепер я й сам не від того, аби взяти Фабі під руку або обхопити за талію чи шию й так ходити з нею, щоб усі чоловіки бачили: їм нічого не світить. Мені починає здаватися: тіло Фабі належить лише мені в певному сенсі (ні, я знаю, що вона й далі спить з Ніком, але я не про це, а про инше: може, її тіло й те, що з ним роблю, не повинно виставлятися на огляд, навіть якщо цей огляд відбувається в уяві читача?). Чи, може, це я просто психую через те, що дізнався сьогодні? Вичавлюй, вичавлюй із себе раба (хто це сказав? Троцький?).

Але ж сьогодні Фабі мала для мене несподіванку, навіть дві.

— Слухай, мушу тобі це сказати, бо не хочу жодних таємниць між нами. Нік теж їде до Бразилії.

— Як так? Ти ж казала, що хочеш їхати сама, відпочити в колі родини. Тим більше ти ж начебто, взагалі, його не любиш і збираєшся від нього йти. А тепер тягнеш його із собою?

— Я його нікуди не тягла. Він просто взяв квитка. Коли я йому вставила за це, він мало не плакав. Сказав, що хотів зробити мені сюрприз.

— Який сюрприз?

— Освальдо, коротше буде саме так, як я кажу. Крапка. Я подумала потім, що це не так уже й погано. Леандрові точно передадуть доброзичливці, що я приїхала з бойфрендом. Тож він зможе переконатися, що його заклинання «ти ніколи не зможеш бути ні з ким иншим!» виявилися цілковитою нісенітницею.

— Але чи не надто жорстоко використовувати Ніка таким чином?

— Замовкни, Освальдо, о'кей?

— То як це сталося, що він примудрився взяти сюрпризом квитка акурат на твій літак?

— А хто сказав, що ми летимо разом? Ні, він приїде на три дні пізніше, а повернеться на день раніше. Ти знаєш, там, де я живу, ми маємо такі консервативні традиції, що я навіть не зможу з ним цілуватися на вулиці, бо потім вся Ґонзаґа тиждень обговорюватиме таку «аморальність». Тож не дуже переживай.

— А навіщо тобі з ним цілуватися?

— Як навіщо? Ти, мабуть, забув? Гальо!!! Прокинься. Якщо хтось має бойфренда, то той відрізняється від просто друга тим, що з ним цілуються. Як тобі відомо, я поки що з Ніком. І ти погодився на це, коли ми з тобою почали зустрічатися. Давай закінчувати із цією темою, бо просто зіпсуємо одне одному день.

— Але ж ти, Фабі, згадувала про «пару речей». Тож має бути ще якась неприємна новина. Викладай уже відразу, щоб я не мучився.

— Ну, це — одна дрібниця. Просто доведу тобі, що цілком тобі довіряю. Я знаю, ти приятелюєш із Йованом. Він — дуже порядна людина і, думаю, ніколи тобі не скаже цього, але такі речі мають здатність вилазити випадково. Тобі тоді було б неприємно, що я начебто приховувала це. А приховувати й нічого, бо я тоді з тобою ще на була знайома. Щоб швидше скінчити з цим, то я з ним спала кілька разів. Мені було самотньо, і я ще не знала англійської. Він запропонував, і я погодилася. Це було несерйозно. Він тоді зустрічався з иншою дівчиною. Потім я зустріла Ніка, й на цьому все скінчилося. Зараз він дуже радий, що я з тобою. Думаю, він про це здогадується, через те що на початку допоміг нам зв'язатися. Він дбає і про тебе, й про мене. Ти ж не будеш за це злий на нього?

— Ні, не буду, кицько.

— А на мене?

— Та ні, що ти. Не буду, звичайно.

Ох уже мені цей Йован! Не чекав такого повороту. Великий аміґо. Не жадібний. Підставив дівчину від щирого серця, і не жаль… Ось тобі, друже Освальдо, подарунок бразилійського народу від щирого серця. На здоров'я! Згадалося ще, як він свого часу на Беґі оком накинув. Прийшов до нас на паелью (сам напросився), а тоді мені в куточку каже: «Старий, маю до тебе пропозицію. Віддай мені Беґі, а я тобі взамін дам мою італійську подружку Енріку. Вона ж тобі подобається? Ні?» Беґі потім довго й якось з надривом сміялася із цієї пропозиції. Я й досі підозрюю, що він її таки двигонув у один із моїх від'їздів. З Беґі це недовго було. Вона ж сама мені казала, що їй складно витримати ніч без чоловіка, а в мій перший від’їзд просто благала мене залишитися, бо чудово знала, чим це закінчиться. Мені лише цікаво знати з ким? З нудним Янніком? Чи з тим шотландським джазменом, з яким, я це виразно бачив, вона переморгувалася і навіть потайки (але я все одно помітив) показувала йому язика?

— Ну що ж, gatinha. Щасливої тобі дороги. Привіт сім'ї від таємного коханця. Жартую! Я якраз теж буду тиждень у від’їзді. Їду робити матеріял про наслідки виверження вулкану на Монжвіку. Де це? Це у твоєму-таки напрямку. Острівець такий є в Карибському морі.

Монжвік

Це була сумна подорож. Її загальний настрій не віщував Панікоффскі нічого доброго. Все, що він побачив на острові Монжвік, накладалося на майже безперервні найгірші передчуття щодо подій у Сантосі. Він лягав спати, а в голові поставали марення щодо Фабі, Ніка і Леандра. Леандру, Фабі, Нік. Нік, Леандру та Фабі. Йому виділися жахи, коли, нарешті, вдавалося заснути під безперервними нападами лікуючих кусючих комарів.

Монжвік — це крихітна британська територія, острівець, що затиснувся поміж більшими сусідами: французьким заморським департаментом Ґваделупою та колишньою британською колонією Антиґуа. Кілька місяців перед тим потужне виверження вулкану ледь не стерло Монжвік з лиця землі. У побоюванні найгіршого британці евакуювали все населення у кілька десятків тисяч людей. Та острів все-таки втримався на поверхні моря, частка населення повернулася з Англії, проте фахівці прогнозують, що ще одного подібного катаклізму пережити не пощастить. Вулкан поступово оживає і має стати ще активнішим… Єдиним шляхом на Монжвік є переліт на Антиґуа, а звідти 200 кілометрів уплав. Жартую, звідти ходить швидкісний французький пасажирський катер, приписаний на Ґваделупі, який через його імпресивний специфічний вигляд іменуватиму «точилом». Він курсує почергово раз на два дні зі столиці Антиґуа Сент-Джонса до Монжвіку або до столиці Ґваделупи Пуент-а-Пітра. На Монжвіку, як про це Панікоффскі довідався від капітана «точила», порт теж раніше був у столиці — Портсмуті, але після виверження його було перенесено до досить віддаленої бухти для вантажних суден. Капітан — високий мулат, що народився на Ґваделупі, прожив там усе життя і жодного разу не був у Европі, сказав, що вважає себе французом, а не ґваделупцем. Це незважаючи на те, що його французька була сповнена місцевих креольських виразів, яких Панікоффскі не розумів. Така самоідентифікація капітана з країною, яка досі в уяві Освальда однозначно асоціювалася з Европою, його надзвичайно заінтриґувала. Але чому мало б бути инакше? Адже Ґваделупа є простою частиною Франції, її департаментом з таким самим статусом, що й будь-який инший. Тут обирають депутата французької Національної асамблеї, тут навіть гроші тепер спільні європейські, які з'явилися в банкоматах акурат в 00 годин першого дня їхнього запровадження в Европі. Парадокс, одначе, полягав у якомусь незбагненному протиріччі між сприйняттям Франції яко країни з республіканським духом, революційними традиціями, усім, що так містко виявлено в гаслі «Свобода, рівність, братерство», й повним ігноруванням культурних особливостей колись поневолених народів. Капітан «точила» став ілюстрацією стовідсоткового зфранцуження населення колишньої колонії. Лише після цієї розмови Панікоффскі допетрав, чому в продуктових крамницях Антиґуа більшість товарів мають на етикетці напис Produit de France. Ну звичайно ж! Не перли ж їх сюди з самого Парижа. Весь цей козячий сир робили ґваделупські фермери, як і фуа ґра з рожевим вином — то насадження французьких рецептів на голову креолам. Шлях до повного завоювання сердець тубільців лежав через шлунок. Рішельє майже 400 років тому вдалося взяти Ґваделупу, бо його країна точно знала, що можна зробити з качки та її печіночки. Тубільці цього спершу не знали, але коли дізналися, то дуже серйозно підсіли, а тоді й покохали Францію, запиваючи цю любов поступово розкуштованим бордоським. І от тепер у наш час уже місцеві карибські французи завойовують через шлунок і сусідні, дещо зголоднілі після здобуття незалежности від британців, острови, що їх підкорити навіки британцям завадила абсолютна нездатність приготувати смачний обід. Смаженою картоплею і пересмаженою рибою народ не завоюєш. Англійським пивом — елем — серце народу не підкориш. Його можна підкорити лише шампанським.

Ось нарешті на обрії постав Монжвік. Він виринув як суцільний масив чорних гір серед абсолютно смарагдової води. Контраст був разючий між залитим сонцем морем і суцільновкритим олив'яними хмарами островом. Ці хмари скупчилися серед неозорої блакиті неба. Вони наче зачепилися за гори. Найзловісніший чорний колір небо мало там, де хмара зливалася з курявою, що нею й досі дихав вулкан. У вантажному порту не виявилося жодних таксі, не згадуючи вже будь-який вид громадського транспорту. Роль останнього на Карибах найчастіше виконують маршрутки. Розпитавши вантажників у порту, Панікоффскі пройшов ґрунтівкою півкілометра туди, де проходила асфальтова траса і стояла проста сільська хата, на якій, проте, була вивіска «Кафе». Кафе дійсно розміщувалося у вітальні приватної хати, де на Панікоффскі витріщилися з п'ятеро дрібних діточок. До надмірної уваги Освальдо вже звик на Антиґуа, адже населення тут чорне, тому кожного білого тут роздивляються, а самі білі при зустрічі вітаються одні з одними. Панікоффскі подумав, чи можна вважати ці привітання з боку незнайомих білих виявом расизму, але заплутався у висновках і кинув думати. Бо в куточку мозку сиділа думка: «Фабіана, Фабіана, Фабіана». У кафе їсти не було нічого, крім солт-фіш — солоної риби, про яку Освальдо раніше читав як про місцевий спеціялітет. Огрядна жінка на його очах відкрила бляшанку, вивалила її вміст на тарелю, поклала туди-таки шматок хліба й заявила, що страва коштує 12 доларів. Це була ціна головної страви в деяких ресторанах Лондона і вдвічі дорожче, ніж нормально зготована страва на Антиґуа. Словом, виглядало це все на здирство. Він нічого не сказав і списав цю суму на благодійність. Солона риба була просто гидотною. Панікоффскі через силу з'їв пару шматків і залишив заклад.

Він зупинив заповнену наполовину маршрутку. «До Портсмута, будь ласка», — сказав водієві. Усі голови повернулися до нього вражено. Було мало сумніву, що його вважають за ідійота. «Куди вам, пане?» — перепитав водій. «Портсмут». Після невеличкої павзи відповіддю було «о'кей». Вони їдуть гірськими дорогами. Подекуди маршрутку зупиняють люди. Нові пасажири ставлять водієві дивні запитання: «Мені треба до християнської фундації. Ви знаєте, де вона?» — питає старший чоловік. Потім пасажири довго сперечаються щодо того, де саме знаходиться установа. Подібні переговори повторюються й у випадку инших нових пасажирів. І тут Панікоффскі сяйнуло: «Ну ясно, як я забув, що Портсмут — столицю — повністю затопило лавою. Це єдине на острові місто повністю евакуювали. Отже, всі інституції перенесли кудись в инші місця, а люди просто ще не знають, де саме вони знаходяться. Подорож у маршрутці триває півтори години. Поступово всі пасажири, крім Освальда, виходять. Водій питає: «Ви дійсно хочете їхати далі, сер?» — «Так?» — «Але навіщо? Там нічого нема, — все спалила лава. До того ж там — заборонена зона. Ґубернатор заборонив місцевому населенню бути там без дозволу через випадки мародерства». — «Добре, тоді їдьмо близько, як тільки можна. У разі чого я говоритиму із властями. Я — журналіст». Вони зробили довгий спуск униз. Тут перед Панікоффскі відкрилася апокаліптична панорама того, що колись було Портсмутом. З-під чорної скам’янілої лави й кількаметрового шару попелу, що простиралися від вулкану до самого моря, стирчали обгорілі верхні поверхи будинків, верхівки дерев, прозирало кілька колишніх церков. Де-не-де було видно ґрупки людей у спеціальному вбранні, які досліджували лаву. Ми постояли хвилин п'ять біля самого краю лави. «Пане, подивилися вже? їдьмо мерщій назад». — «Ви поспішаєте? Не турбуйтеся, я вам відповідно заплачу». — «Пане, я боюся. Він такий страшний, той вулкан. Якби ви бачили, що тут робилося!» — «Але ж вулкан стих». — «Ага, стих! Лава може знову піти щомиті таким потоком, що як не тисни на ґаз, не втечеш!» — «Гаразд уже, — їдьмо». Водій рвонув, як гонщик ралі, назад під гору. Панікоффскі попросив зупинити там, де можна підійти до моря. За півгодини він вийшов біля стежки, яка вела вниз від автошляху: «Там знайдете море, сер».

Панікоффскі спускався до моря, яке час від часу прозирало між деревами. Праворуч постав ряд доволі багатого вигляду домів. Жодних людей не траплялося, аж поки на ґанку однієї з цих хат не побачив якогось білого літнього чоловіка. Пан виглядав зраділо, широко усміхався, ще здаля махнув Освальдові рукою й вигукнув «привіт!». «Ти звідки, з Англії будеш?» — спитав пан. «Так, із Англії. А ви, чую, теж?» — «Так, я — експатріянт. Мешкаю тут 15 років відтоді, як вийшов на пенсію». — «Зрозуміло. А до пляжу далеко?» — «Що ти, хлопче, тут нема жодних пляжів, — хвилі моря вимили весь пісок. Є самі голі скелі. Монжвік — це тобі не Антиґуа». — «А скажіть-но, де у вас тут люди взагалі нині збираються? Столиця тепер — заборонена зона, инших міст нема. Де тепер ваші паби, бари, щоб люди могли поспілкуватися неформально?» — «Єдине місце тепер — це кілька кіосків біля моря недалеко від вантажного порту. Там народ п’є пиво вечорами на пластикових стільцях. Але я там не буваю. А державні установи, банки, пошта, церква нині базуються у кількох ваґончиках на горі кілометрів із десять звідси». — «А чому ж ви, пане, до Англії не повернулися, коли острів евакуювали?» — «А навіщо мені кудись їхати?» — «Як вам сказати, прикро, але є думка, що наступне виверження може затопити весь Монжвік». Усмішка не зникла з обличчя англійця: «Мені нікуди евакуюватися. Оце мій дім, — иншого я не маю. Перед виїздом з Англії я з нею повністю розквитався. Все, що там мав, продав. Все моє життя тут. Смерть теж. Я помру тут. Якщо доля хоче, щоб це сталося разом з островом, то хай буде так».

Тут Панікоффскі почув, що на мобільний прийшов смс: «Якби ти був тепер коло мене, я попросила б, аби ти мене обцілував СКРІЗЬ», — написала Фабі, попиваючи шопі десь на набережній у дільниці Ґонзаґа, Сантос, над пляжем, на якому колись учився грати у футбол Пеле.

Повернення Фабі — шок для моєї системи

Вона не подзвонила, як обіцяла це зробити, тільки-но прилетить назад до Англії. Була субота, і я поплентався до Aquarium, навіть не сподіваючися, що вона може там з'явитись. На сцені була якась незнайома джазова ґрупа. Я механічно привітався із приятелями й рушив до шинквасу. Замовив звичну пінту «Кроненбурґу» й побачив із протилежного боку засмаглу Фабі. Вона трохи смутно усміхнулася до мене, від чого мені захололо нижче спини, відтак послала сумний повітряний поцілунок. Нік крутився тут-таки поруч. Я зробив йому знак здаля, мовляв, класна засмага, на що він, як мені здалося, досить радісно розвів руками: ще б пак!

Вічність минула, поки Фабі підійшла перекинутися парою слів. «Мені тебе бракувало, але сьогодні не можу довго говорити з тобою. Сталося багато речей. Ти можеш зустрітися зранку на каву?» — проскоромовила схвильовано.

Було сонячно. Ми сиділи на терасі портуґальського ресторану Frango, вона взяла мою руку до своєї.

— Уяви, Освальдо, в передостанній день, коли вже поїхав Нік, ми випадково зустрілися з Леандром. Це сталося рано-вранці. Як і колись, я прокинулася о шостій ранку й пішла на довгу прогулянку понад пляжами Баїя джі Сантос. Там у нас до центру міста веде довгий проспект Презіденчі Вілсон. Я люблю, коли людей ще нема, неспішно йти пішки до моєї улюбленої старовинної колонійної церкви святого Антоніа Валондзького. Туди часто ходила молитися ще з раннього дитинства. І от, коли дісталася церкви десь о пів на восьму ранку, у дверях наштовхнулася на Леандра, який звідти саме виходив! Я так молила Бога весь цей час, щоб його не зустріти! Ми обидвоє отетеріли і якусь хвилину простояли, просто дивлячись одне на одного і не тямлячи, що відбулося. Потім він сказав, що таки знав про мою присутність у Сантосі: хтось зі знайомих мене бачив з Ніком; але Леандру не хотів мене турбувати. Він сказав, що радий мені й не хоче жодного зла, бо все ще кохає. Освальдо, тої миті до мене повернулося все. Я розплакалась, як немовля. Він мене заспокоював, відвів убік, дав напитися води, сказав, що весь цей час щомиті думав лише про мене. Він лаяв себе, звинувачував у всьому лише себе, казав: це — добре, що я щаслива і маю нового чоловіка, якого (так він сказав) люблю. Я відразу якось бездумно відповіла, що не люблю Ніка. Про тебе я йому нічого не казала ні тоді, ні потім. Ми домовилися зустрітися на вечерю. Пішли на суші до нашого улюбленого ресторану. Там він попросив, якщо ще щось значить для мене, дати йому ще один шанс. Він не може без мене жити. Він зовсім кинув вживати наркотики. Каже, що не мав жодної дівчини після мене. Я вірю, що це так. Я його знаю й відчуваю, коли бреше. Визнав, що був дурний з тим патяканням, наче я ніколи не зможу бути з иншим чоловіком. Він тепер знає ще більше, ніж будь-коли досі: я — найкраща жінка на світі.

— Будь-який нормальний чоловік не мав би в цьому жодних сумнівів.

— Дякую, Освальдо. Я знаю, який ти є зі мною. Ти вмієш робити так, аби я себе поважала… Так от ми довго говорили, і врешті я погодилася дати йому шанс. О, я так його люблю, Освальдо. Ти розумієш мене? Тобі це не дивно?

— Ні, не дивно, котику. То що ти збираєшся тепер робити? Повертатися до Бразилії?

— Ні, це зовсім виключено. Мені тут подобається. Я люблю Англію і не збираюся нікуди звідси їхати. Але він спитав, чи може приїхати до мене за якийсь час. Я, в принципі, погодилася. Хай приїде, поживе зі мною. Треба спробувати.

— А Нік?

— Я вчора повернулася й відразу з ним порвала. Він був дуже шокований, але я розповіла йому все про Леандра. Здається, він зрозумів. Спершу, правда, сказав щось на кшталт: «Ну от, тепер ти будеш з Освальдом». Я його насварила через це. Тому не хотіла, щоб він бачив мене з тобою вчора надто довго.

— То ти переїдеш від нього кудись?

— Так. Протягом тижня.

— Якщо хочеш, то я маю місце. Летісія якраз виїхала від мене. Каже, що їй зручніше бути ближче до університету. Видно, ми з тобою зовсім змучили її звуками «тропічного світу».

Фабі сумно усміхнулася:

— Ні, Освальдо, до тебе переїхати не можу, дякую. Ми винаймемо щось разом із Тасі з розрахунком ще на мою подругу Адріану, — вона приїздить на наступному тижні.

— To як тепер буде з нами? Тобою і мною?

— Не знаю, Освальдо. Не можу зрозуміти своїх почуттів. Мені тебе бракувало вдома. Я думала про тебе щодня. Я знаю, що так не мало б бути, але хочу тебе навіть тепер, у цю мить. Але знаю, що ми маємо витримати, бо це недобре.

— О’кей, не будемо, залишимося просто друзями. Хоча, — тут я сильно стис її руку, — я хочу тебе просто несамовито. От спробуй, — у десперації я притис її долоню до аґреґату, — бачиш, він чекав на тебе в такому стані весь час, поки тебе не було.

— Освальдо, мені подобається, що ось тепер, коли я пообіцяла Леандрові, я все-таки можу думати про тебе — иншого чоловіка, про секс із тобою, від якого навіть за наявности мого коханого я дістала б райську насолоду. Мене це збуджує. Навіть із ним я тепер вільна, я стала вільною завдяки тобі. Це ти зробив мене такою. Або, може, це в мене почалася якась мішанина в голові щодо сексу? Ти знаєш, я зовсім не сприймаю секс із тобою як щось грішне, незважаючи на Леандра. Для мене секс із тобою — це якесь ґрандіозне тілесне святкування найкращого, що є в житті. Ти мене розумієш?

— Звичайно, розумію, бо я сприймаю це так само. Щодо сексу я сенсуаліст, так би мовити.

— Що це?

— Етична доктрина, що, згідно з нею, чуття є єдиним критерієм, який визначає, що є добре. Мені добре, коли маю секс із тобою, а тому инші, якісь вигадані людиною моральні критерії добра мене не обходять. Фабі, їдьмо до «тропічного світу». Просто побудемо там разом. Я обіцяю тобі, — сексу сьогодні не буде. Побудемо наодинці, якщо хочеш, будемо цілуватися.

— Добре, їдьмо.

— Я викличу таксі.

У «тропічному світі» я роздяг свою милу. Ми довго, може годину, цілувалися, міцно притиснувшися одне до одного. Потім Фабі сказала: «Я хочу тебе, візьми мене, будь ласка». — «Ні Фабі, сьогодні нічого не буде. Я ж тобі обіцяв? Я не хочу бути брехуном і користати с твоєї слабкости. Подумай, як було б нині Леандрові, якби він нас бачив». Вона обхопила мені обличчя руками й довго самозабутньо обціловувала очі, губи, язика, вилизувала рота, зуби. Вона терлася об мене грудьми й лоскотала мене волоссям. На її очах стояли сльози. «Me fode, por favor!» — «Ні, моє кохання, ні». Вона й далі просила, «Якщо хочеш, кохана, я дам тобі оральнє задоволення». «О, так!» — і вона вперше дозволила мені піти туди. Вона була в такому екстазі, що все це закінчилося за кілька хвилин. «Освальдо, мені так добре, ти довів мене до нестерпного болю, я була готова де будь-чого, що ти хочеш. Дякую. Без тебе мені було несила там у Бразилії. Тепер я щаслива. З тобою я — вдома».

— Скажи, Освальдо, це добре, що він приїде? Я впевнена, ви будете друзями. Ми теж із тобою будемо найкращими друзями. Скоро ми перестанемо любитися. Не відразу, відразу не можна, але поступово. Потім ми влаштуємо свято прощання, щоб стати братом і сестрою. Правда?

— Правда, кицько. Але як ти собі уявляєш його приїзд? Практично як? Що він буде тут робити? Він має, як і ти, італійський пашпорт? Ні? То що тоді? Буде працювати нелеґально? Запишеться в студенти? Тоді хто за це платитиме? Ти? Працюватимеш за двох ти? А він буде витрачати твої гроші? Чи ти хочеш відразу з ним одружитися, аби дати йому статус? А що коли після цього все піде по-старому, а він уже сидітиме в тебе на голові? Ти подумала про це?

— Ні, Освальдо, про це ще не думала. Може, ти й маєш рацію. Але треба думати, шукати вихід. Ти ж мені допоможеш?

— Звичайно, допоможу. Як у нього з англійською?

— Не дуже.

— От бачиш… Звичайно, завжди можна знайти якісь напівфіктивні курси англійської і зареєструвати його. Це дасть йому право на працю. А гроші за курси він повернув би тобі, коли заробить. Якщо хочеш, я можу тобі позичити.

— Дякую, Освальдо. От бачиш, один вихід уже є.

7 Так, Фабі, для тебе я завжди вихід знайду, але подумай добре над засадничим питанням. Ти втікала від людини, яка майже зруйнувала тобі життя, на инший бік Землі. Знайшла себе тут, влаштувала життя, відкриваєш для себе невідомий світ, хочеш учитися. Чи треба повертатися до вихідної точки? Життя не вічне. Друга помилка може коштувати дуже дорого.

Фабі довго мовчала, обхопивши мене за шию. Нарешті промовила: «Я повинна дати йому ще один шанс».

Адріана

Фабі дуже хвилювалася, чи сподобається її подрузі дитинства Адріані Лідс, чи не буде вона засуджувати її за спосіб життя. «Освальдо, вона дуже освічена жінка і має досить суворі принципи. Їй нині погано, — вона щойно розлучилася з хлопцем, що з ним разом прожила вісім років. Їй зараз дуже потрібна моя підтримка. Я б хотіла, аби ви стали добрими друзями».

Адріана виявилася надзвичайно милою, вродливою жінкою з добрими манерами.

Вже після перших слів, якими вони обмінялися, він відчув до неї глибоку симпатію. Вона мала справжній шарм. Зазвичай Панікоффскі, як він мені це розповідав, не подобалися подруги жінок, з якими він був. Можливо, мотиви були цілком егоїстичні: він не хотів ні з ким ділити ґерлфренд. Але й тут для нього у випадку з Фабіаною вийшло не так, як завжди. Коли він з Фабі, Адріаною й Тасі приїздив до мене в Лондон, то сказав навіть, наче часто думає про те, що хотів би жити (у сенсі мати сім’ю) з усіма трьома. Йому хотілося всіх їх доглядати, про всіх дбати, захищати. Це ж теоретично можливо? Він дійсно провадив з ними разом багато часу. Часто залишався в них ночувати. Тасі тоді теж розлучилася з бойфрендом, й вони просто казилися вечорами: вешталися барами, влаштовували пиятики й удома з бурхливими веселощами. Фабі змусила його цілуватися також з Адріаною, й вони всі вчотирьох ловили справжній кайф від того, що кожна з них могла в будь-який мент мати з Панікоффскі довге переплетіння язиків.

Ще до приїзду Адріани Фабі домовилася про роботу для неї в Aquarium. Але така робота виявилася обтяжливою для Адріани. Вона не звикла працювати на ТАКІЙ роботі. В Сантосі вона володіла супермаркетом і звикла займатися адмініструванням. Мити склянки їй не подобалося, але наразі терпіла це. Як і Фабі, вона мала італійський пашпорт. Її планом було піти на курси англійської, а потім знайти роботу в якомусь офісі.

Раз, невдовзі після її приїзду, в неділю футбольна команда Панікоффскі мала гру в поблизькому старовинному місті Йорку. Фабі була зайнята, а Адріана цього дня не працювала. Тож він запропонував їй поїхати подивитися місто після матчу. Для цього зручно було, аби дівчина ночувала в нього, бо він мешкав біля самої траси на Йорк, і там його мав уранці підібрати автом приятель з команди. Фабі сказала: «Освальдо, я її попередила, що о п'ятій ранку тебе обіймає жага сексу, але вона каже, що тебе не боїться. Хе-хе… Май це на увазі. Я — не проти. А радше за. Їй це треба, бо вона нікого ще не мала після свого Фабіа. Тільки зроби, як для мене. Зроби, щоб їй було ДУЖЕ добре. Гаразд? Прошу тебе».

Вдома, як стверджує Освальдо, вони довго говорили за вином. Адріана, між иншим, розповіла, як дратувала Фабі присутність Ніка в Сантосі. Найбільше те, що він нічого не розумів портуґальською, і йому постійно доводилося перекладати. Але був у цьому й позитив. Було дуже кумедно, коли зібралися п'ять подруг, і Фабі в присутності Ніка розповіла їм усім про те, що спить з Панікоффскі. «Уявляєш, Освальдо, моя кузинка, яка там була, просто рота не могла закрити, коли Фабі розповіла, як мала з тобою п'ять оргазмів поспіль. Ні в кого з нас у житті не було такого!» Це був вдалий момент, аби перейти до справи, про яку просила Фабіана. Адріана все сприйняла без жодного здивування. Їм було якось дивно добре разом. Тої ночи Адріану було залучено до сім’ї.

Потім вони провели чудовий день у Йорку. Команда сприйняла Адріану за нову ґерлфренд Освальда, адже з жінками його ніхто не бачив із часів Беґі. Вони вирішили не розчаровувати чоловічу компанію й на підтвердження їхніх припущень кілька разів на очах цілувалися. Відтак добре погуляли давніми мурами міста, зайшли до знаменитого Йоркмінстеру. А далі повечеряли в чудовому французькому ресторані Sous le Nez en Ville й повернулися назад до Лідса потягом, де вдома на них уже чекали з вином Фабі й Тасі.

Малена, Ріо та бразилійський футбол

Надійшов день величезної події: Бразилія грала у фіналі чемпіонату світу з футболу. Бразилійська громада найняла для колективного перегляду бар Salvador. Там у разі перемоги мали бути й гуляння «з гарніром», як каже Ріо Кундер, маючи на увазі якісь кулінарні задоволення на додачу до паті. Цього разу бразилійці готуватимуть свою національну страву — фейжоаду.

На цей вікенд під цю подію вперше до мене приїхали Ріо та Малена. Вже в п'ятницю ввечері ми всі вшістьох із трьома бразилійками разом пішли фестивалити. Почали з бару «Тигри», де випили кілька пляшок вина, а тоді повалили на танцюльки до клубу «Фараон». Лондонці дуже органічно влилися в нашу тему, Ріо був дуже смішний. Явно в ударі. Дівчата надривали животи, що б він не сказав. Фабі вже за півгодини прошепотіла мені на вухо, що Ріо їй подобається, й вона готова до матеріалізації нашої ідеї. В мене якось неприємно закололо серце, але я усміхнувся й кинув: «Тепер справа лише за тим, аби й ти сподобалася йому». — «За цим справа не стане, я знаю вже, бачу, що я йому подобаюся». — «Он як?»

Наступного ранку ми всі вирушили до невеликого селища Солтера, яке я дуже любив, але ніхто з моїх друзів там ще не бував. Селище збудував за часів індустріальної революції підприємець Тайтус Солт. Він першим в історії Англії запровадив людські умови праці, тобто почав дбати про працівників своєї ткацької фабрики, будуючи для них житло й даючи вихідний раз на тиждень. Саму фабрику він побудував у чудовому місці в мальовничій долині річки Ейр. Нині в будівлі фабрики міститься картинна ґалерея знаменитого в усьому світі маляра Дейвіда Гокні, який тут народився, а нині мешкає в Нью-Йорку. Дивно, але Нік не вважав за потрібне показати Фабі це місце або й навіть згадати про його існування. Що, недостатньо аванґардний? Поєднання передових картин Гокні з масивними червоної цегли фабричними стінами двохсотрічної давнини мало якийсь дивовижний ефект, що посилював сприйняття. Тлом для перегляду була оперна музика, а також компіляції світової музики паризького діджея Равіна з культового «Будда-бару». Все це справило величезне враження на Ріа та всіх дівчат. Вони ходили з дещо роззявленими ротами (звичайно, роззявленими досить мило, без щелепи, що відвалюється). Ми розпорошилися всією величезною залою. Я ходив, обійнявшися з Фабі, й час від часу казав їй на вухо різні милі гадості, що бентежать уяву. Наприклад, про те, що мрію її взяти одягненою в есесівський однострій. Тільки щоб підбори були значно вищими, ніж насправді були в есесівок, судячи з радянських фільмів про війну, які бачив у дитинстві, а спідничка щоб була мінімалістичною, ну й, зрозуміло, певний предмет нижнього одягу мав би бути геть відсутній. «Ага, тільки я хотіла б, аби з есесівкою ти розправився разом із Ріом». — «Ти впевнена? Гаразд, тоді розправимося разом відповідно до законів воєнного часу». Я обійняв її ззаду й ковзнув долонею вниз животиком у джинси. Инші люди були досить далеко, і я збирався вже здійснити експеримент у музеї. Але коли був зовсім близький до мети, мене зупинив її мобільний. Вона почала говорити портуґальською, і я відразу, не знаю навіть за якою ознакою, зрозумів: дзвонить Леандру. Вона якось рвучко пішла від мене й показала рукою, щоб я її не переслідував. Розмовляла хвилин із сорок, а я вдавав, що уважно розглядаю картини. До мене підійшли Ріо з Маленою. Я процідив крізь зуби, що довбаний Ромео руйнує мені життя. Що я б цьому бразилійському жлобові відірвав яйця, і ще, що наскільки люблю бразилійських жінок, настільки ж ненавиджу бразилійських чоловіків (я тоді не згадав, звичайно, Йована, Шика Буарке, Паула Куелья, Тома Жобіма, Жоржі Амада, Жилберта Жила й Каетана Велоза, а думав виключно про одного бразилійця, який зовні виглядав так самісінько, як і я). Тоді повернулася Фабі й обійняла мене міцно. Вона не сказала нічого, але я зрозумів, що програЮ її і програЮ своє життя. Невідворотно.

Увечері ми всі зібралися в мене. Сиділи у вітальні, слухали музику. Я повалив Фабі на канапу й довго цілував її при всіх. Решта четверо вели далі розмову і вдавали, що не дивляться в наш бік. «Хочеш, я зараз тебе приголублю просто в них усіх на очах? Мені байдуже». Фабі не відповідала, але її цілунки були гарячі. Я дістався рукою її дупці. Лише тоді вона рішуче попросила мене схаменутися.

Я запропонував бразилійкам залишатися ночувати в мене, — всім вистачить місця. Коли Тасі й Адріана погодилися, Фабі раптом сказала, що хоче їхати додому. На це я не відповів нічого, а просто пішов нагору до спальні. Вона наздогнала мене там, попросила поцілувати її в живіт і сказала, щоб я не був дурним хлопчиськом. Я поцілував і відказав, щоб не сміла мене так називати.

За годину вона зателефонувала з дому і схвильовано спитала, чи я сам. Я був у вітальні за пляшкою австралійського вина Banrock Station з лондонцями, але відразу їх залишив і піднявся до спальні. Фабі сказала, що вона на взводі. «Освальдо, Освальдо, ох, Освальдо, кажи мені». — «Gatinha, зачекай на мене, ось я вже готовий. Дивися, не поспішай. Зараз я повільно, обережно в тебе увійду. Я тільки маю добре насмарувати тебе олійкою, тоді ти будеш іще смачнішою». — Ні, ні, Освальдо, я не чекаю, поганий хлопчику: gozo-gozo-gozo!!!» Я закінчив розмову й завершив справу сам-один.

Назавтра вся лідська Бразилія і ще стільки ж симпатинів — чоловіків із жінками, коханців із коханками і просто друзів з усіх усюд зібралися перед великим екраном у Salvador дивитися великий фінал — апогей мрій для вболівальників із будь-якої иншої країни, але тільки не для бразилійців, що для них участь у таких матчах сприймається, як щось зрозуміле саме собою. Тут панувала чудова атмосфера. Всі сміялися, жартували, жодного сумніву в тому, хто переможе, не було, як я напружувався б, якби у фіналі була — о Боже! — Україна. А тут деякі дівчата навіть не дивилися на екран. Але перескочимо перебіг подій у матчі. Скажу лише, що після кожного ґолу бразилійців Йован ставив самбу, й усі, хто був, оскаженіло танцювали. Били в бубни, яких поприносили з собою штук із десять. У певному моменті я сам уявив себе бразилійцем. А чом би й ні? Я теж хочу відчути себе часткою нації, що завоювала Кубок світу, хоч раз у житті! Потім були феєрверки на вулиці. Були поцілунки з усіма бразилійками, а не лише з моїми трьома. Були шість годин танців і море алкоголю. Потім був клуб, до якого я не пішов, бо, як сказала Фабі, там міг бути Нік. Потім я посадив на потяг Ріа і Малену, й таки знайшов момент, коли Малена пішла шукати їхні зарезервовані місця, аби розповісти Ріу про наші з Фабі плани щодо нього. Було помітно, що його це збентежило. Він зашарівся, дещо зам'явся й пообіцяв подзвонити завтра. Однак насправді подзвонив уже за півгодини з потягу на мій мобільний. На вихідні за два тижні Малена їде до Хорватії. Ріо запрошує лідський континґент до себе в гості.

Я, власне, сподівався що «лідський континґент» означає Освальдо з Фабі. Зовсім не думав, що вони приїдуть всі вчотирьох. Ми чудово провели суботу. Стояла сонячна днина, і я повів компанію на прогулянку правим південним берегом Темзи. Це — чудовий променад з купою історичних місць, музеїв, сучасних споруд і панорамних видів на лівий берег, включно із Сіті та собором святого Павла, що постають дорогою. Не буду тут робити для читачів екскурсію містом, — для цього є спеціяльна література, але скажу, що дівчатам дуже подобалося, а Адріана, яка потрапила до Лондона вперше, була просто приголомшена. Особливо вона вразилася, коли побачила шекспірівський театр «Глобус», а тоді вийшла на міст Тавер Бридж. Панікоффскі весь час ішов, обійнявши Фабі то за талію, то за шию. Вона раз демонстративно заявила, що вони двоє становлять прегарну пару. Дійсно, вони чудово виглядали разом, я помітив, що на них часто озиралися перехожі: і жінки, і чоловіки. До того ж, Освальдо вбрався в ультрамодну досить ефектного дизайну італійську сорочку, яка не могла не привертати уваги. Обійшовши Тавер, ми сіли на футуристичний трамвай без водія, який повз не менш футуристичні й імпресивні хмарочоси дільниці Доклендз вивіз нас до Грінвіча. Там ми веселилися, стрибаючи на нульовому меридіяні. Далі я сфотографував їх усіх чотирьох, коли вони разом зробили на лінії меридіяну стійку на голові. Потім ми бігали старовинним кораблем Cutty Sark, відвідали обсерваторію й нарешті засіли в пабі «Голова Шекспіра» із чудовим видом на Темзу й радикальну «рогату» споруду «Шатро міленіюму». Просиділи ми там до часу, коли слід було повертатися до центру на мюзикл «Евіта» Джорджа Ллойда-Веббера в театрі на Странді. Я бачив, як сумно дивився Освальдо на сценічний Буенос-Айрес, коли Евіта співала своє знамените Don’t Cry For Me Argentina. Можливо, вже тоді він відчував свою близьку втечу, чи, точніше, ескападу, туди?

Думаю, що ескапади могло б і не бути, якби не Міжнародний день поцілунків. Я десь прочитав того ранку, що такий досі невідомий мені день акурат тоді святкувався в усьому світі. Коли ми, вже розігріті шампаном, який пили просто в ложі під час вистави, опинилися на вечері в колоритному бельгійському ресторані Belgo, який міститься у відреставрованому підвалі колишньої фабрики, і де кельнери вдягнені під ченців, ми всі були розвеселі й щасливі. Я безперестану щось теревенив, а дівчата без упину сміялися. Ми їли мушлі по-провансальському й запивали кожен своїм пивом, вибраним з пивного меню з близько тисячі різних найменувань. У мене в руці був вигадливої форми кухоль «Кваку» з дерев’яною ручкою. Мушлі треба було їсти руками, і провансальський соус иноді стікав рукою вниз. Тут я згадав, як один знайомий палестинець в університеті їв руками й розповів чомусь про це компанії. «Уявіть, соус стікав до ліктів, а коли починав з них крапати, він просто злизував усю соусну доріжку від ліктя до зап'ястка, ось так», — і я наочно показував, як саме. Чомусь усім у той момент це здавалося аж таким смішним, що дійшло до гикавки. Відтак я згадав про Міжнародний день поцілунків, і Фабі відразу заявила, що такий день наша компанія зобов'язана належно відзначити. Обидва чоловіки мають цілуватися з усіма жінками по черзі. Поцілунки мають бути автентичними з переплітанням язиків і тривати 30 секунд кожен. Ми зробили три кола, регочучи під час кожної перерви. Дорогою додому в певний момент Освальдо вирвався вперед показати Адріані щось із мосту Ватерлоо. Тасі пішла з ними, а я залишився з Фабі. Спини друзів виднілися в ста метрах попереду, коли Фабіана, не кажучи ні слова, притягла мене за шию й поцілувала в губи. Тоді ще й ще. Потім вона притиснулася до мене всім тілом, і ми цілувалися хвилин із п’ять. Вдома, коли всі розійшлися по ліжках, і я йшов повз спальню Фабі й Освальда до своєї кімнати, почув його голос: «Ріо, зайди побажай Фабі приємних снів». Я відкрив двері й зайшов. «Старий, поцілуй Фабі, щоб їй добре спалося». Очі Фабі блищали. Я цмокнув її десь біля вуха. «Старий, не так. А так, як раніше сьогодні». О Боже, знову смак цих вуст! Я думав, що зараз знепритомнію. Я цілував її, заплющивши очі. Коли нарешті відірвався, то ковдра вже лежала на підлозі, трусики Фабі були в руках у Освальда, а сам він цілував її десь там унизу. Я не можу описувати подальшу сцену нашої «любови втрьох». Я — не Освальдо. Але суттєвим для цієї історії є її фінал. Освальдо мав якийсь нервовий злам, коли я і Фабі разом зі стогоном досягли повного щастя, залишивши його самого. Його обличчя раптом зробилося страшним, я його таким ніколи не бачив. Він зірвався на рівні, одягся й без жодного слова пішов із хати. Фабі не намагалася йому нічого ні сказати, ні затримати його…

Коротко про розв’язку в Лідсі

Приблизний перебіг подальших подій виглядав так. Коли Панікоффскі повернувся із тріо бразилійок додому, Фабі на прощання сказала, що зателефонує йому завтра. Але він не дочекався дзвінка ні завтра, ні позавтра. Тоді зателефонував до неї сам: «Фабі, можеш прийти до мене вранці?» Вона сказала, що зайнята. Трималася досить холодно. Освальдо запропонував будь-який инший день тижня. Фабі вибрала п'ятницю, але: «Освальдо, може, давай підемо в кіно? Я не хотіла б знову приходити до «тропічного світу». — «Чому, gatinha?» — «Ти знаєш чому. Я є з Леандром». — «Але мені конче треба бачити тебе саме в «тропічному світі», говорити з тобою саме тут. Я дуже тебе прошу». — «Гаразд, якщо це так важливо, я прийду до «тропічного світу», але, Освальдо, це буде востаннє».

Освальдо ретельно готувався до зустрічи. Прикрашав-прибирав хату, купував продукти для шикарного обіду-сюрпризу зі свічками. Що він планував сказати на тому обіді? Чи дізнаємося ми колись? За п'ять хвилин до очікуваного прибуття Фабі він одержав від неї смс: «Вибач. Не зможу прийти. Більше ніколи. Хоча я почуваюся чудово, коли я в твоїх обіймах, мені дедалі гірше після цього. Дуже погано. Ще раз сорі». Він негайно відповів: «О’кей, щасти тобі в житті». А потім пішов жахний двотижневий період, подробиці якого він знає лише сам і який ледве пережив. Два тижні по тому я одержав від нього дуже короткого листа: «Дорогий Ріо. Я тут з усім розрахувався. Звільнився з роботи й усе продав, їду до Арґентини. Я сказав про це лише учням на сальсі. Фабі й дівчата не знають. Бувай здоровий. Щасти тобі».

Ранній ранок у недільному Буенос-Айресі. Навпроти президентського палацу Casa Rosada бовваніє одинока сильвета. Це — Панікоффскі. Він танцює танґо. Лунає La Cumparsita Херарда Матоса Родриґеса:

Барселона

Рік по тому Освальдо вперше повернувся до Европи. Він приїхав до Барселони за завданням аргентинської ґазети Clarin. Ішлося про шоу, яке у ґеніяльній пам’ятці архітектурного модернізму — Палаці каталонської музики Луїса Доменеча і Монтанера давали Gotan Project. Це був сенсаційний проект базованих у Парижі арґентинських еміґрантів, які поєднали танґо з електронікою. Цей експеримент призвів до нового сплеску популярности танґо в усьому світі, включно із самою Арґентиною. Завдяки йому танґо тепер «спінували» в елітних нічних клубах світу найзнаменитіші діджеї. Панікоффскі дивився, як на величезний екран проектувалися незвично подані образи Арґентини. За екраном проступали чорні сильвети музикантів, у той час, як перед ним віртуозна пара танцювала живе танґо. Коли в перерві Освальдо купував вино в барі, ззаду йому на плече опустилася рука. Він озирнувся… — це була вона. Звичайно, хто ж це міг бути инший, ніж Фабі, адже він саме в ТУ мить думав про неї! А втім, у яку з митей цього року він НЕ думав про неї? Вони обійнялися й розцілувалися в обидві щоки. «Де ти був, Освальдо? Я намагалася дзвонити, слати смс. Все дарма. Я хотіла сказати, як мені тебе бракує, твоєї дружби. Я розпитувала в Лідсі: ніхто про тебе нічого не знає. Ти що, тепер тут у Барселоні мешкаєш?» — «Так, Фабі, мешкаю. У мене тут дружина й маленька дитинка». — «Он як? Дуже-дуже рада. Як звати?» — «Кого? Дитину чи дружину?» — «Обох». — «Жоана — це дружина, а дочку звати Фабіана». Вона помовчала, тоді сказала: «Освальдо, ми можемо після концерту піти кудись разом повечеряти? Мені тобі багато що треба розповісти. Я запрошую». — «Добре, Фабі, що тобі більше до вподоби: щось типово еспанське чи ж, може, твої улюблені суші? Тут багато добрих японських ресторанів». — «Відведи мене, куди сам хочеш».

І ось вони сидять у дільниці Ґрасіа в атмосферичному місці під назвою Тоуа. Це був заклад з модерним, але й стилізованим під орієнтальщину інтер'єром і приглушеним світлом. Відвідувачів було зовсім не багато. Ніби звіддалік, фоново, чулася розслаблена музика Smoke City. Чарівний голос Ніни Міранди саме виводив гіпнотичну «Підводну любов» — Underwater Love, навіюючи обом спогади про Aquarium і кохання, що його вони там зазнали з першого погляду.

— Досі не можу повірити, Фабі, що це ти тут, і ми з тобою отак зустрілися. Якби я вставив цю зустріч до сюжету роману, який нині пишу, то читачеві це точно здалося б одним збігом надміру.

— То ти все-таки пишеш роман? А про мене там є?

— Звичайно, ми ж домовлялися колись про «він підкрався до неї ззаду»?

Вона дещо сумно усміхнулася.

— Я певна, що в тебе має вийти щось гарне, адже до чого б ти не взявся, робиш дуже добре. Ти — ґеніяльний, Освальдо. А щодо зустрічи сьогодні, то вона мені здається цілком логічною.

— Фабі, дивись, не пропонуй якихось математичних формул, як мій друг Яннік.

— Але ж дійсно це логічно. Адже ми маємо однакові смаки. Мені подобаються абсолютно всі книжки, фільми й музика, які ти мені радив. Хіба ти забув, що сам подарував мені компакт Gotan Project? Я їх дуже люблю. Багато їхніх ідей нині використовую у своїй музиці, до речи. Коли дізналася, що вони гратимуть у Барселоні, подумала: це гарна нагода вперше побувати в Барсі. А приїхати сюди я завжди хотіла від тої миті, як ти мені розповідав про неї, про Ґауді, про Міро, казав, що це твоє улюблене місто в Европі й що хотів би тут жити. А тут мій бойфренд саме поїхав до Італії, і я була б у Лідсі сама.

— Бойфренд? Хіба ви з Леандром ще не одружилися?

— Я тепер не з Леандром, Освальдо. Я кохаю иншу людину. Моє життя дуже змінилося за цей час. Я зовсім инша, ніж була та Фабіана, яку ти знав. Щодо Леандра, то він навіть і не приїздив до Англії. Натомість ми домовилися зустрітися в Ріо, де провели разом два тижні. Спершу ми були начебто щасливі й дуже піднесені. Йому зі мною все так вдавалося! Знаєш, коли попливли разом пірнати в океані, він навіть примудрився спіймати голими руками велику в’юнку рибу, з якою це зробити практично неможливо! На якийсь третій день він взяв мене до гарного ресторану, витяг обручку й попросив стати його дружиною. Я сказала, що якийсь час хочу подумати. А вже наступного дня сказала «ні». Я не хочу повертатися до минулого, хочу йти лише вперед, куди б там не вело життя, без зупинок.

Голос Фабі став злим.

— І потім, навіщо він мене тоді зраджував, Освальдо, поясни мені, як він міг? Я ніколи йому цього не зможу вибачити, ніколи.

— Не знаю, Фабі. Для мене це незбагненно. Сеча, мабуть, вдарила в голову від щастя володіти такою жінкою, як ти. Що ще можу сказати? Якби ти була зі мною, мені б нічого більше в житті не треба було. Для мене жінка, яку люблю, є найважливішою цінністю. Остаточною. Над усе.

— Дякую, Освальдо… Я знаю, який ти є… А я полюбила цього чоловіка, цього старшого чоловіка з Лідса. Ці мої почуття з кожним днем стають все міцнішими. Я ніколи не думала, що можу покохати когось набагато старшого за себе. Навіть не знаю, за що. У нього стільки ворогів і ненависників! Може, це його очі? У нього такі теплі глибокі блакитні очі! Він вчить мене різних речей. Він такий мудрий! Ми разом ходимо до церкви в неділю, — він теж католик. Я люблю дізнаватися, які проблеми цікавлять старших людей. Вони такі гарні! Мені подобається їхній світ. Люблю слухати всю цю музику Елвіса Престлі й Едит Піаф. Ти знаєш?

— Гм…

— Ми відпочиваємо у вихідні в сільській місцевості. Люблю їздити на вересові пущі. Ходити там на довгі піші прогулянки. Зупинятися в розкішних малих готеликах, досхочу спати, нікуди не поспішати, проводити цілі години, розмовляючи з ним за обіднім столом. Мені подобається це життя не серед богеми, а з реальним простим чоловіком зі своєю життєвою мудрістю, який досяг так багато, переборов усі лиха, що його спіткали. Якби ти знав, що він пережив! Він справжній боєць! Він досяг самих вершин у бізнесі, яким займається. Але я не певна, що саме для нього значу я. Не знаю навіть, чи кохає він мене. У нього, уяви, доросла дочка майже мого віку. Ми з нею добрі друзі.

— Не знаєш, чи любить тебе? Це добре, що любить свій бізнес. А от я кохаю тебе!

— Освальдо, я теж тебе дуже люблю, але як дорогого друга, якого мені дуже бракує. Я так часто про тебе думаю. І про те, як ми з самого початку домовлялися завжди бути друзями, хай би там що з нами трапилося.

— Так, Фабі. Я пам'ятаю, але я не можу. Я хочу бути емоційно рівним тобі. Я не хочу бути другим за значенням для тебе після якогось иншого чоловіка. Бо я — найкращий!

— Я найкраща, Освальдо! Дякую, що навчив мене вірити в це.

— Зрозумій, Фабіано, я не хочу кохати, а у відповідь задовольнятися тим, що я лише один із твоїх друзів.

— Ти дурненький хлопчик, — вона погладила Освальда по щоці, — ти найкращий друг. Я ніколи не розкривала комусь иншому себе всю, кожну свою думку. Ти знаєш усе моє життя. Чому ти так зник? Покинув мене? Освальдо, ми можемо бути дуже-дуже близькими. Джерардо мені дозволяє робити все, що мені лише закортить. Я хочу побачити твій світ. Ми можемо разом подорожувати. Хочу знову з тобою їздити, як тоді, коли ми зірвалися на два дні до Метца!

— Джерардо? Ти сказала Джерардо? Чи це не той Джерардо — власник Aquarium, друг Ніка? Фабі, скажи, що це не він. Ну не може ж бути в Лідсі ще якийсь Джерардо старшого віку?

— Так, це він. Він чудова людина.

— І багата.

— Не кажи так. Дійсно, він багата людина, але мені його гроші не потрібні. Розумієш? Мені й так життя в Лідсі з цим не дають. Всі говорять за моєю спиною, що я з ним через його гроші. Ну що ж, доведеться мені з цим якось жити.

— Вибач, Фабі, це — твоє життя, тобі його й жити. Але постать, яку ти згадала, мене аж ніяк не надихає. Мої вартості в житті абсолютно протилежні до тих вартостей, що їх сповідує твій Джерардо. Ти цього хіба не помітила? Мене ображає бути на одній дошці з ним для тебе і те, що ця дошка ще й схилилася в його бік. Добре, кицю, думаю, нам тепер варто зосередитися на суші. Поспішаю додому, — на мене чекають дружина й дитина.

— Гаразд, але перш ніж підеш, хочу лише сказати: коли ми з тобою були разом, я не була собою. Я святкувала свободу, експериментувала, досліджувала свої можливості. Я ХОТІЛА грішити, бути безсоромною. Хотіла, зокрема, на власному досвіді зрозуміти, як воно почувається зраджувати когось. Щоб збагнути, що почував Леандру, коли зраджував мене з иншими жінками. Я довела Леандрові й собі, що я — вільна людина. Ти мені в цьому дуже допоміг. Але я проста звичайна жінка. За вдачею я спокійна, не дуже весела, набожна й скромна людина. Багато пити, як це було з тобою, — це теж, до речи, не моє. Тож із тобою був чудовий момент життя, але це не було життя моє, життя для мене.

— Фабі, бажаю тобі ТВОГО життя. Всього тобі найліпшого. Saude!

— Saude! Будьмо! Якщо я тобі знадоблюся, в будь-яку хвилину буду там, де тобі потрібна. Пам’ятай це.

— Muito obrigado, gatinha…

Дівчина з Іпанеми

Побачив анонс виставки Менотті в Буенос-Айресі, в культурному центрі Борхес, що починається наступного тижня. Тут нещодавно виставлялися Далі й Воргол, і ось тепер Нік. Я зрозумів, що мені треба звідси їхати, бо точно наштовхнуся на нього з цими клятими збігами. А поїду нарешті до Бразилії. Автобусом! Буду довго плентатися нескінченними дорогами й дивитися Бразилію з вікна. Доїду до Ріо за дві доби, поваляюся на Копакабані, подивлюся Корковаду з Христом-редендором з розпростертими руками, що височить над усім містом, а тоді вже — до Сантоса, пізнати місце, де народилася й мешкала Фабі. Може, це допоможе краще її зрозуміти? Люблю досліджувати рідні міста й містечка жінок, яких кохав або кохаю. Це — дивне відчуття: вона колись точно йшла ось цією вулицею, була у цій кав'ярні. Можливо, вона сиділа на цьому стільці? Може, її знала оця жіночка? Можливо, вона замовляла каву в оцього кельнера?

Позавчора я опинився у земному раю. Ось де він, виявляється. Це — Ріо-де-Жанейро — найкраще, остаточне місце на землі. Трамвайчик на Санта Терезу, фунікулер на Корковаду й подорож підвісним трамваєм на Урку, що захоплює дух, нічне божевілля Лапи й літри випитих пив Brahma, Antarctica, Bohemia і Skol. Валяння на Копакабані перед готелем Copacabana Palace, прогулянка над озером — Lagoa й ботанічним садом. Смішні ліниві тваринки у Campo Santana в старому місті дещо подібні до білки, тільки втричі більші й без хвоста, дозволяють до себе підходити й нічого не бояться. Довелося навіть зупиняти перехожих, аби дізнатися, що то за створіння. З'ясувалося, cutia — південно-американський золотавий заєць, також відомий як аґуті, який, утім, на зайця якраз не дуже й скидається. А сьогодні я цілий день гуляю над океанським узбережжям, почавши під Лапою, де зупинився в дешевому готелику, й де ночами знімають клієнтів повії-трансвестити (такі гарні, що в певному моменті здається: найвродливіші бразилійські жінки — це чоловіки). Я пройшов Ґлорію з її милою церквою, що височить на пагорбі, далі парком Фламенґо й надпляжем Ботафоґо з його фантастичними видами на Корковаду. Тоді Урка, яку обійшов усю. Тут спокійні води океану закінчилися. Спокійні води — лише в затоці Ґванабара, яку Амеріґо Веспуччі сприйняв за велику річку, а тому й назвав місто Ріо-де-Жанейро (тобто «січнева річка»). Далі — ґрандіозна Копакабана й перехід на Іпанему над відкритою Атлантикою. Обидва — серед найзнаменитіших пляжів світу, й тепер я розумію чому. До захопливих незрівнянних видів океану, пагорбів, модерної архітектури додаються найгарніші зовнішньо у своїй масі люди на землі. Іпанема… Ось і бар Garota de Ipanema. Чи не тут попивав chopp Антоніу Карлос Жобім, коли побачив фантастичну дівчину, яка так надихнула його? Дівчина з Іпанеми — Girl from Ipanema. «Високе, засмагле, юне й гарне дівча з Іпанеми над морем гуляє, і кожен, повз кого проходить, видихає: «а-а-ах!» Я бачу її краєм ока зі спини біля входу до бару. Вона міцно стискає руку дужого стрункого чоловіка. Вони про щось говорять із кельнером. Я проходжу повз них, не обертаючися, і прямую в бік Леблону. Я впізнав би їх безпомильно будь-де і будь-коли. Це були Фабіана де Роберто і Ріо Кундер.

Так, це були ми з Фабіаною. Коли від бомби терористів загинула Малена, Фабі мене дуже підтримала. Була поруч увесь час як друг. Для мене вона розлучилася з Джерардом. А потім якось непомітно, поступово згадали ТУ ніч… Я кохаю її більше за життя. Але ми вже не разом. Вона пішла далі. Де ти нині? Фабіано, Фабіано, Фабіано…

З жовтня 2005 року

Частина друга: додатки

Тут я вирішив вмістити як доповнення до нашого з Освальдом роману частку матеріалів, які одержав з Арґентини у пакунку разом із рукописом від Панікоффскі. Це були якісь вирізки з журналу кириличним шрифтом. Як я з'ясував пізніше, віддавши на переклад, це були статті, які Освальдо писав до українського часопису для любителів мандрів «Задзеркалля». Коли я їх прочитав, то збагнув, що вони можуть вдало доповнити роман, бо багато говорять про почуття і стан душі самого автора. Перша стаття про Арґентину й Чилі належить ще до лондонського періоду життя Освальда, коли він вперше відвідав «країну своєї мрії». Дві ж бразилійські статті написані вже після його остаточної ескапади до Арґентини. Як видно, Бразилія після історії з Фабіаною стала для нього нездоланним маґнітом.

La Vida Es Un Carnaval: Арґентина і Чилі фестивалять

…Життя — то є карнавал, і краще жити співаючи…

(Селія Крус)

Цей епіграф, що відображає невмирущий оптимізм латиноамериканців, я взяв зі знаменитої пісні королеви сальси Селії Крус. Її слова постійно крутилися в голові ті два з гаком тижні, що їх поділив між загадковою і трагічно пам'ятною зі шкільних політінформацій про Луїса Корвалана Чилі й батьківщиною танґо. Весь час в обох країнах я абсолютно ненавмисно потрапляв з фестивалю на фестиваль і зрозумів, що проста філософія Крус є гаслом навіть цих найбільш «європейських» представників Південної Америки. Треба сказати, що час видався оптимальним. Були останні дні літа (а літо там, звичайно ж, закінчується в лютому), і наставав оксамитовий сезон — час збирання врожаю винограду й виробництва нового вина у всесвітньовідомих чилійських та арґентинських центрах виноробства. Культура вина тут настільки важлива, що до цієї події зорганізовують вуличні торжества під назвою «Вендімія». На Вендімію я потрапив у чилійському місті Ля Серені, а потім застав її і в арґентинській Мендосі. До тихоокеанського курортного містечка Вінья-дель-Мар я прибув акурат на однойменний поп-фестиваль, а до Буенос-Айреса точнісінько в перший день Тижня танґо. Додайте сюди ще трансляцію карнавалу з Ріо на телебаченні й розмову з його очевидцем у Буенос-Айресі… Що називається, пощастило… А може, й ні, може, вони весь час щось святкують? Адже «навіщо плакати? Життя — то є карнавал, і краще жити співаючи…»

Червону руту не шукай в Аргентині

Та про все по порядку. Мріяв про Аргентину як про щось недосяжне й романтичне змалку. В ті часи, коли з Радянського Союзу за кордон (майже виключно, за кордон соціялістичний) їздили обрані одиниці (й то в ґрупах і лише якщо в райкомі партії могли відповісти на запитання, хто такий Банісадр, Корвалан і Освальдо Дортікос), Аргентина видавалася якоюсь иншою планетою, яка начебто існує, але щоб там висадитися, треба бути презентером Клубу кіномандрівників Юрієм Сенкевичем. Неясні її обриси поставали з деталей, що потрапляли до уваги з дитинства, але якось ненавмисно й неусвідомлено. То улюблений книжковий герой станцює танґо з течкою документів на громадянина Корейка, то вирине щось десь про арґентинця Че Ґевару (правда, нечасто, бо дуже вже патлатий був як на смаки ЦК КПРС). Ще запам'ятався радянський фільм чи то про комуністів, чи то про терористів під назвою «Це солодке слово «свобода», де кілька литовців грали арґентинців, що риють кудись тунель. Потім, здається, всі хороші гинуть, а я ще думав, що ж воно там діється в тій Арґентині? А потім 1978 року на телебаченні показали майже у повному обсязі чемпіонат світу з футболу в Арґентині. Оце був шок, що ще збільшив той романтичний ореол! Якими елеґантними й модними мені, школяреві, від якого вимагалося офіцерської скоби на ненависних уроках початкової військової підготовки, тоді здалися шевелюри й гра чемпіонів світу Кемпеса, Пассарелли, Люке й Віші, як знаменито для звиклого до кволого вболівання а-ля «ма-ла-ци!» на Республіканському шаленіла арґентинська публіка на стадіоні «Рівер Плейт»! (Мало хто в Україні знав про криваву аргентинську хунту того часу, за якої симпатики лівої ідеї зникали без сліду, — багатьох скидали до моря з гелікоптерів. Хунта ж скористалася з чемпіонату для посилення свого авторитету.) А потім уже в час конання комунізму я познайомився зі справжньою живою арґентинкою, та ще й якою! 1989 року український комсомол, як і всі тоді, перебудовувався. Під його проводом було зорганізовано у Чернівцях перший фестиваль української пісні «Червона рута», де зібралися зовсім не ті, що співали прийнятні за комуністів «Ой, поїхав за снопами», а навпаки, там був і «підпільник Кіндрат», і всякі тобі «наркомани на городі», і «ганьба!», і чого там лишень не було. Залучили й иноземців, якимось досі невідомим мені чином примудрившися «виписати» до Чернівців 17-річну арґентинку українського походження Кляудію. Я тоді теж туди потрапив для участи в літературному вечорі як альтернативний письменник з Києва. Може, хтось пам’ятає, як останнього дня на переповненому чернівецькому стадіоні Кляудія заворожила всіх своїм чарівним виконанням «Червоної рути»? Той її образ досі в мене перед очима… Вже не пригадаю, як нас познайомили. Лише знаю, що мене відразу зрізало наповал. Дівчина почувалася не дуже певно в такій незнайомій далекій країні. Ми розмовляли про всяке: її цікавило про Україну, але мені більше хотілося розпитувати про Арґентину. Вона розповідала, як її все розчулює в нас, у країні її предків, як хвилюється виступати перед незвично великими і вдячними авдиторіями, які враження від зустрічи з ніколи раніше не баченими українськими родичами… Я ж «зводив наклепи» на Країну Рад, Ґорбачова зі Щербицьким і КПРС, а заодно не міг повірити, що в Буенос-Айресі був український клуб, який називався іменем Ґорького. Та ще менше міг повірити, що ось тут зі мною — жива арґентинка, та ще й така красуня…

І ось я вперше в Буенос-Айресі. Раз, невдовзі після фестивалю, намагався дзвонити, та не застав, раз написав листа, раз написав вірша. Пару років тому випадково чув Кляудію на радіо. Потім ще прочитав в арґентинській ґазеті «Клярін», що вона співала своїм «оксамитовим голосом» як гостя на концертах зірки арґентинської музики (теж українця за походженням) Чанґа Спасюка.

Дуже хотів зустрітися знову. Навіть знайшов її прізвище в телефонній книзі Буенос-Айреса… Врешті вирішив не телефонувати, — нехай усе так і залишиться як якась ностальґія за чимось неясним, невідомим і втраченим, як спогад про той неймовірний час. Адже нині Арґентина для мене стала вже конкретною, до якої торкався, яку нюхав, смакував і пив. Там маю повно реальних нинішніх друзів.

У Парижі (південноамериканському) — танґо

Буенос-Айрес називають південноамериканським Парижем і цілком слушно це роблять. Місто дійсно дуже нагадує Париж архітектурно, тільки це — такий собі більший Париж, із більш високими будинками і значно ширшою рікою. Тут і вражаючі зелені проспекти й бульвари, доглянуті парки, вишукана культура ресторанів і барів, розмаїття культурного життя (в час мого перебування там була найбільша за межами Европи виставка Сальвадора Далі) й загалом така собі богемна атмосфера з місцевим відповідником Монмартру — центром артистичного життя — дільницею Сан-Тельмо. Особливого шарму цьому місцю додає стиль життя портеньйос (так називаються еспанською мешканці міста) з їхнім звичаєм пізно вночі зустрічатися з друзями в кав'ярнях і розважатися до ранку. Культура ж танґо, що нині знову стало модним в європейських столицях, вабить до буенос-айреських салонів цього танцю, а також його швидшого і «вільнішого» різновиду — мільонґи, сотні иноземців. Багато хто приїздить на пару тижнів, але, занурившися в це життя, залишається на роки.

У цій подорожі я й прибув, і відлітав із Буенос-Айреса, а в проміжку їздив до Чилі й до арґентинської Мендоси, що на чилійському кордоні. На зворотному шляху побачив у столичній ґазеті повідомлення про початок у той-таки день фестивалю танґо. Тут-таки зустрівся з місцевими друзями, серед яких одна — Марія-Пія — була справжнім фаном танґо. Тож танґо-програма на вечір була забезпечена. Розвиток цього жанру в Арґентині є цікавим: його сприйняття й несприйняття суспільством завжди залежали від далекої Европи. Коли наприкінці 19 століття танґо народилося в бідних дільницях Буенос-Айреса, його танцювали лише представники соціального дна — різні злочинці й повії в борделях. Відповідно, із презирством його сприймала арґентинська еліта. Потім з'явився леґендарний Карлос Ґардель, що створив tango cancion — пісню танґо — з її глибоким сенсом, текстами, що заторкали найглибші почуття. Він став знаменитим у Парижі та Нью-Йорку, і його успіх там зробив цю музику популярною вдома. Танґо стало завсідником елітних салонів Буенос-Айреса, танцем, якого вважали за честь навчитися можновладці. Недавно мене вразили телевізійні кадри з прийому в Лондоні президента Арґентини Менема. Принц Уельський Чарльз запросив на танґо дочку президента Сулейміту. Обоє виявилися першорядними танцюристами!.. Основна тема пісень танґо — це ностальґія щодо минулого життя, сум щодо зрад у коханні, втрати дружби, зміни рідних ландшафтів. Тож танґо несе в собі певну печаль і накладає відповідний настрій на сьогоднішні салони танґо, в яких я був, а відтак і на все місто. Дизайн салонів такий (це виявляється у стилі картин на стінах, відповідному освітленні, наявності предметів антикваріяту), що атмосфера навіює неясні асоціяції з тим, що колись читав або бачив у фільмах про декадентський Париж. Нині танґо знову переживає в Арґентині бум, але після довгого занепаду, пов'язаного з режимом військових. За диктатури танґо не забороняли, але чи ж потанцюєш, як тепер, до шостої-сьомої ранку, коли в країні — комендантська година й на кожному кроці перевіряють документи? Політичні розправи й загальна атмосфера страху в час терору хунти під проводом ґенерала Віделі й відплатних дій марксистських міських партизанів — монтонерос — змусили залишити Арґентину багатьох майстрів танґо. Про цей період в історії танґо згадується, зокрема, у пісні Ерос а паризького музичного проекту «Ґотан Проджект», що його зреалізували танґо-еміґранти:

Фестиваль танґо ми відкрили о дев'ятій вечора, посидівши за шклянкою доброго вина San Felipe у барі найжвавішої дільниці Буенос-Айреса — Палермо. Відтак вирушили на концерт просто неба у парку Боскедель-Палермо, що чимось нагадує паризький Будонський ліс, зірки танґо Адріани Барелі. Шоу було неймовірне, публіка співала разом із нею: тут була й молодь і старші люди, і це ще одна річ, що захоплює у танґо: воно не знає вікових меж. Пізніше, близько першої ночи, ми пішли до салону танґо, де до самого нашого відходу близько п'ятої ранку пристрасно танцювала й парочка, якій на вигляд можна було дати років по сімдесят п'ять… До речи, той салон, як з'ясувалося, було орендовано в приміщенні клубу вірменського культурного товариства Буенос-Айреса, що в ньому також містився вірменський ресторан. А ще в тому-таки Палермо я бачив православну церкву. Бачив і колишніх співвітчизників: на мистецькому ярмарку під цвинтарем Реколета, де похована леґендарна арґентинка Ева Перон, якісь радянського вигляду громадяни продавали матрьошки, а на центральній торговельній вулиці Флорида якийсь пан, що говорив еспанською з виразним російським акцентом, займався дуже поширеним у Південній Америці бізнесом — чистив иншому добродієві черевики. (Подейкують, що й лідер чилійських комуністів Луїс Корвалан заробляв цим на життя, по тому як зі зміненою тотожністю повернувся до Чилі.) Загалом, я дійшов висновку, що хоча в 1990-х роках до Арґентини виїхало багато українців, небагатьом арґентинцям і чилійцям про це відомо. Якщо в Буенос-Айресі вони ще комусь траплялися, то в Мендосі й особливо чилійських містечках всі дуже дивувалися. Казали, що українців ніколи не бачили, й раділи, що ми, мовляв, говоримо їхньою мовою… А ще в самому центрі Буенос-Айреса за президентським палацом я знайшов дешевий ресторанчик під назвою Parilla Ucranіа (що можна перекласти приблизно як «Ґриль Україна»). Щоправда, страви там були лише арґентинські, а власник не міг пояснити, чому він так називався, сказав, що так і було, коли він його перебрав.

О Чилі, пелюстко довга з хвиль, вина і снігу (Пабло Неруда)

Отак абсолютно влучно описав у вірші свою країну знаменитий «поет кохання» Пабло Неруда, що був одним із двох Нобелівських лавреатів із літератури від цієї країни. «Довгу пелюстку» Чилі від Арґентини відокремлює нескінченний ланцюг високих засніжених Андів, які тут видно звідусіль. З иншого боку — такий самий нескінченний Тихий океан. А вино — це те, що здебільшого виробляється в долинах трьох рік посередині, чим пишаються всі чилійці, і чим славна їхня країна в усьому світі. Чилійські вина типу каберне-совіньйон і мерло є чи не найкращі у світі, а чудовий карменер взагалі виробляють лише в Чилі, по тому як у Европі хвороба вразила цей сорт винограду, і він повністю зник…

До Чилі цікаво під'їздити автобусом. Всю дорогу від Буенос-Айреса до Мендоси (14 годин) в нічному автобусі можна спати (крісла дуже зручні). Зате відразу після цього арґентинського міста розплющуйте очі: на обрії виринають засніжені вершини включно з найвищим піком Америки Аконкаґуа. Обабіч дороги стеляться безкраї виноградники, оливкові дерева. Раптом побачив винну фабрику «Нортон». Це ж її продукцію не так давно куштував у Лондоні! Основний пункт перетину кордону між двома країнами — Лібертадорес — лежить чи не в найвищому пункті гір просто поруч із Аконкаґуа. Незважаючи на літню пору, там досить зимно. Це важливо знати, беручи до уваги, що прикордонні формальності досить суворі. Доводиться надовго виходити з автобуса на холод, пішки проходити через обидва пункти пашпортного контролю, а також через митницю, де чилійці пропускають весь баґаж через рентґенівський апарат (таким чином мені засвітили одну фотоплівку, внаслідок чого тепер не маю панорамних знимків Сантьяґо, а також сумнозвісного Національного стадіону, де після путчу 1973 року хунта Піночета інтернувала й катувала політичних опонентів. Саме місто, до речи, з високої кручі в його центрі теж скидається на величезний стадіон, де трибуни — це високі гори, які оточують його з усіх боків). Обабіч кордону видно військові ґарнізони. Кордон захищається не просто для галочки. Аргентинці ще не забули, як Пі ночет підтримав Велику Британію у війні за Фолклендські (Мальвінські) острови…

Те, що відразу кидається у вічі в Чилі, — це ідеальний стан автошляхів і взагалі доріг. Це постарався режим ґенерала Піночета — глибоко несимпатичного мені типа. Несимпатичного, бо мені абсолютно чужі ось такі арґументи його прибічників, що так співзвучні зі способом думання багатьох українців: навів порядок, нагодував, врятував країну від розвалу, ну, дійсно, обмежив демократію, ну, знищив, закатував стількох опонентів, але ж без жертв важко обійтися… У барі в портовому Вальпараїсо я розговорився з його власником — великим знавцем вин, що продемонстрував мені цілу колекцію витриманих роками пляшок. Відтак старий почав скаржитися на зростання злочинности й безробіття останнім часом. «А за військових як було?» — питаю. «О, був порядок. Все було дуже цивілізовано. От була, скажімо, комендантська година, але не небезпечна: нікого не заарештовували, якщо ти не злісний порушник. Скажімо, спізнився твій потяг чи там автобус, — із ким не бува, — і не встиг вчасно додому, то проблеми нема. Заплатив штраф за порушення і йди собі спати. А тепер ось поставили в Сантьяґо пам'ятник тому Альєнде, а він хіба герой? А справжньому героєві пам'ятник ставити не хочуть…» Слід сказати, що чилійське суспільство розділене майже порівну між прибічниками й противниками Піночета. Я — з тими, що проти: завжди був проти вбивць і катів, кого б вони не катували. Ну навіщо було вбивати популярного співака Віктора Хару? І потім, яка така комендантська година, якщо тепер я об 11 тільки починав вечірню програму відвідин барів, ресторанів і нічних клубів з активним споживанням знаменитого чилійського коктейлю піско савер? Взагалі важко уявити, як примудрялися ті народи, що в них нічне життя в крові, висиджувати вдома в добу комендантської години? Це ж додаткове знущання, додаткові тортури! До тих подій чилійці постійно звертаються подумки й нині. Наприклад, на фестивалі пісні у Вінья-дель-Мар, за яким уся країна стежила чи не цілодобово на екранах телевізорів, чилійська група «Інті-Іллімані» заспівала пісню на честь Віктора Хари, що його зображення проектувалося на великий екран. Половина зали відтак влаштувала ґрупі оглушливі овації, тоді як инша половина сиділа, демонстративно склавши руки.

У Сантьяґо я бачив пам'ятник Альєнде, що стоїть біля колишнього президентського палацу Ля Монеда. Я пам'ятаю документальні кадри про ті події, що їх бачив в Англії. Тепер можна було значно краще уявити, де були танки заколотників, з яких будинків відстрілювалися люди, вірні президентові-соціялістові, як над палацом літали винищувачі. Тепер тут міститься урядова установа, а туристам дозволяється заходити на подвір'я після перевірки сумок і рюкзаків. Там була виставка скульптури і поліцаї дозволяли фотографувати. Одна аванґардна скульптура належала митцеві на прізвище Берченко. І тут наші люди!.. А на Національний стадіон мене запустив прес-офіс за журналістським посвідченням. Там питали, чи я збираюся писати про 1973 рік, і я про всяк випадок відповів, що ні, — про футбол. Національний стадіон — ідеальне місце для ув'язнення сили-силенної людей. Міцні залізні брами й жодних шпарин. Втеча неможлива. Стадіон виглядає мальовничо на тлі гір. Чи милувалися цим пейзажем Піночетові в'язні? 1974 року тут відбувся пам’ятний футбольний фарс. Збірній СРСР випало грати стикові матчі за вихід на чемпіонат світу саме з Чилі. Союз підтримував соціялістичний уряд Альєнде, бо сподівався зробити із Чилі другу Кубу — свій плацдарм у Південній Америці. Після заколоту Кремль відмовився визнати хунту, але перший матч із чилійцями в Москві було вирішено грати. Матч закінчився 0:0, а відтак Союз відмовився грати в Сантьяґо, «бо стадіон политий кров'ю». І хоча чилійці пропонували инше поле, це справи не вирішило. Все завершилося тим, що чилійська збірна вийшла на поле Національного і після свистка судді завела м’яч у порожні ворота збірної СРСР.

Якщо Буенос-Айрес — це Париж, Сантьяґо є безпомилково латиноамериканським містом. І людей з європейськими рисами тут менше (преважну більшість населення становлять метиси), і архітектурно більше відчуваються колонійні еспанські впливи. Нічне життя теж не таке бурхливе. Можна навіть сказати, що атмосфера Сантьяґо дещо провінційна. Крім того, я був там у час відпусток, коли багато хто відпочивав у курортних Вінья-дель-Мар і Ля Серені. В цих двох містечках я й побачив пізніше натовпи сантьяґінос.

Курорти в Чилі гарні, але тихоокеанська вода холодна й дуже бурхлива та каламутна. З високою хвилею треба бути дуже обережними. В Ля Серені був свідком пошуків потопельника. У Вінья-дель-Мар народ шаленів від фестивалю, на якому зірками були Сальваторе Адамо і Тото, що про їхнє існування я давно вже забув. На Вендімії (фестивалі вина) в Ля Серені зачарували народні танці куека просто неба. Пари виробляли па, вимахуючи білими хусточками і «дзеркально» повторюючи рухи партнера. Подібний танець — перікон — потім бачив і в арґентинській Мендосі. Чилі — це і неабиякий кулінарний досвід. Розмаїття морепродуктів вражає. Тут, наприклад, вперше ознайомився з такими делікатесами, як морський їжак і севічес — сира риба, яка кілька днів вимочується у соку зі свіжої цитрини. Запам'яталася й екскурсія на завод «Капель» у Вікуньї (на батьківщині Нобелівської лавреатки — поетки Ґабрієли Містраль), де виробляється найкращий піско (унікальна виноградна горілка, яка робиться шляхом випаровування якісного молодого вина). З нього робиться знаменитий коктейль піско савер, що серед його компонентів — цитриновий сік і збитий білок яйця.

Не можу не згадати відвідин «тихоокеанської перлини» Вальпараїсо — другого найстаршого міста Чилі, в якому певний час жив Пабло Неруда. Місто лежить на численних високих схилах, що поєднані з нижнім містом ліфтами й фунікулерами. Кожен зі схилів — це містечко в собі з давньою колонійною архітектурою. Зі схилів відкриваються неймовірні види на океан. Неруда мав тут дім, де, скажу вам, не творити було б складно, беручи до уваги вид з вікна.

Ці рядки в перекладі Мойсея Фішбейна відбивають тодішній стан душі Неруди, але в сонячну днину, мушу запевнити, все насправді виглядає значно оптимістичніше…

In vino veritas

Істина — у вині. Вині доброму. Це знають мешканці центру виноробського реґіону Арґентини — міста Мендоси. Вино принесло їм достаток. Місто виглядає дуже заможно й гарно (за винятком хіба що потворних тролейбусів виробництва українського заводу імени Урицького (кого-кого?), що там ходять), багато молоді… Половину території міста становить величезний парк з екзотичними рослинами, ставом, стадіоном і зоопарком, що тягнеться аж до передгір'я Андів. Своє вино мендосці рекламують, як тільки можуть. Воно продається в кожній крамниці, незалежно від того, чим вона торгує. Це може бути магазин одягу або взуття, наприклад. Винарні влаштовують безкоштовні екскурсії з деґустацією. На заводі Ля Рураль симпатична екскурсовод Летісія розпитала на початку, хто звідки. Україна привернула всезагальну увагу. Відтак Летісія розповідала все, дивлячися лише на мене, а инші учасники екскурсії підходили поговорити. Українці тут рідкість, казали вони… На иншому маленькому сімейному заводі — «Кавас-дель-Конде» — вино виробляється лише на експорт або на замовлення ресторанів. Це вина дуже високої якости, які продаються до Америки та Ізраїлю. Тут екскурсовод наочно пояснила принципи деґустації — як відрізнити кращі вина від посередніх…

Два тижні минули швидко, і ось уже перед відльотом я сидів на набережній неозорої ріки Ріо де ля Плята в Буенос-Айресі (її червона вода простягається за обрій, — другого, уруґвайського, берега не видно), із сумом прощаючися з двома чудовими країнами. Чи не тут сидів і Хорхе Луїс Борхес, коли писав:

О Ріо, Ріо! — Нотатки поручника запасу про піщані кар'єри й карооких "Каріок»

…й усі поголовно… без білих штанів

У Бразилії нині календарна зима, але якщо ви раптом скучили за лижвами й шапкою а-ля «райкомівська каструля», або якщо закортіло зліпити сніговита чи жбурнути комусь у носа сніжкою, то вам сюди не треба. Адже сніг, мороз — то поняття, що не існують у місті Ріо-де-Жанейро, де так і не вдалося продефілювати у білих штанях добре знаному онукові турецькопідданого з півдня України. «Півтора мільйона людей, і всі поголовно у білих штанях» виявилися витвором фантазії Остапа Бендера. Коли я вперше потрапив до Ріо і на честь героя здійснив блакитну мрію його ж таки дитинства, то виявився єдиним носієм не лише білих, а й штанів узагалі, принаймні у моєму полі зору. Народ Ріо, що бразилійською портуґальською називається cariocas — «каріока», поголовно — від малечі до старих — ходить у шортах або плавках. У шортах ходить уся країна, включно навіть зі священиком української католицької церкви з міста Сан-Паулу падре Вальдомиро, який ще й сміявся, що от батюшка з російської церкви поряд іде вулицею в рясі в таку спеку. У шортах ходять і помолитися до бразилійської церкви, де атмосфера взагалі є досить розслаблена. Якось не відчувається ця піднесена урочистість. Під час служби гімни співають якісь надто веселі, як на моє вухо, що звикло до більш суворих європейських традицій. Усі підтанцьовують, хоча бразилійці дійсно народ дуже набожний. Пам’ятаю, як на виході з однієї з найстаріших бразильських церков Діви Марії у найстарішому місті Порту Сеґуру, де Кабрал відкрив цю чудову країну, я наштовхнувся на симпатичну сорокарічну жіночку — носійку шортиків, яка туди саме заходила. Я перехопив заздрісний погляд священика в її бік — нічого не вдієш, «Антарктика» — суперове пиво.

Так, ми на пляжУ!

Бразилійцеві абсолютно чужинським здалося б инше поняття, або радше своєрідна життєва філософія, яку добре розуміють і пам'ятають українці. У 1980-х мене й моїх київських приятелів у розпал літньої спеки неодноразово затримували всюдисущі «таліби» в цивільному за носіння цих самих шортів. Причину вони завжди викладали однаково: «Ви шо, на пляжУ?» Це запитання було б риторичним у Бразилії, що являє собою один велетенський пляж як у прямому, так і в переносному значенні, — як спосіб життя, як бразилійська життєва філософія. Пляж у Бразилії — це соціяльна інституція, щось на кшталт пабу в Англії, тобто місце, куди люди йдуть поспілкуватися, потанцювати, випити, попоїсти, пограти в спортові ігри, послухати музику, та ще й позасмагати і скупатися в Атлантичному океані. Пляжі в Бразилії — це й естетична насолода, комбінація шедевру, що його бразилійцям подарувала природа, з красою, що нею Бог нагородив самих бразилійців (цей подарунок вони цінують і підтримують свою красу дуже наполегливо, про що буде далі), а також із приголомшливими неповторними бразильськими костюмами для купання і пляжною модою загалом.

Власне, на цих пляжах бразилійці провадять більшу частку свого життя.

Король усіх пляжів — це Копакабана в Ріо, найвідоміший і найімпресивніший у світі. Цьогорічний карнавал — давно позаду, але festa — бурхливе бразилійське свято — тут не припиняється ніколи. Я вийшов сюди у звичайний робочий день, але побачив цілі натовпи «каріок». Звідусіль долинали запальні ритми самби — то аматорські оркестри розважали публіку, граючи мало не на кожному розі. Нарід, що оточив оркестри, невтомно танцював — малі й старі поруч: я бачив, як майстерно біля мене перебирали ногами 5-річна дівчинка і 80-річний старий. Самба потребує моря енерґії, — иноді доводиться робити близько чотирьох перемінних кроків на секунду, причому у той-таки час задіяно й мало не всі инші м'язи. Коли танцюють аси зі шкіл самби, то якимось незбагненним робом хвилююче перемінно рухаються певні делікатні частини тіла, і це може довести до нестями представників протилежної статі, зокрема тих, що не знайомі з бразилійською культурою. Практично всі бразилійці досить добре вміють танцювати й инші свої традиційні танці: форро, ламбаду, аше. Я уявив собі, що вкраїнці теж усі, як один, спонтанно дають гопака десь на київському Трухановому острові. А може саме тому бразилійці в масі й виглядають такими зґрабними й тендітними, що так багато й зовсім без причини танцюють? Не раз у Бразилії і я долучався до юрм, що танцювали самбу. У тому середовищі панує безтурботність, веселощі й радість життя, задоволення, що ти є на цій землі. Тебе тут відразу сприймають як одного зі своїх. А якщо ще й непогано танцюєш, то твої намагання цінують — підбадьорюють, незнайомі люди поплескують по плечі, жінки цілують…

Маємо контакт!

Мені дуже подобається ця контактність латинського світу, де дотик є такий важливий у людському спілкуванні. Коли з тобою розмовляють знайомі бразилійки, то вони стоять близько до тебе і час від часу легенько торкаються твоєї руки чи плеча, коли треба підкреслити якусь думку. Створюється атмосфера якогось особливого тепла. Це є повна протилежність до абсолютно фізично неконтактної поведінки моїх колишніх краян-англійців, які часто просто панікують, коли їм випадком доведеться спілкуватися з представниками латинського світу. Під час розмови вони будуть доволі кумедно маневрувати, аби уникнути дотику, а якщо ще, крий Боже, спілкування йде між бразилійською кралею і англійцем, який ні про що не здогадується, то останній може почати робити далекосяжні висновки, ясно, що безпідставно.

Бразилійці не надають того значення, що ми, навіть поцілункам. Маю на увазі не ті, що вони ними обмінюються при кожній зустрічі як привітання, а саме ті, що їх ми сприймаємо як еротичні. Якщо сказати просто, то ці поцілунки для бразилійця часто нічого не означають і нікуди не ведуть. Тобто людина тобі не є огидною, — це вже непоганий привід, аби цілуватися з нею в губи. Але то ще не є знак, що потім ти з нею хочеш бачитися, зустрічатися, спати. Часто такі цілунки відбуваються за присутности твого дійсного коханця без жодних наслідків. У Англії я певний час серйозно зустрічався із бразилійкою, і вона просто вимагала, щоб я цілувався і з її бразилійськими подругами! У Бразилії на маленькому курортному острівці Морру джі Сан-Паулу я постійно ставав свідком дивних сцен, коли хтось удень цілував на пляжі одну жінку, яка потім увечері на диско цілувалася вже зовсім з иншим, а сам він у цей-таки час проходив повз це диско під руку також з иншою. Або взяти двох хлопців, що з ними там познайомився. Весь вечір вони зваблювали двох убивчих краль, цілувалися. Відтак дівчата втомилися, і хлопці пішли провести їх до готелю. За півгодини вони повернулися, взявшися за руки вже з двома иншими!

Але справжнє кохання, на думку багатьох бразилійців, не повинно бути в усіх на виду. Інтим має бути цілковитим, куди бажано, аби зовнішній світ зовсім не мав доступу. Як казала мені моя бразилійська дівчина: хочу бути лише з тобою, але мене просто нудить з думки, що в місті будемо постійно стикатися з якимись напівзнайомими і треба буде казати: знайомтеся, це — моя дівчина, це — мій хлопець. Бррр…

Sinto saudades de voce, коханий

У справжньому коханні бразилійці дуже сентиментальні, майже як у мильних операх. Якимось дивним чином найбільшу насолоду багато хто дістає від кохання, що вже минуло, або, точніше, коли сам предмет кохання з якихось причин вже є недосяжним. Таке почуття є важливою й унікальною часткою бразильського національного характеру і має свою назву в портуґальській мові. Це, власне, те саме слово saudade, що хоча б раз звучить мало не в кожній бразилійській пісні. Завдяки величезній моді на все бразильське, що нині поглинула Европу, бразилійська музика там нині — річ повсякденного життя. Бразильські зірки грають у Лондоні й Парижі мало не щодня, імена Жилберту Жила (президент Лула призначив його міністром культури), Тома Жобіма і Каетана Велоза відомі вже й домашнім господаркам, бразильська музика награється безпосередньо в паризьких і лондонських студіях, а модні англійські ґрупи на зразок «Джаміроквай» або «Біз» намагаються копіювати «старих» бразильців, як-от «Ос Мутантес» і «Банда Блакі Ріо». Ці подробиці є конечними, щоби зрозуміти: saudade серйозно загрожує всьому світові. Уявіть собі, як після планетарної перемоги saudade жінки по всіх усюдах почнуть говорити: так, коханий, бути з тобою — то добре, але нема нічого більш солодкого над те, коли тебе нема, і це болить і крає серце. Ці муки дають мені казкову насолоду, я безтямно люблю цю порожнечу. Гадаю, нам не варто далі бути разом, аби saudade завжди було зі мною…

Слово про жінку (перепрошую, це — особисте)

Бразилійський тип жінки нині, до речи, теж на вершині моди, як і музика, і література, й кіно (у світі з дуже великим успіхом іде бразилійський фільм «Місто Бога»),^[1] і одяг (зокрема, все пляжне — від в’єтнамок до купальника і навіть пляжних підстилок, і спортове — маратонки і майки у бразильських національних кольорах). Одне слово, в Англії сказали б, що Бразилія — то просто сексі-країна. Концентрація гарних жінок у Бразилії вражає. Хоча етнічно й расово бразилійки (як і всі бразилійці) є неймовірною сумішшю, кожна жінка має щось неповторно бразилійське, те, що дозволяє безпомилково визначити її приналежність саме до тієї країни, навіть якщо в її зовнішності будуть і характерні японські, італійські або німецькі риси. Дійсно, південь Бразилії є переважно білим європейським, північний схід, куди портуґальці упродовж трьохсот років завозили рабів із Західної Африки, — переважно чорний, одначе в цілому бразилійці — це гримуча суміш європейців, індіянців, африканців і японців, які відчувають себе перш за все, або й лише бразильцями, говорять однією мовою і легко змішуються між собою. Бразилійку видають кілька речей: це якась особлива єдвабна оливкова шкіра, що її з дитинства нескінченно пестять сонце і море; це розкішне лискуче доглянуте волосся, що вони його розпускають певним чином; це і спосіб по-особливому, по-бразилійському вбиратися, так, аби одяг і взуття підкреслювали кожну привабливу рису; це й фізична зґрабність і міць, — більшість бразилійок є спортовцями, які щодня працюють над власним тілом, адже коли ти більшість часу в купальнику (якому саме — читайте далі), то хочеш почуватися впевненою у власній фізичній формі й щоб на тілі не було нічого зайвого. Ще й усмішка на 64 зуби, всі, як один, наче перли (бразилійці дуже ретельно стежать за зубами. Коли я їхав 26 годин автобусом з Ріо до Сальвадоре, на кожній зупинці, тобто щочотири години, весь автобус зі щітками вирушав до умивальників для чергового чищення зубів). Ну і ще розслаблене ставлення бразилійських жінок до життя, що, між иншим, виявляється в манері повільно говорити, по-особливому розтягуючи слова, так, наче вони співають пісню. Коли слухаєш бразилійку, тобі в певний мент уже стає байдуже, про що йдеться, — її голос заколисує, і хочеться, аби це ніколи не припинялося. Усе це разом і складається в бразильський жіночий стиль.

Це солодке слово — gostoso

Бразилійські жінки мають дві ціхи, що з них одна зазвичай вважається нетиповою в жінках, а друга — в латинських жінках. Усі бразилійські жінки, яких знаю і з якими розмовляв, люблять футбол, добре на ньому розуміються, знають команди і гравців. Причина є цілком зрозуміла, — важко не ототожнювати себе зі спортом, що в ньому твоїй країні нема рівних. Я не зустрічав бразилійки, що не була б закохана в Роналда. Та й инші гравці національної дружини — то кумири жінок. Найсолодше слово для чоловіка з вуст бразильської жінки — це gostoso. Воно означає водночас «смачний» і «сексуальний». Коли я дивився матчі Бразилії на чемпіонаті світу в товаристві бразильців, екстатичне gostoso повсякчас летіло на адресу Роналда, Ривалда і компанії. До речи, у зв'язку з цим мене завжди цікавило питання: чи знає бразилієць Джоґу Хінкон, що грає за «Динамо» (Київ) і що його українські мас-медіа чомусь називають Діого Рінкон, що прізвище одного з його одноклубників перекладається португальською як nао gostoso?

На пивній дієті

Друга риса — це ставлення до алкогольних трунків. Багато латинських жінок не п'ють навіть пива. З багатьма еспанськими знайомими часто відчувається певний дискомфорт, коли йдеш з ними до бару, а вони там п'ють лише кока-колу. Але бразилійки емансиповані в цьому сенсі, а пиво там навіть не вважається за алкогольний напій. У спеку без нього просто нема ради, і воно завжди продається у стані, близькому до замороженого. Иншої температури я там не зустрічав, але, тим не менше, бразилійці все-таки не відмовляються від такого собі ритуалу, коли кельнера, або продавця, неодмінно питають: «А cerveja esta bem gelada?» (пиво у вас зимне?). У Бразилії немає часу доби, коли пиво не п'ється. Наприклад, в Англії існує поняття beer time (час пива), який надходить о 12 дня, а перед тим пити пиво вважають за непристойне. Але у Бразилії жінки на пляжі вже з самого рання замовляють пиво на рівні з чоловіками, та ще й самі за себе платять. При цьому жодного разу не бачив там п’яних, як чіп. А неґативний ефект пива, тобто живіт, бразилійки і бразилійці компенсують смачним і здоровим харчуванням, що в ньому важливе місце має різна морська їжа, а також екзотичні плоди з Амазонії, що не ростуть більше ніде у світі, ну й тим-таки спортом. Спорт — це бразилійський коник. Цілий день вздовж пляжів Іпанема й Копакабана в Ріо, як і вздовж пляжів инших надокеанських міст, біжать підтюпцем натовпи бразилійців. Инші їдуть на роликах або велосипедах. На кожному кроці бачиш переповнені фітнес-зали, де напомповують м'язи чоловіки й жінки будь-якого віку. Спитайте в будь-якої бразилійки про її спортовий досвід, і ви почуєте стільки, що відразу збагнете, — гарна постава рідко може бути випадковою. Одна моя приятелька, що має тіло 19-річної дівчини, але насправді на 10 років старша, розповіла, що встигла бути серед найкращих плавчинь свого штату, брати участь у змаганнях із серфінґу, бути капітаном шкільної волейбольної дружини, мати ступінь з капоейри (бразилійська боротьба, що відбувається під музику і нагадує якийсь химерний танець), реґулярно працювати у фітнес-центрі та ще й спробувати стрибки банджі (це коли тебе прив’язують ногами до кінця еластичної линви і кидають головою донизу в прірву з великої висоти). Ще мене вразила одна красуня на пляжі у місті Віла-Велья, штат Еспіриту Санту. У самий розпал спеки, коли я ховався під грибочком, вона з подругою, вдягнена в купальник, двічі з півгодинною перервою пробігла повз мене піском у обох напрямках. Уявіть собі, наскільки я був шокований, коли ввечері того ж таки дня вона знову бігла вже в спортовому костюмі доріжкою повз пляж!

Girls From Ipanema

І навіщо ж уся ця тяжка праця? А для того, аби можна було вдягти знамениту жіночу деталь одягу, що нею пишається Бразилія. Йдеться про filo dental, що у прямому перекладі означає «нитка для чищення зубів», але насправді є назвою певного типу купальника. Він складається з трьох трикутничків, що закривають лише біблійні частини тіла. Решта — то тоненькі мотузочки. Такий купальник можна знайти, наприклад, у кольорах бразильського прапора. Коли бачиш купу краль у таких костюмах на пляжі Іпанема, падає щелепа. Не диво, що в такій атмосфері Тома Жобіма пробило написати свою ґеніяльну пісню «Дівчина з Іпанеми». Мені, наприклад, кортить написати цілий роман. Купальник filo dental дав мені ідею щодо того, як могла народитися самба. На неї наштовхнула одна носійка, що встала з піску і почала його струшувати не руками, мабуть, не бажаючи ляскати себе по неприкритих сідницях, а ритмічно й незбагненно швидко розхитуючи стегнами. Проте моя ідея виявилася не оригінальною. У той-таки день побачив на телевізії рекляму, що в ній героїня якраз і переходила від струшування піску до самби!

Справді, про бразилійок можна писати романи, що я, можливо, і роблю. Але статтю на цьому закінчу й закінчу, скрутивши добру дулю. Так, і прошу не лякатися, бо ту саму дулю, що портуґальською називається figa, у Бразилії показують на щастя, на удачу. Удачі та щастя усім читачам!

Бразилія: карнавальні ночі та дні

Моє сумне життя журналіста й танцюриста танґо знову почало налагоджуватися з виходом у тридцятиґрадусну вечірню спеку Форталези — надокеанського міста, що лежить лише на три ґрадуси під екватором. Щиросердий персонал летовища видав усім прибульцям по типовому місцевому брилю з написом «Сеара» — назва штату, до якого належить це понад двохмільйонне місто. Вкотре у своєму мандрівному житті стаю в чергу до прикордонника в «солодкому» передчутті нових пригод мого бойового пашпорта.

В очікуванні своєї черги до прикордонного контролю обговорюю з приятелем-поетом Семеном Либонем, що приїхав побачитися зі мною в Буенос-Айресі і подорожувати у Південній Америці, ґрупу німецькомовних чоловіків, які тримаються разом, але чомусь мають у руках пашпорти різних німецькомовних країн — від австрійського до люксембурдзького. «Ось у цього хлопця, наприклад, німецький пашпорт», — фахово каже Либонь. Власник документа обертається до нас:

— Рєбята, а ви какімі судьбамі здєсь?

— Та от на карнавал приїхали.

— А здєсь что, карнавал? А когда?

— За кілька днів.

Після паузи надійно еврозапашпортизований колишній співвітчизник питає:

— А что ви будете дєлать на етом карнавале?

— Як що? Звичайно, карнавалити!

Хотів би й я колись отак потрапити на карнавал у солодкому невіданні. Ото б, мабуть, здивувався: чого це тут вулицями публіка вештається дивакувато вдягнена в якесь пір'ячко, якісь маски, безустану барабанить, п’є і танцює?..

Та до справжнього карнавалу від Форталези ще треба півдоби діставатися автобусом. А наразі є час для акліматизації, ритуальнихобіймів з пальмами та пляжу. Можна піти на футбол.

Форталеза португальською означає «фортеця». Як не дивно, побудували її не портуґальці, що вперше прибули сюди 1603 року, але були розбиті тубільними індіянцями, які ще й примудрилися убити та з'їсти першого портуґальського єпископа. Тридцять років по тому вже голландці перехопили цю місцевість і поставили тут форт. Аж до вісімнадцятого сторіччя портуґальцям не вдавалося закріпитися на цих землях у боротьбі з індіянцями. Лише 1816 року вони збудували фортецю Вознесіння Богородиці на місці голландського форту. Сьогодні місто має найдовшу лінію пляжу в усій Бразилії. Це — Praia do Futuro (тобто «пляж майбутнього»), що йому не видно кінця, і що його місцеві вважають кращим навіть за славнозвісну Копакабану. Останнім часом на узбережжі збудовано сотні вражаючих люксусових готелів-хмарочосів із вигадливим дизайном, рівню яким і в першому світі нечасто побачиш (бразилійці мають дуже високу репутацію в сучасній архітектурі ще відтоді, як у середині минулого століття Оскар Німейєр вразив світ революційним дизайном нової столиці країни — Бразиліа, яка була зведена в самісінькому географічному центрі країни на порожньому місці всього за чотири роки). Проте відійдіть від цієї набережної 200 метрів у будь-який бік, — почнеться бідність, типова для третього світу. Ось і доводиться мешканцям хмарочосів із багатометровими бальконами й басейнами ховатися від гніву народного за величезними брамами з охоронцями на вході.

Форталеза зіграла вагому роль у боротьбі бразилійців за незалежність. Саме тут портуґальці вирішили дати збройну відсіч незалежницькому рухові, вчинивши 1824 року різанину патріотів, за що місцеве населення жорстоко помстилося кілька місяців по тому, перебивши колонізаторів до ноги. Нині місто має все, що треба, коли йдеться про приємні речі в житті. Це одне з найбільш безпечних міст Бразилії з розслабленою атмосферою, чудовим нічним життям, кухнею, своєю власного музикою і танцем — форро (що, втім, є популярними в усій країні: танець партнери танцюють, дуже міцно стискаючи одне одного в обіймах, під доволі швидкий ритм акордеону). Настільки популярним є форро, що місцевий телеканал дає чи не більшість програм, з ним пов'язаних. Уже о дев'ятій ранку ми були ошелешені, коли камера давала провокативно крупним «наїздом» оголені сідниці танцювальниць форро, незважаючи на те що в такий час телевізор дивляться діти. Видно, в тих краях поняття «дитячого часу» на телебаченні не існує.

А ще Форталеза має цікаву традицію вуличної поезії. Час від часу тут можна побачити натовпи людей, які збираються навколо якогось поета, що видає експромти. Непевним у собі иноземцям треба, втім, бути обережними, — язикаті поети, які очікують за виставу якоїсь винагороди, можуть зробити вас героєм нового твору під сміх юрби. Одному з таких поетів недавно поставили пам’ятник біля новозбудованого культурного центру. В самому ж центрі якраз відбувалася виставка такого собі Рубенса Матюка, — як потім з'ясувалося, за таким рідним вуху іменем ховався відомий бразилійський художник і архітектор. Та то був не єдиний «рідний» натяк у цьому чудовому місті. У торговельному центрі мої очі раптом зафіксувалися на вродливій дівчині, що йшла попереду. Не пригадаю вже, чим саме вона спершу привабила — формами чи змістом, але останній якраз і полягав у яскравому помаранчевому лейблі і помаранчевих-таки ґудзиках на її джинсових бриджах в обтяжку. На лейблі було написано: «Kiev — New Trend» (тобто «Київ — нова мода»). Помаранчева «модна» революція у такій формі долинула й сюди, хоча, скажу чесно: в цих краях дуже мало людей, з якими спілкувався, правильно ідентифікували слово Ucrania. Більшість думали, що йдеться про якийсь американський штат, а инші просто вважали нас із приятелем італійцями, котрі якось неправильно вимовляють назву своєї країни. Воно й не дивно, — Форталеза дуже популярна серед самотніх італійських чоловіків, які тут вечорами вештаються просто юрбами в пошуках амурних пригод…

На карнавал!

Найулюбленіший серед бразилійців карнавал відбувається у штаті Пернамбуку, в його найбільшому місті й столиці з трьохмільйонним населенням — Ресіфе та маленькій колонійній Олінді, яка нині практично вже злилася з Ресіфе, стала його сателітом. Карнавал у Бразилії не є, як це може здаватися, повсюдним явищем. Головними його місцями можна вважати три пункти: Ріо-де-Жанейро, Салвадор-де-Баїя і, власне, Ресіфе. Проте в Бразилії вам скажуть, що перші два давно вже стали надто комерціялізованими дійствами, що приваблюють десятки тисяч иноземних туристів. Иноземці є причиною величезного зростання цін у карнавальний тиждень. Зокрема, місця на знаменитому Самбодромо в Ріо, де проходить найголовніший парад шкіл самби (це те, що зазвичай можна побачити про бразилійський карнавал у телевізійних новинах в усьому світі), коштують близько ста доларів. Тож на трибунах найбільше представників батьківщини долара, а також багатих бразилійців. Ціна номера в готелі зростає на третину. У той-таки час самий сенс карнавалу суперечить славнозвісній «владі грошового мішка». Як зазначив суперзірка бразилійської музики Карліньйос Браун, що постійно бере участь у карнавалах: «Ми граємо не за гроші, ми граємо для святкування щастя. Це — вуличний карнавал. Він — для всіх, а не для товстосумів». Саме через те, що ці справжні ідеали карнавалу все ще живі в Ресіфе й Олінді, бразилійці так люблять бувати саме тут. Десятки тисяч подорожують сюди на цей час із усієї країни, аби приєднатися до щасливих і божевільних вуличних festas, які починаються задовго до офіційного карнавального тижня. Передкарнавальні події в Ресіфе-Олінді транслює загальнонаціональне телебачення. Ще за тиждень до карнавалу ми разом з усією країною стежили за перебігом шоу «Королі маракату» у «Шевроле-Голлі» Ресіфе. Це — місцева традиція, започаткована з поваленням рабства. Тоді перед карнавалом тут стали коронувати чорних королів і королев. Саме слово «маракату» походить від барабанного бою, що був паролем для рабів, які святкували. Барабан сповіщав їх про наближення поліції (портуґальські колонізатори забороняли африканські звичаї). Так от нинішні королі й королеви виходили на місток-подіюм «Шевроле-Голлу» в костюмах, що їх точніше було б означити як химерні будівельні конструкції неймовірної фантазії і барв. Головне для носія костюму є змогти пройтися в цих важелезних шатах, — деяких доводилося виводити під руки. Тематика костюму могла бути найрізноманітніша, наприклад, давньогрецька, японська. Це міг бути й просто велетенський дракон, який, до речи, цього разу й переміг у номінації «За оригінальність». Багато з королев мали просто ідеальні форми і прикривали тіло лише візерунками яскравих фарб. Щоправда, більшість королів і королев (усупереч традиції), втім, як і танцюристів, не кажучи вже про телепрезентерів, чомусь були білими. Взагалі, коли дивитися програми бразильського телебачення, від новин до мильних опер, створюється хибне враження щодо расового складу населення: ніколи не здогадаєшся, що Бразилія — друга за чисельністю чорного населення в світі. Презентери новин мають які завгодно прізвища: німецькі, французькі, навіть українські (флаґманську програму новин із Сан-Паулу, зокрема, веде такий собі Борис Касой, а ще одна кореспондентка називалася Соланжі Березюк), тільки не традиційні місцеві да Сілва. Що й казати, якщо навіть пам'ятна українцям рабиня Ізаура, пару серій якої «мав щастя» бачити на місцевому телебаченні (коли цей серіял показували в Україні, я з якихось причин не дивився), і та чомусь була біла! До речи, ця монументальна мильна опера підштовхнула мене задля хохми, перетинаючи кордон, написати у графі «фах» у спеціальній анкеті бразилійської імміґраційної служби о jovern fazendeiro (тобто «молодий фазендейро»), й нічого — не заарештували…

Тепер спробую до ладу розповісти, що ж воно таке — карнавал, і звідки він узявся в Бразилії. Багато сотень років тому в Італії християни започаткували традицію бурхливих костюмованих святкувань напередодні першого дня Великого посту. Ця традиція поширилася до инших католицьких країн, серед них і до Портуґалії, яка, «відкривши» Бразилію в 16 сторіччі, принесла сюди й карнавал. Тут традиція впала на родючий ґрунт, змішавшися зі звичаями й музикою африканських рабів з Анґоли, а також зі сприятливими для гулянь погодними умовами (адже в Европі Великий піст починається в холодну пору року: в лютому або березні). Карнавал — це щорічне свято життя, якщо хочете, святкування всіх людських слабкостей. Це останні моменти для веселої музики, танців, споживання алкоголю і м'яса, нарешті для сексу. Він триває до першої середи Великого посту, коли починаються 40 днів утримання від усіляких плотських утіх, час роздумів, що триває до Великодня. Отже, й саме слово «карнавал» — латинського походження — означає, за двома версіями, «свято плоті» або «прощавай, м'ясо».

Звідси й те, що бачиш на вулицях Ресіфе й Олінди двадцять чотири години на добу протягом тижня. Більшість часу все це нагадує масову костюмовану побутову пиятику з піснями, танцями й розпустою. До останньої, до речи, влада Ресіфе цього разу підійшла дуже відповідально й без лицемірства. Для країни це дуже важливо, зокрема, через загрозу СНІДу. Телебачення весь час вело роз'яснювальну кампанію щодо профілактики захворювання, а в дні святкувань місцевий відділ охорони здоров'я роздав у місцях гулянь близько мільйона запобіжних засобів. Костюми й персонажі, яких вони представляють, також часто зроблені з натяком на прояви «гріха». Серед найпопулярніших персонажів — медсестри й черниці в коротеньких спідничках і на високих підборах, трансвестити і ґеї. Характерним предметом, який носять багато людей у карнавальні дні, є різнобарвна смугаста парасолька. З нею танцюється танець frevo, який народився у Ресіфе, а тепер відомий в усій Бразилії.

Фрево — бразилійський гопак?

На відміну від самби (не плутати з російською боротьбою), без якої нині неможливо уявити карнавал у Ріо-де-Жанейро і Салвадорі (в Ріо, до речи, цей танець став домінантним на карнавалі лише в 20-х роках минулого сторіччя, а перша школа самби з'явилася взагалі аж 1928 року, — саме тоді самба, суміш анґольської семби і європейських ритмів, і результат прибуття до Ріо звільнених рабів з Баїї, — була вперше допущена у програму свята), карнавал у Ресіфе передусім пов’язаний з музикою і танцем фрево. Власне, головний день карнавалу — субота перед тижнем початку посту — тут полягає у параді центральними вулицями міста клубів фрево, або фрево-колективів. Це є більше, ніж просто гуртки танцю. Як і школи самби в Ріо, колективи фрево — це дільничні клуби, які в країні з погано розвиненими соціальними службами допомагають місцевим громадам у галузі освіти й охорони здоров'я. Сам танець походить від капоейри — дивовижного бойового танцю, що його вигадали раби з Анґоли для самооборони. Їм потрібний був захист від знущань озброєних портуґальських плантаторів, і вони винайшли капоейру, замаскувавши її під танець. У штаті Пернамбуку капоейра розвинулася у більш швидку й енерґійну версію, яка формою дуже нагадує гопак (присядка, п’ятка-носочок тощо). Нічого дивного, якщо взяти до уваги бойове походження українського танцю. Це і є фрево, яке танцюється з парасолькою, що нею вправні танцюристи ще й якось неймовірно жонґлюють.

Апогей карнавалу

Пік карнавалу в усій Бразилії припадає на суботу тижня, що передує початку Великого посту. І починає його на світанку саме Ресіфе. Цю подію транслює телебачення всієї країни. Саме в Ресіфе знаходиться найбільший у світі карнавальний колектив, зареєстрований як такий у Книзі рекордів Ґіннесса. Він називається Маскарадний клуб Galo da Madrugada, або «Світанковий півень». Ця спільнота танцюристів розпочинає парад вулицями й майданами центру міста, куди стікається понад мільйон люду. Все виглядає таким чином: заздалегідь визначеним маршрутом тягачі тягнуть височезні 18-колісні меґавантажівки. На їх горі нон-стоп співають, грають і танцюють знані місцеві виконавці. Чисельність оркестрів сягає двадцяти-сорока осіб. На кожній платформі також видно й купку людей європейської зовнішности, які тільки те й роблять, що махають натовпу руками, випивають і закусюють. Їхню роль у цьому заході мені встановити так і не вдалося. Спів і музика лунають через величезної потужности гучномовці, також встановлені на машині. Електричний звук фрево чути на багато кілометрів навколо, а біля самої платформи можна оглухнути. Вражають танцюристки на платформі: у тридцятиґрадусну спеку, весь час перебуваючи на сонці, вони танцюють отой «бразилійський гопак» безперестану протягом чотирьох-п’яти годин! За платформами йдуть, танцюючи, клуби фрево. Вони формують секції карнавалу blocos, що огороджені линвою, аби захистити учасників від того божевілля, яке відбувається довкола. А «довкола» у самісінькому центрі міста якраз і було те місце, куди, не дуже уявляючи, чого саме очікувати, потрапили ми з Либонем.

Позаяк через скупчення народу громадський транспорт далеко обминав центр міста, довелося діставатися туди пішки. Причому не знаючи, з якого саме боку найкраще підійти, ми випадково зайшли до фавели (це дільниці нелеґальних і дуже примітивних будиночків, часто без електрики й води, які бразилійська безпритульна бідота зводить на свій страх і ризик).

Фавели є гарячими точками злочинности, тому йти крізь одну з них «явним» иноземцям не рекомендовано. На щастя, ми пішли в правильному напрямку, орієнтуючися на звуки фрево. Пройшовши кордон поліції, яка обшукувала народ на предмет зброї (Ресіфе має один із найвищих рівнів злочинности в країні), відразу потрапили до величезного скупчення народу, подібного до якого ніколи досі не бачив. Тут панував суцільний хаос. У цьому досить нетверезому, як на 11 ранку, натовпі, що постійно обливався водою, пивом, а також спеціальною піною в балончиках, які тут-таки продавалися, треба було якось просуватися, водночас стежачи, аби тобі не залізли до кишені (в мене там був фотоапарат). Взагалі на карнавал рекомендується іти з порожніми руками, що ми з Либонем і зробили, взявши лише мінімальну кількість грошей. Проте одна камера на двох була необхідністю, — ми були не готові жертвувати нагодою зняти такі екзотичні кадри.

Тут слід пояснити, що на північному сході Бразилії люди європейської зовнішности постійно відчувають на собі увагу оточення. На тебе дивляться абсолютно всі. Величезна більшість ставиться зі щирою симпатією. Проте дехто вбачає у чужинцях нагоду щось одержати. Так, багато людей просять гроші (йдеться не про жебраків, а просто про людей, які йдуть вулицею й ідентифікують тебе як приїжджого). Часто молоді дівчата просто просили сьорбнути пива з моєї бляшанки або дати грошей на проїзд у маршрутному автобусі. Якщо не даси — нема проблем: усміхнуться, вибачаться й підуть собі. Треба сказати, що від узбережжя вглиб провінції починається напівпустеля — сертан. Там живуть дуже бідні люди. Ще у 80-х роках там був страшний голод. Змарнілі мешканці сертану діставалися узбережжя в пошуках харчів. Не знайшовши нічого, вони виїдали абсолютно все, що могли знайти, навіть щурів. Нині багато людей підходили до нас просити грошей, найперше пояснюючи, що вони — із сертану. Цього разу для мене із Семеном все минулося більш-менш, якщо не враховувати, що в натовпі в Олінді в нього з кишені таки витягли окуляри від сонця.

Отже, маневри із проштовхуванням крізь юрму врешті вивели нас до центральної вулиці параду. Вітаючи виконавців на платформі, народ танцював і співав (мене просто вражає, як бразилійці примудряються знати слова чи не всіх своїх пісень, — що би не співалося з платформ або ж увечері на концертах просто неба, все підтримував могутній хор глядачів). Нарешті таки вдалося знайти острівець відносної безпеки, де можна було дещо розслабитися, випити пива, водночас добре бачачи парад і фотографуючи…

Молдавська пісня лине світом

Субота, як я сказав, — вершинний день карнавалу в Ресіфе, коли майже все в місті, включно навіть із багатьма ресторанами у пляжній дільниці Боа В'яжейн, зачинено, і люд чи не в повному складі переміщується до центру. Решта ж карнавальних днів тут проходить досить спокійно, аж до вечора. Ввечері після заходу сонця народні гуляння щоразу відбуваються в старій частині міста — Ресіфе Антіґуа. Центр Ресіфе лежить на кількох островах, з'єднаних між собою багатьма мостами. Завдяки цій посіченості водою, місто дістало назву «бразилійської Венеції». Хоча вода — це єдина подібність із італійським містом. Незважаючи на те, що в центральній частині Ресіфе багато мальовничих колонійних церков, загалом місту далеко до венеційської краси, перш за все через брак єдиного архітектурного малюнку й певну занедбаність. Часто унікальні зразки давньої портуґальської архітектури просто губляться в оточенні новітніх бетонних монстрів. Разом з тим прикрашений до карнавалу острів Ресіфе Антіґуа виглядав досить мило. У різних його місцях було зведено сцени, де до глибокої ночи звучала бразилійська музика на будь-який смак. Скрізь ходили процесії барабанщиків і оркестри фрево. Цікавою особливістю як тут, так і в Олінді, була присутність великих фіґур з пап'є-маше знаних бразилійців, включно з політиками, як-от президент країни — місцевий уродженець Лула або міністр культури Жилберто Жил, який, до речи, є знаменитим у світі співаком. Ці кількаметрові фіґури надягаються на плечі й носяться в натовпі під дотепні репліки. З'ясувалося, що далеко не всі в Ресіфе в захопленні від свого земляка-президента — політика лівих поглядів. Як розповів кельнер одного з ресторанів, з яким розговорилися, пан Лула начебто постійно літає за кордон вирішувати якісь ґлобальні проблеми, проте ще й досі не знайшов часу відвідати рідне місто — одне з найбільш знедолених у країні. Дійсно, багато що тут шокує порівняно з иншими містами, в яких бував. Зокрема, вздовж центральної вулиці люксусової прибережної дільниці з хмарочосами ночами стоять сотні повій, і просто пригнічує кількість неповнолітніх серед них…

Масові ж гуляння збалансовували прикрі враження: це було справжнє свято, і хоча мої спроби танцювати фрево більше нагадували суміш сальси з пам'ятною зі шкільних уроків ритміки «Подоляночкою», про це ніхто навколо не дбав: після пари чудових коктейлів бачіда (суміш місцевого алкоголю — кашаси з амазонськими фруктами, як-от ґуайяба, кажу, асайї або ґуарана), кайпіріньйа (те саме, тільки з добре розчавленим лаймом і цукром) або капета (досить сказати, що це бразильською портуґальською означає «дияволя») всі люди ставали братами. Це все готувалося численними умільцями в барах і просто кіосках, розставлених на кожному кроці. Звідусіль линула музика, причому однією з найпопулярніших тут виявилася пісня молдавсько-румунського тріо О-Zone «Dragostea Din Теі», яка раніше була гітом у Европі. У Бразилії її чули як в оригінальній версії, так і у виконанні якоїсь місцевої Групи портуґальською. Після кількох таких безсонних ночей нез’ясованим лишилося тільки одне питання: що робив біля найбільшої сцени, зведеної під старим океанським портом, іржавий корабель під назвою «Львів» (LVOV) без прапора? Він простояв там з першого по останній день карнавалу.

Олінда

Побачити це чудове містечко-перлину, наче цілком вихоплене з 16 століття, — це вже мрія. Годі вже казати про те, щоб бути тут під час карнавалу! ЮНЕСКО 1982 року назвала Олінду містом світової культурної спадщини. А карнавал тут починається ще за два місяці до офіційного старту, коли проводять репетиції карнавальні блоки. Ці репетиції збирають тисячі глядачів. У дні ж офіційного карнавалу тут щось відбувається безперестану.

Олінду було засновано 1535 року. Місто швидко стало осідком для багатих цукрових плантаторів. Величні церкви лежать на найвищих схилах, з яких постає вражаючий вид на смарагдовий океан. Нижче розташувалися невеличкі різнобарвні житлові будиночки. Це — чудовий зразок неформальної забудови, типової для португальських колонізаторів. Сама назва міста означає «яка краса!» Саме це начебто вигукнув його засновник Дуарте Куельйо, коли побачив краєвид зі схилів.

Олінда — мрія для естетів. Недаремно її вподобала місцева культурна еліта. Наче й не належачи адміністративно до монстра Ресіфе, Олінда лежить лише за 20 хвилин їзди автобусом від пляжної дільниці свого сусіда, де ми з Либонем і зупинилися. Тож найчастіше порядок денний у нас починався пляжем, який переходив в обід з усілякими крабами, рибою, омарами, устрицями. Великою популярністю тут користується, між иншим, те, що бразилійці називають rodizio de sushi. Платиш заздалегідь визначену суму (приблизно 5 евро), а тоді в стилі фуршету їси першокласні суші (в Бразилії багато етнічних японців) у необмеженій кількості хоч весь день! Ніколи не знав, що рибою можна так обжертися! І от після таких обідів шлях кілька разів лежав на чудову Олінду. Раз ми одержали запрошення на приватне карнавальне приймання у відомого в Бразилії співака Алсеу Валенси, який водночас є власником однієї з найбільших у країні броварень «Антарктика». Його маєток в Олінді лежить на одному зі схилів з мальовничими краєвидами, а тераса нависає над вулицею, що нею пролягає карнавальний маршрут. Як гарно було кілька годин просто стояти на тій терасі, попиваючи холодне пиво та спостерігаючи за святковими сценами внизу!..

Нарешті карнавал добіг кінця й настав суцільний спокій. І тоді було надзвичайно доречно провести пару днів у спокійному місті Натал, що на півдорозі між Ресіфе і Форталезою. Чудовий мікроклімат, у якому спека не «прибиває», пляжі із золотим піском і золотавою прозорою водою, дизайнерські новобудови, що їх, приваблені місцевим цілорічним літом, розкуповують спритні иноземці. Поблизьке рибальське село Женіпабу, з машинками-баґі, що ганяють дюнами, й верблюдами, завезеними з Африки, було максимально наближеним до моєї уяви про рай. Нарешті сімейство маленьких лемурів, які просто так перебігали дротом між ліхтарями в місті й робили дуже здивовані кумедні ґримаси, дивлячися вниз і виглядаючи, хто це там до них у зневірі гукає, як це робив я… Що ж, мабуть, забув я клясику: «Ані ка-а-ак приґнут!»

Про автора

ЧИТАЧ

Юрій Андрухович

Насправді це ніякий не Освальдо і не Ріо. Насправді це Семен Либонь — більшість із Вас ще мусить пам'ятати цього симпатичного і смішного поета з легендарної «Пропалої грамоти», і той 89-й рік, і першу «Червону руту», і перший «Вивих» у львівській Опері. Ви принаймні чули про нього і навіть могли його цитувати — десь, колись, поруч із Позаяком та Недоступом. А зараз він цілком несподівано повертається — у формі цієї абсолютно соковитої і трохи щемкої книги. Це схоже на матч Україна — Бразилія. При цьому наші увесь час атакують і, здається, виграють.

ЧИТАЧ

Лен«(Легендарний» Ліґґінс, рок-група The Ukrainians, Лондон

Ріо Кундер, також відомий як Семен Либонь, останні 15 років провів, харчуючись плодами зі столу британської багатокультурности, бавлячи себе найкращою і найп'янкішою сумішшю мистецтва, літератури, музики, яку тільки здатна запропонувати наша планета.

Одним із багатьох досягнень Ріо Кундера було написання текстів для нашої Групи The Ukrainians, включно з українською адаптацією пісень легенди британського панк-року Sex Pistols.

Справді дивовижний роман «Panicoffski» — це черговий вияв його надзвичайного таланту. Ця книжка багата, вона шокує й освічує. Читайте, поглинайте й входьте до світу Ріо Кундера — інтелектуала, життєлюба й людини світу.

ВИДАВЦІ

Брати Капранови

Ви бачили українця, що вчить латиноамериканських танців усю Британію? А він перед вами. Наш Семен Либонь живе в Англії і складає гідну конкуренцію всіляким мачо на ґрунті сальси, самби, танго та текіли;)

Про це, власне, і книжка. Що тут з особистого досвіду, а що вигадка — автор скромно мовчить. І ми не наполягаємо. Бо танці не дарма вважаються сублімованим сексом. А у випадку Семена Либоня це вже справжній, жагучий, латино-український секс.

Рекомендуємо цю книжку чоловікам. Ну, а в першу чергу все-таки жінкам. Бо кожна жінка хоче знати, що про неї думають чоловіки. Особливо під час танцю.

Примітки

1

У Бразилії нарешті дізнався, що фільм «Ґенерали піщаних кар’єрів" за романом Жоржі Амаду, який свого часу став справжньою ревеляцією для «незайманого» екс-СРСР, насправді португальською називається Captaes d'Areia, тобто «Капітани піску», Так він, власне, і перекладається усіма мовами, у чому я переконався в музеї Амадуа в Сальвадорі. Там є стенди з перекладами його книжок всіма можливими мовами, включно з вірменською, казахською і албанською. Але нічого українською. Так от нарешті я зміг пояснити своїм бразилійським друзям, який фільм я маю на увазі. Тепер вони дивуються, до чого на пляжі якісь кар'єри і чому ґенерали?

(обратно)

Оглавление

Вступні нотатки від автора

Частина перша Un, dos, tres… cuatro, cinco, seis — salSA!

Частина друга: додатки

О Ріо, Ріо! — Нотатки поручника запасу про піщані кар'єри й карооких "Каріок»

Про автора

*** Примечания ***