Вибрані листи [Пліній Молодший] (fb2) читать постранично

Пліній Молодший Вибрані листи

Пліній Молодший: обов’язки і студії

Отож, коли ми вільні від обов’язкових занять і турбот, тоді прагнемо щось побачити, почути: вважаємо, що для щасливого життя потрібно збагачуватись у пізнанні або чогось прихованого, або гідного подиву.

(Ціцерон. Про обов’язки)

І

Ще Гомер у своїй «Одіссеї» ділить людей на «диких, що правди не знають» — і на «зичливих серцем, гостинних і богобоязних». Ті другі, що для еллінів має особливу вагу, — «ясномовні». Усі ті чесноти, що виводять людину з первісної дикості, загалом роблять її людиною, Ціцерон окреслює поняттям «humanitas» — людяність. Головним чинником тут — мова: яка вона — така й людина. Про це чи не найстисліше, сапфічною строфою, — Горацій у звертанні до Меркурія, що був, зокрема, й опікуном поетів: «Меркурію, промовистий внуче Атланта, ти, хто дике життя первісних людей облагородив словом і прекрасним звичаєм палестри…» Коли читатимемо цю строфу в оригіналі (тут — проза), звернемо увагу на те, що у ній, мовби звуковим рефреном, у канві слів, з яких зіткана ода, під ритмічним акцентом (іктом), звучить латинський іменник os, рот, уста (у родовому відмінку or-is; звідси, від основи іменника, — оратор, промовець: «Mércurí, facúnde nepós Atlántis, / quí ferós cultús hominúm recéntum / vóce fórmastí catus ét decóre / móre palaéstrae…» Наприкінці строфи Горацій наче припечатує свою думку звуковим повтором: -ore, -ore — устами, устами, тобто: словом, словом. Ось що, наголошує чільний римський лірик, — є рушієм справжньої цивілізації: мовлене слово, його вага, його лодинотворча функція. До речі, латинський іменник vox означає не тільки голос, а й слово, бо в античну добу читали лише вголос: хто глянув на писане слово — одразу й озвучував його (подумки читати тоді просто не вміли). Звідси й особлива увага до всіх відтінків мовленого слова, до поведінки, до рухів, до виразу обличчя того, хто виголошує слово.

Найвищим зразком для римлян були тут греки — їхні поети, їхні оратори, письменники загалом, про що знову ж Горацій у своєму «Поетичному мистецтві»: радить гортати грецьких поетів «денною і нічною рукою», бо саме їм «дала Муза хист округлими мовить устами». Ось до цієї «округлості», тобто довершеності, й стреміли римські письменники. А як далеко вперед може піти талановитий учень, видно хоча б із наведеної строфи Горація (що вже казати про Вергілія): такої віртуозної поетики, такого майстерного використання усіх прихованих потенцій слова у грецьких зразках не знайдемо. Але ті учні, — а вони таки геніальні, — були на диво скромними: сам Горацій найбільшою своєю заслугою вважає те, що зумів «на італійський лад заспівати еолійські пісні»; Пліній Молодший, що вирізнявся особливою вимогливістю до себе як письменника й особливою скромністю, ледь не обожнював культуру давніх еллінів — ахейців (VIII, 24). Він, як ніхто з інших римських письменників, тримався Горацієвої поради — постійно взоруватися на грецьких поетів. Щоденне вдосконалення письма було для нього вдосконаленням особистості, плеканням тих рис, про які Гомер, — щирої доброзичливості, гостинності, богобоязності. Тож йому не надто справедливо дорікають надмірною увагою до слова, отже, деякою штучністю, вишуканістю вислову: автор «Листів» ніколи не перекрочує міри, «золотої середини», інакше не був би «ясномовним»; блиск, що від риторичного вишколу, у нього ніколи не бере гору над ясністю, джерелом якої — душа. До тієї ясномовності письменник ступав усе своє життя, а першим учителем був Гомер: учив він, за словами Горація, «не з пломеню дим, а з диму — пломінь ясний добувати» (звідси, можливо, й Франкова метафора: «вогонь в одежі слова»).

Ця дорога до світла, що у слові, почалася для майбутнього письменника й державного діяча у містечку Комо, що в Північній Італії, на березі озера Ларія (нині Комо), де він народився 61-го або 62-го р. н. е. Його батько, Люцій, з давнього роду Цеціліїв, обіймав поважну посаду в управлінні містом, де й одружився з сестрою теж впливового за своїм походженням Плінія Старшого — письменника, вченого-природодослідника й державного діяча. Помер Люцій передчасно, поручивши свого сина, ще зовсім маленьким, материнській опіці. Безтурботне життя хлопчика, що насолоджувався затишком рідного містечка, довго не тривало: надходила пора вчитися, бо домашньої освіти було замало, — і мати зі своїм сином, десятирічним Секундом (таке мав прізвище), переїжджає в Рим до свого брата — Плінія Старшого. Той свої службові обов’язки — а командував він військовим флотом, що стояв у Мізені (Кампанія) — поєднував з невтомною дослідницькою працею, вражаючи всіх своєю неймовірною працездатністю (одна лише «Природнича історія» — у 37-ми книгах; таких книг у нього — десятки), а його зацікавлення були справді