Суспільно-політичні твори [Микола Іванович Міхновський] (fb2) читать онлайн

Микола Мікновський Суспільно-політичні твори

Ростислав Семків. Архітектор демократичної нації

Національна свідомість не береться нізвідки. Коли чуємо, що каталонською або чеською мовою свого часу мало хто розмовляв, а потім їх було відроджено, а самі ці нації знову стали помітними на європейській мапі, то можемо бути певними: якась частина їхніх освічених громадян, попри загальні труднощі часу та, можливо, особисті негаразди, продовжувала вибудовувати у власній свідомості образ національної держави. І це не просто мрійники — це справжні ментальні архітектори, що за багато років наперед проектують чіткі обриси будівель майбутніх спільнот, зводять гармонійні храми уявлень для дальших поколінь. Микола Міхновський якраз серед таких наших будівничих.

Ще досі трапляється чути, що українська незалежність 1991 року втілилася начебто несподівано й неочікувано. Так можуть казати хіба одверті детерміністи від історії, котрі звикли всі події пов’язувати штучним плетивом безпосередніх причин і наслідків. Натомість вони недобачають спонук та імпульсів, котрі рухають історію на глибших рівнях. Їм невидимі метафори історії — думки та образи, колись силою розуму запущені у простір, щоб за певний час повернутися, як повертається, прорізаючи пустку простору, комета. Таким мислителем був Міхновський. Брошура «Самостійна Україна» написана 27-річним юнаком і має 23 сторінки, та імпульс, котрий вона надала, вплив, що чинить досі, втілившись у пізніших текстах і партійних програмах, скалькулювати навіть не зможемо. Знаємо лише: тоді, у майже невидимому від нас 1900 році, коли брошуру написано, довкола було повно монархістів, анархістів, автономістів та федералістів, які роль і долю України бачили по-різному, але ось молодий адвокат виходить наперед і сміливо та чітко каже: самостійна!

Насправді все починається якраз із таких брошур та відозв, з громадських організацій, як «Братство тарасівців», до якого Микола Міхновський належав ще студентом, з утворених ним та соратниками на самому початку ХХ століття Революційної української партії та Української народної партії. Власне, Микола Міхновський ніколи не припиняв суспільної активності: працював фахово як юрист, але багато більше робив як громадський діяч, публіцист та видавець.

Адже нації, що виростає на ґрунті давнього етносу, потрібно набути нових форм, буквально сформуватися, оформитися в низках інституцій, що стануть надійними ланками її майбутнього функціонування. Якщо індивідів у націю об’єднують відчуття спільного походження, єдиної історії та культури, то хтось має наголошувати й розбудовувати ці уявлення. Потрібні не одиниці, а групи подвижників, а ще краще — фахово підготованих адептів, інтелігенції, людей, котрі розповідатимуть нації про неї саму. В 1904 році М. Міхновський у співавторстві з В. Макаренком друкує брошуру «Справа української інтелігенції в програмі УНП», там, зокрема, є такі слова: «Єдиний порятунок української інтелігенції є — стати в оборону прав політичних і культурних свого народу, здобувати національну школу, пресу і літературу; в цім вона найде собі свій економічний порятунок, свій добробут, свою почесну діяльність, твердий і могучий ґрунт на так довго, доки існуватиме українська нація». Власне, тут означено програму, котру досі належить виконувати та розширювати. Правдиво розвинутих національних освіти, медій, літератури та інших мистецтв остаточно ще не витворено й досі, а чинну актуальність і дієвість цих механізмів ніхто не зважиться поставити під сумнів. Виходить, що Микола Міхновський бачив проблему й окреслив шляхи її вирішення ще 110 років тому. Й також бачимо, що за цей час ми, на жаль, не так далеко просунулись у виконанні даної програми.

Тим часом проект Міхновського сягає ще далі. Він розуміє, що самотньо інтелігенція нації не створить та її завдань не вирішить. Кардинальна відмінність національної будівлі Міхновського від націоналізму Донцова полягає якраз у егалітарності поглядів першого. Тому завдання Микола Міхновський покладає також і для робітничого прошарку суспільства. У відозві «Робітницька справа у програмі УНП» він пише: «Організування усіх українських робітників в одну національну армію з метою вигнання з України усіх зайд, хто б вони не були, і захоплення в свої руки усієї української промисловості, націоналізація її, чи шляхом права, чи шляхом примусу — се становить ціль Української народної партії в сфері робітницького питання». При цьому, якщо лише не сприймати написане дослівно, розуміємо, що теоретик веде мову про вигнання саме узурпаторів та визискувачів, тобто представників націй колонізаторів, а його бачення українства може бути розширене й включатиме всіх, хто визиску національному інтересові не чинить. Врешті, згадану відозву Міхновський завершує закликом досягнути «єдиної нероздільної самостійної демократичної України освічених ро-бучих мас, до заснування тієї великої держави національної, у яку увійдуть усі частини українського народу». Сказане потенційно містить можливість розуміти спільноту «український народ» і як багатонаціональне утворення, за винятком тих представників інших націй, що бачать Україну колонією. З іншого боку, незаперечною є налаштованість Міхновського на побудову саме демократичної держави, що різко контрастує із традиціоналістським елітаризмом Дмитра Донцова.

Концепції Миколи Міхновського ввійшли в обіг серед мислячих українців і дали плоди через сто років по своєму формулюванні, не загубившись у часі та серед розпачу страшних історичних подій. Напередодні 2004 року ніхто не вірив, що в Україні загалом можливі масові виступи проти консервативної та корумпованої влади, котра вела країну до ще глибшої стагнації. У 2013/ 2014, після зневіри, котру принесли міжусобиці всередині помаранчевої коаліції та реванш проімперських сил, мало хто мав певність, що суспільство вийде на барикади вдруге. Проте механізми спротиву спрацювали: нація довела, що вона хоче бути і буде демократичною. У протистоянні обох революцій також стала очевидною неактуальність поділів на україно— та російськомовних, етнічних українців та росіян, щойно вони спільно виступають як «український народ» проти власних чи чужих узурпаторів. На обох Майданах і зараз, на Східному фронті, ми бачимо солідарну дію всіх соціальних прошарків і всіх етносів нашої держави, котрим важить Україна й котрим важливо, щоб вона була «самостійна та демократична», як те й заповідав Микола Міхновський. Це, власне, і є Українська нація, котра демонструє свої знову молоді мускули та заявляє про себе світові. Її мозок живлять думки не лише сучасних, а й давніших мислителів, котрі свого часу сказали, що могли й мусили сказати. Наше завдання зараз — взяти з їхніх думок найраціональніші та досі актуальні. Тому ця книжка є пропозицією для роздуму, а відтак — можливістю знахідки і осмислення, важливою ланкою нашого міркування про минуле та майбутнє українського національного організму.

Федір Турченко. Микола Міхновський: Становлення світогляду

З іменем Міхновського і його соратників пов’язана ціла суспільно-політична течія у Наддніпрянській Україні початку ХХ ст. — самостійницька. Діячів такого масштабу, як Міхновський, в історії України останнього десятиліття ХІХ ст. — першої чверті ХХ ст. було небагато, а їх вплив на громадсько-політичні процеси в суспільстві важко переоцінити. Такі, як він, торували політичні шляхи для цілої нації, і тому у сьогоденній Україні ми прагнемо знати про них якомога більше.

Відгуки про Міхновського залишили багато сучасників, причому спектр оцінок, які давалися Міхновському, був надзвичайно широкий — від вкрай негативних до апологетичних. Але майже завжди перед читачем поставала не жива людина з її шуканнями, пристрастями, досягненнями і помилками, а символ, інколи — суха, заформалізована схема. Напевне, інакше не могло і бути — адже всі ці оцінки давалися політиками, від яких годі було чекати об’єктивності і неупередженості.

На сприйняття Міхновського нашими сучасниками особливо впливає той факт, що його опонентами і жорсткими критиками були видатні діячі українського визвольного руху, у т. ч. М. Грушевський, В. Винниченко, С. Петлюра, Д. Антонович, Б. Мартос, Є. Чикаленко, С. Єфремов та ін. До їхньої думки в українському суспільстві прислуховувалися за життя Миколи Міхнов-ського і прислуховуються тепер.

Погляди Міхновського різко контрастували зі світоглядом традиційного українця. І у цьому відношенні Міхновський не був «дитиною свого часу». Здається, що він взагалі жив у іншому, ніж його сучасники, часовому вимірі. Тодішнє українське суспільство не готове було визнати природність і органічність інших поглядів. Носії цих поглядів були приречені на місце марґіналів українського політикуму. Лідери українського руху відмовляли їм навіть у праві на існування, хоча вони, без сумніву, мали це право, що підтвердили наступні десятиліття української історії.

Сьогодні ситуація змінилася. Ми приходимо до принципового визнання «нормальності» української нації. Якщо це справді так, то ми повинні визнати і право на існування в її інтелектуальному середовищі того, що М. Бахтін називає «численними свідомостями з їхніми світами». Розглядаючи світоглядні позиції Міхновського під цим кутом зору, Марія Кармазіна цілком слушно називає серед цих свідомостей і лібералізм, і соціалізм, і консерватизм, і націоналізм: «Сприймаючи їх рівноправними і не віддаючи жодному з вказаних напрямків переваги (тобто, сприймаючи поза ідеологічними уподобаннями чи упередженнями), ми оцінюємо кожну з них, керуючись тим, яким є її внесок в інтелектуальну скарбницю народу, в розвиток української нації в системі європейських націй як державних, так і — винесемо окремим рядком — недержавних»^[1].

Започаткував дослідження життєвого шляху Міхновського один з його однодумців Сергій Шемет, який виступив 1925 р. з посмертною згадкою про нього^[2]. Невелику брошуру про діяльність Міхновського в дореволюційні роки видав Р. Борис^[3]. У 20-ті — 30-ті рр. про нього писали також Ю. Коллард, В. Євтимович, О. Коваленко та інші сучасники Міхновського^[4].

В роки Другої світової війни, коли ідея самостійності України знову набула масової підтримки, в колах ОУН виникла ідея створення книги про Миколу Міхновського. Певно, мова йшла про видання пропагандистського характеру. За цю роботу взявся добрий знайомий М. Міхновського, з яким той співпрацював у 1917-1918 рр. в Українській хліборобсько-демократичній партії, Віктор Андрієвський. Але під час війни рукопис безслідно зник, так і не побачивши світ. Лише 1950 р. Віктор Андрієвський опублікував у Західній Німеччині скорочену версію цього матеріалу^[5]. 1974 р. ця версія у формі статті була опублікована у «Визвольному шляху».

Після закінчення Другої світової війни в США над біографією Міхновського працював Петро Мірчук. 1960 р. у Філадельфії була опублікована його невеличка монографія під назвою «Микола Міхновський. Апостол української державності». Про ідеологічну спрямованість книжки, крім назви, свідчить і її передмова, у якій зазначено: «Тоді, коли про різних руїнників-“атаманів” написано безліч споминів, повістей, праць, про великого апостола Української Державності Миколу Міхновського, про того, кому революційні події в Україні після розвалу царської Росії завдячують свій національно-державницький характер, ще й досі не написано ні однієї монографії, ні однієї основнішої праці»^[6]. Монографія Мірчука є досьогодні найповнішим описом життя Міхновського, хоча вона побудована, значною мірою, на припущеннях і грішить численними неточностями. Зокрема, Міхновському Мірчук приписує ряд видатних ініціатив українського руху: утворення «Братства тарасівців» і авторство його документів, організацію Революційної української партії (РУП), Центральної Ради тощо. За цю схильність до ідеалізації Міхновського Петро Мірчук гостро критикувався в зарубіжній україністиці. Зокрема, Р. Млиновецький (Роман Бжеський) стверджував, що все, що робив у 1917-1918 рр. Микола Міхновський, було не його власною ініціативою, а виконанням завдань «Братства самостійників», від імені якого він діяв^[7].

У 50-ті рр. з амбітним проектом — створення політичної біографії Миколи Міхновського — виступив журналіст і публіцист, член Проводу ОУН Зиновій Книш. Він зібрав і опублікував свідчення ще живих тоді сучасників Міхновського, очевидців подій, деякі документи, що характеризували його життєвий шлях^[8]. Але йому, як, зрештою, й усім іншим авторам, не вдалося навіть установити найважливіших дат життя М. Міхновського (зокрема, день народження, роки навчання у гімназії, рік вступу до університету і його закінчення, інші рубіжні етапи життя тощо).

Нічого несподіваного у цьому немає. Маючи у своєму розпорядженні, головним чином, матеріали мемуарного характеру, на щось більше З. Книш, як й інші дослідники, розраховувати не міг. На відміну від багатьох своїх сучасників, Микола Міхновський не залишив автобіографії, спогадів або щоденника. Про нього писали інші, у тому числі й ті, хто мав у свій час з Міхновським дуже складні, а то і ворожі відносини. Інших джерел достовірної інформації про його життя за кордоном виявилося також мало, бо доступ іноземних дослідників до радянських архівосховищ був обмежений, а вітчизняні автори не мали можливості писати про діячів українського визвольного руху.

Сучасні українські історики мають значно кращі можливості для дослідження біографії Миколи Міхновського. У їх розпорядженні — архівосховища, рукописні фонди, бібліотеки. Та скористатися усім цим належним чином вони не зуміли, хоча за останнє десятиліття і написали декілька статей, у яких, враховуючи історичний досвід ХХ ст., робиться спроба визначити місце і роль Міхновського в українському визвольному русі^[9]. Прийшов час для створення узагальнюючої роботи про М. Міхновського, яка б, по можливості, в комплексі розкрила його життєвий шлях. Без вирішення цього завдання загальна картина історичного процесу в Україні наприкінці ХІХ — у першій чверті ХХ ст. залишиться неповною, до певної міри, однобокою.

Автор цих рядків зробив спробу, спираючись на весь комплекс документів і матеріалів, у тому числі раніше неопублікованих, вирішити частину цього важливого завдання — проаналізувати формування світогляду Миколи Міхновського і становлення його як особистості. Хронологічно нарис, що пропонується читачеві, охоплює період його життя від народження в 1873 р. до початку 1899 р., коли він залишив Київ і оселився у Харкові, де у 1900 р. написав основну роботу свого життя — «Самостійну Україну».

ДИТИНСТВО

Все починається з дитинства. «Засади, закладені в дитинстві, схожі на вирізані на корі молодого дерева букви, що ростуть разом з ним, становлячи невід’ємну його суть», — писав Віктор Гюґо. Ця думка письменника-роман-тика далеко не беззаперечна — життя знає багато випадків, коли враження дитинства, якщо і не зникають безслідно, то не відбиваються кардинально на формуванні дорослої особистості. Суспільство, школа, держава формують громадян у відповідності зі своїми потребами і часто істотно коригують дошкільне виховання. Особливо відчувається цей вплив у країнах, позбавлених державної незалежності. Лояльність владі є одним з головних завдань освіти і виховання в цих країнах. А якщо виховується особистість, яка виходить за рамки цієї лояльності, то це, скоріше, виняток з правила, ніж саме правило. У випадку з Миколою Міхновським ми маємо яскравий випадок винятку з зазначеного правила. Микола Міхновський увійшов в історію як один з найпослідовніших серед тодішніх українців противників Російської імперії, один з найяскравіших прибічників незалежності України. Без сумніву, це не було загальне правило навіть серед палких патріотів України.

Дитинство і юність, коли відбувалося формування світогляду Миколи Міхновського, в літературі описані надзвичайно скупо. Навіть автори, які особисто знали Міхновського і співпрацювали з ним — Сергій Шемет і Віктор Андрієвський — майже нічого не написали про його дитячі і юнацькі роки.

Сім’я Міхновських, якщо підходити з мірками того часу, за чисельністю була середньою. У ній було виховано три сини — Володимир, Гаврило і Микола, а також дочка. Утримувалася сім’ я працею батька, священика церкви Всіх Святих (с. Турівка Прилуцького повіту на Полтавщині, тепер — Чернігівська обл.) Івана Міхновського. Було також 17 дес. землі, з них 15 дес. польової, а 2 дес. — присадибної^[10]. Сім’я не бідувала, хоча жила досить скромно, бо розраховувати на розкіш при таких прибутках не доводилось. До праці по господарству залучалися всі, у тому числі й діти. Взагалі, сімейний побут Міхновських був цілком селянським, народним, ґрунтувався на здорових моральних основах. Може, саме тому всі діти знайшли себе в житті і тою чи іншою мірою виявилися причетними до українського національного руху, про що йтиметься у нарисі. Але у ХХ ст. цей давній український рід став відомим, перш за все, завдяки Миколі Івановичу Міхновському, наймолодшому в родині турівського священика.

Відомо, що народився він 1873 р. Але число і місяць у публікаціях про Міхновського не наводить жоден автор, навіть Сергій Шемет, який його добре знав, і Віктор Андрієвський, що деякий час з ним співпрацював. Встановити точну дату могла б допомогти метрична книга турівської церкви Всіх Святих. На жаль, вона не збереглася. Зате добре зберігся архівний фонд Прилуцької чоловічої гімназії, яку у свій час закінчив М. Міхновський. Цей фонд знаходиться в обласному державному архіві Чернігівської області. У ньому знайдено копію свідоцтва про народження М. Міхновського, видану на прохання його батька Івана Міхновського Полтавською духовною консисторією. В копії зазначено: «В метричній книзі, що зберігається в архіві Консисторії Прилуцького повіту села Турівки Всіх Святих церкви за тисяча вісімсот сімдесят третій (1873-й) р. під № 17-м записано так: Марта дев’ятнадцятого (19) числа, села Турівки у приходського священика Іоанна Іоаннова Міхновського і законної його дружини Олександри Федорівни, обох православних, народився син Микола»^[11]. В копії вказано і дату хрещення — 20 березня 1873 р.

Цьому документу, складеному за всіма правилами відповідного жанру, можна було б без будь-яких застережень довіряти, коли б не одна обставина: у цьому ж фонді знайдено ряд інших паперів, які вказують на іншу дату народження Миколи Івановича — 10 березня 1873 р.

Перший раз ця дата наводиться в рішенні керівництва гімназії про переведення Миколи Міхновського до 5 класу. Це рішення було прийняте 20 серпня 1887 р., і підставою для нього стало, серед інших документів, метричне свідоцтво, точніше, як про це написано в самому рішенні — «выписка» (витяг) з метричного свідоцтва^[12]. Вдруге дата 10 березня 1873 р. як день народження Миколи Міхновського, наводиться в іншому важливому і відповідальному з точки зору оформлення документі — у свідоцтві про його приписку до першої призовної дільниці Прилуцького повіту. Цей документ датується 21 грудня 1890 р. і виданий Прилуцьким повітовим з військової повинності присутствієм^[13]. Втретє 10 березня 1873 р. як день народження Миколи Міхновського наводиться у «Списку осіб, що бажають бути допущеними до екзаменування на зрілість в Прилуцькій гімназії». Четвертий раз ця дата наведена і у самому Атестаті зрілості^[14], який Микола Міхновський одержав після закінчення гімназії.

Виникає питання, яким документам слід віддавати перевагу? Гімназичним паперам і приписному свідоцтву, які чотири рази називають один день народження — 10 березня 1873 р.? Але цілком можливо, що всі вони (у тому числі і приписне свідоцтво) ґрунтуються на єдиному документі — тій самій «выписке» (витягу) з метричного свідоцтва, на яке лише посилаються в рішенні про переведення Міхновського до 5 класу, але не наводять його. Якщо це так, то більше довіри викликає копія метричного свідоцтва, де наведена інша дата дня народження — 19 березня 1873 р. Малоймовірно, щоб помилився секретар духовної консисторії — особа, акуратність і точність якої є головними професійними рисами. До того ж, у копії свідоцтва про народження дата народження (19 березня) і дата хрещення (20 березня) розходяться лише на один день. Це типовий і дуже поширений для сльської місцевості інтервал: засвідчити день народження дитини прагнули якнайшвидше. У зв’язку з цим дуже важко припустити, щоб дитина священика, яка народилася 10 березня, була цим священиком хрещена аж 20 березня.

Ще один аргумент на користь 19 березня як дня народження Миколи Міхновського. Метричне свідоцтво виписувалося через парафіяльного священика — тобто батька, Івана Івановича Міхновського, і перш ніж попасти у Прилуцьку гімназію, повинно було побувати у його руках.

Все вищесказане дає підстави стверджувати, що днем народження Миколи Міхновського є 19 березня 1873 р. Це підтверджують і матеріали Державного архіву м. Києва, де містяться фонди Київського університету, у якому вчився у свій час М. Міхновський. У томі 5 відомостей про студентів Київського університету зазначається, що Микола Міхновський народився у Ту — рівці Прилуцького повіту 19 березня 1873 р. За новим стилем це 31 березня^[15].

Микола у сім’ї Міхновських був пізньою дитиною. Старший брат Володимир у рік його народження був на передостанньому курсі Полтавської духовної семінарії і готувався вийти на самостійний життєвий шлях. Сестра була вже зовсім дорослою і вийшла заміж за Якова Совачова, коли Микола ще був немовлям. Ось чому вплив старшого брата та сестри на формування особистості Миколи Міхновського був обмеженим. Якщо вже говорити про вплив старших у сім’ ї, то це, перш за все, вплив батьків, Івана Івановича і Марфи Федорівни Міхновських, а також середнього брата Гаврила, старшого від Миколи на цілих вісім років.

Іван Іванович Міхновський користувався глибокою повагою серед своїх колег і мирян. Йому вдавалося залишатися на хорошому рахунку у начальства, хоча спілкувався вів виключно українською мовою, цікавився українськими народними звичаями, збирав фольклорний матеріал і друкував його в «Полтавских губернских ведомостях»^[16]. Коли народився Микола, його батькові було вже майже 50 років, матері — 44. В такі роки сімейний уклад вже досить усталений, майже консервативний, і все сильніше проявляється схильність до неухильного підтримання сімейних традицій. В той же час батьки мають більше часу для виховання дітей і роблять це з урахуванням попереднього досвіду, тобто, на їх погляд, краще, ніж раніше. Інколи це виливається у сімейний деспотизм, який деформує характер дитини. Але Миколі і його братові Гаврилу пощастило. Батьки виявили педагогічний такт і виховували молодших дітей так, як підказував їм здоровий глузд, народна педагогіка.

В процесі виховання Миколи чи не найважливішу роль відіграли традиції. Його батькам, зважаючи на їх вже немолодий вік, на пам’ять часто приходили яскраві сторінки минулого, і в їхнії розмовах нерідко з великим пієтетом згадувалося ім’я покійного місцевого поміщика Миколи Андрійовича Маркевича. Микола Маркевич був відомим українським істориком, етнографом, поетом, музикантом і, за оцінкою О. Оглоблина, «одним з найкуль-турніших людей тогочасної України»^[17]. У нього було багато друзів, серед яких особливе місце належало Тарасові Шевченку. З ним Івану Міхновському, напевне, доводилося спілкуватися особисто в поміщицькому маєтку під час неодноразових відвідин поетом Турівки^[18]. Для малого Миколи це не була занадто абстрактна старовина. Поряд з церквою стояв поміщицький будинок, де колись відбувалося все те, про що говорили старші. Його двері були широко відчинені і для Миколиних батьків, і для самого Миколи. У цьому маєтку мешкали Микола Миколайович Маркевич і його дружина Марія Дмитрівна. Були вони, як і у свій час Микола Андрійович Маркевич, не чужими для Міхновських. Традиції тісного спілкування Маркевичів з Міхновськи-ми, започатковані ще у 40-ві — 50-ті роки, продовжили сім’ї Миколи Миколайовича і Івана Івановича. Відносини цих сімей були теплими, можна навіть сказати, сердечними. Саме тому, мабуть, Микола Миколайович і Марія Дмитрівна погодилися хрестити Миколу Міхновського, а значить, кумуватися з Іваном Івановичем та Марфою Федорівною Міхновськими^[19].

Такий статус відносин передбачав високу міру взаємної довіри. Напевне, з сімейних розмов, а також з розмов між Маркевичами і рідними батьками, ще зовсім молодий Микола вперше почув і прізвище Тараса Шевченка. Зокрема, Микола Миколайович міг розповісти не лише про дружбу батька з геніальним поетом, а й про листування й особисту зустріч у 1857 р. з Шевченком його брата Андрія Миколайовича Маркевича^[20]. Андрій Маркевич продовжував справу свого батька, збираючи етнографічні матеріали і здійснюючи їх музичну обробку. Його діяльність викликала схвальну оцінку Тараса Григоровича. У листі до Куліша Шевченко писав про музичні обробки Андрія Маркевича: «Добре, дуже добре, а особливо “Морозенко”: він мені живі-сенько нагадав нашу милу бесталанну Україну»^[21]. Важко уявити, щоб про це не йшлося у розмовах між Маркевичами і Міхновськими і щоб про Тараса Шевченка, його страдницьке життя і поетичний геній малий Микола не дізнався дуже рано.

А з другого боку, немає фактів, щоб стверджувати, що батьки цілеспрямовано виховували Миколу в національному дусі. Напевне, інформація, яку він одержував від батьків, була безсистемною і не переслідувала якоїсь конкретної виховної цілі. Вона могла загубитися в глибинах його пам’яті, коли б щоденно не закріплювалася в багатому світі дитячих емоцій враженнями від народних звичаїв і народної творчості, побуту, які хлопчик засвоював, спілкуючись зі своїми односельчанами. Без сумніву, малий Микола був у полоні сільського оточення і всього того, що називають «національною стихією».

Але були й інші чинники, які справили вплив на формування світоглядних засад Миколи Міхновського. Про свій народ, його минуле Микола чув не лише з народних переказів та пісень. В ті часи дуже популярним було домашнє читання, і довгими зимовими вечорами батьки і діти з захопленням слухали художні твори, у тому числі і про українську минувшину. Такі сімейні читання служили не лише для задоволення інтересів дорослих, а й для підготовки дітей до школи, розширення їх світогляду у молодшому шкільному віці. Як правило, читалися книги Миколи Гоголя, Олекси Сторо-женка, Данила Мордовця та інших популярних письменників, друковані російською та українською мовами. Після Валуєвського указу 1863 р. і Емсь-кого циркуляру 1876 р. українське друковане слово було заборонене. Але той, хто перед собою ставив за мету одержати книги Івана Котляревського, Григорія Квітки-Основ’яненка, Івана Нечуй-Левицького і навіть Тараса Шевченка, міг це зробити. Без сумніву, в сім’ ї Міхновських були книги Тараса Шевченка, був його «Кобзар». Магнетичний вплив творчості Тараса Григоровича Микола Міхновський відчув дуже рано і перебував у його полоні все своє життя.

Про початкову освіту Миколи Міхновського немає жодних відомостей. Очевидно, він здобув її в домашніх умовах. Так тоді було прийнято у сім’ ях, які прагнули дати своїм дітям середню, а потім і вищу освіту і мали матеріальні можливості для цього. Напевне, досить рано було прийняте рішення: зорієнтувати Миколу на світську освіту. Мабуть, цьому передували роздуми і вагання, хоча немає підстав стверджувати, що рішення це далося Івану Івановичу Міхновському, потомственому священику, дуже важко. Батько — досвідчена, мудра і достатньо інтелігентна людина — добре орієнтувався в життєвих реаліях. Станове суспільство на очах розкладалося, і для дітей священиків відкривалися більш привабливі перспективи, ніж просто повторити кар’єру батька. Ось чому Миколу стали готувати для вступу не в духовну семінарію, а у гімназію. В прилуцькій гімназії вже навчався Гаврило Міхновський, і батьки були достатньо обізнані з організацією навчального процесу в гімназії і умовами життя для приїжджих гімназистів.

Уживані в навчальному процесі букварі і читанки писалися малозрозумілою для дітей-українців російською мовою і були нецікавими і занадто складними для дітей, бо розраховані на жителів великоруських губерній. «Великорусский ребенок, прийдя в школу, слышит из уст учителя и находит в книге родную и знакомую ему по дому речь. Образы, которые занимают его воображение, близки и понятны ему. Поэтому, едва усвоив технику чтения, он уже может накапливать познания, взяв от школы все, что она может дать. Совсем в другом положении находится малорусский ребенок в этой же самой школе. “Из дому, из этого светлого рая, — пишет Ушинский о малорусской школе, — где все ясно, понятно, близко сердцу, малороссийское дитя попадает в темный ад — русскую школу, где все темно, чуждо, непонятно”.

В самом деле, из уст учителя ребенок слышит чужие ему звуки, книги наполнены ничего не говорящими уму и сердцу ребенка словами и образами, на каждом шагу приходится преодолевать странные сочетания, механизм чтения не доставляет ребенку никакой радости — к чему складывать звуки, если из этого ничего не выходит»^[22].

Це слова з промови, виголошеної самим Миколою Міхновським в 1901 р. на засіданні Харківського товариства поширення у народі грамотності, активним членом якого він був. Вони дуже точно відбивають психологічний стан дитини, яка ніколи не спілкувалася російською мовою і яку почали навчати азам грамоти по російських книгах. Мабуть, Микола Міхновський, який інколи чув російську мову з вуст батькових гостей чи під час домашнього читання, при вивченні російськомовних підручників не відчував того мовного насильства, яке зазнавали його друзі з селянських сімей, котрі перші російські слова почули у школі. Хоча Миколі російська мова давалася не важко (він нею оволодів цілком професійно в процесі навчання в гімназії і університеті), все ж пам’ять про дискомфорт, у якому він перебував при вивченні в дитячі роки букваря і читанки, не залишала його ніколи. Це відчувається у вищенаведеному фрагменті його промови. Працюючи після закінчення юридичного факультету Київського університету адвокатом, він постійно відстоював необхідність ведення судочинства українською мовою як єдиною зрозумілою і близькою українському народові, особливо жителям села. Скрізь, де тільки виникала можливість, він критикував владу за її політику російщення школи, закликав до ведення навчального процесу в школах України рідною мовою. При цьому свою точку зору він аргументував досить різко, з високою мірою внутрішньої переконаності у власній правоті. «Каковы же результаты такого состояния школьного образования?», — задається питанням у своїй промові на вищезгаданому засіданні Микола Іванович Міхновський. І відповідає, посилаючись на цей раз на авторитет Костянтина Ушинського: «Известный русский педагог Ушинский так описывает и оценивает малорусскую школу. “Эта школа.., во-первых, гораздо ниже народа: что же значит она со своею сотнею плохо заученных слов перед морем языка бесконечно глубокого, живого и полного радости, которого выработал и выстрадал сей народ в продолжение тысячелетий; во-вторых, такая школа бессильна, потому что она не строит развитие дитяти на единственно плодородной душевной почве — на народной речи и на отразившемся в ней народном чувстве; в-третьих, такая школа бесполезна: ребенок не только входит в нее совершенно чужой, но и выходит из нее в чуждую ей сферу. Скоро он позабывает десятки великорусских слов, которые выучил в школе, а вместе с тем позабывает и те понятия, которые были к ним привязаны... Что же сделала школа? Хуже, чем ничего: она на несколько лет задержала естественное развитие дитяти”»^[23]. Немає сумніву, що ці думки передають і власний досвід, враження дитинства Миколи Міхновського.

Через подібний конфлікт пройшло багато інтелігентів України, які приєдналися до українського національно-визвольного руху. У когось він (як, наприклад, у Миколи Міхновського), проявився раніше, у когось — пізніше. Та у всіх цей конфлікт був важливим чинником формування національної свідомості.

Коли Миколі Міхновському виповнилося 9 років, батьки вирішили віддати його до Прилуцької чоловічої гімназії.

В останній чверті ХІХ ст. мережа гімназій в Україні розширилася і гімназична освіта стала доступнішою, ніж раніше. Дедалі частіше гімназії відкривалися в повітових центрах. Першою в повітовій Полтавщині була лубенська гімназія, другою — прилуцька. Чоловіча гімназія у Прилуках була лише за декілька десятків кілометрів від Турівки. Цей середній навчальний заклад (спочатку як прогімназія, тобто гімназія з неповним курсом навчання) був відкритий 1874 р. з ініціативи місцевих поміщиків-інтелігентів, у т. ч. М. А. Маркевича, М. М. Маркевича, І. М. Скоропадського, В. П. Тарнавського, Г П. Галагана. У січні 1882 р. шестикласна прогімназія була перетворена в повну 8-класну гімназію. Почесним попечителем гімназії був Г. П. Галаган — ініціатор створення у Києві Колегії Павла Г алагана, відомий меценат^[24]. Саме у серпні 1882 р. Микола Міхновський після співбесіди був прийнятий у підготовчий клас Прилуцької чоловічої гімназії.

Тодішні гімназії були середніми загальноосвітніми навчальними закладами, де мали право навчатися представники усіх станів суспільства: дворянства, духовенства, купецтва, міщанства і селянства. При відкритті прилуцької гімназії повітове Земське зібрання уповноважило гласного М. М. Маркевича клопотати про надання переважного права вступу у новий навчальний заклад «обивателів міста і Прилуцького повіту, а також дітей чиновників, що служили у місті і повіті»^[25]. Такою і стала Прилуцька чоловіча гімназія, в перший клас якої Микола Міхновський був зарахований після закінчення підготовчого класу влітку 1883 р.

Суперечливе враження на Миколу справили гімназичні порядки. Навчально-виховний процес в гімназії ґрунтувався на інших, багато у чому відмінних від домашніх, засадах. Якщо дома Міхновський одержував основи національного (при всій його стихійності, безсистемності і непослідовності) виховання, то гімназія була покликана формувати засади лояльності імперії. Навчання Миколи припало на роки царювання Олександра III, коли внутрішню політику держави, зокрема в освітній сфері, визначав відомий реакціонер, обер-прокурор Синоду Побєдоносцев. Під пильним наглядом властей в навчальних закладах, у тому числі й прилуцькій гімназії, культивувався великоруський патріотизм, девізом якого були «самодєржавіє, православіє і народность». У підручниках на всі лади вихвалялася імперська політика Росії в Україні. Навчально-виховний процес у гімназії, як про це зазначалося у звіті про її роботу, був спрямований на «воспитание подрастающего поколения в горячей любви и преданности Царю и Отечеству, в славе которого оно должно видеть свою славу и бедствия которого оно должно принимать к сердцу так же близко, как и несчастье своих близких и свои личные бедствия. Этой цели воспитания способствовало изучение родной словесности и особенно преподавание отечественной истории, при обучении которой выдвигаются надлежащим образом те великие исторические события, в которых с особенною силою проявилось высокое патриотическое чувство русского народа, и те великие исторические деятели, которые своими трудами или своей жизнью способствовали развитию величия и могущества нашей родины»^[26].

80-ті роки ХІХ ст. — гімназичний період життя Миколи Міхновського — були роками, коли свого апогею досягла в Україні русифікаторська політика царизму, коли після заборон 1876 р. була здійснена спроба остаточно знищити українське друковане слово, покласти кінець українській національній культурі.

У навчальних закладах України, у тому числі і гімназіях, цей урядовий курс проводився особливо ретельно. Заняття вимагалося проводити виключно російською мовою. Щодо української мови, то до неї ставилися у відповідності з валуєвською формулою: «Не было, нет и быть не может». Це ставило у нерівноправне, нерідко принизливе становище тих гімназистів, які звикли до української мови. До таких, напевне, належав і Микола Міхновський.

Роки навчання бігли швидко. Збереглася його характеристика, коли він був у останньому, восьмому класі гімназії. В ній є такі записи: «В посещении уроков был очень исправен, уроки готовил довольно старательно, письменные работы исполнял с достаточным усердием, к преподаваемому в классе слушает довольно внимательно, всеми предметами занимался с одинаковым интересом»^[27].

Характеристики такого змісту писалися чи не на кожного гімназиста. В них дуже мало індивідуального, і вони майже нічого не говорять про особистість випускника, його громадсько-політичні інтереси. За рядками цієї характеристики проглядається швидше образ майбутнього дисциплінованого чиновника імперського режиму, ніж його непримиренного противника. Без сумніву, у Миколи Міхновського було інше життя, яке не знайшло свого відображення у рядках його гімназичної характеристики. Але про це життя немає майже ніяких відомостей, і реконструювати його можна лише гіпотетично.

Деякий час гімназист Микола Міхновський перебував під впливом старшого брата Гаврила, який закінчив прилуцьку гімназію 1876 р., а потім став свідомим українцем-патріотом. Спілкування з братом полегшувало його адаптацію до гімназичного середовища і водночас допомогло зберегти себе, не розчинитися в конформістському гімназичному оточенні.

З гімназичними роками деякі автори пов’язують і початок культурно-політичної діяльності Міхновського. Зокрема, Віктор Андрієвський у своєму нарисі суспільно-політичної біографії Миколи Міхновського написав, що він (Міхновський) створив у прилуцькій гімназії українську громаду, а за його прикладом така ж громада виникла у лубенській гімназії під проводом Володимира Шемета^[28]. Підтвердити чи спростувати цю інформацію нам не вдалося, хоча про існування в Прилуках і Лубнах таємних українських гуртків місцевих гімназистів у літературі писалося^[29]. Для встановлення, чи брали в них участь Міхновський і Шемет, необхідно продовжити пошук.

В історичній літературі не наводяться також точні дані щодо дати закінчення Міхновським гімназії. Знайдені у фонді Прилуцької чоловічої гімназії Чернігівського облдержархіву документи дають змогу точно встановити цю дату — 13 червня 1891 р. Саме цим днем датується атестат зрілості, який одержав Микола Міхновський після закінчення Прилуцької чоловічої гімназії^[30].

Попереду на нього чекало навчання в університеті.

СТУДЕНТСЬКІ РОКИ

Відомо, що М. Міхновський був професійними юристом і навчався в першій половині 90-х років у Київському університеті.

Намір після закінчення Прилуцької чоловічої гімназії стати студентом юридичного факультету Київського університету Св. Володимира визрівав, за нашим переконанням, у Миколи поступово. Батьки не заперечували, але вирішальний вплив на вибір справив старший брат Гаврило. Після закінчення у 1886 р. прилуцької гімназії він став студентом історико-філологічного факультету Київського університету. Цікаво, що він навчався на одному курсі з Михайлом Грушевським — у майбутньому видатним українським істориком^[31]. Однак з невідомих причин Гаврило Міхновський цей факультет залишив і вступив на юридичний факультет. Після його закінчення він деякий час був навіть викладачем цього факультету. Перебуваючи на канікулах і у відпустці у Турівці на Полтавщині — у родинному гнізді Міхновських, Г ав-рило багато розповідав молодшому брату про навчання у столиці, про студентське життя. Не обходили у своїх розмовах брати і громадсько-політичні проблеми, у тому числі суто українські. Друга половина 80-х років давала для цього досить яскравого і повчального матеріалу. Саме у Києві, де він жив, принаймні, до 1902 р., Гаврило сформувався як переконаний український націоналіст. Дмитро Дорошенко, який у 1905 р. проїздом відвідав Гаврила Міхновського у Прилуках, де він на той час працював адвокатом, охарактеризував його як палкого патріота і самостійника^[32]. Немає сумніву, що приклад старшого брата справив надихаючий вплив на молодого Миколу — гімназис-та-старшокласника, який дедалі частіше задумувався над своїм майбутнім. З огляду на ці обставини вибір для навчання юридичного факультету Київського університету здається для Миколи Міхновського цілком вмотивованим.

В літературі зустрічається твердження, що М. Міхновський став студентом у 1890 р. У свій час таку помилкову думку висловлював і автор даної статті^[33]. Насправді студентом Микола Міхновський став відразу після закінчення гімназії, тобто у серпні 1891 р. Ця дата встановлена на підставі матеріалів Державного архіву м. Києва, де зберігаються фонди Київського університету. В алфавітних списках студентів Імператорського університету Св. Володимира за другу половину 1891 р. під номером 192 стоїть прізвище студента юридичного факультету (першого семестру навчання) Миколи Івановича Міхновського^[34]. Це прізвище в списках студентів університету зустрічається і у наступні 1892 і 1893 роки^[35]. У всіх цих списках вказується на 1891 р. як на рік вступу Миколи Міхновського до університету. Таким чином, можна вважати остаточно встановленою і дату вступу Миколи Міхнов-ського до Київського університету.

У публікаціях про Миколу Міхновського немає і точної дати закінчення ним Київського університету. Називаються різні роки, найчастіше — 1894 і 1895 рр. А у довідці, підготовленійчиновниками Київського губернського жандармського управління, датованій 1898 р., навіть зазначається, що юридичний факультет Микола Міхновський закінчив 1893 р.^[36]. Мабуть, це друкарська помилка, адже жандармські чиновники, як правило, відзначалися ретельністю і точністю.

Відомо, що повний курс навчання на юридичному факультеті Київського університету тривав 8 семестрів. Таким чином, навчання в університеті (за умови, що воно проходило без перерви) мало закінчитися 1895 р. Найкраще про це могла б засвідчити копія диплома, яка зазвичай залишається в університеті. Але її виявити не вдалося. Зате у тому ж таки Державному архіві м. Києва вдалося знайти документ, підписаний деканом факультету, у якому Микола Міхновський фігурує серед групи «нинішніх студентів 8 семестру». Документ датований 26 січня 1895 р.^[37]. В іншому документі стверджується, що станом на квітень 1895 р. Микола Міхновський «прослухав повний курс наук» на юридичному факультеті^[38]. Ці документи дають підстави стверджувати, що Микола Міхновський закінчив юридичний факультет Київського університету 1895 р.

Нагадаємо, що кінець 80-х — початок 90-х рр. був особливим, по суті, переломним періодом у суспільному русі в Україні. Закінчувалася ціла історична епоха, відзначена домінуванням в інтелектуальному середовищі України так званого «українофільства» — позбавленого політичного змісту руху української інтелігенції, що прагнула суто культурницькими методами змінити життя селянства на краще. Дмитро Антонович у своєму огляді історії української політичної думки з цього приводу зазначив, що після Кирило-Мефодіївського братства «український рух і українська громада постійно і досить систематично розгублювала свої політичні прикмети та сходила на культурний шлях й постепенно обертала національно-політичний рух в культурну течію, або в літературний напрямок. В вісімдесятих роках цей процес було завершено»^[39].

Але кінець цього процесу означав початок іншого. Саме у 80-х — на початку 90-х рр. у молодіжному середовищі розгорнувся інтенсивний пошук нових ідей і організаційних форм, покликаних вивести національний рух з глухого кута, у який його завело аполітичне українофільство. Свою альтернативу запропонували радикальні «драгомановські гуртки». Але вони виявилися неспроможними задовольнити національні запити української молоді. Говорячи сучасною науковою мовою, «драгомановці» не зуміли створити синтез національної і соціальної парадигм і акцентували увагу, головним чином, на соціальних проблемах, які пропонували вирішувати у загальноросійському революційному річищі. Це не могло захопити національно зорієнтовану українську молодь, яка продовжувала перебувати на розпутті і, шукаючи свій ідеал, поступово віддалялася від традиційного українофільства. Саме у цей переломний час з’явився у Києві молодий Микола Міхновський.

Збереглося декілька екзаменаційних відомостей різних курсів юридичного факультету, які дають змогу заглянути за лаштунки академічного життя Міхновського. Зокрема, 11 травня 1892 р. студент першого курсу Микола Міхновський здав екзамен з «історії і загальної частини системи римського права» викладачу Р. Соколовському і одержав «чотири». На 19 травня було призначено екзамен з «юридичної енциклопедії права», на який Микола не з’явився. Цей екзамен він здавав наступного дня, 20 травня, з іншою групою і одержав «добре». Екзаменували першокурсника ординарні професори Д. Піхно і О. Ейхельман^[40].

З професором Дмитром Піхном, прихильником економічних теорій англійської класичної школи, теоретиком ринкової конкуренції й капіталістичної раціоналізації, а разом з тим — реакційним монархістом, редактором «Киевлянина» і запеклим противником українського руху студенту М. Міхнов-ському довелося зустрітися на екзамені з курсу «політичної економії і статистики» ще й наступного року. На цей раз успіх був скромніший: комісія у складі професорів Д. Піхна, М. Цитовича і М. Яснопольського виставила йому «трійку»^[41].

Щоб завершити питання про академічні успіхи М. Махновського, наведемо ще декілька результатів екзаменів: з «історії філософії права» — «добре», «історії російського права» — «відмінно», «державного права» — «відмінно»^[42]. Ці результати свідчать, що Микола Міхновський не був відмінником: він навчався так, як навчалася більшість його однокурсників.

Все ж фундаментальна освіта, яку він одержав, навчаючись на юридичному факультеті, безперечно, справила значний вплив на формування світогляду М. Міхновського. У написаних ним пізніше текстах відчувається рука професійного правника, зокрема ґрунтовного спеціаліста з державного права, який до того ж чудово обізнаний з історією України, всесвітньою історією і добре володіє пером.

Але від більшості студентів університету Микола відрізнявся не лише цим. Заряджений ще з гімназичних років на активну діяльність, він не міг обмежитися академічними заняттями і залишитися осторонь громадсько-політичного життя. У Києві, де суспільний тонус був особливо високий, першокурсник міг стати членом студентської громади і включитися в культурницьку роботу, яку вела молодь під проводом українофілів старшого покоління. Існував і інший шлях — робота в «драгомановських» та соціалістичних гуртках, вплив яких швидко посилювався за рахунок українофільських. Микола не вагався: усім своїм попереднім життям він був підготовлений до вибору на користь національної ідеї. Він став членом української студентської громади.

Про київську молодіжну громаду початку 90-х рр. писала у своїх спогадах Людмила Старицька-Черняхівська. «З осені 1891 чи 1892 ми вже склали великий гурток»^[43], — зазначала вона. Серед членів громади (гуртка) називаються Микола Міхновський, Євген Тимченко, Віталій Боровик, Олександр Черняхівський, Іван Стешенко та інші відомі у майбутньому діячі українського визвольного руху. Мабуть, було це у 1892 р., адже точно відомо, що Віталій Боровик переїхав до Києва саме цього року^[44].

Безпосередньо у напівпідпільне коло українофілів Міхновського міг ввести його старший брат Гаврило, який в цей час перебував у Києві і все ще справляв значний вплив на Миколу.

Микола досить швидко зорієнтувався в новому середовищі. Спочатку своїм національним темпераментом і гостротою суджень велике враження на нього справив Олександр Кониський. Про це, зокрема, писав Сергій Ше-мет, старший брат якого Володимир зі студентських років був одним з найближчих друзів Миколи Міхновського: «Він користувався при цім поміччю і порадами особливо Олександра Кониського, що тоді багато сил і часу уділяв вихованню молоді»^[45].

Про близькі стосунки студентського гуртка з О. Кониським і В. Антоновичем свідчать також інші мемуаристи. Зокрема, Л. Старицька-Черняхівська писала, що «на наші зібрання приходили щоразу О. Я. Кониський, О. П. Косач (Олена Пчілка), М. В. Лисенко, мій батько М. П. Старицький, Т Р. Рильський, В. Б. Антонович, В. П. Науменко, І. С. Левицький, і М. В. Ковалевський»^[46]. Їхній вплив на молодь тоді був величезний: «До старих громадян ми ставилися з побожністю, що межувала з набожністю»^[47].

Але поважні і авторитетні вчителі так і не стали духовним орієнтиром Миколи Міхновського, як і багатьох його ровесників. Молодий Міхновський не сприйняв їхнє помірковане й аполітичне українофільство. «Я запевнився, що нема другої путі до загального добра, як освіта народу і разом з нею моральне виховання: досягти сього можна лишень школою, книжкою, проповіддю на народній мові і приміром життя. Іти сією стежкою — і значить бути українофілом...»^[48], — таким було кредо О. Кониського, яке відбивало панівні тоді серед старшого покоління українофілів настрої. Микола Міх-новський з такою позицією вже не погоджувався. Він прагнув йти далі: його все більше приваблювала активна політична діяльність.

У Миколи Міхновського було немало однодумців у Києві та інших містах України. На початку 90-х років починається процес їх самоорганізації. Влітку 1891 р. поза столицею, у Харкові, де вплив українофілів старшого покоління відчувався менше, з’являється молодіжна організація, названа на честь Кобзаря «Братством тарасівців». Її організаторами були студенти харківських вищих навчальних закладів М. Базькевич, М. Байздренко, І. Липа та дрібний урядовець В. Боровик, які під керівництвом старогромадівця Олександра Русова проводили статистичні роботи на Полтавщині.

Про «Братство тарасівців» у літературі останніх років писалося немало. Серед цих публікацій вирізняється стаття С. Наумова^[49]. Написана вона переважно на мемуарних джерелах і свідченнях учасників та сучасників подій. У цьому плані стаття не відрізняється від публікацій з цього питання інших авторів. Але С. Наумов дає свою версію подій, яка істотно відрізняється від точки зору багатьох мемуаристів. До змісту цієї статті ми ще повернемося не один раз — у даному разі для нас важливо те, що наведені в ній матеріали дають змогу уточнити деякі важливі віхи біографії Миколи Міхновського.

Зокрема, вони свідчать, що створення «Братства тарасівців» відбулося напередодні того, як у серпні 1891 р., по закінченні вступних екзаменів до університету Св. Володимира, у Києві з’явився 18-річний Микола Міхнов-ський. Літо 1891 р. як дата організації «Братства тарасівців» зустрічається в переважної більшості дослідників, що торкалися питання про діяльність цього об’єднання. Хоча, заради об’єктивності, слід зауважити: є автори, які вважають, що цю організацію було утворено 1890-го або навіть 1892 року^[50].

«Братство тарасівців» відіграло важливу роль в історії українського національного руху, і бути причетним до його діяльності — велика честь. У цьому контексті виникає питання про характер участі у роботі «Братства» Миколи Міхновського. Перш за все, слід рішуче відмовитися від спроб пов’язати виникнення «Братства тарасівців» з ініціативою Міхновського. Серед засновників організації Миколи не було. В цей час він переймався вступом до Київського університету. Тому яскравий опис П. Мірчуком виступу Миколи Міхновського на Тарасовій горі з закликом утворити таємну організацію та висновок автора: «Так постала за почином Миколи Міхновського на могилі Шевченка в 1891 р. перша новітня українська націоналістична організація “Братство Тарасівців”»^[51] — слід сприймати як один з міфів, на які так багаті студентські сторінки біографії Міхновського. Він грунтується на помилковому припущенні П. Мірчука, що Микола Міхновський вступив до Київського університету ще 1890 р.

Є ще одна версія цієї легенди: установчий з’їзд «Братства тарасівців» відбувся на могилі Тараса Шевченка під Каневом у 1892 р., а серед його ініціаторів був Микола Міхновський з братом Гаврилом. Одним з авторів цієї версії був Ю. Лавріненко^[52].

Всі ці версії не мають ніяких підстав. Насправді членом «Братства тарасівців» Микола став 1892 р. у Києві, де він навчався на юридичному факультеті. Саме у 1892 р. член «Братства» харків’янин Віталій Боровик переїхав у пошуках роботи до Києва і привіз туди ідею створення місцевої філії підпільної організації^[53]. Як свідчить у своїх споминах Л. Старицька-Черняхів-ська, В. Боровик, як і Микола Міхновський, у 1892 р. був членом студентської громади^[54] і, напевне, став пропагувати в ній ідею створення київської філії «Братства тарасівців». Ця ідея знайшла відгук серед молодих киян і швидко втілилася в місцеву організацію товариства.

Київський гурток «Братства тарасівців» досить швидко став найбільшим і найвпливовішим у товаристві, а після розгрому у 1893 р. поліцією харківського центру перетворився у його керівне ядро. Переважна більшість авторів членом київської організації «Братства» називають Миколу Міхновсько-го. Але потребує конкретного підтвердження теза про керівництво (організаційне і ідейне) київськими тарасівцями з боку Міхновського.

Тезу про особливу роль М. Міхновського у київській філії тарасівців висуває не один автор. Сучасний дослідник Ю. Ткаченко, наприклад, пише що М. Міхновський брав «активну участь у формуванні київського осередку братства»^[55]. Відомий діяч українського визвольного руху С. Шелухін ще у 1926 р. називав Міхновського «провідником гурту Тарасівців»^[56]. Але ці, як і інші, автори не наводять конкретних фактів участі Миколи в організації київського осередку тарасівців. В дійсності у розпорядженні істориків поки що немає навіть свідчень того, коли саме у 1892 р. він став членом «Братства», як, до речі, невідома і точна дата створення київської філії товариства. За таких умов важко погодитися з думкою, наче 19-річний Микола Міхновський настільки виділявся серед трохи старших за віком київських тарасівців, що став їх безумовним лідером.

Не зовсім зрозуміло й те, як молодий студент став членом законспірованого товариства. Сам до товариства він прийти не міг. Тарасівці, за свідченням одного з фундаторів «Братства» Івана Липи, «приймали до своєї організації дуже й дуже обережно»^[57]. Потрібна була надійна рекомендація, щоб першокурсник став членом таємної організації. Ми висловлюємо припущення, що до «Братства» його привів старший брат Гаврило.

Про Г аврила Міхновського як про члена київського гуртка тарасівців згадують ряд дослідників. При цьому вони, як правило, посилаються на публікацію С. Козуба за 1927 р. «Коцюбинський у “Братерстві Тарасівців”». У свою чергу, інформацію для своєї публікації С. Козуб отримав від відомого мовознавця Євгена Тимченка. Є. Тимченка слід вважати достатньо обізнаною людиною. Його (як, до речі, і Віталія Боровика) навіть називають керівником київських тарасівців у 1892-1896 рр.^[58].

Гаврило Міхновський, перебуваючи у Києві після вступу у 1886 р. до університету, був добре поінформованим про становище у громадському житті столиці, і мимо його уваги не міг пройти факт створення організації з цілком новою, незвичною, але досить заманливою суспільно-політичною перспективою. До речі, Гаврило Міхновський був досить авторитетною в «Братстві» людиною, працював у ньому чи не найдовше, а з 1899 по 1902 р. (за свідченням Є. Тимченка) навіть очолював київську організацію тарасівців^[59]. Напевне, саме Гаврило рекомендував Миколу до вступу в коло братчиків. Таке припущення, на наш погляд, заслуговує на увагу.

До «Братства тарасівців» у Києві входив також Володимир Шемет. Спочатку він вступив на природничий факультет Петербурзького університету (у якому тоді вчився його старший брат Сергій), а потім перевівся до Київського університету. Віктор Андрієвський у своєму нарисі про Миколу Міхновського пише, що Володимир Шемет і Микола Міхновський були знайомі ще з гімназичних років^[60]. Якщо це справді так, то поява серед членів «Братства» В. Шемета видається зовсім не випадковою. Однак, мабуть, саме у студентські роки, що збіглися з їх співпрацею у «Братстві тарасівців», почалася глибока і щира дружба Миколи з Володимиром, яка ґрунтувалася на спільності поглядів і тривала все життя. Сергій Шемет так описує свій приїзд на канікули в батьківський дім на хуторі біля Лубен: «Знаходжу там ціле юнацьке товариство: брата-студента і його двох гостей, Гаврила та Миколу Міхновських. Найбільше молодечого запалу, вогню і радості було у цього чарівного хлопця — Миколи. Він нас всіх зачарував: і моїх старих, і всю молодь, що зліталась з околиць до нашого хутора на зов української пісні і українського слова, котрі бреніли, як відроджена надія нації. З того часу це зачарування залишилося на все життя у мене і цілої нашої родини»^[61]. Характерно, що у Києві Микола Міхновський і студент Володимир Шемет (університет він закінчив пізніше, ніж Микола) деякий час знімали одне помешкання.

Членами «Братства» були також брати Олександр та Євген Черняхівські, Мусій Кононенко, Володимир Самійленко і вищезгаданий Євген Тимченко. Всі вони пізніше стали відомими громадськими діячами. Віктор Андрієв-ський у своєму нарисі про М. Міхновського серед київських тарасівців називає і відомого українського поета Миколу Вороного^[62]. У «Братстві» був і принаймні один однокурсник Міхновського — Боніфатій Камінський^[63]. Дослідники нараховують щонайменше 16 членів київського гуртка «Братства тарасівців»^[64].

Одночасно тарасівці спілкувалися з найбільш радикальними представниками старшого покоління українських діячів, зокрема вірним прибічником Михайла Драгоманова Миколою Ковалевським^[65].

З соціалістичними гуртками загальноросійського спрямування ніяких контактів тарасівцям налагодити не вдалося. «Ніби байдужі до національного питання, — писав В. Самійленко, — вони в суті були дуже нетолерантні до українського відродження.

— А все-таки зачем это? — казали вони. — Мы вас сожмем (здушимо), — казали одвертіші з-поміж них»^[66]. Звичайно, така позиція російських соціалістів унеможливлювала конструктивний діалог тарасівців з ними. Але вона загострювала конкуренцію політичних груп за вплив у молодіжному середовищі, сприяла консолідації членів «Братства» і кристалізації їхніх поглядів. У кінцевому рахунку, це посилювало авторитет « Братства тарасівців» у середовищі незадоволених становищем України, соціально-політичними порядками в ній.

«Братство тарасівців» було досить розгалуженою всеукраїнською організацією, і члени київської організації підтримували тісні зв’язки з гуртками «Братства», що існували в інших містах. Таких груп було щонайменше 10-12. За оцінкою С. Наумова, загальна кількість членів « Братства тарасівців» в Україні становила близько 100 чол.^[67]. Серед них були видатні діячі українського руху і української національної культури Б. Грінченко, М. Коцюбинський, В. Самійленко, І. Липа, В. Дейша (майбутня дружина М. Коцюбинського) та ін. Таким чином, ставши членом «Братства тарасівців», Микола Міхновський опинився у центрі не лише суспільно-політичного, а й культурного життя України.

Не зайвим буде зауважити, що до роботи у «Братстві», окрім Миколи і Гаврила Міхновських, виявилися залученими ряд інших представників їх роду. У списках членів товариства (вони ще далеко неповні) зустрічаємо прізвища І. Міхновського, В. Міхновського та О. Міхновського^[68]. Можливо, один з них — старший брат Володимир, який був священиком на Полтавщині, а два інші — представники побічних гілок роду Міхновських.

Так, Олександр Лотоцький у своїх мемуарах «Сторінки минулого» описав перший, як він вважав, публічний виступ Миколи Міхновського. Було це на конспіративному святкуванні чергових роковин з дня народження Тараса Шевченка у помешканні церковної школи на Солом’янці у Києві, де вчителював член семінарської громади. «Почав він, — згадував О. Лотоцький, — хвилюючись, кількома реченнями, зупинився, підійшов до дверей і безнадійно схилив голову на одвірок. Так ще тоді не призвичаєні були люде публічно говорити, що спасував промовець, який після уславився своїм красномовством як адвокат в суді при різних громадських виступах»^[69]. Лотоцький у цілому неупереджено і навіть із симпатією ставився до Міхновського, і немає підстав підозрювати, що цей момент його життя він описав недостатньо об’єктивно. На жаль, мемуарист не вказав, у якому році відбувся вказаний виступ.

Інша публічна акція з участю Миколи Міхновського датується більш-менш точно. Йдеться про всеукраїнський з’їзд «Братства тарасівців», який відбувся не пізніше квітня 1893 р. у Києві. У монографії М. Слабченка говориться, що Міхновський на цьому з’їзді був головою^[70]. У свою чергу, М. Слабченко інформацію про головування на з’ їзді Міхновського запозичив із споминів учасника з’їзду Віталія Боровика.

В історії «Братства» цей з’їзд відіграв важливу роль. На припущення Р. Бориса, на з’їзді обговорювалося питання безпосереднього переходу та-расівців до політичних акцій^[71].

Неповний список учасників з’їзду нараховує майже 30 осіб, серед яких були найвідоміші представники «Братства», у тому числі М. Коцюбинський, В. Дейша, В. Самійленко, І. Липа, Є. Тимченко, М. Кононенко та ін. Не викликає сумніву, що головування на такому представницькому зібранні могло бути доручено лише людині, достатньо авторитетній і відомій серед тарасівців усієї України (або хоча б у київській їх організації).

Офіційним викладом поглядів тарасівців вважається «Profession de foi молодих українців» («Символ віри молодих українців»), єдиний програмний документ « Братства», опублікований 1893 р. у квітневому числі львівського журналу «Правда».

Питання про авторство цього документа залишається відкритим. Так, П. Мірчук і деякі інші приписують його Миколі Міхновському^[72]. Але ніяких конкретних фактів на підтвердження цього припущення вони не наводять. Ю. Коллард серед можливих авторів (або співавторів) називає Івана Липу і Миколу Яценка^[73]. В. Дорошенко схиляється до визнання авторами «Символу віри» Бориса Грінченка і Трохима Зіньківського^[74]. Сергій Наумов відкидає версію про авторство Міхновського на тій підставі, що «на час написання реферату він лише починав свій шлях у суспільному русі, був на 6-8 років молодшим за харківських однодумців», і вважає, що автором « Символу віри» був Іван Липа^[75]. Враховуючи, що вірогідність кожної з наведених версій істотно не відрізняється, дозволимо собі висловити ще одну: «Символ віри молодих українців» є підсумком колективних зусиль декількох авторів, серед яких цілком міг бути і 20-річний Микола Міхновський.

Серед дослідників немає єдиної точки зору щодо оцінки політичної спрямованості «Братства тарасівців», його програмних цілей. Одні, посилаючись на спомини І. Липи, Ю. Липи, В. Самійленка, С. Шемета, О. Лотоцького, В. Боровика, С. Шелухіна та висновки ряду істориків, вважають його самостійницькою організацією. Інші (Й. Гермайзе, В. Дорошенко і деякі з менш відомих авторів) стверджують, що тарасівці стояли на автономістично-феде-ралістичних позиціях. Беручи до уваги лише «Символ віри молодих українців» (автентичності самостійницької за змістом програми «Братства», прийнятої 1891 р. і відтвореної по пам’яті у споминах І. Липи, В. Боровика, історика М. Слабченка та ін., вони не визнають), ці автори ідеалом тарасівців вважають автономію України і децентралізацію Російської і Австро-Угор — ської імперій. Що ж стосується самостійницьких за змістом споминів та-расівців, опублікованих через декілька десятиліть, то автори цих споминів, на переконання С. Наумова, «приписують братству власні погляди 20-х років»^[76]. Якщо це справді так, то доводиться визнати, що всі ці мемуаристи, без жодного винятку, втратили почуття часу і забули, у полоні яких ідеалів перебували на початку 90-х років. Повірити у це важко. Ідеали юності (як і її помилки) пам’ятають все життя.

Мабуть, відчуваючи недостатню обґрунтованість своїх аргументів, С. Наумов робить істотний відступ від своєї позиції. Він зауважує: «Згадка В. Самійленка про “ цілком самостійницький характер” тарасівців^[77] стосується, очевидно, лише київського гуртка»^[78]. Це своє застереження С. Наумов розвиває в окрему логічну лінію: «Частина братчиків, перш за все кияни М. Міхновський і В. Шемет та інші, в цьому плані (у питанні про майбутній статус України. — Ф. Т.) були схильні йти далі. Однак слід розрізняти самостійницькі погляди окремих тарасівців і автономістські ідеї, висловлені в програмних документах і підтримані більшістю братства»^[79].

До речі, з програмними документами також не все так просто. Прагнучи спростувати головний аргумент прибічників оцінки «Братства тарасівців», як автономістичної організації, ряд авторів, зокрема той же В. Самійленко^[80], стверджують, що «Символ віри», перш ніж бути надрукованим, зазнав несанкціонованих авторами змін. Саме внаслідок цих змін і появилася вставка про «автономію» і «федерацію», що не відповідає логіці і духу документа і виглядає, за оцінкою Романа Млиновецького, як «латка на новому»^[81]. Але достатніх аргументів і, що найважливіше, конкретних фактів (якщо винести за рамки свідчення учасників подій, налаштованих на користь самостійницького характеру «Братства») для обґрунтування своєї точки зору не дає жодна з груп дослідників. Цілком можливо, що на змісті документа відбилися різні впливи, що надало йому еклектичного характеру.

Необхідна для виникнення такої течії соціально-психологічна атмосфера в Україні на початку 90-х років ХІХ ст. склалася. Самостійництво для Миколи Міхновського і його радикальних друзів з «Братства тарасівців» не було чимось цілком незвичним і незрозумілим. Як самостійника вони могли сприймати Тараса Шевченка, з творчістю якого були знайомі з юних років і авторитет якого для них був незаперечний. Ярослав Оршан у своєму «Розвитку української політичної думки за сто літ» зазначив, що Шевченко «приходить у ці роки до влади над українською думкою»^[82]. Микола Міхновський, зважаючи на тісні зв’язки Тараса Шевченка з його рідним селом Турівкою, мав додаткові підстави для особливого до нього ставлення. Для нього він був більше, ніж абстрактний символ. Все це свідчить на користь того, що «Братство» носило ім’я Тараса зовсім не випадково. Оцінка Шевченка як мислителя, що прагнув бачити Україну незалежною державою, досить поширена у науковому світі і сьогодні. Роман Шпорлюк називає Тараса Шевченка «видатним політичним мислителем», який «прагнув незалежної України зі справедливим державним устроєм»^[83].

Приклади для наслідування тарасівці-самостійники могли знайти і у недавньому минулому. Відомий філософ, у 80-ті роки студент Київського університету, учасник молодіжних гуртків, а пізніше — марксист Борис Кістяків-ський писав, що українське самостійництво як «гурткове явище» з’явилося у Києві ще у 1888 р.^[84]. Правда, це його твердження не конкретизується. Нарешті, надихаючі приклади боротьби за незалежність давала історія інших народів Європи, особливо польського. У студентському середовищі Києва було немало поляків, які відкрито демонстрували свої патріотичні почуття. Без сумніву, вони справляли вплив на студентів-українців, сприяючи пробудженню їх національної свідомості.

Як і «Братство тарасівців», студентська громада сприяла подоланню впливу аполітичного українофільства, прилученню молоді до новітніх ідеологічних течій Європи, їх адаптації' на українському ґрунті. В громаді відверто говорилося про те, чого не можна було почути на університетських лекціях чи прочитати у підручниках. У руках членів громади з’ являлися заборонені в Україні примірники «Кобзаря» або інші нелегально доставлені з Галичини, Буковини чи з країн Західної Європи книжки і журнали.

Галичина у ці роки поступово перетворювалася у своєрідний «український П’ємонт». Тарасівці були добре обізнані з її політичним життям.

Самостійницькі тенденції в Галичині стали проявлятися ще у 1848 р., під час європейської революції — «весни народів». Галицький діяч того часу Василь Подолинський у брошурі «Слово перестороги» (1848 р.) говорить про існування у тодішньому галицькому суспільстві чотирьох головних течій, які він називає партіями. Першою він називає «партію чисто українську», яка «хоче України вільної, незалежної і прямує до неї просто, безпосередньо або через Слов’янщину». Ця «партія» існує поряд з «польсько-українською», «австрійсько-українською» і «російсько-українською партіями»^[85].

Брошура була надрукована лише у 1919 р., і про її існування тарасівці, звичайно, не знали. Але вони, як і багато інших членів студентських громад, знали про те, що політичні процеси в Галичині, яка входила до складу де-мократичнішої, у порівнянні з царською Росією, Австро-Угорської імперії (досить сказати, що там не було заборони на українське друковане слово і вільно існували українські організації), розвиваються набагато інтенсивніше, ніж у них, на Наддніпрянщині. З 1890 р. в Г аличині діяла Русько-Українська радикальна партія — перша політична партія на українських землях, засновниками і лідерами якої були І. Франко, М. Павлик, В. Будзиновський та ін. Партія стояла на автономістських позиціях, але вже з установчого з’їзду у ній виникло самостійницьке крило. Зокрема, з думкою про власну державність на з’їзді виступив Вячеслав Будзиновський. Свій реферат він опублікував у пресі і окремою брошурою, яка швидко розійшлася серед читачів. У грудні 1890 р. дев’ять молодих галицьких радикалів, у т. ч. В. Будзиновський, звернулися до «української суспільності» з відкритим листом, у якому пропагувалася ідея самостійності і соборності. Лист викликав гостру дискусію в суспільстві і множив число прибічників самостійницької ідеї^[86].

На початку 1893 р. молодий радикал Юліан Бачинський у перших числах партійного часопису «Народ» почав друкувати свою книжку «Україна irredenta» («Україна уярмлена»), у якій на підставі марксистського вчення обґрунтовував необхідність і можливість незалежності України на всіх етнічних землях. Але основну частину книжки, де, власне, говорилося про самостійницьку перспективу, редакція друкувати відмовилася. Іван Франко назвав книжку філософією, що «суперечить здоровому глузду». Його вчитель М. Драгоманов також засудив позицію автора^[87]. Хоча повністю книжка була надрукована лише наприкінці 1895 р., про неї в суспільстві вже знали з 1893 р. На IV з’їзді РУРП у грудні 1895 р. положення книги «Україна nredenta» про незалежність і соборність України було практично одноголосно включено до програми партії.

Про ці події не могли не знати на Наддніпрянщині. Тарасівці сприймали Галичину як частину соборної України, бували там і добре орієнтувалися в тамтешніх подіях. Не виключено, що вони в деталях були відомі і Миколі Міхновському. Російська поліція зафіксувала поїздку Махновського до Львова і його зустріч там з Михайлом Грушевським^[88]. Грушевський у своїх споминах пише, що Миколу Міхновського він «знав студентом-правником 1890-х рр.»^[89]. Як відомо, до Львова М. Грушевський приїхав 1894 р. Тож з Міхновським, ще як студентом, він міг спілкуватися лише до весни 1895 р. Саме в цей час серед членів РУРП відбувалися суперечки щодо змісту книги Ю. Бачинського. Немає сумніву в тому, що еволюція цієї партії справила значний вплив на політичні процеси на Наддніпрянщині, сприяючи їх радикалізації. «Австрійський вишкіл був добрим реактивом для розкладу українського народництва на складові частини»^[90], — так коментував вплив галицького політикуму на підросійську Україну колишній член Української соціал-демократичної «Спілки» Арнольд Ріш.

Студентські громади були відкриті для різних громадсько-політичних впливів. Їх засідання часто перетворювалися у гострі дискусії. Студенти часто й охоче обговорювали події за рубежем, особливо у Галичині, роблячи порівняння і висновки. Вони читали популярні тоді серед української інтелігенції «Листи на Наддніпрянську Україну» Михайла Драгоманова і «Листи з України Наддніпрянської» Бориса Грінченка, книгу Г Плеханова «До питання про моністичне розуміння історії», інші нелегальні видання. Деякі з них опинялися в полоні світогляду цих мислителів, інші шукали власні відповіді на питання про майбутнє України і своє місце у суспільному житті. Але всі рішуче відкидали рецепти старогромадівців, демонструючи свій розрив з їх орієнтацією на виключне культурництво і аполітизм українського руху. Йосип Гермайзе перехід київської студентської громади до українського радикалізму і розрив з культурництвом відносить до 1893-1894 р.^[91]. Очолював тоді громаду талановитий студент-філософ, лірик Іван Стешенко.

У літературі про київську студентську громаду і, зокрема, роль у її діяльності М. Міхновського говориться дуже мало. Але припускають, що ця роль була особлива. Міхновський — тоді студент 3 курсу — був уже достатньо відомим в опозиційному середовищі Києва. Багато речей, про які говорилося на зборах громади, йому були добре відомі по роботі у «Братстві тарасівців». Мабуть, не викликає сумніву твердження, що студентська громада — це значно нижчий у порівнянні з «Братством тарасівців» рівень організації. Чому ж тоді, зайнятий роботою у «Братстві», переобтяжений академічними заняттями, студент відвідує студентську громаду? У цьому зв’язку виникла версія, що М. Міхновський як член «Братства тарасівців», разом з В. Шеметом виконував завдання київської філії щодо залучення молодих громадівців до активнішої діяльності на національному ґрунті. У споминах тарасівців та їх сучасників є натяки на те, що і в інших містах України «Братство» рекомендувало студентів-тарасівців для вступу до молодих громад, де вони, не розкриваючи себе, проводили лінію своєї організації^[92].

Робити це було нелегко. Переважна більшість студентства була аполітична або мала автономістичні погляди. Член «Братства тарасівців» М. Базьке-вич з цього приводу писав: «Виступи невеличкого гуртка київських тарасівців на вселюдних зборах різноманітного київського студентства робили враження якогось донкіхотства, бо це були виступи людей цілком іншого світогляду, не визнаного тодішньою студентською масою»^[93]. Але саме завдяки таким ентузіастам, як Міхновський і Шемет, завдяки їх сміливим виступам у студентському середовищі формувалось нове покоління українських лідерів. «В студентських громадах, — писав один з їх вихованців історик Дмитро Дорошенко, — молодь виховувалася в поняттях безкомпромісного українського націоналізму на широкій європейській основі»^[94]; вона поступово долала традиційний український комплекс провінціалізму і меншовартості. Ті, хто їх пройшов, відкрито називали себе «національно-свідомими українцями» і з обуренням відкидали звичне — «українофіли».

Але ці процеси зустріли опір продрагомановськи налаштованої частини київської студентської громади. Сам Михайло Драгоманов після публікації «Символу віри» різко накинувся на його авторів, звинувачуючи їх у тому, що вони некритично повторюють стару націоналістичну фразеологію. Він назвав їхні гасла підлим обманом і нечистою роботою, підкресливши, що таким способом ніякі державні справи ніколи не велися. Особливо вразило М. Драгоманова те, що автори «Символу віри» виступили з закликом працювати на національному ґрунті й відмовитися від співпраці в спільному загальноросійському річищі. Відлунням цієї критики були конфлікти в студентських громадах. Віктор Андрієвський у своєму нарисі про М. Міхнов-ського стверджує: «Сам Міхновський у Київській громаді твердо боронив національні засади проти Івана Стешенка і Лесі Українки, що оголосили себе “соціал-демократами”»^[95].

До цих слів В. Андрієвського слід ставитися обережно, як до гіпотези. У нас немає абсолютно точних даних, чи перетиналися шляхи студента Миколи Міхновського і молодої поетеси Лесі Українки. Теоретично — цілком могли. У 1891 р. Леся у Києві була один раз, і то проїздом на Південь. У 1892 р. про події у Києві вона знала лише з листів. Навесні-влітку 1893 р. у столиці України вона була двічі, а з 18 жовтня 1893 р. до кінця січня 1894 р. перебувала постійно. Якраз цього періоду стосуються слова Л. Старицької-Черня-хівської, що «коли Леся Українка і Ліля Косач стали жити постійно у Києві», київська студентська громада збиралася на свої засідання «у їх привітному помешканню»^[96]. Як уже зазначалося вище, активним членом молодіжної громади був Микола Міхновський.

Під час цього довгого перебування в Києві Леся брала участь у зборах поетичного об’єднання «Плеяди», була помічена поліцією на студентській сходці і попала під поліційний нагляд за участь в інших сумнівних, з точки зору властей, заходах. Точно відомо, що на цих заходах з участю Лесі Українки бував член «Братства тарасівців» Є. Тимченко і керівник студентської громади І. Стешенко^[97]. Важко уявити, що могло перешкодити приходити на подібні засідання Миколі Міхновському і завадити його зустрічі з Лесею. Можна передбачити і характер дискусій між ними: Леся Українка тоді перебувала під сильним впливом свого дядька Михайла Драгоманова і критикувала «Символ віри молодих українців»^[98]. Колізії, які склалися в київській студентській громаді, Юрій Коллард охарактеризував однією фразою: «Через політичні розходження громада особливої діяльності не виявила і скоро розпалася»^[99].

Таким чином, розпад громади був результатом гострих суперечок між її членами. В цих дискусіях у кожної зі сторін були авторитетні союзники, вагомі аргументи. Але були і реалії життя, яке на очах змінювалося і не вписувалися у схеми найвищих авторитетів. А це вже вимагало самостійних оцінок, висновків, а головне — підштовхувало до конкретних дій. В кінцевому рахунку, ці дискусії сприяли кристалізації поглядів сторін, а зрештою — свідчили про диференціацію українського руху. Без такої диференціації був неможливий його дальший поступ.

В цих дискусіях формувалося ціле покоління українських політиків, громадських діячів, подвижників національної культури. Одним з них був Микола Міхновський.

ПОШУКИ І ВТРАТИ

Навесні 1895 р. Микола Міхновський закінчив курс навчання на юридичному факультеті Київського університету і, маючи ґрунтовну фахову підготовку, а разом з тим — великий досвід роботи у «Братстві тарасівців» і студентській громаді, впевнено вступив у цілком самостійне життя.

Ці перші кроки були пов’язані з Києвом, де Міхновський жив до початку 1899 р.

У політичній історії України 90-ті роки ХІХ ст. займають особливе місце. Українське суспільство у ході складної й хворобливої внутрішньої еволюції відходило від аполітичних і напівлегальних форм вияву своїх інтересів і впритул підійшло до створення політичних партій з чіткими програмними принципами та ідеологічними орієнтирами. Молодь перебувала на вістрі цих процесів. Вона вперто тягнулася до політики, відкидаючи нерішучість і непослідовність старшого покоління.

Своєрідним чином процес розмежування в українському суспільстві прискорювали зовнішні фактори. У 1897 р. у Києві був організований Союз боротьби за визволення робітничого класу, члени якого вважали себе частиною загальноросійського робітничого руху і поділяли марксистські погляди. У 1897-1898 рр. відбулося оформлення двох російських політичних партій — соціалістів-революціонерів і соціал-демократів, які діяли на нелегальній основі. Ці партії претендували на роль всеросійських і, оперуючи інтернаціоналістськими гаслами, прагнули взяти під свій вплив українську молодь. Лідерам українських старих громад у цих умовах загрожувала небезпека залишитися «генералами без армії», а українському народу — без власної політичної еліти. Ця перспектива викликала збурення в українському суспільстві. Зокрема, вона дуже хвилювала Івана Франка, який у рецензії на книгу А. Фаресова «Народники і марксисти», написаній у 1899 р., назвав російський соціал-демократизм «для українства далеко гіршим ворогом, ніж російське самодержавіє і російська цензура. Бо коли самодержавний тиск є тиском фізичної сили і, так сказати, в’яже руки, то соціал-демократизм краде душі, напоює їх густими і фальшивими доктринами і відвертає від праці на ріднім грунті»^[100].

У той же час надихаючий приклад для наддніпрянських українців продовжувала давати Галичина: восени 1895 р. Русько-українська радикальна партія включила до своєї програми вимогу незалежності України і від Австро-Угорщини, і від Росії; у 1899 р. оформляються Українська національно-демократична та Українська соціал-демократична партії, які також стали на позиції державної самостійності України. Павло Тучапський, активний учасник перших українських гуртків соціалістичного спрямування в Києві, у своїх спогадах зазначав, що «інтерес до Галичини» на кінець 90-х рр. «перейшов у справжнє захоплення»^[101].

Життя Миколи Міхновського у Києві після закінчення університету в літературі фактично не описане. Навіть його знайомі, що знали Миколу особисто, обійшли ці роки своєю увагою. Сергій Шемет, наприклад, у своїй посмертній згадці про Миколу Міхновського, розповідаючи про цей період його життя, обмежився короткою фразою: «Кілька років по закінченні науки прийшлося Міхновському віддати своїм особистим справам, тяжкій боротьбі за існування...»^[102].

Справді, після закінчення Київського університету перед Миколою Міхновським постала проблема працевлаштування. Молодий випускник зумів її досить швидко вирішити. Йому вдалося знайти місце у одній з київських адвокатських контор, де він почав працювати помічником присяжного повірника. Саме на цій посаді Микола Міхновський сформувався як першокласний адвокат. Він брав участь у різних судових справах, у тому числі і досить складних. Відточуючи свою професійну майстерність, молодий юрист із задоволенням допомагав своїм товаришам по українському руху. Так, наприкінці 1898 р., коли Міхновський сам перебував у скрутному становищі, він запропонував свої послуги Борису Грінченку, який зазнавав переслідувань влади^[103]. Мабуть, ценепоодинокий випадок у київський період життя Міхновського.

Престижна робота давала засоби до існування, але, за даними поліції, він продовжував мешкати на одній квартирі зі своїм товаришем, студентом Володимиром Шеметом, який через постійні конфлікти з владою ніяк не міг закінчити Київський університет^[104]. Ці дані стосуються 1897 чи 1898 рр. Можливо, йдеться про квартиру Камінських на Фундуклеївській, 48. Вона належала батькам давнього приятеля Міхновського Боніфатія Камінського, з яким він навчався на юридичному факультеті і який співпрацював із ним у київській філії «Братства тарасівців». Принаймні в одному зі своїх листів до Чернівців Міхновський просить відповідати йому саме на цю адресу. Боні-фатій, як і Володимир Шемет, належав до категорії «старих» студентів і через свої політичні погляди ніяк не міг одержати диплома юриста. Є ще одна цікава адреса, на яку Міхновський просив пересилати йому листи: «Маловолодимирівська, 70, Кононенку для Міхновського»^[105]. В обох випадках йдеться про прізвища людей, що були активними учасниками українського визвольного руху і з якими Миколу Міхновського об’єднували не лише ідейно-політичний вибір, а дуже близькі товариські стосунки.

У київський період він відбув короткострокову службу військовим юристом у царській армії і був звільнений у запас підпоручиком. На час військової служби Микола був майже виключений з активної громадської роботи. В армії його неприємно вразило те, що він в одному з листів називав «огидливим побутом»^[106]. Разом із тим, служба в армії дала змогу Міхновському набути специфічного досвіду спілкування у військовому середовищі, що у 1917 р. стало йому у пригоді.

Про громадсько-політичну діяльність Миколи Міхновського у Києві у 1895 — на початку 1899 рр. Сергій Шемет не пише нічого. Інший автор і знайомий Міхновського Віктор Андрієвський у своєму нарисі його суспільно-політичної біографії також виявився небагатослівним, хоча все ж зазначив: «Він не знав компромісів і навіть по закінченню університету не залишив без своїх порад студентської громади. Його впливи були такі сильні, що, доки він був у Києві адвокатським конціпієнтом (помічником. — Ф. Т.), до злуки обох частин “громади” не дійшло»^[107].

Соціалістична студентська громада, яку В. Дорошенко називає «самостійною українською соціал-демократичною дружиною», а Ю. Лавріненко — «політичною організацією під назвою Українська соціал-демократія (УСД чи група УСД. Київ, 1896-1903) на чолі з Лесею Українкою», виникли як результат еволюції до марксизму студентського гуртка під проводом Івана Стешенка, що існував у Києві ще з 1893-1894 рр.^[108]. Оскільки Віктор Андрієв-ський протиставляє характер діяльності Миколи Міхновського і Лесі Українки, виникає необхідність внести деякі уточнення в ідейно-політичні позиції обох.

Суттю політичних поглядів Лесі Українки того часу Ю. Лавріненко вважає принцип організаційної самостійності української соціал-демократії. Виокремлення в національну течію було наприкінці ХІХ — на початку ХХ ст. першочерговим завданням українського руху. Це завдання видатна поетка гостро відчувала й прагнула реалізувати у своїй політичній діяльності. Соціалістичний рух, як відомо, є однією з універсальних соціально-політичних течій людства, якої українське суспільство не могло уникнути. І той факт, що цей рух проникав в Україну не лише в російській, а й у європеїзованій формі, що РСДРП не вдалося поглинути потенційних прибічників соціалістичної ідеології з числа української молоді — заслуга Лесі Українки і її однодумців^[109].

Але при всьому цьому політика продовжувала розводити по різні боки двох психологічно близьких патріотів України: Леся Українка була соціалісткою і стояла на платформі федерації з Росією, а Микола Міхновський не поділяв соціалістичних поглядів і був послідовним самостійником. Їх конфлікт був неминучим, і певним чином до нього підштовхнув обох Іван Франко. Наприкінці 1896 р. у редагованому ним журналі «Життє і слово» він опублікував статтю «З кінцем року», у якій гостро критикував київських соціалістів за абстрактне теоретизування, за сприйняття федералізму як догми, без турботи спершу забезпечити в Україні ті суспільні сили і той політичний устрій, який би гарантував рівноправність у майбутній федерації. Франко зазначав, що гонитва за «німецькими і російськими (соціалістичними) модами» веде до втрати зв’язку з рідним народом, і радив наддніпрянським радикалам брати приклад не у «Дейчів, Стефановичів і тих росіян, що ходили в народ» і робота яких «була зовсім гиблою і безплодною», а у литовців, латишів, грузин і поляків, які навчилися поєднувати легальні і нелегальні способи довготривалої і копіткої роботи для піднесення освітнього і культурного рівня народу, його національно-політичної свідомості в цілому^[110]. Хоча Іван Франко у своїй статті не називав жодної групи і жодної особи, Леся Українка сприйняла критику на власну адресу. Відповідаючи Франку статтею «Не так тії вороги, як добрії люди», надрукованою у тому ж таки «Житті і слові», Леся Українка, серед іншого, закинула йому, що «стаття “З кінцем року” осягла собі високої честі бути гектографованою руками ворогів радикальної партії... Коли б тільки д. Франко бачив “побідоносні” погляди своїх видавців і чув тон, яким вони питають радикалів при стріванні: «А ви читали “З кінцем року”?»^[111].

«Ворогами радикальної партії», яких так гостро засуджувала Леся Українка, виявляється, був ... самостійник Микола Міхновський і його найближче оточення, можливо, з «Братства тарасівців». Таким чином, Міхновський несподівано опинився у фокусі дискусії між двома видатними українськими мислителями, класиками української літератури. Але Франко, здається, не став на бік Лесі та її київських однодумців. У статті «Не по конях, так хоч по оглоблях», надрукованій у відповідь на Лесину статтю, він писав з приводу тиражування його статті у Києві: «Чи подавали до моєї статті якісь уваги, перекрутили її? Нічогісінько! ... Докоряти мені за те, що хтось розширює мою статтю, наражаючись за се на небезпеку, докоряти для того тілько, що стаття не подобається одному кружкові, а подобається другому, се по-моєму більше політика нервів, ніж політика програмова»^[112]. Пізніше, коли Іван Франко перевидавав матеріали дискусії, він повторив цю думку: група, «яку можна було би назвати радикально національною, що гуртувалася тоді біля адвоката Міхновського, признала потрібним передрукувати мою статтю у Києві гектографічним друком для пропаганди певно, що попереду усього моїх, а може, також і своїх ідей»^[113].

Справді, Міхновському доводилося досить часто розповсюджувати публіцистичні (як і художні) твори Івана Франка, який висловлював йому за це вдячність. Але не викликає сумніву і те, що при цьому Міхновський діяв у відповідності з інтересами київських самостійників, до яких належав. У своїх дискусіях з наддніпрянськими соціалістами та прибічниками єдності з російськими революціонерами він шукав аргументів в Івана Франка, прагнув обіпертися (і у даному випадку обпирався) на його високий авторитет. Це і підштовхувало його до конфронтації з київською соціал-демократичною групою на чолі з Лесею Українкою, якою національно-радикальні ідеї Міхнов-ського тоді сприймалися як «ретроградні»^[114]. Але у нас немає фактів, які б свідчили, що це ідейне протистояння супроводжувалося недружніми випадами на адресу Лесі Українки з боку Міхновського.

Мабуть, ніякої неприязні щодо Миколи не відчувала і видатна поетка. Як зазначалося вище, вони могли бути знайомими по роботі у студентських гуртках у Києві ще з першої половини 90-х років. Про цілком нормальні людські стосунки між ними свідчить, зокрема, поїздка Миколи Міхновсько-го у товаристві Івана Франка й Леся Кульчицького до Лесі Українки, яка у серпні 1901 р. лікувалася у санаторії у Карпатах. В пам’ять про цю зустріч залишилася поштова картка з автографами Лесі Українки, Івана Франка, Миколи Міхновського та інших учасників зустрічі^[115]. Як відомо, на той час Леся все ще залишалася у своїй групі «Українська Соціал-Демократія».

Та життя вносило корективи у світогляд Лесі Українки. Під впливом дружньої критики Івана Франка, а почасти і власного життєвого досвіду, Леся стала відходити від марксизму; про себе Іван Якович ще у 1898 р. написав, що він «ніколи не належав до вірних тої релігії». Розчарування у марксизмі привело і до Лесиного відходу від ідей федералізму. З початку ХХ ст. Леся Українка все більше зосереджувалася на Богом даному їй покликанні — поетичній творчості. Її блискуча поезія збагатилася цілком новими мотивами. У творі «В дому роботи, в країні неволі» (1906 р.), де відтворено будівництво грандіозного храму в Єгипті часів фараонів, раб-гебрей не може знайти спільну мову з рабом-єгиптянином, який у захваті від масштабів будівництва і мріє про ще більші і кращі піраміди, де б можна було ховати не царів, «а всіх, хто добрії діла робили». У іноземця-гебрея зовсім інше світосприймання: він органічно не сприймає ідею поліпшення, «демократизації імперії мертвих» і кидає єгиптянину, що «зруйнував би усі ті ваші храми й піраміди!.. Всіх мертвяків повикидав би геть!» Зрештою, раб-гебрей приходить до висновку:

Ці слова могли сприйматися (і багатьма сприймалися) як відповідь Лесі Українки на проблему єдності українських і російських демократів, принаймні, до тих пір, поки існуватиме Російська імперія — цей грандіозний єгипетський храм. «Коли ж загине новий Вавілон?», — запитує поетка у іншому творі. Ці її думки були надзвичайно близькими Миколі Міхновському, який з самого початку своєї діяльності відкидав ідею «братань» і «дружб» поневолювачів із поневоленими. Таким чином, Леся Українка своїм шляхом ішла у тому ж напрямку, у якому йшов і Іван Франко, і Микола Міхновський.

Але все це було вже на початку ХХ ст., коли Міхновський жив у Харкові. У Києві ж наприкінці ХІХ ст. йому разом з іншими членами місцевої філії «Братства тарасівців» та національно зорієнтованими студентами довелося вперто протистояти посиленню марксистського впливу на молодь, який, серед усього іншого, втілювався і в особистості Лесі Українки. За даними, які навів у своїх споминах Ю. Коллард, націоналістична частина студентської громади Києва у 1896 р. посилилася за рахунок групи першокурсників. По суті, виникла нова громада. Очолював її спочатку Василь Доманицький, а через деякий час — Василь Совачев^[116].

Поява Василя Совачева у колі лідерів студентського руху — ще одна загадка сімейного клану Міхновських. Василь був сином старшої сестри Міхновського Олімпіади і Якова Совачева (наступника Івана Івановича Міхновського у турівській парафії), тобто рідним племінником Миколи. Перш ніж стати студентом медичного факультету Київського університету, де він навчався у 1896-1902 рр., Василь закінчив військове училище і певний час служив у російській армії. Від Миколи — свого дядька — він був лише на три роки молодшим. Цілком можливо, що поява Василя Совачева біля керівництва громади була зв’язана з ініціативою Миколи Міхновського, який добре знав свого племінника не лише по канікулярних враженнях. Деякий час вони навчалися разом (правда, у різних класах) у Прилуцькій чоловічій гімназії.

За даними Ю. Колларда, Українську студентську громаду в Києві Василь Совачев очолював до 1898 р. Це був початок його участі в українському національному русі, зокрема у його самостійницькій течії, у руслі якої він перебував усе своє життя. Після нього на чолі громади став студент-правник Андрій Лівицький, якому вдалося зібрати воєдино розпорошені студентські групи. Але то був інший час, і Миколи Міхновського вже не було в столиці України.

Матеріалів, що розкривають роботу Міхновського у «Братстві тарасівців» у другій половині 90-х рр., збереглося небагато, але вони свідчать, що він був причетний до всіх важливих акцій організації. Є достатні підстави вважати роботу Миколи Міхновського (як і інших тарасівців) у студентських, семінарійних та гімназичних гуртках виконанням місії членів «Братства». Молодь була головним об’ єктом агітаційної роботи тарасівців. Але, звичайно, не лише молодь і не лише у столиці. Зафіксовані поїздки членів «Братства» в регіони для ведення там агітаційної роботи. Так, у травні 1897 р. провідні тарасівці на кошти цукрозаводчика, українського патріота В. Си-миренка роз’їхалися по Україні для «роботи політичної». Микола Міхнов-ський був відряджений на Лівобережжя^[117].

Деякі тарасівці створювали осередки своєї організації або підпорядковані «Братству» групи за місцем свого минулого проживання, буваючи там у батьків, родичів чи друзів під час канікул, відпусток тощо. Цей процес тривав і в другій половині 90-х років. Саме як цілеспрямовану роботу у цьому напрямку можна характеризувати заснований у 1896 р. молодіжний гурток у Лубнах, який місцеве начальство слушно називало «дітьми Шемета»^[118]. Поліція вважала, що посередником у стосунках «центральної групи українофілів із лубенським українофільським гуртком» був Володимир Шемет, який доставляв членам гуртка під час відвідин батьків «заборонені закордонні видання з київського складу»^[119]. Немає сумніву, що до створення лубенського гуртка був причетний не лише Володимир Шемет із його братами Сергієм і Миколою, а й Микола Міхновський — як один з організаторів або добре обізнаний радник.

Подібний гурток був створений 1896 р. і в Прилуках, на батьківщині Миколи Міхновського. «Головним порадником прилуцького гуртка» Олександр Лотоцький називає племінника Миколи, студента Київського університету Василя Совачева^[120]. Важко уявити, що до організації й діяльності цього гуртка не був причетний і сам Міхновський. Робота обох цих гімназійних гуртків принесла значні результати. В них виховувалися відомі пізніше діячі національно-визвольного руху Володимир Дорошенко, Олексій Назаріїв, Микола Порш, Борис Мартос та ін.

Юрій Коллард пише також про існування української громади при Полтавській семінарії, серед членів якої називає двох представників однієї з бічних гілок родинного клану Міхновських («братів О. та В. Міхновських»), які у другій половині 90-х років навчалися у Полтавській духовній семінарії. Членом гуртка був і Симон Петлюра^[121]. Дослідник історії роду Міхновських Олександр Стовба вважає, що це неповні дані. Крім братів Олександра й Володимира Міхновських, з осені 1896 р. у семінарії вчився їхній кузен Ве-ніамін Міхновський, який «правдоподібно теж увійшов у громаду»^[122]. Юрій Коллард, який особливо детально описав діяльність харківської студентської громади, фіксує членство у ній студентів ветеринарії Ол. та В. Міхновських^[123].

Нам не вдалося встановити, чи йдеться про різних осіб, чи це все ті ж полтавські семінаристи, що стали харківськими студентами. Але немає сумніву, що це родичі Миколи і що він цікавився їхніми справами, сприяв їм.

Залучаючи молодь до гурткової роботи, Микола Міхновський разом із тим прагнув відгородити її від впливу традиційного українофільства. Сергій Шемет згадує про різкі статті в галицькій пресі, які писав Микола Міхновський і які викликали незадоволення старих українофілів^[124]. Загалом, констатує С. Наумов, у Західній Україні тарасівці опублікували сотні художніх, критичних і публіцистичних творів, чим зробили чималий внесок у створення української публіцистичної літератури^[125]. Потім газети й журнали з цими статтями, як і багато інших галицьких видань, переправлялися нелегальними каналами на Наддніпрянщину і сприяли зростанню національної самосвідомості українського населення, політизації українського руху. Самі члени «Братства» виступали в ролі кур’єрів, доставляючи на Наддніпрянщину нелегальну літературу, налагоджуючи зв’язки з галицькими діячами. Простежуючи у другій половині 90-х рр. канали нелегальних поставок з-за кордону у Наддніпрянську Україну забороненої літератури, поліція зафіксувала поїздки з цією метою до Галичини й Миколи Міхновського^[126]. У другій половині 90-х рр. Микола Міхновський взагалі був ключовою фігурою в збиранні й поширенні в молодіжному середовищі української літератури і нелегальних видань. Про це, зокрема, свідчить його лист Борису Грінченку від 9 травня 1897 р., у якому він повідомляє, що «колишні функції Школиченка (псевдонім Мусія Кононенка. — Ф. Т.) щодо складу обняв не п. Тимченко, як думалось попереду, а я». Далі у листі Міхновський просить Грінченка «давать мені Ваші красні видання в такій кількості примірників, як Ви узнаєте можливим [i] визначити термін, коли маю Вам сплачувати за дані книги гроші». Як бачимо, Міхновський перебрав на себе досить складну й відповідальну організаційну роботу. Йому доводилося не лише домовлятися про пересилку й доставку по легальних і нелегальних каналах літератури з різних міст і від різних авторів, а й поширювати її серед читачів, вирішуючи при цьому численні фінансові проблеми. Нарешті, він виконував і особливо небезпечну роботу щодо забезпечення доставки літератури з-за кордону. «.. .З свого боку, — писав Міхновський Грінченку, — я, певне, буду й Вам корисним, бо матиму закордонні видання, яких у Вас не буде, і взагалі, матиму найріжніші видання. Коли Вам що потрібно буде — віддаватиму Вам на своїх умовах». В іншому листі, вже від 1 липня 1897 р., Микола Міхновськмй повідомляє Бориса Грінченка, що одержав від нього посилку з книгами і замовляє ще по 25-100 примірників його творів «Думи Кобзарські», «Пісні та думи», «Хатка у балці» та ін.^[127].

Така інтенсивна й багатопланова робота Міхновського залишала за ним і у другій половині 90-х рр. місце однієї з ключових фігур «Братства та-расівців». Його ім’я досить часто (чи не найчастіше, у порівнянні з іншими тарасівцями) згадується в історичних джерелах, зокрема одному з найбільш інформативно насичених — епістолярній спадщині Михайла Коцюбинського, пов’язаній з діяльністю «Братства»^[128].

Невідомо точно, коли «Братство тарасівців» перестало існувати. Називаються різні дати, аж до 1902 р. Більшість авторів сходяться на тому, що після харківських арештів 1893 р. «Братство» вижило і навіть посилило свою діяльність. Проблеми стали проявлятися з середини 90-х років, коли «Братство тарасівців» опинилося у стані внутрішньої кризи, із якої так і не вийшло. Микола Міхновський із сумом сприймав цей процес. В одному з листів Михайла Коцюбинського за 1896 р. наводиться образна оцінка стану справ у товаристві, висловлена Миколою Міхновським: «Коли б мене спитано,.. в якім стані є наша власна справа, відповів би по щирості: будова потріскалась, крізь великі тріщини шурхає вітер, навіть деякі стовпи захитались, а шашіль, що без упину точить кожну найменшу балку, лякає, що незабаром впаде ціла будівля»^[129]. Але без власної організації тарасівці не залишалися ще декілька років. Сергій Наумов схиляється до думки, що «Братство тарасівців» припинило свою діяльність лише у 1898 р.^[130].

Однак у діяльності в «Братстві тарасівців» самого Міхновського до 1898 р. джерела ніякої кризи не фіксують. Правда, це лише наше припущення. Для остаточного висновку не вистачає конкретних фактів. Робота «Братства тарасівців» мала добре законспірований характер. За винятком харківського провалу 1893 р. їм удавалося уникати арештів. Та оборотною стороною цього явища стала майже повна відсутність документів про Миколу Міхнов-ського як члена «Братства тарасівців» у фондах жандармських управлінь. Зате у цих фондах збереглися матеріали про його участь в інших течіях і організаціях, які існували в Наддніпрянщині у другій половині 90-х років і які постійно попадали у поле зору поліції. За даними її агентів, одна з таких організацій — загальноукраїнське «таємне товариство» «Молода Україна» — існувало з весни 1896 р. з центром у Києві. Поліція нарахувала аж 458 членів «товариства», яке, згідно з її даними, мало свої відділення в 22 містах. Прилуцьке відділення називалося одним з найбільших, а Микола Міхновський і Володимир Шемет характеризувалися як зв’язкові і експедитори вантажів з забороненою літературою з закордону, тобто, з Галичини^[131]. Знайомлячись з персональним складом того, що поліція називала товариством «Молода Україна», дослідники зі здивуванням виявили, що ніякої нової організації в цей час не виникло, а «таємне товариство» — це не що інше, як конгломерат старих українських громад, які, як і раніше, діяли у різних містах України. Так, перелічуючи, наприклад, імена членів київського відділення «Молодої України», поліція називає все тих же членів Старої громади^[132]. У будь-якому випадку, немає жодного свідчення учасників українського руху (як членів громад, так і не пов’язаних з ними організаційно чи ідейно) про їхню участь у таємному товаристві, яке мало назву «Молода Україна».

Що ж стосується назви неіснуючої організації, то його «підказали» поліції самі українці. Українське національно-культурне піднесення, що відбувалося по обидва боки Збруча, наддніпрянський публіцист Трохим Зіньківський у 1896 р. охарактеризував поняттям «Молода Україна»^[133]. Ця самоназва, підхоплена й розвинута у працях І. Франка, М. Шаповала (Сріблянського), О. Косач (Пчілки) та інших авторів, підкреслювала ідейно-політичну близькість української генерації 90-х років ХІХ ст. з національно-визвольними рухами Європи («Молода Італія», «Молода Німеччина», «Молода Бельгія», «Молода Польща» тощо).

Хронологічно національно-культурний рух «Молода Україна» дослідники датують двома останніми десятиліттями ХІХ ст., хоча свою історичну назву він отримав лише у другій половині 90-х рр. Тамара Гундорова, аналізуючи явище «Молодої України», зазначає, що саме наприкінці ХІХ ст. «мо-лодоукраїнство» поширилося на усі важливі сфери суспільного життя — літературно-художню творчість, культуру і освіту, проникло у політику й оформилося як певна цілісність^[134].

У контексті «Молодої України» (і як один із найважливіших її наслідків) відбувалася кристалізація національної самосвідомості української еліти. Інтелектуальна верхівка відверто, інколи навіть із викликом, певним епатажем стала демонструвати свою самоідентифікацію з Україною, українською нацією як цілком осібною етноісторичною спільнотою. Це яскраво проявилося не лише у поведінці її окремих представників (згадаймо хоча б Лесине самовизначення — Українка), але й у «Professwn de foi молодих українців» та тих документах, що у другій половині 90-х рр. були складені на його основі. «Наука і життя Вкраїнського народу доводить нам, що Україна була, єсть і буде завсіди окремою нацією, як і кожна нація, так і вона потребує національної волі для своєї праці і поступу»^[135], — ці слова «Profession de foi» яскраво віддзеркалюють не лише погляди тарасівців, а й «молодоукраїнську» ідеологію у цілому.

Але ці переконання невеликої групки українських інтелектуалів слід ще було прищепити цілій нації. І нова генерація національної інтелігенції напружено шукала (і пропонувала!) шляхи перетворення величезної етнічної маси українського населення у те, що Іван Франко називав «суцільним культурним організмом, здібним до самостійного культурного й політичного життя» і спроможним увійти на рівних правах з іншими у коло цивілізованих європейських народів. Кожен робив це по-своєму. Леся Українка й Михайло Коцюбинський «європеїзували» українську літературу і, за влучною оцінкою І. Крип’якевича і Д. Дорошенка, «поглибили й поширили самочут-тя повновартости українця, як громадянина світа»^[136]. Михайло Драгоманов був українським політичним мислителем європейського масштабу. Він увів українців у коло сучасних йому політичних і соціологічних вчень і прагнув ввести майбутнє України у європейський і світовий контекст. Микола Лисенко став для українців тим, ким були для росіян Глінка, для поляків Шопен, для чехів Сметана, для норвежців Ґріґ — творцем національного напрямку у музиці^[137]. Самого Івана Франка американський дослідник Клеренс Манінґ узагалі назвав «скульптором» новітньої української нації. Михайло Грушев-ський заклав основи сучасної української історіографії і зробив те, без чого неможливе націотворення — обґрунтував «український міф» на мові тодішньої науки^[138]. Борис Грінченко відредагував 4-томний «Словарь української мови», визнаний класичним. Мету своєї діяльності в культурній сфері він бачив у тому, щоб «виробилася з української нації одна національно-самосвідома освічена нація». Саме ці видатні особистості були найяскравішим утіленням «Молодої України». Усіх їх, за винятком емігранта М. Драгоманова, Микола Міхновський знав особисто й у 90-ті рр. за різних обставин із ними тісно співпрацював. За цими видатними подвижниками стояли десятки і сотні їх послідовників і учнів.

Мабуть, під впливом загального піднесення Міхновський задумав досить амбітний проект: книгу під робочою назвою «Русини з початком ХХ століття» — своєрідну енциклопедію, покликану дати огляд українського життя, географії, історії та етнографії України, її економічного, політичного та культурного становища. Ця книга могла стати в один ряд з іншими видатними досягненнями української культури того часу. У листі Б. Грінченку він писав з цього приводу: «Я надумався у купі з прихильними до сеї думки людьми з початком ХХ віку видати книгу, яка б була свідотством існування нашої нації і в 20 главах дала історію культури нашого народу»^[139]. Разом з тим, Міхнов-ський переслідував ще одну мету — сприяти консолідації молодшої генерації українських патріотів або, як він писав, створити «достойний пам’ятник того, що дивлячись на раз-у-раз виявлювану усобицю між старими, зросла й зміцніла солідарність молодого покоління»^[140]. Книгу планувалося видати російською мовою у Петербурзі й українською в Галичині. Микола Міхнов-ський оголосив у буковинській пресі (у газетах «Буковина» і «Руслан») про цей проект, опублікував його план і закликав спеціалістів Наддніпрянщини і Західної України до співпраці.

Проект Миколи Міхновського викликав жвавий інтерес у середовищі української інтелігенції. Його добре ілюструють листи Миколи Міхновського до Бориса Грінченка та Івана Франка, опубліковані у 1994 р. Сергієм Квітом^[141]. З листів Міхновського відомо, що свою згоду на участь у проекті дали «В. Б. А.» (очевидно, В. Б. Антонович), який зголосився написати «Нарис антропологічний» (Глава ІІ), а також «профес. Я...» (мабуть, відомий економіст проф. М. Й. Яснопольський), що погодився написати главу «Фінанси»^[142]. До Миколи Міхновського надходили листи з пропозиціями щодо участі у проекті та вдосконалення плану. Зокрема, в одному з листів із Галичини пропонувалося відмовитися від терміна «русини» і вживати поняття «українці»^[143].

З проханням написати «ІХ гл. того видання під назвою “Національний рух”» звернувся Міхновський до Івана Франка. Переконуючи його взятися за цю роботу, Микола писав йому у листі від 9 січня 1899 р.: «Я Вірю і знаю, що ніхто краще за Вас не напише сиєї глави, бо тільки автор “Ботокудів”, “З кінцем року” та “Ти, брате, любиш Русь” зуміє показати світлі й темні сторони нашого життя і сказати, що “не пора москалеві й ляхові служить” [-] одно слово, дати таке освітлення нашому руху, яке видавці бажають бачити, а видавці — Ваші ученики й шанувателі»^[144]. Мабуть, видавати цю книгу Микола Міхновський планував у видавництві «Вік», організованому у 1898 р. молодими українськими діячами О. Лотоцьким, С. Єфремовим, Ф. Матушев-ським, В. Дурдуківським та ін. Міхновський у листі декілька разів пробує переконати Івана Франка «прийняти на себе ІХ главу, коли Ви поділяєте нашу думку, що така енциклопедія потрібна»^[145].

До виконання проекту Микола Міхновський пробував залучити і Бориса Грінченка, до якого він ставився з великою повагою ще з початку 90-х років, коли відбувалася знаменита дискусія Грінченка з Драгомановим про українську справу «... Дозволяю собі звернутись до Вас особисто, — пише Міхнов-ський до Грінченка, — узяти на себе працю написати ХІІ главу “Низша на-родня освіта”. Ви — спеціаліст в сьому питанню і напишете саме з того погляду, на сю річ, який мені так симпатичний». Міхновський навіть дає план цієї глави, що передбачав, окрім усього іншого, характеристику стану освіти в Галичині, Буковині й Карпатській Україні. При цьому, щоб не образити Грінченка, Міхновський застеріг: «Подав я її тільки на те, щоб виявити свою ідею — єдність інтересів цілого народу»^[146]. Борис Грінченко відмовився від участі у проекті, мотивуючи своєю зайнятістю на літературній роботі, але Міхновський в черговому листі знову й знову прагне переконати його змінити своє попереднє рішення: «.Хіба то моя особиста справа. Адже все, що ви робите, як і те, що ми маємо робити, усе те наше»^[147].

Про підготовку енциклопедії добре знав і Михайло Грушевський. Про це свідчить, зокрема, лист Мирона Кордуби — галицького історика, етнографа і мовознавця до свого вчителя М. Грушевського, який на той час працював у Львові: «Нині, — пише М. Кордуба, — є зазив Міхновського до видання руської sui generis енциклопедії. Чи знаєте Ви цього добродія, чи до діла сего забралися хороші сили і чи є вигляд на успіх? Коли є, то мені хотілось би взяти в тім участь і написати новійшу історію Галичини»^[148].

Серед можливих спільників Міхновського у справі видання книги Сергій Квіт називає також Осипа Маковея, галицького письменника, із яким Микола підтримував дружні зв’язки^[149].

Однак нам залишається невідомим, що порадив М. Грушевський М. Кор-дубі, яким було остаточне рішення Грінченка і Кордуби щодо участі у проекті. Не знайдені також матеріали, чи погодився писати для енциклопедії Іван Франко. Микола Міхновський скаржився Борису Грінченку, що «справа просувається “ по-хахлацки”, ... гірше, ніж хотілось би, та в тім не наша вина». При цьому, він зазначав, що «за кордоном наче простійші люди, бо тутейші навіть на мої запросини листами не схотіли (чи повірите) відповідати»^[150]. Узагалі, не до кінця ясно, чому проект Миколи Міхновського, незважаючи на велику організаторську роботу ініціатора і надзвичайно продуктивний характер самої ідеї, не був реалізований. На наш погляд, на заваді став комплекс причин, серед яких головною виявився раптовий переїзд у 1899 р. Миколи Міхновського з Києва до Харкова.

В цілому, ідея проекту Міхновського «Русини з початком ХХ ст.» органічно вписувалася у «молодоукраїнський рух», логічно відповідаючи його історичному покликанню, яке полягало в обгрунтуванні необхідності формування модерної української нації і конкретній участі національної еліти у реалізації цього завдання. Це була завдання великої історичної ваги. Ураховуючи досвід інших європейських країн, які у свій час пережили «молодий» національний рух як засіб виходу з національної залежності, культурної вторинності й провінціалізму, можна говорити , що форма подібної інтенсифікації національного розвитку становить явище загальноєвропейського типу^[151].

Але, на відміну від європейських аналогів, «Молода Україна» не була оформлена організаційно і не висунула свого загальнонаціонального політичного лідера, здатного надати цьому руху чітких організаційних форм. Не мав цей рух і чіткої політичної програми, ясного бачення майбутнього України. Однак поліція, яка була обізнана з історією визвольних рухів народів Європи, з тривогою чекала появи українських феніїв і карбонаріїв, місцевих Джузеппе Г арібальді.

Але що ж, усе-таки, було насправді? Чому поліція на всіх рівнях декілька років підряд уперто характеризувала «Молоду Україну» саме як організацію («таємне товариство») з антиурядовими, сепаратистськими намірами, зокрема, прагненням добитися автономії України? А в одному аналітичному документі департаменту поліції МВС, адресованому генерал-губернатору київському, подільському і волинському, навіть зазначається, що «Молода Україна» поставила перед собою мету «відновлення політичної незалежності Малоросії шляхом відокремлення від Російської держави»^[152].

Яке місце у цих процесах належало Миколі Міхновському?

У доносах інформатора Київського губернського жандармського управління, який декілька років досить детально інформував начальника КГЖУ генерала Новицького про діяльність Старої київської громади (в інтерпретації агента — «Молодої України»), постійно зустрічається прізвище Миколи Міхновського. Так, у документах за 1896 р. на підставі цих доносів жандармський чиновник робить висновок, що Микола Міхновський тісно зв’язаний з товариством «Молода Україна». Як активний член і зв’язковий цього товариства, у грудні 1897 р. він їздив до Львова, де, за свідченням поліції, установив «близькі відносини з галицькими представниками українофільської партії, ... закупив значну кількість заборонених видань малоросійською мовою, у тому числі твори Драгоманова та Франка, з якими повернувся до Росії»^[153]. Інформація про «таємне товариство» систематично надсилалася у столицю, в особливий відділ департаменту поліції. У фонді особливого відділу за 1898 р. збереглася спеціальна довідка про присяжного повіреного з Києва Миколу Міхновського, який за завданням «Молодої України» відвідав Львів, зустрічався там з Михайлом Грушевським і привіз із Галичини заборонену в Росії літературу^[154]. Можливо, йдеться про одну й ту ж поїздку, хоча у петербурзькому документі з’явилася конкретна особа, з якою мав зустріч Міхновський і про яку не згадувалося у київському — історик і політичний діяч Михайло Грушевський, що з 1894 р. працював у Львівському університеті.

Про зміст розмов Миколи Міхновського з Михайлом Грушевським у жандармських документах, як і у споминах М. С. Грушевського, датованих 1924 р., не говориться нічого. Але є підстави припустити, що теми могли бути найрізноманітнішими. На таку думку наштовхують два листи Миколи Міхновського до Михайла Грушевського від 6 березня і 10 вересня 1897 р., що зберігаються у фонді Грушевських у ЦДІА України (м. Київ). У першому листі йдеться про умови пересилання поштою друкованої продукції, а у другому Микола Міхновський просить Михайла Грушевського порекомендувати керівництву Львівського університету свого товариша-наддніпрянця на вакантну посаду завідувача однією з правничих кафедр^[155]. Ці листи свідчать, що, принаймні у другій половині 90-х рр. Грушевський був досить доступним для спілкування з Міхновським і що стосунки між ними були досить тісні. Однак, при всьому цьому, можна з більшою чи меншою мірою впевненості стверджувати, що співбесідники не знаходили спільної мови у головному для Міхновського політичному питанні — про майбутній статус України. Після свого прибуття до Львова у 1894 р. Михайло Грушевський чинив опір виходу книжки галицького радикала Юліана Бачинського «Україна іггейеПа», який був прихильником незалежності України і проводив у цій книзі самостійницьку лінію^[156]. Важко припустити, що після цього він порозумівся з Міхновським у цьому питанні. Грушевський тоді був переконаним федералістом і питання про самостійницьку перспективу України вважав абсурдним. Він навіть запропонував своєму учневі Мирону Кордубі написати для «Записок НТШ» рецензію на книжку Ю. Бачинського. Характерно, що учень висловив сумнів у необхідності друкування рецензії на цю книжку у виданні НТШ^[157].

Важко погодитися також із тим, що у Львові Микола Міхновський зустрічався лише з Грушевським. Цілком можливо, що там він мав зустрічі і з іншими українськими діячами краю, адже у вищенаведеному тексті жандармського документа вказується на близькі відносини Міхновського не з однією особою, а з «галицькими представниками українофільської партії».

Вище говорилося про відвідини у серпні 1901 р. Миколою Міхновським у товаристві з Іваном Франком та іншими відомими діячами краю Лесі Українки в Карпатах. З дуже високою мірою ймовірності можна припустити, що то була не перша зустріч Міхновського з Іваном Франком. У всякому разі, у цитованому вище листі від 9 січня 1899 р. Микола Міхновський звертається до Івана Франка як до свого доброго знайомого^[158]. Цей лист — один з 5 листів Міхновського до Франка, знайдених і опублікованих у 1994 р. Сергієм Квітом. Характерно, що три з п’яти листів датуються київським періодом життя Міхновського. Про досить тісні, за словами Сергія Квіта, навіть «приватні стосунки» Міхновського і Франка свідчить візитна картка, яку мав вручити Івану Яковичу Віталій Боровик.

Текст картки відтворений нижче^[159].

Р.П. Д-ій Іван Франко

Д-ій Виталь Боровик бажає з Вами познайомитись.

Кастелівка Улиця Крижова ч* 12

(зв)

Микола Міхновський

Nikolas Mikhnovsky Помічник адвоката присяжного

Мабуть, немає підстав сумніватися у тому, що Віталія Боровика, одного із засновників «Братства тарасівців», якого Іван Франко міг знати лише за розповідямя, він міг прийняти лише за рекомендацією людини, яку дуже добре знав і якій довіряв. Цією людиною був Микола Міхновський.

Цілком можливо також, що серед тих, з ким зустрічався Микола Міхнов-ський у Галичині, був і Юліан Бачинський та інші галицькі самостійники. У всякому разі, підстав для зустрічі з ним було не менше, ніж із Михайлом Грушевським. Але це лише гіпотеза. Достеменно відомо, що до Львова (як, до речі, і до Чернівців) Міхновський приїжджав неодноразово і з радістю, а спілкувався він не лише з політиками, а й письменниками, діячами української культури.

Щільну завісу над цими контактами відкривають три листи Миколи Міхновського до Осипа Маковея, який у 1895-1897 рр. був редактором чернівецької «Буковини». Листи датовані 1897-1898 рр.^[160]. Їх опублікував у 1937 р. галицький письменник і громадський діяч Франц Коковський у львівському часописі «Назустріч», а Сергій Квіт подав у 1994 р. їх передрук^[161]. У першому листі, відісланому з Києва 15 грудня 1897 р., Микола Міхновський писав: «.. .Я з роскішним усміхом споминаю чудовий Львів і любих русинів, що так ласкаво, так щиро вітали мене у Львові. Між ними Ви. Ті спомини лишаться мені на ціле життя». У цьому ж таки листі Міхновський просить О. Маковея передати Михайлу Павлику у Львів, що справа, яка стосується Павлика, «на днях закінчиться ... у той, чи інший бік — тепер уже йдуть підготовляючі роботи (бо навіть у таких справах доводиться політикувати)». Нам невідомо, про яку справу йшлося. Важливий сам тон листа, який характеризує відносини між Міхновським та Маковеєм і Павликом — досить теплі й щирі.

Ці відносини передбачали тривалі розмови і дискусії, в яких співрозмовники не могли обійти надзвичайно популярне тоді в громадсько-політичних колах Г аличини й Наддніпрянщини питання про майбутнє України. Зокрема, Михайло Павлик, який свого часу разом з Іваном Франком був засновником Української радикальної партії, у ці роки переживав складний процес переходу на самостійницькі позиції, а Микола Міхновський шукав у Галичині додаткових підстав для утвердження на цих позиціях. Обох цікавило питання про ставлення до російських соціалістів. Здається, тут не було розбіжностей. Павлик ще у 1886 р. у листі до Драгоманова передрікав: «Я пев-нісінький, що в Росії скінчиться на тім, що “російські революціонери” стануть стовпами реакції status quo на другий день після революції»^[162].

У другому листі Міхновський дякує Маковею, що той турбується про пересилку йому часопису «Буковина» і цікавиться сімейним станом і джерелами існування письменниці Ольги Кобилянської: «Чи заміжня, чи ні? Коли має, крім професії письменниці — ще якусь — то яку саме?»^[163]. Третій лист Міхновського наводимо повністю з дотриманням особливостей тексту^[164].

Київ

Шановний добродію!

чиніть ласку, пришліть мені «Царівну» Кобилянської й вашу «Одирму» на тую адресу, на яку йде «Буковина». Більше нічого не додавайте, Попереду, коли Ваша ласка, зараз, пришліть «Царівну». Посилаю два карбованці.

Шанує Вас Микола Міхновський.

Читав Ваш військовий фейлетон, а позаяк сам кінчу небавно військову службу, то передумавсь за Вами списати вражіння свого життя. Чи гаразд би було друкувати більшу річ з такого власне огидливаого побуту?

Міхновський.

Ці листи свідчать про досить тісні і плідні зв’язки Миколи Міхновського із західноукраїнською культурною елітою і характеризують його як високо-інтелігентну людину, що цікавиться новітніми тенденціями літературно-мистецького життя: «Царівна» Ольги Кобилянської тоді була сприйнята критикою як яскравий прояв модерністських, неоромантичних впливів в українській літературі. Мабуть, цей інтерес був відгомоном ідейних пошуків самого Міхновського, якому було органічно притаманне несприйняття пануючого тоді серед української інтелігенції позитивістського світогляду (недосконалість і обмеженістьякого для нього особливо яскраво втілювалася у марксизмі) і який прагнув у своїх ідейно-політичних пошуках обіпертися на надійніші філософські орієнтири.

Разом із тим, Міхновський у цих листах постає також як людина, не позбавлена літературних амбіцій. З цитованого вище листа О. Маковею видно, що він пробував свої сили у прозі. Правда, втілити в життя свої плани Міхновському не вдалося: зокрема, не був реалізований його задум написати про службу у царській армії, як не мали успіху всі інші його спроби заявити про себе в художній прозі. Здається, поступово Міхновський усвідомив, що художня література — це не найголовніше його покликання. У травні 1899 р. у листі до Грінченка він із гіркотою визнав: «... Не дивлячись на всі мої силкування, ніяк не можу зліпити до купи двох слів. Ви розумієте, що я говорю про мої безрезультатні стремління бути письменником: уперто не хотять мене друкувати! Гаразд, хоч російська цензура виручає і я можу казати з таємничим виглядом, що... знята... заборона українського слова... революційний зміст... переслідування ворогів»^[165].

Але літературу Міхновський не полишив. Свої можливості він пробує реалізувати і в поезії. Зокрема, його перу належить збірка віршів різних років під назвою «Лірика», видана 1912 р. у Києві. У цій збірці, між іншим, зазначається, що до друку готується «Збірник загадок у віршах» і «Гуморески» того ж автора^[166].

Однак, спеціалісти не вважають, що Микола Міхновський мав поетичний талант. Його вірші не вирізняються поетичною довершеністю. В них знаходять інтонаційні наслідування Тараса Шевченка і прямі запозичення з Лесі Українки. Але, разом із тим, його творам властиві експресія, темперамент і напружена енергетичність^[167]. Для прикладу можна навести уривок із вірша Миколи Міхновського «Лягає ніч на чорну браму».

Поетичні спроби Миколи Міхновського характеризують, перш за все, склад його натури — експресивної, темпераментної, наповненої пасіонарною енергетикою. Разом із тим, вони з’являлися під впливом його оточення. Обертаючись весь час у середовищі української літературно-художньої еліти, Микола Міхновський був просто приречений на спроби самореалізації у сфері художньої творчості.

Такою висвітлюється постать Миколи Міхновського крізь призму його багатогранної громадсько-політичної діяльності і зв’язків з українськими діячами Наддніпрянщини й Галичини. Характерно, що поліція, не знаючи усіх деталей, у цілому досить правильно оцінювала місце Міхновського в національному русі. Вищезазначений документ особливого відділу департаменту поліції цікавий також тим, що у ньому наводиться його поліцейська характеристика як «крайнього за переконаннями своїми українофіла й притому з грубими і вкрай несимпатичними прийомами і формами, й напрямком безумовно антиурядовим»^[168]. На жаль, що конкретно малося на увазі, у документі не вказується. Однак і без деталізації ясно — все небезпечне, що приписувалося «Молодій Україні», у діяльності Міхновського проявлялося особливо яскраво. У всякому разі, мало хто з тодішніх українських діячів був «удостоєний» такої характеристики.

З подібною репутацією Міхновський був приречений на постійну й прискіпливу увагу поліції. Але репресій з її боку йому вдавалося уникати. Це ще одна загадка Миколи Міхновського. Не виключено, що йому допомагало знання законодавства і особисті зв’язки в правоохоронних органах. Найближчий товариш Миколи Володимир Шемет постійно вступав у конфлікти з владою і, врешті-решт, за участь у студентських заворушеннях 1899 р. попав під поліцейський нагляд, був виключений з університету і висланий у маєток батька під Лубнами^[169].

Мабуть, на підставі фактів про діяльність таких осіб, як Микола Міхнов-ський і Володимир Шемет поліція зробила висновок і про існування «таємного товариства», і про його самостійницький характер. Але, на наш погляд, матеріали про участь Миколи Міхновського у «Молодій Україні» слід розглядати не ізольовано, а у контексті його добре законспірованої діяльності у «Братстві тарасівців». До такої тактики щодо Старих громад тарасівці зверталися постійно. Про неї, зокрема, писав один із засновників «Братства тарасівців» Іван Липа: «І Громада не тільки не знала, а й не відчувала, що існує в ній якась організація, що все живить, про все міркує, що дає напрямок, почин, а разом усе те виходить ніби із самої Громади»^[170]. У такій інтерпретації суперечності та запитання, пов’язані з розбіжностями в документах поліції й споминами учасників подій щодо діяльності Миколи Міхновського зникають, і все стає на свої місця.

Поки поліція полювала за фантомом «Молодої України», український рух зробив один цілком реальний крок до сходження на вищий щабель: була створена Всеукраїнська загальна організація — конфедеративне об’єднання громад і гуртків у межах усієї України. Ініціаторами об’єднання стали ветерани громадівського руху Олександр Кониський і Володимир Антонович, які у такий спосіб намагалися зберегти контроль над молоддю і відповісти на виклик часу, зокрема, на консолідацію російської соціалістичної опозиції, з одного боку, і на формування українських політичних партій у Галичині — з другого. Обидва вийшли зі складу Старої київської громади і поринули у вир організаторської роботи, об’їздивши майже всю Україну. Установчий з’їзд організації відбувся у вересні 1897 р. у Києві. Ініціаторами об’єднання були старогромадівці, хоча Стара київська громада бойкотувала з’їзд і до складу об’єднання увійшла лише у 1901 р.

Важливу роль у Всеукраїнській організації відігравала молодь. Зокрема, три члени «Братства тарасівців» — Є. Тимченко, М. Кононенко, О. Черняхів-ський — увійшли у Раду організації. М. Кононенко на той час виконував функції головного координатора «Братства», а Є. Тимченка називають його попередником. За свідченням Євгена Чикаленка, до складу організації кор — поративно увійшов гурток тарасівців, що складався з «молодших, виразно націоналістичних українців, розкиданих по всій Україні». Серед тарасівців, що стали членами Всеукраїнської організації, Чикаленко називає і Миколу Міхновського, який, як про це говорилося вище, контролював розповсюдження літератури, у тому числі нелегальної. Щодо власне «Братства тарасівців», то Чикаленко уточнює: «... гурток той скоро розсипався і перестав існувати»^[171]. Мабуть, участь у створенні Всеукраїнської організації була останньою значною акцією Міхновського як члена «Братства тарасівців». Але до керівних органів організації він не попав. Причиною були його політичні погляди, з якими «генерали» громадівського руху не були згодні, а також міжособистісні конфлікти, що розгорілися у 1898 р. серед членів «Братства».

Поліція не завжди встигала за стрімкими змінами в українському національному русі, й частина її матеріалів, що характеризують діяльність Всеукраїнської організації, фігурують як довідки про «Молоду Україну». Зокрема, в матеріалах особливого відділу департаменту поліції, які датуються останніми роками ХІХ ст., зазначається, що Микола Міхновський, Володимир Шемет та Іван Стешенко одержали від керівників «Молодої України» частину членських внесків для поїздки в Галичину, де планувалася закупівля нелегальної літератури^[172]. Для нас немає істотної відмінності у тому, з якою організацією, течією чи рухом пов’язувала поліція ту чи іншу акцію Миколи Міхновського. Важливий характер цих акцій — як правило, досить відповідальних і ризикованих, на які громадівці старшого покоління не наважувалися: нелегальна література й зв’язки з Галичиною належали до найважливіших факторів українського руху на Наддніпрянщині. В умовах політичної несвободи повноцінна нелегальна робота без використання закордонних можливостей майже неможлива. Ще у «Profession de foi молодих українців» ставилося завдання створення в Галичині бази для розгортання ефективної національної роботи в російських губерніях України: «Бажаючи поставити свою справу незалежно від російських обставин, ми осередок нашої культурно-політичної справи переносимо в Галичину й користуємося з Австрійської конституції»^[173]. Микола Міхновський був серед тих, хто особливо активно працював над реалізацією цього завдання.

Але його діяльність у Всеукраїнській організації не обмежувалася нелегальними поїздками й роллю експедитора. До 1898 р. належить «Відозва з питання про заснування українського університету». Ця відозва, за версією поліції, є «справою галичан і “Молодої України”». Конкретизуючи цю версію, жандармські чиновники називали і конкретні імена. Зокрема, у їхніх документах є вказівки на те, що відозву підготували Борис Грінченко й Микола Міхновський. Що ж стосується галицьких діячів, то їхніх прізвищ поліція не наводила. Нам невідомо, чи ця відозва була акцією, спланованою керівництвом Всеукраїнської організації, чи вона стала результатом особистої ініціативи Міхновського і Грінченка. Автори відозви черговий раз висловили переконання української інтелігенції, що шлях відродження України полягає у поширенні в народі «національно-демократичної й національно-прогресивної освіти». Саме з цією метою пропонувалося організувати в Г аличині український університет: «Освіта могутня сила, сила моральна і політико-економічна»^[174]. Ця відозва поширювалася у різних містах Наддніпрянщини і Західної України, у Москві і Петербурзі.

Проект створення українського університету належить до значних акцій свого часу, пов’язаних з діяльністю Миколи Міхновського. Причому ця акція не обмежувалася самим зверненням. Були конкретні акції з підготовки заснування цього університету, у яких активну участь брали не лише Микола Міхновський і Борис Грінченко, а й інші члени Всеукраїнської організації. Про це, зокрема, свідчить вищезгаданий лист Миколи Міхновського до Михайла Грушевського від 10 вересня 1897 р. У цьому листі Міхнов-ський, серед іншого, просив професора повідомити про умови зайняття вакантних посад чотирьох правничих кафедр Львівського університету і проінформував його, що постільки «в нас тепер саме розробляється проект заснування цілого університету у Львові і вишукання средств для нього, то Вам буде ясно, через що ми хочемо знати про сі 4 кафедри як найподріб-но...»^[175]. І хоча план організації в Галичині українського університету не був реалізований, наміри ініціаторів набули великого розголосу і сприяли активізації українського руху по обидва береги Збруча.

Однак самого Міхновського, котрий мав багатий досвід роботи у такій відносно структурованій організації, якою було «Братство тарасівців», не могла задовольнити переважно просвітницька орієнтація діяльності Всеукраїнської організації, навіть якщо вона і включала плани таких масштабів, як створення українського університету. Микола Міхновський був добре знайомий з розвитком політичних подій у Галичині, досвідом роботи галицьких політиків і з висоти власного досвіду не міг не критикувати Всеукраїнську організацію. Її справді було за що критикувати. Цей запізнілий витвір наддніпрянських громадівців був далекий від уявлень про європейську партію. Його члени не були об’єднані спільністю політичних поглядів, не мали чітких обов’язків, рішення керівної Ради носили дорадчий характер, громади існували відособлено одна від одної, а молодь продовжувала шукати власні шляхи.

Симпатії Міхновського залишалися на боці студентського середовища, в якому відбувалися процеси політизації й пошуку європейських форм боротьби за національні права власного народу. У 1898 і 1899 рр. відбулися загальноукраїнські (з участю представників Наддніпрянщини і Західної України) студентські з’їзди, на яких активно обговорювалася можливість утворення політичної партії у підросійській Україні^[176]. Усі документи з’їздів були складені на основі «Profession de foi молодих українців». У проведенні з’їздів активна роль належала членам студентських громад Дмитрові Антоновичу, Михайлові Русову, Володимирові Доманицькому та ін., яких Микола Міхновський добре знав^[177]. Не виключено, що справа студентських з’їздів була пов’язана, крім усього іншого, із ініціативою «Братства тарасівців», у тому числі й Миколи Міхновського.

Але на час другого студентського з’їзду Міхновського вже не було у Києві. На початку 1899 р. у житті Миколи Міхновського почався новий етап. У січні (а за іншими даними — у лютому) він залишив Київ і надовго переселився до Харкова. Побутує версія, що це сталося внаслідок любовного роману 25-літнього Міхновського з дружиною власника адвокатської контори Фурмана, у якій він працював. Ця подія залишилася у пам’яті сучасників, хоча час стер усі подробиці. Олександр Лотоцький описав її з 34-річної дистанції досить скупо: «Через романічну історію (одбив жінку у свого патро-на-адвоката) М. І. Міхновський мусив залишити Київ та перенісся на життя до Харкова»^[178]. У подібній редакції ця версія повторювалася іншими авторами. Зокрема, Г анна Берло, яка пам’ятала Миколу Міхновського ще по участі у роботі Старої київської громади і трохи детальніше знала цю історію, у своїх споминах, опублікованих 1928 р., писала: «М. Міхновський завів роман із жінкою свого патрона, підмовив її покинути чоловіка і повіз її до своїх батьків на село. Після багатства й розкоші довелося їй попасти у бідне сільське оточення». До такої різкої зміни міська панночка виявилася не готовою. У відносинах молодих людей почалася криза, яка, за версією Г Берло, була спричинена також «нестриманістю» Миколи, якого вона характеризувала як людину «грубу і невиховану»^[179].

Подібну оцінку Миколи Міхновського можна знайти і в інших мемуаристів. Але нітрохи не менше і таких авторів, де особистість Міхновського характеризується зовсім інакше — у виключно позитивних тонах. Зрештою, роблять висновки дослідники, які вивчали це питання спеціально; мабуть, справа не так у самому Міхновському, як у авторах, що писали про нього^[180]. Кожен з них оцінював його особистість через призму своїх політичних поглядів, особистих симпатій і антипатій, рідко виходячи за їх рамки.

Так, аналізуючи феномен того, що називають «цивільною відвагою», Олена Теліга у статті «Партачі життя» називає Миколу Міхновського поряд з Оленою Пчілкою і Лесею Українкою — взірцями такої відваги. «Але майже кожен їхній найдрібніший вчинок відразу ж викликав настороженість або й бурю ворожнечі, не лише з боку партачів життя, а і з боку діяльних та лагідних земляків»^[181], — зазначає поетка. Може, саме так було і з оцінкою поведінки Миколи Міхновського у зазначеному випадку. В усякому разі, можна навести приклад його стосунків із Катериною Серебряковою — майбутньою дружиною Дмитра Антоновича, — який репрезентує Миколу в іншому вигляді. Деякий час Катерина була об’єктом залицянь Миколи. «Мої товариші, — згадувала пізніше вона, — занепокоїлися цим моїм знайомством і почали попереджувати, щоб я була обережна, бо він дуже любить жінок, розказували різні любовні пригоди й романи, що ніби то він відбив жінку одного чоловіка, а потім її кинув. Відповідала я їм на те, що за попередження дякую, але він завжди так чемно і по-рицарськи поводиться, що я абсолютно нічого не можу йому закинути»^[182].

Якщо повернутися до історії з дружиною патрона, то варто вказати ще на одну причину розриву відносин між нею і Миколою. Це позиція батьків. Спроба сина у такий незвичний спосіб улаштувати особисте життя не викликала радості у Івана Івановича Міхновського, парафіяльного священика, для якого дотримання церковних канонів було більшим, ніж просто службовий обов’язок.

Судячи з усього, у цій складній ситуації у Миколи не вистачило такту й сили волі, щоб переконати молоду жінку і своїх батьків прийняти реалії життя. Жінка залишила Миколу. Але, як пізніше писав Міхновський, «біда ніколи не йде сама». Саме у цей час (а може, й у зв’язку з романом) у Міхновського почалися серйозні неприємності у суді. Посипалися скарги й звинувачення. Міхновський став об’єктом пересудів і пліток. Багато з тих, із ким він підтримував дружні чи партнерські стосунки, співпрацював на громадській роботі, раптом відвернулися від нього. Міхновському довелося документально доводити свою правоту суддям. Додатково він зробив це і в Петербурзі, куди їздив спеціально. Але інсинуації, у тому числі колишніх учителів (наприклад, О. Кониського і М. Старицького) і навіть друзів, не припинилися. А Євген Тимченко, якого деякі автори називають тодішнім керівником «Братства тарасівців», у розпаленій свідомості Миколи Міхновського взагалі перетворився у живе втілення всіх його негараздів. «Вони почали на мене гавкати саме тоді, — писав Міхновський у листі до Грінченка, — коли побачили, що мені не легко під вагою і особистого нещастя і неприємностей у суді. Гавкали тим дужче, що мислили, ніби я зовсім гину — під вагою обставин. І вони, оті Тимченки то що ... отруїли мені життя»^[183].

Особиста життєва драма, неприємності на роботі, громадська ізоляція після багатьох років бурхливої діяльності викликали у Миколи Міхновсько-го глибоку внутрішню кризу. Цей його стан добре ілюструють листи Миколи до Бориса Грінченка, якого він глибоко поважав і кому безмежно довіряв. «Доля трохи собі покепкувала з мене: вона дала мені пити з келиха життя, і коли я зробив перший ковток, вона відхилила келих і . я зробився нещасливим: не можу собі знайти нігде місця і блукаю, наче несамовитий»^[184], — писав Міхновський у одному з цих листів. Він змушений був кинути службу і на деякий час поїхав у рідну Турівку. У іншому листі Грінченку, написаному з села, Міхновський писав: «... Нещастє, заздрісне нещастє задавило мою долю, моє щастя, що цвіло пишним, як здавалось, цвітом. І було то несподівано, може, через те тим більш уразливо, тим більш гірко! Був я, як той молодий дубок, що не знав бурь, ніколи не схилявся, ні перед ким не корився. І був соняшний день — пишний. Літній, чарівний, і купав своє верховіття дубок у соняшнім сяйві, з молодечим запалом віддаючись тому розкішному листю, що бризкало аж із неба й землі, із воздуху й сонця. Потім відразу налетів вітер, земний, рвачкий, гряд страшний . пошарпало листя й зірвало вершечок.

Вже смерть, чи буде життя?

Хто відповість?»^[185].

Немає підстав не вірити у відвертість Миколи Міхновського і його щирість. У цих словах віддзеркалювався відчай, масштаби якого йому здавалися безмежними. Можливо, це була «зарубка» на серці на все життя. У подальшому спроби Міхновського створити сім’ю не мали успіху. До кінця свого життя він залишався одиноким.

Ця історія, особливо плітки, якими вона обростала, не додала авторитету молодому юристові, поставила під сумнів його ділову й громадянську репутацію. Але чи було це єдиною причиною його виїзду з Києва? На наш погляд, причини переїзду Міхновського до Харкова потребують істотного уточнення. В усякому разі, наприкінці 1898 р., у розпал скандалу, він ще не визначився: «.. .Я ще вагаюся, чи зоставатися у Києві, чи ні?»^[186]. Не розвиваючи далі тему особистого життя Миколи Міхновського у Києві, зазначимо, що він мав і інші, досить вагомі, підстави для зміни місця свого постійного проживання.

У другій половині 90-х рр. Київ став поступово втрачати роль ініціативного центру українського національного руху. Це було тимчасове явище, викликане конкретними особливостями останнього десятиліття ХІХ ст. У Києві зосередилися найавторитетніші українофіли старшого покоління, у тому числі П. Житецький, В. Антонович, О. Кониський, В. П. Науменко, М. П. Старицький. Свого часу вони внесли значний вклад у розвиток національного руху, але наприкінці ХІХ ст. їхні погляди перетворилися в історичний анахронізм. Однак вони уперто стояли на своєму, всіляко стримуючи прагнення молоді до активної політичної діяльності, орієнтуючи її виключно на культурництво. Наприклад, О. Кониський дуже різко виступав проти Драгоманова, Франка, проти галицької радикальної партії, вважаючи, що вона вносить розбрат у ряди українців. Узагалі, він був надто різкий у висловлюваннях і тому не попав навіть до керівного ядра Всеукраїнської організації, до створення якої приклав багато зусиль. Мабуть, не був випадковим і його гострий конфлікт із Міхновським, який на початку 90-х рр. (Міхновський тоді перебував у молодіжному оточенні Кониського), а також з іншими тара-сівцями.

Такої самої думки щодо об’єднання українців у політичні партії, зазначає Є.Чикаленко, «держався П. Житецький та й багато старших українців»^[187]. Сам Чикаленко дуже співчував Русько-українській радикальній партії і, як він пише у «Спогадах», «намірам нашої молоді заснувати українську революційну партію». Але його опонент П. Житецький не згоджувався «і до самої смерті був тої думки, що український рух, чи як він казав — «українофільський», повинен бути тільки культурний»^[188]. По суті, це було значно більше, ніж конфлікт молодшого й старшого поколінь. Це було зіткнення двох типів етнокультурної ідентичності. П. Житецький обстоював ще досить поширену серед української інтелігенції того часу ідею вищої «руської» єдності, яка, як про це писав у некролозі, присвяченому пам’яті П. Жи-тецького, М. Грушевський, начебто об’єднує «свобідний і незв’язаний розвій обох народностей — великоруської й малоруської». Разом із Житецьким, за оцінкою М. Грушевського, цю ідею «поділяло тоді і пізніше багато визначних діячів українського відродження в Росії»^[189].

Конфлікти в українському русі Наддніпрянщини посилювалися особистими амбіціями окремих лідерів, їх взаємною неприязню, яка накопичувалася роками. Ці почуття виплескувалися на сторінки преси, особливо галицької й буковинської, де наддніпрянці досить часто друкувалися під псевдонімами. Микола Міхновський був у курсі цих конфліктів і прагнув, по можливості, обстоювати позиції рішучіших і послідовніших представників національного руху, використовуючи свої зв’язки в західноукраїнських газетах і журналах. Про це, зокрема, свідчать його листи до Бориса Грінченка, в одному з яких він проінформував свого адресата: «Вам, яко жертві ненависті до нашої критики, посилаю отсі дві вибірки з “Буковини” але прохаю, по перечитанню повернути їх мені обов’язково. Потім нікому не казати, що се я прислав Вам, бо там лютують, не знаючи, хто написав ті “Замітки”. Коли б Ви в оборону прав критики уважали потрібним написати дещо, чи не були б Ви такі ласкаві друкувати теж під якимсь новим псевдонімом? Але не під старим. В усякім разі, се дуже цікава нагода, щоб її пропускати. Дехто вже пише!»^[190]. В іншому листі, датованому 1 липня 1897 р., Міхновський пробує захистити Б. Грінченка від нападок О. Кониського, який назвав письменника (за псевдонімом) «ненависним Чернігівцем»^[191].

Усе це створило в середовищі київських українців наприкінці ХІХ ст. досить високий рівень конфліктності, складну морально-психологічну атмосферу, про яку Микола Міхновський у листі до Бориса Грінченка писав: «Ах! Коли б ви знали, яка тут брудота у сім чудовім граді Київі. Інтриги, плітки, злість і ненависть панують серед нашого суспільства. І то мають бути патріо-ти»^[192]. Мабуть, у цьому висловлюванні Міхновського багато особистого й суб’ єктивного, викликаного пережитою драмою. Але коли навіть припустити, що він занадто «згустив фарби», все одно не буде помилкою стверджувати, що столиця України на рубежі ХІХ-ХХ ст. була недостатньо підходящим місцем для об’єднання молоді у політичну партію. Наважитися на таке об’єднання у Києві — означало кинути прямий і навіть зухвалий виклик усьому старшому поколінню українофілів — своїм недавнім учителям і наставникам. Це мав бути не лише політичний, але і моральний вибір, і до нього були готові далеко не всі. Тому зовсім не випадково найвизначніша ініціатива української студентської молоді 90-х років ХІХ ст. — «Братство тарасівців» — була започаткована поза Києвом. У столиці подібні молодіжні почини у 90-ті роки були неможливі. У цьому контексті можна зробити припущення, що однією з найважливіших причин кризи «Братства тарасівців» став тиск на нього старогромадівських авторитетів. Адже історики так і не дали ніякого іншого пояснення цієї кризи. Певно, саме стримуючий вплив київських українофілів унеможливив трансформацію київської філії «Братства тара-сівців», яка після розгрому харківської стала центральною, в організацію партійного типу. Може, нарешті, не випадково закінчення діяльності «Братства тарасівців» датують саме 1898 р., коли після описаного вище скандалу вплив Миколи Міхновського на його діяльність значно зменшився?

Як відомо, формування першої на Наддніпрянщині політичної партії відбулося у Харкові, й пов’язане воно з діяльністю групи молодих студентів, зокрема, Дмитра Антоновича, керівника харківської студентської громади. Так ось, важко собі уявити, щоб молодий студент Дмитро Антонович, навчаючись у Києві і перебуваючи під постійною батьківською опікою Володимира Боніфатійовича, став тут організатором великої студентської громади з радикальним спрямуванням. Усе змінилося, коли у 1897 р. Дмитро Антонович перевівся на навчання з Київського університету до Харківського. Тут руки у нього були розв’ язані. У місті ще пам’ ятали про діяльність «Братства тарасівців», тут доживав хворий на сухоти інженер Микола Яценко — співавтор (а може, й автор) уже знаменитого тоді «Profession йе foi молодих українців». З ним охоче спілкувалися патріотично налаштовані студенти місцевих вузів^[193]. По руках ходили сотні заборонених книг, привезених свого часу з Галичини харківськими тарасівцями. Саме у Харкові Дмитро Антонович заснував українську студентську громаду, яка наприкінці 1898 р. налічувала понад 100 членів і була напередодні приїзду до Харкова Миколи Міхнов-ського справді найбільшою в Україні. Серед членів харківського студентського об’єднання були і сини старогромадівців Дмитра Познанського та Олександра Русова. Громада стояла на платформі «Братства тарасівців» і передбачала «конституційний устрій держави, із якою федеративно поєднається Україна»^[194].

Дуже важливо також, що у Харкові молодим не заважали старші. На відміну від Києва, у Харкові старі громадівці були досить пасивними і ще більше, ніж у Києві, побоювалися відкрито демонструвати свої українофільські погляди. Майже вся національна інтелігенція Харкова активно співпрацювала у громадських та наукових російських товариствах. Інших у місті просто не існувало. «У Харкові, — писав М. Сумцов, — українофілів жменя — усі люди маленькі, не впливові, слабкі,..»^[195]. В цих умовах вони не брали на себе непосильне завдання керівництва молоддю і, як пише Ю. Коллард, «не шукали об’єднання з студенством, держалися осторонь і були “благонадежными малороссами”»^[196]. Слабкість і безпорадність Старої харківської громади була настільки очевидною її членам, що вони навіть не наважилися взяти участь в утворенні Всеукраїнської організації. Саме сюди, до Харкова, де відбувалося самоствердження молодого покоління через його «бунт проти старших», і вирішив переїхати Микола Міхновський.

Мабуть, була попередня домовленість із харків’янами. За свідченням Бориса Мартоса, який був членом харківської студентської громади (а у гімназичні роки — входив до гуртка «дітей Шемета» у Лубнах), приїхати до Харкова Міхновському порадив Дмитро Антонович, із яким він знався ще по Києву^[197]. Цікаво, що у столицю Слобожанщини Микола запланував їхати не сам. Разом із Міхновським закінчувати курс наук у місцевому університеті подався і його давній приятель Боніфатій Камінський, який певний час навчався з ним на одному курсі юридичного факультету Київського університету, але з невідомих причин його не закінчив^[198]. Як уже зазначалося вище, Познанський свого часу був членом київської філії Братства тарасівців і мав великий досвід підпільної роботи в молодіжному середовищі. У Харкові Микола міг розраховувати і на своїх родичів — В. і О. Міхновських, яких у джерелах називають і членами «Братства тарасівців», і членами харківської студентської громади. Було і немало інших молодих харків’ ян, з якими Микола Міхновський був знайомий по роботі у «Братстві тарасівців» чи студентських громадах і які були готові до ризикованої, але такої заманливої і багатообіцяючої політичної боротьби за національні і соціальні права українського народу. Харків був найбільшим студентським центром України. У його чотирьох вищих навчальних закладах здобували освіту понад 5 тис. студентів. Це були, переважно, жителі Слобожанщини й Полтавщини. Харків у своєрідний спосіб готувався вдруге виконати ту роль в історії України, яку він уже виконував у 20-ті — 30-ті роки ХІХ ст. — роль ініціативного центру українського руху.

...На початку 1899 р. Микола Міхновський переїхав до цього міста і надовго пов’язав з ним своє життя. Нам доводиться лише гадати, чи це був його цілком свідомий вибір, — складова молодіжного політичного проекту радикальних українських патріотів, чи сюди привела його Доля.

Альманах «Молода нація». — 2003. — № 2. — С. 59-125.

Основні дати життя і творчості Миколи Міхновського^[199]

1873, 19 (31) березня — в с. Турівці Прилуцького повіту Полтавської губернії (нині Згурівського району Київської області) народився Микола Іванович Міхновський.

1881-1891 — навчався в Прилуцькій чоловічій гімназії.

1891-1895 — був студентом на юридичному факультеті Київського університету.

1892 — став членом «Братства тарасівців».

1895-1899 — працював помічником адвоката в Києві, брав активну участь у громадсько-політичній роботі, зокрема у «Братстві тарасівців», студентських гуртках і Всеукраїнській безпартійній організації.

1899 — переїхав до Харкова, де зайнявся адвокатською практикою і включився в активну громадсько-політичну діяльність.

1900, 19 і 25 лютого — виступив у Полтаві і Харкові з викладенням самостійницької програми.

1900 — написав брошуру «Самостійна Україна» — програму РУП.

1900 — надрукував «Відкритий лист Революційної української партії до міністра внутрішніх справ Сіпягіна».

1901, кінець — 1902, весна — заснував Українську народну партію.

1904 — у співавторстві з В. Макаренком опублікував брошуру «Справа української інтелігенції в програмі УНП».

1905, вересень — опублікував Конституцію України — «Основний Закон Самостійної України — Спілки народу Українського».

1905, жовтень — брав участь у роботі харківського Комітету громадської безпеки, який прагнув уникнути кровопролиття в Харкові.

1905, листопад — початок грудня — разом з братами Шеметами видавав у Лубнах газету «Хлібороб».

1906 — опублікував Програму УНП.

1906, 25 березня — випустив у Харкові один номер газети «Слобожанщина».

1909 — брав участь у створенні «Третього харківського товариства взаємного кредиту».

1912 — видавав у Харкові часопис «Сніп». 1912-1913 — брав активну участь у роботі харківського «Товариства ім. Квітки-Основ’яненка».

1914, грудень — був мобілізований на фронт.

1917, початок березня — брав участь у створенні Української Центральної Ради.

1917, 6 березня — вперше виступив перед військовими Києва із закликом до створення українського війська.

1917, 19 березня — виступив на українській демонстрації в Києві.

1917, 6 травня — виступив на І Всеукраїнському військовому з’їзді.

1917, початок липня — був причетний до підготовки виступу солдатів полку ім. П. Полуботка.

1917, липень — наказом російського військового міністра, погодженим з керівництвом Центральної Ради, був висланий на Румунський фронт.

1917, листопад — повернувся з фронту і до ліквідації більшовицької влади перебував на Полтавщині.

1918, 28 квітня — зустрічався з генералом П. Скоропадським і вів переговори про майбутнє України.

1919, 21 січня — в умовах відступу військ Директорії виїхав до П. Болбо-чана у Кременчук, де здійснив невдалу спробу змінити воєнно-стратегічну ситуацію на фронті.

1919, кінець зими — весна — хвороба на тиф, арешт органами ЧК, звільнення.

1919, літо-осінь — перебував на захопленій більшовицькими, а пізніше — білогвардійськими військами території Лівобережної України.

1919, кінець — 1924, початок — перебування на Кубані.

1924, 3 травня — в ніч з 3 на 4 травня трагічна смерть у Києві.

Джерела^[200]

ТВОРИ МИКОЛИ МІХНОВСЬКОГО

«Самостійна Україна». Промова. Видане Р.УП. — Ч. 1. — Львів, 1900. — 23 с.^[201]

Брошура друкувалася без підпису автора, але авторство М. Міхновського визнається всіма дослідниками. Інші версії авторства «Самостійної України» в літературі не зустрічаються.

Відкритий лист Української революційної партії до міністра внутрішніх справ Сіпягіна // Молода Україна. — Рік 1. — Ч. 9-10. — Вере-сень-жовтень 1900. — С. 388-389.

Лист друкувався без підпису автора, але на авторство М. Міхновського вказують всі його сучасники і всі дослідники.

Текст речи, произнесенной членом Харьковского общества грамотности Михновским в общем собрании общества 29 апреля 1901 г. // Державний архів Харківської області. — Ф. 200. — Оп. 1. — Спр. 251. — Арк. 108-109.

Текст промови, який зберігся в Харківському облдержархіві, має посилання на авторство Міхновського.

Робітницька справа в програмі Української Народної Партії. Видання УНП. — Ч. 3. — Чернівці, 1902.

На авторство Міхновського вказують дослідники 1920-1930-х рр., а також сучасні автори — М. Кармазіна і О. Семків.

Див.: Кармазіна М. Світ ідей Миколи Міхновського // Нова політика. — 1998. — N° 6. — С. 41; Політологія. Кінець XIX — перша половина XX ст.: Хрестоматія / За ред. О. І. Семківа. — Львів, 1996. — С. 135.

Українська народна партія. Число 5

Ця відозва без заголовка виявлена в архіві Андрія Жука в Канаді. Стиль відозви, за оцінкою А. Жука, схожий на тексти М. Міхновського.

Справа української інтелігенції в програмі Української Народної Партії. Видання УНП. — Чернівці, б/р. — 112 с.

На авторство М. Міхновського вказують ряд авторів, у т. ч. З. Книш, М. Кармазіна і О. Семків.

Див.: Книш З. До джерел. Деякі думки Миколи Міхновського про націоналізм // Самостійна Україна. — 1976. — N° 3-4. — С. 35-36; КармазінаМ. Світ ідей Миколи Міхновського // Нова політика. — 1998. — № 6. — С. 5; Політологія. Кінець XIX — перша половина XX ст.: Хрестоматія / За ред. О. І. Семкі-ва. — Львів, 1996. — С. 153.

X заповідей Української Народної Партії // Центральний державний історичний архів України (м. Київ). — Ф. 304. — Оп. 1. — Спр. 1. — Арк. 58.

Про авторство М. Міхновського свідчать різні джерела.

Див., напр.: Шемет С. Микола Міхновський (Посмертна згадка) // Хліборобська Україна. — Кн. V. — Рік 1924-1925. — Відень. — С. 12; Політологія. Кінець XIX — перша половина XX ст.: Хрестоматія / За ред. О. І. Семківа. — Львів, 1996. — С. 141-142.

Відозва Української Народної Партії з приводу російсько-японської війни (З архіву А. Жука) // Самостійна Україна. — 1976. — № 9-12. — С. 73-74.

Андрій Жук вважає, що «стиль відозви дуже схожий на писання М. Міхновського, і майже певно можна прийняти, що це він був її автором».

Див.: Книш З. Відозва української народної партії з приводу російсько-японської війни // Самостійна Україна. — 1976. — № 9-12. — С. 74.

Листівка (без заголовка) з приводу вибуху біля пам’ятника Пушкіну в Харкові 31 жовтня 1904 р.

Листівка написана М. Міхновським або під його безпосереднім керівництвом.

Див.: З діяльності М. Міхновського в 1904 р. М. Міхновський, І. Франко і вибух у Харкові // Календар-альманах «Українського слова». — Париж, 1961. — С. 125-126.

Програма Української Народної Партії. — Чернівці, 1906. — 47 с.

Дослідники вважають, що Програма УНП написана М. Міхновським, можливо, у співавторстві з іншими керівниками партії. Див.: Кармазіна М. Світ ідей М. Міхновського. — С. 42, 44.

Лист Миколи Міхновського — адвоката присяжного // Рада. — 1908. — 31 листопада.

На авторство М. Міхновського вказує назва листа.

Лірика. — Харків, 1912. — С. 94.

Збірка віршів підписана іменем автора.

Універсал до народу українського усієї Соборної України (21.01.1913 р.) // Інститут рукопису ЦНБ ім. В. Вернадського НАН України. — Ф. 1. — Од. зб. 11534. — Арк. 2-5.

Дослідник С. Квіт вважає, що автором Універсалу був М. Міхновський (див.: Квіт С. Дмитро Донцов. Ідеологічний портрет. — К., 2000. — С. 117).

Відносини до війни: Промова. Проголошена на першім військовім з’їзді у Києві 6 травня 1917 р. — К., 1917. — 17 с.

Виступ М. Міхновського на І Всеукраїнському військовому з’їзді 6 травня 1917 р. опублікований окремою брошурою під його іменем.

Спадщина тиранів. — Видання Укр. Військ. Тов. Республ. Фед. ім. Гетьмана Полуботка. — К., 1917. — 8 с.

Авторство М. Міхновського зазначено на титульній сторінці брошури.

ПУБЛІКАЦІЇ З ЧАСОПИСУ «САМОСТІЙНА УКРАЇНА»

Перший і єдиний номер часопису «Самостійна Україна», за оцінкою С. Шемета, на «три четверті був написаний Міхновським». М. Осадчий вважає, що цей номер «Самостійної України» «фактично зладив сам Міхновський».

Див.: Шемет С. Микола Міхновський (Посмертна згадка) // Хліборобська Україна. — Кн. V — Рік 1924-1925. — Відень. — С. 12-13; Осадчий М. Г. Микола Міхновський — журналіст // Вісник Львівського університету. Серія журналістика. — Вип. 17. — Українська журналістика: генезис і проблеми. — Львів, 1992. — С. 64.

До українського народу (Передова) // Самостійна Україна: Щомісячна часопись (Українська Народна Партія). — Львів, 1905. — Вересень. — Ч. 1. — С. 1.

Звернення «До українського народу» опубліковане без підпису, тобто від імені редакції. М. Міхновський був автором або співавтором цього звернення.

Основний закон «Самостійної України», Спілки народу українського // Самостійна Україна: Щомісячна часопись (Українська Народна Партія). — Львів, 1905. — Вересень. — Ч. 1. — С. 1-4.

У нарисі В. Андрієвського зазначається, що Основний закон «Самостійної України» «опрацював» Микола Міхновський. М. Кармазіна вважає, що у написанні цього проекту М. Міхновський, «безсумнівно, брав участь». Сучасник М. Міхновського А. Жук пише, що авторами Основного закону були члени «лубенського гуртка», до якого входив М. Міхновський і, можливо, В. Шемет.

Див.: АндрієвськийВ. Микола Міхновський (Нарис суспільно-політичної біографії) // Визвольний шлях. — 1974. — № 6. — С. 600; Кармазіна М. Світ ідей Миколи Міхновського // Нова політика. — 198. — № 6. — С. 41; Жук А. Лубенська конституція Української держави // Сучасність. — 1961. — № 11. — С. 98-106.

[Редакційний коментар]

У редакційному коментарі мова йде про методи боротьби за незалежність України — питання, які міг формулювати лише лідер партії М. Міхновський особисто або у погодженні з найближчим оточенням.

Відповідь; Уваги [Відповідь на ст. Лозинського]; З закордонної Ук — раїни (Відповідь на статтю М. Лозинського) // Самостійна Україна: Щомісячна часопись (Українська Народна Партія). — Львів, 1905. — Вересень. — Ч. 1. — С. 7.

Політолог О. І. Семків вважає, що авторство цих трьох публікацій «Самостійної України» належить М. Міхновському.

Див.: Політологія. Кінець XIX — перша половина XX ст.: Хрестоматія / За ред. О. І. Семківа. — Львів, 1996. — С. 154-156.

СТАТТІ З ГАЗЕТИ «ЗАПОРІЖЖЄ»

Відповідальним редактором газети був відомий історик, директор Катеринославського історичного музею проф. Д. Яворницький, а видавцем — інже-нер-технолог В. Хрінников. Історик журналістики М. Осадчий стверджує, що організували часопис «Запоріжжє» М. Міхновський і В. Макаренко. Участь Міхновського в редагуванні «Запоріжжє», на думку М. Осадчого, «не викликає сумніву».

Див.: Осадчий М. Г. Микола Міхновський — журналіст // Вісник Львівського університету. Серія журналістика. — Вип. 17. — Українська журналістика: генезис і сучасні проблеми. — Львів, 1992. — С. 65-66.

Всі статті подаємо за вид.: Запоріжжє. — 1906. — № 1. — 23 лютого.

Наші завдання

Зміст статті, у якій викладається програма «Української селянської партії», особливості стилю дають підстави для припущення, що її автором був М. Міхновський, можливо, у співаторстві з братами Шеметами.

Див.: Жук А. Моя журналістична діяльність: Бібліографічно-біографічні замітки // Український самостійник. — 1960. — № 35-36. — С. 37.

Чи брати участь у виборах

Дана стаття є однією з перших у наддніпрянській періодиці, присвячених ставленню українського суспільства до участі у виборах до Державної думи. Порівняння її з тими, де авторство Міхновського встановлено, дає всі підстави для припущення, що й ця стаття належить йому.

Справа Юрія Мазуренка, одного з братів Мазуренків — організаторів селянства на Донщині.

Дніпропетровський краєзнавець М. Чабан вважає, що авторство статті належить комусь із подружжя Хрінникових (родичів Мазуренка) або М. Міхновському, адвокату на процесі Мазуренків.

Див.: ЧабанМ. Газета «Запоріжжє» (1906 р.) — перше українське видання на Катеринославщині // Українська періодика. Історія і сучасність: Доповіді та повідомлення восьмої Всеукраїнської науково-теоретичної конференції (Львів, 24-26 жовтня 2003). — Львів, 2003. — С. 58.

Як вільних українських козаків зроблено кріпаками

М. Чабан вважає, що цю статтю написав Д. Яворницький чи М. Міхнов-ський (див.: ЧабанМ. Назв. праця. — С. 58). На наш погляд, авторство статті належить М. Міхновському. У Д. Яворницького тексти такого радикального зазмістом характеру не зустрічаються.

СТАТТІ З ГАЗЕТИ «СЛОБОЖАНЩИНА»

Редактором-видавцем газети «Слобожанщина: Щоденна політична, економічна, літературна та громадська часопись» був М. Міхновський, що вказано на шпальтах газети. Він підготував перший і єдиний номер газети (Харків. — 1906. — 25 березня). М. Осадчий вважає, що заснував часопис «Слобожанщина» М. Міхновський і В. Макаренко.

Див: ОсадчийМ. Микола Міхновський — журналіст // Вісник Львівського університету. Серія журналістика. — Вип. 17. — Українська журналістика: генезис і сучасні проблеми. — Львів, 1992. — С. 66.

Запросини

Цю передову статтю, у якій сформульовано завдання газети, без сумніву, написав її редактор і видавець М. Міхновський.

Націоналізм і космополітизм

На авторство цієї статті М. Міхновського вказують сучасні автори З. Книш, М. Кармазіна, О. Семків та ін.

Див.: Книш З. До джерел. Деякі думки Миколи Міхновського про націоналізм // Самостійна Україна. — 1976. — N° 3-4. — С. 37-38; КармазінаМ. Світ ідей Миколи Міхновського // Нова політика. — 1998. — № 6. — С. 43, 44; Політологія. Кінець XIX — перша половина XX ст.: Хрестоматія / За ред. О. І. Семківа. — Львів, 1996. — С. 159.

Вибори до Думи Державної

За змістом і формою дана стаття дуже схожа на публікації М. Міхновського, у яких іде мова про ставлення українства до виборів до Державної думи. На цій підставі її віднесено до статей цього автора. З. Книш називає М. Міхновського автором цієї статті без будь-яких застережень.

Див.: Книш З. Микола Міхновський і вибори до Четвертої Думи // Так перо пише...: Вибрані статті. — Торонто, 1965. — С. 109.

Листок з української історії XVIII ст.

«Листок з української історії XVIII ст.» змістовно продовжує статтю «Як вільних українських козаків зроблено кріпаками» і, на наш погляд, також належить перу М. Міхновського.

ПУБЛІКАЦІЇ З ЧАСОПИСУ «СНІП»

Офіційно головним редактором «Снопа» вважався М. Біленький. Саме йому доводилося відповідати перед владою за зміст часопису. М. Міхнов-ський значився редактором «Снопа», що давало йому змогу уникати репресій і, разом з тим, здійснювати фактичне керівництво виданням.

Як головний редактор, М. Міхновський, разом з тим, був автором багатьох публікацій, які друкувалися в часописі, хоча рідко підписувався власним іменем.

З Новим роком!; [Передовиця]. 1 січня 1912 р. Харків.

З великим ступенем імовірності можна стверджувати, що новорічне поздоровлення і перша передова стаття часопису «Сніп» належали перу М. Міхновського або написані за його активної участі.

Передовиці від 11, 18, 25 березня і 29 квітня 1912 р.

Особливості стилю і змісту передових статей дають підставу припустити, що їх авторство належить М. Міхновському.

До українського громадянства на Україні російській (Українська платформа) // Сніп. — 1912. — 27 травня. До українського громадянства на Україні російській (З архіву Андрія Жука) // Книш З. Так перо пише...: Вибрані статті. — Торонто, 1965. — С. 113-118.

З. Книш вважає, що автором звернення, підписаного «Група виборців», «без ніякого сумніву» був М. Міхновський. Такої ж думки дотримувався і А. Жук.

Див.: Книш З. Так перо пише...: Вибрані статті. — Торонто, 1965. — С. 119.

Про українські виборчі платформи // Сніп. — 1912. — 15 червня.

Стаття, підписана «Другий виборець», тематично пов’язана із зверненням «До українського народу на Україні російській» і належить М. Міхнов-ському.

Див.: Книш З. Микола Міхновський і вибори до Четвертої Думи // Самостійна Україна. — 1958. — Ч. 6. — С. 11.

Передові статті від 30 серпня і 9 вересня 1912 р.

Особливості стилю і зміст статей дають підстави припустити, що їх автором є М. Міхновський.

Листи з Галичини не на галицькі теми [9 вересня 1912 р.].

Стаття належить перу М. Міхновського, який у цей час перебував у Галичині. У змісті часопису дано подвійне ім’я автора — «М. М-ський. Всеукраї-нець».

Передовиця [16 вересня 1912 р.].

У змісті до номера часопису зазначено: «Передовиця. М. М-ський. Харків 16 (29) вересня 1912 р.» Це вказує на авторство М. Міхновського.

Передові статті від 7, 14, 21 жовтня і 30 грудня 1912 р.

Ці статті без підписів мають особливості стилю і змісту, які дозволяють припустити, що вони належать перу М. Міхновського.

Від редакції; Передовиця [30 грудня 1912 р.].

Передовиця і звернення «Від редакції» в останньому номері «Снопа», у якому пояснюються причини припинення його видання, належать М. Міхновському або написані з його безпосередньою участю.

Серія «Галерея сучасних діячів наших»

Архієпископ Парфеній // Сніп. — 1912. — 8 січня.

Комопзитор Микола Лисенко // Сніп. — 1912. — 15 січня.

Д-р Іван Франко // Сніп. — 1912. — 5 лютого.

Проф. Михайло Грушевський // Сніп. — 1912. — 19 лютого.

Шевченкові роковини // Сніп. — 1912. — 26 лютого.

Проф. Микола Сумцов // Сніп. — 1912. — 18 березня.

Марко Кропивницький // Сніп. — 1912. — 8 квітня.

Пані Ольга Косачева // Сніп. — 1912. — 30 серпня.

Перераховані вище вісім нарисів підписані «М. М-ський» і належать Миколі Міхновському. З невідомої нам причини лише нарис «Проф. Микола Сумцов» надрукований без підпису.

Микола Ґедзь. Казки та оповідання з недійсного життя // Сніп. — 1912. — 22 і 29 квітня; 6 і 13 травня.

Микола Ґедзь — псевдонім М. Міхновського.

Вибрана бібліографія^[202]

А. Г. Микола Міхновський (Спогад) // Самостійна Україна. — 1950. — Ч. 5. — С. 2-5.

A. Ч. До гасла «Самостійної України» (Юліян Бачинський чи Микола Міхновський) // Юнацька боротьба. — 1948. — Ч. 2. — С. 43-46.

Андрієвський В. М. Міхновський — передвісник українського націоналізму // Календар-альманах «Відродження» на 1954 рік. — (Б. м.,) 1953. — С. 131-135.

Андрієвський В. Микола Міхновський (Нарис суспільно-політичної біографії) // Визвольний шлях. — 1974. — № 6. — С. 588-617.

Антонович Д. Зауваги до спогадів О. Коваленка та Ю. Колларда // З минулого: Збірник. — Варшава, 1939. — Том 2.*

Антонович Д. Микола Міхновський на Шевченкових роковинах у Полтаві в 1900 р. // Календар «Дніпро» на 1937 рік. — Львів, 1936. — С. 117-119.

Антонович К. З моїх споминів. — Частина 3 (Про Миколу Міхновського) // Українська вільна Академія Наук. Серія УВАН. — Ч. 25. — Вінніпег, 1967. — С. 85-113.

Батуринець В. Правда про самостійництво М. Міхновського // Вільна Україна. — 1967. — Ч. 54. — С. 21-23.

Білецький Б. Ф., Карпо В. Л. Микола Іванович Міхновський (До 75-річчя від дня загибелі) // Питання історії України: Збірник наукових статей. — Т 3. — Кафедра історії України Чернівецького держуніверситету. — Чернівці, 1999. — С. 96-107.

Борис Р. Микола Міхновський в дореволюційний час. — Львів, 1936. — 32 с.

Борис Р. Спроба одного перевороту // Дажбог. — Львів, 1935. — № 1.*

Борис Р. «Тарасівці». Розвиток українського самостійницького руху // Дажбог. — Львів, 1935. — № 2, 3, 4.*

B. В. 45-ліття Тарасівців // Літопис Червоної калини. — Львів, 1930. — Ч. 1-2.*

Верстюк В., Осташко Т. Міхновський Микола Іванович // В. Верстюк, Т. Осташко. Діячі Центральної Ради. Біографічний довідник. — К., 1998. — С. 131-133.

Волинець А. Микола Міхновський. В другі роковини трагічної загибелі 3-У-1924 року // Дзвін. — 1926. — Травень.*

Гаврильченко О. Таємниця загибелі Миколи Міхновського // Час і події. — 2008. — 10 січня.*

Гак А. Микола Міхновський // Пробоєм. — 1943. — Ч. 4. — С. 233-237.

Геращенко Т. Микола Міхновський у спогадах і оцінках його сучасників // Молода нація. — Київ, 2003. — № 2 (27). — С. 13-32.*

Гермайзе О. Нариси історії революційного руху на Україні. — Том 1: Українська Революційна партія (РУП). — Київ, 1925.*

Гермайзе О. 25-ліття Революційної Української Партії (РУП) // Життя й революція. — 1925.*

Гирич І. Листування Зиновія Книша з Андрієм Жуком з приводу книжки про Миколу Міхновського // Молода нація. — Київ, 2003. — № 2(27).*

Голубицький О., Кулик В. Український політичний рух на Наддніпрянщині кінця ХІХ — початку ХХ століття. Дослідження. — Київ: Смолоскип, 1996.*

Горак В. Вічний революціонер. Життя і боротьба Миколи Міхновського // День. — 2007. — 14 квітня.*

Горєлов М. Перший український державник //Микола Горєлов. Передвісники незалежної України: Історичні розвідки. — К., 1996. — С. 14-58.

Григор ’єва О. Микола Міхновський. Життя проти течії // Дзеркало тижня. — 2013. — 19 квітня.*

Думки Миколи Міхновського про націоналізм // Самостійна Україна. — Чикаго, 1976. — Ч. 4.*

Євтимович В. Микола Міхновський — творець українського націоналізму // Календар «Батьківщини» на 1937 рік. — Львів, 1936. — С. 22-34.

Євтимович В. Поручик Микола Міхновський (Творець новітнього українського війська) // Гомін України. — 1957. — 21 квітня.

Єфримович В. Військо йде. Спогад про Миколу Міхновського // Календар української родини. — Мондер (Канада), 1948. — Річник 9.*

Жук А. Писання Миколи Міхновського // Молода нація. — 2003. — № 2. — С. 40-44.

ЖурбаГ. Міхновський на 1-му укр. військовому з’їзді (Дрібка з моїх споминів) // Календар «Дніпро» на 1937 рік. — Львів, 1936. — С. 120-121.

З діяльності М. Міхновського в 1904 році (Матеріали) // Календар-альма-нах «Українського слова». — Париж, 1961. — С. 123-127.

З листів сучасників про Миколу Міхновського (Опублікував Зиновій Книш) // Календар-альманах «Нового шляху», 1978. — Торонто (б. р). — С. 67-72.

Кармазіна М. Світ ідей Миколи Міхновського // Нова політика. — 1998. — № 6. — С. 39-44.

Карпо В. Л. До питання ідеологічних засад концепцій «націоналізму» М. Міхновського і Д. Донцова // Питання історії України: Збірник наукових статей. — Т. 2. — Кафедра історії України Чернівецького держуніверситету. — Чернівці, 1998. — С. 69-73.

Книш З. Військова діяльність Миколи Міхновського // Зиновій Книш. Так перо пише...: Вибрані статті. — Торонто, 1965. — С. 127-143.

Книш З. Деякі думки Миколи Міхновського про націоналізм // Самостійна Україна. — 1976. — Ч. 3-4. — С. 35-39.

Книш З. Микола Міхновський і вибори до Четвертої Думи // Зиновій Книш. Так перо пише...: Вибрані статті. — Торонто, 1965. — С. 108-126.

Коковський Ф. Микола Міхновський і література // Назустріч: Двотижневик (Львів). — 1937. — Ч. 12. — 15 червня.

Коллард Ю. Спогади юнацьких днів // Літературно-науковий вісник. — Львів, 1930. — Кн. ІІІ-У*

Коллард Ю. Спогади юнацьких років. — Торонто: Срібна сурма, 1972. — 223 с.*

Кривошея В. Родовід Міхновських // Українська генеалогія: теорія, методологія. Історія та практика. — К., 1996. — С. 144-149.

Курас І. Ф., Турченко Ф. Г., Геращенко Т. С. М. І. Міхновський: постать на тлі епохи // Український історичний журнал. — 1992. — № 9. — С. 76-91; № 10-11. — С. 63-79.

Липа І. Тарасівці // Письмо з Просвіти. — Льлвів, 1922. — Ч. 11-12.

Лінецький С. М. Міхновський: Міфи історії та правда історії // Молода нація. — 1996. — Вип. 1. — С. 214-222.

Літописець. Замах на пам’ятник Пушкіну в Харкові і Микола Міхновський // Самостійна Україна. — 1957. — № 6. — С. 16-18.

Мартинець В. Микола Міхновський — піонер українського націоналізму // Політологічні читання. — 1995. — № 2. — С. 249-263.

Мартинець В. Чи Міхновський відрікся самостійності України і став дра-гоманівцем? // В. Мартинець. Ідеологія організованого й т. зв. волевого націоналізму: Аналітично-порівняльна студія. — Вінніпег, 1954. — С. 171-195.

Мартос Б. РУП // Визвольний здвиг України. — Нью-Йорк, 1989. *

Мартос Б. Шевченківський вечір у Харкові // Визвольний здвиг України. — Нью-Йорк, 1989.*

Марченко І. Микола Міхновський // Український літопис. — 1947. — Ч. 7. — С. 29-34.

Микола Міхновський (Громадський і політичний діяч, публіцист) // Назустріч. — 1937. — № 12. — 15 червня.

Микола Міхновський // Назустріч. — 1937. — № 21. — 1 листопада.

Микола Міхновський в дореволюційний час (Бібліографічний огляд) // Назустріч. — 1936. — № 11. — 1 червня.

Микола Міхновський (В 15-ту річницю смерті) // Боротьба за волю. — 1940. — Ч. 1. — Т. 1. — С. 6-8.

Микола Міхновський. Посмертні згадки // Календар «Просвіти» на 1925 рік. — (Б. р., б. м.). — С. 85-99.

Мірчук П. Микола Міхновський. Апостол української державності. — Філадельфія, 1960. — 136 с.

Міхновський С. Матеріали до біографії Миколи Міхновського // Самостійна Україна. — Київ, 2013. — Ч. 2, 3.*

Наумов С. О. Український політичний рух на Лівобережжі (90-ті рр. ХІХ ст. — лютий 1917 р.): Монографія. — Харків: Харківський національний університет ім. В. Каразіна, 2006.*

Невідомі документи про Миколу Міхновського / Вступна стаття, підготовка документів до друку та примітки Сергія Квіта // Українські проблеми. — 1994. — № 2. — С. 91-104.

Остудін В. Міхновський — замовчуваний діяч національного відродження // Республіканець. — 1992. — № 3. — С. 124-136.

Павелко І. Остання зустріч із Миколою Міхновським // Краківські вісті. — 1944. — 19 липня.*

Пачовський В. Військовий з’їзд: З поеми «Золоті Ворота». Присвята М. Міхновському // Назустріч. — 1937. — № 21. — 1 листопада.

Підгайний С. Микола Міхновський і САУ // Молода нація. — Київ, 2003. — № 2 (27).*

Програмові засади Братства Тарасівців // Українська суспільно-політична думка в ХХ ст. — Мюнхен, 1983. — Том 1.*

С. Р. В. Винниченко і М. Міхновський в обороні створення полку ім. Богдана Хмельницького // Вільна Україна. — 1967. — Ч. 54. — С. 24-25.

СадиленкоМ. Мої зустрічі з М. Міхновським // Гомін України. — 1953. — 21 листопада.

Самійленко В. З українського життя в Києві в 80 рр. ХІХ ст. // Нова Україна. — Прага, 1923. — Ч. 1-2.*

Сосновський М. Микола Міхновський і Дмитро Донцов — речники двох концепцій українського націоналізму // Зустрічі. — 1991. — № 2.

Спогади Совачевої про Миколу Міхновського // Молода нація. — Київ, 2003. — № 2(27).*

Старицька-Черняхівська Л. Микола Міхновський. Лірика. 94 стор., ціна 50 коп. (Рецензія) // Літературно-науковий вісник. — 1913. — Т. 58. — Кн. 4. — С. 184-188.

Стовба О. Матеріали до історії роду Міхновських // Український історик. — 1983. — № 2-4. — С. 75-82; 91-104.

Сущик С. Державник — революціонер — націоналіст (До 35-річчя з дня смерті) // Самостійна Україна. — 1959. — Ч. 5. — С. 3.

Тернопільський І. «Катехізис українця» М. Міхновського // Вісник (Нью-Йорк). — 1965. — Ч. 6. — С. 21-22.

Тимошенко О. Праця «Самостійна Україна» Миколи Міхновського і спроба аналізу зародження українського націоналізму // Дрогобицький краєзнавчий збірник. Збірник наукових праць. — Дрогобич, 2008. — Випуск ХІ-ХІІ.*

Ткаченко Ю. «Батько українських націоналістів» (Микола Міхновський) // Віче. — 1995. — № 11. — С. 127-138.

Турченко Ф. Г. Микола Міхновський: дитинство та юність // Наукові праці історичного факультету Запорізького державного університету. — Запоріжжя, 2000. — Вип. IX. — С. 36-54.

Турченко Ф. Микола Міхновський: Життя і Слово. — К.: Генеза, 2006. — 320 с.*

Турченко Ф. Микола Міхновський: Становлення світогляду // Молода нація. — Київ, 2003. — № 2 (27).*

Турченко Ф. Г. Микола Міхновський: студентські роки (Фрагмент біографії) // Наукові праці історичного факультету Запорізького державного університету. — Запоріжжя, 2001. — Вип. X. — С. 72-91.

Турченко Ф. Г. Останні роки у Києві (Фрагмент з біографії Миколи Міхновського) // Наукові праці історичного факультету Запорізького державного університету. — Запоріжжя, 2002. — Вип. XIV — С. 45-66.

Турченко Ф. Г «Харківський проект» Миколи Міхновського // Наукові праці історичного факультету Запорізького державного університету. — Запоріжжя, 2003. — Вип. XV. — С. 7-34.

Федорович Р. Микола Міхновський (1873-1924) // Українське козацтво. — 1967. — Ч. 1-2. — С. 27-30.

Уривки зі спогадів артистки Г Совачевої (про М. Міхновського) // Самостійна Україна. — 1976. — Ч. 7-8. — С. 20-23.

Шемет С. Микола Міхновський (Посмертна згадка) // Хліборобська Україна. — Відень, 1924-1925. — Кн. V. — С. 3-30.

Частина перша. Микола Міхновський: Батько українського самостійництва

Станіслав Міхновський. Матеріали до біографії Миколи Міхновського

На початку XX століття з роду Міхновських вийшли головним чином три визначні особи, які лишили по собі помітний слід в історії українського визвольного процесу: Микола Міхновський (1873-1924), творець модерної української державницької ідеології; архієпископ та співоснов-ник УАПЦ Юрій Міхновський (1868-1937); а по жіночій лінії з цього роду вийшов Василь Совачов (1876-1924), племінник Миколи Міхновського, голова студентської «Молодої громади» в Києві, член партії хліборобів-демо-кратів в Києві, військовий лікар та шеф Санітарної управи Армії УНР.

Але не слід забувати, що багато інших представників цього роду по собі залишили добру згадку і чесну пам’ять.

Вже в час гетьмана Мазепи Міхновські задокументовані як правобережний священицький рід, члени якого вчаться в Київській академії. В домазе-пинських часах історію цього роду можна накреслити лише гіпотетично. Є можливість, що священицький рід Міхновських походить з дрібної української шляхти. Польські генеалоги Уруський, Борковський та Кросновський писали, що рід шляхтичів Міхновських був занотований в Ломжинському та Серадзькому повітах у Польщі та в Волинському і Київському воєводствах в Україні; що перші згадки про цей рід припадають на 1560-ті роки; що рід був приписаний до герба Tromba («Труба»); та що прізвище роду писалося у троякий спосіб — Міхновські, а також Міхнєвські та Міхньовські. Саме в Міхновських був герб із зображенням лиса з задраним хвостом на тлі червленого щита.

Генеалог Куропатніцький згадує Міхновських як упривілейований рід, але без герба. Про національність або релігію цього роду польські генеалоги не згадують.

Іншу згадку про рід Міхновських знаходимо у праці д-ра Йозефа Ролле, «Повставанє назвіск у люду малорускєґо». На основі не відомих нам архівних джерел д-р Ролле констатує, що в Перемишлянському повіті теж існував рід Міхновських, який належав до герба «Труба». Як випливає із самого заголовку праці, Ролле вважав прізвище «Міхновський» типовим українським словотвором, а шляхтичів Міхновських зараховував до українського роду. Нема сумніву, що прізвище «Міхновський» базується на патронімічному димінутиві «Міхно», тобто Михайло. Інші давні українські димінутиви, такі як Яхно і Юхно, Тихно, Махно, Дахно, Сахно та Олехно, теж послужили коренем до відповідних прізвищ.

Таким чином, ще перед Б. Хмельницьким на українських землях рід дрібних шляхтичів Міхновських був занотований на Волині, Київщині та в Перемишлянському повіті. Прізвище походить з українського словотвірного кореня і підлягало впливам полонізації, бо теж писалося як «Міхнєвські» та «Міхньовські». Як дрібні, малоземельні (або й безземельні) шляхтичі, Міхновські мусили найматися на посади різних адміністраторів на фільварках багатих панів, чим можна пояснити занотування Міхновських в Лом-жинському та Серадзькому повітах у корінній Польщі. З історії тих часів теж відомо, що сини дрібної української шляхти досить часто йшли у священство, як засіб втримати себе на вищому суспільному рівні порівняно з міщанами та селянами. Цим можна пояснити пізнішу появу священицької гілки в роді Міхновських, потомки якої втрималися до XX століття. Правдоподібно, що й нащадки правобережних шляхтичів Міхновських дожили теж до XX століття, бо в грудні 1908 р. Одеський окружний суд за борги продавав маєток дворянина Северина Михайловича Міхновського, «всякої землі 1226 десятин», яка знаходилася біля села Бранкуванівка Тираспільського повіту Херсонської губернії. До потомків правобережних Міхновських, мабуть, треба теж віднести Станіслава Стефановича Міхновського, що в 1914— 1915 рр. працював секретарем Бердичівської міської управи.

В «Реєстрі» армії Б. Хмельницького за 1649 рік знаходимо правобережного реєстрового козака Левка Міхновського, який служив у Білоцерківському полку і належав до тих сотень, що сформувалися з мешканців Білої Церкви (частина колишнього воєводства, в якім генеалоги згадують шляхтичів Міхновських). Історик В’ячеслав Липинський був схильний вбачати родовий зв’язок між перемишлянськими шляхтичами Міхновськими та згаданим реєстровиком Левком, причому, щодо перемишлянських Міхновських Липинський посилався на працю Ролле. Про існування Міхновських в Київському та Волинському воєводствах Липинський, правдоподібно, ще тоді не знав.

Півстоліття пізніше, в час гетьмана Мазепи, у 1705 р. знаходимо першу документальну згадку про священицьку гілку Міхновських в особі Матвія Міхновського, який до 1703 р. був учнем Київської академії, а від 1704 р. — учнем Московської духовної академії. Причина його переходу до Москви була така. У 1700 р. російський уряд вирішив змодернізувати свою духовну академію та семінарії, вводячи в них курс філософії та «латинські і грецькі науки». Вже від 1701 р. примусовим способом з Київської академії до Московщини почали спроваджувати кращих професорів, щоб «європеїзували» російські школи. Від 1702 р. російський уряд почав теж заохочувати здібніших студентів із старших класів Київської академії переходити у Московську духовну академію і тут кінчати свої студії в надії, що деякі з них залишаться тут викладачами в академії і по семінаріях. Про Матвія Міхнов-ського довідуємося зі звідомлення про вуличну бійку в Москві, в якій українські студенти бились проти князя М. Вяземського та його дворових кріпаків. У тій бійці між потерпілими українськими студентами згадується про Матвія Міхновського, Івана Скринського, Данила Людвиновського, Павла Храникевича, Михайла Хаврицького, Андрія Мишоту та Івана Яновського. У квітні 1705 р. про цю бійку велось судове слідство, де про згаданих студентів сказано: «іноземци польской породи, школьного двора стюденти». Так тоді росіяни формально називали тих українців, що походили з Правобережжя, окупованого Польщею. Самозрозуміло, що справдешні поляки не студіювали православного богослов’я в Києві, а тим паче у Москві. Як видно, Матвій Міхновський почав навчатися в Київській академії десь наприкінці 1690-их рр.

Інша рання згадка про Міхновських припадає на 1727 рік, в якім священик Іван Міхновський вже служив «протопопом десь в Сибірі». Документи свідчать, що спочатку він був студентом Київської академії, а богословський клас кінчав уже в Московській духовній академії, де його вчили ті ж «імпортовані» професори з Києва.

Шкільні роки протопопа Івана Міхновського припадають приблизно на той же час, що й Матвія Міхновського.

На третього з черги члена священицької гілки роду, Петра Міхновського, натрапляємо між студентами Київської академії в 1779 р., коли він ходив до найвищого (богословського) класу. На цих трьох студентах Київської академії кінчаються наші знахідки за XVIII століття, хоч їх напевно було більше.

Десь, мабуть, наприкінці 1760-их рр. Міхновські переходять на Лівобережжя і оселяються в Золотоніськім повіті на Переяславщині. Дуже правдоподібно, що Міхновські покинули Правобережжя у зв’язку з подіями під час Коліївщини. Треба думати, що з переходом Міхновських на Лівобережжя їхні сини почали теж навчатись у Переяславській колегії. У ранніх списках учнів Переяславської колегії за роки 1739-1745 Міхновських ще не бачимо, що теж свідчить про їхню відсутність на Лівобережжі в той час. Щодо пізніших років (після 1745 p.), ми не маємо даних про учнів Переяславської колегії, бо її архів зберігся лише за роки 1798-1841. Та незалежно від цеї архівної втрати, ми точно знаємо, що впродовж цілого XVIII століття Міхновські мусили кінчати повну богословську науку в Києві. Починаючи від 1738 р. Переяславська колегія не мала повного курсу навчання. В ній були класи: фара, інфіма, граматика, синтаксима, поетика та риторика, але щоб кінчити повну науку, треба було ще пройти класи філософії та богослов’я в Київській академії. Щойно в 1799 р. в Переяславі відкрито клас філософії, а клас богослов’я — 1800 р. У 1803 р. утворено Полтавську губернію, і Переяславський колегіум було перейменовано на Полтавську семінарію, хоч ця семінарія лишалась у Переяславі аж до 1862 р. 1817 р. її переформовано на стандартний російський спосіб. До 1862 р. єпископами Переяславськими та Полтавськими були виключно українці, після 1862 р. єпископами призначалися вже виключно росіяни.

Ось деякі відомості про гілку Міхновських з родини Івана Івановича Міхновського (1820-1906) — архієпископа церкви Всіх Святих с. Турівка.

За точними підрахунками, батько ідеолога, священик Іван Іванович Міхновський, народився 1820 або 1821 р. в Золотоніськім повіті на Полтавщині. Спинимось детальніше на його особі, бо це він, за словами Д. Дорошенка, виховав свою родину «в самостійницькому дусі» і передав той дух своїм синам: Володимирові (священик), Миколі (ідеолог та правник), Гаврилові (правник), й також своїй дочці, що була заміжня за священиком Яковом Совачовим.

Одначе перед тим треба сказати кілька слів про діда Миколи. З батькового «по батькові» бачимо, що дід ідеолога теж звався Іваном. Серед усіх Міхновських, відомих у 1820-их рр., бачимо лише двох Іванів, і кожний з них може бути кандидатом на діда ідеолога. Тому треба згадати їх обох. Перша можливість: протоієрей Іван Міхновський, що 1826 р. згадується як декан околиці містечка Гельмязів Золотоніського повіту, який помер перед 1841 р. Один із синів декана, Михайло, народився 1819 р., а народження батька Івана припадає на 1820-1821 рр. Друга можливість: священик Іван Міхновський, який народився у 1793 р., а Полтавську семінарію закінчив 1817 р. (маючи 24 роки). Він походить із села Мойсенців Золотоніського повіту, де його батько служив паламарем у церкві Якима та Анни. Отже, є можливість, що прадідом ідеолога міг бути паламар. Цей паламар зумів вивчити на священиків своїх двох синів, а тому мусив мати інші засоби, окрім паламарської платні.

Вернімося знову до Миколиного батька. Полтавську семінарію він кінчав десь у 1842-1843 рр., після чого став священиком у селі Турівка, Прилуцького повіту. Тут він прослужив «близько 50-ти років», як пише його син, священик Володимир. Турівка — це історичне село, надане ще в 1716 р. гетьманом І. Скоропадським козацько-старшинському родові Маркевичів. Село переходило від батьків до синів, а в 1832 р. дісталося Миколі Андрійовичу Маркевичу (1804-1860). Його маєток становив близько 800 кріпаків та 1407 десятин землі в Турівці, плюс інші землі на Чернігівщині. Микола Маркевич — відомий український патріот, патріотизм якого зріс ще на традиції Лівобережної Гетьманщини, в політичному та культурному житті якої його предки відігравали першорядну роль, а також були споріднені та посвоячені з визначнішими родами Гетьманщини, такими як Скоропадські, Полуботки, Ли-зогуби, Ломиковські, Дунін-Борковські, Свічки, Кулябки, Гамалії тощо. Свій патріотизм М. Маркевич виявив друкованим словом. У 1831 р. він видає свої «Украинскіе мелодіи», збірку ліричних віршів української тематики. Від лірики він перейшов до науки історії і в роках 1842-1843 видав свою п’яти-томову «Исторію Малороссіи», чим поважно збагатив українську історіографію того часу.

Свої історичні праці Маркевич писав у цензурних обставинах, але виявив нецензурованого українського патріотизму молодого Маркевича знаходимо в його часто цитованих листах до декабриста Кіндрата Рилєєва, автора прихильних українцям поезій. Дякуючи за цю поезію, Маркевич писав Рилєєву: «Позвольте мне вам писать, как истинный гражданин своего любезного отечества, как добрый малороссиянин... Итак, могу ли я хладнокровно читать “Войнаровского” и “Наливайку”?

Примите мою и всех знакомых мне моих соотечественников благодарность... Мы не потеряли еще из виду деяний великих мужей малороссиян, во многих сердцах не уменьшилась прежняя сила чувств преданности к отчизне. Вы еще найдете живым у нас дух Полуботка... “Исповедь Наливайки” врезана в сердцах наших и моем также».

Микола Маркевич — близький приятель Шевченка, з яким зустрівся в Петербурзі ще у 1839 р., а 1840 р. Шевченко подарував йому поезію «Н. Маркевичу». У квітні 1840 р. у своєму щоденнику М. Маркевич боліє душею, бо якийсь критик Н. Кукольник «напал на Мартоса, критиковал Шевченка, уверял, что направление его “Кобзаря” вредно и опасно».

Сам Шевченко вважав Миколу Маркевича своїм «великим приятелем», а в листі із заслання в 1857 р. вже до сина Миколи Маркевича, Андрія, писав: «З батьком твоїм, друже мій, ми були колись великі приятелі і стрічалися з ним не в одній Качанівці. Чи здравствує він тепер? Цілуй його од мене». В тому ж році в листі до М. Лазаревського Шевченко знову згадує про Миколу Маркевича, «що написав Малороссийскую историю», зазначаючи, що ко — лись вони були «великії приятелі» [18]. Дослідники біографії Шевченка вважають, що він не раз бував в гостях у Миколи Маркевича в селі Турівка, особливо в січні 1844 р.

Отже, десь у 1842 або 1843 р. молодий парох Іван Міхновський прибув у Турівку, своєрідний український культурницький центр, власником якої був поміщик, історик, український патріот Микола Маркевич. У цих роках Маркевич був уже на вершку своєї слави — тоді виходили томи його «Історії». Очевидно, молодий парох сподобався Маркевичеві, бо поміщик міг легко усунути «немилого» пароха через місцевого декана та єпископа. Церква Всіх Святих в Турівці стояла зараз же біля будинку Маркевича, і нема сумніву, що парох Міхновський часто гостював у будинку Маркевича в час більших церковних свят, прислухаючись до нього та навчаючись від історика. Традиція близькості між поміщиками та священиками ішла ще з гетьманських часів, коли сини козацької старшини та поповичі студіювали разом у Києві, Чернігові чи Переяславі. Самозрозуміло, що молодий парох мусив читати і знати історичні праці Маркевича, бо ж необізнаність з ними могла бути образою для автора. Присутність у Турівці історика Маркевича, очевидно, вимагала від пароха додаткових зусиль: він мусив приготовляти свої проповіді якнайкраще. Мабуть, ця обставина виробила із отця Івана Міхновського доброго проповідника, бо вже й у пізніших роках Полтавський єпископ хвалив його проповіді, а інші священики називали І. Міхновського «шановним».

Не виключена можливість, що молодий парох Міхновський особисто бачив Шевченка, коли він відвідував Турівку, а зовсім певно те, що парох Міхновський багато чув про Шевченка «із перших уст», тобто від історика Маркевича (до 1860 р.), а в пізніших роках від його синів. Все це отець Міхновський передав своїм синам та внукам, які в наступних десятиліттях виявляли особливий пієтизм до Шевченка та Котляревського, зокрема в 1903 та 1914 рр.

Про близькі відносини між істориком Маркевичем та парохом Іваном Міхновським свідчить син пароха І. Міхновського — священик Володимир (брат ідеолога). В газеті «ПЕВ»^[203] за 20 січня 1903 р. Володимир написав статтю «Освященіе Нового Храма», де описує перебіг посвячення новозбудова-ної церкви в Турівці, що мало місце 3 листопада 1902 р. Цитуємо в точному перекладі: «Стара церква простояла 120 років. Ця церква в Турівці була збудована в 1782 р. поміщиком села Турівки, Маркевичем, батьком (точніше дідом. — О. С.) відомого історика Малоросії, Миколи Андрійовича. Він поставив церкву в суто малоросійськім стилі, у своїй садибі поза селом. У старій церкві знаходилася місцева святиня — чудотворна ікона Богоматері, прикрашена масивними срібними шатами з написом «Прихожане своей заступнице подносят». Шати споруджено у зв’язку з таким випадком. У 1848 році пронеслась епідемія холери, яка навідалась і в село Турівку, забравши багато жертв. В самому розпалі епідемії священик отець Іван Міхновський з Миколою Андрійовичем Маркевичем, істориком, взяли святу ікону і обійшли з нею ввесь прихід. Епідемія припинилась — від того дня у приході не вмерла ні одна людина від холери. В пам’ять цієї чудесної події парафіяни спорудили масивні срібні шати на ікону і зробили напис. Тепер ця ікона перенесена до нової церкви і поставлена на те саме місце. Стара церква простояла точно 120 років і стала така слаба, що на великі свята, коли сходилось багато бого-мільців, у ній стало небезпечно правити. І ось, працею священика Якова Совачова та парафіян, воздвигнуто новий храм. Питання побудови нової церкви порушувалося ще священиком Іваном Міхновським, який звільнився на пенсію в 1887 р. (остаточно він пішов на пенсію в Турівці в 1890 р. — О. С.). Його місце зайняв молодий священик Григорій Морщаков, який почав збирати гроші для нової церкви. Одначе грошей було мало, а збірка тяглась повільно, аж поки на місце отця Григорія не прийшов священик Яків Совачов. Впродовж 5-ти років своєї служби в Турівці він невпинно трудився, знаходячи засоби і обговорюючи з парафіянами план та місце для нової церкви...»

Дальші розділи статті описують, як отець Совачов та церковний комітет назбирали понад 19 тисяч рублів для нової церкви, без іконостасу, що іконостас для неї вже замовлений в Києві та що ікони будуть копіями ікон Воло-димирського храму в Києві.

Наступні розділи описують сам акт посвячення нової церкви: «Скромна сільська урочистість посвячення нової церкви почалась ще 2 листопада. Ввечері собором п’яти священиків: декана Кирила Андрієвського, отця Івана Міхновського, який прослужив у Турівці близько 50-ти років, отця Івана Тарасевича, колишнього вчителя місцевої школи отця Володимира Міхновського, уродженця села Турівки, та настоятеля отця Якова, в сослужінні диякона, відправлено всеночну службу. Урочиста соборна служба почалась на заході сонця, при блищанні сотень свічок, тихий мелодійний спів парафіяльного хору привів людей в молитовне почуття...»

Друга частина статті опису є урочистості посвячення церкви на другий день, коли приїхало більше священиків та прибула маса народу із сусідніх сіл. Тут автор підсумовує промови, виголошені на урочистостях священиками та мирянами, підкреслюючи заслуги пароха Якова Совачова, що доводився авторові статті шваґром. «Побажаємо, щоб новий храм, воздвигнутий на трудові лепти, проіснував довго, приносячи втіху та ізливаючи благодать Святого Духа на парафіян» — так закінчив свою статтю о. Володимир Міхновський, брат ідеолога.

Аналізуючи цю статтю, ми бачимо, що її автор аж двічі (не без гордості) згадує про знайомство свого батька з істориком України Маркевичем. Підкреслює, що давня церква була в українському стилі і що навіть нова церква матиме ікони, скопійовані в Києві. Тут же дає приблизний час служби свого батька в Турівці, а про себе каже, що він теж народився в Турівці. Назагал стаття кидає ясніше світло на родинне тло і на характер сільської громади та церкви, де народився, молився, виростав та формував свій світогляд ще молодий Микола Міхновський, майбутній ідеолог.

Про батька ідеолога, о. Івана Міхновського, маємо ще такі додаткові дані: 1863 рік, 11 травня — нагороджений набедреником від єпископа.

1875 рік — уповноважений від Прилуцького повіту на Третім полтавськім єпархіальнім з’їзді.

1875, листопад — призначений членом деканатської ради в Прилуцькім повіті.

1876, травень — як учитель релігії в школі села Турівки нагороджений 50-ма рублями від Полтавської єпархіальної шкільної ради.

1888, липень — назбирав 15 руб. на будову Успенської церкви в Переяславі.

1889, липень — під час об’їзду своєї єпархії Полтавський єпископ відвідав Турівку і про отця Івана Міхновського записав у своєму нотатнику: «Старец, но служит хорошо. Представил девять хороших поучений».

1890 рік — в газеті «ПЕВ» було офіційне повідомлення: «Згідно з проханням, 28 травня 1890 р. звільняється у відставку священик церкви Всіх Святих, села Турівки, Прилуцького повіту, Іван Міхновський, з наданням йому права священнослужіння за згодою настоятеля церкви». Треба думати, що відхід на пенсію був спричинений тимчасовою слабкістю здоров’я.

1893 рік — як священик-емерит дістав від єпархії 160 рублів пенсії.

1894-1899 рр. — в газеті «ПЕВ» за 1 та 10 вересня 1899 р. надруковано статтю о. Григорія Прихожого «Село Ивановка и его храмы». Іванівка — це село на півдні Хорольського повіту, засноване запорожцем Іваном Піковцем, який тут і церкву поставив на честь Івана Многостраждального. З плином часу село перейшло до Остроградських, тоді до графів Безбородьків, через продаж до Туманських, а від них (по заповітові) до Леоніда Олександровича Милорадовича (1841-1908), що був київським віце-губернатором (1878), подільським губернатором (1879-1882), почесним мировим суддею Київської та Вінницької судових округ та власником понад 21000 десятин землі на Чернігівщині, Полтавщині та Поділлі. Крім Іванівської та Троїцької церков у цім селі, 1894 р. згаданий Милорадович побудував у своїй садибі власну домову церкву на честь Покрови. Ця домова церква була доволі багата, майже всі прикраси в ній були срібні, деякі напрестольні хрести прикрашені самоцвітами, ікони високої мистецької вартості. Автор статті пише: «Більше як чотири роки в цій церкві правив відставний священик, шановний дід Іван Міхновський, який має 78 років від роду». Ця дата дозволяє точніше встановити рік народження батька ідеолога. Цікаво те, що будучи ще 1862 р. членом російського консульства у Штуттґарті, згаданий Леонід Милорадович перебував під секретним наглядом жандармерії за його «українофільські симпатії». Можливо, цей спільний знаменник пояснює, чому старий о. Іван Міхновський служив у домовій церкві Милорадовича.

1903 рік, 2 березня — старий о. І. Міхновський в церкві Всіх Святих в Турівці перехрещує на православний обряд «австрійського підданого із міста Львова Каспера Жуковського і його дружину Антоніну».

1904 рік — газета «ПЕВ» за 1 червня повідомляла, що «4-го травня 1904 р. помер відставний священик-пенсіонер церкви Всіх Святих, села Турівки, Прилуцького повіту, Іван Міхновський». Прожив він приблизно 83 роки.

1908 рік. Вже post mortem газета «Полтавские губернские ведомости» в листопаді 1908 р. офіційно повідомляла, що «29 листопада 1908 р. на публічному торгу в Прилуцькім повіті, в селі Турівці, при Іллінському хуторі буде продаватись 15 десятин орної землі, яка належить покійному священикові Іванові Івановичу Міхновському, за його борг дворянинові Кривуші в сумі 2500 рублів. Цю позичку було зроблено 12 липня 1903 року». Сергій Шемет у своїй посмертній згадці про Миколу Міхновського пише, що батько ідеолога мав 17 десятин землі [20]. З цього виходить, що о. І. Міхновський мав 15 десятин на полі та 2 десятини біля своєї хати. Зрозуміло, що священик не міг сам зорати 15 десятин землі, він її рентував, за що й оплачував науку своїх синів Миколи та Гаврила в Київському університеті. Ціль позички в 1903 р. нам невідома, і невідомо, чи родина Міхновських відкупила ту землю, заплативши борг. Одначе, згідно з С. Шеметом, Микола Міхновський мав у Турівці свій «батьківський поріг» ще й у 1917-1918 рр., де й перебував у час першої російсько-комуністичної навали на Лівобережжя.

Переяславський повіт

Село Козинці. Павло Міхновський був тут парохом принаймні від 1888 р. до 1905 р.

Містечко Березань. Володимир Міхновський служить тут парохом Михайлівської церкви в роках 1907-1913. На власне прохання в 1914 р. переведений до Преображенської церкви міста Переяслава. Від 1915 р. — член управи Переяславської духовної школи. Він закінчив Київську семінарію в 1906 р., після того був парохом у селі Калинівці Роменського повіту. Впродовж 19061907 рр. збирав на Роменщині церковну старовину (начиння, книги, ікони, одежу), яку передав до новоствореного Полтавського єпархіального музею. Для історичного задокументування тут треба згадати, що наприкінці 1907 р. згаданий церковний музей мав вже понад 800 одиниць експонатів, а Полтавський краєзнавчий музей мав у тому часі понад 1300 одиниць.

Село Дівички. Леонід Міхновський (близький родич майбутнього архієпископа Юрія та однокласник Симона Петлюри в семінарії) служить тут парохом в роках 1906-1914. На власне прохання 1914 р. переведений на місце Юрія в село Бубновська Слобідка Золотоніського повіту, а Юрій перейшов в село Прохорівку.

Ретроспективний аналіз знайдених нами даних вказує, що вже наприкінці XIX століття деякі родини Міхновських виявляють незамаскований український патріотизм. Це особливо стосується гілки роду ідеолога Миколи Міхновського, гілки архієпископа Юрія Міхновського та тих, що належали до Української громади при Полтавській семінарії. У своїх спогадах Ю. Кол-лард поіменно перелічує 15 членів цієї громади, себто лише тих, що були йому особливо знайомі в роках 1896-1898 [8]. Серед членів громади, крім Симона Петлюри, Коллард згадує теж «братів О. і В. Міхновських». І дійсно, коли глянемо на щорічні списки семінаристів у згаданих роках, там бачимо Олександра Міхновського, який в шкільному 1895/96 р. вже ходив у 4-ий клас, разом з Федором Петлюрою, старшим братом Симона. В цей же шкільний рік брат Олександра, Володимир Міхновський ходить у 1-ий клас семінарії, разом з Леонідом Міхновським та Симоном Петлюрою. В цьому шкільному році Олександр Міхновський та Федір Петлюра «зрізалися» на іспитах зі Святого Письма і залишилися на другий рік, а Симон Петлюра «зрізався» на грецькій мові. До речі, це був єдиний академічний неуспіх за всі семінарські роки Симона. Восени 1896 р. до семінарії прийшов Веніамін Міхновський, який, правдоподібно, теж увійшов у громаду, як і його далекі родичі Міхновські.

За словами американського історика українського походження Олександра Стовби, «еволюція роду Міхновських дала свій плід: коли в 1705 році Матвій Міхновський б’ється з росіянами лише кулаками, то 200 років пізніше Микола Міхновський б’ється з тими ж росіянами холодною зброєю і чіткою ідеологією».

[1] Ці дані подані під гаслами «Міхновські» або «Міхнєвські» в «Польській енциклопедії шляхетській», друкованій у Варшаві в 1930-х рр.

[2] Dr. Rolle Anton Jozef., «Powstanie nazwisk u ludu maloruskiego», Sylwetki historyczne, Ser. VIII, Krakow, 1892, str. 363-364.

[3] «Полтавскіе Губернскіе Ведомости» за листопад 5, 1908.

[4] Памятная книжка Волынской губернии на 1915 год, стор. 353.

[5] Харлампович, К. В., «Малороссійское влияніе на великорусскую церковную жизнь», т. 1, Казань, 1914, стор. 647.

[6] Там же, стор. 668, 800.

[7] Власовський, Іван, «Нарис історії Української Православної Церкви», т 4, ч. 1, стор. 337.

[8] Коллард, Юрій, «Спогади юнацьких днів», 1897-1906. Торонто, 1972, стор. 42, 44, 146.

[9] Мандзенко, К., «Петлюра, Петлюрівці, Петлюрівство», Альманах Українського Союзу на 1979 рік, стор. 12.

[10] Памятная книжка Полтавской губернии на 1914 год, Полтава, 1914, стор. 327-328.

[11] Коллард, Юрій, цит. праця, стор. 42, 146. 12 Книжная Летопись за 1909 рік.

[12] Книжная Летопись за 1909 рік.

[13] Памятная книжка Полтавской губернии на 1914 год, стор. 337, 361.

[14] «Весь Петербург на 1912 год», стор. 600.

[15] Шторгин, Д. М., ред., Каталог видань Української Академії Наук 1918-1930, Чікаґо, 1966, стор. 194.

[16] Т. Г. Шевченко, Біографія. Акад. Наук Укр. PCP, Київ, 1964, стор. 82.

[17] Там же, стор. 80.

[18] Там же, стор. 82-83.

[19] Там же, стор. 122.

[20] Сергій Шемет, «Микола Міхновський, посмертна згадка», Хліборобська Україна, книжка п’ята, Відень, 1924-25, стор. 13.

[21] Михновский, Георгий, «Ответ на воззвание к родителям забастовавших семинаристов»,газета ПЕВ за 10 грудня 1905, стор. 1399-1401.

[22] Дмитро Антонович, «Праця Олександра Русова для українського театру та музики», Львів, 1938, стор. 8.

[23] Дмитро Дорошенко, «Православна Церква в минулому й сучасному житті українського народу», Варшава, 1940, стор. 46.

[24] Дмитро Дорошенко, «Мої спомини про давнє-минуле» (1901-1914), Вінніпег, 1949, стор. 67.

[25] Петро Мірчук, «Микола Міхновський, Апостол Української Державносте», Філядельфія, 1960, стор. 17, 20.

Самостійна Україна. — 2013. — № 3, 4.

Сергій Шемет. Микола Міхновський (Посмертна згадка)

Давно це було. Тридцята, а може, й більше, весна приходила і минала. З дивовижною виразністю згадується цей травневий ранок, повний сонця, світла, тепла і пахощів. Ніби в цю хвилину відчуваєш ніжний яблуневого цвіту і бузку і бачиш, що ніде на світі немає такої чарівної весни, не пахнуть так сильно квіти, як у нас на Україні. Студентом ще приїхав я одного разу на вакації на батьківський хутір, на Полтавщині. Знаходжу там ціле юнацьке товариство: брата студента і його двох гостей, Гаврила та Миколу Міхновських. Найбільше молодечого запалу, вогню і радості було у цього чарівного хлопця — Миколи! Замерзший після петербурзьких холодів і студій над технікою і математикою, я відогрівав себе в палких проміннях українського сонця, повними грудьми вбирав в себе і ці пахощі полтавської весни, і цю радість життя, і цю дивну, ніжну мрію свіжопробудже-ного українського патріотизму, яку розпалював у всіх нас цей милий, чарівний юнак. Він всіх нас зачарував: і моїх старих, і всю молодь, що зліталась з околиць до нашого хутора на зов української пісні і українського слова, котрі бреніли, як відроджена надія нації. З того часу це зачарування залишилося на все життя у мене і цілої нашої родини.

Він був сином священика на Прилуччині. Виріс, як і ми, на селі, але відчував і любив село і селян якось інакше, ніж ми — так, як ми з свого становища дідичів не могли села відчувати, бо не могли так наблизитись до його внутрішнього, інтимного життя. Він був тим, що допоміг мені, моїм близьким і товаришам пізнати «красу і силу» селянської України, відчути нашу національну гордість і усвідомити бажання України національно могутньої, незалежної.

Микола Міхновський студіював тоді право в Київськім університеті. Він знався зо всіма «старшими» і «молодими» тогочасними представниками українського руху в Києві. В ті часи старі громадяни мали на молодь вплив і багатьох повернули на шлях чисто культурної, аполітичної праці. Цією культурною працею на початку займався й Міхновський. Це було для нього закінченням національного усвідомлення і завершенням загальної освіти. Він ко-ристався при цім поміччю і порадами особливо Олександра Кониського, що тоді багато сил і часу уділяв виховуванню молоді. Швидко, одначе, Міхновський переріс свого наставника. Він хотів поглибити українську ідею, з літературної зробити її політичною і од наукових студій перейти до реальної політичної акції. Він шукає нових шляхів, хоче українську політичну думку звільнити від чужих впливів і намагається самостійно знайти розв’язання українського проблему. Він обурюється вічним українським мавпуванням московських взірців, хоче найти рішення чергових завдань українського національного руху на підставі оцінки потреб і обставин самої України і силами самих українців. Він хоче обняти цілий український проблем, додумати його до кінця, піднятися до найвищого пункту національної свідомості. І він мав смілість, одинокий тоді, до того найвищого пункту піднятися, кінцеву мету — «Самостійну Україну» — побачити і про неї тодішньому українському свідомому громадянству сказати.

За ним пішла і його підтримала невелика групка молоді, найближчих його товаришів, що в «Братство тарасівців» була зорганізувалася. Їх було чоловік 6. Я знав чотирьох з них. Це була зав’язь українського самостійництва. Провідником був Микола Міхновський. Їх світогляд був такий. Своя самостійна Українська Держава. Без своєї національної держави ніяка нація не може жити й розвиватися. Настав час почати боротьбу за оцю свою національну державність. Не досить культурницької праці старших поколінь. Треба перейти до праці активної політичної. Треба готуватися до оружної боротьби. Ціль наша — визволення цілої нації з московської неволі, сотворення Самостійної Української Держави. Наші методи і засоби боротьби повинні відповідати поставленій цілі. Методи і засоби революційних російських партій для нас, українців, — непридатні. Наші умови і наші цілі інші. Вже тепер, в перших фазах боротьби, ми — українці — не можемо йти разом з московськими революціонерами, бо московські революціонери, не менше ніж московські оборонці існуючого режиму, хотять нашого національного поневолення, хо-тять українські інтереси підпорядкувати інтересам московським. Україна для українців. Отже, всякий, хто хоче її визискувати, є наш ворог. Українська нація тільки тоді стане вільною, коли ми — українська інтелігенція — звільнимо насамперед свою думку з-під впливу чужинців — експлуататорів нашої нації. Тоді ми зможемо знайти вірні шляхи і способи для визволення своєї нації. Наше покоління мусить сотворити свою українську національну ідеологію для боротьби за визволення нації і для сотворення своєї держави. Отже, ні проекти московських лібералів, ні соціалістичні програми московських революційних партій не можуть бути нами прийняті як наші проекти, як наші програми. Хай ця висока московська культура не приваблює і не дурить нас. Будемо жити своїм розумом, хоч би він був і неотесаний, мужичий, бо інакше ми своєї нації ніколи не визволимо. В протилежність московському революційному інтернаціоналізму і соціалізму, наш шлях іде по лінії індивідуалізму і революційного націоналізму.

Такі думки роїлись тоді в головах «тарасівців». Проти них було все: і старе — культурницьке, і молоде — соціалістичне українство.

Справа «тарасівців» здавалася зовсім безнадійною.

Опріч як на свої сили, ні на кого і ні на що було рахувати. А своїх сил всього кілька чоловік. І все-таки Микола Міхновський «дерзнув», зважився. Спираючись на невелику групку «тарасівців», він кинувся зо всією силою свого темпераменту в боротьбу за поширення своєї віри, проти всіх і проти всього, що було проти неї. Перше всього він проголосив війну «старим» — «українофілам», — що були тільки за культурну працю, що ні про яку національну революцію не хотіли думати і виступали проти діяльності революційної, яка, мовляв, накличе урядові репресії на всякий прояв українського національного руху, в тім числі і на чисто культурну працю лояльних елементів. Його різкі виступи декого налякали і багатьох образили. Він був різкий в дебатах і в писанні. Його різких статей в галицькій пресі «старі» ніколи йому не вибачили. Ще різче нападав він на молодь за її захоплення московськими соціалістичними ідеологіями. Виступи маленького гуртка «тара-сівців» на велелюдних сходинах різноплеменного київського студентства робили враження якогось донкіхотства. Це були виступи людей якогось іншого світогляду, зовсім тоді не модного і масою студентства не визнаного. Загальновизнані були ідеї всесвітнього соціалізму і всеросійської революції, які мали автоматично визволити і Україну. А тут раптом якийсь нечуваний сепаратизм, чудернацьке якесь «самостійництво», — і ще більше чудне недовір’я до загальноросійської революції і всесвітнього соціалізму! Багатьом здавалося це все просто «желанием пооригинальничать». Хіба можна про такі речі «серйозно говорити»? Словом, випростати українську інтелігентську думку з-під впливу інтернаціональних ілюзій було ділом не легким, настільки не легким, що навіть страшна катастрофа наших днів далеко не всіх ще з-під цих старих ілюзій випростала.

Пропаганда «тарасівців» не мала замітного успіху. Гурт «тарасівців» майже не збільшався, а як покінчали науку основоположники гуртка і розійшлись по світу, то й сама організація перестала існувати.

Кілька років по закінченні науки прийшлося Міхновському віддати своїм особистим справам, тяжкій боротьбі за існування. Він пробує робити адвокатську кар’єру в тому ж таки Києві, а незадовго потім переїздить до Харкова. Тут він швидко придбав собі добру репутацію в ділових кругах, здобув широку адвокатську практику і міцно осів на все життя, поки всесвітня військова завірюха не одірвала його од праці.

В Харкові Міхновський не довго залишався без громадської, політичної роботи. Улаштувавши свої особисті справи, відновлює він зносини з молоддю і продовжує далі пропаганду самостійницьких ідей. В Харкові під ті часи гурт свідомих українців старшого віку був ще зовсім малий, та й ті, здається, не були організовані і ніякої української пропаганди не вели. Це до певної міри сприяє самостійницькій пропаганді Міхновського, бо принаймні позбавляє його опозиції старих — «культурників». Число студентів-націоналістів було ще невелике, і національна думка не була ще викристалізована. Але успіх пропаганди серед молоді був очевидний. Після визнання конечної мети — якою мала бути самостійність України — думка молоді, природно, стала шукати шляхів для її осягнення. Цей шлях — революція. Так народилася «Революційна українська партія», або в скороченні: «Ерупе». Міхновський пише для неї програмову статтю, і її окремою брошурою «РУП» видає у Львові як першу свою публікацію (Видання РУП. — Ч. І: «Самостійна Україна» — промова. — Львів, 1900. — Вид. Е. Косевич). В цій промові-брошурі була вперше публічно заявлена ціль українських національних змагань: «одна, єдина, вільна, самостійна Україна від гір Карпатських аж по Кавказькі». Тому саме годиться тут довше на ній зупинитися і переказати її зміст.

Міхновський починає з думки, що кінець ХІХ віку єсть добою визволення націй. Державна самостійність єсть головна умова існування нації, а державна незалежність єсть національним ідеалом в сфері міжнаціональних відносин. Для нашої нації момент визволення ще не прийшов, п’ятий акт драми ще не настав. Після злуки з Московщиною нація наша знесилюється, гине, завмирає, але потім знову відроджується. З-під попелу загоряється ідея нової України, ідея, що має перетворитися в плоть і кров, прибрати конкретні форми. Далі автор досліджує правну природу злуки України з Московщиною, каже, що Україна злучилася з Москвою як рівний з рівним, і юридично опреділяє цю злуку як реальну унію. Автор полемізує з тими, котрі твердять, що ідея української державності не має під собою історичних підстав, і доводить, що ці підстави існують. Він каже: «.. .через увесь час свого історичного існування нація наша з найбільшим зусиллям пильнує вилитись у форму держави самостійної і незалежної. Коли навіть поминути удільні часи, де окремі галузі нашої нації складали окремі держави, то перед нами виникає Литовсько-Руське князівство, де геній нашого народу був культурним фактором, і, найголовніше, Галицько-Руське королівство, спробунок злучити докупи всі галузі, всі гілки нашого народу в одній суцільній державі, спробунок, повторений далеко пізніше Богданом Хмельницьким і ще раз — Іваном Мазепою».

Змалювавши темними фарбами картину бездержавного існування України, автор далі каже: «Над нами висить чорний стяг, а на ньому написано: смерть політична, смерть національна, смерть культурна для української нації!.. І от посеред таких лихих обставин ми зійшлися докупи, ми згромадилися ув одну сім’ ю, перейняті великим болем та жалем до тих страждань, що вщерть наповнили народну душу, і — хай навпаки логіці подій — ми виписали на свому прапорі: «Одна, єдина, нероздільна, вільна, самостійна Україна від гір Карпатських аж по Кавказькі».

Далі Міхновський зупиняється на тих аргументах, які виставляються звичайно проти ідеї самостійної Української Держави. Закид, ніби ми не маємо державно-історичних традицій, він одкидає, покликаючись на історичні факти, вищенаведені, і додає, що хоч би й не було у нас державно-історичної традиції, то це «не може мати ніякого значення для дужої, бадьорої нації, що відчула свою силу і хоче скористуватись своїм «правом сильного...» Закид, що ми некультурні, безсилі і інертні, Міхновський готовий навіть прийняти як справедливий, але в цьому він знаходить тільки «найліпший, наймогут-ніший, найінтенсивніший аргумент і підставу до того, щоб політичне визволення нашої нації поставити своїм ідеалом!» — «Бо хіба можливий для нашої нації поступ і освіта доти, доки нація не матиме права розпоряджатись собою і доки темрява єсть спосіб держати нашу націю у неволі! ?» «Розплющити очі у рабів» — «сю задачу мусить узяти на себе національна інтелігенція. Се її право і її обов’язок».

Переходячи до оцінки історичної ролі нашої інтелігенції, Міхновський стверджує, що «в історії української нації інтелігенція її раз у раз грала ганебну й сороміцьку ролю. Зраджувала, ворохобила, інтригувала, але ніколи не служила свому народові», ніколи не ототожнювала своїх інтересів з інтересами цілої нації. Далі Міхновський зупиняється на такому факті, як одного разу в історії України культурний керуючий верх одірвався од народної основи і пішов до Польщі, як по раз другий відновлений культурний керуючий верх покинув народні низи і «прийняв російську національність» — «Се були такі ... страти, що годі знайти їм рівні в історії якої-будь іншої нації. Але вкраїнський нарід здобув у собі досить сили, щоби навіть посеред найгірших обставин. витворити собі нову третю інтелігенцію». Міхновський хоче вірити, що ця третя генерація інтелігенції буде здібна стерно національного корабля в своїх руках тримати. Але його турбує те, що ця третя генерація вождів досі ще не виконує свого завдання, не веде націю до активної визвольної боротьби; він обурюється цією пасивністю і кличе до активності. Він каже: «Коли Шевченко своїми стражданнями й смертю освятив шлях боротьби за волю політичну, національну та економічну українського народу, то поблизькі до нього покоління з так званого українофільського табору на своїм прапорі написали: “Робім так, щоб ніхто, ніколи, ніде не бачив нашої роботи!” Сі покоління “білих горлиць” своїм псевдопатріотизмом деморалізували ціле українське суспільство в протязі півстоліття. Налякані стражданнями Шевченка, а почасти й прикростями, яких зазнали його товариші, сі покоління виплекали цілий культ страхополохства, виробили цілу релігію лояльності; сі покоління своїм нечуваним сервілізмом, своєю безідейністю, своєю незвичайною інертністю відіпхнули від себе цілий ряд рухів молодіжі, що стояла на українсько-національному ґрунті. Сі покоління зробили український рух чимсь ганебним, чимсь смішним, чимсь обскурантним! Сі покоління надали українофільству характер не доношеної розумом етнографічної теорії .Тактика й політика українофілів довела до того, що ціла молода Україна з відразою від тих одсахнулася. Таким чином українофіли лишилися без потомства, і сучасна молода Україна уважає себе безпосереднім спадкоємцем Шевченка, а її традиції йдуть до Мазепи, Хмельницького та короля Данила, минаючи українофілів. Між молодою Україною й українофілами немає ніяких зв’язків — крім однієї страшної і фатальної зв’язі — своєю кров’ю заплатити за помилки попередників».

«Часи вишиваних сорочок, свити та горілки минули і ніколи вже не вернуться. Третя українська інтелігенція стає до боротьби за свій нарід, до боротьби кривавої і безпощадної. Вона вірить у сили свої і національні, і вона виповнить свій обов’язок. Вона виписує на своєму прапорі сі слова: «Одна, єдина, нероздільна, вільна, самостійна Україна від Карпатів аж по Кавказ». Міхновський твердить, що настав вже час для такої боротьби. «Потреба боротьби випливає з факту нашого національного існування. Нехай наша історія сумна й невідрадна, нехай ми некультурні, нехай наші маси темні, подурені, ми все ж існуємо і хочемо далі існувати. І не тільки існувати як живі істоти, ми хочемо жити як люди, як громадяни, як члени вільної нації. Нас багато — цілих 30 міліонів. Нам належиться будуччина, бо зовсім неможливо, щоб 7зо частина усієї людності, ціла велика нація могла зникнути, могла бути задушеною...»

Захоплений величавим образом самостійної України, розігрітий і воодушевлений фактом заснування першої активної української організації, автор починає далі надмірно ідеалізувати тих, хто, як йому тоді здавалося, має дати нації провід і кого він називав «цвітом нації», «третьою генерацією інтелігенції». «Наша нація у своєму історичному житті часто була не солідарною поміж окремими своїми частинами, але нині увесь цвіт української нації по всіх частинах України живе однією думкою, однією мрією, однією надією: “Одна, єдина, нероздільна, вільна, самостійна Україна від Карпатів аж по Кавказ”. Нині ми всі солідарні, бо зрозуміли, через що були в нас і Берестеч-ки і Полтава».

Надії ідеаліста-самостійника на цю третю генерацію української інтелігенції, як ми всі вже тепер знаємо, не справдилися; видко, це не цвіт нації був, а пустоцвіт. Революційна українська партія в своїй більшості не пішла за Міхновським. Вона була спровокована і розложена соціалістичними впливами російськими, які, оперуючи гаслами всесвітнього пролетарського об’єднання і соціальної перебудови цілого світу, відтягнули увагу кількох українських поколінь від питань національно-державних і цим способом підготовили банкротство українських державних змагань на початку великої революції. Розходження «РУП» з Міхновським було настільки велике, що й тепер ще деякі старі «ерупісти» твердять, ніби Міхновський до «РУП» ніколи не належав. Хай буде так, хоч в умовах повної конспірації факт приналежності до організації документально доведений чи спростований не може бути. Але факт остається фактом, що «РУП» почала організовуватись во ім’я гасла «Самостійної України», проголошеного під впливом власне Міх-новського, і що в цей принаймні підготовчий її період всі ми — тодішні самостійники разом з Міхновським — вважали себе «ерупістами». Правда, цей період єднання всіх, можна сказати, молодих сил України під своїм державним гаслом продовжувався дуже недовго і сліду по собі залишив він хіба тільки одну цю промову-брошуру. Про дальший розвиток ідеології «ерупе» бувший ерупіст Ол. Скоропис-Йолтуховський каже в передмові до другого видання «Самостійної України» (Видання Союзу Визволення України. — Вецляр, 1917 р.) так: «РУП, почавши свою видавничу діяльність оцією брошурою “Самостійна Україна”, в усіх своїх дальших численних виданнях ні одним словом не згадує про своє основне гасло... Ціле видавництво РУП носить пізніше вже цілком соціал-демократичний характер». Коли нагадаємо собі, що й старе, так зване «українофільське», громадянство зустріло гасло «Самостійної України» як щось фантастичне, ефемерне, майже божевільне, то стане ясним, наскільки самотніми залишалися на Україні Міхновський з невеликим гуртком своїх однодумців.

Одворот Революційної української партії од національно-державної ідеології і засвоєння нею інтернаціонального соціалістичного світогляду були для Міхновського більше ніж тяжким моральним ударом. Це була повна катастрофа, бо він побачив, що це молоде покоління для українського державного діла пропало. Він побачив, що сили, придатні для національної революції на Україні, всі пішли на службу соціалістичному Інтернаціоналові в його всеросійській національній формі. А в те, щоб загальноросійська соціалістична революція визволила Україну, він ніколи повірити не міг. Я думаю, що ця катастрофа повернула ціле життя Міхновського в інший бік, з шляху активного революціонера-самостійника на шлях полулегальної, по-луреволюційної національно-громадської діяльності. Думаю я так тому, що спостерігав не раз, як він, не жаліючи себе, кидався з головою в активну боротьбу кожний раз, як тільки обставини давали надію на розвій подій в бажаному напрямкові. Так було під час першого революційного вибуху в 1905 році, так було і на початку останньої революції в 1917 році. Хто знає, які форми прийняла б його діяльність, якби Революційна українська партія пішла за ним.

Але обставини склалися інакше. Міхновський з невеликим гуртком однодумців і з своїми національно-державними планами залишився поза Революційною українською партією, тобто поза головною масою активного молодого українства. Одначе він не складав зброї. Разом з Олександром Макаренком він засновує нову організацію — «Українську народну партію». Головний пункт програми: Самостійна Українська Національна Держава. Але позаяк це є нова спроба залучити в свої ряди ці самі українські інтелігентські елементи, то тепер робляться деякі уступки так популярному серед цієї інтелігенції соціалізмові. Ця гра в соціалізм була досить несерйозною демагогією, якою Міхновський, доведений до страшної розпуки невдалими спробами захопити українською національно-самостійницькою ідеєю ширші кола активної молоді, намагається своєї мети під покришкою соціалізму таки осягнути. Ця соціалістична демагогія виявилась і в першому числі журналу «Самостійна Україна», що напередодні революції 1905 р. було видане у Львові моїм покійним братом Миколою (псевдонім Михайленко). Текст на три чверті був написаний Міхновським, причім були намальовані там такі соціалістичні проекти перебудови світу, до яких бувші «ерупісти», тоді вже «есдеки», і до самої останньої революції ще не додумались. Але ці найрадикальніші соціалістичні реформи — це була, так би мовити, тільки окладинка, а весь зміст був в націоналізмі і самостійництві. Треба зазначити, що сам Міхнов-ський такою демагогією грішив тільки в часи глибокої громадської летаргії, коли всякі надії на політичні переміни в’яли і засихали. Ця демагогія бувала у нього ознакою повного одчаю душі. Коли ж громадська летаргія минала, починався рух, розцвітали надії, з’ являлася можливість реальної праці, тоді кінчалось й всяке загравання з соціалізмом.

Основну свою націоналістично-самостійницьку тенденцію Міхновський ще з більшим завзяттям проводить і через «УНП». Яскравим виразником цієї тенденції були «Десять заповідів», написаних Міхновським і виданих у Львові «Українською народньою партією» десь біля 1903 р.

Коли вибухла перша російська революція, Міхновський з братом моїм Миколою рішають перенести свою видавничу діяльність з закордону на саму Україну. В падолисті 1905 р. починає виходити в Лубнях на Полтавщині перший на наддніпрянській Україні українською мовою писаний часопис «Хлібороб» при діяльній співпраці Міхновського. Тут уже ні про які загравання з соціалізмом мови нема. Часопис не кличе до поглиблювання революції, до анархії. Він хоче організувати українські сили, закріпити за українською нацією здобуті позиції. З сторінок цього першого українського часопису Наддніпрянщини віє духом політичної весни, свіжістю пробудженого в масах національного почуття, бажанням скерувати розбурхану стихію в русло творчої діяльності, утримати її од руйнування. За п’ятим числом видання «Хлібороба» в Лубнях прийшлось припинити. Міхновський і мій брат Микола за поміччю українського патріота Володимира Хрєнникова переносять видання до Катеринослава. Там, під офіціальною відповідальністю професора Еварницького, починає виходити «Запоріжжя», припинене губернатором на першому ж числі. Тоді робиться спроба почати видавати щоденний часопис в Харкові під редагуванням Міхновського. Це був уже березень 1906 р. Надрукувавши одне пробне число, рішили, одначе, од видання одмовитись через фінансові труднощі. Пізніше Міхновський при фінансовій допомозі покійного Михайла Біленького довший час видавав в Харкові тижневик «Сніп».

В квітні того ж року Міхновський бере діяльну участь в виборах до першої російської Державної думи, і, головним чином завдяки його впливові на селян-виборців в Полтаві, удається провести від Полтавщини національно настроєних депутатів, які потім в Державній думі були ядром української посольської фракції.

Наслідком революції і погромів 1905 року було велике число судових розправ. Міхновський виступає оборонцем в ряді голосних процесів, особливо в таких, в котрих уряд, порушуючи основи права і справедливості, користувався судом як знаряддям помсти. Це була одна з великих хиб російського уряду — надуживати совість суддів і зловживати залежністю судових установ од уряду. Це, так само як і використовування церкви в поліційних цілях, руйнувало авторитет і суда, і церкви, виховувало в народі неповагу до того і другого і в значній мірі було причиною передреволюційного упадку авторитету державності в масах. Міхновський був гарячим оборонцем принципів права і незалежності судів. Він любив особливо брати участь в політичних процесах селян і цим придбав собі велику серед них прихильність. В цих процесах Міхновський завжди підкреслював українські національні моменти, як тільки обставини давали до того привід. Допити свідків на суді вів він звичайно тією мовою, якою балакав свідок, тобто здебільшого українською.

Характерним для Міхновського було, що він робив те, що вважав добрим, хоч би громадська опінія вважала це поганим. Так, наприклад, після 1905 р. було багато судових процесів проти тих, що громили жидів. Серед російської адвокатури вважалось невідповідним гідності адвоката виступати на суді оборонцем жидівських погромщиків, і навпаки, кожен, особливо ліберальний, адвокат вважав за честь виступати оборонцем всіх інших по-громщиків, а найбільше тих, що громили панські маєтки. Міхновський не був сам дідичем, він мав всього батьківської землі 17 десятин, але він обурювався такими тенденціями адвокатури. Всупереч цим тенденціям, які підтримувала вся преса, Міхновський радо йшов боронити також тих, що громили жидівські крамниці, як і тих, що громили панські маєтки, доводячи на суді, що ті і другі однаково суть жертви темноти і лихого виховування народних мас. Він не боявся освітлювати на процесі випадки, коли жадність до наживи і аморальні вчинки жидівських крамарів давали привід до особливої до них зненависті нежидівського населення. Це обурювало адвокатів-жидів і кадетствуючих, бо вони мали тенденцію представляти жидівські погроми як виключно наслідок злосливої агітації уряду. Це дало теж привід обвинувачувати Міхновського в юдофобстві, але це обвинувачування було цілком несправедливе. Він не проповідував зненависті ні до кого, він тільки хотів, щоби всі негативні сторони українського життя були ясно усвідомлені і навіть неприємні декому речі були названі своїм власним ім’ям. Ці бажання, так законні і зрозумілі, реалізувати в наших дореволюційних обставинах можна було, тільки ризикуючи своєю репутацією серед ліберальствуючого суспільства. З глибокою вдячністю згадую я також велику працю, вложену Міхновським в оборону на військовім суді моїх двох братів в так званому «Лубенському процесі». Місяці безкорисної, нервово напруженої праці віддав він обороні своїх найближчих приятелів і однодумців. Судова розправа ця відбувалася в військовому суді двічі, кожен раз протягом цілого місяця.

Я вже згадав вище, що після революції 1905 р. настав період великих політичних процесів, причім караюча десниця юстиції, керована міністром Іваном Щегловітовим, тягла до відповідальності не тільки революційно-анархічні елементи, але й такі, що вже санкціоновані свободи, як нову прав-ну норму, прийняли і до життя прикласти намагалися. Оці вічні хитання політичного курсу в старій царській Росії і недодержування правительством царського слова страшно руйнували авторитет самодержавної монархії і анархізували населення. І тут юстиція змішала докупи в однім процесі і есерів, що палили панські маєтки, і есдеків, що тільки займалися класовою організацією робітників, і панів, що до організації місцевого «земського» життя на Україні хотіли приступити. Ця робота щегловітовських агентів обурила проти себе не тільки ліві і ліберальні кола, але також і такі в політичному розумінні лояльні елєменти, як лубенський повітовий маршалок І. М. Леонто-вич і прокурор лубенського суду І. Ф. Калінін. Обидва вони одверто виступали в оборону справедливості. Останній, як залежний по службі од Щегло-вітова, заплатив за чесне виконання свого обов’язку своєю кар’єрою. Два роки працював Міхновський над процесом, поки вдалося йому перемогти всі труднощі і провокаційну роботу поліційних агентів та довести діло до повного виправдання військовим судом його клієнтів.

Останні п’ять-шість років перед всесвітньою війною Міхновський присвятив пропаганді української національно-самостійницької ідеї серед тих кіл, які доти цею пропагандою зовсім не були зачеплені, особливо в такій помосковленій частині України, як північний схід її — Слобожанщина і Донецький басейн. Кола ці були хліборобські і промислові. В цей період Міхновський вже став усвідомлювати собі думку, що держави будуються не інтелігенцією тільки — а в першій мірі продукуючими класами і тими, хто в даній країні продукцію організує. Він сам переймається творчими інстинктами цих класів, старається зароблене адвокатською працею вкладати в продукцію, в те чи інше предприємство. Разом з Михайлом Біленьким купують вони маєток, а спільно з промисловцем Іллєнком приймає Міхновський участь в організації соляного промислу в Слов’янському районі. Під впливом Міхновського обидва спільники його становляться національно свідомими і починають брати активну участь в українській політичній праці. Так само наближається він до родини відомого організатора вугляної промисловості в Донецькому басейні Алчевського, і син та донька Алчевського під його впливом починають брати участь в національному русі, остання стає навіть одною з видатніших українських поеток.

Почалась всесвітня війна. Покликаний до служби Міхновський служить спочатку в північній армії, а напередодні революції дістає, як юрист, призначення до київського Військового суду. Коли вибухла революція, то тут в Києві, з почину Міхновського, зароджується український національний рух в російських арміях. Доводилося Міхновському починати національно-усвідомлю-ючу роботу в армії самотужки, без підготованої здавна організації. Організаційний військовий комітет, далі військовий клуб імені гетьмана Полуботка, врешті організаційна комісія для скликання «Першого Всеукраїнського військового з’їзду» — всі ці організації повстали пізніше. Почин приходилось робити самому. І він цей почин робив. Ішов до казарм і там проповідував не бунт, не порушення дисципліни, не самовільство, а потребу творити дисципліновану військову силу, тільки в новій, національній формі. Він кликав служити своїй національній державі, і служити краще, з більшим завзяттям, з більшою відданістю і при більш суворій дисципліні, якій, во ім’я свого національного і державного обов’язку, кожен повинен добровільно себе підпорядкувати. І тепер здається декому, що така пропаганда тоді серед солдатської маси була неможлива, бо все штовхало цю масу до непослуху, до анархії. Одначе Міхновський йшов проти загальної течії і, дивна річ, на початку він перемагав. Українська солдатська маса в перших часах йшла за ним, а не за тими, що нищили авторитет офіцерства, нищили дисципліну, кликали робити все, що кому подобається.

Його тодішня діяльність розпадається на два періоди: перший — це націо-нально-усвідомлююча пропаганда серед військової маси; другий — це спроба з національно вже розагітованої військової маси організувати регулярні військові частини. Вже по кількох тижнях національної пропаганди Міхнов-ський міг сконстатувати, що солдатська маса жваво переймається національною ідеєю, що його авторитет росте, а, з другого боку, показалося, що серед офіцерства місцевого походження український національний рух постільки має успіх, поскільки він виявляє не анархічні, а державнотворчі тенденції. І Міхновський прикладає всіх зусиль, щоби революційний порив української солдатської маси і довір’я офіцерства до українського руху для української державності використати. Він розуміє, що революція повернулася в повну катастрофу для Російської держави і що перед вождями українського народу стають вже завдання державно-організаційного, а не тільки бунтарсько-революційного характеру. Організувати свою українську регулярну армію, проголосити вслід за тим самостійність Української Держави, зробити сепаратний мир з Центральними державами — ось була програма Міхновського вже в першій добі революції. Для наших недержавників-соціалістів і такої ж недержавницької націоналістичної інтелігенції ця програма здавалась чимсь абсурдним, як абсурдною і досі єсть для них українська державницька ідеологія. В той час як Міхновський з купкою молоденьких прапорщиків веде тисячні товпи українського жовнірства проти «Кіевскаго Совіта Рабочихь и Солдатскихь Депутатові», який тоді репрезентував на Україні державну всеросійську владу, Винниченко організує на Дніпрі прогульки з лідерами всеросійських соціалістичних партій, щоби спільний всеросійський соціалістично-демократичний фронт зміцнити і вірність української демократії цьому всеросійському фронту доказати.

Що мілітаристичні плани Міхновського зустріли сильний спротив з боку російських і жидівських революційних партій, з яких складався «Кіевскій Совіть Рабочихь и Солдатскихь Депутатові», в цьому немає нічого дивного: їхній спротив був логічним і зрозумілим. Але справжньою нашою національною трагедією було те, що діячі Центральної Ради, в руках котрих під ту пору опинився провід нацією, зовсім не хотіли відродження української військової сили, боялися його і всіма своїми силами цьому відродженню противилися. Це було наслідком і доказом того, що цілий український національний рух, Центральною Радою репрезентований, був рухом недержавним. В колах Центральної Ради панували такі думки, що Міхновський має партійні «реакційні замисли», що взагалі регулярні армії не потрібні, бо революція проголосила принцип «самоозначення націй», що на крайній випадок сам народ збиратиметься в «народну міліцію», яка боронитиме край, і т.д. ... Тепер подібні думки і самій нашій соціалістичній демократії видаються наївними, але тоді, в березні-квітні 1917 року, все це проголошувалось урочисто з катедри Центральної Ради, і ці «дурні дотепи» були основними принципами політичної акції найбільш впливових українських партій.

Підозрювання Міхновського з боку діячів Центральної Ради в партійних цілях ні на чім не були оперті. Партійних цілей він не міг мати просто через те, що у нього тоді ще не було партії. Як вище було зазначено, він належав до невеликого гуртка самостійників, який ніяк не міг стати справжньою партією, хоч після невдачі з оснуванням Революційної української партії Міхновський ціле життя робив спроби нову національно-революційну партію закласти. Не маючи роками підготовленої політичної сили, Міхновський задовольнився тим, що революція застала його при війську, і він хотів зробити все, що тільки був в силі зробити, з свого становища військової, а не партійної людини. Він щиро хотів вжити твориму ним військову силу тільки для того, щоби нею підперти державнотворчу роботу тих, до рук котрих революція передала весь політичний вплив і провід. Він хотів вірити, що хто б там не був на чолі Центральної Ради, що до якої б партії не приписався старий професор Михайло Грушевський (як відомо, професор довго вагався і одверто не заявляв про свою приналежність до есерів), що яка б з українських партій не взяла провід, діло самостійної Української Держави цими руками ліпше чи гірше робитиметься. І він робить ряд спроб порозумітися з лідерами пануючих в Центральній Раді соціалістичних партій, бо він зо всією своєю військовою організацією мав одну тільки ціль: служити Українській Державі, боронити її при всяких обставинах і при всякій владі. Але спроби такого порозуміння ні до чого не приводили. Навпаки, недовір’я проти Міхновського росло вмісті з розвоєм початого ним військового діла, а особливо в міру того, як до українського руху у військах приставало все більше і більше офіцерства. «І на якого лиха цей Міхновський організує військо», — балакали тоді в колах Центральної Ради. «Він до того доорганізується, що якогось генерала над нами поставить. Ми вже, мовляв, з французької революції знаємо, до чого цей мілітаризм в часах революції доводить. Ми до цього ніколи не допустимо». І чуючи навкруги це шипіння і недовір’я, усвідомлюючи собі всю мало-сильність невеличкого гуртка самостійників-державників серед бездонного моря політичної глупоти і дичі, він боїться незручним кроком або тактичною помилкою зруйнувати хисткі початки державної будови. Тому він не хоче ставати на якийсь відповідальний пост, свідомо залишає себе в тіні, при чорній організаційній роботі, а для всяких командних постів при війську старається вишукати і закликати кращих фахових старшин, в надії, що до цих фахових, аполітичних людей соціалістична українська демократія поставиться без підозрінь і не буде зі страху за фіктивну свою владу руйнувати розкладовою агітацією головну реальну підпору державності.

При таких тяжких обставинах кладе Міхновський початок відбудові української збройної сили. Кульмінаційною точкою національної пропаганди і переходом вже до військово-організаційної праці було уряджене Товариством полуботківців в послідніх днях квітня «Свято білої квітки». На величезному військовому полі біля Святошина під Києвом зібралось з київського гарнізону з десяток тисяч українського вояцтва. Свято відбувалося при великому підвищенні національного настрою. Організатори свята, члени Полуботків-ського товариства, користуються з цього підвищеного настрою солдатської маси, щоби за її допомогою зламати опір «Кіевскаго СовЪта Рабочихъ и Сол-датскихъ Депутатовъ». Цей «СовЪтъ» впливав на військові власті старої російської армії в тому напрямі, щоби організаційний Військовий комітет полуботківців не одержав легальних умов для формування Першого Українського полку імені гетьмана Богдана Хмельницького. Полуботківці стройними лавами ведуть всю масу учасників свята до царського палацу, в котрому засідає «СовЪтъ». Натовп демонстрантів облягає зо всіх боків палац. В «СовЬт’і» переляк. Там не знають дійсних намірів Міхновського, носиться чутка, що солдати озброєні і що вони збираються розігнати «СовЪтъ». Останній кличе собі на допомогу представників військової влади, запевняючи їх, що опір в справі організації окремих українських частин він робить тільки в інтересах збереження бойової здатності армії на фронті. До палацу входить делегація на чолі з Міхновським. Міхновський намагається перетягти на свій бік ко — мандуючого військовою округою генерала Ходоровича. Він умовляє генерала вийти до демонстрантів і привітати їх по-українськи, запевняючи, що це вплине на натовп заспокоююче. Генерал приймає пораду, виходить на балкон і кількома короткими фразами в українській мові вітає вояків-українців. Командуючому дружно й сердечно відповідають. Старий генерал вже одвик під час революції од такого дружнього солдатського привітання і він ним до глибини душі зворушений. В «СовЬт’і» обурення проти генерала, який, мовляв, братається з українцями і таким чином «підтримує бунт в армії». На нього зо всіх боків накидаються депутати з докорами, але він вже на них не зважає, бо відчуває, що ця, хоч і підбунтована українцями, але щира в своїх національних почуттях солдатська маса для нього миліша, ніж брехлива зграя депутатів, що робить особисту кар’єру на народному нещасті. Так був зламаний активний спротив організаційним планам Полуботківського організаційного комітету з боку військової влади. Комітет побачив, що хоч формального дозволу на формування окремого українського полку він швидко не одержить, але й активної перешкоди з боку військової влади вже не зустріне.

Тепер повстало питання, де взяти жовнірів для нового полку. Воно розв’ я-зано було так: на київському етапному пункті завжди перебувало по кілька тисяч жовнірів, що з відпусків або з госпіталів після лікування повертались на фронт. Полуботківцям не трудно було підбити частину цих жовнірів, аби вони заявили начальству, що підуть на фронт тільки під тією умовою, коли з них буде зроблено окремий український полк. Так, при більшій чи меншій пасивності з боку військової влади і під шум грізних резолюцій з боку ворожого до української військової акції київського «СовЪт’у», почав Комітет полуботківців організувати в Києві перший український полк.

Те, що робилося в Києві, мало всеукраїнське значення, бо всі погляди звернені були на Київ і всюди, де б не був активний український елемент, він переймав методи акції і тактику з Києва. Таким чином утворилась деяка однорідність українського військового руху і конкретних його форм на всій території України і навіть в Росії, де були розкидані українські мобілізовані вояки. Цей процес розвитку українського руху, як на фронтах, так і в тилах, відбувався по прикладу Києва ще до скликання «Першого Всеукраїнського військового з’їзду». При цьому, як зазначив в своїх спогадах Юрко Тютюнник, люди в провінції страшенно ідеалізували те, що робилось на верхах українського життя, в Києві, придумуючи різні мудрі причини для пояснення того, що здавалося їм там незрозумілим або хибним. Так, на провінцію доходили чутки про дивне поводження лідерів Центральної Ради в справі організації українського війська, — про те, що Центральна Рада виступає проти такої організації — але в серйозність цих виступів і в самоубійчу політику української соціалістичної демократії на провінції не вірили. Давали таке хитре пояснення: Міхновський веде організацію війська на підставі таємної умови з лідерами Центральної Ради, але ці, щоби приспати увагу петербурзького правительства, удають, ніби між ними і Міхновським незгода.

Згідно виробленій тоді революційній практиці, український військовий рух мав виявитись в об’єднуючім цілий цей рух «Всеукраїнськім військовім з’їзді». З’їзд цей мав служити також для поборювання ворожих до української військової акції впливів як київського «СовЪта», так і центрального Тимчасового всеросійського правительства. Міхновський заздалегоди усвідомлював небезпеку такого з’ їзду, що мав відбутись під проводом діячів Центральної Ради. Бо це значило ставити організацію державної української мілітарної сили в залежність від демагогії недержавницьких, керуючих Центральною Радою, елементів. Алеіншого виходу не було. Організація українського військового руху — за винятком 1-го Українського корпусу, зорганізованого легально його тодішнім начальником, генералом Павлом Скоропадським, — відбувалась революційним шляхом, тобто шляхом об’єднування збунтованих військових елементів на ґрунті непослуху легальній військовій владі. Організовані при таких умовах українські військові частини не можна було вважати за регулярне дисципліноване військо, і щоб з них таке військо зробити, треба було якнайшвидше витворити авторитетний організаційний центр. Це примусило полуботківців скликати на початок травня «Перший Всеукраїнський військовий з’їзд».

З’їзд цей відбувся дуже імпозантно. Його агітаційне значення для національного українського руху було величезне. Він також підняв в очах всеросійського петербурзького правительства значення і удільну вагу української Центральної Ради. Але сама Центральна Рада цього значення української військової сили не хотіла бачити. Її зусилля і далі були скеровані в напрямі гальмування і розкладання української мілітарної акції. Хоч з’їзд в ряді резолюцій визнав заслуги Міхновського і полуботківців, але, вибираючи новий вищий орган для дальшої організації українського війська, він, під впливом соціалістичних агітаторів з Центральної Ради, покликав в більшості до цього органу власне цих агітаторів з Петлюрою на чолі. І хоч до «Всеукраїнського військового комітету» був вибраний також Міхновський і ще кілька полуботківців, але вони були в меншості і притім в меншості, весь час цькованій і очернюваній більшістю. Ця меншість завзято боронила ідею сильної, дисциплінованої Української Армії, але не могла встояти проти напору демагогічної більшості, яка мала сильну піддержку ще й зовні: в зростаючій анархії, в недержавницькім характері цілого українського руху і в діяльній підтримці проти «українських реакціонерів» з боку московської, польської і жидівської демократії. Два найгарячіші і найбільше важні місяці революційної доби проходять для Міхновського в безплідній боротьбі з соціалістично-демагогічною більшістю Українського військового комітету, з народженою тоді в лоні цього комітету «петлюрівщиною». Міхновський пробує знайти для себе опору в організації «Союзу української державності», але в цій добі розцвіту української демократії така організація поважного впливу мати не могла.

Тим часом організаційний військовий комітет при Товаристві полуботківців продовжував формування Богданівського полку, призначав йому офіцерів, навіть командира полку, і взагалі зараджував цілою тією справою. Фролівський жіночий монастир вишив чудовий прапор для богданівців: шовкове полотнище з одного боку малинового кольору, з другого — темнозеленого, на ньому вишитий шовками портрет Великого Богдана і вишитий золотом напис: «Перший імени Гетьмана Богдана Хмельницького Козацький Полк».

У Міхновського вже в червні 17 року повстає план проголосити державну самостійність України, спираючись на сили Богданівського полку. При тодішнім безвласті ця думка не була фантастичною. Було вирішено повезти полк пароплавами на Шевченкову могилу і там, на цій святій для всякого свідомого українця землі, проголосити самостійність Української Держави. Для цього треба було мати надійного командира полку. Думка призначити самого Міхновського командиром богданівців була залишена, бо полуботківці дивилися на цей акт проголошення самостійності і на Богданівський полк тільки як на початок великої роботи і боялися залишитись без головного свого керівника.

За порадою Клима Павлюка був викликаний з Симбірська кадровий офіцер Юрко Капкан. Він приїхав, на всіх полуботківців зробив добре враження. Втаємничений в самостійницькі плани полуботківців, Капкан на всі їхні пропозиції пристав. Міхновський взяв від Капкана урочисту присягу на вірність самостійній Україні і на виконання цілого того плану проголошення самостійності. Але Капкан, увійшовши в той же самий час в зносини з головою обібраного Військовим з’їздом Військового комітету Симоном Петлюрою і з петлюрівською соціалістичною більшістю цього комітету, присягу свою зламав. План проголошення державної самостійності України таким чином упав. Верх взяв Петлюра, який вів політику піддержування Тимчасового всеросійського правительства і виконування всіх наказів Ке-ренського. Такою політикою він змарнував весь український національний порив в військах, пропустив найзручніший момент для сформування Української Армії і в той спосіб підготовив всі будучі катастрофи наших державних змагань.

Кінчається діяльність Міхновського в цій добі на тому, що, завдяки закулісним заходам петлюрівсько-соціалістичної більшості Українського військового комітету, з наказу всеросійського військового міністра Керенського, Міхновського зсилають на румунський фронт. Там, при штабі якоїсь армії, перебуває він до розвалу фронту і в глибоку осінню пору повертає на Полтавщину. Довший час перебуває він моїм дорогим гостем в Лубнях, а тяжкі місяці першого більшовицького наскоку на Україну переживає в своїм ріднім селі на Прилуччині. З великим інтересом ставиться він до нової класової партії хліборобів-демократів, в заснуванні якої я приймав участь. Міхнов-ський тоді стояв поза всякою партією, бо та «Українська народна партія», ініціатором якої він колись був і яка до революції майже нічим себе не проявляла, під час революції хоч і ожила, і числом дуже збільшилась, але, на думку Міхновського, вона не подавала надій на серйозний розвиток тому, що по характеру свойому могла черпати сили тільки з тоненької і хисткої верстви української націоналістичної інтелігенції. До того, на думку Міхновського, після зруйнування революцією старих форм державних, які зв’язували розвиток української нації, настав вже час для позитивної, будуючої і творчої, а не руйнуючої праці і тому в виборі гасел треба берегтись демагогії і бути щирим та обережним. Він вважав недопустимим грати на тимчасовім захопленні вульгарним соціалізмом політично несвідомих і неграмотних мас і на цій підставі на початку революції цілком розійшовся з своїми колишніми однопартійниками, що почали вже тепер звати себе «соціа-лістами-самостійниками» і почали прикидатися, ніби вони теж вірять в соціалістичні ідеали. Класова і консервативна ідеологія хліборобської партії була тим, що найбільш відповідало тодішньому державницькому світоглядові Міхновського, і він починає працювати в цій партії. Після звільнення Києва від більшовиків я, Міхновський, Липинський і інші учасники організованого хліборобського руху з’їздимось до Києва, радимось над новою політичною ситуацією і однодушно приймаємо тоді за основу дальшої політичної праці нашої пропоновані Липинським від самого початку революції — класовий принцип в організації громадській і принцип монархічний в організації державній. Через третіх осіб робиться розвідка для вияснення намірів німців і їхнього відношення до нашого монархічного напрямку.

Виявилось, що німці не знають, що їм робити з Центральною Радою, і самі ще шукають способу вийти з тяжкого становища, яке виникло з несерйозного управління державою правительством української соціалістичної демократії. Можна було тільки з певністю передбачати, що довго такого уряду німці не потерплять і будуть шукати якихсь нових політичних комбінацій. Ясно було також, що життєві інтереси привели цілу німецьку армію на українську територію і що німці, коли не знайдуть на Україні таких організованих груп, які були б здатні опанувати анархію і сотворити серйозну українську владу, то просто підпорядкують своїй військовій владі управління цілого краю, на основах звичайної окупації. Щоби запобігти такому сумному і катастрофічному кінцю української державності, було на нашій нараді вирішено: всім роз’їхатись негайно по провінції і відновити якнайшвидше — припинену більшовицьким наскоком — діяльність місцевих організацій Хліборобсько-демократичної партії. Найшвидше вдалося відновити нашу організацію в Лубнях.

Зорганізована в Лубнях при кінці березня численна хліборобська делегація — своїм демонстративним появленням в Києві, своїм протестом проти соціалістичних ексцесів правительства Центральної Ради і своєю виразно підкресленою вірністю державно-національним українським змаганням — показала і своїм і чужим, що на Україні єсть сили, які хочуть України, але для яких Україна не єсть синонімом анархії, розбишацтва або безвідповідальної гри в різні соціально-революційні експерименти. В той спосіб ця делегація відіграла також велику ролю в ділі національного відродження і політичної організації місцевих консервативних елементів.

Частина консервативних елементів, яка об’єднувалась біля будучого Гетьмана Павла Скоропадського і яка шукала виходу з руїни України не в поваленні української державності, а в реорганізації її форми в дусі української історичної традиції і в напрямі зміцнення самої Української Держави — знайшла піддержку для своїх планів власне в державницькій і протианархічній акції тих, що здавна національний український рух репрезентували. Більшість імущих і досі правлячих на Україні консервативних класів до всяких українських змагань ставилась вороже, бо вона в цих змаганнях бачила саму тільки анархію і руїну. Тому становище тієї частини цих класів, яка хотіла українські власно-державницькі змагання в їх консервативній формі піддержати, було незвичайно тяжке. Приклад лубенської делегації, складеної з дійсних людей землі — переважно козаків і селян-землевласників, яких не можна було запідозрити в соціальній революційності, але які разом з тим себе гарячими прихильниками української державно-національної ідеї заявляли, — зміцнив становище цієї українсько-державницької частини серед загальної маси місцевих консервативних елементів, збільшив її віру в свої сили і дав їй останній імпульс та рішучість для активної участі в будові Української Держави і для здобуття в ній влади.

В історичних днях київських хліборобських з’їздів, коли відроджена була традиційна Гетьманська Влада, Міхновського в Києві не було. Він саме тоді перебував в ріднім селі на Прилуччині, прикований до ліжка тяжким приступом ревматизму. Але зараз по проголошенні Гетьманства політичні приятелі привезли автомобілем ще хорого Міхновського до Києва. Хлібороби-демо-крати вели переговори з Гетьманом про передачу до рук Міхновського Міністерства внутрішніх справ. Проти кандидатури Міхновського гостро виступили як представники національно-свідомих українських кіл, запевняючи Гетьмана, що при своїй різкій вдачі Міхновський розжене все міністерство, так і представники «Союзу землевласників», які в Міхновськім бачили людину, персонально зв’язану з багатьма діячами українського революційного руху, і тому, на їх думку, невдатну виявити суворості, необхідної, аби покласти кінець розкладовій революційній роботі. При таких з різних боків ідучих протестах Гетьман не зважився віддати до рук Міхновського (якого персонально зовсім до того часу не знав) внутрішньої політики в державі. Натомість Гетьман запропонував Міхновському пост бунчужного товариша, тобто становище свого постійного особистого радника. Довго Гетьман умовляв Міхновського прийняти цю пропозицію. Міхновський вагався і просив дати строку для обдумання. Він радився в цій справі зі мною, і я дав настільки рішучу, наскільки і фатально помилкову пораду: одмовитись. В своє оправдання можу тільки сказати одне: я так дуже любив і цінив Миколу Міхновського, що не міг погодитись з такою пасивно-дорадчою, а не активно-творчою, як я думав, ролею і не міг зважитись наразити його — з одного боку на неминучі конфлікти з міністрами, а з другого — на ще більші конфлікти з т. зв. свідомим українським громадянством, яке за всі помилки міністрів робило б тоді відповідальним Міхновського.

Таким чином Міхновський і цілий провід Хліборобсько-демократичної партії (за винятком Липинського, що з дозволу партії зайняв пост посла Української Держави і дуже докоряв за опозиційну тактику мені і Міхновсько-му) опинився в опозиції до першого гетьманського кабінету Лизогуба. Перу Міхновського належить меморандум, критикуючий перші кроки кабінету Лизогуба і поданий Гетьману спільно чотирма опозиційними українськими політичними групами.

В літі того року Міхновський бере діяльну участь в житті Хліборобсько-демократичної партії і в дальшім теоретичнім розвитку основ партії, який йшов в напрямку наближення до тієї ідеології, що остаточно вже викристалізувалася на еміграції як ідеологія хліборобів-державників. Восени 1918 року бере Міхновський жваву участь у Всеукраїнській конференції партії в Києві. Як делегат од партійної конференції він кілька разів одвідує Гетьмана, і Гетьман знов висловлює бажання покликати Міхновського до державної праці. Мені довелося передати пану Гетьману постанову нашої партії, що ми — політичні однодумці Міхновського — цього дуже бажаємо, але при умові введення Міхновського в склад правительства. Тоді Гетьман запропонував нам осягнути порозуміння між нашою партією і головою кабінету, і, щоб такому зближенню допомогти, взяв на себе ініціативу в справі прийому головою кабінету делегації від нашої партії. Але практичних наслідків од цього вже не могло бути. Наступали критичні осінні дні.

До Києва на заклик «Національного союзу» з’їздилися члени Всеукраїнського національного конгресу. Хоч Хліборобсько-демократична партія до «Національного союзу» не належала і до його соціально-революційної політики ставилась вороже, але в скликаному ним конгресі ми рішили взяти участь. Тому в делегаціях з провінції були і члени місцевих відділів нашої партії. Ми ще не передбачали тоді неминучої катастрофи і сподівалися удержати конгрес в рямках легальної співпраці з гетьманською владою. Про порозуміння Винниченка і інших верховодів «Національного союзу» з більшовиками ми, розуміється, не знали. Але знав про це гетьманський уряд. У відповідь на революційну тактику проводирів «Національного союзу» появився акт про федерацію. Зібрання конгресу рішуче заборонено. Ми, хліборо-би-демократи, опиняємось між вибухом споконвічної української анархії і вибухом такого ж споконвічного її наслідку: шукання порятунку у сусідів. Разом зо всіма українськими державницькими елементами, в тім числі і з самим паном Гетьманом, ми в цій боротьбі українських необузданих стихій губимо ґрунт під ногами. Разом з Українською Державою перестає існувати і найбільше державницька Хліборобсько-демократична партія. Своїх відносин до дальших подій вона вже не в стані була, як організація, вирішити. Деякі члени партії на власну відповідальність взяли участь в повстанні; інші навпаки, цю участь в повстанні як найгостріше осудили. Але оці розходження були тільки на верхах, бо загал партії — козаки і селяни-хлібороби — в повстанні проти влади гетьманської участі не брав.

Міхновський і я належали до тих, що дали себе захопити подражненим національним почуванням. Нація одвернула в цей мент наші думки од Держави. І ми піддались тому самообману, в якому десятиліттями виховувалась національно свідома частина нашої інтелігенції: ніби тільки ця невеличка частинка інтелігенції і єсть ціла українська нація. Цей міраж не дав нам бачити реальної дійсності. Він заслонив перед нашими очима грізне майбутнє і не дозволив нам хоч би так вірно оцінити політичну ситуацію, як оцінили її сини наших козаків і селян-хліборобів, що в сердюцьких полках стали до боротьби за Гетьмана як за Голову і як за Символ Української Держави.

Нашвидку зібрана нарада перебуваючих тоді в Києві членів партії посилає мене і Любарського-Письменного до Одеси, аби протиділати там ворожим до України впливам на представників Антанти. Міхновський з першим потягом виїздить до Харкова, до Запорозького корпусу, який мав стати головним центром цілого повстання. Там він тісно сходиться з командуванням цього корпусу і свій вплив використовує для того, щоб вирівняти тертя між конкретно життєвими тенденціями військового командування і революційною легковажністю та загонистістю представників тріумфуючої української соціалістичної демократії. Залишаючи себе навмисне в тіні, Міхновський допомагає виплисти нагору кращим елементам з-посеред повстанців. Мабуть, не без його впливу, вже в розгарі повстання, командування Запорозьким корпусом, щоб рятувати Державу од розвалу, робить спробу примирення повстанців з гетьманською владою. Але в щирість цих заходів в Києві вже не могли повірити, і сама ця спроба була якась нерішуча, несміла.

Тим часом швидким кроком насувалась катастрофа. До Києва вступила Директорія. Її нездарність правити державою виявляється швидше, ніж можна було сподіватися. Замість використати залишений Гетьманом і вже налагоджений державний апарат, почалось безумне руйнування його. Більшовики, які тільки цього і ждали, почали швидко просуватися на Україну. В послідню хвилину перед віддачею Харкова більшовикам Міхновський виїхав до Києва. Я повернув тоді з Одеси, і ми зустрілись з ним в Києві вже при Директорії. Не хотілося вірити, що все загублено. Міхновський набирає групу старшин генерального штабу і з ними виїздить до Кременчука, аби допомогти полковнику Болбочану. Він не міг бути пасивним глядачем загибелі України. Приїздить до Кременчука Міхновський на день перед зробленим з наказу Петлюри арештом командуючого фронтом полковника Болбочана. Цей арешт остаточно дезорганізує оборону фронту. Війська Директорії починають розбігатися. Запорозький корпус відходить в глибокий тил на правобережну Україну. Міхновський занедужує на плямистий тиф, його кладуть в лікарню. Більшовики захоплюють місто, і Міхновський попадає до в’язниці. Заходами місцевої адвокатури і національно настроєної місцевої української групи більшовиків Міхновському вдається визволитись з в’язниці. Його інтернують на приватному помешканні під доглядом ЧеКи. Наближається рання весна 1919 року. Григорієв захоплює на кілька днів Кременчук, і це дає Міхнов-ському можливість виїхати з-під догляду ЧеКи на село, на Херсонщину. В той час в загонах Григорієва служило кілька старшин з кременчуцьких хліборобів, які особисто знали Міхновського. Ці старшини намовляють Гри-горієва закликати Міхновського до участі в організації його штабу, і Гри-горієв робить таку пропозицію Міхновському через сотника Прудкого. Міхновський цю пропозицію одхилив, хоч, здається, він де в чому допомагав штабу Григорієва. Принаймні випущені в той час Григорієвим відозви до населення — по своїй гарній, сочній українській мові і по закликах до бідніших і багатших об’єднатися для оборони України — нагадували нам своїм стилем і духом Міхновського.

Про дальші чотири роки життя Міхновського я мав тільки уривочні, розрізнені відомості. В часи евакуації Денікіна він був в Новоросійську, хотів виїхати за кордон, але не міг одержати потрібних віз від добровольчої влади і залишився на Кубані знову під більшовиками. Потім доходили чутки, що він дуже бідував, служив один час в кооперації і довший час працював як учитель чи завідуючий школою в якійсь козачій станиці. На початку 1924 року Міхновський повернув до Києва з наміром виїхати за кордон. Він почував себе вкрай перетомленим і хотів тільки відпочинку. В лютім місяці 1924 року я одержав од нього коротеньку записку з Києва. Він писав: «Ви цікавитесь становищем української церкви. Я був на службі Божій у Софії. Це чудово! Можу тільки сказати, як ті посли Володимирові, повернувшись з Царгороду: я не знав, де я, чи на землі, чи на небі. В цих журливо-побожних співах, можна сказати, виявляється душа цілої нації. Українська церква само-святна, в цім її слабість. Хтозна, що з неї вийде». Далі він писав, що хоче виїхати за кордон і потребуватиме там заробітку. «Я хоч і старий, — шуткував він, — а їсти хочу». Він просив допомогти йому порадою і подати інформації про життя на еміграції. Я поспішив вислати дозвіл на візу, подав свою думку про те, як можна було б за кордоном улаштуватися, а щодо становища еміграції взагалі, то описав його так, як сам собі уявляв. Це була моя помилка. Картина життя еміграції вийшла досить похмура. Його надії на закордон впали, сили його покинули. В останній коротенькій записці він писав мені: «Ваш лист — цінний по свому основному мотиву. Не бренить в ньому надія на краще. Оттак і в мене. І сюди круть і туди верть, однаково в черепочку смерть, як каже приказка. Перекажіть моє вітання усім, хто мене пам’ятає. Ваш Микола». Я старався в дальших листах оживити надію на краще, але цього осягнути мені не вдалося. Він остаточно вже загубив віру в життя, в свої сили... Третього травня 1924 року його не стало. Він позбавив себе життя...

Це було велике серце. В ньому палав такий вогонь любові до України, що в другій країні він запалив би міліони сердець бажанням патріотичного подвигу, а в безкислородній атмосфері нашої інтелігенції запалилися цим вогнем тільки одиниці. О, як мусило заболіти серце тих українців, які святий вогонь любові до своєї Батьківщини в собі мають, після звістки, що життя його згасло... І згадуються мені останні хвилини, коли ми були разом. Це було на початку січня 1919 р. в Києві. Він похапки збирався їхати з десятком старшин, рятувати фронт під Кременчуком. Бадьорий, енергійний, з виразом активної турботи за долю України в очах. Він поспішав, прощався і твердою, швидкою стопою, з жовнірським клунком на плечах вийшов з дому. Я кинувся до вікна, щоби ще раз поглянути на його милу постать. Падав густий, лапатий сніг, він швидко скрив його обрис на обрії і замів його сліди на подвір’ї.

Для оцінки праці Міхновського не настав ще час. І ці мої рядки, складені на могилу Найдорожчого Друга, такою оцінкою не мають бути. Але вже сьогодні, в цій ще близькій перспективі, зарисовуються виразно і великі заслуги і — неминучі в кожній праці — помилки Покійного.

Найбільшою його заслугою було надання великого творчого розмаху українським національним почуванням. Малесеньку любов до пісень, вишивок і соціалістичних брошурок він розпалив серед українців в полум’я любові до Великої, Вільної, Самостійної України. Оце захоплення національних почувань великим, достойним великої нації, ідеалом — забезпечило Миколі Міхновському почесне місце в історії України навіки.

Але життя його увірвалося раніше, ніж він встиг показати шлях для здійснення оцього, його великим серцем породженого, національного ідеалу. Питання політичної тактики остались у нього нерозроблені, і в цих питаннях були у нього помилки і хитання. Одначе і в цих помилках і хитаннях намічався вже виразний шлях, по якому його розум йшов до здійснення заповітів його серця.

Від соціально-революційної націоналістичної демагогії з часів молодості Міхновський все більше схиляється до ідеології державницької в другій половині свого життя. Разом з тим він вчиться цінити більше, ніж «міцну своїми потугами» сліпої руйнуючої стихії «чернь дніпровую», — і більше, ніж «плодну матку» української емоціональної революційної анархії — консервативні, здержуючі і організуючі сили нації. Він все ясніше усвідомлює собі, що, як в житті одиниці, так і в житті громади-нації, нінащо не здасться найбільший порив серця, коли його не взяти під міцне керівництво волі і розуму. Питання організації здержуючих, консервативних українських сил починає особливо інтересувати Міхновського в часах революції, по упадку Петербурзької держави. Бо тоді стає ясно видко, що самими лише національними почуваннями не можна збудувати своєї власної нової Української Держави на місці упавшої держави старої метропольної. Відтоді Держава в його світогляді починає переважати над пануючою над ним досі неподільно Нацією. І хоч хвилинами його чуттєва революційна вдача бере ще верх над наукою досвіду, і хоч хвилинами націоналіст переборює ще в нім державника, але основний напрям шляху, по якому він йде, остається незмінним. І на нас, його приятелях, коли ми хочемо його пам’ ять на Україні зберегти, лежить обов’ язок цей тернистий український державницький шлях далі своєю працею продовжувати.

Берлін. Квітень 1925 року.

Юрій Коллард. Передмова до книжки-промови М. Міхновського «Самостійна україна»

(Видання Союзу Визволення України; Перевидання, Вецляр, 1917)

Дуже я щасливий тому, що мені припала честь писати передмову до цієї маленької книжечки М. Міхновського, якою в 1900 році партією РУП була проголошена ідея «Самостійної і Соборної України». знаємо, що з маленького жолудя виростає кремезний дуб, так і з цього зернятка, кинутого на плодючий ґрунт України, зросла Велика Ідея — Національного Відродження Української Нації.

Оформлення цієї ідеї має свою історію.

Рівно 50 років тому, а саме восени 1897 року в Харкові на Великій Україні була заложена організація під скромною назвою: «Українська студентська громада». Тут треба сказати, що друга половина XIX століття визначилася повним занепадом почуття окремішності українського народу. Русифікаційна політика московського уряду обезкровила українську націю по-московленням майже всіх верств населення України.

В 1863 році вийшов закон, яким заборонялась популярна українська література, а законом 1876 року — всяке українське слово.

Робітництво по містах було чуже — московське, українським залишилось тільки селянство, але між народом й інтелігенцією не було ніякого зв’язку, — було велике провалля. Інтелігенція в своїй значній більшості одійшла до московського табору, а народ залишився самітним.

Тому не даром російський міністр Валуєв проголосив: «Нікакой Украіни не било, нєт і бить нє может!» Хоч у ліпших синів України не вгасла ще в серцях любов до рідного народу, до землі рідної, але назовні не могла вона активно виявитися. В кінці XIX століття ця ідейність, ця любов до Батьківщини, виливається у формі так званого «українофільства». В той час світ кипів у різних революціях. Кінчилася французька революція, що принесла світові ідею «свободи, рівності і братерства», народжуються різні інші течії «ущасливлювання людства», теорії Маркса та Енгельса з диктатурою пролетаріату і под. В Росії народжується партія декабристів, далі течія «народолюбства» — «хожденіє в народ», партії «Народна воля» та інші. Ці ідеї «народолюбства» приходять до нашої молоді через московські партії, до яких наша активна молодь і вступала, не вносячи до цих партій з собою ніяких українських національних домагань. Усі оці Желябови, Лизогуби, Кибальчичі та інші, всі вони були «плоть від плоті» та «кров від крові» синами української нації. (Атентат на царя Олександра II в 1880 році).

Тим часом українська інтелігенція винародовлювалась. Лівобережна змос-ковлювалась, правобережна полонізувалась, Галичина «рутенізувалась», Буковина німчилась і Закарпаття мадяризувалось. Народ був полишений самотою та уявляв з себе етнографічну масу.

Аж у 1846 році під впливом поезій Тараса Шевченка закладається в Києві українське товариство під назвою «Кирило-методіївське братство», в якому брали участь як основоположники: М. Гулак, М. Костомаров, В. Біло-зерський і сам Тарас Григорович Шевченко. Належав до цього «Братства» і Пантелеймон Куліш та ще декілька молодших членів зі студентства, як-от Андрузький та інші.

Ідеями «Товариства» було створення «Всеслов’янської Федерації» на широких демократичних підставах та проповідувалася мирна пропаганда цих ідей. «Товариство» не розпочало своєї практичної діяльності, бо скоро після надрукування програми в році 1847 було урядом московським ліквідоване і не залишило безпосередніх наслідків у визвольному українському рухові. Всі дальші гуртки різних орієнтацій, що закладалися в Україні українцями по походженні, не носили національного обличчя і розпливалися по загаль-норосійських течіях.

У 1879 році постала російська соціал-демократична партія, яка заклалася під проводом Плеханова та під впливом західноєвропейського «наукового соціалізму» чи марксизму. Ця партія потягла за собою особливо багато нашої української студентської молоді.

Однією з найбільш активних постатей тогочасної доби був Михайло Драгоманов. Він також не поділяв погляду наглої революції та стояв на принципі еволюційного розвитку.

Драгоманов казав, що соціалістичний устрій прийде тоді, коли настануть відповідні глибокі зміни в поглядах цілого суспільства, а що торкається України, то нашою метою мусить бути засада: «поступовою пропагандою та культурною працею зробити український рух політичним, і тоді тільки можна буде говорити про можливість національного визволення» («Чудацькі думки»). Відома програма Драгоманова під назвою «Вільна спілка» на засадах рівноправності та самоуправи громад. Щодо України в цілому, то він обмежувався «автономією України», заявляючи, що «ніякого політичного сепаратизму в російській Україні тепер немає». Драгоманов у своїй політичній пропаганді успіху не мав, бо сидів, як кажуть, «на двох стільцях», а саме: з одного боку, був українцем, а з другого — общеросом. Одні вважали його за революційного діяча в ширшому значенні цього слова, а тогочасні соціалісти бачили в ньому «українофіла», себто реакціонера. З одного боку, він осуджував глибокий занепад української політичної думки серед української молоді, ганьбив участь тієї молоді в загальноросійському політичному русі, критично ставився до безхребетного аполітичного українофільства за його ігноранцію насущних потреб українського народу, а з другого боку пропагував «Вільну спілку» всіх слов’ян, себто разом з москалями і поляками, для боротьби проти існуючого ладу за соціалістичну громаду. Ідею незалежності України він уважав за передчасну, яка не має ще для пропаганди під собою належного ґрунту. Він розійшовся з тогочасним українством, ніхто до його поглядів і праці не прилучився, і таким чином Драгоманов залишився «без нащадків». В кінці XIX століття в Росії панувала «чорна реакція». В Україні національний рух завмирав. В році 1893 жандармерія ліквідувала так звану «Тарасівську громаду», яка була поширенням «Братства тарасівців», що заложено було в 1891 році на могилі Тараса Шевченка в Каневі. Основоположниками цього «Товариства» були: Микола Байздренко, Михайло Базькевич, Іван Липа та Віталій Боровик, всі харківці. Пізніше цей гурток розповсюдив свою діяльність і на другі університетські міста. Одним з видатних членів Київського гуртка був саме Микола Міхновський, студент Київського університету.

Гурток «тарасівців» складався з молодих українських патріотів, які не задовольнялися українофільством, не хотіли йти до російських партій, а шукали стежок до національного радикалізму. Вони хотіли служити рідному народові, бо москалі всіх напрямів хочуть тільки визискувати Україну і українців та підпорядкувати їх цілком інтересам московським. Тому треба було цілком змінити спосіб думання та увільнити його від впливів московських та шукати шляхів до нашого національного визволення взагалі, тому ні ліберали російські, ані революційні партії московські не можуть бути для нас взірцями. Ідеї цього гуртка були висловлені в декларації «Profession de foi» молодих українців, яка була надрукована в 1893 році у львівській «Правді».

Головні точки цієї декларації були:

1. Розбиття російських кайданів та визволення російських народів з-під гнітючого їх деспотизму і централізму.

2. Відживити й виробити серед інтелігенції й народу національні почуття українські.

3. Дбати про добробут народний.

4. Працювати в дусі такого ладу, де не буде місця ні визискувачеві, ні визискуваному, а буде місце цілоукраїнській національній родині.

5. Віддати всі свої сили на те, щоб визволити свою націю.

6. Ми стоїмо за повну автономію всіх народів (Росії).

Але «тарасівці» ще не мали сміливості, щоб ясно поставити справу національного відродження України без огляду на інші народи російські. Не проголосили себе націоналістами українськими, а тільки назвали себе «націоналами».

Все ж поява «Братства тарасівців» зрушила з місця справу українську та мала великий вплив на тогочасну українську інтелігенцію, що складалася тоді з трьох таборів: українського, з незначної частини, що ще була під впливом ідей Драгоманова та ішла стежкою соціалістичного федералізму, та з третьої течії, більш радикальної, що пішла просто до соціалістичних революційних партій московських та іронічно й навіть з презирством ставилася до українського національного руху, ігноруючи всякі його вияви.

«Братство тарасівців» через неконспіративність його членів було скоро жандармерією зліквідоване, але цей жандармський розгром «Товариства» відразу ж звернув увагу на український рух усіх тих, хто до цього часу цим рухом не цікавився, і до нього вже почала придивлятися поступова українська молодь, що шукала живої праці на національному полі та шляхів до радикалізму в українському національному питанні. Виявом цих настроїв серед української молоді і була заснована «Українська студентська громада» в Харкові, яка постановила боротися за долю свого народу, за поліпшення його матеріального добробуту та проти національно-політичного його рабства — за право «жити господарем на своїй власній землі». В оповіщеннях 1889 року повідомлялося, що «Громада» має таку мету:

1. Спинити шкідливе і згубне для нашої нації винародовлення студентської молоді в Україні й навернути всіх студентів до служіння інтересам українського народу.

2. Довести до відома як народної маси, так і інтелігенції, що лихий соціально-економічний і культурний стан нашого народу залежить від його національного і політичного рабства як безпосереднього наслідку російського абсолютизму.

«Студентська громада» набрала великого впливу серед українського студентства по всій Україні і поза нею і стала матір’ю майже всіх, потім заложених, українських організацій та партій, що відіграли таку велику ролю в нашому українському національному поступі і в нашій визвольній боротьбі.

Микола Іванович Міхновський з 1899 року переселився до Харкова, де відчинив свою адвокатську канцелярію. Це мало величезне значення для розвинення нашої національної свідомості, бо зразу ж він вступив з «Громадою» в найтісніший зв’язок та впливав на «Громаду» в напрямі скріплення наших національних постулатів та дальшого революціонізування наших думок.

Під впливом М. Міхновського більш активні члени «Громади» прийшли до переконання в потребі заснувати «революційну партію з гаслами українських політичних і економічних домагань засобами революційними».

Це сталося початком 1900 року на організаційних зборах основоположників «Української революційної партії» (РУП), а саме: 5 лютого (ст. ст.) 1900 року. Основоположниками партії були: Дмитро Антонович, Боніфатій Камінський, Михайло Русов, Левко Мацієвич, Юрій Коллард, Олександер Коваленко та Дмитро Познанський. Але душу в цю партію вдихнув знов-таки Микола Іванович Міхновський.

На різних сходинах приватних чи громадського характеру він висловлював свої погляди про «необхідність революційної акції та збройної боротьби за права українського народу».

В протилежність усім теоріям соціалістичних гуртків, які казали, що треба наперед соціально піднести український народ, тоді тільки можна буде говорити про питання національні, М. Міхновський казав, що наперед треба досягти національного визволення засобом революційним, а вже тоді тільки можна буде у всій повноті перевести соціальні реформи, потрібні для осягнення добробуту народу, бо «без національного визволення українського народу неможливе і його соціальне визволення з темряви, визиску і рабства».

В одвертому листі до російського міністра внутрішніх справ Сіпяґіна в 1900 році, що був видрукуваний іменем РУП у львівській «Молодій Україні», з приводу заборони умістити на проектованому тоді пам’ятнику Котляревському напис по-українськи, М. Міхновський казав: «Українська нація мусить добути собі свободу, хоч би захиталась ціла Росія. Мусить добути свос визволення з рабства національного і політичного, хоч би полилися ріки крові!»

М. Міхновський, хоч сам офіційно до партії РУП і не належав, тепер не можу сказати власне чому, також при заложенні самої партії, так і в її дальшій діяльності ближчої участі не брав, але всі найактивніші члени партії в перших початках заложення її, так і в її дальшій діяльності були під його особистим впливом.

Першою публікацією партії була оця книжечка, написана М. Міхнов-ським під заголовком «Самостійна Україна». Вона вийшла друком за кордоном у Львові, заходом В. Старосольського та Е. Косевича. В цій брошурці гасло самостійної України було поставлено ясно, «Україна для українців». Причому Україна розумілася як цілість усіх етнографічних українських земель. Цією публікацією іменем РУП М. Міхновський проголосив «єдину, нероздільну, вільну, самостійну Україну від гір Карпатських аж по Кавказькі», себто був проголошений принцип «Самостійності і Соборності України», і це стало заповітом для тодішніх українців і їх нащадків «вовік-віки», а сам Микола Міхновський став пророком нашого національного визволення.

Коли РУПівці цій ідеї зрадили, то заходами М. Міхновського була заложена друга партія, а саме: «Українська народна партія» (УНП), що це гасло Самостійності і Соборності доповнила соціальними вимогами. Кличами цієї партії стали: «Самостійна Українська Республіка працюючого люду, всесвітнє визволення поневолених націй і визволення праці від капіталу», а в самій Україні «вся влада належить народові українському». Своє політичне «кредо» партія УНП висловила у відомих 10-ти заповідях^[204], написаних М. Міхновським.

Восени 1905 року партія УНП видала часопис «Самостійна Україна», у якому був видрукуваний проект Української Конституції, де був висуне-ний постулат «націоналізації землі», себто — соціалізація в межах українського народного господарства. Так далеко пішов Микола Міхновський у соціально-економічних питаннях для українського народу.

Із головних постанов партійних з’їздів УНП найцікавіші для нас постанови з’їзду в 1907 році, коли імперіалістичні російські політичні уряди і цькування українців з боку різних російських поступовців та соціалістів дійшли до крайніх меж. Ось хоч би перший та четвертий пункти цих постанов:

І. «Український пролетаріат має по містах два завдання:

1. організовано боротися проти капіталу і

2. забезпечити себе від конкуренції зайд, головним чином росіян, які, гнані стихійною силою шукання ліпшого життя, потоками линуть на українські міста і — завдяки культурному гнобленню української нації, державній опінії російської державної народності й підмозі капіталістів, що самі складаються переважно з москалів (Лівобережна Україна) й тому охоче беруть до себе на роботу своїх земляків, — відбивають у українського робітника працю, випихаючи його з усіх професій, з фабрик, заводів і робітень у ряди безробітного пролетаріату, в пащу моральної, а потім і голодової смерті.

Поміщики, промисловці (Правобережна Україна) надто щиро беруться до колонізації.

* * *

IV ...Пролетаріат нації пануючої і зневоленої — це два класи з неподібними інтересами».

З цих коротких зауважень бачимо, які підлі наклепи на Миколу Івановича Міхновського як на людину «реакційну», що нібито не цікавилася економічними проблемами українського народу, сипали наші «великі борці» за соціалістичні ідеали людства.

Дмитро Антонович у своїх заввагах до спогадів Коваленка (збірник «З минулого» за 1939 р., ст. 72) пише: «...харківські українські революціонери з запалом неофітів кинулись на пропагандивну та організаційну працю в робітничій гущі, головним чином між залізничниками міста Харкова і залізничної станції Нова Баварія... Розуміється, в захопленні справжньою революційною роботою молоді українські революціонери з презирством (підкреслення наше. — Ю. К.) ставилися до “салонових” націоналістів типу Миколи Міхновського...»

На це можу сказати наступне:

В Харкові невеличку групу залізничників зібрав Андрій Жук (це було вліті 1903 року), на станції Баварія нічого не було, а в Люботині (наступна за Баварією більша залізнична станція) була Юрієм Коллардом організована між залізничниками «Вільна громада» (РУП). Туди ми якось їздили і разом з А. Жуком для пропаганди та возили туди літературу РУП^[205]. А. Жук служив тоді за писця в адвокатській канцелярії М. Міхновського, а я був з Міхнов-ським у найліпших відносинах, і ані я, ані Жук не ставилися до М. Міхновського «з презирством», а навпаки — з великою пошаною. За цю революційну працю в Люботині Ю. Коллард попав у 1904 році під суд Харківської Судебної палати. Другий, уже з сучасних соціал-демократів, Панас Феденко в додатку до часопису «Наше життя» (7 лютого 1947 року — пам’яті Євгена Чикаленка), на ст. 2 пише: «Чикаленко був рішучим противником російського царського самодержавства. Коли відомий (! — Ю. К.) Микола Міхновський надумав був “мирити царський уряд з українським рухом” тим способом, що українці мали б заявити свою прихильність до самодержавного режиму, то Євген Чикаленко гостро засудив ту затію як безвідповідальну авантюру». На жаль, шановний автор не сказав, коли й де таке було?

Про один характеристичний для М. Міхновського випадок з року 1899 розповідає Олександер Коваленко в своїх споминах «На межі двох віків» — у книжці «З минулого», збірник, том II, ст. 9, але щоб вивести з того щось подібного, то треба мати дуже буйну фантазію і недобру волю.

Ще один автор, а саме Борис Мартос у додатку до часопису «Наше життя» (господарсько-кооперативне життя) за листопад 1947, стор. З, пише:

«Група крайніх націоналістів, що гуртувалася коло Миколи Міхновсько-го, висунула гасло творити українську буржуазію, поширюючи національну свідомість серед заможних малоросів, але більшість прислухалася до Миколи Левитського, відомого кооператора...» і т. п.

В цьому шановний професор глибоко помиляється.

І ще багато можна було б привести прикладів перекручування ідей Міхновського й умисного, або й «щирого», нерозуміння його ролі в нашому національному рухові, та щоб з цим покінчити, ствердимо, що Його ідеї захисту народу від експлуатації далекосягліші і більше радикальні, як слова і діла всіх отих«крайніх» українських соціалістів, чи демократів, чи революціонерів, всіх отих «чесних з собою» демагогів, «діячів» нашого визвольного руху. В цьому ми переконаємося навіть з цієї коротенької розвідки.

Тепер вернемося знову до партії РУП.

Хоч ця партія і вийшла в світ брошурою «Самостійна Україна», але наша молодь, члени партії, що були все ще під впливом російських соціалістичних революційних партій, особливо партії соціал-демократичної, легко зрадили цьому заповітові. Вже на ІІ з’їзді цієї партії в кінці року 1904 одна група РУП стояла за самостійне існування партії та визнавала автономію України (М. Порш), а друга група постановила своїм завданням з’єднання з російською соціал-демократичною партією, і таким чином «перешкодити відтягненню українського пролетаріату в бік буржуазно-радикальної» «Самостійної України», себто перешкодити «затємнєнію класовова сознанія ук-раїнскаво пролетаріата» та «направити його у спільну могутню річку пролетарського руху всієї Росії». Себто, як казав співець «єдиної неділимої Росії», поет Пушкін: «славянские ль ручьи сольются в русском море!» Ці елементи організували так звану «Спілку», що влилася до російської СДРП та цілком вийшла з РУП. Один з головних провідників тієї групи О. Скоропис-Йолту-ховський тоді вважав, що «маса сільського пролетаріату на Україні єсть національно-українська. Масова організація його врешті може бути тільки українська. Головною метою єсть політичне і соціальне усвідомлення маси, а українською вона буде сама собою без усяких коло того заходів». На цьому з’їзді один тільки М. Порш непохитно тримався позицій національної розбудови України і виголосив реферат, в якому обґрунтовував ідею «Самостійної України» як необхідної передумови для економічно-продуктивного розвитку України, але більшість була проти того, і тому був прийнятий постулат автономії України. Нарешті на III з’їзді партія РУП змінила свою назву на «Українську соціал-демократичну робітничу партію» (УСДРП).

В. Садовський, також член УСДРП, у своїй статті «Студентське життя у Києві у 1904-1909 роках» в збірнику «З минулого», том II — 1939 року — Варшава, ст. 10, пише: «...коли я пригадую імена всіх тих, що перейшли через РУП і пізніше через УСДРП, а потім опинилися пізніше так далеко і від соціалізму, і від робітничого руху (В. Степанківський, М. Троцький, М. Порш, Д. Дорошенко, О. Скоропис, Д. Донцов), насувається висновок, що в тодішньому нашому підпорядкуванні себе гаслам марксівської ортодоксії був до деякої міри момент використання політичної кон’юнктури».

Українські соціал-демократи весь час кажуть, що вони переводили широку працю між робітництвом, а той же В. Садовський на наступній стор. 11 того ж журналу пише: «Чув я, що провадиться праця серед робітників, що є зв’язки з іконостасниками на Подолі, але в перше півріччя (1905. — Ю. К.) перебування в Києві не бачив я ні одного РУПівського робітника».

Те ж саме можу сказати і я. В революції 1905 року українські СД як окрема група участі не брали, і я, приймаючи найближчу участь у всіх революційних комітетах Харкова, ніде не зустрічав також ані одного партійного робітника з УСДРП. Тоді партія РУП припинила свою діяльність, а до УСДРП я не пішов. Найбільший удар партії РУП завдав сам Д. Антонович. Від гасла «Самостійна Україна» дійшов він поволі до твердження, що «національне питання вигадала буржуазія, щоб затемнювати самосвідомість пролетаріату», і нарешті дійшов до «неіснуючого (національного. — Ю. К.) питання». В 1905 році він вийшов з РУП, не пристаючи на автономію чи федерацію України, і в партію УСДРП також не пішов. Під час революції 1917 року і потім на еміграції в Празі Д. Антонович перевів поважну національну працю, і тому величезні заслуги його в українському національному русі треба визнати без застережень.

Хитання нашої «революційної братії» особливо катастрофально відбилося під час нашого визвольного руху в 1917-1920 роках.

В блуканні за вирішенням національного питання ми зробили ціле коло і, вийшовши з однієї точки, зробили за 19 років, так би мовити, «мандрівку довкола світу», і повернулися знову на те саме місце. Вийшовши від гасла

«Самостійна Україна» в 1900 році, перейшли через федерацію та дійшли до автономії України — І та ІІ з’їзди РУП, далі через «обласне самоурядування» зійшли на кульмінаційну точку — «неіснуючого національного питання», потім знову вернулися до автономії — І і II Універсали Центральної Ради перейшли через федерацію — ІІІ Універсал Центральної Ради і врешті, під впливом подій, прийшли знову до свого основного гасла «Самостійна Україна» — IV Універсал Центральної Ради 1918 року, а потім у 1919 році вже була проголошена «Соборна Україна». Одним непохитним борцем за «самостійну, вільну, соборну Україну» був Микола Міхновський з купкою своїх однодумців, що донесли цю ідею аж до часів нашого національного відродження, до якої всі «відступники» цієї ідеї кінець кінцем повернулися. Навіть такий стовп українства, як проф. Михайло Грушевський, ще перед революцією писав в «Українському віснику»: «Україна має цілком означену етнографічну і національну індивідуальність, що в новім устрої демократичної Росії повинна знайти сприятливі умови для свого культурного і суспільного розвитку і національного самоозначення». Якраз це ми бачимо тепер при опануванні України максимумом того «демократизму».

В часи нашого національно-політичного зриву в роках 1917-1919 М. Грушевський усе відтягав проголошення самостійності України, бо все вірив у те, що в «новій демократичній Росії» настануть можливості національно-суспільного та економічного розвитку України. І треба було стільки жертв, щоб його переконати в хибності цих поглядів. Він нарешті прийшов до переконання, що ані Росія чорносотенна, ані комуністична не несуть для України щастя, а несуть повну загибель, і тоді тільки згодився на проголошення IV Універсалу з гаслом самостійності України, але то вже була «12 година», коли всі можливості досягти Волі України силою своєї зброї були страчені.

В 1917 р. книжечка «Самостійна Україна» була ще раз перевидана «Союзом Визволення України» у Відні. В передмові від видавців було написано таке: «... питання нашої державної незалежності для нас, РУПівців, ніколи не зникало, не сходило з порядку денного!» І далі там читаємо: «...чи треба кому яснішого доказу на те, що “Самостійна Україна” є наше старе гасло, як той факт, що всі чотири члени Президії “Союзу Визволення України” були діяльними членами “Революційної української партії”, перша брошура якої носить назву “ Самостійна Україна”. А саме: О. Скоропис-Йолтуховський та М. Меленевський, які були членами-основоположниками “Спілки”, що проголосила себе федеративною частиною Російської соціал-демократичної партії»^[206]. Далі А. Жук, український соціал-демократ, та М. Залізняк, український соціяліст-революціонер. Інші «відступники» від ідеї Самостійної України повернулися до цього гасла аж з проголошенням IV Універсалу в кінці 1918 р.

В різних писаннях представників українських соціал-демократів ми часто зустрічаємо погляд, що для нормального відродження України треба було з початку пройти велику підготовчу працю для соціального розвитку народних мас в «умовах реформованої Росії», тому пропаганда «Самостійної України» після їх погляду була передчасною, не мала підложжя. А треба їх спитати: «А скільки часу на це треба, щоб ці умови назріли?» Це погляд був хибний та стоїв нам дуже дорого, бо вся наша національна катастрофа була причиною цього помилкового погляду.

Ми ж знаємо, що стоїло тільки РУП розповсюдити в українській мові свої брошури «Самостійна Україна», «Дядько Дмитро» та «Чи єсть тепер панщина», як в 1902 році по всій Україні спалахнули селянські повстання. Далі відомо нам, що в 1917 році, ще ніяких таких «умов реформованої Росії» в Україні не настало, як у листопаді того року при виборах до «Всеросійських Установчих Зборів» українські соціалістичні партії зібрали в Україні до ³/4 всіх голосів, і дістали їх тому, що були вони українськими партіями, а не московськими, бо якраз усі російські партії провалились. Далі в грудні 1917 року до «Українських Установчих Зборів» по тих районах, де ті вибори відбулися, наші українські партії дістали ⁹/ю усіх голосів. Так чому ж би агітація за «Самостійність України» та визволення українського народу від національної та економічної неволі не могла мати успіху? Неправда, могла б мати колосальний успіх, тільки треба було до цього доло-жити рук та самим вірити в справу «визволення України», а не чекати, що те «визволення» прийде з чужих рук. В цьому виявилася й у нашої, хоч і революційної, молоді, просто підсвідомо, психологія нації-раба, що породила 300-літня неволя українського народу під Москвою. Матеріал, на який мусила тоді опертися наша національна революція, була безземельна та малоземельна селянська маса. У нас тоді було 64% малоземельних і 10% безземельних селян від всієї людності. Міський пролетаріат становив тоді хіба 1% і був абсолютно чужого національного походження або зденаціоналізований взагалі. Коли пролетаріат був тоді зацікавлений у революції, то мусив би сам українізуватися та йти разом із селянською масою.

РОСІЯ ЗАВЖДИ, ЯК КУЛЬТУРНО, ТАК І ЕКОНОМІЧНО, ВИЗИСКУВАЛА УКРАЇНУ НА КОРИСТЬ ЦЕНТРУ, НІЧОГО ЇЙ ЗА ТЕ НЕ ДАЮЧИ, ТОМУ ПОСТУЛАТ «САМОСТІЙНОЇ УКРАЇНИ» БУВ І ЄСТЬ ЄДИНИМ ВИХОДОМ ІЗ ЦЬОГО ПОЛОЖЕННЯ.

Хоч пани Антоновичі та Грушевські, а зокрема Винниченки і залишилися «чесні з собою» і не зрадили «єдиного революційного фронту, також здобутків революції та загальноросійської культури», зате Україна і українці попали в сучасне безвідрадне становище, і треба чекати може ще ¹/2 століття, щоб з’явилася ще раз така нагода досягти нашої державної самостійності, яку ми так «геніально» прогавили в році 1917. Мали ми тоді 3 мільйони українського війська, яке могли виставити проти Росії і Польщі та захорони-ти нашу свободу, бо воно стояло тоді на фронті та чекало наказу з Києва

(III військовий з’їзд 18 травня 1917 р.). І ще й тепер наші соціалісти ставляться до бл[аженної] п[ам’яті] Миколи Міхновського і до його євангельського заповіту з резервою, а коли б ми стояли твердо на позиціях перших часів РУП, працювали б і далі в тому ж напрямі, борячись за «самостійну і соборну Україну», то тепер ми мали б НАШУ УКРАЇНУ ОДНІЄЮ З СИЛЬНІШИХ ДЕРЖАВ СХОДУ ЄВРОПИ, ЗБУДОВАНУ НА ПІДСТАВІ ПОТРЕБ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ І СИЛОЮ САМИХ УКРАЇНЦІВ, а Микола Міхновський був би пророком нашого національного визволення.

Нехай же ці неудачі нас не розчаровують, будемо й далі працювати в дусі заповіту Миколи Міхновського та, як сказав Андрій Мельник, закінчуючи III Великий Збір українських націоналістів 30 серпня 1947 року:

«Розгортаймо гордий наш прапор, щоб занести його до Золотоверхого та поставити його на бані Св. Софії!»

Авґсбурґ, 30.XII.1947.

Віктор Андрієвський. Микола Міхновський (Нарис суспільно-політичної біографії)

ЗАМІСТЬ ПЕРЕДМОВИ

Українська література дуже бідна на життєписи наших визначних людей, особливо ж — політичних діячів.

У свій час, коли до нашого розпорядження були матеріали книгозбірні НТШ у Львові, автор цих рядків (навесні 1943 р.) дістав завдання написати життєпис Миколи Міхновського для нашої повстанської армії.

Використовуючи ті матеріали, він склав опис життя і діяльності М. Міхновського. Той матеріал був надрукований на машинці в чотирьох примірниках (понад 100 сторінок машинопису). За моїми відомостями, з того — три примірники десь під час ревізії сконфіскувало Ґестапо, а один примірник таки мав дійти до свого призначення. Оце й усі мені відомі спроби зібрати систематичний матеріал про життя і діяльність Небіжчика.

Тепер нижчепідписаний знову одержав це саме завдання. Але, на жаль, до свого розпорядження не мав ніяких оригінальних матеріалів. Користувався головно спогадами сучасників, а в першу чергу близького співробітника і приятеля Миколи Міхновського — інж. Юрія Колларда та недавно померлого підполковника Вартоломія Євтимовича, а частково і — власними, бо близько знав Миколу Івановича і деякий час із ним співпрацював. Історичні дати я підкріпляв даними з «Історії України» Дмитра Дорошенка, як і деякі факти взяті звідти ж. В примітках показані джерела, якими автор користувався. Якщо ж цей нарис-компіляція вийшов дуже неповним і недосконалим, то автор цілком того свідомий. Причиною є повний брак оригінальних джерел. Хочу, щоб ця моя спроба послужила спонукою для наших фахівців-істориків виконати ліпше мою роботу.

Віктор Андрієвський

14 травня 1950 р.

Міттенвальд. На чужині.

МИКОЛА МІХНОВСЬКИЙ

В житті нашого народу немало історичних трагедій і трагічних постатей. Але певно, що одна з найтрагічніших — це постать Миколи Івановича Міхновського.

Ціле своє життя він працював для свого народу, змагався, творив — просто палав любов’ю до нього і від того народу не мав не то подяки, а й навіть зрозуміння своєї роботи. Навпаки: іронія, насмішки, недовір’я в ліпшому разі, а в гіршому — відверта ненависть і наклепи його політичних ворогів, а не раз і зрада друзів — оце була йому нагорода за його відданість і працю.

Але, що найбільш парадоксальне, — ті ж його ідеологічні вороги згодом самі перебрали його науку, засади його політичної роботи — цілу його самостійницько-державницьку ідеологію, піднесли самі той його прапор, котрий колись обпльовували, доки він маяв над головою свого творця.

Тож давно вже пора тим людям, що близько знали М. Міхновського, представити у правдивому світлі бодай перед нащадками його невдячних сучасників світлу постать і ролю М. Міхновського в історії політичного відродження українського народу.

Микола Міхновський народився в 1873 році (точну дату годі встановити через брак джерел) у селі Турівці, Прилуцького повіту, на Полтавщині, де його батько — Іван — був сільським священиком.

Батько М. Міхновського, нащадок старого козацько-попівського роду, свято хоронив українські національні традиції і не боявся у ті чорні часи російського царського панування над Україною виявляти свою любов до наших народних звичаїв та до нашої мови. Він, напр., свої проповіді виголошував тільки українською мовою, не зважаючи на сувору заборону російської цивільної й духовної адміністрації.

Малого Миколу віддав на науку до Прилуцької гімназії, де він, як підріс — гуртує товаришів у гімназіальну українську громаду. За його прикладом незабаром така ж громада постає в Лубенській гімназії під проводом його най-щирішого друга і побратима Володимира Шемета.

КИЇВСЬКА СТУДЕНТСЬКА ГРОМАДА

По закінченні гімназії (дату також годі усталити — десь у 1890-91 рр.) М. Міхновський вступає до київського Університету Св. Володимира, де студіює право.

Була це доба, коли по цілій російській імперії почали ширитися соціалістичні ідеї, особливо ж серед студентської молоді.

Українська Студентська громада, якої діяльними членами були обидва побратими — правник Микола Міхновський і природник Володимир Шемет — також відчула подих вітрів із західної Європи. Особливою популярністю в той час користувалася книга Бельтова-Плеханова «Моністичне розуміння історії», що мала за основу марксівсько-матеріалістичний світогляд. Той тоді та й пізніше дуже модний світогляд, а також твори і листи Михайла Драго — манова відіграли велику ролю і в Студентській громаді. Власне під їх впливами у ній стався розкол. Більшість її членів, на чолі з Іваном Стешенком і Ларисою Косач (Леся Українка, небога М. Драгоманова, що була під чарами дядькової науки) — пристали до інтернаціонально-соціалістичного напрямку, але до нього не пристали Міхновський і Шемет. Вони з меншістю стали на твердому національному ґрунті й на ніякі компроміси з соціалістами не пішли. Що більше — в той час (1891 р.) на могилі нашого пророка Т Шевченка збирається мала групка українських патріотів: Микола Байздренко, Михайло Базькевич, Іван Липа та Віталій Боровик, які тут же складають урочисту присягу ціле своє життя бути вірними його заповітам. Так постає Братство тарасівців. Головою його був відомий лікар Іван Липа, а до київської громади братчиків належали: Микола Міхновський, Володимир Шемет, Володимир Самійленко, Микола Вороний, Олександер Черняхівський, Мусій Кононенко та інші.

Братство тарасівців можна вважати другою українською політичною організацією після Кирило-Методіївського братства, бо тарасівці стояли на твердій українській національній основі та різко виступали проти старого аполітичного українофільства і приймали європейську культуру за свою, як не цуралися й європейських форм політичної організації. Гаслом братчиків був наказ Т Шевченка: «І чужому научайтесь, й свого не цурайтесь...»

Братство тарасівців через неконспірацію деяких його членів було незабаром (1893 р.) зліквідоване царською жандармерією. Але більшість братчиків залишилася вірною своїй присязі аж до кінця свого життя. Серед них на першому місці все були побратими — Микола Міхновський і Володимир Шемет.

Зрозуміло, що ідеї братчиків ширилися серед тодішньої громадськості, а головно серед молоді. Сам М. Міхновський в Київській студентській громаді твердо боронив національні засади проти І. Стешенка і Лесі Українки, що оголосили себе «соціал-демократами». Тут цікаво підкреслити, що власне Леся Українка цілою своєю психікою і дальшою літературною творчістю була найбільше споріднена з М. Міхновським. Але сила моди велика: в той час у Західній Європі (головно Німеччині), а за нею і в Росії пішла мода на соціал-демократів. Тож і Леся Українка, молода дівчина, але з яскравою жіночою психікою, не могла виступити проти тієї моди, особливо ж під впливом свого дядька М. Драгоманова і молодого ентузіаста нової віри — дуже талановитого Івана Матвійовича Стешенка.

Та не таким був Міхновський. Він не знав компромісів і навіть по закінченні університету не залишав без своїх порад Студентської громади. Його впливи були такі сильні, що доки він був у Києві адвокатським конціпієн-том, до злуки обох частин громади не дійшло. Це сталося кілька літ пізніше, коли Міхновський вже виїхав з Києва, заходами тодішнього голови громади, студента прав Андрія Миколайовича Лівицького.

В січні 1899 р. М. І. Міхновський прибув до Харкова, де відкрив свою власну адвокатську канцелярію^[207].

В Харкові він уже застав зорганізовану «Українську громаду», яку заснували ще в 1897 р. студенти Дмитро Антонович (колишній член Київської Студентської громади і прихильник у ній течії М. Міхновського; перейшов з Київського до Харківського університету), Євлампій Тищенко, Юрій Кол — лард, Олександер Коваленко та Іван Кухта^[208].

Ю[рій] К[оллард], член тієї громади, так характеризує Міхновського:

Наша «Громада» підтримувала з Миколою Івановичем Міхновським найтісніші зв’язки. В той час М. І. Міхновський здобув уже між українським громадянством ім’я людини безкомпромісової в українському національному питанні і, хоч був не на багато років старший від нас, мав на молодь величезний вплив. На всіх наших святах він був завжди нашим дорогим гостем, а «громадяни» часто звертались до нього за різними порадами громадського та приватного характеру. Крок за кроком прищеплював він нам дух революційності в національному питанні, й під його впливом харківська «Студентська громада» в особі своїх найбільш активних членів приходить до переконання, що треба заснувати революційну партію з гаслами українських революційних домагань... Критикуючи тогочасні українофільські чи соціалістичні експерименти з боку українців чи ганьблячи зрадницькі діла всяких перевертнів-яничарів, він укладав систематично й поволі в наші душі розуміння: «Куди йти!»

РЕВОЛЮЦІЙНА УКРАЇНСЬКА ПАРТІЯ

В той час за діяльної співучасті М. Міхновського було засновано й Революційну українську партію (РУП) у Харкові.

Ось як розповідає про її заснування один із її основоположників, той же Ю. К.^[209]:

...29 січня (ст. ст.) 1900 року на сходинах ініціативної групи чотирьох, а далі на зборах основоположників, членів «Української Студентської громади», і була заснована «Революційна українська партія». Ці збори, які треба вважати організаційними, відбулися 5 лютого 1900 року. Основоположниками і організаторами РУП треба вважати таких осіб: Дмитра Антоновича, Михайла Русова, Боніфатія Камінського, Левка Мацієвича, Юрія Колларда, Олександра Коваленка і Дмитра Познанського... Так партія РУП була заснована студентською молоддю, але душу в неї вдихнув Микола І. Міхновський.

«САМОСТІЙНА УКРАЇНА»

Невдовзі після цього, а саме на Шевченківських роковинах у Полтаві 19 лютого 1900 року, що їх організувала Полтавська Українська громада, Микола Іванович Міхновський виголосив свою промову, в якій підкреслив «необхідність революційної акції та збройної боротьби за права українського народу». (підкреслення оригіналу).

Другу промову, вже з цілком ясним окресленням мети тієї збройної боротьби, виголосив Микола Міхновський 26 лютого 1900 р. в Харкові на Шевченківському святі, що його влаштувала наша Студентська громада. На тому святі були присутні як гості представники різних національностей, як поляки, грузини та інші, так і представники російських партій. Від російських соціалістів-революціонерів був відомий есер Лавров.

Мавши на увазі присутність чужих гостей, Микола Іванович виголосив свою промову уже тоді, як більшість з них розійшлася, а залишилися майже виключно свої люди. Микола Іванович, уже одягнений, з шапкою в руках, звернувся до присутніх і заявив, що хоче тепер сказати дещо в справі заснування Української Революційної партії, про її завдання і програму. Тут він короткими словами окреслив ті засади, які потім увійшли в брошуру «Самостійна Україна», що він її написав на замовлення РУП. (Ця книжечка згодом була надрукована в Г аличині й переправлена на Україну)... Видано її було від імені РУП заходами В. Старосольського і Є. Косевича в кількості 1000 примірників 1900 р., а в 1917 р. її перевидав «Союз визволення України» у Вецлярі, і, нарешті, третім накладом вона вийшла в 1948 р. з передмовою Юрія Колларда (видавництво «Український патріот». На чужині, — точнішого місця друку не подано). З цього останнього видання я й беру дальші цитати.

Книжечка М. І. Міхновського створила епоху в нашому політичному житті. Не тільки тому, що вона оголошувала засаду української державно-сти, а й через той підхід, яким те домагання підпиралося.

Ще перед Міхновським домагання української державної самостійності було висунене, напр., Юліяном Бачинським у його «Ukraina Irredenta». Але його обґрунтування дуже цікаве, своєрідне і цілком у дусі марксівського соціалізму. Він виходив з таких міркувань: для того, щоб український пролетаріат міг увійти як революційний чинник до інтернаціонально-соціалістичного руху, треба, щоб він позбувся свого націоналізму, а для того знову треба створити власну державу, яка уможливить розвиток власної української буржуазії і тоді тільки український пролетаріат, розчарувавшись у власній буржуазній державі, стане справді інтернаціональним.

Цілком інакші підстави висуває М. І. Міхновський:

...Коли справедливо, що кожна нація з огляду на міжнародні відносини хоче виливатись у форму незалежної самостійної держави; коли справедливо, що тільки держава одноплемінного національного змісту може дати своїм членам нічим не обмежену змогу всестороннього розвитку духового і осягнення найліпшого матеріального гаразду; коли справедливо, що пишний розквіт індивідуальності можливий тільки в державі, для якої плекання індивідуальності є метою, — тоді стане зовсім зрозумілим, що державна самостійність головна умова існування нації, а державна незалежність є національним ідеалом у сфері міжнаціональних відносин^[210].

Міхновський у своїх домаганнях української державності стоїть на історично-правних засадах, що їх сучасні його земляки — призабули, а соціалісти взагалі не надавали їм значення, не вважаючи державу за конче потрібну чи конечну форму для людського співжиття, висуваючи натомість «вільну спілку» усякого роду організацій робітничих, професійних, «класових» тощо.

Отже, М. Міхновський сучасне йому становище України в історичній перспективі вважає лиш «антрактом» в українській історії від акту Богдана Хмельницького в 1654 р.:

Антракт власне починається з 1654 року, коли Українська Республіка злучилась з московською монархією політичною унією...^[211]

І далі, цілком резонно, як належить правникові та й кожному громадянинові, що звик шанувати прийняті умови і взяті на себе зобов’язання, він, свідомий гідності громадянина українського, ставить прямий запит:

Яким правом російське царське правительство поводиться з нами на нашій власній території, наче з своїми рабами?^[212]

І пригадує, що такий стан не опертий на жодні правні основи:

І нарешті найголовніше, чи має право царське правительство взагалі видавати для нас закони, універсали та адміністраційні засади? Чи становище царського правительства відносно нас є становище права чи насилля? Відомо гаразд, що ми власновільно прийшли до політичної унії з московською державою і заступником її — царським правительством.^[213]

Тут він подає переяславські пункти угоди України з Москвою в 1654 р. як правний доказ.

Ось у цьому яскраво виявляється ціла ментальність автора «Самостійної України», яка глибоко відрізняє його від його сучасників. У той час, як одні з них за «лакомство нещасне» — за «чини, а паче жалованьє», від російських царів набуті — свідомо свого права на свою державу зреклися (нащадки козацької старшини, т. зв. «потомственные дворяне»), в той час, як друга частина — т. зв. соціалістична і революційна інтелігенція — закликала наш нарід до бунту чи революції в ім’я інтересів шлунку, — Міхновський, повний пошани до свого народу, нагадував йому його історичне право на власну землю, як це робити годиться кожному громадянинові своєї землі, і як до цього кличуть закони цивілізованого світу. Одна сторона (Росія) не виконала взятих на себе зобов’язань, і Міхновський це констатує для чергових висновків:

Переяславська конституція була стверджена обома контрагентами: народом українським і царем московським на вічні часи. Московські царі чи імператори не виповнювали своїх обов’язків по конституції 1654 року і поводяться з нами так, наче Переяславська конституція ніколи не існувала...^[214]

Отже, якщо це правда, то з цього належить вивести й єдино можливі кон — секвенції для народу, свідомого своєї національної гідності й історичних прав:

Наше власне існування є протест проти насильства не тільки над нами, а й над нашими предками, воно перериває течію задавнення, воно накладає на нас обов’язок розбити пута рабства, щоб — спадкоємці Богдана Хмельницького — ми по праву могли користуватися нашою спадщиною!..^[215]

В той час — в добу матеріалістичної ментальностьі, в добу Плеханова, Михайла Драгоманова, в добу панування над рабськими душами ідей «Ко — муністичного маніфесту», за три роки перед офіційним народженням боль-шевицької партії, — такі горді гасла нащадка козацького роду були мало доступні для широкого кола тодішньої української революційної й нерево-люційної інтелігенції. Вони стали доступні й зрозумілі наступному поколінню — націоналістів-державників!..

Які ж домагання, які гасла виписав Міхновський на своєму прапорі?

Одна, єдина, нероздільна вільна, самостійна Україна від гір Карпатських аж по Кавказькі!^[216]

А які ж до цього засоби? Які ж засоби можуть бути проти узурпатора, що силою і підступом переступив узяті на себе обов’язки у писаному договорі?..

Ми виголошуємо, що візьмемо силою те, що нам належиться по праву, але віднято від нас теж силою.^[217]

Автор свідомий, що обставини й настрій його сучасників мало сприяють успіхові його ідей:

Нас горстка, але ми сильні нашою любов’ю до України!.. Нехай страхополохи та відступники йдуть, як і йшли, до табору наших ворогів — їм не місце поміж нами і ми проголошуємо їх ворогами вітчизни.

Усі, хто на цілій Україні не за нас, той проти нас.

Україна для українців, і доки хоч один ворог-чужинець лишиться на нашій території, ми не маємо права покласти оружжя. І пам’ятаймо, що слава і побіда — це доля борців за народну справу. Вперед, і нехай кожний із нас пам’ятає, що коли він бореться за народ, то мусить дбати за ввесь народ, щоб цілий народ не загинув через його необачність^[218].

Ось такі провідні ідеї «Самостійної України». В них увесь Міхновський — романтик, мрійник і ентузіаст. Але й — політик, свідомий дійсності і обставин. Він розуміє, що його сучасникам мало доступні його аргументи, а ще менш доступні його мрії. Та він свідомий і того, що великі народні рухи ніколи не починає маса — їх починають провідники, тверді, уперті, послідовні, яких стимулює до чину любов до їх ідеалу, — цей найпотужніший у світі двигун: «Нас горстка, але ми сильні нашою любов’ю до України!» І правда, як виявилось, була на його боці і на боці тієї «горстки», що була при ньому. Сьогодні прапор «Самостійної України», піднесений Міхновським, уже несуть широкі народні маси, сьогодні під тим прапором уже йдуть його колишні вороги і «реальні політики», а завтра на останній бій із ворогом і узурпатором наших прав під ним рушить цілий український народ!..

Крім «Самостійної України», в тому ж 1900 р. від імені РУП було надруковано у львівській «Молодій Україні» відкритий лист до російського міністра внутрішніх справ Сіпяііна з приводу заборони російським урядом вмістити на проектованому пам’ятникові І. Котляревському в Полтаві напис по-українському. В тому листі Міхновський писав:

Українська нація мусить здобути собі свободу, хоч би захиталась ціла Росія.

Мусить здобути своє визволення з рабства національного і політичного, хоч би полились ріки крові^[219].

Це був, здається, другий і останній документ державницького змісту й характеру, опублікований від імені РУП.

В самій партії почалася еволюція, що незабаром довела її до розколу.

Соціалістичні ідеї, головно марксистського толку, все більше опановували в той час російську поступову інтелігенцію. Це не могло не відбитися й на українських настроях, а в першу чергу на одинокій українській політичній партії — РУП.

Вже в 1902 р. у своєму партійному органі «Гасло»^[220] більшість членів партії виреклась своєї ідеологічної програми, висловленої у «Соборній Україні», і стала на явно соціалістичний шлях. Її заходами вийшли дві брошури: «Дядько Дмитро» і «Чи є тепер панщина?». В тих брошурах, переповнених загальносоціалістичною демагогією того часу, вже не було ні згадки про українську державність. Натомість пропагувалася «класова свідомість» «бєднєйших» селян, підкреслювалися кривди, що їх вони зазнають від панів та держави і т. д. Світові гасла «соціального визволення» ставали все більш популярними серед української т. зв. прогресивної інтелігенції — їх же вона намагалася прищепити й нашому народові. Внаслідок тієї агітації 1902 р. в Костянтиноградськім повіті на Полтавщині та й ще подекуди в Україні ви-бухли селянські розрухи. Їх жорстоко здушила російська адміністрація, а М. Міхновському потім довелося виступати оборонцем наших селян на судових процесах, що їх організувала російська царська влада.

ПОЛТАВСЬКИЙ СКАНДАЛ

Відкритий лист РУП до царського уряду в закордонній пресі зробив своє діло. Росія того часу все ж рахувалася з європейською опінією, а особливо з думками своєї сусідки Австрії, де українці користувалися певною свободою культурного розвитку. Незабаром дозволено зробити напис на пам’ятнику

І. Котляревському по-українському, але неодмінно «с соблюдєнієм всєх правіл русскаго правопісанія». Так на передній стороні пам’ятника красується й досі той історичний напис:

Де згода въ симействи, де мыръ и тышына,

Щаслыви тамъ люды, блаженна сторона.

Міністра Сіпяґіна незабаром (1903 р.) убив студент Балмашов, а замість нього прийшов на пост міністра внутрішніх справ фон Плеве. Та в політиці супроти українців не змінилося нічого. І ось по закінченні побудови пам’ятника в Полтаві призначено на 30-31 серпня (ст. ст.) 1903 р. урочисте його відкриття. Та тут для російського уряду виникли нові труднощі: з Австрії прибула делегація галицьких і буковинських українців із привітом. Не дозволити їм промовляти українською мовою — це пахло європейським скандалом. Знову ж не можна було дозволити публічно виступати українською мовою українським підданцям Росії, бо в тій імперії ні такого народу, ані його мови для публічного вжитку не визнавали. Тоді рішено вжити половинчастої міри: закордонним делегатам дозволити промовляти їхньою (офіційно — «русинською») мовою, а російським громадянам заборонити уживати «ма-лоросійськаво нарєчія».

Досі точно не встановлено, чи полтавська адміністрація дістала такий офіційний наказ від самого міністра, а чи це було залишене «на усмотрєніє» самої полтавської адміністрації, що в такому випадку здіймала відповідальність із вищих російських сфер перед Європою.

В кожному разі на урочисте засідання Полтавської думи, що відбулося в міському театрі, губернатор не з’ явився, а міський голова Віктор Павлович Трегубов (очевидно, колись «Тригуб» — із старого козацького роду) мав сам виплутуватися із ситуації і нести на собі всю відповідальність за події.

Українці, що великою кількістю прибули на свято з цілої України, не знали, як стоятиме справа, але були приготовані на все. Напередодні відбулося зібрання найголовніших представників від українських делегацій, і було рішено влаштувати демонстрацію. Тон демонстрації і то в такій формі, щоб вона вийшла гідним протестом культурного народу перед цивілізованим світом проти свавільства і дикунства російського уряду, — надав М. Міхновський.

Перебіг подій був такий: насамперед читали по-українськи свої привіти «австрійські» українці. Коли ж вони скінчили і на сцену вийшла панна Анд-рієвська й почала по-українськи свій привіт від Чернігівського земства, Трегубов зупинив її, заявивши, що він не може дозволити промов українською мовою. Сталося замішання, і не знати було, як вийти з ситуації. Тоді на сцену виступив Міхновський і заявив:

Мене послано вітати Полтавську думу з нагоди великого українського свята — вшанування сина українського народу і славного українського поета Івана Котляревського. Харківська українська громада передала мені привіт в мові поета. Якщо ж мені заборонено його відчитати в нашій мові, то я в другій мові не уважаю можливим це зробити. Тому передаю п-ві голові обгортку з привіту, а самий текст зверну моїм землякам у Харкові. Але я протестую проти поступування пана голови як протизаконного і заявляю, що оскаржу його до Сенату...

З тими словами він витягнув текст, поклав його до кишені свого фрака, а обгортку передав Трегубову. За його прикладом пішли й інші делегати з «російської» України. Тоді в залі залунали вигуки: «Ганьба!..» «Ходім звідси!..» і т. д. Трегубов зомлів, завіса опустилася під оклики і свист, присутні вийшли із зали. На цьому звичайно мемуаристи кінчають опис події, додаючи хіба те, що її рознесли по цілому світі газети з відповідними коментарями.

Але не згадують, що М. Міхновський згідно з постановою Полтавської думи вніс скаргу до російського сенату, а відповіді на неї ні він, ні Дума не одержали. Випадок у практиці російського сенату дуже рідк[існ]ий, пояснюється він тим, що дійсно такого закону, що забороняв би публічне вживання української мови в російській державі — не було. Були, натомість, адміністративні розпорядження, і то часто таємні^[221]. Тому сенат не міг оперти своє рішення на законі, а правник, і то високої класи, М. Міхновський знав як правно обґрунтувати свої виправдані домагання, захищаючи честь і гідність свого народу не тільки перед найвищою законодавчою (в той час) інституцією Російської імперії, а й перед цілим культурним світом.

ЕВОЛЮЦІЯ І РОЗПАД РУП

Як ми вже згадували вище, гасла «Самостійної України» не довго присвічували членам РУП. Вони швидко еволюціонували від них у бік соціалізму марксистського толку, що в ті часи був модним серед російської інтелігенції.

Та дамо слово в тій справі одному з основоположників і найбільш заслужених членів РУП — Юрієві Коллардові:

...Наша молодь, члени партій, що були все ще під впливом російських соціалістичних революційних партій, особливо партії соціал-демократичної, легко зрадили цьому заповітові. Вже на другому з’їзді цієї партії в кінці 1904 року одна група РУП стояла за самостійне існування партії та визнавала автономію України (М. Порш), а друга група поставила своїм завданням з’єднання з російською соціал-демократичною партією і таким чином «перешкодити відтягненню українського пролетаріату в бік буржуазно-радикальної «Самостійної України», себто перешкодити «затємнєнію класоваго сознанія украінскаво пролєтаріата» та направити його у спільну могутню річку пролетарського руху всієї Росії... Ці елементи організували т. зв. «Спілку», що влилася до російської СДРП та цілком вийшла з РУП. На цьому з’їзді один тільки М. Порш непохитно тримався позицій національної розбудови України і виголосив реферат, у якому обґрунтовував ідею «Самостійної України» як необхідну передумову для економічно-продуктивного розвитку України, але більшість була проти того, і тому був прийнятий постулат автономії України. Нарешті на ІІІ-му з’їзді (грудень 1905 р.) РУП змінила свою назву на «Українську соціал-демократичну робітничу партію» (УСДРП)...

Найбільший удар РУП завдав сам Д. Антонович. Від гасла «Самостійна Україна» він поволі дійшов до твердження, що «національне питання вигадала буржуазія, щоб затемнювати самосвідомість пролетаріату», і нарешті дійшов до «неіснуючого національного питання»^[222]. В 1905 р. він вийшов з РУП, не пристаючи на автономію чи федерацію України, і в партію УСДРП також не пішов^[223]...

На таку еволюцію слабших духом членів РУП безперечно найбільшою мірою впливали настрої російського оточення. Російські революціонери різних напрямків всі однаковою мірою почали цькувати РУП за її нібито «шовінізм».

В російській соціал-демократичній газеті «Искра» за 1904 р., з якою коо — перували наші колишні рупівці та «Спілка», було, напр., сказано:

Первой офіціальной брошюрой Украінской Революціонной Партіі била діко-шовіністіческая «Самостійна Україна» (Нєзавісімая Украіна). На нєй нє так от-разілся шовінізм партії, как шовінізм єя автора, которий, к слову сказать, к партіі нікогда нє прінадлєжал» (себто М. І. Махновський. — Ю. К.)...^[224]

Для декого являється загадкою, чому власне творець і ідеолог РУП — М. Міхновський — сам до неї не належав. Але для людей, що ближче М. Міхновського знають, це цілком зрозуміле: Микола Іванович Міхновський дуже добре знав тодішні настрої, обставини, а головне — людей, що РУП закладали. Для нього було ясно, що ані М. Русів (який незабаром вступив до УСДРП і помер в 1909 р.), ані Д. Антонович, що вже пройняті соціалістично-класовим духом і доктриною, довго на позиціях «Самостійної України» не встоять. А сам автор «Самостійної України» не хотів зривати зв’язків ані з колишніми однодумцями, ані із заснованою ним же партією. М. Міхновський був просякнутий не матеріалістичним світоглядом, а українськими історичними, національно-державницькими традиціями. Він був вірний своїй присязі братчикам — тарасівцям. В нього вдача була козацька, а не пролетарська. Отже, ціла його духова істота бридилася тієї російсько-інтернаціонально-пролетарської віри, яка все більше притягала і втягала до себе його слабодухих земляків. Власне до того часу (1903 р.) належить епізод, який найбільше характеризує його духову істоту.

Якось у Петербурзі серед тамошньої прогресивної громадськості йому довелося зустрітися з одним із таких земляків, про яких він згадує в «Самостійній Україні» — з відомим російським письменником Володимиром Галактіоновичем Короленком. Коли його представляли Міхновському, він сказав: «Я ренегатам руки не подаю...». Таким був Микола Іванович Міхновський: послідовним, упертим у своїй послідовності сином козацького народу!..

Очевидно, що його вчинок обурив більшість його ліберальних земляків. Але меншість — дуже маленька меншість, і то з молоді — була захоплена: це ж був гідний наслідування вчинок українця-націоналіста...

До цього хіба не зайвим було б додати, що М. Міхновський і об’єктивно мав рацію. Короленко якось на пряме запитання: «Яку батьківщину він уважає своєю?» — відказав просто: «Моя родіна — вєлікая русская література»! Він для українського державницького руху ніколи нічого, крім шкоди, не зробив. Тому, коли влітку 1918 р. ліберальна російська інтелігенція у Полтаві, де він жив, влаштувала для нього ювілейне свято, то всі українці, вже без різниці партій і напрямків, вшанували те свято демонстративною відсутністю...

УКРАЇНСЬКА НАРОДНА ПАРТІЯ

Отже, незважаючи на зраду ідеї «Самостійної України» більшістю рупістів, М. Міхновський не впав у розпач і рук не зложив. Він закладає (1903 рік) нову партію, яка мала на прапорі це саме гасло, але певніших членів, — Українську народну партію (УНП). До неї, крім самого М. Міхнов-ського як основоположника, належали: брати Микола, Володимир та Сергій Шемети, брати Шевченки (Василь та Грицько), брати Макаренки (Олексан-дер та Сергій), Михайло Біленький, Євген Любревський-Письменний, Олек-сандер Степаненко та інші. Клич УНП був такий: «Самостійна Українська Республіка працюючого люду, всесвітнє визволення поневолених націй і визволення праці від капіталу».

Своє політичне«вірую» УНП висловила в 10-ох заповідях для українця:

1. Одна, єдина, неподільна, самостійна, вільна, демократична Україна — Республіка робочих людей.

2. Усі люди — твої брати, але москалі, ляхи й мадяри — це вороги нашого народу, поки вони панують над нами і визискують нас.

3. Україна для українців.

4. Усюди й завжди вживай української мови. Хай ні дружина твоя, ні діти твої не поганять твоєї господи мовою чужинців-гнобителів.

5. Шануй діячів рідного краю, ненавидь його ворогів, зневажай перевертнів-відступників, і добре буде цілому твоєму народові і тобі.

6. Не вбивай Україну своєю байдужістю до всенародних інтересів.

7. Не зробися ренеґатом-відступником.

8. Не обкрадай власного народу, працюючи на ворогів України.

9. Допомагай своєму землякові поперед усіх. Держись купи.

10. Не бери собі дружини з чужинців, бо твої діти будуть тобі ворогами; не приятелюй з ворогами нашого народу, бо ти даєш їм силу і відвагу; не накладай укупі з гнобителями нашими, бо зрадником будеш^[225].

Цей декалог мав великий вплив на наше суспільство, особливо ж на молодь.

В 1918 р. видавництво «Вернигора» випустило його накладом десять тисяч примірників, які розкуплено за кілька днів. В 1936-1937 рр. цей декалог ходив серед шкільної молоді в підсовєтській Україні у відписах^[226].

Восени 1905 р. УНП розпочала була видавати часопис «Самостійна Україна» у Львові, якого вийшло тільки одне число (за вересень). Тут же було надруковано проект Української Конституції, опрацьований М. Міхновським. Цей проект проф. С. Дністрянський (у своїй праці «Загальна наука права») називає «основним законом Самостійної України».

В згаданім «основнім законі» говориться про єдність народу українського, в якій вся етнографічна територія України має злучитися в загальну спілку, що її автор проекту уявляє собі як «спілку вільних самоуправних земель», обмежену виразно українською етнографічною територією, де «вся влада належить народові українському».

Цікавий також соціально-економічний бік проекту цієї конституції. Вся земля має бути націоналізована; тільки земля — не торгівля, не промислові підприємства. Націоналізація землі мала б бути проведена на підставі правила: «від власників-українців земля викупляється, від чужинців — відбирається без відшкодувань...»

Ціла програма Української народної партії була надрукована в 1906 р. з популярним викладом ідеології партії.

В 1905 р. УНП подала організований протест графові Вітте, тодішньому голові Ради царських міністрів, з великою кількістю підписів українців різних установ Харкова, інтелігенції та робітників проти закону 1876 р^[227]. Граф Вітте телеграфічно відповів робітникові Біланкові, який був підписаний на протесті першим, що «закон 1876 року буде анульований»^[228].

З головних постанов з’їздів Української народної партії цікаві постанови з’їзду в 1907 р., за часів реакції, що прийшла в Росії по революції 1905 р. Ось перший і четвертий пункти тих постанов, що показують ставлення партії, а це означає і самого М. Міхновського в першу чергу, до робітничого питання:

І. Український пролетаріат по містах має два завдання:

1) Організовано боротися проти капіталу.

2) Забезпечити себе від конкуренції зайд, головним чином росіян, які, гнані стихійною силою шукання ліпшого життя, потоками линуть на українські міста і — завдяки культурному гнобленню української нації, державній опінії російської державної народності й підмозі капіталістів, що самі складаються переважно з москалів (Лівобережна Україна) й тому охоче беруть до себе на роботу своїх земляків, — відбирають в українського робітника працю, випихаючи його з усіх професій, з фабрик, заводів і робітень у ряди безробітного пролетаріату, в пащу моральної, а потім і голодової смерті.

Поміщики, промисловці (Правобережна Україна) надто щиро беруться до колонізації.

IV .. .Пролетаріат нації пануючої і зневоленої — це дві класи з неподібними інтересами...^[229]

Зрозуміло, що такі твердження, хоч які радикальні з боку соціально-політичного, були страшною герезією для ортодоксальних оборонців «інтернаціонального пролетаріату», який, згідно з наукою Маркса-Енґельса — «не має батьківщини» або, ліпше сказати, «має право на кожну чужу батьківщину». Звідси й ненависть до М. Міхновського ортодоксальних ісповідників марксо-вого катехізму, що триває від того часу аж до наших днів.

Але характеристична й друга риса М. Міхновського: він не гребує жодними способами політичної боротьби, а в тому й легальними: пише скарги до сенату й телеграми до міністрів — другий не менш тяжкий його «гріх», на думку соціалістів і революціонерів російського ґатунку, що, вирісши в потаємних гуртках, виховані на гуртківській конспірації і партійній догматиці, не могли допустити й думки про якісь легальні засоби політичної боротьби...

«ХЛІБОРОБ», «СЛОБОЖАНЩИНА», «ЗАПОРОЖЕЦЬ», «СНІП»

Після маніфесту 17 жовтня 1905 р., в Лубнях, заходами братів Шеметів та М. Міхновського, починає виходити з 12.x! 1905 р. «явочним порядком»^[230]тижневик «Хлібороб». Його випущено тільки шість чисел (шосте вже сконфіскувала російська адміністрація, а потім його видавання заборонив царський уряд). Цікаво, що в Петербурзі й Москві російські соціалісти — с-д і с-р — друкували тоді, що хотіли. У своїх виданнях вони прямо лаяли не тільки міністрів, а й з самого царя глузували, як ось, напр., у брошурах «Коньок-Горбунок» або «Полное собрание речей (промов) Императора Николая ІІ». I ті видання, періодичні й неперіодичні, мільйонами розходилися по цілій імперії й одверто продавались по книгарнях. Але скромний український листок на чотирьох сторінках, що виходив у глухій провінції, російська адміністрація вважала для себе за більш небезпечний. Чому? Бо в тому листку українських селян навчалося, що вони не є «русские», а українці. Пригадувалося їм їх минувшину і навчалося любити Україну, а не російську державу.

Ранньою весною 1906 р. в російській імперії відбувалися вибори до першого всеросійського парламенту — Державної думи. В той час М. Міхнов-ський випустив одноднівку «Слобожанщина», яка поширювалася серед виборців по українських містах. У Полтаві її поширював автор цих рядків. «Слобожанщина» змістом була ще радикальніша від «Хлібороба». Досить того, що на видному місці в ній красувалися портрети Ґонти й Залізняка, пояснювалося їхню історичну ролю й заслуги та запрошувалося виборців давати голоси за українських кандидатів. Вибори були двоступневі, себто народ вибирав насамперед виборщиків, які вже на своїх зібраннях по більших центрах вибирали самих послів. У Полтаві селянських виборщиків адміністрація старанно ізолювала від сторонніх впливів. Але М. Міхновський спеціально прибув із Харкова до Полтави, потаємно пробрався на одні із зборів виборців-селян і сказав до них промову. Та таку промову, що люди плакали! Наслідок був такий, що від Полтавщини пройшли всі, як один, кандидати українсько-кадетського («КД» — партія «конституційних демократів») блоку. Оті полтавці потім були осередком, коло якого згуртувалася «Українська громада» в першім російськім парламенті. Історія наша часто згадує про ту «громаду», але забуває додати, що головним спричинником її народження був Микола І. Міхновський!

В Катеринославі він же пробує видавати газету «Запорожець» такого ж напрямку, але її вийшло лише одне число.

Більш йому повелося з тижневиком «Сніп», що, незважаючи на часті грошові кари і конфіскації, виходив цілий 1912 рік у Харкові. І припинився він зовсім не через адміністраційні репресії, як про це дехто згадує, а через байдужість українського суспільства, бо про це оголошувала сама редакція в останнім числі. Коли Є. Чикаленкові доводилося докладати 3000 карбованців на його народницько-півсоціалістичну і національно-анемічну «Раду», що ще сяк-так могла заінтересувати тодішню «прогресивну» українську громаду, то зовсім очевидно, що самостійницький і «шовіністичний» «Сніп» не міг знайти собі передплатників серед соціал-малоросійської інтелігенції і темного селянства того часу. Ґрунт для сприйняття ідей М. Міхновського ще не був готовий: він сам його в той час підготовляв.

МИКОЛА МІХНОВСЬКИЙ — ОРГАНІЗАТОР УКРАЇНСЬКОГО ВІЙСЬКА

Революція 1917 р. застала М. Міхновського у Києві, де він, як офіцер запасу, в ранзі поручника виконував свої обов’язки при Київськім Окружнім військовім суді.

М. Міхновський із своїми прихильниками й однодумцями (капітан артилерії Ган, В. Павелко, Валентин Отамановський, Бартоломей Євтимович та інші) зараз же береться до організації українського війська.

Так, уже 6 (19 н. ст.) березня (перша вістка про зречення царя наспіла до Києва 28 лютого ст. ст.)^[231] він організує перше українське військове підготовче віче, а вже на другому Установчому вічі 9 березня ст. ст. (22 н. ст.) збори ухвалили вважати себе за Тимчасову військову раду і звернутися із відозвою до Тимчасового російського уряду^[232].

24 березня (н. ст.) відбулося військове віче, на якому зібралося понад тисячу солдатів і офіцерів. Віче схвалило резолюцію попередніх зборів, ухвалило організувати Український охочекомонний полк і вибрало тимчасове Військове бюро з 7-ми членів.

А 29 березня (н. ст.) з ініціативи М. Міхновського скликано нараду українців, вояків київської залоги. На тих зборах, де сам Міхновський був секретарем (головою полк. Павло Волошин), на пропозицію М. Міхновського одноголосно схвалено постанову негайно приступити до організації власної національної армії як могутньої своєї мілітарної сили, без якої не можна й помислити про здобуття повної волі України. Було схвалено постанову розпочати організацію українських охочих полків усіх родів зброї і першому полкові надати назву «Перший охочий імені гетьмана Богдана Хмельницького полк».

Одночасно схвалено постанову відкрити у Києві «Український військовий клуб імені гетьмана Павла Полуботка» як окрему повністю самостійну українську військову організацію. Для проведення постанови в життя вибрано організаційне бюро з М. Міхновським на чолі. Нарешті опрацьовано й церемоніал участі українського війська у загальній українській маніфестації в Києві 1 (н. ст.) квітня 1917 р. Дійсно, в національній маніфестації 1 квітня велика частина українських вояків, які виступали в зразковому порядку, свідчила про добру підготовку й організацію справи^[233].

М. Міхновський, вірним помічником якого був капітан Ган, із запалом узявся за організацію Клубу, сам уклав статут і провів формування Клубу протягом одного тижня. Цей Клуб пізніше став осередком не тільки для українського вояцтва, а й для організації українського політичного життя взагалі. Вже ці факти свідчать про організаційні здібності М. Міхновського, як і про його ментальність.

Український Військовий організаційний комітет відразу розпочав заходи до утворення українського добровольчого полку. Незважаючи на опір російської «демократии» і без дозволу російської військової влади, незабаром зорганізовано Богданівський полк. В усіх делегаціях і переговорах неодмінним учасником був той же М. Міхновський. Перші добровільці записалися до полку ще на згаданім вічі 22 (н. ст.) березня, і тоді ж М. Міхновський видав першу від часу скасування Запорізької Січі відозву-наказ українському війську^[234]. До полку вписалося 3400 людей. Його затверджено Першим Військовим з’їздом у Києві, а черниці Фролівського монастиря вишили для нього чудовий малиновий прапор із портретом гетьмана Богдана Хмельницького. Перед цим прапором полк склав присягу.

Український військовий рух входив у нову фазу. Розпочавшись з ініціативи кількох націоналістів-самостійників з М. Міхновським на чолі, він деякий час розвивався під чисто національними гаслами. Творення власної національної армії як головної основи української державності, — ось що було провідною ідеєю керівників руху^[235].

Але українська т. зв. «революційна демократія», або, ліпше сказати — українські соціалісти, швидко спотворила первісну ідею М. Міхновського. Речником соціалістичної «демократії» виступав В. Винниченко.

Він уважав формування української армії річчю непотрібною і небезпечною.

Було ясно, що обидва напрями мусять вступити між собою в колізію. Ареною цієї боротьби став Перший Український військовий з’ їзд, скликаний на 5 ст. ст. (18 н. ст.) травня в Києві з ініціативи Українського військового комітету (отже, М. Міхновського) і з допомогою Української Центральної Ради, що вже зорганізувалася пізніше.

На першому ж діловому засіданні з’їзду Симон Петлюра (тоді ще український соціал-демократ) як голова зборів зігнорував програму з’ їзду, опрацьовану Т-вом ім. Полуботка, і подав порядок дня, запропонований Центральною Радою. Але тут справу полагоджено ще компромісово, та вже не можна було дійти до компромісу під час схвалювання резолюцій. Микола Міхнов-ський запропонував резолюцію, у якій, покликаючись на пункти Вільсона про самовизначення націй, було домагання української державної самостійності. Але з гарячим одпором Міхновському виступив В. Винниченко. Він ганьбив українських історичних діячів, гетьманів та полковників, обвинувачуючи їх, що вони гнобили простий народ і продали його свободу, казав, що світову війну почали не народи, а пани-капіталісти і т. д. Агітація соціалістів зробила своє, і в дусі вимог Винниченка схвалено таку резолюцію:

Зваживши, що всяка війна є справою не народів, а імперіалістичної політики пануючих клас, постійне військо як знаряддя панування буржуазних класів не відповідає змаганням народу, тому Український військовий з’їзд, закладаючи перший фундамент задля організованої збройної сили української демократії, ставить собі головним завданням, щоб українська армія стала по війні армією народу — народною міліцією^[236].

Сьогодні, по стільки роках від тої резолюції, у світлі фактів яскравими стають обидві ті концепції, як і їхні творці: соціаліст В. Винниченко і націоналіст М. Міхновський.

Сьогодні, коли в соціалістичній «безкласовій» державі, що зветься СССР, уже нема «пануючих клас», ми вправі запитати того соціалістичного трибуна: чиєю справою було постання совєтської соціалістичної армії?.. Яких саме «клас»? Це питання сьогодні тим більш виправдане, що М. Міхновського не перестають ганьбити новітні глорифікатори В. Винниченка та його ідей. Сьогодні — епігони М. Міхновського та й нащадки отих темних і спантеличених «дядьків Дмитрів» мають виправдане право запитати українського соціал-демократа В. Винниченка та й автора «Неіснуючого питання»: «Чи є тепер панщина»? І хто власне її запровадив та тримає силою отої «безкласової» армії?

На ті питання вже дістали ясну й остаточну відповідь ті, що мають очі, щоб бачити, і вуха, щоб чути, а ясний розум, щоб розуміти справу такою, якою вона є. Але — не ті, що самі собі заплющують очі й вуха затикають, щоб власних злочинів не бачити і про них не чути!..

Для керування організацією українського війська і військовими справами Перший Військовий з’їзд у Києві обрав Український Генеральний військовий комітет, до складу якого увійшли: 1) Володимир Винниченко, 2) Симон Петлюра, 3) д-р Іван Луценко, 4) полк. Віктор Павленко, 5) полк. Ол. Пильке-вич, 6) прапорщик Михайло Полозів, 7) матрос Ст. Письменний, 8) ген. Михайло Іванів, 9) військовий урядовець І. Горемика-Купчинський, 10) поручник Арсен Чернявський, 11) солдат Дмитро Ровинський, 12) прапорщик Аполлон Певний, 13) підполк. Юрій Капкан, 14) поручник Микола Міхновський, 15) прапорщик Федір Селецький, 16) солдат Степан Граждан, 17) підполковник Віктор Поплавко і 18) прапорщик Василь Потішко^[237].

Якщо вважати, що наведений список указує порядок по більшості поданих голосів, то ясним стає, що агітація В. Винниченка і його групи зробила своє діло на з’їзді, ініціатором якого був сам М. Міхновський.

Зрозуміле й те, що і згоди між прихильниками М. Міхновського та В. Винниченка в тому обраному комітеті бути не могло. Занадто вже розбіжними були мета та й суперечні настрої і психологія членів обидвох груп. Між Міхновським, з одного боку, і Винниченком і Петлюрою — з другого почалася відразу гостра боротьба, яка закінчилася виходом Міхновського з комітету. Чому? Чому він не залишився до кінця провадити боротьбу за справу, яку сам розпочав? Треба знати обставини того часу і людей. Винниченко в засобах боротьби не перебирав — він і його група шукали собі союзників скрізь, а в першу чергу серед російської т. зв. «демократії»... М. Міхнов-ський, джентльмен і творець державницької ідеології, автор декалогу, який послідовно запроваджував і в життя, — що «ренегатам руки не подавав», не міг подати руки й В. Винниченкові та його товаришам. Проти Міхновського велася завзята кампанія з боку Винниченка і його товаришів, яких піддержували члени комітету, солдати і молодші офіцери.

Але М. Міхновський не складав рук. Вірний своїм засадам — всякими способами, а в тому й революційними у першу чергу, щоб досягнути свою мету — українську державну незалежність — він організує відоме повстання «полуботківців».

Ось що розповідає про те С. Шемет:

У Міхновського вже в червні 1917 року постав план оголосити державну самостійність України, спираючись на сили Богданівського полку. При тодішньому безвласті ця думка не була фантастичною. Було вирішено повезти полк пароплавами на Шевченкову могилу і там, на цій святій для всякого свідомого українця землі, проголосити самостійність Української держави. Для цього треба було мати надійного командира полку. Думка призначити самого М. Міхновського командиром богданівців була залишена, бо полуботківці дивились на цей акт проголошення самостійності і на Богданівський полк тільки як на початок великої роботи і боялися залишитися без головного свого керівника. За порадою Клима Пав-люка, був викликаний з Симбірська кадровий офіцер Юрко Капкан. Він приїхав і на всіх полуботківців зробив добре враження. Втаємничений у самостійницькі плани полуботківців, Капкан до всіх їхніх пропозицій пристав. Міхновський взяв від Капкана урочисту присягу на вірність самостійній Україні й на виконання цілого плану проголошення самостійності. Але Капкан, увійшовши в той же саме час в зносини з головою обраного Військовим з’їздом Комітету — Симоном Петлюрою і з петлюрівською більшістю цього Комітету, присягу свою зламав. План проголошення державної самостійності України таким чином упав...^[238]

Та все ж ця спроба відбулася, і то заходами «полуботківців».

В «плані» повстання, що пізніше потрапив до рук відомого російського політичного діяча П. Мілюкова^[239], про генезу повстання говориться так:

Ми, українці-козаки, не хочемо мати свободи лише на папері або півсвободи. По проголошенні І Універсалу (ми II універсалу не визнаємо) ми приступаємо до запровадження порядку на Україні. Задля цього ми всіх росіян і ренегатів, які гальмують українську роботу, скидаємо з їхніх постів силою, не рахуючись із російським урядом.

Визнаючи Центральну Раду за свій найвищий уряд, ми, поки що, виганяємо зрадників з України без її відома. Коли все опануємо, тоді цілком підпорядкуємося Центральній Раді. Тоді вона порядкуватиме у Києві і по всій Україні, як у власній хаті. Тепер же, коли починається повстання, ми виставляємо шість своїх людей, котрі мусять усім керувати.

В цьому «плані» видно й чути стиль М. Міхновського. М. Падалка, історик повстання полуботківців^[240], каже, що ініціатива виступу вийшла від групи українських діячів, які були незадоволені з нерішучої політики лояльності Центральної Ради до російського уряду: «Сюди належали, — каже він, — деякі члени клубу ім. Полуботка, як, напр., Міхновський, Лук’янів, Павленко, члени Генерального Комітету Центральної Ради, напр., Горемика та інші». Повстання почалося і пройшло дуже вдало: вночі з 4 на 5 (ст. ст.) липня 1917 р. полуботківці рушили до касарень 1 запасного українського полку і захопили там зброю. Потім рушили до міста, де захопили головні урядові будинки. Але полк. Капкан, який знав про планований виступ і був у зв’язку з його організаторами, своїх товаришів-полуботківців зрадив і спочатку сам, на власну руку, а потім із доручення Генерального військового комітету повстання здушив із допомогою організованого Міхновським полку богданівців, себто українськими ж руками!

Того ж самого дня (5. VII. 1917 р.) голова Генерального Секретаріату Української Центральної Ради український соціал-демократ В. Винниченко повідомив по прямому дроту петербурзький уряд про цю подію такими словами:

Вночі на 5 липня група українців-вояків, біля 5000 чоловік, що переходила розбивний пункт та самовільно і всупереч розпорядженню Генерального Комітету назвала себе полком імені гетьмана Полуботка, захопила арсенал, озброїлась і поставила караули коло державних установ. Генеральний Секретаріат негайно вжив рішучих заходів до встановлення порядку. Викликано військо Гарнізону; як українці, так і росіяни охороняють місто. Частину повстанців заарештовано^[241].

Ці історичні події й документи з однаковою мірою характеризують — як М. Міхновського, так і В. Винниченка.

Отже, у зв’язку з цією подією противникам М. Міхновського вдалося (не без допомоги петербурзького уряду) усунути його з Києва: М. Міхновського вислали на румунський фронт. Д. Дорошенко^[242] до того додає, що «до активної політичної діяльності він властиво вже не повернувся».

Але це не повністю відповідає правді. Автор цих рядків дозволить собі подати кілька відомих йому пізніших фактів.

В травні 1917 р. у Лубнах С. Шемет заснував партію Українських хліборобів-демократів (УХД). Незабаром, незважаючи на скажену агітацію проти неї усіляких «совєтів», особливо ж і в першу чергу українських соціалістів, вона поширила свою діяльність на цілу Полтавщину. Наприкінці листопада і на початку грудня 1917 р. по всій Україні відбулися вибори до Всеросійських Установчих зборів. На цілу Україну тільки Полтавщина виставила одинокий самостійницький список ч. 11. На тому списку першим стояв М. Міхновський, другим — автор цих рядків, третім — Михайло Злобинців із Золотоноші, четвертим — інж. Павло Макаренко з Полтави. Цей список устій-нили члени Партії українських хліборобів-демократів у Полтаві, в тому і В’ячеслав Липинський. З нечленів УХД у списку був лише Злобинців. Міхновського, за його згодою, вже вважалося за члена УХД, хоч сам він не був присутній тоді в Полтаві. До партії «соціалістів-самостійників» Міхнов-ський ніколи не належав, хоч вона й була під його впливом. Цю партію вже в 1917 р. організувало «Братство самостійників», якого діяльним членом, як і членом партії «соціалістів-самостійників», був Валентин Отамановський. (Докладніше про це див. у «Сурмі», — видання Закордонних Частин Організації Українських Націоналістів, ч. 8, з 15.VI.1949, стор. 11).

Незважаючи на те, що будь-яку агітацію за цей список українських хлібо-робів-демократів унеможливили українські соціалісти, він все ж зібрав тисячу сто кільканадцять голосів^[243].

М. МІХНОВСЬКИЙ І ГЕТЬМАН П. СКОРОПАДСЬКИЙ

Як відомо, 29 квітня 1918 р. оголошено гетьманом генерала Павла Скоропадського. Напередодні, себто 28 квітня ст. ст., в Києві відбувся з’їзд Партії українських хліборобів-демократів. На з’їзді справи майбутнього перевороту не обговорювали, але на другий день (29 квітня) в київському цирку, де відбулися вибори, була на з’ їзді й частина членів Партії хліборобів-демо-кратів, які своїми голосами піддержали гетьмана.

Про не відомі ширшому загалові обставини розповідав мені пізніше Володимир Михайлович Шемет. Точний зміст його інформацій вважаю за потрібне передати на цьому місці. Отже, за його словами, справа виглядала так:

28 квітня (ст. ст.) 1918 р. до помешкання братів Шеметів пізно ввечері зайшов майбутній гетьман. В. М. Шемет навіть пам’ятав, що гетьман був одягнутий в елегантний цивільний сурдут. В розмові гість передав про подію, яка має статися завтра, і просив піддержки з боку хліборобів-демократів, або, в крайньому разі, щоб із них ніхто не виступав проти. Шемет відповів йому, що не може гарантувати піддержки цілої партії, але хто з членів партії бажає, той може його піддержати. Одночасно прирік, що проти гетьмана і гетьманства ніхто з хліборобів-демократів виступати не буде. За те він поставив умовою, щоб прем’єр-міністром у першому гетьманському уряді був М. Міхновський. Майбутній гетьман дав на те своє слово. І тієї своєї обіцянки не додержав, бо ж першим «отаманом ради міністрів» він призначив Миколу Сахна-Устимовича. Ні йому самому, ані Миколі Василенкові, якому було доручено гетьманом скласти кабінет міністрів уже на другий день (30 квітня), не вдалося залучити до їхніх кабінетів українських соціалістів (соціалістів-демократів і соціалістів-революціонерів), ані навіть соціалістів-федералістів. Тепер українському суспільству того часу ставиться у вину, що воно вже із самого початку відмовилося піддержати гетьмана. Але в тій справі не все договорюється до кінця. Отже — ні М. Сахно-Устимович, ані Микола Прокопович Василенко в українських політичних колах не були відомі, як і пізніший прем’єр — Федір Лизогуб. Перший, зрештою, дуже порядна людина, — був знаний лише як поміщик, що кохався в конях, другий — як російський кадет, а третій — як довголітній голова Полтавського губернського земства, добрий господар — та й тільки. Але чому ж гетьман зламав свою обіцянку щодо М. Міхнов-ського? Бо останній був широко відомий як український «шовініст», на якого не погодилися російські кола, що підтримували гетьмана. Так гетьман поінформував і В. Шемета, коли той пізніше нагадав йому про його приречення.

Інформації В. Шемета цілком збігаються з інформаціями Андрія Миколайовича Лівицького, що їх я дістав від нього в приватному до мене листі й подам їх тут в оригінальному тексті:

Був я в гостях у свого кума, В. Шемета, на Жилянській вулиці, й зустрівся там з Миколою Івановичем десь у червні 1918 р. Він розпочав зі мною розмови на політичні теми і запитав мене, чи не погодився б я бути міністром або, принаймні, віце-міністром внутрішніх справ. Я жартом одповів, на якій підставі він робить мені подібні пропозиції. Він різко сказав, що «завтра Ви довідаєтесь про ті підстави». Другого дня я зустрів Миколу Івановича на Великій Житомирській вулиці, і він одразу почав лаяти гетьмана останніми словами: «Подумайте, після довгих пертрактацій з нашою організацією (хлібороби-демократи) цей к[анал]ія визначив мені аудієнцію, і всі були певні, що він запропонує мені уряд прем’ єр-міністра. А Ви знаєте, що він мені запропонував? — Якусь декоративну «придворну посаду». І справді хлібороби-демократи на початку (підкреслення оригіналу. — В. А.) позитивно ставилися до гетьманської влади, і було б нормально, якби Ск[оропадськ]ий запропонував власне їм організувати уряд. Натомість він призначив декоративного Отамана Ради Міністрів, а пізніше почав намовляти есерів, сподіваючись, що вони, по своїй мягкотілості, легше підуть на угоду з Протофісом^[244]... Таких, як Міхновський і його тодішні однодумці, гетьман з своїм Протофісом боявся за їх різкий «шовінізм», хоч у Вас досить було людей, щоб організувати два уряди... Коли б так (підкр[еслення] оригіналу. — В. А.) сталося, не було б ані повстання, ані тієї руїни, яка існує до сьогодні. Міхновський не потребував би «федерації з Росією» навіть з міркувань «тактичних», як твердять тепер гетьманці.

До цього не маю додати нічого. Хіба лиш те, що майбутнім історикам варто було б взяти до уваги цей безперечно певний історичний матеріал, який досі або не був відомий, або свідомо був замовчуваний.

З вищеподаного бачимо, що між гетьманом і його урядами, з одного боку, а з другого — з Партією українських хліборобів-демократів і її членом М. Міхновським відносини не були добрі. До їх ілюстрації може послужити ще й такий факт.

На 17 (ст. ст.) листопада Український національний союз скликав Національний конгрес у Києві. Автор цих рядків як делегат від хліборобів-демо-кратів із Полтави прибув (ще з двома делегатами) на той конгрес саме в день оголошення гетьманської «Грамоти» про федерацію з Росією — 14.XI.1918 р. (ст. ст.). В Києві ми негайно відвідали братів Шеметів і довідались, що гетьманський уряд заборонив конгрес і що оголошено повстання проти гетьмана. Сергій Шемет прочитав нам і меморіал, що його він мав відвезти в Одесу до французького консула Енно, на якого тоді покладали великі надії українці й москалі. В тому меморіалі, що вже був готовий і надрукований французькою мовою, сказано таке:

Ми, українські хлібороби-демократи, що у свій час допомогли гетьманові зайняти його пост, надіялися, що він вестиме українську державницьку політику. В тих надіях ми завелися. Тепер нам відомо, що проти нього готують повстання українські соціалісти. Наша партія не є соціалістичною, навіть навпаки: соціалізмові ворожа. Але ми заявляємо, що прилучимося до повстання, якщо Антанта не вплине на гетьмана в напрямі зміни його політики на українську і державницьку...

Автором цього меморіалу був Микола Міхновський.

ЕПОХА ТРУДОВОГО КОНГРЕСУ І ДИРЕКТОРІЇ

Під час Трудового конгресу М. Міхновський був у Києві. Ми зустрічалися у братів Шеметів, обговорювали ситуацію і бачили, що з Трудового конгресу і з цілої тої політики, що вели в ньому соціалісти, добра не буде. Тож М. Міхновський рішив вибратися в Кременчук до П. Болбочана, щоб допомогти йому своїми порадами у справі дальшої боротьби й організації війська.

Нещастя хотіло, щоб М. Міхновський незабаром захворів на тиф, перебуваючи у вагонах разом із військом. Болбочана незабаром арештував Волох з наказу Директорії. Люди розповідали, що в день його арешту бачили, як Міхновський виходив із вагонів, готовий до подорожі, з торбою за плечима.

Пізніше (в березні 1919 р.) я зустрічався у Станіславові з Болбочаном, який мені розповідав про М. Міхновського. Болбочан був захоплений його мудрістю, широкою ерудицією, організаційним хистом і патріотизмом:

Жаль, що я не був знайомий з хліборобами-демократами бодай ще у Полтаві. Якби хлібороби-демократи і такі люди, як Міхновський, тоді допомогли мені, то я певний, що багато дечого ще можна було врятувати!..

Такі були думки про Міхновського та його партію одного з найвидатні-ших наших вояків...

МИКОЛА МІХНОВСЬКИЙ НА КУБАНІ

Треба думати, що десь наприкінці лютого 1919 р. М. Махновський прибув на Кубань, де й поселився у станиці Полтавській^[245]. Там він учителював і працював у Педагогічному технікумі повних п’ять літ, бо був змушений виїхати з Кубані в лютому 1924 р. М. Марченко, що працював із ним разом у згаданому технікумі, дуже докладно оповідає про свої розмови з ним в 19221923 рр. і високо цінить його розум та подивляє його ерудицію і політичний світогляд. Зрозуміло, що коли большевики повністю опанували Кубань, Міхновському годі було вдержатися на відповідальній посаді і він мусив, як і багато інших людей, змінити місце свого перебування.

ОСТАННІ ДНІ І СМЕРТЬ

Отже, наприкінці лютого 1924 р. він прибув до Києва й оселився у свого побратима Володимира Шемета, в його будинку на Жилянській вулиці. Про його київське життя згаданий М. Марченко пише так:

В перші дні по приїзді він був у піднесеному бадьорому настрої. Зустріч після довгої розлуки з близькими людьми, з багатьма давніми товаришами в спільній боротьбі вливала немовби нові сили, нову енергію в його душу. Але дуже скоро цей настрій почав змінюватися. Все частіше я бачив похмурий вираз на його обличчі, все більше безрадісних нот чулося у його голосі. Тут, у Києві, значно більшою мірою, ніж у далекій кубанській станиці, відчувався безоглядний гнітючий тиск жорстокої большевицької руки, й це не могло не впливати на Махновського.

Але, як мені здавалося, це не було головною причиною зміни його настрою. Тут, у Києві, у серці України, до якого він так поривався, перебуваючи далеко від нього, він побачив навколо себе не таких людей, яких хотів бачити й яких сподівався побачити. Жива, свіжа національна стихія, здоровий молодий український патріотизм, які виразно виступали й виявлялися там на Кубані — трудно було відчути й помітити їх у великому, майже мільйоновому Києві. Ворожі до українства численні московські й жидівські елементи й свої ж таки «обивателі-малоро-си», скептично байдужі до національних прагнень українського народу, створювали те глинясто-болотяне тло, на якому не знаходили ґрунту вияви міцної національної енергії, які ослабляли, притупляли міць і потужність національного пориву ще більшою мірою ніж грубий тиск ворожого ярма^[246].

До того ж часу стосується і лист М. Міхновського за кордон С. Шеметові. В тому листі він запитував, чи не варто йому виїхати за кордон, чи можна здобути візу та чи не доведеться йому за кордоном умерти з голоду як безробітному. Від С. Шемета одержав дуже песимістичну відповідь, що на нього дуже вплинула. Не дрімала й київська ЧК. Вона кілька разів викликала його на конфіденціальні «поради». На другий день рано після однієї з таких «нарад» 3 травня (н. ст.) 1924 р. його знайшли повішеним на яблуні, в саду В. Шемета. Висів на власних шельках.

Існує цілком виправдане припущення, що ЧК змушувала його до співробітництва — щоб він служив їй як розвідник серед українських кіл. Зрозуміло, що гордий патріот М. Міхновський не міг на це піти, але й виходу не було, бо за ним пильно стежили чекістські агенти. Тож він повідомив своїх друзів, про яких його розпитувала ЧК, про небезпеку і мусив сам покінчити із своїм життям...

Мусив, бо іншого виходу не було для чесної й порядної людини. Зрештою, це не перший такий випадок. Рік пізніше з тої ж причини в Полтаві застрілився, напр., колишній військовий міністер УНР — Сиротенко.

Існує припущення, що М. Міхновського поховали в Києві на Байковому цвинтарі. Але де його могила — встановити трудно, бо ж в ті часи хто б відважився взяти участь у похороні такого визначного «контрреволюціонера»!..

Такі факти, що самі собою найліпше характеризують постать М. І. Міх-новського. Подаємо й характеристику М. Міхновського від людей, що близько його знали і з ним співпрацювали.

Ось що пише про нього Вартоломій Євтимович, що в перші дні березня 1917 р. допомагав йому в організації українського війська:

Микола Іванович Міхновський — це сама українська стихія. Не розхристано-дика й розгнуздана, а опанована сильним та шляхетним інтелектом. — Несокрушима воля, ведена чесним розумом.

То був високоосвічений і досвідчений практик із глибоко розвиненим змис-лом правовості, тонкий психолог, щасливий ініціатор, визначний організатор, блискучий промовець, талановитий публіцист, розумний і тактовний керівник, добрий знавець нашої історичної й побутової минувшини, наділений даром передбачування політик, революціонер — тип людини, здатної на рішучий чин, прекрасний і милий у поведінці товариш. Був високого зросту і сильної будови, мав мужнє, типово українське обличчя та незвичайно милозвучний голос, що відразу приваблював до себе слухачів вже одним своїм тембром. Словом, це був «ко-зак-характерник», як його прозвала українська вояцька молодь^[247].

М. Марченко так говорить про Миколу Міхновського:

Людина міцної вдачі, залізної, непохитної волі, Міхновський завжди підкреслював, що українську національно-визвольну справу мусять вести тільки енергійні вольові люди. Гостро обурювався проти тих українських квазі-націоналістів, які не могли зрозуміти конечної необхідності висунення на перший план політично-державних домагань і боротьби за створення власної держави.^[248]

Нарешті дозволю собі доповнити його портрет зі слів його хрещениці — доньки його побратима по Братству тарасівців Олександри Мусіївни Пота-пенкової, уродженої Кононенківни, нині вже небіжчиці.

Вона розповідала мені, що її хрещений тато дуже любив дітей.

Ото приїде було до нас та й розмовляють собі з татом у його кабінеті. А ми, діти, я з братом, посідаємо в нього на колінах — він нас і гойдає. А в тата на столі стояла така мисочка, в яку він збирав маленькі срібні п’ятачки. От ми до Миколи Івановича: «Дядю, ану скрути п’ятачок...» А він візьме з мисочки та й скрутить. Геть було всі п’ятачки покрутить.

Я, що близько знав М. І. Міхновського, мушу відзначити ще одну його рису — сарказм. Ніхто так не вмів «приставити слово» — схарактеризувати свого противника, як він. Особливо не терпів він «українофілів» і соціалістів усякого роду. Але й вони йому віддячувалися такою ж монетою. Тому уважаю не зайвим згадати про його ворогів.

ВОРОГИ М. МІХНОВСЬКОГО

Як визначна особистість серед своїх сучасників, М. І. Міхновський мав або друзів, що були йому щиро віддані, або ворогів, що ненавиділи його від цілої душі. Деякі з них донесли цю ненависть і до наших днів. У першім ряді його ворогів стоять українські соціалісти. Це й цілком зрозуміло, бо ж М. Міхновський був фанатиком. Фанатиком націоналістично-державницької віри. Зрозуміло, що люди інших «ісповідань» відчували ту його фанатичну непримиренність, отой його націоналістичний фанатизм, з яким він і не крився. Характери дрібнішої міри й гатунку не могли знати його цільності у порівнянні з власною дрібністю й опортунізмом. Його сучасники «українофільського» чи соціалістичного ґатунку не могли повірити, щоб у їхній час і в їхнім середовищі існувала фігура такої величини. Тому закидали йому нещирість і позерство. Його політичні потягнення на легальному ґрунті вважали за вияв «вєрноподданіческіх» почувань. Його політичні плани вважали за фантазію, а в засобах боротьби з ним не перебирали: в потребі не бридились наклепами, брехнею та всілякими інсинуаціями.

Подам кілька типових зразків. Дмитро Антонович у своїх заввагах до спогадів Коваленка (збірник «З минулого» за 1939 р., стор. 72) пише:

...Розуміється, у захопленні справжньою революційною роботою молоді українські революціонери з презирством (підкреслення. — Ю[рій]. К[оллард].) ставилися до «сальонових» націоналістів типу Миколи Міхновського.

На це Юрій Коллард, один із тих згаданих «молодих революціонерів», які разом із А. Жуком «кинулись на пропагандивну та організаційну працю серед робітничої гущі», відповідає:

...Ані я, ані Жук не ставилися до Міхновського «з презирством», а навпаки — з великою пошаною (підкр[еслення]. — Ю. К.)^[249].

Зрозуміло, чому таких неправдивих тверджень допускається Д. Антонович, що взагалі не міг терпіти М. Міхновського. Адже Д. Антонович у Київській Студентській громаді був гарячим прихильником власне М. Міх-новського. Згодом, у Харкові, підтримував концепцію РУП і «Самостійної України». Потім ті свої давні симпатії змінив на протилежну віру в «Неіснуючім питанні» і, нарешті, зробив собі кар’єру як міністер УНР.

Ще один автор, а саме Борис Мартос, у додатку до часопису «Наше життя» (господарсько-кооперативне життя) за листопад 1947 р. (стор. 3) пише:

Група крайніх націоналістів, що гуртувалась коло Миколи Міхновського, висунула гасло творити українську буржуазію, поширюючи національну свідомість серед заможних малоросів, але більшість прислухалася до Миколи Левитського, відомого кооператора — і т. п.

Юрій Коллард, що добре знає, як це було, делікатно завважує: «В цьому шановний професор глибоко помиляється,..»^[250]. Зрозуміло й чому «шановний професор глибоко помиляється»..бо ж рівно тридцять літ раніше він, ще перед своєю міністерською кар’єрою, був заявив, що йому «соціалізм дорожчий як Україна, і якщо Україна не буде соціалістичною, то не треба ніякої»^[251]. Тож гасло «творити українську буржуазію» очевидно дуже не до смаку шановному професорові. Михайло Горбенко в «Нашому житті» (ч. 2 із 7 січня 1948 р., стор. 7), у відповідь мені на мої раніші закиди в статті своїй «Дещо про демагогію», пише про Миколу Міхновського:

Трагічна ця постать. Написав він колись брошуру для РУП «Самостійна Україна»... Подаючи рукопис Дмитру Антоновичу, просив, щоб ніхто не знав, що він написав її для революційної партії.

Справді дивна просьба! А для чого ж і для кого він її писав? І навіщо було її тоді «передавати», як не для друку?.. Не для читання ж самому Д. Антоновичеві?..

Далі М. Горбенко каже:

...На початку війни в 1914 році збирав (М[икола] Махновський]) підписи під вірноподданий «адрес» царю Миколі II. Під час війни був «своєю людиною» у царському палаці в Києві, де проживала цариця-мати Марія Федоровна. За це, власне, не попав він до Центральної Ради — і т. д.

Отже, спробуємо розібратися в тому матеріалі, щоб виявити не тільки демагогію, а й просту неправду автора М. Горбенка.

За що саме М. Міхновський «не попав до Центральної Ради»: чи за те, що підписи збирав, чи за те, що «був своєю людиною у цариці»? Насамперед невідомо, що сталося з тим мітичним «вірноподданим адресом»? Де він дівся? Про нього в пресі не було чути. Симон Петлюра, тоді ще соціал-демократ, у той час був видрукував в «Украинской жизни» в Москві статтю, де справді говорилося про лояльність українців до Росії, але ця всім відома стаття не перешкодила пізніше С. Петлюрі займати в Центральній Раді найвищі пости.

Щодо «цариці-матері», то це просто якась неймовірна фантазія: адже ж не такий високий пост в російській ієрархії займав скромний адвокат М. Міхновський, щоб бути «своєю людиною» в цариці, до якої не тільки звичайним людям, а й високим державним особам двері відчинялися дуже туго!..

Панас Феденко в додатку до часопису «Наше життя» з 7 лютого 1947 р. (в статті «Пам’яті Євгена Чикаленка», на стор. 2-ій) пише:

Чикаленко був рішучим противником російського царського самодержавства. Коли відомий Микола Міхновський надумав був «мирити царськийуряд з українським рухом» тим способом, що українці мали б заявити свою прихильність до самодержавного режиму, то Євген Чикаленко гостро засудив ту затію як безвідповідальну авантюру...^[252]

Юрій Коллард, навівши цю цитату, додає від себе: «На жаль, Шановний автор не сказав, коли й де таке було?»

Я думаю, що можу дати докладну відповідь. А саме: наприкінці січня 1919 р. ми з Євгеном Харламповичем Чикаленком їхали разом в одному вагоні з Підволочиська до Тернополя. Розповідаючи мені про різних політичних діячів, Чикаленко розповів мені і про Миколу Міхновського (якого він справді не любив) такий факт.

Якось у місяці лютому 1917 р., коли вже було ясно, що цар на троні довго не вдержиться, до Є. Чикаленка зайшов М. Міхновський із таким своїм планом: російська держава переживає критичний момент. Військо відмовляє вже послуху. Царський трон тріщить і не сьогодні-завтра впаде. Ми, українці, могли б ще спасти трон для російського царя, поставивши цареві такі умови: на фронті відділити українців-вояків в окремі українські частини. До українського організованого війська видати відозву і наказ про сувору карність і порядок. Російські війська занархізовані. В них відібрати зброю й пустити додому. Війну негайно припинити, а озброєні українські полки частинно направити в столицю для охорони порядку і таким способом забезпечити російському цареві його корону.

За це цар має зобов’язатися поновити статті Б. Хмельницького і власною присягою забезпечити, що ні російські урядники, ані військо не сміють переступити кордонів України. Таким способом Україна, забезпечивши себе власною військовою потугою, мала б зайняти домінуюче становище у двоєдиній монархії.

«Я назвав цей план диким, — продовжував Є. Чикаленко, — і сказав, що ні я, а ніхто з інших членів української громади його піддержувати не буде...»

Такий план дійсно відповідав способові дії Миколи Міхновського, тому після абдикації царя він негайно почав його здійснювати: зараз же став організовувати українське військо. Але на ті часи і за тих людей, що були коло царя і в Україні, він дійсно виглядав дико, бо на нього з певністю не пристали б ні Гучков, ні Мілюков, ні Керенський, ні наші Чикаленки, Мартоси й Винниченки.

В оббріхуванні М. Міхновського від соціалістів сьогодні не відстають і наші півсоціалісти, себто люди, що духово не можуть сприйняти націоналістичної концепції. Зразком таких являється т. зв. УРДП та її апологети й ідеологи.

Один із них — Юрій Дивнич^[253], напр., уживає такого способу, щоб підірвати політичний кредит М. Міхновського. Він у примітці, ніби мимоходом, подає увагу:

І. Мазепа (український соціал-демократ. — В. А.) в цитованій праці «Підстави нашого відродження» (стор. 164) наводить витяги із спогадів Д. Антоновича (львівське «Діло» з 29 березня 1937 р.) і Є. Чикаленка; там читаємо, що й М. Міхновський боявся (підкр[еслення] оригіналу. — В. А.) на початку революції проголошення самостійності України, зважаючи на можливий «страшний терор» (підкр[еслення] оригіналу. — В. А.) кадетів та інших сил післяцарської Росії...

Юрієві Дивничеві напевно невідомі відносини між М. Міхновським і автором «Неіснуючого питання», як рівно ж і засоби, що їх уживав у полеміці автор «Підстав нашого відродження» — український соціал-демократ і міністер УНР Ісаак Мазепа. Дивничеві досить їх авторитетного твердження, щоб ввести в блуд довірливого читача. Але для людини, що особисто знала Миколу Міхновського, такі засоби, як Юрія Дивнича, — видаються аж надто прозорими.

В тій же своїй брошурі (стор. 49) Дивнич пише таке:

Єдина самостійницька партія Міхновського ще більше запізнилася на поле бою, ніж партія Липинського... Ні він (М. Міхновський), ні його однодумці за ввесь 1917 рік не відважилися на гасло негайного виходу України з чужої для неї війни. Адже негайний вихід України з війни означав вхід її у власну державність...

Відповідь на цю сентенцію найліпше дає подане вище оповідання Є. X. Чикаленка. Зрештою, відповіддю можуть служити також і настрої, і праця авторів усіх чотирьох універсалів Української Центральної Ради! Отже, безсторонній читач з наведених фактів хіба найліпше може собі уявити як дійсну постать Миколи Міхновського, так і всі оті засоби, яких вживають його вороги для дискредитації не так його самого, як його ідеї, якої нібито щирими адептами вони сьогодні себе висувають: річ-бо йде про історичну спадщину державного будівництва України, що нею не по праву хочуть ко — ристатися українські соціалісти.

Але для об’єктивного історика українського державного будівництва постать Миколи Міхновського цілком ясна, незважаючи на те, як і хто намагається кинути на неї тінь. М. Міхновський — державник і націоналіст, духовий батько всіх теперішніх визнавців тих концепцій: чи то консервативно-державницької В’ячеслава Липинського, а чи революційно-націоналістичної Дмитра Донцова однаковою мірою.

На нашому політичному обрії Микола Міхновський ясна зоря, і то зоря першої величини.

Визвольний шлях. — 1974. — № 6. — С. 588-617.

Михайло Сосновський. Микола Міхновський і Дмитро Донцов — речники двох концепцій українського націоналізму

Український націоналізм як ідеологія і як зорганізований політичний чинник в українському національному житті — явище в українській історії відносно молоде, яке своїми початками сягає кінця XIX століття. Розвиток українського націоналізму припадає на роки між двома світовими війнами. Початковий етап українського націоналізму пов’язаний з постаттю Миколи Міхновського, а другий етап, після Першої світової війни, — з постаттю Дмитра Донцова. Міхновський і Донцов відіграли в розвитку української націоналістичної думки особливу роль, започатковуючи певні ідейно-програмові концепції та формулюючи окреслені світоглядні позиції. У цьому моєму огляді я хочу докладніше проаналізувати роль і місце Міхновського і Донцова в розвитку українського націоналістичного руху та його ідеології, а також насвітлити провідні ідеї, що їх вони видвигнули і прищепили на українському ґрунті.

У нас вже прийнято шукати початків українського націоналістичного руху в ініціативі кількох студентів, які в 1891 р. заснували Братство тарасівців, ставлячи собі за мету змагання за привернення прав українському народові. В 1893 р. це Братство опублікувало відоме «Profession de foi молодих українців», в якому не тільки наголошено примат нації у противагу до інтересів індивідуальних чи групових, але також визначено як першочергове завдання української людини змагатися за політичне визволення української нації. Душею Братства тарасівців і автором «Вірую молодих українців» був тоді ще студент Микола Міхновський, на долю якого припало покласти підвалини під зорганізований український націоналістичний рух.

Багато ширше і докладніше своє націоналістичне «вірую» Микола Міхновський виклав у 1900 р. в брошурі «Самостійна Україна», що появилася накладом новозаснованої Революційної української партії, а відтак у програмі Української народної партії: «Десять заповідей Української народної партії» треба вважати за завершення процесу оформлювання на українських землях нової націоналістичної ідеології у роках перед Першою світовою війною. Микола Міхновський не тільки був першим, хто виступив з націоналістичними ідеями і не тільки з гаслом самостійної України «від Сяну по Кавказ», але й був першим, хто зробив спробу надати українському націоналізмові зорганізовані форми. Такою спробою було утворення Української народної партії з власною, цілком націоналістичною програмою.

Що ж являв собою український націоналізм з-перед Першої світової війни? Якою була політична філософія Миколи Міхновського, основоположника модерного українського націоналістичного руху? На ці питання треба дати найвичерпнішу відповідь, якщо хочемо зрозуміти ґрунт, на якому розвинувся український націоналізм перед Першою світовою війною, а відтак між двома світовими війнами, а зокрема зрозуміти роль, яку відіграв у його дальшому розвитку Дмитро Донцов, зайнявши після Першої світової війни місце провідного українського націоналістичного публіциста і теоретика. Це останнє тим важливіше, бо в останні роки свого життя, вже після Другої світової війни, Дмитро Донцов заперечив роль Міхновського, твердячи, що не Міхновський, а він, Донцов, «назву та ідею націоналізму... виніс на форум політичний... в 1926 році»^[254].

Український націоналізм, який вийшов на історичну арену під кінець XIX століття, був не тільки, як це твердять деякі автори, однозначним «з активною національною свідомістю та патріотизмом», чи виключно «самостійництвом»^[255], але специфічним ідейно-політичним напрямком, який визнавав примат нації та національний принцип за підставові в організації політичного життя цілого світу. Мало того, український націоналізм того періоду виступав з виразним постулатом, що «Україна для українців, тому виганяй з неї усіх ворогів-зайдів», декларуючи водночас, що ворогом українського народу є кожен народ, який посягає на право українського народу жити вільним і незалежним життям. На ці особливості українського молодого націоналістичного руху в Україні звернув був увагу Михайло Грушевський, пишучи ще в 1908 р. про «носителів національної виключності, темного націоналізму, шовінізму, темних інстинктів, обгорнених плащем національним», і підкреслюючи, що «поступове українство останніх десятиліть зігнало його з поля», визнавши важливим, «щоб національне усвідомлення українського громадянства, українських мас, осталось під прапором українства культурного, поступового, свобідного від всякої національної виключності, націоналістичного канібалізму і реакціонерства»^[256]. Мова тут власне про той політичний рух на українських землях, виразником і речником якого був Микола Міхновський. Іншими словами, не йдеться тут про націоналізм як «активну національну свідомість та патріотизм», бо були національно свідомими і патріотами і Михайло Грушевський, і українські демократично-ліберальні та соціалістичні політичні кола, але про цілком інший світогляд і про інше розуміння національного ідеалу. Очевидно, Микола Міхновський був самостійником і в «начало» своєї політичної програми поклав засаду про «самостійну Україну». Не є тут суттєвим той факт, що він цю свою засаду доводив історично-правними аргументами, відкликаючись до постанов Переяславської угоди з 1654 р. Засадничим є те, як він розумів ідею нації та її неминучу перемогу у цілому світі. У «Самостійній Україні» він дав цьому такий вислів:

Кінець XIX віку визначився з’явищами, що характеризують новий зворот в історії людськості. Ці з’явища свідчать за те, що п’ятий акт великої історичної трагедії, званої «боротьбою націй», вже почався і закінчення наближається. Ці з’явища — це уоружені повстання зневолених націй проти націй-гнобителів... Отже, коли справедливо, що кожна нація з огляду на міжнародні відносини хоче вилитись у форму незалежної, самостійної держави; коли справедливо, що тільки держава одноплемінного національного змісту може дати своїм членам нічим не обмежовану змогу всестороннього розвитку духовного і осягнення найліпшого матеріального гаразду; коли справедливо, що пишний розцвіт індивідуальності можливий тільки в державі, для якої плекання індивідуальності єсть метою, — тоді стане зовсім зрозумілим, що державна самостійність є головна умова існування нації, а державна незалежність єсть національним ідеалом у сфері міжнаціональних відносин^[257].

Ставши на таких вихідних ідейних позиціях, Микола Міхновський у той сам час визначив і другу засаду українського націоналізму, а саме, що здійснення національного визволення прийде у висліді переможної боротьби з поневолювачем. Завданням українського націоналізму є зорганізувати народ до цієї боротьби, яка має закінчитися утвердженням «одної, єдиної, нероздільної, вільної, самостійної України від Карпатів аж по Кавказ».

Часи вишиваних сорочок, свити та горілки минули і ніколи вже не вернуться, — писав Микола Міхновський. — Третя українська інтелігенція стає до боротьби за свій народ, до боротьби кривавої і безпощадної. Вона вірить у сили свої і національні, і вона виповнить свій обов’ язок... Війна провадитиметься усіми засобами, і боротьба культурна уважається так же відповідною, як і боротьба фізичною силою. Потреба боротьби випливає з факту нашого національного існування. Нехай наша історія сумна й невідрадна, нехай ми некультурні, нехай наші маси темні, подурені, ми все ж існуємо і хочемо далі існувати. І не тільки існувати як живі істоти, ми хочемо жити як люди, як громадяни, як члени вільної нації^[258].

Такого роду декларацію ідейних принципів у «Самостійній Україні» Микола Міхновський невдовзі доповнив досить широко опрацьованою політично-соціальною програмою, що її прийняла Українська народна партія. Програма УНП включає боротьбу за політично-державне унезалежнення України та передбачає побудову на українських землях справедливого соціального демократичного ладу. Майбутня українська держава ввижалася Міхнов-ському, як «республіка українських робочих людей», тобто селян і робітників. Для своєї соціальної програми Міхновський адоптував засади соціалізму, вважаючи, що тільки здійснення соціалістичного ідеалу «може остаточно задовольнити український і інші народи, знищити визиск, безправ’я, знищити сучасний устрій, збудований на насиллі, примусі, нерівності і пануванні»^[259].

У Міхновського ми подибуємо дуже вдале поєднання національного з соціальним, що знайшло своє особливе віддзеркалення у сформульованому ним гаслі — заклику до поневолених народів єднатися в боротьбі проти на-родів-поневолювачів за здобуття національної волі та здійснення соціальних цілей. «І ми виголошуємо новий поклик, — писав Міхновський. — Робітники поневолених націй, єднайтеся для спільної боротьби за свої національно-політичні, духові й економічні інтереси проти пануючих націй, під умовою обопільного признання своїх національних прав»^[260].

Приймаючи соціал-демократичну програму, Міхновський відкидав марксистське гасло «Пролетарі всіх країн, єднайтеся!», бо він не вважав за можливе поєднання інтересів пролетаріату панівної і поневоленої націй. Не принесе порятунку поневоленій нації також перемога демократії в нації-поне-волювача, бо тоді, як казав він, «коли демократія пануючих націй виб’ється на свободу, коли вона запанує, коли вона стане при державній владі, тоді сподіватися на співчуття до поневолених націй можна ще менше. Тому треба знести національне панування на цілому світі вже до того часу, поки розв’яжеться соціальне питання, поки демос виб’ється на свободу»^[261].

Передумовою встановлення на українських землях справді справедливого соціального і політичного ладу, знесення всяких форм експлуатації є ліквідація чужонаціонального поневолення, постійно твердив Микола Міхновський, «здійснення великого національного ідеалу: єдиної нероздільної самостійної демократичної України освічених робочих мас, заснування тієї великої держави національної, в яку увійдуть усі частини українського народу»^[262].

Багато світла кидають на погляди Міхновського його «Десять заповідей Української народної партії». Ці «заповіді» — це перша на українському відтинку ще до Першої світової війни виразно націоналістична програма, яка визначує, з одного боку, мету боротьби українського народу, а з другого — шлях, яким повинен іти український народ, а в першій мірі український націоналіст — член УНП, у цій важкій визвольній боротьбі. У першій «заповіді» зібрана суть усієї політичної і соціальної програми молодого українського націоналістичного руху, яку накреслив Микола Міхновський. Ця «заповідь» звучить:

Одна, єдина, неподільна, самостійна, вільна, демократична Україна, республіка робочих людей — це ідеал української людини, за здійснення якого ти повинен боротися, не шкодуючи свого життя^[263].

У Миколи Міхновського було глибоке розуміння ролі і ваги націоналізму в національному житті. У брошурі «Справа української інтелігенції в програмі УНП» він писав, що «головна причина нещастя нашої нації — брак націоналізму серед ширшого загалу її». Водночас там же Міхновський так уточнив своє поняття націоналізму: «Націоналізм — це велетенська і непоборна сила, яка яскраво почала проявлятися в XIX віці. Під її могутнім натиском ламаються непереможні, здається, кайдани, розпадаються великі імперії і з’являються до історичного життя нові народи, що до того часу покірно несли свої рабські обов’язки супроти чужинців-переможців. Націоналізм єднає, координує сили, жене до боротьби, запалює фанатизмом поневолені нації в їх боротьбі за свободу. Українська нація мусить йти тим самим шляхом, як і поневолені народи Заходу, (і вона) перейде його і повалить все, що стоятиме перепоною на цій дорозі»^[264].

Підсумовуючи завваги на тему націоналістичної ідеології Миколи Міхновського, мушу сказати, що вона:

1. Виходить з засади виключного примату нації та національного інтересу, ставлячи націю і національний інтерес на перше місце у загальній системі соціополітичних цінностей, приймаючи, що національний інтерес може бути повністю забезпечений тільки у власній, ні від кого не залежній державі;

2. Визнає національний принцип за єдиний принцип справді справедливого укладу міжнародних відносин і тому заперечує право будь-якої нації поневолювати другу націю, заявляючись за політичною незалежністю для кожної нації у світі;

3. Є виразно самостійницька і соборницька, коли мова про відновлення незалежної і суверенної держави української нації;

4. Спирається на засаді власних сил у боротьбі за політично-соціальне визволення української нації;

5. Приймає засаду народоправства (демократичного ладу) на шляху політично-державної організації нації, визнаючи, що ця форма може в найкращий спосіб забезпечити інтереси широких народних мас у незалежній державі;

6. Приймає соціалістичні засади у питанні соціально-економічної організації нації.

Треба відзначити, що хоч націоналістична ідеологія Миколи Міхновського накреслена у відносно загальній формі і виявляє автора радше як політичного пропагатора й організатора, а не теоретика, то її ідейно-світоглядні і політично-програмові елементи досить чітко визначені. Найсуттєвіше це те, що ця ідеологія принесла на Україну виразно уточнене поняття націоналізму, з’ясовуючи його місце і роль в житті поневоленої нації. Не приходиться, отже, дивуватися тому, що її головні засади лягли в основу модерного українського націоналістичного руху, який у пізніші десятиріччя перетворився у вирішальний політичний фактор українського життя. З цих міркувань ми оправдано вважаємо Миколу Міхновського основоположником українського націоналістичного руху, першим, хто накреслив засади українського націоналізму як ідеології, і першим, хто зробив спробу дати початок окремішній українській націоналістичній організації, яка ставила собі за мету боротьбу за українську самостійну соборну демократичну державу — «республіку робочих людей». Твердження, мовляв, Микола Міхновський був тільки основоположником українського самостійництва, але не націоналізму, суперечить фактам. Навпаки, я сказав би, що самостійництво Міхновського є випливом його націоналізму.

Як знаємо, український націоналізм перед Першою світовою війною і в роки війни та революції не став такою політичною силою, яка б заважила на ході історичних подій на українських землях того часу. У змаганні з іншими політичними групами на українських землях український націоналістичний рух не захопив широких мас. На історичну арену він вийшов щойно у повоєнній добі, знайшовши остаточно своє організаційне оформлення в Організації Українських Націоналістів. Цей другий період на шляху розвитку українського націоналізму тісно пов’язаний з особою Дмитра Донцова, політичного діяча, публіциста, ідеолога. Дмитро Донцов належав до молодшого покоління українських діячів. Свою політичну і публіцистичну кар’єру він почав у 1905 р., тобто в час, коли Міхновський поклав вже був основи під український націоналістичний рух. Звичайно, Донцов був знайомий з писаннями Міхновського, зокрема з його брошурою «Самостійна Україна», але ці писання, як і ціла націоналістична програма Міхновського, не виявилися для нього настільки переконливими, щоб він відразу став на націоналістичних позиціях. До 1914 р. Міхновський і Донцов ідеологічно і організаційно стояли на цілком протилежних позиціях, і цьому Донцов дав вислів у своїх творах того часу, заступаючи в них позиції марксистського соціалізму.

Свій погляд на український націоналізм Донцов змінив щойно після Першої світової війни, коли сам став на націоналістичних позиціях. У творі «Націоналізм» Донцов дав навіть позитивну оцінку націоналізму Міхновського, пишучи, що у творах Міхновського «бачимо новий світогляд, наскрізь націоналістичний і наскрізь активістичний». Хоч Міхновський, як підкреслював там же Донцов, «ще не важився розбити скорупу старих гасел», то твір

«Самостійна Україна» Донцов зараховував «до тих немногих голосів, що рвали з провансальством, кличучи до нового націоналізму»^[265].

Після Другої світової війни Донцов виступив з іншою оцінкою Міхнов-ського, заявляючи, що в Міхновського була тільки ідея самостійності, а не націоналізму, що тільки він сам, Донцов, щойно в 1926 р. назву й ідею націоналізму виніс на український політичний форум. Це твердження може видаватися дивним і не згідним з історичними фактами, але, проаналізувавши його і порівнявши націоналізм Міхновського з націоналізмом Донцова, можемо бачити, що таке твердження небезпідставне.

Справа в тому, що тут ідеться не про один, а про два націоналізми: націоналізм Міхновського і «чинний націоналізм» Донцова. Між цими націоналізмами є суттєва різниця, яку в нас не завжди береться до уваги, бажаючи представити послідовність розвитку націоналізму і націоналістичної думки на Україні упродовж останнього півсторіччя. Згідно з цим досить спрощеним поглядом, Братство тарасівців, Микола Міхновський, Дмитро Донцов, «Заграва», Партія народної роботи, ОУН, а далі цілий ряд націоналістичних авторів розглядається як ланки одного й того ж ланцюга, які одна одну не тільки доповнюють, але з яких кожна чергова ланка є вдосконаленням попередньої. Очевидно, в цьому є своєрідна логіка, але, як бачимо з твердження Донцова, ця «логіка» не відповідає фактичному станові.

Треба згодитися з думкою чи твердженням Донцова, що він не є продовжувачем ідей Міхновського і що його «чинний націоналізм» — це не націоналізм Міхновського і Української народної партії з-перед Першої світової війни. Донцов є автором на українському ґрунті ідеології т. зв. інтегрального націоналізму, що його він окреслив у своєму творі «чинним націоналізмом». Ідеологія «чинного націоналізму» спирається на засадах, яких не знає ідеологія націоналізму Міхновського. Йдеться тут про такі засади, як філософський волюнтаризм, антидемократизм, політичний і соціальний ієрархізм, про концепцію «правлячої касти» — єдиного і виключного виразника національної волі, «ініціативної меншості», що являється рушійною силою історії, та про ідею «творчого насильства»^[266].

Донцов відкидає принцип народоправства, заявляючи, що «ініціативна меншість», а «ніколи народ», є підметом історичних процесів, пропонуючи на місце справедливого соціального ладу для всього «робочого люду», про що мріяв Міхновський, кастократичну соціальну структуру з абсолютним підпорядкуванням т. зв. підвладних класів (тобто «народу») класу панівному, що має складатися з «луччих людей»^[267].

Безперечно, що у Міхновського і Донцова є подібні елементи чи засади, як, наприклад, засада примату нації, принцип боротьби, наголошення важливості державної незалежності нації, але на цьому кінчаються схожості між цими двома націоналістичними ідеологіями. Це прекрасно розумів Донцов і тому поставив твердження, що не Міхновський, а він є основоположником українського націоналізму, вважаючи націоналістичною тільки таку ідеологію, яка включала б елементи, накреслені в його «Націоналізмі» та інших писаннях.

Фактичний стан є такий, що Міхновський і Донцов є творцями двох напрямків в українському націоналістичному русі. Микола Міхновський був виразником і речником демократичного націоналізму, який радше нагадував специфічний національний радикальний рух, що прагнув до побудови української держави шляхом революційної боротьби, не відкидаючи також і інших засобів і метод. Ідеалом Міхновського була українська демократична республіка з прогресивною соціальною програмою, зачерпнутою з соціалістичного вчення. Донцов розвинув свою ідеологію «чинного націоналізму» в періоді, коли в Європі святкували перемогу авторитарно-елітарні й тоталітарні рухи, які послужили Донцову зразком. У висліді українське суспільство дістало націоналістичну ідеологію, яка перекликалася в ідейній площині з цими рухами і заважила вирішально на спрямуванні українського націоналізму в цьому напрямку, розриваючи його природний зв’язок з тими засадами, що їх в «начало» руху поклав був Міхновський. Треба, однак, відзначити, що, незважаючи на майже абсолютний тріумф ідеології «чинного націоналізму», все-таки ідеї Міхновського не загинули, а продовжували існувати, щоб вийти на поверхню життя при змінених обставинах.

Криза «чинного націоналізму» Донцова почалася на початку 1940-их років, а в роки Другої світової війни в Україні прийшло до ґрунтовної ревізії ідейно-програмових засад українського націоналістичного руху і до розриву з ідеями «чинного націоналізму». Український націоналізм знову найшовся на тих позиціях, що їх накреслив був ще до Першої світової війни Микола Міхновський, доповнюючи їх, очевидно, здобутками української політичної думки останніх десятків років і враховуючи вимоги та потреби нової політичної і соціальної дійсності на українських землях і в цілому світі. Засад-ничо, однак, справа йшла про звільнення українського націоналізму з наслідків авторитарно-елітарного мислення і тоталітарної практики та про перехід на позиції демократизму і такої соціальної програми, яка, як колись це пропонував Міхновський, запевняла б максимальну соціальну справедливість для селянства і робітництва. Коли йдеться про український організований націоналізм, то вперше це знайшло своє конкретне віддзеркалення у програмових постановах ОУН на III Надзвичайному Великому Зборі, а пізніше у численних працях націоналістичних підпільних авторів 1940-их і початку 1950-их років в Україні.

1973.

Частина друга. Микола Міхновський: Суспільно-політичні твори

Самостійна Україна^[268]

I

Кінець XIX віку визначився з’явищами, що характеризують новий зворот в історії людськості. Сі з’явища свідчать за те, що п’ятий акт великої історичної трагедії, званої «боротьбою націй», вже почався і закінчення наближається. Ті з’явища — се уоружені повстання зневолених націй проти націй-гнобителів. На наших очах відбулися криваві повстання вірмен, критян-греків, кубанців і нарешті бурів. Коли ще поглянути на тую більше чи менше гостру боротьбу — у її перших фазах, — яку провадять зрабовані народи Австрії, Росії та Туреччини проти націй-панів, на той смертельний антагонізм, який існує поміж німцями й французами, англічанами й росіянами, коли зважити, яку страшну масу регулярного війська утримують ворожі поміж себе нації, то стане зовсім очевидним, що всесвітове національне питання вже зовсім достигло, хоч і далеко стоїть від необхідного, дійсного та справедливого розв’язання. Проте шлях до розв’язання єдино можливий, певний і хосенний показали нації, що вже повстали проти чужого панування, у якій би формі політичного верховенства воно не виявилося, і сей шлях єсть противний Г аазькій конференції.

Ми визнаємо, що наш нарід теж перебуває у становищі зрабованої нації. Отже, коли справедливо, що кожна нація з огляду на межинародні відносини хоче вилитись у форму незалежної, самостійної держави; коли справедливо, що тільки держава одноплемінного національного змісту може дати своїм членам нічим не обмежовану змогу всестороннього розвитку духового і осягнення найліпшого гаразду; коли справедливо, що пишний розцвіт індивідуальності можливий тільки в державі, для якої плекання індивідуальності єсть метою, — тоді стане зовсім зрозумілим, що державна самостійність єсть головна умова існування нації, а державна незалежність єсть національним ідеалом в сфері межинаціональних відносин.

Отже, виникає питання, чи визволення національне можливе для нас? П’ятий акт драми ще не наступив для нашої нації: вона переживає ще й досі довгий і важкий антракт у своїй історії: за коном щось діється, йде якась пильна праця, від часу до часу грюкотить грім, але завіса ще не піднялася.

Антракт власне починається з 1654 року, коли українська республіка злучилася з московською монархією політичною унією. З того часу українська нація політично й культурно помалу завмирає, старі форми життя зникають, республіканська свобода нівечиться, нація знесилюється, гине, але потім знов відроджується, з-під попелу старовини виника ідея нової України, ідея, що має перетворитись у плоть і кров, прибрати конкретні форми.

З часу Переяславської конституції минуло сьогодні 247 років, незабаром Росія справлятиме 250-літній ювілей сеї події.

Коли доводиться нам іти на свої збори під допитливими поглядами цілої фаланги правительствених шпіонів, коли українцеві не вільно признаватись до своєї національності і коли любити вітчину рівнозначно, що бути державним зрадником, тоді зовсім до речі виникає повне обурення питання, яким правом російське царське правительство поводиться з нами на нашій власній території, наче з своїми рабами? Якими правом відносно нас, тубільців своєї країни, видано закон з 17 мая 1876 року, що засуджує нашу національність на смерть? На підставі якого права на всіх урядах нашої країни урядовцями призначено виключно росіян (москалів) або змоскалізованих ренегатів? На ґрунті якого права з наших дітей готують по школах заклятих ворогів і ненависників нашому народові? Через що навіть у церкві панує мова наших гнобителів? Яким правом правительство російське здерті з нас гроші витрачає на користь російської нації, плекаючи й підтримуючи її науку, штуку, літературу, промисловість і т. д.? І нарешті найголовніше, чи має право царське правительство взагалі видавати для нас закони, універсали та адміністраційні засади?

Чи становище царського правительства відносно нас єсть становище права чи тільки сили, насилля? Відомо гаразд, що ми власновільно прийшли до політичної унії з московською державою і заступником її — царським правительством. Ся власновільність, на думку наших неприхильників, забороняє нам нарікати на несправедливість того, що нам діється, бо ми ніби самі того хотіли, самі обрали собі те правительство. Се твердження примушує нас розглянути природу й характер угоди з 1654 року.

Держава наших предків злучилася з московською державою «як рівний з рівним» і як «вільний з вільним», каже тогочасна формула, себто дві окремі держави, цілком незалежні одна від другої щодо свого внутрішнього устрою, схотіли з’єднатися для осягнення певних межинародних цілей.

Виникає питання, чи по злуці двох держав обидві вони зникли, а намісць їх почала існувати третя держава, наступниця тих двох? Чи, навпаки, не дивлячись на злуку, обидві держави існують поруч себе? І коли так, то який вплив мала злука на обидві держави з погляду межинародного права. Сучасна наука межинаціонального права вчить, що держава може бути як простою, так і зложною. Вона каже, що дві або кілька держав можуть стати між собою до злуки і сформувати «спілку держав» (8їааїепЬипф. Спілка держав — се така форма злучення, при якій шанування і підлягання спільним інституціям не тільки не виключає внутрішньої і надвірньої самостійності злучених держав, але, навпаки, оберігання тої самостійності стає метою злучених держав. Держави — члени спілки зберігають право межинародних зносин поруч із заступництвом цілої спілки. Усі вони мають право поокремо зав’язувати конвенції та посилати послів, аби тільки їх межинародні зносини не мали на меті шкодити інтересам цілої спілки або окремих членів. Така спілка цілком можлива не тільки поміж державами, що мають однакий політичний устрій, але й з різними формами державного устрою, і не перестає існувати навіть тоді, коли в одній з держав зміняється форма правління або вимирає пануюча династія. Сим особливо «спілка держав» відрізняється від так званої «реальної унії держав», яка може існувати тільки поміж монархічними державами і раз у раз може перекоротити своє існування, аби вимерла династія. Спілка держав виникає із взаємної згоди держав, що стають до спілки. Зразком «спілки держав» можуть бути: Північноамериканські Злучені Держави, Швейцарська Спілка і найбільше Германська Спілка.

Як же злучилася держава московська з державою українською?

Шляхом погодження, а погодження те вилилося у формі т. зв. «переяславських статей».

Переяславський контракт так формулював взаємні і обопільні відносини держав (наводимо головніші пункти, надаючи їм характер сучасних висловів):

1) Власть законодатна і адміністраційна належиться гетьманському правительству без участі і втручання царського правительства.

2) Українська держава має своє окреме самостійне військо.

4) Суб’єкт неукраїнської національності не може бути на уряді в державі українській. Виключення становлять контрольні урядники, що доглядають певність збирання данини на користь московського царя.

6) Українська держава має право обирати собі главу держави по власній уподобі, лише сповіщаючи царське правительство про своє обрання...

13) Незломність стародавніх прав, як світських, так і духовних осіб, і невтручання царського правительства у внутрішнє життя української республіки.

14) Право гетьманського правительства вільних межинародних зносин з чужинними державами.

Аналізуючи сі постанови Переяславської конституції, приходимо до висновку, що в ній суть усі ті прикмети, які характеризують «спілку держав». Таким чином, головнійший закид, який роблять нам наші суперечники, пильнуючи довести нам безвиглядність наших стремлінь, закид, ніби ми ніколи не складали держави і через те не маємо під собою історичної підстави, — є тільки випливом неуцтва й незнання ані історії, ані права. Через увесь час свого історичного існування нація наша з найбільшими усиллями пильнує вилитись у форму держави самостійної і незалежної. Коли навіть поминути удільні часи, де окремі галузі нашої нації складали окремі держави, то перед нами виникає і литовсько-руське князівство, де геній нашого народу був культурним фактором, і, найголовнійше, галицько-руське королівство, спробунок злучити докупи усі галузі, усі гілки нашого народу ув одній суцільній державі, спробунок, повторений далеко пізніше Богданом Хмельницьким і ще раз — Іваном Мазепою.

Таким чином українська держава в тій формі, у якій вона сформована і уконституована Хмельницьким, є справді державою з погляду межинаціо-нального права. Суперечники наші ще закидають нам і те, що українська республіка, сформована Переяславською умовою, не була самостійною державою, бо платила «данину» царському правительству. Коли й так, то все ж навіть з їх погляду українська республіка була напівнезалежною державою на зразок Болгарії, колись Сербії та інших балканських держав. Але півнеза-лежні держави відзначаються тим, що не мають права межинародних зносин з надвірного боку: тим часом Переяславська конституція надавала се право українській державі. Як же, проте, розуміти ту «данину», що платила українська республіка московській монархії. Годі розв’язати се питання з погляду сучасної науки межинародного права, бо вона не знає і не уявляє собі такої держави, яка б, маючи атрибути самостійної, платила «данину», як, з другого боку, не може припустити, щоб півнезалежна держава користувалась правом засилати послів. Се дасться пояснити тільки тоді, коли згідно з текстом конституції ми приймемо, що «данина» давалася державі московській, а цареві московському яко протекторові особливого роду, бо держава українська від спілки з московською виразно бажала тільки «протекції», а не підданства. З сього погляду та «данина» має значення вкладки до спільної скарбниці, призначеної для межинародних зносин спільної ваги. Такий характер стверджується ще й тим, що українська держава не була завойована московською монархією або придбана дипломатичним шляхом, як Польща, а злучаючись з московською монархією, не поступилася ані одним з своїх державних або республіканських прав, і устрій московської монархії для української держави був зовсім байдужний. Переяславська конституція була стверджена обома контрагентами: народом українським і царем московським на вічні часи. Московські царі чи імператори не виповнили своїх обов’язків по конституції 1654 року і поводяться нині з нами так, наче Переяславська конституція ніколи й не існувала. Вони чинять з нами так, наче наша нація зреклася своїх державних прав, віддалася на ласку російським імператорам і згодилася поділити однакову долю з росіянами, що самі обрали собі царів. Але наш нарід ні сам, ні через своє правительство ніколи не давав такої згоди і ніколи не зрікався прав, що належаться йому по Переяславській конституції. Через те Переяславська умова єсть обов’язкова для обох контрагентів: монархії московської і республіки української на підставі засади, що ніяка умова не може бути знищена або змінена однобічною волею одного контрагента без виразно висловленої згоди другого. Через те «единая неділимая Россія» для нас не існує! Для нас обов’язкова тільки держава московська, і всеросійський імператор має для нас менш ваги ніж московський цар. Так каже право! Та в дійсності ніякої ваги не має Переяславська конституція, всеросійські імператори суть наші необмежовані пани, а Переяславська конституція тільки «історичним актом» та й годі. Як же з погляду права віднестись до такого знущання над правом? Коли один з контрагентів, каже право, переступив контракт, то другому контрагентові лишається на вибір: або вимагати від свого контрагента виконання контракту у тому розмірі й напрямку, у якому він був прийнятий обома їми, або, узнавши контракт зломаним у всіх його частинах, зірвати усякі зносини з контрагентом.

І тоді вже єсть панування сили, але не вплив права.

Наші суперечники можуть відповісти нам, що хоч справді контракт був повернений [на]нівець насиллями, облудою й підступом одного з контрагентів, але другий контрагент вже згубив не тільки право розпоряджатися своєю долею, але навіть право протестувати, бо своїм довговіковим мовчанням він освятив неправні вчинки, і те, що було придбане кривдою, на підставі задавнення зробилося правним. Через те вже пізно відшукувати колишні права.

Але в тім розміркованні не має ані крихітки правди. Перше: не може бути придбане на підставі задавнення те, що захоплене грабівницьким або зло-діяцьким шляхом. Друге: розуміння про задавнення не може відноситись до зневолення свободи. Задавнення може мати вагу тільки в правних відносинах, але не в безправних, а такі відносини московської монархії до української республіки. У межинаціональних відносинах задавнення може мати місце тільки відносно тих націй, що вже вимирають, що вже не мають життєвої сили, бо доки нація живе, доки відчуває себе живою і сильною, доти нема місця для задавнення. Але мимо того розмова про задавнення не може грати ніякої ролі, бо наш нарід своїми завжденними протестами проти панування Москви (Дорошенко, Мазепа, Кирило-Методіївське братство, Шевченко, селянські повстання 80-х років і т. д.) перервав течію задавнення, давши напрям розв’язати суперчку про обов’язковість Переяславської конституції тим способом, який може уважатись єдино дійсним і серйозним, себто силою. Та навіть коли б ми не бачили у нашій історії безупинних протестів, то й тоді наше власне існування єсть протест проти насилля не тільки над нами, але й над нашими предками, воно перериває течію задавнення, воно накладає на нас обов’язок розбити пута рабства, щоб — спадкоємці Богдана Хмельницького — ми по праву могли користуватись нашою спадщиною!

ІІ

Але коли ми маємо досить правних підстав для повернення Переяславської конституції і визволення зрабованої волі, то чи так стоїть питання про фізичні і матеріальні засоби для осягнення нашої мети?

Наші суперечники кажуть, що логіка подій, напрям і течія життя з непереможною силою пруть до повного вимирання, до повного винародовлення нашої нації.

Над нами висить чорний стяг, а на йому написано: «Смерть політична, смерть національна, смерть культурна для української нації?»

Се не є самі слова: зміст їм відповідає.

Коли в української держави відібрано бути державою, то поодинокі члени колишньої республіки позбулися усіх елементарних політичних прав людини. Колишній український республіканець має менше прав ніж нинішній найостатніший московський наймит. Правительство чужинців розпоряджається на території колишньої української республіки, наче в завойованій свіжо країнї: висмоктує остатні сили, висмикує ліпших борців, здирає останній гріш з бідного народу. Урядовці з чужинців обсіли Україну і зневажають той люд, на кошт якого годуються. Непокірливі тубільці погорджуються невимовно, а небезпечні з них засилаються на Сибір. Законами російськоїімперії зневажається право совісті, погорджується право свободи особистої, ганьбиться навіть недоторканість тіла. Колишній протектор української республіки перемінився нині на правного тирана, якому належиться необмежоване право над життям і смертю кожного з українців. Царський закон з 17 мая 1876 року наложив заборону на саму мову спадкоємців Переяславської кон — ституції, і вона вигнана з школи й суду, церкви й адміністрації. Потомство Павлюка, Косинського, Хмельницького й Мазепи вже збавлене права мати свою літературу, свою пресу: йому загадано навіть у сфері духовій працювати на свого пана. Таким чином українська нація платить «данину» не тільки матеріальними добрами, але навіть психіку та інтелект її експлоатують на користь чужинців. І не тільки панує над Україною цар-чужинець, але й сам Бог зробився чужинцем і не вміє української мови. Просвіта занедбана, культура знівечена, і темрява панує скрізь по Україні. І через 247 років по Переяславській конституції «вільний і рівний» українець відграє ще гіршу ролю, ніж колишній ілот, бо в ілота не вимагали принаймні інтелектуальної «данини», бо від ілота не вимагали любові й прихильності до своїх гнобителів, бо ілот розумів свій гніт, українець же тільки відчуває його. Така-то є логіка подій і такі її наслідки. І от посеред таких лихих обставин ми зійшлися докупи, ми згромадилися ув одну сім’ю, перейняті великим болем та жалем до тих страждань, що вщерть наповнили народну душу, і — хай навпаки логіці подій — ми виписали на свому прапорі: «Одна, єдина, нероздільна, вільна, самостійна Україна від гір Карпатських аж по Кавказькі».

Чи не захоплюємось ми?!

Чи не єсть сей ідеал наш однією з тих пишних, святих ілюзій, якими живе людськість, на які сподівається, та які розпливаються зараз, скоро схочеш їх здійснити?

Може, наша пристрасна любов до Вкраїни підказала нам думку безглуз-дну, безпідставну?

І чи можемо ми надіятись на симпатії широкого суспільства українського?

І головне, чи здійснення сього бажання буде хосенне для нашої нації?

Здебільшого, яко головний аргумент проти нашого права на національне існування, проти нашого права на самостійність державну — виставлять те, що ми не маємо історичної традиції, не маємо минулого. На сьому аргументі не спинятимемось через те, що помилковість його вже доведена нами попереду, теж і через те, що відсутність державно-історичної минувшини не може мати ніякого значення для дужої, бадьорої нації, що відчула свою силу і хоче скористуватись своїм «правом сильного». Для нас далеко важніший другий аргумент — се закид, що нація наша безсильна, некультурна й інертна. Хіба може, кажуть нам, темна, незорганізована, розбита маса, неодушевлена ніякою ідеєю — творіть історію при сучасних обставинах життя? Хіба тая маса відчуває національний або політичний гніт? Горстка божевільних може тільки смішити, але не викликати симпатій навіть поміж інтелігенцією, бо ціла українська інтелігенция охоче без протесту йде шляхом винародовлення, а за нею й культурніші одиниці з народу. Та й врешті, хіба українська національність не є тільки різноманітностю російської? Коли б навіть було доведено, що ми тільки різноманітність російської нації, то й тоді нелюдські відносини росіян до нас освячують нашу до їх ненависть і наше моральне право убити насильника, оборонюючись від насилля. Кров, коли вона пролита братньою рукою, ще дужче благає о помсту, бо то брата кров! Нехай вчені розшукують, хто був кому родичем, — ображене чуття нації і кривда цілого народу гидують визнати моральні зв’язки з російською нацією! Через те ми можемо обсуджувати тільки засоби і способи боротьби.

І так, ми некультурні. Се безперечно правда: наша нація некультурна. Власне, культурність її єсть історична, бо вона замерла на тім ступені, на якім вона була ще у XVII ст. Се правда, що нація наша в загальній культурності з часу конституції 1654 року поступила дуже мало наперед, а з багатьох поглядів вона мусила вернутись до нижчих форм життя, як політичного, як і соціального. Усі ті релігійно-культурні рухи, що були наслідком високої освіченості й хвилювали наше суспільство у XVII віці, обіцяли статись джерелом не тільки свободи совісті, але й свободи політичної. Усі ті рухи були задавлені силоміць, були знівечені навіть елементарні політичні права, як право особистої свободи (панщина), і нація кинена у безодню темряви. Тоді була вбита стародавня культурність української нації, культурність так інтенсивна, що кількома своїми променями вона змогла покликати до життя і могутності націю нинішніх наших господарів.

Еге! Нині наші маси некультурні, але в самім факті нашої некультурності знаходимо ми найліпший, наймогутніший, найінтенсивніший аргумент і підставу до того, щоб політичне визволення нашої нації поставити своїм ідеалом! Бо хіба можливий для нашої нації поступ і освіта доти, доки нація не матиме права розпоряджатись собою і доки темрява єсть спосіб держати нашу націю у неволі!? Доки ми не здобудемо собі політичних і державних прав, доти ми не матимем змоги уладнати стан речей у себе дома до нашої уподоби, бо інтерес наших господарів єсть цілком супротилежний нашим інтересам, бо розплющення очей у рабів єсть небезпечне для панів. Сю останню задачу мусить узяти на себе національна інтелігенція. Се її право і її обов’язок.

А в історії української нації інтелігенція її раз у раз грала ганебну й сороміцьку ролю. Зраджувала, ворохобила, інтригувала, але ніколи не служила свому народові, ніколи не уважала своїх інтересів в інтересах цілої нації, ніколи не хотіла добачати спільності тих інтересів. На очах історії сильна, освічена і культурна інтелігенція України прийняла в XVI і XVII віках польську національність, і усі оті Четвертинські, Чорторийські, Вишневецькі та Тишкевичі — плоть від плоті нашої і кість від костей наших. Тоді сильним і могутнім замахом український нарід породив нову інтелігенцію. Ся друга прийняла російську національність протягом Х'УШ і XIX в., і всі оті Безбо-родьки, Прокоповичі, Яворські, Прощинські, усі оті Гоголі, Гнідичі, Пота-пенки, Короленки — і «їм же ність числа» — усі вони наша кров. Нарід знову лишиться без інтелігенції, інтелігенція покинула його в найгірші, найтяжчі часи його існування. Чи можемо зрівняти війну, пошесть навіть із отсим масовим відступництвом інтелігенції? І війна, і пошесті — вони косять без розбору і учених і темних, бідних і багатих, відступництво забрало цвіт нації — найкультурнішу її верству.

Се були такі дві страти, що годі знайти їм рівні в історії якої-будь іншої нації. Але вкраїнський нарід здобув у собі досить сили, щоб навіть посеред найгірших обставин політичних, економічних та національних витворити собі нову третю інтелігенцію. Еволюція українського інтелігента третьої формації ще не укінчилася, але характерна його прикмета — служіння свому власному народові — відбилася в ньому з повною силою. Отже, коли третя інтелігенція має органічні зв’язки з українською нацією, коли вона єсть заступником українського народу, єдино свідомою частиною української нації, то стерно національного корабля належиться їй. Годі через те казати, ніби маса українського суспільства не має нічого спільного з остатньою формацією своєї інтелігенції — українська інтелігенція єсть само суспільство у мініатюрі, стремління суспільства — се стремління інтелігенції, пориви інтелігенції — се пориви й симпатії цілого суспільства.

А коли так, то ми стаємо око в око з питанням: «Коли українська інтелігенція є, коли вона заступник суспільства, коли вона бореться, то чому ми не чуємо про сю боротьбу, не бачимо наслідків її і навіть нічого не відаємо й про те, за що власне бореться та нова інтелігенція?»

Годі ось тут докладно відповісти на всі оті питання. Одно можна сказати, що первозвісника сучасного українства — Шевченка — не зрозуміло ані його власне покоління, ані поблизькі до нього. Коли Шевченко своїми стражданнями й смертю освятив шлях боротьби за волю політичну, національну та економічну українського народу, то поблизькі до нього покоління з так званого українофільського табору на своїм прапорі написали: «Робім так, щоб ніхто, ніколи, ніде не бачив нашої роботи!» Сі покоління «білих горлиць» своїм псевдопатріотизмом деморалізували ціле українське суспільство в протязі півстоліття. Налякані стражданнями Шевченка, а почасти й прикростями, яких зазнали його товариші, сі покоління виплекали цілий культ страхо-полохства, виробили цілу релігію лояльності, сі покоління своїм нечуван-ним сервілізмом, своєю безідейністю, своєю незвичайною інертністю відіпхнули від себе цілий ряд рухів молодіжи, що стояла на українсько-національному ґрунті. Сі покоління зробили український рух чимсь ганебним, чимсь смішним, чимсь обскурантним! Сі покоління надали українофільству характер не доношеної розумом етнографічної теорії. Сі покоління самі найліпше назвали себе українофілами, себто людьми, що симпатизують Україні. Вони не хотіли навіть звати себе українцями. Тактика й політика українофілів довела до того, що ціла молода Україна з відразою від тих одсахнулася, симпатій же старої України вони не змогли собі приєднати. Таким чином українофіли лишилися без потомства, і сучасна молода Україна уважає себе безпосереднім спадкоємцем Шевченка, а її традиції йдуть до Мазепи, Хмельницького та короля Данила, минаючи українофілів. Між молодою Україною й українофілами немає ніяких зв’язків — крім однієї страшної і фатальної зв’язі — своєю кров’ю заплатити за помилки попередників.

Часи вишиваних сорочок, свити та горілки минули і ніколи вже не вернуться. Третя українська інтелігенція стає до боротьби за свій нарід, до боротьби кривавої і безпощадної. Вона вірить у сили свої і національні, і вона виповнить свій обов’язок. Вона виписує на своєму прапорі сі слова: «Одна, єдина, нероздільна, вільна, самостійна Україна від Карпатів аж по Кавказ». Вона віддає себе на служіння сьому великому ідеалові, і доки хоч на однім клапті української території пануватиме чужинець, доти українська інтелігенція не покладе оружія, доти усі покоління українців йтимуть на війну. Війна провадитиметься усіма засобами, і боротьба культурна уважається так же відповідною, як і боротьба фізичною силою. Потреба боротьби випливає з факту нашого національного існування. Нехай наша історія сумна й не-відрадна, нехай ми некультурні, нехай наші маси темні, подурені, ми все ж існуємо і хочемо далі існувати. І не тільки існувати як живі істоти, ми хочемо жити як люди, як громадяни, як члени вільної нації. Нас багато — цілих 30 міліонів. Нам належиться будуччина, бо зовсім неможливо, щоб '/зо частина усієї людності, ціла велика нація могла зникнути, могла бути задушеною, коли вона спроможна воювати з цілим світом! Ми існуєм, ми відчуваємо своє існування і своє індивідуальне національне «я». Наша нація у своєму історичному житті часто була не солідарною поміж окремими своїми частинами, але нині увесь цвіт української нації по всіх частинах України живе однією думкою, однією мрією, однією надією: «Одна, єдина, нероздільна, вільна, самостійна Україна від Карпатів аж по Кавказ». Нині ми всі солідарні, бо зрозуміли, через що були в нас і Берестечки, і Полтава. Ми відродилися з ґрунту, наскрізь напоєного кров’ю наших предків, що і лягли в боротьбі за волю України, ми виссали з молоком наших матірок стародавню любов нашої нації до вітчини і її свободи і ненависть до насилля над нами. Як не можна спинити річку, що, зламавши кригу навесні, бурхливо несеться до моря, так не можна спинити націю, що лама свої кайдани, прокинувшись до життя. Наша нація ступила на новий шлях життя, а ми мусимо стати на її чолі, щоб вести до здійснення великого ідеалу. Але ми мусимо пам’ятати, що ми тільки передтечі того великого, що йде за нами, ми тільки оповіщує-мо його силу, ми тільки його післанці. Сей великий — увесь нарід український.

Але як партія бойова, партія, що виросла на ґрунті історії і єсть партією практичної діяльності, ми зобов’язані вказати ту найблизшу мету, яку ми маємо на оці. Ся мета — повернення нам прав, визначених Переяславською конституцією 1654 року з розширенням її впливу на цілу територію українського народу в Росії. Ми виголошуємо, що ми візьмемо силою те, що нам належиться по праву, але віднято в нас теж силою. Наша нація довго нездужала, але нині вже стає до боротьби. Вона добуде собі повну свободу, і перший ступінь до неї: Переяславська конституція.

Ми розуміємо, що боротьба буде люта й довга, що ворог безпощадний і дужий. Але ми розуміємо й те, що се вже остатня боротьба, що потім вже ніколи не настане слушний час до нової боротьби. Ніч була довга, але ранок наблизився, і ми не попустимо, щоб проміння свободи усіх націй заблищало на наших рабських кайданах: ми розіб’ємо їх до схід сонця свободи! Ми в остатнє виходимо на історичну арену і або поборемо, або вмремо... Ми не хочемо довше бути євнухами, не хочемо довше зносити панування чужинців, не хочемо більше зневаги на своїй землі. Нас горстка, але ми сильні нашою любов’ю до України! Сини Вкраїни! Ми, як той Антей, доторкаючись до землі, наберемось усе більшої сили й завзяття. Нас мало, але голос наш лунатиме скрізь по Вкраїні і кожен, в кого ще не спідлене серце, озветься до нас, а в кого спідлене, до того ми самі озвемось!

Нехай жахляки та відступники йдуть, як і йшли, до табору наших ворогів, їм не місце поміж нами, і ми виголошуємо їх ворогами вітчини.

Усі, хто на цілій Україні не за нас, ті проти нас. Україна для вкраїнців, і доки хоч один ворог-чужинець лишиться на нашій території, ми не маємо права покласти оружія. І пам’ятаймо, що слава і побіда — се доля борців за народну справу. Вперед! І нехай кожен з нас пам’ятає, що коли він бореться за нарід, то мусить дбати за ввесь нарід, щоб цілий нарід не згинув через його необачність.

Вперед! Бо нам ні на кого надіятись і нічого озиратись назад!

Самостійна Україна. Промова. Видане РУП. — Ч. 1. — Львів, 1900. — 23 с. // Українська суспільно-політична думка в 20 столітті: документи і матеріали / Упорядкували Тарас Гунчак і Роман Сольчаник. — Т. 1. — Сучасність, 1983. — С. 61-72.

До українського народу

На поле боротьби ми виходимо під прапором «самостійної України» саме в той час, коли царська Росія перебудовується та переробляється. Ми виходимо під сим прапором, на те, щоб здійснити право нашого народу на його свобідне національне існування і щоб віддати йому в руки його власну землю з усіма добрами, що на землі і в землі.

Чужинці та багатирі панують над нами й посідають наші добра, через те геть чужинців і геть панів, хто б вони не були!

Ми виходимо на боротьбу не за інтереси якоїсь класи чи верстви суспільства, бо не віримо, щоб та чи інша частина суспільства мала більші права, ніж друга. Ми виходимо на боротьбу за інтереси всього народу українського, себто за інтереси робочих мас українських, бо український нарід по всій європейській Україні складається із злиденних, бідних, немаючих людей. За тих, у кого є, хто вдоволений і ситий, ми не боремось, бо ми боремось проти них.

Виступаючи в інтересі широких мас українських, ми пильнуємо, щоб сам нарід своїми власними силами виборов собі самостійну Україну, бо ми знаємо, що тільки при тій умові ніхто не зможе знов запанувати над Україною, знов видерти всі землі і всі добра з рук українського демосу.

І так ми будимо приспані, прибиті, порізнені сили українського народу, стуляємо їх докупи, переводимо в чин і життя і велику спільну силу українців направляємо на здобуття самостійної України.

Самостійна Україна має бути тим синтезом, тим великим, повним глибокого і широкого змісту словом, в якому осередчуються всі думки й бажання рабів, щоб бути свобідними, невольників, щоб бути вільними, злидарів, щоб бути маючими, упосліджених, щоб бути рівними, зневажених, щоб бути гідними, усіх українців, щоб бути людьми — громадянами цілого світу.

Перед ясним ідеалом самостійної України най згинуть усі свари, уся ворожнеча, усе безладдя українців; хай усі стежки, усі шляхи ведуть до неї; хай усім борцям за щастя, за визволення свого народу світить сонце самостійної України.

Ми йдемо — годі з тим ховатись! — до повстання, до оружного повстання за визволення українського народу з-під економічного та національного рабства. З жалем у серці, з болем душі, але й з міцним пересвідченням неминучості і конечності приходимо ми до потреби повстання. Ніхто дурно не зречеться своїх прав, ніхто з панів наших, до якого б народу вони не належали, не схоче признати українцям справедливості їх домагань і бажань, ніхто не віддасть українському народові його землю й його права. Навпаки, всякий захід наш до повернення нам наших прав людини викликає і з боку правительства царського, і з боку московських, польських чи й інших панів найгірші утиски, гострі, часом смертельні кари.

Повстання — се єдина наша оборона, і нехай всі затямлять, що ми тільки боронимось, а не нападаємо, боронимося, бо ми підтоптані й поневолені, бо нашому життю, цілій будуччині нашого народу загрожує смерть, та смерть з голоду, з якого гинуть тисячі наших людей по Вкраїні саме тоді, коли чужинці, пани наші, аж тонуть у розкошах та в золоті. Нам — цілому народові нашому — віднято право на працю для себе, право на освіту на мові нашій, право на розвиток культурний. Ціла купа народів: москалі, ляхи, жиди, німці, мадяри — сидять на нашому народові, як паразити, їдять хліб, зароблений кривавим його потом, розкошують у країні, де тубільців повернено в рабів — цілий нарід рабів — і не хочуть признати за українцями інших прав, крім права вмерти при роботі на своїх панів, умерти з голоду посеред утворених їх працею багатств!

Тож повстаньмо проти наших гнобителів, і нехай сила розв’яже там, де даремні всі поклики й благання правди та справедливості!

Так готуйтесь же до повстання! Готуйте оружжя, готуйте припас, а найбільше гартуйте свого духа! Велике діло настає для українського народу. Японці стоптали під ноги гордість царя з його правительством. По всіх кутках Росії палає вогонь пожарів і земля червониться від крові. Виковується свобода народів і економічна рівність між членами тих народів. Але тую свободу, тую рівність візьмуть тільки сильні народи, тільки солідарні, однодушні, одностійні, тільки ті, що не бояться боротьби, тільки ті, що свою свободу скроплять кров’ю ворогів своїх! Тож уставайте! Вставайте всі, чо-ловіцтво й жіноцтво, щоб зоря свободи тих народів не заблищала на наших рабських кайданах, бо інакше ніч без кінця й краю буде долею нашого народу довіку!

Самостійна Україна. — 1905. — Ч. 1. — Вересень.

Основний закон «Самостійної України», спілки народу українського

(Проект, утворений групою членів Української народної партії)

ОСНОВИ ВСЕУКРАЇНСЬКОЇ СПІЛКИ

1. Україна є спілка вільних і самоправних земель, утворених на підставі своїх природних особливостей та окремішностей і заселених українцями. Таких земель є дев’ять: Чорноморська Україна, Слобідська Україна, Степова Україна, Лівобережна Україна, або Гетьманщина, Північна Україна, Полісся або Гайова Україна, Правобережна Україна, Підгірська Україна, Горова Україна і Понадморська Україна.

2. Кожна земля є спілка вільних і самоправних громад.

3. Як межі земель, так і межі громад визначаються окремим законом.

ТЕРИТОРІЯ УКРАЇНИ

4. Територія України належиться на праві власності всьому народові українському, себто Всеукраїнській Спілці, а не тій або іншій громаді чи землі.

5. Націоналізація землі має бути переведена на підставі правила: від влас-ників-українців земля викупляється, від чужинців відбирається без відшкодування.

6. Ніяка частина національної землі не може нікому належатись на праві приватної власності, за виключенням ґрунтів (під селитьбами та будівлями).

7. Земля, зайнята під селитьби (будівлі), як по селах, хуторах, так і по містах, не інакше може бути обернена на національну власність, як через окремий закон.

8. Чужинці не можуть ані мати права приватної власності на землю під селитьбами, ані користуватись національною власністю.

9. Способи користування національною землею установляються громадами на підставі законів земських.

УКРАЇНЦІ І ЇХ ПРАВА

10. Українське громадянство може бути придбане, удержане і згублене на підставі закону громадянського (цивільного). Оцей же основний закон доторкається тільки суспільно-громадських прав і каже, при яких умовах, мавши українське громадянство, можна користуватись тими правами.

11. Натуралізація може відбутись через прийняття чужинця якоюсь громадою законодатним шляхом. Тільки така натуралізація надає чужинцеві всі права українця.

12. На Вкраїні нема й не може бути поділу на касти.

13. Всі українці, як чоловіцтво, так і жіноцтво, рівноправні, і тільки вони можуть бути допущені до виконування офіціальних обов’язків на Вкраїні.

14. Особиста свобода людини єсть забезпечена. Ніхто не може бути переслідуваний інакше, як на підставі закону і в формі, ним установленій.

Поза гарячим учинком ніхто не може бути затриманий без судової мотивованої постанови. Постанова має бути оголошена при затриманні або не пізніше 24 годин після нього.

15. Ніхто не може бути арештований у своїй господі від 8 години увечері до 8 години рано.

16. Ніхто не може бути укараний інакше, як на підставі закону і після судової постанови.

17. Селитьба (господа) єсть недоторкана. Заборонено всякому, хто б він не був, увійти до чужої господи проти волі господаря.

Виключення можуть бути лише на підставі закону, в передбаченій законом формі і то тільки від 8 години ранку до 8 години увечері.

18. Свобода віри і її публічного виявлення, як і свобода оголошувати свої думки й пересвідчення всяким способом суть забезпечені.

19. Ніхто не може бути присилуваний до якихось церемоній або актів релігійних або до пошанування днів відпочинку.

20. Релігія єсть річ приватна і справа совісті, через те ніяка власть не може ані підтримувати релігію, ані перешкоджати їй, ані втручатись в релігійні справи.

21. Шлюб єсть річ цілком приватна. Ніяка релігія і ніяка власть не може втручатись у шлюбні відносини. Розвід, як і шлюб, залежать від доброї волі заінтересованих осіб і утворюються через просте оголошення події.

22. Наука і навчання суть вільні для кожного. Усяке втручання або пе-редбіжні заходи заборонені.

Громадське навчання, яке дається на кошт суспільний, мусить бути упра-вильнене на підставі закону.

23. Печатне слово є свобідне. Цензура ніколи не може бути заведена. Ніхто не може вимагати від письменників, видавців або печатників якихось грошових забезпечень.

Коли письменник є відомий і живе на Вкраїні — видавець, печатник або розповсюджувач не можуть бути переслідувані.

24. Українці мають право збиратись тихо і без оружжя усюди без попереднього повідомлення або згоди якоїсь власті.

25. Українці мають право зав’язувати усякі спілки та згромадження. Це право не може підлягати ніяким передбіжним заходам.

26. Кожен має право звертатися до власті з петиціями, підписаними одним або багатьма.

27. Тайна листування є недоторкана. Закон установляє, котрі урядники відповідають за знівечення тайни листів, доручених пошті.

28. Офіціальна мова є українська, але всі мови, вживані на Україні, суть вільні.

29. Не потрібен ніякий попередній дозвіл, щоб пізвати до суду якогось урядовця за вчинки його урядування за виключенням того, що є установлене для міністрів.

ВЛАСТІ

30. Уся власть належить народові українському. Основний закон установляє, як нею користуватись.

31. Власть законодатна належиться Раді представників і Сенатові.

32. Законодатний призвід (ініціатива) належиться кожній з двох гілляк законодатних, а також кожній групі громадян не менш як з 25 тисяч людей.

33. Товкмачення законів належиться тільки законодатній власті.

34. Президентові Всеукраїнської Спілки належиться власть виконавча, як се основним законом є установлено.

35. Судова власть належиться судам і суддям. Усякі присуди робляться в імені республіки Всеукраїнської Спілки.

36. Справи, що доторкаються виключно окремих громад або земель, упра-вильня своїми громадськими або земськими радами на підставах, визначених сим «законом основним».

37. Члени обох законодатних хат представляють увесь народ український, а не тільки ту громаду або землю, яка їх обрала.

38. Засідання законодатних хат суть публічні. Замкнення дверей для якогось засідання може відбутись тільки на жадання більш як половини зібраних.

39. Кожна хата перевіряє сама уповажнення своїх членів і розв’язує всякі непорозуміння щодо цього.

40. Не можна бути заразом членом обох хат.

41. Член одної з двох хат, покликаний президентом на платний уряд, коли згодиться на прийняття цього, перестає вже бути представником і може знов узяти свої обов’язки тільки через нове обрання.

42. Кожна хата обирає собі на кожну сесію свого предсідателя, заступників предсідателя і утворює свою канцелярію.

43. Постанови хат важні, коли вони ухвалені більшістю голосів. При поділі голосів нарівно пропозиція вважається відкиненою. Ніяка з двох хат не може почати засідання, поки не збереться більшості її членів.

44. Голосування відбувається голосно, сидячи або встаючи. Коли голо-сується на закони, кожен член відповідає голосно по викликанні свого імені. Вибори предсідателя, заступників і секретарів, як і предложення кандидатів, відбуваються потайним голосуванням.

45. Кожна хата має право анкети.

46. Проект закону не може бути прийнятий інакше, як тільки через голосування кожного артикулу зокрема.

47. Хати мають право ділити або злучати окремі артикули чи поправки.

48. Заборонено особисто приставляти хатам свої петиції.

Кожна хата має право відіслати міністрам ті петиції, які їй надіслані. Міністри мусять щоразу давати свої заключения на зміст петицій, коли сього забажає хата.

49. Ніхто з членів обох хат не може бути пізваний або переслідуваний з нагоди своїх думок, висловлених ним, або голосувань, даних ним при виповнюванні своїх обов’язків.

50. Ніхто з членів хат не може бути ані затриманий, ані переслідуваний за злочин інакше, як за згодою і дозволом тієї хати, до якої він належить, виключаючи нагоду на гарячім учинку.

Затримання або переслідування члена однієї з хат заборонено на ввесь час його уповажнення.

Кожна хата сама встановляє спосіб, яким вона виконує свої права й обо-в’ язки.

51. Уповажнені до Ради представників вибираються на оцих підставах:

Право вибирати належиться кожному громадянинові чи громадянці, які мають 25 років сповна і живуть у тій самій громаді не менше року.

52. Право бути вибраним належиться кожному українцеві, що вміє говорити, читати й писати по-українськи, має 25 років і ще не дійшов 70 років.

53. Вибори до обох хат відбуваються прямо і безпосередньо.

54. Голосування потайне, рівне й обов’язкове для кожного відбувається в своїй громаді за виключеннями, загальним виборчим законом передбаченими.

55. Виборчий закон установляє згідно з кількістю людності число представників. Це число не може вивершати пропозиції одного представника на 25000 людей до Ради представників і половини того числа до Сенату. Цей закон установляє, взагалі, умови, основний порядок виборчий.

56. Члени Ради представників обираються на три роки.

57. Кожен член Ради одержує платню щорічну, розмір якої буде установлено законом.

58. Сенат складається з виборних від кожної землі на підставі загального, потайного, рівного, безпосереднього, прямого голосування в кожній землі.

59. Кожна земля посилає однакове число представників незалежно від кількості своєї людності.

60. Сенатори вибираються на 5 років і мають таку саму нагороду, як і члени Ради.

61. Засідання Сенату відбуваються в той саме час, що й засідання Ради. Інші засідання не мають ваги.

62. Першим громадянином є президент Всеукраїнської Спілки.

63. Президент вибирається усім народом українським через плебісцит на 6 років.

64. Особа президента є недоторкана, міністри суть відвічальні.

65. Міністрів призначає й усуває президент.

66. Президент є головний вождь війська і флоту, а також виконавчих органів. Він призначає відповідних урядників і достойників.

67. Президент пильнує, щоб закони були виконані, але він не може ані усувати законів, ані увільняти від їх виконання.

68. Президент оголошує закони.

69. Силою самого закону хати збираються щороку в перший вівторок другого тижня жовтня. Збори продовжуються не менше, як два місяці. Президент має право скликати збори раніше призначеного речинця.

70. Президент має право змилування (амністії) для засуджених, але він не може дати змилування міністрам.

71. Грошова нагорода президентові ухвалюється законом що три роки.

72. Президент не має інших прав, крім наданих йому законом.

73. Президент не може бути молодший 35-літнього віку.

74. По укінченні 6-літнього речинця або по смерті президента обирається новий.

75. Коли б президент явно знехтував цей основний закон, то обидві хати і вищий касаційний суд утворюють із себе Народний Суд, який мав би право усунути президента і призначити нові вибори.

76. Ніхто не може бути міністром, коли він не є українцем з роду.

77. Міністри не мають права голосу в хатах.

78. Міністри мають право увіходити в кожну з хат, і хата мусить їх вислухати, коли міністри того жадають. Хати мають право зажадати присутності міністрів.

79. Віддати міністрів судові може тільки хата представників. Судити міністрів має право тільки вищий касаційний суд.

80. Змилування засудженим міністрам може дати президент тільки на жадання однієї з двох хат.

81. Спори щодо громадянських прав належаться виключно судам.

82. Спори щодо суспільно-громадських прав належаться теж судам за виключеннями, законом установленими.

83. Ніякий суд, ніяка судова власть не може бути заведена інакше, як силою закону. Не можуть ніколи бути заведені надзвичайні судові інституції, під якою б назвою то не було.

84. Для цілої Всеукраїнської Спілки є тільки один вищий касаційний суд.

Цей суд не роздивляє справу річево, крім суду над міністрами.

85. Засідання судів суть публічні, хіба б ця публічність мала зашкодити суспільні моральні почуття. Тоді суд може зачинити двері, але не інакше, як одноголосово. Переступства преси та політичні ніколи не можуть розбиратись при зачинених дверях.

86. Усякий присуд мусить бути умотивований і виголошений при відчинених дверях.

87. Суд присяжних є для всіх карних злочинств, а також для переступств пресових і політичних.

88. Як мирові судді, так і судді колегіальні обираються місцевими радами, судді другої інстанції і судді касаційного суду призначаються президентом з кандидатів, обраних земськими радами та судами другої інстанції.

89. Судді обираються на три роки, а призначаються на ціле життя. Суддя не може бути усунений без судової постанови, переміщення судді може бути тільки за його згодою.

90. Президент призначає й усуває всіх судових урядників.

91. Нагорода грішми суддів і урядників установляється законом.

92. Суддя не може виповняти інших офіціальних обов’язків.

93. Суд другої інстанції є в кожній землі.

94. Кількість судів першої інстанції і судів комерційних установляється окремим законом.

САМОПРАВИ

95. Земські й громадські самоправи установляються своїми земськими і громадськими законами на оцих підставах:

1. Кожна земля має свою земську раду, кожна громада має свою громадську раду.

2. Земські і громадські ради вибирають з-поміж себе управи, які й суть виконавчою властю.

3. Усі урядовці суть вибирані.

4. Права й обов’язки земських рад обмежовуються тим, що доторкається інтересу земель і громад.

5. Засідання рад є публічні.

6. Президентові або законодатним хатам належиться право перешкодити радам земським або громадським виходити понад свої права і заважувати загальному добру Всеукраїнської Спілки.

7. Вибори до рад відбуваються через безпосереднє, рівне, потайне, загальне голосування.

8. Звіти (отчеты) з доходів, видатків та бюджетів оголошуються.

96. Редакція всяких громадянських актів та удержання реєстрів належиться виключно до права громад.

ФІНАНСИ

97. Датки на користь Всеукраїнської Спілки можуть бути установлені тільки земською радою.

Датки на користь громади можуть бути установлені тільки радою громадською.

98. Датки на користь Всеукраїнської Спілки мусять бути голосовані щорічно. Закони, які їх установляють, мають силу тільки на один рік, коли не будуть поновлені.

99. Ніхто не може мати привілеїв від податків.

100. Поза установлені законом податки ніхто не може вимагати від громадян ніяких даток ані на користь Всеукраїнської Спілки, ані землі, ані громади.

101. Щороку законодатні хати визначають розмір видатків і голосують бюджет.

102. Усі доходи й усі видатки мають бути заведені до бюджету й до звіту.

103. Для перевірення звіту хата представників призначає контролерів на речинець, визначений законом. Закон же визначає їх права й обов’язки.

ВІЙСЬКОВА СИЛА

104. Всеукраїнська Спілка не має постійного війська.

105. Кожна громада має свою міліцію.

106. Сила й організація міліції, а також спосіб відбування вправ, права й обов’язки міліціонерів установляються окремим законом, який має силу тільки на один рік, коли не буде поновлений.

107. Мобілізація міліції може бути зроблена тільки на підставі закону.

ЗАГАЛЬНІ УСТАНОВИ

108. Український народ присвоює собі кольори: блакитний та жовтий.

109. Місто Київ є столицею Всеукраїнської Спілки, де перебуває президент і обидві хати.

110. Ніяка клятва не може бути встановлена без окремого закону, який і визначає її формулу.

111. Усякий чужинець, що перебуває на території України, користується протекцією законів українських щодо його особи та майна.

112. Ніяка постанова, ніякий закон не єсть обов’язковий, коли він не оголошений у формі, законом установленій.

113. Основний закон не може бути спинений ані в суцільності, ані в частці.

ПЕРЕГЛЯД ОСНОВНОГО ЗАКОНУ

114. Законодатна власть може виголосити, що годиться переглянути якийсь артикул основного закону.

Після такої заяви обидві хати суть розв’ язані силою самого закону і скликаються нові хати на підставі закону.

115. Нові законодатні хати постановляють, чи потрібно змінити зазначені артикули.

116. Законодатні хати не можуть ані проектувати зміну, ані ухвалювати її, коли в засіданні немає двох третин усіх членів хати. В рівній мірі тільки зміна, ухвалена двома третинами членів, є законна.

ДОДАТКОВІ УСТАНОВИ

117. Чужинці, що оселилися на Вкраїні за десять років до оголошення і заведення цього основного закону, уважаються, коли вони жили безупинно, нарівні з природними українцями, але ці права вони придбають тільки тоді, коли подадуть у протязі 6 місяців заяву про своє бажання скористуватись благом цього закону і не раніш, як через рік по заведенні цього закону. Це зголошення може мати місце тільки в тій громаді, де вони жили.

118. Всеукраїнський народний конгрес, який має установити цей основний закон, ухвалює також окремі закони:

1. Закон про працю.

2. Закон про пресу.

3. Закон про суд присяжних.

4. Закон про фінанси.

5. Закон про організацію судову.

6. Закон про одвічальність міністрів і інших урядників.

7. Закон про нагороду грошову представників і урядників.

8. Військовий закон.

9. Закони карні та цивільні.

10. Закон про шкільну освіту.

Відповідь

До наших прихильників не раз звертались люди з запитами, як «вступити» до нашої партії?

Для тих, хто не може мати з нами безпосередніх зносин, ми й даємо сю відповідь.

Ми хочемо, щоб громадське життя людей улаштувалось на оцих основах:

1. Національна самостійність всіх народів як окремих культурних організмів.

Увага. Домагаємося сього через те, що всякі мішані суспільства, де сходяться дві або й більше націй, стають незабаром полем лютої боротьби за культурну перевагу, а засобами боротьби уживаються всякі політичні, національні та економічні утиски, вимірені проти слабших народів, як се доводять приклади навіть таких «свобідних» країн, як Франція або Північноамериканські Злучені Штати. Республіканський устрій сих країв не може забезпечити фактичної культурної рівності, напр[иклад], французів і провансальців у Франції або білих, чорних та червоних людей в Америці, а через се дедалі ніби рівні та ніби свобідні люди все більш діляться на нижчі та вищі нації так само, як в сучасних суспільствах діляться на нижчі та вищі верстви суспільства. Кожен нарід, який би він малий не був, має право на самостійне існування на своїй території, а націям, як жидівська, що не мають своєї власної території, вона мусить бути дана (Палестина чи інше порожнє місце), чого жиди й самі добиваються. Національна територія се також селитьба, як і приватна господа, і ніхто не може силоміць без дозволу хазяїна увійти туди.

2. Добробутна (економічна) рівність між людьми без різниці їх полу чи зросту.

Увага. Ми домагаємось сього через те, що без добробутної рівності усякі роди свободи й рівності перед судом і перед державою існують тільки на папері, як се, справді, можна бачити на прикладах найпоступовіших республік: Північноамериканських Злучених Штатів, Швейцарії та Франції.

3. Знесення визиску (експлуатації) людини людиною, суспільством, державою.

Увага. Без сього ні рівність між людьми, ні свобода в суспільстві не можуть здійснитися. В суспільстві, де панує праця «наймитів», навіть при дво-

годинному робочому дні і з прийняттям наймита до участі в доходах, наймит довіку залежатиме від наймателя, чи буде тим наймателем окрема людина, чи громада, чи суспільство, чи держава.

4. Обернення на суспільну власність землі з усіма її багатствами, що на ній і в ній.

Увага. Се потрібно через те, що сучасний суспільно-громадський устрій з його привілеями для маючих, з економічним, державним та розумовим поневоленням народу — власне й заснований на частковому (приватному) володінні (посіданні) переліченими добрами.

5. Громадське виховання молоді і рівноправне свобідне життя для калік, хворих та старих.

6. Рівність людей різних полів та зростів в свобідному користуванні всіма вироблюючими, ученими та артистичними громадськими установами та закладами.

7. Рівноправна участь кожного, хто хоче, в справах як місцевих, так громадських, як і загальних.

Ми працюємо, щоб сі основи, які ми уважаємо справедливими, були переведені в життя нашим народом, себто, щоб нарід схотів і зміг се зробити свідомо і з власної волі.

Кожна людина, яка поділяє наші думки, може належати до нашої партії. Та ж людина, що працює над переведенням їх в життя, вже й належить до нашої партії. Кожна людина, що знайде собі однодумців і зробить з ними товариське згромадження під прапором «самостійної України», вже заснувала партійну спілку. Кожна «спілка» є цілком вільна, самостійна і не підлягає з примусу ніякому «центральному комітетові». Між нею та іншими спілками «самостійної України» немає інших зв’язків, крім зв’язку, заснованого на підставі однаковості думок і цілей, відки випливає й однаковість діяльності.

В основу нашої партійної організації ми кладемо самодіяльність людини. На нашу думку, всяка централізація гальмує розвит і розцвіт нових ідей. Суспільна організація, замість того, щоб перешкоджати розвитові ідей, мусить, навпаки, пильнувати, щоб викликати їх. Тільки особистий призвід (ініціатива) може забезпечити успіх повстання і переробити сучасний громадсько-суспільний лад.

Кожна людина мусить пам’ятати, що коли вона нічого не робитиме, то й ніхто не робитиме в агітаційнім напрямі. Порятунку і навіть гасла до повстання треба дожидати не від якогось «центрального комітету», а від власної енергії та повнодушності кожного українця. Всі оці «головні», «центральні» та «закордонні» комітети тільки сваряться та інтригують між собою, а в дійсності виявляють із себе ту саму бюрократичну організацію, яка хоче все передбачити, все зробити; яка хоче панувати над однодумцями і яка вкінці не дає можливості розвиватись місцевим силам.

Таким чином самостійні згромадження спілки однодумих людей, з’єднані між собою спільним ідеалом «самостійної України», як ми її розуміємо, се й єсть форма нашої партійної організації.

Але який спосіб ми уважаємо за найкращий, щоб утворити повстання?

Розвит людського достоїнства, піднесення морального рівня, розвит у людини незалежності та гордості, які примушують людину не скорятись перед чужою сваволею, пручатися проти всякого поневолення, повставати проти всього, що їй здається помилкою або нісенітницею.

Ми зовсім не одурюємо себе, ніби — при звичайній ході речей — можна сьогодні улаштувати повстання. Ні, бо повстання (революція) йде за розви-том (еволюцією). Минули вже ті часи, коли народним трибунам щастило запалювати юрбу своїми промовами і користуватись нею для знесення власті. Коли ми говоримо про повстання, ми передбачаємо довгий час приготування до нього.

Усяка боротьба проти установленої власті чужинців, проти сучасного суспільного устрою, чи буде се боротьба нападу, чи оборони, чи буде мета її осягнена без нехтування закону й чи з нехтуванням його — аби тільки ся боротьба мала на оці знівечення якоїсь несправедливості, знехтування якогось забобону, така боротьба допомагає повстанню і йде попереду, ніж вибухне останнє побідоносне повстання. Ся попередня боротьба навчає цілий нарід зрозуміти спільну мету, привчає його солідарізувати свої сили в ім’я повного визволення. Розуміється, часткові, дрібні повстання неминучі і безперечно потрібні. Кожнедрібне повстання — се ще один перейдений щабель до свободи, але кожне дрібне повстання мусить свідомо і виразно голосити ідеал «самостійної України». Без сього, без такої свідомості користь повстання нівечиться в дуже значній мірі. Повстання уявляється нам як довгий ряд бійок та баталій з одного боку з пануючими народами та їх властями, а з другого боку — з усякими капіталістами, де побіди і побиття чергуються раз у раз, але де невпинно твориться рух вперед!

Поміж іншими засобами ми уважаємо дуже корисним страйк-змову, чи той страйк має на оці присилувати пана платити більшу ціну за робітний день, чи зменшити орендну платню, чи й зовсім віддати селянам землю. Сей страйк мусить обхопити найширші околиці, і коли він стане всеукраїнським, тоді повстання буде тільки останнім кінечним його чином.

Заразом з страйком, який по самій природі своїй не єсть сумирний, мусить розвинутись більше смілива та рішуча діяльність, направлювана проти тих окремих людей, що наводять на село жандармів, солдатів, козаків і т. д., які б’ють, рубають і стріляють нас. Такими людьми суть шпиги, урядники, поліцаї, а часто пани або й попи. Проти таких людей ми мусимо оборонятись з усієї сили, і ті люди так чи інакше мають виїхати з нашої околиці або й зовсім зникнути...

Одним з дуже важних способів боротьби уважаємо, щоб ми ніколи і ні при яких нагодах не зверталися до наставленого чужинцями начальства, як старшини, станові, ісправники, губернатори, ні до правительствених судів. Усі спори та сварки мають розв’язувати й рішати виборні з-поміж нас самих шановні люди, чи сваримось ми за зроблену шкоду, чи й за право на землю, чи ґрунт. Хто не шануватиме свого власного суду, хто звернеться до власті, хто накличе на своїх людей правительствених посіпак, того треба бойкотувати, себто перервати з ним усякі зносини і робити йому шкоду. Хай ніхто до його ані заговорить, ані «здоров» скаже. Хай той зрадник буде нам зовсім чужий, хай тікає з нашої околиці, бо той чоловік гірший від злодія. А заразом з цим усім треба помалу готувати й добувати собі оружжя, ховаючи його від начальства до слушного часу. Силою шаблі та рушниці панують над нами начальство та пани. Отже, тільки шаблі та рушниці вони й бояться, тільки силу й шанують. За неслухнянство вони вбивають нас, маючи в руках оруж-жя. Треба проти сили вжити силу ж. Коли увесь нарід український зрозуміє се, коли по всій Україні зав’яжуться спілки та згромадження людей, коли в руках кожного українця буде шабля й рушниця, тоді ми скинемо навіки пано-вання чужинців, тоді нам не страшно цілого світу, бо нас 30 міліонів українців.

Потрібно тільки, щоб кожен українець пам’ятав, що він бореться за увесь нарід український, що навіть найменша його праця, зложена з працею других, зробить велику силу, але що ті тільки засоби суть добрі, які ведуть до здійснення «самостійної України». Ті ж способи, які до сього не йдуть, суть злі і мусять бути відкинені, як шкідливі для народної свободи й щастя.

Самостійна Україна. — 1905. — Ч. 1. — Вересень.

Уваги

В V-ій книжці «Літературно-наукового вісника» за сей рік з’явилася стаття д. Лозинського, присвячена критиці нашої партії. Ми так звикли до грубої, безпідставної лайки деяких наших доморослих політиків, які всюди і завжди, безпосередньо й «через пространство» ширять беззубу ненависть до УНП, що, попросту кажучи, ми не знаємо, як і дякувати д. Ло-зинському за його поважну статтю. Статті в «Ділі» та статті д. Лозинського — се зовсім новий серйозний жанр в політичній критиці, яка має служити правді і яку ми щиро вітаємо.

Сі уваги уважаємо обов’язком подати, бо вони доторкаються важних фактів.

Переслідуючи діла УНП, д. Лозинський каже, ніби наша партія поповнила динамітовий замах на пам’ятник Пушкіну у Харкові. Оголошуємо тут раз назавжди, що се неправда. Д. Лозинський не одвічальний за сю неправду, бо він подає джерело її. В ч. 265 «Діла» за 1904 рік дописувач з Києва каже, що се вчинила УНП і навіть цитує прокламацію, випущену з сієї нагоди. Та прокламація, підписана організацією «Оборона України», зовсім ані словом не згадує про УНП, і сього не міг не бачити дописувач «Діла», через те єсть він попросту безсовісний брехун, коли не провокатор, бо, очевидно, він мав у руках цитовану ним прокламацію. На щастя, ми не знаємо його імені, бо мусили б інакше подати його до публічної інфамії.

Але вернімось до речі. Д. Лозинський, подавши зміст видань УНП і зазначивши, що не все для нього вже ясне у програмі УНП, робить потім декілька своїх власних посилок і виводів та твердить, що ідеалом УНП є державна самостійна Україна в капіталістичнім устрої. Значну частину своєї статті присвячує він потім доказам, що такий ідеал зі становища соціального питання є антипоступовий, реакційний.

Може, й справді були якісь неясності в наших виданнях, хоч ми й хотіли говорити ясно, але д. Лозинський, на нашу думку, з більшим правом міг би прийти з наших публікацій до цілком противної думки. Ми зовсім годимось з д. Лозинським, що капіталістична самостійна Україна не була б ніяким поступом для українського народу, і раз назавжди заявляємо, що нашим ідеалом є соціалістичний лад, але зовсім не такий, як його собі уявляють панове з РУП або соціал-демократи з їх централістичною всеїдною державою. Може, вже се перше ч[исло] нашої часописі ближче пояснить наші думки, і в усякім разі наша часопись присвячена власне для тієї цілі.

На сьому ми могли би й закінчити наші уваги, але є дуже цікаві подробиці в аргументації д. Лозинського, на які хочемо відповісти. Як відомо, УНП уважає, що «соціальна справа незалежної нації — се її свята справа, соціальна справа поневоленої нації лежить в руках пануючої нації і то її пануючих клас». На думку д. Лозинського, УНП тут «зовсім розминається з правдою» (вислів, по правді кажучи, до ідеології не відповідний!). На жаль, д. Л[озин-ський] не дає в сій точці ніякої аргументації, а лиш висловлює свій страх, «чи не повстала би зараз коаліція всіх інших держав, аби покарати бунтівників і привернути повалений пролетаріатом якоїсь держави через соціальну революцію божий і людський порядок»? Се нас зовсім не лякає, як знов і не пересвідчує в тому, що соціальна справа єсть справою інтернаціональною, як не злякало се французів, в громадсько-політичної історії котрих, здається, добуває д. Лозинський свою гадку! Та же й під той час хіба не голосили (коли вже брати аналогії!) французи, що справа громадсько-політичної свободи є справою всесвітньою («права людини й громадянина» на тім повстали) і хіба не хотіли вони сього силоміць накинути іншим народам? А врешті, хіба Франція віддавна не користується політичною свободою, яка до Австрії дійшла тільки почасти, а Росія ще й досі перебуває у рабстві? Отже, можливо і цілком натурально, що одна країна, один нарід заведе вже соціалістичний лад, а інші ще переживатимуть капіталістичний, бо еволюція не всюди однакова, а соціальна революція не єсть справою одного вибуху.

З повним натиском через те ми й твердимо, що взагалі робітник пануючої нації краще живе, ніж поневоленої, і часто на кошт робітника поневоленої нації. Се не є наша фантазія, як сьміється д. Лозинський, а сумний факт. Щоб не ходити далеко за доказами, просимо розгорнути ту ж саму V кн. ЛНВ і перед статтею д. Л[озинського] знайти статтю д. Петрушевича: «Робітницькі організації в Англії». Стаття та кінчиться сими словами: «...англійський робітник має власну муровану хату на поверх, освітлену газом або електричним світлом, із водопроводом, диванами, порядними меблями і нерідко фортеп’яном, ... має щодня м’ясо і пиво, на неділю чвертку телятини, а на Різдво індика, ... може дати дітям солідну освіту і запевнити їм будуччи-ну». А в тій самій Англії робітник ірландець живе в хліві і не має навіть досить картоплі, щоб задовольнити голод!.. Ніколи не бачить м’яса!.. (O’Konnor: History at the Irich people. O’Brien: «Parlamentary History at the Irich land question» і інші. Див. Справу укр[аїнської] інтелігенції). Кажучи, що до усунення національного гніту не треба аж державної самостійності, д. Л[озинський] наводить приклад Швейцарії в таких словах: «УНП не посміла доторкнутися сего класичного приміру», де в одній державі живуть три народності, а мають однакові права. Звертаємо увагу д. Лозинського, що Швейцарія не єсть одноцільною державою, а має стільки дрібних однонаціональних держав, скільки кантонів, яких є федеративною спілкою. Отже, Швейцарія не тільки не класичний, а взагалі ніякий приклад для нашого питання. Крім того, по тих кантонах, де населення є мішане (німецьке та французьке з італійським), дасться зазначити хоч не голосну на цілий світ, бо дрібну, але все ж виразну національну боротьбу та конкуренцію за впливи...

Нарешті про ніби антисемітизм УНП — несправедливо закидує нам се д. Лозинський. Ми не більше виступаємо проти жидів, як і проти москалів, угрів, поляків і всіх, хто визискує й поневолює наш нарід. Ставимо жидів у рівні з іншими нашими гнобителями, і, значить, ніхто не може нам закидува-ти антисемітизм як расову або релігійну ворожнечу. Д. Л[озинський] ачей розуміє, через що ми хочемо скинути панування москалів, поляків, угрів і т. д.? З тих же самих причин хочемо скинути й панування жидів. Жиди на Вкраїні російській не тільки експлуататори, але ще й (гидко сказати!) моска-лізатори. Ні один освічений жид не хоче вміти по-українськи, усюди говорить по-російськи і навіть дивиться на український нарід як на нижчі істоти. Сього вже забагато. Усі оті «бундовці», що виросли на території українського народу, викохались на кошт українського селянина, страшно ворожі українському рухові і свої видання нелегальні друкують по-московськи, не почуваючись цілковито до обов’язку віддячитись довготерпеливому народові українському, що дав їм братерський притулок. Жиди поводяться на Вкраїні як на ворожій території, яку вони хочуть покорити під свою волю. Досить сього. Замість подати ліки, д. Лозинський радить нам зрозуміти причини, через що жиди такі немилосердні відносно нашого народу. Причина одна й та сама у всіх народів: національні асоціації (чи жидів, чи москалів, чи поляків) суть величезними факторами в житті людськості. Д. Лозинський каже нам, що «передові (!) люди додумались вже до нетериторіальної національної автономії». Се вчення ми мали нагоду пізнати і то у виданнях жидівського «Бунду». Але й ся теорія «передових людей» (шануємо більше теорії наукових людей.) тільки стверджує нашу думку про величезне значення національних асоціацій і коли примушує признати й жидів за націю, то й дає змогу просити їх дати спокій нашій території, яка їм не потрібна, щоб бути нацією, а яка нам дуже потрібна, щоб жити. Найсердечніше привітаємо жидів, коли вони покажуть, що суть прихильниками нашого народу, а не ворогами йому, бо ми боремось проти чужинців не тому, що вони чужинці, а тому, що вони експлуататори.

Самостійна Україна. — 1905. — Ч. 1. — Вересень.

З закордонної України

Ідейний овид свідомого українця не може спинятися на штучних запорах, що їх понаставлювали між поодинокими частинами української землі пануючі над українським народом держави.

Українська національна думка мусить обнімати всіх українців, де б вони не проживали, на всю Україну, без огляду на чужі, державні кордони. Досі твердого почуття національної єдності усіх українців на просторі усієї України від Карпатів до Кавказу — не дуже слідно. Воно ледве починає вироблюватися. Натомість чимало ще у нас провінціоналізму, свого роду локального чи там провінціонального українства: лівобережного, правобережного, галицького, буковинського і т. д. Наші люди замало ще українці, а забагато полтавці, кияни, галичани, буковинці і т. д. Великою нацією, і то нацією в справдішньому значенні сього слова, стануть українці лишень тоді, коли в кожному з нас до решти загине полтавський, галицький і т. д. провінціонал, а в цілому зродиться та зросте Всеукраїнець, якого думи і змагання обнімають усю Україну зарівно і неподільно, як нерозлучну і єдину цілість.

Як українські націонали і пропагатори ідеї самостійної України мусимо і бажаємо співділати оцьому процесові вироблювання із усяких українських провінціоналів однодушного і одноцільного типу вповні свідомого Україн-ця-Всеукраїнця. Одним із способів до сього послужить нам познайомлю-вання наших читачів із життям і відносинами усіх частин України в Європі, як і заєвропейських українських колоній. Через се скорше стане зроджуватися свідомість спільних інтересів у всіх українців різних земель, а за тим і борше поступатиме пропаганда наших національно-політичних ідеалів та борба за них стане одностайніша і більш суцільна.

Крім того, ознайомлювання наших читачів з життям інших частин України причиниться безперечно чимало до вироблення поглядів на відносини України до різних сусідніх націй, а вкінці не без користі і з огляду педагогічного даючи одній частині України живі приміри національного відродження, праці і організації у частини другої та спромогу користуватися досвідом кожної із частин України цілій Україні — всім свідомим українцям усіх земель України.

Із сими намірами відчиняємо нашу рубрику «З закордонної України».

Редакция.

[Відозва] Української Народної Партії число 5

Українці-робітники! По темних-темних підвалах, в барлозі з дірявими стінами або в халупчинах по краю городів — живете ви. Ви бу — дуєте величезні розкішні палаци й будинки, та не ви в їх живете, ви будуєте театри й увесь прилад до веселого проводу часу — тільки не для себе, ви будуєте залізниці, фабрики, заводи, але не на свою користь, ви виробляєте усі розкоші, що звуться комфортом — тільки не собі на вжиток, ви будуєте університети — та не ваші діти там вчаться... Хто ж оті щасливі, що на їх повинні ви робити, їм повинні годити, вгонобляти, шанувати їх химерні навіть потреби, робити їх життя веселим та щасливим? Хто вони, кому ви повинні бути слухняними рабами? То пани володарі фабрик, заводів, володарі всього, средств до життя, навіть життя вашого. Вони — пани виставляють з-поміж себе і зверхників війська, готового оружною силою, не гаючись карати вас, коли б ви, не схотівши бути їм покірними рабами, учинили страйк (стачка). Панство виставляє з-поміж себе судів, які судять «вовчим» судом вас. Поліція, земські і міські (городські) управи суть покірні слуги панів: усе це утворено й вигадано, щоб дужче вас держати в ярмі. Правительство, складаючись виключно з панів, через те доглядає і пильнує тільки панських інтересів. Цар — голова правительства є найбільший володар-власник: одна сота частина усієї землі в Росії належить йому, йому теж належиться багато фабрик, заводів, копалень золота й срібла. Таким чином, цар російський є перший поміщик та капіталіст у Росії, на його економіях, заводах та фабриках роблять десятки тисячів робітників-наймитів, що терплять нужду таку саму, як по фабриках та заводах інших капіталістів. Отже, в інтересах царя, бо він пан, поміщик і капіталіст, держати робітників у ярмі; се він і робить, і велить робити... Яким же чином сталася у нас на Україні ся неправда, що той, хто все виробляє, живе гірше собаки. Чи так воно одвіку було, і лиха доля без жалю віддала вас на довічне рабство та горе, чи се сталося в часи недавнього минулого?

Робітники-українці! Хіба ж ви не бачите, що і правительство, і голова його цар, і володарі великих обшарів землі, володарі фабрик та заводів, як все, що є панське на Україні, — чуже вам, чужі вам, чужої мови, чужої нації, чужинці вам.

250 років назад ваші батьки були членами вільного українського народу, що не знав над собою пана. Ваші батьки вибирали собі правительство вільними голосами; вибирали главу держави-президента, що звавсь гетьманом, і вибирали підручних йому губернаторів, що звались тоді полковниками, вибирали собі суддів. Тоді правительство ставилось і складалось по волі батьків ваших і через те мусило служити не своїм, а народним інтересам. Тоді правительство було не паном над вашими предками, а слугою їх, бо правило тільки з їхньої волі... То був славний, щасливий, хоч і недовгий, час... З далекої хмарної півночі насунились на Україну москалі, завоювали край наш, зрабували його, забрали усі багатства і стали володарями величезних обшарів землі. А потім і торгівля, і продукція перейшли до рук москалів; і тепер володарі земельні, володарі фабрик та заводів суть москалі та чужинці, а українці стали тільки робітниками по містах (городах) та мужиками (хлопами) по селах, які повинні робити на панів-москалів, бути їх покірними рабами. І правительство тепер не вибирається вільними голосами вашими, як колись було, а ставиться вашими панами зі свого середовища. І стало правительство з царем на чолі, чуже — не своє, ворог, а не друг, бо доглядає не ваші вигоди, а неволю вашу. Поки правительство складатиметься з панів ваших, що живуть з вашого поту й вашої праці, доти силуватиме і душитиме вас. Поки не подужаєте сього ворога, вічно будете рабами і ви, і діти ваші, житимете по темних, брудних підвалах, де панує голод та хвороби, де голод частий та звичайний гість. А панство, бережене правительством, житиме на ваш кошт в пишних замках та будинках, потопаючи в розкошах та насолоді.

Не звертаємось до тих робітників, що звикли до собачого життя, у кот — рих душа вже стратила образ і подобіє Боже, а звертаємось до тих, хто хоче жити по-людськи, хто не хоче бути рабом, а хоче хоч дітей своїх принаймні визволити з такої собачої долі.

Робітники-українці! Годі вже вам годувати на сало панів-чужинців. Чи не час уже нагадати їм, що й ви люди. Годі і сидіти склавши руки. Ніхто вас не порятує, тільки самі ви можете себе порятувати. Але що робити треба, щоб себе вирятувати? Шлях до свободи буде такий самий, яким ідуть робітники інших зневолених народів: чехів, тірольських італійців, німецьких поляків, ірландців тощо. Найперш усі робітники-українці поєднаються у спілки (союзи) з людей однакової професії, однакового заводу. Таким чином стануть організації ремісників: кравців, шевців, столярів тощо. Кожна з цих організацій матиме свою касу, яка набиратиметься з членських вкладів. Ці гроші йтимуть на потреби організації: на матеріальну запомогу членам під час страйків тощо. Потім, коли кожна з цих фахових (професіональних) організацій стане на твердий ґрунт, буде знову єднання усіх цих організацій в кожнім українськім місті (городі): Харкові, Києві, Одесі, Полтаві, Чернігові тощо. Се не значить, що замість старих організацій буде якась нова — ні, нова українська організація буде складатися з відпоручників (послів) від кожної організації професіональної. Таким чином ся нова організація — Робітницький український комітет — уже керуватиме всіма робітницькими справами в кожнім українськім місті: в Києві буде свій робітницький комітет, в Харкові свій і т.д. Потім цей прцес організування українців-робітників піде ще далі: вони утворять нову і вже останню організацію: ця організація складатиметься з відпоручників від робітницьких українських комітетів усіх міст. Ця остання організація кермуватиме робітницькими справами всієї України, усіх земель, оселених українським народом. Ся організація буде національною спілкою українців-робітників. Сила українців-робітників ростиме рівночасно з тим, як ростимуть їх організації та обхоплюватимуть усе більші та й більші райони на Україні. Аж тоді, коли всі організації українців-робітників злучаться в Єдину національну всеукраїнську робітницьку спілку, тоді настане кінець їх вікової недолі й горя.

Погляньмо, як ростиме вгору добробут українців-робітників, одночасно з тим, як їх організації робитимуться ширшими та більшими. Візьмемо першу фазу, коли робітники утворять спілки по професіях: себто, будуть уже організації заводчан, фабричних ремісників, шевців, кравців, друкарів, столярів тощо. По утворенні сих організацій і заведенні організаційних кас зараз робітники почнуть боротьбу зі своїми господарями-капіталістами за підвищення заробітної платні, почнуться страйки та бойкоти. Капіталіст, бачачи перед собою міцно з’єднаних робітників, мусить уступити. Капіталіст би найняв других робітників, але зорганізовані робітники учинять бойкот, себто не допустять їх до роботи: чи то добрим словом, чи то погрозою. При такім стані українці-робітники виграють справу доконче. Се перша вигода — вигода матеріальна. Але ся побіда піднесе їх дух угору і потягне за собою другу побіду. Далі. В кожнім українськім місті професіональні українські організації почнуть злучатися в одну організацію. Тоді капіталістові доведеться ще тяжче: одна, наприклад, організація кравців учиняє страйк, а другі організації їй допомагають грішми і силами, тут уже українські робітники тим паче виграють свою справу. Ще далі. — Усі робітницькі організації по всій Україні злучаться знов в одну величезну й могучу національну Спілку українських робітників; тоді вже робітники вказуватимуть не тільки капіталістові, але й правительству.

Що таке правительство? Правительство — се група людей, що керує (править) державою. Нині панують володарі фабрик, заводів і земельних великих ґрунтів, а через те правительство доглядає тільки інтереси панські. Коли ж українські робітники зорганізуються в могутню спілку, тоді вони присилують панство дати в правительстві місце і своїм відпоручникам. Отже, тоді правительство складатиметься з відпоручників від панів і від робітників. Сього вже досягли робітники німці, французи, англійці, чехи та інші. Чим більше вгору піде сила українських робітників, себто, чим більші й ширші будуть їх організації, тим більше відпоручників їх буде в правительстві. Нарешті, по-біда українських робітників над панством, яка станеться по утворенні Всеукраїнської національної спілки усіх робітницьких організацій і сільського й міського пролетаріату, побіда над панством зробить те, що правительство на Вкраїні складатиметься з послів від українських робочих мас.

Шляхом українців-робітників підуть і москалі-робітники на своїй території. Таким чином по довгій боротьбі з панством уся Вкраїна повернеться до рук українського пролетаріату, уся Москівщина до рук пролетарів москалів, Польща для поляків, і взагалі кожна нація посідатиме свою територію.

Дехто може спитати: а чом би не запрошувати до українських організацій робітників-москалів, що оселюють Україну по лівий берег Дніпра, або робітників-поляків, що осідають на Вкраїні правобережній. Так питають часом деякі робітники-українці, питають так, бо не розуміють, відки наближається лихо... Перш над усе москалі є чужинці в нашім краю; маючи над нашою Україною політичну перевагу і користаючись своєю силою, вони насувають на нашу землю, стають до конкуренції з нами, спочатку випихають українців з вигідних та інтелігентніших професій в невигідні та неінтелігентні, а потім і зовсім на брук (на вулицю). Москалі-робітники уже утворили із себе спілки, що дуже швидко ростуть в силі; спілки їх згодом будуть такі могутні, що загадуватимуть капіталістам не приймати до роботи на своїх фабриках та заводах робітників не з їх організацій; до того й капіталіст — сам москаль — охоче піде до згоди з робітниками однієї з ним нації. Се на лівобережній Україні. А на правобережній — ролю москалів відіграють поляки: поляк-робітник незгірше від москаля випихає скрізь по містах робітника-українця, а поляк-господар охоче сьому допомагає в сій справі. З цього випливає, що будуччина принесе Україні сувору й грізну боротьбу поміж робітницькими організаціями українськими, польськими та московськими. Як же почнеться на Вкраїні боротьба між організаціями московськими та українськими за право на роботу, тоді московські організації, щоб не загинути, звернуться до запомоги свого (московського) правительства, а правительство охоче, з радістю їм допоможе, бо московське правительство і москалі-робітни-ки мають спільні економічні інтереси. Таким чином, українці-робітники конче будуть випхнуті москалями з усіх професій, а надто з вигідних, і тоді, звичайно, голод і нужда, хвороби та смерть буде доля українців-робітників.

Коли по містах України: москалі по лівім березі Дніпра, а поляки по правім, — організуються попереду ніж українці, то усі фабрики, заводи й ремісництва вони монополізують, себто заберуть до власних рук і вже востаннє поділять Україну поміж себе. А неорганізований українець поповнить армію голодного «вовчого» пролетаріату (люмпен-пролетаріату) і буде рабом організованих робітників москалів та поляків..

В Німеччині, Англії, Франції і скрізь, де робітники добули собі право посилати своїх депутатів (відпоручників) до складу правительства, де робітник живе заможно, заробляє щоденно 3-5 карбованців, де робітники мають свої театри, бібліотеки, клуби і навіть свої університети, сі робітники — робітники організовані, що утворили в себе могутні спілки, а неорганізований робітник (вовчий пролетар) нічого сього не має: він живе по брудних барлогах, ходить в ярмі завжди голодний, бо півроку без роботи тиняється. Роботу на фабриках, заводах і все ремісництво забрали робітники зорганізовані. І рад би капіталіст взяти до своєї фабрики чи заводу робітників незорганізо-ваних, бо вони згоджуються на найменшу платню, аби тільки з голоду не здохнути — та ба: капіталіст боїться могутньої сили зорганізованих робітників, цієї ж сили боїться й «вовчий пролетар». «Вовчі пролетарі» тим тільки і живуть, що зорганізовані робітники за нікчемну платню часом дають їм роботу (Англія, Франція, Німеччина).

Українці-робітники! Зазирайте вперед, в будуччину і пильнуйте, щоб не попасти в своїм ріднім краю в ряди «вовчих пролетарів», в ряди «вовчих» робітників незорганізованих. Москалі на лівім березі Дніпра, а поляки на правім — усе підмовляють вас укупі та й вкупі з ними робити, а не утворювати своїх власних українських робітницьких організацій. Самі ж тихцем організуються все дужче й більше і готують вам погибель в будуччині. Те, що ми кажемо, не вигадка, а дійсна правда, страшна правда. Гляньте, наприклад, із життя Австрії, де живе частина нашого народу. По великих містах на всій Галицькій Україні вже нема робітників-українців: їх повипихали ро-бітники-поляки з усіх професій, українця ще знайдете хіба по селах. Те ж має бути і на Вкраїні російській, коли з боку українців-робітників не буде відпору. Уже й нині по всіх містах на Вкраїні зайди-москалі все більше й більше захоплюють працю по фабриках та заводах і ремісництво і випихають з цих професій українців; уже й тепер не рідко стрінути, що українець надармо шукає, де б йому заробити шматок чорного хліба, тимчасом як чужинці на плодючій Україні їдять білий хліб. Іміграція москалів все більше й більше заливає міста українські. А ми знаємо, яке велике політичне й культурне значення мають міста, бо в місті зосереджується і просвіта, і власть. Горе тій нації, яка стратить міста на своїй території. Як тяжко боротись нашим братам в Галичині особливо через те, що міста, де панує просвіта, в руках поляків. Поки ще не пізно, ми, українці, мусимо відстояти свої позиції по містах на Вкраїні. На території Польщі та Московщини хай робітницька справа буде в руках москалів та поляків: се потрібно і справедливо. Але на території України, де живе український нарід, хай робітницька справа належиться українцям, а не чужинцям.

Робітники-українці! З’єднайтесь тісно, міцно, плече до плеча, та не подавайтеся чужинцям в боротьбі. Адже пам’ятайте, що в побіді щастя ваше і дітей ваших і щастя цілої Вкраїни.

УНП.

З архіву А. Жука.

Робітницька справа в програмі Української Народної Партії

I. Робітницький рух в Германії

Робітницький рух нині вступив в нову фазу свого розвою: він став із космополітичного національним.

Недавно ще лунав поклик: робітники усіх країн, єднайтесь! Германія перша почула сей поклик. На нього відгукнулися інші краї.

Справді, гірка була робітницька доля. Хоч кріпацтва правного уже і не було, але було кріпацтво, рабство економічне. Робітнику було вільно служити в того чи іншого капіталіста, але в дійсності від сього нічого не відмінилося; і той і другий капіталіст намагалися якомога більш виссати з робітників і зменшували платню, так що перехід від одного до другого є тільки переміна кайданів.

Безземельне селянство кинулося в міста шукати роботи, і наступила страшна конкуренція на право праці, а господарі капіталісти радіють та все понижують заробітну платню. Стало робітникам жити гірш собаки. Кожна жива істота хоче собі в біді запобігти: робітники бачать, що треба собі шукати порятунку, бо фабрики та заводи процвітають, а робітницьке життя все гіршає. І побачили німецькі робітники, що їх заїдає конкуренція одного з одним, що вони один одного топлять, згоджуючися на меншу та меншу платню.

Почали вони згоджуватися один з одним, почали гуртом вимагати від господарів вищої платні і ліпшого життя. Почалися страйки (стачки) за підвищення платні.

Та поперед німецькі робітники мало чого доброго від сього зазнавали: закони видає панство (земельне і грошове) і, розуміється, на користь собі, а не робітникам і взагалі нижчим верствам (класам). І через те робітників страшенно карали за страйки і за боротьбу по своїх панських законах. Та робітники сієї кари не злякались, але вишукували нові і нові засоби таки здолати своїх ворогів. Вони таємно почали збиратися, гуртувати свої сили; швидко весь край був вкритий такими організаціями з величезними капіталами у власних касах. І стала з них велика міліонна армія, що спроможна була встати по сигналу як один чоловік. Боротьба з ними стала неможлива.... І ось німці-робітники досягли свого: тепер їм ніхто не боронить учинити чи страйк для підвищення заробітної платні, чи зібратися де для обміркування своїх справ, чи виявити свої незадоволення правительству, чи заснувати каси для братерської запомоги, — ніхто і нічого їм не боронить, бо не може сього зробити. Нині вже вибирають німецькі робітники по всій Германії своїх представників в рейхстаг (державна рада), де ухвалюють нові закони, і в міські ради, себто вони мають політичні права однакові з представниками капіталу і земельної власності.

Хоч поки що не робітники заправляють Германією, але з кожним роком їх заступників в рейхстазі більшає і вплив їх на вироблення законів також більшає.

Ось як виглядають відносини спілок робітничих до свого капіталіста-гос-подаря.

1. Спілка робітнича монополізує працю на фабриці та заводі, забороняє господареві приймати інших, що до спілки не належать, погрозою страйків і інш.

2. Погрозою страйків робітничі спілки підняли зарібну платню до надзвичайної висоти.

3. Справами фабрики чи заводу дуже часто заправляють представники від робітників (спілок) вкупі з представниками властителів.

4. Коли справи фабрики чи заводу йдуть добре, то і робітники вимагають підвищення платні, в іншім разі згоджуються на пониження платні, коли без сього довелось би зачинити фабрику.

Але се тільки маленька частка того, що досягли німецькі робітники. Їх спілки на свій кошт позаводили крамниці для власного вжитку і на продаж, спілкові аптеки, фабрики, в яких дохід ділиться поміж робітниками.

Про їх добре життя свідчать їх робітницькі клуби міліонового кошту; в сих клубах робітники збираються для обміркувань своїх справ і для розваги. В сих клубах — чудові бібліотеки і прилади до веселого марнування часу.

Коли ще додамо, що робітники уже там на свої гроші починають будувати народні університети для своїх дітей, то побачимо, оскільки вони справді досягли добробуту.

Правда, не дурно все се досталося; багато робітників загинуло в боротьбі за ліпшу долю.

Справді хороше життя робітників в Германії.

Але запитаєм: чи дійсно усім робітникам в Германії живеться добре? А чи нема в тій самій Германії робітників, для яких життя цілковите горе?

Згадаємо, що в Германії окрім німців існують ще завойовані поляки в Познані. Чи таке ж життя і польських робітників, як німецьких?

Зробимо невеличку вимітку із видання УНП ч. 2^[269] про становище поляків у німецькій державі.

1. Законом дозволяється карати різками сільських робітників і прислугу поляків без права оскарження, коли кари учинено «справедливо».

2. Закон присуджує робітника дослужити по контракту, хоч там робітнику грозить смерть.

3. Школи, світоч для людей вільної нації — є місце катування дітей польських. Поляки мусять посилати дітей своїх до німецької школи, де учи-телі-німці немилосердно б’ють їх до занівечення на смерть. Доказом є маса судових процесів.

4. Все, що скрізь у Германії дозволяється, у Познані заборонено, і в дійсності конституція гарантує тільки німців.

5. Правительство з німців, що насунули в Познань після її завойовання, все там заказує: намагається зупинить право зборів, кас, спілок, свободи слова і друку; — всі сі слова — пусті звуки для поляків в Познані.

«Школи польські і університети закриті, і нарід польський іде все нижче і нижче в темряву. Наука, що колись високо тримала там свій прапор, нині не існує», — додає сумно кореспондент газети «Сєв. Кур ’єр»².

Остатні часи німці уже кинули ховатися у машкару, що ніби вони хочуть зробити поляків німцями для того, щоби приєднати їх до великої німецької цивілізації. Нині вони кажуть одверто: «Се край наш, се наша земля, завойована кров’ю батьків наших, так хай же вона дійсно буде наша! Все зробимо, ні перед чим не зупинимося, аби досягти цієї мети».

І вони дійсно ні перед чим не зупиняються. Державна рада їх призначує 250 міліонів марок на знівечення поляків в Познані. «Хай хоч пуста буде земля, аби наша», — висловився гостро та щиро Вільгельм ІІ. Німецького імператора і його земляки щиро підтримують в сьому бажанні. Вони зібрали сотки міліонів, щоб скупити польські землі, і всі сили покладають, щоб зубожити край і викоренити його стародавніх тубільців-поляків. В Познані німці будують фабрики, заводи, але там нема місця полякам-робітникам; їх ніде не приймають, їх усюди виганяють; увесь службовий персонал на кожній фабриці, де підприємець німець — німецький. І німець-робітник в Познані раює, а поляк-робітник має гірку долю.

Коли проект германізації Познані проходив в рейхстагу, хто подав голос проти проекту? Може, скажете, німецькі робітники? Адже їх в райхстагу досить! Може, вони боронили інтереси нещасних робітників і селян польських?

«Нема правди більш абсолютної, як та, що кожен дбає за свої інтереси», — казав Спенсер.

І справді, чого треба німцям-робітникам? Їм у польській Познані забезпечується добре життя, і само правительство не дає конкурувати з ними польським робітникам.

І вийшло те, що нині в Германії, в тій Германії, в якій колись залунав поклик: «Пролетарі усіх країн, єднайтеся!» — нині не почуєш його. Німець-робітник ненавидить робітника-поляка, бунтаря, а сей останній платить йому

² Познань, 22 цвітня 1900 р.

тим самим. Глумом, іронією, поганим жартом нині здається поляку-робітнику в Познані сей колись гарний поклик: робітники усіх країн, єднайтеся. Ідеалом польських робітників є не єднатися з німцями, а одірвати свій край од Германії, утворити свою державу вільну, самостійну, незалежну, демократичну, бо тільки в своїй державі можна поводитися і лаштуватися по своїй уподобі.

Але той самий поляк, що є такий упосліджений у Германії і через те викликає наше до себе спочуття — той самий поляк у Г аличині, де він належить до пануючої нації, так само поводиться з робітником-українцем, як німець із робітником-поляком у Познані. Поляки закладають на кошт українського люду фабрики та заводи, а не приймають ні до управи, ні до роботи на них українських пролетарів. Навіть польським хлопам ближчий той пан поляк, що його визискує, ніж українські хлопи, з якими вони в однаковій біді живуть. Се яскраво далося взнаки при остатніх галицьких страйках сього 1902 року.

ІІ. Еволюція робітничого руху в Англії

Візьмемо найкультурнішу із західних держав — Англію і розглянемо стан життя робітників-англічан. Те, що було оповідано про німецьких робітників, можемо з далеко більшим правом мовити про робітників-англічан, тільки остатні живуть вдвічі краще від німців. Але англічани пануюча нація, і не диво, що навіть самий нижчий стан її живе добре. Але як живуть другі народи зневолені, завойовані нею? Розглянемо наперед життя некультурних диких народів, що жиють під англійським пануванням.

Нема в історії другого народу, крім англічан, щоб так без жалю цілими масами викорінював сих нещасних. Тасманців знищено дощенту, а австралійці, новозеландці, індійці західні і багато інших доживають остатні дні.

Шлях англічан один: експропріація землі і загальна різанина, коли сих людей не можна вжити як робочий товар. В Новозеландії зайди-англічани уже встигли націоналізувати землю через парламент, отже, де подітися бідним маорі — тубільцям краю?

Погляньмо на індусів, людей давньої культури; хто не знає їх страждань! У індусів одібрана земля і податки остільки великі, що голод і чума безмежно над ними панує. Індуську пресу і літературу страшенно утискують, а надто останні роки. Той факт, що протягом остатніх 3-х-4-х літ умерло до 80-ти міліонів індусів від голоду, ліпше усяких доказів свідчить, як добре живеться індусам. І дійсно, англічани в Індії жиють як в раю, а індуси — як в пеклі. Там нема ніяких прав, окрім права сили; кожний англічанин-урядник є необмежений пан, проти котрого ні в суді, ні деінде немає захисту. Все індуське погорджується...

Як вам здається, де індус бачить своє щастя, чи в єднанні з англічанами, чи в загальнім їх вигнанні з рідного краю?

Згадаймо хоть тих найнещасніших людей в світі — ірландців. Зробім вимітку з видань УНП, ч. 2.

«Тубілець-ірландець жиє вкупі з свинями в землянках без вікон і дверей, без печей, ліжка і покривала. Одягається в рам’я і то напів, годується однією бараболею і то коли вродить! Голодна огневиця панує...»

Порівняйте ж тепер життя сих бідних з життям англічан-робітників! Хіба ж можна порівняти! Гарно живуть англійські робітники, а хіба вони протягають руку запомоги ірландцям? І хіба спадає їм на думку навіть слово мовити за ірландців? — Ні, робітник-англічанин зневажає ірландця, геньбає ним, і ірландець в його уяві бунтівливий старець, з яким давно вже час поквітува-тися рішуче. Ні одна газета не мовить жодного спочутливого слова за них, а люди науки, наприклад, історик Фруд, висловлював жаль, що англічани при завоюванні Ірландії зробили помилку і не вирізали усіх ірландців до решти.

Англійські робітники, поєднавшися у могутні спілки, бойкотують тих, що до їх спілок не належать і, певна річ, робітників інших націй, байдуже дивлячися, як безробітні конають на бруку.

Що лишилося ірландцям? Тільки за високу ренту брати панську, колись свою землю, жити в барлозі без вікон і дверей вкупі з свинями, одягатися в рам’я. А здобувший собі нині політичні права англійський робітник глумує і погоджує ірландця-раба і уже ні в якім разі не хоче мати з ним нічого спільного.

Як вам здається? Чи дуже хочеться робітникам ірландським і англійським єднатися і що б відповіли ірландці, коли б хто пораяв їм єднатися з англіча-нами! Ірландець ненавидить свого споконвічного ворога, пишливого англосакса, і своім ідеалом має одірватися від нього зовсім, повстати загалом, вигнати чужинців з рідного краю і, здобувши політичної незалежності, зажити власним життям. Життя мучениці Ірландії є завсігди боротьба, щочасне готування до повстання.

Але ворог дужий, сил мало... Англічани побуджують її з лютістю у сто разів більшою, як у дикого звіра, катують і катують бунтівливий край...

Нещасний край!

Остатні часи учинилися нові події, новий великий злочин могутньої англійської нації. Вільний хліборобний нарід — бури після трьохлітньої боротьби за свободу знесилів і поклав корогви під ноги ворогів. Англія придбала собі нового раба, що повинен робити тепер не для себе, не для своєї власної користі, а на свого пана — націю саксів.

Нові підданці Англії.

Хто ж хотів цієї війни? Хто їй сприяв, хто спочував і хто губив її з англійського суспільства? Як не диво нам, але дійсний факт те, що сю війну підпирали робітники-англічани.

Наведімо факти.

1. Після об’яви війни на виборах в державну раду нарід англійський послав туди ще більше прихильників війни.

2. Коли на конгресі робітницьких спілок делегат Уорд зробив внесок висловити правительству свою ганьбу за війну, вимагаючи її укінчення, величезна більшість голосів ухвалила лишити питання без дискусії. Річ в тім, що великий промисел англійський нині підупав.

Тепер уже німці з великим успіхом конкурують з англічанами. Багацько англійських фабрик позачинялося (м. Ковентрі). Треба англічанам здобувати нових ринків для своїх виробів. Щоб становище робітників було добре, треба, щоб промисел процвітав, а для сього останнього треба ринку для збування виробів промислових.

Таким ринком будуть завойовані краї Трансвааль і Оранжева республіка. Ось з приводу чого стояли робітники за війну. Але се, сказав ти б, причини економічні, що примушують англічан-робітників вкупі із іншими верствами англійського суспільства стояти за війну.

Друга причина іншого роду.

Нечуваний успіх Англії в міжнаціональній боротьбі зробив її першою морською державою — володарем морів, океанів. Її володіння по усіх краях світу, і маса поневолених народів складає їй під ноги незлічимі скарби. І на підставі сього величезного успіху у англічан всіх верстов суспільства запанувала думка, політична мрія, що тільки одній Англії належить панування над усім світом.

Наведімо факти.

«Національ Ревіев» (National Review) каже: Англія повинна бути першою серед інших націй і керувати усією людністю або відцуратися незалежності.

Професор Сцеллі (Scelly; 1895 р.) проповідував в Кембриджі своїм слухачам, що безмежне розширення є єдине з’ясування «рації» і єдиний фактор англійської історії, єдиний raison d’etre існування англійського народу.

Поети Troude i Rudyard Kippling в чудових поетичних творах малюють національну мрію англічан, коли вони пануватимуть над усім світом.

І ось з одного боку матеріальнийінтерес (питання шлунка), а з другого — захоплення цією політичною мрією примусило робітників подати голос за війну. Але все ж, бачите, сором одверто висловлятися за війну, бо ще недавно перед сим вони у своїх прокламаціях, відозвах перед усім світом виступали ворогами війни, проводаторами світового миру і любові.

Се супротиріччя між їх вчинком і словом наводить нас на думку, а чи не робилося се просто для того, щоб привабити до себе суспільні симпатії свойому ще тоді новому робітницькому рухові?..

Зараз усім стало ясно, що англічанин-робітник зовсім не хоче дати свободу зрабованим націям, а просто хоче примусити пануючі верстви своєї нації поділити з ним панування і гарне життя на чужий кошт.

ІІІ. Відносини між німецькими та чеськими робітниками

Може, читач, а надто неприхильний до націоналізму взагалі, подумає, що тільки в Англії та Германії робітники різних націй ворогують? Тоді розглянемо в Австрії відносини німців до чехів.

Року 1621 Чехія була завойована і зруйнована австріяками-німцями. Як і скрізь при таких умовах була по завоюванні земля чеська і добра розібрані, а самі чехи попали в неволю, рабство.

200 років пройшло з того часу, і здавалося, що чехи згинули національно на завсігди, обернулися на тупих нерозумних рабів, що тільки і знали обробляти безкраї лани своїх земельних володарів.

Та диво сталося на світі: почали чехи відживати, та так швидко, що увесь світ здивувався, і нині там кипить страшенна боротьба.

Успіх в цій боротьбі і надію визволення легко вже передбачити в недалекій будуччині. Головну ролю в сій боротьбі відграває в Чехах робітницький елемент.

Річ в тім, що Чехи самий промисловий край усієї Австрії: її цукроварні, броварні, копальні, гути, бавовняні фабрики заповняють своїми виробами усі ринки Австрії. Але весь сей промисел був майже цілком в руках німців та жидів, що удають з себе в Австрії німецько-австрійських патріотів, як в Росії вони звуть себе «русскими (московськими) патриотами», а між поляками — польськими патріотами. Увесь службовий персонал — майже виключно німці, усі робітники по змозі німці і тільки ті фахи, за які плата нікчемна, а праця тяжка і брудна, німці давали на долю чехів. Промисловість і благо промислу не чехам належали в Чехах.

І німець-робітник, живучи добре, не почуває своїм обов’язком заступати чеха-робітника; він не тільки не хоче поділити з ним вигоди, але не хоче і рівнятися з ним.

Для змалювання повної картини життя чехів додамо ще деякі факти.

У земельних володарів виключно — німців — увесь службовий персонал теж німецький.

Певна річ, адвокатство, лікарство і взагалі інтелігентні фахи належали німцям.

Коли німець бува змушений наймати чеську прислугу, то силує її віддати своїх дітей до німецької школи і взагалі розцуратися зі своєю національністю.

Що ж ми бачимо у Чехах? Бачимо, що усім чехам робітникам і селянам нема місця на життєвому бенкеті; чужинці-зайди захопили джерела існування, промисли і торгівлю і не дають участі в них чехам.

СМЕРТЬ ЕКОНОМІЧНА ІШЛА ДЛЯ НИХ ЗА ПОЛІТИЧНОЮ, ЩО СКОЇЛАСЯ В РОЦІ 1621.

І побачили чехи робітники та селяни смерть у вічі. Полохливі кинули свій нещасний край та розбіглися по усіх краях шукати ліпшої долі; і нема краю, де б не було чеха. Завзятіші кинулися на своїх ворогів, бо уже смерть віяла над ними крилом своїм.

Ще не пізно було... Вони себе вирятували; і стали промисел і торгівля переходити до рук чехів і робітник-чех дихнув вільніше після довгої тяжкої боротьби. Тільки вони стали навіки ворожі усьому німецькому, як німці усьому чеському. І тепер немає на світі найзавзятіших ворогів між собою, як робітники чеські і робітники німецькі. Ніколи не вступить робітник-німець до чеської спілки або навпаки — чех до німецької.

Обидві нації стали проти себе збройно, і найзавзятіша боротьба іде там, де стрічаються іменно робітники тих націй. Нічого спільного не хочуть мати між собою німці з чехами. І поки пануватимуть німці над чехами, доти поклик: «пролетарі усіх країв, єднайтеся» викликатиме у робітників обох націй тільки скажений сміх і ворогування.

Незвичайно навчає нас, українців, історія чехів, а надто часи її відродження.

* * *

І ось ми розглянули відносини робітників в Англії, Германії і Австрії і що ж бачимо?

Бачимо, що інтереси робітників націй пануючих і зневолених остільки супротилежні, що викликають ворожнечу і палку боротьбу. З боку пануючих націй утиски, з боку націй зрабованих, що не зможуть боронитися від утиску силою, панує безкрайня ненависть до своїх гнобителів.

І СЕ ВІДПОВІДАЄ ЗАКОНАМ ВИЩОЇ СПРАВЕДЛИВОСТІ. Поки одна нація панує над другою, поки вона не дає жити їй вільним життям, поки одна висисає з другої усі соки і сили, доти неможливо бути ніякій згоді між членами сих двох націй, чи то будуть робітники чи селяни, чи хто інший.

Почуття власної шаноби примушує робітника зрабованої нації з огидою відвертатися від хоч абияких моральних зв’язків з членами пануючої нації, чи то буде робітник, чи хто інший, бо вони не визнають його прав. Почуття ненависті до утиску є цілком людське почуття, нормальне і доконечне.

Поки існує в житті насилля, доти повинна бути ненависть до насилля, що має метою це насилля знищити. Ненависть до насилля в житті є необхідна умова для запанування добра на світі. Той нарід, що не почуває ненависті до своїх гнобителів, стратив моральне чуття і уже не здатен обстоювати свої права між іншими народами; він повинен умерти, і не буде його ймення в книзі життя. Хто не борониться, на того нападають і пожирають. І розумний і справедливий той факт, що вимирають ті нації, що стратили почуття ненависті до своїх гнобителів. Таким чином людність вичищає себе від сміттєвого елементу, знищує гніздо морального розкладу. Зло треба ненавидіти, щоб боротися з ним і подужати його^[270].

Ця ідея дуже добра для пануючої верстви чи нації, якій ніхто не спроможен зробити зло, і дуже погана для зрабованої верстви чи народу, у якого вона одій-має право боронитися і вернуть пограбоване. Але дивно те, що сі моралісти зовсім несвідомо грають на користь нації, до котрої належать на підставі ще мало відомого національного інстинкту.

Але нехай пануюча нація виробляє свої закони моральності, а ми виголошуємо свої. Наш кодекс моралі не новий, бо уже не одну тисячу років назад висловив китайський філософ Конфуцій. «Коли ви платитимете за зло добром, то чим заплатите за добро? Платіть за зло справедливістю, а за добро добром».

І ось з’явилися в житті нові форми робітницького руху. Рух робітницький, а надто зневолених народів, став національним.

Робітники зневолених націй борються уже за право політичної незалежності на своїй власній території, добре розуміючи, що без цієї умови не можна здобути ні матеріальних інтересів, ні свободного духовного розвитку. Робітники зневолених народів вимагають і борються за право РІВНОЇ СВОБОДИ з усіма іншими націями. Чехи хочуть мати свою вільну незалежну Чехію, ірландці Ірландію, також словенці, хорвати, поляки і МИ УКРАЇНЦІ ХОЧЕМО МАТИ СВОЮ УКРАЇНУ, як німці мають свою незалежну Германію, англічани Англію, москалі Росію.

При сучасних обставинах, коли можна думати про братання робітників різних націй, то певно про братання націй зневолених. І ми виголошуємо новий поклик: «РОБІТНИКИ ЗНЕВОЛЕНИХ НАЦІЙ, ЄДНАЙТЕСЯ ДЛЯ СПІЛЬНОЇ БОРОТЬБИ ЗА СВОЇ НАЦІОНАЛЬНО-ПОЛІТИЧНІ, ДУХОВНІ І ЕКОНОМІЧНІ ІНТЕРЕСИ ПРОТИ ПАНУЮЧИХ НАЦІЙ ПІД УМОВОЮ ОБОПІЛЬНОГО ПРИЗНАННЯ СВОЇХ НАЦІОНАЛЬНИХ ПРАВ!». Бо ніколи ще в житті не було права без сили та й не буде.

ІV. Соціалізм пануючих націй

Той факт, що усі соціалістичні робітницькі партії пануючих націй мають у своїх програмах пункт ЗАГАЛЬНОГО УЗБРОЄННЯ ЛЮДЕЙ СВОЄЇ НАЦІЇ і сі ж самі програми не мають пункта, ясно і виразно висловленого, що кожна нація повинна бути НЕЗАЛЕЖНОЮ ВІЛЬНОЮ, а іноді навіть не чують його, сей факт багато вже каже розумній і свідомій в політиці людині.

Проти кого ж вони хочуть вживати зброю, і для чого вона потрібна буде в будуччині? Чого про се ще досі ніхто не запитав? Чи не проти тих націй, що до часу запанування демократії лишаться в неволі у пануючих? Демократія пануючої нації узброєна по вимогам самої нової техніки, вищої культури і єдності, — се страшна річ для поневоленої нації. З сих залізних лещат вирватися не можна буде, і тим націям, що до запанування демократії не визволяться, буде вічне ярмо, неволя і смерть.

Закон механіки каже: сила, яку може виявити машина, тим менша, чим більше внутрішнє тертя її частини. Також і сила нації тим менша, чим більше панує в ній ворожнеча і боротьба поміж верствами її суспільства. Ворожі відносини і боротьба верстов, наприклад, робітників і капіталістів, селян і земельних володарів — се теж внутрішнє тертя нації. Пануюча нація при сучасних обставинах сливе завсігди складається із різних верств. Тепер кожна незалежна нація прямує до повної демократизації.

Робітники і селяни (нижчі верстви) все більш і більш здобувають собі політичних прав, класові привілеї зникають, і тенденція очевидно простує до повної фактичної рівності.

Механіка знов каже: сила, котру може виявити машина, зменшується на силу, потрібну, щоб здолати внутрішнє тертя. Сила агрегату людей, нації теж в такій самій ступені залежить від більшої або меншої ступені класового антагонізму, що для національного організму є теж тертя внутрішнє. Коли справедливо, що абсолютно демократична держава не має внутрішнього тертя, то справедливо і те, що така держава має непереможну силу, яку ми зараз і уявити собі не можемо. Горе тій зневоленій нації, що дочекається панування демократизованої нації. Тоді панування буде належати усьому народу-завойовачу, а не окремим станам чи особам його. БУДЕ ДЕМОС-ПАН І ДЕМОС-РАБ.

Така уже психологія людей. Хто сам стражде, той спочуває стражданням інших, але зараз се спочуття зникає, як зникне страждання. Угри, як були ще в неволі у австрійських німців, рвалися допомагати полякам, що теж постали тоді проти німців за свою свободу. Але коли угри досягли своєї майже повної свободи, самі почали утискувати підвладні їм народи, як, напр., українців, словаків і інші. І дивно! В сім найбільше провинилася їх демократія.

Наведемо тут вимітку із історичного твору проф. Трачевського.

«Історія виявила небезпечний бік націоналізму взагалі. А саме демократи, що вважали лібералів за відсталих людей, самі зробилися Меттерніхами^[271] відносно немадярських народностей в Угорській державі, почали їх немилосердно мадяризувати і тим прищепили до себе велику їх ненависть».

Так і робітники пануючих націй: поки вони страждали, поки їх карали за страйки, боронили збори, робітники тих націй часом співчували народам поневоленим, але се почуття починає зменшуватися, як тільки вони вибороли собі ліпшу долю, і в наші часи се почуття у найбільш демократичних пануючих націй зникло.

Коли пануючі верстви не хочуть поділити життєві вигоди з нижчими верствами, бувши братами по крові, себто однієї нації, коли вони ворогують, незважаючи на спільну культуру, освіту і спільну душевну організацію, коли нижчі верстви досягають своїх прав тільки після довгої тяжкої кривавої боротьби з вищими верствами тієї ж нації, то тим більш тяжче зрабованій нації досягти свободи і більшої кари треба їй сподіватися від пануючої над нею, чужої по крові і культурі нації, що ужиє усі засоби, навіть самі страшні, щоб вгамувати націю-раба і знову підхилити її під ярмо для праці на свої потреби. Через те, поки ще в пануючих націях скрізь панує розладдя, ворожнеча і боротьба між різними суспільними верствами, то націям зрабованим ще є змога скористати з сього і вибитися на волю. Коли ж в ворожому таборі пануючої нації запанує тиша та згода, себто, коли по знищенні верств і привілеїв запанує демократія, тоді боротися буде зайво і непотрібно. Демократія високої національної культури, узброєна по вимогах вищої техніки, буде силою непереможною, і під її п’ятою нація-раб роздавлена буде цілком і на завсігди. Хто не міг визволитися, коли в таборі ворогів ішло незладдя, суперечка і боротьба, той тим більше не визволиться, коли в ворожому таборі запанує згода. І буде ймення тієї нації викреслено з книги життя.

V. Становище російських українців-робітників

Розглянемо становище українців, що живуть під москалями, і подивимося на сучасні відносини сих народів взагалі і робітників окремо. Те ж, що ми бачили в житті народів за кордоном, те саме ми спостерігаємо в житті українців. Нещастя нашої нації почалося з 1654 року, коли Україна з’єдналася у спілку, федерацію з московською державою. В сій спілці нарід український не зрікався своїх державних прав, права жити по своїй уподобі, себто права самопризначення. Та під часи лихоліття, що потім насунули, українці стратили свої національно-політичні права і стали рабами Москви. Як завсігди бува при завоюванню, переможці забрали ґрунти, добра вкупі з волею людською.

І почалося нове ненормальне хоробливе життя українського народу. Зрадникам, відступникам, Юдам рідного краю москалі щедро дарували титули та земельну посілість вкупі з людьми, а чесних патріотів України в кайданах гнали в тюрми та на Сибір. При таких ненормальних умовах чесний елемент українського народу повинен зникати, а мерзенний, ганебний множитися і випихати порядний.

Горе тому суспільству чи народу, у котрого найнеморальніші і наймер-зенніші члени мають більшу змогу винести і дати більше нащадку, як члени чесні і порядні! Тенденція простуватиме до повного знищення чесних людей, до повної деморалізації суспільства, деградації духовної і фізичної. Смерть — доля такого суспільства. Таке ми бачимо у нас після завоювання нашого краю Москвою.

Велика сила людей жила в багатстві одними ябедами та політичними доносами на дійсно чесних людей — патріотів України, а москалі щедро дарували їх і боронили їх від народної помсти. Протягом 250-літнього панування Москви сі зрадники дали ціле покоління хамів і попихачів московських.

Мерзенний, ганебний елемент в Україні одержав право невпинно ширитися і панувати. І почалася велика деморалізація. Боронити інтереси свого краю, честь і свободу своєї нації стало «нерозумним сепаратизмом». І все се буде ширитися тим далі і дужче, чим довше буде панування москалів. Це необхідна умова народного рабства взагалі.

Весь сей моральний розклад буде існувати доти, доки існуватимуть ненормальні умови; одсутність у народа політичної незалежності. Зневолена, закута в тяжкі кайдани лежить наша нація у ніг переможця москаля; ліпші діти її в неволі, в тюрмі...

Почав москаль порядкувати придбаним краєм, новим рабом своїм. Най-перш треба було перетяти усі засоби визволення для українського народу. Для сього треба було насамперед знищити джерело світла народного — національну школу — сей могутній засіб в конкуренційній міжнаціональній боротьбі за життя. І школи українські були позачиняні, професори і студенти розігнані. Трохи згодом набудував москаль свої школи, з своєю викладовою мовою. Для вироблення з українських дітей собі хамів і попихачів, в чому москалям помагали українські ренегати, напр., Феофан Прокопович, Степан Яворський і інші.

У вільного народу є своя національна школа, що виховує патріотів рідного краю, що раді життя віддіти за честь і славу його. У вільного народу школа розвиває духовну природу його дітей і будує підставу їх матеріального гаразду. У народу-раба — чужа школа, де діти його вчаться геньбати своїм краєм, своєю нацією, мовою і культурою і намагаються бути патріотами на-роду-переможця.

У народу-раба чужомовна школа, незрозуміла по мові, не відповідна психічній структурі даного етичного типу, не може сприяти розвитку духовного і матеріального гаразду.

І москаль досяг своєї мети: таки прищепив нашим дітям, вихованцям його шкіл, виключаючи небагатьох, ненависть і зневагу до всього українського. І зруйнована багата і давня українська культура!

Нарід український все швидше і швидше йде по сходах у темряву, а рівночасно зникає моральність і культурні форми життя.

Рівень культурного розвитку селянина понижчав остільки, що він уже не має слів для вислову розумінь хоч трохи абстрактних: свою мову він забуває, а чужої не навчився і лишився таким рабом без мови. І ми бачимо, що українці і їх гнобителі москалі та поляки поставлені в різні умови: одні, пануючі (москалі та поляки), мають усі засоби і змогу невпинно розвиватися, другий, зневолений, українці, без права розвиватися.

Хто одержить перевагу в економічній боротьбі? Ясно — нарід московський і нарід польський. Ми бачимо, що усі багатства і капітали України швидко переходять до рук москалів та поляків, що, як сарана, обсіли наш край — одні в Росії, другі в Австрії. Так галич злітається на труп...

І став земельний володар-москаль, фабрикант-москаль, крамар-москаль, усе москаль або поляк, а українець все нижче і нижче йде по сходах до ступені робочого товару. І стали українці, виключаючи небагатьох, складатися майже виключно із селян і робітників, та і в сій верстві зайняли останнє місце, яке лишилося не зайняте московськими або польськими робітниками. І робітники і селяни наші зубожені, здеморалізовані, без пошани до своєї національності.

Із того, що тут доведено, можна уже зробити деякі виводи відносно бу-дуччини українців. Москалі що часу, то з більшим успіхом конкурують з українцями на економічному полі; промисел і торгівля, а з ними і капітали все більш і більш гуртуються в руках москалів. Успіх взагалі надає пихи і погорди, і, очевидно, недалекий той час, коли москаль голосно скаже: «Було б нерозумно узяти у дітей хліб і кинути собакам; дбаймо тільки про своїх дітей». А робітники-москалі! Їх зараз утискує правительство і капіталізм. При сих обставинах взагалі можна сподіватися симпатій і співчуття до нас, нації раба, бо хто страждає, той здатен співчувати стражданням другого. Але і нині москалі-робітники не тільки не симпатизують нашим справедливим вимогам рівної свободи, але відносяться незвичайно вороже навіть до найменшого натяку про се. Можна уявити собі, чого нам можна буде сподіватися тоді, як москалі-робітники здобудуть собі політичні права; вони будуть відноситися до нас так, як нині німці, англічани і інші робітники пануючих націй відносяться до зневолених націй.

Ясно, що тоді сі спілки, що нині існують, збільшаться надзвичайно і матимуть непереможну економічну силу.

Сі спілки робітників-москалів будуть забороняти свойому господарю капіталісту приймати на свою фабрику чи завод робітників нашої нації погрозою страйків і взагалі, як се роблять нині англійські і німецькі робітники проти ірландців, чехів і інших.

І не буде українцям місця на банкеті життя: джерело існування — промисловість буде зачинено для них волею пануючої нації, котра сі джерела вжиє на свою користь. І тоді настане для українців смерть економічна, що завсіг-ди йде слідком за смертю політичною.

І сучасна доля ірландців буде долею українців. Українець буде жити в барлозі без вікон і дверей, без ліжка, печі і покривала вкупі з свинями в голоді і хворобах.

А москаль-робітник, утворивши величезні спілки, міцну підставу свого матеріального добробуту, купатиметься в розкошах, що дає цивілізація дужим світу сього.

Он яка доля жде українську націю! Вороги не сплять та дужче і дужче кують наші кайдани і тим зміцняють свої сили.

Поки ще не пізно, поки ще московські організації слабі і нечисленні, поки ще вони всю увагу покладають на здобуття собі політичної волі з-під п’яти самодержавія, а польські організації вибиваються з-під національного утиску, ми мусимо утворити свої організації для боротьби за свої права. Тільки національно-українська робітнича організація може вирятувати Україну від недолі, що вже насунулася і страшить смертю.

Українським робітникам, що вкупі з селянами становлять усю українську націю, нема жодної рації добиватися для Росії конституції. Се була б тільки зміна, але не полегша кайданів. Звичайно, коли б москалі добилися нарешті конституції для Росії, ми, українці, скористувалися би нею якнайповніше, але принести хоч одну жертву для осягнення російської конституції уважаємо шкідливим цвиндренням національних сил.

Усі сили, усю працю, усі жертви віддамо виключно на самостійну Україну. Українські робітники повинні мати на оці раз у раз повне вигнання з України чужинців і утворення своєї самостійної держави, бо на Україні, як ніде в світі, питання соціально-економічне є заразом питанням національним. Через те, що вищі верстви українського суспільства чужі: московські або польські чи угорські, а націю складають тільки селяни та робітники.

Отже, організування усіх українських робітників в одну національну армію з метою вигнання з України усіх зайд, хто б вони не були, і захоплення в свої руки усієї української промисловості, націоналізація її, чи шляхом права, чи шляхом примусу — се становить ціль Української народної партії в сфері робітницького питання, яка всюди і завсігди тримається сього правила: Україна з її добрами тільки для українців, а не для чужинців.

Таким чином, Українська народна партія хоче зорганізувати й приготувати частину українського народу, що стогне під неволею московською у Росії, до здійснення великого національного ідеалу: ЄДИНОЇ НЕРОЗДІЛЬНОЇ САМОСТІЙНОЇ ДЕМОКРАТИЧНОЇ УКРАЇНИ ОСВІЧЕНИХ РОБУЧИХ МАС, ДО ЗАСНУВАННЯ ТІЄЇ ВЕЛИКОЇ ДЕРЖАВИ НАЦІОНАЛЬНОЇ, У ЯКУ УВІЙДУТЬ УСІ ЧАСТИНИ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ.

Робітницька справа в програмі Української народної партії: Видання УНП. — Ч. 3. — Чернівці, 1902.

З архіву А. Жука.

Х заповідів УНП

І Одна, єдина, неподільна від Карпатів аж до Кавказу самостійна, вільна, демократична Україна — Республіка робочих людей — отсе національний всеукраїнський ідеал. Нехай кожна українська дитина тямить, що вона народилася на світ на те, щоб здійснити сей ідеал.

ІІ. Усі люди твої браття, але москалі, ляхи, угри, румуни та жиди — се вороги нашого народу, поки вони панують над нами і визискують нас.

ІІІ. Україна для українців! Отже, вигонь звідусіль з України чужинців-гнобителів.

ІV. Усюди і завсігди вживай української мови. Хай ні дружина твоя, ні діти твої не поганять твоєї господи мовою чужинців-гнобителів.

V. Шануй діячів рідного краю, ненавидь його ворогів, зневажай перевертнів-відступників, і добре буде цілому твому народові і тобі.

VI. Не вбивай Україну своєю байдужністю до всенародних інтересів.

VII. Не зробись ренегатом-відступником.

VIII. Не обкрадай власного народу, працюючи на ворогів України.

ІХ. Допомагай свому землякові поперед усіх. Держись купи.

Х. Не бери собі дружини з чужинців, бо твої діти будуть тобі ворогами; не приятелюй з ворогами нашого народу, бо ти додаєш їм сили й відваги; не накладай укупі з гнобителями нашими, бо зрадником будеш.

Справа української інтелігенції в програмі Української Народної Партії

Москалефільство української революційної інтелігенції

Ідеалізація ліберальних і демократичних революційних течій московського суспільства з боку української інтелігенції пхала її протягом останнього над 50-ліття в ці течії, де вона тонула цілковито для української нації. Майже до останнього 10-ліття, — до року 1896-1897.

Той факт, що до останнього часу революційна українська інтелігенція майже цілковито йшла до табору революціонерів-москалів, полишаючи справу організування свого власного народу за його економічні і політично-національні інтереси — відомий кождому.

Цей напрям називаємо москалефільством і період його панування — періодом москалефільства.

Усі ці Попки, Давиденки, Кибальчичі, Малинки, Стефановичі, Лизогуби і інші, їм же «ність числа», полягли головами за справу московського суспільства.

Їх шляхом йшла українська інтелігенція майже до 1896-1897 року, при-носячи великі і криваві жертви московському молоху. Тільки протягом останніх десяти років стали з’являтись революційні українські організації: УСДП, УСП і РУП.

Але і зараз значна доля української інтелігенції все йде битим шляхом своїх попередників; навіть деякі з українських організацій не відцурались загальноросійських політичних ідеалів, обмеживши свою діяльність територією українського народу, вони спинились на компромісі.

Москалефільство, ця страшенно смертна хороба для української нації, ще і досі значної сили.

Чим же пояснити москалефільство української революційної інтелігенції, що так безмежно панувало до останніх часів? Адже не вигоди матеріальні спонукують її йти до революційного московського табору, бо там її жде доля Малинки, Желябова, Попка, Давиденка та інших.

Ця інтелігенція досить ідеалістична і альтруїстична і хоче дійсно щастя скривдженим. Але чого ж вона йде до тих, які належать і дбають про щастя нації, яка заїдала і зараз заїдає націю українську?

Причини сього глибокі і кореняться в самому становищі української нації, в становищі безправого і безсилого раба. Рабство політичне і рабство економічне українців виховувало і виховує в них психологію рабства духовного.

Той, хто не може уявити собі існування української нації в стані незалежної державно, хто навіть не може припустити змоги цього хоч аби коли в будучині, кому ця думка смішна з приводу неможливості її виконання, бо він уявляє собі силу московської нації непереможною, той очевидно шукатиме ліпшої долі не в антагонізмі, а в згоді з «панами становища», з панами-пере-можцями, з москалями, і усі його пересвідчення і ідеали з залізною доконечністю вироблятимуться в напрямі москалефільства.

З другого боку, брак української національної преси, літератури, брак національної школи і необхідність учитися у школах московських і шукати відповіді на духовні запити життя в московській пресі і літературі мимоволі привчає українця дивитися на світ, на себе і на свій народ через «московську» призму, мимоволі витворює в його психологію духовного рабства московської думки, московської культури.

Єдина Всеросійська централістична конституція, що пропонують Моск[овська] демократія і ліберали — не є в інтересі українського народу

Суб’єкт української нації бачить, що москалі поділились на 2 ворожі табори: панство і демократію. Московська демократія, в боротьбі своїй з шляхетно-буржуазними класами, оточує себе авреолею боротьби за «рівність, свободу і братерство».

Брак політичного виховання не давав українському інтелігентові зрозуміти суті речі, головних і дійсних причин класового антагонізму, що розпочався в московській нації.

Він оптимістично мріяв, що московська демократія несе з собою свободу і щастя усім поневоленим народам російської держави, щиро і палко прилучався до неї, віддаючи свої інтелектуальні сили і життя своє на здійснення її ідеалів. Прилучався і загибав... Загибав без жадної користі для своєї нації.

І так тяглося довго, довго ...

Українська інтелігенція, маючи «науку» з московських джерел, довго задовольнялася голосними, хоч пустими, фразами московських лібералів і демократів і годилася цілковито з їх головним постулатом: що першою і головною умовою для поліпшення життя українців і інших недержавних націй Росії — є здобуття політичної свободи, яка ніби реалізується для всіх націй Росії у всеросійській конституції; українська інтелігенція не запитувала ані себе, ані інших, в яких формах свобода взагалі реалізується і в яких буде зреалізована на Україні при всеросійській централістичній конституції, і які гарантії, що свобода дійсно буде на Україні при тій-таки всеросійській конституції. Брак політичного досвіду родив оптимізм і легковірність. Критично віднестися до цієї справи перешкоджав оптимізм, великий ворог серйозних завдань.

Коли б наслідком конституційного устрою було збудження самосвідомості поневолених націй Росії, повищення їх культури і через це піднесення їх політичної сили, яка логічно спричиниться до об’єднання російських окраїн, заселених недержавними націями, то яка рація московській нації^[272] добиватися конституції? Адже московська нація добре розуміє ті вигоди, які вона має через своє панування: уся промисловість і торгівля української території в її руках, великі обшари земельної посілості, увесь уряд, фахи — теж її власність, упривілейоване становище на Україні теж належить москалям.

Зріст національної самосвідомості українців, що упосліджені соціально, буде зруйнуванням упривілейованого становища москалів на Україні.

Коли всеросійська конституція поведе до зросту національної української самосвідомості, то очевидно приведе до зруйнування добробуту москалів на Україні на користь широким, тепер упослідженим, робочим масам української нації. В такім разі, коли б всеросійська конституція дійсно вела до самосвідомості українську націю і була для сеї справи необхідною умовою, то москалям, а ще тим, що живуть на Україні, не було б ніякої рації добиватися такої конституції, а навпаки — була б повна рація душити її в самому початку.

Але проте ми бачимо, що московська нація добачує у всеросійській конституції здійснення своїх найголовніших завдань, добачує в ній запоруку ліпшої долі, бажаних вигод.

Чи, може, московська інтелігенція помиляється і йде в напрямі, прямо шкідливім інтересам своєї нації через брак дійсного розуміння фактів життя?

Чи, може, вона хоче принести в жертву свої інтереси, інтереси своєї нації поневоленим націям Росії, щоб загладити таким чином злочин своїх попередників?

А може, москалі дійсно кинули шлях розбишацтва і грабіжництва чужих країв, — свою історичну місію, і звертають на шлях альтруїзму?

Та до сих часів історія не має ні одного прикладу, ні одного факту неегоїстичного національного вчинку, і політична економія і соціологія поклали на підставі цього непохитну тезу: тільки інтереси кермують людністю. Може, москалі — єдиний, подиву вартий виїмок із усіх народів земної кулі?

Ні, московська інтелігенція добре розуміє свої інтереси і інтереси своєї нації і пильнує їх більше і ліпше, ніж то уявляє собі простуватий українець-інтелігент...

Дивлячися незасліпленими очима за кордон, на культурний Захід, на стан речей в Німеччині, Австрії, Англії, московська інтелігенція ясно бачить, що єдинодержавна конституція розв’язує руки ініціативи суспільства пануючої нації, розриває і руйнує усі перепони її діяльності, але щодо суспільної ініціативи поневолених народів, то певний конституційний устрій може ліпше спиняти її, ніж самодержавний устрій.

Московські освічені верстви добре бачать і знають, що в конституційній державі можна заборонити і національну пресу, і національну мову поневоленої нації в школі, суді і адміністрації і панувати над нею економічно і політично^[273].

Московські освічені верстви добре розуміють, що хоч конституція, можливо, і дасть яку дрібну вигоду поневоленій нації, то напевне їм, пануючим, дасть у сто раз більше.

Російський парламент, в якому москалі, завдяки своїй політичній і економічній силі, матимуть разючу більшість представників, буде так без контролі і без церемонії виробляти і прикладати до українців методи визиску і тримання в покорі, як і абсолютне сучасне правительство. Придивімся, як се діялося або й діється в інших краях і державах.

Північноамериканська федеративна республіка

Північноамериканська федеративна республіка складалася, як відомо, із потомків колоністів різних націй, що заселили Північну Америку протягом 400 років. Північноамериканська федеративна республіка, як відомо, є федерацією держав (штатів), незалежних щодо свого внутрішнього биту; проте надвірна політика, торгівля належать федеративному правительству, кон — гресові, який складається із «Палати депутатів» (парламент) і Сенату. До Палати депутатів шле кождий штат представників пропорціонально населенню, а до Сенату по 2 депутати.

Штати федеративної Північноамериканської] республіки складалися майже в межах національних. Іспанці заселили південні штати, німці Пенсільванію, Огайо і штати на північ від Огайо, найбільшу частину території запо-сіли янкі, потомки колоністів-англічан; янкі (це назвище дали англічанам індійці) складають дві третини населення федеративної Північноамериканської] республіки, і через те пануюча мова в ній — англійська. Ірландці склали штати здовж середньої Міссісіпі, французи — біля великих американських озер: Мечіґан і Ері.

Не треба думати, що в цій демократичній федеративній республіці панує дійсна свобода, що в ній нема утисків національних.

Не всі штати мають право посилати депутатів на конґрес з правом рішаючого голосу. Арізона, Юта, Оклагома, Нове Мехіко шлють депутатів на конгрес тільки з правом дорадчого голосу; це значить, що депутати цих країв тільки мають право слухати дебати депутатів з інших могучих штатів; зрозуміло, що вони не можуть обороняти інтересів своїх країв. Цим краям одібрано право на назву «штат», а дано назву територій, а «території» не мають ніяких виборчих прав на своїй землі: цілу адміністрацію з генерал-губернатором на чолі присилають із Нью-Йорка.

До країв, що не мають прав, належать і дві індійські території. Визиск цих країв чужинцями-янками так великий, що викликав загальне повстання індійців в 1891 році, повстання, яке скінчилося пролиттям моря крові індійців.

Сучасна федеративна республіка Північної Америки не утворилася на ґрунті добровільної згоди, а шляхом примусу, меча.

Сепаратизм в цій федеративній республіці почався 1863 року, року примусового приєднання переможцями північними штатами південних штатів.

Південні штати стояли за повну державну незалежність кождого штата, стояли за те, щоб постанови конгресу не були обов’язкові для кождого штата, а щоб кождий штат мав повну свободу виконувати чи не виконувати постанову загального конгресу. Проте північні штати, заселені переважно янками, хотіли повної централізації, хотіли утворення не спілки незалежних держав, а федеративної держави.

Боротьба федералістів-централістів з антифедералістами (південними) закінчилася війною (1861 до 1863) і перемогою північних штатів; південним штатам треба було покоритися силі меча.

Янкі одержали право, завдяки своїй чисельній перевазі, розпоряджатися в утвореній ними федеративній республіці-державі^[274].

Великий національний антагонізм в Америці тягнеться протягом усієї колонізації Америки. Але надто кривавий характер носив національний антагонізм між ірландцями і янками-англічанами. Історія колонізації Америки вся повна кривавих подій між цими двома націями, які перенесли і на територію Америки свою вікову взаємну ненависть і ворожнечу.

Романісти і письменники XIX віку черпали багато тем із кривавих подій в Америці між цими двома навіки ворожими націями.

В федеративній Півн[ічно] американській] республіці негрів і індійців незвичайно гноблять. Проти негрів засновано в [18]50-[18]60 роках тайні організації білих, які терором залякували негрів і тих, що їм спочували; ці тайні терористичні організації білих зникли на якийсь час, але незадовго знову почали своє існування і діяльність. Річ в тім, що негри незвичайно множаться, і тепер їх в федеративній Півн[ічно] американській] державі до 7 мільйонів.

В останні часи негри розпочали свій власний просвітній рух, мають свої школи і університет, почали організуватися в боротьбі за свої політично-расові права. Сім мільйонів зорганізованих негрів — це колосальна сила, і янкі розпочинають проти негрів політику тайного терору; білі раси (переважно янкі) розпочинають рішучу боротьбу проти чорної раси, щоб навіки позбутися тої чорної небезпеки.

Расовий і національний антагонізм не скінчився і тепер — а панує і тепер у федеративній республіці Північної Америки. Яскравою ілюстрацією цієї боротьби є той факт, що в американських містах кожда нація живе по окремих міських кварталах: н[а]пр[иклад,] є Нью-Йорк англійський, французький, німецький, жидівський і т.д.

Сепаратизм штатів на підставі ворожнечі між янками і німцями, між янками і ірландцями, між янками і іспанцями — це звичайна річ і тепер^[275].

Чехія

Чехія є провінцією Австрії, заселена поневоленим народом — чехами. Місцевими справами кермує місцевий чеський сойм (ляндтаґ), що має 242 членів; наслідком довгої боротьби після 1886 року чехи добилися в соймі більшості відносно німців, більшості, яка раніше належала німцям, нації пануючій, хоч вона і по числу далеко менша (37%).

110 депутатів шлють чехи до загальноавстрійської державної Ради (райх-срату), що кермує надвірною політикою, торгівлею, поштово-телеграфічною і монетною справою.

До 1840-1848 року культури у чехів не було. Чеська мова ледве чутна була по глухих селах і закутках, куди не встигла просунутися ще німецька культура і мова. Міста і торгові села чехів були цілковито онімечені, як у нас тепер на Україні помосковщені. Чеська мова була мужичою мовою, мовою темного забитого сільського, хліборобського пролетаріату.

В пору австрійських революцій в 1848 році, в котру німецько-австрійська буржуазія вибивалася з-під гніту і опіки самодержавно-деспотичного правительства, чехи через свою неосвіченість стали за правительство. В час небезпеки австрійське правительство багато наобіцяло чехам, і недосвідні ще в політиці некультурні чехи пойняли віри і пішли на піддур. Але вони швидко розчарувалися. Після 1847 року була утворена єдина всеавстрійська конституція, з єдиним всеавстрійським парламентом, при виборах до котрого правительство ужило всіх заходів, щоб попали там переважно німці.

Конституція 1848 року була вироблена під могучим впливом німецько-австрійської демократії.

Централізм німецької демократії дуже виразно проявлявся. Від цієї конституції тільки виграла німецька буржуазія і демократія, які захопили в свої руки мандати в австрійськім парламенті, а чехи, угри, хорвати та інші поневолені народи програли, бо Рада державна з перевагою німців і німецька бюрократія так само деспотично і самодержавно управляли ними, як і раніш управляв ними самодержавний австрійський цісар-деспот.

В 1849 році угри, замість того, щоб посилати своїх депутатів до всеавст-рійської Ради державної, розпочали повстання, бо добре бачили, що нема чого слати своїх депутатів на глум і потіху німців, які, складаючи разючу більшість в Раді, провалюватимуть проекти мадярських послів і доходів з Угорщини уживатимуть на свої потреби.

В німецькім суспільстві зараз же після повстання угрів запанувала реакція: під час національної небезпеки притихли самі запальні німецькі радикали і революціонери (як в Росії це сталося з московським суспільством в 1863 році під час повстання Польщі, коли ліберали і радикали москалі протягнули руку консерватистам задля боротьби за свої національно-московські інтереси).

Коли сепаратизм поневолених народів підніс свою голову, швидко розпочалася реакція в німецькім суспільстві: радикал братався з консерватис-том, щоб боротися вкупі за свої спільні національні інтереси, щоб приборкати свої поневолені народи-раби.

Повстання угрів придушено; в цій справі допомагали німцям москалі. Реакція в німецькім суспільстві дійшла до запровадження знову повного абсолютизму, до запровадження самодержавства в 1851 році.

Приборкавши підвладні народи, німецько-австрійське суспільство заспокоїлося. Знов підніс в йому голову лібералізм, радикалізм. Наслідком сього в 1861 році, головно під впливом німецької буржуазії і демократії, проголошено нову всеавстрійську конституцію з єдиним всеавстрійським парламентом, райхсратом. Творці конституції — німецьке ліберальне і демократичне суспільство — найбільш старалися про те, щоб статутом і статтями конституції якомога утруднити членам зневолених націй: уграм, чехам і іншим — доступ до райхсрату.

Щоб не поставити своїх послів у смішне становище у всеавстрійськім парламенті, де німецька більшість завжди повертала би усі справи на свою вигоду, і бачачи, що притомність їх, угорських послів, зовсім не вплине на політику австрійської держави, угри просто не післали туди депутатів.

З цих самих причин перестали з 1864 року посилати туди своїх депутатів і чехи.

Наслідок цієї політики такий, що 1867 року, під час неудачного для Австрії конфлікту з Пруссією, угри, користаючи із тяжкого становища Австрії, здобули для себе майже повну державну самостійність...

Це ще більше запалювало чехів і собі здобути таку ж долю. Вони вели собі далі політику угрів і не слали депутатів до Ради державної.

З 1871 року чехи не слали своїх депутатів не тільки до загальної державної Ради, але і до свого краєвого сойму, бо завдяки системі виборів (високий майновий ценз на право бути виборцем, права міст Чехії, заселених переважно німцями, та разючу відносну перевагу депутатських мандатів в соймі в порівнянні з селами, заселеними чехами, і інші виборчі махінації в користь пануючої німецької нації) в соймі німці складали більшість, хоч в Чехії їх всього 37%.

А така політика чехів була занадто неприємна для австрійсько-німецького правительства, бо як таки провадити щодо чеської землі закони, коли чехи у Раді державній не були при обміркуванні сього закону і через те мали право противитися запровадженню цих законів в своїй землі (що дійсно і було).

Тоді австрійське правительство виголосило в 1873 році прямі безпосередні вибори, щоб чехи кинули свою пасивну обструкцію, але чехи не піддалися і далі не послали депутатів до Ради державної.

Наконецьавстрійське правительство дало формально обіцянку на істотні реформи в Чехії (1879 р.), і чехи послали своїх депутатів до Ради державної, але під умовою, як тільки австрійське правительство не додержить свого слова, зараз знову почати пасивну обструкцію, не посилати депутатів ні до Ради державної, ні до сойму.

Австрійсько-німецькому конституційному правительству було нікуди дітись.

1880 року видано закон, яким чеська мова в значній мірі зрівнювалася в правах з німецькою.

В 1882 році в Празі дозволено заснувати чеський університет з чеською викладною мовою.

Року 1886 видано новий закон для виборів в інтересах чехів. Наслідком сего закону чеських депутатів стало більше у чеськім соймі, ніж німців (до Ради державної Чехія послала більше чеських депутатів).

Німці-колоністи звикли до господарювання в Чехії, і коли новий виборений чехами закон дав перевагу в чеськім соймі чехам, то німці заворушилися незвичайно і вийшли демонстративно із сойму (1886 року).

Тепер і німці в Чехії почали політику чехів: обструкцію; німців усієї Австрії незвичайно обурив факт політичної переваги чехів в Чехії в чеськім соймі (хоч це річ справедлива і доконечна в ріднім краю чехів, який вони майже цілковито заселяють).

Німці загрожували свойому правительству за його уступку вийти загалом із Ради державної, німецька преса накликала до рішучих засобів в боротьбі з чехами.

Але чеські часописи відповідали тим самим. Загорів страшний національний антагонізм. Старочеська партія за свої уступки німцям при виборах 1889 року була рішучо побита: тоді не вибрано ані одного старочеха. Посольські мандати запосіли молодочехи, які на своїм прапорі виписали: 1. Самостійна державна Чехія; 2. Загальне, тайне, безпосереднє голосування.

Розпалився національний антагонізм і ворожнеча. В 1892 році запроваджено в Празі виімковий стан облоги. Чеські часописи завішено.

Національний антагонізм чехів і німців досяг вищої ступені: німців лютить незвичайно культурне піднесення чеського народу і наряду з цим зріст його політичної сили: німці побачили, що їх панування в Чехії дуже загро-жене, і з’єдналися усі — консерватисти, ліберали і демократи — до боротьби проти чехів.

Славний німецький учений історик, Моммзен, надрукував в падолисті 1897 року брошуру до австрійських німців, в котрій накликає німців до рішучої боротьби з чехами.

Він називає чехів варварами, апостолами варварства, їх жадання жаданнями варварів, він каже в цій брошурці, що чеський череп недоступний для розуму і що йому зрозумілі тільки побої, штурханці.

Так пише німецький історик, славний історик. Він кинув свої архіви і науку, щоби обороняти німецький інтерес, німецьке упривілейоване становище у цілій австрійській державі, як тільки воно стало загрожене.

Сучасне політичне становище чехів має дуже мало утішного. В Чехії в соймі 242 люда; із сього числа 100 депутатів від магнатів-латифундиєрів, які переважно німці, 1 архієпископ, 3 єпископи, ректори чеського і німецького університету, 5 послів від торговельних палат (переважно німці, бо їм належить торгівля в Чехії); 62 депутатів від міст і 79 від сільських громад.

Як бачите, права чеського народу з усіх боків обкроєні. Німці запосіли переважно міста, забравши в свої руки промисловість і торгівлю (як москалі у нас на Українї), а чехи переважно живуть цілковитою масою по селах, як взагалі всі поневолені нації. Сільське населення, не вважаючи на свою разючу чисельну перевагу перед іншими верствами, має депутатів в два рази менше, ніж другі міські верстви і земельні володарі-маґнати.

Припустім, що Україна вкінці матиме таку саму автономію і такі права, як і тепер Чехія, то й придивімся, які то вигоди може дати така автономія українській нації. Нехай і український автономний парламент складатиметься, як і сучасний чеський, із 242 людей, із котрих 100 депутатів від маґнатів-латифундиєрів, 4 — від попівства, 2 — від університетів, 5 — від палат торговельних, 62 — від міст і 79 — від сільських громад.

Українська нація, що складається переважно із хліборобського пролетаріату, має в своїх руках села, 79 депутатів від сіл — це майже весь континґент, який можуть послати українці до українського автономного сойму. Але в дійсності сільський пролетаріат запозичений, залежний економічно від діди-ча-москаля, помосковленого ренеґата або якого іншого чужинця, певно посилатиме за своїх послів до автономного українського сойму дідичів — своїх соціальних і національних ворогів, як це тепер робиться і в Чехії, і в українській часті Г аличини. Коли до сього додамо, що при виборах адміністрація із чужинців-москалів буде робити утиск на вибори і приневолюватиме ук-раїнців-селян вибирати за своїх послів своїх ворогів, як це робиться в Чехії і в укр[аїнській] Г аличині (в останнім краї польський уряд при виборах уживав навіть зброї), то напевно українців-депутатів треба лічити ще менше.

Кожен може тепер легко собі уявити, що таке нікчемне число українських депутатів в автономнім українськім соймі потоне в числі депутатів від москалів і чужинців, котрі будуть і тоді повними господарями краю, як і тепер.

І так, коли б Україна мала права Чехії, становище її було б мало утішніше від сучасного.

Депутати-чехи тонуть у Раді державній в загальнім числі депутатів-німців, бо навіть їх рідний край, Чехія, через різні виборчі махінації шле туди депу-татів-німців.

Сучасна конституція в Австрії мало дає успішного. Із 425 членів Палата послів дає від маґнатів-латифундиєрів — 85, від міст — 118, від палат торговельних — 21, від селян — 129, а від робітників міських — 72.

Ця конституція утворена виключно в інтересах пануючої німецької нації. Поневолена нація, завжди випхана із міст (укр[аїнська] нація), лишається тільки в селах, та і то в стані в значній мірі вивлащеного хліборобського пролетаріату, який дуже легко усунути від виборів висотою майнового цензу для права виборів, що і робиться в Австрії, Німеччині, Великобританії, Франції і інших.

Сільське населення, яке складає в Австрії не менше 60% усього населення, має проте два рази менше місць депутатських, ніж інші пануючі верстви. Маючи на увазі те, що сільське населення Австрії складають в великій перевазі нації поневолені: чехи, українці, словінці і інші, ми бачимо, що обкроєні в представництві іменно нації поневолені.

Поневолені нації Австрії обкроєні в представництві своїх інтересів ще іншим робом.

Слов’яни:

На Галичину 1 депутат до Ради державної припадає на 79,178 чоловіка.

На Істрію 1 депутат на 64,692 чоловіка.

На Буковину 1 депутат на 62,297 чоловіка.

Німці:

На Австрію верхню 1 деп[утат] на 32,290 чоловіка.

На Зальцбург 1 депутат на 2,694 чоловіка.

Коментарі зайві.

При всеросійській конституції, яка, напевно, буде гірша, ніж австрійська, коли Україна не матиме автономічного сойму хоч на зразок чеського (а вона не матиме, коли його не виборе, як не має свого парламенту Прованс і Бретань — у Франції, Каталонія — в Іспанії, Познаньщина у Пруссії і інші, бо у їх не вистачило сил на боротьбу за свої права). Становище України мало відрізниться від сучасного: безправ’я буде і тоді, хоч і в іншій формі.

І так, при такій формі конституції, яка є в Австрії, українська нація матиме декілька десятків депутатських мандатів у всеросійськім парламенті, але це число, певна річ, не в силі обороняти інтереси української нації. Інтереси укр[аїнської] нації у всеросійськім парламенті не будуть представлені, а це однозначне з тим, що для укр[аїнської] нації ніяких конституційних гарантій не буде, що конституція буде тільки на користь москалям.

Не конституції всеросійської треба для української нації, а повної свободи в розпорядженні своєю долею, своїм добром, тієї повної свободи, якої ніщо не може дати, як тільки державно Самостійна Україна-Республіка^[276].

Угорщина

Угорщина здобула 1867 року повну внутрішню автономію: її зв’язок з Австрією — унія особиста, цісар австрійський є і королем угорським. Угор — щина не має тільки права вільних міжнародних зносин політичних і торговельних зносин.

Треба признати, що ця унія дуже вигідна для німців і не вигідна для мадяр, для котрих вона примусова.

Річ в тім, що по митовій умові спільне кордонне мито оберігає Австро-Угорщину від конкуренції фабрикантів із Німеччини, Франції, Англії і інш. Через це фабрична Австрія без конкурентів збуває свої фабричні вироби по високій ціні в Угорщину, а сама дістає відти продукти сільського господарства по розмірно низькій ціні. Взагалі зарібна плата міського робітника далеко вища плати робітника сільського, і через те фабричний продукт оцінюється розмірно вище, ніж сільський. Таким чином, Австрія в значній мірі живе на кошт Угорщини.

Угри могли б завести свою власну промисловість, щоб не платити за фабричні продукти німцям в Австрії, але це можливо тільки тоді, коли б угри відгородилися митовим кордоном від Австрії, щоб знищити конкуренцію фабрикатів австрійських; але це неможливо по умові 1867 року.

Все ж Угорщина самостійна щодо внутрішнього життя; вона має свій самостійний незалежний парламент: сойм в Будапешті.

Ставши майже незалежними, угри, колишні раби, почали гнобити свої поневолені нації, які вони встигли одірвати від Австрії: головно хорватів, сербів, румунів в Трансільванїї, українців і словаків.

По угорській конституції палата послів має 413 членів. Хорвати мають свій окремий сойм, який вони вибороли шляхом довгої боротьби. Але адміністрація в Хорватії в руках бана, котрого настановляє угорське правительство. Те ж саме правительство ставить також і трьох керманичів департаментів Хорватії.

Армія, флот, торговельне і морське право, фінансові і податкові питання лежать поза компетенцією хорватського сойму, а через те і хорватів, все є цілковито в руках угорського правительства.

По умові 1889 року хорватів з уграми 56% доходів з Хорватії іде до каси угорського королівства, до рук угорського правительства, а тільки 44% лишається на потреби хорватів.

40 депутатів із Хорватії має право брати участь в нарадах угорського ко — ролівського сойму, але що вони значать в масі 338 угрів?! Інтереси хорватського народу в угорськім соймі таким чином... не заступлені.

Хорватський міністер має право засідати в кабінеті угорських міністрів без портфелю (дорадчий голос). Офіціально це мотивується тим, що хорватський міністер засідає для захисту хорватських інтересів, а фактично він засідає для глуму над безсиллям хорватів.

Скрізь при виборах в Хорватії (як і в Г аличині проти українців поляки) угорське правительство уживає усіх сил, щоб наставити своїх кандидатів.

Угри признають офіціально хорватську мову в суді, школі і адміністрації в Хорватії, признають навіть хорватський національний прапор і герб, а проте немилосердно висисають хорватів, в дійсності безправних...

Демонстрації і розрухи в Хорватії проти угрів — це звичайна річ, як звичайна річ і виїмковий стан облоги, що завдають угри хорватам. Не даром хорват не може слухати спокійно угорської мови і бачити угра — культурного канібала.

Семигород (Трансільванія) заселений переважно румунами, а й почасти німцями-секлерами, теж п’є гірку долю під пануванням угрів. Йому відібрано право на місцевий сойм. До угорського державного сойму Семигород шле 75 депутатів, з котрих значна частина угри. Але, хоч би ці 75 депутатів були із румунів і німців, що вони могли би зробити проти над 300 угрів? Представництва інтересів Семигороду в дійсності немає в державнім угорськім соймі.

А не казати вже про утиск словаків і українців в Угорщині. Гноблення сих останніх дійшло до того, що сьогодні на Угорщині немає одного свідомого інтелігента українця. Ще два-три попи щось трохи знають, хто вони, зрештою все потонуло у мадярськім морі, змадярщилося^[277].

Можна багато подати фактів із життя народів Заходу: із життя іспанців, португальців, французів, англічан і інших, але ми цього не робимо, щоб занадто не нагромаджувати фактів і щоб не збільшувати занадто об’єму брошури.

Познаньщина

Ми в попередніх виданнях досить докладно оповідали про політичний стан Познаньщини в Пруссії.

Становище поляків в Познаньщині тяжче од становища поляків російських.

Хоч конституція прусська гарантує свободу друку, зборів, сумління, але de facto поляків то поминає.

Хто хоче докладніше про це довідатися, хай зазирне в польські познанські часописі. Там він побачить, що редактори польських часописів більш пробу-вають в тюрмі, як на Божім світі, що німці запихають до тюрми навіть дітей польських (гімназистів), наставляють ксьондзів-німців, котрі з амвони церковної проповідують германізацію.

Школи онімечені; поляки мусять віддавати дітей до німецьких шкіл.

Урядовство — в руках німців.

Збори розгонюються властію адміністративною (поліцією).

Для польських зборів забороняють винаймати залі.

На справу експропріації землі із рук поляків утворена «колонізаційна комісія», до розпорядження котрої пішло при заснуванні 100 мільйонів марок, в році 1898 призначено парламентом на ту ціль 200 мільйонів марок, а в 1902 році 200 мільйонів марок.

Чи, може, полякам треба звернутися до прусського парламенту зі скаргами на щоденне насилля над ними?

Поляки звертались. Почуємо, що їм одповідали. На скаргу про утиск польської мови канцлер Бюльов відповідає в парламенті:

«Держава прусська не перешкоджає полякам казати, як у них дзюб виріс».

На скаргу, аби в однім місті в загальнім шпиталі, котрий утримується із краєвих фондів лікарі розуміли по-польськи, німецький депутат відповів: «Адже ветеринарі лічать худобу, не розуміючися з нею»!

Чи після таких відповідей звертатись ще з новою скаргою?

Поодинокі чесні і шляхетні німецькі голоси в обороні поляків тонуть в загальнім шовіністичнім простуванні.

Danziger Neueste Nachrichten кажуть, що поляки в землях польських в прусській державі не можуть бути властителями земельними.

Дехто запитає, чи дійсно серед усіх верствів пануючих націй нема ані одної, котра б спочувала завданням поневолених націй, підпирала їх?

Одповімо на цей запит, як то звичайно робимо — фактами життя.

В р. 1903 відбувся з’їзд соціалістів німецьких в Дрездені. Про се пише «Kraj» (1903, 38):

Комітет партії соціал-демократів (німців) надаремно домагався від соціалістів польських, аби вони виключно стали на грунті класової боротьби: коли ж вони в цім нічого не досягли, комітет одібрав грошову запомогу польським соціалістичним часописям. Видавці звернулися до дрезденського з' їзду — але остатній признав рацію постанові комітету С. Д. партії (пруссько-німецької).

І так, по пересвідченні німецьких соціалістів, поляк-соціаліст мусить дивитися цілком байдужно, цілком індиферентно, як його рідний край, його народ і його самого гноблять, тиснуть чужинці, як усе найсвятіше і найдорожче для нього віддається на глум і знущання^[278].

Не існує і не може існувати спільної державної конституції для націй пануючої і поневоленої; не існує такої конституції, котра одночасно задовольняла би інтереси нації-пана і її нації-раба

Останніми часами життя поневолених народів конституційного Заходу стало щораз більше звертати на себе увагу українського інтелігента: він побачив, що і певний конституційний устрій в культурних державах гарантує інтереси тільки пануючої нації, а зовсім не гарантує інтересів поневоленої, навіть навпаки: свобода слова, друку, совісті, свобода зборів, кас, асоціацій, свобода научування — все це — пусті звуки для поневоленої нації в конституційній державі. І почали українці турбуватися про будучність своєї нації; почалися запити про гарантії конституційної свободи для українського народу.

Але тепер московські революційні і ліберальні верстви, а надто московська демократія, ставши великою силою, не бачачи самостійних українських організацій і не припускаючи їх можливості і через це не сподіваючися яко-го-небудь українського протесту, скинула машкару, що її носила до сього часу, і ясно і виразно відповіла «єдина, неділима Росія і єдина державна мова — московська в школі, суді і адміністрації».

Завдання московської демократії стали ясні: вона хоче загарбати в свої руки державну власть на всій території сучасної Росії і стати таким чином спадкоємцем власті шляхетної і буржуазної, але зовсім не хоче ділитися цією властю з демократіями недержавних націй Росії; вона негує права кождої нації російського поневолення на державну незалежність, драпіруючися для цього в лицемірну тогу «любові, єднання і братерства народів», називаючи націоналістів поневолених народів Росії ворогами «прогресу» і «загальнолюдського щастя», бо, бачте, вони хочуть роз’єднання. Велике лицемірство під формою єднати (на словах) народності для братерства і любові, а в дійсності — єднати їх силою рушниці і меча, примусом і насиллям для власного вжитку.

Коли московська демократія завоює собі державну власть в Росії, то вона пануватиме по всій території сучасної Росії. Тоді вона скине цілковито маш-кару «братерства і любові до усіх народів», машкару, якою вона приєднувала собі до сього часу симпатії поневолених націй Росії і притягала їх сили для осягнення свого ідеалу: монополізації політичної власті, ясно і одверто кине в очі поневолених націй свій шовіністичний пароль і програму, як це зробила вже демократія англійська, французька, німецька в Німеччині і Австрії, угорська і інші.

Приклади із життя народів Заходу навчили українську інтелігенцію, де шукати гарантії політичної свободи для України; вони навчили, що існує єдина в світі гарантія — то власна сила. Українська інтелігенція побачила, чого варті ті конституції чи який інший державний устрій, наслідком котрого український народ не матиме свойого війська для оборони своїх інтересів, а віддаватиме своїх дітей в солдати московському конституційному чи самодержавному правительству для власного його вжитку^[279] навіть проти батьків своїх; чого конституція варта, коли доходи з України підуть в руки всеросійського парламенту, в суті речі до рук москалів; коли школа, преса і література на Україні лишаться московські; коли суд і адміністрація на нашій землі будуть в руках чужинців-гнобителів на погибель нашу; коли всякий злочин, який учинить проти нас урядова і судова адміністрація, лишатиметься без кари, бо у всеросійськім парламенті, де пануватимуть москалі, вона не найде собі порятунку і захисту.

Всеросійський парламент буде силою, але не за, — а проти українців... Українці нарешті дорозумовалися дивитися не з погляду загальноросійського, а з погляду виключно українського: лишаючи другим націям, що живуть під московським пануванням, і самим москалям досягати своїх ідеалів по своїй уподобі, вони усю свою увагу обмежили виключно на політично-національні і економічно-соціальні ідеали свого краю і свого народу.

Ми привели факти із історичних подій народів Заходу для того, щоб знищити ілюзії української інтелігенції відносно конституцій на культурнім За-

Який там інтерес український? — Чи підбивати свойому ворогові — московській нації нові народи: добувати для неї нових рабів?

Треба московським промисловим районам збувати свої вироби в Манчжу-рію, Китай і на Схід взагалі, — треба московським промисловцям монополізувати торгівлю з Китаєм, зі Сходом — і того досить, щоб розпочати війну.

Мало москалям того великого обшару землі, якого вони не заселять ще протягом цілого століття, — треба ще нових і нових територій, нових і нових народів-рабів... Пожадливість не має меж.

І розходяться тепер на Україні тисячі безногих, безруких, ізстреляних, порубаних інвалідів, розходяться старцями на Україні, просячи милосердного подання.

Десятки тисяч українців полягло в далекій Манчжурії; звірі розносять їх кості і вітер піском засипає... а на Україні зруйноване господарство, вдови, сироти... плач... розпука невимовна.

Найстрашніша пошесть — не страшніша од панування чужинців...

Ході, щоб довести, що конституція гарна річ тільки для вільної нації в її власній самостійній державі. З другого боку, ми приводимо ці факти, щоб довести українському народу, що та конституція, яка так потрібна москалям і якої вони так добиваються, яка в їх інтересі, зовсім не потрібна українському народу, якому потрібна така конституція, котра може тільки розлютити москалів. Українському народові зовсім не цікаво і не інтересно перемінити форму неволі, а йому інтересно позбутися неволі. Москалі, користаючи із некультурності української нації, хочуть вжити її сил для досягнення такої конституції, яка москалям потрібна, яка в їх інтересах. Така конституція певне реалізується у всеросійськім парламенті, в якім москалі певні, що складатимуть більшість і господарюватимуть усією російською імперією, тільки панування московської шляхти заміниться пануванням московської буржуазії і демократії. Проте інтерес української нації пхатиме її до здобуття конституції принаймні в дусі Богданових статтів Переяславської конституції, пхатиме її до конституції, яка б дала Україні повну автономію повного розпорядження українськими доходами, своїм власним військом, яка б дала політичну власть на Україні в руки українського народу.

Проте цей напрям українського руху — рішуче ворожий усій московській нації, яка вживе усіх сил, щоб також безконтрольно господарювати на Україні, як господарює тепер...

Будуччина буде повна кривавих подій між московською і українською нацією, інтереси котрих рішуче противолежні, ніколи не будуть погоджені і не можуть бути погоджені.

Звернувшися до власного народу, з метою його організування для боротьби з гнобителями соціальними і національними, українська інтелігенція злякалася того страшного становища, в якому народ опинився завдяки її довгочасному москалефільству. Здеморалізований і зденаціоналізований український робітник майже на ³А випхнутий москалями із професій по містах української території, і незабаром його випхнуть зовсім. А проте український міський робітник, несвідомий свого становища, у котрого чужинці відбирають решту хліба, підпирає усі вимоги робітників-москалів. В той час, як москалі-робітники, насуваючи масами щороку на українські міста, організуються, здобуваючи собі економічну і політичну силу, український робітник лишився незорганізований, безсилий і зайняв місце на самім споді робітничої класи. Московський робітник стає аристократом відносно робітника українця, безсилого, незорганізованого, несвідомого, який, певна річ, не здатен боротися з своїм могучим конкурентом москалем. Безробітний елемент українських робітників щороку збільшується, але і незорганізований, несвідомий свого ворога, покірно гине на бруку.

Робітницька справа в містах України належить чужинцям. З монополізацією місько-української промисловості москалями міста українські (осередки просвіти і власті) стали фортецею, твердинею московського панування.

І гірка іронія опанувала українського інтелігента: він побачив, оскільки ворожа і шкідлива для його і для його народу була його москалефільська праця. Яка вигода українському робітникові і народові в тім, що на фабриках, заводах і робітнях буде скорочений робучий 8-годинний день і висока плата, коли праця на цих заводах і фабриках монополізована москалями?

А що сталося з селянином за той час, протягом котрого українська інтелігенція клала свої голови за московські права?

Конфіската українських ґрунтів ХУШ-го століття залишилася і після 1861 року, як треба було й сподіватись...

Зробимо статистичні вимітки для приватної земельної власності із офіціальних даних^[280] для українських губ[ерній].

Земельна власність в межах від:	0-50 десят[ин],	50-200,	200-500,	500-1000,	над 1000
% приватних землевласників в загальнім їх числі:	75,1	11,9	5,9	3,2	3,9
% площаді під кождою категорією земельн[ої] приватної власності відносно загальної площаді земельн[ої] приватної власності	3,6	6,2	9,6	11,4	69,2

По цим офіціальним даним бачимо, що площадь приватного земельного володіння в межах від (0-500) складає 3,6% усієї площаді приватно-земельного] володіння на Україні. В цій категорії приватно-зем[ельного] володіння, певне, треба шукати і селянсько-української приватної власності.

Яка колосальна площадь (усієї площаді приватно-зем[ельного] володіння) приватного володіння належить дворянству, почасти представникам капіталу.

Коли додамо, що колосальні обшари землі на Україні належать до «удільної землі», доходи з котрої ідуть на родину царя-чужинця, і належать до «казенної» землі, доходи з котрої, як і взагалі доходи з України, ідуть в російське державне «казначейство», а звідти розходяться по кишенях пануючих московських клас, що стоять у власті державної, то виводи стануть ще сумніші.

Яскравою ілюстрацією безземелля українського народу служить той факт, що 40% українського селянства живе тільки наймовою працею.

І 25% сільського населення лічиться цілком зайвим по визнанню міністерства скарбу (фінансів).

Земство на Україні є інституцією денного грабівництва. Дворяни з чужинців або змоскалізовані ренегати, посівши цілковито^[281] земства, накладають колосальні «налоги» на селян, так що останні завжди перед земством запозичені, — завжди невиплатні довжники.

Земство не менш руйнує добробут українських селян, ніж московське правительство, бо накладає на селян далеко більші налоги.

Дворянам, — земельним володарям, — важно щорічне пониження зарібної плати сільського робітника, і вони вживають всіх засобів, щоб зарібну плату понизити до можливого шіпішиш-у. Але найліпший засіб до сего — зруйнувати добробут селян, що земці-дворяни і роблять, побільшуючи щороку налоги на селян, незважаючи на те, що останні давно уже запозичені земству.

Дуже цікавий той факт, що недавно так скандально виявився. Московська преса («Новое время», «Южный край» і інші газети) в 1903 році оголосила, що земський уряд, складаючися із дворянства, дав собі право не збирати поземельних і інших податків з дворян-землевласників; доточалися факти, що деякі добродії дворяни не платять налогів по 15-20 літ, є і такі, що не платили від 1761 року, з часу початку земщини. (А проте податки з дворян нікчемні порівняно з селянськими).

Ці скандальні факти так широко рознеслися, що примусили міністра післа-ти циркуляри до земств, котрі повинні були признати, що факти, оголошені пресою, справедливі.

Як розграбляють земські каси, ті, що стоять біля неї (дворяни-чужинці), це відомо кожному. Форми грабування існують легальні і нелегальні. До легальних форм належать: роздача земських грошей дворянству в формі жалування за неіснуючу працю, в формі непотрібних посад з великим окладом, в формі непотрібних командировок, в формі всякого роду ссуд і т. д. Земства проводять дороги, будують мости там, де це вигідно і потрібно місцевому дворянству.

Деякі земства на Україні умудрилися по цілим повітам попроводити телефони на кошт селян (хоч останні не вживають і не користають з його), так що усі дворянські маєтки повіту зносяться між собою по телефону. Телефон — гарна річ взагалі, але зовсім не гарно те, що телефони будують не на вжиток селян, хоч і на кошт їх.

Але головна роля земства — його москалізаторська діяльність; тут воно проявляє надто уже велику енергію: будує школи з московською викладною мовою, утворює по українських селах бібліотеки московських книжок, підтримує грішми усі інші москалізаторські інституції, як, наприклад: «Общества грамотности» (в дійсності товариства москалів-інтелігентів для помос-ковлювання українського народу, як 8сйи1уегеіп в Чехії) і інші. Гроші, наздирані з українського народу, повертаються чужинцями проти його самого^[282].

Зарібна плата страшно упадає порівнюючи з недавно минулим (в деяких місцях упала, до 20 коп., як н[а] пр[иклад,] на Поділлі) і щороку зменшується рівнобічно з прогресивним економічним знесиллям українського продуцента, рівнобічно з його прогресивною пролетарізацією. Висота зарібної плати — вірний показник ступені економічного стану робучих мас. З цих даних ясно видно, що українські селяни складаються із хліборобного пролетаріату, який переважно живе наймовою працею. Для укр[аїнського] народу, що складається із хліборобного сільського пролетаріату, далеко важніше його правне становище. Яке ж його економічне і правне становище?

І правительство і земство, яке в суті речі є дворянською інституцією, ви-сисують, як можуть і що можуть, із українського хлібороба; при такім стані речей, при цілковитому безправ’ї українського сільського продуцента, який репрезентує собою майже всю українську націю, що він не надбає, усе тим або іншим шляхом перейде до рук економічно і політично пануючих верств московської нації. На сотки мільйонів карбованців хліба продукує українець-пролетар, але із цієї великанської цифри тільки нікчемну частину вертає собі в формі зарібної плати, а велика решта розходиться по кишенях економічно пануючого московського народу.

Чужинці — земельні властителі беруть собі великий процент за право монополії на землю: москаль-купець-скупщик користає із темного українського селянства, котрий, не знаючи ані риночних цін на хліб, а до того ще припертий до муру московським] правительством і земством за «податки», продає свій продукт^[283] за нікчемну ціну.

Московські промислові райони, взагалі нехліборобна промислова Московщина користає із такого гіркого становища українського народу: низька зарібна плата українського сільського робітника дає дешевий хліб для усієї промислової Московщини, навіть закордонні чужинці, що купують хліб, продукований на Україні, користають із низької зарібної плати українського сільського робітника. Проте вироби промислової Московщини, вироби московських фабрик і заводів, навіть кустарів, вироби, що їх купують українці-хлібороби, стоять на високій ціні, бо московське правительство забороняє закордонним фабрикатам йти в Росію і конкурувати з російською промисловістю, яка лежить цілковито в руках москалів.

Не диво, що українці-хлібороби останні роки хронічно голодують: щоби нагодувати таку масу чужинців, треба витратити багато енергії. Але останніми часами ми спостерігаємо, що енергії годувати таку ораву гнобителів у українського народу забракло: «платежная способность» його падає щороку більше і більше; запозиченість селян-хліборобів московському правительству і земству щороку збільшується і тепер досягла колосальної цифри. Правительство і земство, а надто останнє, зчинили ґвалт (куриця перестала нести золоті яйця). Економічне знесилля українського продуцента відбивається дуже зле на державнім бюджеті, а надто на бюджеті земств. Ці дві інституції почали проявляти до сільського українського продуцента крокодиляче спочування і симпатію: розпочалися лицемірні заходи над піднесенням економічного становища українців-хліборобів. Але пізно... Нелюдський визиск підірвав сили українського сільського хлібороба і його господарство. Він пролетаризується все більше і більше: життєві потреби зменшені до мінімуму і пішли ще нижче. Голод став хронічним, став нормальною умовою українця. Голодні бунти 1902 р. — є яркою його ілюстрацією. Ці голодні бунти мають тенденцію повторюватися все чаще, поки існуватимуть причини, що їх викликають. Звичайно, ми далекі од думки сподіватися іншого поведення з боку московського правительства і в загалі московського народу, бо де таки в світі дужчий і переможчий не користає і не кривдить зневоленого, слабшого? Але вкупі з тим ми, певна річ, далекі і від другої думки: без протесту і боротьби давати нашим ворогам висисати нас досхочу. Закон природи вимагає боротьби за життя... І ми виголошуємо її!

Придивимося до нашого хліборобного сільського пролетаріату: хіба ми бачимо свідому боротьбу його проти своїх визискувачів і поработителів? Го — лодні бунти — хіба то боротьба, а надто, коли вони під прапором царизму (1902 р.)? Ні! Здеморалізований, зденаціоналізований українець-селянин тихо і покірно умирає з голоду, як його вчать сього піп і москов[ська] школа, до якої він ходив хлопцем; він умирає не боронячися, бо не розуміє причини своїх страждань, причини своєї гибелі, що насувається більше і більше на його; а політичні мрії його усе літають біля царського трону, біля царя-чу-жинця, що ось колись звідти прийде їм так довго жадана земля, воля і щастя.

Страшне становище української нації, — але ці страшні наслідки стали головно через занедбання національної справи з боку української інтелігенції, головно через її москалефільство^[284].

Скільки треба праці, посвячення і героїзму для української інтелігенції, щоб надолужити занедбане, щоб загладити свій великий гріх, свою велику провину перед своїм народом!.. Зараз настали ці так довго очікувані часи, часи викуплення. Найліпші люди із української інтелігенції цілковито і виключно посвячують себе українсько-національній справі, себто справі українського сільського і міського пролетаріату: вони організують їх для економічної і політичної боротьби з їх соціальними і політичними панами, організують їх для боротьби за життя, свободу і щастя...

Факти життя доводять сільському і міському пролетаріатові, що щастя їх можливе тільки і стане реальним фактом тільки після конфіскати у чужинців української землі, після націоналізації її, після націоналізації промисловості на українській території, але все це стане тільки після знесення панування чужинців-москалів.

Історична минувшість українського народу

Усі нещастя, що до сього часу терпить український народ, від того, що він до останніх часів не поглядав на свою справу національно, а соціально: він не мав ідеалу самостійної України. Той факт, що великі принесені жертви і енергія, яку він витратив, вибиваючися з-під поляків протягом першої половини XVII віку, пропали марно, свідчить про це. Повстання 1648 року не носило в думках тодішньої більшості, а надто в думках організаторів повстання, національного характеру з метою здобуття національної незалежності, а мало характер переважно соціальний: народ український не був ворогом польському королеві і польському правительству, а польському шляхетству, панству; повставав не проти польського короля, а проти утисків польського панства, головно проти кріпацтва.

Український народ того часу хотів не національної незалежності, а соціальних полегшень. Коли ж наслідком боротьби з поляками українська нація здобула собі політичну незалежність, вона не оцінила останньої, оскільки вона важна для забезпеки її щастя і добробуту, вона змаловажила її і через те легко пішла на злуку з москалями.

Великі патріоти того часу: Богдан Хмельницький, Богун, Джерджалик, Виговський нічого не могли зробити проти загального руху українців до підданства московського... Колосальним напруженням сил ці патріоти зробили більш, ніж того можна було сподіватися від одиниць: вони із з’єднання з Москвою зробили державну спілку, поставили Україну на становище сучасної Угорщини, навіть більше, бо Угорщина не має права державних зносин, що їх мала тоді Україна.

Та чи розумів це тоді народ? Він на Переяславській раді кричав: «Волимо під царя московського!» Коментарі зайві.

Нечисленні патріоти, співборці Богданові за свободу України, з його смертю скінчили своє життя дуже зле... Одсутність національної свідомості і свідомості вигод від національної незалежності серед широких мас українського тогочасного суспільства причинилася дуже до швидкої страти цієї останньої. Старшина українська в своїм вузькім розумінні своїх інтересів зверталася до запомоги Москви в виконанні своїх цілей, а народ український, скинувши польське кріпацтво, уже мріяв, що самодержавний московський царизм порятує його від сваволі їх старшини, вгамує розладдя і суперечки, що дійсно панували тоді. — Не власними силами хотів він розв’язати домову справу, а силами чужинців — московського царя і його правительства.

Такі характерні для тієї епохи факти, що деякі полки українські, як, н[а]-пр[иклад,] Стародубський, прохали у московського правительства полковника із москалів, багато самі за себе кажуть.

Попівство українське, од простих попів до митрополитів, енергічно підтримувало москалефільські тенденції і було головним агітатором, організатором і підпирачем москалефільського руху, головно серед сільських верств українського суспільства. Вони (попи) не цуралися навіть доносів і дуже часто були політичними шпигами московського правительства на своїх братів по крові.

Гетьман, голова нації, намагався оперти свою власть не на своїм народі, а на ласці московського правительства, і ні трохи не соромився такого ганебного становища. Опираючися на силі чужого, московського, війська, гетьмани угнітали тих, на котрих повинні були опертися, догоджаючи їм, нижчим^[285]верствам українського народу, головно сільському хліборобові (Брюховець-кий, Многогрішний і інші); шляхом їх ішла старшина — державне урядов-ство українське (псевдодемократична політика Москви).

Національна погибіль стала доконечною, а українська держава, майже незалежна, перестала існувати; вона увійшла в державу московську, як завойована провінція. І покарані страшно Одвічною Волею усі верстви українського народу за його москалефільство. Українське попівство обернено в покірних рабів попівства московського (Святійший Синод), а потім їх стали заміняти попами-москалями. Українська старшина хоч і одержала «дворянство» за національну зраду, але становище сього дворянина нової формації було станом безголосного, безправого холопа не тільки перед московським, тепер уже російським, царем, але і перед його боярами.

Окрім того «нові дворяни» повинні були відсунутися від власті у своїм краї, яку захопили в свої руки москалі, що одержали на Україні більшу часть земельної посілості.

Але найбільш постраждали темні нижчі верстви українського народу — селяни — за своє несвідоме і нав’язане їм москалефільство: вони знову попали у невільництво, в кріпацтво. Можна собі уявити, як тяжко було їм вертатися в ярмо, з-під котрого вони тільки що визволилися. Але боротися було уже запізно: вони самі себе приборкали, — самі дали зав’язати собі світ (рік 1783).

І так, уся довголітня боротьба українського народу проти Польщі, вкінці його самовизволення, уся ця маса витраченої сили і енергії, маса пролитої крові, пішла в нівець і головно через недостачу національного ідеалу «Самостійної України» серед широкого загалу українського тогочасного суспільства. Тоді не розуміли головної умови національного життя: треба бути державно незалежною нацією, треба не бути рабом, треба бути паном себе і своєї долі, щоб лаштуватися в своїй державі, на своїй території, по своїй уподобі. Соціальна справа незалежної нації — є домова справа і розв ’язуєть-ся по волі і думках впливової більшості її. — Соціальна справа поневоленої нації не є її домовою справою, бо лежить цілковито в руках тої нації, що поневолила, і то в руках пануючої її класи. Вирвати свою соціальну справу із рук чужинців, забрати її у власні руки — се і є головний ідеал кожного поневоленого народу.

Події на Правобережній Україні 1768 року

Справа 1768 року теж була марною тратою національних сил і марним пролиттям української крові знов-таки через брак національно-політичного ідеалу серед повстанців і навіть серед їх проводирів. Це повстання, яке зветься в історії «гайдамацьким», відбулося в державі польській по правий бік Дніпра, було повстанням кріпаків проти польської земельної шляхти. Через те, що воно не мало ясної і визначної національно-політичної цілі, себто заснування великої незалежної української держави, а мало на меті завдання соціальне, себто знищення кріпацтва, то воно скінчилося нічим. Але головну ролю в погибелі цієї справи відіграло москалефільство: повстання робилося іменем російської цариці Катерини ІІ-ї; проводирі повстання запевняли український народ Правобережної України, що російська цариця їм спочуває і безперечно буде їх запомагати грішми, зброєю, військом — і цим погубили справу.

Коли повстання правобережних українців-кріпаків скінчилося повним успіхом, московське військо під командою генер[ала] Кречетникова прилучилося до українського під видом ніби запомоги проти поляків і, одержавши довір’я «простуватих» українців, зрадливо пов’язало та перерізало уночі сонних та перепитих українців і віддало головних повстанців полякам на великі муки. В числі їх був і великий патріот Гонта. Злучившися з головним керманичем повстання Залізняком, він скоро побачив повну погибіль цієї справи.

Залізняк, дуже свідомий чоловік щодо військових справ, був типовим гайдамакою, темним, несвідомим у політиці і абсолютно без ніяких ідеалів політичних і національних; по інтелекту він мало що вище стояв від тієї кріпацької маси, що його оточувала. Це кріпацтво, що повстало, було до краю обурене визиском польської шляхти, і воно мстилося на ній жорстоко: воно упивалося її кров’ю і грабівництвом панського добра. Відсутність думки про завтрашній день, про будуччину, яка взагалі характеризує низший інтелект, була причиною того, що повстанці, не турбуючися ні про що, проводили час у безпросипному пияцтві і ні про що не думали. Тяжкий стан в польськім кріпацтві приневолив їх до повстання, викликав ангела помсти за кривду, і повстанці тількимстилися на своїх гнобителях. Коли ж наслідком повстання уся країна перейшла фактично до їх рук, вони не знали що робити... і стояли під Уманем табором в бездіяльності і нерішучості. Одна тільки думка виринала у них наверх: чи не віддати завойованого краю в підданство московській цариці Катерині?..

Справою українською покористувалися москалі: 1768 р. правобережні українці відвоювали собі територію для того, щоб через 4 роки (1772) вона досталася москалям.

Страшна і тяжка була кара для повстанців і велика провина перед українським народом тих, що стояли на чолі повстання, а не могли дати йому дійсно потрібного інтересам українського народу напрямку.

Треба було бути дійсно сліпим на наочні факти, нічого не розуміти в політиці, щоб сподіватися чого доброго від московського правительства, а тим часом організатори повстання 1768 р. сподівалися. Події після Богдана ясно проявили тенденцію московської держави обернути Україну в московську провінцію, на зразок Казані, Астрахані і інших. В 1768 р. на лівому березі Дніпра, в Гетьманщині, російського підданства, кріпацтва ще тоді не було (його заведено року 1783, по указу Катерини II).

Можливо і навіть напевне, що повстанці-кріпаки правобережці, бачачи, що на Лівобережній Україні, що була під Москвою, немає кріпацтва, виясняли собі сей факт відсутності кріпацтва з’єднанням з московською державою; вони думали і сподівалися через політичне з’єднання свого краю з московською державою позбутися кріпацтва. Але це і свідчить про повний брак розуміння національної української справи в ті часи. Московська держава, як держава збудована на рабстві, з інститутом кріпацтва, повинна була в своїх інтересах, простуючи до одноманітності, утворити і в придбаній Україні інститут рабства-кріпацтва, обернувши її поперед із автономного краю в московську провінцію. Це і сталося трохи пізніше — через 15 років, в році 1783.

Яке велике значення провідної ідеї для нації!..

Усі страждання, що витерпіла і зараз терпить українська нація, пішли марно; усіма її численними повстаннями проти визиску спокористувалися чужі народи, в першій лінії москалі, завдяки одсутності провідної ідеї, провідної зорі, завдяки одсутності національної свідомості. Коли б широкий загал української нації з самого початку її повстань був перейнятий сучасним національно-українським ідеалом «самостійної демократичної України», вона осягнула б була давно усі свої національні і більшість соціальних завдань. Одсутність сього ідеалу у великої більшості українського народу плодить і зараз москалефільство в російській Україні, полонофільство і мос-калефільство в Галичині, мадярофільство в Угорщині. Москалефільство, полонофільство, угрофільство — це спочування ідеалам пануючої нації — москалям, уграм і полякам, що поділили між себе Україну; спочування тій або іншій класі цих націй — се прикладання усіх своїх інтелектуальних сил для їх здійснення, се занедбання і забуття інтересів своєї поневоленої нації.

Українці москалевофіли, угрофіли і полонофіли не розуміють ось чого: що усякий плюс для пануючої нації — є мінусом для поневоленої, бо дає перевагу першій над останньою, зміцнюючи її панування. Там, де існують нація-пан і нація-раб, — там нема спільних інтересів між ними.

Усякі вигоди для пануючих є невигодами для поневолених і навпаки. Інтерес пануючих завжди пильнуватиме, щоб джерела вигод поминали поневолених.

Ідеалізація ліберальних і революційно-демократичних рухів і течій пануючої нації не є з’явищем виключно українським, — інтелігенції других поневолених націй: чехів, угрів, поляків галицьких і познанських, ірландців і інших теж в свої часи віддали великі жертви богу пануючої нації; ліберальні, радикальні і революційні рухи в суспільстві останньої теж були ідеалізовані; інтелігенція поневолених націй теж сподівалася від сих течій порятунку від недолі для своїх націй, вони ідеалізували до того часу, поки лібераль-но-буржуазійні і революційно-демократичні течії пануючих націй, ставши у керми державної, скинули з себе машкару «рівності, свободи і братерства» і гордо згори вказали поневоленим націям їх рабське місце на самому споді суспільства.

Духовне невільництво, яке вироблялося з того, що інтелігенція поневоленої нації пила «науку» з джерела її соціальних і національних панів, з їх преси, літератури і в їх школі, мало свій логічний наслідок.

Тяжкою наука ця була тим, що сподівалися від чужинців-переможців, ліберально чи радикально настроєних, порятунку для своєї зневоленої нації.

На ділі вийшло, що ліберальний чи революційний настрій певних верств пануючої нації випливав тільки із їх власних політично-економічних інтересів; їх завдання — вибитися з-під утиску самодержавно-бюрократичного устрою з пануванням шляхти і стати самим у керми державної, лишивши звичайно свої поневолені нації в незмінному стані.

Чехи

Історія національного відродження чехів теж свідчить, що і вони пройшли стадію ідеалізації революційних і радикальних німецько-австрійських рухів і досить від сього постраждали.

До 1848 року вся чеська інтелігенція тонула в німецькім морі: чеський демократ прилучався до німецької демократії в її боротьбі [за] знесення австрійського самодержавного царизму. Але після 1848 року, певніше після 1868 — коли здобуто австрійську конституцію, німецька демократія з погордою відвернулася від скривджених соціально чехів; вона підпирала в парламенті усі шовіністичні проекти, зложені на погибель чехів. В парламенті німці, опираючися на своїй разючій більшості, глузували з безсилля чехів і з погордою провалювали проекти і внесення їх репрезентантів.

Можна собі уявити обурення чеської демократії, яка замість тих благ, що їх сподівалася від конституції, дістала замість свобідної національної школи — примусову німецьку, замість свободи друку — німецьку цензуру, замість політичної свободи — німецький батіг.

Недаремно зараз чех не може спокійно слухати німецької мови, недаремно порвав усякі публічні і приватні зносини з німцем. Ненависть чеха до свого гнобителя-німця так велика, що він не сяде з німцем навіть за один стіл.

Зараз чехи вибороли собі добру половину своїх прав і з успіхом добувають другої, але чуття ненависті до німців навіки роз’єднало їх з останніми^[286].

Ірландці

Події, що відбулися в Ірландії протягом XIX віку, дають найвиразніші приклади ідеалізації ліберально-революційних напрямків суспільства пануючої нації.

Конституція Англії, до якої належить Ірландія як провінція — давня — вона сягає до XIII віку.

До 1800 року ірландці, хоч і були поневоленою нацією, але мали свій Дублінський парламент (автономію), який обороняв їх від заходів англічан; але ось вкінці і англічани не стерпіли такої « сваволі» своєї власної провінції. Дублінський парламент зачинено 1800 року^[287], а Ірландією став кермувати фактично самодержавно англійський віце-король з великими уповажненнями і ціла драбина урядовців-англічан; управа стала бюрократичною.

З цього часу почалися бунти ірландців за політичне роз’єднання їх краю з Англією, за «Репіл». Хоч існував єдиний загальноанглійський парламент в Лондоні, ірландці туди не попадали.

Але найперш розглянемо економічний стан ірландців до 1829 року. Уся ірландська нація — се цілковито хліборобський пролетаріат, уся земля в руках англічан, земельних властителів (20000 властителів-англічан запосіло усю ірландську територію); усе урядовство в краї належало до англічан, і ¹/10 доходів (натуральна повинність) йшла на їх попів-протестантів...^[288]. В цім нема нічого дивного, бо де є такий народ на світі, що не скористав би зі своєї побіди і перемоги?

Але далі... Земельні властителі англічани і тоді і зараз не обробляють своєї землі, бодай хоч капіталістичним робом — з приспособленням машини і наймом ірландця за робітника-наймита. Це стало невигідним для земельного властителя, бо свідомий своїх соціальних інтересів упосліджений ірландський пролетаріат, солідарний і з’ єднаний, зараз би розпочав страйки за підвищення зарібної щоденної платні, щоб витягти якнайбільш грошей із кишені земельного володаря в формі зарібної плати: плата піднялась би так високо, що поглотила би усі вигоди володіння землею.

В друге — аграрний терор, якого уживали ірландці — є могучим засобом свідомого сільського пролетаріата в його боротьбі проти своїх визискувачів. Спалити будинок англійського лорда, спалити його хліб, покалічити його худобу — це дуже легка річ на селі; при великій солідарності ірландців це на ³/4 лишалося безкарним з боку англійського уряду. Для земельного володаря-англічанина стало неможливо обробляти землю капіталістичним способом, зато дуже зручно віддавати землю в оренду ірландському пролетаріатові: перестрах голодної смерті примусить ірландця дати якомога більше орендної плати земському панові; та ще в додаток бути слухняним; англійський пан був певен, що той ірландець, у котрого він одбере ґрунт, повинен умерти з голоду. Рахунки англійських панів були вірні: орендна плата піднеслася до надзвичайної висоти, так що життя ірландців було напівголодом...

Що робити ірландцям: бойкотувати лорда, щоб у його ніхто не наймав ґрунту? — Але як жити ірландцям? Проте лорд міг легко знести цей бойкот, бо у нього, у його великих латифундіях і в Ірландії і в Англії було досить джерел для розкішного життя. Може, хто скаже-порає не платити оренди? — Але пан прикликав військо, і воно, виправивши з ірландського пролетаря усе, що можливо, вигонювало його з панської землі на простір вільної смерті від голоду. Яким способом оборонитися?

Економічних способів, економічних зараджень нема, — єдиний засіб лишився — це засіб політично-національної боротьби, боротьби фактичною силою.

II

Англічанам було замало сего визиску і утиску ірландців: їх парламент вигадав ще інший. Ірландія була поділена на 4 архієпископства, на 18 єпис-копств; кожде єпископство ділилося на попівства, парафії, по 50 душ ірландців на попа. Коли припустити ірландців 5 мільйонів, то попів буде 100000. Усі ці попи, єпископи, архієпископи були англічани-протестанти (пануюча державна церква в Англії), що послані англійським правительством просвічувати ка-толиків-ірландців світлом «правої» віри, щоб вони навернулися на лоно «єдино правої» англікано-протестантської церкви. Але ірландці повинні були давати «десятину» (¹/ю своїх продуктів) на прогодування своїх непроханих просвітників, лишаючи своїх попів-католиків жити напівголодом. Мало того...

У голодних ірландців цеї «десятини» домагалося військо, в тім разі, коли який ірландець сперечався.

Можна уявити собі ненависть ірландців до цих «просвітників»; ненависть була так велика, що англіканське попівство вважало безпечнішим не жити в

Ірландії, а жити в Англії; воно жило розкішно в Англії на ті гроші, що його військо здирало для його в Ірландії, жило з «десятини» голодних.

Урядовець-англічанин відбивав військовою силою «десятину» протестантським попам і оренду англійським лордам, уживаючи всякого насилля, включаючи стрільбу і рушницю, без жодної відповідальності, бо жалітися на його було нікому і не було можна.

По закону англійської конституції (до 1829 року) кельтові-ірландцеві не можна було навіть збиратися на мітинги і збори для обміркування своїх справ. Зайди-англічани зорганізувалися у так звані «ложі оранжистів». Ці «оран-жисти», маючи на своїм боці уряд і військо, організували шпіонство за ірландцями: вони вишукували тайні збори ірландців, полювали на них, як колись спартанці на гелотів, вистежували наміри і заходи ірландців — і завчасу їх гамували.

III

При таких обставинах що може зарадити ірландському горю? — Очевидно єдиний засіб — національна експропріація земельної власності, що належить чужинцям, і націоналізація її, але це можливо і стане фактом після національного повстання ірландців в тім разі, коли воно скінчиться державною незалежністю Ірландії.

Але треба примітити, що сей національний ідеал тільки недавно перейшов до свідомості широкого загалу ірландського народу і створив відповідну політику^[289] (зорганізування ірландської національної партії стало 1877; організатори Парнель і Біґар). Цей ідеал родився повільно і туго; ірландський народ стукав до всіх інших дверей, поперед чим дібрався до дверей сього ідеалу. Ідеалізація ліберального і революційного рухів, що тоді почав переймати певні поступові верстви англійського суспільства, надовго одвернула ірландців з дійсно спасенного шляху боротьби за національну свободу.

З другого боку. Ірландська інтелігенція і народ пили «науку» з англійських джерел; ірландський народ прийняв англійську мову і культуру^[290] і не боровся за духовну самостійність, — за самостійність власної мови і культури. Таким чином, ірландець, прийнявши англійську мову і культуру, став в душі в значній мірі англічанином і через те поглядав на свою справу з соціального боку, дивився на себе як на упосліджену верству англійського народу, тільки верству іншої релігії, ніж верства пануюча. Англічанин, покоривши ірландця духовно, підхиливши його до своєї культури, твердо панував над ним політично і економічно. Духовна зв’язь ірландця з англійською нацією через спільність мови і культури одвертала усі його думки од сепаратизму і взагалі політично-національного од’єднання ірландців як окремної нації і пхала ірландців до здобуття тільки соціальних полегш; ірландець, стративши свою мову, стратив найголовнішу національну прикмету, найбільшу національну вартість, бо мова є проявою національної індивідуальності, її духовної природи — є душею нації. Стративши мову, нація тратить рацію свого існування. Стративши мову, ірландець погубив ту одиноку керму, що веде зараз усі поневолені народи нехибним шляхом до свободи, він погубив головний засіб в боротьбі нації за своє життя.

І довго ірландець блукав в ідейній темряві і страждав, поки таки знову не надибав колись так легкодушно покинутої керми^[291].

* * *

Тепер вернемося до епохи 1800-1829 року. Безпосереднім завданням ірландців, головно їх керманичів, було не здобувати окремної ірландської держави, а окремного ірландського парламенту, який був зачинений року 1800, або бодай хоч попасти до державного англійського парламенту, де, злучившися з ліберальною і радикальною опозицією проти консервативного правительства, вони мріяли добитися деяких реформ: головно емансипації їх релігії, знесення «данини» англійському попівству і реформи в «оренді», словом, мріяли добитися соціальних полегш. Так розумів ірландську справу і великий ірландський «демагог», агітатор і великий оратор Д’Оконел, який в цю епоху кермував ірландським рухом. Він намовляв «своїх» та переконував, щоби стали на «законний» ґрунт; зорганізував поперед «громаду злучених ірландців», потім «католицьку громаду», яка покладала головним завданням здобуття «емансипації католиків», значить, тільки деяких соціальних прав: право на деякий уряд, право участі в парламенті, право католицької школи. Але англійське правительство заборонило «Громаду». Ірландці почали готуватися до збройного повстання. Англійське правительство налякалося, і 1829 року в парламенті санкціоновано «білль» про «емансипацію католиків»...

Ірландці затихли.

IV

Наслідком реформи 1829 р. 40 чоловіка ірландців з Д’Оконелом на чолі попало до англійського парламенту; але що вони могли зробити, як могли вони зарадити горю своїх земляків? Їx 40 проти 600 англічан!..

Ірландці прилучилися до лібералів-англічан і підпирали їх політику, але що їм за те дали ліберали? — Вони не згодилися на зміну форми «оренди» землі в Ірландії, яка утворена прямо на погибіль ірландцям, відмовили їм «твердої»^[292] оренди і ледве-ледве згодилися на те, що натуральну данину, «десятину», що йшла на вжиток англійським попам, обернено на гроші.

* * *

Треба було жити в тих часах, щоби уявити собі ту огиду і ту ненависть, яку проявив увесь загал англійської нації, коли в її «національну святиню», в її парламент увійшли яко рівноправні члени ірландці^[293], «мерзенні старці», (по тодішньому вислову). Уся англійська преса накинулася на їх з лютістю, глузуванням і реготала над ірландськими послами, називаючи їх послами «старців», а Д’Оконела за його колосальну фігуру — «пузатим старцем» (Bigbegarman^,oм), накликала англійське суспільство до рішучого поквиту-вання з ірландцями, вимагала від правительства виїмкового стану облоги для «бунтарів».

Навіть люди науки пішли за загальним настроєм (історик Маколей і інші).

* * *

Але і ці факти не пересвідчили Д’Оконела, що треба шукати якого іншого шляху, а не «законного», яким іти він так намагався і вів за собою усю ірландську націю. Він утворив «Законну національну Громаду Репіла», яка мала завданням повернення стану ірландської нації до 1800 р., домагання окремного ірландського парламенту, на зразок інших колоній-провінцій англійських. На мітинги «Репіла», що скликав Д’Оконел, збиралося до 250000 чоловіка; вплив його був так колосальний, що тоді уся Ірландія нітрохи не задумалася би була над тим, чи їй піти як один чоловік туди, куди він поведе, чи ні — а пішли б були за ним насліпо. Це був найліпший і найзручніший момент, коли Ірландія могла здобути державну незалежність. Але «шлях законності», який виголошував Д’Оконел, погубив ірландську справу. Одсут-ність ідеалу «Самостійної Ірландії» у головних ірландських діячів того часу не дала народній енергії вилитися в напрямі національного визволення і потягла неволю за собою ще на довгий неозначений час.

Англійське правительство заборонило мітинг, на який мало зібратися на поклик Д’Оконела до 1000000 чоловіка, а Д’Оконела кинуло в тюрму. Довелося великому ірландському діячеві на собі скуштувати політики «законних шляхів» — велика наука великому чоловікові!..

Доля Д’Оконела і його товаришів ліпше усяких доказів пересвідчила ірландців, що не в «законних шляхах» треба шукати собі ліпшої долі...

Після Д’Оконела керму народного життя захопили інші менш талановиті, але що було добре, так це те, що вони цілковито кинули «законні шляхи». Вони підмовляли народ не платити «десятини» англійським панам, палити палати лордів, їх хліб, калічити їх худобу, убивати англійських урядовців, взагалі не давати «життя» «саксонцям».

Англічани запровадили «виїмковий стан облоги», вішали, розстрілювали і в потоках крові потопили народний рух...

Ірландія завмерла, іздригаючися в крові...

Але кров не марно пролита: із розлитої крові родилася національна ідея «Самостійної Ірландії», здобуття державної самостійності шляхом сили, повстання...

Цуратися усіх верств англійського суспільства, ліберальних, революційних чи консервативних, вважаючи їх рівноворожими ідеалові ірландців «Самостійної Ірландії», покладатися тільки на власні сили — така політика стала програмною для ірландців.

Спілка і повстання феніїв (1861-1865), утворення національної ірландської партії в році 1877 Парнелем і Біґаром, свідчить про цей зворот в політичних ідеалах ірландської більшості.

Наряду з цим почала відживати національна ірландська мова і культура.

Факти сучасного політичного життя теж свідчать про те.

Коли перші кроки війни з бурами 1899-1902 р. були неудачні для англі-чан, ірландці стрівали в парламенті ці оповістки злорадним реготом, доводячи англічан до сказу.

Англійське правительство боялося слати на війну ірландські полки, боялося зради.

Користаючи із становища англійської' нації в часи боротьби з бурами, вони почали готуватися до збройного повстання (транспортували зброю) і цим примусили англічан вдовольнити їх деяким вимогам щодо головного зла «оренди»^[294].

Угорська Україна^[295]

В Угорській Україні еволюція національного відродження йшла теж шляхом угрофільства з усіма його болючими наслідками. Зробимо вимітки із твору Гнатюка «Становище селян-русинів в Угорщині»: «Інтелігентні русини угорські стратили цілковито народне чуття (змадя-ризувалися, знімеччилися або зрумунщилися, прийняли мову і культуру німців, мадярів або румунів) і не стараються підносити народ ні матеріально, ні морально».

Угорські русини стратили усяке почуття споріднення з іншими русина-ми-українцями і в першій лінії з галичанами (цурання української мови і культури).

Угорсько-українська інтелігенція, індиферентна до власного народу, брала майже до 1898-1899 року участь у всіх ідейних революційних і ліберальних рухах мадярської народності, полишаючи непочатою справу власного народу. Подивимося ж на ті наслідки, які витворило угрофільство угорської української інтелігенції.

Зробимо вимітки із офіціального меморіалу Еґана, делегата угорського правительства, що був посланий останнім для розсліду економічного стану угорських русинів (1897 р.), Еґана, якого як значного міністерського урядовця, і до того не русина по народності, ні в якім разі не можна запідозрити в яких-небудь симпатіях до останніх.

«Угорське Підкарпаття заселене хліборобним пролетаріатом. Дрібного фабричного промислу в цих краях нема ніякого».

«Як в колишній абсолютно-самодержавній Угорщині (за часів Меттерні-ха і Баха), так і тепер при конституційній ері наша (угорська) адміністрація обмежується на удержанні якого-такого державного ладу в комітатах^[296], а економічне становище тубільців їй байдуже».

«Багато нотарів, у яких концентрується комітатська власть, дере з народу, що може, і тиранізує селян».

«Підкупство урядів і суддів — так буденне діло, що рідко коли селянин в справі з жидом (взагалі з членом вищої чужинної верстви) прийде до свого права».

«Тут ніхто не дбає про контролю адміністрації, про школу, дорогу і взагалі про публічні справи: селянський пролетаріат відданий на божу ласку і опіку».

«Банк або задаткова каса не в силі тут оперувати: 2 чи 3 рази пробували (поодинокі попи) тут заводити позичкові каси, щоб селянам давати дешевий кредит, але жиди (що перебрали тут на себе корисну функцію кредиторів-лихварів) змовилися, і усіх довжників каси знищили матеріально». (Позички до каси не верталися, вона банкрутувала і ліквідувала свої діла).

«Сі обставини витворили прояву, що в переважно хліборобнім українськім Підкарпатті умирає хліборобний народ. Русин-селянин не бачить цілий рік ні мяса, ні яйця, хіба вип’є кілька капель молока, а в великосвяточний день з’їсть кусень житнього або пшеничного хліба. Зрештою його пожива є вівсяний «ощіпок» і коли не забракне — бараболя. Не диво, що ми на українськім

Підкарпатті подибуємо марні, пожовклі мари, безсилі, хиткі, не здатні до військової служби, карликуваті, золотушні (скрофулічні), віддані з розпуки пияцтву, зниділі, ліниві та темні. Розпука бере дивитися на цей умираючий народ; нині можна навіть предсказати день, в який останній русин утече з краю...^[297]. Досі не найшлося, одначе, 2-3 людей, щоб занялися поправкою долі цих пролетаріїв».

Ганьба угорській українській інтелігенції!..

Своє справоздання угорському центральному правительству Еґан закінчує так:

«Народ, що не має ні землі, ні худоби, якого доля лежить в руках лихваря (жида), народ, що залежить від гумору і сваволі сего лихваря, народ розбитий і здеморалізований, якого усякий адміністраційний урядник використовує і кривдить, народ, якому в світі ніхто не подає помічної руки, цей народ буде постепенно упадати матеріально і морально, чимраз нижче, поки не загине».

От вам, панове, щастя від конституції для поневоленого народу. Але ж угорська конституція сама толерантна і сама гуманна!..

Але все ж це нещастя прикарпатських русинів досягло свого максимуму після зруйнування самодержавства в Австрії з розвитком конституційної ери.

Хто подумає, може, що ми прихильники самодержавного устрою і вороги конституційному?! — Ні, панове! Ми розуміємо усі незчисленні вигоди для народу із конституційного устрою, але для народу вільного; для народу поневоленого ліпший устрій його переможців — гірше становище для його. Хіба що змінилося в угорській Україні після знищення австрійсько-мадярського самодержавного абсолютизму? — Краєм і тепер управляє угорська бюрократія самодержавно і тиранічно, незважаючи на ніякі краєві конституційні закони, які любенько собі живуть в грубих томах на поличках уря-довських будинків.

[..]

Національна школа і академія

Передмова

Українська інтелігенція приносить щороку великі і криваві жертви московському «молоху»: вона єднається з московською інтелігенцією і приймає політичні ідеали і завдання останньої, бо не має власних окремних політичних ідеалів, витворених на ґрунті інтересів і бажань українського народу; українська інтелігенція бере участь у всіх революційних течіях московського суспільства, починаючи од російських студентських розрухів до діяльності в московських] революційних організаціях.

Таке старання добродійство для культурного і політичного піднесення московської нації, що заїдає нас, що відібрала наші усі права і відбирає засоби до життя, добродійство, яке викликає у всіх культурних націй Заходу глум, регіт і зневажання над нами, свідчить про велике духове рабство, про велику безпринципність і безідейність української інтелігенції; одсутність творчості усуває її від «свого непочатого» і пхає до уже початого — «чужого», а довірливість солодким розмовам чужинців, що зростає на ґрунті політичної несвідомості, докінчує справу.

Рівнобіжно з тим, як українська інтелігенція підносить культурне ніво москалів, український народ, складаючися із над 90 проц[ентів] хліборобного пролетаріату, попадає все нижче і нижче в темряву, все нижче і нижче сходить по сходах соціальної драбини; йому нікому показати шляху визволення, нікому підносити духовний рівень його, нікому організувати його до економічної боротьби (здобуття вищої зарібної плати, яка пала до нікчемної суми (15 — 20 к[опійок]) шляхом страйків, аграрного терору чи яким іншим способом) і в його політичній боротьбі за право рівної свободи.

Українська нація — сама темна і убога з усіх поневолених націй Європи: усі ідейні течії цілком поминають, проносяться високо над нею, для вжитку тих, хто зверху, і не досягають до неї, бо вона лежить на самому споді. Українська нація сама убога, бо де ж таки в світі існує така 30-мільйонова нація пролетарів?

Розпука і безвиглядність опановує український народ, бо він нізвідки не бачить братської руки, а його інтелігенція служить його ворогові і розцура-лася з ним.

Українця-робітника по містах випихає із усіх професій приблуда-москаль, котрий щороку чимраз більше організується і робить боротьбу з ним незор-ганізованого тубільця неможливою, а українець-інтелігент із принципів нерозумної толеранції ходить просвітлювати робітника-москаля і вважає се за святу річ, а українцеві-робітникові вказує на спільний інтерес з москалями в здобутті 8-годинного робучого дня і високої платні, не розуміючи тієї страшної речі, що коли доля українця бути врешті випхнутим із усіх професій промисловості, то очевидно не він скористає з вигоди від побіди праці над капіталом, а москаль.

Тоді як треба вказувати українцям — робітникам і селянам — на їх ворога, коли треба організувати їх для економічної і політичної боротьби з москалями, українець-інтелігент сам вгамовує інстинктову антипатію українця до москаля (на радість і щастя останньому).

Таке нерозуміння істотних інтересів своєї нації, несвідома зрада перед нею швидко веде нас до повного конечного стану погибелі, з якого вороття уже не буде.

Уже тепер усі українські міста, осередок культури і власті, заселили москалі і зробили з міст могучі фортеці для свого економічного і політичного панування над нами; уже майже усі капітали, промисловість і торгівля України в руках москалів, навіть по селах (торгових) москалі опанували економічне життя і складають класу сільської аристократії (Лівобережна Україна). Міський робітник-українець, відбитий хвилею чужинців від промисловості, від фабрик, заводів і ремесла, обертається в голодний «вовчий» пролетаріат, що тиняється по півроку без діла, з голоду уживаючи тих засобів, що на мові ситих «панів становища» зветься злочином, злодійством, наповняючи тюрми і хурдиґи і каторгу; цей вовчий пролетаріат дає покоління, покалічене духовно і фізично, яке по одвічних законах природи повинно вкінці вимерти, уступивши місце елементам дужим і здоровим (чужинцям).

А по селах теж подибуємо аналогічне тому, що бачимо по містах. Над 20 мільйонів сільського безправного пролетаріату, тяжкому становищу котрого нема рівного ніде у Європі.

Життєві потреби зведені до можливого мінімуму і перейшли за його; і сучасний голод, загальний для України, має тенденцію рости в інтенсивності і розповсюдженні, викликаючи «голодні» бунти населення, яке доведено до краю розпуки — таке становище українського народу.

А що робить українська інтелігенція?

Виключаючи небагатьох, що усі сили віддали народові і зв’язали свою долю з долею народу, виключаючи цих небагатьох, решта, як раніш, підносить культурне ніво москалів, тонучи цілковито в московських ідейних ліберальних і революційних течіях; чого так?

Чи цій решті страшно стати з загибаючими?..

Тепер настав страшний час... Смерть національна, смерть усього загалу української нації зазирає нам в вічі, — це рішучий момент і останній момент.

Чи доля судила українській нації умирати несвідомо, покірно, без протесту, без боротьби?!.

Ніякі обставини не можуть загасити в живому єстві згаги життя і боротьби за його...

Українська нація почала боронитися... З’явилися численні українські революційно-національні організації з метою економічного і політичного організування сільського і міського українського пролетаріату; ці організації ростуть в числі і силі і забирають до своїх рук суспільне життя на Україні. То, що було дивницею 7 років назад, тепер стало звичайною річчю: численні видання і відозви українських революційних організацій і партій невпинно ширяться серед українського суспільства, революціонізуючи його.

Закон 1876 року, що забороняє українську пресу і літературу, волею української нації став мертвою буквою: українська преса, ставши «підпільною» (підземною), росте і росте, а її становище «безправної і гнобленої» тільки приваблює симпатії і любов до неї українського суспільства.

Нація прокинулася і підносить духа.

Боротьба свідома стає неминучою; вороги наші уживуть усіх засобів, самих страшних.

Але... навіть і в тім разі, коли б іншого виходу не було, ліпше умерти в боротьбі, ніж умирати як покірний раб, не боронячися, цілуючи ноги того, хто визискує, хто глузує і погорджує, хто катує тебе!..

Російські студентські розрухи

Коли москаль-студент бореться за «академічну свободу», то тут нема нічого дивного, бо москалі мають академії, мають нижчі і вищі школи зі своєю викладною мовою, не тільки на своїй території, але і на територіях недержавних російських націй.

Але хіба не смішно бачити, як студент-українець бореться за «академічну свободу», коли української академії і школи не має! (на російській Україні).

Самий факт існування московських університетів і шкіл з московською викладною мовою на території українців — є глумом над свободою, є нехтуванням наших загальнолюдських прав, є ганьбою і зневаженням нашої нації, а надто освічених її членів — української інтелігенції. Не за «академічну свободу» нам треба боротися, а за саму академію, за право мати її своєю, національною власністю.

Тільки у власнім будинку є рація оздоблювати його; оздоблювання чужого без жодної відплати є смішною і нерозумною річчю...

Так розуміють справу усі поневолені європейські народи, котрі культурніші за нас і далеко попередили нас у всіх напрямах.

Боротьба в Каталонії, іспанській провінції, за рідну мову в школах тепер прибрала дуже інтенсивну фазу; там дійшло навіть до вжитку зброї, як про це свідчать щоденні часописні звістки. Такі ж події ми бачимо тепер і в Бретані (року 1903 — січень)^[298], провінції французької республіки, заселеній кельтами, і там йде палка боротьба за школу в рідній мові. (Протест 200 мерів в 1902 року).

Але найбільш інтенсивна ця боротьба, боротьба за національну школу і академію, відбувається в багатонаціональній Австрії.

Студентський рух в Тіролі

Австрійський міністр народної просвіти, відповідаючи на інтерпеляцію правительству з приводу подій в місті Інсбруку (столиці Тіролю), висловив осудження маніфестаціям, що відбулися в Тіролі (Тіроль — австрійська провінція, заселена італїйцями і німцями).

Міністр не відповів прямо на домагання італійців власного національного університету з італійською викладною мовою, а обіцяв для їх в місті Інсбру-ку правничий факультет. Коли цього неможливо буде зробити з приводу протесту і контрборотьби німців (що в Тіролі складають пануючу класу), то правительство зробить це іншим шляхом.

Очевидно, австрійський міністр — сам німець — уживає хитрощів, думаючи ними піддурити і вгамувати на деякий час італійське населення... Та помилився. Часи стали не ті, коли кожній правительственій обіцянці рабська психологія народу діймала віри. Студенти-італійці не задовольнилися обіцянками німецько-австрійського правительства, розрухи і демонстрації на вулицях Інсбрука почалися знову. До студентів пристали робітники (там уже працюючі італійські упосліджені класи зрозуміли велику вагу і значення національної школи навіть в боротьбі за свої класові інтереси). Демонстранти вимагали, щоб правительство приобіцяло протягом 2 років відчинити італійський правничий університет в Трієсті (11 студентів заарештовано)^[299].

Слідком за італійцями, того ж року, свого університету стали домагатися південні слов’яни. В Градці студенти зібрали збори з приводу останніх студентських розрухів в Інсбруці і на зборах рішили домагатися свого словінського університету в Любляні.

Студентські розрухи в Галичині

1902 року відбулися у Львові розрухи студентів-українців. Річ в тім, що до сього часу львівський університет мав декілька катедр українських (на теологічнім, правничім і філософічнім виділі), а решта — катедри польські. Але 1902 року студенти-українці на загальнім зборі студентів постановили домагатися у польського правительства, щоб у Львові був університет український, як у Кракові поляки мають свій, тим більше, що львівський університет, заложений цісарем Францом І, був призначений для українців, і поляки лиш різними махінаціями його спольщили. Не досягши цього шляхом демонстрацій, вони ухвалили саму крайню міру: покинути цілковито львівський університет і роз’ їхатися студіювати науки по чужих університетах, переважно до Відня, Кракова і до Праги. Серед українського галицького суспільства се зробило велике враження. Українське суспільство побачило, яким рабом було воно до сього часу, поки академічна молодіж не відкрила йому очей, і усі сили свої напружило, аби допомогти їй у сій великій національній] справі. І галицький український хлоп, приголомшений, темний та подурений, зрозумів усю вагу сієї справи для своєї будуччини: він від своїх злиденних заробітків (15-20 крейцарів^[300] щоденної плати) склав 70000 гульденів, щоб його інтелігенція не кидала вищої науки. Того ж літа студен[тська] галицька молодіж з’їхалася і постановила: віддячитися свойому народові зараз; інтелігенція розійшлася по усіх селах, почалася агітація за підвищення плати в польських латифундіях, де українець-пролетар заробляє собі мізерну плату 15-20 крейцарів.

І стало диво у світі! Забитий хлоп почув в собі людину. Літом того ж року відбувся грандіозний страйк: майже уся українська Г аличина застрайкувала. Солідарність українських пролетарів (страйкарів) дивувала їх ворогів-поляків, земельних властителів, що звикли до покори і рабства українського хлопа. Скрізь українці виграли справу: плата зарібна піднеслася до подвійної суми, коли не вище (30-40 крейцарів).

Поляки-дідичі прикликали масу війська польського, німецького, мадярського і сподівалися, що страйкарі-українці не витримають і вживуть сили проти тих, що підуть робити на панські лани, щоб криваво покарати страйкарів. Та помилилися... Українці бачили добре свою непідготованість боротися з ворогами збройною рукою, чоло до чола, і трималися коректно. Марно сподівалися вороги несолідарності між українцями, навіть коли прикликані були поляками-дідичами з гір гуцули робити на панських ланах, і гуцули, довідавшися про суть справи від своїх братів недолі, зараз кинули працю і пішли в свої гори. Тільки прикликаний польський хлоп не приєднався до страйкарів-українців і проявив солідарність з польським панством. Цей факт ліпше усяких доказів свідчить про велику вагу у світі національності.

Польський хлоп боронив інтересів свого вікового визискувача, польського дідича, єдине через те, що страйкарі — українці.

Спільність психології, культури і мови зробило цю, на перший погляд неможливу, річ, що польський хлоп став за польського пана в боротьбі останнього з хлопом-українцем.

* * *

Які великі наслідки для усієї української Г аличини, для долі українсько — го пролетаріату в ній, мав студентський національно-український рух за національну академію! І можна покласти як безперечну правду, що Галичина прокинулася до свідомого життя з того часу, як галицька академічна молодь покинула полонофільство, кинула єднання своє з польською демократією задля якихось таких химеричних спільних інтересів і виставила прапор боротьби за інтереси свого народу і свої.

Значення студентських національних розрухів в російській Україні

Маленька Галичина, завбільшки Полтавської губернїї (3400000), а проявила який героїзм! Нам, російським українцям, великій 25-мільйоновій масі, доводиться у галичан учитися. Дивлячися на Г аличину, можна уявити собі, які колосальні наслідки були б і у нас, коли б наші студенти так само відверто і завзято виставили народний прапор боротьби за національну академію, за викладну українську мову в ній.

Яка страшна хвиля пройшла би по Україні од краю до краю! Наша нація — несвідомий сільський і міський пролетаріат одкрив би очі і побачив би на собі пута і тавро рабства і дізнався б, хто його вороги.

Найперш національно-студентський рух доведе українському пролетаріатові єдність його інтересів з інтересами української інтелігенції. А які наслідки стануть від свідомості цієї єдності, нам ясно показав студентський галицький рух, студентські розрухи в Тіролі, Градці і в Чехії: скрізь міський і сільський пролетаріат горою підпирав їх.

Міський український пролетаріат, що зараз приголомшений, пригноблений широкою струєю московської робітничої еміграції, яка ясно виявляє тенденцію монополізування усієї української промисловості, піднесе голову, що її похнюпив був від розпуки і безнадійності, і стане до боротьби вкупі з студентами, як це сталося в Тіролі, Галичині, Чехії... Міський український пролетаріат почне боронити своєї позиції і становища, почне організуватися, щоб спільною силою боротися проти зорганізованої московської робітничої еміграції, що стає в конкуренцію з українцем і губить його. Далі український робітник, упевнившися, що оборонитися від сього можна тільки у власній державі, почне боротьбу за «Самостійну Україну». Далі підуть селянські страйки і організації селян з метою економічною і національно-політичною.

Ця струя захопить і українське дрібне міщанство, значно змоскалізоване, і поверне його до народу. Українське дрібне міщанство має усі поводи до незадоволення: московська еміграція забирає у його дрібну торгівлю, що годувала його до того, і повертає дрібного міщанина до стану пролетаря.

Таких наслідків нам треба напевне сподіватися, коли почнеться по всіх українських містах — в Харкові, Києві, Одесі — боротьба за національну академію.

Годі вже приносити жертви московському «молохові», і так уже досить напився він української крові і пожер найліпших, найморальніших синів України. Яка вигода з того, що от вже над 50-ліття цвіт української інтелігенції потопає в широкім морі московської революційної демократії... Яка користь українській нації від таких її членів, як Попко, Давиденко, Перов-ська, Фроленко, Малинка, Кравчинський, Кибальчич, Стефанович, Лизогуб і інших людей, безперечно талановитих, але таких, що віддали свій талант богові чужої, ворожої нам нації.

Ці несвідомі ренегати навіть хотіли притягти під московській революційний прапор і українських селян (Чигиринська справа), але марно, — селяни, виключаючи небагатьох, які потім дуже шкодували за свій вчинок, не пішли за ними, бо почували інстинктово хибний шлях.

Проте значна продуктивність діяльності сучасних революційних україн-[ських] організацій по селах свідчить про те, що їх діяльність відповідає потребам і справжнім інтересам української нації.

Народ український, упосліджений соціально, народ, що віками страждає, природно став недовірливий, бо почуває себе оточеним з усіх боків ворогами.

Національні українські студентські розрухи, кари студентів московським правительством, засилання і ув’язнюванняреально, напомацки, доведе сільському і міському українському пролетаріатові єдність його з українською академічною інтелігенцією і зреволюціонізує його. Із покірного, забитого раба-худоби він знову, як і в часах 1648 року, стане людиною і поквитається рішуче зі своїми ворогами, що уже над 250 років ссуть і гноблять його.

Класовий інтерес української інтелігенції

Передмова

Кождий культурний народ, при сучасному капіталістичному устрої, виділяє із себе верству, яка живе з так званих «інтелігентних фахів»: преси, літератури, школи, адвокатства, лікарства і інших. Цю верству назвемо інтелігенцією у вузькім (економічнім) значенні цього слова, назвемо цим іменем ту верству, що взяла на себе окремні і певні суспільно-необхідні функції, які містяться в так званих інтелігентних фахах...

Ця верства — найкультурніша, найосвіченіша частина народу і через те вона грає велику ролю у всіх подіях народного життя; вона грає ролю фермента у суспільнім житті: всі події народного життя відбуваються під її приводом і при її безперечній участі.

Очевидно, там, де суспільство потребує більш інтелігентних фахів або поширення існуючих, там класа інтелігенції більше численна, більше впливова і більше багата. Ця верства інтелігенції має спільні інтереси з інтересами усієї нації, до котрої вона належить, бо добробут її цілковито залежить від добробуту її нації. Але окрім спільних інтересів з усією нацією, інтелігенція має і свої інтереси особисті — економічного і політичного характеру.

* * *

Але цей стан речей, що його ми що лиш описали, таке становище має здебільш інтелігенція вільних і пануючих націй.

Капіталізм і приноровлення машини до друку утворили сучасну пресу і літературу; тільки вони удешевили книжку і зробили її доступною масам; з цього часу друкування стало суспільною функцією великої вартості, стало продукцією, від котрої одержує засіб до життя значна частина членів суспільства.

Як свідчать усі факти життя, усі вигоди від капіталізації друкової продукції поперед цілковито належали націям вільним і пануючим (преса і література були на мові вільних і пануючих) і служили тільки їх власним інтересам, а мова поневолених зневажалася, книжки на їй заборонялися, бо це не в інтересах як усього загалу пануючої нації, так і тої верстви її, що живе від друкової продукції, значна частина котрої розповсюджується по територіях націй поневолених.

Зараз найкультурніші із поневолених націй — чехи, словінці і т. і. зрозуміли, який могучий засіб в боротьбі за життя взагалі, а надто з тою нацією, що їх поневолила — є преса і література на рідній мові і національна школа, і борються за це з незвичайним запалом і фанатизмом.

II

Розглянувши з цього боку становище української нації, що належить до націй недержавних, ми побачимо, що трудно вишукати де в світі гіршого стану. Преса українська не існує по законах російських, і українці повинні годуватися пресою московською. Які з цього економічні наслідки?

Від московської преси годується москаль-репортер, москаль-журналіст, москаль-підприємець, москаль робітник-друкар.

Петербург і Москва продають і видають на свою територію і на всю Україну.

В українських містах: Києві, Харкові, Одесі, Полтаві і інших приблуди-москалі заснували теж часописі і різні видавництва, годуючися від українців-читачів; численний 25-мільйоновий народ на десятки мільйонів уживає московської преси. Те ж саме можна сказати і про літературу. Необхідність преси взагалі при сучаснім капіталістичнім устрої і брак української дає великі доходи видавничим підприємствам московським з території українського народу. Але що мають українці за те, що годують сотні-тисячі московської інтелігенції і робітників? Чи, може, в московських часописях порушуються які питання великої ваги і значення для українського народу? Чи, може, вишукуються засоби до порятування його з безвиглядного становища на самім споді?!.

Смішно сподіватися таких гарних речей від чужинців, що користають зі своєї сили, а не права! Уся преса московська наповнена отрутою, оманою, подуренням, а іноді іронією, шовіністичним глумом, кепкуванням і реготом над «хохлами» (часописи: «Наблюдатель» «Новое время» «Южный край» «СвЪтъ» і т. і.).

* * *

Яких наслідків треба нам сподіватися, коли буде українська преса і література? — Від української преси і літератури годуватиметься український інтелігент, український літерат, український репортер, підприємець і робіт-ник-друкар; українська інтелігенція одразу стане на твердий економічний ґрунт; вона годуватиметься від свого народу, служачи йому, відповідаючи на його духовні, культурні і економічні запити. Тоді українська інтелігенція зв’яже свій економічний інтерес з інтересами свого народу і через те боротиметься вкупі з ним за його інтереси, бо ці інтереси в суті речі стануть і її інтересами; відносини української інтелігенції до свого народу стануть нормальними.

Те ж саме можна сказати і про школу.

Коли на Україні стане фактом школа національно-українська, тоді природно і логічно учителем у ній буде українець-інтелігент. Знову українець-інтелігент одержуватиме зарібок від свого народу, служачи йому і дбаючи про його добробут і політичну силу.

Націоналізація преси, школи, літератури в справі щодо України — є класовим інтересом української інтелігенції, є головною умовою її добробуту і нормального існування.

Що москалі, а надто їх інтелігенція, віднесуться до цієї справи ворожо і люто і вживуть всіх культурних і збройних сил своєї нації — це не диво, бо вони цим оборонятимуть свій інтерес — бо хочуть залишити навіки власну монополізацію літератури, преси і школи на Україні, з яких вони в значній мірі живуть.

Після здобуття української преси, літератури і школи московські великі друкові підприємства і видавництва, їх численні часописі, газети і книги, а надто ті, що їх головно підтримували читачі з України, певне зменшать дру-кову продукцію або зачиняться.

Цей факт тяжко відіб’ється на економічнім стані тих, що живуть з друко-вої продукції на Україні, і поведе до зруйнування цілих видавничих підприємств: періодичних і неперіодичних видань, всіляких часописів і газет.

Їх видавці (Ситіни, Суворіни, Салдатенки і інші) і московські літерати, взагалі всі, що живуть від преси і літератури — завиють вовками,

І так — націоналізація школи, преси і літератури на території України — є ґрунтом добробуту української інтелігенції і економічним інтересом її як свідомої частини українського народу.

З другого боку, ці вимоги — є головними для усієї української нації, яка хоче присвоїти цю головну для неї функцію — інтелігентні фахи — своїм дітям, інтереси котрих нормально зв’язані з її інтересами.

* * *

Зараз становище української інтелігенції дуже тяжке, ненормальне і напевне: вона переважно живе з зарібку і то на російськім уряді^[301] і через те мусить мовчати на прилюдне грабівництво і утиск українського народу, по-рабському, покірно терпіти глум і кепкування над українською національністю (на що так щедра московська преса) і ховати пильно своє українство в кишені, щоб не позбутися посади.

Та українська інтелігенція, що живе зі школи, почуває себе ще гірше, бо їй поставили за обов’язок москалізувати український народ, набивати його голову поняттями, ворожими його істотним інтересам.

Коли ще до сього додати, що із сього непевного становища українську інтелігенцію повільно, але стало випихають москалі (тайні інструкції і циркуляри верховн[ого] правительства), то гірший стан трудно собі і уявити.

Той факт, що в культурних краях і державах пануюча нація цілковито монополізує інтелігентні фахи і уряд в своїй державі (пр[иміром,] Пруссія), ясно доводить, що дуже швидко наближається цей момент і в Росії, коли українці будуть цілковито випхнуті із усякого роду урядів і посад, а будуть утворені закони, по котрих на уряді російськім не може бути член чужої нації. Українська інтелігенція на російськім уряді — ненормальна річ, яка повинна зникнути, як і усе ненормальне взагалі, бо не має опори і сили^[302].

Єдиний порятунок української інтелігенції є — стати в оборону прав політичних і культурних свого народу, здобувати національну школу, пресу і літературу; в цім вона найде собі свій економічний порятунок, свій добробут, свою почесну діяльність, твердий і могучий ґрунт на так довго, доки існуватиме українська нація.

Український лоялізм. Культурники

Уважаємо доконечним висловитися коротко про так званих культурників. Програма їх дуже проста; вони покладають своїм завданням культурне піднесення українського народу, але шляхом повного лоялізму, шляхом повної «законності».

Культурне піднесення укр[аїнської] нації шляхом лояльності? (себто тим шляхом, що його дозволяє московський уряд). Чи не смішно це?

Великий економічний інтерес московської нації лежить іменно в самій некультурності укр[аїнського] народу, бо культурний народ не стерпить хижацького грабування його дібр і вжитку його чужинцями як робучий товар.

Розуміючи добре свої інтереси на Україні, московська нація, а надто її еміграція на Україні, пильно стежить за усіма проявами в житті українського суспільства, вишукуючи і гамуючи прояви, ворожі її інтересам.

Московська нація, а надто її індустріальні класи, звикли дивитися на Україну як на дійну корову, як на певне джерело їх добробуту, і уступлять тільки силі, а не чому іншому.

Чи не смішно ждати від лоялізму української інтелігенції, інтелігенції народу рабського, якої хоч дрібної полегші для останнього, а тим паче культурного піднесення усієї української нації?

Культурне піднесення широкого загалу української нації можливе тільки при існуванні вільної національної школи, преси і літератури, а цього на Україні нема, — закон 1876 року заборонив це і в будуччині.

Певна річ, ніхто не назве серйозно українською літературою оті нечисленні, здебільш сірі, мізерні видання, що їх видано останніми часами, які можна перелічити на пучках.

Але ширення по селах і цих блідих видань, а надто дешевих видань для народу, московське правительство лічить річчю небезпечною.

Мудра політика московського правительства зробила неможливим вжиток і цих книжок на українській мові по селах, куди власне ці книжки і призначені.

Право продавати українські народні книжки по українських селах дрібним «книгоношам» майже заборонено^[303], а в бібліотеках при сільських школах цих книг майже немає з причини самого характеру школи з московською викладною мовою.

Чи нам шкодувати, що ці мізерні, дозволені московською цензурою книжечки заборонять читати по селах, куди вони власне і призначені?

Пройшовши московську цензуру, ці укр[аїнські] видання тратять решту своєї рації і робляться майже не придатними до свого призначення. Густе решето московської цензури пропускає крізь себе для українських книжок тільки одну воду, та і то мутну.

* * *

Треба бути абсолютно засліпленим, щоб мріяти лояльним шляхом піднести культурне ніво українців; закон російський все передбачив, все заборонив, щодо сього і не залишилося ані однієї дірки, яку можна б використати для українського народу, не йдучи супроти московського правительства; кожний шлях до культурного піднесення української нації — є «протизаконним», «нелегальним» шляхом. А тим часом ми бачимо серед українського суспільства досить репрезентантів «лояльного» культурного піднесення українського народу, а раніш було їх ще більше: це так звані «українофіли», як дуже характерно вони прозвали самі себе і як їх називає українська революційна інтелігенція.

Розуміється, від такого товчення води в ступі продуктивності ніякої і наслідки щодо українського народу прямо негативні: народ, на 90 проц[ентів] хліборобний пролетаріат, що дальш, то більш деморалізується, руйнується духовно і матеріально.

Ці лоялісти-українофіли тільки дають багату страву і об’єкти для зубоскальства шовіністичній московській пресі, яка не минає ані одного випадку, щоб собі не покпити над «хохлами».

* * *

Але найбільш шкідливо, найбільш убивчо відбився цей українофільський «лояльний^[304]» напрям на духовнім настрої української інтелігенції, для якої він темною хмарою заслонив єдиний спасенний шлях до єдиного певного всеукраїнського ідеалу, шлях визволення українського народу з-під панування чужинців, заслонив ту зорю, за якою ідуть усі поневолені народи культурного Заходу.

II

Є ще одна категорія українських інтелігентів-«лоялістів»: ці хотять піднести матеріальний добробут українського народу, зробити його економічно дужим, багатим, але шляхом повної лояльності, шляхом повної «законності».

Ця часть інтелігенції організує хліборобні кооперації по селах, піклується навчити селян ліпших метод оброблювання землі, годівлі і хову худоби, вишукує засоби підперти домову (кустарну) промисловість українських селян, що з кожним роком руйнується, і т. і.

Подивімся на дійсні наслідки оцієї праці і розважмо, чи варті вони самої роботи. Ідеї кооперації, що найшли собі добрий і відповідний ґрунт у вільних і культурних краях: Бельгії, Франції, Швейцарії, Німеччині і інш., для свого запровадження до дійсного життя вимагають своєю необхідною умовою певного ступеня духовного розвитку народу. Вона можлива в краях, де існує висока література і преса, національна самосвідомість, де культурні продуценти свідомі своїх інтересів. Розповсюдження всілякого роду асоціацій, продуктивних, ужиткових, торговельних — є проявою високої культурності, воно живе поруч з нею і умирає з нею.

З приводу сього уже можна a priori припустити, що при сучаснім культурнім стані української нації, самої темної із усіх європейських поневолених націй, ідеї кооперації до неї не прищіплюються знов-таки через занадто низький рівень народних мас і усі заходи українських культурників прищепити ідеї кооперації до українських хліборобів будуть марними.

Але цей a prior-ний вивод справдили факти дійсного життя. Із 120 хліборобних спілок, що були створені в Херсонщині та інших губ[ерніях], лишилося тільки 16, які доживають останні дні.

Брак асоціації між продуцентами в угорській Україні, на Буковині, (слабий) їх розвиток в Галичині^[305] і взагалі там, де живе поневолена нація, і широкий, просто дивний розвій їх там, де живуть нації вільні, ліпше усяких доказів свідчить, якого ґрунту шукає ідея кооперації. А тим часом, коли кооперація на українськім селі не прищеплюється, вона дає чудові квіти по містах на Україні, які на ³А посіли чужинці. [...]

В Одесі маємо над 50 артілів; те ж саме спостерігаємо в Миколаєві, Херсоні, Харкові, Києві, Полтаві і інш. Чужинці-зайди організуються, монополізують для себе промисловість і всі засоби до життя, випихаючи звідси робіт-ника-українця, незорганізованого і темного — на безперечну погибіль його.

І робітник-українець без протесту, без боротьби уступає їм своє місце, бо несвідомий своїх інтересів: нікому просвітити йому очі і показати його справжнього ворога, шлях і засіб боротьби.

Чого ж так, що до українського міського і сільського продуцента ідея кооперації не прищеплюється, в той час як москалі, жиди і інші чужинці з успіхом користають з неї? Відповідь проста: [...] інші чужинці мають свою національну школу, де одержують науку в рідній мові, яка є одинокою і головною умовою культурного піднесення народних мас.

Визиск української нації так великий, що вона стала млявою і інертною і нездатною боротися економічно з пануючою московською нацією.

Очевидно чужинці [...] завдяки своїй національній школі, пресі і літературі, далеко обігнали українців в духовнім розвитку, вони піднеслися культурно так високо, що стали здатні скористати з ідеї кооперації і користають з неї.

І так через ненормальні політичні умови, в котрих живе український народ, стало фактом те, що з ідеї кооперації на українській території користає не українець, а чужинець — його тяжкий ворог.

Руйнування усіх тих хліборобних спілок по українських селах, спілок, заснованих не з ініціативи і свідомої волі хлібороба-українця, свідомого користей і шкод спілки, хлібороба, що зважив серйозно факти про і контра, але з ініціативи і волі і, — що характерно, — з грошової запомоги^[306] різних «добросердних і чулих» людей, чужих по психології для сільського хлібороба-українця; руйнування цих хліборобних артілів, певна, річ, не свідчить про це, що «український» ґрунт для їх не придатний, — воно тільки свідчить, що тільки при сучасних умовах життя української нації не можливі економічні організації вищого типу, кооперації усякого роду.

Щоб кооперація, ця найвища сучасна форма організації продукції, запанувала між українськими хліборобами, треба їм поперед дійсної просвіти, щоб стати здатними до зрозуміння досить складної ідеї кооперації; треба дійсної освіти, яку дасть тільки національна школа, преса і література, а головно треба національно-політичних прав українському народові, майже виключно сільському пролетаріатові. При сучаснім безправ’ї його усі ці спілки, взагалі кооперативні економічні організації, навіть в тім разі, коли б вони дійсно прищепилися і дійсно піднесли добробут українського народу, були б тільки на користь московському правительству, взагалі пануючим московським класам: «платежная способность» зросла би тільки, і рівнобіжно з нею зросли б налоги^[307], і врешті все, здобуте працею українського сільського продуцента, перейде до рук московського правительства, себто до пануючих московських клас.

III

Тільки користі спонукують до діяльності, і коли сього нема — нема рації і для діяльності. Коли користі з праці забирає хто інший, то логічно нема і імпульсу до такої праці. Від усякого дрібного економічного полегшення українців — чудовий «насос» російських інституцій висмокче усе, що можливо висмоктати, на користь знов-таки пануючих московських верств.

Поки український народ буде рабом, безправним економічно і політично, як усякий раб взагалі, — доти він не може бути багатим: що раб сьогодні надбає, то пан завтра візьме. Методи і способи видирання українського заріб-ку дуже доскональні у московського правительства і складають з себе так звану «фінансову політику» — політику національно-московську.

Де ви бачите чи бачили поневолену націю багатою? — Чи багаті ірландці, морав’яни, хорвати, словінці?

Території, заселені націями поневоленими, то ті місця, де живе світове горе, де панує безмежно злидарство, убогість, де кубляться хвороба і голод.

Хіба може що інше зарадити поневоленим націям, як не свобода, право жити по власній волі і уподобі, право власності на себе і на свою працю?

Деревце, що стоїть під тінню других, в’яне і сохне від браку світла. Хіба порятуєш його тим, що поливатимеш його щедро усім потрібним для його життя? З усього цього поливання скористають ті дерева, що панують над ним і затіняють його.

Так і поневолені нації... Свобода — це єдиний засіб, що порятує їх. На свободі розів’ються пишним квітом кооперативні організації праці, усі форми економічних асоціацій. Із великої маси фактів подамо один самий характерний і яскравий.

Убога Бельгія^[308] після вигнання чужинців-гнобителів голландців (1830 р.), після здобуття державної незалежності розцвіла і стала самим багатим краєм на світі. Капітали бельгійців стали дивувати весь світ своєю колосальністю; вони уже переросли потреби краю і шукають приложення скрізь по світі, незвичайно збагачуючи бельгійців. Кооперативний рух найінтенсивніший у всій Європі, і кооперативні установи мають мільйони в касах.

* * *

Такі світові приклади, один з котрих подала нам Бельгія, ясно нам показують той шлях, де шукати культурного і економічного піднесення українського народу. Усі ті, що звертають українську інтелігенцію і народ з сего шляху — се свідомі або несвідомі вороги українського народу, бо становлять перепони його щастю.

Націоналізм — всесвітня сила

Головна причина нещастя нашої нації — брак націоналізму серед широкого загалу її.

Націоналізм — це велетенська і непоборна сила, яка надто яскраво почала проявлятися з XIX віку. Під її могучим натиском ламаються, здається, непереможні кайдани, розпадаються великі імперії і з’являються до історичного життя нові народи, що до того часу покірно несли свої рабські обов’язки проти чужинців-переможців.

Націоналізм єднав, координував сили, гнав до боротьби, запаляв фанатизмом приневолені нації в їх боротьбі за свободу.

Націоналізм — ангел помсти для пануючих і визискуючих націй, ангел помсти за упосліджених, — страшною червоною хвилею прокотився по краях упосліджених націй-рабів, і слідком за ним розступалися хмари і проглядало сонце свободи.

Націоналізм, родючи альтруїзм поміж членами поневоленої нації^[309], симпатії один до одного, рівночасно родить пекучу ненависть до тих, що поневолили.

Наведімо декілька історичних прикладів колосальної непоборної сили націоналізму.

Року 1809 Пруссія була завойована французами (Наполеон І). Німці скуштували на собі усіх тих тяжких наслідків, які веде за собою панування чужинців.

І націоналізм вибух страшним полум’ям: усі німці, не виключаючи юнкерів, земельних властителів, навіть дівчата — усе рвалося до війни з чужинцями.

Суб’єктивний філософ Фіхте^[310] кинув свої літання за хмарами і став проповідувати криваву боротьбу з переможцями. Пастор-філософ Шляєрмахер з церковної катедри кликав усю націю до рішучого повстання. Арндт, професор, кинув розвивати розум своїх слухачів, а утворив «Громаду» для розвитку мускулів молодіжі. За ними Ґете і усі блискучі таланти думки і поезії, які проявилися в незвичайнім числі в цей час національної небезпечності.

Можна було заздалегідь пробачити, що при такім стані речей про панування французів у Пруссії і взагалі в Німеччині не могло бути мови — і воно пало під могучим і тяжким мечем німецького націоналізму.

Таким робом націоналізм вибух в Іспанії проти панування французів (1809-1812 р.) і в Росії в році 1812; він (націоналізм) зруйнував і поховав під руїнами французьку світову імперію.

Британці, визволивши португальців з-під французів (епоха Наполеона І), самі опанували Португалію — і що сталося з того?

Через 10 років Португалія була доведена до розпуки: людність поменшала на 1 мільйон, державний бюджет попав у хронічний дефіцит, торгівля завмерла, і населення стало так не просвітлене, що на 1000 бранців не було й одного письменного.

Португальська армія, офіцерами котрої стали англічани, голодувала, а чужинці купалися у розкошах, наздираних з убогих тубільців.

Але в Португалії повторилася історія і події Німеччини. На захист утиснених встав націоналізм — страшний ворог пануючих — і розвинув свій червоний прапор. Чужинців вигнано, і незалежна нація зацвіла (1822 р.).

Ці події трохи пізніше повторилися в Норвегії, Угорщині, Греції, Бельгії, Чехії, Хорватії, Ірландії, Румунії, Болгарії, Сербії і Італії і т. ін; націоналізм червоною хвилею прокотився по всій Європі, покликаючи поневолені нації до боротьби за свободу, до боротьби за вільне, щасне, незалежне життя, і визволяючи поневолених.

* * *

У нас на Україні націоналізм дуже припізнився: наша нація, виключаючи небагатьох, переважно із інтелігенції, — не націоналістична. Вона не має національної свідомості серед загалу, як її має польська, чеська, хорватська і інші, не має самої могучої зброї для захисту своїх інтересів, і через те вона пробуває в найтяжчому рабстві, яке тільки можна уявити собі, і швидко хилиться до своєї конечної гибелі. Інтелігенція українська, «плоть від плоті» українського народу, проявляє і його риси: вона теж в значній ступені проявляє національний індиферентизм, то прилучаючися до тієї або іншої верстви суспільства пануючої московської нації, тонучи в її суспільних ліберальних та революційних течіях, то плекаючи консервативне українофільство для задоволення власної особи.

Вплив московської культури і московського суспільства був до останніх 10 років остільки великий, що українці щиро повторяли за своїми лукавими учителями-москалями, що націоналізм взагалі дурниця, що сепаратизм теж нерозумна річ, бо ідеал усіх народів лежить у з’єднанні.

Націоналізм, цей загальноєвропейський рух, що визволив десятки поневолених і упосліджених націй, що утворив великі національні культури і літератури: німецьку, норвезьку, фламандську, угорську, грецьку, італійську, чеську, сербську, болгарську і українську в Галичині, — цей рух світла і волі українська інтелігенція, подурена і запаморочена усякими московськими теоріями, вважала нічого не вартою дурницею — на радість москалям і на свою і народу свого погибіль. Дорогою ціною довелося їй платити за своє духовне рабство.

* * *

Тільки останні часи хвиля культурного західного націоналізму перейшла російський кордон і розлилася по Україні.

Ця нова течія зараз повинна винести тяжку боротьбу зі старою. Частина української інтелігенції, засліплена «московською наукою», п’ючи її з московських шкіл, преси і літератури, твердо обороняє свою позицію єдності з московськими] революційними і ліберальними течіями. Але це не змінить логіки подій законів еволюції а національного поступу. Кінець цього уже останнього москалефільства можна пробачити в недалекій будуччині. Українська нація мусить йти тим самим шляхом, як і поневолені народи Заходу, перейде його і повалить все те, що стоятиме перепоною на цій дорозі.

Програма Української Народної Партії

Українська народна партія єсть партія робітницької маси українського народу; єсть партія українського міського і сільського пролетаріату.

Усіх українців, хто виробляє, продукує, хто живе з власної праці, усіх, кого визискують і кривдять: робітників фабрик і заводів, сільських і міських, робітників-ремісників, робітників транспорту і торгівлі, робітників інтелігентних фахів, хліборобів-наймитів і тих, хто робить на власнім ґрунті, але без наймової праці, усіх їх має об’єднати Українська народна партія для боротьби з пануючими, гноблячими і визискуючими.

Українська народна партія визнає соціалістичний ідеал яко єдиний, кот-рий може остаточно задовольнити український та інші народи, знищити визиск, безправ’я, знищить сучасний устрій, збудований на насиллі, примусі, нерівності і пануванні.

Цей ідеал такий: взагалі знаряддя виробу фабрики і заводи на землі, оселеній українським народом, мусять належатиукраїнцям-робітникам, а земля (рілля) — українцям-хліборобам.

1. Головні завдання Української народної партії — просвітити, освідоми-ти українців-робітників і хліборобів з боку розуміння їх національних і класових інтересів.

2. Зорганізувати освічений і свідомий своїх інтересів український пролетаріат у Всеукраїнський союз українців-робітників.

3. Зорганізувати так само українців-хліборобів у Всеукраїнський союз хліборобів-українців.

Необорна спільна сила з ’єднаних українців — робітників і селян — учинить захват політичної власті на Україні, знищить визиск, насилля, нерівність і утворить непідлеглу Україну — Республіку вільних працюючих людей.

Аби осягнути свої завдання, Українська народна партія лічить необхідним і доконечним: українці-робітники мають свої організації економічного і політичного характеру, мають свої каси і свій програм діяльності. Так само і хлібороби.

Українським робітникам, членам великого 30-мільйонного народу, цілком не до речі виступати без своєї власної фізіономії, в російських робітницьких

організаціях і служити покірною масою для виконання приказів московських чи петербурзьких робітницьких організацій. Так само не до речі складати партію, яка б була хвостом, причепою російських^[311] робітницьких партій.

Українські робітники складають свою незалежну робітницьку партію, яка в своїй діяльності не підлягає ніяким обмеженням і контролю, бо знають, що тільки свої власні організації, своя власна робітницька партія, можуть оборонити інтереси українського пролетаріату; що тільки свої власні організації дадуть українському пролетаріату політичну і економічну силу, яка забезпечить його від утисків і визиску.

Робітники усіх культурних народів мають свої власні організації, свої окремі партії: чехи свої, німці свої, французи свої, поляки свої, росіяни (москалі) свої. І тепер українці-робітники мають свої організації.

Усі організації мішаного типу: німецько-чеські в Богемії, чехо-словацькі і українсько-польські в Галичині, польсько-німецькі в Познані, румунсько-українські в Буковині, польсько-литовсько-жидівські^[312] в західній Росії розпалися, і нарешті українсько-московські робітницькі організації почасти уже розпались, почасти находяться в стані розпаду як перехідна стадія робітницького руху, що стає більш свідомим і культурним.

Робітники різних народів, маючи деякі завдання і інтереси спільні, мають і свої окремі місцеві інтереси, окремі місцеві завдання: робітники різних народів живуть майже завше на різних територіях, живуть в різних політичних і економічних обставинах і дуже часто ідуть до загального робітницького ідеалу, до соціалізму, різними шляхами, по дорозі дуже часто стикаючись інтересами.

Через те народний досвід, мудрість і обачність змушує робітників кожного народу закладати свої власні організації, свої власні партії. Там же, де

інтереси спільні однакові, робітницькі партії двох народів дуже легко можуть чинити разом, спільно.

Свідомому робітнику-українцю зовсім не секрет той факт, що робітники і селяни — поляки хочуть захватити політичну власть на своїй землі, москалі на своїй, литовці на своїй. Свідомий українець-робітник знає, що ніхто не прийде, аби захватити політичну власть на Україні, — віддати потім її до рук українського пролетаріату. Свідомий українець-робітник знає, що визволення українського пролетаріату єсть справа самого українського пролетаріату і нікого більше.

Український пролетаріат мусить захватити політичну власть на Україні, аби забезпечити собі щасну будуччину.

Уже той факт, що в Росії росіяни і українці мають не однакові права, змушує українців-робітників закладати свої власні організації борьби: заборона української преси цілком до останніх часів. І тепер для української преси існують окремі суворі закони, яких нема для преси московської.

Заборона української школи.

Заборона української мови в судових і адміністративних інституціях. Закони держави утворені і фінансова політика ведеться в інтересах руських (московських) губерній^[313].

І так, становище українського народу, народу завойованого, зневоленого, вимагає заснування українських робітницьких і селянських організацій.

Організуйсь — або голодуй

Організуйся, коли не хочеш зостатись віковічним рабом. Такий девіз сучасного робітницького руху. Девіз робітників кожного народу.

Коли робітники якого народу не встигнуть зорганізуватись, бо досить не культурні, аби бачити вигоди своєї власної організації, там бачимо нижчу зарібну плату, довший робочий день, повну власть капіталіста, забитого і темного робітника.

Усі мислителі, філософи од сивої старовини до найновіших часів^[314] визнають: тільки на міцнім фізичнім фундаменті можна утворити пишний будинок високої духовної і моральної культури — культури взагалі.

Життя убогих нижчих класів недоступне впливу високої культури: хвилі культури пливуть понад ними, їх не зачіпаючи.

Маючи це на оці, Українська народна партія має обстоювати для українського пролетаріату міського і сільського:

1. Восьмигодинний робочий день.

2. Скорочення сього часу там, де іде виріб шкідливих для здоров’я препаратів, як фосфор, сірка, при доменних печах і т. д.

3. Скорочений день для підлітків (16-18 років), що мають організм не досить ще окріплий і розвитий.

4. Заборона праці підлітків в тих проізводствах (вироблюваннях), де виробляються шкідливі продукти або самий спосіб виробу шкідливий для здоров’я.

Для оздоровлення сім’ї робітника в суботу робочий день 4 години. Недільний відпочинок. Заборона праці в великі свята релігійні та національні.

5. Заборона уживати праці дітей на фабриках, заводах, робітнях і взагалі до наймової праці, бо дітям треба вчитись, аби потім стати в ряди пролетаріату освіченими людьми.

6. Заборонити працю жінок-робітничок в часи вагітності і після породу на час, який визнає потрібним медицинська наука, без утрати зарібної плати за весь час хвороби жінки.

Дітські притулки при фабриках і заводах, робітнях, де б робітничка могла безпечно зоставити своїх дітей, коли б того не можна дома.

Гігієна праці і мешкань

7. Фабрики, заводи, робітні, копальні і т. д. мусять бути добре вентиліру-вані, збудовані по вимогах сучасної науки гігієни: досить світла, чисте повітря, нормальна температура. Того самого треба і для робітницьких помешкань, що капіталіст дає своїм робітникам. В цім найбільш страждає сільський робітник і робітничка.

По економіях на Україні для сільських робітників і робітничок поміщики будують щось більш подібне до барлоги, як до людського мешкання.

Забезпечення від ушкодження машинами (огородження машин штахетами тощо). Ушкодженому на праці робітнику капіталіст, взагалі предприє-мець мусить давати до кінця життя відповідну пенсію. Де стосується і до наймита-селянина.

8. Обмеження нічної праці для дорослих, заборона нічної праці для підлітків і жінок.

9. Безплатна медицинська запомога (лазарети, фельдшера, лікарі) хворим робітникам (на кошт капіталістів).

10. Розцінки виробів через виборних од робітників і капіталіста.

11. Заборона оплачувать товарами працю робітника^[315]. Щотижнева розплата з робітниками.

12. Знесення надуставної (зверхурочної) роботи, бо вона тільки зповерху ніби корисна робітнику, ніби дає йому змогу заробити більше, а в дійсності вона корисна тільки капіталістам, які хочуть таким чином ввести довгий робочий день, хоч і під іншим соусом.

13. Змагання (спори) поміж капіталістами і робітниками розв’язувати судом третього — третейським судом. Робітники вибирають свого суддю, капіталісти свого, а ці два судді, зійшовшись, вибирають одного третього, який уже і робить присуд. Де надто потрібно для сільських наймитів, що роблять по панських економіях.

14. Робітники-українці мусять установити мінімум зарібної плати і добиватись досягати цього в житті. Плата не може падати менше певного рівня, який необхідний для більш-менш нормального життя, який забезпечував би українцю-робітнику задоволення всіх фізичних і духовних потреб. Це надто потрібно для сільського робітника-наймита, що робить вліті по 20-30 копійок поденно (проте як на Заході зарібна плата доходить до 2-3 карбованців).

15. Незалежний од капіталістів і поміщиків інспекторат з представниками від робітників.

16. Добиватись усі ці вимоги зробити основними Державними Законами охорони праці. Добиватись установи суворих законів про нарушення капіталістами промисловими, торговими чи земельними (поміщиками) законів охорони праці^[316].

Забезпечити себе під час безробіття, страйків (стачек), промислових кри-зисів, прошукувати працю своїм безробітним членам, забезпечити себе під час хвороби або нездібності до роботи од старості, забезпечити долю своїх вдів і сиріт — мусять самі робітники.

Певна річ, що робітники мусять боротись, аби капіталісти і уряд державний давали до рук робітницьких районних комітетів потрібні суми на утримання не здібних до праці інвалідів, чи од хвороб, чи од ушкодження машинами, чи од старості, на утримання сиріт. Але все ж турбуватися про робітників, про робітницькі потреби мусять самі робітники.

Бо треба пам’ятати, що капіталіст уступає конечності, необхідності, якої він позбутись не може, якої подужати не в його силі. Так само і правительство, бо воно єсть слугою капіталістів, як це всім відомо. Через те, не поки-даючи боротись, аби повернути часть доходів держави на пекучі робітницькі потреби, негайно заводити поруч з організаціями політичними організації економічні.

1. Товариства взаємної запомоги.

2. Страйкові каси (Стачечний фонд).

3. Каси запомоги під час безробіття і промислових кризисів. Каси для утримання робочих-інвалідів, старих, не здібних до роботи, сиріт.

4. Робітницькі контори для пришукання роботи. Всеукраїнська організація пришукання праці. Досвідний і культурний робітник англієць, бельгієць давно зрозуміли, що вигідніше покладатись на себе, вигідніше самому зарадити своїм нуждам, як сподіватись сього від уряду, капіталістів, взагалі віл ворожих класів (буржуазних). Вони позаводили у себе усе вищезгадане; позаводили навіть кооперативні продуктивні товариства (виробу). Значно видерли з рук капіталу: виріб одежі, обуві, печення хліба, добираються засновувати власні фабрики і заводи і потроху посуваться до соціалістичного устрою. Вжиткові товариства (потреб [ительские] общества) серед робітників-англійців, а надто бельгійців колосальні: мільйони в касах. Ці вжиткові товариства в деяких містах цілком убили дрібну і середню торгівлю, зоставивши тільки оптову. Так поволі посуваються вони, завойовують позиції на бенкеті життя і посуваються до соціалістичного устрою.

Проте німецький робітник менш культурний, менш здатний до самодіяльності, більш покладається на уряд, парламент, що ніби через парламент можна усього, що потрібно робітнику, досягнути^[317], через те він більше терпить і має менше політичних прав.

Слідком за німцями ідуть росіяни (москалі). Верховоди російських робочих тепер хочуть скласти турботу (заботу) про своїх робочих інвалідів, не здібних до роботи од старості, про сиріт на правительство і державу, бо вимагають «государственного страхованія рабочих» (§ 8 з’їзду С[оціал-]Д[емо-кратів]). Значить, вони згоджуються платити щорічні податки до державного казначейства, аби потім, як робітник постаріє, одержував пенсію від казни. Чи ж не ліпше вносити щорічні вкладки до робочих кас для цієї самої цілі? Адже з робочих кас вони нікуди не підуть, а з державного казначейства, з казни може піти всякими шляхами.

Нам, українським робітникам, тим більш ні до чого не послужить «государственное страхованіе рабочих».

Уряд в руках земельної і грошової аристократії, опріч чого державна власть в Росії в руках чужого народу московського, нас завойовавшого. Аби Україна складала незалежну демократичну державу, в управі котрої український пролетаріат мав би рішучу силу, тоді б була рація добиватись «государств [енного] страхованія». А зараз українці — робітники сільські і міські — мусять самі зарадити своїм нуждам, мусять покладатись тільки на свої сили.

Не треба помилятися, що закладання українських робітницьких організацій, заснування самостійної незалежної Всеукраїнської робітницької партії єсть приємним руським революційним робочим партіям, які до сього часу звикли бачити у українському пролетаріаті слухняну масу для виконань «предпісаній» робітничих комітетів з Москви і Петербурга. Свідомість українського пролетаріату, який забирає робітницьку справу на Україні до своїх рук, не може бути приємною робітникам руським (москалям), принаймні спочатку, поки вони не мусять погодитись із цим як із фактом конечним і безповоротним. Несимпатичне, а часом вороже відношення росіян до заснування українських робітницьких організацій може засвідчить кождий, хто по українських містах засновував українські робітницькі організації. Освіченому робітнику-москалю добре відомо, що, засновуючи свої українські організації, українці-робітники видирають з рук росіян робітницьку справу на Україні, що в автономнім, а тим паче в незалежнім українськім парламенті, якого вимагають українці-робітники, український парламент пануватиме, а росіянам, що тепер грають на Україні першу ролю, не хочеться зрікти-ся свого привілейованого становища, не хочеться перейти на ролю другу. Звертаємо увагу українців — робітників і хліборобів — на дуже велику охоту росіян засновувати всеросійські союзи робітників чи селян. В цім добачаємо бажання — аби рух в Росії відбувався під гегемонією пролетаріату московсько-руського.

Аграрна програма

1. Не поділяємо тих думок, що селянин-хлібороб власник мусить врешті збанкрутуватись, позбутись свого ґрунту, обернутись в сільського пролета-ря-наймита, який заробляє собі на життя, роблячи в панських економіях.

2. Не визнаємо, що врешті-решт земля перейде до рук земельних капіталістів, бо нібито тільки вони можуть запровадити усі найновіші машини і способи оброблювання землі. Підстави наші такі:

а) Концентрація земель на Україні, як і скрізь по світу, сталась не од чинників економічної еволюції, а фактом політичного захвату. Приклад: грабування ірландських земель англійською аристократією. Грабування українських земель до і при Катерині II в Лівобережній Україні. Грабування земель в ПравобережнійУкраїні під час панування Польщі.

б) У вільних державах, в Германії, Франції і навіть в невільній Росії — ніде ми не бачимо, аби земля переходила із рук селян-хліборобів до рук земельних капіталістів, що признано усім світом, що признають навіть прихильники концентрації землі. Проте ми бачимо, як великі земельні маєтки запозичені в банках державних і приватних майже до мертвої перли. Український селянин не має кредиту, окрім кредиту од шахрая, що бере до 200% і більше, проте не збувається землі, а земельний поміщик майже даром одержує позики з державного банку і його піддержує уряд, а все ж таки поправити його не може.

в) Краї дрібної власності, дрібних хліборобів, як Прирейнські провінції Пруссії, дають більший урожай з десятини, як краї великої власності (Східна Пруссія). Навіть ціни на продукти (буряки, зерно) дрібної власності вищі од цін на продукти великої власності (Геркнер, «Праця в Західній Європі»).

г) Сільські громади Швейцарії, Бельгії, Західної Пруссії, Баварії і т. д. уживають усіх найновіших машин од віялки до парового плуга і молотилки і усіх найновіших способів здобрення землі (мінеральне здобрення), найновіших способів господарства (плодозмін).

д) Капіталістичне господарство (економії) ведеться головним чином там, де низька зарібна плата і темний некультурний народ.

Капіталістичне господарство упало в краю величезного капіталу і величезних земельних маєтків в Англії і Ірландії і замінилось господарством фермерським, упало у Франції і Західній Германії, в німецьких провінціях Австрії: його убив незвичайний ріст зарібної плати.

е) Капіталістичне господарство держиться ще там, де низька зарібна плата і темний некультурний народ і головним чином по землях, де живуть нації зневолені. В східних провінціях Австрії: в Галичині, Буковині, в Східній Пруссії, в Російській Україні, хоч тут воно щороку упадає і упадає.

ж) Перехід земель поміщиків до рук селян остільки сильний на Заході, що аристократи, боячись зовсім позбутись землі, провели закон о майоратах; по сему закону маєток майоратний іде старшому в роді на уживання тільки, без права передачі і продажу.

з) На Заході, та почасти і у нас, капіталіст неохоче вкладає капітал в землю, бо капітал не грає такої ролі в сільськім господарстві, як у промисловості. В сільськім господарстві він обертається поволі: машини варті дуже дорого, хоч роблять вони дуже короткий час.

Ці всі дані по вислідах вчених^[318] пояснили усьому світу, чого земля не переходить до рук капіталістів, а навспак, переходить до рук тих, що на ній працюють і котрим вона мусить належати.

На цій підставі вимагаємо на Україні:

1. Усіх сільских робітників-рільників наділити землею.

2. Хліборобам-власникам, що не можуть прожити із своїх земельних ґрунтів, дорізати землі з земельного фонду.

3. Фонд земельний складають на Україні землі казенні, удільні, монастирські, поміщицькі.

Цей земельний фонд колись належав українському народу на правах власності, і його силою одібрано. Натурально, під час всеукраїнської революції уся ця земля буде конфіскована і повернена без відшкодування її давнім прав-ним власникам.

Але ж до того часу УНП вимагатиме:

1. Закони, які сприяють переходу земель на Україні в селянські руки.

2. Закони про викуп на вигідних для селян умовах, примусовий для дідичів і добровільний для селян.

3. Норміровка орендної плати, висота орендної плати мусить відповідати доходності од землі.

4. Обмежити право дідичів щодо оренди, знищити короткоречинцеві оренди (краткосрочні). Дідич мусить заявити про відмову в оренді за два роки.

5. Аграрні незалежні суди (тільки не коронні), змагання (спори) між дідичем і робітником чи орендаторами рішає суд третього (третейський суд).

6. Контракти, які суд визнає шахрайськими, недійсні.

7. Знесення майоратних законів і взагалі законів, що зв’язують розпорядження власною землею.

8. Коли поміщик відмовляє в оренді, він мусить уплатити орендатору за усі поліпшення в господарстві, що орендатор зробив (оцінку робить «суд третього»).

9. Поміщик не має права силувати орендатора-селянина щодо способу господарства. Ми того надаємо велику вагу орендній справі, бо певні, що підвищення зарібної плати на Україні уб’є капіталістичний спосіб оброблення землі (економій), дідичі перестануть самі управляти землею і здаватимуть її селянам в оренду, як то уже є і тепер на Україні, як то сталось в Ірландії, Англії, Франції, Германії, Австрії і т. д.

Перехід від капіталістичного господарства до орендного фермерства нам тим корисний, що тоді кождому найтемнішому чоловіку стане ясно як в день, що клас земельної аристократії, що живе з оренди — єсть клас суспільних паразитів, клас шкідливих трутнів, який усунути для громадського добра повинно, аби оберегти суспільство од морального розкладу.

Українці-хлібороби мусять зорганізуватись у Всеукраїнський союз хліборобів, аби оборонити свої національні права і класові інтереси.

Націоналізація землі

Той факт, що в часи минулого аристократія захватила силою меча величезні посілості земельних хліборобів-власників, зоставивши їх безземельними, той факт, що наряду з невеликим числом земельних магнатів, що потопають в розкошах, живуть мільйони безземельного люду, які вирождаються від нелюдської праці на усіх паразитів, — давно звернули увагу на себе учених. Вони давно вишукують способи, аби зарадити загальнонародному лиху.

Один з цих способів — націоналізація землі.

Ця ідея не нова. Вона родилась не на верхах, а «в низах», ця ідея родилась з того часу, як хлібороб-власник стратив право на землю, яку обробляв цілі віки. Усі крестьянські повстання середніх віків в Германії, Австрії, 1789 рік у Франції, 1648 і 1768 роки на Україні, неясно, невиразно, але ж ця ідея робила; тільки тепер ця ідея одержала теоретичне обоснування і ясну фор-муліровку.

Націоналізувати землю — значить зробити її власністю тієї нації чи народу, що цю землю оселяє, тільки власністю не окремих одиниць, а власністю усієї нації. Кождий член нації, що заробляє з землі, бере її тільки до уживання.

Націоналізувати землю на Україні — значить зробити її національною власністю українського народу, кождий член української нації, що живе з землі, бере землю до уживання, скільки може обробити її власноручно без наймита.

Націоналізація землі на Україні для запровадження соціалістичного устрою і соціалістичного оброблення землі — це наш ідеал і наше конечне завдання, бо тільки єдине таким шляхом назавше розв ’яжеться аграрне питання на Україні.

Певно, поки українці складають безправний народ, про це і думати не можна, і тільки після всеукраїнської революції, коли укр[аїнський] народ здобуде собі право самопризначення, здобуде право свободно розпоряджува-тись своєю долею і своєю землею, тільки тоді можна зробити націоналізацію землі на Україні.

Треба не змішувати поняття націоналізації землі з поняттям «удержавлення землі».

Флюршгейм, Гельдорф, Баумероде, Зампер (Герцка) і взагалі буржуазні учені пануючих націй тепер хочуть провести в життя: аби знищити приватну власність на землю і усю землю передати до рук держави, в казну, яка кождому дає землі по його потребі. Ця теорія незвичайно шкідлива для хліборобів, а надто для націй зневолених.

Німецьке правительство в Познані, аби викоренити поляків, призначає по 20 мільйонів марок, аби закуплювати землю у поляків і віддавати німцям. Поляки в Познані з усіх сил держаться своєї землі. Що ж було б, аби в німецькім парламенті пройшов закон, по якому уся земля Германії належить державі, казні, а кождий хлібороб мусить брати землю од казни для уживання? Тоді б раптом німецький уряд заселив Познань німцями, а безземельних поляків викинув би на голодну смерть.

І так, поки існуватимуть нації зневолені і нації-пани, доти не може бути розв ’язане аграрне питання, бо доти не може бути правдивої націоналізації землі.

*

Пануюча нація володіє не тільки усією своєю землею, яку оселяє, але ж і землею, на котрій живуть її нації підвладні. Це право засноване на єдиній силі, що тепер признається в світі: на силі меча. Австріяк-німець каже і на Словінію, на Тіроль, на Далмацію, Буковину, Чехію, Галичину: «То наша земля».

Те ж кажуть американці (янкі) на Америку (доктрина Монро). Москаль ще не свідомий національно, а на Україну, Кавказ, Польщу, Фінляндію з гордістю каже: «То все наше».

Хто ж не знає, які величезні партії складають пангерманісти, всеросіяни, wczechpolacy, панамериканці, уніони-англійці... З тим треба дуже рахуватись.

Хоч держава і однонаціональна, але ж коли її складають класи нижчі і вищі, вищі завше стоять у державної власті і складають з себе уряд. В такім разі не можна зробити націоналізації землі. В таких умовах націоналізація землі прийме форму простого переходу землі з рук земельних власників в державу, в казну. Але ж позаяк власть в державі, де існують вищі і нижчі класи, належить класам вищим, то таким чином і усе розпорядження землею в державі перейде до рук класів вищих, а інші класи-хлібороби стануть безземельними рабами на «своїй несвоїй землі».

Націоналізувати землю можна тільки в чисто демократичній з повним правовим і економічним рівенством однонаціональній державі — яких тепер нема.

І тому, поки існують нації-раби і нації-пани, поки існують класи, доти не може бути розв ’язане аграрне питання.

Це питання розв ’яжеться після знесення національного панування скрізь по світу, після знищення класів при націоналізації землі на соціалістичному ґрунті.

Організації українських робітників і хліборобів

По містах, містечках і селах, де тільки живуть українці-робітники, Українська народна партія засновує місцеві робітницькі організації, кожне українське місто має робітницький комітет, що складається од депутатів українських робітницьких організацій сього міста.

Представники українських робітницьких організацій роблять з’їзди повітові, губерніальні, всеукраїнські. Нарешті всі українські робітницькі організації єднаються у федерацію українських організацій.

Всеукраїнська спілка українців-робітників вибирає Всеукраїнську робітницьку раду, яка веде весь робітницький рух на Україні. Щодо хліборобів, Українська народна партія засновує організації:

1. По селах. Скликає селянські з’їзди — повітові, губерніальні і всеукраїнські.

2. Хліборобською справою повіту відає хліборобський комітет, який складається із депутатів од сільских організацій хліборобів. Цей комітет утворює з’ їзди повітові.

3. Нарешті усі хліборобські організації єднаються у Всеукраїнську спілку українців-хліборобів.

Всеукраїнська спілка хліборобів вибирає Всеукраїнську раду хліборобів, яка відає хліборобську справу усієї України.

Всеукраїнська рада українців-робітників і Всеукраїнська рада хліборобів чинять згодно і складають з-поміж себе комітет Української народної партії.

Принцип робітницьких організацій

Аби усунути бюрократизм в організаціях робітницького українського руху, завше настроєний на централізмі, Українська народна партія кладе в основу: автономність організацій. Кожда місцева організація цілком незалежна щодо свого внутрішнього життя.

Український пролетаріат, що бореться за свободу, не мусить убивати свободу — заводити безправ’я у себе дома. Український пролетаріат не повинен організовуватись на основі повної централізації, при якій місцеві робочі організації тратять усі права, і тому хто стоїть за централізм — той проти правдивої свободи.

Обстоюємо автономність місцевих українських робочих організацій ще і по другій не менш важній причині. Незалежність організацій щодо свого внутрішнього життя: 1. Привчає робітників до самодіяльності. 2. Навчає покладатись на власні сили. 3. Викликає енергію і силу, привчає до свободи, розвиває ініціативу, словом, розвиває усі громадянські достоїнства в робітнику, що надто потрібно для соціалістичного устрою будуччини.

Не можна брати за приклад тип робітницьких організацій в Германії. Тут робітницькі організації, не виключаючи і соц[іал-]демократичних, збудовані на централізмі і центральне бюро править усіма місцевими робітницькими організаціями деспотично самодержавно. Місцеві бюра тільки виконують прикази верховного бюра. Місцеві робітницькі організації не мають права чинити без волі центрального бюра. Робітницьку справу німецьких робітників, а надто в Пруссії, дуже часто держить в руках гурток незмінний, який розпоряджується усіма по-диктаторськи.

Такий принцип хоч і значно слабший в робітницьких організаціях англі-чан, ще слабший у французів.

Ще більше централістично-бюрократичний устрій в робітницьких організаціях росіян (москалів). В Росії робітницьку справу держать в руках невеличкі гуртки, цілком не уповажнені робітниками, дуже часто зовсім не робітники. Вони поводяться дуже часто як диктатори.

Нам скажуть, що в боротьбі, аби був успіх, потрібна сувора централізація і дисципліна. На це ми відповімо: у спокійний час, коли відбувається тільки боротьба економічна та боротьба виборних до парламенту кампаній, досить і федеративного зв’язку українських робітницьких організацій поміж себе, так само як і хліборобських. Але ж під час рішучої і остатньої борьби, під час Всеукраїнської революції, з’єднана Рада робітників і хліборобів обернеться в комітет, візьме на себе диктаторську власть за згодою робітників і селян.

Після революції Всеукраїнський комітет складає свої уповажнення і оголошує вибори президента і всеукраїнського парламенту.

Щодо дисципліни — дисципліна має далеко більш сили, коли робітник чи хлібороб не з примусу, а з доброї волі старається бути дисциплінованим, розуміючи добре, що без дисципліни боротись неможливо.

До загалу українського народу

1. Незайманість особи і мешкання (habeas corpus). Ніхто не може бути арештований, як по суду.

2. Прогресивний безпосередній податок, пропорціональний доходу. Скасування податків посередніх (акцизи), а надто предметів першої необхідності (сіль тощо).

3. Знесення класів (сословій) і класових привілеїв як перший ступінь до повної економічної і політичної рівності.

4. Рівноправність жінок.

5. Знесення виключних законів щодо української промисловості і взагалі до укр[аїнського] народу і знесення паспортної справи.

6. Відповідальність урядовців перед громадянами.

7. Урядовець не може бути призначений проти волі тих, кому служить.

8. Свобода українського друку, слова і просвіти, свобода національності, релігії, совісті, переконань. Свобода зборів, товариств, спілок, організацій.

9. Вибори до парламенту, до управ, взагалі до усіх виборних інституцій:

а) Вселюдне, рівне, безпосереднє виборче право з тайним голосуванням.

б) Виборчі округи в межах національних.

в) Од сел і од міст число депутатів пропорціонально числу людності.

г) Од кожної нації депутатів пропорціонально числу людності.

д) Суворі кари, установлені законом, за зловжиття і насилля, підкуп і мошенство при виборах, чи з боку адміністрації, чи з боку певної партії громадян.

е) Виборчі комісії, що відають справу виборів на Україні із усіх партій порівну для забезпеки справедливості виборів.

10. Автономність областей і країн, незважаючи на обшар (які того схочуть), що одрізняються чи народністю, чи окремими умовами життя, аби не була гноблена національна] меншість чи нація слаба.

11. Знесення постійного війська на Україні, кождий громадянин мусить оберігати свій край од небезпеки.

Усі соціалістичні партії висловлюються за знесення сталого (постійного) війська, за заміну його загальнонародною міліцією. Ясно, що поки будуть класи, доти буде стале військо, бо без постійного війська вищим класам нічим буде боронитись од демосу, од з’єднаних робітників і селян. Як тільки стале військо буде скасоване і заведена замість його народна міліція — сей день буде останнім днем панування вищих класів, бо їм нічого не вдіяти проти узброєної демократії.

Але ж коли демократія запанує цілком, себто клас капіталістів перестане існувати, коли фабрики і заводи належатимуть робітникам, а земля хліборобам, коли настане соціалістичний устрій, чи тоди потрібно узброєння нації, чи потрібно учитись тоді усім військовим вправам? На це ми скажемо: не потрібно, бо далеко перед запровадженням соціалістичного устрою національне панування мусить бути знесене по всій землі.

Помиляються ті, що вчать, ніби соціалістичний устрій може бути разом по усій землі. В соціалістичний устрій яко ідеал устрою вступлять тільки народи незвичайно високої культури. Ані один народ не жде другого, поки той не наздожене його по освіті, а стараються пертись вище і вище по ступнях культурної драбини, незважаючи ані на що.

Наше завдання, аби український народ в цій справі в своїм стремлінні до ідеального устрою, до устрою соціалістичного, не був позад інших культурних народів.

Небезпека для соціалізму

Хто сам страждає, той найбільш здатний спочувати і чужій кривді. Зараз демократія^[319] пануючих націй, хоч вона і сама страждає од сваволі і експлуатації своїх пануючих класів, не дуже проявляє охоту давати свободу зневоленим націям. І тому нема ніякої підстави сподіватись сього і в будуччині. Коли ж демократія пануючих націй виб’ється на свободу, коли вона запанує, коли вона стане у власті державної, тоді сподіватись на співчуття до зневолених націй можна ще менше.

Демократія англійська, яка мало одержує вигід от того, що під Англією 400 мільйонів підвладних народів (із цих останніх користають англійська аристократія і буржуазія), а проте англійський демос марить, як в недалекій бу — дуччині англійська раса, яка і тепер веде перед, запанує врешті над усім світом.

Чуже лихо не болить

Демократія англійська ніколи не ставала в оборону ірландців, бурів, індусів і кольорових африканських народів. Робітників і хліборобів англійських не обурює, що Ірландією управляють лейтенанти під приводом віце-короля, що цей народ не має самоуправи. Їх не обурює, що од хазяйнування Англії щороку вмирають мільйони індусів. Що конституція англійська тільки для англічан, і підвладні народи, а надто кольорові, управляються способами, яким позаздрив би дикий вандал середніх віків.

Останні газети принесли вістки, що в колоніях Франції робляться такі речі: один урядовець для приємності велить лучити (напевне, стріляти з лука. — Ред.) негра, а його приятель фотографує. В Тонкіні, коли тубілець подає до суду на француза, прокуратура б’є різками свідків, мучить їх, загрожує. Майно і життя тубільців цілком в руках урядовця, і він безкарно може все це взяти, коли схоче. І за це все жодної кари. Чи не підносить коли голос французький демос, аби колоніям дати свободу? І так скрізь по колоніях.

В Америці усі кольорові раси — негри і індійці — не мають ніяких прав, хоч в деяких штатах їх більшість. Усі білі до убогого робітника уживають усіх сил, аби відпіхнути від власті кольорові раси. Індійці цілком не мають права голосу, вони обібрані з усього, вимирають незвичайно швидко. Із колишнього многомільйонного народу тепер їх зосталось в північ[ній] Америці коло мільйона.

Негри — талановита і могутня раса — уперто борються. Хто читає газети із Америки, той добре знає, що білі в відносинах до негрів признають усі средства дозволеними. Хто навіть мав далекого предка — негра уже не має права бути в товаристві білих і займати абияку громадську посаду. Тепер білі серйозно мислять над проектом, аби позбавитись чорної небезпеки, виселити усіх негрів (8 мільйонів) в Африку.

Словом, в демократичній Америці утворюється нова формація аристократії на національній підставі. Там уже дуже виразно поділились нації на нації-раби — і нації-пани.

В Германії теж бачимо байдужість німецького демосу: робітників і селян, не виключаючи і соціалістів, до робітників і селян зневолених націй.

Соціалісти^[320] німецькі вимагали від польських соціалістів (з’їзд у Дрездені), аби останні стали виключно на ґрунті класової боротьби, а не обороняли свої національні інтереси.

Соціал-демократи польські в Галичині ні разу не подавали голосу, аби Галичину поділити на дві національні території — польську та українську (хоч се єсть в їх програмі). І навіть той, хто про се починає промову, не стрічає найменшого спочуваня.

Російська (московська) демократія, не виключаючи і соціал-демократів, так само байдужа до безправного українського народу. Хоч російська соціал-демократія має в програмі самопризначення націй, учення їх в рідній мові (це стало недавно під натиском соціал-демократів зневолених націй). Чи ж подавала вона голос за те, щоб український народ став непідлеглим, аби в школах на Україні, в судах, адміністрації, була українська мова, чи подавала голос — аби знесена була заборона для української преси, літератури?

Вона не подавала голосу в оборону українського народу, хоч хотіла ско-ристати і користала його силами і средствами^[321].

Зараз в Австрії виробляється закон про вселюдне виборче право, але ж проект українців поминув. Соціал-демократам німецьким мало горя з того; вони радіють, що проект не поминув їх.

Так само і ми, українці, мислимо, коли б нам уряд цілком заборонив право вибору, а дав вселюдне право тільки кор[інному] російському] народу (москалям), московські демократи, не виключаючи і соц[іал-]демократів і со-[ціал-]революц[іонерів,] не робили б повстання для свободи окраїн.

Така байдужність демократій пануючих націй до становища зневолених мимоволі викликає підозріння, що демократія пануючих націй, вирвавши політичну власть із рук вищих класів, ставши у власті державної, може зайняти їх привіл[ейоване] становище щодо націй підвладних і може це легко зробити, бо буде поголовно узброєна (зміна постійного війська на «государ-ственноє ополченіє», § 12), по вимогах научної техніки. Звертаємо на це увагу усіх знев[олених] націй, які борються за національну] свободу під прапором соціалізму.

І тому, аби забезпечити запровадження соціалізму по всьому світу, треба не дати створитися новій формації аристократії на національному ґрунті (початок сього ми уже бачимо в північ[ній] Америці). Треба знести національне панування по цілому світу до того часу, поки розв ’яжеться соціальне питання, поки демос виб ’ється на свободу.

Українська народна партія бореться поперед за свободу українського пролетаріату, піддержуючи в боротьбі пролетаріат зневолених націй і пролетаріат взагалі.

Не треба забувати, що зневолені нації складають і інші класи. Хто українці? селяни і робітники? Хто чехи, ірландці, словінці, бретонці? пролетаріат хліборобний і міський. Не треба забувати, що з нижчих класів самі убогі ті складаються із нації-рабів. Хіба можна порівняти життя робітника англійця і ірландця? Робітника чи хлібороба німця в Австрії з галицьким хлопом українцем?

Зневолені нації дають самі нижчі і самі убогі класи пролетарські, і через те справедливість вимагає поперед залагодити сю найбільш болючу справу. Робітники і селяни знев[олених] націй заздростять життю робітників і селян пануючих націй і мріють порівнятись з ними. Ірландець-робітник мріє жити як робітник-англієць; русин, словінець, словак, хорват мріє жити як німець. Індуси заздростять останньому пролетарю англійцю, як тонкінці, сіамці, негри і індійці (американські]) і взагалі усі тубільці кольорових рас, що живуть у колоніях європейських народів.

Європейські народи^[322], що добули колонії, менш милосердні до тубільних рас колоній, як колишні гуни. Тубільні народи називають європейців варварами, білими людожерами і мають рацію. Європейські] урядовці в колоніях — це самодержавні царі. Тубільця в колоніях за всяку дрібницю страшно карають без ніякого суду. Адміністрація з чужинців і судить, і править. Там, де суд є — то лицемірство, аби перед світом прикривати безмежну сваволю адміністрації в колоніях щодо тубільців. Тубілець може бути покараний на смерть адміністрацією колоній без суду, і ніхто про се не узнає в Європі, і тубілець в колоніях європейських народів не певний свойого майна і життя. Він рятує себе від повного знищення безмежною покорою.

Від такого хазяйства європейців в колоніях цілі великі народи туземні або винищені, або догасають в пустинях та недоступних горах.

Ми, українці, належачи самі до зневоленої нації, борючись за свою свободу, чи не зневоленим народам ми мусимо простягти руку для спільної боротьби?

Зневолення націй шляхом завоювання, як свідчить історія, головним чином спричинилося поділу людей на класи вищі і нижчі, на класи експлуататорів і класи визискуваних. І через те усі ті, хто хоче справедливої дійсної свободи, хоче цілковитого рівенства усіх людей світу, до якої б нації чи раси вони не належали, усі правдиві соціалісти мусять стати з усією енергією, боротись з найбільшим завзяттям проти найбільш давнього і найбільш болючого зла — проти націонал [ьного] панування скрізь по світі. Вони мусять боротись, аби знищити це джерело людського горя і убогості. Розв’язання національного] питання дасть змогу розв’язати соціальне питання — зробить можливим його розв’язання.

Розв ’язання національного питання — єсть тим порогом, через який народи вступлять в чистий святий храм соціалістичного устрою, де не буде ані насилля, ані гніту, ані визиску, де буде вільна праця вільних людей.

Ми, українці, ідучи за провідною зорею соціалістичного ідеалу, з найбільшою енергією боремося за право рівної свободи нашого народу з іншими вільними і культурними народами світу. Простягаємо руку усім зневоленим народам. Скинемо разом ярмо національного і соціального рабства. Хай не буде рабства по світі ані в національній, ані в соціальній формі.

Єднаються ті класи чи нації, які однаково гнітить доля. Становище українця — робітника чи хлібороба — ліпше зрозуміє і більш йому спочуватиме робітник і селянин грузин, вірмен, литвин, латиш, ірландець і т. д., бо самі терплять те ж саме, аніж француз, німець, англієць, москаль.

Щодо соціалістичних партій пануючих націй москалів, німців — ми чинитимемо з ними разом, коли вони признають за свій наш програм щодо націй зневолених і фактично підпиратимуть його в житті.

* * *

Зараз в Австрії готується проект закону про вселюдне голосування ук-раїнців-галичан, що складають на ³А спролетаризованих хліборобів, проект поминає. (Див. «Гром [адська] думка», ч. 36). Чи ж ліві партії: соціалісти німецькі, чеські, польські виступають в обороні укр[аїнського] галицького пролетаріату, який і по новому проекту віддається знову під опіку польської аристократії? Ні, вони раді, що проект закону їх не поминає; чуже лихо не болить. Може б, вони і нічого не мали б, аби той проект закону не обминув австрійських українців, проте боротись за це не стануть, бо кождий бореться за себе; це світовий закон.

Мало українців в Австрії — 3 '/з мільйона. Вони зараз борються, напружують усі сили, щоб і вони мали вселюдне виборче право. Чи вистачить сил у цієї невеличкої купки україн[ського] народу в боротьбі проти навалу чужих ворожих елементів? Єдину надію Г аличина бачить на сході, жде не діждеться, що ми прийдемо її рятувати.

Еміграція чужих народів на Україну

Ходячи зараз по містах української] Галичини, помислиш, що ходиш по польській землі; скрізь лунає польська мова, урядовці, промисловці, капіталісти і робітники — поляки, жиди і німці. Тільки виїхавши за околицю міста, побачиш, що то Україна, бо в селах живе україн[ський] люд і лунає українська мова.

Хіба так одвіку було, чи то сталось в недавно минулі часи?

Хто читав історію, той добре знає, що міста по Г аличині протягом XVI, XVII і пів XVIII віків були цілком українські. Чоботарі, кравці, ткачі, столярі, шевці і усі виробники складали цехи (ХУГ-ХУЛ). Кождий цех мав свій прапор, свої каси, своє правління, мав навіть зброю. Цехи грали велику роль в обороні національної] культури і національних] прав українського народу.

Після прилучення Галичини до Польщі Галичину, як круки, обсіли польські урядовці, слідом за ними йшли польські ксьондзи, аби польщити, польські крамарі, промисловці і врешті польський робочий люд, який потребував собі праці і находив її дуже легко в придбанім краї.

Цехи українські і українська людність довго і уперто боролись. Оборона православної релігії зробилась обороною національності. Релігія і національність злились в одно в понятті цих двох народів. Загорілась борьба запекла із обох боків. Але перевага була на боці польського народу. Українців побито і на полі економічнім: український елемент протягом XVIII, XIX віків поволі був випхнутий з міст навалом чужинців-поляків і залишився по селах. Зараз усі міста Г аличини в руках поляків. Проте міста суть світочі культури і центри політичної власті; для кождого народу міста суть вікнами до вселюдської цивілізації. Через ці вікна всесвітній потік цивілізації ллється по селах. Проте для Галицької України ці вікна забиті.

І тому ми не можемо собі уявити, як тяжко їм боротись з темнотою, що їх з усіх боків обгортає, тягнучи їх до загину.

І так кождий знає, що український елемент в Г аличині поволі випихався з міст, поки був випхнутий зовсім. Як цей процес відбувався? Дуже просто. Сьогодні один укр[аїнський] робітник стратив роботу, завтра другий, а там третій і т. д. Безробітний або тікає світ за очі з рідного краю, аби не пропасти, або умирає передчасно од хронічного голодування, тиняючись по вулицях без праці. Частіше хронічне голодування од безробіття деморалізує чоловіка, змушує його уживати злочинства, аби хоч як прожити, і робить з його негідного члена суспільства. Такий процес відбувся в Галичині.

Цей процес зараз відбувається і на Україні Російській. Польський елемент вкупі з руським і німецьким випихає український по містах Правобережної України. Руський елемент випихає український в Лівобережній Україні.

Еміграція руських на Україну, ведена стихійною силою шукання ліпшого життя, щороку збільшується, забираючи вигідні професії і промисли і складаючи таким чином заможні класи на Україні. Слідом за урядовцем, купцем і промисловцем суне на Україну робочий люд, стає в конкуренцію з робітни-ком-українцем і завдяки своїй культурній перевазі і перевазі політичній ру-с[ької] культури поволі випихає елемент український з усіх професій, починаючи з самих найвигідніших. Неорганізованість і несвідомість укр[аїн-ського] пролетаріату цій справі допомагає.

Яка причина низької зар[ібної] плати сільського робітника в Україні і в Г аличині? Народ множиться. Ті часи, коли землі було аж надто, коли бракувало роб[очих] рук для її оброблення, давно пройшли для України, як давно пройшли і для західних народів. Проте і тепер, як і раніш, люди множаться. Нормальний приріст по селах уже дає людей, не потрібних для села, дає людей, котрим уже нема де приложити рук на селі. І так нормальний приріст населення по селах дає зайвину, лишок робочої сили, котрої село ужити не може.

На заході, де народи живуть в нормальних умовах, зайвий елемент на селі йшов у міста, де промисловість забирала їх в кадри місцевих робітників. Одплив народу із сіл повищував зарібну плату по селах у хліборобстві.

Коли ж міста на Україні почали заливатись елементом чужим, більш культурним, завдяки культур[ному] гнобленню укр[аїнського] народу, цей елемент почав спиняти притік укр[аїнських] селян у міста на Україні. Притік робочих з українських сіл до українських міст поволі зменшувався і врешті упав до нуля. Таким чином українські села переповнились зайвиною робочої сили. Робочих рук стало далеко більш, як була в їх потреба. Виникла страшна конкуренція по українських селах на право праці, з сього користа-ли земельні володарі. Конкуренція понизила зарібну плату до мінімуму і спустилась ще нижче. Хронічне голодания укр[аїнських] селян стало нормою їх життя. Людям зосталося до виборування — або революція, або виселення (еміграція).

Тільки це і може пояснити факт колосальної еміграції наших хліборобів в Сибір (як і наших братів-галичан в Америку) в той час, як велика еміграція чужих народів, головне руського, на Україну находить собі добрий хліб і зарібок.

Ми не бачимо еміграції українців в Московію, а навспак. Не бачимо еміграції руських в Польщу, де свідомий і організований робітник і селянин.

Не бачимо еміграції чехів, словінців, українців в німецьку Австрію, а навспак — німці пливуть в Чехію, Словінію, Хорватію.

Раса-переможець насуває на завойований край. Таке становище завойованого народу.

Треба пам’ятати, що еміграція на Україну робітників чужих народів — росіян, поляків, німців, — ведена стихійною силою шукання ліпшого життя, коли вона встигне швидше зорганізуватись, ніж український пролетаріат, може забрати українську промисловість, відіпхнути місцевого неорганізованого робітника-українця в ряди безробітних, в ряди «промислової резервної армії», а звідти дуже легко трапити в ряди «вовчого» пролетаріату, що з голоду уживає всяких злочинств і ³/4 свого життя сидить в тюрмі.

В Україні Г алицькій — там по містах випхнутий український пролетаріат, його позицію забрав робітник польський і німецький. Там український пролетаріат не встиг зорганізуватись і мусив уступити свої позиції. Недобитки спольщились або знімеччились. Народ український залишився там тільки по селах у стані хліборобного пролетаріату.

Цей процес може бачити і на Україні всякий, що дивиться на життя незасліпленими очима. Єсть установлений наукою статистикою факт, що у всіх капіталістичних країнах, в країнах фабрик і заводів, єсть досить значний (до 10%) процент безробітного люду (промислова резервна армія). Ці люди найбільш терплять: над їх життям завше висить дамоклів меч голодної смерті.

Треба, аби український пролетаріат, зорганізований і освічений, не був відіпхнутий в ряди резервної промислової армії, в ряди вовчого пролетаріату. Український пролетаріат оборонить свою позицію в містах на Україні, які є твердинею політичної сили і освіти. Те, що говоримо, буде не до вподоби прибутцям чужих народів на Україну, бо це не в їх інтересах. Ми знаємо, що викличемо до себе їх ворожнечу, знаємо, що вони впливові, що вони дужі, але ж це нас не лякає, бо наше завдання — забезпечити щастя українському пролетаріату на його землі.

Ш. Вільна українська школа нижча, середня і вища в рідній мові. Українська мова в суді і адміністрації. Виборний суд і адміністрація.

Просвіта

У справі культурній і просвітній Українська народна партія ставить завданням:

Народ, що не має власної школи, натурально мусить бути темний, некультурний; він складає нижчі класи, класи пролетаріату сільського і міського і таким чином сходить на служебну ролю іншим народам, більш культурним, виконує рабські обов’язки до останніх.

Таке становище українського народу в Росії, Австрії і Венгрії, незважаючи на його велику численність (се стосується до Росії).

Українська вільна школа буде для українського народу тим світлом, що розжене густу темряву, якою його окутали різні непрохані просвітники — москалізатори, полонізатори, мадяризатори; українська вільна школа буде тим світлом, що освітить шлях до свободи, буде тим огнем, де гартуватиметься вільний дух, який розтопить наші довговічні кайдани. Українська вільна школа дасть народу українському інтелігенцію, дасть йому організаторів, агітаторів; ця інтелігенція просвітить український народ, розів’є національну і класову свідомість робітника і хлібороба — зорганізує їх.

Одсутність української школи зробила те прикре з’явище, що український пролетаріат, несвідомий національно, до останнього часу не складав своїх організацій, не складав своєї української робітницької партії, а віддавав себе під привід російської (московської) інтелігенції і російських робочих організацій. Кождий освічений робітник-українець добре знає як мало української інтелігенції, яка в їй страшна потреба. Воно і не дивно: українці вчаться в московських школах, москалізуються цілком, одриваються від свого народу і прилучаються до росіян.

Вдруге, наш народ остільки спролетаризований, що навіть там, де він живе збитою масою, в середніх і вищих школах дуже мало українців (нема за що вчити; українець і хотів би вчити свого сина в середніх і вищих школах, бо ці школи дають великі громадські права, але не має матеріальної змоги). Середні і вищі школи на Україні — для чужинців, головним чином москалів по лівий бік, а поляків по правий бік Дніпра, хоч чужинці на Україні і складають дуже невеличкий процент до (10%). Цей факт свідчить, що чужинці на Україні складають вищі заможні класи і тому натурально заповняють майже цілком середні і вищі школи на землі українській.

Здобуття своєї рідної школи буде тим широким вікном на Україну, звідки широкою річкою розіллються по Україні культура і свобода.

1. Школи на Україні нижчі, середні і вищі мусять належати народу українському.

2. Одділити школу од держави, од державної власті.

У власті державної в державах однонаціональних, як у многонаціональ-них, стоять вищі класи: аристократія і буржуазія, словом, клас капіталістів. Цей клас, користаючись своєю властю, і робить із школи слухняне орудіє своїх інтересів. У школах уряд наставляє своїх вірних прислужників, які ведуть виховання дітей так, як їм велять зверху^[323].

Там, де держава многонаціональна, а такі тепер майже всі — одна нація завжди панує. Пануюча нація (головне її вищі класи) держить у своїх руках державну власть і через останню забирає до своїх рук школи на землях зневолених націй і робить зі шкіл слухняне орудіє своїх інтересів.

Коли школою на Україні заправлятиме Всеросійський парламент, де величезна більшість будуть (руські) москалі, теж для українців користі мало. Москалі в парламенті теж з усіх сил оборонятимуть своє право держати українські школи в руках і через його управляти духовним життям українського народу.

Значить, і в державах однонаціональних і многонаціональних, аби забезпечити вільний поступ просвіти нижчих класів і зневолених націй, які нижчі класи складають — треба одірвати школу від державної власті, від уряду і віддати до розпорядження громад.

Кожда школа належить громаді того району, який ця школа обслуговує, бо школа мусить бути в руках тих, для кого вона призначена і кому служить.

Усунути із справ просвітніх бюрократизм, великого ворога просвіти і поступу.

3. Вільна школа українська.

Уряд не має права втручатись до внутрішнього життя українських шкіл.

4. Просвітну справу на Україні відає Шкільна рада, вибрана таємним рівним безпосереднім і вселюдним голосуванням і незалежна від уряду.

Окрім головної Шкільної ради існують місцеві шкільні ради. Вибори в місцеву раду такі самі, як у головну.

5. Право кожної громади, яку обслуговує певна школа, мати учительський і виховавчий персонал по своїй уподобі — мусить бути незайманим святим.

Ніхто не має права призначати учителя в яку громаду проти волі останньої.

Все, що стосується нижчої школи, стосується і середньої.

6. Вищі школи, а тим більше академія наук мусять бути автономні, вони незалежні щодо свого внутрішнього устрою і життя від уряду. В Англії і Германії університети автономні, і тут наука стоїть незвичайно високо. Вищі школи — той осередок, де дух, розум народу підноситься на незвичайну висоту. Чи ж можна ці огнища високої культури і науки віддавати до рук адміністрації, до рук поліцейської власті?

7. Право мати свою незалежну національну школу в рідній мові єсть святе право кождої нації, кождого народу.

8. Призначує гроші на утримання шкіл на Україні український парламент, хоч кожда громада певно подбає про свої школи зі своїх средств, аби школі нічого не бракувало.

9. Поки школа буде в руках уряду, який би він не був, а тим паче, коли він складається з вищих класів, та ще чужого народу, ми стоїмо проти примусової загальної освіти^[324].

В Германії — примусова вселюдна освіта — кара Божа для поляків. Там (власне в Пруссії) уряд насилає в школи учителів-німців, які роблять над дітьми польськими усякі насильства, аби повернути їх на німців. Хто не дуже-то проявляє охоту перевернутись на німця, того січуть різками. З плачем посилають матері-польки своїх дітей до школи; не посилати — не можна, покличуть до суду і буде сувора кара, бо закон вимагає примусової вселюд-ної освіти.

Таких прикладів можна навести багато, хоч би з життя Венгрії. Венгерці — вчорашні раби німців, вибившись на волю, почали жорстоко утискувати хорватів, українців, румунів, сербів і т. д.

Поки існують класи вищі і нижчі, клас панів-капіталістів і клас робітників, вищі класи держать міцно школу в своїх руках і закон примусової загальної освіти обернуть в орудіє своїх інтересів.

Поки єсть нації пануючі і зневолені, поки єсть вищі і нижчі класи, ми стоїмо проти примусової загальної освіти.

10. Убогі і багаті мають однакове право на просвіту, і тому обучення мусить бути безплатним.

11. Кожда нація, незалежно од числа її членів, має цілком незалежні школи і просвітні інституції.

12. Українці-робітники, як і селяни, закладають свої клуби, бібліотеки, народні університети і інші інституції просвіти, видають свої газети, журнали, бо мусять запалити своє світло культурне, а не брати освіту з чужих джерел, газет і журналів ворожих класів.

Завдяки виключним законам і надстолітній політиці, яку уживаєросійський уряд відносно українців, духовний поступ українського народу спинився.

Московський народ, на котрий українська інтелігенція дивилася протягом XVI, XVII і половини XVIII віків як на народ азіатській, далеко відсталий від народів культурних, тепер перегнав наш народ по культурності і освіті; переважає останнього на полі економічнім. Політична перевага московського народу дала йому перевагу економічну і культурну.

Кождий з нас бачить, що москалізація зробила великі успіхи на нашій землі. Міста на Україні так змоскалізувались, що українську мову рідко почуєш од чоловіка не в свитці, тільки села та нечисленна інтелігенція бережуть рідну мову. Але це суспільне з’явище, як довели факти швидкого національного] відродження понімечених чехів, венгрів, хорватів, словінців, італіянців, не має глибоких коренів. Це ненормальне з’явище, цей нарост на нашім народі, швидко зникне з першим проявом його самосвідомості^[325].

Проте московське суспільство, бачачи великі успіхи москалізації, сього не думає, як не думало в свої часи суспільство німецьке, що чехи, венгри, хорвати, словінці кинуть культурну мову німецьку, аби свої рідні мови підняти з занепаду і приєднати їх до мов культурних. Не сподівалося і польське суспільство в Галичині, що українці кинуть польську мову, аби плекати свою.

Московське суспільство думає, що українська культура, роздавлена над 100 років назад, не встане, бо український народ прийняв московську культуру і асимілірується з московським народом. На прояви національного відродження української нації, на борьбу українців проти обрусіння, проти панування московської культури на Україні московське суспільство дивиться так, як дивиться німецьке суспільство в Австрії чи Германії на борьбу чехів, словінців, хорватів проти німецької культури на своїй землі; воно дивиться, як на борьбу проти культури, цивілізації, як на борьбу тьми (темряви) проти світла. Тут проявляється та відома психічна риса, яку проявляє кожда нація: переоцінка себе у власних очах.

На дозвіл російського уряду видавати українські газети руська преса відповіла «могильним мовчанням». Ніде ані крихти прояви не тільки радості, але навіть півслова співчуття тому, що найбільше звено вікового ланцюга, що висить на народі українськім, упало.

Мовчанням відповідає руська преса і на те, що в Д[ержавній] думі досить значне (хоч і далеко менш того числа, яке мусить бути пропорціональ-но числу людності нашого народу) число депутатів-українців, які створили українську фракцію Думи і не вагатимуться рішуче обстоювати інтереси українського народу.

Питання національні і взагалі питання, що стосуються тільки окраїн, поставлені на розгляд в кінець. Для руських ці питання не важні, їм дарма, що ці питання страшно болючі усім зневоленим націям Росії. Руських в парламенті більше, і вони змусили постановити цю справу в кінці. Як руські депутати віднесуться до національної справи, до прав знев[олених] націй Росії, побачимо, хоч можна заздалегідь сказати, що справа запровадження рідної мови в школах, в судах і адміністрації, по землях російських зневол[ених] націй, справа національної автономії, а тим паче федерації, матимуть досить ворогів.

Мислимо, що «центр і праві» скажуть: Росія для руських; «кадети», що автономія для України — річ ще передчасна; крайні «ліві» будуть політикувати.

За автономію України подадуть голоси депутати зневолених націй Росії, бо за цю послугу одержать таку саму послугу од послів українських.

Суд

1. Мова в судах на Україні — українська. Нації, що складають національну меншість на Україні, не мусять бути позбавлені права звертатись до суду в рідній мові.

2. Автономний виборний український суд.

Коли судові справи в руках однієї нації, там уже вона скористає з сього для себе: помагатиме і виправдуватиме своїх. (Суд в Тіролі, в Познані, у Штірії, в Германії, Австрії, Великобританії). Пануючі нації монополізували суд на землях націй зневолених. В українській Галичині суд в руках поляків, і вони безсоромно кривдять українців, обороняючи своїх земляків. В Познані суд в руках німців, які в свою чергу кривдять поляків в користь своїх земляків (німців). Те ж можна сказати про Венгрію, Росію і т. д.

Коли ще додамо, що нація пануюча складає вищі класи на землях націй зневолених, то суд в її руках — ще більша зброя проти нації зневоленої.

На Україні судом заправляє московський уряд, який скрізь наставляє суддів-москалів. Суд на Україні судить їх, як хоче уряд. Уряд тягне руку капі-

талістів, а суд за ним. Інтереси українців — робітників і селян — чужий суд на Україні не оборонить. Зараз на Україні розпочинається національна боротьба. Ясно, що і суд, що в руках московських пануючих класів, почне гнітити українців не тільки соціально, а й національно. Судді-москалі будуть тягнути на руку своїх земляків.

І тому українська, як і кожна нація Росії, мусить добиватись своїх незалежних від російського уряду судових інституцій^[326].

Коли б в якій державі і не було національного утиску, але коли в державі існують класи, то вищі багаті класи забирають суд до рук і обертають його в орудіє своїх інтересів. Аби сього запобігти:

1. Треба зробити суд виборний по 4-членній формулі.

2. Аби зробити з суду — суд справедливий, треба знищити бюрократично централізовану організацію суду в руках уряду.

а) Судді незалежні і незміняємі, коли це забезпечить і нижчі класи, і національну меншість від кривди.

б) Передати суд місцевим громадам.

Суд третього

Але і виборний суд не забезпечить націй слабих і тих, що складають національну меншість. На землях з мішаною народністю народність більш культурна, більш багата, більш численна забере на виборах до своїх рук суд і буде кривдити національну меншість. Сьому запобігти, оборонити національну меншість — може тільки «суд третього» (третейський суд). На територіях мішаних, де живуть рядом різні нації, а тим паче, коли їх інтереси не погоджені, а може, і протилежні — суд мусить бути «третейський», надто тоді, коли до суду звертаються члени цих двох націй.

Взагалі суд третього — єсть самий справедливий, і його мусимо запроваджувати на своїй землі.

Адміністрація

1. Адміністрація на Україні поставляється цілком по волі народу українського.

2. Адміністрація мусить бути виборна.

3. Поліція в руках українських громад, себто виборних українських інституцій.

4. Мова в адміністративних установах на Україні — українська, хоч і інші нації не мусять бути позбавлені права звертатись до уряду на Україні в рідній мові.

Релігія

З того часу, як християнство запанувало над світом, духовні пастирі почали забувати завіти свого учителя Христа: щоб духовний пастир-піп був наставником, а не начальником, що хто хоче бути першим, хай буде усім слугою. Щоб не уживали сили меча, сили примусу, щоб тільки впливали один на другого силою любові.

Духовні пастирі-попи скоро забули се; вони зорганізувались в могучу партію, яка захватила власть над народами і навіть царями (Середні віки). Попівство (духовенство) понаставляли скрізь по світу інквізиції (на зразок сучасних російськіх отділеній) з цілою організованою масою шпигів. Інквізитори (з чернеців) за кожду вільну думку, надто проти власті попівства, пакували в тюрми, катували, мордували і врешті палили прилюдно на майданах.

Та народи обурилися, повстали, скинули панування попівства (Гус, Лютер, Кальвін). Попівство побачило, що програло справу, побачило, що йому більш на світі на панувати. І от воно змінило свою тактику: змінило свою попередню ціль панувать над усіма. Воно (попівство) стало в обороні державної власті, обороняючи її, обороняючи вищі класи, що державну власть мають в руках. Попівство пішло на службу вищим класам, аби хоч по змозі більш удержати за собою із своїх попередніх привілеїв, — і вони не помилились. За таку послугу державна власть і вищі класи од того часу і дотепер опікуються над попівством, бережуть його інтереси; а вдячне попівство старається із усіх сил прислужитись державній власті і вищим класам. Попівство поучає народ, що власть од Бога, хто йде проти власті і проти пана, то іде проти Бога.

Попівство старається освятити авторитетом релігії панування, визиск і нерівність. Вищі класи не соромляться уживати таку святу річ як релігію для ганебних цілей: держати робочі класи в ярмі. Але тепер уже і простий народ зрозумів, що слухати попівство — значить далі тягти на собі дармоїдів, дуків; зрозумів, що попівство більш пильнує своїх матеріальних вигод, як порятунку душ пасомих, і от народ силкується розірвати зв’язок між попівством і державою, державною властю. Народ хоче взяти до своїх рук релігійну справу і візьме її.

Щодо релігійних справ УНП вважає:

1. Одділити церков од держави; державна власть не має права втручатись до релігійних справ; пануючої релігії на Україні бути не мусить.

а) Незалежна церков українська.

2. Попівство виборне.

3. Ніхто не має права наставляти попа проти волі громади.

4. Справами церковними на Україні заправляють церковні громади.

5. Попівство утримується церковними громадами.

6. Релігійними справами на Україні відають періодичні собори.

Собор не має жодної адміністративної власті. Тільки такий устрій церкви може забезпечити свободу релігії, переконань, свободу поширення поміж людьми усяких знань, усяких здобутків культури і науки^[327].

Як справа просвітна, так і справа релігійна кождої нації єсть річ незаймана — свята.

Вільна непідлегла самостійна республіка — Україна робочих людей

Самопризначення української нації

Усі соціалістичні партії, не виключаючи і россійської (§9), визнають са-мопризначення націй, право кожної нації жити по власній волі і уподобі, ні у кого не питаючись, — самостійно незалежно.

Самопризначення українського народу єсть ніщо інше, як право рівної його свободи з іншими вільними культурними народами світу. Деякі українські партії лічать своїм ідеалом перетворення Росії на федеративнім ґрунті.

Приклад федеративної держави ми бачимо зараз у Сполучених Штатах Північної Америки і Швейцарії, але ці федерації примусові. В Америці федерація зроблена силою меча (1863 р.), так само як і Швейцарська федерація. В ціх федераціях нема ані національного рівенства, ані рівенства штатів.

Ми визнаємо тільки добровільні федерації народів; се значить добровільні федерації уже свободних народів. Росія, Австрія, Германія і інші, де рядом з пануючими живуть десятки зневолених націй, мусять поперед розпастись; федерації потім коли і зложаться, то зовсім не в межах сучасних держав, а в залежності од інтересів кождої нації. Можуть бути федерації українців і чехів, поляків і руських і т. д.

Треба пам’ятати: аби два чи більш народів жило в згоді та любові, треба:

1. Аби вони користали рівними правами.

2. Аби один народ другому не тільки не перешкоджав, а помагав досягати його цілі.

§1. Тільки при такій умові піп буде не чиновником міністерства внутрішніх справ, як воно є зараз, що виконує усі прикази поліції, часто виграваючи ролю поліцая або шпига, а дійсним наставником, до якого усі члени громади відноситимуться з поважанням, як до свого виборного улюбленця.

§1 й §5 взаємно зв’язані. Коли держава матиме гроші на утримання попівства, то певно вимагатиме од їх і послуху, себто зв’язок між державою і попівством буде. Хто хоче од’єднати церков од держави, той мусить стояти за утримання попівства громадами.

§§ 2, 3, 4 і 5 ще мають на меті оборонити релігію національної меншості од втручання націй сильних. Тоді не буде таких ганебних фактів, як тепер в Познані піп-німець германізує польських дітей; в Галичині ксьондзи полонізують дітей українських, в Буковині румунізують, а на Україні попи москалізують нашого темного брата-українця.

Коли сього нема — нема ніякої рації народам жити вкупі.

Таких ідеальних спілок зараз нема. Коли спілки і складались, то дужий народ при нагоді підгортав слабшого.

Приклади: Річ Посполита — українсько-литовсько-польська. Унія українсько-московська 1654.

Автономний національний устрій в державі ще менш забезпечує національне рівенство. Автономний устрій Австро-Венгрії не оборонив слабі народи; могучі народи мають широку автономію: венгри мають свій сейм, який розпоряджується доходами країни, культурою і просвітою, мають свою адміністрацію і суд, тільки не мають власного війська, хоч венгри і служать в Венгрії.

Кроати (хорвати. — Ред.) мають автономію далеко гіршу. 44% доходів вони тільки беруть собі; адміністрація призначається із Будапешта.

Автономія Богемії, Тіролю, Країни ще менша.

Слабі народи Австрії, як українці, румуни, словінці, словаки і т. д., ніякої автономії не мають, а управляються бюрократичним способом чиновниками з пануючих націй. Австрійський уряд, даючи Г аличині автономію, віддав українців в розпорядження поляків (властиво аристократії польської).

Ясно, що для України російської вигідніше сама вузька автономія, як теперешнє безправ’я, як централізоване управління з Петербурга, коли податки з України повертаються на усе, тільки не на українців.

Ідучи до повної незалежності українського народу, до здобуття останнім права повного самопризначення, ми підпираємо і автономні вимоги українських партій. Але аби автономія була не фіктивною, а дійсною, треба: аби автономний український парламент, вибраний вселюдним рівним, прямим і тайним голосуванням, відав податкову справу, адміністрацію, суд і школу України, господарство краю; аби українець відбував службу на Україні.

Така автономія України дасть змогу українському пролетаріату швидше зрозуміти своє національне і класове становище, швидше просвітитись, зорганізуватись, аби, скинувши ярмо національне, — рішуче і безповоротно подужати капітал.

Аби позбутись бюрократичної централізації, яка єсть ворог свободи взагалі. Самостійна Республіка Україна будуччини мусить бути спілкою вільних і самоправних українських земель, що різняться умовами життя: такі — Слобожанщина, Правобережна Україна, Запоріжжя, Кубань, Чорномор ’я, Полісся, Галичина і т. д.

Будуємо і беремося за Самостійну Україну зовсім не для того, аби в їй панували капіталісти, хоч і українські. Весь час боротьби не забуваємо, що єдине соціалістичний ідеал може остаточно задовольнити український пролетаріат і взагалі працюючий український люд.

Самостійна Україна буде республікою вільних людей, свободних від гніту і експлуатації, республікою людей свободної праці.

Універсал центрального комітету Української Народної Партії до українського народу

(Січень 1913 р.)

Ми стоїмо напередодні великих, кривавих подій, які мають відбутись на землі, оселеній народом українським. Росія і Австрія готуються збройно помірятись силами. Процес історії непохитно вів і веде до сього, і се мусить статись.

По чиїм боці буде перемога. Український народ не буде пасивним глядачем всесвітньої події, що має відбутись, — перемога буде по тім боці, по якім стане великий 30-мільйонний український народ.

Держава, що щиро і чесно, рівно для усіх, відноситься до народів, що її складають, рахує і мусить рахувати на їх лояльність. Нелояльність народа до такої держави мусить бути якнайгостріше осуджена. Нація, що переслідується державою, — є і мусить бути нелояльною з самої природи речей. Лояльність переслідуваної нації до своїх гнобителів є проявом найогиднішого сервілізму.

Як відносяться Росія і Австрія до народу українського. В Австрії український народ, що не має найменшої автономії, яку мають майже усі інші народи Австрії, народ, що навіть справи просвіти не має в своїх руках, народ обдертий, голодний, безправний, відданий на безоглядну експлуатацію полякам та іншим чужинцям, відданий на збиткування найдрібнішого останнього поліцая-жандарма.

Австрійське правительство і польські пануючі сфери дурять його безконечними обіцянками протягом цілих десятиліть. Остання справа з українським університетом у Львові, обіцянки його через декілька років, з наміром, по своєму звичаю, її не виконати, є цинічним глумом над нами.

В Росії безоглядні переслідування народу українського правительством при щирій допомозі усього народу московського, як поступових, так і реакційних верств, сьогочасні канібальські оргії реакціонерів-росіян, урядові утиски найневинніших прояв[ів] української індивідуальності.

Колишня блискуча Польща, що була найсильнішою державою в Європі, що простяглась від Балтійського до Чорного моря, наложила головою за свою антиукраїнську політику. Цю науку історії мусять добре запам’ятати Росія та Австрія. — Український народ не буде пасивним глядачем бор[от]ьби Росії та Австрії.

Перемога Австрії буде розгромом балканських народів, сербів, чорногорців та болгарів, в незалежності котрих і в майбутній спілці з ними — за[по]-рука нашої будуччини.

Німецьке море, зруйнувавши балканські держави, заллє Балканський півострів, захопить Дарданельську протоку, з’єднається з німецькими озерами, що густо укрили нашу землю понад Чорним морем. Споконвічно ко — зацьке наше Чорне море стане німецьким. Шлях до щасної будуччини українського народу буде перетятий уже назавжди.

Перемога Австрії скінчиться приєднанням до неї — максимум Правобережної України, мінімум — приєднанням Поділля і Волині. Ці землі приєднаються до Г аличини, поділять її долю, себто стануть під берло польське. Австрія стане Австро-Угро-Польською державою; відновиться наш давній історичний ворог — історична Польща Річ Посполита. Польські руки, що простягаються поза свої етнографічні межі — будуть одрубані.

Стоячи на ґрунті єдності і мобілізації українських земель, ми встаємо за приєднання Галичини, угорської України і Буковини до України російської. Таким чином, розв’яжуться раз назавжди питання українсько-австрійське, українсько-угорське, українсько-польське, лишиться єдине питання — українсько-російське, яке розв’ язано буде легко.

Український народ мусить перейти цей етап, до здобуття незалежності.

З уповажнення загального з’їзду УКРАЇНСЬКОЇ НАРОДНОЇ ПАРТІЇ, що одбувся цими днями, НАКАЗУЄМО усім нашім відділам і прихильникам усієї Соборної України негайно поробити усі заходи, даби український народ зустрів світову подію, що наближається, свідомий і готовий.

Український народ усієї Соборної України стане одностайно. Брат на брата не зніме руки.

Центральний комітет Української народної партії.

ЦДІА України (в Києві). — Ф. 705. — Оп. 2. — Спр. 122. — Арк. 4-4 зв.

Той самий текст, але під іншою назвою — «Універсал до народу Українського Усієї Соборної України» — зберігається в Інституті рукопису ЦНБ ім. В. Вернадського НАН України. — Ф. 1. — Од. зб. 11534. — Арк. 2-5.

[Відозва Української Народної Партії з приводу Російсько-японської війни]

Люди добрі! Що це в нас діється? Через що це земля наша знову заливається слізьми дітей і жіноцтва, а воздух наповнюється їх ревним плачем? Нащо це беруть наших синів і чоловіків знову до війська, куди це їх женуть, відорвавши від рідної стріхи?

Слухайте: їх женуть під кулі японців, посилають на далеку чужину, щоб там наші сини й чоловіки наложили своїми головами! За що? Що це за японці? Через що знялася з ними війна?

Японці такі ж самі люди, як і ми, так само хочуть їсти, так само люблять сонце і так само бажають жити на світі, як і ми, тільки вони мають жовту шкіру й трохи інакше вірують у Бога. На маленькому клапті землі, такому завбільшки, як наша Полтавщина, їх наплодилось аж із 50 мільйонів. Землі в них дуже обмаль, через те вони мусять крамарювати у своїх жовтих сусідів, корейців і китайців, і почали переселятися до них. Корейці й китайці такі самі жовті, як і японці, близькі їх родичі, і живуть собі по своїх звичаях. Від нас це так далеко, що треба їхати по залізній дорозі не менш як з місяць. Усі ці народи дуже ненавидять москалів, бо москалі все пильнують, як би їх підбити під себе, як би забрати їх землю собі, хоч у москалів стільки землі, що ніде її дівати.

Ви пам’ятаєте, як назад тому п’ять літ китайці збунтувалися проти свого царя, бажаючи вибитись з-під царського ярма, бо царі на всім світі, де вони є, одинакові здирщики, ледарі та дурисвіти. Важко було китайцям, хотіли вони прогнати свого царя, та не вміли взятись за діло, як слід: замість царя стали бити неповинних людей. Тоді Росія, вкупі з другими державами, напала на беззахисний Китай, сплюндрувала тую країну, повбивала безліч китайців, їх жінок і дітей, і залила Божу землю неповинною китайською кров’ ю. Китайська віра забороняє вбивати людей, через те китайці не оборонялись або погано оборонялись. Росія захопила частину китайської території, яка зветься Маньчжурія, але японці заступилися за Китай і зробили з Росією таку умову-договір, що через два роки Росія покине Маньчжурію. Цар російський підписав тую умову з Японією. Але як минуло двоє літ, Росія не схотіла вийти з Маньчжурії, бо російський цар збрехав і хотів одурить японців. Цар став будувати в Маньчжурії свої кріпості, наводив своє військо і неволив китайців до роботи. Байстрюк царя Олександра ІІ, адмірал Алексєєв, злигавшися з московським паном Безобразовим, захопили ніби на зруб ко — рейські ліси й узагалі стали розпоряджатися, наче хазяї. Тоді японці почали домагатись, щоб цар російський пішов з Маньчжурії геть, — він не схотів, через що японці наважились вигнати його силою. Отже, японці борються за своє право на життя, бо коли в війні подужає Росія, усі японці помруть з голоду. За що ж бореться Росія? За те, щоб підобрати під себе ще один чужий нарід, щоб зробити з нього раба, щоб цареві та його родичам та кацапським панам було з чого розкошувати, було з чого жирувати.

Що таке Росія? Це держава, де панують москалі, кацапи, або, як вони себе звуть, «рускіє», і де всі інші народи: поляки, татари, молдавани, фіни й між ними ми, українці (або, як нас лають, «хохли») — це московські раби. Таких народів, що їх підбили під себе москалі, є 111! Один нарід панує над багатьма народами. Сто одинадцять народів зневолені москалями. Звичайно, москалі роблять в Росії, що схочуть. Поперед усього, вони становлять своїх людей за начальників, суддів, губернаторів; своїх людей, — або перевертнів з наших. Московський цар здирає з нас, або з інших знедолених народів, гроші, а віддає їх своїм москалям. Москалі силують нас усюди балакати по-московськи: у школі, на пошті, у суді й навіть у церкві. Вони вчать наших дітей покорі й тому, що ніби й вони теж «русскіє» і що мають працювати довіку на «руського» царя і «руських» людей. Москалі беруть з нас тяжкі драчки й відбутки. Москалі роблять з нас навіть не наймитів, а просто рабів.

І от вони, обдуривши нас, беруть наших парубків, роблять з них солдатів і посилають їх підбивати нові й нові народи. Чи ви тямите? Москалі, одібравши в нас волю, посилають нас, своїх рабів, одбирати волю в чужих народів і кидати ті народи під ноги московського царя. Яка зневага! Яке підле обморочування... І своїми руками куємо собі ще гірші кайдани, бо зміцнюємо силу кацапів і їхнього царя — наших лютих ворогів.

Слухайте, люди добрі! Коли вже ми мусимо воювати, коли вже маємо своїм трупом добувати для «русского» нові землі, коли має наша кров пролитися, то пролиймо її [...] за наше визволення з неволі. Скиньмо з себе ярмо московське [...], царя російського, що вміє тільки заступатись за своїх панів і здирати з нас гроші. Станьмо всі вкупі, повбиваймо всіх станових, чиновників і справників, губернаторів, а на їх місце [...], щоб не було ні пана, ні мужика, щоб усі були рівні. Зрозумійте, що в своїй хаті своя правда, і сила, і воля, і що ми маємо [...] з України вигнати чужинців-москалів. Розкрийте сліпі очі, бо буде пізно.

А коли вже маємо бути сміттям московського царя, коли по його загаду можемо відібрати волю чужого вільного народу — тоді не смійте нарікати, не смійте плакати, бо раби, і нехай кров маньчжурців і японців упаде і на вашу голову, бо ви йдете та віднімаєте їх життя, їх худобу [...]!

УНП, 18 травня 1904 року.

Відкритий лист до російського міністра внутр[ішніх] справ Сіпяґіна

ПАНЕ МІНІСТР!

Ви заборонили зробити нашою мовою напис на пам’ятнику нашому першому національному поетові Котляревському! — Того обурення, що обхопило нас, коли ми дізнались про Вашу відповідь на проханнє лояльних полтавців, Ви не зможете зрозуміти. Але те, чого ви так бажали, те сталось: ми учули усю гіркість тієї наруги, тієї зневаги, що Ви завдали нашій нації. Батьки наші та діди мовчки знесли і заборону освіти на нашій мові і навіть заборону самої мови української.

Вони все переказували нам свій заповіт: «терпіти, надіятись і мовчати». Через те Ви, Пане Міністр, і Вам подібні добродії стали уважати нашу мовчазну нацию за паріїв Європи, бо Ви звикли поважати лише їдно насилля, хоч і дурите цілий світ на Гаагській конференції, ніби шануєте право.

Та ми визнаємо, що ви праві, що українська нація в Росії єсть справді нацією, рабів-паріїв. Призначеннє її годувати Вас, Пане Міністр, і ще цілі сотні тисячів урядовців-чужинців від міністра аж до сільського урядника; давати людей і гроші на військо, яке підтримує Ваше панованнє, Пане Міністр, і деморалізує нашу націю; постачати кошти на всякі школи, де чу-жинці-вчителі роблять з наших дітей заклятих ворогів нашій нації; будувати церкви, де продажні попи благаю [т]ь Бога зміцнити над нами панованнє чужинців.

Але й Ви, Пане Міністр, мусите признати, що все оте виповняє наша нація покірливо, без протесту.

Отже навіщо зайві жорстокості до нас? Але Ви гадаєте інакше! Вас дратує, що Ваші раби сміють щось ховати в душі; Вас гніває, що парії мають якусь «святую святих» у серці, куди Вас не пускають: Вас лютить, що нація, яку Ви зробили старцем, зложила кріваво зароблений гріш на пам’ ятник своєму поетові — і Ви ганебною рукою безстидного чужинця поклали свою заборону на душу нації.

Ви гадаєте, Пане Міністр, що Ви укупі з усіми Вашими посіпаками, здо-лієте вбити наш нарід?

Нехай відповість Вам наша історія. Нехай вона розповість Вам, яка міцна та сильна була польська держава «від моря до моря», який знівечений був увесь наш нарід під панованнєм чужинців-поляків, які терпів він гнобительства від польських панів... І нехай історія розповість Вам, як одним сильним і міцним рухом зруйновала наша нація усю польську державу і повернула внівець гнобителів. А колишні поляки, Пане Міністр, вміли гнітити нас не згірше від сучасних росіян і колишня Варшава була культурнійша, ніж сучасний Петербург.

А знаєте, через що наші прабатьки розвалили Польщу? Через те, що вона наполягла на душу нації, на її моральне «Я». А всі злочинства прощаються, крім злочинств проти Святого Духа.

Уряд російський супроти нашої нації став на ту саму стежку, що й ко — лишній польський уряд і тим самим вимагає, щоб ми пішли шляхом наших прабатьків часів Богдана Хмельницького. І ми підемо.

Закон Царя-Освободителя з 17 травня (мая) 1876 року єсть злочинством проти Духа Святого, бо то єсть суворий і безпощадний засуд цілої нації нашої на моральну смерть. Але Ваша безглуздна заборона українського напису на пам’ятнику українському поетові єсть огидливе знущаннє над засудженою вже на смерть нацією. Тая заборона єсть краплею, що переповнила чашу страждань і терпіння нашого народу. Вона свідчить, що не буде ніколи кінця Вашому гнобительству. Вона каже нам: годі мовчати Вам рабам! Ми не можемо далі дозволити безстидному чужинцеви знущатись над найсвятій-шими нашими чуттями.

Українська нація мусить скинути панованнє чужинців, бо вони огижу-ють саму душу нації. Мусить добути собі свободу, хоч би захиталася ціла Росія! Мусить добути своє визволеннє з рабства національного та політичного, хоч би пролилися ріки крові! А та кров, що поллється, впаде як народнє прокляттє на Вашу голову, Пане Міністр, і на голови всіх гнобителів нашої нації.

Молода Україна. — 1900. — Ч. 9-10.

Текст промови^[328], виголошеної членом харківського товариства грамотності Миколою Івановичем Міхновським на загальних зборах товариства 29 квітня 1901 р.

В органічному зв’язку з питанням, котре так прекрасно розроблене і блискуче аргументоване в доповіді голови видавничого комітету загальним зборам Товариства грамотності, перебуває питання про читача для тих книг, видання яких має на увазі комітет, і про школу, яка готує цих читачів. Я маю на увазі малороса-читача і народну школу Півдня Росії, що навчає грамоти дітей-малоросів. У Височайшому рескрипті від 25 березня нинішнього року на ім’я пана Ванновського містяться такі слова стосовно цього: «Відповідь останніх років вказала на такі суттєві недоліки нашого навчального устрою, що я визнаю своєчасним невідкладно розпочати казенний його перегляд і виправлення». У тому ж рескрипті, згаданому мною, є заклики до суспільства: «Хай благословить Господь наших батьків, хай допоможуть нам наші батьки й родини, що якнайближчим чином зобов’ я-зані піклуватися про своїх дітей». Товариство грамотності, діяльність якого здійснюється на території, населеної головним чином (85 %) малоросійським племенем, як заснувало цілу низку шкіл і мета якого — поширення освіти в масах народних, не повинно залишати без відповіді цей височайший заклик, але зобов’язане взяти участь у великій справі виправлення недоліків нашої шкільної системи, вказавши самі до цього способи.

На підставі природного перебігу речей на першому плані стоїть питання про початкову народну школу. Народна школа Півдня Росії побудована за антипедагогічним принципом, — вона перетворила мету в засіб і таким чином не тільки не дає своїм вихованцям можливостей накопичувати необхідні знання [нерозбірл.], школа Росії спотворює і нівечить психіку малоросійської дитини, є деморалізуючим фактором.

Принцип правильного навчання, сформульований іще Дістервегом, вимагає поступового переходу від відомого до невідомого, від простого і легкого до складного і важкого. Навряд чи знайдеться хоч одна людина, котра б заперечила супроти цього принципу.

Тим часом школа Півдня Росії, що має на меті навчити малоросійську дитину літературної російської мови, діє так, немовби дитина ще до вступу до школи вже знає російську мову, немовби російська мова є рідною для малоросійської дитини. Школа здійснює викладання російською мовою, і, таким чином, перетворюючи мету на засіб, намагається вирішити завдання народної освіти за допомогою самих лише невідомих величин.

Справді — народна школа, припустимо, у Тульській губернії не відрізняється від школи Харківської губернії. Такі ж способи викладання, такі ж засоби. Але тоді як народна школа Тульської губернії виявляється цілком пристосованою до місцевих особливостей і потреб, школа Півдня Росії є інститутом цілковито чужим і незрозумілим для малоросійського населення. У той час, як у галузі культури рослин уже давно дійшли висновку про необхідність застосування різноманітних прийомів і дій у залежності від місцевих умов природи різних місцевостей, у живій справі народної освіти до цього часу вважають можливим для всього величезного простору Російської імперії користуватися одним і тим самим шкільним посібником, незважаючи на безкінечну різноманітність мов і побуту народів, які її населяють. Усі підручники, схвалені як посібники для початкових шкіл, придатні для потреб лише у середній смузі Росії, розраховані на розумовий склад і форму вираження думки дітей великоросійських губерній. Тому те, що становить їхню перевагу для великоросійської школи, є величезним недоліком для малоросійської. Справді, великоросійська дитина, прийшовши до школи, чує з вуст учителя і знаходить у книзі рідну і знайому йому з домівки мову. Образи, якими захоплюють її уявлення, близькі та зрозумілі їй. Тому, тільки-но засвоївши техніку читання, вона вже може накопичувати знання, беручи від школи все, що вона може дати. Зовсім в іншому становищі перебуває малоросійська дитина в цій-таки школі; «із дому, із цього світлого раю, — пише Ушинський про малоросійську школу, — де все ясно, зрозуміло, близьке до серця, малоросійська дитина потрапляє до темного пекла — російської школи, де все темне, чуже, незрозуміле».

І справді, з вуст учителя дитина чує чужі для неї звуки, книжки наповнені словами й образами, які нічого не промовляють до розуму і серця дитини, на кожному кроці доводиться долати дивні поєднання. Механізм читання не дає дитині ніякої радості: для чого складати звуки, якщо з цього нічого не виходить? Бо не може дитина здогадатися, що «зипун, телега, трясло, колобок» — виражають цілком реальні поняття. Припустимо, одначе, що жадібна до знань дитина хоче зрозуміти зміст цих дивних слів. Якщо вчитель не побоїться, то він зробить переклад, і тоді дитина зі здивуванням дізнається, що «зипун» — кожух або свита, що «телега» — віз, що таке «трясло» і «колобок» — сам учитель, мабуть, не знає. Зробивши, одначе, такий переклад, учитель вчинить злочин, бо інспектори народних шкіл звільняють учителів від посад за пояснення дітям уроку малоросійською мовою... Які ж результати такого стану шкільної освіти? Відомий російський педагог Ушинський так описує й оцінює малоросійську школу: «Ця школа, по-перше, набагато нижча народу: що ж означає вона зі своєю сотнею погано завчених слів перед [океаном] того безкінечно глибокого, живого і наповненого радістю, які напрацював і вистраждав цей народ упродовж тисячоліть; подруге, така школа безсила, тому що вона не вибудовує розвиток дитини на єдино плодотворному душевному ґрунті — на народній мові й на народному почутті, що відобразилося в ній; по-третє, така школа непотрібна: дитина не тільки входить у неї цілковито чужою, але й виходить із неї в чужу їй сферу. Невдовзі вона позабуває десятки великоросійських слів, яких навчилася в школі, а разом з тим позабуває і ті поняття, що були до них прив’язані. Народна мова і народне життя знову заволодіють її душею та заливають і згладжують всіляке враження школи, як щось цілковито їм чуже. Що ж зробила школа? Гірше аніж нічого: вона на декілька років затримала природний розвиток дитини. Залишається, щоправда, грамотність або, краще сказати, на-півграмотність, і то не завжди, і може придатися для того, щоб напівросій-ською мовою написати якого-небудь наклепа. Душу ж людини така школа не розвиває, а псує».

Можна, однак, заперечити, що Ушинський надто згущує фарби, що школа все ж випускає грамотних підлітків, що школа повинна сприяти знищенню малоросійської мови, що, нарешті, російська мова не така далека від малоросійської і т. і.

Насамперед, відповімо тим особам, котрі стверджують, що з огляду на близькість російської мови до малоросійської навчання малороса російською зовсім не складне, і відповімо словами іншого відомого російського педагога, члена вченого комітету при Міністерстві народної просвіти Весселя, кот — рий, кажучи про необхідність малоросійських підручників у школі, висловлює таку думку: «Не навчати народної мови, означає не дозволяти розвиватися думці народній, усім духовним силам народу, означає залишати народ у постійному ранньому дитинстві. Якщо ж ми розпочнемо навчати народ не його мови, а хоча б найбільш спорідненої, найближчої, то зробимо ще гірше: ми спотворимо самостійний розумовий розвиток народу, ми спотворимо всю його духовну природу». Утім, ці особи самі поступово відмовились би від своїх, імовірно, помилкових тверджень, якби їм надали можливість vice versa^[329]у вигляді успішного педагогічного засобу навчати великоросійських дітей грамоти малоросійською мовою.

До цього треба додати, що малоросійська мова не така вже й близька до російської, як це стверджують особи, недостатньо знайомі з предметами, про які йде мова. Річ у тому, що в малоросійській мові є велика маса слів, які цілковито або майже збігаються у вимові з російськими словами, але мають у цих мовах абсолютно різне значення. Як приклад, вкажу на слово «люлька», що малоросійською означає «трубка», а російською «колиска» і т. і. Найпростіша російська фраза: «Он пил воду» не буде зрозумілою для малоросійської дитини внаслідок співзвучностей, бо малоросійською «он» означає «ось», «пил» означає «пил (пилюка)» і т. і. Як нелегко розібратися з цими омонімами, переконує надрукований переклад однієї поеми Шевченка: фразу «Пішла луна гаєм» перекладач Бєлоусов передає: «Вспыхнул месяц тёмный, лес минуя». Тим часом ця фраза дослівно означає: «По лесу раздалось эхо». Якщо освічений перекладач, що міг за змістом здогадатися про значення слова, збився з пантелику від того, що «луна» малоросійською означає «эхо», то чого ж ви хочете від дитини?

Окрім того, мови російська і малоросійська в основній масі мають слова, зовсім не схожі між собою, і, таким чином, хлопчик повинен завчати значення несхожих слів, але за допомогою якого засобу він це робитиме, якщо рідна малоросійська мова зовсім вигнана зі школи? Якою мовою дитина робитиме переклад невідомих слів? Додайте до цього різні граматику і синтаксис цих двох мов, зверніть увагу, що однакові прийменники в цих двох відмінках керують різними відмінками і мають різне значення (наприклад, прийменник «у»), що кожна мова має свої повторення, і ви переконаєтеся, яку безкінечно шкідливу плутанину вносить у свідомість дитини-малороса навчання його російською мовою. Як допомогти йому?

Спосіб єдиний — запровадити початкову освіту в народних школах Півдня Росії малоросійською мовою, рідною для населення.

Щоб уникнути будь-яких непорозумінь, на можливість котрих, на жаль, вказує практика, поспішаю заявити, що цим не роблю ніяких посягань на державну мову. Головна мета школи, яка полягає в набуванні елементарних знань і вивченні російської мови, — залишається та ж сама, але для полегшення досягнення цієї мети як єдиний і найкращий засіб навчання запроваджується малоросійська мова. Отже, малоросійська мова є таким же педагогічним засобом, як Muttersprache^[330] у Німеччині або patois^[331] у Франції. Ще жоден німець і жоден француз не боявся, що початкова освіта народною мовою може принести небезпеку — загальнонімецькій або загальнофранцузькій мові. Навпаки, європейські вчені педагоги, і поміж ними особливо Breal, міцно тримаються тієї думки, що навчання повинно розпочинатися не тільки рідною мовою, а й з рідного ґрунту, оскільки лише за цієї умови воно буде живою, а не такою мертвою справою, якою є, наприклад, початкове навчання малоросійських дітей російською мовою. «Чи не перше ж це із благ, — говорить Бреаль, — якщо у вас не відбирають вашої власної мови для того, щоби примусити розмовляти мовою Парижа». Яке задоволення для дитини бачити офіційно визнаними, слухаючи з вуст учителя, ті вирази, котрі він приховував у собі, не сміючи вживати їх навіть тоді, коли не знав, що саме поставити на їхнє місце. Тепер він уже не робитиме зусиль, щоби пригадати терміни, з якими в нього пов’язано стільки спогадів. Застосовуючи все це до народної школи Півдня Росії, неможливо не дійти до неминучого висновку про необхідність навчання дітей малоросійською мовою. «Таким навчанням, — казав іще Дістервег, — ми просуваємо вперед ходу найприроднішого прийому, котрий мав би бути азбукою для кожної школи, бо мова є живе органічне ціле, яке найтоншими нитками пов’язане із психікою і світоглядом індивіду, і не можна безкарно ампутувати душу дитини і цілого народу».

Провадити навчання у школах Півдня Росії тим легше, що іще в 60-і роки [ХІХ ст.] надруковано цілу низку підручників, хрестоматій і всілякого роду посібників малоросійською мовою людьми, котрі ще тоді усвідомлювали недоліки нашої народної школи, котрі підготували тоді спроби навчання дітей однакового віку російською і малоросійською, спроби блискуче довели, що російська мова не придатна для навчання малоросійських дітей грамотності і що малоросійські діти вражаюче швидко вивчають грамоту рідною мовою. Спроби ці було здійснено в Києві, Полтаві, Чернігові й навіть у повітових містах, як, наприклад, Прилуках (околиці).

На підставі цього пропоную порушити перед Міністром народної просвіти клопотання 1) про запровадження в малоросійських школах Харківської губернії малоросійської мови як засобу навчання предметів шкільної програми і російської державної мови; 2) про допущення в ці народні школи малоросійських підручників, пристосованих до географічних, кліматичних, побутових умов місцевого населення і 3) про допущення малоросійських книг, поміж ними Святого Письма, до шкільних бібліотек. Якщо загальні збори принципово погодяться з моєю пропозицією, то я прошу доручити Правлінню товариства виробити з допомогою особливої комісії остаточну редакцію і формулювання вищевказаного клопотання, запросивши до цієї особливої комісії досвідчених осіб і допустивши до участі в роботі всіх охочих членів товариства.

Державний архів Харківської області. — Ф. 200. — Оп. 1. — Спр. 251. — Арк. 1-4.

Робітниче свято Першого Мая

По всіх культурних краях робітники в сей день кидають працю... Святкують сей день з великим тріумфом. Усі спілки робітницькі з іх корпоративними корогвами поважно рушають по вулицях міст. Ніхто їм сього не боронить, бо ніхто не має сили їх зупинити.

Усе панство, фабриканти, купці поховалися у будинки і через штори у вікнах дивляться на море людей, робітників, що густими лавами сунуть по улицях. Вони дивляться, у зорах їх досада і ненависть... З яким би задоволенням вони розвіяли сі лави робітників з гармат, як колись бувало! Та зараз неможливо: робітники поєдналися у могутні спілки з великими капіталами у власних касах і заприсяглися встоювати один за одного до смерті.

Покиробітники не складали спілок, панство та капіталісти панували над ними і вільно тягнули жили з робітників. Та швидко робітники схаменулися. Вони побачили, що неможливо позбутися ярма, поліпшити своє життя, поки кождий буде жити сам по собі; вони побачили, що коли вони не поєднаються, то навіки зостануться в ярмі панів.

І почали робітники єднатися у спілки спочатку тайні, бо і там колись неможливо було учиняти ані страйків, ані спілок.

Закони складало панство, як і у нас нині; і певна річ, складало так, як йому потрібно, а не робітникам. Через те заборонені були спілки і страйки. Але коли хто чого захоче, то напевне доскоче. Робітники нишком сходилися, присягали один одному встоювати за свою свободу до смерті. Небавом весь край був вкритий такими тайними спілками. Поки сі спілки були невеличкі, панство їх страшенно карало: кидало в тюрми, навіть вішало, але небавом спілки стали мати таку велику силу членів, що перестали ховатися і уже явно стали готуватися до боротьби за своє право.

І ось вони досягли свого. Тепер панство дивиться з досадою і ненавистю на величезні робочі спілки, на робітницьке свято 1-го мая, що відбувається щороку, але воно мусить мовчати. Он як люди борються за своє право!

Культурні народи Заходу уже досягли того, чого ми, українці, ще шукаєм помацки. А ми уже шукаєм. У нас щороку 1 мая у Харкові, Києві та інших містах робочі голосно заявляють свої права; маніфестації і демонстрації робітників щороку нагадують панству, що часи спокійного життя на чужий кошт уже проминули і не вернуться. Демонстрації і у нас відбуваються щороку 1 мая. Та чи такі вони повинні бути на території України, які вони нині суть?

Почуття народної честі і пошани вимагає, щоб на українській території, де більшість робітників українців, і діло пролетаріату, себто боротьба проти утиску правительства і капіталу, була в руках українських робітників. А чи так воно є?

Більшість українців-робітників приєдналася до московських організацій і, забувши дбати про інтереси свого рідного краю, підпирають інтереси чу-жинців-москалів. Для москалів зовсім невигідно, щоб українці-робітники складали свою організацію, що боролася би з капіталізмом під своїм національним прапором; кожда організація є сила, а москалі не хочуть, щоб сю силу мали українці після знесення самодержавства в своїй організації, щоб забезпечить собі панування над Україною.

Москалі силкуються нав’язать українським робітникам свою ідею, що тільки одно самодержавство стоїть на перепоні до щастя, що після знесення самодержавства, як буде конституція, для України настане таке гарне життя, такий рай, що не потрібно уже буде українцям добувати собі нічого...

Та чи так воно буде?

А чи не можливо бути так, що після знесення самодержавства для нас настане гірша неволя?

Щоб довести се, припустим, що самодержавства нема. Буде тоді заправляти російською державою парламент, що складається із виборних представників усіх народів російської держави. Всі справи державні рішаються у парламенті більшістю голосів. А позаяк в державі москалів найбільше, то і членів їх у парламенті буде найбільше, і вони усяку справу можуть повернути до своєї вигоди.

Москалі захопили на Україні величезну площу землі, усю промисловість. Ся сила капіталу зробить те, що пограбовані убогі українці слатимуть в парламент москалів за своїх представників.

В руках москалів військо і скарби усієї держави, а з цим добром можна все зробити. Отже, у Галичині багнетами і стрільбою примушують наших українців вибирати проти їх волі правительственна польських кандидатів! А хіба в Галичині конституції нема? Те ж саме робиться і в Англїї, Германії і скрізь у конституційних державах проти націй зрабованих. Словом, пануюча нація забезпечує собі перевагу в парламенті, а через парламент давить націю зрабовану і давить з надзвичайною жорстокістю і деспотизмом.

Подивімося на життя тих народів, що уже скинули самодержавство.

В Англії конституція існує не одну сотню років, але її утворено тільки на користь англічанам, нації-пану, і на погибель зрабованим ірландцям. Колись, як ще у Англії було самодержавство, робітники-англічани теж заохочували ірландців до боротьби проти самодержавства, що ніби після знесення самодержавства настане рай. Самодержавство упало, англічанам добре жити, а ірландцям страшенно тяжко: англічани вжили свою свободу на погибель ірландців.

Прочитаєм у шановного історика Трачевського, як живуть нині ірландці. (Н. О. 1901. ХІІ). «Тубілець жиє вкупі з свинями, в землянках без вікон і дверей, без ліжка і покривала. Одягається в рам’я з саморобної ряднини і то напів. Годується однією бараболею і то, коли вродить. Голодна огневиця безмежно панує. Рік 1745 був незвичайно страшний. Голодна огневиця працювала так, що англічани-урядовці не встигали рахувати жертви і навіть регіст-рувати факт смерті. Юрби нещасних, що поїли траву і мох, ішли з сіл у міста, устилаючи шляхи трупами, а там валилися на брук, коли не встигали розбити шиби в вікнах, щоб попасти в тюрму для порятунку від голоду. На цілі милі панували смерть і безлюддя. Хто міг, тікав в Америку. Із восьми міліонів народу стало шість, а нині з тієї ж причини стало п’ ять. Навіть турки пожаліли, прислали корабель з зерном». А що робили англічани? Вони ревіли в парламенті про примусові заходи, про виїмковий стан, вимагали страшної кари військової проти бунтівників-ірландців. А хіба ірландці не сидять в англійськім парламенті? Вони сидять і тільки слухають глум і кепкування над собою, бо ірландців у парламенті 70, а англічан до 600 чол. Політика іде на шкоду ірландцям, як і тоді, коли ірландців у парламенті не було (до 1829 р.), навіть гірше, бо ірландці тільки дратують англічан у парламенті, не маючи змоги допомогти своєму народові; а роздратовані англічани за се їм вигадують такі закони у тому ж таки парламенті, що увесь світ жахається.

Все наведене є тільки маленька частина того утиску, що завдають англічани ірландцям. Читачеві ясно, для кого існує свобода в Англії.

Подивимося, що учиняють німці в своїй державі з завойованими поляками в Познані. В Германії теж існує конституція. Недаремно Познань звуть прусською Ірландією. Для поляків в Познані існують ось які закони^[332]:

1. Можна сікти різками сільських робочих і прослугу;

2. Не можна жалітися на господаря (німця) за «побої», коли вони зроблені «справедливо»;

3. Поліція вертає до господарів утікача-робітника і присилує дослужити по контракту, хоч там їм небезпечно для життя.

Школа в Познані на німецькій мові, і всі хлопчики-поляки повинні в ній учитися. Німці-учителі глузують в школах з польської нації і на хлопчиків-поляків вішають дошки з написом: «Ямерзенний хлопчик, смів розмовляти по-польськи».

Німці-учителі так немилосердно б’ють польських дітей, що багацько їх умирає — од побитого нутра і голови. Се доказано масою судових процесів.

Поляків у війську катують так, що сотки їх вибирають собі за ліпшу долю самовбивство.

Те, що дозволяється у всій Германії, в Познані борониться; і в дійсності право спілок, зборів, громад, товариств мають тільки німці.

В Познані заведені такі страшні тюрми, що увесь світ жахається.

В Познані німецьке правительство не хоче відкрити навіть німецького університету, не дивлячися на вимоги поляків познанських.

Населення Познані, де колись високо стояла і процвітала наука, упало культурно так низько, що по-польськи там не друкується нині ні однієї серйозної книжки.

І все це лихо досягло цієї страшної ступені для поляків після того, як в Германії була заведена конституція. Читачеві ясно, для кого конституція в Германії.

Нам зауважать, що познанські поляки, отже, сидять у німецькім парламенті і можуть боронити інтереси свого народу. «Сидять, — відповімо ми, — сидять і слухають, як німці безсоромно в їх присутності глузують з них і вигадують, якими б засобами викоренити поляків в Познані, а поляки сидять, слухають та нічого не вдіють, бо їх у парламенті меншість.

Австріяки-німці намагаються перевищить англічан і німців германських в жорстокості свого поведения з націями поневоленими. Кому не відомі страждання чехів, босняків, герцеговинців і інш. в конституційній Австрії? І вийшло, що надії усіх поневолених націй, що після знесення самодержавства настане рай для них, не справдилися. Ліпше стало жити пануючим націям і значно гірше — націям поневоленим, що не збудували своєї власної організації для боротьби за свої інтереси. Народи зрозуміли, що конституція гарна тільки для того народу, котрий складає свою окрему незалежну державу, і що для нації завойованої конституція, надана нацією-паном, є тільки переміна кайданів; а кайдани — однаково кайдани (чи залізні, чи золоті), із якого металу не були б зроблені. І нині усі поневолені нації запалилися здобути своєї власної незалежної держави, автономії повної, безмежної: хочуть самі управлятися, хочуть бути панами на своїй території, а не доручати владу над собою чужинцям.

Норвежці повстали проти панування шведів і вибороли собі свободу (1844 р.). Шляхом норвежців пішли венгерці і поляки в Австрії^[333].

Бельгія ще раніш здобула собі державну незалежність (1830 р.), вибившися з-під Голландії. Серби, греки, болгари, колишні підданці турків, нині складають незалежні конституційні держави, і ми, українці, щоб не поділити участь ірландців в Англії і поляків в Германії, не будемо ждати Російської конституції, бо не покладаєм на неї ніякої надії, а усі сили покладем для найскоршого визволення нашого народу з-під моськовського панування, бо ми ждемо собі щастя і ліпшої долі не від знесення самодержавства, а від здобуття собі політичної свободи в своїй власній державі. В той час, коли ми досягнем визволення своєї нації, ми учиним собі конституцію по своїй уподобі: не буде в нашому краю ані пана, ані хлопа, а тільки вільні люди вільної праці.

Кождий незалежний народ витворює собі правительство по своїй уподобі. Москалі самі витворили собі самодержавство і скинуть його, як цього захоче більшість їх. Ми не хочемо втручатися в чужі справи і заохочувати чи помагати москалям руйнувати самодержавство.

Ми нація зрабована, нація-раб; коли більшість московської нації хоче самодержавства, то ніхто не зможе знести його, а коли вона його не схоче, то ніхто їй цього не заборонить, бо москалі складають державу незалежну. Через те для нас буде найрозумніше залишить справу про самодержавство москалям, а самим пильнувати свого: державного визволення своєї нації.

Треба нам єднатися і гуртувати свої сили, набиратися просвіти, бо без просвіти боротьба з ворогами неможлива. А коли ми поєднаємося, коли наші організації будуть дужі і матимуть велику силу членів, тоді ми однаково свого досягнем, чи буде у москалів конституція, чи ні.

Вся суть в тому, щоб ми з себе складали силу, тоді нам скрізь і завсігди буде гарно, а коли ми будемо слабі і у нас не буде ніякої власної організації, тоді нам скрізь і завсігди буде погано. Тільки дужий живе, а слабий умирає. Це світовий закон. Ми умирати не хочемо і через те єднаймося, щоб здобути собі долі.

Наш погляд на московські революційні організації на Україні ясний: намагання цих організацій притягти до себе весь революційний український елемент для збільшення своїх сил; се намагання є вороже нам, і ми будемо перечити йому з усієї сили нашої. Московські революційні організації на Україні хочуть пожерти, винародовити, денаціоналізувати нашу народність, і з цього боку їх праця єсть теж москалізація навіть далеко страшніша, як москалізація правительства, бо московські революціонери на Українї денаціоналізують найліпший український елемент, звертаючи його з єдино правдивого шляху національного визволення.

Хто не знає ворожих відносин московських революційних] організацій до національних вимогів українців? Українець хоче бути членом вільної незалежної нації, а не членом нації-раба. А хто цього не хоче? Українець хоче бути членом культурної нації, а яка культурна нація не має своєї літератури, своєї преси, своєї школи на рідній мові. І хіба можлива культура без національної мови в школах. Послухаєм, що пишуть про се філософи, учені і педагоги:

«Кожда думка визначається словом, без слів (себто без мови) не може бути мислення; мова є єдиний струмент мислення. Через те розвиток в мисленні є розвиток в слові. Але ясно, що таким струментом мислення може бути не чужа, а рідна мова, бо тільки викладена на рідній мові думка безпосередньо розуміється»^[334].

Із сього виходе, що коли хочуть в школах навчити мисленню, треба учити на рідній мові; на чужій мові не можна навчити дітей мисленню, що ми і бачимо по школах на Україні, де хлопчик виходе зі школи таким же темним, як до школи, тільки морально попсованим^[335].

Нині серед нас майже не з’являються генії науки, філософії, поезії. А чого? Геній, що квітка: треба зерну упасти на добрий і відповідний ґрунт, треба пригрітися сяйвом сонячним, щоб з його розвилася пишна квітка; щоб прокинутися генію в народі, треба сьому народові жити вільно, нормальним життям.

Ми хочем і вимагаєм рівності з москалями і іншими вільними націями. Те, що москалі нині мають, хочемо мати і ми. Москалі мають свою незалежну державу — і ми хочемо; москаль має літературу, пресу, одержує просвіту в школі на рідній мові — і ми бажаємо сього. Москаль те має, про що ми ще тільки мріємо. Але чого він нас ненавидить за те, що ми хочем того, що він уже має, себто рівноправності!

Часто буває досить натякнути про се москалеві, щоб він незвичайно обурився. Очевидно він не хоче нам справжньої свободи.

Москаль хоче з нашою запомогою вибитися з-під самодержавства, щоб потім страшенною вагою упасти на зрабовані і слабіші нації і, певна річ, на нас. Але ми уже не діти і добре життя розуміємо; ми не хочемо поділити долю ірландців, що теж дурні були, сподівалися від англійської конституції якої для себе полегкості.

Тільки в тім разі, коли б московські революційні] організації признали наші національні права і право мати свою державу, Україну вільну, непідвладну, право самостійно управлятися на своїй землі; коли б вони признали це не тільки на словах, але і ділом підперли наші національні вимоги, тільки б в тім разі можлива наша запомога москалям, а без цієї умови наша честь не дозволяє нам мати з ними нічого спільного^[336].

Ми кличем усіх українців організуватися, поєднатися. Сі організації бу — дуть певним і міцним щитом і проти капіталістів, і проти москалів. Без організації нас жде тільки смерть, а організація наших сил поведе нас до волі і щастя. Хай же завсігди буде наша думка: без сили нема права; щоб здобути право, треба мати силу. Сю силу, що нам потрібна, дасть нам організація, своя, власна, національна, українська. Наша нація тепер складається майже виключно із робітників і селян, людей, що найбільш страждають від утиску і експлуатації. Організації селян будуть, з одного боку, непереможним заборолом проти земельних володарів, здебільша москалів або змоскалізованих ренегатів, що загарбали собі всю землю нашу, так само, як організації робітників по містах будуть непоборною перепоною для павуків-капіталістів; з другого боку, спільна організація робітників і селян виборе їм політичну свободу.

Коли наш рідний край вкриється робітницькими і селянськими організаціями, що переймуться одним духом, однією душею, одним заміром, коли вони присягнуть до смерті стояти один за одного і боротися за своє право панувати на рідній землі, тоді хто здатний, хто спроможен зупинити їх, як вони встануть страшною хвилею? — Ніхто.

Ця хвиля змиє неправду з землі нашої, воля справження розіллється од краю до краю землі нашої, і зійде сонце свободи і любо оглядатиме наш край, де не буде пана чи хлопа, тільки вільні люди праці, вільні члени вільної держави.

Москалі нас живих ховають у могилу: кажуть, що Україна умерла навіки. Та рано радіють наші вороги! Україна знову встає. Перед держать робітники як найбільш культурний елемент української нації, а за ними величезна безкрайня маса селянства. Займайте ваше славне місце, робітники, і ведіть народ український до волі і просвіти! Хай буде виписано на вашому прапорі: «Добуваємо собі України вільної, самостійної, демократичної, без пана і хлопа, а тільки для вільних людей вільної праці» — і буде тоді 1-го мая — ваше робітницьке свято — святом цілої української нації.

[Листівка з приводу вибуху біля пам’ятника Пушкіну в Харкові 31 жовтня 1904 р.]

Цієї ночі зривано монумент, встановлений поету Пушкіну в м. Харкові на Театральній площі.

Цим ми заявляємо московському суспільству й правительству ось що:

1. На території Слобідської України, традиції якої сягають аж до славних часів гетьмана Богдана, не має бути нікому і ніякого монумента з чужинців. Пушкін був цілковито діячем для московського народу і ніякої культурної ваги для нас не має, хіба крім нікчемної і деморалізуючої для наших синів. Бо, узиваючи зрадниками наших патріотів і лаючи ганебно всі політичні і культурні тенденції наших попередників, тенденційно перебріхуючи історичні події всього світу — це значить в очі ображати нас!!! І цей літератор московський, що підло-брехливо змальовував в своїх творах постать нашого патріота Гетьмана Івана Мазепи, має собі пам’ятника на історично нашій, але силоміць загарбаній території!!!

2. Хай знає московське суспільство, що пам’ятник Пушкіну не має собі місця на Україні ще і тому, що наш національний геній — поет Шевченко замучений московськими хурдигами та далекими засилками, не має і досі собі пам’ятника на рідній Україні, бо московське правительство заборонило його ставити!!

Хай вже наші гроші, що зідрані московським правительством і панством, ідуть на всякі пам’ятники, але, панове москалі!!, становіть їх у себе і не несіть нам на очі. Бо цим ви викликаєте нас до помсти за всі ваші добродійства. Шевченко є наш Великий Поет, а Пушкін ваш, тож кому швидше має бути пам’ятник на Україні??!!!

3. Заборона нашої мови, літератури та преси покличуть за собою вчинки з нашого боку, подібні до цього. Коли ви, панове москалі, не слухаєте наших благань, то послухайте Бога!! Слухайте: ми вимагаємо для себе вільного слова, вільного друку, нижчої, середньої і вищої школи з українською викладо-вою мовою, подібно до університетів і шкіл в Галичині!!

Спілка гетьмана Богдана з Московщиною була як вільний з вільним, а тепер що діється на Україні?? Українці, дивіться: у вас перед очима становлять монументи тим москалям, що вас в ніщо звернули!!! Все ваше осміяне, попсоване, а вас, як безголосну отару, женуть на Далекий Схід, одстоювати хижацькі заходи московських капіталістів та високопоставлених здирщиків! Чи мало лилось української крові за московські інтереси? Згадайте всіх мучеників, що стратили собі життя від московських катів за Україну. Кров наших замордованих попередників і сучасних діячів, що гниють у тюрмах, кличе нас до помсти!!! Кров за кров!!! Не несіть, панове москалі, до нас своєї культури «огнем і мечем». Бо вже прокидається Україна до бою!! Ви скуштуєте на своїй шкурі нагая і шаблі нових Гонтів і Залізняків!!!

Нам освітлює шлях велика зоря.

«Самостійна Україна» — Оборона України.

31.Х.04.

ЦДІА України. — Ф. 336. — Оп. 1. — Спр. 794. — Арк. 1.

Лист Миколи Міхновського — адвоката Присяжного

В дрібненькій обрусительській газеті «Лубенские отклики» уміщено пасквіль на мене. Зневажаю відповідати пасквілянтам взагалі, анонімам же й поготів. Але уважаю потрібним говорити до українського громадянства і то на таку тему, яку в нас охоче замовчують або швидше збувають нещирими словами.

Річ проста: як адвокат, я оборонявся в суді в дуже багатьох процесах тих українських селян, які в році 1905, захоплені загальним визвольним рухом, не зумівши знайти кращих способів боротьби, розгромили панські дворища та єврейські крамниці. Ця моя діяльність викликала різну оцінку в різних кругах. Думаючи над сим, я побачив: те, що я обороняв селян, які розгромили панські дворища, в очах мого пасквілянта та йому подібних зовсім не є зле. Навпаки, він дуже хвалить д. Ратнера^[337] та інших адвокатів, які зробили собі славу, власне виступаючи в таких та подібних процесах; цебто, й обороняючи селян, які розгромили панські дворища. Зате викликає божевільний гнів пасквілянта те, що я обороняв на суді селян, які розгромили єврейські крамниці. Ця етика мого пасквілянта мимоволі нагадує мені етику того негра, який казав: «Добре, коли я зведу сусідову жінку, але погано, коли сусід зведе мою жінку».

Зі свого боку, я зазначаю, що, на мою думку, як ті, що розбивали панські дворища, так і ті, що розбивали єврейські крамниці, однаково винні, бо вони знехтували один і той закон і однаково пошкодили чуже майно, бо, на мою думку, не становить ніякої різниці те, що поміщики були православної віри, а крамарі — юдейської. І коли д. Шмаков та його однодумці не хочуть обороняти погромщиків панських дворищ, а д. Ратнер та його однодумці не хочуть обороняти погромщиків єврейського добра, то це тільки свідчить, що не самий факт погрому викликав в цих адвокатів ті чи інші відносини, але те, ще майно було предметом погрому. Отже, не саме подія, а попередні симпатії чи антипатії до жертв погрому змушують д. Ратнера та Шмакова робити з погромників різні категорії. А тим часом скрізь по Полтавщині, де тільки я й обороняв, погромники не чинили насилля ані проти особи поміщика, ані проти особи єврея, а звертали увагу тільки на майно їх. Крім того, ніде на Полтавщині не було таких страшних сцен, які виробляли на Поволжі селяни-росіяни зі своїми поміщиками або в Кишиневі молдавани з євреями. Отже, повторюю, що характер нападів і на панський двір, і на єврейську крамницю був однаковісінький. Через те я ніяк не розумію з погляду логіки, чому вихвалювані моїм пасквілянтом адвокати добре робили, обороняючи в суді Грицька Розбишаченка, коли він, розбивши пана, посунув далі та й розбив «жида». Мотиви й цілі були в обох випадках у Грицька Розбишаченка ті самісінькі: і пан, і євреї, на думку того Розбишаченка, тиснуть його, визискують собі на користь його працю, не дають йому вгору глянути. По всіх погромницьких процесах зовсім виразно й недвозначною смугою проходили ці дійсні мотиви руху проти поміщиків та євреїв. Правда що прокуратура намагалася довести, що підкладом розрухів були національні різниці, а оборонці намагалися довести, що накладом розрухів поновлення адміністративних органів, але ні те, ні друге не було доведено щонайменше в тих процесах, де я обороняв. І хоч поміщики з роду росіяни, а крамарі з роду євреї або росіяни — національно зовсім чужі селянам, які робили розрухи, проте національні причини не мали ніякого значення в розрухах. І коли д. Шмаков з ненависті до євреїв, а д. Ратнер з любові до них — ідуть в ці процеси в супротилежних ролях, то кожному ж очевидно, що осередок ваги не в їх відносинах до погромників, як би слід було, але в відносинах до євреїв. Я не бачу ніякої різниці між поміщиком Абрикосовим, в якого розбито дворище й спалено сіно, і крамарем Янкелем Рубіншнайзером, в якого розбито крамницю й спалено сіно! І мені однаково шкода обох їх, сих людей, які пережили усяке страхіття й зазнали прерізних прикростей від чужих їм по крові й по духу українських селян. Через те я ніколи не зрозумію того пасквілянта, коли він хвалить оборонця погромщиків пана Абрикосова, але ганьбить оборонця погромщиків Янкеля Рубіншнайзера. І мені очевидно, що мій пасквілянт має не одну міру для обох випадків, але дві міри, для кожного окрему. І як птаха пізнається по пір’ю, так пасквілянта можна пізнати по думках. В його писанні говорить не логіка, не розум, не етика, не гуманність, але виключно національний шовінізм найнижчого розбору: розбити «гоя» — то нічого, то «классовое самосознание», але розбити єврея — то дуже погано, то хуліганство !.. Для мене нема й не може бути такої різниці. Кожна людина, коли вона страждає, має право на спочуття, бо я гаразд тямлю, що й Абрикосову, й Рубіншнайзерові болить, коли нівечать їх добро.

Але що ж дало мені право, коли мені зрозумілі болі Абрикосових та Рубін-шнайзерів, обороняти тих, хто нівечив їхне майно? Багато причин. Перша — це те, що самі погромщики геть нещасніші, ніж їхні жертви, що болі самих погромщиків геть дужчі й більші, ніж ... Абрикосових та Рубіншнайзерів, і що, сидячи на лаві обжалуваних, погромники були вже «лежачими». Ця причина полягала в мотивах гуманності. Це та сама причина, яка, на мою думку, спонукала й д. Ратнера та його однодумців стати в оборону погромщиків. В цій думці я не розминаюся з д. Ратнером та його однодумцями. Загальні основи оборони погромників лежать в природі самої злочинної події. І закон, і адвокатська етика [нерозб.], що навіть обжалуваний за найтяжчий злочин має право на оборону в суді, поки судом не стверджено, що він є дійсно злочинець. А там, де злочин робила юрба, вчить психологія юрби, навіть не може бути мови про злочин окремих людей в звичайному розумінні сього слова. Юрба робить здебільшого таке, чого окрема одиниця з тієї юрби не тільки не зробила б, але, навпаки, жахається навіть думки про те. Але, крім того, обороняючи злочинця, адвокат робить це не з солідарності до злочину його, але з причини відшукування правди або з причини гуманності. Це все я прикладав не тільки до тих, хто розбив панські дворища, але й до тих, хто розбив єврейські дворища. І в цьому останньому ми розійшлися з д. Ратне-ром та д. Шмаковим: я вважав можливим обороняти погромників обох категорій, д. Ратнер — тільки тих, які розбивали євреїв.

Очевидно, кожен має право робити, як уважає це найліпшим: аби не шкодив другим...

Я, власне, не знаю причин, через що д. Ратнер та інші воліли краще піти в адвокати приватних пошкодованих (гражданских истцов), ніж обороняти погромщиків в єврейських процесах, коли попереду виступали оборонцями погромщиків проти приватних пошкодованих в поміщицьких погромах.

Але мій лубенський пасквілянт підказує, що причина — «юдофільство». Та це пояснення дихає таким біблійним шовінізмом, такою людиноненавис-тю правила: око за око і кров за кров, що я не йму йому віри — тому паскві-лянському поясненню.

Досі я був певний, що в процесах єврейських погромників адвокати ставали в ролі приватних пошкодованих не через те, що вони юдофіли, але через те, що гадали в цій ролі легше та зручніше з’ясувати справжню істоту й причини з’явища погромів. Щодо мене, то я вважаю це помилкою або заблу-дом і далі стою на тій самій позиції, яку узяв ще попереду. На мою думку, вищезгадану задачу краще, простіше, а головне, гуманніше можна виповнити в ролі оборонця. І тут захована причина, через що я обороняв погромників другої категорії. Дякуючи зазначеним відносинам певної часті адвокатури обжалувані за єврейські погроми опинилися в тяжкому стані: вони не тільки опинилися без оборонців, але навпаки, крім прокуратури, проти них виступили ще й адвокати приватних пошкодованих. Я уважаю, що адвокатура — це громадське служіння і що цю ролю я, власне, повинен був виповнити тоді, щоб не попустити сильним та збройним добити лежачих та беззахисних. Я уважаю, що йти на поміч тому, хто страждає на суді, хто сидить на лаві обжалуваних через свою темряву більше, ніж через свою злочинність, — це й є дійсне призначення адвоката і воно відповідає традиціям тієї корпорації, до якої маю честь належати...

Але нехай пояснення мого пасквілянта є повне. Хай справді д. Ратнер з мотивів національних волів з єврейським народом бути в ролі приватного пошкодованого, ніж обороняти національно чужих йому селян. Цією думкою пасквілянт захоплюється і уважає такий вчинок гарним. Чому ж пасквілянт так обурюється проти мене, «крайнего украинца», як він каже, коли й я схотів послужити нещасним, хоч і обжалуваним, синам мого народу? Я не належу ні до юдофілів, ні до юдофобів, і, взагалі, єврейський народ не стоїть в осередку мого світогляду.

Але я спочуваю його стражданням, бажаю йому розвитку та щастя і шаную таких його синів, як Теодор Герцль. І так само я відношусь до всіх інших народів. Але такі мої відносини не перешкоджають мені найдужче любити народ український, якого я син. Я уважаю найбільшим щастям йому служити й ділити з ним радощі й горе. Нещасна доля свого народу викликає в моїй душі найглибші емоції. І через те, коли я дізнався, що деяка частина адвокатури постановила принципіально відмовити правничої помочі тим синам мого народу, які обжалувані за єврейські погроми, моє серце облилося кров’ю. Я вважаю, що та частина адвокатури необачно взяла на себе ролю суддів і без знання дійсного стану кожного обжалуваного вже наперед засудила всіх погромщиків — igue et agna interdictos^[338].

Саме тоді звернувся до мене один український діяч, М-ц-к, просячи обороняти вереміївців з Золотоніського повіту, яких обжалувано між іншими і за єврейський погром. Я розумів, що виступивши в обороні вереміївців, я піду проти постанови значної части адвокатури і, очевидно, накличу на себе її гнів. Я розумів і те, що своїм виступом я накличу на себе ненависть, а може, й помсту з боку єврейських шовіністів, які почнуть проти мене боротьбу, не перебираючи в засобах. Але найбільше я був занепокоєний тим, чи зрозуміє мою позицію українське громадянство. Через те я просив д. М-ц-к подати до громадської відомості незвичайно цікаву історію вереміївських розрухів. Він обіцяв. Тепер я нагадую йому про його обіцянку.

І так я згодився обороняти вереміївців.

Але я йшов тільки обороняти їх, а не нападати на пошкоджених, бо я хотів тільки врятувати українських селян, а не втопити моїх супротивників, як се намагаються іноді робити адвокати пошкодивших.

Я йшов до українських селян, щоб, як їхній приятель і оборонець, а не як ворог і обвинувачувач, сказати їм, що шлях, який вони узяли до боротьби, не певний, що такими засобами не можуть вони досягти своєї цілі. І нині я маю право сказати, що мені, своєму оборонцеві, вони вірили, бо я прийшов їх визволяти. Але ніколи б не повірили, коли б я став проти їх, а не в обороні інтересів пошкодованих.

Та коли, може, справді я зробив помилку; може, не слід було обороняти українських селян; коли, може, краще було б байдуже дивитись, як вони мовчки загинули б, коли, може, личило б мені виступити не в обороні селян, а проти їх, то нехай це скаже український народ, і я згоден відпокутувати вину. Але хай цю кару наложить і моїм суддею буде український народ, а не мої супротивники. Іншого судді я не визнаю. І коли, може б, на чиюсь думку, я і помилився, вийшовши на поміч синам свого народу, то я не жалкую своєї помилки, бо я бачив сльози радості і вдячності тих нещасних земляків моїх, які через красномовність, талановитість та досвідченість адвокатів з боку пошкодованих мали вже загинути, але, тішуся думкою, дякуючи моїй навіть скромній обороні, були врятовані від тюрми, а їх діти й жінки від голодної смерті. Я ніколи не забуду, як в одному процесі приватний пошкодований адвокат з голосним іменем, з піною на губах вимагав від суду найтяжчої кари, коли прокурор казав про найлагіднішу кару. А коли на це домагання «фунта людського м’яса з кров’ю» я від імені підсудних висловив і щирий жаль їхній за зроблене, і симпатії до страждань єврейської нації, і лагідне бажання братської згоди між народами українським та єврейським, з очей підсудних котилися сльози щирого каяття назустріч блискавкам гніву та ненависті, які сипалися з очей євреїв, що сиділи на лаві приватних пошкодо-ваних.

І я думаю, що не словами ненависті та важкими карами можна пом’якшити ображені душі українського селянина, а тільки лагідним покликуванням до його людських почуттів.

А свідомість того всього дає мені сили спокійно віднестись до мстивого цькування й лайки з боку нерозумного шовініста з Лубен.

Я служив своєму народу, як умів, але служив вірно, і коли лубенський пасквілянт шанує д. Ратнера за вірність своєму народові, то чом він не може знайти в своїй душі стільки справедливості, щоб шанувати ту вірність і в мене?!

Лубенський пасквілянт ділить адвокатуру тільки на дві категорії і пнеться зачислити мене до гурту д. Шмакова, Булацеля та інших. Смішна лубенська наївносте! Не тільки світа, щоб в вікні! Крім д. д. Булацелів та Ратнерів є люди з своїми власними поглядами. Це й дитина тямить. А справді, що вузькість світогляду того фанатичного пасквілянта дорівнює хіба що його грубості. Булацель та С-к — це члени «Союза русского народа», який має на оці понизити, пригнітити, знівечити ту націю, до якої я належу.

Мені здається, що навіть мій пасквілянт при всій своїй недалекості змо-же-таки зрозуміти, які почуття маю я до таких людей і їх обрусительських заходів!

Та зате в мого пасквілянта є не одно спільне з «Союзом русского народа». Г азета пасквілянта служить тим самісеньким обрусительським засобом, якого на Україні вживають «союзники», а сам пасквілянт своїй газетці робить такий же самий донос про мою «политическую неблагонадежность», як це в звичаї «Русского знамени», «Веча». І «Русское знамя», і «Лубенские отклики» шукають собі читача на Вкраїні, але не інтересам українського народу

служать, хоч пасквілянт власне живе серед українського народу. І як «Почаев-ские известия», «Харьковские губернские отклики» і т.д., так і «Лубенские отклики» для своїх низьких цілей спішать покликатися на авторитет Шевченка, безсовісно перекручують зміст його творів. Правда, пасквілянт каже, що в дійсності він не такий, як з його газетки виходить, що він тільки нап’яв на себе маску і що в дійсності він «ужасный прогрессист», але я не йму віри людям, які натягають на себе маску і насмілюються виступати на публічну арену «без лиця». Та й хіба справжній поступовець і чесна людина занедбає мову та інтерес того народу, серед якого живе?! І нехай же мій пасквілянт попереду навчиться шанувати чужий народ, який дав йому постійний притулок, а вже потім хай вимагає пошани до свого, бо, скажу я мовою його газетки, «как аукнется, так и откликнется».

Мій пасквілянт аж на голову впав, не спромігшись второпати, як можу я обороняти «єврейських самооборонщиків» в Лубенськім процесі, бо він певен, що я вороже відношуся до ідеї єврейської самооборони. Уся різниця між мною і тими, кого я обороняю з лубенських самооборонщиків, у тім, що поки мій пасквілянт пише доноси на мене в своїй газетці про мою «политическую неблагонадежность», а в справі Лубенського комітету його компатріоти зробили те саме супроти невинних людей у пана слідчого на офіціальнім слідстві. Завдяки такому почесному способу дякувати своїм добродіям брати Шемети віддані тепер військовому суду і, коли суд пойме віри обмовам, можуть бути засуджені.

Крім того, я не раз виступав в суді в ролі оборонця євреїв, обжалуваних у злочинах політичних (між іншим і в Лубнах).

Отже, коли члени Лубенського комітету можуть бути названі єврейськими оборонцями «моїми», «аз многогрішний сеї превеликої честі можу удос — тоїтись».

Коли арештовано було братів Шеметів і у заставу за них повинно було положити 20000 карбованців, ніхто з вдячних євреїв не зробив цього. Цей обов’ язок замість євреїв виконали ті, кого вони намагалися тепер охоронити. Але годі!.. Важко про це згадувати.

В кінці я хочу звернути увагу нашого громадянства на те, як усякі «замасковані валети» насмілюються голосно зневажати пам’ять наших історичних діячів.

Скажену ненависть пасквілянта викликають імена Гонти та Залізняка. Кощунственими устами він ізригає хулу на їх пам’ять, користуючись, з того, що вони вже мертві.

І коли ми можемо терпіти або мовчки зневажати пасквілі особистого характеру, то ми не маємо права і не можемо перед пам’яттю наших предків і перед будуччиною наших потомків мовчки зносити огидності тих, хто має нахабство ображати цілу націю.

Рада. — 1908. — 18 жовтня.

Відносини до війни^[339]

ПАНОВЕ ТОВАРИШІ.

Либонь, не знайдеться між нами людей, які б не уважали, що війна, взагалі, се нещастя, лихо й руїна! Але, хоч майже вся культурна людськість тримається такої думки, нинішня страшна війна вибухла з елементарною силою, і от вже сливе три роки над Європою безупинно панують жах, божевілля й смерть. І перелякана людськість, напружуючи остатніх сил в жорстокій війні, з гнівом питає, як в самім початку війни, так і тепер: «Хто є дійсний винуватець, хто викликав сю війну?». Але відповіді, які йдуть на сі болючі питання, не однакові, бо вони залежать або від особистих симпатій чи антипатій, або від того чи іншого партійного чи громадського світогляду. Одні кажуть, що війну викликав той чи інший монарх, другі твердять, що та чи інша держава чи нація, знов одні обвинувачують виключно капіталістів як класу, а другі складають вину за війну на імперіалізм як великодержавну політику. Хоч усі оті пояснення мають кожне свою рацію, бо зазначують ту чи іншу сторону питання, але ні одно з цих пояснень не зачіпає самої природи нинішньої війни й через те не з’ясовує причини цієї велетенської війни.

Причина цієї війни не є якась примха тієї чи іншої окремої коронованої людини, не є також виключний інтерес тієї чи іншої класи, але лежить глибше і зв’язана міцно з тим процесом розселення людськості й займання окремими народами певних земельних територій в Європі, що носить назву велике переселення народів. Одні народи, гонені другими, мусили або гинути самі, або нападати на території третіх народів, підбиваючи їх під себе, поневолюючи їх або глибоко вклинюючись в їх національну територію.

Причини сієї війни ховаються в тім біологічнім законі, який править і сонячними системами у всесвіті, й інфузоріями у краплині води.

Біологічний закон боротьби за існування пхав народи один на другий у велетенській боротьбі за землю, за право на матеріальні дібра, за право на життя. Се боротьба народів за своє існування. Утворилась величезна мішанина народів, де дужчий запанував над слабшим. Деякі народи цілком згинули під пануванням переможців і мусили прийняти мову й ім’я своїх гнобителів, лишивши тільки своє ім’я в історії. Деякі вибилися з-під чужого панування, але більшість і досі стогне під ярмом чужинців... Підбиті й поневолені народи не миряться зі своїм поневоленням, але борються за своє життя, за своє самостійне існування. Нинішня війна є тільки вибухом в тій невпинній боротьбі націй за своє існування, яка стала такою елементарною й загостреною з часу великого переселення народів. Велике переселення народів — се історико-біологічна трагедія людськості. Останній акт тієї трагедії розпочався сією війною, і XX століття побачить розв’язання національних питань.

Велике переселення постепенно утворило поділ народів на нації-пани й нації-раби. Подібно тому, як в соціальній структурі якоїсь окремої нації є класи-пани й класи-раби, так і в структурі цілої людськості одні нації, як колективи, являються панами, а другі — рабами незалежно від своєї власної соціальної структури. Як є соціальні класи — паразити, так є й нації-парази-ти. Усі різноплеменні держави суть збудовані на пануванні однієї нації й на поневоленні других націй. Боротьба між націями своїм змістом відповідає боротьбі між класами, і боротьба за національність є тільки одна з форм боротьби за життя. Проблеми національні стоять поруч з проблемами соціальними, і навкруги сих проблем обертається усе життя людськості. Щоб можна було супокійно кожній поневоленій нації розв’ язати свої проблеми соціальні, їй треба насамперед розв’язати свою проблему національну. Заміняти проблеми національні проблемами соціальними — або навпаки — се значить тільки затемняти справу. Старі нації Європи стали на виразний ґрунт, через те ми й бачимо, що французькі чи німецькі соціалісти в сій війні стоять укупі зі своєю буржуазією. Інтереси тієї чи іншої соціальної класи уступили перед інтересами цілої нації.

Ми, українці, увійшли до сієї війни не з власної волі: нас послано як рабів. Як раби-гладіатори, кинулися українці в сю війну один проти другого. На галицьких полях кривавих стрілися українці російські з українцями австрійськими, як люті вороги, хоч є дітьми однієї Матері-України. І встромивши один другому в груди штики: один австрійський, а другий російський — вони, вмираючи, вигукнули розпучливий крик гладіаторський: Аve, сеsar, morituri te salutant^[340]. І один обернув свої померклі очі в бік Австрії, а другий в бік Росії. І обидва впали трупом!

Сей страшний передсмертний крик гладіаторський довго і сумно лунав по спустошеній землі українській по той і по сей бік Збруча, аж доки зціпе-нілий, змертвілий український народ гладіаторів зрозумів, що ся війна є для нього не тільки братоубивчою, але й межиусобною! Чи наступають німці, чи наступають росіяни — ти, українська земле, рясно вкриваєшся трупом і пожаром. Твоє добро, твої оселі, твоя кривава праця — все йде за вогнем! Твої діти гинуть від меча... По той бік Збруча лежить зруйнована й сплюндрована Галичина й Буковина, по сей бік — Холмщина, Поділля й Волинь! І скрізь велика руїна українського народу!

Драма Бельгії блідне перед трагедією України... Так! Великими муками й болями вистраждали ми наше право на життя, але не стражданням відмірюються права народу. Тільки боротьбою та кривавою працею здобувається те велике право: жити!

Народ має право жити тільки тоді, коли він має силу жити. Невблаганний біологічний закон боротьби за існування не знає жалю до слабих. Тільки сильні народи можуть жити. Се право жити мусимо ми завоювати, бо ніхто не принесе його нам в дарунок. І насамперед мусимо перемогти й подужати в собі самих той «дух раба», що вщіплявся нашому народові століттями чужого панування над нами.

У сю війну увійшли українці рабами, але повинні вийти з неї вільними! Вільними вийдуть українці з цієї війни! Вільними й достойними великої бу-дуччини, яка належиться нашому народові!

Ми поділяємо відносини тимчасового російського правительства до війни і уважаємо, що Мирова Згода повинна буть заключена без анексій і контрибуцій, а межинародне життя повинно бути перебудоване на основах самооз-начення націй. Через те, на нашу думку, держави повинні бути одноплемінними! Згідно зпрограмою Вільсона ми уважаємо, що українська справа повинна бути остаточно вирішена на мировій межинародній конференції, бо українське питання не є внутрішньою австрійською або російською справою, але справою межинародною, світовою. З цієї війни ми мусимо вийти як вільний, суцільний народ. І вся прабатьківська земля наша повинна належатись українському народові, щоб він був сам пан на своїй землі, щоб справдились мрії нашого геніального поета Франка, сина галицької землі:

Спадщина тиранів

Се було так недавно, наче вчора, хоч діялось ще до війни й революції. З найщирішим пересвідченням звертались усі російські поступові й ліві партії до українців і говорили: «Спиніться! Нині ваш національний рух не на часі! Перед нами й вами один спільний ворог — се тиран! Скиньмо його! Добудьмо політичні права, а тоді ви візьмете й Автономію і все, що схочете, бо ми визнаємо за вами усі права, які вам як нації належаться! Отже, спільними силами насамперед, скиньмо спільного ворога, а тоді ми підтримаємо вас і дамо вам усі права».

Чи були вони щирими тоді, коли се говорили — оті росіяни, чи тільки удавали щирість? Чи, може, вони, оті росіяни, несвідомо для себе служили національному егоїзмові своєї національності? Як би не було, але сливе все українське громадянство вірило в щирість сих слів, вірило сліпо, визнавало слушність російської аргументації і навіть само лайливо називало «вузькими шовіністами» ті нечисленні українські групи, що в «Українській хаті» або в «Снопі» виступали зі словом перестороги проти російських закликів до боротьби «спільними силами». Але даремно ті нечисленні групи зазначали, що національні противенства не зменшаться, але ще загостряться й збільшаться тоді, коли в Росії будуть заведені свобідні форми життя, бо усе російське громадянство — праве й ліве — об’єднається проти домагань українства, бо відносини російського народу до народу українського — се відносини пана до раба, бо ніколи «пан» з власної волі не дасть «рабові» людських прав! Се був голос вопіющого в пустині, і самі українці виступали проти тих українців «спільними силами» з росіянами... Російські «кадети» здавалися певним українським кругам ближчими, ніж ті українці, що проти московського впливу виступали.

І от сталося чудо з чудес! Режисер всесвітньої історії поставив на кін фантасмагорію, що зветься «Російська революція 1917 року». Тирани зіпхнуті, усякі «основные законы» скинуті, панує тільки «фактичний стан сили», перед народами цілого світу з’явився «русскій человекъ» таким, яким він є в дійсності. — Тепер він є сам собі пан і немає над ним ніякої власті, ніякого примусу. Його душа виявляє усе, що хоче, без усякої перешкоди! Він робить усе, що він уважає добрим і справедливим! Усі свої найпотайніші мрії він перетворює в дійсність!.. Якої правди хоче його душа? Російський народ нагадує нині синів одного страшного Лихваря й Здирника, що вмер наглою смертю. Сини зібралися ділити спадщину. Ще за життя старого Здирника сини обурювалися проти здирницької та лихварської діяльності його. Вони навіть змовлялися з наймитами та рабами проти свого тата! Вони самі кричали, що старий був неможливий лихвар і грабіжник і що вони не хочуть нічого мати з неправедно надбаного добра, бо він смоктав кров із сиріт і висисав соки з рабів. А сини були свободолюбні й благородні і гидували з діяльності здирника. І от Лихвар умер наглою смертю. Лишилася проклята спадщина, награбоване добро! Але яке добро? По скринях та сховах червінці та коштовні самоцвіти! По кошарах отари овець, по закопах табуни коней та товару! І чарівні будинки, й чудові хутори, і садки, й сіножаті, і слуги й наймити, одно слово: повна чаша! Щоправда, в тій чаші сирітські сльози й людська кров... Але хіба ж то вони, сини, тую кров точили? І от синки дивляться на сю чудову спадщину й питають себе: «Та невже ж усе оте добро роздати тим, у кого воно награбоване? Невже треба відмовитись від усіх отих розкошів?» І, нахнюпивши голови, приймають синки криваву спадщину, а на благання удовиці й сиріт відповідають: «Ми не грабували! Хто його розбере, де ваше, а де наше!» Коли ж тяжко скривджена удовиця простягла руки до своєї сіножаті — прегарний наймолодший син ушкварив, суворо гукнув до неї «Руки геть!», і його рука лягла на держално шаблі. Народ московський — се є він, син і спадкоємець лихваря й здирника, що вмер наглою смертю! Се він ділить криваву спадщину! Се він відповідає українцям на вимогу Автономії України «Руки геть!», се він каже і погрожує: «Хай ніхто не подумає, що нова революційна російська власть слабша від старої самодержавної». Се він освячує власну свободу нехтуванням чужих прав! Се він хоче замість самодержавного царя-тирана стати самодержавним народом-тираном! Се він хоче панувати над українським народом! Се він не хоче віддати Україні її прав на Автономію — прав, які хижо знехтувані самодержавними деспотами!.. Родюча українська земля, й золоті жита, й вівці з курдюками стоять йому в очах! Він не може одірвати очей від сієї нещасної, сплюндрованої тиранами, политої кров’ю, але ще й досі чарівної країни, такої принадної для нього... Дарма, що в його самого є й степи, й гори, й ріки, є й срібло, й золото, і усякі розкоші, й усякі багатства... І увесь народ московський без різниці партій і віри, від найправіших до найлівіших, від міністра до робітника — увесь народ московський об’єднався на цій думці, що він є спадкоємець тирана і пан України. Але ж тепер і український народ виріс і теж об’єднався. Усі українці без різниці партій і переконань, усі об’єдналися на тім, що Росія повинна перетворитись на федеративну спілку і що Україна — у своїх національно-територіальних межах — має бути членом федеративної спілки! Усі росіяни хочуть унітарної (объединительной) Демократичної Республіки, бо росіяни хочуть продовжувать колишнє панування над українцями, українці ж хочуть визволитись з того панування... Український народ хоче жити з московським як рівний з рівним і вільний з вільним — так, як колись забажали наші предки у 1654 році у Переяславі. Але московські царі з вільної України зробили рабиню, і тепер вільний московський народ, скинувши з себе тиранію царів, не хоче визнати за українським народом прав на рівність, свободу й братерство. Московський народ, не та чи інша партія, але увесь народ хоче бути паном над українським народом. З того повстає боротьба між обома народами. Один — бореться за своє визволення, другий за своє панування над першим...

Чи далеко зайде і чим укінчиться ся боротьба? Се залежить від мудрості обох народів. Ми хочемо вірити, що народ московський схаменеться й геть відкине свої плантаторські інстинкти. Ми певні, що до найтяжчих засобів боротьби не дійде. Але ми розуміємо, що коли ми виявимо млявість, хитання й нерішучість, то український народ буде вичеркнений з книги життя. Нам гірко, що замах на наше нове поневолення походить від московської демократії, але ми знаємо, що в борьбі за життя нема місця сентиментальностям! І ми рішуче стаємо до боротьби за наше визволення й за щастя будучих поколінь українців і підемо в обороні наших прав тим шляхом, який схочуть вибрати самі росіяни! Від них залежить, щоб сей шлях не був надто болючий для обох народів. Від них залежить, щоб спадщина тиранів не викликала страшної ворожнечі й кривавих свар між братніми народами. Від них залежить, щоб відносини народів російського й українського були утворені на основах свободи, рівності й братерства.

Наші завдання

Виступаючи на поле громадської діяльності з метою сприяти духовному розвитку нашого пригніченого народу, «Запоріжжє» буде повсякчас ширити народну просвіту, будити свідомість та допомагати нашому селянству легально та одверто організувати власну «Українську селянську партію» (УС.П.).

Ми певні, що Українська селянська партія, зорганізувавши під своїм прапором українське селянство, незабаром стане єдиною, дійсною виразницею стремлінь, бажань та поривань усього українського народу, що складається переважно з селян-хліборобів. Головним своїм завданням УС.П. покладає будити національну і класову свідомість українського селянства та організовувати його для боротьби за волю і щастя робучих мас з їх політичними та соціальними планами.

Спроби організації українського селянства робились і раніше; але проводирі селянства всю свою увагу до цього часу звертали на економічне питання, себто на боротьбу за землю та добробут селянських мас, відкидаючи майже зовсім політичні завдання, себто боротьбу за права та вольності громадянські. Історія боротьби інших народів і наше власне життя останніх часів розкрили нам хиби їх програм, навчили розуміти тактичні їх помилки.

Коли народові бракує політичної та національної волі, економічна боротьба — економічними знаряддями неможлива, тоді лишається єдиний засіб — політично-національна боротьба.

Тепер же, коли в недалекій будуччині уся боротьба (народу з урядом, а також різних націй і станів суспільства поміж себе) зведеться на боротьбу партій різних напрямків за вплив та перевагу у парламенті, Українська селянська партія, не дивлячись на усі перешкоди та перепони, що ставить реакційний російський уряд діяльності демократичних партій, сприяючи в той же час агітації прихильних його політиці правих партій, вважає, проте, необхідним виступити на виборах до Державної думи, щоб стати в оборону прав та інтересів 30 міл[ьйонів] українського народу.

Темна зла реакція, що душить та переслідує усе, що коли-небудь засвідчило свою прихильність до соціалізму, перешкоджає нам оголосити теоретичну взірцеву частину нашої програми (максимум), і через це ми подаємо у

«Запоріжжі» тільки практичну частину програми (мінімум), що вироблена була на з’їзді Української селянської партії.

В справах політично-національних УС.П. вимагає:

1) автономії України в межах етнографічних. Щоб по усій Україні «від Кавказу по Сян» усюди, де лунає українська мова, усіма нашими справами порядкували наші виборні люди і самі вони для нас закони писали, збираючись на українську Раду-Сейм;

2) загального, рівного, безпосереднього та таємного голосування. Народна Рада тільки тоді буде дійсною виразницею народної волі і дбатиме про добро народне, коли таємно і прямо до Сейму усі люди вибиратимуть послів рівними та вільними голосами;

3) шкільної реформи. Щоб усіх дітей по наших школах дурно добре вчили на нашій рідній мові. Коли наш нарід стане освіченим, він може краще боронити свої інтереси від панів чужоїдів і зуміє ліпше влаштувати своє життя;

4) гарантій політичних свобід. Необхідно законом забезпечити громадянські природні права кожної людини: воля спілок, слова, збірок, страйків, вірування, недоторканність особи та селитьби, щоб ні поліція, ні інші урядовці без суду ніколи не могли нехтувати їх;

5) забезпечення права на вільний культурний розвій усіх народів.

В справах народно-господарських (економічеських) УС.П. домагається:

1) робітничого законодавства на основах наукового соціалізму; зменшення робочого часу, страхування робітників на кошт держави, охорона праці відповідно вимогам гігієни і т. інше;

2) земельної реформи, що має бути переведена таким засобом:

а) усі землі — царські, удільні, монастирські, казенні переходять зразу у власність українського народу;

6) землі великих приватних власників, за виключенням норми одного земельного участку, призначеного для дрібних власників, обертаються на національну власність українського народу;

в) землі дрібних приватних власників зостаються й надалі ув їх володінню.

Увага. Дрібними власниками звемо всіх тих, хто має клапоть землі не більший від певного нормального участку (максимум);

г) засоби переведення націоналізації землі, розмір нормального участку (максимум) мають установити виборні від усього українського народу.

Вимоги, що становить Українська селянська партія у своїй програмі, суть найголовніші, найпотрібніші для щастя нашого народу. Без них не можна поліпшити життя народного.

А щоб досягти їх, нам треба більше людей прихилити до цієї програми та прилучити до Української селянської партії.

Нас, селян-хліборобів, велика сила, і, як ми з’ єднаємося в одну партію, усі одного гурту держатимемось та про одно дбатимемо, то й закони заведемо ті, що схочемо, і ніякі пани тоді нас не переможуть.

Усі заходи уряду дати силу панам на виборах даремні. Навіть при цьому виборчому законі, що дає панам значні привілеї, перевага, проте, буде на боці дрібних власників.

Так пильнуймо ж свого права і не даймо себе ошукати різним пройдисвітам.

Знайте ж, селяни, що серед панських партій немає людей, прихильних до нас, не сподівайтесь на їхню ласку, не вірте їх обіцянкам.

Пам’ятайте, що справа визволення робучих мас повинна бути здійснена нами самими у згоді з нашими братами робітниками.

Через це на виборах ми будемо вибирати послами тільки тих людей, яких запропонує нам наша Українська селянська партія.

Запоріжжє. — 1906. — Яв 1. — 23 лютого.

Чи брати участь у виборах

Коли 6 серпня дана була куца конституція, перед суспільством з’явилось питання: чи посилати, чи ні виборних у булигінську Думу. Погляди громадянства на це розділились. Поминаючи навіть безправність Думи, яка мала тоді тільки дорадчий голос, як можна вибирати послів до Думи, казали одні, коли по виборчому праву вже забезпечено більшість послів у Думі багатим дукам, буржуазії та панству, коли, таким чином, скривджено селян, з яких складається майже вся держава, коли робітники зовсім одсунені від участі у виборах. До того ж, позбавлене усіх громадянських прав суспільство не матиме можливості нормально перевести вибори. Так висловлювались тоді усі (за виключенням соц[іал-]дем[ократичної] часописі «Іскра») революційні та радикальні верстви суспільства; ліберали ж, навпаки, готуючись засідати в Думі, доводили потребу виборів. Але вибирати до Думи їм так-таки й не прийшлось.

Революційний рух змів булигінську Думу, і в жовтні суспільство дістало віттевську Думу.

Нова Дума стає законодавчою; поширено виборчі права інтелігенції, допущені почасти й робітники.

Контрреволюція, що наступила швидко за сим, трохи було не знищила усіх здобутків суспільства. Але тепер стало відомо, що збори Думи призначені вже на 27 квітня, і перед нами знов стає питання: йти чи не йти в цю нову Думу.

І тепер, як і раніш, щодо Думи громадянство поділилось.

Більшість революціонерів разом з радикальною меншістю проти виборів; меншість лібералів за вибори.

Ми, українці, ще й досі не вияснили своєї позиції. Тоді як для нас на зорі нашого відродження питання про відносини до Думи особливо важне. Окрім загального економічного та політичного гніту ми терпимо вже поверх 250 років нечуваний на всьому світі національний гніт, з-під якого ми мусимо визволитись, коли хочемо існувати як нація. До того ж — і це дуже важна річ — наш нарід складається майже виключно з селян-хліборобів, що прагнуть добути землі, бо без землі вони загинуть. Таким чином, у нас, українців, справа національного відродження дуже тісно зв’язана з соціальною рефор-

мою. Промисловим же робітникам нашим необхідно здобути загальнополітичну волю, яка давала б їм змогу полегшити своє економічне становище по дорозі до здійснення соціальних ідеалів майбутнього громадянського ладу.

Попередні ж вибори по волостях та повітах міністр внутрішніх справ пропонує почати з 20 лютого, а закінчити до 10 березня. Є відомості, що до 22 лютого буде вже оголошено 410 списків міських виборців; 419 — повітових і 8 по городах, що вибиратимуть посла окремо від губернії.

По деяких губерніях вже й призначені з’їзди для обрання виборців. У Полтаві повітові з’їзди дрібних власників призначено на 19 і 25 квітня. У Самарі волосні сходи призначено на 26 лютого, а з’їзди на 28 лютого і 1 березня. У Петербурзі вибори відбудуться між 26 лютого — 30 березня, у Харкові списки виборців були вже готові і сподівались незабаром зробити вибори, але оце недавно у городську управу поприходили якісь-то невідомі узброєні люди і позабирали списки. Тепер знов прийдеться укладати нові списки.

Вибори уповноважених від сільських громад по деяких волостях вже відбулися. Селяни свідомо відносяться до виборів. У Балашовському повіті обрано найбільш свідомих та поступових селян. На Полтавщині селяни вибирають переважно голоту та малоземельних, що дуже не до вподоби дідичам, дукарям та начальству.

Хоч вибори вже, як бачите, й не за горами, проте передвиборча агітація ще досі дуже слаба, а в деяких місцях і зовсім затихає. Та й не диво. Військовий стан, побільшена охорона, безупинні арешти, труси та висилки, насильство та залякування поліції, спиняючи усе громадське життя, відіб’ють швидко, мабуть, у всіх порядних людей охоту не тільки агітувати, але й брати участь у виборах.

Поліція по деяких місцях перешкоджає не тільки агітації, але й виборам.

До Вітте, кажуть, надсилається сила селянських приговорів про те, що місцева адміністрація не дозволяє зовсім збірок для обрання виборних, кажучи, що виборних вже призначено.

Поліція навіть силою розганяє сходки, а усіх тих, кого селяни призначають кандидатами, арештовує.

Усі ці свавільства страшенно обурюють, зневірюють та дратують селян.

У Вольську величезний натовп селян збиравсь проти тюрми, вимагаючи, щоб увільнено селянина, якого вони обібрали були кандидатом в посли до Думи. З Єлизавету пишуть, що губернська адміністрація примусила податного інспектора, якого суспільство думало вибрати виборцем, покинути службу і город.

Професора Гродескуля, кандидата до Державної думи від Харкова, заслано адміністраційно на північ. Взагалі, звідусіля, щодня надходять вісті про арешти та заслання немилих адміністрації кандидатів.

Навіть уміркована партія конст[итуційних] дем[ократів] не уникла від переслідувань. Адміністрація робить заходи, щоб зробити діяльність та агітацію цієї партії неможливою. По усіх містах Росії конституційним] демократам заборонено скликати передвиборчі зібрання.

Центральний комітет їх закритий; урядовців, що належать до цієї партії звелено скидати з посад. «Вечерня газета», подаючи ці відомості, переказує цинічну заяву Дурново про те, що наближається час виборів до Думи і тому шуткувати годі.

Коли ми усе це розважимо, для нас стане тоді зрозумілим, через що в Ризі розповсюджуються тепер відозви, що кличуть бойкотувати Думу і починати по весні революцію, а у Варшаві соціалісти розганяють зібрання передвиборчі.

Чи не уряд сам тому винен? — запитаємо ми.

Запоріжжє. — 1906. — Яв 1. — 23 лютого.

Справа Юрія Мазуренка, одного з братів Мазуренків — організаторів селянства на Донщині

2 лютого с[ього] р[оку] Новочеркаська судова палата, побільшена на підставі 2 п. 1030 ст. Уст [аву] Уг [оловного] суд[очинства], визнавши Юрія Мазуренка винним у тому, що він виголосив промову, де підмовляв до зруйнування громадського ладу в державі, засудила п. Мазуренка на рік до кріпості.

Подаємо подробиці сього цікавого процесу — цікавого особливо через те, що, засудивши Юрія Мазуренка до тяжкої кари, Судова палата посередньо визнала вже кари гідним «Крестьянский союз» (Селянську спілку). Як відомо, Ю. Мазуренка обвинувачувано в тому, що 21 падолисту 1905 року в слободі Олександровській на Донщині він, перечитавши селянському сходові постанови з’їзду Селянської спілки з 6-10 падолисту 1905 р., намовляв селян почати боротьбу з урядом, щоб добути землі. Засоби боротьби мали бути сумирні, себто, не платити податків, не давати некрутів, не слухати старшин, старост, не позиватись в урядових судах і т. ін., збирати гроші тільки для своїх потреб, виділяючи на користь Селянської спілки 20%. Коли об Різдво землі селянам не дадуть, то прилучитись до всеросійського страйку: хай усю землю поділять поміж селянами, що обробляють її власними руками. В сих словах прокураторія добачила тяжкий злочин, який передбачено 2 п. 1 ч. 129 ст. Уг [оловного] Ул [оженія].

Розправа відбулась при сумних обставинах: одного з оборонців присяжного адвоката Корякина арештовано перед обороною. Два других оборонці: адвокати присяжні М. Міхновський з Харкова та Є. Шевелєв з Москви намагалися відкласти справу, засновуючи свої домагання на сих підставах:

1. Арешт одного з оборонців, який мав дуже важливі документи, ставить оборону в неможливість скористуватись тими документами, бо вони захоплені поліцією.

2. Прокураторія в промові Юрія Мазуренка добачає злочин 2 п. 1 ч. 129 ст. Уг [оловного] Ул [оженія], але суддя слідчий в тій самій промові добачив тільки злочин 3 п. 1 ч. 129 ст. Уг [оловного] Ул [оженія]. Відки походить така велика різниця у поглядах обох правників? А з того, що в законі ніде не сказано, що треба розуміти під словами «громадський устрій». Дехто надає сьому реченню політичний характер, дехто соціальний. Отже, й нині і оборона і судді можуть розуміти се речення не однаково. А тим часом, не тямлячи змісту речення, не можна й розважати, чи справді Мазуренко поповнив злочин сей, чи ні? Щоб не бути дилетантами, треба через наукових людей установити об’єктивне розуміння «громадський устрій». По університетах російських нема кафедр соціології, отже, треба звернутись до Академії наук в сій справі згідно з 634, 692 ст. ст. Уст [аву] Уг [оловного] Суд[очинства].

3. Мазуренко обвинувачується в тім, що він намовляв зруйнувати «громадський устрій» в державі революційним шляхом. Се несправедливий закид. Росія перебуває часи реформ. Мазуренко подав свій проект земельної реформи. Сей проект не є гостріший або небезпечніший від проекту п. міністра Кутлера. Сей проект обмірковується нині Радою міністрів. Отже, на доказ того, що думки Мазуренків не гостріші, треба порівняти їх з думками п. Кутлера й добути проекти через слідувателя з Ради міністрів. Що сей проект є, се відомий факт, і судді не можуть відмовлятись тим, що він їм невідомий.

4. Мазуренко обвинувачується в тому, що перечитав селянам постанову селянського з’їзду. Прокуратор вирізав цю постанову з газети «Русские ведомости», але там вона не певно надрукована. Тим часом у слідувателя Московського суду є дійсна постанова з’їзду, бо він арештував усі папери з’їзду. Отже, щоб не блукати навмання, треба добути дійсну копію постанови, посвідчену московським слідувателем.

Порадившись, Палата одмовила оборонцям в їх проханнях.

Були допитані свідки.

Дуже цікавим було свідчення урядового лісничого Туровєрова. «Яко представник інтересів війська Донського, — казав цей свідок, — я мушу висловити подяку Мазуренкам, бо, коли б не вони, багато б майна було спалено та поруйновано.

Селяни вже здавна хвилювались, і часто се виявлялося в нахилі палити та рубати. Ледве з’являлися Мазуренки, як все заспокоювалося. Вони казали, що так не годиться, насиллям нічого не можна вдіяти. Треба гуртуватись, організовуватись, усім укупі домагатись без насилля. Траплялось не раз, що поміщики самі закликали Мазуренків, лякаючись хвилі народного гніву. Мазуренки з’являлись, усе заспокоювалось. Вони користувалися таким величезним впливом, що досить було одного їх слова, щоб усе взялось огнем і руїною. Але вони раз у раз спиняли від сього».

Велике враження справив свідок з боку обвинувачення Бондарев (очевидно Бондар — бо українець). На питання, що казав Мазуренко, відповів: «Що казав? А от що казав! Землі в нас немає. Гинемо ми без хліба! Робимо з усієї сили, а їсти нічого. От що казав. Треба нам землі. А коли землі нам не дадуть, то й ми не даймо їм свого. Хай пані самі корів доять, пани свиней напувають! От що казав. Лихо нам! На небо не можна, а на землі нам, злидням, місця немає! Чиновники нам сонце заступили! От що казав! Золоті ґудзики носять чиновники та й одхиляють від нас царя. Як не дадуть землі нам, то й москалів їм не даймо. От що казав!».

Очі в свідка блищали, і вираз дійсної ненависті відбивався на його обличчі. На запит, що се значить свого, свідок відповів: «Робочих своїх, сили своєї».

Може, найцікавішим свідком була жінка — Барилова (?). На запит президента, що говорив Мазуренко, відповіла по-російськи: «Говорил, очень хара-шо говорил». На іронічний запит прокурора: «Що саме гарного він казав?», відповіла: «Казав салдатів не давати, податків не платити, начальства не слухати — очень харашо говорил!».

Судді були ні в сих, ні в тих.

Під час судового слідства зазначено цікавий факт. До викликаного Мазу-ренками селянського руху на Донщині не прилучилися козаки-росіяни, і, таким чином, се був там виключно український селянський рух.

Прокуратор в своїй промові повторював думки акта обвинувачення.

Оборонець Шевелєв зазначив, що «Крестьянский союз» не є революційна організація і через це Мазуренко, вичитуючи постанови з’їзду, не зробив злочинства. Оборонець Міхновський, покликаючись на авторитет проф. Менгера, зазначив, що сучасний буржуазний устрій соціальний не буде зруйнований, коли від великих власників панів земля перейде до дрібних власників — селян. Се ще не є соціалізм. Се еволюція, яка відбувається і нині в буржуазній Франції.

Коли й можна в чомусь обвинувачувати Мазуренка, то тільки в тому, що він не передбачив, як чиновники нехтуватимуть Маніфест царський з 17 жовтня, і вірив, що вже настала свобода слова.

Але тоді багато людей ще вірило в се, як і в свободу зібрань.

Дуже гарну промову виголосив сам Юрій Мазуренко, гірко зазначивши, що довір’я до нових законів та маніфестів — се причина, через що він тепер під судом.

Свідок.

Запоріжжє. — 1906. — Яв 1. — 23 лютого.

Як вільних українських козаків зроблено кріпаками

Всередині XVII віку, се було 250 років перед тим, був такий час, коли український нарід, здавалось, здобув собі все те, чого добивався кривавою боротьбою довгі роки: він зробивсь паном своєї долі, міг сам рішати свої справи по власній волі, до його перейшла вся земля, і одвічна мрія українського народу жити вільним хліборобом, «без холопа та без пана», здавалось, вже справдилася. Тоді-то склалась велична пісня: «Та не буде лучче, та не буде краще, як у нас на Вкраїні!!».

Але не довго прийшлось втішатись українському народові волею тією. Не зміг він її вдержати в своїх руках, а ті, що мусили дбати за його долю, ті що стояли на чолі його, не зуміли йому допомогти. Ось коротка історія того, як український нарід визволився з-під польського панування, як виборов собі волю, як, з’єднавшись з народом московським, знову її згубив...

Року 1648 Богдан Хмельницький, оголошений запорожцями гетьманом, розпочав повстання проти поляків. Своє повстання Хмельницький почав попереду з запорожцями, але скоро до нього пристав увесь український нарід на всьому просторі земель, заселених нашими людьми, і цей могутній рух цілого народу й дав йому спроможність побити військо польських панів.

Одначе Хмельницький не розумів в ті часи, яка сила стоїть за ним, не зрозумів також народного бажання стати цілком незалежним вільним хазяїном на своїй землі, і через це, умовляючись з польським королем під Зборо-вим, задовольнився тільки тим, що число українських козаків було збільшене до 200 тисяч. Уся ж головна маса селян, що проливала свою кров у боротьбі за волю, мусила повернутися до своїх старих панів і по-старому відбувати панщину. Але нарід, знищивши панство, не згоджувався повертатись у тяжку неволю, і знов почалась війна з ляхами. Піл час цієї війни року 1654 Хмельницький увійшов у спілку з московським урядом.

Прилучились українці до росіян, як рівні до рівних, як вільні до вільних. Переяславська умова признала непорушними ті стародавні порядки та звичаї, які були тоді на Україні. Усі були в ті часи вільними, і ніхто не смів нікого присилувати ні до якої праці, найбільша власть у краю належала військовій раді, що вільними голосами обирала гетьмана, усіх урядовців та старшин.

Хоч московський уряд і обіцяв не зачіпати вольностей і прав українського народу, не втручатися до його внутрішніх справ, отже, присягти на се не схотів. Московські бояри (пани) хоч і списали на папері у Переяславі усі ті права українського народу, але про себе думали, що згодом треба ті права перекрутити і завести на Україні такі порядки, як і в Московщині. Така вже здавна була вдача московського уряду чи то, як кажуть, політика, що в кожному краї, який Москва до себе прилучала, вона потроху касувала вольності і нищила місцеві порядки та заводила такі, як у московській державі.

Не встигли українці оговтатись у своєму новому становищі, як московський уряд почав напосідати на українців. Хоча Переяславська умова не давала права московському цареві держати військо, проте уряд московський розставив свої гарнізони на Україні у Києві, Ніжині, Чернігові та Переяславі, а московські воєводи почали втручатись у місцеві українські справи.

Між тим почалась знов війна з поляками. Під час цієї війни українці встигли придивитись до московських порядків і зрозуміли, яка велика різниця між життям на Україні і в Московщині. Та до того ж росіяни, що поналазили на Україну, дивились з погордою на українців, як на недолюдків; а мову, звичаї та порядки наші стародавні почали переробляти на свій лад.

каже тодішня пісня народна. Побачили українці, що Москва не менше лиха заподіє Україні, як поляки, і почали тоді кращі сини народу українського дбати про те, як знову вибитись з нової неволі. Знову почалась війна, але вже з Москвою. На лихо не було між українцями згоди; до того ж між козацькою старшиною багато було крутіїв та зрадників, що дбали тільки про про власну користь. Се були дуже сумні часи для України; москалі, ляхи, татари та турки палили тоді цілі села, городи або забирали людей у неволю. Нарід прозвав цю добу «Руїною». Року 1767 польський та московський уряди умовились між собою, так що лівобережна Україна та Київ зостались за Москвою, а правий берег Дніпра знов мав одійти до Польщі.

Українців навіть не спитали, чи вони згодяться, щоб їх рідний край був розшарпаним надвоє; обидва уряди бачили, що нікому не можна подолати українців, поки вони держаться вкупі в одній державі; як їх не дави, вони швидше засіють кістками свої лани, аніж згодяться гнути шию у чиїмсь ярмі. Тепер же, розірвавши Україну надвоє, легше було полякам управитись з українцями на правому березі Дніпра, а москалям — на лівому.

Знущання та утиски польських панів на Правобережжі викликали велике народне повстання, що зветься Коліївщиною. Це повстання було задавлене московськими військом, що прийшло на поміч польським панам.

А як же жилось людям нашим на лівому березі Дніпра під московським урядом? Після умови року 1667 до Москви одійшла Гетьманщина. Тут люди жили під управою гетьмана і старшини, яких хоча й обирали українські ко — заки, але чим далі, то все більш обрання се залежало від московського уряду. Московські воєводи засіли по усіх значних українських городах, а до Батурина, де жили гетьмани, прислали два московських полки, начебто для оборони гетьмана, а на ділі для догляду за ним. Опираючись на військо, воєводи чим далі, тим більш втручались до внутрішніх справ українського народу. Підкупляючи одних, залякуючи других, вони примушували нарід обирати гетьмана та старшину, прихильну до московського уряду; а ворожих йому гетьманів вони скидали з посади і засилали у Сибір. Вони почали також робити заходи, щоб знову завести панство на Україні, що було знищене під час війни з поляками.

Почали тоді вилазити з своїх закутків пани чужоїди і поспішали з проханнями до царя, щоб він повидав їм грамоти на маєтки. Царський уряд охоче видавав такі грамоти. А змосковлений гетьманський уряд і собі почав платити за службу не грішми, а землею, даючи маєтки, млини та луки, і звались вони «ранговими» маєтностями, себто такими, що видавались на відому посаду. Коли умирали або кидали посаду, то ті маєтності переходили до других. Скоро змосковленій старшині забажалося повернути ті маєтності у власність собі повну; вона почала звертатися з проханням до царя закріпити їх за її родом назавжди.

Таким чином царський уряд почав стверджувати за старшиною право володіти маєтками, а незабаром став і просто роздавати землі на Вкраїні усяким панам. І насунуло тоді усякого панства з Московщини, і почало воно, наче павутинням, обплутувати наш нарід, з погордою дивлячись на голоту або «чернь» козацьку.

Нарід не міг бути байдужим до цього.

По різних кутках України зчинялись народні бунти проти панів та московських воєвод. Українська старшина також була ворожа деспотичній Москві. Отже, прилучитись знов до Польщі було неможливо, як показала справа гетьмана Івана Виговського, який ще року 1659 задумав був злучити знов Україну з Польщею, хоч і на корисних для нас умовах; та нарід не схотів і слухати про те. Отож українська козацька старшина почала міркувати про те, як би з своєї гетьманщини зробити самостійну Українську державу. Про це найбільше дбав Іван Мазепа, що, спираючись на козацтво та на вольно-любиве Запоріжжя, думав здобути для України державну самостійність. Саме тоді в початку XVIII віку московський цар Петро І почав війну з шведським королем Карлом ХІІ.

Мазепа і ще декотрі з козацької старшини рішили, що тепер, мовляв, настав слушний час відокремитися від Москви і за підмогою шведів утворити самостійну українську державу. Року 1708 Мазепа закликав був Карла з військом на Україну, обіцяючи, що український нарід повстане і допоможе йому побити росіян. Ті гадки Мазепині не справдились, бо нарід не зрозумів, куди він кликав його, і не пішов за ним; пішла за ним тільки старшина та частина козацького війська та ще запорожці, що були дуже обурені втручанням московського уряду у їхні справи. Шведи і українці були розбиті в нещасливій Полтавській баталії року 1709, Мазепа і Карл мусили тікати до Туреччини. Справа визволення України загинула, зате цар Петро узяв Україну в свої цупкі пазурі.

Почалось для України лихоліття, і надовго приборкано було їй крила. Цар Петро поклав собі не тільки знищити самоуправу або автономію України, але й знесилити її так, щоб вона ніколи вже не спромоглась була випростатись.

Перше-наперше прийнявся він був за старшину. Раніш, як було сказано, уся старшина вибиралась на раді і неодмінно з своїх же українців. Тепер же гетьмана і полковників почав призначати московський уряд.

Але це було більше болюче для старшини, простому ж народові Петро допік іншим, почав роздавати землю своїм московським панам величезними шматками; цілі повіти подаровані були в Чернігівщині московському генералу Меншикову за те, що він зруйнував і вирізав Батурин, гетьманську столицю.

Таким робом завелись у нас великі московські пани, що й досі володіють тисячами та десятками тисяч десятин. На сотницькі уряди Петро, помимо гетьмана і ради, призначав усяких розбишак та здирщиків, що страшенно мордували і оббирали людей. На Україні стало постоєм стотисячне московське військо, і український нарід мусив достачати йому харч і всякі припаси. Щоб знесилити нарід, Петро посилав українських козаків на тяжкі роботи в далекі краї, як-от копати Ладозькі канали недалеко від Петербурга, де вони тисячами гинули од холоду, хвороб і тяжкої каторжної роботи, посилав їх в далекі і тяжкі походи в Персію. За кілька років загинуло коло 20 000 наших українських козаків, а ще, може, стільки зробилось немощними каліками. Петро старавсь вибити з українських козаків вояцький дух, козацьке завзяття, старавсь посилати їх не на війну і не за рідний край, а на тяжкі та ганебні роботи. Через усе те українські козаки почали ненавидіти свою службу і записуватись у селяни, в піддану якого-небудь значного пана, щоб тільки не нести своєї тяжкої служби.

Руйнуючи достатки українського народу, цар Петро пильнував підтяти і його духовний розвиток. Почали забороняти друкування книжок нашою мовою, наших вчених освічених людей переводили з України до Московщини.

Але все ж таки в середині XVIII віку українські селяни не були ще такими кріпаками, як московські селяни. Ще скрізь люди пам’ятали, як вони були вільними козаками та боролись за свою волю та землю. Ще існувало Запорожжя, куди сміливіші люди могли утікати і тим визволялись від панського та царського гніту. Сей останній захист від усяких утисків муляв очі московському урядові, і цариця Катерина звеліла зруйнувати Січ. Сталося це року 1776.

Запорожці виселились були до Туреччини, а землю їх — теперішню Кате-ринославщину і частину Херсонщини — цариця пороздавала усяким пройдисвітам та німцям, сербинам та іншим переселенцям, що їх закликала була вона на Україну з усяких земель, все те для того, щоб швидше приборкати вільних українських козаків. А щоб винищити й тінь української самостійності та убити в народі всяке поривання до волі, Катерина завела кріпацтво на Україні. З того часу викохане на Україні московським урядом панство могло вже «законно» володіти потомками колишніх вільних українських ко — заків, борців за волю та людські права, продавати їх, наче худобу, на базарах, одривати дітей від родини, засилати в Сибір, віддавати у москалі, людським потом і кров’ю наживати багатство та розкошувати.

Таким чином, з кінцем першої четверті XVIII віку на Вкраїні можна добачити дві супротилежні сили: з одного боку чужинецьке панство (здебільшого московське, але між ними були зайди з усяких народів: волохів, сербів і т. ін.), а з другого — українська козацька старшина.

Українська старшина, дбаючи про свій власний добробут і панування, все-таки раз у раз відчувала свою єдність з народом (поспіль українським) і через те обстоювала автономію (Переяславські статті) України, борючись проти заборчих заходів російських царів (партія Мазепи і наказного гетьмана Полуботка), тим часом, коли чужинецьке панство, нічим не зв’язане з народом українським, дивлячись на всю Україну тільки як на можливу здобич, із усієї сили підпирало російський уряд, бо добачало в йому свого заступника і оборонця своїх інтересів. В сій боротьбі між українською старшиною і чужинецьким панством — поспільство українське (простий нарід) сливе не приймало участі, бо не розуміло ані її значення, ані ваги побіди своєї старшини. Зоставшись без підтримки народної української маси — українська старшина надармо боролася проти двох ворожих їй сил: земельного панства, що вже звало себе українським, і російського уряду, що невпинно провадив заборчу політику. Найкращих, найенергійних, найсвободолюб-них українців арештовано російським урядом, закидано до тюрем, засилано на Сибір, таким чином цілі родини українських патріотів винищувано, з ко — ренем убивано. Слабша й гірша частина української старшини, бачачи сумну долю своїх товаришів і бажаючи зберегти своє життя, відступала від свого народу, скорялась російському урядові і прилучалася до панства. Як тільки се сталося, що з-поміж українського народу нікому стало боронити автономії України, швидко панство вкупі з урядом російським завело свої порядки. Вони навіть силоміць почали повертати українських козаків у своїх підданих, бо своє українське військо їм тепер було непотрібне — од чужого нападу обороняв московський уряд, а щоб втихомирити селян, коли ті почали б проти панів повставати, теж можна було москалів прикликати.

Запоріжжє. — 1906. — Яв 1. — 23 лютого.

Запросини

Звертаємось до наших читачів з запросинами: пишіть до нас, що Ви думаєте про нашу газету? Пишіть, що в ній гарне, а що негарне, і що треба замінити? Пишіть, чи легко Вам читати нашу правопись, а чи важко? Чи розумієте всі слова, чи деяких, може, і не розумієте? Не забувайте, що нам треба вчитись з початку. Нема нічого дивного, коли деяких слів наші читачі й не розумітимуть. Адже ми досі вчилися в чужій школі чужої мови. Не нам сором, що ми не вміємо гаразд своєї письменності. Сором тим, хто силував нас зневажати свою мову, хто забороняв нам вчитися по-своєму. Та тепер сором буде вже нам, коли ми швиденько не навчимось своєї письменності, коли ми не надолужимо усього того, що згубили за такий довгий час. Колись так само було й з нашими братами — чехами. Німці, що панували над чехами, силували чеських дітей вчитись по німецьких школах тільки німецької мови, так само, як по російських школах вчать наших дітей тільки російської мови. Потроху німці зробили те, що по-чеському вміли балакати тільки бідні люди. Усі багаті чехи перейняли мову німецьку, відцуралися свого народу так само, як і в нас пани та чиновники, та й багатші селяни! Багатирі, бач, не хотіли говорити по-мужичому — чеському, а все цвенькали по-німецькому, так, як оце в нас по-російському. Але між чехами з’явились люди великої науки, які розказали, що той народ, який губить свою мову, сам незабаром загине, пропаде. Вони казали, що німці потроху ковтають чехів, що чехи вимруть, коли не боротимуться проти насилля. І почалася боротьба. Чехи наново почали вчитись своєї мови й письменності. Багатирі стояли за німецьку мову, злидарі за чеську. Злидарі побороли. Тепер вже німці кричать, що їх випихають чехи. Тепер по всіх школах — і сільських, і городських, по гімназіях та університетах панує в чехів чеська мова. Чеський нарід з темного, бідного та поневоленого став освіченим, багатшим і вільним. Отож і ми, українці, не лякаймось, що з школи й суду, з церкви та з урядування скрізь вигнано нашу мову. Вчімось хоч дома, як се роблять поляки або литвини, добиваймось свого права, то й у суді на нашій землі говоритимуть по-нашому. Досі ми не мали своїх газет — усе були чужі. Чужі дбали про себе, а не про нас. Тепер можна в своїй газеті дбати про себе, та й дбаймо, не журімось, що другі народи вже далеко нас випередили! Ходім прудче, то й наздоженемо! Наш нарід нещасливий, може, найнещасливіший з усіх народів, крім білорусинів. Рабство було його долею цілі довгі століття, але раз у раз, орючи свою землю і виглядаючи долі, він рвався до світла, до сонця, до науки... Подаймож собі руки і вкупі починаймо працювати над відродженням свого народу. Пам’ятаймо історію чехів. Може, треба буде пояснити, що значить те або те слово, може, треба комусь словарець — пишіть до нас, усе, що зможемо, зробимо. Коли Ви не читатимете своїх газет, хто ж їх читатиме? Не німці і не росіяни, бо в них є свої газети. А коли ніхто не читатиме наших газет, навіщо їх і видавати? Тільки перевід грошей! А без своїх газет, без своєї школи згине наш нарід навіть без боротьби.

Слобожанщина. — 1906. — 25 березня.

Націоналізм і космополітизм

Затхле та цвіле повітря, яким дихали народи Росії за останні 25-30 років, створило страшенну мішанину і плутанину розумінь. Не тільки просто ліберальні групи, але й так звані крайні ліві завдяки особливим історичним умовам свого життя дуже часто надають багатьом розумінням не те або не зовсім те значення, яке вони дійсно мають.

Тепер не диво в Росії почути від людей, наче й освічених, що націоналізм шкодить вселюдському поступові і що начебто всесвітня культура виграє від затирання національностей. Треба завважати, що така думка поділяється і правительственими агентами, і членами ліберальних партій: на сім пункті в них щасливе єднання. Правда, затирання національностей направлене тільки проти недержавних народів, і панове, які стоять за се затирання, через щось не починають з затирання своєї національності; правда, що се вчення виходить з партій пануючої нації, але чимало є синів поневолених націй, які додають і своїх сил до «затирання» своїх народів.

А тим часом ідея космополітизму й гуманізму не тільки не є противна ідеї націоналізму, а навпаки — є тільки випливом її, тільки її продовженням, розвитом. Космополітизм розширює, розповсюджує ідею вітчизни на цілий всесвіт. З погляду космополітичного, усі люди — це спілка спілок (союз союзів), себто космополітизм уявляє собі спілку всієї людськості як загальну спілку окремих спілок. А окремі спілки найлегше можуть закладатись (розуміється, без примусу, без насилля державної ідеї) — іменно поміж людьми, які вже з’єднані самою природою через спільну мову, психічну схожість, культурну близькість, здебільшого через економічну солідарність, бо в стародавні часи розселення народів кожний нарід або окремі племена його несвідомо осідали в межах натуральних басейнів, географічних та господарських.

Таким чином, натуральні національні спілки становлять велику вселюдську спілку, де індивідуальність кожної людини, кожної нації не тільки не затерта, а навпаки, набирає нової сили, краси й розцвіту. Се було б смертю для людського поступу, коли б усі люди були зовсім однакові, одноманітні, без своїх особистих прикмет. Адже ідеал людини складається у людей з сукупності окремих найкращих прикмет людських індивідів, асоціацій та націй, а через те — навіть поступ самого ідеалу сього не тільки не вимагає знищення окремностей людини, а навпаки — їх повсякчасного розвиту!.. Космополітизм та гуманізм виключають тільки національні ненависті та антипатії, національний шовінізм; навпаки, вони закликають до знищення хиб національних; не дивлячись на се, усюди й завжди можна почути на Вкраїні гостру ворожнечу з боку навіть ліберальних течій до проявів здорового українського націоналізму, який стає джерелом національної творчості. Здебільшого під юшкою інтернаціоналізму або космополітизму українському народові накидають обрусіння або полонізацію. Сі чудернацькі інтернаціоналісти не розуміють, що замість вселюдства вони пхають нам буржуазну та бюрократичну державу, до того ще й зовсім національну, і не тямлять, що їх псев-докосмополітичні заклики проти «націоналізму» вимірені не проти тих, проти кого треба, себто не проти тих, хто давить чужі народи, а проти тих, хто тільки одбивається від гніту.

Сі заклики роблять ту величезну шкоду, що відбирають остатні сили у націй поневолених — їх інтелігенцію і через се остаточно пхають сі нації в безодню темряви й рабства. Оті інтернаціоналісти не тямлять, що треба од-різняти націоналізм як систему винародовлення, здебільшого насильницького, від націоналізму як права боротись за своє людське «я». Проповідники такого інтернаціоналізму так чи інакше раз у раз нахиляються до націй пануючих і несвідомо для себе провадять політику систематичного винаро-довлення недержавних народів. Для поневолених народів менше небезпечні люті насильницькі заходи уряду, аніж такі умовляння інтернаціоналів, хоч і ті й другі мають одну ціль — винародовити поневолений нарід, хоч і через різні причини. Адже проти насильницьких заходів дужче тільки розвинеться відпорна сила поневолених, але перекручені та запаморочені таким вченням душі поневолених стають яничарськими проти самого свого народу. Отже, уникаючи національного шовінізму пануючих націй, треба плекати здоровий націоналізм поневолених народів, бо він є джерело творчості, і тільки в тому заховуються зародки народної свободи і ясної будучності.

Слобожанщина. — 1906. — 25 березня.

Вибори до Думи державної

Нехай се правда, що Державна дума обкраяна в своїх правах; нехай се правда, що членів Думи треба вибирати при поганих обставинах; нехай се правда, що не всім вільно й вибирати до Думи; але Дума буде скликана, збереться й видаватиме закони. І коли ми хочемо пам’ятати, що живемо на землі, а не в утвореному нашими думками світі, ми не маємо права забувати, що коли ми не підемо до Думи, то й не зможемо усунути шкідливі нам закони або видати такі закони, які нам потрібні. Хто піде до Думи, той і закони видаватиме. Підуть пани, будуть панські закони; підуть селяни — не буде панських законів. Через те українці мусять послати й своїх членів до Думи. Се буде перший раз, коли представники українського народу можуть сісти поруч і нарівні з представниками росіян і інших народів. Ще вчора усі вони гукали, що ніякого українського народу нема, а ось-ось завтра вони мусять зважати на сей народ. Ся зміна може статись тільки в Думі.

Розуміється, права і компетенція Думи малі; розуміється, росіяни, як і ми, не можуть бути задоволені такою Думою, але все ж для нас, українців, Дума — се двері, прочинені з тюрми на ясний широкий світ.

За сотні літ нашого мовчання, пониження й поневолення ми розучились і ходити, й говорити по-людському. Отже, швидше з тюрми крізь прочинені двері! Швидше виходьмо, а там на видноті поза тюрмою ми зразу згадаємо, як треба говорити і кудою йти!

Але український нарід ще мало свідомий, він не тямить ваги політичної боротьби, і може так статись, що він сам, своїми руками, не тямлячи, що робить, замкне двері своєї тюрми. Українці здебільшого не розуміють, що до Думи треба посилать своїх, а не чужих. І може статись, що замість українців з України правобережної підуть поляки, з України лівобережної — росіяни, з Степової України — німці.

Нехай тільки се лихо станеться, і тоді нікому в Думі буде навіть згадати про права і потреби нашого народу. Нема що і казати: у Росії кожен народ вибере собі своїх членів Думи: поляки — поляків, росіяни — росіян, вірмени — вірменів, але є такі два темні неосвічені народи: українці й білоруси, які, мабуть, виберуть представниками не своїх людей, а поляків та росіян.

Що є сили треба стерегтись і боротись проти того, щоб часом не скоїлося з нашим народом саме тепер оте нещастя. Але не всякий і не кожний «свій» буде корисним для нашого народу. Є такі «свої», що гірше від чужинців потягнуть наш народ у неволю, темноту та безземелля! Тільки той має право бути народним представником, кому боляче бачити кривду і нужду народну, хто відчуває болі й страждання свого народу, наче свої власні.

Хто хоче йти до Думи, назвавшись ім’ям народного представника, тільки на те, щоб збільшити панське панування, хай спиниться: бо він зробить найбільший злочин проти свого народу. Та сам нарід інстинктом не вибирає своїх ворогів, і звідусіль надходять вісті, що селяни вибирають тільки селян. Се навіть дало привід графові Вітте висловити своє вдоволення, що Дума буде мужицькою. Через що ж так радіє вельможний граф? Невже через те, що біля селян легше буде поратись? Не хочемо в се вірити, але графові радощі звучать пересторогою для українського народу. Уявім собі, що представниками українців у Думі Державній будуть виключно самі селяни — саме тоді, коли росіяни й поляки виставлять цвіт своєї інтелігенції. Що зможуть зробити там недосвідні в політиці, нетямущі селяни? Не досить сказати «хочемо землі!», щоб земля вже й була. Треба зуміти досягти свого. Треба через Думу перевести ряд реформ — одну по одній, направлених до однієї цілі: добробут, розвит, освіта й щастя українського народу. Для сього треба тямущих людей, перейнятих інтересами народними. Отже, треба, щоб рядом з селянами були вибрані до Думи й інтелігентні сили українського народу. Треба тих і других. А чи багато в нас таких інтелігентів? Скільки було галасу та ґвалту, а де тепер сини українського народу, тепер, коли треба послужити велику службу Україні? Де вони поховались? Чиїм богам служать? В чию одежу перелицювались? Кипить жвава боротьба на Україні поміж партіями, але ті партії не українські. Кожна з тих партій добивається, щоб її вибранців, її ставлеників нарід український послав до Думи, хоч ні одна партія не має на се права, як партія неукраїнська. Та нікому сього сказати, бо українська інтелігенція мовчить, наче мертва, і не йде до свого народу в сей такий великий, такий важливий час. От же слухайте, хто є живий на Україні — озвіться. Йдіть, поки не пізно, на поміч свому народові і проведіть до Думи дійсних своїх, українських кандидатів, справжніх борців за інтереси українського народу.

Уживайте свого права і не давайте свого народу на поталу.

Слобожанщина. — 1906. — 25 березня.

Листок з української історії XVIII століття

Як відомо, повстання Богдана Хмельницького мало ціллю «визволити увесь нарід український з-під іга лядського, єгипетського», як сказав се Богдан Хмельницький. Але Україна пишалася свободою дуже недовгий час. Росія, втягнена через повстання Богдана Хмельницького до війни з Польщею, укінчила сю війну відомою Андрусівською умовою 1667 р.

Після сієї умови Україна була розшарпана на дві частини: правобережна віддана Польщі, лівобережна Росії, і таким чином український нарід знов був повернений у рабство.

Розуміється, сей поділ зроблений проти бажання українського народу, який рвався до національної єдності, але він був мудрим політичним заходом з боку варшавського та московського урядів, які сподівались таким чином легше приборкати непокірливий, свободолюбний дух українців.

27 березня 1793 р. правобережна Україна більш як через сто років по Андрусівській умові забрана була Росією.

Століття панування поляків над Україною визначається страшними заходами Польщі, виміряними для знищення українського народу. З одного боку, помста за повстання Богдана Хмельницького, з другого боку — ляк перед повсякчасним нахилом українців з’єднатися знов докупи з тією частиною, що була під Росією — робили з польських панів дійсних катів над людом українським.

Се було справді щось нелюдського, і сучасні пісні переповнені описами безправного становища української маси. З одного боку пан-поляк, з іншого мужик-українець, а посередині єврей-купець-орендар, який стає раз у раз на боці дужого. Кожен іншої нації, іншої віри, інших інтересів економічних та класових. Ся страшенна мішанина інтересів загостряла боротьбу до нечува-ного розміру, бо все, що йшло на користь або подобалось рабові українцеві, те шкодило і було бридке і панові-полякові, і крамареві-евреєві. Про якусь рівність не могло бути й мови, і нарід український щохвилини відчував своє принижене та поневолене становище.

Усі ці утиски та знущання польських панів викликали велике грізне селянське повстання, що звалось Коліївщиною.

Метою цього народного руху було зруйнувати вкрай польське панування на Правобережжі, вирвати нарешті нарід з польсько-шляхетської неволі.

Гасло до цього повстання подано було відомим, популярним універсалом, з яким звернувся був до народу голова ті ініціатор Коліївщини, кличучи його до боротьби за волю.

«Селяне-кріпаки! — писав Залізняк. — Надійшов час визволитися з панської неволі, увільнитися з тягарів та ярма, що ви мовчки досі терпіли. Бог з високого неба поглянув на вашу недолю, почув ваш стогін та ридання ваші в цієї мирської юдолі і послав до вас оборонців, які жорстоко помстяться за ваші страждання. Прибувайте до їх, бо вони дбають про те, щоб зробити вас незалежними та вернути ваші людські права та вольності.

Тепер настав час розплати з вашими панами та орендарями за усі кривди та мордування, за усі невимовні здирства. Засилаємо до вас проводирів та ватажків. Вірте їм та ідіть за ними зі зброєю, яку хто має. Кидайте свої хати, жінок та коханих діток. Ви будете об цім жалкувати потім, коли знову побачитесь з ними!

Бог дасть нам побіду, і зробитесь усі вільними панами, коли дощенту винищите гадюче кодло панів та орендарів неситих, що досі ще смокчуть вашу кров. Кличте на поміч Бога та приходьте до нас».

На цей універсал відгукнулась, як один чоловік, майже вся південна частина Правобережжя. До табору Залізняка почало збиратись безліч люду. В швидкий час під прапором його згуртувалось досить численне гайдамацьке військо, що звалось коліями.

Спочатку повстанцям щастило.

Зруйнувавши Лисянку, гайдамаки підійшли до Уманя, найбільш багатого міста в цій частині Правобережжя.

Під Уманем до Залізняка прилучився також сотник Іван Гонта з лейстро-вими уманськими козаками.

Не зрадлива розбійницька вдача та не власна користь керували Гонтою (що завдяки панам був дуже заможним), коли він приставав з своїми козаками до повстання селян гайдамаків; а почуття кревної єдності та солідарності з рідним народом примусили його покинути холопську службу полякам та зробитись борцем за народну волю.

Стаючи в ряди ворогів панства, він зрікався блискучої кар’єри та багатства, що обіщали йому ляхи за вірну холопську службу.

Гонта з презирством відкинув усі ті панські запобігання та обіцянки і приніс в жертву народній справі усе, що мав; віддавши навіть життя своє за волю рідного краю.

Тим часом, поки Залізняк з Гонтою добували Умань та руйнували її, народний рух, охопивши усе Правобережжя, ріс та зміцнювався. Увесь нарід піднімавсь на боротьбу. Старі й молоді, усі здатні до бою сходились докупи з багатьох міст та сіл, згуртовувались в гайдамацькі ватаги і, коли бракувало оружжя справжнього, узброювались хто чим міг: косами, дрючками. Ці ватаги повстанців йшли до Залізняка, а то й самі, вибравши з-поміж себе отамана, самостійно провадили боротьбу. Де тільки не з’являлись гайдамаки, селяни зразу ж охоче прилучались до їх і кидались за приводом гайдамаків руйнувати панське та орандарське майно.

Тут вже не милували нікого й нічого. Калічили навіть панських холопів, коли сі не хотіли з’єднатись з гайдамаками. Панські двори палили, худобу забирали і віддавали кріпакам в награду за тяжкі муки панщини.

Так зруйновані були гайдамаками Гранів, Дашів, Тульчин, Гейсен, Мона-стирище і безліч інших міст.

З цілої Київщини, значної частини Поділля та Волині скинена була вже польська неволя.

Здавалось тоді, що незабаром вже ясне сонце волі та щастя засяє нарешті над усією Україною.

Та не судилося.

Уся справа народного визволення з польсько-шляхетської неволі, що була найулюбленішою мрією українського народу, для осягнення якої він пролив стільки крові і яка, здавалось, ось-ось незабаром вже здійсниться, була враз зруйнована підступно з такого боку, з якого найменше сподівалися самі гайдамаки.

Знесилений боротьбою з повстанцями польський уряд звернувся був до цариці Катерини з проханням допомогти осилити йому український нарід, щоб знов запровадити кріпацтво на Вкраїні. Та охоче згодилась і послала генерала Кречетникова з військом на Правобережжя. Наблизившись до Умані, Кречетников зупинився недалеко від гайдамацького табору, братався увесь час з гайдамаками, прикидався спочатку прихильником українського народу, поки не заманив був хитрощами до себе проводирів народних: Гонту, Залізняка та іншу козачу старшину, зробив бенкет на їх честь і під час бенкету заарештував їх. Потім він напав несподівано на головний табір гайдамацький та й узяв його. Після цього, стративши своїх проводирів, селянське повстання швидко було задавлене московським військом.

Таким чином московський уряд, не маючи ні приводу, ні права, скривдив наш нарід і таким чином підтримав польське панування.

Швидко після цього Правобережжя було прилучене до Москви.

Знесилений віковою боротьбою, наш нарід не міг вже більш дати одсічі заборчій політиці своїх ворогів. Опинившись знов після такої важкої боротьби у тяжкій неволі, наш нарід вилив усю біль розбитої, зневіреної в правду душі у сумних, повних розпуки словах пісні:

Нема на світі правди,

Правди не зіськати...

Так скінчилась Коліївщина. Тепер началась люта розправа над повстанцями.

Майже усіх селян, що захоплені були у полон, москалі віддали на ласку польських панів. Зрозуміло, яка була та ласка. Пани люто помстились над селянами: відрубували руки, ноги, голови, саджали на палі, вішали і т. ін.

Полковник Гурєв, до якого попав Гонта, попереду сам своєю рукою дуже побив Гонту, а потім загадав дати по 300 канчуків Гонті, Залізнякові й іншій старшині. Декілька днів, аж поки Гонта не був відданий полякам, його тричі на день бито. Усе тіло його було одна рана. Крім того, жінка й чотири дочки Гонти були теж захоплені донцями, привезені у лагерь і декілька разів висічені різками за те, що не донесли на чоловіка й батька. Потім вони були заслані...

Через декілька днів Гонта був відданий росіянами полякам. Головним начальником польського війська був тоді Бряницький. Ось як писав він про се до короля: «Тут панує вселюдна радість: околишні пани та євреї раз у раз пнуться до мене, радять чвертувати, палити, садовити на палі, вішати без милосердя, тільки й чую, катуй, розпинай. Я кажу, що тільки частину найбільше винних я скараю на смерть, а інших зашлю до кріпості та на важкі роботи. Але вони й слухати не хочуть. Вони радять, щоб я зробив так, як Потоцький: вирізав би поголовно, не щадячи ні жіноцтва, ні дітей, усі ті села, де були розрухи...»

Комісія засудила Гонту на ось яку кару: карати його мали 14 днів. За перші 10 днів кат мав йому щодня вирізувати з спини смугу шкури, на одинадцятий день — обидві ноги відрубати, на 12-й — обидві руки, на 13-й вирвати серце, на 14-й відрубати голову. Потім частини його тіла прибити на шибеницях аж у 14-ти городах України.

Гонта вийшов на кару з веселим і спокійним обличчям, наче йшов до кума на хрестини. Кат вирвав йому смугу шкури, бризнула кров, але лице українця не змінилося. Вирвано другу смугу. Тоді Гонта сказав глядачам: «От казали, що буде боліти! А ні кришки не болить!» Так тяглося три дні, а на третій день по загаду Бряницького йому відірвано язика, а потіс одтято й голову. Кажуть, що перед карою один з вартових, що стеріг Гонту, звернувся до нього з оцими словами: «Пане полковнику! завтра вам вже буде кінець. Чи не буде ваша ласка подарувати щось небагатому воякові на спомин про вас?» Вояк сподівався, що Гонта дещо приховав зі свого добра. «Гаразд! — відповів Гонта. — Нагадайте мені завтра, я подарую вам пояс». Вояк цілу ніч мрів про золотий пояс. Уранці, ледве виведено Гонту з тюрми, вояк кинувся до Гонти: «Пане полковнику! Дозвольте вам нагадати про пояс!» «Я не забув! — відповів з погордливим усміхом Гонта. — Перша смуга шкури, яку виріжуть з мене, хай буде вам поясом».

Так умер від варварських мук Іван Гонта. Сучасники кажуть, що по смертній карі Гонти багато його приятелів стратили собі життя самовбий-ством з величезної розпуки. Ім’я його надовго заховалося в пам’яті народній і було символом визволення з польської неволі. Справді, вмерти з таким спокоєм, з такою рівновагою душі, могла тільки людина, що глибоко вірила в побіду і справедливість своїх думок.

Другого ж отамана гайдамаків, ініціатора Коліївщини Максима Залізняка як запорожця росіяни не віддали його ляхам, а самі судили. Доля Залізняка напевне не відома.

Але народний переказ каже, що московський уряд замкнув навіки Залізняка у монастир. «Ступай, ступай, Залізняче, годі вже гуляти. Підем в Київ у Печерське Господа благати». Після страти Гонти та Залізняка москалі та поляки ще довго карали селян, що повстали за волю. Так спільними силами двох народів, ворожих один другому, але солідарних в своїй політиці щодо українського питання, був задавлений на Правобережжі селянський рух до волі.

Слобожанщина. — 1906. — 25 березня.

Публікації з часопису «Сніп»

З Новим роком!

З Новим роком здоровимо тебе, народе український! І споконвіку любе тобі побажання приносимо: нехай на твоїх ланах, наче щире золото, пшениця й усяка пашниця красується, а по твоїх хатах щаслива доля хай усміхається. Нехай як мак процвітає твоє жіноцтво, а як міцні леви — пишається твоє чоловіцтво.

З Новим роком Тебе здоровимо та й хочемо Тобі в дарунок принести наш «Сніп». Не легко набрати на цілий сніп щирого збіжжя. Важкі наші жнива, та й тяжко збирати колосся. Гей, заросла наша нива терном, та шипшиною, та бодяччям. Скрізь по ній кукіль та шкідливий бур’ян розплодився. Лише де-не-де колосок пшеничний буяє. Дбало збиратимем ми оті колоски, з нашої любові перевесло зробимо й цілий сніп золотого колосся нав’яжемо. Коли ж у снопі й кукіль трапиться, не здивуйте: жнемо, що батьки посіяли. Правда, тільки на сніп спромагаємося, але з снопів складаються копи, а з кіп — скирти!

З Новим роком здоровимо, й се поздоровлення засилаємо усюди й скрізь, де тільки українське слово лунає, де вкраїнське серце б’ється: по Європі, Азії та Америці. З Новим роком і з бадьорою надією на кращу будуччину. Не нидіти, але бадьоритись! Не нарікати, але працювати! Не вмирати, але жити!

Сніп. — 1912. — 1 (14) січня.

Передовиця. Харків, 1 січня 1912 р.

Стародавній звичай каже, що нова часопись повинна оголосити свою програму й тим оправдати свою появу й своє існування. Але чи треба се робити нам? Хіба не досить вже того, що на цілу Слобідську Україну нема ні одної часописі української, щоб неминуча потреба в такій часописі була очевидною.

І коли ми повинні щось говорити, то не се, через що ми видаємо нашу часопись, але тільки се, через що досі ми не видавали й так пізно заходились. Є такі права, що вони рівнозначні з обов’язками. Отже, придбане нами право мати свою пресу накладало на нас обов’язки видавати часописі і на

Слобідській Україні. Досі цього не зроблено, і велика країна, щільно залюднена українцями, була без власної преси. А тим часом кожен день, згублений нині, виросте колись до значення цілої епохи, нами змарнованої, бо незабаром надійде величезна конкуренція народів нашої держави, конкуренція інтелектуальна, моральна й економічна, а тоді лихо буде відсталим...

Отже, приступаємо до справи величезної ваги, до діла справді величного: до здійснення права вільного слова. В кого се право було раз у раз, той не розуміє, яке воно безмежно коштовне, бо хто щоденно п’є свіжу воду й дихає чистим повітрям, не тямить той, яке се добро! Український нарід має засмаглії вуста... Нація охляла без вільного рідного слова...

Приступаємо з душевним трепетом та благоговінням до користування сією найкращою спадщиною, що лишили нам прапрадіди, а мало не згубили діди та батьки. Тонкими незримими нитками зв’язуємо, з’єднуємо й злучаємо наші душі з душами далеких предків наших, бо вимовляємо ті слова, які вони утворили й вистраждали в своїм поході до культури, а вкупі з тими словами приймаємо й їх спосіб уявлення та концепції. І цей таємний психічний зв’язок зміцнюємо часописсю.

Країну оцю — колишнє Дике Поле — оселили й культивували предки наші. З шаблею в одній руці, з чепігою в другій — зміцнили вони своє опанування сією землею. І їх енергією постав Харків. Як змінились способи боротьби, то й предки наші змінили шаблю на перо, а тоді Харків зробився осередком розумового життя й українського літературного руху. На цілу російську Україну був тоді один університет у Харкові, а ректором університету був Гулак-Артемовський. З початком ХІХ віку Харків був огнищем українства: Квітка, Боровиковський, Метлинський, Костомарів і ціла зграя другорядних, але милих серцеві імен. Колись Харків справді був українськими Атенами. Українська національна культура готувала ґрунт для розцвіту національного генія. Але надійшли хмарні варварські часи надвірних причин, настав занепад, зникли благородні традиції й увірвались зв’язки...

Перед нами знов Дике Поле. Знов треба творчої роботи. Отже, наново культивувати Дике Поле й підготувати ґрунт для розцвіту національного генія — се й є наше завдання. Тямимо, що завдання величезне, а сили наші дрібні. Але тямимо й те, що треба розпочати велику справу відродження нашої культури. Іще й те тямимо, що праця наша обіцяє бути вдячною, бо ґрунт сей є органічно, стихійно український, що на тому ґрунті зросла ціла зграя українських письменників з Квіткою на чолі в початку ХІХ віку й Олесем на чолі в початку ХХ віку. За ввесь той час Слобожанщина не дала ні одного російського письменника. Така є сила й могутність української стихії.

Часопись наша призначена для інтелігентної частини нашого громадянства й має вона на меті освітлення культурного становища нашого народу. Усі прояви його життя з обсягу культури духовної та культури матеріальної знайдуть відповідну оцінку в нашій часописі. Часопись наша зовсім не має на думці замінити читачам російську пресу. Ні, бо вона пильнуватиме освітляти всі питання не крізь призму російської преси, не по трафарету тієї чи іншої російської течії, але з свого українського погляду. Се не краще завдання — перекладати на мову українську думки хоч би як ліберальної чужої преси і таким чином бути українським виданням або безплатним додатком чужинної преси.

Наше завдання самостійну думку збудити, з нашого власного національного погляду й інтересу справу освітити й рух направити. Сили наші занадто малі, але хочемо бути тільки першим рушієм, першим призводом в сій країні нашій, якій передовсім призначаємо нашу часопись.

Сніп. — 1912. — 1 (14) січня.

Передовиця. Харків, 11 березня 1912 р.

Коли відомий російський ліберальний діяч Струве, що колись видавав за кордоном «Освобождение», виступив у ліберальній же «Русской мысли» з гакатистичною статтею проти українства, оголошуючи український рух «дійсним народним та державним лихом» і закликаючи російську прогресивну думку енергійно, без усяких двійчастостей та потурань «ступити до ідейної боротьби з українством», то впливова ліберальна російська преса не озвалася проти Струве ані слівцем. Тільки «Новое время» вустами Кривенка похвалило Струве й висловило вдоволення, що й ліберали нарешті вкупі з націоналістами стають до боротьби з українством. Тоді сьому ніхто не хотів вірити, але даремно українська преса домагалася, щоб ліберали голосно по впливових партійних дневниках своїх заявили свою незгоду та несолідарність із думками та закликами Струве та Кривенка. Вони уперто мовчали. Вже тоді ми зазначили з притиском, що се є значуча мовчанка, що за нею схована принципіальна згода усіх російських партій і поглядів в справі українській, усі вони вороже дихають проти нас, усі бажають смерті українству, усі копають йому яму в тій чи іншій формі, усі тільки й ждуть нагоди, щоб погубити нас. Але праві та націоналісти говорять се щиро й одверто і через те з’являються в ролі чесних противників, ліберали ж ще не насмілюються голосно висловити свої вовчі думки, проте хижі та налиті кров’ю очі зраджують їх. Хоч і не дуже зручно ховають ліберали свої дійсні думки, але поміж українцями ще й досі є чимало сентименталістів, які вірять російським лібералам, вірять в їхню прихильність. Сі українці щиро вірять, начебто тільки російське правительство прикро ставиться до українства, але нація російська аж переповнена любов’ ю до українського руху і мріє про ту щасливу хвилину, коли уділить знову українцям їх права!

Визвольний рух приніс розчарування. Навіть сентименталісти-українці своїми маловидющими очима побачили, що справа стоїть не так, що російська нація зовсім не думає вщасливлювати українську, а навіть рух український уважає шкідливим і перешкоджає або ігнорує його. Тоді сентименталісти заявили, що неприхильні, а навіть ворожі відносини росіян до нас се тільки непорозуміння, тільки наслідок незнання про український рух. Росіяни не знають, не догадуються і не підозрівають, що українство страждає й терпить, а коли б дізналися, отоді б відразу вони б зробили українську справу своєю справою. Подаймо тільки росіянам потрібні інформації, і все зміниться... Росіяни нас люблять, треба тільки сю любов зробити активною. А тим часом суворе життя приносить раз по раз нові та й нові прикрості бідолашним сентименталістам. Найбільше віри було в наших сентименталістів до російських кадетів. В очах наших сентименталістів кадети — се наші найближчі приятелі, майже брати наші, заступники та речники наші. Кадетам вони раз у раз віддавали не тільки свої симпатії, але й гроші, й голоси, й людей. Та що там!! Українці залюбки самі поповняли ряди кадетської партії в роках 1906 та наступних... І от сі приятелі не тільки не осудили панів Струве, Стаховичів, Старосельських та інших, але нещодавно вже зовсім цинічно та недвозначно, справді по рецепту пана Струве та Кривенка, злигалися навіть з націоналістами, аби тільки звалити українство в Полтаві. В сьому ч[исл]і «Снопа» читач знайде опис виборів у т[оварист]ві обопільного кредиту в Полтаві. Найважніші точки зазначимо:

1. Кадети різко, виразно й рішуче виступили проти українців.

2. В боротьбі проти українців вони стали до блоку з націоналістами і навіть обіцяли провести націоналіста до Думи Державної за ціну звалення українців нині.

3. Кадети зазначили, що впливові громадські становища навіть на українській території повинні належатись їм, але не українцям.

Коли наші сентименталісти не отямляться навіть по полтавських подіях, то хіба вже в труні зрозуміють вони усю ту шкоду, яку своїм поводженням завдають розвиту свідомості українського народу. Але сі події не тільки про сентименталістів важні. Вони з’явилися вчасною пересторогою для українства перед виборами до четвертої Думи. Вони красномовно кажуть, чи можливі якісь блоки наші з кадетами! Ці події з’ясовують, через що мовчали кадети й їх преса про виступи панів Струве, Стаховичів et tutti quanti! Вони красномовно кажуть, що голосні ворожі виклики російських націоналістів проти українства мовчки поділяють кадети, ба навіть! — кадети не соромляться спілку з націоналістами зав’язати на шкоду українцям. І ще одну річ виказують нам полтавські події, найбільш для нас відрадну: виразні самостійні виступи українців привели до побіди, а спілка російських прогресистів з націоналістами дістала «посрамленіє» в боротьбі з нами. Отже, додаймо ще праці та завзяття, відваги та витривалості, а тоді ніякі спілки лукавих ворогів наших не переможуть нас!

Сніп. — 1912. — 11 (24) березня.

Передовиця. Харків, 18 березня 1912 р.

Чим тільки не було українство в очах і устах наших ворогів? Росіяни звуть український рух польською інтригою, поляки запевняють, що сей рух існує на прусські марки. Був час, коли росіяни-консерватисти звали українство «жидо-кадетською» інтригою. Але найостатнє слово в сій справі належиться тим, які звуть українство «австрійською інтригою».

Пригадуємо, яку бучу збила російська преса, коли позаторік на делегаціях австрійський імператор ласкаво розмовляв довший час із українцем — членом Парламенту Миколою Васильком та й зазначив вірність українського народу до династії та держави. Певна частина російської преси аж пінила, нарікаючи на «австрійську інтригу», лаючи українців та звучи їх зрадниками. Тепер отсе знов австрійський престолонаслідник при нагоді торжества спуску нового дредноута у Трієсті дуже ласкаво розмовляв з представниками українського народу в Австрії. І вже «Кіевлянин» почав лементувати, подаючи спеціальну депешу про ласкаві відносини до українців «вищих сфер» австрійських, про те, що австрійське правительство, бажаючи дати українцям доказ своєї прихильності, запросило до пресового бюро ради міністрів представника української преси д-ра Кушніра, що українці займають по всіх міністерствах значні посади, що, взагалі, стан українського народу в Австрії зміцнився. Безперечно, незабаром відома частина російської преси знову почне свої безглузді наскоки на українство, знов представлятиме українство як наслідок «австрійської інтриги». Найсвіжіша новина се та, що австрійський міністр-президент вносить до Парламенту законопроект про заснування українського університету. Розуміється, й ся новина свідчить про «австрійську інтригу»... Сі два слівця: «австрійська інтрига» мають в собі надзвичайну силу: від них мимоволі блідне з ляку український патріот, бо йому зразу уявляється процес за державну зраду або, щонайменше, підозріння за «неблагонадійність»! Від них суворо вилискує «недрімане око»! Від них хмарою вкривається обличчя пересічного росіянина, який недвозначно починає позирати на цілий український рух. Є дійсно чарівнича сила в тих двох слівцях, бо ніхто, вчувши їх, не лишається байдужний. А тим часом який зміст тієї «австрійської інтриги»?

Се ж не тайна, що українська територія й український національний організм є розрізаний на дві неоднакові частини й поділений між Росією та Австро-Угорщиною, причім геть більша та значніша частина дісталася Росії, а менша — Австрії. Треба зазначити, що український нарід, споконвіку лояльний до своїх суверенів, таким і тепер лишився: колись був лояльний проти литовських великих князів, потім проти польських королів. І треба справді вже тяжких утисків та великої кривди, щоб його з тієї рівноваги лояльності вивести, як се зробила колись Польща. Отже, український нарід наскрізь лояльний як в Австрії, так і в Росії. Чотири мільйони українців в Австрії так же лояльні супроти Австрійської держави і її монарха, як 25 мільйонів українців у Росії супроти Російської держави й монарха. Але лояльність не все буває віддячена державою, і се гаразд знають українці по сей і по той бік кордону! Український нарід є позбавлений вищих шарів: аристократія, духовенство, городяни або спольщились, або змосковились. І се є причина, що обидві держави у XIX віці уважали українську націю за Quantité négligeable. В обох державах се була нація, обречена на смерть. Але вона вмирати не хотіла. Навпаки, в дуже скрутних обставинах вона виявила велику живучість. Треба віддати честь обом державам: вони вжили всіх залежних від них заходів, щоб живучість сю затримати й розвит української нації спинити; і не їх вина, що Лазар — український нарід — воскрес. Український нарід в Австрії, хоч не великий числом, але виявив за останнє десятиліття таку силу, що навішені на нього поляками кайдани почали тріскатись, в рухах українського народу тямущі люди добачили рухи льва.

Отже — далекозорі австрійські політики зрозуміли, що в майбутніх європейських кон’юнктурах український нарід буде важним та значним складовим чинником. І відтоді австрійський монарх і австрійський престолонаслід-ник почали виявляти ласкавіші відносини до українства, хоч попереду австрійський імператор замість відповіді сказав українській депутації: Adieu, meine Herren. Відтоді й правительство почало задовольняти справедливі до-могання українського народу. Поляки довго низводили українське питання на ступінь краєвого, місцевого дрібного значення, але великими зусиллями, витривалістю та постійністю зуміли австрійські українці надати своїм національним змаганням державного значення.

Тепер Австрія пильнує полагодити українське питання не в напрямі за-давлення, як хотіла колись, але в напрямі задоволення українських вимог. Не можемо, отже, зрозуміти, через що се лютить російських україножерів? Адже їм повинно бути приємно, що імператор-німець по-людськи обертається до українського народу, що слов’ янський нарід йде шляхом розвиту і що сьому розвитові сприяє як старий імператор, так і його наслідник. Невже російським україножерам було б приємніше, коли б австрійське правительство примушувало українських дітей до німецької чи польської школи. А очевидно так, бо вони аж скаженіють, чуючи, що на австрійській Україні не тільки народні школи, але й гімназії мають українську мову викладову і що незабаром там у Австрії буде Український університет!

Невже російським україножерам було б приємнійше, коли б українці були в Австрії й досі рабами Польщі та паріями землі? А очевидно так, бо вони впадають в лютість, чуючи, що українці « займають значні посади по міністерствах».

Де коріння сієї безмежної ненависті до українського народу? Відки випливає ся смертельна злість, що їй і кінця не видко? А тим часом, незважаючи на сю ненависть та злість до нас, український нарід у Росії був і є лояльним. Коли ми про щось жалкуємо, то се про те, що російські політики занадто короткозорі і не можуть зрозуміти, що український рух треба зробити могутньою силою Росії, бо більша частина українців живе в Росії. В боротьбі Германії й Австрії проти Росії, в боротьбі німецького світу з слов’янським світом рішучу роль відіграє нарід український, але не народи польський та чеський.

Се вже зрозуміли політики австрійські, але не розуміють політики російські, на превеликий жаль. Австрія перетворюється на слов’янську державу, починає все більше проводити слов’ янську політику, стає небезпечною конкуренткою Росії. В інтересах Росії сю політику перехопити... В руках Росії величезний об’єкт сієї політики — український нарід. Треба зробити його активним, а се можна зробити через національну освіту, через задоволення людських потреб і домагань, як се робить вже Австрія.

Хто перешкоджає, щоб осередок української освіти був не в Австрії, але в Росії? Хто перешкоджає, щоб не один, але три університети українські були засновані в Росії? Хто перешкоджає, щоб українство зробилося, кажучи мовою україножерів, не австрійською, але «російською інтригою»? Хіба се натурально, що «німецька» Австрія відноситься терпиміше до розвиту українського народу, аніж «слов’янська», та ще й «[нерозб.]ская» Росія? І хіба б ми не були щасливі, коли б ми могли укупі з великоросами як рівні, як брати, продовжувати той великий історичний процес, який зробив Росію найбільшою слов’ янською державою, в якому наші предки прийняли таку значну й велику участь.

Не наша вина, що нас одпихають і що нас зневажають. Не наша вина, що україножери [нерозб.] хочуть смерті нашого народу, аніж його розвиту, [не-розб.] не наша вина.

Але була б наша вина, коли б під впливом виявлюваної до нас злоби та ненависті ми згубили рівновагу й відхилились від того шляху, який веде нас до національної освіти й культури. Ми глибоко віримо, що на сім шляху російський нарід колись протягне нашому народові братню руку і тоді замовкнуть вигуки україножерства. А до того часу ми мусимо невпинно працювати.

Сніп. — 1912. — 18 (31) березня.

Передовиця. Харків, 25 березня 1912 р.

Майбутність народу, який не має своєї держави, лежить у сильному розвиті морального примусу, в здоровій непідкупній громадській опінії, яка змушує до виконування громадських обов’язків тих, хто сам не доріс до почуття їх обов’язковості.

Щоб з етнографічної маси перетворитися на націю, треба мати спільні, сказав би, загальнонаціональні ідеї чи ідеал. Але вони впливають на маси тільки тоді, коли по довгій повільній еволюції вони перетворилися в почуття. Тоді вони цілком забезпечені від сперечаннів, і треба дуже багато часу, щоб вони зникли. І тоді вони мають величезну силу. Такі основні ідеї незвичайно міцні в колективній душі нації. Зведені до однієї ідеї чи ідеалу, з’являються вони в виді непереможної моральної сили. Отся моральна сила і становить основний зміст нації.

Колись нарід наш, який тепер в головній своїй часті творить безсилу розбиту етнографічну масу, утворив таку непереможну силу. Се було в XVII віці, коли народний рух обхопив усі частини, усі окремі землі українського народу і Прикарпатська Україна дихала тією самою любов’ю до свободи й ненавистю до чужого панування, що й лівобережна. Се був дивний, хоч короткий час в історії українського народу: усякі різниці між окремими членами народу зникли під впливом іноді не висловлених, але тим дужче відчутих ідеалів політичної свободи та економічної рівності. Не було тоді ані пана, ані мужика, ані бідного, ані багатого, бо всі були рівними. З кінцем повстання Богдана Хмельницького, повстання, яке перетворилося на довгу завзяту війну між народом українським та польським, українці виявляли з себе досить одноманітну, сливе однорідну з психологічного погляду масу, яка жила однаковими думками, однаковими інтересами, однаковими ідеалами й мала однаковий рівень. Тоді нарід наш мав не тільки ідеї, але другу не менш важну річ: характер, щоб тії ідеї осягти. Але тут надійшла одна перешкода, страшний елемент розкладу: се чужинецькі елементи, які становлять один з най-певніших засобів досягти морального розкладу в кожній нації.

Ще не заспокоїлись хвилі, викликані повстанням, як вже почався процес розкладу однорідної національної маси. Поділ України між Польщею і Росією в 1667 році, розрізнивши й розірвавши український нарід на дві частини і таким чином знесиливши моральну відпорність цілого народу, положив найбільший початок нового поневолення українців. Се був удар, від якого нація почала гинути, не досягши свого розцвіту.

Правобережна Україна почала заселятись польськими панами та аван-тюрниками, лівобережна — московськими. Цілі волості, трохи не цілі повіти були віддавані на правобережній Україні полякам — польськими королями, налівобережній росіянам — московськими царями. Вкупі з тим український нарід почав витворювати з-поміж себе самого панський шар. Таким чином у XVIII віці на Вкраїні було аж три роди панства. Польське, розуміється, тягло Україну до Польщі, російське нахиляло до Росії, а панство українське, займаючи хитку позицію поміж панствами російським та польським, хилялось на всі боки.

Перед українським панством була двоїста задача: з одного боку, дбати про свій класовий інтерес, а другого — обороняти автономію народу українського. А тим часом і польські королі, і російські царі могли сприяти українському панству тільки при умові, що воно покине свою національну позицію, однаково неприхильну як всепольській, так і всеросійській державній ідеї. По недовгій, хоч і завзятій боротьбі, яка висунула на поле битви не одну величну героїчну постать українських патріотів (напр., Павло Полуботок), українське панство винародовилося цілком по всій Україні: частина його переробилася на поляків, частина на росіян. За панством помалу посунули купецькі, а потім і міщанські шари. Трохи довше задержалось при своїм народі українське духовенство, але потім і воно пішло шляхом відступників. Тільки в Галицькій Україні завдяки релігійній різниці між народами польським та українським духовенство й досі національне.

Отже, тепер з початком XX віку український нарід згубив свої вищі шари й складається виключно з простого селянства, наймитів та робітників. Ми, українці, фактично, може, найбільш демократична з усіх націй! На цілому просторі землі, що посідає український нарід, панство й буржуазія, що живуть на Вкраїні, належаться до інших націй або, принаймні, не почувають своєї єдності з народом українським.

Усякому відомо, які злиденні, темні та неосвічені селяни в Росії. Отже, коли згадати, що ціла нація українська складається тільки з селян та бідноти, то зрозуміло, що ся нація перебуває в нечувано поганому становищі. Ніхто не поважає українців навіть на їх власній землі. Слово «хахол» зробилося синонімом рабства й некультурності. Навіть мова українців вважається за щось таке погане, що сором і говорити при людях по-українськи. Через се усюди в більшій чи меншій мірі повторюється історія, описана в «Протесті галицьких українців проти мадярського тисячоліття». Венгр, інспектор шкільний, приїхав ревізувати сільську школу. По ревізії був запроханий до священика-українця на обід. Розуміється, розмова йшла по-венгерськи. Під час обіду вбігла мала донечка священика і щось защебетала по-українськи. Венгр, увесь червоний, схопився з місця і з словами: «Я не можу бути в хаті, де гавкають по-собачому» (себто говорять по-українськи), вийшов з господи.

Щось подібне почуєте скрізь «від Карпатів аж по Кавказ» і в школі, і поза школою. І хоч нарід український числить своїх членів понад тридцять міліонів, можна сміливо сказати, що він — парія між народами Європи.

І от протягом двох століть згубив він усе, що є ознакою нації: спільні ідеали й характер. Хоробрість, призвід, енергія, дух підприїмчивості — все це згинуло, наче його ніколи й не було. Більше того: між окремими частками народу затерлась навіть свідомість своєї одності та спільності. Справді, землею був наш нарід і в землю обернувся. З етнографічної маси протягом довгих віків утворив з себе націю, підвівся на високий щабель культури й потім звідти швидкою ходою спустився до найнижчих щаблів, до низин людськості, знов став етнографічною масою, а нині знов розпочався творчий процес і знов з етнографічної маси в болях та стражданнях виробляється нація українська. Правдивий фенікс, що відроджується з попелу руїни! Але який же довгий та важкий шлях стелеться перед українцями. І мимоволі сумніви постають, чи воскресне ще раз наш нарід? Чи може воскреснуть те, що на смерть призначено, що вже вмерло? Чи витвориться з народу нація? І в відповідь на ці сумніви несеться торжествена побідна пісня життя: Христос воскресе! Христос воскресе!

Сніп. — 1912.— 25 березня (7 квітня).

Передовиця. Харків, 29 квітня 1912 р.

Передвиборчий рух на Вкраїні розпочався... Придивляючись до нього, можна сказати, що хоч то й є рух на Вкраїні, та не є рухом українців, але росіян, поляків, євреїв... Ні найменшої агітації з боку тієї чи іншої української групи. Щоправда — теоретично українці обох напрямів ухвалили прийняти найжвавішу участь у виборах до четвертої Думи, ухвалили принципіаль-ну бажаність технічних блоків із відповідними групами та партіями інших націй на Вкраїні, але вже заздалегідь зазначили, що коли технічні блоки зав’язані не будуть, то українці повинні самостійно провадити виборчу кампанію, виставляючи своїх самостійних кандидатів. В сих ухвалах не можна не добачити деякого безперечного розвиту української національно-політичної думки в порівнянні з становищем українців при виборах до третьої Думи, коли вони безоглядно й без застереження віддали свої голоси сливе по всій Україні (виключаючи Харків) на користь російської кадетської партії. В сих ухвалах не можна не добачити, що українці починають тверезо ставитись до вимог життя в російських державно-політичних обставинах, починають розуміти свій національний інтерес і, що найважніше, починають емансипува-тись з-під абсолютного впливу на них кадетської партії. Мало того — українці піднесли лозунг: провадити вибори самостійно, коли технічні блоки не бу — дуть зав’язані. Ся остатня постанова свідчить про моральне визволення українців з рабської покірливості перед ліберальною російщиною, яка в певних українських кругах була справжнім фетишем.

Але, зважившись на такі ухвали, українці наче витратили всю енергію, бо, як угорі зазначено, ніякого передвиборчого руху з боку українців нема. А тим часом вже є зовсім виразні вказівки, що до четвертої Думи українці провадитимуть виборчу кампанію ізольовано і повинні виставити своїх самостійних кандидатів, за виключенням Києва, де, як повідомляла «Рада», вже геть давно зав’язано блок і виставлено українського кандидата. Та причиною сього втішного київського з’явища, здається, є те, що кияни-українці люблять робити une bonne mine au mauvais jeu і в свій час голосно сурмили, наче депутат від Києва д. Лучицький є українець, коли тим часом се чисто — кровний кадет, хоч і вкраїнського походження та з українофільськими симпатіями...

Не кажемо, що й сього разу ставленик київських українців займає таку ж неясну постать і що, власне, се не блок, але компроміс, зазначаємо тільки, що деінде по Вкраїні ледве чи можлива така «згода в сімействі» між українцями та російськими поступовцями. На Лівобережжі й на Слобідській Україні кадети вже висловили своє непримириме щодо українців становище: ніяких блоків з українцями вони не хочуть, бо, на їх думку, українці й так повинні віддати їм задурно свої голоси, «щоб не пройшли, мовляв, чорносотенці та націоналісти».

На думку кадетів, пан Біг сотворив українську націю на те, щоб вона була матер’ялом для прославлення й зміцнення російських лібералів, які, загалом кажучи, займають добрі становища й мають значні маєтки на Вкраїні, як колоністи та культуртрегери. Але ж такої самої думки тримаються й націоналісти російські й чорносотенці щодо ролі української нації. Отже, коли українську націю питають, під яким соусом хоче вона бути з’їдена на виборах: під кадетським, націоналістичним чи чорносотенним, а вона відповідає, що вона взагалі не хотіла б, щоб її з’ їдено під російським соусом, то на се всі: і кадети, і чорносотенці, й націоналісти гуртом обурено співають: українці відхиляються від теми!

Кадети наївно лякають нас націоналістами та чорносотенцями, бо само-вдоволено уважають себе дуже принадними джентльменами, які вже роблять велику честь українцям, коли ласкаво згоджуються дозволити, щоб українці подали за них свої голоси.

Ся пиха Навхудоносорова тим більше смішна, що тактика й політика кадетів у третій Думі цілком скомпрометувала сю опортуністичну партію в очах всіх дійсних друзів свободи, а безталанність, часом навіть безпринципність їх вождів та лідерів знищила всяку віру до них.

Спритніші з них се зрозуміли, і таким робом нині випливла нова «партія» чи «спілка» безпартійних прогресистів, під яким іменем ховаються здебільшого кадети...

Але в однім кадети лишилися незмінними — се в справі українській. Чи можливі б були на польській території такі відносини кадетів відносно поляків, які вони дозволяють собі на території українській відносно українців. Рішуче ні, бо кадети уважають поляків за націю, а українців — ні! В отім «Ні» є цілий світогляд плантаторів та колоністів, хоч би й у ліберальній машкарі!

І так з нами вони не хочуть поводитись як рівний з рівним, не хочуть з нами навіть «про умови» балакати. Гаразд!

Отже, ми змушені дбати про себе самі без усякої спілки. То й дбатимем.

Що можемо ми виграти, самостійно проводячи своїх кандидатів? Зрозуміння, що наш порятунок тільки в нас самих, що спільників у нас нема й не може бути, що тільки гуртування наших власних сил дасть нам перемогу. Раніше чи пізніше ми однаково повинні виступити самостійно — отже, чим швидше, тим краще. Чим швидше, тим краще, бо, віддаючи наші голоси на користь чужинців, ми марнуємо наші сили, ми деморалізуємо себе самих і, що найгірше, удаємо перед собою й перед людьми, наче робимо справжнє корисне діло, дуримо себе. Ся облуда повинна геть розвіятись.

Нам ні на кого надіятись, через те ходім самі. Ходім самі, не біймось і не лякаймось. Адже під нами є наш власний міцний ґрунт.

Але ходім відразу певною ходою, не хитаючись, не вагаючись і не збочуючи. Ми дійдемо до своєї мети.

Сніп. — 1912. — 29 квітня (12 травня).

Передовиця. Харків, 30 серпня (12 вересня) 1912 р.

Існує легенда, начебто австрійське правительство сприяє розвитові українського народу. Розуміється, нічого б дивного не було, коли б правительство держави сприяло розвитові одного з народів, що складають державу, але в дійсності справа стоїть навпаки — австрійське правительство не тільки не сприяє українцям, але навіть шкодить їх розвитові, а щоб справу замаскувати, утворено легенду про сприятливість правительства Австрії до українців.

Брехливість сієї легенди легко пізнати з тих відносин, які уділяє правительство українській справі взагалі, а зокрема справі українського університету у Львові та справі виборчої реформи до сойму. В обох цих справах правительство раз у раз обіцяє на вербі груші, грає облесливими словами, раз у раз дурить простодушних українців, а українці раз у раз дають себе одурити і по новім одуренні знову хочуть бути одуреними.

Ніколи ні в чім правительство не виявило рішучої волі задовольнити пекучі потреби українства, ніколи не вжило справжніх заходів до поліпшення неможливого становища українців в Австрії, а всі жалі та нарікання українців завжди збиває цинічним аргументом: у Росії українство є ще в гіршому стані... Взагалі, крім слів, крім словесного шуму, крім якоїсь прикрої, а почасти навіть отруйної шумовини з огляду на нашу національну енергію та витривалість — нема нічого!

Легенда голосить, що правительство сприяє українцям та топить у ложці води поляків, а проте «нелюблені» поляки безжурно панують і все зміцнюють своє становище в Галичині, а «люблені» українці лежать долі, простя-тені в поросі і позбавлені таких елементарних прав, як право на вищу освіту в рідній мові!..

Кров палає, коли подумаєш, що «сприятливе» правительство раз у раз зволікає справу заснування українського університету й штучно змушує цілу національну енергію повернути на здобуття того, що інші народи мають без усякої боротьби, як світло сонця, повітря, воду!..

А навкруги гуде, аж реве польськими й московськими голосами легенда про сприятливість правительства до українців!..

Хто утворив сю легенду? Де причини її утворення? Яка мета її утворення? Хто вірить легенді?

З того часу, як зовсім несподівано для політиків і дипломатів на сході Європи українство виросло в значну силу, яка має тенденцію широко розвинутись і зробитись поважним, а може, й найповажнішим чинником у можливих політичних кон’юнктурах, з того часу австрійське правительство виявило замір тую нову ще не рафіновану, але величезну силу — придбати для себе. Воно схотіло зужити сю силу для своїх потайних цілей, для своєї великодержавної політики. Уважаючи на майбутні дуже можливі комплікації межи-народні, воно хоче з усієї сили придбати для Австрії симпатії українства!

Але австрійське правительство тямить, що українство має величезну потенціальну силу, яка при добрій організації та свідомості національній може й не датися нікому до ужитку. Отже, завдання правительства не тільки сю силу уживати, але й лишити її у теперішньому стані, не дати їй змоги організуватись, просвітитись та й зрозуміти цілу свою міць та могутність. Одно слово — тримати українців у statu quo — оце й є політика австрійського правительства з австрійського державного становища. Але крім погляду з державного становища австрійське правительство має ще інші погляди на українську справу, а саме — се погляди польський та чеський. Адже не треба забувати, що австрійське правительство — се повсякчасні рівноваги впливів німецьких, чеських та польських!

Наскільки в склад австрійського правительства входять німецькі чинники, настільки воно готово задовольнити українські домагання в сфері культурній, себто, напр., в університетській справі, бо се не шкодить ні німцям, ні Австрії, на їх думку.

Але наскільки в склад австрійського правительства входять брати-слов’я-ни, настільки всякий поступ українства є безнадійний. Чехи-міністри не хочуть українського університету, бо їх національна політика полягає в тім, щоб підтримувати Росію, а підтримувати Росію в чеській інтерпретації — значить гнітити українців в Австрії, щоб часом «єдиний русскій народ» не розколовся через український університет. Чехи — теоретично зробилися нашими принципіальними ворогами, хоч ми самі раз у раз прихильно ставилися до них.

Міністри-поляки, як взагалі всі поляки, не хочуть ні корисних для українців реформ, ні українського університету, бо се, на їх думку, рівнозначно тому, що незабаром український народ, просвітившись, прийшовши до свідомості й організації, грізно спитає їх: по якому праву Галичину й правобережну Україну захопили вони в своє посідання?

Польська психологія відносно українців — се психологія злочинця, що з ляком дожидає, як підростуть діти убитих чи окрадених батьків і схочуть відібрати в нього награблене чи накрадене добро! Ціла задача такого злочинця — се тримати дітей у пониженні, се не давати їм дізнатись про злочин, вбитись у силу, щоб відібрати в злочинця своє добро.

Зрозуміло отже, що для міністрів-поляків розвит українства — се гострий ніж у серце, се початок кінця їхнього неправного панування. А хто ж не хоче панувати, а тим більше, який поляк не хоче панувати?!

Таким чином, «австрійське правительство», складаючись з міністрів німців, чехів та поляків, містить в собі незвичайно різких, гострих і принци-піальних ворогів українства.

Чи може ж воно зробити для українства щось більше, ніж запевнення міністрів-німців, що вони б охоче дали українцям університет і охоче б бачили полагодженою виборчу реформу на користь українців? Се міністри-німці кажуть зовсім щиро і щиро б се зробили, бо розуміють, що збільшення сили й ваги українства зменшить силу й вплив поляків, а се німцям в їх інтересах бажано.

Але вони можуть тільки говорити, зробити ж щось вони безсильні!..

Само собою розуміється, що все оце гаразд знає й розуміє само правительство австрійське. Воно тямить, що тепер українські домагання в Австрії — се цілком безнадійна річ і аж тоді можуть бути задовольнені ті домагання, коли українство розвине величезну силу... Але сказати се голосно значить навіки відштовхнути українство від Австрії тоді, коли Австрії саме дуже потрібні симпатії українства. Отже, для придбання симпатій українства треба вигадати якогось заходу, щоб нічого не коштував і нікого ні до чого не зобов’язував.

І от при таких складних обставинах витворюється легенда про сприятливість правительства до українців. Автор сієї легенди, розуміється, колективний, і можливо, що австрійське правительство витворило її в порозумінні й за згодою проводирів польських у Г аличині, які охоче згодились, щоб розголос про любов правительства до українців був найширший, аби фактичний стан польського панування лишився без найменших змін. Можливо навіть, що ся легенда була підказана поляками-міністрами. Адже вони нею не тільки досягали своїх цілей з державно-австрійського й національно-польського поглядів, але ще й нацьковували московську націю та російське правительство на українство. Таким робом одним зручним ходом можна було досягти незвичайних наслідків. І справді, недалекі московські публіцісти та політики а 1а Меньшиков пойняли віри цій легенді й почали накликати до репресій на українство з боку російського правительства, навіть не підозріваючи, що ллють воду на польський млин. Безперечно, є се геніальний хід — змусити в українській справі Меньшикових, Бобринських і навіть російське правительство грати у польську дудку...

Але найгеніальніше — се те, що деяка частина самих українців завагалась і почала вірити в сприятливість австрійського правительства. Простодушні та щиросердечні, вони й досі ще забувають про діла та вчинки, а вірять словам. Не знаючи лукавства, вони не підозрівають, що «язик даний людині на те, щоб ховати думки, якщо очі їх зраджують». І таким робом легенда утворила й поміж українцями штучні настрої, які не відповідають дійсності.

Але нині є час, щоб українські політики з цілою силою сю легенду знівечили й рішуче зажадали відповіді від німецької частини австрійського правительства: чого воно хоче: визволення чи рабства українства, бо поляки своєю шовіністичною політикою зробили зовсім неможливим сумирне су-життя українців з ними. Нехай німецька частина австрійського правительства вкінці зрозуміє, що довго дурити українство порожніми беззмістовними словами воно не зможе, що такими заходами симпатій українського народу не з’ єднає, але навпаки — може їх згубити назавжди.

Нехай німецька частина австрійського правительства зрозуміє, що українство вже виросло понад «слова» й органічно потребує «діл». І коли німецька частина правительства справді сприяє нам, хай вона дасть зараз же університет у Львові й візьме рішучу постанову: доки поляки не погодяться з українцями в справі соймової реформи виборчої, доти галицький сойм скликаний не буде, хоч би се тяглося роки, бо скликання галицького сойму нині є власне не що інше, як провокація українського народу, не що інше, як посміх з героїчної боротьби горстки українських соймових депутатів, не що інше, як вода на млин польської шовіністичної заїлості та зарозумілості, не що інше, як лукаве віддавання українського народу в Галичині в рабство полякам.

Але коли австрійське правительство в сій жизненій справі знов, як завжди, стане на бік поляків, хоч би й замаскувавши свою позицію новою легендою або обіцянкою, то українські політики повинні геть відкинути всякі сентиментальності й зробити відповідні висновки з того факту, що ми «самі, зовсім самі» і що ніхто нам не сприяє. Час вже дати пізнати, кому треба, що українці вже перестали задурно роздавати свої симпатії і що кривда, зроблена одній, хоч би невеличкій, частині нашого народу є кривдою, заподіяною цілому нашому народові.

Годі гратись словами.

Що ж доторкається ласкавих слів австрійського імператора, звернених до українського клубу, то подібні слова колись в нашій історії були проголошені також королем і також в справі польсько-українських відносин. Се було ще за старої Польщі, коли король Володислав приймав депутацію з Богданом Хмельницьким на чолі, яка жаловалась йому на польські кривди й просила захисту та оборони: «Здається, час би вам усім згадати, що ви — вояки, маєте шаблі. Хто ж вам не дає постояти за себе? А я усе буду вашим добродієм».

Розуміється, слова австрійського імператора більш модернізовані, але зміст їх той самий: імператор щиро хоче бути добродієм українців у Австрії, але вдіяти для них нічого не може.

Історія повторюється.

Сніп. — 1912. — 30 серпня (12 вересня).

Передовиця. Харків, 9 (22) вересня 1912 р.

Вибори до Думи Державної вже незабаром відбудуться. Період передвиборчої агітації вже розпочався. Агітація! Як дивно звучить се слово в прикладанні до наших обставин. Вогкою пеленою млявості та покволості окутане все життя в Росії. Повільні рухи, пиняві думки, мляві події — се все характерні прикмети громадського життя московського громадянства. І сей загальний тон життя пануючої нації впливає й на життя українського громадянства. Наче якась велетенська постать, незграбна та похила, з безсило позвисалими руками, стоїть українське громадянство на зігнутих ногах. І глибокою іронією звучить слово агітація, коли прикласти його до українства, що перебуває в летаргії. Треба загітувати сей летаргізований організм, треба — випрямити ноги, вирівняти тіло та підняти руки в сієї похилої постаті. Яка для сього потрібна праця! Яка се велика, довга та тяжка праця!

І от до сеї важкої праці повинні ми взятись з повною свідомістю як її ваги, так її потреби. Швидше, зараз, повинні!

До сеї повинності кличе нас формально закон, до сеї повинності закликає нас тяжке становище нашої національної справи й почуття власної гідності. І коли б ми навіть не хотіли розпочинати виборчу боротьбу, хотіли б ухилитись від неї, ми, проте, силою речей змушені до неї вступити. Стороння сила пхає нас до неї.

Йдемо на вибори не во ім’я дрібної партійної боротьби за впливи, амбіції. Се не про те йде річ, чи кадети, чи праві, чи ліві партії російські матимуть перевагу в Думі Державній. З нашого національного становища не те важно, які саме москалі будуть у Думі Державній, а те, чи будуть у ній українці? Ми симпатизуємо більше тим або іншим напрямам серед московського громадянства, але гаразд розуміємо, що кожен рік приносить зміни в партійних групованнях москалів і вчорашній кадет виглядає сьогодні в одежині безпартійного прогресиста або навіть замаскованого націоналіста. Таким змінам нема кінця, але різниця між націями московською та українською, між їх інтересами не зменшується від того. І, йдучи на вибори, йдемо боротись за право нашої нації на життя. Не за скороминущі партійні інтереси ми боремось, а за постійні інтереси нації.

Коли б ми спромоглися, коли б напружили сили й післали з України стільки послів до Думи Державної, скільки надає нам закон, ми б досягли ухвали законів, що забезпечили б наше життя національне. Се цілком від нас залежить. Тільки від нас. Від нашої бадьорості, витривалості, свідомості.

Насамперед нам треба свідомості! Всі українці — усі повинні стати в свої ряди під українську корогву. Всі ставаймо: не сміє ні один з нас бути в чужих рядах. Які б не були гарні та принадні написи та наліпки на чужих рядах — не спокушаймось. Мовчки з повним розумінням та свідомістю ставаймо в свої ряди. Хто лишиться в чужих рядах, той вчинить зраду проти свого народу. І не тільки той, хто йде в чужі ряди, але й той, хто стоїть осторонь від усього, хто хоче байдуже приглядатись до боротьби — навіть і той чинить зраду. Всі українці, всі повинні стати в ряди. Адже справа йде про інтерес нашої нації.

Потім витривалості нам треба. З усіх народів слов’янщини ми, мабуть, найменше витривалі. Ми досить легко запалюємось, ми зовсім щиро хочемо сьогодні досягти певної мети, але вже другий день бачить нас зневіреними і найменша перешкода геть відкидає нас від мети й змушує зректися наших гордих мрій. Ми не вміємо день у день, довго, непохитно, незмінно працювати, щоб осягнути призначену мету. Ми нарід м’якої вдачі, слабої волі. Се наші національні хиби. Се повинні ми зрозуміти і виховувати, культивувати в собі витривалість для щоденної боротьби. Ми можемо в запалі, в захопленні зробити велетенський вчинок, але цілком не здатні шляхом дрібної, плановної, невпинної праці бути творцями великих подій. А тим часом тільки сі остатні події суть довговічні, довготривалі, не скороминущі, для цілих поколінь важні, для виконання нашої будуччини корисні. Дрібної, часом не-замітної, комашиної праці нам бракує. До сієї праці нахилімо себе! Тільки в такій праці є забезпека успіху, перемоги, побіди.

І третє нам потрібне — се бадьорість.

Ми — ходячий смуток, зневіра, сум. Нема бадьорості в наших :душах, нема віри в свої сили. А хіба можлива творча робота без бадьорості. Ціле широке громадянство наше страждає на сю страшну недугу.

Хто йде на боротьбу з сумом у душі, без бадьорості в серці, хіба може той довго втримати сю боротьбу, хіба зможе він перемогти? Не ворог його подужає, а сум заїсть. Елемент самозгуби носить він у собі. Отже, виробляймо бадьорий світогляд, особистий і громадський. Бадьору людину ніякі перешкоди не спинять, бадьорість дасть завжди перемогу. Отже, йдім до виборчої боротьби свідомо, витривало, бадьоро!

Треба нам провести своїх послів до Думи Державної. Отже, зробімо се. Аби схотіли ми сього, то й зробимо. Кажуть, нема кого з нас вибирати, кажуть, нас мало, а «їх» — наших противників — більше. Се неправда! Ми маємо людей, людей достойних, працьовитих, щиро відданих нашим інтересам. Ми маємо політичних борців. Їх пошлімо.

Не робімо так, як досі, що кожен хоче бути свавільним, некарним, а через те не слуха громади і коли не по його, то за чужого голос подає, а не за українця. Се причина руїни. Розважмо й поміркуймо. І виберімо з-поміж себе енергійних, здатних людей, переконаних, які б не хилялись на всі боки, але вели виразну тверду українську політику. Вибрати нікчемних, млявих тюхтіїв на послів — се ще гірше, ніж зовсім не вибрати ніякого, бо тюхтії просплять наші інтереси. Хто приймає на себе обов’язки нашого посла, той віддає себе на жертву громадським інтересам — так треба розуміти обрання.

Є в нас кого вибирати, є й кому вибирати. Але ті, хто має вибирати, дуже несміливі, затуркані люди. Треба до них підійти й їм сказати, нагадати про їх обов’язки. І вони зразу зрозуміють свої інтереси й свої обов’язки. Перемога буде за нами. Тільки ходімо з ясним чолом, з бадьорою вірою, з розумною свідомістю. Ходім працювати. Не довго навіть вже працювати, але великих наслідків доробитись можемо.

І не журімось, але радіймо, що на шляху йдемо зовсім самостійно. До бадьорих навіть ледачі й мляві незабаром пристануть: так сильно й могутньо впливає на людей приклад і призвід.

Сніп. — 1912.— 9 (22) вересня.

Передовиця. Харків, 16 (29) вересня 1912 р.

Шануючи свої старі рабські традиції, українці вжили всіх заходів, щоб на виборах до 4-ої Думи Державної на Вкраїні не йти нарізно з московськими поступовцями групами, але щоб мати спільний список кандидатів, уложений шляхом обопільного компромісу. Але всі заходи українства даремні. Москалі розуміють «згоду» так, як розуміли її ще за Богдана Хмельницького московські воєводи: українці повинні віддати все і не мають права вимагати «умов», «забезпечень» або «компромісу» з боку москалів. Ні на які виборчі компроміси москалі не йдуть, вимагають слухняності, а за се «обіцяють» свою ласку та протекцію... Ніде українці не досягли від московських прогресистів признання права на рівноправне становище при виборах. Скрізь найщиріші, найсердечніші заходи українців розбилися об міцний мур московського шовінізму, що натяг не себе машкару лібералізму. Московські ліберали йдуть на компроміси з ким хочете й в чім хочете, але ніколи з українцями в справі їх національних прав...

В чім захована причина сього сумного з’явища? Вона глибша, ніж се здається, і може бути з’ясована тільки через зрозуміння того процесу, яким витворилося сучасне московське громадянство на Вкраїні, кажемо власне про лівобережну та слобідську Україну.

Головний контингент «вищого громадянства» — се нащадки старих українських родів не тільки панських та духовних, але й мужицьких. Оці нащадки становлять основу московського громадянства на Вкраїні — коло ³Д усього! Додавши до цього ще чистокровних зайд з Московщини коло ²Д, матимем повне уявлення про склад московського громадянства на Україні. Усі оті люди належаться сливе виключно до заможних або впливових шарів громадянства.

Найбільше визначаються нетерпимістю та ворожістю до українства сини «хохлов і хохлуш», як вони себе самі атестують. Московський шовінізм має в їх лиці найщиріших слуг та челядників. З чистокровними москалями українці, може, й могли б погодитись, могли б утворити обопільний компроміс на рівних правах, але сини «хохлуш» люто виступають проти всякого компромісу на користь українців. Напівсвідомі ренегати, вони невиразно, але все-таки в глибині своєї свідомості відчувають, що розвит українства — се не тільки докір їх ренегатству, але й небезпека їх існуванню. Бо коли чистокровні москалі побачать, що українці становлять поважну силу, вони, розуміється, волять краще мати діло з чистокровними українцями, аніж з ренегатами. Треба зазначити, що чистокровні москалі, хоч і користуються послугами ренегатів, але почувають до них відразу, яку не завжди можуть навіть сховати. Але поки що сини «хохлуш» відіграють значну ролю в витворенні московської громадської опінії на Вкраїні і впливи їх такі великі, що вони все мають змогу стати поміж українцями й чистокровними москалями, щоб перешкодити обопільному порозумінню та згоді обох націй.

Отже, найбільше лихо сучасне на Вкраїні — се «сини хохлуш», які плекають і загострюють московський шовінізм відносно українців. Щоправда, між ними є й такі, що хотіли б приподобатись і «нашим і вашим», але більшість гостро ворожа українству.

Отже, либонь зрозуміло, що сей стан речей рішуче забороняє українцям з чисто етичного погляду порозуміватись та погоджуватись з «синами хохлуш» і тільки прикрі обставини життя, суворі відносини «сфер» змушують українців з тактичних поглядів ухилятись від чистої принципіальної політики, йдучи на можливі компроміси з «синами хохлуш».

Але національна Немезіда зараз же мститься за такі неприродні та неморальні компроміси з боку українців. Вона засліплює їх очі і віддає під моральний вплив та панування тим же «синам хохлуш».

Наше сумне минуле нас вчить, що ясної будуччини ми зможемо досягти тільки виразною принципіальною національною політикою. Усякі компроміси з нашими ренегатами не тільки не роблять нам користі, але шкодять нам, морально нас знесилюють, а «синам хохлуш» надають сили та відваги. Через те треба гостро осудити ті виборчі українські округи, де українці згодились дурно віддати свої голоси на московських кандидатів. Там, де се зроблено, виявили українці брак політичного розуміння, злочинну короткозорість і звикле «ледарство гидке».

Там, де се зроблено, українці нерозважливо віддали свої національні позиції. Легко їх було віддавати, але назад одбивати буде безмірно важко.

Поки ще не пізно, повиннні українці схаменутись, і коли вже життьова хвиля вимагає компромісу, хай сей компроміс буде обов’язково обопільний. Поза обопільністю не може бути компромісу. Се було б вже зрадою національних інтересів.

Коли ж такий компроміс неможливий, ми повинні самостійно провадити виборчу кампанію.

Треба привчатись нам до самостійних виступів, а не ховатись за чужі спини, а особливо не віддавати свою долю в руки «синам хохлуш». Кожен самостійний ступінь, який ми тепер зробимо, виросте згодом до значенння величезної події, кожна положена нами самостійно цегла розростеться у величезний будинок, але й кожна помилка, кожна уступка даремна колись досягне значення катастрофи.

Такий тепер родючий ґрунт і такий плодючий час, що кожна посіяна насінина розростеться в гіллясте дерево.

Сіймо ж тільки те, що достойне є нашої великої будуччини. Культивуймо свої власні поля й не зважуймось марно розкидати насіння по чужих нивах, щоб не справдились слова великого поета нашого: «І навіки проклянетесь своїми синами»!

Сніп. — 1912. — 16 (29) вересня.

Передовиця. Харків, 23 вересня (6 жовтня) 1912 р.

Alea jacta est! Усі розмови, перемови й вагання укінчилися! У виборах до 4-ої, як і в виборах до 3-ої Думи Державної українці в Харкові йдуть цілком самостійно. В добрий час!

Яке значення сієї події? Насамперед — моральне. На українців дивилися справа й зліва, їх пильнували заманити до чужого табору, їх вабили широкими обіймами всеросійськими, їх лякали реакційними небезпеками, і все це для того, аби й харківські українці вдіяли те, що раз у раз діють українці на Вкраїні російській, себто зробилися б безплатним додатком до якоїсь московської партії чи групи. Але в сю так важну для цілої української справи хвилину харків’яни виявили глибоке розуміння вищих національних інтересів, виявили політичний такт і далекосяглий світогляд. Вони вибрали той шлях, який єдино можливий в сей історичний момент. Але, ухваливши таку постанову, взяли українці й великий обов’язок на себе. І коли вони того обо-в’ язку не виконають, краще б їм тоді й не розпочинати цілої виборчої кампанії, бо намірене, заповідане, але не зроблене, не закінчене діло більше зашкодить, ніж коли б його зовсім не починали. Сей обов’язок є віддати на своїх виборців поважне число голосів. Коли вже боротьба, то боротьба! Кожен українець повинен пам’ятати, що від його енергії в передвиборчій боротьбі залежить честь і достоїнство української справи. Не треба навіть довго боротись, бо вибори мають відбутись за кілька днів! Отже, чим менш часу, тим більшу треба виявити енергію та завзяття. Не тільки до вкраїнців треба йти, але до всіх «малороссов»-«хохлов», до всіх, в кім ще не згас остаточно огник української свідомості та національної приналежності. Треба йти навіть і до тих, в кого сей огник згас вже, треба його наново запалити! Треба їм сказати, що ми боремось за найсвятіші національні й людські права! Треба йти до всіх, кого ще не споганила ненависть до українства й до його відродженого життя! Треба йти й їм нагадати, що перебуває Вкраїна лютий час і що порятунок наш лежить тільки в нас самих. Тільки в нас самих, а не в чужих. Всесвітня історія, уся без найменшої виключки, вчить нас, що горе тій нації, яка віддається під опіку чужої!

З доброї волі й по зрілій розвазі ступили харківці на шлях самостійної роботи. І вже самий сей факт має величезне значення з психологічного погляду. Схотіли українці бути поважним політичним чинником і вони будуть, бо в своїй хаті, каже приказка, і піч помагає, а українці ж на своїй землі виступають, де стихія українська є така могутня і де самий воздух напоєний українством, хоч і затроєним, правда.

Нехай же будуть благословенні сі перші, сміливі й розумні ступні українства по стежці здобуття своїх прав нації й людини. І нехай моральний успіх буде вкупі з українцями, а матеріальний сам прийде.

Розмови й перемови скінчилися — тепер час праці.

Наслідки залежать від нашої праці.

Сніп. — 1912. — 23 вересня (6 жовтня).

Передовиця. Харків, 7 (20) жовтня 1912 р.

Є довершеним фактом, що у Харкові при виборах до четвертої Думи Державної москалі перемогли українців. Так, се є довершеним фактом, і в таборі москалів панує радість. Ще б пак! перемогти українців на їх власній землі у столиці Слобідської України — се повинно надати переможцям неабияке задоволення, тим більше солодке, що українці виявили при сих виборах велике завзяття й нечувану досі на Слобідській Україні рішучість здійснити свої права на своїй землі. Так! солодке вдоволення панує в таборі переможців. Але дуже б помилився той, хто б подумав, що в таборі переможених панує розпука, що українці пригнічені духово...

Навпаки! бо хоч фізичною силою більшості москалі подужали українців, але українці одержали величезну побіду над своїм найстрашнішим ворогом — національною оспалістю й у самій побіді москалів добачають зарідок їх будучої поразки.

Хто тямив реальні відносини сил, той, розуміється, наперед знав, що більшість при виборах буде московська. Знали се й українські проводирі. І коли, незважаючи на се, українці вступили в нерівний бій, то се було зроблено ради будуччини, бо українці провадять не політику хвилини, але обраховану на значний шмат часу далекосяглу політику національну.

З погляду сієї остатньої українці своїм виступом при сій виборчій кампанії уторували шлях для своєї національно-політичної свідомості, в якій тільки й лежить успіх українства. На два моменти в виборчій кампанії звертаємо увагу: українці одержали нині коло 500 голосів, себто в п’ять разів більше, ніж при виборах до 3-ої Думи Державної, і найбільше число голосів українці одержали в тій курії, де голосував цвіт інтелігенції харківської, при рівній кількості загальних голосів, поданих при виборах до 3-ої й 4-ої Думи.

Але все ж таки найціннішим для розвиту українства є самий факт самостійного виступу. Адже се правда, що широке суспільство, навіть українського походження, не має ніякого уявлення про те, що таке є українство, які його завдання й мета. Чи можливий же був при таких умовах широкий успіх української виборчої кампанії? Як се не чудно, дивно й неймовірно, але се дійсна правда, що люди, що живуть на Вкраїні, геть більше знають про всякі найдрібніші сутінки в московських партіях, ніж про саму істотність українського руху. Се є правда, — і не сміємо на сю правду заплющувати очі, — що українство як ідейний рух є невідоме широким шарам українського народу. Рішучий самостійний виступ українців, що перестали буть гуртком і хочуть буть політичним чинником — справив глибоке враження на громадянство, яке вперше почуло українські кличі, яке, власне, вперше побачило, що українство — се є моральна сила. Наслідки сього виступу виявляться геть пізніше, виявились би вже й тепер, коли б агітація українська була дужчою. Треба з жалем зазначити, що передвиборчі осередки були засновані тільки в самому

Харкові, а всі повітові міста на Слобідській Україні були облишені на поталу московській агітації. Сталось се не через те, що українці не розуміли пекучої потреби заснування таких повітових осередків, але через недостачу інтелігентних потрібних сил. Недостача інтелігентних людей дала себе відчути з великою дошкульністю при остатніх виборах. Як і скрізь по Вкраїні, усі інтелігентні професії захопили в свої руки на Слобожанщині чужинці. Професори, вчителі, лікарі, адвокати, інженери — се або москалі, або поляки, або жиди. Всі вони вороже ставляться до українства, бо бояться, що зріст української свідомості викличе бойкот чужинцям. Їх класово-професійний інтерес підказує їм свідомо підтримувати систему відносин до нас з боку держави, бо їхній лібералізм доторкається тільки форми відносин до нас держави, але не істотності сих відносин. Всі оті чужинці годуються на кошт нашого народу і розуміють, що се «годування» тягтиметься тільки доти, доки українство є слабосиле. Отже, в їх інтересі тримати українство слабосилим!

Нечисленна українська інтелігенція виявляла величезну енергію й діяльність, але ся діяльність і енергія навіть для Харкова не вистачала проти маси чужої інтелігенції, яка зав’язала спілку проти українства. Не за українцями, але за московською інтелігенцією — ішла буржуазія: власники будинків та торговельних підприємств.

Що доторкається власників будинків та торговельних підприємств, то багато з них суть прирожденні українці, але позбавлені національної свідомості та ще й задурені ідеєю про «єдність і однаковість» українця й москаля або ідеєю, що насамперед треба «спільними поступовими силами» утворити рай для москалів, а тоді сей рай вони вже дадуть і українцям. Сі люди йдуть у табір московський і стають проти українства з нерозуміння й непорозумінням.

Нарешті, ще були й Ефіальти — Брюховецькі, навіть з-поміж свідомих українців, які попросту зрадили українство й віддали свої голоси чужинцям. Сієї патолочі не багато, але сморід від неї йде великий, а втіха для наших ворогів ще більша!

Отже, тепер, коли ми укінчили виборчу кампанію до 4-ої Думи, ми зараз же повинні готувати себе до нових виборів. Ми повинні готувати свої сили, ми повинні збільшувати їх. Насамперед виробляймо й збільшуймо свою інтелігенцію. Нехай кожен українець пам’ятає той клич, який колись піднесли чехи: «свій до свого!». Сей клич провели вони в життя й подужали своїх переможців німців.

Не багато є наших лікарів, інженерів, адвокатів, але й ті без роботи, бо українці звертаються не до своїх, але до чужих, напихаючи чужі кишені українськими грішми, допомагаючи чужинцям панувати над нами!..

Зрозуміймо, що не правительствені утиски, але чужинецька навала загрожує нашому існуванню. Зрозуміймо, що яка б не була виборча система, але коли економічно чужинці пануватимуть над нами, коли кадри їх інтелігенції ми самі годуватимем, то раз у раз вони при всіх виборах і до всіх Дум нас побідять. «Свій до свого» — отсе наш рятунок, коли ми справді хочемо по-біди. Хіба можлива українізація наших політичних осередків, коли наше власне особисте життя не українізоване! Починаймо зі споду. Не жалуймо праці!

Є в Харкові такий голяр: Аврущенком зветься. Зайдіть до його голярні, і ви побачите написи по-московськи та польськи, але даремно шукатимете по-українськи... Се на Вкраїні у Харкові у Аврущенка по-польськи є, а по-українськи нема!! І хочуть, щоб той Аврущенко подав голос за українця, а не за чужинця...

І ще потрібно нам суворо осудити наших «брюховецьких». Знов дейнеки починають галасувати, знов дейнеки намагаються знівечити українство і знов через свою некультурність та дикість, які, на їх думку, рівнозначні з демократизмом.

Брюховецьких треба вилучити з нашого життя, бо затроять вони нас токсинами своєї зради!

І ще одно. Українці повинні пам’ятати, що сучасна нація складається з багатьох шарів громадянства. Коли ми хочемо, щоб українці були нацією в новочасному розумінні слова, ми повинні матинаціональну, патріотичну, ліберальну, маючу буржуазію, яка допоможе цілій українській справі своїми впливами й грішми. Найгірше лихо наше сучасне — се бідність наша: яке б діло не розпочали ми, через бідність нашу, через недостачу «мідяних шагів» гине воно або ледве дихає... Гроші може дати тільки буржуазія, бо простий нарід, дуже бідний, темний і несвідомой, не може зараз постачити потрібних для нашого культурного розвитку засобів... Отже, українізуймо буржуазію. Хай вона служить нам, доки нам се потрібно. І доки панує капіталістичний лад, доки все в руках буржуазії, то хай самий капітал буде в руках української, а не ворожої нам, чужої по духу й по крові буржуазії, яка панує на Вкраїні тепер!

Отже, вбиваймося в сили, організуймося і таким чином вже зараз розпочинаймо готуватись до нових виборів. Для нас нема відпочинку. Ніколи відпочивати тому, чиє життя є загрожене!

На чеськім сокілськім будинку у Празі є напис: «Один за всіх, і всі за одного! Зміцняймось! Зміцняймо руки, служім вітчині! Єдністю вперед. Раз у раз уперед і ніколи назад! Насамперед робити, потім говорити. Коли з нами правда, тоді й побіда». Нехай сі слова світять і нам в боротьбі за нашу будуч-чину! Побіда буде наша, коли дух наш схоче побіди!

Сніп. — 1912. — 7 (20) жовтня.

Передовиця. Харків, 14 (27) жовтня 1912 р.

Солодким болем наповнилося серце вщерть, коли з балканських гір до-лунав до нас гук гармат болгарських, сербських та чорногорських...

Є ще на світі народи, лицарські народи, що саму смерть уважають кращою, ніж рабство! Солодким болем наповняється серце, коли глухою луною долинають до нас укупі отсі три слова: визволення або смерть!

За свободу народів має пролитись море крові! Яке се нещастя, яке се страшне нещастя. Але краще смерть, ніж рабство! Ось поклик і настрій, що робить із рабів вільних, із худоби людей, із звичайних людей героїв, яких імена з пошаною промовляють найдальші людські покоління...

Доки житимуть на світі люди, доти імена борців за свободу, за визволення людей з-під ярма ніколи не будуть забуті. Забудуть усе! із зневагою згадуватимуть імена великих завойовників, але імена борців за визволення, наче зорі, сяятимуть в душах найдальших нащадків. Бо найбільше в світі, наймо-ральніше діло — се виконати заповідь: «душу свою положити за друзі свої»...

Хай сентименталісти плачуть, що кров людська литиметься... Але розважлива людина знає, що життя — се боротьба і тільки сила жити дає право жити... Сей великий закон панує у цілому величезному всесвіті. Слабе, нікчемне гине, а розвивається й пишається тільки дуже та міцне...

П’ять віків назад увійшли в Європу турки, вони силою зруйнували грецьку імперію, захопили Царгород і силою запанували над греками, сербами та болгарами, знівечивши їх самостійність, знехтувавши їхню культуру.

— І там, де колись були могутні царства греків, болгарів та сербів, запанувала блискуча Порта, свіжий, сильний нарід османлісів. Увійшли турки по праву сильного, по праву сильного й панували. Але під попелом згарищ болгарської та сербської культури жевріла іскра: малий відблиск колишньої могутності. Іскра ся розгорялась. В протязі цілих віків, розбиті та зневажні, слов’яни збирали поволі, помалу свою силу, роздмухуючи оту малу іскру колишнього національного життя! І от нині спалахнули поневолені народи полум’ям огняним і, наче той біблейський Самсон, хочуть знищити своїх ворогів, хочуть знов випхати їх геть у Азію, а самим запанувати на своїй предківській землі. Нині пішли вони в боротьбу з кличем: визволення або смерть...

А навколо вже виють шакали та гієни: се великі держави роззявили хижу пащу на Царгород. Вони хочуть скористуватись сією боротьбою народів і, коли обидва ворожі табори знесиліють, увірвати собі здобич!..

Хто правий? Чи турки, чи слов’яни?

Не до речі тут говорити, хто правий! Там, де йде мова про життя народу, про існування нації, там, говорять не про право, але про силу в найвищому, людському значенні того слова... Зовсім праві турки, що, бажаючи мати для себе чудову територію, ввійшли в чужу землю і силою захопили й опанували греків, сербів, болгарів. Але зовсім праві й греки, серби та болгари, коли, відчувши силу, силою ж скинуть осоружне панування чужинців і без жалю викинуть турків з своєї землі.

Турки оголошують, що вони борються «за святі права», але й серби та болгари б’ються теж за «святе діло». «Війна, якої ми бажаємо, — каже ліво-демократичний “Дзвін” болгарський, — не є знищення, але творчість. Вона не є замахом реакції, але подвиг політичного й соціального поступу, вона не діло темних сил, а революція невільників, що скинули кайдани, бунт пригноблених, що стали свідомими своєї сили!» І кожен розуміє, що се є боротьба тих народів за життя... І кожен з тих народів розуміє, що треба вбити ворога, бо інакше вб’є ворог!

І кожен тямить, що між світоглядом пануючої нації і світоглядом поневоленої — бездонна прірва!

Се є боротьба націй — одна з форм боротьби за існування, — така ж сувора та жорстка, як і всяка боротьба за існування. Нема в тій боротьбі змилування, і переможець просто ступає на груди переможеного. Се є боротьба націй. Розпочалась вона багато тисячоліть назад, а в Європі за часів історичних вона виявилася в формі так званого великого переселення народів.

Дужчі народи й племена підбили під себе слабші й опанували їх землю. Але не могли їх знищити. На низинах, по глухих закутках, іноді навіть значними масами зосталися частини підбитих народів.

Позбавлені впливу й значення, від вічним пануванням та насиллям чужинців виявляють вони скрізь, чи то в Англії, чи то в Австрії, чи то в Угор — щині, чи в Росії величезну відпорну силу проти винародовлення, могутній інстинкт життя національного. І де не можуть боротись активно, там роблять пасивний опір чужинцям.

І тепер скрізь по Європі народи-переможці роблять остаточне зусилля знівечити нації підбиті, морально їх убити. Сей процес відбувається в формі боротьби за національну мову. Боротьба за мову — се тільки інша форма боротьби за життя. Пануючі народи видають закони, які роблять їх мову державною, привілейованою, а мови підвладних народів зводять до значення простонародного жаргону: мови наймичок та свинопасів. Пануючі народи вигонять мову підбитих народів з школи, з суду, з адміністрації і навіть з церкви! Багатші та заможніші шари нації підбитої гублять своє значення в суспільстві. Губить значення й гине помалу ціла нація поневолена, але зате стає смертним ворогом пануючого народу. Вона не може голосно кричати, бо їй затикають рота, і от вона по темних закутках та нетрях набирає сили, готується до боротьби, щоб скинути державний лад, що є для неї не пристановищем, але пекельною тюрмою.

І коли поневолена нація має силу або коли, як у сербів, болгарів та греків, вона спирається на сусідні самостійні частини своїх одноплемінників, вона раніш чи пізніш скине панування чужинців, скине огидні кайдани рабства або вмре! Пануючий нарід мусить або остаточно задушити поневолений нарід, або зректися над ним панувати. Іншого виходу нема. Індивідуальність в формі нації хоче жити без перешкоди! Вона має на се право, коли має силу!

Ті держави, де живе одна або декілька націй під пануванням другої нації, призначені до безпощадних свар та боротьби, аж доки поневолені нації ви-народовляться або визволяться...

Се визволення тепер здобувають собі серби та болгари. За ними підуть другі поневолені народи. ХХ вік так або інакше розв’яже питання національне. Дрібні й слабі народи згинуть навіки, і згадки про їх мову та національне існування хіба по граматиках можна буде знайти. Дужчі, енергійніші народи здобудуть собі національну самостійність і щасливо житимуть далі. Європа знов буде свідком страшної, жорстокої, безпощадної боротьби націй. Історія запише на свої сторінки і акти великої мужності та героїзму, і події огидного страхополохства та ренегатства!

Хто переможе? Хто з народів визволиться, а хто згине? Ніхто не зна того.

Чорною пеленою оповита будуччина. Нікому не відоме є майбутнє.

Але стоїмо перед подіями величезної ваги, такої ваги, як і колишнє «переселення народів». Карта Європи зміниться... Народи наштовхнуться один на другий... Але активну ролю гратимуть тільки ті, що готові до неї. Горе тим націям, що байдуже та оспало відносяться до життя. Горе націям-рабам, але ще гірше горе націям з рабською душею! Їх ім’я навік буде викреслене з книги буття.

Але ті, що побідять, що зможуть заснувати самостійні національні держави, ті будуть вільно розвиватись і користуватись усіма національними правами. Вони будуть самими собою скрізь і всюди і не повинні будуть удавати з себе не те, чим вони є... Огидне ренегатство не буде вже поганити людські відносини...

Отже, хай щастить доля сербським, гречеським та болгарським борцям за визволення з турецької неволі!

Сніп. — 1912. — 14 (27) жовтня.

Передовиця. Харків, 21 жовтня (3 листопада) 1912 р.

В один з тих гострих пароксизмів, що ними від часу до часу вибухає стародавня ворожнеча між поляками й українцями в Галичині, саме тоді, коли обидва народи змагалися за те, чий є город Львів: український чи польський — хтось висловив незвичайно дотепний афорізм: «Lwow to miasto ukrainskie, ulicy — polskie, a kamienicy — zydowskie»... (Львів то город український, улиці в йому польські, а будинки — жидівські).

Останні вибори до Думи Державної у Харкові нагадали з особливою виразністю отой афоризм.

Менше має значення, хто заснував город або хто панував у йому, хоч, розуміється, сліди того зостаються, але велике має значення, кому нині належаться багатства, чиї «в городі будинки».

Є се фактом сумним, але правдивим, що в Харкові, у великім городі з трьомастами тисячів населення українці одержали по курії домовласників тільки 54 голоси! Тільки 54 будинки належаться українцям, коли міркувати на підставі відданих за українців голосів...

Се убоге число таке красномовне, що не треба до його ніяких коментарів.

Чи могла ж така дрібна кількість українців сподіватись на побіду, на перемогу над кількома тисячма домовласників інших народностей.

Проти українців виступила спілка общеросів, росіян, поляків та жидів. Чи можна ж було надіятись на побіду? Будинки в Харкові не українцям належаться, а тим часом власне курія домовласників дає втричі більше виборців по закону, ніж інші курії... Боротьба «будинків» скінчилася не на користь українства!

Отже, в сі хмарні часи, коли не можна «творити діла славетні», коли, взагалі, всяка громадська діяльність пильно припиняється, час українцям узятись знов за дрібні, малі, комашині діла, за утворення своєї матеріальної культури, за здобуття осередків безнастанною сумирною працею та великою ощадністю.

Вибори до Думи Державної дали нам декільки лекцій, і ми повинні витягти з них потрібну нам науку.

Насамперед перемогли нас маючі — отже, треба нам самим зробитись маючими. Треба, щоб на слідуючих виборах було наших домовласників не 54, але 1054! Над сим треба працювати. В сім причина нашого успіху чи неуспіху.

Не можна обвинувачувати правительство чи виборчу систему в нашім неуспіху. Нас перемогли противники, які завжди нас побідять, яка б не була виборча система, бо в руках наших противників сила матеріальна й перевага людьми. Доки ми не змінимо координацію реальних сил, доти все будемо в величезній меншості раз у раз.

Далі: не тільки великий, але й дрібний промисел є не в наших руках. Ми завжди хвалилися, що маємо симпатії між дрібнотою, поміж економічно слабими елементами. Остатні вибори й тут принесли розчарування. Наш противник, соціальний демократ, одержав тисячку голосів там, де наш кандидат ледве декілька десятків.

Отже, значить, досі ми дурили себе самі, жили в світі, утвореному нашою фантазією. Життя суворо знехтувало наші ілюзії.

Дрібнота городська є не наша. Через що се? Розуміється, тут впливають і загальні причини; що так шалено пхають наш нарід у безодню винародов-лення. Але є й специфічні причини. Наші противники більше зручні, більше прудкі, і власне вони беруть у свої руки усяку «легшу» працю по городах: крамничка на Полтавщині обов’язково в руках жида, аптека жида або поляка, голярня — знов поляка, рідко росіянина. Кравець, швець є німець, жид, француз, рідше росіянин або «общерос», майже ніколи українець. Навіть славнозвісні українські перекупки на базарі, й ті мусили посунутись, щоб дати місце зайдам.

Таким чином наші противники заповняють своїми силами усі, навіть нижчі галузі праці, не кажучи вже про галузі інтелігентні, як праця лікарів, адвокатів, інженерів, вчителів тощо. На долю українців, як менш здатних до конкуренції, зостаються найнижчі соціальні становища: прачок, швачок, покоївок, сторожів і т. д. А сі професії виборчого голосу не мають.

Либонь, тільки одна ще з наших чарівних ілюзій нас не одурила — се наша віра, що «на селі» ми маємо рішучу перевагу.

Але життя йде вперед, і хто знає, чим дихатиме «завтра» «вчорашнє» село! Крім того, на селі ми не робили ще виборчих дослідів й не знаємо, які наслідки були б з них...

Отже, щоб мати успіх на виборах, треба мати голоси, себто людей!

Треба мати своїх кравців, шевців, голярів, крамарів, одно слово, усіх тих, що в складній машині життя крутять ті чи інші коліщата!

Адже се є трюїзмом у всіх культурних народів, що ніяка праця не ганьбить людину, але поміж нами є поганий забобон, наче є «благородні» праці й праці «неблагородні». Наша молодь пхається з усієї сили до канцелярій, щоб ціле життя сидіти, зігнувши спину, але зневажає таку працю, як торгівля або дрібний промисел, рукомество чи майстерство! Се є велика хиба, дуже шкідлива для повноти розвиту суспільства, бо порожні місця захоплюють наші противники, і ми самі власноручно віддаємо їм в руки ті впливи, що потрібні нам самим.

Отже, не тільки виробляймо інтелігенцію вищих щаблів, але звернімо увагу на дрібний промисел та рукомество. З того часу, як виборчий принцип спирається на кількість, а не на якість голосів, з того часу тільки «число людей», «поважне число» має значення. Меншість, фізична меншість раз у раз буде побита, хоч би інтелектуально вона стояла й дуже високо.

Тож коли не хочемо бути меншістю, подбаймо, щоб ми були більшістю.

Без праці, без пильної, безнастанної, комашиної праці нема успіху.

Нація, в новочасному значенні слова, складається з багатьох соціальних шарів, і коли в якогось народу нема одного або декількох шарів, він є не нація, але етнографічна маса.

Отже, готуймось до майбутніх виборів. Тиха, пильна, розумна, безнастанна праця — се наша побіда.

Сніп. — 1912. — 21 жовтня (3 листопада).

Передовиця. Харків, 30 грудня (12 січня 1913 р.) 1912 р.

Наспівають події величезної ваги. Про се свідчать і міліони війська, що утримують під рушницею великі держави, і ті похапливі приготування, що йдуть скрізь по Європі, і той особливий настрій, що запанував у свідомих, активних націй. Сей настрій виявився і в тій частині нашого народу, що є під пануванням Австрії. Орієнтуючись в сучасному міжнародному становищі, обмірковуючи крізь призму національних інтересів свою ролю й місце в

майбутніх конфліктах, австрійські українці висловили свою позицію, лояльну до Австрії. Сей вислів викликав крики гніву й обурення в московській пресі, яка недвозначно каже, що моральний обов’язок австрійських українців зрадити Австрію. Висловлене австрійськими українцями лояльне становище московська преса кваліфікує як зраду слов’янству. Далі ся преса досить прозорими натяками переносить своє обвинувачення й на російських українців і підозрює все українство в якійсь зраді, а се знов є вихідною точкою й оправданням нових репресій проти українства, які дарує нам сумна дійсність і загрожує ще сумніша будуччина. Про се в нас голосно не говорять з ляку перед тим, що в кожнім слові хтось добачить злочин. Через те удають, наче нічого не чують і не знають. Тим часом се велика шкода, бо хто мовчить, той начебто згоджується. Через те й утворюється певність в московськім народі, що мовчазне українство ховає якісь «страшні заміри», що треба з тими замірами боротись і що правительство розумно робить, видаючи репресії проти сього ворога Росії, проти сього «народного й державного лиха», як каже Струве. Через те навіть приятелі, як проф. Погодін, вже хитаються й вимагають від українців «слова й діла». А тим часом нема більшої помилки, як приписувати українському народові як цілій нації те чи інше «фільство». Се дійсно велика помилка — дивитись на український народ не як на щось самодовліюче, але тільки як на якийсь додаток до когось або до чогось.

З цієї помилки й виходить, що в Австрії українців обвинувачують в москвофільстві й на цій підставі позбавляють їх прав, віддають в рабство полякам і взагалі понижують, а в Росії, навпаки, українців обвинувачують в австро-фільстві і на цій підставі будують відносини й кари. Сі два обвинувачення обопільно протилежні й знищують одно друге. Силою історичних обставин українці поділені між двома державами, але в обох державах вони по своїй натурі суть елементом зовсім лояльним і сумирним, в обох державах українці числяться з фактами дійсності. Коли австрійські українці голосно висловили свій австрійський лоялізм, то, певне, російські українці ще голосніше висловили б свій російський лоялізм, коли б умови життя се дозволили і коли б правительство схотіло почути від української нації її голос. Російські українці були б вдоволені, коли б вони щиро з цілого серця могли висловити відносно Росії те саме, що висловили відносно Австрії українці австрійські. Се ми кажемо з повною свідомістю наших слів. Ми глибоко певні, що хай тільки крига зневаги та недовір’я зникне у відносинах до українців, хай тільки правительство ласкаво й прихильно віднесеться до українства, щоб воно могло жити й вільно розвиватись, хай хоч малий промінчик сонячного сяйва блисне в українській темряві, хай тільки правительство на те призволить, як з грудей цілого українського народу в Росії почує воно вислови лояльності до спільної Вітчини. І в Новім році найсердечні побажання висловлюємо: хай буде так, хай се здійсниться!

Сніп. — 1912. — 30 грудня (12 січня 1913 р.).

Від редакції

Не з власної волі припиняємо ми видання «Снопа»: обставини змушують нас! Усім відомі вони. Тільки формою відрізняються вони від від тих, що про них багато віків перед нами дума народна зложена:

... що одно безвіддя, а друге без хліб’я, третє безголов’я.

Бідність матеріальна нашого громадянства важить в сій справі не менше, як і його моральні хиби.

«Сніп» умирає, смертельно ранений байдужістю нашого громадянства, а не дошкулянням з боку ворогів. Не кари та штрафи, що рясно сипались на нас, але байдужість нашого суспільства є причиною смерті «Снопа».

Кажемо се не на те, аби нарікати даремно, але на те, щоб сю причину констатувати.

Віримо, що надійдуть інші часи, що зникне огидна байдужість у нашім народі і що «Сніп» як представник певного світогляду ще буде потрібний нашому громадянству. Трохи зарані з’явився «Сніп», ще не готове суспільство українське ідеї, які плекав «Сніп», прийняти й здійснити. Але віримо, що ті ідеї незабаром з стану зародкового перейдуть у стан розвитку: тоді знов воскресне «Сніп». А нині ми висловлюємо найщиріше побажання, щоб постать «Снопа» чимшвидше була зайнята дужими силами нашого громадянства і щоб український народ ніколи не мав прикрої нагоди жалувати за «Снопом». Ave, український народе, moriturus «Сніп» te salutat.

Сніп. — 1912. — 30 грудня (12 січня 1913 р.).

Українська платформа^[341]

Поміж українцями перед 1905 роком дуже поширені сентиментальні думки, ніби до української нації неприхильно ставиться російське правительство, видаючи раз по раз репресії, сама ж нація московська аж умліває з жалощів та болю, дивлячись на страждання братнього українського народу, та тільки й жде хвилини, коли матиме право скинути гніт з українців і повернути їм національні права.

Коли дійсність по 1905 році знехтувала сю ілюзію, сентименталісти вигадали нову форму для неї: на їх думку, народи російський та польський цілком не знають, не догадуються і навіть не підозрівають, що український народ страждає, що він поневолений, що його визискують, що на йому лежить гніт. Отже, досить повідомити поляків та росіян про сей тяжкий стан українців, щоб і поляки, і росіяни наввипередки почали улегшати долю українського народу.

Оці наївні думки наробили шкоди розвиткові української свідомості геть більше, ніж усі заборони правительства. Історія останніх років життя російської Державної думи, в якій висловлюються впливові круги російської нації, дуже розчарувала сентименталістів, бо вони — хоч як пильно заплющують очі — мусили побачити, що всі без винятку російські партії розв’язують важні для України питання не так, як се корисно Україні, але так, як се корисно їм, тим чи іншим російським партіям з їх партійного погляду на інтерес московського народу. Національно-політичні ідеали українців зовсім не цікаві сим партіям і не приймаються ними на увагу навіть там, де йде власне про Україну.

Наприклад, в справі вилучення Холмщини кадети і взагалі ліберали російські зайняли позицію, прихильну до того, щоб Холмщина зробилася польською землею, а консерватори та реакціонери російські взяли позицію, прихильну до того, щоб Холмщина зробилася московською землею. Але цілому російському громадянству цілком байдуже, що український народ Холм — щини не хоче бути з’їдений ані поляками, ані москалями, але хоче здобути права й законні гарантії, щоб жити вільно й розвиватись самостійно без польського чи московського впливу.

І поляки, й росіяни дивляться на український народ тільки як на погній, як на матеріал, з якого і перші, і другі можуть черпати для себе поживу матеріальну й духовну, бо до них плинуть і гроші, і таланти української нації, чим збільшуються польські та московські національні скарби. Коли ж се так, то було б більше як наївно думати, що поляки чи москалі дадуть пільгу українцям, що вони самі зречуться історією їм наданого фактичного користування силами українського народу або що вони спільними силами видадуть корисні для України закони. Ні! Діло не в самому тільки правительстві, але й у національних інтересах наших сусідів москалів та поляків, а сі інтереси в даний історичний момент протилежні інтересам нашого народу, бо Україна зробилася територією, звідки росіяни та поляки черпають багатства для зміцнення свого національного розвитку і звідки нас, українців, вони випихають, захоплюючи впливи економічні, політичні та культурні в свої руки, видираючи їх з наших рук. І робити їм се тим легше, бо відпорна сила нашої нації протягом 250-літнього лихоліття підупала до мінімуму.

Отже, мабуть, кожному видно, що обороняти інтереси українського народу не можуть ані поляки, ані москалі, а змогли б се зробити тільки самі українці. Коли ж так, то Україна повинна мати в Думі своїх послів, значить, українці повинні обрати українців, а не чужих, як досі робили. Не треба забувати, що чужинці користуються на Вкраїні більшими впливами, ніж самі українці. І ми, українці, мусимо з України післати іменно українців, бо не-українців з України пішлють і без нас. Більше того — ми мусимо боротись проти того, щоб з України обрано було не-українців, бо се робить нам кривду, бо се шкодить нашим інтересам, бо се понижує нас. Обрання не-українців за представників української нації — се ж очевидне убожество її національно-політичної думки й організації.

У рабів є тільки одно право: оборонятись проти напасників. Се святе право рівняє раба з вільною людиною. Але коли й се право занедбується рабом, коли він свою оборону віддав у руки свою напасника, тоді годі уважати раба за живу людину, тоді над ним треба заспівати «со святими упокой».

Закон — навіть закон! — надав нам право обрати собі представників. Смішно, недостойно й ганебно, коли ми самі не вжиємо свого права для себе, але зловимось на гачок російських лібералів та віддамо наші голоси на їхніх кандидатів.

Солодко співали нам при останніх виборах російські ліберали, запевняючи, що українську справу оборонятимуть як свою власну, аби лиш ми віддали свої голоси на їхніх кандидатів. Ціла Україна (окрім Харкова) віддала свої голоси росіянам. І що з того вийшло? Вийшло те, що кадет Родічев виступив з ось якою обороною прав українців на рідну школу:

«Дайте їм (українцям) рідну школу, нехай вони самі побачать, якої нісенітниці домагаються».

Чи найгірший ворог зміг би сказати щось більше ганебне про українські домагання? А се ж так казав лідер партії і казав у Державній думі! Тут вже нічого говорити про вибрики в «Русской мысли» кадета Петра Струве та йому подібних! А ми віддали свої голоси власне кадетам. Через те у третій Думі й не знайшлося українців, щоби змити пляму, яку наложив отой кадет на честь цілої нашої нації. Але ж хоч тепер мусимо ми стерти сю пляму. Се повинні зробити наші посли в четвертій Думі.

Отже, оберім українців, тих українців, які обстоюватимуть всі домагання.

Щоб по всіх школах, від нижчих до найвищих, скрізь, де вчаться діти української національності, навчання було українською мовою. Се найперше, найважніше наше домагання, бо народ без рідної школи — се народ без будуччини. Можна ще ждати з реформами політичними та соціальними, але не можна довше дожидати школи. Школа потрібна нам зараз. Без школи нація мре й дичіє. Се через брак школи український народ такий некультурний, такий розбитий, слабий та нікчемний. Се через брак школи гине геній українського народу! Нема школи, нема й освіти на Вкраїні. Нема освіти, нема й людей, а є тільки живі етнографічні істоти. Через таку велику вагу школи й забороняють українську школу, бо так найлегше обернути внівець українську націю.

Щоб у Києві була заснована на державний кошт українська Академія наук. В нові часи наука стала дужчою за шаблі та рушниці. Сю величезну силу — науку треба націоналізувати, щоб українська нація могла її собі використати. Університет і Академія — се огнища й скарбниці наукові. Без української Академії наук усі вчені українці розлазяться по чужинах, замість того, щоби працювати на свій народ.

Щоб початкова освіта була загальна й обов’язкова для всіх хлопців і дівчат однаково. Не повинно бути неграмотних людей, бо неграмотний — се дикун.

Щоб свободи громадянські та національні були забезпечені законом. Се ж умови людського громадського життя, без сього не можливий громадський розвиток.

Щоб українська мова була на Вкраїні рівноправна з мовою російською і щоб ся рівноправність була забезпечена законом. Нехай українець має змогу вільно користуватись своєю мовою у суді, церкві та адміністративних закладах.

Щоб робітницька праця була охоронена законом, щоб заведено було 8-годинний робочий день, щоб були дозволені стоваришення, щоб робоча сила була страхована про старість та про інвалідність.

Щоб налоги були зменшені.

Щоб фінансова та економічна політика російського правительства не була, як досі, направлена на знівечення та знехтування продуктивних сил України, на використування України в інтересах центру.

Щоб українська церква була автокефальна, як то установлено Переяславським договором з року 1654.

Обрані українським народом посли повинні поробити заходи, щоб земські самоуправи на Вкраїні були зреформовані в тім напрямі, аби найбільшу вагу по земствах мали народні українські елементи, щоб земські самоуправи були справді самоуправами українського народу. Посли наші повинні дбати про видання закону, який би об’єднав усі земства на Вкраїні в одну самоуправу народу українського в межах залюдненої українцями території.

Обрані нами посли обов’язані всі вступити до спільного Українського клубу парламентарного, бо той, хто не вступить до клубу, розхитує національну солідарність, ослаблює силу клубу, бо і правительство, і партії числяться тільки з чимсь значним. Український народ не може обрати на послів тих, хто не схоче вступити до спільного національного клубу.

При виборах до четвертої Думи Державної українці повинні облишити свої сварки, і всі, як партійні, так і позапартійні, повинні віддати свої голоси на спільних кандидатів, ухвалених місцевим українським громадянством. Подавання голосів не за українців треба уважати зрадою, а подавання голосів за неухвалених українців — злочином, бо річ іде про переведення українського кандидата проти кандидатів чужих націй, і кожен голос може мати вагу для успіху національної справи.

Українці можуть в кожній окремій виборчій місцевості вступити в технічні блоки з ліберальними партіями чи групами інших націй, але при обов’ яз-ковій, конечній умові, щоб до списку кандидатів були вписані й українські кандидати в такій скількості, яка відповідає місцевим комбінаціям. Українці не можуть ніяким чином віддавати свої голоси на такий список, де нема ні одного українця. Там, де по закону з певної округи може бути обраний тільки один кандидат, українці повинні обов’ язково виставити такого кандидата-українця.

В тій виборчій окрузі на Вкраїні, де тільки один українець, він повинен подати голос за себе як кандидата українського.

Вибори до четвертої Думи повинні відбутись на Вкраїні не під прапором ліберальної російщини, як досі було, а під прапором поступового українства. Українці повинні пізнати свої сили й вивести себе з байдужості та оспа-лості.

Сніп. — 1912. — 27 травня (7 червня).

Про українські виборчі платформи

У «Раді» № 129 видрукувана досить «зачіпна» статейка, підписана Виборцем.

На мою думку, трошки дивні претензії пана Виборця на адресу платформи, видрукуваної в «Снопі». Хоч ті претензії й підбиті загальниками на тему про солодкість громадської єдності, про шкідливість роздроблення сил і т.д., але сіють вони суперечки й можуть викликати розбрат.

Коли, справді, домагання обох платформ, як признає д. Виборець, в українській справі майже однакові, то й дяка Господові, то й нема чого хвилюватись і вживати на адресу платформи, видрукуваної в «Снопі», таких висловів, як «мішанина..., без всякої провідної думки» або з виглядом Колумба повчати (досить сумнівно) про різниці між платформою і програмою. Будьмо спокійніші!

Д. Виборець каже, що він віддає цілковиту перевагу політичному розумінню поступовців тієї платформи, що видрукувана в «Ръчи», і т. д. Гаразд! Ніхто не перечить смакові Виборця, бо приказка каже: «Кому попадя, кому попова дочка, а кому наймичка!» От я, напр., віддаю цілковиту перевагу політичному розумінню поступовців тієї платформи, що видрукувана в «Снопі»...

Дяка Богові, є з чого вибирати!

Коли я й узявся за перо, то це, власне, через несправедливе твердження, начебто видрукувана в «Снопі» платформа з українського погляду далеко нижча своєю вартістю од платформи, видрукуваної в «Раді».

Щоб таке говорити не на вітер, треба б було попереду д. Виборцеві з’ясувати нам, який зміст вкладає він у слова «український погляд»?.. Адже й той українець, що виправляв Шевченкову «Марію», теж керувався «українським поглядом», а проте цей погляд його не був прийнятий.

Отже, мені здається, що поки д. Виборець вкладає в свої слова якийсь не відомий нам зміст, поти говорити, яка платформа з українського погляду є краща чи гірша, — буде беззмістовною балаканиною. Коли ж д. Виборець гаразд вияснить значення слів «український погляд», тоді, я певен, він змінить свій погляд і своє твердження...

Але на два закиди д. Виборця треба вже сьогодні відповісти. Він запевняє, що питання про самоуправу не вміщено в любу йому платформу не через те, що автори платформи сього домагання не поділяють, а через те, що вони мають «ясне розуміння, що програма і платформа — дві різні речі».

Це дуже приємна звістка, хоч і подана в трохи чудній формі... Цікаво тільки, чи автори платформи з «Ръчи» уповноважили д. Виборця робити такі признання й заяви? А проте се цілком однаково, через що платформа з «Ръчи» про се мовчить. Важно, що вона мовчить, а платформа з «Снопа» се говорить. Коли всякі російські поступові й непоступові партії мовчать про задоволення українських домаганнів, то вони теж мають усякі серйозні мотиви. Іноді навіть росіяни устами окремих партійних робітників теж пояснюють таку мовчанку відомим слівцем: «не на часі», себто зовсім так, як і Виборець.

Може, душа авторів платформи переповнена чудовими думками, але поки ті думки не висловлені, чи не зайве про се говорити хоч би й д. Виборцеві? Особливо, коли ані він, ані автори платформи, як він запевняє, сього домагання в дійсності не відкидають. Д-ві Виборцеві не подобається, що в платформу заведено домагання про автокефалію Церкви нашої.

Я особисто, навпаки, добачаю в тім, уживаючи вислову д. Виборця, «ясне розуміння» ваги Церкви при обставинах «сучасної хвилі», знов кажучи словами Виборця.

Пан Виборець певно знає, яку ролю відіграла, відіграє й відіграватиме національна Церква в Галичині. Пан Виборець, певно, розуміє, яку демора-лізаторську ролю, взагалі кажучи, відіграє чужа Церква. Отже, пан Виборець, певне, зрозуміє, через що ся справа є «на часі». Та й до того справа з автокефалією зовсім не є питання релігійне, як, здається, закидає д. Виборець, але політичне. Отже, в зв’язку з попереднім домаганням се зовсім не є чимсь висмикнутим з Переяславської умови, як чемненько жартує пан Виборець, але є випливом суцільного світогляду.

Д-ві Виборцеві дуже до вподоби, що надрукована в «Раді» платформа висловлена «в загальній формі». Не огуджую тую платформу, але власне в тім добачаю її хибу. «Загальники» вже всім давно набридли, а в платформі їм найменше повинно давати місця.

В кінці мушу виправити один закид д. Виборця хронологічного характеру. Платформа, передрукована в «Снопі», була видрукувана окремою листівкою ще торік і вже восени 1911 року ширилася між українським громадянством. Отже, закид, начебто платформа, видрукувана в «Снопі», є, власне, «погіршене» видання друкованої в «Ръчи», може бути вжитий з більшим правом навпаки, коли так сердито дивитись на речі, як се робить д. Виборець.

Пан Виборець питає: «Чи не захована різниця, і різниця значна, десь в іншому місці, а не в окремих українських пунктах виборчої платформи?».

Певне, що різниця є, може, й значна, але та різниця, як справедливо каже д. Виборець, не доторкається українських пунктів, отже, чи слід тепер змагатися про ті інші пункти, які сю різницю роблять?

Чи це вимагає національний такт і інтерес сі інші пункти обміркувати (в лагіднім тоні!) вже по виборах, а нині скупчити свої національні сили до акції на спільних українських пунктах?

Нині треба шукати те, що всіх нас, українців, єднає, а не копирсати те, що нас роз’єднує. І з цього погляду виступ д. Виборця ледве чи хтось визнає вдатним, бо він, власне, викликає на суперечки «сектярів», про шкоду чого так гаряче пише сам же д. Виборець.

Добродію Виборець! Спинімо суперечки до кінця виборів. А тоді ваш виклик буде прийнятий.

ІІ

Перша замітка була вже віддана до друку, коли оце з’явилася друга частина статті д. Виборця (у «Раді» № 133). Шкода, що вона так довго не була видрукувана...

Коли перша частина робила трохи дивне враження на мене, то ся друга, навпаки, мене розвеселила. З першої частини я ніяк не міг пізнати «фізіономії» Виборця, а тепер бачу, що се ж наш давній знайомий пан «общероссь». Правда, він значно змінився, не тільки вже говорить, але й пише по-українськи, але головна його прикмета лишилася. Правда, він тепер обачніший і не говорить уже про «загально-русскіе» інтереси й завдання, але підмінює це терміном «загальнодержавних справ».

Але се тільки слова наче нові, зміст же той самий.

Правда, старий знайомий ужив ще одного терміна — «державна самосвідомість нашого народу». Але я охоче видам нагороду тому, хто витолкує мені, про яку «державну самосвідомість» — російську чи українську — говорить старий знайомий і взагалі, що він хотів сим сказати?

Як і колись, старий знайомий обвинувачує за «вузькість», як і колись, гнівається на те, що «група» не хоче «передовірити оборону вкраїнських домагань у Думі кандидатам поступовців з інших націй». Яке се все старе й нудне! І який живучий отой тип «общеросса»!

Що можемо ми йому відповісти, крім того, що вже відповіли раз назавжди всім «общероссамь».

Колись вони вимагали спільної мови й «спільної культури», коли ж побачили, що в сім напрямі справа їх програна, то вчепились за політичний «обще-руссизм». Бажаю колишнього успіху!!!

Власне, на цім би й кінець, коли б у статті д. Виборця не було поганих обвинувачень на адресу платформи, передрукованої в «Снопі».

Перше обвинувачення, начебто «група» «легковажить спільні, загальнодержавні справи», звучить так, наче голос «Нового времени» про сепаратизм. Бачте-бо, пане Виборець, коли Ви клопочетесь коло архітектури Держави Російської, «група» скромно турбується архітектурою України.

Коли Виборець і його однодумці думають, що поліпшенням фасаду величезного будинку вони прикрасять і флігель, то «група» думає, що флігель має свій власний фасад і що найпростіше та найкорисніше узятись до праці коло поліпшення фасаду флігеля безпосередньо самим, а не «передовіряти се чужим будівничим». Розумному досить.

Друге обвинувачення, начебто «група» не озвалася на сучасне становище держави, на дошкульні всім народам і краям хиби її устрою. Се обвинувачення непевне, бо платформа виразно каже про забезпечення законом свобод громадянських та національних, про робітницьке питання, про налогову систему. Чого ще треба Виборцеві? Щоб ми сказали про потребу скасування виїмкових станів, особистих, маєткових, релігійних, національних обмежень? Але, добродію, в об’єм понять про свободи громадянські та національні входять усі ті домагання, які ви перелічили і яких багато ще не перелічили, бо чим конкретніше іменувати домагання, тим дужче звужувати об’єм!

Крім того, добродію, не «група», але Ви стоїте далеко від життя і не розумієте, що Дума Державна все єсть «русскою» законодатною інституцією, а не інституцією націй, які входять в склад Російської Держави. Поки се так, поти треба з цим лічитися і свої домагання адресувати до представників російського народу, а не народів Росії.

Може, з представниками українського народу представники російського народу й схочуть балакати, може, навіть і задовольнять деякі важніші домагання, але, очевидно, тільки тоді, коли українці говоритимуть від свого народу, але не від імені остяків, тунгусів і др[угих] народів, які українців не уповноважують за себе говорити, а коли б і уповноважили, то росіяни такого уповноваження не визнають. Життя є життя; через те не треба бути донкіхотом. Зрозумійте, що коли російська Дума дала деякі права на рідну школу остякам, татарам і іншим інородцям, а українцям не дала, то ні татари, ні остяки й не подумали побиватись над недолею України. Вони просто скористуються своїми правами, бо так велить здоровий національний егоїзм. Старий же знайомий вже віддавна страждає на той поганий альтруїзм, про який ще Шевченко у своєму «посланії» написав гіркі й гнівні слова...

Третє обвинувачення, начебто «група» нехтує національні права й потреби інших націй на Україні і в державі.

Се обвинувачення попросту безсоромна неправда, якої не можна вибачити навіть передвиборчими викрутасами. Коли в свою платформу «група» виразно завела домагання, щоб «свободи національні» були забезпечені, то хіба ж се, пане Виборцю, значить, що «група» нехтує національні права інших націй? Як назвати Ваш вчинок? Назвіть його самі.

Хотів би я вже раз знати, яким чином нехтуємо ми, українці, національні права й потреби інших націй на Вкраїні й у державі цілій? Ми — принижені, потоптані всіма? Чи тямите Ви, пане Виборцю, що говорите?

Останнє обвинувачення се те, що «група» уважає неможливим віддавати українські мандати в руки чужинців.

Се обвинувачення, на мою думку, є найбільшою похвалою для «групи». Шкода, що поступовці а 1а Виборець не розуміють, яке лихо своєму народові чинять вони тим, що «передовіряють» представництво членам чужих націй! Але поки Виборець і йому подібні не зрозуміють, що українець у Галичині не може й не повинен віддати свого голосу полякові, хоч би й найкращому, поки Виборець і йому подібні не зрозуміють, що існує боротьба не тільки поміж шарами одної нації, але й між цілими націями як колективними одиницями, поки Виборець і йому подібні не зрозуміють, що національні інтереси в важних хвилях об’єднують усі шари, усі класи певної нації, поки д. Виборець не зрозуміє, що життя є боротьба в усякому значенні того слова, поти шкода з ним на сю тему говорити. Ти йому про українські інтереси, а він тобі про консолідацію всіх поступових сил держави! Хотів би я знати, чи поступові групи якої-небудь нації вже дали згоду йти з українськими поступовцями вкупі на основі рівноправності? Знаючи українські відносини, без помилки скажу, що з ніякою недержавною нацією поступовці навіть не перемовляли. Річ іде про те, що російські кадети хочуть українських голосів, а вкраїнці «премудро та велично» їм дають...

Але неправдою є, начебто «група» не дозволяє ніяких блоків з чужинцями. «Група» виразно дозволяє технічні блоки з партіями чи групами інших націй. Але тільки технічні, на підставі: «я тобі дам, а ти мені». Розуміється, група відкидає «передовір’я», себто подарунки росіянам на Вкраїні, пам’ятаючи наслідки виборів до Третьої Думи, а також і те, що вибори відбуваються не в Китаї, але на Вкраїні, на території українського народу.

Читач завважив, що я рішуче обминаю критикувати платформу, видрукувану в «Ръчи». Роблю се не через те, що та платформа здається мені відповідною. Ні, я поділяю домагання платформи з «Снопа». Не критикую я через те, що вважаю сю хвилю невідповідною. Я швидше подам свійголос за українця, який поділяє платформу з «Ръчи», аніж за чужих людей. І я думаю, що полеміка між обома платформами нині вийшла б на шкоду українській справі, бо стулити українців докупи дуже важко, а пересварити та розіпхати, гей, як легко! І для таких, як пан Виборець, і для таких, як я, в обох платформах є дуже важні спільні українські пункти. Пошукаймо ж тепер тільки людей з обох груп, щоб за сі українські пункти вміли постояти з таким пожертвуванням, як наші австрійські брати чи націонал-демократичного, чи радикального сторонництва. Будуймо нині, а не руйнуймо. Та не докоряймо один другому фанатизмом...

Другий Виборець Сніп. — 1912. — 15 червня.

Листи з Галичини не на Галицькі Теми

І

Досить часто доводиться в «правій» російській пресі зустрічати згадки, що до виборів готовляться й українці. Стежачи пильно за передвиборчою хронікою в «Раді» і в деяких поступових російських часописях, ніде, навіть між рядками, не можна вичитати, щоб українці щось робили перед виборами, і я вкінці набрав переконання, що права преса неправду пише, пише про те, що повинно б бути, але чого в дійсності нема.

Так, глибоко переконаний, що наші люди на Україні, як і подобає українським патріотам, сидять собі на печі і думають, що до Думи українці якось-таки проскочать, може, якимсь чудом, що в четвертій Думі буде хоч один свідомий українець, напоказ.

Сього мого переконання не годні захитати й оголошення двох українських платформ, і полеміка з приводу одної платформи, й дві згадки в «Раді» про українську кандидатуру з Києва. Не говорять нічого про передвиборчу роботу українців й дошкулювання одеського дописувача «Ради» бувшому одеському депутатові «тоже малоросові» Нікольському, ні виборчі права населення, ні, вкінці, одна-єдина брошура про вибори до Думи Державної, яка, певно, лежить на лавках книгарні і буде ширитись в народі, як минуть вибори.

Я добре знаю, що жодній українській групі суспільній нема волі виступати одверто в публічнім житті, нема волі одверто провадити виборчу кампанію. Нема волі... Але й в неволі находять люди способи боротьби...

Ніякий «догляд» не годен обняти сусідського життя, паспортна система і поліцейські рогачки не годні спинить рух людності з сіл до міст, з міст до сіл, з міста до міста і від села до села.

Блюстителі «порядку і спокойствія» не годні знати, що люди між собою говорять в їх повседневних відносинах, не годні заборонити їм заводити знайомства в громадських цілях і в «кустарний» спосіб займатись громадськими справами, коли обставини не позволяють на організовані форми суспільного життя. Доносителі по найму і по призванню не матимуть навіть про що доносити, хоч би їх так було багато, що де двох зійдеться, там і підслухач з’являється третім, бо ж люди мають говорити не про «озброєне повстання» і «демократичну республіку», і не про «відірвання України від Росії та прилучення до Австрії», а про легальне виконання горожанських прав, про те, щоб в легально існуючу законодатну інституцію послати таких послів, які відповідають їх бажанням, а не бажанням засадничих ворогів тієї інституції, послати таких людей, котрі розуміли б потреби українського населення й уміли їх в відповідний спосіб боронити.

Перешкод для ведення виборчої агітації дуже багато, але ще більше є можливостей їх оминути, побороти, треба тільки хотіння й праці, треба активності.

А ми, українці, серед численних хиб і пороків, одержаних у спадок від своїх батьків, найбільшу хибу, найбільший порок маємо і ніяк його не позбудемось, страшну, кари гідну національну пасивність і безділля, безділля лише для себе, бо для других багато часом робимо. В своїх же справах все надіємось на «а може», хоч би те «може» щодня нас до розпуки приводило. Та добре, коли хтось хоч надію має. Більше всього люди наші сидять по своїх норах без надій, лише з мріями, бо надіятись можна на щось, як на результат чогось, надіятись можна на посунення національної справи наперед тоді, коли для цього попрацювати, вложити в це діло працю. А мрія... це така невинна річ, не вимагає ані праці, не потягає небезпеки навіть і не дає ніяких результатів, крім спокою і — іноді патріотичного плану.

В мріях ми часто навіть далеко заходимо, але з своїми дітьми говоримо «по-панському», сусідів не зважуємось заставляти слухати «мужичої мови», цілі літа можемо сидіти на селі і жодному селянинові книжки української не дати, хоч би се була — «Від чого вмерла Мелася». І не тому, що за ці «злочини» власть здумала би вести до криміналу, а просто тому, що ми є пасивними людьми під зглядом національним.

Нам, хто тільки не захоче, той не накине своєї «віри», тільки ми ніколи й нікому своєї, часто навіть власним дітям. Це не є згущання красок, ⁹/іо «свідомих» українців в Росії мусять про себе сказати, що то правда. Далеко ліпше під цим зглядом в Галичині, але й тут водяться ще такі «патріоти» і «діячі».

Ота пасивність національна, коли ми перейдемо від приватного родинного і сусідського життя до життя громадського, дійсно загальна на російській Україні. Російські українці боролися і будуть боротися за все, тільки не за те, чого їм найбільше треба. Працюють вони багато для народної просвіти, тільки тою своєю роботою вкидають нарід в пащу денаціоналізації, а не подбають навіть невинної книжки просунути в шкільні бібліотеки. Є вони великими прихильниками земства і ідеї самоврядування, але про самоврядування України говорять тільки в святочні дні, і то так, щоб люди не почули, бо ... якось ніяково, «несвоевременно». Великі вони прихильники представницького устрою державного, але на виборах голосують за різних поступовців, лібералів, соціалістів, тільки не українців, і самі як національність з того устрою не користають.

Мало ще виплекали внутрішньої сили національної, показником якої є національна активність і з якої виростає сила національна в політиці і громадському житті. І мені здається, що не проявлять російські українці національної активності і в таку важну хвилю, як вибори до Думи, ніщо на це принаймні не показує. Переконався б я в противнім, коли б прочитав по часописях, що студентів і інших інтелігентів українських виставляє з села поліція за передвиборчі розмови з виборцями, а урядники відбирають від селян українські книжки про вибори до Думи і списують про це протоколи. Але ж сього нема. Через те й не бачу ніякої діяльності.

Сніп. — 1912. — 9 (22) вересня.

Галерея сучасних діячів наших

Архієпископ Парфеній

Далеко від рідного краю живе людина, яка придбала великі симпатії на Вкраїні. Се Архієпископ Тульський та Білевський — Парфеній. З цим шановним іменем з’язана велика справа видання Св. Синодом Українського Євангелія. Любові до свого народу, глибокій ученості та енергії сього архіпастиря зобов’язана російська Україна, що має нині Євангеліє.

Архієпископ народився р[оку] Б[ожого] 1858 — у селі Плішивці Гадяць-кого повіту на Полтавщині. Виховувався в Полтавській семінарії та Київській духовній академії. З 1884 до 1894 р. був помічником «смотрителя» Переяславської духовної школи, а потім ректором Вифанської, а згодом Московської семінарії. Вікарним єпископом був у Москві, а з 1904 року єпископом на Поділлі.

Недовгі, бо тільки до 1908 р., але прегарні часи перебування єпископа на Поділлі благословляють ще й досі подоляни. Там власне єпископ зумів додержати слів Христових: «Божіє — Богові, а кесареве — кесареві» і погодив інтереси церкви, держави і нації української, віддаючи «кожному своє». При ньому й завдяки йому на Поділлі розпочалися дійсні заходи коло народної освіти в справжньому значенні сього слова. Але, на превеликий жаль, єпископ був переведений до Тули. Та й живучи далеко від рідного краю, віддав він свої сили праці на користь того люду, якого сином є. Там докінчив він редакцію перекладу Євангелія. За сю працю нагороджено його архієпископською патерицею. Гаряче бажаємо, щоб Архіпастир мерщій вернувся до коханого краю, який жде його як одного з своїх кращих синів.

Сніп. — 1912. — 8 (21) січня.

Композитор Микола Лисенко

«Наша пісня, наша дума не вмре, не загине — от де, люде, наша слава, слава України» — се сказав Тарас Шевченко. Так, справді, наша пісня, наша дума — у всій своїй чудовій пренепорочній предківській красі — не вмерла, не загинула, і се зробив Микола Лисенко. Нині ми ще не маємо змоги як слід оцінити значення Миколи Лисенка для історії нашого відродження національного.

Але се вже можемо сьогодні сказати: пісня поета й музика композитора були тією зцілющою та живущою водою, які пошматовану, змертвілу душу нації нашої до життя покликали. Двох чародіїв надіслала нам доля: один з них Лисенко. Звуками то ніжними, то суворими, то повними жалю та смутку, то перейнятими енергією та надією — будив Боян наш в душах українців найкраще почуття в світі — любов до свого народу. Він брав наспіви далеких предків наших і, розвинувши та перетворивши їх у горні душі своєї, повної любові, віддавав знов своєму народові у блискучій, чарівній оновленій формі.

Лисенко побачив світ на Полтавщині 1842 р., укінчив Київський університет, потім консерваторію у Німеччині. Написав опери й оперети: «Різдвяну ніч», «Тараса Бульбу», «Утоплену», «Енеїду», музику до слів Шевченка, Франка, Олеся тощо, величезні збірники народних пісень і багато інших творів чистої музики. Хто має нагоду ближче знати д. Лисенка, той не може не любити сю незвичайно делікатну, ніжну душу нашого Бояна. Але ся ніжна душа буває і суворою, се тоді, коли вона бачить напасть на кохану Україну; тоді лагідні очі запалюються вогнем і мечуть блискавиці. М. Лисенко належить до тих небагатьох українців старшої генерації, які сміливо оголосили себе українцями, не сховались у куток, не злякались прикростей і ціле життя змолоду та й донині не уступали з зайнятої позиції, дарма що лякали їх усякі страхіття й стрівали їх усякі кривди та прикрості. Нехай же буде благословенне ім’я нашого Бояна і нехай на власні очі побачить він здійсненими ті ідеали, які укохав змолоду і якими зогрів наші душі.

Сніп. — 1912. — 15 (28) січня.

Проф. Михайло Грушевський

Полковника Богуна, найулюбленого лицаря з часів Хмельниччини, народна легенда наділила здатністю бути в один той самий час у двох місцях. Він міг одночасно обороняти аж дві фортеці, дарма, що ділив ті дві фортеці протяг миль сто!

Куди б не кинувся ворог, на котру б з фортець не напав, усюди стрівав він страшну шаблю Богунову. Оця легенда усе згадується мені, коли думаю про діяльність проф. Грушевського. Де б не напали на українство — у Києві чи у Львові, усюди вони дістають одсіч з руки М. Грушевського. Закований у залізо великої ерудиції, маючи в руці наукове оружжя — відбиває сей невтомний борець усі ворожі напади. І тільки дивуєшся: де знаходить ця людина сили й часу, щоб писати таку величезну скількість праць. Бо коли б ми тільки перелічили самі назви його історичних та публіцистичних творів, ми б геть заповнили нашу часопись! Українська наука, якої представником є сьогодні Наукове т[оварист]во імені Шевченка у Львові й Київське Наукове т[овари-ст]во, нерозривно зв’язана з іменем проф. Грушевського: в обох товариствах він є головою, розумом, нервом! І коли Наук[ове] т[оварист]во ім. Шевченка користується тепер світовою пошаною та признанням, — се заслуга проф.

Грушевського. Найбільша, найважніша праця проф[есо]ра — се велика «Історія України-Руси». Вона зробила ім’я проф[есора] таким популярним по всій Україні і таким відомим на цілий світ. Було б зайвим казати про величезне значення тієї «Історії». Адже знайдено великий тридцятиміліоновий нарід, націю з просторою культурою, хоч і зруйнованою, але здатною до відродження, до нового життя. «Суспільність, що має віру в себе, мусить мати й відвагу глянути на неприкрашену правду сього минулого, щоб зачерпнути в ній не зневіру, а силу», — каже в передмові проф[есор]. З появою сієї праці проф. Грушевського зник назавжди аргумент ворогів нашого національного відродження, які звали наш нарід «безбатченком» і на тій підставі не визнавали за нами права на самостійне національне життя...

Та поруч з істориком в особі професора ми маємо незвичайно талановитого публіциста. Своїм гострим критичним розумом він так уміє обхопити кожне явище сучасного життя з усіх боків і дати йому з українського погляду таке освітлення, як ніхто інший. Значення і вплив публіцистичних творів проф[есо]ра справді можна назвати величезним. Він рішуче не дозволяє сучасним українським крутіям збочити з простої стежки, яку він вирівнює для ходи цілого народу й яка веде до великого ідеалу.

Бачимо, як під впливом великої, невсипущої, плідної діяльності професора постать ледачого, пинявого, байдужого «малороса» навіки гине й виростає бадьорий, сильний, енергічний українець, якому належиться майбутність.

Найбільша з побід, яку може одержати українець, досталось на долю проф. Грушевського: український нарід, який не вміє шанувати своїх діячів, який раз у раз обкидає їх болотом, а то й камінням, сей нарід увесь без різниці партійних чи інших поглядів з глибокою пошаною відноситься до імені проф. Грушевського ще за життя. І через те наш поклик: «Хай живе Михайло Грушевський на многая літа!» знайде щирий відгук в душах і серцях усіх українців.

Сніп. — 1912. — 19 лютого (3 березня).

Д-р Іван Франко

У 1913 році Україна святкуватиме 40-літній ювілей письменницької діяльності Івана Франка. Се буде справжнє національне свято, бо Іван Франко є найбільший з сучасних наших поетів, люблений всюди, де живуть українці. З іменем Івана Франка тісно зв’язана історія відродження Галицької України. Як поет, як публіцист, як політичний діяч, агітатор і вчений виступав Франко, з цілою силою свого таланту, руйнуючи ветху та гнилу будову українського суспільства в Галичині. За свої виступи зазнав він навіть обвинувачення в тім, що нелюбий, зрадив Україну. Усі кидались на нього, свої й чужі, але ні ті, ні другі не здолали захитати його міцну постать новітнього українського діяча, який дійсно ціле життя своє присвятив справі визволення свого народу. Він є дійсний пророк українського народу, і про його натхненний пророцький спів можна сказати сі його власні чарівні слова:

Що відрізняє твори Франка від інших українських поетів — се ноти бадьорості, енергії, мужності, сміливості й незламної віри.

Такий є він сей, Антей Української землі — що, доторкаючись свого народу, усе нової й нової сили набирався для боротьби.

Поет і публіцист, історик і белетрист, політичний діяч і кабінетний вчений — являється Франко одним з найосвіченіших людей в світі.

Є він одним з тих людей, які становлять гордощі свого народу.

Сніп. — 1912. — 5 (18) лютого.

Шевченкові роковини

Велика буря стрясла життям нашої нації у XVII столітті. Наче розбурхане море, гнівне та страшне, була тоді наша Вкраїна. Грізні хвилі народного гніву злітали до нечуваної високості. XVII вік — була се епоха, коли цілий нарід був об’єднаний одним чуттям, дихав однією душею, думав однією думкою. Найглибші низи прийшли в рух, і раз по раз, наче вулкан, вибухав вогнистою лавиною народний гнів. Були се величні часи героїчної боротьби за визволення. Минула та буря, але довше ніж півтора століття не могло втихомиритись народне море. Від часу до часу знов гримів грім, і вибухав вулкан, і зривалася буря, й хвилювалося народне море. Остатній конвульсійний вибух відноситься до другої половини XVIII віку і знаний в історії під назвою «Коліївщина» або «Гайдамаччина». Нові обставини історчного життя, які наступили по тому, не однаково впливли на різні шари нашого народу. Верхи вихололи швидко й з початком XIX віку уявляли з себе кору теплото попелу, але низи — се ще був огонь, правда, малосилий, щоб прорватись крізь кору попелу, але досить міцний, щоб заховати в собі живу енергію. Настав великий розлам поміж шарами нашого національного організму. Верхи — прудко винародовлялись, приймали чужу культуру, переймались чужими громадськими ідеалами, аж врешті за декілька поколіннів зробились навіть національно чужими своєму народові. Низи суворо замкнулися у собі, не розвиваючись, не рухаючись, але міцно ховаючи в собі ті ідеали своїх предків, що в муках та стражданнях були утворені XVII віком. Верхи розвіювали народну силу, низи скупчували енергію на тлі старих ідеалів. Такий був, схематично кажучи, стан нашої нації з початком XIX віку. Народне море втихомирилось, і здавалось, що навіки зачинилася книга життя нашого люду.

І от саме тоді українська нація породила двох геніальних синів, щоб у світову скарбницю духової культури вони вложили ті перли, які утворив і вистраждав в глибинах свого духу сам нарід, щоб оружжям їм були не шабля та рушниця, але живе слово. Обох післав їх нарід, але тільки один дійшов туди, куди був післаний. Один народився в панськім будинку з теплого попелу, другий — у мужицькій хаті з гарячої криці. Той, кого післали верхи, зробився найдорожчою перлиною в тріумфальному поході чужого народу, той же, кого породили низи, став окрасою й обороною своєї нації. Один був Го — голь, другий — Шевченко. Сього другого великого поета нашого згадаймо сьогодні по заповіту його «незлим тихим словом». Згадаймо його, бо він не всує обіцяв:

На межі двох історичних епох в житті нашого народу він стоїть. Обидві епохи доторкаються його, і одна епоха, вмираючи, наділила його тим стародавнім блиском та чаром нашого історичного життя, що від них і досі палає душа наша. Друга епоха, сама народжуючись від нього, як із свого джерела, понесла в будуччину ідеали наших предків, перекуті та перероблені на новітні форми в горнилі поетової душі. Неначе двобічне дзеркало, відбив він у своїй душі тіні минулого й мрії будучого, що злилися й з’єдналися в ньому, як дві течії в однім морі, і був він Бояном минулого й Тіртеєм будуччини.

Коли правда, що психічну складню кожної нації утворює не тільки синтеза усіх живих істот, які складають певну націю, але головним чином синтеза у предків, які сприяли витворенню нації, коли правда, що не живі тільки, але й мерці грають визначну роль в сучасному житті кожної нації; коли правда, що власне мерці суть творцями моральності кожної нациї й невідомими рушіями її способу поводження, то безперечно правда, що з усіх умерлих предків найбільшу варту, відбиту в сучасній національній психіці української нації як новітнього організму, має Тарас Шевченко. Але заразом з тим він сам був носителем традицій кількох поколіннів предків наших, був плоттю від плоті їхньої, був висловом їх ідеалів. І, може, найкраще, найвлучніше схарактеризував Шевченка той, хто сказав: «От останній кобзар і перший великий поет свого народу».

І ось сьогодні ми маємо змогу виявити нашу любов та пошану тому, хто сам був любов до України. В ім’я його ми сьогодні говоримо, і він є тут посеред нас: невмируща частина його — його думки сяють виразні та ясні, такі живі та сильні, немов він отсе тільки що їх вимовив перед нами. І десятки років, що ділять нас від дня його смерті, не лякають нас темною та порожньою безоднею, бо посеред темряви, наче золотий серп місяця на темнім небі, блищать його слова:

І ми знаємо, що се не були тільки слова, ми знаємо, що справді діла його були такі чисті, як слова його високі, знаємо, що слова не розминулися з ділами. І в тім ми черпаємо високу відраду, втіху та розвагу, бо не тільки поетом, а й вождем нашим він був. Історія його життя так само дорога для нас, як його твори, бо прегарна гармонія існує між його творами та його життям. Історія життя Шевченка могла б бути з повного права названа «історією великих страждань геніальної людини». Спочатку проти нього була власна мачуха, потім пан, а потім держава: по мірі зросту Шевченка мінялися його суперечники, з якими мав вступить до боротьби, а кожний суперечник був дужчий ніж попередній. В тій нещадній боротьбі суперечники змогли тільки знівечити Шевченка фізично, але не зламали, не вбили його духа. Він умер фізично, але, кажучи його словами:

Історія життя Шевченка з того часу, як він став поетом, така ж коротка, як і трагічна. Неволя, потім слава, ентузіастичні відносини, потім знову неволя. З Петербурга поет поїхав на Україну, де українці стріли його як пророка. Трохи згодом відбулось заснування Кирило-Мефодіївського братства, а потім арешт, Петропавлівська кріпость, заслання й сливе 10¹/2 років перебування по дисциплінарних батальйонах. Десять років перебування в Середній Азії — з забороною писати й малювати! Ся остання кара, може, чи не найважча. Годі навіть уявити, які страждання мав перетерпіти Шевченко, коли душа його була повна образів та постатів, коли сі образи та постаті, мов доношена дитина, мали на світ родитись, але поет мусив їх затримати в собі, не надаючи їм зовнішньої форми. Вони плакали, ридали, кричали, оті ненарожденні діти, а поет мусив їх власною рукою вбивати в своїй душі...

Арештований у 1847 році, Шевченко визволився аж у році 1857, щоб умерти в 1861 році 26 лютого. Але за це коротке життя Шевченко утворив цілий скарб національний. Справедливо можна сказати, що се найдорожчий, найцінніший скарб, який тільки має українська нація. І се скарб такого значення, що ім’я Шевченка стало синонімом сучасної новітньої відродженої України. Коли б, взагалі, треба було порівняти Шевченка з якоюсь відомою постаттю з всесвітньої історії, то можна було б Шевченка назвати українським Ієремією, що плакав на руїнах Єрусалиму, і Єзекіїлем, що подавав свому народові надії на будуччину.

Г нівний і суворий, він, наче орел, налітав на шулік, що терзали його народ. З усіх негативних з’явищ найбільш огидним для нього було ренегатство людців, яких він охрестив «Кирпа-Гнучкошиєнко» і яких рабська психологія виявлялася навіть в тому, щоб до свого прізвища додати «въ» і стати «гос-подиномъ Гнучкошыенковымъ».

Одна з найбільших його сатир — се «Посланіє до живих і мертвих і нена-рожденних земляків моїх в Украйні і не в Украйні сущих».

Чимсь правдиво біблейським віє від його слів:

Але раз у раз крізь суворі вислови ви завважите непереможну віру в відродження свого народу. І коли б треба було сказати, чого найдужче хотів Шевченко, то се була б відповідь: щастя свого народу.

Часто, коли поет відходить від головної теми, він утворює чудові жіночі постаті, напр., Марії Матері Ісусової, Наймички, дівчини-лілеї, і тоді суворі слова й думки дають місце ніжним та ласкавим висловам жалощів, сказав би — пієтету до жінки-матері. Перед здивованим читачем з’являється ціла криниця чистої прозорої душі поета, непорочної й прекрасної, як душа дитини.

Але ледве поет вертає до головної теми, як криниця погожої води робиться огненним морем, і кожен, хто наближається до того моря, який би слабодухий та слабосилий він не був, відчуває, як по жилах його пробігає вогонь, а м’язи його напружуються. Се огненне море його поезії творить цілі чуда, найбільші дива, бо гальванізує навіть моральні трупи. Про вплив його поезії можна сказати його ж власними словами:

Вічне джерело вічної любові — отсе поезія Шевченка, найбільший, най-дорогший, найцінніший скарб українського народу. Душею цілого народу є Шевченко, бо до Шевченка нація поволі, але невпинно завмирала, а з того часу незмінно відроджується до нового життя. Наче животворче сонце, пройшов він по Вкраїні, прорізуючи пітьму зневіри та оживляючи все своїми проміннями.

Є він для українського народу тим огненним стовпом, що колись Бог післав народові єврейському, як виходив він з Єгипту.

Як той біблейський огненний стовп, показує він нам шлях до щасливої будуччини.

І в ці дні суму та туги, коли гостріше відчуваємо цілу вагу смерті Тараса Шевченка, коли чигають на нас вороги, коли нові небезпеки загрожують нашому народові, нехай подадуть нам відраду й науку його слова:

«Братія, не вдавайтесь в тугу, а моліться Богу і роботайте розумно во ім’я Матері нашої України».

Сніп. — 1912. — 26лютого (10 березня).

Проф. Микола Сумцов

Поміж невеличкого гуртка наукових діячів сучасного українознавства значне місце займає професор Харківського університету Микола Сумцов. Родився він в 1854 р., вчився в Харкові і з 1878 р. розпочав виклади в університеті. Він віддався найбільш студіюванню історії української літератури й українського фольклору і в цих наукових працях зайняв місце знавця, добре відомого й поважаного не тільки в Росії, а теж і поза російськими кордонами, як видко з того, що його закликали в таке величезне наукове видання, як слов’янська Енциклопедія, по українському відділу. З його розвідок про стару українську словесність найбільшу вагу мають дисертації про Баранови-ча, Галятовського, Гізеля, Вишенського, Квітку-Основ’яненка, Шевченка. Про геніального Шевченка можна налічити біля десяти наукових розвідок М. Сумцова, котрі розкидані в різних часописях і вкупі зробили б цілу чималу книгу. З етнографічного боку у М. С[умцова] є багато наукових розвідок про українські думи, легенди, пісні, казки, про писанки, культурні переживання далекої побутової старовини, про досвітки, родинні і весільні звичаї, про українські апокрифи і псалми, про кобзарів та лірників. Одночасно, в 1906 році, М. Сумцов, користуючись полегшенням, яке тоді настало для українського слова, став читати лекції про народні пісні українською мовою. Науковий виклад був яскравим доказом здатності української мови як гнучкого і міцного знаряддя для виявлення наукової думки і підняття національної свідомості і самоповаги.

Сніп. — 1912. — 18 (31) березня.

Микола Садовський

Хто не знає сього милого і популярного імені? Не тільки українці, але й «малороссы» однаково люблять сього корифея української сцени. Один з трьох братів Тобілевичів, він укупі з ними записав великими літерами своє ім’я в історію українського театру. Зайве говорити про його талант, про його чарівну, незрівнянну гру, про те враження, яке робить він на глядачів, зайве, бо, мабуть, нема українця, який би на власні очі не бачив на сцені Миколу Садовського, не впивався розкошами його гри, не мав насолоди від його арти[сти]зму...

Але є одна риса у вдачі д. Садовського, яку хочемо зазначити — се молодече завзяття, се здатність приймати усе нові форми життя, відповідати на нові вимоги, а не загрузати в старих пережитках. Завдяки сій чарівній рисі своєї вдачі зміг д. Садовський перенкинути місток від старого наївного народного театру до нового майбутнього, яки би відповідав усім вимогам сучасності. Постійний театр д. Садовського у Києві є сим містком, а репертуар сього театру дає запоруку, що український театр на добрій дорозі розвитку.

Побажаємо ж, щоб шановний невтомний артист швидше переборов усі перешкоди у своїй прекрасній патріотичній діяльності і щоб йому пощастило побачити пишний розцвіт новітнього українського театру, в якому б він був такою ж блискучою зорею, як і в старому колишньому театрі.

З душевним напруженням і сердечним спочуттям приглядаємось ми його роботі. Ми віримо, що загал нашого громадянства оцінить як слід заходи д. Садовського й прийде йому на поміч всебічно.

Сніп. — 1912. — 1 (14) квітня.

Марко Кропивницький

Марко Кропивницький розпочав свою артистичну діяльність в найтяжчу епоху життя українського народу в ХІХ віці, коли один за одним падали тяжкі утиски, направлені проти найдорожчого, що є у кожного народу, проти по-сліднього, що ще зосталось у народу українського, проти його мови. Здавалось тоді, що Бог смерті вже викреслив із книги життя ім’я українського народу. Безобрійний сум нищив душу нації, а масові відпади інтелігенції од свого народу тягли націю в безодню мороку, несвідомості та морального вимирання. Не було просвіту, задихався в передсмертній агонії дух творчості. І ось на високий кон, як на трибуну, вийшла людина, повна сили та внутрішнього вогню, і засміялась здоровим сміхом життя. Чудо, чудо зробилось тоді: сумні обличчя, на яких вже лягла передсмертна сутінь, зразу просвітліли, а омертвілі руки піднялись, щоб громом оплесків засвідчити, що в душу нації повернулась надія.

Зник сум, і стало ясно, що ся міцна людина, яка знайшла силу пронизать негоду сміхом, є син такого міцного народу, який переймав та й подужає свої тяжкі спити. Се психологічний момент, який правильно можна зрозуміти тільки з погляду національної психології. Се був момент, з якого культурне життя нації мало змогу виявитись зовні в формі «українського театру».

Ось чому в історії українського відродження таке велике місце дають ролі театру; ось чому ім’я Кропивницького не тільки ім’я великого артиста, але ім’я людини, яка ступила на єдиний можливий в ті часи шлях для виявлення здавленого національного життя.

Розуміється, роля українського театру в сьому виключному розумінні майже скінчена, і український театр займе з часом таке ж становище, як і у других культурних націй.

Тепер маються другі щляхи і другі засоби для здобування духовних національних дібр, тепер є віра та надія, але тільки тепер можна зрозуміти всю історичну вартість заслуг Кропивницького перед рідним народом.

Кропивницький не тільки артист, який мав таємничі дари чарувать глядачів, він є національний театральний діяч тієї епохи, коли бути національним діячем мало сміливість дуже небагато людей, коли так легко було на здогад космополітизму одмовитись від страждань свого народу. І Кропив-ницький має права на те, щоб в майбутнім пантеоні великих людей українського народу зайняти місце серед значних імен.

Сніп. — 1912. — 8 (21) квітня.

Пані Ольга Косач (Олена Пчілка)

В шістдесяту річницю життя пані Ольги Косачевої хочемо зложити їй вирази високого поважання, яке маємо до неї. Новітній український рух небагато налічує жіноцьких імен поміж своїми чільними діячами. Але ті, що є, визначаються своєю моральною силою й відданістю інтересам України. Поміж ними одно з перших місць займає пані Ольга Косачева. В найтяжчі часи життя українського народу — в другій половині ХІХ віку, коли розклад охоплював, а смерть костеніла український національний організм, коли навіть сміливі тікали з ляком або з відразою від трупу українського народу, була вона живою людиною, однією з тих декількох десятків, що не дозволяли перерватись нитці історично-національної традиції. Тепер, коли обставини змінились і весняним шумом дзвенить українське життя, не годні ми навіть зрозуміти, скільки треба було віри, любові та надії в діячів тієї сумної доби, щоб подавати бадьорий голос життя, щоб не замовкнути й собі під впливом загального страшного настрою руїни.

Одним з тих діячів була пані Ольга Косачева.

Але нині ми головним чином знаємо пані Косачеву як редакторку-видавця часописі «Рідний край». І, власне, в сій остатній ролі пізнали ми усю силу характеру й відвагу душевну пані Косачевої.

Вірячи, що українство ступило на непевний шлях і, замість обернути усю свою увагу на організацію відпорної сили в своїм народі, воно пасе задніх та прислужується інтересам чужим, пані Косачева не завагалася зробитися непопулярною й кинула різку пересторогу українству. Се було сумне, але заразом і чарівне видовище, коли майже все українське суспільство гостро виступило проти одної самітньої женщини...

Видовище було чарівне, бо напроти розлючених хвиль громадського роздратування гордо та сміливо стояла пані Ольга Косачева, ні на крок не уступаючи з своєї позиції.

Нині роздратування ущухло, і — чи хто згоден з думками пані Косачевої, чи не згоден — але кожен повинен віддати пошану моральній силі й відвазі українки!..

Бажаємо їй довгого віку та журавлиного крику, щоб голос її, голос україн-ки-патріотки, лунав скрізь по Вкраїні, як той дзвін, що будить сонних та ледачих.

Сніп. — 1912. — 30 серпня (12 вересня).

Казки та оповідання з недійсного життя

І. SPIRILLUM PATRICIANUM UKRAINOFILICUM (Дисертація на доктора Патріотизму)

«Щоб від чортівських вас спасти покус,

Всю кров за вас пролив Ісус:

Таж коли найдуть на мене злі хвилини,

За вас не дав би навіть трохи слини».

Гавлічек — Франко

Передмова

Шановний Читачу! Ви цілком матимете рацію, спитавши: чому автор пише фантастичні казки та оповідання з недійсного життя саме тоді, коли потрібні якнайдужче малюнки справжнього життя? Мій читачу! Чи винний я тому, що в нас немає справжнього, дійсного сучасного життя? Ось через те людина, що бувши українцем, хоче бути українським письменником, конечністю речей присилувана або списувати минуле, або пророкувати на будуччину.

Списувати минуле нашого народу не хочу й не вмію, бо я б попереду мусив вистудіювати цілу історію нашого народу в усіх проявах його життя; але це разом із нашими Вальтер Скоттами уважаю річчю цілком зайвою, бо гадаю, що кохання, сало та горілка — оце єдині підвалини нашої історії, доказом чого є усі наші історичні романи та повісті a la Мордовець. Знов же я не насмілююся писати віщування про будуччину нашого народу через те, що не маю такого терпцю, як наші дотепні політики та публіцисти: тішитися тим, що коли не за 100, то вже певно за 200 років таки буде в Росії конституція, а тоді полегшає й нашому народові.... Знов же я не маю кебети переказу вати туманними словами чужі давно заїжджені думки, які були гіпотезами тільки в позаминулому столітті, як це чудово роблять наші великорозумні та високовчені земляки, «працюючи на рідній ниві», чи як там?!

Отже, я мусив удатись до фантазії ще й через те, що се далеко безпечніше, принаймні нікого не зачепиш. А це не мала річ при дражливій вдачі українських одиниць. Кожне навіч бачить, що герої моєї уяви — то не живі люди, а якісь фантастичні істоти, що існують тільки в моїй уяві. Справді, і події, і вчинки, і дієві особи — усе те утвір самої фантазії і не має під собою ніякого реального ґрунту.

Але зате ніхто не посміє сказати, що я написав непевно; ніхто не завдасть мені брехні: в моїй уяві усе те можливе, і чим менш скидається воно на дійсне життя, на те, що буває і чому слід бути, тим більша мені слава; я виплекав абсолютно фантастичні істоти і загадав їм творити абсолютно нікчемні вчинки.

І я буду зовсім утішений, коли всі побачать, що мої герої — то лише погано зліплені маріонетки, а не живі люди з кістками й кров’ю.

І

Спірілли плодяться щонайбільше у стоячій воді, особливо де багато латаття та ряски.

(Шульгін, вчення про бактерії)

Про нього як про наукову силу довідались ми аж тоді, коли він одружився з донькою нашого славнозвісного патріота. Було то дуже мило і всіх нас ізво-рушило до сліз, що кохання їх почалося на зовсім патріотичному ґрунті: вони вдвох спільними силами перекладали на мову українську Мільтонів «Загублений рай» і, хоч обоє не розумілися на англійській мові, але при запомозі словника та щирого бажання вони переклали дві сторінки дуже красною українською прозою і тим збагатили рідну нашу літературу твором світового генія. Принаймні так казав другий славнозвісний патріот пан Охріменко, а в тих речах він був великий авторитет, бо й сам зробив дуже гарний віршований переклад на нашу мову якоїсь Шекспірової трагедії, теж не тямлячи по-англійськи ані слова^[342].

Певне, молодята б довели до кінця Мільтонову поему, коли б на перешкоді не став шлюб.

Звісно, рай був знайдений і дальший переклад ніяк не гармоніював із настроєм щасливої пари.

Весілля відбувалося незвичайно бундючно, хоч, ніде правди діти, нас, товаришів і приятелів молодого, через щось не запрохано на «келих шампану».

Це нам було прикро. Щоправда, ми таки належали до «ладанного елементу», якого молода, вихована в гарній аристократичній родині, не могла знести, але плебейський «ладан» зовсім нас не кортів і ми робили все, аби припасти до вподоби нашим славнозвісним патріотам і їх родинам.

Через те ми, хоч оддалеки, але щиро зичили щастя молодим і раділи, що їх шлюб дасть зразок щиро української патріотичної родини.

І ми прощали свою образу.

Зараз по шлюбі ми довідались, що наш приятель «многонадійний». Се нас трохи здивувало, бо він був звичайний собі ветеринар, що досить зле укінчив студії, і всі ми уважали його за дуже обмеженого тюхтія. Через те ми дуже раділи, що помилялись. Адже він був наш приятель і проміння його слави спадало й на нас. Правда, було в тім — «многонадійний» — щось неокресленого, щось навіть тривожного, і ми з великою нетерплячкою очікували більш певного означення. І справді, незабаром залунала чутка, що він «многонадійний» хімік. Це було щось пишне. З найбільшим ентузіазмом привітали ми цю звістку, пили за його здоров’я та блискучу будуччину й прохали його познайомити нас із його жінкою, а також дати змогу розглянути його, коли він працює у хімічній лабораторії. Він ласкаво і охоче згодився на останнє, але перше виразно відхилив, буркнувши щось за «жіноцькі примхи». На другий день ми з благоговінням роздивляли усякі каламарі, реторти та колбочки, удаючи, щоб зробити йому приємність, ніби ми страшенно боїмось, коли б часом десь не вибухло, щось не розірвалось... Він заспокоював нас, задоволено всміхаючись, і казав, що то зовсім не страшно, хоч, справді... іноді буває... треба розумітися на речах... Тим часом Яцуня — один з нашого товариства — незручно узявши якийсь тонесенький каламарчик, роздавив його і голосно скрикнув. Тоді він знов почав заспокоювати Яцуню, що бідкався над побитим склом, і навіть, надівши покрівець, показав нам, як хіміки добувають кислець... Ми вийшли з його лабораторії зовсім певні, що його дожидає велика слава й блискуча будуччина.

Ми постановили увечері зійтися усім докупи у пив’ярні, і він теж обіцяв прийти випити з нами пива. Був він красномовний, незрівнянний бесідник на різного роду торжествених обходах та бенкетах з обов’язковими тостами. Коли всі теми були вичерпані, коли вже всі патріоти висловили свої «най-щиріші, найпотайніші жадання» і ніхто не підводився до бесіди, тоді ми підштовхували нашого приятеля і підбадьорювали словами: «Панове, тихо! Д[оброд]ій Тарадієнко має виголосити бесіду! Тихо-бо! Тарадієнко просить слова!» І він починав говорити. Його незмінна улюблена тема була про «сонячні плями»; але щоразу він розвивав її краще, ніж попереду. Він проводив звичайно паралель між сонячними плямами і нашою нацією. У цих плямах він добачав з великим дотепом найліпші докази того, що нашій нації належить велика будуччина. На самому цікавому місці, коли мізки всіх даремно напружувались, аби збагнути всю глибінь його думок, він уривав і сідав з усміхом на устах, не докінчивши своєї астрономічної промови. Але всі були задоволені, і по його промові запановувала загальна веселість і всі пили здоров’ я Тарадієнка. Взагалі, він був людиною не говіркою, але жартівливою, і його «фізичні дотепи» викликали голосний регіт. Зібравшись гуртом у пив’ярні, ми вже заздалегідь сміялися, але вийшло даремно, бо він не прийшов. Жінка не випускала його увечері з хати. Се зіпсувало нам гумор, і Яцуня став зі злості сумніватися, щоб той «туман вісімнадцятий» міг бути вченим, коли він не тямить того, що він у жінки під черевиком. Ми гуртом

і енергічно протестували, нагадуючи про Сократа та Ксантиппу, запрошуючи бути справедливим і вияснюючи, що наука і лиха жінка мають між собою дуже мало спільного... Ми розійшлися з огірченням надуші, розуміючи, що він для нас загублений.

Але ми не випускали його з очей і, хоча оддалеки, з гордощами стежили за його успіхами на науковій кар’єрі. Коли він написав свою славетну студію: «Про зв’язок між фазами Юпітера і кінськими хворобами і про вплив цих останніх на економічний добробут української нації», ми оголосили його першим сучасним вченим і великим українським патріотом. На жаль, російська цензура заборонила друкувати цю річ через сміливість та оригінальність думок, висловлених у ній. Це була кепська ознака, і ми радили Тарадієнку бути обачнішим: «Не забувай, що для України буде страшна, невіджалувана втрата, коли тебе вхоплять “раби лукавих”. Цю свою працю ти видрукуєш аж тоді, коли на Вкраїні розвидниться».

Незабаром він мав складати іспити на магістра ветеринарії. При кожній нагоді ми з великим зацікавленням і турботою питалися, як стоять його справи, чи він вже зовсім приготувався до іспитів. Він запевнено всміхався, а ми, випереджаючи події, говорили нашим знайомим: «Д[оброд]ій Тарадієнко казав... Ви знаєте д[обродія] Тарадієнка? Магістер ветеринарії! Як же!.. Як же!.. Незабаром буде професором у нашому інституті по катедрі хімії. Мій приятель!»...

Уявіть же собі наш жаль і наше огірчення, коли ми довідались, що він зарізався на іспитах! Се був справді несподіваний і тим більше страшний удар для нашої амбіції. Але ми розуміли, що тут мають бути якісь незвичайні причини того нещастя. І ми стали пильно їх шукати. Тарадієнко «зарізався» на фармакогнозії. Ми стали збирати відомості про професора, що викладав фармакогнозію, і з певних джерел дізналися, що він давній принци-піальний ворог українофільства. Це кидало зовсім інше світло на невдачу нашого приятеля. Очевидно, професор в особі Тарадієнка мстився з цілої нашої нації. Се ж ясно, що наш приятель був жертвою своїх пересвідчень і прийняв терновий вінок за вітчизну, хоч дехто й завважав, що д[обродій] Тарадієнко належав до «білястих патріотів».

Коли ми сповістили Тарадієнка про наше відкриття, він попереду чомусь неймовірно подивився на нас, але коли ми дали йому «незламні докази», він, нема що крити, втішивсь, врешті освоївся і, прибравши меланхолійний вигляд, промовив високі слова, хоч за автентичність їх я не відповідаю: «Рідний мій, занедбаний краю! Для тебе я радо знесу усі прикрості і навіть життя самого не пожалію». З тихим благоговінням дивились ми на нього, жертву нашого національного рабства — і в наших серцях горіло до нього спочуття. Ми розійшлися, пригнічені думкою про заподіяну йому несправедливість, про переслідування його... Знайомим ми казали: «Ви розумієте, — тут політичні причини... національне пригноблення»... І ми прибирали значущий вигляд. «Але, будьте певні, він свого доб’ється. Це міцний, як криця, й сильний духом чоловік. Коли тут не дадуть йому катедри, то його й за кордоном приймуть радо!»

І його слава росла, повита ореолом страждань.

Другого року він зарізався на патологічній анатомії. Щоправда, анатомія не була заводом для нашого приятеля і він трохи на неї шкандибав, але всім було очевидно, що Тарадієнко був жертвою старої системи переслідування молодих многонадійних учених з боку старих педантів. І справді, коли ми зібрали відомості про професора анатомії, з великою втіхою довідались, що він теж почуває антипатію до «щирих українофілів», а цілий українофільський рух зве обскурантофільським.

Але невдачі тільки розпалювали козацьку енергію Тарадієнка, і він знов сів за книги, постановивши скласти іспити ще через рік.

Але коли наш приятель зарізався й за п'ятим разом, ми запевняли наших знайомих, що він зовсім не складав іспитів і що се просто «підлі брехні», бо гаразд тямили, що становище нашого приятеля ставало хитким.

Через кілька днів по останніх невдатних іспитах ми зайшли одвідати його. У дверях почули, як пронизуватий жіночий голос заверещав: «І чого ще оця патолоч тут швендяє!» Ми удали, що то не дотикається нас, і, поскидавши брилі, чемненько вклонились спинці Тарадієнкової жінки. Тарадієнко вийшов нам назустріч, швидко провів до свого кабінету і замкнув двері. Він привітав нас радо, хоч мав натомлений і стражденний вигляд. Він зразу почав нам розповідати плани своїх будучих наукових праць і казав, що він просто надумався написати такий твір, щоб відразу звернути на себе загальну увагу. Таким твором мала бути, на його думку, філософія анатомії чи анатомія філософії — праця, яку він вже зовсім обміркував і незабаром почне обробляти на славу української науки. Він тільки вагається, де видрукувати сю річ? Чи в «Наукових записках Т[оварист]ва ім. Шевченка», чи в російських виданнях? Розуміється, йому б дуже хотілось надрукувати в «Записках», та «що ж, коли вони сливе нікому не відомі!» Volens nolens наукові речі друкуватимеш по-російські! Інша річ твори красного письменства. В усякім разі, коли він друкуватиме по-російськи, то обов’язково скаже, що се переклад з українського рукопису... Але сим разом ми не захопились його думками і не підтримали його мрій. Він змовк, наче почув себе винним і не мав сили виправдуватись. Ми швидко попрощались.

Але з того часу прихильників його дуже зменшилось, і тільки я де-не-коли забігав до його нишком. Тоді він сумно дивився на мене і з гірким виразом декламував:

Donec felix eris, multos numerabis amicos,

Tempora si fuerint nubila, solus eris!^[343]

І я клявся бути йому вірним до кінця. Але авторитет його впав безповоротно, і мене гризла раз у раз думка, яким чином поновити його скомпрометовану репутацію? Я все думав у тім напрямі і врешті звівсь нінащо. Я став рідше виходити з хати і все читав твори українських письменників середульшої генерації: Гавриша, Куліди, Рябошапки й інших, звертаючись при потребі до словника Тимченка і знаходячи глибоке моральне задоволення в уживанні цієї коштовної речі. Читання цих поетів та прозаїків пересвідчило мене, що репутація мого приятеля стоїть зовсім не так зле, як це спершу здавалося, а словник Тимченка безліч разів нагадав мені Шекспірів вислів, що на світі є дуже багато речей, які не снилися нашим мудрецям. І я не губив надії.

Одного вечора, бувши в душі сумно настроєний, я перегортав сторінки небіжки «Зорі» за давній рік і надибав там чудову статтю нашого видатного вченого і патріота під титулом «Нарис сучасного вчення про бактерії». Солідний зміст, прегарна форма, виразний виклад — усе те робило чудову гармонію, і шкода тільки, що автор не додав словничка своєї власної мови, як то звичайно мусить робити кожний український письменник, що заводить безліч неологізмів.

ІІ

Був темний вечір, і хвища аж різала лиця. Бурхливий вітер трохи не скидав з пішоходу, але я не зважав на все оте, гонений думкою швидше побачитись із Тарадієнком. Задзвонив до дверей його господи й увесь був нетерплячкою. Він сам відчинив мені двері й приязно привітав. Коли ми опинились у його кабінеті, я спитав, чи дома його «домашні». Відповів, що теща дома, але нездужає, а тесть із його жінкою поїхав до театру... Потім непевно додав, що він страшенно пильнує біля однієї студії, незвичайно важної. Але я перебив його, питаючи: «Ти певний, що вона не здужає встати?» І коли він ствердив, я присунувсь до нього якмога ближче і прошепотів: «Слухай мене, твого приятеля! Ти незабаром будеш не магістром навіть, а доктором! Розумієш! Доктором!». Він безнадійно зітхнув. «Правительство не хоче!» — відповів він з притиском. «Я тебе запевняю, — сказав я. — Я знайшов спосіб прославити тебе, піднести високо твоє ім’я!» (Він іронічно глянув на мене). «Я знайшов спосіб зробити відкриття, велике, незвичайне відкриття». (Він зневажливо всміхнувся). «Ти?!» — промовив. «Але ж я, я! І я хочу, щоб ти ним скористався! Ти і більше ніхто!»

Мабуть, мій запевнений у собі тон, мій натхненний вигляд таки справив на нього враження, бо він почав з усієї сили сопіти, що було в нього ознакою найбільшого хвилювання. Тоді я нахилився до нього і ледве чутно зашепотів:

«Слухай! Адже ти знаєш, що цвіт наших українофілів надумався заснувати свій власний український університет. Тобі відомо теж, як охоче кожен з українофілів жертвував гроші на цю справу, справедливо добачаючи в її здійсненні основу національного розвиту. Правда, досі зібрано не дуже ще багато: карбованців із тринадцять, але обіцяно страшенну силу грошей^[344]. Один патріот навіть обіцяв на власний кошт удержувати цілу катедру, хоч, може, ти й не поймеш тому віри... Коли я побачив таку щирість, коли зрозумів, що думка про університет не є звичайна забавка гулящих патріотів, тоді я спитав себе польським звичаєм: «Gdzie Яшіпі ша]а іиЙ7І йо tego?» Себто професорів... Справді, це клопіт! У нас таки, по правді кажучи, учені абиякі...

Але я швидко знайшов раду. Ти розумієш, що професори університету не стільки мусять бути вченими, скільки патріотами. Ти розумієш се? Отже, я знайшов спосіб злучити в твоїй особі і вченого, і патріота за одним заходом. Віднині забудь про магістранський іспит! Що таке магістер ветеринарії?! Ти зразу просто напишеш дисертацію на доктора... патріотизму».

Він був здивований і заразом зворушений. Ще не розумів, але вже передчував. Він міцно стиснув мені руку й очима благав казати далі.

«Мій друже! Студіюючи бактеріологію, я прийшов до пересвідчення, що причиною всіх пошестей є бактерії. Я прийшов також до думки, що рутен-ство, або ж щире українофільство, ми можемо уважати пошестю, хоч і мало заразливою. Тоді я себе спитав: “Невже причиною рутенства не є якісь особливі мікроби, нам досі не відомі? Адже все має свої причини, все підлягає якимсь законам — треба тільки їх дізнати”. Чим більше я над цим міркував, чим глибше вдивлявся в діяльність патентованих українофілів, тим більше я був певний, що я не помилявся і що причиною “щирого українофільства” єсть якийсь мікроб.

Хіба, справді, не свідчить про це і млявість думок, і пасивні відносини до життя, і відсутність ясного, виразного світогляду, і ненормальна полохливість, і, головне, боягузноумірковані чуття? О! Безперечно усе те свідчить за хворобливість тої течії, усе вказує на існування особливих патогенних мікрофітів. Але тут потрібний пильний дослід, потрібна бактеріоскопічна аналіза... Усе оте мусиш зробити ти!.. І пам’ятай, що слава є нагородою успіху!..» Я ще ніколи не бачив, щоб мій приятель так преобразився! Його волов’ячі очі заблищали, лице пашіло жаром, і, несподівано для мене, він ухопив мене в свої обійми.

В того чоловіка не було «чорної невдячності». Але коли минув перший запал, він зовсім розумно спитав: «Але як ми добудемо тих мікробів? Коли б хоч знати, де вони водяться». Це було важне питання. Справді, де мають плодитись і існувати мікроби патентованого українофільства? Який орган, яка частина тіла, яка вогкість годує ті дрібні створіння? Не знаю, яким шляхом ішли думки мого приятеля, та я почав зразу з голови українофілів, але, зваживши усі френологічні спостереження, прийшов до пересвідчення, що ся частина тіла патріотів, мабуть, повна усякими мікробами, крім бактерій українофільства. Найпевнішою видавалась мені думка, що патріотичні бактерії живуть і плодяться в ногах патентованих українофілів. Але се було занадто образливо для національної амбіції. Се був клопіт!

Я глянув на приятеля: він важко сопів і, мабуть, щось міркував. Я став знову думати, і відразу мені блисла справедлива думка, що бактерії ніде інде не можуть плодитись, як тільки в крові патріотів. Я провірив апріористич-ною методою мій висновок і передсвічився, що коли українофільство єсть якась жива сила, то джерелом її мусить бути жива кров людини. Тоді я більше не вагався і голосно крикнув: «Маю їх тут!»

«Де?» — ревнув Тарадієнко, пильно на мене дивлячись.

«У крові!»

«Я сам доміркувався до того!» — аж скрикнув він з виразом задоволення.

«Отже, як нам добути крові патентованого патріота?» — спитався я тоді розважливо.

Це питання трохи не коштувало мені життя. Мій приятель, звичайно все байдужний і спокійний, відразу змінився. Його очі горіли хижим вогнем, права рука простяглася до ланцети, а лівою він туго вхопив мене за ковнір. Я зрозумів, що тільки повна присутність духу ще може мене врятувати, і я промовив якмога байдужніше (хоч зуби цокотіли): «Яка шкода, що я не патентований українофіл, а звичайний собі українець. Я б охоче вмер на користь науки, але тобі, мій голубе, обов’язково треба патентованого». Ця думка оперезала його свідомість, і він безвладно, видимо з жалем, опустив руку з ланцетою і пустив мій ковнір. Я був урятований і швидче посунувся далі від Тарадієнка. Тоді хрипким голосом він промовив: «А де я візьму такого? Чуєш? Де?»

«Хіба мало їх тут? Згадай лишень скільки?..»

«Стареча! — заскреготів він зубами. — У їх вже катма й крові, не то бактерій!»

«Мій друже! — мовив я, зовсім отямившись від ляку. — Я уважав тебе розумнішим, коли так вільно висловитись. То в кого мусять бути найліпші, найхарактерніші бактерії, як не в патентованих українофілів? У їх вони, певне, одгодовані, випещені, здоровезні, гладкі!»

«Або що!» — кинув він, вагаючись.

«Авжеж! Запевняю тебе!»

Видимо було, що він віддався течії своїх думок.

«Ти правий, — сказав він нарешті, — але як нам добути крові патентованого патріота? Ти знаєш, — додав він тихше, — я трохи не зарізав тебе зопалу». Я мимоволі знов зацокотів зубами, але знайшов у себе досить сили, щоб вимовити: «Невже? А я й не завважав!» І, удавши з себе байдужно-веселого, додав: «Що міг би ти знайти в мене крім якоїсь пари, та й то миршавих, мікробів бунтівництва? І як тобі могло впасти на думку, що ти знайдеш у мені бактерії патентованого українофільства? Адже я, здається, раз у раз і всюди розмовляю по-українськи. А ніби щирий українофіл спуститься до того, а навіть чи й зуміє зв’язати двоє слів по-українськи! Це ж перша над-вірня ознака! Потім: хіба я виспівував коли-небудь стару пісню про народні святощі та предківські звичаї? А хіба я стояв за потребу московської мови по школах на Вкраїні? Або я підпирав правительство, нібито наздогад буряків?.. Отже, мій голубе, гаразд ти вклепавсь!» Він почував себе ніяково і каявся. «Але що ж робить? — спитав нарешті. — Що робити? Де взяти крові патентованого українофіла? Я мушу добути і добуду!»

В того чоловіка слово не різнилось із ділом! Бачачи його непереможну рішучість, я присунувся до нього ближче і почав так казати: «Німецькі лікарі кажуть, що вбивство для цілей науки не є злочинство... Але треба справу обміркувати. Тра’ заподіяти комусь смерть потай, щоб тебе не завдано на Сибір, бо то б була кепська справа. Через те треба вжити отрути. Слухай! Дай трутизни своєму тестеві! На користь України він умре охоче або мусить умерти охоче! Він безперечно патентований українофіл, тобі його зручно буде отруїти, живучи з ним в одній господі. Ніхто нічого не знатиме, і тобі вільно буде робити свої досліди». Мабуть, моя ідея з різних поглядів припала йому до вподоби, бо він зразу спитав, котра трутизна найліпша, на мою думку?

Ми спинилися на curare. Принаймні, вже рятунку не буде і тяжко вгадати, відки смерть постигла. Ми стали обмірковувати подробиці цілої справи. Коли це враз твар йому зблідла і він вхопив мене туго за руку: «Але ж чуєш! Бактерії подохнуть разом із ним!» Я скам’янів: це була страшна перешкода. Що діяти? Боже! Поможи нам добути живих бактерій, хоч би довелося втратити життя всіх патріотів! Нахтни нас, як найліпше те зробити. Змилуйся над нашим бідолашним народом, що наймитом тиняється без ради й пуття на сім світі. «Мені потрібна жива кров, а не мертва!» — шепотів Тарадієнко безкровними устами. Розпука літала над ними, розпанахавши свої широкі чорні крила... Трохи згодом він мовив, наче сам до себе: «Але й убивши, а не отруївши, я б не добув живої крові, бо в патентованих “ щирих” її нема. Замість крові сама сукровиця, як завважив іще Шевченко, або цвіла, змертвіла кров»... Тарадієнко сопів і, значить, міркував.

Коли це зразу він ухопив мене міцно за руку, стис, що аж я скрикнув, очі йому дико заблисли, він тремтів і, здавалось, що був у нестямі. «Маю, маю!» — гукнув він. «Маю, маю! — повторив. — Чуєш ти, нездаро! Я їх маю нині!» Кривлячись з болю, я дивився на нього з цікавістю. «Мені зовсім не потрібна кров, щоб знайти бактерії! Зовсім! Твоя апріористична метода завела тебе на фальшиву стежку. Твоє міркування, ніби бактерії “щирого українофільства” мусять бути в крові, цілком позбавлене логіки. У чому, власне, спитаю тебе, виявляється “щире українофільство?” В ділах чи словах? Адже в словах!.. Адже язиком, та й то в замкненій хаті, дбають вони про інтереси нації. Адже ціль їх життя — балачка при чарці горілки, обов’язково при чарці горілки... Отже, я чую інстинктом, що бактерії тра’ шукати не в крові, а в... слині “щирих”. Що? Може не так?!» І він глянув на мене зневажливо.

Милий Боже! Але ж він був правий! Як міг я так помилитись? Як міг я хоч на хвилину припустити, що бактерії українофільства плодяться в крові «щирих». Та ж єдине місце, де вони можуть плодитись, є слина... І знов почув я до Тарадієнка те глибоке поважання, що було захиталося під час іспитів. Тим часом він казав до мене так: «Твоєю безглуздою гіпотезою про кров ти трохи не запроторив мене на Сибір! Але мені не треба нікого вбивати. Досить буде, щоб я забалакав із тестем про українські справи, себто похвалив кого з тестевих приятелів та компатріотів. Тесть мій, крім себе, нікого не уважає гідним похвали, через те він зразу розпалиться, почне лютувати, пінити... Тоді я попрохаю його плюнути в черепок і матиму безліч бактерій... Ти розумієш, я винайду такий пристрій до міряння їх здатності життя і я напишу цілу студію, яка збезсмертить моє ім’я?..»

«І ти маєш право бути безсмертним», — гукнув я з ентузіазмом, стискаючи йому руки.

Ми умовились, що через два дні я прийду до нього, щоб побачити, чи пощастило йому добути з тестя бактерій.

ІІІ

Ті два дні я перебув у найбільшому турбованні. Мені все увижалось, що Тарадієнко не зуміє як слід роздратувати свого тестя і ціла справа пропаде за марне... Вранці призначеного дня я живо схопився з ліжка, не зважаючи, котрою ногою треба попереду станути, і, натягши на себе якусь одежину, метнувся до Тарадієнка.

Ледве ввійшовши до кабінету мого приятеля, я зразу пильно на нього глянув: вид йому був святочний і натхненний, очі йому блищали якимсь пишним сяйвом. Без слів я зрозумів, що бактерії «щирого українофільства» були вже знайдені і відкриті...

На хвилину мені захопило духа! Боже, світе! Які можуть бути наслідки сього великого відкриття! Адже воно визначає революцію української справи! Адже віднині можна буде прищепляти щире українофільство, наче віспу. Милий Боже! Що се буде? І невпинне бажання побачити ті дрібні створіння, що чинять із звичайних людей «щирих українофілів», побачити їх на власні очі запанувало мною, захопило мене... Я тільки й спромігся вимовити: «Де?»

Він ткнув мені без слів на мікроскопа. Я припав оком. Поміж різними коками, паличками та карлючками я назирив скількісь мікрофітів, яких ніколи попереду не бачив. Вони наче були чимсь залякані, бо ледве яка-небудь карлючка або паличка наближалася до одного з тих невиданих мікрофітів, як вони чимдуж тікали на інше місце, щонайбільше туди, де купами сиділи непорушно коки лояльності та благонадійності, гладкі та повні, мов стручки, ніби шукаючи в їх запомоги. Це були дуже характерні ознаки, і в мене забилося серце: певне, се й були мікрофіти «щирого українофільства». Але я дививсь далі. Покрутившись біля коків лояльності та благонадійності і зібгавшись у клубочки, невідомі мікрофіти помалу посунули у темний куток і збились там докупи. Палички та карлючки тим часом пишались навидноті, і ніщо не каламутило повного супокою, що панував у кутку. Трохи згодом мікрофіти заворушились, потім швидко закрутились і заборюкались... Коли знов усе стихло, я побачив на споді одного з тих мікрофітів, розірваного своїми на шмаття... Не було сумніву, що перед мене були мікроби «щирого українофільства»... До їх стала наближатись якась паличка, і вони враз розбіглися. Зворушений тим, що я побачив, я одвів очі од мікроскопа і глянув на мого приятеля. Він допитливо дививсь на мене. Тоді, схиляючись перед ним, я мовив: «Вітаю тебе, бо тобі належиться найбільше з сучасних відкрить! Вітаю тебе, найкращий сину України!» Він обняв мене, видимо теж зворушений, і наші сльози злились докупи. Коли я трохи заспокоїв своє хвилювання, я знов підійшов до мікроскопа. Винайдені мікроби саме тікали від якоїсь товстої палички, що наблизилась до їх, а на тім місці, звідки вони так прудко бігли, знов лежав розірваний на шмаття тулуб одного з тих мікробів. Страшне підозріння встало перед мене марою, і кров моя взялася кригою: «Що, коли вони всі розірвуть себе взаїмно? Адже тоді дослід неможливий, неможливе й прищіплювання!» І я гукнув се моєму приятелеві. «Треба хапатись!» — відповів він. Я вже сам те завважив. «Та й люті ж бестіони. Зараз буде готова желатина. Там їм не буде вільно ані бігати, ані гризтися». І він став поратись біля желатини. Коли все було готове, він пересадив із першої пластинки на желатину цілу громаду. «Тепер хай усе заспокоїться», — промовив він. Мені цікаво було дуже глянути, чи до вподоби мікрофітам та ласа страва, але Тарадієнко рішуче відхилив мене: «Почекай! — каже. — Тим часом нехай поміркуємо, як назвати нових мікробів». «Адже це правда, — гукнув я, — як же ти хочеш їх назвати?»

Він сидів нерухомо, нічого не відповідав і важко сопів. Я зробив те ж саме. Трохи згодом він почав так казати: «Ти знаєш, що цих мікробів я добув із слини мого тестя. Отже, мені б хотілось прозвати його ім’ям винайдених мікробів. Але, мені здається, що це буде трохи ніяково, коли сказати, що це bacillus пана N... або coccus пана NN... Чи правда?» «Мені теж здається, — відповів я. — Тим більше, що твій тесть може не зрозуміти мотиву, що керував тобою, та ще, чого доброго, образиться, добачаючи в тій назві посміх». «Адже ж, — казав Тарадієнко далі, — вже самою назвою я мушу зазначити природу і прикмети винайденої мною спірілли. Знов же я не можу скривдити тестя. Що його робити? Як погодити ті супротилежності? На яку ступити?» І вираз болю й розпуки з’явивсь йому на виду.

«Ось слухай лишень! — озвався я до нього. — Назви ти сього мікроба spirillum ukrainien та й годі». «Ніколи! — скрикнув він. — Ніяким чином! Се була б кривда й образа для всіх українофілів, бо то б мало визначати, що ті спірілли, яких українофіли з такою пильністю виплекали, виховали й культивували в собі — розповсюджені у цілої української нації! Коли в звичайного українця, не патентованого українофіла, і можуть бути такі мікроби, то лише в ембріональному стані, зовсім не культивовані. А се така різниця, як між лісовою грушею-дичкою і гарною висококультивованою грушею-дю-шесою. Се ж треба розуміти. Ні! Ні! Ніколи так не назву». В тих словах безперечно була висока правда. Так! Так! Українці різняться від українофілів! І відрізняються дуже. Яка шкода! Як би хотілося, щоб се не було так...

Згодом я промовив: «Але ж, здається, і я маю деяке право голосу, бо відкриття мікроба українофільства в значній часті маєш завдячити мені! В усяким разі ідея моя!» «Що?! — зарепетував Тарадієнко. — Твоя ідея?! Але ж твої мікроби в крові! Там і шукай!» Кожен може бачити, скільки було в тім правди, через те я почув себе ображеним в моїх найліпших чуттях! Не зважаючи на те, він трохи згодом промовив: «От так справді буде добре!» Я хотів мовчати, але не втерпів. «Як?» — спитав у його. «Я даю ось яку назву, — поважно сказав він, — spirillum patricianum ukrainofilicum». Справді, краще не можна було приміркувати: спірілла благородного українофіла!

І відразу моя уява намалювала мені, як здивований світ дізнається про відкриття нової спірілли, як шануватимуть молодого, талановитого вченого, як ростиме його слава!

Я уявив собі заклад, де плекають чисту культуру спірілли, заховуючи від усяких ворожих впливів. Я уявив собі, як відти спіріллу розвозять на плід по всій Україні і прищеплюють її дівоцтву й парубоцтву українському... І я вже бачив духовними очима, як ціла Україна українофільствує... Моє серце розм’якло, зникла ворожнеча, і я впав Тарадієнку на груди, обіймаючи з цілого серця. Але, бувши практичною людиною, я постановив не губити хвилини і скористуватись, чим можна. Запевняючи, що я хочу принести себе в жертву науці, я прохав Тарадієнка прищепити нову спіріллу першому мені. «Таким чином, — гадав я собі, — певне, зроблюся членом громади українофілів і, значить, не буду забутий історією, як і кожний з щирих українофілів!» Але, мабуть, Тарадієнко вгадав мою мету, бо він незвичайно проникливий чоло-в’ яга.

Дбаючи про сувору замкненість і бездоганну чистоту фамілійної організації українофілів, він хитко відповів мені: «Побачимо!» Похололо в мене на серці, і, хоч я удав, ніби зовсім певен, що відповідь буде вдоволяюча, але в душі зрозумів, що ні Чоботинський, ні Позичайло, ні Охріменко, ні решта славнозвісних та високовчених українофілів ніколи не дадуть мені прищепити спіріллу...

«Коли хочеш, — додав Тарадієнко, — приходь завтра знов сюди, побачиш, як живуть наші вихованці... На сьогодні досить. Але знаєш... поки що... не кажи нікому про моє відкриття: я хочу всіх ударить несподіванкою».

IV

Сливе цілісіньку ніч не міг я заплющити ока, бо мені спало на думку, що спірілли поїдять себе взаїмно. О дев’ятій уранці я побіг до лабораторії. Приятель був уже там. Його серйозний та поважний вигляд дуже імпонував, і я мусив признати, що з нього буде дуже добрий професор. «Уяви собі, — мовив він з турботою, — желатина, мабуть, їм не до вподоби. Вони себе почувають зле». З чуттям глибокої ніжності глянув я через мікроскопа. Мікроби сиділи тихо, інколи ледве ворушачись, наче хворі, хоч на погляд були гладкі й ситі. Сиділи окремо одно від другого. «Я вперше бачу, щоб мікроби так себе почували на желатині», — сказав Тарадієнко. «Але ж, голубе мій! — відповів я. — На мою думку, їх слід посадити на іншу поживу, ніж желатина. Се ж спірілли, а не коки або карлючки. Вони, мабуть, вживають тільки пісне, особливо коли зважити, що це спірілли “ щирого українофільства!” Пам’ятаєш, що каже поет: “Пісний селедій рай знайду з пісними русинами”... Се ж каже Франко!»

«Може, й справді, — відповів Тарадієнко, — я ще вчора частину їх садовив на бульйон, але там те ж самісіньке: якісь хворі, без життя, без руху. Може, й справді вони кохаються на пісному. От ми їм зараз дамо бараболі!» І мій приятель почав готувати картопляну поживу. Упоравшись, він посадив спірілли і казав почекати до завтра. Тим часом голосно почав марити про будуччину. Він зважався об’їздити цілу Україну, роблячи по всіх більших містах відчит про своє велике відкриття з науковими демонстраціями. Звичайно, ці демонстрації не матимуть демонстративного характеру. Боронь Боже! Це тільки пошкодить і українській справі взагалі, і українській нації окремо, тим більше, що наука раз у раз єсть інтернаціональною. Тут навіть він хоче узятись до дипломатії: щоб зробити справу цілком легальною, він поперед усього подасться до Петербурга. Там він читатиме реферати про своє відкриття у петербурзькому Медичному товаристві, де президентом є особа з царської родини. Можливо, що коли велебно присвятить свою працю про spirillum президентові, то цей добуде для нього ордера. Це цілком можливо. Адже Кох дістав ордер від німецького імператора. Чим він гірший від Коха? Власне, ордер його не цікавить, але дуже важне єсть признання з боку російського уряду великих заслуг українських «щирих патріотів». Це буде зміна цілої політики російського правительства до нашої нації.

І, може, ця подія буде тією підвалиною, на якій збудується будуча доля України... Щаслива Україно! Щаслива, бо маєш таких синів.

Ми розійшлися упоєні надією на будуччину. Другого дня нам стало ясно, що й картопляна страва не до смаку спіріллам.

Тоді ми перейшли на інші страви. Нічого не помогло. Давали дуже ласу страву з усяких екстрактів — теж нічого не вдіяно. Спірілли були не веселі, худли і, здається, нездужали. Надвечір одна з спірілл зморщилась, скорчилась в клубок та й сконала. Се був натуральний кінець...

Холодна розпука огорнула нас при погляді на трупа сього так милого для нас створіння! Що, коли вони всі або поздихають, або порозривають себе? Адже тоді ми навіть не матимем доказів, що зробили відкриття, не зможемо навіть зробити препаратів, як хоче поет Самійленко. І що його на світі Божому робити? І чого вони такі хворі, такі марудні? А спірілли тільки й виявляли життя тоді, як кидались загризти одного з-поміж себе. Кидались жваво, бадьоро, і, здавалось, їх лютість зростала з поменшенням їх кількості. А кількість поменшалась значно, бо вони розривали на день по дві або й по три спірілли.

Прийшовши одного ранку до лабораторії, я вгледів мого приятеля блідо — го, схвильованого, із очевидними прикметами божевілля в очах. Вигляд його перелякав мене, і, передчуваючи щось страшне, я спитав: «Скажи! Сталось якесь нещастя?» З невимовною тугою в божевільно смутних очах хитнув він головою: «Так, нещастя! Велике, страшне, незмірне нещастя! Боже! Яке нещастя! Вони не плодяться... Не плодяться!» «Хто вони?!» — озвавсь я, зачудований. «Вони! Спірілли! — Але я... — в йому заблис божевільний огонь... — Я... Ти мусиш заховати тайну! Я... хочу сам бути їм батьком. Я хочу взяти потайний шлюб із одною молодою спіріллою. Я знайду засіб це зробити. Ха-ха-ха!» І його скажений регіт залунав по великій залі лабораторії.

Волосся устало на моїй голові. Перед мною була нова жертва науки. Я розумів, що заперечувати йому шкідливо, і тямив, що єдиний рятунок — се швидше знайти відповідну сферу, де б спірілли плодилися. Але в чому можуть плодитись спірілли? Та поки що треба рятувати приятеля. Тихо й ніжно став я вмовляти Тарадієнка і наводити його на думку, що ще не всі засоби випробувані, що ми ще не ужили ані метода Ehrlich’a, ані рецепти Gram’a. Звичайно, говорилось усе, що приносив язик. Для мене було важно виграти час, бо я був певний, що те хвилеве божевілля мого приятеля ніколи не вернеться, аби не навертати його думок на небезпечний шлях... Ледве вчув він ті імена, як вид йому став лагідніший, очі проясніли, чоло розгладилося і він вже звичайним голосом промовив: «Авжеж».

І ми вжили методи Gram’a, та вона пересвідчила нас тільки в тому, що спірілли підлягають впливу метиленової синьки, стають від неї сизими і наче трохи жвавішими. Але зрештою ми нічого не могли добитися, і я бачив, як смутнішало обличчя Тарадієнкове — ознака нового нападу хвороби.

Тоді я зважився на героїчний засіб.

«Слухай! — озвавсь я до Тарадієнка. — Я певен, що не помиляюсь. Слухай! Мені прийшла геніальна думка: коли вони не хочуть нічого ані скоромного, ані пісного, то даймо їм... варенухи. Коли вони мікроби патентованого українофільства, то мусять любити варенуху над усе!.. Хочеш, наваримо зараз!» Тарадієнко зрадів, наче дитина: «Наварім, наварім!» — підхопив він мою думку.

«Кров предків заговорила».

Ми знайшли глек і всі потрібні спеції, і я став варити так, як мене вчила іще бабуня. Була то стародавня рецепта — нині вже сливе згублена. Міцний спиртус, пахучий мед, ріжки, бодяк, гвоздичний перець, кориця, грецькі горішки і дванадцять інших спецій, яких саме — мій секрет, — назви їх не знайдете у словнику Тимченка, — були елементами, з яких робився той чудовий сік, що греки звали амброзією, а українці — варенухою. Цілий глек того солодкого трунку постановили ми в грубу, замазавши цільно покришку, і стали дожидати, коли все буде готове.

Вже надвечір витягли ми глек з груби й одіткнули. Чудовний, божественний запах розлився в повітрі й залоскотав піднебіння. Ми поналивали в шклянки гарячого трунку й похапцем стали сьорбати. Тим часом ми налили у третю шклянку: хай холоне. А як значно вихололо, а в глеці зменшилося, налили на скло й пересадили спірілли...

Мабуть, із чверть години куйовдився Тарадієнко біля мікроскопа, аж врешті голосний крик зачудування, здивування й разом розкошів вилетів з його горла: «Сюди! Швидше сюди!» Було в його голосі щось таке, що я стрепенувсь і зразу кинувся до його. «Дивись!» — гукнув він із незвичайним виразом обличчя. Я глянув і трохи не зомлів. У темнуватій жижиці, наче блискавки, гасали спірілли, перекидаючись, пустуючи і взагалі виявляючи найбільше задоволення. Де ділися їх млявість, їх хвороби? Бадьорими, сильними рухами переносились вони з одного на друге місце, зачіпаючи стрічних спірілл і пускаючи їм бісики. Вони були повні сили, повні життя. Невже це були наші спірілли? І я допитливо глянув на Тарадієнка, він угадав мої думки, бо промовив: «Це безперечно спірілли патентованого українофільства, бо ніякі інші мікроби не могли б витримати спиртуозної поживи!»

Я знов глянув у мікроскоп. Ціла громада спірілл танцювала, виробляючи якісь чудернацькі рухи. Але ті рухи наче були знаємі, наче нагадували якісь «па», додержували якогось ритму. Я став пильнувати і враз зрозумів: спірілли садили гопака!

Рясні сльози зворушення покотилися з моїх очей.

Так от де джерело сього національного танцю. І я мимоволі згадав Пастера, який каже: «Із скількох тайн завдяки бактеріології спаде заслона!»

Протягом цілого тижня щодня стежили ми за життям спірілл. Було воно одноманітне і невиразне, але все ж було життя. Нові порції варенухи викликали й нову життєву енергію, що разом із спиртусом знову зникала. Тим-то життя спірілл взагалі було безбарвним і навіть відразливим. Тільки й оживлялись спірілли тоді, як кидались на одну зі своїх, щоб розірвати її на шмаття.

Але головного, що нас найдужче цікавило, — плодження спірілл — ми не завважали. Аж врешті через тиждень в неділю одна спірілла привела дитину. Був це хворий, блідий та безбарвний індивід, що незвичайно швидко став старим. З його народженням тайна плодження спірілл щирого українофільства зникла. Хоч ті мікроби належали до найнижчих організмів, але в їх панувала дуже мудра та заплутана шлюбна організація, яка трохи навіть нагадувала пупалуальний шлюб^[345]. В усякім разі кожна спірілла-самиця мала собі значне число спірілл-самців за чоловіків, а кожна спірілла-самець мала собі за жінок стільки ж спірілл-самиць. Але, на диво, наслідків тої шлюбної організації було замало: частина спірілл переходила вже ніби на парний шлюб. Ізольовані від цілого світу, жили вони в атмосфері, неприступній для інших живих істот. І чи то спиртус, чи гострі спеції варенухи, чи така вже вдача тих мікробів, але вони все більше дичавіли й ставали лютішими. Але Тарадієнко мало звертав уваги на психіку спірілл, він тішився тим, що плодження спірілл вирівняло йому шлях до слави й що розмноження їх дасть можливість прищепляти спірілли усій нашій нації, а се дасть Тарадієнку безперечне право на титул «paterpatriae», або по-нашому «Батько Вкраїни»... Солодкі мрії!..

V

Шануючи кращі традиції українофільства, ми бажали справу розповсюдження та прищеплювання наших національних мікробів зробити цілком легальною. З тією метою Тарадієнко, сховавши до кишені листи до визначних земляків та повний каламар тестевих спірілл, рушив до Петербурга піклуватись про дозвіл. Незабаром по приїзді до Петербурга Тарадієнко написав до мене нижченаведеного листа: «Любий друже! — писав до мене Тарадієнко, — я не можу стямитись від того враження, яке справили на мене тутешні земляки наші, особливо молодше покоління. Уяви собі, що вони мені заздрять і чинять усякі прикрості та перешкоди. По Петербургу вже йде про мене слава як про людину без десятої клепки. Пустили сю чутку молоді компатріоти. Я сам чув, як один з їх казав про мене до другого: “Я просто не йму віри, щоб такий бевзь міг справді зробити оцей винахід!” А другий додав: “Та се просто дурниця, оцей винахід!” Звичайно, мене се ні крихітки не дивує. Ти ж сам гаразд тямиш, що ніколи один українець не визнає талантовитості другого. Охоче слухатиме він авторитету чужинця, але з дикою насолодою потопче й понизить особу свого компатріота. Така вже українська вдача, і це, мабуть, причина загального поневолення нашого народу. Аж ось коли я зрозумів Шевченків сарказм про Богдана. У мене в самого зародився жаль на його, що занадто мало повідрубував не здатних до культури українських голів! Аж ось коли зрозумів я помилку Івана Мазепи, що не схотів з корінням винищити клятий рід Кочубеїв, Ґалаґанів, Пушкарів тощо, а заходився політику — вати. Але годі! Жаль мій росте й дужчає, і я зневірююся в будуччині нашого народу. Правда, старше покоління краще до мене відноситься, але з того мало зиску. Наприклад, я був у нашого славнозвісного незрівнянного батька^[346], де були зібрані й інші патріоти, між котрими був, наприклад, Рачкий, директор департаменту міністерства.

Ой, коли б ти бачив, як зацікавились усі зібрані моїм винаходом, яке зворушення запанувало на їх обличчях, коли крізь мікроскоп вони побачили наших національних мікрофітів. Славнозвісний батько розперезав очкур, насипав на голову сміття й вимовив, чудно хитаючи головою: “Нині відпус-каєши раба твого, владико!”, а потім став пхикати, а ще трохи згодом смикнув добру чарку горілки. Пан директор попросив понюхати каламарчик, а понюхавши, голосно гикнув і вже більше нічого не сказав.

Усі запевнюють мене, що се добрі ознаки, але справа моя анітрохи не посувається. Взагалі я абсолютно збивсь з пантелику і не знаю, що мені робити».

Перечитавши сей лист, я занепокоївся. Чи не дістав мій приятель остаточно mania grandiosa^[347] — хворобу, що дійсно сталася національною, бо сливе всі визначніші й невизначніші українці страждають на неї. Ледве котрий із них в патріотичних цілях напише якусь «Сіру кобилу» або про «годівлю свиней», як уважає себе національним письменником, а не доведи Господи надряпає «Поезію в прозі», тоді вимагає ще за життя монумента! В усякім разі — се загортання в тогу невизнаного генія було недвозначною ознакою. Але що я міг допомогти? Ткнувся я до одного старого патріота, потім до другого — усе прихильників Тарадієнка, але дістав я одну відповідь: «Я сього й сподівався, я був певен, що з того пива не буде дива!» Вже я намірився їхати до Петербурга, коли се зовсім несподівано прибігає до мене Яцуня і ще з порога гукає: «Тріумф! Тріумф! Чи ти вже знаєш, що Тарадієнко повернувся, що він досяг найвищого успіху і що тесть запрохує значних людей на великий бенкет до себе!».

Я аж скам’янів з подиву та несподіванки. «Ти одержав запросини на сьогодні?» — спитав мене Яцуня.

«На сьогодні? — повторив я. — Хіба сьогодні бенкет?» — «Та сьогодні! Сьогодні ж! Я був певен, що тебе запрошено!» Я зблід, але, удаючи байдужного, спитав: «Як усе склалося?»

О, се була правдива казка з Шехерезади!

Ціла історія Тарадієнкового успіху свідчить про те, що Пан-Біг іще піклується долею України. Попереду Тарадієнку не щастило, земляки не сприяли йому, здавалося, його справа згинула. Але Тарадієнко не в тім’я битий: він заприязнився з головним камердинером міністра справ внутрішніх, почав пускати бісиків камердинеровій жінці й через цю протекцію добився авдієнції у міністра! О, міністер людина розумна, з ясною головою! Він відразу зрозумів вагу Тарадієнкового винаходу, дуже ласкаво віднісся до Тарадіє-нка, просив продемонструвати на живій особі і навіть дозволив прищепити spirillum ukrainofilicum одному з своїх кур’єрів. Дослід був незвичайно вдат-ний, бо вже через 10 мінут кур’єр вирячив баньки і з великим чуттям став шепотіти: «Вітчизно моя!.. Заплакана нене!.. Сиротино, плачеш над Дніпром!»... Потім став рюмсати, а нарешті попросив горілки й «малороссийской» ковбаси, потому вдарив гопака. Міністер остаточно переконався о вазі винаходу й призначив Тарадієнкові премію за його многоцінну працю з секретних сум поліційного департаменту в розмірі 5 тисяч карбованців... Але се ще не все. Пан міністер приобіцяв, що зробить «циркулярно» припис прищеплювати всім українцям spirillum ukrainofilicum — до закону 18 мая 1876 року «разъяснение», як додатковий пункт. Особливо мають піклуватися земські начальники про вщіплювання spirillum селянам. Тоді, на думку міністра, цілком будуть неможливі такі розрухи черні, як-от полтавсько-харківські або галицький селянський страйк. Та й взагалі Тарадієнко запевнив міністра, що се буде забезпека лояльності українського народу... «Ти розумієш, — казав радісно Яцуня, — як зумів Тарадієнко взяти міністра, як обійшов його, як зумів погодити вимоги патріотів з вимогами державного уря-довства! О, яка се мудра голова! Яка се геніальна людина!»

В міру Яцуниного оповідання якесь невимовне чуття опанувало мною. При послідніх словах я схопився з місця і, не прощаючись з Яцунею, побіг просто до Тарадієнка. Вхід до господи Тарадієнків був пишно освітлений і мав празниковий вигляд. Нервово подзвонив я до дверей. Г арно вбраний у якусь ніби ліврею парубок відчинив мені двері. У прихожій з приємно усміхненим обличчям стояв Тарадієнко, але, вглядівши мене, вираз йому змінився, й крижаним голосом промовив він до мене: «А просимо! Просимо! Не ждали, але просимо... до кабінету». Тут вже я не витерпів:

«Пане добродію! Я прийшов до Вас в справі мого винаходу спірілл українофільства. Я не кажу дати мені усі 5 тисяч, але Ви розумієте, що половина належить мені. Отже, прошу без жодних скандалів дати мені мою частину, бо інакше, присягайбі, я всім доведу, що Ви самозванець». «Пане добродію! — відповів Тарадієнко, і я не пізнав його голосу. — Ви занадто хапаєтесь. Але, зважаючи на Вашу вдачу, я Вам дарую сей шантаж. Лиш прошу сейчас винестися з моєї господи. Парубче! Випровадь сього пана!» Ми глянули один на одного, ще раз глянули, потім я вийшов...

Та я не дбаю про особисті образи. Колись-то порахуємося! Я патріот, я цікавлюся загальним добром. Але я не можу второпати, і се мене дивує, чому «додаткове роз’яснєніє» до закону 1876 року не входить досі до життя і не робить міністер нових приписів циркулярних... От так завжди у Росії: все українське принижується, припиняється, тиснеться, і найкращі винаходи або ідеї наші гинуть по теках міністрів. Але на доказ моєї безсторонності мушу додати, що я справді чув і, зважаючи на міцну Тарадієнкову вдачу, тому можна пойняти віри, що Тарадієнко хоче зробити подорож по всіх українських краях, щоб, користаючись за кордоном політичною свободою, — прищеплювати австрійським та американським русинам spirillum ukrainofilicum.

Сніп. — 1912. — № 17. — 22 квітня (6 травня); № 18. — 29квітня (12 травня); № 19. — 6 (19) травня; № 20. — 13 (26) травня.

Частина третя. Додатки

Profession de Foi молодих українців (Символ віри для молодих українців)

ЧИТАНЕ НА ТАРАСОВІ РОКОВИНИ 1893 р. УВ УНІВЕРСИТЕТСЬКОМУ МІСТІ НА УКРАЇНІ

Знаючи сучасний стан і рух української молодіжи по багатьох містах широкої Вкраїни, стежачи по змозі за рідною літературою, що має своїм осередком Галичину, і уважаючи на попередній, так званий українофільський рух, ми, молоді українці, порадившися і спогодившися поміж себе, поклали привселюдно в коротких словах висловити наші погляди і взагалі наше PROFESSION DE FOI (символ віри).

Кожна освічена людина з науки і власного досвіду знає, що людськість уся поділяється на раси, народності, нації т. ін. Знає і тямить, що через те тільки й існують сі колективні одиниці й носять таку назву, що вони мають щось своє власне, що відрізняє одну таку одиницю від другої. Так, кожна нація має свою мову, звичаї, історію, культуру і взагалі свій світогляд, одним словом, власне психічне я.

Значить, ми, яко космофіли, що любимо усіх людей і бажаємо усій людськості однаково добра і широкої волі, повинні бути націоналами, бо того вимагає від нас моральне почуття наше. Ми повинні віддати усі свої сили на те, щоб визволити свою націю з того гнету, в якому вона зараз перебуває, і дати задля користі людськості ще одну вільну духом одиницю.

Уважаючи на час, місце й обставини, ми повинні звернути свою увагу й на Російську державу і її народи, і, яко інтелігенти тої держави, ми конечне бажаємо усім її народам повного добра, волі й широкої освіти духу й розуму. Але ми знаємо, що держава, а надто Російська, се єсть поверховний агрегат часто-густо багатьох націй, що нічим не в’єднані проміж себе, опріч само-державія, і через се ідея панування такого абсолютизму єсть ідея мертва, нація ж єсть жива істота.

Тим-то ми змагаємось проти усякого деспотизму або опікунства, над яким би се не було народом, чи походитиме сей деспотизм або опікунство від одної особи, чи від якого уряду, чи від якої громади, чи навіть з якого-небудь дужчого народу.

Ми стоїмо за повну автономію у всіх народів, за дрібну децентралізацію, як у інших народів, так і на Україні. Таке наше бажання випливає з того, що такий лад практикою й наукою виявляється поки найморальнішим і найкращим для кожної людини.

Бачимо ж, що Російська держава, захопивши такий великий обшир, так багато розмаїтого люду скувала і сковує своєю державною ідеєю, що не може через свій абсолютизм ні сама поступати уся разом, а також і не дає змоги вільно поступати поодиноким народам, що сковані її кайданами, бо розмаїті народи у Російській державі не можуть разом, купою, з однією мовою і накиненими спільними інтересами йти шляхом поступу. Кожен нарід може розвиватись і дійти до добробуту, до свідомості тільки лишаючися на рідному ґрунті, бо інакше тільки вибиватимуться поодинокі одиниці з його, а він увесь буде непорушний.

Таким робом безодня межи народом та інтелігенцією ставатиме щодалі більшою. Значить, тоді тільки поступ у Росії й можливим стане, як кожному народові надано буде вільно користуватися власною духовною силою, іти до освіти й добробуту. Тим-то ми яко інтелігенти загальноросійські працюватимемо в такому напрямку, щоб він сприяв розбити російські кайдани й визволити усі російські народи з-під гнітучого їх деспотизму й централізму.

Наука й життя вкраїнського народу доводять нам, що Україна була, єсть і буде завсіди окремою нацією, і, як кожна нація, так і вона потребує національної волі для своєї праці й поступу.

Національна праця існує скрізь, де єсть нація; але як дужий, нормальний чоловік користується з свого здоров’я, так і вільна нація користується з усіх своїх духовних сил. Де ж націю пригнічено, де їй заборонено користуватиси з своїх духовних сил і коли в неї не зовсім ще убито духа, то вона почина протестувати проти такого насильства над її живою істотою. З’являється національне питання й національні змагання. Нестеменнісінько так, як і кожна поодинока людина протестує, коли заслонюють їй сонця світло, коли не дають для неї широкої волі особи, коли силою нищать її живого духа.

Україна під гнетом; і після закону людської психології вона підіймає свій національний прапор. Тим ми, як діти України, як сини свого народу, єсьмо націоналами і передусім дбаємо о те, щоб дати свому народові волю національну. Скоро Україна добуде сю волю, зміст національного прапору сам собою переміниться, бо людськість поступає і довічні ідеали чергуються.

Коли хто візьме на себе працю простежити вкраїнський національний рух по історичних документах українських, той побачить, що національне питання й національні змагання на Вкраїні з’являлися з того часу, як тільки Україну почали гнітити чужоземні вороги, а коли Богдан прилучив до Московщини український нарід «як вільний до вільного, як рівний до рівного», то нарід і сам Богдан зараз же зрозуміли, що се була помилка, бо «Москва не свій брат».

Зараз же знов випливають національні змагання, навіть повстання народні. Але з мечем і вогнем Україна нічого не вдіяла проти добре організованої сили. Нарід, втомившися, спинився, ніби заспокоївся. Але ж під сім ніби спокоєм тріпотить його народне серце в грудях могутніх, ллється по жилах його гаряча кров і обливає живе, наболіле серце його.

Перегодом, під час комісії Єкатерини II, найкращі поступові люди зрозуміли, що їх відірвано від народу московською псевдокультурою, яку силоміць почав заводити цар Петро, і спочули потребу єднання з народом для піднесення його духовних і моральних сил. З сього повстало і українофільство як «народничество». Національні змагання, значить, не загинули на Вкраїні, бо доки не вб’єм усієї живої істоти, доти не вб’єм і живої душі. Нарід під проводом поступових своїх дітей знов став до боротьби, змінивши тільки способ її: не вогнем і мечем добуває він тепера волю собі, а духом та розумом.

Українофільський рух починало багато, та не багато затрималося людей на високості ідеї. Багато залежало се від тих тяжких обставин, що серед їх довелося розвиватися нашому національному рухові. Український нарід хоч і мав у собі такі основи, що відразу міг поставити на певний цілком нормальний ґрунт ідею культурно-національного відродження України, але у починаючих не було такої сили, щоб перемогти сі обставини, щоб відразу статися вкраїнською інтелігенцією, щоб зараз же збудувати і літературу, і науку, і всі інші здобутки культурного життя, щоб фактами і своєю істотою довести існування українцїв яко окремої самостійної нації.

От якби разом з генієм і апостолом слова Тарасом з’явився у нас геній в політиці, то, певна річ, він би показав інший шлях і усі б пішли тим шляхом. Тоді б Україна, принаймні щодо своєї культури, зараз би не залежала від сьогочасних обставин. Але Кирило-Методіївське братство далеко не передбачало. Костомарів повів се братство справді на Україну, але не просто, не навпростець, а манівцями проз усю Московщину, і за ним сім далеким і непевним шляхом пішло багато народу.

Не будемо довго спинятися тут на українофільстві. Що минуло, те не вернеться. Скажемо коротко: українофільство показало нам і цілому світові, що існує і нидіє якийсь зневолений, зрабований нарід, що зветься українцями; воно поставило нашу ідею на науковий міцний ґрунт; воно стало підвалиною сучасних українців. В сім його історична заслуга.

Проте, з другого боку, воно зробило й чимало помилок. Воно мимо своєї волі сприяло розвою, опріч людей ідеї, аматорів українського народу, української історії, природи, пісень, мови. Воно часом ідеалізувало вкраїнський нарід.

І в той час, коли нарід наш гине міліонами тільки від тяжких тих обставин, в яких йому доводиться жити, по Російському цісарству ходять анекдоти про багату сторону, де галушки самі падають в рот, де люди сало їдять і сало п’ють, бо ж від краю до краю лунають українофільські співи, як-от характерне, наприклад, Ал. Толстого:

І морочать такі співи кожну чесну людину, що далеко живе від дійсної України, від живого народу.

Таке українофільство для нашого люду вельми шкодливе. Се лихо, якого нам трудно запобігти, бо Вкраїна справді містить в собі стільки чарівних смуг, що так званий «благодатный юг» завсіди приваблюватиме до себе непроханих гостей, аматорів, що кохають Україну. За своїм коханням вони не бачать ні темноти, ні бідноти, ні голодної смерті, ані величезного економічного й духовного підупаду загалу.

Серед такого й іншого українофільства давно вже прокладало стежку здорове, нормальне вкраїнство, як струмочки чистої води серед кальної дороги, і коли українофільство було раніш ніби нормальним з’явищем нашого ненормального стану, то тепер українофіли вже неможливі як дійсні й щирі патріоти, як люди ідеї. І коли ми бачимо тепера, що яка-небудь молода людина свідомо йде старим шляхом українофільським, то сміливо, не вагаючися можемо сказати, що то не єсть син України, — то її ворог, то зрадник, перевертень, ренегат.

Для такої молодіжи нема місця поміж нас! Коли давніш для звичайної освіченої людини було за дурницю відірватися від народу, то тепер ми уважаємо се за злочинство проти свого народу. Хоч ми не маємо цілковитої змоги заспокоїти усі свої духовні потреби, про те можемо й повиннісьмо бути консеквентними у всьому українцями, роблячи на нуародному ґрунті усе, що вимагає від нас ідея відродження України, усе, що вимагає від нас всесвітній поступ.

І поскільки ми поважаємо й шануємо щирих українофілів, наших батьків, постільки ми, свідомі українцї, не бажаємо о дальший розвиток українофільського руху серед нашої суспільності. І якби справа стояла й досі так, як вона почалася, то се б тільки свідчило, що або ідея наша єсть гнила, нікчемна, або ми самі люди нікчемні.

Тим тепер кожен молодий перевертень, кожен слабодухий най винуватить себе самого. Кажемо слабодухий, бо щоб зробитися й стати дійсно освіченим і корисним українцем, то се вимагає від чоловіка дрібної, повсякчасної, непомітної для інших духової роботи, бо кожна велика ідея вимагає духової сили.

З міцною ж душею, певним почуттям і послідовостю ми поставимо нашу національну справу так, що вона не залежатиме від сьогочасних обставин; своєю істотою і моральною силою ми знищимо сі обставини й виробимо з себе українську інтелігенцію в самому високому розумінні сього слова.

З усього, що досі сказано, випливає й програма нашої практичної діяльності. В словах її, може, й нема нічого нового, але тут нове те, що ми робимо власне в такому напрямі, як далі висловлюємо.

Для нас, свідомих українців, єсть один українсько-руський народ. Україна Австрійська і Україна Російська однак нам рідні, і жодні географічні межі не можуть роз’єднати одного народу, і, аби була у нас моральна міць, то ні нас не зможуть відірвати від Галичини, ні Галичини від нас, бо ідеї, духа розірвати на два шматки не можна, як нічим не можна спинити Дніпрової течії: вона завсіди опиниться у морі, які б перепони ні були.

Бажаючи поставити свою справу незалежно від російських обставин, ми осередок ваги нашої культурно-політичної справи переносимо в Галичину й користуємося з Австрійської конституції. Визнаючи широку критику нашій справі, ми не визнаємо партійної сварні і ворогування на Російській Україні. Бо, з одного боку, партії мають розумну підставу тільки там, де єсть політична воля слову й ділові. І ми б дуже бажали й раділи, якби у Галичині, коли се можливо, не було партійної розтичі, бо вона зменшує продуктивність наших сил.

На підставі науки, так званої психофізіології, ми знаємо, що мова єсть одною з найважливіших прикмет, що найдужче виявляє внутрішній зміст національний, що мова орган духу і виявляч психології народної. Нарід, що не має письменства на рідній мові, не становить нації. Тим дбаємо про те, щоб українська мова запанувала скрізь на Вкраїні: в родині, в усяких справах, як приватних, так і загальносуспільних, у громаді, у літературі і навіть у зносинах з усіма іншими народами, що живуть на Україні. Так кожен з нас, свідомих українців, має промовляти в родині, в товаристві і взагалі скрізь, де його зрозуміють, по-вкраїнському.

Виховуючи свої діти, кожен свідомий українець повинен вживати вкраїнської мови яко мови викладової з початку вчення, а як дитина піде до офіціальної школи, вчити її вкраїнської мови, історії, літератури дома окремо, щоб діти наші були вже стихійними українцями.

Вважаючи, що кожен нарід може освідчуватися і з поводженням і корисно для себе розвиватися на національному ґрунті і що в нас віднято змогу й право на такому ґрунті розвиватися, ми дбаємо про те, щоб піднести й розворушити на Вкраїні національного духа, відживити і виробити серед інтелігенції й народу національні почування вкраїнські на підставі їх бажання рідної школи з власною викладовою мовою.

Тим кожен українець в справі популяризовання вкраїнської ідеї фактами щоденного життя свого, своїми відносинами і усякими іншими способами повинен завсіди відрізняти свою націю від інших і підносити національне питання й право вкраїнської нації скрізь, де тільки можливо: в освіченому товаристві, в народі, у відносинах з урядом, в літературі не тільки московській та польській, але й по західноєвропейських літературах, не забуваючи, одначе, що першим і найголовнішим обов’ язком українця єсть писати рідною мовою.

Зрозуміла річ, що діяльність наша здебільшого поки що буде культурно — просвітня. Але не можемо ми занехаяти і справ економічних. Тут діло найбільше вже залежить від загальноросійських обставин, поки ми не маємо широкої волі для особи. Проте дбатимемо по змозі про добробут народний, знаючи й повсякчас пам’ятаючи, що тільки матеріально забезпечений нарід може добре дбати про національно-просвітні справи.

Маючи ж на увазі, що виховання найголовніше виробляє людей, ми дбаємо і будемо дбати про те, щоб узяти до своїх рук виховання й освіту на Україні, забираючи собі й пособляючи іншим українцям забирати посади всякі, з яких можна впливати на просвіту, повертаючи її на вкраїнський ґрунт. З усього, що досі було сказано, сама собою випливає й максимальна програма для нашої діяльності.

Ми бажаємо такої відміни сьогочасних обставин, щоб при ній був можливий вільний розвій і цілковите вдовольнення усім моральним, просвітнім, соціальним і політичним потребам українського народу.

Досягаючи свого, мусимо працювати в дусі такого на моральному й науковому ґрунті заснованого ідеалу людського ладу, в якому немає місця нації пануючій і нації підвладній, а українська нація, в ряд з усякою другою, користується однаково рівними правами. Через се ми маємо бути цілковитими прихильниками до федерального ладу в тих державах, з якими з’єднана українська земля.

В справах соціально-економічних працюватимемо в дусі такого ладу, в якому немає місця ні панові, ні мужикові, ні визискувачеві, ні визискуваному, а є місце ціловкраїнській національній родині, що складається з рівних поміж себе правом, можливо однаково забезпечених, національно свідомих братів-працівників.

В справі релігійній яко в справі особистого сумління мусить панувати серед нас абсолютна толерація, в справах відносин до інших націй ми будемо остільки толерантні, оскільки наші сусіди й колоністи на нашій землі будуть толерантні до нас.

Працюючи у сьому напрямкові, ми єднаємося з усякими іншими пригніченими націями в Росії, щоб гуртом боронитися проти асиміляційних заходів і гуртом здобувати волю. Єднаймося і з поступовими московськими гуртками, не ворожими вкраїнству, але ж ніколи не мішаючися проміж себе, а неодмінно, скрізь і завсіди мусимо ставати яко виразно українська нація на федеративних основах повної реальної рівноправності, а коли поталанить в Росії на конституцію, то щоб про реальну рівноправність нашого народу яко самостійної нації не було ані найменшого змагання.

Подаючи сю в перший раз письменно висловлену національну програму молодих українців, пересилаємо їй помагайбіг в сім напрямі, вітаючи їх словами безсмертного Тараса: «Борітеся, поборете, Вам Бог помагає!». Редакція «Правди».

ПРАВДА (місячник політики, науки і письменства). — Вип. І. Цвітень. — Т. ХУІІ. — Львів, 1893.

Електронне джерело: http://constituanta.blogspot.com/2011/07/profession-de-foi-1893.html

Революційні партії в Росії

Під знаменем революційного руху в російській державі знаходимо ми в Великоросії та на Україні групи соціальних демократів і соціальних революціонерів, що ведуть досить успішно пропаганду та агітацію серед робітників, а послідніми часами й організують, хоч числом поки що не-многі, революційні кружки серед селян, досить революційний настрій в Царстві польськім, піддержуваний прекрасно зорганізованою польською со-ц[іал]-дем[ократичною] партією, що опирається на численнім пролетаріаті, соц[іал]-дем[ократію] серед жидівських робітників, що обіймає усіх майже робітників жидів з Польщі та Литви, литовську нац[іонально]-дем[ократич-ну] партію в Литві, що бореться за повну автономію, економічну а й національну соц[іал]-демократію латишів, що показала свою силу в торішній боротьбі з військом в Ризі та загальним страйком, що почався в Лібаві 5 мая та скінчився повною побідою робітників (брало у йому участь 50000 чоловіка), та накінець Фінляндію, що готова піднести знамя повстання за послідні насильства російського правительства над її автономією.

Тепер хотів би я сказать дещо про одну дуже дивну та сумну прояву. Ніхто в Росії не дивується — я говорю тутки про соціалістів — що ПСП (Польська соціалістична] партія. — Пр. ред.) пише на своїм прапорі «Самостійна Польща», що литовці та латиші бажають автономії, що жиди жадають рівноправності та що усі згадані народності організують самостійні партії. Но коли ви заговорите про «Самостійну Україну», чи усі приймуть сесю заяву симпатично? Часто можна побачити соціалістів, що не задавали собі сього питання та й не знають, що на його відповісти.

Вина за се спадає, на мій погляд, виключно на українців. Одна їх частина йде в революційний рух та, відпекавшись від усього українства, стає росіянами, а друга часть занимається «кружковщиною», себто кружковою організацією української інтелігенції. Се красне діло, але ж треба вкінці зрозуміти, що ані вишивані сорочки, ні малоруські пісні, ні вивчення своєї історії — не збудують самостійної України! На се потрібна сила, а де вона? — В робітниках та селянстві.

Ось се і мусять зрозуміти усі українці. Їх обов’язком [ є] іти в революційні групи, що находяться на Україні, переводити в них свою ідею та зорганізувати усі сили, які є на Вкраїні, в одну українську соціалістичну партію, но на сесім не спинитись, а піти дальше, с[ебто] почати сейчас агітацію поміж селянством. Усе те тяжко зробити, так, але ніяке діло не легке!

Так говорить про українську інтелігенцію в Росії чужинець. Не одно можна б додати до сеї характеристики, та поки що обмежимось на сконстатуванню одного факту, про який вона говорить: що донедавна ще участь сеї інтелігенції в революційнім житті в Росії, що її політична діяльність рівнялись зерові. Під сим зглядом наступила послідніми часами рішуча зміна на ліпше, як раз в напрямку, зазначенім в повищій статті. Рівночасно майже виступають дві партії, що повинні означувати просоння політичної думки в російській Україні, а на кожний случай є доказом, що наша інтелігенція починає там нову, кращу усіх попередніх, епоху свойого життя. Се УСП та РУП. Перша з них, українська соціалістична партія, оголосила свою програму, яку подаємо тутка в виїмках.

Схарактеризувавши загально наше економічне та політичне положення в Австро-Угорщині та Росії, говориться там дальше:

«І як утиск наш є трикратний — економічний, політичний та національний, так само і наше визволення мусить бути повне, мусить нам дати простір жить вигідно, свобідно і в повнім розвою національнім. Замість експлуататорів російських, польських, жидівских накласти українських визискувачів, так, як сього хотіли б наші націонали патріоти, — це не може нас вдовільнити, бо від сього ані на волосок не покращає доля нашого люду. Так само не видержать критики програми наших всіляких радикалів, тим, що вони не одпо-відають капіталістичному розвоєві, що йде в нас так, як і в Західній Європі, ані не можуть вдовільнити потреб сих міліонів сільського і міського пролетаріату, які ми маємо у себе.

Одинока програма, що, зреалізувавшись, запевнить щастя нашому людові, — се програма соціалістична; ми переконані, що тільки в суспільності, де земля, копальні, фабрики і верстати становлять спільну власність, де люд править сам собою і після своєї волі — що там тільки немає місця днешньому визискові і утискові.

Але до цієї мети дійдеться тільки тоді, як партія соціалістична матиме політичну власть в своїх руках. І тудою мусять прямувати всі наші заміри і змагання. Втоді тільки, коли, беручи міць і силу з мас народних, пройнятих соціалістичними думками, зорганізованих і загартованих в боротьбі з визискувачами та їх захисником — правительством, здавимо в братерськім союзі зі соціалістичними партіями Польщі і Росії цю чудовищну змору, яка налягає на грудях нашого люду, коли здавимо царат, втогді матимемо спромогу завести реформи, що є метою наших змагань. Огромна більшість нашого народу — се людність працююча, що легко піддається під соціалістичну пропаганду, і се нам позволяє вірувати в нашу побіду, хоч і як ще нині сили наші видаються слабі, порівнюючи їх з потугою царства. Але це дає нам і сю певність і пересвідчення глибоке, що одинока тільки соціалістична політика може вказати вихід з теперішньої недолі, тим що вона згоджується з показом науки і з справдешніми, реальними потребами нашого народу. Воюючи за визволення нашого люду з кайданів капіталізму, ми тим самим ближче тої хвилі, де в цілій могучості зацвітуть всі жизнені сили нашого народу.

Програма наша, з якою тепер виходимо до роботи над освідомленням нашого люду, щоби її зреалізувати з хвилиною перемоги-побіди — це ось які жадання».

Тутки слідує програма, аналогічна до наших: п[артії] соц[іал]-демокра-тичної з добавкою локальної автономії громади та земства, а відтак говориться про партійну тактику:

«З нашої програми випливає і наша тактика. Ми не віддаємося сподіванням на мирне, супокійне здійснення наших домагань в російському царстві; всяка залежність України од російського царства є руїною для розвою нашого життя. Нашою метою, проте, буде в російському царстві: через пропаганду наших думок і щоденну, безнастанну боротьбу за економічні, політичні і національні інтереси нашого люду — створити політичну силу, що могла б міряться з царатом. Боротьбу цю вестимемо з тим пересвідченням, що пра-вительствені уступки — коли б такі уступки були справді, — так само як упря-ме піддержування царською владою існуючого порядку — може нам тільки користь принести. Це ж вчинить глибшою і яснішою свідомість люду, причім ми все будемо на поготівлю, щоб все як слід розсвітити.

В австрійськім цісарстві ми вітаємо з радістю заснування явної української партії соціал-демократичної, помагатимемо їй, кільки лиш сил нам стане, признаючи заразом потребу одностайної, однодумної діяльності. Заяву, зложену нашими товаришами з Г аличини на конгресі австрійських соціалістів у Берні, в якій ставиться домагання політичної волі і самостійності для усієї України, ми приймаємо як наше визнання віри.

В стосунках до інших націй ми підемо за віковічними словами нашого великого учителя, Маркса: Пролетарі усіх країв, єднайтеся! Далекі від шовіністичних натинань і поглядів наших народовців-патріотів, ми в польськім, російськім, німецькім робітникові, що прийшов вже до класової свідомості, вбачаємо брата і простягаємо ік ньому руку з братерським устиском, домагаючись од нього вшанування наших прав.

Сей принцип означує теж наш стосунок до соціалістичних партій тих национальностей, з якими стикаємося щодень в житті. Щодо польських соціалістів, то стверджуємо се, що і польська соціалістична партія в російськім царстві признала і в програмі, і в своїх рішеннях наші права до політичної самостійності та що і серед польської соціал-демократії у Галичині ми не здибали заборчих прямувань і починів. Що ж до російських соціалістів, то в нас є певна надія, що деякі великоруські прямування, які декуди прокидаються, щезнуть з розвитком соціалістичної свідомості, а з’єдинення розбитих кружків і організацій російських в одну партію позволить нам увійти в порозуміння і в братерський ясно означений союз.

Усякі дрібніші питання, що не увійшли в отсю програму, розв’язуватимемо згідно з потребами і з вказаннями самого життя».

Друга партія, що зав’язалась рівночасно з УСП, — се партія українських революціонерів, що розпочала свою діяльність рядом політично-популярних брошур. Сеся партія оголошує в послідній вже хвилі слідуюче відкрите письмо: [...]^[348].

Отсе письмо — се характерна поява: суспільність, що не спромоглася на протест, коли доптано найсвятіші її чувства, нечаяно з нагоди дрібної, в порівнянні з цілістю її положення, хоч самою собою й брутальної, а ще більше глупої заборони виступає та з обуренням п’ятнує сам поступок міністра й систему, якої він є випливом. І хоч щодо форми сього протесту можна б зробити не одно застереження, та й на сам протест розмаїто дивитись з огляду на його політичне значення та тактичну вартість, то як прояв будячогося життя він характерний та важний.

Як оклик накипілого здавна болю, він голосить нам, що там за кордоном чимраз ближча пора, коли «перебереться міра», що заборона української написі на пам’ятнику Котляревського — се не причина, а лишень нагода, яку використано, щоб виповісти те, що з здавна вже бажалось сказати, про що задовго, може, мовчалось.

Раз ще вертаємо до факту зав’язання двох окремих революційних партій на російській Україні. Хотіли б ми поставити їх побіч себе, знайти теоретичні та фактичні основи, на яких обі вони опираються та які розрізнюють їх від себе, та якраз тутки насувається ряд питань, на які ми не можемо знайти відповіді. Насуваються ще деякі рефлексії.

Що можемо напевно сказати, се факт, показаний програмою одної, а дотеперішньою діяльністю другої партії, факт, що вони обі стоять на теоретичній основі соціалізму, що обі бажають опертися на нижчих верствах суспільності та що обі є випливом одного основного погляду, що національне питання можна трактувати лише у тісній злуці з питанням суспільної рівності та волі. Значиться, спільного між обома так багато і воно само собою, як і своїми консеквенціями такої ваги, що існування двох окремих партій являється нам чимось неприродним та дуже дивним.

Тутки насуваються дві евентуальності, що ясували б нам сесю появу. Або причиною існування побіч себе РУП та УСП є сеся питома психологічна ціха умового життя в Росії, се виплекане по кружках замилування до нетеоре-тичної, але прямо метафізичної полеміки та дискусії, що розбиває інтелігенцію на гуртки та кружки і таким чином, часом із-за дрібних, не зрозумілих чужинцям різниць поглядів, робить неможливою спільну більшу акцію. Маємо надію, що не се є причиною існування згаданих двох партій, а хоч би й так було, то ми провірені, що за практичною роботою мусило б прийти до порозуміння та злуки.

Є одна ще можливість: що обі партії повставали независимо від себе, в різних місцях та між різними людьми, що, може, й не знали навіть про себе. І тоді б мусило бути нашим стремлінням довести до получення РУП та УСП в одну велику партію.

А може, наш погляд блудний, може, є інші ще причини, що ділять обі партії? Раді не раді, лишити мусимо се, хоч як цікаве, питання, без відповіді, але за те просимо товаришів, що можуть сю відповідь дати, зробити се як-найясніше та найскорше.

Молода Україна. — 1900. — № 9-10.

Хроніка з нашого життя

«САМОСТОЯТЕЛЬНАЯ УКРАИНА». ИЗДАНІЕ А. Г ВОРОГА. Нр. І-ий

На російській Україні появився сими днями літографований зшиток, що містить у собі перевід звісної брошурки п[ід] з[аголовком] «Самостійна Україна» на російську мову. З дописки від видавця довідуємося, що російські українці задумали видати в сей спосіб цілий ряд брошур, з яких великороси могли би поінформуватися про життя, себто ідеї, змагання та роботу українців і то тим паче, що — як видавець замічує — загал великоросів зраджує цілковите незнакомство українських справ так, що не в силі відрізнити «українства» від «українофільства».

Про хосенність такого видавництва годі сумніватися. Воно може сповнити важні услуги.

Вельми цікавий єсть другий додаток до згаданої брошури, що вийшов спід пера перекладчика. Автор висказує свої гадки про взаємини великоруських ліберальних та революційних партій до українців. Правда, вони не нові. Подібне писав Драгоманов в своїй книжці «Историческая Польша и великорусская демократия», но проте вони не менше цікаві, тому подаємо їх у переводі, хоча й не можемо на них годитись без поважних застережень. З виска-зом наших гадок про сю справу хочемо здержатись до виходу другого випус-ка сего видавництва, де мають бути поміщені думки другої частини наших товаришів з-за кордону про сю справу.

Редакція «Мол[одої] України».

Від видавця

Отся брошура починає цілу серію періодичних випусків, що час до часу будуть появлятися. Мають на цілі познакомити руську^[349] інтелігенцію з українським рухом в цілій його повноті. Товчком до такого роду діяльності послужило видавцеві цілковите незнакомство руської інтелігенції з українським рухом, що, приміром, виражається у неспроможності відрізнити українство від українофільства. До переводу брошури «Самостійна Україна», виданої за границею, додано переднє слово до переводчика. Воно доторкається багатьох наболілих питань українства, но не рішає його настільки основно та правильно, щоби з його виводами можна було згодитися. У всякому разі, воно інтересне тим, що виражає погляди та ідеали якоїсь часті українського суспільства і доторкається тих питань, що вже давно ждуть своєї розв’язки.

В кожнім случаї застерігаємо собі слово.

Видавець

Від перекладчика

Подаючи сей перевід «Самостійної України» з української мови на руську, ми мали на прикметі познакомити руське суспільство з тими змаганнями та ідеалами, що одушевляють сучасну українську інтелігенцію. Ми хотіли познакомити руське суспільство з українським, без огляду на крайньо вороже, або, вірніше сказати, — якраз по причині крайньо ворожого відношення «Самостійної України» до цілої руської нації, а не лише до руського правительства. Ми бажали познакомити руську інтелігенцію з українською по поводу переконання, що нації руська і українська невідмінно мусять стикнути-ся з собою у кривавій борбі так само страшній, як тая, що її українська нація вела зі своїми колишніми поневольниками — поляками з початком і в середині XVII віка. Відки, однак, таке переконання? Відки і тая ворожнеча, і на чім вона основана? Чей же загальна опінія каже, що руські ліберальні партії ніколи не проявляли ні ворожнечі, ні ненависті зглядом українського народу, а навіть ніколи не відрізняли великороса від українця! Чей усі опозиційні руські партії завсіди накликували українців до єдності, до дружної і совісної роботи проти одного «общего врага», розуміючи під «общим врагом» руське правительство і впевняючи, що з’єдиненими силами ворога безумовно по-бідиться.

Відки ж потім усі українці дишуть так острою ненавистю не лише до руського режиму, але навіть до руського племені?

Ненависть режиму цілком понятна кожному думаючому великоросові, а ненависть руського племені являється результатом цілого ланцюга причин:

1) як би там великороси не попрікали руського правительства, воно все таки руське правительство, продукт діяльності руського племені, представник руського народу;

2) руське суспільство вельми вороже і неприхильно відноситься не лиш до політичних, но навіть до національно-культурних змагань української нації. В тім згляді поділює вповні погляди свойого правительства і не обурюється на тії средства, що їх руське правительство уживає для обрусіння українців і для задержання економічної, політичної і руської нації^[350];

3) вкінці тії негативні відносини, які всемогучі руські ліберальні партії проявляють зглядом української нації, озлоблюють і підривають віру навіть у кращі сили руського суспільства. В суті речі усі руські партії, що змагають до знищення деспотизму, до осягнення політичної і економічної свободи, до соціального перестрою і т. д., — всі вони мають на прикметі Росію в теперішніх політичних границях, з усіма націями, що входять в неї. Таким робом вихідною точкою їх змагань єсть державний status quo.

Так, напримір, вкажемо на програмову брошуру партії «Народного права» або на «Маніфест соціалістів-революціонерів». Обоє змагають повалити державну власть руських деспотів, а на місце її поставити самодержавну власть народу, іменно не народів, націй, що населяють Росію, а «народу», т. є. руського, бо вони не осмілюються сказати, що під словом народ розуміють тоже татарів або українців. Всі руські партії навіть на думці не мають, щоби вихідна точка їх поглядів була несправедлива. Вони твердо пересвідчені, що 100 націй, поневолених Росією, то лиш необходимий додаток благоденствія руської нації, лиш дружина рабів, серед якої суджено блистіти представникам « великой русской нации». Лиш іноді робиться виїмку в хосен фінляндців та поляків, що їм і признається деяке право державного єствування. Но всі руські партії до живого обурюються і сейчас стають по стороні правительства, як лише поневолені нації піднесуть питання повалення гегемонії руського племені та обмеження сфери його впливів на одну лише територію, заселену руською нацією в її етнографічних границях.

На саму лише згадку про подібне відмежування руської нації, про повалення її політичної та економічної гегемонії, про виключення її національної верховлади, на саму згадку про те, що поневолені нації проголошують свої політичні та державні права до територій, які вони заселюють, на саму думку про політичну независимість українців, поляків, грузинів, латишів і других націй усі ліберальні партії попадають у негодовання, забувають свою свободолюбність і цілковито переходять на сторону свойого правительства.

В таких моментах яркіше всього видно політичну солідарність національних інтересів руських партій і руського правительства, що все мають спільну точку, як би там межи собою й не ворогували, а власне приналежність до одної національності. Її поодинокі інтереси зберігає кожний по-своєму, а один спільний інтерес: борба проти поневолених націй в Росії, що саме підносяться, — єдинить усіх!

Таким робом очам обсерватора представляють два ворожі табори противників: з одного боку руська нація зі своїм правительством і усіма різнород-ними партіями на чолі — намагається здавити поневолені нації і непоколебимо укріпити свою верховладу — з другого боку поневолені нації намагаються скинути руське ярмо, розірвати Росію і потворити свої независимі національні держави.

Кромі тієї основної борби межи противниками, унутрі кожного з них ведеться паралельно своя окрема борба класова, економічна, політично-партійна, релігійна і т. ін.

В борбі проти поневолених націй руське правительство і руські ліберально-опозиційні партії взаїмно доповнюються і помагають собі, уживаючи різних средств до одної і тої самої цілі.

В тую пору, як руське правительство для здавлення поневолених націй, приміром, української, послугується заборонами та репресаліями, в тую саму пору руські опозиційні партії розширюють доктрини, що або оправдують усі

репресалії, або справлюють слабо розвиту національно-політичну свідомість українців (і других націй тоже, но української спеціально) на дорогу погибелі української нації, а вельми хосенної для руської. До перших належать тії, що перечать фактові національної борби і попрікають його, що не признають права народів до окремішнього національного єствування, або тії, що виходять з фальшивої думки про можливість, а навіть конечність одинокої, всезагальної органічної мови для цілого світу. Тим лише виказують своє нерозуміння закону розвитку органічних мов та тоже і незнакомство з поняттям «органічна мова».

Подібно як тії, що, скрививши теорію Маркса, пролетаризацію мас уважають необходимою умовою для соціального раю на землі, подібно руські космополіти кажуть, що небесна благодать зійде на землю лише тоді, як не стане національностей або по крайній мірі українці обрусіють! По думці тих панів, не лише національні змагання, але навіть сам факт єствування націй — се запора і перепона для поступу!

Відси конечний висновок, що давлення націй, поневолених руським правительством, щоби звести їх до одного знаменника, — се прислуга поступові, се висококультурна діяльність!

Таким способом висказується цинічну гадку, що український народ повинен в ім’я поступу виріктися своєї мови і прийняти мову своїх поневоль-ників.

До других лжеучителів причисляються тії, що напрасно взивають поневолені нації до борби проти «общего врага», т. є. правительства, забуваючи, що головний ворог, котрого ярмо український народ хоче скинути, — се вони самі з цілою своєю нацією та правительством.

Тії пани своєю теорією про «общего врага» приманюють найбільше енергічні, но молоді і блукаючі сили із поневолених націй, особливо з української, скріпляючи тими силами свої кадри для домашньої внутрішньої борби проти свого правительства, і вибирають таким способом у поневолених націй їх борців за питомі інтереси, ослаблюють їх бойову пригожість і деморалізують цілу націю думкою, будьто її інтереси і солідарні, і тотожні з інтересами руської нації. Доказано, що тота хитра теорія ні одній нації не принесла стільки шкоди, що українській. Почавши від 60-тих років, а особливо 70-тих аж до кінця 90-тих, майже всі лучші, визначні та благородні сили українського суспільства пішли на борбу з руським правительством — не в ім’я інтересів свого народу, але в характері членів руської нації, покинувши свою рідну на самоволю царських орлів, що оконечно вкинули її у тьму невіжи та ничтож-ності.

Щоби не ходити далеко для приміру, вкажемо на таких діячів революції, як Кибальчич і Желябов, що положили свої голови за чужу справу, або Лизогуб, що віддав своє міліонне майно на революційну пропаганду в Саратовській (!) губернії. Не багато знає, що вони з походження українці і могли би свої сили і средства жертвувати в хосен рідного народу.

А між тим, чи може щось бути противніше, як інтереси українців а великоросів? Чи може щось бути більше противне, як інтереси хазяїна а робітника, пана а раба, поневольника а поневольного? Чей уся історія взаємин українців а великоросів, почавши від часів Переяславської конституції — се історія гноблення української нації нацією руською. Чей же від 1654 року аж до наших днів живе правило : чим лучше для великоросів — тим гірше для українців ! І теє страшне правило не стратить своєї сили, доки українська нація хоч би на півсантиметра буде зависіти від руської. Воно утратить свій фатальний змисл лише тоді, коли українська нація буде і українською державою. А до тої пори кожна школа, основана средствами українців задля образования великоросів, єсть удар, нанесений українцям, кожна фабрика, заведена для Вели-коросії, єсть рана для України, кожна газета, видавана на руській мові, єсть крок до смерті української нації. Пусте говорити тут про пересаду ! Усі визначніші великороси були завсігди самими ярими ворогами українців, чи візьмемо представників власті: Петра І, Катерину ІІ, що знищили політичну автономію України, або Олександра ІІ, що видав варварський закон з 17 мая 1876^[351], що на смерть засудив українців; чи візьмемо представників думки: Бєлінського та Михайловського, Льва Толстого та Щедріна, або Тургенєва, що перечать право українців до самостійного національно-культурного єству-вання; чи вкінці візьмемо представників науки: Пипіна та Флоринського, Соловйова та Ламанського або Струве Н. — усі вони гуртом аж до видавця «Нового времени» Суворіна — свідомі та глибокі вороги українців; усі вони разом виховували пересічного руського ліберала, який на саму згадку, що на київськім, одеськім та харківськім університеті українська мова повинна бути викладовою, попадає в непритомність і біжить під охорону багнетів свого правительства, горлаючи про зраду та мазепинців. Отже, сей пересічний ліберал по правді — представник того самого деспотизму, що проти нього боротися «соединенными силами» він так масненько накликує!

Впрочім, сполучення сил можливе лише до моменту побіди або злагоди з руським деспотичним правительством; но ні побіда, ні злагода не принесуть ніякого хісна^[352] українцеві, рабу — українцеві, що його накликують боротися, але не хіснуватися вигодами побіди, бо ні один великорос не допускає — як ми говорили — навіть думки про поділ Росії, ні один великорос, до якої б він фракції собі не належав!

Між тим сучасний українець думає інакше: він змагає до самостійної і независимої української держави і не бажає мати що-небудь спільного з Росією! Українці уважають єдино справедливою і правильною формою національно-політичної жизні — національну державу! Відси ясно, що цілі та інтереси великоросів а українців різні, ба навіть противні.

Таким робом, коли і великороси, і українці борються тепер проти руського деспотизму, то борються цілком різними дорогами і для досягнення цілком ріжзих цілей.

Великороси бажають лише політичноїсвободи, з задержанням руської держави, українці борються за державну, політичну, економічну та національну свободу.

Якби в Росії тепер було не деспотичне, але, пр[и]м[іром,] республіканське правительство — то і тоді українці мусять боротися за свою державну самостійність та економічну независимість!

Ось така правдива взаємна позиція великоросів та українців, і відси береться тая ворожнеча, часто несвідома, що її помічаємо у великоросів згля-дом українських партій і напротив. Її не треба скривати ані промовчувати, противно — вияснювати та об’яснювати. І до тої пори, доки великороси і українці будуть насильно зв’язані в одно державне тіло, до тої пори ворожнеча межи ними буде єствувати та заострюватися. Для того кожний руський ліберал повинен підмагати скоршому осягненню ідеалу усіх українців: «Самостійної України»!

Молода Україна. — 1901. — № 1.

Фотоматеріали

Примітки

1

Кармазина М. Світ ідей Миколи Міхновського // Нова політика. — 1998. — № 6. — С. 43-44.

(обратно)

2

Шемет С. Микола Міхновський (Посмертна згадка) // Хліборобська Україна. — Відень, 1924-1925. — Кн. V.

(обратно)

3

Борис Р. Микола Міхновський в дореволюційний час. — Львів, 1936.

(обратно)

4

Коллард Ю. Спогади юнацьких днів. 1897-1906. — Торонто, 1972; Євтимович В. Військово-мілітарна акція «Оборони України» в 1904-1907 рр. // Календар «Червоної калини». — Львів, 1938; Коваленко О. На межі двох віків. — У зб.: З минулого. — Т. 2. — Варшава, 1939.

(обратно)

5

Андрієвський В. Микола Міхновський (Нарис суспільно-політичної біографії) // Визвольний шлях. — 1974. — № 4. — С. 588.

(обратно)

6

Мірчук П. Микола Міхновський. Апостол української державності. — Філадельфія, 1960. — С. 8.

(обратно)

7

Млиновецький Р. Нариси з історії українських визвольних змагань. 1917-1918. Друге видання. — Львів, 1994.

(обратно)

8

Книш З. Військова діяльність Миколи Міхновського. — У кн.: Книш З. Так перо пише. Вибрані статті. — Вінніпег, 1965. — С. 127-143; Книш З. Микола Міхновський і вибори до Четвертої Думи. — Там само. — С. 108-126; Книш З. Конституція України в проекті Української народної партії. — Там само. — С. 73-107.

(обратно)

9

Курас І. Ф., Турченко Ф. Г., Геращенко Т. С. М. І. Міхновський: постать на тлі епохи // Український історичний журнал. — 1992. — № 9, 10; Ткаченко Ю. «Батько українських націоналістів» (Микола Міхновський) // Віче. — 1995. — № 11; Го-рєловМ. Подвижники незалежної України. Історичні розвідки. — К., 1996.

(обратно)

10

Шемет С. Вказ. пр. — С. 13; Уривок до спогадів Г Совачевої // Самостійна Україна (Чикаго). — 1976. — № 7-8. — С. 21.

(обратно)

11

Державний архів Чернігівської області (Далі — ДАЧО). — Ф. 1435. — Оп. 1. — Спр. 832. — Арк. 109.

(обратно)

12

Там само. — Арк. 6 зв.

(обратно)

13

Там само. — Арк. 110.

(обратно)

14

Там само. — Арк. 14-15, 108.

(обратно)

15

Державний архів м. Києва. — Ф. 16. — Оп. 465. — Спр. 604. — Арк. 337-338.

(обратно)

16

Кривошея В. Родовід Міхновського // Українська генеалогія: теорія, методологія, історія та практика. — К., 1996. — С. 146.

(обратно)

17

Оглоблин О. Студії з історії України. Статті і джерельні матеріали. — Нью-Йорк; Київ; Торонто, 1995. — С. 67.

(обратно)

18

Див.: Шевченко Т Г Біографія. — К., 1984. — С. 94, 108; Шевченко Тарас. Твори. — Т. 10. — Чикаго, 1960. — С. 156.

(обратно)

19

ДАЧО. — Ф. 1435. — Оп. 1. — Спр. 832. — Арк. 109.

(обратно)

20

Т. Г Шевченко. Біографія. — С. 387.

(обратно)

21

Там само. — С. 357.

(обратно)

22

Державний архів Харківської області. — Ф. 200. — Оп. 1. — Спр. 251. — Арк. 108.

(обратно)

23

Там само. — Арк. 109.

(обратно)

24

Сенаторский И. Историческая записка об открытии Прилуцкой Мужской Гимназии (1874-1884). — Прилуки, 1913. — С. 10-11.

(обратно)

25

Там само. — С. 11.

(обратно)

26

Отчет о состоянии Прилуцкой гимназии за 1912-1913 учебный год. Составил секретарь Педагогического совета И. Якимовский. — Прилуки, 1914. — С. 17-18.

(обратно)

27

ДАЧО. — Ф. 1435. — Оп. 1. — Спр. 832. — Арк. 14-15.

(обратно)

28

Андрієвський В. Вказ. праця. — С. 589.

(обратно)

29

Енциклопедія Українознавства. — Т 1. — Перевидання в Україні. — Львів, 1993. — С. 381.

(обратно)

30

ДАЧО. — Ф. 1435. — Оп. 1. — Спр. 832. — Арк. 108.

(обратно)

31

Державний архів м. Києва. — Ф. 16. — Оп. 465. — Спр. 597. — Арк. 15.

(обратно)

32

Дорошенко Дм. Мої спомини про давнє — недавнє минуле (1901-1914 роки). — Вінніпег, 1949. — С. 67.

(обратно)

33

Турченко Ф. Микола Міхновський: студентські роки (Фрагмент біографії) // Наукові праці історичного факультету Запорізького державного університету. — Запоріжжя, 2002. — Вип. Х.

(обратно)

34

Державний архів м. Києва. — Ф. 16. — Оп. 465. — Спр. 628. — Арк. 40.

(обратно)

35

Там само. — Спр. 631. — Арк. 121; Спр. 639. — Арк. 54.

(обратно)

36

Державний архів Російської Федерації (далі — ДАРФ). — Ф. 102. — Оп. 1898. — Спр. 604. — Арк. 7.

(обратно)

37

Державний архів м. Києва. — Ф. 16. — Оп. 465. — Спр. 1409. — Арк. 4.

(обратно)

38

Там само. — Спр. 604. — Арк. 338.

(обратно)

39

Цит. за: Гермайзе Й. Нариси історії революційного руху на Україні. Т. 1. — Українська Революційна партія (РУП). — К., 1926. — С. 42.

(обратно)

40

Державний архів м. Києва. — Ф. 16. — Оп. 465. — Спр. 1395. — Арк. 26, 34 зв., 35 зв.

(обратно)

41

Там само. — Спр. 1399. — Арк. 56.

(обратно)

42

Там само. — Арк. 15, 45 зв., 30 зв.

(обратно)

43

Старицька-Черняхівська Л. Вибрані твори. Драматичні твори. Проза. Поезія. Мемуари. — К., 2000. — С. 804-805.

(обратно)

44

Наумов С. Братство тарасівців // Український історичний журнал. — 1999. — № 5. — С. 38.

(обратно)

45

Шемет С. Вказ. праця. — С. 4.

(обратно)

46

Старицька-Черняхівська Л. Вказ. праця. — С. 805.

(обратно)

47

Там само.

(обратно)

48

Цит. за: Сиваченко М. Олександр Кониський і його проза. — У вид.: Кониський Олександр. Вибрані твори. — К., 1986.

(обратно)

49

Наумов С. Вказ. праця.

(обратно)

50

Слабченко М. Матеріали до економічно-соціальної історії України ХІХ ст. — Т. 2. — Харків, 1927. — С. 204; Лавріненко Ю. Історичне тло і попередники РУП // Сучасність. — 1978. — № 6. — С. 316.

(обратно)

51

Мірчук П. Микола Міхновський. Апостол української державності. — Філадельфія, 1960. — С. 15.

(обратно)

52

Лавріненко Ю. Вказ. праця. — С. 316.

(обратно)

53

Наумов С. Вказ. праця. — С. 38.

(обратно)

54

Старицька-Черняхівська. Вказ. праця. — С. 805.

(обратно)

55

Ткаченко Ю. «Батько українських націоналістів» (Микола Міхновський) // Віче. — 1995. — № 11. — С. 128.

(обратно)

56

Шелухін С. Українство 80-их років ХІХ в. і мої зносини з Ів. Франком // Літературно-науковий вісник. — 1926. — Кн. 7-8. — С. 260.

(обратно)

57

Липа І. Братерство тарасівців (Спомини) // Літературно-науковий вісник. — 1925. — № 7-8. — С. 266.

(обратно)

58

Козуб С. Коцюбинський у «Братерстві тарасівців». — У вид.: Коцюбинський М. Твори. — Т. 7. — Листування (1886-1906) / Під ред. С. Козуба. — Харків; Київ, 1930. — С. 17.

(обратно)

59

Там само. — С. 18.

(обратно)

60

Андрієвський В. Вказ. праця. — С. 589.

(обратно)

61

Шемет С. Вказ. праця. — С. 4.

(обратно)

62

Андрієвський В. Вказ. праця. — С. 590.

(обратно)

63

Державний архів м. Києва. — Ф. 16. — Оп. 465. — Спр. 1395. — Арк. 35.

(обратно)

64

Наумов С. Вказ. праця. — С. 44.

(обратно)

65

Лотоцький О. Сторінки минулого. — Варшава, 1932. — Т 1. — С. 211.

(обратно)

66

Самійленко В. З українського життя в Києві в 80-х роках ХІХ ст. — У кн.: Володимир Самійленко. Поетичні твори. Прозові твори. Драматичні переклади. Переспіви та переклади. Статті та спогади. — К., 1990. — С. 530.

(обратно)

67

Наумов С. Вказ. праця. — С. 40.

(обратно)

68

Там само. — С. 38, 44.

(обратно)

69

Лотоцький О. Вказ. праця. — С. 212.

(обратно)

70

Слабченко М. Вказ. праця. — С. 204.

(обратно)

71

Борис Р. Микола Міхновський в дореволюційний час. — Львів, 1936. — С. 8.

(обратно)

72

Мірчук П. Вказ. праця. — С. 15.

(обратно)

73

Коллард Ю. Вказ. праця. — С. 22.

(обратно)

74

Дорошенко В. Українство в Росії. Новійші часи. — Відень, 1917. — С. 42.

(обратно)

75

Наумов С. Вказ. праця. — С. 42.

(обратно)

76

Там само.

(обратно)

77

Самійленко В. Вказ. видання. — С. 527.

(обратно)

78

Наумов С. Вказ. праця. — С. 56.

(обратно)

79

Там само.

(обратно)

80

Самійленко В. Вказ. видання. — С. 528.

(обратно)

81

Млиновецький Р. Вказ. праця. — С. 20.

(обратно)

82

Оршан Я. Розвиток української політичної думки за сто літ // Смолоскип. — 1993. — Ч. 1. — С. 49.

(обратно)

83

ШпорлюкР. Українське національне відродження в контексті європейської історії кінця XVIII — початку ХІХ століть // Україна: Наука і культура. — К., 1991. — Вип. 25. — С. 163.

(обратно)

84

Кістяківський Б. О. Українці і російське суспільство // Філософська і соціологічна думка. — 1992. — № 1. — С. 104.

(обратно)

85

Див.: Стеблій Ф. Визначна пам’ятка української політичної думки середини ХІХ століття — «Слово перестороги» Василя Подолинського // Записки наукового товариства імені Шевченка. — Львів, 1994. — Т. ССХХVШ. Праці історико-філо-софської секції. — С. 437.

(обратно)

86

Будзиновський В. Ішли діди на муки (Введення в історію України). — Нью-Йорк, 1958. — С. 29-31.

(обратно)

87

Бегей І. Юліан Бачинський: соціал-демократ і державник. — К., 2001. — С. 19-20.

(обратно)

88

ДАРФ. — Ф. 102. — Оп. 1898. — Спр. 150. — Арк. 6.

(обратно)

89

Грушевський М. Спомини // Київ. — 1989. — № 9. — С. 109.

(обратно)

90

Риш А. Очерки по истории Спилки // Летопись революции. — 1925. — № 2. — С. 130-131.

(обратно)

91

Гермайзе Й. Вказ. праця. — С. 43.

(обратно)

92

Липа І. Вказ. праця. — С. 267.

(обратно)

93

М. Б. Український рух серед харківського студентства 1890-х років // З минулого. — Варшава, 1938. — Т 1. — С. 25.

(обратно)

94

Дорошенко Д. Нарис історії України. — К., 1991. — Т 1. — С. 318.

(обратно)

95

Андрієвський В. Вказ. праця. — С. 590.

(обратно)

96

Старицька-Черняхівська Л. Вказ. праця. — С. 804.

(обратно)

97

Мороз М. О. Літопис життя і творчості Лесі Українки. — К., 1992. — С. 115-118.

(обратно)

98

Там само. — С. 109.

(обратно)

99

Коллард Ю. Вказ. праця. — С. 25-26.

(обратно)

100

ФранкоІ. Рец. кн.: А. Фаресов. Народники и марксистці. — У вид.: Франко І. Зібр. творів: У 50 т. — Т. 45. — К., 1988. — С. 272.

(обратно)

101

Тучапский П. Из пережитого. — Одесса, 1923. — С. 30-31.

(обратно)

102

Шемет С. Вказ. праця. — С. 6.

(обратно)

103

Невідомі документи про Миколу Міхновського (Вступна стаття, підготовка документів до друку та примітки Сергія Квіта) // Українські проблеми. — 1994. — № 2. — С. 97-98.

(обратно)

104

ДАРФ. — Ф. 102. — Оп. 1898. — Спр. 700. — Арк. 3.

(обратно)

105

Невідомі документи про Миколу Міхновського. — С. 100.

(обратно)

106

Там само. — С. 101.

(обратно)

107

Андрієвський В. Вказ. праця. — С. 590.

(обратно)

108

Дорошенко В. Революційна українська партія. — Львів, 1921. — С. 44-45; Лавріненко Ю. Українська Соціал-Демократія (Група УСД) та її лідер Леся Українка // Сучасність. — 1971. — № 5, 6, 7-8.

(обратно)

109

Лавріненко Ю. Українська Соціал-Демократія... — № 7-8. — С. 141.

(обратно)

110

Іван Франко і Леся Українка про шляхи розвитку українського політичного руху // Українська суспільно-політична думка в 20 столітті. — Т 1. — (Б. м.): Сучасність, 1983. — С. 39, 50.

(обратно)

111

Там само. — С. 46.

(обратно)

112

Там само. — С. 48.

(обратно)

113

Там само. — С. 34.

(обратно)

114

Там само.

(обратно)

115

МорозМ. Вказ. праця. — С. 299-300.

(обратно)

116

Коллард Ю. Вказ. праця. — С. 25-26.

(обратно)

117

Козуб С. Вказ. праця. — С. 18.

(обратно)

118

Лотоцький О. Сторінки минулого.— Варшава, 1933. — Ч. 2. — С. 75.

(обратно)

119

Центральний державний історичний архів україни (далі — ЦДІА), м. Київ. — Ф. 442. — Оп. 850. — Спр. 47. — Арк. 1.

(обратно)

120

Лотоцький О. Сторінки минулого. — Ч. 2. — С. 75.

(обратно)

121

Коллард Ю. Вказ. праця. — С. 42, 44, 146.

(обратно)

122

Стовба О. Матеріали до історії роду Міхновських // Український історик. — 1983. — № 2-4. — С. 81-82.

(обратно)

123

Коллард Ю. Вказ. праця. — С. 42, 146.

(обратно)

124

Шемет С. Вказ. праця. — С. 6.

(обратно)

125

Наумов С. Вказ. праця. — С. 59.

(обратно)

126

ЦДІА, м. Київ. — Ф. 274. — Оп. 1. — Ч. 1. — Спр. 26. — Арк. 110, 122.

(обратно)

127

Невідомі документи про Миколу Міхновського. — С. 96-97.

(обратно)

128

Наумов С. Вказ. праця // Український історичний журнал. — 1999.— № 5. — С. 40; № 6. — С. 62.

(обратно)

129

Коцюбинський М. Твори. — К., 1974. — Т. 5. — С. 89.

(обратно)

130

Наумов С. Вказ. праця // Український історичний журнал. — 1999. — № 6. — С. 62.

(обратно)

131

ЦДА, м. Київ. — Ф. 274. — Оп. 1. — Спр. 536. — Арк. 5, 24.

(обратно)

132

Гермайзе Й. Вказ. праця. — С. 19.

(обратно)

133

Зіньківський Т. Молода Україна, її становище і шлях. — У вид.: Писання Тр. Зіньківського: В 2 кн. — Львів, 1896. — Кн. 2. — С. 81-119.

(обратно)

134

Гундорова Т. Суспільно-політичний рух «Молодої України» і проблема модерної української нації // Сучасність. — 1992. — № 3. — С. 110.

(обратно)

135

Profession de foi молодих українців. — У зб.: Українська суспільно-політична думка в 20 столітті. Документи і матеріали. — Т. 1.

(обратно)

136

Крип’якевич І., Дорошенко Д., Пастернак Я. Велика історія України. — Львів; Вінніпеґ, 1948. — С. 835.

(обратно)

137

Семчишин М. Тисяча років української культури. Історичний огляд культурного процесу. — К., 1993. — С. 351.

(обратно)

138

ШпорлюкР. Імперія та нації. — К., 2000. — С. 269-270.

(обратно)

139

Невідомі документи про Миколу Міхновського. — С. 99.

(обратно)

140

Там само. — С. 98.

(обратно)

141

Там само. — С. 94-103.

(обратно)

142

Там само. — С. 99-100.

(обратно)

143

Там само. — С. 99.

(обратно)

144

Там само. — С. 101.

(обратно)

145

Там само.

(обратно)

146

Там само. — С. 99.

(обратно)

147

Там само.

(обратно)

148

Купчинський О. Листи Мирона Кордуби до Михайла Грушевського: питання творчих взаємин і співпраці учня і вчителя // Михайло Грушевський і українська історична наука. Збірник матеріалів конференції. — Львів, 1999.

(обратно)

149

Невідомі документи про Миколу Міхновського. — С. 104.

(обратно)

150

Там само. — С. 99.

(обратно)

151

Гундорова Т. Вказ. праця. — С. 109-112.

(обратно)

152

ЦДІА, м. Київ. — Ф. 442. — Оп. 850. — Спр. 47. — Арк. 1.

(обратно)

153

Там само. — Ф. 274. — Оп. 1. — Спр. 536. — Арк. 17.

(обратно)

154

ДАРФ. — Ф. 102. — Оп. 1898. — Спр. 150. — Арк. 6.

(обратно)

155

ЦДІА, м. Київ. — Ф. 1235. — Оп. 1. — Спр. 642. — Арк. 1 зв., 2.

(обратно)

156

Грицак Я. Чи була школа Грушевського? // Михайло Грушевський і українська історична наука. Збірник матеріалів конференції. — Львів, 1999.

(обратно)

157

Купчинський О. Вказ. праця. — С. 181.

(обратно)

158

Невідомі документи про Миколу Міхновського. — С. 101.

(обратно)

159

Там само. — С. 92, 103.

(обратно)

160

Коковський Ф. Микола Міхновський і література // Назустріч: Література. Мистецтво. Наука. Громадське життя (Двотижневик). — 1937. — Ч. 12. — 15 червня.

(обратно)

161

Невідомі документи про Миколу Міхновського. — С. 91-101.

(обратно)

162

Переписка Михайла Драгоманова з Михайлом Павликом (1876-1895). — Чернівці, 1910. — Ч. 4.

(обратно)

163

Невідомі документи про Миколу Міхновського. — С. 100.

(обратно)

164

Там само. — С. 101.

(обратно)

165

Там само. — С. 95.

(обратно)

166

Там само. — С. 91.

(обратно)

167

Там само.

(обратно)

168

ДАРФ. — Ф. 102. — Оп. 1898. — Спр. 150. — Арк. 7-7 зв.

(обратно)

169

Там само. — Арк. 105-105 зв.

(обратно)

170

Липа І. Вказ. праця. — С. 267.

(обратно)

171

Чикаленко Є. Спогади. 1861-1907. — Нью-Йорк, 1955. — С. 242, 316.

(обратно)

172

ДАРФ. — Ф. 102. — Оп. 1898. — Спр. 150. — Арк. 61.

(обратно)

173

Profession de foi молодих українців. — С. 23.

(обратно)

174

ДАРФ. — Ф. 102. — Оп. 1899. — Спр. 150. — Арк. 32, 38, 40; Спр. 701. — Арк. 1.

(обратно)

175

ТТДТА, м. Київ. — Ф. 1235. — Оп. 1. — Спр. 642. — Арк. 2 зв.

(обратно)

176

Касьянов Г. Український соціалізм: люди, партії, ідеї (Початок ХХ століття) // Політологічні читання. — 1992. — № 2. — С. 104-105.

(обратно)

177

Коллард Ю. Вказ. праця. — С. 50.

(обратно)

178

Лотоцький О. Сторінки минулого. — Ч. 2. — С. 213.

(обратно)

179

Берло Г Мої знайомства з деякими українськими діячами // Самостійна Україна. — 1950. — Ч. 11 (107). — С. 95.

(обратно)

180

Лінецький С. М. Міхновський: Міфи історіографії та правда історії // Молода нація. — 1996. — Вип. 1. — С. 68; Геращенко Т. Микола Міхновський у спогадах і оцінках його сучасників // Наукові праці історичного факультету Запорізького державного університету. — Запоріжжя, 2000. — Вип. ІХ. — С. 215.

(обратно)

181

Теліга О. Партачі життя (До проблеми цивільної відваги). — У зб.: Прапори духа. Життя і творчість Олени Теліги. — На чужині, 1947. — С. 93.

(обратно)

182

Антонович К. З моїх споминів про Миколу Міхновського // Самостійна Україна (Чикаго). — 1957. — Ч. 11. — С. 5.

(обратно)

183

Невідомі документи про Миколу Міхновського. — С. 98, 99.

(обратно)

184

Там само. — С. 98.

(обратно)

185

Там само. — С. 97.

(обратно)

186

Там само. — С. 98.

(обратно)

187

Чикаленко Є. Спогади. — С. 242.

(обратно)

188

Там само. — С. 243.

(обратно)

189

Гундорова Т. Вказ. праця. — С. 110-111.

(обратно)

190

Невідомі документи про Миколу Міхновського. — С. 94-95.

(обратно)

191

Там само. — С. 96.

(обратно)

192

Там само. — С. 98.

(обратно)

193

Коллард Ю. Вказ. праця. — С. 28-29.

(обратно)

194

Там само. — С. 39.

(обратно)

195

Інститут рукописів ЦНБ ім. В. Вернадського, м. Київ. — Ф. ІІІ. — Од. зб. 7039. — Арк. 2.

(обратно)

196

Коллард Ю. Вказ. праця. — С. 28.

(обратно)

197

Мартос Борис. Визвольний здвиг України. — Нью-Йорк-Париж-Сидней-Торонто, 1989. — С. 20.

(обратно)

198

Державний архів м. Києва. — Ф. 16. — Оп. 465. — Спр. 1395. — Арк. 35.

(обратно)

199

Подаємо за монографією: Турченко Ф. Микола Міхновський: Життя і Слово. — К.: Генеза, 2006. — С. 285-286.

(обратно)

200

З певними змінами в розташуванні матеріалів подаємо за монографією: Турченко Ф. Микола Міхновський: Життя і Слово. — К.: Генеза, 2006. — С. 287-294.

(обратно)

201

Згодом цей текст неодноразово перевидавався. Наводимо кілька видань: Венцлар: Союз Визволення України, 1917; [Мюнхен:] На чужині, 1948 (з передмовою Юрія Колларда); Київ: Діокор, 2002 та ін. — Ред.

(обратно)

202

З невеликими доповненнями, позначеними зірочкою на кінці позиції — *, подаємо за монографією: Турченко Ф. Микола Міхновський: Життя і Слово. — К.: Генеза, 2006. — С. 295-297.

(обратно)

203

«Полтавские епархиальные ведомости» (Далі: ПЕВ).

(обратно)

204

Текст їх надруковано в журналі «Орлик» за серпень 1947, ст. 3.

(обратно)

205

Див. «Спогади юнацьких днів» Юрія Колларда (ЛНВ, кн. IV, стор. 426 та кн. IX, стор. 783, 784). Див. також журнал «Орлик», серпень 1947, стор. 2 — Микола Міхновський. — Ю. К.

(обратно)

206

А ця партія в своїй газеті «Іскра» назвала цю брошуру «дико шовинистической».

(обратно)

207

Цю дату подаю за статтею Ю. К. «Микола Міхновський» (харківський період), що надрукована в «Орлику», місячнику культури і суспільного життя в Берхтес-ґадені, ч. 8, серпень 1947. Звідти беру й інші інформації про діяльність М. Міхновського в той час у Харкові.

(обратно)

208

Там же, стор. 1.

(обратно)

209

Там же, стор. 2.

(обратно)

210

«Самостійна Україна», вид. з 1948 р., стор. 18.

(обратно)

211

Там же.

(обратно)

212

Там же.

(обратно)

213

Там же, стор. 19.

(обратно)

214

Там же, стор. 22.

(обратно)

215

Там же, стор. 23.

(обратно)

216

Там же, стор. 25.

(обратно)

217

Там же, стор. 30.

(обратно)

218

Там же.

(обратно)

219

Там же, стор. 8.

(обратно)

220

Виходив у 1902-1903 рр. під проводом Д. Антоновича.

(обратно)

221

Власне таким був і славнозвісний «Указ» 1876 р., підписаний царем Олександром II.

(обратно)

222

Під таким заголовком він оголосив статтю в органі «Спілки» «Праця», ч. II.

(обратно)

223

«Самостійна Україна», стор. 12-13.

(обратно)

224

Цитую за згаданою статтею Ю. К. в «Орлику», стор. 3.

(обратно)

225

Там же, стор. 3-4.

(обратно)

226

Там же, стор. 4.

(обратно)

227

Це власне не був «закон», а таємне розпорядження — «указ» міністра внутрішніх справ з дозволу царя Олександра II. — В. А.

(обратно)

228

Там же, стор. 4.

(обратно)

229

«Самостійна Україна», стор. 10.

(обратно)

230

Цебто без дозволу адміністрації.

(обратно)

231

Д. Дорошенко, «Історія України», 1917-1923 рр., том І, Доба Центральної Ради, стор. 40.

(обратно)

232

Там же, стор. 344.

(обратно)

233

Там же, стор. 345.

(обратно)

234

В. Є[втимови]ч, цитована праця, стор. 13.

(обратно)

235

Д. Дорошенко, цитована праця, стор. 350.

(обратно)

236

Там же, стор. 355.

(обратно)

237

Там же, стор. 357.

(обратно)

238

С. Шемет, «Хліборобська Україна», кн. V, стор. 21-22 (за Д. Дорошенкам, цитована праця, стор. 358-359).

(обратно)

239

П. Милюков, «История второй русской революции», т. І, вид. 2, Софія, 1922, стор. 80-81. Цитую за Д. Дорошенкам, там же, стор. 366.

(обратно)

240

М. Падалка, «Виступ Полуботківців 4-9 липня 1917 р. в Києві». Збірник «До зброї», Тарнів-Львів, 1921 р., стор. 66. Цитую за Д. Дорошенком, там же, стор. 366.

(обратно)

241

«Вістник Укр. Генер. Військ. Комітету», ч. 5-6. (За Д. Дорошенкам, цитована праця, стор. 368).

(обратно)

242

Д. Дорошенко, цитована праця, стор. 358-359.

(обратно)

243

Див. Віктор Андрієвський, «З минулого. 1917 р. на Полтавщині». Берлін, 1921. Накладом «Українського слова», стор. 150-156.

(обратно)

244

«Протофіс» — скорочене: «Промисловість, торгівля, фінанси». Всеросійський союз тодішніх російських капіталістів. — В. А.

(обратно)

245

Докладних відомостей про перебування М. Міхновського на Кубані годі здобути. Деякі, з дуже убогими фактичними даними, вміщено в статті М. Марченка «Микола Міхновський», «Український Літопис», 1947, ч. 3 і 4.

(обратно)

246

«Український Літопис», ч. 4, стор. 31-33.

(обратно)

247

В. Є[втимови]ч, цитована праця, «Укр. Літопис», ч. 3, стор. 12.

(обратно)

248

М. Марченко, цитована праця, «Укр. Літопис», ч. 3, стор. 17-18.

(обратно)

249

«Самостійна Україна», стор. 10-11.

(обратно)

250

Там же, стор. 11.

(обратно)

251

Цю заяву Б[ориса] М[артоса], н зважаючи на його спростування, кількакратно стверджено. Див.: В. Андрієвський, «З минулого», стор. 10, а також його «Дві Віри», Міттенвальд, 1950, стор. 24.

(обратно)

252

«Самостійна Україна», стор. 11.

(обратно)

253

Див. його брошуру «На іспиті великої Революції» видавництво «Україна», 1949, стор. 50.

(обратно)

254

Д. Донцов, Новий наступ на націоналізм. «Гомін України», ч. 6, 1969.

(обратно)

255

І. Лисяк-Рудницький, Націоналізм (Між історією і політикою, статті до історії та критики української суспільно-політичної думки, Мюнхен, В-во «Сучасність», 1973), стор. 233-234.

(обратно)

256

М. Грушевський, На українські теми. «Літературно-Науковий Вістник», т 38, 1908, стор. 111-124.

(обратно)

257

М. Міхновський, Самостійна Україна (Вецляр, Видання Союзу Визволення України, 1917), стор. 3-4.

(обратно)

258

Там же, стор. 22.

(обратно)

259

Цит. за: П. Мірчук, Микола Міхновський, апостол української державности (Філядельфія, Т-во Української Студіюючої Молоді ім. М. Міхновського, 1960), стор. 34.

(обратно)

260

Там же, стор. 39.

(обратно)

261

Там же, стор. 34.

(обратно)

262

Там же, стор. 39-40.

(обратно)

263

Там же, стор. 46.

(обратно)

264

Там же, стор. 45.

(обратно)

265

Д. Донцов, Націоналізм. 3-тє вид. (Лондон, Українська Видавнича Спілка, 1966), стор. 153-154.

(обратно)

266

Там же. Див. Засади «чинного» («волевого») націоналізму, стор. 220-290. Ці засади такі: Воля, як закон життя; Романтизм, догматизм, ілюзіонізм; Фанатизм і «аморальність»; Синтеза раціоналізму та інтернаціоналізму; Творче насильство та ініціятивна меншість як порядкуючі сили.

(обратно)

267

Д. Донцов, Дух нашої давнини (Прага, В-во Ю. Тищенка, 1944), стор. 6-7.

(обратно)

268

Тексти подаються за сучасним правописом; лексичні та стилістичні особливості авторської мови збережено. — Ред.

(обратно)

269

Брошура «Свято робітників 1-го мая».

(обратно)

270

З-посеред пануючих націй з’являються філософи і моралісти, що ширять в суспільстві ідею не боронитися проти зла, що зло можна подужати тільки добром, так учить Лев Толстой.

(обратно)

271

Меттерніх, міністр австрійський, страшенно утискав угрів.

(обратно)

272

Під цим словом треба розуміти свідомий і активний її елемент.

(обратно)

273

Дивися: стан поневолених націй в Австрії, Німеччині, Англії і інших (УНП № 2 і № 3).

(обратно)

274

Північні штати прикривали свої економічні інтереси оголошенням, що вони нібито звоювали південних, аби знищити там невільництво.

(обратно) name="n_275">

275

Джерела: Токвіль: «De la démocratie en Amérique». Holst: «Verfassung n. Demokratie der Vereinigten Staaten». Ramsay: «History of the United States». Briuton: «The American race». Брайс: «Північноамериканська республіка». Лявеле: «Історія Сполучених Держав Півн[ічної] Америки».

(обратно)

276

Матеріали і джерела для студій над історією чеського народу (Богемії): Tomek: «Geschichte B. S.». Jirecek: «Das Recht in B. und Mähren geschichtlich dargestellt». Menger: «Der Böhmische Ausgleich». Schlesinger. «Geschichte B. S.».

(обратно)

277

Джерела по історії Угорщини: Sayous: «Historie générale der Hongrois» (1600 рік). Horvatek: «Jahre aus der Geschsichte Ungarns» (1823-67). L. Leger: «Hist[orie] de l’Autriche-Hongrie Iranyi et Chassin»; «Hist[orie] pol de la rècol de Hongrie».

(обратно)

278

Джерела: Джерелами чудово може служити сучасна познанська преса; із польських часописів в Росії найбільше відомостів подає часопис «Кга)».

(обратно)

279

Тепер в сучасну війну японсько-російську вся українська молодіж (не одна сотня тисяч) повезена на заріз в Манчжурію.

(обратно)

280

Енциклопедичний словник «Ґранат».

(обратно)

281

Представники від селян в земстві відіграють тільки смішну ролю безголосих депутатів, бо вони мовчки (з причини своєї повної безправності) слухають на земських зборах дебати дворян про те, куди повернути наздирані з селян гроші. Певна річ, вони повертають їх на користь своєї класи. Селянські безголосі депутати, майже завжди волосні старшини, вибирають дуже часто по волі «земського начальника» дворянина, який є і судією і адміністратором свойого району і боротьба з котрим українського безправного селянина просто неможлива.

(обратно)

282

В році 1904 полтавське земство послало петицію до російського] правительства о запровадження між іншими і укр[аїнської] викладної мови в елементарних сільських школах. Дуже приємне з’явище, хоч воно і виключне.

(обратно)

283

Дрібний власник і дрібний орендар панської і казенної землі.

(обратно)

284

Участь її у всіх ідейних рухах московського суспільства.

(обратно)

285

Нижча класа була тоді не юридично нижча, бо всі були вільні, а по економічній можності.

(обратно)

286

Потрібні джерела наведені раніше.

(обратно)

287

«Для того, аби зрівняти права ірландців з англічанами», так пояснялося в державнім акті, а фактично, щоб віддати ірландців в повне розпорядження англійської більшості в загальнім парламенті.

(обратно)

288

Ірландці — католики.

(обратно)

289

«Спілка феніїв», зорганізувавшися в Америці, поклала собі метою відбудувати ірландську республіку. На чолі цієї організації став в Америці Джон О’Магон, а в Ірландії — Джемс Стефенс. В 1863 році був конґрес феніїв в Америці; на тім конґресі ухвалено розпочати повстання в році 1865. Повстанню не пощастило.

(обратно)

290

3/4 ірландського народу говорить англійською мовою.

(обратно)

291

Національна ірландська партія 1877 року. Справа «феніїв».

(обратно)

292

Довгоречинцеву оренду.

(обратно)

293

Хай це буде наукою українцям в російській Україні.

(обратно)

294

Джерела для студіювання історії і сучасного стану Ірландії: Трачевський: «Історія XIX віку Західної Європи». O’Konnor: «History of the Irish people». O’Brien: «Parliamentary history of the Irish land question». Maine: «Early history of Irish institution». Montgomery: «History of land tenure in Ireland». De-Pressensé: «L’Irlande et l’Angle terre 1889 r.». Сеньобо: «Політична історія сучасної Європи».

(обратно)

295

Угорська, що належить уграм.

(обратно)

296

Округах, повітах угорської України.

(обратно)

297

Колосальна еміграція до Америки.

(обратно)

298

Правительство французьке ухвалило не давати пенсії 32-м неслухняним попам-бретонцям, що проповідують і вчать по-бретонськи.

(обратно)

299

Правничий факультет відкрито в Інсбруку, але тепер у ньому викладів нема із-за розрухів цього року — як про це сповіщали свого часу і російські часописі.

(обратно)

300

Крейцар менше російської копійки — 0,78 коп.

(обратно)

301

Включаємо інституції земства до уряду російського.

(обратно)

302

«Гасло», що його видавала РУП, докоряє українській академічній молодіжі, що вона «занадто багато уваги і сил віддає боротьбі за національну мову». Там же домагання національної викладної мови в школах призначається річчю другорядної ваги і навіть по свойому значенню прирівнюється до жидівської справи: знесення % вступу жидів у московські вищі школи. За такі речі «Гаслові» можуть бути вдячні тільки жиди та москалі, наші вороги, а для української нації таке порівняння є великою образою. Ці порівняння викликали велике обурення більшості української інтелігенції і з часом можуть одвернути симпатії українського суспільства від органів і видань РУП і від самої РУП.

(обратно)

303

На право продавати українські книжки треба дозволу губернатора.

(обратно)

304

Рабський в тіснім розумінні.

(обратно)

305

Тепер і в Г аличині кооперативний рух значно збільшився рівнобіжно зі збільшенням національної] самосвідомості.

(обратно)

306

Також іноді і з запомоги російського] уряду.

(обратно)

307

Адже укр[аїнські] селяни по шию запозичені в земстві і правительстві.

(обратно)

308

Джерела: Трачевський: «Історія ХІХ віку Західної Європи». Th. Juste: «La rèvolut. Belguique». Сеньобо: «Політична історія сучасної Європи».

(обратно)

309

І через те служить моральним чинником.

(обратно)

310

Його промови до німецького народу.

(обратно)

311

Руський, росіянин, москаль — ці назви мають теж саме значення

(обратно)

312

Слово жид в руській мові єсть образливе, проте в українській і польській це слово єсть назва нації, і іншого слова в українській мові для назви сього народу нема.

(обратно)

313

Залізничні тарифи (плата за провіз товарів) дуже високі для українських губерній і низькі для хліборобних руських губерній, дають змогу хлібу з далеких східних руських губерній і навіть з Сибіру конкурирувати з хлібом українським на закордоннім західнім ринку (хоч на Україні зарібна плата нижча і Україна бік-о-бік з Австрією та Германією). Патронат промисловості центру. Високі пошліни на закордонні товари, що мають конкурирувати з товарами і виробами промислових московських районів. Перешкода на Україні засновувати ту промисловість, яка може стати в конкуренцію з промисловістю московських фабрично-заводських районів. Нерозви-нена промисловість на Україні змушує народ український жити тільки в землі — звідси велика конкуренція на робочі руки в хліборобстві, низька зарібна плата наймита, котрій може хіба тільки дорівнятись плата убогого наймита галицького. Промислові московські райони мають дешевий український хліб, проте український хлібороб має дорогі і недобрі вироби московської промисловості, бо закордонним товарам і виробам, дешевим і добрим, россійська таможня йти не дозволяє, накладаючи на їх колосальні «пошліни». Шовіністична політика російського уряду до українців звернулась і на ті українські книги, що йдуть з Галичини. Аби унеможливити пересилку їх з Галичини в Україну, уряд наклав на їх велику «пошліну» (17 карб[ованців] — пуд).

(обратно)

314

Необхідно поперед мати средство до життя, а потім мислить про моральні вчинки. — Арістотель. Працюючий вартий прогодування. — Христос. Поперед треба жити, а потім чинити — оборона необхідного ступеня егоїзму. — Спенсер. Сен-Сімон, Фур’є, Прудон, П’єр Леру, Огюст Конт, Кабе..., Маркс, Енгельс, Зомбарт, Геркнер.

(обратно)

315

Це надто важка річ по економіях, де поміщики надто користають з цього.

(обратно)

316

На Заході міські робітники добились уже багато дечого з того, що ми тут виставляємо. Проте сільські наймити там ще терплять гірку долю. — Напружимо усі сили, аби на Україні одночасно поліпшилась доля як міських, так і сільських робітників.

(обратно)

317

Хоч в тім парламенті тільки жменя роб[ітничих] представників, які не мають сили повернути законодавство на свій лад.

(обратно)

318

R. Comm. on agriculture. «Final Repport» (1897). — Koenig: «Die Lage der englischen Landwirtschaft» (1896). — Reitzenstein: «Agrarische Zustände in Frankreich» (1884). — Alland: «La crise agricole» (1896). — Rosher: «Agrarwesen in Agrarpolitik» (1892). — Rogers: «History of agriculture and prices in England». — Herkner: «Праця в Західній Європі». — Wallace: «Land nationalisation».

(обратно)

319

Під цим класом розуміємо робітників і хліборобів, взагалі нижчі класи.

(обратно)

320

Буржуазні партії пануючих націй, що зараз скрізь на світі стоять у державної власті, провадять шовіністичну політику щодо націй зневолених. Робочі партії пануючих націй, навіть, ті, що визнають соціалізм, більш пильнують своїх місцевих інтересів, як світової справедливості. Егоїзм, як індивідуальний, так класовий і національний, і серед соціалістичних робочих партій міцно держить в своїх руках керму життя.

(обратно)

321

Правда, нам скажуть, адже ж РСД обстоює за автономію Польщі (тільки за автономію). Так, обстоює, — але досвід 100-ліття ясно доводить, що з Польщі не зробити російської губернії, не обернути поляків в москалів. І тому ліпше зоставить поляків у спокої. Певно, скоро навіть р[осійський] уряд зоставить Польщу в спокої, бо бачить, що його москалізаторські заходи безцільні. Справа з українською нацією інша, і російське правительство, і суспільство сподіваються, що українців на москалів переробити можна, і тому усувають все те, що може збудити національну свідомість українців.

(обратно)

322

Що пишливо хваляться своєю культурою.

(обратно)

323

До останнього часу російський уряд володіє школою; він обернув її в поліцейську інституцію, бо хоче через школу управляти духовним життям народу.

(обратно)

324

§13 РСД вимагає вселюдної примусової освіти.

(обратно)

325

Спинить текучу воду — вона загниває, поростає болотним бадиллям, населяється болотними істотами. Дайте воді істок — картина міняється: водорослі, болотне бадилля, болотні істоти десь зникають, нові рослини і нові істоти населяють прозору воду.

(обратно)

326

Коли ж це буде? Коли на Україні буде суд для усіх справедливий і безсторонній? — Тільки після захвату політичної власті на Україні з’єднаними робітниками і селянами і установленого їми виборного всенародного українського правительства, коли закони вироблятимуть рівно справедливо для усіх, що оселяють Україну.

(обратно)

327

Пояснення.

(обратно)

328

Промову було виголошено російською мовою. Текст подаємо в українському перекладі Петра Ромка. — Ред.

(обратно)

329

Навпаки (латин.). — Ред.

(обратно)

330

Рідна мова (нім.). — Ред.

(обратно)

331

Місцева говірка (франц ). — Ред.

(обратно)

332

Кореспонденція газети «Северный курьер» 22 травня 1900 р.

(обратно)

333

Поляки австрійські, вибившися на волю, самі нині страшенно утискують і гноблять наших братів-українців галицьких, не дивлячися на те, що більшість польської нації теж страждає в тяжкім ярмі Германії і Росії. Цими утисками наших братів поляки громадять на свою голову пожежу народної ненависті українців, котра може скінчитися для поляків дуже зле. Не гнобити і шкодити один одному нам треба, а допомагати, щоб обом націям вибитися на волю, на простір вільного та поступового розвою.

(обратно)

334

Р. ІІІ.; ч. 1., 1901 р.

(обратно)

335

Причина ясна — москалі не хочуть навчити наших дітей мислення.

(обратно)

336

Та досвід минулого ясно нам доводить, що сього ми ніколи не діждемося від москалів, а через те і можливість змови з ними не має ніякої рації.

(обратно)

337

Прізвища д. Ратнера та Шмакова уживаю тільки через те, що їх ужив мій пасквілянт. Очевидно, ніякої прикрості їм не маю на думці зробити, ставлячи поруч.

(обратно)

338

Стародавня римська формула, яка визначає найтяжчий засуд — вилучення з громадського життя.

(обратно)

339

Промова підпоручика Миколи Міхновського, виголошена на першому Українському військовому з’їзді у Києві 6 травня 1917 р.

(обратно)

340

Вмираючи, вітаємо тебе, царю! (латин.)

(обратно)

341

У «Речи» нещодавно видрукувано було «Платформу українських поступовців». А отсе з’явилася платформа другої групи, яку подаємо тут повністю. — Ред.

(обратно)

342

Мабуть, автор натякає тут на дивне з’явище в нашій літературі: ми маємо багато перекладів з чужинних мов і знаємо, що перекладчики тих мов цілком не вміли. Так з’явилася «Калевала» і багато інших. — Ред.

(обратно)

343

Доки будеш щасливий, багато приятелів матимеш, Коли ж надійдуть хмарні часи — самітний лишишся.

(обратно)

344

Оскільки відомо, сума ще й досі не збільшилася. — Увага ред.

(обратно)

345

Колишня (архаїчна) форма шлюбу в австралійських дикунів. — Ред.

(обратно)

346

Як відомо, кожен українофіл, доживши до 50 років, має право на титул Батька України.

(обратно)

347

Психічна хвороба, коли божевільний уважає себе за генія.

(обратно)

348

Лист не передруковуємо, бо його включено в основну частину цього видання. — Ред.

(обратно)

349

Терміна «руський» — уживаємо в значенні «російський».

(обратно)

350

Так у тексті. — Ред.

(обратно)

351

Злопам’ятний указ, що заборонив друкувати книжки українською мовою.

(обратно)

352

З сими виводами пов [ажного] Автора годі без застережень згодитися, хоч би тому, що ліберальніший устрій Росії дав би вже сам через себе російським українцям більше средств до борби, а і тії средства ipso facto мусили би бути успішніші, отже, і хосенніші у своїх наслідках для українців. З огляду на се спільну діяльність з усіма ліберальнішими та революційними партіями Росії треба уважати для українців не лише вказаною, але навіть конечною, розуміється, без абдиковання зі своїх національних та політичних претензій чи змагань, противно — з їх ясним і рішучим застереженням. Конституційну Росію треба вважати етапом до самостійності України. — Прим. редакції.

(обратно)

Оглавление

Ростислав Семків. Архітектор демократичної нації

Федір Турченко. Микола Міхновський: Становлення світогляду

Основні дати життя і творчості Миколи Міхновського[199]

Джерела[200]

Вибрана бібліографія[202]

Частина перша. Микола Міхновський: Батько українського самостійництва

  Станіслав Міхновський. Матеріали до біографії Миколи Міхновського

  Сергій Шемет. Микола Міхновський (Посмертна згадка)

  Юрій Коллард. Передмова до книжки-промови М. Міхновського «Самостійна україна»

  Віктор Андрієвський. Микола Міхновський (Нарис суспільно-політичної біографії)

  Михайло Сосновський. Микола Міхновський і Дмитро Донцов — речники двох концепцій українського націоналізму

Частина друга. Микола Міхновський: Суспільно-політичні твори

  Самостійна Україна[268]

    I

    ІІ

  До українського народу

  Основний закон «Самостійної України», спілки народу українського

  Відповідь

  Уваги

  З закордонної України

  [Відозва] Української Народної Партії число 5

  Робітницька справа в програмі Української Народної Партії

    I. Робітницький рух в Германії

    ІІ. Еволюція робітничого руху в Англії

    ІІІ. Відносини між німецькими та чеськими робітниками

    ІV. Соціалізм пануючих націй

    V. Становище російських українців-робітників

  Х заповідів УНП

  Справа української інтелігенції в програмі Української Народної Партії

    Москалефільство української революційної інтелігенції

    Єдина Всеросійська централістична конституція, що пропонують Моск[овська] демократія і ліберали — не є в інтересі українського народу

    Північноамериканська федеративна республіка

    Чехія

    Угорщина

    Познаньщина

    Не існує і не може існувати спільної державної конституції для націй пануючої і поневоленої; не існує такої конституції, котра одночасно задовольняла би інтереси нації-пана і її нації-раба

    Історична минувшість українського народу

    Події на Правобережній Україні 1768 року

    Чехи

    Ірландці

    II

    III

    IV

    Угорська Україна[295]

    Національна школа і академія

    Російські студентські розрухи

    Студентський рух в Тіролі

    Студентські розрухи в Галичині

    Значення студентських національних розрухів в російській Україні

    Класовий інтерес української інтелігенції

    II

    Український лоялізм. Культурники

    II

    III

    Націоналізм — всесвітня сила

  Програма Української Народної Партії

    Організуйсь — або голодуй

    Гігієна праці і мешкань

    Аграрна програма

    Націоналізація землі

    Організації українських робітників і хліборобів

    Принцип робітницьких організацій

    До загалу українського народу

    Небезпека для соціалізму

    Чуже лихо не болить

    Еміграція чужих народів на Україну

    Просвіта

    Суд

    Суд третього

    Адміністрація

    Релігія

    Вільна непідлегла самостійна республіка — Україна робочих людей

  Універсал центрального комітету Української Народної Партії до українського народу

  [Відозва Української Народної Партії з приводу Російсько-японської війни]

  Відкритий лист до російського міністра внутр[ішніх] справ Сіпяґіна

  Текст промови[328], виголошеної членом харківського товариства грамотності Миколою Івановичем Міхновським на загальних зборах товариства 29 квітня 1901 р.

  Робітниче свято Першого Мая

  [Листівка з приводу вибуху біля пам’ятника Пушкіну в Харкові 31 жовтня 1904 р.]

  Лист Миколи Міхновського — адвоката Присяжного

  Відносини до війни[339]

  Спадщина тиранів

  Наші завдання

  Чи брати участь у виборах

  Справа Юрія Мазуренка, одного з братів Мазуренків — організаторів селянства на Донщині

  Як вільних українських козаків зроблено кріпаками

  Запросини

  Націоналізм і космополітизм

  Вибори до Думи державної

  Листок з української історії XVIII століття

  Публікації з часопису «Сніп»

    З Новим роком!

    Передовиця. Харків, 1 січня 1912 р.

    Передовиця. Харків, 11 березня 1912 р.

    Передовиця. Харків, 18 березня 1912 р.

    Передовиця. Харків, 25 березня 1912 р.

    Передовиця. Харків, 29 квітня 1912 р.

    Передовиця. Харків, 30 серпня (12 вересня) 1912 р.

    Передовиця. Харків, 9 (22) вересня 1912 р.

    Передовиця. Харків, 16 (29) вересня 1912 р.

    Передовиця. Харків, 23 вересня (6 жовтня) 1912 р.

    Передовиця. Харків, 7 (20) жовтня 1912 р.

    Передовиця. Харків, 14 (27) жовтня 1912 р.

    Передовиця. Харків, 21 жовтня (3 листопада) 1912 р.

    Передовиця. Харків, 30 грудня (12 січня 1913 р.) 1912 р.

    Від редакції

    Українська платформа[341]

    Про українські виборчі платформи

    ІІ

    Листи з Галичини не на Галицькі Теми

  Галерея сучасних діячів наших

    Архієпископ Парфеній

    Композитор Микола Лисенко

    Проф. Михайло Грушевський

    Д-р Іван Франко

    Шевченкові роковини

    Проф. Микола Сумцов

    Микола Садовський

    Марко Кропивницький

    Пані Ольга Косач (Олена Пчілка)

  Казки та оповідання з недійсного життя

    І. SPIRILLUM PATRICIANUM UKRAINOFILICUM (Дисертація на доктора Патріотизму)

    ІІ

    ІІІ

    IV

    V

Частина третя. Додатки

  Profession de Foi молодих українців (Символ віри для молодих українців)

  Революційні партії в Росії

  Хроніка з нашого життя

Фотоматеріали

*** Примечания ***