Цукровик [Олександр Мимрук] (fb2) читать онлайн


 [Настройки текста]  [Cбросить фильтры]
  [Оглавление]

Олександр Мимрук Цукровик 

Двори винограду

«— все що вони залишили нам...»

— все що вони залишили нам
це семантика
незрозумілі комбінації знаків
що потопають між рекламних слоганів
ховаються між виборчими агітками
та магазинними вивісками
часом
я плутаюся у їхніх кислотних кольорах
плутаюся між причинами та наслідками
забуваю імена
але кров не обдуриш
вона завжди нагадає про забуте
винесе на поверхню річища
важкий щебінь обов'язку
вказавши на потрібний орієнтир
наприклад
культ космосу
навіщо нам весь цей культ космосу?
які функції він виконує
нав'язуючи нам свої символи?
всі ці космонавти на стінах бібліотек
і аграрних інститутів
всі ці ракети
на пісках дитячих майданчиків
на мозаїках шкіл і санаторіїв
кожен перший назве ім'я першої людини
і це буде не адам
кожен другий намалює крейдою
залізний супутник
і це буде зовсім не місяць
спочатку тебе віддають на гурток
ракетного моделювання
а вже потім до дитячого садка
і на фасаді його зображена
гостропромениста гаряча зірка —
найближча зірка у цьому темному
наднебессі
мені здається
нас до чогось готували
до чогось великого та героїчного
зарубки на спіралях змученої днк
ниють
наче травмовані кістки
в передчутті поганої погоди
ти розумієш про що я?
— звичайно розумію
я теж це відчуваю
навіть не так
не відчуваю
а знаю
вірю
бо тільки віра дає абсолютне знання
не даремно вона фіксується у книгах
та епітафіях
як найважливіша частина пам'яті
я думаю
що нас готували до висадки на сонце
над цією країною стільки сонця
що ми є чи не найкращим матеріалом
уяви тільки
перші люди сонячної комуни
першої по-справжньому сонячної комуни
легені дихають сонцем
і роздмуханими протуберанцями нової доби
наче самим життям
що розклалося на фотони та атоми
це наша доля і призначення
бути першими з тих
хто осідлає світло
і принесе його землянам у найчистішому вигляді
із найперших і найвеличніших рук
рук космосу
прометей би нами пишався
дітьми своїми
— так
це звучить дуже зворушливо
навіть пронизливо
та на жаль
мушу тебе розчарувати
нас обігнали корейці
північні корейці
я чув про це у новинах
хоча наша пропаганда і бреше
що насправді ніхто ніколи не ступав на сонце
і ступити не може
не дивно що вони стали першими
адже навіть вождь їхній сонцеликий
а наш вже давно згнив
і чи був він у нас взагалі?
— хай навіть так
хай навіть ми не будемо першими у світі
але ж ми можемо стати першими у європі
чи хоча би першими на районі
можемо хоча би сфотографуватися
на тлі палаючого корейського прапора
встромленого у сонячний ґрунт
— на сонці є ґрунт? —
— це не має значення —
головне
щоби нашим предкам не було за нас соромно
і якщо завтра після роботи
після дванадцятигодинного робочого дня
я ще матиму сили та натхнення
то обов'язково
по дорозі до дому
заскочу на сонце
привітаюся з палаючими корейцями
які вже давно не корейці
а згустки тепла та енергії
залишу холодний земний привіт
наче згадку про далеку
зелено-блакитну батьківщину
і коли вони відвернуться
я викраду їхнє кляте сонце
таке рідне і важливе для мене
таке буденне для них

«є міста дуже старі...»

є міста дуже старі
такі старі що мають у своїх тілах
церкви
костьоли
синагоги
деякі навіть мають ратуші
і кам'яні будинки
такими містами приємно гуляти
влітку
коли дерева плодоносять кольором
і округла стиглість дня розбивається
об вулиці пам'яті
у моєму місті все по іншому
там немає храмів і бруку
але є такі ж дерева
що спадають плодами на бетон
він стає червоним
рожевим
помаранчевим
його рани запікаються дуже швидко
зі швидкістю світла
тут немає божої домівки
і тому наш бог ширяє навколо нас
осідлавши вітри та пташині зграї
вселившись у пшеничні поля
та елеватори
доторкнувшись до кожного саду і парку
у глибині яких вчорашні діти
вивчали любов
йому ніколи не стане холодно
адже тіла наші не знають холоду
розжарені серця мешканців цього міста
підігрівають літо
віддаляючи полюси на безпечні відстані
та останнім часом
все більше тривожних новин
ринками і школами ходять чутки
про велике будівництво
і саме тому
до автовокзалу
під старі акації
навезли червоної цегли
схоже
що нашому богу лаштують пастку
затишну тюрму
під верхами золотої пластмаси

«слухайте всі...» 

слухайте всі
дивіться всі
у нашому дворі велике свято
два будинки навпроти
білий та червоний
побралися
усі родичі
та сусіди з кожного поверху
заплітаються в танцях
та піснях
швидше
мерщій всі до столу
до великої лави
під старими вишнями
асфальт застогнав
від написів та привітань
наче живий
насправді
тут усе живе
особливо асфальт
тому гуляймо
гуляймо не зупиняючись
співаючи
на весь двір і квартал
нехай кожен чує
що ми вітаємо нове життя

«я навіть не помітив...»

я навіть не помітив
як виноград пробив асфальт
піднявся по стічній трубі
до другого поверху
і крізь кватирку
просунувши зелену лозу
вріс у моє обличчя
мабуть я довго сидів тут
мабуть багато часу пройшло
крісло-гойдалка
така ж зелена як і листя
що виростає з моїх очей
люди
погляньте
це нарешті сталося
я поріднився з кварталом
назавжди

«наше місто зростало колами...»

наше місто зростало колами
навколо дерева життя
позначаючи вік
кільцевими дорогами
замість підсумків
ніхто не пам'ятає початку
ніхто не бачить кінця
навіть якщо придивитися
в оптичний приціл
з найвищих балконів
про що можна думати
консервуючи себе в коробках
як розпізнати степи
яких не існує
ми залишимось тут назавжди
і в затишному галасі скелі
відчуємо фактуру стін
фактуру своєї шкіри

«вогні згасають помірно...»

вогні згасають помірно
світло ночі
не досягає дна
його поверхня ховає
шляхи трамваїв
рівчаки брудних джерел
епітафії невідомих тіл
ми надто високо
щоб дотягнутися до них
78 відсотків води
набивають синці
на легенях тротуарів
чомусь
глибина не розділяє
лише нагадує
про заховані в ній скарби
стимулюючи дурні сни
і хворі фантазії

«людський син...»

людський син пізнавав
що мав
грався гайками
іржавими гвинтами
коли приходив час
швидко біг на відкрите
щоб піймати рідкий дощ
який часом долітав до нього
а часом ні
батько казав
я знаю ким він виросте
він виросте патріотом
своєї промзони
пам'ятаєш заводську трубу
таку неохопну
наче доісторичний дуб
таку мертву і знекровлену
без диму
незліченну кількість літ
він обіймає її щодня
своїми маленькими руками
щось шепоче
немов хоче заспокоїти
напевно
він просить її дихати
просто продовжуй дихати
каже він
за тебе цього ніхто не зробить
я стоятиму поруч
доки присутні метал і цегла
я буду боротися
доки ти дихаєш

«цукровик...»

цукровик
звучить гордо
престижно
принаймні зрозуміло
цукровик
це наша спільна гордість
і печаль
скільки себе пам'ятаю
цукровик
завжди валив гастролерів
яких заносило на наш
витоптаний сонцем газон
понурі червоні обличчя
зовнішніх ворогів
бліді
кров з землею
потягані міланівські футболки
чому вони тут з'являлися
де знаходились
ці забуті богом села
назви яких були тотожними
назвам їхніх команд
мілан
динамо
ювентус
ньюкастл юнайтед
часом
навіть ювентус юнайтед
бо головне в нашій справі
це кольори
їхні автобуси влітали
стрімко і впевнено
тягнучи за собою
темну ріллю слідів
пробивали фотошпалери
з зображенням степу
з'являючись нізвідки
і ненависть наша
була до них безмежною
наче небо на цих шпалерах
що так щільно обліплюють
коробку міста
команди при заводах
помирають
разом з заводами
безлика множина дітей
зовсім не зміниться
лише посивіє
від жаху
від новини про мамину
смерть
тому
можеш не перейматися
вони будуть стояти
твердо
наче пам'ятники
невідомим солдатам
щоби лінія вапна
ніколи не стерлась
щоби ти завжди бачив
свою межу

«посидь поруч зі мною...»

посидь поруч зі мною
на високих дахах
відчуй останній вітер
що вдариться в обличчя
так самотньо зустрічати
перший і останній ранок
серед тисяч людей
чорної ікри
вулиці не будуть чекати
вони обернуться на скло
гаряче та монолітне
мости впадуть
а хмари будуть низькими
в гирлах річок
і місто здригнеться
наче череп
в який встромили
тисячі будинків голок
і хвиля тікатиме
від центру сили
даруючи вічність нову
тож сідай поруч мене
наче в останнє
зустрінемо разом
жінку
зодягнену в сонце

«кілометри мідних труб...»

кілометри мідних труб
через які пройшло все живе
і не живе
стискають горлянки кварталів
вони вростають
в кожного з нас
наче коріння
в прадавню землю
велетенські вени
заповнені теплом
смертоносною чорнотою
розбовтують космічні надра
так приємно відчувати на собі
вагу їхньої могутності
адже кожна дитина знає
що могутність означає любов

«між будинків високих...»

між будинків високих
на 18 000 поверхів
губляться фігури малого
незначущого
провалюються між пальців
якими планета намагалася
їх втримати
метастази маленьких сердець
відбиваються ритмами
нового дня
піснями нової боротьби
так хочеться видертися
на найвищий поверх
над димом і дротами
над птахами та ангелами
над богами
і згоріти
поцілувавши сонце

«— це крик сови...»

— це крик сови
це точно сова
я знаю про що кажу
так пронизливо може кричати
лише мудра істота
наприклад дельфін
або та ж сова
але
які дельфіни в наших степах?
які можуть бути морські істоти
в наших лісосмугах
між наших пшеничних полів
ні
це точно сова
маленька сіра сова з великими
жовтими наче повний місяць
очима
можливо вона волає про порятунок
чи ще гірше
сповіщає про його неможливість
голова хилиться під незвичним кутом
на бік
коли вона намагається розгледіти нас
крізь темну завісу ночі
запам'ятати наші обличчя
пекучим відтиском на поверхні мозку
я не погоджуюсь
— але які сови?
кажу я
які тут можуть бути сови
в цих пустельних краях
між цього строкатого різнотрав'я
заплідненого всіма вітрами світу
ні
сови живуть десь на півночі
де суворіший клімат і хвойні дерева
де є бетонні автостради
стратегічного значення
на які в разі чого
можуть сідати транспортні літаки
сови дуже люблять імітувати їх
їхній розмах крил
та незламну впевненість
у вдалому приземленні
тому це не сова
сови живуть в інших краях
принаймні я собі це так і уявляв
простіше повірити самому собі
ніж якомусь підручник
з зоології
можливо
якщо я колись вирвуся з цього міста
я стану далекобійником
десь далеко
на півночі
і мудрі сови
плутаючи фари з сигнальними вогнями
розбиватимуться об моє лобове скло

«спека в неділю...»

спека в неділю
коли гілля дерев нахиляється
до поверхні вулиці
затуляючи від смерті
спраглих котів
спека опівдні
і всі предмети навколо
стають подвійно-важчими
особливо тіла
вже нічого не хочеться
ти просто прикутий до ліжка
розглядаєш
мінливі сонячні плями
і вгадуєш в них
забуті обличчя
спека в неділю
це час вселенської втоми
яка стікає гарячими струмками
на біле простирадло долівки
в такі дні
міська влада
вмикає тривожні сирени
і все місто тікає
до бомбосховищ і погребів
лише б не бачити
цього пекучого неба
не зустрічатися з ним
віч-на-віч
без посередників
в годину найвищого
сонцестояння
тільки діти
найсміливіші зі всіх живих
залишаються на відкритому
домальовують
цифри та лінії
приймають
перший удар

«сант'еліє...»

сант'еліє
я бачив твої будинки
вони стоять на півночі
старого району
розповідають казки
без вигадки та брехні
кожному хто проходить повз
жителі твого будинку
сант'еліє
скаржаться на говіркі стіни
ці біблійні історії
їх ніхто не витримує
і коли монологи
про залізних птахів
перетворюють на птахів людей
слухачі
у намаганні відлетіти
випадають крізь просторі вікна
крізь вікна найвищих будинків

«коли ти проходиш повз наші дерева...»

коли ти проходиш повз наші дерева
налиті зеленими зміями ранку
кожен поверх обростає зрячими очима
і лише діти
що стоять вздовж вітрин
опускають мокрі погляди до асфальту
та твоє золотаве світло
все ж проникає і в них
крізь темні маківки маленьких голів
ніби крізь серцевину соняшника
що приречений клонитися яскравому ра
я довго думав
чому саме так
яким чином кожен шаленський день
починається на цьому дивному ритуалі
адже всі квадрати бруку
яких торкалася твоя хода
обростають диким часником та полином
адже кожен птах
який осмілився торкнутися тебе
своїм крилом
стає білосніжно щасливим
можливо
якби вона не прийшла
новий день не прийшов би їй в слід
можливо
час би спинився
і соняшники ніколи би не пішли
до школи
але час продовжує йти
богородиця продовжує йти
запитання залишаються без відповідей

«молодий роботяга заводу...»

молодий роботяга заводу
свавільний та зухвалий молодик
з іскрами в очах
наче спіймані сонячні зайчики
крокує о шостій
доки місто ще спить
на першу ранкову зміну
розкидає запиленим черевиком
брудний замурзаний сніг
проходить центральний універмаг
та дитячий садок
прямує вздовж бетонного паркану
що ховає терикони вапна
і в душі його прокидається музика
це початок робочого тижня
попереду
десятки годин щасливої праці
тони цукрового буряку
тисячі натхненних слів
таких знайомих йому
але і таких жаданих
сьогодні ввечері
на тарасівці
стоятиме винний сморід

«і коли на квартали спадає ніч...»

і коли на квартали спадає ніч
і сонце заснуло а місяць ще не прокинувся
у вікнах нашого двору запалюються свічки
на згадку про тих хто пішов
їхні квартири холодні
і кімнати темні наче склепи у січні
суха виноградна лоза
заповзає в темні балкони
шукаючи глухий зашморг
я так багато хотів їм розповісти
і спитати хотів не менше
ба навіть більше
про темні закутки наших кварталів
про зарубки на лавках нашого двору
про фабричну стіну
на якій записані всі імена мертвих
і не народжених
навіть моє
дітлахи оббивають об неї м'яча
кожного божого дня
написи бліднуть
ми не встигли поговорити про головне
тому мені сумно сьогодні
в цей задимлений вечір пам'яті
що ж
запалю і я свою білу свічку
і на високій фабричній стіні
закреслю чергове ім'я

«чужинець...»

чужинець
що вирвав солодке серце
нашого міста
вже давно зник
він залишив по собі
лише купи металобрухту
і пустельний бетон
колір якого
ми ніколи не забудемо
сірий
це барва нашого неба
ми бачили
як вигнивала
венозна система доріг
системи залізниць
та теплотрас
як колії звужувались
зсихаючись
під важкою корою іржі
маскуючись
під трупи дерев
щоб обдурити
мстиву природу
вузли
дитячих садків
та будинків культури
наривали поглядами
старих дітей
вибухали хмарами пилу
що осідав на
фанерних стільцях
і ми дихали цим пилом
перетворюючи
травми інфраструктури
на травми нашого тіла
(і навпаки)
і дихання це ми називали
найкращими роками життя
бо життя
це лише послідовність
із якою накладаються
травми

«і вгризатися потрібно в кожну хвилину...»

і вгризатися потрібно в кожну хвилину
коли живеш і коли готуєшся жити
так само вгризатися
як вгризався твій батько
а до нього твій дід
в жилах твоїх предків струмує цукор
і весь випитий алкоголь
перетворюється на нього ж
всі хто працювали на цьому заводі
були частиною
його електро-парового механізму
були під'єднані до систем
перегону та очищення крові
і коли кров
остаточно замістилася цукром
прийшло відчуття справжньої єдності
причетності до чогось більшого
навіть більшого ніж сам завод
адже завод це лише серце-мозок
а не суцільне тіло
натомість
місто було цим тілом
його дитячі садки та школи
спальні райони та залізничні шляхи
в кожній шпарині простору
відчувався запах вапна
яким вибілювали наше солодке золото
тому треба вгризатися
бачити щось більше ніж ти сам
відкривати очі та тисячі пащек
ковтаючи дике повітря
і хоча серце вже не б'ється
як колись
і кров без вапна червона
наче компот
вгризайся в цей світ
вгризайся в цей простір
вгризайся хоча б у щось

«двори лункі...»

двори лункі
ніби криниці зневоднені
дозрівають
під розжареним сонцем
неба
хтось клацнув вимикачем
вранці
він же клацне ним
увечері
наш захмарний вахтер
завжди на сторожі
солодкої рутини днів
однією рукою
запалює світло
іншою
виганяє з ліжок
і холодних кімнат
на гаряче
повниться
шумом і голосами
простір між наших будинків
і перетворюється асфальт
на архів наших кроків
і посмертних масок
втиснутих у м'яку смолу
небесний вахтер
занотовує і фотографує
небесний вахтер
має ключ
від усіх кімнат та гайок
тому
не ховайся
це не має жодного сенсу
краще вшануй його
урочисто
вечірнім ритуалом
повторення
вимкни світло
у власній кімнаті
як він вимикає
сонце

«важко побачити світло...»

важко побачити світло
в оточенні вічних тіней
коли проміння фотонів
не торкається рук
коли неможливо відчути
кванти
які вибивають з нас
поламані деталі
божого коду
я знаю його схованки
за метрами сталі
та свинцю
я можу провести туди
будь-кого
хто бажає зігрітися
його тлінням
обдаровані сміливістю
обіймуть ядро
та тільки обраним
усміхнеться вічність
варто стати великим
щоби відчути подих
світла
варто себе розчинити
щоби випити світ

«примарні дороги...»

примарні дороги
губляться в геометрії
в квадратах кварталів
нескінченній шахівниці
сотні років тому
на центральних площах
можна було звидіти небо
крізь павутину дерев
в зачатках весни
зараз
я бачу лише дроти
які пронизують товщу хмар
своїм електричним холодом
женучи слова
й цифри в просторі
часи не змінюються
змінюється лише геометрія
та функція її опису

«стіни будинків...»

стіни будинків
тонко тремтять
наче мікрофонні мембрани
звуки подорожують крізь них
збиваючись у густі потоки
коридорів
і кожен мешканець
південного крила
вивчає на пам'ять пісні
північного
гімни
нашої єдності та братерства
вірші колективної любові
бо ніхто окрім нас
не полюбить цю темну цеглу
по-справжньому
бо лише ми знаємо
скільки кілограмів фарби
на цих кволих
віконних рамах
мудрість
накопичена поколіннями
як пил у кутках під'їзду
що квітне весною
чуєш
вони взяли гітари до рук
і затягнули нової пісні
нехай же і вона
стане для нас своєю
рідною

«місто стигне на пательні днини...»

місто стигне на пательні днини
неначе стомлений окунь
розкриває свою глибоку пащеку
накриваючи вулицю первісним
мороком
це не смола
це лише тіні
що опускаються заломами плям
на об'єми верхів та низів
ніби кволі медузи
в передчутті втраченої форми
і водорості трав метушаться
зеленим волоссям
у проміжках бетонних плит
сьогодні так багато води
день водянистих назв
мені би потонути в цій глибині
та ніколи не повертатися
на поверхню

«сонце зійде...»

сонце зійде
але не зігріє
не завадить тобі
округлістю власного
пекла
і знову стане цікаво
спостерігати
як нутро лівого
випльовує гаряче
м'ясо
в нетрі правого

«ніхто не зрозумів...»

ніхто не зрозумів
звідки взялася вода
чи то сорокаденний дощ
нескінченний
чи річка з назвою птаха
розлилась
народивши нових річок
вуличних пташенят
похилі дахи
наче ковзанки мокрі
нажаханий люд
хилить міцні антени
відчуває близькість
великої
розбурханої рідини
течія
забирає найслабших
відносить тіла та машини
стовпи та сміттєві баки
далеко
до самого центру міста
і води
стають червоними
та терпкими
від розтовченого
переспілого
винограду

«я розкажу тобі...»

я розкажу тобі
як мені вдається
все бачити
зорові нерви зірок
спускаються
крізь шахти вентиляцій
прямо до на наших ліжок
вплітаються у сни
кольоровими видіннями
вирізками із газет
у колаж
саме цієї миті
таблетки
каналізаційних люків
липнуть до асфальту вулиць
рятуючи згустки плоті
від вивихів і травм
я бачу це
і багато іншого
знаю те
чого ти знати не можеш
брак масштабу
не найбільша біда
головне
бути обережним
коли маєш справу
з катакомбами
дивитися під ноги
промовляти захисні молитви

«крок за кроком...»

крок за кроком
так м'яко ступаючи битим бруком
поверх якого лягає асфальт
я наближаюся до останнього
кордону міста
туди
де дорожня розмітка
прикидається старою змією
скидає зачовгану білу шкіру
розкриває для мене приховану
множину
і коли закінчується шкіра
починається дике поле
в такі хвилини
я відчуваю вдячність до цегли
яка утримувала цю дикість
на відстані
кожна тепла стіна мого міста
це кирзовий чобіт
він наступає на горло степу
тримаючи його за межами горизонту
природа не має права голосу
коли йдеться про виживання
як тільки ти відвернешся
від цих високих трав
вони миттєво обернуться на ножі
та списи
встромляться в дугу твоєї спини
щоби наточити живильного
червоного соку
чорна земля живиться червоним
чорні візерунки місцевих народів
живляться червоними нитками
я маю повернутися назад
доки не пізно
хижаки виходять
полювати
в ніч

«тканина вулиці...»

тканина вулиці
така груба та щільна
напнута соком
наче вітрило саду
в спекотну пору
я не відчуваю
твою шкіру
під нею
я глухий
до конвульсій
які заплутались
у лабіринтах нот
та октав
хоча раніше
я любив цю музику
тепер же
ми глухі до себе
а тим більше
до них
і очі заплющені
наче зшиті ниткою
прядила часу
це місто
у дзеркалі небес
розлога книжка
оздоблена
шрифтами брайля
прочитана
пальцями дощів
чи варто
заздрити тобі
коли навколо
стелиться літо
а я в нім
бовтаюся планктоном
на поталу
важким китам
все має скінчитися
саме собою
скінчитися собою
та без тебе
в годину легкості
й первісної темноти
ти згадаєш
своє ім'я
земля
що стогне від втоми

«мій потяг прибуває...»

мій потяг прибуває
на станцію грушка
наче хробак в грушці
жовтій та цукровій
що виплекана
в бабусиному садку
замість ґрунту тут
бите скло
що рано чипізно
перетвориться на пісок
замість потягів тут
іржаві вагони
вугілля з яких
навіть вкрасти соромно
але це не стосується
бабусиної груші
що завжди давала
сонячні плоди
збирала навколо себе
смугастих бджіл
та дітей
липких від терпкого
соку

«знову із пальців...»

знову із пальців
витікають дороги
і големи
і богородиці
неймовірно пронизливі
в поглядах
я би теж так дивився
якби спина моя
зливалася зі стіною
очі були пустими
а одяг кованим чавуном
сплавом заліза
нещадного вуглецю
та я вільний
і свобода моя
блукає провулками
лабіринтами
між темних кубів

«зимові люди...»

зимові люди
висипаються сіллю на лід
для моєї ж безпеки
як кислота
знищують п'яну воду
оголюючи сутність міста
сірість
маскується під бліде
завмирає в засідці
готова до нападу
та я не готовий
я
як і тисячі інших
здивуюся приходу весни
вона освітить моє життя
окличним цвітінням
закарбованим в кашель

«звуки черепів...»

звуки черепів
червоних та чорних
троянд
пронизують
наче кулі
наскрізь
всю товщу дня
весь холод
ранньої відлиги
і я втікаю за ними
кудись далеко
на самий початок

«дуже просто...»

дуже просто
пролітати над всіма
бути вільним від м'яса
спостерігаючи
метушливу тканину
арматури
шкода
що я не в небі
втома металу
дарує тривожні стани
спілкується зі мною
загадковими вібраціями
конструкцій
незліченні об'єми
штучної тверді
завмирають в напруженні
як тотожність страху
о
незбагненне
загадкове нічого
розкажи мені
що чекає на нас
завтра

Німе кіно

«жінка...» 

жінка
стоїть на березі річки
назва цієї річки походить від назви
кольору небесної глибини
чи кольору глибини морської
чи може кольору синіх коралів
і деяких типів очей
що їх носять деякі люди
не всі підряд
[інтертитри]
ТУТ БУДЕ МІСТО!
промовляє жінка
промовляє настільки впевнено
наскільки взагалі можливо
переконує річку
переконує степ
і будинки починають виринати із землі
ростуть догори
цегляними строкатими квітами
така незвична геометрія
для цих місцин
тутешня трава ніколи не бачила тіні
охоплена жахом
вона розступається перед цехами
стелиться перед бараками
розтікається між корпусів
наче живі перелякані черви
[інтертитри]
І ЗАВОД СТАНЕ ЗАЛІЗНИМ СЕРЦЕМ!
і серце робітника
себто мешканця цього нового міста
перетворюється на маленький завод
і тисячі маленьких робітників
калатаючи своїми маленькими серцями
з вірою у щось велике
біжать на першу ранкову зміну
лише б не спізнитись
так починається нове життя
обличчя міщан сповнені радістю праці
їхні білозубі усмішки неймовірно яскраві
особливо на тлі потемнілої
обвітреної шкіри
[інтертитри]
СЛАВА ТРУДУ!
білі сорочки
усмішки
бруд

«третій день весни...»

третій день весни
поспішна евакуація
ешелони з награбованим
народним добром
снують десь на захід
вони вивозять те чим ми були
залишаючи лише пустоту
так легко загубитися в ній
наче сліпому в присмерку
[інтертитри]
І ЖАХ ОХОПИВ УСІХ!
плаче дід
плаче баба
захлинається сльозами
директор заводу
кропить випалену вогнем землю
сум і скорбота читаються
на їхніх обличчях
гримаси останніх земних днів
вони ще не знали
що чекає окупантів на кордоні
[інтертитри]
УРА! ЗА БАТЬКІВЩИНУ!
загони голодних партизанів
наче каміння з неба
падали на голови грабіжникам
спускалися з гір
невеличкими загонами по 15 чоловік
для кращої мобільності
[інтертитри]
ПАНІКА!
кров окупантів
змішалася з пізнім снігом
а хмари з душами їхніми
і хоча ми завжди думали
що у ворогів душі не буває
доводиться визнавати власну
дурну неправоту
кожен мертвий стане зіркою на небі
зіркою на кітелі
зарубкою на прикладі пе-пе-ша
[інтертитри]
НАГРАБОВАНЕ — ПОВЕНЕТЬСЯ НАРОДУ!
щасливе обличчя бабусі
щасливе обличчя діда
щасливе обличчя робітника

«він обкладає нутро печі...»

він обкладає нутро печі
вогнетривкою цеглою
обов'язковий захист
наче шкіра людська
для людини
напевно сам творець
колись викладав його власну
оболонку
цеглинами-атомів
щоби збільшити шанси
на виживання
тепер він
збільшує шанси
для свого творіння
приміряє
робу творця
[інтертитри]
ЕНТУЗІЯЗМ!
сотні натхненних рук
сотні натхненних голів
дим заплутується між хмар
та електричних стовпів
наче кучері хмелю
з таким натхненням
вони звернуть гори
і річки пустяться проти
природної течії
[інтертитри]
ЗОБОВ'ЯЗУЮСЯ ВИКОНАТИ
П'ЯТИРІЧКУ ЗА ТРИ РОКИ!
симфонія завзятої люті
хилить крони дерев
це не постріли кулеметів
це тисячі молотів
наче у віршах класика
розбивають гори
кам'янистого вапна
[інтертитри]
НА ФРОНТАХ ПРАЦІ
Є МІСЦЕ ДЛЯ КОЖНОГО!
планета
наче гігантська динамо-машина
обертається швидше
і швидше
і швидше

«через річку всього один...»

через річку всього один
справжній міст
інший був дерев'яним
немає нічого фальшивішого
ніж дерево
і дошки з нього
що так швидко темніють
сіючи пересторогу
перехожі непевно ступають
важкими черевиками
долають страхом страх
переправляються
на протилежний бік міста
де місто на себе не схоже
все хати
та хати
[інтертитри]
СВЯТО НЕДІЛІ
білі каптури
провідують друзів та родичів
гуляють парком
метушаться наче мурахи
ринками
околицями
перевіряють на витривалість
старий
несправжній місток
рибалки
тривожно вдивляються у глибину
так само як і глядачі
вдивляються у колір м'яча
чи то на стадіоні за парком
чи то на синьо-зеленому екрані
бо ж риба холодна також не спить
некліпаючим оком
бачить діяння наші
і кожен порух невтомного рибалки
[інтертитри]
ОБЕРЕЖНО!
людина з кіноапаратом
провалюється у воду

«земля...»

земля
чорна наче сажа у ніздрях кочегара
м'яка
мов м'ясо забитої худоби
приреченої на загибель
зима була важкою
а це значить що жоден кінь
і жоден віл не дотягнув до різдва
лише низький туман
ходить рівчаками меж
[інтертитри]
ЧИМ ТЕПЕР ОБРОБЛЯТИ?
нарікають жителі околиць
і нарікання їхні наче стогін
тієї замученої живини
не людини
огортає всі перехрестя й хрести
пускається дорогами
на всі сторони світу
до найвіддаленіших куточків вітчизни
і так тихо навколо
що здається наче звуку ніколи
не існувало
жодного тобі відлуння
аж раптом
[інтертитри]
МЕХАНІЗАТОРИ-ЦУКРОВИКИ
ЙДУТЬ НА ДОПОМОГУ ЗЕМЛЕРОБАМ!
перші трактори виринають на обрії
загортають важкими
залізними колесами
обважнілий ґрунт
так мабуть річкові пароплави
загортають зеленувату воду
курсуючи водяними магістралями
від вокзалу і до вокзалу
[інтертитри]
БИТВУ ЗА ВРОЖАЙ БУРЯКА
БУДЕ ВИГРАНО!
найжвавіший трактор спиняється
посеред ріллі
така спека зупинить будь кого
висушить будь-який радіатор
але механізаторів
так просто не спинити
висохлий радіатор наповнюється
природнім способом
не документованим у жодному
підручнику чи інструкції
[інтертитри]
І ПРОДОВЖУЄТЬСЯ РУХ!
і продовжується життя

«почесна варта на великі свята...»

почесна варта на великі свята
це традиція
непорушність монументів
це впевненість у наступному дні
тому учні першої школи
завжди на своїх місцях
завжди в урочистому строї
завжди готові
такі як вони
вміють поставити намет
у темному лісі
можуть зорієнтуватися по моху
що обліплює певну сторону
дерева
їм немає рівних серед тих
хто здатен розпалити
ватру
[інтертитри]
ПОСТ ЗДАВ!
ПОСТ ПРИЙНЯВ!
і обличчя по обидва боки
постаменту
змінюються на інші
не менш світлі
не менш пильні
міщани проходять повз
і кидають вдячний погляд
на погруддя мучениці
кожен з тих хто живе
на цій чорній та родючій землі
знає її історію достеменно
[інтертитри]
ВІЧНА ПАМ'ЯТЬ
ЮНІЙ ПІДПІЛЬНИЦІ!
юна підпільниця
саме так її називають місцеві
переповідаючи деталі
непростої біографії
із уст в уста
і хоча деталі ці
дуже часто збігаються з деталями
життєписів інших підпільниць
з інших районів та селищ
у підсумку залишається лише вона
гранітна голова
під наглядом дитини
[інтертитри]
ВИРОСТАЄ НОВА ЗМІНА
білі банти в косах дівчинки
закривають тривожне небо

«кінотеатр мир...»

кінотеатр мир
немає нічого кращого
за кінотеатр мир
у п'ятницю
ввечері
в місті не так багато розваг
а тим більше культурних
навіть бібліотека
і краєзнавчий музей
знаходяться в одному приміщенні
із кінотеатром мир
пари закоханих
пари подружні
втомлені роботяги
та веселі працівники держустанов
струмки люду стікаються
до високих сходів
під квадратові колони
[інтертитри]
ВСІ ДО БУДИНКУ КУЛЬТУРИ!
хтось забув закрити
запасний вхід
і зграя хлопчаків проривається
на задні ряди
ніхто їх тут не дістане
в найтемнішому закутку зали
між переполоханих
коханців-невдах
найсміливіший проривається
ще далі
він прослизає
до кімнати кіномеханіка
де вусатий дядько
наче герой італійського фільму
порпається у ящику з плівками
хлопець заглядає
у маленьке технічне віконце
і цілий світ відкривається
його очам
[інтертитри]
КОЛИ Я ВИРОСТУ
ТО СТАНУ КІНОРЕЖИСЕРОМ
розпочинається вечірній сеанс
цілунки на екрані
цілунки в залі

«справи пішли не так...»

справи пішли не так
це зрозуміли всі
справи пішли не так з того часу
коли зміна видала
жовтий цукор
дехто вирішив накласти на себе руки
кинувшись до жомової ями
чи підставивши голову під бум
відчайдухи бувають поспішними
коли потрібно триматися
[інтертитри]
КОЛИ ТВОЇ НОГИ ПОВИСЛИ
У ПОВІТРІ
і кагати вже насипані
закривавлені найкращими із людей
наче високі могили
в нових степах
посічених глибиною очищувальних
канав
так починається нове тисячоліття
ми протягнули в ньому
всього лише рік
і такий банальний кінець
він тримає її за руку
спостерігаючи вибух
[інтертитри]
ДЕ МІЙ РОЗУМ?
ДЕСЬ У ВОДІ
ВІН ПЛАВАЄ, ПОДИВИСЬ!
завалюються цехи
завалюються печі
завалюється труба

Євангеліє від Саньки

Вано Крюґер
а.

В 1610 році Люїс де Ґонґора завершує сонет, присвячений столиці Королівства, рядками: Efto es Madrid, mejor dijera infierno.

Із цих рядків В'ячеслав Всеволодович Іванов розпочинає таку близьку і знайому нам — настільки знайому, що її мало хто рефлексує — традицію фактичного ототожнення пекла і міста; вершинами цієї традиції є, наприклад, поезії Вільяма Блейка, Шарля Бодлера, Алєксан-дра Блока, et al. Проте Мимрук рішуче виривається із цієї — зі славетними іменами! — традиції. Місто в нього не пекло, не точка входу, з якої немає виходу, а, навпаки, точка виходу.

кожен перший назве ім'я першої людини
і це буде не адам
кожен другий намалює крейдою
залізний супутник
і це буде зовсім не місяць
Місто у нього — не вирок природі чи традиційному суспільству — а, навпаки, точка осяяння, благої вісті.

людський син пізнавав
що мав
грався гайками
іржавими гвинтами
коли приходив час
швидко біг на відкрите
щоби піймати рідкий дощ
який часом долітав до нього
а часом ні
батько казав
я знаю ким він виросте
він виросте патріотом
своєї промзони
Міська культура, міська поезія — дуже рідкісні знахідки в наших урбаністичних краєвидах. Якщо вже вибудовувати поетичну генеалогію, то розпочинати у випадку Мимрука слід із Аттили Могильного — ґранично важливого для нього поета.

В тихому світі зимовому,
золотаве, струнке, горде,
місто,
що величі своєї свідоме,
химерними барвами сяє.
Великим будеш ти, о народе,
що столицю свою несеш,
як дитя беззахисне на руках.
Це рядки із Київських контурів Аттили Могильного, котрі у цій книзі, що її читач зараз тримає в руках, Саня Ми-мрук водночас продовжує і підсумовує:

адже кожна дитина знає
що могутність означає любов
Вось такий діялоґ поетів — не наслідування, а діялоґ! —а це вже ознака справжньої поезії.


в.

Міста в Україні можна дуже умовно розділити на дві великі категорії, межа між якими ґеоґрафічно збігатиметься із межею між Російською та Австро-Угорськими імперіями.

є міста дуже старі
такі старі що мають у своїх тілах
церкви
костьоли
синагоги
Місто/-а/ Мимрука до таких не належить. Як і в переважній більшості не належать до таких в Україні міста, що належали Російській імперії; хай навіть вони і зберегли в своїх тілах церкви, костьоли, синагоги, проте не вони вже визначають лиця цих міст — або, принаймні, не вони мали б їх визначати, а великий і величний інду-стріяльний спадок; наслідки Грандіозного радянського, послідовно просвітницького проєкту перетворення людини і світу: повертання сибірських рік, упокорення енергії атому, кольонізації Марса, etc.

мені здається
нас до чогось готували
до чогось великого та героїчного
/.../

я думаю
що нас готували до висадки на сонце
Місто/-а/ ж, до прикладу, Леся Белея саме таке /-і/— йдеться про так і не прочитану критикою його книгу Дзеркальний куб — і мова йде зовсім не лише про проґрамний для книжки цикл Ужгоро(а) дість /там це лише найнаочніше/, а про всю книжку загалом — це місто бруківки, маленьке Австро-Угорське містечко, котре найпізніше увійшло в Радянську імперію і зазнало найменшого в порівнянні з іншими містами України її впливу.

золотими банями до сонця
шкіриться київ
— пише Лесь Белей, і стає зрозуміло, що /о/ він побачив в Києві, котрий він, до речі, вперто пише з маленької літери, те, до чого його око було призвичаєне — і, що, слід визнати, справді визначає його обличчя всупереч радянському проєктові; і /Ь/ йому все одно некомфортно.

Як виглядає, Лесь Белей просто ідеально підібрав назву для своєї книжки — Дзеркальний куб — йдеться про сконденсований в куб досвід культури як опозиції природі; як про це написав у враженні на четвертій сторінці обкладинки Богдан Задура: «спроба упакувати у вірш увесь людський досвід». Проте — що б там не писав Лесь Белей — цей куб дзеркальний не ззовні, а всередині: в нього легко потрапити, проте з нього неможливо вийти — і деальна пастка для світла, про котру мріяли альхеміки.

Так само і Дебора Фоґель у Фігурах днів зачудована грою світла на вітражах Міста — посеред неонових реклам та віддзеркалень бляхи; не дарма ж її друга книжка називається Манекени — хибні люди, подоби[1]. Зачарованість Дебори цією грою, цією прекрасною, але хибою, призвела до того, що Місто у неї теж виявилось калейдоскопом-пасткою для світла — вийти вона не змогла, закінчивши своє життя в ґетто.

Підсумовуючи: місто/-а/ Дебори Фоґель і Леся Белея — це все ще точка входу, саме тому вони належить традиції Блейка-Бодлера-Блока, що їй опонує Мимрук.


у.

Місто як точка виходу зовсім не означає безпечності льокації, як в принципі не може бути безпечною будь-яка точка виходу: космодром, аеродром, вокзал, etc.

і коли на квартали спадає ніч
і сонце заснуло а місяць ще не прокинувся
у вікнах нашого двору запалюються свічки
на згадку про тих хто пішов
В Аттили Могильного ще зовсім не так — його міський оптимізм все ще не передбачає /потреби/ виходу.

В центрі Всесвіту —
планета людей,
цей залізний і жорстокий світ,
світ красивий,
гідний того,
щоб в ньому жити.
Численні ж його історико-міфолоґічні марення про слов'янські, варязькі, гунські полчища чи ще якісь екзо-тизми лише маскують непотрібність виходу із площини міста — йому в ньому цілком комфортно — і куди б він не рушив, він все рівно залишається в одному і тому самому відомому місті — а вийти можна ж лише у невідоме. Могильний занадто любив місто, занадто любив в поезії відоме — так, як не можна любити — як і Дебора Фоґель занадто любила гру світла. І, зрештою, місто йому жорстоко помстилося, як і їй, за цю занадто пристрастну, занадто віддану любов до цієї площинності, а значить за зневагу до вертикальності. Мимрук же значно відданіший вертикальності, тож, сподіваюся, місто буде до нього милостивим, так як милостивим був до нього я, зберігши в його віршах таке миле його серцю і таке сентиментальне г замість ґ в словах, що в латинських відповідниках містять д чи дЬ.

це точно сова
маленька сіра сова з великими
жовтими наче повний місяць
очима
можливо вона волає про порятунок
чи ще гірше
сповіщає про його неможливість
/.../

можливо
якщо я колись вирвуся з цього міста
я стану далекобійником
десь далеко
на півночі
і мудрі сови
плутаючи фари з сигнальними вогнями
розбиватимуться об моє лобове скло
В Києві, як і в містечку Мимрука, теж водяться сови. Часом, гуляючи вночі Куренівкою, я зупиняюся їх послухати.. Мало кому вдавалося почути разом із їхніми криками благу звістку... і побачити виноградну лозу, що все ж пробивається крізь асфальт...

насправді
тут усе живе
особливо асфальт
/.../

нехай кожен чує
що ми вітаємо нове життя
б.

Прекрасний, новий світ! Його вітав Дзиґа Вертов, зараз його вітає Саня Мимрук!

хлопець заглядає
у маленьке технічне віконце
і цілий світ відкривається
його очам
І цей дитячий погляд на Всесвіт зовсім не є таким вже безневинним як здається — не дарма ж однією із най-жорстокіших і найпослідовніших у своїй жорстокості армій були саме червоні кхмери — мобілізовані підлітки — зграї дітей взагалі поклоняються Володареві мух... Знову надам слово Люїсу де Ґонґорі: «весь світ впадає в дитинство, як будь-хто, хто старіє».

і коли вони відвернуться
я викраду їхнє кляте сонце
таке рідне і важливе для мене
таке буденне для них
В цих рядках вчувається справжня древня епіка — епіка часів дитинства людства.

так хочеться видертися
на найвищий поверх
над димом і дротами
над птахами та ангелами
над богами
і згоріти
поцілувавши сонце
Епіка завжди виправдана. Якщо не бути героєм, то краще не бути взагалі. Проте і доля героя проклята. Зрештою, ще мудрий Силен, відповідаючи на запитання хитрого царя Мідаса, в чому полягає людське щастя, відповів: «Проклятий, одноденний рід, діти випадку й нужди, навіщо змушуєш ти мене сказати тобі те, що тобі краще було б не чути? Найкраще для тебе зовсім недосяжне: не народжуватися, не бути взагалі, бути нічим. А другим достойним для тебе — померти одразу після народження».

Якось ми з Миколою Воробйовим гуляємо Подолом, і він мені каже: «Я вже викликав астероїд, і він всіх нас помирить». «Хіба людство не заслуговує на помилування?», — перепитую я. «Це і буде його помилування», — відказує мені Микола Воробйов.

тож сідай поруч мене
наче в останнє
зустрінемо разом
жінку
зодягнену в сонце
...проте нерозгаданим все ще залишається найголовніше запитання цієї книжки:

про що можна думати
консервуючи себе в коробках
як розпізнати степи
яких не існує
ми залишимось тут назавжди
і в затишному галасі скелі
відчуємо фактуру стін
фактуру своєї шкіри

Примітки

1

Див. Epistula loannis I 5:21: Filioli, custodite vos a simulacris. Amen, де Св. Єронім вживає саме не idolis, а simulacris, підкреслюючи, що йдеться не просто про ідолів, а про хибні подоби.

(обратно)

Оглавление

  • Двори винограду
  •   «— все що вони залишили нам...»
  •   «є міста дуже старі...»
  •   «слухайте всі...» 
  •   «я навіть не помітив...»
  •   «наше місто зростало колами...»
  •   «вогні згасають помірно...»
  •   «людський син...»
  •   «цукровик...»
  •   «посидь поруч зі мною...»
  •   «кілометри мідних труб...»
  •   «між будинків високих...»
  •   «— це крик сови...»
  •   «спека в неділю...»
  •   «сант'еліє...»
  •   «коли ти проходиш повз наші дерева...»
  •   «молодий роботяга заводу...»
  •   «і коли на квартали спадає ніч...»
  •   «чужинець...»
  •   «і вгризатися потрібно в кожну хвилину...»
  •   «двори лункі...»
  •   «важко побачити світло...»
  •   «примарні дороги...»
  •   «стіни будинків...»
  •   «місто стигне на пательні днини...»
  •   «сонце зійде...»
  •   «ніхто не зрозумів...»
  •   «я розкажу тобі...»
  •   «крок за кроком...»
  •   «тканина вулиці...»
  •   «мій потяг прибуває...»
  •   «знову із пальців...»
  •   «зимові люди...»
  •   «звуки черепів...»
  •   «дуже просто...»
  • Німе кіно
  •   «жінка...» 
  •   «третій день весни...»
  •   «він обкладає нутро печі...»
  •   «через річку всього один...»
  •   «земля...»
  •   «почесна варта на великі свята...»
  •   «кінотеатр мир...»
  •   «справи пішли не так...»
  •   Євангеліє від Саньки
  • *** Примечания ***