Спостерігаючи за англійцями [Кейт Фокс] (fb2) читать онлайн

Кейт Фокс Спостерігаючи за англійцями

[Передмова до українського видання] Неписані правила і як їх все-таки написати

Чи доводилось вам у товаристві з багатьох іноземців в далекій країні співати пісень тільки тому, що ви українка, а українці всі гарно співають? Скажіть, а до того, як ви почали подорожувати світом, як саме і чому ви уявляли собі типових італійців, японців чи єгиптян? Ну, якось таки уявляли, і дуже може бути, що визначення італійськості чи єгиптянськості складалося завдяки стереотипам, в них завжди є частка правди.

Кейт Фокс, професійна антропологиня в другому поколінні, народжена і вихована в Англії. Але «Спостерігаючи за англійцями» не назвеш науковою розвідкою. Скажемо, це книга антропологині у відпустці. Вона поставила собі те саме зачароване питання: по чому можна безпомильно упізнати англійців? Чи є якась формула, якийсь секретний складник? А якщо переві(т)рити стереотипи і надати їм нового дослідницького сенсу? І як заправська експертка десять років потроху вчащала до різних кафе і пабів, ставала у черги і намагалася просковзнути без черги, наступала людям на ноги й не вибачалася, щоб зловити їхню спонтанну реакцію, заходила в гості та спостерігала своїх земляків у робочих ситуаціях і приватних стосунках, не вимикаючи внутрішнього антрополога, не втрачаючи здатності голосно сміятися і не гублячи за надміром деталей щонайпершої думки: що ж відрізняє англійців від інших і робить їх такими англійськими?

Насамперед скромність, вимога чесної гри і почуття гумору. Але її коротка відповідь: парадокси. Так, англійці здебільшого дуже милі, але погано соціалізуються. Вони вміють дружити, але не вміють знаходити друзів. Половина з них антироялісти, однак англійське суспільство було і залишається наскрізь ієрархічним і класово розшарованим. Їхня надмірна обережність і вразливість може враз обернутися гримасою циніка і виглядати відштовхуюче. Вони гостро іронічні, але це не напад назовні, так промовляє інстинкт самозбереження. Вони дійсно мають пунктик на «гніздуванні», і власний дім для них стає всім найкращим — емоційною прив’язкою, місцем безпеки і святого спокою, символічним капіталом, а його невпинне вдосконалення і догляд за маленьким городчиком за живоплотом — то ключове англійське хобі. І все ж таки вони залишають багато сміття в публічному просторі і неохайно їдять на вулицях.

Інакше кажучи, маленькі теми, на які Кейт Фокс подрібнює великі сюжети англійського повсякдення, наче фіксує їх на полароїдні знімки і дає нам у руки як прямі докази: ну ж бо, впізнайте, ось як це зазвичай у нас, англійців, виглядає (розмовні коди, дрескод, дорожні правила, їжа, флірт, секс, ритуали переходу в новий статус). І розмови про погоду, які насправді посилають сигнал: «Поговори зі мною, я теж хочу з тобою поговорити». Ви довідаєтеся про рефлекс вибачення, правило іронічного гнома і основи англійської параноїдальної пантоміми. Загалом, міміка та засоби порозуміння без слів — недооцінений ресурс при вивченні англійської як іноземної, а даремно.

Є ще один вимір, про який у цій книзі прямо не йдеться. Над своїм упізнаваним колективним «ми» спільноти починають міркувати і побиватися, коли ця самозрозуміла формула спільності розмивається, опиняється під загрозою. Коли Лондон сприймається не стільки столицею Об’єднаного Королівства, скільки глобальною столицею найбагатших і найупослідженіших мігрантів — офшорних олігархів та трудових іммігрантів з колишніх британських колоній і відсталіших країн Європи, Азії і Африки. Тому ця книжка, написана на самому початку 21 століття, розкаже вам дещо і про глибинні емоції, які помножилися і набули політичної ваги в час Brexit-y.

«Спостерігаючи за англійцями» — це славна підготовка перед мандрівкою до Англії, з тим, що ви розумієте, наскільки живе життя розмаїтіше, ризикованіше і не стоїть на місці. В оригіналі ця книжка Кейт Фокс витримала вже три перевидання. Вона пізнавальна і для англоманів, і для англофобів, бо, гортаючи її, ви впізнаєте багато свого і те, що Кейт називатиме суто англійським, вам схочеться визнати суто нашим. Тому що схожу за жанром книжку з подібною самоіронічною дистанцією варто б скласти і про нас, а іскристий шампанський переклад Марти Госовської дає приклад мови, якою це все слід написати. Зізнайтеся, ви теж уже багато років спостерігаєте за…?

Ірина Старовойт,

перекладачка, літературознавиця

[Вступне слово] ДОМАШНЯ АНТРОПОЛОГІЯ

Я сиджу в пабі неподалік станції Паддінґтон і міцно стискаю маленьку склянку бренді. Це лишень о пів на дванадцяту — ранувато для випивки, та цього разу алкоголь — це частково винагорода, а частково — фронтові п’ятдесят грам для відваги. Винагорода — бо я щойно мала виснажливий ранок і мусила навмисно-випадково штурхати людей, аби порахувати, скільки з них скаже «Перепрошую»; фронтові п’ятдесят для відваги — бо мені час повертатися на вокзал і впродовж декількох годин безбожно грішити — пхатися без черги.

Я дуже, справді дуже не хочу цього робити. Я хочу вдатися до свого звичного методу: хай би мій довірливий асистент ламав священні секретні правила, а я б собі спостерігала з безпечної відстані. Та цього разу я набралася відваги сама стати піддослідним кроликом. Я не почуваюся відважною. Мені лячно. Мої передпліччя вкриті синцями від експериментальної штурханини. Я хочу тут же і зараз же покинути цей недолугий проект дослідження англійськості, піти додому, випити чашечку чаю і жити собі нормальним життям. Мені точно не хочеться ціле пополудня присвятити спробам прослизнути без черги. Чому я це роблю? В чому ж суть цього безглуздого штурхання і прослизання (не кажучи, що й завтра я робитиму такі ж недоумкуваті експерименти)? Влучне запитання. Мабуть, краще пояснити.

«Граматика» англійськості

Нам постійно кажуть, що англійці втратили національну ідентичність, що нема вже такого поняття — «англійськість». З’явилася сила-силенна плачів над цією буцімто кризою ідентичності: заголовки варіюються від тужливого «Хто тут за Англію?» до розпачливого «Англія: Лемент». Впродовж останніх дванадцяти років, досліджуючи різні аспекти англійської культури та соціальної поведінки — в пабах, на кінних перегонах, в крамницях, в нічних клубах, в потягах та на вулицях, — я переконалася, що все-таки «англійськість» існує, а балачки про її загибель — явно передчасні. У польових дослідженнях до цієї книжки я маю намір з’ясувати таємні, неписані правила поведінки англійців і що ці правила можуть розповісти про нашу національну ідентичність.

Головним завданням було відшукати спільний знаменник у правилах поведінки англійців — цей неофіційний поведінковий кодекс, вплетений поміж класові, вікові, статеві, регіональні, субкультурні та інші соціальні зв’язки. Візьмімо, наприклад, учасниць Жіночого інституту та байкерів, з ніг до голови вбраних у шкіряний одяг, — на перший погляд, може здатися, що між ними дуже мало спільного, але, призвичаївшись до «етнографічного засліплення»^[1] поверхневими відмінностями, я зауважила, що і членкині Жіночого Інституту, і байкери, а також представники інших груп, усі коряться неписаним правилам — правилам, що визначають нашу національну ідентичність та характер. Вслід за Джорджем Орвелом скажу, що ця ідентичність є «тривалою, вона сягає і минулого, і майбутнього, є в ній щось тривке, мовби у живій істоті».

Моя мета, як на те пішло, — показати «граматику» поведінки англійців. Носії мови вкрай рідко можуть пояснити правила граматики рідної мови. Так само й тим, хто «вільно володіє» ритуалами, традиціями та звичаями певної культури, зазвичай, бракує відстороненості, щоб зрозуміло пояснити «основи» цих практик. І тут у пригоді нам стануть антропологи.

Більшість кориться неписаним правилам свого суспільства інстинктивно, навіть цього не усвідомлюючи. Ось погляньмо, ви одягаєтеся вранці, на автоматі, не нагадуючи собі про негласне правило етикету, що забороняє приходити на роботу у піжамі. Якби вас взялася досліджувати антропологиня, вона б запитала: «А чому це ви перевдягаєтесь? А що буде, якщо піти на роботу в піжамі? А як не слід одягатися на роботу? А чому щоп’ятниці “гардеробні” правила інші? Чи всі у вашій компанії так роблять? А чому керівники вищої ланки ігнорують гардеробні п’ятничні правила?». Кінця-краю не було б тим запитанням, аж би вас почало млоїти від її надокучливості. Тоді вона пішла б спостерігати та докучати іншим людям — з різних соціальних груп — і після сотні каверзних питань, понишпоривши всюди як слід, вона врешті-решт розшифрувала б «основи» гардеробу та вбрання у вашій культурі (дивись «Правила дрес-коду»).

Включене спостереження та його недоліки 

Антропологів вчать послуговуватись методом, який ми називаємо «включене спостереження», власне, суть методу полягає у тому, щоб не лише відсторонено та об’єктивно вивчати людей, а водночас і долучатися до їхнього життя та культурних традицій, пізнавати поведінкові та культурні закони по-справжньому, зсередини. Звісно, це все в теорії. На практиці це часто скидається на дитячу гру: ви намагаєтеся водночас плескати себе по тім’ячку і гладити по животі. Мабуть, тому зовсім й не дивно, що антропологи славляться нападами «дослідницької сліпоти» — вони настільки занурюються в культуру, яку вивчають, зріднюються з нею так, що врешті-решт втрачають відстороненість, необхідну для чистоти наукового експерименту. Мабуть, найгорезвісніше «наївне» етнографічне дослідження здійснила Маргарет Мід, а ще — Елізабет Маршал Томас, яка у книжці «Безборонні люди» переконує, що кількість убивств в одному віддаленому від цивілізації племені перевищує кількість насильницьких смертей у Чикаго.

Антропологи побили горшки, сперечаючись про метод включеного спостереження та власне роль спостерігача-учасника. У моїй останній книжці «Плем’я любителів перегонів» я жартую з цього конфлікту: застосовуючи цілющий мовленнєвий лепіт, я характеризую проблему як невпинну боротьбу між Моїм Внутрішнім Учасником та Внутрішнім Спостерігачем. Я розповіла, які запеклі чвари точаться між моїми внутрішніми іпостасями, щоразу, коли назріває конфлікт між я-членкиня племені та я-холоднокровна дослідниця. (Мій легковажний тон сприйняли мало не за єресь, адже про це заведено говорити лише стоячи та урочисто, тож я була здивована, ба, навіть чомусь роздратована, коли один університетський лектор написав мені, що він послуговується моїм «Племенем любителів перегонів» як підручником для пояснення методу спостерігач-учасник. От пнешся зі шкіри, щоб бути інакомислячим бунтарем, а вони раз — та й зробили з вас підручник.)

Звичніше, чи принаймні модніше, присвятити один розділ книжки чи дисертаційної роботи детальному обговоренню — обов’язково щоб з елементами самобичування та тортур — етичних та методологічних ускладнень навколо методу включеного спостереження. Незважаючи на те, що метод покликаний допомагати дослідникові-спостерігачеві побачити культуру з позиції «свого», вам доведеться добрих три сторінки розповідати про усі свої несвідомі етноцентричні упередження та інші культурні бар’єри, що майже унеможливлюють використання цього методу на практиці. Потім заведено взагалі засумніватися у доцільності застосування методу спостереження і, в ідеалі, висловити серйозне занепокоєння стосовно спроможності західної «науки» пізнавати хоча б щось.

І тут недосвідчений читач мав би, цілком резонно, поцікавитися, чому ж ми продовжуємо послуговуватись таким сумнівним, або ж ненадійним, або водночас і тим, й іншим методом дослідження. Та я й сама мучилася цим питанням, поки не зрозуміла, що всі ці скорботні плачі над недоліками та небезпеками включеного спостереження — це така собі захисна мантра, ритуальна пісня, на зразок зворушливих традиційних пісень корінних народів Америки: вони, перш ніж вирушити на полювання чи зрубати дерево, обов’язково співають пісню-прощення, щоб задобрити та упокоїти дух тварини, яку вони от-от уб’ють, або ж дерева, яке небавом зрубають. За менш милостивою версією, ритуал самоприниження антрополога — це хитромудра спроба убезпечитись від критики, випередивши її зізнаннями у власній недолугості: достоту, як це роблять егоїстичні та недбалі коханці, кажучи: «Ой, я такий / така егоїстичний / егоїстична та недбалий / недбала, навіть не знаю, чому ти мене терпиш», — а самі тим часом сподіваються, що таке відверте та сміливе визнання одразу ж знівелює усі недоліки, а то й переведе їх у ранг чеснот.

Незалежно від мотивів, свідомих чи не дуже, ритуальний розділ, присвячений оплакуванню сумної долі дослідника-спостерігача, зазвичай є невимовно нудним. Тому я радше відмовлюсь від усіх наперед виблаганих прощень і омину ці реверанси. Натомість я просто скажу, що, попри всю недосконалість включеного спостереження, ця дивна сукупність відстороненого споглядання та участі у процесі — найкращий відомий на сьогодні метод дослідження такого складного предмета, як людська культура. Отож нам не залишається нічого іншого, як ним скористатися.

Добрий, поганий та незручний

У моєму випадку труднощі, пов’язані з роллю спостерігача-учасника, не такі значні, адже я обрала собі за мету вивчати специфіку культури, до якої належу й сама. І це зовсім не тому, що я вважаю англійську культуру більш захопливим предметом дослідження, аніж інші. Причина цілком приземлена — я бриджуся бруду, дизентерії, смертоносних комах, паскудної їжі та примітивних санітарно-гігієнічних умов, характерних для хат-мазанок «племінних» общин, що їх вивчають мої більш безстрашні колеги.

Оскільки етнографічні студії — царина брутальна, а моє небажання розлучатися з комфортом та ірраціональне тяжіння до культур, що можуть похвалитися домашнім водогоном, сприймають як абсолютно неприпустиму хибу, мені доводилося хоч якось реабілітовуватись в очах колег, і донедавна я вивчала найменш благодатні аспекти життя англійців: проводила дослідження у несамовитих пабах, занюханих нічних клубах, обшарпаних букмекерських конторах та інших закладах такого типу. Виглядає на те, що багаторічне вивчення агресії, розладів, насильства, злочинів та інших форм девіантної та дисфункційної поведінки, що до того ж обов’язково проявляються не в той час і не в тому місці, не додали мені балів в очах етнографів, дослідників хат-мазанок, які звикли до набагато жорсткіших умов.

Відтак, проваливши випробування польовими дослідженнями, я зрозуміла, що врешті-решт можу взятися за предмет мого істинного зацікавлення, а саме — природу доброго тону. Це захопливе поле дослідження залишається майже повністю поза увагою соціологів. За винятком декількох значущих винятків^[2], соціологи одержимі вивченням розладів, а не нормативних станів, чомусь усі свої сили вони покладають на дослідження причин тих поведінкових станів, які б наше суспільство воліло звести до мінімуму, а не тих, які б варто заохочувати.

Пітер Марш, з яким ми разом очолюємо Дослідницький центр соціологічних проблем (ДЦСП)^[3], теж неабияк розчарувався та сполошився через цей проблемно-орієнтований настрій соціологічних студій, тож ми постановили зосередитись, наскільки це можливо, на вивченні позитивних аспектів людських взаємин. Змістивши фокус дослідження, ми нарешті змогли дати спокій тим брутальним пабам та податися до пабу з приємнішою атмосферою (знайти такі виявилося набагато легше, адже переважна більшість пабів — цілком привітні та безпечні місцини). Замість того, щоб розпитувати охоронців та службу безпеки магазину про діяльність злодюжок та вандалів, ми нарешті могли спостерігати за пересічними законослухняними покупцями. Коли я зауважила на диво приязну та солодкаву поведінку публіки на кінних перегонах, я одразу ж взялася за дослідження, яке переросло у трирічну працю з вивчення факторів, що спонукають любителів перегонів до такої ґречності. Ми провели дослідження святкувань, побачень в мережі, літніх вакацій, ніяковості, доброзичливості на робочому місці, водіїв вантажівок, ризиків, лондонського марафону, сексу, пліткарства по телефону, а також взаємовпливів чаювання та руху «ЗС»^[4] (останнє дослідження стосується таких життєво важливих питань, як «скільки чашок чаю потрібно пересічному англійцеві, щоб прибити до стіни поличку?»).

Останні дванадцять років я розподіляла свій час більш-менш порівну між вивченням проблемних та позитивних аспектів англійського суспільства (також займалася крос-культурними та компаративістичними студіями за кордоном), тож, либонь, можу цілком сміливо стверджувати, що до написання цієї книжки я взялася, маючи перевагу — відносно збалансоване розуміння суспільного укладу як такого.

Моя сім’я та інші піддослідні щурі

Статус «своєї» дещо спрощує роль учасниці в рамках методу включеного спостереження, а як щодо спостереження відстороненого? Чи вдасться мені абстрагуватися настільки, щоб спостерігати за рідною культурою з позиції об’єктивної науковиці? Попри те, що вивчати доведеться відносно чужі для мене субкультури, це, так чи інакше, «свої люди», тож питання про спроможність сприймати їх як лабораторних щурів залишається відкритим: чи розділиться мій внутрішній етнограф надвоє і дозволить одній половинці, тій споглядальній, плескати себе по тім’ячку, а тій другій, учасницькій, чухати живота.

Сумніви діймали мене недовго — друзі, родина, колеги, видавці, агенти та усі інші не припиняли нагадувати мені, що я, якби там не було, вже понад десять років ретельно аналізую поведінку «своїх». Ще вони не забували нагадати, що я це роблю так само холоднокровно, як вчений у білому халаті длубається в чашці Петрі. Рідні мене заспокоїли, нагадавши, що батько, Робін Фокс, набагато визначніший антрополог, готував мене до цієї ролі з самого дитинства. У той час, як більшість немовлят вилежуються у колисочках чи візочках, витріщаючись у стелю або ж на звірят на дитячій карусельці, я собі, — надійно закріплена у горизонтальному положенні до дошки-гойдалки індіанського племені Кочіті, розміщеної «в серці» дому, — вивчала типові поведінкові патерни англійської сім’ї науковців.

Тато став для мене ідеальною рольовою моделлю наукової холоднокровності. Коли мама сказала йому, що вагітна мною — первістком, — то він одразу ж почав її вмовляти «усиновити» задля експерименту ще й дитинча шимпанзе, щоб виховувати нас разом. Це ж би був ідеальний кейс порівняльного вивчення раннього розвитку примата та людини! Мама рішуче наклала вето на батькову ідею і, багато років потому, розповіла цю історію як приклад батькової ексцентричності та байдужого ставлення до батьківських обов’язків. Я ж не зрозуміла хитрого плану і наївно вигукнула: «Яка чудова ідея! Це було б так круто!» Мама заявила, і вже не вперше, що я «викапаний бісів татко». Я сприйняла це за комплімент, хоч мама явно мала на увазі протилежне.

Довіртесь мені, я ж антрополог

Ще коли ми мешкали в Англії і моє, доволі хаотичне, навчання у різноманітних американських, ірландських та французьких школах було в далекому майбутньому, батько, який мужньо пережив крах експерименту з шимпанзе, взявся зробити з мене етнографа. Мені було всього п’ять, але він великодушно заплющив очі на цей невеличкий недолік: хоч я і була меншою за його студентів, брак сантиметрів ніяк не перешкоджав мені на льоту схоплювати головні методологічні принципи етнографічних досліджень. Один із найважливіших, як я довідалася, — пошук правил. Коли ми опинялися у новому, невідомому для мене культурному середовищі, я спершу бралася вивчати закономірності та пов’язані з ними поведінкові патерни місцевих, тоді намагалася зрозуміти неписані правила — звичаї та колективні переконання, які сформували всі ці поведінкові патерни. Мало-помалу таке полювання на правила переходить у ранг несвідомого, на рівень рефлексів або ж, як кажуть мої багатостраждальні колеги, — патологічної одержимості. Два роки тому, наприклад, мій наречений, Генрі, запросив мене провідати друзів у Польщі. Ми їхали за кермом англійської автівки, тож він сподівався, що я, пасажирка, попереджатиму його, коли безпечно йти на обгін. Тільки-но ми перетнули кордон, — не минуло і двадцяти хвилин, — як я знову керувала обгонами: «Так, їдь-но, можна», — незважаючи на двосмугову дорогу та машини, що мчали нам на зустріч. Генрі засумнівався у моїх здібностях штурмана, коли йому двічі довелося різко гальмувати на невдалому обгоні: «Що це ти виробляєш? Це небезпечно! Ти що, не бачила тієї велетенської вантажівки?». «Та бачила, — кажу я, — але в Польщі інші правила. Очевидно, що тут можна їхати третім рядом на широкій двосмуговій дорозі. Коли ти обганятимеш, водій попереду — і той із зустрічної — просто посунуться і дадуть дорогу».

Генрі чемно поцікавився, як я можу знати напевно, особливо беручи до уваги, що в Польщі я вперше і то аж півгодини. Коли я пояснила, що спостерігала за тутешніми водіями і вони роблять точно так, Генрі, цілком очікувано, відреагував скептично. «Довірся мені, я ж антрополог», — теж не дуже допомогло — аж згодом мені вдалося підбити його на тест-драйв моєї теорії. І таки-так — автомобілі розступилися перед нами, як Червоне море, створюючи умовний третій ряд руху! Наші друзі-поляки згодом підтвердили, що таке неофіційне правило етикету справді існує. Тріумфувала я недовго: сестра нашого друга трохи мене приземлила, розповідаючи про необачну та ризиковану манеру водіння співвітчизників.

Якби я була трохи пильнішою, то зауважила б, скільки вздовж дороги заквітчаних хрестів, — це знак скорботи за загиблими в автокатастрофах. Так родичі загиблих позначають місця, де сталася аварія. Генрі благородно змовчав про надійність антропологічних висновків, але поцікавився, чому я не можу вдовольнитись просто спостереженням та аналізом польських традицій, чому мені обов’язково потрібно ризикувати життям — і, так склалося, не тільки своїм — та долучатися до процесу?

Я пояснила, що ця потреба частково проростає з однієї з моїх внутрішніх іпостасей — мого Внутрішнього Спостерігача, але також наголосила, що моє, на перший погляд, безумство не позбавлене методологічного підґрунтя. Виявивши певні моделі та закономірності поведінки серед місцевих, намацавши гіпотетичне — поки що — неписане правило, етнограф має виконати ряд «тестів», щоб довести чи спростувати існування правила. Ви можете зібрати репрезентативну групу з місцевих і перевірити достовірність своїх припущень, запитавши їх, чи справді існує те чи інше правило, чи ви правильно визначили звичаї та принципи, що формують поведінковий патерн. Можна піти й іншим шляхом — переступити через правило, хай і гіпотетичне, і перевірити, чи здійме це шквал обурення або й потягне за собою справжні «санкції». Інколи, як це було із третьою смугою на польських дорогах, ви можете «протестувати» правило так: діяти згідно цього правила і подивитися, чи отримаєте за це «винагороду».

Нудно, але важливо

Ця книжка — не для соціологів, а радше для тих містичних істот, яких видавці називали «добре обізнаними любителями». Однак, неакадемічність видання не може бути виправданням для плутанини в думках, хаотичного мовлення та термінологічної недбалості. Це книжка про «правила» англійськості, однак, я не цілком певна, що ми вкладаємо у поняття «правила», тож візьмусь спершу пояснити, як я розумію сенс / сенси цього терміну.

Я схиляюся до широкого трактування концептуального поняття «правило», яке нам пропонує Оксфордський словник англійської мови, а зокрема до таких чотирьох визначень:

• принцип, упорядкування або максима, що врегульовують поведінку індивіда;

• критерій пізнання чи оцінювання; мірило, показник, міра;

• зразок (стосується однаково і людей, і речей); зразок для наслідування;

• факт або констатація факту, який вважається загальноприйнятим; типовий, звичний стан.

Відтак моє прагнення визначити правила англійськості не обмежується лише вивченням певних правил поведінки, я розумію поняття «правила» у ширшому значенні — усі ці стандарти, норми, ідеали, основоположні принципи та «факти», що формують «нормальну та звичну» поведінку англійців. Сутність поняття «правило» добре видно на прикладі вислову «як правило, англієць / англійка буває таким-то / такою-то (або надає перевагу ось цьому чи не любить ось таке)». У такому контексті термін «правило» зовсім не означає — і це важливо, — що всі англійці завжди і без винятків демонструють заздалегідь окреслену властивість поведінки чи характеру. Натомість йдеться лише про те, що така властивість характеру чи поведінки є доволі типовою, помітною настільки, щоб стати значущою та показовою ознакою. Справді, будь-яке соціальне правило, як би ми його не визначали, можна переступити. Правила / норми / принципи поведінки тим і відрізняються від природничих чи математичних законів, де правила є усталеними та незмінними константами. Наші правила, за визначенням, умовні. Уявімо, наприклад, що ніколи, за жодних обставин, люди не намагаються пхатися без черги, звісно, що тоді не було б потреби у «забороні лізти без черги»^[5].

Однак, я не наполягаю, що правила англійськості є універсальними — без винятків та відхилень — категоріями поведінки в англійському соціумі. Безглуздя якесь. Я лишень хочу зазначити, що вони достатньо «типові та звичні», щоб допомогти зрозуміти та осягнути характерну специфіку нації в цілому.

Часто винятки та девіації допомагають «випробувати» (так би мовити, «перевірити») правило: ступінь здивування чи обурення, спровокований відхиленням від «правильного», ілюструє значимість самого правила, міру «нормальності», яка закладена в поведінковий алгоритм. Іноді вчені мужі, проводячи передчасні розтини трупика англійськості, роблять фундаментальну помилку і в причинах смерті пишуть — пробоїна у дотриманні традиційних правил англійськості. От, наприклад, причина смерті — неспортивна поведінка футболіста чи гравця в крикет. Але ж вони забувають про реакцію публіки на такі переступи, а вона явно демонструє наскільки аномальним, неприйнятним та неанглійським виглядає відступ від правил в очах громадськості.

Природа культури

Я вибудувала своє дослідження англійськості навколо правил — мені здається, що це найправильніша стратегія у поясненні «граматики» англійськості. Оскільки я маю ширше розуміння терміну «правило», то в дослідженні зосереджуся на спробі зрозуміти та дати визначення англійській культурі. Ага, культура — ось ще один термін, який потребує пояснення: у термін «культура» я вкладаю усю множинність поведінкових патернів, традицій, ідей, переконань, цінностей та життєвих стратегій, які побутують у межах соціальної групи.

І це не означає, що я сприймаю англійську культуру як гомогенну універсальну одиницю — без можливих інваріантів поведінкових патернів, традицій чи переконань. Також я не стверджую, що «правил англійськості» дотримуються покірно і безапеляційно. Як показує досвід із правилами, я певна, що знайду безліч розмаїтих інваріантів в межах англійської культури, але сподіваюся, що мені вдасться віднайти первинне ядро — сукупність потаємних основоположних патернів, які допоможуть окреслити, що ж таке англійськість.

Водночас, я усвідомлюю чималу небезпеку крос-культурного «етнографічного засліплення», яке часто перешкоджає з’ясувати, що ж спільного між англійською та іншими культурами. Захопившись процесом визначення «національного характеру», доволі легко погрузнути у вивченні відмінностей певної культури і принагідно забути, що ми всі є представниками одного виду^[6].

На щастя, декілька авторитетніших за мене антропологів склали список «крос-культурних універсалій» — звичаїв, традицій та переконань, притаманних усім людям, — які допоможуть мені уникнути небезпеки. Однак, й досі точаться суперечки, які звичаї слід включити до категорії універсальних (та будьмо реалістами, коли науковцям вдалося дійти згоди хоча б у чомусь?)^[7]. Наприклад, Робін Фокс пропонує наступні: «Закони про власність; правила, що стосуються шлюбу та інцесту; звичаї табуювання та уникання; методи некровопролитного залагодження конфліктів; вірування у надприродні сили та практики, з цим пов’язані; соціальний статус та методи його індикації; процедура ініціації молодих чоловіків; практика залицянь, що передбачає дарувати жінкам прикраси; культура декорування тіла символічними малюнками; види виключно чоловічих активностей, до яких жінки не мають допуску; певні види азартних ігор; виготовлення зброї та інструментів праці; міфи та легенди; танці; адюльтери та вбивства, суїциди, гомосексуальні зв’язки, шизофренія, психози та неврози, а також усілякі цілителі, що намагаються або нажитися на вище перелічених, або ж справді вилікувати, залежно від укоріненого ставлення».

Джордж Пітер Мердок подає значно довший і набагато детальніший список універсалій^[8], вони зручно погруповані в алфавітному порядку^[9], однак, менш потішні у формулюванні: «Класифікація за віковим критерієм, атлетика, прикрашання тіла, календар, навики охайності, організація спільноти, приготування їжі, спільна праця, космологія, залицяння, танці, декоративне мистецтво, ворожіння, розподіл праці, тлумачення снів, освіта, есхатологія, етика, етнобіологія, етикет, зцілення вірою, сім’я, бенкетування, добування вогню, фольклор, табу на споживання певного виду їжі, похоронні ритуали, ігри, жести, вручення подарунків, уряд, привітання, зачіски, гостинність, ведення домашнього господарства, особиста гігієна, табу на інцест, правила успадкування, жарти, родинні зв’язки, номенклатура у родинних зв’язках, мова, право, забобони на удачу, магія, шлюб, прийоми їжі, ліки, сором’язливість у задоволенні фізіологічних потреб, траур, музика, міфологія, числівники, акушерство, міри покарання, власні імена, демографічна політика, післяпологовий догляд, вагітність і звичаї з нею пов’язані, право власності, спроби улестити надприродних істот, звичаї, пов’язані з періодом статевого дозрівання, релігійні обряди, устрій домашнього господарства, сексуальні обмеження, концепт душі, диференціація статусу, медицина, виготовлення інструментів, торгівля, похід у гості, відлучення немовляти від грудей і контроль за погодою».

Оскільки я не знайома з усіма культурами світу, переліки, на зразок цих, допомагають зрозуміти, що, наприклад, робить англійську класову систему унікальною та особливою, а не зациклюватись на самому факті наявності класової системи. Усі культури мають «систему соціальних статусів та методів їхнього розпізнавання», але принципи класифікації усюди різні. На позір це може здатися очевидним фактом, однак, багато дослідників його ігнорують^[10] і помилково переводять певні особливі риси англійської культури (наприклад, зв’язок між вживанням алкоголю та насильством) у категорію загальнолюдських універсалій.

Встановлення правил

У наведених переліках бракує однієї важливої універсалії: «встановлення правил»^[11], хоч насправді вона й проглядається в обидвох. Людські істоти завернуті на вигадуванні правил. Всі, без винятків, види людської діяльності, навіть такі природні фізіологічні функції, як прийом їжі та секс, супроводжуються складними правилами та приписами, які ретельно прописують, що, коли і як слід робити. Тварини просто роблять, люди ж кожен крок супроводжують ритуальними танцями з бубном. Це називається «цивілізація».

Правила можуть різнитися, але вони завжди є. Заборонити можна різну їжу, але в кожному суспільстві точно будуть табу на споживання певних продуктів. У нас є правила на усі випадки життя. Кожну універсалію із вище наведених переліків, якщо вона ще не супроводжується прямими чи опосередкованими засадами, можна доповнити словами на зразок «правила, що стосуються…»: правила, що стосуються дарування подарунків, правила стосовно зачісок, правила, що стосуються танців, привітань, гостинності, жартів чи відлучення немовляти від грудей та ін. Відтак мій інтерес до правил — зовсім не химерна забаганка, а усвідомлення того, наскільки вагома роль у психіці людини відведена як самим правилам, так і їх вигадуванню. Якщо вдуматися, то відмінності у правилах і є тими кресами, що відмежовують одну культуру від іншої. За кордоном, виїхавши на відпочинок, чи у справах, перше, що кидається нам у вічі, — тут, у цій культурі, «все роблять по-іншому»: тут інші, відмінні від наших, правила, що стосуються їжі, вбрання, привітань, гігієни, торгівлі, гостинності, жартів та, скажімо, статусних маркерів.

Глобалізація та трайбалізація

І тут ми опиняємося віч-на-віч з проблемою глобалізації. Коли я працювала над цією книжкою, представники «балакучих» класів часто запитували, чому я, власне, пишу про англійськість чи специфіку будь-яких інших національностей, адже через неминучу експансію американського культурного імперіалізму такі дослідження небавом стануть виключно історичними. Мені казали, що світ перевернувся догори дриґом, що ми живемо у гомогенізованому МакСвіті, де килим культур — колись різноманітних та відмінних — зачовгують всепоглинаючі у своєму консюмеризмі мультинаціональні капіталістичні гіганти на зразок компаній «Найк», «Кока-кола», «МакДональдз» та «Дісней».

А чи справді все так? Я, як досить-таки типове, що виросло на газеті «Ґардіан», лівацьке дитя генерації анти-Тетчер, не маю ані найменшого співчуття до гігантів імперіалізму, одначе, як професійна спостерігачка за соціокультурними трендами, мушу наголосити, що вплив цих гігантів дуже переоцінюють або ж радше хибно тлумачать. Головний наслідок глобалізації, як на мене, це — зростання націоналізму та трайбалізму, повсюдна боротьба за незалежність, тяжіння до розмежувань та самоідентифікації, прагнення, з новою силою, до етнічної та культурної ідентифікації націй по всьому світу, включно з так званим Об’єднаним Королівством.

Окей, можливо, і не наслідок, адже кожен науковець знає, що кореляція — це не причинно-наслідковий зв’язок. Та все ж розквіт націоналістичних рухів паралельно з розквітом глобалізаційних процесів не можна вважати просто разючим збігом. Якщо в усьому світі люди хочуть носити кросівки «Найк» та пити «Кока-колу», це зовсім не означає, що вони менше переймаються культурною ідентичністю, навпаки, багато хто готовий полягти за свою націю, релігію, територію чи будь-який інший аспект «племінної» ідентичності, поставлений на кін.

Економічний вплив американських корпорацій-гігантів справді колосальний, навіть загрозливий у своїй колосальності, однак, культурний — зовсім не такий значний, як би хотілося думати їм чи їхнім опонентам. Беручи до уваги глибоко вкорінені племінні інстинкти та тенденцію до фрагментування націй на все менші культурні юніти, безглуздо говорити про утворення велетенської шестимільярдної монокультури. Глобалізаційні процеси, без сумніву, змінюють культури, які вони заторкують, але ж ці культури ніколи й не були статичними, а зміни не обов’язково дорівнюють скасуванню традиційних цінностей. Насправді, такі нові глобальні медіа, як інтернет, наприклад, стали ефективним засобом для популяризації традиційних культур, а заразом і всесвітньої субкультури антиглобалістських активістів.

У Британії, незважаючи на очевидний вплив американської культури, помітне зростання трайбалізації і свідчень втрати культурного різноманіття поменшало. Щось не схоже, щоб шотландські чи валлійські націоналісти, випивши солодкої водички, наївшись нездорової їжі та подивившись американські фільми, втратили свій революційний запал. Врешті-решт етнічні меншини в Британії понад усе намагаються зберегти свою культурну ідентичність та й самі англійці не на жарт перейнялися «кризою ідентичності». В Англії повсюдно говорять про відокремлення регіонів (найбільше галасують корнвельці, та подейкують, поки напівжартома, що небавом йоркширці теж захочуть відокремитися), багатьом не подобається бути частиною об’єднаної Європи, не кажучи вже про глобальну монокультуру.

Ось чому я не бачу причин, чому б нам не спробувати зрозуміти англійськість, навіть попри невпинні застереження про неминуче вимирання самобутніх культур, а разом з ними й англійської.

Клас та раса

Коли книжка була ще тільки в планах, майже всі, з ким би ми не дискутували на цю тему, цікавилися, чи буде розділ про класи. Спершу мені здавалося, що окремий розділ про класовість недоречний, оскільки класовість і так впливає на усі аспекти життя та культури англійців, і я, так чи інакше, писатиму про це явище чи не в кожному розділі.

Незважаючи на те, що англійська культура належить до класово-диференційованих, англійці осмислюють класову систему, а заразом і місце у класовій структурі, зовсім не так, як пропонує нам спрощена трирівнева модель (вищий / середній / робочий) або ж абстрактна, улюблена серед ринкових експертів, алфавітна система (A, B, C1, C2, D, E), що залежить виключно від роду занять індивіда. Технічно і вчитель, і ріелтор належать до «середнього класу». Вони можуть жити у «terraced house» — багатоквартирному будинку^[12], водити «Вольво», пити в тому ж пабі і мати більш-менш однаковий щорічний прибуток. Проте, наші висновки про класову приналежність базуються на значно ефемерніших та складніших засадах: як саме вони облаштували, умеблювали та прикрасили своє помешкання; справа не тільки в марці авто, але й в тому, чи вони власноруч миють його щонеділі, їдуть на мийку чи покладаються на англійську погоду, яка і так змиє бруд дощами. Важать найменші відмінності у тому, що, де, коли, як і з ким вони їдять та п’ють; що одягають; яких мають домашніх улюбленців; як проводять свій вільний час; які мовні шаблони використовують і так далі, і так далі.

Усі англійці, хочемо цього, чи ні, дуже уважні до ледь вловимих відмінностей та розмежувань, на підставі яких і проводять класове розмежування. Відтак я омину суху «таксономію» класової системи, а натомість спробую передати тонкощі англійського сприйняття класовості крізь призму вищезгаданих категорій. Неможливо говорити про класовість, не торкаючись тем дому, саду, автомобіля, одягу, домашніх тварин, їжі, напоїв, сексу, балачок, хобі та ін., і так само неможливо досліджувати ці аспекти життя англійців і не гепнутись об чималі класові розбіжності чи не зашпортатися через ті дрібніші, менш очевидні. Тож я вирішила писати про класові демаркаційні лінії, щойно через них перечіплятимуся.

Водночас я спробую вберегтися від «засліплення» класовими відмінностями і не забути слова Орвела про те, що «відмінності щезають, як тільки двоє британців зустрічаються з європейцем», а «зовнішній спостерігач не побачить грані між бідними та багатими». Як самопризначена «спостерігачка ззовні», — хай навіть «професійна чужинка», якщо вам так до вподоби, — я не маю наміру кричати про поверхневі відмінності: у пошуках визначення англійськості я волію зосередитись на окресленні непомітних, але основоположних, спільних рис англійців.

Раса — значно складніша тема. І про неї також запитували усі мої друзі та колеги, з якими довелось обговорювати книжку. Вони зауважили, що я вправно уникаю дискусії на тему національної ідентичності шотландців, валлійців та ірландців, обмежуючись категорією «англійці», а не «британці» чи «великобританці». Одразу ж вигулькнуло наступне питання: яке місце у визначенні англійськості відведено вихідцям з Азії, країн Карибського басейну та інших етнічних меншин, що населяють Англію?

Відповідей є декілька. По-перше, будь-яка спроба визначити поняття англійськості вже передбачає розмову про етнічні меншини. Те, як іммігранти адаптуються, призвичаюються, а заразом і впливають на культуру та традиції країни, що їх прийняла, — складна тема, особливо беручи до уваги те, що ці взаємовпливи тривають поколіннями. Дослідження переважно зосереджені навколо категорій адаптації та призвичаєння (зазвичай вони все подають під соусом «акультурації») і лишають поза увагою не менш цікаву та важливу тему впливу.

Дивно, що ми усвідомлюємо колосальний вплив туристів-одноденок на країну, до якої вони навідались, — власне, вивчення цього соціального феномену вже навіть виокремили в нову модну дисципліну, — але з невідомих причин мало цікавимося вивченням того, як іммігранти, етнічні меншини, оселившись в країні на постійно, формують її поведінкові патерни, традиції, ідеї, переконання та цінності. Етнічні меншини складають всього шість відсотків від населення, однак вплив тих шести відсотків на різні аспекти англійської культури завжди був і досі залишається чималим. І цей вплив неминуче забарвить будь-які «замальовки» з поведінки англійців — і мої спроби не виняток. Хоч і не багато вихідців з Азії, Африки та Карибів ідентифікують себе як англійці (більшість з них оберуть більш загальний термін — британці), вони, поза сумнівом, вплинули на «граматику» англійськості.

Другий аргумент у контексті расового питання стосується добре відомого поняття «акультурації». І тут час зробити заувагу, що мені йдеться про індивідів та їх групи, а не одиничне поняття культурних меншин, як неподільного цілого. Простіше кажучи, — либонь, занадто просто, — деякі етнічні групи та індивіди є більш «англійськими» у порівнянні з іншими. Тобто одні представники меншин, з власного бажання або через певні обставини — або й з обох цих причин водночас, — краще засвоюють традиції, цінності та поведінкові патерни приймаючої культури, аніж інші. (Проблема трохи ускладнюється, коли йдеться про наступні покоління, оскільки приймаюча культура однозначно зазнала впливу від попередніх поколінь на тому чи іншому рівні.)

У такому ключі дискусіявиходить далеко за межі виключно категорії раси: кажучи, що певні етнічні меншини чи індивіди є більш «англійськими», я не маю на увазі ані колір шкіри, ані країну походження — мені йдеться про ступінь виявлення «англійськості» у поведінці, звичаях та звичках. Те ж саме я могла б сказати — та й кажу — про групи та окремих представників білих «англосаксонів».

Ми всі, зрештою, так говоримо. Ми описуємо соціальну групу, індивіда або ж навіть, скажімо, лишень одну з багатьох реакцій чи звичок індивіда, як «дуже англійську» чи «типово англійську». Ми добре розуміємо, коли хтось каже щось на кшталт: «Ти в цьому більший/ більша англієць/ англійка, аніж я» і «В чомусь я дуже англієць/ англійка, а в чомусь — зовсім ні». Навіть існує концепт «міри» англійськості. І це не є новиною і не повинно нікого дивувати, адже ми на щодень оперуємо цими поняттями і це свідчить про усвідомлене розмежування «часткової», «клаптикової» чи навіть «вибіркової» англійськості. Очевидно, що ми всі, до певної міри, можемо «обирати» свою ступінь англійськості. Мені йдеться про те, що аналогічний підхід можна застосувати й до етнічних меншин.

Власне, я дозволю собі зайти ще далі і скажу, що наші етнічні меншини вільніші у своєму виборі міри англійськості, аніж корінні жителі. Ті з нас, хто в ранньому віці не зазнав благодатного прямого впливу іншої культури, настільки глибоко ввібрали в себе певні аспекти англійськості, що просто не можуть їх позбутися, навіть тоді, коли це варто було б зробити (наприклад, в такі моменти, як от в мене під час експериментальних спроб пройти без черги). Іммігранти мають очевидну перевагу обирати: вони переймають певні — більш для них прийнятні — англійські звички та дивацтва, однак ретельно уникають тих, що для них вже занадто сміховинні.

Я навіть маю особистий досвід такої культурної перебірливості. Коли мені було п’ять років, моя сім’я емігрувала до Америки і прожила там шість років, впродовж яких я вперто відмовлялася — хоча б трішки — американізовувати свою вимову, посилаючись на її неестетичність (на той час я, мала нечемна педантка, окреслила це так: «Фу, звучить огидно»). Усі інші аспекти американської культури я засвоювала залюбки і з піснею. Пізніше, в підлітковому віці, я чотири роки прожила у Франції. Я ходила там до школи, і мої манери, стиль мовлення та поведінка загалом уподібнилися до щонайправдивіших манер тамтешніх підлітків. І тому я дуже добре знаю, що це було виключно питанням вибору — розважливо обирати, яким елементом набутої французькості, повернувшись зі школи, подратувати маму і яких рис швиденько позбутись, бо вони виявилися зовсім неприйнятними для Англії. Правду кажучи, я могла навмисно підсилювати ті чи інші риси у намаганнях вивести матір з себе (ох, ця універсальність тінейджерської поведінки)!

Іммігранти, звісно, можуть обрати для себе шлях «нейтіва», і подекуди вони є «більш англійськими, аніж самі англійці». Серед моїх друзів є двоє, яких я без вагань назвала б «справдешніми англійцями»: один з них — це емігрант-індієць в першому поколінні, а другий — теж з першого покоління, біженець з Польщі. Вони обидва свідомо обрали максимальну міру англійськості і хоч поступово вибір став їхньою натурою, вони все ще в силі відсторонитися та проаналізувати свою поведінку, а заразом і пояснити правила, яким вони навчилися коритися. Більшості корінних англійців, однак, таке не під силу — правила вросли їм попід шкіру.

Коли вісім років тому моя сестра одружилась з ліванцем та переїхала до Лівану (з Америки), то опинилася у подібній ситуації. Для своїх родичів та сусідів у долині Бекаа вона дуже швидко стала справжньою «окультуреною» ліванською ґаздинею, в той же час вона перемикалася в англійський (чи радше американський або ж підлітково-французький) режим з такою ж легкістю, як переходила з мови на мову — і обидві ці зміни відбувалися миттєво, навіть просто посеред речення. Її діти виросли арабо-американцями, з невеликими домішками англійськості, і вони так само легко перемикаються з мови на мову, відповідно до ситуації міняють манери та поведінку.

Ті, хто просторікує про «акультурацію», часто схильні недооцінювати елемент вибору. Ці процеси часто зводять до такого собі нав’язування «домінантної» культури необізнаним та млявим меншинам, заміть того, щоб зосередитись на осмисленому, свідомому, обдуманому та навіть глузливому виборі індивіда, який вільно обирає з-поміж традицій та звичаїв приймаючої культури.

Я свідома того, що певною мірою англійськість, або ж мімікрію під англійськість, «вимагають» та вправно до неї «спонукають» (так поводиться будь-яка приймаюча культура; хіба що ви прийшли в статусі завойовника або ж на день-два як турист), і ці pro et contra особливих вимог можна і треба обговорювати. Та я веду до того, що задовольняти вимогу занглійщення — це все-таки свідомий процес, а не форма промивання мізків, як вчить теорія акультурації.

Я бачу цей процес лише так: іммігранти не поступаються у кмітливості та метикуватості мені, коли я ще дитиною переїхала до Франції — вони так само спроможні, керуючись вільною волею, зберігати власну культурну ідентичність, дотримуючись вимог місцевої культури, хоч які б несправедливі та ірраціональні вони не були. При потребі й бажанні, я могла стишувати чи, навпаки, розбурхувати свою французькість. Моя сестра теж вмикає свою арабськість і калібрує її теж відповідно до потреби, те саме роблять із своєю англійськістю мої друзі-іммігранти, і причина може бути як суто соціально-практичною, включно з бажанням уникнути соціальної ізоляції, так і геть чисто заради розваги. Можливо, полум’яні дослідники акультурації просто не хочуть прийняти, що їхні «об’єкти досліджень» чудово скумекали що до чого, зрозуміли нашу культуру краще за нас самих і навіть тихцем підсміюються з нас.

Думаю, що зі всього сказаного вже зрозуміло, але я все ж наголошу на цьому ще раз: я не вкладаю у поняття англійськість ніякої особливої цінності, не вивищую його понад іншими «-істями». Кажучи про більшу міру англійськості іммігранта, я (на противагу сумнозвісному «тесту Тебіта», яким ославився Норман Тебіт) жодною мірою не пропоную ані вважати цю особу кращою за інших, ані надавати їй якийсь вищий статус чи більше прав, ніж в осіб з меншою англійськістю. І коли я кажу, що кожен, маючи час і доклавши трохи зусиль, може «навчитися» або ж «засвоїти» правила англійськості, то я аж ніяк не маю на увазі, що це треба робити.

Залишається суперечливе питання: то ж наскільки іммігрант чи етнічна меншина має занглійщитись, щоб вписатися в англійське культурне середовище? Коли йдеться про іммігрантів з колишніх британських колоній, то рівень їхньої акультурації має віддзеркалювати наш рівень пристосування до культури тих країн, куди нас ніхто не запрошував. Власне, так склалося історично, що серед усіх народів англійці, либонь, останні можуть щось там проповідувати про важливість засвоєння звичаїв та традицій приймаючої культури. Наші «подвиги» на цьому полі вражають. Досить нам — двом чи більше — поселитися десь, як ми одразу не лише облаштовуємо оазу махрової англійськості, але й часто-густо намагаємося підім’яти під себе культурні норми та звичаї місцевого населення.

Проте, ця книжка має описовий, а не дидактичний характер. Я хочу зрозуміти суть англійськості — з усіма її химерами. Та, зрештою, антропологиня і не повинна моралізувати та вказувати племенам, які вона взялася вивчати, як ставитися до сусідів чи одноплеменців. У мене може бути своя думка з тих чи інших питань, але вона не має жодного впливу на спробу з’ясувати правила англійськості. Все ж, іноді я ці погляди озвучуватиму (це моя книжка, і я можу писати тут, що мені заманеться), та чітко намагатимусь розмежувати, де моя опінія, а де — наукове спостереження.

Британськість та англійськість

Скористаюся нагодою і попрошу пробачення у шотландців та валлійців, які, по-перше, досі вважають себе британцями, а по-друге, дивуються, чому я обрала собі писати про англійськість, а не про британськість (я маю на увазі справжніх, кров від крові, плоть від плоті, шотландців та валлійців, а не англійців, як я, котрі при нагоді люблять похизуватися краплиночкою валлійської чи шотландської «крові»).

То ж ось і відповідь: я досліджую та пишу про англійськість, а не про британськість частково тому, що:

• мені просто ліньки;

• англійці — це нація, яка, цілком очікувано, має чіткий та виразний національний характер та культурні відмінності, а британці — це просто політичний конструкт, до складу якого входить декілька націй з характерними культурними рисами;

• ці культури хоч і «через дорогу навприсядки», та вони точно не є ідентичними і їх не слід заганяти під універсалізоване поняття «британськість»;

• «британськість» врешті-решт видається мені безсенсовним терміном — вживаючи його, люди майже завше мають на думці «англійськість», вони точно не описують анекдотично типового валлійця або шотландця.

Я маю час та сили, щоб спробувати осягнути хоча б одну з цих культур, і обрала мою рідну, англійську.

Я цілком розумію, що цей аргумент не витримує жодної критики, якщо за нього візьметься якийсь критикан: «Нація, — скаже цей хтось, — доволі штучне утворення»; тут же ж виступлять корнуельські «націоналісти» та ярі регіоналісти з інших районів Англії (першими спадають на гадку йоркширці та норфолкці) і візьмуться доводити свою окремішність і наполягатимуть, що з рештою англійців їх плутати зась.

Халепа в тому, що, фактично, усюди є регіони, які вважають себе окремішніми, а подекуди й кращими за інших. Це стосується Франції, Італії, Сполучених Штатів, Росії, Мексики, Іспанії, Шотландії, Австралії та більш-менш і решти світу. Петербуржці, до прикладу, говорять про москвичів так, ніби ті належать до іншого виду; американці зі Східного узбережжя і Середнього Заходу також ніби з різних планет, те ж стосується тосканців та неаполітанців, мексиканців з Півночі та Півдня; навіть жителі Мельбурна та Сіднея кажуть, що мають радикально різні характери і то я вже мовчу про Ґлазґо та Единбурґ. Так що регіоналізм навряд чи можна назвати питомо англійським феноменом.

Усі наведені приклади, однак, зводяться до одного — яким би індивідуалізмом не вирізнявся регіон чи місто, все-таки спільний знаменник робить їх жителів впізнаваними італійцями, американцями, росіянами чи шотландцями. І саме цей спільний знаменник мене й цікавить.

Стереотипи та геноміка культури

«Хм, сподіваюся, ти будеш понад типовими стереотипами», — це ще одна типова реакція на те, що я досліджую англійськість для майбутньої книжки. Цей коментар, либонь, мав відображати припущення про те, що стереотип за визначенням «не може бути правдою», що правда — деінде, десь «понад» (де б це не було). Мені це видається доволі дивним. Я б, звісно, не впадаючи в крайнощі про «правду, усю правду і нічого окрім правди», сказала, що стереотипи про специфіку характеру англійців не позбавлені зерна правди. Вони, зрештою, не висмоктані з пальця, а виросли на основі чогось.

Відповідала я, зазвичай, так: ні, я не планую понад стереотипами, я маю намір пробратися всередину стереотипів. Я не шукатиму їх навмисно, але й не заплющуватиму на них очі, і якщо моє дослідження виявить, що певні поведінкові патерни англійців таки відповідають певним стереотипам, то я розгляну цей стереотип під лупою, поміщу в чашку Петрі, препарую його, розчленую, розкладу на найменші частинки і протестую усіма можливими способами, розкодую його ДНК, буду по-всякому з нього знущатися і вертітиму ним на всі боки, поки не знайду те зерно (або ген) правди.

Гаразд, я тут трохи заплутала вас метафорами, не кажучи вже про туманне визначення того, що роблять справжні науковці у своїх лабораторіях, але ви так-сяк зрозуміли, про що я. Під мікроскопом все виглядає по-іншому, і, без сумніву, я по-новому побачила багато стереотипів про англійців, зокрема «стриманість», «ввічливість», «розмови про погоду», «хуліганство», «лицемірство», «приватність», «антиінтелектуалізм», «правила черг», «компроміс», «чесна гра», «гумор», «класовість», «ексцентричність» та багато інших, як виявилося, мають багатошарову сітку правил та кодів, яку не побачити неозброєним оком. Якщо ж без пишномовних лабораторних аналогій, то мій проект дослідження англійськості можна назвати спробою намалювати схему (чи мапу, я завжди плутаю, де одне, а де інше) культурного геному англійців та ідентифікувати культурні «коди», які роблять нас тими, ким ми є.

О, так, визначення культурного коду англійців — це вже звучить як великий, серйозний, амбіційний та вражаючий науковий проект. Таке точно може зайняти втричі більше часу, аніж дозволено видавничим контрактом, особливо, якщо взяти до уваги усі ці чаювання

[Частина перша] КОДИ РОЗМОВ

ПОГОДА

Кожне обговорення англійських розмов, як і самі англійські розмови, обов’язково починаються з Погоди. Дотримуючись букви закону я, вслід за усіма дослідниками англійськості, наведу знамениту цитату д-р Джонсона: «Коли двоє англійців зустрічаються, то перша тема для розмов — погода». Хочу наголосити, що минуло двісті років, а спостереження все ще актуальне!

На цьому етапі усі дослідники або ставлять крапку, або ж безрезультатно намагаються придумати переконливе пояснення, чому англійці настільки «одержимі» погодою. Вони зазнають невдачі, оберуть за основу хибні вихідні дані: вважають, що розмови про погоду — це всього лиш розмови про погоду. Іншими словами, вони собі думають, що ми розмовляємо про погоду, бо в нас якийсь особливий (хворобливий, мушу визнати) інтерес до цієї теми. І більшість одразу ж кидається з’ясовувати, що ж такого дивовижного в англійській погоді.

Білл Брайсон, наприклад, дійшов висновку, що нічогісінько дивовижного в англійській погоді нема і відтак наша одержимість погодою незбагненна: «Чужинець добряче здивується, адже найбільш приголомшливе в англійській погоді якраз те, що нема чому дивуватися. Торнадо, мусони, лихі чорториї, смертоносний град — усі ці феномени, що додають природі крапельку непередбачуваності, небезпеки та змушують благоговіти перед її міццю, майже зовсім відсутні на Британських островах».

У приступі патріотизму, нехарактерному і напевно неусвідомленому, Джеремі Паксман піддає сумніву припущення Брайсона і запевняє, що англійська погода насправді захоплива:

«Брайсон геть нічого не тямить. Зацикленість англійців на погоді не має нічого спільного із показовими виступами, як, наприклад, у випадку з англійськими селами, тут кульмінація, за великим рахунком, у відсутності кульмінації. Справа не так у самому природному феномені, як у його непевному характері — коли йдеться про Англію, то нема сумнівів, що погода там непередбачувана. Тропічних циклонів, може, і нема, але тут, на березі океану і на краю континенту, ніколи не знатимеш напевне, що отримаєш завтра»

Я ж переконалася, що помиляються обидва — і Брайсон, і Паксман. Розмови про погоду насправді зовсім не про погоду: англійські погодні теревені — це форма коду, що виник, аби допомогти нам подолати природну стриманість і таки почати розмову. Усі ж знають, скажімо, що «Гарно сьогодні, еге ж?», «Ох і холодно, правда?», «От затягло дощами!» та інші варіації на тему є не просто метеорологічним запитом. Це — ритуальне привітання, зачин розмови або ж «паузозаповнювач». Інакше кажучи, розмови про погоду — це форма «словесного вибирання бліх», такий собі еквівалент «соціального вичісування» у наших родичів приматів, які, будучи і так чистесенькими, можуть годинами вичісувати хутро один одному, а все для того, щоб зміцнити соціальні зв’язки.

Правила розмов про погоду 

Правило взаємності

Джеремі Паксману невтямки, чому «блондинка середнього віку», з якою він перетнувся навпроти Головної Метеорології у Бракнелі, каже: «Ох і холодно, правда?». Він списує цю ірраціональну поведінку на суто англійську «рису благоговіння перед природою». Насправді ж оце «Ох і холодно, авжеж?», як і те «Гарно сьогодні, еге ж?» та іже з ними, не що інше, як закодоване: «Я хочу з вами розмовляти, а ви?» — або, як на те пішло, звичайнісіньке: «Привіт». Бідолашна жінка просто намагалася зав’язати розмову з містером Паксманом. Не обов’язково якусь ґрунтовну бесіду, а просту — на знак взаємної уваги, щоб привітатися. За правилами йому слід було всього лиш відповісти: «Авжеж, холодно!» — чи щось на кшталт такої ні до чого не зобов’язуючої ритуальної відповіді, яка розкодовується як «Так, я з вами говоритиму / привітаюся». Не відповівши, Паксман переступив через правила етикету і дав ясно зрозуміти, що «ні, я з вами не розмовлятиму / не вітатимусь». (Однак, це незначний переступ, адже правила приватності та стриманості вищі за соціальні правила — розмови із незнайомцями не входять до категорії обов’язкових.)

Колись у нас був інший варіант відповіді, актуальний принаймні у певних соціальних сценаріях — чудове «Як ся маєте? / How do you do?». Однак, таке привітання (як би безглуздо це не звучало, але у відповідь потрібно повторити «How do you do?») тепер вважається застарілим і ним вже не можна порятуватися у непевній ситуації. Так само і «Гарно сьогодні, еге ж?» слід розглядати у тому ж ключі, а не сприймати буквально: «Як ся маєте?» — це не справжнє питання про стан здоров’я та справ, як і «Гарно сьогодні, еге ж?» — це не справжнє питання про погоду.

Оскільки на коментарі про погоду передбачається відповідь, то вони мають питальну форму (або ж інтонацію) — взаємність, однак, полягає у суті, а не в змісті. Будь-яка питальна ремарка про погоду годиться, щоб ініціювати процес, і будь-яке ствердне бурмотіння (навіть майже буквальне повторення, на зразок «Авжеж, холодно!») згодиться для відповіді. Англійські погодні балачки подекуди скидаються на читання молитов або ж на спілкування священика з прихожанами в церкві: «Боже, змилосердися над нами», — і відповідь: «Ісусе Христе, змилосердися над нами»; «Холодно, еге ж?» — і відповідь: «Авжеж, холодно!».

Це не завжди так очевидно, але усі англійські розмови про погоду мають виразну структуру та непомильний ритм, які дають підстави антропологам назвати їх «ритуальними». Вочевидь ці взаємні репліки — це свого роду «танцювальні па», продиктовані неписаними, але негласно прийнятими правилами.

Правило контексту

В загальному, це правило стосується контексту, в якому можна говорити про погоду. Інші дослідники стверджують, що англійці говорять про погоду постійно, що це національна одержимість та зацикленість. Проте, це твердження кульгає на обидві ноги: насправді є три доволі-таки різні ситуативні моделі для погодних балачок. Отож погодні розмови застосовуються:

• як звичайне привітання;

• для подолання холодку у розмовах на іншу тему;

• «за замовчуванням», як «паузозаповнювач» або ж «тема на заміну», коли розмова на іншу тему не клеїться чи раз у раз виникає незручна пауза.

Очевидно, що це правило передбачає чимало погодних розмов. Тому й збоку скидається на те, що на інші теми англійці не дуже то й говорять. Типова англійська бесіда може початися з «погодного привітання», далі буде дещиця «погодних балачок» для налагодження розмови, а потім, «за замовчуванням», — регулярні відступи про погоду. Тепер стає зрозуміло, чому іноземним, та подекуди й англійським, дослідникам здається, що ми зациклені на цій темі.

Я не кажу буцімто в нас нема інтересу до погоди як такої. Вибір погоди як коду життєво важливих соціальних функцій аж ніяк не є довільним, і Джеремі Паксман тут має рацію: мінливий та непередбачуваний характер англійської погоди робить її просто-таки незамінним фасилітатором у соціалізації. Якби не різноманіття погоди, то нам би довелося шукати іншого комунікаційного посередника для передачі соціальних меседжів.

Коли Паксман і компанія каже, що погодні балачки засвідчують наш жагучий інтерес до погоди, вони роблять ту ж помилку, що й ранні антропологи, які запевняли, нібито певні тварини чи рослини, обрані на роль племінних «тотемів», посідали якесь особливе місце та мали виняткову пошану з-посеред інших. Насправді ж, як згодом пояснив Леві-Строс, тотеми — це символи, що мали на меті характеризувати соціальні структури та зв’язки.

І якщо якийсь клан обирає собі тотемом чорного какаду, то це зовсім не через глибину почуттів до чорних какаду per se, а щоб окреслити та рамцювати свої стосунки з іншим кланом, тотемом якого є білий какаду. Попри те, вибір какаду теж не є абсолютно випадковим: на роль тотема, зазвичай, обирають місцеву тварину або рослину — не абстракцію, а таку, що добре відома людям.

Вибір тотема відтак не є цілковито довільним, як, скажімо, це буває з тотемами спортивних команд: «Ви будете червоні, а ми — за синіх». Майже завжди вибір тотема — це символізація звичного світу природи для того, щоб зрозуміти та розмежувати соціальний вимір світу.

Правило згоди

Цілком очевидно, що на роль соціального фасилітатора англійці обрали доволі-таки правильний аспект довколишнього середовища, а саме — капризну та мінливу погоду, яка точно підкине тему для коментарів, міркувань, зітхань та, щонайважливіше, дасть привід погодитися з тим чи іншим судженням. І тут ми наблизились до ще одного важливого правила англійських балачок про погоду — правила безапеляційної згоди. Це правило зауважив угорський письменник-гуморист Джордж Мікеш. Він застерігав, що в Англії «ніколи й нікому не можна суперечити, коли розмова зайшла про погоду». Ми вже з’ясували, що погодне привітання та вступ на зразок «Холодно, авжеж?» вимагає відповіді, та не просто відповіді, а, за правилами етикету, ця відповідь має бути ствердною, як-от «Авжеж!» чи «Ох, і холодно».

Не погодитися в цьому контексті — це страшний переступ етикету. Коли священик каже: «Боже, змилосердься над нами», — то ви ж не відповідаєте: «Хм, а чого б раптом?». Ви покірно, в такт, відповідаєте: «Ісусе Христе, змилосердься над нами». І тут те саме: грубо було б відповідати на: «Холодно, авжеж?» — якось так: «Та ні, взагалі-то, доволі тепло». Якщо, як і я, підслухаєте сотні англійських погодних розмов, то зрозумієте, що заперечні відповіді — це надзвичайна, майже нечувана рідкість. Ніхто вам не скаже, що існує якась заборона на заперечення — люди навіть не усвідомлюють, що діють згідно правил. Просто так не робиться і край!

Якщо ж ви навмисно підете наперекір правилу (як мені довелося зробити в ім’я науки), то одразу ж побачите, як усі напружаться, спантеличаться і навіть трохи сконфузяться. Ніхто не поскаржиться, ні, і не здійматиме галасу (адже у нас є правила для складання скарг та здіймання галасу), але точно образиться, і ця образа буде дуже промовистою. Може запанувати незручна тиша, а тоді, таким дошкульним тоном, хтось скаже: «Хм, а мені — холодно!» — або ж «Справді? Вам так здається?» — чи, ймовірніше за все, просто змінить тему чи продовжить говорити про погоду, але вже без вас, ввічливо, але прохолодно, ігноруючи faux pas. У дуже культурних колах можуть спробувати «прикрити» ваш сором, вказавши на шлях відступу — переформулювання свого коментаря у формат «справи смаку» чи особистої ідіосинкразії, а не заперечення факту як такого. А в дуже вже манірному товаристві на ваше «Та ні, взагалі-то, доволі тепло» скажуть, після незручної паузи: «О, мабуть, ви зовсім не мерзнете, як мій чоловік! Йому завжди тепло, а я мерзну немилосердно. Можливо, жінки чутливіші до холоду, аніж чоловіки, як гадаєте?».

Винятки з правила згоди

З огляду на виняткову складність правил «погодних балачок» можливі поблажки: часто є винятки та цілий ряд хитромудрих інваріантів. Що стосується правила згоди, то головні інваріанти стосуються особистих вподобань та відмінності у сприйнятті погодних умов. З коментарями, що базуються на основі «фактів» (вони теж, за рідкісними винятками, мають форму запитання, але, як ми вже з’ясували, однаково потребують соціальної реакції, а не раціональної відповіді), навіть якщо ті є очевидно хибними, треба неодмінно погоджуватися. Одначе, ви можете сміливо висловлювати особисті вподобання та антипатії, що суперечать думці товаришів. Ще можна виражати незгоду, посилаючись на особисті примхи та мухи.

На «Холодно, авжеж?» доречно відповісти, — якщо ви ну ніяк не можете просто погодитися, — приблизно так: «Так, але мені така погода до душі — добряче бадьорить, еге ж?» — або так: «Так, але, знаєте, я щось не дуже мерзну, така погода мені цілком тепла». Зауважте, що обидві відповіді починаються з вираження згоди, у другій частині речення, проте, маємо явне самозречення: «Так, … така погода мені цілком тепла». Заперечувати власні слова можна — етикет значно важливіший за логіку. Якщо ж ви не можете змусити себе почати фразу звичним «Так», то можете його замінити на якесь стверджувальне бурмотіння на кшталт «Угу». Підтримайте його ще й кивком — це буде виразом згоди, хоч і менш підкресленим.

Ще кращим варіантом відповіді буде традиційне «Та годі вже!»: «Так [або «Угу» з кивком], добре, що хоч без дощу обійшлося». Якщо ви поціновувач прохолодної погоди або не мерзнете, то ця відповідь майже стовідсотково гарантує, що посинілий від холоду співрозмовник втішиться ствердному підтакуванню з вашого боку. Майже всі і майже завжди погоджуються, що ясний холодний день кращий за дощовий, принаймні такою є повселюдно прийнята відповідь.

Особисті мухи — це, радше, модифікація, а не виняток з правила згоди. Пряме заперечення коментаря на основі «факту» — досі табу, а основоположний принцип згоди все ще діє, він просто пом’якшується допустимими відмінностями у смаках та чутливості індивіда, якщо той, звичайно ж, додумається свої відмінності відповідно маркувати.

Проте, правила згоди можна все ж не дотримуватися — тут йдеться про суперечки між чоловіками, особливо про словесні герці в пабах, які сприяють налагодженню товариських стосунків. Цей виняток спливатиме ще не раз, і я його детально розберу в розділі, присвяченому розмовам у пабі, а зараз, забігаючи наперед, скажу, що суперечки-фасилітатори, особливо ті, що провадяться у спецсередовищі пабів, сповнені прямих і неприхованих заперечень — і то йдеться не лише про погоду, не погоджуються там абсолютно з усім. Вони символізують дружнє ставлення та сприяють налагодженню товариських стосунків.

Правило погодної ієрархії

Я вже писала, що певні коментарі про погоду, наприклад, як «Добре, що хоч не дощить» у холодний день, — це свого роду коментар згоди. А пояснюється це неофіційною погодною ієрархією, якій, по суті, коряться усі. По наростаючій, від найкращої до найгіршої, погодна ієрархія виглядає так:

• сонячно і тепло / помірно тепло

• сонячно і прохолодно / холодно

• хмарно і тепло / помірно тепло

• хмарно і прохолодно / холодно

• дощ і тепло / помірно тепло

• дощ і прохолодно / холодно

Звісно, що я не маю на увазі, буцімто усі до одного англійці люблять сонячну, а не хмарну, теплу чи прохолодну погоду. Ні, я лише кажу, що це вподобання, які слід вважати девіантними до норми.^[13] Така ієрархія добре помітна навіть на телебаченні, — коли синоптик оголошує прогноз погоди і сповіщає про дощ, то він немовби вибачається і частенько намагається додати нотку оптимізму, кажучи, що принаймні буде трішечки тепліше. Він знає, що дощ / тепло миліше за дощ / холодно. Схожі жалісні нотки чутно і тоді, коли прогнозують холодну погоду — її, правда, присмачують обіцянками яскравого сонечка, адже ми всі добре знаємо, що сонячно / холодно — це краще, аніж хмарно / холодно. Отож, якщо погода не дощова, але водночас холодна, то у вас завжди є опція відповіді: «Принаймні обійшлося без…».

Якщо ж маємо одночасно і вільготну, і холодну погоду (або ж буркотливий настрій), то завжди можна вдатися до того, що Джеремі Паксман називає «феноменальною схильністю спроквола скиглити». Це влучне спостереження! Додам лишень, що «скиглійські погодні ритуали» англійців мають під собою міцне соціальне підґрунтя — вони, вносячи допоміжний фактор «чужі та свої» (де «чужі» — це сама погода чи просто синоптик), надають можливість досягти дружної згоди в майбутньому. Скиглійські ритуали сприяють гуртуванню (обов’язково з дотепом та гумором) і демонструють солідарність у протистоянні спільному ворогові — і те, й інше чудово допомагає зав’язати соціальні контакти.

Ще можна зайти з протилежного кінця — це теж прийнятно і навіть трохи позитивніше: можна уповати на неминуче покращання погодних умов. На «Жахлива погода, чи не так?» можна відповісти так: «Еге ж, та кажуть, що по обіді розпогодиться». Якщо ваш співрозмовник в настрої ослика Іа^[14], то у відповідь можете почути: «Ага, вони ще вчора обіцяли, та лило цілісінький день, правда?» — і тут ви можете вже не гратися у добросерду Поліанну, а насолодитися дещицею скигління. Але суть не в тому: суть у комунікації, у згоді, у віднайденні спільного знаменника, а спільне бурчання — це такий же вдалий об’єднуючий фактор, як і спільні прояви оптимізму, суперечок та стоїцизму.

Опозиціонери до неофіційної ієрархії погоди повинні пам’ятати, що чим нижче опускаєшся по ієрархічній драбині, тим ґрунтовніше слід акцентувати на факторі особистих смаків та преференцій. Надавати перевагу холоду, а не теплу — це більш прийнятно, аніж не любити сонячну погоду. Та це ще так-сяк, гірше, якщо ви більше тішитеся дощу! Дотримання погодних правил гарантує, що навіть найдивакуватіші погодні уподобання минуться за так і їх спишуть на кумедну ексцентричність.

Сніг та правило поміркованості

Про сніг у ієрархії нема ні слова частково тому, що це порівняно рідкісна оказія, на відміну від інших погодних явищ, які можуть трапитися усі на раз — хоч і в один день! А частково тому, що сніг, з соціального і з побутового кута зору, — це неоковирна і специфічна з’ява. Він геть недоладний, хоч і естетично приємний. Він водночас бентежить і хвилює — тому й чудово пасує на роль заохочення до балачок. Його з нетерпінням ждуть на Різдво усі без винятку, однак він ніколи на завдає собі труду з’явитися вчасно. Втім, ми не полишаємо надії і кожного року ставимо ставку «на біле Різдво», чим безмежно тішимо букмекерів з хай-стріт, які радо перекладають до своїх гаманців наші грошенята.

Єдине розмовне правило, яке можна впевнено застосувати до снігу, — це суто англійське, універсальне «правило поміркованості». Отже, що забагато, — зокрема і забагато снігу, — то не здорово. Тепла і сонця це теж стосується: добре, коли й вони в міру. Тільки-но буде пару сонячних днів поспіль, як одразу ж брижаться розмови про засуху, бурмотіння про заборону на полив газонів та скрушні, ледь не приречені, перешіптування про літо 1976 року.

Як влучно зауважив Паксман, англійці «схильні безмежно дивуватися погоді». До того ж їм це до смаку! Проте, ми ще й очікуємо цього здивування — ми звикли до мінливості нашої погоди і сподіваємося на часті зміни. Нам тривожно, якщо декілька днів поспіль погода не змінюється: дощить понад три дні — час побоюватися повені, день-два снігу — час оголосити надзвичайний стан, а тим часом — вся країна безпорадно ковзає і буксує.

Погода як член родини

Ми можемо годинами нарікати на погоду, нам можна, а от іноземцям — зась! У цьому контексті ми трактуємо погоду як члена родини: можна досхочу скаржитися на поведінку дітей чи батьків, але бодай натяк на осуд з боку чужинця вважається неприйнятним і вкрай нетактовним.

Хоч ми й добре знаємо, що погода в Англії нічим не особлива — знаємо про відсутність екстремальних температур, мусонів, бур, торнадо та хуртовин — та все-таки страшенно розчулюємося і стаємо на захист нашої погоди при перших же нападках на її невигадливий та вбогий характер. Принизити нашу погоду — ось найгірше з можливих порушень погодних правил і припускаються його переважно іноземці, зокрема американці. Коли влітку температура сягає аж понад двадцять градусів і ми дружно скиглимо, що: «Уфф, гаряче, еге ж?» — то нам зовсім не любо, коли заїжджі американці чи австралійці з нас підсміюються і піджартовують, кажучи: «І це ви називаєте спекою? Та це сміх. Приїздіть до Техасу [Брисбена], от там справжня спека!».

Такий коментар не лише паплюжить правило згоди та правило «Погода як член родини», але й демонструє переважно кількісний підхід до погоди, який ми вважаємо грубим і неприйнятним. Єхидно скривившись, ми наголошуємо, що розмір — це не головне і, щоб зрозуміти англійську погоду, потрібно зважати на найменші зміни та придивлятися до нюансів, а не покладатися лише на вульгарну одержимість об’ємами та величинами.

Погода для англійців таки справді є одним з небагатьох приводів для неусвідомленого та щиросердого патріотизму. У процесі мого заангажованого спостереження, яке, ясна річ, не обійшлося без багатьох розмов про погоду, я раз у раз стикалася з войовничим захистом. До того ж оборонна позиція притаманна усім класам та соціальним групам. Скрізь можна спостерігати зневажливе ставлення до гігантоманії американців: один балакучий інформатор (власник пабу) сказав мені якось, — і я певна, що не він один так думає, — що «ті американці завжди зациклюються на “в кого більший”, навіть якщо йдеться про погоду чи ще щось таке! Вони цілковито завернуті — більші стейки, гігантськіші будинки, лютіші хуртовини, сильніша спека, нищівніші урагани, та геть все має бути більшим. Ніякої, хай їм грець, витонченості! Ось в чому їхній ґандж». На такій самій патріотичній ноті, але трохи елегантніше, Джеремі Паксман знецінює до категорії «показухи» усі мусони, люті хуртовини, торнадо та градовиті заметілі зі списку Білла Брайсона. Хитра гра на пониження, дуже в англійському стилі!

Прогноз погоди для мореплавців

Дивовижна пристрасть до погоди виявляється у щирій любові до прогнозу погоди для мореплавців — квінтесенції англійськості. Недавно, розглядаючись у книжковій крамниці приморського містечка, я натрапила на цікаву великоформатну книженцію з ілюстраціями і мариністичним пейзажем на обкладинці. Називалася вона так — «Дощ пізніше. Добре». Мене аж осінило — чи не кожен англієць зрозуміє цю дивну, майже безглузду, навіть суперечливу фразу. Для нас — це елемент таємничої, промовистої та навдивовижу заспокійливої метеорологічної мантри, яка виходить в ефір одразу ж після новин на BBC Radio 4.

Прогноз погоди для мореплавців — це детальний, з додатковою інформацією про силу вітру та видимість, прогноз погоди для риболовецьких, торгових та прогулянкових суден, що ходять у прибережних водах Британських островів. Ні за яких обставин і ніяким боком ця інформація не стане в нагоді мільйонам сухопутних слухачів, але вони все-таки слухають — завмирають у релігійному трансі, заколисані спокійним, виваженим і таким звичним переліком морських акваторій, інформації про вітер, погоду та видимість. Та в цьому речитативі пропущені кваліфікаційні іменники: там відсутні — «вітер», «погода», «видимість», тож на виході отримуємо щось на зразок такого: «Вайкінг, Північний Утшир, Південний Утшир, Фішер, Доджер, Джермен Байт. Західний або південно-західний три-чотири, пізніше зросте до п’яти на півдні. Пізніше дощ. Добре. Стає помірним, іноді слабким. Фарерські острови, Фаєр-Айл, Кромарті, Фортіз, Форс. З півночі на захід три-чотири, зросте — Крапкадо шести. Зливи. Добре». І так далі, і так далі — монотонно і одноманітно, аж поки перелічать усі тридцять одну прибережну морську зону. Тільки тоді мільйони англійців, які насправді не мають ні найменшого уявлення, де ці води знаходяться і що ці таємничі цифри та слова означають^[15], врешті-решт вимкнуть радіоприймачі, а «холодна поезія інформації», як влучно охарактеризував мореплавські погодні прогнози Шон Стріт, навіє на них дивне відчуття умиротворення і подекуди навіть піднесення.

Багатьом моїм інформаторам — переважно іммігрантам та гостям, що на довше затримались в Англії, цей дивний ритуал не дає спокою і збурює брижі нерозуміння. Чому ми вперто вслухаємося у перелік незрозумілих місць і ловимо кожне слово з метеорологічних прогнозів для незвіданих закутків? Не кажучи вже про те, що ми наполягаємо на прослуховуванні цілковито безглуздої літанії від «а» до «я» і будь-які спроби вимкнути радіоприймач сприймаємо не інакше як святотатство? Мої інформатори геть розгубилися, від того шквалу обурення, запальних дебатів та лементів у пресі, на радіо та телебаченні, що здійнялися внаслідок перейменування однієї морської акваторії (Фіністер перейменували на Фіцрой). Не менше зачудування викликав би всенародний розпач від того, що БіБіСі мало нахабство зсунути час вечірньої трансляції на цілих п’ятнадцять хвилин (як звітує речник Метеорологічної служби: «Люди оскаженіли»). «Таке враження, що намагалися змінити слова Господньої молитви!» — сказав один із моїх інформаторів-американців про весь цей бедлам із зміною Фіністера на Фіцроя^[16]. Я спробувала пояснити, що справа зовсім не у змістовності та відповідності інформації, ні, для англійця слухати прогноз погоди для мореплавців — це як слухати добре знайому молитву, навдивовижу заспокійливу, навіть для невіруючих, і будь-які втручання у такий надважливий ритуал приречені нас травмувати. Ми можемо і не знати, де ті моря, вела я далі, однак ці назви вшиті у національне несвідоме — та люди навіть домашніх тваринок називають на їхню честь. Ми собі потішаємося з прогнозу погоди для мореплавців (автор «Дощ пізніше. Добре»^[17] зауважив, що іноді ми «беремо прогноз на кпини: “Зливи і грози це добре? Я не думаю, що це добре”»), але ми, зрештою, глузуємо зі всього, навіть ні, особливо з найсакральніших речей. Як-от, Погода та наш Прогноз для мореплавців.

Розмови про погоду та англійськість

Правила розмов про погоду чимало розповіли про англійськість. Перш ніж взятися за дослідження найменших нюансів англійських розмовних кодів та поведінкових правил в інших аспектах життя англійців, ми вже отримали неабиякі підказки та ключі до розуміння «граматики» англійськості. У правилі взаємності та правилі контексту проглядаються чіткі ознаки фірмової англійської стриманості та соціальних заборон. Водночас надалі ми зауважимо й вправне використання «фасилітаторів» у намаганнях подолати ці незручності.

Правило згоди та винятки з правила натякають, наскільки важлива ввічлива поведінка та як ми вболіваємо, щоб не розпалювати конфлікти (чи, у відповідному контексті, сприяти конфлікту), а також демонструють, що закони етикету вивищуються понад законами логіки.

Інваріантність правила згоди та підпункти правила погодної ієрархії свідчать про те, що ексцентричність та натяки на стоїцизм — той останній добре присмачений песимістичними плачами — є цілком прийнятними. Правило поміркованості вказує на несприйняття та засудження усіляких екстрем, а правило «Погода як член родини» демонструє цілковито неочікуваний патріотизм вкупі з приголомшливою повагою до чомусь недооціненого шарму розмов про погоду. Ритуал прослуховування Прогнозу для мореплавців, а також невтішна печаль при спробі цей ритуал посунути, замилування словами та ексцентрична відданість таємничим та подекуди ірраціональним забавам та заняттям — у всьому вчувається гумористичний настрій та нехіть до надмірної серйозності.

Очевидно, що нам знадобиться чимало доказів, щоб впевнитися, чи ці категорії є «визначальними характеристиками англійськості», які ми взялися вивчати, але вже зараз починає проглядатися, що детальний аналіз неписаних правил може допомогти нам збагнути глибинну суть англійськості.

СВІТСЬКА БЕСІДА 

У попередньому розділі я охарактеризувала розмови про погоду як вид «світської бесіди». Власне, оце славнозвісне вміння людей послуговуватися складними словесними конструкціями розвинулося завдяки таким бесідам, які є вербальним еквівалентом вишукування бліх чи чухання спинки у світі тварин.

Правила знайомства 

Світській бесіді передує розмова-привітання. І тут в нагоді стають розмови про погоду, адже привітання та знайомства даються англійцям нелегко. Проблема набрала небезпечних обертів, коли занепала стандартна, на всі випадки життя, привітальна фраза «Як ся маєте?» («How do you do?»). Привітання «Як ся маєте?», яке не вимагає відповіді, а передбачає лише повторення луною: «Як ся маєте?»— у стилі добре натренованого папужки^[18], досі побутує у вищих колах та серед еліти середнього класу, та решта люду неоковирно викручується, не знаючи до пуття, що відповідати. Замість того, щоб здіймати на глум старомодний та манірний ритуал «Як ся маєте?», краще б повернули його до життя — це водночас вирішило б чимало проблем!

Правила неоковирності

Так вже повелося, що наші ритуали знайомств та вітань незґрабні, недоладні і позбавлені й натяку на світську елегантність. Коли ми у дружньому колі, то нам трохи легше, хоч ми і не знаємо до ладу куди подіти руки — не знаємо чи то обійнятися, чи краще поцілуватися при зустрічі. Французький звичай цілуватися в обидві щоки вкоренився серед богеми і ще, може, у вищих та наближених до них колах, решта ж посполитого люду вважає його претензійним та недоладним, особливо той його «повітряний цьом-цьом» різновид. Жінок, що вдаються до цього привітання (а це виключно жінки; чоловіки не роблять «цьом-цьом», хіба за винятком друзів-геїв та й то лишень «глумливо-насмішливо»), жартома прозивають «чмокі-чмокі». Навіть у колах, де толерують поцілунки в щоку, ніхто до пуття не знає, скільки поцілунків визначено на кожну щоку — один чи два. Вся ця церомонія завершується ніяковим перетоптуванням з ноги на ногу і буцанням чолами унамаганні вгадати, хто і куди схилиться до поцілунку.

У ділових колах зараз заведено потискати руку при знайомстві. Власне, так заведено робити, коли ділові люди зустрічаються вперше. Вся сіль в тому, що знайомство, під час якого слід дотримуватися певного рівня формальності, є найменш складним (проте, не забувайте, що англійське рукостискання завжди вайлувате і дуже рвучке, стояти треба «на відстані витянутої руки» і не задіювати ту другу руку — ніяких тобі поплескувань по плечі та потисків вільною рукою, як заведено у менш стриманих культурах).

Під час наступних зустрічей, коли вже всі знайомі і вітатися потиском руки уже не личить — це занадто офіційно, а цілуватися в щоку — це геть панібратство (або ж занадто претензійно, все залежить від середовища) і часто неприйнятно для чоловіків, ми повертаємося до ніякового спантеличення та невизначеності у подальших кроках.

Ми простягаємо руку і одразу ж її відсмикуємо або ж махаємо руками, ніби хочемо здійнятися в повітря. Ми недоладно намагаємося імітувати хоч якийсь фізичний контакт (інакше його відсутність свідчитиме про неприязнь) — дотягтися до щоки чи доторкнутися до плеча, але спиняємося на півдорозі. Це до болю по-англійськи: надмірна формальність спантеличує нас не менше, аніж недоречна фамільярність (і знову — та сама проблема з екстремами).

Правило «Не називай свого імені»

Під час світських раутів труднощі ще відчутніші. Тут не знайдемо універсальних правил потискання рук чи офіційного знайомства, власне, їх зараховують до категорії «ділових». Звична бізнесова практика називати ім’я співрозмовникові також не спрацьовує і вважається неприйнятною. На вечірці (чи на якійсь іншій соціальній події, де дозволені розмови з незнайомцями, наприклад, біля шинквасу у пабі) підійти от так просто і бовкнути: «Привіт, я Джон Сміт», — та навіть «Привіт, я Джон» — не дуже пасує. Як на те пішло, то єдине правильне рішення у цій ситуації — не називатися зовсім. Натомість спробуйте ініціювати розмову якось здалека, наприклад, прокоментувавши погоду.

Від «нахрапистого американського»: «Привіт, я Білл з Айови», — ще й в поєднанні з простягнутою для привітання рукою й усмішкою на всі 32 зуби, англійці одразу ж зіщулюються і задкують.

Така реакція геть збила з пантелику та навіть образила одну туристку-американку, з якою я мала розмову в рамках дослідження англійськості: «Я просто не розумію, — сказала вона. — Ви називаєте своє ім’я, а вони морщать носа, ніби ви взяли і вивалили щось надто особисте і ще й непристойне». «Все так, — погодився її чоловік, — а потім вони вичавлюють подобу посмішки і кажуть: “Привіт!” — не називаючи імені, щоб ви собі затямили, якого соціального маху дали. Та що це, в біса, за таємниця така з тим іменем, поясніть хтось мені заради Бога!»

І я знову почала пояснювати. Якомога ввічливіше пояснила, що англієць не хоче знати, як вас звуть, і не називатиме свого імені, аж поки ви не досягнете вищого ступеня близькості, — скажімо, візьмете заміж його дочку. Навіщо ті імена! Я раджу починати діалог з питально-розгубленого коментаря про погоду (або про вечірку, чи паб, чи де вас застала розмова). Говоріть не надто голосно, ненав’язливо і невимушено, не надто заповзято і не дуже ревно. Ніби ненароком «затягуйте» обраний об’єкт до розмови. Навіть якщо ваш співрозмовник радо відгукується, не поспішайте ламати правила і називати своє ім’я.

Якщо ви не будете гарячкувати і тиснути на співрозмовника, то у вас врешті-решт може з’явитися нагода таки назватися, однак, пам’ятайте, що самому краще змовчати, а ініціативу передати співбесіднику. На випадок, якщо впродовж усього вечора вам так і не вдалося довідатися, як звуть вашого співбесідника, то на прощання скажіть щось на зразок такого: «На все добре, дуже приємно познайомитися з вами, м-м-м, о, я щось не розчув вашого імені». Спробуйте, щоб це прозвучало буцімто ви щойно зауважили свій промах.

Аж тоді ваш новий знайомий відкриє таємницю свого імені, а ви, у відповідь, але так, щоб це виглядало невимушено і, нібито зовсім для вас неважливо, назвіться: «А я, до речі, Білл».

Прослухавши уважно це пояснення процедури знайомства, один метикуватий турист з Голландії резонно зауважив: «Ага, я зрозумів! Це як в “Алісі в Дивокраї”! Треба все робити навпаки!» А я і не додумалася рекомендувати “Алісу” як довідник з етикету, а це, якщо подумати, чудова ідея!

Проблема з «Приємно познайомитись!»

На невеличкому світському рауті, наприклад на вечері, господар чи господиня дому можуть вийти із скрутної ситуації, відрекомендувавши гостей одне одному, але і це не допоможе уникнути сум’яття: із виходом з ужитку «Як ся маєте?» стало зовсім невтямки, що і як казати при першому знайомстві. Звісно, є ще близьке за значенням «Як справи?» / «How are you?» — квазі-питання, у відповідь на яке, незалежно від загального самопочуття та душевного стану, кажуть «Дуже добре, дякую!» / «Very well, thank you» або «Чудово, спасибі» / «Fine, thanks». Проте, воно аж ніяк не пасує для першої зустрічі, адже традиція приписує так звертатися лише до знайомих людей. Це все ще занадто особисте питання-привітання для знайомства, навіть якщо на нього все одно ніхто не відповідає щиро.

Сяким-таким рішенням стала фраза «Приємно з вами познайомитися!» / «Pleased to meet you» та її еквіваленти на зразок «Дуже приємно» / «Nice to meet you» і т. д. Проте в певних колах, особливо у верхівці середнього класу та серед панів з вищого кола (правду кажучи, це стосується й вершечка, й серединки суспільної драбини) таку відповідь вважають неприйнятною — «заїждженою» та простацькою, як на їхній смак. Ясна річ, що від опозиціонерів «Приємно познайомитися» ви почуєте інше пояснення: вони вам, либонь, скажуть, що «ця фраза некоректна», і ви навіть знайдете підтвердження у довідниках з етикету. Довідники ж аргументують некоректність фрази просто — це ж неприкрита брехня, адже як на перших секундах знайомства можна знати приємне воно чи ні?! З огляду на лицемірство, алогічність та лукавство англійського етикету така нетипова ретельність у дотриманні букви закону видається, як мінімум, недоречною.

Звідки б не взялися ці подвійні стандарти та вивихнута логіка, упередженість до «Приємно познайомитись» від цього не меншає: особливо серед тих, хто й уявлення не має, яка причина всезагального переполоху від цієї фрази. Вони просто мають якесь химерне відчуття непевності. Однак, навіть ті, хто не мають класових упереджень стосовно «Приємно познайомитись», навіть ті, хто переконані в її коректності та ввічливості, зрідка вимовляють цю фразу із стовідсотковою впевненістю: «Приємнопознайомитись», — бурмочуть собі під ніс скоромовкою. Цілком ймовірно, ніяковіють якраз тому, що переконані у «правильності» своїх слів. Зайві церемонії нас бентежать. Але й панібратство бентежить не менше. Та нас все бентежить!

Правило бентеги

Власне, якщо ви хочете скидатися на правдивого англійця, то посеред всієї цієї плутанини з привітаннями та знайомствами покладіться на єдине надійне правило — виконуйте ритуали знайомства так-сяк: завмріть, поводьтесь сковано, ніяково і спантеличено. Забудьте про впевненість у собі, плавність та природність поведінки — це неприйнятно і не по-англійськи. Вайлуватість, нерішучість та неоковирність — от це по-англійськи! Відрекомендуйтеся похапцем і якомога нерозбірливіше. Якщо ви таки називаєте своє ім’я, то промимріть щось геть незрозуміле. Руку простягайте нерішуче і з-пів дороги відсмикніть її незграбно. Привітайтесь приблизно так: «Еее, хм, приємнопознайомитись, еге, привіт?».

Якщо ж у вас соціальні навики розвинуті краще або ж ви походите з країни, де знайомство відбувається змістовніше і більш прямолінійно (а так воно і є у більшості країнах), то вам доведеться трохи наловчитись, щоб досягти відповідного рівня незграбності та накрохмаленої штивності.

Правила пліток по-англійськи 

Одразу після недоладного знайомства, вайлуватих привітань та фатичних балачок про погоду, ми переходимо до наступних форм світської бесіди. (’One must speak a little, you know,’ as Elizabeth said to Darcy, ’It would look odd to be entirely silent.’ «Знаєте, треба хоч трохи говорити, — як Елізабет напучувала Дарсі, — зовсім мовчати — це трохи дивно виглядає».)

Малознайомі люди можуть до несхочу обговорювати Погоду та інші відносно нейтральні теми (власне, лише Погода є цілковито безпечною темою, в інших темах, за певних умов, чаїться «небезпека» — треба дотримуватися вимог та обмежень з ким, де і коли їх можна зачіпати). Однак, в Англії, як і будь-де у світі, найбільш популярна форма світської бесіди у дружньому колі — це плітки. Англійці — це, поза сумнівом, нація пліткарів. Британські вчені з’ясували, що дві третіх усіх наших розмов присвячені обговоренню наступних соціальних тем: хто, що і з ким; хто «в фаворі», хто «в опалі» і з яких причин; як гідно вийти із усіляких халеп; стосунки та поведінка друзів, родичів та зірок; наші власні проблеми з сім’єю, друзями, коханцями, колегами та сусідами; деталі світського життя. Коротше кажучи, ми пліткуємо про все.^[19]

Якщо ж вам потрібне академічне визначення пліткування, то найвлучніше я знайшла в Нун М. та Делбрідж Р. (1993): «Процес неформального обміну цінною інформацією про наше оточення».

Однак, це визначення не охоплює усі аспекти пліткарства. Скажімо, тут не взято до уваги пересуди про зірок, звісно, якщо тільки поп-зірки, актори кіно, члени королівської сім’ї та політики не входять до вашого кола спілкування (що малоймовірно, як на те пішло). По правді, то суть пліток про знаменитостей в тому, що ми сприймаємо їх, мовби близьких: конфлікти між персонажами мильних опер, непрості стосунки у світі супермоделей, кар’єрні перипетії, матримоніальні справи та появу дітей у кінозірок ми обсмоктуємо з таким же інтересом, як і життя наших друзів, сусідів та родичів. Тому я тут все ж вступлюсь за Нун та Делбрідж і погоджусь з їхнім визначенням.

Власне кажучи, їхня дефініція мені до вподоби ще й тому, що вона окреслює коло тих, про кого пліткують і хто поширює плітки. Дослідники з’ясували, що майже половину часу, відведеного на плітки, ми присвячуємо розмовам про досвід пліткаря та миттєву реакцію публіки, а не головних героїв пересудів. Також визначення влучно описує природу пліток — потребу оцінювати. Так чи інакше, але пліткуючи, ми висловлюємо свої погляди та емоції стосовно подій. Відвертої критики та негативних суджень у тих наших чесаннях язиками набереться всього на відсотків п’ять. Однак, придивившись, ви завважите, що англійці не такі швидкі говорити прямо про свої погляди та почуття. О, ні, вони, радше, підуть манівцями чи натякнуть ненароком, але й ніколи не обмежаться сухим «хто, що і з ким», не висловивши особистої опінії.

Правила приватності / стриманості

Я б не хотіла непорозумінь, тому уточню: цитуючи дослідження про небувалу любов англійців до пліток, я зовсім не наполягаю, що ми найплітковитіша нація у світі. Я певна, що не лише британські вчені зауважили, що дві треті часу, присвяченого пліткам, витрачають на більш-менш ті самі соціальні теми. Робін Дунбар, психолог і дослідник пліткознавства в Англії, переконаний, що любов до пліток — це загальнолюдська категорія, ба більше, — саме пристрасті до пліток, за його переконанням, ми завдячуємо появу мови як такої^[20]: вона мала замінити нашим предкам-приматам «вишукування бліх», що вже вичерпало свою ефективність в силу значного розширення соціальної мережі контактів.

Мені йдеться про те, що плітки не випадково так багато важать для англійців — вся суть у нашій підкресленій приватності / стриманості. Виконавши опитування та організувавши фокус-групи з англійцями різного віку та соціального походження, я зрозуміла, що найбільше вабить нас у плітках — елемент «ризику». Хоч пересуди й цілком невинні (пам’ятаймо, що на критику та осуд відведено всього п’ять відсотків часу), разом з тим вони заторкують «особисте», а це завжди відгонить чимось забороненим та ризикованим.

Помірковані, стримані англійці, для яких приватність — понад усе, особливо гостро відчувають «втручання в особисте». Неможливо переоцінити, наскільки важлива приватність в англійській культурі. «Приватність — це основа основ, — зауважив Джеремі Паксман, — на якій ґрунтується абсолютно все життя країни: починаючи від законів, яким англійці коряться, закінчуючи будинками, в яких англійці живуть». А Джордж Орвел спостеріг, що «англійцям вуха в’януть від одного лиш імені — допитливої Варвари».

А я від себе додам, що непомірна кількість найважливіших соціальних правил та норм пов’язана з недоторканістю приватної сфери нашого життя: нас вчать не пхати свого носа, де нас не просять, не втручатися в чужі справи, поводити себе стримано, не виставлятися на показ, не грати на публіку, не привертати до себе увагу і ніколи не виносити на люди інтимні деталі. Тут варто зауважити, що тільки поміж найрідніших та найближчих звичне «Як справи?» набуває ознак «справжнього» питання і передбачає справжню, а не типову, доведену до автоматизму, відповідь на всі випадки життя: «Дякую, все гаразд», «Нормально, дякую», «Та нема на що скаржитись», «Непогано, дякую». На випадок невиліковної хвороби завжди можна сказати щось таке: «Непогано, зважаючи на обставини».

І так, вслід за одвічним законом забороненого плоду, ми — нація підглядальників, яких безмежно вабить табуйоване приватне життя «нашого оточення». Може, англійці і не найбільші у світі пліткарі, але строгі правила приватності значно посилюють значимість пліток. Закон попиту та пропозиції забезпечує пліткам статус цінного товару всезагального вжитку. Ми, англійці, так просто і задурно не розголошуємо «особисте» кожному зустрічному, о, ні, ми ділимося тільки з тими, кого знаємо і кому можна довіряти.

Саме тому, хоч це і не єдина причина, іноземці часто скаржаться, що англійці холодні, стримані, замкнуті і відсторонені. Назвати своє ім’я, місце проживання, професію, розповісти, чи є в тебе сім’я та діти — для більшості культур далебі не є клопотом, але не для нас. З англійців цю цілком невинну буденну інформацію треба витягати обценьками, і кожне питання змушує їх здригатися і кривитися.

Правила гри «Вгадай-но»

Запитувати прямо: «Чим ви займаєтесь?», наприклад, не зовсім ввічливо. Хоча, якщо подумати, то це найочевидніше питання-стартер при знайомстві, та й починати розмову так чи не найлегше. Мало нам зацикленості на приватності, так ми ще й маємо збочену потребу ускладнювати собі соціальне життя, тому правила етикету змушують нас ходити манівцями і здалеку випитуватися, чим же людина заробляє на хліб. Потішно спостерігати, як хитромудро і якими десятими дорогами англійці оминають заборонене питання — вони добряче мучитимуться, але не запитають свого знайомого про професію прямо. У гру «Вгадай-но» бавиться майже увесь середній клас на всіх соціальних заходах, де випадає нагода знайомства. Суть гри полягає в тому, щоб відшукати і розгадати «підказки» про ймовірну професію у розмовах на різноманітні теми.

Наприклад, коментар про вічні затори у якомусь районі передбачає відповідь: «О, так, це якесь жахіття! А час-пік — ще гірше! Ви ж їдете на роботу на авто?». Особа, якій адресоване запитання, чудово розуміє в чому суть і слухняно відповідає як на озвучене питання, так і на приховане: «Так, але я працюю в шпиталі, і мені принаймні не треба їхати до центру». І тут вже можна собі дозволити сміливий здогад: «Ага, то ви лікар, так?». (Якщо ж потенційних професій не одна, а більше, то ввічливо почати вгадувати з найвищої по статусу — почніть з лікаря, а не з медсестри чи медбрата, санітара / санітарки чи студента / студентки; з адвоката / адвокатки, а не з секретаря / секретарки. Хоч на цьому етапі вже дозволено запитувати напряму, однак варто все-таки обрати стверджувально-питальну форму, а не власне питальну.)

Правила цієї гри відомі всім, і більшість людей намагається спростити всім життя і якомога швидше підкинути «ключі». Навіть якщо ви соромитесь своєї роботи, якщо вам незручно або ж ви намагаєтесь зберігати таємницю, то все ж доведеться признатися, ким ви працюєте, якщо вже здогад виявився влучним. Затягувати гру в пошук підказок геть неввічливо. Не менш грубо ігнорувати очевидні «підказки» нового знайомого. Якщо особа ненароком каже, що «мій кабінет тут, недалеко, за рогом» (на продовження медичної теми), то сам Бог велів вам тут же ж ляпнути: «Ага, то ви терапевт?!»

Коли таємницю професії нарешті розгадано, то — якою би занудною чи передбачуваною вона не була, — заведено висловлювати здивування. Типова відповідь на «Так, я лікар/ лікарка [вчитель / вчителька, бухгалтер / бухгалтерка, системний адміністратор / адміністраторка, секретар / секретарка]» звучить так, ніби це щось навдивовижу цікаве та неочікуване: «О! Справді?!». А далі, майже без винятків, панує незручна мовчанка: ви відчайдушно намагаєтесь придумати, що б такого сказати, чи запитати про фах співрозмовника, а на тому боці думають над скромною, але потішною і водночас вражаючою відповіддю.

Схожі «вгадай-но» техніки часто використовують у спробах з’ясувати, де люди мешкають, чи вони перебувають у шлюбі, в якій школі вчилися і який університет закінчили. І так без кінця-краю. Певні прямі питання ми вважаємо більш грубими, аніж інші. Наприклад, запитати: «Де ви мешкаєте?» — не так грубо, як поцікавитися: «Чим ви займаєтесь?» — але навіть таке доволі невинне питання варто переформулювати, узагальнюючи, скажімо, ось так: «Ви живете неподалік?» — чи взагалі піти в обхід: «Ви здалека?». Прийнятніше поцікавитися про наявність дітей, аніж про шлюб. Перше питання, зазвичай, веде нас — манівцями — до можливих підказок до питання номер два. (Багато одружених англійців не носять обручок, тому питання про наявність дітей часто допомагає незаміжнім англійкам вивідати матримоніальний статус об’єкта. Проте, така практика допустима лише у відповідному контексті: нахраписте питання про дітей може скидатися на надто очевидну спробу дізнатися про «вакантність» місця поруч з чоловіком.)

Зрештою, гра «вгадай-но» допомагає зібрати елементарну анкетну інформацію. Однак, цікавіші деталі особистого життя та стосунків надійно приховані правилами приватності і доступні лише близьким друзям та родичам. Це — інформація для вибраних, і її не можна трактувати абияк. Англійці особливо пишаються цією рисою і глузують з американців, які «у перші ж п’ять хвилин знайомства вибовкають все про розлучення, видалення матки і заразом про лікаря, який оперував». Однак, це кліше, хоч і не безпідставне, характеризує радше не американців, а нас і наше ставлення до приватності.

Прецінь правила приватності, зокрема табу на «надмірну допитливість», дуже ускладнює життя бідакам-соціологам, які добувають життєво необхідну інформацію виключно за допомогою невтамовної допитливості. От і матеріал для цієї книжки було здобуто в тяжких муках, відчайдушних намаганнях знайти хитромудрий підхід чи викрутас, який допоміг би обійти правила приватності, а деяких співрозмовників доводилося допікати до живих печінок. Так чи інакше, а процес придумування та застосування хитромудростей допоміг мені виокремити доволі неочікувані та захопливі правила, як, наприклад, правило дистанції.

Правило дистанції

У англійців заведено обсмоктувати особисте життя лише в колі друзів; плітки про приватне життя друзів та родини розпускають у трошки ширшому колі; плітки про особисте життя знайомих, колег та сусідів вже можна посмакувати у численнішому товаристві, а плітками про інтимні деталі життя публічних осіб та зірок можна взагалі поділитися з майже будь-ким. Це називається правилом дистанції. Чим «віддаленішим» є об’єкт пліток від вас, тим ширше коло людей, з якими можна плескати язиками.

Правило дистанції уможливлює життєво важливі соціальні функції пліток, а саме — встановлення соціальних зв’язків, уточнення становища та статусу, оцінка та підтримка репутації, спадковість соціальних навиків, норм та цінностей, і при тому дозволяє уникати втручань у приватне життя. А понад те, завдяки цьому правилу язикаті Хвеськи, тобто антропологи, можуть так хитромудро сформулювати свої каверзні питання, що ніяким способом не порушують правила приватності.

Наприклад, якщо ви взялися за таке делікатне питання, як, скажімо, шлюб, і вам хочеться вивідати, що англійці думають з цього приводу, то не варто запитувати про, власне, шлюб вашого співрозмовника, натомість, поговоріть про шлюб когось стороннього, — найкраще пасує якась недосяжна публічна особа, яку ніхто з вас особисто і не знає. Якщо ви теревените з близьким знайомим, то можна поговорити про домашні негаразди колег чи сусідів або ж навіть друзів та родичів. (Якщо так трапилося, що у вас нема колег та друзів, сімейне життя яких дало тріщину, то їх завжди можна вигадати.)

Стратегія взаємної відвертості

Якщо ж ви заповзялися вивідати у нового друга-англійця деталі сімейного життя чи будь-яку іншу «особисту» інформацію, то вам доведеться, либонь, застосувати Стратегію Взаємної Відвертості. Це більш-менш універсальне правило, згідно з яким ми намагаємося досягнути певного рівня симетрії, збалансувати наші розмови: наприклад, розповіді про щось «особисте», спонукають співрозмовника, хоча б із елементарної ввічливості, відкритись у зустрічному пориві особистих одкровень. Так можна поступово підвищувати градус інтимності, відкриваючи все інтимніші деталі і водночас сподіваючись на рівнозначну відповідь, і так далі, і так далі.

Одначе, з англійцями варто почати з якогось дуже незначного, тривіального зізнання, — такого, що взагалі не скидається на «особисте» і його можна мимохідь згадати у розмові, — а тоді вже, поступово, відштовхуючись від безневинного старту, крок за кроком просуватися далі. Стратегія Взаємної Відвертості — виснажливий і кропіткий процес, але це чи не єдиний спосіб пробити броню англійських правил приватності.

Як би там не було, але це може бути доволі потішним експериментом: оберіть якомога стриманішого, штивного англійця і перевірте, чи вдасться його розколоти і як далеко ви зможете зайти, застосовуючи техніку взаємної відвертості. Я зауважила, що мені, англійці, набагато легше вигадати «одкровення», аніж розповісти реальні деталі мого приватного життя. Прикро, що доводиться підривати репутацію антропологів, зізнаючись в обмані, та моє дослідження ніяк не можна було б назвати справедливим, якби я поцуралася визнати власні побрехеньки.

Винятки з правила приватності

«Виняток до друку»

Тут слід згадати про один доволі цікавий виняток із правила приватності, яке, хоч і поширюється лише на привілейований прошарок суспільства, однак чимало розповідає про англійськість як таку. Я називаю його «виняток до друку»: про особисте можна вільно написати (в газеті, журналі, книжці та ін.), а от говорити про це з новими знайомими, десь на вечірці, ми будемо не так охоче. Це може видатися доволі дивним або й збоченим, але якогось милого ми радше обговорюватимемо деталі приватного життя у книжках, газетних колонках чи журнальних статтях, аніж у значно камернішому середовищі, у вузькому колі знайомих, скажімо, десь на зустрічі.

Власне, це один з тих винятків, що лишень «підтверджують правило»: насправді, тут очевидно, що мода на сповідальну журналістику та відверте письмо особливо не вплинула на щоденні правила поведінки англійців. Колумніст /колумністка може розповісти багатомільйонній аудиторії про своє криваве розлучення, про рак грудей, про розлади харчової поведінки, про тривоги та целюліт — та про що завгодно! Але вона обуриться, якщо якийсь незнайомець десь на вечірці спробує розпитати її про особисте. Вона порушує табу на приватність лише у професійному вимірі. У реальному житті вона, як усі інші, дотримується правила приватності та правила дистанції, обговорює особисті справи лише з близькими друзями, а намагання чужинців посягнути на її приватність сприймає як зухвалість та нав’язливість. Ви ж не попросите професійну ню-модель оголити груди посеред сімейного недільного обіду? Так само негоже просити професійну стриптизерку душі оголювати душу десь у перерві між споживанням канапе на вечірці.

«Виняток до друку» іноді поширюється й на інші медіа, наприклад, документальні теле- та радіопередачі або ж ток-шоу. Проте, як показує досвід, англійські стриптизери душ рідше оголюються в такому форматі, надаючи перевагу все-таки відвертості на письмі. Скажімо, телевізійна документалка про боротьбу покійного Джона Даймонда з раком горла була значно сльозливіша і менш «особиста», аніж газетна колонка та книжка на цю ж тему.

Ми також часто спостерігаємо чудернацький феномен, притаманний усім англійським одкровенцям, які спершу напишуть відверту книжку чи колонку, прийдуть на ток-шоу і нервово віджартовуються від питань, говорять завуальовано, вмить соромляться та бентежаться, коли доводиться говорити у ток-шоу про свій досвід. Тут йдеться не про те, що усі одкровенці більш стримані та помірковані на публіці, а радше про те, що існує ледь відчутна, — та все ж помітна — різниця між тим, наскільки можна оголитись на письмі і тим, що можна висловити вголос. І навіть ті, хто нехтують цим нюансом і вільно говорять про особисте життя в документальних фільмах та ток-шоу, дотримуються правил приватності, коли камери нарешті вимкнуть.

Звісно, що в Англії, як і будь-де у світі, знайдуться люди, готові зробити ледь не все, що завгодно, сказати чи признатися у чому завгодно і де завгодно, лиш би отримати свої «п’ять хвилин слави», вивищитись на фоні інших або ж просто заробити грошей. Та тих, хто так вульгарно порушує правила приватності (без сумніву, йдеться про порушення, а не про винятки) — очевидна меншість. Більшість засуджує та висміює їхні витівки, а це свідчить, що дотримання правил й надалі залишається нормою.

Статеві відмінності пліткування по-англійськи

Вчені^[21] встановили, що всупереч поширеному переконанню, чоловіки пліткують не менше за жінок. Згідно з одним англійським дослідженням і чоловіки, і жінки витрачають 65 відсотків часу на обговорення соціальних тем на кшталт особистих стосунків. У іншому дослідженні виявили, що різниця у пліткарстві зовсім незначна: чоловіки пліткують у 55 відсотках балачок, а жінки — у 67 відсотках. Розмовам про спорт та дозвілля, як показує дослідження, присвячено 10 відсотків чоловічих балачок, тож спишемо цю різницю на обговорення футболу.

З’ясувалося, що чоловіки, як і жінки, не схильні розмовляти на «важливі» та «чванькуваті» теми, як-от політика, робота чи культурні аспекти. Проте, є один виняток (і це дивовижна відмінність): все змінюється у присутності жінок. У виключно чоловічому товаристві вони присвячують таким несоціальним темам, як робота чи політика, лише 5 відсотків часу. А от у змішаному товаристві, де можна похизуватися перед жінками, стрімко, — аж до 15–20 відсотків, — зростає відсоток розмов на «високоінтелектуальні» теми.

Насправді, як з’ясувалося у процесі нещодавнього дослідження, єдиною змістовною відмінністю чоловічого пліткарства від жіночого є те, що чоловіки присвячують набагато більше часу розмовам про себе. Дві третини часу, відведених на навколосоціальні теревені, чоловіки балакають про свої особисті справи, натомість жінки говорять про себе всього третину часу.

Незважаючи на ці відкриття, повсюдно та особливо серед чоловіків процвітає міф, буцімто чоловіки дискутують на теми «порятунку світу», а жіноцтво в цей час пліткує десь на кухні. Англійці, які брали участь у моїх фокус-групах або яких я опитувала, вже з порога заявляли, що вони ніколи не пліткують, а англійки, навпаки, охоче визнавали, що таки так. При подальшому опитуванні, правда, з’ясовувалося, що різниця полягає більше в семантичній площині, а не в практичній сфері: те, що жінки називали «плітками», чоловіки окреслювали як «обмін інформацією».

Очевидно, що серед англійців чоловіче пліткарство нещадно таврується. Є навіть неписане правило, яке це добре відображає: якщо те, що ви робите, є пліткуванням, назвіть це якось інакше. І ще одне, чи не важливіше, — те, що ви пліткуєте, не має бути схожим на власне пліткування. Моє пліткознавство засвідчує, що головна відмінність між чоловічим та жіночим пліткарством полягає в тому, що жіночі плітки таки звучать як власне плітки. І визначальними розрізнювальними категоріями тут є правило тону, правило деталей і правило зворотної реакції.

Правило тону

Усі англійки, яких я опитала, погодилися, що плітки вимагають відповідного, пліткарського, тону. Пліткарський тон має бути високим і швидким, як варіант це може бути театральний шепіт, але обов’язково жвавий. «Обмін плітками треба починати ось так [швидким, тонесеньким і захопленим голосом]: “Оу! А знаєш що? А знаєш що?” — пояснила мені одна пані, — Або так: “Пст, чуєш, чуєш!? [швидким, нетерплячим театральним шепотом] Знаєш, що я чула?” А ще одна жінка сказала таке: «Ви маєте розповісти це так, щоб воно звучало вражаюче або ж скандально, навіть якщо це насправді не так. Починайте так: “Ммм, тільки не кажи нікому, ти знаєш…” — навіть якщо нема з чого робити секрет».

Чимало жінок поскаржилося, що чоловікам годі засвоїти відповідний тон, — і вони поширюють плітки таким самим прісним, неемоційним тоном, як і решту інформації. «Та це навіть пліткуванням не назвеш!» — фиркнула одна пані. Власне, саме такого результату чоловіки й прагнуть досягти.

Правило деталей

Жінки також наголосили на важливості деталей під час пліткування і, знову ж, висловили зажуру стосовно абсолютної недолугості чоловіків у цьому аспекті: чоловіки «ніколи не знають деталей». «Чоловіки ніколи не кажуть: “А ти що? А він що?”, — повідомила мені одна інформаторка. — Ну куди це годиться, коли не знаєш, хто що сказав». Інша жінка зізналася: «Жінки схильні більше додумувати… Вони говоритимуть про те, чому хтось зробив так, придумають цілу історію». Таке снування ймовірних мотивів та причин вимагає виснажливого копання вглиб «історії» і є невід’ємним елементом пліткування для жінок. Так само, як детальне обмірковування можливих наслідків. Чоловіки ж вважають таку деталізацію заняттям нудним, недоречним і, без сумніву, геть недостойним чоловіків.

Правило зворотної реакції

Англійкам добре відомо, що «правдива плітка» потребує значно більше, аніж жвавий тон та увага до деталей, — вам також знадобиться хороша публіка. Для хорошої плітки не обійтись без вдячних слухачів, які бурхливо реагуватимуть у відповідь. Правило зворотної реакції вимагає від слухачів слухати плітки, як мінімум, так само жваво та охоче, як їх розповідають. І вся справа тут у ввічливості: оповідач завдав собі клопоту подати інформацію захопливо і скандально, тож найменше, що можна зробити у відповідь, — це виявити захоплене здивування. Чоловіки, на думку моїх інформаторок, просто не допетрали цього правила. Вони не розуміють, що відповідати треба: «О, НІ! Не може бути!» або «БОЖЕ ж ти мій!».

Проте, ті ж інформаторки погоджуються, що чоловік, який реагує бурхливо, виглядає як недолуга кокетка або ж іще гірше — женоподібним. Навіть геї, яких я опитувала, казали, що відповідь на зразок «О, НІ! Не може бути!» сприймається як дешева «вульгарність». Неписані правила англійського пліткарства таки дозволяють чоловікам висловлювати шок та здивування, коли вони чують справді «масний кавалок», однак, їм слід виявляти реакцію у більш прийнятний на загал чоловічий манер.

Англійці-чоловіки, правило жвавості та трьох емоцій

Цілком можливо, що відмінності статевого характеру у правилах пліткування висновуються на закостенілості міфу про те, що «плітки — це жіноче заняття». Якщо ми під поняттям «пліткувати» розуміємо голосне, швидке і жваве мовлення, всипане вигуками на кшталт: «А знаєш що?! А знаєш що?!» та «НІ! Не може бути!» — то чоловічі розмови, принаймні в Англії, таки справді дуже зрідка звучать як плітки. Однак за змістом вони цілком схожі на плітки. Збоку скидається на те, що чоловіки-пліткарі розмовляють на «важливі теми» (чи то пак про автомобілі та футбол). Звісно, що саме таким і був початковий план.

Деякі правила — і зокрема відмінності на основі статі — стосуються не лише англійців. Правило деталізації, наприклад, можна вважати універсальною рисою жіночих пліток: адже добре відомо, що жінки значно вправніші за чоловіків у мовному аспекті. Я не здивуюсь, якщо схожі дослідження, десь в Америці та Австралії, підтвердять, що й там жінки пліткують — розповідають і слухають — жвавіше за чоловіків. Та маймо на увазі, що це країни, які в більшій чи меншій мірі перебувають під впливом англійської культури. Моє дослідження, досить обмежене, мушу визнати, в рамках європейських культур, показало, що там чоловіки почуваються вільніше і значно жвавіше обговорюють соціальні питання. Скажімо, у Франції вигук «НІ! Справді? О Боже мій!» — цілком собі прийнятна і звична відповідь на гостреньку плітку. Так само заповзято чоловіки пліткують в Італії, Іспанії, Бельгії, Польщі, Лівані та Росії.

Причина зовсім не в тому, що вони менше, аніж англійці, бояться виглядати фемінними. Без сумніву, цей страх — крос-культурна універсалія. Власне, справа в тому, що лише англійці (та наші «колоніальні нащадки») вважають піднесений тон розмови та експресивність ознаками жіночності.

Я не кажу, що кодекс англійських розмов забороняє чоловікам висловлювати емоції. Далебі, англійцеві дозволено виражати емоції, хоча, стривайте — йому дозволено виражати певні емоції. А якщо бути точними, то тільки три:

• здивування (за умови, що воно висловлене у лайливій формі);

• лють (в принципі, форма та ж);

• тріумф / захват, які теж часто передбачають вигуки та лайку.

До того ж доволі непросто зрозуміти напевне, яку з тих трьох дозволених емоцій англієць намагається виразити.

Фатична розмова — «Bonding-talk» 

Фатична^[22] розмова, підвид світської бесіди, також має відмінності за статевою ознакою: чоловіче фатичне спілкування — і за формою, і за змістом — значно відрізняється від жіночого, разом з тим, деякі основоположні правила відображають базові цінності, які ми можемо вивести у категорію «визначальних характеристик» англійськості. 

Жіночі фатичні розмови: правила компліментообміну

Фатичні розмови серед англійок часто починаються з ритуального обміну компліментами. Власне, цей ритуал можна спостерігати майже на кожному заході, де збереться понад дві подружки. Я була свідком ритуального компліментообміну серед жінок у пабах, ресторанах, кав’ярнях та нічних клубах, на кінних перегонах та інших спортивних заходах, в театрах та на концертах, на зустрічах Жіночого інституту та зльотах байкерок, у торгових центрах та просто посеред вулиці, на ділових зустрічах та в поїздах, на шкільних подвір’ях, в університетських кафетеріях та в їдальні офісу. Я зауважила, що в товаристві чоловіків жінки видозмінюють процедуру обміну компліментами — вдаються до скороченої версії взаємного вихваляння і часто вислизають до вбиральні (а я за ними), де можна спокійно продовжити процедуру улещування. У виключно жіночому товаристві вони привселюдно, не ховаючись, застосовують повну версію помазання єлеєм.

Мені довелося спостерігати чимало варіацій ритуалу, а також — брати у них безпосередню участь. Я зауважила, що компліментами не обмінюються у випадковому порядку — проглядається чіткий патерн, який я для себе вирішила означити як «правило компліментообміну». Схема така: вступна репліка може бути простим компліментом, як-от: «О, нова зачіска! Тобі личить!» — або ж поєднанням компліменту та самокритичної ремарки: «В тебе таке чудове волосся! Мені б таке, а то в мене мишачий хвостик, а не волосся!». Згідно з правилом компліментообміну відповідь на кожен із варіантів має містити самокритичне спростування похвали і одночасно «комплімент у відповідь», наприклад: «О, ні, що ви! Хіба це волосся! Воно так в’ється! Я б залюбки підстриглася коротко, як ви, але в мене не така форма обличчя. У вас гарно окреслені вилиці!». В обмін на це ви маєте видати ще одну самокритичну ремарку і ще один комплімент, які приведуть вас знову до самокритичних спростувань і компліментів — і так по ритуальному колу. Влучними та дотепними самокритичними репліками можна завоювати непоганий авторитет — англійки навіть вивели іронічне самознущання у мистецьку площину і внесли елемент змагання у гонитву за «хто з нас гірший».

Можна стрибати з теми на тему: від волосся до взуття, від стегон до професійних досягнень, успіхів у спорті, соціальних навичок, вдалих чи не дуже побачень, дітей, талантів та що на язик прийде, не має значення, — формула залишається незмінною!

Скарги ніколи не приймаються. Самокритичні ремарки завжди спростовуються. Якщо ж комплімент беззаперечно справедливий і його ніяк не спростуєш у звичній жартівливій чи самокритичній формі, то відповідати на нього потрібно неохоче і сором’язливо: «М-м-м, дуже дякую…» — потім слід стримано сказати щось на підтвердження компліменту, тоді додати обов’язковий комплімент у відповідь і принаймні спробувати змінити тему.

Коли я запитувала англійок, чому вони не можуть просто прийняти комплімент, то вони, зазвичай, знову заперечували правдивість компліменту і часто намагалися перевести стрілки на мене, зробивши комплімент мені. Це мені ніяк не допомагало у дослідженні, лишень підтвердило, що я маю справу із глибоко вкоріненим правилом. Отож я спробувала перефразувати питання і говорити про загальні патерни, що впали мені в око: я запитала, як би вони відреагували, якби хтось просто взяв і прийняв комплімент — без заперечень і без компліментів у відповідь. Всі як одна відповіли, що це дуже неввічливо, не по-дружньому і зверхньо, це «майже так само погано, як хвастощі». Про таку б сказали, що «вона забагато про себе думає». А одна жінка відповіла, — і я слово даю, що це правда і я ніяк її не спонукала: «Зразу стане зрозуміло, що вона не англійка!».

Чоловічі фатичні розмови: правило «Моє краще за твоє»

Очевидно, що компліментообмін — це виключно англійська риса, але так само очевидно, що вона ще й виключно жіноча. Важко собі уявити чоловіка, задіяного у процесі обміну компліментами. Погляньте самі: «Ох, як би я хотів грати в поло так добре, як ти! Я нікудишній гравець!» — «Ну що ти таке кажеш! Та я взагалі ніякий, це просто був вдалий удар. А як ти круто граєш в дартс!» Якщо вам хоч на секундочку здається, що цей діалог можливий, то підемо ще далі: «Ти першокласний водій! А я все плутаю педалі і мотор глохне!» — «Хто, я? Та де там, я жахливо воджу, чесно, та й автівка в тебе краща — швидша, потужніша!» Ну що? Де ви таке бачили?

У англійця зовсім інші методи нав’язати контакт, і вони, на перший погляд, категорично відрізняються своїми основоположними засадами від жіночого ритуального компліментообміну. У той час як англійки зайняті взаємним вихвалянням, англійці вдаються до взаємного приниження — я це ритуальне змагання називаю грою у «Моє краще за твоє».

У цьому контексті «Моє» — це що завгодно: марка автомобіля, футбольна команда, політична партія, місце вакацій, сорт пива, філософська теорія. Об’єкт не має значення. Англійці можуть вивернути будь-яку розмову у гру «Моє краще за твоє». Одного разу я була свідком сорокавосьмихвилинної розмови «Моє краще за твоє» (і, так, я засікала час) на тему переваг гоління станком над голінням електричною бритвою. Винятками не є і «високоінтелектуальні» теми: недавні, досить тривалі, дебати про М. Фуко, що велися на сторінках Літературного Додатку до Таймс, крок у крок повторювали ту ж схему і послуговувалися тими ж ad hominem аргументами, що й баталії про методи гоління.

Правила гри такі: почніть із вихваляння «Моє» (це може бути бритва, «Манчестер Юнайтед», Фуко, німецькі автомобілі — та що завгодно) або ж киньте виклик — прямо чи легенько натякнувши — чужому «Моє», яке для суперника є за замовчуванням найкращим. Тезу завжди будуть оскаржувати і заперечувати, навіть якщо ваш суперник (чи суперники) подумки з вами згідні чи не мають ніяких раціональних контраргументів. Та навіть уявити складно, щоб під час фатичної чоловічої розмови на фразу: «Не розумію, чому взагалі купують японські автомобілі, якщо можна купити BMW?» — відреагують ствердно: «Так, і для мене це загадка». Та це немислимо! Це безпрецедентний переступ мачо-етикету!

Іноді чоловіки сперечаються на високих тонах, лаються і обзивають один одного, однак в основі гри «Моє краще за твоє» лежить приязний та дружелюбний настрій, обов’язково з підтекстовим гумором, — всі чудово розуміють, що відмінність у поглядах не варто сприймати занадто серйозно. Лайка, насмішки та підколювання дозволені, поза тим — очікувані, а от гримання дверима у пориві люті, як і вияв будь-яких інших справжніх емоцій, — ні. Вся суть гри — за допомогою демонстрації театрального гніву та удаваної люті показати суперникам, хто тут господар. Як би ви не дорожили річчю, командою, теорією чи улюбленим методом гоління — ні за яких обставин не можна виказувати свої справжні емоції. Надмірна серйозність — заборонена, надмірний запал — не личить чоловікам. Й те, й інше — дуже не по-англійськи і викличе у співрозмовників лише поблажливу насмішку. Дивлячись на назву, яку я придумала для гри, можна було б хибно припустити, що правилами дозволено хизуватися, але це не так, хизування також заборонене. Ви можете попід небеса вихваляти свою машину, бритву, політику чи літературну школу, можете до найменших деталей все перебрати, але нізащо не можна прямо вказувати, що у вас гарний смак,напрочуд розвинутий інтелект і здатність мислити, які допомогли от так гарно розумітися у всіх перевагах. Можна лише ненароком натякнути. Найменший натяк на самовеличання і самолюбування категорично засуджують. Виняток — лише у разі «самоіронії» і то такої очевидної, що виникає сумнів у жартівливості фрази.

Також всім зрозуміло, що переможців у грі немає. Ніхто ніколи не капітулює і не пристане на бік опонента. Учасники суперечки можуть просто знудитися або втомитися, змінити тему розмови або ж співчутливо кивнути в знак безпросвітної глупоти опонента.

Гра «Моє краще за твоє» — виключно чоловіча забава. Жінки не розуміють правила і час до часу псують гру намаганнями внести елемент здорового глузду. Також вони швидко починають нудьгувати від передбачуваності ритуалу і навіть можуть зробити несусвітню дурницю — запитати опонентів, чи не можуть вони просто погодитися або не погодитись один з одним. Такі втручання переважно ігнорують. Роздражненим жінкам не втямки, що в цих суперечках нема мови про раціональне вирішення питання, та й ніхто насправді не прагне нічого вирішувати. У цих дебатах більше спільного зі скандуванням футбольних фанатів: ніхто з фанів не сподівається, що противники погодяться з їхніми гаслами. (Не подумайте, що фатичне спілкування англійок — це «сама доброта». Запал до змагань у них явно не такий нестримний, як у чоловіків. Однак, я маю записи жіночих фатичних розмов, — переважно це молодь з різних соціальних прошарків, — які всуціль нашпиговані іронічними образами, а учасниці шанобливо звертаються одна до одної «сучка» та «курва».)

Приклади фатичних розмов — компліментообміну та «Моє краще за твоє» — спершу виглядають абсолютно різними і, мабуть, таки справді відображають глибинні відмінності між чоловіками та жінками. Розмежування за принципом конкуренція / співпраця стало темою зацікавлення не одного соціолінгвістичного дослідження. Та навіть не посилаючись на найновіші дослідження з «гендерних мовних» теорій, не залишається сумнівів, що чоловіки у фатичному спілкуванні більш схильні конкурувати один з одним, а жінки натомість вдаються до тактики співпраці та «допасовування».

Приховані правила та система цінностей, на основі яких базуються ритуали фатичного спілкування, мають певні спільні риси, які нам чимало можуть розповісти про англійськість. Наприклад, й ті, й інші забороняють хвастощі, натомість заохочують гумор. Й ті, й інші передбачають певний рівень лукавства — справжні погляди та почуття потрібно, як мінімум, приховувати (під час ритуального обміну компліментами потрібно висловлювати фейкове захоплення, а під час гри «Моє краще за твоє» — штучну браваду). В обидвох випадках ми спостерігаємо тріумф етикету над правдою та здоровим глуздом.

І врешті-решт… правило довгих прощань

Розділ про світські бесіди починався з розмов-привітань, тож на завершення логічно поговорити про прощальні розмови. Мені б дуже хотілося завершити на оптимістичній ноті і сказати, що англійцям краще вдається прощатися, аніж вітатися, та правда в тім, що наші прощання такі ж неоковирні, незґрабні та невмілі, як і наші вітання. Ми не маємо ні найменшого уявлення, що зробити чи сказати, і в результаті все закінчується перерваним потиском рук, недоладним «дзьобанням» у щічку і полишеними на півслові реченнями — достоту як під час вітань. Єдина відмінність — знайомимось ми поспіхом, намагаючись продертись крізь незручний момент якомога швидше, а надолужуємо це у прощаннях, затягнутих до неможливого.

Початковий етап прощань часто виглядає на позір метушливим і квапливим — нібито ніхто зі страху «зловживати гостинністю» (а це значний переступ правил приватності) не хоче йти останнім. Як тільки хтось — особа, пара чи ціле сімейство — підводиться і починає бурхливо виправдовуватися, що час додому, бо затори на дорогах, няню треба відпустити чи просто пізня година, тоді й усі решта зиркають на годинники, здивовано вигукують, схоплюються на рівні ноги і починають гонитву за пальтами та торбинами, а попри те — виголошують підготовчі прощання. (Фраза «Радий / Рада знайомству!» є доволі суперечливим привітанням, однак, прощаючись, цілком доречно сказати: «Було приємно з вами познайомитися», — навіть якщо ви з цими людьми не перекинулися й двома словами.) І, якщо ви в гостях у англійців, майте на увазі, що треба мати в запасі добрих десять, а то й п’ятнадцять чи й всі двадцять хвилин, щоб перейти нарешті з початкової стадії прощань до власне виходу за поріг.

У Дадлі Мура є старий фортеп’янний етюд — пародія на самозакоханих хвацьких композиторів-романтиків, в якому він постійно повторює мотив, який от-от закінчиться (та-да-ДА-ДАМ), але потім трель веде нас до ще одного драматичного «фіналу» (та-да-да-Да-ДА-ДАМ), за яким тягнеться ще один «нібито фінальний» акорд (ДА-ДА-ДАМ), а за ним ще один і ще один. Цей етюд мені нагадує типові спроби англійців попрощатися. Коли вам здається, що прощальні слова вже нарешті позаду, хтось обов’язково поверне їх до життя своїм: «Гаразд, побачимося, так…» — а за ним озветься хор: «О, так, так, обов’язково, е-е-е, бувай…», «Бувайте», «Дякую вам», «Так гарно посиділи», «Та, пусте, це вам дякую», «Ну, то до побачення, так…», «Так, нам вже час, а то ті затори, знаєте…», «Ну все, йдіть, а то змерзнете!», «Та яке там, справді…», «Ага, до побачення…». А тоді хтось візьми і бовкни: «Приходьте до нас якось ще…» чи «То я тобі напишу на мейл завтра, так…». Та-Дам і фінальна кода повторюється заново!

Гостям аж не йметься, щоб нарешті піти геть, а господарі, які топчуться на порозі, мріють затраснути двері в них перед носом. Виказати потаємні бажання — вершина нахабства, тож обидві сторони щосили намагаються вдавати, що їм ніяк не хочеться розлучатися. Навіть коли останні-преостанні «прощавай» сказано, коли всі порозсідалися до автівок, хтось та й обов’язково опустить вікно, щоб сказати ще декілька слів на прощання. Коли гості від’їздять, то можуть ще показати символічний жест «я зателефоную» (великий палець — до вуха, мізинець — до рота), ніби обіцяючи небавом зідзвонитися. А далі, за звичаєм, обидві сторони довго махають одне одному, продовжуючи невербальні прощання аж поки автомобіль не зникне за обрієм. Коли прощальна мука нарешті залишиться позаду, всі зітхають з полегшенням.

А потім починаються нарікання на людей, яких ще мить тому не могли випустити з прощальних обіймів: «Господи, я вже думав / думала, вони ніколи не підуть!», «Джонси дуже милі, так, але вони іноді трохи…». Навіть якщо нам абсолютно все сподобалося в гостях, відбувши довгу церемонію прощання, ми впереміш з хвалебними коментарями десь та й вплетемо нарікання про те, що вже пізно, що всі потомилися, що тепер саме час на чашку чаю чи келишок чогось міцнішого і як же ж це добре — нарешті відпочити на самоті у своїй хаті (чи, як варіант, як це добре вертатися додому, до свого ліжечка)!

Якщо ж, з невідомо яких причин, довге прощання пришвидшили, ми все-таки почуватимемося незручно і невдоволено, навіть трохи винувато, — якщо ми переступили через правила, — або ж обурено, — якщо гості прощалися поспіхом. Ми не до кінця й усвідомлюємо, що правил не дотримано, але все одно нас опановує незрозуміле спантеличення. Нас не полишає відчуття, що «щось пішло не так». Щоб убезпечитися від подібних халеп, англійці з раннього віку навчають дітей етикету довгих прощань: «Попрощайся з бабусею, зараз же», «Що ми кажемо? Ми кажемо: “Дякую, бабусю!”», «А тепер попрощайся з тітонькою Джейн. Ні, ГАРНО попрощайся!», «І не забудь попрощатися з Піклзами», «Ми вже йдемо. Ти попрощався? Ще раз скажи: “До побачення!”», «А тепер гарненько помахай ручкою: Па-па!»^[23].

Англійці цей ритуал називають не «сказати наше прощавай», а «сказати НАШІ прощавай» («saying our goodbyes»), як у фразі: «Я не зможу пройти на вокзал, то ж скажемо наші прощавай тут». Мені довелось говорити про це з американцем, який сказав: «Знаєте, коли я вперше почув цю фразу, я не звернув увагу на форму множини або ж я подумав, що ви мали на увазі кожен своє власне “прощавай”, якось так. А тепер я знаю, що тих прощавай просто БАГАТО».

Англійськість та правила світських бесід

Правила розмов про погоду трохи пролили світло на основи англійськості, а правила світських бесід можуть допомогти виокремити ще декілька засадничих характеристик англійськості, які ми тут досліджуємо.

Правила знайомств лише утвердили висновки з розмов про погоду — ми стримані і соціально загальмовані; без «фасилітаторів» нам ніяк не подолати ці перепони. Тенденція до неоковирності, нерішучості та, загалом, недоладності у соціальному плані напрочуд глибоко проникла в основу основ англійськості — і це важливий фактор, адже, без сумніву, вона має чималий вплив на всі аспекти наших соціальних зв’язків.

Правило «Не називай свого імені» висвітлює зацикленість англійців на приватності і частково демонструє, які вони відлюдькуваті, асоціальні та недовірливі. Це правило також дало нам перший ключик до розуміння природи англійського етикету — хитромудрого, ірраціонального і викривленого, ніби у кривому дзеркалі.

Проблема з «Приємно познайомитись» надає нам перше свідчення всеохопної зосередженості англійців на класовості — вона торкається кожного аспекту нашого життя і культури, а також викриває небажання це визнавати.

Правило пліток проливає світло на цілу низку важливих ознак — найбільш вражаючою серед яких є пунктик на приватності. Правило «вгадай-но», правило дистанції та правило «виняток до друку», яке тільки підтверджує правило, — роблять зацикленість ще сміховиннішою. Статеві відмінності у правилах пліткування нагадують: що вільно панові, то не вільно Іванові. На перший погляд, така відмінність очевидна, та антропологи, що досліджували питання англійськості, доволі часто ігнорували та згладжували цей факт: часто «чоловічі» правила вважалися за власне «універсалії». Я впевнена, що ті, хто вважають англійців млявими та пинявими у спілкуванні, ніколи насправді не бачили, як пліткують англійки! Усталене правило про стриманість та штивність англійців відтак стосується виключно чоловічого пліткарства.

Правила чоловічих та жіночих фатичних розмов лише підсилюють наш попередній висновок про Івана-пана. Однак, за цими вражаючими відмінностями (навіть драматичними), виявляється, є спільні риси: заборона на вихваляння, заохота до гумору та несприйняття «надмірної серйозності», лицемірство в ім’я ввічливості та тріумф етикету над здоровим глуздом.

Правило довгих прощань врешті-решт не лише підкреслює (знову таки), як важливо бути вайлуватим та нерішучим під час будь-яких соціальних взаємодій — особливо вирізняється наша, либонь, вроджена неспроможність залагодити, хоча б з мінімальною елегантністю, такі найпростіші завдання, як-от знайомство чи прощання, але й демонструє вражаючий приклад того, наскільки англійська ввічливість ірраціональна у своїх ексцесах.

ПРАВИЛА ГУМОРУ 

Заголовок можна тлумачити двояко: прямолінійно — «правила, що стосуються гумору» або ж як гасло — «гумор верховодить усіма!» («humour rules, OK!»). Те останнє тлумачення, як на те пішло, пасує більше, адже гумор усюдисущий і задає тон всім англійським розмовам — і це найголовніший аспект наших «гумористичних правил». Гумор править геть усім. Гумор керує усіма. Гумор всемогутній і всеохопний. Я навіть не бачу змісту в тому, щоб робити окремий розділ про гумор — він, як і категорія класу, притаманний всім аспектам англійського життя та культури. Він обов’язково — то тут, то там — виринатиме на поверхню впродовж усього дослідження. Так воно і є. Клопіт в тому, що англійський гумор справді усюдисущий і, щоб описати його роль, мені б довелося згадувати про нього чи не в кожному абзаці, а це рано чи пізно вимучило б читачів. Ось чому врешті-решт гумор отримав окремий розділ.

Англійське почуття гумору прославилося на весь світ — навколо нього здійнялося чимало шуму і була не одна патріотична спроба довести, що наше почуття гумору унікальне і переважає усі інші «гумори» світу. Чимало англійців, здається, повірили, що й справді ми маємо свого роду світову монополію як не на весь гумор, то принаймні на певні висококласні «види» — дотепність та іронію, особливо іронію. Як показує моє дослідження, англійський гумор таки дійсно особливий, але справжня його «виражальна сутність» — цінність, яку ми вкладаємо у гумор, центральне значення гумору в англійській культурі та соціальних актах взаємодії.

В інших культурах для гумору є «свій час та своє місце», там гумор — це окремий підвид розмов. У підтексті англійських розмов завжди криється гумор. Та ми не можемо сказати «привіт» чи прокоментувати погоду, не намудрувавши кавалка жарту! Без мінімальних кпин, дражнилок, іронії, вбивчих коментарів, жартівливого самоглузування, насмішок чи просто дуристики не обходиться майже ніколи. Гумор — це наша опція «за замовчуванням», якщо вам так до вподоби: нам не доводиться її вмикати при потребі і ми не можемо її вимкнути. Для англійців правила гумору є своєрідним культурним еквівалентом законів природи. Ми йому коримося несвідомо, як, скажімо, закону земного тяжіння. 

Правило «Як важливо не бути надто серйозним» 

Засадниче правило, яке лежить в основі усього англійського спілкування, полягає у забороні «серйозності». У нас, може, й нема монополії на гумор, — та й на іронію теж, — однак, англійці чутливіші за інші нації у розрізненні «розважливого» та «пихатого», «щирого» та «ревного».

Усвідомлення різниці — надзвичайно значиме для розуміння англійськості. Ще раз наголошу: як би добре ви не володіли мовою, ви ніколи не будете почуватися своїм у розмові з англійцями, якщо не відчуватимете тонкої грані між «добре» і «занадто». Ваша англійська може бути бездоганною, та у поведінковій «граматиці» зяятиме отакенна діра!

Як тільки вам проясніє, наскільки ці відмінності важливі, правило «Як важливо не бути надмірно серйозним» одразу ж стане зрозумілішим. Бути розважливим — прийнятно. Бути ревним — заборонено. Бути щирим — дозволено. Бути надмірно серйозним — суворо заборонено. Бути пафосним та величатися — поза законом. Про серйозні справи можна говорити серйозно, але сприймати себе занадто серйозно — ніколи. Хоч вміння посміятися із себе і випливає з пихи, — це одна з найпривабливіших англійських рис. (Принаймні мені так хочеться думати: якщо ж я переоцінила нашу здатність до самовисміювання, то моїй книжці добряче перепаде.)

Почнемо з промовистого прикладу: улюблена усіма американськими політиками нудотно-солодкава урочистість, — з биттям у груди і сльозливо-сопливими помпезними клятвами на святая святих, — ніколи б не здобула в Англії жодного голосу підтримки. Ми дивимося ці виступи у новинах, і на наших обличчях проглядається ледь помітний вираз зневажливого глузування — нам не втямки, як захоплений натовп може так купитися на відверті бздури! Якщо ми не глузуємо зневажливо, то скрушно хитаємо головою у приступі емпатичного сорому: як політики могли так низько впасти і виголосити таку відверто пафосну банальщину та ще й таким абсурдно урочистим тоном? Політикам годиться говорити банальщину. Наші політики — не виняток. Нас пересмикує від ревних і пафосних промов. Те саме стосується сопливо-сльозливих промов американських акторів на церемонії вручення Оскара чи інших нагород: всіх без винятку нудить від цього, і вони жестами — два пальці в рот — показують, мовляв «Мене зараз виверне». Мало коли доведеться побачити англійських акторів-оскароносців, які б дозволили собі розчулитись на публіку: їхні промови зазвичай короткі, поважні або ж сповнені гумористичного самовисміювання. До того ж вони майже завжди почуваються сором’язливо та невпевнено. Якби ж англійські лицедії наважилися порушити неписане правило, їх би одразу затюкали і присвоїли статус «солоденького мамія» («luvvie»).

Звісно, американці, — хоч до них прискіпатися найлегше, — не єдині жертви цинічних нападок. Англійці за кілометр вловлюють найменший натяк на самовихваляння — навіть з екрану телевізора, і навіть в іноземній мові — і щиро зневажають та висміюють сентиментальний патріотизм політичних лідерів, пророчу пафосність письменників, митців, акторів, музикантів, учених та інших публічних осіб будь-якої національності.

Правило «Та годі вже!»

Заборона англійців на надмірну серйозність та, зокрема, самовеличання, ускладнює життя політикам та публічним особам. Вдома спостережлива англійська публіка особливо строго пантрує за найменшими переступами щодо цього правила — навіть натяк на те, що доповідач надуживає і переступає тонку межу між щирістю та ревністю, одразу ж викриють і затюкають вигуками «Та годі тобі вже!».

У повсякденних розмовах ми такі ж строгі одні до одних, як і до тих політиків про людське око. Власне, якщо кожна країна та культура має мати свій девіз, то я б запропонувала фразу «Та годі вже!». Вона, як на мене, ідеально пасує Англії! Джеремі Паксман запропонував фразу «Я знаю свої права». Попри те, що Паксман не використовує власне термін «девіз», він часто посилається на неї, і це єдина фраза, яку він зарахував до визначальних характеристик англійськості. Я розумію, що він мав на увазі, і фраза «Я знаю свої права» таки справді прекрасно акумулює виключно англійський вид радикального індивідуалізму і загостреного почуття справедливості. Та все ж я хочу наголосити, що «диванний» цинізм фрази «Та годі вже!» правдивіше репрезентує англійський дух, аніж войовнича заповзятість фрази «Я знаю свої права». Мабуть, тому, як хтось колись сказав, в англійців не буває революцій — натомість в них є сатира.

Звісно, що були сміливці, які ратували за права та свободи, якими ми сьогодні радо користуємося, та більшість пересічних англійців сприймають ці подвиги як належне і радше будуть насміхатися, підколювати та побуркувати зі свого затишного болітця в бік активістів — захисників та поборників тих самих прав та свобод. Багато хто навіть не завдає собі клопоту проголосувати на виборах. Щоправда, соціологи та вчені ніяк не дійдуть згоди, яка ж причина нашого нікчемно низького волевиявлення — цинізм чи апатія? Чи, найбільш ймовірно, — і те, й інше. Усього потроху. А більшість тих, хто все-таки голосує, робить це із прикро — скептичним виглядом: обирають «найкраще з найгіршого» або «менше з двох бід», а не біжать на дільницю у палкому переконанні, що голос за ту чи іншу партію змінить світ на краще. На таке переконання відреагують не інакше як: «Та годі тобі вже!».

Молодь та інші фешоністи від лінгвістичних мод та тенденцій, найімовірніше, скажуть іронічне: «Ага, та», — а не: «Та годі тобі вже!» — суть від цього не зміниться. Так само немає особливої різниці, як називати переступників правила «Як важливо не бути надмірно серйозним»: найновішим сленговим «сильно мудрий» («up themselves») чи більш традиційним «набундючився-запишався» («full of themselves»). Можливо, коли ви будете читати ці рядки, з’являться нові вирази, та основоположні правила та цінності вкорінилися так глибоко, що точно залишаться незмінними.

Правила іронії 

Англійці, зазвичай, не схильні хизуватися патріотизмом. Власне, і патріотизм, і хвастощі — це щось неприйнятне, а комбінація цих двох гріхів — взагалі подвійне неподобство. Та є один важливий виняток із цього правила, і він стосується гумору — ми відчуваємо патріотичну гордість за наш гумор, а особливо — за іронію.

Існує повсюдне переконання, що ми маємо краще, витонченіше і досконаліше почуття гумору, аніж інші нації. І вони, ті інші нації, мислять до нудного лінійно і не спроможні ані розуміти, ані оцінити іронію. Майже всі англійці, яких я опитувала, погодилися із цим твердженням, а багато іноземців, як не дивно, їм смиренно вторували.

Незважаючи на те, що ми переконали всіх та й себе зокрема, що іронія в нас найкраща з найкращих, я, як вже раніше писала, маю певні сумніви. Гумор — категорія універсальна, іронія — універсально важливий елемент гумору, і жодна культура не може її монополізувати. Моє дослідження виявило, що іронія, знову ж таки, — це питання міри. Так би мовити, суть у кількості, а не в якості. Що вирізняє англійський гумор, так це всюдисущість іронії і те, скільки вона для нас важить. Іронія — це головний інгредієнт англійського гумору, а не просто собі пікантна приправа. Іронія править бал. Англійці, як сказав один спостережливий дослідник англійськості^[24], «зачаті в іронії. На її хвилях ми випливаємо з утроби матері. Це наші навколоплідні води… Ми жартуємо не жартома. Ми турбуємося безтурботно. Ми серйозні несерйозно».

Слід визнати, що чимало моїх іноземних інформаторів вважають цей аспект англійськості радше дратівливим, а не кумедним. «З англійцями клопіт у тому, — пожалівся мені один американець, — що ніколи не ясно, чи вони жартують, чи вони серйозні». Це слова бізнесмена, який приїхав у справах разом із співробітницею-голландкою. Вона на хвильку задумалась, а потім несміливо зауважила: «Мені здається, що вони переважно жартують, правда ж?».

І вона таки права. Мені трохи шкода їх обох: із розмов з іноземцями я з’ясувала, що пристрасть англійців до іронії створює проблеми у першу чергу бізнесменам, а не туристам та іншим шукачам пригод. Дж. Б. Прістлі зауважив, що «навколишнє середовище, в якому ми, англійці, живемо, сприяє гумору. Туманно навколо, і дуже зрідка буває по-справжньому ясно». Він позиціонує «чуття іронії» як найважливішу складову англійського гумору. Гумористична атмосфера — це, звісно, прекрасно, але лише для тих, хто приїхав до нас відпочивати, а от якщо у вас справи і на кону сотні тисяч доларів, як у моїх бідолах-інформаторів, ця туманність, наскрізь просякнутий іронією культурний клімат явно може стати перепоною.^[25]

Тим, хто намагається акліматизуватися, слід пам’ятати про найважливіше правило — іронія має всеохопний характер: так само, як і гумор загалом, вона є сталим, незмінним і засадничим елементом нашого звичайного щоденного спілкування. Англійці, може, й не завжди жартують, але вони завжди готові пожартувати. Ми не завжди іронізуємо, але ми завжди готові іронізувати. Коли ми запитуємо прямо (скажімо, «Як там діти?»), ми водночас готові і до прямої відповіді («Дякую, добре»), і до іронічної («Та вони просто дивовижні — милі, охайні, старанні і у всьому мені допомагають…» На що слід відповідати приблизно так «О, люди добрі! Щось у лісі здохло!»).

Правило знецінення

Я вирішила написати про це правило одразу після розділу про іронію тому, що знецінення — це підвид іронії, а не окремий самостійний вид гумору. До того ж це дуже англійський вид іронії: правило знецінення — близький родич правил «Як важливо не бути надмірно серйозним», «Та годі тобі вже!» та інших буденних правил, що стосуються стриманості та скромності. Знецінення дійсно є суто англійською формою гумору, і я тут знову нагадую про радше кількісний, а не якісний аспект. Джордж Мікеш пише, що знецінення — «це не просто риса англійського гумору, це стиль життя». Англійці законно вважаються вправними знецінювачами, але не тому, що ми винайшли знецінювання, і зовсім не тому, що ми знецінюємо найкраще, а тому, що ми так часто вдаємося до знецінення. (Ну, може, ми справді робимо це трішечки краще — у нас же стільки досвіду!)

Зовсім не важко зрозуміти, чому ми так заповзято взялись за знецінення: строга заборона на надмірну серйозність, емоційність, сопливість та самовихваляння змушує постійно вдаватися до знецінення. Щоб, чого доброго, не виявити навіть натяку на заборонену пафосність, немислиму емоційність чи неприйнятну полум’яність, ми обираємо для себе протилежну крайність — демонструємо черствість та категоричну байдужість. Згідно з правилом, знецінення виснажливе і тяжке хронічне захворювання треба називати не інакше як «легке нездужання»; направду жахливу подію як «та це не зовсім те, чого б я хотів / хотіла»; небаченої краси краєвид як «нічого такий»; неперевершену роботу чи нечуване досягнення як «непогане таке»; акт мерзенної жорстокості як «не дуже приязний», а непростимо ідіотську помилку як «не дуже розумну»; в Антарктиці «досить прохолодно», а в Сахарі «трохи жаркувато, як на мене»; а виняткову прекрасність, підставу для всенародної гордості і захоплених овацій слід називати «гарненьким» чи, як вже нема ради і треба розщедритись на похвалу, — «дуже гарненьким».

Зрозуміло, що знецінення по-англійськи, як й інші наші риси, добряче спантеличує і дратує іноземців (ми, англійці, назвали б це «трошки бентежить»). Один інформатор, доведений до відчаю, пожалівся: «Я не розумію, до чого це? Це що, смішно? Якщо це мало бути смішно, то чому ніхто не сміється? Навіть не усміхнеться! Та хоч щось! Та як мені, до біса, догнати, чи їхнє “непогано” означає “просто прекрасно”, чи просто “нормально”? Може, є якийсь секретний знак, чи що? Чому не можна просто сказати нормально?!»

В тому то й проблема з англійським гумором: він у своїй переважній більшості — і зокрема й наше знецінення — несмішний, тобто не очевидно смішний, не «ха-ха, вмерти можна» смішний, і він точно не є універсально, крос-культурно, смішним. Навіть самі англійці, які розуміють в чому сіль, не завжди корчаться від сміху від знецінювального гумору. У кращому разі доречна та шпарка ремарка викличе у співрозмовників ледь помітну півусмішку. Але в цьому й суть знецінювальних ремарок: вони смішні, але тільки тоді, коли ледь вловимі. Це гумор, але такий стриманий, витончений і рафінований.

Навіть ті іноземці, які розуміють англійський знецінювальний гумор і яким він смішний, все одно мають чималі труднощі, коли намагаються самі вдатися до такого типу жартів. Мій батько розповідав про друзів-італійців, відчайдушних англофілів, які зі шкури пнулися, щоб бути якомога англійськішими: вони досконало володіли англійською, одягалися як англійці і навіть навчилися їсти англійську їжу. Однак, знецінювальний гумор ніяк їм не вдавався і вони діставали батька проханнями пояснити що й до чого. Одного разу хтось із них розповідав — довго і жовчно — про огидну вечерю в місцевому ресторані, де їжа була неїстівна, сам заклад — бруднющий, обслуговування — вкрай грубе і так далі, і так далі. «Ох, — сказав мій тато, вислухавши тираду до кінця. — То я так розумію, ви його не рекомендуєте?» «АГА! БАЧИШ? — скрикнув татів друг. — Ось знову! Як ти це зробив? Як ти це робиш? Як ти знаєш, коли так слід робити?» «Я не знаю, — виправдовувався тато. — Я не можу це пояснити. Просто, та й все. Воно само».

І тут криється ще одна проблема із знецінюванням по-англійськи: по суті, це правило, але четверте значення цього слова, за визначенням Оксфордського словника англійської мови, — це «нормальний чи звичний стан речей». Ми коримося правилу несвідомо. Це просто «клік» в мізках. Нас не навчають знецінювальному гумору, ми несвідомо всотуємо його звідусіль. Знецінювальні ремарки «самі» злітають з наших уст тому, що вони глибоко вкорінені у нашій культурі, вони є частиною англійської душі.

Іноземцям важко зрозуміти знецінювання по-англійськи ще й тому, що це, по суті, метажарт про неписані правила гумору. Коли ми описуємо, скажімо, страхітливий, травматичний і болісний досвід як «не дуже приємний», то ми не лише одночасно визнаємо табу на ревність, демонструємо дотримання правил іронії, але й висміюємо безглузду покірність перед законами гумору. Ми вправляємося у стриманості, та робимо це так підкреслено, що водночас (тихцем) підсміюємося і з себе також. Ми пародіюємо самих себе. Кожен знецінювальний жарт — це невеличка особиста насмішка з англійськості.

Правило самознецінення

Так само, як і знецінювання, самознецінення можна вважати формою іронії. Його суть полягає не у справдешній скромності, а в тому, щоб говорити не те, що думаєш насправді, або принаймні протилежне до того, що намагаєшся пояснити людям.

Проблема англійської скромності ще не раз зринатиме на цих сторінках, тож мені слід зараз же прояснити можливі непорозуміння. Коли я говорю про «правила скромності», то маю на увазі, що англійці не є скромнішими чи сором’язливішими за інші нації, а мені йдеться про те, що ми маємо строгі правила стосовно удаваної скромності. Туди можна зарахувати і «заборонні» правила — такі, як табу на хизування та самовеличання (всіма можливими способами), і «спонукальні» правила, які заохочують до активного самовисміювання та самозбиткування. Чисельність неписаних правил наштовхує на думку, що скромність англійців не є ані природною, ані інстинктивною: натомість ми, як би це красиво подати, високо цінуємо скромність і прагнемо до неї. А та скромність, яку ми демонструємо, у суті своїй нещира, або, більш поблажливо, — іронічна.

І в цьому вся суть гумору. Повторюся, що мені йдеться не про очевидний гусарський гумор: гумор самовисміювання, як і наше знецінення, настільки непримітний, — іноді аж до майже невидимого, — що тим, хто не знає правил скромності, його не зрозуміти. Щоб показати, як все влаштовано, я скористаюся наочним прикладом. Мій наречений — нейрохірург. На першій зустрічі я запитала, як так сталося, що він обрав собі такий фах. «Та я, власне, — відповів він, — студіював філософію, політику та економіку в Оксфорді, але мені це якось не пішло, тож я, е-е-е, подумав, чому б не взятися за щось не таке складне». Я розсміялася, та одразу ж, як він і очікував, запротестувала, що нейрохірургію навряд чи можна назвати менш складною. І це відкрило йому дорогу до подальшого самознецінення. «Та ні, це зовсім не так складно, як усі думають. Чесно кажучи, це майже як тицяти пальцем в небо. Та це як сантехнік, тільки з мікроскопом. Хоча ні, сантехніки роблять точнішу роботу». Як пізніше з’ясувалось, а він знав напевне, що з’ясується, він закінчив Оксфорд — той, що йому «якось не пішов» — з відзнакою, а вступив туди — на стипендію. «Я був ще тим заучкою», — пояснив він.

То чи була це справжня скромність? Але його жартівливе самознецінення не можна назвати навмисною, прорахованою «фальшивою» скромністю. Він просто грав за правилами, сором’язливо не визнаючи своїх успіхів та досягнень, і жартував у манері самоприниження, як це в нас заведено. У його раболіпній самовисміювальній манері, власне, не було нічого надзвичайного чи дивовижного: він просто поводився по-англійськи. Мимоволі ми всі так робимо — автоматично і повсякчас. Навіть ті з нас, в кого значно скромніші досягнення і значно менше підстав їх приховувати. Мені пощастило — мало хто знає, хто такі антропологи, а ті, хто знає, вважає нас найнижчою формою наукового життя. Тому в мене мало шансів скидатися на хвастунку, коли я розповідаю про свою роботу. Коли ж виникає підозра, що я запишалася у своєму мудрагельстві (або ж намагаюся справити враження, що я мудрагелька), то я швиденько пояснюю неофітам від антропології, що антрополог — це «Допитлива Варвара по-мудрому», а науковцям кажу, що те, чим я займаюся, всього лиш «популярна антропологія», а не справжня наука в поті чола і з виїздом «в поле».

У колі своїх система збою не дає: усі прекрасно розуміють, що звичне самознецінення означає акурат протилежне, а ще — ми справедливо подивовані і досягненнями співрозмовника, і небажанням волати про них на кожному кроці. (Навіть мої відповіді, які не зовсім підпадають під самознецінення, адже вони є цілковито, як це не сумно, правдивими, спонукають до хибних висновків, буцімто я насправді займаюся не такими вже тривіальними речами, як намагаюся усіх переконати.) Проблеми виникають, коли ми намагаємося зіграти в цю гру з представниками культур, які не розуміють правил, неспроможні оцінити іронію і відтак схильні, як на зло, сприймати самознецінення на віру. Ми бавимося у скромність, як зазвичай, а невтаємничені іноземці вірять нам на слово і не виявляють захоплення нашими плохенькими досягненнями. І ми ж ніяк не можемо змінити тактику і заявити: «Ей, стривайте, ви ж мали по-зрадницькому посміхнутися мені на знак того, що не вірите жодному слову і розумієте, що я займаюся самознеціненням. Ви б мали ще більше цінувати мої таланти та скромність!» Вони ж бо не знають, що в англійців такою є прописна відповідь на прописне самознецінення. Вони не знають, що це хитромудрий блеф. Вони не ведуться на нашу гру, і вона обертається проти нас самих. І, якщо чесно, то так нам і треба, щоб не були такими сиромудрими.

Гумор та комедія

Оскільки гумор та комедію часто не розмежовують і навіть плутають ці поняття, то я б хотіла наголосити, що мені йдеться саме про правила англійського гумору, а не комедії. Мене цікавить, як гумор проявляється у щоденному житті та розмовах, а не в романах, виставах, фільмах, поезії, нарисах, мультфільмах чи стендап-шоу. Про це б довелося написати цілу окрему книжку, і написати її мав би хтось, хто на цьому знається краще, ніж я.

Як я вже зауважила, я зовсім не є експерткою у цій темі. Та мені цілком очевидно, що англійську комедію живить та формує щоденний англійський гумор та описані вище «правила англійськості», наприклад, правило бентеги (так згрубша, то більшість англійських комедійних творів про непозбувну бентегу). Англійська комедія, як можна здогадатися, грає за правилами англійського гумору, а також сприяє поширенню та укріпленню цих правил. Здається, жодна путня англійська комедія не обійшлася без гри із самознеціненням.

Я не стверджую, що англійська комедія чимось краща за комедії інших народів, та, беручи до уваги, що ми не виділяємо для гумору спеціальний «час та місце», що гумор по вінця заповнює нашу свідомість, письменникам, митцям та акторам таки доводиться попітніти, щоб нас розсмішити. Їм потрібно вигадати щось таке, що б виходило за рамки буденного гумору, який пронизує кожнісінький аспект рутини. Якщо в англійців «хороше почуття гумору», то це зовсім не означає, що нас легко розсмішити, радше, навпаки: з огляду на гостре всепроникне почуття гумору та наскрізь просякнуту іронією культуру змусити нас сміятися набагато складніше. Я не знаю, чи це якось впливає на якість комедій, але точно відображається на кількості комедій — хороших, поганих і посередніх. А те, що англійці не сміються — це вже точно не провина плодовитих гумористів, які стараються як можуть.

Кажу це із щирим співчуттям, адже та антропологія, якою займаюся я, недалеко втекла від стендап-комедії: вона дуже схожа принаймні на ті шоу, де жарти починаються з питань «А ви помітили, що люди завжди…?». У відповідь кебетливі стендап-коміки видають якусь гостру, лаконічну і кмітливу заувагу про особливу деталь людської поведінки чи стосунків. Соціологи, як-от я, наприклад, щодуху намагаються робити те ж, але з невеличкою відмінністю: у нас є другий шанс. Якщо спостереження коміка не «резонує» і «не зриває куш», то ніхто їм навіть не посміхнеться, а якщо так повторюється раз у раз, то вони підуть світом з торбами. А соціологи роками можуть молоти дурниці і заробляти на виплату іпотеки. Проте, соціологія, якщо пощастить, може бути не менш дошкульною за добру стендап-комедію.

Гумор та клас

На відміну від решти розділів, в яких я ретельно описую класову відмінність та варіативність у застосуванні та дотриманні певних правил, у цьому розділі, як ви могли зауважити, я не згадаю їх ані словом. А все тому, що «основоположний принцип» англійського гумору — позакласовість. Табу на надмірну серйозність, правила іронії, знецінення та самознецінення подолали класові розмежування. Нема жодного соціального правила, якому б корилися всі без виключень, окрім універсально зрозумілого та прийнятного (хай і підсвідомо) для усіх англійців правила гумору. Незалежно від класової приналежності, відступ від правил одразу ж зауважують, критикують та висміюють.

Однак правила англійського гумору хоч і позакласові, та буденний гумор рясніє класовими темами. Годі дивуватись, беручи до уваги національну зацикленість на класовості та не меншу пристрасть висміювати все, що тільки можна. Ми завше висміюємо звичаї та дивацтва, що притаманні певним класам, глузуємо із претензій та смішних помилок «класових кар’єристів» і тихцем підсміюємося з класової системи загалом.

Правила гумору та англійськість

Що ж правила гумору розповіли про англійськість? Я вже казала про значення гумору в нашому житті, про його центральну роль в англійській культурі та в спілкуванні, але про специфічні риси гумору як такого ми ще не говорили. Питання специфічності англійського гумору залишається відкритим: чим, окрім всюдисущості та всепроникності, він вирізняється? Чи є сенс говорити не лише про кількість, але й про його якість? Думаю, що відповідь на усі ці запитання — «так».

Правило про те, «Як важливо не бути надмірно серйозним» — це не просто ще один спосіб підтвердити, що «гумор верховодить». Це радше про тонку грань між серйозністю та урочистістю. Мені здається, що надчутливість до балансу та несприйняття надмірної серйозності — це якраз визначальні ознаки англійськості.

Наша реакція на палку ревність — це квінтесенція англійськості. Правило «Та годі тобі!» включає в себе особливий мікс англійських рис — диванного цинізму, іронічної відстороненості, гидливого ставлення до сентиментальності, затятої відмови піддаватися улесливій риториці та хуліганської насолоди від скидання з п’єдесталу помпезності та самовеличання.

Ми також розглянули правила іронії, підправила знецінювання та гумористичного самознецінення. Тож можемо підсумувати, що хоч і жодна з цих форм гумору не є суто англійською, однак те, що ми їх так заповзято використовуємо і надає нашому гумору впізнавану «нотку» англійськості. І якщо крапля камінь точить, то англійці беззаперечно мали б досягти немислимої для інших, — не таких зациклених на гуморі, — народів майстерності в іронії та комедії, її близької родички. Не хочу здатися нескромною та надмірно патріотичною, та із впевненістю можу стверджувати, що наші навички іронізування, знецінювання та самовисміювання не такі вже й погані.

КЛАСОВІ ЛІНГВІСТИЧНІ КОДИ 

У руслі розмови про англійські комунікативні коди не можна оминути тему соціальних класів. Так само, як і неможливо, щойно відкривши рота, не виказати своєї приналежності до того чи іншого соціального класу. Значною мірою це стосується усіх і всюди. Найпопулярніші ілюстративні цитати належать англійцям, як-от вислів Бена Джонсона: «Мова видає людину. Говори, щоб я знав, хто ти». Чи ще більш класова цитата з Джорджа Бернарда Шоу: «Варто англійцю відкрити рота, як інший англієць одразу його або ненавидить, або зневажає». Ми тішимось думкою, що класова упередженість сходить нанівець, а тим часом спостереження Бернарда Шоу й досі актуальні. Усі англійці — визнають вони це чи ні — мають такий собі вмонтований комп’ютер, назвімо його «Глобальна система соціальної приналежності»: досить слово мовити, а ми вже знаємо, хто яке місце посідає на класовій драбині.

Бортовий класовий радар реагує на два подразники — лексику та вимову: які саме слова вживаються та як вимовляються. Вимова — більш надійний індикатор (адже вивчити лексику не свого класу відносно просто), тож почнімо з неї.

Правило «Голосні проти приголосних»

Перший індикатор класової приналежності — це той тип звуків, який ви вимовляєте особливо старанно, а точніше — ті, які не дуже вдаються. Представники вищих класів переконані, що вони говорять «правильно» — ясно, чітко та зрозуміло, а соціальні низи балакають «неправильно», у них «ледача» манера розмови — нечітка, часто незрозуміла і в корені хибна. Головним аргументом тут є те, що нижчі класи не чітко вимовляють приголосні, зокрема глухі оклюзивні, звуки — постійно з’їдають (ковтають, пропускають) звук «т / t» і пропускають щілинний звук «г / h». Та тут ситуація така, що сміється горщик над котлом, а обидва чорні. Низи, може, й спотворюють приголосні, та верхи теж не святі — вони ковтають голосні. Спитавши, скажімо, котра година, від представників нижчих класів почуєте «пів на одинайцяту» («’alf past ten»), а від вищих — «піводцята» («hpstn»). Робочий клас на «носовичок» («handkerchief») каже «совичок» («ankercheef»), а верхи вимовляють його як «нсовик» («hnkrchf»).

Можливо, з’їдати голосні, як це роблять вищі класи, страшенно круто, та таке мовлення скидається радше на ранні смс-ки, і без відповідної практики дешифрування абревіатури зрозуміти так само складно, як і безприголосні речитативи нижчих класів. Єдина перевага такого есемесного мовлення — це те, що можна говорити, не відкриваючи широко рота, і при цьому зберігати зверхній скам’янілий вираз обличчя і закопилювати губу.

Представники верхнього, вищого середнього та просто середнього класів принаймні вимовляють приголосні коректно, — а як же інакше, якщо вони ковтають половину голосних, — а нижчі класи часто вимовляють звук «f» замість звука «th» («teeth» («зуби») — як «teef», «thing» («річ») — як «fing»), або ж іноді замінюють на звук «v» («that» («той») — як «vat», «Worthing» як «Worving»), а звук «g» в кінці слова у них стає звуком «k» («somefmk» замість «something» («щось»), «nuffink» замість «nothing» («нічого»). Вимова голосних — це також помічний класовий індикатор. Нижчі класи часто вимовляють звук «а» як довгий звук «і»: «Dive» замість «Dave», «Tricey» замість «Тrасеу». (Робітничий клас Півночі подовжує голосний «а» і їх одразу ж викаже «Our Daaave» / «Наш Дееейв» або «Our Traaacey» / «Наша Трееейсі».) Звук «і» в устах робітничого класу звучить як «оі», а в еліти вищого класу звук «о» стає «or», як-от у фразі «naff orf» — від «enough of» («достатньо»). Вищі класи зі всіх сил уникають говорити «Я»: вони замінять цей займенник на неозначений — «хтось». Власне, займенники їм не до смаку — вони оминатимуть їх будь-якою ціною — так само, як і артиклі та сполучники, ніби кожне словечко, як в телеграмі, коштує чималих грошей. Незважаючи на всі дивацтва, еліта переконана, що лише вона і тільки вона говорить правильно — буцімто лише їхнявимова є нормативною, а всі інші говорять «з акцентом». І коли представники вищих класів кажуть, що хтось говорить «з акцентом», то вони мають на увазі саме акцент робітничого класу.

Попри те, що вимова вищого класу не надто зрозуміліша, аніж вимова низів, слід зауважити, що неправильна вимова певних слів часто видає погану освіченість мовця і вказує на походження з низів. Наприклад, коли кажуть «nucular» / «ядрений» замість «nuclear» / «ядерний», «prostrate gland» / «передпіхурова залоза» замість «prostate gland» / «передміхурова залоза». Це такі помилки «простих людей». Проте різниця між мовленням вищих класів та мовленням «освічених» людей таки є. Вищий клас і освічений клас — це не обов’язково одне і те ж. Мовлення освічених людей — а це «англійська зразка ВВС» або ж «оксфордська англійська» — радше можна зарахувати до вищого сегменту середнього класу, а не до вищого класу — воно не захаращене призвуками, голосних не ковтають і немає панічного страху перед займенниками, і воно, без сумніву, більш зрозуміле тим, хто не в темі.

Якщо неправильна вимова, зокрема й слів та власних назв іноземного походження, — це ознака низів, то вимова на іноземний манер часто вживаних слів та власних назв іноземного походження — це вже зовсім інша пісня. Намагання відтворити проривний французький звук «r» у фразі «en route» / «дорогою», чи, наприклад, наслідувати слизький іспанський звук «с» у слові «Барселона», або ж вперто називати Флоренцію, куди ви зібралися у подорож, на італійський манер — Фйоренце — це просто позерство та претензійність, які непомильно видають приналежність до нижчого та середнього сегменту середнього класу. Представники вищого класу, робочого та верхівка середнього прошарку не відчувають потреби так хизуватися. Вам можуть простити огріх тільки якщо ви вільно володієте мовою, слова якої спотворили. Проте, якщо ви хочете виглядати справді скромно і по-англійськи, то краще не виставляйте на показ свої вміння.

Нам часто кажуть, що віднедавна для кар’єри теле- чи радіоведучих місцеві акценти стали більш прийнятними, навіть бажаними. Кажуть, що людей із, скажімо, йоркширським акцентом, мерсісайдським скаузі, ньюкаслівським джорді чи західним говором вже давно перестали зневажати і автоматично зараховувати до соціальних низів. Може, й так. А може, й ні. Той факт, що багато теле- та радіоведучих говорять з акцентом свідчить, що багатьом ці акценти здаються привабливими, та це зовсім не доводить, що акцент перестав бути індикатором класу. Нам може подобатися якийсь місцевий акцент, ми можемо захоплюватися його мелодійністю та чарівливістю, але водночас чітко визначатимемо його як говір робочого класу. Я до чого веду: насправді треба визнати, що робочому класові тепер доступні усілякі снобські професії, до яких його представників не допускали раніше. То не треба цих нудотних політкоректних евфемізмів, називаймо речі своїми іменами.

Правила термінології або знову про «верхи» й «неверхи» 

Ненсі Мітфорд у статті для «Encounter» від 1995 року на позначення лексики, притаманної соціальній верхівці та соціальним низам, пропонує термін «верхи» й «неверхи» (U and Non-U). Він і сьогодні залишається актуальним, попри те, що деякі слова-індикатори з її списку вже вийшли з ужитку. Звісно, певні словесні шібболети^[26] змінилися, та доволі багато з них й досі актуальні. Те, як ви називаєте денний прийом їжі — «ланч» («lunch») чи «обід» («dinner») — дозволить визначити, до якого соціального прошарку ви належите.

Однак застосування простої бінарної моделі Мітфорд не зовсім відповідає меті мого дослідження, адже певні шібболети просто відмежовують верхівку від решти класів, а інші — проводять чітку межу між робочим класом та нижнім сегментом середнього класу або між верхівкою та серединкою середнього класу. У певних моментах лексика робочого та вищого класів навдивовижу схожа і разюче відрізняється від лексики решти класів. 

Сім смертних гріхів

Існує сім слів, які англійці з верхів та верхівки мідлів вважають непомильними лексичними шібболетами. Досить одного з цих «семи смертних гріхів», сказаного у присутності представників верхівки суспільства, як їхня вмонтована система розпізнавання класів починає блимати і пікати, вішаючи на вас ярлик серединки середнього класу — за кращих обставин — або й низів середнього класу, а інколи вас можуть одразу класифікувати як робочий клас.

Пардон

Це слово найбільше муляє око представникам вищого та верхівки середнього класу. Джиллі Купер згадує, що якось підслухала, як її син казав другові: «А мамуся казала, що слово “пардон” ще гірше, ніж слово “фак”». І він був правий: для класової верхівки та вищих мідлів таке непомильно низинне слово — гірше за лайку. Околиці, де мешкають низи середнього класу, навіть називають «Пардонія». Можете випробувати на собі: розмовляючи з англійцями, навмисно скажіть щось так тихенько, щоб вони не розчули. Низи та серединка середнього класу скажуть: «Пардон?» («Pardon?»), — верхівка середнього класу: «Перепрошую?» (або «Перепрошую, не почув / не почула» («Sorry?») чи «Не почув / не почула, перепрошую?» («Sorry — what?»), — а представники вищого та робочого класів скажуть в унісон: «Що?» («What?»). Щоправда, робочий клас ще може з’їсти приголосну і вийде «Шо?» («Wha»), та це суті не міняє. Деякі представники верхівки робочого класу у спробі вивищитись до середнього класу можуть сказати «пардон» — їм здається, тільки здається, що в цьому є «шик».

Туалет

При слові «туалет» («toilet»), що злетіло з уст вискочки, вище суспільство крутить носом або багатозначно перезирається. З погляду середніх мідлів та верхнього прошарку правильно було б скористатися терміном «вбиральня» («lavatory») (з наголосом на перше «а» і з проковтнутими приголосними) або ж «нужник» («loo»). Іноді прийнятно сказати «до вітру» («Bog»), але тільки якщо це сказано в іронічній манері, ніби зі сцени. Робочий клас, так само, як і нижні мідли та впевнений середній клас, каже «туалет» («toilet»). З єдиною відмінністю — робочий клас у закінченні «з’їсть» звук «т». (Іноді можуть сказати «до вітру», але обов’язково іронічно і навмисно артистично). Якщо ж низи середнього класу та впевнена серединка пнуться вгору, то вони можуть уникати слово «туалет» («toilet»), замінюючи його на пестливі містечкові евфемізми — «дамська кімната», «піти припудрити носик», «зручності» («facilities» та «convenience»), «кімната для джентльменів» («gents») або ж на жартівливі замінники — «вбиральня», «кльозет», «сральня» («latrines», «heads» та «privy»); чоловіки радше підуть до вбиральні, а жінки — до кльозету.

Серветка

«Салфетка» — так жителі Пардонії називають хустинку / серветку. Маємо ще один смішний приклад «сюсюкання» з метою надати собі ваги, використавши модне французьке слово, а не простацьке англійське. Вважають, що слово «салфетка» з’явилося в лексиконі вразливих низів середнього класу, щоб замінити слово «хустинка» («napkin»), яке їм нагадувало грубувате «хустка» («nappy») і яке вони хотіли у такий спосіб облагородити. Як би там не було насправді, та «салфетка» тепер — це промовистий індикатор соціальних низів. Коли чада представників вищого та верхівки середнього класів перебирають від своїх щиросердих нянечок із нижчих прошарків манірне словечко «салфетка», то цим дуже засмучують великопанських матусь. Їх потім перевчають — довго і ретельно, — аби вони вживали слово «хустинка» («napkin»).

Обід

Зі словом «обід» («dinner») все гаразд. От тільки якщо ви так називаєте прийом їжі посеред дня, який слід називати «ланч» («lunch»), — то це прямий доказ приналежності до робочого класу. Називати вечірній прийом їжі «чаюванням» («tea») — це теж ознака представників робочого класу: вищі кола називають його «вечерею» («dinner») або «підвечірком» («supper»). (По суті, вечеря — це щось урочистіше, аніж підвечірок: якщо вас запросили на підвечірок, то це, скоріш за все, неформальні сімейні посиденьки на кухні, іноді їх так і називають — «family supper» або «kitchen supper».

Верхи та представники вищого прошарку середнього класу використовують термін «supper» частіше, аніж мідли та низи середнього класу.) Панство «чаює» приблизно о четвертій. Зазвичай подають власне чай, тістечка, булочки («scones»; вимовляти треба з кругленьким голосним «o») і ще, можливо, з крихітними сандвічами (вимовляємо з дзвінким «ч», вимовляється «sanwidges», а не «sand-witches»). Нижчі кола називають їх «пообіднім чаєм» («afternoon tea»). Це все звучить заплутано для іноземців: якщо вас запросили на «dinner», то коли ж приходити — в обід чи ввечері? Запрошення «на чай» стосується четвертої години чи сьомої? Так, про всяк випадок, запитайте, о котрій вас чекають. А з відповіді ще й зрозумієте, до якого соціального кола належать ваші знайомі.

Канапа

Ще можна запитати, як вони називають меблі. Якщо м’який диванчик на двох чи більше людей називають «канапа» («settee») або «диваном» («couch»), то ви маєте справу з мідлами середнього класу, не вище. Якщо ж називають «софою» («sofa») — вони з верхівки середнього класу або й вище. Іноді бувають винятки, тож це не таке точне слово-індикатор як «пардон». Молодняк середнього класу, того вищого сегменту, іноді під впливом американських фільмів та тв-програм видає словечко «диван» («couch»). Та ніколи не скаже «канапа» («settee»), хіба жартома або щоб роздратувати вразливих до класової ієрархії батьків. Для власної втіхи можете побавитися у гру «вгадай-но»: для цього озбройтеся розділом про Домашні Правила, де описані невербальні класові індикатори. Наприклад: якщо в домі є новесенькі комплекти з трьох предметів, з однаковою оббивкою, та ще й допасованими в колір шторами, то в лексиконі господарів точно буде не «софа» («sofa»), а «канапа» («settee»).

Вітальня

А як вони називають кімнату, де стоїть та канапа /софа? Канапа — у «вітальні» («lounge») або «салоні» («living room»), а софа — у гостьовій («sitting room») або «залі». «Зал» («drawing room», скорочено від «withdrawing room») — колись був «єдиноправильним» терміном, але верхи середнього класу та вищі кола вважають цю назву трохи недолугою та претензійною: ну який там «зал» у звичайному багатоквартирному будинку, тож пристали на назву гостьова («sitting room»). Час від часу ви можете почути від представника верхівки середнього класу слово «салон» («living room»), хоч таке і не вітається. І тільки мідли з середнього класу і нижче говорять «вітальня» («lounge»). На цьому слові легко впіймати вискочок із самого серця середнього класу, які намагаються пробратися у верхівку середнього класу: вони вже відівчилися від слів «пардон» та «туалет», але ще не в курсі, що «вітальня» («lounge») — це теж смертний гріх.

Солодке

Так само, як і слово «обід» («dinner»), «солодке» («sweet») — це не прямий класовий індикатор, але одразу таким стає, якщо його вжити недоречно. Вищі кола та верхівка середнього класу наполягають, що солодкі страви наприкінці обіду чи вечері називаються «пудинг» («pudding»). Нізащо — «солодке» («sweet»), «солодощі» («afters») чи «десерт» («dessert»). Це все класово неприйнятні слова. Слово «солодке» можна сміливо використовувати як прикметник, але не як іменник. Як іменник воно означає кондитерський виріб, який американці називають «цукерка» («candy»), і на тому крапка. Страву, яку подають на завершення, називають «пудингом» — і це може бути що завгодно: шматочок пирога чи лимонний сорбет. Усе це «пудинг». Спитавши під кінець: «Чи хтось хоче солодкого?» («Does anyone want a sweet?» — ви одразу викажете себе як середнього мідла або й зовсім як представника низів. «Солодощі» («afters») теж увімкнуть класовий радар, і вас зарахують до низів. Молодь з верхівки середнього класу, натхненна американською культурою, призвичаїлася до слова «десерт» («dessert») — воно найменш занижене і на нього не можна покластися, як на попередні, у визначенні класової приналежності. Воно ще й часто збиває з пантелику вищі кола — там «десерт» («dessert») означає свіжі фрукти, які подають вже зовсім в кінці, після «пудингу». А їдять їх з допомогою ножа та виделки.

Правила крутого та простого

«Сім смертних гріхів» — найнадійніші та найочевидніші класові індикатори, та наші надчутливі радари реагують й на багато інших маячків. Якщо ви хочете розмовляти з «шиком», то для початку забудьте про слово «шик» («posh»). У вищих колах говорять крутий («smart»). У вищому колі та верхах середнього слово «шик» прийнятне виключне в іронічному контексті, говорити його треба жартівливим голосом, щоб одразу було зрозуміло — вам відомо, що це лексика нижчого класу.

Антонім до слова «smart» — це те, що мідли середнього класу називають «простий» («common»). Тобто це снобський евфемізм до терміну «робочий клас». Та майте на увазі: надмірне захоплення словом «простий» — це явна ознака класової стурбованості, на яку страждають мідли середнього класу. Якщо ви занадто часто називаєте речі — та й людей — «простими», то це схоже на занадто старанну спробу дистанціюватись від низів. Тільки ті, кому бракує впевненості в собі так демонстративно по-снобськи задирають носа. Слово «naff» («лажовий») — це кращий варіант, оскільки він більш розмитий і багатозначний: він може означати «простий», але також і «простацький», «несмак». Це слово вже стало універсальним, на всі випадки життя, терміном на означення засудження, несхвалення. Підлітки часто заміняють його на слова «відстійний» («uncool») чи «днище» («mainstream») — це їхні улюблені смертельно-образливі означення.

Діти, ті з «простих», називатимуть батьків «мама» («mum») і «тато» («dad»), а ті з «крутих» — «мамуся та татусь» («mummy», «daddy»); колись ще говорили «ма» і «та», але це зараз вважають страшенно старомодним. Коли «прості» діти говорять про батьків у третій особі, то виберуть термін «моя мама» і «мій тато» («my mum» і «mу dad») (або ж скорочену форму — «мам» і «тат» («mе mum» і «mе dad»), а діти з вищих кіл скажуть «моя матір» та «мій батько». Проте це не є непомильним соціальним індикатором, адже іноді діти з вищих кіл говорять «мама» і «тато» («mum», «dad»), а малеча з робочого класу може казати «мамуся» і «татусь» («mummy», «daddy»). Десятилітки чи — хай вже напевно — дванадцятилітні, які продовжують кликати матір мамусею, точно не належать до вищого кола. А дорослі, які називають батьків мамусями і матусями, — це майже стовідсотковий індикатор верхів середнього класу і вищих соціальних кіл.

Матері, яких кличуть «мам» («mum»), носять «дамську сумочку» («handbag»), а матері-мамусі — просто «торбинку» («bag»). Ті перші пахнуть «парфумами» («perfume»), а другі — «ароматом» («scent»). Перші ходять на «кінні перегони» («horseracing»), а другі — просто на «перегони» («racing»). Прості люди ходять на «тусу» («go to a do»), серединка — на «прийом» («function»), а верхи — просто на «вечірку» («party»). На «прийомах» середнячків подають «закуски і освіжаючі напої» («refreshments»), а еліта на вечірках просто їсть собі та п’є («food and drinks»).

Нижчі прошарки середнього класу та впевнені середнячки споживають їжу «порціями» («portion»), а верхівка середнього класу та аристократія подають «частування» («helping»). Прості люди починають прийом їжі із «стартера» («starter»), а еліта — з «перших страв» («first course»); цей індикатор, однак, менш надійний.

Низи та мідли середнього класу називають своє житло «домом» чи «нерухомістю» («home» чи «property»), а класи ешелоном вище — «будинком» («house»). Дім простої людини має «патіо» («patio»), а в тих з верхів — «терасу» («terrace»). «Дома» («indoors») — так каже робітничий клас, коли щось забуто «вдома» («я забув дома» або «моя жінка дома»). Список можна продовжувати і продовжувати, адже класовість проникає у кожнісінький аспект життя англійців. Чи не в кожному розділі на вас чекатимуть все нові й нові вербальні — та й десятки невербальних — класових індикаторів.

Правила класового бунту

Без сумніву, наша класова стурбованість нікуди не зникла, але в часи «політкоректності» ми все більше її соромимося, зі всіх сил намагаючись заперечити чи приховати. Особливо потерпають середні класи, а добропорядна верхівка середнього класу — і поготів. Вони швидше руку собі втнуть, аніж назвуть когось «робочим класом». Вони сховаються за ввічливим евфемізмом, наприклад, таким, як «малозабезпечені», «ті, кому пощастило менше», «простий люд», «менш освічені люди», «простолюди», «любителі жовтої преси», «сині комірці», «державні школи», «муніципальне житло», «масовий» (іноді, без зайвих свідків, вони можуть вжити і не дуже ввічливі евфемізми на зразок «Шарон і Трейсі», «Кевіни», «Дядько з Ессекса» («Essex Man») та «Дядько на Форд-Мондео» («Mondeo Man»).

До болю тактовна верхівка середнього класу цурається навіть самого слова — «клас». Його заміняють на нейтральне — «бекграунд»: і я при цьому завжди собі уявляю, як хтось вигулькує з нетрів Ловрі Стріт чи сходить із аристократично-вишуканої картини Гінзбура чи Рейнольдза — залежно від того, хто на якому соціальному «бекграунді» зріс. (З контексту завжди все зрозуміло: «Та чого можна очікувати з таким бекграундом», — це про нетрі Ловрі; «Ми хочемо, щоб Саскія та Фійона зростали з дітьми із однаковим бекграундом», — це про тих з картин Гінзбура та Рейнолдза).

Завуальоване інакомовлення цілком зайве, адже робочий люд не має проблем із словом на «к» і не має нічого проти такої назви. Аристократам теж не так пече і болить класове питання. Ні, річ не в тім, що низи та верхи менше переймаються питанням класовості, аніж середній клас — вони не соромляться дивитися правді у вічі, ото й усе. До того ж вони не ділять суспільство так тонко на проміжні підкласи — їхнє уявлення про ієрархічну систему простіше і не таке хитромудре, як у середнього класу. У них класовий радар налаштований на розрізнення всього трьох класів: робочого, середнього та вищого. Правда, іноді буває поділ всього на два класи: робочий клас ділить суспільство на «ми і випендрьожники», а вищий клас — на «ми і плебз».

Ненсі Мітфорд з її бінарним поділом суспільства на «верхи» й «неверхи» («U and non-U») якраз є чудовим прикладом поділу, який не проводить градації між низами, мідлами та верхівкою середнього класу. А про зовсім мікроскопічні відмінності між, скажімо, двома типами верхівки середнього класу — «впевненою, добре влаштованою» та «межовою, бентежною» — то й зовсім всі забули, крім самого, вкрай вимученого, середнього класу. І ще цікавських антропологів, які всюди пхають свого носа.

Лінгвістичні коди та англійськість

Гаразд, то що ж ми довідалися про англійців з лінгвістичних кодів? Соціальна ієрархія та індикатори соціального статусу є в усіх культурах; то чим же, окрім, либонь, непомірної класової стурбованості, відрізняється саме англійська класова система та її індикатори?

Почнімо з того, що соціальні класи в Англії, як ми тут з’ясували під час аналізу лінгвістичних кодів, ніяк не стосуються питання грошей і дуже мало — професії. Лише мова має значення. Особа, яка говорить так, як говорять у вищих колах, і яка має той самий лексикон, буде зарахована до вищих кіл. І не має найменшого значення те, що він чи вона гарують по-чорному за копійчану зарплатню і мало не бідують у голодранській муніципальній квартирці. Вони можуть взагалі не мати дому, роботи і ледве зводити кінці з кінцями. Те саме стосується особи, яка говорить як робочий клас — диван називає канапою, а денний прийом їжі для неї «dinner» — то її зарахують до робочого класу, навіть якщо мова йде про мільйонера у велетенському заміському маєтку. Є ще інші класові індикатори — вміння одягатися, вибирати меблі, декор, автомобілі, домашніх тварин, книжки, хобі, їжу та напої — та мова все-таки залишається найшвидшим та найлегшим способом дізнатися «хто є хто».

Те, як високо ми цінуємо мову, вказує на ще одну характерну віху англійськості — любов до слова. Віддавна відомо, що англійська культура — радше вербальна, а не візуальна. Її міць не так в музиці чи інших формах мистецтва, як у літературі. Також ми не особливо «тактильні» і не дуже «тілесні» — ми не вельми любимо дотики і жести, натомість покладаємося більше на вербальну комунікацію. Слово — наш улюблений посередник. Тож цілком зрозуміло, що саме на нього ми покладаємося, коли подаємо чи розпізнаємо класові сигнали. Ми не вважаємо маєтність та професію класовими індикаторами, ми уповаємо на мовні паролі — у купі це вказує на те, що наша культура не є метрократичною. Вимова і лексикон вказують лише на те, ким ви народилися і де зростали, а не те, чого ви досягли завдяки таланту та праці. І чого б ви не досягли, ваше місце у класовій ієрархії завжди визначатиметься мовою. Хіба видресируєте вимову та лексику, притаманну іншому класу.

Виняткова складність лінгвістичних правил привідкриває нам інтригуючу хитромудру природу англійської класової системи. Усі ці ходи та нюанси відмінностей дуже скидаються на дитячу гру у змійки-драбинки — тільки от дряпатися вгору слід по класовій драбині. А правила класового бунту — це демонстрація того, наскільки англійці вразливі у питаннях класу. Особливо від цього потерпає середній клас. Та, так чи інакше, «класовий свербіж» зачіпає усіх і кожного з нас — більшість з нас просто прикидається, що класової диференціації не існує, що вона вже в минулому або, як на те пішло, що особисто ми ніколи не мали ані найменших класових упереджень.

І так ми плавно наближаємося до ще однієї віхової ознаки англійськості — лукавства. Не те, щоб ми благочестиво заперечували зацикленість на класовості з метою ошукати усіх навколо, ні — це більше скидається на спробу самообману. Я, мабуть, назвала б це спробою масового самообману. Щось мені підказує, що цей особливий, суто англійський вид лицемірства вигулькне ще не раз, ба, він навіть може виявитися тим, що ми шукаємо — «визначальною прикметою» англійськості.

НОВІ ПРАВИЛА РОЗМОВ: МОБІЛЬНІ ТЕЛЕФОНИ

Несподівано мобільні телефони з’явилися чи не в кожного англійця. Це нова технологія, і етикет користування телефоном — коли, де і як — ще не утвердився. Нам доводиться «вигадувати» та опрацьовувати ці правила в режимі живого часу. Нам, соціологам, навдивовижу цікаво за цим процесом спостерігати, адже не часто щастить вивчати процес становлення неписаних правил. Ось подивіться: я з’ясувала, що більшість англійців вважають, що в поїзді розмовляти по мобільному про всякі дурниці і побутові справи — це нетактовно і зневажливо. Та чимало людей все одно так робить. Пасажири, що сидять поруч, можуть собі обурено зітхати та закочувати очі, однак майже ніколи не зроблять зауваження: для цього б довелося переступити через інші старі-добрі правила англійського етикету, а саме — заборону на розмови з незнайомцями, заборону влаштовувати «сцени» і заборону привертати до себе зайву увагу. І скільки б не говорилося про цю проблему, базікалам глибоко в носі те, що їхня балаканина по мобільному завдає іншим людям незручності. У цьому вони дуже схожі на тих «невидимок», які, їдучи в автомобілі, длубаються в носі і чухають підпахви.

Як же бути? Вже з’являються перші «законопроекти» нових правил, які б мали врегулювати розмови у публічному просторі. Виглядає на те, що галаслива балаканина в стилі «Мамо, я в метро» чи дзеленькання мобільних в кіно та театрах поступово стануть такими ж неприйнятними, як спроба пропхатися без черги. Та стовідсоткової певності тут не може бути, зокрема тому, що в нас є строга заборона вступати у конфлікти з порушниками правил. Як би там не було, та тішить те, що тепер усім відомо: говорити по телефону у громадських місцях — негарно. Правила розмов по мобільному «формується» ще й з інших — ще більш розмитих та суперечливих — причин.

Наприклад, досі нема погоджених правил користуватися мобільним під час ділових зустрічей. Непомітно вимкнути телефон ще перед зустріччю? Чи вимикати вже на зустрічі — так показово — щоб всі зрозуміли ваш неприхований меседж: «Дивіться, як я вас ціную! Аж телефон вимикаю заради вас!»? А тоді що? Покласти вимкнутий телефон на стіл, щоб нагадував про вашу ґречність і підкреслював статус клієнтів та колег? А якщо ви залишите телефон увімкнутим, то куди його подіти: покласти в портфель чи тримати коло себе? А на дзвінки можна відповідати під час зустрічі? Як я зауважила, керівники нижчого рангу не дуже церемоняться: вони сурмлять про свою надважливість — не вимикають телефони і відповідають на дзвінки під час зустрічей. А от вище керівництво, якому нічого доводити, поводиться делікатніше.

Гаразд, а як бути з діловим обідом? Вже можна вмикати телефон? А чи треба це якось пояснювати? Перепрошувати? Знову ж, мої особисті спостереження та те, що я дізналася під час інтерв’ю з інформаторами, демонструють схожу картину. Невпевнені в собі люди нижчого соціального статусу відповідають на телефонні дзвінки під час обіду, навіть іноді телефонують самі, та ще й супроводжують дзвінки вибаченнями та поясненнями в стилі «Дивіться всі, який я незамінний і суперзайнятий!», які більше скидаються на завуальовані хвастощі, а не на «вибачення». А колеги статусом вище не вмикають телефони взагалі. Якщо ж їм кров з носа треба залишатися на зв’язку, то вони щиро — і навіть трохи спантеличено — перепрошують, ще й роблять це в манері самовисміювання.

Мобільний телефон ще ж можна використовувати і не зовсім за призначенням: він може бути, наприклад, статусною штучкою, особливо в середовищі підлітків або й для дорослих мачо середнього штибу — тим останнім він заміняє автомобіль у грі «Моє краще за твоє»: замість розмов про шини, розгін зі старту та кінські сили, вони обговорюють переваги телефонів, мобільних мереж чи ще якихось характеристик.

Я зауважила, що жінки дуже часто використовують телефони як «стоп-сигнал»: коли вони сидять самі в кав’ярні чи ще десь у людному місті, то затуляються від світу телефоном — колись це, до речі, робили за допомогою газети чи журналу, — так би мовити, вибудовують межі «свого власного простору». Навіть якщо телефон просто лежить на столику, він все одно чудово виконує функцію символічного охоронця, захисника від небажаних соціальних контактів: як тільки з’являється потенційний «причепа», жінка тут же хапається за телефон. Як пояснила мені одна пані: «Просто якось спокійніше, коли він тут, на столику, на відстані витягнутої руки… Це навіть краще за газету. Там є справжні люди, тобто, якщо захочу, я можу подзвонити чи написати реальним людям, розумієте? З ним я впевненіша». До телефона можна просто торкнутися, просто взяти в руки, і вже стає спокійніше, адже там, «всередині», живе ціла соціальна спільнота друзів та родичів, які можуть вас порятувати. Мати поруч телефон — це вже сигнал, що ти не самотня і не легка жертва.

З наведених прикладів добре видно, що мобільний телефон виконує цілу низку важливих соціальних функцій. Я вже про це писала раніше^[27], та, думаю, можна ще раз коротко пояснити що до чого.

Мені здається, що мобільні телефони — це такий собі сучасний еквівалент садового парканця чи живоплоту. В еру космічних технологій вони дали нам змогу повернутися до витоків — до природного людського спілкування зразка доіндустріальної епохи. Тоді ми жили у маленьких незмінних спільнотах і насолоджувалися радощами «світських бесід» у тісному колі близьких та друзів. У швидкоплинному сучасному світі нам страшенно бракує і кількісної, і якісної комунікації з близькими. Нечасто в нас є змога попліткувати всмак із сусідом з-за плоту. Та ми іноді й не знаємо, як звуть наших сусідів: все наше спілкування — якщо воно взагалі є — це ніяково кивати одне одному. Сім’я та друзі розкидані по світу, а якщо й живуть недалечко, то нам ніколи їх навідувати, бо ми надто зайняті та втомлені. Ми постійно поспішаємо, витрачаємо безмір часу на добирання з дому на роботу і з роботи до дому. Ми проводимо купу часу з незнайомцями — в поїздах чи автобусах або зовсім на самоті — ізольовані у своїх автомобілях. Для англійців, які зазвичай стриманіші за представників інших націй та мають значно більше соціальних заборон, це все особливо проблематично. Ми ж бо не можемо розмовляти з незнайомцями, а друзів нам знайти ой як не легко, і нам це займає багато часу.

Стаціонарні телефони зробили наше спілкування простішим, але все одно воно не стало таким легким, спонтанним, щоденним та частим, як це було в тих маленьких спільнотах, до яких ми призвичаїлись, живучи в передіндустріальну епоху. Мобільні телефони, особливо можливість надсилати масу дешевих коротеньких повідомлень, відновила в нас відчуття спільноти та соціального зв’язку. Вони стали своєрідним антидотом від стресів та відчуження, якими повниться сучасне урбаністичне життя. Такі собі «рятівні соціальні жилети» у світі, де всі живуть окремішнім та ізольованим життям.

Уявіть собі типову коротеньку розмову двох сусідів «з-поза плоту»: «Вітаю! Як справи?».

«Та непогано, саме зібрався до крамниці. О, як твоя мама?».

«Та вже наче краще, дякую».

«Ну, супер, переказуй їй вітання. Побачимося!».

Позабирайте з розмови майже всі голосні, приголосні зміксуйте і отримаєте типову мову «есемесок» (Як спрв? Пбчмся скр!). Мені це непомильно нагадує типові СМС-ки: по суті нічого не сказали, по-дружньому привіталися, якісь відголоски новин почули. Та найголовніше, що акт особистісної комунікації відбувся — обидві сторони відчули, що вони не самотні. Коли радощі есемесок ще не було винайдено, людям доводилося якось перебиватися без таких коротеньких, та надзвичайно важливих — і психологічно, і соціально — форм особистісної комунікації.

Та нова форма спілкування передбачає новий кодекс неписаних правил. Поки правила перебувають на стадії формування, ми часто маємо справу з певними недомовками та конфліктами, особливо через те, що досі не визначилися, чи меседжі годяться для обговорення серйозних питань. Базікати про всяке — можна, фліртувати — навіть треба. Та чимало жінок скаржаться, що чоловіки замінили серйозні розмови есемесками. Того, хто додумається повідомити про «розрив стосунків» в есемесці, вважатимуть боягузом, і взагалі — це абсолютно неприйнятно. Однак, це правило ще не вкорінилося аж настільки, щоб усі собі затямили, що так робити не можна.

Сподіваюся, що мені вдасться роздобути ґрантові кошти для ґрунтовного дослідження на тему мобільного етикету, де я детально проаналізую усі новостворені правила (які ретельно відстежую) — їхню появу, розвиток і нарешті перехід у статус неписаних законів. Можливо, у майбутніх виданнях «Спостерігаючи за англійцями» я навіть зможу розповісти актуальну інформацію про формотворчий процес прихованих законів. Наразі ж я сподіваюся, що ті «правила англійськості» та «визначальні риси англійців», які ми тут обговорюємо, допоможуть спрогнозувати, звісно, наскільки це можливо, як цей процес буде розвиватися у майбутньому.

А щоб виявити ці визначальні риси англійськості, нам спершу слід дати лад добре укоріненим та стійким формам англійського спілкування, а саме — розмовам у пабах.

РОЗМОВИ В ПАБІ 

Паб — центр життя та культури англійців. Звучить, як фраза з першого-ліпшого путівника, але я справді так думаю — важко переоцінити значення пабів в англійській культурі. Понад три чверті дорослих ходять до пабів, третина — ходить туди «як за розкладом», щонайменше раз на тиждень. Для багатьох це другий дім, а для соціологів — неоране поле, де можна знайти ідеальну вибірку «репрезентативних зразків»: в пабах повно народу — різного віку, з різних соціальних класів, з різною освітою і з якими завгодно професіями. Без посиденьок у пабі усі намагання зрозуміти феномен англійськості приречені на поразку.

Та, у принципі, щоб зрозуміти феномен англійськості, з пабів можна і не виходити!

Я кажу «в принципі» тому, що паб, як і всі бари у всьому світі, — це особливе місце, з власними правилами та динамікою. Ми з колегами (ну а хто, як не ми?) із Дослідницького центру соціологічних студій провели ретельне крос-культурне дослідження пивничок^[28] і з’ясували, що випивати — це поширена по всьому світу засаднича соціальна активність, а найцивілізованіші народи мають для цього діла ще й спеціально призначені заклади для спільної пиятики. Ось три головні крос-культурні «константи» пивничок, які нам вдалося виявити:

• Бар — це особливе місце у всіх культурах світу, це окремішній світ із власними цінностями та звичаями.

• Бари мають риси змішаної егалітарної соціальної системи або ж, як мінімум, статусні розмежування тут базуються на зовсім інших критеріях, аніж у зовнішньому світі.

• Найважливіша функція бару — сприяти наведенню соціальних зв’язків та зміцнювати існуючі.

Тож попри те, що паб — це вагома частина англійської культури, там існує особливий «соціальний мікроклімат»^[29]. Як і всі бари, паби, певною мірою, належать до «кресових» зон — межових марґінальних та неоднозначних територій. Там відбувається зіткнення з «культурною ремісією» — соціальні норми тимчасово перебудовуються, послаблюються, їх дія призупиняється (цей феномен відомий також як «легітимна девіація», його ще позначають фразою «взяти тайм-аут»). Власне, саме з огляду на винятковість, правила паб-розмов можуть допомогти нам розгадати багато секретів англійськості. 

Правила англійських паб-розмов 

Про приязність

Почнімо з того, що перше правило англійських паб-розмов пояснює, чому паби такі важливі. Отже, правило приязності. В Англії шинквас — це майже єдине місце, де дозволено починати розмову з незнайомцями. За барною стійкою традиційні правила приватності та стриманості призупиняють дію — на короткий момент нам даровано тимчасове «послаблення» від звичних соціальних заборон і дозволено починати дружні розмови із незнайомцями. І така поведінка вважається абсолютно прийнятною та доречною.

Іноземцям важко змиритися із самообслуговуванням в англійських пабах. Напевно, оці групки спраглих туристів-іноземців, які спекотним літом смиренно сидять у пабі і чекають неіснуючого офіціанта, — це найпечальніше видовище з можливих (ну або найкумедніше, це залежить від вашого почуття гумору).

Моя перша реакція на таку картину була по-науковому безсердечною: я брала секундомір і засікала, за скільки часу турист з тої чи іншої країни докумекає, що офіціант ніколи не прийде. (Так, для статистики, найшвидше — за дві хвилини двадцять чотири секунди — допетрала спостережлива пара американців; найдовше — сорок п’ять хвилин тридцять секунд — доходило до групи італійців, але, правду кажучи, вони були дуже зайняті жвавим обговоренням футболу і не звернули уваги на відсутність офіціантів. Пара французів, після двадцяти чотирьох хвилин очікування, демонстративно покинула паб, принагідно лаючи нікудишнє обслуговування та й всіх англійців заодно.) Коли я нарешті назбирала достатньо польового матеріалу, я стала добрішою і навіть написала невеличку книжечку про пабний етикет для туристів. Польові дослідження пабної культури — а я, не мало, не багато, дев’ять місяців водила козу по пабах Англії — також стали у пригоді для вивчення феномену англійськості.

У книжці про паб-етикет я пояснюю, що правило приязності працює лише при барній стійці: англійці, йдучи по випивку, заразом мають нагоду вступити у соціальний контакт. Наголошую: якби у пабах були офіціанти, то люди сиділи б собі окремішньо кожен за своїм столиком. Це, мабуть, не було б проблемою для більш соціалізованих та від природи розкутіших спільнот, де люди не потребують допомоги, щоб заговорити з тими, хто сидить поруч. Та це не про англійців, які — як я, трохи виправдовуючись, запевнила читачів, — вкрай стримані та замкнуті, а тому потребують допомоги — усілякої і звідусіль. Нам набагато простіше ненароком приєднатися до «випадкової» розмови при барній стійці, аніж втрутитися у бесіду за сусіднім столиком. А відсутність офіціантів у залі сприяє спілкуванню.

Але не нестримному та неконтрольованому спілкуванню! «Культурна ремісія» — це не просто модний науковий термін, який означає «пуститися берега». Ні, це не означає, що можна забути усі заборони і робити все, що спаде на думку. Навпаки, «культурна ремісія» — це упорядковане, строго структуроване і умовне послаблення усталених норм соціальної поведінки. Правила приватності призупиняються лише біля барної стійки та в рідкісних випадках — за столиками при барі. Віддалені від бару столики вважаються територією найбільшої «приватності». Також я з’ясувала ще декілька винятків: правило приязності працює в обмеженому режимі (згідно з правилами знайомства) під час гри у більярд чи дартс. Та це стосується лише тих, хто стоїть поруч з гравцями, а от ті, хто сидить за сусідніми столиками, вважаються «недоторканими».

Англійці потребують соціальної згоди на легітимну девіантну поведінку при барі. Водночас ми ні на мить не припиняємо дбати про приватність. Поділ пабу на дві зони — «публічну» та «приватну» — це ідеальний компроміс у дуже англійському стилі. Так ми можемо переступати через правила, але водночас спокійні за впорядкованість та планомірність дій.

Правило невидимої черги

Перш ніж впритул підійти до вивчення заплутаних правил паб-розмов, слід поговорити про ще одне правило поведінки. Воно не стосується мовлення, але допоможе довести (чи радше «випробувати») одне з «правил англійськості». Йдеться про черги. Шинквас — це єдине місце в Англії, де нема черг. Багацько дослідників англійськості вважають, що черги — це наше національне хобі.

Англійці автоматично організовуються в акуратненькі черги: на зупинці, на касі, коло возика з морозивом, при вході / на виході, у ліфті! Та, на думку спантеличених респондентів-іноземців, вони це можуть робити ні з того, ні з сього, будь-де і ще й без видимої на те причини!

Джордж Мікеш пише так: «Англієць організовується в чергу, навіть, коли він сам-один». Спершу я подумала, що ця ремарка — таке собі кумедне згущування фарб, та потім придивилася уважніше і з’ясувалося, що це не лише правда, а що я теж так роблю! Коли я стою самотою і чекаю автобуса чи таксі, то не тиняюся десь поблизу зупинки, як це роблять десь-інде у світі, а стаю прямісінько біля знаку і вдивляюся у напрямку маршруту. Так, ніби я перша в черзі! Далебі, я організовуюся у персональну чергу! І якщо ви англієць чи англійка, то напевно робите так само.

Однак, у пивничках ніхто не організовується у чемні черги. Там ми скупчуємося абияк навколо шинквасу. Спочатку таке заперечення усіх наших правил, інстинктів та традицій шокувало, та згодом я зрозуміла, що насправді черга існує. Така собі невидима черга, якої дотримуються по обидва боки шинквасу — і бармени, і відвідувачі. Всі прекрасно знають, хто за ким: першим обслуговують того, хто підійшов до бару першим, і будь-яку очевидну спробу отримати напій не за чергою присікають на місці — бармени ігнорують, а відвідувачі затюкають. Простіше кажучи, це буде вважатись спробою пропхатися без черги. Система, звісно, іноді дає збій, хоч бармени надзвичайно вправно відслідковують хто за ким у невидимих чергах. Порядки на барі — це всього лиш «виняток, який доводить правило» англійських черг і ще один доказ того, що англійський хаос впорядкований у своїй суті.

Правило пантоміми

Правила паб-розмов врегульовують і вербальні, і невербальні аспекти комунікації. Власне, деякі, а саме — правило пантоміми — суворо забороняють вербальну комунікацію. Бармени докладають максимум зусиль, щоби всіх обслужити згідно черги, але ж якось треба привернути їхню увагу і подати знак, що ви хочете зробити замовлення. Процес привертання уваги строго регулюється правилами — ніяких балачок, ніякого галасу і ніяких занадто вульгарних у своїй очевидності жестів. (Еге ж, ми знову повернулися у Задзеркалля! Вигадливість англійського етикету значно дивніша за найхимернішу вигадку.)

Все має відбуватися у формі короткої змістовної пантоміми: зовсім не такої, як у вертепі, а радше як у фільмах Інгмара Берґмана, де погляд з-під лоба промовистіший за тисячі слів. Вся суть в тому, щоб перехопити погляд бармена. Однак, просто кликнути його не можна. Усі інші способи привернути до себе увагу — калатання копійками на шинквасі, поклацування пальцями або помах рукою — також під забороною.

Ви можете дати знак бармену, що чекаєте в черзі, просто взявши в руки кухоль або ж гроші. Правило пантоміми дозволяє крутити кухликом, ще можна легенько совати ним по колу (як я дізналася від сезонних відвідувачів пабу, це є символом круговерті часу). Тут діє залізне правило етикету: можна спертися ліктем на шинквас, у вільну руку взяти гроші або порожній кухоль, руку можна трошки припідняти, але не можна її простягати високо вгору і розмахувати теж не дозволено.

Згідно з правилом пантоміми, коло шинквасу потрібно завмерти у трішки тривожному очікуванні. Якщо відвідувач виглядає занадто впевнено, то бармен може подумати, що його чи її вже обслужили. Якщо ви стоїте в черзі, то будьте пильними і не спускайте бармена з ока. Перехопивши погляд, підморгніть, — можете ще задерикувато випнути підборіддя, — усміхніться, випромінюючи надію, — хай бармен знає, що ви чекаєте. Бармен має відповісти на ці німі сигнали усмішкою, він може кивнути, зробити жест пальцем чи рукою або підморгнути у відповідь. Розшифровується це так: «Я бачу, що ви чекаєте, і обслужу вас якнайшвидше».

Англійці виконують цю покрокову пантоміму інстинктивно, навіть не усвідомлюючи, що дотримуються залізних правил, і не пориваються порушити ці дивакуваті заборони (не говорити, не махати, не галасувати, незворушно слідкувати за найменшими невербальними сигналами). Іноземцям увесь цей театр з морганням просто не збагнути: вони часто зізнавалися, що взагалі не розуміють, як англійцям вдається купити випивку. Та система збою не дає! Усіх обслуговують, черги, зазвичай, дотримуються, і все це без зайвого галасу, гамору та суперечок.

Коли я вивчала правило пантоміми (та інші неписані правила поведінки в пабах), мені довелося випробувати своє вміння відсторонюватися відрідної культури і спостерігати в ролі науковиці. Я, як і всі англійці, завжди виконувала пантоміму на автоматі, навіть не задумуючись і не зауважуючи складність та химерність правил. Та для написання книжки про паб-етикет мені довелося пересилити себе і стати «професійною чужинкою» в рідному пабі. Це доволі цікавий, хоч і трохи бентежний, досвід — відсторонитися від усього звичного і ретельно препарувати, роздивлятися і доколупуватися до найменших деталей такого буденного та неосмисленого процесу як, наприклад, чищення зубів. Коли книжка вийшла друком, то я не раз чула від читачів-англійців, що їх досвід читання був не менш бентежним, аніж процес моїх досліджень.

Винятки з правила пантоміми

Та є один важливий виняток із правила пантоміми і, як завше, він лише підтверджує правило. Не раз можна почути, як хтось гукає бармена: «Та, люди добрі, та що так довго, ви то пиво варите, чи що?» — або «Та рухайтеся там! Я тут вже півроку стовбичу!». Чи ще якось приндяться і порушують правило мовчання. Я вам дуже раджу — не робіть, як вони! Так можна поводитися лише «бувальцям», і їхні гонористі репліки дозволені спеціальним підпунктом, що регулює стосунки між барменом та завсідниками пабу.

Правила «дякую» і «будь ласка»

А от правила, що регулюють замовлення напоїв, стосуються абсолютно всіх. По-перше, в Англії заведено, щоб на всю компанію лише хтось один, максимум двоє, йшли до шинквасу робити замовлення. Він же й оплачує замовлення. (Це правило зовсім не покликане полегшувати життя барменам чи убезпечити від ненависного нам «шуму-гаму». Воно стосується правил пригощання, про які ми поговоримо трохи пізніше.) По-друге, замовлення потрібно робити ось так: «Пінту елю [лагера], будь ласка». Якщо ви хочете замовити півпінти, то скорочуйте так: «Півелю [лагеру], будь ласка». Власне, «будь ласка» — це дуже важливий елемент. Іноземцям та новачкам можуть пробачити хиби при замовленні, але замовити без «будь ласка» — це неприпустима образа. Також дуже важливо говорити «дякую» (як варіант, можна «спасибі» або «дяк», або ж виразити вдячність невербально — кивнути, усміхнутись, подивитись у вічі), коли бармен передає напої і відраховує решту.

Це правило діє не лише в пабах. Воно поширюється на всі заклади, де роблять замовлення і покупки: на магазини, ресторани, автобуси і готелі. До обслуговуючого персоналу слід ставитися ввічливо, а це означає, що «дякую» та «будь ласка» — обов’язкові атрибути спілкування. Ввічливість завжди взаємна: від бармена чи продавця у магазині ви почуєте: «З вас чотири фунти п’ятдесят пенсів, будь ласка», — а коли вручите гроші за покупку, то вам скажуть: «Дякую» (або якось інакше висловлять вдячність). Засадниче правило в тому, щоб кожне прохання (з боку клієнта чи з боку персоналу) супроводжувалося словом «будь ласка», а винагородою за виконання було слово «дякую».

Збираючи матеріал для цього дослідження, я ретельно рахувала, скільки разів я кажу «дякую» та «будь ласка», коли роблю покупку. З’ясувалося, що під час типової операції товар-гроші, скажімо, в кіоску з пресою чи в крамничці за рогом (де я зазвичай купую собі шоколадку, газету і пачку сигарет) ми двічі «будьласкаємо» і тричі «дякуємо» (іноді я нараховувала аж п’ять «дякую», тому верхньої межі нема). Простенька покупка напою і чіпсів в пабі також обійдеться у два «будь ласка» і три «дякую».

І хай англійське суспільство й зациклене на класовій ієрархії, та правила ввічливості свідчать про те, що наша культура, за великим рахунком, дуже егалітарна. Як би там не було, але а нас не заведено привертати увагу до різниці у соціальному статусі. Обслуговуючий персонал може бути на нижчому соціальному щаблі, ніж клієнти (завдяки лінгвістичним індикаторам обидві сторони миттю зрозуміють, хто й до якого класу належить), та ніколи не виявлятиме рабської запопадливості. Також неписані правила вимагають, щоб клієнти ставилися до персоналу шанобливо та з повагою. Буває, що цими — як і будь-якими іншими — правилами нехтують, та факти порушень одразу ж присікають і засуджують.

Правило «І для вас напій?» і принципи ввічливого егалітаризму

Як я з’ясувала, в особливому соціальному мікрокліматі пабу правила егалітарної ввічливості ще складніші і дотримуються їх ще завзятіше. От, наприклад, в Англії не заведено залишати бармену чайові. Натомість йому можна купити випити. Дати персоналу «на чай» — це грубе нагадування, що вони — «обслуговуючий персонал», а от запропонувати напій — це ставитися до них як до рівних. Правила, які диктують нам, як слід пригощати бармена випивкою — це відображення водночас ввічливого егалітаризму й суто англійської зацикленості на питанні грошей. Етикет велить закінчувати замовлення фразою «І вам один?» або ж «Ви теж будете?» («And one for yourself?»). І пропозицію треба сформулювати у формі делікатного запитання, але аж ніяк не у формі наказу. За жодних обставин не можна приндитися щедрістю про людське око.

Навіть якщо ви не замовляєте випивку, все одно можете запитати бармена: «Вип’єте чогось?». Однак, питання «І вам один?» є більш прийнятним, адже воно одразу дає зрозуміти, що клієнт, п’ючи разом з барменом, вважає його за свого і вгощає «як свого». Також я зауважила, що англійці не скажуть «купити» напій. Суто теоретично питання «Чи можна купити вам випити?» / «Can I buy you a drink?» існує, але на практиці — почуєш не часто, адже в ньому є натяк на гроші. Звісно, англійці прекрасно розуміють, що випивку купують за гроші, та вони воліють не наголошувати на цьому. Ми добре розуміємо, що персонал пабу чи бару обслуговує нас за гроші, а ритуальне питання «І вам кухоль?» — це насправді вивернуті навиворіт «чайові». Та підкреслювати фінансовий аспект наших стосунків з обслуговуючим персоналом було б непристойно.

Питання грошей коробить не лише клієнтів, а й персонал також. Якщо вони ствердно відповідають на запитання: «І вам кухоль?» — то зазвичай це звучить так: «Дякую, я буду мале пиво [підставити потрібне]». І додають до рахунку, вартість напою. Коли приходить час озвучити остаточний рахунок вони кажуть приблизно таке: «Тоді з вас п’ять фунтів двадцять пенсів, будь ласка». Так вам буде зрозуміло, яка ж ціна напою, яким ви щойно «пригостили» бармена: власне, ніхто не озвучує суму «чайових» (вона і так не буде великою, бо існує неписане правило, згідно з яким персонал ніколи не обирає собі дуже дорогих напоїв). Виголошуючи остаточну суму рахунку, бармен шанобливо і делікатно дає зрозуміти, що він був скромний у виборі напою і не зловживав щедрістю клієнта.

На знак того, що куплений напій не є чайовими, а таки справді — запрошенням «разом випити», бармен відповідно поводиться: він підіймає кухоль у жесті «п’ю до тебе», каже: «Будьмо!» або «Дякую». Так зазвичай поводяться друзі, коли пригощають випивкою одне одного. Коли дуже людно, бармен може налити собі випити не одразу, а трохи згодом. За таких обставин цілком нормально прийняти «І вам кухоль?», включити ціну в рахунок клієнта, а насолодитися напоєм можна й пізніше, коли в барі поменшає відвідувачів. Наливши собі напій, навіть якщо минуло декілька годин після процедури «вгощання», бармен подякує клієнтові — перехопить погляд, усміхнеться, кивне чи вип’є «до нього». Також, якщо клієнт стоїть десь неподалік, бармен може вигукнути: «Будьмо!».

Звісно, можна зауважити, що така процедура «одностороннього вгощання» є більш егалітарною, аніж звичайні чайові, та все-таки й вона сигналізує про верховенство клієнта над персоналом. Зауваження було б слушним, якби не одне але: бармен ніколи не дозволить клієнтові, особливо постійному, пригостити себе декілька разів поспіль і обов’язково відповість взаємністю — пригостить клієнта у відповідь. Ясно, що врешті-решт рахунок клієнта переважить, та ніхто ніколи не буквоїдствує при підрахунку виставлених напоїв, а вся процедура взаємного вгощання справляє враження буцімто двоє рівних за статусом друзів просто частують одне одного.

Іноземці сприймають наш ритуал пригощання як недоречну манірність і дуже ускладнений варіант чайових — будь-де у світі просто вручили б декілька монет та й по всьому. Американець, якому я пояснила правило пригощання, був вкрай ошелешений і щиро дивувався «старообрядну» паб-етикету англійців, а француз безапеляційно назвав усю цю виставу «суто англійським лукавством».

Хоч багатьом іноземцям наші запопадливі реверанси здаються доволі милими, — дивними, але все-таки милими, — критика француза та американця не позбавлена сенсу. Наші правила люб’язності справді складні, а в намаганні прикрити чи спростувати насущну статусну нерівність ще й відверто лукаві. Та, зрештою, люб’язність — це завжди свого роду лукавство, адже в її основі лежить потреба прикидатися. Соціолінгвісти Браун та Левінсон переконані, що ввічливість «заздалегідь передбачає потенційну агресію, яку ж і покликана знешкодити, і, як наслідок, уможливити комунікацію між потенційно агресивними сторонами». У контексті дискусії на тему агресії Джеремі Паксман висловив припущення, що строгі поведінкові приписи «англійці придумали для того, щоб захиститися від самих себе».

Мабуть, у нашій культурі питання класових та статусних відмінностей таки справді більш дражливі, аніж в інших культурах світу. Джордж Орвел дуже влучно охарактеризував Англію: «У всьому білому світі нема більш зацикленої на класовості країни, ніж Англія». Хитросплетіння правил та приписів ввічливого егалітаризму — це облудлива, каверзна шарада, важкий колективний недуг, який психотерапевти назвали б «стадією заперечення». Ввічливий егалітаризм зовсім не є відображенням справжніх соціальних взаємин: так само, як ґречна усмішка зовсім не свідчить про справжню радість, а поштивий уклін — про щиру згоду. Незліченні «будь ласка» маскують накази та інструкції; численні «дякую» мають підтримувати ілюзію товариської рівності; ритуальне «І вам один?» — це взагалі дивовижний акт двостороннього самообману, коли обидві сторони прикидаються, що купівля напоїв у барі немає нічого спільного з такою вульгарщиною, як гроші та «обслуговування».

Лукавство? У певному сенсі, так: наша так звана ґречність — це омана, облуда і маскування, фальш удаваної гармонії та рівності, яка приховує цілком інакшу реальність. Особисто я термін «лукавство» розумію як свідомий, навмисний обман, але егалітаризм англійців, здається, — це форма колективного, навіть спільного, самообману. Очевидно, що наша люб’язність взялася не із щиросердної віри у класову рівність, але вона також не є цинічною і прорахованою спробою ошуканства. Може, й справді ми потребуємо цього ґречного егалітаризму, як своєрідного самозахисту, який би не дав зацикленості на класових питаннях виражатись у менш прийнятній формі.

Так говорять бувальці пабу

Вище, у контексті розмови про правило пантоміми, я вже згадувала, що для «бувальців» (постійних відвідувачів пабу) існує особливий припис паб-етикету (і поведінкового, і мовленнєвого). І цей припис, окрім цілого ряду привілеїв, дозволяє переступати через правило пантоміми. Однак, їм, як і решті відвідувачів, заборонено лізти без черги — хай і невидимої, адже це було б переступом проти головнішого правила, яке, у свою чергу, є підпунктом універсального правила про «чесну гру». Тож правила для бувальців варто розглянути детальніше, адже вони є прикладом того, як «традиції посувають умовності». І саме тому вони стануть у нагоді під час подальшого пошуку визначальних характеристик англійськості.

Правила привітань

Коли завсідник заходить до пабу, його зустрічає цілий хор дружніх вітань — від побратимів-завсідників, шинкаря і персоналу. Бармен та офіціанти завжди звертаються до нього на ім’я, так само, як і він до них. Я навіть зауважила, що в пабах звертаються на ім’я, де треба і не треба — так, ніби цим хочуть підкреслити товариські зв’язки в колі маленького «племені». Це дуже дивна традиція, особливо зважаючи на те, що «звичайний» мовленнєвий етикет англійців не схвалює надмірного звертання на ім’я — в нас така практика поширена значно менше, аніж деінде у світі. Занадто часте звертання на ім’я — це для нас щось у стилі а-ля «нав’язливі американці».

А завдяки прізвиськам в пабі взагалі панує навдивовижу дружня атмосфера: там повно «Малих», «Йоркширців», «Доків» та «Драбин». Звертання на прізвисько — це стовідсоткова ознака того, що відвідувачі дуже добре знають одне одного. Зазвичай так називають одне одного лише члени сім’ї та близькі друзі. Коли завсідники, власник бару та бармени звертаються один до одного на прізвисько, виникає відчуття спільноти. А ми цим скористаємося і дослідимо природу соціальних зв’язків в англійському пабі^[30]. І ще зауважу, що друзі та сім’я можуть не те що не послуговуватися цим прізвиськом, а й близько не знати про існування спеціальних «пабних кличок». Дуже часто ті прізвиська іронічні: низенького на зріст називатимуть Драбиною, наприклад. У місцевому пабі мене прозвали «Галузкою» (це завдяки моїй сухоребрій статурі), та був період, коли власник пабу називав мене «Пампушкою».

Як велять правила, хазяїн пабу, бармен і бувальці мають хором привітати новоприбулого дружка: «Здоров, Білле», «А ось і ти, Білле», «Як життя, Білле?», «Тобі як завжди, Білле?» і т. д. А він, зі свого боку, повинен відповісти на кожне привітання і ще звертатися до кожного чи кожної на ім’я: «Здоров, Док», «Та я, я, Джої», «Та не зле, Драбино», «Як завжди, Менді, дякую». Вітання можуть бути дуже вигадливими, гумористичними, своєрідними та навіть задерикувато-глумливими, адже строгих правил щодо лексики привітань нема: «О, саме вчасно, Білле, твоя черга нас пригощати!», «Це знову ти, Док? Тебе з дому вигнали, чи що?».

Правила закодованих паб-розмов

Просидівши в пабі добрячих пару сотень годин, поприслухавшись до розмов, ви зауважите, що всі паб-розмови розіграні «на раз-два» і строго відповідають заздалегідь визначеним патернам. А всі учасники — хоч і несвідомо — інстинктивно дотримуються правил ведення бесіди. Випадковим зайдам не одразу вдасться зрозуміти цей ретельно зрежисований театр, та вони можуть хоча б прослідкувати закономірність і повторювати за всіма. Однак, існує підвид розмов, які випадковий зайда нізащо не второпає. Таке зрозуміють лише завсідники пабу. А все тому, що кожен паб має свій мовленнєвий код, тобто послуговується внутрішньою мовою. Ось мій улюблений приклад закодованої розмови, який я вмістила у книжку про паб-етикет:

Дія відбувається недільного пообіддя в місцевому пабі. Людно. Декілька Завсідників стоять коло шинквасу, Бармен — за баром. До пабу заходить ще один із Бувальців. Не встиг він підійти до шинквасу, як Бармен вже наливає йому пінту пива, яке він зазвичай замовляє. Бармен ставить пиво на шинквас, навпроти Бувальця, який вишукує по кишенях гроші.

Бувалець 1: Де м’ясо з овочами, га?

Бармен: Та хто його знає! Вже б мали бути.

Бувалець 2: Та певно пішли по Гаррі!

(Всі сміються)

Бувалець 1: То одне постав в лісі для нього, і собі одне?

Бармен: Ага, хай буде по Тому, дякую!

Для того, щоб розкодувати цю розмову, вам слід знати, що перше питання про «м’ясо та овочі» — це зовсім не замовлення обіду. Насправді це запитують, де ще один постійний відвідувач, який би вже мав там бути. Його прізвисько «М’ясо та овочі» свідчить про характер чоловіка — консервативний та супокійний (м’ясо та два види овочів на гарнір — це найнудніша і найтрадиційніша англійська страва). Такі хитромудрі прізвиська доволі поширені: в іншому пабі є постійний відвідувач, якого прозивають ТЛА — Той Любитель Акронімів. А все через його манію до бізнесового жаргону з усілякими скороченнями.

А ще треба знати, що «піти по Гаррі» — це код, який усі в цьому пабі використовують на позначення слова «загубитись»: Гаррі — це ще один постійний відвідувач пабу, такий собі забудькуватий чоловік, який спромігся заблукати дорогою до пабу. Було це за царя Гороха, але в пабі його досі цим дражнять. «То одне постав в лісі для нього», — це по-місцевому означає «я заплачу за пінту пива, а ти йому постав, коли прийде» (це місцевий еквівалент фраз «Одну за мій рахунок» або «Одну від мене», а фразу «постав у лісі для нього» найчастіше можна почути в певних регіонах Кенту).

Репліка «І собі один?» — це варіант «чайових». Так ми пропонуємо випити. «Том», якого згадує бармен, це зовсім не про чолов’ягу, а всього лиш скорочене і спотворене від «потому», себто «пізніше».

Отже, розшифровуємо: БУВАЛЕЦЬ 1 зараз купує пиво, але подати його мають консерватору М’ясо та овочі, який прийде пізніше (якщо, звісно, він не піде стопами Гаррі і не заблукає дорогою), також БУВАЛЕЦЬ 1 пропонує шинкареві випити, той пропозицію приймає, але питиме трохи пізніше, коли звільниться. Все просто, справді! Але тільки якщо ви належите до цього особливого племені «пабістів», знаєте усі легенди, прізвиська, дотепи, шифри, абревіації та вам відомі жарти для своїх.

Коли ми з колегами ходили в наукові розвідки пабами, то з’ясували, що кожен має власну кодову систему, яка складається із жартів для своїх, прізвиськ, виразів та жестів. Так само, як і «метамова» у певних соціальних групах — у сім’ях, серед закоханих, однокласників чи співробітників, така втаємниченість розмов підкреслює та посилює соціальні зв’язки між постійними відвідувачами пабу. Також ця внутрішня метамова посилює та укріплює відчуття рівності поміж ними. Соціальний статус «поза» пабом не має тут ніякого значення: визнання та популярність у лімінальному світі базуються на зовсім інших критеріях — тут вас оцінюють за рисами характеру, дивацтвами та звичками. «М’ясо та овочі» з таким самим успіхом може бути і менеджером в банку, і безробітним муляром. Жартівливе прізвисько, яким його нагородили в пабі, свідчить про простацькі смаки і консервативні погляди на життя. У пабі його якраз за ці персональні пунктики й люблять, і з них же й підсміюються. Соціальний статус та професія тут ні до чого. «Гаррі» може бути і забудькуватим професором, і роззявкуватим сантехніком. Якби він був професором, то його б могли прозивати «Док» (якось мені довелося чути про сантехніка, якого, як на зло, прозвали «Сьорбало»). Та професія Гаррі — діло десяте, в пабі «Троянди та Корона» його люблять і піддражнюють за те, що він розтелепа.

Відтак, закодовані розмови сприяють укріпленню соціальних зв’язків і зміцненню егалітарних цінностей. Я вже раніше згадувала, що зміцнення соціальних зв’язків — це засаднича функція усіх шинків у всіх культурах світу. І всім їм характерні соціальна інтегрованість та дух егалітаризму. То що ж такого суто англійського в егалітаризмі та непохитності соціального укладу, які ми відшукали в закодованих розмовах?

Розмови в пабі таки мають визначальні риси, які можна вважати непомильно англійськими: фестиваль ексцентричності, постійні натяки на гумор, дотепність та лінгвістична вигадливість. Однак, «повсюдне» сприяння соціальним зв’язкам та егалітаризму виявляється лише настільки, наскільки відхиляється від загальних тенденцій нашої культури, яка значно випереджає інші культури світу в категоріях стриманості та соціальної відстороненості, класової упередженості та всепроникної ієрархічності. Звісно, що атмосфера приязності та рівності панує не лише в англійських барах, та вона дуже виразно контрастує з повсякденними правилами англійців. Можливо, ми маємо більшу потребу в барах, цих «кресових» зонах рівності та братерства, де не діють звичні правила та норми поведінки.

Правила суперечок в пабі

Я вже писала, що аборигенам пабу можна не лише оминати правило пантоміми, але й робити заявочки на зразок «Ей, Горобче, як ти вже нарешті наговоришся, то налий мені ще пінту, якщо тобі від того руки не повсихають!». Піджартовувати, огризатися і здіймати одне одного на кпини (часто в хід іде гостра іронія) — цілком нормально поміж постійними відвідувачами пабу та персоналом, а також в колі друзів-завсідників.

Суперечки в пабі, які зовсім не схожі на «справжні» суперечки у «справжньому світі», — це своєрідний різновид кепкувань. Здається, що суперечки, особливо серед чоловіків, належать до найпопулярніших видів розмов у пабах. Іноді ці словесні герці виглядають доволі запеклими. Одначе, більшість суперечок ведуться згідно зі строгими правилами етикету, який зі свого боку базується на Першій Заповіді Шинкарського Закону: «Сини мої і дочки, не будьте надто серйозними!».

Правила суперечок відображають принципи так званої «неписаної конституції», яка покликана врегульовувати соціальні зв’язки специфічного життя пабів. Пабна Конституція гласить про рівність, взаємність, стремління до товариськості та мовчазний пакт про ненапад. Студенти-соціологи одразу ж впізнають у цих принципах основи усіх соціальних зв’язків. Виглядає на те, що справжньою, але добре прихованою причиною суперечок у пабі якраз і є потреба соціального контакту.

Усі чудово розуміють, але ніколи не кажуть про це вголос: словесні герці— це, по суті, просто захоплива гра (як і гра у «Моє краще за твоє», яку ми вже проаналізували раніше). Для того, щоб вести жвавий диспут, завсідникам зовсім не потрібні глибокі переконання чи широта поглядів на ту чи іншу проблему, навпаки, вони можуть стати на заваді. Завсідники можуть сперечатись про все на світі або й ні про що, от так просто — ні з того ні з сього, заради розваги. Знуджені аборигени навмисно розпалюють суперечку на рівному місці, встряючи у розмову із своїм максималістським твердженням чи ще якоюсь екстремою. Скажуть і сидять тихенько — чекають поки у відповідь прилетить неодмінне: «Дурня!». Тоді задирака має заповзято захищати своє судження, яке, як він в глибині душі знає, не витримує ніякої критики. Далі — захід з іншого флангу і звинувачення опонентів у несусвітній тупості, невігластві і ще в бозна-чому. Такі баталії можуть тривати довго — у процесі атак і контратак опоненти віддаляються від початкової теми і полемізують собі про все, що завгодно. Бувальці (особливо чоловіки^[31]) відчувають таку потребу в суперечках, що словесні баталії можуть вестися на будь-яку, навіть наймізернішу, тему.

Завсідники пабу геніальні у розведенні срачів з нічого. Вони скидаються на відчайдушних аукціоністів, які приймають ставки в «покупців-примар»: вони яро заперечують ніким не сказані слова і так само запекло наказують заткатися невидимим опонентам. Їм все сходить з рук, бо інші диспутанти також не проти добряче почесати язиками. Ось типовий приклад словесної прі, яку я записала в місцевому пабі:

Завсідник 1 (осудливо): Що?

Завсідник 2 (спантеличено): Та що? Я нічого не казав.

Завсідник 1: Ні, казав!

Завсідник 2 (й далі здивовано): Та не казав я нічого!

Завсідник 1 (войовничо): Казав, казав, що то моя черга пригощати! Але це не так!

Завсідник 2: (скумекав що до чого): Та дідька лисого! Я нічого не казав, але раз ти вже нагадав, то таки твоя черга!

Завсідник 1 (буцімто обурено): Дурня якась! Це черга Джої!

Завсідник 2 (глузливо): То чого ти до мене тоді причепився?

Завсідник 1 (увійшов у смак): Я? Та це ти почав!

Завсідник 2 (так само радо): Ні, не я!

Завсідник 1: Ти, ти!

І так далі, і так далі. Я собі сиділа, попивала пиво і спостерігала, усміхаючись такою як належить жінкам, що стали терплячими свідками чоловічих суперечок, усмішкою — делікатною, але водночас і трішки зверхньою. Суперечка ж плавно повернула в інше русло, диспутанти й далі пригощали один одного, а згодом, як завше, й зовсім забули, з чого все почалося. Згідно правил, ніхто ніколи не перемагає і не поступається в суперечках. (Суперечки в пабі — це саме той випадок, який нам доводить, що квінтесенція англійського закону джентльменів, а саме теза — «головне змагатись, а не перемогти» все ще актуальна.) Диспут дружбі не завада. Всі веселі і задоволені.

На перший погляд, може здатися, що такі дитячі дражнилки суперечать «конституції» пабу, яка заповідає мир та любов. Та все не так: для англійців суперечки — це надважливий елемент «налагодження товариських контактів». Словесні баталії в пабі допомагають показати зацікавленість один в одному, висловити емоції, продемонструвати погляди, переконання та прагнення, а також краще пізнати товаришів. У процесі диспутів вони можуть зблизитися, не подаючи виду, що саме це й було початковою метою. Не знімаючи маски мачо-суперника, можна зав’язати теплі товариські стосунки. Так, типова для чоловіків агресія вихлюпується у безневинні вербальні «бої навкулачки», а закінчується «символічним потиском рук» — усі купують випити один одному. Так запобігають подальшому загостренню конфлікту і уникають фізичної розправи^[32].

Схожі принципи дружніх суперечок серед чоловіків можна відслідкувати і поза межами пабу, наприклад, серед співробітників, членів спортивних команд чи клубів або просто у товаристві. Правила там, менше-більше, такі ж. Та саме словесні баталії в пабі є тим архетипним прикладом англійських товариських суперечок, що зближують чоловіків. Схожі суперечки притаманні чоловікам і з інших культур — всі ці «ритуальні диспути» ведуться згідно з пактом про ненапад, що зі свого боку базується на жартівливому ставленні до взаємних образ та докорів. Англійський варіант, як на мене, вирізняється тим, що вроджені неприязнь до надмірної серйозності та любов до іронії (особливо любов до іронії), спрощують взаєморозуміння і згода запановує надовго.

Правило вільних асоціацій

Навіть п’ять хвилин балаканини на одну й ту ж тему можуть здатися ознакою надмірної серйозності. Психоаналітики застосовують техніку «вільних асоціацій»: терапевт називає слово або фразу і просить пацієнта говорити перше, що спаде на думку. Так от, посидівши в пабі і поприслухавшись, ви зауважите, що техніка розмов тут така ж. Можливо, в цьому й криється вся суть терапевтичного ефекту від походу на пиво. У пабі вічно стримані та обережні англійці нарешті можуть трохи забути про заборони і вивільнити внутрішній голос — що б він там не говорив. Правило вільних асоціацій гласить, що паб-розмови не повинні відповідати ані законам логіки, ані мати якийсь зміст — їм не треба ані крутитись навколо обраної теми, ані завершуватись висновками. Коли у відвідувача вмикається режим вільних асоціацій, — а це стається майже постійно, то навіть не намагайтесь говорити з ним більше декількох хвилин на одну тему! Це безнадійна спроба, яка ще й може знеславити вас в очах усього пабу.

Правило вільних асоціацій дозволяє розмовам дрейфувати собі химерними — і непередбачуваними — вивертами. Коментар про погоду якимсь дивовижним способом спричиняється до короткої суперечки на тему футболу, потім перестрибує на обговорення подальшої долі героїв телесеріалу, а далі — до обговорення недавнього політичного скандалу, звідти — пару гостреньких слів про сексуальне життя бармена, тоді втрутяться завсідники бару і попросять негайної помочі у вирішенні кросворду, а по тому всі заговорять про страшнющу смертельну недугу, потім згадають, як в одного із аборигенів пабу порвався ремінець для годинника, а тоді всі схаменуться, чия ж черга виставляти напої. Ну, ви зрозуміли. Іноді можна прослідкувати якісь натяки на логічні зв’язки, та переважно теми ніяк не пов’язані між собою, — спонукані якимсь випадковим словом чи фразою, вони, одна за одною, плинуть в режимі вільних асоціацій.

Суть вільних асоціацій не лише в тому, щоб уникнути ревності. Це індульгенція, яка дозволяє уникати звичних соціальних норм і вимикати, хоч на деякий час, внутрішнього сторожа. Така вільна, неконтрольована та розкута бесіда, коли англійці можуть говорити більш-менш все, що спадає на думку, зазвичай можлива лише в колі друзів та сім’ї. А от у пабі, як я зауважила, такі розмови можливі навіть поміж незнайомцями. Щоправда, найчастіше потік вільних асоціацій можна спостерігати у завсідників. Однак, за баром навіть незнайомців може затягти у цю безладну балаканину! Не слід забувати, що постійні відвідувачі пабу не завжди і не обов’язково «дружать» у звичному сенсі цього слова. Скажімо, вони майже ніколи не запрошують одне одного в гості, навіть якщо щодня бачаться в пабі і діляться потоком свідомості впродовж багатьох років.

Відтак, коли англійці, сидячи в пабі посеред відносно незнайомих людей, лепечуть собі про все на світі, буцімто вони на затишних посиденьках десь в колі найближчих, то це виглядає дуже дивно і суперечить усталеному уявленню про англійців як про замкнутих, застібнутих на останній ґудзик, відлюдьків. Та варто придивитися уважніше і вслухатися ретельніше до розмовних патернів, як знову виявляються кордони та обмеження. Я з’ясувала, що це всього лиш ще один приклад строго окресленої та вкрай обмеженої культурної ремісії. Правило вільних асоціацій дозволяє відійти від усталених норм, що діють у «публічних» розмовах, та понасолоджуватись свободою «приватних» або ж «дружніх» розмов. Однак, свобода ця не безмежна.

Розгадка таїться в слові «патерн». Структура паб-розмов нічим не відрізняється від приватних розмов десь в колі друзів чи сім’ї. А от зміст має набагато більше різних обмежень. Навіть у режимі вільних асоціацій, товариші-пиворізи (хіба що це близькі друзі) не будуть виливати одне одному душу. Страхи і секрети вони можуть вибовкати тільки ненароком.

Власне, все це робиться зовсім не заради обговорення «особистого», про яке, згідно з Першою Заповіддю, можна говорити лише жартома. Жарти про розлучення, депресію, хворобу, проблеми на роботі, бешкетних дітей чи ще якісь особисті негаразди та халепи цілком прийнятні. Зрештою, жодна розмова в пабі не обійдеться без доволі злостивих кпин на тему життєвих трагедій. Та щиросерді зізнання — під забороною. Сльозливі сповіді, ясне діло, відбуваються і в пабах, та тільки в межах приватних розмов між близькими друзями, сім’ями чи парами. Про особисте не заведено говорити коло шинквасу, і, що найважливіше, такі розмови (одні з небагатьох) не підпорядковуються правилу вільних асоціацій.

Правила паб-розмов та англійськість

Отже. Що ми довідалися? Що ми дізналися про англійськість завдяки розмовам у пабі?

Правило приязності підтверджує вже вивчені правила контексту та взаємності, які ми з вами досліджували в розділі про погоду. Йдеться про геніальне використання «фасилітаторів» з метою подолати природну стриманість та відстороненість. Та тут з’явилося декілька нових зауваг. По-перше, ми з’ясували, що англійці дуже неохоче жертвують приватністю заради товариського зближення. По-друге, строгі обмеження та застороги до правила про приязність вказують на те, що навіть відступ від узвичаєних рутинних правил має бути врегульованим і впорядкованим.

Правило невидимої черги ще раз демонструє приклад «впорядкованого хаосу» і підкреслює, наскільки черги — а разом з тим і «чесна гра» — важливі для нас (і тут я задумалася, що адепти філософії «зради» намарно голосять, що традиційна англійська віра у «чесну гру» занепадає). Правило пантоміми вкотре ілюструє перевагу етикету над логікою. А якщо ще згадати, що ми не терпимо шуму-гаму і не любимо привертати до себе увагу, то наша стриманість у соціальних контактах може претендувати на визначальне місце у визначенні феномену англійськості.

Правила «Дякую» та «Будь Ласка» показують, як високо ми цінуємо ґречність і як нас коробить від категорії класу та статусу. Правило «І вам один?» одночасно висвітлює і лукавство, і чесноти шанобливого «егалітаризму» англійців.

Девіантна поведінка старожилів пабу відкриває навдивовижу багату вибірку індикаторів англійськості. Часте звертання на ім’я та на прізвисько, згідно з вимогами правила привітань, контрастує із загальноприйнятими правилами розмов (зазвичай, надто часте звертання на ім’я відгонить недоречною фамільярністю). Як на мене, то підкреслена зневага до панібратських замашок дуже промовисто свідчить про потребу в інтимності, яку ми можемо собі дозволити виключно у лімінальних зонах.

Правила закодованих паб-розмов не лише сприяють зближенню (нетиповому для нас), але й проливають світло на ще одне «відхилення», а саме — на відхилення від звичної соціальної ієрархії. Попри те, що у всьому світі в барах панує атмосфера тотальної приязні та егалітаризму, в англійців особливо відчутна різниця із правилами зовнішнього світу (ще, можливо, японці можуть з нами зрівнятися — їхня культура також відрізняється стриманістю, формальністю та вразливістю до питання статусу, а також, що не менш важливо, японці, як і ми, юрмляться на малесенькому перенаселеному острівці). У правилах закодованих паб-розмов, а також у правилах суперечок, причаїлись гумор, шпаркі дотепи та лінгвістична винахідливість, без яких неможлива жодна розмова англійців. А правило вільних асоціацій, знову ж таки, демонструє приклад впорядкованого гармидеру, безладного ладу і (позірного) божевілля.

Дещо пізніше (коли достатньо проштудіюємо різні аспекти англійської культури) ми структуруємо всі ці моменти і отримаємо репрезентативну вибірку неписаних правил, з яких вже можна буде викристалізувати «квінтесенцію англійськості».

У дослідженні мовленнєвих кодів уже прослідковуються певні матриці, та нам не можна втрачати пильності: подивімось, чи вони повторяться й в інших контекстах. Наприклад, в тому, як ми декоруємо домівки, як поводимося у поїздах та автобусах, яких ритуалів та звичаїв дотримуємося на роботі, як ми їмо та п’ємо, ходимо за покупками та кохаємось.

[Частина друга] ПРАВИЛА ПОВЕДІНКИ

ДОМАШНІ ПРАВИЛА 

Певні правила англійськості можна розпізнати і без багаторічних «польових досліджень». Ось, наприклад, правила приватності: вам навіть не треба наближатися до країни — вони настільки очевидні, що їх видно з висоти пташиного польоту. Повештавшись з годинку якимсь англійським містечком, вам впаде в око, що житлові райони всуціль складаються із виструнчених рядами маленьких коробочок. А попереду коробочки обов’язково знайдеться малесенька латка зелені. В одному регіоні коробочки будуть сіруватого кольору, деінде — червонаво-брунатними. У заможніших районах ті коробки не будуть тлумитись одна на одній, а клаптики зелені будуть більшими. Та принцип незмінний — всі англійці хочуть мешкати у власній маленькій коробочці і мати власну маленьку латочку зелені.^[33]

Мій дім — моя фортеця: правило оборонного рову та підйомного моста

Те, що ви не побачили з висоти пташиного польоту, обов’язково зауважите, тільки-но спробуєте зайти до англійця в дім. Ви можете знати адресу і навіть мати мапу, та знайти потрібний дім буде ой як не просто. Угорський письменник-гуморист, Джордж Мікеш писав, що «англійське місто — це змовницька конспірація, яка має на меті завести іноземців у блуд». Він наводить залізні аргументи: вулиці ніколи не бувають рівними, кожна звивинка вулиці має іншу назву (а коли вулиця по-справжньому круто звертає — ніколи), в нас є як мінімум 60 синонімів до слова «вулиця» (місцина, каретний дворик, серпик, бульвар, пагорби, провулок, застава та ін.), а саму вивіску з назвою вулиці ще треба розгледіти! Навіть як вам вдасться знайти потрібну вулицю, нумерація будинків буде карколомною у своїй непослідовності та невпорядкованості. Все ускладнюється ще й тим, що іноді люди воліють просто називати свої будинки, а не нумерувати!

Я б ще додала, що назви та номери будинків замасковані незгірш табличок із назвами вулиць. Причина такої таємничої плутанини — зацикленість на приватності, а не бажання заплутати угорців. Не можемо ж ми, навіть при бажанні, знести і перебудувати міста-лабіринти на американський манер «логічно-впорядкованих» кварталів. Та ми могли б, знову ж, при бажанні хоча б понадписувати назви та номери, щоб їх було добре видно здалеку.

Та бажання в нас нема. Ми ретельно ховаємо номери будинків — їх або ледь видно, або ж і зовсім не розгледіти із-за порослого плюща чи з-за ґанку. Ми взагалі можемо не почепити ніякого номера, сподіваючись, що його можна вирахувати методом дедукції — за номерами сусідських будинків. Працюючи над цією книжкою, я взяла собі за правило питатися в таксистів: чому так? Вони так часто і так довго кружляють районами, визирають з машини в надії роздивитися добре схований, а то й взагалі не існуючий номер будинку, що це питання точно мало б їх цікавити. А може, вони й відповідь знають.

Таки так, цікавило. Відповідали, зазвичай, миттєво, і звучало це приблизно так: «Чорт! Добре питання!». Халепа в тому, що вони часто сприймали моє питання як знак, що можна вмикати канал скарг та ниття про вицвілі, заховані і взагалі відсутні номерні таблички. На закінчення вони казали фразу, яка нас повертала акурат туди, звідки все починалося: «Та вони це навмисно роблять, я вам кажу!». Тоді я обирала іншу тактику: питалася, чи легко розгледіти номер на їхніх будинках. Більшість одразу ж знічувалися і понуро зізнавалися, що ні, в них теж не легко помітити табличку з номером чи назвою. Я допитувалася, чому ж так? Чому вони не напишуть номер будинку великими жирними цифрами прямісінько над воротами чи входом? Хм, та бо це якось дивно, казали вони, якось крикливо, це буде занадто вирізнятись на загальному фоні, буде кидатися в очі. Та й, як на те пішло, вони ніколи не замовляють таксі до дому, та й будинок на видноті, та й всі близькі знають, як той будинок знайти. Та ще цілу вереницю кепських виправдань (те саме я, зрештою, чула не лише від таксистів).

Спершу опитування таксистів на тему нумерації будинків не надто мені допомогло: я лише переконалася, що в корені проблеми лежить типова для англійців стриманість і зацикленість на власному просторі. Та я не заспокоїлась і врешті-решт таки отримала вдумливу та лаконічну відповідь: «Дім для англійця — це фортеця, еге ж? Але він не може вирити рів і збудувати підйомний міст, то хоч так забарикадується вдома, щоб ніхто до нього не добрався!». І з цього часу феномен замаскованих номерних табличок я називаю «правилом рову і підйомного мосту».

Дім для англійця, одначе, — це щось значно більше, аніж просто фортеця, покликана обороняти приватність. Це також його ідентичність, індикатор статусу і одержимість номер один. Англійки теж недалеко втекли. Тож дім — це не просто те, чим ви пасивно «володієте». Це те, що ви «робите» і що «творите».

Правила гніздування 

І тут ми впритул наблизилися до ще однієї манії англійців — «ремонту» та «ЗС (зроби сам)». Певзнер сказав сущу правду, коли описав «сущого англійця» як того, хто «все робить своїми руками — вдома, у гаражі, в садку».

Дайте спокій з футболом! Домашнє вогнище — ось наша справжня всенародна манія! Ми — нація гніздувальників. Майже всі, менше-більше, але майструють своїми руками. Згідно з опитуванням, яке здійснили мої колеги приблизно п’ятнадцять років тому, лише 2 відсотки англійців і 12 відсотків англійок ніколи не вдаються до ЗС.

Дані оновилися доволі недавно, коли Дослідницький центр соціологічних студій (ДЦСС), на прохання чайної компанії Пі-Джі Тіпз, здійснив опитування на тему хатніх ремонтів (це зовсім не таке безглуздя, як може здатися на перший погляд: з’ясувалося, що будь-яке «зроби сам» сприяє споживанню чаю в особливо великих кількостях). У площині чисел особливо нічого не змінилося, хіба збільшилася кількість жінок-майстринь. Та й, в цілому, з’ясувалося, що англійці ще більше захопилися гніздуванням^[34].

Хоч я і не мала стосунку до дослідження ДЦСС, та цілком підтримую обрані методи роботи: замість того, щоб видзвонювати по телефону і зачитувати марудні питання, мої колеги ходити у святая святих «зробисам-ців і зробисам-ок» (Homebase, DoItAll, B&Q та ін.^[35]), розпитували, що їх сюди привело, що їх тривожить, тішить і хвилює. Мій колега, Пітер Марш, палкий вірянин ЗС, влучно зауважив, що «зробисам-ців» не так-то й просто відволікти від недільної прощі до будівельного супермаркету: щоб видобути з них відповідь, потрібен правильний підхід. Його метод геніальний — чай та пончики. Ці неодмінні атрибути ЗС ритуалу він роздавав прямо з фургончика, припаркованого у стратегічному місці — біля будівельного супермаркету.

Купилися як маленькі. Перерва на чайочок — це улюблене заняття усіх «зробисам-ців», як тут не зупинитися на хвилинку, щоб випити горнятко чаю, сточити пончик, а заодно й розповісти про ремонтні плани, тривоги, невдачі та сподівання. Інакше завзяті гніздувальники ніколи б не дозволили якомусь соціологові з папочкою і паперами втрутитися в сакральний процес збору галуззя та патичків на побудову гніздечка.

Правило «Познач свою територію»

Як ми дізналися від упійманих «на чай» гніздувальників, найпоширеніша причина навернення до ЗС — це «помітити територію». Без сумніву, це можна вважати неписаним правилом кожного господаря. До того ж це один із головних ритуалів новосілля — знищити будь-які «територіальні мітки» попереднього власника. «Та ви просто зобов’язані щось переробити перед новосіллям, — сказав нам один юнак. — А як інакше? Це ж тепер ваш дім!» І він має рацію! Досить трохи поспостерігати за якою-небудь вуличкою в Англії, і ви зразу зауважите, що як тільки зникає табличка «Продається», з’являється сміттєвоз, в який завантажують цілком пристойні кухонні меблі, ванну, а згори ще й покладуть килими, креденси, кахлі з каміна і підлоги, полички, поруччя зі сходів і двері. А на сам вершечок — рештки повалених стін та стель.

Це вже не просто типова поведінка, це вже повноцінне «правило». Таке заповзяте маркування території — обов’язкове для більшості англійців! Та ми просто не можемо інакше, це наша повинність: «Ти мусиш щось переробити!».

Ото клопіт тим, хто вселяється у новесеньке помешкання в новобудові, дезносити неторкану ванну і кухню було б повним безглуздям. У храмах ЗС, як це не дивно, нам довелося зустрічати і таких унікумів: вони щосили намагалися внести «щось своє» і поставити свою мітку в новесенькому помешканні. Як не можна зносити, то треба зробити хоч щось: неторканий дім навряд чи можна взагалі назвати домівкою!

Класові правила 

Звісно, що любов англійців до облаштування помешкань — це не просто прагнення мітити територію. Це свого роду самовираження (у широкому сенсі слова): дім — це не просто власний простір, це ще й засадниче вираження індивідуальності. Принаймні нам подобається так думати. Майже всі прихожани ЗС, яких ми виловили до опитування, свято вірили, що в такий спосіб реалізовують своє творче начало. Решта ж респондентів, яких ми перестріли в меблевих магазинах, торгових центрах або завітали до них додому, зізналися, що в певних випадках захоплення ЗС — це вимушена економія. Однак, на загал, всі ці ремонти, умеблювання та декорування оселі — це спосіб підкреслити унікальність смаків та виразити естетичне «я».

Так воно до певної міри і є. Чим глибше я занурювалася у питання ремонтів, тим очевидніше ставало, що ремонт, меблі та декор домівок зумовлені приналежністю до того чи іншого соціального класу. І заможність тут — діло десяте, а то й зовсім ні до чого. Вищі кола і верхи середнього класу мають доволі занедбані, обшарпані і занехаяні помешкання. Мідлам і низам середнього класу цього не зрозуміти ніколи. Домівки nouveaux-riches, вихідців із робочого класу, битком напхані дорожезними дурничками, які в очах аристократії та верхівки середнього класу виглядають справжньою вульгарщиною. Лискучі шкіряні дивани і а-ля антикварні стільці, що їх так люблять мідли середнього класу, можуть коштувати вдесятеро дорожче, аніж аналогічні речі в домівках верхівки середнього класу (які на дух не переносять шкіру і всяке «а-ля»).

В оселі мідлів середнього класу (і нижче по соціальній драбині) вітальню, яку вони називають lounge, встелять килимом (у старшого покоління робочого класу він може бути візерунчастим; у нуворішів — із довгим ворсом). Вищі касти воліють нічим не застеляти підлогу або ж покласти старий персидський килим чи невеликий хідничок. У lounge мідлів середнього класу можна надибати на коктейль-бар, а в їдальні — на коктейльний столик на колесиках. Низи середнього класу та іноді вищі щаблі робітничого класу приховують нутрощі «віталень» за тюлем (тюль — це чудовий індикатор соціальних класів, та для цікавських антропологів — страшенно неприємна перешкода). Там, скоріш за все, буде велетенський телевізор, а на спинці фотеля красуватиметься вишита чи мереживна накидка (це любить старше покоління) і ціла «колекція» маленьких бздульок, акуратно виставлена десь на полиці (ложечки, скляні звірятка, іспанські ляльки, статуетки, привезені із «гарячих турів» або замовлені з каталогу).

Молодше покоління низів середнього класу та вищий прошарок робітничого класу має вже не такі вигадливі смаки: їхні вітальні living rooms скидаються на приймальні стоматологічних клінік — так там порожньо-стерильно (стильний мінімалізм, до якого вони прагнуть, залишається недосяжним). Убогість декору, однак, компенсують сучасним «музичним центром» з колонками і велетенським телевізором, що займає центральне місце в кімнаті (і шість днів на тиждень він, так склалося, транслює телепередачі про ремонт та благоустрій дому). Телевізор вони називають «телек» / TV чи telly. У багатьох помешканнях верхівки середнього класу також є великі телевізори та музичні центри, та вони, зазвичай, сховані подалі — у ще одній вітальні / sitting room, яку іноді називають «сімейна» або «дальня» кімната (не плутати із «музичною кімнатою»: у «музичній» верхівка середнього класу ставить рояль, а не музичний центр).

Ще одним помічним класовим індикатором є бірдекелі / костери (такі маленькі підставки під напої, їх використовують, щоб не псувати стіл). Навряд, чи ви їх знайдете в помешканнях аристократів чи верхівки середнього класу. Також їх не часто побачиш у домівках нижчої ланки робочого класу. Костери — то явно ознака мідлів та низів середнього класу, а також верхівки робочого класу, особливо тих, хто прагне перебратися у середній клас. 

Правила новизни та комплектів

Вбиральні у домівках вихідців із низів середнього та робітничого класу називають «туалетами» («toilets»), і вони укомплектовані унітазами та раковинами одного кольору, які називають не інакше як «комплекти». Там навіть туалетний папір допасовано під колір! Вищий сегмент середнього класу та верхи соціальної драбини воліють мати білу лазничку і сантехніку, хоча іноді й можна натрапити на дерев’яне сидіння на унітазі.

Представники верхніх та нижніх щаблів соціальної драбини (від верхів середнього класу і догори, від низів робітничого класу і донизу) не переймаються укомплектуванням лазничок: меблі можуть бути старими, облізлими і різношерстими. А от всі, хто посередині, — люблять новесенькі «комплекти», з ретельно підбраними по кольору сидіннями, фотелі теж мають однакові, обідні столи та стільці теж. Спальні також «укомплектовані» гарнітурами, ще й з однаковими подушками, шторами і постіллю (Ретельно підібраний декор може бути різноманітним по стилю: веселенькі квітчасті принти в дачному стилі, «лаконічність» «Ікеа» чи «Конран», новомодні «віяння» з телевізора — але суть та сама.) Верхні ешелони пишаються еклектичними антикварними меблями і з погордою ставляться до «комплектів». А низи й собі крутять носом, бо теж мають розпароване, правда, барахло, якого ще й соромляться.

Власне, соціальний статус англійців можна миттєво вирахувати по ставленню до нових дорогих меблів: якщо ви думаєте, що це шик («posh»), то ви, щонайбільше, — виходець із мідлів середнього класу; якщо ви думаєте, що це дешево («naff») — то ви з верхівки середнього класу, а то й з верхів. Якось шляхетний член парламенту від партії торі висміяв однопартійця Майкла Гезелтайна за те, що тому довелося «купити собі меблі»: це був тонкий натяк на те, що тільки нувориші купують собі меблі, справжня еліта меблі успадковує.

Дошка пошани

«Дошка пошани», як би висловилися американці, дуже помічна у визначенні класової приналежності. Де ви вивішуєте свої престижні нагороди, селфі із зірками в обнімку? Якщо ви належите до мідлів середнього класу (і нижче), то вивісите їх на шанобливому видному місці — у вітальні або в холі. Проте, вихідці з верхівки середнього класу (чи вище) вважають, що єдине прийнятне місце для такого самопишання — це кльозет на першому поверсі будинку.

Це дуже «smart» фокус! При чому в обидвох значеннях слова — і розумно, і круто: адже гості, скоріш за все, скористаються вбиральнею саме на першому поверсі. Вони точно оцінять ваші заслуги, але й не зможуть звинуватити у надмірній серйозності і самохизуванні. У носі (або й в іншому місці) мали ви свої заслуги, якщо вивісили їх у кльозеті.

Правило супутникової антени

Навіть знадвору, не звертаючи уваги на символічне значення квітів та інших рослин в садку, — а про них я обов’язково розповім пізніше, — можна швиденько зорієнтуватись, з ким маєте справу: є супутникова антена — нижчі класи, нема — значить вищі.

Це не найнадійніша ознака, проте іноді цілі райони класифікують за наявністю чи відсутністю сателітарок. Зазвичай, сателітарка на будинку свідчить, що мешканці займають нижчі щаблі класової ієрархії. За винятком хіба що тих випадків, коли сателітарка конфліктує з іншими беззаперечними ознаками приналежності до соціальної верхівки.

Сателітарка на ошатній старій садибі десь в елітному районі міста, скоріш за все, явно символізує, що сюди внадилися нувориші. Та щоб переконатися остаточно, треба таки зайти до хати і роздивитися, чи там є коктейль-бар, пухнасті килими, новесенькі шкіряні дивани, круглі ванни і золочені крани. Якщо ж ви там натрапите на безцінний, але трохи попротираний персидський килим, старезні дамаські софи, запаскуджені собачою вовною, надщерблене дерев’яне сідало на унітазі і все це ще добряче облізле, то сміливо підіймайтесь соціальним ліфтом нагору і робіть висновок, що мешканці мають вагомі причини дивитись сателітарне телебачення. Може, вони працюють на телебаченні, журналісти якісь, наприклад (сходіть перевірте, чи в кльозеті на першому поверсі нема нагород BAFTA), або мають ексцентричне захоплення баскетболом, сіткомами чи ще якимось аспектом поп-культури.

Два слова про ексцентричність

Саме час поговорити про ще один ускладнюючий фактор: ми, тобто суспільство, часто висловлюємо судження про смаки не через те, що зроблено, а через те, ким це зроблено. Якщо будинок якогось високопоставленого пана чи пані ряснітиме «винятками з правил», про які ми тут говорили, то це ніяк не підійме його соціальним ліфтом вгору, але й додолу не опустить. От недавно я десь читала, що Геткомб-парк, садиба Принцеси Анни, вщерть захаращена подарунками — там виставлено напоказ усе, що їй будь-коли дарували. Включно із лялечками в яскравих національних костюмах та дешевими різьбленими фігурками родом з Африки, які можна знайти виключно у вітальнях робочого класу. Такі ознаки плебейських смаків у представників еліти чи верхівки середнього класу (тих давніх родів) зазвичай списують на незавадне дивацтво.

Цей принцип працює і в зворотному порядку: у мене була приятелька, за всіма ознаками — типова представниця робітничого класу. Вона жила у занехаяній муніципальній квартирці і працювала прибиральницею в школі. Та в неї була типова аристократична забаганка — кінний спорт (а якщо точніше, то кінні перегони з перешкодами, які полюбляє — о, який збіг, — сама принцеса Анна). У кінній школі, неподалік від дому, вона тримала коня (безкоштовно, в обмін на послуги з прибирання стайні), а кухня в тій замшілій комунальній квартирці була обвішана нагородами і фотографіями з перегонів і одноденних змагань, в яких вона брала участь. Її друзі та сусіди, вихідці з робочого класу, вважають це «гламурне» захоплення кіньми і ті виставки нагород на кухні таким собі тихим вар’ятством, ексцентричним хобі, яке ніяк не вивищує її і не впливає на соціальний статус.

«Похибка на ексцентричність» найбільш ефективно працює в самих низах і на самому вершечку соціальної драбини. Усі межові соціальні класи — будь це мідли чи низи середнього, верхівка робочого чи навіть верхівка середнього класів — чутливіші до класових девіацій. Будь-яке відхилення від поведінкових норм служить їм підставою для похибки класифікації. Звісно, що одну невідповідність, наприклад, у декорі помешкання, ще пробачать, а от дві та більше — вже точно ні. Навіть тим, хто знаходиться поза вразливою межовою зоною, для власної ж безпеки варто запозичити дивацтва, які не сплутаєш із дивацтвами найближчого соціального класу — найкраще підійдуть ті із зовсім протилежного класу. От, наприклад, представник верхівки середнього класу, із смаками мідла середнього класу, в очах публіки може запросто з’їхати вниз по соціальній драбині. А якщо той же виходець із мідлів середнього класу буде забавлятися відверто пролетарськими штучками — меблями чи декором, то соціальний ліфт додолу йому не загрожує.

Чимало клопотів буває і від подарунків (подарованих від щирого серця, треба зауважити) — подарувавши щось невпопад, можна збурити класово-бентежних англійців. Якось мені подарували симпатичні дерев’яні костери, але в мене нема столів, які б треба було захищати від плям, — та й, чесно кажучи, не хочеться, щоб мене запідозрили в буржуазних манерах, — тож я наловчилася підважувати ними перекособочені вікна. Я б могла, ясна річ, поремонтувати перекособочені віконні рами, але що тоді робити з костерами? Ох і непросто нам, англійцям, живеться.

Як розмовляти про дім

До якого соціального прошарку ви б не належали, завжди знайдуться правила, які диктують не лише, що слід робити, вселившись у нове помешкання, а й такі, що слід говорити про переобладнання помешкань. Власне, не так говорити, як скиглити.

Правило «Справжнього жахіття»

Процес переїзду потрібно описувати виключно як травматичний досвід, сповнений труднощів та надриву, і неважливо, що насправді все пройшло гладко і без особливих стресів. Це правило стосується усіх етапів переселення: пошуку та купівлі житла, власне переїзду, переоблаштувань ЗС по переїзді і «майстрів у хаті». Інакше як «справжнім жахіттям» це називати не заведено. Якщо ж ви розповідатимете про свій досвід хоч трішки райдужніше або хоча б нейтрально, то це сприймуть як дивацтво, а то й як гордовитість — буцімто ви хизуєтесь якоюсь дивовижною стресостійкістю і цим завдаєте болю усім нормальним людям.

Тут причетне також і правило скромності. Чим гарніше помешкання і чим воно бажаніше, тим більше потрібно наголошувати на клопотах, турботах і «справжніх жахіттях», що супроводжували процес купівлі та облаштування дому. Вихвалятися купівлею прекрасного котеджу на Котсвольдських пагорбах чи замком десь у Франції не можна. Натомість треба скиглити про те, які ж жахливі ці агентства з продажу нерухомості, які недбалі вантажники, які дурбецали ті місцеві майстри і в якому убогому стані знаходиться каналізація будинку, дах, підлоги і навіть сад!

Майстерно виконаний, з ноткою вистражданої самоіронії, такий суто англійський лемент може бути направду переконливим і ще й на диво добре нейтралізує заздрощі. Та я й сама співчувала — щиро співчувала — стражденним власникам гламурних котеджів і пишних замків. Навіть якщо вас не пройняв жаль, а натомість душить жаба, образа і праведний гнів, то правильною реакцією на лемент все ж буде акт співчуття: «Яка ганьба!», «Оце ви, напевно, настраждалися!», «Та це справжнє жахіття!».

З одного боку, ритуальні лементи — це, ясна річ, приховане чванство, привід побалакати про новопридбану нерухомість та її принади, але без відвертого вихваляння. З іншого боку, це можна сприйняти як ще один маніфест допустимого лукавства — англійського «ввічливого егалітаризму». Скиглії, вдаючись у детальні описи домашньої суєти і клопотів з купівлею та переїздом, фокусують увагу на до болю знайомих проблемах, що притаманні усім нам без винятку, — так вони ввічливо оминають слизьку тему статусу та маєтностей. І саме тому я могла співчувати знедоленим власникам замків: їхні лементи стосувалися лишень тих проблем, з якими стикалася особисто я, перевозячи пожитки з однієї дешевої квартирки до іншої. Це правило універсальне для усіх соціальних класів — і навіть там, де немає такої разючої відмінності у статках, як, скажімо, між мною та моїми друзями-замковласниками. Тільки найвульгарніші з нуворишів переступають через це правило і оповідають ідилічні картинки про переїзд, які відверто демонструють їхні недосяжні статки.

Розмови про гроші

Аналогічні правила скромності поширюються і на розмови про ціни на житло — англійці, впринципі, конфузяться, коли виринає тема грошей. Та віднедавна ціни на будинки стали мало не центральною темою на вечірках у середовищі середнього класу. Такі бесіди слід вести особливо делікатно і згідно з правилами етикету: категорично заборонено запитувати в лоб, скільки хто заплатив за помешкання (чи за будь-яку річ у цьому помешканні). Таке нечуване нахабство можна прирівняти хіба що до питань про розмір зарплатні.

В ім’я науки я декілька разів навмисно порушувала це правило. Чесно кажучи, спромоглась я на це всього двічі. Моя перша спроба не рахується, оскільки я прикрила питання про ціну будинку такою кількістю схвильованих вибачень та пояснень (як от вигадала міфічного друга, що буцімто зібрався купити собі будинок в цій околиці), що це з натяжкою можна назвати справжнім прямим запитанням. Тим не менше, це був плідний досвід, адже реакція моїх наївних піддослідних на лавину вибачень та пояснень показала, що вони в цьому потоці вибачень не бачать нічого дивного чи недоречного.

Дві наступні спроби, коли я таки взяла себе в руки, глибоко вдихнула і правильно (чи, скоріш, неправильно) спитала про ціну помешкання, викликали в піддослідних очікувану реакцію — збентеження. Вони відповіли на моє питання, але так мнучись, і їм було явно некомфортно: один насилу спромігся пробурмотіти якусь орієнтовну ціну і поспіхом змінив тему; друга, це була жінка, нервово хіхікнула і відповіла впівголоса, таємниче прикривши рота рукою, всі гості зиркали на мене з-під лоба, покашлювали нервово, здивовано вели бровами і перезиралася. Ну, власне, у моєму вчинкові мало героїзму, адже смикання брів і нервове покашлювання — це найстрашніше, з чим можна зіткнутися, переступивши правила етикету на вечірці в Англії. Мабуть, лишень англійці зрозуміють, наскільки глибоко ранять ці брови і покашлювання.

Правила розмов про дім забороняють розголошувати без вагомих причин і відповідної преамбули ціну на власне помешкання. Ціну можна ненароком згадати «у контексті» і то, якщо вдасться якось цю інформацію подати в стилі самовисміювання. Або хоча б так, — щоб не було сумнівів, що ви не мали наміру вихвалятися статками. Наприклад, можете зізнатися, скільки заплатили за свій дім багато років тому, адже тепер ця ціна здається просто сміховинно мізерною.

Незбагненно, але актуальну вартість називати не можна. Про неї можна дискутувати годинами, але реальні ціни на нерухомість, зокрема й на вашу, можна описувати виключно як «безглузді», «шалені», «абсурдні» і «немислимі». Можливо, тут таїться розгадка, чому вартість обговорювати можна, а ціну — ні: актуальна вартість помешкання — це абсолютно непідвладна нам категорія, щось на зразок погоди, а от ціна, сплачена за дім, — це непомильний показник фінансового становища.

Правила розмов про ремонт

Незалежно від статків, соціального статусу та ціни новопридбаного дому смаки попередніх власників заведено ганьбити. Якщо у вас забракло часу, грошей чи умінь, щоб знищити усі сліди убозтва попередників, то, показуючи дім друзям, треба скрушно зітхати, закочувати очі або ще якось кривлятися: «Ми б такого точно не купили, та поки мусить побути так». Або лаконічніше: «Ця кімната ще не готова». Цим ви заощадите гостям марні компліменти на адресу «неготової» кімнати, і їм не доведеться викручуватися після необережно сказаної похвали: «О, та коли я казала, що тут “миленько”, то я мала на увазі е-е-е пропорції, тобто е-е-е вид з вікна, н-у-у, ти зрозуміла, я маю на увазі, що тут є потенціал…».

Демонструючи гостям результати ЗС або розповідаючи про ремонт друзям з пабу чи колегам по роботі, не забувайте про суворе правило скромності. Навіть якщо ви майстер на усі руки, досягнення треба занижувати і, по змозі, акцентувати на найганебніших проколах і помилках. Цьому неписаному закону корилися усі гніздувальники, яких ми з колегами виловили у храмі ЗС, усі «зробисам-ці» з мого місцевого будівельного супермаркету і навіть експонати, яких я підслуховувала у пабі. Іноді вони вдаються до змагань у самоприниженні і намагаються перекозиряти одне одного, розповідаючи немислимі байки про свою катастрофічну криворукість: «Якось, коли стелив килим, я примудрився зірвати три труби!», «Ми купили дорожезне килимове покриття, але я випадково знищив його — вкоротив на чотири дюйми. І що? Та довелося там, на місці дірки, зробити книжкову шафу», «А я невідомо як почепив раковину догори дригом! А помітив аж коли облицював все навколо плиткою!», «Стривай-но, а я знаєш, що зробив? Я чіпляв вішак у коридорі — на це пішла година часу і три чашки чаю, а причепив догори ногами!», «От я фарбую собі, а воно так косо-криво виходить, та я й оком не моргну, аж тут приходить моя дівчина і каже, що в мене руки з дупи!».

Дім і клас

Розмови про дім, як і все решта в Англії, підпорядковуються класовим правилам. Ознакою приналежності до нижчих класів є гостьові екскурсії по дому з метою показати відремонтовану ванну, розширену кухню, перепланування горища чи недавно переобладнаної вітальні. Виняток можна зробити, тільки якщо ви щойно-щойно переїхали і влаштовуєте вечірку з нагоди новосілля або ж живете у незвичному чи відверто дивному будинку (на кшталт маяка чи церкви, переобладнаних під помешкання). Середній клас (серединка і нижчі класи) дуже люблять організовувати ритуальну показуху і навіть часто запрошують друзів, щоб навмисно похвалитися переобладнаним зимовим садом чи кухнею. У вищих колах (верхах середнього класу і догори) така процедури не у фаворі — і серед гостей, і серед господарів. Там потрібно вдавати байдужість до обстави помешкання. Розсипатися у компліментах — це взагалі убого, а гляди, ще й сприймуть як відверту грубість. Хтось мені розповідав, що один герцог, до якого навідався новий сусід, обурювався його нахабству: «Цей хлоп похвалив мої крісла! Яке бісове нахабство!».

Не лише вищі ешелони зациклені на обставі помешкань, відголоски сягають як мінімум середнього класу: вони, може, й не відмовляють собі у задоволенні похизуватися перед гостями новим зимовим садом чи ще чимось схожим, але процедура демонстрації завжди бентежна і трохи неоковирна. Вони проведуть вас до нового викоханого дітища, скажімо, кухні, але одразу ж знітяться і сливе втратять інтерес до демонстрації — будуть скромно і соромливо коментувати предмет своїх гордощів: «Це все було в такому стані, що нам довелося хоч щось зробити!». Або ще можуть сяк-так похвалитися: «З тими мансардними вікнами хоч трохи світліше стало». Або зосередяться на нездоланних труднощах («справжніх жахіттях»), які супроводжували процес ремонту: «Ми мали вкластися в тиждень, але жили в ремонтному срачі понад місяць!».

А от скромна серединка, на відміну від аристократів, не образиться, якщо ви їх похвалите. Та хвалити заведено не щось конкретне, а так — в загальному. Англійці приймають близько до серця все, що стосується їхніх помешкань, тому небезпечно хвалити щось конкретне, адже ви можете помилитися і похвалити зовсім не те або не так. Скажімо, назвете кімнату «затишною» або «веселенькою», а господарі її задумували як стримано елегантну. Тож, якщо ви не дуже добре знаєте господарів, краще обмежтеся нейтральними похвалами на кшталт «мило» і «дуже гарно».

Правило про нестерпного ріелтора

Непомірний пієтет до житла — оце свідчення того, наскільки наше «я» пов’язане з нашим домом, — допомагає пояснити масову і доволі ірраціональну нелюбов англійців до агенцій з продажу нерухомості. У цій країні про ріелторів і слова доброго не скажуть: навіть ті, хто ніколи не мали справи з ріелторами, точно скажуть щось огудне. Вочевидь, це вже залізне неписане правило — продавця нерухомості потрібно постійно висміювати, нехаяти, зневажати і всіляко принижувати. Вони десь з розряду регулювальників дорожнього руху і продавців склопакетів, але з них принаймні є чого збиткуватися, а от чим завинили ріелтори — ніхто, як я з’ясувала, не може сказати напевно.

Коли я розпитувала людей, чому ж вони так гидують ріелторами, то вони не могли відповісти нічого путнього — щось там белькотіли і суперечили самі собі: продавців нерухомості називали тупими і некомпетентними «недоумками», але водночас чомусь їх ганьбили за жадібність, підступність, брехливість і крутійство. Мені в голові не вкладалося, як ріелтори можуть одночасно бути недоумкуватими і хитромудрими, тож я врешті-решт перестала домагатися якогось раціонального пояснення, чому ж їх так не люблять. Натомість зосередилася на вивченні наших взаємин із продавцями помешкань. Що саме роблять ріелтори? Вони приходять оглядати та інспектувати наші помешкання — дивляться своїм професійним оком, оцінюють їх, виставляють на продаж, приводять покупців на оглядини і намагаються таки продати. Що в цьому такого страшного? Власне, все: замініть слово «помешкання» на слово «ідентичність», «особистість», «соціальний статус» чи «смак». Все, що зазвичай роблять ріелтори, стосується оцінювання не просто якогось нейтрального житла, а нас особисто — нашого життя, нашого соціального статусу, нашого характеру і нас як людей. На все це ліплять цінник. Нема нічого дивного, що ми ріелторів на дух не зносимо. Збиткуючись з них і шпигаючи кпинами, ми намагаємося знеболити їхні дії: якщо ріелторів усі мають за недоумкуватих, лукавих та некомпетентних, то й їхні оцінки та висновки вже не такі й важливі, а втручання у нашу приватність — менш травматичне.

Садові правила 

На початку розділу ми з висоти пташиного польоту бачили, що всі англійці хочуть жити у приватних коробочках з приватними клаптичками зелені. Як це не парадоксально, але, правду кажучи, саме наше прагнення мати власний клаптик зелені руйнує довкілля англійських сіл: ми безупину будуємо все нові й нові «невідступні зелені передмістя» і тим завдаємо непоправної шкоди природі та забруднюємо навколишнє середовище. Англійці нізащо не житимуть у багатоквартирних будинках і не ділитимуть спільний садок із сусідами, як це роблять міські жителі інших країн: нам потрібні власні приватні коробочки і власні клаптики зелені.

Ці клаптики, хоч і малі, та не менш важливі за коробки. Малесенькі огризки землі, якими деінде у світі ніхто б і не переймався, ми шануємо так, сливе це неозорі землі заміських маєтків. Може, ми собі й придумали оборонні рови і підйомні мости, але вже як так, то кожен порядний англійський замок має мати «землі», хай і мініатюрні. Подивімося на типову, нічим не особливу вуличку десь у передмісті або в «райончику з особняками», де в два ряди вишикувалися невеличкі, нічим не примітні спарені особняки^[36] чи багатоповерхівки^[37]. У таких живе переважна більшість англійців. Кожен будинок зазвичай має крихітний клаптик зелені спереду і трохи більший — позаду. У заможніших районах передні клаптики будуть трошки більшими, оскільки будинок розташований на пару футів вглиб від дороги. У менш заможних районах цей передній клаптик зменшиться до тонесенької, чисто символічної зеленої смужки, але при вході можуть бути ворота і стежинка до вхідних дверей, яку можна здолати в один-два кроки. А обабіч стежки, з обох боків, обов’язково ростиме якась зелень, щоб клаптик мав вигляд правдивого «садочку» («Садок коло хати» і стежинка, до слова, виконують роль символічних рову та підйомного мосту).

Не для себе сад плекай

На таких вуличках усі ці куці латочки-садки — і ті попереду, і ті позаду будинку, — обов’язково огороджені парканцями або ж навколо них зведені стіни. Огорожа переднього садка зазвичай невисока, щоб його було добре видно. А от паркан позаду будинку — навпаки, високий, щоб ніхто не міг зазирнути. Садок перед будинком, скоріш за все, більш доглянутий, краще продуманий і причепурений. І справа не в тому, що ми їх більше любимо. Навпаки, ми в тих садках перед домом взагалі не проводимо часу — ми їх тільки полемо, поливаємо, доглядаємо і наводимо «красу».

Ось одне із найважливіших садових правил: ми ніколи, от ніколи в житті, не сидимо у садках перед хатою. Навіть якщо садок достатньо великий, щоб там поставити лавку, ніхто й ніколи там її не поставить. У садку перед хатою не можна не тільки сидіти: якщо ви там занадто довго стоїте і не зайняті прополюванням чи підстригання живоплоту, то подумають, що ви з’їхали з глузду. Якщо ви не зігнулися в три погибелі, не присіли порпатися в землі чи якось ще не демонструєте свою зайнятість та хазяйновитість, то вас запідозрять в особливій забороненій формі неробства.

Садок коло хати, яким би він не був принадним і манким до відпочинку, служить лише для показухи. Його покликання — тішити і принаджувати усіх, крім власників. Це правило дуже нагадує мені закони племінних общин, де побутує складний ритуал обміну подарунками і людям не можна насолоджуватися плодами власної праці. Еквівалентом до племінного правила «Власних свиней ти не їж…» у нас би було «Не для себе сад плекай».

Правило приязності у садку перед хатою (і метод «губки»)

Якщо ж ви таки прополюєте навпочіпки, сапаєте і підрізаєте рослини у своєму садку, то точно зауважили, що це один з тих рідкісних моментів, коли сусіди можуть з вами побалакати. Особа, яка порається в садку коло хати, автоматично має статус «відкритої» до спілкування, і сусіди, які б ніколи навіть не подумали постукати до вхідних дверей, можуть зупинитися і потеревенити собі (скоріш за все, розмова почнеться із коментаря про погоду або ввічливої зауваги про ваш городчик). Власне, мені відомі такі вулички, де мешканці терпляче чекатимуть, щоб сусіда вийшов поратися в садок, і аж тоді підійдуть поговорити про надважливу справу чи перекажуть повідомлення, яке не терпить зволікань (наприклад, інформацію про дозвіл на перепланування). Іноді вони чекають цілими днями, а то й тижнями, поки видивляться сусіда, що длубається в садку в позі зю. Та просто піти і подзвонити у дзвоник вони не можуть, таке «вторгнення» є немислимим.

Для мого дослідження садкова відкритість до спілкування виявилася дуже помічною: я могла легко підібратися до об’єкта, спершу прикинувшись, що заблукала, а потім — спитати, куди мені йти, далі — декілька слів про погоду, щоб подолати холодок, потім — коментар про їхній городець. І так, слово за словом, я могла розговорити їх і випитати про садівництво, ремонт, дітей, домашніх улюбленців і так далі. Іноді доводилося вигадувати, що я (чи моя мама, сестра чи кузинка) подумую перебратися до цієї околиці: так у мене був привід порозпитувати про околицю, місцеві паби, школи, крамниці, клуби, спільноти та заходи, а завдяки цьому я могла більше дізнатися про неписані правила, що там побутують. Під час садових інтерв’ю я переважно зосереджувалась на якомусь одному питанні — скажімо, на такому, як феномен ріелторів, та доволі часто я, як губка, вбирала величезне різноманіття інформації, з надією якось її класифікувати в майбутньому. І це зовсім не такий паскудний метод, як може здатися на перший погляд — він навіть, правду кажучи, має спеціальну наукову назву, яку я постійно забуваю. Тож я придумала власний термін — метод «губки».

Субкультурна течія: диван посеред саду

У правилі «Не для себе сад плекай» є невеличке «але», яке, як завжди, лиш підтверджує правило. Усілякі недобитки хіпі, ньюейджери та інші неформали можуть запросто поставити у садку старий просиджений диван. Вони ще й запросто всядуться на цьому дивані і, кидаючи виклик суспільним нормам, милуватимуться своїм городчиком (а городець, до речі, теж кидає виклик правилам — весь занедбаний і в бур’янах).

Оте сидіння в садку, яке суперечить правилу «Ніколи не сидіти в садку перед хатою», — це явний акт навмисної непокори, адже вони сидять виключно на дивані — не на дерев’яній лавці, не на пластиковому стільці! Це точно не будуть садові меблі, придатні для використання на вулиці. Розлізлий, часто відсирілий і помаленьку догниваючий диван — це акт протесту, який до того ж йде в парі з іншими проявами бунту: усілякими трав’яними чаями, органічними веганськими продуктами, ганджібасом, одягом в стилі ультра-мега-супер еко, постерами на все вікно з написом «Скажи: Ні ГМО»… Варіації на тему можуть бути різними, але ви добре розумієте, що я маю на увазі — типові бунтарські субкультури.

Більш консервативні сусіди можуть поглядати на бунтарів-диваносидів з-під лоба і пхикати собі обурливо, та згідно з традиційними правилами про скигління по-англійськи, обурені підглядальники ніколи не вступають у прямі конфлікти з бунтарями, а просто сиплють пустопорожніми наріканнями одне поперед одним. Зрештою, поки диванні бунтарі притримуються бунтарських правил та не роблять нічого незвичного або геть приголомшливого, як-от вступ до місцевого жіночого чи гольф-клубу, то їх без проблем толерують. Правда, толерують з такою зневажливо-зверхньою поблажливістю, до якої в англійців особливий талант.

Формула саду за домом

Сад за домом — той, яким можна тішитися, — часто доволі неохайний, чи принаймні не є зразком акуратності. Дуже рідко він є тією омріяною кольоровою оазою з троянд, мальв, братчиків, арок, ворітець і ще всякого різного добра, яке виринає в уяві при словах «типовий англійський сад». Мої слова можуть прозвучати як святотатство, та я мушу зазначити, що типовий англійський сад за домом — це взагалі-то простенький прямокутний клаптик трави, один край якого відведений під вимощене «патіо» і шопу, яка не має ані естетичного, ані архітектурного призначення. З другого краю є стежка і ще, либонь, клумба з кущиками та квітками, висадженими без натяку на жодну фантазію.

Ясна річ, що допустимі варіації на тему: стежка може витися навколо клумби з квітами або ж повз прямокутник з травою, а клумби тоді будуть з обох боків попід стінами. Ще там може рости дерево, а то й два. Або ж якісь кущі чи вазони з рослинами. Чи якісь в’юнкі рослини пнутимуться по стінах. Форма клумб може бути як геометричною, так і фантазійною. Однак, суть традиційного англійського садка не виходить за межі шаблону: «Високі стіни, мощений клаптик, клаптик травички, стежка, клумба, шопа». Патерн англійського садка упізнається миттєво, його ні з чим не сплутаєш, і він по-домашньому рідний. Його так часто і так ретельно — лиш з незначними відмінностями — відтворюють при кожній хаті, на кожній вулиці і по всій країні, що він, здається, намертво в’ївся нам у душу^[38].

Туристам, мабуть, не вдасться побачити справжній англійський садок за хатою. Це дуже особистий простір, надійно схований за будинком, подалі від вулиці, а від сусідів його приховують високі стіни, паркани та живоплоти. Вони ніколи не світяться у глянцевих альбомах «Англійський сад», і їх ніколи не згадують у туристичних брошурках чи ще якихось виданнях про Англію, що наввипередки пнуться із своїм заяложеним мудрагельством, що буцімто англійці всі як один мають «зелений палець» і в них навіть дріт прийметься! А все тому, що автори цих книжок не завдають собі клопоту заглянути в будинки простих людей, вони не видряпуються на дах чи паркан на задньому дворі стандартного особнячка, щоб роздивитися у бінокль стрункі рядочки нічим не примітних англійських садків. (Якщо ви думали, що до вас лізе грабіжник чи пан Цікавський, то знайте, насправді це була я.) Щоправда, з позиції естетики ті обдурені туристи, англофіли і фанати садівництва, які читають видання на кшталт «Англійського саду», нічого і не втратили.

Але я трохи лукавлю. Типовий англійськи садочок, яким би звичайним та банальним він не був, — це доволі таки мила місцина, щоб у погожий сонячний день посидіти і випити чашечку чаю, погодувати пташок скибочками хліба, побурчати собі під ніс про паскудних слимаків, прогноз погоди, уряд і сусідського кота (правила садових розмов, проте, визначають, що бурчання слід урівноважити радісними заувагами про напрочуд пишні цьогоріч іриси та орлики).

Заради справедливості ще скажу, що навіть у звичайнісінький занедбаний англійський сад вкладено значно більше зусиль, аніж у зелені клаптики деінде у світі. Наприклад, типовий американський садок навіть садком назвати не можна, і його справедливо іменують «подвір’ям». Більшість типових європейських садків — це взагалі просто добре втоптані клапті дерну.^[39] Тільки японці, ті наші побратими з маленького перенаселеного острівка, можна сказати, дорівнялися до наших старань. Тому, мабуть, і нема нічого дивного, що наймодніші, найпродуманіші англійські садки часто взоруються на японський стиль (ви тільки погляньте на ці новомодні дерев’яні настили, гладеньку гальку і водойми!). Та таких авангардистів садового мистецтва — переконлива меншість. Мені особисто здається, що наша репутація як «нації садівників», скоріш за все, виростає із пристрасті, з якою ми облагороджуємо ті маленькі клаптики дерну, із любові, яку ми вкладаємо в наші сади, а не із небаченої вигадливості у ландшафтному дизайні.

Національна спілка запобігання жорстокому ставленню до садків

Наші типові городці позаду хати, може, й не дуже красиві, але вони точно свідчать про те, що ми цікавимося садом, стараємося і прикладаємо до тих клаптиків багато зусиль. Садівництво — це, либонь, наше улюблене хобі. Останнє опитування показало, що понад дві третіх населення належить до «активних садівників» (мене мучить питання, хто ж такі «пасивні садівники»: чи ті, хто сердяться через шум сусідської газонокосарки, належать до «пасивних», за аналогією до пасивних курців? Може, й так. Ви мене зрозуміли).

Майже всі будинки в Англії мають сякий-такий прилеглий городець. І майже всі вони облагороджені та доглянуті — деякі більше, деякі менше, але зовсім занедбані трапляються дуже зрідка. А якщо й трапляються, то не безпричинно: дім може бути незаселеним або його орендує група студентів (а ті думають, що догляд за садком — повинність орендодавця); занедбаний садок може бути способом оповістити світові про свою ідеологічну чи життєву позицію; або ж там живуть дуже бідні, знедолені, неповносправні мешканці або ті, хто потерпають від депресії чи мають ще якісь страшні клопоти. Тим останнім з перелічених можуть ще пробачити недбальство, але усіх решта сусіди будуть люто паплюжити та ганити (щоправда, пошепки). Існує навіть свого роду неофіційна Національна спілка запобігання жорстокому ставленню до садків (НСЗЖСС), члени якої вважають, що недбале ставлення до садів, дітей та тварин — явища одного рівня.

Правило НСЗЖСС, як і наше щире зацікавлення у садівництві, пояснює, чому ми почуваємося зобов’язаними присвячувати стільки часу та зусиль нашим садкам.^[40]

Класові правила

Дослідник історії садівництва Чарльз Квест-Рітсон рішуче заперечує новомодну претензійну традицію розглядати садівництво як форму мистецтва, а історію садівництва, відповідно, — як галузь історії мистецтва. На його думку, садівництво «ніяким боком не стосується історії мистецтва та естетики… Вся суть у соціальному прагненні, способі життя, грошах та соціальних класах». І я з ним погоджуся, адже мої студії англійців та їхніх садочків показали, що дизайн та вміст наших садків переважно залежить, — чи принаймні перебуває під чималим впливом, — від того, що зараз модно в класовому середовищі, до якого належать або прагнуть належати мешканці будинку.

«Чому, — цікавиться Квест-Рітсон, — сотні англійок із середнього класу мають городчик із висадженими білоцвітими рослинами, городець із овочами і цілу колекцію старомодних троянд? А тому, що це круто або було круто десять років тому. І зовсім не тому, що власники садків вважають ці атрибути красивими і корисними. Насправді їм просто приємно мати ці речі і так вони вивищуються над сусідами. Сади — це символ соціального статусу та фінансових статків». Я б не була такою категоричною і подала б це трохи м’якше: ми не настільки вже переймаємося соціоекономічним підґрунтям наших клумб, як це стверджує Квест-Рітсон. Ми щиро віримо у красу рослин та садового стилю, які ми обрали відповідно до класової ієрархії, та це ніяк не заважає нашим садкам виконувати роль класових індикаторів.

Класові індикатори та похибка на ексцентричність

Наші смаки формуються відповідно до того, що ми бачимо в садках наших друзів, родичів та сусідів. В Англії ви вже змалечку знаєте, які квіти та ландшафтний дизайн є «гарними» і «вишуканими», а які — «вульгарними» і «бридкими». І на момент, коли з’явиться власний садочок, вас «інстинктивно» з душі верне від усіляких гламурних рослин (на зразок цинії, шавлії, нагідків та петунії), декоративних альпійських гірок, пампасної трави, підвісних кошичків, кольорового бальзаміну, хризантем, гладіолусів, садових гномиків і ставочків із золотими рибками. Це якщо ви належите до верхівки суспільства, звісно. Вам до душі будуть підстрижений у формі прямокутників живопліт, старомодні трояндові кущі, бордюри з трав, клематиси, гліцинія, композиції в стилі садового мистецтва епохи Тюдорів та стежини із йоркського каменю.

Садова мода швидкоплинна, і було б помилкою занадто прискіпливо оцінювати садки з позиції класової приналежності, ще й базуючи свої висновки на двох-трьох квіточках і садових атрибутах. Тут також діє «похибка на ексцентричність», як влучно спостеріг Квест-Рітсон: «Як тільки садівник утвердить репутацію спеціаліста широкого профілю, то цілком може признатися у любові до старомодних, плебейських і шикарних / the naff атрибутів». Я ще додам, що садівником можна й не бути врешті-решт достатньо просто бути високоповажним аристократом або належати до верхівки середнього класу. Соціальний ліфт не конче повезе вас додолу, якщо в садку знайдеться чудернацький гном чи цинії. Їх можуть списати на особисті дивацтва.

Для того, щоб визначити соціальний статус власника саду, краще придивлятися до загального стилю, а не зосереджуватися надміру на окремих класово-семіотичних рослинах. Особливо не варто застосовувати цю техніку, якщо ви слабо відрізняєте староанглійську троянду від чайно-гібридної. Якщо глядіти в корінь, садолюби з нижчих соціальних щаблів у виборі садового стилю, зазвичай,і тяжіють до більш претензійних убрань (самі ж вони толерують терміни «кольоровий» і «барвистий») і впорядкованих композицій (вони б сказали «акуратні» і «охайні»), аніж представники вищих ешелонів.

Садки аристократів виглядають простіше, природніше, буцімто в них не вклалися на всі сто. Кольори там спокійніші і трохи навіть вицвілі. Досягнути такої природності, як і в «нюд» макіяжі, не так вже й просто і дуже часозатратно — можливо, що й набагато складніше, аніж ті під лінійку сформовані клумбочки і виструнчені рядочки квітів у садах нижчих класів. Зусилля тут не впадають у вічі. Сад скидається на чарівливий, бурхливий вихор,де ґрунт або не проглядається, або ледь-ледь видніється поміж буйнотрав’ям. Вищі класи та верхівка середнього класу вважає, що педантично викорінювати нещасні пару бур’янців та рівняти під лінійку газони — це явні ознаки приналежності до соціальних низів.

Заможніша верхівка, ясна річ, наймає садівників із нижчих класів, щоб ті рівняли їм газони під лінійку і педантично викорінювали бур’яни. Тому їхні сади можуть часом виглядати занадто прилизаними. У розмові ж ви з’ясуєте, що це в них просто садівник-перфекціоніст та й годі! (Фред — страшний педант — його шляк трафляє, якщо вряди-годи якась нещасна маргаритка схилить голівку на «його» газон!) Манера їхнього нарікання така ж поблажливо-зверхня, як і в бізнесменів та керівників, які збиткуються зі своїх надміру старанних секретарок. («Та мене й близько не підпускають до картотеки! Ще, чого доброго, переплутаю ті її дорогоцінні, розкладені по кольорах, папки!»)

Правило іронічного гнома

Дайте собі спокій із пролетарськими педантами-садівниками, а от якщо ви зауважите неочікуваний і непомильний плебейський артефакт у панському садку, то варто все ж поцікавитися у власників, що це таке. Відповідь скаже вам значно більше про класову приналежність власників, аніж сам артефакт. Одного разу я делікатно поцікавилася, що це за садовий гном у садку вихідця із верхівки середнього класу (я сказала щось розумне, на кшталт: «О, гном!»). Власник саду пояснив, що це така форма «іронії». Я у відповідь запитала, перепрошуючи за невігластво, як зрозуміти, що цей гном є актом іронії, а не просто собі звичайний гном? Він набурмосився і просопів, що досить глянути на його садок і одразу ж стане ясно, що гном — це іронічний стьоб.

Садовий гномик, не вгавала я, завжди є свого роду жартом, в якому б садку він не був — тобто ніхто не сприймає їх поважно і не вважає мистецьким об’єктом. Трохи спантеличено і зовсім непереконливо (ще й якось роздратовано) він відповів, що вся сіль в тому, що простолюдини вважають гномів по-справжньому смішними, то його гном смішний тільки тому, що виглядає як приший кобилі хвіст в цьому «панському» садку. Перефразуємо: гномики родом з муніципальних будинків — це жарт, а його гном — це поглумка із простацьких смаків, жарт, що експлуатує тему класовості суспільства. Грань тонка, але дуже чітка. Більше мене в гості не запрошували, як ви вже зрозуміли.

З реакції господаря очевидно, що він належить до верхівки середнього класу, а не до аристократії. Власне кажучи, я спершу помилково завищила його клас, та коли він сказав про «іронію», соціальний ліфт опустився на півкласу нижче. Справдешній пан або просто зізнався б у пристрасті до садових гномиків (і ще б охоче взявся показувати решту представників гномського народу, якими рясніє його елегантно-розхристаний сад), або сказав би щось на зразок: «О, так, мій гномик. Дуже його люблю». Прошу дуже, робіть висновки самі. Аристократам байдуже, що про них думають цікавські антропологи (та будь-хто, зрештою). Та й вони не потребують іронічних гномів, щоб підкреслити свій статус.

Домашні правила та англійськість

Чи можуть наші неписані правила про дім та сад допомогти у визначенні, уточненні та розширенні «граматики» англійськості? Чи вдалося відшукати і утвердити нові риси на роль «визначальних ознак» англійськості? Беручи до уваги, що дім і сад — це дві наші манії, було б дивно, якби аналіз засадничих правил не пролив світло на специфіку англійського менталітету.

Усі люди мають територіальний інстинкт, та англійці, зі своєю манією гніздування і домашнього вогнища, на цьому не спинилися. Чи не всі опитані в ході дослідження зауважили, що англійці просто зациклені на своїх домівках. І ніхто до пуття не знає чому. Зацитуємо Джеремі Паксмена, який впритул наблизився до розуміння цієї визначальної риси: «Замість Батьківщини англійці мають “дім”^[41], та це не пояснює нашу невротичну зацикленість на тому домі. Спроба скорелювати наш дім та нашу погоду виглядає непереконливо: в інших країнах погодні умови ще більше сприяють пошуку прихистку, але там аж ніяк нема такої фанатичної тенденції до гніздування, як у нас».

Мені здається, що певні ключі до «домо-манії» можна розгледіти у попередніх розділах книжки, коли ми аналізували інші правила англійськості. Правило рову та підйомного мосту вп’яте репрезентує зацикленість на приватності (ця риса також проявилася у правилах про жахливого ріелтора, про садок перед і за хатою). А лінія соціальної стриманості та сором’язливості повторюється вже сливе вдев’яте чи й вдесяте.

На цьому етапі мені видається слушним виокремити перелічені ознаки у «визначальні риси» англійськості, а також можна визнати, що між ними є тісний зв’язок. На мою думку, зацикленість на домі прямо пропорційно залежить від нашої, майже патологічної потреби у приватності, що, зі свого боку, нерозривно пов’язано з нашими плохенькими соціальними навиками — ми надміру стримані, сором’язливі та легко ніяковіємо.

Скидається на те, що в англійців є три способи подолання «соціальної не-дужості»: перший — це хитромудро використовувати мовленнєві шаблони і фасилітатори, щоб подолати соціальну стриманість та замаскувати соціальну недорікуватість; другий — впадати в агресію; третій — знаходити прихисток у приватності і священних замкоподібних домівках, зачиняти двері, підіймати уявний міст і взагалі забути про соціалізацію. Дім, може, й справді служить нам заміною Батьківщини, але трохи не так буквально, я б радше сказала, що дім служить нам заміною соціальних навичок.

Класові правила привідкрили новий аспект класової зацикленості, який я називаю «проблемою класового пограниччя». Ми вже відзначали, що безпечніше обрати собі ексцентричну «фішку» не з сусіднього, пограничного класу, а з того, що знаходиться на протилежному щаблі соціальної драбини. Ми найбільше гордуємо тими, хто знаходиться рівно на один щабель нижче, — тож перспектива помилкової класифікації і пониження на один соціальний щабель видається особливо плачевною.

Правило «дошки пошани» ілюструє ще один вид типового для англійців лукавства і заразом повертає до теми гумору. Так, ми бачимо, як можна обійти правила скромності та надмірної серйозності, прикрившись гумором та дотепністю. Правило про «справжнє жахіття» вкотре нагадує, що англійці страшенно люблять скиглити. Проте це скигління є ще одним маніфестом правила скромності, яке впевнено претендує на статус ще однієї «визначальної риси» англійськості. Правило «справжнього жахіття» також є лукавим «прикриттям», яке дозволяє похизуватися, але так, щоб це не виглядало хвастощами.

Правила розмов про ремонт демонструють екстремальну версію універсального правила скромності, а саме — змагання, хто скомніший, які б я охарактеризувала як «а мій гірший!». Ритуал поштивої скромності і самовисміювання притаманний й іншим націям (одразу згадуються японці), та наші змагання у криворукості вирізняються важливою складовою — гумором. Недостатньо просто говорити зневажливо про недолугі ремонтні невдачі (так, скажімо, в Японії згідно з правилами етикету потрібно всіляко применшувати подарунок, який ви даруєте), це треба робити дотепно і жартівливо.

Правило «непрямого вихваляння» породило непорозуміння стосовно «стриманості» та ввічливості англійців. Наша ввічливість дуже англійська — її ні з чим не сплутаєш, вона прісна та млява. Навіть у спробі когось чи щось похвалити, похвала більше схожа на обережне — щоб нікого, бува, не образити і не засоромити — зауваження, а не на щирий вираз захвату. Тож цю стриманість, яку іноземці часто інтерпретують як холодність чи відстороненість, треба розуміти як потребу англійців відділяти чужих приятелів та знайомих, від своїх, товаришів та друзів. Справа не в тому, що англійці холодні і неспроможні на емоційність та відкритість, просто нам, на відміну від інших народів, бути відкритими серед малознайомих людей — важко. І через цю стриманість нам треба більше часу, щоб зблизитися з людьми і забути про зашореність. Замкнуте коло, яке, поміж інших клопотів, спричинилося до ще одного хронічного захворювання — надуживання словом «гарно»!

Правило про жахливого ріелтора демонструє не лише те, наскільки ідентичність англійця пов’язана з його домівкою, але також і те, як багато для нас важить гумор. Ріелтори — то навальна загроза ідентичності, тож ми їх нейтралізуємо улюбленим методом — висміюємо. Це взагалі універсальний метод боротьби з будь-якими незручностями — усюди у світі люди, які можуть потенційно нести загрозу усталеному порядку, зазнають висміювань. Особливо стратегія захисних жартів полюбилася англійцям — ніхто не використовує її так часто і завзято, як ми. Ми вдаємося до захисного гумору не лише перед лицем загрози і невідомого, ми ним прикриваємося при кожній незручній ситуації — від геть буденних клопотів до катастроф вселенського масштабу.

Правила саду (і того перед, і того, що за домом) підтвердили те, що англійці аж надто вже дбають про приватність. Правила, що стосуються садочка перед хатою, свідчать, знову таки, про соціальну зашореність та ввічливість: якщо «дім» дорівнює «я», то садок перед хатою — це «публічне я», тобто формальний та ретельно вибудуваний садово-парковий еквівалент до офіційної усмішки без емоцій.

Революційний акт — виставити посеред садка диван — апелює до вже відомих нам тем «впорядкованого безладу» та безрезультатного, але терапевтичного в соціальному плані скигління. Також «диванний виняток» пролив світло на ще одну, трохи позитивнішу рису англійськості, а саме — на суто англійську толерантність. Слід визнати, що толерантність до диванів та всіляких подібних дивацтв більше схожа на акт стоїцизму та вистражданого терпіння, а не відкритого всеприйняття, та про неї — хай навіть вона має форму пасивного бурчання — варто згадати і навіть похвалити. Можливо, саме завдяки терпимості до інших у нас порівняно непогані міжрасові стосунки в країні (наголошую на ключовому слові — «порівняно»: расова ситуація в Англії, як влучно зауважив Джеремі Паксман, «згрубша непогана» тільки в порівнянні з іншими, не такими толерантними, країнами).

Підрозділ про сад за домом не лише показав славнозвісний Англіський Садочок не через призму рожевих окулярів, а ще й вкотре продемонстрував любов англійців до всього стриманого та простого і несприйняття показних крайнощів. Ще одне підтвердження того, що ми любимо поміркованість, тяжіємо до всього звичного, домашнього та добре знайомого. Національна спілка запобігання жорстокого ставлення до садків свідчить про те, що ми схильні дотримуватися неписаних соціальних правил та приписів, у нас розвинуте почуття обов’язку та відповідальності. І, нарешті, класові правила, два слова про ексцентричність та правило про іронічних гномів нагадують нам про непросту природу класової сегрегації і про складність правил, які відповідають за нашу ексцентричність. Ми з’ясували, що потамована ексцентричність, як-от іронічні гноми, може несподівано зрикошетити: нетрадиційні та відверто невідповідні смаки прийнятні тільки тоді, коли вони щирі та органічні, а не «поза» чи за вуха притягнута «манірність».

Тепер мені починають проглядатися певні патерни, які не лише потенційно укладуться в діаграму визначальних рис англійськості, а ще й перебувають у тісному взаємозв’язку. Я не велика експертка діаграм (якось я спробувала намалювати схему для одного соціологічного проекту, то вона скидалася на павутину, яку сплели павуки під ЛСД), але, якщо наступні розділи прояснять природу «граматичних» зв’язків між правилами англійськості, то, може, навіть мені вдасться зробити більш-менш впорядковану схему.

ПРАВИЛА В ДОРОЗІ

Якщо дім — це те, що відлюдкуватим островітянам-англійцям заміняє соціальні навики, то як же бути, коли доводиться покидати фортецю і вибиратися за межі захисних мурів? Ящо коротко, то «не дуже добре». Ви й самі могли здогадатися. Та після більш як десятиліття включених спостережень на двірцях, в автобусах та просто на вулицях, я маю відповісти змістовніше і спробувати розшифрувати неписані поведінкові коди. Скорочено я називаю їх «дорожніми правилами», та насправді мені йдеться про усі види транспортних засобів — автомобілі, потяги, літаки, таксі, автобуси, велосипеди, мотоцикли і навіть пересування на своїх двох, а також — про всі аспекти пересування з точки А до точки Б.

Як вже зайшла мова про автомобілі, то я мушу сказати, що не вмію водити. Якось я навіть намагалася навчитися, та після декількох уроків ми з інструктором зійшлись на тому, що це не дуже добра ідея і я врятую чимало безневинних душ, якщо пересяду на громадський транспорт. Цей мій явний ґандж виявився справжнім благословенням для мене як антропологині. Я отримала змогу подовгу спостерігати за поведінкою англійців і проводити каверзні експерименти «в полі»: у потягах, автобусах, таксі; таксистам нікуди було від мене втікати, тож я розпитувала їх про дивацтва та звички пасажирів. А коли я таки їду в машині, — за кермом у цей час хтось із моїх багатостраждальних друзів чи родичів, — то маю чудову нагоду уважно поспостерігати за ними та іншими учасниками дорожнього руху.

Правила у громадському транспорті 

Я почну нашу розмову із правил у громадському транспорті, адже вони наочно демонструють усі проблеми, з якими англійці зіткнуться, тільки-но ступлять крок за межі безпечної та затишної домівки. 

Правило заперечення

Наш головний механізм виживання у громадському транспорті чимось схожий на те, що психологи називають «запереченням»: ми намагаємося всіляко обходити думку, що знаходимося посеред страхітливого натовпу незнайомців, всіляко оберігати свій приватний простір, вдаючи, що навколо нікого нема, та й, зрештою, що й нас тут теж нема. Згідно з правилом заперечення, ми маємо уникати розмов із незнайомцями, не дивитися їм у вічі чи будь-як інакше визнавати присутність людей навколо. Виняток — крайня необхідність. Водночас правило велить нам залишатися непомітними, не привертати до себе увагу і не пхати носа в чужі справи.

Англійці можуть роками їздити в транспорті (вранці і ввечері) з одними і тими ж пасажирами і ніколи й словом не перекинуться — це абсолютно звична, навіть нормальна практика. Повна нісенітниця, якщо подумати, але всі, з ким би я не говорила, підтверджують це правило. «З часом, — розповіла мені одна пасажирка, — коли ви бачите на платформі ту ж саму особу кожного ранку, може ще й сидите навпроти неї у вагоні потяга, то можете кивнути у знак привітання. Та це й все, далі цього не заходить». Я поцікавилася: «А скільки це “з часом”?» — і почула: «Ну, може, з рік чи десь так. Це залежить. Люди ж різні бувають — хтось більш товариський, хтось менш». На що я відповіла (роздумуючи, що вона вкладає у поняття «товариський»): «Та так», — і продовжила допитуватися: «Тож, напрочуд “товариська” особа може почати вітатися вже після декількох місяців ранкових поїздок?» — «Гм, та чи я знаю, мабуть, — сказала моя імформаторка не дуже впевнено, — та це було б якось так, гм, нахраписто, чи що. Мене б це трохи збентежило».

Моя інформаторка — молода жінка, секретарка у лондонській PR-агенції — зовсім не скидалася на сором’язливу і боязку. Власне кажучи, я б навпаки назвала її товариською, жвавою і приязною. Я обрала для прикладу саме нашу з нею розмову, оскільки її відповіді дуже типові — майже усі пасажири, з якими мені довелося поспілкуватися, сказали, що навіть ледь помітний кивок служить потужним поштовхом до зближення. Більшість опитаних дуже обережно ставляться до зближення, адже, як пояснив ще один типовий пасажир: «Тільки почни вітатися з людьми — я маю на увазі кивати їм, — то й оком не встигнеш кліпнути, як вже й вітаєшся з ними “доброго ранку”, а потім, дивись, та й говорити про щось доведеться!». Я зауважила, що дехто з пасажирів оце своє небажання кивати на знак привітання чи вступати у візуальний контакт окреслює фразами на зразок «вершина айсберга» і «слизька доріжка» (візуальний контакт у громадських місцях ніколи не триває довше, ніж долю секунди, — якщо ви таки зустрілися поглядами з незнайомцем, то одразу відводьте очі, якщо ж ви затримаєте погляд хоча б на секундочку, то це можуть сприйняти за акт агресії або флірту).

Кожного інформатора чи інформаторку я запитувала, а що ж такого страхітливого у коротенькій дружній балачці з пасажиром? Моє питання сприймали як особливий вид тупізму. Вочевидь, суть проблеми полягає в тому, що, заговоривши раз, доведеться говорити знову й знову: якщо ви вже визнали, що особа існує, вже не вийде вдавати, що її нема. Відтак вам доведеться ґречно теревенити кожного дня. Скоріш за все у вас буде мало спільного, тому розмова не клеїтиметься і буде вкрай недолугою. Або ж, чого доброго, доведеться якось викручуватися і уникати новоявленого товариша, наприклад, стояти з іншого краю платформи і ховатися за кофі-корнером. Чи, чого доброго, навмисно сідати в інший вагон поїзда! А це також дуже неввічливо і загалом так само неприємно. Одне слово, не дорога, а суще жахіття, навіть уявити страшно!

Спершу я з цього підсміювалася, ясна річ, та після глибинного самоаналізу зрозуміла, що й сама уникаю контакту, і мені зовсім нема чим виправдати свою поведінку. Як я можу висміювати страхи пасажирів і ті елегантні спроби уникнути контактів у транспорті, якщо я застосовую ту ж тактику, щоб убезпечитись від небажаного спілкування впродовж одноразової півгодинної поїздки? А вони ж «попали» на роки щоденних поїздок. Вони мають рацію: навіть уявити страшно! Без сумніву, ніяких кивків мінімум з рік!

Я роблю відступ від типово англійської поведінки лише за умови «польових досліджень» — тоді я ставлю незручні питання і перевіряю гіпотези, а для цього мені потрібні піддослідні «об’єкти». Інші різновиди польових досліджень, як-от прості спостереження, цілком вписуються у стандарти англійського відлюдництва у транспорті. Як на те пішло, то записничок дослідника — це дієвий сигнал «стоп» для охочих побалакати. Проте, перш ніж братися до опитувань та експериментів, я маю взяти себе в руки і подолати страхи та перестороги. Проводячи опитування у громадському транспорті, мені доводиться переступати не лише свої перестороги, а й соціальні заборони пасажирів. У певному сенсі, усі мої польові інтерв’ю з пасажирами електричок — а також в автобусах, потягах, метро — також можна назвати експериментальним ламанням правил, адже, звертаючись до них, я автоматично порушувала правило заперечення. Однак, я намагалася мінімалізувати стрес (для обох сторін), де це можливо, і шукала порятунку у винятках з правила заперечення.

Винятки з правила заперечення

Загалом є три ситуації, в яких можна переступити через правило заперечення, визнати існування інших пасажирів і заговорити до них напряму.

Похибка на ввічливість

Перша ситуація — це «похибка на ввічливість», як я її називаю: коли не заговорити — це гірше, аніж заговорити, і цим порушити приватність. Як-от, коли ви випадково штурхнете когось і потрібно вибачитись; як хтось просить вас посунутися і каже «перепрошую»; як запитують, чи місце коло вас вільне; як питають, чи можна відчинити вікно. Проте, варто зауважити, що ці словесні акти ввічливості не вважаються приводом для подальшої розмови, це не прелюдія до товариської бесіди: коли ви вибачилися, як велить етикет, чи попросили про послугу, то зразу повертайтеся у режим заперечення. Похибка на ввічливість не дуже допомагає у процесі дослідження, хіба що годиться для визначення рівня переляку та роздратування, які виникають у пасажирів при найменшій спробі продовжити спілкування: якщо на мої ввічливі вибачення чи питання я чую суху односкладову відповідь або ця відповідь взагалі невербальна, а, скажімо, пасажир різко кивне мені, то я одразу знаю, що на роль потенційного піддослідного він ніяк не пасує.

Похибка заради інформації

А от «похибка заради інформації» — більш помічна. Можна переступити через правило заперечення, коли потрібно запитати про щось життєво важливе, наприклад: «Це потяг до станції Паддінгтон?», «А він зупиняється на Редінгтон?», «Підкажіть, будь ласка, з цієї платформи іде поїзд на Клахем Джанкшн?». У відповідь часто можна почути щось доволі жартівливе. Я збилася з рахунку, скільки разів на моє стривожене: «Це поїзд до Паддінгтон?» — відповідали ось так: «Та я дуже на це сподіваюся!», «Краще б їхав, а то капець мені!». Коли я питалася: «Чи це швидкий до Лондона?» (мене цікавило, чи це експрес, а не поїзд, що віддає честь кожному стовпові) — то якийсь сиромудрий розумник обов’язково відповідав: «Це залежить, що ви вкладаєте у поняття “швидкий”. По суті, похибка на ввічливість мало чим відрізняється від похибки на отримання інформації — отримавши бажане, співрозмовники повертаються у режим заперечення. Жартівлива відповідь іноді свідчить про те, що співрозмовник готовий обмінятися ще двома-трьома словами — особливо, якщо ви вміло спрямуєте розмову в русло «похибки на нарікання».

Похибка на нарікання

«Похибка на нарікання» зазвичай виникає, коли щось іде не так, наприклад: у гучномовець оголосили, що літак чи потяг затримується або й зовсім скасовується; потяг ні з того, ні з сього зупинився в якійсь дірі; довгенько довелося чекати, поки водій здасть зміну; чи сталася ще якась невідома напасть.

Тоді англійці раптово прозрівають і зауважують, що навколо повно пасажирів. Наша реакція завжди однакова і легко прогнозована — так, ніби все відбувається за здалегідь спланованим сценарієм. От оголосять про затримку потяга або раптову зупинку десь посеред поля, і одразу в хід іде мова жестів: люди ловлять погляди одне одного, зітхають голосно, обмінюються стражденними посмішками, стенають плечима, ведуть бровами і закочують очі. І все це ще й супроводжується в’їдливими або ж вимученими коментарями про плачевний стан залізниці. Хтось обов’язково скаже, що «Та так завжди!», а хтось докине: «І що ж тепер?» або «Господи Ісусе, а цього разу що сталося?». Чи більш лаконічний варіант «От срань»!

Нині ви ще й майже напевно почуєте як мінімум один коментар, де згадується «неправильне листя». Йдеться про легендарне виправдання, яким управління залізниці намагалося виправдати транспортний колапс — це, мовляв, все через «листя на колії». Коли ж їм резонно зауважили, що опале листя — цілком звична річ для осені і ніколи раніше не гальмувало роботу залізниці, вони проскиглили у відповідь, що це «неправильне листя». Ця однозначна безглуздість одразу ж стала мемом — заголовки газет, випуски новин на телебаченні рясніли тим листям, а жарт і досі живе в народі. Його часто переінакшують на новий лад, залежно від ситуації: якщо оголосили, що поїзди затримуються через снігопад, то хтось обов’язково втне: «Неправильний сніг, мабуть!». Одного разу я чекала на електричку в себе, на приміській станції в Оксфорді, коли оголосили, що рух затримується через «корів на колії у Банбурі»^[42]. Тут же троє людей в унісон вигукнули: «Неправильні корови!».

Халепи на кшталт цих, здається, діють на англійців дивовижно — вони одразу ж гуртуються. Вочевидь, вся суть в опозиції «вони і ми». Нагода понарікати, ба, навіть насолодитися дотепним бідканням — спокуса ще та! Масові жалі через затримку поїздів та інші неполадки руху громадського транспорту дуже скидаються на ниття через погоду: абсолютно беззмістовні, адже ми всі чудово усвідомлюємо і стоїчно приймаємо, що ніщо не може змінити і не змінить ситуацію на краще, та дуже помічні в ролі соціальних фасилітаторів.

Похибка на нарікання — це, як би там не було, ще один «виняток, що підтверджує правило». Ми буцімто й навчилися оминати правило заперечення, щоб потішитись улюбленим заняттям, а заразом і зав’язати доволі довгеньку дискусію на тему фейлів та недоліків громадського транспорту (ще можна заторкнути тему некомпетентності влади, компаній та урядових відомств, що мали б відповідати за незадовільний стан системи), та водночас всі чудово розуміють, що ті балачки — «одноразові». Відтак весь процес — це зовсім не переступ через правило заперечення, це всього лиш тимчасове призупинення його дії. Пасажири собі знають, що можуть влаштувати масові нарікання на потяг, який затримується. Однак, це їх ніяк не зобов’язує наступного ранку розпочати бесіду з друзями-плакальниками. Та й, зрештою, зауважувати їх теж необов’язково. Правило заперечення призупиняє дію виключно на час масових лементів. Коли потік нарікань пересихає, всі замовкають і ми ще з рік можемо ігнорувати одне одного. Ну або ж до наступної напасті у вигляді злочинного листя чи суїцидальних корів. Винятковий статус похибки на нарікання лишень укріплює непохитність правила.

Такі масові лементи, коли правило заперечення тимчасово призупиняє свою дію, надають змогу прискіпливому антропологові пробити захисну броню пасажирів — йому випадає небувала нагода запитати про двійко-трійко насущних моментів і не скидатися при цьому на надто надокучливих і цікавських. Мені доводилося проводити процедуру швидко, інакше б пасажири подумали, що я не зрозуміла суть похибки на нарікання — її виключно тимчасовий характер — і націлилася на довгу балачку.

Може здатися, що вичікувати збої та неполадки — це не найнадійніший і не те щоб задовільний спосіб проводити польові дослідження. Так може здатися тільки тим, хто мало знається на примхах англійського громадського транспорту!

Всі, хто тут живе, знають напевне, що мало яка подорож закінчиться вчасно і без халеп у процесі. І якщо ви англієць чи англійка (ще й з великим серцем), то ви, без сумніву, втішитесь, що хоч одна особа на всю країну має вигоду з того листя та корів, повеней та заторів, несправних двигунів та світлофорів, водіїв, що самовільно відлучилися з робочого місця, неправильно переведених залізничних стрілок та ще безлічі всяких дивних перешкод та дисфункцій.

Окрім опитувань у час масових нарікань, громадський транспорт послужив мені ще й місцем для проведення неодноразових «офіційних» опитувань — я маю на увазі інтерв’ю, де об’єкт опитування знає, що його чи її опитують. Власне, мій улюблений метод проводити опитування під прикриттям звичайної буденної розмови виявився абсолютно не ефективним в полі дії правила заперечення. На «ура» він спрацьовує в пабах та барах, на перегонах, вечірках та в місцях, де розмови між незнайомцями цілком прийнятні (якщо, ясна річ, вони відповідають строгому протоколу). Тож в таких умовах простіше одразу чесно признатися, що я проводжу дослідження для майбутньої книжки. Краще чемно спитати, чи люди не проти відповісти «на декілька запитань», аніж переступати через правило заперечення і втягувати їх у спонтанну бесіду. Науковець з блокнотиком в руках — це, звісно, надокучливий об’єкт, та хоч не такий страшний, як випадковий незнайомець, що лізе зі своїми розмовами невідомо чого. Якщо ви просто заговорите до англійця десь в поїзді чи автобусі, то він, скоріш за все, подумає, що ви напилися, обдовбалися наркотою або психічнохворі.^[43] Антропологів не особливо люблять і цінують у суспільстві, та все-таки нас толерують більше, ніж пияків та втікачів із психлікарні.

Однак, з іноземцями формальності зайві, оскільки вони не мучаться страхами, соціальними заборонами та не зациклені на приватності, як англійці. Вони, здається, радо вступають у невимушену розмову. Власне кажучи, багато хто з туристів дуже тішився, що я трапилася їм у транспорті: врешті вони зустріли серед місцевих когось «соціального» і «товариського», і ще й охочого поговорити про їхні враження від Англії та англійців. Попри те, що я волію проводити неформальні, анонімні інтерв’ю, я не могла себе пересилити і розвіяти ілюзію про балакучих англійців, а ще й одним махом зіпсувати їм відпочинок, признавшись у корисливих цілях. Правда, іноді — особливо коли емоційні туристи зізнавалися, що завдяки мені вони вже не вважають англійців холодним та відстороненим народом — мене гризли докори сумління. По змозі я завжди намагалася пояснити, що англійці в транспорті дотримуються правила заперечення. Я спрямовувала туристів до більш товариських місць, як-от до пабу. Якщо ж так сталося, що ви були одним із тих туристів, яким я задурила своїми «інтерв’ю» голову, то можу лишень перепросити і подякувати за вклад у дослідження. Я дуже сподіваюся, що книжка змете геть усі можливі непорозуміння і прояснить ситуацію.

Похибки на телефонні розмови по-страусячому

Я вже раніше згадувала, що правило заперечення має два аспекти: перший — ми прикидаємося, що людей навколо нема, другий — часто ми прикидаємося, що й нас теж нема. Привертати до себе увагу у громадському транспорті, на думку спільноти, — просто немислимо. Одначе, є люди, які переступають через цю заборону — вони голосно говорять і сміються собі, замість того, щоб ховатися тихенько за газетою, як це заведено. Та цих говорунів завше меншість, і решта дивиться на них з осудом.

Принаймні так було до появи мобільних. Мобільні пробудили наших внутрішніх страусів: безмозкий страус ховає голову в пісок і думає, що його ніхто не бачить, так само і тумануваті пасажири ховаються у телефонах і думають, що їх ніхто не чує. Ті, хто говорять по мобільному, думають, що навколо них виростає така персональна бульбашка, яка захищає їх від натовпу і напряму з’єднує з тим невидимим співрозмовником. Вони можуть радісно — ще й голосно, так, що їх чує піввагона, — базікати про деталі особистого та професійного життя, а такі справи, зазвичай, обговорюють приватно або взагалі секретно. Це на руку цікавським дослідникам — особисто я отримала багато інформації від страусів з мобільними телефонами, — але дуже діє на нерви решті пасажирів. Звісно, що ніхто з них не вживатиме заходів — всі тільки кряхтітимуть, зітхатимуть, закочуватимуть очі і хитатимуть скрушно головами.

Не всі англійці — страуси. Багато хто, навіть більшість, достатньо розумні, щоб усвідомити, що їхні розмови добре чутно всім навколо. І вони щосили стишують голос. Ті крикуни-сомнамбули, правда, у меншості, але та меншість дуже помітна і надзвичайно дошкульна. Частково справа в тім, що англійці не скаржаться галасливій особі напряму. Вони тихенько жаліються одне одному, або вивалюють жаль на співробітників, коли дістануться на роботу, або ж дружині чи чоловікові, коли прийдуть до додому, або ж напишуть листа в газету! У телевізійних та радіопрограмах повно жартів про несусвітню тупість галасливих страусів з мобільними телефонами. Особливо банальні до неможливого та геть неввічливі репліки «Мамо, то ви? Як то не ви? А я в поїзді!». Газетні колумністи теж вправляються у красномовстві на цю тему.

Суто на англійський манір, ми спрямовуємо лють у русло нескінченних жартів та ритуальних нарікань, списуємо кубометри паперу і марнуємо години ефірного часу, але так ніколи і не можемо достукатись до першоджерела проблеми. Ніхто з нас не має достатньо відваги і нахабства, щоб підійти до страуса з телефоном і попросити припинити розмову. Залізничні компанії знають про цю проблему. Деякі навіть спроектували спеціальні «тихі» вагони, де не можна говорити по телефону. Більшість дотримується правила. Та ніхто й слова не скаже, якщо раптом перелітний страус проігнорує заборону. Навіть у «тихих» вагонах найгірше, що може трапитися зі страусом — він може потрапити під обстріл обурених поглядів з-під лоба.

Правила ґречності 

Хоч і багато гостей-іноземців, яких я опитувала, скаржилися, що англійці стримані, та всі захоплювалися тим, які ж ми ґречні. Білл Брайсон дуже влучно описав цей суперечливий факт. Він був вельми здивований і навіть спантеличений, коли побачив, яке «виважено-впорядковане» лондонське метро: «Тисячі людей, що спускаються та підіймаються сходами, йдуть на ескалатор, сідають і сходять з переповнених поїздів, розчиняються в темряві, понуривши голову, мовчазні, ніби персонажі з “Ночі Ходячих Мертвяків”» А ще декількома сторінками та станціями далі він не може натішитися з величезного збіговиська фанатів регбі — такі вони люб’язні: «Вони чемно заходили до вагону, не штовхалися і перепрошували, коли ненароком когось зачепили чи ненавмисно займали чиєсь місце. Я був у захваті від того, як вони інстинктивно дбають про інших. До мене раптом дійшло, що це, насправді, звична річ тут, у Британії, а ми цього майже не зауважуємо». 

Правила негативної ввічливості

На мій погляд, сумнозвісна стриманість і славнозвісна ґречність — це різні сторони однієї медалі. Власне, до певної міри наша стриманість і є формою ґречності, яку соціолінгвісти Браун та Левінсон визначають як «негативну ввічливість». Дослідники визначають цей термін як відмову від втручання в особистий простір людей (на противагу до «позитивної ввічливості», яка відображає потребу соціальної взаємодії та схвалення). Стриманість, настороженість та відлюдькуватість англійців у громадському транспорті — саме та нелюдимість, на яку скаржаться іноземці, — це все характерні віхи «негативної ввічливості». Те, що може спершу здатися неприязністю, насправді є формою запобігливості: ми судимо інших по собі і переконані, що решта людей мають таку ж гостру потребу приватності, як і ми. Тож ми просто не пхаємо носа в чужі справи і ввічливо ігноруємо всіх навколо.

В усіх культурах світу присутні дві форми ввічливості, та завжди одна з них переважає. В англійській культурі домінує «негативна ввічливість», в той час як американська тяжіє до більш відкритої, інклюзивної «позитивної ввічливості». Таке розмежування, певна річ, дуже умовне, і все залежить від класових та субкультурних відмінностей в межах культури. Однак, скидається на те, що туристи із «позитивноввічливих» культур частіше не розуміють англійців і болісніше реагують на нашу «люб’язну» прохолодність. А туристи із подібних нам, стриманих культур реагують не так критично (Браун та Левінсон зараховують до «негативноввічливих» культур Японію, Мадагаскар, а також певні касти в Індії).

Експерименти зі штовханиною і правило рефлекторного «перепрошую»

Отож берімося за експерименти із штовханиною. Декілька чудових пообідь я присвятила експерименту — випадково-навмисно штурхала людей в автобусах та інших людних місцях (двірцях, станціях метро, автобусних зупинках, торгових центрах, на перехрестях та ін.). Я перевіряла, чи люди казатимуть мені «перепрошую». Багато інформаторів — і місцеві, і туристи — казали, що наша звичка «рефлекторного перепрошую» особливо їх вразила і є дивовижним наочним прикладом англійської ґречності. Та й я особисто не раз ту ґречність випробувала на собі. Однак, мій обов’язок науковиці велить протестувати теорію на практиці — провести один-два експерименти в полі.

Штовханина стартувала не аж так, щоб вдало. По суті, перші штурхання вийшли доволі успішними, бо мені вдалося їх замаскувати під випадкові зіткнення^[44], та я все зіпсувала, коли випалила вибачення першою, не давши людині й слова сказати. Вийшло як завжди — я протестувала свою англійськість: з’ясувалося, що як тільки я зачеплю людину, хай навіть ледь-ледь, то одразу автоматично кажу «вибачте». Після декількох фальстартів я врешті-решт спромоглася подолати мимовільний рефлекс: перш ніж буцнутися в когось, я закушувала губу — сильно і досить боляче. Відпрацювавши техніку, я взялась за науковий аспект експерименту — намагалася штовхати лише типових представників певних класів і тільки у відповідних локаціях. На мій подив, англійці виправдали свою репутацію: приблизно з 80 відсотків жертв «перепрошували», коли я на них наскакувала, — навіть тоді, коли зіткнення було явно з моєї вини.

Варіанти відповіді іноді трохи видозмінювалися: я виявила, що старші вибачалися трохи частіше, аніж молодші (найрідше перепрошували хлопці у старшому підлітковому віці, особливо, коли йшли компанією); у британців азійського походження рефлекс вибачень розвинутий сильніше, аніж у афро-британців та вихідців із країн Карибського басейну (мабуть, тут суть у відголосках тенденцій негативної ввічливості в індійській культурі, адже вибачатися першому — це очевидний вияв ввічливості, яка одразу дає зрозуміти, що особа не хоче нав’язуватись і порушувати чужі кордони). Та ці відмінності незначні, адже більшість «штурхнутих» — незалежно від віку, класової приналежності та етнічного походження перепрошували, коли я «випадково» їх таранила.

Результати експериментів слід було перевірити і в інших країнах: а то ми мало (чи й нічого) не довідалися б про феномен англійськості, якби результати за кордоном були тотожними до внутрішніх результатів. Тож я провела серію «контрольних експериментів» і навмисно активно таранила людей у Франції, Бельгії, Італії, Росії, Польщі та Лівані. Для того, щоб забезпечити репрезентативну міжнародну вибірку, я ще й штовхала туристів різної національності (американців, німців, японців, іспанців, австралійців, скандинавів), яких відслідковувала у туристичних пастках Лондона та Оксфорда. Лише в японців (як несподівано!) я виявила щось схоже на наш перепрошувальний рефлекс, та з ними навдивовижу складно експериментувати — надто вже вправно ухиляються від зумисних наскоків^[45]. Не те, щоб зіткнення з представниками інших національностей були неприємними чи ми розходились непривітно, ні, більшість казали «Обережно!» чи «Стережись!» (або ж відповідник рідною їм мовою), багато хто реагував привітно, простягав руку допомоги, щоб не дати мені впасти, іноді, перш ніж рушити далі, вони співчутливо перевіряли, чи я не поранилася. Та скидається на те, що автоматична відповідь «перепрошую» притаманна лише англійцям.

Джордж Орвел казав, що англійці — це «невиправні гравці, вони п’ють стільки пива, скільки їм дозволяє зарплатня, вони жити не можуть без непристойних жартів і, мабуть, матюкаються гірше за всіх на світі». А втім, на противагу він підсумовував, що «либонь, найвизначальніша риса англійської культури — ґречність». На підтвердження він розповів про доброзичливість кондукторів та полісменів, що ходять без зброї, і навів у приклад такий факт: «В жодній країні, населеній білими, не вийде так легко зіштовхнути людину з тротуару, як тут». І справді, якщо ви спроможетесь зробити це більш-менш акуратно, то вони ще перепросять за те, що гепнулись у рів.

Можливо, ви вирішили, що будь-яке випадкове зіткнення англійці вважають своєю провиною і одразу ж кидаються вибачатись, чим тільки підтверджують свою вину. Мушу вас запевнити, що висновок помилковий. Рефлекторні вибачення влаштовані так: рефлекс — це автоматична, мимовільна реакція, а не свідоме визнання провини. Це правило у прошивці англійців: будь-який незумисний і небажаний контакт (а для англійців чи не всі контакти є небажаними за визначенням) ми супроводжуємо «перепрошую».

Власне, усілякого роду зіткнення, зачіпання і навіть геть незначущі вторгнення у власний простір потребують вибачень. Для нас слово «перепрошую» — це префікс чи не до всіх питань та прохань: «Перепрошую, цей поїзд їде до Банбері?», «Перепрошую, коло вас можна сісти?», «Перепрошую, чи не скажете, котра година?», «Перепрошую, та ви, здається, сидите на моєму плащі!». Ми перепрошуємо, коли випадково торкнемо когось плечем, проштовхуючись до дверей; перепрошуємо, коли насправді «промазали» і нікого не зачепили — однаково обидві сторони на автоматі скажуть «перепрошую». Ми часто кажемо «перепрошую», коли насправді маємо на увазі «вибачте» (або ж «геть з дороги»), наприклад, коли просимо уступити нам дорогу. Питальне «перепрошую?» означає «Я не почув / не почула, повторіть, будь ласка, ще раз» (або ж просто «Що?»). Само собою зрозуміло, що всі ці «перепрошую» — це не щиросерді вибачення. «Перепрошую», так само, як і «гарно», — це універсальне, прикладне і багатоцільове слово на всі випадки життя. Якщо не знаєте, що сказати, кажіть «перепрошую». Завжди перепрошуйте — це дуже по-англійськи.

Правила «дяк» та «бдлска»

Може, англійці і не говорять багато у громадському транспорті, та коли вони таки розтуляють рота, то, ймовірніше за все, крім «перепрошую» ви ще почуєте «будь ласка» та «дякую» (те останнє часто скорочують до «дяк» та «кую»). Збираючи матеріал до цієї книжки, я вирішила порахувати усі ці Бдлска і Дяки. Кожного разу, сідаючи в автобус, я вибирала місце поближче до водія (у більшості автобусів, окрім тих, що курсують центром Лондона, нема кондукторів — пасажири купують квитки у водія), щоб прослідкувати, скільки пасажирів скажуть «будь ласка» і «дякую», купуючи квиток. З’ясувалося, що більшість англійців дотримуються правил Бдлсків і Дяків, так само, як і більшість водіїв та кондукторів у відповідь, беручи гроші, кажуть «дякую». Та це ще не все: виходячи на потрібній зупинці, пасажири часто знову дякують водієві. У великих містах таке трапляється рідше, а от в невеликих містах та містечках — це звична справа. Я зауважила, що впродовж типової короткої поїздки з центру Оксфорда до околиці міста всі пасажири казали «дяк» і заходячи, і виходячи з автобуса. За винятком зграйки іноземних студентів, які не сказали «будь ласка», навіть коли купували квитки. Багато туристів та гостей країни наголосили на тому, що пасажири-англійці надзвичайно ввічливі. Мої крос-культурні експерименти підтвердили, що рівень ґречності у транспорті таки справді небувало високий. В інших країнах, як я зауважила, пасажири дякують водіям автобусів лише у дуже маленьких містечках, де знають водія особисто.

Та одразу наголошую, що в англійських «Бдлсках» і «Дяках» нема нічого теплого чи товариського — ми їх бурмочемо собі під ніс, навіть не дивлячись в очі і не усміхаючись. Підкреслена ввічливість та ґречність у громадському просторі зовсім не означає, що ми щиросерді, доброчесні та благородні люди.У нас просто є правило про Бдлска та Дяк, яких ми здебільшого дотримуємося. Ретельні «прошу» та «дякую», звернені чи то до водія автобуса, кондуктора або таксиста — це всього лиш чергова маніфестація «ввічливого егалітаризму», про який ми вже згадували раніше. Він свідчить про те, що нам неприємно загострювати увагу на різниці у статусі та на будь-яких моментах, що стосуються грошей. Нам подобається вдавати, що ці люди просто роблять нам послугу, а не виконують свої обов’язки і беруть за це відповідну плату.

І ця гра — двостороння. Зокрема, таксисти очікують не лише оплати, а й подяки: вони почуваються ображеними, коли пасажир просто вручає гроші. Правда, до іноземців вони поблажливіші, адже ті «на більше не спроможні», як сказав мені один лондонський таксист. «В англійців це на автоматі, — пояснив він, — вони кажуть “дякую” та “бувай” або щось на зразок цього, коли виходять з авто. І я їм теж кажу “дякую”. Іноді трапляється якийсь невихований сучий син, який мовчить, та більшість автоматично подякує мені».

Винятки до правила заперечення: таксі і роль дзеркал

Англійські таксисти зі свого боку також люб’язні з клієнтами і часто охоче переступають правило «заперечення» і йдуть в обхід традиційних правил стриманості та недоторканості приватного простору. В нас навіть є бородатий жарт про неймовірну говірливість таксистів, і, правду кажучи, він не з пальця висмоктаний. Найпопулярніший стереотип, висміяний колумністами, — це таксист, який занудив пасажирів до смерті або ж вибісив своїми нескінченними монологами на довільну тему — будь це недолугість чинного уряду, тренер збірної з футболу чи останні скандальні плітки про зірок. Мені траплялося їздити з такими водіями і, як і більшість англійців, я соромилася вступати в аргументовану дискусію або хоч попросити заткнутись. Ми скаржимося на те, що таксисти не шанують правило заперечення, але, суто по-англійськи, замість того, щоб вжити заходів, просто переводимо у площину всенародного жарту. Правда, існує ще один вид балакучого таксиста — цей не видає монологів у стилі жовтої преси, а радше намагається по-дружньому зацікавити пасажирів до розмови.

Все починається, як книжка пише, — з коментаря про погоду. Далі — в бік традиції — йдуть питання особистого характеру, наприклад, куди пасажир прямує (якщо на вокзал, то наступним буде питання на кшталт: «О, то ви на відпочинок, так?»). Питання бувають ще більш особистими (принаймні англійці вважають їх особистими — це, наприклад, питання про роботу та сім’ю). Водії зазвичай вельми уважні до найменших нюансів інтонації та міміки пасажирів і не нав’язуються, якщо їм трапився клієнт, — англієць до самих кісток, — який вичавлює із себе односкладові відповіді, конфузиться і мнеться. Насправді, для багатьох англійців така допитливість — це вже занадто. Однак ми не можемо сказати водієві припнути язика — ми або занадто ввічливі, або занадто несміливі. Говорити з пасажирами чи ні — вся надія тільки на жести та інтонацію.

У розмовах із таксистами — і з фахівцями на зразок перукарів — присутній елемент «культурної ремісії», коли звичні за нормальних обставин правила дискретності та стриманості послаблюються. Тоді можна, якщо, звісно, хочеться, побалакати від душі — щиріше і відвертіше, аніж це заведено в колі малознайомих людей. А от лікарі можуть хіба помріяти, щоб правила приватності призупиняли дію в їхніх кабінетах — там англійці зазвичай не зраджують своєму амплуа і залишаються стриманими та штивними. Я б їм порадила застосувати до пацієнтів правило «дзеркала» — ставати позаду, як це роблять перукарі, або дивитися на них як таксисти — у дзеркало заднього виду. Англійці, здається, можуть хоч трохи розслабитись і забути про свої заборони, коли їм не дивляться просто у вічі.

Певною мірою це одна з «універсалій»: в усьому світі священикам віддавна відомо, що з-за ширми люди сповідаються охочіше. Психоаналітики саджають клієнтів на кушетку, щоб не було прямого контакту очі в очі. Це аж ніяк не збіг обставин. Тут питання радше у ступені безконтактності: англійцям без таких фокусів доволі складно «відкритися». Завдяки «магії» вони ведуться на ілюзію анонімності. Власне, якби хто питав, то я б порадила лікарям не використовувати всі ці новомодні «навички комунікації», яким їх понавчали, — всі ці тактики в стилі обнімімося-поплачмо, коли їм кажуть сідати поруч з пацієнтом, а не ховатися за захисним столом, як раніше, нахилятися поближче, дивитися в очі та ін. Як я помітила, всі ці фокуси вщент залякують пересічного англійця. Лікарі, з якими довелося на цю тему поспілкуватися, підтвердили мої припущення: саме так вони діють на пацієнтів, які не наважуються зізнатися лікарю, що ж їх насправді непокоїть, аж поки вони, стоячи в півоберта у дверях і тримаючись за клямку, не скажуть правду.

Як правильно стояти в черзі

«І сказав Бог Мойсею: “Перший, підійди до мене!”. А він прийшов другим, і відправив його Бог в кінець черги, щоб не порушував порядок черги». «Всенародне захоплення» — так 1946 року Джордж Мікеш, угорський письменник-гуморист, описав черги в Англії. «На Континенті, — вів він далі, — люди, чекаючи на автобус, вештаються собі туди-сюди, хто як хоче. Коли автобус приїздить — вони женуть до нього юрбою… Англієць, навіть сам-один, чемно формує чергу». Через тридцять років, 1977 року, він оновив дані — нічого не змінилося. Минуло ще тридцять років, і скидається на те, що висновок й досі актуальний. Та Мікеш занадто все спростив — англійські черги зовсім не такі прості.

Нещодавно в газеті «Сандей» мені трапилась розпачлива стаття, буцімто англійці «занедбали мистецтво черг». Я здивувалась, адже це геть зовсім суперечило результатам польових досліджень. З’ясувалося, що авторка статті стояла собі в черзі і хтось спробував пропхатися наперед. Вона, як і решта людей з черги, вкрай обурилася. Звісно, що ніхто не наважився поставити нахабу на місце (всі просто бурчали собі під ніс і осудливо сопли), тож йому все зійшло з рук. На мій погляд, наведений приклад аж ніяк не свідчить про занедбане мистецтво черг, а дуже навіть навпаки — точно його характеризує. 

Правило опосередкованості

Англійці вважають, що в чергах треба стояти правильно, і дуже болісно переживають, якщо хтось правил не дотримується. Однак висловити обурення напряму їм заважає брак впевненості та соціальних навичок. Деінде це не є проблемою: в Америці, де пхатися без черги — це не смертний гріх, а радше невелика хиба, реакція навколишніх не забариться і порушникові скажуть — голосно і командним тоном: «Ей, ти, ану стань у чергу!» — чи щось на кшталт цього. На Континенті реакція тяжіє до голосних сперечань. В інших закутках світу нахаб можуть просто безцеремонно відштовхнути і за бари поставити на місце. Так чи інакше, але результат той самий — поза чергою ніхто не пройде. На диво, лише в Англії порушення черги вважають глибоко аморальним, але порушник, скоріш за все, вийде сухим із води. У праведному гніві ми дуємося і супимося, бурчимо і закипаємо від обурення, але майже ніколи не скажемо порушникові стати в чергу. Не вірите? То можете перевірити! Я вже своє вистраждала, то чому б і вам трохи не помучитись. Вибачте, що я тут нию, та мої експерименти з недотриманням черги — це найскладніший, найневдячніший і найгіркіший досвід, який мені тільки довелося пережити задля написання цієї книжки. Це було набагато гірше, ніж штовхатися, набагато-набагато гірше, аніж випитувати в людей ціну їхнього житла, і навіть гірше, ніж питати, чим вони заробляють на життя. Сама думка — пропхатися без черги — була такою нестерпною, що я мало не покинула проект, тільки щоб заощадити собі сорому. Я просто не могла себе змусити! Я вагалася, я мучилася, я прокрастинувала як могла. І навіть коли вже опановувала себе, то в останню мить нерви здавали і я, понурившись, смиренно чалапала у хвіст черги і сподівалася, що ніхто не помітив, що я думала пхатися без черги.

Правило параноїдальної пантоміми

Можливо, останні речення прозвучали як повний ідіотизм або навіть як клінічна параноя, та якщо я щось і вивчила, несміливо переминаючись з ноги на ногу коло черг, то це те, що англійці справді зауважують, коли хтось намірився пройти поза чергою. Вони одразу скоса зиркають — з-під лоба так, прижмурившись і з підозрою. Потім вони ущільнюють чергу — підсовуються ближче до того, хто стоїть попереду, щоб ви не надумали протиснутися в щілинку поміж ними. Вони одразу займають войовничу позицію оборони — руки в боки, наїжачуються на потенційну небезпеку і демонстративно розвертаються у півоберта. Мова тіла доволі стримана, може, й взагалі непомітна іноземцям, які мало знаються на наших звичаях. А от англієць, що намірився пролізти без черги, чітко вловлює невербальний месидж: «Ми тебе розкусили, маленький хитрюго! Та навіть не думай, що тобі це вдасться, ми за тобою спостерігаємо!».

Важлива заувага — така параноїдальна пантоміма відбувається лише навколо структурно безсистемної черги. Нікому б і на гадку не спало стати попереду прямесенької, рівненької і впорядкованої черги. (Це настільки немислимо, що навіть якщо й трапиться, то люди подумають, що це або іноземець-невіглас, або просто якась надзвичайна ситуація.) Можливість пробратися без черги з’являється лише тоді, коли неясно, де черга починається, а де закінчується — якщо в черзі є пробіл, вона з якихось причин нещільна, наприклад, через перешкоду, або всі розступилися, щоб люди могли пройти; ще може бути у разі, коли за шинквасом стоїть двоє барменів і незрозуміло, чи тут дві окремі черги, чи одна загальна. Тобто має бути якийсь елемент невпевненості та неясності.

Англійці мають загострене почуття справедливості. От тому те, що в інших культурах сприйняли б за легітимний опортунізм — от як, наприклад, похід прямісінько до «вільної» каси, незважаючи на двох осіб, що вже чекають поруч, просто ті двоє не встигли пропихнутися вперед — ми зараховуємо до грішного недотримання почерговості (або спроби недотримання почерговості). Не подумайте, я не стверджую, що англійці ніколи не вдаються до такого маневру: вдаються, але в них на обличчі написано, що вони добре розуміють всю ницість поведінки, вони потуплюють погляд і не дивляться на чергу, вони знають, що чинять негідно. Реакція черги теж красномовна — нечесну поведінку строго засуджують. Про це свідчать осудливі погляди.

Мова тіла і як правильно бурмоситися

Осудливі і презирливі погляди, зиркання з-під лоба і насуплені брови. Все це доповнюється зітханнями, покашлюваннями, обуреним фирканням, охканням і ахканням («Ох, нічого собі!», «Чорти б його побрали!», «От так завжди!», «Що за…»). От і все, що може загрожувати потенційному перебіжчику. Ті, хто чемно стоять у черзі, намагаються присоромити і повернути перебіжчика до порядку, але в той же час вони не хочуть порушувати правило заперечення і влаштовувати «сцени», «комедію» чи «привертати до себе увагу», звертаючись до правопорушника з претензіями.

Як не смішно, але вони порушують правило заборони і таки звертаються — правда, одне до одного. Перебіжчик спонукає незнайомців перезиркуватися, супитися, закочувати очі, закопилювати губу, кивати, зітхати, охкати і навіть коментувати ситуацію (хоч і стиха). Словообмін в черзі нехитрий. Це переважно побуркування, про які я вже згадувала раніше, адресовані перебіжчику: «Ей, тут взагалі-то черга!», «Проходьте, на нас не зважайте», «А ми невидимі, чи що?». Іноді якийсь сміливець навіть наважиться сказати ці репліки достатньо голосно, щоб почув перебіжчик. Та все одно сміливець не наважиться дивитися на чергопорушника і тут же ж відвернеться, якщо вони випадково зустрінуться поглядами.

Спершу може здатися, що такі кволі та в корені ірраціональні потуги безсенсовні, але вони на диво дієві! Таки справді, в Англії легше, аніж будь-де у світі, пробратися без черги. За умови, звісно, що ви можете стерпіти принизливі покашлювання, насуплені брови, охкання і побуркування, інакше кажучи, — якщо ви не англієць чи англійка. З моїх нескінченних спостережень за чергами я зауважила, що багато іноземців просто не зауважують всіх цих сигналів, чим вкрай вибішують англійців. А от для перебіжчиків-англійців покашлювання і сердиті погляди — просто нестерпний тягар. Пробравшись без черги, вони навіть чванькувато поводяться, але одразу видно — вони подумають двічі, перш ніж провернути цей фокус ще раз. Щоправда, спроби пробратися без черги часто «душать в зародку» саме за допомогою виключно невербальних сигналів. Часто доводилось спостерігати, як потенційні перебіжчики готувалися до наскоку, а потім, зіткнувшись із парою насуплених брів, попереджувальними покашлюваннями і агресивними поставами, скоренько міняли стратегію і покірно ретирувалися у хвіст черги.

Подекуди навіть непряме зауваження, прогугнявлене стиха, але достатньо голосно, щоб перебіжчик почув, діє чудотворно — при чому навіть на пізніх етапах чергооминання. Спостерігати за поведінкою та реакціями обидвох сторін — навдивовижу захопливо! Починається все з перешіптування в черзі (до сусіда по черзі або просто в нікуди): «А мене тут ніби і нема!». Ремарка може бути й іншою, але такою ж саркастично в’їдливою. Перебіжчик тут же здивовано округлює очі і глипає невинно, при цьому кажучи щось на кшталт: «О, перепрошую! Ви тут стояли?». Тоді негайно посувається набік і уступає місце тому, хто гугнявив про порядок черги. Ага, але тепер все стало з ніг на голову — гугнявий борець за справедливість почервонів як рак, стушувався і потупив очі. Рівень дискомфорту прямо пропорційний до рівня сарказму зауваги, оскільки «шпилька» тепер обернулася проти самого борця за справедливу чергу — так присоромити або ж навіть грубо образити невинного, який просто помилився.

Далі приборкувач перебіжчика займає своє законне місце в черзі, але стоїть похнюпившись і бурмоче вибачення, дякує невідомо кому — цілком очевидно, що ані радістю, ані звитягою тут і не пахне. Іноді я навіть була свідком, як засоромлені поборники черги давали задній хід: «Е-е-е, м-м-м, ні, все гаразд, проходьте вперед».

Правило невидимої хореографії

Ми б собі заощадили незручностей та ворожнечі, якби спромоглися на рішучий прямолінійний опір — просто сказати перебіжчикові: «Перепрошую, але тут черга». Та це не для нас. Типові відповіді більше схожі на те, що психотерапевти називають терміном «пасивна агресія». І якщо психотерапевти прочитають ці рядки, то вони, напевно, порадять відправити усю націю на одні з тих курсів «Дій рішуче!». І вони мають рацію, як не крути, рішучість — точно не наша найсильніша риса. Ми спроможні на вияв агресії — це може бути відверте насильство, девіантна поведінка або ж просто пасивна агресія, яка ні до чого не приведе. Ми спроможні на зовсім протилежне — на аж занадто ввічливу відстороненість і таку ж стоїчно відсторонену покірність. Ми борсаємося поміж цих крайнощів і ніяк не можемо зупинитись на золотій середині, як це личить рішучим, зрілим, соціально адаптованим людям. Та, зрештою, світ би був напрочуд нудним, якби всі поводилися правильно, мудро і рішуче, як цього вчать на курсах соціалізації. Та й мені було б не так весело за всім цим спостерігати.

Як би там не було, та в чергах по-англійськи є свої плюси. За першої ж невизначеності, як-от у прикладі з «двома касирами за одним прилавком», про який я розповідала трохи раніше, ми наводимо лад по-своєму, — тихо і без метушні. От, скажімо, з тими двома касирами — ми, просто відступивши від каси на пару кроків, формуємо одну впорядковану чергу, щоб перший в черзі міг спокійно доступитися до вільного касира.

Якщо ви англієць чи англійка, то, читаючи ці рядки, у вас може виникнути питання: «Ну, так. І що? Це нормально. А як же інакше?». Скидається на те, що ми сприймаємо організованість як належне, власне, ми все це робимо на автоматі, нібито слухаємося невидимого хореографа, що поставив танець і контролює кожен рух, а ми слухаємося і чемно шикуємося в акуратну, чітку чергу. Та в багатьох іноземців, з якими мені доводилось спілкуватись, процес нашої самоорганізації викликав просто небувале здивування. Білл Брайсон, у книжці про Англію, із не меншим захватом пише про звичний сценарій чергоорганізації в Англії. Мені зустрічалися американські туристи, що читали його книжку і не вірили написаному або принаймні думали, що він перебирає міру заради комічного ефекту. Аж поки не приїхали і не побачили все на власні очі. Вони знехотя вірили й моїм розповідям про «невидиму чергу» у пабах, аж поки я силою не затягла їх до найближчого шинка і не показала все, як є, ніяких вигадок.

Правило чесної гри

У нас є ще й невеличкі, більш потаємні щоденні ритуали, пов’язані з чергами. Навіть найспостережливішим іноземцям не завжди вдається їх розгледіти. Одна з моїх «польових» писульок саме стосується черги до кофі-корнера на двірці:

Попереду в черзі стоїть чоловік. Він відійшов на хвильку взяти собі сендвіч із холодильника. Повернувшись, він трохи розгубився і не знає, чи може повернутися на своє місце в черзі. Я даю йому зрозуміти (відступаю на крок), що може. Він стає на своє старе місце, попереду мене, і киває мені ледь помітно у знак вдячності. Все відбувається мовчки, без жодного візуального контакту.

Ось ще один польовий запис з двірця:

Я стою в черзі до інформаційного віконечка. Переді мною двоє чоловіків — не зовсім зрозуміло, хто з них перший (спершу чергу обслуговувало двоє працівників, а тепер лише один). Вони виконують пантоміму: глипають навсібіч, сунуться вперед, постава сувора і оборонна та ін. Кмітливий касир зауважує проблему і питає: «Хто наступний?». Обидвоє чоловіків розгубилися. Той, що ліворуч, робить жест рукою, запрошуючи того, що справа, пройти вперед. А він бурмоче: «О, ні, все гаразд, ви перший». Лівий вагається: «Гм, е-е…». Позаду мене чутно покашлювання «та_рухайтеся_вже_там». Лівий одразу ж каже: «Гаразд, дяк, друже», — і підходить до віконечка. Вигляд у нього спантеличений. Правий терпляче чекає своєї черги. Вигляд у нього самовдоволений і навіть чванькуватий.

Звісно, що ці два епізоди нічим не особливі і не виняткові: я обрала саме їх — з десятків польових спостережень за чергами — тому, що це типові приклади, які чудово ілюструють нашу поведінку в чергах. Тепер мені зрозуміло, що спільним знаменником, цим неписаним правилом обох випадків є «чесна гра» — якщо ви чесно і відкрито визнаєте право на першу чергу того, хто стоїть перед вами, або ж великодушно пропускаєте поперед себе за першої ж двозначної ситуації, то люди миттєво позбуваються параноїдальної недовіри, забувають про свої пасивно-агресивні тактики і випромінюють повагу, навіть шляхетність.

Черга — це про чесність. Як зауважив Майкз: «Особа в черзі — це чесна особа. Вона не втручається в чужі справи; вона живе і дає жити іншим; вона дає навколишнім шанс; вона покірно чекає, як велить почуття обов’язку, щоб потім по праву зайняти своє; в цьому акті чекання — все те, у що вірять англійці».

Драма черги

Іноземцям наші тонкощі стояння в чергах можуть здатися трохи дивними, але для англійців — це друга натура. Ми дотримуємося усіх законів інстинктивно, навіть не замислюючись. Незважаючи на всі наявні непорозуміння, ірраціональність та відверту абсурдність, які я щойно описала, результат один — ми просто прекрасно стоїмо в чергах! І з цим не посперечається ніхто у світі! Заради справедливості скажу, що це був не комплімент: про наш талант до черг люди зазвичай говорять глузливо, адже, на їхню думку, лише марудні зануди, ще й покірні, як вівці, будуть пишатися вмінням терпляче шикуватись у впорядковані шеренги («Англійцям б дуже добре зайшов комуністичний режим, — сміються вони, — ви так гарно стоїте в чергах!»). Наші критики — і ті, хто нас медом мажуть, — охоче визнають, що людина в черзі — це чесна людина, але не та, яку називають особливою і яскравою.

А все тому, що вони не дуже придивлялись до наших черг. Спостерігати за чергою — це майже те саме, що споглядати за мурахами і бджолами. Якщо дивитись неозброєним оком, то англійська черга справді може здатися нудною та нецікавою: просто собі шеренга людей, які терпляче чекають своєї черги. Та досить взяти на озброєння соціологічний мікроскоп, як ви побачите, що кожна черга — це міні-драма, але не просто собі «комедія характерів», а справжня епопея про життя людей. Вона сповнена інтриг та підступів, драматичних моральних дилем, почуття честі та альтруїзму, мінливих союзів, люті та примирення. Коли я дивлюся на чергу до каси, десь на Клепхем Джакшн, знаєте, що я бачу? Ну, може, й не зовсім «Війну та Мир», а… таке щось більш англійське, стриманіше, скажімо, «Гордість та упередження».

Дуже англійський триб’ют

Коли загинула Принцеса Діана, я була вражена тим (окрім решти), як преса не може надивуватися реакції людей і називає її дуже «неанглійською». Реакцію називали не інакше як «безпрецедентний всенародний лемент» і «безпрецедентний масовий вияв емоцій», а також було чимало чудернацьких заявок, буцімто надзвичайний сплеск емоцій знаменує «переломний момент» в англійському характері — ми пустили сльозу, ми всі випустили емоції назовні, ми ніколи не будемо такими, як раніше, і так далі, і так далі.

А в чому ж, якщо бути точними, полягає «безпрецедентність масових виявів емоцій»? Придивімося до світлин та відео натовпів. Що всі ці люди роблять? Вони вишикувалися в черги. Ось що вони роблять. Стоять у черзі, щоб купити квіти, потім — щоб покласти квіти. Вистоюють кілометрові черги, щоб записати співчуття в жалобну книгу. Годинами чекають потяги і автобуси, щоб дістатися додому після цілодобового стояння в чергах. А потім, десь через тиждень, вони стояли в чергах на автобус чи потяг, щоб дістатися на похорон. Цілу ніч стояли в черзі, щоб зайняти місце, з якого добре видно похоронну процесію. Знову стояли в черзі, щоб купити ще квітів, прапорців, газет. Щоб купити собі пити — теж стояли в черзі. Потім годинами слухняно стояли, щоб подивитися на похоронний кортеж. Потім знову йшли займати чергу на автобус, потяг, метро і таксі, щоб дістатися додому. І все тихо, дисципліновано, гідно.

Звісно, люди плакали, але не верещали і не завивали, не дерли на собі одяг і не посипали голову попелом. Перегляньте відео. В момент, коли домовину виносять крізь ворота Палацу, чутно доволі кволі «верески» — один чи два. Таку поведінку вважали непристойною, крикунів швидко втихомирили, натовп не підхопив плачі і спостерігав за процесією в супокої. Люди, що в перший день прийшли висловити співчуття, несли квіти. Усі підхопили, вирішивши, що так буде правильно, і покірно продовжили покладати квіти. Після похорону хтось почав кидати квіти вслід катафалку, і знову — натовп чемно продовжив. (Ніхто не кидав квіти на домовину, яку везла карета, запряжена кіньми, адже попри не по-англійськи зворохоблені почуття, ми чудово усвідомлювали, що цим можна сполохати коней.)

І квіти, і сльози були, але ні те, ні інше я не вважаю нетиповою реакцією на болісну втрату та похорон. Поза тим, англійці провели Діану дуже по-англійськи: вони робили те, в чому їм немає рівних — стояли в чергах.

Автомобільні правила 

Перш ніж підступитися до розмови про неписані соціальні правила, що стосуються автомобілів та водіння, нам слід з’ясувати певні автомобільні «універсалії». У людей, до якої культури б вони не належали, доволі дивні та складні взаємини з автомобілями. Перше, що треба собі втямити в контексті нашої розмови — це те, що автомобіль зовсім не є засобом пересування. Власне, це могло прозвучати занадто категорично, тож пом’якшу — те, що авто транспортує нас з пункту «А» до пункту «Б», мало впливає на наші з ним взаємини. Автобусами та потягами ми просто долаємо відстань з пункту «А» до пункту «Б». Автівка ж — це частина власного простору, частка нас самих і нашої соціальної ідентичності. Автобусом можна дістатися до крамниці і назад, але ви ніколи не сприймаєте їх як власний простір і не почуваєтеся там як вдома. Потяг завезе вас на роботу, але він нічого не додасть до вашого соціального та психологічного портрету.

Це крос-культурні універсалії — основоположні та очевидні факти про взаємини людей та автомобілів. А тепер час повертатися до розмови про англійськість, адже англійці, наперекір усім націям, схильні спростовувати, чи то пак, навіть рішуче заперечувати один із цих фактів.

Правило нехтування статусом

От наприклад, англійці переконані, принаймні їм так подобається думати і вони ще й часто до останнього стоятимуть на своєму, що у виборі автомобіля статусність не має жодного значення. Навіть на хвилі тотального захоплення BMW, цього символу всіх успішних яппі, англійські бізнесмени, які стриміли до соціального росту, вперто стверджували, що обрали BMW з огляду на неперевершену німецьку якість, дизайн, комфорт, надійність, швидкість, керованість, короткий гальмівний шлях, низький коефіцієнт спротиву та ряд інших раціональних бездушних характеристик. Імідж тут взагалі ні до чого. Статусність так само. Як і марнославство. Ніхто й не думав пишатися перед колегами, сусідами та дівчатами. Ні, ні, що ви! Хай йому грець, це ж просто дуже хороше авто!

Ніде правди діти — англійки, як і декотрі англійці, можуть визнати, що на вибір того чи іншого авто вплинув естетичний і навіть емоційний чинник. Чоловіки скажуть, що їхній крутий «Пóрше» чи велетенський «Мерседес» — це «прекрасне авто», жінки ж визнають, що вибрали модний «Фольксваген Жук», бо він «такий миленький». І ті, й інші навіть зізнаються, що з першого погляду «закохалися» в «розкішне» авто в салоні, або ж, що завжди «слабували» на MG чи Міні. Але так само вони можуть розповісти, що «прикипіли душею» до свого старенького іржавого корита.

Ми можемо зайти ще далі і визнати, що обрали те чи інше авто, щоб підкреслити «індивідуальність» та імідж (показати, які ми круті, вишукані, стильні, веселі, дивакуваті, ексцентричні, спортивні, зухвалі, сексуальні, шляхетні, таємничі, практичні, мужні, серйозні, вправні та ін.). Та соціальний статус тут ні до чого. Ми ніколи не зізнаємося, що купили чи просто мріємо про певний автомобіль тому, що він асоціюється із соціальним класом чи прошарком, до якого ми мімікруємо.

Класові правила

Тест «Мондео»

Та правда в тому, що на вибір автомобіля, як і на все решта в Англії, впливає класовість. Якщо ви взялися за дослідження або ж просто вродилися страшенно цікавськими, ви б змогли хитрощами виманити в англійців зізнання — хоч і непряме — які класові упередження продиктували вибір тієї чи іншої марки авто. Для цього навіть не треба випитувати, який автомобіль вони мають чи про який — мріють. Можна просто спитати, які марки їм не до вподоби і які б вони нізащо не купили. Досить лиш згадати про «Форд Мондео»^[46] як середній клас — верхівка і середина — одразу ж почне крутити носом і сипати жартиками про страхових агентів і «дядька з Есекса». Інакше кажучи, їм це авто асоціюється з дном середнього класу. «Хлопець на Мондео» — так інакомовно називають соціальний прошарок низів середнього класу.

Верхівка середнього класу іноді занадто ввічливі — або бояться здатися снобами, — і так зразу й не скажеш, що гордуєш «Фордом Мондео». Та придивіться уважніше до обличчя — чи, бува, при згадці «Мондео» там не майне швидкоплинна тінь чи гримаса огиди. В колі панів та у верхівці середнього класу (тій забезпеченій) реакція, скоріш за все, буде спокійнішою, м’якшою, навіть злегка поблажливо-сміхотливою^[47]. Аристократії взагалі буде невтямки, до чого ви ведете. Як я зауважила, тест «Мондео» — це дуже гарний індикатор класової зацикленості: чим більше презирства і огиди до «Мондео», тим більше пече власне місце на соціальній драбині. І питання тут не в ціні. Ті Мондеоненависники з верхівки середнього класу можуть мати значно дешевші авта, аніж висміяний «Форд». До речі, майже так само кпинять із «Воксоли» та інших шедеврів британського автопрому^[48]. Висміювач «Мондео» може мати дешевеньке, простеньке і вщерть позбавлене не те що розкоші, а й комфорту авто, але воно обов’язково імпортне, в ідеалі — з континентальної Європи (японські авта не у фаворі, хоч і трохи кращі за «Форд» та «Воксол»). Єдиним винятком з дискримінації британських авт є «Міні» та великі, повнопривідні «позашляховики» на кшталт «Ленд Роверів» та «Рендж Роверів». Ті, хто вважають себе вищими на щабель чи два за хлопців на «Мондео», часто їздять за кермом маленьких дешевих секонд-хендівських хетчбеків, як от «Пежо», «Рено», «Фольксваген» та «Фіат». І навіть як повз них промчить «Мондео» — більший, швидший і комфортніший — вони все одно зухвало хмикнуть.

Тест «Мерседес»

Пани з верхів середнього класу, — ті, що склали тест на «Мондео» і лише осміхнулись кутиком уст на припущення, буцімто вони за кермом «Форда» — все ж можуть мати приховані класові переживання через «Мерседеси». Після проби на «Мондео» спробуйте сказати таке: «О, чекайте, чекайте… А ви, думається мені, їздите за кермом великого “Мерседеса”!» Якщо об’єкт дослідження знітився або образився, щось роздратовано бубонить у відповідь, вичавлює із себе сміх, приперчує уїдливим коментарем про «забаганки багатіїв» та «багатеньких бізнесменів» — то ви влучили просто в ціль класових упереджень. Отже, ваш піддослідний якось доп’явся до «інтелігенції», «професіоналів», касти землевласників і тепер чимдуж пнеться, щоб вирізнитися від «бізнесменів» середнього класу, до яких, більше ніж напевно, має стосунок. От побачите, що його батько (чи дідусь — класові упередження передаються з покоління у покоління) був petit-bourgeois середнього штибу і мав свою справу — може, успішну крамничку чи салон з продажу автомобілів, а може, був кмітливим комівояжером. Він вивчив дітей у престижній приватній школі, де вони взяли за манеру зневажати petit-bourgeois бізнесменів середнього класу.

Англійці вам скажуть, що вже давно нема ніякої джейн-остінської стигматизації тих, хто «в торгівлі». Вони помиляються. Не лише жменька аристократів та дрібні землевласники вернуть носа від світу комерції. Адвокати, лікарі, службовці та офіцери вищого рангу, тобто представники «поважних» професій верхівки середнього класу, не менш чванливі. Та особливо зневажливі «балакуни» з верхівки середнього класу — вони мають «гарне місце» у медіа, мистецтві, науці, видавничому бізнесі, у благодійних організаціях, аналітиці та ін. Майже ніхто з них не водить «Мерседес». І майже всі вони вважають, що мати «Мерседес» — це, як мінімум, недостойно. Та лише ті з них, хто почуваються не у своїй тарілці, конфузяться і метушаться, якщо ви наважитесь приміряти до них такий вульгарний транспортний засіб торгашів.

Знову ж таки, суть не в ціні автомобіля. Ненависник мерседесів може мати і набагато дешевше, і значно дорожче авто, або ж авто рівнозначне осоружному мерсу за ціною. І суть не в статках per se. Статки мерседесоненависників дуже різні: хтось заробляє стільки ж грошей, скільки «вульгарні бізнесмени» на «мерсах» (саме так ненависники іменують авто), хтось заробляє в рази більше, а хтось — менше. Вся суть класової диференціації в тому, хто як доробився свого статку і як його демонструє. Адвокат чи видавець, які щиро зневажають мерседесівців, цілком можуть кермувати найдорожчим «Ауді» — рівнозначним «Мерседесу» за ціною. Та перший має імідж елегантної стриманості, а не показушної розкоші, як «Мерседес».

Певною мірою репутація автомобілів BMW стрімко скочується до того ж мерседесівського бізнес-іміджу. Однак, з нальотом молодої крові — ділка із Сіті, «яппі», що крутиться на біржі. «Ягуарам» теж дісталося трохи від слави вульгарних «ділків» — досить довго вони асоціювалися із заможними продавцями секонд-хендівських автівок, орендодавцями дешевеньких квартир десь в нетрях бідацьких районів, букмекерами і типами із сумнівною репутацією. Водночас «Ягуар» — це офіційне авто урядовців. З одного боку, це ніби й плюс — додає респектабельності, а з іншого — лише підмочує репутацію. Одначе, ні «Ягуар», ні «Ауді» не можуть бути класовими індикаторами — асоціації з ними нетривкі і розмиті. Якщо ви, бува, матимете охоту повторити мої наукові експерименти з виявлення класових сверблячок або ж вам просто подобається тортурувати непевних паночків з середнього класу, то беріть на озброєння тест «Мерседес».

Як прикрашати і доглядати за автівкою

Не лише марка авто викриває класову упередженість і підкреслює класову тривожність. Англійці на око визначають соціальний ранг ще й за виглядом та станом авто — все залежить від того, як ви за ним доглядаєте чи не доглядаєте.

Неписані класові правила догляду за автомобілем навіть більш промовисті за ті, що стосуються вибору самого авто. А все тому, що ми коримося їм мимоволі. Усі англійці знають, хоч і ніколи не визнають, що вибір автівки — це яскравий класовий індикатор. І нам добре відомо, хоч ми й прикидаємося дурниками, якому класу відповідає та чи інша марка автомобіля. Та багатьом невідомо, що стан та вигляд авто може транслювати ще потужніші класові сигнали, аніж марка автомобіля.

Наскільки чисте і блискуче або ж, навпаки, брудне і замурзане ваше авто? Є непохитне правило: чистесенька, виглянцована до блиску автівка — візитівка середнього класу (низів і серединки) і верхівки робочого класу, а бруднюще, занедбане авто — вищих класів, верхівки середнього класу і низів робочого класу (дуже часто ще й «неробочого» класу — безробітних, маргіналів та декласованих елементів суспільства). Інакше кажучи, брудні автівки мають представники найвищих або найнижчих щаблів соціальної драбини, а чисті — всі ті, хто посередині.

Та все не так просто. Першочерговим тут є не так вигляд та стан автіки, а те, як саме вона такою стала. Кожних вихідних миєте і поліруєте її власноруч — з благоговінням і любов’ю, припаркувавшись просто перед будинком, на вулиці? То ви майже стовідсотково належите до низів середнього або верхів робочого класу. Частенько їздите на мийку? Тоді ви або серединка, або низи середнього класу, з видами на клас вище (якщо ж ви верхівка середнього класу, то звичка їздити на мийку промовисто свідчить про походження з серединки середнього класу). Чи ви просто покладаєтесь на англійську погоду, щоб дощами змило сантиметровий наліт бруду? Ви їдете на мийку чи йдете по відро води аж коли вікна забрудняться по саме нікуди? Або коли люди почнуть виписувати графіті на запилюженому капоті? Якщо так, то ви або з вищих кіл^[49], або з верхівки середнього класу, або з низів робочого класу чи маргінал.

Скидається на те, що з останнього правила не зовсім зрозуміло, хто належить до верхів, а хто — до маргінесів суспільства. Таки-так, з рівня занедбаності автівки складно зробити висновки, — тут потрібно покладатися на марку авта. На верхніх щаблях соціальної драбини будуть засмальцовані європейські автівки (якщо ж британські, то або повнопривідні «позашляховики», Міні, або якесь розкішне старе авто типу «Ягуара», «Бентлі» чи «Даймлера»); а на нижніх — якийсь іржавий тарантас британської, американської або японської марки.

Здебільшого ті самі розрізнювальні принципи можна застосувати і до інтер’єру авта. Ретельно прибране авто свідчить про приналежність до верхів робочого класу чи середняків, а засмічене всіляким непотребом — недогризками яблук, крихтами печива, зіжмаканими папірцями — певна ознака того, що власник знаходиться на самому вершечку або самому дні соціальної піраміди. У нагоді вам також стануть підказки та незначні деталі: якщо у вашій автівці не лише чистенько, а й піджак вивішений на спеціальному, заздалегідь продуманому виробниками гачечку, то ви точно з низів середнього класу, ну, може десь плентаєтеся в останніх рядах серединки. (Ніхто, окрім них, не вивісить костюм на гачечку, натомість його просто кидають на заднє сидіння.) Вішаєте піджак на спеціальному підплічнику, прилаштованому до маленького гачечка? Ну то ви точно з низів середнього класу. А якщо на підплічник ви вішаєте ще й ретельно випрасувану сорочку, — щоб переодягнутись перед «важливою зустріччю» — то ви виходець із робочого класу, який доріс до низів середнього класу. І ще й зі шкури пнетеся, щоб всім продемонструвати свій новий статус «білого комірця».

У правилах стосовно доглянутості автомобілів, звісно, є уточнення, і стосуються вони гендерної диференціації. До якого класу б не належали жінки, їхні авто трохи занедбаніші, ніж автомобілі чоловіків. Вони розкидають по салону обгортки від цукерок, носовички, гублять поміж сидіннями рукавички, шалики, мапи, записочки і всякий дріб’язок. Чоловіки ж зазвичай більше «дбають» про свої автівки, і їх шкребе безлад у дрібничках — вони намагаються все запхнути у бардачок чи в кишеньки за сидінням. Сумбурний хаос розкиданих дрібничок — не для них. Варто додати, що і чоловіки, і жінки з вищих кіл заплющують очі на розруху, зроблену собаками (такий імунітет ще мають низи робочого класу і маргінали): салон авта встелений псячою вовною, а оббивка подерта кігтями. Впевнена серединка і низи середнього класу замикають собак у відповідних секціях позаду сидінь.

Низи середнього класу часто вивішують на дзеркало заднього виду плоский, деревоподібний за формою, ароматизатор-висюльку — він має поглинати собачий запах. Та чого тільки собачий — будь-який запах! В їхніх домівках (як і в житлах мідлів середнього класу) теж повно всяких ароматизаторів: для туалетних кімнат, для килимів та для чого завгодно. Мідли середнього класу знають, що декорувати дзеркало заднього виду ароматизаторами у формі деревця — та, зрештою, вивішувати будь-які декори — це яра ознака соціальних низів. Власне кажучи, ви не побачите жодних декорів в автомобілі середнього прошарку середнього класу, а також до цього не схильні вихідці з вищих соціальних кіл. Песики, що кивають головою, коти Гарфілди, усілякі миленькі тваринки, розмазані по вікнах, — це все непомильні ознаки низів середнього класу і вихідців із робочого класу. До цих ознак також належать наліпки на лобовому склі та на капоті, які б мали інформувати навколишніх про те, де люблять відпочивати та куди ходять релакснути власники автівки. Правило «ніяких наліпок» має всього два винятки: перший — промо-стікери для збору коштів безпритульним тваринам, другий — стікери, що повідомляють про «Немовля на борту». Їх можна побачити на задньому склі автомобілів, що належать і низам середнього класу, і мідлам середнього класу. Правда, на наліпках, які чіпляють мідли, нема явної реклами дитячих підгузків. (Межові представники верхівки середнього класу — ті, що ледь-ледь випнулись понад середній клас, — теж можуть почепити наліпку «Немовля на борту». Однак, більшість представників верхівки середнього класу, особливо інтелігенція, ніколи собі такого не дозволять.)

Правило мобільної фортеці

На початку підрозділу я вже згадувала, що фактор «власного простору» — критичний у стосунках з автомобілем. Коли 1949 року Форд назвав свою модель автомобіля «вітальнею на колесах», то він влучив у саму ціль — глибинну потребу людини мати власну територію і відчуття безпеки. Цей аспект автомобільної психології притаманний усім народам по всьому світу, але для англійців — особливо актуальний. А все тому, що ми маємо особливі сентименти до помешкань, а якщо копнути глибше — тому, що ми патологічно зациклені на приватності.

Дім для англійця — фортеця, а коли англієць їде кудись автівкою — частка фортеці мандрує з ним. Ми вже це бачили у громадському транспорті — англійці зі шкіри пнуться, щоб втримати ілюзію приватності: ми вдаємо, що незнайомців навколо просто не існує, старанно уникаємо будь-яких контактів та розмов з ними. У пересувних фортецях плекати самообман набагато простіше, адже тут нас охороняє не вигадана, як у громадському транспорті, «бульбашка», а така справжня — з металу та скла. Ми можемо прикидатися, що ми не лише на самоті, а що ми ще й вдома!

Правило страуса

Ілюзія приватності спричинилася до доволі дивної поведінки, яку годі назвати англійською. Страуси, сховавши голову в пісок, думають, що вони невидимі, — так само думають англійці, їдучи в авто. Запросто можна побачити водіїв, що длубаються в носі, шкробаються в інтимних місцях, співають і «дригаються» у такт музиці, дико сваряться з чоловіком чи дружиною, цілуються чи голубляться — роблять все те, що зазвичай ми робимо вдома, за зачиненими дверима. А тут — за пару кроків від водіїв та пішоходів, у всіх на очах!

Відчуття домашнього затишку і захищеності, яке нам дає авто, однак, спонукає до ще більш викличної поведінки. Навіть ті англійці, які зазвичай доволі ввічливі, якось непомітно скочуються до грубих жестів, образливих коментарів та погроз іншим учасникам дорожнього руху. Захищені бульбашкою нашого авта, ми говоримо таке, на що б ніколи не наважилися за межами захисного обладунку.

Свавілля на дорогах і «Ностальгія за старими добрими часами»

Попри всі перелічені огріхи, більшість іноземців визнають, що здебільшого англійці — надзвичайно ввічливі водії. Власне, багатьох туристів дивує, навіть смішить, коли в газетах пишуть про «епідемію» небувалого «свавілля на дорогах». Один здивований турист, що з’їздив півсвіту, так і спитав: «Вони що, ніколи не були за кордоном? Вони хіба не розуміють, які тут ввічливі та помірковані водії? Особливо, якщо порівняти з водіями в інших країнах світу». А ще один сказав: «І це ви називаєте “свавіллям на дорогах”? Якщо хочете побачити свавілля, то їдьте до Америки, Франції чи Греції! Чорт, та куди завгодно, тільки не до Англії! Те, що ви звете “свавіллямна дорогах”, — це просто ідеальний дорожній рух!» «Це так по-англійськи, — сказав мені якось друг-іммігрант, проникливий англофіл. — Всього декілька аварій, де парі водіїв урвався терпець і вони відлупили одне одного, а ви вже й роздули трагедію всенародного масштабу — ой, ой, новий недуг підкосив країну, небезпечно покидати домівки, жорстокі маніяки розгулюють вулицями… Та це смішно. Англійці — найправильніші та найввічливіші водії у всьому світі. Та ви все одно зчиняєте ґвалт на рівному місці, буцімто країна занепадає і розвалюється».

І він має рацію. Англійці таки справді страждають на певний синдром «ностальгії за старими добрими часами». Ми переконані, що навколо тотальна «зрада»: країна от-от зійде на пси, що все не так, як колись, що шляхетне серце Англії, наші символи (такі як паб, черга, спортивний дух, монархія, ґречність) занепали або у процесі занепаду.

Вся правда про «свавілля на дорогах» криється в тому, що люди — це такі тварини із загостреним територіальним інстинктом, а автомобіль — наш «дім на колесах» — це особливий вид території. Тож захисні реакції загострюються, коли ми відчуваємо, що нашій території щось чи хтось загрожує. Однак, так зване «свавілля на дорогах» — це універсальний феномен, і, як це не дивно, в Англії, попри сенсаційні заголовки у пресі, «зрада» поширена значно менше і виявлена значно м’якше, аніж в інших країнах світу.

Я не дуже охоче вихваляю англійців і завжди обережно додаю з десяток несміливих «але», адже, як показує досвід, оди англійцям — опубліковані чи сказані десь у приватній розмові — незмінно провокують набагато більше суперечок та спростувань, аніж критичні зауваження на адресу англійців. Коли я критикую або ж навіть відверто ганьблю ті чи інші аспекти англійської культури та поведінки, усі журно підтакують, іноді як аргументи навіть наводять приклади з власного досвіду. Вихваляння, хай і несміливі та скупі, завжди викликають несприйняття: мені кажуть, що я дивлюся на світ крізь рожеві окуляри, і невпинно бомбардують контраргументами. Усі норовлять розповісти історію з життя або навести статистичні дані, які спростовують мої припущення і доводять, що англійці просто нестерпні і дуже неприємні.^[50]

Частково це пояснюється тим, що соціологи, на думку загалу, мали б вивчати проблеми (девіації, дисфункції, аномалії, збої та інші страхітливі речі, що закінчуються на — ), а я, вивчаючи усілякі позитивні речі, не дотримуюся неписаного професійного правила. Дуже дивно, чому лише непатріотично налаштовані англійці опонують моїм позитивним висновкам про націю. Іноземні журналісти, яким я даю інтерв’ю, або ж туристи, гості та іммігранти, з якими я просто балакаю, навпаки, тішаться, коли я кажу, що англійці таки мають гарні, а то й варті усілякого захоплення, риси характеру. Самі ж англійці, здається, просто неспроможні змиритися з цим фактом: найменший натяк на комплімент викликає скептичне і бурхливе заперечення. На превеликий жаль, я не можу затаїти відкриття на догоду буркотливим песимістам із занепадницькими настроями — їм доведеться таки ковтнути ложку справедливої похвали.

Правила ґречності

Ризикуючи головою, я таки скажу, що наші водії, попри всі дивацтва із захистом власної території, справедливо славляться дисципліною, виваженістю та ввічливістю. Іноземні інформатори звернули увагу на врівноваженість англійських водіїв — їхні звички та поведінку на дорозі, а для нас в цьому немає нічого особливого. Ми настільки звикли до цього, що сприймаємо порядок на дорогах як належне: вас швидко пропустять, якщо ви виїжджаєте на головну дорогу з бічної чи узбіччя; вам обов’язково подякують за те, що ви уступили дорогу; майже всі водії тримаються на безпечній відстані одне від одного, не «підтискають» і не сигналять шалено, коли хочуть йти на обгін; на односторонніх вулицях або на вулицях, де вздовж припарковані автомобілі, що утруднює рух і робить вулицю, по суті, односторонньою, люди чемно притискаються до бордюру, щоб дати дорогу іншому авто, і обов’язково за це подякують; усі водії пропускають пішоходів на переході, навіть якщо пішоходи ще й кроку не ступили на проїжджу частину. (Якось мені зустрівся турист, який ніяк не міг натішитися цьому і постійно повторював експеримент — він зачудовано насолоджувався тим, як дорожній рух зупиняється не через світлофор і не через знак «стоп», а лиш за його велінням.) Сигналити без упину ми вважаємо прийнятним лише за крайньої потреби і в екстрених випадках, наприклад, коли потрібно попередити інших водіїв про небезпеку, інакше це вважається неввічливим; ми не горлопанимо будь-що — щоб поспілкуватися з іншими водіями і вихлюпнути надмір емоцій — як це роблять в Європі, та й будь-де у світі. Навіть якщо ви забарилися і не помітили, що вже зелене світло, водії-англійці не будуть сигналити одразу, а дадуть хвильку часу, сподіваючись, що ви рушите самі, без нагадування, а як ні, то вони тихенько, майже вибачливо, «бібікнуть», що вже зелене і час би рушати.

Я не кажу, що англійці є втіленням водійських чеснот і наділені якимось дивовижним ангельським терпінням, що притаманне тільки їм. Мені йдеться лиш про те, що в нас є правила та звичаї, які зобов’язують триматися виважено. Англійці за кермом, як і решта нормальних людей, сердяться і дратуються, і лайка їхня не менш запальна, але вони все це роблять, сидячи в авто із зачиненими вікнами, а не висовуються з вікна і не виходять на вулицю «влаштовувати сцену». Якщо комусь увірвався терпець — аж до шалу та іскор з очей, до фізичної розправи, — то це вже ситуація скандальна, і її будуть бурхливо обговорювати декілька днів, вона стане підтвердженням «епідемії свавілля на дорогах», занепаду моральних цінностей та ін. Деінде у світі це був би просто собі неприємний, нічим не особливий, інцидент.

Правила чесної гри

Поведінку англійців за кермом можна вважати продовженням поведінки в чергах — тут діють ті ж принципи справедливості та доброчесності. Буває, що люди «хитрують» і не хочуть дотримуватися справедливої почерговості, тоді їхня нечесна поведінка викликає справедливе обурення загалу — достоту, як і з перебіжчиками, які не хочуть стояти в черзі. Водії знають про небезпеку «потенційних» хитрунів — тут все так само, як і в піших перебіжчиків: вони скоса зиркають навсібіч, торують собі шлях до цілі, ні з того, ні з сього вискакують поперед носа іншим водіям і перешкоджають здійснити маневр. При цьому вони ще й не дивляться іншим водіям у вічі!

Коли назбирується черга автомобілів, щоб звернути з крайньої смуги чи виїхати на головну дорогу, то недобросовісні водії «хитрують» — вони перелаштовуються у смугу, де рух йде швидше, обганяють чергу і прилаштовуються попереду. Така поведінка рівнозначна недотриманню черги пішоходами. Чергопорушнику загрожує все те, що і пішому перебіжчику: насуплені брови, обурені погляди і образи, стиха сказані самі до себе. Ще, може, буде пара роздратованих та образливих жестів, та їх майже завжди демонструють з-за безпечно зачинених вікон. Однак, їм майже ніхто не сигналить — у нас є неписане правило, що сигналити та біпкати «з люті» не можна. Ми це приберігаємо на випадок, коли поведінка водія є потенційно небезпечною, а не просто аморальною.

Серед водіїв тактика запобігання непослуху чомусь спрацьовує гірше, аніж серед піших чергопорушників, — справа в тому, що тут менше шансів нахапатися публічного сорому. У затишку мобільних фортець і ще й маючи змогу швиденько втекти від ганьби осудливих поглядів та гнівних жестів, англійці чуються менш вразливими до й так доволі в’ялих напучувань, а відтак — порушувати правила навіть легше. Та суть не в тому, що водії більш схильні до опортунізму, — їх, насправді, очевидна меншість. Більшість водіїв майже завжди ведуть «чесну гру».

ПРАВИЛА РОБОТИ 

Виокремити та проаналізувати кодекс поведінки на роботі — це масштабне і надзвичайно складне завдання. Настільки бентежне, що більшість недавніх досліджень на тему англійськості або просто ігнорують тему роботи, або ж згадують її побіжно. Як на мене, цей пласт англійського життя залишився поза увагою дослідників зовсім не тому, що він нецікавий та неважливий, а тому, що він занадто складний. І, можливо, моя спроба хоча б надколупнути цю глибу занадто самовпевнена. Мій особистий досвід у світі англійської праці та бізнесу дуже нетиповий, адже майже уся моя трудова біографія зводиться до невеличкого, але амбітного, незалежного Дослідницького центру соціологічних проблем (ДЦСП), який очолюють двоє начисто позбавлених бізнесової жилки соціологів — я і д-р Пітер Марш, соціопсихолог. Дослідницький центр, може, і не є типовим робочим місцем, але саме завдяки нашій роботі ми побували в різноманітних і доволі показових осередках праці (і в Англії, і в інших країнах, що робить наше дослідження порівняльним). Працюючи над дослідженням, я розмовляла з багатьма іноземцями, і майже всі вони не розуміли і дуже дивувалися нашому ставленню до роботи, а особливо — поведінці на роботі. Вони не могли сформулювати чітко в чому «проблема», але добре розуміли, що щось тут не так. Певною мірою, суть бентеги респондентів криється у культурному бекграунді: вихідці із Середземномор’я, Латинської Америки, країн Карибського басейну та з деяких африканських країн мають англійців за строгих послідовників протестантської культури праці; індійці, пакистанці, японці та вихідці з Північної Європи вважають нас безвідповідальними ледацюгами (азіати та японці, зазвичай, висловлюються не так гостро, але суть та сама; німці, шведи та швейцарці ріжуть правду в очі).

Деякі протиріччя, одначе, зумовлені виключно характером англійців: люди — одні і ті ж — захоплюються винахідливістю та новаторством, водночас їх коробить від затхлого, круторогого традиціоналізму. Американці, що мали би бути нашими найближчими родичами по культурі, найбільше дивуються і розгублюються (не кажучи вже, як вони дратуються), коли заходить мова про аномалії та дивацтва англійців у ставленні до роботи. Частково, мабуть, справа в тому, що вони мають завищені очікування щодо взаєморозуміння та співпраці, а відтак, опинившись у «чужинському» культурному просторі, почуваються непевно і розгублено. Зрештою, робота по-англійськи бентежить навіть самих англійців. У підручнику «Британська культурна ідентичність» автори пишуть, що «британці здебільшого ставляться до роботи як до бігової доріжки — звідти хочеться якомога швидше втекти», а вже через сторінку — що «в Британії строго дотримуються норм трудової етики». Мало того, що зовсім не зрозуміло, про яку країну чи країни йде мова, так ще й очевидно, що ці протиріччя символізують цілий клубок заплутаних і суперечливих понять в англійській культурі праці — вони до того ж «локальні» і доволі відокремлені від загального культурного тла, в межах якого їх завжди розглядають. Зараз я візьмусь за цей клубок і спробую розплутати.

Правила плутанини

Філіп Доде, французький письменник, писав, що «континентальним європейцям невтямки, як англійці ставляться до роботи. Здається, вони не бачать в ній ані нестерпного тягаря долі, ані пут священного обов’язку». Інакше кажучи, наше ставлення до праці не вкладається ані в матрицю католицького фаталізму, ані в модель робочої етики протестантів. В європейських країнах панує один із цих двох підходів, але не в нас. Ми знаходимося десь посередині між тими крайнощами — типово по-англійськи обираємо компроміс та поміркованість. Ну або ж типово англійську плутанину — це як подивитися. Та це не просто яка-будь плутанина — це впорядкована плутанина, і ось її основоположні засади:

• ми ставимося до роботи серйозно, але не занадто;

• ми віримо, що робота — це обов’язок, але не так, щоб аж «священний», а ще ми віримо, що робота — це недоладна незручність, зумовлена житейською необхідністю, а не якась містична «доля»;

• ми постійно скиглимо і скаржимося на роботу, але поза тим пишаємося стоїцизмом, коли робота «зроблена» і ми «доклали всіх зусиль»;

• ми обурено засуджуємо нероб — включно з другорядними членами королівської родини на верхівці соціальної драбини та позірних «гольтіпак» на самому соціальному дні. Але це радше тому, що ми майже благоговійно віримо у «справедливість», а не у святість роботи як такої (нероб ми сприймаємо як тих, кому вдалося «вийти сухим із води», у той час як решта, яка б теж хотіла байдикувати, змушена працювати, а це нечесно);

• ми часто запевняємо, що радо б не працювали, та наше особистісне та соціальне «я» дуже тісно пов’язане з роботою (ми або просто «ходимо на роботу», щоб принести в дім зарплатню, або ж — якщо робота престижна чи навдивовижу цікава — заради статусу та визнання);

• ми вважаємо тему грошей огидною, і в нашій культурі досі побутує зневажливе ставлення до «торгівлі» та «бізнесу», що дуже ускладнює сам «бізнес»;

• у нас є залишкові елементи «культурного дилетантизму», через які ми інстинктивно не довіряємо «професіоналізму» та бізнесовій продуктивності, а це, знову ж таки, може стати на заваді професійному та діловому веденню справ;

• врешті-решт на робоче місце ми беремо зі собою усі звичні англійські правила — гумору, неоковирності, стриманості, приватності, скромності, нарікання, ґречності, справедливості та ін. Більшість з них теж погано уживається з продуктивною та ефективною роботою;

• та ми якось виплутуємося, незважаючи на всю цю каламуть, і навіть іноді досить непогано робимо свою роботу.

Ось на цих принципах ґрунтуються та висновуються правила поведінки на роботі.

Правила гумору 

Досить провести хоча б день на роботі — будь це вуличний ярмарок чи комерційний банк, — і ви неодмінно зауважите, що найяскравішою рисою робочого життя англійців є гумористичний підтекст. Не подумайте, що всі робітники і бізнесмени в Англії тільки тим і займаються, що жартики жартують і розповідають анекдоти, ми — не радісні і сміхотливі «веселуни», о ні. Я маю на увазі більш вигадливий гумор, який є невід’ємним атрибутом чи не усіх соціальних інтервенцій у колі англійців: дотепи, іронію, кпини, дружнє глузування, дражнилки, висміювання помпезності.

Власне, у першому реченні я прибрехала: якщо ви англієць або англійка, то можете за цілий день в робочому середовищі не зауважити навіть натяку на гумор. Та так, либонь, у вас кожного дня. Навіть зараз, коли я змусила вас задуматись, вам буде непросто «відсторонитись» і таки розгледіти той гумор — настільки він звичний, настільки невід’ємний від робочого процесу. А от іноземцям він одразу впадає в око. Радше не сам гумор, а щось таке, що й не одразу ідентифікуєш як гумор, щось таке, що годі одразу збагнути. За розмовами з іммігрантами та інформаторами-іноземцями я з’ясувала, що саме англійське почуття гумору — у всіх розмаїттях форм — було причиною непорозумінь та халеп на роботі. Певною мірою усі неписані правила англійського гумору спричинилися до цих непорозумінь, але правило «Як важливо не бути надто серйозними» та правило іронії — ось справжні камені спотикання. 

Правило «Як важливо не бути надто серйозним»

Іноземці не завжди розуміють і не завжди спроможні оцінити, як тонко ми відчуваємо різницю між поважним та пихатим, між щирим та ревним. Вони, на відміну від англійців, поблажливіші у розмежуваннях цих понять. Деінде надмірна серйозність — це хиба, але далеко не гріх. Трішки попишатися і повеличатися у робочому середовищі чи під час обговорення важливих справ — терпимо, навіть очікувано. А от в Англії полум’яних сладкоспівців і пафосних златоустів немилосердно висміюють — як не в очі, так поза спинами. Звісно, що в нас теж такі є — і чим вищий соціальний статус, тим менше вони усвідомлюють свої помилки. Загалом англійці підсвідомо дотримуються табу на надмірну полум’яність і зазвичай не переступають невидимих меж.

Правило «Як важливо не бути надто серйозним» є визначальним у нашому ставленні до роботи. Я вже згадувала про перший «засадничий принцип» — стався до роботи серйозно, але не занадто. Якщо у вас цікава робота, то можна нею і позахоплюватися — аж навіть до стану «помірний трудоголізм». Якщо ж ви страждаєте на непоміркований трудоголізм або ж занадто полум’яно беретеся за нецікаву роботу, то це виглядатиме «печально» і пафосно, вам можуть порадити «почати нарешті жити». Робота ж не для того, щоб нею жити!

Ми починаємо тренувати навик «не бути надто серйозними» з раннього віку — у школярів є неписане правило, яке забороняє надмірний ентузіазм до навчання. У певних школах дозволено ретельно готуватися до іспитів, але при цьому треба нити і нізащо не признаватися, що процес навчання вам до вподоби. Навіть у найсерйозніших академічних закладах надмірна заповзятість до навчання у «зубрилок» та вчительських улюбленців, — яких усі називають «гіками», «нердами», «заучками» та «ботанами» — не вітається і всіляко висміюється. Учні, яким подобається навчання, або вони особливо захоплюються певним предметом, або ж пишаються успіхами у навчанні, мають старанно приховувати заповзятість під маскою удаваної нудьги та цинічної байдужості.

Англійцям часто закидають, що вони буцімто антиінтелектуали. Можливо, в цьому і є зерно правди, та я певна, що тут закралося невеличке непорозуміння: те, що може скидатися на нелюбов до науки, скоріш за все є симбіозом антисерйозності та антивихвалянь. Нас не дратують кебетливі та розумні люди — принаймні поки вони не пишаються вченістю, не повчають нас, не читають казання, не хизуються і не величаються. Якщо особа виказує ознаки перелічених недугів (і, на жаль, це доволі-таки поширене явище в колі інтелектуалів), то англійці традиційно кидають цинічну фразочку: «Ой, та годі тобі вже!».

Через те, що ми інстинктивно уникаємо надмірної серйозності у бізнесових справах та під час розмов на робочі теми, невтаємничені іноземці почуваються доволі незручно: їм незрозуміла наша відсторонена, млява і байдужа манера. Складається враження, як сказав мій проникливий інформатор-іноземець, що англійцям «до всього байдуже — зокрема і до себе, і до товару, який вони мали хоча б спробувати продати». Схоже, що пасивність та стриманість у справах є цілком звичною практикою у всіх професіях та сферах — від різноробочих до високооплачуваних адвокатів. Не можна показувати зацікавлення товаром чи послугою, яку ви надаєте, навіть якщо вам насправді не терпиться якнайшвидше укласти угоду, не можна, щоб це було помітно збоку — така поведінка вважається негідною. Холоднокровний підхід спрацьовує з англійськими покупцями та клієнтами, адже для англійців нема нічого огиднішого, аніж полум’яна заповзятість продавців — від запопадливої нав’язливості ми одразу знічуємось і вступаємося геть. А от з іноземцями така байдужість може виявитися проблемою. Вони сподіваються хоча б на дещицю ентузіазму до роботи, особливо якщо ми намагаємося довести її цінність та переваги.

Правила іронії та знецінення

Любов англійців до іронії, особливо до знецінення, все тільки ускладнює. Ми не лише не спроможні виявити відповідний рівень ентузіазму до роботи, а ще й погіршуємо ситуацію коментарями на кшталт: «Гм, ця штуковина цілком може бути, беручи до уваги, що…» — та «Могло бути значно гірше», — намагаючись переконати, що за всі гроші світу не знайти кращих майстрів для облаштування горища чи таких метикуватих юристів (підставте потрібне). Далі — ще гірше: маючи на увазі: «Так, звісно, без проблем», — ми кажемо: «Та, думаю, якось дамо раду»; «Ви б нам дуже допомогли», — замість «Заради Бога, це мало бути зроблено ще вчора!»; «Здається, виникла невеличка проблема», — коли все пішло шкереберть. (Ще один суто англійський варіант коментаря про, скажімо, провал у підписанні багатомільйонної угоди, звучить так: «Все пройшло доволі непогано, правда?»)

Іноземні колеги та клієнти не одразу розуміють, що коли англійці кажуть: «О, справді? Як цікаво!» — то вони можуть мати на увазі: «Не вірю тобі ні на йоту, брехло нещасне». А можуть і не мати. Ця фраза цілком може означати таке: «Мені нудно, і я не слухаю, та все ж намагаюся поводитися ввічливо». Або хто його зна, може їм справді цікаво, і вони зачудовано вас слухають. То ніколи не відомо. Складно бути певним: навіть самі англійці, які «нюхом» чують іронію, не можуть сказати напевне. У тому й криється проблема іронії: іноді ми таки кажемо те, що думаємо, але постійне звертання до іронії чимось нагадує ситуацію з хлопчиком, що постійно кричав: «Вовк!». Коли вовк таки дійсно є, тобто коли ми справді кажемо те, що думаємо, наші слова, цілком очікувано, сприймають доволі скептично, а іноземці й поготів не розуміють, що відбувається. Англійці вже звикли до цієї постійної непевності, і, як сказав Прістлі, атмосфера серпанку, де «напрочуд зрідка буває ясно», дуже сприятлива для гумору. Одначе у світі бізнесу та роботи навіть мій інформатор, англієць до кісток, зауважив, що «крапля ясності не зашкодила б», хоча, як він додав, «ми й так непогано виплутуємося з того всього».

Іммігрант з Індії, який впродовж багатьох років героїчно намагався вести справи в Англії, сказав мені, що він не одразу скумекав, що не так з нашою іронією: попри те, що іронія є явищем універсальним, «в англійців вона не така, як в індійців. В індійців вона дуже неоковирна — ми весь час підморгуємо, ведемо бровами і змінюємо тон на комічний, щоб зразу було ясно — ось іронія. Ми можемо сказати: “Невже? Та що ж ви не кажете?” — коли не віримо комусь, але ми обов’язково сигналізуємо, що це жарт. Та так роблять майже всюди у світі — дають підказки. Так принаймні мені траплялося. І тільки англійці незворушні, коли іронізують. Кейт, та я розумію, що то так має бути, так значно веселіше — індійська іронія взагалі не потішна, чесно, куди там з тими великими неоновими вивісками “іронія”. Та все-таки англійці для власного ж добра могли б хоч іноді висловлюватися ясніше».

А втім, більшість англійців страшенно пишаються своїм почуттям гумору і зовсім не переймаються тим, як воно ускладнює життя іноземцям. Згідно з опитуванням, яке провів Пітер Колет, мій друг, що працює в галузі соціальної психології, успішні британські бізнесмени з досвідом роботи по всій Європі переконані, що діловий клімат у нас набагато веселіший і невимушеніший, ніж деінде в Європі. Хіба Ірландія є винятком (я не зовсім зрозуміла, чи це означає, що ми вважаємо буцімто ірландці мають краще почуття гумору, чи то пак, ми з них охочіше сміємося). Єдині, хто нам хоч трохи може дорівняти, — це іспанці. Бідолашні німці взагалі плентаються в самому хвості, що цілком відповідає популярному стереотипу про те, що вони начисто позбавлені й натяку на почуття гумору. Можливо, однак, що ми не вважаємо їх смішними. А це, погодьтесь, дві великі різниці.

Правило скромності і реклама в стилі «На тобі, небоже, що мені не гоже»

Правило скромності — ось ще одна потенційна перешкода успішному бізнесу в Англії. Від природи англійці аж ніяк не є скромнішими чи сором’язливішими за інші народи — як на те пішло, то ми навіть такі трохи зарозумілі — але дуже цінуємо ці риси і маємо чисельні неписані правила, які заповідають хоча б прикидатися скромними. Можливо, правила скромності мають на меті збалансувати гордовиту натуру, як-от правила ґречності оберігають від мимовільної агресії? Якою б не була причина, та правила, що обмежують вихваляння та заповідають скромну та стриману поведінку, не в ладах з правилами сучасного бізнесу.

Коли я працювала над дослідженням про світ кінних перегонів, мене, як офіційного антрополога «племені» конолюбів, попросили порадити власникам та керівникам іподромів, як можна було б примножити прибутки від бізнесу. Я запропонувала зосередити увагу на тому, що перегони є напрочуд соціально цікавим заходом — рекламувати теплий «соціальний мікроклімат» перегонів. Один із менеджерів нажахано запротестував: «Та це ж треба хизуватися!» Ледь стримуючись, щоб не пирскнути від сміху, я відповіла: «Ні, тепер це називаються “маркетинг”. Однак, правило скромності переважило усі аргументи, і мені не вдалося переконати ані його самого, ані його колег.

Це вже крайнощі, звісно, і більшість бізнесменів-англійців сьогодні би просто посміялися з такого старомодного ставлення до бізнесу. Та відголоски такого світогляду досі лунають серед англійських бізнесменів. Авжеж, більшість з нас не впадає в крайнощі і не відмовляється від маркетингових ходів, — бо це «хвастощі», — та все ж побутує майже повсюдна зневага до «нав’язливого продажу». Ми не любимо, коли нам намагаються «втюхати» товар чи послугу. Такі наполегливі заклики ми, обов’язково зневажливим тоном, називаємо бізнесом «по-американськи». Цей стереотип, як вже повелося, промовистіше говорить про самих англійців, аніж про висміяних американців: нам подобається думати, що наш підхід до торгівлі витонченіший, делікатніший, іронічніший і вже точно не такий хвалькуватий.

Так воно і є. Як я вже казала, ми не маємо монополії на скромність, та схоже, що в нас вона якось по-особливому виявляється і ми вміємо вивести її до абсолюту, особливо там, де це стосується реклами. Наприклад, недавно була ціла серія рекламних роликів «Марміту»^[51], де були зображені люди, які не терплять сам продукт і демонструють відразу — аж до блювоти — до смаку чи запаху пасти. Всі знають, що пасту «Марміт» можна або любити, або ненавидіти, та рекламна кампанія, яка базується виключно на ненависниках продукту — це немислимий покруч для іноземних глядачів. «Таке б не спрацювало ніде у світі, — сказав мій інформатор з Америки, — я розумію, про що це, так. «Марміт» або люблять, або не терплять. Оскільки ніколи не вдасться навернути ненависників, то можна хоча б посміятися з них. Та тільки уявіть рекламу з посилом “фу, як тхне, а хтось це їсть!”. Та таке можливо лише в Англії!»

Письменник-гуморист Джордж Мікеш ще 1960 року писав, що «вся реклама, особливо на телебаченні, безнадійно і повністю неанглійська. Вона занадто виклична, занадто пряма, занадто хвалькувата». Замість того, щоб «раболіпно імітувати американський стиль хвалебних суперлятивів», він запропонував англійцям розвинути власний стиль реклами: «Спробуйте щастя з фруктовим соком “Бампікс”. Мало хто його любить. Ви можете бути винятком». Ось так треба продавати продукт — скромно і по-англійськи!

Це, ясна річ, комічне перебільшення, така собі карикатура на стереотип. Однак сьогодні, більш як сорок років по тому, нормою англійської реклами є відмова від пишномовних суперлятивів. Виробники «Марміту» зробили круту рекламу, і суть там достоту як у рекламі вигаданого соку «Бампікс» у Мікеша. Подібність вражає: таке враження, що рекламна агенція скористалася книжкою Мікеша як посібником. Це мене спонукає до думки, що Мікеш не дуже то й пересмикував, коли писав, що реклама — це в корені не англійське поняття, яке слід переінакшити, щоб воно відповідало англійським правилам скромності та стриманості. Він був не просто правий. Він був, аж лячно сказати, — пророчий. Реклама, а якщо глянути ширше, то й всі види маркетингу та продажу, — це, по суті, форма вихваляння. Відтак вони категорично суперечать основоположним принципам англійської культури.

Правда, раз в сто літ, обмеження, які ми самі на себе наклали, зіграли нам на руку: оскільки реклама не вкладається в систему наших цінностей, то замість того, щоб забути про неписані правила поведінки, ми видозмінили і вивернули рекламу, вивівши нову формулу, яка чудово пасує до правила про скромність. Дотепна інноваційна реклама, завдяки якій, як мені кажуть люди від торгівлі, англійці заслужили собі повсюдної слави та обожнювання — це всього лиш наш спосіб залишатися скромними.

Ми, англійці, як вже притисне, теж можемо співати собі хвалу; ми можемо що є сил, з небаченим ентузіазмом, прославляти свій товар чи послуги, які надаємо. Правила антивихваляння та антиврочистості, однак, роблять цей процес для більшості з нас навдивовижу бентежним, і ми, з того всього, не дуже переконливі. Проблема стосується не лише вищих ешелонів суспільства — як я з’ясувала, працівники, що знаходяться на найнижчих щаблях, так само болісно та скептично ставляться до самовихваляння, як їхні освічені побратими з верхів та середини середнього класу.

Правило ввічливого зволікання

Правила знайомств на робочому місці дозволяють уникати неоковирних ситуацій, які зазвичай виникають внаслідок правила «Не називай свого імені» та дилеми рукостискання, та на тому всі рятівні формальності завершуються і покладають початок потенційним незручностям.

Почнемо з того, що по закінченню привітань та знайомства завжди настає незручний момент — такий на п’ять — десять хвилин, здебільшого, але він може затягнутися і до двадцяти — коли обидві чи всього одна зі сторін відчувають, що взятися «до справи» було б неввічливо, і всі продовжують вдавати, що зібралися задля дружніх посиденьок. Ми ввічливо зволікаємо і говоримо про погоду, розпитуємо одне одного про подорожі, жартома, як заведено, і трохи недоладно скиглимо про транспортний колапс, ґречно вихваляємо навігаційні навики господаря і зневажливо висміюємо свій топографічний кретинізм, а у проміжках — метушимося над кавою та чаєм. Метушня навколо напоїв доповнюється повним комплектом «прошу» та «дякую» — гості вдячно бурмочуть, а господар кепкує сам із себе, принагідно перепрошуючи. І так без кінця-краю.

Мені завжди важко опанувати себе під час ритуалу «ввічливого зволікання» — це все нагадує тваринок з документальних фільмів про природу: усіх цих пташок та звіряток, які поводяться «невідповідно до ситуації», наприклад, вертяться туди-сюди, нервово дзьобають землю, чистять хутро чи пір’ячко під час сварок за територію чи під час відвойовування самички. У ворожій, напруженій ситуації тварини часто вдаються до «невідповідної поведінки» — це такий механізм подолання стресу. Те саме роблять англійці на бізнесових зустрічах: сам діловий процес нас дратує і бентежить, тож ми шукаємо розради і намагаємося відтягнути неминуче, вдаючись до невинних маленьких ритуалів.

І горе тому, хто наважиться перервати наше терапевтичне дзьобання та квокання. Один бізнесмен з Канади якось скаржився: «Як шкода, що ніхто мене не попередив. Недавно в мене була зустріч, і десь із півгодини всі ніяково говорили про погоду та жартували про М25. Та й я запропонував вже взятися до контракту, а вони так глянули на мене, ніби я перднув! Ну, як можна бути таким ціпом?». Ще один бізнесмен розповів, що коли він їздив у справах до Японії, його запросили на чайну церемонію, а там «або чайна церемонія, або справи, вони не вдають, що ділова зустріч — це справжня чайна церемонія, як це роблять у вас!».

Табу на розмови про гроші 

«Але чому? — дивувався ще один спантеличений іноземець, іммігрант з Ірану, з яким ми обговорювали ритуал “ввічливого зволікання”. — Ви праві, вони й справді так роблять. Це затягується на цілу вічність. Як мене це бісить! Але чому вони так роблять? У чому справа? Чому вони так неохоче беруться до справ?»

Гарне питання. Та, боюсь, раціональної відповіді нема. Частково англійці знічуються і ніяковіють під час «бізнесових справ» тому, що мають глибинну, хоч й в корені ірраціональну, огиду до розмов про гроші. А рано чи пізно на зустрічі таки зайде мова про гроші. Інші аспекти ділових розмов здебільшого не спричиняють нам незручностей, принаймні наскільки це можливо з усіма нашими соціальними заборонами. Поки не треба вихвалятися і виявляти надмірне заповзяття, ми, відносно радісно, обговорюватимемо деталі та перспективи проекту чи товару, а заразом й усі прагматичні аспекти бізнесу, як-от що, коли, ким і як має бути зроблено. Та коли приходить час на те, що ми звемо «мерзенна тема грошей», ми якось одразу знічуємось і втрачаємо дар мови. Дехто прикривається жартиками, дехто — переходить на рішучий, нахрапистий, навіть агресивний тон; хтось тривожиться і поспішає; хтось стає аж занадто улесливим і постійно перепрошує або ж, навпаки, наїжачується і обороняється. Дуже зрідка зустрінеться англієць, здатен невимушено говорити про гроші. Дехто буває навіть різким і грубим, та це, скоріш за все, симптом соціальної недужості, на зразок нервового хіхікання та присоромленого вигляду.

Одна іммігрантка з Америки знервовано розповіла, що «врешті-решт зрозуміла: усі фінансові питання найкраще вирішувати в листах чи емейлах. Англійці просто неспроможні говорити про гроші наживо, краще все полагодити письмово. Писати вони можуть — там же не треба дивитися в очі і не треба вголос говорити всі ті мерзенні слова». Як тільки вона це сказала, до мене одразу дійшло, що і я сама завжди вирішую фінансові питання саме так. Я, типово по-англійськи, дуже вразлива до теми грошей, тож коли доводиться вести перемовини про ціну консалтингових послуг чи про грант на дослідження, я завжди намагаюся всі ці мерзенні слова — гроші, ціна, вартість, оплата, зарплата та ін. — писати, а не говорити особисто чи по телефону/ (Якщо чесно, то й писати я їх не дуже люблю і завжди намагаюся сплавити ці перемовини моєму багатостраждальному співдиректорові — під поганеньким прикриттям, буцімто я кепсько знаюся на математиці.)

Як англійка, я вважала, що уникати розмов про гроші — це норма, що всім легше, коли цю табуйовану проблему залагоджують письмово. Однак мої інформатори, що набачилися світу, непохитні в переконанні, що так роблять виключно англійці. «Ніде в Європі я такого не бачив, — запевнив мене один з них, — усі спокійно говорять про гроші. Ніхто не соромиться і не знічується. Просто говориш і все — не оминаєш тему, нема відчуття, що треба перепросити чи віджартовуватися. Так, з англійцями завжди все закінчується нервовим сміхом, всі намагаються жартувати, страшне».

Жарти — це, без сумніву, один із механізмів подолання стресу. Це наш улюблений спосіб зарадити в ситуаціях, які нас лякають, бентежать або тривожать. Навіть всесильні світу цього — банкіри та брокери із Сіті — люди, які цілими днями говорять про гроші, перебувають під впливом грошового табу. Один банкір розповів мені, що є такі види угод та перемовин, які насправді зовсім нестрашні, бо там йдеться «не про справжні гроші», а от тоді, коли мова заходить про його власні активи, — він, так само, як і всі інші, має непрості стосунки з грішми. Його підтримали й інші фінансисти із Сіті: вони сказали, що торгаші, так само як і усі інші люди, шукають порятунку від ніяковості у жартах. Коли щось пішло не так, сказав мені один із них, «ми кажемо: то що? Надішлеш мені листівку на Різдво, я ще в списку?».

Хоч я й сама непохитно притримуюся правила не говорити про гроші, воно мене, якщо на те пішло, трохи дивує. Самоаналіз не дуже допоміг знайти витоки страхів перед розмовами про гроші — навіть у робочому середовищі. Заборона на балачки про гроші добре вкоренилася в щоденному житті: ми ніколи не розпитуємо про зарплатню і про свої статки теж не розповідаємо; ми ніколи не будемо питати про ціну тієї чи іншої речі, а також ніколи не оголошуємо вартості власних речей. Табу на розмови про гроші у соціальному контексті має, свого роду, «внутрішню логіку», яка споріднює це поняття, певною мірою, з «основами основ англійськості» — скромністю, приватністю, ввічливим егалітаризмом та іншими різновидами лукавства. Та щоб взяти й поширити грошові табу на ділову сферу, на бізнес, то це, м’яко кажучи, якесь збочення. Могли би зробити виняток із правила — залишити одну царину, в якій, з очевидних практичних причин, полишили б або хоча б приструнчили сміховинний страх і говорили б «в лоб», як всі нормальні люди? Та могли б, якби англійці були хоч трохи раціональними!

Якщо вже геть по-чесному, то я трохи покривила душею, коли сказала, що табу на розмови підпорядковуються «внутрішній логіці». Таки-так, — табу мають стосунок, на «основоположному» рівні, до правил приватності, скромності та ввічливого егалітаризму. Однак за такою аналогією антропологи завжди пояснюють найдивніші ірраціональні вірування та гротескні ритуали племен чи груп, вивченням яких вони займаються. Вірування чи ритуали можуть, на перший погляд, здатись ірраціональними (або навіть відверто тупими та жорстокими), однак ці ритуали, вірування та цінності органічно вписуються в систему культури загалом і набувають змісту. Завдяки цьому невеличкому фокусові ми, антропологи, можемо знайти «внутрішню логіку» навіть у найабсурдніших, зовсім безглуздих ідеях та звичаях, починаючи з чаклунства та заклинальних танців для виклику дощу і закінчуючи обрізанням жінок. Звісно, що «внутрішня логіка» здатна пояснити чимало, і нам насправді важливо розуміти, чому люди поводяться так, а не інакше. Та розуміння причин не робить ці ритуали менш безглуздими.

Безперечно, я не порівнюю табу на розмови про гроші із обрізанням жінок. Мені йдеться про те, що іноді антропологи мають грати чесно і визнати, що деякі племінні вірування та ритуали дивні і, можливо, вони ще й спричиняють клопіт самому народові. Ідіотське табу, яке я тут безжально розкритикувала, є неписаним правилом моєї рідної культури, і я сама — сліпо і по-рабськи — його дотримуюся. Тож нема підстав закидати мені ані етноцентризм, ані колоніалізм, ані нав’язливе опікунство (на мові антропологів — це все синоніми до богохульства, за яке можуть миттю відлучити від церкви). 

Різновиди розмов про гроші та Йоркширська інверсія

Табу на розмови про гроші — це винятково англійський поведінковий код, та не всі його дотримуються. Існують дуже різні варіації правила: англійцям з Півдня зазвичай важче даються розмови про гроші, аніж тим з Півночі, середні класи та верхи більше ніяковіють, аніж представники робочого класу. І, дійсно, в сім’ях середнього та вищого класів дітей вчать, що розмовляти про гроші — це «вульгарно» і «по-простацьки».

У діловому світі дотримання табу прямо пропорційно залежить від статусу: керівникам та представникам верхніх ешелонів бізнесової ієрархії, з якого б регіону вони не походили і до якого б класу не належали, важче даються розмови про гроші. Вихідці з робочого класу і англійці з Півночі не особливо страждають на цей недуг і не мають «природної» бентеги через гроші, принаймні на початках кар’єри, але як тільки вони починають підійматись по соціальній драбині, так одразу беруть за звичку ніяковіти та соромитись, жартувати вибачливо, зволікати і всіляко оминати тему грошей.

Одначе, в нас є цілий бастіон опору в Йоркширі — жителі цього графства пишаються своєю прямолінійністю, відкритістю та різкою манерою спілкування, особливо на теми, які манірним та лякливим англійцям з Півдня створюють чималі незручності, — зокрема на тему грошей. Ось приклад, який йоркширці люблять наводити, щоб проілюструвати свій стиль спілкування — ніяких дурниць, ніяких реверансів. Діалог між комівояжером та крамарем, обидвоє з Йоркширу:

Комівояжер (заходить до крамниці): «Owt?»

Крамар: «Nowt».^[52]

Комівояжер йде геть.

Певна річ, це карикатура, і пересічний йоркширець навряд чи різкіший у спілкуванні за пересічного англійця з Півночі. Карикатура карикатурою, але чимало йоркширців так себе бачать і на вуха стають, щоб відповідати амплуа зухвальця. Гордовитий йоркширський бізнесмен не буде ходити околяса, не буде придумувати евфемізми і викручуватися, як це зазвичай роблять англійці, він із насолодою збоченця переступить через табу на розмови про гроші і спитає прямо, без жартів та преамбул: «Гаразд, і скільки мені це коштуватиме?».

Цей виняток, однак, не із категорії тих, що скасовують чи навіть підривають авторитет самого правила. Це зумисне театральне перекручування правила — і воно можливе тільки тоді, коли усі довкола визнають та дотримуються правила. Це всього лиш реверс монетки, а не інша монета. Грубуватим йоркширцям добре відомо, що вони перевертають все догори дриґом, і роблять вони це навмисно, навіть жартують із цього і пишаються статусом покручів та єретиків англійської культури. Деінде у світі в цьому б не побачили нічого особливого, в Англії ж з цього жартують і вважають відхиленням.

Класовість та рудиментарне правило про упередженість до торгівлі

Не захищаючи і тим паче не виправдовуючи заборони на розмови про гроші, слід сказати, що можливо існують історичні, а також «навколограматичні» передумови виникнення «грошового» табу. Я вже раніше згадувала, що нам досі псують життя відголоски упереджень до «торгівлі», успадковані з давніх часів, коли аристократи та землевласники — та, зрештою, й усі, хто хотів зажити слави джентльмена, — жили з оренди земель та нерухомості і не бралися до такої вульгарщини, як ремісництво та торгівля. Торгівля — це було для низів, а ті, хто нажив статків на комерції, мигцем купували собі маєток і намагалися замаскувати усі сліди «сумнівного минулого». Тобто упереджене ставлення до комерції побутувало не лише серед верхів, а й серед класових низів, які самі ж і були задіяні в торгівлі.

У кожному творі про Джейн Остін англійські школярі пишуть, що вона хоч і висміювала так злегка тогочасні снобські упередження стосовно комерції, та ніколи по-справжньому не намагалася їх спростувати. Школярам, проте, не розповідають, що відголоски, несвідомі проблиски тих снобських упереджень й досі живі — особливо у ставленні англійців до роботи і поведінки в діловій сфері. Процвітають ці упередження в середовищі аристократів та поміж верхівки поважного середнього класу («поважний» у старосвітському значенні: йдеться про традиційні шановані професії на зразок правників, медиків, церковників та військових), а також у колі інтелігенції та медійників.

У цьому середовищі зневага до «буржуа-бізнесменів» вкорінилася особливо глибоко, хоча, як на те пішло, то «торгашів» гноблять усі без винятку. Навіть марки автомобілів, які асоціюються із заможнимибізнесменами (як от «Мерседес») та менеджерами з продажу (як-от «Мондео») викликають зневажливу посмішку в осіб із хитким соціальним становищем (незалежно від класової приналежності). Не забувайте також про ще один підвид торгашів — агентів із продажу нерухомості — яких ненавидять майже всі без винятків.

Як бачимо, з часів Джейн Остін щось таки й змінилось: англійці стали трохи поблажливішими до торгівлі — зневаги поменшало (хоч вона й не щезла зовсім). Змістились акценти: у нашому розумінні виробляти товар значно почесніше, аніж його продавати. Певно, що ці два процеси неподільні, та тільки нав’язливий, нахрапистий та сфокусований на збагаченні продаж ми вважаємо чимось геть негідним та ницим. У нас є неписане правило, — навіть не правило, а загальновідомий факт: — що продавцям довіряти не можна. Недовіра до продавців притаманна не лише англійцям, але, здається, тільки в нас недовіра і скептицизм, ще й підкріплені зневажливою погордою, вкорінені так глибоко і виявляються так разюче, як ніде у світі. Англійці, на відміну від американців, не підуть позиватися, якщо їх надурили або ж вони незадоволені придбаним товаром (наша політика така — продовжувати обурено скаржитися одне одному, а не озвучити претензії винуватцю нашого горя). Втім, завдяки великій недовірі та відразі до продавців, англійці не такі легковірні і ошукати їх не так вже й просто.

В інших країнах, може, й не дуже довіряють продавцям, але приймають і більш-менш толерують факт їхнього існування. Але тільки не в Англії. Продавати — це цілком законний спосіб заробити собі на прожиття, — так думають десь в інших кінцях світу, і, відповідно, бізнесмен, який доробився статків, заслуговує поваги. В Англії багато чого можна купити за гроші, включно з владою та становищем, але поваги ви не купите ніколи. Власне, скоріш за все, вийде все навпаки: у нас, як виявилося, про гроші не лише не можна говорити, їх ще й заробляти зась. Коли англійці кажуть про когось «багатий / багата» та «заможний / заможна», то роблять це неодмінно з осмішкою на устах, а ті, кого ми так називаємо, самі б себе так ніколи не охарактеризували: вони, либонь, скажуть, що в них «все доволі непогано». Може, як сказав Орвел, й нема на білому світі більш зациклених на класовості, ніж ми, але я певна, що тільки в нас класовість не має жодного стосунку до багатства. І тільки в нас соціальне визнання є обернено пропорційним до фінансової спроможності. Іноді, щоправда, трапляється й підлабузництво, але частіше за все «товстосуми» є об’єктом кпин та насмішок, — як не особисто, то вже точно поза очі. Якщо вже вас спіткало таке лихо — мати статки, то демонструвати їх — поганий тон. Слід всіляко применшувати свій успіх і вдавати, що вам соромно за маєтки.

Головна відмінність між тим, як англійці розуміють поняття статусу, який в них базується на приналежності до певного класу (маю на увазі кровну приналежність), і між тим, як його розуміють американці, в яких статус ґрунтується на «меритократичній» системі, полягає в тому, що багаті та впливові американці переконані, буцімто заслужили на багатство та владу — вони ними насолоджуються. Багаті та впливові англійці мають вищий ступінь соціальної відповідальності і більше співчуття до тих, хто займає менш привілейоване становище. Певна річ, що я все дуже спрощую — на цю тему написано не одну книжку, — та цілком може бути, що саме з огляду на цю традицію англійці так ніяковіють, коли йдеться про гроші, і зневажають успішний бізнес.

Гидливість до грошей, як ми вже з’ясували, — це чистісіньке лукавство. Від природи ми не менш амбіційні, жадібні, егоїстичні та зажерливі, аніж інші нації. Просто в нас більше правил, — ще й значно суворіших, — які велять приховувати, заперечувати та приструнчувати ці риси характеру. Наші правила скромності та ввічливого егалітаризму, — які, на моє переконання, є «основою основ» і «культурним ДНК» і які стоять за забороною на розмови про гроші, а також за нелюбов’ю до ділового успіху, — це всього лиш показний лоск, форма колективного самообману. Наша скромність — це, великою мірою, позерство, а за демонстративною байдужістю до різниці в статусі ми якраз ховаємо цю надчутливість до класової градації. Та, побий мене грім, для нас ці чесноти важливі! Тому ми й дотримуємося правил, хоч вони й здебільшого шкодять бізнесовим справам.

Правило поміркованості 

Вислів «працюй на повну, відпочивай на повну» набув популярності в Англії у 1980-х роках. Та люди й досі так кажуть, коли розповідають про шалений ритм життя, драйвову роботу та відпочинок. Знайте, вони, скоріш за все, брешуть. Англійці, майже всі як один, ніколи не «працюють на повну» і не «відпочивають на повну»: ми в цьому — як і у всьому, зрештою, — дотримуємося поміркованості. Звісно, що «працюй в міру, відпочивай в міру» звучить зовсім не так круто, але, боюсь, що у своїй суті набагато точніше окреслює ставлення англійців до роботи та відпочинку. Ми помірковано старанні в роботі і так само помірковано веселимося у вільний час.

Мало кому буде до вподоби таке прісне визначення, тож одразу скажу, що це не просто моє враження чи суб’єктивне судження. Такі дані подає і Дослідницький центр соціологічних студій, і всі дослідження робочих звичок англійців, які мені вдалося відшукати. І ці, скажімо так, статечні і консервативні звички притаманні не лише людям середнього віку і вихідцям із середнього класу. Всупереч повсюдному переконанню, «сучасні молоді люди» — зовсім не ліниві, безвідповідальні гедоністи у вічних пошуках насолод. Власне, як показують дослідження нашого центру та колег-науковців, сучасні молоді люди, до якого б класу не належали, є більш розважливими, працьовитим, розсудливими та обережними, ніж покоління їхніх батьків. Мене це трохи хвилює: якщо з віком наша молодь так і поводитиметься — як помірковані люди середнього віку (а виглядає на те, що так і буде), то англійці як нація будуть ще нуднішими і поміркованішими, аніж зараз!

Якщо ви думаєте, що я перебільшую масштаби чи потенційні небезпеки, то ось вам для ілюстрації декілька прикладів із дослідження ДЦСП: 

Помірковані розсудливі міщанські прагнення

На питання, як ви себе бачите через десять років, майже три чверті (72 відсотки) опитаної молоді відповідало, що бачать поміркований і розважливий сценарій — вони на той момент вже «осядуть» і «матимуть гарну роботу». Лише 38 відсотків респондентів старшого покоління дали на це питання таку ж відповідь. Серед 16–24-річних респондентів лише 20 відсотків обирали цікавіші варіанти відповіді — «подорожувати / жити за кордоном». А серед 45–54-річних охочих подорожувати було 28 відсотків. Охочих прожити життя «вільною пташкою» вдвічі більше серед старшого покоління, аніж серед молодняка. Молоді працівники на фокус групах, а також під час приватних інтерв’ю, на запитання про життєві цілі відповідали, що найбільше хотіли б мати «фінансову стабільність». А в далекій перспективі — ще й мати власне житло.

Впевненість у майбутньому важливіша за веселощі

Людоньки, оце так сумна доля, думала я, коли вперше побачила результати дослідження. У надії знайти хоч трохи жвавіші та революційніші сценарії я звернула увагу на другу частину прислів’я — на «відпочинок». Здавалося б, в дилемі «веселитись зараз чи дбати про майбутнє» молодь мала б продемонструвати хоч трохи менше зрілості та відповідальності, однак, на моє здивування, їхній світогляд мало чим відрізнявся від поглядів старшого покоління. Лише 14 відсотків 16–24-річних сказали, що «в моєму віці важливіше веселитись, аніж перейматися майбутнім», серед 45–54-літніх відсоток безтурботних гульвіс виявився приблизно таким самим мізерним.

У ході дослідження, на фокус-групах та інтерв’ю, ми з’ясували, що єдиними «розвагами», якими себе тішать молоді люди, є п’ятничні та суботні походи в паб або клуб, ну і ще марафони магазинами одягу. Наші респонденти зі шкури пнулися, щоб зобразити розваги якомога «дикішими». Один навіть гордо заявив таке: «Майже всі свої гроші я витрачаю на шкоду собі. Так-так, я ходжу в паби і клуби, курю». Та все врешті-решт звелося до досить-таки нудної щотижневої рутини — пити, танцювати і ходити на закупи.

Працьовиті, старанні і ощадливі

Решта результатів теж мене не дуже потішила: з’ясувалося, що сучасні молоді люди працьовитіші за попереднє покоління. Так, 70 відсотків молоді віком 16–24 роки переконані, що «тільки завдяки наполегливій та відданій праці можна чогось досягти у житті». Таку старанність виявило всього 53 відсотки старших респондентів. 41 відсоток дотримується вільніших поглядів і вірить, що успіх — це щасливий випадок, зв’язки або ж «шанс».

Поза тим, ми довідались, що молодь, точно як і старше покоління, дуже відповідально і уважно ставиться до грошей. Власне, серед молоді віком 16–24 роки відсоток тих, хто заощаджує гроші, — більший, аніж серед людей віком 45–54 роки. Ми також з’ясували, що значно менше молоді влазить у кредити — всього 44 відсотки, у порівнянні з 66 відсотками серед старшого покоління: боржники, які перевищили ліміт на кредитці чи платіжній картці.

Чим загрожує надмірна поміркованість

Я ледве стримувалася, щоб не сказати: «Ради Бога, та попустіться трохи! Та живіть на повну! Та вийдіть за рамки! Куди поділося гасло “Попустись, затягнись, відтягнись”?» Гаразд, я добре усвідомлюю і тоді усвідомлювала, що отримані результати багатьох людей потішать і заспокоять. Та й мої колеги, принаймні деякі, вважали, що я даремно здіймаю ґвалт. «Це ж добре, що теперішня молодь старанна, розважлива і відповідальна, хіба ні? — питалися вони. — Чому ти так переймаєшся?»

Справа в тому, що всі ці благочестиві риси також є дзвіночком набагато серйозніших та масштабніших змін: згідно з нашими дослідженнями молодь перебуває під впливом страху, що невпинно зростає, вона не хоче ризикувати і зациклена на безпеці — це вже стало категоріальною ознакою сучасного суспільства. Ця тенденція, яку один соціолог назвав «культурним кліматом всюдисущої тривоги», небезпечна тим, що молодь притлумлює свої прагнення, схильна до конформізму, обережна в поведінці та судженнях, їй бракує авантюрності. Все це ми чітко побачили під час інтерв’ю та фокус-груп з молодими людьми.

Певна річ, що в усіх цих плачах та лементах про «сучасну молодь» — ліниву та безпорадну — завжди була чимала доля перебільшень та, як на те пішло, й вигадок. Тож, цілком ймовірно, результати досліджень всього лиш підтвердили те, що ми знали завжди: молодь значно відповідальніша і статечніша, аніж на неї звикли наговорювати. Може, й так. Молоді люди, з якими ми працювали, дотримуються правила поміркованості, і це робить їх поведінку, до певної міри, «суто англійською». Подобається мені це чи ні, але ми надзвичайно консервативний та стриманий народ. Та мучить мене інше: молоді люди, з якими ми розмовляли, виявилися ще більш консервативними, стриманими та конформістськими, аніж старше покоління. У цьому прослідковується вже певна тенденція — поміркованість (якщо так можна сказати) тільки зростає. І, хоч я й англійка до кісток, стільки поміркованості для мене трохи забагато. Поміркованість — це дуже добре, але ж треба мати міру!

Правила чесної гри

Заради справедливості скажу, що наші дослідження, присвячені молоді, яка працює, виявили чимало позитивних моментів, зокрема тих, що мають стосунок до поняття справедливості. Часто я вдаюся до взаємозаміни термінів, однак тут я все-таки схиляюся до терміну «чесна гра», який я винесла у заголовок розділу. На мій погляд, термін «чесна гра» охоплює ширше поле понять, аніж «правило справедливості», до того ж воно не таке безапеляційно егалітарне і чіткіше відображає моральні засади англійців, які я намагаюся тут проаналізувати. «Чесна гра», з прозорим натяком на спорт, апелює до того, що всі мають мати рівні шанси, ніхто не заслуговує на несправедливі поблажки чи перепони, всі мають гідно поводитись і дотримуватись правил, не шахраювати і не ухилятись від обов’язків. Водночас поняття «чесна гра» опирається на те, що люди мають різні можливості і, відповідно, завжди будуть переможці і переможені. Попри те, грати чесно і за правилами — важливіше за перемогу. Хтось може заперечити, що це вже давно застаріле правило і ніхто його уже не дотримується, та, як показує моє дослідження, — правило все ще актуальне і служить золотим стандартом, до якого прагнуть усі англійці, хоч і не завжди досягають.

Правила чесної гри, певною мірою, нам на руку у сфері бізнесу та роботи. Жодних сумнівів — серед нас є ще ті пройдисвіти і шельми, решта — далеко не святоші, та все ж англійців назагал, за невеликим винятком, мають за чесних та порядних у бізнесовій сфері людей. Без сумніву, ступінь толерантності до хабарництва, корупції та крутійства в нас нижчий, аніж в інших країнах.

Коли ми чуємо про випадки хабарництва, то більшість із нас не стинає співчутливо плечима, промовисто даючи зрозуміти: «А як інакше?». Ми вражені, обурені, і нас проймає праведний гнів. Частково причина в тому, що англійці дуже люблять обурюватися і гніватися, праведний гнів — взагалі наше улюблене народне хобі! І гнів наш, без сумніву, щирий.

На прохання порівняти бізнес та роботу в Англії і за кордоном мої інформатори — іммігранти й іноземці — насамперед звертали увагу на поняття справедливості, а зокрема на повагу до закону і відносну відсутність корупції, яка, на їхню думку, захопила світ і здобула мовчазну (в різних ступенях) згоду. Багато хто зауважив, що ми навіть не усвідомлюємо і не цінуємо, наскільки нам із цим пощастило. «Ви сприймаєте це як належне, — сказав мені іммігрант з Польщі. — Ви за замовчуванням думаєте, що люди гратимуть чесно, вас шокує і засмучує, коли вони чинять інакше. В інших країнах ніхто не має таких очікувань».

Отож, може ми й нудні і надто помірковані, та не подумайте, що я впадаю в крайній патріотизм, віра в чесну гру — це те, чим можна й попишатися.

Правила скигління 

В англійців є ще одна, вже менш захоплива, риса, яка непомильно характеризує увесь наш робочий процес й саме ставлення до роботи, — звичка постійно скиглити. Вся суть у тому, що робота, за визначенням, має супроводжуватися наріканнями. Тут бачимо зв’язок із правилом «Як важливо не бути надто серйозним»: якщо ви в дружньому колі не бідкаєтеся на роботу, то будьте обережні, щоб вас, бува, не мали за надміру заповзятого і старанного працівника. Як так, то на вас тут же почеплять ярлик «бідного гіка», запопадливого «підлизи» або пихатого «сраколиза». 

Плач на ранок понеділка

Англійці досить передбачувані, шаблонні й вивірені у ритуалі робочих ремствувань. От, скажімо, щопонеділка вранці всюди — від фабрик, крамниць та офісів до сесійних зал, хтось та й проведе ранковий ритуал понеділкового плачу. Зуб даю. Понеділки ненавидять усі — це константа. Усім нам важко виборсатися з тепленького ліжка; всім нам потрібен ще один день, щоб відпочити після вихідних; ситуація з транспортом / підземкою / потягами / автобусами все гіршає і гіршає; і повні руки роботи цього тижня, як завжди, хай йому грець; тиждень тільки-но почався, святі небеса, а сил вже нема і болить спина / голова / стопа; і, щоб хоч раз, хоч раз, той проклятий ксерокс нормально працював, ага, от так завжди!

Варіацій понеділкового плачу — безмір! І ви, скоріш за все, навряд чи знайдете два однакових. Та вони чимось схожі на ефект сніжинки^[53] — хоч двох однакових і не знайти, але всі вони схожі, як одна. Всі плачі починаються й іноді закінчуються невеличкою ремаркою про погоду: «Холод собачий», «Знову дощ», — так ми бурчимо, заходячи до офісу і скидаючи пальта та шалики. Перша репліка задає тон і надходить наступна скарга — знову на погоду або тепер уже на транспорт, на електрички і т. д. На завершення першого циклу понеділкових плачів хтось може підсумувати: «І далі дощить!» — або «Так, — стражденне зітхання, — добре, хоч дощити перестало». Це служить сигналом зробити паузу в ритуальному плачі і поступово, знехотя, братися до роботи, процес треба супроводжувати ледь чутним ниттям: «Так, тра братися помало д’роботи» або «Ну що ж, нумо на галери». Начальник може сказати щось на кшталт такого: «Так, люди, беріться до роботи!».

Тоді всі трохи попрацюють — помірковано, без надриву — поки не почнеться другий цикл плачів, зазвичай це буває під час перерви на чай-каву. Тоді ранковий лемент оживає, і звідусіль так і ллються стогони: «Боже мій, це щойно одинадцята година? А я вже з ніг падаю!», «Що за тиждень видався!», «Вже одинадцята? У мене стільки роботи, а я ще ні за холодну воду не бралася!», «Цей сраний кофімат з’їв мої 50 пенсів! От так завжди!». І так без кінця-краю. За ланчем лемент набирає обертів. Він взагалі наново оживає на кожній перерві! Фінальна нота — наприкінці дня, перед виходом з офісу і в пабі, куди всі йдуть випити після тяжкого робочого дня.

Скарги на час і скарги під час зустрічі

Скигління на робочому місці мають чимало варіацій, та всі вони більш-менш прогнозовані. Всі скаржаться на брак часу, але тільки працівники нижчої та середньої ланки плачуться, що час минає надто повільно, що попереду ще цілих сім пекельних годин до кінця зміни, що їм нудно і вони цією роботою вже ситі донесхочу, що їм кортить нарешті піти додому. А от працівники вищого щабля бідкаються, що час спливає крізь пальці, що вони не встигають із тим безглуздим планом робіт, що попереду ще одна клята зустріч, яку ніяк не пропустити.

Усі керівники та менеджери, так звані «білі комірці», включно з головами правління, неодмінно нудять про зустрічі. Визнати, що вам подобаються зустрічі, що вам там цікаво — це щось із розряду святотатства. Зустрічі, за замовчуванням, мають бути беззмістовними, нудними, виснажливими і всіляко жахливими. Популярний відео-курс про проведення ділових зустрічей (правильніше сказати б про те, як зробити зустрічі не такими паскудними) називався «Зустрічі, кляті зустрічі». Правильна назва, бо інакше про зустрічі ми ніколи не скажемо. Наші працівники чимдуж пнуться кар’єрною драбиною, щоб обійняти керівну посаду і отримати перепустку на збори, а випнувшись, вони будуть до пенсії квилити, які ж ці зустрічі нестерпні.

Ми всі ненавидимо зустрічі, принаймні ми так горлопанимо. Та з огляду на правила чесної гри, поміркованості, компромісів та ввічливого егалітаризму, в нас цих зустрічей не може бути мало. Сукупність усіх цих правил фактично унеможливлює ухвалення одноосібних рішень: ми маємо збирати наради і досягати згоди. Відтак ми проводимо незліченні зустрічі, всі консультуються з усіма, ми все-все обговорюємо і нарешті досягаємо згоди. Іноді ми навіть ухвалюємо рішення.

А тоді йдемо і всмак голосимо.

Псевдоскигління і правило «От так завжди!»

З усіх цих розмов про наші лементи може скластися хибне враження, буцімто англійці вкрай журливі і пригнічені. Чомусь наші нюні виголошуються весело, радісно і, що найважливіше, — з гумором! Власне, «правильне скиглення» таким і має бути: нарікати потрібно безтурботно і жартівливо. Як би не було тужно на душі, а ззовні все має виглядати як псевдотуга. Різниця невелика і не одразу впадає в око недосвідченим чужинцям, але самі англійці чують її нюхом і на раз можуть відрізнити справжнє ниття від культурного псевдоскигління.

Жалітися по-справжньому можна за певних обставин, наприклад, у щирій розмові з близькими друзями, але в колі співробітників, на робочому місці, — це категорично неприйнятно. На роботі, якщо будете упиватися щирим жалем, вас матимуть за «скиглія», а «скигліїв» ніхто не любить — «скигліям» не місце у ритуальних плачах. Ритуальні плачі на робочому місці — це спосіб налагодити контакт з колегами, такий собі спосіб налагодити соціальні контакти, коли пара дружніх ахів-охів через всезагальні біди та нещастя допомагає зблизитись і укріпити стосунки в колективі. За кожним ритуальним скиглінням приховано покірне усвідомлення, що на причину жалів ніяк не можна вплинути. Ми виливаємо жаль одне одному, а не прагнемо усунути причину дискомфорту, ми навіть не сподіваємося якось владнати проблему — ми просто хочемо понити. Ритуальні плачі — це як похід до терапевта. Це не стратегія і не спосіб досягти мети. Скиглити — це самоціль!

Звісно, що під час ритуального плачу можна щиро пожалітися — на зарплатню, на умови праці, на тиранічного боса та на все, що завгодно, але жаль має бути оформлений жартівливими гримасами, треба закочувати очі, стинати плечима, вести бровами і картинно зітхати на знак ангельського терпіння. Підкреслюю: ніяких заплаканих очей, скривлених уст і насупленого чола. Має вийти легка соціальна комедія, а не важка кухонна драма. Ключова фраза ритуальних плачів — «От так завжди!» — задає тон усьому дійству: ви її почуєте щодня, багато разів на день, по всій країні, у кожному офісі. Фраза «От так завжди!» зустрічається не тільки в контексті роботи: її кажуть, коли затримується потяг чи автобус, коли на дорогах затори, та, зрештою, тоді, коли все пішло коту під хвіст. Взагалі, фраза «От так завжди!» («typical»), вслід за словом «миленько» («nice»), — одна з найпотрібніших і найгожіших в англійській мові. Цей термін служить для вираження осуду — він універсальний і багатозначний, його можна також пристосувати до будь-якої проблеми, неприємності, невдачі чи катастрофи, його семантика охоплює і найнепримітніші халепи і трагедії всенародного — навіть вселенського — масштабу. Якось під час буремної політичної ситуації 2003 року, я сиділа в пабі, розвісивши вуха, і підслухала, як хтось здійснював ритуальний лемент: «А тепер ще й вишенька на торті — нам загрожують терористи і світить війна з Іраком. От так завжди!».

У фразі «От так завжди!» криється квінтесенція англійськості. Вона водночас передає примхливе обурення і супокійну покору, усвідомлення, що все й так піде шкереберть, що життя сповнене дрібних негараздів і перешкод (у тому числі і воєн, і терористів), що треба просто з цим всім змиритися. Тож фраза «От так завжди!» — це свого роду маніфест того, що англійці звуть «не падати духом»: ми скаржимося, але скаржимося скупо і стримано, в нашому стилі, ми демонструємо такий собі дратівливий, цинічний стоїцизм.

На пиво після роботи

Недавно ми з сестрою, теж соціологом, розмовляли про традицію «ходити на пиво» після роботи, і вона розповіла про нове дослідження — вивчення рівня стресу на роботі. «Можеш не розповідати, — урвала я. — Результати показали, що ті працівники, які після роботи йдуть випити з колегами, мають нижчий рівень стресу, аніж ті, що такої звички не мають?» Сестра відповіла: «Та ясно! Ми це завжди знали, еге ж?!». Чи не кожен працівник в Англії сказав би те саме — ці британські вчені вічно роблять очевидні відкриття! Та це чудово, думається мені, що підсвідомі «знання» тепер підкріплені науковими дослідженнями. Соціолог — це дуже невдячний фах, особливо тут, серед скептично налаштованих англійців, які всі наші відкриття знецінюють до категорії само собою зрозумілих (тих, що можна назвати як «загальновідомі факти»), дурниць (тих, що підривають авторитет загальновідомих фактів) або нісенітниць (тих, які ніяк не зрозуміти, бо описані вони несосвітенною науковою абракадаброю). Ризикуючи потрапити в одну, — а то й в усі — з цих категорій, я все-таки спробую пояснити приховані правила ритуальних «походів на пиво» після роботи і чому ця традиція так ефективно протидіє стресам на роботі.

Перш за все, в нас є декілька універсальних правил про алкоголь та шинки. У всіх культурах світу алкоголь служить свого роду демаркаційним знаком — він знаменує, сприяє і пришвидшує перехід з одного соціального стану чи контексту в інший. Алкоголь посідає чільне місце чи не у всіх значимих ритуалах переходу — від головних «обрядів посвяти» («rites of passage») життєвого циклу — таких, як народження, повноліття, одруження чи смерть, — до менш значущих подій, як-от щоденний перехід від роботи до відпочинку / дому. У нашій культурі, як і в багатьох інших, алкоголь є згожим символічним засобом переходу від роботи до відпочинку. Він асоціюється виключно з відпочинком — з розвагами, святом, рекреацією, спонтанністю та розслабленням, які є антиподами до поняття робота^[54].

Соціальні та символічні функції шинків підпорядковуються універсальним «законам». Я вже писала про них на початку розділу про розмови в пабах, тож тільки коротко нагадаю, що всюди у світі шинки мають особливий «соціальний мікроклімат». Це таке «помежів’я» з «культурною ремісією» — тимчасовим послабленням чи скасуванням звичних соціальних заборон та обмежень. Також в шинках панує егалітарна атмосфера, чи принаймні статусність там залежить від зовсім інших чинників, аніж у справжньому світі знадвору. І, либонь, найважливіше — і пивничка, і розпивання алкогольних напоїв асоціюються із братанням.

Відтак перелічені вище універсальні «закони» частково пояснюють, чому англійська традиція ходити «на пиво» після роботи сприяє зниженню стресу — алкоголь розчиняє ієрархію та тиск робочого середовища, особливо якщо цей алкоголь спожито у дружній егалітарній атмосфері пабу. Цимес в тому, що стрес так само розчиняється і без алкоголю — «на пиві» після роботи можна пити «Кока-колу» та сік. Чудотворна сила пабу благотворно діє на стрес і миттєво дарує відчуття спокою та веселощів, навіть без чудодійного лубриканта для соціальних контактів.

Решта правил походів «на пиво» — детальніших і внутрішніх — покликані лише підсилити чудотворний ефект відвідування пабів після роботи. Наприклад, правилами дозволено розмовляти на навколоробочі теми — власне, на вечірніх посиденьках «на пиві» частенько й ухвалюють доленосні рішення, — але правило про заборону на надмірну серйозність та правило ввічливого егалітаризму тут навіть жорсткіші, аніж на роботі.

Згідно з правилами, що забороняють надмірну серйозність, за пивом з колегами можна говорити про важливі проекти, а от пафосні, хвалебні оди самому собі та занудні промови — під забороною. Ще на ділових зустрічах, особливо якщо ви керівник вищої ланки, вам така поведінка зійде з рук (та популярним не зробить), але в пабі, якщо вас занесе на повороті і ви будете говорити про себе надто серйозно, надто врочисто, надто «величально», вам зараз же скажуть «та годі вже»!

Правило ввічливого егалітаризму заповідає якщо не повне скасування службової ієрархії, то, як мінімум, жартівливе та байдуже ставлення до почерговості посад. Ритуал вечірніх походів «на пиво» зазвичай проводять у тісному колі колег, які посідають приблизно ту ж ієрархічну сходинку. Якщо в компанію затесався хтось з вищим чи нижчим статусом, то ми заміняємо офісні форми шанобливого звертання на іронічну форму псевдошаноби. До менеджерів, які ходять до пабу з «командою», можуть звертатися «Бос», але це буде сказано жартома, трохи навіть зухвало: «Ой, Бос, твоя черга пригощати!». Про рівність не йдеться, але в пабі ми маємо ліцензію висміювати службову ієрархію, демонструвати, що ніхто не сприймає посади всерйоз.

Правила вечірніх походів «на пиво», як і правила відвідування пабів, записані на підкірці мозку. Якби так трапилося, що ділова зустріч чи інтерв’ю з англійцем буксує, атмосфера штивна і офіційна, то скажіть йому чи їй таке: «Уявімо, що ми з вами просто розмовляємо собі в пабі», — чи «А поговорімо так, ніби ми не тут, а в пабі». Вони одразу зрозуміють, про що вам йдеться: розмови в пабі невимушені, дружні, неофіційні, там ніхто не намагається нікого вразити, ніхто надміру не пишається. А якщо у вас є змога піти до найближчого пабу — то це взагалі ідеально! Хоча, як я переконалася, навіть сама «згадка» про паб вже встановлює відповідний соціальний мікроклімат, а напруження та холодок, як рукою знімає.

Правила корпоративів

Під час корпоративів (я, як і більшість людей, використовую цей термін у широкому сенсі: сюди я зараховую усі вечірки, які компанія організовує для працівників — і «білих», і «синіх комірців») діють ті ж самі правила, тільки в жорсткішій формі. Перш за все, йдеться про щорічну різдвяну вечірку, яка вже стала обов’язковим атрибутом робочого року і неодмінно асоціюється з «п’яним дебошем» та іншими видами розгульної поведінки. У межах масштабного дослідження соціальних та культурних аспектів алкогольної культури, яке проводив ДЦСП, я вивчала культуру різдвяних корпоративів. Першим дзвіночком, що різдвяний забіг вже офіційно розпочався, були телефонні дзвінки від журналістів, яких мучило питання: «Чому люди так ганебно поводяться на різдвяних корпоративах?». Відповідь проста: різдвяні корпоративи існують для того, щоб поводитись там погано. Там треба бешкетувати. Це правило.

Зауважу, що у слово «бешкетувати» я не вкладаю нічого насправді поганого чи розпусного. Я маю на увазі, що під час різдвяних корпоративів ми собі дозволяємо трохи більше, аніж зазвичай собі дозволяють англійці. Дев’яносто відсотків опитаних у рамках дослідження, проведеного Дослідницьким центром соціологічних проблем, зізналися, що «бешкетували» на різдвяних корпоративах. Найбільший «грішок» був, однак, не такий вже страшний — вони потурали своїм примхам. Сімдесят відсотків респондентів зізналися, що переїли і впилися. Також ми з’ясували, що на різдвяних корпоративах усі фліртують, «обнімаються по кутках», розказують масні жарти і «клеять дурня». Це норма.

Половина опитаних молодих людей віком до тридцяти сказала, що різдвяний корпоратив — це прекрасна нагода пофліртувати та «потертись по кутках». Ще 60 відсотків визнали, що виглуплювалися на вечірці. Ті, кому за тридцять і за сорок, не набагато від них відстали — 40 відсотків опитаних казилися на корпоративах, наприклад, «казали таке, чого б ніколи собі не дозволили за інших обставин». Попри те, що «розв’язаний язик» може наробити клопоту, він ще й може мати позитивний вплив: 37 відсотків опитаних подружилися з колишніми ворогами та суперниками / суперницями, «помирилися» після сварки, а 13 відсотків набралися духу зізнатися у романтичних почуттях.

Та навіть найрозгнузданіший корпоратив не так гріховний, як смішний. Коли я, під час неофіційних інтерв’ю, запитувала: «Що ви зазвичай робите на корпоративах?» — то інформатори розповідали про традицію робити ксерокопію задниці (або грудей). Я не знаю, наскільки часто це роблять, та сам факт, що ця забава вже стала справжнім всенародним анекдотом-символом корпоративів, допоможе зрозуміти, чим є корпоратив для англійців, які в них очікування, які неписані правила там діють і що таке «культурна ремісія».

У наступних розділах я детальніше зупинюся на різних видах «культурної ремісії», «узаконеної девіантної поведінки» і «поведінки на перерві», та пам’ятаймо, що всі ці терміни — це не просто науковий синонім до «зняти напругу». Це зовсім не означає, що ви можете пуститися берега і робити все, що заманеться. Це радше стосується особливих тимчасових принагідних відхилень у поведінці — переступати можна лише через певні правила і лише в певний врегульований спосіб.

Англійці люблять поговорити про щорічні корпоративи — вони їх описують сливе як римські оргії, а насправді впиваються фантазіями і видають бажане за дійсне. Здебільшого реальність доволі прозаїчна — весь дебош зводиться до переїдання та пияцтва; до розкутіших, аніж завжди, танців та співів; до трохи коротших спідниць і трохи відкритіших топів; до невинного флірту, ну, може, ще потаємних поцілунків та зажимання по кутках; до вільніших, аніж ми звикли, розмов з колегами і трохи менш шанобливих звертань до боса. А якщо нам заграє кров і нас вже геть понесе бурхливим потоком розпусти, то ми ще наробимо ксерокопій дупи!

Звісно, що є винятки і невеличкі інваріанти поведінки, та в більшості англійських компаній межі дозволеного саме такі. Іноді молоді люди «на власній шкурі» відчувають наслідки виходу за невидимі межі — трохи більше дозволиш собі на корпоративі і от, на маєш, колеги дивляться скоса і кар’єрне зростання страждає. Більшість із нас несвідомо дотримується правил — навіть тих, що дозволяють бурхливий плин фантазії під час розповідей про різдвяні корпоративи.

Правила роботи та англійськість

Перше, що привертає увагу, коли я дивлюсь на основоположні засади правил роботи по-англійськи, викладені на початку розділу, — це наскільки вони суперечливі та неоднозначні. «Правила плутанини», здається, сповнені найрізноманітніших «але»: ми серйозні, але не занадто, ми відповідальні, але неохоче беремося до роботи, ми винахідливі, але вперто робимо все по-своєму. Я не зайду аж так далеко і не казатиму, що ми роботу «або любимо, або ненавидимо». Це було б надміру і дуже не по-англійськи. Я краще скажу так: «Або трохи любимо, або трохи не любимо», — ось такі непрості стосунки, але точно не гострий конфлікт.

Оминання гострих кутів, встановлення меж та інакомовність — це квінтесенція англійськості, як на мене. Культура праці в Англії зіткана із суперечностей, але ті суперечності зовсім не про драматичну боротьбу та протистояння, як би це мало бути, вони такі половинчасті, у півсили, — це такий суто англійський вид дратівливих, невиразних та неприємних компромісів. Ми не можемо ані працювати із полум’яним завзяттям, як протестанти, ані ставитись до роботи, як жителі середземномор’я та Латинської Америки, — з безтурботним фаталізмом. Тож ми збентежено сидимо на тині, десь посередині, і нарікаємо на ту кляту роботу. Щоправда, тихенько.

Сам концепт компромісу, здається, глибоко вкорінився у колективному несвідомому англійців. Навіть у ті рідкісні моменти, коли ми таки беремося палко диспутувати, все закінчується згодою. Громадянська війна в Англії була між прихильниками монархії та парламентської форми правління. І хто ж переміг? Нічия. Все закінчилося компромісом. Ми не любимо кардинальних змін, революцій, повстань та заворушень. На суто англійському марші протесту ми б скандували так: «Чого ми хочемо? ПОСТУПОВИХ ЗМІН! Коли ми хочемо? У СВІЙ ЧАС!».

Коли ми не знаємо, що сказати чи зробити, а це майже завжди, то вдаємося до улюбленого, на всі випадки життя, засобу — гумору. Як на мене, то правила гумору на роботі відкрили ще одну грань культурного феномену англійського гумору як такого. Ми вже знаємо, що англійці покладають надії на гумор, але досі мали нагоду лише спостерігати за «функціонуванням» гумору в соціальному контексті, де, либонь, нема нагальної потреби у прозорості, чіткості та продуктивності, як у контексті робочого середовища. Важливість гумору можна вповні осягнути лише тепер, коли ми бачимо, що заради гумору англійці готові пожертвувати комфортністю, злагодженістю та продуктивністю праці.

Правила гумору та скромності на роботі допомогли нам розглянути «зсередини» ще один стереотип — буцімто англійці не інтелектуали. Ми вивчили його «під мікроскопом» і розклали на складові, а саме — на заборону надмірної серйозності та самовихвалянь. Я покалатала англійською тлумкуватістю у чашці Петрі, покрутила нею туди-сюди і витягла ще один компонент, який дуже мені нагадує «емпіризм». А якщо конкретніше, то всі підкатегорії англійського емпіризму — антитеоретичність, антидогматичність та антиабстрактність. Ми надаємо перевагу фактам, конкретиці та здоровому глузду, плекаємо недовіру до обскурантизму, «європейського» теоретизування та риторики. У нашому улюбленому вигуку «Та годі вже!» є щось від фундаментального емпіризму! Якщо чесно, то й наш гумор наскрізь емпіричний. Чує моє серце, що ми ще повернемося до цього аспекту.

Виглядає на те, що й правило скромності — це ще одна тема, з якою ми маємо справу не вперше. Робоче середовище якнайкраще і якнайдоречніше забезпечує «випробування» цього правила (так само, до речі, як і правила гумору). Ми з’ясували, що коли вимоги реклами та маркетингу суперечать правилу скромності, то правило все-таки перемагає, а реклама видозмінюється та пристосовується до заборони на самовихваляння.

Правило ввічливого зволікання привертає увагу до ще однієї, вже відомої нам, риси. Я її називаю англійським синдромом «соціальної не-дужості», — така собі вичерпна назва хронічних заборон, збоченого інакомовлення, вродженої неспроможності спілкуватися прямо і відкрито. Заборона на розмови про гроші, один із симптомів «соціальної не-дужості», повертає нас до вже добре відомих категорій — класовості, скромності та лукавства, чиї шанси на роль визначальних рис англійськості стрімко зростають. А наздоганяє їх наша надмірна любов до поміркованості.

Щось мені підказує, що категорія «чесної гри» також має великі шанси на те, щоб стати одним із основоположних законів англійськості. Вслід за гумором та «соціальною не-дужістю», ідея «чесної гри», здається, проникла і відчутно позначилася на поведінці англійців. Попри те, що «чесну гру» часто виводять у ранг ввічливого егалітаризму, дозволю собі висловити здогадку, що лукавство там важить не менше.

Старе-добре правило скигління в контексті роботи набуває нових барв: з’ясувалося, що навіть наші занепадницькі плачі можуть опинитися в центрі всюдисущих правил гумору, зокрема в підкатегорії заборон на надмірну серйозність. Правило «От так завжди!» демонструє, якщо можна так сказати, осучаснений варіант правила «Тримати лице». Як на мене, то це суто англійська риса, і я її називаю «цинічним стоїцизмом».

І на завершення, правила походів «на пиво» в кінці робочого дня і правила корпоративів знову оживляють тему «соціальної не-дужості», а особливо потребу англійців у соціальних «помічниках» — таких, як алкоголь та спеціальні кодекси спеціальних правил. Вони допомагають нам подолати численні соціальні заборони. Детальніше про це читайте у наступному розділі.

ПРАВИЛА ГРИ 

Термін «гра» я використовую в дуже широкому сенсі — на означення будь-якої діяльності на дозвіллі: відпочинок, хобі, відпустка, свята, спорт — все, що випадає з категорії «робота», все, що ми робимо у вільний від роботи час (за винятком особливих категорій, про які я розповім окремо у наступних розділах — про їжу, секс та ритуали зміни стану).

В англійців є три різні підходи до проведення дозвілля — залежать вони від трьох основних методів подолання «соціальної не-дужості», безпорадності на полі (чи краще на «мінному полі») соціальних контактів:

• перший: приватні та домашні заняття, на кшталт «Зроби сам», садівництва (метод «бігом до дому, замкни двері, підійми розвідний міст»);

• другий: публічні, соціальні заняття, наприклад, походи в паб, клуб, заняття спортом (метод «вправного використання соціальних помічників та фасилітаторів»);

• третій: антисоціальні заняття, як-от напитися в дим і зчиняти бійки (це наш найгірший спосіб подолати «соціальну не-дужість», так званий метод «галасливої, агресивної, нестерпної поведінки»).

Правила приватності — приватні та домашні заняття 

Цей заголовок можна читати двояко: просто як «правила приватності» або в контексті графіті «Приватність рулить!». Той останній варіант чудово відображає повальну зацикленість англійців на особистому просторі. Вона заполонила усі наші помисли та навіть керує поведінкою. Для англійців найпростіший спосіб подолати «соціальну не-дужість» — це просто не вступати у соціальний контакт, обираючи ті заняття, якими можна займатися вдома, а якщо й на відкритому повітрі, то так, щоб вони не потребували значної взаємодії з іншими людьми. Наприклад, можна піти на прогулянку, в кіно чи на закупи — та будь-куди, де діє правило «заперечення» (а в громадських місцях воно в нас діє майже всюди).

Найновіші опитування показали, що понад половина занять, які обирають на дозвіллі респонденти, — це приватні / домашні заняття. У першу десятку увійшло всього два, які можна прямо назвати «соціальними» (запросити друзів на вечерю чи випити десь разом, сходити в паб). Найпопулярнішими якраз є ті заняття, якими можна насолоджуватись, не виходячи з дому: дивитися телепрограми, слухати радіо, читати, майструвати та поратися в саду. Навіть коли англійці «соціалізуються», то, згідно з даними дослідження, це, скоріш за все, буде спілкування в тісному колі найближчих друзів чи родичів, найкраще — в затишку власного дому, а не невідь-де серед незнайомців. 

Дім та сад

У розділі про правила дому я вже детально розповідала про зацикленість англійців на своїх домівках зокрема та на приватності загалом. Та я хочу ще раз повернутися до теорії, що «дім заміняє англійцям соціальні навики». Любов до домівок та садків у нас, здається, напряму пов’язана із зацикленістю на приватності, яка зі свого боку, виростає з нашої «соціальної не-дужості».

Універсальне заняття на дозвіллі — дивитися телевізор. Нічого суто англійського у цьому немає. Так само, як і в інших домашніх заняттях, які я тут згадувала — у читанні, наприклад, садівництві, «зробисамстві», принаймні per se. Та те, наскільки вони в нас популярні, особливо «зробисамство» та садівництво — промовистий факт! Увечері, після роботи, або на вихідних як мінімум у кожній другій англійській домівці ведуться «дрібні хатні роботи»: з відром фарби і дошками, в садку, з лопатою, чи просто «длубаючись» у землі. Згідно з дослідженнями на тему «ЗС», які проводили мої колеги з Дослідницького центру соціологічних студій (ДЦСП), лише 12 відсотків жінок і 2 відсотки чоловіків сказали, що ніколи не займалися «зробисамством». В останньому всенародному опитуванні було питання, чи майстрував респондент протягом останнього місяця, і кожен другий дорослий англієць відповів ствердно. Приблизно третина жінок окрім цього активно займалася облаштовуванням своїх домівок. Дані також промовисто свідчать про любов до садків: 52 відсотки англійців і 45 відсотків англійок відповіли, що впродовж останнього місяця старанно пололи бур’яниі стригли кущі.

Порівняйте цифри з даними про відвідування церкви, і одразу стане ясно, чому ми насправді поклоняємося. Навіть серед тих, хто називає себе віруючими, лише 12 відсотків відвідує службу щотижня. Решта ж англійців щонеділі йде в садовий центр чи гіпермаркет будівельних матеріалів. А коли ми хочемо трохи перепочити від власних домівок та садків, вирушаємо у міні-паломництво, щоб повитріщатися на кращі садки та будинки — як-от розкішні палаци та сади, відкриті для екскурсій Національним трастом та Королівським садівничим товариством. Екскурсії у пишні заміські садиби — це незмінне улюблене всенародне хобі англійців. Дивуватися нема чого, адже для англійця ці вилазки є квінтесенцією ідеального недільного вихідного: там вони не лише черпають ідеї для удосконалення свого дому-саду («О, глянь-но, саме такий колір рожевої пудри я запланувала для нашої вітальні!»), дають волю класовим упередженням та всюди пхають свого носа, але ще й вистоюють в улюблених чергах і мають нагоду відновити сили чашечкою чаю. А поза тим, тішаться думкою, що час витрачено недарма, що вони чогось навчилися — принаймні більше, ніж якби вибралися до садового чи будівельного торгового центру — бо ж таки доторкнулись до «історії»^[55]! Ця дещиця марнославства, потреба показати, що дозвілля — це не просто безглузда гонитва за насолодами, явно виражені переважно у представників середнього класу; робочий клас та верхівка суспільства більш прямолінійні та чесні у прагненні задоволень, бо їм не так залежить на тому, хто що про них подумає.

Як дивитися телевізор

Ті, кого чужа думка таки хвилює, можуть погамувати свої переживання результатами досліджень, які показали, що ми зовсім не є нацією диванних телезомбі. Цифри, якщо не вникати, можуть справити хибне враження: перегляд телепрограм, без сумніву, є найпопулярнішим видом дозвілля — 99 відсотків населення регулярно дивиться телебачення. Та якщо детальніше розглянути, як сформульовані питання в опитувальнику — «Що з переліченого ви робили впродовж останнього місяця?» — матимемо зовсім іншу картинку. За цілий місяць, як не крути, доволі важко не ввімкнути телевізор бодай час від часу. Тож якщо ви поставили «пташку» у питанні про телевізор, це не обов’язково означає, що ви кожного вечора сидите перед екраном, ніби вас приклеїли! Ми дійсно багато дивимося телевізор — за середнім показником по країні — 3–3,5 години на день — та не можна сказати, що перегляд телепрограм руйнує мистецтво спілкування. Згідно з цим же дослідженням 97 відсотків респондентів за останній місяць ходили в гості чи спілкувалися з друзями та родичами. Я досить таки скептично ставлюся до показників щодо часу, присвяченого телебаченню. А все тому, що мені довелося брати участь у проекті, в рамках якого група психологів розмістила камери спостереження у вітальнях пересічних англійців, щоб відслідкувати, скільки часу вони дивляться телевізор і як вони поводяться під час перегляду. У проекті я була всього лиш молодшою асистенткою — моїм завданням було продивлятися відео і з точністю до секунди фіксувати, скільки часу наші бідолашні піддослідні дивляться в екран телевізора насправді. Так само я мала записувати, що вони роблять паралельно з переглядом телебачення, наприклад, займаються сексом чи длубаються в носі. Кожного дня піддослідні вписували дані в опитувальники, зазначаючи, які програми вони дивилися і оцінювали «на око», скільки приблизно часу пішло на перегляд кожної з програм.

Як показав мій секундомір, різниця між самооцінюванням та реальним станом речей суттєва: коли люди кажуть соціологам, що провели вечір чи всього годину, переглядаючи телебачення, то це, скоріш за все, зовсім не так. Насправді вони мають на увазі, що телевізор був увімкнений, коли вони базікали з рідними та друзями, бавилися з псом, читали газету, сварилися за пульт, пліткували телефоном, підстригали нігті на ногах, діймали чоловіка чи дружину, готували вечерю, вечеряли, спали, прасували, пилососили, кричали на дітей і т. д. А паралельно раз до разу зиркали на екран.

Звісно, що іноді люди занижують кількість годин, які провели перед телевізором. Це крутійство, а наші піддослідні принаймні намагалися бути чесними і оцінювати себе справедливо. Ті, хто запевняють, що «ніколи не дивляться телевізор», зазвичай намагаються переконати співрозмовників у своїй моральній / інтелектуальній вищості над масою простолюдинів, яким нічим зайнятися, окрім як кожен вечір «годинами тупитися у мозкодробильний треш». Такий підхід притаманний, скоріш за все, чоловікам середнього віку, вихідцям із середнього класу, які, достоту як і власники «мерседесів», страждають на комплекс класової меншовартості. Мене завжди коробило від ірраціональності тих антителевізорних випадів, — особливо тут, в Англії, де, як відомо, найкращі телепрограми у світі. У нас щодня є що переглянути — навіть тим перебірливим високочолим інтелектуалам.

Нам же, простим смертним, телебачення допомагає освоїти мистецтво спілкування, надаючи соціально недоладним англійцям ще один — такий потрібний — інструмент для соціалізації. З останніх соціологічних досліджень дізнаємося, що телепрограми — одна з найпопулярніших тем для розмови в сімейному та дружньому колах. Популярніша навіть за ниття через немислиму дорожнечу. У ролі соціального фасилітатора телебачення поступається лише Її Величності Погоді. Телебачення об’єднує нас усіх. Коли ми не знаємо про що говорити або коли закінчилися погодні стартери та філери, то завжди можемо запитати: «А ви дивилися…?». Оскільки в нас всього п’ять наземних телеканалів, то, скоріш за все, знайдуться програми, які дивилися майже всі. Незважаючи на високу якість англійських телепрограм, ми обов’язково знайдемо до чого причепитися і всмак понарікати.

Серіальні правила

Зацикленість на приватності та соціальна загальмованість також вплинули на телепрограми, які ми знімаємо і дивимося. Особливо на наші мильні опери. Найпопулярніше англійське телемило є дуже незвичним, воно суттєво відрізняється від закордонних телесеріалів. Сюжет, тема та наратив можуть бути такими ж — буденний мікс із секс-інтрижок, насильства, смертей, інцестів, небажаних вагітностей, сумнівного батьківства та інших малоймовірних пригод та халеп. Та тільки в Англії все це відбувається з абсолютно звичайними, простими трудягами — часто немолодими або й зовсім літніми — які мають марудну і нудну роботу, вбрані в дешевий одяг, їдять квасолю і смажену картоплю, п’ють у засмальцованих пабах та мешкають у реалістичних маленьких, убогих, негламурних будиночках.

Американське мило чи так звані «денні драми» мають таку ж цільову аудиторію — низи робочого класу, — як і наші «Мешканці Іст-Енду» та «Вулиця Коронації»^[56] (цільову аудиторію легко визначити за продуктами, які рекламують під час пауз), але там всі герої (антураж, фон) середнього класу — гламурні, привабливі, заможні та молоді. Вони всі юристи, лікарі та успішні бізнесмени, ідеально доглянуті та вбрані, проживають своє сповнене незгод сімейне життя в бездоганних дорогих будинках. Вони таємно зустрічаються з коханцями в ошатних ресторанах та розкішних готелях. Здебільшого на цю «натхненну» американську модель рівняються усі серіали світу. І тільки англійці обрали собі грубий, кухонний реалізм робочого класу. Навіть австралійське мило, яке найбільш схоже до нашого, є досить гламурним у порівнянні з похмурими та безпросвітними англійськими серіалами. Чому так? Чому мільйони простих англійців хочуть дивитися серіали про простих, достоту таких самих, як і вони, англійців? Про людей, які б цілком могли бути їхніми сусідами!

Відповідь криється частково в емпіризмі і частково в реалізмі^[57], які так глибоко вкорінені у свідомості англійців. А також у вихідних рисах — приземленості та прозаїчності, у нашій затятій любові до всього реалістичного, справжнього та конкретного, і такій самій затятій нелюбові до всього штучного та претензійного. Якби Певзнер писав «Англійськість англійських мильних опер», то, я думаю, в «Мешканцях Іст-Енду» та «Вулиці Коронації» він би розгледів суто англійську «любов до фактів, одержаних внаслідок спостережень та особистого досвіду», «уважність до всього, що нас оточує» та «правду у всіх її буденних виявах», достоту як він це все спостеріг у творах Гогарта, Констебля та Рейнолдза.

Та цього пояснення недостатньо. Швейцарський живописець Фюзелі, либонь, мав рацію, пишучи, що всі «смаки та почуття пов’язані з реальністю». Однак англійці можуть належно оцінити і не дуже реалістичні форми мистецтва загалом і драматургії зокрема. Тільки в серіалах ми стоїмо осторонь від усього світу, прагнучи в дзеркалі екрану побачити відображення власної буденності. Закрадається здогад, що такий дивний смак тісно пов’язаний із потребою приватності, прагненням залишати особисте особистим — піти до дому, зачинити двері і підняти підвісний міст. У попередніх розділах я детально проаналізувала зацикленість на приватності і дійшла висновку, що саме вона породжує колосальну цікавість до чужих життів, яку можемо вдовольнити невинними плітками тільки частково. Тут діє правило забороненого плоду: англійські правила приватності спричинилися до того, що ми дуже мало знаємо про життя та справи людей з-поза найближчого кола сім’ї та друзів. Також нам не можна «порпатися у брудній білизні» і так само не можна питати нічого особистого, — щоб не провокувати співрозмовника на відверті сповідання на публіку.

Тож ми не знаємо, що відбувається за зачиненими дверима у сусідів (виняток становлять хіба дуже галасливі сусіди, на яких ми вже рапортували до поліції та місцевої спільноти самооборони). Якщо на звичайній англійській вуличці когось уб’ють, то сусіди на питання поліції та журналістів завжди відповідають приблизно таке: «Ну, ми їх майже і не знали…», «Вони трималися осторонь…», «Та вони здавались досить милими…», «Тут ніхто не лізе в чужі справи…», «Жах, але, ви знаєте, ніхто не хоче пхати носа до чужого проса…». Взагалі-то, ми б радо запхали свого носа! Ми — постійно роздратована через неписані драконівські правила приватності нація невгамовних підглядачів із-за фіранок. І весь секрет популярності незвичайних серіалів про звичайних людей в тому, що герої «цілком могли би бути нашими сусідами»! Дивитися мило на кшталт «Мешканців Іст-Енду» та «Вулиці Коронації» — це щось на зразок дозволеного підглядання у шпаринку за прихованим, забороненим, приватним життям сусідів — людьми, які мають той же соціальний статус, що і ми, але в реальності ми можемо лишень здогадуватися та додумувати, чим вони живуть.

Наркотична привабливість мильних опер криється саме в тому, що ми можемо опосередковано вдовольняти цікавість до чужих життів. Серіали — це різновид вуаєризму. І вони, певне що, підтверджують найгірші підозри про те, що діється за щільно зачиненими дверима і наглухо заштореними вікнами сусідів: там зраджують, п’ють, б’ють дружину, продають наркоту, хворіють на СНІД, вагітніють підлітки, убивають… «Мильні» сім’ї — «такі ж, як ми», тільки от життя собі вони можуть ускладнити ще гірше, ніж ми.

Досі я згадала лише найпопулярніші англійські серіали, які, без сумніву, можна зарахувати до категорії серіалів для робочого класу. Йдеться про «Мешканців Іст-Енду» та «Вулицю Коронації». Та наші телепродюсери — народ мудрий і щедрий — із шкіри пнуться, щоб кожен соціальний прошарок, — ба навіть кожна демографічна група в межах цього прошарку, — мав своє власне телемило. «Мешканці Іст-Енду» та «Вулиця Коронації» — для містян робочого класу Півдня та Півночі, відповідно. «Емердайл» — для тих, хто на одну-дві сходинки вище: тут вже є досить багато персонажів з низів та середини середнього класу, а також вони живуть переважно в селі, а не в місті. «Святі Дуби» («Hollyoaks») — це, по суті, молодіжна, підліткова версія «Мешканців Іст-Енду», щоправда, тут герої мешкають за містом і трохи відійшли від строгих реалій буденності — в серіалі є привабливі герої, хоч і все одно вбрані в реалістично дешевий одяг в стилі кежуал. Навіть середнячки та верхівка середнього класу час від часу отримують свою порцію мила: досить довго вони мали «This Life» про життя балакучих, але трохи невротичних юристів, яким перевалило за тридцять. Вони досить привабливі і гарно вбрані, але, на відміну від побратимів із американських серіалів, не прокидаються з ідеальним макіяжем та зачіскою; якщо вони напиваються (а це трапляється часто), то блюють досить переконливо; сварки та суперечки містять правильну дозу відповідних матюків; а ще в них в мийці лежить брудний посуд!

Правила сіткомів

Ті самі правила буденного реалізму діють і в наших сіткомах. Майже всі англійські сіткоми про «лузерів» — невдах, що ходять на паскудні роботи, мають нещасливі стосунки, живуть — і то ще як поталанило — у замшілих приміських будиночках. Вони переважно з робочого класу або самих низів середнього, але навіть ті заможніші герої ніколи не є великим цабе. Тут герої — чи радше антигерої, персонажі, з яких ми потішаємося — всі до одного невдахи.

Такий підхід ускладнив експорт англійських сіткомів: коли популярні англійські сіткоми, наприклад, «Men Behaving Badly» («Негідники»), «адаптовують» під американський ринок, то наші персонажі для них надто простакуваті, надто неуспішні, надто непривабливі, надто неотесані. І, взагалі, викликають несприйняття. В американській адаптації їм дають підвищення на роботі, їх прилизують до стандартів, у них гарніше волосся, кращий одяг, гламурніші подружки, дорожчі будинки і спосіб життя. Всі їхні огидні звички ретельно ретушують, вичищають мову, а заразом і ванну з кухнею.^[58]

Не подумайте, що в американських сіткомах немає лузерів: є, але це лузери вищого ґатунку! Вони не такі безпросвітно безнадійні, злиденні, неоковирні та відразливі, як лузери англійського підвиду. У телесеріалі «Друзі», наприклад, один чи двоє героїв не мають крутої кар’єри, але в них хоч волосся на місці; їх можуть звільнити, але на втіху в них є гарненькі личка та ідеальна засмага.

Є тільки один успішний американський сітком, багатосезонний «Roseanne», де герої трохи наблизились до реалістичної кухонної марудності, яка є нормою для англійських сіткомів і без якої не можуть жити емпірично налаштовані, приземлені, цинічні, хтиві, ласі попідглядати англійські телеглядачі, які в сіткомах, як і в серіалах, хочуть бачити певзнерівську «правду у всіх її буденних виявах».

Я не стверджую, що англійські комедії чимось кращі, дотепніші чи мудріші, ніж американські чи ще там якісь. Як на те пішло, то гумор більшості англійських сіткомів менш дотепний та тонкий, ніж в американських, — він набагато наївніший, гидкіший і тупіший. У реальному житті та в буденних розмовах, як на мене, англійці справді дотепніші та мають тонше почуття гумору, аніж інші народи. Мистецтво дотепу, іронії та висміювання проявляється в певних телекомедіях, та це не впливає на кількість пердінь та слів на кшталт «срака», та, зрештою, й інших референсів до задниці, які в нас мають за дотепи найдосконалішого штибу.

Ми можемо справедливо пишатися шпарким гумором таких програм як «Yes, Minister». Ми, поза сумнівом, неперевершені у мистецтві сатири та пародії (а як же інакше! Ми ними рятуємося, щоб не сердитись і не влаштовувати революції!), та не забуваймо, що ми породили Бенні Гілла та фільми «Carry On», які відрізняються від вульгарних європейських стендап-шоу (та їхніх американських, австралійських та японських відповідників) лиш розмаїттям дешевих жартів, двозначних каламбурів та натяків.

У такий спосіб, думаю, ми віддаємо честь любові до слів, але нам це честі не робить. Монті Пайтон — це історія іншого штибу, і в соціальному, і у вербальному контекстах, але все-таки це дуже дитячий, школярський вид гумору.

Важливе питання, на мій погляд, не в тому, чи наші комедії гірші, чи кращі за іноземні, не в тому, чи вони дотепніші, чи, навпаки, гидкіші, а в тому, чи вони укладаються в якусь виразну матрицю, яка нам може розповісти про англійськість щось незнане. Я довго і затято мучилась над цим питанням: радилася з багатьма авторами-гумористами, з різними експертами, ретельно продивлялася десятки сіткомів, комік-шоу, стендап-шоу, шоу пародій, вперто називаючи цей процес «дослідженням», чим довела до шаленства всіх родичів та друзів. Врешті-решт знайшла відповідь: наскільки я зрозуміла, майже всі гидотні телекомедії, так само й ті, більш вишукані, зводяться до того, що віддавна турбує англійців — себто до бентеги.

Збентеженість — це знаковий елемент не лише англійських телевізійних комедій та комедійних фільмів, але англійці, здається, мають набагато більший потенціал до непозбувної бентеги, аніж інші народи. І через це ми бентежимося частіше, постійно переживаємо і хвилюємося. Ми часто жартуємо про те, що нас лякає (ми — це я про людей, не лише про англійців). Англійці напрочуд сильно бояться незручних ситуацій, тож нічого дивного, що так багато комедійних шоу присвячені цій темі. Закомплексовані англійці вбачають потенційне джерело незручних ситуацій майже у всіх соціальних інституціях, тож чого-чого, а комічного матеріалу нам вистачає. Щоб досягти бажаного градусу бентеги, нам навіть не треба вигадувати дивних чи комічних «ситуацій» для сіткомів. У багатьох ситуаційних комедіях насправді немає ніяких спеціальних «ситуацій»: хіба б такими вважати «небагате на події життя пересічної родини з приміського району» («My Family», «2.4 Children», «Butterflies» та ін.), «звичайні нудні будні звичайного нудного офісу» («The Office») чи «звичайнісіньку сім’ю робочого класу, яка любить дивитися телевізор» («The Royle Family»). Та навіть із такими вихідними даними вони можуть потрапляти в досить дражливі ситуації. Я можу помилятися, але, здається, деінде у світі такі «ходи» навряд чи б назвали блискучими ідеями для сіткому^[59].

Правила реаліті-шоу

Так звані «реаліті-шоу» надають ще більше — якщо комусь потрібно більше — доказів того, що англійці є соціально загальмованими і, як би висловилися психотерапевти, «мають непрості стосунки із особистим простором». Реаліті-шоу мають мало спільного з тим, що будь-яка притомна людина має за «реальність» — там все зводиться до того, щоб люди проживали чудернацькі, абсолютно нереалістичні ситуації і змагалися одне з одним, виконуючи сміховинно безглузді завдання. От, щоправда, люди там «справжні», тобто вони не є професійними акторами, а звичайні невдахи, які вирізняються лише непереборним бажанням потрапити на екрани телевізорів. Реаліті-шоу — це не суто англійський чи британський феномен. Найпопулярніші та найвідоміші реаліті-шоу, на кшталт «Big Brother» («Великий брат»), зняли у Нідерландах. У багатьох країнах навіть є адаптації цього шоу, які чудово надаються як матеріал для крос-культурних студій. Формат цих шоу простий. Із тисяч охочих обирають дванадцять учасників і селять їх у спеціально збудований дім, де вони мають жити впродовж дев’яти тижнів. Дім нашпигований прихованими камерами, які двадцять чотири години на добу стежать за кожним рухом учасників, а найцікавіші моменти щовечора показують по телебаченню. Життя учасників повність підконтрольне продюсерам шоу (вони відомі під збірним іменем «Великий Брат»), які дають їм завдання, присуджують винагороди чи придумують покарання. Щотижня кожен із «квартирантів» висуває дві кандидатури на виліт, а телеглядачі шляхом голосування обирають, кого вони хотіли би позбутися. Так на одного учасника стає менше. Вкінці переможець — учасник, якому вдалося протриматися, — отримує винагороду — досить значну суму грошей. Всі учасники отримують по п’ятнадцять хвилин слави, а дехто навіть стає якоюсь інстаграмно-фейсбучною «зіркою».

І тільки в Британії та Америці учасники шоу «Великий Брат» не зайнялися сексом на камеру (думаю, що причини тут різні: ми соціально скуті, а американці — ханжі). От в Голландії довелося заборонити учасникам займатися сексом без упину, бо глядачам вже ці гоцання нон-стоп почали набридати. У Британії медіа шаленіли від новини, що учасники поцілувалися! Коли у третій серій пара нарешті зайшла далі, то сховалася під покривалом, щоб ніхто не бачив, чим вони там займаються. Навіть коли продюсери нашого «Великого Брата» у відчайдушній спробі хоч трохи приперчити шоу дозволили парам усамітнюватися подалі від допитливих поглядів (але все-таки в полі зору прихованих камер) у спеціальних «любовних гніздечках», ніхто з наших «відморожених» учасників не спокусився. Гніздечка вони пристосували під «приватні» кабіни для пліткувань. 2003 року таблоїд запропонував 50 000 фунтів стерлінгів (сума рівна грошовій винагороді, яку отримує переможець «Великого Брата»), щоб заохотити учасників до сексу, та й це не допомогло.

Деінде під час шоу постійно сваряться, скандалять і б’ються, ламають стільці і кидаються посудом. А в британському «Великому Браті» навіть підвищують голос зрідка. Почути в’їдливий коментар — то вже подія, яку ще довго обговорюватимуть і обсмоктуватимуть як самі учасники, так і численні фанати шоу. Розмовляють наші учасники часто грубо, але не через бурхливі емоції, а тому, що мають убогий словниковий запас. Поводяться учасники шоу напрочуд стримано і ввічливо. Вони рідко висловлюють обурення прямо, а роблять це на англійський лад — постійно скаржаться і обговорюють бідолаху поза спиною.

Хоч насправді «Великий Брат» — це, по суті, змагання, учасники люто засуджують навіть найменший натяк на змагальницький настрій. Найбільший гріх, переступ через найголовніше правило чесної гри — це шахраювання. Навіть просто зізнатися, що у вас є стратегія, що ви граєте «задля перемоги» — табу. Якщо з’ясовується, що хтось із учасників має такий грішок, якщо когось підловлюють на вихвалянні у хитромудрій стратегії гри, то він чи вона миттю стають ізгоями і швиденько вилітають із гри. А були б мудрі, то й далі би прикидалися, що прийшли сюди «заради розваги», як і всі решта, і мали би шанс на перемогу. Лукавство рулить.

Стриманість, скутість, сором’язливість, непрямолінійність, лукавство, вичавлена через силу ввічливість — усе це в дусі англійців і, як ви можете мені закинути, не дуже дивує. Та задумайтеся на хвильку, хто бере участь у шоу «Великий Брат»? Люди, які подаються на шоу і проходять кастинг дуже хочуть виставлятися на показ публіці — двадцять чотири години на день, дев’ять тижнів, з повною відсутністю приватності — навіть у туалеті і душі — не кажучи вже про виконання ідіотських та принизливих завдань.

Це не просто собі звичайні люди, вони — щонайвідвертіші ексгібіціоністи на всю Англію! Найбезсоромніші, найнахабніші, найбільш спраглі уваги, найменш скуті особи, яких вам тільки пощастить надибати. Все ж поведінка на шоу перебуває здебільшого у полі типової англійської стриманості, скутості, неоковирності та незґрабності. Вони порушують правила, тільки коли понапиваються, власне, вони напиваються, щоб узаконити порушення правил^[60], але навіть тоді є межі, яких нізащо не переступлять.

Мені шоу «Великий Брат» бачиться як успішна проба на тривкість «правил англійськості». Якщо вже ярі ексгібіціоністи з «Великого Брата» коряться правилам англійськості, то як же глибоко вони в’їлися у свідомість пересічного англійця!

Правила читання

Любов англійців до слів в тій чи іншій формі посідає почесне місце в більшості переліків «визначальних національних рис», які мені довелося перечитати у процесі роботи над цим дослідженням. Колосальна кількість тих переліків тільки зайвий раз доводить, що у відповідь на хитке становище ідентичності ми складаємо списки — так би мовити, закидаємо проблему словами. Започаткував тренд спискоскладання Джордж Орвел, і тепер всі, кому не ліньки, пишуть списки!

Джеремі Паксман, вписавши у свій орвелівський список категоріальних рис англійськості «кросворди та шаради», назвав англійців «народом, зацикленим на словах». Проаргументував він це тим, що ми випускаємо феноменальну кількість друкованої продукції (100 000 книжок щороку), що в нас газет на душу населення більше, ніж будь-де у світі, що в нас «безперервний потік листів у редакцію», що в нас «невгамовний апетит» до всіх форм вербальних ігор та головоломок, що в нас процвітають всі театри та книжкові крамниці.

Я би ще додала, що рейтинг читання, як свідчать результати всенародних опитувань про улюблені хобі англійців, в нас куди вищий навіть за захмарні показники ЗС та садівництва. Понад 80 відсотків англійців також регулярно читають щоденну газету. Всім відома наша пристрасть до словесних ігор та вербальних шарад, та варто уточнити, що усім невербальним хобі та заняттям, як-от рибальство, колекціонування марок, споглядання поїздів, спостереження за пташками, прогулянки, спорт, домашні тварини, флористика, в’язання і розведення голубів, ми присвятили як мінімум одне спеціалізоване друковане видання. Популярніші хобі можуть мати й з півдюжини щотижневих чи щомісячних видань, не кажучи вже про спеціалізовані сайти! Тож хобі ми «любимо» теоретично, а не «практично»!

Читання «на троні»

Читаємо ми безперервно — будь-коли і будь-де. У багатьох англійських домівках практикують ще й те, що я називаю «читанням на троні»: кіпи книжок та журналів розкидані довкола унітазу або й ще краще — розставлені акуратно у спеціально обладнаних скринях чи на поличках, — все, щоб читати, сидячи в туалеті. Багато англійців, особливо чоловіки, взагалі не можуть випорожнитися, якщо нема що почитати у процесі. Якщо немає відповідного читання, то вони беруться за інструкцію до рідкого мила або етикетки на освіжувачі повітря.

Один мій приятель-цинік зауважив, що любов до слів тут може бути другорядною, а вся суть у закрепах, та мене його теорія не переконала. Часто кажуть, що англійці надто вже переймаються своїми тельбухами, а судячи із вмісту шафок у ванній кімнаті (так, я завжди зазираю у шафки, а ви хіба ні?) і аптечок, у прагненні до якогось сумнівного балансу між твердістю та м’якістю, таки справді зловживають засобами від закрепів та проносів. Та чи ми більше зациклені, ніж німці? Ми, на відміну від них, не встановлюємо унітази з плоским дном, щоб потім ретельно інспектувати склад фекалій (принаймні я думаю, що вони саме для цього: іншого логічного призначення тим плоскодонкам я не бачу). По суті, звичка читати на троні свідчить про те, що нас бентежить процес дефекації: ми краще сконцентруємося на словах, аніж зосередимося уважно (по-німецьки? анально?) на продуктах життєдіяльності. Та може бути й так, що це ще один вияв англійського лукавства.

Згідно з неписаними правилами читання на троні, книжки та журнали мають бути відносно несерйозними — гумористичні, збірники афоризмів, збірки листів та щоденників, загадкові довідники з не менш загадкових тем, старі журнали — тобто все те легеньке чтиво, що не потребує глибокодумного занурення в текст. «Тронна лектура», як і все, що є в англійських домівках, є чудовим класовим індикатором:

Чтиво робочого класу переважно гумористичне, розважальне чи на тему, дотичну до спорту: анекдоти, комікси, вряди-годи якісь кросворди чи шаради, пара глянцевих та спортивних журналів. Також там можна знайти журнали про хобі та усілякі вподобання, як-от мотоцикли, музику та скейтбординг.

Низи та середина середнього класу не так захоплюються «тронною лектурою»: вони можуть взяти з собою книжку чи газету, але не люблять виставляти на показ звичку читати в туалеті, тримаючи там цілу бібліотеку — на їхній погляд, це доволі вульгарно. Жінки ж взагалі неохоче зізнаються, що читають у туалеті.

Клозетові книгозбірні верхівки середнього класу бувають досить-таки претензійними — з книжками та журналами, які, здається, навмисно підібрали, щоб вразити відвідувачів, а не читати у своє задоволення^[61]. Часто література там дуже еклектична і така цікава, що гості зачитуються і їх годі докликатися до обіднього столу.

Тронна лектура вищого світу зазвичай перегукується зі смаками робочого класу — там переважно спортивні та гумористичні журнали, щоправда, спортивне чтиво стосується полювання та рибальства, а не, скажімо, футболу. Іноді в туалетних книгозбірнях вищого класу можна знайти дивовижні старовинні дитячі книжки і древні зіжмакані видання журналів «Коні та гончаки» чи «Сільське життя», в яких можна надибати фото самої пані дому, зроблене з нагоди заручин ще в 1950-х.

Газетні правила

Коли я, — щоб аргументувати любов англійців до слова, — кажу, що понад 80 відсотків населення читає щоденні газети^[62], то декотрі з вас, необізнані в тонкощах англійської культури, можуть помилково уявити собі націю високоосвічених мудрагелів, які тільки те й роблять, що глибокодумно аналізують політику та поточні справи, читаючи «Таймз», «Ґардіан» чи ще якусь велику, серйозну газету. Власне, обирати можна з чотирьох таких газет. Тільки 16 відсотків англійців обирають так звану «серйозну» всенаціональну щоденну газету.

Їх через великий формат ще називають «broadsheets» (широкоформатна газета). Я ніяк не могла второпати, чому ці газети такого велетенського незручного формату, аж поки не почала придивлятися, як читають пасажири електричок. Маневреність та комфортність читання там ні до чого — все зводиться до того, щоб мати таку велику газету, за якою можна сховатися. Великоформатні англійські газети — це яскравий приклад того, що психологи називають «бар’єрний сигнал». У цьому випадку більше пасує «сигнал фортеці». За розгорнутими сторінками газети не лише можна сховатися з головою — убезпечитись надійно від будь-якого контакту з людьми та успішно зберігати ілюзію відсутності — а ще й відгородитись, забарикадуватися за надійною стіною слів. От це — дуже в англійському стилі!

Великоформатні газети до певної міри ще й служать індикаторами політичних поглядів. І «Таймз», і «Дейлі Телеграф» тяжіють до правих, щоправда, «Телеграф», який частенько називають «Торіграф», має славу «правішої», аніж «Таймз». Газети «Індепендент» та «Ґардіан» балансують на лівому полі, та, знову-таки, «Ґардіан» має не таку «ліву» репутацію. Терміном «читач “Ґардіан”» часто послуговуються, щоб коротко описати млявого — ні риба, ні м’ясо — політично коректного лівака. Це Англія, крихітко, тож ні ліві, ні праві тут не в екстремі, власне, розгледіти відмінності буває дуже непросто, якщо ви, певна річ, не англієць і не обізнані із внутрішніми політичними нюансами. Англійці не люблять крайнощів — у політиці чи будь-де. Поза тим, політичні екстремісти та фанатики, — хоч ліві, хоч праві, — переступають надважливі правила англійського гумору, зокрема «Заборону на надмірну серйозність». У Гітлера, Сталіна, Муссоліні та Франко було багато гріхів, в тому числі й той, що вони нехтували самознецінюванням. Ніхто з них не мав би шансів в Англії: навіть без огляду на всі моральні безчинства, їх би одразу забракували через надмірну серйозність у ставленні до самих себе. На диво, Джордж Орвел помилився — події «1984» навряд чи реальні для Англії. Наша відповідь Великому Братові (тому з книжки, не з телевізора) була б така: «Та годі тобі вже!».

Таблоїди, їх ще називають «популярним» чтивом, менші за розміром (та за ними все ще можна сховатися) і не такі виснажливі — як в інтелектуальному, так і у фізичному плані. Читачі великих газет іноді опускають друковані забрала, щоби з погордою глянути на тих, хто читає жовту пресу. Тож коли вони ганять «пресу», — а вони це роблять постійно — то, скоріш за все, мають на увазі бульварні газетки.

Дослідження, проведене ДІРО (Дослідницьким інститутом ринку та опіній), показує, що «незадоволених» пресою більше, ніж «задоволених». Однак, у процентному співвідношенні різниця доволі невелика і, як зазначили соціологи, «пронизана іронією». Баланс порушили читачі серйозних газет (меншість), які частіше, аніж читачі таблоїдів, висловлюють «незадоволення» англійською пресою. Дослідники із ДІРО доповідають, що читачі великих газет навряд чи скажуть, що вони незадоволені тими газетами, які купують самі, тож виходить, вони незадоволені газетами, яких ніколи не читають! Відтак пресу критикують за принципом «не читав, але засуджую!». Дуже мудро! Англійці обожнюють скаржитися. Освічені верстви населення ще й люблять оплакувати те, в чому мало або й геть нічого не розуміють. Та я схильна думати, що насправді читачі великих газет незадоволені і тими газетами, яких ніколи не читають, так і тими, які читають щодня. Коли англійці щось купують, то це не означає, що їм це «щось» подобається чи хоча б «влаштовує». А тим паче це не означає, що ми не будемо скаржитись та бідкатись на це. За першої ж нагоди побурчати — от хоча б на набридливих соціологів із ДІРО, які ходять з тими своїми блокнотами і допитуються про наші вподобання, — ми ладні бурчати на… та на будь-що!

Мене, як віддану шанувальницю великих газет, мабуть затюкають і запишуть у зрадниці за добре словечко про бульварні газети, та я все ж думаю, що нападки не зовсім справедливі. Авжеж, мені вже по саму зав’язку досить сенсацій та «зрад», але так звана «серйозна» преса теж цим часто грішить. На відносно малому ринку ми маємо щонайменше вісім головних всенаціональних щоденних газет — чотири таблоїди і чотири серйозні — які б’ються за читацьку аудиторію не на життя, а на смерть. Тож їм усім доводиться трохи прибріхувати та вдаватись до суперлятивів, щоб привернути увагу читачів. Однак, абстрагуємось від моральних аспектів і визнаємо: якість письма, — що там, що там, — чудова. Звісно, різниця в стилі письма в «популярній» та «серйозній» пресі відчутна, але вправність журналістів — усюди на рівні. І тут немає нічого дивного, адже дуже часто журналісти там одні і ті ж: вони переходять з однієї газети в іншу — з жовтої преси в серйозну і назад, а буває, що й регулярно пишуть в обидві.

Щось мені підказує, що любов англійців до слів — а особливо зважаючи на всеосяжність цієї любові, для якої не існує класових бар’єрів — найяскравіше відображають не шпаркі колонки — хоч би які дотепні — у серйозних газетах, а заголовки в таблоїдах, придумані журналістами та редакторами. Візьміть і погортайте перші-ліпші таблоїди: ви одразу ж зауважите, що майже у всіх заголовках є гра слів — каламбур, двозначність, навмисна орфографічна помилка, літературна чи історична референція, дотепний неологізм, іронічне знецінення, в’їдлива рима чи кебетлива алітерація.

Так, здебільшого ці каламбури просто жахливі; жарти притягнуті за вуха, вульгарні або дитячі; сексуальний підтекст огидний; та й нескінченні ігри словами швидко приїдаються. Іноді просто хочеться побачити заголовок, який щось та й говорить про суть історії — без натуги на гумор та дотепність. Та блискуча винахідливість і лінгвістична вигадливість варті захоплення! Тим паче, що всі ті вимудровані каламбури, рими та жарти такі щиро і наскрізь англійські! Може, в інших країнах й мають такі ж «якісні» — або, як мінімум, такі ж доладно написані — газети, як і в нас, але ніхто не може конкурувати з нашими таблоїдами в маніакальній любові до гри словами. Ну ось, нарешті маємо чим пишатися!

Правила інтернету

Віднедавна в англійців з’явилося нове прекрасне виправдання, щоб не виходити з дому, підняти уявний підвісний міст і сховатися від травматичного живого спілкування з людьми. У нас з’явився інтернет! Електронна пошта, чати, інтернет-серфінг і месенджери — все, про що можуть мріяти замкнуті, соціально сковані словолюби-англійці.

В інтернеті ми у своїй стихії — у світі безтілесних слів. Нема потреби переживати у що вдягнутися, чи дивитися в очі співрозмовнику і потиснути руку, а може, поцілувати в щічку або просто всміхнутися! Ні тобі незручних пауз, ні незґрабного фальстарту; нема потреби заповнювати недоладну мовчанку балачками про погоду; жодних ввічливих зволікань, не треба готувати чай чи вдаватись до інших заспокійливих дій; і в довгих прощаннях теж нема потреби. Нічого тілесного, ніякої взаємодії з людськими істотами з плоті і крові! Тільки написані слова! Тільки те, що ми любимо!

А понад все, інтернет прекрасно підбадьорює до спілкування. В інтернеті всі стають сміливішими, це не суто англійський феномен. По всьому світу люди зізнаються, що онлайн вони більш відкриті, балакучі і не такі сковані, як під час живого спілкування чи телефонних розмов. Розгальмовуюча дія інтернету має особливе значення саме для англійців, які більше аніж інші культури потребують соціальних фасилітаторів.

Під час роботи у фокус-групах та інтерв’ю з інформаторами раз у раз спливає тема небувалої сміливості користувачів інтернету. Усі без винятку учасники зізналися, що в мережі почуваються вільніше і більш розкуто, ніж у «реальному житті» (за їхнім визначенням): «В емейлі я пишу таке, чого б нізащо не сказав у реальному житті», «Це правда, онлайн позбуваєшся скутості — це така сміливість, яка з’являється, коли ти трошки напідпитку».

Знаково, як на мене, що так багато респондентів та учасників фокус-груп протиставляють онлайн комунікацію і спілкування (чи радше те, що не скажеш) у «реальному житті». Цей цікавий виверт дає нам ключ до розуміння феномену небувалої свободи онлайн-комунікації. Скидається на те, що Вільям Ґібсон, який ввів термін «кіберпростір», мав рацію, коли сказав, що «це, по суті, і не місце, так само, як і не зовсім простір». Для нас кіберпростір — це щось окремішнє від реального світу, і наша поведінка там відрізняється від поведінки в «реальному житті».

У цьому контексті кіберпростір можна вважати «лімінальною зоною», як би висловилися антропологи. Інтернет — це маргінальний, межовий стан, сегрегований від буденного життєвого досвіду, де призупиняється дія звичних правил та соціальних уставів, надаючи коротку перерву від реальності для дослідження альтернативних вимірів буття. Відмовившись від усталених правил граматики та орфографії в емейлах чи чатах, ми заразом відкидаємо соціальні заборони та обмеження, які за нормальних обставин врегульовують нашу поведінку. В інтернеті англійці поводяться дуже не по-англійськи. В чатах, наприклад, на відміну від «реального» спілкування, починають спілкуватися з абсолютно незнайомими людьми — це не лише є нормою, це ще й похвально. Далі — більше: у повідомленнях чи листах ми розповідаємо про себе те, чого б ніколи не розповіли в «реальному житті». Можливо, тому, як з’ясували недавні дослідження, в мережі дружба зав’язується легше і розвивається швидше, ніж за звичних обставин у «реальному просторі».

Ефект розкутості в мережі ілюзорний. Завдяки «ефекту лімінальності» ми сприймаємо емейли більш ефемерними та менш зобов’язуючими, аніж «написане на папері», насправді ж вони є набагато довговічнішими та значно менш надійними, ніж паперові листи. Хоч і багато англійців вважають альтернативну реальність онлайн-комунікації досвідом тотальної свободи, на практиці може виявитися якраз протилежне. Ми шкодуємо про сказане чи зроблене в стані алкогольного сп’яніння, достоту так само ми можемо пожалкувати й про відверту поведінку в мережі. Справа в тім, що кіберпростір не відділений від «реального» світу — акурат як різдвяні корпоративи не відбуваються в паралельній реальності. Надміру відверті емейли, як і безчинства на корпоративах, колись та й матимуть відгомін. Та я певна, що переваги «лімінального ефекту» кіберпростору, який допомагає англійцям подолати «соціальну не-дужість», вповні переважують усі недоліки.

Правила закупів

Може здатися дивним, що закупи потрапили до розділу про «приватні та домашні» заняття, адже по закупи треба — очевидно — йти в магазин, який, знову очевидно, є громадським простором. Та ми ж ведемо мову про англійців, а це означає, що «публічні» заняття можуть бути такими ж «приватними», як і ті, які ми робимо вдома. Для більшості людей шопінг не дорівнює соціалізації. Навпаки, здебільшого це взагалі не «заняття»! Це щось з розряду хатніх обов’язків, про які логічно було б говорити у розділі про роботу, а не тут.

Тим не менше, тема закупів у розділі про «роботу» вас би точно збила з пантелику. На думку більшості, закупи — це не «робота». Між теорією та практикою закупів лежить колосальна прірва — абстрактне уявлення про шопінг та реальний похід магазинами дуже відрізняються.^[63]

Дискусії на тему «шопінгу» — в медіа, серед науковців, експертів та й просто у буденних розмовах — зазвичай зосереджені на гедоністичному, матеріалістичному та індивідуалістському баченні закупів. Ми говоримо про шопоголіків, про «терапевтичну дію шопінгу», про силу реклами, про те, що люди витрачають купу грошей, яких у них насправді нема, на непотрібні речі, про гламурні романи про «секс і шопінг», про шопінг без обмежень, про закупи як насолоду, про закупи як хобі.

Зрідка закупи такими і є. Однак для більшості людей, за винятком дуже заможних або дуже молодих, щоденний досвід закупів мало скидається на ідилічну картинку бездумного гедонізму. У магазини ми переважно ходимо, щоб поповнити «запаси провізії» — купити товари першої необхідності, на кшталт продуктів, напоїв, порошку для прання, туалетного паперу, жарівок, зубної пасти і т. д. У цьому процесі не більше матеріалістичного гедонізму, ніж у збиральництві та мисливстві наших пращурів. Закупи — це не робота у звиклому значенні «виробництва», це радше форма «споживання», а люди, які зайняті процесом, — «споживачі». Одначе, для багатьох покупців процес закупів можна прирівняти до роботи в сенсі «надання послуг», і вони виконують її безкоштовно.

З іншого боку, закупи можуть бути приємним заняттям — навіть для тих, хто вбачає у вилазках до магазину лише виснажливу рутину. (Згідно з недавнім опитуванням 72 відсотки англійців зізналися, що впродовж останнього місяця «ходили на закупи заради розваги».) У неформальних розмовах з покупцями з’ясувалося, що більшістьрозмежовує «рутинні» закупи і шопінг «для розваги» — необхідне і приємне, робоче і відпочинкове.

Власне, якщо я запитувала про закупи, попередньо не уточнивши конкретно, що маю на увазі, то мене часто перепитували, який вид шопінгу я маю на увазі (одна жінка навіть запитала: «Ви маєте на увазі похід за консервованою квасолею-підгузками чи дівчачий рейд магазинами?») Подекуди з відповідей було зрозуміло, що респонденти вирішили, ніби я цікавлюся або тим, або іншим видом закупів. Часто це залежало від локації, де відбувалося інтерв’ю: в супермаркетах люди думали, що я маю на увазі «рутинні» закупи, але вже в магазинах одягу, антикваріату чи садового приладдя ті самі люди думали, що я питаюся про шопінг «для розваги». Вік респондентів теж немало важить: підлітки, студенти та двадцятилітня юнь схильні вважати, що питання про «шопінг» стосується розважальних / відпочинкових / веселих аспектів, а старші люди радше зосереджувалися на рутинних / буденних / продовольчих аспектах закупів.

Чоловічі та жіночі правила закупів

Розрізнення за статевою ознакою теж значне: чоловіки рідше схильні розмежовувати різні види шопінгу і менш охоче визнають, що їм подобається ходити на закупи, навіть заради розваги. У дорослих англійців є неписане правило, яке суворо забороняє тішитися закупами чи принаймні показувати, що їм до вподоби процес. Побутує думка, що тішитися процесом — це ознака жіночості. По-чоловічому треба будь-які закупи, навіть коли задля забави купуєш щось розкішне, виконувати як місію — її треба просто пережити і за жодних обставин нею не можна насолоджуватися. Жінки ж здебільшого навпаки охочіше зізнаються, що люблять ходити на закупи «для розваги», а дехто навіть каже, що і «буденний» шопінг їм цілком до вподоби. Буває, що жінки пишаються тим, що вміють добре давати раду зі щоденними закупами. Певна річ, є чоловіки та жінки, які не вписуються в ці рамки. Однак, це радше девіантне відхилення від норми, і вони самі визнають свою інакшість.

Правила, які внормовують процедуру закупів, також прописують, як чоловікам та жінками слід поводитися під час походів до крамниць. Я їх називаю правилами «мисливців / збирачів»: чоловіки, якщо їх таки вдасться заволочити до магазину, мають поводитися як мисливці; жінки ж мають обрати стратегію збиральниць.

Чоловічий шопінг (чи, якщо точніше, маскулінний шопінг) теологічний: обираєш жертву, а тоді рішуче і прицільно полюєш на неї. Жіночий шопінг (фемінний) — більш гнучкий, більш оптимістичний: ходиш туди-сюди, приглядаєшся до асортименту; приблизно знаєш, що потрібно, але як трапиться щось краще або акційне, то можна й передумати.

Вражаюча кількість англійців, однак, вирішила довести свою маскулінність підкреслено бездарним шопінгом. Для них шопінг — суто жіноче заняття, і надмірна вправність, навіть у дозволеному «мисливському шопінгу», може підважити основи «мачизму», а то й кинути тінь на сексуальну орієнтацію чоловіка. Чоловіки, які ретельно пильнують за іміджем гетеросексуала, за замовчуванням вважають, що виключно гомосексуали — ще, може, нечисельні ультра політично-коректні, нові чоловіки та феміністи — пишаються «шопінговими навичками». «Справжні чоловіки» мають уникати магазинів, сповідувати нелюбов до закупів і бути максимально безпорадними в магазині.

Частково причина в лінощах: стратегія, яку американці називають «капарство», — себто навмисно паскудно виконувати хатню роботу, щоб вдруге вже навіть і не думали залучити їх до процесу. Але для англійця безпорадність у магазині — це ще й привід для гордощів!

Дуже часто шопінговий кретинізм підтримують їхні партнерки — вони їм підігрують і допомагають возвеличувати мужність, показуючи справжні пантоміми. Жінки, сповнені псевдовідчаю, бідкаються, що чоловік загубився в супермаркеті. Ще вони нескінченно жартують і розповідають смішні історійки про нещодавні глупства чоловіків: «Ох, та він безнадійний, він поняття зеленого не має, що до чого! Правда, коханий?» — сказала мені якось пані, з якою я проводила інтерв’ю в кафе торгового центру.

Вона усміхалася, зачаровано дивлячись на чоловіка, який навмисно вдавав із себе невігласа: «Я відправила його по томати, а він повернувся з кетчупом і ще й сказав: “Ну, його ж роблять із томатів, що таке?” — а я йому на це: “Та так, але, хай йому грець, в салат не покришиш!”. Ох, ці чоловіки! З ними так завжди!». Чоловік сяяв від щастя, усміхався задоволено — ух, який із нього крутий самець!

Ощадливість на закупах

Для англійок, більшість яких досі самотужки займається «щоденними» «продовольчими» закупами, шопінг — це дуже потрібне вміння. У нас, навіть серед відносно заможних англійок, заведено пишатися тим, як добре вони вміють робити закупи, інакше кажучи, — вмінням зекономити. Не йдеться про те, щоб купувати все якнайдешевше, а радше щоб купувати якісний товар за розумну ціну, не кидаючи гроші на вітер. Усі англійці і без нагадування знають, що закупи — це не про витрати, це про економію^[64]. У нас не кажуть про енну суму «витрат» на їжу чи одяг, а про те, скільки грошей вдалося «заощадити» на покупці. Ніколи не слід вихвалятися, які колосальні суми ви витратили, але завжди ж можна попишатися, як гарно вдалося зекономити!

Це правило діє у всіх соціальних класах: верхи вважають хвастощі дорогими покупками вкрай вульгарними, а низи — просто чванством. І тільки грубі прості американці вихваляються статками, розповідаючи скільки довелось викласти за ту чи іншу річ. А от потішитися, як гарно вдалося зекономити на чомусь — хоч це все одно хвастощі, але в ключі «як дешево» обійшлося, — це універсальна стратегія, якою радо користуються усі англійці з усіх класів. Це один із небагатьох винятків, на які не поширюється табу на розмови про гроші. Що є вдалою покупкою, що можна назвати дешевим і що вартує сплачених грошей — ось це вже залежить від класу і від рівня добробуту. Та принцип один — скільки б ви не заплатили, завжди, якщо є така змога, кажіть, що ви добре зекономили на покупці.

Виправдовуватися чи нити? Ось в чому питання

Якщо нема як приплести економію — наприклад, коли ви сплатили повну ціну за щось безперечно дороге, — то в ідеалі треба прикусити язика і мовчати. Не можете? То є дві опції на вибір. Обидві дуже англійські: виправдовуватися або нити. Ви можете перепросити за нечуване марнотратство («Та так, я знаю, що не треба було, це таке дороге, та я не міг втриматися, ох, нема на мене ради…») або ж скаржитися і бурчати на здирницькі ціни («Несусвітня дорожнеча, совісті в них нема такі ціни лупити, просто ідіотизм, грабіж серед білого дня…»).

Обидва варіанти можна пристосувати під хвастощі: так можна делікатно натякнути на фінансову спроможність і обійтись без вульгарних гонористих вихвалянь статками. Також вони можуть бути і формою «ввічливого егалітаризму»: навіть дуже заможні люди часто виправдовуються або бурчать через дорогі покупки, хоч насправді без проблем можуть собі дозволити подібні витрати. Вони це роблять, щоб не привертати уваги до фінансової нерівності. Отже, закупи, як і всі аспекти життя англійців, не обходяться без малесенької дрібки лукавства.

Похибка на культуру «блінг-блінг»

Варто згадати про один важливий виняток із принципу «ощадливості на закупах» (і, відповідно, виправдань та скарг з приводу дорожнечі). Під впливом популярної культури хіп-хопу / гангста / чорного репу молодь запозичила собі стиль життя, де багатство навмисно виставляють напоказ. Вони носять дорогий дизайнерський одяг і масивні золоті прикраси (такі луки називають «блінг-блінг» / («bling-bling»), п’ють дороге шампанське («Кристал») і коньяк, водять дорогі автівки — і їм навіть ні на крихту не соромно за показні розкоші, навпаки, вони цим ще й пишаються.

Навіть ті, хто не може собі дозволити ані шампанського, ані дорогих автівок (а таких більшість, адже цей стиль люблять підлітки з небагатих сімей), зроблять усе, щоб роздобути декілька речей від «правильних» дизайнерів, а потім всім, хто ладен слухати, розповідатимуть, які ж ці речі дорогі. Культура «блінг-блінг» — це не так виняток із правил, як усвідомлений виклик головним правилам англійськості. Це як показати «козу» — з великими перснями на пальцях — усім неписаним правилам скромності, стриманості, поштивості, ввічливого егалітаризму та лукавства. Якщо абстрагуватися і замислитися про суть явища, то культура «блінг-блінг» лишень засвідчує, наскільки ці правила важливі. Визнання через заперечення, так би мовити.

Молодіжні субкультури сьогодні були, завтра нема. На момент, коли ви читатимете цю книжку, «блінг-блінг» культура вже може піти в забуття. А та, що прийде їй на заміну, вже може підривати якусь іншу основоположну рису англійськості.

Класове питання та шопінг

Ощадливість на закупах не знає класових бар’єрів, і навіть виняток «блінг-блінг» не прив’язаний до якогось конкретного класу. Він притаманний молоді з будь-яких соціальних прошарків, включно з школярами із приватних навчальних закладів, які, напевно, поняття зеленого не мають, як комічно виглядають, запозичивши манеру одягатися в сутенерів, а стиль розмови і ходу — у крутих чорних «гангста» з американських гетто.

Більшість аспектів шопінгу, однак, наскрізь пронизані складними правилами класової системи. Ключовий класовий індикатор, як не складно здогадатися, — це те, куди ви ходите на закупи. Та все набагато складніше, аніж простий розподіл на дорогі магазини — для верхів соціальної драбини і дешевші — для низів. Наприклад, верхівка середнього класу пантрує за вигідними покупками в «Хумані» та в секонд-хендах, до яких представники низів середнього та робочого класу не загнати й палкою. А от купувати продукти харчування в дешевих супермаркетах вони, себто верхівка та середина середнього класу, не будуть. Особливо це стосується супермаркетів, які роблять наголос на економії, як-от «Kwiksave» та «Poundstretcher», що їх так любить робочий люд. Вони навпаки купують продукти в супермаркетах середньої ланки, на кшталт «Sainsbury’s» чи «Tesco», або у трішки дорожчих за середні, наприклад, у «Waitrose».

Не те, щоб хтось признався, що обирає супермаркет за критерієм класовості, ні, що ви, — у супермаркетах середнього класу закуповуються тільки тому, що там продукти найвищої якості і там більший вибір органічних та екзотичних овочів (хоч ми й так завжди купуємо такі самі продукти першої необхідності, що й робочий клас у своєму супермаркеті «Kwiksave»). Ми й гадки не маємо, що робити з пак-чоєм чи як їсти органічний корінь селери, та нас тішить, що ось вони — тут, ми їх минаємо, прямуючи навпростець до кукурудзяних пластівців «Келог» та туалетного паперу «Андрекс».

Тест на «Marks&Spencer»

Якщо ви хочете зрозуміти усі тонкощі шопінгових індикаторів, то вам слід трохи поспостерігати і поговорити з покупцями в магазинах «Marks&Spencer». У цій суперпопулярній і дуже англійській мережі на кожному кроці трапляються невидимі класові бар’єри. M&S — це такий магазин, де продають одяг, взуття, меблі, постіль, мило, косметику і все що завгодно, зокрема й їжу та напої марки M&S.

Верхи середнього класу купують їжу в дуже дорогих, але й дуже якісних продуктових відділах M&S, залюбки купують спідню білизну і ще вряди-годи прості речі, як-от футболки. Решту одягу там майже не купують, хіба щось для дітей, і що вже напевне — ніколи не купують нічого з логотипами. Це ж одразу буде видно, що річ з M&S! Вони ніколи не куплять там сукню, крутять носом на взуття M&S, хоч би яке воно було зручне і якісне. У M&S можна купувати рушники і постільну білизну, а от дивани, штори і подушки — ні.

Середній клас також купує їжу в M&S, однак ті, хто мають скромніший бюджет, не закуповують там увесь споживчий кошик на тиждень. Вони скаржаться трохи (одне одному, не M&S) на високі ціни у продуктовому відділі, але вмовляють себе, що за якісні продукти можна й переплатити. А потім йдуть у «Sainsbury’s» по пластівці та туалетний папір. В M&S вони купують більше одягу, зокрема й принтованого і візерунчастого, ніж верхівка середнього класу. Вони залюбки купують там дивани, подушки і штори! А от їхні діти, особливо підлітки, можуть вернути носа від одягу, купленого в M&S, але не з причин класової сегрегації, а просто через бажання одягатися в модніші бренди.

Низи середнього класу і верхівка робочого класу, яка стрімко пнеться вгору, якщо й купує їжу в M&S, то виключно, щоб потішити себе — дехто, особливо ті, в кого є маленькі діти, розглядає готові страви із M&S як альтернативу походу до ресторану. Для них це щось на зразок втіхи, яку собі можна дозволити, скажімо, раз на тиждень. Вони не можуть купувати тут їжу на щодень, а ті, хто так роблять, на їхню думку, просто «смітять грошима». «Моя невістка всі овочі, всі миючі засоби та все-все купує в Маркзі, от дурна корова, — якось, зневажливо і незадоволено пирхаючи, розповіла мені одна літня пані. — Та це якась показуха! Вона думає, що краща за нас!» Середнячки, особливо ті ощадливі, респектабельні та економні, вважають, що одяг M&S досить «добрий на свої гроші»: «не дешевий, ясно, але якісний». Дехто з низів середнього класу вважає, що й подушки, покривала та рушники там вартує купити, та багато хто думає, що «вони гарні, та трохи задорогі».

Тож якщо вам треба швиденько визначити, до якого класу належить покупчиня-англійка, то не питайте про походження, статки чи роботу, не питайте, скільки коштує її помешкання (всі питання з цього списку і так небачено грубі), а запитайте натомість, що вона купує, а чого не купить нізащо у «Marks&Spencer». Я навмисно кажу «її», адже на цей тест можна покладатися лише з жінками — чоловіки зазвичай перебувають у блаженному невіданні про зяючу соціальну прірву між трусами, купленими в M&S, і там же придбаною квітчастою сукенкою.

Домашні тварини і «ПЕСикет»

Для англійців тримати домашніх тварин — це не так хобі, як спосіб життя! Власне, термін «тримати тварин» неточний і неправильний. Він і близько не передає нашого захоплення тваринами. Якщо дім для англійця є замком, то справжній король замку — його собака. Деінде у світі люди купують розкішні п’ятизіркові собачі будки і встелені шовком кошички для тварин, англійці ж віддають тваринкам у розпорядження увесь дім! Нашим песикам і котикам згідно з неписаними правилами можна розлягтися на дивані або на кріслі, їм можна окупувати найкраще місце перед каміном або перед телевізором. Їм дістається незрівнянно більше уваги, любові, вдячності, підтримки та «якісного часу», аніж дітям. Часто і їжа їм дістається якісніша. Уявіть собі най-найрозбещеніше, люблене і обожнюване італійське bambino, і ви наблизитесь до розуміння, що таке домашня тваринка в Англії. Королівське товариство захисту прав тварин з’явилося в нас поперед Королівського товариства захисту прав дітей, яке явно було створено за зразком та подобою того першого.

Чому так? Чому англійці такі завернуті на тваринах? Адже тварин тримають всюди, а в деяких наших колишніх колоніях тварин обожнюють майже так само, як і в нас. І все-таки англійці на весь світ славляться безмежною любов’ю до домашніх улюбленців, з чого, до слова, дуже потішаються іноземці. Американці, щоправда, перевершили нас у нестримній любові та безмежній щедрості до домашніх улюбленців — тільки-но гляньте на ці сопливі, сльозливі фільми про песиків і котиків, розкішні кладовища для домашніх тваринок, вишукані іграшки і собачок, вбраних у немислимі дизайнерські костюмчики. Зрештою, американці завжди утирають нам носа, коли йдеться про тринькання грошей та бездумний консюмеризм.

В англійців з домашніми улюбленцями все інакше: наші тваринки — це щось більше, ніж просто індикатор статусу (хоча й таку функцію вони теж виконують), і наша любов до них виходить за рамки банальної сентиментальності. Часто кажуть, що до тварин ми ставимося, як до людей. Та це не так. Ви що не знаєте, як ми трактуємо людей? Де ж так холодно та вороже можна ставитися до тваринок! Окей, я перебільшую. Трішки. Та справа в тому, що ми справді набагато відкритіші, чуйніші, сердечніші та відвертіші у виявленні почуттів до тваринок, ніж до істот одного з нами виду.

Пересічні англійці старанно уникають соціальних контактів із людьми і зазвичай впадають у стан агресії чи стають вкрай незграбними, коли спілкування не уникнути. Щоправда в них є набір фасилітаторів та «полегшувачів», які якось спрощують життя. А от жваву розмову з песиком вони можуть розпочати на раз! Навіть із чужим, з яким їх ще не познайомили як слід. Забувши про накрохмалену штивність, англієць вибухне радісними привітаннями: «Привіііт! — вигукне він, — як тебе звуть? Звідки ти такий чудовий взявся? Друже, хочеш шматочок моєї канапки? Ага, смачненька, правда ж? Ану, ходи сюди, сідай коло мене! Тут повно місця!»

Бачите? Англійці таки спроможні на справжню середземноморську гостинність, сердечність та відкритість! Ми можемо бути такими ж відкритими до спілкування, товариськими, емоційними та контактними, як всі ці так звані «контактні культури». Просто ми ці риси демонструємо виключно у спілкуванні з тваринами! І їх, на противагу нашим побратимам-англійцям, не відштовхує і не спантеличує така зовсім неанглійська емоційність. Тож зовсім не дивно, що тварини нам такі дорогі: для багатьох англійців спілкування з домашніми тваринками — це єдино можливий теплий, відкритий, емоційний контакт з живими істотами.

Одна моя знайома американка тиждень гостювала — хоч правильніше було б сказати мучилась — у доволі типовому англійському домі, де царювали двоє великих, шалених і хронічно неслухняних собак. Слабодухі господарі безперервно говорили до псів, не фільтруючи потік свідомості, потурали усім вибрикам і щиро тішилися шкодам, які ті псиська виробляли. Вона пожалілася мені, що у господарів «ненормальні», «нездорові» і «неправильні» стосунки з улюбленцями. «Ні, ти не розумієш, — пояснила я їй. — Це, скоріш за все, єдині нормальні, здорові і правильні стосунки, які ці люди мають!» Однак, вона виявилась досить спостережливою і зразу вловила одне важливе правило англійського «ПЕСикету», а саме — категоричну заборону критикувати чужих домашніх тваринок. Як би зле не поводився паршивець, ногограй, туфлепожирач ваших знайомих, навіть не думайте сказати щось погане про цю бестію! Це було б ще гіршим промахом, аніж розкритикувати їхніх дітей.

Своїх тваринок критикувати можна, але обов’язково люблячим і поблажливим тоном: «Він у нас такий нечемний — за місяць це вже третя пара взуття, яку він начисто згриз, от, же ж!». У цих скаргах «який же він паскудник, правда?» вчувається натяк на справжню гордість — так, ніби ми в глибині душі зачудовані усіма хибами і вибриками наших улюбленців. Власне, дуже часто ми вступаємо у словесні баталії «а мій гірший» і хвалимося шкодами, які наробили песики-котики. Зовсім недавно, на вечері у друзів, я стала свідком того, як двоє власників лабрадорів вихвалялися один поперед одного, що з’їли і знищили їхні улюбленці: «Та що там черевики і всякі дрібниці! Мій жер мобільні телефони!», «Ну, мій вщент згриз стереосистему!» «А мій — ціле “Вольво”!» (і чим тут крити, подумалось мені: «А мій з’їв гелікоптер» чи «А мій — лайнер “Королева Єлизавета 2”»?)

Я переконана, що англійці благоговійно тремтять від розкутої поведінки песиків і котиків. Ми даруємо їм свободу, якої нізащо не дозволяємо собі: найстриманіші і найзамкнутіші люди на Землі мають найбільш розбещених, грайливих і неслухняних домашніх улюбленців! Тваринки — це наше alter ego, ба навіть втілення того, що психотерапевти називають «внутрішньою дитиною» (але не тої, яку вони мають на увазі, — з великими глибокими очима і спраглу обіймів, ні, я про того внутрішнього кирпатого задираку-халамидника, чия дупа плаче за березовою кашею). Наші тварини — це відображення нашого тваринного «я». Вони є провідником, за допомогою якого — хай хоч опосередковано — ми можемо виразити найбільш неанглійську поведінку і переступити через всі існуючі правила.

Згідно з неписаних правил наші тваринні alter egos не можуть бути не праві. Якщо вас покусав англійський песик, то ви його точно спровокували; навіть якщо атака була явно безпідставною — от не сподобалися ви йому і край — то власник собачки все одно зробить висновок, що це ви якийсь темний тип. Англійці свято переконані, що собаки (і коти, морські свинки, поні, папужки і т. д.) бачать людей наскрізь. Якщо дорога зірочка когось незлюбить — навіть якщо на це нема ані найменшої причини — її шостому чуттю довіряють, враз насторожуються і починають приглядатися пильніше. З людьми, які не хочуть, щоб на них стрибали, вилазили, щоб їх копали, дряпали і всіляко мордували англійські тваринки, що «просто хочуть дружити», точно щось негаразд!

Наші улюбленці — це життєво необхідна заміна емоційного спілкування з людськими істотами і ті особливі вміння, які ми здобуваємо під час комунікації та дружби з тваринами, стають нам у нагоді й під час спілкування з людьми. Ми навіть можемо заговорити до незнайомця, якщо той йде з песиком, хоч, правду кажучи, обидві сторони ладні спілкуватися за посередництвом свахи-собачки, а не напряму одне з одним. Обмін як вербальними, так і невербальними сигналами відбувається через блаженного у невіданні собачку, який радо приймає всі ці прямі погляди і дружні доторки, що для людей, які тільки-но познайомились, були б чимось абсолютно ненормальним — їх би сприйняли як вияв нахрапистого панібратства. Песики-котики можуть виконувати роль медіаторів та фасилітаторів, навіть якщо люди вже добре знайомі: англійські пари, які мають проблеми із виявленням почуттів одне до одного, часто вдаються до допомоги своїх домашніх улюбленців. «Мамуся щось зла як сто чортів, чи не так, Петче? О, так. Так, так! Думаєш, вона на нас сердиться?», «Ох, Петчику, мамуся дузє-дузє стомилася, і вона була б дуже рада, якби твій старий лінивий татусик трошки допоміг їй, а не сидів на сраці рівно і не читав цілими днями газету».

Більшість перелічених правил стосується усіх без винятку класів, але є декілька нюансів. Середина та низи середнього класу, хоч і любляться зі своїми псами-котами, як і представники інших класів, менш терплячі до безладу, ніж верхи та низи, і більше комизяться через «шкоду», яку роблять домашні тваринки. Їхні улюбленці не те щоб винятково слухняні, просто за ними ретельніше прибирають, а власники сильніше червоніють, якщо песик лізе до когось принюхатись між ногами чи зайнятись з тими ж ногами сексом.

Отже, вид і порода тваринки — більш надійний класовий індикатор, аніж саме ставлення до домашнього улюбленця. От візьмімо собак, наприклад, — їх люблять всі класи, але класова верхівка надає перевагу лабрадорам, золотистим ретриверам, кінг чарльз спаніелям та спрінгер спаніелям; нижчі класи, скоріш за все, триматимуть ротвейлерів, вівчарок, пуделів, афганських борзих, чіхуа-хуа та кокер-спаніелів.

Вищі класи більше люблять собак, ніж котів. Щоправда, ті пани, що живуть у розкішних садибах за містом, вважають, що коти — незамінні ловці мишей та щурів. А от середні прошарки, навпаки, тримають вдома як домашніх улюбленців мишей і щурів, а також люблять морських свинок, хом’ячків та золотих рибок. Середнячки та низи середнього класу, які пнуться догори, дуже пишаються своїми дорогими екзотичними рибками, як-от парчевими карпами, яких вони тримають у ставочках посеред саду. Верхи середнього класу та верхні ешелони вважають, що ті риби — то несмак. Коні мають славу «гламурних» тварин, і ті, хто пнуться догори, беруться їздити верхи або ж купують діткам поні, щоб підлеститися до «кінського» вищого кола, до якого вони мімікрують. Надурити, щоправда, нікого не вдасться, якщо вони не опанують відповідну вимову, правильний вокабуляр, звички та манеру одягатися.

Промовистим класовим індикатором є і те, що ви робите зі своїм улюбленцем. Зазвичай лише середнячки і ті, хто нижче, водять своїх собак та котів на виставки і показують, які вони натреновані і слухняні. Вони ж і тільки вони приліплять на заднє вікно автомобіля стікер із зізнаннями в любові до певної породи собак чи наклейку, яка сповіщатиме всім навколо, що в них на борту їде «виставка котів». Верхи вважають, що возити псів та котів на виставки — вульгарне заняття, а от коней і поні — можна й показати. Логіки в цьому — рівно нуль.

Середнячки і ті, хто на соціальній драбині нижче, охочіше одягають песикам і котикам кольорові нашийники, кокарди і всілякі прикраси. Якщо ж вам трапиться пес з ошийником, на якому викарбувана його кличка, знайте, що власники піднялися соціальною драбиною точно не вище, ніж до середини середнього класу. Пси з верхівки середнього класу і з вищих класів переважно обмежуються простим шкіряним коричневим ошийником. І тільки якісь переполохані чоловіки з робочого класу беруть собі великих, страшних, агресивних з вигляду псів і одягають їм великі, страшні, чорні ошийники.

Англійці, які тримають домашніх тваринок, навряд чи зізнаються, що їхні улюбленці або вибір того чи іншого улюбленця якось пов’язані з класовим питанням. Вони наполягатимуть, що просто люблять лабрадорів (чи спрінгер спаніелів, чи ще там когось) за характер. Якщо б вам захотілося викрити приховані класові страхи або якщо ви ще той шукач пригод на свою голову, то можете вдатися до собачого тесту, який є еквівалентом аналогічного автомобільного тесту на «Мондео» чи «Мерседес». Робиться це так: з найневиннішим виразом обличчя скажіть власникові лабрадора щось на зразок такого: «Мені здається, що вам би більше пасував вівчур [чи пудель, чи чіхуа-хуа]».

Якщо ж ви особа лагідна і ввічлива, то пам’ятайте, що найпростіший шлях до англійського серця лежить через домашніх улюбленців. Завжди хваліть їх і коли звертаєтесь до песиків-котиків (а робити це треба якомога частіше), то пам’ятайте, що спілкуєтесь з нашою внутрішньою дитиною. Якщо ви в гостях і дуже хочете потоваришувати з місцевими, то спробуйте десь роздобути чи позичити пса, який вам буде замість візи і свахи для розмови з англійцями.

Помічники та фасилітатори — публічні та соціальні заняття 

Якщо собаки у вас нема, то доведеться придумати якийсь інший спосіб, щоб налагодити соціальний контакт із людьми. Ми плавно підступилися до ще одного способу відпочивати по-англійськи, про який я вже згадувала на початку розділу, — до публічних та соціальних занять на кшталт спорту, ігор, походів до пабу, клубів і т. д. Усі вони безпосередньо стосуються нашого другого улюбленого способу боротьби із «соціальною не-дужістю», а саме — з «вправним використанням соціальних помічників та фасилітаторів». 

Правила гри

Зовсім не випадково, що майже всі популярні спортивні ігри, в які грають у всіх куточках світу, походять з Англії. Футбол, бейсбол, регбі та теніс — усі родом звідси. Навіть якщо ми не придумали саму гру, то саме ми вперше впорядкували її правила, встановивши офіційний стандарт (так було з хокеєм, верховою їздою, поло, плаванням, греблею, боксом і навіть, прости Боже, з лижами). І це ще не кажучи про менш спортивні ігри та види дозвілля, як-от дартс, пул, більярд, карти, крібедж та кеглі. А ще не забуваймо про полювання, стрільбу та риболовлю! Звісно, що ми не все придумали і не все впорядкували, але спорт та ігри направду є невід’ємною частиною нашої культурної спадщини та традиції. Не можна говорити про англійськість, оминувши тему спорту та ігор.

Правило тестостерону

Хто би не брався за студії з англійськості, обов’язково намагався пояснити захоплення іграми. Більшість дослідників намагалися знайти історичне пояснення цій манії спорту. Джеремі Паксман міркує, чи це захоплення має в підтексті «безпеку і добробут, а відповідно й багато вільного часу», чи воно в нас вкорінилося, бо «в Англії заборонили дуелі раніше, аніж у решті країн Європи, внаслідок чого виникла потреба в альтернативних формах суперництва». Та, може, й так. Паксман впритул наблизився до суті проблеми, коли зробив висновок, що вихователям приватних шкіл якось «довелося придумати спосіб, щоб втихомирити гормональні бурі учнів». Та я б це назвала «кроскультурною універсалією». У будь-якому суспільстві це є поважною причиною для розвитку спорту та ігор. Власне, це одна з причин, чому спорт та ігри притаманні чи не всім спільнотам. У нас є підлітки, в яких зашкалює тестостерон і з якими треба якось ладнати. І ми ладнаємо — скеровуємо їхню потенційно деструктивну агресію та інші небезпечні вихори у відносно безпечне русло ігор та спорту.

Однак, халепа з тестостероном має універсальний характер і вона не пояснює вичерпно, чому англійці придумали так багато різновидів активного дозвілля. Щоправда, я здогадуюся, що англійські молодики — обтяжені не лише гормональними бурями, а й «соціальною не-дужістю», — особливо гостро потребують таких змагань. Та й решті з нас також не зашкодять якісь інструменти для подолання «соціальної не-дужості» та стриманості. Істинні причини, чому англійці так люблять ігри, мабуть, найкраще пояснити на прикладах.

Метод «помічників та фасилітаторів»

Якось під час студій з паб-етикету я почала прозрівати, наскільки ж важливі ігри! З розмов з іноземними туристами з’ясувалося, що в їхньому баченні наші паби схожі на дитячі майданчики, а не на серйозні заклади, куди приходять випити дорослі люди. Один турист-американець зізнався, що був просто вражений кількістю ігор у місцевому пабі: «Та ви тільки-но гляньте! У вас тут є дошка для дартсу, більярдний стіл, чотири різні настільні гри, карти, доміно і ще щось таке незрозуміле — коробочка з купою маленьких паличок! І ви кажете, що ще є паб-команди з футболу та крикету, а щовечора відбуваються якісь вікторини… І це ви називаєте баром? У нас би це назвали дитячим садком!». На щастя для мене, цей в’їдливий турист зауважив тільки з десяток ігор, якими ми бавимося в пабах, і ні сном, ні духом не відає про чудернацькі місцеві ігри на кшталт «Тітки Саллі» («Aunt Sally»), гумовцьожбурляння («wellie-throwing»), шафлборду («shove ha’penny»), кабачкометання («marrow-dangling»), вугрецьвохкання («conger-cuddling») і Ветонської боротьби на пальцях ніг («Wetton Toe Wrestling»). Ще один — так само спантеличений, але вже поштивіший — турист якось мене запитав: «Англійці, та що з вами таке? Чому ви граєте в ці смішні ігри? Ви що, не можете просто піти до бару — випити і поговорити, як усі нормальні люди?»

У книжці про паб-етикет я, трохи виправдовуючись, пояснила, що усі нормальні люди не такі закомплексовані та соромливі, як англійці. Нам непросто розпочати товариську бесіду із незнайомцями чи зблизитись із завсідниками пабу. Ми потребуємо допомоги. Ми потребуємо «помічників». Ми потребуємо приводу для ближчого контакту. Ми потребуємо іграшок, спорту та ігор, щоб розпочати спілкування.

Всі стратегії, що працюють у мікрокосмі пабу, працюють і в англійському соціумі. Там ми їх потребуємо навіть більше. Якщо ми маємо потребу в іграх та спорті навіть у середовищі особливого соціального мікро-клімату пабу, де звичні шори трохи послаблюються і можна почати розмову з незнайомцем, то поза межами дружнього середовища нам не обійтися без соціальних помічників та фасилітаторів.

Правило самообману

Спорт та ігри не лише допомагають навести та підтримати соціальні контакти, вони ще й визначають, яким буде цей контакт. Ніякого «ненормованого» спілкування: воно обросте купою законів та приписів, ритуалів та правил етикету — як офіційних, так і негласних. Англійці можуть спілкуватися один з одним, але їм потрібні точні і чіткі вказівки — що робити, що говорити, коли саме і як саме. Ігри вносять у спілкування ритуали, вони це спілкування структурують і наділяють впорядкованою змістовністю. Зосередившись на правилах та ритуалах гри, ми можемо вдавати, що увесь зміст у грі, а спілкування — це просто випадковий побічний ефект.

Власне, тут все з ніг на голову: гра — це метод досягнення мети, а мета — це соціальна взаємодія та соціальні контакти, які в інших культурах можна досягти без зайвих зусиль, метушні та самообману. Англійці — теж люди. Ми, як і всі, — істоти соціальні. Та нам, щоб вступити у соціальний контакт, доводиться вдаватися до самообману і прикриватися, скажімо, грою у футбол, крикет, теніс, регбі, дартс, пул, доміно, карти, скрабл, шаради, гумовцьожбурлянням чи боротьбою на пальцях ніг.

Ігровий етикет

Усі ці ігри мають не тільки офіційні правила, але й негласні, вони складні, і, на думку англійців, чим складніші, тим краще. Вони врегульовують манеру поведінки не лише гравців, а й взаємини між гравцями та глядачами. Знову ж таки, яскравим прикладом є ігри в пабах: ми настільки сором’язливі від природи і нам незручно нав’язуватися, що навіть у товариському мікрокліматі пабу нам легше і затишніше, якщо є чіткі «правила знайомств», якими можна послуговуватися на перших порах. Знаючи правила етикету (так би мовити, правильну адресу), ми здатні наважитися на перший крок. Навіть якщо нам забажалося товариства, ми навряд чи підсядемо до незнайомця, який сидить собі — сам чи з друзями — неподалік за столиком і цмулить пінту пива, а от якщо компанія грає в більярд, пул чи дартс, то ми не просто маємо підставу підійти до них, ми ще маємо покрокову інструкцію, що дуже спрощує увесь процес.

Для гравців у пул та більярд формула проста: підходите до гравця і кажете: «Граєте на виліт?» («Is it winner stays on?») Традиційне вступне питання одночасно дає вам змогу з’ясувати місцеві правила почерговості, а вони різняться залежно від регіону та навіть і пабу, і запропонувати зіграти з переможцем поточної партії. Відповідь може бути приблизно така: «Так, гроші на бочку» («Yeah, coins down») або «Ага, записуватися — на дошці» («That’s right — name on the board»). Обидві відповіді означають, що вас приймають і заразом розказують, які порядки в пабі — поклавши гроші на стіл чи вписавши своє ім’я на дошці, ви автоматично приймаєте правила, і немає потреби вести незручні розмови і переступати заборону на балачки про гроші. Якщо на вступне питання відповідь буде просто: «Так», — то можна уточнити: «Гроші на бочку?» — чи «Записатися на дошці?».

Впоравшись із вступною частиною, можна і постояти поруч, і придивитися до гри, поступово приєднуючись до жартів. Найприйнятніший спосіб розпочати товариську балачку з гравцями — розпитати про порядки в пабі та правила гри. Починати треба з чогось нейтрального: найкращий шаблон такий: «Як граємо?» — за цим зразком будуєте питання, наприклад: «Два удари по чорній кулі?» чи «В одну лузу чи як?». На початках спробуйте обійтись у питаннях без особових займенників — це занадто фамільярно. Щойно вас прийняли як гравця, неписані правила етикету дозволяють коментувати гру. Власне, є тільки один неризикований коментар, який ви можете собі дозволити, особливо коли грають чоловіки. Можете сказати: «Шот! / Є!» («Shot»), — коли гравець напрочуд вдало зіграв у лузу. Щоб компенсувати лаконічність цього вигуку, слово слід вимовляти по-старомодному, розтягуючи на два склади — «Шо-от! / Єєєее!». Гравці можуть дражнитися і глузувати з невдалих ударів, але новоприбулі спостерігачі на перших порах, поки не роззнайомляться з усіма, глибокодумно намагаються уникати будь-яких оціночних суджень.

Статеві відмінності та правило «трьох емоцій»

Кодекс правил, які врегульовують ігри в пабах та інші спортивні змагання, для чоловіків та жінок — різний. Якщо коротко, то чоловіки — і гравці, і глядачі — під час гри мають бути суворими, терплячими і мужніми. Стрибати і кричати на радощах через власну вдалу гру чи успішну гру інших гравців — не можна. Під час в гри в дартс, наприклад, можна вилаятися, коли не влучив. Також можна відсмалити саркастичний коментар, коли помилився суперник, а от плескати в долоні від щастя, що набрав сорок очок, і тішитися, як навіжений, коли суперник не набрав жодного очка — не можна, таку поведінку вважають «дівчачою».

Тут діє правило «трьох емоцій». Англійцеві можна демонструвати три емоції: здивування, за умови, що воно виражається криком чи лайкою; лють, також у формі лайки; захват / тріумф, виражені так само. Нетренованим вухам та очам досить важко відрізнити одне від іншого, але англійці одразу вловлюють усі нюанси. Англійки, як гравчині, так і глядачки, можуть дозволити собі набагато ширший спектр емоцій і набагато більший словниковий запас для їхньої вербалізації. Здається, що в певних ситуаціях одна стать завжди має поводитися «більш по-англійськи», аніж інша. Ось і тут чоловіки мають бути стриманіші. За інших обставин, скажімо, коли треба роздавати і вислуховувати компліменти, неписані правила накладають суворіші обмеження на жінок. Все, зрештою, збалансовується. Та я собі гадаю, що, загалом, правила англійськості строгіші до чоловіків, ніж до жінок.

Правило чесної гри

Концепт чесної гри, як ми вже переконалися, — засаднича тема майже в усіх аспектах життя та культури англійців. У контексті спорту та ігор він, незважаючи на плачі песимістів, також актуальний — це ідеал, до якого ми відчайдушно прагнемо, хоч це і не завжди вдається.

Спорт, як на державному, так і на міжнародному рівнях, став для англійців — зрештою, як і для всіх інших націй — грою не на життя, а на смерть, де фокус із ідеалу братерства та командного духу змістився на ідеал перемоги за всяку ціну та великі досягнення зіркових «особистостей» (не знаю, чи доречне тут слово «особистість»). Ми вміємо ігнорувати зміни фокусу, аж поки не прозвучать відкриті звинувачення в обмані, шахрайстві, грубій чи неспортивній поведінці — тоді нас всіх враз проймає праведним гнівом або пересмикує від сорому та замішання, ми кричимо «зрада» і бідкаємося, що Англія вже не та. А це свідчить про те, що спортивна етика, яка вважається англійським винаходом, досі для нас дуже важлива!

У книжці «Хто за Англію?» — в одному із чисельних, небувало популярних останнім часом плачів за англійською самобутністю — Клайв Аслет побивається, що всі ці джентльменські ідеали втрачено, і стверджує, що навіть крикет, «гра, що є втіленням спортивних ідеалів, в корені змінилася, до невпізнання». Найбільший гріх англійської команди, окрім жахливої сварки, що сталася 1996 року між Йоаном Ботгемом та Імраном Ханом, він вбачає у вбранні гравців — «форма не є втіленням ідеалів порядного джентльмена». Йому не подобаються бейсбольні кепки, футболки, шорти і щетина на крикетчиках у вільний від гри час. Він, не підкріплюючи закиди жодними прикладами, засуджує «неджентльменську поведінку» гравців, а також «його вразили факти, почуті від друзів, які фанатіють від крикету», буцімто такі порядки тепер навіть у гравців сільських команд. Аматори також іноді одягають шоломи і розфарбовуються «по-бойовому», точнісінько як це роблять учасники міжнародних змагань, які транслюють на телебаченні. Команди-суперниці тепер не завжди зустрічають одна одну вітальним постукуванням битами. 1996 року Вудменкотську команду з Гемпшира взагалі виключили зі змагань за Національний сільський кубок за те, що вона «занадто професійна»! Перші два приклади мене зовсім не вразили, а третій більше свідчить про те, що старі цінності аматорського спорту та чесної гри живуть і процвітають у сільському крикеті.

Навіть Аслет визнає, що люди як мінімум сто років оплакують занепад спортивної етики — власне, лементи почалися достоту в той момент, коли вікторіанці вигадали джентльменський «спортивний етикет». Англійці люблять висмоктати з пальця «традиції», які б пасували до духу епохи. Вигадавши, вони одразу беруться їх оплакувати — ніби ці відмираючі традиції собі процвітали, а тоді почали раптово зникати з нашого культурного спадку.

І так ми впритул наблизилися до футболу. І, звісно ж, до лиха сучасності — футбольних хуліганів. Агресивні футбольні фанати — це залізний аргумент, який випинають поперед себе ті, хто вічно плачеться, що країна зійшла на пси, що ми стали нацією нахаб, що спорт вже не той і так далі. Тих плаксіїв серед нас, щоправда, досить великий відсоток, та це свідчить лише про песимістичну любов до лементів та самобичування, а не про те, що плакальники мають рацію.

Плаксії та буркуни неспроможні осягнути, що насильницькі настрої у футболі — це аж ніяк не новина. Ви ж знаєте бородатий жарт на цю тему: «Я пішов подивитися на бій, а вони пустились грати у футбол»? Власне, приблизно так футбол і виник. З моменту виникнення, а було це ще в середньовічній Англії, футбол мав славу брутальної гри. Середньовічні футбольні матчі були, по суті, баталіями між молодиками з ворогуючих сіл та містечок. Там змагалися сотні «гравців», і це була чудова нагода «відігратися» за старі чвари, особисті образи і суперечки за землю. Різновиди «народного футболу» були відомі й в інших країнах (наприклад, «knappen» у Німеччині, «calcio in costume» у Флоренції), однак саме ці криваві англійські ритуали лежать у витоках сучасного футболу.

Окультурена, стриманіша форма гри, якою ми її знаємо сьогодні, з’явилася як розвага у Вікторіанську епоху, однак агресивні та суперницькі звичаї збереглись — переважно серед глядачів, на трибунах та вулицях. В англійській історії є всього два — і то короткі — періоди без футбольного хуліганства: міжвоєнні роки і приблизно десять років по закінченні Другої світової війни. В історичному сенсі періоди затишшя є радше винятком, а не правилом. Тож, перепрошую, але я не можу погодитися з тим, що теперішні футбольні бешкети свідчать про занепад спортивної етики в наші дні.

Як би там не було, мене цікавить не ідеал чи правила вікторіанського джентльменського пакету, а скоріш основоположні принципи чесної гри, які не обов’язково виключають жагу перемоги, неелегантне вбрання, фінансовий зиск чи комерційну вигоду або, як на те пішло, брутальність. Мій колега, Пітер Марш (та не лише він), довів, що жорстокість, включно з особливим англійським видом — жорстокістю футбольних хуліганів — це не просто набір випадкових дій, а впорядковане дійство, де поняття справедливості доволі часто відіграє неостанню роль. Футбольна агресія не така поширена чи, точніше висловлюючись, не така страшна, як слава, яка про неї гуде. Фанати агресивно скандують та вигукують принизливі коментарі, показують непристойні жести, погрожують один одному, іноді б’ються, але серйозні прояви жорстокості трапляються відносно нечасто. Мета хуліганів — налякати фанів команди противників і потішитися з їхньої слабодухості, а не збити їх на квасне ябко. Ось типовий «заряд» футбольних фанатів (співають її на мотив «Seasons in the Sun»), в якій коротко викладений зміст хуліганської місії:

Я не намагаюся виправдати чи захистити футбольних фанатів. Вони галасливі, огидні, грубі і дуже часто ще й расисти. Мені йдеться про те, що в них є свій кодекс поведінки і правило «чесної гри» є невід’ємною частиною їхнього етикету, якому підпорядковуються всі ці агресивні і жорстокі сутички.

Правило невдахи

1990 року Норман Тебіт, член Парламенту від Торі, здійняв у країні ґвалт, поскаржившись, що чи не всі емігранти з Азії провалилися на «випробуванні крикетом», як він висловився, — вони вболівають за індійську чи пакистанську команду, коли ті виходять проти англійців. Передовсім його заувага стосувалася другого покоління іммігрантів з Азії чи Карибів, яких він звинуватив у «надщербленій лояльності» — вони ж бо на знак своєї «британськості» мали вболівати за англійську команду! «Коли люди приїздять до нової країни, то їм слід цілком і вповні розчинитись у цій країні», — заявив він.

Аж дух перехоплює від того, наскільки «тест Тебіта», як тепер його називають, просяк расизмом, невіглаством та зверхністю. Чи Тебіт мав на увазі, що іммігранти з Азії мали надихнутися прикладом, який їм подали ми, припхавшись на їхні землі непроханими гостями? А за кого він би порадив вболівати англійським поселенцям в Австралії, яка стала їм рідною домівкою, під час матчу Англія проти Австралії? А як же шотландці та валлійці, що живуть в Англії — за кого їм тримати кулаки? Чи він взагалі знав, що шотландці завжди вболівають за будь-кого, хто грає проти Англії? Так само роблять циніки з «язикатих» класів англійської інтелігенції, в середовищі яких немодно виявляти патріотизм, особливо якщо це стосується спорту. Не кажучи вже про решту англійців, яких коробить від патріотичного запалу і їм ніяково, коли доводиться вболівати за Англію. Невже нас всіх слід позбавити громадянства?

Та навіть відкинувши всі ці перестороги, «тест Тебіта» все одно не годиться для вимірювання англійськості. Ті, хто насправді, в культурній площині, є «англійцями», незалежно від раси та походження, вирізняються тим, що інстинктивно, на автоматі, вболівають за відвертих невдах. Я аж ніяк не перша зауважила таку закономірність: схильність англійців підтримувати невдах — це один зі стереотипів, які я хотіла «розколупати» впродовж польових досліджень, які лягли в основу цієї книжки. Я бачила безліч прикладів, але один мені особливо запам’ятався, — це було на фіналі Вімблдонського турніру 2002 року у змаганні серед чоловіків. Цей епізод допоміг мені зрозуміти усю глибінь та складність правила невдахи!

Експертів з тенісу, однак, матч не вразив: як для фіналу Вімблдону — нічого цікавого. Та я туди пішла спостерігати за глядачами, а не дивитися гру. Це було феєрично. Грали Лейтон Гюіт, світової слави австралієць, і не дуже відомий аргентинець Девід Налбандян, який раніше ніколи не брав участі у Вімблдоні. Австралієць, цілком очікувано, переміг, зігравши проти Налбандяна 6–1, 6–3, 6–2.

На початку матчу всі англійці вболівали за Налбандяна — вони плескали і вигукували: «Девід, вперед!» — кожного разу, як йому вдавалося набрати очко чи просто гарно зіграти (чи як то називається в тенісі?). Гюіту дісталися лише скупі знаки уваги і аплодисменти чисто з ввічливості. Коли я запитала глядачів, що сиділи поруч, чому вони підтримують аргентинця, особливо зваживши на те, що Англія та Аргентина не дуже любляться, ми ж навіть воювали недавно! Вони мені пояснили, що національність тут ні до чого, що Налбандян — явний аутсайдер, якому навряд чи поталанить виграти, і тому його потрібно підтримати. Вони здивувалися, що я запитую про таке і дехто навіть розповів мені по секрету про правила: «Невдах треба завжди підтримувати!», «Завжди вболівайте за невдах!». Вони це говорили так, ніби це прописна істина і я не можу її не знати.

От і чудово, подумала я, ще одне «правило англійськості» в кишені. Задоволена собою я ще трохи подивилася гру, а коли почала нудитися і подумувати, щоб вислизнути кудись і роздобути морозива, сталося щось дивне. Гюіт зробив якусь дуже вдалу подачу (не питайте мене яку — я не тямлю в тенісі), і люди навколо почали плескати і підбадьорливо вигукувати. «Ей, — сказала я. — Постривайте. Я думала, що ви за Налбандяна, того, що без шансів. Чому ж ви тепер плескаєте Гюіту?» Пояснення, які мені видали глядачі, були трохи розмитими, але суть проглядалася така: Гюіт, як би там не було, грав напрочуд добре, а всі вболівали за Налбандяна, бо він не мав шансів, і від того бідолашний Гюіт, хоч як добре грав, не отримував ніякої або дуже мало підтримки та заохочення від глядачів, а це нечесно, тож всім стало Гюіта шкода — він там сам, бідненький, і всі підтримують противника, — тож тепер глядачі плескають йому, щоб відновити баланс. Інакше кажучи, Гюіт-вдаха (є таке слово? Зрештою, неважливо, ви ж розумієте, про що я) став невдахою, якого слід підтримати.

Ненадовго, ясна річ. Я стрепенулася, струсила самовдоволеність і почала уважно приглядатися до поведінки глядачів. Тож, коли оплески на честь Гюіта притихли і глядачі знову почали підбадьорювати Налбандяна, в мене одразу ж назріло питання: «А тепер що? Чому ви вже не підтримуєте Гюіта? Він що, став гірше грати?». Авжеж, ні. Вочевидь він грав навіть краще. І в цьому вся суть. Гюіт впевнено крокував до легкої перемоги. Налбандян борсався, його різали «без ножа», в нього не було жодних шансів, тож само собою зрозуміло, що справедливість вимагала підтримати його галасливими вигуками і похвалами, а Гюіту, всепереможному «вдасі», треба було просто скромно аплодувати.

Отже, згідно з логікою правила чесної гри по-англійськи завжди треба підтримувати невдах. Однак надмірна підтримка може згіршити «вдаху», який, відповідно, стає свого роду почесним невдахою, якого треба підбадьорювати, поки не відновиться баланс сил або поки справжній невдаха вже на порозі програшу і його, справжнього сіромаху, треба підтримувати знову. Все просто, еге ж. Якщо, звісно, знати правило. Ну, принаймні на Вімблдоні було досить просто — там не було сумнівів, хто справжній безталанник. А от коли не видно одразу, то можуть виникнути труднощі: англійці буксують і не знають, кого підтримувати. Ще більший клопіт, коли англійський гравець (чи команда) виступає в ролі вдахи — справедливості ради ми маємо хоча б трохи підтримувати і його.

Футбольні фанати, найбільші патріоти серед всіх спортивних вболівальників, не страждають від подібних протиріч, коли підтримують своїх на міжнародних чи навіть регіональних матчах. Та навіть вони можуть підтримати небораку, якщо в матчі не грають улюбленці і якщо, особливо якщо, команда-лідер занадто пишається своїми перемогами або демонструє зверхню впевненість у перемозі. Чимало англійських футбольних фанатів усе життя віддано вболівають за безнадійні, горопашні, третьосортні команди — як би погано ті не зіграли, вболівальники нізащо їх не зрадять. У нас є неписане правило, яке велить обрати команду-улюбленицю в юності і вболівати за неї до гробової дошки — нізащо не можна зрадити своїй команді! Можна віддати належне і навіть захоплюватися талантом та вправністю команд-зірок, скажімо, «Манчестер Юнайтед», але вболівати все одно за «Свендон» чи «Стокпорт» — за команду, обрану ще в дитинстві. Не обов’язково вболівати за свою місцеву команду: багато молоді з усіх закутків країни вболівають за «Манчестер Юнайтед», «Челсі» чи «Арсенал». Все зводиться до простого правила: якщо вже вибрали команду, то залишайтеся їй вірними. Примкнути до «Арсеналу» після «Манчестер Юнайтед», бо «Арсенал», як виявилося, грає краще чи ще з якої б там не було причини, не можна.

Кінні перегони — ще одна захоплива англійська субкультура, вивченню якої я присвятила три роки і навіть написала книжку, — мають більше підстав вважатися нашим «національним спортом», ніж футбол. Тут суть не в кількості глядачів, а в тому, що цей вид спорту приваблює більш репрезентативну вибірку населення. На перегонах можна побачити надзвичайно велику кількість прикладів того, як англійці дотримуються правила чесної гри та правила невдах, зрештою, усіх правил англійськості. На перегони англійці з ніг до голови одягаються у народний костюм, щоправда, мова не про одяг, а про поведінку. На перегонах діє унікальний «соціальний мікроклімат» — це поєднання полегшеної (відносно) форми заборон та винятково гарних манер, які вкупі просто не можуть не видобути назовні усі найкращі риси англійців.

Я з’ясувала, що наперекір поширеному переконанню, кінні перегони доводять, що натовпи молодиків цілком спроможні перебувати на одній території, пити літри алкоголю, грати в азартні ігри під прикриттям захопливого спортивного заходу і не те що не побитися, а взагалі не конфліктувати! На перегонах ті самі молодики, чиї агресивність, вандалізм та всілякі безчинства на футбольних суботніх матчах і поза їх межами обросли легендами, не лише не виявляють ані натяку на ці незугарні риси, а ще й перепрошують, коли випадково когось штурхнуть (і, дуже по-англійськи, навіть як хтось штурхне їх), і галантно пропускають жінок вперед.

Клубні правила

Одне протиріччя не дає спокою багатьом англознавцям — як у нас поєднується така сильна тяга до індивідуалізму і непереборне бажання створювати та об’єднуватися у клуби? Як можна одночасно зациклюватися на приватності і на «клубності»? Джеремі Паксмен зауважив, що у на позір замкнутих, зациклених на індивідуальності та приватності англійців є клуби майже на будь-яку тематику: «Є клуби для рибалок, для футбольних фанатів, для картярів, для флористів, для тих, хто вирощує голубів, варить джем, їздить на велосипеді, спостерігає за пташками і навіть для тих, хто їде на відпочинок». Не намагатимуся укласти повніший список — це б зайняло зо півкнижки. Усім англійським хобі присвячено по журналу, — а то й по шість, — і всі вони мають відповідні тематичні клуби, а то й цілі національні товариства з мережею місцевих представництв та дочірніх організацій. Зазвичай в нас є два національні товариства, які поміж собою конкурують і сповідують акурат протилежні погляди у сфері інтересів. Більшість часу вони тільки тим і займаються, що радісно чубляться і тузяться один з одним.

Паксман, в товаристві де Токвіля, дивується «як англійцям вдається одночасно бути такими індивідуалістами і весь час організовуватися у клуби та товариства, як в одних і тих же людях може поєднуватися бажання об’єднуватися і бажання відділятися?». Здається, Паксман пристає на прагматичне, скупе пояснення де Токвіля, буцімто так склалося історично, що англійці завжди формували союзи, щоб спільними зусиллями досягти того, що їм було недоступне поодинці. Він також наголошує, що вступати чи не вступати у спілку — це завжди справа особистого вибору.

Як на мене, клуби — це більше про задоволення соціальних, а не практичних чи економічних потреб, і я певна, що право вибору тут теж чимало важить. Англійці не люблять випадкових, невпорядкованих, спонтанних контактів, заведених десь на рівному місці. Ми так не вміємо, нам так незручно. Ми любимо соціалізуватися на впорядкований, організований манер — у спеціально визначених місцях і конкретно відведений для цього час. Там мають бути правила, на які можна понарікати, розпорядок дня, протокол і щомісячник. Поза тим, нам треба прикидатися, достоту як зі спортом та іграми, що насправді до клубу чи товариства йдуть займатися улюбленою справою (складати букети, грати в любительському театрі, займатися доброчинністю, розводити кроликів чи ще щось таке), а соціальні контакти, в які ми там вступаємо, — це вже побічний, другорядний ефект.

Тут вся справа знову у самообмані. Англійці постійно об’єднуються у клуби та спільноти з тих самих причин, що вигадують собі ігри та спортивні заняття: ми потребуємо помічників та фасилітаторів, які б допомогли нам контактувати з іншими людьми та подолати «соціальну не-дужість». Також нам не обійтись без ілюзії, що ми насправді зайняті не тим, чим зайняті — що прийшли сюди заради практичної мети, щоб займатися спільною улюбленою справою, заради якої згуртувалися, бо ж самотужки б не дали ради. Прагматичне пояснення клубної культури англійців, яке подають де Токвіль та Паксман, — дуже англійське у своїй суті. Воно ідеально окреслює ілюзію, але неспроможне її упізнати: реальна мета клубів — соціальні контакти та соціальні зв’язки, які нам дуже потрібні, хоч ми в цьому і не можемо зізнатися навіть самим собі.

Якщо ви англієць чи англійка до самих кісток, то можете не погоджуватися з моїм поясненням. Воно й мені не дуже до вподоби. Мені подобається думати, що я приєдналася, скажімо, до Товариства арабських скакунів і ходжу на зустрічі Чілтернської регіональної спілки, бо в мене є арабський огир і я цікавлюся розведенням та виїздкою арабських скакунів, а також участю у виставках, усіляких заходах та зустрічах з такими ж поціновувачами коней, як я. Мені б хотілось думати, що в університетські роки я приєдналася до лівацької політичної групи і ходила на незчисленні демонстрації, марші та мітинги проти ядерної зброї в силу неухильних переконань та принципів^[65]. Авжеж, я цілком свідома того, що робила чи роблю. Мені не йдеться про те, що англійці навмисно заманюють себе до спілкування манівцями. Та якщо не кривити душею, то мушу визнати, що мені подобається відчуття приналежності до спільноти і та легкість спілкування з людьми, що мають зі мною спільні інтереси та зацікавлення. Це не до порівняння із незграбними спробами заговорити з незнайомцями десь у громадському місці чи на заході, де люди зібралися просто, щоб потеревенити, не маючи спільного підґрунтя — хобі, коней чи політичних баталій, — які б спростили процес спілкування.

Якщо ви належите до англійського клубу чи товариства, то можете на мене образитись за те, що я все змішала докупи, ніби й нема ніякої різниці між Товариством Арабських Скакунів та Кампанією проти ядерної зброї, чи там зустрічами Жіночого Інституту або якогось байкерського клубу. Мені прикро, але мушу сказати, що різниця таки справді невелика. Я належала до різних англійських клубів та спільнот, зайцем пробиралася в клуби, щоб зібрати інформацію для дослідження і висновок такий — вони всі на одне лице. Зустрічі регіональних чи дочірніх Товариств арабських скакунів, Кампаній проти ядерної зброї, Жіночих Інститутів та байкерських клубів AHS, CND, WI та MAG («Motorcycle Action Group») послуговуються більш-менш одним сценарієм. Все починається із незграбного англійського привітання, жартів та вступних розмов на тему погоди. Далі — чай, сендвічі чи печиво (а як пощастить, то і те, і те), багато пліток, ще більше ритуальних нарікань і мета-жартів. По тому треба прокашлятись і таки взятися до порядку денного, але без помпезності та офіціозу. Неписані правила велять говорити офіційні терміни на кшталт «розпорядок», «протокол» та «голова» напівжартівливим тоном, щоб було зрозуміло, що ніхто не страждає на надмірну серйозність. А як хто перейнявся власною значущістю і видає довжелезні промови, — а такі зануди точно є в кожному клубі, — то публіка демонстративно закочує очі.

Обговорення важливих тем нейтралізують жартами, гострими випадами у бік ворогів (чи клубів-конкурентів — члени місцевого клубу поштрикують Мотофедерацію Британії, наприклад) та ввічливими суперечками з переважно геть неважливих нюансів. Вряди-годи ухвалюють якісь рішення чи резолюції — або хоча б досягають консенсусу — але ухвалу головного рішення відкладають до наступної сесії. Тоді ще чаювання з жартами, плітками та зрадонькою, особливо із зрадонькою (а спробуйте-но знайти в Англії клуб чи товариство, члени якого не вважають себе недооціненими і виштовхнутими на марґінес). Закінчується все нескінченними прощаннями по-англійськи. Іноді запрошують промовця, якому треба всіляко догоджати і метушитися навколо, а потім — чемно аплодувати, хоч якою б прісною і нудною не була його доповідь. Та загалом — всюди все те саме. Якщо ви побували на одній сесії англійського клубу чи спільноти, то, вважайте, побували на всіх. Навіть на зустрічі анархістів, на якій мені довелось побувати, розпорядок був такий самий, щоправда, напрочуд добре організований. Навіть на демонстрації наступного дня учасники одяглись в однакові чорні уніформи, несли професійно намальовані банери і скандували в унісон, не збиваючись з маршу.

Пабні правила

Ви вже, мабуть, зрозуміли, що я вважаю паби дуже важливим аспектом англійської культури. Зі всіх «соціальних фасилітаторів», які допомагають стриманим англійцям налагодити та укріпити контакти, паби є найбільш популярними. В Англії приблизно 50 000 пабів, і ходить туди три чверті дорослого населення, чимало з них — «постійні відвідувачі», які свій місцевий паб вважають мало не другим домом. Всенародна любов до пабів не слабне: загалом приблизно одна третя дорослих ходять до пабу «як за розкладом», хоча б раз на тиждень, а в молодшій віковій групі частота відвідувань зростає аж на 64 відсотки.

Я говорю «паб», так буцімто вони всі однакові, однак в наш час існує просто несусвітнє різноманіття пабів: студентські паби, молодіжні паби, тематичні паби, сімейні паби, гастро-паби, кібер-паби, спорт-паби. Також є величезна кількість інших закладів, як-от кафе-бари та винарні, куди можна прийти випити. Через ці нововведення здійнявся чималий галас, ясна річ, всі кривились і пхекали, кричали «зрада» і пророкували кінець світу. Паби вже не ті! Тепер це якісь модні барчики, нема нормального традиційного пабу! Країні гаплик. Кінець світу близиться і то семимильними кроками!

Типовий ностальгійний плач. Типові передчасні поминки (у буквальному значенні: двадцять років тому в нас опублікували книжку «Смерть англійських пабів». Навіть не уявляю, як почувається автор, минаючи щораз «Троянди» та «Корону» чи «Червоного Лева», коли бачить, як там все ще весело п’ють і грають в дартс). Значною мірою ці передчасні оплакування — всього лиш типова англійська песимістичність, а все, що в залишку — наслідок синдрому, схожого на «етнографічне засліплення»: фаталісти настільки засліплені новим обличчям пабів, що просто неспроможні розгледіти те, що основа залишається незмінною — традиції та поведінкові коди, без яких паб — не паб. Навіть якби чорні песимісти мали рацію, тих нових пабів, які їм не до вподоби, мало — їх відчутна меншість, — і розташовані вони переважно в центральній частині міст. Традиційних «місцевих» пабів є десятки тисяч!

Це правда, що багатьом сільським пабам ведеться важко, а деяким — у дуже маленьких сільцях — взагалі довелося зачинитись. Це сумно, адже село без пабу — то взагалі не село! Тільки-но упокоїться паб, як одразу ж у місцевій пресі здіймається хвиля протесту, а вбитих горем селян із саморобними плакатами «ВРЯТУЙТЕ НАШ ПАБ!» фотографують під час скорбної ходи. Певна річ, паб можна було б порятувати, якби вони їли та пили в пабі і залишали там свої гроші, та, здається, вони так і не скумекали що до чого. Ті самі проблеми в нас із Кончиною Сільських Крамничок: всі хочуть врятувати сільський магазинчик, але не хочуть там робити закупи. Ось, будь ласка, — типове англійське лукавство!

Однак англійський паб — як інституція, як мікрокосм — живе і процвітає. І там досі діє непохитний тривкий кодекс неписаних правил. Більшість з них я вже проаналізувала у розділі про розмови в пабі, адже паб — це заклад, покликаний сприяти соціалізації. Навіть англійці там спілкуються. Тож нема чого дивуватися, що більшість «пабних» правил стосуються мови та жестів. Також «пабні» правила я розглянула у підрозділі, присвяченому іграм, та декілька важливих аспектів, як-от правила споживання алкоголю, все ж ще треба проговорити окремо. Я не маю на увазі закони про продаж та вживання алкогольних напоїв, мені йдеться про набагато важливіший кодекс неписаних законів про споживання алкоголю з метою соціалізації.

Як правильно пити

Можна чимало довідатись про культуру того чи іншого народу, придивившись, як в них заведено пити алкоголь. А правила, як треба пити, є всюди: випадкового пиття не існує. Будь-де, де п’ють алкоголь, це заняття супроводжується набором правил, які приписують, кому що можна пити, коли, де, з ким, як і що з того може вийти. Зрештою, це цілком природно. Я вже писала, що одна із прикметних рис Homo sapiens — це наша пристрасть до порядку, а якщо конкретніше — то тяга підпорядковувати навіть найпростіші буденні заняття, як-от прийом їжі чи шлюбування, цілим комплексам складних правил та супутніх ритуалів. Та неписані правила та норми, що врегульовують споживання алкоголю, відображають специфіку культури, її цінності, переконання та вірування навіть більше, ніж правила, як треба їсти і як займатися сексом. Двейт Гіт, антрополог, висловився на цю тему вичерпніше: «Як акт пиття та результати цього процесу тісно пов’язані з аспектами культури, так і багато інших аспектів культури знаходять своє відображення в акті пиття». Тож якщо ми хочемо зрозуміти суть англійськості, слід уважніше придивитися до пиття по-англійськи.

Пригощання по колу

Пригощання по колу — це англійська інтерпретація універсальної практики пити разом та пригощати одне одного. У всіх культурах споживання алкоголю — акт соціальний, а його ритуали та правила придумані для того, щоб сприяти налагодженню дружніх зв’язків. У взаємному вгощанні нема нічого суто англійського. Суто англійською є одна риса, яка дивує і навіть подекуди лякає іноземців, — це майже релігійна благоговійність, з якою відвідувачі пабу дотримуються правила взаємного пригощання. Дотримуватися правила взаємного пригощання є не просто ознакою гарних манер, це строга повинність! Пропускаючи свою чергу, ви не лише хибите з правилами етикету, ви чините акт святотатства!

Коли я, в рамках дослідження, що лягло в основу книжки по «пабному етикету», розмовляла про цю традицію з іноземцями, то з’ясувалося, що вони її бачать не інакше як непотрібні крайнощі. Чому, питалися вони, взаємні вгощання такі вкрай важливі для англійських пиворізів? У книжці про культуру пабів я написала, що взаємне пригощання важливе, бо воно запобігає кровопролиттю. Усвідомивши, що це формулювання ще більше скидається на крайнощі, принаймні неантропологам — точно, я вирішила пояснити трохи детальніше. Обдаровування подарунками завжди було найефективнішим способом запобігти виявам агресії між групами людей (сім’ями, кланами, племенами, народами) та окремо взятими індивідами. Для англійців, а особливо для наших чоловіків, цей миротворчий аспект є надважливим. А все тому, що соціально стримані англійці схильні впадати в лють. Чоловічі балачки в пабах, як ми вже знаємо, здебільшого запальні, і тому ми потребуємо антидоту від вербальних махань кулаками — щоб ніхто не брав суперечки близько до серця, а конфлікт не закінчився застосуванням сили. Купити «опонентові» випити — це щось на кшталт символічного потиску рук. Це запорука того, що ви й надалі в добрих стосунках. Одна напрочуд кебетлива власниця пабу якось мені зізналася: «Та якби чоловіки не пригощали один одного випивкою, то кидалися б один на одного з кулаками. Хай собі кричать і лаються — та я знаю, що поки вони купують один одному випити, то ніхто битися не буде». Я сама не раз була свідком досить-таки запальних словесних баталій, які мирно завершувалися фразами «То що там, це твоя черга пригощати?», «То це моя клята черга пригощати, так?» чи «Та добре, закрийся вже і неси пиво».

Окрім того, що взаємне пригощання запобігає різанині та кровопролиттю, воно має ще одну напрочуд важливу роль — так англійці можуть висловити свої почуття. Пересічний англієць страшенно боїться відвертості. Та він як-не-як належить до людського виду і має потребу в соціалізації із собі подібними, особливо з чоловіками. А це означає, що йому треба знайти спосіб сказати іншому самцеві «ти мені подобаєшся», але щоб не доводилося казати нічого такого солодкаво-сопливого. На щастя, знак прихильності можна подати без втрати чоловічої гідності, — просто купивши випивку.

Те, що взаємне пригощання важить для нас так багато, свідчить про те, що ми зациклені на поняттях чесної гри. Уся суть взаємного вгощання, як і порядку черги, в тому, щоб дотримуватися справедливої почерговості. Однак, як і всі аспекти англійського етикету, неписані правила взаємного пригощання складні, із вже знайомим класовим розшаруванням та винятками. Та й поняття «чесної гри» — притичина ще та! Все значно складніше, ніж більш-менш однакові витрати на алкоголь. Правила взаємного пригощання такі:

У товаристві, де є більше двох людей, хтось один має пригоcтити всіх. І це не альтруїстичний жест: він очікує, що всі по черзі куплять випивку на всіх. Коли кожен пригостив товаришів, все починається заново.

Якщо товариство не сидить за баром, то той, хто купує випивку на всіх, має виконувати роль офіціанта. «Пригостити всіх» — це не лише заплатити за напої, це ще й піти до шинквасу, замовити напої і принести їх до столу. Якщо напоїв багато, то зазвичай ще хтось з товариства пропонує допомогти, але це необов’язково, і «угощальник» може зробити два-три рейси до бару й назад. Витрачені зусилля важать не менше, ніж витрачені кошти. Це як «пригостити» увагою.

«Справедливість» у взаємному вгощанні — це нечітко визначене поняття. Хтось може двічі пригостити всіх, а інші — лише по разу. Під час наступних «походів на пиво» справедливість, зазвичай, відновлюється, але надто перейматися цим питанням — ознака вкрай поганих манер.

Власне, навіть найменший натяк на скупість, скнарість та небажання щиро брати участь у ритуальному угощанні люто засуджують. В устах англійця фраза «він не пригощає навзаєм» звучить як образа. Тож дуже важливо наввипередки запобігати, хто угощатиме першим, і сказати: «Це моя черга!». Не треба чекати, коли всі виставлять напої і ви залишитесь єдиним, хто не пригостив товаришів.

Як не дивно, з’ясувалося, що в довгостроковій перспективі «ініціатори» (ті, хто визвались пригощати товаришів першими) витрачають не більше грошей, аніж «спізнілі» (ті, хто не визвалися вгощати першими і чекають черги). Власне, «ініціатор» не тільки не банкрутує, а ще й в сухому залишку виграє — його популярність та репутація щедрого чоловіка заохочує інших бути щедрими до нього.

Щоб пригостити товаришів, не слід чекати, поки вони вип’ють все до дна. Правильний момент сказати «Я пригощаю!» — саме тоді, коли більшість склянок порожні на три чверті. Це правило не так для того, щоб переконати всіх у своїй щедрості, а щоб забезпечити безперервний потік алкоголю — упевнитися, щоб нічия склянка ані на мить не пересохла.

Вряди-годи можна відмовитися від угощання, але не треба робити з цього оказію і приписувати собі всілякі чесноти на кшталт скромності, адже ваша абстиненція не звільняє від обов’язку пригостити всіх товаришів. Навіть якщо ви п’єте менше ніж усі, вам все одно доведеться пригощати. Проте, якщо вам пропонують «чарку за примирення», відмовлятися дуже неґречно, адже тут чарка — це явний знак особистої дружньої симпатії.

Порушувати священний ритуал взаємного вгощання не можна ні за яких обставин, однак є декілька винятків із правила і стосуються вони кількості учасників та демографічного складу питущої групи.

ВИНЯТОК ДЛЯ ВЕЛИКИХ КОМПАНІЙ: у дуже великих компаніях взаємне вгощання може влетіти у копієчку. Та цієї перестороги зазвичай недостатньо, щоб занедбати ритуал. Проблему вирішують так: велика група ділиться на менші підгрупи (ніхто цього прицільно не організовує, воно само), в межах якої взаємне пригощання йде як звикло. Є ще один альтернативний варіант взаємного вгощання, коли принцип обдаровування зберігається: він називається «карусель» — товариство кладе гроші на кін, щось на кшталт спільнокошту, а зібрану суму потім витрачають, щоб купити випивку на всіх. І вже зовсім у крайньому разі, може, десь у товаристві студентів чи людей з невеликими статками, кожен платить сам за себе.

ВИНЯТОК ДЛЯ ПАР: у деяких соціальних групах пару мають за одну особу, і в такому випадку «пригощати» має тільки чоловіча половина пари. Такий інваріант рідко можна зустріти серед молоді, хіба що вони навмисно, з якоїсь особливої нагоди, намагаються поводитися по-старосвітськи елегантно. За звичайних умов таку практику можна спостерігати хіба у компаніях, де зібралися чоловіки за сорок. Подекуди старші англійці просто не можуть змиритися з думкою, що жінки купуватимуть їм випивку і розширюють рамки «винятку для пар» на всіх жінок у товаристві — незалежно чи ті в парі з чоловіком, чи ні. Ці літні старомодні чоловіки, опинившись в пабі з жінкою сам на сам, наполягають на тому, щоб купувати всі напої за свій кошт. Молодші чоловіки такої звички не мають — вони сподіваються, що жінка дотримуватиметься звичного ритуалу взаємного вгощання.

ВИНЯТОК ДЛЯ ЖІНОК: на відміну від чоловіків, жінки значно фривольніше ставляться до правила взаємного вгощання. У змішаних компаніях вони роблять як усі, грають за правилами друзів-чоловіків і дотримуються чинного етикету, але у жіночих компаніях можна побачити дуже дивні інтерпретації «пригощального» етикету, а подекуди й абсолютне нехтування правилом взаємного вгощання. Вони купують одна одній випити, але вся процедура взаємного вгощання не така значуща: вони не відслідковують так ретельно, чия черга пригощати, і не сперечаються до нестями, хто вже купив випивку на всіх, а хто ще ні. І взагалі — їх смішить та дратує вся та чоловіча метушня із взаємним вгощанням.

Справа в тім, що англійки не так сильно, як англійці, потребують символічного «алкогольного рукостискання»: суперечки — це не основа основ їхнього спілкування, тож, відповідно, вони і не потребують символічних миротворчих жестів. До того ж вони цілком спроможні виразити свою прихильність і симпатію іншими способами: роблять одна одній компліменти, пліткують і звіряються в таємницях. Може англійки й не такі відкриті у спілкуванні, як жінки в інших, не таких стриманих країнах — вони не вивалять на вас деталі розлучення, операції з видалення матки та рекомендацій лікаря у перші п’ять хвилин знайомства. Та у наступні п’ять, коли вже потоваришують, вони говорять про все. Більшості англійських чоловіків така близькість недоступна навіть з найближчими друзями.

Та навіть зі словом «друг» все складно — для «брутальних» англійців воно здебільшого занадто солодкаве. Вони надають перевагу терміну «приятель». «Приятелювати» можна не знаючи анічогісінько про особисте життя один одного, не кажучи вже про якісь там почуття, сподівання та побоювання. Звісно, якщо ті почуття не стосуються футбольної команди чи автівки, тоді можна! Терміни «приятель», «добрий приятель» і «найкращий приятель» використовують для розмежування рівнів інтимності. Та навіть «найкращий приятель» може майже нічого або зовсім мало знати про сімейні клопоти товариша. Все може обмежуватися жартівливими, напівсерйозними коментарями, на які можна відповісти щось на кшталт: «Ох ці жінки! От так завжди!». А насправді ви ладні пожертвувати життям заради приятеля, а він своїм — заради вас. Ваш «найкращий приятель» точно знатиме, який із вас гравець у гольф, але може не знати, як звуть ваших дітей. Та це не заважає вам дуже тепло ставитися один до одного. Одначе слова тут зайві, — і так все ясно, нема чого намарно здіймати емоційні брижі. Та щось ми розбазікалися, це ж твоя черга пригощати, приятелю!

Ти — це те, що ти п’єш

Тут зринає ще одна важлива «вселюдська універсалія»: у всіх країнах, де є більше, ніж один вид алкоголю, всі напої мають відповідний соціальний ярлик. Така класифікація допомагає зрозуміти, хто є хто в цьому світі. Не може бути й мови про «соціальну нейтральність» того чи іншого напою. В Англії, як і всюди, питання: «Що питимеш?» — має соціальне навантаження, а по відповіді ми оцінюємо та класифікуємо людей. Дуже зрідка вибір напою є виключно справою смаку.

Окрім символічної функції, напій виконує ще й роль індикатора соціального статусу та ґендерного означника. Ось дві найголовніші символічні функції, якими англійці наділяють алкогольні напої: вибір напою (у громадському місці) залежить від статі та класу, до якого належить особа. Також слід брати до уваги похибку на вік. Правила вибору напою такі:

Жінки з робочого класу та низів середнього мають найбільше волі у виборі напою. Майже весь алкоголь є соціально прийнятним — коктейлі, солодкі кремові лікери, усі безалкогольні напої, пиво і навіть так звані «готові» напої (вже готові коктейлі, що продаються в пляшках). З обмежень є тільки одне: розмір кухля, з якого можна пити пиво. У середовищі робочого класу та низів середнього випити «пінту» пива вважається нежіночним і не личить так робити справжній пані. Тож в цих колах більшість жінок п’є «мале пиво» (півпінти). Випивши цілу пінта пива, ви одразу потрапляєте під класифікацію «чувіхі» («ladette») — це такий жіночий відповідник до поняття «чувак». Він означає, що жінка поводиться достоту як брутальний гультіпака. Деяким жінкам таке амплуа до вподоби, але вони у переконливій меншості.

Друге місце на шкалі вільного вибору займають жінки із середнього прошарку середнього класу і аж до самої верхівки. Щоправда, у них вибір менший: нудотні солодкаві напої, кремові лікери та коктейлі вважаються трохи вульгарними — не одна брова поповзе догори і не один косий погляд стрелить, якщо ви замовите келишок «Бейлісу» чи «Бейбшаму». Однак, здебільшого їм можна пити будь-яке вино, горілчані напої, херес, безалкогольні напої, сидр та пиво. У цій соціальній групі жінки, принаймні ті молодші, зокрема студентки, можуть собі дозволити випити цілу пінту пива. Я навіть зауважила, що в середовищі студенток із верхів середнього класу прийнято виправдовуватися за вибір «дівчачого» малого пива, а не нормальної порції в пінту.

У чоловіків, що належать до середнього та вищого класів, вибір набагато менший, ніж у їхніх жінок. Вони можуть пити лише пиво, горілчані напої (можна розбавлені), вино (але тільки сухе, не солодке) та безалкогольні напої. Будь-що солодке чи кремове вважається підозріло «жіночним». Коктейлі прийнятні тільки на коктейльних вечірках чи у коктейльному барі — в пабі чи в барі замовляти їх не можна ні за яких обставин!

Чоловіки з робочого класу взагалі не мають ніякого вибору. Їм можна пити або пиво, або горілчані напої, все решта — це жіночі примхи. Серед старших чоловіків з робочого класу напої на основі горілки теж можуть бути заборонені. У певних колах джин-тонік пити можна, але вже якісь вигадливіші комбінації — не вітаються. Молодь робочого класу має трохи більше свободи: до прикладу, їм можна горілку з колою, а також ті нові «готові» пляшковані алкогольні напої, за умови, звісно, що там високий вміст алкоголю.

Як правильно напиватися. «Галасливий, агресивний та нестерпний» метод

І ще один «постулат»: посталкогольна поведінка залежить від соціальних та культурних норм та порядків, а не від дії етанолової реакції в крові. Те, як люди поводяться у стані сп’яніння, дуже залежить від культурного тла, в якому вони перебувають. У деяких країнах (як-от у Великій Британії, Сполучених Штатах, Австралії та в певних країнах Скандинавії) пиятика асоціюється з агресією, насильством та антисоціальною поведінкою. А в інших (таких, як середземноморські / країни Латинської Америки) посталкогольна поведінка переважно мирна та спокійна. Відмінність не можна пояснити ані кількістю спожитого алкоголю, ані генетичним фактором, вона безпосередньо залежить від різних культурних уявлень про алкоголь, а також від різних очікувань, як той алкоголь має діяти, та соціальних норм, що впорядковують посталкогольну поведінку.

Цю теорію довели вже не раз і не два — не лише у численних крос-культурних дослідженнях, але й у точних наукових експериментах на кшталт сліпих експериментів, експериментів з плацебо і т. д. Простіше кажучи, експерименти доводять, що, п’ючи алкоголь чи думаючи буцімто п’ють алкоголь, люди поводяться відповідно до усталених поведінкових кодів. Англійці переконані, що алкоголь розкріпачує і схиляє до флірту або агресії. Тож коли вони думають, що п’ють алкоголь, — хоч насправді безалкогольне плацебо — то одразу ж забувають про стриманість: вони кокетують, а чоловіки подекуди ще й стають агресивними.

Відтак я плавно переходжу до третього ліку, яким англійці рятуються від хронічної «соціальної не-дужості». Називається цей метод лікування — «галасливий, агресивний та нестерпний». Поза сумнівом, я не перша зауважила цей неприємний темний бік англійської ментальності. Сотні років гості країни звертали увагу на цю не найкращу рису. Завдяки любові до самобичування й тижня не минає, щоб про неї не згадали газети: футбольні фанати нахуліганили, шаленство на дорогах, п’яниці бушують, сусіди-як кара Божа, п’яні безлади, правопорушники всюди, безчинства і рейвах! Всі ці вершники апокаліпсису виїжджають, на думку громадськості, із якогось незрозумілого «морального занепаду» або з пияцтва. Або і з того, і з другого. Та ці пояснення нікуди не годяться. Досить лиш очима пробігтися по соціальній історії Англії, щоб зрозуміти, що спалахи непристойної поведінки виникли не сьогодні. Та не треба навіть сліпих експериментів, щоб усвідомити, що деінде хоч і п’ють більше, ніж в Англії, але, напившись, не вдаються до грубої, жорстокої та огидної поведінки.

Частково в цій ситуації винні наші уявлення про вплив алкоголю на поведінку людини — вони ж бо діють як пророцтво, що не може не справдитись. Якщо ви щиро вірите і сподіваєтеся, що алкоголь оберне вас на агресивного типа, то так воно й буде. Однак, питання, чому ми віримо в такі незугарні перспективи, залишається відкритим. Щоправда, не лише англійці вірять у розгальмовуючу дію алкоголю: такі погляди побутують у багатьох інших культурах. Ними цікавляться антропологи та соціологи, які вивчають «амбівалентні», «сухі», «нордичні» та «тверезі» культури, що в силу історичних моментів становлення культури тверезості мають двоїсті, непрості та невизначені стосунки із п’янким забороненим плодом. На противагу їм є культури «інтегровані», «мокрі», «середземноморські» або «нетверезі» — для них алкоголь є природним, невід’ємним, буденним і морально нейтральним аспектом рутини. Одне слово, щасливці, яким поталанило не попастись на очі борцям за тверезість. Попри те, що в «інтегрованих» питущих культурах рівень споживання алкоголю на душу населення набагато вищий, в них набагато менше соціальних та психологічних проблем, пов’язаних з алкогольною залежністю, аніж в «амбівалентних» культурах.

Для моїх колег, що займаються крос-культурними студіями, та інших вчених-«алкоголістів» всі ці факти є очевидним аж до оскомини. Нам вже язик заплітається повторювати їх англійцям, які або не можуть, або не хочуть повірити у незаперечний факт. Більшу частину професійного життя я присвятила студіям, які чи так, чи інак, стосуються алкоголю. Ми з колегами вже понад десять років торочимо ті самі неспростовні результати крос-культурних студій та експериментів, та раз у раз державні структури, поліція, занепокоєні броварі та інші небезсторонні інституції підважують нашу компетентність.

Всі незмінно дивуються: «Справді? То ви кажете, що є культури, де люди не вірять у шкідливість алкоголю? Як цікаво!» І ввічливо дають зрозуміти, що їхню віру в зловіщі сили алкоголю не похитнуть ніякі дослідження! Весь цей процес скидається на спробу науково пояснити звідки береться дощ якомусь забитому племені, яке вірить у шаманів та заклиначів дощу. Ага, так, кажуть вони, але собі знають, що справжня причина засухи в тому, що духи предків розгнівалися на шамана, який вчасно не виконав ритуальний танець і не приніс у жертву цапа! А може, хтось із необрізаних хлопчиків чи кровоточивих жінок торкнувся до священних черепів! Та всі це знають! Так само, як і те, що від алкоголю люди втрачають самоконтроль і беруться нещадно дубасити одне одного!

Або ж, якщо послухати вірян тверезості на конференціях на кшталт «Алкоголь та громадські заворушення», алкоголь провокує людей (якихось абстрактних людей) на безчинства. Але не їх особисто — вони мають імунітет: на різдвяному корпоративі вони собі можуть трохи розслабитись, можуть випити з друзями пару пляшок доброго «Каберне Совіньйон», можуть піти в паб на джин-тонік чи щось таке і ніколи після цього не б’ються! Та навіть не лаються! Скидається на те, що тільки робочий клас лютішає та балагурить від алкоголю. Диво дивовижне, якщо подумати, — набагато більше вражаюча магія, аніж викликання дощу!

Ми віримо у дивні сили алкоголю, бо вони, як і всілякі ірраціональні релігійні догмати, допомагають пояснити те, що пояснити годі, а заразом ще й допомагають ухилятись від вирішення реальної проблеми. Зваливши усі проблеми на алкоголь, ми чудово уникаємо незручного питання — чому англійці, ґречністю, стриманістю та поважністю яких захоплюються у всьому світі, паралельно ославились як грубіяни, нечеми і брутали.

На мій погляд, ґречна стриманість та негожа агресивність — це сторони однієї медалі. Точніше кажучи, — це симптоми «соціальної не-дужості» англійців. Ми страждаємо на вроджену соціальну патологію. У нас цілий комплекс глибоко вкорінених пересторог, які не дають нормально виразити емоції та провадити звичайне, дружнє спілкування, на яке заввиграшки спроможні інші народи. Чому ми такими стали? Чому хибуємо на «соціальнуне-дужість»? Це — свого роду загадка, яку мені вдасться, а може, і не вдасться, розгадати у цій книжці. Як би там не було, щоб діагностувати хворобу, не обов’язково знати, як її вилікувати.

Причину таких психічних розладів, як цей, — будь вони на рівні людини чи на рівні нації — не так просто, а то й зовсім неможливо визначити, але озвучити пацієнтові діагноз все-таки можна — аутизм, агорафобія чи ще щось на кшталт цього. Я не обирала хвороби навмисно, це випадкова вибірка, та аналізуючи їх тепер, мені здається, що «соціальна недужість» англійців має багато спільних симптомів і з аутизмом, і з агорафобією. Та з милосердя та політкоректності скажемо, що англійці «мають труднощі із соціалізацією».

Як би ми не називали наші труднощі, симптоми «соціальної не-дужості» англійців виражаються у протилежних крайнощах: коли нам незатишно і незручно у соціальному плані (признаймося, що так є майже увесь час), ми стаємо аж надто ввічливими, ґречними, штивними і незґрабно стриманими; або галасливими, грубими, агресивними, різкими і просто нестерпними.

Проміжних стадій у нас немає, вже не кажучи про золоту середину! І ті, і ті крайнощі поведінки англійці — до якого класу б вони не належали — демонструють як за розкладом і незалежно від того, чи споживали вони оковиту, чи ні.

Щоправда, найгірші форми «галасливої та нестерпної» поведінки переважно обмежуються точно визначеними періодами «культурної ремісії» — це може бути п’ятничний чи суботній вечір десь у центрі міста, відпустка вдома або за кордоном, коли табуни молоді окуповують паби, бари і нічні клуби, щоб напитися в дим.

Напитися — це не просто побічний ефект від гарно проведеного вечора. Це — першочергова мета. Молоді англійці, які вибралися погуляти чи поїхали у відпустку (і чоловіки, і жінки), досить рішуче налаштовані на досягнення мети, і майже завжди їм це вдається (ми ж англійці, ми можемо напитися в дрова навіть безалкогольною водичкою-плацебо). Щоб довести товаришам, що вони вже розговілися до соціально бажаної міри, вони щодуху намагаються зробити щось «шалене», а саме — вдатися до жахливої розгульної поведінки. Репертуар досить обмежений, а самі «коники» не дуже то й обурливі: спектр варіюється від доволі смиренних вересків і лайки, до більш викличних актів, як-от «світити дупою» (спустити штани і показувати голу дупу — молодики взагалі вважають, що дупа є навдивовижу захопливим об’єктом!) чи, щоправда, рідше, махати кулаками.

Ще є дуже незначна меншість, яка не уявляє суботнього вечора без бійки. Зазвичай це впорядкована, передбачувана і майже по нотах розписана штурханина, яка складається із бравади та поз в стилі «перший хлопець на селі», які можуть розростись до масштабів незграбного махача. Щоб спровокувати інцидент треба не мало, не багато, а всього лиш необережно затримати погляд на долю секунди довше, ніж годиться. З пересічним англійським молодиком напідпитку напрочуд легко затіяти бійку: просто подивіться йому в очі, трохи затримайте погляд (вистачить і секунди, адже англійці не дуже люблять, як до них приглядаються) і скажіть так: «Чого дивишся?». У відповідь можна почути те саме: «А ти чого дивишся?». Дуже схоже на наше традиційне «Як ся маєте?» / («How do you do?»)! Наша нестерпність така ж дивна, ірраціональна та незґрабна, як і наша оспівана ввічливість.

Слід зазначити, що ці проблеми не такі разючі у середовищі молоді, які в ролі соціальних фасилітаторів використовують не алкоголь, а нелегальні «наркотики для настрою» — траву та екстазі. Англійці вірять, що конопля розслабляє і розніжує (як це зараз називається — «на розслабоні»), а екстазі оживляє, додає енергії та доброзичливості до дружбанів, а ще — обдаровує дивовижними танцювальними здібностями. Не знаю, як там з танцями, але віра в чудодійну силу наркотиків чомусь спрацьовує як пророче самонавіювання, і всім весело!

Правила гри та англійськість

Правила гри доповнили і підтвердили усі головні риси «англійської сутності», які нам до цього часу вдалося виокремити: гумор, лукавство, класовість, чесну гру, скромність і так далі. З’явився ще один сильний кандидат, який має всі шанси увійти до складу культурного геному англійця — емпіризм. Однак, у цьому розділі більшість правил стосувалися однієї визначальної риси англійськості, яку я називаю «соціальною не-дужістю», відлюдкуватістю острів’ян, хронічною соціальною незґрабністю, яка межує із таким собі симбіозом аутизму та агорафобії у латентній формі. Так чи інакше, та майже усі наші розваги — це реакція на той злощасний недуг. І майже всі наші реакції мають форму заперечення та самообману. Власне, наша феноменальна схильність до самообману викристалізовується у ще одну — окрему — характеротворчу рису.

Колективний самообман у спорті, іграх та клубах, які в нас виконують роль соціальних фасилітаторів, заслуговує на особливу увагу. Ми змушені хитрощами заохочувати самих себе до соціалізації і при тому прикидатися, що насправді нас цікавить зовсім не дружнє спілкування. Віра у магічну розгальмовуючу силу алкоголю також є симптомом того ж «синдрому самообману». У нас є непереборна потреба соціальних контактів та емоційної прив’язаності, але ми не можемо цього визнати і отримати тепло людського спілкування природним, простим і зрозумілим шляхом. Натомість ми змушені вигадувати хитромудрі структури, міфи та ритуали — все для того, щоб замаскувати потребу в соціалізації під несамовите бажання покидатися м’ячиками, удосконалити флористичні навики чи навчитися ремонтувати мотоцикл, врятувати китів, світ чи що там ще можна рятувати. Впоравшись, можна піти до пабу, де теж можна вдати, що ми просто пива прийшли попити — на нього ж можна списати усі незручні проблиски нормальної людської поведінки.

Направду, я не розумію, чому антропологам, щоб вивчати якусь химерну племінну культуру з дивними віруваннями та загадковими звичаями, треба їхати на край світу — і ще й заразитися там дизентерією і малярією, — якщо ось тутечки, під самим носом, є такий чудернацький екземпляр!

ДРЕС-КОД 

Перш ніж взятися за дослідження англійського дрес-коду, нам слід уточнити декілька крос-культурних універсалій. У всіх культурах світу одяг, окрім очевидного призначення зігрівати та захищати від впливу навколишнього середовища, виконує ще три важливі функції: розрізнення за статевою ознакою, статусну диференціацію та визначення приналежності до певної соціальної групи. Статева диференціація зазвичай найочевидніша: навіть у суспільстві, де всі одягаються майже однаково і не надуживають прикрасами, завжди є хоча б мінімальна різниця між чоловічим та жіночим вбранням. У слово «статус» я вкладаю наступний зміст — «соціальний статус» та «становище у суспільстві» у широкому сенсі (за виключенням вікової диференціації). Поняття «приналежність до певної соціальної групи» я розумію як належність до племені, клану, субкультури, соціального кола чи кола «за інтересами».

Мені дуже прикро, якщо своїми тезами я зачепила за живе редакторів чи читачів глянцю, які свято вірять, що одяг — це про індивідуальність, про «самовираження» чи ще якусь таку лабуду. Все, що сучасний західний постіндустріальний світ любить називати «стилем» чи «самовираженням», та й модою, як на те пішло, — це всього лиш ошатний комплект із статевої, статусної та класової диференціації. Здається, я одним махом зачепила ще й тих, хто відхрещується від моди і запевняє, що для них одяг — це не про статус, а лише про комфорт, практичність та ощадливість. Хтось, певна річ, може, справді не має свідомого інтересу до моди, але все одно мусить обрати собі щось серед дешевих, зручних та практичних речей, а відтак — волею-неволею сигналізує світові про себе за допомогою одягу. (Власне, оголосити себе понад такою дурничкою, як одяг, — це вже соціальний маніфест і то дуже гучний.)

В англійців нема «народного одягу» — ця наша хиба не дає спокою і провокує у плакальників за кризою національної ідентичності надривні лементи із заламуванням рук. Потім ці плаксії беруться вивчати специфіку англійського костюма, але у такий чудернацький та ірраціональний спосіб, що не надивуєшся: у намаганні дослідити, що англійський костюм може розповісти про англійців, вони перебирають кожну ниточку традиційних, суто англійських, навіть «стереотипно англійських» елементів одягу, ніби весь секрет англійськості ховається за кольором, кроєм, швами та підгинами. Клайв Аслет, наприклад, пише так: «Найанглійськіше вбрання — це, скоріш за все, прорезинена куртка “Барбур” такого брудно-глинистого кольору». Нічого дивного, що колишній редактор журналу «Життя в селі» вибрав на роль знакового вбрання таке стереотипне — шаблонність у контексті одягу в нас на кожному кроці. Також Аслет розпачує, що картатий твід з островів Гарріс втрачає популярність, що, на його думку, свідчить про занепад традиційних «сільських» цінностей. Коли немає інших пояснень, очевидно, винна погода: «Літній гардероб британця — повний несмак, а все тому, що в нас рідко коли є нормальне літо» (Пояснення навдивовижу кумедне, але геть недоладне — є безліч країн, де літо прекрасне, але люди там одягаються не набагато стильніше, ніж ми.) Врешті, Аслет скаржиться, що нам тепер бракує офіційності, що «за винятком армії, знаті, королівської сім’ї та значимих офіційних подій» у нас відсутні приписи стосовно відповідного одягу.

Спроби зрозуміти наш дрес-код полишають, по суті, навіть не почавши. Джеремі Паксман вніс у перелік визначальних рис «англійськості» панків та вуличну моду, але потім він оминає тему одягу, обмежившись лише коротеньким зауваженням: «Що стосується одягу, то вже давно немає одностайної думки, не те щоб строгих правил». Фраза «вже давно нема правил» — це суто англійська скарга з присмаком ностальгії, а з уст дослідників англійської культури вона звучить як відверта, дуже в англійському стилі, відмазка. А втім, усі ці тужливі коментарі принаймні висновуються на принципах здорового глузду: національна ідентичність базується на правилах, відсутність правил — це симптом втрати ідентичності. Логіка в діагнозі є, однак і Аслет, і Паксман неправильно трактують симптоми. Правила та приписи, як одягатися, в нас все ще існують, хоч вони не такі формальні і не такі чіткі, як п’ятдесят років тому. Деякі з цих неформальних, неписаних правил навіть дуже обов’язкові. А найважливіше з усіх правил — описове, його можна навіть назвати «метаправилом», таким собі правилом про правила.

Правило про правила

З одягом в англійців склалися складні, напружені і здебільшого недоладні стосунки, суть яких зводиться до відчайдушної потреби у регулятивних правилах і жалюгідної неспроможності дати собі раду там, де правил нема. Це метаравило допомагає зрозуміти, чому в усьому світі побутує думка, що пересічний англієць одягається дуже погано, та, попри це, існують сфери (назвемо їх «кишенями»), в яких нам немає рівних, — англійський чоловічий костюм індивідуального пошиття, спортивний одяг, одяг для «заміського» відпочинку, церемоніальне вбрання та прогресивна вулична мода. Інакше кажучи, англійцям все чудово вдається, коли є строгі, формальні правила і приписи. Нас рятує «уніформа» — у прямому та переносному сенсі. Коли ж ми покинуті напризволяще, то шпортаємося і поремо носом: у нас майже відсутні, якщо взагалі є, смак та стиль. Ми, як влучно сказав Джордж Орвел, страждаємо на «майже мертвяцьку холодність до питань естетики».

Потреба у строгому імперативі тільки посилилась завдяки недавно запозиченим в американців правилам — «вільна п’ятниця» та «п’ятниця без краватки», коли працівниками компаній дозволено приходити на роботу в щоденному одязі, замість звичного ділового вбрання. Доволі багато англійських компаній запозичили собі цей звичай, однак чимало одразу ж покинули — працівники нижчої ланки почали приходити на роботу в абсолютно чудернацькому, підібраному без найменшого натяку на смак, одязі, який би більше личив для пляжної вечірки чи нічного клубу. Решта працівників виглядали неприйнятно занедбаними. Клієнти тим видовищем були шоковані, колеги — конфузились, а керівництво взагалі ігнорувало правило «вільна п’ятниця» і, як бачимо, небезпідставно, і у спробі вберегти гідність дотримувалося офіційної форми одягу. Відтак ієрархічна прірва між працівниками тільки ширшала, цілком заперечуючи початкову мету заходу — демократизацію та налагодження товариських стосунків у колективі. Якщо коротко, то експеримент з тріском провалився.

В інших народів, може, не все так гладко із вмінням одягатися, та тільки жителі наших колишніх колоній, сиріч американці та австралійці, можуть сяк-так дорівняти нам у катастрофічній, тотальній і всепроникній відсутності смаку. Вся сіль в тому, що навіть ті самі американці й австралійці спроможні одягатися краще за нас, — а ми носимося зі своїм кліматом і мінливою погодою як з писаною торбою — намагаємося вбратися по погоді і відповідно до кліматичних умов. Ми можемо немислимо довго обговорювати прогноз погоди, але нам ніяк не вдається вбратися відповідно до того прогнозу: я, наприклад, впродовж декількох дощових пообідь ходила вулицями і рахувала парасольки; підрахунки показали, що лише чверть населення (переважно люди середнього та старшого віку) додумалися вийти з дому, прихопивши такий суто англійський предмет першої необхідності, як парасольку. І це за умови, що синоптики попереджали про кількаденні зливи! Однак схиблені звички одягатися як стрик на Великдень служать чудовим виправданням для постійних нарікань та скиглінь — то ми змерзли, то ми змокли, то нам гаряче. А це, до слова, підтверджує припущення, що суть наших невпинних балачок про погоду криється зовсім не у щиросердій любові, а в налагодженні соціальних контактів.

Правило чорної вівці

Уважні читачі мали зауважити, що я вважаю «прогресивну вуличну моду» категорією «уніформи». Мали б виникнути питання: хіба ці дві категорії не взаємовиключні? Здавалося б, дивна, химерна мода субкультур, якими славиться Англія, — панки з ірокезами, готи в образі вікторіанських вампірів, скінхеди в гадах — свідчать про ексцентричність та неординарність, а не про конформізм та слідування правилам. Думка про те, що наш стріт-стайл є зразком ексцентричності та вигадливості, вже стала загальновизнаним «фактом» у світі моди — і то не лише в площині модних журналів, але й в академічних працях на тему англійської моди. Навіть Джеремі Паксман, такий завжди скептичний, не зміг спростувати цього твердження: він просто повторив поширену думку, буцімто мода вулиць «транслює засадничий принцип — віру в свободу особистості». Та насправді ексцентричністю тут і не пахло, а зовсім навпаки — це трайбалізм, форма конформізму, уніформа. Панки, готи та всілякі інші неформали, може, й виглядають дивно, але вони всі — сиріч, представники певної субкультури — на одне лице у дивацтвах. В англійській вуличній моді немає нічого унікального і дивовижного — це всього-на-всього сигнал про приналежність до певної субкультурної групи.

Дизайнери на кшталт Вів’єн Вествуд та Александра МакКвіна підхопили тренди стріт-стайлу, інтерпретували їх по-своєму, трохи огламурили, вивели на усі подіуми світу, і ось тепер всі кажуть: «Як це ексцентрично! Це так по-англійськи!» Та я не бачу нічого ексцентричного у вихолощених копіях уніформи. Стріт-стайл до того ж небавом перестає сигналізувати про приналежність до певної субкультури — субкультурна мода невідворотно і дуже швидко стає «масовою». Щойно молоді неформали вигадають нове дивацьке вбрання, дизайнери-авангардисти одразу переймають новинку і вже вона, трохи адаптована, з’являється у всіх фешенебельних бутіках, вже всі, навіть наші мами, її носять (щоправда, в різних варіаціях)! Неформалів, які вигадують все новий і новий стріт-стайл, це доводить до сказу! Молодь в Англії витрачає купу сил та часу, щоб відрізнятися від «мейнстріму» — для них це образливе слово — та це їх не робить ані ексцентриками, ані анархістами-відлюдьками: вони залишаються вівцями, просто перебраними в однаковісінькі вовчі шкури.

Найсміливіше в усій Англії одягається Її Королівська Величність. Їй байдуже на віяння моди, вона вже багато років поспіль не зраджує своєму вкрай оригінальному стилю (мовою моди його можна було б назвати «переосмислений ретро 50-х»), і її мало обходить думка загалу. З огляду на те, що вона королева, цей стиль називають «класичним» та «на всі віки», а не ексцентричним та чудернацьким. Всі люб’язно змовчують, що взагалі-то ніхто, крім королеви, так дивно не одягається. Забудьте про отару різнокольорових овець, які імітують haute-couture: Її Величність Королева — ось вершина англійської ексцентричності в одязі.

Треба визнати, що наші вівці-неформали таки справді мають хист придумувати дурноверхий та шалений одяг, якому б позаздрили усі інші модники світу. Власне, бунтарська молодь усього світу не завдає собі клопоту придумати щось своє і радо запозичує вигадки англійського стріт-стайлу. Може, як на те пішло, ексцентричність в одязі — це не про нас, окрім королеви, а от наші неформали таки ексцентричні. Щоправда, ексцентричність в них колективна. Не знаю, одначе, чи ці два поняття — колективний і ексцентричний — не є взаємовиключними. Як би там не було, але ми цінуємо оригінальність, ми пишаємося репутацією модних ексцентриків, хоч й не вповні справедливою.

Правило вдаваної байдужості

Тут ми розглянемо ще один кодекс неписаних правил, які ґрунтуються на правилах гумору, які намертво вкорінилися у свідомості англійців. Наші стосунки з одягом, наприклад, підпадають під дію всюдисущого правила про заборону на надмірну серйозність.

До одягу, як і до всього решта, не можна ставитися надто ревно. Не личить надто перейматися одягом, а якщо чесно, то не личить показувати, що вам не байдужий ваш вигляд. Тому ми обожнюємо ексцентричність — справжні ексцентрики в носі мають, що там собі думають інші. Ми всі прагнемо до стану блаженної байдужості, однак для більшості, за винятком хіба клінічних вар’ятів та літніх аристократів, він залишається недосяжним. Ми, натомість, маємо запасний варіант — вдаємо байдужість. Ми прикидаємося, що нам чхати на те, як ми виглядаємо чи в що одягаємося.

Англійські чоловіки неухильно дотримуються правила вдаваної байдужості — найменший інтерес до моди чи до зовнішнього вигляду вважатимуть ознакою фемінності. Інтерес можна навіть не озвучувати: щоб кинути тінь на маскулінність, достатньо найменшого натяку на те, що чоловік цікавиться модою та дбає про зовнішність. Багато англійців вивели кепський вигляд в ранг обов’язку, — щоб ніхто, бува, не подумав, що вони геї.

Як на те пішло, то юнаки чимдуж стараються відповідати вимогам стріт-стайлу і демонструвати усі відповідні атрибути приналежності до «своїх». Та все це тримають у секреті. Лише мамусі, в яких вони клянчать гроші на обновки, знають, наскільки все серйозно. Правило вдаваної байдужості не поширюється лише на дівчат-підлітків: їм можна виявляти щирий інтерес до одягу та зовнішнього вигляду. Принаймні це дозволено у дівчачому товаристві, якщо ж в компанії з’являються хлопці, то дівчата миттю полишають ці розмови і не розповідають, скільки часу згаяли, гортаючи глянцеві журнали і сперечаючись про переваги невисоких підборів та прасок для волосся.

Правила бентеги

Чує моє серце, що ми не далеко втекли від підлітків і так само хоч-не-хоч переймаємося зовнішністю. Правило вдаваної байдужості допомагає приховати глибинний страх осоромитися, відчайдушне бажання бути «своїм» і невміння одягатися. Моїм найкращим інформатором з навколо модних питань була «порадниця» Анна-Ліза Барб’єрі. Вона веде колонку «Дорога Ені» у недільному додатку до газети «Independent» і щотижня отримує сотні розпачливих прохань допомогти з вибором одягу. Декілька разів вона брала в мене інтерв’ю для своєї колонки. Коли я довідалася, що маю справу з самою «Дорогою Ені», то зраділа нагоді поговорити з експертом про справжні, зазвичай добре приховані, страхи та проблеми англійців щодо одягу. Особливо цікаво, що завдяки досвіду роботи за кордоном вона ще й могла порівняти модні страхи — наші та іноземні. Мої здогадки підтвердились — англійці значно сильніше, аніж дозволяє показувати правило вдаваної байдужості, дбають про зовнішній вигляд та одяг. Судячи з листів, які їй надсилають, ми дуже переживаємо, чи «впишемося» в товариство, чи правильно одягаємося, і понад все нас не відпускає вічний страх осоромитися. Ми хочемо виглядати привабливо, хочемо підкреслити переваги фігури і приховати недоліки, та ми, на противагу усім іншим, не хочемо переборщити, навіть навпаки — більшість з нас не те, що не любить чепуритися напоказ, ми ще й боїмось справити враження чепурунів. Ми просто хочемо бути як всі. Переважна більшість дописувачів розпитує «Дорогу Ені» зовсім не про гламурне та красиве вбрання, їх цікавить, чи це вбрання «відповідне» та «прийнятне». Ось що розповіла мені Анна-Ліза: «Всі питання зводяться до “Чи можна одягати Х до У?”, “Чи можна на весілля одягти те і те?”, “Чи можна в цьому піти на роботу?“, “Чи це не занадто фривольно?”». «Аж до 1950-х, — продовжила вона, — ми мали офіційний дрес-код, можна навіть сказати, що це була уніформа. Тож проблеми, що одягнути, не було. З 1960-х років правил поменшало, зате побільшало питань і непорозумінь — англійці почали одягатися дуже кепсько, але не перестали дотримуватися правил етикету. Все, що їм треба, — більше правил!»

Іронія в тому, що відчайдушне бажання бути «як всі» і прилаштовуватися до середовища спричинилося до катастрофічних, просто сміховинних помилок у виборі одягу. Особливо це стосується заповзятих модників та модниць. У сіткомі «Просто шикарно» / «Гарно жити не заборониш» («Absolutely Fabulous») одна з героїнь є чудовим прикладом типової жертви моди по-англійськи: Едіна, до смішного причепурена дама, поєднує в собі непоборне бажання йти в ногу з модою і повну, притаманну тільки англійцям, відсутність смаку та стилю. Вона здатна воднораз почепити на себе всі найсміливіші дизайнерські новинки, що тільки-но зійшли з подіумів, і виглядати як новорічна ялинка! Едіна — це, певна річ, карикатурний, навмисно роздутий до масштабів комізму, образ. Однак, за основу взято типову для англійок — аж до болю знайому — модель поведінки. Серед поп-зірок та знаменитостей повно таких «Едін», та й просто посеред міста ви зустрінете не одну, здешевлену та масову, версію Едіни.

Деінде у світі, дивлячись «Просто шикарно» / «Гарно жити не заборониш» («Absolutely Fabulous»), жінки просто собі підсміюються з несмаку Едіни. Англійки ж не просто сміються — вони благоговійно здригаються від сорому. Насолода від перегляду затьмарена тремтливим страхом і побоюваннями, чи ми, бува, не наробили таких же разючих помилок в одязі. Едінині хиби стилю — все ж вершина несмаку, і такі крайні форми модного кретинізму зустрінеш нечасто. Та все-таки англійки сприймають на ура будь-які плоди хворої фантазії новомодних дизайнерів: у 1980-х чи не кожна мала в гардеробі сміховинну спідничку-тюльпанчик; тільки-но у моду повернеться мікро-міні, ми одразу ж тут як тут, і нас мало обходить, чи достатньо довгі в нас ноги для міні-спідниць; те саме стосується ботфортів, гетрів, мікрошортів та інших див моди, які призначені виключно для струнких жінок, хоч і на них вони часто виглядають сміховинно.

Модні катастрофи спіткали не лише нас — посестри з Америки та Австралії можуть дорівняти нам у несмаку. Попри те, мої подруги, знайомі та інформаторки з усього світу презирливо стверджують, що саме англійки одягаються навдивовижу безглуздо та без смаку. Одного разу, коли я запротестувала, що не зовсім справедливо кпинити тільки з англійок, француженка, така собі гранд-дама, відповіла: «Дуже навіть справедливо. Від колоній багато не ждеш, але ви, ви ж ніби цивілізовані європейці! Вам би личило знати, що до чого. Година — і ви в Парижі!» Вона повела бездоганними бровами, стенула елегантними плечима і делікатно хмикнула, що, здається, мало означати, що раз ми так нічого і не навчились у сусідів, то з нами взагалі нема про що розмовляти. Я б не дуже переймалася, але діалог відбувався під час королівських кінних перегонів в Аскоті, у клятій королівській ложі, де зібралися англійки (навіть я, соціологиня під прикриттям) у найкращому вбранні і капелюшках. Я не могла натішитися своєю рожевою міні-сукнею і рожевими туфлями з ефектними пряжками-трензелями — такою собі референцією (можна сказати гвіздком) до теми коней. Вбрання здавалося мені навдивовижу дотепним і доречним для перегонів, але спопеляючий погляд мадам, — тої, що Модна Критикиня, — миттю перетворив їх на дитячі черевички дурбецала. Суто англійська звичка — обернути все на комедію!

Одяг — це, перш за все, форма комунікації, можна навіть піти далі і сказати, що це така соціальна майстерність. Тож не треба дивуватися, що англійцям, які геть не мастаки у спілкуванні, важко дається мистецтво одягатися. Нам непросто з усіма аспектами комунікації, особливо коли нема строгих прописаних правил. Коли у 1950-х роках ми втратили строгі гардеробні правила, це, либонь, мало такі ж наслідки, як і відміна вітальної фрази «Як ся маєте?» («How do you do?»). Не стало офіційного «Як ся маєте?», і ми до пуття не знаємо, що сказати! Ми конфузимося і бентежимося, наші вітання неоковирні, незграбні і вайлуваті. Так само і відмова від загальноприйнятого дрес-коду — який, на думку багатьох, попахує нафталіном, як і фраза «Як ся маєте?», — посіяла невпевненість що, коли і куди одягати. Повсякденний одяг дорівняв у недоладності нашим вітанням.

А втім, ми не любимо офіціозу. Ми не любимо коритись усім цим святенницьким правилам і приписам. Та нам відчайдушно бракує природної грації та легкості у спілкуванні, щоб обійтись без правил. Ми схожі на тих бунтівних підлітків, на яких постійно — і вповні справедливо — скаржаться батьки: ми хочемо, щоб до нас ставились як до дорослих, хочемо самі вирішувати, що і як робити, але нам бракує зрілості та розважності розпоряджатися отриманою свободою мудро — ми тільки плутаємося і зводимо все нанівець.

Мейнстрімні правила та племінна уніформа

Отож ми вирішили, що єдине рішення — придумати ще правил. На зміну строгим правилам дрес-коду минулих років, одначе, не прийшла анархія. Хоч модні журнали й без упину запевняють, що «Тепер можна носити все», — це не правда. Звісно, що сьогоднішні вимоги до «мейнстрімного» одягу дуже далекі від дрес-коду до 1960-их років — тоді, наприклад, жінки мали носити капелюшки, рукавички, спідниці строго визначеної довжини та ін. Класові та субкультурні відмінності у вбранні були доволі незначними і строго визначеними. А втім, досі існують загальні правила та модні віяння, які ми впізнаємо на раз: досить тільки глянути на вуличні фото 1960-х, 1970-х, 1980-х та 1990-х років, як зразу зрозуміло — з одягу і з зачісок, — що це за часи. Легко впізнавана, без сумніву, і наша епоха, хоч нам і здається, що вона набагато безладніша у своєму анархізмі та швидкоплинніша у змінах, аніж будь-яка попередня. Навіть якщо б 1990 року зробити «ретро» фото, копіюючи стиль, скажімо, 1970-х чи 1960-х, або 2003 року скопіювати моду 1980-х, — на це ніхто не купиться, бо ретро ніколи не відтворює стиль «достоту» як він був, а лише відтіняє головні, впізнавані, моменти, подаючи їх із ледь помітними, але таки видозмінами в одязі, зачісках та макіяжі. Порівняйте пару вуличних фотографій або погортайте сімейний альбом, і ви зауважите, що одяг підпорядковується правилам дрес-коду значно ретельніше, ніж здається, і, що ще цікавіше, — деталі та нюанси сучасного дрес-коду вам чудово відомі, навіть якщо ви ніколи особливо й не цікавилися модою. Правил дотримуються несвідомо — хоч-не-хоч, а дотримуєшся, і наступні покоління, розглядаючи ваші світлини, непомильно впізнають у вас типового представника епохи.

Навіть якщо я вам покажу світлину неформальної молоді, а не просто фото пересічних обивателів, ви одразу ж завиграшки впізнаєте, в яку епоху процвітала та чи інша субкультура. І тут ми впритул наблизились до теми «племінного» дрес-коду. Англійська субкультура із власною неформальною модою, яка відрізняється від масових модних тенденцій, — це далеко не новинка. У середині XIX століття контркультурна течія прерафаелітів посприяла виникненню «артистичного» стилю в одязі — це був такий собі середньовічний ретро-лук, але із вкрапленнями модерного натуралізму. А він зі свого боку, став спонукою для декадентського «естетизму» кінця XIX століття, а також для «богемного» — розхлябаного, але вже трохи жвавішого — стилю початку XX століття. У 1950-х свій виразний стиль мали тедді-бойз, студенти та молоді митці. Їм на зміну прийшли круті мóди та брутальні рокери, а тоді з появою хіпі в кінці 1960-х — на початку 1970-х, знову запанували м’якші, артистичніші, навіть богемні луки. А потому — різкі панки, скінхеди та готи (готи й досі залишаються популярною субкультурою). У 1990-х ми повернулися до легких, богемних, природних луків, але вже з відтінком гранжу, красткору та поборників усього «еко». У нульових маятник хитнувся на темний бік — з’явилися неометалісти, гангста та «блінг-блінг». І далі по колу. Якщо тенденція не зміниться, то у 2010-х, — а то й раніше — нам слід очікувати на відродження еко-богемно-хіпарських настроїв. Plus ça change!^[66]

Я вже, либонь, виснажила вас цим стислим, а від того надто спрощеним викладом, однак, я хотіла пояснити, що субкультури були завжди і вони завжди відрізнялися вбранням — від масової моди і одна від одної також, — аж поки це вбрання не ставало надбанням мейнстріму і їм доводилося швиденько придумати щось нове.

Єдина суттєва зміна, яка недавно впала мені в око, — це різноманіття субкультур. Тенденція у зростанні трайбалізму пояснюється, мабуть, реакцією на «глобалізацію», яка охопила масову культуру. Колись молоді англійці, які хотіли самовиразитись і заодно подратувати батьків, мали на вибір одну-дві, ну максимум три, молодіжні контркультури. Зараз цих племінних молодіжних груп є добрий десяток — і кожна ще й має свої розгалуження і дочірні підгрупи. Починаючи з 1950-х, мода молодіжних субкультур тісно пов’язана з музичними напрямами, що, за рідкісними винятками, походять від афроамериканської музики, яку перейняла та переосмислила біла молодь. Тенденція більш-менш актуальна й зараз: кожен музичний напрям — герідж — «Garage» (вимовляємо в риму з «marriage», а не з «barrage»), R&B, хіп-хоп, драм-енд-бас, техно, транс і хаус — має відповідний дрес-код. Так, прихильники техно, хаус і транс одягаються у стилі смарт-кежуал, а решта — у стилі «гангста», з показним гламуром, любов’ю до модних брендів та блискучими прикрасами (в стилі «блінг»).

Стильові відмінності тут майже відсутні, а як і є, то невтаємниченим їх не побачити — так само й музика з незвички звучить на один лад. Самі ж неформали, однак, не лише бачать і чують різницю між, скажімо, хаусом, техно і трансом, вони ще й розрізняють підкатегорії та субжанри, наприклад, Acid House, Deep House, Tech House, Progressive House, Hi-NRG, Nu-NRG, Old Skool, Goa Trance, Psy Trance, Hardcore, Happy Hardcore та ін.^[67] Ось хоча б музичний стиль Hard House та Hi-NRG — вони напрочуд популярні серед геїв, а стиль одягу вирізняється барвистістю, він підкреслює фігуру і його легко відрізняють від демонстративного гламуру, який притаманний хіп-хоперам. Ви можете сміливо обговорювати різноманітні стильові субжанри — ваша метамова залишатиметься незрозумілою для аутсайдерів. Можна навіть читати зашифровані огляди у нішевих журналах:

«Слем валить закислений мікс тех-хаусу. Анкл — це вже закрученіша версія на бітах».

«Різноманітний мікс, який однаково підійде і для людей на танцполі, і для пуристів?».

«Для кислотного хаусу Месів Павер надихнулись швидким 290-бітним ламаним ритмом Mr. Spring»^[68].

Правило колективної диференціації

Отже, ви в контрах з масовою культурою і впевнено заявили про свою нонконформістську індивідуальність, але так обережно — в затишній безпеці структурованої, врегульованої правилами неформальної групи, у межах якої панують схожі смаки, цінності, жаргон, чіткі кордони і поведінкові коди. Тут немає жодних ризиків помилитися чи зганьбитися у виборі одягу, адже, на відміну від мейнстрімної культури, де правила розмиті, у неформалів з одягом все чітко і ясно. Тож зовсім не дивно, що молоді англійці обирають таку спокійну гавань бунтарства.

Дрес-код для субкультур — це справжній «код для своїх». Слово «код» ми тут розуміємо у двох значеннях — правила і шифр. Правила одягу у племінних групах, так само, як і музичні огляди, наведені вище, зашифровані спеціальною мовою, кодом для втаємничених, який не так просто зрозуміти «чужим». До того ж зашифрований дрес-код надзвичайно строгий — якби такі чітко прописані правила були в школі чи вдома, то без бунту не обійшлося б. Відхилення від приписаної уніформи не вітаються — це добре відомо всім, хто хоча б раз приперся до популярного нічного клубу в невідповідному одязі. Суть навіть не в тому, що ви одягаєте, а як ви це робите. Якщо вовняні шапки заведено натягувати по самі брови, то шапку носити треба тільки так і ніяк інакше. І нічого страшного, що так ви схожі на шестилітку, яку одягала мама-квочка. Якщо худі заведено защібати під саме горло, а капюшон насунути на чоло, що вас, знову-таки, робить навдивовижу вразливим і дитячим, то тільки так треба носити худі. Якщо ви гот, то треба носити все чорне, робити білосніжний макіяж, очі підводити чорним, а губи — темною помадою. І ще волосся обов’язково має бути довге! Без довгого волосся, хай навіть все решта — вбрання і макіяж, відповідатиме загробній стилістиці, ви будете виглядати як «личинка» гота, а не справжній гот. Відрощуйте хутенько, купуйте перуку чи нарощуйте, але волосся має бути довге і край!

Не подумайте, що в межах субкультурної групи немає різноманітності чи простору для маневру із самовираженням. Я лише хочу сказати, що варіації на тему мають дуже конкретні межі: можна роздивитися навколо і обрати своє, але тільки з обмеженого матеріалу. Якщо ви гот, то це має бути зрозуміло з півпогляду; якщо ви гранджер, то має бути видно одразу, — інакше немає змісту бути членом субкультури. Серед неформалів є ортодокси, а є помірковані члени общини. Пол Годкінсон у блискучому дослідженні про культуру готів цитує розмову з готом: на питання: «Що таке бути готом?» — гот відповів так: «Це означає мати повну свободу в одязі і самовиражатися так, як цього хочеш». На що Годкінсон зауважив, що «іноді відповіді неформалів на прямі питання спонукають до двозначних висновків». Якщо розшифрувати, то Годкінсон дуже ввічливо сказав: «Та що ж ви не кажете!».

А от інформаторка виявилася більш проникливою: відповідаючи на питання, чому так важливо бути «іншими», вона відповіла: «Та так, всі сурмлять про те, які вони особливі, але всі готи мають однаковісінькі “стіли”! Розумієте до чого я? …Ох, які ми індивідуальні у рваних топах-сітках і нью-рокзах (марка черевиків)» А третій респондент все гарненько підсумував і напрочуд відверто пояснив суть конфлікту: «Та ніхто не стає готом, бо хоче виділятися, але разом з тим ти хочеш бути не таким, як усі. У компанії готів ти зливаєшся з готами, але для інших — ти відрізняєшся».

Останній коментар свідчить на користь мого припущення про те, що англійська «ексцентричність» має командний характер — її суть радше полягає у колективній диференціації, а не в одноосібній оригінальності. Ми хочемо бути креативними та «іншими», але соромимося «виділятися», а ще хочемо бути своїми і вписуватися у товариство. Рішення є — приєднуємося до субкультурної групи і стаємо ексцентриками всі разом, однаково! Сидимо на двох стільцях одночасно, так би мовити: азарт повстанців та безпека конформістів. Який прекрасний компроміс по-англійськи! Зовсім трішки лицемірний, щоправда, але це таке, деталі…

Правила гумору

Закодовані одіжні одкровення неформалів, як і решта англійських розмов, наскрізь пронизані гумором. Раніше, пишучи про роль одягу в масовій культурі, я уже згадувала, наскільки важливим є правило про надмірну серйозність (Перша заповідь англійського гумору). На моє здивування, з’ясувалося, що цього правила строго дотримуються і члени молодіжних субкультур.

Загальновідомо, що молоді люди, особливо самовпевнені підлітки, схильні сприймати себе надто серйозно. Оскільки одяг служить першочерговим засобом відгородження від ненависної маси і одне від одного, одяг визначає приналежність до племені і засвідчує особистість, тож цілком прогнозовано, що молоді люди носяться з ним, як курка з яйцем. Це можна зрозуміти і пробачити. Я була готова, що в субкультурних групах не діятимуть правила іронії та не буде заборони на надмірне завзяття. Мені здавалося, що молоді племена не зможуть висміяти свої звички одягатися — і це цілком зрозуміло — а як зможуть, то робитимуть це неохоче.

Та я помилялася. Я недооцінила силу і всепроникність англійського гумору. Навіть серед неформалів, чия субкультурна ідентичність дуже залежить від племінної уніформи, як-от у готів, я виявила на диво високий рівень самоіронії. Може скластися враження, що готи, у тих своїх похмурих чорних костюмах, надто серйозні у ставленні до себе, але в розмові з’ясувалося, що вони по вінця сповнені суто англійською самоіронією. Дуже часто навіть вбрання в них зумисно іронічне. Якось на автобусній зупинці я розговорилася з готом у повному вампірському спорядженні — з крейдяно-білим обличчям, шарлатовими губами, довгим чорним волоссям та іншими атрибутами — аж тут помітила, що в нього футболка з написом «ГОТ» на самих грудях. «Що це означає?» — запитала я, кивнувши на футболку. «Це для тих, хто не зрозумів, що до чого, — відповів він напівжартома, — Ну, я ж не можу, щоб про мене подумали, що я просто зануда, як всі, розумієте?» Ми воднораз глянули на його напрочуд промовистий, непомильно впізнаваний костюм гота, і пирснули від сміху. Він ще потім зізнався, що має футболку з написом «СТАРИЙ СУМНИЙ ГОТ» і що такі принти дуже популярні серед його друзів-готів — вони їх носять, «щоб люди не сприймали нас аж надто серйозно, ну і щоб ми самі перестали ставитись до себе так. Чесно кажучи, ми іноді, як забудемось, цим грішимо. Та треба і з себе трохи погнати!».

Навчившись дешифрувати метамову субкультурного вбрання, ви зрозумієте, що дуже часто одяг виконує роль метажарту, який висміює строгий племінний дрес-код. Іноді, наприклад, готи люблять собі пожартувати з правила тотал-блек, яке зобов’язує їх одягати виключно похмурий інфернально-чорний одяг і почепити на себе щось по-дівчачому яскраво-рожеве. Традиційно готи зневажають рожевий колір. «Рожеве — це такий жарт, — пояснила юна готка з рожевим волоссям та в рожевих рукавичках, — адже рожевий суперечить самій ідеї готичності». Тож рожевокосі готи з рожевими аксесуарами сміються самі з себе, зумисно здіймають на глум не лише власні правила дрес-коду, а й основоположні в рамках племінної приналежності цінності та смаки. Як на мене, то вищу міру самоіронії уявити складно. Гумор — всьому голова, тричі слава!

Досі у дискусії про одяг я тільки те й робила, що критикувала англійців, однак нововідкрита здатність до самовисміювання — це, безсумнівно, риса, що може чимало компенсувати. Де б ви ще зустріли ярих членів молодіжних груп, зациклених на одязі, які можуть глянути на себе в дзеркало і сказати: «Та годі вже!»? Особисто я ніколи не бачила такого рівня самокритичності серед неформалів деінде у світі.

Ну що ж. Вампіри в іронічно-рожевому. Ще один пункт до списку «цим можна пишатися». Пригадую, що останній пункт в «списку для гонору» стосувався каламбурів у заголовках жовтої преси. Гмм. Ви вже, либонь, починаєте хвилюватися за мої смаки та висновки, та ви не могли не помітити чіткий патерн: рідкісні зблиски мого захоплення англійцями стосуються переважно почуття гумору — його, вочевидь, я ціную понад усі, можливо, навіть благородніші, риси характеру. Яка ж я все-таки англійка до кісток!

Почуття гумору також допоможе пояснити ще одну, дуже англійську, манію — любов до костюмованих вечірок. Деінде у світі теж влаштовують маскаради — всенародні і локальні святкування з перевдяганням, але ніхто, крім англійців, не влаштовує костюмовані вечірки щотижня — без жодної на те, навіть благенької, причини чи приводу. Чоловіки в нас, здається, мають особливий пунктик на перевдяганні у жіноче вбрання — вони не пропустять ані найменшої нагоди, щоб запакуватися у корсет, натягти панчохи в сіточку і взути туфлі на високих підборах. Показний мачо, перший хлопець на селі, стовідсотковий гетеросексуал (часто це військові, регбісти і т. д.) думає, що дуже кумедно прийти на костюмовану вечірку вбраним як жінка легкої поведінки. На мій погляд, це ще одна форма «колективної ексцентричності»: ми любимо порушувати правила дрес-коду, але тільки якщо це роблять усі. На час врегульованої правилами культурної ремісії, себто костюмованої вечірки, можна забути про сором’язливість.

Правила класовості

У наш час набагато складніше визначити класову приналежність за одягом, однак декілька надійних ознак все-таки є. Звісно, що таких надійних індикаторів як кашкет в ялиночку (типовий для робочого класу) та костюм в тонку смужку вже нема, але придивившись уважніше, можна відчитати неписані правила дрес-коду та деталі, що ледь помітно сигналізують про статус особи. 

Правила молоді та Правила молодьожі

Класові індикатори найскладніше розгледіти серед молоді, адже молоді люди — з усіх класів — або є адептами племінної вуличної моди, або масової мейнстрімної моди (ця остання, як би там не було, є вихолощеним варіантом першої). Це дуже дратує не лише класово свідомих батьків, а й антропологів, які вивчають поняття класовості. Від однієї матері, з вершків середнього класу, я почула нарікання: «Джеймі і Саскія виглядають так само, якті харцизяки з муніципальних районів. От не розумію, як так?». Вона, здається, ремствувала, навіщо було називати дітей крутими («smart») іменами, як личить вихідцям із верхів середнього класу, навіщо віддавати до дорогої приватної школи, якщо вони одягаються достоту як «кевіни» та «трейсі» з середньої загальноосвітньої школи.

Більш спостережлива матуся помітила б, що Джеймі та Саскія насправді зовсім не виглядають як копія «кевінів» та «трейсі». Джеймі може мати таку ж коротеньку стрижку, як Кевін, він може навіть так само вкладати її гелем у стилі «їжачок», але, як придивитись, то видно, що Кевін зайшов ще далі — в нього майже під нуль поголена голова і стирчить міліметровий пушок. Численні сережки Саскії зводять батьків з глузду, — радикальний варіант Саскії ще може зробити собі пірсинг в пупку — але більшість «саскій», на відміну від «трейсі», не проколюватимуть брови, ніздрі та язик. Зара, дочка принцеси Анни, зробила собі пірсинг в язику. Це був такий переступ класових правил, що жовта преса помістила новину на першу сторінку! Аристократам та верхам суспільства, до речі, як і низам, байдуже, що про них подумають сусіди, тож вони можуть собі дозволити нехтувати неписаними правилами дрес-коду. Вони не страждають на класову тривожність. Якщо Саскія із середнього класу проколює язик, то максимум, що їй загрожує — виглядати як «простачка», а от коли таке робить аристократка Зара — це вже зухвало та ексцентрично.

Залишмо в спокої окремих ексцентриків з верхів класової драбини і зосередьмося на молоді із середнього класу та молодьожі («yoof») робочого класу — тут вся відмінність у манері одягатися криється в деталях. І Джеймі, і Кевін можуть носити мішкуваті джинси із заниженою талією (афроамериканський стиль «ґанґста»), але в Кевіна джинси мішкуватіші і геть приспущені — десь так на чотири розміри завеликі, а не на два, як у Джеймі. «Кевіни» з робочого класу починають носити такий стиль одягу у набагато молодшому віці, аніж «джеймси» із середнього класу. Те саме стосується і їхніх сестер: «трейсі» схильні до крайнощів сучасної племінної моди, а «саскії» — більш помірковані^[69]; «трейсі» починають моднічати у ранішому віці, аніж «саскії». «Трейсі» взагалі дозволено «дозрівати» швидше і стрімкіше, аніж «саскії». Якщо вам доведеться побачити юну дівчинку-підлітка у розцяцькованому сексі-вбранні, то знайте, майже напевно, що вона не із середнього класу.

Діти та підлітки з середнього класу здебільшого одягаються простіше і стриманіше, аніж молодьож робочого класу. І «трейсі», і «саскії» можуть одягнути футболку та штани модного крою та форми, але Саскія обере ті, що пошиті із простої та натуральної тканини. Принаймні це стосується вбрання на день. Класові індикатори помітити непросто. Саскія та Трейсі роблять закупи в одному й тому ж мережевому магазині одягу, навіть можуть купувати ті самі речі, але вони по-різному їх комбінують і по-різному носять. В обидвох може бути коротенька джинсова курточка з Topshop, але Трейсі до неї одягне чорні штанці — обтислі і трохи блискучі, нейлонові або з лайкрою — і взує чорні туфлі на платформі. Саскія ж підбере до куртки вельветові штани, чоботи і закутається у великий м’який шарф. З невідомих мені причин молодь, що належить до середнього класу та верхів суспільства, набагато частіше кутається у шарфи і назагал тепліше одягається у холодну пору. Кевін і Трейсі ніби навмисно хочуть мерзнути: січневого вечора вони йдуть гуляти у шкіряній курточці на футболку (це Кевін) і міні-спідниці та тоненьких блискучих колготках (це Трейсі). Особливо часто таких не по погоді вбраних мальків можна побачити на Півночі.

Гроші тут ні до чого — ціна одягу не дуже надійний орієнтир у визначенні класової приналежності. Одяг «саскій» та «джеймі» не дорожчий за гардероб «трейсі» та «кевінів» — і в тих, і в інших є дорогі «дизайнерські» речі. Але знову-таки є ледь помітні відмінності: молодь — і хлопці, і дівчата — з робочого класу, обираючи «дизайнерський» одяг, надає перевагу брендованим речам — із помітним та показним логотипом. Хід думок такий: який зміст купувати светр Calvin Klein чи Tommy Hilfiger, якщо ніхто не знатиме? Вищі кола та аристократи скептично ставляться до логотипів-вирвиоко і вважають їх вульгарними.

Все ще сумніваєтесь? То погляньте на волосся. Волосся — це досить надійний класовий індикатор. Зачіска Трейсі, скоріш за все, виглядатиме «акуратніше», доладніше і загалом менш натурально, аніж хаєр Саскії. Трейсі заповзятіше користується лаком, фарбою та гелем для волосся. Майже всі школярки (з верхівки середнього класу і аж до вищого кола) з приватних шкіл не заплітають волосся. Воно в них блискуче і довге, щоб можна було постійно і майже механічно відгортати від обличчя, поправляти, ховати за вуха, закручувати недбало у ґульку чи збирати у хвостик, а тоді знову розпускати по плечах. Перебирання волосся — це такий собі характерний ритуал дівчаток з приватних шкіл. Серед дівчат з робочого класу такого не побачиш.

Стриманіший та природніший зовнішній вигляд юнаків та юначок із середнього класу лише частково обумовлений тиском класово-стурбованих батьків. Діти та підлітки в Англії не менше за батьків переймаються класовими питаннями: хоч деякі «джеймі» та «саскії» з середнього класу в знак протесту і мають в арсеналі «прості» речі та прикраси, але здебільшого вони сноби в питаннях одягу і дбають, щоб «відповідати» своєму класові. Батькам, може, й невтямки, але вони насправді не хочуть зливатись із «гопотою з неблагополучних районів». Вони навіть придумали спеціальні кодові назви на означення простацької манери одягатися, як-от «трейсі-дівки», «гаррі», «грубзи» і «кевіни» (останніх скоротили до «кевс»). А «гаррі» рекошетять та називають «гламурних» діток «камілами», «генрі-сренрі» і «словнами», не маючи ані найменшого бажання до них уподібнюватися. Зауважте, що прізвиська — не самоназви: молоді люди про себе ніколи не скажуть «кевз» чи «каміла».

Хлопчики та дівчатка, ті свідоміші, з середнього класу, соромляться визнавати свій снобізм і під час інтерв’ю зі мною не дуже охоче зізнавалися, що користуються такими снобськими термінами. Коли розмова торкалася класових питань, не обходилось без нервового сміху. Дівчинка з верхівки середнього класу зізналася, що марила доволі дорогою прикрасою, аж поки не зауважила, що вона навдивовижу популярна серед перукарок. «І мені одразу перехотілося, — як вона висловилася. — Я знаю, що так негарно, що це по-снобськи, але я нічого не можу з цим вдіяти: якщо вони це носять, то мені вже не дуже подобається». Її мамуся, яка хвилювалася через «простацький» вигляд дитинки, неодмінно зраділа б, що дитятко таки вдалося у маму.

Незважаючи на те, що питання класової приналежності турбує молодих англійців більше, аніж вони здатні визнати, по-справжньому їх діймає не ярличок із номером класу, пришпилений до вбрання, а страх скидатися на «мейнстрім». Сказати, що чийсь смак в одязі, музиці чи ще в чомусь «мейнстрімний» — це зневага, а в певних колах — навіть груба образа! «Мейнстрім» — це антонім до поняття «крутий», яким молодь виражає своє захоплення. Існує чимало визначень поняття «мейнстрім». Якось я разом з молодими меломанами вивчала список клубів та танцполів із списку журналу «Time Out», — вони мені розповідали, які клуби «круті», а які «мейнстрім». У деяких випадках, поняття «мейнстрім» використовували на позначення всього, що не відповідало категорії «андеграунд»: здебільшого молоді люди вважали «мейнстрімними» всі клуби, що потрапили до списку «Time Out», a «крутими» — ті, про які слава ходить з уст в уста.

Хоч це й надважливі теми для англійської молоді, та я втішилась, що й тут є гумористичний підтекст. Поза тим, навіть елемент самовисміювання у всій цій дискусії про крутість та мейнстрімність! Підлітки навіть спромоглися посміятися із фобії «бути як всі»: у середині 1990-х, коли група «Spice Girls» була щонайсправжнішим символом мейнстріму і її зневажали всі, хто мав хоч наймізерніші претензії на крутість та неформальність, неформали-гранджери взяли собі за моду вбирати футболки з «Spice Girls». Такий собі іронічний метажарт, форма самоіронії, яка свідчить про відмови сприймати заборону на «мейнстрімність» надто рвійно. Певна річ, такі жарти спрацьовують лише для тих, хто утвердився у статусі «крутих». Такий акт непокори сприймають як заяву штибу «Я такий / така крутий / крута, що можу одягнути відверто мейнстрімну футболку з “Spice-Girls”, і нікому й на думку не спаде подумати буцімто я насправді люблю “Spice Girls”».

Класові правила для дорослих

Семіотика одягу дорослих трохи простіша, ніж звід правил одягу та сигналів у підлітків. Класові індикатори в них також чіткіші.

Найновіший «Довідник Дебретта з етикету та сучасних манер» радить «забути стару англійську приказку: пишна одежа — ознака неотесаних людей». Автор наполягає, що це правило походить із часів, коли «було заведено пишно зодягатися до будь-якої оказії, хіба окрім роботи в садку». У наш же час, веде автор далі, «одягнутися занадто святково — це означає начепити щось розкішне, чепурне і вайлувате, зовсім забувши про навалу спортивного стилю, який екіпірував усю націю у кросівки та світшоти». І він має рацію, особливо стосовно чоловіків, але серед жінок павичеве крикливе вбрання досі служить непомильним показником приналежності до нижчих класів. Вищі прошарки, однак, вміють «ошатно зодягнутись» і при цьому не виглядати крикливо і вифранчено.

Жіночі класові правила

Надмір прикрас (особливо золотих; намисто з ініціалами чи іменем власниці), забагато макіяжу, ретельно вкладене волосся, чепурне вбрання, блискучі колготки, незручні, тісні туфлі на височенних підборах — це все ознаки нижчих класів, особливо, якщо вбрання не приурочене до особливої оказії. Темну, аж підкопчену, засмагу вищі класи також зневажають і зараховують до категорії вульгарного. Надмір підібраних до комплекту елементів — достоту як з укомплектованими меблями та допасованим декором у помешканні — вважається ознакою нижчих класів, особливо, якщо у палітрі кольорів є яскраві: скажімо, темно-синя сукня з червоною облямівкою, в поєднанні з червоними туфлями, червоною торбинкою і червоним капелюхом (можете сміливо опускатися класовим ліфтом на два поверхи, якщо хоча б один із предметів костюму є не лише червоним, а ще й блискучим). Таке аж надміру чепурне вбрання часто можна побачити на весіллях чи святкових оказіях робочого класу. Тяга допасовувати образ до дрібниць зустрічається й у низах середнього класу, але там превалюють приглушені «головні» кольори, наприклад бежевий. Якщо однакових по кольору аксесуарів два-три, то статусний ліфт підіймається до середини середнього класу. Одначе, здебільшого вони одягаються у «комплект» — занадто чепурний і недільний, занадто допасований і святковий, верхи середнього класу так не одягаються.

Шукаючи критичну відмінність між низами-серединою середнього класу та верхами середнього уявіть собі Маргарет Тетчер (ретельно продумані, строгі, чепурні костюми; блискучі блузки; торбинка та взуття в тон; акуратно укладене волосся) і Ширлі Вільямз (розхристані, зношені, розкомплектовані, але гарної якості твідові спідниці та кардигани; приглушені, болотяні кольори; нічого не підібрано по кольору; волосся без укладки, злегка розбурхане)^[70]. Цим я аж ніяк не виводжу неохайність у категорію «високого», а чепурність, далебі, не понижує автоматично до нижчих класів. Жінка, що належить до вищого чи верхівки середнього класу, ніколи не одягне леггінси а-ля Вайнетта Слоб і зачовгану велюрову кофтину, йдучи на ланч у гарний ресторан. Вона одягнеться просто і стримано — без ретельно підібраних кольорів і вигадливих аксесуарів. У неї може бути буденна зачіска, «без укладки». Однак, вона матиме доглянуте волосся, без облізлого жовтявого блонду, з-під якого просвічує два дюйми відрослих темних корінців.

Про соціальний статус дорослих англійок свідчить також міра оголеності: оголеність декольте зворотно пропорційна суспільному становищу жінки — чим глибше декольте, тим нижчий її соціальний статус (це стосується денного вбрання, коктейльні та вечірні сукні можуть бути відвертішими). У жінок середнього віку (і старших) правило поширюється і на передпліччя. І ще явною ознакою низів є затісний, обтислий одяг, який липне до валочків жиру на спині та животі. Жінки з класової верхівки теж мають валочки жиру, але вони їх вміло приховують під правильно підібраним одягом вільного крою.

Класові правила, що стосуються ніг, не такі чітко визначені, оскільки є два ускладнюючі фактори, а саме — мода і стан ніг. Жінки з низів робочого класу (а також nouveaux-riches з робочого класу) люблять одягати коротенькі спідниці, і їм байдуже і до моди, і до стану ніг. А «поважні» жіночки з верхів робочого класу, низів і середини середнього не виставляють ноги напоказ, навіть якщо це дозволяє і мода, і стрункість ніг. Молоді модниці — але виключно власниці струнких ніжок — з вищих прошарків суспільства можуть собі дозволити коротший поділ сукні. Верхівка середнього класу та аристократи вважають товсті ноги, а особливо товсті щиколотки, не лише некрасивими, а ще гірше — ознакою робочого класу. Міф про те, що всі панночки з вищого суспільства мають елегантні ніжки та делікатні щиколотки, живиться тим, що товстоногі жінки, зазвичай, завдають собі клопоту ті ноги не демонструвати.

Отож якщо вам трапиться товстонога англійка у короткій спідниці, то вона, скоріш за все, з робочого класу, а от струнконога у міні — може бути або з самих верхів, або з самих низів соціальної драбини. У такому випадку слід придивлятися до підказок, які я описала вище — глибини декольте, валочків жиру, виставлених на показ, макіяжу, допасованих кольорів та аксесуарів, блискучих тканин та святкової мішури, прикрас та взуття. На всі ці підказки можна орієнтуватися, приглядаючись і до робочого одягу, костюмів тощо, і до повсякденного вбрання. Може, з 1950-х дрес-код англійців та класові індикатори за одягом й справді стали менш офіційними і явними, але було б безглуздо стверджувати, що тепер за одягом годі визначити класову приналежність. Без сумніву, зараз це складніше, але маємо вдосталь підказок! Все просто, коли нарешті починаєш розуміти, наскільки по-різному уявляють собі категорію прекрасного верхи та низи суспільства. А різні уявлення про неохайність ще більше прояснюють ситуацію!

В особливо каверзних та межових випадках, коли класові відмінності у вбранні не «зчитуються» з першого погляду, щоб визначити соціальне становище англійки, доведеться зосередитися на навколоодіжних аспектах, до прикладу: як хто ходить на закупи і хто як говорить про одяг. Радісно і охоче визнають, що купили одяг в секонд-хенді, виключно англійки з вищих за середній класів. Серед підлітків та молоді правила, щоправда, дотримуються не так строго, адже полювання на модні речі за копійчану ціну вже стало крутим хобі — його популяризують глянцеві журнали і супермоделі, що походять з робочого класу. Тільки пані з верхівки та з низів суспільства зізнаються, що купують одяг у «Oxfam», «Cancer Research», «Sue Ryder» чи «Age Concern shops»^[71], а розповідати про це в деталях здатні лише жінки з вищих класів. Пані з верхівки середнього класу радісно кружляє і демонструє всі приваби спіднички, купленої на секонді, при тому в передчутті, що ви похвалите її винахідливість, ощадливість, чарівливу неординарність, богемність та відсутність снобізму, коли тріумфально оголосить, що купила її «всього за чотири п’ятдесят у “Оксфамі”!»

Буває й так, що у пані насправді сутужно з грошима, та вона добре знає, що питання класу ніяким боком не стосується фінансів, тож вона не соромиться визнати скруту. Однак, здебільшого пані з вищих кіл, які цілком можуть собі дозволити придбати новий одяг, купують його у благодійних магазинах та на секонд-хендах з принципу (не зовсім, правда, ясно, що це за принцип). А тоді вихваляються покупками. Та маймо крихту співчуття: так жінки можуть одним махом оминути два правила — скромності та табу на розмови про гроші. І як тут не шаленіти у процесі, еге ж? Захват від секонд-хенду не зрозуміти жінкам з нижчих щаблів соціальної та фінансової драбини — вони скуповуються у благочинних магазинах з насущної потреби і не відчувають при цьому ані гонору, ані соціальної втіхи, навіть навпаки — багато хто вважає це принизливим. На диво, гордо зізнаючись у покупках на секонді, пані з верхівки середнього класу, які дбають про статус, неохоче визнають, що купують одяг у великих мережевих магазинах на кшталт «Marks&Spencer» (за винятком хіба що спіднього, базових чоловічих футболок та джемперів), «British Home Stores» та «Littlewoods» (у жодному з них не можна купувати навіть трусів!). Якщо ж вони таки купують у «Marks&Spencer» щось суттєвіше, як-от жакет, то зазвичай не стрибають на радощах і не тішаться, що гарно зекономили. Подрузі, яка висловить захоплення обновкою і поцікавиться, де таку можна купити, вони відповідають приблизно так: «Не повіриш, у M&S!» І це обов’язково має бути сказано високим, здивованим голосом, так ніби вони й самі не вірять. Подруга відповідає таким же вкрай зачудованим тоном: «Та ти що! Справді!?» (У їхніх дочок підліткового віку може відбутися розмова за схожим сценарієм, але про ще дешевші мережеві підліткові магазини, наприклад, «New Look» та «Claire’s Accessories».)

Чоловічі класові правила

Як би там не було, але зазвичай соціальне становище англійки можна вичислити за сукнею, а от з чоловіками шпигун за класами матиме більше клопотів. Вбрання дорослих чоловіків, особливо ділове, геть не таке різноманітне, як жіноче, а це означає, що в чоловіків значно менший вибір. Відповідно, в них менше шансів заявити — свідомо чи несвідомо — про соціальне становище за допомогою одягу. Стара система «синіх» та «білих комірців» вже ненадійна. Занепад виробничої галузі і встановлення буденного дрес-коду у сучасних компаніях спричинилися до того, що костюм per se вже не служить для розрізнення робочого класу від низів середнього класу. Юнак, що йде на роботу в джинсах і футболці, преспокійно може бути будівельником і так само — директором прогресивної ІТ-компанії. Спецодяг більш помічний, але також не є стовідсотковою гарантією. Певно, що уніформа продавця та водія автобуса служить індикатором робочого класу, а от спецодяг бармена чи офіціанта — вже ні, адже студенти із середнього класу часто підпрацьовують в барах та ресторанах. Зазвичай, професія — це не зовсім надійний індикатор соціального класу. Особливо це стосується «білих комірців»: бухгалтери, лікарі, правники, бізнесмени, вчителі та агенти з продажу нерухомості можуть бути вихідцями з якого-будь соціального прошарку. Отож, визначивши професію піддослідного за одягом, ви можете ні на йоту не наблизитись до визначення класу.

Хоч сучасний діловий дрес-код певних професій доволі поблажливий, критична маса «білих комірців» все ще ходить на роботу в костюмі. І, на перший погляд, всі ці «окостюмлені» чоловіки в ранкових електричках виглядають більш-менш однаково. Власне, вони і на другий погляд — і навіть на третій — виглядають однаковісінько. Якби я була експерткою з чоловічого вбрання і могла відрізнити костюм «Armani» від костюму «Marks&Spencer», не вивертаючи комірець бідолахи у пошуках ярличка, то це б, щонайбільше, допомогло мені визначити його фінансове становище, а не класову приналежність. В Англії клас не залежить ні від статків, ні від професії. Я знаю, що забезпечений англієць з вищого кола охочіше обере костюм із кравецької майстерні на Джермін Стріт, а не «Armani». Панок-банкрот, до речі, піде по такий же костюм ручної роботи у крамничку вживаного одягу, а не купить новий у мережевому магазині середньої руки. Та всі ці знання не особливо помічні, адже на око всі костюми однакові.

Прикраси та аксесуари — кращі орієнтири. Тут розмір має значення. Великі, масивні, показні годинники у металевому корпусі, особливо у золотому, — явна ознака нижчого класу, хай навіть це буде запаморочливо дорогий «Rolex» (це ще може бути один з тих годинників «знайомтесь, Бонд, Джеймс Бонд», які показують годину в шістьох країнах, працюють на дні моря і витримують маленьку ядерну атаку). Пани з вищих класів обирають стриманіші годинники, з доволі простими шкіряними ремінцями. Той самий принцип поширюється і на запонки: великі, помітні, крикливі запонки — це нижчий клас, а маленькі, прості, ненав’язливі — це вищий клас. І знову-таки нагадую, — ціна тут не має жодного значення.

Наявність будь-яких перснів, окрім простої обручки, сигналізує про те, що чоловік, вочевидь, належить максимум до серединки середнього класу. Деякі пани з верхівки середнього класу та вищих ешелонів носять на мізинці лівої руки перстень-печатку з вигравіюваним фамільним гербом. Одначе, часто таку прикрасу полюбляють і претензійні середнячки, тож індикатор з печатки такий собі. Якщо перстень-печатка не на мізинці і на ньому замість герба вигравіювані ініціали — це надійна ознака низів середнього класу. Краватка — ще надійніший показник. Крикливі краватки їдких кольорів із візерунком вирвиоко (особливо зі смішними малюночками та мультяшними персонажами) — це нижчий клас; однотонні краватки (особливо пастельних кольорів або ж яскраві та / або блискучі) — це у кращому випадку впевнений середній клас; верхівка середнього класу та вищі кола обирають краватки спокійних, зазвичай темних, кольорів з дрібним акуратним візерунком.

Я граю чесно, тож признаюся, що мені рідко, — а то й ніколи, — не вдається визначити класову приналежність «окостюмлених» чоловіків лише за одягом: мені доводиться хитрувати і придивлятися до мови тіла або ж підглядати, яку вони читають газету (тільки чоловіки із робочого класу, у що б вони там не були вбрані, сидять у громадському транспорті, широко розставивши ноги; рідко хто з верхівки середнього класу читає жовту пресу, принаймні на людях).

Буденний одяг трохи промовистіший за костюм — і у фізичному, і в класовому сенсі. Він дарує більше свободи і різноманіття, тож чоловіки можуть проявити себе. Проблема в тому, що свобода вибору в одязі — без правил та костюму-в’язниці — спонукає дорослого англійця одягатися препаскудно. Переважна більшість позбавлена смаку від природи і, треба визнати, не має бажання стильно одягатися. Та що там казати, назвавши чоловіка стильним або хоча б добре вбраним, можна добряче похитнути його маскулінність. Добре вбраного чоловіка одразу можуть запідозрити у нетрадиційній орієнтації. Англієць прагне одягатися правильно та відповідно, але тільки тому, що не хоче виділятися із загалу і привертати до себе увагу. Він просто хоче бути як усі, нічим не вирізнятись серед непомильно гетеросексуальних самців. І всі чоловіки, як наслідок, виглядають як один: якщо вони не в робочому обладунку із костюма та краватки, то вони точно вбрані у нічим не примітний і нічим не особливий спецодяг на щодень — джинси та футболку чи светр або штани та сорочку чи джемпер.

Гаразд, я цілком усвідомлюю, що всі футболки різні і штани штанам не пара. Логічно, що має бути якийсь спосіб вловити класові сигнали поміж різноманіття стилів, тканин, брендів і т. д. І таки так — спосіб є. Але це дуже складно. (Це я не нюняю, не подумайте. Ну, гаразд, нюняю: я просто хочу, щоб ви знали, скільки сил я на це все кинула, а скільки чоловіків кинули на мене оком — коли неправильно інтерпретували мої спроби розгледіти марку їхніх штанів.)

Класові правила буденного чоловічого одягу базуються на більш-менш тих самих основоположних принципах, що й правила жіночого одягу, за винятком надто барвистого вбрання, яке в жінок є ознакою приналежності до нижчого класів, а в чоловіків — це сприймають як клоунаду. Принцип «блискучий нейлон versus натуральні тканини» працює як для жінок, так і для чоловіків, однак у випадку з чоловіками він не дуже допомагає визначити класову приналежність — чоловіки всіх класів уникають блискучих штучних тканин, адже це «фемінно» і «незручно». У робітників сорочки можуть бути не чисто бавовняні, та на око складно визначити, чи сорочка без синтетики — не будеш же перевіряти на дотик, мацаючи рукав сорочки.

У чоловічому, точнісінько, як і в жіночому, одіжному етикеті рівень оголеності тіла зворотно пропорційно залежить від соціального становища. Незастібнута на грудях сорочка — це нижчий клас, і чим більше ґудзиків розстібнуто, тим нижче місце на класовій драбині посідає чоловік (а якщо ще на грудях видніється ланцюжок чи медальйон, то сміливо опускайтеся ще на десять щаблів нижче). Навіть оголеність передпліч є дуже показовою: старші чоловіки з верхів надають перевагу сорочкам з коротким рукавом, а не футболкам — вони нізащо, хоч би яка спека стояла, не вийдуть з дому в жилетці чи майці. Жилетка та майка — це одіж виключно робочого класу. Голі груди, виставлені на показ ще десь окрім пляжу чи басейну, — це безпомильна ознака низів робочого класу.

Коли йдеться про сорочки, то класова ватерлінія пролягає акурат на лікті: теплої днини чоловіки з нижчих класів закочують рукави понад лікоть, а чоловіки з вищих — попід лікоть (за винятком випадків, коли вони працюють фізично, наприклад, пораються в садку). Правило оголеності також поширюється і на ноги: пани з верхів середнього і вищих класів дуже рідко виходять на люди у шортах (за винятком спортивних занять, прогулянок на природі та порання в садку коло хати); впевнений середній клас та низи середнього класу можуть одягнути шорти на заморських вакаціях; і тільки чоловіки з робочого класу виставляють ноги на показ і ходять у шортах посеред міста!

Засадничий принцип полягає в тому, що пани з вищих класів, здається, одягають на себе — і взимку, і влітку — більше одягу. Вони одягаються як капуста: більше плащів, більше шарфів, капелюхів та рукавичок. Вони люблять носити парасольки, але тільки в місті. Поза межами міста ходити з парасолею джентльменам забороняє старе неписане правило. Парасолька дозволена лише на перегонах та соціальних заходах просто неба — там закон кавалерів велить мати при собі парасольку, щоб захистити ошатно вбраних леді від дощу. Відтак парасолька посеред міста — це, скоріш за все, ознака вищого класу, а парасолька на шпацері за містом — нижчий клас. Ага, хіба за винятком священиків: невідь чому на священнослужителів заборона на парасольки за містом не поширюється.

Пани з вищих класів впадають у крайнощі, коли йдеться про дотримання правила «не виділяйся» — вони не лише зливаються з натовпом (тобто один з одним), а ще й вписуються у навколишнє середовище: такий собі висококласний камуфляж — брунатно-зеленаві барви — на природі; строгі сірі та сині костюми у тонесеньку смужку — у місті. Одягнутися у «міське» вбрання за містом — це серйозний соціальний заблуд, при чому як для чоловіків, так і для жінок. У певних колах старих і величавих землевласників-аристократів табу на «міське» поширюється на все, що хоч приблизно можна назвати модним: на їхню думку, чим старомодніше і непоказніше вбрання, тим вищий соціальний статус.

Дрес-код та англійськість

Хай йому грець. Здається, одяг — це ще одна халепа для англійців, ще один «лайфхак для виживання», з яким у нас не все гладко. Якщо строгі правила — офіційна уніформа чи уніформа племінних культур — відсутні, то мова одягу в нас, у кращому випадку, з помилками, а в гіршому — взагалі недорікувата. Безумовно, декілька винятків таки є — знайдеться якась пара англійців та англійок, які вільно володіють мовою одягу. Та на загал як народ ми цією мовою бекаємо і мекаємо. Отож маємо більше доказів «соціальної не-дужості» англійців, якщо ще була потреба щось доводити. Скидається на те, що ця риса є однією з наших найяскравіших національних рис.

Спроба препарувати дрес-код англійців також допомогла мені зрозуміти «зсередини» один цікавий стереотип — буцімто англійці страшенно ексцентрично одягаються. Як з’ясувалося, зблизька наша славнозвісна ексцентричність виглядає не так, як би нам цього хотілося — наша манера одягатися не така вже й індивідуальна, оригінальна та креативна.

Все, що ми звикли називати англійською ексцентричністю, при ближчому знайомстві виявляється стадним конформізмом. А втім, ми принаймні визнаємо і цінуємо оригінальність — принаймні, можемо пишатися колективним ексцентризмом вуличної моди.

Все йде як по маслу, коли ми, одягнувшись «за правилами», можемо трошки побунтувати проти цих правил — на догоду суто англійському хисту до самовисміювання ми відмовляємося від надмірної серйозності. Можливо, нам бракує красномовства у вбранні, яке притаманне іншим націям, і наша манера одягатися сміховинна, та, на щастя, ми маємо почуття гумору і вміємо із себе посміятися.

ПРАВИЛА ЇЖІ 

1949 року угорський комік Джордж Мікеш дуже влучно сказав, що «європейці мають гарну кухню, англійці ж — гарні манери за столом». Пізніше, 1977 року, він спостеріг незначне покращення кухні і чималий занепад манер. Втім, англійська їжа його не вразила, і він визнав, що манери «все ще пристойні».

Коли Пол Річардсон, письменник-мандрівник, повідомив друзям-іноземцям, що планує півтора року присвятити вивченню британської гастрономії, то одразу довідався, що майже через тридцять років коментар Майкза все ще відображає огульне уявлення про англійську кухню. Друзі з Іспанії, Франції та Італії, каже він, запевнили, що британської гастрономії просто не існує — для цього потрібна палка любов до їжі, а чого в англійців нема, того нема. Вони зауважили, що «стосунки англійців з їжею трохи схожі на подружнє життя без любові».

Серед потоку плачів, які я вислухала від іноземних друзів та інформаторів, був один цікавий факт — англійці ставляться до їжі як до винагороди, а не як до права. Ще вони сказали, що в нас немає гідної локальної кухні; сім’ї вже не збираються разом за столом, а напихаються нездоровою їжею перед екраном телевізора; раціон складається переважно із солоних та солодких перекусів — чіпсів, смаженої картоплі, шоколадних батончиків, напівфабрикатів, піци, розігрітої у мікрохвильовці, та всякого іншого непотребу. Навіть ті, хто цікавляться їжею і можуть собі дозволити якісні продукти, не мають ані часу, ані сил піти на закупи і приготувати страви зі свіжих продуктів, як це зазвичай роблять в інших країнах.

Власне, критики мають рацію. Та лише наполовину. Наполовину праві й ті, хто дотримується кардинально протилежної позиції, наприклад, активісти новомодного руху «Cool Britannia», які запевняють буцімто англійська кухня змінилася до невпізнання, а Лондон став гастрономічною столицею світу, де їжа є новим рок-енд-ролом, а самі англійці — нацією гурманів та «фуді» і т. д.

Я не маю наміру вступати тут у довгі суперечки про якість англійської їжі. Як на мене, то не така вона вже й паскудна, як намагаються довести наші недоброзичливці, і точно не така дивовижно-прекрасна, як переконують новомодні промоутери англійської кухні. Правда десь посередині. Щось в нас дуже добре, а щось — неїстівне. У цілому, їжа як їжа. Англійська кухня мене цікавить з позиції антропології — як вона відображає наші стосунки з їжею загалом, як неписані соціальні правила формують ці наші стосунки і що все це може розповісти про національну ідентичність англійців. В усіх культурах світу є неписані правила харчування — і загальні правила харчування та приготування їжі, і спеціальні правила, які врегульовують, хто, що, де, коли, з ким і як має споживати. Кодекс правил про їжу може чимало розповісти про культуру народу. Отже, мене цікавить не англійська їжа per se, а саме англійськість у правилах харчування. 

Правило амбівалентності

«Подружнє життя без любові» — не така вже й погана характеристика наших взаємин з їжею. Та я б не поспішала називати їх «подружніми» — наше ставлення до їжі та кулінарії більше скидається на співмешканство без взаємних зобов’язань і з постійними конфліктами. Стосунки в нас амбівалентні, часто суперечливі і дуже мінливі. Трапляються моменти взаємного захоплення, навіть пристрасті, та загалом, якщо на чистоту, ми не маємо глибинної, тривкої, вродженої любові до їжі, як-от, наприклад, наші сусіди-європейці та й, зрештою, багато інших народів світу.

В Англії їжа не в такому пріоритеті, як десь-інде у світі. Навіть американці, чия «всенародна» (протилежне поняття до етнічної) кухня не набагато краща за нашу, більше дбають про їжу, генеруючи все нові і нові смаки та поєднання нездорового корму. Ми ж обходимося двома-трьома видами харчового паскудства.

Деінде у світі людей, яким не байдуже, що вони їдять, і яким подобається готувати та обговорювати процес приготування їжі, не мають за білих ворон — в позитивному чи негативному сенсі — і не величають «їжопоклонниками». Ярий інтерес до їжі — це норма, а не виняток. А той, хто для англійців «їжопоклонник», десь би був просто людиною із здоровим, нормальним, правильним інтересом до їжі. У інших культурах є нормою те, що нам бачиться як манія, як щось незвичне і навіть претензійне.

Для англійців же таке жваве зацікавлення їжею, на думку загалу, є, в кращому разі, дивацтвом, а в гіршому — аморальним збоченням, чимось неправильним та негідним. Їжопоклонство, особливо чоловіче, вважається фемінним, чимось таким, що не личить чоловікові, поза тим — це може кинути тінь на його чоловічість і гетеросексуальність. У цьому контексті їжопоклонство прирівнюється до безтямного поклоніння моді і декоративним подушкам.

Зіркові «шефи» з телевізора зі шкіри пнуться, щоб продемонструвати маскулінність та гетеросексуальність: вони говорять на вуличному жаргоні і поводяться як брутальні мачо; вони педалюють любов до футболу; постійно говорять про дружин, дівчат та дітей («дівок» і «малих», якщо на жаргоні); одягаються якомога недбаліше.

Джеймі Олівер — молодий телеведучий кулінарного шоу, який дуже постарався, щоб англійські хлопчики змінили думку про кар’єру кухаря, — є саме таким яскравим прикладом мачизму в кулінарії: «Гляньте-но, який я гетеросексуал — в мене є крутий скутер, я слухаю круту музику, у мене сексуальна дружина-модель, я говорю на кокні^[72] як крутий перець і брутальний мачо: “Береш трохи цього, трохи того і все у тебе вийде, чувак!”».

Жінкам їжопоклонство пробачають, але все одно чиясь увага до їжі викликає подив і зацікавлення, а в певних колах це ще й вважають претензійним. Ніхто не хоче виказувати яре зацікавлення і любов до їжі, щоб не здатися претензійним. Більшість гонорово заявляє, що «їсть, щоб жити, а не живе, щоб їсти» — на противагу сусідам, зокрема французам, чиї прекрасні страви, від яких ми у захваті і які з ентузіазмом споживаємо, але це не заважає нам здіймати на смішки їхню любов до їжі. Ми ніяк не докумекаємо, що одне випливає з іншого!

Заборона на надмірну серйозність і правила непристойності

Амбівалентне ставлення до їжі частково обумовлене «забороною на надмірну серйозність». Виявляти фанатичне захоплення (необов’язково їжею) — соромливо, а занадто серйозне і пристрасне ставлення до звичайнісінької речі — їжі — це взагалі, на думку англійців, межує з ідіотизмом.

Закрадається думка, що за напруженими стосунками з їжею та їжопоклонством криється щось більше. В основі лежить неприйняття тілесних насолод. Афішувати пристрасть до смачної їжі і вільно розповідати наліво і направо про насолоду від їжі — соромно. І не тільки тому, що це вияв полум’яного завзяття, але ще й тому, що це, як би це сказати, — трохи непристойно.

Кажуть, що англійці — пуритани, та я б не поспішала з висновками! Скажімо, секс ми не вважаємо гріховним, це просто щось дуже особисте і тому соромливе. Ми спокійно толеруємо жарти про секс, навіть зовсім відверті, а от смакування деталей інтимного характеру — це вже неподобство. Тілесна насолода від їжі, як на мене, з цієї ж опери — не зовсім заборонена тема, але така, про яку можна говорити лише легковажно, несерйозно і жартома.

Їжопоклонники (або ж іноземці), які розливаються трелями, еротично описуючи насолоду від ідеально приготованого, спокусливо-кремового соусу беарнез змушують нас здригатися, паленіти від сорому і ховати очі. А все, що треба, щоб згладити незручність — це просто подати розмови під правильним соусом — тобто посміятися із себе, не вдаватися у крайнощі полум’яного завзяття. Без самоіронії їжопоклонство стає «гастро-порно» (цим терміном зазвичай окреслюють розкішно ілюстровані гастро-журнали і кулінарні книжки з описами вигадливих страв, від яких тече слина. Та для полум’яного їжопоклонства воно теж пасує!).

Вечеря при телевізорі

Як на мене, думка про те, що англійці стають нацією перебірливих гурманів, на жаль, скидається на надто оптимістичну пропаганду їжопоклонства — як не геть вигадану, то точно добряче прикрашену. Однак, віднедавна інтерес до смачної їжі та куховарства таки справді зріс.

Кожного дня на будь-якому телеканалі ви знайдете як мінімум одну програму про їжу. Правду кажучи, деякі ігрові теле-шоу, в яких шефи змагаються, хто за двадцять хвилин приготує з п’яти інгредієнтів кращий обід із трьох страв, покликані розважати, а не навчати кулінарному мистецтву. Чимало іноземців, з якими ми розмовляли на цю тему, вважають такий підхід до їжі або сміховинно негожим, або приголомшливо непоштивим. На виправдання скажу, що в нас є чимало хороших інформативних кулінарних шоу.

Складно сказати однозначно, чи ці шедеври з телекухонь перекочували на реальні кухні реальних англійців. Справедливості ради скажу, що англійці з апетитом дивляться, як зіркові теле-шефи готують вишукані страви зі свіжих, екзотичних інгредієнтів, в той час, як їхня вечеря з напівфабрикатів, куплених у супермаркеті і запакованих у пластик, три хвилини томиться у мікрохвильовці (Я й сама так часто роблю!)

Та є серед нас винятки — люди, які, надихнувшись тв-шоу, мчать по кулінарні книжки шефів з телевізора і беруться випробовувати нові рецепти. І це стосується не лише модників-гурманів із середнього класу. Книжки Делії Сміт завжди очолюють списки бестселерів, а крамарі часто спостерігають за «ефектом Делії» — що б вона не порекомендувала у вечірньому кулінарному шоу — хоч звичайне яйце, хоч якусь дуже особливу марку каструль — наступного дня це миттю зметуть з прилавків по всій країні.

Чимало моїх друзів та інформаторів з робочого класу, надивившись кулінарних телешоу, стали набагато натхненнішими та сміливішими кухарями. Один водій автобуса зізнався, що він «великий фанат» Гару Родеса. «Обожнюю його рецепти, — сказав він. — Я ніколи не готував рибу — таку нормальну, справжню рибу, як має бути. А тепер йду у рибний магазин, беру там рибу, ну, якогось там червоного луціана абощо, і готую просто чудесну вечерю! Минулих вихідних я запік сібаса! Той сібас дуже дорогий, то морська риба, але він того вартує! Було неймовірно смачно!»

Однак він, як і більшість новонавернених англійців-гурманів «готує по-справжньому» тільки раз на тиждень, суботнього вечора. В Англії досі дуже мало хто кожного дня купує свіжі і дорогі продукти, щоб потім їх ретельно та любовно готувати. Полички в супермаркетах вгинаються від екзотичних овочів, зелені та приправ, однак більшість покупців поняття зеленого не мають, що це за дивовижа і з чим її їдять. Я трохи покрутилася біля овочевих та фруктових рядів: витріщившись на такі штуковини, як pak choi^[73], лісові гриби та лемонграс, я запитувала випадкових покупців, що це за дивина і як її готувати. Більшість покупців, та й працівників супермаркету, тільки розводила руками.

Правило новизни

Тут я, одначе, потрапила у суто англійську пастку модного гурманства — порівняла «добру їжу» та «щирий» інтерес до кулінарії з любов’ю до незвичних заморських інгредієнтів і нових способів приготування. Моїх друзів-іноземців дуже дивує ця шалена гонитва за новинками. Вони потішаються з безперервного потоку модних кулінарних віянь та заковик — сьогодні на піку nouvelle, завтра — кейдженська кухня, післязавтра — фюжн, далі — тосканська, тоді — тихоокеанська, потому — новітня британська. Сьогодні ми додаємо до всіх страв висушені на сонці помідори, про які на завтра всі забудуть і візьмуться за малиновий оцет, чи часникове пюре, чи поленту. А тоді, навіть не знаю, всі готують конфі з чорного пудинга і картопляного рьошті — викладають хиткою вежею на велетенській білій тарілці і подають із конвертиками, фаршированими козячим сиром, скроплюють концентрованим і згущеним бальзамічним оцтом, або розмариновим jus, або соусом сабайон з хріном, або ще чимось таким загадковим.

Захоплення кулінарними новинками — це не суто англійська риса. Те саме можна спостерігати і в колишніх колоніях — Америці та Австралії. Втім, у них є хоч сяке-таке виправдання — це значно молодші за нас нації, де не може бути мови про традиційну народну кухню, адже там, завдяки іммігрантам, змішались усі можливі культури світу. А ми ж стара європейська культура, із столітньою історією та віковими традиціями. Та коли діло доходить до їжі, то ми враз перетворюємося на таких собі жовторотих жертв моди. Можливо, справа в тому, що в питаннях їжі ми мало чим відрізняємося від молодих пост-колоніальних націй — попри всю давність історії у нас таки немає власної годящої кулінарної традиції. Дехто з їжопоклонників, фанатів історії, стверджує, що англійська кухня не завжди була така невиразна — як аргумент наводять давні величні бенкети з пишними «мисливськими пирогами» з дичини та екзотичних спецій. Однак вигадливі наїдки, як на те пішло, були на столах лише у малочисельної заможної знаті. Іноземці століттями скаржились на те, що майже всі страви англійської кухні несмачні, а тепер вони ще й взялись вихваляти наше унікальне вміння хаотично поєднувати кулінарні традиції і моди інших народів. «Я думав, що англійці мали б противитись змінам? — якось сказав мені спантеличений іноземний інформатор. — Та у ваших ресторанах я бачу протилежне. В Італії ми набагато традиційніші у плані їжі, мине такі охочі до нового. А французи — так взагалі…» Він притулив долоні до скронь — жест, що мав символізувати зашореність поглядів і тунельний зір. Та він має рацію, подумала я. Англійці заробили репутацію закоренілих традиціоналістів, однак наше ставлення до їжі доводить, що ми можемо бути надзвичайно гнучкими і відкритими до нових смаків та кулінарних експериментів. Ми охоче всотуємо різноманітні кулінарні новинки. Найбільш сміливі новинки кулінарії практикує переважно молодь і модники, але грецька, італійська та китайська кухні вже багато десятиліть є невід’ємною частиною раціону англійців — вони вже стали рідними, як наші споконвічні м’ясо і два види овочів на гарнір. Без індійських страв, наприклад, годі й уявити англійську культуру! Та вона стала осердям наших традицій! Жоден суботній рейд пабами не можна вважати справжнім без зупинки на тандурі чи балті-карі у місцевому ресторанчику. Коли ж англійці їдуть на вакації за кордон, то найбільшу гастрономічну тугу мають зовсім не за смаженою рибою та картоплею, і не за пирогом з нирок та м’яса, а, як показують найновіші дослідження, за «справжнім англійським карі»!

Скиглити і скаржитись 

У ресторані, як і будь-де, англійці можуть скаржитись і нарікати на погане обслуговування та нікудишню їжу, але тільки поміж собою — «соціальна не-дужість» та перестороги не дозволяють поскаржитись менеджерові. У нас є три кардинально різні варіанти прямих скарг, і всі три однаково неефективні та недієві. 

Мовчазна скарга

Більшість англійців соромляться поскаржитися навіть якщо їжа неапетитна чи й того гірше — неїстівна. Поскаржитися означало б «влаштувати сцену», «привертати до себе увагу» і «здіймати ґвалт» на людях, а це все заборонено неписаними правилами. Для цього треба виступити проти інших людей, вступити з ними в емоційний контакт — всього цього ми не любимо, сторонимось і уникаємо за всяку ціну. Англійці скаржаться товаришам, відсовують неапетитну їжу на край тарілки і при цьому корчать гидливі міни, та коли кельнер підійде поцікавитися, чи все гаразд, вони ввічливо усміхаються, ховаючи очі, і бурмочуть: «Так, все добре, дякую». Десь у пабі чи біля фуд-корнера, де черга рухається повільно, вони скрушно зітхають, складають руки на грудях, притупують нетерпляче ногою і промовисто зиркають на годинник, але ніколи, ніколи не скаржаться вголос. Вони не повернуться до закладу вдруге і розкажуть усім друзям, як там було жахливо, а бідолаха-шинкар чи ресторатор ніколи не дізнається, що щось пішло не так.

Скарга з вибаченнями

Трошки хоробріші серця скористаються варіантом номер два — скаргою з вибаченнями. Це наш суто англійський спеціалітет: «Перепрошую, мені дуже прикро, е-е-е, але, е-е-е, цей суп, здається, гм, трохи, е-е-е, не дуже теплий. Такий трошки холодний, так…», «Пробачте за клопіт, але, е-е-е, я замовив стейк, а це, здається, гм, ніби риба…», «Вибачте, будь ласка, коли б ви могли в нас прийняти замовлення? [і це після двадцяти хвилин очікування та ігнору з боку офіціантів] Дуже перепрошую, але справа в тому, що ми трішки поспішаємо». Іноді скарги такі несміливі і з таким зусиллям вичавлені, так ретельно замасковані під вибачення, що офіціантів нема чого звинувачувати, коли ті не розуміють, що клієнт незадоволений. «Та вони дивляться в підлогу і щось бурмочуть, ніби це вони провинилися!» — сказав мені один досвідчений офіціант.

Ми не лише перепрошуємо за скаргу, але ще й просимо пробачення за цілком резонні прохання: «Вибачте, будь ласка, та чи не були б ви такі люб’язні принести сіль?», «Перепрошую, чи можна попросити рахунок?». Та що там, ми вибачаємось за те, що витрачаємо гроші: «Перепрошую, та чи не були б ви такі ласкаві принести ще пляшку?». Та я й сама почуваюся винною, а коли залишаю їжу на тарілці, то просто не можу не вибачитись: «Перепрошую, все було чудово, та я щось не дуже голодна».

Галаслива, агресивна, груба скарга

І наостанок, зворотний бік «соціальної не-дужості» — третій спосіб скаржитися по-англійськи. Голосно, агресивно і грубо. Розпашілий, розбурханий клієнт, налитий люттю і пихою, заводиться з півоберту від незначної помилки персоналу. Або ж, і таке буває, терплячому клієнтові, після багатогодинного чекання на паскудну їжу, нарешті уривається терпець і він вибухає праведним гнівом.

Часто кажуть, що англійські офіціанти — і решта персоналу теж — грубі, ледачі і некомпетентні. Закиди не безпідставні — нам дійсно бракує професіоналізму і послужливості, якими можуть пишатися інші нації, і ми ніяк не можемо змусити себе бути солодкаво-товариськими — та перш ніж кидати каміння, погляньте, з яким ідіотизмом обслуга має справу на щодень! Та ці безглузді скарги виведуть з рівноваги навіть святого, а ті наші телепатичні запити, які передбачають невербальне розуміння з півнатяку, поставили б у скрутне становище навіть психолога, особливо, якщо б йому довелося одночасно смажити картоплю і розносити тарілки з карі!

Вам може здатися, що ці три види скарг кардинально різні, однак між мовчазною, вибачливою і агресивно-грубою скаргою є тісний зв’язок. «Соціальна не-дужість» англійців спричиняється до різнополюсних екстрем: коли нам некомфортно і неприємно, сценаріїв є два — ми стаємо або дуже ввічливими і недоладно стриманими, або крикливими, грубими, сварливими і нестерпними.

І знову правило «От так завжди!»

Власне, небажання скаржитися в ресторані лише частково спричинене вродженою «соціальною не-дужістю». Є ще одна, більш масштабна, проблема — занижені очікування. На початку розділу я наводила цитату з Пола Річардсона, який спостеріг, що англійці вважають добру їжу привілеєм, а не сприймають як належне. На відміну від інших народів, які мають гарну кулінарну традицію і майстерні в кулінарії, англійці не очікують забагато від походу в ресторан та й навіть від домашньої їжі. Ми, за винятком хіба жменьки їжопоклонників, не покладаємо надії на те, що їжа в ресторані буде особливою: тішимося, що їжа непогана і не почуваємося глибоко зраненими та обдуреними (як би почувалися інші), коли вона геть негодяща. Пересмажений стейк чи розлізла смажена картопля нас трохи роздратує, але не аж так, ніби нам розтоптали гідність і порушили фундаментальні права людини. Негодяща їжа — це нормально!

Та чого тільки їжа! Багато моїх іноземних інформаторів, особливо американців, відзначили, що ми просто неспроможні поскаржитися на будь-які неякісні товари та послуги. «У мене склалося враження, — сказав мені один роздратований американець, — що десь у глибині душі англійці не вірять, що все може працювати без збоїв, розумієте, про що я?» «Розумію, — кажу, — особливо порівняно з американцями. Ви очікуєте хорошого сервісу, якість товарів та послуг має відповідати сплаченій вартості, ви очікуєте, що все працюватиме, як задумано. Якщо ж очікування йдуть врозріз з реальністю, то ви обурюєтеся і позиваєтесь до суду. Англійці ж переважно не покладають сподівань на високу якість продуктів та послуг — коли їхні песимістичні передчуття справджуються, то вони просто кажуть своє улюблене «От так завжди!». На що мій інформатор вигукнув: «Саме так! Моя дружина — англійка, і вона завжди так каже. От ми мешкаємо у готелі, а там гівно, а не їжа, і я хочу поскаржитися, а вона мені на це: “Та в готелях завжди гівняна їжа, а ти як думав?». Або: ми купуємо нову посудомийку, і її не привозять вчасно, і вона каже: “Все як завжди!”. Поїзд спізнюється на дві години, а вона: “Ох, а чого хотіти, все як завжди!”. А я такий: “Так, все як завжди і завжди так буде, якщо ніхто НІЧОГО не робить, щоб це змінити. Всі тільки сидять і кажуть один одному ’От так завжди!’ ”».

Він має рацію. Ми дійсно ставимося до факапів як до діянь Божих, а не як до наслідків людського недбальства. Поїзд, що спізнився, і посудомийна машинка, яку не привезли вчасно, — це таке ж «як завжди», як і дощ під час пікніка у вихідний день. Може, нас і дратують незручності, але ми сприймаємо їх як норму, як щось звичайне, щось таке, «чого й слід було чекати». І якщо все в Божих руках, то нам не треба вступати у бентежні суперечки з людьми!

Та все не так просто. Як я раніше зауважила, суть англійського «от так завжди!» криється у тому, щоб висловити ображене невдоволення і водночас упокорено приймати халепи — все й так піде під три чорти, життя сповнене неприємних казусів та трафунків, з цим треба просто змиритися і крапка. У нашому «от так завжди!» є щось таке від стражденного ходіння по муках — геть чисто насуплений англійський стоїцизм! Та тепер я бачу, що в ньому є й частка збоченої сатисфакції. Кажучи «от так завжди!», ми виражаємо роздратування та обурення, але водночас, у якийсь незбагненний спосіб, ще й тішимося, що песимістичні очікування та цинічні припущення про світобудову таки справдилися. Може, нам і завдали клопоту та незручностей, та аж ніяк не заскочили зненацька. Ми знали, що так воно й буде: «я ж казала», що в готелі препаскудно годуватимуть, «я ж казала», що посудомийку не привезуть, «я ж казала», що поїзд спізниться. Адже ми у своїй безмежній мудрості знаємо, які ці готелі, посудомийки та поїзди! Хай ми не вміємо скаржитись, неспроможні навіть на крихту наполегливості і змушені покладатися на милість недолугих провайдерів неякісних товарів та послуг, та не все так погано — ми принаймні, маємо дар всевідання!

Така природа всіх речей: автомобілі — «з характером», бойлери — «трішки непередбачувані», пральні машини — «працюють через раз», тостери, чайники і дверні дзвінки — «люблять повикаблучуватись», бачок в туалеті — «працює з другого разу і то треба трошки притиснути — до нього ще потрібно приноровитися», комп’ютери — стовідсотково «вимкнуться» у найневідповідніший момент, і всі файли пропадуть. Ми завжди вибираємо найповільнішу чергу, доставка завжди спізнюється, будівельники ніколи нічого не зроблять по-людськи, автобуса нема цілу вічність, а потім нараз приїде аж три, ніщо ніколи не працює як слід, щось та й обов’язково піде коту під хвіст, а, і ще вишенька на торті: обов’язково дощитиме! Та англійців таким не проймеш — це доведені і неспростовні факти, так і мало бути, це закон природи. Англійці добре знають, що два плюс два — це чотири і ніяк інакше. Ми з пелюшок повторюємо песимістичні мантри, і вони стають нам за другу натуру!

Англійців неможливо зрозуміти, поки не переймешся цим дивовижним світоглядом і не усвідомиш його роль. Спробуйте повторювати мантри песимізму кожного дня приблизно з двадцять років, і ви зрозумієте, про що я. Повторюйте приречено веселим голосом, додаючи про себе такі фрази, як «нема чого переживати», «не зважай» та «спробую розгребтись», і ви вже на крок ближче до повного занглійщення. Навчіться кожну проблему — від підгорілого тосту до Третьої світової війни — зустрічати нашим улюбленим «от так завжди!» і при цьому наловчіться говорити тоном роздратованого, стражденного і самозадоволеного всезнайки. Навчитеся — і аж тоді вас можна буде із впевненістю назвати справжнім англійцем чи англійкою!

Кулінарні класові коди 

На наших продуктах ви знайдете етикетку не лише із переліком інгредієнтів та кількістю калорій, а ще й ярличок з інформацією про класову приналежність. (Увага: можуть міститися незначні домішки низів середнього класу. Увага: цей продукт може асоціюватися із petit-bourgeois, і його не годиться подавати на вечерю верхівці середнього класу.) Ваш соціальний статус визначає те, що ви їсте, а також коли, де і як ви це їсте. Ба навіть як ви називаєте їжу і як про неї говорите!

Джіллі Купер, популярна авторка романів, яка набагато краще за будь-якого соціолога знається на класовій системі англійців, навела як приклад слова одного крамаря: «Якщо жінка замовляє корейку, то я звертаюся до неї “пані”, якщо ж вона хоче грудинку, то я її кличу «дорогенька». У наш час, щоб відрізнити «пань» від «дорогеньких», треба брати до уваги не лише ці два шматки свинини, а ще й інші знаки класової семіотики: екстрапісна чи органічна, lardons чи prosciutto, speck чи хамон Серрано — це вподобання «пань», а особливо освічених із верхів середнього класу; беконова стружка, шкварки і чіпси зі смаком бекону — це однозначно їжа для «дорогеньких», «пані» такого не їдять.

Всі англійці, незалежно від класу, люблять сендвічі з беконом (робочий клас на півночі країни називає їх «канапка зі шпондером» [ «bacon butties»]). Однак деякі чванливі представники низів та середини середнього класу вдають, що їм такого простацтва не зрозуміти — в них смаки значно вишуканіші та витонченіші. А деякі отетерілі адепти здорового способу життя з верхів середнього класу ще й здіймають осудливий галас, мовляв, там жир, сіль, холестерин і захворювання серця!

Ось ще перелік продуктів з невидимим класовим ярликом:

• коктейль із креветок (з самими креветками все гаразд, але рожеве місиво із назвою «коктейль» — це сам низ середнього класу. Навіть якщо ви його назвете «соус Мері-Роуз», він, як несподівано, з цього дива «крутішим» не стане);

• яйця та смажена картопля (окремо вони є класово нейтральними, але разом — це робочий клас);

• салат-паста (з пастою per se все гаразд, але подавати її холодною і з майонезом — це «по-простацьки»);

• салат з рисом (як не крути і як не верти — нижчий клас, особливо якщо до складу входить кукурудза);

• консервовані фрукти (якщо в сиропі — то це робочий клас, якщо ж у своєму соці — то це ще низи середнього класу);

• покраяні варені яйця та / або покраяні помідори у зеленому салаті (цілі помідори-чері — це якраз окей, однак особливо зациклені на класовій диференціації особи порадили б не змішувати помідори, яйця та зелений салат);

• рибні консерви (як інгредієнт страви, наприклад, рибного пирога, — цілком нормально, а от як окрему самостійну страву його їдять лише в самих низах робочого класу);

• канапка зі смаженою картоплею (їдять таке переважно на півночі; назвіть її хоч сендвічем з картоплею — це нічого не змінить; вже нижче на класовій кулінарній драбині нічого нема).

Впевнена соціальна верхівка (і ще вершки середнього класу), маючи правильну вимову та інші ознаки соціальної вищості, може безкарно зізнатися, що любить щось, а то й усе, зі списку — їх матимуть за чарівливих ексцентриків. Тим, хто ретельніше дбає про відповідність класовій ієрархії, слід стерегтись непорозумінь і обирати чарівливу ексцентричність аж з самого низу кулінарної драбини (наприклад, канапку з бульбою), а не смаколик, що знаходиться на небезпечній відстані одного-двох класових щаблів (наприклад, консервовані фрукти у власному соці). 

Індикатор харчових відхилень

Десь так зі середини 1980-х головним критерієм розподілу класів по гастрономічному принципу стало спеціальне дієтичне харчування. Здебільшого середній клас дуже чутливий до новинок здорового харчування, а верхи та низи більш закоренілі у своїх поглядах і неохоче змінюють харчові звички, вони, зокрема, мають імунітет до проповідей та напучувань адептів здорового способу життя із середнього класу.

Їжа, як тепер всі кажуть, — це новий секс. І це чистісінька правда — класи, які я називаю «гвалтівними», колись самопризначились на роль секс-учителів, а тепер читають народу кулінарні моралі, взяли собі за мету принести на столи робочого класу овочі.

У нас вже немає святенниці а-ля Мері Вайтхаус, щоб жалітися на засилля сексу та «поганих слів» на телебаченні, натомість ми маємо легіони дієтологів та експертів із харчування, які скаржаться на спокусливі рекламні ролики нездорової їжі — вони ж бо їдять поїдом нашу молодь! Вони опікають молодих людей з робочого класу: всім відомо, що саме «кевіни та трейсі», а не «джеймси та саскії», напихаються жирними і солодкими снеками!

«Саскії» з верхівки середнього класу точно такого не роблять: серед них є багато анемічних новонавернених вегетаріанок, чимало на межі анорексії та булімії, дехто страждає на примарну «непереносимість» глютену та лактози. Дивовижно, але жодна з цих проблем не хвилює проповідників здорового способу життя, їх лише цікавить, як відібрати у Кевіна та Трейсі чіпси і впхати в них п’ять порцій овочів та фруктів щодня.

Представники балакучих класів (верхівка середнього класу) найлегше та найохочіше вступають у секту адептів здорового способу життя. Табу на певні продукти вже стали визначальною рисою класової приналежності, особливо серед жінок, що належать до «балакучих» верхів. Ти — це те, чого ти не їси. Жодна вечірка серед «балакунів» не відбувається, якщо господарі попередньо не уточнили про новомодні алергії гостей, яку їжу вони не толерують, а від якої відмовилися з ідеологічних причин. «З вечірками покінчено, — зізнався мені один журналіст з верхів середнього класу. — Та це нереально тепер. Нагодувати одного-двох вегатаріанців ще було окей, та тепер всі мають як не алергію на глютен, так непереносимість лактози, як не вегани, так сидять на макробіотиці, чи на дієті Аткінса, то хтось яєць не їсть, то має “важкі стосунки” із сіллю, то параноїдальний страх перед “Е-шками”, то їдять тільки органічну їжу, то в них детокс, то ще якась біда…»

Я щиро співчуваю усім справдешнім алергікам, та справа в тому, що дуже малий відсоток населення справді страждає на харчову алергію, діагностовану медиками — принаймні їх значно менше, ніж тих, хто думає, буцімто має алергію. Пані з верхів думають, що як будуть надзвичайно чутливими до певних продуктів, як принцеси до горошин, то якимсь дивом виглядатимуть дуже модними, чарівливо вразливими, високопородними особами, — не те, що ті всеїдні простолюди! У рафінованих колах зневажають людей, що без проблем перетравлюють пролетарську їжу — молоко та хліб.

Якщо ви особисто не маєте трендових проблем з їжею, то вже постарайтесь, щоб дітей така доля не оминула! Ви можете вдатися до варіанту лайт і голосно пінитися, що вони можуть мати алергію: «О, ні! Тільки не давайте Тамарі абрикос! Ми ще не перевірили її на абрикоси. Її трохи від полуниць обсипає, то краще перестрахуватися», «Кейті не можна пюре з баночок — там сама сіль. Я купую органічні овочі, перетираю і сама роблю пюре…». Навіть якщо ваші діти, наперекір моді, стійкі, вам доведеться докласти зусиль і йти в ногу з фуд-модою: вам слід знати, що вуглеводи — це нові жири (точнісінько, як коричневий — це новий чорний), а гомоцистеїн — це новий холестерин; що дієта з високим вмістом клітковини — це вже вчорашній день, а дієта Аткінса — якраз на піку; коли мова зайде про генетично-модифіковані продукти, то «балакунам» личить гнути лінію «два гени — добре, чотири — погано». Зарубайте собі на носі, нема «безпечної» їжі. Ну, хіба що це буде органічна морква, вирощена самим принцом Чарльзом!

Низи та мідли середнього класу понавчалися від верхів (а також начиталися «Дейлі Мейл», яка в кожному номері публікує 5 страшилок «ми всі помремо») і стрімко просідають під тиском «модних» харчових жахіть. Перш ніж жителі псевдотюдорівських замків та неогеоргеанських маєтків переймуть моду на харчові табу та виверти верхівки середнього класу, існує ледь помітна — на секунду-дві — затримка, як при передачі супутникового сигналу. А тоді ще один виток — і мода досягає котеджних містечок, забудованих ще в тридцятих роках. Іноді жителі котеджів відстають від моди на два кроки — вони тільки перехворіли жирофобією і клітковинофілією, а на верхах вже забули й про карбофобію та протеїноманію. Тільки-но низи середнього класу засвоїли, що на повістці дня канцерофобія чи ще якийсь їжострах, як верхи змушені негайно придумати собі щось нове. Який сенс страждати на непереносимість глютену, якщо всі простолюди з «Пардонії» та «Салфетко-краю» слабують на той самий недуг!

Робочий клас, зазвичай, такою дурнею не страждає. У них є справжні проблеми, і їм не треба розважатися вигадуванням модної харчової алергії. На протилежному кінці соціальної драбини, на самій горі, ніхто теж не бере до голови таких дурниць і дуже скептично ставиться до новомодних віянь. Маючи час та гроші на догоду химерним харчовим заборонам, вони, на відміну від хитких середніх класів, не хибують на невпевненість і не потребують самоствердження через демонстративну відмову від хліба з маслом. Звісно, не обійшлось без винятків — таких, як покійна принцеса Уельська, наприклад. Та ці винятки, по-суті, підтверджують правило — така поведінка продиктована невпевненістю та почуттям меншовартості на фоні аристократів.

Часові та лінгвістичні індикатори: обід, чай чи вечеря?

Як ви називаєте вечірній прийом їжі? О котрій годині ви сідаєте до столу?

Якщо ви кажете «чай» («tea») і сідаєте до столу о пів на сьому, то ви, скоріш за все, виходець або належите до робочого класу (якщо ви ще й маєте звичку персоналізовувати прийом їжі і кажете «мій чай», «наш чай» та «ваш чай», наприклад, у таких фразах як «Мені вже час до дому. Саме час мого чаю», «Що на наш чай сьогодні, кохана?» чи «Приходьте до нас на ваш чай» — то радше за все, ви з робочого класу з Півночі).

Якщо ви кажете «вечеря» («dinner») і сідаєте до столу о сьомій, то ви, либонь, належите до низів або середини середнього класу.

Якщо ви так переважно називаєте офіційні застілля, а домашні, неофіційні називаєте «supper» (вимовляти треба з’їдаючи останній склад), то ви пан / пані з верхівки середнього класу або вищих кіл. Питання часу тут не стоїть руба, але родинну «supper» подають о пів на восьму, а офіційне вечірнє застілля буде трохи пізніше — після восьмої тридцять.

Усі, крім робочого класу, називають «чаєм» («tea») легкий перекус приблизно о четвертій годині по обіді. На чай подають власне чай з кексом, тістечками, булочками з кремом, джемом та іноді з маленькими сендвічами — зокрема з традиційними огірковими сендвічами, причому з хліба зрізають скоринку, залишаючи лише м’якуш. Такий «чай» робочий клас, щоб не заплутатися у всіх цих «чаях», називає «пообіднім».

Правила ланчу та полуднання

Майже всі їдять ланч приблизно о першій годині, тож час — зовсім не є класовим індикатором. Єдине, на що можна орієнтуватися — як ви називаєте цей прийом їжі: якщо ви кажете «полуднання», то ви з робочого класу, усі решта — від низів середнього класу аж до самої гори — кажуть «ланч». Люди, які кажуть «d’lunch — планч?» — на думку Джіллі Купер, така форма трохи нагадує Західно-Індійську говірку, — намагаються приховати пролетарське походження. У них сливе на язиці крутилося «полуднання», але в останню мить вони схаменулися і сказали «ланч». (Ще можна почути «t’dinner — ч-обід» — цей варіант звучить несподівано по-йоркширському — так кажуть на вечірній прийом їжі; в останній момент «чай», який от-от мав зірватися з язика, змінюють на «обід»). Та англійці, до якого б класу не належали та як би не називали полудневу трапезу, не сприймають її поважно: перебиваються сендвічами чи схожими простими стравами, приготованими нашвидкуруч.

Сьогодні затяжні, лукуллівські «бізнес-ланчі» не в моді (а все через американські віяння пуританського здорового способу життя), і це дуже прикро, адже обідні бенкетування ґрунтувалися на здорових антропологічних та психологічних засадах. Розділяти трапезу — це одна із найефективніших форм соціальної взаємодії та налагодження соціальних контактів. Антропологи навіть мають для цього спеціальне слово: «коменсалізм». У всіх культурах світу ритуал спільної трапези і взаємна гостинність символізують, як мінімум, угоду про ненапад — з ворогом трапезу не ділять — а як максимум, крок назустріч дружбі та укріпленню товариських союзів. Ефективність спільних трапез тільки зростає, якщо скропити зустріч чудодійною товариською водою — тобто алкоголем.

Ви можете подумати, що англійці — з тією відчайдушною потребою у соціальних «фасилітаторах та посередниках», не кажучи вже про неоковирні спроби за всяку ціну уникати розмов про гроші, — мали б руками й ногами триматися за одвічну традицію. І таки так, я переконана, що ми скоро перестанемо безпідставно занедбувати традицію щедрих ділових обідів. Небавом аскетичні ділові обіди доведуть свою «нежиттєздатність» — так би висловились природозахисники — і відійдуть у минуле як прикре непорозуміння. Одначе, тенденція занепаду пишних ділових обідів — ще один доказ того, що англійці не дуже серйозні у ставленні до їжі і не усвідомлюють наскільки важливо сідати разом за стіл та спільно споживати трапезу. Більшість народів, здається, на інстинктивному рівні розуміють усі переваги спільних трапез.

Їжопоклонники з середнього класу, як на те пішло, недалеко втекли: зацикленість на самій їжі — ох ця фруктова нотка оливкової олії холодного віджиму, а яка солодкаво-тягуча переспілість непастеризованого брі де мей — як не дивно, витісняє тепло спілкування та затишок спільних трапез, тобто те, заради чого все починалось! Вони запевняють, що цілком усвідомлюють соціальну роль трапезування: закочують очі і розливаються трелями про святочну атмосферу застіль десь у Провансі чи Тоскані, а от обіди в друзів та ланчі в ресторанах вони, на превеликий жаль, мають звичку оцінювати аж ніяк не за атмосферою, а радше за рівнем кулінарної вправності. «Знаєш, Джонси дуже милі і все таке, але слухай, вони навіть уявлення не мають про добру кухню: паста розварена, овочі аж розлізлися, а курка? Та Бог його знає, що це взагалі мало бути…» Зверхність та насмішки змушують сплакнути за старими-добрими часами, коли про їжопоклонство ще ніхто не чув: серед панства будь-які коментарі до поданих страв вважались неприпустимо вульгарними, а для простого люду добрий обід — це ситний обід, та й на тому все.

Правила сніданку та чайні вірування

Традиційний англійський сніданок — чай, тости, мармелад, яйця, бекон, сосиски, помідори, гриби та ін. — і ситний, і смачний. Власне, сніданок — це єдине, за що нашу кухню часто та захоплено хвалять іноземці. Насправді мало хто з англійців їсть «класичний англійський сніданок» щодня: іноземцям десь в готелі подають набагато англійськіший сніданок, аніж готують самі англійці.

Традиції дотримуються переважно на найвищих та найнижчих щаблях соціальної драбини. Середняки її ігнорують. Аристократи та пани з вищих кіл десь у своїх заміських маєтках досі вранці їдять класичний англійський сніданок. Серед простих людей з робочого класу (переважно чоловіків) побутує думка, що день починати треба з «нормального теплого сніданку» — шпондерка, яєць, сосисок, смаженої квасолі, смаженого хліба, тостів та далі по списку.

Таке свято живота переважно влаштовують поза домом, десь у «кафешці», і запивають цистернами міцного, цеглисто-брунатного, солодкого чаю з молоком. Низи середнього класу і впевнені середняки п’ють «гламурнішу» і слабшу версію чаю — замість чаю «Twining’s English Breakfast», скажімо, вони зупиняють вибір на «PG Tips». Верхи середнього класу та аристократія п’ють непідсолоджені помиї, а не чай, і обирають сорт «Earl Grey». Солодити чай, на думку багатьох англійців, — це непомильна ознака соціальних низів: навіть одна ложка цукру кидає тінь підозр (порятує хіба дата народження — підсолоджувати чай можна тим, хто народився до 1955 року); понад одну — то ви в кращому випадку належите до низів середнього класу; понад дві — то ви точно з робочого класу. Наливати молоко поперед чаю — це теж звичка низів, так само, як і заповзяте голосне калатання ложечкою. Пани з претензіями (ті з середняків і верхів середнього класу) відчайдушно намагаються продемонструвати, що їм до смаку нецукрований «голий» (тобто без молока) лапсанг сушонг — сорт чаю, який вже точно не п’є робочий клас. Чесніші (чи то пак менш зациклені на класовій диференціації) пани та середняки часто зізнаються у таємній любові до міцного, іржаво-брунатного, «робочого» чаю. Взагалі-то «робочий чай» — те, як ретельно ви його уникаєте і як чванькувато ним гордуєте, — це досить гарний тест на класову зацикленість.

Англійці усіх класів досі вірять у чудодійні властивості чаю. Чашка чаю зцілює, або ж принаймні суттєво полегшує, чи не всі дріб’язкові недомагання і нездужання — від болю голови до розбитих колін. Також чай є першою допомогою при всіх соціальних та психологічних проблемах — від надщербленого его та душевних травм до розлучення та смерті близьких. Цей дивовижний напій можна успішно застосувати як седативний та стимулюючий засіб — щоб заспокоїтись і збадьоритись, підбадьорити і надихнути. Немає фізичних чи психічних негараздів, з якими б не дала ради «чашечка доброго чаю»!

А поза тим, приготування чаю — це напрочуд дієвий механізм переносу: тільки-но англієць розгубився чи знітився (а це майже завжди), він притьмом біжить заварювати чай. Це універсальне правило: у будь-якій незрозумілій ситуації став чайник! От наприклад: прийшли гості, і всі, як завжди, мучаться з офіційним протоколом привітань. І ми такі: «Піду-но я поставлю чайник». Або ще: поговорили про погоду, і западає одна з тих незручних мовчанок. І ми кажемо: «То що? Може, ще чаю? То я піду поставлю чайник!». Чи на діловій зустрічі, не приведи Господи, доведеться говорити про гроші. Тоді ми пропонуємо чаю, щоб відтягти незручний момент. Стався нещасний випадок: люди покалічились, всі в шоці — час випити чаю! «Піду поставлю чайник!» Третя світова війна розпочалась — нависла загроза неминучої ядерної атаки. «Поставлю-но чайник…»

Ну, ви зрозуміли. Ми любимо чай.

А ще ми закохані у тостики. Тости — це те, без чого сніданок не сніданок, і ще — комфорт-фуд на всі випадки життя. Де не допоміг просто чай, обов’язково допоможе чай з тостами! У нас навіть є спеціальна «підставка для тостів» — суто англійська штуковина. Мій батько — він живе в Америці і його смаки та звички теж трохи американізувалися — називає її «тостоохолоджувачем» і каже, що вона покликана за секунду зробити з тостів крижинки. Захисники підставок, тобто англійці, натомість запевняють, що так тости залишаються хрумкими і сухенькими: підставка відділяє тости один від одного — вони стоять горизонтально і тому довго не м’якнуть і не сиріють. В Америці саме це з тостами і відбувається — їх там жужмом кидають на тарілку, де вони пріють і сиріють, а іноді ще й накривають серветкою, щоб вони ще більше розм’якли! Англійці радше їстимуть холодні, але хрусткі тости, а не теплі та розлізлі. Американським тостам бракує загартованості та гідності: вони спітнілі, метушливі та емоційні!

Та класовий індикатор з тостів нікудишній, адже тости люблять всі! У верхах, щоправда, побутує упередження до пакетованого тостового хліба, але тільки вже зовсім класово-стурбовані обходять його стороною. А от те, чим ви намащуєте тости, дуже показово свідчить про класову приналежність. Середняки та пани з верхів вважають, що маргарином мастити тости гоже лише «простому люду», вони ж беруть масло (ну, хіба б вони були на дієті або страждали на непереносимість лактози). Мармелад користується всенародною популярністю: оксфордський та данді — темний та густий — у фаворі серед верхів, а низи надають перевагу світлому ріденькому мармеладу з цедрою. Неписані правила варення згрубша такі ж: чим темніший колір та більші шматочки фруктів-ягід, тим аристократичніше варення! Деякі класово-стурбовані середняки та верхи середнього класу потайки віддають перевагу світлішому, рідшому, простацькішому варенню та мармеладу (можливо, через те, що вони є вихідцями з нижчих класів і в дитинстві їм полюбився мармелад з цедрою), але в намаганні відповідати класовим стандартам змушені купувати панські види варення та мармеладу. Ще показово, що тільки нижчі класи, зокрема низи середняків, намагаються виглядати круто і називають варення на французький манер — «конфітюр».

Етикет за столом та індикатори «матеріальної культури»

Застільні манери англійців, до якого б класу ті не належали, трохи погіршились, але, як зауважив Мікеш, все ще на доволі високому рівні. Найважливіші правила столового етикету — повага до навколишніх, заборона на прояви егоїзму та жадібності, намагання бути справедливими, ввічливими та товариськими — відомі усім без винятку англійцям. Однак, вони не завжди їх строго дотримуються. Жоден соціальний клас не має монополії на гарні чи погані столові манери.

Хоч сьогодні справжні «сімейні обіди» відбуваються переважно раз на тиждень, — а не щодня, як було колись, — маленьких англійців навчають казати «будь ласка» та «дякую» за столом (коли вони просять чи отримують їжу). Дорослі також поводяться доволі ввічливо. Всі ми знаємо, що їжу не можна просто хапати, її слід попросити; не можна собі вділити велетенську порцію, нічого не залишивши іншим; якщо вас не заохотили словами «їжте, а то охолоне», то не можна братися до їжі, поки страви не подадуть всім присутнім за столом; не можна брати останній шматок чи порцію страви, спершу не спитавши, чи є ще охочі; не можна говорити з повним ротом; не можна напакувати до рота величезну порцію їжі і гучно жувати; за столом потрібно вести бесіду, але не можна увесь час перебувати у центрі уваги, не даючи іншим слова; і так далі, і так далі.

Ми знаємо, що в ресторані до перелічених правил додається ще одне — виявляти повагу до офіціантів, зокрема, ніколи не підкликати їх клацанням пальців та гучними вигуками, чутними на весь зал. Правильно це робиться так: відхиліться на спинку крісла, дивіться на офіціанта, намагаючись перехопити погляд, а перехопивши, швиденько кивніть або поведіть бровою. Підняти руку — теж можна, так само можна стиха сказати до офіціанта, якщо він стоїть неподалік і ще не помітив ваші моргання: «Перепрошую!». Пильнуйте, щоб звернення не прозвучало командним тоном. Нам також добре відомо, що замовлення слід робити у формі прохань — із звичним набором «дякую» та «будь ласка». Ми знаємо, що категорично не можна здіймати бучу, влаштовувати сцени та привертати до себе увагу, якщо вибралися поїсти «в люди». Особливо неприйнятно здіймати галас через гроші. Хизуватися багатством так само негарно, як і демонструвати надмірну скупість. До людей, які, отримавши рахунок, починають ретельно звіряти, хто і наскільки позамовляв, ставляться зневажливо, адже така поведінка — це не лише вияв дріб’язковості, така дискусія неодмінно передбачає порушення заборони на розмови про гроші.

Може, ми й не завжди уклінно дотримуємося всіх цих правил, та принаймні знаємо про їхнє існування. Якщо ви запитаєте англійців про «столовий етикет», то спершу вони можуть подумати, що ви маєте на увазі манірні безглузді правила етикету — тобто що якою виделкою слід їсти. Та якщо перефразувати і спитати про те, як треба і як не можна поводитись за столом, чого їх навчали в дитинстві і чого вони навчають своїх діток, то вам розкажуть про перелічені вище універсальні закони «на всі часи». Придивившись уважніше, ви зауважите, що по-суті все зводиться до нашого засадничого принципу — справедливості.

Матусі з нижчих класів — зокрема ті з «поважної верхівки робочого класу» і з низів середнього класу — зазвичай пильно стежать, щоб діти ґречно поводились за столом. А от у колах середняків та верхів не так строго з вихованням манер — там батьки досі дотримуються нібито «прогресивних» методів виховання, популярних у 1970-х, які пропагують відмову від правил чи будь-яких обмежень і заохочують до нестримного самовираження. Я свідомо кажу «батьки», а не «матері», оскільки пани з середнього та вищого класів не такі закореніло патріархальні, а тому частіше за татусів з інших класів беруть участь у соціальному вихованні дітей.

Як ми вже попередньо з’ясували, соціальні верхи мають набагато більше спільного з робочим класом, аніж зі середняками: матері з вищих класів дбають, щоб діти засвоїли гарні манери за столом; чоловіки ж необов’язково дотримуються правил, якими дружини та виховательки нашпиговують їхніх дітей. Деякі чоловіки-аристократи славляться препаскудною поведінкою за столом, у цьому вони дуже схожі на люмпенів та маргіналів, яким байдуже до думки оточення.

Та це радше доволі рідкісний виняток: у принципі, представники усіх класів дотримуються основних правил поведінки за столом. А от подивившись під іншим кутом і вийшовши за межі базових правил столового етикету, можна помітити класові відмінності. Загадкові та вигадливі правила столового етикету, — як-от правило їсти-горошок-зовнішнім-боком-виделки, яким англійці прославилися на увесь світ і з якого всі підсміюються, — є прерогативою вищих кіл. Власне, можна зрозуміти тих, хто запідозрить, що єдиний зміст цих правил полягає в диференціації вищих класів від нижчих, адже дуже часто їм годі знайти якесь практичне пояснення.

Індикатори «матеріальної культури»

Чимало класово-диференційних правил стосуються начиння та інвентарю — ножів, виделок, ложок, склянок, мисок, тарілок та інших речей. Власне, тут час поговорити про «матеріальну культуру». Пригадую, як якось на першому тижні навчання в Кембриджі я сиділа в кафетерії при археологічній та антропологічній бібліотеці та бесідувала із заповзятим і пихатим аспірантом. Він розповідав, що пише дисертацію про «матеріальну культуру» чогось-там. Я запитала: «А що таке «матеріальна культура?» «Дозволь, я тобі поясню». Він вдихнув на повні груди і взявся пояснювати — довго, пристрасно і з професійними термінами. Я уважно слухала, десь так з двадцять хвилин. Коли він нарешті закінчив лекцію, я вигукнула: «Ага, зрозуміло! То ти пишеш про “речі”. Горщики, ножі, одяг і всяке таке. Про речі». Він дуже сконфузився, але знічено погодився, що так теж можна сказати, якщо я прагну спрощеного пояснення. З цього часу я марила, щоб десь втулити цей геніально помпезний термін — «матеріальна культура». Насправді я тут буду говорити просто про «речі»!

Як тримати ніж

Довідник-диктатор з етикету «Debrett» наполегливо намагається переконати нас, що у правилах матеріальної застільної культури є раціональне зерно, що вони про повагу до інших, та я не зовсім розумію, як положення пальців на ножі — чи руків’я ножа лежить в долоні (правильно), а чи ви його тримаєте між великим та вказівним пальцем, як олівець (неправильно) — може якось перебити апетит тим, хто за столом. Одначе, «Debrett» наполягає, що «недопустимо» тримати ножа як олівець. Олівцевим методом тримання ножа ви досягнете лишень одного — класові радари співтрапезників миттю активізуються і оповістять про ваш низький соціальний статус. Та візьміть до уваги, що соціально-стурбований англієць вважатиме, що цього цілком достатньо, щоб ніколи не тримати ножа як олівець.

Виделки та Як їсти горошок

Те саме стосується і зубців виделки. Коли виделку тримають у лівій руці, а у правій — ніж або ложку, то зубці виделки мають бути спрямовані донизу, а не догори. Однак, «гарно виховані» англійці повинні їсти горошок так: за допомогою ножа спіймати дві-три горошинки і наколоти їх на спрямовані донизу зубці виделки, тоді ще пару горошинок підштовхнути ножем на випуклу спинку виделки, при чому наштрикнуті горошинки служать бар’єром і не дають новоприбулим горошинам, які слід трішки причавити, зісковзнути з виделки. Власне, це не так складно, як звучить, і якщо поетапно описати процедуру, то вона не буде звучати аж так по-ідіотськи, як всіма улюблені жарти про горошкопоїдання по-англійськи. А втім, слід зауважити, що метод горошкопоїдання, яким користуються нижчі класи — перевертають виделку і ножем нагортають горох або взагалі їдять без ножа, набираючи горох виделкою, яку, як ложку, тримають у лівій руці — набагато доладніший чи, як мінімум, ергономічніший, адже так за раз можна транспортувати більше горошку з тарілки до рота. Аристократичний метод проштрикування та розчавлення горошку дозволяє транспортувати не більше восьми горошин за раз, це якщо пощастить, а простацька техніка совка та лопати, за моїми підрахунками, дає раду з тринадцятьома. Звісно, все залежить від розміру виделки та горошку. (Оце в мене собача робота!)

Отож немає жодних практичних причин, щоб їсти горошок за допомогою сторчма перевернутої виделки, як радить «Debrett» та інші порадники з етикету. І, повторюсь, не бачу причин, як простацький метод поїдання горошку за допомогою ввігнутої частини видельця може комусь перебити апетит, тож аргумент турботи про ближнього не витримує жодної критики. Змушена визнати, що правило про споживання горошку, так само, як і правило про тримання ножа, виконує виключно роль класових індикаторів.

Останнім часом «плебейський» спосіб горошкопоїдання зіп’явся догори по соціальній драбині. Особливо швидко перебирає таку моду молодь — мабуть, під впливом американської культури. Відтак все частіше низи середнього класу та впевнені середнячки поїдають горох методом совка та лопати (раніше б це сприйняли за непомильні відголоски робітничого походження). А втім, більшість панів із верхівки середнього класу та верхніх прошарків суспільства й далі рішуче проштрикують та причавлюють горошини.

Принцип «мало і помалу дорівнює добре»

Так їдять не лише горох. Я обрала для ілюстрації горошок тому, що всі сміються з нашого горошкопоїдання, та й сам собою горошок — набагато цікавіший за іншу їжу. Та класові правила столового етикету велять все їсти методом проштрикни-розчави, тобто виделкою зубцями донизу. Це правило стосується всього, що їдять за допомогою ножа та виделки. А оскільки мало що їдять без ножа та виделки, ми майже всю їжу розчавлюємо та проштрикуємо. Лише окремі страви, наприклад, перші блюда та салати, спагеті та наш традиційний пастушачий пиріг, можна їсти виделкою, тримаючи її у правій руці, і направляти зубці догори.

Лише нижчі класи, коли їдять виделкою та ножем, послуговуються американським методом — ріжуть усю порцію на маленькі шматки, а тоді відкладають на бік ніж і орудують виделкою, як маленькою лопаткою. Згідно з «правильним» — чи то пак, благороднішим — методом, їжу слід різати на маленькі порції по мірі споживання. А тоді кожну маленьку порцію треба загнати методом «проштрикни-розчави» на зовнішній бік видельця.

Принципи «малодорівнює добре» та «помалу дорівнює добре» лежать в основі правил про класову диференціацію. Як на мене, то більшість цих правил придумали для того, щоб впевнитись, що їжу набиратимуть та доправлятимуть до рота маленькими порціями, помалу, даючи собі час пережувати, поки ріжеш, проштрикуєш, розчавлюєш та намазуєш їжу на виделку. Метод «ріж-проштрикуй-розчавлюй», який застосовують до гороху, м’яса та й, зрештою, всього, що потрапило у тарілку, служить чудовим прикладом нашої системи споживання їжі — на решту продуктів поширюються більш-менш ті самі правила.

От, візьмімо, хліб. Правильно («по-світському») їсти хліб, тобто все, де є хліб: сайки з хлібом, пате з тостами, ранкові тости з мармеладом — треба так: відламати (не відрізати) маленький шматочок хліба чи тоста, намастити маслом / паштетом / мармеладом той маленький клаптик, з’їсти його за раз, а тоді повторити процедуру заново. Помастити маслом (та будь-чим) увесь тост чи розрізану навпіл булочку — вкрай непристойно. Настільки, наскільки непристойно вгризтись зубами у стосик канапок, приготованих до пікніка. Крекери та печиво, подані до сиру, споживають так само, як хліб та тости — відламують маленький шматок, беруть до нього сир і їдять ту маленьку порцію за раз.

До цілої риби теж застосовують принцип «мало / помалу»: відділяти філе від хребта риби слід по одному маленькому шматочку за раз, з’ївши, можна братися за наступний шматок. Виноградну лозу потрібно розділяти на менші лозинки: тоді виноградинки їдять по одній, а не запихають жменями до рота. Яблука та інші фрукти не можна їсти цілими, їх слід очистити від шкірки, розділити на чотири дольки і їсти по одній. Банани не їдять «по-мавп’ячому», їх теж треба очистити від лушпиння і порізати кільцями, які потім можна їсти по одному за раз. І так далі.

Ви зауважили, як раз у раз повторюється патерн мало / помалу? Суть класових правил-індикаторів зовсім не в тому, щоб полегшити та пришвидшити процес споживання їжі, зробити його ефективним та практичним. Все навпаки: їх придумали, щоб їсти повільніше, щоб навмисно ускладнити увесь процес, щоб ми споживали якнайменші порції їжі за щонайдовший та сповнений тяжкої праці час. Віднайшовши патерн та зрозумівши, які принципи його підпирають, стає цілком ясно, для чого придумали «мало / помалу». Все зводиться до того, щоб люди не поводились жадібно і, якщо конкретніше, щоб не надавали їжі надто великого значення. Жадібність — у будь-якій формі — суперечить правилу чесної гри, яке виступає чи не найважливішим у кодексі англійськості. Якби в час трапези жага до їжі відсунула спілкування на другий план, то це знаменувало б перемогу фізичної насолоди над розкошами духовним, чи то пак, словесними. У пристойному товаристві такого не схвалюють — це не по-англійськи і тим паче сміховинно. Виявляти надмірну заповзятість до будь-чого недостойно, а заповзятість до їжі не лише ницо, а ще й доволі непристойно. Тож повільне споживання страв маленькими порціями відображає стримане холодне ставлення англійців до їжі.

Кільця для серветок та інші жахіття

Серветки — це корисні та незамінні речі. І для класової ідентифікації також. Ми вже знаємо, що називати їх «салфетками» («serviettes») — серйозний соціальний проступок, так би мовити, один із «семи смертних гріхів», які непомильно виказують плебейське походження. Та серветки можуть подразнити класовий радар англійців ще й в інший спосіб. І вони це можуть зробити на будь-якому етапі застілля:

• якщо сервірувати стіл серветками, складеними надто вигадливо, у формі орігамі (пани складають їх по-простому, квадратиком);

• якщо поставити згорнуті серветки сторчма у склянки (їх слід класти на або поруч з тарілками);

• якщо затикнути серветку за комір або за пояс (її треба просто покласти на коліна);

• якщо інтенсивно терти серветкою обличчя або енергійно витирати рота (потрібно злегка промокати уста);

• якщо акуратно скласти серветку по закінченні обіду чи вечері (потрібно недбало покласти на столі);

• і щонайгірше — якщо покласти скручену трубочкою серветку в кільце для серветок (на таке здатні тільки ті, хто називає серветки «салфетками»!).

Перші два серветкові гріхи виникли на підставі чепурної та «манірної» вишуканості, яка є незмінною ознакою низів середнього класу. Підтикати серветку та щосили терти нею обличчя — це такий грубуватий етикетний стиль, притаманний робочому класу. Наступні два гріхи — взагалі огидні, адже вони промовисто свідчать про те, що серветка буде використана повторно, не побувавши у пранні. Краще вже обійтись паперовими серветками, ніж брудними лляними та бавовняними. Пани з верхівки середнього класу потішаються над тими, хто користується кільцями для серветок: про людей, які в намаганні виглядати вишукано та рафіновано, а насправді просто недоладно помпезні, кажуть, що «він / вона з тих, хто має кільця для серветок». Переважно це стосується низів середнього класу чи середняків.

У серветковому кодексі ще хоч є зерно здорового глузду (принаймні те правило про заборону на повторне використання непраних серветок звучить цілком резонно, як на мене), а от презирство до рибних ножів виправдати значно важче. Були часи, коли доволі багато середнячків та навіть аристократів користувалося спеціальними ножами для риби. Багатьом ця звичка бачилась як щось надто помпезне та претензійне, але остаточно в ранг табу вона перейшла після того, як у світ вийшла сатирична поезія Джона Бетджемена «Як досягти успіху у вищому світі». У ній він висміює, як господиня з низів середнього класу претензійно та вичепурено готується до прийняття. Поезія починається так:

Ножі для риби, здається, завжди викликали сумніви, але відтоді вони почали асоціюватися з тими, хто полюбляє словечка «пардон», «салфетка» та «туалетна кімната» і користується кільцями для серветок. Зараз ножі для риби — це щось безнадійно старомодне, і ними користуються лише старше покоління низів та середнячків середнього класу. Ножі для стейків також вважаються ознакою міщанства, як і лейсі (мереживні серветочки), покладені під тістечко, виделки для солодкого, все золоте, «потирі» для солі та перцю, костери^[74] та коктейльні столики на колесиках (такі столики на колесиках, на яких прилаштований контейнер з кришкою, щоб зберігати страви теплими)

Здавалося б, що полоскальниці для рук — такі маленькі мисочки, в які занурюють кінчики пальців, щоб сполоснути після того, як брали їжу руками, — мали б теж бути з розряду претензійних, манірних, чепурних міщанських вигадок, та вони, з невідомих мені причин, вважаються прийнятними, і їх досі можна часто побачити на панських та аристократичних прийомах. Логіки в цьому дуже мало. Ходять легенди про те, як необізнані простолюди п’ють з полоскальниць, а толерантні господарі, щоб не присоромити гостя і не привертати уваги до його хиби, й собі так роблять. За правилами треба робити так: обмокнути кінчики пальців у чашу, а потім легенько промокнути їх серветкою. Руки не треба терти і драяти, як в умивальнику. Звісно, хіба що ви задумали запустити класові радари господарів!

Правила подачі портвейну

Ще один спосіб стривожити класову сигналізацію англійців — це невчасно подати портвейн. Порт подають в кінці застілля. Іноді, особливо у вищих колах, його подають лише чоловікам, а жінки, за старосвітським звичаєм, «виходять» до іншої кімнати пити каву та теревенити теревені, даючи змогу чоловікам потоваришувати. Тепер про подачу: виключно за годинниковою стрілкою (інакше це буде кінець світу!), тож пильнуйте, щоб передавати карафку чи пляшку лише тому, хто від вас ліворуч!

Якщо ви якимсь дивом пропустите свою чергу, ніколи не просіть передати напій поза чергою, адже це означає, що портвейн зіб’ється зі шляху і піде проти годинникової стрілки, а це катастрофа вселенського масштабу. Вам залишається або чекати, коли до вас дійде черга, або передати келих тому, хто ліворуч, щоб він налив напій і передав вам. Вже в келиху порт може подорожувати проти годинникової стрілки, заборона на правосторонній рух стосується тільки напою в пляшці чи карафці.

Чому рух за годинниковою стрілкою такий важливий — ніхто не має ані зеленого поняття. Жодного практичного змісту це правило не несе — воно лише збиває з пантелику новачків і викликає суто англійське самовдоволення у бувальців від розпивання портвейну.

Роль смаженої картоплі 

Звіт Дослідницького центру соціологічних проблем (ДЦСП) про Роль смаженої картоплі присвячено продуктові всенародного значення. Дев’яносто відсотків англійців є поїдачами картоплі фрі — як мінімум раз на тиждень більшість з нас влаштовує собі свято смаженої картоплі. І хоч картопля фрі є надважливою частиною культурного спадку, до дослідження ДЦСП ми мало що знали про природу наших стосунків з бульбою, її роль у соціальних взаєминах та місце, яке вона посідає у культурному Zeitgeist англійців. 

Картопля фрі, патріотизм та англійський емпіризм

З’ясувалося, що хоч картоплю фрі придумали у Бельгії і вона популярна (як «french-fries», «frites», «patate frite», «patatas fritas» та ін.) у всьому світі, англійці вважають її суто британською, навіть суто англійською, якщо точніше, їжею. «Риба та картопля фрі» досі залишається національною стравою англійців. Зазвичай англійці не виявляють патріотизму та особливих емоцій до їжі, але у випадку із звичайнісінькою картоплею вони можуть бути навдивовижу патріотичними та фанатичними.

Один із учасників фокус-групи пояснив ситуацію так: «Фрі — це така дуже земна їжа. Це основа основ, це проста їжа у хорошому розумінні слова, і тому ми її любимо. Ми самі такі, і це гарна риса характеру… От такі ми — ми не любимо приндитися». Ніколи б не подумала, що копичка смаженої бульби може так вичерпно пояснити приземлений емпіризм та реалізм здорового глузду, які я навмання виводжу у визначальні риси англійськості. Тож я була невимовно вдячна цьому панові за глибоке спостереження.

Як ділитися картоплею фрі та Як це стосується товариськості

Картопля фрі — це ще й важливий соціальний фасилітатор. Це єдина англійська страва, яка просто створена, щоб нею ділились, і неписані правила дозволяють це робити. Коли ми їмо чіпси, то можна зауважити, що як ми раптом починаємо поводитися інакше — дуже по-дружньому, дуже по-товариськи і зовсім не по-англійськи: ми даємо собі волю і їмо руками з однієї тарілки чи з пакетика, навперебій висмикуємо фрі з тарілки сусіда і навіть годуємо одне одного з рук! Навіть з їжею, якою заведено ділитися — китайською чи індійською — ми зазвичай так не робимо і замовляємо страви окремо. Але картоплі фрі, здається, вдалося прокласти місток дружелюбності. Для багатьох англійців в цьому й криється привабливість картоплі фрі. Це можна пояснити тим, що ми більше за інших потребуємо допомоги у налагодженні соціальних зв’язків та «взаємодії».

Правила їжі та англійськість

Правила їжі виявили ще більше симптомів «соціальної не-дужості» англійців. Здається, страшенно багато ірраціональних та незбагненних аспектів поведінки англійців сягають корінням у ці нещасні лиховісні правила, як, наприклад, мовчазні, вибачливі та огидні методи поскаржитись.

Детальне вивчення навколостолової поведінки також допомогло глибше зрозуміти суть правила «От так завжди!» і привідкрило феномен англійськості. Це не просто «набурмосений стоїцизм»! Це правило свідчить про те, що ми у своєму хронічному песимізмі та цинізмі не покладаємо великих сподівань на світ — ми впевнені, що всі лиха і хиби задумані природою, щоб дратувати нас та розчаровувати. Ще цікавішим є те, що ми виявили схиблене відчуття задоволення, навіть насолоди від того, що наші невеселі пророцтва справджуються. Для того, щоб зрозуміти сутність англійськості, критично важливо зрозуміти, перш за все, сутність занепадницького менталітету англійців. Варто зауважити, що тема англійського емпіризму знову виринула на поверхню і то в доволі неочікуваному контексті — у взаєминах із картоплею фрі.

У цьому розділі ще яскравіше, ніж у попередніх, класові правила продемонстрували несусвітній ідіотизм англійської класової системи. Я не жартую. Скільки горошинок може балансувати на зовнішньому боці виделки? Та мені соромно про таке писати! Та мені соромно навіть знати цю дурню! Та це моя робота, і я змушена спостерігати, описувати та намагатись зрозуміти навіть таку дурню. Так, я в курсі, що всі спільноти мають «систему соціального статусу і методи його індикації», та англійці, здається, вивели це в абсолют ідіотизму!

Принцип «мало / помалу дорівнює добре», правда, не такий сміховинний, як інші правила-індикатори класу. Попри те, що це правило виконує роль класового індикатора, воно також відображає важливі для англійців ідеали — поштивість та принцип чесної гри. А ще це правило наглядно демонструє нашу любов до стриманості та неприйняття пожадливого себелюбства. Також не можна змовчати про те, що нам набагато важливіше гарно поспілкуватися за столом, аніж просто набити черево.

Правило «картоплі фрі» свідчить про те, що брак любові до їжі і, можливо, ще й апатичність до таких речей, як, скажімо, патріотизм, пояснюється тим, що англійці дотримуються заборони на надмірну заповзятість, а не холодні від природи, як прийнято вважати. Ми можемо бути емоційними і навіть доволі пристрасними! Ну, принаймні з картоплею фрі можемо! Просто стримуємо ці імпульси у намаганні не переступити через табу на заповзятість. Чи й наша горезвісна холодність до сексу з цієї ж опери? Чи наші правила гумору сильніші за сексуальний потяг? Спробуймо з’ясувати у наступному розділі!

ПРАВИЛА СЕКСУ

— Як просувається книжка про англійців? Над яким розділом працюєш?

— Над розділом про секс.

— Там що, двадцять чистих сторінок, так? 

Гумор як колінний рефлекс

Годі порахувати, скільки разів я чула цей чи йому подібні жартики: «То це буде короткий розділ!», «О, та це легко: “Жодного сексу, ми ж британці!”, “Який там секс, в нас є грілка!”, “Ти маєш на увазі «ляж на спину і думай про Англію”», «То ти нарешті поясниш, яким дивом англійці розмножуються?». І все це з уст самих англійців — моїх друзів та інформаторів. Іноземці теж жартували час від часу, але англійці — майже завжди. Вочевидь, в те, що англійці мають мало сексу та й не дуже його хочуть, вірять всі і повсюдно, особливо самі англійці!

Але чи так воно насправді? Чи ми справді віримо у поширений стереотип, буцімто англійці холодні, стримані, наївні та невмілі в сексі? Чи справді чувак краще піде дивитися футбол, а його дружині любіше випити чашечку доброго чаю? А якщо піднятися соціальною драбиною догори — у вищі класи, то чи там й справді незграбні, недорікуваті і сором’язливі хлопчики з приватних шкіл і такі ж неоковирні, невмілі дівчата, які тільки те й роблять, що гиготять без упину? Невже ми себе бачимо такими? Невже ми такі і є?

Якщо вдатися до фактів та цифр, то наш образ секс-аскетів не відповідає дійсності. Англійці — все ж люди, і цілком природно, що секс для нас має таке ж важливе значення, як і для всіх істот людського виду. Репутація невігласів у сексі з’явилася не з цифр та фактів, які явно свідчать про те, що ми здатні спарюватися та розмножуватися не гірше, аніж решта людей на цьому світі. Як на те пішло, то ми починаємо це робити рано: серед індустріально розвинутих країн в Англії найвищий відсоток сексуально активних підлітків — 86 відсотків незаміжніх дівчат віком до 19 років живуть статевим життям (на другому місці Сполучені Штати, де їх 75 відсотків). Взагалі є чимало націй, які набагато скромніші та стриманіші у сексі, аніж ми, і які до того ж мають англійців за страшенно розбещених. І хай в нас строгіша, аніж в багатьох європейських країнах, цензура, хай наші політики змушені йти у відставку через те, що французи назвали б невинною інтрижкою, за міжнародними стандартами ми, як би там не було, — доволі ліберальні.

Та стереотипи не з’являються на рівному місці, а такий поширений та повсюдно визнаний стереотип як «холодність у сексі» — тим паче має мати під собою ґрунт. Кохаються усі — це заняття природне та інстинктивне, англійці тут не виняток, але секс — це ще й соціальна активність, яка передбачає емоційний контакт, інтимність і т. д. з іншою людиною, а з цим, як ми вже з’ясували, в нас не все так просто. Як-не-як, але те, що ми беззаперечно погоджуємося із цим явно журним стереотипом (з патріотичних міркувань ми радше кинемося захищати погоду, а не доводитимемо сексуальну міць), виглядає досить дивно і потребує пояснення.

Продивляючись нотатки з польових досліджень, я зауважила, що справжні труднощі виникали кожного разу, як я намагалася серйозно поговорити з моїми інформаторами про секс. «Англійці просто не можуть говорити про секс серйозно, без жартів, — жалілася я в записнику, — власне, одного і того самого жарту: якщо мені ще хтось запропонує “допомогти на практиці” з розділом про секс, то я закричу не своїм голосом». Побіжна згадка слова «секс» автоматично запускає кнопку сарказм чи глузи, а в мовчкуватих екземплярів викликає незграбне бажання пальнути щось примітивне, в стилі ой-ще-ще-не-спиняйся, а в крайніх випадках респонденти просто хіхікають. Це не просто правило, це вже мимовільний неосмислений рефлекс — такий, як колінний рефлекс. Скажіть «секс» і англійський гумор зразу хвицьне коліном! Ми всі чудово знаємо, що жарти самознецінення — це наша найефективніша та найулюбленіша форма гумору. Відтак глуми про «чисті сторінки» замість розділу про секс не обов’язково свідчать про те, що англійці змирилися і прийняли невтішний стереотип про сексуальну холодність. Можливо, це була просто типова реакція на слово «секс».

Що ж такого потішного ми знаходимо в сексі? Та нічого, чесно кажучи: просто з допомогою гумору нам легше впоратися зі всім, що нас бентежить та спантеличує. Це, напевне, одна із Десяти Заповідей Англійськості: в будь-якій незрозумілій ситуації — жартуй. Інші нації, певна річ, теж жартують про секс, але ніхто, наскільки мені відомо, не робить це так передбачувано-рефлекторно, як ми. В інших частинах світу секс можуть трактувати як щось гріховне або як акт мистецтва, як фізіологічну потребу «для здоров’я» або як товар, як політичний важіль впливу або як травму, яка потребує багаторічної терапії та про яку можна написати кубометри порадників «про стосунки». А в Англії секс — це жарт.

Правила флірту 

У стереотипних уявленнях про менталітет того чи іншого народу майже завжди є зерно правди. Повсюдне переконання в тому, що англійці досить стримані у сексуальних поривах, на жаль, цілком правдиве. Може, ми такі ж вмілі і такі ж палкі коханці, як і всі, коли нарешті доберемося до ліжка, але сам процес добирання — вайлуватий та недоладний.

Одначе, думка про те, що наша стриманість та скутість випливає із незацікавленості в сексі — в корені хибна. Ця тема нас, може, й бентежить, але сам процес збуджує чималий інтерес. З огляду на приватність — таємницю під сімома печатями, яку всім кортить знати, ми маємо ненаситний інтерес до чужого інтимного життя. Частково його гасить безперервний потік секс-скандалів та гаряченьких історій у жовтій пресі.

Інтерес до інтимного життя свідчить про те, що ми щосили стараємося подолати скованість та невпевненість: і навіть якщо не дуже вміло фліртуємо, то це точно не тому, що нам бракує практики. Я провела два ґрунтовні дослідження флірту, і за найсвіжішими даними лише один відсоток респондентів віком 18–40 років відповів, що «ніколи не фліртував», понад третина сказала, що загравали з кимось «сьогодні» або «впродовж тижня». Більш-менш такі самі результати ми б отримали будь-де у світі, адже флірт — це «загальнолюдська категорія», основний інстинкт, без якого наш вид вимер би вже давно. Якщо вірити еволюційним психологам, то флірт — це фундамент, на якому стриміє сучасна цивілізація. Вони стверджують, що великий людський мозок — наша складна мова, розвинутий інтелект, культура, все те, що відрізняє нас від тварин — це еквівалент павичевого хвоста, такого собі «женихального органа», чия мета — привабити та втримати сексуальних партнерів. Якщо ця теорія, яку жартівливо називають «флірт-теорія еволюції» («chat-up theory of evolution»), правдива, то досягнення людства у всьому, починаючи від мистецтва та літератури, закінчуючи ракетами — це не більше, ніж побічний ефект від життєво необхідного вміння причаровувати пару.

Думка про те, що «NASA», «Гамлет» та «Мона Ліза» є всього лиш шлаком від первісних залицянь, як на мене, притягнута за вуха, але сумніву нема: флірт сприяє еволюції. З-поміж наших предків лише найчарівніші залицяльники могли привабити пару і передати свої чарівні гени чарівному потомству. Ми є нащадками багатьох поколінь успішних залицяльників, тож інстинкт женихання в нас — на підкірці головного мозку. Навіть якщо сучасний homo sapiens не задіяний у пошуку пари, він все одно фліртує. Ми всі практикуємо два види флірту — для зручності я їх скорочено називаю «флірт з наміром» (женихання з метою знайти собі тимчасову або постійну пару) та «флірт для рекреації» (флірт заради розваги, з метою соціалізації або просто для підтримання форми). Так склалося еволюційно, що homo sapiens змушений загравати!

Отож англійці, як і всі, запрограмовані на флірт, і заграють вони стільки ж, скільки й усі. Відмінність лиш у тому, що ми фліртуємо не так зграбно, вправно та легко, як всі інші. Якщо точніше, то приблизно половині англійців відчутно бракує майстерності у залицяннях. Якщо уважніше розглянути стереотип про асексуальність англійців, то стане зрозуміло, що критика спрямована на чоловіків — саме їх висміюють і ганьблять за невмілість. Нечисленні жарти та кпини натякають на буцімто фригідність та холодність англійок, але переважно на глум здіймають чоловіків — нібито вони байдужі, невмілі і взагалі імпотенти. Побутує думка, що причиною сексуальних розладів у бідолашних розчарованих жінок є чоловіча безпорадність у ліжку. На початку XVIII століття швейцарський соціолог^[75] описував, що англійки «обділені увагою чоловіків, які проводять з ними дуже мало часу. Більшість чоловіків надають перевагу вину та розвагам, а не жінкам. Чоловікам слід виписати за це догану, бо вино в Англії значно паскудніше, ніж жінки». Багато моїх іноземних інформаторів робили ідентичні зауваги, щоправда, вони заміняли вино на пиво. Та на якість англійського пива вони не скаржились!

Два звинувачення з трьох — імпотенція та байдужість — абсолютно безпідставні та несправедливі. Вони не базуються ані на фактах, ані на польових дослідженнях. Скоріш за все, вони укорінилися через враження, яке складається від третьої хиби, в якій звинувачують англійських чоловіків — вайлуватості у мистецтві спокуси. «Вочевидь, англійці не створені для галантності, — спостеріг наш швейцарський критик, — вони не знають нічого, крім абсолютних крайнощів — відвертого панібратства та поштивого мовчання». Пересічний англієць може бути дуже навіть сексуальним, але в мистецтві флірту — він далеко не найкращий. Він не у своїй тарілці, коли доводиться мати справу з «особами жіночої статі протилежного виду», як сказав один мій інформатор-чоловік.

Він зазвичай або стриманий, мовчазний і вайлуватий, або — і це значно гірше — грубий, брутальний і незграбний^[76]. Він може вдудлити багато алкоголю в надії, що це допоможе подолати соромливість: в результаті він отримує різку зміну курсу — від мовчазного, стриманого вайла до грубого, брутального незграби. З позиції сердешної англійки це таке собі покращення. Хіба б вона сама, як це часто буває, втратила здоровий глузд від спожитого алкоголю — в такому разі все мистецтво флірту зводиться до фразочки на зразок: «Мож, перепихнемся, а?» — яку, в силу обставин, можна вважати екзистенцією елегантності та дотепності.

І так, в трьох словах, чи, скоріш, у пляшці алкоголю, криється розгадка таємниці розмноження англійців. Ну, гаразд, я згущую фарби. Та тільки трішки — не можна недооцінювати роль алкоголю у передачі нашого ДНК! 

Тест САС

Певне, що не алкоголем єдиним. Одного разу, в пориві людинолюбства і щирого бажання допомогти англійцям вдосконалити мистецтво спокуси, взявши за основу матеріали ґрунтовних польових досліджень, я розробила тест, який мав би вказати англійцям на найкращі «зони для флірту» — такі собі соціальні заповідні зони, де можна віддатися приємному та плідному заграванню. Я назвала його «тест САС». САС розшифровується як «соціалізація» (тут мені йдеться про те, наскільки місце підходить і є зручним для того, щоб двоє незнайомців могли заговорити одне до одного), «алкоголь» (для стриманих англійців — невідкладна допомога при флірті) і «спільні інтереси» (середовище, в якому збираються люди зі спільними інтересами чи зацікавленнями — тобто місця, де можуть бути фасилітатори та сприятливі фактори для подолання «соціальної не-дужості»). Отримані результати дозволяють скласти уявлення про правила флірту по-англійськи та неписаний кодекс пошуку пари в нашій культурі.

Вечірки та паби

Вечірки та урочисті події — це, без сумніву, території для флірту. Однак, вони явно просідають за критерієм спільних інтересів. Паби, бари та нічні клуби — всі ці, на перший погляд, найкращі місця для флірту, насправді проходять лише за двома пунктами — соціалізацією та алкоголем. На пункті про спільні інтереси вони провалюються. В Англії неписані правила дозволяють зав’язати розмову з привабливим незнайомцем чи незнайомкою десь в барі чи пабі (хоч не без певних обмежень та застережень), та, не маючи явних спільних інтересів, доведеться піднапружитись, щоб вигадати тему для розмови. На поміч, певна річ, прийде всезагальний англійський етикет з універсальною темою погоди, але все одно без спільних тем процес знайомства потребуватиме чимало зусиль.

Втім, за результатами одного дослідження, 27 відсотків респондентів познайомилися зі своїм теперішнім партнером чи партнеркою в пабі. Що ж, як бачимо, — можемо, коли припече! А от мої власні дослідження та інтерв’ю з відвідувачами пабів показали, що більшість цих союзів укладено не в результаті підкату до незнайомців — от ні з того, ні з сього, взяли і підсіли на барі до геть незнайомої людини. Пари знайомляться завдяки спільним друзям чи знайомим, а те, що цей процес відбувається в пабі — так це цілком очікувано, адже саме в пабах англійці проводять масу вільного часу і там у них зав’язуються стосунки — дружні чи романтичні.

Клабери і правило «Будь ласка, тільки без сексу, ми занадто круті!»

У нічних клубах трохи краще зі спільними інтересами, ніж в пабах та барах, адже клабери, зазвичай, мають спільний інтерес — музику. Як би там не було, але гучність музики нівелює проблему діалогу — вербальна комунікація обмежується двома-трьома односкладовими вигуками. Відтак флірт переходить у невербальну площину. Зважаючи на високі показники соціалізації та алкоголю, клуби мали би бути майже в топі найкращих флірт-зон, однак тут на сцену виходить цікаве та доволі дивне неписане правило: чимало молодих клаберів мають танці — а в цілому і самі походи в клуб — за асексуальне заняття. Вся суть клабінгу у відчутті спільноти і в ейфорії, майже екстазі, від єднання з музикою та натовпом (це суголосно із терміном «комунітас», який антрополог Віктор Тернер ввів на позначення дуже сильного, інтимного та близького зв’язку, який гурт людей переживає у «лімінальному» стані). Вони рішуче заперечують будь-які припущення, буцімто прийшли в клуб з примітивною, низькою метою — «позажиматись».

Наприклад, згідно з даними всенародного опитування, всього шість відсотків клаберів зізналися, що одна з важливих причин відвідати «танцювальні заходи» — це сподівання «познайомитися з потенційним сексуальним партнером». Як на мене, то це промовистий приклад того, що ми, науковці, називаємо соціально бажана похибка, скорочено СБП, що розшифровується як «стандартна похибка самооцінювання через спробу респондента репрезентувати себе як соціально бажану одиницю». По-людськи: це брехня. Дослідження «по клаберах» показало, що респонденти економили на правді: відповіді на контрольні питання показали, що понад половина опитаних займались сексом з «партнером / партнеркою, якого / яку зустріли на заході», а це дає підстави думати, що пошук потенційних секспартнерів все-таки є більш важливим елементом клубної культури, аніж це готові визнати респонденти.

Однак, СБП може таки стати в нагоді, адже усталений патерн «соціально бажаних» відповідей може свідчити про соціальне правило чи навіть норму в межах певної групи чи субкультури. Відтак цілком очевидно, як на мене, що молоді англійці-клабери, особливо ті, що вважають себе та свої музичні вподобання «неформальними», мають за правило стратегію «будь ласка, тільки без сексу, ми занадто круті». Ходити в клуб на пошуки потенційного партнера — це страшний «відстій». Тож, цілком природно, клабери неохоче зізнаються, що це є одним із мотивів походу в клуб. І якщо вони опиняться в ліжку з кимось, з ким вони познайомилися в клубі, — то це просто випадковий побічний ефект від гарно проведеного вечора, а не першочергова ціль, за якою вони в цей клуб прийшли. Попри те, правила «Будь ласка, тільки без сексу» дотримуються більше на словах, ніж на ділі. Ми вдаємо, що секс нас геть не цікавить, але якимсь дивом нам вдається випадково-зумисне мати цього сексу досхочу. Ох, знову це наше прекрасне англійське лукавство!

Я з’ясувала, що клабери-геї чесніше та відкритіше, аніж гетеро, зізнаються у секс-інтересах: дехто з них притримується правила «Будь ласка, тільки без сексу», але більшість таки відверто зізнається, що для них флірт, пошук партнера та секс — це важливі елементи клабінгу.

Флірт на роботі

І «флірт з наміром», і «флірт для рекреації» практикують чи не у всіх офісах Англії. Згідно з соціальними опитуваннями, майже 40 відсотків англійців знаходять чоловіка / дружину чи сексуального партнера саме на роботі. Найновіші дослідження показали, що флірт знижує рівень стресу та напруги на роботі: завдяки легкому флірту в офісі панує невимушена атмосфера, конфлікти рідшають, а обмін компліментами сприяє підвищенню самооцінки.

Та ми всі це знали, ніяке це не відкриття! Заради справедливості зауважу, що флірт на роботі перебуває під загрозою пуританських віянь, які прийшли до нас з Америки, де він офіційно заборонений в робочому середовищі (це «нежиттєздатний» хід на догоду політичному лобі, він приречений на невдачу, адже намагається заборонити поведінку, що глибоко вкорінена у психіці людини). А втім, в Англії робота й досі лідирує у рейтингу найсприятливіших зон для флірту. Теоретично, вона проходить всього за двома пунктами тесту САС, оскільки алкоголь в офісах та на фабриках недоступний, а от на практиці співробітники знаходять можливість разом випити. У пунктах «соціалізація» та «спільні інтереси» роботі немає рівних! Ще учасники фокус-груп назвали особливо сприятливими зонами для флірту курси, конференції з продажів, академічні симпозіуми, екскурсії та навколоробочі зустрічі, які поєднують в собі і спільні інтереси, і невимушену атмосферу, скроплену свяченою водою святкової випивки.

Одначе, флірт на робочому місці прийнятний лише у строго визначених місцях, із чітко визначеними категоріями людей і в чітко визначений час. І тільки при чітко визначеній оказії! У кожному офісі є неписаний етикет, який врегульовує флірт. Я з’ясувала, що в деяких компаніях «осердям флірту» є кавові автомати, ксерокс та кафетерій. В одному офісі таким неофіційним плацдармом для залицянь був балкон, на який ходили переважно курці, які, до слова, більш товариські, аніж некурці, або принаймні у них є відчуття буремної солідарності (одна жінка розповіла, що вона не курить, але прикидається курцем, бо з ними «веселіше проводити час»!).

Навчальні заклади

Майже всі навчальні заклади є заповідниками флірту. Причина проста — там повно молодих людей, які вперше в житті обирають собі пару. А ще ці заклади проходять за всіма трьома пунктами тесту САС — школи, коледжі та університети набирають дуже багато балів по соціалізації та спільних інтересах, а з алкоголем, якого, напевне ж, не подають в аудиторіях, надолужують поза навчанням — нагод напитися разом є чимало.

Для нашої молоді фактор спільних інтересів важить особливо багато. Молодь сором’язлива всюди, але англійська — особливо неоковирна, їй бракує соціальних навичок, щоб піти на контакт, не маючи спільних точок дотику. А тут студентам вже легше — потенційні партнери автоматично мають спільне підґрунтя і немає потреби силувати себе до пошуку спільних тем для розмови.

Спорт, спортивні клуби, хобі та Правило невмільця

Спорт та хобі мають високі показники соціалізації та спільних інтересів у моєму тесті. З алкоголем треба ще попрацювати додатково, адже він не включений у програму за замовчуванням.

З’ясувалося, що серед членів аматорських спортивних клубів та клубів за інтересами градус флірту обернено пропорційний до спортивних успіхів учасника та його чи її відданості заняттю. Серед невмілих тенісистів, слабосилих любителів піших прогулянок, криворуких художників та поганих танцюристів, яким самі знаєте що заважає, виявилося чимало, звісно, не без винятків, охочих до флірту, а от серед професійних, серйозних та успішних змагальників їх було трохи менше. Навіть найнедолугіший невмілець, однак, до останнього прикидатиметься, що прийшов на спорт чи в клуб виключно за призначенням — займатися спортом абощо. Ба більше, вони можуть у це щиро вірити — англійці взагалі ще ті майстри самообману, та правда в тому, що всі ці тенісні ракетки, детальні військово-топографічні мапи та пензлики — це щось на кшталт реманенту для соціалізації, а подекуди ще й інструмент для загравання.

Публічні заходи

Хоч більшість спортивних та публічних заходів, як-от похід в театр чи кіно, й мають сприятливий ґрунт для взаємно цікавих розмов, а деякі з них ще й набирають непогані бали з соціалізації, вони не дуже сприяють флірту та пошуку партнера, адже час на спілкування там дуже обмежений перервою чи антрактом — щоб не «пропустити все».

Кінні перегони, однак, — найразючіший виняток з правила. Там «все» відбувається дуже швидко, буквально декілька хвилин — і по всьому. Зате півгодинну перерву між заїздами етикет велить цілком і повністю присвятити соціалізації та дружньому спілкуванню з незнайомцями. Перегони відповідають усім трьом вимогам тесту САС, ба більше, вони ще й мають бонус — готову фразу-зачіпку до розмови (і там точно буде слово «ставити»): «На кого ставите в заїзді три тридцять?».

Вечори знайомств, шлюбні агенції та правило «Жодних побачень»

Вечірки, клуби та агенції знайомств теж проходять по тесту САС, але є одне «але». Вони просідають по спільних інтересах. На перший погля, це може здатись дивним, адже усі відвідувачі мають спільну мету — знайти собі пару, але зізнатися у цьому — лячно, і на зачіпку до розмови вона не годиться. Англійці, навіть на зустрічах без романтичного контексту, схильні прикидатися, що вони зібралися не для того, щоб просто зібратися, їм потрібен якийсь псевдопривід, а в таких тонких та інтимних справах, як зустрічі з метою пошуку партнера — й поготів. Навіть коли ми йдемо на «побачення», то намагаємося не промовляти це слово. Чоловіки особливо комизяться через слово «зустрічатися» — воно враз робить процес офіційним та явним, а це для них надто бентежно. І надто серйозно. Нам не подобається, коли процес набирає загрозливо серйозних обертів: саме слово «побачення» вже, здається, суперечить духові правил гумору по-англійськи!

Ми й досі вбачаємо щось неприйнятне в «організованому звідництві». Усілякі зустрічі для самотніх та шлюбні агенції — це для нас щось неприродне, надто надумане, їм бракує спонтанності та невимушеності, без яких романтичні стосунки немислимі. Багато хто соромиться визнати, що звертається по допомогу до шлюбної агенції чи відвідує зустрічі для самотніх. Для них — це щось негідне і рівноцінне зізнанню у невдачах. Та правда в тім, що в організованому звідництві нема нічого ані негідного, ані неприродного. Впродовж всієї історії людства практикували організоване звідництво, а в деяких країнах й досі його практикують. Та англійці через зацикленість на приватності ще неохочіше за інших західних європейців зізнаються у доцільності такої практики.

Інтернет та ефект лімінальності

Кіберфлірт, певна річ, не витримує тесту на алкоголь (хоча до інтернетних романів варто б застосувати інші тести), але має дуже високі показники у соціалізації і непогані у спільних інтересах. У кіберсвіті, на відміну від «справжнього світу», цілком прийнятно, ба навіть дуже бажано, завести розмову із абсолютно незнайомою особою. А забезпечити спільні інтереси можна, приєднавшись до відповідного чату або обравши з бази даних шлюбної агенції партнера із схожими зацікавленнями. «Лімінальний ефект» кіберпростору з його протидією соромливості — це ідеальне поле для флірту для соціально незграбних англійців.

Флірт із люб’язності

Один із моїх інформаторів-англійців спостеріг цікаву штуку: «Ви можете платонічно фліртувати навіть з тими, хто в шлюбі чи в стосунках. Інколи флірту навіть чекають — ви ніби маєте виявляти зацікавлення, щоб не здатися грубим». Цей коментар відсилає нас до негласного правила, яке приписує особливу форму «безпечного», «рекреаційного» флірту, який я називаю «фліртом із люб’язності». Зазвичай його практикують чоловіки, які із ввічливості злегка заграють до жінок (певною мірою жінки теж так роблять, але трохи обережніше, оскільки чоловіки іноді неправильно інтерпретують сигнали). Флірт із люб’язності — звична річ по всій континентальній Європі, й Англія не є винятком. Однак, є декілька незначних нюансів: фліртуючи, англієць буде грайливо піджартовувати, а європеєць — говорити галантні компліменти. І обидва ці види — бентежать американців, які часто сприймають невинний флірт за чисту монету.

Принцип непевності

Навіть маючи щирий інтерес до жінки, англієць не виявлятиме почуття прямо і відкрито. Ми вже з’ясували, що англієць: а) не є вмілим залицяльником — він або скутий та «без’язикий», або ж грубий та брутальний; б) в цілому не дуже добре ладнає з концептом «зустрічатися». Визнати, що зустріч із жінкою є «побаченням» — це занадто прямолінійно, занадто офіційно, занадто просто і однозначно. Це така собі «гра у відкриту», якої обережні від природи англійці щосили намагаються уникати.

Навіть у приступі п’яного завзяття сповнений хмільної любовної жаги англієць навряд чи скаже слово «зустрічатись». Він замінить його на «трахатись» (чи ще якийсь синонім). Словозаміна може здатися дивною, адже «трахатись» — значно відвертіше поняття, аніж «зустрічатися». Логіка захмелілого чоловіка така: запропонувати жінці секс — це не так інтимно та незручно, як запросити її на вечерю.

В ідеалі англієць не хотів би взагалі вдаватись до конкретних запрошень — ані романтичних, ані товариських. Він би хотів досягти бажаної цілі декількома жартиками і хитромудрими маневрами, які, до речі, настільки хитрі, що їх годі зрозуміти. Принцип «непевності» має безліч переваг: англійцю не треба виявляти жодних емоцій; він не поспішає надто швидко вв’язуватися у щось, що можна охарактеризувати як «стосунки» (цього слова він боїться ще більше, ніж слова «побачення»); йому не треба ані робити, ані казати щось «сопливо-сльозливе», тож непохитна чоловіча гідність у безпеці; а понад все — не запитуючи прямо та недвозначно, він убезпечується від принизливої — такої ж прямої та недвозначної — відмови.

Англійки вже звикли до такої туманності та невизначеності залицяльників. Однак, навіть нам іноді важко правильно відчитати сигнали — в колі подруг ми можемо немислимо довго обговорювати можливі «сенси» дивних жартів та двозначних жестів. Принцип непевності має свої переваги і для жінок: хоч і не такі емоційно заґратовані, як чоловіки, ми легко ніяковіємо і намагаємось уникати відвертих любовних зізнань. Принцип непевності дає нам час на оглядини потенційного партнера, перш ніж виявляти до нього інтерес. Ми можемо «відхилити» небажаних залицяльників, навіть вголос не озвучуючи відсутність інтересу.

Іноземки, проте, не розуміють і навіть дратуються від туманності та непевності англійських флірт-технік. Мої подружки та інформаторки не англійки постійно скаржаться на чоловіків-англійців. Мінливу поведінку в стилі Протеуса вони списують на соромливість, пихатість та подавлену гомосексуальність — форма поведінки залежить від градусу роздратування. Їм невтямки, що англійські залицяння — це, по-суті, витончена гра «в моргалки», в якій головною метою є не так знайти собі партнера, як уникнути ніякових ситуацій та обрáз.

Убезпечитись від образ — є ще одним прикладом англійської «негативної ввічливості», згідно з якою не можна заходити на чужу територію та нав’язуватись людям. Негативна ввічливість є антиподом «позитивній», яка передбачає потребу єдності, контакту та схвалення навколишніх. Багато на позір дивних залицяльницьких практик, на які скаржаться іноземки: обережність, стриманість і особливо відстороненість, якраз і є характерними рисами «негативної ввічливості». А те, що ми уникаємо незручних моментів, хоч і може здатися егоїстичним, до певної міри є такою собі формою залицянь. Принципнепевності, — коли немає ані явного вияву симпатії, ані чіткої відмови, коли залицяються та дають відкоша виключно у формі делікатних натяків, а не прямих запрошень та заперечень, — дозволяє обом сторонам зберегти лице. Гра у залицяння, як і будь-який інший спорт, базується на принципах чесної гри.

Правила глузів

Флірт та загравання передбачає обмін компліментами, принаймні так заведено у більшості країн. Втім, з англійцями не так: ви радше почуєте обмін образами. А якщо точніше, то псевдообразами. Ми їх називаємо «глузами». Це одна з наших найпопулярніших вербальних форм спілкування (на пару з ниттям), і заразом — головна стратегія флірту. Головні складники грайливого глузування — дуже англійські: гумор, особливо іронія; гра слів; суперечка; цинізм; жартівлива агресія; піддражнювання; двозначність. Все, що ми любимо! Глузування до того ж виключає все те, чого ми не любимо і що нас дратує — емоції, солодкавість, полум’яність та прямолінійність.

Правила грайливого глузування дозволяють романсуючим парам спілкуватися, ніколи навіть не зізнаючись у почуттях, — це ж бо буде б незручно! Поза тим, правила глузів велять говорити зовсім не те, що на думці — а в цьому англійці справжні мастаки! Ось дослівний уривок з типової грайливої розмови двох підлітків, який я записала в автобусі. Діалог відбувався на очах у їхніх друзів-підлітків:

Вона: «Ти що, маєш дозвіл на цю сорочку? Чи ти парі програв?»

Він: «О! Дивіться, хто заговорив! Штани підтягни, а то труси стирчать, ти, шалава».

Вона: «Це ремінь, ти, зануда! Та ти одне від другого не відрізниш. Та тобі до моїх трусів і так не добратися».

Він: «Та дуже мені треба твої труси! З чого ти взяла, що ти мені потрібна? Ну ти й дура!»

Вона: «Краще дура, ніж зануда-ботан!»

Він: «Сучка!»

Вона: «Ду… Ой, моя зупинка, ти будеш пізніше?»

Він: «Ага, прийду десь о восьмій».

Вона: «Добре».

Він: «Бувай».

Опісля, з розмови друзів, я зрозуміла, що ці двоє вже давненько симпатизують одне одному і щойно почали «щось типу зустрічатись» (у такий досить туманно англійський спосіб не-зустрічань), а в недалекому майбутньому вони б мали стати «парою». Навіть якби я не чула цієї пояснювальної дискусії, то все одно розгледіла б за тим обміном образ типове загравання. Це, може, й не був найвигадливіший та найдотепніший зразок грайливого глузування, який мені довелось спостерігати, але він якраз був дуже типовим, звичайним і буденним прикладом залицянь. Я й записала його до блокнота лише тому, що на той момент проводила дослідження на тему флірту і збирала типові приклади з життя.

Також я зауважила, що наші підлітки іноді практикують особливу форму «колективних залицянь»: невелика група хлопців заграє, глузуючи переважно на тему сексу, з такою ж невеличкою групою дівчат. Такі колективні глузливі загравання найпопулярніші серед молоді робочого класу, особливо на півночі країни, де мені довелося бачити хлопців та дівчат, які, зібравшись окремими групами по різні боки вулиці, бомбардували одне одного грайливими кпинами. Англійські підлітки та двадцятилітки вдаються до таких колективних залицянь й за кордоном, на відпочинку, чим вщент спантеличують місцевих, які не ймуть віри, як такі ущипливі глузи та кпини у принципі можуть бути прелюдією до романтичних стосунків та шлюбу (І хоч можу запевнити, що так воно і є, я тихцем захоплююсь проникливими місцевими хлопцями на курортах Греції та Іспанії, які цілком слушно підозрюють, що молодим англійкам більше до вподоби традиційні улесливі форми залицянь, вдаючись до яких місцеві легко відбивають англійок в англійських горе-залицяльників.)

Я зауважила, що серед старших англійців рівень образ під час залицянь знижується, порівняно з підлітковим, але основоположні правила іронії, піджартовування, псевдокпин та ін. залишаються в силі. Англійки — скільки б їм не було років — можливо, надали б перевагу більш галантній, не такій збочено-завуальованій формі флірту, однак правила глузливого флірту, як і правило непевності, працює на чутливих, емоційно загальмованих та соціально непорадних чоловіків-англійців, а не на трохи менш стриманих і більш соціалізованих партнерок. Ми, жінки, однак наловчились давати собі раду з цими правилами, і, зазвичай, в нас це виходить несвідомо. Ми знаємо, що англійські чоловіки, сперечаючись, налагоджують між собою товариські стосунки, а глузливо заграючи, вони, відповідно, встановлюють зручну і зрозумілу їм форму близькості. Ми знаємо, що коли чоловік постійно піджартовує та кпинить з нас, то він нам симпатизує, і якщо почуття взаємне, то жартувати і кпинити у відповідь — це найкращий сигнал взаємності.

Іноземки не мають інстинктивного програмного розуміння специфіки англійських чоловіків (достоту як і не знають основ принципу непевності) і тому часто конфузяться і гніваються через глузливі залицяння. Мені довелося пояснювати, що слова «тупа корова» можуть мати значення щирого захоплення, а фраза «ти просто не мій тип», сказана відповідним тоном у контексті глузливих загравань, рівнозначна освідченню. Не подумайте, я не кажу, що англійці ніколи не кажуть нормальних компліментів і «офіційно» не запрошують на побачення. Доволі невміло та все ж вони роблять і те, й інше, ба, вони навіть пропозицію руки й серця роблять. Просто якщо для досягнення мети можна піти манівцями, то чого ж йти навпростець!

Чоловіки налагоджують дружбу і спостерігають за дівчатами

Англієць, може, й не мастак флірту і не адепт галантних залицянь, але коли справа стосується чоловічого спілкування — то тут він у своїй тарілці. І це я не про гомосексуальність, пригнічену чи явну, а про звичну повсюдну практику чоловічого спілкування — коли чоловіки заводять близькі товариські стосунки та дружать групами. Кожне суспільство має свої форми налагодження чоловічої дружби — це можуть бути клуби, організації, інституції (наприклад, прославлений лондонський «клуб джентльменів»), чи певні ритуали, до яких не допускають жінок.

Відомо, що чоловіки потребують такого спілкування не менше, ніж сексу з жінками. А пересічний англієць — може, й більше. Одначе англійцю, ярому гетеросексуалу, в якого все гаразд зі статевим потягом, чоловіча компанія значно любіша. Це зовсім не свідчить про те, що англійці — латентні гомосексуали: навпаки, геї вільніше почуваються у жіночій компанії і їм там веселіше. Власне, скидається на те, що ці товариські ритуали покликані довести справжню маскулінність та гетеросексуальність чоловіків.

На першому місці тут ритуал «спостереження за дівчатами» — англійська версія універсальної, випробуваної часом чоловічої забави, у процесі якої вони коментують принади жінок, що опинилися в полі зору. Ви можете — якщо цікаво — поспостерігати за різновидами цього ритуалу в будь-якому пабі, барі, кафе, нічному клубі чи на будь-якій вулиці у будь-якому куточку планети. Англійський різновид, як ви вже здогадались, має свої правила. Дуже мало ритуальних фраз можна зрозуміти без попереднього пояснення. Та код не такий складний, і більшість ключових фраз можна виокремити у дві категорії: схвальні (якщо жінка приваблива) і огудні (якщо жінка не приваблива).

Найбільш англійською та по-англійськи хитромудрою, а заразом і моєю улюбленою, є репліка «Твоя мені щось не дуже!». Це стандартний коментар на адресу двох жінок, одну з яких спостерігачі вважають менш привабливою. Коментатор не лише демонструє спроможність вирізнити привабливу жінку (і заразом ще й здоровий інтерес самця до привабливої самки), а й «присвоює» собі ту гарнішу, бажанішу жінку, називаючи ту другу, менш привабливу, «твоя». Теоретично фраза «Твоя мені щось не дуже!» використовується, коли йдеться про двох жінок, але доволі часто нею послуговуються, щоб звернути увагу друга на несимпатичну жінку — незалежно, чи вона одна, чи з привабливішою подругою на пару. Якось в пабі, в Бірмінгемі, я записала ось такий діалог:

Чоловік 1 (дивиться, як четверо жінок заходить до пабу): «Твоя мені якось не дуже!»

Чоловік 2 (озирається, щоб глянути на жінок, тоді спантеличено кидає): «А то яка?»

Чоловік 1 (сміється): «Та яка різниця, старий! Вибирай! Вони всі твої!»

Чоловік 2 (сміється трохи знехотя, виглядає знічено, бо ж його випередив друг).

Ще одна досить загадкова криптограма англійського жінковидивляння — цього разу з категорії «схвальних» — звучить так: «Понад фунт кожна!» Фраза стосується розміру грудей жінки, за якою ведуть спостереження, і означає, що розмір там нічогенький. «Фунт» тут вжито у значенні міри ваги, а не грошей, тож буквально фраза означає, що не багато бюстів переважать фунт фруктів. Власне, фраза неточна, бо добрі груди заважать кожна мінімум по фунту, але не будемо вже займатися буквоїдством… Як би там не було, але це схвальний коментар: англійці вважають, що великі груди належать до офіційних Чеснот Жіночості, і навіть ті, хто підпільно любить зграбний маленький бюст, змушені висловлювати захоплення. Фразу «Понад фунт кожна!» часто ілюструють відповідним жестом — чоловіки показують, як важко балансувати в долонях цілим фунтом фруктів: руки на рівні грудей, долоні дивляться догори, пальці трохи зігнуті, долонями колихаються вгору-вниз. Ось ще один підслуханий діалог, цього разу в лондонському пабі. Він скидається на комедійну замальовку, але клянуся, що це святісінька правда:

Чоловік 1 (коментує пишногруду даму, що стоїть неподалік): «Матір божа! Понад два фунти кожна!»

Чоловік 2: «Цссс! Дай си на стримання. Так казати вже не можна».

Чоловік 1: «Шо? Та пішов ти в сраку зі своїм фемінізмом! Шо, я не можу про цицьки говорити, чи шо?»

Чоловік 2: «Та нє, які феміністки, я тобі про Палату Мір та Ваги. Фунтами вже ніхто не користується, тепер в нас метрична система. Тре казати “кілограми”»!

Із самозадоволеної фізіономії було ясно, що роль комедіанта йому до смаку і він тільки й чекав слушного моменту, щоб відсмалити жарт, який, до речі, трохи зіпсував, одразу розсміявшись із власного дотепу і ще й пояснив, в чому вся сіль: «Ти чув про нові правила з Брюселю, га? Тепер треба казати “Понад кіло кожна! Поняв? Кіло!”»

Ще є фраза для більш захопленого схвалення — «Я би вдув!». Вона свідчить про те, що коментатор не проти сексу з жінкою, до якої приглядається. Знецінююча фраза «Не менше десяти пінт!» означає, що чоловік не може навіть подумати про секс з жінкою, не випивши спершу десять пінт пива, тобто не напившись до півсмерті. Як почуєте, що парочка чи ціла групка англійців рахує вголос «шість», «чотири», «два», «сім» і при цьому уважно роздивляється даму, що сидить неподалік, чи проходить повз, то це вони не обов’язково оцінки по десятибальній шкалі виголошують, цілком ймовірно, що вони розмірковують, скільки пінт пива треба випити, щоб хоча б подумати про секс з тою дамою. І зовсім не важливо, що ця дама навряд чи й гляне в бік самопризначених суддів конкурсу краси. Ритуал спостереження за жінками — це демонстрація маскулінної бравади, виконують його виключно на догоду товаришам по спогляданню. Виголошуючи шаблонні фрази, учасники дійства укріплюються в статусі мачо та активного гетеросексуала. За мовчазною згодою чоловіки ніколи не сумніваються у спроможності «зняти» котрусь із вподобаних жінок, і цей колективний обман укріплює соціальні зв’язки поміж чоловіками-спостерігачами.

Класові правила

Правило класової ендогамії 

Як і всі аспекти нашого життя, секс теж підпорядковується класовим правилам. Почнімо з того, що в нас діє неофіційне правило класової ендогамії, згідно з яким міжкласові шлюби не те щоб заборонені, але й не схвалюються і на практиці трапляються не так часто. Звісно, що бувають винятки, і міжкласові шлюби тепер трапляються значно частіше. Одначе, особи, що перебувають на діаметрально різних щаблях соціальної драбини, дуже рідко укладають шлюби одне з одним.

Сини герцогів та графів, ті справжні, а не з книжок Барбари Картланд та П. Ґ. Вудхауза, не поспішають засмучувати сімейство, наполягаючи на шлюбі з бідною офіціанткою. Чоловіки з вищих класів можуть завести адюльтер або й навіть палко закохатись у дівчину з робочого класу, але одружаться таки з панянкою на ім’я Арабела чи Люсінда, яка зростала у велетенському маєтку в Глочестері з цілим виводком лабрадорів та поні. У часи буремної юності «арабели» та «люсінди» й собі могли запасти на Кевіна чи Дейві, але врешті-решт вони «опановують свої почуття» (як би висловилися їхні сердешні матусі) і виходять заміж за когось «зі свого кола».

З огляду на це, є всього два фактори, які можуть урухомити соціальний ліфт в Англії — це освіта та шлюб. Доволі часто вони ще й тісно пов’язані, адже університети є тими поодинокими місцинами, де молодь з різних класів може спілкуватися «на рівних». Та навіть там шанси на класово нерівні союзи невисокі. Дослідження одностайні у результатах: вступивши до університетів, англійці майже напевне обирають собі друзів із тим самим соціальним бекграундом. Молодь з різних класів, попри інстинкт «свій до свого по своє», все ж гуртується до купи на семінарах та додаткових консультаціях, на спортивних заходах, драмгуртках та позакласних заняттях з музики. А ще є студенти, які навмисно не хочуть спілкуватися з «людьми свого кола», як мені якось сказала одна сміливиця з верхівки середнього класу.

Соціальний ліфт нагору

Такі панянки-бунтарки з вищих класів приваблюють інтелектуалів з робочого класу, і ті, буває, з ними одружуються. Напевне, бувають і щасливі винятки, але зазвичай такі шлюби менш вдалі, ніж ті, де «соціальний ліфт» працює на користь жінки. Справа в тому, що неписані правила велять нижчому по статусу переймати звичаї та манери вищого по статусу, на крайній випадок, саме від нього чи неї чекають компромісів та поступливості. Жінки в цьому плані гнучкіші за чоловіків і ладні йти на зустріч новим вимогам.

Коли хлопець з робочого класу одружується з дівчиною з вищого класу, то неодмінно вирине конфлікт снобізму та сексизму — тобто між правилом мезальянсу і традиційним патріархатом, згідно з яким саме жінки мають бути покірними та поступливими.

Розумні хлопці з робочого класу, які «перестрибують у середній» завдяки освіті, трохи лютують і сердяться, коли треба змінювати триб життя. Особливо це стосується молодиків, які завдяки вдалому шлюбу з панянкою, підчепленою в університеті, перестрибують на декілька щаблів догори. Вони, скажімо, можуть впертися і називати вечірній прийом їжі «чаєм», висадити в садку пампасні трави та нагідки, відмовитися проштрикувати і чавити горошини і на різдвяній вечірці можуть навмисно зганьбити тещу-снобку, повторюючи без упину «заборонені слова» — «туалет» та «канапа». Ті ж, хто охоче переймає панські замашки, мають клопоти з батьками, яких вони починають соромитися. Хоч як не крути, а на добре не вийде.

Певна річ, що без винятків не обходиться — жінки, які сідають у класовий ліфт «нагору», зазвичай покірніші і щосили намагаються «відповідати» чоловікові. З-поміж іншого, вони іноді так стараються перейняти панську вимову, лексику, смаки, звички та манери, що зопалу не зауважують важливі нюанси. Вони можуть обирати правильний одяг, але неправильно його комбінують, казати правильні слова, але не в тому контексті, вирощувати правильні квіти, але в неправильних горщиках. У них виходить якась карикатурна анаграма на панство. Це виглядає штучно, соромить свекрів і відштовхує рідних батьків. Подекуди надмірні старання гірші за відсутність старань. До того ж це суперечить правилу про те, що важливо не бути надто серйозним.

Необов’язково шлюбитись із класовим антиподом, щоб породити конфлікти та незгоди. Англійці більше гордують «сусіднім» класом, ніж тим, що знаходиться на протилежному кінці класової драбини. Панам, наприклад, більше дошкуляють мідлівські манери, аніж звички робочого класу. Кордон між мідлами та верхівкою середнього класу рясніє пастками, і перетнути його чи не найважче з усіх рубіконів.

Міф про чоловічу суперсилу робочого класу

Деякі панянки мліють від хлопців з робочого класу. А причина принаймні частково в тому, що існує повсюдне переконання, нібито вони кращі та витриваліші коханці, аніж хлопці з середнього чи вищого класів. Теорія, однак, не доведена на практиці. Можливо, хлопці з робочого класу починають статеве життя трохи раніше, аніж їхні товариші згори, та нема жодних підстав вважати, що вони кохаються частіше і краще вдовольняють своїх партнерів / партнерок. Чудо-потенція та сексуальна розкутість плебеїв — це міф, нав’язаний освіченому середньому класові такими особами як Д. Г. Лоуренс та Джон Озборн, а також сюжетами з софт-порно, де пані тільки те й роблять, що мріють про гарячих пожежників, будівельників та мийників вікон. Міф про чоловічу суперсилу пролетарів підігріла ще й нова мода на «пацанів» і «пацанську культуру», яка пропагує традиційні, питомо робітничі маскулінні цінності та інтереси (футбол, автомобілі, цицьки, пиво і т. д.).

Живучість цього міфу, як на мене, тримається на помилкових умовиводах: брутально-грубі загравання, більш притаманні люмпену, сприймають за ознаку небувалої сексуальної енергії, а скромні-сором’язливі залицяння панóчків вважають ознакою слабосилості в ліжку. Та правда в тому, що обидві флірт-стратегії свідчать всього лиш про «соціальну не-дужість» та несміливість у вираженні сексуальних бажань. Ні перша, ні друга стратегія не є надійним показником сексуальних апетитів чи вправності в ліжку. Та й вибір стратегії залицянь залежить не так від класової приналежності англійця, як від кількості спожитого алкоголю: всі англійці вірять у чудодійну розгальмовувальну силу «вогняної води»; пани з вищих класів свято вірять, що з її поміччю обернуться на спокусливих та грубих бруталів, на кшталт тих пролетарських секс-ідолів, яким не відмовить жодна жінка!

І нарешті в ліжко… 

А як же сам секс? Дехто з вас, мабуть, почувається трохи ошуканим — я ж назвала розділ «Правила сексу», а весь час пишу про гумор, флірт, класову ендогамію і таке інше, але ні слова, окрім розвінчання міфу про секс-гігантів з робочого класу, не сказала про те, які англійці в ліжку. Власне, про те, чим в сексуальному плані ми відрізняємося від іноземців, я теж нічого не розповіла.

Причин тут дві. По-перше, мені, англійці, вся ця розмова трохи занадто особиста і незручна, тож я відтягую момент як можу (Якби ви були тут, у мене вдома, то я б завелась на тему погоди і сказала б: «Піду-но я поставлю чайник!».) По-друге, я маю проблему з, е-е-е, як би це сказати? З даними. Метод включеного спостереження — дуже дієвий, але я ніяк не можу його застосувати до вивчення сексу: метод спостереження не пасує, адже не годиться підглядати за коханцями, а метод заангажованої участі не підходить, бо не може ж дослідник мати секс зі всіма репрезентативними одиницями народу та іноземцями для компаративістичного крос-культурного аналізу. Звісно, бувало, що антропологи вступали в інтимні стосунки із своїми піддослідними (мій батько розповідав, що колись такі стосунки жартома називали «культурним проникненням»), але цього ніколи не схвалювали. Мені видається, що метод заангажованого спостереження можна застосувати, якщо антрополог — як-от я — вивчає власну культуру: в мене, ясна річ, були бойфренди-англійці, були й іноземці, але їх надто мало, щоб говорити про наукову репрезентативність вибірки. Що ж стосується достеменно досвіду, то я не маю права говорити від імені усіх жінок-англійок.

Виправдання поганеньке. Чимало соціологів детально пишуть про секс, не маючи ані найменшого особистого досвіду в темі. Та хоч я й не можу похвалитися достатнім для наукової вибірки сексуальним досвідом з багатьма англійцями, моє дослідження базується на колосальному досвіді розмов на тему сексу — щоб хоча б наблизитись до розуміння сексуальної поведінки англійців та їхніх негласних правил сексу, я поговорила з дуже багатьма — і до того ж з дуже різними — англійцями та іноземцями. 

Правила розмов про секс

Говорити про секс з англійцями непросто: хоч ми й не затяті святенники, але сама тема нас бентежить. Щоб подолати чи просто приховати сум’яття ми вдаємося до улюблених методів — рефлекторного гумору та ввічливої прокрастинації. Це означає, що значна частина цінного часу, виділеного на дослідження сексу, марнується на жарти, кпини, дотепи, і замість того, щоб говорити по темі, ми теревенимо про погоду і заварюємо чай. А ще гірше, що через заборону на надмірну серйозність і правило про те, як важливо не бути надто серйозним, з англійців не так-то й просто видобути чесні, серйозні та неіронічні відповіді на питання про секс.

Вкрай ускладнювало мою роботу ще одне неписане правило: англійці вважають, що жінка, яка говорить про секс (хай і завуальовано), явно сигналізує про готовність до того сексу, а то й взагалі вішається на шию. Моя подруга-американка якось навіть потрапила у халепу через це негласне правило: вона ніяк не могла второпати, чому так багато англійців намагаються її «склеїти» і ще й гніваються, коли вона присікає ті нахраписті залицяння — вона ж бо «не дає жодних підстав»! У прагненні допомогти (і помітивши нагоду провести експеримент), я впала їй на хвіст і підслухала, як вона спілкується із чоловіками у місцевому пабі. З’ясувалося, що вона говорить щось на кшталт такого: «Та це сталося одразу після того, як я з’ясувала, що мій перший чоловік гей, тому мені було трохи складно розібратися із власною сексуальністю». І це майже незнайомим людям — й десяти хвилин не минуло від знайомства! Я їй пояснила, що такі інтимні зізнання, хоч, без сумніву, цілком звичні на землях Опри Вінфрі, в Англії сприймаються як мало не відверте запрошення на секс. Відвертіше — хіба листа надіслати! Коли вона, трохи знехотя, приборкала свої пориви відвертості, то з’ясувалося, що й небажані залицяння припинились.

Чудово, тішилась я. Ще один вдалий експеримент з тестування правил! І ще й в ролі морської свинки і злісної правопорушниці — не я. Такі польові дослідження я люблю! Та хоч цей тест довів, що я не помилилась із неписаним правилом, все ж я зрозуміла, що це правило стане на заваді дослідженню звичаїв, що панують в англійських спальнях. Як завжди, я пішла в обхід правила — я хитрувала і викручувалась. Переважно я розмовляла з жінками, з чоловіками — лише з тими, яких добре знала і була впевнена, що непорозумінь у нас не виникне. Жінки, навіть англійки, у приватних розмовах можуть досить відверто і щиро розповідати одна одній про дивацтва, примхи та поведінку своїх коханців, та й про свої власні теж, як на те пішло. Тож я багато чого дізналася — і про чоловіків, і про жінок. Чесно кажучи, я виловила багато корисної інформації і з розмов з друзями та інформаторами чоловічої статі. Особливо мені допоміг один із них — він якимсь дивом поєднує енциклопедичні знання про сексуальний характер англійського жіноцтва (зібрані завдяки персональній вибірці по системі ДІРО [Дослідницький інститут ринку та опіній]) і дивовижну самовисміювальну манеру описувати власні звички та враження.

Територія Дикого Поля

І що ж мені вдалося з’ясувати по десяти роках титанічної, несосвітенної праці збирання матеріалу? Не все так погано. Ліжко — це те єдине місце, де ми, здається, позбуваємося всіх наших незчисленних обридлих заборон. У ліжку ми переживаємо дивовижне, хоч і тимчасове, зцілення від «соціальної не-дужості». Запніть штори, пригасіть світло, роздягніть нас і ви побачите, як з нас враз вилущується людина. Врешті-решт, ми спроможні на емоційну близькість і до людей. Ми можемо бути чуттєвими, відкритими, теплими, пристрасними, палкими, імпульсивними — такими, якими буваємо з нашими домашніми улюбленцями.

Це справжнє розкріпачення. Не таке псевдорозкріпачення як загул суботнього вечора чи запій на курорті — їх врегульовують правила, ми просто виконуємо заздалегідь прописану соціальну роль, старанно демонструємо карикатуру на розкутість, а радше — наше уявлення про розкутість. А от сексуальна розкутість — справжня.

Звісно, що хтось більш розкутий і розкріпачений в ліжку, а хтось — менш. У ліжку людина є собою, а це означає, що секс у нас теж дуже різний: в когось трохи сором’язливий і боязкий, в когось — сміливіший; хтось багато говорить під час сексу, а хтось — мовчить; дехто невмілий, а хтось — вправний; хтось вигадливий і любить експерименти, а хтось — тримається класики; а ще хтось любить похизуватися талантами. Все залежить від сили-силенної факторів — віку, досвіду, характеру, почуттів до партнера / партнерки, настрою і далі за списком. Важливо, що всі ці формотворчі фактори, що забезпечують сексуальне різноманіття, є індивідуальними — «правила англійськості», яким підпорядковується вся наша поведінка, їх взагалі не заторкують.

Кожен підготовчий крок, що веде до сексуального акту, формується правилами англійськості: де ми знайомимось із партнером, як ми фліртуємо, чим ми вечеряємо і як їмо, як розмовляємо, як жартуємо, що п’ємо і як алкоголь впливає на нашу поведінку, яким авто їдемо додому і як ведемо те авто (або ж як поводимося в автобусі чи таксі), до якого дому приведемо партнера і те, як ми говоримо про сам дім і що про нього думаємо, який пес нас зустрічає на порозі, яку музику ми увімкнемо, що пропонуємо випити на ніч, як облаштована спальня, які в нас штори і який в нас одяг, який ось-ось знімемо… Все-все, подобається нам це чи ні, до цього моменту визначене, принаймні частково, тим чи іншим негласним узусом англійськості. Кохаючись, ми не перестаємо бути англійцями, але це свого роду тайм-аут — наші дії не залежать від жодних конкретних, виразно англійських, правил та приписів. Основний інстинкт в нас такий же, як у всіх людей, і ми демонструємо таку ж різноманітність індивідуальних підходів до сексу, як і представники інших культур. Ліжко, принаймні поки в ньому кохаються, — це територія Дикого Поля.

Дисбаланс у секс-освіті

З огляду на все сказане, можна зробити декілька узагальнюючих висновків про секс по-англійськи. Англійці, наприклад, не такі охочі, як їхні побратими-американці, до читання прагматичних порадників про секс та всіляких інструкцій з сексуальних технік. Англійки ж черпають інформацію як не з книжок, то з жіночих журналів. Відтак донедавна чоловіки та жінки мали значний дисбаланс у теоретичних, почерпнутих з книжок, знаннях про секс.

Та тепер чоловічі журнали «для мачо» пропонують ілюстровані статті про те, «як довести жінку до екстазу» і «три прості кроки до множинного оргазму». Навіть неграмотні чоловіки можуть нахапатися знань із опівнічних освітніх програм про секс на Четвертому Каналі або з тих псевдодокументальних серій софт-порно на П’ятому Каналі (розклад там геніальний по часу — програми виходять, якраз коли зачиняються паби!). Тож наші чоловіки стрімко надолужують! Чимало хлопців — та й тих сучасних старших чоловіків теж — докумекали нарешті, що зовсім трохи символічного орального сексу є просто de rigueur і ще й демонструє, що ви не якийсь там безнадійний неандерталець. А особливо меткі вже навіть не чекають, що їм за це вручать медаль!

З ліжка по-англійськи

Après сексу, чи вже вранці, якщо ми собі заснули, неоковирна англійськість повертається. Ми белькочемо таке:

«Мені страшенно соромно, але я щось не пригадую, як тебе звуть…»

«Чи не був би ти такий ласкавий позичити мені рушника?»

«То я піду поставлю чайник…»

«Ні, Монті, ні! Ану поклади! Ми не будемо їсти бюстгалтер цієї милої пані! Що вона про нас подумає? Ану віддай! Поганий песик!»

«Вибач, трохи підгоріло. Тостер трохи з характером, боюся, він не любить понеділків…»

«Це так ми-и-и-ило! Чай! Чудово, дякую!» (це все сказано тоном оргазмічних криків, достоту як минулої ночі.)

Ну, гаразд, гаразд, я трохи перебільшую. Та лиш зовсім трохи. Це все реальні, дослівно процитовані, ранкові репліки.

Le Vice Anglais — Англійський ґандж та Правило кумедних дупок

Джеремі Паксман у своїй книжці «Англійці» присвятив декілька сторінок темі сексу, а саме тому, що французи іменують англійським ґанджем — le vice Anglais. Йдеться про флагеляцію — шмагання, репіж і всілякі інші глуми з п’ятої точки. У кінці цього захопливого гумористичного опусу він визнав, що «недолуго вважати, що всі англійці хибують на «англійський ґандж». Це не так. Незважаючи на назву, «англійський ґандж» не тільки англійський. Авжеж. (Він би ще міг уточнити, що й сама назва тут не дуже промовиста, адже французи охрещують «англійським» все, що їм не до смаку і з чого можна посміятися. Ми ж, навпаки, все неоковирне називаємо «французьким»: у нас, коли хтось йде не попрощавшись, називається «піти по-французьки», а в них — «піти по-англійськи»; ми презерватив називаємо «французьким листом», а вони — «англійським плащем».)

Якщо ця сексуальна примха не є ані поширеною серед англійців, ані виключно нашим коником, то чому ж її так довго і так ретельно обговорювати? Паксман каже, що вся суть у «двозначності» практики — тут «покарання є нагородою, а біль є насолодою, що суголосно з англійським лукавством». Цілком можливо. Та, думаю, є простіше пояснення, чому він відкриває шостий розділ з не-зовсім-англійського схиблення. Корінь тут у рефлекторному гуморі. Як тільки-но доводиться говорити про секс, спрацьовує рефлекторний гумор і ми одразу починаємо жартувати. Ну, правду кажучи, «дупна» тема нас страшно веселить. Отож якщо розмова про секс неминуча — починайте з якогось кумедного кавалка жарту про задницю^[77].

Сторінка номер три і нееротичні груди

А потім, якщо можливо, беріться до розмов про бюст, який нас теж дуже веселить! Паксман стверджує, що «англійські чоловіки просто одержимі грудьми», а щоб не бути голослівним, він наводить в доказ щоденний парад цицьок зі сторінки номер три з якогось таблоїда. Я б не була така певна. Груди — це вторинна статева ознака, і всім чоловікам будь-де у світі подобається дивитись на груди — і в журналах, і наживо. І я щось сумніваюся, що англійцям ті груди затьмарили мозок більше, ніж, скажімо, американцям, австралійцям, скандинавам, японцям чи німцям. Одначе, щоденний парад грудей на третій сторінці газети Sun, чи ще якогось таблоїда, — це цікавий англійський феномен, до якого варто придивитися поближче.

У результаті всенаціонального опитування, яке провів ДІРО, з’ясувалося, що всього лиш 21 відсоток англійців засуджує парад цицьок на сторінці номер три. Світлини дівчат з голими грудьми, опубліковані на третій сторінці, викликають менше, значно менше, обурення, аніж будь-яка інша сексуалізація жіночого тіла в медіа. Навіть у жінок! Лише 24 відсотки засуджують третю сторінку. Для порівняння: до журналів софт-порно (як от «Плейбой», який містить такі ж світлини) негативно ставиться 46 відсотків, а ще 54 відсотки вважає, що порно-кінопродукція є аморальною. Власне, це зовсім не означає, що ті 76 відсотків жінок шалено тішаться, розглядаючи сторінку номер три, але це точно означає, що вони не мають її за «порнографію», вважають її чимось нешкідливим, хоч, по суті, світлини нічим не відрізняються від софт-порно.

Я була вражена, побачивши цю статистику, і почала власне опитування, щоб з’ясувати, чому і чоловіки, і жінки наділяють сторінку номер три особливим статусом, а не зараховують до софт-порно. У цифрах, хоч моя «вибірка» й набагато менша, я отримала приблизно такий самий результат, що й ДІРО — лише п’ята частина респондентів висловила негативне ставлення до третьої сторінки. На моє здивування, навіть дехто з моїх феміністично налаштованих інформаторок не дуже заперечував проти третьої сторінки. У чому ж справа? «Та тому, що ці дівчата з третьої сторінки, це якийсь жарт, чи що, — сказала одна жінка. — Та це не можна сприймати серйозно». «О, та я думаю, що ми просто вже звикли», — пояснювала інша пані. «Сторінка номер три — це щось на кшталт пікантних листівок з дівчатами в купальниках, — докинула особливо метка інформаторка. — Це недоумкуваті картинки, з ідіотськими каламбурними підписами. Та на таке й образитися годі». Дівчина-підліток теж висловилась зневажливо: «У порівнянні з тим, що люди дивляться в інтернеті, та навіть з тим, що показують по телебаченню, сторінка номер три — сама невинність, це щось таке чудернацьке і старосвітське!».

Я зауважила, що майже всі, кого я запитувала про сторінку номер три, сміялися чи хоча б усміхалися у відповідь, — навіть ті, хто її не схвалював. Вони закочували очі і кивали головою, але так смиренно, терпляче, ніби йшлося про милу шкоду пустотливого дитяти чи домашньої тваринки. Сторінка номер три — це традиція, це ціла інституція, така заспокійливо знайома, як радіопрограма «The Archers» або дощ на банківські вихідні. Джордж Орвел охарактеризував англійський робочий клас як «любителів масних жартів» і відзначив «приголомшливу вульгарність» бридких карикатурних листівок. Безглузді жарти, гра слів і double-entendres у підписах до малюнків на третій сторінці — це така ж невід’ємна частина традиції, як і оголені груди, що нагадує нам про те, що в сексі теж є доля жарту і його не можна сприймати надто ревно. «Цицьки та каламбури» з сторінки номер три важко сприймати як порнографію, так само як і груди та брудні жартики на пляжних листівках, чи фільм «Не зупиняйся». Як на те пішло, то вони навіть не сексуальні. Сторінка номер три — надто безглузда, надто карикатурна у своїй абсурдності, надто англійська, щоб бути сексуальною.

«В Англії є секс, та еротики точно нема», — сказав Джордж Мікеш 1977 року. Це хоч і образлива, та все ж краща оцінка, аніж та, яку він нам виставив 1946 року: «На Континенті у людей є секс, а в англійців — пляшки з гарячою водою». Однак він має рацію, і це підтверджують мої дослідження: тільки англійці могли обернути світлини розкішних напівголих жінок на щось таке абсолютно асексуальне як сторінка номер три.

Правила сексу та англійськість

Що ж з цього всього ми дізналися про англійськість? Риси, які ми тут виявили, переважно належать до категорії «першочергових підозрюваних» — гумор, «соціальна не-дужість», лукавство, чесна гра, класова зацикленість, ґречність, скромність і т. д. Та мені викристалізовується все чіткіше усвідомлення того, що ці визначальні риси англійськості не можна розглядати (як це робили Орвел, Прістлі, Бетеман, Брайсон, Паксман та всі решта, на кого ми тут посилались) як список окремішніх, непов’язаних між собою принципів та рис характеру — їх слід сприймати як свого роду систему.

Ретельніше придивившись до правил поведінки та поведінкових патернів, я зауважила, що більшість із них є плодом схрещення як мінімум двох «визначальних ознак англійськості». Правило рефлекторного гумору якраз є прикладом того, як гумор (що сам є визначальною ознакою) пом’якшує симптоми «соціальної не-дужості» (яка теж є визначальною характеристикою англійськості).

Чимало флірт-зон, виявлених завдяки тесту САС, також свідчать про перетин поля дії декількох визначальних ознак англійськості. Несприйняття вечорів знайомств та шлюбних агенцій, потреба прикидатися, буцімто ми зібралися зовсім не для соціалізації, уразливість до самого поняття «побачення», здається, виникають із перетину «соціальної не-дужості» (вкотре), лукавства та заборони на надмірну серйозність (похідна від гумору).

Правило клаберів «Будь ласка, тільки без сексу, ми занадто круті» базується переважно на лукавстві, та його варто тут згадати з огляду на важливий нюанс, який я зауважила раніше, — лукавство англійців насправді є дуже особливим видом лукавства, яке передбачає німу згоду на самообман, а не зумисний обман інших людей.

Правила флірту із люб’язності складається із двох характеристик — лукавства і люб’язності. Скидається на те, що ці двоє йдуть рука в руку — згадаймо «ввічливий егалітаризм», який також є плодом лукавства та люб’язності, з домішком зацикленості на класовості.

Принцип непевності — це не ознака притлумленої гомосексуальності, а радше результат взаємодії трьох визначальних рис англійськості: «соціальної не-дужості» + ґречності + чесної гри.

Правила глузів є продуктом «соціальної не-дужості», поєднаної з гумором; правила спостереження за дівчатами висновуються на двох вищезгаданих, а вишенькою на торті — наш спеціалітет — колективний обман, як особливий підвид лукавства. Правило мезальянсу включає в себе класову зацикленість і лукавство; правило розмов про секс — це симптом «соціальної не-дужості», який маскують гумором, те саме стосується і правила кумедних дупок.

Наразі матеріал доволі сирий — я переконана, що формули англійськості значно складніші, аніж мої прості рівняння — та принаймні ми рухаємося у напрямку просторової, а не лінійної схеми. Я ще не зовсім розумію якої, але покладаю надії, що під кінець книжки вдасться вивести графічну формулу, яка б відображала зв’язки та взаємодії між формотворчими для нашого національного характеру рисами.

І наостанок, про фотографії «з перчиком» зі сторінки номер три, де пришелепкуваті словесні ігрища (доволі заразні, мушу визнати) якимсь дивом нівелюють еротизм світлин. Це ще один приклад того, як англійці послуговуються гумором, щоб нейтралізувати потенційну незручність чи образу — така собі комбінація зі «соціальної не-дужості», гумору та ґречності. Якісь народи насолоджуються сексом та еротикою; якісь (переважно релігійні) нейтралізують секс цензурою; ще інші (Сполучені Штати та частина Скандинавії) — невмолимо стерилізують секс затятою політкоректністю із кам’яним обличчям. А англійці — роблять це з гумором!

РИТУАЛИ ПОСВЯТИ 

Я назвала цей розділ «Ритуали посвяти», а не «Релігія», адже релігія як така майже не впливає на сьогодення більшості англійців. Самі ж ритуали, які англійські вікарії непоштиво охрестили «народився, оженився, вмер» та інші, не такі епохальні зміни станів, й досі не втратили свого значення. Більшість чесних англіканських священнослужителів щиросердо зізнаються, що ритуальні обряди шлюбу, похорону і рідше народження — це єдині моменти взаємодії церкви та прихожан. Дехто ходить на Різдвяну месу, одиниці — на Великодню, для більшості з нас відвідування церкви зводиться до участі в обрядах шлюбу, похорону і ще, мабуть, хрестин. 

Релігія за замовчуванням

Джон Лілі, придворний королеви Єлизавети, запевняв, що англійський народ «обраний і особливий в очах Бога». Власне, якщо це так, то Всевишній зробив доволі дивний вибір, адже ми, здається, найменш релігійні люди на всій землі. Опитування свідчать, що майже 88 відсотків англійців ставлять хрестик у графі «віруючий» тієї чи іншої християнської деномінації, зазвичай це англіканська церква. На практиці ж лише 15 відсотків цих «християн» регулярно ходять до церкви. Більшість бере участь лише у вищезгаданих «обрядових ритуалах», а чимало з нас вступає в контакт з церквою лише у третьому ритуалі — на власному похороні. Сьогодні мало кого хрестять, і всього кожен другий бере шлюб у церкві, але майже всіх ховають за християнським обрядом. І це не тому, що смерть раптом спонукає англійців навернутися, справа в тому, що це опція «за замовчуванням»: щоб обійшлося без християнського обряду, треба докладати зусиль — точно знати, яка альтернатива існує натомість, а це передбачає клопоти і усілякі турботи.

Тим паче, англіканська церква — це найменш релігійна церква у світі. Вона надзвичайно поступлива, толерантна до переступу і неймовірно поблажлива. Ми, не задумуючись, називаємо її «ЦА» підчас референдуму або заповнюючи анкету, адже це не вимагає від нас жодних зусиль чи релігійних переконань — навіть віри в існування Бога (за найменшої нагоди використовуємо цю абревіатуру — і усно, і підчас заповнення форм, адже слово «церква» звучить якось трохи релігійно, а «Англія» — якось трохи патріотично). У промові до Товариства Молитовника Алан Бенет наголосив, що в англіканській церкві «питання віри в Бога завжди оминають. Це моветон. Хтось зауважив, що англіканська церква так влаштована, що її прихожани можуть, у принципі, вірити у будь-що, та вони, певна річ, не вірять ні у що».

Пам’ятаю, як якось підслухала розмову у приймальні терапевта. Школярка років 12–13 заповнювала медичну картку, а матуся час від часу їй допомагала. Дочка запитала: «Релігія? Якого я віросповідання? Ми ж не сповідуємо ніякої релігії, правда?». «Так, не сповідуємо, — відповіла мама. — Просто напиши “ЦА”» «Що таке “ЦА”?» — запитала дочка. «Церква Англії». «Це що, релігія?» «Так, щось таке. Хоча, ні, не зовсім — просто ми так завжди пишемо». «ЦА» є чимось на кшталт «відповіді за замовчуванням», так само, як і автоматичне поховання за християнським обрядом. Дуже нагадує варіант відповіді в опитувальниках «байдуже» — така собі апатична, млява, поміркована релігія для духовно «нейтральних» людей.

Важко знайти хоч когось, хто сприймає англіканську церкву всерйоз — навіть посеред священнослужителів. 1991 року д-р. Джордж Кері, Архієпископ Кентерберійський, сказав: «Вона мені бачиться як старша пані, яка собі щось бурмоче в куточку, і ніхто на неї не зважає». Цей коментар, в стилі «все пропало», він дав в інтерв’ю з нагоди призначення на найвищий пост у цій же Церкві. Якщо Архієпископ Кентерберійський прирівнює свою Церкву з ветхою, всіма забутою старушенцією, то й не дивно, що і решта народу не соромиться її ігнорувати. І хто б сумнівався, десятиріччя по тому, виголошуючи казання, він бідкався, мовляв «запанував негласний атеїзм». А на що він взагалі сподівався?!

Правило милостивої байдужості

Ключове слово в лементі архієпископа — «негласний». Ми не є нацією явних непримиренних атеїстів. Ми також і не агностики. І те, і друге потребує певного інтересу до того, чи існує Бог, в існуванні якого ми абосумніваємося, або й взагалі — заперечуємо. Більшість англійців навіть не думають у цьому напрямку.

У соціальних опитуваннях 60 відсотків англійців відповідає ствердно на питання, чи вірять вони в Бога^[78], та д-р. Кері справедливо сумнівається у щирості їхніх відповідей. Коли я запитувала у людей, чи вони вірять у Бога, то з’ясувалося, що багато хто відповідав «так», бо:

• «не дуже релігійний, але щось там трохи вірить у Щось»;

• не проти визнати, що Бог може існувати, тож відповідь «ні» прозвучала б надто виклично;

• хотіли б думати, що Бог існує, хоч, у принципі, це малоймовірно;

• не впевнені, але можуть прийняти факт Його існування на віру;

• не дуже задумувалися, по правді, але так, хай буде, яка різниця.

Одна жінка мені сказала: «Ну, на першій сторінці я поставила хрестик на пункті “Християнка”, я мала на увазі, що я ж християнка, не мусульманка чи індуїстка, чи ще щось таке, то я подумала, що вже можна поставити і хрестик на пункті “Вірю в Бога”. Інакше я буду скидатись на якусь трохи непослідовну особу».

Кмітливі науковці з ДІРО віднедавна почали формулювати «релігійні» питання так, що вони більше пасують до аморфних та ні до чого не зобов’язуючих релігійних переконань англійців. Тепер на вибір є такі відповіді:

«Я практикуючий / практикуюча член / членкиня релігійної організації», — лише 18 відсотків обрали цю відповідь, і це включно з мусульманами, індуїстами, сікхами і т. д., які дійсно є практикуючими вірянами.

«Я не практикуючий / практикуюча член / членкиня релігійної організації», — щось на кшталт як відзначити квадратик із вже знайомою «ЦА». 25 відсотків схиляються до варіанту, який ні до чого не зобов’язує.

«Я віруючий / віруюча, але не “належу” до жодної релігійної організації», — варіант, що своєю непевністю, привабив 24 відсотки опитаних, з яких 31 відсоток вірить в астрологію, 38 — у привидів, 42 — в телепатію, 40 — в ангелів охоронців і т. д.

«Я агностик (не впевнений / впевнена, що Бог існує)», — варіант, що спонукає подумати, його обирають всього 14 відсотків.

«Я атеїст (впевнений / впевнена, що Бога нема)», — як і попередній варіант — замудрий і безапеляційний — тільки 12 відсотків опитаних.

«Жоден варіант із перелічених», — власне, за цією відповіддю може ховатися що завгодно — всього 7 відсотків.

«Не знаю», — маючи до кольору, до вибору двозначних, туманних визначень, убого було б обрати цей варіант — всього 1 відсоток.

Попри те, що всього 12 відсотків англійців зважились назватись атеїстами, я вважаю, що заувага Архієпископа про «негласний атеїзм» англійців влучила точно в ціль. Були б англійці справжніми атеїстами, то він і його церква мали б з чим поборотись, мали б проти чого виступати. А так — нам просто байдуже.

Та ми не просто байдужі, все ще гірше (з позиції Церкви) — ми ґречні, толерантні, милостиво байдужі. Ми не маємо нічого проти Бога. Якщо натиснути, то ми цілком допускаємо, що Він існує — чи Щось існує, і це щось ми можемо називати Богом. Все в ім’я миру та злагоди.

Бог — це дуже добре, якщо Він на своєму місці, в церкві. У Його домі — на весіллі чи похороні — ми поводимося так само чемно, як і в гостях, хоч і безглуздість полум’яного пишномовства нас трохи бентежить. Поза межами храму Він вкрай рідко посягає на триб нашого життя чи помислів. Якщо хтось хоче, то може Його вшановувати, це ж вільна країна, та набожність — справа особиста, її не слід виставляти напоказ, щоб не бентежити інших непотрібною метушнею навколо власних переконань. (А метушню англійці ненавидять понад все на світі.)

У багатьох країнах, наприклад, в Америці, політики та публічні особи почуваються зобов’язаними продемонструвати набожність та за найменшої нагоди згадати про духовність. У нас же, в Англії, треба робити акурат навпаки. Навіть згадка про віросповідання — це дуже ризикований хід. Ми ставимося до нашого теперішнього прем’єр-міністра, який є ревним християнином, на наш звичний зневажливо-люб’язний манір — поблажливо (хоч для нас це гризота), але тільки тому, що він завбачливо не привертає до цього питання уваги. Здається, піарники наказали йому будь-що оминати «слово з трьох букв». Незважаючи на всі застережні заходи, платформа новин «Приватний детектив» подає його в карикатурному образі сільського вікарія — помпезного і самовдоволеного, а його промови та виступи ретельно прочісують на наявність хоча б найменшого натяку на пієтет до релігії, а виявивши — одразу кидаються висміювати. (Тут варто нагадати, що сатира заміняє англійцям революції та повстання.)

Ми милостиво байдужі акурат доти, доки набожні люди, до якої б релігії вони не належали, знають своє місце і не докучають невіруючій, духовно нейтральній більшості недоладними виявами релігійного фанатизму. «Слово на три букви», за винятком неприкритої іронії чи сталих висловів (на зразок «Не дай Боже», «Бог його знає», «Заради Бога» і т. д.), якраз належить до категорії недоладних виявів. Нас коробить від фанатизму; а релігійний — породжує глибинні сумніви і явне роздратування.

Народився, оженився, вмер 

Гаразд, з релігією з’ясували. А як щодо церковних обрядів, які й досі доволі популярні, чи усіляких релігійних церемоній, в яких ми беремо участь «автоматично» чи просто, щоб не завдавати клопоту з пошуками альтернатив? 1908 року антрополог Арнольд ван Генеп запропонував термін — «rites de passage» («обряди переходу») на означення «обрядів, якими супроводжуються зміни місця проживання, стану, соціального становища та віку». Ван Генеп зауважив, що серед всіх істот, які народжуються, дорослішають, розмножуються та помирають, лише люди мають потребу знаменувати кожен з цих перехідних етапів — а також деякі календарні свята^[79] — обрядовими піснями та танцями. Вони супроводжують їх вигадливими ритуалами, а кожна зміна біологічного чи сезонного плану наділена глибинним соціальним значенням. Тварини борються за панування та статус в межах зграї чи соціальної групи, вони також формують особливі зв’язки і шукають підтримки у обраних членів групи. Та, знову таки, тільки люди влаштовують святкування, знаменуючи обрядами, ритуалами та церемоніями просування по соціальній драбині чи приєднання до тієї чи іншої підгрупи.

Тож ритуальні обряди — це не прерогатива виключно англійців. Схожі ритуали переходу та зміни станів є у всіх культурах світу — і хоч деталі та нюанси обрядів різняться, ван Генеп довів, що базисна структура в них більш-менш однакова і складається з трьох головних стадій: сепарація (прелімінальна фаза), маргіналізація / перехід (лімінальна фаза) і реінкорпорація (постлімінальна фаза).

Більшість наших обрядів дуже подібні — навіть в деталях та нюансах — до ритуалів сучасної західної культури: під час хрестин немовлят сповивають у біле і обирають їм хрещених батьків; наречені одягаються в біле вбрання, мають дружок, а по шлюбі в них — медовий місяць; на похорон ми одягаємо чорне; на Різдво обмінюємося подарунками і так далі. Першооснова і хід подій наших обрядів, скажімо, типового англійського весілля чи похорону, нічим не вирізняється і нічим особливим не здивує гостя з Америки, Австралії чи Західної Європи. 

Правило амбівалентності

То є щось суто англійське в наших обрядах чи ні? Може щось здивувати гостя чи іммігранта, хай навіть зі спорідненого західного світу, чи ні? Я почала з очевидного кроку — розпитала своїх знайомих іноземців. «Справа не у звичаях чи традиціях, — відповіла метка інформаторка з Америки, якій довелося побувати на весіллях по обидва боки Атлантичного океану (одного разу в ролі нареченої, а другого — матері нареченої). — Ви праві, все майже так само. Йдеться більше про ставлення, про підхід в цілому. Це важко пояснити. Англійці ніби не беруть участь у весіллі по-справжньому, як ми, — вони увесь час якісь трохи, не знаю як сказати, відсторонені, якісь цинічні, але їм ніби і незручно. Так, наче їм не по собі чи що». Ще одна заокеанська інформаторка сказала таке: «Мені завжди здавалось, що англійці мали б добре давати собі раду з ритуалами. Ну, ви зрозуміли — всі ці пишноти і церемонії. Так воно і є: коли йдеться про справді значні публічні заходи — королівське весілля, похорони громадських діячів чи ще щось таке, то вам ніхто не дорівняє. Та коли ви йдете на звичайне весілля, то всім ніби… незручно, всі штивні і закляклі. Або всі понапиваються і дуркують. Рідко буває золота середина».

Весь клопіт у тому, що обряди за визначенням є соціальними подіями, на яких впродовж певного часу слід контактувати з людьми, а що ще гірше — часто ці соціальні заходи виводять «особисті» сімейні справи (шлюб, оплакування втрати, дорослішання) на «публічний» рівень. А найгірше — там треба виявляти якісь емоції! На щастя, не бурхливо: на похоронах англійці не схлипують картинно і не ридають навзрид, на весіллях не фонтанують щастям, а на хрестинах не розпливаються в сентиментах. Та навіть мінімальний вияв емоцій, без яких не обійтись на обрядових церемоніях, завдає нам чимало клопотів. (Більшість з нас ледь терпить процедуру «мир поміж нас» — ритуал, який з легкої руки щиросердих вікаріїв став частиною Служби Божої: прихожани потискають одне одному руку в знак єдності і бурмочуть собі під ніс: «Мир поміж нас». «Та всі ненавидять “мир поміж нас”, — зізнався один інформатор. — Мороз попід шкіру від однієї лише думки!»)

Певне, що й в інших країнах не оберешся клопотів з тими обрядовими ритуалами життєвого циклу: часто події, з нагоди яких влаштовують церемонії, знаменують серйозні життєві зміни, які, природно, збурюють страх та хвилювання. Навіть події, які вважаються позитивними змінами стану і які потрібно святкувати, наприклад, церемонії на честь хрестин, повноліття, отримання диплому, вечірки з нагоди заручин чи весілля, можуть добряче завдавати гризоти. Перехід з одного стану в інший — це непроста річ, тож нема чого дивуватися, що майже всюди у світі обряди неодмінно супроводжуються споживанням чималих порцій алкоголю.

Для англійців ці традиції є справжнім випробуванням, і, як на мене, напруга, яку ми відчуваємо, — це результат дивної суперечливості, з якою ми підходимо до яких-будь ритуалів. Ми відчуваємо колосальну потребу в ритуалах та дотриманні формальностей навколо цих ритуалів, та водночас церемонії нас дуже дратують та напружують. Точнісінько як з одягом — ми чудово почуваємося, коли є усталена «уніформа», і почуваємося впевнено на помпезних королівських прийомах і заходах державної ваги, розпланованих покроково до найменших дрібниць, де немає місця для непевності та імпровізації. Може, й учасники офіційних дійств не особливо тішаться у процесі, але принаймні вони знають, що робити і що казати. У розділі про дрес-код я вже писала, що попри нелюбов англійців до офіціозу та нехіть до огидних дріб’язкових правил та накрохмалених приписів, нам таки бракує природної легкості та соціальної вправності, щоб дати собі раду зі свободою.

Звичайні весілля, похорони та інші «ритуали переходу» достатньо формальні, щоб ми ввімкнули режим автопілот і закам’яніли у своїй байдужості, але вони також достатньо неформальні, щоб проявилась «соціальна не-дужість». Набожність та банальщина, яка прописана офіційними правилами, для нас занадто показово полум’яна, занадто штучна і дуже часто пронизана неоковирною релігійністю, від якої ми ніяковіємо, нервово теребимо хустинки і переминаємось з ноги на ногу. Приватні події, де вільному воля, для нас ще гірші. Труднощі на весіллях та інших обрядах переходу, у принципі, нічим не відрізняються від тих, які ми маємо під час звичайних соціальних контактів — наприклад, відчайдушно незручних незнайомств та привітань, коли ніхто до ладу не знає, що казати чи куди подіти руки. З однією відмінністю — важливість події примножує розгубленість. Ми розуміємо, що пасувало б сказати пару проникливих слів нареченій, гордим батькам, вдові чи випускникові, але при цьому сказати так, щоб це не прозвучало пафосно та сентиментально. Або ж обмежитись зачовганими кліше, опанувати себе і зобразити відповідну до ситуації міну — вдоволену чи понуру, але, знову ж, важливо не перестаратись в імітації радості та горя. Ми й далі не знаємо куди подіти руки, не знаємо обійматися нам чи цілуватись, у результаті обмежуємося звичним вайлуватим боязким потиском рук, штивними соромливими обіймами і недолугим шмиганням щока об щоку (або, на весіллях чи хрестинах, шмиганням крисами капелюшків).

Народження та ініціація

Дітей хрестить лише кожен четвертий англієць. Цей факт промовистіше свідчить про байдужість до релігії, аніж про ставлення до дітей. Кожен другий англієць бере шлюб у церкві. І майже всі закінчують свій шлях похороном за християнським обрядом. Відтак відносна непопулярність хрестин все-таки може свідчити про те, що в культурному плані ми трохи байдужі до дітей. Одначе, це зовсім не означає, що, відмовившись від хрестин, ми ніяк не відзначаємо поповнення в сім’ї! Народження дитини — це, без сумніву, радісна подія, але англійці не влаштовують з цієї нагоди такого великого свята, як це заведено в інших країнах. Правда, новоспечений татусь може пригостити товаришів в пабі (традиція має цікаву назву — «змочити дитяті голівку», хоч до пабу дитину й не несуть, що не може не тішити). Але, як на те пішло, англійці радо вхопляться за будь-яку нагоду перехилити чарчину-дві. А то й цілу пляшку! Про немовля не дуже то й говорять: тільки-но батько отримав порцію дружніх штурханців і відбув ритуал скигління, вислухавши про втрату свободи, безсонні ночі, спад лібідо, шум-гам та безлад, що асоціюються з дітьми, товариство, визнавши тему геть прикрою, одразу її занехаює і притьмом повертається до пивних балачок.

Дідусі та бабусі, близькі родичі та подружки матусі більше цікавляться немовлям, але переважно в межах неофіційних дружніх візитів, а не на великих світських прийняттях з нагоди поповнення в сім’ї. Американська традиція влаштовувати новоспеченій матусі вечірку на честь народження первістка, так звана «мамська вечірка» («baby shower»), перекочувала й до нас, але не набула такої популярності, як в себе на батьківщині. До того ж свято влаштовують до народження малюка, тож, по-суті, дитя у процесі не задіяне. Хрестини, зазвичай, — подія тиха і скромна. Дитина недовго перебуває в центрі уваги навіть під час самих хрестин — англійці, зазвичай, не розтікаються киселем і не агукають до немовлят. Буває (не часто, але достатньо, щоб довідник Дебрета розкритикував), батьки використовують хрестини, щоб піднятись соціальною драбиною і обирають дитині «поважних», заможних та впливових хрещених батьків — так званих «трофейних хресних».

Не зрозумійте мене неправильно: я зовсім не маю на увазі, що англійці не люблять і не леліють своїх діток. Певне, що люблять і мають такі ж батьківські інстинкти, як і всі люди. У культурному вимірі, однак, ми не такі зосереджені на дітях, як інші народи. Ми любимо їх як індивідів, та, приводячи у суспільство, не влаштовуємо з цього пишних обрядових святкувань. Часто кажуть, що англійці більше переймаються домашніми тваринками, ніж дітьми. Це несправедливе перебільшення! Однак, той факт, що Національне товариство захисту прав дітей було засновано на шістдесят років пізніше, аніж Королівське товариство захисту прав тварин, вже сам собою промовисто свідчить про ієрархію пріоритетів у нашій культурі.

Як говорити про дітей і правило «А мій ще гірший!»

Англійські батьки пишаються своїми дітьми, як і всі батьки по всьому світу, але в розмові вони цього нізащо не викажуть. Правила скромності не лише забороняють вихваляти потомство, а ще й приписують показово занижувати його достоїнства. Батьки, навіть ті найпихатіші і вщент захоплені дітьми, мають закочувати очі, тяжко зітхати і навперебій скиглити, які ж їхні чада галасливі, виснажливі, ледачі, безнадійні та нестерпні тумаки. Одного разу, на вечірці, я підслухала, як одна матуся хотіла похвалити дитя іншої: «Я чула, що твій Пітер обрав десять предметів на атестацію! Який він у тебе розумний…». У відповідь прозвучало зневажливе пирхання і спростування компліменту: «Ага, може, й розумний, але ні за холодну воду не береться — тільки й знає, що свої безглузді комп’ютерні ігри та огидну музику…». На що мама номер один відповіла: «Ой, і не кажи! Сем точно все провалить! Єдине, що його цікавить — це скейт, а це в атестацію, знаєш, не входить. Я йому це кажу увесь час, але хто б там мене слухав…». Діти, про яких йшла мова, напевно, були відмінниками, і матері, без сумніву, це прекрасно знали — власне, за відсутністю тривоги в тоні було цілком зрозуміло, що мами впевнені у хороших результатах, але вголос про таке не говорять.

Про дітей треба говорити трохи відстороненим, цинічним, жартівливо-байдужим тоном — так, ніби ви їх любите в міру, але водночас вважаєте трохи нудними та докучливими. Певне, що є батьки, які переступають через ці неписані правила і навперебій оспівують чесноти та досягнення своїх чад, трясуться над ними і пускають сентиментальні соплі. На загал таку поведінку засуджують — її вважають претензійною і пафосною, а екзальтованих батьків делікатно уникають та стороняться. У колі родини та друзів батьки можуть іноді дати собі волю і розповісти, що насправді думають про своїх діток — вивергати любов та гонор або тривогу та гризоту. А от на людях — коло шкільних воріт, на зустрічі зі знайомими — майже всі вони демонструють поблажливу, критично-жартівливу відстороненість і ще й змагаються в очорненні своїх бідолашних кровиночок.

Та суто англійське приниження дітлашні в стилі «а мій гірший» не зовсім таке, як може здатися на позір. Англійці, як я вже казала, не більш скромні від природи, ніж інші народи, і хоч вони притримуються букви неписаного закону про скромність, в глибині душі все далеко не так. Часто зневажливі коментарі на адресу дітлахів — це, по суті, замасковане фанфаронство або, в кращому разі, — лукавство. Нарікаючи на лінь та неохоту робити домашнє завдання, вони в такий спосіб завуальовано натякають на те, що їхня леліточка така розумна, що впорається з наукою без зусиль. Пожалітись на «нестерпних» халамидників, які тільки те й роблять, що висять на телефоні і «невідомо чим» займаються з друзями — це просто хитрий спосіб повідомити, які ж дітки популярні серед однолітків. Коли в удаваному відчаї матуся закочує очі і плачеться, що доня одержима модою та макіяжем, — це всього лиш намагання делікатно розповісти про виняткову вроду дочки. Удаване роздратування через сміховинну зацикленість дитяти на спорті — це вправний виверт, щоб похвалитися спортивними досягненнями чада.

Навіть якщо звички та поведінка дитини непокоїть вас по-справжньому, ви просто зобов’язані висловлювати тривогу правильно — із вдаваним відчаєм у голосі. Справжній відчай можна собі дозволити тільки в колі близьких друзів: десь на шкільному подвір’ї чи на вечірці, навіть коли вам плакати хочеться від зневіри, треба прикидатися, ніби безнадію ви просто вдаєте. Іноді, прислухаючись до розмов, я чула як в голосі котроїсь із матусь, що розповідала про походеньки «безнадійного» чада, пробивався непідробний жаль. Її журні подружки тут же починали ніяковіти, відводили погляд, переминалися з ноги на ногу — пальчики ніг дивилися у протилежному напрямку, несвідомо видаючи бажання пуститись навтьоки. Тоді матуся, відчувши дискомфорт колежанок, опановувала себе і продовжувала псевдожалі правильним тоном — легковажно і з гумором. Ох ця нестерпна легкість англійського буття!

Правила гри «А мій гірший!» суворо забороняють критикувати чужих дітей. Своїх можете чорнити як заманеться, але про чужих — ні слова кривого, хоч би як їхні батьки побивалися (принаймні у вічі ні за що не кажіть). Висловлювати співчуття у відповідь на батьківські жалі про негожу поведінку та дивацтва дітей можна, але дуже обережно, щоб ненароком не образити. Навмисно ухильне «Ох, я знаю», співчутливе зітхання та пригнічене кивання — це єдині безпечні варіанти відповіді на чужі жалі. Одразу по тому треба негайно ганити своїх дітей за несусвітні невдачі.

Процедура насправді зовсім не зумисно лукава і прорахована до дрібниць, як може здатися на перший погляд. Більшість батьків-англійців, не задумуючись, дотримуються правила «А мій ще гірший». У голосі автоматично з’являються цинічні, псевдовідчайдушні нотки, а на обличчі — відповідна міна. Невідомо як, навіть не усвідомлюючи, вони знають, що не пасує вихвалятися та впадати в емоції. Навіть делікатні завуальовані вихваляння, сховані під личиною самовисміювання, не є результатом продуманих ходів. Батьки не кажуть собі: «Гм-м, як не можна вихвалятися, то що ж би таке придумати, як би мені обмовити дитину, щоб всім було зрозуміло, що вона геній?». Інакомовність — у нас в крові. Ми звикли не говорити те, що думаємо: іронія, самовисміювання, знецінення, двозначність, завуальованість та ввічливе лукавство — це глибоко вкорінені, невід’ємні складові англійськості. З раннього дитинства ми переймаємо цей особливий світогляд: з дошкільного віку наші діти вправно володіють мистецтвом ухильного хизування і вже можуть самотужки горлати про свої чесноти в трубу самовисміювання!

Правило невидимого пубертату

І це на краще, якщо чесно, адже в нашій культурі діти — це щось з розряду нестерпного тягаря, а підлітки — горе полинове. Підлітків мають водночас за вразливих і небезпечних — ними переймаються і водночас вони загрожують, потребують захисту і їх треба тримати під контролем. Одне слово, з ними самі клопоти! Тож зовсім не дивно, що мало де у світі заведено святкувати початок статевого дозрівання. Перехід на цей незрозумілий, дивний, сповнений гормональних бур етап ніхто не вважає достойним приводом для свята. Англійці краще сховають голову в пісок і вдаватимуть, що нічого не відбувається. У ЦА є церемонія «Конфірмації» — обряд, який проводять у підлітковому віці (переважно між одинадцятьома і чотирнадцятьома роками), але він ще менш популярний, ніж обряд хрещення. До того ж в нього нема світського відповідника, тож більшість англійських дітей обходиться без спеціального обряду, що знаменує перехід від дитинства до отроцтва.

Позбавлені ритуалів, які належаться їм по праву, англійські отроки вигадують собі на втіху власні неофіційні ритуали, які переважно зводяться до потрапляння в халепи через нелегальне розпивання алкоголю, експерименти із забороненими психотропними наркотичними речовинами, крадіжки в магазинах, викрадення автомобілів «на покататись» або вони ще щось вигадують, щоб привернути увагу до тілесних змін. До слова, в нас найвищий рівень підліткових вагітностей в Європі!

Підлітків не «приймають» як повноправних членів суспільства аж доки вони не проминуть буремний підлітковий вік і не відбудеться офіційний ритуал зміни стану — святкування вісімнадцятиліття, яке знаменує перехід у статус дорослих. Декому влаштовують міні-обряд у сімнадцять, з нагоди отримання водійських прав, однак саме у вісімнадцять англійці офіційно вступають в еру дорослості — можуть голосувати, одружуватись без батьківської згоди, вступати у гомосексуальний зв’язок, дивитися фільми для дорослих і, що найважливіше для більшості, купувати алкоголь. Звісно, що багато хто й до того пив недозволені алкогольні напої, займався всяким сексом і дивився «доросле» кіно; багато підлітків кидають школу в шістнадцять і йдуть працювати на повний день, може, навіть одружуються чи просто живуть з кимось в парі, вагітніють і заводять дітей. Одначе, саме вісімнадцятиліття досі вважається мильним каменем, приводом влаштувати велику галасливу вечірку чи просто напитися ще більше, ніж у звичайний суботній вечір.

«Проба на тривкість»: рік-на-паузу?

У середовищі освічених класів одразу по обряду вісімнадцятиліття практикують рік-на-паузу — перерву між школою та університетом, тривалий «лімінальний» період, під час якого молодь подорожує за кордоном, займається доброчинністю (допомагає будувати школу в перуанському селищі, працює в сиротинці в Румунії, рятує тропічні ліси, копає криницю і т. д.) і знайомиться зі справжнім (читай — бідним) світом, живе наповненим життям та здобуває досвід, який сформує характер на все життя. Рік на паузу — це щось на зразок обряду ініціації, пом’якшений варіант племінної традиції, коли юнаків відправляють у джунглі чи кудись в дике поле, щоб вони спробували по чім фунт лиха і довели, що достойні стати офіційними членами спільноти.

Серед верхівки та впевненого середнього класу таким випробуванням зазвичай ставало заслання чада у закриту приватну школу інтернатного типу на весь період підліткового віку. До відносно недавнього часу вищі кола та аристократія були рішучими противниками інтелектуалізму (в цьому вони, як і в любові до спорту та азартних ігор, дуже схожі на робочий клас) і зневажали тягу середнього класу до вищої освіти. Їхні сини могли вступати до університету, але це не вважалося обов’язковим — можна було обійтись службою в армії або навчанням у сільськогосподарському коледжі, чи ще щось на кшталт такого, а дочкам, на їхню думку, академічна освіта потрібна ще менше. Леді Діана Спенсер ніколи особливо не соромилася тотального браку академічних знань і навіть в інтерв’ю посміювалась весело із своїх нульових оцінок і того, як їй «туго» йшла наука. Дівчата зі середнього класу вмерли б від сорому. Щоправда, звичаї потроху змінюються, особливо серед нижчих та менш заможних прошарків верхівки, чиї діти зараз змушені конкурувати з вихідцями із середнього класу з університетськими дипломами в кишені. Під час року-на-паузу пани, та навіть і аристократи з королевичами, наприклад, Принц Вільям, тепер соціалізуються, вчаться співпраці та порівнюють, кого більше покусали комарі, у товаристві підлітків із середнього класу десь на краю світу.

Побутує думка, що після року-на-паузу підліток, до якого класу він чи вона не належали б, здобуває досвід і повертається додому зміненим, соціально свідомим, надійним дорослим індивідом, готовим до тяжких випробувань і непосильної відповідальності, що несе їм життя в університетському гуртожитку, де треба самому собі прати і час від часу відкривати банку консервованої квасолі, коли, повернувшись з пабу, застанеш їдальню зачиненою. Студенти першого курсу, в яких «позаду рік перерви» вважають себе кращими — дорослішими і мудрішими — за тих, хто прийшов в університет «одразу після школи». Вони самовдоволено говорять про те, наскільки старшими вони себе почувають на фоні незрілих дітваків, які не взяли рік-на-паузу.

У деяких менших привілейованих прошарках англійського суспільства, аналогом до року-на-паузу є відбутий термін ув’язнення у в’язниці чи виправній колонії для неповнолітніх. По часу він припадає приблизно на той самий період, що й «вільний рік», і в тих колах вважають, що він формує характер і сприяє змужнінню. «Випускники» таких закладів також часто демонструють зневажливе презирство до своїх необізнаних дитинячих однолітків, які не мали такого досвіду дорослішання. Власне, вслухавшись у тонкощі «крутої» вимови та жаргону, можна зауважити дивовижну подібність у манері висловлюватись тих, хто побував «на зоні», і тих, хто пережив «рік свободи».

Студентські ритуали

Тиждень першокурсника

Після свята вісімнадцятиліття, випускних іспитів і «випробування» роком-на-паузу (не обов’язково, але ймовірно) привілейована молодь, яка вступає до університету, проходить через ще один ритуал — Тиждень першокурсника. Цей ритуал посвяти відбувається за класичною моделлю ініціації, описаною ван Генепом, і складається з трьох етапів: прелімінальної сепарації, лімінального переходу / маргіналізації та постлімінальної інкорпорації. Новачків спершу роз’єднують із сім’ями, забирають зі звичного оточення і позбавляють попереднього школярського статусу. Більшість першокурсників приїздить до університету з мамою або татом, а то й з обома, в автівці, напханій речами з попереднього, старого, життя (одягом, книжками, компакт-дисками, ковдрами, улюбленими подушками, плакатами, світлинами, плюшевими ведмедиками) і речами спеціально придбаними для нового життя (новесенькими чайником, горнятком, мискою, тарілкою, ложкою, рушником і т. д.).

Тільки-но все це добро вивантажується, батьки враз обертаються на незручний тягар і новоспечений студентик безцеремонно поспішає їх спекатись, запевняючи, що «так, так, все буде гаразд. Ні, не треба мені допомагати розпаковуватись, я сам. Не метушись, окей? Так, завтра зателефоную. Так, добре. Бувайте, ну все, бувайте…». Новачкам, може, й лячно і навіть хочеться плакати від думки про розлуку, але вони знають, що без цих слів розставання не буде правильним — насправді, зовсім не крутим — треба ж продемонструвати крутизну перед першокурсниками!

Не встигнуть новачки приклеїти на стіну пару постерів, як починається «лімінальна» фаза — вони занурюються у незрозумілу, галасливу і виснажливу круговерть вечірок, виставок та заходів, організованих незчисленними студентськими клубами та спільнотами, що намагаються заарканити їх до позакласних занять — спортивними, громадськими, театральними, мистецькими, політичними. «Офіційні» заходи урізноманітнюють походами в паби, нічними посиденьками на піці та гамірливим кавуванням о третій ночі (а також вистоюванням у нескінченних чергах реєстрації на курси, на отримання студентського квитка і заповнення несусвітньої кількості документів). Тижнева «лімінальна» фаза — це період культурної ремісії та інверсії, під час якої свідомість новачка глушиться алкоголем та безсонням, соціальні межі та категорії змазані та розмиті, дотеперішню ідентичність підірвано, а доступ до нового соціального світу лежить через вступ до студентських братств та клубів. Під кінець тижня новоініційовані члени набувають нової соціальної ідентичності — його чи її приймають у студентське «плем’я», і нарешті можна трохи перепочити, втихомиритись, почати відвідувати лекції і жити нормальним студентським життям.

Студенти люблять описувати Тиждень першокурсника як справжнє «божевілля» та «анархію», насправді ж, як і більшість культурних ремісій, це врегульоване, узаконене і прогнозоване відхилення від звичного кодексу правил. На час загулу дія певних соціальних правил призупиняється або видозмінюється — наприклад, заговорити першим до незнайомців не лише дозволено, цю практику ще й активно заохочують. В одному із численних порадників для новачків, які випускають студентські братства, першокурсникам нагадують, що в перший тиждень їм можна розпочати розмову із абсолютно незнайомими людьми і варто цим скористатись на повну, бо «такого добра більше в житті не буде». Підтекст тут прозорий: по закінченні Першого тижня в силу вступають звичні правила англійськості, і просто так, без поважної на те причини, зачіпати незнайомих людей вже не можна. Новачків заохочують знайомитись і спілкуватись із якомога більшою кількістю студентів — це такий евфемізм до ігнорування класових бар’єрів — але їм також делікатно натякають, що дружні стосунки, заведені під час лімінальної фази, не мусять тривати «до гробу» і ніхто не зобов’язаний продовжувати спілкування із людьми не свого кола. «Ви познайомитесь із безліччю нових людей (мине два тижні, і багатьох з них ви більше ніколи не побачите) і вип’єте безліч пінт пива (а от їх ви можете побачити знову вже наступного ранку)» — пишуть в одному із типових «порадників першокурсника».

Напиватися під час першого тижня взагалі-то обов’язково («ви вип’єте безліч пінт пива»). Самовіддана віра англійців у магічну розслаблюючу силу алкоголю просто незламна — без неї інверсія соціальних правил, як-от розмови з незнайомцями, була б беззмістовною. Більшість новачків просто не зібралися б з духом підійти і заговорити до незнайомих людей. Безкоштовний соціальний лубрикант, себто алкоголь, роздають на всіх вечірках та заходах з нагоди тижня першокурсників, все розраховано на те, що новачки понапиваються і поводитимуться розкуто. Розкуто, але дозволених п’яних вибриків доволі небагато: «світити дупою» (показувати сідниці) можна, наприклад, а «світити передом» (показувати геніталії) — ні; сваритись і навіть битись — можна, а от пхатися без черги — все ще строго заборонено; відсмалити перчений жарт можна, а расистський — зась. Соціальна розгальмованість на фоні сп’яніння для англійців — це цілком звичний, впорядкований правилами стан і Тиждень першокурсника, попри всю анархію та дебош, є всього лиш логічним продовженням традиційного ритуалу, коли щоосені, кожного жовтня, всі першокурсники по всій країні скидають окови тих самих соціальних заборон у той самий, випробуваний часом, спосіб.

Як складати іспити та отримувати диплом

Наступний важливий у студентському житті обряд зміни стану — це випускні іспити, святкування закінчення іспитів та церемонія вручення дипломів. Це перехід від студентства до справжнього дорослого життя! Студентське життя є таким собі пролонгованим «лімінальним» періодом, таким собі чистилищем, де ти ще не повноправний дорослий, але вже й не підліток. Університет успішно відтерміновує справжню дорослість на три роки. На відміну від інших чистилищ це — таке досить миле: студенти мають майже всі права повноправних членів громади, а обов’язків — майже ніяких. Англійські студенти постійно ниють і жаліються на «непосильне» навантаження, в них завжди «криза есеїв» (це означає, що їм потрібно написати творчу роботу), насправді ж більшість навчальних курсів навряд чи дорівняють у виснажливості пересічній роботі на повну ставку.

Випробування випускними іспитами — це ще один привід вдатися до терапевтичного ритуального скигління, яке, ясна річ, підпорядковується неписаним правилам. Тут важливим є правило скромності: навіть якщо ви відносно спокійні і впевнені щодо іспитів, говорити про це не пасує — треба вдавати гіркий відчай і невпевненість у власних силах, прикидатись, буцімто впевнені у провалі, адже само собою зрозуміло (хоч ви й повторюєте при нагоді і без), що ви й близько не готувалися як слід. Тільки найбільш зарозумілі, самовпевнені та соціально глухі студенти здатні визнати, що ретельно готувалися до іспитів. Таких індивідів мало, і їх, зазвичай, щиро ненавидять.

Признатися, що ви зубрили науку як ненормальні, можна лише в ключі самовисміювання: «Та я собі дупу відсиділа за тими книжками, але все одно ні в зуб ногою в тій генетиці. Я точно провалю іспит! Та й обов’язково буде якесь таке питання, яке не вивчиш добре. Це закон підлості в дії, правда?». Кожен вияв впевненості слід негайно розбавити сумнівом: «Здається, в мене все ок з контрольною з соціології, але статистика — та я собі голову зламаю…».

Елемент забобонів або небезпека виставити себе на посміховисько — може, й важливі фактори, що впливають на поведінку перед іспитами, але припису на скромність дотримуються й після іспитів, по здобутті бажаних результатів. Ті, хто добре впоралися, мають щиро дивуватися успіхові, навіть якщо в глибині душі вони свято вірять, що заслужили його важкою працею. Вигуки на зразок «О, Господи! Не може бути!» — це типова реакція студентів, які отримали хороші результати. Ейфорія ейфорією, та успіх личить списати на чисте везіння («Мені пощастило — попалися всі прості питання»), а не на хист чи важку працю. На честь студентки-медика Оксфордського університету, яка отримала диплом бакалавра з відзнакою, друзі та родичі влаштували святковий ланч, але вона соромливо похнюпилась, відпиралася від похвали і все наполягала на своєму: «Вивчати природознавчі науки зовсім не складно — не треба бути дуже розумним, взагалі, тут вся справа у фактажі — ти просто запам’ятовуєш матеріал і правильно відповідаєш. Це просто папуже повторення».

Свята на честь завершення іспитів не обходяться без ритуального скигління і нарікань на «відсутність радості». На кожній вечірці вам стрінеться студент чи студентка, що скаржаться на тотальне спустошення: «Я знаю, що мав би радіти і святкувати, але щось немає ніякої радості», «У всіх якась ейфорія, а я, я щось не знаю…». Попри те, що кожен з них вірить в унікальність свого спустошення, плачі, на цю тему стали такими поширеними, що студенти, які справді тішаться і радіють, опиняються у відвертій меншості.

Ще одна нагода не радіти випадає на врученні дипломів. Всі студенти, як один, кажуть, що їм нудно і нецікаво, ніхто не зізнається, що хоча б трішки пишається собою: це просто марудний ритуал, який треба відбути, щоб потішити батьків. І тут батьки, достоту як на початках Тижня першокурсника, — це щось соромливе. Багато хто щосили намагається тримати батьків та родичів на безпечній відстані від друзів, тюторів та викладачів, які також прийшли на церемонію вручення («Ні, тату! Не треба питатися в нього про мої «кар’єрні перспективи», «До біса, це ж вам не батьківські збори…», «Мам, я тебе прошу, тільки без рожевих шмарклів, добре?», «Ради Бога, бабусю, та не плачте! Я ж не, бля, тобто не премію Нобеля отримав, а диплом!») Студенти, чиї батьки не можуть стримати радості, одразу ж роблять знуджену, відчайдушну міну — закочують очі і важко зітхають, щойно в полі зору (чи слуху) з’явиться хтось зі знайомих.

На останніх декількох сторінках ми допустилися диспропорційності у висвітленні ритуалів переходу і зосередились виключно на традиціях освіченого середнього класу — рік-на-паузу, Тиждень першокурсника, випуск з університету. Справа в тому, що в тих, хто завершує шкільне навчання у шістнадцять, а також в тих, хто отримує повну середню освіту у вісімнадцять, немає схожих ритуалів. Випускники шкіл святкують з друзями та / чи родиною, однак в них немає офіційного ритуалу, що знаменує перехід від школи до професійного навчання, роботи чи безробіття. А от перша робота — це важлива віха і, без сумніву, набагато драстичніша, аніж перехід із школи до університету. У деяких школах практикують спеціальні дні для вручення відзнак і т. д, але справжньої церемонії «завершення школи» (нічого на зразок американського випускного по закінченні старшої школи — з пишними святкуваннями, помпезнішими за святкування університетських випускних в Англії). Згодом, декілька місяців по тому, результати іспитів на здобуття неповної середньої освіти та повної шкільної середньої освіти надсилають учням до дому. Тож «випускний», якби він навіть був, знаменував би лиш кінець академічного курсу, а не академічні досягнення, як закладено у семантиці терміну «вручення дипломів». Як би там не було, але дуже прикро, що в нас немає ритуалу, який би належно знаменував завершення навчання у середній школі та перехід від шкільного до професійного життя.

Шлюбні ритуали

На початку розділу я наголосила, що дуже мало елементів пересічного англійського весілля може здивувати чи спантеличити гостей, які належать до нової культури західного світу: напередодні у нас є «дівич-вечір» та «парубоцька вечірка» (американці мають для цього терміни «холостяцька вечірка» та «вечірка нареченої»); після обряду вінчання або цивільної шлюбної церемонії в нас є вечірка; шампанське; наречена в білому; весільний торт; дружки (за бажанням); сімейні конфлікти та сварки (майже обов’язкові) та ін. З антропологічного кута зору, англійські весілля мають багато спільного навіть із шлюбними обрядами екзотичних племен, які б точно здивували більшість очевидців із західного світу. Попри позірні відмінності, вони всі базуються на спільній формулі обрядової зміни стану, яку вивів ван Генеп — сепарація, перехід, інкорпорація. Вся суть зводиться до ритуально-обрядового супроводу важливих етапів переходу від одного соціокультурного / життєвого циклу до іншого.

З нагоди «заручин» англійці, на противагу багатьом культурам, де заручини не менш важливі, аніж саме весілля, не влаштовують гучних святкувань. (Можливо, щоб надолужити своє, ми влаштовуємо гучні гулянки на дівич-вечір та парубоцьку вечірку, які часто бувають довшими і веселішими за самі весілля.)

Довідник Дебрета, ця біблія етикету, нагадує, треба визнати, трохи песимістично, що «важлива функція заручин полягає в тому, щоб дати час родичам нареченого та нареченої призвичаїтись одне до одного, згладити якнайшвидше усі можливі нелади та розбіжності». Це досить промовисто свідчить про ставлення англійців до весілля.

Всі ми знаємо, що весілля мало б бути радісною подією, та в дусі закоренілого песимізму ми його сприймаємо як геєну огненну, сповнену труднощів та небезпек (або, як пише Дебрет, оплот оптимізму, «мінне поле соціальної непевності та логістичне пекло для організаторів»). Щось та й обов’язково піде дуже сильно не так і хтось та й обов’язково смертельно образиться, а якщо ще пригадати віру в магічні розкріпачуючі сили алкоголю, то ми впевнені, що з-під оболонки ввічливих веселощів неминуче прорвуться сімейні незгоди, плачі та сварки. Навіть якщо в день весілля вдасться втримати обличчя, то наступного дня не обійдеться без жалів та взаємних звинувачень. Як би там не було, навіть за найкращим сценарієм, ми знаємо, що вся процедура — суцільний клопіт.

Табу на розмови про гроші

Якщо незгоди виникають через гроші, — а дуже часто так воно і є, не в останню чергу через те, що весілля — захід не з дешевих, то градус незручності тільки зростає. Ми, як і всі інші народи, наполягаємо, що любов та шлюб не мають нічого спільного з грішми і навіть сама згадка про гроші «занижує тон» події. Звична справа, скажімо, коли чоловік тринькає місячну зарплатню, купуючи перстень на заручини (в Америці це може бути навіть вдвічі, а то й в рази більша сума, адже перстень бачиться там як символ статусу, спроможності забезпечити сім’ю), але прямо запитати про ціну персня — неввічливо. Але ж можна здогадуватися мовчки або розпитувати про камінець та оправу, щобобхідцями вивідати приблизну ціну. Реальну ціну персня знає лише наречений (ну, може, ще менеджер його банку). Тільки вкрай некультурний і вульгарний наречений може хизуватися чи жалітися, як той перстень дорого йому обійшовся.

Весільні витрати, зазвичай, ділять порівну батьки нареченого та нареченої. Щоправда, в наші дні пізніх шлюбів витрати покривають самі наречені і / або бабусі-дідусі та інші родичі шлюбної пари. Незалежно від того, хто взяв на себе левову частку витрат, у промові наречений обов’язково має подякувати батькам нареченої «за чудове свято» (він може обрати якийсь інший евфемізм до слів «гроші» і «рахунки», адже вони під строгою забороною). Якщо батьки, дідусь чи бабуся або інші родичі проспонсорували, скажімо, шампанське або медовий місяць, то їм личить подякувати за «подарунок» чи «допомогу» — при чому, слід уникати слів «заплатили за», адже це було б нетактовною згадкою про гроші. Ми всі прекрасно знаємо, що без грошей тут не обійшлося, та зосереджуватись на цьому — моветон. Типове англійське лукавство! За невинними евфемізмами, буває, ховається неприємна фінансова тяганина, а іноді навіть обурені розбори польотів — хто що оплатив і скільки грошей пішло на вітер задля непотрібних розкошів. Маючи фінансові труднощі, немає змісту йти по світу з торбами, щоб влаштувати дочці непристойно розкішне весілля: деінде у світі це, може б, і вразило людей, але англійці бачать у цьому показуху, вони просто поцікавляться, чому було «не влаштувати скромнішого і простішого свята».

Правила гумору

Вочевидь, нам мало труднощів, спричинених грішми чи забороною на розмови про гроші, виникають й інші нескінченні тертя між двома сім’ями, що скоро об’єднаються в одну родину: існує висока ймовірність, що як мінімум один «батьківський набір» буде розлученим, ймовірно, живе в новому шлюбі чи просто живе з новим партнером, та ще й з дітьми від другого чи навіть третього шлюбу.

І навіть якщо ніхто не напивається і не виставляє себе на глум, і ніхто не гнівається, бо його не там посадили, якщо транспорт не підвів і промова дружби нікого не образила, хтось та й обов’язково зробить чи скаже щось неприпустиме. Якось я була в ролі того «когось» — мені було п’ять років і це було моє перше в житті англійське весілля.

Батьки вирішили, що нам з сестрами треба пояснити важливість ритуалу, свідками якого ми скоро станемо. Батько розповів нам про шлюб, розказав про весільні традиції та звичаї різних культур і пояснив, чим небезпечні шлюби між двоюрідними братами та сестрами по материнській лінії. Мама взяла на себе місію пояснити «правду життя» — секс, звідки беруться діти і таке інше. Мої сестри, віком три та чотири роки, були надто юні, щоб належно оцінити цю захопливу інформацію, а от я була в захваті! Церемонія в церкві мене теж вразила, і в момент тиші (можливо, акурат після слів «хай промовить зараз або замовкне на віки»), я повернулася до мами, щоб пошепки, але дзвінко, на всю церкву, запитати: «А тепер він її запліднить?».

Після цього мене не брали на весілля декілька років, що мені здавалося геть несправедливим, бо я ж зрозуміла ключові моменти шлюбування, просто трохи переплутала почерговість! Наступне весілля, яке я пам’ятаю, було в Америці — це був другий шлюб мого батька. Мені тоді було вісім чи дев’ять — цілком достатньо, щоб цього разу вислухати лекцію про термінологію біфуркації в межах родини, про вірілокальну versus уксорілокальну форму локалізації новоствореного подружжя. З відповідними графіками. Знання, однак, не вберегли мене від приступу хихотіння (на щастя, тихого) у найурочистіший момент церемонії.

На той момент я дуже засмутилася через неналежну дитинність (батько завжди мені казав «не будь як маленька»), та тепер розумію, що приступ сміху був типово англійською реакцією на все, що відбувалося навколо. Нас коробить від врочистості, і вона нам здається трохи безглуздою. Найсерйозніші, найофіційніші, найурочистіші моменти церемоній, як на зло, викликають в нас непереборне бажання розсміятися. Це напружений, нервовий сміх — близький родич колінно-рефлекторного гумору. Гумор — наш улюблений спосіб подолати незручність, а сміх — найкращий інструмент у боротьбі із «соціальною не-дужістю».

Англійські весілля, як і більшість ритуалів зміни стану, вщерть пронизані сміхом: якщо чесно, то будь-який обмін репліками в межах світських бесід наскрізь пронизаний явним або завуальованим гумором. Однак, це зовсім не свідчить про те, що всім навкруги весело і радісно. Можливо, хтось і справді щиро тішиться на святах, але навіть вони коряться неписаним правилам англійського гумору, які настільки глибоко проникли у нашу свідомість, що виявляються на рівні неконтрольованих, мимовільних імпульсів.

Похоронні обряди

Через той неконтрольований гумор в нас чималі клопоти з похоронами. На цій планеті знайдеться мало ритуалів, які б зрівнялись у штивності, неоковирності та стражденній недолугості типових англійських похоронів^[80].

Вівісекція гумору

На похороні ми позбавлені головного інструменту виживання — звичний градус гумору та сміху ніяк не пасує до таких офіційних сумних заходів. За інших обставин ми постійно жартуємо зі смерті, як, зрештою, із всього, що нас лякає чи бентежить, а от на похороні гумор недоречний — недоречно все, що викликає жвавішу реакцію, аніж сумна, скривлена осмішка. Без гумору ми голі і незахищені, а наша «соціальна не-дужість» виставлена на всезагальний огляд.

Видовище захопливе, але болісне. Дуже скидається на якийсь безсердечний експеримент над тваринами, яким провели процедуру вівісекції: спостерігати за англійцями на похоронах — це майже те саме, що спостерігати за черепахами, яких повиколупували з панцирів. Без рефлекторного гумору ми стаємо дуже вразливими — ніби нам видалили життєво важливий орган. По-суті, гумор таким і є. Гумор настільки важливий, формотворчий елемент англійського характеру, що його заборону (чи суворе обмеження) можна вважати психологічним еквівалентом до ампутації пальців на ногах. Без гумору ми просто неспроможні функціонувати в соціальному вимірі. Кажучи про правила англійського гумору мені йдеться про четверте значення слова «правила», подане у словнику «Oxford English Dictionary», а саме: про «звичний чи нормальний стан речей». От як стан, коли у вас є пальці на ногах. Чи ви дихаєте. На похоронах ми як ті безталанні бідолахи — безпорадні і скалічені. Ніякої іронії! Ніякого висміювання! Ніяких глумів! Ніяких піддражнювань! Ніякого жартівливого знецінення! Ніякої гри словами і двозначностей! І як, до бісової мами, нам спілкуватися?

Табу на надмірну серйозність та Квота на сльози

Та нам не лише згладжувати напругу зась, а й здобрювати атмосферу та просто лікувати «соціальну не-дужість» улюбленими жартами про все на світі; на похоронах ми ще маємо бути поважними. Мало того, що критично обмежили гумор, так ще й заповіли поводитися урочисто-серйозно, що за звичних обставин строго заборонено. Ми маємо говорити проникливі, серйозні, щиросерді слова вбитим горем родичам, або проникливо, серйозно і щиросердо відповідати на спроби втішити нас, якщо це ми зазнали важкої втрати. Та не занадто щиросердо! На час похорону діє обмежене, строго визначене послаблення звичайної заборони на полум’яність та сентиментальність. Навіть гірко опечаленим родичам та друзям не можна дати собі волю та від душі поплакати та потужити. Просто плакати можна; можна тихенько, не надривно посхлипувати і позітхати, а от натужні голосіння, цілком прийнятні, навіть очікувані в інших культурах, вважаються недоречними та негідними.

Та навіть соціально затверджені, тихенькі схлипування та сльози, які тривають надто довго, змушують нас нервувати та хвилюватись. Англія, мабуть, єдина країна, де похорон без сліз є абсолютно нормальним та прийнятним явищем. Більшість зрілих чоловіків взагалі не плачуть привселюдно на похоронах. Якщо на очі набігають сльози, вони тут же рвучко і навіть злісно змахують їх геть та намагаються «опанувати» почуття. Подруги та родички можуть зронити сльозу-другу, але якщо видушити сльозу не вдасться, то це не вважатимуть ознакою тотальної нечулості та безсердечності, — аби тільки на обличчі був вираз смутку, крізь який час від часу пробивається ледь помітний «відважний усміх».

Власне, багатьох така стриманість захоплює. Деякі члени королівської родини, може, й зазнали критики за «нечулу» реакцію на смерть Діани, принцеси Уельської, та нікого не здивувало, що юні сини принцеси зронили скупу сльозу на похороні, тримали себе в руках, йдучи за її домовиною і, зрештою, впродовж всього похорону. Їх хвалили за мужність та стриманість; громадськість належно оцінила, як вони усміхалися і стиха мурмотіли слова вдячності, коли йшли «процесією» і приймали співчуття від людей. Це розчулило людей значно більше, ніж неконтрольовані надривні ридання. Англійці не вимірюють смуток слізьми. Потоки сліз для нас — це потурання слабкостям, навіть вияв егоїзму та несправедливості. Вбитих горем родичів, які не плачуть або ж плачуть дуже стримано і недовго, ми вважаємо мужніми людьми, які виявляють повагу та турботу про інших, а не виставляються напоказ і прагнуть утішань. Якщо точніше, хоч я і ризикую знову перемкнутись в режим рахування горошку, та я вирахувала, що оптимальна кількість сліз на звичайному англійському похороні така:

Дорослі чоловіки (близькі родичі або дуже близькі друзі покійного / покійної): «сльози навертаються» один-два рази, витирають їх швидко і рвучко. Усмішки мужні.

Дорослі чоловіки (чужі): жодних сліз. Вираз обличчя, однак, має бути сумним / співчутливим. Усмішки сумні / схвильовані.

Дорослі жінки (близькі родичі та дуже близькі друзі): під час служби — один-два схлипи, шморгання носом — за бажанням; час від часу на очі накочуються сльози, які вони вибачливо витирають хустинкою, паралельно приймаючи співчуття. Усмішки мужні.

Дорослі жінки (чужі): жодних сліз, або один раз під час служби. Вираз обличчя — сумний / співчутливий. Усмішки сумні / схвильовані.

Хлопчики (близькі родичі / друзі): дуже маленькі діти (до десяти років, скажімо) можуть плакати без обмежень; старші хлопці — один схлип під час служби. Усмішки мужні.

Хлопчики (чужі): див. дорослі чоловіки (чужі).

Дівчатка (близькі родичі / друзі): для маленьких діток обмежень нема; старшим дівчаткам можна згрубша перевищити квоту сліз для дорослих жінок вдвічі. Усмішки мужні.

Дівчатка (чужі): можна і не плакати, але трохи сліз і схлипувань під час служби допустимі.

Заборона на гумор, послаблення табу на серйозність та квота на сльози, окрім щирого смутку, робить англійські похорони вкрай неприємними. Нам слід вимкнути гумор, виражати емоції, яких ми насправді не відчуваємо, і, навпаки, стримувати ті, які відчуваємо. А поза тим, смерть англійці сприймають як щось дуже незручне і неналежне, щось таке, про що краще не думати і не говорити. Наша інстинктивна реакція на смерть — заперечення, ми намагаємося ігнорувати її і прикидатися, що такого не буває. А на похороні це доволі непросто.

Не дивно, що ми втрачаємо дар мови, штивніємо і ніяковіємо. Під рукою ж в нас немає заготованих рятівних фраз та жестів (особливо у середовищі вищих класів, які вважають усілякі наперед заготовані втішання прерогативою «низів»), тож ми не знаємо, що казати і куди подіти руки, все закінчується бурмотінням «прикро», «сумно» і «не знаю, що сказати», а також неоковирними обіймами та дубовими поплескуваннями по плечах. Незважаючи на те, що більшість похоронів можна назвати «християнськими», насправді про релігію там зовсім не йдеться, тож всі апеляції до Бога та загробного життя є абсолютно неприйнятними, хіба б ви точно знали, що маєте справу з віруючими людьми. Якщо небіжчику / небіжчиці було за вісімдесят (чи хоча б сімдесят п’ять), то ми ще можемо вичавити із себе, що він чи вона «прожив / прожила довге життя» — і на поминках прийнятний навіть делікатний гумор. За інших обставин нам не залишається нічого, крім мовчазних похнюплених рукостискань та промовистих важких зітхань.

Священикам та тим, хто виголошує поминальну промову, пощастило — в них є кліше. Фрази, якими священик характеризує померлих, є таким собі кодом. Про мертвих не можна говорити погано, але всі знають, що фраза «душа компанії» — це евфемізм до слова «пияк»; «не терпіла глупоти» — це спосіб ввічливо сказати, що покійниця була злою, буркотливою старою поганкою; «щедро обдаровувала любов’ю» — означає, що пані була розпусною лярвою; «закоренілий холостяк» — означає, що пан напевне був гомосексуалом.

Правило привселюдних плачів

До речі, про шаблонні фрази: усі газети, журнали, радіо та телеканали назвали нашу реакцію на смерть та похорон Діани, Принцеси Уельської, «безпрецедентним публічним виявом скорботи». Кожен, абсолютно кожен, журналіст вжив цю фразу — аж дрижаки брали від того, як вони в унісон говорили чи писали одне і те ж. Я вже писала, що цей буцімто не англійський «плач» полягав переважно у впорядкованому, тихенькому і чемному стоянні в чергах, але «Після Діани» медіа просто прикипіли серцем до цієї фрази — «публічний вияв скорботи» — і з цього часу пхають її всюди, де годиться і не дуже.

Набагато спокійнішу реакцію (яка теж, чомусь, полягала переважно у вистоюванні в чергах) на смерть Королеви-Матері також назвали «публічним виявом скорботи». Так само назвали і не таку емоційну реакцію на смерть колишнього гітариста «Бітлз» Джорджа Гарізона. Кожного разу, коли підліток чи дитина помирає насильницькою смертю або гине за надзвичайних обставин, десятки друзів та співчутливців покладають квіти перед будинком, школою, церквою загиблого / загиблої. Тепер це називається «публічним виявом скорботи». Майже всі, чия смерть привернула увагу громадськості, можуть тепер мати не багато і не мало, а «публічний вияв скорботи». За винятком хіба тих, кого вже ну дуже не любить громадськість.

Календарні обряди та інші ритуали зміни стану 

Календарні обряди — це великі свята на кшталт Різдва та Нового року, які святкують з року в рік в конкретно визначений час, а також інші свята, як-от Великдень, Маївки, Свято урожаю, Геловін, Ніч Гая Фокса, День матері, День Валентина та Банківські канікули. Також до цієї категорії я зараховую літні вакації, оскільки вони мають сезонний, а відтак і календарний, характер, хоч і вони не прив’язані до конкретних дат. (Якісь буквоїди можуть заперечити, що літні канікули не є, грубо кажучи, «обрядом», принаймні точно не таким, як Різдво чи Свято урожаю, однак я стою на своєму і згодом поясню чому.) Сюди я включаю щоденні / щотижневі ритуали зміни стану від роботи до відпочинку і навпаки: ритуал походів до пабу після роботи, про який я вже детально писала в одному із попередніх розділів про роботу.

До категорії «інших ритуалів зміни стану» я зараховую ритуали життєвого циклу, які оминула в попередньому підрозділі, де ми зосередились на розмові про віхові події життя. До таких належать, скажімо, святкування виходу на пенсію, «ювілеї» (на честь десятиліть) та річниці шлюбу (срібна, золота). А також ритуали, що знаменують перехід з одного соціального стану / місця / статусу / способу життя до іншого, на кшталт вечірки з нагоди новосілля чи «прощальної вечірки» з нагоди зміни роботи, місця проживання і т. д.

Ритуалів відтак страшенно побільшало, та багато з них, як і віхові обряди з життєвого циклу, доволі схожі до аналогічних обрядів в інших розвинутих країнах західного світу. Подарунки, вечірки, особливі страви, пісні та декор оселі на Різдво; шоколадні яйця на Великдень; листівки та квіти на День Валентина; алкоголь майже з кожної нагоди; їжа майже на всіх святах і т. д. Замість того, щоб окремо в деталях аналізувати кожен ритуал, я сфокусуюсь на тих неписаних соціальних правилах, які відповідають за суто англійські моделі поведінки, що асоціюються із вище переліченими обрядами.

В усіх культурах є свої сезонні обряди та ритуали зміни стану. Тварини мимоволі, на автоматичному рівні, зауважують зміну пір року, наприклад, і відповідно пристосовуються. Люди ж мусять влаштувати на честь календарної зміни часу грандіозне свято зі співами-танцями. На щастя для антропологів, люди доволі передбачувані у своїй поведінці, й танці-співи в різних культурах мало чим відрізняються чи, як мінімум, мають багато спільного. От хоча б танці та співи. А ще — майже всюди є їжа і напевне що — алкоголь. 

Роль алкоголю

Роль алкоголю на святкуваннях є дуже важливою для розуміння суті англійськості. Без пояснення не обійтись. У всіх культурах, де тільки є алкоголь, він посідає центральне місце у святкуваннях. На це є дві причини. По-перше, карнавали та фестивалі — це не просто собі гуляння, у більшості культур вони також є свого роду полем «культурної ремісії», коли діє законне послаблення соціальних правил поведінки. Поведінку, яку за нормальних обставин не схвалили би або й навіть суворо заборонили (наприклад, фліртувати з усіма підряд, горлопанити на все горло, перевдягатися в одяг протилежної статі, стрибати у фонтани, розмовляти із незнайомими людьми та ін.), на час гульбищ не просто дозволяють, її ще й активно заохочують. Це лімінальні періоди — кресові, межові стани, відірвані від щоденного життя, коли нам дозволено на коротко зануритися і дослідити альтернативні виміри буття. Дія алкоголю та перебування у межових станах схожі у своїй природі, адже досвід сп’яніння віддзеркалює досвід перебування у ритуальних межових станах. Хімічна реакція сп’яніння відлунює культурне сп’яніння від святкувань.

І хоч люди, здається, мають глибинну потребу переживати межові стани свідомості — лімінальні стани для того, щоб втекти від обмежень буденного існування, їх лякають. Той факт, що ми собі дозволяємо переживати зміни свідомості та занурюватись в альтернативні виміри лише за особливих обставин свідчить про те, що прагнення до свободи від обмежень в жодному разі не є однозначним — на противагу йому в нас є така ж глибинна і потужна потреба стабільності та безпеки буденного впорядкованого життя. Нас захоплює лімінальна атмосфера карнавалу, але водночас вона нас і страшить; ми любимо навідуватись в альтернативні світи, але жити там ми б не хотіли. Тож у контексті святкових ритуалів алкоголю відведена роль «противаги» або «балансира»: у змінених станах свідомості, яких ми досягли завдяки споживанню алкоголю, ми можемо досліджувати бажані, але потенційно небезпечні альтернативні реальності, в той час як соціальна роль випивки (згадаймо про правила товариськості, які неодмінно передбачають спільне споживання алкоголю) забезпечує контрбаланс безпеки. П’ючи, ми досягаємо лімінального стану, який панує на обрядових святкуваннях, а звичний, щоденний, комфортний нам соціальний ритуал спільного розпивання алкоголю в дружньому товаристві, пригощання одне одного випивкою та дружнє спілкування, які є неодмінними атрибутами пиття, допомагають нам приручити, навіть «одомашнити» демонів лімінального світу.

Отже, універсалії таки є. Але також є і крос-культурні варіації. Попри те, що у всіх «алкогольних» культурах алкоголь та свята нерозривно пов’язані. В «амбівалентних до алкоголю культурах» (таких, де культура споживання алкоголю перебуває у прямій залежності від моралі, тобто, простіше кажучи, треба мати привід, щоб напитися; англійська культура саме до таких належить) цей зв’язок сильніший, аніж у «культурах з інтегрованим споживанням алкоголю», де сп’яніння є звичним станом на щодень і не потребує моральних виправдань. Англійці (разом з американцями, австралійцями, більшістю скандинавів, ісландців та ін.) не можуть напитись без приводу, а найпростішим виправданням є святкування. Культури, де алкоголь є невід’ємною частиною буднів (як-от у Франції, Іспанії чи Італії), нема потреби вигадувати привід, бо там не засуджують, чи майже не засуджують, споживання алкоголю. Там алкоголь асоціюють зі святом, але свято не сприймають як привід напитися: свята без чарки не буває, але не кожна чарка — це свято.

Привід до свята і віра в магічну силу алкоголю

Окрім того, що ми з колегами з Дослідницького центру соціологічних студій провели дослідження на тему культури вживання алкоголю на свята, я ще й декілька років тому особисто вивчала англійські свята та навколосвяткову культуру. У межах дослідження я, як завжди, опиралась на польові спостереження, приватні інтерв’ю та дані всенародних опитувань.

Головне відкриття в тому, що англійці виявилися нацією справжніх «затятих гуляк», які руками й ногами хапаються за будь-яку нагоду хмільної забави. У доповнення до встановлених календарних свят, 87 відсотків опитаних розповіли про дивні і зовсім не святкові приводи для гульбищ. Серед них були і такі: «день народження мого ведмедика», «приятель проковтнув зуб», «коли сусідська змія, як ми думали чоловічої статі, відклала яйця», «перша п’ятниця тижня» і «чотирнадцяті роковини смерті мого хом’ячка».

Крім чудернацьких виправдань, понад 60 відсотків сказали, що така буденна дрібничка як «друг забіг на хвилинку» стала достатнім приводом, щоб перехилити святкову чарку. Більше половини населення празникує у «суботній вечір», майже половина п’є на честь «святої п’ятниці» і майже 40 відсотків молоді вважає, що «кінець робочого дня» є вагомою причиною, щоб гульнути.

Назвавши «святкуванням» будь-яке споживання алкоголю, ми вправно обходимо моральні перестороги щодо пияцтва — у нас з’являється легітимне виправдання на алкоголь, а також ми автоматично отримуємо ліцензію на тимчасове послаблення певних соціальних заборон. Святкування за визначенням є «лімінальними» періодами, на час яких звичні соціальні норми можуть тимчасово послаблюватися. А напій, на який почепили ярлик «святковий», наділяється ще потужнішою магією розкріпачення, аніж просто якийсь собі напій. «Святкування» — це магічне слово, яке дуже легко із звичайного розпивання алкоголю в колі друзів робить «забаву» з усіма належними атрибутами соціального розкріпачення. Абракадабра! Лімінальність за помахом чарівної палички!

В інших культурах ця магія теж працює — напої можуть визначати, ба навіть «диктувати», яким буде свято. Без слів — ані чарівних, ані звичайних. Певні види напоїв мають таку міцну психологічну прив’язку до певних видів соціальних заходів, що вже сама їх подача є ефективним індикатором святкувань і навіть свого роду інструкцією, як там слід поводитися. Так, в більшості західних країн шампанське — це символ свята. Якщо його подати чи замовити на «звичайну» оказію, то хтось обов’язково поцікавиться: «Що святкуємо?». Шампанське налаштовує на святковий лад, на нестримні веселощі, ось чому не варто подавати його не поминках. В Австрії на офіційних заходах заведено подавати ігристе вино, а шнапс приберігають для теплих дружніх зустрічей — так, напій визначає водночас і суть заходу, і стосунки між тими, хто розпиває алкоголь. Вибір напою диктує правила поведінки: настільки, що поява пляшки шнапсу може стати спонукою швидко перемкнутися з режиму «ввічливого» спілкування на «ви» у режим «товариського» тикання. В Англії, де немає таких чітких лінгвістичних розмежувань щодо звертання, пиво вважається більш товариським, буденним напоєм, аніж вино. Коли до обіду чи вечері замовляють пиво, то це є знаком, що всі налаштувались на неофіційну, розслаблену атмосферу, навіть мова тіла усіх присутніх буде вільнішою: замість того, щоб сидіти за столом «цвяшком», люди собі перекособочуються, як їм зручно, і активно жестикулюють.

Загалом, тут англійці мало чим вирізнилися, та ми надолужили у вірі в розкріпачуючі сили алкоголю та чарівні слова чи радше потребі в них — наша соціальна штивність значно сильніша, тож вони нам потрібні набагато більше, аніж іншим народам. Амбівалентність та віра в магічну силу алкоголю — це дві визначальні риси всіх англійських ритуалів зміни стану: від віхових змін життєвого циклу до найбільш тривіальних, роздутих з нічого, свят на честь дня народження плюшевих ведмедиків.

Як святкувати Різдво та Новий рік

Календарний рік англійців розділений «пунктуаційними знаками» — всенародними святами. Деякі з цих знаків — просто собі звичайні коми, інші — серйозніші крапки з комами, а от Різдво та Новий рік — то такі жирні крапки! Більшість календарних ритуалів почалися з релігійних свят, навіть поганських обрядів, які запозичили, відповідно адаптувавши до християнства, та на сьогодні християнський аспект свят мало хто бере до уваги. Як не дивно, вони тепер відновлюють своє первісне поганське обличчя. Так тим християнам, як на мене, і треба — нема чого цупити свята у поган!

Різдво та Новий рік — найважливіші свята. За Різдвом (25 грудня) міцно закріпилася слава «сімейного» ритуалу, а от переддень Нового року — це більше про галасливі забави в колі друзів. Та коли англійці кажуть «Різдво» (наприклад, «Які плани на Різдво?» або «Ненавиджу Різдво!»), то вони мають на увазі святковий час, починаючи з 23–24 грудня аж до самісінького Нового року. Ось список — типово традиційний — обов’язкової, хоча б частково, програми на свята:

• Переддень Різдва (сім’я; покупки в останню мить; паніка та суперечки; гірлянди; алкоголь; об’їдатися горішками і шоколадом; опційно — церква, надвечірні колядки та Служба Божа опівночі);

• Різдво (сім’я; ялинка; ритуал обміну подарунками; марафон з приготування святкових страв, а потім споживання тих страв за нескінченним різдвяним ланчем; промова Королеви по телебаченню чи радіо — або демонстративно не слухати / не дивитися виступ; заснути — під час перегляду «Звуків музики», «Чарівника Країни Оз» чи ще чогось такого; ще наїстися і напитися; погано спати вночі);

• Другий День Різдва («Boxing Day») (похмілля; «сімейний» вихід в люди, ну, хоча б до парку неподалік; довга прогулянка за містом; відвідини родичів; втеча від родичів до місцевого пабу);

• 27–30 грудня (трохи дивний період «чистилища»; хтось повертається до роботи, але користі з роботи небагато; хтось ходить на закупи, прогулянки, намагається розважати дітей; переїдання і зловживання алкоголем продовжується; відвідини друзів / родичів продовжуються; телевізор; відео; паб);

• Переддень Нового року (друзі; галасливі пияцькі забіги пабами або вечірки; чепуритись / карнавальні костюми; танці; опівночі відкривати шампанське, лупити по баняках; феєрверки; співати «Колись давно» («Auld Lang Syne»)^[81]; новорічні постановки; спроба вполювати таксі / довго йти додому пішки і мерзнути);

• Новий рік (проспати все на світі; похмілля).

Багато в кого Різдво не вкладається у перелічені тут патерни, але в більшості з нас точно знайдеться місце хоча б для декількох ритуалів. Як мінімум, всім нам знайома така матриця стандартного, пересічного Різдва.

Та часто термін «Різдво» є набагато змістовнішим, аніж описаний вище сценарій подій. Коли люди кажуть «Ненавиджу Різдво!» чи ниють, що «Різдво» все більше й більше скидається на жахіття і пекельне випробування, то вони, зазвичай, мають на увазі і всі «приготування» до різдвяного «забігу», який може стартувати як мінімум за місяць до свята. До нього також належать й усі офісні / робочі корпоративи, «різдвяні закупи», «різдвяні вистави» і походи на шкільні «вертепи» та концерти, якщо ви щасливі батьки школярів. І це ще не кажучи про щорічний ритуал написання та розсилання величезної кількості різдвяних листівок. Для англійців «Різдво» — це не просто різдвяний тиждень, це ще й сукупність усіх цих традицій та звичаїв, що йому передують.

Для багатьох шкільні вертепи — це єдиний відголосок релігії впродовж усього різдвяного періоду. Та навіть тут релігійний символізм часто відходить на другий план перед соціальною та ритуальною складовою події. Наприклад, важливіше, кому з дітей пощастило отримати головні ролі (Марії та Йосипа), ролі другого плану (Трьох Царів, Господаря, Старшого Пастушка, Ангела), а хто має змиритися із зовсім другорядними ролями дрібних пастушат, ангеликів, овець, корівок, осликів і всякої іншої худобинки. Школу може сколихнути раптовий напад політкоректності і традиційний вертеп можуть замінити на щось більш «мультикультурне» («ми тут всі дуже мульті-культі!» — якось мені сказав молодий робітник-азіат з Йоркшира). Оскільки це Англія, то суперечки та махінації навколо кастингу до вистави дуже рідко ведуться відкрито, весь процес більше скидається на кулуарні рокіровки, маніпуляції а-ля Макіавеллі та незадоволене бубніння попід ніс. У заповітний вечір татусі зазвичай спізнюються і встигають записати тільки другу дію Вертепу на відео — руки трясуться, картинка стрибає, і, взагалі, вони весь час знімають не того баранця!

Різдвяна вистава — це ще одна дивна, в корені англійська, традиція. Чи не в кожному театрі країни ставлять на Різдво якусь дитячу чи народну казку, як-от «Аладдін», «Попелюшка», «Кіт в чоботях», «Дік Вайтінгтон», «Матінка Гуска» та ін., де перебрані чоловіки (так звані «Тітки») виконують жіночі ролі, а жінка в чоловічому костюмі виступає в ролі Головного Хлопчика. Під час вистави заведено, щоб публіка, зокрема діти, активно реагували на події — вони вигукують щось на зразок: «ВІН ПОЗАДУ ТЕБЕ!», «ОЙ, НІ, ВТІК!», «О! ВЕРНУВСЯ!» (ритуал, якому залюбки і з ентузіазмом віддаються і дорослі глядачі). Сценарій, на думку дорослих, рясніє всілякими двозначними жартами (діти, як не дивно, з них регочуть, аж за боки тримаються, а потім терпляче пояснюють суть жартів батькам).

«Різдвяні лементи» і Правило Скруджа

«Закупи на Різдво» — це перше, що спадає на думку тим, хто каже, що не любить це свято. Йдеться про закупи подарунків, продуктів, листівок, прикрас та всілякі інші пастки. Оскільки ненавидіти закупи — це ознака мужності, то чоловіки особливо завзято скаржаться, яке ж те Різдво їм осоружне. Нарікання на Різдво — це вже щось з розряду всенародної традиції, тож обидві статі починають «різдвяні лементи» десь так в перших числах листопада.

По суті, в нас є неписане правило, яке велить у передріздвяний час поводитися в стилі Скруджа («Різдво? Яка дурня!»), тож важко знайти дорослого, який би щиросердо зізнався в безапеляційній любові до Різдва. Хейтери Різдва навіть пишаються хейтерством — буцімто вони перші з роду людського, хто помітив «яким комерціалізованим тепер стало Різдво» і що «кожного року різдвяна гонка починається все раніше — скоро ті срані декори виставлять у серпні!», як все дорожчає, як до біса людно на вулицях, а в магазинах стільки народу!

Лементи хейтерів достоту повторюються з року в рік — вони свято вірять в оригінальність своїх плачів і в те, що їх таких — нещасних, нікому не зрозумілих, провидців, — меншість. Ексцентрики, які люблять різдвяні закупи, а заразом й усі інші ритуали, тримають язика за зубами і не розповідають про свої єретицькі уподобання. Вони навіть можуть приєднатися до щорічного фестивалю плачів — просто із ввічливості та товариських міркувань, точнісінько як ті, хто любить дощ, із ввічливості кажуть, що дощовий день — це просто паскудство. Чого ж відмовляти собі в насолоді очорнити Різдво: «сучасні скруджі» вже стали нормою (особливо з погляду чоловіків, на думку яких, дорослий дядько, що без тортур визнав любов до Різдва, враз набуває рис жіночості), і всі люблять добрий різдвяний лемент! Ті з нас, хто тішаться Різдвом, вже майже соромляться своїх збочених уподобань: «Так, ну, та, але, м-м-м, якщо чесно, то мені взагалі-то подобаються всі ці смішні прикраси, і я люблю вишукувати подарунки… Це смішно, я знаю…».

Та не всі, хто ганять Різдво, сліпо слідують правилу «скруджа». Є дві групи хейтерів, які мають на це повне право і яким я щиро співчуваю: перша — це малозабезпечені сім’ї, які виживають на копійки і яким справді важко купити дітям подарунки до свята; друга — це працюючі матері, не обов’язково бідні, для яких різдвяна гонка більше схожа на муки, а не на свято.

Подарунки на Різдво

Подарунок, як вам скаже будь-який студент-антрополог, — ніколи не дарують просто так. Всюди у світі подарунок передбачає віддяку. І це не так вже й погано: обмін подарунками — це знакова форма соціальної взаємодії. Навіть подарунки дітям, від яких годі очікувати подарунку навзаєм, не виняток: діти, отримавши подарунок на Різдво, мають віддячитись слухняною та чемною поведінкою. Те, що вони й близько не віддячують так, як собі думали дорослі, — діло десяте, адже правило не втрачає сили, якщо хтось його порушує.

Цікаво, що маленьким діткам, від яких не варто чекати розуміння правила вдячності, дарують різдвяні подарунки не «напряму», а через посередництво магічних істот — Батечка Різдва, наприклад. Травматичне усвідомлення, що ніякого Батечка Різдва не існує насправді, є моментом усвідомлення правила взаємності і що подарунки зовсім не є безкорисливими дарами.

Наші комплекси стосовно грошей і тут можуть завдавати клопотів, особливо у вищих колах та верхах середнього класу, які особливо конфузяться з цього приводу. Говорити про ціну різдвяних подарунків — немислима убогість; власне, назвати ціну чи просто натякнути, що він «дорогий», — це взагалі за межею. Хоч і загальні, неконкретні скарги на ціни різдвяних подарунків цілком допустимі, та гемзити без упину про фінансовий аспект подарункообміну — це вже грубо і нечуло, адже обдарованому від цього ніяково.

Реальні витрати на різдвяні презенти перебувають в оберненій залежності до статків: бідні сім’ї робочого класу схильні дарувати коштовні подарунки, особливо дітям, і часто через це вв’язуються у кредити та борги. Середні класи (особливо з категорії «наставників») цю їхню звичку побожно зафукали, а самі втішаються ощадливістю, паралельно поїдаючи дорожезні органічні овочі і милуючись вишуканими вікторіанськими іграшками на ялинці.

Переддень Нового року і Правило впорядкованого безладу

Більшість з нас спроможні визнати, що люблять Новий рік (хоч дехто з табору «скруджів» щороку гугнить, що все опротивіло до оскоми). Це свято — вже відверто карнавальне, і йому притаманні усі відповідні атрибути лімінальності: культурна ремісія, легітимізація девіантної поведінки, перевдягання, змінені стани свідомості, атмосфера всезагальної розкутості і т. д. Новий рік — прямий нащадок поганських свят середини зимового циклу, які причесали та причепурили християни, надавши обряду нового змісту та вигляду.

Точнісінько, як на Тижні першокурсника, різдвяні корпоративи та інші наші свята не такі розгульні і безконтрольні, як це люблять собі думати пуритани-аскети, яким ці свята не до смаку, і самі учасники дійств, які себе бачать як нестримних балагурів-анархістів. Насправді ж хмільні новорічні балагани — це дуже навіть впорядковані дебоші, під час яких можна переступати лише через певні табу і розкріпачення допустиме лише до певної міри. Так, стандартний етикет англійського пияцтва виглядає так: голим задом світити можна, передом — ні; битися можна, пертися без черги — ні; масні жарти дозволені, расистські — ні; «несанкціонований» флірт і, в певних колах, навіть легкий петінг, дозволені, а от адюльтер на стороні — ні; легковажні сексуальні зв’язки допустимі, а гомосексуальні (якщо ви гетеро) — ні (правило діє і у зворотному напрямку); чоловікам можна блювати і пісяти на вулиці, а от справляти велику нужду — не можна; і так далі, і так далі.

Коми та крапки з комами: другорядні календарні свята

На фоні Нового року, який вважається нашим найгарячішим і найбільш розкріпаченим святом, решта (Геловін, Ніч Гая Фокса, Великдень, Маївки, День Валентина і т. д.) взагалі доволі мляві, хоч також беруть початок від шпарких поганських свят.

Наші Маївки, під час яких можна побачити, як статечні англійці середнього віку витанцьовують танці Морріса, а діти роблять майське деревце, є нащадками давнього поганського свята Белтейн. Іноді можна побачити, як поруч з дідками а ля очільник самооборони і бабцями а ля директорка парафіяльної ради морісівку шпарять неформали та ньюейджери з дредами та пірсингом у всіх можливих та неможливих місцях. Попри всю разючість контрасту, сусідять вони мирно. Геловін — з усіма цими перевдяганнями та солодощами — нащадок Дня всіх святих, коли поминають померлих, теж має поганське походження і його в різних формах святкують по всьому світу.

На початку листопада ми традиційно розкладаємо вогнища та спалюємо опудала — ще один поганський відголосок, цього разу «свят вогню», якими вітали зиму (опудала тут символізують рік, що минає). У сімнадцятому столітті обряд стали проводити в пам’ять про поразку Гая Фокса, який хотів підірвати англійський Парламент. Свято й досі відоме як Ніч вогнів або Ніч феєрверків^[82], і тепер його святкують не один вечір — в надвечір’я 5-го листопада, а починають розпалювати багаття напередодні. День Валентина — листівки, квіти, шоколадки — це християнізована версія римського свята луперкалій, яке припадало на 15 лютого. Тоді це був доволі розпусне свято «приходу весни» (а якщо перефразувати, то початок сезону спарювання), яке мало сприяти родючості полів, плодючості худоби, а заразом і людей теж.

Багато хто думає, що Великдень — це одне з небагатьох насправді християнських свят. Та навіть назва свята не християнська^[83], вона походить від імені давньогерманської богині весни Остари. Багато великодніх традицій — яйця і т. д. — сягають корінням у поганські обряди плодючості. Непрактикуючі християни можуть на Великдень піти до церкви на службу, ба навіть зовсім не релігійні люди «відмовляють собі в чомусь» на час Великоднього посту (для багатьох це гарна нагода перезапустити новорічні обіцянки сісти на дієту, які дивним дивом були призабуті десь на третьому тижні січня).

У системі розділових знаків всі ці свята тягнуть десь так на коми. От Великдень — це крапка з комою, адже в цей день у нас вихідний і тому ми про Пасху говоримо як про знаменний період «до Великодня» чи «після Великодня», або щось планується «на час Пасхи». День Валентина теж можна вважати крапкою з комою, — хоч на роботу доводиться таки йти, — адже він є вістрям наших залицянь та пошуків сексуального партнера (таке вістря, що, на жаль, в цей день зашкалює кількість скоєних самогубств).

Понад «головні» календарні свята, кожна етнічна та релігійна меншина в Англії має свої власні розділові знаки у календарі: в індуїстів — свято Дівалі та Джанмаштамі; у сікхів — Дівалі та Вайсакхі; у мусульман — Рамадан, Ід-аль-Фітр та аль-Гіджра; у юдеїв — Ханука, Йом-Кіпур та Рош-Хашана. Це ті перші, що спадають на гадку. Також кожна субкультура має власне свято — щорічні зльоти та фестивалі. До списку належить також великопанський «сезон», коли проводять головні світські події року — Королівські перегони в Аскоті, регата Генлі та Вімблдонський тенісний турнір (їх скорочують до просто «Аскот, Генлі та Вімблдон»). Товариство поціновувачів перегонів, окрім Аскота, ще мають Великий кубок, Челтенгемський Фестиваль та Дербі; готи мають щорічний Зліт у Вітбі, Йоркшир; ньюейджери, неформали різного штибу та меломани мають собі фестиваль у Ґластонбері; новітні друїди мають День літнього сонцестояння у Стоунхенджі; книгомани мають собі книжкове містечко Хей-на-Уайні; поціновувачі опери мають Ґліндебурн та Ґарсінґтон; собачники мають Крафтс; байкери мають щорічне ралі-шоу в Петербороу; любителі кінного спорту мають Бедмінтон, дербі Гікстід та змагання за титул «Кінь року» і так далі. Таких субкультурних свят — легіон, всіх не перелічити, і кожне з них, в колі поціновувачів, може бути куди важливішим за Різдво. І то я тут обмежилась лише «святами-крапками», на кшталт Різдва, але субкультури мають ще повно менших свят — «ком» і «крапок з комами».

Другорядні розділові знаки не менш важливі — нам потрібні ці особливі дні, такі собі невеличкі міні-свята, які впорядковують життя, як обіди-вечері впорядковують дні. Коли я пишу «ми», то я, певна річ, маю на увазі не лише «ми, англійці», мені йдеться про «ми, люди». Та ми, англійці, здається, маємо особливу потребу в регулярних «тайм-аутах», щоб відпочити від соціальних шор.

Відпустка…

Ми плавно підступилися до теми відпустки, а особливо — літньої. Я її зараховую до категорії «календарні свята» (хоч буквоїди заперечать, що вона, по суті, не є ані календарним, ані взагалі святом), адже це щорічно повторювана подія, яка, либонь, важливіша за саме Різдво!

Тож у контексті мого дослідження відпочинок — це таки календарне свято, а водночас і «лімінальний» ритуал, що вповні відповідає критеріям «обрядів переходу» ван Генепа. Відтак відпочинок цілком пасує до категорії «обрядів». (Та й взагалі, це моє дослідження, і я собі можу називати календарними святами все, що заманеться.)

У контексті розділових знаків (а ще я можу собі придумувати які завгодно метафори, так) літні канікули — це три крапки, що символізують плинність часу, щось невимовне, якусь паузу чи перерву в наративі, часто з присмаком таємниці та недосказаності. У тих трьох крапках мені завжди вчувався виразно лімінальний настрій. У літніх вакаціях й справді є щось межове: два-три тижні перерви — це час, проведений поза буденністю, особливий період, коли щоденні норми, приписи та обмеження послаблюються і ми аж відчуваємо, як виборсуємося з рутини. Ми вільні від роботи, школи та хатніх обов’язків — це час «свободи», відпочинку, це «час для себе». Ми кажемо так: «На відпочинку увесь час — твій».

Літня відпустка — це альтернативна реальність: якщо є змога, то ми їдемо кудись за кордон; ми інакше одягаємось; ми ласуємо іншою, особливою їжею, потураємо своїм бажанням («Та з’їж ще одне морозиво, ти ж у відпустці!»); ми поводимося інакше! На вакаціях англійці почуваються вільніше, вони відкритіші, більш спонтанні, не такі штивні і стримані. (Згідно з даними всенародного опитування, яке провели мої колегиз Дослідницького центру соціологічних студій, саме варіант «бути відкритішими» є одним із трійці найпопулярніших відповідей на питання, з чим асоціюється літо, а інші два такі: «паби з відкритою терасою» і «барбекю», які, як на те пішло, теж про те, як бути більш відкритими до спілкування.) Ми говоримо про відпустку як про час на «розслабитись», «повеселитись», «зняти напругу», «пуститись берега», «трошки подуріти». Ми навіть можемо заговорити до незнайомців! На більше, щоправда, англійці не здатні навіть у кресових станах.

Англійські відпустки, особливо літні, підпорядковуються тим самим правилам культурної ремісії, які діють в час свят та гулянок. Слово «відпустка», достоту як і слово «свято», наділене магією. Та культурна ремісія тут, як і в ситуації із святкуваннями, аж ніяк не означає неконтрольованої, бурхливої свободи всіх від усього, це радше врегульований підвид безчинства, вибіркова спонтанність, на час якої певні заборони можна переступити — у заздалегідь визначений спосіб, ясна річ.

Певне, що на вакаціях наша англійськість нікуди не щезає. І наші характерні риси теж нікуди не зникають: наша поведінка й надалі підпорядковується намертво вмонтованим правилам гумору, лукавства, скромності, класової зацикленості, чесної гри, «соціальної не-дужості» і т. д. Та ми трохи припіднімаємо забрало. Культурна ремісія на час відпустки якщо й не зцілює нас від соціальних недугів, то точно пом’якшує симптоми на час «ремісії».

Дива не стається, і ми, звісно, не стаємо більш вправними у спілкуванні, та охочіші до спілкування — ми стаємо більш відкритими та розкутими. Це не завжди добре, та й дивитися на це не завжди легко, як засвідчать місцеві жителі облюбованих нами заморських курортів. Деякі особини навіть миліші, якщо не відкидають поведінкових приписів та заборон заодно зі штанами, ліфчиками, вмістом шлунків та гідністю. Я не втомлююсь повторювати, що наша славнозвісна стримана ґречність та таке ж горезвісне хамство — це сторони однієї медалі. Деякі з нас, на превеликий жаль, зачувши магічне слово «відпустка» миттю обертають медаль реверсом!

Добре це чи зле, але лімінальні закони свят та відпусток діють і в межах другорядних календарних вихідних, як-от у банківські неробочі дні та навіть під час вікендів. (Деякі члени немейнстрімних субкультур, наприклад, можуть натішитись «альтернативним» вбранням, стилем поведінки та й взагалі альтернативною особистістю лише на час межових станів. Віддані альтернативщики чи просто щасливчики, які можуть повсякчас бути в ролі неформала, зневажливо ставляться до «недільних готів» чи «недільних байкерів».) Вечори та обідні перерви — це теж міні-ремісії, та навіть перерви на каву-чай (Що там в нас менше за міні? Нано?) — це нано-ремісії. Маленькі оази свободи; крихітні, майже гомеопатичні дози лікувальної лімінальності.

Після відпустки ми «повертаємося до реальності» чи «до справжнього світу». Частково відпустка й покликана, щоб допомогти нам чіткіше окреслити межі «справжнього світу». Відпустки та міні-ремісії не підривають та не переінакшують норми та закони, які іноді послаблюються та скасовуються на час вакацій, навіть навпаки — відпустка посилює та підкреслює значимість цих правил. Називаючи відпустку «іншим», «особливим» та «несправжнім» світом, ми нагадуємо самі собі, що є «справжній» та «правильний» світ. Свідомо та послідовно переступаючи через правила, ми вмикаємо сплячий режим контролю, а щойно повертаємося «в реальний» час, то в дію вступає звичний режим. Кожного року, підписуючись під обіцянкою «повернутись до реальності», наші відпочивальники втішаються мудрими словами: «Звісно, якби відпустка була кожного дня, ми би їй так не раділи і не цінували». Щира правда. Та не забуваймо про інший бік медалі: відпустка допомагає належно оцінити впорядкованість та стабільність — і навіть обмеження — «справжнього» життя на щодень. Англійцям шкодять великі дози лімінальності. Під кінець відпустки ми вже ситі розкошами та попустами, нам вже хочеться трохи поміркованості!

Інші ритуали зміни стану — особисті ритуали та неправильні дієслова

Ювілеї та річниці весіль, новосілля, прощальні вечірки, вечірки з нагоди виходу на пенсію зазвичай святкують з меншим розмахом. Це приватні свята, яким не дорівняти до знакових подій життєвого циклу, про які ми говорили вище. Однак деякі з них можуть мати не менше значення для самих винуватців свят.

Оскільки ці ритуали переходу заведено святкувати приватно, в колі сім’ї та близьких друзів, вони не такі виснажливі в соціальному плані, а тому там ми поводимося не так неоковирно і штивно, як на важливих обрядах, на кшталт весіль та похоронів. У вузькому колі, в товаристві добре знайомих людей, ми вміємо бути відкритими, чуйними та сердечними, ми спроможні видавати увесь спектр емоцій, які незмінно асоціюються із дружніми та сімейними стосунками. Хтось із нас більш відкритий та сердечний, хтось менш, та це залежить від особистих рис і не має жодного стосунку до ментальності.

Винятками є святкування з нагоди виходу на пенсію та прощальні вечірки, які переважно відбуваються на роботі: серед гостей можуть бути не лише близькі друзі того чи тієї, хто покидає колектив. Тому цим ритуалам зміни стану характерні звичні ознаки англійськості: симптоми «соціальної не-дужості» глушать гумором та алкоголем; класову зацикленість маскують ввічливим егалітаризмом; скромні, самознецінюючі промови рясніють прихованими хвастощами; панує хмільне «розкріпачення»; неоковирні рукостискання, незграбні поплескування по плечу та недоладні обійми.

Насправді домашні свята, які влаштовують лише для близьких — хай це будуть дні народження, річниці, новосілля та вечірки з нагоди виходу на пенсію, — не розписані по нотах. Там можуть дотримуватися загальноприйнятих традицій (торт, кульки, пісні, особливі страви, напої, тости), але їх зазвичай одомашнюють і інтерпретують по-своєму. Також поведінка гостей буде дуже різною, і це залежатиме не лише від того, до якого класу вони належать чи якого вони віку, але ще й від особистих факторів — характеру, настрою, «мух», «коників» та мотивації. Все це вже зі сфери інтересів клінічних психологів та психіатрів, а не соціологів.

До певної міри все це стосується і більш формальних, не таких інтимних, ритуалів зміни стану — навіть на світських подіях наша індивідуальність нікуди не вивітрюється і ми не перебираємо подобу роботів, які роблять тільки те, що їм велить кодекс англійськості.

Я, не маючи наміру заперечити нашу індивідуальність, все ж певна, що в загальних рисах наша поведінка на офіційних, не домашніх заходах є передбачуваною і вписується в рамки основ «граматичних» правил нашої культури. Щоб уникнути непорозумінь скажу, що наша менш передбачувана поведінка на домашніх святах від цього не стає «помилковою». Ці події дуже скидаються на неправильні дієслова: в них свої правила, які уможливлюють вищий, аніж той, що ми собі дозволяємо на щодень, градус душевного тепла, спонтанності та відкритості. Ми не «ламаємо правила» на домашніх святах. Просто там, в колі людей, яких добре знаємо і яким довіряємо, ми можемо поводитися більш-менш як нормальні люди. Це дозволено правилами англійськості.

Класові правила 

На такій зворушливій оптимістичній ноті я, однак, не завершу розмову, а візьмуся за обговорення класового питання. Знову. Ви ж бо не подумали, що цей розділ обійдеться всього декількома побіжними згадками про класи?

Та ви вже й самі можете ґрунтовно проаналізувати класову диференціацію. Ну ж бо, спробуйте: які головні відмінності між похоронами робочого класу та середнього класу? А які індикатори весіль впевненого середнього класу та верхівки середнього класу? Проведіть порівняльний аналіз класів на базі матеріальної культури, вбрання та тривожних сигналів класової диференціації.

Ну, гаразд, я сама, та годі сподіватися на щось екстраординарне: з огляду на те, що Джейн Остін влучно назвала «що раз то густішим і стислішим текстом», ми вже явно близимося до фінішу. Якщо ми досі не дали ради з англійськими класовими індикаторами, то вже й не дамо.

Як ви вже здогадалися, в нас нема позакласових ритуалів переходу. Кожна деталь (від мови і вбрання до кількості горошинок на виделці) весілля, Різдва, вечірки з нагоди новосілля чи похорону зумовлена, хоча б до певної міри, класовою приналежністю. 

Обряди робочого класу

Ритуали робочого класу, здебільшого, найрозкішніші (якщо говорити про кореляцію статків та витрат).

Весілля робочого класу, наприклад, майже завше буде справжнім «балом» — з бенкетом (не фуршетом, а саме бенкетом), в спеціально винайнятому залі ресторану, пабу чи готелю; з великою крутою автівкою, у якій наречена їхатиме до церкви; з цілою свитою дружок в однакових, затісних і відкритих сукнях; з величезним триповерховим тортом; з гістьми в гламурних, новесеньких, прибережених до особливих подій сукнях та костюмах, до яких ретельно підібрані аксесуари; з весільним фотографом та професійною командою відеооператорів; з галасливою вечіркою з танцями, де алкоголь не пересихає; з весільною подорожжю у теплі краї. Грошей ніхто не жаліє. «Все найкраще для нашої принцески!»

Похорон (велетенські вишукані вінки; розкішна домовина), Різдво (дорогі подарунки; надто багато їжі та напоїв), дитячі дні народження (найсучасніші хай-тек забавки; дорожезна футбольна форма і найкрутіші брендові кросівки) опираються на ті ж самі принципи.

Навіть якщо ви в скруті, то слід тримати фасон і показати, що ви добряче витратилися, щоб «бути на рівні». Для цього можна скористатися улюбленим способом: поїхати до Кале на один день і накупити вагон дешевого пійла. Такі забіги ми називаємо «алко-турами».

Ритуали низів та серединки середнього класу

Свята низів та середини середнього класу трохи скромніші і не такі масштабні. Ось, скажімо, весілля: батьки тут охочіше допоможуть молодій парі з виплатою іпотеки, аніж легковажно «протринькають гроші на пишне весілля». Однак, тут досі переймаються тим, щоб все було «гоже» та «як треба» (от для кого пишуть довідники з весільного етикету!). Тут хвилюються та стресують через родичів, які можуть зіпсувати та «занизити» подію, напившись і «виставивши себе на посміх». Якщо для робочого класу ідеалом є гламурне зіркове весілля, як-от Пош та Бекхема, то тут рівняються на королівські весілля — ніяких тематичних весіль та премудростей, все має бути в рамках «традицій», всі деталі мають бути елегантними та продумано вишуканими.

Весілля в середовищі буржуа та тих, хто пнеться в буржуа, вкрай вимудровані — там все продумано до дрібниць: «салфетки» пасують до квітів, які «тон в тон» підібрані до гостьових карток, які і собі «допасовані» по кольору до свекрушиного пастельного костюмчика. Ретельність оздоблення, однак, не впадає у вічі, поки пані делікатно не натякне. Їжа на бенкеті проста і без викрутасів, але страви мають хитромудрі назви, як у готельному меню, де пюре називають «картопляним кремом». Порції не такі щедрі, як на весіллях робочого класу, але подають все вигадливо і «декорують» квіточками, вирізаними з петрушки та редиски. «Хороші вина» швидко закінчуються, бо хтось порахував кількість алкоголю по мінімуму, та це не завадило дружбі напитися, і він не дотримався обіцянки не смалити масних жартиків, виголошуючи вітальну промову. Наречена в шоці, матір нареченої — оскаженіла. Ніхто дружбу не ганить, бо кому треба остаточно зіпсувати свято небаченим скандалом, а тільки обурено перешіптуються поміж собою і тітоньками. До кінця вечора всі вони злісно зиркають на дружбу з-під лоба і ще тугіше стискають уста на знак категоричної зневаги.

Ритуали верхівки середнього класу

Ритуали верхівки середнього класу зазвичай менш пафосні та вигадливі. Принаймні в середовищі, де всі впевнені у своєму становищі. Та навіть ті, хто переймається питанням статусу, прагнуть до безтурботної елегантності, не такої, як у мідлів середнього класу, які хочуть, щоб їхні старання та важку працю належно оцінили. Неприлизані, стримано стильні весілля верхів середнього класу, достоту як і «нюдовий» макіяж, все-таки потребують чимало зусиль, планувань та коштів.

Для тих панів, які дбають про своє місце у класовій ієрархії, особливо це стосується містян, освічених «балакучих» класів, які переймаються не тим, щоб все було правильно, а радше щоб все було по-особливому. Відчайдушно прагнучи вирізнятись і дистанціюватися від середнього прошарку буржуазії, вони що є сили намагаються уникати не лише накрохмаленої манірності, а й всього «традиційного». На їхньому весіллі ніяк не може лунати такий самий «стрий-добрий марш Мендельсона» чи «старосвітські занудні гімни», як на псевдотюдорівських весіллях буржуа, чи, спаси і сохрани, Господи, мешканців таун-хаусів Пардонії. Тут наречена заходить під супровід дивної, нікому не відомої музики — гості продовжують собі теревенити, а велична хода нареченої супроводжується гулом балочок. Ніхто в церкві не співає, бо обраних гімнів — маловідомих і складних — ніхто не знає напам’ять.

Те саме з їжею, яка «цікава» і вигадлива, але її не так то й просто і легко їсти, та одягом, який теж є найновішим писком авангардної моди, який не так то й просто носити, а тим паче — споглядати.

Старші пари, а верхівка середнього класу часто одружується в пізнішому віці, просто реєструють свій шлюб у РАГСі (причиною іноді є хибне уявлення, буцімто для вінчання в церкві потрібно хоча б вірити в існування Бога) або шлюбуються на «альтернативних» церемоніях, де виголошують власноруч написані обітниці вірності та любові. На диво, ці обітниці за змістом мало чим відрізняються від церковних, хіба що вони не так лаконічно та елегантно сформульовані.

Ритуали вищих класів

Великопанські весілля ще більш традиційні, але традиційність там не списана слово в слово із книжки з етикету, як це є у низів чи середняків середнього класу. Верхи призвичаєні до великих вечірок — доброчинні бали, мисливські сезони, ґранд-прийоми та найвизначніші події світського сезону є звичною частиною їхнього соціального життя. Тож вони не так конфузяться на весіллях та інших обрядових подіях, як решта англійців. Тут весілля досить тихі та непоказні. Ніхто не мчить купувати нове «вбрання», зі свого боку у них і так є відповідний одяг. Чоловіки мають фраки. Жінки можуть подбати про щось особливе до Аскоту, але, як сказала мені одна ґранд-дама: «Тих весіль так багато — не можу ж я купувати обновки кожного разу!».

Правило «без показухи»

Якщо ж великі весілля їм не по кишені (чи похорони, різдвяні свята, дні народження, ювілеї), то пани з верхівки середнього класу та вищих кіл обертають все хитро в стилі «навіщо та показуха», примовляючи, що «не хочуть гучних пишних свят, просто буде тепла сімейна зустріч і прийдуть найближчі друзі». Вони не влазять у борги, як пролетарі, і не розбивають скарбнички, як буржуа. Англійське правило скромності, яке пропагує нелюбов до показного багатства, дуже на руку збіднілим верхам: все, що вони не можуть собі дозволити, можна відкинути гордовито як «вульгарне» та «шикарне». Великі, гламурні весілля тут мають за чистісіньке «фе»: Джейн Остін дошкульно іронізує з цього приводу, розповідаючи про невеличке скромне весілля панянки Емми Вудхауз, героїні її однойменного роману, де «жодна зі сторін не любить парадуватися та виставлятися на показ», лише претензійна вискочка Місіс Елтон продемонструвала типовий убогий смак міщанки, поскаржившись на скромність події, де «так мало білого сатину, так мало мереживних вуалей; вкрай убоге видовище!».

Низи та мідли середнього класу також можуть опертись на принцип скромності: екстравагантні прийняття, на які вони потайки заздрісно поглядають, називають «марнотратством» та «глупотами» і зневажливо говорять про людей, в яких «грошей більше, ніж здорового глузду». Іноді цю лінію, що зводиться до «зафукування» концепту «пишних», «показних», «розкішних» святкувань, гнуть і представники «поважного» робочого класу: так вони можуть ще більше підкреслити свою розсудливу «поважність» і продемонструвати погляди притаманні середньому, а не робочому, класові. «Вона влаштувала розкішний прийом у готелі, — сказала мені одна з інформаторок, розповідаючи про сусідчине святкування срібної річниці весілля. — Це [місцевий паб, де ми собі розмовляли] їй не вгодило! Дурноверха корова!»

Ритуали та англійськість

Вчитуючись у правила, викладені в цьому розділі, намагаючись зрозуміти, що вони нам можуть розповісти про англійськість, і паралельно шкрябаючи зауваги на полях, я раптом прозріла, як часто шкрябаю одне і те ж слово — «поміркованість»! Ця ознака не раз виринала на сторінках дослідження, та її часта поява в розділі про «особливі події та відпустку», свята, празники, вечірки та інші оказії — таки дивує. А чи дивує? Ми ж, зрештою, про англійців говоримо. У термін «поміркованість» я вкладаю не лише те, що англійці уникають екстрем, надміру та перегинів, але також нашу глибинну потребу гармонії. Потреба у поміркованості дуже тісно пов’язана з концептом чесної гри. Схильність до компромісів, скажімо, є результатом і чесної гри, і поміркованості вкупі з багатьма іншими англійськими рисами характеру, на кшталт апатії, м’якотілості та консерватизму.

Наша милостива байдужість, «моя хата скраю», толерантність до релігії — це все результат поміркованості + чесної гри, з дрібкою ґречності, пригорщею гумору, ще, може, з крихтою-двома емпіризму. (Мати Василева, я, здається, непомітно перейшла від «рівнянь» до «рецептів». Нічого доброго фінальній діаграмі це не віщує!)

Решта основоположних принципів, які ми почерпнули з цього розділу, вже нам знайомі. Та тепер увиразнилося, скільки неписаних правил, що керують нашою поведінкою, утворилося внаслідок комбінації двох чи більше характеротворчих рис англійськості. Візьмімо, приміром, правило «А мої діти ще гірші» — воно, очевидно, утворилося в результаті симбіозу скромності та лукавства (ці двоє — пара ще та, власне, дуже зрідка можна зустріти скромність без хоча б дещиці лукавства) із щедрою порцією гумору.

Правило невидимого пубертату — це ще яскравіший приклад нашої «соціальної не-дужості». А в роки отроцтва ми якраз переживаємо стадію загострення (яку запускає та підсилює вир гормонів). Те, що ми, тобто суспільство, не хочемо бачити у підлітковому віці своєрідну форму «протесту», свідчить про позицію страуса, що так само відображає наші власні соціальні недуги. До певної міри соціальні недуги можна «пролікувати» ритуалами зміни стану, та в нас нема ніяких офіційних обрядів чи ритуалів, які б знаменували перехід дитини / підлітка з одного стану в інший. Їм не залишається нічого, крім як вигадати власні. (Проба на тривкість, або рік-на-паузу, є саме таким зціленням — правильним ритуалом ініціації, та він відбувається із запізненням і лише для привілейованого кола молодих людей.)

Правила Тижня першокурсника базуються на комбінації «соціальної не-дужості» — пролікованої і ритуалом, і алкоголем — та питомо англійського виду «впорядкованого безладу», який відображає нашу потребу в поміркованості. Правила іспитів та випускних висновуються із скромності та, як несподівано, рівнозначної дози лукавства, а ще й добре присмачені песимізмом у стилі ослика Іа, прикрашені гумором та дрібкою поміркованості.

Ритуали шлюбування, здається, викликають у нас сверблячку «соціальної не-дужості». Табу на розмови про гроші — це поєднання «соціальної не-дужості» + скромність + лукавство, з урахування класової похибки, певна річ. На весіллях симптоми «соціальної не-дужості» можна ефективно усунути за допомогою гумору, знову ж таки. Болісний «експеримент на людях», себто похорони, демонструють, як далеко може зайти «не-дужість» без відповідного лікування. Також експеримент підкреслює схильність до поміркованості. Квота на сльози основується на поєднанні поміркованості, ґречності та чесної гри.

Привід для свята та його побратим — магічна віра в силу алкоголю — це також приклади «соціальної не-дужості», яку гасять алкоголем та ритуалами.

Різдвяні лементи та правило Скруджа поєднують песимізм, ґречність та, знову таки, лукавство. Впорядковане безладдя Нового року — це знову про поміркованість та її близьку родичку — чесну гру, а також про вже нам відому спробу гасити симптоми «соціальної не-дужості» алкоголем та ритуалами. Зрештою, все це стосується більшості другорядних календарних свят. Певною мірою це стосується і відпустки. І тут знову на перший план виходить наша потреба в обмеженні доступу до межових станів та приструнчення бажань, а якщо абстрактніше — то потреба поміркованості.

Класові правила, які впорядковують ритуали зміни станів, крутяться навколо класової зацикленості, але також тісно пов’язані із ще однією основоположною рисою, яка однаковою мірою притаманна всім класам. Це — лукавство, зокрема його суто англійський різновид — суміш скромності та лукавства.

Особисті, сімейні ритуали зміни стану — це насправді виняткова територія порятунку від виснажливих соціальних недугів. (Ще одним таким порятунком для нас є секс, також зі сфери приватного.) Наша фанатична зацикленість на особистому може бути свого роду симптомом «соціальної не-дужості», але не треба легковажити й тим, що ми цінуємо приватність, адже та трохи полегшує нам перебіг соціальної недуги. Вдома, в родинному колі, серед друзів, в товаристві коханих ми можемо бути сердечними та спонтанними. Ми тоді дуже навіть скидаємося на людей. Такими нас навряд чи побачать туристи. Ну, хіба краєм ока. Але для цього треба запастись терпінням, бо то так само, як застати великих панд у процесі спарювання!

[Висновки] Що таке англійськість 

На початку я постановила з’ясувати «визначальні характеристики англійськості». Ретельно придивляючись до особливих звичок та патернів у поведінці англійців, я виокремила специфічні приховані правила, які врегульовують цю поведінку, а потім спробувала проаналізувати, що ці правила можуть розповісти про ментальність англійців. Такий собі напівнауковий метод, добре хоч системний. Однак, незважаючи на всі впевнені заяви, виголошені у Вступі, я поняття не мала, чи щось з того вийде, адже раніше такий метод вивчення національного характеру ніхто не застосовував.

Здається, усе вдалось. Або ж я трохи забігаю наперед. Йдеться про те, що мені цей метод дуже допоміг краще зрозуміти «основу основ» англійськості — «менталітет», «етос», «gemeingeist» («обопільний дух»), «культурний геном», називайте як хочете. Тепер, коли я бачу особливо дивну і безглузду поведінку англійців (а пишу я ці рядки в розпал різдвяних свят), то можу собі сказати щось на кшталт: «Ет, та це типовий випадок “соціальної не-дужості”, полікований алкоголем та межовим станом свята + гумор + поміркованість» (я зазвичай не кажу цього вголос, щоб люди, бува, не подумали, що мені бракує клепки в голові).

Суть мого проекту, однак, аж ніяк не в тому, щоб запишатися і відчути себе всезнайкою. Вся суть у тому, що мої спостереження могли би стати в нагоді ще комусь. Як ви вже знаєте, розділ за розділом, я ретельно аналізувала всі наші дивацтва, тож книжка трохи скидається на контрольну з математики, де на вимогу вчителя «поетапно розписано розв’язання задачі», а не просто подано остаточну відповідь. Себто, якщо ви думаєте, що моя відповідь на питання «Що таке англійськість?» — неправильна, то ви принаймні бачите, де я могла помилитися. Поза тим, на цьому етапі ви знаєте про особливі риси англійськості, які ми тут намагалися виокремити, не менше, ніж я. Я не приберегла козирів у рукаві, щоб зблиснути ними під сам кінець. Та при бажанні ви б самі могли написати заключний розділ!

Список 

Я пообіцяла, як мінімум, подати перелік визначальних рис англійськості, а як максимум — щось на кшталт моделі, схеми чи діаграми, яка б показувала, як ці риси поєднуються між собою. Отож почнемо зі списку. У процесі «розв’язання» я виробила щось на зразок скорописної формули на позначення цих рис — зводиться вона до одного слова на кожне поняття («соціальна не-дужість», «поміркованість», «песимізм»), і не подаватиму оновлені і доповнені визначення цих термінів. Як би я не любила вигадувати нові слова і гратися існуючими, я чудово розумію, що так можна захарастити дослідження новопридуманим науковим сленгом і виплекати непрохідні хащі нової, нікому не потрібної наукової дисципліни (її могли б назвати «Студії англійськості» чи ще якось так само беззмістовно). Щоб уникнути цього і щоб не завдавати собі труду щоразу гортати сторінки назад, аби перевірити, у якому саме значенні я використала термін «емпіризм», «чесна гра» чи ще якийсь із поданого списку, я вирішила врешті-решт подати впорядковані визначення кожної з особливих рис англійськості. Всього їх є десять: «ядро» і три «розгалуження» — рефлекси, світогляд та цінності.

Ядро. «Соціальна не-дужість»

Центральне «ядро» англійськості. «Соціальна не-дужість» — це скорописне позначення усіх хронічних соціальних комплексів та недоліків. «Соціальна не-дужість» англійців — це вроджений розлад на межі з симбіозом аутизму та агорафобії у латентній формі (політкоректний евфемізм тут такий — «труднощі із соціалізацією»). Нам бракує невимушеності, ми невмілі і незґрабні на ниві (чи то пак, на мінному полі) соціалізації. При перспективі соціального контакту нас охоплює збентеження, замкнутість, сором’язливість, відлюдкуватість, емоційний закреп, страх інтимності і тотальна неспроможність нормально та відкрито спілкуватися з іншими людськими істотами. Коли ми почуваємося незручно (а це майже завжди), то стаємо або дуже ввічливим, штивними і незґрабними, або ж галасливими, грубими, агресивними і взагалі нестерпними. Славнозвісна «англійська стриманість» та сумнозвісне «англійське хуліганство» — це симптоми «соціальної не-дужості». Те саме стосується і нашої нездорової любові до «приватності». Хтось з нас уражений недугом більше, хтось — менше. Хвороба ця, щоправда, виліковна (тимчасового полегшення / ремісії можна досягнути за допомогою соціальних фасилітаторів та помічників — ігор, пабів, клубів, розмов про погоду, інтернету, домашніх тваринок і т. д., або / і за допомогою ритуалів, алкоголю, чарівних слів та інших ліків), і ми маємо періоди «природних» ремісій на час спілкування з найближчими. Та повністю і безповоротно позбутися її неможливо. Більшість дивацтв — прямо чи опосередковано — беруть свій початок із соціального недомагання. Ось ключові фрази: «Дім для англійця — фортеця»; «Чудовий день, еге ж?»; «Ей, чого витріщився?»; «Не пхай носа, куди не просять»; «Не люблю втручатись, але…»; «Не роби комедій / сцен»; «Не привертай уваги»; «За собою пильнуй»; «Ere we go, ’ere we go» і «Enger-land! Enger-land! Enger-land!»^[84].

Рефлекси

Глибоко вкорінені імпульси. Автоматичні, неконтрольовані реакції, думки / вчинки. Наш безумовний колінний рефлекс. Наш режим за замовчуванням. Закон гравітації у вимірі культури.

Гумор

Мабуть, найважливіший з трьох базових рефлексів. Гумор — це наш найефективніший вбудований антидот від «соціальної не-дужості». Коли Бог (чи якась Сила) нагородив нас «соціальною не-дужістю», Він / Вона / Воно дав нам ще й листочок подорожника — почуття гумору. В англійців нема ніякої монополії на гумор як такий, але визначальна риса англійського гумору в тому, що в англійській культурі і щоденному житті він всепроникний і всюдисущий. В інших країнах для гумору є «свій час і своє місце», а в англійців гумористичний підтекст присутній завжди і всюди. По суті, усі розмови англійців та всі їхні соціальні контакти передбачають хоча б трохи кпин, піддражнювань, іронії, дотепу, висміювання, гри слів, сатири, знецінювання, гумористичного самовисміювання, сарказму, перекривлянь, висміювання помпезності або просто виглуплювань. Гумор не є окремим, особливим видом розмов, це — режим за замовчуванням; це як дихати; без нього ми не можемо функціонувати. Англійський гумор — річ рефлекторна, безумовний колінний рефлекс, особливо тоді, коли нам незручно і незатишно. Не знаєш, що сказати — жартуй! У психотип англійця вбудоване табу на надмірну серйозність. У відповідь на всілякого роду пафос англієць оголює зброю — суміш цинізму, іронічної дошкульності, гидливого висміювання сентиментальності, впертого заперечення і відмови вірити чи захоплюватися солодкавою риторикою. А на додачу ми тішимося, коли від наших шпичаків лопаються надуті кульки помпезності та манія величі. (Не плутайте англійський гумор із «добрим» або щирим гумором. Зазвичай все навпаки: замість революцій та повстань ми маємо сатиру). Ключова фраза: «Ох, та годі тобі!» (наша народна фраза на всі випадки життя, вслід за «Все як завжди!»). Решту не перелічити — англійський гумор не мислимий поза контекстом, ось до прикладу: знецінення — «Непогано» (читай — просто надзвичайно); «Невеличка прикрість» (читай — катастрофа, жахіття, смерть), «Не дуже товариський» (читай — немислима жорстокість); «Як не вернусь, то не чекайте»^[85] (читай: помираю! Хоч в оригіналі, якщо подумати, вони не мали гумористичного підтексту, мабуть).

Поміркованість

Ще один рефлекс, який засів глибоко всередині. Ще один режим за замовчуванням. Я послуговуюся терміном «поміркованість» як скороченням на позначення цілого комплексу понять. Нелюбов до крайнощів, надміру, до будь-яких суперлятивів. Страх змін. Страх метушні. Неприйняття і намагання обмежуватися у бажаннях. Обережність та зосередженість на сфері приватного та безпечного. Амбівалентність, апатичність, м’якотілість, посередність, поведінка в стилі «моя хата скраю» і консерватизм, а також, до певної міри, толерантність, яка, принаймні частково, зумовлена покірною байдужістю. Помірковане працелюбство і поміркований гедонізм (ми живемо за принципом «працюй у міру, відпочивай у міру», а не за принципом, який завше цитуємо: «Хто добре працює, той добре гуляє»). Прагнення до порядку і наш спеціалітет — «впорядкований безлад». Любов до компромісів. Ми — сіряки. Навіть наша прославлена ексцентричність, окрім окремих яскравих екземплярів, переважно «колективна» і конформістська. Ми все робимо помірковано, тільки в самій поміркованості не знаємо міри. Ми виводимо її на рівень несусвітньої екстреми. Англійська молодь не те щоб не шалена чи запальна, вона ще поміркованіша за покоління батьків (лише 14 відсотків не страждає від надмірної поміркованості — вся надія на тих відчайдухів, тільки вони нам можуть принести щось нове та прогресивне). Ключові фрази: «Не розхитуйте човен!»; «Не лізь поперед батька в пекло»; «Не перестарайся!»; «В ім’я миру та злагоди»; «Мене не чіпати»; «Все дуже добре, в міру»; «Цвіте і пахне»; «До порядку! До порядку!»; «Добра чашечка чаю!»; «Та хто б те добре шанував, якби не було злого!»; «Не передавай куті меду»; «Що забагато, то нездорово»; «Золота середина»; «Чого ми хочемо? ПОСТУПОВИХ ЗМІН! Коли ми їх хочемо? У СВІЙ ЧАС!».

Лукавство

Ще один режим «за замовчуванням». Ще один із стереотипів, які я намагалася дослідити «зсередини». Англійці справедливо ославилися як лицеміри. Всюдисуща риса впливає майже на всі аспекти поведінки, навіть на щонайцінніші «ідеали» — скромність, ґречність та концепт чесної гри. Щоправда, у лінзі мікроскопу, яким я послуговувалася під час дослідження, лукавство змаліло і вже не мало таких одіозних форм, як то бачилося неозброєним оком. Все залежить, як подивитися. Можна сказати, що вся наша ввічливість / скромність / справедливість — це лукавство, але також майже все наше лукавство — це форма ввічливості, спроба приховати справжні почуття та думки, щоб, бува, кого не образити чи не засоромити. Лукавство англійців, здається, — відрух переважно несвідомий, такий собі колективний самообман, на який ми всі мовчки погодилися, а не навмисна, цинічна, прорахована спроба когось ошукати. (Найкращим прикладом, мабуть, буде «ввічливий егалітаризм» — оте наше хитросплетіння скромності і чесності, яскравий кейс, який би психотерапевт назвав «відторгненням» гострої класової сегрегації.) Нам гарно вдається лукавити не тому, що ми від природи мерзенні і ниці (мерзенності у нас не більше, ніж в інших народів), а тому, що «соціальна не-дужість» робить нас обережними та ухильними, ми неохоче кажемо те, що думаємо, і не завжди думаємо те, що кажемо, ми рятуємося ввічливими масками, а не напираємо прямотою. Лукавство також видобуває на світ наші цінності. Від природи ми не більш скромні, ґречні та чесні, аніж представники інших культур, однак маємо неписані правила, які велять нам демонструвати ці, вочевидь, важливі для нас риси. Ключові фрази: їх надто багато, щоб перелічити. Англійські діалоги рясніють ґречними евфемізмами, завуальованими облудами та оманливими формулюваннями. Так на позір, то кожне друге «будь ласка», «дякую», «перепрошую», «мило», «гарно» (в комплекті з посмішками та киванням) — це лукавство.

Світогляд

Світогляд. Те, як ми бачимо, осмислюємо, структуруємо та розуміємо світ. Соціокультурна «космологія».

Емпіризм

Найбільш фундаментальне світоглядне «відгалуження». Емпіризм — це ще одне скорочення, в яке я втрамбувала цілий комплекс особливих рис англійської поведінки. Якщо по суті, то емпіризм — це філософська доктрина, що визнає чуттєвий досвід єдиним джерелом достовірного знання, її близьким родичем є «реалізм», тож, фактично, термін означає, що матерія існує окремо від нашого сприйняття. Я, натомість, у цей термін вкладаю ширше, неформальне значення, яке включає в себе елементи нашої філософської традиції — антитеоретизування, і антиабстрактність, і антидогматизм (особливо недовіру до обскурантизму, теоретизування в стилі масло-масляне, яке так люблять «на Континенті», та риторики), а також нашу любов до конкретики, фактів та здорового глузду. «Емпіризм» — це скорочене позначення нашої приземленості; любові до фактів; прагматизму; цинізму; нелюбові до філософування; непохитного реалізму; неприйняття усього штучного та претензійного (так, я розумію, що це трохи суперечить тому, що я написала про лукавство та ввічливий егалітаризм, але я ніколи не стверджувала, що ми послідовні у думках та діяннях). Ключові фрази: «Ой, та годі тобі!» (перегукується з гумором — англійський гумор дуже емпіричний); «Коби вчасно, то би діло, а так — то не треба»; «Як виявилося»; «Людською мовою тобі кажу»; «От побачу, то повірю»; «Все як завжди!» (перегукуються із нашим песимізмом, який теж дуже емпіричний).

Песимізм ослика Іа

Це щось більше, ніж просто невпинне ниття. Окрім вражаючих кількісних показників, які, направду, досягли немислимих висот, ще більше вражають показники якості! Щоправда, якістю там і не пахне, наше ниття неефективне: ми ніколи не адресуємо його тому, хто спричинив незручності, натомість ми без кінця-краю жаліємося одне одному. Запропонувати якесь практичне вирішення проблеми — строго заборонено правилами скигління! Ниття має терапевтичний ефект: воно виконує роль соціального фасилітатора і сприяє налагодженню товариських стосунків. Скиглити — дуже весело (навряд чи є щось більш любе англійцям, аніж добрячий сеанс ниття — та й подивитися на все це теж цікаво)! Ниття — це нагода козирнути дотепами! Майже всі «соціальні» плачі — це гумористичні псевдонарікання. Справжній, сльозливий відчай заборонений і можливий хіба в товаристві найближчих. Навіть якщо ви справді у відчаї, треба вдавати, що ви вдаєте відчай (ох ця нестерпна легкість англійського буття!). Коли я кажу «песимізм», то маю на увазі цілий світогляд / світосприйняття, який можна охарактеризувати однією фразою: «Все як завжди!» Хронічний песимізм, віра в те, що все піде не так і розчарує нас. А ще — нездорова насолода, яку ми отримуємо, коли похмурі прогнози таки справджуються. Водночас ми роздратовані, стоїчно стримані і пишаємося всевідаючою силою. Наш власний бренд фаталізму — такий собі навдивовижу райдужний песимізм. Ключові фрази: «Пхе! Як завжди!»; «Країна зійшла на пси»; «А ти що хотів / хотіла?»; «Та я б тобі зразу сказав / сказала, що з того буде»; «Завжди щось стається»; «Я не скаржуся, але…»; «Треба з того зробити висновки»; «Не переймайся»; «Благословенні ті, хто нічого не очікують, бо вони не розчаруються».

Класова зацикленість

У будь-якому соціумі є соціальна ієрархія та особливі способи позначати соціальний статус. Англійська класова система особлива тим, a) наскільки наші смаки, поведінка, судження та соціальні контакти залежать від категорії класу (і / чи класових амбіції); б) що належність до певного класу взагалі не залежить від статків і дуже мало — від професії; всі індикатори, як-от мова, манери, смаки та стиль життя, лежать в позаекономічній площині; в) що в кожного з нас є вбудований надчутливий класовий радарчик; г) що ми заперечуємо всі вищенаведені факти і ніяковіємо від самої згадки про класову сегрегацію: вона в нас (особливо у середовищі середнього класу) прихована, непряма, ніде не прописана, лицемірна, і ми самі себе обманюємо. «Ввічливий егалітаризм». Ми по інерції зневажаємо «торгівлю». Всі наші класові індикатори та класові амбіції до безглуздя смішні. Жарти на тему класовості. Ключові фрази: «Англійцю годі рота відкрити, щоб його не зненавидів чи знецінив інший англієць»; «Та з такого середовища»; «Милий, не кажи “салфетка”, ми кажемо серветка»; «Той / та на Мондео»; «Трохи лажове / простацьке / для нуворишів / показне / вульгарне / негарне / грубе / для Шарон і Трейсі / міщанське / няшне / а-ля Тюдори»; «Та чванлива дурепа (бовдур / панько / курка / фраєрка / всезнайка з приватної школи / пануся / Каміла) думає, що чимось краща за нас!»; «А чого ти чекала від донечки бакалійника, яка вискочила заміж за пана?»; «Той милий чоловічок з крамнички за рогом».

Цінності

Ідеали. Фундаментальні принципи, яких ми дотримуємося. Моральні норми, до яких ми прагнемо, хоч і не завжди успішно.

Чесна гра

Всенародна квазірелігійна манія. Недотримання правил чесної гри збурює праведний гнів більше, ніж будь-які інші гріхи. «Чесна гра» для англійця — це не якийсь грубий та нереалістичний егалітарний концепт: ми розуміємо, щось хтось обов’язково виграє, а хтось — програє, але переконані, що всі мають мати рівні шанси в боротьбі, за умови дотримання правил та без спроб шахраювати і виходити за межі уповноважень. Чесна гра — це засадничий принцип більшості неписаних правил етикету, а не лише спорту чи змагань, які першими спадають на думку: стояти в черзі — зводиться до чесної гри; взаємне вгощання, манери за столом, «впорядкований безлад», правила на дорозі; кодекс флірту; діловий етикет; ввічливий егалітаризм і т. д. — цей принцип всюди! (Ввічливий егалітаризм — це лукавство під маскою справедливості, це спроба приховати незручність від класової нерівності та відсутності рівноправ’я. Добре хоч, що ми здатні через них червоніти.) Схильність до компромісів, постійні вагання — «праворуч» чи «ліворуч» — які часто збоку бачаться як м’якотілість, а у кращому разі — як терпимість — все це результат чесної гри + поміркованості. Ми схильні вболівати за невдах — і тривожимося, коли успіху забагато — це теж про чесну гру. Загострену потребу у справедливості часто плутають із взаємовиключними речами — це може бути і соціалізм, і консерватизм, та навіть християнське милосердя! Майже вся англійська мораль — це, по суті, про чесну гру. Ключові фрази: «Ну, якщо чесно…»; «По правді»; «Треба дати шанс»; «Та годі тобі, це ж чесно!»; «Як чесно, то чесно!»; «Резонно»; «Суворо, але справедливо»; «Чесно і справедливо»; «Чекай своєї черги»; «Нумо чесно»; «Чесний поліцейський»; «Це тобі не з гуски вода!»; «Гра у відкриту»; «Не скупись»; «Живи сам і не заважай жити іншим»; «А з іншого боку»; «У медалі дві сторони»; «На противагу»; «Ну гаразд, то кожен хай стоїть на своєму!».

Ґречність

Основа основ. Більшість форм ввічливості у нас так глибоко вкорінена, що її не відрізнити від безумовного рефлексу, наприклад, ми рефлекторно кажемо «перепрошую», коли когось штовхнемо або навіть коли штовхнуть нас. Та більшість форм все ж потребують зусиль — свідомих зусиль чи, точніше кажучи, самосвідомості. Паралельно захоплюючись ґречністю англійців, всі дивуються ще й тим, які ми «стримані» — збоку це скидається на зверхність, відстороненість та ворожість. Попри те, що стриманість, без сумніву, є одним із симптомів «соціальної не-дужості», вона також, принаймні частково, є інваріантом ґречності. Це — те, що соціолінгвісти називають «негативною ввічливістю», турботою про те, щоб не порушити чужі кордони приватності і не нав’язуватися насильно (антипод «позитивній ввічливості», де фокус зміщений на першу особу, її потребу соціалізуватися та бути «своїм»). Ми судимо інших по собі, вважаємо, що всі переймаються приватністю як і ми, тож воліємо не пхати носа у чужі справи і ввічливо ігнорувати всіх навколо. Наші ґречні «перепрошую», «будь ласка» та «дякую» не такі вже й щирі та сердечні — по правді, в них нема нічого сердечного і щирого. Ґречність, за замовчуванням, передбачає певний рівень штучності та лукавства, а суть нашої ґречності зводиться до форми та дотримання правил, а не до того, щоб висловити щиру турботу. Тож коли ми нехтуємо правилами поштивості, то стаємо нестерпнішими і неприємнішими, ніж інші, не такі «ввічливі» народи. Природа обділила нас комунікабельністю, ми потребуємо усіх цих правил, щоб якось убезпечитись. Ключові фрази: «Перепрошую»; «Будь ласка»; «Дякую / Спасибі / Дяк / Дякую вам» (такі слова є у всіх мовах, але ми їх говоримо частіше); «Мені прикро, але…»; «Перепрошую, але…»; «Ви не проти?..»; «Чи не могли б ви?..»;«Правда?»; «Перепрошую, вибачте, чи не могли б ви, будьте такі ласкаві, передати мармелад?»; «Вибачте, страшенно перепрошую, але, здається, ви стоїте на моїй нозі!»; «При всій повазі, цей вельмишановний пан трохи зекономив на правді!».

Скромність

Від природи англійці не скромніші за інших, але ми маємо строгі правила (точно як і для ґречності), як виглядати скромними — до них належить заборона на хизування і самовихваляння, а також правила, які заохочують до самознецінювання та самовисміювання. Ми цінуємо скромність, ми прагнемо до скромності. Скромність, яку ми демонструємо, дуже часто фальшива або, якщо милосердніше переформулювати, — вона іронічна. Наше знамените самознецінення — це також форма іронії. Ми говоримо протилежне до того, що думаємо, або ж навмисно вдаємося до карикатурного самознецінення. Це такий собі код — усі знають, що самознецінюючі репліки означають акурат протилежне або ж в них закладений чималий відсоток карикатурного знецінення фактів. Самознецінюючі репліки мають подвійний ефект — ми вражені і досягненнями чи вміннями мовця, і його / її небажанням горлопанити про них на кожному кроці. Проблеми виникають, коли англійці намагаються повторити цей фокус з іноземцями, які не годні зчитати іронічний код і сприймають поважно наші самознецінюючі коментарі. Правила скромності велять нам занижувати або взагалі заперечувати фінансову, класову чи статусну нерівність. Ввічливий егалітаризм складається із комбінації трьох «ключових цінностей» (ґречності, скромності та чесної гри) із щедрим чубком фірмового лукавства. Англійська скромність часто набирає форми змагання: от хоча б гра «а мій гірший!», яка насправді є прихованим вихвалянням у формі змагання. Скромність англійців (чи то змагальницька, лукава чи щира) завжди приправлена щедрою порцією гумору. Наші правила скромності служать противагою до природної зверхності, точнісінько як правила ґречності захищають нас від спалахів агресії. Ключові фрази: «Не хизуйся»; «Годі вихвалятися»; «Не співай собі осанну»; «Ти диви, який мудрий»; «Не при напролом»; «Я трохи спортом займаюся» (читай: «Я щойно олімпійське золото взяв»); «Хм, та я наче трохи на цьому знаюся» (читай: «Я — всесвітньо відомий експерт у цій галузі»); «Ой, та що я в тому розуміюся» (те саме значення); «Не так важко, як здається / Та мені просто пощастило» (стандартна відповідь на спробу похвалити ваші досягнення).

Діаграма

Отже. Визначальні риси англійськості. Вони вже самі згрупувались у щось більш структуроване, аніж просто собі перелік. Маємо «ядро» і три визначальні категорії — рефлекси, світогляд та цінності — і кожна розгалужується ще на три підкатегорії. Мені не дуже вдається укладати діаграми (для читачів-неанглійців: це був дуже яскравий приклад самознецінення), але, здається, я зможу таки дотримати необдуману обіцянку і якось візуалізувати все вищесказане^[86].

Неможливо показати усі взаємозв’язки та перехресні посилання між визначальними рисами англійськості. Я декілька днів ламала голову, як це відобразити, але виходило лише щось на кшталт купки спагеті, щоправда, геть не апетитної. Та й я зрозуміла, що ці інтер-зв’язки видимі і мають значення лише у стосунку до окремих аспектів, рис та правил англійської поведінки. До прикладу, табу на розмови про гроші — це наслідок «соціальної не-дужості» + скромність + лукавство + класовість (маємо «ядро» і по одному елементу з кожної «гілки»); різдвяні лементи і правило Скруджа — це плід песимізму + ґречність + лукавство (знову ж, по одному елементу з кожної підкатегорії, і всі напряму пов’язані із «ядром»). Тож, щоб відобразити усю цю сітку взаємозв’язків, мені б довелося включити до діаграми усі, навіть щонайменші, нюанси нашої поведінки та кодів, тобто абсолютно всю книжку.

Доведеться вдовольнитися простішим варіантом: мікроскоп — в кут, відійти подалі і подивитися на все це як на цілісну картину. Ця проста діаграма, зрештою, не розповість про англійськість нічого нового, чого б ми не прочитали в «основному тексті» дослідження. Вона просто показує характерні риси і як їх можна класифікувати, а також на ній видно, що «відгалуження» пов’язані між собою і з «ядром». Діаграма, однак, переконливо доводить, що англійськість — це динамічна система, а не статичний список. А щонайголовніше — все компактно помістилося на одній сторінці. Дуже зручно! Раз — і переглянули! Англійськість швидкого приготування, за 2 хвилини! Та й гарно виглядає, симетрично.

Боюсь, моя діаграма англійськості не дуже схожа на «граматику» чи «геном», вона точно розчарувала тих, хто сподівався на щось замудре і наукове. Мої «геноми» та інші премудрості були всього лиш метафорами — як би мені не подобалися метафори і як би я їх не визискувала і не мучила, англійськість ніяк не вдавалося втиснути у жодну існуючу наукову модель! Тож мені довелося вибудувати власну — досить кострубату і дуже спрощену — модель. Вона трохи схожа на молекулу — бачите подібність, еге ж? — а це вже досить по-науковому, як на мене. Та й, як на те пішло, я не мала на меті вразити вас геніальною діаграмою! Я просто хотіла зробити щось таке, що б допомогло зрозуміти та ухопити суть та нюанси звичної поведінки англійців.

Причини

У пошуках змісту англійськості одне питання залишається без відповіді. Якщо злощасна «соціальна не-дужість» й справді є «ядром» англійськості, то треба з’ясувати: що ж спричинилося до цієї «не-дужості»?

На цих сторінках, від самого початку і до кінця, я була такою собі етно-психотерапевткою, що вивчає пацієнта («англійців»), у якого «спостерігається» цілий комплекс суперечливих та незрозумілих поведінкових розладів, чудернацьких вірувань і дивних маніакальних звичок. Тепер, після довготривалих спостережень за «хворим» і сили силенної каверзних питань, мені вдалося розгледіти усталені патерни та матриці, які мені допоможуть встановити діагноз напасті, яку я назвала «англійська соціальна не-дужість». Це не те щоб якась виснажлива хвороба; пацієнт може сам досить успішно вилікуватися, розвинувши пристосувальні механізми, спроможний провадити відносно нормальний спосіб життя і вважає свою поведінку цілком адекватною (часто «пацієнт» переконаний, що це всі «інші» зійшли з розуму, а він якраз нормальний). Проте «інші» вважають його дивакуватим і відлюдкуватим — це буває дуже втомливо! Щоправда, зрідка така поведінка може бути навіть доволі милою! І хоч я й не можу вилікувати від «не-дужості», мій діагноз вже сам собою буде помічним — принаймні для того, щоб зрозуміти цей стан та якось давати з ним раду.

Етіологія «не-дужості» досі залишається загадкою і, як це часто буває з психічними розладами, ніхто не знає причин виникнення. Я це кажу не для того, щоб набивати собі ціну. І хоч я й вважаю, що в цьому дослідженні нашу «соціальну не-дужість» вперше продіагностовано як слід — в тому сенсі, що всі тривожні симптоми вдалося означити і класифікувати — я точно не перша, хто зауважила і спробувала проаналізувати її симптоми. Жодна спроба аналізу нашої ментальності не обходиться без, бодай побічної, згадки про «стриманість англійців», а дуже часто категорично протилежні риси — грубість, хуліганство та антисоціальна поведінка англійців — й зовсім заводили дослідження у глухий кут. Моїм щонайбільшим вкладом у вивчення феномену «соціальної не-дужості» є те, що я запропонувала цю суперечливу поведінку в стилі «доктор Джекіл — містер Гайд» вважати симптомами одного й того ж самого синдрому (щось на кшталт маніакальних та депресивних станів афективного розладу, який тепер прийнято називати біполярним). Діагноз, може, й допомагає нам зрозуміти, що таке англійськість, але те, що я класифікувала та назвала цей розлад ніяк не допоможе зрозуміти, звідки він узагалі взявся.

Різні автори наводять різні причини: багато хто звинувачує англійський клімат. Погода й справді могла б бути доленосним чинником, та особисто я скептично ставлюся до такого пояснення — наш клімат не так вже сильно відрізняється від клімату країн Північної Європи, не кажучи вже про клімат Шотландії, Ірландії чи Уельсу, жителі яких не виявляють подібних соціопатичних тенденцій. Певна річ, це не може дискваліфікувати погоду повністю (адже не всі курці мають рак легень), але, вочевидь, мають бути ще якісь інші фактори впливу.

На нашу «історію» тицьнуло пальцем ціле гроно дослідників, та вони не можуть дійти згоди, на який етап історії падає відповідальність за теперішні болячки. У нас була імперія, і ми її успішно втратили — так само, як і римляни, австрійці, португальці і багато інших, — та вони не стали такими, як ми. Дехто каже, що поведінка, яку ми тут досліджуємо, з’явилася недавно (автор книжки «Англійці: Вони взагалі люди?» у всьому звинувачує приватні школи, де концепт приватності набув просто-таки абсурдної форми, антрополог Джефрі Ґорер вважає, що певні аспекти нашої ментальності, зокрема стриманість та законослухняність, є наслідком нашої системи охорони порядку). Ще є категорія дослідників, які переконані, що хулігани в нас з’явилися вслід за сексом, десь так 1963 року, а до того, як баба дівкою була, все було інакше — люди знали честь і порядок. З ними, щоправда, дискутують ті, хто знайшов підтвердження про бешкет та стриманість у джерелах, що датуються XVII століттям. Я теж тут згадувала про жорстокі середньовічні футбольні баталії! Я не історик, але наскільки зрозуміла з експертних матеріалів, ми вже доволі давно страждаємо від «соціальної не-дужості» і початок хвороби не можна прив’язати до якогось історичного моменту чи процесу.

Отже, якщо ні клімат, ні історія не винні на сто відсотків у нашій «не-дужості», то, може, справа в географії? Те, що ми є «острівним племенем», вряди-годи служить поясненням для деяких рис нашого характеру, наприклад, відлюдкуватості. Може, в тому і є зерно правди, та я не думаю, що проживання на острові аж так далося взнаки — зрештою, є чимало інших острів’ян, які не схожі на нас, хоч і мають певні подібні риси. З іншого боку, якщо детальніше проаналізувати ситуацію і зважити розміри нашого острова та густоту населення, то аргумент географії звучить переконливіше! Ми не просто живемо на острові — це досить маленький перенаселений острів. І зовсім не складно здогадатися, що це благодатний ґрунт для бурхливого росту таких рис, як стриманість, зашореність, зацикленість на приватності та власному просторі, тривожність, незґрабність й інколи навіть грубість. Разом з ними процвітає культура негативної ввічливості, де все зосереджено навколо намагань не порушити чужого спокою та не спричинити комусь незручностей, а також культура, чутлива до класових питань, де всі переймаються статусом та демаркаційними кордонами, які чітко позначають, хто до якого класу належить. Ми стали суспільством, де панує соціальна незґрабність, неоковирність, двозначність, страх виявити почуття / емоції, де всі метушаться і хвилюються, кидаючись то в холодну стриманість, то в агресивну войовничість… Я зауважила, що ми, попри всі відмінності, дуже схожі на японців, — тепер я розмірковую, може, причина в тому, що ми живемо на маленьких перенаселених острівцях.

Та цей сумнівний географічний детермінізм не набагато переконливіший, ніж спроба пояснити нашу сутність кліматичними чи історичними факторами. Якщо географічний фактор має такий визначальний вплив на ментальність, то чому ж данці так відрізняються від скандинавів? Чому французи — такі французи, а німці — такі німці, вони ж бо живуть за крок один від одного, вздовж дуже умовного кордону. А як же ж горяни у Швейцарських та Італійських Альпах? Список можна продовжувати і продовжувати. Ні, географія таки дається взнаки, але на неї точно не можна списувати усе. Можливо, «соціальна не-дужість» зумовлена унікальною сукупністю кліматичних, історичних та географічних факторів.

Мені дуже прикро, але годі сподіватися на просту відповідь. Правду кажучи, я не знаю, чому англійці — такі англійці, і, якщо чесно, дуже сумніваюся, що хтось інший — знає. Та це зовсім не означає, що мій діагноз неактуальний: мені не треба знати причини «не-дужості», щоб сказати, що англійці трохи слабують на аутизм та агорафобію (чи на біполярний розлад, як на те пішло) і що в них є труднощі із соціалізацією. От психіатри так завжди роблять! Тож я не бачу підстав, чому самопризначений етно-психіатр не може скористатися такими привілеями! Окрім того, ви завжди можете оскаржити мій діагноз і запропонувати свій варіант.

Перш ніж поставити останню крапку (поки мене не четвертували за надуживання метафорами), хочу ще попередити: англійськість заразна! Хтось більш сприйнятливий, хтось менш, але якщо ви трохи побудете посеред нас, то на свій подив зауважите, що на будь-яке лихо — чи то затримка поїзда, чи катастрофа вселенського масштабу — реагуєте типовим англійським «Все як завжди!», на пафосність та полум’яність — «Та годі тобі вже!», а при контакті з незнайомими людьми ніяковієте і почуваєтесь ні в сих, ні в тих. Цілком можливо, що ви почнете вірити в те, що щедрі порції алкоголю допоможуть почуватися впевненіше і кричати людям замість: «Привіт», — щось на кшталт: «Ей, чого вилупився?!» або «Перепихнемся?». Щоправда, ви можете виявитися одним із тих щасливих туристів чи іммігрантів з культурним імунітетом до «соціальної не-дужості». Якщо хочете стати одним із нас — чи трохи з нас посміятися — то я думаю, що моя книжка навчить вас імітувати симптоми. Наголошую (сподіваюсь, що цей момент ми вже з’ясували і узгодили), що англійськість — це не про расу, колір, спадковість чи віру. Англійськість — це світогляд, етос, поведінкова «граматика», набір неписаних правил, які на позір здаються загадковими, але їх із легкістю може розкодувати кожен, хто знає пароль!

Епілог

Три роки потому, і ось я знову на станції Падінгтон. Щоправда, без бренді — мені ж уже не треба штовхати людей і пхатися без черги. Просто чашечка чаю і печиво. Яке ж концептуальне завершення дослідження англійськості — таке помірковане і стримане! Дуже по-англійськи!

Хоч я й зараз не «при виконанні обов’язків» — а просто собі чекаю електричку на Оксфорд, як всі нормальні люди — я спіймала себе на тому, що за інерцією обрала найзручніше для спостережень місце в кафе — звідти чудово проглядається черга до каси. Звичка, що тут вдієш. Метод включеного спостереження тим і особливий, що його годі припинити — так все життя і будеш вести спостереження. Кожнісінька поїздка в електричці, кожен похід до пабу, кожні закупи, кожен будинок, кожна зустріч — це все збір матеріалу та нагода перевірити свої сміливі гіпотези. Та навіть телевізор не подивишся і радіо не послухаєш, щоб не позаписувати якісь зауваги про ту остогидлу англійськість!

Я поставила останню крапку. Записник залишила вдома (а ці рядочки пишу на серветці). Та постривайте: в таксі, пару хвилин тому, я не втрималась і записала на руці якусь особливо кебетливу фразу водія. Ось вона — трохи стерлася, щоправда, і я її записала скорочено: «Все дощ та й дощ, а літом, он повідомили, засуха буде. Все як завжди!». Як прекрасно! Сто тисячне підтвердження англійських лементів про погоду! Яка цінна інформація, Кейт, молодець! У тебе залежність від збору інформації! Дай собі нарешті спокій: ти ж крекнула код, ти внесла свою лепту у подолання кризи ідентичності англійців! Досить вже тих нав’язливих спостережень за чергами, перестань рахувати горошинки і записувати діалоги про погоду. Та дай собі спокій!

Так. Годі. І крапка. Що забагато, то нездорово.

Стоп, стривайте-но. А це що таке? Жінка з дитиною у візочку йде прямо до каси, а перед нею троє людей. Вона що, намагається пройти без черги? Чи просто хоче подивитися, які є пампушки та сендвічі? Не зрозуміло. Ситуація біля прилавка очевидна, куди вона так намилила лижі? Її спроба обійти чергу занадто груба, а черга — занадто чітка. Троє людей в черзі взялися за параноїдальну пантоміму — кидають занепокоєні погляди, промовисто прокашлюються, човгають туди-сюди… Ага! Ось двоє перезирнулись, і їхні брови поповзли догори (цікаво, вони знайомі між собою, чи ні? Треба було придивитись уважніше!), один із них важко зітхнув, гм, а та жінка з візочком зрозуміла, до чого вся ця вистава? Зрозуміла! Он вона йде в кінець черги, опечалена і ображена — вона й гадки не мала обійти чергу, вона просто хотіла подивитися, які там є сендвічі! Люди в черзі повідверталися, уникають поглядів. Ага! Вона невинна — я так і знала! А ті двоє, з бровами, що? Друзі чи незнайомці? Це дуже важливо: чи спроба обійти чергу спровокувала незнайомців на обмін поглядами, чи ні? Ану, подивимося, чи в них буде одне замовлення на двох. От холера, це ж моя електричка! Ох! Раз в сто років приїхала за розкладом і то невчасно — якраз посеред захопливої драми коло прилавка! От так завжди! Ну нічого, почекаю наступну…

Подяки

Наперекір традиції, яка чомусь завжди ставить родину автора на «останню, але не менш важливу» позицію, я хочу найперше і більш за все подякувати моєму чоловікові, Генрі Маршу, та його дітям — Вільяму, Сарі та Кетрін. Три роки їм довелося терпіти усі мої розпачі та печалі над цією книжкою. Вони, як і моя матір, Ліз, та моя сестра, Енн, читали і коментували кожен щойно написаний розділ. Еллі, моя сестра, двічі запрошувала мене на чудові вакації до Лівану — і обидва рази я безсовісно змарнувала на крос-культурні студії. Особливо я хочу подякувати батькові, Робіну Фоксу, який навчив мене всього, що я знаю про метод «включеного спостерігача». Вони невпинно підтримували, заохочували і терпіли мене. Коли мені було сімнадцять, Пітер Марш, мій теперішній співдиректор Дослідницького центру соціологічних студій, вперше взяв мене на роботу «в поле». З того часу він є моїм наставником і добрим другом. Він сприяв моїй роботі, а щонайголовніше — відпустив у піврічну творчу відпустку, щоб я могла написати цю книжку. Також я дуже вдячна за допомогу, поради та інсайти Дезмонду Моррісу. Робота над «Спостерігаючи за англійцями» тривала понад десять років, і це просто понад мої сили подякувати всім, хто долучився до процесу! Та я все ж дуже хочу подякувати тим, хто впродовж останніх трьох років у той чи інший спосіб допомагав із польовими дослідженнями та власне написанням тексту — це Ранджита та Сара Банерджі, Анналіза Барб’єрі, Дон Бартон, Крістіна Белінські, Саймон та Пріска Бредлі, Анжела Бердік, Брайян Каткарт, Роджер Чапман, Пітер Коллет, Керол Колонна-Шосновські, Джо Коннер, Джеймс К’юмз, Пол Дорнан, Алан Фосетт, Вернон і Енн Гібберд, Вільям Ґлейзер, Сюзан Грінфілд, Джанет Годжсон, Селуін та Лайза Джонс, Жан-Луї та Войкіца Джуері, Пол і Лоррейн Хан, Елі Гатер, Метью Ніл, Сем Ноулз, Слава і Маша Коп’єви, Мег Козера, Естер Лейсі, Лоренс Марш, Таня Матаяс, Роджер Майлз, Полу Мілн, Тоні Мюллер, Саймон Найя, Джефрі Сміт, Ліндсі Сміт, Річард Спуенс, Джеймі Стівенсон, Лайонел Тайгер, Петсі То і Романа Жолтовські. Моя подяка видавництву «Hodder&Stoughton», особливо Руперту Данкастеру — найдобрішому і найтерплячішому редактору, а також Керрі Гуд — наймилішому генію з комунікацій. Також хочу подякувати моїй блискучій літературній редакторці — Гейзел Орм та найпрацьовитішій та найважнішій агентці — Ліз Фокс — зокрема за той «особливий» капелюх, від якого блимали усі класові радари!

Список літератури

Appadurai, Arjun (1988): The Social Life of Things. Cambridge, Cambridge University Press.

Aslet, Clive (1997): Anyone for England? A Search for British Identity. London, Little, Brown.

Austen, Jane (1815): Emma. London, The Folio Society, 1975

Austen, Jane (1813): Pride and Prejudice. London, The Folio Society, 1975

Baggini, Julian (2008): Welcome to Everytown. London, Granta.

Barnes, Julian (1998): England, England. London, Jonathan Cape.

Bennett, Alan (1978): The Old Country. London, Faber & Faber.

Bond, R.W. (ed.) (1902): The Complete Works of John Lyly. Oxford, OUP

Bourdieu, P. (1986): ’The forms of capital’. In J. Richardson (Ed.) Handbook of Theory and Research for the Sociology of Education. New York, Greenwood.

Boswell, James (1791): The Life of Samuel Johnson. London, Penguin, 2008

Breward, C, Conekin, B & Cox, C (eds.) (2002): The Englishness of English Dress. Oxford, Berg.

Bryson, Bill (1995): Notes from a Small Island. London, Doubleday.

Brown, P and Levinson, S. C. (2000): Politeness: Some Universals in Language Usage. Cambridge, Cambridge University Press.

Collett, P and Furnham, A (eds) (1995): Social Psychology at Work. London, Routledge.

Collyer, Peter (2002): Rain Later, Good. Bradford on Avon, Thomas Reed.

Cooper, Jilly (1979): Class: A View from Middle England. London, Methuen.

Crick, Bernard (ed.) (2001): Citizens: Towards a Citizenship Culture. Oxford, Blackwell Publishers.

Crick, Bernard (ed) (1991): National Identities: The Constitution of the United Kingdom.

Daudy, Philippe (1992): Les Anglais: Portrait of a People. London, Headline.

De Muralt, B. L. (1725): Lettres sur les Anglais. Zurich.

De Toqueville, Alexis (1958): Journeys to England and Ireland. London, Faber & Faber.

Douglas, Mary (1966): Purity and Danger: An Analysis of Concepts of Pollution and Taboo. London, Routledge, 2002

Dunbar, Robin (1996): Grooming, Gossip and the Evolution of Language. London, Faber & Faber.

Durkheim, Emile (1912): The Elementary Forms of Religious Life. Oxford, Oxford University Press, 2008

Easthope, Antony (1998): Englishness and National Culture. London, Routledge.

Fox, Anne (2010): Drink and Duty: Alcohol Use and the British Army (unpublished Ph.D. thesis, Imperial College, University of London)

Fox, Kate (1999): The Racing Tribe: Portrait of a British Subculture. New Brunswick, Transaction.

Fox, Robin (1991): Encounter with Anthropology. New Brunswick, Transaction.

Fox, Robin (1980): The Red Lamp of Incest. New York, Penguin.

Goffman, Erving (1961): Asylums. Anchor Books.

Goodrum, Alison (2005): The National Fabric: Fashion, Britishness, Globalization. Oxford, Berg.

Gorer, Geoffrey (1955): Exploring English Character. London, Cresset Press.

Griffith, Phoebe et al (2011): Charm Offensive: Cultivating Civility in 21st Century Britain. London, The Young Foundation.

Heath, D. B. (1991). ’Alcohol studies and anthropology’. In D. J. Pittman and H. R. White (eds.), Society, Culture and Drinking Patterns Reexamined: Alcohol, Culture and Social Control Monograph Series. New Brunswick, Rutgers Center for Alcohol Studies.

Hockey, John (2006): Squaddies: Portrait of a Subculture. Liverpool, Liverpool University Press.

Hodkinson, Paul (2002): Goth: Identity, Style and Subculture. Oxford, Berg.

Jacobs, Eric and Worcester, Robert (1990): We British. London, Weidenfeld and Nicholson.

Jonson, Ben (1641): Discoveries ed. G. B. Harrison. New York: Barnes & Noble, 1966

Kron, R. (1901): The Little Londoner: A Concise Account of the Life and Ways of the English. Karlsruhe, J. Bielefelds Verlag, 1905

Kumar, Krishan (2003): The Making of English National Identity. Cambridge, CUP

Levi-Strauss, Claude (1955): The Structural Study of Myth. Structural Anthropology. Basic Books, 1963

Marsh, Peter et al (1978): The Rules of Disorder. London, Routledge.

Marshall Thomas, Elizabeth (1960): The Harmless People. London, Secker & Warburg.

McDonald-Walker, Suzanne (2000): Bikers: Culture, Politics and Power. Oxford, Berg.

Mikes, George (1984): How to be a Brit. London, Penguin.

Miller, Daniel (1998): A Theory of Shopping. Cambridge, Polity Press.

Miller, Daniel (2009): Stuff. Cambridge, Polity Press.

Miller, Geoffrey (2000): The Mating Mind. London, Heinemann.

Mitford, Nancy (ed) (1956): Noblesse Oblige. London, Hamish Hamilton.

Morgan, John (1999): Debrett’s New Guide to Etiquette & Modern Manners. London, Headline.

Mount, Harry (2012): How England Made the English. London, Penguin.

Murdock, G. P. (1945): “The Common Denominator of Cultures,” in Ralph Linton (ed.), The Science of Man in the World Crisis. New York, Columbia.

Noon, M. & Delbridge, R. (1993): News from behind my hand: Gossip in organizations. Organization Studies, 14

Orwell, George (1970): Collected Essays, Journalism and Letters 2. London, Penguin.

Paxman, Jeremy (1998): The English: A Portrait of a People. London, Michael Joseph.

Pevsner, Nikolaus (1956): The Englishness of English Art. London, Architectural Press.

Priestley, J. B. (1976): English Humour. London, William Heinemann.

Quest-Ritson, Charles (2001): The English Garden: A Social History. London, Penguin.

Renier, G. J. (1931): The English: Are They Human? London, Williams & Norgate.

Richardson, Paul (2001): Cornucopia: A Gastronomic Tour of Britain. London, Abacus.

Rooms, Nigel (2011): The Faith of the English. London, SPCK

Shaw, George Bernard (1916): Pygmalion. London, Penguin, 1998

Storry, Mike and Childs, Peter (eds) (1997): British Cultural Identities. London, Routledge.

Scruton, Roger (2000): England: An Elegy. London, Chatto & Windus.

Turner, Victor (1969): The Ritual Process: Structure and Anti-Structure. Chicago, Aldine Transaction, 1995

Van Gennep, Arnold (1960): Rites of Passage, London, Routledge.

Wilde, Oscar (1891): The Picture of Dorian Gray. London, Penguin Classics, 2003

Young, Michael (1958): The Rise of the Meritocracy. New Brunswick, Transaction, 1994

Young, Michael (2001): ’Down with Meritocracy’ The Guardian, 29/6/2001

Примітки

1

Термін, введений в обіг моїм батьком, антропологом Робіном Фоксом, на означення сліпоти до глибинної схожості між групами людей та культур, спричиненої спантеличенням через більш явні поверхневі розбіжності.

(обратно)

2

Таких, як соціолог-психолог Майкл Арджіл, який вивчав щастя, та антрополог Лайонел Тайгер, котрий написав дослідження про оптимізм та насолоду, а також викладає курс «Антропологія гри та веселощів».

(обратно)

3

Дослідницький центр соціологічних проблем (ДЦСП) — The Social Issues Research Centre (SIRC) (прим. перекладача).

(обратно)

4

DIY (Do it yourself) — українською розшифровується як «Зроби сам». В англомовних країнах з 1950-х років означало самостійну роботу вдома — ремонт електротехніки, побутової техніки і т. д. Починаючи з 1980-х стає девізом неформальної культури, «культу самоучки» — в музиці, самвидаві тощо (прим. перекладача).

(обратно)

5

Насправді, в нас є правила, що забороняють поведінку, яка хоч і можлива, проте є рідкісним і навіть неприродним винятком (див. книгу Робіна Фокса про табу на шлюб кровних родичів). Тоді, коли буквальне «так не можна» виводиться в ранг офіційної заборони «так заборонено» (всупереч філософам, які стверджують, що логічно неможливо вивести форму повинності з дієслова в теперішньому часі). Однак це здебільшого універсалії, а не специфічні, притаманні якійсь конкретній культурі правила. Нас тут цікавлять якраз останні.

(обратно)

6

Нещодавно мені подарували дивовижну книжку, 1931 року випуску, яка називається «Англійці: Вони взагалі люди?». Питання, як ви здогадалися, риторичне. Автор (Ґ. Й. Ренєр) зробив висновок, що «світ населений двома видами людських істот — людиною розумною та англійцями».

(обратно)

7

Побутують суперечки, чи варто розглядати «універсалії» як невід’ємні характеристики природи людини, але я не буду просторікувати на цю тему, адже вона не має прямого стосунку до нашої дискусії про англійськість. На мою думку, якщо вона чогось варта, суперечки на тему природа / виховання — досить безглузде заняття, в яке ми встряли, як зауважив Леві-Стросс, тому, що людина вважає за краще мислити категоріями бінарних опозицій (чорне — біле, ліве — праве, чоловік — жінка, вони — ми, природа — культура і т. д.). Чому ми так мислимо? Це питання досі не має відповіді, але таке бінарне мислення переважає в усіх соціальних інституціях, зокрема й серед науковців й «балакучих» класів, які люблять собі влаштувати дебати посеред прийому.

(обратно)

8

Щиро кажучи, Фокс навів приклади соціальних універсалій, а Мердок спробував перелічити всі явища і поняття, що існують у суспільстві.

(обратно)

9

Дотриматися алфавітного порядку у перекладі неможливо (прим. перекладача).

(обратно)

10

Але не Гегель, який вловив суть питання, про що свідчать його слова: «Дух нації — це … загальний дух в певній формі». (Це якщо я правильно зрозуміла його слова… Гегеля не так просто зрозуміти, як би нам хотілося.)

(обратно)

11

Насправді їх дві: друга — «застосування речовин, які змінюють стан свідомості». Ця практика існує у всіх культурах, а про англійський варіант поговоримо небавом.

(обратно)

12

В оригіналі «terraced house» — невисокі будинки на два-три поверхи рядової забудови. Це типова забудова, яка часто асоціюється з житлом робочого класу (прим. перекладача).

(обратно)

13

Наведу аргумент у підтримку (і в доказ того, наскільки важливі традиції розмов про погоду): з семи синонімів слова nice («приємний») в тезаурусі щонайменше п’ять — fine («ясний, хороший, сухий»), clear («ясний, чистий, світлий»), mild («м’який, погожий, теплий»), fair («ясний і сонячний») і sunny («сонячний») — напряму стосуються погоди.

(обратно)

14

Для тих, хто не знайомий з англійською літературою, поясню, що Іа — це вічно депресивний ослик з «Вінні-Пуха», казки А. Мілна.

(обратно)

15

До них належать не лише старше покоління, що сумує за минулим. «Прогноз» має безліч молодих шанувальників, віднедавна модно вплітати цитати з прогнозу у поп-пісні. А недавно я познайомилася з 19-річним барменом, який свого собаку назвав Кромарті — на честь однієї акваторії.

(обратно)

16

Йдеться про назви прибережних акваторій (прим. перекладача).

(обратно)

17

Мабуть, варто зауважити, що книжку «Дощ пізніше. Добре» вперше було опубліковано 1998-го року і пережила три перевидання: 1999, 2000 і 2002 років. (Після преславутого перейменування Фіністера друге видання довелося редагувати.)

(обратно)

18

Мушу зауважити, що «Як ся маєте?», хоч формально і має форму запитання, в усному мовленні вимовляється без питальної інтонації, — як ствердження. Тож не так-то й абсурдно (гаразд, трохи менш абсурдно), що ми повторюємо у відповідь ту саму фразу.

(обратно)

19

До того ж метод дослідження — мій улюблений, без опитувань та лабораторних експериментів — підслуховування розмов у польових умовах. Тож можу запевнити, що результати гідні довіри.

(обратно)

20

Певно, що існують й інші теорії еволюції мови. Серед них є дуже цікава теорія Джефрі Міллера, який вважає, що мова виникла як інструмент флірту, щоб ми могли залицятись одні до одних. На щастя, теорія еволюції мови як засобу залицяння цілком сумісна з теорією «обміну плітками», якщо, звичайно, визнати, що світська бесіда має безліч функцій, зокрема й функцію демонстрації соціального статусу з метою залицяння.

(обратно)

21

Серед них група професора Робіна Данбара і моя команда з ДЦСП, які працювали над проектом «Плітки по мобільному».

(обратно)

22

Фатична комунікація — це обмін неінформативними з погляду реальної комунікації повідомленнями, які виконують важливу етикетну функцію (прим. перекладача).

(обратно)

23

Мабуть, немає нічого дивного, що іноді діти, особливо підлітки, бунтують і відмовляються дотримуватись ритуалу. Часто вони впадають в крайноші, і грюкають дверима, кинувши на прощання «ну все, па» — спеціально, щоб вибісити дорослих. Ох, як важко знайти золоту середину в тих прощаннях!

(обратно)

24

Це слова драматурга Алана Беннетта, точніше, персонажа з його п’єси «Стара країна».

(обратно)

25

У розділі «Робота» ми більш детально зупинимося на правилах іронії у бізнесовому середовищі.

(обратно)

26

Шібболéт (на івриті «колос» або «течія») — біблійний вираз, в переносному сенсі вживається для означення характерної мовної особливості, яка дозволяє ідентифікувати групу людей (зокрема, етнічну); «мовний пароль», за яким можна розпізнати, що мова, якою розмовляє людина, є для неї нерідною (прим. перекладача).

(обратно)

27

Фокс К. Еволюція, відчуження та плітки: роль мобільних телекомунікацій у XXI столітті, 2001. («Evolution, Alienation and Gossip: the role of mobile telecommunications in the 21 st century».) Це звіт про дослідження на замовлення компанії «Бритиш телеком»; можна знайти на сайті: www.sirc.org. Робота доволі скромна, хай вас не введе в оману гучна назва.

(обратно)

28

Фокс К. Соціальні та культурні аспекти вживання алкогольних напоїв. Лондон, 2000. («Social and Cultural Aspects of Drinking». The Amsterdam Group, London.)

(обратно)

29

«Соціальний мікроклімат» — поняття, яке я ввела в дослідженні «Плем’я любителів перегонів» («The Racing Tribe»). У дослідженні я роздумую про те, що деякі типи соціального середовища, як і деякі географічні об’єкти (острови, долини, оази і т. д.), «формують особливу погоду» і мають тільки їм властивий «мікроклімат» — з особливими, відмінними від універсальних, моделями поведінки, норм та цінностей.

(обратно)

30

Звісно, що прізвиська використовують і з не дуже дружньою метою, — зокрема й для того, щоб висловити неприязнь і підкреслити відмінності в соціальному статусі, але в пабі у прізвиськ здебільшого інша функція.

(обратно)

31

Жінки іноді беруть участь у цих жартівливих суперечках, але набагато рідше і зазвичай з меншим ентузіазмом, ніж чоловіки. Якщо жінки сперечаються, то, як правило, «по-справжньому».

(обратно)

32

Певна річ, іноді суперечки в пабі переростають в бійку, але те, про що пишу я, відбувається постійно. Як показує наше дослідження, фізичне насильство дуже незвичайне явище і трапляється вкрай рідко, коли не дотримуються описаних в цьому розділі правил. Про агресію та насильство, а також про їхній зв’язок з випивкою читайте далі.

(обратно)

33

Спостереження підтверджують і останні статистичні дані. У Франції, Італії та Німеччини більше половини нових житлових будинків, побудованих у 1990-х рр., — це багатоквартирні будинки, в Англії таких будинків за цей же період збудовано всього 15 відсотків. Близько 70 відсотків англійців живуть у власних будинках, в Європі ж відсоток значно нижчий.

(обратно)

34

Якщо вам треба більше цифр, то ось: щороку на ЗС ми витрачаємо 8,5 мільйонів фунтів.

(обратно)

35

Магазини типу «Епіцентру» (прим. перекладача).

(обратно)

36

Тут йдеться про «nondescript semi-detached» — типову одно-двоповерхову забудову в Англії. Будинки такого типу мають одну спільну стіну. (прим. перекладача).

(обратно)

37

Тут маються на увазі уже згадані в цій книжці «terraced houses» (див. примітку на с. 42).

(обратно)

38

Не вірите? То вигляньте у вікно, як наступного разу їхатимете в поїзді: гарантую, що майже всі задні дворики будинків будуть так чи інакше відповідати цій «формулі». Моя подруга-американка, яка обожнює все англійське, врешті-решт повірила в мою теорію, коли на власні очі побачила все, як є.

(обратно)

39

Пристрасть до садівництва, щоправда, починає потрохи поширюватися й в інших країнах Європи. Вона, зокрема, популярна в Німеччині, де, як мені казали, добре продаються переклади з англійських видань про садівництво.

(обратно)

40

Для залежних від статистики: у найсвіжішому всенародному опитуванні понад 60 відсотків опитаних підтвердили, що поралися в садку впродовж останнього місяця.

(обратно)

41

На пам’ять про едвардіанський віршик (хоч він і не каже, який): «Німці живуть в Німеччині; Римляни живуть в Римі; Турки живуть в Туреччині; А от англійці — ті живуть вдома!».

(обратно)

42

Це не так вже неправдоподібно, як звучить: у цій країні корови стають на заваді поїздам і пасажири залізниці хоча б раз та й чули оголошення про небезпеку корів на залізничній колії.

(обратно)

43

Якщо ви жінка, то чоловіки в активному пошуку можуть подумати, що ви до них підбиваєте клинці. Відтак вони охоче забудуть про правило заперечення і радо з вами балакатимуть, щоправда, іноді не так просто від тих балачок відкараскатись. Навіть розмова під час «формального інтерв’ю» може бути неправильно витлумачена, тож я намагаюся уникати балачок із чоловіками, поруч з якими нема жінок. За винятком тих випадків, коли: а) навколо багато пасажирів; б) я виходжу на наступній зупинці.

(обратно)

44

Якби ви хотіли випробувати цей метод на собі, то найкраще, як я з’ясувала, вдати, буцімто щось шукаєш у сумочці: я опускаю голову додолу, волосся затуляє очі, але я все одно бачу «ціль» і вираховую траєкторію, щоб буцнутись легенько, і водночас щоб це все виглядало, ніби я дійсно забарилася з сумкою.

(обратно)

45

Мені розповіли про крос-культурні дослідження пішоходів, так-от, японці набагато вправніше уникають штовханини в громадських місцях, аніж будь-хто у світі. Тож це не просто плід моєї уяви.

(обратно)

46

На момент, коли ця книжка потрапить вам до рук, приклад з «Мондео» вже може й застаріти. Та обов’язково буде якийсь еквівалент, на якому їздитимуть «білі комірці» нижчої ланки із передмістя. Це може бути «Форд» чи «Воксол», — просто підставте потрібне.

(обратно)

47

А ті, хто абсолютно впевнені у своєму становищі, навіть підтримують: я знаю одну пані з верхівки середнього класу, яка їздить на «Мондео». Вона каже, що купила це авто саме тому, що воно асоціюється із «продавцями на мондео»: «Якщо великі компанії купують своїм торговим агентам саме цю модель, то це має бути дуже надійна автівка, з якою не треба панькатися». Щоправда, така впевненість у собі та гідна похвали байдужість до чужої думки, на жаль, трапляється нечасто.

(обратно)

48

Автомобілі, які компанії закуповують у великій кількості («автопарк»), зазвичай для потреб торгових агентів, регіональних менеджерів та інших працівників нижчої ланки.

(обратно)

49

Винятком є лише дуже заможний вищий клас, де автомобілі миють слуги. Машини тих панів вимиті так, що верхівці робочого класу ніколи не дорівнятися.

(обратно)

50

Я зауважила, що ліве крило політикуму схильне думати, що ми завжди були неприємними та огидними (вони апелюють до колоніальної історії, вікторіанського лукавства і т. д., і т. д.), а ті з правого крила, навпаки, кажуть, що ми тільки тепер «пустилися берега» (вони згадують про 1930-ті, 1940-ві та 1950-ті роки), а раніше в нас були гарні манери, честь, гідність і паспорти в твердих синіх обкладиночках.

(обратно)

51

Солона брунатна паста, виготовлена з побічних продуктів бродіння солоду.

(обратно)

52

Для тих, хто не говорить йоркширською: «Owt» означає «Шо?», «Nowt» — «Нічо».

(обратно)

53

Мене завжди мучило питання: а звідки ми знаємо, що нема двох однакових сніжинок? Їх що — хтось перевірив?

(обратно)

54

Насправді не всюди так: у багатьох культурах, особливо тих, де усталився бiльш здоровий, «інтегрований» підхід до споживання алкоголю, він може позначати і рух у зворотному напрямку дім / робота. У Франції та Іспанії, до прикладу, дорогою на роботу чоловіки можуть заскочити до бару чи кафе і перехилити «цілющу» чарчину вина, кальвадосу чи бренді.

(обратно)

55

Можливо, я занадто безапелятивна. На думку Джеремі Паксмана, мільйони співвітчизників, які відвідують садиби та садки, роблять це зокрема й з огляду на «глибинну любов» до історії. Щось я в це не дуже вірю: у нас хронічна ностальгія, так, але це не те саме. Як би там не було, мені трохи лячно усвідомлювати, що мої слова прозвучали цинічніше, ніж сам Паксман!

(обратно)

56

Представники середнього класу, переважно підлітки, обожнюють серіал «EastEnders», щоправда тримають це в секреті, і дуже мало хто з них дивиться «Coronation Street».

(обратно)

57

Я знаю, що між емпіризмом та реалізмом як філософськими доктринами є різниця (суть полягає в тому, що будь-яке знання походить від чуттєвого досвіду і що матерія існує незалежно від нашого досвіду), і в ширшому, більш приземленому сенсі, яким тут послуговуємося, теж. Та я певна, що між філософською традицією та звичайними, буденними уявленнями та переконаннями (включно з тими, які відповідають за вибір серіалів) є зв’язок.

(обратно)

58

За ці та чимало інших спостережень про природу англійської комедії я в боргу перед Саймоном Наемом, сценаристом «Men Behaving Badly», та Полом Дорнаном, який адаптував це шоу під американський ринок.

(обратно)

59

В інших країнах, либонь, теж дивляться і люблять наші сіткоми (у «Butterflies», здається, є фанати в Америці), ми теж дивимось і любимо їхні серіали (скажімо, «Friends», «Frasier», «Cheers»), та мене більше цікавить, що англійські телекомедії можуть нам розповісти про англійськість.

(обратно)

60

Детальніше про ставлення англійців до алкоголю та «алкогольний етикет» читайте у цьому ж розділі, трохи далі.

(обратно)

61

У нестримному пориві правди я кинулась до кльозету, щоб перевірити, що там у мене зараз до читання «на троні». Я знайшла листи Джейн Остін у паперовій обкладинці та обтріпану копію Times Literary Supplement. О, люди добрі! Якось претензійно! Думаю, зайве казати, що обидві книжки дуже в’їдливі і страшенно кумедні. Мабуть, не треба так безапеляційно судити про чужі «тронні» бібліотеки. Може, вони дійсно люблять читати. Може, хтось справді любить читати в туалеті Габермаса та Дерріду. Забираю свої слова назад.

(обратно)

62

Без сумніву, ми читаємо більше газет, ніж будь-хто у світі,окрім — яка несподіванка — японців! Що я там казала про маленькі перенаселені острівці?

(обратно)

63

Це спостеріг Деніел Міллер у дослідженні про покупців Північного Лондона. Мене зацікавила його теорія, і я її «випробувала» всілякими напівнауковими методами під час польових досліджень.

(обратно)

64

Ще одне спостереження Деніела Міллера. Його я теж «випробувала» і «підтвердила» під час польових досліджень.

(обратно)

65

Щоб мені не приписали такі неанглійські риси, як полум’яність та відсутність гумору, додам, що я є учасницею клубу «ПРОТИВСІХИ» (це така студентська організація, яка виступає, як ви вже зрозуміли, проти всіх).

(обратно)

66

Чим більше змін, тим менше змін (прим. перекладача).

(обратно)

67

Майже вся ця інформація безнадійно застаріє на момент, коли ви її читатимете. Дещо вже «вчорашній день» або «охололо», якщо послуговуватися сучасним жаргоном (по цих виразах видно, як швидко летить час і змінюється музична мода).

(обратно)

68

Цитати з журналів «Muzik» та «MixMag». Сучасні тренди диктують неформальним музкультурам якусь незрозумілу любов до літери «k», яку вони пхають де можна і не можна, і до неправильного написання слів: «Kamaflage», «Nukleuz», «old-skool», «Muzik» і т. д. «Old-Skool» — це все, що старше 1993 / 1994, зазвичай це музика в стилі «хаус». Люди на танцполі («floors») — це люди, які люблять танцювати. Пуристи («purist swots») — це ті, хто замість того, щоб танцювати під музику, накопичують просто енциклопедичні знання про неї. Тими знаннями вони діляться за кожної нагоди. «Bpm» — це біти за хвилину. Все решта — загадка.

(обратно)

69

Принаймні це правило діє для панків та культури чорних — гангста / хіп-гоп. Винятком є готи, великий відсоток яких належить до середнього класу. Те саме стосується і гранджерів.

(обратно)

70

Щиро перепрошую тих, хто надто молодий пам’ятати Ширлі Вільямз у розквіті сил, та сучаснішого прикладу мені знайти не вдалося — усі політикині тепер одягаються в стилі низів-середини середнього класу. Або ж мені просто не пощастило натрапити на когось, хто одягається з такою промовистою недбалою елегантністю, як пані Вільямз.

(обратно)

71

Крамниці дешевого одягу на кшталт нашої «Ласки» чи «Хумани» (прим. перекладача).

(обратно)

72

Кокні — лондонське просторіччя, яким послуговуються представники робочого класу (прим. перекладача).

(обратно)

73

Пекінська капуста (прим. перекладача).

(обратно)

74

Костер — підставка під напої (прим. перекладача).

(обратно)

75

B. L. de Muralt у книжці «Lettres sur les Anglais».

(обратно)

76

Деякі дослідники англійськості спантеличені тим, що англійські чоловіки спромоглися написати найромантичнішу любовну лірику в усій світовій літературі. Не бачу тут нічого дивного: любовну поезію пишуть, коли об’єкт любові знаходиться на безпечній відстані. Та й любові до слів там більше, ніж любові до жінки, а в нашій любові до слів ніхто ніколи і не сумнівався!

(обратно)

77

Сподіваюся, ви зрозуміли, що своїми каламбурами я аж ніяк не хотіла зневажити Джеремі Паксмана. Навіть навпаки — його книжка така крута, що її вартує каламбурити!

(обратно)

78

На диво, лише 56 відсотків довіряє результатам опитувань.

(обратно)

79

Щоправда, Віктор Тернер згодом дав нове визначення терміну «ритуали посвяти», вилучивши звідти календарні свята. Він залишив лише ті свята, під час яких індивід переживає соціальну трансформацію. Однак, цей термін ввів Ван Генеп, отже, йому і вирішувати, що той має означати. Я послуговуюся терміном у ширшому значенні, за Ван Генепом.

(обратно)

80

Мені йдеться про звичайний англіканський похорон — про такий похорон, який рано чи пізно світить більшості з нас, та й більшість моїх читачів-англійців хоч раз та й були на такому присутні. Я знаю, що похорони бувають різні, але нам не вистачить книжки, щоб описати усі можливі альтернативні похоронні практики, які до того ж не можна вважати типово англійськими.

(обратно)

81

Пісня на слова Роберта Бернса (прим. перекладача).

(обратно)

82

У нас є звичка називати свята на честь головних символів, з якими вони в нас асоціюються, а не давати їм відповідну до події назву: скажімо, День пам’яті всі називають Днем маків, на честь червоних маків, які ми пришпилюємо до одягу в пам’ять про загиблих на війні. Організатори «Сміху в поміч» допетрали нас випередити і назвали день збору коштів на доброчинність не День сміху в поміч, а Днем червоних носів — на честь червоних пластикових носиків, які треба купувати і носити в цей день.

(обратно)

83

Англійське слово «Easter» походить від германського — «Eostre» (прим. перекладача).

(обратно)

84

Останні дві фрази — це слова із футбольних кричалок: «Ми йдемо, ми йдемо»; а друга побудована на грі слів — «Англія» та «лють» / «АнЗЛІя» (прим. перекладача).

(обратно)

85

Це слова полярника Оута, учасника експедиції Роберта Скота, перед тим, як пожертвувати собою заради порятунку товаришів (прим. перекладача).

(обратно)

86

Якщо я не дуже радісно і натхненно говорю про цю роботу, то все тому, що а) я знаю, що люди мають чималі очікування від тих діаграм і можуть вважати, що досить подивитися на діаграми, а не читати усю книжку (не питайте, сама так роблю); б) набагато легше помітити неточності та помилки у простій діаграмі, аніж на більш ніж шестиста сторінках книжки. Діаграми — це легка здобич для любителів доколупатися та критиканів.

(обратно)

Оглавление

[Передмова до українського видання] Неписані правила і як їх все-таки написати

[Вступне слово] ДОМАШНЯ АНТРОПОЛОГІЯ

  «Граматика» англійськості

  Включене спостереження та його недоліки 

    Добрий, поганий та незручний

    Моя сім’я та інші піддослідні щурі

  Довіртесь мені, я ж антрополог

  Нудно, але важливо

  Природа культури

  Встановлення правил

  Глобалізація та трайбалізація

  Клас та раса

  Британськість та англійськість

  Стереотипи та геноміка культури

[Частина перша] КОДИ РОЗМОВ

  ПОГОДА

    Правила розмов про погоду 

      Правило взаємності

      Правило контексту

      Правило згоди

      Правило погодної ієрархії

      Сніг та правило поміркованості

      Погода як член родини

      Прогноз погоди для мореплавців

    Розмови про погоду та англійськість

  СВІТСЬКА БЕСІДА 

    Правила знайомства 

      Правила неоковирності

      Правило «Не називай свого імені»

      Проблема з «Приємно познайомитись!»

      Правило бентеги

    Правила пліток по-англійськи 

      Правила приватності / стриманості

      Правила гри «Вгадай-но»

      Правило дистанції

      Стратегія взаємної відвертості

      Винятки з правила приватності

      Статеві відмінності пліткування по-англійськи

    Фатична розмова — «Bonding-talk» 

      Жіночі фатичні розмови: правила компліментообміну

      Чоловічі фатичні розмови: правило «Моє краще за твоє»

    І врешті-решт… правило довгих прощань

    Англійськість та правила світських бесід

  ПРАВИЛА ГУМОРУ 

    Правило «Як важливо не бути надто серйозним» 

      Правило «Та годі вже!»

    Правила іронії 

      Правило знецінення

      Правило самознецінення

    Гумор та комедія

    Гумор та клас

    Правила гумору та англійськість

  КЛАСОВІ ЛІНГВІСТИЧНІ КОДИ 

    Правило «Голосні проти приголосних»

    Правила термінології або знову про «верхи» й «неверхи» 

      Сім смертних гріхів

      Правила крутого та простого

      Правила класового бунту

    Лінгвістичні коди та англійськість

  НОВІ ПРАВИЛА РОЗМОВ: МОБІЛЬНІ ТЕЛЕФОНИ

  РОЗМОВИ В ПАБІ 

    Правила англійських паб-розмов 

      Про приязність

      Правило невидимої черги

      Правило пантоміми

      Правила «дякую» і «будь ласка»

      Правило «І для вас напій?» і принципи ввічливого егалітаризму

      Так говорять бувальці пабу

      Правила закодованих паб-розмов

      Правила суперечок в пабі

      Правило вільних асоціацій

    Правила паб-розмов та англійськість

[Частина друга] ПРАВИЛА ПОВЕДІНКИ

  ДОМАШНІ ПРАВИЛА 

    Мій дім — моя фортеця: правило оборонного рову та підйомного моста

    Правила гніздування 

      Правило «Познач свою територію»

    Класові правила 

      Правила новизни та комплектів

      Дошка пошани

      Правило супутникової антени

      Два слова про ексцентричність

    Як розмовляти про дім

      Правило «Справжнього жахіття»

      Розмови про гроші

      Правила розмов про ремонт

      Дім і клас

      Правило про нестерпного ріелтора

    Садові правила 

      Не для себе сад плекай

      Правило приязності у садку перед хатою (і метод «губки»)

      Субкультурна течія: диван посеред саду

      Формула саду за домом

      Національна спілка запобігання жорстокому ставленню до садків

      Класові правила

      Класові індикатори та похибка на ексцентричність

      Правило іронічного гнома

    Домашні правила та англійськість

  ПРАВИЛА В ДОРОЗІ

    Правила у громадському транспорті 

      Правило заперечення

      Винятки з правила заперечення

    Правила ґречності 

      Правила негативної ввічливості

      Експерименти зі штовханиною і правило рефлекторного «перепрошую»

      Правила «дяк» та «бдлска»

      Винятки до правила заперечення: таксі і роль дзеркал

    Як правильно стояти в черзі

      Правило опосередкованості

      Правило параноїдальної пантоміми

      Мова тіла і як правильно бурмоситися

      Правило невидимої хореографії

      Правило чесної гри

      Драма черги

      Дуже англійський триб’ют

    Автомобільні правила 

      Правило нехтування статусом

      Класові правила

      Як прикрашати і доглядати за автівкою

      Правило мобільної фортеці

      Правило страуса

      Свавілля на дорогах і «Ностальгія за старими добрими часами»

      Правила ґречності

      Правила чесної гри

  ПРАВИЛА РОБОТИ 

    Правила плутанини

    Правила гумору 

      Правило «Як важливо не бути надто серйозним»

      Правила іронії та знецінення

    Правило скромності і реклама в стилі «На тобі, небоже, що мені не гоже»

    Правило ввічливого зволікання

    Табу на розмови про гроші 

      Різновиди розмов про гроші та Йоркширська інверсія

      Класовість та рудиментарне правило про упередженість до торгівлі

    Правило поміркованості 

      Помірковані розсудливі міщанські прагнення

      Впевненість у майбутньому важливіша за веселощі

      Працьовиті, старанні і ощадливі

      Чим загрожує надмірна поміркованість

    Правила чесної гри

    Правила скигління 

      Плач на ранок понеділка

      Скарги на час і скарги під час зустрічі

      Псевдоскигління і правило «От так завжди!»

    На пиво після роботи

    Правила корпоративів

    Правила роботи та англійськість

  ПРАВИЛА ГРИ 

    Правила приватності — приватні та домашні заняття 

      Дім та сад

      Як дивитися телевізор

      Серіальні правила

      Правила сіткомів

      Правила реаліті-шоу

      Правила читання

      Читання «на троні»

      Газетні правила

      Правила інтернету

      Правила закупів

      Чоловічі та жіночі правила закупів

      Ощадливість на закупах

      Виправдовуватися чи нити? Ось в чому питання

      Похибка на культуру «блінг-блінг»

      Класове питання та шопінг

      Тест на «Marks&Spencer»

      Домашні тварини і «ПЕСикет»

    Помічники та фасилітатори — публічні та соціальні заняття 

      Правила гри

      Ігровий етикет

      Статеві відмінності та правило «трьох емоцій»

      Правило чесної гри

      Правило невдахи

      Клубні правила

      Пабні правила

      Як правильно пити

      Пригощання по колу

      Ти — це те, що ти п’єш

    Як правильно напиватися. «Галасливий, агресивний та нестерпний» метод

    Правила гри та англійськість

  ДРЕС-КОД 

    Правило про правила

    Правило чорної вівці

    Правило вдаваної байдужості

    Правила бентеги

    Мейнстрімні правила та племінна уніформа

      Правило колективної диференціації

    Правила гумору

    Правила класовості

      Правила молоді та Правила молодьожі

      Класові правила для дорослих

      Жіночі класові правила

      Чоловічі класові правила

    Дрес-код та англійськість

  ПРАВИЛА ЇЖІ 

    Правило амбівалентності

    Заборона на надмірну серйозність і правила непристойності

    Вечеря при телевізорі

    Правило новизни

    Скиглити і скаржитись 

      Мовчазна скарга

      Скарга з вибаченнями

      Галаслива, агресивна, груба скарга

      І знову правило «От так завжди!»

    Кулінарні класові коди 

      Індикатор харчових відхилень

      Часові та лінгвістичні індикатори: обід, чай чи вечеря?

      Як тримати ніж

      Виделки та Як їсти горошок

      Принцип «мало і помалу дорівнює добре»

      Кільця для серветок та інші жахіття

    Роль смаженої картоплі 

      Картопля фрі, патріотизм та англійський емпіризм

      Як ділитися картоплею фрі та Як це стосується товариськості

    Правила їжі та англійськість

  ПРАВИЛА СЕКСУ

    Гумор як колінний рефлекс

    Правила флірту 

      Тест САС

    Флірт із люб’язності

    Принцип непевності

    Правила глузів

    Чоловіки налагоджують дружбу і спостерігають за дівчатами

    Класові правила

      Правило класової ендогамії 

      Соціальний ліфт нагору

      Міф про чоловічу суперсилу робочого класу

    І нарешті в ліжко… 

      Правила розмов про секс

      Територія Дикого Поля

      Дисбаланс у секс-освіті

      З ліжка по-англійськи

      Le Vice Anglais — Англійський ґандж та Правило кумедних дупок

      Сторінка номер три і нееротичні груди

    Правила сексу та англійськість

  РИТУАЛИ ПОСВЯТИ 

    Релігія за замовчуванням

    Правило милостивої байдужості

    Народився, оженився, вмер 

      Правило амбівалентності

      Народження та ініціація

      Як говорити про дітей і правило «А мій ще гірший!»

      Правило невидимого пубертату

      «Проба на тривкість»: рік-на-паузу?

      Студентські ритуали

      Шлюбні ритуали

      Похоронні обряди

    Календарні обряди та інші ритуали зміни стану 

      Роль алкоголю

      Як святкувати Різдво та Новий рік

      Коми та крапки з комами: другорядні календарні свята

      Відпустка…

      Інші ритуали зміни стану — особисті ритуали та неправильні дієслова

    Класові правила 

      Обряди робочого класу

      Ритуали низів та серединки середнього класу

      Ритуали верхівки середнього класу

      Ритуали вищих класів

      Правило «без показухи»

    Ритуали та англійськість

[Висновки] Що таке англійськість 

  Список 

    Ядро. «Соціальна не-дужість»

    Рефлекси

    Світогляд

    Цінності

  Діаграма

  Причини

Епілог

Подяки

Список літератури

*** Примечания ***