Білий попіл [Ілларіон Павлюк] (fb2) читать постранично
- Білий попіл (пер. Михайло Бриних) 5.48 Мб скачать: (fb2) - (исправленную) читать: (полностью) - (постранично) - Ілларіон Павлюк
[Настройки текста] [Cбросить фильтры]
- 1
- 2
- 3
- . . .
- последняя (94) »
Білий попіл. Іларіон Павлюк
Частина 1
Розділ 1
Це неначе сон. Може, це і є сон, чудовий сон… Вона дивиться мені в очі, а за її спиною — безкінечне біле світло полуденного сонця, помережане листям. Я не пам’ятаю її імені, але ніколи не забуду обличчя. — Я хочу бути з тобою завжди, — кажу. — І зістаритися разом із тобою. — І вмерти в один день? — питає вона, грайливо схиливши голову. — Вмирати я взагалі не хочу… Нахиляюся, щоб поцілувати її у щоку, але останньої миті вона повертається, і я недоладно цілую в ніс. Вона заливчасто сміється, закинувши голову й вигнувши свою прекрасну тонку шию. Хочу обійняти, та вона вмить випручується й дуже серйозно дивиться на мене. Розумію, що минув час, вона подорослішала і стала ще чарівніша… Тоді знімаю зі своєї шиї хрестик. На білій емалі — тонкий золотий силует розіп’ятого Христа й дрібні личка янголів, сумно схилені долу… Ніжно надіваю на неї цей свій подарунок, і вона притискає його долонею до грудей, усміхається… Але щось не так. Не можу збагнути, що саме… Пригортаю її до себе, зазираю у вічі, намагаючись розгледіти, що за тривога оселилась там, у глибині її погляду. Темні кола — звідки вони? А її губи… Білі — ані кровинки… Безкінечне біле світло позаду неї перетворюється на темну стіну втоптаної землі, поцяткованої поодинокими травинками. І вона падає на цю стіну, глухо вдаряється потилицею, — тому що я більше не тримаю її в обіймах. Вона лежить на землі біля моїх ніг, а я з жахом дивлюся на свої руки, на них — кров…
Я здригнувсь і прокинувся. Дрімота зморила мене лише на кілька секунд. Пристав у кримінальних справах, який сидів навпроти, так само дивився у вікно, — він і не помітив. Екіпаж підкидало на брудній бруківці, що звивалася поміж борделів із перевіреною репутацією й украй сумнівними шинками та заїжджими дворами. Я сидів, закинувши ногу на ногу, й пристав мусив постійно крутити коліньми, щоб не замастити штани об мої брудні підошви. Однак на кожній третій вибоїні йому не вдавалось ухилитися, тож пристав стиха лаявся й витирав холоші рукавом сюртука, а потім рукав — іншим рукавом. — Чуєш, приставе, — чомусь закортіло мені запитати. — А що, як усім прізвища роздавали, — тобі забракло? — Чому забракло? — не зрозумів пристав. — Ну, а чому ж тобі замість прізвища — та й ім’я по батькові вписали? Маринич… — Марініч, — виправив він. — Прізвище як прізвище… — Угорське? — Чому це угорське? — Овва! Та звідки ж мені знати, чому в тебе прізвище угорське! Пристав іще дужче розгубився й дурнувато закліпав очима. Я не втримався — засміявся. Аж ось пролунало гучне «тпру» візниці, і коні спинилися. Ненавмисне посунувшись трохи вперед на лаві, я лишив на холоші пристава жирний слід. — Даруй, — сказав я, хоча мені було байдуже. Не до його штанів зараз… Дістав з-за пазухи складений учетверо малюнок, розгорнув і поглянув на нього ще раз. Жіноча рубінова підвіска з оправою у вигляді змії. Таку не переплутаєш ні з чим. Я зіжмакав малюнок і похапцем запхав його в кишеню на грудях пристава. — І ще раз: рівно о дев’ятій! — сказав я. — Якщо, не приведи Господи, запізнишся — твоє угорське прізвище карбуватимуть із помилками цвинтарні каменярі. Він кивнув. — Тепер — найскладніше, — додав я. — Раніше об’являтися теж не можна! Зможеш запам’ятати обидві частини плану? Пристав знову кивнув. — Певен? Краще запиши. Не можна запізнюватись, але й припхатися раніше — теж не можна. Я розумію, що для поліції — це не так просто… Але якщо сьогодні мій день, то встигну виграти цю дрібничку й повернутися без вашої допомоги. — Добре було б, — зітхнув пристав. Він підняв був руку, щоб відчистити бруд на коліні, та потім із сумнівом поглянув на свій рукав, злегка колупнув грязюку нігтем, й облишив цей намір. — Та не трусися так, — сказав я йому. — Ви ж не Лисицю арештовувати будете, а мене. — Так-то воно так… Але ж вламуватися будемо до Лисиці… Я зневажливо поглянув на нього. — Цупко він вас держить… Просто за ваші людські немочі, ге? Пристав не відповів, втупившись у носаки своїх черевиків. — Панове, приїхали! — гукнув візниця. — Нащо так волати, — пробурмотів я, та все ж таки визирнув з екіпажа. Присмерк уже заткав високе київське небо, але мешканці Ямок економили на свічках — у вікнах іще було темно. «Наче в очах мертв’яка», — привіялось порівняння, і я подумки сплюнув через ліве плече, щоб відігнати похмуре передчуття. Все мине гладенько. — А якщо програєте, а нас іще не буде? — спитав пристав. «Тіпун тобі на язик…» — подумав я, але нічого не сказав. Натомість простягнув руку до його обличчя й «витягнув» із повітря гральну карту. — Яка карта? — запитав. — Валет, — здивовано відповів вражений фокусом пристав.
- 1
- 2
- 3
- . . .
- последняя (94) »
Последние комментарии
4 часов 27 минут назад
4 часов 40 минут назад
5 часов 14 минут назад
5 часов 46 минут назад
21 часов 16 минут назад
21 часов 25 минут назад