Хроніка війни. 2014—2020. Том 2. Від першого до другого «Мінська» [Дар’я Бура] (fb2) читать постранично, страница - 3

телефонував до всіх, кого знав, чиї телефони знаходив, до всіх, хто міг сказати ну хоч щось, хоч якусь інформацію. Всі мовчали. Усі. Дзвонив і до Києва — до начальника штабу. Тільки за три дні, восьмого вересня, я дізнався, що Олег загинув у тому бою. З усіх, хто загинув тоді під Цвітними Пісками, можна було впізнати, здається, тільки трьох хлопців: точно знаю, що нашого Олега, Андрія Атаманчука й командира групи Андрія Юркевича — «Грізлі». Можливо, іще когось... Решту ці виродки просто попалили. Після переговорів тіла наших обміняли на третій день. 33 тіла. Їх захоронили невідомими в Старобільську, там таке є кладовище, посеред лісу. Рідним привозили, грубо кажучи, мішки з тілами, з кусками тіл, попіл, кості, м’ясо... були тільки співпадіння експертиз ДНК — вже через місяці після того. Вони не бачили своїх хлопців, хоронили й не бачили...

Олега ховали разом з Андрієм Атаманчуком у Луцьку, за тиждень після трагедії — 11 вересня 2014-го. Вони загинули в одному бою, пліч-о-пліч.

ВІКТОР КУМЕЦЬКИЙ («КУМ») (11.02.1973 — 05.09.2014). Батальйон «Айдар»

Воювати «Куму» судилося два тижні: згодом дуже коротко його друзі-«айдарівці» розповіли Руслані, що того чорного 5 вересня 80-ка і «Айдар» потрапили в засідку і їх розстріляли бойовики. Віктор не вижив. Його тіло тоді навіть одразу й не знайшли. Все, більше нічого про той бій жінка не знала.

— Невідомість... від першого дня, коли чоловік пов’язав себе з війною, нас переслідувала страшна й колюча невідомість: спершу узагалі не знали, де він, потім — куди їх відправляють. Зникнення зі зв’язку, зникнення безвісти і... смерть, як з’ясувалося, через кілька годин після розмови з ним, коли ми так довго говорили. Коли так хотілося слухати одне одного. Може, то і був знак?.. — Руслана задумалася і закотила рукави свого військового кітеля. — Із 5-го вересня «абонент не міг прийняти дзвінка», і тоді я одразу побігла під 5-ту школу, до Самооборони, шукала тих самих «айдарівців»: може, вони що знають.

^{Віктор Кумецький із побратимами}

«Сьогодні вранці під Веселою Горою відбувся бій, де загинуло дуже багато наших хлопців — «айдарівців» і десантників 80-ки. Ви тримайтеся», — ніби звітували вони й ніби готували до поганої новини. Здавалося, Руслана мала б йти звідтіля повністю розбитою горем, але вона тоді була впевнена, що то якась помилка і що Віктора не може бути серед тих хлопців.

— Ну, й час то був такий, коли багато чуток ширилося про масові розстріли, вбивства, полони, а потім їх спростовували — на наступний день чи через два-три. Я на це і надіялася. Я налаштовувала себе, що то просто чутки, неперевірена інформація. Але Віктор не вийшов на зав’язок ні шостого, ні сьомого, ні восьмого вересня: і за кілька днів до жінки прийшло усвідомлення, що «айдарівці» вже все знали й казали правду.

— І знову чекання, невідомість — аж до грудня, допоки не почали брати аналізи ДНК. Тоді взяли в мами та сина Віктора. А потім знову невідомість і чекання — чи є співпадіння, чи це Вікторове тіло, чи якогось іншого хлопчини. Один аналіз, другий, третій, а потім ДНК зійшлися, нам показали захоронення після того бою на кладовищі невідомих у селі Чмирівка, то під Старобільськом.

Жінка розглядала в інтернеті фотографії того кладовища й демонструвала кількість могил, які б могли належати і належали тим хлопцям, які полягли під Цвітними Пісками 5 вересня, серед них було поховано й «Кума». Рік чекання, аби поховати чоловіка, а тоді Руслана й дізналася і про обставини бою, і про те, як над ними знущалися — їхні тіла були понівечені, багатьох жорстоко катували, багатьох спалили живцем.

— Рідні всіх загиблих бачили ті понівечені тіла; ми розглядали шматки тіл, аби впізнати своїх чоловіків і синів. Дехто й досі шукає своїх дітей, як от Тьотя Катя, а дехто не вірить, що поховав саме свого родича. Та навіть у мене є якась надія, що, може, то й не він — ну бо вже дуже були понівечені тіла, щоб їх точно можна було впізнати й визнати, що це такий твій чоловік. Тому ми забрали і похоронили його просто за ДНК-експертизою. А тоді в інтернеті з’явилося відео чи навіть кілька, з того бою 5 вересня. Так же, Гєна?

І Геннадій тільки приречено кивнув головою.

Бойовики не гребували навіть робити собі селфі на фоні погорілих тіл, крові на асфальті, відірваних кінцівок і нутрощів. Жодної людяності, навіть в умовах війни. Ці відео й досі гуляють мережею, правда, здається, не всі вже, декотрі просто Ютюб сам повидаляв. Але решту все — люди бачать, а нам тяжко, бо на тих кадрах наші чоловіки й сини, над тілами яких знущаються.

ВІКТОР БРАЖНЮК (23.08.1981 — 05.09.2014). 80 ОАЕМБр

Витяг з рапорту одного з командирів львівських десантників свідчить, що в цей час їхня п’ята рота несла службу на блокпосту в районі Металіста (за розпорядженням командира 1-ої танкової бригади з позивним «Гідра»). А 5 вересня по обіді по рації командир віддав розпорядження офіцерові танкового підрозділу висунутися на Щастя. Той, у свою