He відпускай мене [Кадзуо Ішіґуро] (fb2) читать онлайн

Кадзуо Ішіґуро He відпускай мене

Для Лорни й Наомі

Частина перша

Розділ перший

Мене звуть Кеті Г. Мені тридцять один рік, і цілих одинадцять із них я займаюсь опікунством. Знаю, видається, наче це вже страшенно довго, але насправді від мене очікують, що я працюватиму ще впродовж наступних восьми місяців, до кінця цього року. В сумі вийде рівно дванадцять років. Мені добре відомо, що таке тривале виконання обов’язків опікуна не конче свідчить про те, що мене вважають прекрасною працівницею. Бувають по-справжньому чудові опікуни, яких відкликають від обов’язків усього за два або три роки. І мені на думку спадає принаймні один опікун, який продовжував працювати цілих чотирнадцять років, незважаючи на те, що вся його діяльність зводилась до цілковитого марнування часу. Тож я не вихваляюсь. Але мені точно відомо, що моя праця викликала схвалення, та й сама я здебільшого була нею задоволена. Мої донори переважно почувались краще, ніж можна було сподіватись. Вони відновлювались дуже швидко, і навряд чи бодай когось із них можна було зарахувати до «стривожених» навіть напередодні четвертої виїмки. Гаразд, може, тепер я таки вихваляюсь. Але мені це важливо: старанно виконувати свою роботу, особливо дбаючи про забезпечення «спокою» донорів. Стосовно донорів у мене розвинулось чуття. Я знаю, коли мені слід бути поруч і їх заспокоювати, а коли — залишити на самоті; коли слід слухати їхні розповіді, а коли — тільки стенути плечима і гиркнути, щоб замовкли.

Так чи інак, сама я не маю претензій. Я знайома з не менш вправними від мене опікунами, які не отримують і половини того визнання, яке випало мені. Якщо ви — один із них, я цілком розумію ваше обурення: щодо моєї орендованої кімнати, машини, а понад усе — щодо можливості вибирати того, за ким доглядатиму. А ще я випускниця Гейлшема — і цього часом уже достатньо, щоб викликати чиюсь злість. Мовляв, Кеті Г. має право вибирати і завжди вибирає таких, як сама: людей із Гейлшема чи з інших привілейованих закладів. Не дивно, що в неї така добра характеристика. Мені доводилось чути таке досить часто, тож я не сумніваюсь, що і вам також доводилось, і, можливо, якась частина правди в цьому є. Але я не перша, кому дозволили вибирати, і сумніваюся, що остання. До того ж мені доводилось доглядати і за донорами, вихованими в інших установах. Пам’ятайте, що на той час, коли я завершу свою діяльність, я працюватиму цілих дванадцять років, а вибирати мені дозволили тільки впродовж останніх шести.

І чому б не повинні були дозволяти? Опікуни — не машини. Ти стараєшся, докладаєш усіх зусиль заради кожного донора, але врешті-решт почуваєшся виснаженим. Ти ж не володієш необмеженими запасами терпіння й енергії. Тому, отримавши шанс вибирати, ти, звісно, вибираєш когось близького. Це природно. Мені не вдалось би так довго протриматись при обов’язках, якби я щомиті не співпереживала разом зі своїми донорами. І в кожному разі — якби я не вибирала сама, то як би після стількох років мені вдалося знову зблизитися з Рут і Томмі?

Проте останнім часом, звісно, знайомих мені донорів залишається дедалі менше, тому на практиці вибираю я не так уже й часто. Як я вже сказала, працювати набагато складніше, коли не маєш глибшого зв’язку з підопічним, і хоча мені не вистачатиме моїх обов’язків опікунки, завершити діяльність наприкінці цього року — цілком виправдано.

Так випадково склалось, що Рут була всього лише третьою або четвертою доноркою, яку мені випало обирати. До неї вже прикріпили опікуна — пам’ятаю, це добряче витріпало мені нерви. Але врешті вдалося все залагодити, і щойно я знову побачила її, у реабілітаційному центрі Давера, всі наші розбіжності — які так і не розмилися повністю — не видавались уже такими важливими, як решта обставин: наприклад, той факт, що ми разом виростали в Гейлшемі, або що ми знали і пам’ятали речі, нікому іншому не відомі. Мабуть, відтоді я почала шукати серед донорів людей із минулого, а коли могла — відбирати випускників Гейлшема.

Протягом усіх цих років траплялись такі миті, коли я намагалась забути про Гейлшем, коли повторювала собі, що не слід так часто озиратись назад. Але зрештою настала мить, коли я просто перестала пручатись. Це було пов’язано з одним із моїх підопічних — на третьому році опікунства; точніше — з його реакцією на моє повідомлення, що я виховувалась у Гейлшемі. Він щойно пережив третю виїмку, не надто вдалу, тож відчував, що не впорається. Він ледве дихав, але раптом поглянув на мене і мовив:

— Гейлшем. Мабуть, то була прекрасна місцина.

Наступного ранку, коли я намагалась відволікати його розмовами і поцікавилась, де саме він виростав, донор назвав якийсь заклад у Дорсеті, а на його вкритому плямами обличчі з’явилась нова болісна міна. Тоді я і усвідомила, як йому прикро це пригадувати. Натомість він бажав почути про Гейлшем.

Тож протягом наступних п’яти чи шести днів я ділилась із ним усім, що могло його зацікавити. Він лежав, цілковито поглинутий розповіддю, і ніжно усміхався. Розпитував про речі важливі і неважливі. Про наших вихователів, про те, як кожен із нас тримав під ліжком скриньку з колекцією, про футбол, про стукачів, про стежку, яка оперізувала основну будівлю, всі потаємні закутки і щілини, про ставок із качками, про їжу, про те, який вид відкривався туманного ранку на поля з класу мистецтва. Іноді він просив розповідати те саме знову і знову. Так, ніби досі не чув, просив знову описувати те, що я вже описувала вчора. «А у вас був спортивний павільйон?» «А хто з вихователів був вашим улюбленцем?» Спершу я думала — це дія ліків, але потім усвідомила, що свідомість у нього достатньо ясна. Він хотів не просто слухати про Гейлшем, а запам’ятати Гейлшем — ніби то було його власне дитинство. Він знав, що його шлях от-от завершиться, і тому робив це — просив мене описувати різні речі, щоб вони могли ввібратись, щоб, може, протягом тих безсонних ночей, наповнених ліками, болем і виснаженням, розмивалась межа між моїми і його спогадами. Отоді я вперше і зрозуміла, по-справжньому зрозуміла, як нам пощастило — Томмі, Рут, мені і всім іншим.

Подорожуючи сільською місцевістю, я досі звертаю увагу на речі, що нагадують мені про Гейлшем. Можу проминати вкрите імлою поле чи, спускаючись схилом у долину, побачити вдалині частину великого будинку або ряд тополь на пагорбі, розташованих по-особливому — і думаю: «Мабуть, це тут! Я знайшла його! Це таки справді Гейлшем!» Далі до мене доходить, що це неможливо, і я продовжую їхати, а мої думки кудись відлітають. От, зокрема, коли трапляються павільйони. Я помічаю їх по всій країні, їх зводять на краю футбольних полів — невеликі збірні будівлі білого кольору з рядом вікон, розташованих неприродно високо, майже заправлених під карниз. Мені здається, їх багато будували у п’ятдесяті та шістдесяті — і наш звели десь тоді. Якщо мені доводиться проминати такий, я не відводжу від нього погляду, поки це можливо, і одного дня розіб’ю таки машину, але це мене не зупиняє. Недавно я проїздила порожньою місцевістю у Ворсетерширі і побачила павільйон біля крикетного поля — точнісінько як наш, у Гейлшемі, і я навіть розвернула машину і повернулась, щоб поглянути вдруге.

Ми любили наш спортивний павільйон — може, тому що він нагадував гарненькі котеджі: у часи нашої юності знімки цих споруд зберігали у фотоальбомах. Пам’ятаю, як у молодших класах ми благали вихователів, щоб наступний урок нам провели в павільйоні, а не у звичайному класі. У середній школі — нам виповнилося дванадцять і мало стукнути тринадцять — павільйон став місцем, де можна було никатись із найкращими друзями, коли з’являлась потреба заховатися від решти Гейлшема.

Павільйон був великий, достатній для одночасного перебування двох окремих компаній, які б одна одній не заважали. А влітку на веранді могла зависати ще й третя група. Однак в ідеалі всі хотіли, щоб це місце належало тільки їм, тож навколо нього часто відбувались суперечки і махінації. Вихователі завжди повчали нас, щоб ми поводились цивілізовано, але на практиці тільки наявність у компанії сильної особистості давала можливість відстояти користування павільйоном під час перерви чи після занять. Сама я не була тюхтійкою, але користуватись павільйоном нам вдавалось завдяки Рут.

Зазвичай ми просто розвалювались на стільцях і на лавках — нас було п’ятеро, а якщо приходила Дженні Б., тоді шестеро — і віддавались пліткам. Ці розмови могли вестися лише тоді, коли ми ховались у павільйоні. Ми обговорювали те, що нас турбувало, заливались реготом чи ревіли від люті. А зазвичай — просто розслаблялись там із найближчими друзями.

Того конкретного дня, який я зараз маю на думці, ми стояли на стільцях і лавках, прикипівши до високих вікон. Звідти нам відкривався широкий огляд на Північне спортивне поле, на якому десяток хлопців із нашого року та старшокласників збирались грати у футбол. Яскраво світило сонце, але перед тим, здається, ішов дощ, оскільки я пригадую, як промені мерехтіли в багнюці серед трави.

Хтось сказав, що нам не варто так відкрито спостерігати, але ми навіть не поворухнулись. Тоді Рут мовила:

— Та він навіть нічого не підозрює. Ви тільки погляньте. Він справді не підозрює нічогісінько.

Коли вона замовкла, я придивилась до неї, шукаючи якихось ознак несхвалення поведінки хлопців щодо Томмі. Але Рут засміялась і зронила:

— Ідіот!

Я зрозуміла, що, на думку Рут і решти дівчат, дії хлопців нас не стосувались. Що на них не впливали наше схвалення чи незгода. Ми зібрались біля вікон не заради насолоди спостерігати, як Томмі принижуватимуть, а просто тому, що почули про останню змову і страшенно хотіли побачити, як усе станеться. Не думаю, що в ті дні хлопці коїли щось геть страшне. Рут і решта сприймали їхні вчинки відсторонено. І я, можливо, сприймала так само.

А може, я погано пам’ятаю. Може, навіть тоді, дивлячись, як Томмі мчить полем, а на його обличчі сяє неприхована радість, бо його знову прийняли до товариства, тож він гратиме в гру, в якій досягає успіхів — може, я відчула болісне поколювання. Натомість чітко пам’ятаю, як зауважила світло-блакитну теніску Томмі, яку він купив на Розпродажу минулого місяця і якою так пишався. Пам’ятаю, я думала: «Який же він дурень, що збирається грати в ній у футбол. Їй настане гаплик — і як він тоді почуватиметься?». Вголос я мовила, не звертаючись ні до кого конкретно:

— Томмі одягнув свою футболку. Свою улюблену теніску.

Не думаю, що мене бодай хтось почув, адже всі сміялися з Лори — вона була у нас клоуном. Одну за одною Лора відтворювала міни, що з’являлись на обличчі Томмі, поки він біг, махав руками, щось вигукував, докладав зусиль. Решта хлопців пересувалось полем у зумисне розслабленій манері, лише розігріваючись, натомість Томмі, охоплений збудженням, здавалось, гасав на повних обертах. Цього разу я промовила голосніше:

— У нього станеться приступ, якщо зіпсує теніску.

Тепер Рут почула мене, але, мабуть, подумала, що це такий жарт, тому що пирснула сміхом і саркастично щось зауважила.

Хлопці зупинились посеред болота, копаючи м’яча одне одному, а їхні груди м’яко здіймались і опадали в очікуванні відбору до команд. Капітани, що виступили наперед, були старшокласниками, хоча всі добре знали, що Томмі — кращий за будь-якого старшака. Вони кинули монетку, хто вибиратиме перший, і хлопець, який виграв, поглянув на решту.

— Дивіться на нього, — сказав хтось позаду мене. — Він цілковито переконаний, що його виберуть першим. Ви тільки на нього погляньте!

Тієї миті в Томмі таки справді було щось комічне. Думалось: що ж, коли він такий телепень, то заслуговує покарання. Інші хлопці вдавали, начебто повністю нехтують процес відбору, вдавали, що їм байдуже, коли настане їхня черга. Одні тихо перемовлялись між собою, інші перев’язували шнурівки, ще хтось просто дивився на ноги, бабраючись у болоті. А Томмі палко вдивлявся у капітана-старшокласника, наче той уже промовив його ім’я.

Лора продовжувала свій виступ протягом усього відбору, відтворюючи вирази, які проступали на обличчі Томмі: радісний запал на початку; розгубленість і неспокій, коли назвали перших чотирьох, а його так і не вибрали; образу і паніку — коли до нього почало доходити, що насправді відбувається. Хоча я на Лору не дивилась: я спостерігала за Томмі. Я знала, що вона робить, бо інші сміялись і під’юджували її. А тоді, коли Томмі залишився стояти на самоті, а хлопці почали пирскати сміхом, я почула, як Рут каже:

— Зараз буде. Чекайте! Сім секунд. Сім, шість, п’ять…

Вона так і не дорахувала. Томмі вибухнув громоподібним ревінням, і хлопці, вже неприховано регочучи, кинулись бігти в напрямку Південного спортивного поля. Томмі пробіг слідом за ними кілька кроків — складно сказати, чи це інстинкт штовхнув його переслідувати кривдників у гніві, чи він відчув паніку, що його покинули самого. У кожному разі невдовзі він зупинився і стояв із червоним обличчям, дивлячись їм услід. А тоді почав горлати і верещати, плести заплутану маячню із прокльонів і лайки.

Нам уже не раз доводилось спостерігати за вибухами гніву Томмі, тож ми зістрибнули зі стільців і розійшлися приміщенням. Намагались розпочати розмову про щось інше, але Томмі і далі кричав і не змовкав, і хоча спершу ми просто закочували очі і старались його ігнорувати, врешті-решт — приблизно за десять хвилин після того, як злізли додолу — ми знову видряпались до вікон.

Решти хлопців уже зовсім не було видно, тож Томмі більше не намагався адресувати свої слова комусь конкретному. Він просто лютував, розкидаючи кінцівками — до неба, до вітру, до найближчого стовпця огорожі. Лора сказала, що він, мабуть, «репетирує Шекспіра». Інша дівчинка звернула нашу увагу, як Томмі, викрикуючи щось нове, задирає в повітря ногу і відставляє її набік, «ніби пес пісяє». Насправді я й сама зауважила цей його жест, але дужче мене вразило, як щоразу, коли він тупав ногою, на литки йому летіли бризки грязюки. Я знову подумала про його дорогу теніску, але він був надто далеко, щоб розгледіти, наскільки вона забризкана.

— Як на мене, це трохи жорстоко, — сказала Рут, — що вони постійно його отак доводять. Але він сам винен. Якби навчився панувати над собою, йому б дали спокій.

— Вони все одно приставали б, — сказала Ханна. — У Ґрема К. теж поганий характер, але хлопці поводяться з ним дуже обережно. Вони чіпляються до Томмі, тому що Томмі — нероба.

І тоді раптом всі заговорили одночасно: про те, що Томмі ніколи навіть не намагався бути творчим, що він нічого не подавав на День весняного обміну. Мені здається, що на цю мить кожна з нас таємно сподівалась, що з будинку з’явиться вихователь і забере його геть. І хоч у цій останній змові, вигаданій для того, щоб засмутити Томмі, ми участі не брали, але таки зайняли місця глядачів навколо арени — і тепер почувалися винними. Однак ніхто з вихователів не з’являвся, тож ми перелічували причини, з яких Томмі заслуговував на все, що з ним відбувалося. Ніхто не сперечався, коли Рут поглянула на годинник і сказала, що хоч у нас є ще трохи часу, нам все ж варто повертатись до основного корпусу.

Коли ми вийшли з павільйону, Томмі і далі дурів. Корпус був розташований ліворуч, а оскільки Томмі стояв посеред поля навпроти нас, не було потреби його минати. У кожному разі, він дивився у протилежний бік і, здавалось, навіть нас не зауважив. А все ж таки, поки мої подруги йшли до краю поля, я почала рухатись у напрямку до Томмі. Я знала, що це спантеличить решту, але продовжувала йти — продовжувала, навіть почувши наполегливе шепотіння Рут, щоб я поверталась.

Гадаю, Томмі не звик, щоб його турбували під час нападів гніву, тому що коли я підійшла, він на мене витріщився, а тоді продовжив верещати, як раніше. Здавалось, що він декламує Шекспіра, а я посеред його виступу ввірвалась на сцену.

Навіть тоді, коли я промовила:

— Томмі, поглянь лише на свою чудову футболку. Ти її всю забруднив, — не було жодної ознаки, що він мене почув.

Тому я зробила крок уперед і поклала долоню на його руку. Згодом всі інші думали, що він зробив це зумисно, але я так не вважала. Він і далі молотив руками і не здогадувався, що я збираюсь до нього торкнутись. У кожному разі, він смикнув рукою, відбив мою долоню і вдарив мене по щоці. Боляче не було, але я скрикнула — так само, як і більшість дівчат, що стояли позаду.

Аж тоді, здається, Томмі нарешті усвідомив мою присутність і присутність інших, усвідомив себе самого і той факт, що він стоїть посеред поля, усвідомив, як поводиться, — і після цього витріщився на мене з дурнуватим виразом.

— Томмі, — досить суворо проказала я. — Твоя футболка вся в болоті.

— То й що? — пробелькотів він. Але промовляючи це, він опустив голову, зауважив коричневі бризки і ледве стримав себе, щоб вражено не закричати. А тоді я побачила, як на його обличчі відобразилось здивування — звідки я можу знати про його почуття до футболки.

— Немає через що хвилюватись, — сказала я, перш ніж наша мовчанка стала для нього принизливою. — Вона відпереться. Якщо сам не зможеш відіпрати, віднеси до міс Джоді.

Він продовжував роздивлятись футболку, а тоді сварливо сказав:

— Тебе це взагалі не стосується.

Схоже, він негайно пошкодував про це останнє зауваження і боязко на мене зиркнув, наче сподівався, що я скажу йому щось підбадьорливе. Але з мене було вже досить, особливо тому, що за нами спостерігали дівчата і, як я могла здогадатись, невідомо скільки людей із вікон головного корпусу. Тому я відвернулася, стенувши плечима, і приєдналась до подруг.

Коли ми рушили, Рут обвила мене рукою за плечі.

— Принаймні ти змусила його замовкнути, — сказала вона. — Ти в порядку? От скажений звір.

Розділ другий

Все це сталося так давно, що мої спогади можуть бути не зовсім достовірними. Але наскільки пригадую, у той період для мене були характерні такі вчинки, як той із Томмі, — я змушувала себе виконувати різні завдання. І коли за кілька днів Томмі зупинив мене, я вже практично про все забула.

Не знаю, як це було у вас, але в Гейлшемі ми майже щотижня мусили проходити медогляд, що зазвичай відбувався нагорі, у класі № 18, під самим дахом, за участі суворої медсестри Тріші, яку ми називали Круколицею. Того сонячного ранку ми цілим натовпом підіймались на огляд центральними сходами, тимчасом як решта вихованців, яких медсестра оглянула, якраз спускалась додолу. Тож сходова клітка відлунювала галасом, а я пнулась сходами нагору, опустивши голову, ступаючи по п’ятах за кимось, коли почула поруч із собою: «Кет!».

Томмі, який спускався додолу разом із іншими, раптово завмер посеред сходів, усміхаючись відкрито й широко, чим одразу мене роздратував. Може, ще кілька років тому було нормально реагувати таким виразом обличчя на зустріч із кимось, кого тобі радісно бачити. Але на ту мить нам було по тринадцять, до того ж — зустріч відбувалась між дівчиною і хлопцем у публічній ситуації. Мені хотілось сказати:

— Томмі, чому б тобі не подорослішати?

Але я себе стримала і натомість сказала:

— Томмі, ти всіх затримуєш. І я також.

Він зиркнув нагору, щоб переконатись, що сходи над ним переповнені через затор. На якусь мить його, здавалось, охопила паніка, а тоді він втиснувся в стіну поруч зі мною, давши можливість людям проходити повз. Томмі промовив:

— Кет, я всюди тебе шукав. Я хотів попросити пробачення. Розумієш — мені дуже-дуже прикро. Я чесно не збирався тоді тебе вдарити. У мене й на думці не було бити дівчину, а навіть якби було, то я ніколи не наважився б ударити тебе. Мені дуже-дуже прикро.

— Все гаразд. Це просто випадковість, та й по всьому, — я кивнула і спробувала рушити далі. Але Томмі радісно продовжував:

— З футболкою вже все в порядку. Все випралось.

— Це добре.

— Тобі ж не боліло, правда? Коли я тебе вдарив?

— Боліло. Перелом черепа. Струс мозку, і сильний. Навіть Круколиця може помітити. Якщо я коли-небудь до неї дістанусь.

— Ну серйозно, Кет. Без образ? Мені страшенно шкода. Чесно.

Нарешті я до нього всміхнулась і без тіні іронії сказала:

— Слухай, Томмі, то була випадковість, і все на сто відсотків забуто. Я ні крапельки на тебе не ображена.

Він все ще мав невпевнений вигляд, але його почали штовхати в спину старші учні, наказуючи ворушитись. Він швидко мені усміхнувся, поплескав по плечу, ніби якогось хлопчака, і заходився проштовхуватись крізь людський потік. Знову рушивши нагору, я почула, як він кричить ізнизу:

— Побачимось, Кет!

Вся ця ситуація видалась мені дещо незручною, але вона не призвела до піддражнювань чи пліток. І, мушу визнати, якби не ця зустріч на сходах, я, можливо, так і не зацікавилась би проблемами Томмі так, як зацікавилась ними протягом наступних кількох тижнів.

Я сама стала свідком кількох випадків. Але переважно щодо проблем Томмі кружляли чутки — і коли це траплялось, я розпитувала людей, аж доки не отримувала більш-менш повну картинку. Зазвичай то були істерики — як, скажімо, той випадок, коли у класі № 14 Томмі начебто поставив одну парту на другу і випнувся на них, порозкидавши по підлозі все, що на них лежало, тим часом як решта класу висипала на коридор і забарикадувала двері, щоб він не вийшов. Іншого разу містерові Крістоферу довелося заламати йому руки за спину, щоб зупинити напади на Реджі Д. під час футбольного тренування. Кожен помітив і те, що коли старшокласники бігали на швидкість, тільки Томмі не мав партнера. Він був чудовим бігуном і швидко відривався на 10–15 метрів, думаючи, мабуть, що так удасться приховати той факт, що з ним ніхто не хоче бігти. Майже щодня з’являлись чутки про різні витівки, які з ним чинили. Багато цих витівок були звичні: різні дивні штуки в ліжку, черв’як у пластівцях, — але деякі видавались безглуздо мерзенними: наприклад, той раз, коли хтось вичистив його зубною щіткою унітаз, тож вона чекала на Томмі з лайном на щетинках. Його зріст і фізична сила — припускаю, як і його вдача — утримували інших від того, щоб знущатись над ним фізично, але, як пригадую, протягом кількох місяців саме Томмі і далі переслідували неприємності. Я думала, що рано чи пізно хтось почне казати, що все зайшло надто далеко, але переслідування тривали, і ніхто нічого так і не казав.

Сама я намагалась якось порушити цю тему — у спальні, після того як вимкнули світло. У старших класах нас було не більше шести на спальню, тож в оточенні власної компанії ми часто могли обговорювати найінтимніші речі, лежачи в темряві перед тим, як заснути. Можна було вести розмови на теми, про які в інших місцях навіть мріяти було неможливо, навіть у павільйоні. Тож одного вечора я заговорила про Томмі. Багато не казала. Всього лише підсумувала те, що з ним відбувалось, і сказала, що насправді це не дуже чесно. Коли я замовкла, у темряві зависла дивна тиша, і я усвідомила, що всі чекають на відповідь Рут — так траплялось у кожній незручній ситуації. Я також чекала, тоді почула зітхання з кутка, де лежала Рут, і її голос:

— Ти маєш рацію, Кеті. Це негарно. Але якщо він хоче, щоб усе припинилось, йому слід змінити власне ставлення до справи. Він нічогісінько не підготував до Дня весняного обміну. А на наступний місяць у нього бодай щось є? Впевнена, що немає.

Тут мені варто трохи пояснити про Дні обміну, які нам влаштовували в Гейлшемі. Чотири рази на рік — навесні, влітку, восени і взимку — проводили щось на зразок великої виставки-розпродажу всіх виробів, які ми створювали протягом трьох місяців з часу минулих Днів обміну. Картини, малюнки, кераміка; різні «скульптури», зроблені з чого завгодно з огляду на тодішню манію: із зім’ятих бляшанок, наприклад, чи кришечок від пляшок, устромлених у картонку. За кожну виставлену річ ти отримував обмінні жетони — вихователі вирішували, на яку саме кількість заслуговував твій конкретний шедевр. А тоді, у День обміну, ти приходив зі своїми жетонами і «купував» те, що тобі подобалось. Згідно з правилами, ти міг купувати тільки роботи, які виконали учні з твого року навчання, але незважаючи на цю умову, ми все одно мали багатий вибір, адже за тримісячний період нам вдавалось наплодити чимало всілякої всячини.

Озираючись сьогодні на ті часи, я розумію, чому Дні обміну стали для нас такими важливими. По-перше, це був єдиний спосіб, окрім Розпродажів (Розпродажі — це щось інше, я до них повернуся згодом), створити колекцію особистих речей. Якщо ви, скажімо, хотіли прикрасити стіни над ліжком чи завжди мати при собі в сумці якісь дрібниці, щоб виставляти їх на столи у різних класах, то їх можна було знайти на Днях обміну. Тепер мені зрозуміло й те, що Дні обміну справляли на нас особливий невловний вплив. Якщо прикинути, вони означали залежність одне від одного в створенні речей, що могли стати особистими скарбами — а це вже виявлялось рівнозначним зміцненню стосунків. Тож у випадку Томмі існувала закономірність. Здебільшого ставлення, любов і повага до тебе в Гейлшемі були пов’язані з тим, наскільки «творчим» тебе вважали.

Кілька років тому ми з Рут часто впадали у спогади, коли я опікувалась нею в реабілітаційному центрі Давера.

— Це одна з причин того, чому Гейлшем був таким особливим, — якось сказала вона. — Те, що нас настільки спонукали цінувати працю одне одного.

— Це правда, — погодилась я. — Але деякі речі видаються мені трохи дивними, коли я міркую про Дні обміну. Наприклад, поезія. Пам’ятаю, замість картин або малюнків нам дозволяли подавати туди вірші. А ми, на диво, вважали, що це нормально, що в цьому є сенс.

— Чому в цьому не мало бути сенсу? Поезія важлива.

— Але ж ми говоримо про рядки, які нашкрябували дев’ятирічні діти: смішні строфи, з помилками виведені в зошитах для вправ. Ми з більшою охотою витрачали наші цінні жетони на зошити, списані такими віршиками, замість того щоб купувати прикраси для стін над ліжком. Якщо вже нам так подобалась чиясь поезія, то чому було просто не позичити такий зошит і не переписати віршики самим якогось пізнього вечора? Але ж ти пам’ятаєш, як воно було. Надходили Дні обміну, і ми розривались між віршами Сюзі К. і жирафами Джекі.

— Жирафи Джекі, — засміялась Рут. — Які ж вони були гарні. У мене була одна.

Ми розмовляли приємного літнього вечора. Сиділи на балкончику її палати. Минуло кілька місяців з часу першої виїмки, і найгірше залишилось позаду. Свої вечірні візити я підлаштовувала так, щоб ми могли провести півгодини назовні, милуючись заходом сонця над дахами. На дахах стирчали антени і сателітарні тарілки, а іноді вдалині проступала лискуча смужка моря. Я приносила мінеральну воду і печиво, і ми сиділи собі, базікаючи про все, що спадало на думку. Центр, у якому того разу перебувала Рут, належав до моїх улюблених, тож я не заперечувала б, якби й сама могла у фіналі до нього потрапити. Палати там невеликі, зате добре обладнані й зручні. Геть усе — стіни, підлога — викладено лискучими білими кахлями, чистоту яких постійно підтримують, тому, коли потрапляєш туди вперше, наче опиняєшся у дзеркальному залі. Не те щоб ти бачив навкруги власне помножене безліч разів відображення — тобі радше здається, що бачиш. Коли піднімаєш руку або коли хтось сідає у ліжку, цей блідий, примарний рух відчувається навколо, на всій поверхні кахель. До того ж кімната Рут у центрі мала великі скляні розсувні панелі, крізь які можна було дивитись назовні, не підводячись із ліжка. Навіть лежачи головою на подушці, вона бачила обшир неба, а якщо було досить тепло, могла скільки завгодно дихати свіжим повітрям, вийшовши на балкон. Я любила її там навідувати, мені подобалось, як зміїлись наші розмови, коли ми сиділи разом на балконі — впродовж усього літа і до ранньої осені — розмовляючи про Гейлшем, про котеджі, про все, що приходило до голови.

— Я маю на увазі, — продовжувала я, — що коли ми були в тому віці, коли нам було по одинадцять, скажімо, ми ж насправді не цікавились поезією одне одного. Але пам’ятаєш, скажімо, Крісті? Крісті мала дивовижну репутацію завдяки поезії. Ми всі її поважали. Навіть ти, Рут, не наважувалась нею попихати. І все тому, що ми вважали її поетично обдарованою. Але ж ми нічогісінько про поезію не знали. Нам на неї було начхати. Це дивно.

Але Рут мене не зрозуміла — або, можливо, свідомо не хотіла зі мною погоджуватись. Може, вона прагнула запам’ятати нас розумнішими, ніж ми були насправді. Чи, можливо, відчувала, до чого я вела, і не хотіла, щоб ми рухались у тому напрямку. Вона протяжно зітхнула і сказала:

— Нам всім здавалось, що вірші Крісті такі гарні. Але цікаво, як би ми їх тепер сприйняли. От би мати їх тут — що б ми про них подумали?

Тоді засміялась і продовжила:

— У мене досі зберігаються деякі вірші Пітера Б. Але це вже з пізнішого часу, коли ми були у випускному. Я, мабуть, тоді в нього закохалась. Не можу придумати іншої причини, з якої б купувала його вірші. Вони вкрай ідіотські, аж до істерики. Він так серйозно себе сприймав. Але Крісті була чудова. Я пам’ятаю. Цікаво, що вона перестала писати вірші, коли почала малювати. Хоча в цьому й близько не досягла такого рівня, як у поезії.

Але повернусь до Томмі. Те, що Рут сказала того разу в спальні — коли вимкнули світло на ніч — мовляв, Томмі сам накликає на себе проблеми, мабуть, підсумовувало все, що думала більшість людей у Гейлшемі. Але саме після того, як вона це промовила, я, лежачи у своєму ліжку, усвідомила раптом: це переконання, начебто він зумисне не докладає зусиль, побутувало ще від молодших класів. І раптом до мене дійшло — і аж пронизало холодом — що Томмі проходить крізь такі випробування не впродовж останніх тижнів чи місяців, а впродовж довгих років.

Ми з Томмі не так давно розмовляли, і його власний погляд на те, як почалися ці неприємності, підтвердив думки, що прийшли мені тієї ночі. За його словами, все почалось одного дня на уроці мистецтва міс Джеральдін. Доти, сказав Томмі, він неабияк насолоджувався малюванням. Але того дня, на уроці міс Джеральдін, Томмі намалював цю конкретну акварель — слона серед високої трави, — і з цього все почалось. Як він стверджував, з його боку це був такий жарт. Я багато його про це розпитувала, і підозрюю, йшлося про поведінку дітей у цьому віці: у тебе немає чіткої причини, ти просто робиш те чи те. Робиш, бо тобі здається, це може насмішити інших, або для того, щоб викликати замішання. І коли згодом тебе просять усе пояснити, у твоїх словах немає жодного сенсу. Всі ми таке робили. Розповідь Томмі була не зовсім у цьому ключі, але я впевнена, що сталось усе саме так.

Отож він зробив свого слона — картинку, яку міг наквецяти малюк, роки на три молодший. Це забрало не більше двадцяти хвилин і, без сумніву, викликало сміх, хоча не зовсім такий, якого Томмі очікував. І все ж ця історія могла ні до чого не призвести — і в цьому, гадаю, велика іронія — якби міс Джеральдін не вела того дня урок.

У тому віці вихователька міс Джеральдін була загальною улюбленицею. Вона була м’яка, люб’язна, завжди заспокоювала, коли ти цього потребував — навіть якщо ти вчинив щось погане або коли тебе вичитував інший вихователь. Якщо їй самій доводилось тебе вичитати, протягом кількох наступних днів вона осипала тебе додатковими виявами уваги, ніби щось була тобі винна. Томмі не пощастило, що того дня урок мистецтва взяла на себе міс Джеральдін, а не, скажімо, містер Роберт або сама міс Емілі — головна вихователька, — хоч вони часто брали мистецтво на себе. Якби то був хтось із них, Томмі просто насварили б, а він тим часом усміхався б по-ідіотськи, і найгірше, що інші про все це могли подумати — наче він зіграв недоладний жарт… Дехто міг навіть вирішити, що він — природжений клоун. Але через те, що міс Джеральдін була такою, якою була, сталось інакше. Вона натомість доклала всіх зусиль, щоб роздивитись малюнок з усією доброзичливістю й розумінням. Можливо, вона думала, що Томмі в небезпеці, що решта учнів почне з нього насміхатись, і тому зайшла надто далеко, знайшовши навіть, за що його похвалити, і вказуючи на переваги малюнка цілому класові. Ось звідки пішло те неприйняття.

— Коли ми вийшли з класу, я вперше почув, як вони про мене говорять, — пригадав Томмі. — І їм було байдуже, чую я чи ні.

Припускаю, Томмі відчував, що відстає від решти, ще до того, як намалював слона — зокрема, що його малюнки більше нагадують малюнки першачків, — тож він з усіх сил намагався це прикривати, зумисне малюючи дитячі зображення. Але після слона його проблема вийшла назовні, тому тепер всі чекали, що він витворить далі. Схоже, спершу Томмі старався, але щойно він брався за щось, як навколо починались кпини і глузування. Ба більше — чим дужче він старався, тим сміхотворнішими виявлялись його зусилля. Невдовзі Томмі знову повернувся до свого початкового захисту, створюючи зумисне дитячі роботи, що свідчили, наскільки йому байдуже. З цього часу проблеми тільки поглиблювались.

Якийсь час він страждав тільки під час уроків мистецтва — хоча це траплялось доволі часто, оскільки в молодших класах ми багато займались творчістю. Але з часом проблема і далі розросталась. Його не приймали в ігри, хлопці не сідали поруч із ним під час обіду або вдавали, що нічого не чують, якщо він казав щось у спальні після того, як вимикали світло. Спершу ставлення видавалось не таким уже й безжальним. Місяці могли минати без жодного випадку, Томмі починав думати, що все позаду, а тоді якийсь із його вчинків — або вчинків його ворогів, наприклад, Артура Г. — запускав процес із новою силою.

Точно не знаю, коли почались його істерики. Як я пам’ятаю сама, Томмі завжди славився своїм непростим характером, навіть у яслах, але він мені заявив, що істерики почались тоді, коли його вже дуже дражнили. Так чи інак, саме істерики під’юджували людей, загострюючи ситуацію, і приблизно в той період, про який я розповідаю — влітку, після закінчення другого року старшої школи, коли нам було тринадцять — переслідування сягнули найвищої точки.

І раптом усе припинилось. Не однієї ночі, але досить різко. Я вже казала, що доволі пильно стежила за ситуацією, тож ознаки цього помітила раніше від решти. Все почалося із періоду — він тривав місяць або довше — коли переслідування тривали, але Томмі не втрачав рівноваги. Іноді я помічала, що він от-от зірветься, але якимось чином йому вдавалось себе контролювати; а іноді він просто тихо знизував плечима або поводився так, ніби нічого не зауважив. Спершу така його поведінка розчаровувала. Люди навіть ображались — наче він їх підвів. Зрештою всім почало це набридати і переслідування стали млявішими, аж доки певного дня я не усвідомила, що вже понад тиждень нічого не траплялось.

Сама по собі ця зміна не конче була б така важлива, якби не інші моменти. Крихітні епізоди — наприклад, як Александр Дж. і Пітер Н. ідуть полем разом із Томмі, і всі троє цілком природно собі базікають. Ледь помітна, але чітка відмінність в інтонаціях, коли називали його ім’я. А потім одного дня, майже перед самим закінченням обідньої перерви, ми сиділи на траві неподалік Південного спортивного поля, на якому хлопці, як завжди, грали у свій футбол. Я брала участь у бесіді, але поглядала на Томмі, який перебував у самому центрі гри. Раптом він отримав підніжку, підвівся і поставив м’яча на землю, щоб ударити штрафний. Хлопці завмерли тут і там в очікуванні, а я побачила за кілька метрів від Томмі Артура Г. — одного з найбільших його переслідувачів — який почав Томмі передражнювати: по-ідіотськи імітуючи те, як Томмі завмер над м’ячем, спершись руками об стегна. Я пильно дивилась, але ніхто не взяв з Артура приклад. Інші не могли цього не бачити, адже їхні очі були звернені до Томмі, хлопці чекали на удар, тим часом Артур стояв відразу позаду нього — і не викликав зацікавлення. Томмі послав м’яча через газон, гра продовжилась, і Артур Г. нових спроб не робив.

Така еволюція викликала в мені радість, проте водночас я почувалась спантеличеною. Томмі не докладав більших зусиль до своєї праці — його «творча» репутація була така ж низька, як завжди. Я розуміла, що відсутність істерик дала свій результат, але виявити, що стало ключовим фактором змін, не могла. Щось сталося з самим Томмі — змінилась його поведінка, те, як він дивився людям в обличчя, як розмовляв у своїй відкритій доброзичливій манері — все це відрізнялось від того, як було раніше, і це змінило ставлення до нього оточення. Але що до цих змін призвело — незрозуміло.

Я почувалась спантеличеною, тому вирішила прозондувати його наступного разу, коли вдасться порозмовляти з ним наодинці. Невдовзі випала й нагода: я стала в чергу за ланчем і помітила Томмі попереду.

Мабуть, це звучатиме дивно, але в Гейлшемі черга на сніданок справді була одним із найкращих місць для особистих розмов. Це було якось пов’язано з акустикою у Великій залі. Навколишній гомін і високі стелі створювали умови для того, щоб вас ніхто не підслухав — якщо ви тільки говорили неголосно, стояли близько і переконувались, що ваші сусіди захоплені власними теревенями. У кожному разі вибір ми мали невеликий. «Тихі» місця зазвичай виявлялись найгіршими, тому що хтось постійно нипав повз вас у радіусі чутності. Якщо ви зраджували своїм виглядом намір провести таємну розмову, про це, здавалось, упродовж кількох хвилин знали вже всі навколо, тому шансів ви не мали жодних.

Тому, коли я побачила Томмі попереду, я йому помахала — згідно з правилом, ти не міг потрапити в передню частину черги, натомість повернутись назад дозволялося. Томмі підійшов, радісно усміхаючись, і спочатку ми просто стояли мовчки — не тому, що було ніяково, а чекаючи, коли будь-яке зацікавлення пересуванням Томмі зійде нанівець. Тоді я промовила:

— Останніми днями ти видаєшся набагато щасливішим, Томмі. Здається, все почало складатись для тебе краще.

— Ти геть усе зауважуєш, правда, Кет? — він промовив це без тіні сарказму. — Так, усе добре. У мене все дуже добре.

— Що ж трапилось? Ти відшукав Бога чи що?

— Бога? — на якусь мить Томмі розгубився. Тоді розсміявся і сказав:

— А, розумію. Ти кажеш про те, що я більше… так не злюсь.

— Не тільки про це, Томмі. Ти змінив усе на краще. Я спостерігала. Ось чому я запитую.

Томмі стенув плечима.

— Мабуть, я трохи подорослішав. І всі інші, гадаю, також. Неможливо весь час стояти на одному місці. Стає нудно.

Я нічого не відповіла, але не зводила з нього погляду, аж доки він не засміявся і не сказав:

— Кет, ти така прониклива. Гаразд, мабуть, таки справді дещо є. Дещо трапилось. Якщо хочеш, я тобі розповім.

— Ну, давай.

— Я тобі розповім, Кет, але ти не повинна про це базікати, добре? Кілька місяців тому в мене була розмова з міс Люсі. І після цього я відчув себе набагато краще. Це складно пояснити. Але вона дещо сказала, і все почало налагоджуватись.

— Що ж вона сказала?

— Ну… Насправді це може прозвучати дивно. Спочатку мені так здалося. Вона сказала: якщо я не хочу бути творчим, якщо справді не відчуваю цього в собі, то це цілком нормально. Мовляв — нічого поганого в цьому немає.

— Вона тобі таке сказала?

Томмі кивнув, але я вже відверталась від нього.

— Яка маячня, Томмі. Хочеш грати в дурнуваті ігри — грай, мені байдуже.

Я страшенно розлютилась, оскільки вирішила, що він бреше мені, тимчасом як я заслуговую на його довіру. Зауваживши позаду в черзі знайому дівчинку, я підійшла до неї, покинувши Томмі. Я бачила — він збентежений і розчавлений, але після тих місяців, протягом яких я так за нього хвилювалась, я відчула себе зрадженою, і мені було байдуже, що в нього тепер на душі. Я базікала з подругою — здається, то була Матильда — так радісно, як могла, і решту часу практично не дивилась у його бік, поки ми стояли в черзі.

Але коли несла тарілку до столів, Томмі підійшов до мене ззаду і швидко проказав:

— Кет, я не обманював тебе, якщо тобі так здалося. Все саме так і було. Я розповім, якщо ти даси мені бодай половину шансу.

— Не говори дурниць, Томмі.

— Кет, я розповім. Чекатиму на тебе біля ставка після ланчу. Якщо прийдеш, я розповім.

Я поглянула на нього докірливо і відійшла, не відповівши, хоча й почала, мабуть, допускати, що він таки не вигадував історію про міс Люсі. І перш ніж мені вдалось сісти поруч із друзями, я вже розмірковувала, як можна буде згодом вислизнути до ставка, щоб не викликати загального зацікавлення.

Розділ третій

Ставок був розташований на південь від будівлі. Щоб до нього дістатись, доводилося виходити через чорний вхід, спускатися вузькою звивистою стежкою, пробиваючись крізь зарослі папороті, яка і далі загороджувала шлях, навіть на початку осені. Або, якщо поблизу не було вихователів, шлях скорочувався через грядку з ревенем. Біля ставка тебе зустрічав спокій: качки, очерет, рдесник. Однак це місце не надто пасувало для делікатної розмови — воно й близько не могло дорівнятись до черги на ланч. По-перше, тебе добре бачили з будинку. До того ж складно було передбачити, як поширюється над водою звук. Якщо хтось хотів підслухати, він міг підійти до зовнішньої стежки і сховатися в кущах із протилежного берега. Але оскільки саме я смикнула його в черзі на ланч, то гадала, що повинна тепер використати цю можливість осмислено. Вже панував жовтень, але того дня було сонячно, і я вирішила зробити вигляд, наче просто безцільно собі блукала і випадково наштовхнулась на Томмі.

Може, намагаючись зберегти це враження — хоча уявлення не мала, чи хтось справді за нами спостерігає, — я так і не сіла, коли нарешті знайшла його на великому пласкому камені недалеко від води. Була п’ятниця або вихідний, тому що я пам’ятаю, що на собі ми мали власний одяг. Точно не пам’ятаю, в чому був Томмі — можливо, в одній зі своїх подертих футболок, які носив навіть у прохолодну погоду, — але я точно одягнула темно-бордовий спортивний костюм, светр якого застібався на блискавку знизу вгору. Я знайшла його на Розпродажу на першому році старшої школи. Я обійшла Томмі навколо і стала спиною до води, обличчям до будинку, щоб бачити, якщо люди почнуть збиратися біля вікон. Тоді ми кілька хвилин просто базікали, наче в черзі на ланч нічого нетрапилось. Не знаю точно, чи робила я це з огляду на Томмі, чи на ймовірних глядачів, але старалась вдавати, наче я от-от продовжу свою прогулянку. Якоїсь миті я ворухнулась і зауважила на обличчі Томмі тінь паніки, і тут же мені стало прикро, що я його дражню, хоч і не мала цього на думці. Отож начебто щойно пригадавши, я сказала:

— До речі, про що це ти мені розповідав сьогодні? Що тобі сказала міс Люсі?

— О… — Томмі окинув поглядом ставок, вдаючи, що й сам забув про цю розмову. — Ти про це… про міс Люсі.

Міс Люсі була найспортивнішою серед усіх вихователів у Гейлшемі, хоча з її зовнішнього вигляду цього ніхто б не сказав. Вона мала приземкувату фігуру і була схожа на бульдога, а коли її дивне чорне волосся довшало, то росло догори, і тому ніколи не прикривало вух і короткої товстої шиї. Але вона була по-справжньому сильна і вправна, і навіть коли ми стали старшими, більшість із нас — навіть хлопці — не могли подолати її під час перегонів. Вона просто дивовижно грала в хокей і навіть могла сама протистояти старшокласникам на футбольному полі. Пам’ятаю, одного разу я спостерігала, як Джеймс Б. спробував дати їй підніжку, коли вона вела повз нього м’яч, але натомість сам відлетів убік. Коли ми вчились у молодших класах, нікому й на думку не спало б звернутися до неї за потішанням, як зазвичай звертались до міс Джеральдін. Вона взагалі не надто часто з нами розмовляла, коли ми були молодші. Її бадьорий стиль ми почали цінувати щойно в старших класах.

— Ти дещо розповідав, — нагадала я Томмі. — Про міс Люсі, яка сказала тобі, що не бути творчим — нормально.

— Вона справді таке казала. Сказала, щоб я не хвилювався. Не зважав на те, що кажуть інші. Це сталося кілька місяців тому. Може, ще трохи раніше.

Я бачила, що кілька дітей із молодших класів зупинились біля одного з вікон на верхньому поверсі і спостерігали за нами. Але я вже присіла навпроти Томмі і нічого більше не вдавала.

— Але це дуже нетипово для неї, Томмі. Ти впевнений, що правильно все зрозумів?

— Звичайно, я зрозумів правильно, — він раптово понизив голос. — Вона це промовила не один раз. Ми були у неї в кімнаті, і вона цілу промову на цю тему виголосила.

За словами Томмі, коли вона вперше попросила його прийти до неї в кабінет після Оцінювання уроків мистецтва, він сподівався ще однієї лекції на тему того, що йому треба дужче старатись — йому доводилось не раз чути таке від багатьох вихователів, зокрема й від самої міс Емілі. Але вже коли вони йшли від основної будівлі у напрямку Оранжереї — де були розташовані помешкання вихователів, — Томмі почав підозрювати, що цього разу буде інакше. Далі, як він опинився у м’якому кріслі міс Люсі — сама вона залишилась стояти біля вікна, — вона попросила його про все розповісти, про те, як він сприймає свою ситуацію, усе, що з ним відбувається. Тож Томмі почав переповідати. Але перш ніж він зумів дійти до середини своїх поневірянь, вона раптом перебила його і заговорила сама. Вона сказала, що знає багатьох учнів, які тривалий час переживали труднощі з творчістю: малюванням, живописом, поезією, довгими роками ніщо з переліченого їм не вдавалось. А тоді одного дня щось змінювалось і вони розквітали. Цілком імовірно, що й Томмі був одним із них.

Томмі доводилось і раніше чути такі заспокоювання, але було щось таке у манері міс Люсі, що змушувало його до неї прислухатись.

— Я відчував, — пояснив він мені, — що вона до чогось провадить. До чогось іншого.

І справді, невдовзі вона сказала таке, що Томмі непросто було осягнути. Але вона повторювала доти, доки він нарешті не почав розуміти. Якщо Томмі щиро старався, казала вона, але йому все одно не вдавалось бути творчим, тоді все гаразд, не слід було хвилюватись. І з боку геть усіх — і учнів, і вихователів — було неправильно за це його карати або тиснути на нього в будь-який спосіб. Бо то не його провина. І коли Томмі запротестував — мовляв, міс Люсі каже чудові речі, але всі інші думають, що винен він сам, — вона зітхнула і поглянула у вікно. А тоді мовила:

— Можливо, це не надто тобі допоможе. Але ти просто запам’ятай. Тут, у Гейлшемі, є щонайменше одна особа, яка вважає інакше. Щонайменше одна особа, яка вважає тебе дуже хорошим студентом, не гіршим від усіх інших, незважаючи на те, наскільки ти творчий.

— Вона ж із тобою не жартувала? — запитала я Томмі. — Це не був такий хитромудрий спосіб тебе вичитати?

— Однозначно ні. У кожному разі…

Вперше за весь час Томмі непокоївся через імовірність бути підслуханим — обернувшись через плече, він поглянув на головний корпус. Учні молодших класів, які дивились у вікно, перестали нами цікавитись і зникли. Кілька дівчат із нашого року прямували до павільйону, але вони були від нас ще досить далеко. Томмі обернувся до мене і майже пошепки сказав:

— Так чи інакше, кажучи це все, вона тремтіла.

— Що ти маєш на увазі — тремтіла?

— Тремтіла. Від гніву. Я бачив. Вона була розлючена. Розлючена глибоко всередині.

— На кого?

— Я не знаю. Точно не на мене, це найважливіше! — він засміявся, а тоді знову посерйознішав. — Не знаю, на кого вона злилась. Але вона неабияк гнівалась.

Я знову підвелася, бо в мене розболілись литки.

— Як це дивно, Томмі.

— Цікаво, що ця розмова з нею допомогла. Дуже допомогла. Ти казала сьогодні про те, що в мене тепер все добре складається. Це завдяки тій розмові. Тому що потім, коли я думав над її словами, я усвідомив, що вона права, що це не моя провина. Звісно, я не докладав усіх зусиль. Але, по суті, то не була моя провина. Ось у чому різниця. І коли я почувалася невпевнено, я шукав поглядом її десь неподалік, а коли був на її уроці, вона не згадувала й слова з нашої бесіди — мені вистачало просто на неї дивитися, і вона іноді також звертала на мене увагу і легенько кивала. І це було все, що мені потрібно. Ти запитувала, чи щось трапилось. Оце й усе, що трапилось. Але, Кет, послухай — нікому про це ні слова, добре?

Я кивнула, але запитала:

— Це вона взяла з тебе обіцянку?

— Ні-ні, вона ні про що мене не просила. Але ти не кажи нікому жодного слова. Ти повинна по-справжньому пообіцяти.

— Добре.

Дівчата, які прямували до павільйону, помітили мене, і тепер махали руками і гукали. Я помахала їм у відповідь і сказала Томмі:

— Я краще піду. Поговоримо про це якось іще.

Але Томмі знехтував мої слова.

— Є ще дещо, — продовжив він. — Вона сказала мені таке, чого я не можу збагнути. Я збирався тебе про це запитати. Вона сказала, що нас навчають недостатньо — якось так.

— Навчають недостатньо? Тобто вона думає, що ми повинні вчитися ще старанніше?

— Ні, не думаю, що вона мала на увазі це. Розумієш, вона говорила про нас. Про те, що трапиться з нами котрогось дня. Виїмки і все таке.

— Але ж нас цього вчили, — сказала я. — Цікаво, що це вона мала на увазі. Невже вона думає, що від нас щось приховують?

Томмі на якусь мить замислився, тоді похитав головою.

— Не думаю, що йшлося про це. Вона просто вважає, що нам пояснювали недостатньо. Сказала, що й сама не дуже хотіла б нам про це розповідати.

— Про що саме?

— Сам не знаю. Може, я все неправильно зрозумів, Кет, не знаю. Мабуть, вона мала на увазі щось цілковито інше, щось про мою недостатню схильність до творчості. Я не зовсім усе це розумію.

Томмі дивився на мене так, ніби сподівався на мою відповідь.

Я на кілька секунд замислилась, а тоді мовила:

— Томмі, ну ж бо ще раз пригадай. Ти сказав, що вона розізлилась…

— Принаймні так мені здалося. Вона мовчала, але аж трусилась уся.

— Ну добре. Скажімо, вона була зла. А про всі ці речі вона почала говорити після того, як розізлилась? Про те, що нам недостатньо розповідають про виїмки і все інше?

— Здається, так…

— Ну ж бо, Томмі, думай. Чому вона про це заговорила? Вона говорить про тебе і про те, що ти не творчий. Тоді раптом починає закидати щось на іншу тему. Який зв’язок? Чому вона приплела виїмки? Як вони пов’язані з тим, що ти — не творчий?

— Не знаю. Гадаю, мусить бути якась причина. Може, одне нагадало їй про друге. Кет, ти тепер і сама через це розпалилась.

Я засміялась, тому що він був правий: я супилася, цілковито заплутавшись у думках. Насправді мій розум рухався в різних напрямках одночасно. Розповідь Томмі про розмову з міс Люсі дещо мені нагадала — можливо, навіть цілий ланцюжок обставин, дрібних випадків із минулого, пов’язаних із міс Люсі, які мене збентежили.

— Просто… — я замовкла і зітхнула. — Не можу все це як слід сформулювати, навіть для себе самої. Але те, що ти кажеш, перегукується з іншими бентежними обставинами. Я весь час про них думаю. Наприклад — навіщо Мадам приходить і забирає наші найкращі картини. Для чого саме вона це робить?

— Вона відбирає їх до Галереї.

— Але що це за галерея? Вона весь час приходить і відбирає наші найкращі роботи. На цю мить у неї вже, мабуть, цілі скирти цих робіт. Я запитала якось міс Джеральдін, як довго Мадам цим займається, і вона відповіла, що з часу існування Гейлшема. Що це за галерея? Навіщо їй потрібна галерея з нашими виробами?

— Може, вона їх продає. Там, назовні, продають геть усе.

Я похитала головою.

— Не може бути. Це якось пов’язано з тим, що тобі сказала міс Люсі. Про нас, про те, як одного дня нас почнуть піддавати виїмкам. Не знаю, чому, але з певного часу мене переслідує відчуття, що все це пов’язано між собою, хоча я й не розумію, яким чином. Мені вже час іти, Томмі. Давай поки що не будемо нікому розповідати про нашу розмову.

— Не будемо. І не кажи нікому про міс Люсі.

— Але ти розповіси мені, якщо вона тобі казатиме щось таке?

Томмі кивнув, тоді знову роззирнувся навколо.

— Краще тобі вже піти, Кет, ти права. Хтось може нас почути.

Ми виростали з думками про Галерею. Її згадували так, ніби вона існувала насправді, хоча ніхто з нас точно цього не знав. Не сумніваюся, що мій випадок був типовим: ніхто не міг би пригадати, коли вперше почув про Галерею. Звичайно, вихователі нам про неї не розповідали: вони ніколи не згадували її, оскільки існувало неписане правило, що цієї теми в їхній присутності торкатись не можна.

Тепер мені здається, що це знання передавали із покоління в покоління учні Гейлшема. Пам’ятаю день, коли я мала всього п’ять чи шість років і сиділа за низьким столиком поруч з Амандою К., а наші руки були липкі від глини для ліплення. Не пригадую, хто ще з дітей був із нами і хто з вихователів за нами наглядав. Все, що пам’ятаю — це як Аманда К. (старша від мене на рік) поглянула на те, що я виліпила, і вигукнула:

— Це дуже-дуже гарно, Кеті! Так гарно! Впевнена, це потрапить до Галереї!

На ту мить я вже мусила знати про Галерею, тому що пам’ятаю відчуття захоплення і гордості від її слів. А наступної миті я подумала: «Це сміховинно. Ніхто з нас ще не може потрапити до Галереї».

Стаючи старшими, ми і далі розмовляли про Галерею. Якщо хотілось похвалити чиюсь роботу, ти казав: «Це підійшло б для Галереї». А після того, як ми навчились іронії, щоразу натрапляючи на жалюгідний і невправно виконаний виріб, ми казали: «О так! Цю штуку треба негайно відправляти до Галереї!».

Але чи вірили ми в Галерею насправді? Сьогодні я вже не впевнена. Як я вже казала, ми ніколи не згадували про неї при вихователях, і тепер, озираючись назад, мені видається, що це правило ми встановили собі самі — так же суворо, як і все, чого вимагали вихователі. Ось як той випадок, який я пригадую, — нам було тоді років одинадцять. Сонячного зимового ранку ми були в класі № 7. Щойно закінчився урок містера Роджера, і дехто з нас залишився, щоб із ним побазікати. Ми сиділи на партах, і я точно не пам’ятаю, яка була тема розмови, але містер Роджер, як завжди, знову і знову змушував нас реготати. Тоді Керол Г., давлячись сміхом, мовила:

— Та це можна навіть до Галереї подати!

Вона тут же прикрила долонею рот, проказавши «ой-ой», і атмосфера залишилась невимушеною. Але всім було відомо — і містерові Роджеру зокрема, — що вона допустила помилку. Катастрофи не сталось: це було приблизно так само, якби хтось із нас вимовив погане слово або назвав при вихователеві його прізвисько. Містер Роджер усміхнувся поблажливо, наче кажучи: «Не страшно, ми вдамо, ніби ти цього не казала», — і ми продовжували як раніше.

Якщо Галерея залишалась для нас непевною цариною, то поява Мадам двічі, іноді — три або чотири рази на рік для відбору наших найкращих робіт була безсумнівним фактом. Ми називали її «Мадам», тому що вона була француженка чи бельгійка (щодо цього ми постійно сперечались), але й вихователі називали її саме так. Це була висока худа жінка з короткою стрижкою, імовірно, досі ще досить молода, хоча в той час ми про неї в такий спосіб не думали. Вона завжди мала на собі строгий сірий костюм і, на відміну від садівників або водіїв, які привозили провізію, на відміну від фактично будь-кого із зовнішнього світу, вона з нами не розмовляла і тримала від себе на відстані своїм крижаним поглядом. Багато років ми вважали її «зарозумілою», але якось, певного вечора, коли нам було по вісім, Рут висловила іншу теорію.

— Вона нас боїться, — заявила Рут.

Ми лежали в нашій спальні, у темряві. У молодших класах в одній спальні нас було п’ятнадцятеро, тому ми не провадили довгих інтимних бесід, як робили згодом, у старших класах. Але ліжка більшості дівчат, які становили нашу «групу», на ту мить вже були зсунуті докупи, і ми вже починали призвичаюватись до звички розмовляти до пізньої ночі.

— Що ти маєш на увазі: боїться? — запитала котрась із нас. — Як вона може нас боятись? Що ми могли б їй заподіяти?

— Не знаю, — мовила Рут. — Я не знаю, але впевнена, що вона боїться. Мені здавалося, вона зарозуміла, але річ у чомусь іншому, тепер я в цьому впевнена. Мадам нас боїться.

Протягом наступних кількох днів ми сперечались на цю тему знову і знову. Більшість із нас із Рут не погоджувались, але це тільки ще дужче додавало їй рішучості у бажанні довести свою правоту. Тож врешті-решт ми склали план, щоб наступного разу, коли Мадам приїде до Гейлшема, перевірити її теорію.

Хоча про візити Мадам ніколи не повідомлялось, завжди було очевидно, що її поява не за горами. Підготовка до її приїзду починалася за кілька тижнів: вихователі просіювали всі наші роботи — малюнки, ескізи, глиняні вироби, наші твори і вірші. Це тривало щонайменше два тижні, і врешті чотири або п’ять витворів з кожного року, від молодших і до старших класів, опинялись у кімнаті для більярду. Кімнату для більярду протягом цього періоду тримали замкненою, але якщо вилізти на нижчу стіну зовнішньої тераси, можна було розгледіти крізь вікна гору предметів, яка ставала дедалі більшою. Коли вихователі починали все акуратно розкладати на столах і мольбертах, перетворюючи приміщення на мініатюрну версію наших Днів обміну, було ясно, що Мадам приїде за день чи Два.

Тієї осені, про яку я зараз розповідаю, нам треба було знати не тільки день, але точний час, коли з’явиться Мадам, адже досить часто вона залишалася всього на одну-дві години. Отож щойно ми помітили, що витвори у більярдній кімнаті вже розкладено, ми вирішили по черзі стояти на варті.

Виконувати це завдання було просто завдяки розташуванню нашої школи. Гейлшем стояв посеред гладкої рівнини, з усіх боків простягались поля. Це означало, що з вікна практично будь-якого класу головного корпусу — і навіть з павільйону — відкривався чудовий вид на довгу вузьку дорогу, яка пролягала полями і провадила до головного в’їзду. Сам в’їзд був розташований ще на певній відстані, тож транспортний засіб мусив проїхати всипаною гравієм доріжкою, повз кущі і клумби, перш ніж нарешті дістатися двору перед головним корпусом. Іноді могли минати цілі дні, протягом яких ми не бачили на вузькій дорозі жодної машини, а якщо й бачили, то це були зазвичай вантажівки або фургони, що привозили провізію, садівників чи робітників. Автомобіль був рідкістю, і часом, коли котрийсь з’являвся вдалині, це спричиняло бедлам просто посеред уроку.

Того дня, коли десь далеко в полі помітили наближення машини Мадам, було вітряно й сонячно. На небі зібралось кілька штормових хмар. Ми були у класі № 9 — на першому поверсі з передньої частини корпусу — і коли поповзло перешіптування, бідний містер Френк, який намагався навчити нас правопису, ніяк не міг збагнути, чому це ми раптом так занепокоїлись.

План, який ми придумали, щоб перевірити теорію Рут, був дуже простий: ми (участь брало шестеро дівчат) заляжемо десь в очікуванні Мадам, а тоді несподівано її оточимо. Ми поводитимемось дуже цивілізовано, просто будемо йти поруч, але якщо правильно все розрахуємо і захопимо її не в супроводі вихователів, то побачимо — наполягала Рут, — що вона таки справді нас боїться.

Найбільше ми хвилювались, що просто не матимемо нагоди все це проробити, поки вона в Гейлшемі. Але коли урок містера Френка підійшов до завершення, ми побачили, як Мадам паркує свій автомобіль внизу, у самому дворі. Ми квапливо провели нараду на сходовому майданчику, а тоді рушили слідом за однокласниками додолу і загаялись на порозі головного входу. Ми бачили звідти залитий сонцем двір, посеред якого Мадам досі сиділа за кермом, порпаючись у своєму портфелі. Врешті-решт вона вийшла з машини і пішла в напрямку до нас, одягнута у звичний сірий костюм, щільно притискаючи до себе портфель обома руками. Рут подала сигнал, і ми поволі потяглися в її бік, поводячись, як сновиди. Щойно вона завмерла мов укопана, як кожна з нас пробурмотіла: «Вибачте, міс», — і ми розійшлися в різні боки.

Ніколи не забуду тієї дивної зміни, яка відбулася із нами наступної миті. До цього часу вся ця історія з Мадам була якщо не жартом, то просто особистою справою, яку ми хотіли між собою вирішити. Ми не надто думали над тим, як сама Мадам або будь-хто інший на це погляне. Я маю на увазі, що до тієї миті всю цю пригоду ми сприймали легковажно, з елементом виклику. І Мадам не зробила нічого такого, чого б ми від неї не очікували: вона завмерла і зачекала, щоб ми її оминули. Вона не заверещала і навіть не зойкнула. Але ми були надто чуйно налаштовані на те, щоб відчути її реакцію — і цим, мабуть, пояснюється ефект, який ми пережили. Коли вона зупинилась, я зиркнула на її обличчя — не сумніваюсь, що так зробили й інші. Тож я і досі бачу те пересмикування, яке вона намагалась притлумити, нажаханість перед нашими випадковими дотиками. І хоча ми йшли далі, але кожна з нас це відчула — так, ніби з яскравого сонця ми ввійшли у прохолодну тінь. Рут була права: Мадам справді нас боялась. Але боялася нас вона так само, як дехто боїться павуків. До цього ми готові не були. Нам ніколи не доводилось думати, як ми будемо почуватись, якщо хтось бачитиме нас у такий спосіб — як павуків.

На ту мить, коли ми перетнули двір і опинились біля газону, ми були вже зовсім інші, ніж ті дівчата, які схвильовано чекали, поки Мадам вийде з машини. Ханна, здавалось, от-от вибухне плачем. Навіть Рут видавалась приголомшеною. Тоді одна з нас — здається, Лора — сказала:

— Якщо ми їй не подобаємось, навіщо їй наші роботи? Чому вона просто не відчепиться? Хто просить її приїжджати?

Ніхто їй не відповів. Ми продовжували йти в напрямку до павільйону, більше не обговорюючи, що сталось.

Міркуючи про це сьогодні, я розумію, що ми були в тому віці, коли про себе самих вже дещо знали — про те, хто ми такі, чим відрізняємось від вихователів, від людей із зовнішнього світу, — але не усвідомлювали поки, що це означає. Не сумніваюсь, що і ви в дитинстві пережили щось подібне. Щось схоже якщо не в деталях, то внутрішньо, у почуттях. Тому що насправді байдуже, як ретельно вихователі намагаються вас підготувати: всі ці розмови, відео, обговорення, застереження — ніщо не дає справжнього розуміння. Не тоді, коли вам вісім років, коли ви всі разом у такому місці, як Гейлшем; коли ви маєте таких вихователів, яких мали ми; коли садівники і постачальники жартують з вами, сміються і звертаються «сонечко».

І все ж фрагменти цього розуміння де-не-де проникають. Вони проникають, тому що коли настає така мить, яку я описала вище, якась частина тебе вже до неї готова. Можливо, ще років із п’яти чи шести тобі доводилось чути підшіптування десь у власній потилиці: «Одного дня, може, вже зовсім скоро, ти довідаєшся, як воно». Отож ти чекаєш, навіть якщо не усвідомлюєш цього напевне. Чекаєш миті, коли затямиш, що насправді ти в їхніх очах є кимось іншим, що там, назовні, живуть отакі люди, як ця Мадам. Вони тебе не ненавидять, не бажають тобі жодної кривди, але тим не менше їх пересмикує від самої думки про тебе — про те, звідки ти взявся у цьому світі і навіщо. Ідея того, що твоя рука може торкнутись їхньої руки, породжує в них відразу. Мить, коли ти вперше дивишся на себе очима таких осіб — вкрай пронизлива. Наче проминаючи дзеркало, повз яке ти проходив щодня протягом усього життя, раптом бачиш у ньому щось нове, щось дивне й тривожне.

Розділ четвертий

Наприкінці цього року я вже не буду опікункою, і хоча це так багато мені дає, мушу визнати, що радію з можливості відпочити — зробити паузу, щоб думати і пригадувати. Впевнена, що частково саме зі зміною життєвого темпу пов’язана потреба витягнути з себе ці старі спогади. Мабуть, найдужче я прагнула розкласти по поличках усе, що сталося між мною, Томмі й Рут після того, як ми виросли і покинули Гейлшем. Але тепер я усвідомлюю, наскільки все, що відбулося згодом, було зумовлене нашим перебуванням у Гейлшемі. Ось чому я так прагну спершу уважно пройтись найраннішими спогадами. Візьмімо, наприклад, цікавинку, пов’язану з Мадам. З одного боку, ми, діти, всього лише видурнювались. Але з другого, як ви зараз побачите, це стало початком процесу, який тривав із плином років, аж доки не захопив наші життя повністю.

Після цього дня згадки про Мадам стали серед нас якщо не повним табу, то вже точно великою рідкістю. Невдовзі ця звичка поширилась за межі нашої маленької компанії і стала спільною для всіх учнів нашого року. Я сказала б, що її особа ще дужче, ніж раніше, викликала нашу зацікавленість, але ми відчували, що намагання копати далі і довідуватись, що вона робить із нашими роботами, і чи Галерея існує насправді — може завести нас на територію, до якої ми поки що не були готові.

Тема Галереї, однак, і далі періодично виникала, отож коли через кілька років Томмі почав біля ставка розповідати мені про свою дивну розмову з міс Люсі, я відчула, як щось у моїй пам’яті відгукується на його слова. І тільки трохи згодом, коли я залишила його сидіти на камені, а сама поквапилась через поле, наздоганяючи подруг, до мене прийшло усвідомлення.

Це був спогад про те, що міс Люсі сказала нам якось на своєму уроці. Я запам’ятала цей випадок, тому що він і тоді мене збентежив, але також тому, що це був один із небагатьох разів, коли Галерею так невимушено згадали в присутності вихователя.

Тривав розпал так званої «проблеми жетонів». Кілька років тому ми з Томмі її обговорювали, і спершу ніяк не могли дійти згоди, коли ж вона постала вперше. Я стверджувала, що нам було тоді по десять. Він думав, це сталося пізніше, але врешті змінив думку і погодився зі мною. Я впевнена у своїй правоті: ми були в четвертому класі молодшої школи — вже минув якийсь час після випадку з Мадам, але до розмови біля озера залишалося три роки.

На мою думку, проблема жетонів пояснювалась тим, що чим старшими ми ставали, тим жадібніше прагнули володіти речами. Впродовж років — здається, я вже це казала — ми думали, що коли твою роботу вибирають у більярдну, вже не кажучи про випадки, коли її забирала Мадам — це великий тріумф. Але на той час, коли нам було по десять, ми вже дивились на це не так однозначно. Дні обміну і система жетонів у ролі грошей навчила нас точності в оцінюванні того, що ми виготовляли. Ми були поглинуті думками про футболки, про декорування стін навколо ліжок, про унікальну оздобу для парт. І, звісно, ми думали про свої «колекції».

Не знаю, чи ви мали колекції там у себе. Якщо вам доводилось зустрічати давніх випускників Гейлшема, ви завжди, раніше чи пізніше, починали впадати в ностальгію з приводу колекцій. У часи дитинства ми, звісно, сприймали це як належне. Кожен мав дерев’яну скриньку зі своїм іменем, яку тримав під ліжком і наповнював своїми здобутками: речами, придбаними під час Розпродажу або Днів обміну. Я можу пригадати одного чи двох учнів, які не надто переймались колекціями, але більшість із нас страшенно про них дбало, з усією старанністю ми виймали предмети, щоб їх продемонструвати, а інші предмети обережно ховали.

Річ у тому, що на той час, коли нам було по десять років, переконання, начебто те, що Мадам забирає твою роботу — велика честь, зіштовхнулося з відчуттям втрати найбільш ліквідних речей. Ці проблеми остаточно назріли, коли виникла «проблема жетонів».

Все почалося, коли дехто з учнів, переважно хлопці, почав бурчати, що ми повинні отримувати жетони як компенсацію, коли Мадам щось забирає. Чимало учнів із цим погодилось, але інших ця ідея обурила. Якийсь час ми обмінювались аргументами, а тоді одного дня Рой Д. — на рік старший від нас, автор чималої кількості виробів, які вибрала Мадам — вирішив піти і поговорити на цю тему з міс Емілі.

Міс Емілі, наша головна вихователька, була старша від решти. Не надто висока, вона мала у поставі — завжди дуже прямій, зі зведеною догори головою — щось таке, що створювало враження високого зросту. Вона збирала своє сиве волосся на потилиці, але окремі пасма завжди вільно звисали і літали навколо голови. Мене б таке довело до сказу, але міс Емілі ніколи на них не зважала, ніби це було б нижче її гідності. Надвечір вона виглядала страшенно дивно: пасма розтріпаного волосся звисали з усіх боків, а вона не напружувалась навіть, щоб прибрати їх з обличчя, коли розмовляла з вами своїм тихим, стриманим голосом. Всі ми неабияк її боялись і не думали про неї в той самий спосіб, що про решту вихователів. Але ми вважали її справедливою і поважали її рішення. І навіть у молодших класах ми, мабуть, визнали б, що саме її присутність, хоч як вона нас відлякувала, водночас дозволяла почуватись у Гейлшемі безпечно.

Щоб податись до неї без запрошення, слід було мати міцні нерви. А піти з такими вимогами, як у Роя, скидалось на самогубство. Але Рой уник того жахливого вичитування моралей, якого ми очікували, і протягом наступних днів ми довідувались, що вихователі теж розмовляють — і навіть сперечаються — про жетони. Врешті-решт нас повідомили, що ми таки будемо отримувати жетони, але небагато, бо якщо вашу роботу відібрала Мадам — це «виняткова честь». Це не вдовольнило жоден із таборів, тож знову розляглися суперечки.

Саме на цьому тлі того ранку Поллі Т. озвучила своє запитання міс Люсі. Ми сиділи в бібліотеці навколо великого дубового столу. Пам’ятаю, у каміні горіло поліно, а ми займались читанням п’єси. В якусь мить рядок п’єси наштовхнув Лору на якийсь дотеп на тему жетонів, і ми всі засміялись, зокрема й міс Люсі. Тоді міс Люсі сказала, що оскільки в Гейлшемі всі ні про що інше навіть не говорять, нам слід забути про читання п’єси і провести решту уроку, обмінюючись нашими поглядами щодо жетонів. Саме цим ми і займались, коли Поллі ні з того ні з сього запитала:

— Міс, а навіщо Мадам взагалі забирає наші речі?

Ми всі замовкли. Міс Люсі нечасто злилась, але коли вже злилася, то зміну настрою можна було визначити непомильно, і на якусь мить ми подумали, що Поллі зараз отримає прочухана. Але тоді стало очевидно: міс Люсі не злиться, вона просто глибоко замислилась. Пам’ятаю, як я гнівалась на Поллі, що вона так тупо зламала неписане правило, але водночас я нетямилась від збудження: що може відповісти міс Люсі? Я, безсумнівно, не була єдина, кого охопили ці суперечливі емоції: фактично кожен метнув у Поллі гострим поглядом, перш ніж нетерпляче обернутись до міс Люсі — і це було, вважаю, страшенно нечесно щодо Поллі. Після тривалої мовчанки міс Люсі мовила:

— Все, що я можу вам сьогодні сказати: вона забирає їх із поважної причини. Дуже важливої причини. Але якщо я спробую пояснити її вам зараз, навряд чи ви зрозумієте. Сподіваюсь, одного дня вам усе пояснять.

Ми на неї не тисли. Навколо столу запанувала атмосфера глибокого збентеження, і хоч як би ми нетямились від бажання почути більше, ще дужче прагнули, щоб ця розмова зійшла з непевної стежки. Вже наступної миті ми знову з полегшенням сперечались про жетони — може, дещо вдавано. Але слова міс Люсі мене стурбували, і я думала про них вряди-годи протягом наступних кількох днів. Ось чому того дня біля ставка, коли Томмі розповідав мені про розмову з міс Люсі, яка сказала, що нас «недостатньо навчають» певних речей, у мене в голові виринув спогад про той випадок у бібліотеці, а також про один чи два схожі епізоди.

Поки ми говоримо про жетони, я хочу розповісти трохи про Розпродажі, про які я вже кілька разів згадувала. Розпродажі були для нас дуже важливі, тому що завдяки їм ми могли отримувати речі ззовні. Наприклад, футболку Томмі було придбано на Розпродажу. Там само ми купували собі одяг, іграшки, особливі речі, не створені руками інших учнів.

Раз на місяць нашою довгою дорогою прибував білий фургон — і весь корпус разом із прилеглими територіями наповнювався збудженням. У мить, коли фургон починав заїздити у двір, там уже чекав цілий натовп — переважно учні молодших класів, тому що коли тобі вже минало дванадцять або тринадцять, ти не міг дозволити собі так відкрито демонструвати захват. Але насправді захоплені були геть усі.

Згадуючи про це сьогодні, стає дивно, що ми так хвилювалися, оскільки зазвичай Розпродажі були великим розчаруванням. На них не було нічого, що бодай віддалено можна вважати особливим, тож ми витрачали наші жетони, обмінюючи зношені чи поламані речі на приблизно такі самі. Але розгадка в тому, мабуть, що кожен із нас колись таки знаходив щось особливе на Розпродажу: куртку, годинник, кілька ремісничих ножиць, які ніколи так і не використовувались, натомість завжди гордо зберігалися біля ліжка. Кожному з нас доводилось одного разу щось таке знаходити, тож хай там як ми намагалися вдавати протилежне, нікому так і не вдавалось витрусити з себе давні відчуття надії і хвилювання.

Хоча був таки певний сенс у тому, щоб стирчати біля фургона, поки його розвантажували. Якщо ти вчився у молодших класах, то міг ходити хвостиком до комори за двома чоловіками в комбінезонах, які переносили великі картонні коробки, допитуючи їх, що там усередині. «Багато подаруночків, сонечко», — звучала звична відповідь. Далі, якщо ти продовжував запитувати: «Але там — щедрий урожай?» — вони усміхалися рано чи пізно і відповідали: «О, так і є, сонечко. Дуже щедрий урожай», — приносячи тими словами трепетну радість.

Коробки нерідко були відчинені, тож можна було угледіти в них різні речі, а іноді — хоч вони й не мали на це права — чоловіки дозволяли витягнути кілька предметів назовні, щоб краще їх роздивитись. Ось чому на безпосередню мить Розпродажу через тиждень чи більше школою ширились різноманітні чутки — наприклад, про винятковий спортивний костюм або музичну касету, і якщо починались якісь проблеми, то майже завжди їхньою причиною ставало те, що одночасно кілька учнів прикипіло серцями до тієї самої речі.

Розпродажі були цілковитим контрастом порівняно з приглушеною атмосферою Днів обміну. Їх проводили в Обідній залі, яка повнилась юрбами і галасом. Штовханина і крики були складниками загальних веселощів, тож більшість часу всі перебували в хорошому гуморі. За винятком моментів, коли, як я вже казала, то тут, то там траплялися збої і учні починали хапати і смикати речі, іноді — битися за них між собою. Тоді наглядачі погрожували все закрити, а всі ми опинялись перед імовірністю вичитування з боку міс Емілі на зборах наступного ранку.

Наш день у Гейлшемі завжди починався зі зборів, зазвичай досить коротких: кілька оголошень, декламування вірша від когось із учнів. Міс Емілі нечасто була багатослівна. Вона просто сиділа на сцені з випрямленою спиною, киваючи всьому, що говорилось, час від часу наводячи свій крижаний погляд у напрямку найменшого перешіптування в юрбі. Але наступного ранку після бурхливого Розпродажу все було інакше. Вона наказувала нам сісти на підлогу — зазвичай на зборах ми стояли — і того дня не було жодних оголошень чи виступів, тільки промова міс Емілі, що тривала двадцять або тридцять хвилин, іноді навіть довше. Вона рідко підвищувала голос, але в ньому чулися сталеві ноти, тож ніхто з нас, навіть учні найстарших класів, не сміли видати жодного звуку.

Нас охоплювало колективне відчуття того, що ми — погані, що ми підвели міс Емілі, однак хоч як ми не старались, але не могли повністю зрозуміти її лекцій. Частково вона розмовляла власною мовою. «Неварті привілеїв» та «зловживання можливостями» — ось дві повторювані фрази, які ми з Рут пригадали, впадаючи у спогади в її кімнаті в центрі Давера. Її основний мотив був доволі прозорий: всі ми були особливими, будучи учнями в Гейлшемі, тому тим більше розчарування наставало, коли ми погано поводились. Однак поза цим її промова тонула в тумані. Іноді вона інтенсивно нагнітала, а потім раптом зупинялась і повторювала щось на зразок: «Що це таке? Що це таке? Що може нам заважати?». Після цього вона просто стояла, заплющивши очі, насупившись так, ніби намагалась знайти відповідь. І хоча ми почувались збентеженими і спантеличеними, все ж сиділи там, бажаючи їй зробити те внутрішнє відкриття, якого вона так прагнула. Врешті вона зітхала — сигнал, що нас буде пробачено — або з такою ж легкістю вибухала словами: «Але мене неможливо стримати! О ні! Так само, як не стримати Гейлшем!».

Якось, коли ми згадували ці довгі промови, Рут зазначила, що їхня незбагненність — страшенно дивна річ, оскільки на уроках міс Емілі говорила з рафінованою чіткістю. Коли я сказала, що іноді помічала, як головна вихователька блукає Гейлшемом, мов сновида, і розмовляє сама з собою, Рут аж образилась і мовила:

— Вона ніколи такою не була! Як би Гейлшем міг бути таким, яким він був, якби відповідальна особа була пришелепкуватою? Міс Емілі мала такий розум, яким можна колоди різати.

Я не сперечалась. Звичайно, міс Емілі могла бути надзвичайно гострою. Якщо, скажімо, ви були там, де не слід бути на території головного корпусу або прилеглих територій, і чули, що наближається хтось із вихователів, ви часто могли десь заховатись. У Гейлшемі було повно схованок, зовні і всередині: шафи, закутки, кущі, живоплоти. Але коли наближалась міс Емілі, ваше серце падало в п’яти, тому що їй завжди було відомо, де ви ховаєтесь. Так, ніби вона мала якесь особливе чуття. Ви могли сховатись до шафи, щільно зачинити двері і навіть м’язом не поворухнути, але все одно знали, що кроки міс Емілі зупиняться поруч і зазвучить її голос:

— Так. Негайно вийдіть.

Саме це трапилось якось із Сільвією К. на сходовому майданчику другого поверху — міс Емілі тоді страшенно розгнівалась. Вона ніколи не кричала, як, наприклад, кричала міс Люсі, коли злилась, але лють міс Емілі була набагато страшніша. Її очі звужувались і вона люто шепотіла сама до себе, ніби обговорювала з невидимим колегою, на яке жахливе покарання ви заслуговуєте. Спосіб, у який вона це робила, змушував вас розділитись на дві частини: одна до смерті прагнула почути, що буде, друга понад усе не хотіла про це довідатись. Але зазвичай у випадку міс Емілі нічого жахливого не ставалось. Вона майже ніколи не залишала вас після уроків, не змушувала відробляти провину, не скасовувала привілеїв. І все одно, ви почувались жахливо, просто знаючи, що впали в її очах, і хотіли негайно зробити що-небудь, щоб виправдатись.

Але річ у тому, що з міс Емілі все було непередбачувано. Сільвія того разу могла отримати повноцінну порцію покарання, натомість коли впіймали Лору, яка перебігала грядку з ревенем, міс Емілі тільки гиркнула: «Тут бути заборонено, дівчино. Зійдіть звідти», — і пішла далі.

А далі настав такий час, коли я почувалася з нею, як в окропі. Я страшенно любила маленьку стежину, яка огинала корпус. Вона проходила крізь усі закутки, всі найвіддаленіші місцини. Тобі доводилось протискатися між кущами, проходити під двома арками, увитими плющем, і крізь заіржавілі ворота. І протягом усього маршруту ти міг зазирати до вікон — одного по одному. Мабуть, частково ця стежка так мені подобалась тому, що я точно не знала, чи дозволено нею прогулюватись. Звичайно, коли відбувались уроки, ти не мав права гуляти. Але чи можна було це робити у вихідні або ввечері — не цілком зрозуміло. Більшість учнів і так цього уникало, і, можливо, відчуття того, що ти втікаєш від решти, було іншою частиною цього потягу.

В кожному разі одного сонячного вечора я насолоджувалась своєю маленькою прогулянкою. Здається, я була тоді на третьому році старших класів. Як звичайно, я зазирала крізь вікна в порожні приміщення, проходячи повз них, і несподівано побачила в одному з класів міс Емілі. Вона була сама, крокувала собі поволі, щось безгучно говорила, жестикулюючи і креслячи знаки перед невидимими слухачами. Я вирішила, що вона репетирувала урок або одну зі своїх промов перед зборами, і я вже збиралась пришвидшити крок, щоб вона мене не зауважила, але саме в цю мить вона повернулась і поглянула просто на мене. Я завмерла, думаючи, що мені гаплик, але зрозуміла, що вона поводиться, як до того, тільки тепер її безгучні слова були адресовані мені. Далі вона найприроднішим чином повернулася в інший бік, щоб зосередити погляд на іншому уявному учневі в іншій частині класу. Я нишком забралася геть стежкою, а наступного дня з жахом уявляла собі, що б сказала міс Емілі, якби мене побачила. Але вона ніколи про це не згадала.

Хоча зараз я хочу розповісти зовсім не про це. Зараз я хочу написати кілька речей про Рут. Про те, як ми познайомились і подружились, про наше спільне дитинство. Тому що останнім часом — чи цілими днями їдучи повз нескінченні поля, чи п’ючи каву навпроти величезних вікон на станції техобслуговування автомобілів — я ловлю себе на тому, що знову про неї думаю.

Я не дружила з нею від самого початку. Пам’ятаю, коли нам було по п’ять чи шість років, я проводила час разом із Ханною і Лорою, але не з Рут. Із того раннього періоду в мене залишився про Рут всього один розмитий спогад.

Я граюсь у пісочниці. Зі мною в піску граються інші діти, нас надто багато, і ми одне одного дратуємо. Ми просто неба, нам тепло, бо світить сонце, тож це, мабуть, пісочниця на ігровій території ясель, але також можливо, що це пісок на майданчику для стрибків на краю Північного спортивного поля. Так чи інакше, мені спекотно, я спрагла і не надто вдоволена тим, що нас тут так багато. Рут стоїть поруч — не в піску разом з іншими, а на відстані кількох метрів. Вона страшенно злиться на двох дівчат, які граються позаду мене, злиться через те, що трапилось раніше. Рут стоїть і не зводить із них погляду. За моїми відчуттями, на цю мить Рут я майже не знаю. Але, мабуть, вона вже встигла справити на мене певне враження, тому що, поглинута з головою своїми справами в піску, я почувалась нажаханою від самої можливості того, що вона переведе погляд на мене. Я і слова не промовила, але відчайдушно прагнула, щоб вона зрозуміла, що я не маю нічого спільного з тими дівчатами і що я не брала жодної участі в тому, чим вони її розізлили.

І це все, що я пам’ятаю про Рут з раннього дитинства. Ми були того самого року народження, тому повинні були часто одна з одною стикатись, але, крім того випадку в пісочниці, не пам’ятаю нічого, пов’язаного з нею, аж до миті, коли за кілька років ми пішли до першого класу. Нам ішов восьмий рік.

Учні молодших класів в основному грались на Південному спортивному полі. І саме тут, у закутку, біля тополь, Рут підійшла до мене під час ланчу, зміряла поглядом з ніг до голови і запитала:

— Хочеш поїздити верхи на моєму коні?

Я якраз була у розпалі гри з двома чи трьома іншими дітьми, але було очевидно, що Рут звертається лише до мене. Це мене неймовірно втішило, але я вдала, наче оцінюю її, перш ніж відповісти.

— І як же звати твого коня?

Рут підійшла на крок ближче.

— Мого найкращого коня, — сказала вона, — звуть Грім. Але я не можу дозволити тобі скакати на ньому. Він надто небезпечний. Але ти можеш осідлати Ожинку, якщо не будеш бити його батогом. А можеш вибрати когось із решти, якщо бажаєш.

Після цього вона запитала:

— А в тебе є власні коні?

Я поглянула на неї і ретельно обдумала відповідь, перш ніж сказати:

— Ні. У мене немає коней.

— Навіть однісінького?

— Ні.

— Добре. Можеш осідлати Ожинку, і якщо він тобі сподобається, то залишай його собі. Але не треба його шмагати батогом. До того ж іти треба просто зараз.

У кожному разі мої друзі вже відвернулись і продовжували займатись своїми справами. Тож я стенула плечима і рушила слідом за Рут.

На полі гралось повно дітей, деякі з них були набагато більші від нас, але Рут цілеспрямовано йшла крізь юрбу, завжди на крок чи два попереду. Коли ми вже майже підійшли до сітки, за якою починався сад, вона обернулась і мовила:

— Гаразд, будемо їздити на них отут. Бери Ожинку.

Я прийняла невидимі віжки, які вона мені простягала, і ось ми вже скакали вздовж огорожі, іноді повільнішим, а іноді — швидшим галопом. Я не помилилась зі своїми рішенням сказати Рут, що в мене немає власних коней, тому що після того, як я покаталась на Ожинці, вона дозволила мені випробувати численних інших коней, вигукуючи різноманітні вказівки про те, як впоратись із примхами кожної з тварин.

— Я ж тобі казала! На Нарцисі ти повинна сильно відкинутись назад! Набагато сильніше! Він терпіти не може, якщо як слід не схилитись назад!

Я, мабуть, непогано давала собі раду, тому врешті-решт вона дозволила мені осідлати свого фаворита, Грома. Не знаю навіть, скільки часу ми того дня провели з її кіньми: це був істотний період, і гадаю, ми обидві цілковито розчинились у цій грі. І тоді раптом, без жодної видимої причини, Рут завершила гру, заявивши, що я умисне виснажила її коней і тому тепер повинна кожного з них повернути до стійла. Вона вказала мені на певний відтинок огорожі, і я почала вести туди коней, тимчасом як Рут тільки дедалі більше на мене гнівалась, кажучи, що я все роблю неправильно. Тоді вона запитала:

— Тобі подобається міс Джеральдін?

Можливо, то був перший раз, коли я по-справжньому замислилась про своє ставлення до виховательки. Врешті я відповіла:

— Звичайно, вона мені подобається.

— Вона подобається тобі насправді? Так, ніби вона особлива? Так, ніби вона твоя найулюбленіша?

— Так, насправді. Вона моя найулюбленіша.

Протягом досить тривалого часу Рут не зводила з мене пильногопогляду. Тоді нарешті мовила:

— Добре. В такому разі я дозволю тобі бути однією з її таємних охоронців.

Ми рушили назад до головного корпусу, і я чекала, щоб вона пояснила значення своїх слів, але марно. Однак все з’ясувалося протягом наступних кількох днів.

Розділ п'ятий

Не пам’ятаю, як довго тривала справа «таємних охоронців». Коли ми з Рут обговорювали це питання, поки я дбала про неї в Давері, вона стверджувала, що то була справа двох чи трьох тижнів — але це з усією певністю неправда. Сама вона, мабуть, соромилась тієї історії, і тому ці спогади виявились зібганими десь у закамарках її пам’яті. Моя версія — що ця гра тривала приблизно дев’ять місяців, можливо, навіть рік, коли нам ішов восьмий рік.

Я ніколи не мала певності, що Рут сама винайшла таємних охоронців, але натомість я не мала сумнівів, що саме вона була лідеркою. Нас було від шести до десяти, кількість змінювалась щоразу, коли Рут дозволяла вступити новому членові або когось виганяла. Ми вважали міс Джеральдін найкращою вихователькою у Гейлшемі і робили для неї особливі подарунки — на думку спадає величезний аркуш із гербарію. Але основною причиною нашого існування був, звісно, її захист.

На мить, коли я долучилась до охоронців (до сторожі), Рут і решта вже сто років як знали про змову з викрадення міс Джеральдін. Ми так ніколи і не довідались, хто саме за нею стояв. Іноді ми підозрювали декого з хлопців-старшокласників, іноді — наших ровесників. Була одна вихователька, яка не надто нам подобалась — міс Ейлін. Вона, на нашу думку, могла виявитись мозковим центром змови. Ми не знали, коли має відбутись викрадення, але єдине, в чому були переконані — це буде якось пов’язано з лісом.

Ліс вкривав верхівку пагорба, що здіймався позаду головного корпусу Гейлшема. Ми могли розгледіти лише, темну облямівку, але я напевно була не єдиною дитиною мого віку, яка не забувала про цю смугу дерев ні вдень, ні вночі. Коли ставало нестерпно, здавалось, що вони відкидали тінь на весь Гейлшем. Варто було тільки повернути голову чи підійти до вікна, і вони вже були перед тобою, маячили на віддалі. Найбезпечніше було в передній частині головного корпусу, тому що звідти їх не було видно з жодного вікна. Але навіть так тобі ніколи не вдавалось від них заховатися.

Існувала сила-силенна різноманітних історій про ліс. Незадовго до того, як ми всі потрапили до Гейлшема, один хлопець посварився з друзями і втік за його межі. Його тіло знайшли через два дні у лісі прив’язаним до дерева з відрізаними долонями і ступнями. Згідно з іншою чуткою, поміж тих дерев блукав привид дівчини. Вона була ученицею в Гейлшемі до того дня, поки не перелізла через паркан, щоб побачити, як там назовні. Це діялось дуже давно, вихователі тоді були набагато суворіші, навіть жорстокіші, і коли вона захотіла повернутись, її не впустили. Вона ошивалась за парканом, благаючи дозволити їй увійти, але марно. Врешті-решт вона кудись подалася, з нею щось трапилось, і дівчина померла. Але її привид залишився блукати в лісі, вдивляючись у бік Гейлшема, жадаючи повернення.

Вихователі наполягали, що всі ці історії — маячня. А старші учні говорили, що те саме вихователі казали і їм, коли вони були молодші, але що невдовзі ми довідаємось моторошну правду, як це трапилося з ними.

Найдужче ліс впливав на нашу уяву, коли западала темрява і ми намагались заснути у своїх спальнях. Здавалося, що чутно, як вітер шурхотить у гілках, а якщо ми починали про це розмовляти, то ставало ще гірше. Пам’ятаю, як одного вечора, гніваючись на Мардж К. — протягом дня вона завдала нам якихось бентежних клопотів, — ми витягнули її з ліжка, притисли обличчям до шибки і наказали дивитись на ліс. Спочатку її очі були міцно заплющені, але ми викрутили їй руки і змусили розплющити повіки, щоб вона побачила віддалені обриси на тлі освітленого місяцем неба — і цього було достатньо, щоб вона, нажахана, схлипувала цілу ніч.

Я не стверджую, начебто ми в тому віці цілими днями безперервно перелякано думали про ліс. Я могла цілими тижнями про нього і не згадувати, а бували навіть дні, коли зухвалий сплеск хоробрості наштовхував мене на думку: «Як ми можемо вірити в такі дурниці?» Але вистачало маленької дрібниці — наприклад, хтось переповідав одну зі страшилок, моторошний уривок із книжки чи просто випадково нагадував про ліс — і знову починався період життя в його тіні. Тому зовсім не дивно, що ми вважали ліс центральним у змові щодо викрадення міс Джеральдін.

Одначе коли справа доходила до конкретики, не можу пригадати, щоб ми здійснювали якісь практичні кроки, аби захистити міс Джеральдін. Наша діяльність завжди оберталась навколо збору дедалі більшої кількості доказів, що стосувались змови. З якоїсь причини ми вважали, що це допоможе не допустити небезпеки.

Більшість наших «доказів» були наслідком спостерігання за діяльністю змовників. Наприклад, одного ранку ми дивилися з класу на другому поверсі, як міс Ейлін і містер Роджер розмовляли у дворі з міс Джеральдін. За якийсь час міс Джеральдін попрощалась і рушила в напрямку Оранжереї, але ми і далі спостерігали, і побачили, як міс Ейлін і містер Роджер наблизили одне до одного голови, щоб крадькома порадитись, а їхні погляди були зосереджені на постаті міс Джеральдін, яка віддалялась.

— Містер Роджер, — зітхнула з цього приводу Рут, хитаючи головою. — Хто міг подумати, що він також причетний?

Тож ми склали список змовників — вихователів і учнів, яких ми проголосили своїми заклятими ворогами. І все ж протягом усього часу ми, гадаю, відчували, якими сумнівними були підстави для нашої фантазії, тому що ми завжди уникали будь-якої конфронтації. Після насичених обговорень ми вирішували, що певний учень належав до змовників, але після цього ми завжди знаходили причину, щоб не кидати йому виклик — зачекати, аж доки «не зберемо всі докази». У той же спосіб ми завжди погоджувались, що сама міс Джеральдін не повинна і слова почути про те, що ми довідались, адже вона почне тривожитись, і це тільки нашкодить.

Було б надто просто стверджувати, що це Рут продовжувала справу таємних охоронців довго після того, як ми природним чином переросли забаву. Безперечно, охорона була для неї важливим явищем. Про змову їй було відомо задовго до того, як про це довідалися інші, і це давало їй небачену владу; натякаючи, що справжні докази походять з того періоду, коли такі люди, як я, ще не приєднались до групи — тобто що існують речі, яких вона досі не відкрила навіть нам, — вона могла виправдати майже будь-яке рішення, яке ухвалювала від імені групи. Якщо Рут вирішувала, наприклад, що когось треба вигнати, і передчувала опір, вона таємниче посилалась на знання, відоме їй «із ранішого часу». Немає сумнівів, що Рут прагнула продовжувати гру й далі. Але насправді кожен із нас — тих, хто ріс поруч із нею — відігравав свою роль у підтримуванні її фантазії, щоб вона тривала якнайдовше. Те, що трапилось після сварки через шахи, чудово ілюструє мої пояснення.

Я вирішила, що Рут була шаховим експертом і що вона могла навчити мене цієї гри. Це не було маячнею: ми проходили повз старших учнів, які сиділи над шаховими дошками на підвіконнях або порослих травою схилах, і Рут часто зупинялась, щоб поглянути на гру. І коли ми знову рушали далі, вона казала, що зауважила можливий хід, якого не розгледів ніхто з гравців.

— Неймовірно слабко, — бурмотіла вона, хитаючи головою. Все це тільки примножувало моє захоплення, і вже невдовзі я прагнула опанувати тими декоративними фігурами. Отож знайшовши на Розпродажу шаховий набір і вирішивши його купити — незважаючи на те, що він коштував дику кількість жетонів, — я розраховувала на допомогу Рут.

Однак протягом кількох наступних днів вона тяжко зітхала щоразу, коли я порушувала цю тему, або вдавала, ніби в неї є інше нагальне заняття. Коли я нарешті загнала її в куток одного дощового дня і ми сіли за дошку в більярдній залі, вона заходилась показувати мені гру, що була якимось невиразним варіантом шашок. Характерною рисою шахів, за її словами, було те, що кожна фігура рухалась літерою Г — мабуть, вона довідалась це, спостерігаючи за тим, як ходить кінь, — на відміну від жаб’ячих стрибків у шашках. Я їй не повірила і відчула розчарування, але нічого їй не сказала і деякий час продовжувала слухати. Кілька хвилин ми вибивали фігури одна одної з дошки, завжди ходячи літерою Г. Це продовжувалось, аж доки я не спробувала вибити її фігуру, на що вона сказала, що це не рахується, бо моя фігура наблизилась до моєї по занадто рівній лінії.

Після цього я підвелася, склала шахи і пішла геть. Вголос я так і не сказала, що вона не вміє грати — хоч наскільки розчарованою я почувалась, я знала, що це вже було б занадто, — але мій різкий відхід, гадаю, був для неї достатнім сигналом.

Приблизно за день я прийшла до класу № 20 на верхньому поверсі, де містер Джордж проводив уроки поезії. Не пам’ятаю, діялось це до чи після уроку і наскільки заповненим було приміщення. Пригадую, що я тримала в руках книжки, а коли рушила туди, де розмовляли Рут і решта, поверхні парт, на яких дівчата сиділи, були залиті яскравим сонцем.

З того, як вони наблизили докупи голови, я зрозуміла, що вони обговорюють питання таємної охорони, і хоча, як я сказала, сварка з Рут сталась тільки вчора, я чомусь наблизилась до них без задньої думки. Щойно підійшовши впритул — може, цієї миті вони обмінялись поглядами, — до мене несподівано дійшло, що зараз трапиться. Це було схоже на частку секунди перед тим, як вступити в калюжу — ти усвідомлюєш, що вона перед тобою, але вже нічого не можеш із цим зробити. Я відчула кривду ще до того, як вони замовкли і поглянули на мене, ще до того навіть, як Рут мовила:

— О, Кеті, як справи? Якщо ти не проти, нам треба дещо обговорити. Закінчимо за хвилину. Вибач.

Вона не встигла закінчити речення, як я обернулась і пішла геть, зла більше на себе за те, що напоролась на це, ніж на Рут та інших. Немає сумнівів, що я засмутилась, хоча не знаю, чи плакала. І протягом наступних кількох днів, щойно побачивши, як таємна охорона радиться десь в кутку або як вони перетинають поле, я відчувала, що мої щоки починають палати.

Минуло два дні після приниження у класі № 20. Я спускалась сходами головного корпусу, коли це раптом усвідомила, що позаду мене йде Мойра Б. Ми почали розмовляти — про якісь неважливі речі — і разом вийшли з будівлі. Була якраз, мабуть, перерва на ланч, тому що коли ми вийшли у двір, навколо валандалось близько двадцяти учнів, які теревенили, розбившись на невеликі групи. Мій погляд негайно зосередився на віддаленому закутку двору, де стояли Рут і троє таємних охоронців, обернуті до нас спинами, напружено вдивляючись у Південне спортивне поле. Я намагалась розгледіти, чим же вони так зацікавились, коли це усвідомила, що Мойра поруч теж за ними спостерігає. І тоді до мене дійшло, що всього місяць тому вона також була членом таємної охорони, а потім її вигнали. Протягом наступних кількох секунд я відчула гостре збентеження через те, що ми двоє стоїмо отак пліч-о-пліч, поєднані нещодавнім приниженням, вдивляючись просто в обличчя тому факту, що нас відторгнули. Можливо, Мойра переживала щось схоже. У кожному разі саме вона порушила тишу, сказавши:

— Це так тупо, вся ця гра в таємну охорону. Як вони досі можуть у щось таке вірити? Ніби досі ще з ясел не вийшли.

Навіть сьогодні я вражена несказанною силою емоції, яка мене охопила після цих Мойриних слів. Вкрай розлючена, я обернулась до неї:

— Та що ти про це знаєш? Ти не знаєш зовсім нічого, тому що ти вже сто років не в курсі справи! Якби ти знала все, що ми довідались, ти б не сміла казати такого ідіотизму!

— Не кажи дурниць, — Мойра ніколи не лізла за словом у кишеню. — Це лише одна з вигаданих Рут історій, от і все.

— Тоді як сталось, що я особисто чула, як вони це обговорювали? Казали, як вони заберуть міс Джеральдін у ліс на молоковозі? Яким чином я могла почути, як вони це планували — до чого тут Рут і всі інші?

Мойра поглянула на мене, тепер невпевнено.

— Ти сама чула? Як? Де?

— Я чула, як вони розмовляли, чітко, як не знати що. Чула кожне слово, вони не знали, що я там. Це було біля ставка — вони не знали, що я могла їх підслухати. Так що це свідчить про те, що ти нічого не знаєш!

Я проминула її, а потім, перетинаючи залюднений двір, озирнулась на постаті Рут і решти. Вони досі видивлялись на Південне спортивне поле, несвідомі того, що трапилось щойно між мною і Мойрою. І я зауважила, що більше на них не злюсь; що я страшенно роздратована на Мойру.

Навіть тепер, якщо їду довгою сірою дорогою і мої думки не мають конкретного напрямку, я можу виявити, що прокручую все це знову і знову. Чому я того дня поставилась до Мойри Б. так вороже, коли насправді вона була моїм природним союзником? Мабуть, це тому, що Мойра натякала, що ми з нею разом перетнули певну лінію, а я ще не була до цього готова. Думаю, я відчула, що за тією лінією було щось складніше, щось понуріше, чого мені не хотілось. Не хотіла ні для себе, ні для будь-кого з нас.

Але іноді я думаю, що це не так — йшлося тільки про мене і про Рут, про ту лояльність, яку вона в мені тоді викликала. І, може, саме тому, хоч кілька разів мені й хотілось цього по-справжньому, я ніколи так і не розповіла, що сталося того дня між мною і Мойрою — не розповіла за весь час, поки опікувалась Рут у центрі Давера.

Вся ця історія про міс Джеральдін нагадує мені про дещо, що трапилось через три роки, коли ідея таємної охорони давно залишилась позаду.

Ми були в класі № 5 на першому поверсі в задній частині будинку, чекали на початок уроку. Клас № 5 був найменший, тож такого зимового ранку, як той, про який я розповідаю, коли гріли великі батареї і пітніли вікна, в приміщенні ставало страшенно задушливо. Може, я перебільшую, але наскільки пригадую, для того щоб цілий клас вмістився у цьому приміщенні, учням буквально доводилось сидіти одне на одному.

Того ранку Рут сиділа на стільці за партою, а я сиділа на самій парті, тимчасом як двоє чи троє інших примостилось чи схилилося поруч. Здається, посуваючись трохи, щоб дати трохи простору комусь іще, я й побачила коробку з олівцями.

Я і тепер так чітко бачу її, ніби вона насправді лежить переді мною: лискуча, мов відполірований черевик; рудувато-брунатного кольору з червоними цятками, які складались у численні кола. Блискавка з верхнього краю мала пухнастий помпон, за який слід було тягнути. Я мало не сіла на коробку, але відсунулась, і Рут швидко її прибрала. Але я встигла коробку помітити, як Рут і хотіла, тому я сказала:

— О! Де ти це взяла? На Розпродажу?

В кімнаті стояв галас, але дівчата поблизу почули моє запитання, і невдовзі четверо чи п’ятеро з нас уже захоплено роздивлялось коробку з олівцями. Рут кілька секунд нічого не відповідала, уважно роздивляючись обличчя навколо. Врешті вона неквапливо промовила:

— Вважаймо так. Вважаймо, що я знайшла його на Розпродажу.

І вона багатозначно посміхнулась.

Ця відповідь може здатись невинною, але насправді це було так само, якби вона встала і вдарила мене, і протягом наступних кількох митей мене одночасно охопили жар і холод. Я точно знала, що вона має на увазі, промовляючи такі слова і так посміхаючись: вона натякала, що ця коробка з олівцями — подарунок від міс Джеральдін.

Тут не могло бути жодної помилки, оскільки вона готувалась до цього впродовж кількох тижнів. Рут використовувала цю особливу посмішку, особливу інтонацію — іноді збагачуючи її піднесеним до уст пальцем або рукою, яка прикривала сценічне шепотіння, — коли вона прагнула натякнути на невеличкий знак прихильності, виявлений щодо неї міс Джеральдін: міс Джеральдін дозволяла Рут слухати музичну касету в більярдній кімнаті ще до четвертої пополудні у вихідний; міс Джеральдін наказала всім бути тихо під час прогулянки полями, але коли біля неї опинилась Рут, вона сама почала з нею розмовляти, і тоді дозволила розмовляти решті групи. Це завжди були такі вияви, про які ніколи не повідомлялось однозначно, а лише натякалось цією особливою посмішкою і виразом «не говорімо більше нічого».

Звичайно, офіційно охоронці не мали права виявляти свої симпатії до окремих дітей, хоча невеликі вияви прихильності траплялися повсякчас у рамках певних параметрів; і більшість того, на що натякала Рут, легко вкладалось у ці параметри. Я просто-таки ненавиділа, коли Рут робила ці натяки. Я, звичайно, ніколи не могла мати певності, що вона каже правду, але оскільки насправді вона нічого не «казала», а тільки натякала, то неможливо було й заперечити. Отож щоразу, коли це траплялось, мені доводилось просто не зважати, кусаючи себе за губи і сподіваючись, що ця мить швидко мине.

Іноді з напрямку, який набувала розмова, я могла передбачити, що ця мить надходить, тож я опановувала себе. Але навіть тоді це вражало мене досить відчутно — протягом кількох хвилин я не могла сконцентруватися ні на чому, що відбувалось навколо. Але того зимового ранку в класі № 5 я абсолютно не очікувала, що це станеться. Навіть побачивши коробку з олівцями, я не могла цього передбачити, оскільки сама ідея того, що вихователь дарує такий подарунок, лежала поза межами добра і зла. Тому, коли Рут сказала те, що сказала, я не змогла, як зазвичай, перечекати, коли емоційний шквал просто вляжеться. Я дивилась на неї, не роблячи жодних спроб приховати свій гнів. Можливо, відчувши небезпеку, Рут театрально мені прошепотіла:

— Ані слова! — і знову всміхнулась.

Але я не могла усміхнутись у відповідь і продовжувала на неї витріщатись. На щастя, якраз з’явився вихователь і розпочався урок.

Я ніколи не належала до тих дітей, які годинами розмірковують над тим, що з ними відбулося. Я займаюсь цим тепер, але це частина моєї роботи — коли я їду порожніми полями впродовж багатьох годин тиші. Я не була такою, як, скажімо, Лора, яка, незважаючи на свої клоунади, могла цілими днями, навіть тижнями хвилюватись через якісь дрібнички, які їй хтось сказав. Але після того ранку в класі № 5 я почала провалюватись у своєрідний транс. Я відлітала кудись думками посеред розмови; цілі уроки минали, а я уявлення не мала, що на них відбувалося. Я не сумнівалась, що цього разу не можна дозволити, щоб Рут усе зійшло з рук, але впродовж довшого часу не вживала жодних конструктивних заходів. Натомість я програвала в голові фантастичні сцени, в яких я її розвінчувала і змушувала визнати, що вона все вигадує. У мене була навіть одна туманна фантазія, в якій сама міс Джеральдін довідується про натяки Рут і привселюдно виводить її на чисту воду.

Після кількох днів таких марень я почала мислити чіткіше. Якщо коробку з олівцями не подарували міс Джеральдін, то звідки вона взялася? Рут могла отримати її від іншого учня, але це було малоймовірно. Якщо вона належала спершу комусь іншому, навіть комусь, на кілька років старшому, така розкішна річ не могла бути непоміченою. Рут ніколи б не ризикнула розповісти таку історію, знаючи, що коробка з олівцями вже гуляє Гейлшемом. Майже напевне вона розкопала її на Розпродажу. Тут Рут також ризикувала, що хтось бачив коробку, перш ніж вона її купила. Але якщо — як траплялося іноді, хоча це й не було дозволено — вона почула про те, що коробка з олівцями буде на Розпродажу і зарезервувала її для себе з допомогою одного з наглядачів ще до його відкриття, тоді Рут цілком виправдано могла бути певною, що мало хто міг її побачити.

Однак, на біду для Рут, існували реєстри всіх речей, куплених під час Розпродажів, з іменами покупців. Хоча їх не було аж так легко отримати — після кожного Розпродажу наглядачі відносили їх до кабінету міс Емілі — вони не були також і цілковитою таємницею. Якщо під час наступного Розпродажу я буду ошиватись неподалік від наглядача, мені нескладно буде переглянути сторінки реєстру.

Отож у мене вимальовувались обриси плану, і я вдосконалювала його протягом кількох наступних днів, аж доки до мене дійшло, що насправді не було аж такої потреби дотримуватись усіх кроків. Якщо вважати, що я права і коробка з олівцями походить з Розпродажу, все, що мені слід робити — це блефувати.

Отак і дійшло до нашої з Рут розмови під дашком. Того дня був туман і мжичка. Ми йшли від гуртожитку до павільйону — здається, але точно не пам’ятаю. Так чи інакше, коли ми перетинали подвір’я, дощ припустив дужче, і оскільки ми не поспішали, то заховались під дашок головного корпусу, трохи поодаль від головного входу.

Якийсь час ми ховалися там, спостерігаючи, як час від часу з туману вибігав якийсь учень і зникав у дверях корпусу, але дощ не стихав. І що довше ми там стояли, то напруженішою я ставала, бо розуміла, що це саме та можливість, якої я чекала. Не сумніваюсь, що і Рут відчула: щось насувається. Врешті-решт я вирішила говорити прямо.

— На Розпродажу минулого вівторка, — почала я, — я переглядала журнал. Ну знаєш — цей реєстр.

— Навіщо ти переглядала реєстр? — швидко запитала Рут. — Навіщо ти це робила?

— Та просто так. Крістофер С. був одним із наглядачів, я стояла там, розмовляла з ним. Він таки справді найкращий серед старшокласників. І я просто гортала сторінки реєстру, просто щоб чимось себе зайняти.

Я бачила, як думки Рут забігали — тепер вона точно знала, про що йдеться. Але спокійно мовила:

— Що там могло бути цікавого.

— Ні, насправді це було досить цікаво. Можеш побачити, хто що купив.

Я сказала це, дивлячись на дощ. А тоді поглянула на Рут і відчула справжній шок. Не знаю, чого я очікувала. Адже всі мої фантазії минулого місяця не допомогли підготуватись до реальної ситуації, яка відбувалась цієї миті. Тепер я бачила, як Рут засмутилася. Як вона раптом утратила здатність говорити, готова от-от заплакати. І несподівано моя поведінка видалась мені страшенно бентежною. Всі ці зусилля, плани — лише для того, щоб засмутити найближчу подругу. Ну і що, коли вона збрехала трохи про коробку з олівцями? Хіба ми всі не мріємо час від часу, щоб хтось із вихователів порушив правила і зробив для нас щось особливе? Хіба не фантазуємо про спонтанні обійми, таємний лист, подарунок? Рут всього лиш пішла на крок далі у цих безневинних мріях. Вона ж навіть імені міс Джеральдін не називала.

Тепер я почувалась жахливо і була розгублена. Але стоячи отак поруч із нею, дивлячись на туман і дощ, я не могла вигадати нічого, щоб виправити заподіяну шкоду. Здається, я сказала щось жалюгідне, типу:

— Все гаразд, я нічого там такого не побачила, — і ці слова так тупо зависли в повітрі.

А тоді, після ще кількох хвилин тиші, Рут рушила в дощ.

Розділ шостий

Думаю, мені було б краще, якби Рут явно затаїла проти мене образу. Але це був єдиний раз, коли вона вирішила поступитись. Так, ніби їй було надто соромно, ніби вона була розчавлена всією ситуацією і навіть не могла злитись чи бажати відігратись. Протягом наших перших зустрічей після тієї розмови під дашком я була готова бодай на якусь крихту роздратування, але ні, вона поводилась цілком цивільно, хоча й трохи беземоційно. Я зрозуміла: вона боїться, що я її викрию — коробка з олівцями, як і слід було сподіватись, більше на очі не з’являлась, — і я хотіла сказати їй, що вона не має чого остерігатися з мого боку. Проблема полягала в тому, що оскільки жодна з нас не говорила про справу відкрито, я не могла знайти спосіб, щоб донести їй свою позицію.

Тим часом я з усіх сил старалась використати кожну нагоду, щоб натякнути, що Рут займала особливе місце в серці міс Джеральдін. Наприклад, був такий час, коли наша компанія страшенно прагнула повправлятись під час перерви в кругових ударах, тому що нам кинула виклик компанія старших на рік учнів. Дощило, і це було проблемою: малоймовірним здавалось, що нам дозволять вийти назовні. Однак я зауважила, що однією з чергових виховательок була міс Джеральдін, тому я сказала:

— Якщо Рут піде і попросить міс Джеральдін, то ми матимемо шанс.

Як я пам’ятаю, цю пропозицію не прийняли. Можливо, її майже ніхто не почув, тому що ми всі говорили одночасно. Але річ у тому, що я висловила її, стоячи позаду Рут, — і я бачила, що їй приємно.

Іншого разу ми разом із міс Джеральдін виходили з класу, і так склалося, що я могла вийти відразу після самої міс Джеральдін. Отож я страшенно сповільнила темп, дозволяючи тим самим Рут, яка йшла відразу після мене, пройти у двері поруч із міс Джеральдін. Я зробила це без жодної суєти, так, ніби це була найприродніша і найправильніша річ, те, що повинно було припасти міс Джеральдін до смаку — точнісінько так само, як я повелась би, якби випадково потрапила між двох найкращих друзів. Цього разу, наскільки можу пригадати, Рут перших кілька секунд виглядала розгубленою і здивованою, а тоді швидко мені кивнула і пройшла вперед.

Такі дрібниці цілком могли справляти Рут приємність, але вони жодним чином не впливали на те, що сталось між нами під дашком того туманного дня, і відчуття того, що я ніколи не зможу налагодити наші стосунки, тільки зростало. У мене є конкретний спогад, як одного вечора я сиджу на одній із лавок недалеко від павільйону і намагаюся знову і знову вигадати якийсь вихід, але важка суміш розкаяння і відчаю фактично доводить мене до сліз. Якби все залишалось саме так, я навіть не знаю, що могло б трапитись. Можливо, врешті-решт все забулося б; або, можливо, ми з Рут назавжди розійшлися б. І ні з того ні з сього мені випав шанс усе впорядкувати.

Тривав урок мистецтва, тільки от містерові Роджеру з якоїсь причини раптом довелося вийти. Тож ми кружляли поміж мольбертів, базікали і роздивлялись роботи одне одного. Якоїсь миті до Рут підійшла дівчина на ім’я Мідж А. і товариським тоном запитала:

— Де твоя коробка з олівцями? Вона така розкішна.

Рут напружилась і швидко оглянулась навколо, щоб побачити, хто поблизу. Поруч перебували всі дівчата з нашої звичної компанії і, можливо, кілька інших. Жодній живій душі я не розповіла про справу з реєстром Розпродажів, але, гадаю, Рут цього не знала. Коли вона нарешті відповіла Мідж, її голос звучав м’якше, як зазвичай:

— Я її не взяла. Вона лежить у моїй скрині з колекцією.

— Ця коробка просто розкішна. Де ти її взяла?

Мідж розпитувала її без задньої думки, це було очевидно. Але майже кожна з тих, що були присутні в класі № 5 того разу, коли Рут уперше принесла коробку з олівцями, нашорошено слухали, і я побачила, що Рут вагається. Лише згодом, коли я відтворювала все в пам’яті, мені стало зрозуміло, наскільки досконала можливість мені випала. У ту мить я навіть не думала. Я перехопила ініціативу до того, як Мідж або хтось інший встигли зауважити, що Рут у скрутному становищі.

— Ми не можемо сказати, звідки взялась коробка.

Рут, Мідж і решта поглянули на мене, трохи здивовані. Але я зберігала спокій і продовжувала, звертаючись лише до Мідж.

— Існують дуже поважні причини, з яких ми не можемо сказати, звідки вона взялася.

Мідж знизала плечима.

— Отже, це таємниця.

— Велика таємниця, — підтвердила я, усміхнувшись до неї, щоб показати, що я проти неї нічого не маю.

Інші дівчата закивали на знак підтримки, однак на обличчі Рут з’явився незрозумілий вираз — здавалось, вона тепер зайнята чимось цілковито іншим. Мідж знову стенула плечима — і, як я пам’ятаю, на тому все й закінчилося. Вона чи то відійшла, чи просто почала говорити про щось інше.

З тих самих причин, із яких я не могла відкрито говорити з Рут про неприємні відчуття, яких я завдала їй цією ситуацією з реєстром Розпродажів, вона, звичайно ж, не могла мені подякувати за моє втручання під час розпитувань Мідж. Але з того, як вона зі мною поводилась, було очевидно, як приємно я її вразила. І оскільки зовсім недавно я була в тій самій ситуації, мені було зрозуміло, що тепер вона шукає нагоди зробити щось хороше для мене, щось по-справжньому особливе. Це було страшенно приємно. Пам’ятаю, я навіть раз чи двічі думала, як було б чудово, якби вона довго-довго не знаходила можливості віддячити, щоб це тепло між нами і далі існувало. Але можливість з’явилась-таки за місяць після епізоду з Мідж, коли я загубила свою улюблену касету.

Я досі зберігаю копію цієї касети і донедавна час від часу слухала її, їдучи відкритою місцевістю під сіяння мжички. Але останнім часом касетник у моїй машині почав виходити з ладу, тож я не наважуюсь навіть вкладати її туди. А коли я повертаюсь до своєї кімнати, то мені ніколи не вистачає часу, щоб послухати касету. І, незважаючи на це, вона — одне з моїх найцінніших надбань. Можливо, ближче до кінця цього року, коли я вже більше не буду опікункою, я матиму змогу слухати її частіше.

Альбом називався «Пісні в темряві», виконувала їх Джуді Бріджвотер. Та касета, яка є в мене сьогодні — не та сама, що була в мене в Гейлшемі, яку я загубила. Цю ми з Томмі знайшли в Норфолку багато років по тому, але до цієї історії я повернуся згодом. Тепер я хочу розповісти про першу касету — ту, що зникла.

Перед тим, як перейти до суті, я мушу пояснити, звідки взялася наша тема, пов’язана з Норфолком. Вона продовжувалась роками, ставши чимось на зразок жарту для посвячених. А почалася з одного уроку, який ми мали ще в доволі юному віці.

Це був урок самої міс Емілі, яка пояснювала нам про різні графства Англії. Вона приколола на дошку велику мапу, а поруч встановила підставку. Розповідаючи, скажімо, про Оксфордшир, вона чіпляла до підставки великий календар з фотографіями графства. Вона мала чималу колекцію цих фотокалендарів, і так ми вивчили більшість графств. Вона тицяла указкою в різні ділянки мапи, поверталась до підставки і відкривала наступну картинку. Серед них були маленькі села, крізь які протікали річки, білі пам’ятники на схилах, старі церкви на краю полів. Якщо вона розповідала нам про узбережжя, то показувала пляжі, заповнені людьми, і скелі з чайками. Гадаю, вона намагалась створити в нас враження того, що оточувало нас у зовнішньому світі, і навіть сьогодні, незважаючи на ту кількість кілометрів, яку я подолала як опікунка, не можу надивуватися з того, наскільки моє уявлення про різні графства досі визначається картинками, які міс Емілі чіпляла на підставку. Скажімо, проїжджаючи крізь Дербішир і помічаючи певне село, що зеленіє фахверками пабів і військових меморіалів, — я раптом усвідомлюю, що це якраз той образ, який показувала нам міс Емілі того разу, коли я вперше почула про Дербішир.

Так чи інакше, річ у тому, що в колекції календарів міс Емілі існувала прогалина: у жодному з них не було навіть єдиного зображення Норфолка. Вона багаторазово повторювала нам ті самі лекції, і я завжди думала, чи цього разу вона знайде зображення Норфолка, але цього так і не сталося. Вона махала указкою над мапою і промовляла з інтонацією запізнілого пояснення:

— А тут у нас Норфолк. Там дуже гарно.

Але пригадую, як одного разу вона замовкла і поринула у свої думки — можливо, тому, що не запланувала, що ж робити замість демонстрування зображення. Врешті-решт вона вийшла з задуми і знову тицьнула на мапу.

— Бачите, через те, що Норфолк розташований на сході, на цьому горбику, що випинається в море, ним не можна нікуди дістатись. Люди їдуть на південь і на північ, — вона повела указкою догори і додолу, — і все одно проминають Норфолк. Тому це спокійний закуток Англії, радше приємний. Але водночас — дещо загублений закуток.

Загублений закуток. Саме так вона його окреслила, і з цього все й почалося. Тому що в Гейлшемі у нас був власний «загублений закуток» на третьому поверсі, де тримали загублені речі. Якщо ти щось губив або знаходив, то йшов саме туди. Хтось — не пам’ятаю, хто це був — сказав після уроку, що міс Емілі казала, начебто Норфолк — це «загублений закуток» Англії, де закінчується країна і де зберігається втрачене майно. Якимось чином ця ідея прижилася і невдовзі стала загальноприйнятим фактом, до якого зверталися впродовж усього року.

Не так давно, коли ми з Томмі все це пригадували, він сказав, що ніколи насправді не вірив у цю ідею, що від самого початку це був усього лише жарт. Але я не сумніваюсь у тому, що він помилявся. Безперечно, на час, коли нам було дванадцять чи тринадцять років, історія з Норфолком таки перетворилася на великий жарт. Але як я пам’ятаю — і Рут пам’ятала точнісінько так само — на початку ми вірили в Норфолк буквально. Вірили, що так само, як до Гейлшема приїздять фургони з їжею і речами для Розпродажів, схожа операція відбувається у ширшому масштабі: всією Англією пересуваються транспортні засоби, які звозять все, знайдене на полях і в потягах, до місця, що називається Норфолк. Той факт, що нам не довелося побачити фотографії цього місця, тільки додавав йому таємничості.

Це може звучати божевільно, але вам не слід забувати, що на тій стадії наших життів будь-яке місце поза Гейлшемом було для нас, немов чарівна країна. Про зовнішній світ і про те, що там можливо і що неможливо, ми мали уявлення дуже розмите. Крім того, ми ніколи не завдавали собі труднощів, щоб перевірити нашу теорію про Норфолк бодай у якихось подробицях. Як сказала одного вечора Рут, коли ми сиділи у викладеній кахлями кімнаті в Давері, милуючись заходом сонця, для нас найбільше важило те, що коли «ми втрачали щось цінне, шукали його і шукали і все одно не могли знайти, то могли не почуватись цілковито нещасними. Ми могли бодай якось заспокоїтись думкою про те, що одного дня, коли виростемо і зможемо подорожувати країною, ми поїдемо до Норфолка і відшукаємо там загублене».

Я впевнена, що Рут мала рацію. Норфолк став для нас справжнім джерелом заспокоєння, можливо, навіть більшим, ніж ми тоді визнавали, і саме тому, ставши набагато старшими, ми і далі про нього розмовляли, хоч і в стилі жарту. І саме тому, через багато-багато років, коли ми з Томмі знайшли копію моєї втраченої касети в містечку на узбережжі Норфолка, ми не просто сприйняли це як смішну ситуацію. Ми обоє відчули всередині якусь тугу, якесь давнє бажання знову повірити в те, що колись було дуже близьким для наших сердець.

Але я хотіла розповісти про мою касету, «Пісні в темряві» Джуді Бріджвотер. Гадаю, в оригіналі це була довгогральна платівка (дата запису — 1956 рік), однак я володіла касетою, обгортка якої була зменшеною версією конверта платівки. Джуді Бріджвотер одягнута у фіолетову оксамитову сукню, що спадає з плечей — такі були дуже популярні в ті часи, — і її видно від талії, тому що співачка сидить за барною стійкою. Думаю, дія відбувається у Південній Америці, оскільки позаду видно пальми і смаглявих офіціантів у білих метеликах. Ви дивитесь на Джуді з точки, з якої мав би дивитись на неї бармен, подаючи їй напої. Вона відповідає по-приятельськи, без надмірної сексуальності в погляді, ніби зовсім трохи фліртує, бо ви — хтось, кого вона знала колись давно. Ще одна деталь зображення — що Джуді сперлась ліктями на барну стійку і в її пальцях димиться сигарета. Саме через цю сигарету я й розвела навколо касети таку таємничість, щойно знайшла її на Розпродажу.

Не знаю, як це було у вас, але в Гейлшемі вихователі ставились до куріння страшенно несхвально. Впевнена, що вони воліли б, щоб ми ніколи не довідались, що куріння існує; але оскільки це було неможливо, щоразу, коли виникали найменші згадки про сигарети, вони негайно читали нам лекції на цю тему. Навіть якщо нам демонстрували фотографію відомого письменника або світового лідера з сигаретою в руці, урок після цього припинявся. Ширилися чутки, що деяких класичних книжок — як про Шерлока Голмса, наприклад — у нашій бібліотеці не було, тому що їхні головні герої надто багато курили, а коли вам траплялась сторінка, вирвана з ілюстрованої книжки чи журналу, це тому, що на ній була зображена особа, яка курила. Крім цього, існували окремі уроки, на яких нам демонстрували жахливі зображення того, як куріння впливає на внутрішні органи. Ось чому таким шоком було, коли Мардж К. задала міс Люсі своє запитання.

Ми сиділи на газоні після змагання з боротьби, і міс Люсі виголошувала типову промову про шкоду куріння, коли Мардж несподівано запитала міс Люсі, чи вона сама коли-небудь курила. Міс Люсі на кілька секунд замовкла. Тоді сказала:

— Я хотіла б відповісти заперечно. Але, сказати по правді, я таки курила певний час. Близько двох років, коли була молодша.

Можете уявити, яким це було шоком. Перед тим, як міс Люсі відповіла, ми дивились на Мардж, по-справжньому розлючені, що вона задала таке грубе запитання — з таким успіхом вона могла запитати міс Люсі, чи тій коли-небудь доводилось нападати на когось із сокирою. І протягом багатьох наступних днів пам’ятаю, як ми перетворювали життя Мардж на тортуру. Той випадок, про який я згадувала раніше — вечір, коли ми притискали обличчя Мардж до вікна спальні, щоб змусити її дивитись на ліс, — був частиною переслідування, яке ми їй згодом влаштували. Але у мить, коли міс Люсі зізналась, ми були надто спантеличені, щоб думати про Мардж. Думаю, ми всі нажахано дивились на міс Люсі, чекаючи, що вона казатиме далі.

Заговоривши знову, міс Люсі, здавалось, уважно зважувала кожне слово.

— Те, що я курила — недобре. Це мені шкодило, і тому я припинила. Але ви повинні зрозуміти, що для вас, для всіх вас, куріння — набагато, набагато гірше, ніж воно було для мене.

Тоді вона зупинилась і замовкла. Хтось згодом стверджував, що вона замріялась, але я — як і Рут, зрештою — була впевнена, що вона напружено думала про те, що казати далі. Врешті таки промовила:

— Вам про це говорили. Ви учні. Ви… особливі. Тому дбайте про себе, зберігайте власне внутрішнє здоров’я, для кожного з вас це набагато важливіше, ніж для мене.

Вона знову замовкла і поглянула на нас якось по-дивному. Згодом, коли ми це обговорювали, хтось із нас запевняв, що вона просто нетямилась від бажання, щоб її запитали: «Чому? Чому це настільки гірше для нас?». Але ніхто цього не зробив. Я часто думала про той день, і сьогодні, у світлі того, що трапилося пізніше, не сумніваюсь, що нам всього лише варто було запитати, і міс Люсі все нам докладно пояснила б. Все, що було для цього потрібно — всього лише ще одне запитання про куріння.

То чому ж ми того дня промовчали? Думаю, тому, що навіть у тому віці — нам було дев’ять чи десять — нам відомо було якраз достатньо, щоб остерігатись усієї тієї території. Тепер складно пригадати, скільки саме ми знали. Ми точно знали — хоч і не в якомусь глибокому сенсі — що ми відрізняємось як від наших вихователів, так і від нормальних людей іззовні; можливо, ми знали навіть, що десь у далекому майбутньому на нас чекають виїмки. Але по-справжньому ми не знали, що це означає. Якщо ми й прагнули уникати певних тем, то, мабуть, тому, що це нас бентежило. Ми терпіти не могли, коли наші вихователі, на додаток до всього іншого, ставали такими дивними, коли доходили до цих тем. Нас дратувало, коли доводилось бачити, що вони так змінюються. Мабуть, тому ми так і не задали того наступного запитання, і тому так жорстоко покарали Мардж К. за те, що вона зачепила цю тему після змагань із боротьби.

Ось чому я робила зі своєї касети таку таємницю. Навіть перевернула обкладинку задом наперед, тож Джуді з сигаретою можна було побачити тільки якщо відкрити пластикову коробку. Але причина того, що касета так багато для мене означала, не мала нічого спільного з сигаретою і навіть не була пов’язана з тим, як Джуді Бріджвотер співала — то була всього лише співачка свого часу, виконавиця пісень у барі, і зовсім не відповідала тим смакам, які побутували в Гейлшемі. Касета стала особливою для мене завдяки одній пісні: композиції номер три, «Не відпускай мене».

Вона повільна, пізньовечірня й американська, і в ній є ритм, який постійно повторюється, коли Джуді,співає: «Не відпускай мене… Моє серденько… Не відпускай мене…». Мені було тоді одинадцять, я не надто часто слухала музику, але ця пісня мене по-справжньому зачепила. Я завжди намагалась перемотувати касету до цього місця, щоб слухати пісню, щойно матиму таку можливість.

Уявіть собі, що цих можливостей було не так уже й багато: це діялося за кілька років до того, як на Розпродажах почали з’являтись плеєри. В більярдній кімнаті стояв великий магнітофон, але я рідко слухала на ньому свою касету, тому що там вічно товклося повно народу. В класі мистецтва магнітофон теж був, але й вона була гамірною. Єдине місце, де я могла нормально її слухати — це наша спальня.

На той час ми жили вже в невеличких спальнях на шість ліжок, розташованих в окремих будиночках, і в нашій, на полиці над радіатором, стояв портативний касетний магнітофон. У дні, коли там нікого не було, я приходила туди, щоб знову і знову слухати свою пісню.

Що в цій пісні було такого особливого? Насправді я навіть до слів як слід не прислухалась. Я тільки слухала ту частину, де повторювалось: «Моє серденько, не відпускай мене…» І я уявляла собі жінку, яка ціле своє життя страшенно хотіла мати дітей, але їй сказали, що вона ніколи не зможе народити. Тоді стається якесь диво, і в жінки з’являється дитя, вона тримає його дуже близько, ходить туди-сюди і співає: «Моє серденько, тільки не відпускай мене…» — частково тому, що вона дуже щаслива, але також і тому, що боїться чогось поганого, боїться, що дитина захворіє або що її від жінки заберуть. Навіть тоді я розуміла, що це не може бути правдою, що ця інтерпретація не збігається з рештою тексту. Але для мене це не було проблемою. У пісні йшлося про те, що я розповіла, і я слухала її знову і знову, на самоті, коли тільки мені випадала така можливість.

Десь у той час трапився один дивний випадок, про який я повинна вам розповісти. Він мене по-справжньому занепокоїв, і хоча справжній його сенс я зрозуміла аж через багато років, але й тоді вже відчула його особливе значення.

Того дня було сонячно. Я пішла за чимось до нашої спальні. Пам’ятаю, як там було ясно: штори в нашій кімнаті виявились не до кінця розсунутими, тож сонце просвічувало крізь них широкими смугами, а в повітрі було видно всю пилюку. Я не збиралась слухати касету, але оскільки опинилася там сама, я відчула порив вийняти її зі своєї скрині з колекціями і вкласти до магнітофона.

Можливо, хтось переді мною надто голосно ввімкнув звук, я не знаю. Але музика звучала гучніше, ніж зазвичай, і, можливо, тому я не почула її раніше. А може, я просто надто розслабилась. У кожному разі, я стояла і повільно погойдувалась під ритм мелодії, притискаючи уявну дитину до грудей. Насправді — і від того все це ще більш бентежно — то був один із тих разів, коли я взяла подушку і тримала її, як дитину, і повільно танцювала з заплющеними очима, тихопідспівуючи щоразу, коли лунали ці рядки:

«Серденько, серденько моє, тільки не відпускай мене…»

Пісня майже закінчилась, коли я раптом усвідомила, що не сама. Я розплющила очі і виявила, що дивлюся просто на Мадам, яка стоїть на порозі.

Я завмерла, шокована. Тоді, за секунду чи дві, я почала відчувати неабияку тривожність — я ж розуміла, що в цій ситуації є щось дуже дивне. Двері були наполовину відчинені (згідно з правилами, ми не мали права повністю зачиняти двері спальні, коли не спали), але Мадам навіть до порога не підійшла. Вона нерухомо стояла посеред коридору, схиливши голову набік, щоб краще розгледіти, чим же я там займалась. І найхимерніше: вона плакала. Можливо, це один із її схлипів, які я почула крізь пісню, висмикнув мене із замріяності.

Коли я думаю про це тепер, мені здається, вона повинна була щось сказати чи зробити, нехай навіть добряче мене насварити — так, вона не була вихователькою, але ж була дорослою. Тоді я б знала, як поводитись. Натомість Мадам просто стояла, схлипуючи і схлипуючи, дивлячись на мене крізь отвір у дверях з тим самим виразом очей, із яким вона завжди на нас дивилась. Так, ніби бачила щось моторошне. Тільки цього разу в її погляді було щось іще, щось більше, чого я нездатна була осягнути.

Я не знала, що мені робити чи що казати, чого очікувати далі. Можливо, вона ввійде до кімнати, накричить на мене, може, навіть ударить — я уявлення не мала. Насправді ж вона просто розвернулась, і вже наступної миті я почула її кроки: вона виходила з будиночка. Я зрозуміла, що звучить уже наступна пісня, вимкнула магнітофон і сіла на найближче ліжко. І, зробивши це, побачила крізь вікно навпроти постать Мадам: вона поспішала в напрямку до головного корпусу. Вона не озиралась, але з її згорбленої спини я зрозуміла, що вона досі схлипує.

За кілька хвилин я повернулась до своїх друзів, але нікому й слова не сказала про те, що трапилося. Хтось зауважив, що зі мною не все гаразд, і прокоментував якось, але я лише стенула плечима і промовчала. Не те щоб мені було соромно — просто це було трохи як раніше, коли ми підстерігали Мадам у дворі, щойно вона виходила з машини. Найдужче тоді мені хотілось, щоб того випадку не траплялось узагалі, і я думала, що якщо не буду про нього згадувати, то зроблю послугу собі і всім іншим.

Однак через кілька років я обговорювала цю ситуацію з Томмі. Це було невдовзі після нашої розмови біля ставка, де він уперше довірився мені і розповів про міс Люсі; тоді, коли — принаймні як я це бачу — ми почали замислюватись і задавати запитання про себе самих, і це тривало згодом протягом багатьох років. Коли я розповіла Томмі про випадок з Мадам у спальні, він запропонував дуже просте пояснення. На цей час нам уже, звичайно, було відомо те, про що я не здогадувалась раніше: що ніхто з нас ніколи не зможе мати дітей. Можливо, я якимось чином вхопила це знання, коли була молодша, повністю його не усвідомивши, і тому, слухаючи пісню, давала їй таке пояснення. Одначе бути не може, щоб мені вже було відомо це в ту мить, коли це сталося. Як я сказала, на той час, коли ми з Томмі це обговорювали, нам уже все було чітко зрозуміло. Так сталося, що жоден із нас аж надто цим фактом не переймався; насправді дехто навіть радів, що можна займатись сексом і не хвилюватись — хоча на тій стадії повноцінний секс також був від нас досить далеко. У кожному разі, коли я розповіла Томмі про те, що трапилось, він сказав:

— Можливо, Мадам — не така вже й погана людина, хоч і моторошна. Тому, коли вона побачила, як ти танцюєш, ніби пригортаєш до грудей своє немовля, вона відчула, що це вкрай трагічно, бо ти ніколи не народиш дитину. Ось чому вона почала плакати.

— Але ж Томмі, — звернула увагу я, — але звідки вона могла знати, що ця пісня якось пов’язана з народжуванням дітей? Звідки вона могла знати, що подушка, яку я тримала — це дитина? Все це діялося тільки в моїй голові.

Томмі про це подумав, а тоді напівжартівливо сказав:

— Може, Мадам уміє читати думки. Вона дивна. Може, вона має здатність зазирати людям досередини. Мене б це не здивувало.

Від цього нам стало трохи моторошно, і хоча ми й гиготіли, але більше на цю тему не розмовляли.

Касета зникла за кілька місяців після випадку з Мадам. Я не пов’язувала між собою ці дві події тоді, не маю підстав робити це і тепер. Одного вечора, перед тим, як мали вже вимкнути світло на ніч, я переглядала свою колекцію в коробці — просто щоб згаяти час перед тим, як інші повернуться з ванни. Дивно, але коли до мене дійшло, що касети більше немає, перша думка, що пронизала мене — не можна ні перед ким видавати своєї паніки. Пам’ятаю, як старанно я щось собі намугикувала, продовжуючи шукати. Я багато про це думала і досі не знаю, як усе пояснити: у цій кімнаті зі мною жили мої найближчі подруги, але я не хотіла, щоб вони знали, як я засмутилась через зникнення своєї касети.

Гадаю, ця потаємність була пов’язана з тим, наскільки важливою була для мене ця касета. Можливо, у Гейлшемі кожен мав такі маленькі секрети — особисті закамарки, повітряні замки, в яких можна було сховатись зі своїми страхами і тугою. Але сам факт того, що в нас можуть бути такі потреби, видавався нам тоді чимось неправильним — наче ми таким чином когось підводили.

Так чи інакше, остаточно впевнившись, що касета зникла, я найбуденнішим тоном запитала кожну з сусідок по спальні, чи вони її не бачили. Я ще не повністю впала в безнадію, оскільки існував шанс, що я забула її в більярдній. Згідно з моїм іншим сподіванням, хтось позичив касету і збирався повернути її вранці.

Але наступного дня касета не знайшлася, і я досі не маю уявлення, що з нею трапилось. Насправді у Гейлшемі, на мою думку, відбувалося набагато більше крадіжок, ніж ми — чи вихователі — були готові визнати. Але зараз я розповідаю про цей випадок, щоб пояснити дещо про Рут і про те, як вона зреагувала. Вам слід пам’ятати, що я втратила касету менше ніж за місяць з часу, коли в класі мистецтва Мідж почала розпитувати Рут про коробку з олівцями і я прийшла їй на допомогу. Відтоді, як я вже казала, Рут шукала нагоди, щоб зробити щось гарне для мене у відповідь, і зникнення касети стало чудовою можливістю. Можна навіть сказати, що наші стосунки нормалізувались аж тоді, коли зникла касета — за весь час, починаючи від дощового ранку, коли під дашком головного корпусу я згадала при ній про реєстр Розпродажів.

Того вечора, коли я зауважила, що касета зникла, я розпитала про неї кожного, зокрема, звісно, й Рут. Пригадуючи про це тепер, я розумію, наскільки достеменно вона вловила, що означала для мене втрата тієї касети, і в той же час — як важливо було не піднімати навколо цього галасу. На моє запитання того вечора вона відповіла, спантеличено знизавши плечима, і продовжила займатись своїми справами. Але наступного ранку, повертаючись із ванни, я почула, як вона буденним тоном, яким говорять про неважливі речі, запитувала Ханну, чи та точно не бачила моєї касети.

Десь за два тижні, коли я вже примирилася із тим, що насправді втратила касету, вона знайшла мене під час ланчу. То був один із перших по-справжньому приємних весняних днів, я сиділа на траві і розмовляла з кількома старшими дівчатами. Коли Рут підійшла і запитала, чи не хотіла б я трохи пройтися, було очевидно, що вона має на думці щось особливе. Тож я залишила співрозмовниць і рушила слідом за нею до краю Північного спортивного поля. Далі ми піднялись на північний пагорб і зупинились перед дерев’яною огорожею, звідки поглянули додолу, на зелену площину, розцятковану групами учнів. На вершині пагорба дув сильний вітер, і, пам’ятаю, мене це неабияк здивувало, тому що сидячи на траві, я цього не помічала. Ми стояли, деякий час дивлячись додолу, а тоді Рут простягнула мені невелику торбинку. Коли я її взяла, то зрозуміла, що всередині — касета, і в мене пришвидшилось серцебиття. Але Рут негайно мовила:

— Кеті, це не твоя. Не та, яку ти загубила. Я намагалась її знайти, але вона справді зникла.

— Ага, — сказала я. — Потрапила до Норфолка.

Ми обидві засміялись. Тоді, розчарована, я вийняла касету з торбинки. Не впевнена, що розчарування не відобразилось на моєму обличчі, коли я розглядала її.

Я тримала в руках щось під назвою «Двадцять класичних танцювальних мелодій». Коли згодом я це послухала, то виявила, що це оркестрова музика для бальних танців. Звичайно, у мить, коли Рут дала мені цю касету, я не знала, що на ній записано, зате точно знала: це і близько не Джуді Бріджвотер. І тут же я усвідомила, що Рут на цих тонкощах не розумілась — для неї, що нічогісінько в музиці не тямила, ця касета цілком здатна була замінити ту, яку я втратила. І несподівано розчарування згасло, поступившись натомість відчуттю справжнього щастя. В Гейлшемі не заведено обіймати одне одного. Але, дякуючи, я стисла обома долонями руку Рут. Вона сказала:

— Я знайшла її на останньому Розпродажу. Подумала, тобі сподобається.

І я відповіла — мовляв, атож, мені дуже подобається.

Цю касету я й досі зберігаю в себе. Я нечасто її слухаю, тому що не в музиці тут справа. Це річ, як брошка або перстень, і особливо тепер, коли Рут більше немає, ця касета стала одним із моїх найцінніших надбань.

Розділ сьомий

Тепер я хочу перейти до наших останніх років у Гейлшемі. Я кажу про період від тринадцяти років і до шістнадцяти, коли ми закінчили школу. В моїх спогадах життя в Гейлшемі розпадається на два окремі шматки: цю останню еру і все, що було до неї. Роки ранньої юності — ті, про які я вам щойно розповідала — зливаються між собою, формуючи золоті часи, і коли я думаю про той період, навіть про не найкращі миті, все одно відчуваю тепле мерехтіння. Однак останні роки інакші за відчуттями. Не те щоб вони були нещасливі — у мене повно спогадів, які я страшенно ціную, — але точно набагато серйозніші і понуріші. Можливо, подумки я перебільшувала з глибиною цих відчуттів, але згідно з моїми враженнями, у старших класах все різко змінилось: так день переходить у ніч.

Та розмова з Томмі біля ставка сьогодні видається мені своєрідним маркером між двома ерами. Не те щоб негайно після цієї зустрічі почало відбуватись щось визначне; але щонайменше для мене та розмова стала поворотним пунктом. Я точно почала дивитись на речі інакше. Якщо раніше я радше відступала, почувши про якісь непевні теми, тепер я почала задавати дедалі більше запитань — якщо не вголос, то принаймні всередині себе.

Та розмова, зокрема, змусила мене по-іншому подивитись на міс Люсі. Я пильно спостерігала за нею, коли тільки мала таку можливість — не лише через зацікавлення, а ще й тому, що сприймала її за найімовірніше джерело важливих підказок. Тож протягом наступного року чи двох мені вдалося зауважити різноманітні химерні дрібнички, які вона сказала або зробила, на які ніхто з моїх друзів не звертав уваги.

Одного разу, наприклад, за кілька тижнів після розмови біля ставка, міс Люсі забрала нас на англійську. Ми розглядали якусь поезію, але непомітно перейшли на розмови про солдатів часів Другої світової війни, яких тримали в таборах для військовополонених. Хтось із хлопців запитав, чи огорожі навколо таборів були електричні, а тоді хтось інший зазначив, як дивно, мабуть, жилося в місці, де скоїти самогубство можна було будь-якої миті, просто торкнувшись огорожі. Ці слова були промовлені цілком серйозно, але нам усім вони здалися страшенно смішними. Ми всі реготали і навперебій щось говорили, а тоді Лора — у типовий для себе спосіб — вилізла на стілець і в істеричному пориві зобразила, як хтось дереться нагору і зазнає удару електричним струмом. На кілька митей у класі все закипіло: кожен щось горланив і вдавав, наче дотикає електричної огорожі.

Незважаючи на бедлам, я не зводила погляду з міс Люсі, яка дивилась на те, що виробляли учні, і на якусь мить мені вдалося спостерегти на її обличчі моторошний вираз. Після цього — а я і далі пильно за нею спостерігала — вона зібралась, усміхнулась і мовила:

— Добре, що в Гейлшемі немає електричних огорож. Часом трапляються жахливі випадки.

Вона сказала це доволі тихо, і через те, що народ продовжував верещати, її слова потонули в загальному гаморі. Але я почула їх досить чітко. «Часом трапляються жахливі випадки». Які випадки?

Де? Але ніхто не вхопився за її слова, тож ми повернулись до обговорення вірша.

Траплялися й інші схожі інциденти, тож невдовзі я почала сприймати міс Люсі відмінною від решти вихователів. Можливо навіть, що вже тоді я почала усвідомлювати природу її турбот і неспокою. Хоча це вже, мабуть, занадто; швидше за все тоді я зауважувала всі ті речі, поняття зеленого не маючи, що з ними робити. І якщо сьогодні ці інциденти видаються мені такими багатозначними частинами одного цілого, то це, мабуть, тому, що я дивлюся на них у світлі того, що трапилося згодом — зокрема, того, що сталося того дня в павільйоні, де ми ховались від зливи.

Нам було по п’ятнадцять — тривав наш останній рік у Гейлтемі. Ми готувались до гри в раундерс. Хлопці якраз перебували на стадії «насолоди» від гри, оскільки це давало можливість фліртувати з нами, тож того дня нас було близько тридцяти. Злива почалась якраз коли ми переодягались, тож невдовзі ми вже громадились на веранді, накритій дахом павільйону, і чекали, щоб дощ припинився. Але злива припускала дедалі дужче, тож коли геть усі поховались під дашком, веранда виявилась повністю залюдненою, і ми безцільно на ній копошились. Пам’ятаю, Лора демонструвала мені особливо відразливий спосіб видування носа, коли по-справжньому хочеш відшити хлопця.

Міс Люсі була єдиною присутньою тут вихователькою. Вона перехилялась через перила, вдивляючись у стіну дощу, ніби намагалась розгледіти щось з протилежного боку спортивного поля. Я спостерігала за нею ще пильніше, ніж доти, і навіть сміючись із Лори, крадькома кидала погляди на спину міс Люсі. Пам’ятаю, мені здалось, що в її позі було щось дивне: вона надто сильно схилила голову і скидалась на звіра, що приготувався до нападу. Вона схилялась уперед так сильно, що зовсім поруч пролітали краплини, падаючи з навислої ринви, але їй, здавалось, було байдуже. Пам’ятаю, мені таки вдалося себе переконати, що в цьому всьому не було нічого незвичайного, що вона просто тривожиться, коли ж припиниться дощ, тож я знову прислухалась до слів Лори. За кілька хвилин, коли я цілковито забула про міс Люсі і аж валялась від реготу, я раптово усвідомила, що навколо нас панує тиша, тому що говорить міс Люсі.

Вона стояла там же, де й раніше, тільки тепер обернулась до нас обличчям, спершись спиною на поруччя, на тлі дощового неба.

— Ні, ні, вибачте, мені доведеться втрутитись, — казала вона, і я побачила, що вона звертається до двох хлопців, які сиділи навпроти неї на лавці. Її голос був не те щоб дивний — вона просто говорила якось надто голосно, у спосіб, в який вона зазвичай повідомляла щось усім присутнім, і саме тому ми й замовкли.

— Ні, Пітере, мені доведеться тебе зупинити. Я більше не можу тебе слухати, замовкни.

Тоді вона звела погляд, щоб охопити всіх нас, і глибоко вдихнула.

— Добре, послухайте, це адресовано вам усім. Настав час усе вам пояснити як слід.

Ми чекали, а вона і далі мовчки на нас дивилася. Згодом деякі з нас казали, що їм здалось, ніби вона зараз добряче нам вичитає; інші — що вона збирається оголосити нове правило гри в раундерс. Але ще до того, як вона промовила знову, я точно знала, що йдеться про важливіші речі.

— Хлопці, пробачте, що я вас підслухала. Але ви сиділи зовсім близько, тому я нічого не могла з цим зробити. Пітере, чому б тобі не розповісти всім іншим, про що ти щойно казав Ґордонові?

Пітер Дж. мав збентежений вигляд, і я бачила, що він збирається зобразити свою скривджену і невинну міну. Але міс Люсі повторила, і цього разу набагато м’якше:

— Ну ж бо, Пітере. Будь ласка, розкажи іншим, про що ти щойно казав.

Пітер знизав плечима.

— Ми розмовляли про те, що було б, якби ми стали акторами. Яким життям ми тоді жили б.

— Так, — мовила міс Люсі, — і ти казав Ґордонові, що поїхав би до Америки, щоб отримати найбільші шанси.

Пітер Дж. знову знизав плечима і тихо пробурмотів:

— Так, міс Люсі.

Але тепер міс Люсі водила поглядом по нас усіх.

— Я знаю, що ви не мали на думці нічого поганого. Але навколо ведеться надто багато таких розмов. Я чую їх на кожному кроці, і цьому дозволено продовжуватись, а це неправильно, — я помітила, що з ринви скрапує дедалі більше крапель, що падали просто їй на плече, але вона не зважала на це. — Якщо ніхто інший не хоче з вами про це говорити, — продовжила вона, — тоді говоритиму я. Проблема, як я її бачу, в тому, що вам розповідали, не розповідаючи. Вам розповідали, але ніхто з вас так і не зрозумів насправді, і я насмілюсь заявити, що дехто цілком добре почувається в цій ситуації. Але не я. Якщо ви бажаєте мати гідні життя, то вам слід знати і знати по-справжньому. Ніхто з вас не вирушить до Америки, ніхто з вас не стане кінозіркою. І ніхто з вас не працюватиме в супермаркеті — я чула, хтось планував таке кілька днів тому. Ваші життя вже визначені наперед. Ви подорослішаєте, а потім, перш ніж постарішаєте, ще навіть до того, як досягнете середнього віку, ви почнете віддавати свої внутрішні органи. Ось для чого кожного з вас створено. Ви не такі, як актори, яких ви бачите на відео, ви навіть не такі, як я. Ви з’явились у цей світ із конкретною метою, і майбутнє кожного з вас визначене. Тож краще не кажіть більше таких речей. Невдовзі ви покинете Гейлшем, а там настане й день, коли ви почнете готуватись до першої виїмки. Вам слід це пам’ятати. Якщо бажаєте мати гідні життя, то мусите знати, ким ви є і що на вас чекає в майбутньому, на кожного з вас.

Далі вона замовкла, але я мала враження, що вона і далі говорила подумки, тому що впродовж певного часу її погляд блукав нашими обличчями — так, ніби вона далі до нас зверталась. Коли вона відвернулась знову і поглянула на спортивне поле, всі ми відчули неабияке полегшення.

— Тепер уже не так і погано, — мовила вона, хоча дощ не послаблювався. — Вийдімо назовні. Може, й сонце визирне незабаром.

Мені здається, це було все, що вона сказала. Коли кілька років тому я обговорювала це з Рут у даверському центрі, вона стверджувала, начебто міс Люсі сказала нам набагато більше: мовляв, вона пояснила, що перед виїмками ми всі спершу деякий час будемо опікунами, пояснила звичний порядок виїмок, про центри відновлення і так далі — але я цілковито певна, що цього не було. Може, вона мала такий намір, коли почала говорити. Але я припускаю, що коли вона почала і побачила перед собою розгублені, стривожені обличчя, то усвідомила, що повністю виконати замислене неможливо.

Складно сказати, який саме вплив мав вибух міс Люсі у павільйоні. Чутки розповсюдились дуже швидко, однак говорили переважно про саму міс Люсі, а не про те, що саме вона намагалась нам пояснити. Одні учні думали, що вона на якусь мить втратила витримку; другі — що її попросили з нами поговорити міс Емілі та решта вихователів; траплялись навіть учні, які, незважаючи на особисту присутність під час інциденту, думали, що міс Люсі вичитувала нас за те, що ми надто бешкетуємо на веранді. Але, як я вже сказала, про сенс виступу майже не говорилось. Якщо ця тема виринала, то люди зазвичай реагували:

— Ну і що? Нам же було про це відомо.

Однак саме в цьому й полягала суть того, що сказала міс Люсі. Як вона подала це — нам «розповідали, не розповідаючи». Кілька років тому, коли ми з Томмі знову все це прокручували і я пригадала про ідею міс Люсі «розповідати, не розповідаючи», він придумав теорію.

На думку Томмі, цілком можливо, що протягом усього нашого перебування в Гейлшемі вихователі уважно й свідомо продумали кожну мить, коли вони повідомляли нам певні факти — отже, щоразу ми були недостатньо дорослі, щоб відповідним чином зрозуміти останню отриману інформацію. Але, звісно, на певному рівні ми її таки сприймали, тож невдовзі ми вже мали в головах повну картину, хоча й не аналізували її як слід.

Ця теорія трохи скидається на теорію змови — а я не думаю, що наші вихователі були такі вигадливі, — але щось у цьому є. Безперечно, за моїми відчуттями, я наче завжди мала неокреслене поняття про виїмки, навіть у віці шести чи семи років. І цікаво, що коли ми були вже старші і вихователі розповідали нам щось нове на цю тему, ніщо не ставало для нас цілковитим сюрпризом. Справді складалось враження, наче ми вже десь про це чули раніше.

Щойно я усвідомила, що коли вихователі вперше почали читати нам справжні лекції про секс, вони зазвичай поєднували їх із розповідями про виїмки. У цьому віці — знову-таки, я кажу про тринадцять років — ми всі були стурбовані і захоплені сексом, і природним чином відсували інші теми на задній план. Іншими словами, цілком можливо, що вихователям вдавалось непомітно проштовхнути нам у голови чимало базових фактів про наше майбутнє.

Заради справедливості варто сказати, що поєднувати ці дві теми таки було природно. Скажімо, якщо вони казали нам, як важливо уникати статевих хвороб, дивно було б не додати, наскільки важливіше було це для нас порівняно з нормальними людьми іззовні. І це, безперечно, знову приводило нас до теми виїмок.

Крім цього, окрема тема стосувалась нашої нездатності мати дітей. Міс Емілі сама часто читала нам лекції про секс. Пам’ятаю, одного разу вона принесла з класу біології скелет у натуральну величину, щоб продемонструвати, як же це робиться. Повністю приголомшені, ми дивились, як вона по-всякому цей скелет викривлювала, без найменшої ніяковості встромляючи в нього указку. Вона викладала ази того, як це робиться, що входить куди, про різні способи так, наче продовжувала викладати географію. І раптом, залишивши скелет на столі, зігнутим у непристойній позі, вона обернулась і почала розповідати, як нам слід пильнувати, з ким саме ми займаємось сексом. Не тільки через хвороби, але також, сказала вона, тому, що «секс впливає на емоції у спосіб, про який ви навіть не підозрюєте». Нам слід було з надзвичайною обачністю підходити до сексу в зовнішньому світі, особливо з людьми, які не були учнями, тому що там секс був несказанно важливим. Там люди навіть бились і вбивали одне одного через те, хто з ким займався сексом. І причина цієї ваги — бо секс там був набагато важливіший, ніж, скажімо, танці або настільний теніс — полягала в тому, що люди назовні відрізнялись від нас, учнів: вони могли мати від сексу дітей. Ось чому їм було так важливо, хто з ким займався цим. І незважаючи на те, що нам було відомо — жоден із нас не здатен до дітородження, ми повинні були поводитись схожим чином. Ми мусили поважати правила і ставитись до сексу як до чогось страшенно особливого.

Лекція міс Емілі того дня була типовим прикладом того, про що я розповідаю. Ми говорили про секс, але попри це звучали й інші теми. Мабуть, саме тому нам «розповідали, не розповідаючи».

Думаю, врешті-решт ми ввібрали таки багацько інформації, тому що я пам’ятаю, як у той період відбулась помітна зміна у способі, в який ми наближались до території, що оточувала тему виїмок. До того часу, як я вже сказала, ми робили що завгодно, щоб тільки уникнути цієї теми; ми задкували, щойно наблизившись, а на кожного ідіота, який поводився необережно — як, скажімо, Мардж того разу, — чекало суворе покарання. Але десь із досягненням тринадцяти років, як я вже казала, ми почали змінювати ставлення. Ми все ще не обговорювали виїмки і все, що їх стосувалось; всі ці теми і далі видавалися нам доволі незручними. Натомість ми почали з них жартувати, приблизно так само, як жартували про секс. Озираючись на той час сьогодні, я сказала б, що правило не обговорювати виїмки безпосереднім чином і далі діяло, і було непохитніше, ніж досі. Але тепер нормальним вважалося, майже обов’язковим, час від часу жартівливо натякати на те, що нас чекало попереду.

Це добре ілюструє той випадок, коли Томмі поранив лікоть. Мабуть, це сталося незадовго до нашої з ним розмови біля ставка, тобто в період, коли Томмі, на мою думку, все ще виходив з фази знущань і переслідувань.

Рана була не надто велика, і хоча його й послали до Круколицьої, щоб та її оглянула, він повернувся майже відразу з квадратною пов’язкою, приклеєною до ліктя. Ніхто про це не думав, аж доки, через кілька днів, Томмі зняв пов’язку і відкрив щось на стадії між загоюванням і все ще відкритою раною. Можна було побачити, як де-не-де почали утворюватись шматочки шкіри, а з-під них проглядали червоні місця. Ми якраз мали ланч, тож усі оточили Томмі, щоб прогудіти: «Уеее!» А тоді Крістофер Г., старший від нас на рік, із кам’яним виразом обличчя мовив:

— Шкода, що вона саме на цій частині ліктя. Якби була деінде, було б не страшно.

Томмі захвилювався — Крістофер належав до тих хлопців, з яких Томмі брав тоді приклад — і запитав, що він має на увазі. Крістофер продовжував їсти, а тоді промовив із байдужістю:

— Хіба ти не знаєш? Якщо рана саме там, на лікті, ти можеш розстібнутись. Для цього вистачає лише швидко зігнути руку.

Не лише цей клаптик, а цілий лікоть може розстібнутись, як сумка. Я думав, тобі про це відомо.

Я чула, як Томмі скаржиться, що Круколиця ні про що таке його не попереджала, але Крістофер стенув плечима і сказав:

— Звичайно, бо вона думала, що тобі про це відомо. Це всім відомо.

Народ схвально забурмотів.

— Ти мусиш постійно тримати руку випростаною, — сказав хтось інший. — Згинати її дуже небезпечно.

Наступного дня я бачила, що Томмі ходить, тримаючи руку страшенно нерухомо. Він мав дуже стурбований вигляд. Всі з нього сміялись, а я злилась, але, мушу визнати, в цьому був і смішний бік. Наприкінці дня, коли ми виходили з класу мистецтва, Томмі підійшов до мене на коридорі і сказав:

— Кет, можна тебе на кілька слів?

Це відбулося тижні за два після того випадку, коли я підійшла до нього на спортивному полі, щоб нагадати про сорочку поло, тому вважалося, що ми з ним якісь особливі приятелі. Однак те, що він отак підійшов до мене і попросив про розмову наодинці, було для мене страшенно бентежним і вибивало з рівноваги. Можливо, це частково пояснює, чому я не надто йому допомогла.

— Не те щоб я надто хвилювався чи щось таке, — почав він, відвівши мене набік. — Я просто хотів перестрахуватись, оце й усе. Ми ніколи не повинні покладатись на випадок зі своїм здоров’ям. Мені потрібна допомога, Кет.

Він пояснив, що його турбує його спосіб сну. Вночі він може легко зігнути лікоть.

— Мені постійно сниться, що я б’юсь із огромом римських солдатів.

Коли я його трохи порозпитувала, стало очевидно, що до нього підходили різноманітні люди — яких не було під час ланчу — і повторювали застереження Крістофера Г. Дехто з них, здавалось, повів жарт ще далі: Томмі розповіли історію про учня, який пішов спати з порізаним, як у нього, ліктем, а прокинувся з рукою, повністю оголеною до скелета, навколо кісток тріпотіли клапті шкіри — «наче ті довгі рукавиці у „Моїй прекрасній леді“».

Томмі просив мене допомогти йому прив’язати до руки планку, щоб утримувати її нерухомою впродовж усієї ночі.

— Іншим я не довіряю, — сказав він, тримаючи товсту лінійку, якою хотів скористатись. — Вони можуть зумисне зробити так, що вночі вона не триматиметься.

Він дивився на мене з таким невинним виглядом, що я зовсім не знала, що ж йому відповісти. Частина мене страшенно хотіла розповісти, що відбувається, і, гадаю, мені було зрозуміло, що будь-який інший вчинок буде зрадою тієї довіри, яку ми вибудували з миті, коли я пригадала йому про сорочку поло. І якби я прив’язала планку до його руки, це означало б, що я — одна з основних виконавиць жарту. Мені досі соромно, що я вже тоді йому про все не розповіла. Але вам слід пам’ятати, що я була дуже юна і мала всього лише кілька секунд, щоб ухвалити рішення. А коли хтось просить тебе про щось таким благальним тоном, все змушує до відмови.

Мабуть, найважливіше — що я не хотіла його засмучувати. Тому що я бачила, що, незважаючи на тривогу з приводу ліктя, Томмі почувався зворушеним тією небайдужістю, яку, на його переконання, виявляли щодо нього інші учні. Звичайно, я знала, що рано чи пізно, але він довідається правду, але в ту мить я не могла розповісти її. Все, на що я була здатна, це запитати:

— Круколиця сказала тобі, що ти повинен таке зробити?

— Ні. Але уяви, як вона розлютилася б, якби мій лікоть зіслизнув з руки.

Я досі почуваюся через це дуже погано, але я пообіцяла перев’язати йому руку — в кімнаті 14-й за півгодини до нічного дзвінка — і дивилась йому вслід, як він віддалявся, вдячний мені і збадьорений.

Все склалося так, що мені не довелось нічого робити, оскільки Томмі дізнався правду раніше. Приблизно о восьмій вечора я спускалась головними сходами і почула вибух сміху, що здіймався сходами з першого поверху. В мене аж серце завмерло, тому що я відразу здогадалась: сміх стосується Томмі. Я зупинилась на прольоті другого поверху і перехилилась через поруччя якраз тоді, коли Томмі виходив із більярдної, голосно тупаючи ногами. Пам’ятаю, я подумала: «Принаймні він не верещить». Він і не верещав — увесь час, поки прямував до роздягальні, брав свої речі і виходив із головного корпусу. І весь час із відчинених дверей більярдної долинав сміх, а голоси кричали, наприклад, таке:

— Якщо втратиш самовладання, то лікоть точно лусне!

Я хотіла вийти за ним у вечірню темряву і впіймати ще до того, як він дістанеться гуртожитського будиночка, але тоді пригадала, що пообіцяла прив’язати йому до руки планку на ніч, і тому не поворухнулась. Я лише продовжувала собі повторювати: «Принаймні у нього не сталось істерики. Принаймні він і далі панує над собою».

Але я трохи відійшла від теми. Чому я про все це розповідаю — тому що ця ідея про «розстібання», яка виникла під час історії з ліктем Томмі, стала серед нас постійним жартом, пов’язаним із виїмками. Полягала вона в тому, що, мовляв, коли настане час, ти зможеш просто розстібнути якусь частину свого тіла, нирка чи щось інше просто вислизне зсередини, і ти її віддаси. Не те щоб цей жарт сам по собі видавався нам дуже смішним; у такий спосіб ми радше псували одне одному апетит. Наприклад, розстібаєш ти печінку і кидаєш її на чиюсь тарілку — в такому стилі. Пам’ятаю, якось Ґарі Б, у якого був просто неможливий апетит, повертався з третьою порцією пудингу, і всі, хто сидів за столом, «порозстібали» свої органи, кидаючи їх у миску Ґарі, поки він продовжував цілеспрямовано напихатися.

Томмі ніколи надто не подобалось, коли знову виникали всі ці теми про розстібання, але на той час його вже ніхто давно не дражнив, тому й жарт із ним більше не пов’язували. Його використовували лише для сміху, для того, щоб відбити комусь апетит — і, гадаю, також як ознаменування того, що на нас чекало попереду. Ось це я і намагаюсь пояснити. На той час ми більше не сахалися від згадки про виїмки, як робили на рік чи два раніше; але також ми не думали про них із надмірною серйозністю, не обговорювали. Вся ця справа з «розстібуванням» була типовим прикладом того способу, в який нам на голови валилась тема виїмок, коли нам було по тринадцять років.

Тож я сказала б, що міс Люсі цілком правильно подала це, коли через кілька років говорила про те, що нам «розповідали, не розповідаючи». І, що більше, коли я думаю про це тепер, мені здається, що звернення міс Люсі того дня таки спричинило справжню зміну в нашому ставленні. Саме після того дня жарти на тему виїмок зникли і ми почали думати про справи відповідним чином. Щонайменше виїмки знову стали темою, якої уникали, але в жодному разі не таким чином, як тоді, коли ми були молодші. Цього разу її оминання не викликало зніяковіння й незручності. Це було актом тверезим і серйозним.

— Цікаво, — сказав мені Томмі, коли ми пригадували все це знову кілька років тому. — Ніхто з нас тоді навіть не подумав про те, як почувалась вона, сама міс Люсі. Нас не занепокоїло, що, можливо, вона вляпалась в неприємності через те, що сказала нам. Ми були тоді такі егоїстичні.

— Але ти не можеш нас звинувачувати, — заперечила я. — Нас навчали думати одне про одного, але не про вихователів. Нам ніколи не спадало на думку, що вихователі теж бувають різні.

— Але ж ми вже були достатньо дорослі, — мовив Томмі. — В тому віці це вже мусило бути для нас очевидним. Проте не було. Ми зовсім не думали про бідолашну міс Люсі. Навіть після того випадку, коли ти її побачила — пам’ятаєш?

Я відразу ж зрозуміла, що він має на увазі. Він говорив про ранок на початку нашого останнього літа в Гейлшемі, коли я наткнулась на неї у кімнаті 22. Думаючи про це тепер, я сказала б, що Томмі мав рацію. З того часу навіть нам мусило бути очевидно, якою стурбованою стала міс Люсі. Але, як він сказав, ми ніколи не намагались поглянути на ситуацію з її кута зору, і нам навіть до голови не приходило підтримати її словом чи вчинком.

Розділ восьмий

Багатьом із нас на той час уже виповнилося шістнадцять. Був осяйний сонячний ранок, і ми всі щойно вийшли на подвір’я після уроку в головному корпусі, коли я пригадала, що залишила щось у класі. Тож я повернулась на третій поверх, де й трапилась історія з міс Люсі.

У ті дні я мала одну таємну гру. Коли я опинялася сама, то завмирала і шукала певний вид — скажімо, з вікна або крізь дверний отвір на кімнату — будь-який вид, тільки б у ньому не було людей. Роблячи так, я могла хоча б на кілька секунд створити собі ілюзію місця, де не роїлося від учнів, натомість я уявляла, що Гейлшем — тихий, ідилічний дім, де я жила з п’ятьма чи шістьма друзями. Щоб це спрацювало, доводилось вводити себе у стан, схожий на сон, вимикати всі випадкові шуми і голоси. Зазвичай це вимагало досить багато терпіння: якщо, скажімо, дивлячись із вікна, ти зосереджувався на конкретному клапті спортивного поля, то міг чекати сто років, аж доки настане тих кілька секунд, коли в рамі нікого не буде. Отож саме цим я і займалась того ранку, забравши з класу те, що забула там, і знову вийшовши на сходову клітку третього поверху.

Я нерухомо стояла біля вікна, дивлячись на частину двору, де сама стояла всього кілька хвилин тому. Мої друзі кудись пішли, подвір’я невпинно порожніло, тож я чекала, щоб мій трюк спрацював, коли це почула позаду звуки, схожі на випускання газу або пари різкими ривками.

Шиплячі звуки тривали секунд із десять, тоді западала пауза, тоді шипіння було чутно знову. Не те щоб я сполошилась, але оскільки поблизу, здавалось, нікого не було, то я вирішила, що краще мені піти й дослідити ситуацію.

Я рушила через сходову клітку на звук, уздовж коридору, повз кімнату, в якій щойно була, і попрямувала до кімнати 22, другої з кінця. Двері виявились частково відчиненими, і щойно я до них підійшла, шипіння почулося знову — інтенсивне по-новому. Не знаю, що я сподівалась виявити, обережно відчиняючи двері, але, побачивши міс Люсі, я неабияк здивувалася.

Кімнату 22 рідко використовували для уроків через її малий розмір, і навіть у той сонячний день у ній майже не було світла. Вихователі часом сиділи там, перевіряючи наші роботи або читаючи. Цього ранку в кімнаті було темніше, ніж зазвичай, тому що штори були майже повністю опущені. За двома зсунутими докупи столами могла сидіти група людей, але міс Люсі була сама, в задній частині кімнати. Я бачила, що на столі перед нею розкидані кілька окремих аркушів темного, лискучого паперу. Сама вона зосереджено схилилася над ними, дуже низько опустивши чоло, розклавши руки на поверхні, черкаючи гнівні лінії олівцем. Під жирними чорними лініями я бачила акуратне письмо блакитним чорнилом. Поки я дивилась, вона продовжувала штрихувати олівцем по паперу, майже так само, як ми робили ретуш на уроках мистецтва, тільки її рухи були набагато зліші, ніби вона не проти була продряпати аркуш наскрізь. Тієї ж миті я усвідомила, що це й було джерелом того дивного шуму і що темні й лискучі аркуші на столі ще зовсім недавно були сторінками, вкритими акуратним почерком.

Вона була така поглинута своїм заняттям, що не відразу усвідомила мою присутність. Коли вона стрепенулась, її обличчя виявилося червоним, але слідів сліз не було. Вона поглянула на мене, тоді відклала олівець.

— Вітаю, юна леді, — сказала вона, глибоко вдихнувши. — Що я можу для вас зробити?

Здається, я відвернулась, щоб не дивитися на неї чи на аркуші на її столі. Не пам’ятаю, як багато я говорила — чи пояснила їй про шум і про те, що я захвилювалася, чи не протікає газ. У кожному разі нормальної бесіди не відбулось: вона не хотіла, щоб я там залишалась, але і я не мала такого бажання. Гадаю, я вибачилась і вийшла, частково сподіваючись, що вона мене гукне. Але цього не сталось, і я пам’ятаю, що додолу сходами спускалася, вся палаючи від сорому і образи. Тієї миті я найдужче за все шкодувала, що побачила те, що побачила, хоча якби ви попросили мене окреслити, що ж мене так засмутило, я б навіть не спромоглася пояснити. Як я сказала, я відчувала сором, а ще — лють, хоча не зовсім на саму міс Люсі. Я страшенно розгубилась і, мабуть, тому тільки згодом розповіла про все друзям.

Після того ранку я була переконана, що от-от відкриється щось, пов’язане з міс Люсі — можливо, щось жахливе, — тому не збавляла пильності. Але минали дні, і до мене нічого не долинало. Чомусь мені в той час не було відомо, що дещо важливе таки справді трапилось, от тільки за кілька днів після того, як я побачила міс Люсі в кімнаті 22 — дещо між нею і Томмі, який відчув себе засмученим і збитим з пантелику. Ще зовсім недавно ми з Томмі негайно повідомляли б новини такого типу; але того літа діялося чимало речей, через які ми не могли спілкуватись так вільно.

Ось чому мені так довго нічого не було про це відомо. Згодом я мало не прибила себе за те, що не відгадала сама, що не знайшла Томмі і не витягнула з нього все. Але, як я вже згадувала, в той час відбувалось багато всього між Томмі і Рут — зовсім іншого ґатунку події, тому всі зміни, які я помічала тоді в Томмі, я приписувала їм.

Мабуть, сказати, що вся поведінка Томмі того літа розвалювалась на частини, було б перебільшенням, але часом я по-справжньому хвилювалась, що він знову перетворюється на ту ж недолугу й непостійну постать, якою був кілька років тому. Скажімо, одного разу кілька нас поверталося з павільйону до гуртожитських будиночків, і ми опинились позаду Томмі та інших хлопців. Вони йшли всього на кілька кроків попереду, і всі — включно з Томмі — здавалось, перебувають у чудовій формі, сміються і штовхаються. Мені здається, що Лора, яка йшла поруч зі мною, вирішила взяти приклад із того, як хлопці пустували. Річ у тому, що Томмі, мабуть, раніше сидів на землі, тому що до його футболки для гри в реґбі на талії причепився чималий шматок болота. Він явно про це не підозрював, і я не думаю, що його друзям також про це було відомо, інакше вони точно звернули б на це його увагу. В кожному разі, Лора — як то Лора — закричала щось типу:

— Томмі! У тебе какашка на спині! Чим ти займався?

Вона зробила це цілком по-дружньому, і навіть якщо решта з нас також зреагували на це якимись звуками, це зовсім нічим не відрізнялося від типових учнівських жартів. Тому ми й відчули себе шокованими, коли Томмі раптом завмер як укопаний, повернувся навколо своєї осі і витріщився на Лору з грізним обличчям. Ми всі також зупинились — хлопці виглядали не менш враженими, ніж ми, — і протягом кількох секунд я думала, що Томмі вибухне вперше за кілька років. Але він різко відійшов геть, а ми залишились, перезираючись і знизуючи плечима.

Майже настільки ж безнадійним був той раз, коли я показала йому календар Патріші С. Патріша була на два роки молодша від нас, але всі захоплювались її талантом до малювання, а за її творами полювали під час Днів мистецтва. Я дуже раділа через календар, який мені вдалося дістати під час останніх Днів, оскільки про нього ще за кілька тижнів до того тільки й було чутно. Він зовсім не скидався на, скажімо, висячий кольоровий календар з англійськими графствами. Календар Патріші був крихітний і пухкий, а кожному місяцеві в ньому відповідала дивовижна замальовка з життя в Гейлшемі. Хотіла б я мати його тепер, адже на деяких малюнках — наприклад, на червневому або вересневому — можна було впізнати обличчя конкретних учнів і вихователів. Я загубила його водночас з іншими речами, коли покидала Котеджі, коли думками була деінде, і тому не допильнувала, що саме забираю з собою — але про це я розповім у свій час. Тепер я хочу сказати, що календар Патріші був справжньою знахідкою, якою я пишалася, і саме тому хотіла показати його Томмі.

Я помітила його у світлі призахідного сонця. Він стояв біля великого явора на Південному спортивному полі, і оскільки календар лежав у мене в сумці — я показувала його під час уроку музики, — я вирушила просто до нього.

Він був захоплений футбольним матчем, в якому брало участь кілька молодших хлопців на полі неподалік, і його настрій видавався безхмарним, навіть ідилічним. Коли я наблизилась, він до мене всміхнувся, і якусь хвилину ми просто базікали на відсторонені теми. Тоді я мовила:

— Томмі, поглянь-но, що мені вдалось дістати.

Я навіть не намагалася приховати тріумф, що звучав у моєму голосі, можливо, ще й підсилила його яким-небудь «та-дам!», вийнявши календар назовні і простягаючи Томмі. Беручи його до рук, він і далі усміхався, але коли перегорнув — я побачила, як щось всередині в нього замкнулось.

— Ця Патріша, — почала я, але почула, як мій власний голос змінюється. — Вона така розумниця…

Але Томмі вже простягав календар мені назад. А тоді, не промовивши жодного слова, пройшов повз мене і рушив у напрямку головного корпусу.

Цей випадок повинен був мені на щось натякнути. Якби я ввімкнула хоча б половину мозку, то зрозуміла б, що недавні настрої Томмі якось пов’язані з міс Люсі і його давніми проблемами з «творчістю». Але оскільки в той же період відбувалось стільки всього іншого, я взагалі не подумала про це. Гадаю, я була переконана, що його давні проблеми залишились позаду в ранньому підлітковому віці і що ті великі справи, які розгортались попереду, були здатні поглинути кожного з нас.

То що ж відбувалось? Ну, для початку між Рут і Томмі відбулася серйозна сварка. На той час вони були парою вже місяців шість; принаймні стільки про це було відомо «публічно» — ходили всюди, обійнявшись, робили речі такого типу. Їх поважали як пару, бо вони не заносилися. Тому що деякі інші, наприклад, Сільвія Б. і Роджер Д. могли реально викликати ригачку, доводилось хоромвидавати звуки блювання, щоб хоч трохи повернути їх до притомності. Але Рут із Томмі ніколи не робили бридотних речей перед публікою, і навіть якщо іноді пригортались одне до одного, чи щось таке, відчувалось, що вони щиро роблять це одне для одного, а не для глядачів.

Згадуючи про це сьогодні, я розумію, що ми були страшенно збентежені тоді всім, що стосувалося сексу. Це не так уже й дивно, мабуть, якщо зважати, що нам було по шістнадцять. Але що робило нас ще розгубленішими — і мені щойно тепер це стає зрозуміло — це усвідомлення, що вихователі почуваються розгубленими й самі. З одного боку, скажімо, ми слухали, як міс Емілі розповідає, як важливо не соромитись власних тіл, «поважати власні фізичні потреби», що секс — це «прекрасний дар», якщо обоє людей справді цього хочуть. Але коли доходило до діла, то вихователі робили все, щоб унеможливити нам втілення цих потреб без того, щоб не порушувати правил. Ми не могли відвідувати гуртожитки хлопців після дев’ятої вечора, а вони не могли відвідувати наших. Класи ввечері були офіційно «недоступними», так само, як території позаду сараїв і за павільйоном. І ніхто не хотів займатись цим просто на полі, навіть коли було досить тепло, тому що згодом ти майже непевне виявляв, що за вами спостерігає публіка, передаючи з рук у руки біноклі. Іншими словами, попри всі розмови про те, що секс прекрасний, ми постійно мали враження, що якщо вихователі впіймають нас у процесі, на нас чекають неприємності.

Кажу це, тому що по-справжньому мені відомий лише один випадок такого типу: коли Дженні С. і Роба Д. перервали в кімнаті 14. Вони робили це після ланчу, просто на одній з парт, і містер Джек увійшов, щоб щось узяти. За словами Дженні, містер Джек почервонів і негайно вийшов, але вони вже перервались і мусили зупинитись. Їм вдалося більш-менш одягнутись, коли містер Джек повернувся, вдаючи, що це вперше і що він здивований та шокований.

— Мені відомо, чим ви тут займались, і це неприпустимо, — сказав він і скерував їх до міс Емілі. Але щойно вони зайшли до кабінету міс Емілі, як вона повідомила їм, що якраз іде на важливу зустріч і не має часу з ними розмовляти.

— Але вам відомо, що ви не повинні займатись тим, чим ви там займались, і я сподіваюся, що це більше не повториться, — сказала вона, перш ніж вискочила геть зі своїми папками.

Між іншим, гомосексуальний секс викликав у нас ще більшу розгубленість. З невідомих причин ми називали його «парасольковим сексом»; якщо тобі подобався хтось твоєї ж статі, то ти був «парасолькою». Не знаю, як із цим було у вас, але в Гейлшемі ми точно не були найдобріші у стосунку щодо будь-яких гомосексуальних замашок. Особливо хлопці — ці могли чинити страшенно жорстокі штуки. На думку Рут, це пояснювалось тим, що багато з них виробляло одне з одним всяке різне ще в молодшому віці, не усвідомлюючи, чим насправді займається. Тому тепер вони з цього приводу страшенно напружувались. Не знаю, чи мала вона рацію, але без жодного сумніву — кинуте комусь звинувачення на зразок «оце так парасолька» дуже легко тягнуло за собою бійку.

Обговорюючи все це — чим ми в ті часи займалися нескінченно, — ми не могли вирішити, хочуть вихователі чи ні, щоб ми займалися сексом. Дехто думав, що хочуть, просто ми постійно займаємось ним не в той час. У Ханни була своя теорія: начебто змусити нас займатись сексом — обов’язок вихователів, тому що інакше з нас згодом не вийде хороших донорів. За її словами, такі органи, як нирки або підшлункова, не працюватимуть правильно, якщо ти не займаєшся сексом. Хтось інший сказав, що не слід забувати: вихователі — «нормали». Ось чому вони так химерно до цього ставились. Адже у їхньому випадку сексом займались тоді, коли хотіли мати дітей, і хоч вони знали — на розумовому рівні — що ми дітей мати не можемо, все ж почувалися неспокійно, коли ми робили це, тому що всередині не до кінця вірили, що в нас діти не понароджуються.

Анетта Б. мала іншу теорію: що вихователі не могли спокійно сприймати ідею нашого сексу, тому що вони самі хотіли займатись сексом із нами. Зокрема, містер Кріс, казала вона, саме так поглядав на нас, на дівчат. Лора сказала, що насправді Анетта мала на увазі, що це вона хоче займатись сексом із містером Крісом.

Ми всі вибухнули реготом, тому що сама думка про секс з містером Крісом здавалась абсурдною і нудотною.

Найправдоподібнішою мені видається теорія, яку висунула Рут.

— Вони розповідають нам про секс, яким ми повинні займатись після того, як покинемо Гейлшем, — сказала вона. — Їм хочеться, щоб ми займались ним правильно з кимось, хто нам подобається, і щоб ми не підхопили ніяких хвороб. Але вони справді хочуть, щоб ми займались ним уже після того, як звідси виїдемо. Тут їм це непотрібно, надто багато метушні.

Мені однак здається, що насправді сексу навколо було не так багато — його більше вигадували. Може, багато всяких пестощів, обмацування; парочки лише натякали, що в них справжній секс. Але думаючи про це тепер, мені стає цікаво, скільки насправді сексу було навколо. Якби всі, що вдавали, начебто вони займаються сексом, насправді це робили, то прогулявшись територією Гейлшема, все, що можна було б розгледіти — це парочки ліворуч, парочки праворуч і парочки в центрі.

Пам’ятаю, що в нас була ввічлива домовленість не розпитувати одні одних надто багато про різні заяви. Якщо, скажімо, Ханна закочувала очі під час обговорення якоїсь дівчини і бурмотіла: «Незаймана!» — що означало: «Ми, звісно, не незаймані, а вона — так, чого ж від неї сподіватись?», то її з усією певністю не розпитували: «З ким ти це робила? Коли? Де?». Ні, ви просто з розумінням кивали. Таке враження, що весь той секс траплявся з нами в якомусь паралельному всесвіті, в якому ми час від часу зникали.

Я повинна була помічати, наскільки всі ті заяви, що звучали навколо мене, аж ніяк не сходяться докупи. І все ж з наближенням літа я почала почуватись дедалі більшою дивачкою. У певному сенсі секс став чимось схожим на «творчість» кількома роками раніше. Здавалось, якщо ти ще цього не робив, то мусиш надолужити, і то якнайшвидше. У моєму випадку все ставало тим складніше, що дві мої найближчі подруги робили це безсумнівно. Лора — з Робом Д, хоча вони не були справжньою парочкою. А Рут — із Томмі.

І все ж я постійно відкладала цю справу, повторюючи собі пораду міс Емілі: «Якщо не можете знайти когось, з ким по-справжньому бажаєте поділити цей досвід, не робіть цього!» Але десь навесні того року, про який я зараз розповідаю, я почала думати, що не проти була б зайнятись сексом із хлопцем. Не тільки для того, щоб довідатись, що ж воно таке, але також, що мені подумалось, що варто було б ознайомитися з сексом і добре було б спершу попрактикуватись із хлопцем, який не надто мене хвилював. А згодом, якщо доведеться займатися цим із кимось особливим, то я матиму більше шансів зробити все правильно. Маю на увазі, якщо міс Емілі була права і секс для людей справді був такий важливий, то мені не хотілось би робити це вперше якраз тоді, коли буде по-справжньому важливо, наскільки добре все мине.

Тож я поклала око на Гаррі С. Я вибрала його з огляду на кілька причин. По-перше, я точно знала, що він уже це робив із Шерон Д. Далі, він не аж так мені подобався, але точно не викликав огиди. До того ж він був тихий і гідний, тому навряд чи розпускав би плітки, якби все обернулося цілковитою катастрофою. І він кілька разів натякнув, що хотів би зайнятись зі мною, сексом. Гаразд, багато хлопців видавало в той час різні закличні звуки, але завжди було ясно, коли це справжня пропозиція, а коли звичайні хлопчачі штуки.

Тому я вибрала Гаррі і відклала справу на кілька місяців, тому що хотіла впевнитись, що зі мною буде все гаразд у фізичному плані. Міс Емілі розповідала, що якщо не стати достатньо вологою, могло бути боляче і страшенно неприємно — і я по-справжньому через це хвилювалась. Тоді там не відкриється, часто жартували ми, і це було таємним страхом багатьох дівчат. Я думала, що якщо мені вдасться стати достатньо вологою, проблем не буде, тому я багато працювала сама, щоб у цьому впевнитись.

Я усвідомлюю, що це може здатись нав’язливим станом, але пам’ятаю, що я також багато часу проводила, перечитуючи уривки з книжок, у яких люди займались сексом, знову і знову пробігала тими самими рядками, намагаючись вичавити підказки. Тільки проблема полягала в тому, що наші книжки в Гейлшемі не надто в цій справі допомагали. У нас було багато різних штук із дев’ятнадцятого сторіччя, які написав Томас Гарді і чуваки типу нього, і це жодним чином не ставало в пригоді. У деяких сучасних книжках — авторства, скажімо, Едни О’Браян чи Марґарет Драббл, траплялося трохи сексу, але ніколи не було достатньо зрозуміло, що там відбувається, тому що автори завжди вважали, що у вас уже було повно сексу раніше і тому немає жодної потреби вдаватись у деталі. Тож книжки мене тільки збивали з пантелику, та й із відео було не набагато краще. Кількома роками раніше нам поставили в більярдній відеоплеєр, і на ту весну в нас зібралась непогана колекція фільмів. У багатьох показували секс, але більшість сцен закінчувалось якраз коли секс щойно починався або можна було розгледіти тільки обличчя і спини. А якщо таки траплялась корисна сцена, то її вдавалось переглянути лише побіжно, тому що зазвичай фільм із вами дивилось ще двадцятеро інших учнів. Ми розвинули систему, за якої можна було просити програвати знову окремі сцени — наприклад, ту мить, коли американець перестрибує на мотоциклі через колючий дріт у «Великій втечі». Тоді всі починають просити: «Перемотайте! Перемотайте!», аж доки хтось не бере дистанційний пульт, і ми знову дивимось уривок, іноді — три або й чотири рази. Але навряд чи я могла сама почати просити про перемотування, щоб ще раз переглянути сцени з сексом.

Тож я відкладала тиждень за тижнем, продовжуючи підготовку, аж доки не настало літо і я вирішила, що готова, як ніколи.

На той час я вже навіть почувалась досить впевнено і почала подавати натяки Гаррі. Все було добре і йшло за планом, коли це раптом Рут і Томмі порвали стосунки, і все розладналось.

Розділ дев'ятий

Сталось так, що кілька днів після їхнього розриву ми з іншими дівчатами працювали над натюрмортами в класі мистецтва. Пам’ятаю, яка задуха стояла того дня, хоча за нами й торохтів вентилятор. Ми малювали вугіллям, і оскільки хтось реквізував усі мольберти, мусили працювати на дошках, що лежали на наших колінах. Я сиділа поруч із Синтією І., ми базікали собі, нарікаючи на спеку. Якимось чином ми перейшли на тему хлопців, і вона сказала, не піднімаючи погляду від своєї роботи:

— І Томмі. Я так і знала, що в них з Рут це ненадовго. Що ж, думаю, ти природна наступниця.

Вона промовила це начебто мимохідь. Але Синтія була проникливою особою, і той факт, що вона не належала до нашої групи, тільки додавав її зауваженню більшої ваги. Я хочу сказати, що не могла не думати, що вона озвучила погляд на цю тему, який поділяли всі, дивлячись на ситуацію з будь-якої відстані. Зрештою, ми з Томмі були друзями стільки років, аж доки не почали відбуватись всі ці штуки з паруванням. Цілком можливо було, що для когось іззовні я була «природною наступницею» Рут. Одначе я не зреагувала на ці слова, і Синтія, яка не намагалась надто на них наголошувати, більше нічого не сказала.

Десь за день чи два я поверталась разом із Ханною з павільйону, коли вона раптом штовхнула мене ліктем і кинула в напрямку групи хлопців на Північному спортивному полі.

— Дивись-но, — тихо мовила вона. — Томмі. Сидить сам.

Я знизала плечима, ніби кажучи: «І що з того?». Та й по всьому. Але потім я виявила, що багато про все це думаю. Може, все, що мала на увазі Ханна — звернути мою увагу на те, що з часу розриву з Рут Томмі виглядав надто загубленим. Але я не дуже в це вірила. Надто добре я знала Ханну. Те, як вона мене штовхнула і стишила голос, явно свідчило, що вона висловлювала якесь припущення, яке, ймовірно, кружляло серед людей, про те, що я — «природна наступниця».

Як я казала вже, це ввело мене в стан певної розгубленості, оскільки на ту мить я налаштувалась на план з Гаррі. Насправді, пригадуючи це тепер, я не сумніваюсь, що в нас із Гаррі секс таки відбувся б, якби не вся ця справа з «природною наступницею». У мене все було готово, підготовка минула добре. І я досі думаю, що Гаррі був хорошим вибором на тій стадії мого життя. Думаю, він був тактовним і м’яким і зрозумів, чого я від нього хочу.

Я бачила Гаррі мимохідь кілька років тому в центрі відновлення у Вілтширі. Його привезли туди після виїмки. Я перебувала не в найкращому гуморі, тому що мій власний донор відійшов минулої ночі. Ніхто мене за це не звинувачував — операція відбулася з особливою неохайністю, — але я все одно почувалась недобре. Я не спала майже всю ніч, залагоджувала різні справи в головній приймальні, і вже збиралась іти, коли побачила, як туди в’їжджає Гаррі. Він сидів на інвалідному візку — тому що, як я з’ясувала згодом, він був надто ослаблений, а не тому, що насправді не міг ходити, і я не певна, що він мене впізнав, коли я підійшла до нього і привіталась. Гадаю, не існує підстав, щоб я займала в його пам’яті якесь особливе місце. Ми ніколи одне з одним не мали нічого спільного, якщо не брати до уваги того єдиного разу. Для нього, якщо він взагалі мене пам’ятав, я була тією прибацаною дівчиною, що якось підійшла до нього, запитала, чи він хоче сексу, а тоді відступила. Він, мабуть, як на свій вік був уже досить дорослим, оскільки не роздратувався, не почав розповідати людям, що я динамо чи щось такого типу. Тому, коли того дня я побачила, що його привезли, я відчула вдячність і подумала, що хотіла б бути його опікункою. Я озирнулась, але його справжнього опікуна ніде не було видно. Санітари не могли дочекатись, щоб відправити його до палати, тому я довго з ним не розмовляла. Просто привіталась, тоді висловила сподівання, що йому невдовзі стане краще, а він у відповідь втомлено усміхнувся. Коли я згадала про Гейлшем, він показав великі пальці, але я так і не зрозуміла, чи він мене впізнав. Можливо, згодом, коли він уже не був таким втомленим або коли ліки не були настільки сильними, він спробував мене пригадати.

Так чи інакше, я розповідала про давні часи: про те, як після розриву Рут і Томмі всі мої плани розладнались. Пригадуючи про це сьогодні, я почуваю деяку провину перед Гаррі. Після всіх тих натяків, які я кидала попереднього тижня, я з’явилась раптом, щоб пошепки його відшити. Гадаю, я вважала, що він аж нетямиться від бажання зі мною піти, що мені доведеться докласти чимало зусиль, щоб його віднадити. Тому що кожного разу, коли я його бачила, я завжди щось швидко кидала і втікала, перш ніж він встигав відповісти. І тільки набагато пізніше, коли я про це подумала, мені стало очевидним, що йому взагалі, можливо, не йшлося про секс. Можливо навіть, він був би щасливий забути про це все, якби щоразу, коли бачив мене на коридорі чи десь на території, я не підходила до нього і не шепотіла пояснення, чому я не захотіла з ним сексу. Йому це повинно було видаватись повним ідіотизмом, і якби він не був настільки гідною особою, то я за лічені хвилини стала б предметом знущань. У кожному разі, ера відшивання Гаррі тривала приблизно кілька тижнів, аж доки не надійшов запит від Рут.

Того літа, якраз коли спека трохи спадала, ми винайшли дивний спосіб разом слухати музику в полях. Плеєри почали з’являтись у Гейлшемі ще з минулорічних Розпродажів, і того літа у нас в обігу було щонайменше шість. Модно було компанією сидіти на траві навколо єдиного плеєра, передаючи по колу навушники. Гаразд, це звучить як дурнуватий спосіб слухати музику, але відчуття були дуже приємні. Ти слухав секунд двадцять, знімав навушники і передавав далі. За якийсь час, зважаючи на те, що ту саму касету ви слухали знову і знову, дивовижно було усвідомлювати, що тобі вдалось прослухати її практично всю самому. Я сказала вже, що того літа це було дуже модно, тому під час перерви на ланч можна було побачити повсюди групки учнів, які лежали на траві з плеєрами. Вихователям це не надто подобалось, вони казали, що ми поширюємо вушні інфекції, але не втручались. Не можу пригадати того літа, не думаючи відразу про дні навколо плеєрів. Хтось підходив і запитував: «Що слухаєте?», і якщо відповідь подобалась, опускався на траву і чекав своєї черги. Навколо таких сесій завжди панувала хороша атмосфера, і я не пам’ятаю, щоб комусь відмовляли в тому, щоб ділитись навушниками.

У кожному разі саме цим я і займалась із кількома дівчатами, коли підійшла Рут і запитала, чи можемо ми поговорити. Я зрозуміла, що йдеться про щось важливе, тому покинула решту друзів і ми з нею відійшли геть, прямуючи до наших гуртожитських будиночків. Коли ми дістались до нашої кімнати, я сіла на ліжко Рут, недалеко від вікна — сонце прогріло ковдру, — а вона сіла на моє, біля стіни. В кімнаті гуділа м’ясна муха, і якусь хвилину ми, сміючись, грали в «мушиний теніс», махаючи руками і примушуючи знетямлену істоту шугати від мене до неї. Тоді муха нарешті вилетіла у вікно, і Рут сказала:

— Я хочу, щоб ми з Томмі знову зійшлися. Кеті, можеш допомогти?

А тоді запитала:

— Що таке?

— Нічого. Я просто здивувалась — після того, що трапилось. Звичайно, я допоможу.

— Я нікому не розповідала про те, що знову хочу зійтися з Томмі. Навіть Ханні. Ти єдина, кому я довіряю.

— Що мені зробити?

— Просто поговори з ним. Ви з ним завжди знаходили спільну мову. Він тебе послухає. І він точно знатиме, що це правда.

Кілька хвилин ми гойдали ногами під ліжком.

— Добре, що ти мені про це сказала, — врешті мовила я. — Мабуть, я таки справді найкраще для цього надаюсь. До того, щоб порозмовляти з Томмі, і так далі.

— Я хочу, щоб ми почали з ним від початку. Тепер ми квити, ми обоє робили дурниці, щоб одне одного скривдити, але вже досить. Марта чортова Г., скажи мені, будь ласка! Може, він зробив це, щоб мене насмішити. Ну то можеш сказати, що йому це вдалося, і тепер наші рахунки зрівнялись. Настав час вирости і почати все спочатку. Я знаю, що ти можеш із ним порозумітись, Кеті. Ти якнайкраще даси собі з цим раду. А якщо він не готовий піти назустріч, то я знатиму, що сенсу продовжувати з ним стосунки немає.

Я знизала плечима.

— Ти сама сказала, що ми з Томмі завжди знаходили спільну мову.

— Так, і він тебе справді поважає. Я знаю, бо він часто про це говорить. Що в тебе все добре з головою і що ти завжди робиш те, що запланувала. Якось він сказав, що якби він потрапив у бійку, то волів би мати за спиною тебе, а не когось із хлопців, — вона коротко засміялась. — Мусиш визнати, що це справжній комплімент. Тому, сама розумієш, ти повинна нас порятувати. Ми з Томмі створені одне для одного, і він тебе послухає. Ти ж зробиш це для нас, правда, Кеті?

Якийсь час я не відповідала. Тоді запитала:

— Рут, а ти серйозно ставишся до Томмі? Я маю на увазі — якщо я його переконаю і ви знову зійдетесь, ти його не скривдиш знову?

Рут нетерпляче зітхнула.

— Звичайно, серйозно. Ми ж тепер дорослі. Невдовзі ми покинемо Гейлшем. Це більше не гра.

— Добре. Я з ним поговорю. Ти сама сказала, що ми невдовзі поїдемо. Тому не можна витрачати часу.

Після цього ми сиділи на ліжках і ще певний час розмовляли. Рут хотіла знову і знову повторювати те саме: як по-дурному він поводився, що вони дуже одне одному пасували, наскільки наступного разу все буде інакше, як вони поводитимуться стриманіше і як займатимуться сексом у найкращий час і в найкращих місцях. Ми все це обговорили, і вона хотіла, щоб із кожного приводу я дала їй пораду. Потім, коли я визирала з вікна і дивилась на віддалені пагорби, я несподівано відчула, що позаду мене з’явилась Рут і стисла мої плечі.

— Кеті, я знала, що ми можемо на тебе покластись, — сказала вона. — Томмі правий. Ти якраз та особа, яку хочеться мати за спиною на випадок бійки.

Постійно відбувалось то одне то друге, тож я не мала змоги протягом наступних кількох днів поговорити з Томмі. Тоді під час ланчу я помітила його на Південному спортивному полі. Він тренувався з м’ячем. Щойно він копав м’яча з двома іншими хлопцями, але тепер був сам і жонглював м’ячем у повітрі. Я підійшла і сіла позад нього на траву, спершись спиною об стовпчик огорожі. Це було десь невдовзі після того, як я показала йому календар Патріші С. і він пішов геть, тому що я пам’ятаю, що ми з ним самі не знали, в яких ми зараз стосунках. Він продовжував жонглювати, насуплений від зосередження — коліно, ступня, голова, ступня, — а я пощипувала конюшину і дивилась на ліс, який колись так нас лякав. Нарешті я порушила тишу і сказала:

— Томмі, давай поговоримо. Я хочу поговорити з тобою про дещо.

Щойно я це промовила, як він відкотив м’яча і підійшов, щоб сісти поруч. Це було типово для Томмі: коли він зрозумів, що я хочу з ним поговорити, на його обличчі не залишилось і сліду дурощів, а тільки вдячна готовність, яка нагадувала мені про ті часи, коли ми були ще в молодших класах і ми знову ставали нормальними після того, як вихователь, який читав нам моралі, йшов геть. Він трохи задихався, і хоча я знала, що це від футболу, це додавало йому старанного вигляду. Іншими словами, ми ще навіть розмовляти не почали, а він уже мене роздратував. Тоді я сказала:

— Томмі, я бачу, останнім часом ти не надто щасливий.

Він запитав:

— Ти про що? Я дуже щасливий. Насправді.

І він радісно усміхнувся і щиро засміявся. Так він робив. Через багато років, коли я час від часу помічала натяки на це, я лише усміхалась. Але тоді мене це реально діставало. Якщо Томмі раптом казав вам: «Це мене дуже засмутило», він мусив зробити сумне, витягнуте обличчя, щоб підсилити значення своїх слів. Я не маю на увазі, що він робив це іронічно. Він справді думав, що так буде переконливіше. Тож тепер, щоб довести, що він по-справжньому щасливий, він намагався підкреслити це добродушністю. Я сказала, що згодом настали часи, коли це почало здаватись мені милим. Але того літа я бачила тільки, що це ще дужче афішувало, якою він був ще дитиною і як легко його можна було використати. Тоді мені небагато було відомо про світ, який чекав на нас за межами Гейлшема, але підозрювала, що там нам будуть потрібні всі наші звивини, і коли Томмі робив щось у своєму стилі, я почувала щось близьке до паніки. До того дня я завжди намагалась не звертати на це уваги — це завжди видавалось мені надто складним для пояснень, — але цього разу вибухнула і сказала:

— Томмі, ти маєш такий дурний вигляд, коли так смієшся! Якщо хочеш вдавати, начебто ти щасливий, то не роби це в такий спосіб! Просто послухай мене: не роби це в такий спосіб! Не роби ніколи! Слухай, тобі треба подорослішати. І ти повинен знову опанувати себе. Останнім часом ти зовсім вибитий із колії, і ми обоє знаємо, чому.

Томмі здавався розгубленим. Коли він упевнився, що я скінчила, то сказав:

— Ти маєш рацію. Я справді вибитий з колії. Але я не розумію, про що ти, Кет. Що ти маєш на думці, коли кажеш, що нам обом відомо? Не розумію, звідки тобі знати. Я ж нікому не казав.

— Звичайно, всіх деталей я не знаю. Але ж усім відомо про ваш розрив із Рут.

Томмі все ще видавався розгубленим. Врешті він знову засміявся, але цього разу по-справжньому.

— Розумію, про що ти, — пробелькотів він, тоді на мить завмер, щоб дещо обдумати. — Якщо чесно, Кет, — нарешті мовив він, — насправді мене турбує не це. Йдеться про абсолютно іншу річ. Я просто весь час про це думаю. Про міс Люсі.

Отак я й почула про те, що трапилось між Томмі і міс Люсі на початку того літа. Згодом, коли я мала час все осмислити, я припустила, що це повинно було статись за кілька днів після того ранку, коли я побачила міс Люсі у кімнаті 22, коли вона заштриховувала якусь писанину. І я вже сказала, що мало не прибила себе за те, що не витягнула це з нього раніше.

Це сталося десь під час «мертвої години» — коли уроки вже закінчувались, але до вечері ще залишався час. Томмі побачив, як міс Люсі виходить із головного корпусу, її руки завантажені цілими стосами конспектів і коробок з документами, і через те, що здавалось, наче вона будь-якої миті може все це випустити, він підбіг і запропонував їй допомогти.

— Ну, вона дала мені нести кілька речей і сказала, що ми йдемо з цим усім до її кабінету. Але навіть для нас двох цих стосів було забагато, тож я впустив кілька речей по дорозі. Коли ми наближались до Оранжереї, вона раптом зупинилась, і я подумав, що вона ще щось загубила. Але вона дивилась на мене отак, просто в обличчя, страшенно серйозна. А тоді вона каже, що нам треба поговорити, добре поговорити. Я кажу: добре, і ми заходимо до Оранжереї, в її кабінет, і кладемо речі. Вона пропонує мені сісти, і я опиняюсь точнісінько там, де був минулого разу, пам’ятаєш, кілька років тому. І я знаю, що вона також пам’ятає той раз, тому що починає говорити про це так, ніби це трапилось кілька днів тому. Без пояснень, без нічого, вона просто каже щось типу: «Томмі, я зробила помилку, коли сказала тобі те, що сказала. І мені слід було давно це спростувати». Тоді вона каже, що мені слід забути все, що вона раніше мені казала. Що вона зробила мені ведмежу послугу, порадивши не хвилюватись через те, що я не творчий. Що інші вихователі мали рацію і що немає жодних виправдань тому, що мої витвори — такий мотлох…

— Стривай, Томмі. Невже вона справді сказала «мотлох»?

— Якщо не «мотлох», то щось у цьому стилі. Що мої твори нікчемні. Може, вона сказала так. Або слабкі. Але могла й сказати, що це «мотлох». Сказала, що їй прикро через те, що стверджувала минулого разу, тому що якби не зробила цього, то я, мабуть, дав би вже собі раду.

— А ти що на це казав?

— Я не знав, що казати. Врешті вона запитала: «Томмі, що ти думаєш?». Тож я сказав, що не певен, але що їй у кожному разі не слід хвилюватись, тому що тепер у мене все в порядку. І вона сказала, ні, не в порядку. Мої твори — мотлох, і частково — це її провина, бо вона сказала мені те, що сказала. І тоді я мовив: але яка різниця? Зі мною тепер все добре, ніхто з мене більше не сміється. Але вона тільки хитала головою і казала: «Є різниця. Не слід було мені того казати». Тож до мене доходить, що вона говорить про майбутнє, про той час, коли ми звідси поїдемо. Тому я запитую: «Але зі мною все буде добре, міс. Я в хорошій формі, я вмію за собою доглядати. Коли настане час виїмок, я зможу зробити все добре». Коли я це промовив, вона починає хитати головою, дуже сильно — мені аж страшно стало, що їй запаморочиться в голові. Тоді вона каже: «Слухай, Томмі, твої твори важливі. І не тому, що це доказ. А для тебе ж самого. Ти багато що від них можеш отримати, просто для себе».

— Чекай. Про що це вона — «доказ»?

— Не знаю. Але вона точно так сказала. Сказала, що наше мистецтво важливе, і «не тільки тому, що це докази». Хто його знає, що вона мала на увазі. Я її перепитав, коли вона це промовила. Я сказав, що не розумію, що вона мені каже, і чи має це якийсь стосунок до Мадам і до її галереї? І вона тяжко зітхнула і сказала: «Галерея Мадам — так, це важливо. Набагато важливіше, ніж я думала раніше. Тепер я це розумію». Тоді вона сказала: «Послухай, є багато речей, яких ти не розумієш, Томмі, і я не можу тобі їх розповісти. Речі, що стосуються Гейлшема, твого місця в широкому світі, всіх цих речей. Але, можливо, одного дня тобі вдасться їх довідатись. Це не полегшить тобі існування, але якщо ти хочеш, насправді хочеш, то можеш їх довідатись». Після цього вона знову почала хитати головою, хоча вже не так сильно, як раніше, і тоді каже: «Але чому ти повинен бути якимось іншим? Учні, які звідси їдуть, так ніколи ні про що не довідуються. Чому б ти мав бути інакшим?». Я не знав, про що це вона говорить, тому знову сказав: «Зі мною буде все добре, міс». Якийсь час вона мовчала, а тоді раптово встала і ніби нагнулась наді мною, щоб обійняти. Не в сексуальний спосіб. Радше так, як вони це робили, коли ми були маленькі. Я намагався триматися нерухомо. Тоді вона випросталась і знову повторила, що їй прикро за ті слова, які вона казала мені раніше. І що зараз ще не пізно, що я повинен почати негайно надолужувати згаяний час. Здається, я нічого не сказав, а вона подивилась на мене так, ніби знову збирається обійняти. Але натомість сказала: «Зроби це заради мене, Томмі». Я сказав, що буду старатись, тому що на ту мить страшенно хотів звідти піти. Мабуть, я був весь червоний, через те обіймання і все інше. Це ж не те саме, що колись, ми тепер уже більші.

До цієї миті я почувалася настільки поглинутою відразою до розповіді Томмі, що зовсім забула про причину, з якої покликала його на розмову. Але на згадці про те, що ми «більші», я пригадала про свою початкову місію.

— Слухай, Томмі, — сказала я, — невдовзі все це ретельно обговоримо. Це дуже цікаво, і я розумію, чому ти відчув себе таким нещасним. Але в кожному разі тобі слід опанувати себе. Цього літа ми звідси їдемо. Тобі слід знову себе привести до ладу, і є одна річ, яку ти можеш виправити просто зараз. Рут сказала мені, що вона готова вважати вас квитами і хоче, щоб ти повернувся. Думаю, це для тебе хороший шанс. Не втрать його.

Він замовк на кілька секунд, а тоді сказав:

— Я не знаю, Кет. Треба обдумати стільки інших моментів.

— Томмі, послухай. Тобі дуже пощастило. З усіх, хто тут є, ти подобаєшся саме Рут. Після того, як ми звідси поїдемо, якщо ви будете разом, тобі не треба буде хвилюватись. Вона найкраща, з тобою все буде добре, поки ти з нею. Вона каже, що хоче почати з початку. Так що не змарнуй цього.

Я зачекала, але Томмі не відповідав, і я знову відчула щось схоже на напад паніки. Тоді я схилилась до нього і сказала:

— Слухай, дурню, ти матимеш не так багато нових шансів. Невже ти не розумієш, що ми більше не будемо тут разом так, як раніше?

На моє здивування відповідь Томмі, нарешті прозвучавши, була спокійна і поміркована — цей бік Томмі в наступні роки проявлявся дедалі більше.

— Я це усвідомлюю, Кет. Саме тому я й не поспішаю назад до Рут. Нам слід по-справжньому ретельно обміркувати наступний крок.

Тоді він зітхнув і поглянув просто на мене.

— Правильно ти сказала, Кет. Невдовзі ми звідси поїдемо. Це більше не гра. Нам треба всерйоз усе обміркувати.

Раптом я забула, що саме хотіла йому сказати, і просто сиділа, пощипуючи конюшину. Я відчувала, що він на мене дивиться, але не підводила погляду. Ми могли так сидіти ще й довше, тільки нас перервали. Можливо, повернулись ті хлопці, з якими він раніше грав у футбол, чи, може, прийшли інші учні і сіли поруч. У кожному разі наш маленький інтим підійшов до кінця і я відчувала, що не виконала запланованого — що я підвела Рут.

Я так і не могла оцінити, який саме вплив мала наша з Томмі розмова, тому що наступного дня прогриміли новини. Був пізній ранок, у нас якраз відбувався черговий «брифінг із культури». Це були заняття, на яких ми повинні були вдавати різноманітних людей, які будуть нам траплятися у зовнішньому світі — офіціантів у кафе, поліціянтів і т. д. Ці сесії завжди нас захоплювали і одночасно непокоїли, тож ми й так були досить неспокійні. Наприкінці уроку, коли ми виходили з класу, прибігла Шарлота Ф. і новина про те, що міс Люсі покидає Гейлшем, негайно серед нас розійшлася. Містер Кріс, який вів наш урок і якому, очевидно, все було відомо, винувато змився, перш ніж ми встигли його розпитати. Спершу ми думали, що Шарлота, можливо, переказує чутки, але чим більше вона розповідала, тим зрозуміліше було, що все насправді. Рано-вранці один зі старших класів чекав у класі № 12 на початок уроку «Оцінювання музики», який вела міс Люсі. Але натомість прийшла міс Емілі, яка повідомила, що міс Люсі якраз зараз прийти не змогла, тому урок проведе вона. Наступних хвилин двадцять все йшло начебто непогано. Тоді раптом — просто посеред речення — міс Емілі перестала розповідати про Бетховена і повідомила, що міс Люсі покинула Гейлшем і більше не повернеться. Цей урок закінчився кілька хвилин тому. Міс Емілі вибігла, заклопотано насупившись, а чутка почала поширюватись, щойно учні вийшли на перерву.

Я негайно вирушила на пошуки Томмі, тому що страшенно хотіла, щоб він почув це від мене. Але коли вийшла на подвір’я, то побачила, що вже занадто пізно. Томмі стояв у віддаленому кутку двору в колі інших хлопців, які кивали у відповідь на почуте. Інші хлопці виглядали пожвавленими, може, навіть збудженими, але очі Томмі видавались порожніми. Того ж вечора Томмі й Рут знову зійшлися. Пам’ятаю, що Рут знайшла мене через кілька днів і подякувала, що я «так добре все залагодила». Я сказала, що, мабуть, не надто допомогла, але вона не звернула на це уваги. Вона точно занесла мене в почесний список. І так приблизно все й залишалось протягом наших останніх днів у Гейлшемі.

Частина друга

Розділ десятий

Іноді я їду довгою звивистою дорогою через болотисту місцевість або повз зорані поля, над якими нависає глибоке і сіре, кілометрами незмінне небо, і виявляю, що я думаю про мій есей — той, який мені слід було тоді написати, коли ми жили в Котеджах. Вихователі постійно розмовляли з нами про ці есеї все минуле літо, намагаючись допомогти кожному підібрати тему, яка б відповідним чином захопила нас приблизно роки на два. Але чомусь — можливо, ми зчитували це з поведінки вихователів — ніхто не вірив насправді, що есеї аж так важливі, і ми майже не обговорювали цю тему поміж собою. Пам’ятаю, коли я сказала міс Емілі, що обираю тему про вікторіанський роман, я насправді обрала її, не надто думаючи, і я бачила, що міс Емілі це розуміє. Та вона лише поглянула на мене прискіпливо і нічого не сказала.

Але щойно ми дістались до Котеджів, есеї набрали нового значення. У перші дні — а для декого і набагато довше — кожен із нас просто-таки припадав до свого есея, цього останнього завдання з Гейлшема, наче це був прощальний подарунок від вихователів. З часом вони вивітрились із наших думок, але протягом певного часу ці есеї допомагали триматись на плаву в нових обставинах.

Коли я сьогодні думаю про свій есей, то осмислюю певні моменти: наприклад, обмірковую цілковито новий підхід, який могла б застосувати, чи інших письменників і книжки, на яких могла зосередитись. Часом я п’ю каву на станції техобслуговування, дивлячись на шосе крізь великі вікна, і раптом, без жодної на те причини, есей виринає у мене в голові. І тоді мені стає досить приємно сидіти там, знову і знову його проглядаючи. Згодом я навіть гралась з ідеєю повернутись до нього і допрацювати, коли я вже не буду опікуном і матиму повно часу. Але насправді я думаю про це не всерйоз. Це лише вияв ностальгії, щоб згаяти час. Я згадую про есей так само, як згадую про матч з раундерс у Гейлшемі, в якому я дуже добре себе показала, або про якусь дискусію з давніх часів і про всі розумні речі, які я повинна була сказати. Все це речі одного походження — звичайні фантазії. Але, як я вже казала, на початку, коли ми тільки прибули до Котеджів, усе було не так.

Восьмеро з нас, покинувши того літа Гейлшем, опинились у Котеджах. Інші поїхали до Білого Двору на пагорбах у Велші чи до Тополевої Ферми в Дорсеті. Нам не було відомо, що ці місця вже не надто пов’язані з Гейлшемом. До Котеджів ми прибули, сподіваючись побачити щось схоже на Гейлшем для старших учнів, і, мабуть, приблизно так ми певний час їх і сприймали. Ми не надто замислювались над тим, які будуть наші життя за Котеджами, як і над тим, хто ними керував, або як вони були пов’язані з зовнішнім світом. Ніхто з нас тоді не думав про такі речі.

Котеджі раніше були фермою, яку багато років тому перестали використовувати за її безпосереднім призначенням. Це була стара будівля ферми, навколо якої розташовувались стайні, флігелі, конюшні, перебудовані для нас на житлові приміщення. Були й інші будівлі, в більшості віддалені, що вже фактично розпадались і які ми не могли використовувати, але за які відчували якусь незрозумілу відповідальність — в основному з огляду на Кефферса. Це був понурий дід, який двічі або тричі на тиждень з’являвся у своєму брудному фургоні, щоб все оглянути. Він не надто любив із нами розмовляти і оглядав територію, зітхаючи і з огидою хитаючи головою, що породжувало відчуття, наче ми страшенно погано доглядаємо за цим місцем. Та зрозуміти, чого ще він від нас хоче, було неможливо. Коли ми тільки приїхали, він показав нам список щоденних обов’язків, а учні, які вже там жили — «ветерани», як їх назвала Ханна, — давно вже випрацювали розклад чергувань, якого ми сумлінно дотримувались. Насправді ми могли зробити там не так уже й багато, хіба що повідомити, коли протікали труби, або вичерпати воду після потопів.

На старій фермі — осерді Котеджів — було кілька камінів, у яких ми могли палити дрова, складені в сараях назовні. Інакше доводилось обходитися великими квадратними обігрівачами. Їхньою проблемою було те, що вони працювали на газових балонах, а їх Кефферс не привозив нам достатньо, якщо не було по-справжньому холодно. Ми постійно просили його залишити нам більше балонів, але він тільки похмуро хитав головою, наче ми збирались легковажно їх використовувати або якимось чином спричинити вибух. Тож мені пригадується багато моментів — не літньої пори, звісно, — коли було холодно. Доводилось ходити у двох або й трьох светрах, у холодних і затверділих джинсах. Іноді ми цілими днями не роззували Гумових чобіт, залишаючи в усіх кімнатах болотяні і вологі сліди. Дивлячись на це, Кефферс знову хитав головою, але коли ми запитували, що ж іще ми могли зробити, якщо підлоги в такому стані, він не відповідав.

Моя розповідь звучить справді жахливо, але ніхто з нас анітрохи не заперечував проти незручностей — вони були частиною хвилюючого перебування в Котеджах. Однак якби ми були чесні, то більшість із нас визнали б, що — особливо на початку — скучали за вихователями. Дехто навіть намагався думати про Кефферса як про вихователя, але подібності не було й на краплю. Коли він приїздив у своєму фургоні, ти виходив із ним привітатись, а він дивився на тебе, як на прибацаного. Але саме про це нам і говорили тисячі разів: після Гейлшема вихователів більше не буде, тому доведеться дбати одним про одних. І загалом я можу сказати, що Гейлшем непогано нас до цього підготував.

Більшість учнів, з якими я близько спілкувалась у Гейлшемі, того літа також опинились у Котеджах. Синтія І., проти якої я нічого б не мала — дівчина, яка тоді в класі мистецтва сказала, що я «природна наступниця» Рут — вирушила зі своєю компанією до Дорсета. А Гаррі — той хлопець, з яким я мало не зайнялась сексом, — як я чула, поїхав до Вельса. Але решта нашої групи залишилась разом. І якщо нам і доводилось сумувати за іншими, ми могли себе переконувати, що нам ніщо не заважає їх відвідати. Незважаючи на всі уроки з мапами, які проводила міс Емілі, ми не мали уявлення про відстані і про те, наскільки просто чи складно дістатись до конкретного пункту. Ми розмовляли про те, що нас можуть підвезти ветерани, коли вирушатимуть у свої подорожі, або що коли ми навчимось водити самі, то зможемо бачити інших, коли тільки нам заманеться.

Звичайно, на практиці, особливо протягом перших місяців, ми рідко виходили за межі території Котеджів. Ми навіть не прогулювались навколишньою місцевістю, не ходили в село неподалік. Не думаю, що ми боялись. Ми знали, що ніхто нас не зупинить, якщо ми кудись вирушимо, якщо повернемось у той день і час, який записали до журналу Кефферса. Того літа, коли ми прибули, ми постійно бачили, як ветерани пакують сумки і рюкзаки і вирушають кудись на два чи три дні поспіль, що видавалось нам страхітливим недбальством. Ми вражено спостерігали за ними, думаючи, чи наступного літа робитимемо те саме. Звичайно, так воно і сталось, але на самому початку це здавалось просто неможливим. Вам не слід забувати, що до того часу ми ніколи не покидали меж Гейлшема, тому почували страшенне збентеження. Якби ви сказали мені, що ще протягом цього року я не тільки наживу звичку вирушати в тривалі самотні прогулянки, але що навіть навчусь водити машину, я подумала б, що ви з’їхали з глузду.

Навіть Рут видавалась приголомшеною того сонячного дня, коли міні-бус скинув нас навпроти будівлі ферми, об’їхав невеликий ставок і зник за схилом. Ми бачили вдалині пагорби, що нагадували далекі пагорби, які було видно з Гейлшема, але ці видавались такими химерно викривленими — наче малюєш портрет друга і він виходить майже схожим, але не зовсім, і від обличчя на аркуші стає моторошно. Але тоді принаймні було літо, і все навколо ще не було таким, яким стане за кілька місяців: із замерзлими калюжами і промерзлою намертво нерівною землею. Місце видавалось затишним і красивим, всюди росла непідстрижена трава — щось новеньке для нас. Ми увісьмох стояли купкою і дивились, як Кефферс виходить з ферми і заходить досередини, чекаючи, що він до нас от-от звернеться. Але він цього не зробив, і все, що ми змогли розчути — це роздратоване бурчання про учнів, які вже там жили. Одного разу він пішов до фургона і щось взяв звідти, а тоді зиркнув на нас понуро, повернувся до ферми і зачинив за собою двері.

Невдовзі однак з’явилися ветерани. Вони розважались, спостерігаючи, які ми жалюгідні — вже наступного літа ми займались таким самі, — але нарешті-таки нами зайнялись. Насправді тепер я розумію, що вони чимало зусиль доклали, щоб допомогти нам оселитись. Навіть незважаючи на це, ті перші тижні були дивні, і ми раділи, що маємо одне одного. Ми постійно всюди ходили разом і, здавалось, більшу частину дня проводили, стоячи на подвір’ї ферми і не знаючи, що робити.

Дивно пригадувати тепер, як це було на початку, тому що коли я думаю про ті два роки в Котеджах, той страшний, бентежний початок зовсім не поєднується з рештою нашого перебування там. Якщо хтось сьогодні згадує про Котеджі, я думаю про легке проминання днів, коли ми блукали кімнатами одне одного, про млосне перетікання дня у вечір, а потім — у ніч. Думаю про стос своїх книжок із м’якими обкладинками, про їхні хвилясті сторінки, ніби з морського дна. Згадую, як я читала їх, лежачи на животі на траві теплими пообіддями, а волосся, яке я тоді відрощувала, постійно падало мені на очі. Думаю про те, як прокидалася вранці у своїй кімнаті на горішньому поверсі Чорної Стодоли від голосів учнів на полі, які сперечались про поезію чи філософію; або про довгі зими, про сніданки на кухнях серед пари, нескінченні розмови за столом про Кафку або Пікассо. За сніданком постійно таке відбувалось; ніколи не говорили про те, з ким хто переспав минулої ночі або чому Ларрі і Гелен більше одне з одним не розмовляють.

Але коли я про все це думаю, то відчуваю, що той кадр із першого дня, коли ми стояли перед фермою, збившись докупи, нетакий вже невідповідний. Тому що, можливо, певним чином ми так і не відокремились від того стану так рішуче, як самі думали. Тому що десь під сподом ми залишались саме такими: охоплені страхом перед навколишнім світом, і — хоч як би самі себе за це зневажали — неспроможні одне одного відпустити.

Ветерани, яким, звісно, нічого не було відомо про історію стосунків Томмі й Рут, сприйняли їх за давно утворену пару, і здавалось, що Рут отримує від цього безмежне задоволення. Тому що в перші тижні, коли ми тільки прибули, вона з усіх сил це підкреслювала, обіймаючи Томмі, іноді цілуючись із ним в кутку кімнати, поки навколо ще було повно людей. Такі штуки, можливо, й нормально сприймались у Гейлшемі, але для Котеджів це було вже не по-дорослому. Ветеранські парочки ніколи не пиндючилися на публіці, поводячись цілком розсудливо, як могли б поводитись матір і батько в нормальній родині.

Я випадково зауважила в Котеджах дещо, пов’язане з ветеранськими парочками — Рут, хоч як пильно намагалася їх вивчити, цього не помітила: як багато їхніх манер було скопійовано з телебачення. Це дійшло до мене спочатку, коли я дивилася на Сьюзі й Ґреґа — мабуть, найстарших учнів у Котеджах, які начебто були тут головні. Коли Ґреґ починав виголошувати одну зі своїх промов про Пруста чи щось таке, вона вдавалась до конкретного жесту: всміхалась до решти присутніх, закочувала очі і дуже багатозначно, але й доволі голосно, казала: «Бошше, поможи». Телебачення в Гейлшемі було заборонене, у Котеджах, зрештою, також — хоча ніщо не могло нас зупинити від цілоденного витріщання, але до цього ставились несхвально. Проте в будівлі ферми і в Чорній Стодолі були старі ящики, в які я час від часу поглядала. Ось яким чином я й зрозуміла, що це «Бошше, поможи» походить з американського серіалу — такого, де публіка сміється з усього сказаного чи зробленого. Там була героїня — велика жінка, яка жила по сусідству з головним персонажем, — яка робила те самісіньке, що й Сьюзі, тому, коли її чоловік починав просторікувати, публіка чекала, що вона закотить очі і скаже: «Бошше, поможи», — і всі тоді вибухнуть реготом. Після того, як я це зауважила, я почала помічати й інші моменти, які ветеранські парочки запозичили з телевізійних програм: як вони жестикулювали, сиділи разом на диванах, навіть як вони сперечались і вилітали з кімнат.

Отож зовсім швидко після того, як Рут зрозуміла, що вони з Томмі поводяться дуже неправильно як для Котеджів, вона постановила змінити їхні звички на публіці. З’явився цей особливий жест, якого Рут набралася від ветеранів. У Гейлшемі, коли пара розлучалась, навіть на кілька хвилин, це було приводом для палких обіймів і пестощів. Однак у Котеджах, коли пари прощались одне з одним, вони майже не перемовлялись між собою, вже не кажучи про обійми чи поцілунки. Натомість ви постукували руку свого партнера недалеко від ліктя, зовсім легенько, суглобами пальців — наче збирались привернути чиюсь увагу. Зазвичай дівчина робила так хлопцеві перед тим, як вони розходились. Ця традиція зникла ще до зими, але коли ми прибули, її ще використовували, тож невдовзі Рут почала робити таке Томмі. Не сумнівайтесь, що Томмі спершу уявлення не мав, що відбувається. Він різко повертався до Рут і запитував: «Що?», тож вона люто на нього зиркала, наче вони брали участь у п’єсі і він забув свої слова. Думаю, врешті-решт вона з ним поговорила, тому що десь за тиждень вони вже все робили правильно, більш-менш так само, як ветеранські парочки.

Такого постукування по ліктю я на телебаченні не бачила, але я була впевнена, що ідея ця походить звідти, і так само знала, що Рут цього не усвідомлює. Ось чому того дня, коли я читала на траві «Даніеля Деронду», а Рут мене дратувала, я вирішила, що настав час привернути до цього її увагу.

Вже практично настала осінь і починало ставати доволі холодно. Ветерани проводили більшість часу всередині дому і в більшості повертались до справ, якими були зайняті до настання літа. Але ті з нас, що приїхали з Гейлшема, сиділи назовні, на непідстриженій траві, намагаючись продовжити такий стан якомога довше, оскільки це було єдиним заняттям, до якого ми звикли. Навіть незважаючи на це, того конкретного дня на полі було всього троє чи четверо людей, якщо не брати до уваги мене з книжкою, і оскільки я відійшла від решти досить далеко, щоб усамітнитись, я повністю впевнена: того, що трапилося між мною і Рут, ніхто не підслухав.

Я лежала на шматку старого брезенту, читаючи «Деніела Деронду», як я вже сказала, коли до мене підійшла Рут і сіла поруч. Вона поглянула на обкладинку моєї книжки і кивнула сама до себе. За якусь хвилину, як я і здогадувалась, вона почала описувати мені сюжет «Деніела Деронди». До цієї миті я була в погідному настрої, і мені приємно було бачити Рут, але тепер я почувала роздратування. Вона вже кілька разів таке мені робила, і я знала, що робила також і з іншими. З одного боку, все полягало в цій її манері: нечутливій, але щирій, наче вона сподівалась насправді отримати вдячність у відповідь на своє втручання. Гаразд, навіть тоді я вже приблизно розуміла, що за цим стоїть. У ті перші місяці серед нас побутувало уявлення, що те, як вдало ти приживешся у Котеджах — як добре ти з цим упораєшся — якось пов’язане з тим, як багато книжок ти прочитав. Це звучить дивно, але так воно й було, таке ставлення розвинулось серед нас — тих, хто прибув із Гейлшема. Саме це віяння свідомо зберігалось розмитим — насправді це дуже нагадувало той спосіб, у який ми в Гейлшемі обходилися з сексом. Ти міг усіляко показувати, що прочитав усе можливе, з розумінням киваючи, коли хтось згадував, скажімо, «Війну і мир», і розуміючи, що ніхто надто раціонально не досліджуватиме твоє твердження. Ви ж пам’ятаєте, що оскільки ми постійно перебували в товаристві одне одного, відколи прибули до Котеджів, ніхто з нас не мав можливості прочитати «Війну і мир» так, щоб цього не помітили інші. Але так само, як із сексом у Гейлшемі, існувала невисловлена домовленість про таємничий вимір, у якому ми зникали і читали всі книжки.

Як я казала вже, то була маленька гра, якій кожен із нас потурав. Але навіть якщо так, то тільки Рут віддавалась їй дужче від решти. Вона завжди вдавала, що прочитала геть усе, що починали читати інші; і вона була єдиною серед усіх, хто вважав, що продемонструвати свою дивовижну начитаність можна, переповідаючи людям сюжети романів, які вони якраз читають. Ось чому, коли вона взялася за «Деніела Деронду», я — хоча мені було це не надто приємно — згорнула книжку, сіла і сказала їй із невимушеним виглядом:

— Рут, я хотіла тебе запитати. Чому ти завжди отак стукаєш Томмі по руці, коли прощаєшся з ним? Ну ти зрозуміла.

Ще кілька місяців тому я просто на цьому й зупинилась би — або, можливо, взагалі не порушувала цієї теми. Але того дня я продовжувала тиснути, пояснюючи їй, що цей жест — із телевізійних серіалів.

— Не варто це копіювати, — сказала я їй. — Насправді там, у нормальному житті, люди так не поводяться, якщо ти так собі уявляєш.

Я бачила, що Рут злиться, але не знає, як захищатись. Вона відвернулась і ще раз стенула плечима.

— Ну і що? — сказала вона. — Що тут такого? Багато хто так робить.

— Ти хочеш сказати, що так роблять Кріссі та Родні.

Щойно це промовивши, я усвідомила, що допустила помилку. Що поки я не згадала про цих двох, Рут була загнана в кут, але тепер усе змінилося. Так, ніби пересуваєш шахову фігуру і, щойно знявши з неї руку, усвідомлюєш свою помилку, і тоді тебе охоплює паніка, тому що ти ще не розумієш масштабу тієї катастрофи, якій піддаєш себе. Безсумнівно, я тут же побачила, як заблистіли очі Рут, а коли вона заговорила, то голос її звучав, цілковито інакше.

— То он воно що, ось що засмутило бідолашну крихітку Кеті. Рут не звертає на неї достатньо уваги. В Рут з’явились нові дорослі друзі, тож вона вже так часто не грається з крихітною сестричкою…

— Припини це. Все одно у справжніх сім’ях це працює не так. Тобі нічого про це невідомо.

— Ох, Кеті, великий експерте з реальних сімей. Мені так шкода. Але ж справа саме в цьому, хіба не так? Ти досі тримаєшся за цю ідею. Нас, гейлшемців, багато, ми повинні триматися купи, тісною групкою, не слід заводити нових друзів.

— Такого я не казала. Я кажу лише про Кріссі й Родні. Це так по-ідіотськи виглядає, коли ти копіюєш усе, що вони роблять.

— Але ж я маю рацію, правда? — продовжувала Рут. — Ти засмучена, тому що я спромоглась рухатися далі, завести нових друзів.

Дехто з ветеранів навіть імені твого не знає, і як їх можна звинувачувати? Ти ж ні з ким не розмовляєш, тільки з гейлшемцями. Але ж ти не думаєш, що я вічно триматиму тебе за руку. Ми вже тут майже два місяці.

Я не впіймалась на гачок, але натомість сказала:

— Не зважай на мене, не зважай на Гейлшем. Але ж ти постійно нехтуєш Томмі. Я за тобою спостерігала, ти вже робила це кілька разів цього тижня. Ти залишаєш його на мілині, він має покинутий вигляд. Це нечесно. Ви з Томмі повинні бути парою. Це означає, що ти повинна про нього дбати.

— Точно, Кеті, ми пара, як ти й кажеш. І якщо вже тобі так потрібно втручатись, то я тобі скажу. Ми з ним це обговорили і дійшли згоди. Якщо часом він не хоче нічого робити разом із Кріссі й Родні, то це його вибір. Я не змушуватиму його робити те, до чого він ще не готовий. Але ми домовились, що мене він стримувати не повинен. Однак дуже приємно, що ти непокоїшся.

Далі вона додала зовсім іншим тоном:

— Якщо про це подумати, гадаю, що ти не повинна так повільно заводити дружбу бодай із кимось з ветеранів.

Вона пильно на мене поглянула, а тоді засміялась, ніби кажучи: «Ми ж далі друзі, правда?». Але я не бачила нічого смішного в її останньому зауваженні. Я просто взяла свою книжку і пішла геть, не промовивши жодного слова.

Розділ одинадцятий

Я повинна пояснити, чому мене так зачепило те, що сказала Рут. Ці перші місяці в Котеджах були дивними місяцями в нашій дружбі. Ми сварились через усі можливі дрібниці, але водночас довіряли одна одній дужче, ніж будь-коли раніше. Зокрема, ми з нею розмовляли на самоті — зазвичай у моїй кімнаті перед сном, на піддашші Чорної Стодоли. Вони були наче відголоском тих розмов у гуртожитській спальні, коли вимикали світло. Так чи інакше, річ у тому, що хоч скільки б сварилися вдень, перед сном ми з Рут завжди сиділи поруч на моєму матраці, сьорбаючи гарячі напої, обмінюючись найглибшими почуттями щодо нового життя, наче нічого й не було.

Ця щирість — навіть можна сказати, вся наша дружба — була можлива завдяки розумінню, що сказане протягом цих митей буде сприйнято з обережністю й повагою: що ми поважаємо конфіденційність, і хай як би сварились, не використаємо одна проти одної того, про що розмовляли перед сном. Гаразд, це ніколи не було поміж нами проговорено, але ми обидві мали це на увазі, і аж до історії з «Деніелом Дерондою» жодна з нас і приблизно не намагалась її порушити. Ось чому я не просто розсердилася, коли Рут сказала про те, що не з усіма друзями я заводжу дружбу повільно. Для мене це була зрада. Тому що не було жодного сумніву, що вона мала на увазі; вона посилалась на таємницю про мене і секс, яку я їй довірила.

Як ви й підозрюєте, секс у Котеджах відрізнявся від гейлшемського. Тут він був безпосереднішим, «дорослішим». Ніхто не пліткував і не гиготів на предмет того, хто із ким ним займався. Якщо ставало відомо, що у двох учнів був секс, ніхто не починав негайно обговорювати, чи стали вони справжньою парою. І якщо нова пара таки справді одного дня утворювалась, тут не починали базікати про це як про велику подію. Це просто приймали тихо, і з того часу, якщо вже говорили про когось одного, то з ним згадували відразу й другого — як, наприклад, у випадку з «Кріссі й Родні» або «Рут і Томмі». Якщо хтось хотів зайнятись із вами сексом, це теж відбувалось більш прямолінійно. Хлопець підходив і запитував, чи не хотіла б ти провести ніч у його кімнаті «для різноманітності», щось у такому дусі, невелика справа. Іноді це робилось тому, що хтось був зацікавлений поєднатися з тобою в пару; іноді — просто заради однієї ночі.

Як я сказала, атмосфера була більш зріла. Але згадуючи про це тепер, секс у Котеджах видається мені радше технічним. Можливо, якраз тому, що більше не було пліток і таємничості. А може, через холод.

Пригадуючи секс у Котеджах, я згадую, що це відбувалося в холодних кімнатах, у цілковитій темряві, зазвичай — під тонною ковдр. І ці ковдри не були навіть ковдрами, а дивним набором — старими шторами, навіть шматками килима. Іноді було так холодно, що доводилось накидати згори цілі скирти речей, тож займаючись сексом під ними, здавалося, на тебе тисне гора, тож ти до кінця не мала певності, чи робиш це з хлопцем, чи з усіма цими речами.

У кожному разі, сталося так, що невдовзі після того, як я потрапила до Котеджів, я провела кілька окремих ночей із різними хлопцями. Я цього не планувала. Я збиралась не поспішати, можливо, створити пару з кимось, кого я уважно виберу. Раніше я ні з ким не була в парі і, спостерігаючи певний час за Рут і Томмі, відчувала, що мені було б цікаво спробувати й самій. Таким був мій план, але коли секс на одну ніч повторився кілька разів, я почала трохи непокоїтись. Ось чому я вирішила того вечора розповісти про це Рут.

То були звичні вечірні посиденьки. Ми принесли собі чашки з чаєм до моєї кімнати і сиділи пліч-о-пліч на моєму матраці, трохи схиливши голови, щоб не впиратись у крокви. Ми розмовляли про різних хлопців у Котеджах, про те, чи хтось із них міг мені підійти. Рут поводилась у своєму найкращому стилі: підбадьорювала, жартувала, поводилась мудро й тактовно. Ось чому я вирішила розповісти їй про одноразові стосунки. Розповіла, що це зазвичай відбувалось, хоч я не надто вже й хотіла; і що незважаючи на те, що я не могла мати від цього дітей, секс якось дивно впливав на мої почуття — саме так, як застерігала міс Емілі. Тоді я сказала:

— Рут, я хотіла тебе запитати. У тебе буває так, ніби ти просто неодмінно мусиш це зробити? Мало не з ким завгодно?

Рут стенула плечима, тоді мовила:

— У мене є пара. Тому, коли мені цього хочеться, я просто роблю це з Томмі.

— Звичайно. Можливо, це тільки зі мною так. Можливо, зі мною щось не в порядку в цих справах. Тому що іноді я відчуваю дуже-дуже сильну потребу.

— Це дивно, Кеті.

Вона зміряла мене стурбованим поглядом, і я ще більше занепокоїлась.

— Отож у тебе такого не буває ніколи.

Вона знову стенула плечима.

— Не настільки, щоб я могла зробити це з будь-ким. Те, що ти розповідаєш, справді якось дивно звучить, Кеті. Але, може, за якийсь час це вляжеться.

— Іноді це не трапляється дуже довго. Тоді раптом як накриє. Так було першого разу. Він почав до мене приставати, і я хотіла, щоб він відчепився. І раптом — як навалилось, ні з того ні з сього. Я просто мусила це зробити.

Рут похитала головою.

— Це справді дивно звучить. Але, мабуть, це мине. Можливо, це якось пов’язано з тим, що ми тут їмо іншу їжу.

Вона не надто мені допомогла, але принаймні поспівчувала, тож мені стало трохи краще. Ось чому таким ударом стало те, що Рут несподівано порушила цю тему посеред сварки, яка сталась того дня на полі. Гаразд, нас, мабуть, ніхто не підслухав, та все ж у тому, що вона зробила, було щось некрасиве. Протягом тих перших місяців у Котеджах наша дружба залишалась непорушною — принаймні з мого боку, — тому що я знала про існування двох різних Рут. Одна Рут завжди намагалась вразити ветеранів, яка, не сумніваючись, ігнорувала мене, Томмі, будь-кого з решти, якщо вважала, що ми псуємо її стиль. Ця Рут не надто мені подобалась, вона кривлялась і вдавала, ця Рут робила жест «постукування по ліктю». Але та Рут, яка сиділа поруч у моїй маленькій кімнатці на піддашші, випроставши ноги через край мого матраца, тримаючи паруючу чашку обома долонями, — це була Рут із Гейлшема, і хоч що б трапилося протягом дня, я могла просто почати з нею з того місця, на якому ми зупинились минулого разу, коли отак сиділи разом. І до того дня на полі я мала чітке розуміння того, що ці дві Рут не об’єднаються в одну; що я можу цілковито довіряти тій, якій звіряла свої таємниці перед сном. Ось чому, коли вона сказала про те, що «принаймні з деким із ветеранів я швидко заводжу дружбу», я так засмутилась. Ось чому я просто взяла книжку і відійшла.

Але коли я думаю про це тепер, мені вдається поглянути на речі з кута зору Рут. Наприклад, я розумію, чому їй могло здатись, що це саме я перша порушила наше взаєморозуміння і що її маленький стусан був просто ударом у відповідь. Тоді я цього не бачила, але тепер усвідомлюю цю ймовірність, це пояснює все, що сталось. Зрештою, перед тим, як вона зробила своє зауваження, я говорила про той жест із постукуванням по руці. Тепер це не зовсім просто пояснити, але між нами насправді існувало порозуміння щодо поведінки Рут у присутності ветеранів. Гаразд, вона часто блефувала і вдавала те, чого не було насправді. Іноді, як я вже казала, вона говорила щось, щоб вразити ветеранів за наш кошт. Але мені видається, що Рут вірила, що певним чином робить усе це заради нас. І моя роль — як найближчої подруги — полягала в тому, щоб мовчки її підтримати, наче я сиджу в першому ряду серед публіки, поки вона виступає на сцені. Вона намагалась стати кимось іншим і, можливо, почувала більший тиск, ніж решта з нас, тому що, як я вже сказала, вона чомусь брала на себе відповідальність за нас усіх. У такому разі спосіб, у який я говорила про постукування по ліктю, вона могла сприйняти як зраду, і вона могла виправдовувати себе тим, що відповіла взаємністю. Це пояснення прийшло мені тільки недавно. У той час я не дивилась на всю ситуацію ширшим поглядом, не дивилась на свою участь у ній. Мабуть, я взагалі не оцінювала у той час того зусилля, яке робила Рут, щоб рухатися далі, щоб вирости і залишити Гейлшем позаду. Думаючи про це тепер, я пригадую те, що вона сказала мені якось, коли я опікувалась нею в центрі Давера. Ми сиділи в її кімнаті, милуючись заходом сонця, як ми часто робили, смакуючи бісквітами й мінеральною водою, які я принесла з собою, і я розповідала, що моя давня гейлшемська скринька з колекцією надійно схована у мене в кімнаті, в сосновому комоді. Тоді — не намагаючись ні до чого привести або щось ствердити — я просто запитала:

— У тебе ж після Гейлшема колекція не збереглася, правда?

Рут, яка сиділа на ліжку, досить довго мовчала. Сонячне світло падало на кахляну піч позаду неї. Тоді вона відповіла:

— Пам’ятаєш, як вихователі постійно нагадували нам перед від’їздом, що ми можемо взяти з собою колекції. Тож я вийняла все зі своєї скриньки і склала до сумки. Я збиралась знайти гарну дерев’яну скриньку для колекції в Котеджах. Але коли ми туди дістались, я побачила, що ніхто з ветеранів колекції не мав. Мали тільки ми, і це було ненормально. Здається, ми всі це зрозуміли, я була не єдина, але ми ж про це не говорили, правда? Тому я не шукала нової скриньки. Всі мої речі місяцями лежали в сумці, а тоді я їх викинула.

Я витріщилась на неї.

— Ти викинула свою колекцію разом зі сміттям?

Рут похитала головою, і наступних кілька митей, здавалось, перебирала в голові різні предмети зі своєї колекції. Нарешті вона сказала:

— Я склала їх у мішок для сміття, але потім не змогла примиритися із думкою, що вони будуть серед непотребу. Тому якось попросила старого Кефферса, коли він зібрався від нас їхати, чи не міг би він відвезти цей мішок у крамницю. Я знала, що бувають благодійні крамниці, я все про них довідалась. Кефферс трохи покопирсався в сумці, він не знав, яку цінність мали ті речі — та й звідки мав би знати? — тоді засміявся і сказав, що жодна крамниця не захоче цього прийняти. А я сказала: але ж це хороші речі, це дуже хороші речі. І він побачив, що я занадто емоційно сприймаю це, і тоді змінив тон. І сказав щось типу: «Ну добре, дівчино, я заберу це до Оксфама, віддам людям». Тоді він зробив величезне зусилля і додав: «Я придивився краще, і точно — ти права, це справді дуже хороші речі!». Він був, однак, не надто переконливий. Мабуть, він просто забрав мішок і викинув десь. Але я принаймні цього не знала.

Вона усміхнулась і сказала:

— Ти поводилась інакше. Я пам’ятаю. Ти ніколи не соромилась своєї колекції і зберігала її. Тепер я шкодую, що не зробила так само.

Я розповідаю це, щоб було зрозуміло: ми всі намагалися пристосуватись до нашого нового життя, і, гадаю, ми всі тоді робили щось таке, про що згодом шкодували. Тоді фраза Рут страшенно мене засмутила, але сьогодні немає сенсу судити її чи будь-кого іншого за поведінку в ті перші часи у Котеджах.

Коли надійшла осінь і я більше призвичаїлась до оточення, почала помічати те, чого не зауважувала раніше. Скажімо, існувало певне химерне ставлення до тих учнів, які недавно покинули Котеджі. Ветерани ніколи не лінувались розповідати смішні історії про персонажів, яких зустрічали в подорожах до Білого Двору чи Тополевої Ферми; натомість вони майже не згадували учнів, які ще зовсім незадовго до нашого прибуття були їхніми близькими друзями.

Інший момент, який я зауважила — і побачила зв’язок між цими речами, — це мовчанка, якою оточували деяких ветеранів, які їхали на «курси», про які нам відомо було, що це пов’язано з опікунством. Вони могли бути відсутні впродовж чотирьох чи п’яти днів, але протягом цього часу їх майже не згадували; і коли вони повертались, ніхто ні про що їх не розпитував. Можливо, вони розмовляли про це зі своїми найближчими друзями наодинці. Проте однозначно існувало розуміння того, що на ці теми вголос не говорять. Пам’ятаю, як одного ранку спостерігала крізь запітніле вікно нашої кухні, як двоє ветеранів вирушало на курси, і мені подумалось: цікаво, чи наступної весни або літа, коли вони поїдуть назовсім, ми перестанемо про них говорити?

Можливо, це й перебільшення, що згадування про учнів, які поїхали, було справжнім табу. Якщо треба було про них згадати, їх згадували. Зазвичай можна було почути, як про них говорилося непрямо, у зв’язку з якимось предметом чи рутиною. Наприклад, якщо починала протікати водостічна труба, точилось чимало суперечок про те, «як її лагодив Майк». А неподалік від Чорної Стодоли був пень, який усі називали «пеньком Дейва», тому що впродовж трьох років і аж до миті за кілька тижнів до нашого прибуття він сидів там, читаючи й пишучи, іноді навіть тоді, коли було холодно й падав дощ. Найпам’ятнішим був Стів. Нікому з нас не вдалось нічого вивідати про те, якою людиною був Стів — крім того, що він дуже любив порножурнали.

Час від часу в Котеджах можна було натрапити на порножурнал, закинутий за диван або загублений серед купи старих газет. Це були журнали з «м’якою порнографією», хоча в ті часи нам не було відомо про відмінності. Раніше нам ніколи не доводилось бачити чогось подібного, тож ми не знали, що про це думати. Ветерани зазвичай реготали, коли такий журнал десь з’являвся, проглядали його без живого зацікавлення, перш ніж відкинути набік — тож ми робили так само. Коли ми з Рут пригадували це кілька років тому, вона сказала, що таких журналів у Котеджах циркулювало кілька десятків.

— Ніхто не зізнавався, що журнали подобаються, — сказала вона. — Але ж ти пам’ятаєш, як це було. Якщо журнал з’являвся у кімнаті, всі вдавали смертельну нудьгу. А як зайдеш до кімнати за півгодини — журналу вже й близько там не буде.

У кожному разі, я розповідаю про те, що коли один із цих журналів десь виринав, то це називали залишком від «колекції Стіва». Іншими словами, Стів був відповідальний за всі порножурнали, які будь-коли з’являлися. Як я вже сказала, ми так нічого іншого про Стіва не довідались. Одначе навіть тоді розуміли, що в цьому є певний жарт, і коли хтось тицяв пальцем і казав: «О, дивіться — один із журналів Стіва», то вчували тут певну іронію.

Між іншим, ці журнали доводили до сказу Кефферса. Подейкували, що він був віруючим і що не визнавав не тільки порнографії, але й сексу взагалі. Іноді він доводив себе до ручки — обличчя під сірими бакенбардами вкривалося плямами люті, поки він гримів у всіх приміщеннях, зарулюючи без стуку до кімнат, поклавши собі зібрати всі до одного «журнали Стіва». Ми з усіх сил намагались вдавати, що він у такі миті дуже кумедний, але насправді в таких станах він по-справжньому лякав. Наприклад, несподівано припинялось його звичне бурчання, і тиша, що його супроводжувала, створювала тривожну атмосферу.

Пам’ятаю один випадок, коли Кефферс зібрав шість чи сім «журналів Стіва» і погнав до свого фургона. Ми з Лорою дивились на нього згори, з моєї кімнати, і я сміялася із чогось, що мовила Лора. Тоді я побачила, як Кефферс відчиняє двері фургона, і — можливо, тому що йому були потрібні обидві руки, щоб посунути якісь речі в машині — він поклав журнали на кілька цеглин, складених поруч із бойлерною (хтось із ветеранів кілька місяців тому намагався збудувати місце для барбекю), Кефферс стояв, нахилившись уперед, його голова і плечі були сховані у фургоні. Він копирсався там так довго, аж я почала підозрювати, що, незважаючи на всю свою недавню лють, тепер він повністю забув про журнали. Без сумніву, за кілька хвилин він випростався, сів за кермо, затраснув двері і поїхав.

Коли я вказала Лорі на те, що Кефферс забув журнали, вона мовила:

— Вони там довго не пролежать. Тільки коли наступного разу він затіє чистку, йому доведеться знову повсюди їх визбирувати.

Але через півгодини, проходячи повз бойлерну, я звернула увагу, що журнали так і лежать там, неторкані. Спочатку я подумала про те, щоб узяти їх із собою, але відразу зрозуміла, що якщо їх там знайдуть, мене дражнитимуть вічно. Ніхто не зрозуміє, навіщо я таке зробила. Ось чому я взяла журнали і ввійшла з ними до бойлерної.

Бойлерна була ще одним сараєм, прибудованим до ферми. В ній зберігались старі косарки і вила — Кефферс розраховував, що ці речі не згорять надто швидко, якщо одного дня вибухне бойлер. Тут же Кефферс тримав свій верстак, тож я поклала на нього журнали, відкинула набік якесь лахміття і сіла на стільницю. Освітлення не вистачало, але позаду мене було брудне віконце, тож, розгорнувши перший журнал, я побачила, що можу розгледіти достатньо.

Всередині було багато фотографій дівчат із розведеними ногами і виставленими задами. Визнаю, були часи, коли я дивилась на такі фотографії і збуджувалась, хоча ніколи не хотіла робити цього з дівчатами. Але не за тим я шукала. Я швидко перебігала сторінками, не бажаючи, щоб мене відволікало сексуальне випромінювання зі сторінок. Насправді я взагалі майже не бачила вигнутих тіл, оскільки дивилася на обличчя. Навіть на рекламах відео чи будь-чого іншого, винесених набік, я перевіряла обличчя кожної моделі, перш ніж продовжити.

Вже майже наближаючись до кінця стосу, я зрозуміла, що хтось стоїть за порогом сараю. Я залишила двері відчиненими, тому що такими вони були зазвичай, але й для того, щоб впустити більше світла. Я вже двічі підводила очі, бо мені здавалось, що я почула якийсь шум. Але на порозі нікого не було, тож я продовжувала справу. І ось нарешті я перестала сумніватись у присутності когось, тож, опустивши журнал, я тяжко зітхнула, постаравшись, щоб мене було добре чутно.

Я чекала на сміх або на те, що двоє-троє студентів увірвуться до сараю, намагаючись найкращим чином використати те, що впіймали мене зі стосом порножурналів. Але нічого не трапилось. Тож я промовила, надавши своєму голосові втомленої інтонації:

— Мені страшенно приємно, що ви до мене приєднались. Навіщо соромитись?

Почувся смішок, а тоді на порозі з’явився Томмі.

— Привіт, Кет, — сором’язливо сказав він.

— Заходь, Томмі. Приєднуйся до веселощів.

Він обережно підійшов до мене, а тоді зупинився на відстані кількох кроків. Тоді перевів погляд на бойлер і сказав:

— Я не знав, що ти любиш такі штуки.

— Хіба дівчатам не можна?

Я гортала сторінки, а він на кілька хвилин замовк. Тоді промовив:

— Я не намагався за тобою стежити. Просто побачив зі своєї кімнати. Помітив, що ти підійшла сюди і взяла журнали, які забув Кефферс.

— Ласкаво тебе до них запрошую, коли закінчу.

Він зніяковіло засміявся.

— Це всього лише журнали про секс. Думаю, я вже всі їх бачив.

Він ще раз засміявся, але потім, коли я звела очі, то побачила, що Томмі дивиться на мене з серйозним виглядом. Тоді він запитав:

— Ти щось шукаєш, Кет?

— Що ти маєш на увазі? Шукаю брудних картинок.

— Щоб завестись?

— Можна й так сказати.

Я відклала один журнал і взялась за інший.

Тоді я почула кроки Томмі — він наближався, аж доки не зупинився поруч. Коли я знову звела погляд, його руки поривчасто застигли в повітрі, наче я виконувала руками якусь складну роботу, а він прагнув допомогти.

— Кет, ти ж не… Ну, якщо це щоб завестись, то це ж роблять не так. Ти мусиш набагато уважніше дивитись на фотографії. Якщо швидко гортати, то це не спрацює.

— Звідки тобі знати, що працює для дівчат? Напевно, ти дивився ці журнали з Рут. Вибач, я не подумала.

— Кет, чого ти шукаєш?

Я знехтувала його запитання. Я перебрала вже майже весь стос і хотіла закінчити. Тоді він сказав:

— Я бачив, як ти таке вже робила.

Цього разу я зупинилась і поглянула на нього.

— Що тут відбувається, Томмі? Невже Кефферс найняв тебе у свій порнопатруль?

— Я не намагався за тобою стежити. Але я тебе бачив — минулого тижня, після того, як ми всі зібрались у кімнаті Чарлі. Там був один із цих журналів, а ти думала, що ми всі розійшлися. Але я повернувся по светр, а двері кімнати Клер були відчинені, тому я бачив кімнату Чарлі. І я тебе там потім — ти гортала журнал.

— Ну, і що з того? Нам же всім треба якось заводитись.

— Ти не заради збудження це робила. Я бачив, так само, як бачу тепер. У тебе таке обличчя, Кет. Того разу в кімнаті Чарлі у тебе було дивне обличчя. Ніби ти сумна чи щось таке. Ніби трохи налякана.

Я зістрибнула з верстака, зібрала журнали і вручила стос йому в руки.

— Тримай. Віддаси Рут. Подивишся, чи вони якось на неї вплинуть.

Я пройшла повз нього і вийшла з сараю. Я знала, що розчарувала його, нічого не розповівши, але в ту мить ще недостатньо добре все сама продумала, тому не готова була нікому нічого розповідати. Але я не проти була, що він прийшов слідом за мною до бойлерної. Анітрохи не проти. Мене це заспокоїло, я відчула себе захищеною. Врешті-решт я йому таки розповіла, але аж за кілька місяців, коли ми вирушили в подорож до Норфолка.

Розділ дванадцятий

Я хочу розповісти про подорож до Норфолка, про все, що трапилося того дня, але спершу я повинна повернутись трохи назад, щоб описати обставини і пояснити, чому ми туди поїхали.

Наша перша зима в Котеджах уже майже закінчилась, і ми почувались достатньо обжитими. Незважаючи на всі наші камені спотикання, ми з Рут підтримували звичку зустрічатись увечері у мене в кімнаті, говорити над гарячими напоями. І от під час однієї з таких зустрічей, у розпал якихось жартів вона раптом сказала:

— Ти, мабуть, чула, що казали Кріссі й Родні.

Я відповіла заперечно, а вона засміялась і продовжила:

— Вони, мабуть, просто мене надурили. У них такі жарти. Забудь, що я про це згадувала.

Але я бачила, що я з неї це витягну, тож продовжувала випитувати, аж доки вона не мовила стишеним голосом:

— Пам’ятаєш, минулого тижня Кріссі й Родні не було? Вони їздили до містечка Кромера, на півночі узбережжя Норфолка.

— Що вони там робили?

— О, мені здається, вони там мали друзів, хтось колись там жив. Не в цьому річ. Річ у тому, що вони стверджують, наче бачили там цю… особу. Вона працює в офісі з відкритим плануванням. І, ну, ти розумієш. Вони вважають, що ця особа — «ймовірне я».

Хоча більшість із нас стикалися із поняттям «імовірних я» ще в Гейлшемі, ми відчували, що не повинні цього обговорювати, тому й мовчали — хоча, звісно, це нас водночас інтригувало й непокоїло. І навіть у Котеджах цю тему так просто не порушували. Навколо будь-якої розмови про «імовірних я» ніяковості було набагато більше, ніж, скажімо, навколо сексу. Водночас ця тема захоплювала — у деяких випадках викликала одержимість, — тож вона виринала час від часу, переважно в найсерйозніших розмовах, нескінченно далеких від, наприклад, суперечок про Джеймса Джойса.

Підставова ідея, що стояла за теорією «ймовірних я», була проста і не викликала суперечок. Її можна переказати приблизно так. Оскільки кожного з нас було в якусь мить скопійовано зі звичайної людини, у всіх нас мусить бути десь модель, яка проживає власне життя. Це означало — принаймні теоретично, — що ви могли розшукати особу, за подобою якої вас було створено. Ось чому, коли ви самі виходили в зовнішній світ — бували в містах, торговельних центрах, придорожніх кафе — ви виглядали «імовірних я», тобто людей, які могли бути моделями для вас чи ваших друзів.

Однак щодо всього іншого, крім цих найважливіших підстав, згоди ми не доходили. По-перше, ми ніяк не могли погодитись щодо того, на що слід звертати увагу, розглядаючись за «ймовірними я». Дехто з учнів вважав, що дивитись треба на людей, старших від нас років на двадцять-тридцять — тобто приблизно у віці, в якому ми могли б мати батьків. Інші стверджували, що це надто сентиментально. Чому нас і наших моделей мусить відділяти ціле «природне» покоління? Для створення нас могли використовувати немовлят, старих людей — яку це робило різницю? На це відповідали, що за моделей використовували людей, які перебували на піку свого здоров’я, і саме тому це збігалося з віком «звичайних батьків». Але десь на цьому моменті ми відчували, що підходимо до території, на яку не хочемо ступати, тож суперечка закінчувалась нічим.

Поставали також запитання, навіщо нам узагалі вистежувати наших моделей. Одна з імовірних відповідей — мовляв, якщо тобі вдасться це зробити, ти побачиш своє майбутнє. Я не маю на увазі, начебто ми вірили, що якщо твоя модель виявилась би, скажімо, працівником залізничної станції, то ти й сам врешті-решт почнеш там працювати. Ми усвідомлювали, що це не так просто. Однак всі ми, тільки різною мірою, вірили, що якщо тобі вдасться побачити особу, з якої тебе скопійовано, ти отримаєш певне розуміння того, ким ти є глибоко в основі, і, можливо, якесь уявлення, що зберігається в коморах твого життя.

Дехто вважав, що думати про «ймовірних я» взагалі тупо. Наші моделі були до нас безвідносні, просто технічною потребою, яка дала можливість привести нас на цей світ, і не більше. Тільки від нас залежало, що саме ми зробимо зі своїми життями. До цього табору завжди належала Рут, і я, швидше за все, також. І все одно, щойно почувши, начебто хтось бачив «імовірного я» — хоч чиїм би він був, — ми не могли впоратись із зацікавленням.

Як я пригадую, коли хтось бачив «імовірного я», це викликало ланцюгову реакцію. Могли минати тижні, протягом яких ніхто про них і не згадував, а тоді одне повідомлення спричиняло цілий наплив інших. Більшість із них цілком очевидно не були варті пошуків: хтось бачив когось у машині, що проїздила повз — речі такого типу. Але час від часу траплялись випадки конкретніші — як, наприклад, той, про який мені того вечора розповіла Рут.

За словами Рут, Кріссі й Родні були зайняті дослідженням прибережного міста, до якого вирушили. Досліджуючи, вони на деякий час розділились, а коли зустрілися знову, Родні був страшенно схвильований і розповів Кріссі, як він блукав бічними вуличками від Гай-Стрит і як проминув офіс з великим скляним фасадом. Всередині Родні побачив повно людей, деякі сиділи за столами, інші — ходили і розмовляли. І серед них Родні побачив «імовірне я» Рут.

— Кріссі прийшла до мене, щойно вони повернулись. Вона змусила Родні все переповісти, і він щосили старався, але це було неможливо. Тепер вони постійно кажуть, що відвезуть мене туди, але я навіть не знаю. Не знаю, наскільки мені це потрібно.

Я точно не пригадую, що саме я тоді їй відповіла, але в ту мить налаштована я була дуже скептично. Насправді, якщо бути щирою, я думала, що Кріссі й Родні просто все вигадали. Я не хочу ствердити, начебто Кріссі й Родні були поганими людьми — це було б нечесно. Вони подобались мені з багатьох причин. Але річ у тому, що до новоприбулих — а Рут насамперед — вони ставились анітрохи не прямолінійно.

Кріссі була висока, і якщо випростовувалась на весь свій зріст, її можна було назвати красивою, але вона, здавалось, цього не усвідомлювала і майже постійно сутулилась, щоб видаватись такою, як інші. Тому найчастіше вона більше скидалась на Бабу Ягу, ніж на кінозірку, і це враження було підсилене її неприємною манерою тицяти в тебе пальцем, перш ніж звернутись. Переважно вона одягала не джинси, а довгі спідниці, і маленькі окуляри, надто високо втиснуті в її обличчя. Вона належала до тих ветеранів, які тепло прийняли нас того літа, коли ми щойно прибули, і спочатку я була нею захоплена і зверталась до неї за підтримкою. Але з плином часу в мене почали з’являтись перестороги. Дивно, як вона постійно посилалась на той факт, що ми походимо з Гейлшема, наче це пояснювало про нас усе. Вона постійно розпитувала нас про Гейлшем, про найдрібніші деталі, як тепер роблять мої донори, і, хоча й намагалась робити це буденно, я бачила, що її зацікавлення має підтексти. Ще одна річ, яку я в ній зауважила — її намагання постійно нас розлучати: вона постійно відводила когось із нас набік, поки решта спільно чимось займались, або двох запрошувала до чогось приєднатись, а інших двох ігнорувала — такі штуки.

Кріссі рідко можна було побачити без її хлопця, Родні. Він зав’язував волосся в тугий кінський хвіст, як рок-музикант сімдесятих років, і багато говорив про такі речі, як, скажімо, реінкарнація. Він мені навіть подобався, якби не те, що настільки перебував під впливом Кріссі. В будь-якій розмові від без варіантів підтримував погляд Кріссі, а якщо Кріссі казала щось бодай трохи кумедне, він чмихав і хитав головою, ніби просто-таки повірити не міг у таку сміхоту.

Гаразд, я, можливо, надмірно сувора до цієї парочки. Коли ми з Томмі не так давно пригадували їх, він казав, що, на його думку, вони обоє — достойні люди. Але зараз я розповідаю вам це, щоб пояснити, чому я так скептично поставилась до їхнього повідомлення про «ймовірне я» Рут. Як я вже сказала, моєю першою реакцією стала недовіра: я припустила, що Кріссі щось замислила.

Інший момент, який викликав у мене сумніви, стосувався безпосереднього опису: Кріссі й Родні малювали картинку, на якій ця жінка працювала в гарному офісі зі скляним фасадом. У той час мені це видавалось занадто близьким до «майбутнього мрії» Рут, як ми його уявляли.

Мабуть, це ми, новоприбулі, здебільшого розмовляли тієї зими про «майбутнє мрії», хоча і дехто з ветеранів нас підтримував. Дехто зі старшаків — особливо ті, в яких уже розпочалась підготовка — просто тихо зітхав і виходив з кімнати, коли такі розмови починались, але впродовж тривалого часу ми цього навіть не помічали. Не знаю, що там відбувалось у наших головах під час цих розмов. Можливо, ми знали, що вони несерйозні, але знову-таки — фантазіями ми їх також не вважали. Можливо, відколи Гейлшем залишився позаду, це був шанс бодай цих півроку — ще до розмов про опікунство, до уроків водіння, до всіх тих речей — іноді забувати, ким ми насправді були; забувати слова наших вихователів; забути про вибух міс Люсі того дощового дня в павільйоні, так само як про інші теорії, які ми розвинули протягом усіх цих років. Звичайно, це не могло тривати довго, але, як я вже казала, бодай цих кілька місяців нам вдалося прожити в затишному підвішеному стані, обмірковуючи наші життя без звичних обмежень. Пригадуючи це тепер, мені здається, що ми сторіччя провели на задушливій кухні, після сніданку, або позгортавшись калачиками навколо напівзгаслого вогнища у передсвітанковий час, поглинуті бесідами про плани на майбутнє.

Уявіть собі, ніхто в цих розмовах не заходив надто далеко. Не пам’ятаю, щоб хтось стверджував, що стане кінозіркою чи кимось таким. Переважно всі казали, що стануть поштарями або працюватимуть на фермі. Багато учнів хотіло стати водіями одного чи другого типу, і часто, коли розмова повертала сюди, дехто з ветеранів починав порівнювати конкретні живописні шляхи, якими вони подорожували, улюблені придорожні кафе, складні роз’їзди тощо. Сьогодні, звісно, багатьох із них я переговорила б на ці теми. Але тоді я переважно слухала, не вимовляючи і слова, впиваючись їхньою розмовою. Іноді, якщо було пізно, я заплющувала очі, спершись об бильце дивана — або об хлопця, якщо це діялось під час однієї з коротких фаз, коли я офіційно була «з кимось»; я виринала й западала в дрімоту, дозволяючи образам доріг пропливати в моїй уяві.

У кожному разі, повертаючись до основної думки, коли заходили такі розмови, саме Рут найчастіше заходила далі, ніж будь-хто інший, особливо коли поблизу були ветерани. Про офіси вона говорила ще з самого початку зими, але по-справжньому ця ідея набрала життєздатності, перетворившись на її «майбутнє мрії», того ранку, коли ми з нею пішли до села.

Це діялось під час нестерпно холодного періоду, коли наші квадратні газові обігрівачі створювали проблеми. Ми довго й нудно намагались їх розпалити, марно клацали вимикачами і дедалі дужче западали в зневіру, змушені покидати кімнати, які так і не вдавалося обігріти. Кефферс відмовлявся мати з цим справу, стверджував, що це не належить до його обов’язків, хоча врешті, коли стало по-справжньому холодно, він простягнув нам конверт із грошима і назву якогось пального, яке нам слід було купити. Тож ми з Рут зголосились піти до села, щоб його роздобути, і тому того морозяного ранку опинились на стежці. Ми дійшли до місця, де з обох боків здіймались високі живоплоти, а земля була вкрита замерзлим коров’ячим лайном, коли це Рут несподівано зупинилась кілька кроків позаду мене.

Я не відразу зрозуміла це, але врешті повернулась до неї. Вона хукала собі на пальці і дивилась додолу, захоплена чимось, що лежало біля її ніг. Я подумала, що це, можливо, якесь бідолашне створіння, яке загинуло від морозу, але наблизившись, побачила кольоровий журнал — не такий, як «журнали Стіва», а яскраве і веселе видання, які безкоштовно додають до газет. Він лежав, розкритий на розвороті з рекламою, і хоч папір намок, а в кутику застигло болото, ти міг усе нормально розгледіти. Реклама зображала прекрасний сучасний офіс відкритого планування, в якому працювало троє або четверо людей — вони начебто жартували одне з одним. Саме місце було осяйне, і люди в ньому теж були осяйні. Рут дивилась на зображення, а коли зауважила мене поруч, сказала:

— Оце було бвідповідне місце для праці.

Тоді вона спохопилася — може, навіть розізлилась, що я її на такому впіймала — і рушила далі в набагато швидшому темпі, ніж доти.

Але вже за кілька вечорів, коли кілька з нас сиділо навколо каміна на фермі, Рут почала розповідати про ідеальний офіс, де вона хотіла б працювати, і я негайно його впізнала. Вона описала всі деталі — рослини, лискуче устаткування, крісла з механізмами обертання й коліщатками — і це було так яскраво, що вона говорила так і говорила, і ніхто її не перебивав. Я пильно придивлялася до неї, але їй, здавалось, не спадало на думку, що я можу здогадатись — можливо, вона й сама забула, звідкіля походив той образ. Вона почала навіть розповідати, що працівники її офісу будуть «людьми динамічного, енергійного типу», а я чітко пам’ятала, що ці слова були написані великими літерами згори над зображенням: «Ви — людина динамічного, енергійного типу?» — щось у цьому стилі. Звичайно, я нічого не сказала. Насправді, слухаючи її, я навіть почала думати, що, може, все це було здійсненне: може, одного дня ми змогли б переїхати до такого місця і далі бути всі разом.

Кріссі й Родні теж були того вечора, звісно, присутні — слухали, вбираючи кожне слово. А тоді, багато днів поспіль, Кріссі намагалась підштовхнути Рут, щоб та знову щось розповіла на цю тему. Вони сиділи в кутку кімнати, а я проходила повз і чула, як Кріссі запитувала:

— Ти впевнена, що ви не остогиднете одне одному, якщо будете працювати всі разом у такому місці? — вона страшенно хотіла, щоб Рут знову завела свою розповідь.

Особливість Кріссі була в тому (і це стосувалося багатьох ветеранів), що, незважаючи на її ледь покровительську манеру щодо нас з миті нашого приїзду, вона трепетала з приводу Гейлшема. Я далеко не відразу це зрозуміла. Візьмімо ситуацію з офісом Рут: сама Кріссі ніколи б не говорила про те, щоб працювати в будь-якому офісі, вже не кажучи про такий офіс. Але оскільки Рут походила з Гейлшема, ця ідея якимось чином могла начебто втілитись у реальність. Ось як Кріссі це бачила, і, гадаю, Рут час від часу докидала кілька слів, щоб підтримати уявлення, мовляв — авжеж, у певний таємничий спосіб щодо нас, учнів Гейлшема, застосовувались окремі правила. Мені ніколи не доводилось чути, щоб Рут брехала ветеранам. Вона радше не заперечувала певних речей, натякаючи на інші. Траплялись випадки, коли я могла конкретно її підставити. Але незважаючи на те, що іноді Рут видавалась зніченою, коли посеред котроїсь зі своїх історій перехоплювала мій погляд, вона все ж мала певність, що я її не видам. І, звісно, я цього не зробила.

Такі були обставини, в яких Кріссі й Родні повідомили, начебто бачили «ймовірне я» Рут, і тепер вам, сподіваюсь, зрозуміло, чому я намагалась зберігати обачність. Мені не дуже хотілось, щоб Рут їхала з ними до Норфолка, хоча я й не могла пояснити, чому саме. І щойно не залишилось сумнівів у тому, що вона поїде, я сказала, що приєднаюся до них. Спершу вона начебто не дуже зраділа, і натякнула навіть, що й Томмі не дозволить поїхати. Але врешті ми поїхали всі разом, уп’ятьох: Кріссі, Родні, Рут, Томмі і я.

Розділ тринадцятий

Родні, який мав водійські права, домовився, що позичить на день машину в робітників ферми з Мічлі, кілька кілометрів униз дорогою від нас. Він постійно робив так раніше, але цього разу домовленість увірвалась за день до нашого планованого від’їзду. Хоча все владналось доволі просто — Родні пішов на ферму і домовився про іншу машину, — цікаво було спостерігати, як Рут поводилась протягом цих кількох годин, поки здавалось, що мандрівка може зірватись.

До тієї миті вона вдавала, ніби все це такий жарт, що вона їде тільки для того, щоб зробити приємне Кріссі. І вона постійно базікала, що ми надто мало випробовуємо власну свободу, відколи покинули Гейлшем; що вона все одно завжди хотіла вирушити до Норфолка, щоб «відшукати всі наші загублені речі». Іншими словами, вона просто-таки з ніг збивалась, намагаючись продемонструвати, що не ставиться всерйоз до перспективи побачити своє «імовірне я».

Того дня перед нашим виїздом, як я пам’ятаю, ми з Рут ходили на прогулянку, а коли повернулись, на кухні ферми Фіона з кількома ветеранами готувала величезне рагу. І саме Фіона, не відриваючись від своєї справи, повідомила, що з ферми приходив хлопець з повідомленням. Рут стояла просто переді мною, тому я не бачила її обличчя, але вся її постать ніби закам’яніла. Не промовивши й слова, вона повернулась, проминула мене і вийшла з котеджу. Я мигцем побачила її обличчя і усвідомила, як вона засмутилася. Фіона почала говорити щось на зразок: «Ох, я не знала…». Але я швидко відповіла:

— Рут не тому засмутилась. Причина в іншому, дещо сталося ще раніше.

Ці слова не були найкращим виходом, але нічого розумнішого в ту мить я не придумала.

Врешті, як я вже казала, транспортна криза розв’язалась, і раннього ранку наступного дня в повній темряві ми вп’ятьох влізли до побитого, але цілком достойного автомобіля «Rover». Кріссі сиділа спереду, поруч із Родні, а ми втрьох — на задньому сидінні. Це видавалось чимось природним, і ми розташувались так, навіть не думаючи. Але вже за кілька хвилин, щойно Родні вивіз нас із темних звивистих стежок на справжню дорогу, Рут, яка сиділа посередині, схилилась уперед, поклала руки на передні сидіння і почала розмовляти з ветеранами. Вона робила це так, що ми з Томмі, з обох боків від неї, не могли розчути жодного слова з їхньої розмови, а через те, що вона сиділа між нами, ми не могли розмовляти між собою чи навіть бачити одне одного. Іноді, дуже рідко, вона відхилялась назад, я намагалась завести якусь бесіду між нами трьома, але Рут її не підхоплювала, і невдовзі вже знову тягнулася вперед і встромляла обличчя між двома передніми сидіннями.

Приблизно за годину, коли починало світати, ми зупинились, щоб розім’яти ноги і дати Родні можливість попісяти. Ми зупинились біля великого порожнього поля, перестрибнули рівчак і кілька хвилин розтирали руки і дивились на пару, що здіймалась від наших подихів. Якоїсь миті я зауважила, що Рут відійшла від нас і дивиться через усе поле на схід сонця. Тож я підійшла до неї і запропонувала помінятись зі мною місцями, якщо вона зацікавлена розмовляти лише з ветеранами. Так вона зможе розмовляти з Кріссі, і ми з Томмі теж зможемо поговорити, поки в дорозі. Я ще навіть не договорила, як почула шепотіння Рут:

— Чому ти так хочеш ускладнювати? І робити це саме зараз! Не розумію. Чому ти так хочеш створювати проблеми?

Вона повернула мене так, щоб ми обидві були обернуті до решти спинами, тож ніхто не побачив би, якби ми почали сперечатись. Не так її слова, як саме цей жест дав мені зрозуміти, як вона бачила ситуацію. Я розуміла, що Рут докладає зусиль, щоб правильно подати не тільки себе, але нас усіх, перед Кріссі й Родні; а тут я, намагаюсь до неї підкопатись і влаштувати незручну сцену. Я це все побачила, торкнула її за плече і повернулась до решти. І коли ми повернулись до машини, я простежила, щоб ми втрьох сіли точнісінько так, як раніше. Але тепер, поки ми їхали, Рут сиділа мовчки, відкинувшись на спинку свого місця, і навіть коли Кріссі й Родні кричали до нас із передніх сидінь, вона давала понурі односкладові відповіді.

Однак ситуація значно поліпшилась, коли ми прибули до нашого приморського містечка. Ми дісталися туди приблизно в час ланчу і залишили машину на автостоянці, поруч із курсами з мінігольфу, над якими тріпотіли прапори. День стояв сухий, сонячний, і я пам’ятаю, що першу годину ми відчували таке піднесення, що виїхали назовні, що майже не думали про причину, яка нас туди привела. Родні навіть щось вигукував, розмахуючи руками і ведучи нас дорогою нагору, повз ряди будинків і крамниць, і вже навіть величезне небо над нами промовляло, що ми рухаємось у напрямку моря.

Коли ми нарешті до нього дістались, виявилось, що дорога провадить по краю скелі. Спочатку здавалось, що скеля круто обривається, але, перехилившись через перила, можна було побачити звивисті стежки, які вели скелястим спуском аж до моря.

Ми вже помирали з голоду, тому подалися до маленького кафе, розташованого на скелі якраз там, звідки розходились стежки. Коли ми ввійшли досередини, побачили там лише двох кругловидих жінок у фартухах, які там працювали. Вони курили сигарети за одним зі столів, але швидко піднялись і зникли на кухні, і ми залишились у приміщенні самі.

Ми зайняли віддалений столик — це означало, що він стояв найближче до краю скелі — і коли розсілись, я відчула, що ми фактично зависли над морем. У той час я не мала з чим порівнювати, але тепер розумію, що кафе було крихітне, всього на три або чотири столики. Жінки залишили відчиненим вікно — можливо, щоб приміщення не наповнювалось запахами смаженої їжі, — тож час від часу досередини вривався вітер, і тоді всі реклами на стінах починали тріпотіти. Над стійкою висіла картка, списана кольоровими фломастерами, згори якої було написано слово «око», і з кожного «о» на вас дивилась зіниця. Сьогодні я бачу такі речі так часто, що вже навіть не звертаю на них уваги, але тоді таке було вперше. Тож я захоплено розглядала картку, а потім перехопила погляд Рут і усвідомила, що вона також дивиться вражено, і ми обидві вибухнули сміхом. Ця затишна мить, здавалось, поклала край неприємним почуттям, які почали рости між нами в машині. Але виявилось, що насправді то була остання така приємна мить між мною і Рут упродовж усієї нашої вилазки.

Про «ймовірне я» ми не згадували, відколи прибули до міста, і коли ми розсілись у кафе, я вирішила, що тепер ми відповідно все обговоримо. Але щойно ми взялися за сандвічі, Родні почав розповідати про свого давнього друга, Мартіна, який виїхав із Котеджів рік тому і тепер жив десь у місті. Кріссі охоче підхопила тему, і ось уже обоє ветеранів розповідали смішні історії про те, що витворяв Мартін. Ми не зовсім здатні були це зацінити, але Кріссі й Родні насолоджувались самі собою. Вони переглядались і сміялись, і хоча й вдавали, що розповідають для нас, видно було, що пригадують історії одне для одного. Коли я думаю про це тепер, мені відкривається, що оскільки розповідати про тих, хто виїхав, у Котеджах вважалось майже табуйованим, мешканці могли припинити розмовляти про них навіть одне з одним, тож щойно поїхавши кудись, вони могли так себе потішити.

Коли вони сміялись, я також сміялась із ввічливості. Томмі, здавалось, розумів ще менше, тож видавав лише нерішучі смішки, що відставали від решти. Одначе Рут реготала і реготала, і далі кивала на все, що розповідали про Мартіна, ніби й сама добре пригадувала всі історії. А одного разу, коли Кріссі сказала щось незрозуміле — типу: «Ах, так, тоді, коли він одягнув джинси!» — Рут аж вибухнула реготом і вказала в нашому напрямку, наче кажучи Кріссі: «Поясни це також і їм, щоб вони теж могли насолодитись». Я приймала це все, але коли Кріссі з Родні почали обговорювати, чи не завітати нам до квартири Мартіна, я не витримала і промовила — може, дещо занадто холодним тоном:

— Чим саме він тут займається? Чому він має квартиру?

Запала тиша, тоді я почула перебільшене зітхання Рут. Кріссі схилилась у мій бік через стіл і тихо мовила, немов пояснювала дитині:

— Він опікун. Що, на твою думку, він мав би робити тут? Тепер він справжній опікун.

Всі засовались, а я сказала:

— Я ж про це і кажу. Ми не можемо просто до нього прийти. Кріссі зітхнула.

— Ну, так. Нам не дозволено відвідувати опікунів. Якщо говорити суворо. Нас до цього точно не заохочують.

Родні вишкірився і додав:

— Зовсім не заохочують. Тільки нечемні дітки можуть піти і відвідати його.

— Дуже нечемні, — зацокала язиком Кріссі.

До них приєдналася Рут зі словами:

— Кеті ненавидить бути нечемною. Тому краще нам до нього не ходити.

Томмі дивився на Рут, явно не розуміючи, на чий бік вона стала. Та і я не зовсім це розуміла. Я подумала, що вона не хотіла, щоб наша експедиція збочила з маршруту, і тому неохоче зі мною погодилась, тож я усміхнулась до неї, але вона не відповіла мені взаємністю. Тоді Томмі раптом запитав:

— Де саме ти бачив «імовірне я» Рут, Родні?

— Ох… — тепер, коли ми приїхали до міста, Родні не здавався вже таким зацікавленим у «ймовірному я», тож я побачила, як обличчям Рут пробігла тінь стривоженості. Врешті Родні сказав:

— На бічній вулиці від Гай-Стрит, десь ближче до її закінчення. Звичайно, сьогодні в неї може бути вихідний.

Коли ж ніхто нічого більше не сказав, він додав:

— У них справді бувають вихідні, ви ж знаєте. Вони не завжди на роботі.

Коли він це озвучив, я відчула укол страху, що ми неправильно оцінили обставини. Що не зважаючи на те, що нам відомо, ветерани говорили про «ймовірних я» тільки для того, щоб і далі їздити в подорожі, а насправді не хотіли заходити далі в цій темі. Рут цілком можна думати так само, тому що тепер вона по-справжньому схвильована, але врешті вона таки засміялась — наче зрозуміла, що Родні жартує.

Тоді Кріссі якимось новим тоном сказала:

— Рут, можливо, за кілька років ми будемо приїздити сюди, щоб відвідати тебе. Ти працюватимеш в гарному офісі. Не розумію, як хто-небудь може не дозволити нам тебе провідувати.

— Точно, — швидко проказала Рут. — Ви, всі можете приїздити, щоб зі мною побачитись.

— Гадаю, — сказав Родні, — щодо відвідування людей, які працюють в офісі, правил немає.

Він раптом засміявся:

— Ми не знаємо. З нами такого ще не ставалося.

— Все буде добре, — сказала Рут. — Вам дозволять. Ви всі зможете приїздити і мене провідувати. Крім Томмі, звичайно.

Томмі був, здавалось, шокований.

— Чому мені не можна приїздити?

— Тому що ти вже зі мною, дурнику, — відповіла Рут. — Я тебе залишаю собі.

Ми всі засміялися, Томмі знову трохи пізніше від решти.

— Я чула про дівчину з Вельса, — сказала Кріссі. — Вона вчилась у Гейлшемі, на кілька років старша від вас. Вона працює тепер у крамниці одягу. Дуже розумна.

Ми схвально замуркотіли і якийсь час замріяно дивились на хмари.

— Ось що значить Гейлшем, — врешті сказав Родні і похитав головою, начебто зі здивуванням.

— А була ще інша особа, — повернулася до Рут Кріссі, — той хлопчик, про якого ти розповідала якось. Теж старший на кілька років від тебе. Той, що тепер став доглядачем парку.

Рут глибокодумно кивала. Я подумала, що варто було б кинути на Томмі попереджувальний погляд, але поки я до нього розверталась, він уже почав говорити.

— Хто це був? — запитав він вражено.

— Та ти прекрасно знаєш, Томмі, — швидко відповіла я. Надто ризиковано було його копати чи навіть натякати самою інтонацією: Кріссі миттєво мене б підловила. Тому я промовила це дуже однозначно, з ноткою втоми — мовляв, усі вже просто сил не мають через цього забудькуватого Томмі. Натомість Томмі досі так і не міг нічого второпати.

— Ми його знали?

— Томмі, не повертаймося знову до того самого, — сказала я. — Тобі треба перевірити мозок.

Нарешті монетка потрапила в отвір — Томмі заткнувся.

Кріссі сказала:

— Я знаю, як мені пощастило, що я потрапила до Котеджів. Але от кому по-справжньому пощастило — то це вам, братії з Гейлшема.

Знаєте… — вона стишила голос і знову схилилась уперед. — Я хотіла поговорити з вами на одну тему. Просто там, у Котеджах, це неможливо. Всі вічно підслуховують.

Вона окинула нас усіх поглядом, а тоді зупинила його на Рут. Родні раптом напружився і також схилився вперед. І цієї миті я відчула, що ось ми й підійшли до основної мети цієї подорожі, як її бачили Кріссі й Родні.

— Того ж разу, коли ми з Родні були у Вельсі, де й почули про дівчину з крамниці одягу, — сказала вона, — нам розповіли і про дещо інше, про учнів Гейлшема. Нам сказали, що в минулому декому з гейлшемців за особливих обставин вдавалось отримати відтермінування. Таку можливість мали тільки учні Гейлшема. Тоді можна попросити, щоб виїмки відклали на три, навіть на чотири роки. Це не те, що можна втілити завиграшки, але іноді воно спрацьовувало. Якщо вдавалось їх переконати. Переконати, що ти компетентний.

Кріссі замовкла і поглянула на кожного з нас — можливо, заради драматичного ефекту, можливо, щоб перевірити, чи ми щось знаємо. Ми з Томмі, мабуть, мали збентежений вигляд, натомість Рут мала непроникне обличчя, з якого неможливо було нічого зрозуміти.

— Казали, — продовжила Кріссі, — що коли ви хлопець і дівчина і любите одне одного, коли ви по-справжньому, правильно закохані і якщо можете це показати, тоді люди, які керують у Гейлшемі, все для вас влаштують. Зроблять так, щоб ви могли побути разом кілька років до того, як почнуться ваші виїмки.

Тепер за столом панувала дивна атмосфера — немов ледь чутне бриніння.

— Коли ми були у Вельсі, ми бачилися з учнями з Білого Двору, — продовжувала Кріссі. — Вони казали, що чули про пару з Гейлшема, хлопець уже за кілька тижнів повинен був стати опікуном. Тож вони з кимось зустрілись, і справу відклали на три роки. Їм дозволили жити разом у Білому Дворі, цілих три роки, їм не доводилось їздити на підготовку весь цей час. Три роки лише для себе самих, тому що їм вдалося довести, що вони по-справжньому закохані.

У цю мить я помітила, що Рут киває зі знанням справи. Кріссі й Родні також це зауважили і кілька секунд дивились на неї, мов загіпнотизовані. А в мене сталося видіння, як Кріссі й Родні — там, у Котеджах — упродовж кількох місяців до нашої подорожі зондують і прокручують цю тему між собою. Я уявляла, як вони починають про це говорити — спершу дуже обачно, знизуючи плечима, відкладаючи, потім знову повертаючись до неї, так і не здатні назовсім про неї забути. Уявляла, як вони граються з ідеєю про те, щоб поговорити про це з нами, як удосконалюють підхід, вирішують, що саме варто сказати. Я знову поглянула на Кріссі й Родні, що сиділи навпроти, не зводячи поглядів із Рут, і спробувала розгадати вирази їхніх облич. Кріссі мала водночас наляканий і сповнений надії вигляд. Родні був на межі — ніби сам собі не довіряв, що не бовкне чогось такого, чого говорити не можна.

Мені не вперше доводилось стикатися з чутками про відтермінування. Протягом кількох минулих тижнів я дедалі частіше вловлювала уривки цих розмов у Котеджах. Про це між собою розмовляли ветерани, а коли з’являвся хтось із нас, вони ніяковіли й замовкали. Але я почула достатньо, щоб вловити суть. І знала, що ці розмови стосуються конкретно нас, учнів Гейлшема. І, незважаючи на це, тільки того дня, в кафе біля моря, мені стало по-справжньому зрозуміло, наскільки вся ця ідея стала важливою для декого з ветеранів.

— Думаю, — продовжила Кріссі ледь тремтливим голосом, — вам мало б бути про це відомо. Які правила, що там потрібно.

Вони з Родні зміряли кожного з нас поглядом, тоді знову зосередились на Рут.

Рут зітхнула і мовила:

— Ну, нам, звичайно, розповіли кілька моментів. Але, — і вона стенула плечима, — нам не так уже й багато про це відомо. Насправді ми навіть про це ніколи не розмовляли. Але невдовзі доведеться до них з’явитися.

— До кого треба буде тобі з’явитись? — несподівано запитав Родні. — До кого треба йти, якщо ти хочеш… ну, це… податися?

Рут знову стенула плечима.

— Ну, я ж казала. Ми не так багато розмовляли про це.

Майже інстинктивно вона поглянула на нас із Томмі, шукаючи підтримки, що було, мабуть, помилкою, оскільки Томмі сказав:

— Якщо чесно, я взагалі не знаю, про що ви говорите. Які ще правила?

Рут мало не спопелила його поглядом, а я швидко втрутилась:

— Та ти знаєш, Томмі. Про всі ці розмови, які постійно точились у Гейлшемі.

Томмі похитав головою.

— Не пам’ятаю, — категорично мовив він. І цього разу я бачила — і Рут бачила також, — що він не гальмує. — Не пам’ятаю таких розмов у Гейлшемі.

Рут відвернулась.

— Ви повинні розуміти, — сказала вона Кріссі, — що хоча Томмі і був у Гейлшемі, він не справжній гейлшедоєць. Його завжди витісняли, з нього постійно сміялись. Тому немає сенсу запитувати його про такі речі. А тепер я хочу піти і знайти ту особу, яку бачив Родні.

Мені аж подих перехопило, коли я побачила вираз очей Томмі. Я не бачила його вже дуже довгий час. Цей вираз належав тому Томмі, якого доводилось барикадувати в класі, поки він трощив парти. Його погляд згас, він відвернувся, поглянув на небо і тяжко видихнув.

Ветерани нічого не зауважили, тому що Рут тієї самої миті підвелася і почала копирсатись у своєму пальті. Тоді запанувало замішання, коли всі решта одночасно відсунули стільці від столика. Мене призначили відповідальною за гроші, тож я відійшла заплатити. Інші тим часом вийшли назовні, і поки я чекала на решту, спостерігала за ними крізь великі запітнілі вікна — як вони валандаються в сонячному світлі, не розмовляючи, як дивляться вниз, на море.

Розділ чотирнадцятий

Коли я вийшла назовні, стало очевидно, що перше збудження, яке іскрилось, коли ми тільки прибули, тепер повністю випарувалось. Ми мовчки йшли слідом за Родні вузькими провулками, в які майже не пробивалось сонячне світло, а тротуари були такі вузькі, що доводилося йти вервечкою. Ми з полегшенням вийшли на Гай-Стрит, шум якої трохи приховав наш зіпсований настрій. Коли ми перейшли на світлофорі на сонячний бік, я помітила, що Родні й Кріссі про щось радяться, і подумала: цікаво, як ця неприємна атмосфера пов’язана з їхнім переконанням, що ми приховуємо від них якусь велику гейлшемську таємницю, а як — з випадом Рут проти Томмі.

Коли ми перетнули Гай-Стрит, Кріссі повідомила, що вони з Родні хочуть купити вітальних листівок. Рут остовпіла, але Кріссі продовжувала:

— Ми їх купуємо відразу багато. Так завжди виходить дешевше. І завжди є листівка під рукою на випадок чийогось дня народження, — і вона вказала на вхід до крамниці «Вулворт». — Там можна дешево купити гарні листівки.

Родні кивав, і мені здалося, що в кутиках його усмішки зачаїлась дещиця знущання.

— Звичайно, — докинув він, — може виявитись, що в тебе врешті-решт повно однакових листівок, але ти можеш щось на них домалювати. Типу — зробити особистими.

Ветерани стояли тепер посеред тротуару і спостерігали, як ми сприймемо виклик, поки їх проминали люди з візочками. Я бачила, що Рут лютує, але без допомоги Родні вона не могла зробити те, що хотіла.

Тож ми пішли до «Вулворта», і я негайно відчула себе краще. Навіть тепер я люблю такі місця: величезні крамниці з багатьма стелажами, на яких лежать яскраві пластикові іграшки, вітальні листівки, купи косметики, де є, можливо, навіть фотобудка. Сьогодні, якщо я потрапляю до міста і повинна якось змарнувати час, я йду в таку крамницю — там можна тинятися і насолоджуватись, нічого не купуючи, і асистенти нічого не мають проти.

Отож ми ввійшли туди і за довгий час розійшлися різними рядами. Родні залишився біля входу, поруч зі стелажем із листівками, а трохи далі, під великим постером якоїсь поп-групи, я помітила Томмі, який перебирав аудіокасети. Хвилин за десять, коли я дійшла майже до протилежного кінця приміщення, мені здалося, наче я почула голос Рут, тож я рушила в тому напрямку. Я вже повернула в ряд — з м’якими іграшками і великими головоломками в коробках — і аж тоді усвідомила, що в його кінці стоять Рут і Кріссі, про щось розмовляючи. Я не знала, як учинити: не хотілось втручатись, але настав час іти геть, тож я не хотіла знову розвертатись і йти собі. І я просто зупинилась, вдаючи, що роздивляюсь головоломки, і чекаючи, поки вони мене зауважать.

І ось тоді я зрозуміла, що вони знову розмовляють про ті чутки. Стишивши голос, Кріссі казала:

— Але я вражена, як за весь час, що ти там провела, ти не думала, як це можна зробити. Типу — до кого з цим іти, все таке.

— Ти не розумієш, — відповідала Рут. — Якби ти була з Гейлшема, ти б це вловлювала. Нам це ніколи не видавалось чимось цікавим. Мабуть, це тому, що ми завжди знали: якщо захочемо довідатись, то просто треба повідомити до Гейлшема…

Рут помітила мене і замовкла. Коли я поклала головоломку і повернулась до них, обидві дивилися на мене розлючено. Водночас я мала відчуття, ніби впіймала їх на чомусь забороненому, тож вони присоромлено відступили одна від одної.

— Нам уже час іти, — сказала я, вдаючи, ніби нічого не чула.

Але Рут не обдуриш. Коли вони проходили повз мене, вона зиркнула на мене просто-таки вбивчо.

Тож коли ми знову вирушили слідом за Родні в пошуках офісу, де минулого місяця він бачив «імовірне я» Рут, атмосфера між нами була ще гірша, ніж доти. Не допомагало й те, що Родні постійно вів нас неправильними вулицями. Щонайменше чотири рази він впевнено вів нас убік від Гай-Стрит, і дуже швидко будь-які крамниці й офіси геть зникали, тож ми були змушені повертатись. Невдовзі Родні прийняв захисну позу і, здавалось, готовий був скласти руки. Але якраз тоді ми його знайшли.

Ми знову розвернулись і рухались у напрямку Гай-Стрит, коли Родні несподівано зупинився. Він мовчки вказав на офіс із протилежного боку вулиці.

З усією певністю, то був таки він. Не зовсім такий, як реклама в журналі, який ми знайшли на землі того дня, але й не повністю інакший. Фасад на рівні вулиці виявився повністю скляним, тож кожен міг бачити, що діється всередині: там був відкритий простір з десятком столів, розташованих у формі неправильної літери Г. Були там і пальми у вазонах, і лискучі автомати, і рухомі настільні лампи. Між столами рухалися люди, дехто з них перехилявся через перегородку, жартуючи і базікаючи, інші — з’їхавшись докупи на кріслах із коліщатками, пили каву і їли сандвічі.

— Погляньте, — сказав Томмі. — У них тепер перерва на ланч, а вони нікуди не йдуть. І я їх не звинувачую.

Ми продовжували спостерігати за цим розкішним, затишним, самодостатнім світом. Я зиркнула на Рут і зауважила, що її очі тривожно бігають по обличчях за склом.

— Ну, Роде, — мовила Кріссі. — То хто з них «імовірне я»?

Вона промовила це мало не з сарказмом, ніби не сумнівалась, що вся ця історія — помилка Родні. Але Родні тихо відповів, а голос його тремтів від захоплення:

— Отам. У тому кутку. В синьому одязі. Оця, розмовляє з великою жінкою в червоному.

Це не було чимось очевидним, однак що довше ми дивились, то більше ми визнавали: щось у цьому було. Жінка мала приблизно п’ятдесят років, вона досі мала непогану фігуру. В неї було темніше, ніж у Рут, волосся — хоча, можливо, вона його фарбувала, — зав’язане в простий кінський хвіст, як зазвичай робила Рут. Вона сміялася з чогось, що казала жінка в червоному одязі, і її обличчя — особливо коли вона припинила сміятись і струснула головою — мало невловну спільність з Рут.

Ми всі дивились на неї, не кажучи й слова. А тоді усвідомили, що не помічали іншої частини офісу — кілька працівниць звідти звернули на нас увагу. Одна підняла руку і змахнула нею якось непевно. Це порушило чари, і ми кинулись навтьоки, панічно захлинаючись сміхом.

Ми зупинилися в кінці вулиці, збуджено говорячи в один голос. Всі, за винятком Рут, яка мовчала. Складно було зрозуміти вираз її обличчя: вона точно не була розчарована, але й радісною її не можна було назвати. Вона злегка усміхалась — так, як могла б усміхатись мама у звичайній сім’ї, розмірковуючи, поки діти стрибають навколо неї і верещать, і просять сказати: так, їм можна те, чого вони хочуть. Отож кожен із нас вивалював свою думку, і я раділа, що чесно могла сказати, в один голос із рештою, що жінка, яку ми бачили, цілком може бути саме тією. Насправді кожен із нас відчував полегшення: не усвідомлюючи цього повністю, ми готувалися до розчарування. Але тепер ми могли повернутись до Котеджів, Рут могла збадьоритись завдяки побаченому, а ми її щиро підтримали б. Офісне життя тієї жінки видавалося дуже близьким до того, яке часто описувала Рут. Незалежно від того, що відбувалось між нами того дня, ніхто з нас в душі не хотів, щоб Рут поверталась додому засмученою, тож тієї миті ми думали, що нам ніщо не загрожує. І так воно й сталося б, і я в цьому не маю жодного сумніву, якби на цьому етапі ми поклали цій справі кінець.

Але Рут мовила:

— Давайте посидимо там, на тій стіні. Всього кілька хвилин. Коли вони про нас забудуть, ми зможемо повернутись і подивитися ще раз.

Ми погодились, але йдучи до низької стіни, що оточувала невелику стоянку, куди показала Рут, Кріссі мовила (можливо, з надмірною готовністю):

— Але навіть якщо ми не побачимо її знову, ми ж усі погодимося на тому, що це «ймовірне я». І офіс такий чудовий. Справді.

— Давайте просто кілька хвилин почекаємо, — сказала Рут. — А тоді повернемось.

Я не сіла на стіну, тому що вона осипалась і була вогка, і ще я боялась — от-от прийде хтось і почне кричати на нас, що ми там сидимо. Але Рут сіла, звісивши коліна з обох боків, ніби їхала верхи на коні. Навіть сьогодні я так чітко пам’ятаю картинку, як ми чекали там десять чи цілих п’ятнадцять хвилин. Ніхто більше не говорить про «ймовірне я». Ми вдаємо, ніби просто вбиваємо час — отут, у мальовничій місцині, під час безтурботної подорожі. Родні здійснює танцювальні рухи, зображаючи, як добре почувається.

Він вилазить на стіну, балансує на ній, тоді навмисно падає. Томмі жартує з перехожих, і хоча йому не дуже вдається, ми всі сміємось. І тільки Рут, посередині, верхи на стіні, продовжує мовчати. На її обличчі завмерла усмішка, але вона зовсім не рухається. Її волоссям грається вітер, а яскраве зимове сонце змушує мружитись, тож немає певності, чи вона усміхається на наші пустощі, чи лише морщиться від світла. Такі образи збереглися в моїй пам’яті про ті миті, поки ми чекали на стоянці. Мабуть, ми чекали, коли Рут вирішить, чи можна вже йти і дивитися вдруге. Але цього рішення їй робити не довелось через те, що сталося далі.

Томмі, який походжав на стіні разом із Родні, несподівано зіскочив додолу і завмер. А тоді мовив:

— Це вона. Та сама.

Ми всі застигли і поглянули на постать, яка рухалася з боку офісу. Тепер жінка була одягнута в пальто кремового кольору. Йдучи, вона намагалась застібнути свій портфель. Щось негаразд було з пряжкою, тож жінка постійно збавляла темп і застібала знову. Ми продовжували дивитись, охоплені якимось трансом, а вона, йдучи з протилежного боку вулиці, проминула нас. Тоді, коли жінка завернула на Гай-Стрит, Рут зістрибнула додолу і мовила:

— Подивімося, куди вона йде.

Ми вийшли з трансу і рушили за нею. Кріссі сказала, щоб ми збавили темп, тому що хтось міг подумати, наче ми банда хуліганів, які переслідують жінку. Ми рухалися слідом уздовж Гай-Стрит на поміркованій відстані, гиготіли, оминали людей, розділялись і знову сходились. Була приблизно друга година дня — тротуари забиті покупцями. Часом ми мало не втрачали жінку з виду, але продовжували йти, зависали перед вітринами, коли вона заходила до крамниць, протискались повз візки і старих людей, коли вона знову звідти виринала.

Жінка звернула з Гай-Стрит на вузьку стежку недалеко від Набережної. Кріссі хвилювалась, що вона нас помітила серед юрби, але Рут продовжувала йти, а ми йшли слідом.

Врешті ми дістались до вузького провулка, забудованого звичайними будинками, якщо не брати до уваги однієї крамниці. Нам знову довелось рухатися вервечкою, а коли назустріч проїхав фургон, ми змушені були втиснутись у стіну, щоб дати йому дорогу. Невдовзі на вуличці залишились тільки ми і та жінка, і якби вона обернулась, то просто не могла б нас не помітити. Але вона і далі йшла, десяток кроків попереду, а тоді ввійшла у двері — до «Портвей Студіо».

Відтоді мені частенько доводилось бувати в «Портвей Студіо». Кілька років тому там змінились власники, тепер вони продають різні мистецькі речі: глечики, тарілки, глиняних звірят. А тоді то були дві великі білі кімнати з картинами — красиво розвішеними на чималій дистанції одна від одної. Дерев’яна вивіска залишилась тією ж. Отож ми вирішили ввійти, коли Родні ствердив, що ми маємо страшенно підозрілий вигляд, стоячи посеред тихої крихітної вулички. В крамниці ми могли принаймні вдавати, наче роздивляємось картини.

Ми ввійшли і побачили, що жінка, слідом за якою ми йшли, розмовляє з набагато старшою від себе жінкою із сивим волоссям, яка, здавалось, тут керує. Вони сиділи за столиком неподалік від дверей, і крім них у галереї більше нікого не було. Жодна з жінок не звернула на нас уваги, ми проминули їх, розсередилися і намагались вдавати захоплення картинами.

Насправді, хоч наскільки б я почувалася перейнятою «ймовірним я» Рут, я почала насолоджуватись картинами і вмиротвореністю цього місця. Мені здавалося, що ми віддалились від Гай-Стрит на сотню кілометрів. Стіни і стеля приміщення були пофарбовані в колір м’яти, тут і там стирчали клапті риболовних сіток, а вгорі, біля карнизів, можна було розгледіти уламки кораблів. І на картинах — переважно олійних, виконаних у блакитних і зелених тонах — втілені були морські теми. Можливо, на нас раптово навалилась втома — зрештою, ми подорожували від самого світанку, — але не тільки я провалилась у щось схоже на сон. Ми розбрелися по різних кутках, розглядали одну картину за одною, тільки час від часу обмінюючись приглушеними зауваженнями: «Іди-но сюди, поглянь!». І весь час ми чули, як розмовляють між собою «ймовірне я» Рут і сива жінка. Розмовляли вони неголосно, але в цьому приміщенні здавалось, що їхні голоси заповнюють весь простір. Вони обговорювали якогось чоловіка, спільного знайомого — мовляв, той поняття не має, як поводитись із власними дітьми. І поки ми до них дослухались, крадькома зиркаючи на них, щось почало потрохи змінюватись. Я відчувала це в собі і бачила, що те саме відбувається з рештою. Якби ми залишили все на тому етапі, коли побачили жінку крізь скло офісу, навіть якби ми пішли за нею слідом через все місто, але потім десь загубили, ми все ще могли повернутись до Котеджів захоплені, сповнені тріумфу. Але тепер, у цій галереї, жінка сиділа від нас надто близько, набагато ближче, ніж нам би цього хотілося. І чим більше ми чули її голос, чим більше на неї дивились, тим менше вона здавалася нам схожою на Рут. Це відчуття розросталось між нас і ставало майже відчутним на дотик, і я знала, що Рут, вдивлена в картину на віддаленій стіні кімнати, відчувала це не менше, ніж інші. Ось чому ми, мабуть, продовжували ошиватися галереєю так довго. Ми відкладали мить, коли нам доведеться радитись.

Жінка несподівано пішла, а ми залишились у приміщенні, уникаючи погляду одне одного. Ніхто з нас навіть не подумав піти слідом, і з плином секунд з’являлось відчуття, ніби ми без жодних слів домовилися про те, якою слід бачити цю ситуацію.

Врешті сива жінка вийшла з-за столу і мовила до Томмі, який стояв до неї найближче:

— Оце дуже гарна робота. Одна з моїх улюблених.

Томмі обернувся до неї і засміявся. Я поквапилась йому на допомогу, а пані запитала:

— Вивчаєте мистецтво?

— Не зовсім, — мовила я, перш ніж Томмі встиг відповісти. — Ми просто… ну… любимо його.

Сива пані засяяла, а тоді почала розповідати, як художник, на чию роботу ми якраз дивилися, був із нею споріднений, і переповідати кар’єру митця. Це подіяло, звільнивши нас від трансового заціпеніння, і ми зібрались навколо неї, слухаючи, — так, як робили в Гейлшемі, коли починав говорити вихователь. Така увага завела сиву пані, тож ми кивали, зойкали, а вона розповідала про те, де були створені ці картини, в яку пору дня любить працювати художник і що деякі з робіт були створені навіть без ескізів. Врешті її лекція добігла природного завершення, ми всі зітхнули, подякували їй і вийшли.

Вулиця була така вузька, що ми досить довго не могли йти нею всі разом і, думаю, відчували вдячність. Поки ми йшли вервечкою від галереї, я бачила, як Родні попереду театрально простягав уперед руки, ніби його знову охопило збудження, як тоді, коли ми щойно приїхали до міста. Але вдавалось це йому непереконливо, і щойно ми опинились на ширшій вулиці, ми почали плестися, аж доки не зупинились.

Тепер ми знову опинились біля скелястого урвища. Як і попереднього разу, згори, якщо перехилитись через перила, можна було побачити стежки, що звивались додолу, до берега, тільки цього разу внизу виднілась доріжка з рядами кіосків, забитих дошками.

Деякий час ми просто дивились на все це, дозволяючи вітрові нас шмагати. Родні намагався вдавати веселощі, наче постановив, що не допустить, щоб таку чудову вилазку було зіпсовано. Він вказував Кріссі на щось у морі, аж на самому обрії. Але Кріссі відвернулась від нього і сказала:

— Ну, думаю, ми всі однієї думки, правда? То не Рут.

Вона засміялась і поклала руку на плече Рут.

— Вибач. Нам усім прикро. Але не можна звинувачувати Родні. Спроба не була аж такою дикістю. Мусиш визнати, коли ми побачили її крізь вікна, справді здавалось…

Вона затнулась, тоді знову торкнула Рут за плече.

Рут нічого не відповіла, тільки знизала плечима, ніби пересмикнулась від доторку. Вона мружилась і дивилася вдалечінь, радше на небо, ніж на воду. Я бачила, що вона засмучена, але хтось, хто не надто добре її знав, міг би подумати, що вона просто замислилась.

— Прикро, Рут, — сказав Родні і також поплескав її по спині. Але на його обличчі грала усмішка, наче він і сумніву не мав: його взагалі немає за що звинувачувати. Він вибачався так, як роблять люди, які намагались допомогти, але спроба зазнала поразки.

Коли я дивилася в цю мить на Кріссі й Родні, пам’ятаю, я думала: так, вони непогані. Вони були навіть добрі у свій спосіб, намагались Рут підбадьорити. Однак водночас пам’ятаю відчуття — навіть незважаючи на те, що саме вони розмовляли, а ми з Томмі мовчали, — що я наче ображалась на них за Рут. Тому що хоч яке б вони виявляли співчуття, я бачила, що насправді обоє відчувають полегшення. Полегшення, що все обернулось саме так; що вони заспокоюють Рут замість того, щоб залишитись далеко позаду, віднесеними запаморочливим підтвердженням її сподівань. Вони відчували полегшення, що їм не доведеться зіткнутись зі ще більшою невблаганністю, ніж доти — з ідеєю, яка їх так захоплювала, гризла і лякала: уявленням про те, начебто для нас, учнів Гейлшема, відкриті всі ті можливості, які закриті для них. Пам’ятаю, я думала, наскільки вони, Кріссі й Родні, насправді відрізнялися від нас трьох.

Тоді Томмі сказав:

— Не розумію, яка різниця. Ми сьогодні трохи повеселились.

— Ти, може, й повеселився, Томмі, — холодним тоном мовила Рут, все ще дивлячись просто поперед себе. — Ти б не думав так, якби ми шукали сьогодні твоє «ймовірне я».

— Мабуть, думав би, — сказав Томмі. — Не розумію, чому це так важливо. Навіть якщо знайти «ймовірне я», справжню модель, за зразком якої тебе зробили. Навіть тоді я не розумію, що в цьому такого важливого.

— Дякую за твій визначний внесок, Томмі, — сказала Рут.

— Але я думаю, що Томмі правий, — мовила я. — Нерозумно припускати, що ти матимеш таке саме життя, як твоя модель. Я погоджуюсь із Томмі. Нам було весело. Ми не повинні так серйозно до цього ставитись.

Я також простягнула руку і торкнулась плеча Рут. Я хотіла, щоб вона відчула контраст із дотиками Кріссі й Родні, і я свідомо вибрала те саме місце. Я сподівалась на якусь відповідь, на сигнал, що вона прийняла розуміння від мене і Томмі, не прийнявши від ветеранів. Але вона ніяк не відреагувала, навіть плечима не стенула, як після дотику Кріссі.

Десь позаду я чула кроки Родні. Він видавав звуки, які мали свідчити про те, що йому стало холодно на пронизливому вітрі.

— Може, навідаємось до Мартіна? — запитав він. — Його квартира отам, за тими будинками.

Рут несподівано зітхнула і обернулась до нас.

— Якщо чесно, — сказала вона, — я знала, що все це дурна затія.

— Ага, — палко підхопив Томмі. — Це була просто розвага.

Рут поглянула на нього роздратовано.

— Томмі, будь ласка, затнийся вже зі своїми «розвагами». Ніхто тебе не слухає.

Тоді вона повернулася до Кріссі й Родні і продовжила:

— Я не хотіла говорити, коли ви мені розповіли. Але слухайте, це від початку не могло бути правдою. Вони ніколи, ніколи не використовують таких людей, як та жінка. Подумайте про це. Навіщо вони б це робили? Ми ж усі знаємо, то чому не визнаємо? Нас не відтворюють із людей такого типу…

— Рут, — твердо втрутилась я. — Рут, не треба.

Але вона продовжувала:

— Ми всі це знаємо. Нас роблять зі сміття. Наркомани, проститутки, алкаші, волоцюги. Злочинці, можливо, якщо вони не психи. Ось звідки ми беремося. Нам усім це відомо, то чому ми про це не говоримо? Така жінка? Та припиніть. Ага, точно, Томмі. Розважились. Вдаваймо, що ми розважились. Та інша жінка, її подруга, літня пані в галереї. Думала, що ми студенти, що ми вивчаємо мистецтво. Думаєте, вона б розмовляла з нами так, якби знала, хто ми насправді такі? Що, на вашу думку, вона відповіла б, якби ми її запитали? «Вибачте, ви не знаєте, чи ваша подруга була моделлю клона?» Вона б викинула нас геть. Ми це добре знаємо і можемо сказати. Якщо хочете шукати «ймовірних я», якщо хочете робити це правильно, шукайте в каналізації. Шукайте у сміттєвих баках. Шукайте в унітазах, ось звідки ми всі походимо.

— Рут, — голос Родні звучав рівно, в ньому чулося застереження, — забудьмо про все і відвідаймо Мартіна. Він сьогодні вільний. Він тобі сподобається, він дуже смішний.

Кріссі обвила Рут рукою.

— Ну ж бо, Рут. Послухаймо Родні.

Рут звелася, і Родні почав іти.

— Ну, ви можете йти, — тихо сказала я. — Я не піду.

Рут обернулась і уважно на мене поглянула.

— Ну, а з тобою що? А ти чого розкисла?

— Я не розкисла. Просто іноді ти говориш маячню, Рут.

— Ви тільки погляньте, вона засмутилась. Бідна Кеті. Їй не подобається, коли говорять прямо.

— Це тут ні до чого. Я не хочу йти до опікуна. Нам не можна, і я не знайома з цим хлопцем.

Рут стенула плечима і обмінялась поглядами з Кріссі.

— Ну, — сказала вона, — нам не обов’язково всюди ходити разом. Якщо маленька міс не хоче до нас приєднатись, то й не мусить. Нехай побуде собі сама.

Тоді вона схилилася до Кріссі і театрально прошепотіла:

— Це найкращий спосіб, коли Кеті не в настрої. Треба дати їй спокій, і вона відійде.

— Будь біля машини о четвертій, — сказав мені Родні. — Інакше тобі доведеться їхати автостопом.

Він засміявся.

— Припини, Кеті, не дуйся. Іди з нами.

— Ні. Ви собі йдіть. Мені не хочеться.

Родні стенув плечима і знову рушив уперед. Рут і Кріссі пішли за ним слідом, але Томмі не поворухнувся. Тільки коли Рут поглянула на нього, він сказав:

— Я залишуся з Кет. Якщо ми розділяємось, то я залишуся із Кет.

Рут зміряла його розлюченим поглядом, тодівідвернулась і пішла. Кріссі й Родні зніяковіло зиркнули на Томмі, а тоді також рушили геть.

Розділ п'ятнадцятий

Ми з Томмі перехилились через перила і дивилися на вид, аж доки решта друзів не зникли з нашого поля зору.

— Це просто так кажуть, — нарешті мовив він. А тоді, за якусь мить:

— Так кажуть, коли хочуть себе пожаліти. Це просто слова. Вихователі ніколи такого нам не говорили.

Я почала йти — у протилежному напрямку від того, куди пішли інші, — а Томмі йшов поруч.

— Не варто через це засмучуватись, — продовжував говорити він. — Рут тепер постійно щось таке робить. Їй просто треба було випустити пару. В кожному разі, ми ж сказали їй: навіть якщо це правда, навіть якщо це правда бодай на краплю, не розумію, що це змінює. Наші моделі, те, якими вони є — все це не має нічого спільного з нами. Воно не варте того, щоб засмучуватись.

— Добре, — сказала я і легенько штовхнула його плечем. — Добре, добре.

Я мала враження, що ми йдемо до центру міста, хоча певності не було. Я намагалась придумати, як змінити тему, коли Томмі зробив це перший:

— Знаєш, коли ми були у «Вулворті»… Коли ти там блукала в кінці крамниці з іншими… Я намагався дещо розшукати. Знайти дещо для тебе.

— Подарунок? — я поглянула на нього здивовано. — Не впевнена, що Рут це схвалить. Хіба що для неї у тебе є подарунок більшого розміру.

— Типу подарунок. Але мені не вдалося нічого знайти. Я не хотів тобі казати, але тепер у мене з’явилася ще одна можливість. Тільки тобі доведеться допомогти мені. Я не дуже вмію ходити по крамницях.

— Томмі, про що це ти? Ти хочеш зробити мені подарунок, але треба, щоб я допомогла тобі його вибрати…

— Ні, я знаю, що саме це має бути. Тільки… — він засміявся і знизав плечима. — Ну, я можу тобі розповісти. У тій крамниці, де ми були, на полицях лежить повно касет і платівок. І я шукав таку саму касету, яку ти загубила колись. Пам’ятаєш, Кет? Тільки я не можу пригадати, що саме це було.

— Мою касету? Я не знала, що тобі взагалі про неї відомо, Томмі.

— Так. Рут залучила людей до пошуків. Казала, що ти дуже засмутилась через втрату. І я намагався її знайти. Тоді я не розповідав тобі, але я справді дуже старався. Думав, можуть бути такі місця, в яких я можу пошукати, а ти не можеш. Наприклад, у будиночках хлопців. Пам’ятаю, шукав сто років, але так і не знайшов.

Я поглянула на нього і відчула, як мій зіпсований настрій змінюється.

— Я не знала цього, Томмі. Це страшенно гарно.

— Ну, це не надто мені допомогло. Але я справді дуже хотів її знайти. І коли врешті почало ставати зрозуміло, що я навряд чи знайду її, я просто пообіцяв собі: колись я поїду до Норфолка і знайду там касету для Кет.

— Загублений куточок Англії, — мовила я, роззираючись. — І ось ми тут!

Томмі також роззирнувся, і ми зупинились. Ми стояли посеред бічної вулички, хоча й не такої вузької, як та, на якій була розташована галерея. Якусь мить ми театрально роззирались навкруги, а тоді загиготіли.

— То це була не така вже й тупа ідея, — сказав Томмі. — У «Вулворті» було повно касет, тож я подумав, що вони мусять мати і твою. Але, здається, не мають.

— Тобі здається? Ох, Томмі, ти хочеш сказати, що навіть не шукав як слід!

— Шукав, Кет. Просто я… ну, це дуже бісить, але я не міг пригадати її назви. Поки ми були в Гейлшемі, я мав справу переважно з колекціями хлопців, тому тепер і не можу згадати. Якась Джулі Бриджес чи якось так…

— Джуді Бріджвотер. «Пісні в темряві».

Томмі урочисто похитав головою.

— У них цього точно немає.

Я засміялась і штовхнула його. Він мав збентежений вигляд, тож я сказала:

— Томмі, у «Вулворті» такого не може бути. У них тільки найновіші хіти. Джуді Бріджвотер існувала сто років тому. Її просто продавали на одному з Розпродажів. Цієї касети не може бути у «Вулворті», дурню!

— Ну, я ж сказав, що нічого про це не знаю. Просто в них було так багато касет…

— Трохи є, Томмі. Але не зважай. Це була така гарна ідея. Я дуже зворушена. Це була прекрасна ідея. Зрештою, це ж Норфолк.

Ми знову рушили, і Томмі невпевнено сказав:

— Ну, ось чому я тобі розповів. Я хотів тебе здивувати, але марно. Не знаю, де шукати, і навіть не пам’ятаю імені на касеті. Тепер я сказав тобі, і ти можеш допомогти мені. Ми можемо разом її шукати.

— Томмі, про що це ти?

Я намагалась говорити з докором, але не могла стримати сміху.

— Ну, в нас же є ще ціла година. Це хороша нагода.

— Томмі, дурню. Ти справді в це віриш, так? У всі ті казки про загублені речі?

— Не те що вірю. Але ми ж можемо пошукати, якщо ми вже тут. Ти ж хотіла б знову її знайти, правда? То що нам втрачати?

— Ну добре. Ти повний ідіот, але добре.

Він безпорадно розвів руками.

— Ну, Кет, куди ми підемо? Я ж сказав, що нічого не тямлю в крамницях.

— Треба шукати в крамницях із вживаними речами, — сказала я, трохи подумавши. — Там, де повно старого одягу, старих книжок. У них іноді бувають коробки з платівками і касетами.

— Добре. Але де ж ці крамниці?

Коли я згадую тепер цю мить — як ми з Томмі стояли на маленькій вуличці, готові розпочати наші пошуки, — я відчуваю, як усередині підіймається тепла хвиля. Несподівано все здалося мені просто досконалим: година затримки, вільний час попереду і чудовий спосіб його згаяти. Мені доводилось стримувати себе, щоб по-дурному не реготати і не стрибати по тротуару вниз і вгору, наче дитя. Недавно, коли я опікувалась Томмі і нагадала йому про подорож до Норфолка, він сказав, що почувався точнісінько так само. У мить, коли ми вирішили піти на пошуки втраченої касети, несподівано розвиднілось, а попереду на нас чекали тільки сміх і радість.

Спершу ми заходили до неправильних місць: до книгарень зі старими книжками чи до крамниць зі старими порохотягами, де зовсім не було музики. Скоро Томмі побачив, що я розумілась на справі не більше від нього, і заявив, що тепер він буде нас вести. Якимось дивом сталося так, що він побачив вулицю, на якій в один ряд стояло чотири крамниці якраз такого типу, як ми шукали. У вітринах було повно суконь, сумок, журналів для дітей, а всередині, якщо ввійти, вчувався солодкавий запах затхлості. Там лежали стоси зморщених книжок у паперових палітурках, запилюжені коробки з листівками і різними дрібничками. Одна крамниця спеціалізувалася на різних хіпівських речах, а друга — на воєнних медалях і фотографіях солдатів у пустелі. Але в кожній з крамниць стояла велика картонна коробка — чи навіть дві — з платівками і касетами. Ми порпались у речах, і за кілька хвилин, по правді сказати, майже повністю забули про Джуді Бріджвотер. Ми просто насолоджувались тим, що разом роздивляємось усі ці речі. Розходились у різні боки, а тоді знову опинялися поруч, притягнуті тією ж коробкою з різним дріб’язком, що лежала в запилюженому закутку, освітлена сонячним промінням.

А тоді, звісно, я її знайшла. Переглядала ряди касетних коробок, думала про щось зовсім інше і раптом побачила її, доторкнулась до неї — вона була точнісінько така ж, як багато років тому: Джуді, її сигарета, кокетливий погляд у бік бармена, розмиті пальми за її спиною.

Я навіть не зойкнула — як робила, коли натрапляла на якусь цікаву річ. Я нерухомо стояла, дивлячись на пластикову коробку, не впевнена у власних емоціях. Касета була досконалим виправданням для наших веселощів, а тепер, коли я знайшла її, ми повинні були зупинитись. Можливо, тому, на власне здивування, я спершу зберігала мовчанку і навіть думала про те, щоб удати, ніби не помітила касети. Тепер, коли я бачила її перед собою, мені вбачалось у ній щось незрозуміле й ніякове, щось таке, що залишилось позаду, в дитинстві. Я таки почала перебирати інші касети і дозволила, щоб на цю впала її сусідка. Але на мене дивився її краєчок, тож врешті-решт я гукнула Томмі.

— Це вона? — він мав невдавано скептичний вигляд. Можливо, тому, що я поводилась надто тихо. Я вийняла її і тримала обома руками. А тоді раптом відчула величезну насолоду — і щось набагато складніше, що погрожувало змусити мене розридатись. Але я втримала емоції і просто смикнула Томмі за руку.

— Так, це вона, — сказала я і нарешті захоплено усміхнулась. — Ти можеш у це повірити? Ми її таки знайшли!

— Думаєш, це може бути та сама касета? Справжня? Та, яку ти загубила?

Я вертіла її в руках, розглядаючи, і виявила, що пам’ятаю всі дизайнерські деталі на обкладинці, назви пісень, геть усе.

— Цілком може бути, — сказала я. — Але мушу тобі сказати, Томмі, що таких касет можуть валятись тут тисячі.

Тоді настала моя черга зауважити, що Томмі має не надто тріумфальний вигляд.

— Томмі, ти щось не дуже за мене радий, — сказала я, хоча й неприховано жартівливим тоном.

— Я дуже радий за тебе, Кет. Просто… ну, я хотів би сам її знайти.

Тоді він засміявся і продовжив:

— Тоді, коли ти її загубила, я часто уявляв, як би це було, якби я знайшов її і приніс тобі. Що б ти сказала, яке б у тебе було обличчя.

Його голос здавався ще м’якшим, ніж зазвичай, і він не зводив погляду з пластикової коробки в моїй руці. І я раптом дуже чітко усвідомила той факт, що ми з ним — єдині люди в цій крамниці, якщо не зважати на старого чувака за прилавком, поглинутого якоюсь роботою з документами. Ми стояли на підвищенні, у віддаленому кінці крамниці, де було темніше й усамітненіше. Здавалось, стариган просто не хотів думати про речі в цій частині і подумки відгородився від них. Упродовж кількох секунд Томмі стояв, ніби охоплений трансом, і, мабуть, програвав у голові одну з фантазій про те, як повертає мені втрачену касету. Тоді раптом він вихопив коробку в мене з руки.

— Ну принаймні я можу для тебе її купити, — сказав він, вишкірившись, і, перш ніж я встигла його зупинити, рушив до прилавка.

Я і далі нипала у віддаленій частині крамниці, поки старий шукав касету до моєї коробки. Я досі відчувала болісний жаль, що ми так швидко її знайшли, і вже пізніше, коли ми повернулись до Котеджів і я опинилася сама у своїй кімнаті, я нарешті змогла поцінувати те, що касета знову в мене і що я можу слухати ту пісню. Навіть тоді йшлося здебільшого про відчуття ностальгії, а сьогодні, коли я виймаю касету і дивлюся на неї, вона пригадує мені той день у Норфолку не менше, ніж гейлшемські часи.

Коли ми вийшли з крамниці, я намагалася знову повернути собі безтурботний і навіть пустотливий настрій, у якому ми перебували спочатку. Я спробувала пожартувати, але Томмі був занурений у власні думки і не відповідав.

Ми рушили під гору і побачили — за якихось сто метрів над нами — оглядовий майданчик із лавками над самим урвищем, з видом на море. Це місце могло чудово підійти для літнього пікніка звичайної родини. Незважаючи на крижаний вітер, ми рухалися туди, але на півдорозі Томмі сповільнив ходу і мовив:

— Кріссі й Родні по-справжньому одержимі цією ідеєю. Про людей, чиї виїмки яких відкладають, якщо вони закохані. Вони переконані, що нам про це геть усе відомо, але ж у Гейлшемі ніхто нічого про це не казав. Принаймні мені ніколи не доводилось нічого такого чути, а тобі, Кет? Ні, це просто якась тема, що недавно виникла серед ветеранів. А такі як Рут тільки розігрівають ажіотаж.

Я уважно придивилась до нього, але так і не могла зрозуміти, чи він говорить із пустотливою ніжністю, чи з відразою. Але я бачила, що він має на думці щось інше, щось не пов’язане з Рут, тож я нічого не казала і просто чекала. Врешті він зупинився і почав копати ногою зім’яту паперову скляночку.

— Насправді, Кет, — мовив він, — я про це вже деякий час думаю. Не сумніваюсь, що ми праві, до того ж у Гейлшемі ніколи про таке не йшлося. Але тоді чимало речей не сходилось. Тож я подумав: якщо це правда, якщо ця чутка правдива, то вона багато чого може пояснити. Всі ті речі, яких ми не розуміли.

— Про що це ти? Які речі, наприклад?

— Наприклад, Галерея, — Томмі стишив свій голос, і я підступила ближче — наче ми знову в Гейлшемі, розмовляємо в черзі на обід або біля ставка. — Ми так ніколи і не довідались, навіщо була потрібна Галерея. Чому Мадам забирала наші найкращі роботи. Але тепер мені це відомо, здається. Кет, пам’ятаєш той період, коли всі сперечалися через жетони? Чи повинні отримувати жетони ті, чиї роботи забирає Мадам? І Рой Д. пішов до міс Емілі, щоб про це поговорити? Міс Емілі сказала тоді дещо таке, що змусило мене постійно про це міркувати.

Повз нас проходили дві жінки з собаками на повідках, і, хоча це було абсолютною дурницею, ми замовкли, аж доки вони піднялися схилом достатньо високо для того, щоб нас не чути. Тоді я сказала:

— Що вона сказала, Томмі? Що сказала міс Емілі?

— Коли Рой Д. запитав її, навіщо Мадам забирає наші роботи. Пам’ятаєш, що вона йому начебто відповіла?

— Пам’ятаю, вона сказала, що це привілей і що ми повинні пишатись…

— Але це ще не все, — голос Томмі перейшов у шепіт. — Пам’ятаєш, Кет, що вона ще сказала Роєві, що в неї вирвалось таке, чого вона, мабуть, не планувала казати? Вона сказала Роєві, що всі наші роботи — малюнки, поезія, всі ці штуки, мовляв, проявляють наш внутрішній світ. Сказала: проявляють наші душі.

Коли він це промовив, я раптом пригадала, як Лора одного разу намалювала свій кишечник — і я засміялась. Але водночас щось я починала пригадувати.

— Таки справді, — сказала я. — Пам’ятаю. Але до чого ти ведеш?

— Я думаю так, — повільно почав Томмі. — Припустімо, це правда — те, що кажуть ветерани. Припустімо, для учнів Гейлшема таки передбачено якісь особливі угоди. Припустімо, двоє людей стверджують, що вони по-справжньому закохані, і хочуть трохи довше побути разом. Отож, Кет, мусить бути спосіб, за яким можна судити, чи кажуть ці люди правду. Що вони не просто стверджують голослівно свою закоханість просто для того, щоб відкласти виїмки. Ти ж розумієш, як складно таке вирішувати? Пара може щиро вірити, начебто вони закохані, а насправді їх об’єднує тільки секс. Або це просто захоплення. Розумієш, про що я, Кет? Про таке справді складно судити, і, мабуть, навіть неможливо щоразу правильно все визначати. Але річ у тому, що хоч хто б ухвалював рішення, Мадам чи хтось інший, їм потрібні підстави.

Я повільно кивнула.

— То от навіщо вони забирають наші роботи…

— Можливо. Мадам володіє галереєю, де зберігаються роботи учнів від їхнього раннього дитинства. Скажімо, приходить двоє людей і повідомляє, що вони закохані. Вона віднаходить їхні роботи за багато-багато років. І так може побачити, чи вони одне одному підходять. Чи вони пасують. Не забувай, Кет, творчі роботи відкривають наші душі. Тож вона сама може вирішити, хто з ким насправді пара, а в кого — дурнувате захоплення.

Я знову почала повільно йти, майже не дивлячись перед собою. Томмі рухався слідом, чекаючи на мою відповідь.

— Я не певна, — врешті сказала я. — Те, що ти кажеш, з усією певністю може пояснити ті слова, які міс Емілі сказала Роєві. І, гадаю, це також пояснює, чому вихователі завжди стверджували, що все це так для нас важливо — малювати і таке інше.

— Точно. Ось чому… — Томмі зітхнув і продовжив із певним зусиллям. — Ось чому міс Люсі довелось визнати, що вона помилялася, коли запевняла мене, що це неважливо. Вона так сказала, тому що їй було мене шкода. Але насправді вона добре знала, що це важливо. Походити з Гейлшема означало мати цей особливий шанс. І якщо твої роботи не потрапляли до галереї Мадам, ти власними руками викидав цей шанс на смітник.

Після того, як він промовив це, на мене раптово накотило моторошне усвідомлення, до чого ж він провадить. Я зупинилась і обернулася до нього, але перш ніж змогла заговорити, Томмі засміявся.

— Якщо я правильно все це зрозумів, то схоже, що я профукав свій шанс.

— Томмі, бодай якісь твої роботи коли-небудь потрапляли до Галереї? Можливо, коли ти був дуже маленький?

Він уже хитав головою.

— Ти ж знаєш, який я був у цьому нікчемний. А потім сталась та історія з міс Люсі. Я знаю, що вона хотіла як краще. Їй було мене шкода, і вона хотіла допомогти. Я не сумніваюсь. Але якщо моя теорія правильна, то…

— Це тільки теорія, Томмі, — сказала я. — Ти ж сам знаєш, які в тебе теорії.

Я хотіла трохи розрядити ситуацію, але не могла підібрати правильну інтонацію, до того ж було, мабуть, очевидно, що я продовжувала напружено міркувати над його словами.

— Можливо, у них є різні способи нас оцінювати, — сказала я за мить. — Можливо, мистецтво — це тільки один спосіб із багатьох інших.

Томмі знову похитав головою.

— Наприклад, яких? Мадам із нами взагалі не знайомилась. Вона не розрізняла нас і не пригадала б. До того ж, мабуть, вирішує не тільки Мадам. Можливо, є люди, які займають вищі позиції, люди, які в Гейлшемі ніколи навіть не з’являлись. Я багато про все це думав, Кет. Все збігається. Ось чому Галерея така важлива, ось чому вихователі так хотіли, щоб ми багато займались образотворчим мистецтвом і поезією. Кет, про що ти думаєш?

Атож, мене трохи віднесло у власні думки. Насправді я думала про той день, коли була сама в спальні й увімкнула касету, яку ми з Томмі щойно відшукали; як я погойдувалась, пригортаючи до грудей подушку, а Мадам спостерігала за мною з дверей, і на її очах блистіли сльози. Навіть цей епізод, якому я так і не змогла підшукати переконливого пояснення, здавалось, пасував до теорії Томмі. Я уявляла тоді, що тримаю дитину, але, звісно, Мадам не могла цього знати. Вона думала, що я пригортаю до себе коханого. Якщо теорія Томмі була правильною, якщо справою Мадам було відтерміновування наших виїмок у випадку кохання, тоді все справді збігалось — незважаючи на її незмінно холодне ставлення до нас, вона справді повинна була б розчулитись, наткнувшись на таку сцену. Все це раптово пронеслося крізь мою свідомість, і я вже була готова озвучити свої роздуми Томмі. Але стрималась, тому що хотіла його теорію розвінчати.

— Я просто думала над твоїми словами, оце й усе, — мовила я. — Нам слід уже повертатись. Невідомо, чи ми відразу знайдемо ту парковку.

Ми рушили вниз схилом, але не квапились, оскільки знали, що маємо ще час.

— Томмі, — запитала я за якийсь час. — А ти з Рут про це говорив?

Він похитав головою і далі йшов. Нарешті озвався:

— Річ у тому, що Рут у все це вірить. Вірить всьому, що кажуть ветерани. Так, вона полюбляє вдавати, ніби їй відомо набагато більше, ніж насправді. Але вона справді у все це вірить. І рано чи пізно вона захоче піти далі.

— Тобто ти думаєш, що вона захоче…

— Так. Вона захоче податися. Просто вона ще всього не обміркувала. Не думала про те, про що ми з тобою щойно говорили.

— Ти не ділився з нею своєю теорією про Галерею?

Він похитав головою, але нічого не сказав.

— Якщо розповіси їй свою теорію, — сказала я, — і вона повірить… Ну, вона розлютиться.

Томмі мав замислений вигляд, але і далі мовчав. Він заговорив, аж коли ми знову спустилися на вузькі вулички, і його голос звучав налякано.

— Насправді, Кет, — сказав він. — Дещо я все ж робив. Про всяк випадок. Я не розповідав нікому, навіть Рут. Це просто початок.

Ось коли я вперше почула про його вигаданих тварин. Коли він почав описувати, чим саме займається — а побачити його роботи мені вдалося вже за кілька тижнів, — я відчула, що мені не вдасться виявити бурхливий ентузіазм. І навіть, мушу визнати, його розповідь пригадала мені про зображення слона на траві, з якої почались проблеми Томмі у Гейлшемі. Він пояснив, що його надихнула стара дитяча книжка без задньої обкладинки, яку він знайшов за одним із диванів у Котеджах. Йому вдалося випросити у Кефферса маленький чорний блокнотик, у якому старий вів розрахунки, і відтоді Томмі намалював уже з десяток фантастичних істот.

— Вся річ у тому, що я роблю їх дуже маленькими. Я не додумався до цього в Гейлшемі. Можливо, в цьому тоді була моя помилка. Якщо їх зробити крихітними — а інакше неможливо, тому що сторінки отакого розміру, — тоді все змінюється. Вони наче самі оживають. Тоді залишається просто домалювати їм різні деталі. Подумати, як вони будуть захищатися, як діставатимуть різні речі. Чесно, Кет, нічого подібного в Гейлшемі зі мною не було.

Він почав описувати своїх улюбленців, але я не могла зосередитись. Що більше він захоплювався від власної розповіді про своїх тварин, то неспокійніше я почувалася.

— Томмі, — хотілось сказати йому, — ти знову хочеш осоромитись. Вигадані тварини? Що з тобою таке?

Але я цього не зробила. Я просто дивилась на нього з обережністю і повторювала:

— Як цікаво, Томмі.

Потім він промовив:

— Я тобі вже казав, Кет, що Рут про тварин нічого не знає.

І коли він це промовив, то наче пригадав усе інше — а насамперед те, чому ми взагалі почали розмовляти про цих тварин, і вся енергія випарувалась із його обличчя. І ми знову йшли мовчки, а коли опинилися на Гай-Стрит, я мовила:

— Знаєш, Томмі, якщо навіть у твоїй теорії щось є, існує набагато більше моментів, які нам треба вивідати. Наприклад, як пара подає свої кандидатури? Що вони повинні робити? Щось я ніде не бачила спеціальних бланків для цього.

— Я теж про це думав.

Його голос знову став тихим і урочистим.

— Як мені здається, спосіб тільки один. Знайти Мадам.

Я подумала про це хвильку, тоді сказала:

— Це може виявитись непростим завданням. Нам же про неї нічого невідомо. Навіть імені її ми не знаємо. Пам’ятаєш, якою вона була? Вона воліла, щоб ми до неї навіть не наближались. Якщо уявити, що нам вдалося б її вистежити — я не думаю, що це чимось допомогло б.

Томмі зітхнув.

— Я знаю, — сказав він. — Ну, гадаю, ми ще маємо час. Ніхто з нас поки що не поспішає.

Коли ми повернулись на парковку, небо знову захмарилось і ставало доволі холодно. На інших і натяку не було, тож ми з Томмі сперлись на машину і дивились у бік поля для міні-гольфу. Тепер ніхто не грав, тільки тріпотіли на вітрі прапорці. Мені більше не хотілося говорити про Мадам, Галерею і т. д., тож я дістала з сумочки касету Джуді Бріджвотер і почала її роздивлятися.

— Дякую, що купив її мені, — сказала я.

Томмі усміхнувся.

— Якби я підійшов до тієї коробки, а ти дивилася б на платівки, я б перший її знайшов. Бідному старому Томмі не пощастило.

— Яка різниця. Ми знайшли її тільки завдяки тому, що тобі це спало на думку. Я взагалі забула історії про загублений закуток. Після того, як Рут отак пішла, я мала кепський настрій. Джуді Бріджвотер. Моя давня подруга. Наче ми з нею не розлучались. Цікаво, хто її тоді вкрав у мене?

Ми мовчки дивились на вулицю, виглядаючи решту.

— Знаєш, — сказав Томмі, — коли Рут сказала таке, а я побачив, як ти засмутилась…

— Облиш, Томмі. Тепер усе вже гаразд. І я не збираюсь повертатися до цієї теми, коли вона повернеться.

— Ні, це не те, до чого я веду.

Він відступив від машини, повернувся і притиснув ногою передню шину, наче хотів перевірити її міцність.

— Коли Рут почала все це говорити, я усвідомив, навіщо ти переглядала порножурнали. Ну добре, не те щоб усвідомив. Це лише теорія. Ще одна з моїх теорій. Але коли Рут наговорила всякого, у мене наче в голові клацнуло.

Я знала, що він на мене дивиться, але зосередила погляд попереду і не відповідала.

— Але я все одно не розумію, Кет, — нарешті мовив він. — Навіть якщо Рут правду каже, а я так не думаю, то чому ти шукаєш своє «ймовірне я» в старих порножурналах? Чому твоя модель мала б бути однією з тих дівчат?

Я стенула плечима, так і не дивлячись на нього.

— Я не кажу, що в цьому є сенс. Я просто це роблю.

Мої очі наповнились сльозами, і я намагалась приховати їх від Томмі. Але голос мій затремтів, коли я промовила:

— Якщо тебе це так дратує, я більше цього не робитиму.

Не знаю, чи Томмі побачив мої сльози. На ту мить, коли він наблизився до мене і стиснув моє плече, я вже себе опанувала. Він робив так час від часу, це не було чимось новеньким. Але чомусь я відчула себе краще і усміхнулась. Тоді він трохи відсторонився від мене, однак ми все одно майже торкались одне одного, стоячи поруч і спираючись на машину.

— Добре, нехай у цьому немає сенсу, — сказала я. — Але ж ми всі цим займаємось, хіба не так? Ми всі думаємо про власну модель.

Зрештою, саме тому ми сьогодні сюди приїхали. Ми всі цим займаємось.

— Кет, не хвилюйся, я нікому не розповів. Про той випадок у бойлерній. Не розповів ані Рут, ані комусь іншому. Просто я не доганяю. Не розумію, навіщо.

— Ну добре, Томмі. Я тобі розповім. Можливо, коли ти довідаєшся, сенсу в цьому також не буде, але принаймні знатимеш. Просто іноді, час від часу, на мене накочують по-справжньому сильні почуття, коли я хочу сексу. Іноді це так находить, що протягом години чи двох мені просто страшно. Часом мені здається, що я могла б і з Кефферсом це зробити, так все погано. Ось чому… це єдина причина, чому я зробила це з Гюї. І з Олівером. Це не означає нічого справжнього. Вони мені навіть не дуже подобаються. Я не знаю, в чому річ, і потім, коли все минає, мені страшно. Ось чому я почала думати, що це мусить чимось пояснюватись. Мабуть, це якась моя особливість.

Я замовкла, але Томмі нічого не відповідав, тому я продовжила:

— Отож мені здалося, що якщо я знайду її фотографію в одному з тих журналів, це принаймні бодай щось пояснить. Мені не хотілося б їхати шукати її. Я просто могла б тоді хоч якось пояснити, чому я така.

— У мене теж так буває, — сказав Томмі. — Іноді мені страшенно цього хочеться. Впевнений, що так буває у кожного, якби всі чесно зізнались. Я не думаю, що в тобі є щось інакше, Кет. Насправді я навіть дуже люблю цим займатись…

Він замовк і засміявся, але я не засміялася разом із ним.

— Те, про що я кажу — інше, — сказала я. — Я спостерігала за людьми. У всіх буває такий настрій, але це не змушує їх робити невідомо що. Вони ніколи не робили такого, як я, не йшли відразу з отакими, як той Гюї…

Я могла знову почати плакати, тому що відчула, що рука Томмі обіймає мене за плечі. Хоч якою засмученою я була, я не забувала, де ми тепер перебуваємо, і навіть подумки переконалась, що якби раптом на вулиці з’явились Рут та інші, навіть якби вони побачили нас у цю мить, для непорозуміння не виникло б жодних підстав. Ми все ще стояли пліч-о-пліч, спираючись на машину, а вони побачили б, що я чимось засмучена, а Томмі мене заспокоює. Тоді я почула, як він каже:

— Я не думаю, що це обов’язково якась погана особливість. Коли ти зустрінеш когось, Кет, когось такого, з ким захочеш бути по-справжньому, це може виявитись чимось хорошим. Пам’ятаєш, що нам казали вихователі? Якщо цим займатись з правильною особою, почуватимешся дуже добре.

Я смикнула плечем, щоб скинути з себе руку Томмі, а тоді глибоко вдихнула.

— Просто забудьмо про це. В кожному разі я набагато краще навчилась контролювати ці стани, коли вони надходять. Тому просто забудьмо.

— І все одно, Кет. Це так по-дурному — шукати в тих журналах.

— По-дурному, добре. Томмі, облишмо це. Зі мною вже все гаразд.

Не пам’ятаю, про що ще ми розмовляли, поки не з’явились інші. Ми більше не обговорювали серйозних тем, і навіть якщо інші відчули щось у повітрі, то цього не виявили. У них був хороший настрій, а Рут видавалась особливо налаштованою на те, щоб загладити неприємну сцену. Вона підійшла і торкнулась моєї щоки, кинула кілька жартів, а коли ми сіли в машину, і далі докладала зусиль, щоб радісна атмосфера тривала. Їм із Кріссі буквально все в Мартінові видавалось комічним, тож тепер — уже не в нього вдома — дівчата насолоджувались можливістю відкрито сміятися з нього. Судячи з вигляду Родні, він цього не схвалював, і я усвідомила, що Рут і Кріссі співали і танцювали, щоб його подражнити. Все здавалось цілком товариським. Але якщо раніше Рут не оминала можливості, щоб не прояснювати мені з Томмі всі жарти і натяки, то під час нашої подорожі додому вона постійно оберталась і уважно розжовувала геть усе, про що говорилося. За якийсь час це почало мене втомлювати, бо складалось враження, наче все в машині говорилось заради нашого — чи принаймні мого — особливого добра. Але мені приємно було, що Рут завдає собі такого клопоту. Я, як і Томмі, зрозуміла, що вона визнає свою негарну поведінку і в такий спосіб це демонструє. Ми сиділи так само, як і попереднього разу, з Рут посередині, але тепер більшість часу вона розмовляла зі мною, лише час від часу повертаючись у протилежний бік, щоб пригорнути Томмі чи мимохідь його поцілувати. Атмосфера була погідна, і ніхто не повертався до теми ймовірного я Рут чи чогось такого. А я не згадувала про касету Джуді Бріджвотер, яку мені купив Томмі. Я знала, що Рут рано чи пізно про неї довідається, але не хотіла, щоб вона довідалась уже зараз. Під час цієї подорожі додому, крізь темряву, що лягла на довгі порожні дороги, здавалось, що наша трійця знову близька, тож я не хотіла, щоб будь-що втручалось і порушувало цей стан.

Розділ шістнадцятий

Дивно, але після того, як ми повернулись додому, ми майже не згадували про нашу мандрівку до Норфолка. Настільки, що за якийсь час навіть почали кружляти чутки про те, для чого ми насправді туди їздили. І навіть тоді ми мовчали, аж доки люди врешті-решт не втратили інтерес.

Я досі точно не знаю, чому так відбувалось. Можливо, з огляду на Рут — вона вирішувала, що саме слід розповідати, тож ми чекали, щоб брати з неї приклад. А Рут з тієї чи іншої причини — можливо, вона відчувала збентеження через те, як усе обернулося з її «імовірним я», а можливо, насолоджувалась таємницею — залишалась повністю закритою. Навіть між собою ми уникали розмов про мандрівку.

Атмосфера таємничості полегшила мені життя: простіше було не розповідати Рут про те, що Томмі купив для мене касету Джуді Бріджвотер. Але я не зайшла так далеко, щоб приховувати її. Вона завжди лежала серед моєї колекції, в одному із невеликих стосів, складених біля плінтуса. Однак я завжди перевіряла, щоб касета не лежала згори. Траплялись миті, коли мені нестерпно хотілось розповісти, коли я хотіла, щоб ми позгадували Гейлшем під музику. Але чим більше часу минало від подорожі до Норфолка, чим довше я не розповідала їй, тим більше це починало скидатись на приховування провини. Звичайно, врешті-решт вона таки помітила касету, набагато пізніше, і це була, мабуть, набагато гірша мить для неї, щоб про це довідатись, але так іноді вирішує доля.

Навесні дедалі більше ветеранів почало відбувати на підготовку, і хоча вони їхали без метушні, спокійно, але оскільки від’їздило їх так багато, цього неможливо було не помічати. Я не певна, з якими почуттями ми спостерігали за їхніми від’їздами. Мабуть, до певної міри ми заздрили, що люди кудись вирушають. Складалось враження, наче вони прямують до більшого, захопливішого світу. Але, звісно, без сумніву, їхні від’їзди дедалі більше нас непокоїли.

Приблизно у квітні Еліс Ф., перша з нашої гейлшемської групи, поїхала також, а невдовзі після неї — Ґордон К. Вони обоє попросились на підготовку самі і вирушили туди з радісними усмішками, але після цього — принаймні для нашої компанії, атмосфера в Котеджах змінилась назавжди.

Багатьох ветеранів, здавалося, теж зачепив шквал від’їздів, і, можливо, внаслідок цього почався новий наплив чуток на теми, про які говорили в Норфолку Кріссі з Родні. Розмови стосувались якихось учнів з іншого регіону, які отримали відтермінування, оскільки продемонстрували свою любов — і тепер у цих розмовах часом ішлося про учнів, які не походили з Гейлшема. Ми вп’ятьох (ті, хто їздив до Норфолка) уникали цих тем: навіть Кріссі й Родні, які раніше завжди перебували в самому епіцентрі таких бесід, тепер зніяковіло відвертали погляди, щойно розмова завертала на цю стежку.

«Ефект Норфолка» вплинув навіть на нас із Томмі. Я гадала, що коли ми повернемось, то використовуватимемо кожну нагоду наодинці, щоб обмінятись роздумами щодо його теорії про Галерею. Але з якоїсь причини — однаково пов’язаної з нами обома — цього так і не сталося. Єдиним винятком був той ранок у пташнику, коли Томмі показав мені своїх вигаданих тварин.

Хлів під назвою «пташник» стояв на самому краю території Котеджів, і через те, що його дах страшенно протікав, а двері постійно сходили з завіс, його ні для чого не використовували — хіба що деякі пари часом ховались там у теплі місяці року. На той час я призвичаїлась до тривалих самотніх прогулянок і, мабуть, якраз вирушала в одну з них, і якраз проминула пташник, коли почула, що мене гукає Томмі. Я обернулась і побачила, що він, босий, балансує на клаптику сухого ґрунту, оточеного великими калабанями, а рукою тримається за стіну хліва, щоб не впасти.

— Що трапилося з твоїми ґумаками, Томмі? — запитала я. Хоч босий, він був одягнений у свій звичний товстий светр і джинси.

— Я це… ну знаєш… малював… — він засміявся і підняв догори маленький чорний блокнотик, схожий на той, з яким завжди ходив Кефферс. З часу нашої подорожі до Норфолка минуло вже понад два місяці, але щойно я побачила блокнот, як зрозуміла, про що йдеться. Однак зачекала, щоб він сам сказав:

— Якщо хочеш, Кет, я тобі покажу.

Він повів мене до пташника, стрибаючи вибоїстою поверхнею землі. Я думала, всередині виявиться темно, але крізь отвори в покрівлі лилося сонячне світло. Біля стін громадились різноманітні уламки меблів, що накопичились тут за останній рік — зламані столи, старі холодильники тощо. Посередині приміщення стояла двомісна канапа, з-під чорного пластикового покриття стирчала набивка — мабуть, її витягнув сюди Томмі. Я припустила, що він сидів тут і малював, якраз коли я проходила повз. Поруч із канапою лежали боком його ґумаки, з яких стирчали футбольні підколінки.

Томмі застрибнув на канапу, розминаючи великий палець стопи.

— Вибач, у мене трохи смердять ноги. Я роззувся, не подумавши. Я, схоже, порізався. Кет, хочеш побачити малюнки? Рут бачила їх минулого тижня, і я відтоді хотів і тобі показати. Їх ніхто не бачив, крім Рут. Поглянь-но, Кет.

Тоді я й побачила вперше його тварин. Коли він розповів мені про них у Норфолку, я уявила собі зменшені версії малюночків, які ми малювали в дитинстві. Отож мене приголомшило, наскільки кожен із них виявився прискіпливо деталізованим. Насправді самих тварин навіть не відразу можна було розгледіти. Перше враження — ніби дивишся на мікросхему: крихітні канали, звивисті жилки, мініатюрні Гвинтики й коліщатка, вималювані з одержимою точністю, і щойно дистанціювавшись від зображення, ти міг розгледіти на ньому якого-небудь панцирника, наприклад, чи пташку.

— Це моя друга книга, — сказав Томмі. — Першу не побачить ніхто! Мені довелось чимало вправлятися.

Він лежав горілиць на канапі, натягаючи на ногу підколінок і намагаючись надати голосові буденного звучання, але я знала, що він не дочекається моєї реакції. Незважаючи на це, впродовж певного часу я не могла здобутись на щиру похвалу. Можливо, частково це було пов’язано з моїм побоюванням, наче будь-яка творча робота знову може накликати на нього неприємності. До того ж його малюнки так відрізнялися від усього, чого вихователі вчили нас у Гейлшемі, що я навіть не знала, як їх оцінювати. Врешті я промовила щось на зразок:

— Боже, Томмі, схоже, вони потребували неабиякої концентрації. Я здивована, що тобі тут вистачає світла, щоб вимальовувати такі детальки.

А тоді, гортаючи сторінки — можливо, тому, що я намагалась підібрати правильні слова — у мене раптом вирвалось:

— Цікаво, що б сказала Мадам, якби це побачила.

Я промовила це жартівливим тоном, а Томмі відповів хихотінням. Але після цього у повітрі зависло щось недомовлене, чого не було раніше. Я і далі перегортала сторінки — блокнот виявився на чверть замальованим — не зводячи з Томмі погляду, шкодуючи, що я згадала про Мадам. Врешті я почула його голос:

— Мені, мабуть, доведеться досягнути більшого, перш ніж показувати їй.

Я точно не знала, чи він натякає так, щоб я його похвалила, але на цю мить фантастичні тварини по-справжньому мене приворожили. Незважаючи на їхні напружені металеві деталі, в кожній з істот проглядалось щось зворушливе, навіть раниме. Я пригадала, як у Норфолку Томмі сказав, що навіть створюючи їх, він хвилюється, як вони себе захищатимуть, як зможуть сягати по різні речі, і роздивляючись їх тепер, я відчувала такий же неспокій. Однак з якоїсь нез’ясовної причини я не могла його похвалити. Томмі сказав:

— Але я малюю тварин не тільки для цього. Мені просто подобається їх малювати. Я думав, Кет, чи варто й далі тримати їх у таємниці. Подумав — може, не буде ніякої шкоди, якщо люди довідаються, що я їх малюю. Ханна досі малює акварелі, багато ветеранів чимось таким займається. Я не маю на увазі, що збираюся ходити і всім підряд показувати. Просто думав, чи повинен так тримати все в таємниці.

Нарешті я змогла на нього поглянути і сказати досить переконливо:

— Томмі, ти не повинен, для цього немає жодних підстав. Вони дуже гарні. Дуже, дуже гарні. Насправді якщо ти через це тут ховаєшся, то це по-дурному.

Він нічого не відповів, але на його обличчі проступила усмішка, наче він пригадав якийсь жарт — але я знала, як ощасливила його. Здається, після цього ми вже майже не говорили. Він, здається, взув ґумаки, і ми обоє вийшли з пташника. Як я вже казала, то був єдиний випадок, коли ми з Томмі тієї весни безпосередньо торкнулись його теорії.

Надійшло літо — рівно рік, відколи ми переїхали. В міні-бусі прибула група нових учнів, але ніхто з них не походив із Гейлшема. Це в певному сенсі було полегшенням: думаю, ми всі тривожились, що нова порція гейлшемських учнів може все ускладнити. Але в моєму випадку те, що гейлшемці не з’явилися, тільки поглибило відчуття, що Гейлшем залишився далеко в минулому і що узи, які пов’язували нашу компанію, дедалі більше зношувались. І не тільки тому, що Ханна, наприклад, вічно повторювала, як вона хоче взяти приклад з Едіс і вирушити на підготовку; і не тому, що Лора знайшла хлопця не з Гейлшема — обидві тепер начебто й не мали з нами нічого спільного.

А ще — ця манера Рут вдавати, що вона геть усе забула про Гейлшем. Атож, ішлося про дрібниці, однак вона мене дратувала цим дедалі більше. Наприклад, був випадок, коли ми сиділи навколо кухонного столу після довгого сніданку: Рут, я і ще кілька ветеранів.

Один із ветеранів якраз розповідав про те, що якщо їсти сир на ніч, сон буде страшенно неспокійним. Я обернулася до Рут і сказала щось типу: «Пам’ятаєш, нам це постійно казала міс Джеральдін?». Це було просто буденне зауваження, і все, що вимагалось від Рут — це усміхнутись або кивнути. Але вона натомість дивилася на мене з байдужістю — ніби не мала найменшого уявлення, про що це я кажу. І тільки коли я мовила ветеранам, щоб пояснити: «Одна з наших виховательок», як Рут, насупившись, кивнула — мовляв, щойно зараз вона пригадала.

Того разу я це допустила. Але іншого — не змогла. Того вечора ми сиділи під перехнябленим навісом автобусної зупинки. Я розізлилась, тому що одна річ — грати в цю гру перед ветеранами, а зовсім інша — робити так, коли нас тільки двоє і ми ведемо серйозну розмову. Я мимохідь згадала, що скорочена стежка до ставка крізь грядку ревеню виходила за межі території. Коли вона зробила збентежений вираз обличчя, я покинула тему, на яку говорила, і сказала:

— Рут, ти не могла цього забути. Тому не треба мені це влаштовувати.

Можливо, якби я так різко її не смикнула, можливо, якби я просто пожартувала з цього і говорила б далі, вона сама побачила б, як абсурдно вона поводилася, і засміялась би. Але через те, що я на неї гиркнула, Рут вп’ялась у мене поглядом і мовила:

— А яка різниця? Яким боком тут узагалі ця твоя грядка ревеню? Просто кажи те, що казала.

Насувався вечір, літні барви густішали, а під старим навісом було вогко і пахло пліснявою після недавньої зливи. Тож я не заходилась пояснювати їй, чому саме це було так важливо. І хоча я просто облишила цю тему і продовжила нашу розмову, атмосфера стала прохолодною і навряд чи могла посприяти порозумінню в складній дискусії.

Але щоб пояснити, про що ми розмовляли того вечора, мені доведеться зробити невеликий відступ. Насправді доведеться повернутись на кілька тижнів назад, на початок літа. У мене тривали стосунки з одним із ветеранів, хлопцем на ім’я Ленні, які, щиро кажучи, трималися в основному на сексі. Але потім він несподівано вирішив податись на підготовку і поїхав. Це мене трохи вибило з рівноваги, а Рут поводилась просто чудово: наглядала за мною без зайвої метушні, завжди готова була підбадьорити, коли я видавалась понурою. Вона робила мені маленькі послуги: готувала сандвічі або прибирала замість мене, коли за розкладом була моя черга.

Десь тижні за два після того, як Ленні поїхав, ми вдвох уже після опівночі сиділи в моїй кімнатці на піддашші і базікали над нашими горнятками чаю, і Рут страшенно мене смішила з приводу Ленні. Він не був аж таким поганим хлопцем, але коли я почала розповідати Рут про деякі його інтимні особливості, почало видаватись, наче все, з ним пов’язане, було неймовірно смішним, тож ми реготали і реготали. А потім Рут почала перебирати пальцями касети, поскладані невеликими стосами вздовж плінтуса. Вона робила це механічно, одночасно сміючись, але згодом мене не покидала підозра, що насправді це було невипадково. Можливо, вона її зауважила кілька днів тому, навіть, може, перевірила, щоб мати певність, а потім почала чекати вдалої миті, щоб її «знайти». Багато років по тому я м’яко натякнула Рут на свій здогад, але вона, здавалось, не розуміла, про що я кажу, отож я цілком можу помилятись. Отак ми реготали і реготали, щойно я пригадувала ще якусь деталь про бідолашного Ленні, а тоді раптово наче затичку якусь прорвало. Рут боком лежала посеред мого килимка, дивлячись на боки касет у приглушеному світлі, і тут касета Джуді Бріджвотер опинилась у неї в руках. Мені здалося, що минула ціла вічність, перш ніж вона сказала:

— І як довго вона в тебе?

Я відповіла їй таким нейтральним тоном, на який тільки була спроможна — розповіла, що ми з Томмі натрапили на касету того дня, коли вона пішла з ветеранами. Вона продовжувала розглядати касету, а тоді мовила:

— Отож її знайшов для тебе Томмі.

— Ні. Я її знайшла. Я побачила її перша.

— Але ніхто з вас не розповів мені про це, — і вона пересмикнула плечима. — Принаймні якщо ти розповідала, то я цього не чула.

— Історія про Норфолк виявилась правдивою, — мовила я. — Наша вигадка про те, що це загублений куточок Англії.

Мене пронизало побоювання, що Рут вдасть, начебто не розуміє цього посилання, але вона замислено кивнула.

— Треба було мені тоді це пригадати, — сказала вона. — Я могла б знайти там свій червоний шарф.

Ми обидві засміялись, і незручне відчуття начебто проминуло. Алещось у жесті Рут, коли вона поклала касету назад, більше її не обговорюючи, змусило мене подумати, що ситуація ще себе не вичерпала.

Не знаю, чи перебіг нашої розмови контролювала Рут, під’юджена своїм відкриттям, чи ми й так рухались у цьому напрямку, і тільки згодом Рут усвідомила, що може використати її певним чином. Ми знову повернулись до обговорення Ленні, зокрема — його сексуальних особливостей, і реготали знову і знову. Думаю, я почувала таке полегшення, що вона нарешті побачила касету і що не затіяла з цього приводу страшної сцени, що, мабуть, поводилась не так обережно, як мусила. Оскільки невдовзі ми перейшли з висміювання Ленні до висміювання Томмі. Спершу все видавалось доволі собі невинним — начебто ми робимо це з теплими почуттями до нього. Але ще мить — і ми вже реготали над його тваринами.

Як я вже сказала, я ніколи не мала певності, чи Рут свідомо підвела нас до цього. Якщо чесно, то я навіть не можу з певністю ствердити, що це саме вона перша згадала про тварин. А коли вже ми про це завелись, то я реготала не менше, ніж вона — над тим, що котрась із тварин була в кальсонах, а друга скидалась на розчавленого їжака. Гадаю, я мусила б ствердити, що тварини були дуже гарні, що Томмі багато попрацював над ними, щоб такого досягнути. Але я цього не зробила. Частково це сталось через касету. А ще, можливо, тому, якщо вже бути цілком щирою, що мені було приємно усвідомлювати: Рут не сприймає тварин і все, з ними пов’язане, всерйоз. Думаю, коли ми нарешті розпрощались на ніч, то почувались такими близькими, якими ніколи ще не були. Вона торкнулась моєї щоки і мовила:

— Так добре, що ти завжди намагаєшся дивитись на речі позитивно, Кеті.

Отож я зовсім не була готова до того, що трапилось за кілька днів на церковному подвір’ї. Того літа Рут виявила за кілометр від Котеджів гарну стару церкву, позаду якої виявилась невпорядкована площа з давніми надмогильними каменями, схиленими у траву. Все там було запущене, але натомість панувало вмиротворення, тож Рут часто ходила туди читати — біля віддаленої огорожі, на лавці під великою вербою. Спершу мені не дуже подобалась ця її звичка, тому що я пригадувала, як попереднього літа ми сиділи колом на траві на території Котеджів. І все ж таки, якщо я йшла одним зі своїх прогулянкових маршрутів і знала, що Рут, найімовірніше, на своєму місці, то вже невдовзі я проходила під низькими дерев’яними воротами і йшла зарослою стежкою до могильних каменів. Того дня повітря було тепле й нерухоме, я ступала, охоплена замріяністю, читаючи імена на каменях, коли побачила на лавці під вербою не лише Рут, але й Томмі.

Точніше, на лавці сиділа Рут, тимчасом як Томмі стояв, спершись ногою на заіржавіле бильце, і, розмовляючи, робив щось на подобу вправи на розтягнення м’язів. Не схоже було, наче вони ведуть якусь серйозну розмову, тож я, не вагаючись, наблизилась. Мабуть, я повинна була вловити щось у їхньому привітанні, але нічого очевидного я не відчула. Мені нестерпно хотілось розповісти їм якусь плітку про одного з новачків, тож упродовж певного часу базікала тільки я, поки вони кивали і задавали дивні запитання. Я не відразу зрозуміла, що було щось не так, і навіть тоді, зробивши паузу, я запитала радше жартівливо:

— Я тут щось перервала?

— Томмі розповідав мені про свою велику теорію, — відповіла Рут. — Каже, що тобі він уже про неї казав. Сто років тому. І ось нарешті він змилостивився і вирішив поділитися зі мною також.

Томмі зітхнув і от-от збирався щось сказати, але Рут знущально прошепотіла:

— Велика галерейна теорія Томмі!

Вони обоє дивились на мене так, ніби це я тепер за все відповідальна і від мене залежить, що трапиться далі.

— Теорія непогана, — сказала я. — Можливо, вона й правдива, не знаю. Як ти думаєш, Рут?

— Мені довелося просто-таки витягати її з цього Солодкого Хлопчика. Він дуже не хотів мені довіритись, правда, пряничку? Я допитувалась і допитувалась, тож врешті він пояснив, що саме стоїть за всім цим його мистецтвом.

— Я малюю не тільки заради цього, — похнюплено мовив Томмі. Його стопа далі спиралась на бильце, і він розтягував ногу. — Я просто мав на увазі, що якщо я правий щодо Галереї, то я завжди зможу спробувати і подати туди своїх тварин…

— Томмі, сонечко, не роби з себе дурника перед нашою подругою. Можеш бути дурником переді мною, це нормально. Але тільки не перед нашою дорогою Кеті.

— Не розумію, з чого тут аж так сміятися, — сказав Томмі. — Ця теорія така ж правдоподібна, як і всі інші.

— Смішна не теорія, пряничку. Люди цілком можуть повестися на твою теорію. Але уявлення, що тобі вдасться все викрутити, якщо покажеш Мадам своїх звіряток… — Рут усміхнулась і похитала головою.

Томмі нічого не сказав і далі погойдувався. Я хотіла прийти йому на допомогу і намагалась вигадати, що саме сказати, щоб і він відчув себе краще, і Рут не розсердилася дужче. Але саме тоді Рут і промовила ті слова. Вони й тоді прозвучали досить болісно, але того дня на подвір’ї церкви я не мала уявлення, як далеко в майбутнє відіб’ються відголоски цих слів. Вона сказала:

— І не тільки я, сонечко. Кеті також вважає, що твої тварини — така сміхота.

Моїм першим поривом було це заперечити, потім — розреготатись. Але Рут говорила страшенно владно, а ми троє досить добре одне одного знали, щоб не сумніватись, що за її словами щось стоїть. Тож я мовчала, подумки намагаючись гарячково знайти розгадку, і ось, охоплена холодним жахом, я її відшукала: вона крилась у тому вечорі в моїй кімнаті, проведеному над горнятками чаю.

Рут сказала:

— Поки люди вважають, що ти малюєш тих істоток заради жарту, все гаразд. Але не видавай, що ти ставишся до них всерйоз. Я тебе прошу.

Томмі припинив погойдуватись і дивився на мене запитально. Раптом він знову став схожим на малу дитину, відкриту й беззахисну, і я помітила, як у глибині його очей збирається щось темне і неспокійне.

— Слухай, Томмі, ти повинен зрозуміти, — продовжила Рут. — Якщо ми з Кеті з тебе добряче пореготали, це нічого. Це ж просто ми. Але, будь ласка, давай не будемо виставляти тебе на посміх перед усіма іншими.

Я знову і знову прокручувала згодом ці миті. Я повинна була щось сказати. Повинна була заперечити, хоча Томмі, мабуть, мені б не повірив. Пояснити все якомога достовірніше було б складно. Але я повинна була бодай щось вдіяти. Треба було заперечити Рут, сказати, що вона все перекручує, що навіть якщо я сміялась, я не робила це так, як вона намагається подати. Я могла навіть підійти до Томмі і обійняти його, просто перед Рут. Ця ідея прийшла мені багато років по тому, і, мабуть, вона не була найкращим виходом, зважаючи на мій характер і на стосунки нашої трійці. Але, можливо, тільки такий жест якось би вплинув там, де слова заганяли нас дедалі глибше.

Але я нічого не зробила і не сказала. Частково, мабуть, тому, що я була збита з ніг Рутиним підступом. Пам’ятаю, яка втома накотила на мене, безпомічність перед усією цією плутаниною. Ніби отримати задачу з математики, коли ти розумово знесилений, і хоча й знаєш про якесь вигадливе розв’язання, але не здатен знайти сили навіть на те, щоб спробувати. Щось всередині мене просто здалось. Голос нашіптував: «Гаразд, нехай думає найгірше. Нехай собі думає, нехай думає». І я, мабуть, дивилась на нього з цілковитою покірністю, з обличчям, яке промовляло: «Так, це правда, чого ти очікував?». І навіть тепер — свіже, ніби щойно — пригадую обличчя Томмі: злість поступається мало не здивуванню, ніби я — рідкісний метелик, якого він зауважив на огорожі.

Не те щоб мені здалося, що я розплачусь або розпсихуюсь, чи щось таке. Але я вирішила просто розвернутися і піти. Щойно пізніше того дня я усвідомила, що це було страшною помилкою. Але в ту мить я найбільше боялася, що хтось із них піде геть, а я залишусь наодинці з іншим. Не знаю, чому, але неможливим видавалося, що піти можуть двоє, тому я вирішила, що геть піду я. Тож я розвернулась і рушила туди, звідки прийшла, повз надмогильні камені, до низьких дерев’яних воріт, і протягом кількох хвилин я відчувала навіть якусь подобу тріумфу. Нарешті вони залишились у товаристві одне одного, страждати від долі, на яку повністю заслуговують.

Розділ сімнадцятий

Як я вже казала, тільки за тривалий час — навіть за досить тривалий після того, як я покинула Котеджі — мені вдалось усвідомити, якою визначною стала наша зустріч на церковному подвір’ї. Тоді я дуже засмутилась, це так. Але не вірила, що ситуація відрізняється від усіх непорозумінь, які між нами траплялись. До мене не доходило, що наші життя, дотепер так тісно сплетені, можуть розплутатись і роз’єднатися з такого приводу.

Але річ, мабуть, у тому, що на той час потужні сили розтягували нас в різні боки, і потрібен був привід, щоб завершити це завдання. Якби ми зрозуміли це ще тоді — хто знає? — можливо, ми міцніше тримались би одне за одного.

Почнімо з того, що дедалі більше учнів від’їздило геть, аби стати опікунами, і серед нашої компанії гейлшемців дедалі відчутнішим ставало відчуття, що рушити в цьому напрямку — цілком природно. Ми ще не закінчили роботу над есеями, але всім добре було відомо, що насправді їх можна не доробляти, якщо ми вирішимо розпочати підготовку. В перші дні нашого перебування в Котеджах ми навіть подумати не могли б про те, щоб не закінчити есеїв. Але що віддаленішими ставали спогади про Гейлшем, то менш важливими видавались нам есеї. Я мала відчуття — і, можливо, воно цілком справедливе, — що якщо наша віра у важливість есеїв розвіється, зійдуть нанівець і ті зв’язки, що тримали нас, учнів Гейлшема, разом. Ось чому я деякий час намагалась підтримувати власний ентузіазм щодо читання й нотаток. Але оскільки не існувало жодних підстав сподіватися, що ми будь-коли побачимо знову наших вихователів, а стільки студентів продовжувало виїздити, невдовзі ця справа почала здаватися марною.

Так чи інакше, після розмови на церковному подвір’ї я намагалась зробити все, щоб залагодити прикрість. Я поводилась і з Томмі, і з Рут так, ніби нічого особливого не трапилось, і вони робили так само. Але тепер у повітрі постійно щось відчувалося — і не лише між мною і ними. Хоча вони і далі подавали себе як пару — наприклад, і далі вдавались до постукування по руці, коли розлучались, — я досить добре їх знала, щоб бачити, що вони дуже віддалились.

Звичайно, я погано почувалася, особливо прикро було через тварин Томмі. Але підійти до нього, щоб попросити вибачення і пояснити, що насправді трапилось, уже не було таким простим завданням. Кілька років тому, та навіть на півроку раніше, все могло б спрацювати у такий спосіб. Ми з Томмі поговорили б про це і все вирішили. Але чомусь того другого літа все змінилось. Можливо, через мої стосунки з Ленні, не знаю. У кожному разі, поговорити з Томмі вже не було так просто. Зовні все начебто було так само, як раніше, але ми ніколи не згадували про тварин чи про те, що сталося на церковному подвір’ї.

Все це сталось якраз перед розмовою а Рут під навісом старої автобусної зупинки, коли я так роздратувалась через її манеру вдавати, що вона не пам’ятає про грядку ревеню в Гейлшемі. Я вже казала, що, ймовірно, не зреагувала б так суворо, якби це не сталося просто посеред серйозної розмови. Гаразд, можливо, ми вже обговорили найважливіше, але навіть якщо так, навіть якщо ми вже збавили оберти і просто базікали, це базікання все ще було частиною нашої спроби залагодити наші стосунки, тому жодне вдавання тут було цілковито недоречним.

А трапилося таке. Хоча наші з Томмі стосунки здавались зіпсованими, між нами з Рут наче не все ще було втрачено — чи принаймні так мені здавалось, — тож я вирішила, що настав час із нею обговорити, що ж відбулося на церковному подвір’ї. То був один із днів зі зливами й дощами, тож ми, незважаючи на вологість, сиділи вдома. Отож коли ввечері небо розчистилось і на ньому навіть розквітнув красивий рожевий захід сонця, я запропонувала Рут вийти і подихати повітрям. Я знала про круту стежку, яка вела вздовж краю долини і виходила на дорогу поруч зі старою автобусною зупинкою. Автобуси не зупинялись тут уже сто років, знак автобусної зупинки забрали, а на задній стіні залишилась тільки рама від колись заскленого розкладу. Але сам навіс ще стояв, схожий на зведену з любов’ю дерев’яну хатинку, один із боків якої був відкритий на поля, що сходили вниз, у долину — і навіть лавка виявилась цілою. На неї ми з Рут і сіли, щоб перевести подих, розглядаючи павутину на кроквах і милуючись літнім вечором. Тоді я сказала:

— Знаєш, Рут, ми повинні спробувати розібратись у тому, що недавно трапилось.

Мій голос звучав примирливо, і Рут відповіла взаємністю. Вона негайно погодилась, що це страшенно тупо, що ми втрьох вічно сваримось через якісь дурниці. Вона згадувала інші наші сварки, і ми з них трохи пореготали. Але я не хотіла, щоб Рут отак просто проїжджала всю ситуацію, тому сказала, стараючись говорити без звинувачення в голосі:

— Рут, знаєш, я думаю, що іноді, коли ти з кимось у парі, ти не можеш бачити так чітко, як, можливо, бачить хтось іззовні. Тільки іноді.

Вона кивнула.

— Це, мабуть, правда.

— Я не хочу втручатись. Але останнім часом мені іноді здається, що Томмі дуже засмучений. Ну знаєш. З приводу певних речей, які ти сказала або зробила.

Я хвилювалась, що Рут розізлиться, але вона кивнула і зітхнула.

— Мабуть, ти права, — врешті-решт сказала вона. — Я теж багато про це думала.

— Тоді, мабуть, я не повинна була порушувати цю тему. Я мала розуміти, що ти бачиш, що відбувається. Це не моя справа.

— Твоя, Кеті. Ти одна з нас, і це завжди твоя справа. Ти права, все вийшло неправильно. Я знаю, про що ти. Вся ця історія про його тварин. Це було негарно. Я сказала, що мені дуже прикро.

— Я рада, що ви це обговорили. Я не знала.

Рут колупала дерев’яні скалки, які відійшли від лавки, і певний час здавалась цілковито поглинутою цим заняттям. Тоді вона мовила:

— Слухай, Кеті, добре, що ми почали говорити про Томмі. Я хотіла дещо тобі сказати, але не знала, як чи коли, справді. Кеті, пообіцяй, що не будеш на мене сердитись.

Я подивилась на неї і сказала:

— Якщо це не стосується знову тих футболок.

— Ні, серйозно. Пообіцяй, що не будеш дуже сердитись. Тому що я повинна тобі це сказати. Я б собі не пробачила, якби довше від тебе це приховувала.

— Добре, у чому річ?

— Кеті, я деякий час про це думала. Ти ж не дурна, і ти, можливо, розумієш, що ми з Томмі можемо не бути парою вічно. Це не трагедія. Певний час ми одне одному підходили. Але чи так буде завжди, ніхто не знає. А тепер кружляють всі ці розмови про пари, яким відтерміновують виїмки, якщо вони доведуть, ну ти знаєш, що вони справжні. Добре, Кеті, ось що я хотіла сказати. Було б цілком природно, якби ти подумала, що може статись, якщо ми з Томмі вирішимо, що більше не повинні бути разом. Ми не збираємось розходитись, не зрозумій мене неправильно. Але я думаю, що було б цілком нормально, якби ти про таке подумала. Отож, Кеті, ти повинна зрозуміти, що Томмі на тебе не дивиться в такому ключі. Ти йому дуже, дуже подобаєшся, він вважає тебе просто чудовою. Але я знаю, що він зовсім не розглядає тебе як… ну знаєш… як справжню подругу. До того ж… — Рут замовкла, а тоді зітхнула. — Ти ж знаєш, що цей Томмі за один. Він такий прискіпливий.

Я витріщилась на неї.

— Про що це ти?

— Та ти розумієш, про що я. Томмі не подобаються дівчата, які постійно… ну, ти розумієш — то з одним, то з другим. Такий у нього заскок. Вибач, Кеті, але було б неправильно тобі цього не сказати.

Я подумала над її словами і мовила:

— Добре мати таке на увазі.

Я відчула, що Рут торкнулась моєї руки.

— Я знала, що ти правильно все сприймеш. Однак ти повинна розуміти, що він про тебе надзвичайно високої думки. Надзвичайно.

Я хотіла змінити тему, але всі думки чомусь випарувались. Рут, мабуть, вловила мій стан, тому що випростала вперед руки і позіхнула, кажучи:

— Якщо я коли-небудь навчуся водити, то повезу нас у подорож до якоїсь дикої місцини. Скажімо, до Дартмура. Нас утрьох. Ну, може, візьмемо ще Лору й Ханну. Хочу побачити трясовини і все таке.

Кілька хвилин ми фантазували про цю подорож. Я запитала, де б ми зупинились, і Рут сказала, що ми могли б позичити великий намет. Я заперечила, що в таких місцевостях вітер буває надто різким, що наш намет могло б надто легко знести посеред ночі. Ми не сприймали цю розмову занадто серйозно. Але десь тоді я пригадала про Гейлшем і про те, як у молодших класах ми влаштували пікнік біля ставка разом із міс Джеральдін. Джеймса Б. відіслали до основного корпусу принести торт, який ми пекли всі разом, і тепер він ніс його нам, а сильний порив вітру зніс верхній шар зі збитих білків і кинув на листя ревеню. Рут сказала, що пам’ятає цей випадок дуже приблизно, і тоді я сказала, намагаючись виловити його з її пам’яті:

— Він тоді заробив собі неприємності, тому що це доводило, що він повертався через грядку ревеню.

І тоді Рут поглянула на мене і запитала:

— Чому? Це було заборонено?

Вона промовила це так фальшиво, що навіть випадковий свідок, якби такий трапився, відразу б це зрозумів. Я роздратовано зітхнула і сказала:

— Рут, не треба мені це влаштовувати. Ти не могла такого забути. Ти ж знаєш, що ця стежка виходила за територію.

Можливо, я промовила це надто різко. Але Рут не здавалась. Вона і далі вдавала, що нічого не пам’ятає, і я тільки дедалі більше дратувалась. І тоді вона сказала:

— Та яка взагалі різниця? Яким боком тут узагалі ця грядка ревеню? Продовжуй розповідати.

Після цього, гадаю, ми і далі розмовляли більш-менш приязно, а потім рушили назад стежкою крізь сутінки, до Котеджів. Але між нами висіло щось неприємне, і, побажавши навпроти Чорної Стодоли «на добраніч» одна одній, ми розійшлися без звичних теплих доторків до рук і плечей.

Невдовзі після цього я ухвалила рішення, а коли зробила це, то не відступала від нього. Просто прокинулась одного ранку і сказала Кефферсові, що хочу почати підготовку і стати опікуном. Це виявилось надзвичайно просто. Він перетинав подвір’я у своїх обліплених болотом ґумаках, щось бурмотів до себе, тримаючи шматок труби. Я наблизилась до нього і сказала, а він просто поглянув на мене так, ніби я потурбувала його з приводу дров. Тоді він щось промимрив про те, щоб я підійшла пізніше того дня, щоб заповнити бланки. Отак просто.

Після цього минув ще якийсь час, звісно, але справу було розпочато, тож я раптом почала дивитись на все — на Котеджі, на всіх мешканців — в іншому світлі. Тепер я була однією з тих, хто їде, і невдовзі про це всі довідались. Можливо, Рут думала, що ми будемо цілими днями обговорювати моє майбутнє; може, вона уявляла, що має великий вплив на те, зміню я своє рішення чи ні. Але я трималася від неї на відстані, так само, як і від Томмі. Більше в Котеджах ми жодного разу не порозмовляли, і раніше, ніж я встигла це усвідомити, я вже з ними прощалась.

Частина третя

Розділ вісімнадцятий

Обов’язки опікуна назагал мені відповідали. Можна навіть сказати, вони підкреслювали те, що є в мені найкращого. Але деякі люди просто не створені для цієї роботи, вона перетворюється для них на безперервну боротьбу. Вони можуть розпочати цілком позитивно, але тоді надходять періоди, коли доводиться перебувати впритул із болем і тривогами. Рано чи пізно донор не виживає, навіть якщо, скажімо, він пройшов усього другу виїмку, і то без непередбачуваних ускладнень. Коли донор відходить отак, ні з того ні з сього, байдуже, що згодом казатимуть тобі медсестри, байдуже, що в листі тобі напишуть, мовляв, «немає жодних сумнівів» — ти зробила все, що від тебе залежить, продовжуй у тому ж ключі. На якийсь час ти все одно почуватимешся деморалізованою. Дехто з нас досить швидко вчиться, як давати з цим раду. Але інші — скажімо, Лора — не здатні взагалі.

А ще самотність. Ти виростаєш в оточенні стількох людей, інакше тобі не доводилось жити, і раптом — стаєш опікуном. Багато годин проводиш сама, їдучи за кермом в різні точки країни, з центру до центру, з лікарні до лікарні, десь зупиняєшся на одну ніч, немає з ким порозмовляти про свої негаразди, немає з ким посміятись. Час від часу зустрічаєшся з учнем, якого знала — з опікуном або донором, якого пам’ятаєш із минулих часів, — але часу завжди надто мало. Ти завжди або поспішаєш, або надто виснажена, щоб нормально поговорити. Невдовзі довгі самотні години, подорожі, збитий сон проникають у все твоє існування і стають частиною тебе, і всім це помітно — у твоїй поставі, у погляді, у тому, як ти рухаєшся і розмовляєш.

Я не стверджую, начебто виявилась непідвладною цим виявам, просто навчилася із ними жити. З деякими опікунами трапляється, що їхнє ставлення їх підводить. Можна побачити, що багато з них просто відбуває потрібні дії, чекаючи на той день, коли їм скажуть, що вони вже можуть зупинитись і стати донорами. Мене по-справжньому дістає і те, що вони аж зіщулюються перед тією миттю, коли доведеться ввійти до лікарні. Вони не знають, як говорити з людьми у білих халатах, не можуть виступити на захист своїх донорів. Не дивно, що врешті-решт вони почувають фрустрацію і звинувачують себе, коли ситуація обертається погано. Я намагаюся не набридати, але мені вдалось знайти спосіб доносити власні слова, коли це потрібно. І, звісно, я засмучуюсь, коли обставини складаються погано, але принаймні я знаю, що зробила все, від залежить від мене, і намагаюсь оцінювати все тверезо.

Та навіть самотність — зрештою, я навчилась її любити. Це не означає, що я не чекаю, як наприкінці року (коли складу свої повноваження) зможу провести деякий час у товаристві. Але мені справді подобається відчуття, коли я сідаю до своєї крихітної машини, знаючи, що кілька наступних годин товариство мені складатимуть лише дороги, просторе сіре небо і мої власні фантазії. І якщо я опиняюся в якомусь місті і маю перед собою дещицю вільного часу, я насолоджуюсь, блукаючи вулицями і зазираючи у вітрини. Я маю у себе в кімнаті чотири настільні лампи — кожна іншого кольору, але дизайн у них спільний: гофровані шиї, які можна згинати, як заманеться. Тож я блукаю, наприклад, шукаючи крамницю, де у вітрині стоятиме схожа лампа — не для того, щоб її купити, а просто щоб порівняти з тими, які я вже маю вдома.

Іноді я так занурююсь у себе, що коли несподівано зустрічаю когось знайомого, то переживаю злегка шоковий стан і потребую певного часу, щоб призвичаїтись. Так було того ранку, коли я йшла через незахищену від вітрів автостоянку і помітила Лору: вона сиділа за кермом однієї з запаркованих машин і з байдужістю дивилась на трасу. Між нами залишалась чимала відстань, і на якусь мить, незважаючи на те, що ми з нею востаннє бачилися ще в Котеджах сім років тому, я відчула спокусу проігнорувати її і піти собі геть. Знаю, це дивна реакція, зважаючи на те, що вона була однією з моїх найближчих подруг. Я вже сказала, що частково це може пояснюватись тим, що я не люблю, коли мене виривають із моїх думок. До того ж, побачивши, як Лора зсутулено сидить у машині, я відразу зрозуміла, що вона стала однією з тих опікунок, яких я описувала вище, і якась частина мене просто не хотіла ще більше про це довідуватись.

Але, звичайно ж, я до неї підійшла. Коли я наблизилась до її хетчбека, запаркованого на відстані від решти автомобілів, мене обдував холодний вітер. Лора була одягнута у безформний синій анорак, а волосся — набагато коротше, ніж раніше — прилипло до чола. Коли я постукала їй у вікно, вона не здригнулась і навіть не видавалась здивованою, що бачить мене. Так, ніби вона там сиділа і чекала якщо навіть не саме на мене, то на кого завгодно з давніх часів. І ось, коли я з’явилась, вона, здавалось, подумала: «Ну нарешті!». Тому що я помітила, як поворухнулись її плечі немов від зітхання, і без дальших церемоній вона простягнула руку і відчинила мені двері.

Ми розмовляли хвилин двадцять: я дотягнула до останнього. Більшість розмови стосувалась її — яка вона виснажена, яким складним виявився один з її донорів, як вона ненавиділа когось там із медсестер чи лікарів. Я сподівалась побачити бодай проблиск давньої Лори, її пустотливу усмішку, почути ущипливий дотеп, але цього не сталося. Вона розмовляла швидше, ніж колись, і хоча, здавалось, раділа з моєї присутності, у мене виникало враження, що якби це була не я, а хтось інший, їй було байдуже, тільки б виговоритись.

Можливо, ми обидві відчували, що у згадці про давні часи криється якась небезпека, тому що досить довго уникали їх навіть згадувати. Однак врешті ми заговорили про Рут, яку Лора кілька років тому зустріла в клініці, коли Рут ще була опікункою. Я почала розпитувати про Рут, але Лора виявилась непробивною. Врешті я сказала їй:

— Ну слухай, ви ж бодай про щось мусили говорити.

Лора протяжно зітхнула.

— Знаєш, як воно, — сказала вона. — Ми обидві поспішали.

А тоді додала:

— Зрештою, у Котеджах ми розійшлися не найкращими друзями. Тому, мабуть, нам не аж так приємно було знову зустрітися.

— Я не знала, що ви з нею також не порозумілися, — сказала я. Вона стенула плечима.

— Та це неважливо. Ти ж пам’ятаєш, яка вона була. А після твого від’їзду вона ставала дедалі гіршою. Ну знаєш — постійно всіх повчала. Тому я просто трималася від неї якнайдалі, ось і все. Ми не сварились, нічого такого. А ви з нею відтоді не бачились?

— Ні. Дивно, але ми з нею жодного разу не зустрічались.

— Так, це дивно. Здавалось, що ми набагато більше мали б одні з одними перетинатись. Я бачила Ханну кілька разів. І Майкла Г.

Тоді вона сказала:

— До мене доходили чутки, що перша виїмка Рут минула дуже складно. Точно не знаю, але чула про це кілька разів.

— І я таке чула, — мовила я.

— Бідна Рут.

Ми трохи помовчали. Тоді Лора запитала:

— Це правда, Кеті? Що опікунам тепер дозволяють вибирати донорів?

Вона робила це не з інтонацією звинувачення, як це часом роблять, тому я кивнула і відповіла:

— Не завжди. Але я добре себе зарекомендувала в роботі з кількома донорами і тому час від часу можу висловити власну думку.

— Якщо ти можеш обирати, — сказала Лора, — то чому не станеш опікункою Рут?

Я стенула плечима.

— Я про це думала. Але я не певна, що це така вже добра ідея.

Лора мала збентежений вигляд.

— Але ж ви з Рут були такі близькі.

— Так, гадаю, так. Але це так само, як у тебе, Лоро. Наприкінці ми вже так не дружили.

— Ох, але ж це було так давно. Вона пережила непрості часи. І я чула, вона мала проблеми з опікунами. Їй змінили багатьох опікунів.

— Це не дивно, — сказала я. — Можеш уявити? Як це — бути опікуном Рут?

Лора усміхнулась, і на якусь мить в її очах з’явився такий вираз, наче вона от-от видасть якийсь жартик. Але вогник швидко згас, і її знову огорнув втомлений вигляд.

Ми ще трохи поговорили про Лорині проблеми — зокрема, про конкретну медсестру, яка, здавалось, мала на неї зуб. А тоді я вже мусила йти геть, тож простягнула руку до дверей і сказала, що коли наступного разу зустрінемось, нам варто порозмовляти довше. Однак ми обидві були свідомі чогось, про що не поговорили, і, думаю, обидві відчули, що прощатись отак не варто. Я навіть впевнена, що в ту мить подумки ми рухались в одному напрямку. Тож Лора сказала:

— Як дивно. Знати, що його вже немає.

Я знову повернулась на своє місце і поглянула на неї.

— Так, це справді химерно, — погодилась я. — Я насправді не можу в це повірити.

— Це так дивно, — сказала Лора. — Мабуть, мені тепер мало б бути байдуже. Але чомусь не байдуже.

— Я тебе розумію.

Аж тепер ми нарешті згадали про те, що Гейлшем закрили, і це несподівано знову нас зблизило, і ми обнялися, зовсім спонтанно — не те щоб одна одну заспокоїти, а щоб засвідчити той факт, що Гейлшем досі був у наших спогадах. Після цього мені довелось поквапитися до моєї машини.

Перші чутки про те, що Гейлшем закривають, почали доходити до мене приблизно за рік до зустрічі з Лорою на паркувальному майданчику. Я розмовляла з донором чи опікуном, і вони мимохідь згадали це, немовби очікуючи, що мені все відомо.

— Ви ж із Гейлшема, так? То це правда? — якось так.

Тоді одного дня я поверталась із клініки в Саффолку і зустріла Роджера К., молодшого на рік, і він сказав мені з усією певністю, що це от-от станеться. Гейлшем із дня на день мали закрити, будівлю і навколишні території планували продати готельній мережі. Пам’ятаю свою першу реакцію, коли він мені це повідомив. Я сказала:

— Але що ж станеться з учнями?

Роджер, звісно, подумав, що я маю на увазі тих, які там якраз тоді навчалися — малюки, залежні від вихователів, тож він зробив схвильоване обличчя і почав розмірковувати, що їх, мабуть, переведуть до інших установ по всій країні, хоча вони, звичайно, страшенно відрізнятимуться від Гейлшема. Але я мала на увазі не це. Я думала про нас, про тих учнів, які виростали разом зі мною, які тепер були розсіяні по різних закутках, про опікунів і донорів, розрізнених, але все одно певним чином пов’язаних між собою місцем, з якого походили.

Тієї ж ночі, намагаючись заснути в мотелі, я думала про події, які відбулися зі мною кілька днів тому. Я опинилась у приморському містечку в Північному Вельсі. Весь ранок страшенно дощило, але після ланчу дощ припинився і навіть визирнуло сонце. Я поверталась до місця, де залишила машину — обіч однієї з довгих і прямих прибережних доріг. Навколо практично нікого не було, тож я бачила попереду цілісну смугу вологої бруківки. Але невдовзі, метрів за тридцять переді мною загальмував фургон, і звідти вийшов чоловік в одязі клоуна. Він відчинив багажник і витягнув з фургона з десяток повітряних кульок. Кілька хвилин він тримав кульки в одній руці, схилившись і порпаючись другою рукою в машині. Наблизившись, я розгледіла, що кульки мали обличчя і вуха і що вони скидались на маленьке плем’я, що витанцьовувало в повітрі над своїм власником, чекаючи на нього.

Тоді клоун випростався, зачинив фургон і рушив у тому ж напрямку, в якому рухалася я, на кілька кроків попереду, тримаючи в одній руці невелику валізку, а в другій — кульки. Перед нами пролягала довга і пряма набережна, і я, здавалося, цілу вічність рухалася слідом за клоуном. Час від часу мені ставало бентежно, і я уявляла, що клоун от-от може обернутись і щось до мене промовити. Але оскільки мені треба було йти цією дорогою, я не мала вибору. Тож ми йшли далі, клоун і я, цим безлюдним тротуаром, все ще мокрим від дощу, і весь той час наді мною розгойдувались, усміхаючись, кульки. Час від часу я помічала чоловіковий кулак, у якому зникали шнурочки від кульок, і бачила, що вони міцно перекручені між собою і забезпечені надійним стисканням його руки. Незважаючи на це, я постійно хвилювалась, що один зі шнурочків вислизне і самотня кулька попливе в захмарене небо.

Нездатна заснути тієї ночі після зустрічі з Роджером, я знову бачила в уяві ті кульки. Я думала про закриття Гейлшема і про те, що це схоже на кілька ножиць у чиїхось руках, що перетинають шнурочки якраз у тому місці, де вони переплітаються між собою над кулаком чоловіка. Щойно це станеться, більше не буде нічого, що могло б тримати кульки разом. Розповідаючи мені новини про Гейлшем, Роджер зауважив, що на таких, як ми, це жодним чином не вплине. І в якомусь сенсі він мав рацію. Однак мені діяло на нерви усвідомлення того, що там усе не буде так, як раніше. Що такі люди, як міс Джеральдін, скажімо, не ведуть групи малюків уздовж Північного спортивного поля.

Протягом кількох місяців після розмови з Роджером я і далі багато думала про закриття Гейлшема і про всі його наслідки. І до мене почало доходити, що моє уявлення, начебто я маю повно часу, щоб завершити певні речі, несправедливе, і тому мені слід діяти якомога швидше, інакше я можу не встигнути. Не те щоб я почала панікувати. Просто відчуття того, що Гейлшем зникає навіки, змінило все навколо нас. Ось чому Лорина порада стати опікункою Рут так на мене вплинула, хоча в ту мить я й відгородилася від цієї ідеї. Так, наче частина мене вже ухвалила рішення, а Лорині слова просто зняли завісу, яка його прикривала.

Вперше я приїхала до даверського реабілітаційного центру Рут — того сучасного, з білими кахляними стінами — за кілька тижнів після розмови з Лорою. Минуло близько двох місяців після першої виїмки Рут — яка, як і казала Лора, минула не надто добре. Коли я ввійшла до її кімнати, вона сиділа в нічній сорочці на краю ліжка і широко мені усміхалась. Вона підвелася, щоб обійняти мене, але тут же сіла знову. Сказала, що я виглядаю просто прекрасно і що довге волосся дуже мені пасує. Я їй теж сказала якісь приємні слова, і вже протягом наступної півгодини ми по-справжньому насолоджувались присутністю одна одної. Ми розмовляли на всі можливі теми: про Гейлшем, Котеджі, про те, що з нами відбувалось відтоді — і здавалось, що можемо розмовляти вічно. Іншими словами, початок виявився страшенно підбадьорливим — набагато кращим, ніж я очікувала.

Однак того першого разу ми не торкнулися теми нашого прощання. Можливо, якби ми зупинились на ній із самого початку, все склалося б якось інакше, хто знає? Ми просто оминули її. Але оскільки розмова наша не вщухала, вийшло, наче ми погодилися вдавати, що цього всього ніколи не трапилось.

Можливо, це було б нормально, якби справа обмежилась цією єдиною зустріччю. Але оскільки я офіційно стала її опікункою і почала регулярно з нею бачитись, відчуття неправильності між нами ставало дедалі сильнішим. Я завела традицію приходити до неї три або чотири рази на тиждень пізнього пообіддя, приносити мінеральну воду і пачку її улюбленого печива, і все було б чудово, але на початку нічого, крім цієї традиції, між нами не було. Ми починали про щось розмовляти, про щось цілковито невинне, і без будь-якої очевидної причини раптом замовкали. Або таки продовжували розмову, і чим довше говорили, тим неприроднішою і контрольованішою ця розмова ставала.

Одного дня я йшла коридором до Рут і почула, що хтось приймає душ у душовій навпроти її дверей. Я здогадалась, що це Рут, увійшла до її кімнати і стояла там, чекаючи на неї, дивлячись на вид із вікна — на дахи будинків. Минуло хвилин п’ять, і Рут прийшла, загорнута в рушник. Якщо чесно, то вона думала, що я прийду щойно за годину, а коли ми виходимо з душу, загорнуті тільки в рушник, то всі почуваємось досить вразливими. Але навіть зважаючи на це, тривожний вираз, який з’явився на її обличчі, мене ошелешив. Я мушу це трохи пояснити. Звичайно, я очікувала, що вона здивується. Але річ у тому, що коли вона ввійшла і побачила, що я стою посеред кімнати, якусь секунду чи навіть довше вона дивилась на мене якщо не зі страхом, то зі справжньою настороженістю. Так, наче вона постійно чекала, що я збираюся щось їй заподіяти, і ось цей час нарешті настав.

Цей вираз наступної ж миті минув, і ми продовжили, як звичайно, але цей випадок вразив нас обох. Я усвідомила, що Рут мені не довіряє, і, можливо, вона й сама цього не розуміла до тієї миті. У кожному разі, з того дня атмосфера стала ще гіршою. Так, ніби ми вивільнили якусь силу, яка не те що не очистила повітря, а змусила нас усвідомити все, що між нами з Рут відбувалося. Дійшло до того, що перш ніж вирушити до неї, мені доводилось кілька хвилин сидіти в машині і готувати себе до випробування. Після однієї конкретної зустрічі, коли ми в крижаній мовчанці зняли всі показники, а тоді просто сиділи і мовчали ще затятіше, я вже готова була подати звіт про те, що нічого не вийшло, що мені слід відмовитися від намагання опікуватись Рут. Але тоді все знову змінилось, і причиною став човен.

Бог його знає, як це працює. Іноді — це якийсь конкретний жарт, іноді — чутка. Її передають від центру до центру, вона перетинає країну за кілька днів, і раптом виявляється, що про це говорять всі донори. Цього разу справа стосувалася човна. Спочатку я почула про нього від кількох моїх донорів у Північному Вельсі. Тоді, за кілька днів, Рут також почала про це розповідати. Я відчула полегшення, що в нас нарешті з’явилась тема для бесіди, і підштовхнула її продовжувати.

— Той хлопець поверхом вище, — сказала вона. — Його опікун бачив човен насправді. Каже, він недалеко від дороги, тому хто завгодно може без зайвих проблем до нього дістатися. Човен просто собі лежить, загруз у болоті.

— Як він туди потрапив? — запитала я.

— А я звідки знаю? Може, власники хотіли його викинути. Або, можливо, коли було повноводдя, його понесло водою і прибило до берега. Хто знає? Це старий рибацький човен. З маленькою кабіною для кількох рибалок — щоб ховатись, якщо починається шторм.

Кілька наступних разів, коли я до неї приходила, вона завжди згадувала про човен. Тоді одного дня, коли вона почала розповідати мені, що кількох донорів із центру їхні опікуни возили до нього, я сказала:

— Слухай, він зовсім близько звідси. Якась година, ну, може, година з половиною їзди.

— Та я ні на що не натякала. Я знаю, що в тебе й інші донори є.

— Але ж ти хочеш його побачити. Тобі ж хочеться побачити човен, правда, Рут?

— Мабуть, так. Мабуть, хочеться. День за днем минають у цьому будинку. Ага, було б добре подивитися на щось інше.

— А як ти думаєш, — м’яко сказала я, без жодної ноти сарказму, — якщо ми туди поїдемо, чи не подумати нам про те, щоб запросити ще й Томмі? Знаєш, його центр неподалік від того місця, де має бути той човен.

Спершу на обличчі Рут не з’явилося жодної реакції.

— Ми можемо над цим подумати, — сказала вона. Тоді засміялась і додала:

— Чесно, Кеті, це не єдина причина, чому я говорила про човен. Я справді хочу його побачити. Стільки часу то в лікарні, то поза лікарнею. А тепер зовсім тут замурована. Такі пережиття тепер важать більше, ніж колись. Але так, я справді знала. Я знала, що Томмі лежить у кінґсфільдському центрі.

— Ти впевнена, що хочеш його побачити?

— Так, — не вагаючись, відповіла вона, дивлячись просто мені в очі. — Так, хочу.

А тоді тихо додала:

— Я не бачила цього хлопця дуже давно. Ще відколи ми були в Котеджах.

І тоді ми нарешті почали говорити про Томмі. Ми не вдавались у деталі, і я не довідалась багато з того, про що мені вже було відомо. Але, думаю, нам обом стало краще, що ми про нього заговорили. Рут розповіла, що на момент, коли вона покинула Котеджі восени, після мого від’їзду, вони з Томмі практично розійшлися.

— Оскільки ми й так роз’їжджались у різні місця на підготовку, — сказала вона, — не було сенсу в тому, щоб розходитись по-справжньому. Тому ми залишались разом, поки я не поїхала.

На цій стадії ми більше на цю тему не розмовляли.

Того першого разу я і не погодилась, і не відмовила Рут у тому, щоб вирушити до човна. Але Рут і далі поверталася до теми протягом кількох наступних тижнів, тож наші плани ставали дедалі чіткішими, аж доки врешті-решт я таки вислала через знайомого повідомлення до опікуна Томмі, що хоча ми знаємо, що Томмі просив цього не робити, ми все одно з’явимось у Кінґсфілді такого-то дня наступного тижня.

Розділ дев'ятнадцятий

Тоді я ще не бувала в Кінґсфілді, тож нам із Рут довелося безліч разів звертатись до мали, і все ж таки ми запізнились на кілька хвилин. Місцевий центр не такий доглянутий, як інші, і якби не ті асоціації, які тепер це місце для мене має, я б не надто прагнула сюди навідуватись. Це місце розташоване віддалік дороги, і добиратись туди незручно, але коли вже опинишся там, виявляється, що насправді там не відчуваєш ні спокою, ні вмиротвореності. Там завжди чутно транспортний рух із великих трас, і взагалі таке враження, що тут не дуже переймалися різними зручностями.

До багатьох кімнат донорів неможливо дістатись на інвалідному візку, а самі кімнати надто задушливі або в них гуляють протяги. В центрі недостатньо ванних кімнат, а в тих, що є, підтримується неналежна чистота, взимку там усе замерзає, і розташовані вони далеко від кімнат донорів. Іншими словами, Кінґсфілд далекий від таких місць, як центр Рут у Давері з його лискучими кахлями, подвійним склом у вікнах, що зачиняються звичайним поворотом клямки.

Згодом, коли Кінґсфілд перетворився для мене на знайоме і дороге місце, я потрапила до адміністративної будівлі і побачила там чорно-біле фото в рамі — центр ще до того, як його переробили, коли він ще був відпочинковим табором для звичайних родин. Фотографію зробили десь у кінці п’ятдесятих чи на початку шістдесятих, і на ній зображений великий прямокутний басейн, у якому плюскаються щасливі люди — діти, їхні батьки, — і видно, що все в них просто чудово. Все навколо басейну залито бетоном, але люди відпочивають на шезлонгах і лежаках, сховавшись у тіні парасольок. Коли я вперше побачила цей знімок, то не відразу зрозуміла, що дивлюся на так звану «Площу», як її називають донори — місце, куди приїжджаєш, щойно прибувши до центру. Звичайно, сьогодні басейн зацементували, але його обриси досі помітні, а ще з одного боку, як приклад тієї недовершеної атмосфери, залишили металеву раму для високого трампліна. Тільки коли я побачила фотографію, до мене дійшло, що то за рама там стовбичить і чому вона там, і сьогодні, щоразу, коли я її бачу, я не можу не уявляти, як плавець стрибає звідти вниз і розбивається об цемент.

Мені було б не просто впізнати на фото Площу, якби не білі двоповерхові будівлі, схожі на бункери, що видніються на тлі з трьох боків від території басейну. Мабуть, у цих будівлях були літні помешкання для родин відпочивальників, і хоча я підозрюю, що інтер’єри відтоді значно змінились, фасади виглядають незмінно. В певному сенсі Площа сьогодні не надто відрізняється від тодішнього басейну. Це соціальне осердя; сюди приходять зі своїх кімнат донори, щоб подихати свіжим повітрям і поговорити. Навколо Площі розташовано кілька дерев’яних лавок для пікніка, але — особливо коли надто спекотно або коли дощить — донори воліють збиратись під пласким навісом рекреаційного залу з віддаленого боку за старою рамою для трампліна.

Того дня, коли ми з Рут вирушили до Кінґсфілда, хмарилось і було прохолодно, і коли ми в’їхали на Площу, там виявилось порожньо, якщо не враховувати групу з шести чи семи понурих постатей під навісом. Коли я зупинила машину десь над старим басейном — про що я тоді ще, звісно, не здогадувалась, — одна постать відділилася від решти і рушила в нашому напрямку, і я зрозуміла, що це Томмі. Він був одягнений у вицвілий зелений спортивний светр, і помітно було, що за цей час він набрав ваги.

Рут, що сиділа поруч, була близька до паніки.

— Що нам робити? — казала вона. — Виходити з машини? Ні, ні, давай не будемо виходити. Не рухайся, не рухайся.

Не знаю, що я сама збиралась робити, але коли Рут це сказала, я чомусь, навіть про це не подумавши, просто вийшла з машини. Рут залишилась на своєму місці, і тому, коли Томмі до нас підійшов, його погляд спершу зупинився на мені, і мене він обійняв першу. Я відчувала від нього слабкий запах якихось медикаментів, яких не могла ідентифікувати. А тоді, хоча ще не встигли нічого сказати одне одному, ми обоє відчули, що на нас із машини дивиться Рут, і розняли обійми.

Від вітрового скла відбивалося небо, тому я не зовсім могла її розгледіти. Але в мене склалося враження, що в Рут був серйозний, застиглий погляд, так, ніби ми з Томмі — герої п’єси, яку вона дивиться. Щось в її погляді було дивне, і мені стало ніяково. Томмі проминув мене і підійшов до машини. Він відчинив задні двері, сів на заднє сидіння, і тоді настала моя черга за ними спостерігати, як вони перемовляються, як ввічливо цілують одне одного в щоки.

З протилежного боку Площі з-під навісу за нами спостерігали донори. І хоч я не почувала щодо них жодної ворожості, мені несподівано захотілося якнайшвидше звідти забратися. Але я змусила себе не відразу сісти до машини, щоб Томмі й Рут трохи побули наодинці.

Ми їхали вузькими і звивистими дорогами. Тоді опинились на відкритій і невиразній місцевості, крізь яку пролягала майже порожня траса. Про цю частину нашої подорожі до човна я запам’ятала, що за довгий час крізь навколишню сірість нарешті почало пробиватись сонце; і коли я дивилася на Рут поруч зі мною, то бачила, що вона тихо усміхається. Щодо розмов, то, як я пам’ятаю, ми поводились так, наче бачимось регулярно, і тому нема потреби розмовляти про будь-що інше, крім того, що бачимо зараз перед собою. Я запитала Томмі, чи він уже бачив човен, а він відповів, що не бачив, але що багато інших донорів із його центру бачило. У нього було кілька можливостей, але він не скористався.

— Не те щоб я не хотів поїхати, — сказав він, схиляючись уперед із заднього сидіння. — Мені просто не варто було. Одного разу я вже домовився про поїздку з кількома іншими і їхніми опікунами, але в мене почалась невелика кровотеча, тому я не зміг. Це було дуже давно. У мене більше не буває таких неприємностей.

Трохи згодом, коли ми продовжували їхати порожніми полями, Рут повернулась у своєму місці назад, обличчям до Томмі і просто на нього дивилась. Вона і далі усміхалась, але нічого не говорила, і я бачила у дзеркалі, що Томмі явно почувався некомфортно. Він то дивився у бічне вікно, то на неї, то знову у вікно. За якийсь час, не відриваючи від нього погляду, Рут почала розповідати якісь безладні історії про різних людей, про якусь донорку з її центру, про яку нам навіть чути не доводилось, і весь час дивилася на Томмі, а ніжна усмішка не сходила з її обличчя. Можливо, тому, що втомилась від її історій, можливо, тому, що хотіла допомогти Томмі, я перебила її за якийсь час словами:

— Ага, добре, ми не мусимо знати про неї всі найменші деталі.

Я промовила це без злості, і справді не мала нічого такого на увазі. Але ще навіть до того, як Рут замовкла, а я ще навіть не закінчила вимовляти ці слова, Томмі раптом реготнув — ніби вибухнув. Мені не доводилось ніколи чути від нього такого звуку. І сказав:

— Я саме це і збирався сказати. Я вже сто років тому втратив суть розповіді.

Я дивилась на дорогу, тому не певна була, звертався від до Рут чи до мене. У кожному разі Рут замовкла і повільно повернулась у своєму сидінні, аж доки знову не сіла рівно. Вона начебто не надто засмутилась, тільки усмішки більше не було, а погляд її був спрямований удалечінь, на небо попереду. Але я мушу бути чесною: на якусь мить я не думала про Рут. Моє серце застрибало, тому що в одну мить, коли почула його схвальний смішок, я подумала, що ми з Томмі після всіх цих років знову стали близькими.

Приблизно за двадцять хвилин після того, як ми виїхали з Кінґсфілда, я знайшла потрібний нам поворот. Ми з’їхали вузькою в’юнкою стежкою, оточеною живоплотами, і запаркувались біля яворів. Я повела їх до початку лісу, але опинившись перед трьома стежками, що розбігались врізнобіч, мусила зупинитись, щоб звіритись із вказівками на аркуші, який взяла з собою. Поки я намагалась розшифрувати почерк знайомого, я раптом усвідомила, що позаду мене стоять Томмі й Рут. Вони не розмовляли і, як діти, чекали, що я скажу, якою дорогою йти.

Ми ввійшли до лісу, і хоча йти було легко, я зауважила, що Рут дихає дедалі натужніше. Томмі, на противагу їй, здавалось, не відчував жодних труднощів, хоча й накульгував злегка. Тоді ми підійшли до паркана з колючого дроту, похилого і заіржавілого, що безпомічно провисав на землю. Коли Рут його побачила, то різко зупинилась.

— О ні, — стривожено сказала вона. А тоді обернулась до мене:

— Ти нічого про це не казала. Ти не казала, що нам доведеться долати колючий дріт!

— Це буде нескладно, — відповіла я. — Ми можемо пролізти під ним. Просто треба буде притримати його одне для одного.

Але Рут по-справжньому засмутилась і не збиралася ворушитись. І отоді, коли вона так стояла, а її плечі здіймалися і опадали від подиху, Томмі, здавалося, вперше усвідомив, наскільки вона стала немічною. Можливо, він зауважив це й раніше, тільки не хотів приймати. Але тепер він упродовж кількох секунд не зводив із неї погляду. А тоді, як я думаю — тому що я не можу знати цього напевне — сталося так, що ми з Томмі одночасно пригадали те, що трапилося в машині, коли ми проти неї виступили. І ми інстинктивно кинулися до неї. Я взяла її за руку, Томмі підтримав за лікоть з іншого боку, і ми почали м’яко вести її до огорожі.

Я відпустила Рут тільки для того, щоб самій пролізти через огорожу. Тоді я підняла дріт так високо, як тільки змогла, і ми з Томмі допомогли їй перебратися. Насправді їй не було аж так складно: тут радше йшлося про впевненість, і маючи нас як підтримку, вона, здавалось, перестала боятися. Опинившись із протилежного боку, вона навіть спробувала допомогти притримати дріт для Томмі. Він перебрався без жодних труднощів, і Рут йому сказала:

— Тут просто треба нагнутися. Мені іноді не вдається.

Томмі мав якийсь притлумлений вигляд, і я думала, чи він так знітився через те, що сталося, чи знову пригадував, як ми напали на Рут у машині. Він кивнув у бік дерев попереду нас і сказав:

— Думаю, нам туди. Правильно, Кет?

Я поглянула на свій аркуш і знову почала прокладати шлях. Коли ми забрели в гущавину дерев, стало досить темно, а земля ставала дедалі болотистішою.

— Сподіваюсь, що ми не загубимось, — зі сміхом промовила до Томмі Рут, хоч зовсім неподалік уже виднівся просвіток. І тоді, коли вже минуло трохи часу, я усвідомила, чому саме так занепокоїлась через ситуацію в машині. Річ навіть не в тому, що ми виступили проти Рут, річ у тім, як вона це сприйняла. У давні часи немислимо було, щоб вона щось таке допустила, не давши відпору. Усвідомивши це, я зупинилась посеред стежки, зачекала на Рут і Томмі і обійняла Рут за плечі.

Це не здавалося чимось надто сентиментальним. Мій жест цілком відповідав поведінці опікунки, тому що тепер у ході Рут таки справді була непевність, і я засумнівалась у правильному оцінюванні її стану. Вона тяжко дихала, і поки ми йшли, час від часу на мене хилилась. Але ось ми проминули дерева і вийшли на просіку, звідки побачили човен.

Хоча насправді ми навіть не вийшли на просіку: просто закінчились негусті дерева, серед яких ми просувались, і тепер перед нами відкривалась болотиста нескінченна рівнина. Бліде небо здавалось безмежним, його відображення можна було побачити у клаптях води, розкиданих на рівнині. Ще недавно тут, мабуть, теж був ліс, тому що всюди з ґрунту стирчали мертві примарні стовбури, більшість з яких були зламані всього кілька метрів від землі. А за мертвими стовбурами, метрів за шістдесят, вимальовувався човен, що застряг у болоті під променями кволого сонця.

— Ох, точно такий, як розповідав мій друг, — сказала Рут. — Страшенно красивий.

Навколо панувала тиша, і коли ми почали рухатись у напрямку до човна, під ногами хлюпала волога. Невдовзі я зауважила, що моя нога тоне під пучками трави, і скомандувала:

— Гаразд, далі ми вже не йдемо.

Двоє позаду мене не протестували, і коли я зиркнула через плече, побачила, що Томмі знову тримає Рут за руку. Було видно, що він всього лише старається дати їй опору. Я зробила кілька широких кроків до найближчого мертвого стовбура, де поверхня землі була рівніша, і вчепилася в нього, щоб утримати баланс. Взявши з мене приклад, Томмі й Рут рушили до іншого стовбура ліворуч від мене — порожнистого й більш понищеного, ніж мій. Вони сперлись на нього з обох боків і завмерли. І ми просто дивилися на човен, посаджений на мілину. Я бачила, як потріскалася на ньому фарба, як розкришились дерев’яні рами кабіни. Колись вона була пофарбована в синій колір, але тепер навпроти неба здавалася майже білою.

— Цікаво, як він сюди потрапив, — сказала я. Я підвищила голос, щоб інші двоє мене почули, і очікувала відлуння. Але звук пролунав несподівано близько, мов у кімнаті з килимом.

Тоді я почула позаду голос Томмі:

— Можливо, таким сьогодні є Гейлшем. Як думаєте?

— Чому він має таким бути? — у голосі Рут вчувалось невдаване збентеження. — Він же не міг перетворитись на болото тільки тому, що його закрили.

— Таки справді. Я не подумав. Але тепер Гейлшем завжди уявляється мені саме таким. В цьому немає жодної логіки. Насправді це дуже нагадує картинку з моєї уяви. Тільки там, звісно, немає човна. Якщо там справді так, це ще не найгірше.

— Цікаво, — мовила Рут. — Мені недавно наснився сон. Снилося, що я у класі № 14. Я знала, що нашу установу закрили, але я сиділа у класі № 14 і визирала з вікна, а там, назовні, все тонуло у воді. Немов велетенське озеро. Я бачила, як повз моє вікно пропливає сміття, бачила порожні коробки від напоїв, геть усе. І при цьому я не відчувала паніки. Картинка заспокоювала мене, вмиротворювала — як і це місце. Я знала, що я в безпеці, просто нашу школу закрили.

— Знаєте, — сказав Томмі, — у нашому центрі якийсь час лежала Меґ Б. Недавно вона поїхала кудись на північ, на третю виїмку. Я не чув, як у неї справи. Ви не чули?

Я похитала головою, а коли не почула відповіді Рут, обернулась, щоб на неї поглянути. Спершу я думала, що вона дивиться на човен, а тоді зрозуміла — її погляд був зосереджений на білій смузі від літака вдалині, що повільно видирався догори.

Тоді вона сказала:

— Розповім, що я чула. Я чула про Кріссі. Чула, що вона вичерпалась під час другої виїмки.

— Я чув це також, — сказав Томмі. — Мабуть, це правда. Мені те саме казали. Як шкода. У неї теж була друга виїмка. Я радий, що зі мною такого не сталось.

— Думаю, таке трапляється частіше, ніж нам повідомляють, — сказала Рут. — Ось моя опікунка. Вона, мабуть, знає правду. Але не скаже.

— Тут не існує жодної змови, — сказала я, знову обертаючись до човна. — Іноді таке стається. Сумно було довідатись про Кріссі. Але так нечасто відбувається. Сьогодні все роблять дуже обережно.

— Закладаюсь, це трапляється набагато частіше, ніж нам розповідають, — знову повторила Рут. — Ось чому нас постійно переводять з місця на місце між виїмками.

— Якось я зустріла Родні, — сказала я. — Невдовзі після того, як Кріссі вичерпалась. Бачила його в цій клініці в Північному Вельсі. Він добре почувався.

— Закладаюсь, він усе одно страждав через Кріссі, — сказала Рут. Тоді повернулась до Томмі:

— Вони й половини нам не розповідають, бачиш?

— Насправді, — мовила я, — він не аж так страждав. Безперечно, він сумував. Але непогано давав собі раду. Вони й так уже кілька років не бачились. Він казав, що Кріссі не була б проти того, що трапилось. А він мав би це знати.

— Звідки йому таке знати? — запитала Рут. — Звідки він міг знати про почуття Кріссі? Про те, чого вона б хотіла? Це не він лежав на тому столі, хапаючись за життя. Звідки йому таке знати?

Спалах люті нагадав мені про давню Рут, і я знову до неї обернулась. Можливо, через відблиск в її очах мені здалося, що вона дивиться на мене з важким, жорстким виразом.

— Це недобре, — сказав Томмі. — Вичерпатись на другій виїмці. Це недобре.

— Не можу повірити, що Родні нормально це сприйняв, — сказала Рут. — Ти ж розмовляла з ним усього кілька хвилин. Як із цього можна робити висновки?

— Ну так, — мовив Томмі, — але ж Кеті каже, що вони давно розійшлися…

— Це неважливо, — відрізала Рут. — У деяких випадках це тільки все погіршує.

— Мені доводилось бачити чимало людей, які були на місці Родні, — сказала я. — Їм вдавалось змиритися.

— Звідки тобі знати? — запитала Рут. — Звідки ти можеш таке знати? Ти ж досі опікунка.

— У ролі опікунки мені доводиться багато всякого бачити. Неймовірно багато.

— Вона цього не знає, правда, Томмі? Не знає, як воно насправді.

Якусь мить ми обидві дивились на Томмі, але він не відривав погляду від човна. Тоді сказав:

— В моєму центрі був один хлопець. Він постійно хвилювався, що не переживе другої. Казав, що кістками відчуває. Але все склалося добре. Щойно третю пройшов, і з ним все чудово, — він приклав долоню дашком до чола. — Я не був надто дбайливим опікуном. Навіть водити не навчився. Мабуть, тому так рано прийшло повідомлення про мою першу. Знаю, що це начебто не так працює, але переконаний, що річ саме в цьому. Я й не заперечував. Донор я хороший, а от опікуном був незугарним.

Якийсь час ніхто не говорив. Тоді Рут промовила досить тихо:

— Я думаю, що була гідною опікункою. Але п’яти років мені вистачило. Я була, як ти, Томмі. Почувалась уже готовою, коли стала донором. Відчувала, що це правильно. Зрештою, хіба не це нам призначено?

Не знаю, чи сподівалась вона почути від мене відповідь. В її словах не було вимоги, і цілком можливо, що своє твердження вона промовила лише зі звички — донори постійно повторюють такі речі. Коли я знову до них обернулась, Томмі все ще прикривав очі долонею-дашком.

— Шкода, що ми не можемо підійти ближче до човна, — сказав він. — Може, приїдемо сюди, коли буде трохи сухіше.

— Я рада, що побачила його, — м’яко мовила Рут. — Він дуже гарний. Але, думаю, я хочу вже повертатись. Вітер такий холодний.

— Принаймні ми на нього подивились, — сказав Томмі.

Дорогою до машини ми розмовляли набагато вільніше, ніж доти. Рут і Томмі порівнювали свої центри — їжу, рушники, побутові речі, — і я теж брала участь у розмові, тому що вони розпитували мене про інші центри, питали, наскільки нормальні ті чи ті речі. Рут ішла тепер впевненіше, і коли ми дістались до огорожі і я підняла дріт, вона не вагалась.

Ми сіли в машину, Томмі знову зайняв заднє сидіння, і якийсь час між нами все було чудово. Можливо, тепер може здатись, що в атмосфері ніби вчувалося щось притамоване, але, можливо, це зараз мені спадає на думку через те, що трапилось далі.

Почалось усе як початок попередньої сцени. Ми їхали майже порожньою дорогою, і Рут щось сказала про постер, який ми проминали. Я навіть не пам’ятаю, що то був за постер, не із величезних рекламних зображень, які стовбичать на узбіччях. Вона промовила це сама до себе, навіть не маючи на увазі нічого особливого. Сказала щось типу:

— О боже, погляньте на це. Хоч би спробували вигадати щось нове.

Але Томмі із заднього сидіння заперечив:

— А мені подобається. Ця реклама трапляється в газетах. Мені здається, у ній щось є.

Можливо, я просто хотіла знову відчути близькість із Томмі. Тому що незважаючи на те, що прогулянка до човна була приємна сама по собі, я починала відчувати, що, крім наших обіймів і тієї попередньої миті в машині, ми з Томмі не надто взаємодіяли. У кожному разі я почула власні слова:

— І мені він теж подобається. Виготовлення цих постерів потребує більше зусиль, ніж тобі здається.

— Точно, — сказав Томмі. — Хтось мені розповідав, що ці картинки складають докупи впродовж цілих тижнів. Навіть місяців. Люди часом ночей не сплять, переробляють їх, аж доки не зроблять правильно.

— Легко критикувати, — докинула я, — коли ти просто проїздиш повз.

— Найлегше на світі, — погодився Томмі.

Рут не сказала нічого, просто дивилась на порожню дорогу перед нами. А я мовила:

— Оскільки ми заговорили про постери. Я зауважила один із протилежного боку, коли ми їхали. Він невдовзі повинен з’явитися. Цього разу з нашого боку. От-от його побачимо.

— А що на ньому? — запитав Томмі.

— Побачиш. Він невдовзі з’явиться.

Я зиркнула на Рут. В її очах не було злості, сама втома. І навіть сподівання, як мені здалось, що коли постер з’явиться, на ньому виявиться щось цілковито невинне — щось, що нагадуватиме нам Гейлшем, щось таке. Я бачила все це на її мінливому обличчі, вираз якого не вдавалося потрактувати однозначно. А погляд весь час був зосереджений десь попереду.

Я заповільнила машину і зупинила її, ввіткнувшись капотом у жорстку траву.

— Чому ти зупиняєшся, Кет? — запитав Томмі.

— Тому що звідси його краще видно. Якщо під’їхати ближче, доведеться надто вже задирати голови.

Я чула, як Томмі позаду совається, намагаючись віднайти якнайкращий вид. Рут не рухалась, і я не мала певності, що вона взагалі дивиться на постер.

— Ну добре, це не зовсім те саме, — сказала я за якусь мить. — Але він мені пригадав. Офіс відкритого планування, розумні усміхнені люди.

Рут мовчала, натомість озвався Томмі:

— Я зрозумів. Ти про те місце, до якого ми колись їздили.

— Не тільки це, — відповіла я. — Це схоже на ту рекламу. Яку ми знайшли на землі. Пам’ятаєш, Рут?

— Я не певна, — тихо сказала вона.

— Ох, припини. Пам’ятаєш. Ми знайшли на стежці журнал. Біля калюжі. Ти не могла відірвати погляду. Не вдавай, ніби не пам’ятаєш.

— Здається, пам’ятаю, — майже пошепки сказала Рут.

Наша машина задрижала, тому що повз нас проїхав фургон, на кілька секунд затуливши від нас рекламний щит. Рут кивнула головою, немов сподівалась, що фургон назавжди забере за собою зображення, але коли ми знову могли його чітко бачити, вона не підняла погляду.

— Так дивно, — сказала я, — все це тепер пригадувати. Пам’ятаєш, скільки ти про це говорила? Мовляв, одного дня працюватимеш у такому офісі.

— Точно, тому ми тоді й поїхали, — підхопив Томмі, немов пригадав це щойно тієї миті. — До Норфолка. Шукали твоє ймовірне я. Яка працювала в офісі.

— А ти не думаєш іноді, — сказала я до Рут, — що тобі варто було більше про це подумати? Гаразд, ти була б перша. Перша з нас усіх, кому вдалось би щось таке зробити. Але тобі, можливо, вдалося б. Чи не уявляєш ти іноді, що могло б статися, якби ти спробувала?

— Як я могла спробувати? — голос Рут звучав ледве чутно. — Я просто колись про це мріяла. Ось і все.

— Але якби ти бодай дослідила цю можливість. Звідки тобі знати? А раптом дозволили б.

— Точно, Рут, — сказав Томмі. — Можливо, тобі слід було спробувати. Ти ж стільки про це розводилась. Я думаю, Кет права.

— Я не розводилась про це, Томмі. Принаймні я не пригадую, щоб розводилась.

— Але Томмі правий. Ти принаймні повинна була спробувати. В такому разі, побачивши такий постер, ти пригадала б, чого хотіла колись, і знала б, що принаймні перевірила цю можливість…

— Як я могла її перевірити? — голос Рут уперше став жорсткішим, але вона тут же зітхнула й опустила погляд.

Томмі сказав:

— Ти постійно повторювала, що у твоєму випадку може бути особливе ставлення. Можливо, так воно й було. Слід було бодай запитати.

— Добре, — сказала Рут. — Кажеш, я повинна була довідатись. Як? Куди б я з цим пішла? Не було способу довідатись.

— Однак Томмі правий, — погодилась я. — Якщо ти вважала себе особливою, тобі слід було принаймні запитати. Треба було піти до Мадам і запитати.

Щойно я це сказала — щойно згадала Мадам, — як зрозуміла, що помилилась. Рут звела на мене погляд, і я побачила, як її обличчя освітилось тріумфальним спалахом. Часом таке показують у фільмах: коли одна особа спрямовує на другу особу пістолет, і та особа з пістолетом змушує іншу робити різні речі. А тоді стається якась помилка, метушня, і пістолет опиняється у другої особи. І друга особа дивиться на першу, сяючи, з виразом «не-вірю-власному-щастю» на обличчі, яке обіцяє всі можливі види помсти. Ось так подивилась на мене Рут, і хоча я нічого не сказала про відтермінування, я згадала Мадам, тож до мене дійшло, що ми опинилися на якійсь новій території.

Рут побачила, що я запанікувала, і обернулась на своєму сидінні обличчям до мене. Тож я готувалась до нападу, запевняючи себе, що хоч як би вона зараз викрутила ситуацію, тепер усе змінилося, і їй не вдасться поводитись так, як вона поводилась у минулому. Я переконувала себе і тому зовсім не була готова до того, що почула.

— Кеті, — сказала вона, — я не сподіваюсь, що ти коли-небудь мене пробачиш. Я навіть не бачу для цього жодних підстав. Але все одно попрошу пробачення.

Я була так цим приголомшена, що спромоглася лише на незугарне:

— За що тебе пробачити?

— За що мене пробачити? Ну, для початку, за те, що я завжди брехала тобі стосовно хотячок. Коли ти розповідала мені, що іноді тобі хочеться зробити це фактично будь з ким.

Томмі знову засовгався позаду, але Рут нахилялась тепер уперед, дивлячись просто на мене, наче тієї миті Томмі з нами в машині не було.

— Я знала, що тебе це страшенно турбує, — сказала вона. — Мені слід було тобі сказати. Мені слід було розповісти тобі, що зі мною теж так буває, точнісінько так само, як ти це описувала. Знаю, що тепер ти все це усвідомлюєш. Але ж тоді ти не знала, і мені слід було сказати. Я повинна була розповісти тобі, що хоча я з Томмі, я не могла іноді не робити цього з іншими людьми. Щонайменше з трьома іншими, коли ми були в Котеджах.

Вона сказала це, все ще не дивлячись у бік Томмі. Але не в тому річ, що вона його ігнорувала, вона просто так інтенсивно намагалася до мене достукатись, що все інше для неї розмилось.

— Я майже готова була тобі зізнатись кілька разів, — продовжувала вона. — Але не зробила цього. І навіть тоді, у той час, я знала, що одного дня ти все це зрозумієш і будеш мене звинувачувати. Але все одно так нічого й не розповіла. Немає причин, щоб ти мені це пробачала, але я хочу просити, бо…

Вона несподівано замовкла.

— Бо що? — запитала я.

Вона засміялась і сказала:

— Бо нічого. Я хотіла б, щоб ти мене пробачила, але не сподіваюсь на це. У кожному разі, це не половина всього і навіть не маленька частина. Найголовніше, що я не дозволяла вам зійтися з Томмі.

Її голос знову стишився і майже перейшов у шепіт.

— Це найгірше з усього, що я зробила.

Вона трохи повернулась, вперше поглянувши на Томмі. І потім знову дивилась уже на мене, але тепер складалося враження, що промовляє вона до нас обох.

— Це найгірше, що я зробила, — знову сказала вона. — Я навіть не прошу пробачити мене за це. Боже, я стільки разів повторювала це собі подумки, не можу повірити, що справді це роблю. Ви повинні були стати парою. Я не вдаю, що не знала цього завжди.

Звичайно, знала, скільки себе пам’ятаю. Але не дозволяла вам зійтися. Я не прошу мене за це пробачити. Тепер я не цього потребую. Я хочу, щоб ви все залагодили. Щоб залагодили те, де я нашкодила.

— Ти про що, Рут? — запитав Томмі. — Про що це ти — щоб ми залагодили?

Його голос звучав м’яко, сповнений дитинного зацікавлення, і, мабуть, саме тому я почала хлипати.

— Кеті, послухай, — сказала Рут. — Вам із Томмі слід спробувати здобути відтермінування. Ви отримаєте шанс. Справжній шанс.

Вона випростала руку і поклала її на моє плече, але я жорстко її струсила і поглянула на неї крізь сльози.

— Для цього вже надто пізно. Занадто пізно.

— Не пізно. Кеті, послухай, ще не запізно. Гаразд, Томмі пройшов уже дві виїмки. Хто казав, що це якось впливає?

— Тепер уже для цього всього занадто пізно, — я знову почала схлипувати. — Тупо про це навіть думати. Так само тупо, як прагнути працювати в цьому офісі. Ми вже занадто далекі від цього.

Рут хитала головою.

— Не запізно. Томмі, скажи їй.

Я лежала на кермі, тому взагалі не могла бачити Томмі. Він видав якесь збентежене мукання, але нічого не сказав.

— Послухай, — мовила Рут, — послухайте обоє. Я хотіла, щоб ми втрьох поїхали в цю подорож, тому що хотіла вам усе це сказати. Але ще я хотіла віддати вам дещо.

Вона покопирсалась у кишенях свого анорака і вийняла зім’ятий аркуш паперу.

— Томмі, тобі краще це взяти. Наглядай за цим. До того часу, коли Кеті змінить думку.

Томмі потягнувся у проміжок між сидіннями і взяв аркуш.

— Дякую, Рут, — сказав він, ніби отримав від неї плитку шоколаду. А тоді за кілька секунд сказав:

— Що це таке? Не розумію.

— Це адреса Мадам. Ви ж самі мені щойно казали. Вам слід принаймні спробувати.

— Як ти її знайшла? — запитав Томмі.

— Це було нелегко. І забрало багато часу, я наривалась на кілька неприємностей. Але врешті-решт таки роздобула її, і зробила це для вас двох. Тепер це ваша справа — знайти її і спробувати.

Я перестала схлипувати і завела двигун.

— Досить цього всього, — сказала я. — Нам треба повернути Томмі назад. А потім слід самим повертатись.

— Але ви над цим подумаєте, ви обоє, подумаєте?

— Зараз я просто хочу повернутись, — сказала я.

— Томмі, ти збережеш адресу? На випадок, якщо Кеті передумає.

— Збережу, — відповів Томмі. А тоді врочисто промовив:

— Дякую, Рут.

— Ми побачили човен, — сказала я, — але тепер нам слід повертатись. До Давера понад дві години їзди.

Я знову вивела машину на трасу, і, як я пам’ятаю, на зворотній дорозі до Кінґсфілда ми майже не розмовляли. Коли ми заїхали на Площу, під дашком все ще купчилась групка донорів. Я розвернула машину ще до того, як випустити Томмі. Жодна з нас його не обійняла і не поцілувала, але коли він прямував до своїх приятелів-донорів, то зупинився, широко нам усміхнувся і помахав.

Це може видатись дивним, але протягом їзди до центру з Рут ми не обговорювали те, що трапилося. Частково тому, що Рут почувалась виснаженою — наша остання розмова на узбіччі відібрала в неї всі сили. Але також, думаю, ми обоє відчували, що на один день з нас досить серйозних розмов, і якщо ми перейдемо межу, то все почне тільки ускладнюватись. Не знаю, які почуття мала Рут під час нашого повернення, але щодо мене, то, коли вляглись усі сильні емоції і на землю почала опускатись ніч, а вздовж дороги засвітились ліхтарі, я відчула всередині спокій. Так, ніби те, що страшенно довго нависало наді мною, раптом зникло. І хоча все й надалі залишалось анітрохи не впорядкованим, у мене виникло відчуття, ніби тепер принаймні відчинились двері до чогось кращого. Це не було піднесення. Між нами трьома панували кріхкість і напруження, але напруження не в поганому сенсі.

Ми навіть не обговорювали Томмі, зазначили тільки, що він має гарний вигляд, і прикинули, скільки ваги він набрав. Після цього ми здебільшого мовчали, вдивляючись у дорогу.

І вже за кілька днів, коли я знову прийшла до неї, стало очевидно, наскільки змінила все наша подорож. Уся настороженість, всі підозри між мною і Рут вивітрились, і ми, здавалось, пригадали, скільки важили одна для одної. І з цього почалася нова ера: надходило літо, і здоров’я Рут нарешті почало стабілізуватися, а я приходила до неї вечорами з печивом і мінеральною водою, і ми сиділи поруч біля вікна, милуючись, як над дахами опускається сонце, розмовляючи про Гейлшем, про Котеджі, про все, що спадало на думку. Коли я згадую про Рут тепер, я, звичайно, відчуваю смуток через те, що її вже немає; але водночас і вдячність за той останній період.

Однак існувала тема, яку ми не обговорювали повноцінно — йшлося про те, що вона сказала нам того дня на узбіччі. Рут постійно тяжіла до натяків на неї. Наприклад, вона казала:

— А ти не думала про те, щоб стати опікункою Томмі? Ти ж знаєш, що могла б це влаштувати, якби хотіла.

Невдовзі ця ідея — що я повинна стати опікункою Томмі — витіснила все інше. Я відповідала, що думаю про це, що навіть у моєму випадку не так просто все це залагодити. Після цього ми зазвичай залишали цю тему. Але я знала, що Рут ніколи повністю не переставала про неї думати, ось чому того останнього разу, коли я її бачила, знала точно, що саме вона прагне мені сказати, хоча Рут уже й не могла розмовляти.

Мені нарешті дозволили її побачити на світанку третього дня після її другої виїмки. Вона лежала сама в кімнаті, і, здавалось, для неї зробили все можливе. На той час з поведінки лікарів, координатора, медсестер стало видно, що ніхто не сподівається, ніби вона виживе. Вона лежала в лікарняному ліжку, і мені вистачило лише зиркнути на її обличчя в тьмяному світлі, щоб упізнати той вираз, який мені так часто доводилось бачити в інших донорів. Здавалось, вона намагалась зазирнути всередину себе, щоб засвідчувати й усвідомлювати краще всі розрізнені ділянки болю в тілі — так само тривожний опікун міг би розриватись між трьома або чотирма хворими донорами в різних частинах країни. Фактично вона перебувала при тямі, однак для мене, поки я стояла поруч з її металевим ліжком, вона була недосяжна. І все ж таки я підтягнула стільця і сіла, взявши її долоню у свої і стискаючи її, коли кожен наступний наплив болю викручував її тіло.

Я залишалась поруч стільки, скільки мені дозволили — три години чи, може, довше. І як я вже сказала, майже весь цей час вона перебувала десь глибоко в собі. І тільки єдиний раз, коли вона викручувалась у страхітливо неприродний спосіб і я вже збиралась покликати медсестер, щоб ті зробили їй знеболювання, вона раптом на кілька секунд зосередила на мені погляд, точно знаючи, хто я. То був один із крихітних острівців ясності, які часом трапляються в донорів у розпал їхньої жахливої боротьби, і саме тоді вона поглянула на мене так, що я без слів зрозуміла її думки. Тому я сказала:

— Все добре, я це зроблю, Рут. Як тільки зможу, я стану опікункою Томмі.

Я проказала це нечутно, тому що вважала, що вона й так не почує слів, навіть якщо я їх прокричу. Але я сподівалась на те, що впродовж цих кількох секунд, у які наші погляди зустрілись, вона прочитає мій вираз так само, як я прочитала її. Далі ця мить минула, і вона знову вислизнула від мене. Звичайно, я ніколи не знатиму точно, але думаю, що вона мене зрозуміла. І навіть якщо ні, то тепер мені видається, що Рут знала весь час, навіть раніше, ніж я зрозуміла це, що я таки стану опікункою Томмі і що ми «спробуємо», як вона і порадила нам того дня в машині.

Розділ двадцятий

Я стала опікункою Томмі майже за рік після нашої поїздки до човна. Це було невдовзі після третьої виїмки Томмі, і хоча він добре відновлювався, та йому все ще потрібен був час, аби набратися сил, і, як виявилось, це був не такий уже й поганий спосіб, щоб разом увійти в цю нову фазу. Невдовзі я почала звикати до Кінґсфілда, і мені там навіть уже подобалось.

Більшість донорів із Кінґсфілда після третьої виїмки переселяли до власної кімнати, тож Томмі отримав одну з найбільших одномісних кімнат у центрі. Дехто згодом думав, що це я для нього таке залагодила, але це було не так; йому просто пощастило, хоча кімната виявилась не такою вже й прекрасною. Думаю, у часи відпочинкового табору тут була ванна — судячи з матового скла, розташованого високо під самою стелею. Визирнути назовні можна було тільки якщо стати на стілець і відчинити вікно — тільки тоді відкривався вид на густий чагарник унизу. Кімната мала обриси літери Г, тобто крім звичного ліжка, стільця і шафи, туди встановили ще шкільну парту з піднятим віком — цей предмет виявився великою перевагою, як я згодом поясню.

Я не хотіла б створювати помилкового враження щодо того періоду в Кінґсфілді. Більшість його минула по-справжньому розслаблено, мало не ідилічно. Я зазвичай приїздила після ланчу, підходила до Томмі, випростаного на вузькому ліжку — завжди повністю одягнутого, тому що він не хотів «бути, як пацієнт». Я сідала на стілець і читала йому книжки, які приносила: «Одіссею» або «Тисячу і одну ніч». Або ми розмовляли — чи то про давні часи, чи про щось інше. Пізнього пообіддя він засинав, а я писала звіти за його партою. Дивовижно, як швидко розтанули роки розлуки, і ми знову так добре почувалися одне з одним.

Звичайно, не все було, як раніше. Наприклад, ми з Томмі нарешті почали займатись сексом. Не знаю, як довго Томмі думав про секс між нами, перш ніж це сталося. Зрештою, він усе ще як слід не одужав, тому, можливо, думав насамперед не про це. Я не хотіла йому нічого нав’язувати, але, з іншого боку, вирішила, що якщо ми надто довго відкладатимемо справу навіть тепер, коли ми знову разом, з часом буде тільки складніше зробити секс природною частиною наших стосунків. А ще я думала, що якщо ми збираємось послухатися Рут і попросити про відтермінування, той факт, що у нас не було сексу, може загальмувати рішення. Не те щоб я думала, що вони обов’язково нас про це запитуватимуть. Але я хвилювалась, що це може якось вийти на поверхню, як вияв недостатньої близькості.

Тож я вирішила спробувати одного дня в його кімнаті, щоб він міг прийняти мене або відмовити. Він лежав на ліжку, як зазвичай, і дивився на стелю, поки я йому читала. Закінчивши читати, я наблизилась, сіла на край ліжка і просунула долоню йому під футболку. Невдовзі моя рука вже торкалась його добра внизу, і хоча він не відразу став твердий, я точно знала, що Томмі щасливий. Того першого разу нам доводилося зважати на шви, до того ж так довго знаючи одне одного і жодного разу не займаючись сексом, ми потребували проміжної стадії, перш ніж дійдемо до повноцінного процесу. Тож я зробила йому приємне руками, а він просто лежав умиротворено, не роблячи жодних спроб до мене приставати, не видаючи жодних звуків.

Але навіть того першого разу, крім відчуття початку, спільного вступання у нове, відчувалося ще щось інше. Я довго не хотіла на це зважати, а згодом навіть переконувала себе, що це «щось» мине разом з нашими болями і турботами. Я кажу про скимний, себто терпкий, смуток, що пронизував Томмі від нашого найпершого разу. Здавалось, він промовляє: «Так, ми це робимо тепер, і я радий, що ми це робимо тепер. Але як шкода, що ми так довго відкладали».

І в наступні дні, коли ми займалися справжнім сексом і почувалися від цього по-справжньому щасливими, навіть тоді щимке відчуття нас не полишало. Я робила все, щоб його не допускати. Я намагалася зняти всі перепони, намагалась зробити так, щоб ми впадали в стан розмитості й марева, щоб більше не залишалося простору для чогось іншого. Якщо він був на мені, я якнайвище піднімала коліна. Хоч в якій би ми не були позі, я робила все і казала все, щоб принести йому більше задоволення, щоб розпалювати пристрасть — але те скимне відчуття повністю не розвіювалось.

Можливо, все пояснювалось особливостями кімнати — сонце проникало туди крізь матове скло, тому навіть на початку літа складалось враження, що кімнату наповнює осіннє світло. А може, випадковими звуками, що час від часу долинали до нас, коли ми лежали — кроками донорів, які займались навколо своїми справами, замість голосів учнів, що розташувались на траві посеред поля і сперечались про романи й поезію. Чи, можливо, це було пов’язано з тим, що іноді, навіть коли нам вдавалось зробити все по-справжньому чудово і ми лежали обійнявшись, і деякі кадри того, що відбулося, досі виринали в наших думках, Томмі міг сказати щось на зразок: «Раніше я міг легко робити це двічі поспіль. Але більше не можу». І тоді скимне відчуття наповнювало простір навколо нас, тож мені доводилось прикрити йому долонею рот, коли він щось подібне говорив, щоб ми просто могли полежати спокійно. Не сумніваюсь, що Томмі це також відчував, тому що в такі миті ми дуже міцно одне одного пригортали, наче намагалися таким чином відігнати нестерпне відчуття.

Протягом перших кількох тижнів ми майже не торкалися теми Мадам чи розмови з Рут у машині. Але сам той факт, що я стала його опікункою, служив нагадуванням: не слід відтягувати час. Таким же нагадуванням служили й намальовані тварини Томмі.

Я багато років думала про тварин Томмі. І навіть того дня, коли ми їздили дивитися на човен, мені хотілось його про них запитати. Чи продовжував він малювати? Чи зберіг ті, які малював у Котеджах? Але історія, яка була з цим пов’язана, заважала мені ставити ці запитання.

Тоді одного дня, можливо, за місяць після того, як я взялася до обов’язків, я ввійшла до його кімнати і виявила, що він сидить за партою, старанно малюючи і мало не торкаючись обличчям паперу. Зазвичай він запрошував мене ввійти, коли я стукала, але тепер навіть голови не підвів і не припинив свого заняття, лише його погляд повідомив мені, що він створює своїх вигаданих істот. Я завмерла на порозі, непевна, чи слід мені заходити, але він урешті підвів голову і згорнув блокнот — ідентичний із тими чорними книжечками, які Томмі колись отримував від Кефферса. Я ввійшла, і ми почали розмовляти про щось цілковито відсторонене, а за якийсь час він зовсім заховав блокнот, і ми зовсім його не торкнулися в розмові. Але після цього, коли я приходила, то часто бачила його на столі або під подушкою.

Одного дня ми сиділи у нього в кімнаті, за кілька хвилин нам слід було йти на аналізи, і я зауважила в його манері щось незвичне: сором’язливе і нарочите — тож я припустила, що він натякає на секс. Але Томмі сказав:

— Кет, я хотів би, щоб ти сказала свою думку. Тільки чесно.

Він вийняв зі столу чорний блокнот і показав три окремі ескізи короля жаб, який, проте, мав довгого хвоста, ніби частково залишився пуголовком. Принаймні таке складалось враження про зображення, якщо тримати його від себе на певній відстані. При наближенні ескіз виявлявся різноманіттям дрібних деталей, точнісінько як ті істоти, яких мені довелось побачити багато років тому.

— Оцих двох я уявляв зробленими з металу, — сказав він. — Бачиш, тут всюди лискучі поверхні. Але оцього я хотів зробити еластичним. Бачиш? Який безформний. Тепер хочу намалювати повноцінну версію, по-справжньому хорошу, тільки не можу вибрати. Кет, скажи чесно, що ти думаєш?

Не можу пригадати, що я відповіла. Пам’ятаю, що в ту мить мене охопили найрізноманітніші емоції. Я негайно зрозуміла, що в такий спосіб Томмі залишив позаду все, пов’язане з його малюнками, що відбулось у Котеджах, і відчула полегшення, вдячність, чисту радість. Але також я усвідомлювала, чому ці тварини виникли знову, всі можливі значення, що стояли за начебто буденним запитанням Томмі. Щонайменше, я розуміла: він демонструє, що не забув нічого, хоча ми не обговорювали нічого відкрито; він хотів сказати, що не розслабляється, що він постійно працює над своєю частиною підготовки.

Але це ще були не всі мої почуття, пов’язані того дня з конкретною намальованою жабою. Тому що той стан виринув знову, спершу слабкий, десь на задньому тлі, але дедалі потужніший, і згодом я не могла припинити про нього думати. Я не могла його позбутися, ця думка не покидала мене, поки я дивилась на аркуші. Я нічого не могла вдіяти, хоч як старалася відкласти її набік. Я бачила, що роботи Томмі втратили свіжість. Так, із багатьох оглядів вони були схожі на ті, які мені доводилось оглядати в Котеджах. Але чогось явно не вистачало, вони здавались вимученими, немов копії. Це відчуття з’явилося знову, хоч я намагалась його не допускати: що ми робимо все занадто пізно; що раніше можливість була, але ми її втратили, і в тому, як ми тепер плануємо все і як про це думаємо, начебто було щось сміхотворне і навіть гідне осуду.

Тепер, коли я знову прокручую це в голові, до мене доходить, що саме з цієї причини ми, можливо, так відтягували відкриту розмову про наші плани. До цього додавалося ще й те, що ніхто з інших донорів у Кінґсфілді ніколи не говорив про відтермінування чи на якісь такі теми, тож ми, мабуть, страшенно ніяковіли, немов приховували якусь непристойну таємницю. Можливо, нас навіть лякала ймовірність того, що про це довідаються інші.

Але кажу вам: я не хочу надавати тому періодові в Кінґсфілді надто понурого забарвлення. Тому що в основному, особливо після того дня, коли він запитав про тварин, від минулого, здавалось, не залишилося жодної тіні, і ми по-справжньому пристосувались до товариства одне одного. І хоча він більше ніколи не запитував моєї думки про свої роботи, він радісно працював над ними поруч зі мною, і ми часто проводили наші дні саме так: я на ліжку, часто читаючи вголос, а Томмі за столом, малюючи.

Можливо, ми були б щасливі, якби все залишалось так бодай трохи довше. Якби ми могли провести більше часу просто розмовляючи, займаючись сексом, читаючи вголос і малюючи. Але літо наближалось до завершення, Томмі міцнів, тож імовірність призначення його четвертої виїмки ставала дедалі ближчою — ми знали, що відкладати все на невизначений термін не можна.

Я мала надзвичайно завантажений період і майже цілий тиждень не з’являлась у Кінґсфілді. Того ранку, коли я приїхала, періщив дощ. У кімнаті Томмі панувала майже повна темрява, неподалік від його вікна в ринві хлюпотіла вода. Томмі повернувся з головного залу, де снідав зі своїми приятелями-донорами, і тепер сидів на ліжку, бездіяльний, нічим не зайнятий. Я прийшла геть виснажена — не спала нормально сто років — і звалилась на його вузьке ліжко, притиснувши його до стіни. Я лежала так деякий час, і легко могла б заснути, якби Томмі не штовхав мої коліна великим пальцем. Врешті я сіла поруч із ним і сказала:

— Я бачила вчора Мадам, Томмі. Не розмовляла з нею. Але я її бачила.

Він поглянув на мене, але й далі мовчав.

— Я бачила, як вона йшла вулицею і зайшла у свій будинок. Рут дістала правильну адресу. Правильна вулиця, саме ті двері, геть усе.

Тоді я описала, як попереднього дня, оскільки я все одно опинилась на південному узбережжі, я вирушила надвечір до Літлгемптона, і так само, як робила це у два попередні рази, пройшлась довгою набережною, повз ряди будинків із терасами, що мали назви на зразок «Гребінь хвилі» або «Морський вид», аж доки не дісталась лавки поруч із телефонною будкою. Я сіла і почала чекати — так само, як робила вже раніше, — зосередивши погляд на конкретному будинку.

— Це було схоже на детектив. У попередні рази я сиділа там по півгодини щоразу, і нічого, зовсім нічого. Але щось підказувало, що цього разу мені пощастить.

Я була така втомлена, що мало не закуняла просто там, на лавці. Але раптом підняла голову іпобачила її — вона йшла вулицею в моєму напрямку.

— Це було моторошно, — мовила я, — тому що вона така сама на вигляд. Може, обличчя ледь-ледь старіше. Але значної різниці немає. Навіть одяг такий самий. Строгий сірий костюм.

— Це не міг бути той самий костюм.

— Не знаю. Виглядав так само.

— Але ти не звернулась до неї?

— Звичайно ні, дурнику. Все по черзі. Вона ніколи не поводилася з нами привітно.

Я описала, як вона пройшла повз мене з протилежного боку, навіть не поглянувши в мій бік; як на якусь мить мені здалося, що вона пройде повз двері, за якими я спостерігала, що Рут дала нам неправильну адресу. Але Мадам різко повернулась до воріт, зміряла коротку стежку двома чи трьома кроками і зникла всередині.

Коли я закінчила, Томмі деякий час мовчав. Тоді промовив:

— Ти впевнена, що не матимеш неприємностей? Вічно їздиш туди, куди тобі не можна?

— Думаєш, чому я так втомилася? Я доклала зусиль, щоб усе збігалось. Та зате ми її знайшли.

Назовні хлюпав дощ. Томмі повернувся набік і поклав голову мені на плече.

— Рут для нас постаралась, — м’яко сказав він. — Дістала правильну адресу.

— Так, вона постаралась. Але тепер усе залежить від нас.

— То який у нас план, Кет? У нас є план?

— Ми просто туди підемо. Просто підемо туди і запитаємо її. Наступного тижня, коли я повезу тебе на тести в лабораторію. Випишу тебе на цілий день. Тоді ми зможемо заїхати до Літлгемптона на зворотному шляху.

Томмі зітхнув і ще глибше вмостив голову на моєму плечі. Випадковий спостерігач міг вирішити, що він охоплений нехіттю, але я знала, що саме він відчуває. Ми так багато розмірковували про відтермінування, про Галерею, геть усе — і ось, несподівано підійшли впритул. Це було страшно.

— Якщо ми його отримаємо, — нарешті сказав він. — Уявімо, що отримаємо. Уявімо, вона дасть нам, наприклад, три роки — тільки для нас. Що саме ми будемо робити? Ти мене розумієш, Кет? Куди ми поїдемо? Ми ж не можемо залишитись тут, у цьому центрі.

— Не знаю, Томмі. Може, вона скаже, щоб ми повертались до Котеджів. Але я краще поїхала б деінде. До Білого Двору, можливо. Або, можливо, у них є якісь інші місця. Щось відокремлене для таких, як ми. Нам просто треба довідатись, що вона скаже.

Ми ще кілька хвилин тихо лежали на ліжку, дослухаючись до дощу. Я почала штовхати його ногою — так, як він робив мені раніше. Врешті він відплатив мені тим самим і зіштовхнув мої ноги з ліжка.

— Якщо ми їдемо, — сказав він, — треба вирішити про тварин. Виберемо найкращих, тих, яких ми візьмемо з собою. Шість або сім. Треба зробити це дуже уважно.

— Добре, — сказала я. Тоді підвелась і випростала вперед руки. — Може, навіть більше візьмемо. П’ятнадцять або й двадцять. Ага, поїдемо і зустрінемось із нею. Що вона нам зробить? Поїдемо і поговоримо з нею.

Розділ двадцять перший

Пригадуючи дні перед нашою поїздкою, я пам’ятаю, що уявляла, як ми з Томмі стоїмо перед тими дверима і не можемо наважитись подзвонити, а тоді чекаємо, поки наші серця скажено гупають. Однак насправді все склалось так, що нам пощастило і це конкретне випробування нас оминуло.

На той час ми вже заслуговували на везіння, тому що того дня все складалося не надто добре. Дорогою нас підвела машина, тож ми запізнились на аналізи Томмі на цілу годину. Через плутанину в лікарні Томмі довелось тричі перездавати аналізи. Через це він почувався дуже ослабленим, тож коли ми нарешті надвечір рушили до Літлгемптона, його почало нудити в машині, і нам доводилось зупинятися, щоб він міг пройтися.

На місце ми прибули о шостій. Запаркували машину позаду залу для гри в бінґо, витягнули з багажника спортивну сумку, в якій лежали блокноти Томмі, і вирушили в бік центру міста. Стояв приємний день, і хоча крамниці виявились зачиненими, перед барами, випиваючи й ведучи розмови, було чимало людей. Що довше ми йшли, то краще почувався Томмі, аж доки не пригадав, що через тести він пропустив ланч, і заявив, що перш ніж зустрітись із тим, що чекає на нас попереду, він мусить поїсти. Тож ми знайшли місце, де купили сандвіч, і раптом Томмі схопив мене за руку — так міцно, що я перелякалась, чи у нього не стався якийсь приступ. Але він тихо промовив мені на вухо:

— Ось вона, Кет. Дивись. Іде повз перукарню.

І справді — то була вона. Йшла протилежним тротуаром, одягнута у свій акуратний сірий костюм, такий самий, як завжди.

Ми рушили слідом за Мадам, зберігаючи помірковану відстань. Спершу — через пішохідну частину, потім — уздовж майже порожньої Гай-Стрит. Думаю, ми обоє пригадали той день, коли йшли слідом за «ймовірним я» Рут в іншому місті. Але цього разу все видавалось простішим, тому що невдовзі вона вивела нас на набережну.

Через те, що вулиця нікуди не завертала і призахідне сонце так добре освітлювало її до самого кінця, ми змогли дозволити Мадам значно вирватись наперед — аж вона перетворилася на цятку — і при цьому знали, що не втратимо її з виду. Насправді ми навіть постійно чули луну від її підборів, а ритмічне постукування сумки Томмі об ногу видавалось своєрідною відповіддю.

Так ми йшли досить довго, повз ряди ідентичних будинків. А тоді будинки вздовж протилежного тротуару закінчилися, замість них з’явились клапті пласких газонів, і за цими газонами можна було розгледіти дахи пляжних будиночків уздовж прибережної смуги. Води ми не бачили, але відчували, що вона там — судячи з великого неба і галасу чайок.

Але з нашого боку будинки не зникали, і за якийсь час я сказала до Томмі:

— Вже скоро. Бачиш оту лавку? Це та, на якій я сиділа. Будинок поруч.

Поки я цього не сказала, Томмі поводився спокійно. Але тепер на нього щось найшло, він пришвидшив ходу, ніби хотів її наздогнати. І коли між Мадам і нами нікого не було, а Томмі дедалі скорочував проміжок, мені довелось ухопити його за руку, щоб трохи сповільнити. Я боялась увесь час, що вона обернеться і побачить нас, але вона цього не зробила — і ось уже входила до своїх маленьких воріт. Вона завмерла перед дверима, шукаючи в торбинці ключі, а ми якраз підійшли і стояли перед воротами, дивлячись на неї. Вона все ще не оберталась, і мені спало на думку, що вона весь час знала про нашу присутність і навмисне нас ігнорувала. І ще я подумала, що Томмі зараз щось закричить, і це буде помилкою. Ось чому я сама звернулась до неї — швидко і не вагаючись.

Я сказала тільки ввічливе «Перепрошую!», але вона обернулась так різко, ніби я в неї чимось кинула. І коли вона на нас поглянула, моїм тілом пробігся холод — точнісінько так само, як багато років тому, коли ми підстерегли її перед головним корпусом. Її очі були такі ж крижані, а обличчя, можливо, навіть ще суворіше, ніж я пам’ятала. Не знаю, чи вона відразу мене впізнала. Але не було сумнівів, що вона негайно зрозуміла, що ми таке, тому що очевидно було, як вона заніміла — немовби до неї наближалась пара величезних павуків.

Тоді в її виразі щось змінилось. Не те щоб її погляд потеплішав, але відраза кудись зникла, і вона тепер пильно вивчала нас, мружачись від призахідного сонця.

— Мадам, — мовила я, перехиляючись через загорожу. — Ми не хочемо вас шокувати чи щось таке. Ми вчились у Гейлшемі. Я Кеті Г. — можливо, ви пам’ятаєте. А це — Томмі Д. Ми прийшли не для того, щоб завдати вам якихось неприємностей.

Вона зробила в нашому напрямку кілька кроків.

— Ви з Гейлшема, — сказала вона, і її обличчям навіть промайнула посмішка. — Яка несподіванка. Якщо ви не хочете завдавати мені неприємностей, то навіщо ви тут?

Томмі несподівано сказав:

— Ми мусимо з вами поговорити. Я дещо приніс, — він підніс догори сумку, — можливо, це знадобиться для вашої галереї. Нам треба з вами поговорити.

Мадам і далі стояла, майже не рухаючись у сяйві низького сонця. Вона кивала головою — ніби дослухалась до якихось звуків із набережної. Тоді посміхнулася знову, хоча її посмішка, здавалось, була адресована не нам, а собі самій.

— Що ж, добре. Заходьте досередини. Там побачимо, про що ви хочете зі мною поговорити.

Коли ми ввійшли, я зауважила, що вхідні двері були оздоблені кольоровими скляними панелями, а щойно Томмі зачинив їх позаду нас, як стало досить темно. Ми були в коридорі, такому вузькому, що здавалось, ніби виставивши лікті, можна одночасно торкнутись протилежних стін. Мадам завмерла попереду нас і стояла так, повернувшись спиною, знову наче до чогось прислухаючись. Глянувши повз неї, я побачила, що коридор, хоч і був такий вузький, виявився поділеним: ліворуч догори вели сходи; праворуч ще вужчий прохід вів углибину дому.

Слідом за Мадам я також прислухалась, але в будинку панувала тиша. Тоді десь ізгори почувся легкий удар. Цей тихий звук про щось повідомив Мадам, тому що тепер вона обернулась до нас і, вказуючи у темряву проходу, сказала:

— Ідіть туди і зачекайте на мене. Я зараз прийду.

Вона почала підніматись сходами, але помітивши, що ми вагаємось, перехилилася через перила і знову вказала кудись у темряву.

— Туди, — повторила Мадам і зникла нагорі.

Ми з Томмі рушили вперед і опинились у вітальні. Здавалося, що якась прислуга підготувала цю кімнату до вечора, а сама зникла: штори були затягнуті, а на столі світилась тьмяна лампа. Я відчувала запах старих меблів, імовірно, вікторіанської епохи. Камін виявився забитий дошкою, і там, де мав би горіти вогонь, висіла картина — ткана, немов гобелен, — на якій було зображено дивну пташку, схожу на сову, яка дивилась просто на вас. Томмі торкнувся моєї руки і вказав на картину в рамі, що висіла в кутку над маленьким круглим столиком.

— Це Гейлшем, — прошепотів він.

Ми наблизилися до картини, але я не мала певності. Я бачила, що перед нами дуже гарна акварель, але настільна лампа під нею відкидала викривлену тінь, помережену слідами павутини, і замість того, щоб освітлювати картину, вона кидала відблиск на понуре скло, тому складно було щось розгледіти..

— Це протилежний берег качиного ставка, — сказав Томмі.

— Ти про що? — зашепотіла я. — Тут немає ставка. Це просто сільська місцевість.

— Ні, ставок позаду тебе, — Томмі здавався страшенно роздратованим. — Ти повинна це пам’ятати. Якщо ставок залишиться позаду тебе, то ти дивитимешся на Північне спортивне поле…

Ми знову замовкли, тому що почули в глибині дому голоси. Схоже, що з другого поверху долинав чоловічий голос. Тоді ми почули голос Мадам, який долинав зі сходів. Вона казала:

— Так, ти маєш рацію. Маєш рацію!

Ми чекали, що Мадам зараз увійде, але її кроки прозвучали біля дверей і віддалились. Мені спало на думку, що вона збирається приготувати чай, взяти булочки і привезти це все на візку, але тут же зрозуміла, яка це маячня, і що вона швидше за все просто про нас забула, а тепер раптово пригадала, зараз увійде і скаже, щоб ми йшли собі геть. Грубий чоловічий голос гукнув щось згори — так нечітко, що здавалось, ніби він долинав двома поверхами вище. Кроки Мадам знову повернулись до коридору, і вона крикнула:

— Я ж сказала тобі, що робити. Просто зроби, як я тобі пояснила.

Ми з Томмі почекали ще кілька хвилин. Тоді стіна з протилежного кінця кімнати почала рухатись. Я тут же зрозуміла, що це насправді ніяка не стіна, а розсувні двері, якими можна розділяти на дві частини одну видовжену кімнату. Мадам частково відсунула двері, і тепер стояла і дивилась на нас. Я спробувала розгледіти, що за її спиною, але побачила там лише темряву. Я подумала, що вона, можливо, хотіла, щоб ми пояснили свою присутність, але врешті вона сказала:

— Ви сказали, що ви — Кеті Г. і Томмі Д. Я не помилилась? І що ви колись виховувались у Гейлшемі?

Я підтвердила, але сенсу запитувати, чи вона пам’ятає нас, не було. Вона стояла на порозі і не зводила з нас очей, немов не наважуючись ввійти. Тепер знову заговорив Томмі:

— Ми не хочемо вас затримувати. Ми просто хотіли з вами поговорити.

— Ви вже казали. Гаразд. Тоді вмощуйтесь зручно.

Вона простягнула вперед руки і поклала долоні на спинки двох однакових крісел перед собою. В її манері було щось дивне, ніби насправді вона не запрошувала нас сідати. Мені здавалось, що якщо ми зробимо те, що вона нам каже, і сядемо, вона так і залишиться стояти позаду, навіть не знявши зі спинок руки. Але коли ми рушили до неї, вона також наблизилась і — можливо, мені тільки здалося — проходячи повз нас, напружила плечі. Коли ми обернулись, щоб сісти, вона вже стояла біля вікон, перед важкими оксамитовими шторами, і дивилась на нас поглядом вчительки, яка розглядає учнів. Принаймні так здавалось мені в ту мить. Томмі потім сказав, що він подумав — Мадам зараз заспіває, а штори позаду розхиляться, і замість вулиці і пласкої площини перед набережною ми побачимо сцену, схожу на ту, що була в Гейлшемі, на якій стоятиме хор. Коли він згодом це розповідав, мені було смішно, і я знову її бачила — зі складеними руками, розведеними в боки ліктями, таки справді — ніби готувалася заспівати. Але я сумніваюсь, що Томмі насправді думав тоді про таке. Пам’ятаю, я зауважила, що він страшенно напружився, і хвилювалась, щоб він не бовкнув якоїсь дурниці. Ось чому, коли вона — цілком приязно — запитала, чого ми хочемо, я швидко заговорила.

Можливо, спершу я говорила плутано, але зовсім скоро, відчувши більше впевненості, що вона таки слухає, я заспокоїлась і заходилася пояснювати чіткіше. Впродовж тижнів я подумки прокручувала, що саме скажу їй. Я думала про це під час моїх тривалих поїздок автомобілем і сидячи за тихими столиками в кафе станцій техобслуговування. Тоді мені це видавалось таким складним, але я врешті-решт виробила план: слово за словом я запам’ятала кілька ключових рядків, а тоді намалювала подумки мапу, як переходитиму від одного пункту до другого. Але тепер, коли вона сиділа переді мною, більшість із того, що я заготувала, здавалась або непотрібною, або зовсім неправильною. Найдивнішим було те — і Томмі погодився зі мною, коли ми обговорювали це згодом, — що хоча в Гейлшемі вона сприймалась як ворожа незнайомка з зовнішнього світу, тепер, коли ми знову її зустріли, незважаючи на те, що вона не виявила щодо нас жодного тепла, Мадам видавалась кимось майже інтимним і набагато ближчим від усіх, із ким ми познайомилися протягом останніх років. Ось чому всі мої заготовки просто вивітрились, і я заговорила з нею чесно і просто — так, як могла багато років тому звернутись до вихователя. Я розповіла їй про те, що нам доводилось чути, про чутки, пов’язані з гейлшемськими студентами і відтермінуваннями; сказала, що ми усвідомлювали: ці чутки можуть виявитись неточними, і ми ні на що не розраховуємо.

— І навіть якщо це таки правда, — сказала я, — ми знаємо, що ви, мабуть, від усього цього втомились: від пар, які до вас приходять, і стверджують, наче вони закохані. Ми з Томмі ніколи б не наважились вас потурбувати, якби не мали певності.

— Певності? — нарешті заговорила вона, і ми обоє відсахнулись, здивовані. — Кажете, що ви впевнені? Впевнені у своїй любові? Звідки ви знаєте? Думаєте, любов така проста? Отож ви закохані. Глибоко закохані. Ви це хотіли мені сказати?

Її голос звучав майже саркастично, але тоді — поки вона дивилась то на мене, то на Томмі — я шоковано зауважила в її очах сльози.

— Ви в це вірите? Що ви глибоко закохані? І тому ви прийшли до мене, щоб просити про… відтермінування? Чому? Чому ви до мене прийшли?

Якби вона запитувала це з певною інтонацією — наче вся наша ідея була повним божевіллям, — не сумніваюсь, що я впала б у відчай. Але вона говорила не зовсім так. Вона запитувала це майже так, ніби задавала тестове запитання, на яке знала відповідь; наче вже не раз влаштовувала схоже опитування іншим парам. Ось чому я не втрачала надії. Але Томмі, здається, почав тривожитись, оскільки раптово вибухнув:

— Ми прийшли побачити вас з приводу вашої галереї. Здається, ми знаємо, навіщо вона потрібна.

— Моя галерея? — вона схилилась назад, у віконну нішу, і штори загойдались позаду неї. Мадам повільно видихнула.

— Моя галерея. Ви, мабуть, маєте на увазі мою колекцію. Всі картини, вірші, всі ваші роботи, які я збирала роками. Це була тяжка праця, але я в неї вірила, ми всі тоді в неї вірили. Тож вам здається, ніби ви знаєте, навіщо вона, чому саме ми цим займались. Що ж, мені буде дуже цікаво це почути. Тому що, мушу сказати: я сама постійно задаю собі це запитання.

Вона раптом перевела погляд із Томмі на мене.

— Я надто далеко зайшла? — запитала вона.

Я не знала, що відповісти, тому просто сказала:

— Ні, ні.

— Я надто далеко зайшла, — сказала вона. — Перепрошую. Я завжди надто далеко заходжу, коли про це говорю. Забудьте про те, що я сказала щойно. Молодий чоловіче, ви збирались розповісти мені про мою галерею. Прошу — дозвольте це почути.

— Вона допомагає вам визначити, — сказав Томмі. — Дає на що спиратись. Інакше звідки б ви знали, чи правду кажуть ті учні, які приходять і стверджують, що вони закохані?

Погляд Мадам знову змістився на мене, але мені здавалось, вона роздивляється щось на моїй руці. Я навіть опустила голову, щоб поглянути, чи у мене на рукаві немає пташиного посліду. Тоді я почула її голос:

— І це причина, з якої я зібрала ваші роботи, як ви вважаєте. Моя галерея — так ви її завжди називали. Коли я вперше почула це, то розсміялась. Але з часом і сама почала так про неї думати. Моя галерея. А тепер поясність мені, молодий чоловіче. Чому моя галерея мала б допомогти у визначенні того, чи справді ви закохані?

— Тому що вона допомагає побачити, які ми насправді, — сказав Томмі. — Тому що…

— Тому що, звісно, — раптово обірвала його Мадам, — творчість повинна проявити вашу внутрішню суть! Ось у чому річ, чи не так? Тому що творчість покаже ваші душі!

Вона несподівано повернулась до мене знову і запитала:

— Я зайшла занадто далеко?

Вона вже казала таке, і мені знову здалося, що вона дивиться на точку на моєму рукаві. Але цього разу дрібна підозра, що виникла, коли Мадам першого разу запитала «Я зайшла занадто далеко?», почала рости. Я пильно придивилась до неї, але вона ніби відчула мою прискіпливість і знову повернулась до Томмі.

— Добре, — сказала вона. — Продовжмо. Що ви мені казали?

— Проблема в тому, — сказав Томмі, — що в ті часи я почувався розгубленим.

— Ви щось казали про власну творчість. Що мистецтво оголює душу митця.

— Ну, я намагаюсь сказати, — наполягав Томмі, — що в ті часи я почувався таким розгубленим, що не здатен був на творчість. Я не міг нічого робити. Знаю, що повинен був, але почувався розгубленим. Тому у вашій Галереї немає моїх творів. Я знаю, що це моя провина, і знаю, що вже, мабуть, надто пізно, але я приніс із собою дещо, — він підняв сумку і почав її розстібати. — Деякі з цих робіт були створені недавно, інші — досить давно. А твори Кет у вас повинні бути. Її твори часто забирали до Галереї. Правда, Кет?

Якусь мить вони обоє дивились на мене. Тоді Мадам майже нечутно сказала:

— Бідні створіння. Що ми з вами зробили? Всіма нашими задумами й планами? — ці слова зависли в повітрі, а я знову помітила сльози в її очах. Вона обернулась до мене і запитала:

— Ми продовжимо цю розмову? Ви бажаєте продовжувати?

Коли вона це промовила, розмита підозра, що з’явилась у мене раніше, стала конкретнішою. «Я зайшла занадто далеко?» А тепер: «Ви бажаєте продовжувати?» Мене пронизав мороз, коли я усвідомила, що ці запитання вона задавала не мені і не Томмі, а комусь іншому — комусь, хто слухав позаду в темній частині кімнати.

Я поволі обернулась і почала вдивлятись у темряву. Мені не вдавалось нічого розгледіти, натомість я почула механічний звук з досить великої відстані — здавалось, будинок простягається набагато далі, ніж я уявляла. Потім я розгледіла якусь форму, що рухалася в нашому напрямку, і жіночий голос промовив:

— Так, Марі-Клод. Продовжмо.

Я все ще вдивлялась у темряву, коли почула, як Мадам чмихнула, пройшла повз нас і зникла в темряві. Долинули гучніші механічні брязкання, і Мадам знову з’явилась, везучи когось на інвалідному возику. Вони проминули нас, і якийсь час я не могла розгледіти особу у возику, оскільки Мадам її закривала собою. Але ось Мадам обернула возика, щоб ми могли побачити ту, що у ньому сиділа.

— Розмовляйте з ними. Це з вами вони прийшли говорити.

— Я теж так вважаю.

Особа в інвалідному возику мала хворобливий і покручений вигляд, і я змогла впізнати її майже винятково завдяки голосу.

— Міс Емілі, — неголосно промовив Томмі.

— Ви з ними розмовляйте, — сказала Мадам, наче вмивала від усього руки. Але так і залишилась стояти позаду возика, пропалюючи нас поглядом.

Розділ двадцять другий

— Марі-Клод має рацію, — сказала міс Емілі. — Розмовляти вам слід зі мною. Марі-Клод багато зробила для нашого проекту. І те, як усе завершилось, змусило її зневіритись. Щодо мене, хоч яким би глибоким було розчарування, я все ж не почуваюсь аж так погано. Думаю, те, чого ми досягнули, заслуговує певної поваги. Ось поглянути на вас. У вас все добре. Впевнена, що ви могли б розповісти мені чимало такого, чим я пишалась би. Як вас звати, нагадайте? Ні-ні, заждіть. Я пригадаю сама. Ти — хлопчик зі складним характером. Зі складним характером і великим серцем. Томмі. Я права? А ти, звісно, Кеті Г. Ти чудово проявляєш себе в ролі опікунки. Ми про тебе багато чули. Бачите, я все пам’ятаю. Я б навіть наважилась заявити, що пам’ятаю кожного.

— І яка їм від цього користь? — запитала Мадам, а тоді обійшла інвалідний візок, проминула нас і зникла в темряві. Там, як мені здалося, вона зайняла те місце, де недавно перебувала міс Емілі.

— Міс Емілі, — сказала я, — як приємно знову вас бачити.

— Дуже мило з твого боку так казати. Я впізнала тебе, але ти мене могла не впізнати. Насправді, Кеті Г., якось недавно я проходила повз тебе, коли ти сиділа там на лавці, і ти мене не впізнала. Ти поглянула на Джорджа, великого нігерійця, який мене віз. О так, ти на нього уважно поглянула, а він поглянув на тебе. Я і слова не промовила, і ти навіть не здогадалась, що то була я. Але сьогодні, у теперішньому контексті, ми одне одного впізнаємо. Ви, здається, шоковані моїм станом. Я останнім часом не в найкращому стані, але сподіваюсь, ця штукенція — не назавжди. На жаль, мої дорогі, я не зможу розважати вас так довго, як мені хотілося б, оскільки невдовзі приїдуть робітники, щоб забрати мою тумбочку. Це надзвичайний предмет. Джордж обгорнув її захисною прокладкою, але я наполягла, що все одно стежитиму за транспортуванням сама. З тими робітниками ніколи невідомо. Вони так грубо поводяться з речами, під час їзди меблі катуляються всередині вантажівки, а потім їхній працедавець стверджує, що пошкодження були від початку. Таке з нами вже траплялось, тож цього разу я наполягла, що їхатиму поруч. Річ прекрасна, вона була зі мною ще в Гейлшемі, тож я налаштована отримати за неї справедливу ціну. Отож, коли вони прийдуть, мені доведеться вас, на жаль, покинути. Але я бачу, мої дорогі, що ви прийшли за покликом сердець. Зізнаюсь, мені радісно вас бачити. І Марі-Клод також радісно, хоча цього і не скажеш з її вигляду. Правда, серденько? Ох, вона вдає, що це не так, але це так. Вона зворушена тим, що ви нас знайшли. Так, вона зовсім розкисла, не зважайте, учні, не зважайте на неї. А зараз я постараюсь відповісти на ваші запитання, як тільки зможу. Мені безліч разів доводилось стикатись із цими чутками. Коли ми ще були в Гейлшемі, до нас за рік приходило дві або й три пари, щоб поговорити про це. Нам навіть писали. Такий великий маєток нескладно знайти, якщо прагнеш порушити правила. Так що, як бачите, ця чутка існувала ще задовго до вас.

Вона якусь мить дивилась на нас, тоді глибоко вдихнула.

— У самому Гейлшемі, коли починались такі розмови, я докладала всіх зусиль, щоб їх викорінити. Але що я могла вдіяти з учнями, які вже від нас ішли? Врешті, я повірила — і Марі-Клод вірить у це також, правда, серденько? — що ця чутка — не просто окрема чутка. Я маю на увазі, що вона відроджується на рівному місці знову і знову. Коли вдається знайти джерело і перекрити його, ти не можеш завадити тому, щоб чутка зародилась деінде. Я дійшла до цього висновку і перестала хвилюватись. А Марі-Клод не хвилювалася через це ніколи. Вона дивилась на це так: «Якщо вони такі дурні, нехай собі вірять». О так, не треба робити оце своє пісне обличчя. Ти так сприймала це від самого початку. Минуло багато років, але я так і не дійшла такої ж думки. Але щораз починала думати: можливо, мені справді не слід хвилюватись. Зрештою, це не мій обов’язок. Після того, як кілька пар розчарується, решта перестане перевіряти. Нехай собі мріють, можна дозволити їм цю маленьку фантазію. Що в цьому поганого? Але вас двох, я бачу, це не стосується. Ви серйозно налаштовані. Ви все старанно продумали. Ви сподівались старанно. Таких учнів, як ви, мені справді шкода. Я не відчуваю навіть найменшого задоволення від того, що мушу вас розчарувати. Але іншого варіанта немає.

Мені не хотілось дивитися на Томмі. Я почувала несподіваний спокій, і незважаючи на те, що слова міс Емілі повинні були нас розчавити, в них крився певний сенс, який означав щось глибше, щось приховане, і свідчив, що ми не проникли до суті речей. Існувала навіть імовірність, що вона казала неправду. Тож я запитала:

— Тобто річ у тому, що відтермінувань не існує? Що ви нічого не можете вдіяти?

Вона повільно похитала головою з боку в бік:

— У цій чутці немає правди. Вибачте. Мені щиро жаль.

Раптом Томмі запитав:

— А раніше вона була правдива? До того, як закрили Гейлшем?

Міс Емілі продовжувала хитати головою:

— В ній ніколи не було правди. Навіть до морнінґдейлського скандалу, коли Гейлшем почали вважати орієнтиром, прикладом того, як можна проявляти гуманніше ставлення і по-людськи розв’язувати ці речі — навіть тоді це не було правдою. Краще нам чітко все з’ясувати. Видавання бажаного за дійсне. Все, чим була ця чутка. Ой Боже — це що, робітники прийшли по тумбочку?

Подзвонили у двері, і, судячи з кроків, хтось пішов їх відчиняти. З вузького коридору долинули чоловічі голоси, а з темряви позаду виринула Мадам, перетнула кімнату і вийшла геть. Міс Емілі нахилилась уперед в інвалідному візку, прискіпливо дослухаючись. Тоді сказала:

— Це не вони. Це знову ті неприємні люди з оздоблювальної фірми. Марі-Клод із цим розбереться. Отож, мої дорогі, у нас ще п’ять хвилин. Чи хотіли ви ще про щось зі мною поговорити? Звичайно, це йде всупереч усім правилам, і Марі-Клод ніколи не повинна була вас запрошувати. А я, звісно, мала б попросити вас піти, щойно довідалась про вашу появу. Але сьогодні Марі-Клод не надто зважає на їхні правила, і я також, мушу зізнатись. Тому, якщо хочете ще трохи побути, залишайтесь.

— Якщо ця чутка ніколи не мала правдивих підстав, — сказав Томмі, — то чому ви забирали наші творчі роботи? Галереї також не існувало?

— Галерея? Чутки про неї мали в собі зерно правди. Галерея була. Існує вона і після змін. Сьогодні вона тут, у цьому будинку. Мені довелось її трохи прорідити, і я тепер шкодую. Але тут не вистачало місця для геть усього. Навіщо ми забирали ваші роботи? Ви про це запитуєте?

— Не тільки про це, — тихо сказала я. — Навіщо ми взагалі займались творчістю? Навіщо ви нас навчали, заохочували, чому хотіли, щоб ми створювали ці роботи? Якщо ми потрібні лише для виїмок, а потім приречені помирати, то навіщо всі ці уроки? Навіщо всі ті книжки і розмови?

— Навіщо взагалі був потрібен Гейлшем? — долинув із коридору голос Мадам. Вона знову пройшла повз нас і зникла в темній частині кімнати. — Хороше запитання.

Міс Емілі простежила за нею поглядом і якийсь час дивилась у точку позад нас. Мені хотілось обернутися і простежити за цим обміном поглядами, але мене охопило відчуття, ніби ми в Гейлшемі і повинні дивитись лише перед собою, зосередивши всю свою увагу. Тоді міс Емілі сказала:

— Так, навіщо взагалі потрібен Гейлшем? Марі-Клод любить про це запитувати. Не так давно, до морнінґдейлського скандалу вона навіть не мріяла б про те, щоб ставити таке запитання. Це навіть до голови їй не прийшло б. Ти знаєш, що це правда, не дивись так на мене! Тільки одна особа в ті часи задавала такі запитання, і це була я. Я запитувала про це ще задовго до Морнінґдейла, із самого початку. І це полегшувало життя іншим, Марі-Клод, так, усім іншим — вони могли жити безтурботно. І ви всі, учні, також. Тому що я турбувалась, і я ставила запитання замість вас. І поки я була непохитна, у ваших думках не з’являлося жодних сумнівів, ні в кого. Але ти поставив своє запитання, любий хлопчику. Давай я відповім на найпростіше — і, можливо, це буде відповідь і на всі інші. Навіщо ми забирали ваші творчі роботи? Навіщо ми це робили? Ти сказав раніше цікаву річ, Томмі. Коли говорив про це з Марі-Клод. Ти сказав, що це для того, щоб проявити, якими ви є насправді. Якими ви є всередині. Ти так сказав, правда? Що ж, ти не надто помилявся. Ми відбирали ваші творчі роботи, тому що думали, що це проявить ваші душі. Або, якщо точніше — щоб довести, що ви взагалі маєте душі.

Вона замовкла, а ми з Томмі вперше перезирнулись. Тоді я запитала:

— Навіщо доводити таке, міс Емілі? Невже хтось думав, що у нас немає душ?

На її обличчі з’явилась тонка посмішка.

— Як зворушливо бачити, Кеті, що тебе це так ошелешило. Це засвідчує, що ми добре виконували свою роботу. Ти запитуєш, чи хтось сумнівався, що у вас є душі? Мені доведеться тобі сказати, серденько, що колись, коли ми тільки починали, таке бачення було розповсюджене. І хоча з того часу багато змінилось, навіть сьогодні це переконання побутує не всюди. Ви, учні Гейлшема, навіть опинившись у зовнішньому світі, і половини правди не знаєте. В різних куточках країни саме в цю мить інших учнів утримують в жалюгідних умовах — умовах, яких ви, студенти Гейлшема, й уявити собі не можете. А тепер, коли нас більше немає, ситуація тільки погіршується.

Вона знову замовкла і кілька секунд пильно дивилась на нас примруженими очима. Тоді продовжила:

— Хай там як, а ми принаймні докладали зусиль, щоб під нашою опікою ви виростали за чудових обставин. А ще ми дбали, щоб після того, як ви покидали заклад, вам усе ж не доводилось стикатись із найстрашнішими жахіттями. Це все, що ми могли для вас зробити. Але ця ваша мрія, мрія про те, щоб мати змогу відтермінувати. Такі речі завжди залишались за межами наших повноважень, навіть незважаючи на наші впливи. Вибачте, я розумію, що мої слова вас не потішать. Але вони не повинні вас пригнічувати. Сподіваюсь, ви здатні поцінувати те, скільки всього ми змогли для вас забезпечити. Погляньте-но на себе! У вас були хороші життя, ви освічені й інтелігентні. Пробачте, що ми не змогли забезпечити вам більшого, але ви повинні усвідомити, наскільки гірше все було колись. Коли ми з Марі-Клод лише починали, таких місць, як Гейлшем, не було взагалі. Ми і Ґленморґан-гаус стали першими. За кілька років з’явився Фонд Сондерс. Разом ми розпочали немасштабний, але гучний рух, і кинули виклик тому підходові, який застосовувався у програмі виїмок. Найважливіше, що ми продемонстрували світові: якщо учнів вирощувати в гуманному, культурному оточенні, вони виростають такими ж чутливими й розумними, як звичайні люди. Раніше всі клони — чи то пак, учні, як ми воліємо вас називати — існували тільки для того, щоб служити джерелом постачання для медичної науки. Спочатку, після війни, саме цим ви й були для більшості людей. Незрозумілі об’єкти в пробірках. Ти не погоджуєшся зі мною, Марі-Клод? Вона дуже тихо поводиться. Зазвичай її просто заткнути неможливо, коли доходить до цієї теми. Ваша присутність, дорогі мої, здається, зв’язала їй язик. Чудово. Отже, повернімося до твого запитання, Томмі. Ось навіщо ми збирали ваші творчі роботи. Ми відбирали найкращі і влаштовували спеціальні виставки. Наприкінці сімдесятих, коли наш вплив значно зріс, ми організували в різних куточках країни великі події. Туди приходили міністри, єпископи, відомі люди. Звучали промови, вливались значні кошти. «Ось, погляньте-но!» — могли сказати ми. — «Погляньте на це мистецтво! Як ви смієте стверджувати, що ці діти — нижчі від людей?» О так, наш рух тоді широко підтримували, більшість була на нашому боці.

Кілька наступних хвилин міс Емілі пригадувала різні події, що відбувались у ті часи, називала чимало імен, які для нас нічого не означали. Могло навіть здатись, що ми знову слухаємо її під час ранкових зборів, а вона відхиляється таким маршрутом, за якими ніхто з нас не здатен встежити. Сама вона, здавалось, отримувала насолоду — в кутиках очей проглядався натяк на посмішку. Тоді раптом вона вийшла з цього стану і промовила з іншою інтонацією:

— Але ж ми ніколи не втрачали контакту з реальністю, правда, Марі-Клод? На відміну від наших колег із Фонду Сондерс. Навіть у найкращі часи ми пам’ятали, яку нелегку боротьбу ведемо. А потім сталася ця морнінґдейлівська історія, потім — ще двоє чи троє випадків, і перш ніж ми встигли будь-що зрозуміти, наша напружена праця зійшла нанівець.

— Але я не розумію, — сказала я, — чому люди взагалі погано ставляться до учнів.

— З твоєї нинішньої перспективи, Кеті, таке нерозуміння цілком виправдане. Однак ти повинна постаратись подивитися на справу в історичному ключі. Після війни, на початку п’ятдесятих, коли так швидко почали відбуватись нові наукові прориви, не було часу для того, щоб критично оцінювати ситуацію, ставити тонкі запитання. Несподівано перед нами з’явилися всі ці нові можливості, нові способи лікувати стільки невиліковних раніше захворювань. Саме на цьому зосередилась загальнолюдська увага, цього всі найдужче прагнули. І протягом тривалого часу люди воліли вірити в те, що ці органи з’являються нізвідки, щонайбільше — виростають посеред якогось вакууму. Так, заперечення траплялись. Але на момент, коли люди почали думати про… про учнів, на той час, коли вони звернули увагу на те, як вас вирощували і чи взагалі вас слід було створювати — на той момент було вже занадто пізно. Повернути процес назад було неможливо. Як можна попросити людей, які побачили, що рак — виліковний, як можна попросити їх відмовитися від ліків і повернутись у темні часи? Дороги назад не було. Хоч як би незручно почувались люди через ваше існування, набагато важливішим виявилось усвідомлення, що їхні власні діти, їхні чоловіки і дружини, батьки, друзі не помруть від раку, від захворювання рухового нейрона, від серцевих хвороб. Тож тривалий час вас тримали в тіні, а люди з усіх сил намагались узагалі про вас не думати. А якщо й думали, то старались переконати себе, що ви не такі, як ми. Що ви — нижчі від людей, тому ваша доля неважлива. Так усе було, аж доки не виник наш невеликий рух. Але чи розумієте ви, проти чого ми виступили? Ми, фактично, намагались досягнути неможливого. Ми виступили проти цілого світу, який прагнув, щоб учні віддавали свої органи. Поки це було вирішальним, бар’єр, що заважав побачити вас повноцінними людьми, залишався непорушним. Що ж, ми багато років вели боротьбу, і таки вибороли для вас багато поліпшень, хоча, звісно, вас було небагато. Але тоді стався морнінґдейлівський скандал, потім — ще інші речі, і перш ніж ми встигли оговтатись, клімат змінився. Ніхто не хотів більше нас підтримувати, і наш маленький рух — Гейлшем, Ґленморґан, Фонд Сондерс — збили зі шляху.

— Що це за морнінґдейлівський скандал, про який ви постійно говорите, міс Емілі? — запитала я. — Розкажіть нам, будь ласка, тому що ми нічого про це не знаємо.

— Ну, ви й не можете про це знати. Цю історію не виносили на загальне обговорення. Вона стосувалась науковця на ім’я Джеймс Морнінґдейл, дуже талановитого на свій лад. Він працював у віддаленій частині Шотландії, щоб привертати якнайменше уваги. Він хотів запропонувати людям можливість народжувати дітей із посиленими характеристиками. Підвищеним рівнем інтелекту, спортивними талантами тощо. Звісно, траплялись уже люди зі схожими амбіціями, але цей Морнінґдейл зайшов зі своїми дослідами далі, ніж будь-хто доти, безсовісно порушив усі законні межі. Його викрили і поклали край дослідженням — та й, здавалось, по всьому. Тільки не для нас, звичайно. Ця тема не стала гучною. Однак вона спричинилась до певної атмосфери, розумієте. Нагадала людям про їхні вічні страхи. Одна річ — створювати таких, як ви, учнів, для програми виїмок. Але покоління створених дітей, які займуть місця звичайних людей? Дітей, об’єктивно досконаліших, ніж усі ми? О ні. Це лякало людей. Вони відхрестились від цього.

— Але, міс Емілі, — сказала я, — як це стосується нас? Навіщо через це закривати Гейлшем?

— Ми також не бачили зв’язку, Кеті. Спершу не бачили. І тепер я часто думаю, що в цьому полягала наша провина. Якби ми поводились настороженіше, якби менше були зайняті самі собою, якби доклали зусиль, коли новини про Морнінґдейла тільки з’явились — можливо, ми змогли б зарадити тому, що трапилось. Ох, Марі-Клод не погоджується зі мною. Вона вважає, що нічого неможливо було змінити, хоч що б ми робили — і, можливо, вона має рацію. Зрештою, річ же не тільки в Морнінґдейлі. Діялось у той час і інше. Наприклад, той жахливий телевізійний серіал. Все це тільки сприяло зміні течії. Але якщо звести все до суті — наш маленький рух завжди залишався надто крихким, надто залежним від примх тих, хто нас підтримував. Поки клімат сприяв нам, поки корпорація чи політик бачили користь із того, щоб нас підтримувати, ми здатні були триматися на плаву. Але боротьба не вщухала ніколи, а після Морнінґдейла, після зміни клімату, ми не мали шансів. Люди не хотіли, щоб їм нагадували, як насправді працює програма виїмок. Вони не хотіли думати про вас, учні, про ті умови, в яких ви з’являєтесь. Іншими словами, дорогі мої, вони хотіли, щоб ви знову сховались у тіні. В ту саму тінь, у якій ви існували до того, як з’явились люди на подобу Марі-Клод чи мене. Всі ті впливові люди, які раніше так прагнули нам допомагати — всі вони зникли. Ми втратили спонсорів, одного по одному, впродовж якогось там року. Ми продовжували триматись так довго, як тільки могли, ми існували на два роки довше, ніж Ґленморґан. Але врешті-решт, як вам відомо, ми змушені були зачинитись, і сьогодні від нашої роботи й сліду не залишилось. Тепер ніде в країні не знайдете нічого схожого на Гейлшем. Все, що можна знайти — урядові «домівки», і навіть якщо вони трохи кращі, ніж ті, що були колись, повірте, дорогі мої, що якби вам довелось побачити, що діється в деяких із тих місць, ви довго не могли б заснути. А щодо мене й Марі-Клод, то ми відійшли від справ, живемо в цьому будинку і зберігаємо нагорі цілу гору ваших робіт. Це все, що нагадує нам про наші колишні заняття. Як і гора боргів, про яку ми зовсім воліємо не згадувати. Як і спогади про всіх вас. І знання, що ми дали вам кращі життя, ніж ті, якими б ви жили.

— Тільки не проси їх тобі подякувати, — почувся з-за наших спин голос Мадам. — За що б вони мали бути вдячні? Вони прийшли сюди, прагнучи чогось набагато більшого. Що їм відомо про те, що ми зробили для них — про всі ті роки, про боротьбу, яку ми за них вели, що вони про це знають? Вони думають, це впало на них із неба. Поки не потрапили сюди, вони навіть нічогісінько не підозрювали. А тепер відчувають тільки розчарування, тому що ми не подбали, щоб усі можливості виявились для них відкритими.

Всі замовкли. Тоді знадвору почувся шум і знову пролунав дверний дзвінок. Мадам виступила з темряви і вийшла до коридору.

— Цього разу це точно робітники, — сказала міс Емілі. — Я повинна підготуватись. Але ви можете ще трохи залишитись. Робітники мусять знести тумбочку зі сходів. Марі-Клод простежить, щоб вони її не пошкодили.

Ми з Томмі не могли до кінця повірити, що це кінець. Жоден із нас не підвівся, і в кожному разі — не було нікого, хто б допоміг міс Емілі підвестись із її візка. Мені здалося, що вона зараз спробує встати сама, але вона не ворушилась, тільки нахилилася вперед, як уже робила раніше, й уважно дослухалась. Тоді Томмі мовив:

— Отже, нічого немає. Не буває відтермінувань, нічого.

— Томмі, — пробурмотіла я і зиркнула на нього. Але міс Емілі м’яко сказала:

— Ні, Томмі. Нічого такого немає. Твоє життя повинно рухатись за тим маршрутом, який йому призначено.

— То ви хочете сказати, міс, — сказав Томмі, — все, що ми робили — наше навчання, геть усе. Все це було для того, що ви пояснили? Більше ні для чого?

— Я розумію, — сказала міс Емілі, — може здаватись, що ви — просто пішаки у грі. Цілком може так здаватися. Але тільки подумайте. Ви були пішаками, яким пощастило. Існував певний клімат, тепер він змінився. Вам доведеться прийняти, що іноді у світі все відбувається саме так. Погляди людей, їхні почуття спочатку одні, потім — інші. Так сталося, що ви зростали у певний час цього процесу.

— Можливо, це тенденція, яка прийшла і пішла, — сказала я. — Але для нас — це наше життя.

— Так, це правда. Але поміркуйте. Вам пощастило більше, ніж багатьом до вас. І хтозна, з чим доведеться зіткнутись тим, хто прийде згодом. Перепрошую, учні, але мені доведеться вас покинути. Джордже! Джордже!

В коридорі стояв шум, і тому, можливо, Джордж не почув її — відповіді не було. Томмі раптово запитав:

— А міс Люсі тому пішла?

Я подумала, що міс Емілі, зосереджена на тому, що діялось у коридорі, його не почула. Вона відкинулась на спинку свого інвалідного візка і рухалась у напрямку до дверей. Навколо стояло так багато столиків і стільців, що проїхати видавалось неможливо. Я збиралася підвестись і розчистити їй шлях, але вона раптом зупинилась.

— Люсі Вейнрайт, — сказала вона. — О, так. Вона завдала нам проблем.

Міс Емілі замовкла, а тоді знову відкотила візок назад, щоб бачити Томмі.

— Так, вона завдала нам певних проблем. Непорозуміння. Але щодо твого запитання, Томмі. Те непорозуміння з Люсі Вейнрайт не мало нічого спільного з тим, що я вам розповіла. Не було пов’язано безпосередньо. Причина була радше внутрішня.

Я подумала, що на цьому вона й зупиниться, і тому запитала:

— Міс Емілі, якщо так, то ми хотіли б знати: що трапилося з міс Люсі?

Брови міс Емілі підстрибнули догори.

— Люсі Вейнрайт? Вона була для вас важливою? Пробачте, дорогі учні, я знову забуваю. Люсі пробула з нами недовго, і для нас залишилась другорядною постаттю в наших спогадах про Гейлшем. До того ж не найприємнішою. Але я розумію, адже ви виховувались якраз у ці роки…

Вона засміялась сама до себе, наче щось пригадала. У коридорі Мадам голосно вичитувала за щось робітників, але міс Емілі, здавалось, втратила зацікавлення. Вона з зосередженим виразом перебирала спогади. Врешті сказала:

— Вона була досить приємною дівчиною, Люсі Вейнрайт. Але пробувши з нами певний час, вона почала перейматисьсвоїми уявленнями. Вона вважала, що ви, учні, повинні більше знати. Наче вам слід розуміти, що чекає на вас попереду, хто ви такі, навіщо. Вважала, що вам слід подавати якомога повнішу картину. Що говорити вам менше — те саме, що обманювати вас. Ми вислухали її думку і дійшли висновку, що вона помиляється.

— Чому? — запитав Томмі. — Чому ви дійшли такого висновку?

— Чому? Вона бажала добра, я не сумніваюсь. Бачу, ви нею захоплювались. Вона мала задатки чудової виховательки. Але те, чого вона хотіла, було надто теоретичним. Ми керували Гейлшемом багато років, ми відчували, що найкраще для наших учнів, що допоможе їм у перспективі, за межами Гейлшема. Люсі Вейнрайт була ідеалісткою, і в цьому немає нічого поганого. Але вона не зналась на практичних речах. Розумієте, ми були здатні щось вам дати, подарувати те, чого й сьогодні у вас ніхто не відбере, але ми могли це винятково тоді, коли оберігали вас. Гейлшем не був би Гейлшемом, якби ми цього не робили. Гаразд, іноді це означало, що ми від вас дещо приховували, брехали вам. Так, ми часто вас обманювали. Думаю, це можна й так назвати. Але ми оберігали вас усі ті роки і дали вам дитинство. Люсі бажала добра. Але якби ми дали їй волю, ваше щастя у Гейлшемі було б зруйноване. Погляньте-но тепер на себе! Я вами так пишаюсь. Ви збудували свої життя на підставі того, що ми вам подарували. Ви не стали б такими, якими є сьогодні, якби ми вас не захищали. Ви не розчинялись би у навчанні, не втрачали б себе у малюванні і письмі. Як би ви могли робити це, якби знали, що на вас чекає? Ви сказали б, що це не має сенсу, і хіба ми могли б із вами сперечатись? Тому їй довелось піти.

Ми чули, як Мадам кричить на робітників. Не те щоб вона розізлилась, але голос її звучав дуже суворо, а чоловічі голоси, які донедавна ще сперечались, тепер позамовкали.

— Може, й добре, що я тут із вами залишилась, — сказала міс Емілі. — Марі-Клод набагато ефективніше вирішує такі речі.

Не знаю, що підштовхнуло мене це промовити. Можливо, те, що я знала: наш візит от-от завершиться. А може, мені просто стало цікаво, що почувають одна до одної міс Емілі і Мадам. Отож, стишивши голос і кивнувши у бік дверей, я сказала:

— Мадам ніколи нас не любила. Вона нас завжди боялась. Так, як люди бояться, наприклад, павуків.

Мені цікаво було, чи розсердиться міс Емілі — і водночас я не надто вже хвилювалася через це. Звичайно, вона до мене різко обернулась, ніби я кинула в неї паперовою кулькою, а очі спалахнули, нагадавши про гейлшемські дні. Але голос залишався врівноваженим і м’яким:

— Марі-Клод віддала вам усе. Вона працювала, працювала і працювала. Не сумнівайся, дитино, Марі-Клод на вашому боці і завжди буде на вашому боці. Чи боїться вона вас? Ми всі вас боїмося. Самій мені у Гейлшемі щодня доводилось боротися зі своїм жахом перед вами. Траплялось, я дивилася на вас із вікна свого кабінету і почувала таку відразу…

Вона замовкла, тоді її очі спалахнули знову.

— Але я була налаштована не дозволити цим почуттям завадити мені робити те, що правильно. Я боролась із цими почуттями і перемогла. А тепер, будьте добрі, допоможіть мені звідси вийти. Джордж повинен чекати на мене з милицями.

Ми взяли її з обох боків під лікті, і вона повільно вийшла в коридор, де до неї стривожено кинувся великий чоловік в уніформі медбрата і швидко простягнув пару милиць.

Двері виявились прочиненими, і я зі здивуванням побачила, що надворі все ще світло. Звідтіля долинав голос Мадам, яка вже спокійніше розмовляла з робітниками. Нам із Томмі годилось уже звідти зникнути, але Джордж якраз допомагав міс Емілі одягати пальто, а вона стояла, підтримуючи себе милицями; ми ніяк не могли повз них пройти, тому просто чекали. Можливо, ми хотіли попрощатися з міс Емілі. А може, ми навіть хотіли їй подякувати, я точно не впевнена. Але тепер вона була повністю поглинута своєю тумбочкою: давала важливі вказівки робітникам назовні, а потім пішла з Джорджем, навіть на нас не поглянувши.

Ми з Томмі ще трішки постояли в коридорі, не знаючи, що робити. Коли ж ми нарешті вийшли назовні, я зауважила, що вздовж вулиці вже світились ліхтарі, хоча небо ще навіть не потемніло. Завівся двигун білого фургона. Позад нього стояло старе «вольво», на пасажирському сидінні якого сиділа міс Емілі. Мадам схилилась до вікна, киваючи у відповідь на слова міс Емілі, тим часом Джордж зачинив багажник і повернувся до дверцят водія. Білий фургон рушив, і машина міс Емілі поїхала слідом.

Мадам досить довго спостерігала за від’їздом машин. Тоді обернулась, щоб рушити до будинку, але побачивши нас на тротуарі, різко зупинилась, майже відсахнувшись.

— Ми вже йдемо, — сказала я. — Дякуємо, що поговорили з нами. Перекажіть від нас «до побачення» міс Емілі, будь ласка.

Я бачила, як вона розглядає мене у тьмяному світлі. Тоді почула її голос:

— Кеті Г. Я тебе пам’ятаю. Так, пам’ятаю.

Вона замовкла, не зводячи з мене погляду.

— Я, мабуть, знаю, про що ви думаєте, — сказала я в кінці. — Мабуть, здогадуюсь.

— Чудово, — її голос звучав сонливо, і погляд був ледь розфокусований. — Чудово. Ти вмієш читати думки. Розкажи.

— Одного разу ви побачили мене в гуртожитку. Там більше нікого не було, а я ввімкнула касету і слухала музику. Я ніби як танцювала, заплющивши очі, і ви мене побачили.

— Дуже добре. Читаєш думки. Тобі слід виступати на сцені. Я тебе щойно впізнала. Але так, я пам’ятаю той випадок. Я і досі іноді про нього думаю.

— Цікаво. Я також.

— Розумію.

Тут наша розмова могла б і завершитись. Ми могли попрощатись і піти собі. Але вона підійшла ближче, не припиняючи зазирати мені в обличчя.

— Ти була тоді набагато молодша, — сказала вона. — Але так, це ти.

— Можете не відповідати, якщо не хочете, — сказала я. — Але це завжди мене бентежило. Можна запитати?

— Ти читаєш мої думки. А я твоїх читати не вмію.

— Ви були… засмучені того дня. Ви на мене дивились, і коли я це усвідомила і розплющила очі, ви за мною спостерігали, і мені здалося, що плакали. Насправді я знаю: ви плакали. Ви на мене дивились і плакали. Чому?

Вираз обличчя Мадам не змінився, вона не зводила з мене погляду.

— Я ридала, — раптом сказала вона дуже тихо, немов боялась, що можуть підслухати сусіди, — тому що, ввійшовши, почула твою музику. Я подумала, що якась дурна учениця забула вимкнути. Але ввійшовши до твого гуртожитку, побачила тебе, саму, маленьку дівчинку. Ти танцювала. Заплющивши очі, десь далеко-далеко, з тужливим виразом на обличчі. Ти танцювала так співчутливо. А та музика, та пісня. Там ще було щось у словах. Сповнене смутку.

— Та пісня, — сказала я, — називалась «Не відпускай мене».

І я тихо, пошепки, заспівала кілька рядків: «Не відпускай мене… Моє серденько… Не відпускай мене…»

Вона кивнула, немов погодившись.

— Так, ця пісня. Мені доводилось її потім чути раз чи двічі. По радіо, по телевізору. І це знову повертало мене до маленької дівчинки, яка танцювала сама з собою.

— Ви кажете, що не вмієте читати думки, — сказала я. — Але, можливо, того дня вам це вдалося. Можливо, саме тому ви й почали плакати, коли мене побачили. Тому що, незважаючи на справжній сенс пісні, танцюючи, я по-своєму її розуміла. Розумієте, я уявляла, що ця пісня про жінку, якій сказали, що в неї не може бути дітей. Але потім у неї таки народилась дитина, і вона так зраділа, і тому пригортала дитину до грудей міцно-міцно, і страшенно боялась, що їх може щось розлучити, і співала: серденько, серденько моє, не відпускай мене. Пісня зовсім не про це, але я тоді так уявляла. Може, ви прочитали мої думки, і тому пісня здалася вам такою сумною. Тоді мені не здавалось, що це сумно, але тепер, пригадуючи, я з вами погоджуюсь.

Я говорила з Мадам, але відчувала Томмі поруч, відчувала текстуру його одягу, геть усе в ньому.

Мадам сказала:

— Страшенно цікаво. Але я й тоді не вміла читати думок. Я ридала зовсім з іншої причини. Того дня, коли я спостерігала, як ти танцюєш, я бачила дещо інше. Бачила, як надходить новий світ. Більш розвинений, продуктивний, так. У ньому було більше ліків від давніх захворювань. Це чудово. Але це жорстокий, немилосердний світ. І я бачила маленьку дівчинку, з міцно заплющеними очима, вона притискала до грудей світ минулого і знала в душі, що світ цей неможливо вберегти, вона пригортала його до себе і благала не відпускати її. Ось що я бачила. Я знаю, що ти робила не це. Але я бачила таке, і в мене стискалось серце. І я так і не змогла цього забути.

Вона наблизилась, зупинившись на відстані кроку чи двох від нас.

— Ваші сьогоднішні розповіді дуже мене зворушили.

Вона поглянула на Томмі, потім знову на мене.

— Бідолашні створіння. Як би я хотіла вам допомогти. Але тепер ви полишені на себе.

Вона випростала руку і, продовжуючи дивитись мені в обличчя, торкнулась моєї щоки. Я відчувала, що все її тіло тремтить, але вона не забирала руки, а з очей її знову котились сльози.

— Бідолашні створіння, — повторила вона майже пошепки. Тоді розвернулась і рушила до будинку.

На зворотній дорозі ми практично не обговорювали зустрічі з міс Емілі і Мадам. А якщо й говорили, то про якісь другорядні речі: наприклад, як вони обидві постарішали або про меблі в будинку.

Я вела машину найбільш неосвітленими дорогами, де тільки наші фари розсіювали темряву. Час від часу світло нашої машини зустрічалось із світлом зустрічних машин, і тоді я думала, що то опікуни, які повертаються самотою додому, або, можливо, з ними поруч, як зі мною, сидить їхній донор. Звичайно, я знала, що цими дорогами їздять і інші люди, але того вечора мені здавалось, що ці темні бічні траси країни існують тільки для таких, як ми, а широкі освітлені шосе з величезними знаками і чудесними кафе — для решти. Не знаю, чи Томмі думав про щось подібне. Можливо, думав, тому що раптом зауважив:

— Кет, ти знаєш такі дивні шляхи.

Сказавши це, він засміявся, але відразу поринув глибоко в думки. Потім, коли ми їхали дуже темною дорогою просто посеред невідомої пустки, він несподівано промовив:

— Думаю, міс Люсі права. Не міс Емілі.

Не пам’ятаю, чи я відповіла йому щось. Якщо й відповіла, то вже напевно щось не надто глибоке. Але цієї миті я зауважила вперше щось в його голосі чи в манері, від чого в мені ввімкнулись тривожні сигнали. Пам’ятаю, я відірвала погляд від звивистої дороги і зиркнула на нього, але він просто тихо сидів собі, дивлячись перед собою в ніч.

За кілька хвилин він запитав:

— Кет, ми можемо зупинитись? Вибач, мені треба вийти на хвилинку.

Подумавши, що його знову нудить, я негайно різко загальмувала перед самим живоплотом. Місцина була зовсім неосвітлена, і навіть із ввімкненими фарами я хвилювалась, що інша машина може проминути поворот і врізатися в нас. Ось чому, коли Томмі вийшов і зник у темряві, я не пішла слідом за ним. До того ж він рушив геть так цілеспрямовано, що мені стало зрозуміло: навіть якщо йому погано, він воліє давати собі раду сам. Тому я сиділа в машині і думала, чи не виїхати мені трохи вище на пагорб — коли почула перший крик.

Спершу я навіть не подумала, що це він. Мені здалося, це якийсь маніяк, що ховається в кущах. Коли долинули другий і третій крики, я вже вистрибнула з машини, і тоді вже зрозуміла, що це голос Томмі, хоча це й не змусило мене збавити темп. В ту мить я, мабуть, була близька до паніки, адже уявлення не мала, де він. Я нічого не бачила, а коли кинулася бігти на його крик, наткнулась на непроникну гущавину. Тоді знайшла прохід, переступила рівчак і дійшла до огорожі. Мені вдалося перелізти через неї і зістрибнути в м’яке болото.

Тепер я набагато краще бачила все, що навколо. Я стояла посеред поля, яке полого спускалося вниз, а внизу, в долині, можна було розгледіти вогні якогось села. Тут віяв по-справжньому сильний вітер, і мене так штовхнуло його поривом, що довелось вхопитися за стовпчик огорожі. Місяць був не повний, але світив яскраво — я розгледіла на відстані, де поле починало сходити вниз, постать Томмі. Він лютував, кричав, розмахував кулаками і копався.

Я кинулась до нього бігти, але мої ноги засмоктувало болото. Болото заважало йому також, і одного разу, копаючи ногами, він послизнувся і зник з мого поля зору в темряві. Однак злива проклять не припинялась, тож я змогла дістатись до нього якраз тоді, коли він звівся на ноги. Я розгледіла його обличчя у світлі місяця — замащене болотом, перекошене від люті, — а тоді вхопила за неспокійні руки і міцно стиснула. Він намагався мене струсити, але я і далі його тримала, аж доки він не перестав кричати, і я відчувала, що боротьба в ньому вщухає. Тоді я зрозуміла, що він обійняв мене. Так ми стояли разом, на початку поля, і це тривало, здавалось, цілі сторіччя. Ми нічого не говорили, просто обіймали одне одного, а вітер дмухав і дмухав на нас, тріпав нашим одягом, і могло навіть здатися, що ми тримались одне за одного тому, що це був єдиний спосіб, щоб нас не знесло кудись у глупу ніч.

Коли ми нарешті розімкнули обійми, він пробурмотів:

— Мені дуже шкода, Кет.

Тоді засміявся тремтячим голосом і додав:

— Добре, хоч корів на полі не було. Всіх би перелякав.

Я бачила, як він старається запевнити мене, що тепер все в порядку, але його груди досі здіймались, а ноги тремтіли. Ми повернулися разом до машини, намагаючись не послизнутись.

— Ти смердиш коров’ячим лайном, — нарешті мовила я.

— О Боже, Кет. Як мені це пояснити? Нам доведеться прослизнути через чорний вхід.

— Тобі все одно доведеться підписатись.

— О Боже, — сказав він і знову засміявся.

Я знайшла в машині якісь шмати, і ми абияк повитирали лайно. Але коли я шукала ганчір’я, то вийняла з багажника спортивну сумку з малюнками тварин, і коли ми рушили, я зауважила, що Томмі взяв її з собою досередини.

Ми їхали мовчки, а сумка лежала в нього на колінах. Я чекала, що він скаже щось про малюнки. Думала, що в ньому наростає новий припадок люті, що він зараз викине малюнки через вікно. Але він тримав сумку обома руками, немов оберігаючи, і дивився на темну дорогу, що розгорталась перед нами. Після тривалої мовчанки він сказав:

— Мені дуже прикро через те, що сталося, Кет. Чесно. Я справжній ідіот.

А тоді запитав:

— Про що ти думаєш, Кет?

Я відповіла:

— Я думала про давні часи в Гейлшемі, коли ти отак бісився, а ми не могли цього зрозуміти. Не могли зрозуміти, чому з тобою таке траплялось. І в мене з’явилася ідея, просто думка. Я подумала, що, може, з тобою це траплялось, тому що на якомусь рівні ти завжди знав.

Томмі подумав, а тоді похитав головою.

— Навряд чи, Кет. Ні, це просто я такий. Страшенний ідіот. У цьому вся справа.

А тоді він засміявся і сказав:

— Але це цікава ідея. Може, я і знав, десь глибоко в душі. Щось таке, чого ви всі не знали.

Розділ двадцять третій

Впродовж наступного тижня все начебто було так само. Одначе я не сподівалась, що все так і триватиме, і вже з початку жовтня справді почала помічати невеликі зміни. Наприклад, хоча Томмі продовжував малювати своїх тварин, він почав таїтися з ними в моїй присутності. Не те щоб ми знову повернулися до того часу, коли я тільки стала його опікуном і все пережите в Котеджах і далі над нами нависало. Просто здавалось, що він думав над цим і вирішив: що продовжуватиме малювати тварин, коли матиме на це настрій, але якщо прийду я, він перестане малювати і заховає малюнки. Мене це не те щоб образило. Насправді з багатьох кутів зору це стало навіть полегшенням: якби ті тварини дивились нам в обличчя, поки ми проводимо час разом, це тільки б дужче нас бентежило.

Однак інші зміни виявились для мене неприємнішими. Я не стверджую, що часом нам таки не вдавалось добре проводити час у нього в кімнаті. Час від часу ми навіть займались сексом. Однак я дедалі частіше помічала, що Томмі тяжіє до того, щоб ідентифікувати себе з іншими донорами центру. Якщо ми, наприклад, пригадували давніх гейлшемських знайомих, він рано чи пізно зводив розмову до своїх теперішніх друзів-донорів, які, можливо, робили або казали щось схоже до того, що ми з ним згадували. Зокрема, одного разу я приїхала до Кінґсфілда після довгої подорожі і вийшла з машини. Площа нагадала мені той день, коли ми з Рут приїхали до центру перед мандрівкою до човна. Стояв хмарний осінній вечір, і навколо не було нікого, крім групи донорів, які зібрались під навісом будинку відпочинку. Я бачила з ними Томмі — він стояв, спершись плечем на стовп, — і слухав донора, який сидів, скоцюрбившись на східцях перед входом. Я рушила в їхньому напрямку, тоді зупинилась і зачекала на відкритому місці, під сірим небом. Але Томмі, хоча й бачив мене, продовжував слухати свого друга, аж поки всі вони не вибухнули реготом. І навіть після цього він слухав і усміхався. Згодом він стверджував, що подавав мені знаки, аби я підійшла, але якщо це й правда, то знаки ці були не надто очевидні. Я зауважила тільки, як він неокреслено усміхнувся в моєму напрямку, а потім знову слухав розповідь свого друга. Гаразд, він просто чимось займався, і вже за хвилину чи дві таки підійшов, і ми вдвох піднялись до його кімнати. Але все це значно відрізнялося від того, як у нас із ним було раніше. І річ не тільки в тому, що він змусив мене чекати на нього на Площі. Проти цього я не мала б нічого. Я радше того дня вперше відчула з його боку щось близьке до образи на мене, і навіть коли ми піднялися до його кімнати, атмосфера між нами панувала не найкраща.

Якщо чесно, я могла докластися до такого становища не меншою мірою, ніж він. Тому що, спостерігаючи за тим, як донори сміються і розмовляють, я неочікувано відчула всередині поколювання. У тому, як вони стояли чітким напівколом, у їхніх позах, таких нарочито розслаблених, чи то сиділи вони, чи були випростані, у намаганні заявити всьому світові, як вони насолоджуються товариством одне одного, було щось, що пригадало мені, як наша маленька компанія проводила час у павільйоні. Як я сказала, це порівняння зачепило щось у моїй душі, тож, можливо, коли ми піднялися до кімнати, я так само почувалась ображеною, як і він.

Такий же приступ образи я переживала щоразу, коли він казав мені, що я чогось не розумію, адже поки що не стала донором. Але окрім одного конкретного випадку, про який я зараз розповім, все обмежувалось легким поколюванням. Зазвичай він говорив мені такі речі напівжартома, мало не ніжно. І навіть якщо іноді емоції ставали різкішими — наприклад, як тоді, коли він сказав, щоб я не носила його брудну білизну до пральні, тому що він сам може з цим впоратись — навряд чи це можна було назвати сваркою. Того разу я запитала:

— Яка різниця, хто з нас знесе донизу рушники? Я все одно туди йду.

Він просто похитав головою і сказав:

— Слухай, Кет, я сам буду вирішувати свої справи. Якби ти була донором, ти б зрозуміла.

Гаразд, це таки зачіпало, однак такі речі я могла досить легко відпустити. Проте одного разу, коли він вкотре закинув, що я ще не стала донором, це мене по-справжньому розлютило.

Це сталося приблизно за тиждень після того, як прийшло розпорядження щодо його четвертої виїмки. Ми вже на нього очікували і чимало про це говорили. Ба більше — з часу подорожі до Літлгемптона наші найінтимніші розмови стосувались саме четвертої виїмки. Мені відомо, що донори по-різному реагують на четверту виїмку. Деяким хочеться весь час про це говорити, нескінченно й безсенсовно. Інші тільки жартують на цю тему, тимчасом як ще інші взагалі навіть згадувати її не бажають. А ще є ця дивна тенденція серед донорів — ставитись до четвертої виїмки так, ніби це заслуговує на привітання. Донора «четвертої», навіть якщо дотепер він нікому особливо не подобався, трактують з особливою повагою. Цю традицію підтримують навіть лікарі й медсестри: коли донор «четвертої» приходить здавати аналізи, білі халати усміхаються, вітають його і тиснуть руку. Ну, ми з Томмі про це розмовляли — іноді жартівливо, іноді — серйозно й уважно. Обговорювали різні способи, які люди застосовували в таких випадках, обговорювали, які з них мали найбільше сенсу. Одного разу, коли ми лежали поруч на ліжку, а в кімнаті западала темрява, він сказав:

— Знаєш, Кет, чому всі так хвилюються через четверту? Тому що ніхто точно не знає, чи вичерпається. Якби ти мав певність, що вичерпаєшся, було б простіше. Але цього ніколи точно не кажуть.

Впродовж певного часу я вже думала, чи він порушить цю тему, і прикидала собі, як найкраще відповісти. Але коли це нарешті сталось, я виявила, що не можу підібрати слів. Тому сказала просто:

— Та це дурниці, Томмі. Просто розмови, дурні розмови. Тут немає про що навіть думати.

Проте Томмі знав, що я не маю чим підкріпити свої слова. Йому було відомо, що він порушує запитання, на які навіть лікарі не дають точних відповідей. Постійно доводиться чути ці балачки. Про те, що після четвертої виїмки, навіть якщо технічно ви вичерпуєтесь, у якомусь сенсі все ще зберігаєте свідомість; і виявляється, що на вас чекають наступні виїмки, і багато, тільки вони — по той бік межі; більше немає реабілітаційних центрів, опікунів, друзів; немає більше нічого, крім цих виїмок, аж доки тебе остаточно не вирублять. Ці теми схожі на фільми жахів, тому здебільшого ніхто не бажає про це навіть думати. Ні білі халати, ні опікуни — і донори зазвичай також. Але час від часу донори все ж порушують цю тему, як того вечора це зробив Томмі, і тепер я шкодую, що ми про це не поговорили. Але після того, як я назвала цю розмову «дурницею», ми обоє покинули цю територію. Однак я принаймні знала тепер, що думки про це непокоять Томмі, і раділа, що він хоча б частково мені їх звірив. Я намагаюсь пояснити, що загалом мала враження, наче ми дуже добре разом даємо собі раду з четвертою виїмкою, ось чому того дня, коли ми гуляли полем, мене так потужно вибив з рівноваги той його випад.

У Кінґсфілді не особливо є де погуляти. Площа — це очевидне місце для зібрань, а невеликі клапті позаду будівель більше скидаються на пустище. Найбільша ділянка, яку донори називають «полем» — чотирикутник, зарослий бур’янами і чортополохом, оточений парканом-сіткою. Цю територію давно вже хотіли перетворити на нормальний газон для донорів, але навіть дотепер цього так і не зробили. І навіть якби зробили, там не було б надто спокійно — неподалік проходить траса. А все ж таки, коли донорам неспокійно і їм хочеться піти пройтися, вони зазвичай ідуть саме туди, продираються крізь кропиву й ожину. Того конкретного ранку, про який я розповідаю, лежав туман, і я знала, що поле вологе, але Томмі наполягав на прогулянці. Не дивно, що ми виявились там одні — але це, мабуть, Томмі відповідало. Після кількахвилинного проламування крізь хащі він зупинився біля огорожі і втупився у непроглядний туман з протилежного боку. Тоді сказав:

— Кет, я не хочу, щоб ти зрозуміла це неправильно. Але я добре це обдумав. Кет, думаю, мені потрібен інший опікун.

Протягом кількох секунд після того, як він це сказав, я усвідомила, що анітрохи не здивована; що з нез’ясовних причин я навіть цього чекала. Але все одно розізлилась і нічого не відповіла.

— Це не тільки тому, що надходить четверта виїмка, — продовжив він. — Не тільки в цьому річ. Це також через події минулого тижня. Коли в мене загострились проблеми з нирками. Таке траплятиметься дедалі частіше.

— Ось чому я тебе знайшла, — сказала я. — Саме тому я приїхала сюди на допомогу. Через те, що тепер починається. І саме цього хотіла Рут.

— Рут хотіла для нас іншого, — сказав Томмі. — Вона не обов’язково прагнула, щоб ти до останньої миті була моєю опікункою.

— Томмі, — сказала я, вже добряче, мабуть, розлютившись, хоча й говорила тихо і контролювала свій голос, — я тут для того, щоб тобі допомагати. Ось чому я сюди приїхала і знову тебе знайшла.

— Рут хотіла для нас іншого, — повторив Томмі. — А це все — не те. Кет, я не хочу бути таким перед тобою.

Томмі втупився в землю, притиснувши долоню до сітки огорожі, і здавалось, наче він пильно прислухається до звуку дорожнього руху десь за туманом. І тоді він це промовив, злегка хитаючи головою:

— Рут би зрозуміла. Вона була донором, вона б мене зрозуміла. Я не кажу, що вона обов’язково й сама такого б прагнула. Якби могла, то, може, й захотіла б, щоб ти була її опікункою аж до самого кінця. Але вона зрозуміла б мене і моє бажання зробити це інакше. Кет, ти дечого просто не розумієш. Ти не розумієш цього, бо ти не донор.

Коли він сказав це, я розвернулась і пішла геть. Я вже згадувала, що була практично готова до цього випаду — мовляв, він більше не хоче, щоб я була його опікункою. Але що по-справжньому мене поранило, крім усього іншого (як той випадок, коли він не підійшов до мене відразу на Площі) — це те, як він знову відокремив мене не тільки від усіх донорів, але й від себе і від Рут.

Але це так і не переросло у велику сварку. Коли я пішла геть, то не могла вдіяти нічого іншого, як просто піднятися до його кімнати, куди він сам повернувся вже за кілька хвилин після мене. На той час ми обоє вже охолонули і змогли краще про все поговорити. Ми поводились дещо натягнуто, але все ж помирилися, і навіть торкнулись деяких практичних моментів щодо зміни опікунів. А тоді, коли ми сиділи поруч при тьмяному світлі на краю його ліжка, він сказав:

— Я більше не хочу, щоб ми сварились, Кет. Але я дуже давно хотів тебе запитати. Тебе не втомлює бути опікункою? Ми всі стали донорами так давно. А ти стільки років продовжуєш цим займатись. Тобі не хочеться іноді, Кет, щоб вони поквапились і надіслали тобі розпорядження?

Я стенула плечима.

— Я не проти. Хороші опікуни потрібні. А я хороша опікунка.

— Але хіба ж це аж так важливо? Добре, мати хорошого опікуна — приємно. Але хіба це насправді аж так важливо? Так чи інакші всі донори відбуватимуть виїмки, а потім вичерпаються.

— Звичайно, це важливо. Хороший опікун має великий вплив на те, яким є життя донора.

— Але ж усі ці твої метання. Твоє виснаження і самотність. Я спостерігав за тобою. Це тебе вичерпує. Кет, ти ж повинна іноді хотіти, щоб вони сказали тобі зупинитись. Не знаю, як ти з ними не переговориш і не запитаєш — чому так довго?

Я мовчала, а він продовжив:

— Я просто міркую, це все. Не сварімося більше.

Я схилила голову йому на плече і мовила:

— Ага, що ж. Може, це ще не так і довго потриває. Але тепер я повинна продовжувати. Навіть якщо тобі не хочеться, щоб я була поруч, мене потребують інші.

— Мабуть, ти права, Кет. Ти справді хороша опікунка. Така опікунка була б ідеальною для мене, якби це не була ти.

Він засміявся і обвив мене рукою, хоч ми сиділи поруч. Тоді знову заговорив:

— Я постійно думаю про річку з дуже швидкою течією. І про двох людей у воді, які намагаються триматись одне за одного, триматися з усіх сил, але врешті вони виснажуються. Течія надто сильна. Вони мусять одне одного відпустити, роз’єднатися. Так я думаю про нас. Як шкода, Кет, адже ми любили одне одного все життя. Але ж ми не можемо назавжди залишитися разом.

Коли він усе це сказав, я пригадала, як трималась за нього тієї ночі на полі на зворотному шляху з Літлгемптона, коли дув пронизливий вітер. Не знаю, чи він також про це думав, чи продовжував уявляти свої ріки і швидкі течії. Але ми довго сиділи так поруч на ліжку, замислившись. Врешті я йому сказала:

— Вибач, що я на тебе зірвалась. Я з ними поговорю. Постараюсь, щоб тобі дістався хтось хороший.

— Як шкода, Кет, — знову повторив він. І того ранку ми більше, здається, про це не розмовляли.

Пам’ятаю, протягом кількох наступних тижнів — останніх кількох тижнів перед тим, як з’явився новий опікун — панував несподіваний спокій. Можливо, ми з Томмі докладали особливих зусиль, щоб усе було добре, і час минав мало не безтурботно. Можна подумати, що нас огорнуло відчуття нереалістичності, але насправді в той час нічого дивного не відчувалося. Я була зайнята кількома іншими донорами в Північному Вельсі і через це не могла бувати в Кінґсфілді так часто, як мені б хотілося, але все ж приїздила тричі або чотири рази на тиждень. Ставало дедалі холодніше, але погода залишалась сухою і часто сонячною, тож ми проводили час у його кімнаті, іноді займались сексом, та частіше просто розмовляли або Томмі слухав, як я читаю. Раз чи двічі Томмі навіть приніс свій блокнот і калякав щось, шукаючи нових ідей для тварин, поки я читала йому з ліжка.

Одного дня я приїхала, і то виявився наш останній раз. Я прибула після першого свіжого грудневого дня. Піднялася до його кімнати, вже очікуючи зміни — не знаю, якої саме. Може, думала, що він якось прикрасив кімнату чи щось таке. Але, звісно, все виявилось таким, як раніше, і я зітхнула з полегшенням. Томмі теж не змінився, але коли ми почали розмовляти, стало складно вдавати, начебто це просто звичайний мій візит. До того ж ми так багато розмовляли впродовж минулих тижнів, що не мали більше якихось особливих тем, які вкрай слід було обговорити. До того ж ми не надто хотіли торкатися нових тем, оскільки обов’язково пошкодували б, що нам не вдалось би як слід їх завершити. Ось чому того дня в наших розмовах панувала пустка.

Лише раз, безцільно поблукавши його кімнатою, я запитала:

— Томмі, ти радий, що Рут вичерпалась, перш ніж довідалася про все, що ми з тобою врешті почали робити?

Він лежав на ліжку і, перш ніж відповісти, довго дивився в стелю.

— Цікаво, кілька днів тому я думав про те саме. Коли йдеться про такі речі, слід пам’ятати, що Рут від нас відрізнялась. Ми з тобою від самого початку, навіть коли ще були зовсім малі, завжди намагались усе вивідати. Пам’ятаєш наші таємні розмови, Кет? Але Рут таке не цікавило. Вона завжди хотіла просто вірити. Такою була Рут. Тому — так, я думаю, все сталося якнайкраще.

Тоді він додав:

— Звичайно, те, що ми довідались — про міс Емілі й інше — нічого не змінює щодо Рут. В кінці вона бажала нам добра. Щиро бажала нам добра.

Тоді мені не хотілось розпочинати велику суперечку щодо Рут, тому я просто погодилась. Але тепер, коли я маю стільки часу, щоб все це обдумати, я вже не надто впевнена у своїх почуттях. Якась частина мене бажала б поділитися з Рут відкриттями. Гаразд, можливо, це її засмутило б; можливо, до неї дійшло б, що та шкода, яку вона колись нам заподіяла, вже не може бути так просто залагодженою, як вона сподівалась. І, можливо, якщо вже говорити цілком щиро, якась крихітна частина мене жалкувала, що Рут не довідалась про все, перш ніж вичерпалась. Однак я думаю, річ тут у чомусь іншому, в чомусь набагато більшому, ніж мої мстивість і дріб’язковість. Тому що, як сказав Томмі, наприкінці вона бажала нам добра, і хоча того дня в машині Рут казала, що я ніколи її не пробачу, це зовсім не так. Тепер у мені немає до неї злості. Коли я стверджую, що хотіла б, аби вона довідалася геть усе, це тому, що мене засмучує усвідомлення того, що вона відійшла без того знання, яке відкрилося нам із Томмі. Таке враження, ніби між нами з одного боку і Рут із другого проведена лінія, і коли все вже сказано й зроблено, я почуваю великий смуток і думаю, що вона почувала б його також, якби про це знала.

Того дня ми з Томмі попрощались без особливого надриву. Коли надійшов час від’їжджати, він зійшов разом зі мною сходами, чого зазвичай не робив, і ми перетнули Площу і підійшли до машини. З огляду на пору року сонце вже сідало за будівлі. Під дашком, як завжди, стовбичило кілька тінистих постатей, але Площа залишалась порожньою. Всю дорогу до машини Томмі мовчав. Тоді засміявся і сказав:

— Знаєш, Кет, коли я грав у футбол у Гейлшемі, у мене був один таємний прийом. Коли я забивав гол, то робив ось так, — він підніс догори обидві руки, немов тріумфуючи, — і біг назад до своїх друзів. Я ніколи не з’їжджав з котушок, не дурів від радощів — просто біг із піднесеними догори руками, ось так.

Він на якусь мить замовк, усе ще простягаючи догори випростані руки. Тоді нарешті опустив їх і усміхнувся.

— А сам завжди уявляв собі в той час, Кет, ніби біжу крізь воду. Неглибоку, щонайбільше — до кісточок. Бачив таке щоразу у своїй уяві. Хлюп, хлюп, хлюп.

Він знову звів руки догори.

— Це було по-справжньому приємно. Ти щойно забив гол, розвертаєшся, а тоді — хлюп, хлюп, хлюп.

Він поглянув на мене і засміявся:

— Ніколи не розповідав про це жодній живій душі.

Я теж засміялась і відповіла:

— Ти божевільний, Томмі.

Після цього ми поцілувались — обмінялися коротким поцілунком — і я сіла в машину. Томмі не сходив з місця, поки я розвертала машину. Коли я рушила до виїзду, він усміхнувся і помахав мені рукою. Я спостерігала за ним у дзеркальце заднього виду — він стояв там аж до останнього. Врешті я побачила, як він востаннє змахнув рукою і обернувся у бік навісу. А потім Площа зникла з мого дзеркала.

Кілька днів тому я розмовляла з одним зі своїх донорів, який скаржився, як швидко зникають спогади, навіть найцінніші. Я з цим не погоджуюсь. Ті спогади, які ціную найдужче, ніколи не тьмяніють. Я втратила Рут, потім втратила Томмі, але не втрачу власних спогадів про них.

Гейлшем я втратила, мабуть, також. Досі можна почути історії про колишніх випускників Гейлшема, які намагалися його розшукати — чи радше знайти місце, де він був розташований. Часом з’являються чутки, на що перетворили Гейлшем — на готель, школу чи на руїну. Сама я, хоч і їжджу страшенно багато, ніколи не намагалась його розшукати. Мені нецікаво його побачити, хоч яким би він сьогодні став.

Уявіть собі: хоч я ніколи не шукала Гейлшем, іноді, їдучи тією чи іншою місцевістю, мені раптом здавалось, що я помічаю щось на нього схоже. Бачу спортивний павільйон удалині — і не сумніваюсь, що він наш. Або ряд тополь на обрії, поруч із великим волохатим дубом — і впродовж короткої миті я цілковито певна, що наближаюсь із протилежного боку до Південного спортивного поля. Одного сірого ранку на певному відтинку траси в Ґлостерширі я проїздила повз поламану машину, що стояла на додатковій смузі, і не мала жодного сумніву, що дівчина поруч з автомобілем, яка порожнім поглядом вдивляється у потік зустрічного транспорту — це Сюзанна С., старша від нас на кілька років, одна з наглядачок Розпродажів. Такі випадки трапляються, коли я їх найменше очікую, коли їду, маючи на думці щось цілковито інше. Тож, можливо, на якомусь рівні я все-таки налаштована на Гейлшем.

І все ж не займаюсь його пошуками. І так чи інакше, але вже наприкінці цього року перестану їздити за кермом. Тож цілком імовірно, що я таки його не знайду, і, якщо добряче поміркувати, мене це тільки тішить. Це так само, як зі спогадами про Томмі й Рут. Щойно я провадитиму спокійніше життя у тому центрі, куди мене відішлють, я заберу туди з собою Гейлшем, схований у безпеці моєї пам’яті, і ніхто не зможе відібрати цього у мене.

Єдине потурання, яке я собі якось дозволила — це коли за кілька тижнів після того, як довідалась, що Томмі вичерпався, я вирушила до Норфолка, хоч мені туди й не треба було. Я не мала на думці нічого особливого і дісталась лише до узбережжя, не далі. Можливо, мені просто хотілось побачити порожні рівнини і величезні сірі небеса. В якусь мить я опинилася на невідомій мені дорозі, і близько тридцяти хвилин не мала уявлення, де я, але мені було байдуже. Я проминала пласкі безбарвні поля, такі одноманітні — хіба що випадкова зграйка пташок, почувши мій двигун, здіймалась у повітря з ріллі. Врешті я зауважила вдалині, неподалік від узбіччя, кілька дерев. Наблизилась до них, зупинила машину і вийшла назовні.

Я стояла перед гектарами зораної землі. Від поля мене відгороджував паркан із двома лініями колючого дроту, і я розуміла, що тільки цей паркан і групка з кількох дерев зупиняють вітер, який безперешкодно дме собі багато кілометрів. Уздовж паркана, особливо біля нижньої його частини, заплуталось і набилося повно різноманітного сміття. Немов непотріб, який можна знайти на березі моря: вітер котив його кілометрами, аж доки врешті не прибив до цих дерев і цих двох низок дроту. І навіть на гілках дерев лопотіли шматки пластикового покриття і клапті старих кульків. Лише тоді, єдиний раз, дивлячись на дивне сміття і відчуваючи, як над порожніми полями завиває вітер, я дозволила собі маленьку фантазію — адже це був Норфолк, і минуло всього лише кілька тижнів відтоді, як я його втратила. Я думала про непотріб, про лопотіння пластику між гілками, про смугу різного брухту, що застрягнув уздовж паркана — заплющила очі й уявила, що сюди прибило всі можливі речі, які я губила ще від самого дитинства, і ось тепер я стояла перед ними, і варто було зачекати мені трохи довше, на обрії з протилежного краю поля повинна була з’явитись крихітна постать, яка збільшувалась би, аж поки я не впізнала б Томмі — він помахав би мені, а може, навіть гукнув. Моя фантазія не зайшла далі — я їй не дозволила, — і хоча обличчям котились сльози, я не ридала і не втратила самовладання. Я просто трохи зачекала, а потім повернулась до машини і знову вирушила туди, куди мені слід було їхати.

Оглавление

Частина перша

  Розділ перший

  Розділ другий

  Розділ третій

  Розділ четвертий

  Розділ п'ятий

  Розділ шостий

  Розділ сьомий

  Розділ восьмий

  Розділ дев'ятий

Частина друга

  Розділ десятий

  Розділ одинадцятий

  Розділ дванадцятий

  Розділ тринадцятий

  Розділ чотирнадцятий

  Розділ п'ятнадцятий

  Розділ шістнадцятий

  Розділ сімнадцятий

Частина третя

  Розділ вісімнадцятий

  Розділ дев'ятнадцятий

  Розділ двадцятий

  Розділ двадцять перший

  Розділ двадцять другий

  Розділ двадцять третій