Стара хвороба [Решат Нурі Гюнтекін] (fb2) читать онлайн

Решат Нурі Гюнтекін Стара хвороба

Розділ перший

Двері прочинилися. Доглядальниця подала знак головній медсестрі, яка читала газету коло вікна, щоб та вийшла в коридор.

— Сестро Магдо, прийшов чоловік мадам, вони з лікарем розмовляють.

Літня жінка насилу чула тихий голос доглядальниці, та все ж поклала палець на вуста, наказуючи тій говорити ще тихіше.

— Цсс… Тихіше, — сказала вона і далі говорила вже пошепки: — Коли він прийшов?

— Недавно… Вони підійдуть сюди з лікарем…

— Зараз не можна…

— Мене послав лікар…

— Не можна… Скажи лікарю, що хвора міцно спить… Я пізніше прийду і розповім, що, як і до чого.

Мовивши так, сестра Магда насупила густі брови і зсунула на лоба окуляри, які були їй потрібні лише для читання. Розмовляючи з дівчиною в коридорі, вона стояла перед дверима палати і упівока пильнувала за поведінкою недужої.

Доглядальницю брав сумнів, що потерпіла — молода жінка, яка перебувала в лікарні вже майже два тижні, — могла весь час отак спати, як після маківки. Вона вважала це звичайною симуляцією та й годі. А головний лікар, безпорадний якось пояснити такий тривалий сон, приписав його причину струсові мозку, отриманому під час аварії. Більше до цього питання він не повертався.

У цю мить хвора повернулася на інший бік, схоже, намагаючись робити це якомога природніше, ніби справді уві сні, і лежала тепер обличчям до стіни. Доглядальниця вирішила, що та хоче приховати, як її непокоїть щойно почуте.

Вона не помилилася в своїх здогадах — Зулейха не спала. Молода жінка напружено вслухалася в ледь чутний шепіт у коридорі, щоб не пропустити жодного слова.

Отже, Юсуф прийшов сюди! Ще трохи, й вони зустрінуться, будуть змушені дивитися один одному в очі, розмовляти… Страшно!

Водночас Зулейха відчула, що все це тепер не надто лякає її, як вона того сподівалася. Серце билося рівно — жодного тремтіння чи трепету!

Вона розуміла: навіть якби їй довелося заговорити просто зараз, то й голос би не тремтів.

Їй захотілося вдихнути — глибоко, на повні груди. Зулейха трохи підвелася на подушці, ледь розтулила уста і, намагаючись дихати рівно, як людина уві сні, думала.

Ще кілька годин, і буде вже чотирнадцять днів… Зулейха досі бачила, як вона сидить у відкритому спортивному автомобілі, що мчить дорогою з Алемдага до Чамлиджа. Місяць такий яскравий, що довкола видно, як удень… За кермом — молодий чоловік у білій сорочці з закасаними рукавами. Вони їдуть так швидко, що Зулейха раз по раз б’ється плечем об свого супутника і двома руками ледве втримує шалик, щоб його не зірвав з неї зустрічний вітер. Кілька разів вона вже мало не сказала: «Будь ласка, повільніше… трохи повільніше», але себелюбність переважила здоровий глузд.

Була й інша причина, чому Зулейха мовчала: ця шалена гонка, коли вони мчали, злившись зі звуком, чомусь приємно лоскотала нерви, а крім того, жінку охопило відчуття марності, нікчемності будь-яких зусиль перед лицем чогось глобального, невідворотного.

Проїжджаючи так само швидко через село Дудуллу, вони зіткнулися із зустрічним водовозом. А потім настала темрява, невиразні видіння, непритомність… Зулейхина уява малювала картини: ось у темній брудній кімнаті її оточили дивні люди, ось вона на мить розплющує очі, ось вона на морі сидить у чомусь схожому на моторний човен, п’є воду з рук бородатого чоловіка. Та все це складалося лиш у вервечку видінь, і годі було зрозуміти, наснилося їй це чи сталося насправді.

Опритомніла Зулейха тільки надвечір наступного дня після аварії. З того, що їй говорили потім, виходило, що її з приятелем порятунок — справжнє диво. Зіткнення було таким сильним, що їх відкинуло просто в резервуар для води. Рани на ногах, руках, голові та грудях Зулейхи були справжньою дрібницею порівняно з тією величезною небезпекою, якої їм вдалося уникнути. Садна загоїлися за кілька днів, от тільки рана від гострого каменя на правій литці все ще не затягнулася. Та й вона була легкою і не загрожувала життю.

Проте минало вже чотирнадцять днів, відколи Зулейха перебувала в цій палаті, не знаючи, ані коли вийде звідси, ані куди чи до кого піде.

* * *

Лежачи в ліжку, Зулейха згадувала останні години перед аварією.

Пообідня година… Вона скромно сиділа в колі родичів та друзів у саду ресторанчика в Суадійє, де весь час панувало пожвавлення. Нараз біля воріт зупинився невеликий спортивний автомобіль, з нього вийшов молодий чоловік і, засунувши руки в кишені, подався просто до столика, за яким сиділа Зулейха.

Цей молодий чоловік — спортсмен, який на тій самій автомашині, що стояла зараз близько дверей, минулої осені посів друге місце на аматорських змаганнях у Бююкдере. І от уже чотири місяці, відколи Зулейха була в Стамбулі, він залицявся до неї.

Підійшовши до столу, він витяг руки з кишень, наставив на присутніх невеликого пугача і сказав:

— Руки вгору… Хто сіпнеться, застрелю… — А далі мовив: — Я промишляю розбоєм на машині… І приїхав, щоб відвезти Зулейху в гори… Ну ж бо, ходи попереду мене…

Ці дії молодого чоловіка, який своїм зовнішнім виглядом (біла сорочка, закасані рукави, червона хустина на шиї) надзвичайно скидався на ковбоя з якогось неймовірного фільму, викликали небувалий успіх. Дівчата, жінки, молоді й навіть літні чоловіки, посміхаючись і скрикуючи, піднімали руки вгору. Всім було цікаво стати учасниками цієї невеликої вистави.

Джентльмен-розбійник, тримаючи пістолет в одній руці, а другою злегка обхопивши Зулейху за талію, поцілував кінчики її пальців і долоню й потягнув жінку просто до автомобіля.

Що в цьому поганого? Невже не можна взяти участь у цій надзвичайно мальовничій і дотепній кіносценці? Та й що особливого в бажанні молодої жінки покататися з молодим другом, з яким вона ходила на танці, хлюпалася біля берега на пляжі, обмінювалася жартами, а він учив її плавати, обхопивши руками, ніби статую? І хто, скажіть, у наш час схоче видатися аж таким старомодним, щоб розпускати через це плітки?

Молодий чоловік зачинив Зулейху в машині, потім обійшов її і, вскочивши в авто, сів за кермо. Вони поїхали до Бостанджі.

Згодом він сказав:

— Зулейхо! Вони, мабуть, усе ще сміються, гадаючи, що це якийсь спектакль, але ти знай: я таки справді тебе викрав і одвезу в гори. Зараз ми вирушимо в ліс на гору Алемдаг, аби побачити найяскравіший місяць у році.

Зулейха сердиться і вдає, що хоче вирватися з машини. Та все це не більш ніж продовження гри, яка розпочалася трохи раніше.

Коли останні будинки залишилися позаду, вони зупинилися перед не надто білою крамничкою бакалійника, купили хліба, сиру та яєць. І хоча в крамниці весь асортимент харчів складався з трьох-чотирьох видів, зате вибір спиртних напоїв у вітрині був досить широкий. Прикупивши дві пляшки кращого з того, що там було, вина, вони поїхали далі, рухаючись назустріч близькому вже вечору, горам і місяцю.

Хоч які б траплялися знайомства чи випадки, але якщо їх не взяли на язики друзі, то такі події відразу ж забуваються, і від них, як від незначних та не вартих загальної уваги, вже за три дні не лишається й сліду.

Та що вдієш, коли історія про нещасний випадок з автомобілем, що розбився вночі, повертаючись назад з Алемдага, — хоч якою б близькою до істини вона не була, — стала відома всім і набула неабиякого розголосу, офіційно визнавши потерпілих у ньому за коханців. Вони лежали, скотившись у багнюку, в обіймах одне одного, аж доки наспіла допомога. Через те й залишаться в пам’яті людей як закохані.

У перші дні газети не називали їхніх імен лише з міркувань якогось вищого гуманізму і співчуття, обмежившись невеликими замітками про «молоду жінку зі знатного роду нашого вілаєту^[1] і спортсмена, сина відомого за кордоном комерсанта». Але через велику кількість фотознімків з місця аварії та побоювання конкуренції цей гуманізм не протримався й двадцяти чотирьох годин, тому вже наступного ранку в газетах разом із світлинами, надрукованими на окремих вкладках, з’явилися й справжні імена потерпілих.

Фотографії були різні: ось Зулейха лежить у моторному човні, ось їх вивозять на пристань Топхане, кладуть у карету «швидкої допомоги» і відправляють до лікарні. Та на жодному знімку годі було впізнати поранену жінку, що лежала непритомна, бо її обличчя було видно погано. Нарешті, коли до однієї з вечірніх газет потрапила копія фотокартки, зробленої в день весілля потерпілої, вдалося заспокоїти загальну цікавість. На ній Зулейха була разом з чоловіком, але художній редактор газети просто вирізав його ножицями, залишивши порожнє місце.

Першого ж дня у коридорах та саду лікарні зібрався цілий натовп відвідувачів. Друзі й знайомі Зулейхи, дізнавшись про аварію, заїжджалися з усього Стамбула. Та коли наступними днями нещасний випадок почав повільно переростати у скандал, непомітно десь поділися друзі, лікарня спорожніла.

Причина була не тільки в страхові вважатися родичем жінки, що зганьбила себе. У Зулейхи, яка вже чотири місяці поспіль гостювала у свого дядька в Стамбулі, десь у далекому вілаєті Ічель, в особняку Гьольюзю був чоловік, він же онук потомственого землевласника.

Ніхто не набрався духу повідомити його про нещасний випадок, тож телеграму надіслали від імені керівництва лікарні. Відповідь прийшла також керівництву: «Дізнався про аварію. Зробіть усе можливе, аби вилікувати мою дружину. Виїжджаю».

Така мовчанка — навіть після стількох днів од цієї людини не було ні слуху ні вісті — чомусь не на жарт налякала близьких друзів. Подейкували, ніби чоловік Зулейхи сів на потяг з Мерсіна до Стамбула, але на станції Єнідже з незрозумілих причин повернув назад. Та сказати, чи все це правда, було неможливо: друга телеграма, відправлена з лікарні в Гьольюзю, залишилася без відповіді.

Тепер Зулейха лежала в кімнаті зовсім сама. У її дядька останніми днями, як їй пояснили, запалився сідничий нерв, і він, забравши дітей, виїхав до Чешме, — цього разу лікарі чомусь не порекомендували йому гарячі джерела Бурси і Ялови.

Іноді лунав телефонний дзвінок, чоловічий або жіночий голос питав про здоров’я пані Зулейхи. Зрідка хтось із приятелів чи подруг, не бажаючи турбувати хвору або ж через брак часу для відвідин, залишав букет квітів чи коробку шоколадних цукерок біля дверей.

Тож молода жінка не бачила в палаті нікого, крім головної медсестри та дівчини-доглядальниці, яка приходила передати вітання і дружні побажання, сказані по телефону, або принести коробку цукерок, залишену коло дверей. Та ще ранком на кілька хвилин навідувався лікар, щоб оглянути її.

І хоча Зулейха ні з ким не розмовляла, не отримувала жодних звісток, вона чудово розуміла, чому її покинули саму-одну.

Старша медсестра днювала й ночувала в палаті Зулейхи: читала книги, газети, в’язала або дрімала, весь час сидячи у кріслі край вікна. Не відомо, чи то сама пацієнтка займала її увагу, чи медсестра просто звикла до цього затишного куточка, де стояло крісло, а з вікна крізь листя величезного кінського каштана проглядало море.

Сестра Магда, про яку казали, що вона залюблена в читання романів, погано приховуючи цікавість, намагалася розважити молоду жінку розмовою. Та скоро відмовилася від цього, бо наштовхнулася на мовчання, котре вважала награним, силуваним. Зараз в її поведінці прозирало навіть щось схоже на повагу до причини мовчання пацієнтки. Але Зулейха відчувала, як та весь час думає й гадає про неї, непохитна в своєму намірі вивідати бодай щось.

Літня жінка все робила навмисно, про це свідчило багато чого, наприклад, отримавши звістку від дівчини, яка щойно приходила, медсестра попросила ту говорити тихіше і не спитала в Зулейхи, чи хоче вона, щоб прийшов Юсуф. Фразу про те, що хвора спить, було сказано для того, щоб дати їй виграти час і підготувати до нелегкої сцени. І чомусь саме зараз сестра Магда відклала газету, хоча ніщо не заважало їй читати, та нетерпляче знай ходила сюди-туди по кімнаті, при цьому зовсім не безшумно, очевидячки, щоб розбудити хвору і таки змусити її говорити.

Що ж до лікаря, то і в його вчинках сенсу було не більше.

Головний лікар, забезпечивши успіх своєму закладу не так завдяки професійним якостям, як через популярність у світських колах, був людиною товариською й дотепною. Він поводився із Зулейхою, як і належить лікареві, поглинутому своєю роботою, в якого немає часу звертати увагу на різні плітки. Він говорив тільки по суті й хутко вибігав з кімнати.

* * *

Цього тихого літнього вечора Зулейха збагнула, що для неї настали години, які звичайно вважаються найскладнішими в житті, адже треба набратися духу. І хоч раніше вона вмирала зі страху, зараз мужності їй не бракувало.

Дні, які вона перебула в лікарняній палаті, збайдужіла до світу і заглиблена у себе, в безперервних роздумах, несподівано-негадано змінили її внутрішньо. А надто тепер, коли до цього додалася ще й зневіра, і Зулейха усвідомила, що покірно нестиме свій хрест, вона була готова до будь-яких перипетій у житті.

Попервах молода жінка мовчала, бо тоді її думки ще плуталися. Вона боялася відповідати на можливі запитання і своїми відповідями дати поживу для роздумів. Та коли минув цей острах, переконаність у безглуздості розмов змусила її повернутися до ролі сплячої хворої. Була й інша причина: у той день, коли вона скаже «я вже здорова», її спитають, куди ж вона піде. А тим часом вона не знала куди і навіть не уявляла, хто сплатить усі витрати на її лікування в лікарні.

Врешті-решт, хай що буде, прихід Юсуфа покладе край усім сумнівам. Вона вирішила надати йому можливість вирішити свою подальшу долю.

* * *

Занепокоєння сестри Магди наростало щохвилини. Це було зрозуміло. Нараз вона повернула голову й побачила, що Зулейха, виявляється, вже сидить на ліжку й дивиться на неї.

Жінка здивовано спитала:

— Ви прокинулися?

— Не змогла заснути…

— Якщо так, тоді…

— Так… Я знаю, що Юсуф-бей нарешті приїхав. Я його чекаю.

— Просто зараз?

— Авжеж, зараз. Допоможіть лишень мені трохи опорядитися. Може, я навіть зможу підвестися, щоб зустрінути його…

Обличчя Зулейхи злегка зашарілось, погляд став жвавішим. Вона, здавалося, була ладна хоч зараз зістрибнути з ліжка. Старша медсестра не могла вийти з дива, що то за хвора така, яка раптом одужала і дозволяла собі допомогти тільки через зрозумілу кволість, не показавши й виду, що діється у неї на душі, не даючи сестрі Магді ані хвилини відчути себе потрібного. І ця хвора от-от утече від неї. Проте збагнувши, що хвора почасти придурюється, вдаючи таку енергійність, миттєво приховала свій подив.

— Браво, мадам, бачу, ви… — Вона була хотіла вже пожартувати, що, мовляв, приїзд чоловіка так утішив молоду жінку і сприяв швидкому одужанню. Але, вирішивши, що це вже занадто, сказала: — Ви здорові, та чи цілком?

Відтак сестра Магда принесла дзеркало й пособила Зулейсі зачесатися, причепуритися, надягла їй зверху сорочки мереживний комірець, який дістала з шафи, але вставати з ліжка хворій категорично заборонила.

Щойно впоралися з приготуваннями, Зулейха закинула голову на подушку й мовила:

— Ось тепер ви можете покликати Юсуф-бея.

Молода жінка вже двічі вжила слово «бей», ніби наголошуючи, що їхні стосунки з чоловіком суто офіційні.

Зулейха чомусь думала, що Юсуф увійде в кімнату сам. Як артистка, готова вийти на сцену, вона повільно повторила слова, які от уже кілька днів роїлися в її голові:

— Деякі події не назвеш інакше як випадком чи безталанням.

Так полюбляв казати її батько. Юсуф теж знав цей вислів, і не було жодного сумніву, що він згадає його, щойно почує з вуст Зулейхи.

Ще в першу їх зустріч Зулейха мусила сказати це, щоб уникнути жалості, не розводити балачки, без кінця не ходити коло та навколо.

Молода жінка більш-менш продумала й свою промову, яку відтак збиралася виголосити, хоча вирішила діяти, вважаючи на обставини. «У нас від самого початку не було з вами взаєморозуміння, саме тому ми й подали на розлучення, чи не так? Звісно ж, ніхто не хотів, щоб сталося щось подібне до тих пір, поки ми отримаємо з суду документ про розірвання шлюбу, однак…»

У коридорі залунали кроки. Зулейха однією рукою стисла залізний каркас ліжка і, підвівши голову, не могла відірвати погляду від прорізу дверей. Очі її ще й досі сяяли.

Та увійшов не Юсуф, а сестра Магда.

— Лікар відвів Юсуф-бея до іншої зали, я йому все переказала… — доповіла доглядальниця.

* * *

Зулейха ледь промовила «дуже добре», відчуваючи при цьому, як зайшлося в грудях серце. Вона вже сумнівалася, чи зможе зберегти душевну рівновагу, раптом Юсуф затримається ще трохи.

Темний коридор, що проглядав у дверях, тепер будив у ній ще химерніші підозри. Зулейха попросила в старшої медсестри газету, аби якось убити час. Газета була німецька, з великими фотознімками на шпальтах. Зулейха, мов дитина, усіма очима дивилася на них. Фото високого дипломата з валізою в руці, що виходив з дверей вагона, повернуло її до одного з найстрашніших припущень. Отримавши першу телеграму, Юсуф виїхав із Силіфке, але, доїхавши до Єнідже, повернув назад.

Зулейха кілька разів їздила разом з Юсуфом із Силіфке до Стамбула, тож знала цю дорогу. Спочатку від особняка Гьольюзю треба було добиратися автомобілем до Мерсіна, відтак проїхати потягом до Єнідже, а там дочекатися експреса Торос, який прибував з Адани. Чекати треба було понад годину. Юсуф у цей час купував у хлопчика-рознощика свіжі стамбульські газети і, кинувши їх на крісло навпроти, починав переглядати одну по одній. Зулейха подумала, що чоловік дізнався про неприємну новину з газет і відмовився від поїздки до Стамбула, а замість цього повернувся в Силіфке.

Минуло тільки два дні відтоді, як у молодої жінки припинилися дивні нервові розлади. До цього щоразу після півночі Зулейха в темряві різко розплющувала очі — так від першого ж натиснення на кнопку відразу спалахує електрична лампочка. У тілі не відчувалися ні напруга, ні біль. Про те, що в неї знову напад, свідчив тільки шум у вухах. У цілковитій темряві Зулейха знов заплющувала очі й крізь стулені повіки бачила мутне світіння: здавалося, зовні горіли лампи.

Зулейсі такими ночами розпалювали уяву гнітючі видіння. Вона бачила свого чоловіка, як він розглядає фотографії в газеті у вагоні в Єнідже: знімок розбитої машини; тієї багнюки, в яку впали їхні викинуті з автомобіля тіла; фото моторного човна, кадри з лікарні й ту обрізану ножицями весільну фотографію. На чолі в Юсуфа набрякають вени, котрі з’являються завжди, коли він гнівається або думає, він одвертається до вікна і читає підписи під знімками. Молода жінка різким рухом голови відігнала видіння. Та тепер на видіння вже перетворювалася світлина дипломата з валізою в німецькій газеті. Зулейха знову втупилася в двері.

* * *

У недовгім часі до палати разом із лікарем увійшов Юсуф.

Лікар спинився при вході. Юсуф без найменшого хвилювання підійшов до ліжка, нахилився й поцілував голову дружини. Відтак лагідним рухом, мов дитину, погладив по волоссю й сказав:

— Видужуй швидше, Зулейхо, ти мене страшенно налякала. Вибач, що приїхав так пізно… Ти ж знаєш мою кляту арабську лихоманку… я сказав про неї лікареві…

— Ну, тоді й ти видужуй…

— Хвала Аллаху, Зулейхо, що я знайшов тебе цілу й неушкоджену.

— Я майже здорова…

Лікар, здавалося, спершу вагався: піти йому й залишити їх на самоті чи втрутитися в розмову. Але коли побачив, що подружжя так легко й невимушено розмовляє, мов щирі друзі, то подумав, що й собі може докинути кілька слів. Лікар підійшов до них, спитав Зулейху про її самопочуття, повідомив, що остання рана на литці вже скоро заживе і що, поза всяким сумнівом, вистачить легкої перев’язки. Потім, покликавши старшу медсестру, він вийшов.

Вони залишилися в кімнаті віч-на-віч.

Юсуф стояв, уважно роззираючись навсібіч. Зулейха подумала, що чоловік робить так, бо не наважується поглянути їй в очі й заговорити, і приготувалася виголосити заготовлену промову. Та Юсуф випередив її й почав сам:

— Що за порядок? Запхали твоє ліжко в куток кімнати, а шафи й столи присунули до вікна. Лікар сказав, що ти постійно спиш… Ще б пак… Якби тобі було на що дивитися, коли розплющиш очі, ти б отак не спала.

Юсуф завжди, за будь-якої ситуації почувався чоловіком, справжнім господарем. Наприклад, коли вони з дружиною якось зупинилися в готелі, то дуже скоро і прислуга на кухні, й сам власник готелю радо виконували Юсуфові накази, дозволивши йому змінити заведені порядки. Найдивнішим було те, що його впливові не могли опиратися не тільки покірливі від природи люди, а й сильні, незалежні особистості. При цьому Юсуф так звик накидати свої звичаї, що ніколи навіть не ставив собі питання: чи має він на те право. Ця його жилка здавалася символом допотопних забутих традицій. Зулейха навіть давала чоловікові прізвиська на зразок Степовий Ватаг або Бостанджі-баші,^[2] але одночасно почувалася напрочуд захищеною поряд із цим владним чоловіком.

Уважно вивчивши всю кімнату, Юсуф сказав:

— Треба дещо переставити, щоб ти змогла тут нормально відпочивати.

І, не давши їй оговтатися, заходився переінакшувати все на свій лад. Спочатку розібрав куточок сестри Магди. Потім настала черга шафи біля вікна. Юсуф схопив її за край і потягнув. Та помітивши, що попадали всі пляшечки в шафі, а на полірованій підлозі залишаються подряпини, скинув піджак, обхопив шафу обіруч і підняв.

Зробив це завиграшки — був досить сильним від природи.

Зулейха спробувала була опиратися, коли настала черга її ліжка. Вона любила цей затишний куточок, а ще — не хотіла нічого бачити. На її заперечення Юсуф тільки посміхнувся. Мовляв, нащо тоді було все переставляти, а ліжко залишати на місці?

Доки Юсуф, як іграшкову машинку, пересував ліжко, Зулейха подумала: він робить усе це тільки тому, що в ці хвилини розмовляти йому ще складніше, ніж їй. Кімната так змінилася, чи й упізнає її тепер сестра Магда? Юсуф надягнув піджак, протер руки одеколоном Зулейхи і примостився на краєчку ліжка.

— Даремно вони змусили тебе лежати. Ти он яка сильна, як левиця…

— Так, зараз я вже майже одужала.

— Еге ж, так усе на світі проспати можна. Ти навіть можеш устати і вдягтися…

— Ні, я ще не зовсім здорова…

— Де твої речі?

І доки вони говорили, Юсуф, здавалось, уникав дивитися дружині в очі. Його погляд блукав по кімнаті. Зулейха знов набралася духу і вже намірилася сказати заготовлену промову, та Юсуф випередив її, цілком спокійно сказавши про те, що не виходило в неї з голови весь цей час:

— Лікар каже, у тебе не лишилося травм окрім рани на литці. Отож за кілька днів ми можемо повернутися до Гьольюзю.

* * *

«Ташуджу» — невеликий вантажний пароплав, придбаний кимось із родичів Юсуфа у білогвардійців під час перемир’я,^[3] — курсував уздовж узбережжя Середземного моря. На подружжя чекала подорож зі Стамбула до Силіфке цим нещодавно відремонтованим вантажним судном.

Відвідуючи дружину в лікарні вдруге, Юсуф сказав:

— Я тут подумав… Не знаю, що ти на це скажеш. Наш «Ташуджу» відпливає за кілька днів. Я хотів відправити тебе ним до Силіфке. Зараз не сезон подорожувати потягом. А тут погода дозволяє. Взагалі, я вважаю, що тривала морська прогулянка буде тобі корисна, швидше поправишся. Звісно, трохи обтяжливо плисти майже два тижні, але ж пароплав наш, тож… Можемо зупинятися, де ти забажаєш… Побачиш нові місця, нових людей… І хоча «Ташуджу» й не першокласне судно, гадаю, жодних незручностей не буде… Всю задню палубу звільнять для нас… Там три каюти й маленький салон… Все гарно облаштують… Будеш майже як удома… То як тобі така ідея?

Можна було подумати, що Юсуф радиться з дружиною. Та насправді він уже все вирішив і підготував. Ще до того, як Зулейха зрозуміла наміри Юсуфа, вона вирішила здатися на волю Аллаха й не суперечила чоловікові. Вона згодилася на цю подорож, не роздумуючи, як раніше не опиралася бажанню Юсуфа відправити себе до Гьольюзю.

А Юсуф таки справді непогано все придумав. Поїздку цим пароплавчиком, який долав сім морських миль за годину, можна було порівняти з кругосвітньою подорожжю. Не менше двох тижнів мандрувати морем самій означало й далі перебувати в тій самотині, до якої вона так звикла в лікарняній палаті.

У пропозиції Юсуфа Зулейха почула й інші значущі для неї слова. Авжеж, Юсуф так і сказав: «Ти можеш зупинитися, де захочеш. Побачиш нові місця, нових людей». Для неї не важило, нові це будуть місця чи старі, а от товариство нових людей справді допомогло б їй знову влитися в потік життя. А відтак Зулейха матиме силу протистояти словам і поглядам старих знайомих, коли раптом трапиться з ними зустрітися. Та якби навіть поїздка не так приваблювала її, великою радістю було вже те, що зустріч із свекрухою, зовицями та іншими родичами чоловіка відкладалася на кілька тижнів. Найбільше Зулейху дивувало, яким спокійним і веселим був її чоловік. Юсуф, не соромлячись, щодня приходив у лікарню, при сторонніх завжди був до неї дуже уважний і неприховано радів із приводу її одужання. Зулейха ж за цієї ситуації більше чекала від чоловіка, вихованого в родині закритого патріархального устрою, проявів нетерпимості та агресії.

Рана на литці все ще заважала Зулейсі ходити, тому вечорами Юсуф обкутував її ковдрою й відносив на руках до лікарняного саду. У ці години там прогулювалися хворі, які могли пересуватися. До того ж на вечірній прогулянці поважним відвідувачам дозволялося побачити рідних і знайомих, тож увесь простір довкола басейну в центрі саду нагадував міський парк.

Коли Зулейха бачила, як чоловік, не зважаючи на зацікавлені погляди оточуючих, зайнятий лише нею, веде з нею жваву, лагідну розмову, сильно розгойдуючи її крісло-гойдалку, вона починала терзатися сумнівом, чи справді йому відомі подробиці нещасного випадку.

За день до запланованої подорожі Юсуф посадив її в машину, притому з відкритим верхом, довго возив дорогою до Бююкдере і нітрохи не соромився дивитися в очі зустрічним знайомим та вітатися з ними. Аж ось він сказав:

— Якби ти спромоглася трохи пройтися або якби було заведено вносити на руках до магазину хвору жінку, ми могли б спуститися в Бейоглу і завершити всі необхідні приготування.

І нарешті, їхній від’їзд з лікарні не мав нічого схожого з тим, як його собі уявляла Зулейха. Вона гадала, що це станеться увечері, тихо, без сторонніх. Не знати чому ще того дня, коли вони проїздили по дорозі до Бююкдере, вона вирішила, що Юсуф довезе її до пароплава, а потім змусить забрати звідти всі речі. Та в день від’їзду Юсуф, пояснивши, що мусить віддячити персоналу, зібрав усіх співробітників і кухарів лікарні. Відтак, хоча Зулейха вперто повторювала, що вже може йти сама, знов узяв її на руки й посадив у машину.

Він скидався зараз на тих щасливих чоловіків, які, не тямлячи себе з радощів, забирають свою молоду дружину з лікарні після народження довгоочікуваної дитини.

Зулейха ж, зауваживши щось схоже на посмішку в очах доглядальниць, похилила голову.

Коли молода жінка вже сиділа в машині, Юсуф, ніби втішаючись, що увага всіх присутніх прикута до нього, почав розмову з головним лікарем. Зулейха дратувалася: чоловікова витівка здалася їй цинічною.

* * *

«Ташуджу», що стояв на рейді, прив’язаний до буя в Сіркеджі, вже чекав на них. Юсуф знов хотів був на руках перенести дружину з човна на палубу, та Зулейха твердо вирішила покласти край цьому спектаклю, упевнено стала на ноги, і Юсуф її відпустив. Море злегка штормило, тому довго наполягати не довелося. Посивілий чоловік у кашкеті, з довгими вусами, що стояв на останній сходинці невеликого трапа, подав Зулейсі руку й допоміг їй зійти на борт. Це був капітан судна.

Опинившись на палубі, Зулейха помітила, що замість ноги капітан мав пристібний протез, і співчутливо посміхнулася, здивована тим, що їй довелося скористатися його допомогою. На палубі їх також зустрів бідно вдягнений біловусий старий. Хоча стояла спека, на ньому було зім’яте вицвіле пальто, на шиї теліпалося брудне кашне, а на ногах красувалися калоші. Відразу після капітана Юсуф познайомив Зулейху зі старим:

— Емін-бей, лікар… Навіщо? Ти вирішила, що неможливо буде знайти на «Ташуджу» приватного лікаря? Я ж іще раніше казав, що у всьому, що стосується комфорту та обслуговування, наш «Ташуджу» вартий найвищих похвал.

Лікар зняв перед Зулейхою кашкета й сконфужено вклонився. Він був маленький на зріст, і, коли нагинався, поділ його пальта діставав землі. Зулейха помітила, що старість і втома попотріпали цього старого не менше, ніж нужда. Дивно було, як він, ледве тримаючись на ногах, міг ще й працювати лікарем на кораблі.

Юсуфу кортіло показати дружині все, що він зробив на пароплаві. Тримаючи її за руку, він допоміг Зулейсі спуститися вузьким трапом. Простір внизу складався з трьох маленьких кают, які розташовувались одна за одною далі за салоном. В одній з кают Юсуф облаштував невелику спальню для дружини. Замість нар у каюті Юсуф розпорядився поставити новеньке залізне ліжко.

Зулейха з цікавістю розглядала ковдру, застелену поверх білосніжного простирадла, килимок у червону квіточку на підлозі, карафу, що прикрашала комод у головах ліжка, лампу й скромну вазу з гвоздиками. Навіть барвиста тюлева фіранка на ілюмінаторі приємно втішила її. Зулейха усміхнулася.

— Це твоя спальня. Маленька, звичайно, але… Ми не змогли втиснути сюди ще й стільця… Та сюди ніхто не заходить, тож ти завжди можеш тримати двері настіж… Моя каюта навпроти ще менша, та це неважливо… Я б хотів, якщо буде гарна погода, ночувати на палубі, зцілювати тебе морським повітрям. Пароплав щойно пофарбували, пахне не надто приємно… Але за кілька днів усе вивітриться, та й ти звикнеш. Усе буде гаразд, — сказав Юсуф.

Зулейсі, навпаки, здавалося приємним повітря, що пахло заразом свіжою фарбою, трюмом і морем, а ще майбутні пригоди у відкритому морі надихали її, мов радісна звістка. Юсуф, либонь, скупив у Стамбулі все, що тільки можна, аби потім перевезти до Гьольюзю. Нові речі прикрашали не тільки каюту Зулейхи. У салоні було постелено персидський килим, посеред нього стояв гарний квадратний столик, а раніше на палубі вона примітила комплект плетених крісел. Молода жінка з дитячим захватом оглянула все, придбане чоловіком, а відтак знову піднялася на палубу.

Пароплав відчалював. Юсуф усадовив Зулейху в плетене крісло, поставив під хвору ногу невеликий ослінчик з подушкою і накрив дружину ковдрою. Потім кинув їй на коліна кілька ілюстрованих журналів, спеціально куплених, аби їй було чим загаяти час.

Літній чоловік у кашкеті, якого Юсуф відрекомендував їй як лікаря, сидів на лавці без бильця поряд з капітанським містком, опершись головою на рятувальний круг, що висів на перилах, і споглядав місто.

Зулейха розсміялася і, вказуючи на нього, сказала Юсуфу:

— Наш лікар нагадує дитину…

— Він зовсім не наш судновий лікар. Я пожартував. Він попливе з нами до Гьольюзю, а звідти подасться в Гюльнар… Єдиний попутник на нашому пароплаві, — мовив Юсуф цілком серйозно.

— Чи ж така перестаріла людина ще може бути практикуючим лікарем?

Юсуф глибоко зітхнув:

— Цього я й сам не знаю. Байдуже, як цей бідолаха одягнений і в якому стані він зараз. Та в цього чоловіка добра-предобра душа, яких мало. Емін-бей майор у відставці. У нього не залишилося нікого, крім єдиного сина. Багато років поспіль він їздив по Анатолії з практикуючими лікарями, заробляв гроші на освіту для сина, аби той зміг навчатися спершу в Стамбулі, потім у Франції. Врешті-решт його син став дипломованим інженером і влаштувався в Стамбулі на добру посаду. А Емін-бей кілька років працював у нас в районі Гюльнар… І от, коли його син оселився в Стамбулі, лікар вирішив повернутися в рідні місця. Нарешті батько з сином могли жити разом. Але доля скривдила чоловіка: у день приїзду нещасний батько дізнався, що його син помер у лікарні Джеррахпаша під час операції на печінці. Після цього бідолаха в тій самій лікарні пролежав три місяці і, коли більш-менш оклигав, написав у Гюльнар листа: «Мене більше ніщо не пов’язує зі Стамбулом. Якщо моє місце ще не зайняте, я повертаюся». Йому відповіли: «Приїжджай, ми що-небудь знайдемо». Хто ж міг знати, як за ці три місяці підупав на здоров’ї лікар, людина з чудовою вдачею, яку вони всі так поважали. Не знаю, як усе складеться, та ми взяли його на борт, відвеземо. Якщо їм щось не сподобається, спробуємо чим-небудь допомогти йому самі.

— Як він вдивляється в Стамбул…

— У нього на те свої причини… Адже він розлучається з ним назовсім.

У Зулейхи відживала душа, коли вона бачила, як турботливо і з яким дружнім співчуттям ставився Юсуф до старого й немічного чоловіка.

А Юсуф, ніби говорячи сам до себе, вів далі:

— Біль завжди залишається болем. Але бідоласі піде на користь довга морська подорож. Він зможе забути про все на світі. Хай відпочине серцем, знайде душевний спокій…

Зулейха ледь здригнулася, і чоловік помітив цей порух.

Он воно що! Юсуф гадав, що ця подорож допоможе їм скинути камінь з душі, знайти спокій і тишу, яких так прагли їхні виснажені серця, сточені невидимим гробаком самотності.

Матрос у подертих черевиках з рідкою чорною борідкою, котрий йшов запалити ліхтар на флагштоку, ненароком зачепив шезлонг Зулейхи і дістав од Юсуфа прочухана. Ця грубість була такою недоладною поряд зі щиросердям, яке він щойно виявив до старого.

Нагримавши на матроса, Юсуф звернувся до Зулейхи:

— З вашого дозволу, я на хвилинку покину вас — треба сходити в камбуз… Взагалі, наш кухар справляється непогано… Але над обслуговуванням варто трохи попрацювати…

Зулейха сиділа під наметом, який, як сказав їй чоловік, було зроблено спеціально для неї. З кожного боку тенту, що вдень захищав її від сонця, а нічного часу від мряки, кріпились вервечки. З їх допомогою завжди можна було закрити той бік, звідки світило сонце чи дув різкий вітер. Для Зулейхи, яка не могла спуститися вниз у полудневу спеку, цей тент слугував свого роду шатром.

Хвилин за десять Юсуф повернувся з молодим юнаком у білому фартусі. В руках хлопчина тримав тацю з тарілками й склянками, а Юсуф — рушника.

Радий блазнювати Юсуф легко зігнув стан у поклоні:

— Знайомтесь, це наш гарсон Халіль, а я метрдотель. Гарсон не знає всього церемоніалу… Але ж він кілька місяців був слугою в шинку… Чи не так, Халілю? Він мешканець Мітіліні. Ти, мабуть, не знаєш, хто такі ці мітілінці? Віднедавна так називають жителів Міділлі… Як там твоя нахіє^[4] називалася, га?

— Нахіє Єре…

— Так от, Халіль родом з цього містечка… Таємно від усіх він просто-таки марив Анатолією, де в нього були якісь родичі. Отож зібрав він якось речі в торбину та й гайнув на наші простори на рибальському човні, відсапнув уже в Айвалику.^[5] Але напевно була й інша причина для втечі. Хто зна, може, ти кого-небудь зарізав, га, Халілю? Правду кажи… Бо як перевірю, гірше буде…

Халіль, мов той джин, хутко ладував обід. Поки він накривав скатертиною столик Зулейхи, Юсуф почав настроювати радіо. Халіль приніс на стіл тільки один прибор.

Юсуф пояснив і це:

— Ти обідатимеш сама. Гадаю, ти не заперечуватимеш, якщо ми з капітаном перехилимо по чарці-другій раки^[6]… Не бійся, що капітан уп’ється і що-небудь скоїться. Про всяк випадок у нас є помічник капітана. Як я вже сказав, усе продумано до дрібниць…

Це було вперше за багато днів, коли Зулейха поїла усмак.

Розділ другий

Холодний вітер, який капітан з дерев’яною ногою назвав бора,^[7] розгойдував судно.

Ніч була безмісячна, над водою нависав легкий туман. Зулейха погасила лампочку над головою. Вода поряд з бортами судна мерехтіла фосфорним блиском, рясніла бульбашками й зникала попереду, розчиняючись у темряві ночі. Юсуф більше не підходив до дружини. Зі свого місця Зулейха під світлом підвісної лампи бачила, як він пив з капітаном раки, і погляд її раз у раз звертався в той бік.

Те, що, незважаючи на прохолоду, Юсуф скинув піджак і сидів у самій сорочці, а під час розмови різко розмахував руками, свідчило, що він перебрав через край.

Щораз, коли між Зулейхою та чоловіком відбувалися сварки, вона повторювала:

«Коли ви їдете на прогулянку в гарне місце, чи не краще було б милуватися красою природи і розважатися без того, аби чоловіки, нализавшись, не влаштовували під п’яну руч бійку, а жінки, розклавши багаття, не готували їжу, задихаючись від їдкого диму?»

Однією з негативних рис Юсуфової вдачі була його надмірна демократичність.

«Коли ви гніваєтесь, декому з нещасних перепадає від вас на горіхи. Я ж вашу поведінку розумію лише до певної міри. Так, ви онук землевласника, тож звичка гнобити всіх живе у вас від народження, так само як і потреба в їжі чи питві… Та при цьому в короткім часі ви, анітрохи не соромлячись, поводитеся як рівний з людьми нижчого соціального стану. Ви їсте з ними за одним столом, прогулюєтеся разом у полях. От цього я ніяк не збагну».

Зулейха пригадала, як сварилася з чоловіком під час медового місяця, намагаючись зробити з цього провінціала актора, рівного собі, гідного виконувати перші ролі в кіно, і всміхнулася власній наївності.

Сю ніч негідні розваги Юсуфа й капітана з дерев’яною ногою на цій ненадійній старезній посудині з гребними колесами анітрохи її не хвилювали. Зулейха дивилася на них як на пригодницький фільм про море, лишаючись цілком незворушною.

Зараз їй було байдуже, що робив цей чоловік, до якого вона більше не відчувала симпатії і якого майже встигла забути.

Дитинство Зулейхи минуло в Стамбулі. Її батько був військовим. Раз на кілька років він заїжджав до Стамбула і, пробувши з сім’єю три-чотири тижні, повертався в частину.

Коли після перемир’я почалося повстання в Анатолії, Зулейха разом з матір’ю та однією з тіток, яка померла невдовзі від кісткових сухот, залишилися зовсім самі.

Хвала Аллаху, що брат її матері, Шевкет-бей, частенько навідувався до їхнього будиночка в Куручешме. Він наглядав за тим, як велися справи, а іноді на кілька тижнів привозив їх погостювати до свого особняка в Еренкьоє.

Шевкет-бей на той час був великим цабе в Міністерстві закордонних справ. Щоразу, приїжджаючи до Куручешме, він просто з порога питав одне й те саме: «Чи є новини від божевільного?», і, найчастіше чуючи заперечливу відповідь, докидав, тяжко зітхаючи: «Ет, і собі шкодить, і бідолашній дитині».

«Божевільним» дядько Зулейхи називав Алі Османа, її батька. Шевкет-бей дуже любив племінницю. Але ця любов не заважала йому називати божевільним чоловіка, який повірив у мрію, нібито можна вигнати з країни найбільш організовану армію світу, маючи за вояків купку селян, озброєних палицями й сохами. А зараз цю зруйновану й переможену країну могла врятувати лише дипломатія. Та цей оглашенний і далі своєю дикою поведінкою позбавляв країну хай і крихкої надії, риючи вірну могилу нещасній Османській державі!

Мати Зулейхи дуже боялася, що дитина тужитиме серцем, потерпаючи за батька, уникала подібних розмов при ній.

Та Зулейха була вже не маленька, і все розуміла. Тому щоразу, коли згадували ім’я її батька, ніби йшлося про хворого чи небіжчика, — дівчинка це відчувала, — і для годиться робила сумне лице. Вона багато чого навчилася, дослухаючись до балачок дядька й інших дорослих.

Все, що лежало за горами, було зовсім іншою державою. І людям, які перетинали кордон, вже не було вороття в ці прекрасні землі. Її батько був десь коло Адани. Там він або загине, або, якщо доля йому всміхнеться, врятується, втече в невідомі світи. А невдовзі забудеться його ім’я, піде за вітром пам’ять про нього.

Зулейха безліч разів порівнювала їх — батька й старшого материного брата. Наскільки ж Шевкет-бей, попри свій вік, був сучаснішою, розумнішою і освіченішою людиною! А як її дядько піклувався про сім’ю. Навіть вороги поважали його. Французи, які намагалися вбити її батька в Адані, тут ходили з дядьком попідруч, запрошували його на вечори і бали в посольстві, а якщо він нездужав, то через іноземних офіцерів питалися про його здоров’я. Отака різниця була між цими двома людьми!

Серед їхніх родичів знайшовся сміливець-юнак, що посмів заміритися на французького поліцейського, коли той хотів обшукати його. Покаранням для того, хто чинить опір військовослужбовцеві країни-переможниці, могла бути й страта. Та коли Шевкет-бей дізнався про цей випадок, він одразу вирушив у посольство до Перно, відтак помчав до генерала Франціє д’Еспере^[8] і випрохав-таки для хлопця помилування.

Зулейсі бракувало часу, щоб по-справжньому пізнати свого батька. Не можна сказати, що вона не любила цього втомленого і розшарпаного військовика, який у свої нечасті приїзди до Стамбула з кожним роком просто на її очах усе більше вбивався в старі літа. Як часто повторювала міс Лорлей, їхня вчителька в коледжі, любов до батьків — це доброчесність і святий обов’язок кожного. Зрідка чи то літніми вечорами в садах Бебека, слухаючи прекрасну музику, чи місячними ночами, пливучи з друзями по коледжу на човні протокою, Зулейха раптом несподівано згадувала про свого бідолашного батька. У ті рідкі хвилини її огортав сум, інколи вона навіть плакала. Але ці нав’язливі злети й падіння були зовсім не схожі на ту сердечну тугу, якої так побоювалась її мати і яку відчуваєш, читаючи гарний вірш чи роман.

Будинок Зулейхи скидався на лазарет. У ньому заборонялося швидко ходити, голосно сміятися й співати пісень. У такій родині, де батько весь час десь далеко, а мати завжди задумлива й мовчазна, здавалося, неможливо почуватися щасливою. Насправді все було інакше. І до того ж, як казала міс Лорлей, Зулейха була сміливою дитиною, яка не дозволить життю себе підім’яти.

Життя Зулейхи було насиченим: уроки, спорт, розваги.

Удень вона навчалася в коледжі, а вечорами гуляла з друзями. Вони відвідували вечори, які організовували в садах чи в салонах, або ж разом з вірменськими й грецькими дівчатами, що виросли в їхньому районі, йшли на море і прогулювалися берегом. У суботу, відразу після школи, вона неодмінно вирушала в особняк до Еренкьоє, а ранком понеділка першим потягом поверталася до школи. А там,у дядька, на неї чекали й інші розваги. І всі вакації також проходили в Еренкьоє. Тож можна сказати, що додому Зулейха приїздила як на гостину.

З тих ідеалів, що виникли під впливом висловлювань міс Лорлей, прочитаних американських романів, повчань викладачок-американок, розповідей про вірменських дівчат, які, провчившись три-п’ять років у коледжі, знайшли шляхи й ушилися до Америки, в голові дівчини утворилася неймовірна лемішка. І, беззастережно вірячи книжковим гаслам на кшталт «кожен має жити своїм життям», «жодні прихильності не мають завадити нам іти дорогою нашого щастя», Зулейха зневажливо ставилася до турецьких дівчат, які звикли триматися за материну спідницю й цілком залежали від подачок чоловіків.

Не без допомоги викладачок-американок забравши собі в голову, що, успішно закінчивши коледж, хай навіть проти волі сім’ї, вона зможе поїхати до Америки за рахунок школи, Зулейха вже зараз жаліла бідних турецьких дівчат, приречених скніти усе подальше життя в напівзруйнованих будиночках край протоки.

На той час ярмарок на тому боці протоки, де мешкали греки^[9] був найбільш пожвавленим місцем. Вечорами там можна було побачити іноземних військових, що прогулювалися попідруч або танцювали з місцевими гречанками й вірменськими дівчатами в ресторанах, прикрашених різнокольоровими прапорами. Коли сутеніло, на броненосцях спалахували електричні вогні. Можна сказати, що мешканці протоки вже багато століть не бачили подібної блискучої, сяйливої краси на морі.

Зулейха, розбуджена опівночі звуками шарманки й гітари, спостерігала, як на узбережжі знов спалахують вогні. Це святкували здобуту в Анатолії чергову перемогу над військом голодраних і неозброєних партизанів, яким, очевидно, не довго вже гуляти по світу!

Зулейха в такі хвилини думала про те, що і її батька так само могли вбити, тоді серце її умлівало від туги, а веселощі на вулиці не тішили. На недільних відправах у церкві, куди турецьких дітей приводили лише задля того, аби прищепити їм смак до музики та віршів, вона повторювала подумки слова однієї молитви, що виконувалася в супроводі органа, — за цього нещасного чоловіка, який офірував заради пустопорожніх мрій і собою, і своїм дитям.

Та раптом усі ці веселощі з шарманками й гітарами заразом урвалися в найнесподіваніший момент.

Де й поділися прапори з ресторанів в Арнавуткьой, згасли електричні вогні і ночами на набережних було темно, хоч око виколи.

Вже не прогулювалися вулицями попідруч з вірменськими дівчатами й гречанками іноземні офіцери. Вони тепер тільки хутко пробігали, не озираючись навсібіч, так ніби в них раптом з’явилися нагальні справи.

Щоранку, звернувши погляд на море, Зулейха помічала, як щораз меншає кількість броненосців і торпедоносців. У районі почалася тиха паніка, вервечкою посунули переселенці. Дехто зі знайомих Зулейхи, а також багато шкільних друзів замикали домівки і виїжджали до Франції, Греції та інших країн. Замість переселенців районами тепер проходжалися офіцери урядових військ у своїх грізних папахах.

Одяг цих офіцерів не мав того показного лиску й шику, як у тих, інших. Та, забачивши їх, Зулейха відчувала в серці досі невідому їй гордість. А ще вона думала про той день, якого вже не довго чекати, коли серед цих гідних найвищої пошани людей вона стріне свого батька, і тоді їй на очі наверталися сльози.

Якось уранці Зулейха побачила, що в Мармурове море вирушають останні броненосці, а наступного дня в саду свого дядька в Еренкьоє вже спостерігала за тим, як перший анатолійський батальйон увіходить у місто Багдадським проспектом.

Усі дорослі й малі мешканці маєтку збіглися до огорожі. І доки проходили військові, Шевкет-бей, поважний чоловік, радіючи, як божевільний, зі сльозами на очах вигукував: «Ми вже й не сподівалися, що Аллах дасть нам дожити до цього дня!»

Кровопролиття нарешті скінчилося, й почалося перемир’я.

Відтепер по-справжньому варті чогось командири, які здобули цю перемогу, могли вважатися спасителями батьківщини. Адже вони осягнули всі тонкощі політичної обстановки і, не доходячи до крайнощів, довели, що всього можна домогтися виключно дипломатичними шляхами.

Зулейха вкотре переконалася в тім, якою неординарною особистістю був насправді її дядько — людина виняткової чесноти та неабияких здібностей!

Шевкет-бей вирушив з візитом до паші^[10] урядових військ, які розмістилися на вулиці Диван-Йолу в Шарк Махфелі, і зустріч пройшла вельми успішно. Літній дипломат витяг з рамки фото свого друга генерала Пеле, з його ж дарчим написом, а на її місце вставив світлину паші, про якого сказав, що той зовсім не дурень.

* * *

Два місяці Зулейха нетерпляче чекала повернення батька. Якщо раніше вона соромилася навіть згадувати його ім’я, то зараз не знімала з шиї медальйон з його фотографією ще часів Балканської війни.^[11] І вночі, лежачи в ліжку, підносила його до губ і цілувала.

Батько, який на Балканах був усього лише майором, зараз мав звання полковника. Либонь, його зовсім змінили полковницькі знаки розрізнення на вилогах та знакомита папаха на голові, сам вигляд якої наганяв холоду.

Відтепер вечорами — як кілька місяців тому гречанки та вірменські дівчата з іноземними офіцерами — вона гулятиме з ним берегом моря і сидітиме в кав’ярнях. А потім батько з донькою поїдуть автомобілем на закупи до магазинів Бейоглу. І її батько походжатиме магазинами, кінцем нагайки ляскаючи себе по блискучих чоботях, а всі ці вірменські та грецькі продавчині, які так полюбляють спиратися ліктями на прилавки, змушені будуть виструнчуватися перед ним!

У таких мріяннях минуло майже два місяці, аж поки надійшла довгоочікувана телеграма.

Зустрічати батька поїхали всією родиною. Але на станції Хайдарпаша^[12] з вагона вийшов не полковник у каракулевій папасі й начищених до блиску чоботях, а сивоголовий старий нездорової цери, в побляклім строї. На худющій шиї в нього випирав кадик, білки очей пожовтіли. До всього, певне, поранена його рука висіла на брудному перев’язі.

Зулейха сподівалася заплакати, прихилившись щокою до орденів на батькових грудях. Але враз подумала, що й бойовим пораненням батька-воїна можна пишатися не менше, ніж найвищими нагородами, і залилася слізьми, обіймаючи його за плечі.

* * *

— Маю надію, що ваша хвороба незагрозлива, чи не так? Ми ж подбали, щоб вас добре обстежили?

— Хвороба? Та немає в мене ніякої хвороби… Просто в Адані заслаб на малярію, то, може, селезінка та печінка трохи підводять. Все мине, нічого страшного…

— А що у вас за поранення?

— Поранення? Яке поранення? А, це ви про руку… Це не поранення… На вулиці впав… Так, лікоть трохи забив… Пусте, заживе з часом…

Ще й тепер, через багато років, Зулейху заразом смішила й — дратувала ця розмова між батьком і дядьком. О Аллах, якою наївною, тихою і покірливою людиною був її батько! Стільки років смерть заглядала йому у вічі в Анатолії, в яких бувальцях випало побувати на війні — анічогісінько з того він не годен був пригадати чи розповісти. Він навіть соромився назвати хворобою ту страшну недугу, яку підхопив, коли боровся за життя, бідуючи і поневіряючись в Анатолійських болотах! І хай та рана чи перелом у нього на руці від невдалого падіння. Хто міг заперечити, що то не поранення, отримане на війні? Тож коли він не знав, що відповідати цікавим, хай би краще просто промовчав. Але ж ні, він казав, що впав на вулиці, роблячи з себе посміховисько, вважав, що не має права пишатися пораненням навіть перед своїми рідними.

Алі Осман-бей повернувся до Стамбула в той самий час, коли для Шевкет-бея настав період пригніченості та переживань.

Попервах відносини між літнім дипломатом і командирами в Шарк Махфелі складалися дуже добре. Але молодий паша, який спершу був поставився до Шевкет-бея розважливо і з розумінням, зараз, давшись на підмову не знати яких наклепників, змінився. Шевкет-бей, завоювавши дружбу і Пеле, і Франше д’Еспере, робив для батьківщини все від нього залежне у складний для країни час. Попри вже немолодий вік він змушений був вештатися по всіх тих чаюваннях і балювати в посольстві тільки тому, що намагався вивідати обстановку у вищих військових колах та обернути все на нашу користь. Згадати хоча б, що завдяки самій лише його дружбі з Пеле і д’Еспере від в’язниці (а хто, либонь, і від смерті) врятувалися он скільки співвітчизників! Та вони, здається, цього не розуміють. Гаразд, хай так, йому байдуже. Та це ще нічого, але ж оточення паші схибнулося на помилкових ідеях і в основних питаннях, що стосувалися вищих інтересів батьківщини: наприклад, маючи у Високій Порті стількох впливових дипломатів, які зуби з’їли на політичних проблемах, до Лозанни навіщось делегуються військовик із лікарем!^[13]

А дядько, бач, тепер не до вподоби. І то з тієї лише причини, що казав щиру правду. Тож через цю розбіжність у поглядах Шевкет-бей опинився на узбіччі політичного життя і вирішив доживати віку в своєму особняку, присвятивши себе дослідженням. Та попри власне рішення «ні в що не втручатися» щоразу, зустрічаючись зі швагром, колишній дипломат не міг стриматися, щоб хоч напівнатяками не поглузувати з нього.

Зулейха з великою охотою слухала їхні балачки. Було очевидно, що багато в чому її дядько мав перевагу над батьком і легко міг заткнути того за пояс. Зулейха вважала справедливою критику на адресу командирів, які вперто не визнавали, що військова справа це одне, а управління і дипломатія — зовсім інше. Але дізнавшись згодом, що батько, крім легкої рани на руці, має ще три поранення — на стегні, в нижній частині живота і на грудях, зрозуміла, що й цьому військовику є що відповісти на всі поставлені йому запитання.

Та Алі Осман тільки дуже уважно слухав свояка, ученого і патріота, і, ніби відчуваючи якусь свою провину, низько схиляв голову.

Рану на грудях Алі Осман дістав ще два роки тому. Але вона досі давалася взнаки, хоча й була не більша за голкове вушко. Не зрозуміло, чому це лікарі надавали такого великого значення гнійному прищику, який, досить було зітерти ватою краплину гною, що виступала на ньому раз на кілька днів, уже й не відрізниш від укусу блохи?

Алі Осман протягом усіх тих двох місяців, що був у Стамбулі, два дні на тиждень ходив до Гюльхани.

Цього разу він мав рішучий намір перевезти до Анатолії всю родину. Але хворій Зулейхиній тітці останніми місяцями помітно погіршало. Сім’я не могла переїхати до Анатолії, залишивши помираючу в Стамбулі.

Через те у Конью — на нове призначення полковником — Алі Осман-бей змушений був їхати сам.

* * *

Через чотири чи п’ять місяців Муневвер-ханим, залишившись удвох із донькою в будинку в Куручешме, виїхала до Конью. Ці останні три роки, які Зулейсі залишалося прожити в Стамбулі до закінчення коледжу, стали найщасливішими роками її життя.

Вихідні Зулейхи, як і раніш, проходили в особняку в Еренкьоє. Шевкет-бей, вийшовши у відставку, тихцем ненавидів, як жаб’яче кодло, незграбний республіканський уряд, що вперто не бажав сприймати його точку зору. Але це не вадило дядькові, і то незгірш за інших, насолоджуватися життям у новій епосі. Він часто влаштовував удома вечори з танцями, справжні тобі бали, намагаючись таким робом долучити до світського життя своє оточення. Запрошені були у тому числі й заможні друзі.

Старий дипломат, здавалося, роздумав присвятити себе виключно науці та дослідженням.

Він казав Зулейсі, яка на той час уже мала вісімнадцять років:

— Що ж я маю робити, коли вони не дають мені бути корисним моїй державі в інший спосіб? Мушу навчати своїх співвітчизників основ і тонкощів сучасного вищого світу. А це нелегко — навчити людей із середньовічним світоглядом жити по-людськи. Ми мало чого досягли тим, що дозволили-таки нашим жінкам відкрити обличчя. От якби ми зробили їх справжніми європейками! Я маю на увазі освіченість, уміння триматися в товаристві…

Замолоду, під час перебування в Європі, Шевкет-бей, кілька років обіймав посаду посольського секретаря і завдяки цьому був запанібрата з іноземцями в Стамбулі. Він добре знався на всіх тонкощах аристократичного й розкішного життя.

Готуючи вечори, старий дипломат особисто перевіряв, чи належним чином оформлено столи із закусками, критикував не лише вбрання і танці, а й навіть вирази облич і рухи присутніх. Тих, хто не вмів поводитися в світському салоні, він змушував цього вчитися.

За власні гроші Шевкет-бей виписав викладача для клубу, який відкрився в їхньому районі, і той безкоштовно навчав фокстроту й танго охочих, що не мали зайвої копійки.

Коли Зулейха помітила, що відомі люди питають у неї поради, які сукні ліпше замовляти до певного сезону та які шалі й сигаретниці до цих суконь пасують, вона зазнайкувато задерла носа.

Тим часом у Шевкет-бея ставало все більше послідовників, тож він зібрав довкола себе декого зі своїх учнів і почав давати лекції.

— Раніше молодому чоловікові траплялося поглянути на жінку хіба що через замкову шпару чи просвіток у дерев’яній перегородці, а зараз він може спокійнісінько взяти даму попідруч і потанцювати з нею. Це великий крок уперед. Та не варто забувати, що цей крок перший. Інакше кажучи, порожня рамка. А от заповнити цю рамку барвистим розписом і орнаментами цивілізації, знаєте як важко? От, скажімо, під час танців інколи розмовляють, так заведено. А про що розмовляти? Товкти воду в ступі, плескати язиками?

Ні, розмова, що відбувається в цей час між кавалером і його дамою, це свого роду мова музики і танцю, або, інакше сказати, parole.^[14] У ті хвилини, котрі минають у музиці й танці, повільно, немов скойки устриці, розкриваються найбільш закриті серця, а з найпотаємніших таїн спадають завіси… І хоч би хто ти був, ураз випліскується назовні або вся витонченість, або ж увесь бруд твоєї натури. Хвилини музики й танців — коротка мить взаєморозуміння між чоловічою й жіночою душами.

І ви гадаєте, що слід говорити про одне й те саме і під час швидкого фокстроту, і під час повільного танго? Де там, у жодному разі… Чи ж може говорити про одне й те саме людина, сп’яніла від життя, здатна відчувати і мислити? Поки триває танець, не досить лише прислухатися до ритму музики і підстроюватися під нього. Ви слухатимете phrase musicale, або, якщо дозволите мені перекласти, музичну фразу і з нею узгоджуватиме порухи вашого тіла і душі.

Хочете почути кілька прикладів фраз, які може сказати своїй дамі кавалер, що знається на фокстроті й танго?

Очі в Зулейхи сяяли од захвату, коли вона спостерігала, як дядько, мов режисер театральної трупи, що навчає новачків ролей, любовно повторює шаблонні фрази, доповнюючи їх доречними жестами та мімікою.

Зулейха на цих уроках була йому найкращою помічницею. Шевкет-бей до власних дітей ставився дещо зневажливо, вважаючи їх нездібними. Зате Зулейхою просто не міг намилуватися.

— Дівчинко моя, ти особлива! У тобі є цікавинка. Ти ні на кого не будеш схожа. От тільки варто змусити тебе трохи інакше поглянути на це твоє, можливо, чисте й здорове, та все ж дещо надмірне захоплення всім американським.

І щоразу, коли йшлося про важливість виховання, літній дипломат, споважнівши на виду, видавав племінниці зі своєї бібліотеки кілька французьких романів, які добирав вельми ретельно.

* * *

Три літа поспіль Зулейха відпочивала на вакаціях у різних вілаєтах. У чомусь ці подорожі були й приємними.

Колись давно американці, так би мовити, нагодували її не нашим хлібом, переконавши, що понад усе на світі люди цивілізовані полюбляють подорожувати. Анатолія, хоча й не така багата на дива та незвідані відкриття, як Китай чи Гавайські острови, все ж була місцем, вартим уваги. Та й, зрештою, її батьківщиною.

Крім того, сама думка влитися в місцеве середовище в ролі доньки шанованого всіма командира, лоскотала її самолюбство.

Коли Зулейха пила чай з кількома військовими — батьковими друзями — в побудованому солдатами парку напівзруйнованого і безбарвного селища, вона бачила себе в уяві англійською міс з пригодницького фільму, яка приїхала в колоніальні володіння, щоб відвідати батька. Завдяки цим мріям довколишні буденні предмети на якийсь час здавалися їй прекрасними і поетичними.

Здавна найприємнішою розвагою Зулейха вважала кінні прогулянки. Дівчина заздрісно поглядала на вершниць-іноземок, які траплялися їй вечорами дорогою до Бебека або Бююкдере.

Мрія Зулейхи стати амазонкою нарешті здійснилася в Анатолії. Дівчина відчувала, як їй на очі аж сльози навертаються від радості щоразу, коли вона сідала на коня, якого притримував хтось із підпорядкованих батькові рядових. Потім виїжджала на кінну прогулянку в оточенні гурту офіцерів.

А ще на час перебування в Анатолії дядько наказав їй побути таким собі культурним місіонером. Хто ж іще, крім таких, як вона, дівчат, що виросли у вищому світі, зможе краще навчити цих провінціалів нового життя?

Зулейха справді була гідною ученицею свого дядька. І те, що він робив у Стамбулі, вона влаштовувала тут: у міських парках почастішали прийоми і гуляння з танцями для дівчат.

У Стамбулі Зулейха звичайно була дівчиною непримітною і сором’язливою. А тут, відчувши свою важливість, завжди на перших ролях, Зулейха впевнено брала все у свої руки.

Зулейха дивувалася: як швидко промайнули ці три довгі місяці, а вона навіть не доторкнулася до цілої купи книг і зошитів, що привезла з собою.

Весь час у неї гостювала чимала ватага її нових містечкових друзів. Певна своєї вроди, дівчина знала, що дехто з юнаків у цьому гамірному гурті симпатизує їй. Хоча вони вочевидь і не наважувалися сказати про це. Цілуючи на прощання батька й матір, вона пустотливо дженджурилася, уявляючи, ніби цілує всю цю дружну компанію. Як це чудово — бути обожнюваною любимицею для стількох людей!

Зулейха, сама як перст посеред похмурого моря, гірко всміхалася, згадуючи несправджені надії свого життя, яке тепер починалося наново.

Розділ третій

Прогулянковий теплохід плив, здалека сяючи гірляндами вогнів, як ліхтариками на балкончиках мінаретів у ніч Рамазану.

А Зулейха, заглиблена в свої думки, спостерігала за цими даленіючими вогнями.

…Минали останні місяці навчання в коледжі, який вона повинна була закінчити того року. Ось тоді й розвіялися на порох її мрії про поїздку до Америки.

Алі Осман-бей не бажав для доньки вищої університетської освіти і хотів, щоб та відразу по закінченні коледжу повернулася до нього. А в навчальному закладі, де раніше її обнадіювали розмовами про те, що зможуть відрядити до Америки своїм коштом, здавалося, геть забули всі свої обіцянки. Останні сподівання покладала Зулейха на дядька, якому й розповіла про все, маючи намір з його допомогою таки переконати батька. Та Шевкет-бей був щирим з, нею і категорично відмовив:

— Дитино моя, ти ж знаєш, як важко цьому тихому і безвідмовному чоловікові говорити навіть про найелементарніші речі. А моє втручання може ще більше все ускладнити. Мені теж несила зрозуміти, що мусить робити дочка Алі Османа в Силіфке, маючи таку освіту? Як не є, а один раз з’їздити туди на вакації тобі доведеться. Може, придумаєш що-небудь, переконаєш батька… Якщо ні, то хоч як прикро, але нема ради… Він твій батько, отже, мусиш змиритися…

* * *

— Ти заснула? Не хочеш лягти?

Зулейха здригнулася й розплющила очі. В головах стояв Юсуф.

— Вже холодно, дивись, не змерзни. Якщо хочеш, попрошу спустити тебе вниз.

— Ні-ні, все гаразд. Навіть добре, що стало прохолодніше. Хвиль і сліду немає… Не турбуйтеся. Мені нічого не потрібно.

— Ну, коли хочеш, посидь іще… В такому разі краще пошукати теплу ковдру…

— У мене вже є одна…

— Не годиться… Хіба ж це ковдра? Вона ж тонка, як твій шалик на шиї…

Юсуф, похитуючись, спустився вниз і невдовзі повернувся. Заходився закутувати дружину в теплу ковдру, ніби сповивав немовля.

Зулейха, помітивши, що чоловік п’яний у дим, а тому сперечатися з ним марно, з посмішкою підкорилася.

На Юсуфі була лише легка біла сорочка. Зулейсі хотілося сказати, що це він сам більше ризикує захворіти, ніж вона. А що як він подумає, ніби це якийсь вияв ніжності чи співчуття до нього? Зулейха промовчала.

Укривши Зулейху, Юсуф промовив:

— А зараз слухатимеш у мене концерт. У нашій команді є хлопчина з Сакиза. Він чудово грає на багламі.^[15] Далеко, звісно, до вашої високої музики. Та, сподіваюсь, хоч якусь хвильку потішить тебе.

Ледь чутні далекі звуки струн слух Зулейхи ловив і раніше. Вона прислухалася до цього тихого звучання, яке то губилося серед безладних шумів гвинта пароплава та шерехів моря, то лунало знову.

У недовгім часі молода жінка зрозуміла, що це народна мелодія, яку грають на передній палубі, здається, на тамбурі.^[16]

Юсуф усадовив хлопця, що грав на багламі, на нижньому щаблі палуби, а сам повернувся до столика під капітанським містком.

Голос колишній мешканець Сакиза мав хрипкуватий, але приємний, дивним чином схожий на звуки баглами.

З думками у хмарах, з посмішкою на губах молода жінка спершу слухала мелодію, яка нагадала їй тюркю.^[17] У музику впліталися сплески води, шум вітру, і Зулейха поступово почала знемагати на сон. Від довшого часу звуки інструментів на взір свищиків і баглами асоціювалися в Зулейхи з горами Анатолії. А зараз переселенець із Сакиза своєю грою перетворював їх на голоси моря, островів і порослих водоростями скель.

Зулейха встала з крісла, тепліше закуталася в ковдру і, дрібцюючи ногами й тримаючись за борт, — коли йдеш, більше відчувається хитавиця, — підійшла до трапа.

Команда повсідалася край нижньої сходинки, випроставши ноги у бік клітки з куркою. Той хлопчина, що прислуговував Зулейсі за столом, сів поруч навпочіпки, підперши голову руками. За кілька кроків попереду на люкові, заклавши руки за голову, горічерева на весь свій зріст розтягнувся, пихкаючи сигаретою, довготелесий моряк.

Іноді об низький борт судна розбивалася хвиля, і її дрібні, немов пил, бризки летіли Зулейсі на руки і лице. Нога ще боліла. Молода жінка, щоб взайве не тривожити її, переступила на здорову ногу і всім тілом сперлася на залізні поручні. Ставши, як їй було зручно, вона знов поринула в спогади.

Уперше вона побачила Юсуфа на станції в Єнідже. Батько написав їй у телеграмі: «Повідом мене, коли виїдеш із Стамбула. Приїду тебе зустріти в Єнідже. Звідти разом поїдемо до Силіфке».

Зулейха саме намагалася відшукати очима батька в натовпі на станції, коли до вагонної шиби підійшов високий чоловік і сказав:

— Ви, певне, Зулейха, донька Алі Осман-бея.

Незнайомець був убраний в сорочку з цупкого шовку солом’яного кольору, на голові мав панаму. Зайшовши у вагон, щоб забрати речі Зулейхи, чоловік назвав себе:

— Я голова муніципалітету Силіфке… Служив під орудою вашого батька під час війни… От і зараз я, мов той ординарець, маю нове завдання. Цього разу — відвезти вас до Силіфке. Ваш батько вельми зайнятий, а тому не зумів приїхати. Та він передав вам записку. Це ж треба… Кат знає! Де я міг її подіти?

Юсуф у пошуках записки повивертав догори сподом усі кишені піджака й штанів, перерив у гаманці всі папери, та записка мов крізь землю провалилася.

— Ефенді, хіба в тій записці було щось важливе?

— Та ні… Там тільки було написано, що це я повинен вас відвезти.

— Тоді чому ви так хвилюєтеся? Хіба не досить ваших слів?

— Хтозна… Адже ми не знайомі… Але, судячи з усього, ви вважаєте, що досить… Тоді — їдьмо…

Зулейха зрозуміла, чому міський голова був збентежений через ту записку, і мимоволі посміхнулася — це ж треба так перейматися казна-чим!

Дорогою до Мерсіна Юсуф не підходив до Зулейхи. Весь час у коридорі навпроти купе не вщухали палкі обговорення, які звичайно ведуть пасажири: про дорогу, воду, землю та політику. Серед гамору чути було і його голос.

Лише раз, на станції в Тарсусі, він просунув голову в двері купе, подарував їй кілька олов’яних сувенірів і таки віддав ту злощасну записку, яку, виявляється, засунув був за стрічку на панамі. На станції в Мерсіні їх чекав червоний автомобіль з білим написом «Гьольюзю» ззаду.

Міський голова посадив гостю в машину, повкладав її речі, сам сів за кермо, а поруч усадовив чоловіка з довгими сивими вусами, в штанах-кюлотах.^[18] Доки вони їхали містом, Юсуф спинявся перед магазинчиками, щоб дещо купити. Він голосно розмовляв, точніше, вітався з усіма зустрічними.

Автомобіль був старий, залишився ще від французів. Своєю дивною формою він нагадував палацовий екіпаж. Місце шофера від салону в ньому відгороджувалося скляною ширмою.

Щоразу, коли міський голова хотів щось сказати своїй пасажирці, він відсовував скляну засувку на перегородці. Це потребувало від нього значних зусиль, бо вона раз по раз заїдала. Юсуфа брала на неї злість і він пошепки чортихався. Втім, за весь час дороги з Мерсіна в Силіфке, що забрав шість годин, він заговорив усього кілька разів. Один раз — коли вони пригальмували перед банановим деревом, він двома словами розповів їй про банани, які можна вирощувати на цих землях. Вдруге — коли зайшли до якоїсь брудної кав’ярні. Тут Юсуф повідомив, що вони проїхали рівно половину шляху, і змусив Зулейху перепочити хвилин з десять. Помітивши, що дівчина не п’є каву, якою їх пригостили, міський голова сходив до ближнього садка і приніс звідти в хустинці кілька груш та цілий оберемок стручків ріжкового дерева.^[19] Вказуючи на завішені плющем вікна напівзруйнованого заїжджого двору, він сказав:

— Були часи, коли з Мерсіна до Силіфке їздили на возах. Тоді тут залишалися на ночівлю. — І Юсуф любовно поглянув у бік своєї червоної машини, яка за годину легко долала відстань двадцять кілометрів.

А ще, коли вони зупинилися перед замком Кизкалесі, він розповів їй легенду про підводний тунель, який колись давно прокопали тут римляни.

Розділ четвертий

Іноді Зулейха навідувалася в Анатолію на гостину до батьків. Покинуті села, бідні, позбавлені поезії, селища, до яких вона встигла припасти серцем, уявлялися їй декораціями на сцені театру, які за хвилину можуть зникнути.

Вона завжди вважала, що приїздить сюди лише як гостя, і, можливо, більше ніколи не побачить жодне з цих облич, жодного пейзажу. Від цього душу огортав приємний смуток.

Зулейха, сповнена егоїстичного співчуття і водночас пишаючись собою, думала: ось вона знає собі ціну, невпинно рухається до далекої, осяйної, досі ще невідомої мети, а тим часом безліч нещасних, поки й віку їхнього, скнітимуть тут, у цій глушині й невігластві.

Та цього разу подорож не була схожою на попередні. Невідомо було, коли вона зможе повернутися з цих місць назад. Хтозна, може, їй судилося звікувати тут вік, катуючись безвихіддю в похмурій скособоченій сільській халупі, серед дитячого ґвалту.

Зулейха ще не досягла того віку, коли людина вже здатна зрозуміти приповідку, що щастя, як трясця — на кого схоче, на того й нападе,і все в житті іноді дуже хутко зазнає змін. А ще те, що чоловік мислить, а Бог радить, і часто від того розвіюється серпанок мрій, породжених уявою. Доходило до крайнощів — здавалось, окрилена надією, вона раптом впадала у цілковитий відчай. Так само як колись вона уявляла, що батько більше ніколи не повернеться, загине в цих горах, тепер так само безнадійно вірила в свою приреченість назавжди залишитися тут.

Неприємний осадок на серці Зулейхи лишила по собі та десятихвилинна зупинка в брудній кав’ярні. Гидко було й глянути на довгі заяложені настили, розстелені поверх старезних цегляних лав, кладка яких, здавалося, розсипалася на очах. На каламутну брудну воду, що дзюрчала цівкою з-під них серед колючок і моху. На занехаяний садок довкола, аж до стін колишнього караван-сараю порослий бур’янами та дудником. На переплетені стовбури платанів, тополь та інших дерев, що росли навпроти, майже закриваючи частину неба.

Зулейха подумала, що це місце ніколи б не сподобалося їй. Хіба що тут випадково спинилася б перепочити весела компанія чоловіків і жінок…

І дівчина, заплющивши очі, на мить уявила собі сцену пікніка. На дорозі чути гуркіт двигунів машин і мотоциклів, поруч походжають верхівці в блискучих чоботях, стрункі красені-спортсмени з голими торсами, студенти зі свіжими, чистими обличчями, що тільки нещодавно вбилися в колодочки. Накривають стіл, розставляють на нім алюмінієві тарілки, розкладають консервні бляшанки, дістають пляшки й термоси. У вікнах, напівзарослих плющем, видно, як рухаються чоловічі й жіночі голови. А серед дерев, як найкраща музика, лунають вітання, чути радісні молоді перегуки. Сміливий фотограф-аматор намагається по хисткому камінню видертися на зруйновану стіну. Хтось гукає…

Так, тільки натовп молодих людей, що байдикують на відпочинку, міг пожвавити цю жалюгідну та дику природу. Можливо, тоді б це надало їй хоча б якогось сенсу чи привабливості.

Певно, це хтось із жандармів узяв до рук багламу і завів тужливу селянську тюркю. У голосі співця Зулейсі вчувався голос самої Анатолії, яка, здавалося, ладна задушити її пасмами своїх гір, щораз сильніше зашморгуючи їх довкола дівчини.

У руці вона тримала палицю, котру змогла дістати, тільки обідравши до крові пальці. Раз по раз роздратовано цьвохкаючи нею по траві, Зулейха з пожовклим від люті лицем, підібравши губи, нервово крокувала, мов той чорногуз, довкола червоної руїни-автомобіля.

* * *

Хай там як, та Зулейха не вірила, що для неї все скінчилося. Пам’ятаючи дядькові слова, що, допоки залишаються сили боротися, є й мала надія на те, що вона зможе переконати незговірливого батька і, можливо, навіть утекти до стамбульського університету.

Тож Зулейха, яку брала нетерплячка, тієї ж ночі поставила питання руба, категорично заявивши батькові про важливість вищої освіти для такої молодої дівчини, як вона.

Спочатку здавалося, що їй вдалося умовити батька. Слухаючи її запальну промову, він час від часу кивав. Та коли Зулейха, тремтячи, як осика на вітрі, нарешті замовкла, він узяв її руки в свої і на всі її слова одказав так:

— Не вийде, доню. Негоже тобі зараз лишати нас з матір’ю самих.

Ця причина вдарила в дошкульне місце доньки, яка сприйняла його слова як звичайний батьківський егоїзм і вже ладна була сперечатися далі, та Алі Осман-бей миттю зрозумів це і спинив її поривання:

— Річ у тім, Зулейхо, що ти зараз у тому віці, коли формується особистість. Отож тобі неодмінно на кілька років слід забути те середовище…

Зулейха відразу здогадалася, що батько мав на увазі під словом «середовище». Це та атмосфера, в якій вона жила досі, Стамбул і особливе оточення її дядька.

Аж ось Зулейха з жахом збагнула, що вскочила в халепу. Її батько все обміркував. Таж він уперся на своєму, і ніяка сила на світі тепер не зможе зламати цього неговіркого вояка.

Всі зусилля були 6 намарне — згадати хоча 6 ті сльози, які вони пролили, благаючи його свого часу відмовитися від ролі шукача пригод в Анатолії.

Цей чоловік, навідуючи домівку раз на кілька років між нескінченними битвами на якусь мить, любив своє дитя, як люблять дітей друзів, до яких заходять на гостину. Нині цей гість обернувся на домашнього тирана, що розпоряджається її життям.

Була б Зулейха трохи старшою, можливо, помітила б не тільки занепокоєння в очах цього військовика, а звернула увагу на синюшної барви мішки в нього під очима — ознаку підупалого здоров’я… Вона б зрозуміла, що й зараз він не більше ніж гість…

Та вона цього не помітила. І лише сухо посміхнувшись і скрививши губи, мовила:

— Тату, а вам не здається, що ви дещо спізнилися?

* * *

Силіфке нічим не відрізнялося від тих містечок, у яких Зулейсі випало побувати на минулих літніх вакаціях в Анатолії. Не було воно й похмурішим за інші.

Такі самісінькі, як скрізь, виноградники, сади й річки навкруги. Нічого не змінилося.

Як і попередніми роками, запобігти ласки дівчини прагнули сім’ї розторопних службовців і офіцерів. Вони намагалися витягти її з дому на гуляння.

Зулейха усвідомлювала свою вищість над ними, знала, що в неї закохуються, що вона викликає захоплення в молодих людей. Це її розохочувало, проте радість швидко згасала: їхнє товариство було мало цікавим для неї, примітивність і одноманітність розваг, буденність обстановки наганяли нудьгу і відчай.

Їхній будинок стояв на маківці схилу, що збігав до берега річки. На нижньому поверсі була довга, вимощена камінням тераса. В кінці тераси перед виходом на вулицю біля дверей, скляні стулки яких ніколи не зачинялися, стояла пальма в кадубі на квіти і плетене крісло.

Літо видалося надто спекотним і парким. Слуга в будинку змушував садових працівників постійно носити воду з колодязя і часто лив її на кам’яну підлогу.

Молода дівчина в напівзабутті лежала в плетеному кріслі, поклавши голову на зчеплені пальці рук. Її дихання і циркуляція крові по венах, здавалося, були такі ж повільні, як рух судна з гребним колесом, що звільна обертає лопаті в спокійній течії річки.

* * *

Зараз на палубі Зулейха, хоча й була закутана в товсту ковдру, відчувала, як уся тремтить від північно-східного вітру, як вогнем палає її шкіра, хоча обличчя й руки мокрі від бризок.

Досі не зрозуміло, що стало причиною, але того літа здоров’я Зулейхи погіршало. Можливо, у неї був нервовий розлад.

Алі Осман-бей бачив, що донька відмовляється від їжі, а тому геть замучив місцевого лікаря, змушуючи його щодня дорогою додому заходити оглянути Зулейху. Це був смуглявий, огрядний чоловік. Він вбирався в просторий літній одяг з парусини, край його наскрізь змокрілої від поту накрохмаленої блакитної сорочки завжди вибивався із штанів, на яких постійно залишався розстебнутим один ґудзик.

Лікар незмінно ходив у панамі, яку зсередини викладав шарами листя винограду та інжиру, бо інакше його лиса голова потерпала від спеки. Увіходячи в двері з повним кошиком овочів та ягід із сусіднього саду, він гримів на весь будинок: «Маленька ханим, ти ще не встала?»

Не знати чому жвавість і гучний голос цієї людини викликали в Зулейхи обридження. Вона не відповідала на лікареві розпити, відмовлялася їсти частування, приготовані з ягід, які він приносив, і, хоч ріж її, не давала себе оглянути, комизячись, мов дитя.

Бідолашний лікар мусив складати назад у величезні, як саки, кишені піджака чистісінькі шприци, пляшечки зі спиртом, ампули з нововинайденими ліками, про які він в усі вуха туркав своїм пацієнтам і так багато розтлумачував науковою мовою, та йти собі геть, а назавтра о тій же порі знову бути тут.

Зо два рази на терасу до Зулейхи зазирнув Юсуф-бей і приніс букети, замовлені у садівника в міському парку.

Зулейха пригадала, як в одному з листів вона так писала дядькові про голову муніципалітету:

«Жоден міський голова в світі не зробив для своєї країни більше, ніж він. На вигляд це поставний молодий чоловік, якого навіть можна назвати вродливим. Але він не має душі. Увесь він якийсь надто простий, прозаїчний і малоцікавий. Тільки й мови що про дороги, воду, землю та районний бюджет…

У нього є маєток, він називається „Гьольюзю“. За кілька повоєнних літ він дав йому чималий прибуток… Йому є за що розгулятися… Подейкують, ніби він та ще кілька великих землевласників цілою колоною їздили автомобілями у Мерсін, дорогою стріляли з пістолетів, а в місті тринькали гроші в барах. Так і здиміла більша частина його річних доходів, решту він витратив на безглузді затії, як-от вирощування бананів у своїх земельних володіннях. А це в нього раптом прокинувся інтерес до політики… Хтозна, може, він планує стати депутатом? Зовсім занедбав маєток, ось уже півтора року, як обіймає посаду голови цього містечка. І день у день — якійсь партійні суперечки між почесними громадянами, службовцями, членами районного меджлісу,^[20] членами меджлісу вілаєту і ще бозна з ким. Постійні сутички й плітки, як у школярів…

А в перервах між цими безглуздими зборами, які для нього ані трохи не цікаві, запорошений з голови до ніг, наш міський голова бігає сюди-туди з діловими пропозиціями, кричить, повчає, доповідає. Він корчить із себе людину, яка залагоджує питання світового значення, не помічаючи всієї сміховинності свого становища.

А коли б ви побачили, як в інші дні, коли все довкола плавиться від спеки, він настромить на голову циліндр, поначіпляє на себе кокард та інших відзнак і, весь змилений, як той кінь, вирушає на які-небудь урочистості, то просто померли б зо сміху…

А ще наш красень твердо вирішив чимскоріш модернізувати селище. Турбується про електризацію. Намагається організовувати прийоми під голим небом.

Через те, дядечку, хоч я вже, здається, писала: щоразу, коли я бачу цього молодого деребея,^[21] мені здається, ніби вся відсталість, безбарвність і нудьга місцевого життя розкриваються моїм очам в особі людини».

— Зулейхо, даремно ти встала… Та й похолодніло дуже. Тобі вже час спати.

Молода жінка розплющила очі. Музика стихла, поруч на столику згасла лампа. Вітер усе більше посилювався. Поли білої Юсуфової сорочки шарпав вітер, вони лопотіли по голому тілу.

— Добре, зараз я ляжу, — тільки й мовила Зулейха.

Прогулянковий пароплав удалині вже майже зник з очей. Зулейха поглянула на нього ще раз і почала спускатися по трапу в каюту.

Юсуф, хоча й набрався як чіп, все ж поривався допомогти дружині, та вдарився головою об штормову кришку ілюмінатора.

Увімкнувши світло в каюті, Зулейха побачила, як у нього на лобі, крізь сплутані пасма волосся, що спадало на очі, тече кров. Помітивши це, Юсуф приставив руку дашком до лоба, ніби намагаючись приховати збентеження, і, відступивши назад, сказав:

— Вибач, нічого страшного… йодом помажу… солодких тобі снів… Раптом щось буде треба, поклич… Я тут, під боком…

Розділ п’ятий

В іншому листі Зулейха писала дядькові:

«Чи хвора я насправді? Достеменно не знаю… Температури немає, нічого не болить. Але я лежу з ранку до вечора. Не повірите, та я навіть жодного разу не розгорнула французькі романи, що ви мені надіслали. Якби ви тільки бачили моє вбрання… Не хочеться причісуватися, ліньки пришити ґудзик, що відірвався від сорочки. Мені осоружні всі навколо, навіть ви, і я вже звикла до цього. Так, не відповідати на запитання, коли тебе питають, — що може бути більш непристойним! Але я поводжуся нечемно: мене щось питають — я заплющу очі й мовчу.

Та водночас я не зовсім упевнена, що затялася мовчати не без наміру. Авжеж, тільки-но почни відповідати, і цим одноманітним порожнім балачкам не буде кінця-краю. Може, й краще, що всі гадають, ніби я хвора.

Ще мені тут геть набрид місцевий лікар, якого запросив мій батько. Не так розмовами, як своїм трубним гласом, який і будь-яку здорову людину здатний звести з розуму.

Ви добре знаєте, яка людина моя мати. На самоті вона звичайно весь час бурмоче собі під ніс, але коли хтось з’являється поруч, не знає, що їй сказати. Колись ви назвали її Королевою Небалакучих, кращого прізвиська годі й придумати.

Та найбільше мене дивує те, що вона знає, яка балакуча я від природи, проте нині ніби й не помічає мого мовчання. Що до мого батька, то він теж своєрідна людина, котру неможливо зрозуміти. А втім учора він сказав щось дивне. Прийшов на обід з казарми, зняв мундир і сів поряд зі мною. Він довго дивився мені в очі, а потім, сміючись, мовив:

— Зулейхо, як багато про що ти, виявляється, можеш мовчати!

Мені досі чомусь здається, що його слова були сповнені глибокого сенсу і здогадів, які, я певна, в нього є. У мене аж тіло затерпло. Я почувалася голою людиною в зачиненій кімнаті, яка думала, ніби вона там сама, але раптом відчула, що за нею стежать.

— Тату, я не зрозуміла, що ти хотів сказати….

У нього був такий вигляд, ніби він і сам цього не знав. Батько наказав щось несуттєве слузі, що пас коня перед надвірними дверима, і знов обернувся до мене:

— Немає нічого дивного в тому, що ти так погано почуваєшся, Зулейхо. Це все через зміну середовища… Всі твої потрясіння від цього… Дуже скоро все минеться…

Те ж саме слово злетіло з батькових уст тієї ночі, коли я приїхала в Силіфке.

Зараз, коли дивлюся на себе в дзеркало, мені часом здається, що батько мав рацію: у мене справді навіть кров по венах повільніше тече. Тіло змирилося, тепер воно на одній хвилі з розумом. Мені нічого не хочеться робити. Нечесане волосся спадає донизу сплутаними габами, брови заросли, давно не доглянуту шкіру вкрили веснянки. Не згадаю, коли я востаннє з охотою розмовляла чи від душі сміялася. Мине ще трохи часу, і я зовсім звикну до місцевого життя, оледащію, занехаю себе, як тутешні жінки.

Минулого тижня до нас завітав міський голова і сказав, що в четвер увечері гратимуть сучасне весілля: жених із знатної сім’ї, а от наречена — дочка працівника нашого районного меджлісу. Але родини молодят ніяк не дійдуть згоди, бо родичі нареченого бажають справити весілля турецьке, традиційне, а нареченої — бал. Та ми домовились і вирішили приймати гостей у саду. На тому й погодилися. Загалом, гратимуть на сазі,^[22] як на будь-якому турецькому весіллі, але й танцюватимуть теж…

— І навіть саз буде?

Міський голова посміхнувся і сказав:

— Ото ще мені! Привеземо джаз-банд із Мерсіна. Та річ не в цьому. Щоб розробити програму вечора, ми зібрали цілий комітет. І ви також входите до нього. Мене ж прислали від імені міста попросити вас, якщо ваша ласка, зробити нам честь і взяти під свою руку наш комітет.

Я вже говорила, що розучилася розмовляти як усі нормальні люди. Тому, відповідаючи Юсуф-бею, я таки відважила солі:

— Скільки я знаю, розваги кожен розуміє, як сам хоче. Хто співає пісень, хто грає, а хто випиває. Це все не можна вмістити в жодну програму, а ви — „комітет“…

Здається, я доїла його до печінок. Міський голова став раптом такий сердитий… Якби поряд не було батька, він, чого доброго, ще й нагрубіянив би мені. Але чомусь цей самолюбивий молодий деребей у товаристві батька завжди почувався в ролі підлеглого рядового. Скоріш за все, таким він і залишиться.

З сумним і дещо збентеженим виглядом він відповів:

— Наша мета — окультурити подібні зустрічі.Звичайно, наскільки нашої спромоги… Ви здобули добру освіту… І знаєте всі тонкощі цих справ… Тому, гадаючи, що ви не зможете нам відмовити, візьметеся навчити нас речей, яких ми не знаємо… Але якщо вам це не до шмиги…

А батько все перебаранчав його:

— Зулейха трохи нездужає, але це не завадить їй працювати з вами. Радше навпаки. Може, це якось розворушить її… Моя донька завжди залюбки виконуватиме все те, про що її попросить місто. Так же ж, Зулейхо?

Я на той час уже пошкодувала про те, що зробила. Витріщивши очі, ніби батькові слова мене здивували, я підтвердила його слова:

— Певна річ, тату… понад усякий сумнів!

Це ж треба — організувати районний комітет для чийогось там весілля. А я мушу тепер стати членом цього комітету!

І хоча годі було придумати щось смішніше за те, чим доводилося займатися, та завдяки цій роботі я трохи пожвавилася. Довелося ходити до муніципалітету двічі. Мене всадовили за стіл голови. Один із членів комітету, який, як видно з усього, лише недавно надів тюрбан і відростив бороду, все не міг заспокоїтися, вигукуючи:

— Очам не вірю — жінка серед місцевих делегатів! Просто переворот якийсь! — На цім слові він здіймав руки до обличчя, як під час молитви.

Йому вторував місцевий адвокат, що кілька років обіймав посаду депутата в меджлісі під час революції:

— Якщо буде на те воля Аллаха, настане день, коли ви побачите жінок на всіх вищих посадах. Ачей, годі ждати добра від чоловіків у цьому світі, — пожартував він.

Пізніше я дізналася, що цей депутат був трохи опозиціонером (або з тих, кого ви називаєте невдоволеними; особливої різниці між ними я не бачу). Та через те, що колеги весь час допікали йому кпинами, а він, людина від природи ледача й нерішуча, не наважувався говорити відкрито, тож обмежувався такими от півжартами-півнатяками.

Чи не дивно, що розтлумачив мені це не хто інший, як головний районний секретар. За півгодини до цього він розмалював мені адвоката як людину мудру, освічену і приємного співрозмовника.

Коли адвокат говорив, у нього починало сіпатися одне око — щось схоже на нервовий тік. Та він сам мені про це розповів:

— Ох, маленька ханим, ваш покірний слуга хворий. Під час розмови у мене час від часу моргає одне око, ніби знак подає комусь. Якось мені за це ледь не перепало на горіхи від чоловіка однієї жінки в Стамбулі. То ж ви, заради Аллаха, нічого такого не подумайте, якщо я раптом вам з доброго дива підморгну.

І доки всі присутні в кімнаті хихикали, ніби соромлячись мене, він докинув, погладжуючи пальцями щоку, на якій повилазила сива щетина:

— Правду кажучи, тут і святий Боже не поможе, бо ж ми не маємо права сказати „так“, навіть якщо вони нас благатимуть…

Щоб не сказав цей чоловік, усі присутні заходилися сміхом, а надто й сам голова муніципалітету. Щоразу хто-небудь обов’язково говорив:

— Ну дає, жартівник! Цей уже як скаже, так скаже!

Тільки уявіть собі, добродію, яке ж нудне тут життя, коли навіть такі примітивні, дешеві жарти старого веселять краще за будь-який водевіль.

Окрім головного секретаря і тих людей, кого я назвала, до комітету входили ще двоє огрядних чоловіків середнього віку та молодик років двадцяти восьми з густими бровами і геть поцяткований родимими плямами.

Один з товстунів завідував сільським господарством, другий був членом меджлісу у вілаєті.

Ці двоє надзвичайно схожих між собою чоловіків незрушно сиділи мовчки, склавши унизані перснями пухкі руки на своїх чималих черевах. Вони сприймали мене лише як жінку, а тому силкувалися не дивитися на мене, зиркаючи навсібіч.

Весь час, доки я заледве доїдала місцеве частування — чорнильного кольору морозиво з шовковиці і останні шматки пирога, вони розводили балачки.

Коли міський голова забирав у мене тарілку, стався такий собі конфуз: він випадково пролив кілька крапель розталого морозива мені на спідницю і геть зніяковів. Хоча я запевняла, що нічого страшного, він звелів прибиральнику принести ганчірку й мило і вже був поривався стерти пляму сам. Але потім зрозумів, що не зможе зробити цього, не торкаючись до мене, і не знайшов нічого кращого, як тицьнути ту ганчірку мені в руки.

Незрозуміло чому, але я раптом зайшлася сміхом. Добравши момент, головний секретар, мабуть, бажаючи бути люб’язним, бовкнув таке:

— Чи ти ба, наша ханум мов той соловейко заливається. Що то за душа, а вже гордині…

Нарешті я втямила, в чому річ. Коли я тільки приїхала в Силіфке, від гостей у домі не було відгону. До частини з них я навіть не вийшла, бо саме тоді мене охопили душевні переживання. Решту гостей, зустрітися з якими мене змусила мати, я відвадила своєю відлюдкуватістю і затятим мовчанням. Через те й поповзли чутки, особливо серед жінок, про те, яка я гордячка й химорода.

Найсучаснішою людиною поміж усіх місцевих виявився знов-таки секретар. Саме він офіційно спростував ці чутки.

Наймолодшим членом комітету був молодик з густими бровами, про якого я вже говорила вище. Звали його Фікрі. Фікрі-бея серед решти вирізняли не тільки родимі плями. Ще він мав хвилясте, набризкане брильянтином, волосся, що злиплося через літню спеку, та золоті зуби. Чоловік, який мені його рекомендував, вже й лік загубив, згадуючи всі його кращі якості та вміння. Виявилося, що він грає на кемані^[23] та уді,^[24] малює і, звичайно ж, створює живописні олійні полотна, залюблений у фотографію та кіно, ремонтує будь-які механізми й меблі, клепає.

Починання Фікрі-бея — а він протягом кількох років устиг побути дорожнім підрядником, фотографом і викладачем гімнастики, — не були підтримані громадою. Щоразу підприємець змушений був згортати свої справи з тим же успіхом, з яким до них брався. І ось тепер разом із сучасним рестораном і крамничкою з продажу канцелярського приладдя він заправляв ще й чимось на зразок універсального магазину під назвою „Ічель Бюкеті“. У магазині можна було знайти будь-які новинки — від електричних ламп, платівок з турецькими та європейськими мелодіями й жіночих панчіх до взуття та головних уборів.

Але про один з подвигів Фікрі-бея мені в комітеті чомусь не розповіли. Та я знала про нього ще раніше завдяки одній базіці, що приходила до нас додому, це — його донжуанство.

Дівчата містечка все ніяк не могли поділити Фікрі-бея, і завжди, коли збиралося їх разом більш ніж двоє, розмова, понад усякий сумнів, заходила про нього.

Підприємець і сам знав про свій незмінний успіх у жіночої частини населення і одно нарікав, повторюючи, що „слово честі, коли-небудь вони мене в гори силоміць потягнуть“.

Фікрі-бей сам розповів, як він розпізнає жінок, яким подобається:

— Варто мені лиш побачити на вулиці жінку, що звернула увагу на те, як я (точнісінько як зараз) підводжу одну брову і впівока озираю її, і я неодмінно з нею пожартую. Що-небудь на кшталт: я ось розповідаю, а ти дослухайся до моїх слів. Якщо це не діє, вдаю, що йду своєю дорогою, а сам у цей час читаю газель.^[25] А коли й це не допомагає, то вже, як кажуть, махни рукою. Я пас. І провина тут не моя, просто у цієї дівчини немає серця.

У комітеті більше жодна людина крім Фікрі-бея не могла сказати нічого практичного про сучасні розваги, тому в будь-якому разі організовувати підготовку весілля з балом, чи пак, балу з весіллям випадало нам двом.

У той момент, коли міський голова мені це запропонував, та ще так нетактовно, що в мене виникло бажання дати йому ляпаса, я розгубилася.

І ви, звісно ж, здогадалися, що я відмовилася вести ділові розмови з мануфактурником.

Лише з пошани до муніципалітету за виявлену до мене довіру я сказала, що недобре почуваюся і мушу йти.

* * *

Весільний бал відбувся вчора ввечері в просторому саду, де на кожній гілці висіли ліхтарики.

Свого часу Фікрі-бей відкривав кінотеатр. Від тих його колишніх безуспішних починань залишився двигун, за допомогою якого він і збирався усе владнати з електрикою. Та механізм, що стільки часу провалявся непотребом у вогкім підвалі, виявився непридатним. В останню мить стало зрозуміло, що відремонтувати його неможливо, а тому замість електричних лампочок доведеться попідвішувати гасові лампи „люкс“.

Ми й самі трохи спізнилися, а Фікрі-бей у брудній засмальцьованій робочій сорочці на той час усе ще розвішував лампи. Він намагався відрегулювати в них насоси. Запрошені пані, чиї столики стояли просто під ліхтарями, лякалися його дій. Чоловіки, й самі побоюючись різних несподіванок, усе ж намагалися заспокоїти жінок, адже інших вільних місць у передній частині саду не було.

Голова муніципалітету в новому фраку, який мав дивний вигляд на його високій і поставній фігурі, з розеткою на вилозі та нагородами на грудях усе бігав сюди-туди, віддаючи накази.

Улучивши вільну хвилину, він підійшов до нашого столика, щоб привітатися.

— Цей бал коштував мені сил і нервів більше, ніж усі битви, в яких ми з вами брали участь, — звернувся він до батька. — Тепер, мов на зло, ще й автомобіль, яким мав приїхати джаз-банд з Мерсіна, зламався близько Кизкалесі… Щойно дізнався про ту халепу — подзвонили з жандармського управління — відразу відправив машину… Та поки що від них ні слуху ні вісті…

Коли міський голова це говорив, видно було, що йому важко стримати гнів і досаду. Можливо, він і хотів був дати волю язику, бо чого не скажеш спересердя, та не дозволив собі цього, адже поруч була я.

Дякувати Аллаху, що в спеціально відведеному для джаз-банду місці (щось таке ніби альтанка поряд з майданчиком для танців) грав невеликий ансамбль. Неподалік казковим чарівливим голосом без устанку читав газелі хафиз.^[26]

Цього вечора неприємності так і сипалися, як той горох з мішка, на голову муніципалітету. Багато хто з запрошених гостей поприводив із собою ще по десятеро. Були й такі, хто з’явився взагалі без запрошення. І, зрозуміло ж, просто випровадити їх усіх за ворота було неможливо. Існувала й інша проблема. Хоча сад і пильнував кордон із жандармів, зі стін навколо звішувалася не одна пара ніг.

Тут же дебоширив підхмелений волоцюга, якому, бачте, забандюрилося будь-що пробратися через ворота. Його п’яні вигуки: „В демократичній державі немає закритих для народу дверей! Увійти всередину — право будь-кого!“ — підштовхували натовп узяти сад штурмом. Ніде було сісти, хоча лави до саду звозили на возах з усіх кав’ярень містечка. Коли, виконуючи отриману від голови муніципалітету настанову, церемоніймейстери з кокардами дуже ввічливо намагалися втлумачити це набіглому народові, у відповідь вони чули те саме, що вигукував волоцюга біля воріт. Але оскільки теорія конституційного права зараз навряд би допомогла, то їм залишалося лише мовчати і все це терпіти. І навіть наш столик, столик армійського командира, заледве змогли оборонити два офіцери поліції.

У центрі саду розташовувалося близько п’ятнадцяти столів, призначених для вищих офіцерів, представників вельможних родин та високопоставлених службовців. Саме вони репрезентували місцевий вищий світ. Ці столики відрізняло оздоблення: біла скатертина та мініатюрні букетики квітів у склянках з водою.

У другому ряду поряд з дрібнішими службовцями сиділи ті, чиє матеріальне або політичне становище не було таким надійним. Тут же розмістилися консерватори, які не хотіли виставляти напоказ під яскраве світло ламп чесних і добропорядних мусульманок, що зовсім недавно відкрили свої обличчя. Ще далі, в найтемніших куточках саду, чути було як ворохобиться натовп чоловіків і жінок, яким не пощастило опинитися серед обраних. Серед цього натовпу не визнаних гідними сидіти в перших рядах були діти, підлітки та слуги. І, скільки сягало око, аж до стін навколо саду все було запруджене людьми.

Хоча за столиками для важливих персон не залишилося жодної вільної лави, знайшлися невдоволені, яким, бачте, не сподобалося, що не прийшли жінки з головних сімей. А точніше сказати, їх не привели батьки, чоловіки чи брати.

Червоновидий товстун, що сидів за два столики попереду нас, схопив голову муніципалітету за руку, коли той проходив поруч, і сказав йому так, щоб чули й усі навколо:

— Та що ж це таке, шановний… Де всі ці підбурювачі? Та наші, якби навіть було дозволено, і з власної волі б не пішли…

Я помітила, як кремезний Юсуф-бей на якусь мить ніби зіщулився. Навіть не знаю, що він відповів. Та коли він одійшов, я побачила, як червоновидий почав лаяти дочок:

— Ну ж бо, зараз же надягли манто на плечі… Тільки-но побачу, що танцювати збираєтеся — ноги попереламую.

Була вже ніч — за місцевим часом година друга-третя — але на танцмайданчику не відбувалося жодного руху. Жінка в чорній хустці та блакитній оксамитовій пелерині, що сиділа за столиком позаду нас, сказала своєму міцненькому хлопчику, який почав був пхинькати: „Мамо, а коли танцюватимуть?“ — „Поклади голову мені на коліна й спи. А як почнуть, я тебе розбуджу“.

Час від часу на танцмайданчик вибігали двоє маленьких дівчаток і починали гратися в квача, але батьки їх щоразу наздоганяли і відводили на місце. Нарешті малята примостилися десь скраєчку і почали тихенько пританцьовувати під музику.

На лавках сиділи ханим старого гарту. Як і свого часу на оглядинах, вони витягали вперед шиї, мов ті гуски, й уважно стежили за дівчатками, намагаючись просунути голови поміж плечей та рук одна одної.

Поміж жінок у манто, дамських костюмах і капелюшках утеребилися кілька вбраних у чорні чаршафи^[27] матерів, свекрух і навіть бабусь, що витріщалися на цей дитячий танок, мов на якесь диво. Вражені, вони навіть опускали руки, якими притримували яшмак,^[28] забуваючи про те, що їм дозволено показувати свої роти і носи лише близьким.

* * *

Нарешті з боку дверей почулася якась метушня. Пролунав крик: „Ану лишень пропустіть, бо, чого доброго, продірявите нам барабан!“ Музиканти зразу ж припинили грати. Коли стало видно, як в альтанку тягнуть джазовий барабан із зображенням довгоносого П’єро, пролунали оплески.

Я пошукала очима міського голову — так хотілося побачити його задоволеним, гордим… Він мав бути десь поруч… Та ба! Його ніде не було видно.

Але й далі, попри всі старання музикантів джаз-банду, які, промучившись у дорозі майже дев’ять годин і ще як слід не оговтавшись, зіграли три фокстроти підряд, це не розворушило активності запрошених.

Якась висока дівчина раптом надумала перейти майданчик з одного кінця на інший. Усі присутні припустили, що вона збирається танцювати, і зааплодували. Сердешна дівчина як не своїми ногами ледве перейшла той злощасний майданчик для танців, зникла з очей і більше вже не показувалася.

Нарешті кілька чоловік на превелику силу витягнули на світ Божий молодого й молоду. Зрештою, вони могли й не танцювати, вибір залишався за ними, але молодята, як господарі дому, були змушені це зробити. Здавалося, що цим бідолахам легше було на круту гору злізти, ніж вийти перед люди, але ж це входило до весільних урочистостей, то вже мусили покірно нести свій хрест. І хоч як тяжко їм було, нарешті вони таки вийшли непевною ходою на танцпол.

І другий, і третій танець великого успіху так само не мали. Видно було, як члени комітету зібралися докупи і стоячи радяться, очевидно, готуючись до загальної примусової танцювальної мобілізації.

Кілька молодих людей у смокінгах, які раніше виконували обов’язки церемоніймейстерів, виступили наперед натовпу як головні кандидати на роль кавалерів. Та тільки-но вони почали підходити до столиків, зчинявся такий рейвах, що недалеко було й до справжнього скандалу. Тож бідолахи не наважилися навіть повернутися на свої місця і зникли в юрбі.

Фікрі-бей владнав усе з ліхтарями, а потім десь запропав. На майданчику ж з’явився аж тоді, як заграв джазовий оркестр. Тепер він був одягнений у смокінг, з кишень котрого стирчало дві найбільш неймовірні з шовкових хусток, які тільки можна було знайти в його магазині. Саме він був зараз найелегантніше вбраним кавалером. Стало зрозуміло, що своєю партнеркою він має намір вибрати мене. Та в цьому й не було нічого дивного, адже ми разом працювали в комітеті.

Я чекала, щоб він підійшов, намірившись дати йому невеликий урок. Але він чомусь знічено почувався на очах у батька і чекав запрошення від нас. А тим часом усе походжав околяса і лише один раз, підвівши брову, стрельнув у мене своїми очима — загравав… Помітивши, що на мене не діють його славнозвісні погляди, він почав видавати свої жартики так, щоб я могла їх почути. Здається, він уже був близький до того, щоб почати читати газелі, хоча це було останнє, що лишалося в його арсеналі зваб для місцевих красунь. Але навколишній гамір вочевидь не сприяв його ораторському успіху, тож він, упіймавши облизня, змушений був піти геть.

Тут мешкають мати з дочкою. Вони зі Стамбула. Мати — кравчиня. У них свій будинок, вона працює там у кімнатці, яку вони переобладнали під ательє, і шиє моделі жіночих суконь, зразки яких вивішує за шибками вікна від вулиці.

Її донька, яку тут усі називають Хіджран,^[29] у прямому розумінні цього слова дівка геть шалапутна. Хоча їй уже далеко не двадцять років, одягається вона, як дитина, з ранку до ночі вештається вулицями у вилинялій подертій спідниці. У неї широкі стегна, ноги криві, як ті глечики, а на ногах стоптані черевики зі збитими підборами.

У містечку про неї хто каже, нібито вона соромітниця, хто — що несповна розуму, словом, не всі дома в дівки. Вона огризається на молодих людей, коли ті починають до неї чіплятися: „Чого роти пороззявляли? Я зі Стамбула. Ви тут вилупилися, гадаєте, раз дівчина у відкритому одязі ходить… Та не для вашого коня паша. Я поводжуся як чоловік. Ну ж бо, хто не вірить — давай, перевір!“ Але попри такі розмови вона з кількома зі знайомих чоловіків час від часу нема-нема та й чкурне до лісу, що відразу за містом. У такі дні можна чути, як волає кравчиня, вибігаючи з дому в пошуках своєї дочки: „Та де ж тебе знову носить нечиста? Ох, таки станеться що-небудь із цією шалапутною дитиною!“

На засіданні комітету якось згадали про матір і дочку. Міський голова нахмурив брови, ніби йшлося про щось надзвичайно важливе, і сказав: „Ми, звичайно, не можемо перешкодити їм з’явитися на бал. Але існує загроза, що ця божевільна дівка може викинути якогось коника на балу і тим самим зіпсує репутацію меджлісу. Найкраще було б, аби вона зовсім не показувалася, або хоча б не танцювала“. Члени комітету одноголосно пристали на цю пропозицію.

Проте дам цього вечора можна було перелічити на пальцях, а тому необхідність бойкоту щодо Хіджран відпала сама собою. Молоді люди в смокінгах шикувалися в чергу, щоб тільки потанцювати з нею. Одного разу Фікрі-бей навіть запросив до танцю її матір. Але кравчиня змогла станцювати не більше двох кіл. Бідолаха все збивалася з такту, а до всього ще зламала каблук і тому була змушена, вся тремтячи, сісти на місце.

Спеціально для цієї ночі комітет організував стіл із закусками. Буфет розташовувався в кутку саду, в будові на кшталт кав’ярні. Ближче до півночі гостей планувалося відводити туди групами і пригощати морозивом та лимонадом.

Тиснява зірвала й цей номер програми. Опівночі всі знеможені спрагою присутні в саду з’юрмилися перед буфетом, адже ніхто не знав, чи зможе він увійти назад, якщо з якихось причин вийде на вулицю. Всі так штовхалися, що невдовзі співробітники муніципалітету, які обслуговували гостей у буфеті, змушені були зачинити віконниці. Видовище було жахливе. Мені згадалося, що подібне стовпотворіння я бачила під час Світової війни перед пекарнею, де за картками роздавали хліб.

Крізь музику долинали голоси: „Та що ж це ми в Курбелі,^[30] чи що? Це ж вода… Дайте попити, заради Аллаха“.

Поруч з нашим столиком бідкався старий у шароварах, що протиснувся з натовпу: „Ех, як же я не зметикував… Принести б заздалегідь два бідони води. Ох, та це ж по сорок пара^[31] купу б грошей заробив…“

Міський голова оперативно вжив заходів для угамування спраги і взяв на себе роль себілджі.^[32] Він звелів приносити воду у відрах, бляшаному посуді та глеках, а сам — у блискучому фраку з кокардами на комірі, — став на дверях і почав роздавати воду біля питного фонтанчика.

Коли криза з водою трохи стихла, чиновники з муніципалітету почали розносити на тацях морозиво на привілейовані столики. Свою і батьківську частину частування я віддала діткам із сім’ї, що сиділа позаду нас.

Комітет бажав, аби всі частини програми пройшли на ура, і не забув про розважальні номери та атракціони, які мали чергуватися з танцями.

Номерами знову відав Фікрі-бей, і щопівгодини він вражав усіх своїми талантами та спритністю. Якось він начепив зроблену з баранячої шкури бороду і прочитав відомий монолог „Мій племінник“. І хоча половина гостей з підстриженими на сучасний манір вусами й бородами пізнала себе в головному кухарі з монологу, всі аж рвали кишки од сміху.

Удруге Фікрі-бей виступив як фокусник. Золотий годинник з його кишені спокійнісінько перекочував до кишені районного бухгалтера.

Ніхто не сумнівався, що так само успішно він зможе зробити так, щоб з яйця, яке він поклав на дно капелюха, вилупилося маленьке курча. Але, як на сміх, пташина не залишилася під потайними дверцятами, а втекла на далекий кут столу, і тепер ані спритність рук Фікрі-бея, ані його трюкацькі здібності не допомагали йому її зловити. На його щастя, в саду несподівано зламалася гілка дерева, не витримавши здоровенного паруб’ягу, відвернула увагу глядачів і врятувала фокусника від конфузу.

Останнім номером програми стала лотерея, де розігрувалися різні дрібнички.

Так вийшло, що одному голомозому дістався гребінець, адвокатові, що прославився брехливістю, — дерев’яна рушниця, а жінці з опіками на обличчі — ручне люстерко.

Мені ж Фікрі-бей подарував „Лосьйон Фікрі“ власного виробництва.

* * *

Весілля мало тривати до ранку. Але після першої години ночі лампи „люкс“ почали так несамовито тріщати й клацати, що людям здавалося, ніби вони от-от вибухнуть. Це настрахало публіку.

Невтомний Фікрі-бей знову накинув поверх смокінга робочу сорочку і намагався налагодити світильники, але випадково підпалив сам футляр резервуару для гасу, чим дуже злякав тих, що сиділи поруч.

Сад почав завмирати, знатні родини по одній почали підводитися і покидати сад.

Ми теж попросили у міського голови дозволу піти. Дорогою з саду батько з матір’ю надовго зупинялися перед столиками знайомих. Коли ми вже підходили до дверей, я почула, як десь позаду, не стримавшись, вилаявся міський голова: „Хай покарає вас Аллах!“

Кілька чоловіків, які весь вечір сиділи тихо, раптом почали, обнявшись, високо підстрибувати і танцювати. Долинали чиїсь смішки, вигуки. Юсуф-бей мов стіна став переді мною, ніби бажаючи своїм тілом відгородити мене від цього видовища, і сказав:

— Не будемо до них надто суворі, що ж поробиш… Далі цього вони не заходять, — і зітхнув.

Мій батько, ніби бажаючи підбадьорити і заспокоїти його, сказав:

— Врешті-решт, свято минуло дуже вдало, без пригод…

— Так, дякувати Аллаху, ніч пройшла щасливо…

Справді, адже попри неймовірну тисняву нічого серйозного не сталося. Лише один сільський хлопчик упав зі стіни і в нього з носа пішла кров.

Юсуф-бей пройшов з нами половину дороги, і тільки категоричний наказ батька згадати про гостей, які залишилися в саду, змусив його повернути назад.

Наш слуга йшов попереду, освітлюючи всі вибоїни на дорозі карбідною лампою, і відганяв собак, що лежали на узбіччі. Я йшла за ним слідом, ступаючи в ті місця, які він освітлював. У моїй душі здіймалася хвиля незрозумілої гіркоти, майже безнадії.

Колись давно, ще дитиною, в одному американському журналі я побачила малюнок якогось дерева, яке хапало і пожирало пташок, що сідали на його гілля. Так само воно обвивало товстим жилавим листям і необережних людей, котрі наближались до нього, а далі перетравлювало їх, не залишаючи й решток.

Мені здавалося, що тут мене обплутали гілки однієї з тих страшних рослин, від яких немає порятунку, і я була доведена до божевілля».

Розділ шостий

Зулейха лежала, згадуючи цей лист рядок за рядком, і сміялася. Вона не помилялася в тих тоді ще дитячих порівняннях і алегоріях. Всі спроби вирватися були марними. Рослина не перестає полювати і ніби таємничим магнітом притягує її до себе.

Яка чаклунська сила того дня, коли вона думала, що між ними все закінчилося, знову штовхнула її до Юсуфа і потягнула в Анатолію? Адже вони досі не говорили про нещасний випадок і нічого не з’ясували.

Чи, може, вони вирішили продовжувати цю жалюгідну гру в подружжя? Ні. Ось він — перший доказ на користь цього. Адже всі кілька днів, як вони знову разом, Юсуф не виявляв ані найменшої спроби зблизитися.

Коли вони вночі посеред безлюдного моря спускалися в цю піратську, просякнуту трюмом, каюту, вона страшилася не те що його запалу, а й навіть простого дотику до руки чи звичайного поцілунку в чоло. Та Юсуф так спокійно відвернувся від неї й пішов геть, що годі було й думати, ніби у нього в голові хоча б колись з’являлися подібні думки.

Навіщо тоді чоловік везе її в свої рідні місця? А надто дивно, що вона, не з’ясувавши цього, погодилася на цю подорож.

Чутно було, як об борт судна розбиваються хвилі. Їх плескіт вселяв у душу Зулейхи тривогу. Стережися, а раптом Юсуф замислив усе це з єдиною метою — помститися? Наприклад, задушить уночі і викине за борт, як котеня.

У газетах розповіді про чоловіків-ревнивців друкували частенько. І герої цих історій мало чим відрізнялися від Юсуфа. А багато хто фізично були й значно слабшими за нього.

Тут Зулейсі згадалися батькові слова, сказані про Юсуфа: «У той час ми були напів армією, напів партизанським загоном. Ночами нашому загону, що отаборився біля підніжжя Торосів, доводилося ходити на вилазки проти французів, здебільшого дуже небезпечні. Юсуф звичайно був вельми дратівливим і суворим, але, готуючись до цих несподіваних нападів на ворога, здавався напрочуд спокійним і веселим».

А це означало, що й нинішній спокій Юсуфа, і те, що він жодним словом не згадав про те жахливе становище, в якому вони опинилися, можна вважати підготовкою такого ж несподіваного нападу.

Та все ж цей здогад, безсумнівно правильний з позицій розуму і логіки, не викликав у Зулейхи страху за своє життя. Вона могла довіритися Юсуфу з тим же спокоєм, з яким котеня вірить людині, помислів якої не знає.

Якщо чоловік і міг заподіяти їй якесь зло, то зовсім не в такий спосіб.

* * *

Зулейха не змогла заснути, хоча було вже далеко за північ. Вона погасила світло, лягла і знов поринула в свої невеселі роздуми.

…Під кінець того літа місто так узяло на язики Юсуфа та його друзів, що одного чудового дня за ними аж загуло — всі вони були усунуті зі своїх посад у департаменті. Здавалося, мешканці міста тільки те й робили, що скаржилися на погане керівництво, його марнотратство та безгосподарність. Ходили чутки, що нібито бували й розкрадання. Але шахраї, мовляв, діяли так хитро, що ніхто не мав на руках проти них жодних доказів. Наступного вечора після того, як позбувся посади міського голови, Юсуф прийшов з візитом до свого колишнього командира.

— Авжеж, полковнику, службу можна порівняти з війною. Але ж там ми цілком довіряли один одному і ніколи не боялися ударів у спину, коли в окопах очікували ворога. А от у службових баталіях друзі й товариші іноді куди небезпечніші, ніж вороги. Чи знаєте ви, що управлінське життя неможливе без хитрощів та прийомів? От, скажімо, ви виплачуєте якісь гроші кільком бідним вагітним жінкам, витрачаєте гроші на роботи, всі формальності щодо яких ще не завершено, або прибиральнику, який через хворобу не працював кілька місяців. Адже, здається, зрозуміло, що в цьому немає нічого поганого. Можливо, ваші співробітники-письмоводителі порадять вам залагодити подібні справи кілька разів. Але настає день, коли все це обертається проти вас і стає зброєю в руках… кого б ви думали? Та ваших же колишніх товаришів. Еге ж, крайнім будете ви, адже всі підписи й накази ваші… Саме так сталося й зі мною. Коли вони побачили, що крісло піді мною захиталося, а я довго не витримаю підлих наскоків суперників, мої друзі мене ж і продали. А першою скрипкою в них був головний письмоводитель, може, ви пам’ятаєте, той, що ще мені присягався?.. Хоча звідки мені знати, раптом він мав рацію… Можливо, треба було зробити саме так, аби добитися довіри, зробити послугу тим, хто прийде після мене… Одне слово, мене, як і того Юсуфа, зрадили брати^[33]… Оце мені болить найгірше… Та що вдієш, ми не впоралися і нас обпаскудили. Можна лише побажати їм успіхів…

Ще Юсуф спростував чутки про те, ніби він збирається поїхати до Анкари, а звідти підкинути бомбу своїм суперникам, тобто якось насолити їм.

— Досить, моє управлінське життя закінчено, я й справді не сьогодні-завтра звідси поїду. Але не до Анкари, як усі гадають, а в прямо протилежному напрямі. У свій особняк, до Гьольюзю. Вже не знати й скільки років, як я там усе закинув. Ви ж знаєте, що мій брат працює хірургом у Сівасі… Від нього мало користі… Всі клопоти лежать на нашій старенькій матінці… Вона, щоправда, краще за мене знається на землеробстві… Та все-таки вона жінка…

Це було кумедно: Юсуф таки справді вважав, ніби вершив важливі управлінські справи, доки обіймав посаду голови містечка. А весь галас довкола цієї посади сприймав як справи політичного характеру, здається, при цьому уявляючи себе на місці усуненого від справ глави кабінету міністрів. Зулейсі здалася просто дитячою й безглуздою та зарозумілість, з якою він промовив слова: «Досить, моє управлінське життя закінчено».

Але чомусь молодій дівчині значно більше сподобався Юсуф, яким він був зараз, — у брюках для гольфу і з хлистом у руці, — ніж той, що все ревізував бакалійні крамнички та перевіряв роботи з облаштування доріг або лаяв робітників чи торговців.

В Юсуфа була звичка ще від армійських часів — щоразу, коли він де-небудь зустрічав свого колишнього командира, він виструнчувався перед ним, пристукував закаблуками, козиряв і стояв так доти, поки Алі Осман-бей, сміючись, не подавав йому руку. Цього вечора Юсуф, так само по-військовому попрощавшись, сказав:

— Полковнику, ми одна сім’я. З наступного тижня чекатимемо вас у своєму маєтку. Ви знаєте, як шанують вас мої сестри і мати. І Зулейха-ханим тут скучає, а в нас, сподіваюсь, розвіє нудьгу… Хай що кажуть, а степ це зовсім інше… Ви ж неодмінно приїдете, так?

* * *

Наступної середи Зулейха разом з батьком і матір’ю вирушила до Гьольюзю.

Після того як автомобіль цілу годину їхав розбитими дорогами, через висохлі річечки, спусками й підйомами, які в зимовий час подолати було взагалі неможливо, вони нарешті зупинилися на пагорбі.

Цей пагорб, котрий на перший погляд здавався розвалинами старого кріпосного муру, складався з двох величезних скель. Тут і чекав своїх гостей Юсуф. Він звернувся до Зулейхи:

— Тут проходить один з кордонів наших володінь. Укріплення, створене самим Аллахом… Вхід теж тут…

Зулейха поглянула вперед і побачила між двома скелями вузький прохід. Перед однією із скель самотньо бовваніло всохле дерево, схоже на згорбленого каліку.

Алі Осман-бей сказав дочці, вказуючи на нього:

— Поглянь, Зулейхо, це вартівник фортеці. Хтозна відколи стоїть він тут, зігнувшись…

Сказавши це, він легко зітхнув, та все ж при цьому посміхнуся, дивлячись на Зулейху своїми пожовклими очима.

Молодій дівчині здалося, ніби батько вкладає в свої слова якийсь особливий, одному лише йому зрозумілий зміст. Тієї миті вона відчула, як незрозуміла печаль огортає її душу.

Коли Зулейха пройшла крізь ворота, вона ніби опинилася в зовсім іншому світі. Навіть світло і повітря тут, здавалося, були особливими.

Біля підніжжя схилу, густо вкритого деревами, починалося озеро, яке простиралося аж до гір, що закривали обрій.

Молода дівчина здивовано мовила:

— Дивно, я й не знала, що тут є озеро.

Юсуф ніби чекав на це запитання:

— А хіба може бути тут щось інше? Ми чи не в Гьольюзю прямуємо?

— Так, звичайно, але…

Зулейха намагалася пригадати цю частину карти. Їй здалося дивним, що про це озеро навіть не згадувалося в підручниках географії.

Враз вона побачила, що Юсуф подає батькові якісь знаки. Вона заговорила про інше, зробивши вигляд, наче нічого не помітила.

Мати разом зі слугою поїхали машиною далі. Там часом на решту чекав піший похід до особняка.

Давно настав вечір, похолодало. Юсуф розповідав Алі Осман-беєві про нові роботи, які він розпочав у маєтку. Зулейха слухала їх краєм вуха, а сама все сушила собі голову тим загадковим, нікому не відомим озером.

— Мені цікаво, — сказала вона раптом, — а на озері є острови?

Юсуф поглянув на Алі Осман-бея і розсміявся:

— Звичайно! І не один острів, а багато… Ми сплаваємо туди на човні, порибалимо…

І знову вони якось незрозуміло переглянулися.

Зулейха нарешті не витримала.

— Та годі вам, — сказала вона. — Ви поводитеся так, ніби граєтеся з наївним дитям. Скажіть уже, що все це означає!

Юсуф вдарився в поли руками, ніби злякавшись, що вона може образитися:

— Та Аллах з вами, ми й гадки не мали! Просто у нас є для вас невеличка mystification.^[34]

Зулейсі здалося дивним почути французьке слово з вуст Юсуфа, вона пильно поглянула йому в обличчя:

— Ну, хіба що те, що ми не так просто спускаємося тут саме в цей час, а намітили це заздалегідь…

— Ну, тоді скажіть чому, я хочу знати…

— Якщо дозволите, я поки що приховаю від вас загадку цього озера… Мине трохи часу, і ви самі все зрозумієте…

Зулейха знизала плечима, ніби не вважаючи цю таємницю вже аж такою важливою:

— Як хочете… Вам краще знати…

Вони пройшли ще трохи і вийшли з густого перелісся. Зулейха поглянула на озеро ще раз. Але ж як дивно! Якщо це й були плакучі верби, то хіба вони могли рости так глибоко у воді?

Дівчина, не виявляючи своєї цікавості, аби не дати чоловікам ще приводу посміятися з неї, придивилася пильніше. Вода в ньому хоча, здавалося, й не відрізнялася від звичайної морської чи озерної блакиті, все ж мала якийсь незвичайний колір. Вона була якоюсь легкою і прозорою. І нарешті Зулейха помітила своєрідність самої водної поверхні. Всупереч усім законам фізики, рівна поверхня води не закінчувалася під горою на протилежному березі, а здіймалася вгору крутосхилом.

Тепер Зулейха зрозуміла, чому з неї сміялися Юсуф із батьком: перед нею лежало не справжнє озеро, а такий собі міраж.

Юсуф усе пояснив:

— Ви бачите не воду, а лише шар туману. У долині волого, тече багато невеликих річок… У літні місяці та восени звичайно надвечір вся долина вкривається синюватим серпанком. Якщо в цей час дивитися з пагорбів, то можна подумати, що перед вами нерухома гладінь озера. Тому тутешні місця так і назвали «Озерна гладінь».

Я бачив схоже явище, коли якось надвечір вертав з Назіллі в Денізлі, і помилився так само, як і ви. Можливо, тому те місце й назвали Денізлі.

Аж ген Зулейха побачила малесенькі хатинки з червоними черепичними дахами, але не змогла визначити, де ж сам особняк.

Юсуф показав їй на гайок попереду й трохи ліворуч:

— Наш будинок там, Зулейхо-ханим.

Молода дівчина з наївним здивуванням спитала:

— Просто серед дерев?

— Так, просто серед дерев. Таке наше похідне життя…

Юсуф знову розсміявся. Зулейху дратувало, що він знов ніби жартував з нею та корчив із себе всезнавця, якому подобається задурювати голови малим дітям. Відповідати в тому ж дусі означало лише заохочувати його нахабство і примітивні жартики. Краще було взагалі мовчати. Та Зулейха не змогла стриматися, щоб хоча б якось йому не дошкулити.

— Ефенді, невже таке досі можливо? — спокійно і ввічливо спитала вона. — Людина багата й цивілізована в будь-якому разі забезпечить собі максимум зручностей.

Юсуф обернувся до Алі Осман-бея і, вдаючи, ніби засмучений, сказав:

— От тобі й маєш! Зулейха-ханим, здається, подумала, що наш старезний особняк схожий на європейські замки… Боюся, доведеться її розчарувати…

І так він це сказав, що Зулейха пошкодувала про свої слова.

На стежці перед деревами з’явилися кілька жінок і дітей. Це була Юсуфова мати та його сестри. Вони разом з трьома дітьми, по святковому вбраними з нагоди приїзду гостей, вийшли їх зустрічати.

Старша з двох сестер Юсуфа була вдова. Після того як її чоловік загинув у бою під Аданою на другому році війни, вона дала обітницю більше не виходити заміж і разом з дітьми повернулася в особняк Гьольюзю.

Молодшій сестрі щойно виповнилося сімнадцять. Зараз вона няньчилася з дітьми сестри, а у вільний час, таємно, як злочинниця, зачинялася в кімнаті, шила пелюшки і плела шкарпетки для своїх майбутніх дітей.

Щодо матері Юсуфа, то вона мала чоловічу статуру, була більш схожою на сина, ніж на дочок. Риси її виразного обличчя були дещо зарізкі. Великі чорні очі випромінювали розум і владність.

І хоча на перший погляд Юсуфова мати могла здатися холодною або й налякати своїм виглядом не знайомих з нею людей, вона просто й щиро обійняла Зулейху і розцілувала дівчину в обидві щоки.

Те, що здалека Зулейсі здалося гаєм, виявилося великим садом, оточеним густою стіною тополь. Увесь простір між ними геть заріс плющем, який здіймався, сплітаючись, угору по деревах і утворював такий густий зелений живопліт, що де-не-де він навіть не пропускав світло й повітря.

Сад розкинувся на невисокому плато. Передній його відкритий виступ висів над прірвою, яка, ніби відкраяна ножем, спускалася в долину майже вертикальним обривом. Будинок — велику будівлю в центрі саду — здається, кілька разів перебудовували, доки він нарешті став таким, яким його можна було бачити зараз. Очевидно, раніше це була кам’яна фортеця, котру побудували в цій безлюдній гірській місцевості, щоб захиститися від раптових нападів.

Юсуф одвів Зулейху в гай на краю плато:

— Якщо дивитися знизу, будинок схожий на орлине гніздо, всі посівні площі лежать у долині. Але, як я недавно сказав, тут вогко, тому місця ці малярійні. Отож наші прадіди й змушені були переміститися на пагорби.

Зулейха почувалася ні в сих ні в тих через свою недавню грубість, тому вирішила якось її затерти і сказати молодому чоловікові що-небудь приємне:

— Це й справді дуже гарне місце. Батько мав рацію: велика помилка вважати важливими для себе ті неприємні справи і займатися ними в місті, коли можна жити тут, почуваючись справжнім маленьким правителем.

Юсуф стрепенувся. Він більше не міг мовчати й вигукнув:

— Еге ж, скажіть! Адже таке життя в тисячу разів краще…

А бодай тебе! Таж Зулейха тільки хотіла підкреслити красу природи, Юсуф же невірно її зрозумів, подумавши, що вона говорить про роботи, облаштування і багатство, і з жаром почав розповідати дівчині про всі ті казна-які нововведення, що він їх сам собі напланував.

Оманливий серпанок ще остаточно не розвіявся, але увечері став прозорішим, і під морем туману можна було побачити дивовижний краєвид: лісисті місця та надзвичайних барв — червоні, зелені, жовті — ділянки землі. Юсуф показував на них рукою і коротко пояснював дівчині:

— Як і багато хто, ви, напевно, скажете, що все це божевілля. Але я не через багато років, а за три роки вирощу тут банановий ліс. Сьогодні ви мені не вірите, та років через три… Ви, скоріш за все, будете вже в Стамбулі… Але, якщо допоможе мені Аллах, перші плоди я надішлю вам… І кліматичні умови тут цілком відповідні… От тільки часто дме різкий північний вітер, та я вже придумав, як від нього захиститися… Перший раз поекспериментую просто ген на тих засіяних пагорбах на осонні. А з північного боку захищатиму дерева заслонами од вітру…

Юсуфові проекти щодо нової поливної системи, яку він хотів застосувати в долині, зрошувальних каналів і ариків укупі з новими способами землекористування, а також бананових садів, які він виростить, виноградників та рисових полів, — усе це здавалося нудним і не цікавило Зулейху. Але не знати чому, вона слухала його зі спокоєм і радістю, котрі відчула вперше за минулі кілька місяців. І ширше розплющувала очі, щоб роздивитися ті ділянки землі, на які Юсуф показував їй рукою поза туман. Вона не тільки не дослухалася до суті фраз, які він говорив, що рясніли словами про якісне землекористування, назвами різних знарядь, статистичними даними, малозрозумілими іноземними термінами і назвами механізмів, а, здавалося, взагалі забула про нього, вражена красою краєвиду перед собою, і лише коли Юсуф замовкав, ніби опам’ятовувалась і щось говорила.

Розділ сьомий

Зулейха щасливо пробула в особняку тиждень. Їй відвели найгарнішу кімнату. Ночами дув вітер, що, здавалося, ніколи не вщухав, і дівчина кілька разів пробуджувалася, почувши його завивання серед дерев і постукування дерев’яних віконниць.

Дітям, які прокидалися з уранішніми півнями, було заборонено галасувати в саду і навіть заходити на той бік будинку, де оселилася гостя.

І хоча промені вранішнього сонця не проникали сюди, Зулейха рано-вранці спускалася в сад і, зібравши докупи дітей, влаштовувала ігри або ж ішла до курника чи хліва.

Зулейсі не вдалося знайти спільну мову з матір’ю та сестрами Юсуфа. Здавалося, вони самі не насмілювалися заприязнитися з цією добре освіченою дівчиною зі Стамбула, такою не схожою на них своїм вишуканим убранням і манерою по-чоловічому сміливо розмовляти.

Молодша сестра — та взагалі постійно боялася впороти якусь дурницю. І хоча вони з Зулейхою були майже ровесницями, на очах у городянки та лякалася, мов школярка, а в розмові з нею все затиналася, не знала на яку ступити й заливалася рум’янцем, ніби соромлячись своїх слів.

До приїзду в маєток Зулейсі від самої думки, що їй доведеться терпіти постійну присутність Юсуфа весь час, доки вони гостюватимуть у нього, ставало нудно. Але вранці він майже не показувався, а іноді не з’являвся й на обід.

Зате тепер Зулейха жила в цілковитій злагоді з батьком. Здавалося, ніби вони на те й приїхали сюди, аби вперше в житті побути на самоті, щоб краще пізнати одне одного.

Одного дня, прогулюючись з батьком у саду, Зулейха сказала йому:

— Тату, може, вивізьмете мене з собою на прогулянку… Сходимо з вами ген до тієї гори навпроти… Тільки якщо це вас не надто втомить… Згодитись чи ні — слово за вами…

У відповідь на її слова полковник приязно поглянув на доньку. Він стрепенувся, зрадів усім серцем, мов дитина.

— Як добре ти придумала, Зулейхо. На вулиці якраз прохолодно. Ходімо зараз же.

За турботами останніх двадцяти років полковник жодного разу не приділив достатнього часу своїй дитині. Він знав, що в Стамбулі всі родичі вважають його поганим батьком і поганим головою родини, і що Зулейсі теж про це відомо.

А відтак, гаразд подумавши, він мусив був визнати, що вони таки мали рацію. Неважливо, з якої причини, та бували часи, коли він геть забував, що десь далеко в Стамбулі підростає його дитина. Після цього забуття, що іноді тривало тижнями, неждано уві сні з’являлася йому дочка. Тоді, раптово пробуджений від сну дитячим плачем, він думав про неї кілька хвилин.

Отож голова Алі Османа завжди була обтяжена іншими клопотами, серед яких бракувало місця для власної дитини, а ще він гадав, ніби попереду досить часу, аби надолужити згаяне. І тому розгубився, побачивши одного чудового дня перед собою дорослу дівчину, самостійну людину зі своїми думками, бажаннями і примхами, які увібрала вона в себе з того середовища, в якому зростала.

Тепер як справжній авторитетний батько він велів доньці приїхати і нічого не таїв перед нею. Після їхньої першої розмови він ще кілька разів спробував був поговорити з дівчиною. Та йому здавалося, що Зулейха все, щоб він не сказав, сприйме з підозрінням і презирством, тож щоразу десь зникала полковникова відвага, і йому не було іншої ради, як прибрати холодного і байдужого вигляду.

Спершу Алі Осману здалося просто неймовірним, що Зулейха запропонувала йому разом прогулятися. Досі, спілкуючись з батьком, вона завжди знаходила посередника, навіть у дрібницях, коли хотіла попросити купити їй панчохи чи хустку.

Зараз Зулейха, що не завжди розуміла його, зауважила батьків радісний стан. Вона кивнула на матір, яка разом з дітьми гуляла в іншій частині саду:

— Тату, якщо хочете, нишком утечемо… А то вони ще за нами ув’яжуться…

Зулейха будь-що намагалася виявити симпатію, яку відчувала цієї миті до свого батька. А ще вони обоє дуже добре знали свою інертну флегматичну матусю: хоч убий вона не погодиться йти так далеко, навіть якби вони її про це благали.

Батько з донькою вийшли з саду і повільно рушили до пагорба уздовж засохлого селевого потоку, що тягнувся краєм засіяного поля.

Навіть зараз, через стільки років, Зулейха все ще зберігала в серці неповторну красу тих годин і ніби й досі бачила: ось у цивільному світлому строї він іде поряд з нею, її батько, звиклий прямо тримати спину, так само підтягнутий і стрункий, як і раніше, коли носив військову форму в місті.

І хоча вони не мали приводу для якихось образ одне на одного, адже їх ніколи не пов’язували дружні стосунки чи взаємна любов, тож і винуватити одне одного в тому, що ці почуття раптом зазнали краху, було зайве, та чомусь вони почувалися зараз так само ніяково, як ті двоє закоханих, що, бува, помиряться після сварки. Тому й розмовляли так, ніби боялися виявити свою симпатію.

Та все ж Зулейха виявилася сміливішою.

Їй раптом страшенно захотілося прикрасити батьків комір квіткою, яку вона зірвала з куща край дороги. На цивільному жакеті петлиця на комірі виявилася зашитою, та кмітлива Зулейха легко розпорола нитку кінчиком англійської шпильки.

Полковник стояв струнко і з висоти свого зросту весь час, доки Зулейха старалася, дивився на її чоло, ніс, губи, що здавалися плямистими від мінливого світла й тіні.

Коли Зулейха підвела голову, сказавши «готово», вона потай зловила на собі цей погляд і розсміялася. Полковник відвів очі з хвилюванням мужчини, що зблизька розглядав обличчя жінки, коли та відвернулася в інший бік, і раптом був заскочений зненацька. Вони усміхнулися одне одному і пішли далі.

Зулейсі ніби розв’язали очі: вона з подивом відчула, що батькові з донькою, ніби двом палко закоханим, може подобатися зовнішність одне одного. І вони так само можуть хвилюватися, роздивляючись риси обличчя і рідну постать.

Їй було приємно час від часу випадково торкатися батька. Спершу Зулейха йшла за батьком, як той хвіст за лисицею. А відтак раптом підійшла, узяла батька попідруч і так ішла далі поруч, граючись його рукою, яка невідомо як досі залишилася витонченою і білою попри всі тяготи прожитого життя.

Вони обидва боялися зіпсувати цю ідилію, яка почалася з незрозумілих причин, як подеколи спалахує кохання, а тому уникали серйозних розмов і просторікали про дрібниці, їх більше цікавили не слова, а погляди, інтонації та те, як рухаються їхні уста.

Ідучи вперед, вони не стежили й за тим, куди йдуть, а тому поворітьма заблукали і затрималися допізна. Коли вони повернулися, господарі будинку вже сиділи за великим столом у саду поряд з басейном. Не розуміючи, що сталося, вони з нетерпінням чекали на них. Батько й дочка зніяковіли, мов двоє заскочених коханців, що поверталися з побачення. Матері, яка спитала, де це вони були так довго, Зулейха, сміючись, відповіла:

— Не скажемо. Це наша з татом таємниця.

Зулейха знову взяла полковника під руку і всадовила за стіл коло себе.

* * *

Зулейха звикла поводитися з усіма холодно й відчужено, тож досі не зовсім розуміла, чому раптом душа її зараз так прагне ближче пізнати батька і їй напрочуд легко це вдається. Може, це всього лиш реакція на зміну обстанови та поліпшення самопочуття? Такий собі скороминущий оптимізм, що виявляється в пожвавленні та схильності симпатизувати. Та, зрештою, це було не так важливо. Головне, що ідилія тривала, і батько з донькою придумували різні маневри, щоб залишатися наодинці. Коли вони були разом, їм подобалося оточувати це нове для них почуття прихильності тими емоціями, які зазвичай відчувають заручені.

Розділ восьмий

У недовгім часі потому Зулейха дізналася, що примарне море, яке огортало долину вечорами, не було лише плодом уяви. Ближче до центру долини лежало невелике озерце, по краях поросле сухим очеретом. До полудня воно нагадувало блискуче ручне люстерко, а в другій половині дня, наче по щучому велінню, починало збільшуватися і розповзалося аж до перелісь. Поступово зникали і хатинки з черепичними дахами, і вкриті деревами пагорби, а на час заходу сонця вода починала видиратися на схили гір, які заступали собою весь виднокрай.

Зулейха ніколи не забуде вечора, коли вони разом з батьком підіймалися на високий пагорб, щоб поглянути на це море.

Якось увечері вона несподівано спитала:

— Тату, а ви любите літературу?

Полковник розсміявся:

— Свого часу дуже багато читав Намика Кемаля^[35]… Досі пам’ятаю деякі вірші Екрем-бея^[36] і Тевфіка Фікрета^[37]… Але ти, напевно, маєш на увазі сучасну літературу, нові романи… Ні, дитя моє, я не читав… Окрім «Джезмі»^[38] нічого не знаю…

Зулейха не мала на меті розмови про нові романи чи дискусії з батьком про літературу взагалі і квапливо мовила:

— Якщо я вам зараз наведу дещо пишномовне порівняння, вам сподобається?

— Ну, давай, кажи.

— Ви знаєте, на що схоже це море, що вечорами заповнює долину?

— І на що?

— На любов, що без очевидної причини за кілька годин сповнює серця батька і дочки…

Їм було добре разом, вони відчували потребу в спілкуванні, але соромилися зізнатися в цьому, ніби в чомусь стидкому, тож постійно розмовляли про щось стороннє, завжди у спілкуванні залишаючись скритними і гордовитими.

Обоє вони від природи не були аж такими романтиками, а тому старому військовому нелегко було зрозуміти, як це його Зулейха раптом зважилася на таку відвертість. Нехай і дещо по-дитячому, з такою іронічною поетичністю в найскладнішому для них обох питанні: стосунків батька і доньки. Алі Осман-бею здалося, що в словах доньки більше натяку на його колишню байдужість до неї, ніж на нинішню любов.

— Красиве порівняння, доню, але неправильне… Невже ми не любили одне одного? Точніше, невже я не любив тебе?

Зулейха відповіла трохи сумно і водночас насмішкувато:

— Ні, тату. Понад усякий сумнів… Звісно, паростки любові були в нас, як і в будь-яких батька й доньки. Так само, як і в цього моря, що розкинулося перед нашими очима, є маленький початок. Ген там, у долині… Але коли воно збільшується, чи впізнаєте ви в ньому те колишнє невеличке озерце? І я вважаю, що краса алегорії, про яку я вам сказала, саме в цьому…

Полковник, затамувавши віддих, дивився на свою доньку. Перед ним зараз була зовсім інша Зулейха, якої він, виявляється, ніколи не знав. Він раптом усвідомив, що ці слова доньки, її несподівана відвертість перейняла його почуттям такої неймовірно глибокої довіри, яку не годен породити між двома людьми навіть найпалкіший цілунок.

Йому так само схотілося розкрити душу своїй любій, маленькій Зулейсі. Але насмілився батько на ромову з нею вже як вони вертали додому, коли дерева обабіч шляху вкрили дорогу густою темною тінню…

— Зулейхо, маю тобі дещо сказати… Питання дуже делікатне… та мені б хотілося, щоб ми обов’язково зрозуміли одне одного… точніше, ти повинна знати, що я думаю… Я, щоправда, не вмію говорити красиво… Прошу, не ображайся, коли ненароком бовкну щось таке, що тебе образить…

Зулейха посміхалася, слухаючи цю викрутисту й плутану передмову від людини, звиклої говорити коротко й ясно. Торкнувшись його руки, вона ніби заспокоювала його, заохочувала до щирої розмови:

— Тату, ви можете зі мною говорити геть про все.

Полковник вів далі:

— Тут, в Анатолії, ти нещаслива, нудьгуєш… Довелося зробити вигляд, ніби за всім клопотом я цього не помічаю… Але я певен… що так було треба… У мене були на те підстави, точніше думки, про які я тобі не розповідав. З відомих тобі причин я не міг морочитися чи панькатися з тобою в дитинстві. Так, ти вчилася в гарних школах, дізналася багато цікавого й потрібного. Але не про це зараз мова… Твої думки і спосіб життя сформувалися серед людей, які мені неприємні… Відомо, хто ці люди… Мені здається, вони, як то кажуть, нагодували тебе не нашим хлібом, тобто під їх впливом виникли твої погляди на життя… Неправильні… Даруй, доню, що говорю безладно, плутано… Але прошу тебе — все ж постарайся мене зрозуміти… Наша країна зараз переживає найбільший переворот з усіх, які тільки бували до цього… Ці зміни не оминуть таких великих міст, як Стамбул… Ти зараз у найніжнішому віці, формуєшся як особистість. І мені здалося небезпечним саме в такий час залишати тебе серед тих людей і в тому середовищі… Я подумав, що тобі корисно буде кілька років пожити зі мною в Анатолії… Ти скажеш, запізно? Не хвилюйся… Я й про це подбав… Шкода, звісно, що довелося обірвати твою освіту на півдорозі… Це було не зовсім правильно… — Полковник уривчасто засміявся і, покашлюючи, вів далі: — Так вийшло, що я примусив тебе… Але я вже сказав, що був зобов’язаний це зробити… Я страшенно боявся, що моя донька стане схожою на них… Сподіваюся, ти розумієш мене, еге ж, Зулейхо?

Ох, недаремно боявся полковник: здавалося, своїми словами він зараз лише поглибив ту одвічну прірву непорозуміння між батьками й дітьми. На жаль, у деяких питаннях їм судилося ніколи не знайти спільної мови. Але тепер Зулейсі нарешті відкрився цей його одвічний страх за доньку, породжений такою нещасною батьківською любов’ю. Узявши в темряві батька за руку, дівчина сказала:

— Добре, тату, не зважайте на те. Ми й далі любитимемо одне одного.

Розділ дев’ятий

Удень Юсуф ніколи не з’являвся, але після вечері цілковито заволодівав увагою полковника і вже не відпускав його від себе до пізньої ночі.

Мешканці особняка звикли рано лягати спати. Відразу після вечері сад порожнів, безлюднів. За столом коло басейну залишалися лише Юсуф, Алі Осман-бей та Зулейха. Іноді ще Юсуфова мати, повкладавши дітей спати, деякий час сиділа з ними, накинувши на голову хустку, а на плечі — товсту шаль.

Перші дні Зулейха почувалася зовсім чужою в цьому товаристві, сідала віддалік у сблом’яне крісло з книжкою в руці, ще сильніше підкреслюючи цим свою відмінність від інших.

Дівчина не втручалася в розмову, доки її про щось не запитували, і, здавалося, її цікавило лише читання. Коли невгамовна жаб’яча компанія в басейні раптом затихала, Юсуф, зауваживши раптову тишу, переривав розмову і казав:

— Чуєш, Зулейхо-ханим, напевно, знову змія приповзла.

Тоді Зулейха підводилася і ходила довкола басейну, намагаючись крізь потік світла від ліхтаря, який просвічував басейн до самісінького дна, угледіти водяну змію, що полювала на жаб.

Хоча й здавалося, що Зулейха живе в своєму маленькому світі, вона завжди уважно слухала, про що говорили.

Багато разів у своїй розмові Алі Осман-бей і Юсуф згадували Війну за незалежність. Ці спогади народжувалися під коливання ліхтаря, що ніби розсіював тьмяне зеленувате світло крізь тінь листя. Про це говорилося з посмішкою, і Зулейха тепер значно краще уявляла собі найбільші битви, ніж коли розглядала їх зображення на плакатах.

Якось уночі під час однієї з таких розповідей Юсуф звернувся до Зулейхи:

— Зулейхо-ханим, скажу вам, що я з вами знайомий ще відтоді. Ваш батько іноді бачив вас уві сні. Він розповідав, яким дивним був цей сон… Снилося йому, що він заходить у кам’яну кімнату на заїжджому дворі, де на нарах лежите ви в якомусь лахмітті… Нібито вас викрали з дому і принесли туди цигани… Батько ваш дуже хвилювався через те, що це видіння завжди повторювалось, а коли був дуже стомлений, зморено казав: «Якщо знов побачу доньку в такому вигляді, то й засинати боятимусь».

Коли Юсуф це сказав, полковник опустив очі додолу і розсміявся:

— Та все це пусте. Подумаєш, просто нерви розшарпалися.

Завдяки цим спогадам Зулейха дізналася про батькові митарства й ті поневіряння, яких йому довелося зазнати за роки війни. Тепер її не дивувало, чому з таким справді богобійним трепетом ставляться до батька цей багатирської статури молодий чоловік та його мати, строга сільська жінка з непроникним обличчям.

У перші дні після перемоги Зулейха почула, як літній чоловік, судячи з його одягу, колишній військовий, розповідав школярам, що з’юрмилися довкола нього, про Війну за незалежність: «Під командуванням Газі^[39] військові в країні стали ніби її головою, народ Анатолії — правою рукою, а жінки Анатолії — лівою рукою. І врятуватися ми змогли єдино тому, що об’єдналися».

З усього того, що Зулейха будь-коли чула або читала про цю війну, ці слова простого вояка чомусь найглибше закарбувалися в її пам’яті.

Зараз, у цім таємничім присмерковім саду, спершись ліктем на стіл, вона на власні очі бачила їх — справжніх представників цих трьох сил. Зулейха зовсім забула про книжку, що лежала в неї на колінах. Вона напружувала весь свій слух, жадібно зазирала в обличчя присутніх. У нескінченній вервечці спогадів, які щовечора лунали в товаристві і були такими яскравими, що з часом дівчині стало здаватися, ніби все це сталося з нею самою, батька вона уявляла славетним командиром, Юсуфа — його беззмінним вірним воїном, а літня жінка в хустині і справді була матір’ю цього воїна. Зулейха свято повірила в те, що так і мало бути завжди.

Але іноді, коли мова заходила про сьогоденне, ця єдність руйнувалася. Враз виявлялося, що прагнення й погляди на життя у всіх людей різні і кожен живе ніби у своєму власному світі.

Полковник постійно докоряв Юсуфові за те, що після війни той надміру захопився політикою, а на літню матір звалив усі земельні турботи. Не вірячи, що Юсуф, давши маху в своїх невдалих політичних експериментах, здатний після всього цього виправитися, він постійно діставав його до живого: «Ти не схожий на того, хто узяв і зупинився. Занадто ти непосидючий».

Упертий Юсуф у цих суперечках усе своє та своє правив, через те вони з командиром часто сварилися.

— Я всього лиш хотів бути корисним… Хотів допомогти узвичаїтися нововведенням у країні, якось обтесати співвітчизників, навчити їх жити по-людськи. Я не розумію, чому ви мені не вірите? — виговорював він, а відтак щораз присягався присвятити себе виключно землеробству.

Авжеж, Юсуфове бажання служити батьківщині було щирим. У цьому не сумнівався навіть полковник. Але запевнянням Юсуфа в тому, буцім він і не думатиме про управління та політику, віри не йняв — Юсуф і далі прагнув влади, він усе ще снив цією мрією — знову побачити себе в кріслі міського голови.

Він, здавалося, певно сподівався, що в нього таки стане кебети втілити всі свої блискучі показові проекти тут, у батьківському особняку.

Юсуфова уява малювала канали, рукава яких невдовзі проляжуть через маєток, найновітніший аграрний реманент з моторами останньої моделі, бананові плантації, вирощені завдяки новим технологіям — тільки такими манівцями він міг дійти до поставленої мети. І хай не зразу, але колись усе це неодмінно приверне увагу держави до людини, яку так несправедливо позбавили посади голови міста через місцеві дрібні інтрижки та брудний наклеп. І врешті-решт…

Мати Юсуфа, як справжня мешканка Анатолії, котра звикла міркувати тверезо й розважливо, не могла гаразд збагнути суті цих їхніх постійних суперечок. Але, хай і несвідомо, відчувала в них якусь загрозу і сподівалася, що досвідчений командир краще висловить і її тривожні сумніви щодо синових планів. І вплине на її сина силою свого авторитету.

При цих суперечках Зулейха завжди стояла за батька, який не проминав нагоди, щоб не попередити за кожним разом Юсуфа про небезпеку всіх його економічних дивовиж.

Але, спостерігаючи, як усе більше запалюється в тих словесних двобоях Юсуф, аж вени йому надималися на лобі — так гаряче він доводив свою правду, — вона не могла не визнати, що справжній чоловік, здається, таки мусить мати власні тверді переконання.

Розділ десятий

Якось уночі вітер подужчав, тож вечірні посиденьки перенесли в дім, до кімнати Юсуфа.

Це було чимале приміщення, що займало ціле крило будинку, і хоч як його ремонтували й перебудовували, намагаючись обновити, а воно все ще скидалося на маленьку зброївню.

Кожен предмет навколо — потемнілі від часу сволоки на стелі, вузькі віконця із залізними віконницями, мов щілини бійниць у товстих стінах, двері, що скреготали заіржавілими замками й деренчали залізними засувами, піч, перетворена на музей зброї, — то свідки тих часів, коли тут оселився колишній власник-деребей. Полковник підійшов до печі з богобійним трепетом так, як підходять до міхрабу,^[40] підкликав до себе Зулейху:

— Підійди, дитино. Поглянь, Юсуф перетворив кімнату на маленький музей Визвольної війни. І скажи мені, що тут роблять поміж зброєю ці сокири, мотики та борони? Але ж це так само зброя… Під час війни народ брався в першу чергу за них…

Зулейха підійшла до батька, не втрималася — пригорнулася до нього, і так розглядала далі предмети на полицях: старі ятагани, палаші, ручні гранати, що взялися цвіллю, окремі їх деталі з прив’язаними невеликими бирками.

А ще ж там були й трофеї: потовчені, пом’яті шоломи, залишки реміння, офіцерський бінокль, один окуляр якого роздробила куля.

Полковник узяв з полиці зім’ятий, подзьобаний металевий кухоль і довго вертів його в руках:

— Бач, зберігся! Скільки ж місяців напував він нас із Юсуфом водою… А коли-не-коли і юшкою, бувало, підживляв. А на війні, сказано ж, — як є їда, то ще півбіди-біда.

Видно було: Юсуф доклав чимало рук, щоб ця благородна з вигляду і грубо оздоблена кімната стала більш сучасною. Насилу припасувавши до стін листи пресованого картону й фанери, він прикрасив їх копіями відомих картин і настягав сюди безліч сучасних дрібничок.

Обстановка кімнати робила її чимось схожою на сучасний салон, який чомусь спорудили на театральній сцені, чи то пак на контору. А ще вельми нагадувала Юсуфів кабінет у міністерстві в Силіфке. Тут так само були й сосновий письмовий стіл, і стілець-карусель, і ножиці для паперу та лінійки, марокканські фотелі й канапа. Він подбав навіть про маленький внутрішній телефон, щоб завжди можна було зв’язатися з кімнатою управителя чи конюхами.

Скрізь — на робочому столі, на стільці, — притиснуті дорогим прес-пап’є, щоб їх не порозкидав вітер, лежали плани, каталоги нових сільськогосподарських знарядь і ще бозна-які папери… Досвідченій людині відразу б упало в око два пласти одного життя, які так неймовірно щільно нашарувалися один на один у цій кімнаті. Та Зулейсі було байдуже до того, що все довкола аж кричало про господаря кімнати як невиправного кар’єриста. Навпаки — дівчині заімпонувало прагнення Юсуфа наслідувати все нове.

Хоча Зулейха вже доволі звикла до Юсуфа та його матері, все ж не поспішала надто наближатися до них. Як та цариця, що завжди тримає дистанцію між собою й почтом, усамітнившись, вона взялася розглядати фотокартки на стінах.

На одній з них укляклий перед батьком Юсуф перев’язував йому рану на зап’ястку. В мить, коли було зроблено знімок, вони обидва дивилися в камеру і сміялися. Юсуф, помітивши, що ця світлина зацікавила Зулейху, витяг із шухляди фотоальбом, аби показати й інші фотографії її батька.

Юсуф небагатослівно розповідав, гортаючи одну по одній сторінки альбому. І з цих кількох невиразних фраз в уяві Зулейхи склався справжній роман.

На одній зі сторінок виявилася тьмяна фотокартка дво- чи трирічної дитини. Юсуф спитав, показуючи на знімок пальцем:

— Знаєте таких?

— Ні.

— Погляньте уважніше.

— Звідки я можу знати.

— Це ж ви на ній.

Зулейха не могла пригадати цю фотографію. Можливо, після чергової битви її замовили у вуличного фотографа, щоб надіслати батькові. На голові в Зулейхи красувався величезний бант, одна панчоха сповзла на черевик, обличчя було нечітке: мабуть, вона крутнула головою, коли знімали. А може, вона плакала тоді…

Зулейха відвела погляд од світлини:

— А як вона потрапила до вас?

— Вона випала з книжки, яку мені дав ваш батько. А я потім якось усе забував віддати…

Зулейха не мала дитячих фотографій цього віку. На язик аж просилося: «Можна, я її візьму?» Та їй ніколи не подобалося просити про щось не те що у чужих, а й у найближчих людей, тому сьогодні навіть сама думка про це видалася їй осоружною. А ще вона не була впевнена, чи варто згадувати ті роки.

З наступних сторінок альбому випали ще дві фотографії. Юсуф підняв їх з підлоги і здивовано спитав:

— А вони як сюди потрапили?

Він кинув їх на стіл, щоб відтак прибрати в інше місце. Помітивши Зулейхину цікавість, він знову взяв їх і подав дівчині:

— Це я. Фото зроблено за рік до Світової війни.

Зулейха побіжно глянула на знімок і сказала:

— Дивно, хіба капелюхи тоді не були заборонені?^[41]

— Були, але лише в нашій країні… Це знято у Франції…

— У Франції? То ви були у Франції?

— Так, трохи більше двох років.

— Але ви про це ніколи не розповідали.

— Певно, просто не було нагоди.

Зулейха здивувалася. Вона знала, як тим, кому довелося побувати в Європі хоча б проїздом, свербіли язики розповісти про свою подорож. А якби хтось із них прожив за кордоном два з гаком роки, балачкам, напевно, не було б кінця-краю. Їй здалося дивним, що Юсуф, завжди такий небайдужий до свого суспільного статусу, та й не від того, щоб похизуватися званнями чи орденами, цим чомусь не похвалився.

У кімнаті Юсуфа в окремому куточку було зібрано сувеніри з Франції. Там на полицях двох зсунутих докупи етажерок стояли французькі книги й журнали.

Серед книжок були хрестоматії для читання, граматики і словники для тих, хто вивчає іноземну мову. А ще наукові видання для масового читача, романи, куплені випадково в крамничках на станціях або пристанях.

І хоча частина книг ще навіть не розрізалася, нотатки олівцем на берегах деяких із них свідчили, що Юсуф над ними нівроку попопрів.

Юсуф зауважив, що гості зацікавились його книгами і виявив сердечну гостинність:

— Коли вподобали що-небудь, то, будь ласка, беріть… Хоч і всі… Мені вони вже ні до чого…

Зулейха вибрала кілька п’єс із ілюстраціями, щоб почитати перед сном, і спитала:

— Чому після війни ви не повернулися до Парижа, щоб закінчити освіту? Адже ваш вік дозволяє…

Юсуф прикро усміхнувся і поглянув на полковника:

— І вік уже не вельми дозволяє, але ще більше — голова. Після всього, що з нами сталося, яка голова здатна утнути тонкощі науки? Я правильно кажу, командире?

Полковник розсміявся:

— Чому не хочеш сказати правди моїй дочці?

Юсуф, вдаючи здивування, підвів брови:

— Хіба може бути більша правда, ніж ця? Що тут ще додати?

Полковник обернувся до Зулейхи і напівжартома-напівсерйозно сказав:

— Юсуф міг би повернутися до Франції лише в одному випадку. А саме, не приведи Аллах, якщо почнеться нова німецько-французька війна… У нас є договір з Німеччиною: ми повинні на добровільних засадах разом з ними висадитися в Марселі. Адже так?

— Не треба, командире.

Полковник сів у кабінетне крісло Юсуфа і почав крутити в руці ручку.

— Юсуф — непримиримий ворог французів, Зулейхо… І хоча він чудово знає французьку, любить читати, він навіть не торкається до цих книжок. Можливо, навіть заклявся цього не робити.

Зулейха зацікавлено спитала:

— А чому? Хіба ми зараз не в добрих відносинах з усіма колишніми ворогами? Навіть з тими, хто заподіяв нам значно більше лиха, ніж французи. З тими, хто дійшов майже до самої Анкари, і то ми…

Полковник хотів добитися пояснень від Юсуфа. Через те вдав, ніби погоджується зі словами дочки:

— Юсуфе, вона міркує логічно, мусиш відповісти…

— Командире, тут не в логіці справа, це все почуття… Ви не забувайте, що я людина груба й дика…

— Ні-ні. Це не розмова. Скажи чому.

І хоча здавалося, що вони жартують, було видно, як на чолі в Юсуфа почали надиматися вени.

Юсуф звернувся до дівчини, але якось плутано:

— Не приведи Аллах, але припустимо, що хтось із них заподіяв зло вашому батькові… Там теж у новобранці не дурнів яких набирають, уміють боронитися, як слід… Отож — вони квити, можливо, настане день і укладуть мир… А якби сталося так, що зло заподіяв я, чи пробачив би він мені?

Дівчина розсміялася:

— Я не зовсім зрозуміла, що ви хотіли сказати.

— Зараз зрозумієте. Ні, він мені не пробачить… Бо я назвав його своїм командиром… І якщо я заподію паскудство йому, то порушу закони людяності. Але з точки зору війни це правильно. І за законами природи теж. Звір вихоплює шматок із пащі іншого звіра і пожирає його… Ви знаєте, скільки маленьких деревець найжахливішим чином знищили он ті могутні дерева, що оточують наш сад, доки дійшли свого зросту? Ні? І ніхто, крім Аллаха, не знає. Чому, на вашу думку, наші сусіди нападають на нас, щойно відчують свою перевагу? Чому вони загарбують наші сади, виноградники, а потім зганяють туди на роботи наших дітей, мов бидло? Бо це їх право — право сильнішого. Такі вже ми є від природи, таке наше єство, такими нас створив усемогутній Аллах. Так само, якби мав владу в руках, учинив би й я…

— Але чому тоді всі мають на це право, а от французи… Юсуф, жестом, який міг здатися грубим і який потім страшенно дратував Зулейху, зупинив її:

— Даруйте. Тепер, якщо дозволите, розповім, чому не французи. Трохи пізніше… Я вам поясню… Візьмімо, наприклад, англійців. Англія — країна торговців. Вони завжди грають з відкритим заборолом. Хтось віддав усе, що мав. Крім того, поставив на карту своє життя, а потім, коли побудував флот, сказав що він найбільший у світі пірат. І звичайно ж, маючи такий флот і таку силу у своїх руках, він легко обкладе даниною весь світ… Та він не здатний на самопожертву, бо вважає її можливою виключно задля вигоди чи задля розваги. А якби я опинився на його місці, чи вчинив би я інакше? Якби це я вхопив раптом у руку корець, то чи не сказав би й собі: «А чи не скуштувати й мені хоч раз шербету з індійського фініка»? І коли б у кінці війни переміг не він, то хіба не захопив би і я Лондон так само, як вони захопили Стамбул? Так, а тепер про те, чому англійцям можна пробачити те, чого не можна пробачити французам… Яка різниця, кажете? Зараз я вам відповім, Зулейхо-ханим.

Ми знали французів з різних сторін: і як наших навчителів, і як друзів… Ми приєдналися до знаменитої декларації прав людини. Ми повірили заявам їхніх філософів, учених, письменників, навіть політиків: «Над усе ми шануємо істину, красу, людинолюбство». Ми це прочитали, переклали, втлумачили нашим дітям на шкільних заняттях. Семирічних діточок — аякже! — ми змушували вчити французьку. За прикладом багатьох я поїхав здобувати освіту до іхньої країни. Я сидів у класі разом з їхніми дітьми. Для мене вони були братами, вчителі — батьками… От яке місце вони посідали в моєму серці. Але коли потім я побачив їх спочатку в Чанаккале, а потім і в Стамбулі, в мені прокинулася звірина лють. Мабуть, у них є на те свої причини, вони завжди знайдуть собі виправдання. Але, як я вже казав, я з тих ненормальних, що потрапляють у полон почуттів. Я не в змозі їх зрозуміти. Я лише знаю, що люди, яких я вважав і називав своїми вчителями, батьками, братами, шанованими людьми, а тому довгі роки любив, у найважчий для мене час підступно вдарили мене. І що ще гірше, вони дивилися на мене не як на переможеного, а як на щось жалюгідне і нікчемне. Вони казали «Стамбул захоплено». Я вам присягаюся, я сказав тільки: «Гаразд… Від ворога добра чекати годі. Залишається нарікати на лиху долю». Та коли генерал Франше д’Еспере почав з нашою державою говорити тоном повелителя, це довело мене до сказу. А коли вони почали висаджуватися на півдні…

Юсуф раптом посміхнувся й замовк: він боявся, що, запалившись, наговорив багато зайвого, незрозумілого для Зулейхи. Чи не глузуватиме дівчина, раптом він здався їй смішним?

— Ви дошкулили до серця, командире, — сказав він. — Щораз, як почну розповідати, так…

Полковник помітив жвавий інтерес Зулейхи і попросив: — Юсуфе, розкажи про випадок з літаком в Адані.

Та Юсуф усе відмовлявся:

— Не варто… я на язик лихий, ще бовкну спересердя яку дурницю… Незручно перед Зулейхою-ханим.

Тоді розповідь почав сам полковник:

— Юсуф був в Адані на самому початку війни. Цей випадок з літаком неабияк вплинув на нього. Саме після цього він і пристав до мого товариства. І хоча зараз, здається, він міг би вже забути про свою помсту ворогам, але завжди, як тільки він згадає цей випадок, так його знов розбирає страшенна злість.

Юсуф, граючись узятим зі столу прес-пап’є, підхопив розповідь:

— Поряд зі старим вокзалом в Адані стояла велика кам’яна будівля. Там була школа. Навчались у ній приблизно сімдесят-вісімдесят дітей з кількома викладачами. Тоді було дуже скрутно, діти інколи навіть голодували…

Хай там як, а одного дня над школою з’явився французький літак. Можливо, льотчикам здалося, що то казарма?.. Вважаймо, що саме так… Адже люди, хоч як би вони озвіріли, ніколи не стрілятимуть у дітей, чи не так?..

Літак скинув бомбу. Вона вибухнула поряд з басейном у дворі. Всі діти в цей час були на вулиці… Дехто загинув одразу… Інших поранило… Ті, кого поранило недуже, спочатку розбіглися куди хто запопав разом зі здоровими дітьми, а відтак, коли в них уже не залишилося сил, попадали.

Я саме був на дорозі навпроти школи і бачив усе, що відбувалося… Раптом зі школи вискочив якийсь чоловік. Це був один з учителів. Розпатланий, босий, у самій сорочці, він розгублено бігав від однієї дитини до іншої.

А зараз я розповім вам, що ж це за історія з літаком. Члени екіпажу зрозуміли, що знизу нікому дати їм відсіч, тож для них взагалі немає жодної небезпеки. Тут у них прокинулася бридка сміливість мерзенних боягузів, і вони почали літати так низько, що майже торкалися даху і димарів на школі, кружляли над нами, ревучи мотором.

Зі свого місця я на власні очі бачив, як пілот почав стріляти з пістолета в учителя, що безпорадно метався по шкільному двору за своїми учнями… О Аллах, яким же треба бути безсоромним і підлим, аби, убивши стількох дітей, намагатися застрелити ще й цього нещасного… Зулейхо-ханим, я бачив безліч побоїщ, але ревіння цього мотора не зможу забути довіку…

* * *

На другому фото, що випало з альбому, була молода дівчина в крислатому солом’яному капелюшку. Вона стояла край дороги з велосипедом.

Юсуф простягнув світлину Зулейсі зі словами:

— Дівчина з пансіону, в якому я жив, доки був у Парижі. Полковник кашлянув і посміхнувся:

— Є ще й фото мадам з паризького пансіону?

— Немає.

— І фото чоловіка мадам, братів і сестер, інших людей з пансіону…

— !!!

— Чому?

Юсуф спершу розгубився. Потім зрозумів, куди гне полковник, і собі розсміявся, відповідаючи:

— Ні, командире… Бо ні з ким іншим з них я не збирався одружуватися…

Зулейха спитала так, ніби її те зовсім не обходило:

— Ця мадемуазель — ваша наречена?

Юсуф знов розсміявся:

— У бідолашки зараз уже, напевно, дітям років по десять-дванадцять… Якби сталося так, що ми одружилися, то, можливо, коли почалася війна, вона була б серед нас… Була б у вас невістка-француженка…

Останні слова були звернені, либонь, до матері.

Зулейха вела далі:

— І ви тоді, можливо, не стали б ворогом Франції.

— Хтозна, можливо…

— А ви були заручені офіційно?

— Офіційно ні… Але ми про все домовилися. Вона була з бідної родини, тому ніхто б не став перешкоджати дочці виїхати на схід. Навіть її мати не вважала за потрібне приховувати, що була б рада нашому шлюбові, і всіляко сприяла нашій дружбі. Дозволяла нам разом гуляти. Ну ж бо, спитаймо нашу матінку… У листах я їй на це натякав. Зчинився скандал… Вона висунула мені справжній ультиматум, сказавши, що відмовиться від мене. Правда ж, мамо?

Енісе-ханим, що стояла коло печі, здивувалася і вперто похитала головою, — так, ніби та небезпека існувала й досі.

— Ти все питаєш, чи прийняла б я за невістку французьку дівчину? Нехай Аллах боронить… Це будинок твого батька… Приводь кого завгодно, але я напевно знаю, що мене тоді тут не буде.

Всіх розсмішило це безглузде обурення. Юсуф узяв матір за плечі, притиснув до себе і лагідно потермосив за ніс та підборіддя:

— Мамо, та годі вже бурчати!

Враз, здається, лише для того, щоб не здатися старомодною в очах Зулейхи, Енісе-ханим сказала:

— Куди ж пак! Треба воно мені, як п’яте колесо… Хай мій син бере за дружину кого сам хоче. Я повинна поважати ту, кого назву невісткою, це мій обов’язок. Але ж і ви подумайте самі! Як я можу назвати своїми онуками дітей, що народяться від французької дівиці?

Зулейха посміхнулася:

— Але зараз є навіть мусульманки, які виходять заміж за іноземців.

Літню жінку, здавалося, образили слова Зулейхи.

— Не зрозумій мене неправильно, дочко, я не така нетерпима, — сказала вона. — Я нікому нічого не нав’язую. Нікого не засуджую. Кожен робить, що хоче… Я це лише про своїх дітей кажу.

Юсуф повертів у руках фото, яке забрав у Зулейхи, і, ніби злякавшись, що його зіпсують, легким жестом кинув до шухляди.

— Це справді була дуже хороша, дуже чиста дівчина…

І поділився з присутніми ще кількома своїми спогадами.

Зулейсі поведінка Юсуфа здалася трохи дивною. Авжеж, усі книги, яких вона начиталася, всі люди, які її досі оточували, напоумили її так, буцім основне заняття в житті чоловіка — це спокушати гарних жінок, які тільки трапляються йому на шляху. У тому середовищі повсякчас широко вживалися загравання, флірти… Інколи, за надто великої різниці у статках, суспільному становищі, у віці чи ще в чомусь, усе відбувалося не так очевидно. Тоді це вважалося єднанням поглядів і почуттів, маскувалося під професійні симпатії, але все це робилося єдино задля того, щоб прикрити ті самі хтиві бажання. І те, що гордо називалося «вищим світом», було не чим іншим, як зручною ширмою, прикрасою для цієї гри.

Спершу Зулейха не бачила великої різниці між золотозубим мануфактурником з масним волоссям, який серед наївних дівчат містечка зажив слави донжуана, та Юсуфом. Їй здавалося, що цей гордовитий провінціал, що чваниться своїми грошима, освітою і походженням, обов’язково мусить залицятися до неї. Тільки цим його бажанням вона могла пояснити його поведінку. Він часто заходив до них за їхнього побуту в Силіфке, інший раз дарував їй через посильних букети квітів та кошики з виноградом, а під час різних конфліктів, на балах і весіллях завжди був при всім параді й орденах. Їй треба було тільки дочекатися слушної нагоди, аби сильніше дошкулити, допекти і таки присадити цього чванька, який, здається, склав надто високу думку про себе, вважаючи дівчину легкою здобиччю для себе.

Отож Зулейха не сумнівалася, що саме тому її й було запрошено у володіння Гьольюзю — нібито його сім’я уклінно просила.

Вона гадала, що там Юсуф нарешті покаже себе справжнім деребеєм: верхи на коні, з пістолетом при боці й хлистом у руці він, хизуючись, об’їжджатиме свої безмежні володіння, як принц невеликого королівства, а радісні натовпи слуг вітатимуть його, і вразить гостей блиском свого султанату. Проте нічого подібного не сталося.

Минуло вже багато днів, а Юсуф усе не виявляв жодних намагань зближуватися з нею. Здавалося, йому од того ні гірко, ні солодко. Цілі дні він проходжував своїми лісами й полями, очевидно, й гадки не маючи, що насправді йому годилося б тільки й мріяти про ту щасливу нагоду, щоб залишитися з дівчиною наодинці.

От і зараз він, анітрохи не соромлячись, показував їй портрет дівчини, яку колись кохав. Та ще й не боявся розповідати їй про це, вдаючись у найменші подробиці. Ніби говорив це не дівчині, а приятелю в невимушеній балачці.

Дивно, але саме це наразі збудило в Зулейхи довіру і симпатію до Юсуфа. Вона й собі вже почала прикипати душею й серцем до цих людей і поступово заприязнилася навіть із сестрами Юсуфа. Але нерозуміння між нею та Енісе-ханим тривало й далі. Літня жінка хоча й полюбила Зулейху всім серцем, усе ще трохи боялася її передових думок і, розмовляючи з нею, завжди здавалася схвильованою і зніяковілою, а іноді зовсім замовкала на півслові.

Розділ одинадцятий

За рік померла мати. Зулейха змогла зрозуміти, якою дорогою для неї була ця мовчазна і спокійна жінка, лише коли її не стало.

Тепер дівчина заспокоювалася лише поряд з Енісе-ханим, яка на цілі тижні залишала власний дім і жила у них. В ті дні своєї самотності та неприкаяності Зулейха, не соромлячись, схиляла голову на груди старій жінці і лише тоді відчувала дивний спокій, який давав їй можливість відпочити і притлумлював душевний біль.

Цей рік був найнещаснішим для Зулейхи. Вона бачила, як день при дні підупадає на силі батько, і серце дівчини краялося — вона не знала, що робити і кого кликати на поміч.

Полковник ще більше схуд. Давня рана на грудях завбільшки з вушко голки, яку ось уже кілька років майже не було видно, знову почала ятритися.

Зулейха бачила, що батько, як вертається з казарми, так відразу й лягає в ліжко, тому хвилювалася:

— Тату, ти як собі знаєш, але я вважаю, що тобі треба знову пролікуватися. Хоча б відпустку візьми… Поїдьмо кудись місяців на два. Туди, де ти побув би під наглядом досвідчених лікарів і де зміг би відпочити…

Полковник на те лише посміювався:

— Та де ж я зможу відпочити краще, ніж тут? Де мені лікуватися, якщо не в нашій країні? Тут клімат сухий і жаркий. А коли вже говорити про кваліфікованих лікарів, так і місцеві багато вчилися. І досвіду в них цілком досить.

В інший час, споважнівши на виду, він казав Зулейсі:

— Життя мене багато чого навчило, доню. І я в змозі зрозуміти, що і де в мене болить… І здається мені, ти так за мене боїшся через смерть матері… Але ти не думай, я поки що вмирати не збираюся. Звісно, тіло в мене вже не те, що замолоду. Але я, дякувати Аллаху, ще здатний послужити кілька років і армії, і тобі.

Зулейха пригадала листа, якого вона тими днями написала дядькові. Це була відповідь Шевкет-бею, якого вельми засмутила смерть сестри і який писав, що сподівається побачити поруч любу свою племінницю — це допомогло б йому заглушити горе:

«Батько був навіть зрадів, що ви запрошуєте мене до Стамбула на кілька місяців. Сказав: „Негайно збирайся, Зулейхо. Гадаю, поїздка допоможе тобі розвіятися. А я зможу провести тебе до Мерсіна“.

Ви навіть не уявляєте, як я зраділа. Це ж просто чарівно! Я була в захваті від майбутньої подорожі й відразу почала збиратися. Навіть вас не повідомила, хотіла зробити приємний сюрприз. Думала, ото ви здивуєтеся, коли якось надвечір побачите свою Зулейху: як вона входить до вас у дім із валізкою в руках! Я вам кілька разів писала про Енісе-ханим, матір міського голови. Поки я буду гостювати, вона до нас їздитиме частіше. А якщо попросити, то й пожити залишиться. Вона — господиня в нашому домі в повному розумінні цього слова і, крім того, дуже любить батька. Цього неможливо не помітити. І він говорить те ж саме й запевняє, що зараз почувається набагато краще.

Та все ж у мене душа була не на місці весь час, поки я збиралася. Мені здавалося, що, коли я поїду, батько раптом помре, як і мати. І ні сіло ні впало я починала ридма ридати. Як ви розумієте, в цих безпричинних підозріннях і дивних сльозах мало хорошого. Я теж хвора, але не розумію, від чого моє нездужання. Чи то через важкі потрясіння, що я пережила? Чи щось не гаразд із внутрішніми органами? Не знаю.

Намітили день мого від’їзду. Батько мав одвезти мене автомобілем Юсуф-бея до Мерсіна.

До від’їзду залишався один день, у нашім домі були гості. О пів на третю подзвонили в двері. Дивлюся, аж це батько повернувся. Я здивувалася, бо він ніколи звичайно не вертався у такий час. Я спитала його, що сталося. Він узяв дипломат з документами, який йому через поріг подав слуга, і сказав:

— Нічого, у мене тут термінова робота, попрацюю вдома, до того ж дуже жарко. І працювати буде легше, коли перевдягнуся в домашнє.

Після цієї розмови я повернулася до вітальні, а він піднявся нагору до себе.

Доки я сиділа з гостями, в мене тільки й думки було що про батька. Минуло півгодини, я підвелася і, повільно ступаючи на носках, піднялася нагору, а потім рвучко відчинила двері в його кімнату.

Батько лежав на канапі. Мабуть, він навіть не зміг роззутися, бо був у чоботях. Лише кинув на стілець кітель. Йоговолосся скуйовдилося, обличчя спотворила гримаса болю. Так і є: у батька стався тяжкий напад.

Коли він почув кроки і зрозумів, що до нього зайшли, то схопився з канапи і розсміявся:

— Злякала ти мене, Зулейхо.

— Чим?

— Просто злякала. Ну й душно сьогодні, правда, Зулейхо? Я ось вирішив прилягти тут ненадовго. Та й задрімав, очевидячки. А тут ти так різко двері розчинила нарозпаш… Розумієш тепер?

— Розумію, тату.

Він відвернувся до столу і, щоб мене обдурити, почав розбирати купу паперів.

Я присіла на стілець край дверей і мовчки стежила за його рухами. Вдаючи, ніби шукає документ, який десь запропастився, і не дивлячись на мене, він спитав:

— Пішли вже твої гості?

— Ні, ще не пішли.

— Тоді що ти тут робиш?

— Нічого… Просто дуже парко. Задрімала.

Цього разу він повернув голову й посміхнувся:

— А чи ж добре казати неправду, Зулейхо?

Ледь повагавшись, я відповіла:

— Якщо це відповідь на брехню, то добре.

— Он воно що!

Я встала і повільно підійшла до нього. Зазирнула йому в очі, взяла за зап’ястки і, так тримаючи, щоб він не зміг ухилитися, спитала:

— Навіщо ви мене обманюєте? Ви хворі. Ви не можете бути на службі… Вам хочеться прилягти… А ви не лягаєте, бо соромитеся мене. Лише через мене ви під час нападу болю не лежите на канапі. Задля годиться перегортаєте папери на столі. Вдаєте, ніби щось пишете. Ось хочете, перегляну ці папери, поставлю вам кілька питань про те, що ж ви робили, і все — ви спіймалися.

Я розуміла, що зі мною от-от може статися один з тих припадків з риданнями, а тому почала голосно сміятися:

— Перед вами не дитина… І не хтось із прислуги. А освічена дівчина…

Батько спробував відбутися жартом:

— Ти, Зулейхо, стаєш якимсь жахливим деспотом. Дивись, я не з тих чоловіків, яких тримають під каблуком!

— Побачимо!

— Що за впевненість!

— Зараз я вас змушу переодягнутися і лягти. І терміново пошлю по того пустоголового лікаря з муніципалітету… Він, звичайно, не вельми розумний і мало корисного сказати може, але все-таки… Як упадеш у море, то й за змію вхопишся. Ну ж бо, переодягайтеся.

— Розпоряджається тут. Ач яка, ще й накази мені тут віддає.

— А ви думали… Звичайно.

— Добре, хай уже сьогодні буде, як ти скажеш.

— Сьогодні і завжди. До тих пір, доки ви не покинете легковажити своїм здоров’ям і обманювати мене.

— Так, але коли ти завтра поїдеш…

Я вже все вирішила, тому спитала:

— Поїду куди?

— До Стамбула.

— Хто, я? А я не збиралася нікуди їхати.

— І чого б то?

— А вас я на кого залишу? Я не поїду.

— Ти все жартуєш.

— Це не жарти, тату. Навпаки, я кажу цілком серйозно. Насамперед слід подумати про вас. Я не можу залишити вас самого. Як було б добре нам поїхати до Стамбула разом. І то не заради Стамбула, а заради вашого здоров’я. А коли це неможливо, що ж, залишимося тут разом.

— Не піде.

— Ще й як піде.

— Мої накази мають виконуватися.

— Авжеж. У казармі. Тут ваші порядки не діють…

Наша розмова більше нагадувала перестрілку. Якби ми не почали тієї сварки, могло статися, що я просто в сльозах кинулася б йому на шию. Та якби розридалася я сама, ще б нічого, але в тому стані, в якому був батько, я могла довести до сліз і його. А це було б жахливо.

Тут давалася взнаки військова виправка: для батька сльози завжди були ознакою ганебної слабкості, такої ж, як страх, благання чи невиконання наказу.

Він жодної сльозини не зронив, коли всі довкола оплакували маму, можна було подумати, що її смерть зовсім не вразила його. Раніше, не знаючи його як слід, напевно так би подумала і я, можливо, ніколи б не пробачивши йому тієї, як здавалося, черствої безсердечності.

Так само й зараз — батько не міг дозволити собі й хвилинної слабкості. Якби він не опанував себе і хай навіть одна непрохана сльозинка з’явилася в його очах, він ніколи б цього не пробачив ні мені, ні собі. Тому я трохи змінила тон і серйозно сказала:

— Я відмовилася від поїздки до Стамбула не назавжди. Просто хочу зачекати з подорожжю кілька тижнів…

Я так довго й докладно описую вам цей випадок, щоб ви зрозуміли, як я боюся і переживаю за батькове здоров’я. Чи насправді його життя в небезпеці? Я цього достеменно не знаю…

Чи повірите ви, якщо я скажу, що перетворилася на класичний зразок господині дому?

Я прибираю в будинку разом з прислугою, відправляю слуг до крамниці, слідкую за батьковою дієтою і за тим, як він вживає ліки.

Найскладніший для мене обов’язок господині — це приймати гостей. Ви знаєте, як багато їх буває з візитами в будинку командира в маленькому містечку. Тепер я дуже поважаю матінку, яка всім цим опікувалася.

За кілька днів до цього, коли я розпатлана, з опухлими від сліз очима і посинілим лицем лежала в ліжку, до мене підійшла Енісе-ханим і сказала: „Вставай, доню, ходи-но вмийся, вдягнися у все чисте. Не годиться просто так узяти й відмовити від дому знайомим матері“. І що ви думаєте, це просте зауваження додало мені сил. Так, двері нашого будинку не повинні зачинитися для людей, які завжди були для мами жданими гостями. Віднині зустрічати їх — мій обов’язок.

Окрім офіційних гостей є ще люди, з якими моя мати близько спілкувалася і яких любила. З ними я зобов’язана бути особливо ввічливою і доброзичливою.

Раніше, за маминого життя, коли в нас бували гості, я відразу ж усамітнювалася в своїй кімнаті і там, лежачи в шезлонгу, читала книгу або мріяла про щось своє! А зараз я повинна годинами сидіти з тими, хто' до нас приходить, а відтак ще й повертати візити.

Знали б ви, дядю, як нецікаво мені слухати ці розмови, я не маю чого додати від себе особисто. Тому здебільшого мовчу, але завжди підтримую співрозмовників доброзичливою посмішкою. І це, здається, подобається гостям, можливо, тоді я для них стаю схожою на свою матір. Спочатку, коли я тільки приїхала сюди, мене тут добряче взяли на язики і я тут, здається, зажила слави-поговору. Про мене казали, ніби я гордячка і справжня холера. Але зараз на мене почали дивитися по-іншому, і кілька сусідів чесно зізналися мені, що „не знали, яка ви дівчина душевна ще й така скромниця“.

Днями, коли Енісе-ханим розмовляла про мене з батьком, мовила таке: „Бачить Аллах, наша дівчинка виправляється“. Якою ж зіпсованою я, виявляється, була раніше в очах цієї бідної жінки. Дивно, але мені й на думку не спало розсердитися на це. Що вдієш, людей слід приймати такими, які вони є.

Ця сільська жінка, наділена гідною подиву життєвою енергією, вправно дає ради не тільки особнякові Гьольюзю, а й нашому дому.

Не раз, покинувши справи в маєтку, вона приїздить до нас і кожного разу залишається днів на п’ять.

З одного боку, Енісе-ханим — головний управитель у будинку, з другого — прислуга. Не встигне прийти, як розчиняє настіж вікна, виносить просушити повстяні й вовняні килими, ковдри й матраци, виставляє на загальний огляд мішки з брудною білизною, її можна побачити серед слуг за пранням і готуванням їжі. Невтомно лагодить мої зношені речі. Але, навіть займаючись такими, здавалося б, звичайними справами, вона зберігає владний вигляд. Енісе-ханим добралася й до батька. Нас обох вона постійно змушує щось робити, і ні в кого навіть думки не виникає їй заперечувати, чи, не приведи Аллах, не виконати її наказу.

Але найдивніше в ній не це. Енісе-ханим, звичайно, жінка неосвічена, та вона для мене найкраща порадниця в усьому, що стосується батькового здоров’я, а її слова надають мені більше сили, ніж будь-які лікарські настанови.

А ще в мене завжди стискається серце, коли вона після того, як наведе лад у нас на кухні, в комірках, прикрасить усі полиці, каже, що мусить їхати.

Зовні здається, що я цілковито змирилася з тим життям, яким зараз живу. Я майже не розмовляю, мало рухаюся, загалом, стаю схожою на матір. Та все частіше мене охоплює страх. Іноді мені здається, що я вже не маю сил чинити опір цьому своєму нікчемному теперішньому життю і воно все більше засмоктує мене в липке баговиння, а я, поборсавшись іще трохи, здається, буду змушена нарешті звикнути до нього.

Так я собі міркувала. А потім зрозуміла, що це неможливо, адже я виросла зовсім в інших умовах і середовищі, ніж моя мати. У мене зародилися певні ідеї, і, як прийде час, мені обов’язково захочеться втілити їх у життя.

Отже, мій нинішній стан — лише тимчасовий. Просто зараз я змушена бути тут. Але незабаром ми обов’язково побачимося».

Розділ дванадцятий

Зима наближалася до своєї середини, коли полковник зліг.

Спочатку йому дали відпустку на три місяці. Повертало на весну, прокидалася природа від зимового заціпеніння, він трохи оклигав і навіть кілька днів їздив автомашиною до казарм. Зулейсі дуже хотілося помилитися в своїх сумних передчуттях, повірити, що її батько таки приходить до здоров'я і це поліпшення не тимчасове, та вона й далі боялася за нього і все торочила йому:

— Тату, вам треба відпочити як слід… Не приведи Аллах, знову розхворієтеся…

Якось увечері Алі Осман-бей повернувся додому разом з Юсуфом.

— Зулейхо, мені треба пройти повний медичний огляд, щоб знову отримати свідоцтво. Завтра я збираюся до Адани. Юсуф-бей поїде зі мною. Він весь час буде поряд зі мною, тому можеш не хвилюватися. Чекай мене днів за два-три.

У лікарні в Адані визнали, що полковник певний час потребуватиме лікарського нагляду, а тому замість двох-трьох днів його поїздка затяглася на всі сімнадцять.

Зулейху це вже почало непокоїти, і кілька разів вона поривалася поїхати до Адани. Енісе-ханим насилу змогла її стримати.

Хвала Аллаху, листи від Алі Осман-бея приходили що два дні. Крім того, Юсуф усе підтверджував, надсилаючи знімки, що зображали полковника у лікарняному саду в різних позах.

Після повернення з Адани полковник видавався помітно посвіжілим. Зулейха спитала його про відпустку.

— Ти можеш не хвилюватися, доню. Тепер я можу відпочивати навіть більше, ніж хочу…

— Тобто?

— Я йду у відставку. Заспокойся, все гаразд. Нічого страшного лікарі мені не сказали. Якщо захочу, вони дозволять мені близько року попрацювати. Але краще цього не робити. Хоча зараз моєму життю нічого не загрожує, я все одно вважаюся інвалідом. А ти ж знаєш, що в армії півсолдата нікому не потрібні. Тому я подав у відставку за власним бажанням. Думаю, й ти теж це схвалиш.

Зулейха здогадувалася, як нелегко зараз батькові — людині військовій — уявити себе без служби. Мабуть, насправді ця відставка звалила його з ніг.

Тому вона вдала, ніби щиро вірить батьковим словам, сказаним з робленим спокоєм і радістю, і посміхнулася:

— Ти правильно зробив, тату. Все своє життя ти захищав вітчизну, ти заслужив право приділити врешті-решт увагу собі.

Полковникові слова підбадьорили Зулейху ще й ось чому: після батькової відставки їм більше не треба було жити в Анатолії. Тепер вони нарешті зможуть повернутися до Стамбула або переїхати в будь-яке інше місце, куди захоче батько, щойно надійде наказ із Анкари. Зулейха хотіла, щоб батько сам запропонував це, і тільки легкими натяками підводила його до цієї розмови. Та минуло вже кілька днів, а батько й не думав про переїзд. Зулейха вже засумнівалася, чи цікавить його це взагалі. Якось увечері байдужим тоном вона спитала:

— Тату, а що ми робитимемо, коли прийде наказ?

Алі Осман-бей ледь помітно здригнувся:

— От коли наказ прийде, тоді й поговоримо. А доти залишається надія, хоча й зовсім невеличка, що моє клопотання не буде задоволено…

В Зулейхи тьохнуло серце. Кліпнувши кілька разів, вона сказала:

— Он воно що! Ну, тоді як знаєте…

Так он чому, виявляється, батько так неохоче розмовляв з нею на цю тему! Удаючи, ніби її нічого навколо не цікавить, Зулейха тимчасом усе пильніше придивлялася до того, що поробляють батько, Енісе-ханим і Юсуф, який став віднедавна частим гостем у їхньому будинку. Здалося їй, що вони з батьком щось замишляють проти неї. Авжеж, здійснення їх плану означало крах усіх сподівань Зулейхи — Юсуфу та Енісе-ханим хотілося, щоб після відставки Алі Осман-бей оселився в Силіфке назавжди.

Найбільше самолюбство Зулейхи було уражене тим, що її батько діяв заодно з цими селюками. Її не обходило, що за цей час усі вони стали дуже близькими людьми. О, вона чудово знала, як одним махом поламати всі їхні підступні плани! Та зараз Зулейха була позбавлена свободи дій, бо поряд з нею був хворий, за життя якого вона серйозно побоювалася.

Якось увечері відбулося щось схоже на родинну нараду. Перед Зулейхою розіграли сміхотворну сцену, яку, це було помітно, спланували заздалегідь.

Першим випало говорити бідолашному Юсуфу.

Він трохи помовчав, потім спитав так само, як тиждень тому питала батька Зулейха:

— Коли питання з відставкою вирішиться, що ви збираєтеся робити, командире?

Алі Осман-бей знизав плечима, ніби кажучи «не знаю», і схилив голову.

Настала черга Енісе-ханим зіграти відведену для неї роль.

— Не знаю, але я б на вашому місці оселилася б тут, — сказала вона. — Місцеві для вас з-під шкури п’ястимуться, щоб вам догодити. У нас тут вода хороша, повітря чисте. І потім, тут є ми. Ми, звичайно, не рідня, але з вами зблизилися більше, ніж з невдячною ріднею. Ми були разом і в тяжкі, і в щасливі дні. А якщо ви знову поїдете до Стамбула… А ще у нас тут життя недороге… М’ясо, овочі, дрова, вугілля…

Бідна жінка була набагато простішою від Юсуфа, а тому не розуміла небезпеки своєї ролі. На захист Силіфке вона не придумала сказати нічого кращого, як розводитися про дешевизну. При цьому вона іноді поглядала на Зулейху.

Дівчина, вдавши, ніби не здогадується, про що йдеться, встала й вийшла. Коли Зулейха стояла в передпокої й голосно наказувала служниці, вона зауважила, що в кімнаті затихли. Дівчина сумно всміхнулася: вона відчула, як у цю мить знітилася літня жінка.

Цей вечір вимотав Зулейсі всю душу. Вона, щоправда, старалася себе стримувати, але, залишившись з батьком наодинці, не витримала:

— Тату, досить зволікати. Час уже нам нарешті поговорити про те, що ми робитимемо далі. І, звичайно, це має залишитися між нами.

Алі Осман-бей зрозумів, що зараз матиме заслуженого прочухана від своєї Зулейхи. Йому теж набридла невизначеність у цьому нерадісному питанні. Алі Осман-бей пройшовся між подушками, які Зулейха розклала довкола його крісла, і почав:

— Я вважаю, що зараз буде великою помилкою їхати до Стамбула. А ти як думаєш?

Зулейха ще ніколи не бачила стільки страждання, страху і сумніву на батьковім обличчі. Та водночас вона розуміла: ніщо не здатне змусити його відмовитися від прийнятого рішення.

Кусаючи губи, вона промовила:

— Я знаю, що моя думка вашої не змінить, тату. Скажіть, що вирішили ви…

Зулейха, посміхаючись, спробувала була пильно поглянути батькові в очі, але раптом не витримала і відвернулася, насилу вивільнивши руки з його пальців.

— Зулейхо, доню, прошу, сядь коло мене.

— Ні, тату, якщо дозволите, я постою.

— Чому?

— Тому що я сьогодні трохи нездужаю… Через те можу заплакати. А ви це неправильно зрозумієте.

Алі Осман-бей підвівся, підійшов до дівчини. Погладивши доньчине волосся, він намагався розвернути її обличчям до себе:

— Зулейхо, донечко, поговорімо… Якщо ти й заплачеш, нічого страшного. Плакати — абсолютно нормально для дівчини твого віку. Сльози розважують душу…

Зулейха мовчала, схиливши голову.

— Якщо в тебе трохи спаде нервова напруга, буде тільки краще… Ти проти того, щоб ми жили тут, еге ж? Тут нічого приховувати. Ми обоє, хвала Аллаху, при доброму розумі…

Була вже пізня година. У батька тремтіли руки, гарячково блищали очі, очевидно, сьогоднішня ніч буде для нього нестерпною, безсонною. Зараз головне було його заспокоїти. І щоб не пообіцяти йому зараз нічого такого, чого вона ніколи не зможе виконати, Зулейха, уважно добираючи слова, сказала якомога лагідніше:

— Тату, ви ж знаєте, я не можу не виконати ваших бажань, поки ви остаточно не видужаєте. Можливо, я не зовсім згодна з вашим рішенням… Але знайте, я заперечую тільки тому, що думаю про вас. Я лише хочу, щоб ви швидше видужали.

— Про мене? І що ж ти думаєш?

Зулейха ледь торкнулася батькового плеча.

— Завтра, — сказала вона. — Завтра ми говоритимемо скільки завгодно. А зараз ви втомилися.

— Доню, раз ми вже почали, договорімо до кінця, — сказав Алі Осман-бей і, трохи подумавши, додав: — Єдине, що може заспокоїти людину, яка звикла жити за армійськими законами, це знайти вирішення проблеми. Не важливо, погане чи гарне, і зробити необхідні висновки.

Зулейха зрозуміла, що батько не матиме душевного спокою до того часу, поки не збудеться всіх тих сумнівів, які полонили його думки. Тепер Зулейху займало вже не питання поїздки. Вона намагалася якимось чином заспокоїти батька. Зулейха вмостилася навпроти.

— Сядь трохи ближче, Зулейхо, а тепер розповідай, що ти там хотіла зробити заради мого здоров’я?

— Все просто, тату. Я хочу разом з вами оселитися там, де є добрі лікарі, де кращі умови, приємніший клімат.

— Тобто в Стамбулі?

— Я не знаю, де може бути краще.

Алі Осман-бей глибоко вдихнув і сказав:

— Я довго думав про це, але це неможливо. Точніше, неможливо для мене. Але тобі я повертаю цілковиту волю. Ти можеш повернутися до Стамбула.

— Я думаю, ви чудово розумієте, що зараз це неможливо.

— Дитя моє, ти вже доросла. Ми можемо говорити відверто. Не знаю, чи зрозуміла ти одну з особливостей мого характеру? Я нікому нічим не хочу бути зобов’язаним. Такий уже я вдався. А хворий — це клопіт, тягар. Стати ярмом на шиї молодої дівчини… Спасибі тобі, дочко, за твою ласку, та я не з тих, хто нею зловживатиме, хоч би що зі мною сталося…

— Тату, не нервуйте.

— Ні, дитя моє. Мовчати про те, що надумав, а тільки весь час прокручувати це в голові ще важче. І ти це теж розумієш. Про що я казав?.. Ага, зараз. Родинне гніздо не вічне, доню. Батьки старіють, умирають, такий закон природи. А діти виростають. І от через цей розпуск командного складу родинне вогнище і руйнується. А на його руїнах з’являються нові й нові сім’ї. Те ж саме зараз відбувається й з нами. Після того, як померла твоя мати, наша сім’я опинилася в такому ж стані, дочко. А якщо говорити відверто, то повністю розсипалася. І зараз я не маю жодного права сказати тобі — нумо жити далі, вдаючи таку собі подобу сім’ї, що складається з хворого батька і тендітної дівчинки, якій ледь виповнилося двадцять. Тепер ти бачиш, що волю я тобі даю не лише на словах. Ти вільна, дочко. Тепер ти можеш повернутися до Стамбула і жити де захочеш. Але, можливо, ти хочеш спитати: «Чому ж ви не дозволили мені тоді вчитися далі? Адже цим ви самі прирекли мене жити тут». Мені буде важко відповісти на це питання.

— Ні, тату. Навпаки.

— Раніше я тобі вже називав деякі причини. Я собі дещо надумав. Вважав, що після твоїх дитячих літ, проведених у такий непевний час і в такому оточенні, тобі корисно буде пожити кілька років в Анатолії. У здоровій атмосфері родинного вогнища. Хочеш знати правду? Я не можу змусити себе повірити, що і в цьому я частково помилився. Та все ж сподіваюся, що ти маєш хоча б якусь користь від життя вдома. І щось із нього стане тобі у пригоді.

— Звичайно, тату.

— А зараз, дочко, вирішуймо. Я залишаюся, ти повертаєшся.

— Куди?

— До Стамбула, звичайно.

Зулейха нервово кашлянула. Щоб не показувати, як сльози наринули їй на очі, підійшла до батька ззаду і, поклавши руки йому на плечі, повільно нагнулася і поцілувала в скроню. Зулейха завжди вельми стримано виявляла свою любов.

Полковник відчув у цьому боязкому, сором’язливому поцілунку щось незвичайне і повернув до неї голову.

— Тату, ви як дитина, я знову вам нагадую. Хіба можна нам зараз розлучатися?

— Однак рано чи пізно ти вийдеш заміж.

— Про це в нас ще буде час подумати.

— І я тобі теж повторюю: твій батько — не та людина, щоб прийняти самопожертву.

— Чому ви кажете, що це самопожертва? Ви мали б знати, що коли жертвують чимось заради любимої людини, то така офіра тільки в радість.

— Ти це все в романах вичитала, доню. У житті все не так. Повагавшись, Зулейха сказала:

— Бідний татку, ви не знаєте, яка насправді жорстока ваша дочка. Я просто не можу зробити або прийняти щось, до чого в мене душа не лежить. Зараз тут, поряд з вами, я живу життям, наповненим любов’ю до вас, і боюся, що в майбутньому сумуватиму за цим.

Щоразу, згадуючи те, що вона сказала батькові, Зулейха не могла спинити сліз, які вона на превелику силу стримала тоді. Дівчина з подивом відчувала, що, попри всі негаразди, зараз вона жила справді насиченим духовним життям. Такого раніше ніколи не було.

* * *

Після тієї нічної розмови минуло три чи чотири місяці. Вони вирушили в Гьольюзю, щоб провести в особняку останні погожі літні дні. Вечоріло, батько з донькою сиділи в саду коло басейну.

Алі Осман-бей умостився в солом’яному кріслі, накривши ноги легкою ковдрою, останнім часом у нього набрякали ноги, і йому важко стало ходити. Та ось розмова зайшла про Юсуфа.

— Ти помітила, Зулейхо, — сказав Алі Осман-бей, — Юсуф знову не показується.

Дівчина розсміялася:

— Він, мабуть, таємно від усіх сновигає довкола будівлі муніципалітету в Силіфке.

— Я так не думаю.

— А я вважаю, що так воно й є. Маєток йому не в голові. Видно, щось своє на думці має.

— Можливо. Але є й важливіша причина. І мені цікаво, чи здогадаєшся ти яка?

— І в чому ж річ?

— Ти помітила, що його мати майже весь час із нами, а от Юсуф нас чомусь постійно уникає?

Щось насторожило Зулейху в батькових словах і в тому, як він посміхався.

— Так, але ніяк не збагну, хіба тільки та, яку я вже назвала.

— Ні, річ зовсім не в цьому. Здається мені, він уникає твого товариства.

Зулейха насупилася.

— Ти ба! І чого б то?

— Боїться, щоб народ чого не навигадував.

— Дивно.

— Нічого дивного. Скоріше навпаки. Для місцевих це цілком природно. Та, власне, скрізь приблизно одне й те ж. Якщо дві сім’ї тісно спілкуються, і в одній є дівчина на порі, а в другій — нежонатий чоловік.

— А що, вже про нас язиками плещуть?

Алі Осман-бей, ніби не почувши Зулейхиних слів, засміявся ще дужче:

— Особливо якщо хлопець має ім’я Юсуф, а дівчина — Зулейха.

Цього разу засміялася Зулейха:

— Чи не думають вони часом, що я, як Зулейха, не даю Юсуфові просвітку?

— Ну, до цього, звичайно, не доходить. Проте деякі люди мені багато різного намололи в Силіфке.

— Це коли? Адже останнім часом ви ні з ким не зустрічалися. — Зулейха встала: — Щось мій шановний батько не всю правду каже…

— Ти несправедлива, Зулейхо. Ти ж знаєш, що я завжди відвертий з тобою.

— Але мені здається, татку, що віднедавна ви зрадили цю свою звичку.

— А що поробиш, дочко. Ти в мене гострувата, тож доводиться говорити обережно.

— Це й справді так. Визнаю. Але невже й з вами я так поводжусь? Не помічала… А зараз скажіть мені, хто ж вам усе це розповів. Чи не той-таки Юсуф-бей?

Полковник кашлянув і розсміявся, щоб показати, що підозри ці безпідставні:

— Ну, хіба ж таке може бути! Та чи ж це в його правилах робити мені хоч щонайменші натяки?

— Хто ж тоді?

— Його мати.

— Це правда?

— Вона попросила засватати тебе за свого сина.

— Але це все так дивно. Ви ж знаєте, що Енісе-ханим мене недолюблює, і навряд чи коли-небудь змінить своє ставлення до мене.

— Ти, дочко, не знаєш цих провінційних жінок. Я ніскілечки не сумніваюся, що Енісе-ханим трохи боїться твоїх поглядів. Але для таких, як Енісе-ханим, набагато важливіше, з якої сім’ї дівчина, ніж те, що вона думає. Бачиш тепер, який я з тобою відвертий.

— Отож виходить, що Енісе-ханим просить мене за дружину своєму синові, бо дуже прихильна до вас?

— Але з нашого боку було б несправедливим не визнати, що в чомусь ти все ж подобаєшся бідолашній жінці.

— Так-так-так… Отже, і пан спадкоємець не стоїть осторонь від усіх цих проектів? А які його міркування з цього приводу?

— Мені здається, він має бути задоволений. Не може ж він бути байдужим до такої дівчини, як ти.

— А що про те думає мій шановний батько? Цікаво, що ж він їм відповів?

Алі Осман-бей розгубився. Він не чекав від Зулейхи такого прямого запитання. А тому вдав, що не зрозумів.

— Що я їм відповів? Сказав, що й стіни мають вуха і що хай ніхто цих ваших слів не почує.

— Чому?

— Тому що це неможливо.

— Чому неможливо?

— Та щось мені здається, що ти зовсім не в захваті від цього шлюбу.

— Дуже добре. Чому ж тоді ви мені зараз про це розповідаєте? Адже раніше ви начебто вважали за краще приховувати це від мене?

Алі Осман-бей злегка почервонів і пригорнув дівчину до грудей.

Дівчина наполягала:

— То я можу дізнатися, що з цього приводу думає мій шановний батько?

— Твій батько, хоча йому ще не так і багато років, на жаль, уже старий, дочко… Хворий, немічний, одне слово, пенсіонер… І всі його міркування тепер зовсім нічого не важать.

— Тату, та що ви таке кажете?

Зулейха відчула, що настав зламний момент у її житті. У неї аж дух забило від почутого.

Авжеж, батькові тяжко далися ці слова. Видно було, що він почувається так само нерадісно, як ті захисники переможеної фортеці, котрі після довгої героїчної оборони змушені викинути білий прапор.

А молоде Зулейхине серце, здавалося, у цю мить розірветься од відчаю, хвилювання і того виру почуттів, що заполонили дівчину — зараз батько торкнувся найболючішого для неї! Насилу зберігаючи самовладання, вона заговорила:

— Киньте, тату. Ми ж з вами не діти, обговорімо все спокійно. Щоб не пошкодувати потім, давши волю почуттям, а про здоровий глузд забувши… Я зрозуміла, ви намірилися сказати: «Я дуже хочу, щоб ти вийшла заміж за Юсуфа, але я більше не владний над тобою». Скажу вам так: ви єдина людина, чиї слова для мене багато важать. І сподіваюся, що так буде завжди. Я думаю, що ви добре вивчили мій характер. Я не з тих, хто легко дозволить надіти ярмо собі на шию. Хто-зна, чи не від вас мені ця норовливість передалася… Слід поважати право людини обрати собі подружжя по своїй волі і охоті. Якщо ваша ласка, дайте мені дещицю часу на роздуми — не хочу, щоб мене примушували. Та й ви почуватиметесь щасливішим, знаючи, що це я сама зробила вибір, і ви зі спокійною душею скинете з себе тягар відповідальності за це рішення.

Цього дня Зулейха рано пішла спати. Ніч була місячна, кімнату заливало яскраве сяйво. Вночі краще думати… Зулейха злякалася, що зрадливе місячне сяйво може раптом навіяти їй мрійливий романтичний настрій, позбавивши здатності міркувати розважливо. Дівчина зачинила віконниці. Попереду в неї була ніч, коли вона, перебравши в думці ще і ще раз все, що почула від батька, мусить нарешті на щось зважитись…

Скоро їй виповниться двадцять два роки. Саме час прийняти найважливіше в житті рішення.

Вона бачила попереду кілька можливих шляхів для втілення своїх мрій, але сьогодні мусила обрати лише один з них, і при цьому не схибити. Навіть зважаючи на те, що батько не вічний… Що не кажи, а полковник трохи схитрував сьогодні, хоча не мав досі такої звички! Так, її батько, який завжди так ретельно пильнував своєї честі, вважаючи принизливими для себе навіть натяки на хворобливу слабкість, зараз, заради досягнення своєї мети, не соромлячись, говорив про це Зулейсі… Хіба він не знав, що вражає її в самісіньке серце, діймає до живого? Цей учинок батька зачепив самолюбство Зулейхи. Обурена, вона спершу хотіла була навідруб відмовитися від цього весілля, щоб він і думати про таке не смів! Та їй здалося, що сьогоднішній день, можливо, найважливіший у її житті, а тому вона мусить виважувати всі «за» і «проти» доти, доки чітко не змалює в думці своє подальше життя.

Якщо їй відмовитися від цього заміжжя, то що робити далі? «Жити, дослухаючись голосу розуму і серця, бути не залежною», — вона ніяк не могла викинути з голови ці гасла, яких набралася ще тоді, коли була недійшлим п’ятнадцятирічним дівчиськом. Але треба було подумати, як здійснити це на ділі.

Справді, що вона робитиме? Скільки їй буде років, коли помре батько і вона залишиться зовсім сама? А в якому душевному стані вона вийде звідси, пробувши стільки років у ролі доглядальниці в цих похмурих кімнатах, з яких, здається, ніколи не вивітриться запах ліків?

Її освіта залишилася незавершеною. І тепер уже годі й сподіватися надолужити втрачене.

Вона мала думку про те, щоб, не зраджуючи свого ідеалу, знайти скромну роботу і заробляти собі на хліб. Але зараз і це здавалося дитячими мріями, не вартими навіть того, щоб гаяти на них час.

І знов у пошуках виходу вона прихилялася до думки про заміжжя. Схоже, що залишався лише цей варіант. Так, але де, як, з ким?

Усі батькові спроби змусити Зулейху жити в Анатолії можна було вважати невдалими. Але, гаразд поміркувавши, вона зрозуміла, що ситуація зараз значно складніша порівняно з недавнім минулим та й сприймає вона сьогодні все далеко не так, як раніше.

Серед іншого оточення вона тепер могла опинитися лише ненадовго, наприклад, навідавши своїх родичів у Стамбулі. Годі було сподіватися на те, що колишнє звичне коло її спілкування сприйме дівчину за свою, скоріш, тепер вона для них зовсім стороння людина. І хай там що, а в неї залишається тільки один-єдиний шанс: бувати на людях, користаючи з будь-якої слушної нагоди, і там шукати того, хто міг би скласти їй блискучу пару, а простіше сказати — заарканити чоловіка, за якого можна було б вийти заміж. Та все це потребувало флірту, кокетування. А Зулейсі подібна поведінка здавалася не менш принизливою, ніж виходити заміж за домовленістю, як робили раніше.

Отже, коли метою стало заміжжя, Зулейха зрозуміла, що тільки з дурного розуму можна не зауважити такого кандидата, як Юсуф, та ще й коли він так вдало трапився під руку. А як добре подумати, то інших варіантів годі й шукати.

Про Юсуфа казали, що він показний і досить принадний чоловік. Ніхто не сумнівався в тому, що він людина порядна і гуманна. Та попри все була в ньому ніби якась незрілість, що заважала розгледіти його природну красу. А простакувате обличчя провінціала набувало енергійності і мужності лише в хвилини гніву, від чого — Зулейха вже не раз спостерігала — аж вени на чолі в нього надималися.

А ще їй страшенно не подобався Юсуф, жадучий влади, націлений на отримання якихось жалюгідних звань, що їх вважав найвищим ідеалом для себе, намагаючись за будь-яку ціну видертися на найвищий щабель кар’єрної драбини — це робило його таким банальним…

І нарешті, Юсуф надто вже задирав носа, вважаючи себе передовою людиною, хизувався перед земляками, ніби всі розуми поїв, а тому виглядав смішно. Можливо, здібній, розумній і рішучій жінці з часом вдалося б виліпити з цього сирого матеріалу цікавого й сучасного чоловіка…

Проте Зулейха все ж бачила в цьому шлюбі й дещо корисне для себе: тепер вона б уже не одна доглядала хворого батька. Життя увійшло б у більш спокійне русло. Якусь частину року вона змогла б подорожувати по інших країнах разом з чоловіком. А для цього всього лиш треба було пожертвувати частиною своїх ідеалів, а точніше, частиною своїх мріянь.

Цієї ночі Зулейха не зімкнула очей. Вона таки вирішила для себе головне. Та, щоб остаточно переконатися, що не помилилася, вона ще три дні нічого не казала батькові, щоночі повертаючись до своїх роздумів.

* * *

Настав день, коли вони мали повернутися додому в Силіфке. Зулейха разом з Енісе-ханим збирала для прання батькову білизну. Скориставшись тим, що літня жінка вийшла в передпокій, Зулейха підійшла до Алі Осман-бея.

— Ми днями про дещо з вами розмовляли…

Місце і час для обговорення настільки серйозних питань були такими недоречними, що Алі Осман-бей не відразу второпав, про що йдеться, і здивовано спитав:

— А про що ж ми говорили?

— Ми говорили про моє заміжжя з Юсуф-беєм.

Алі Осман-бей захвилювався.

— Еге ж, дочко…

— Ви мені сказали, що мене сватала Енісе-ханим.

— Так, Зулейхо…

— Але я дещо не зовсім зрозуміла. Цього хоче вона чи це вона звертається від імені свого сина?

— Звичайно, вона висловлює синове бажання… Чи ж може бути інакше?

Здається, Алі Осман-бей своєрідно витлумачив триденну мовчанку і задумливість дочки.

І зараз він нічого не розумів з її незворушного обличчя і здивовано дивився на неї й далі.

— Тату, я все обміркувала… Тепер ми можемо оголосити їм про рішення…

Зулейха вважала, що вона з великою гідністю вийде з ситуації, якщо перше слово залишиться за нею і так вона уникне усіх цих звичних церемоній «купівлі-продажу».

У цю хвилину з маленькою сумкою в руці в дверях з’явилася Енісе-ханим. Зулейха, прибравши офіційного і серйозного вигляду, сказала:

— Енісе-ханим, ви виявили велику пошану до нашої сім’ї, засватавши мене за Юсуф-бея.

Стара жінка як стій уклякла на місці. Здавалося, вона не може вийти з дива. Потім повільно поставила сумку на підлогу і, часто кліпаючи, дивилася на Алі Осман-бея.

Зулейха, з посмішкою дивлячись на її здивоване обличчя, не давши жінці вимовити й слова, вела далі:

— Ми з батьком пристаємо на вашу пропозицію. Якщо дозволите, я покличу Юсуф-бея і повідомлю цю новину і йому теж.

Автомобіль віднедавна був у ремонті, тому їхати до міста з маєтку вони збиралися в екіпажі. Зараз Юсуф у саду перевіряв, як запряжені коні. Зулейха підійшла до вікна з таким виглядом, ніби квапилася поставити крапку на всьому цьому якнайшвидше. Щоб не називати Юсуфа на ім’я, вона рвучко розчахнула дерев’яні віконниці. Юсуф підвів голову.

— Підніміться нагору, якщо ваша ласка. Є важлива справа…

У дівчини, як від легкого сп’яніння, паморочилася голова. Коли увійшов Юсуф, вона знов не дозволила нікому заговорити першим і повторила ті ж слова, з якими дві хвилини тому зверталася до Енісе-ханим:

— Ви виявили увагу і велику пошану до нашої сім’ї. Разом з батьком ми згодні на вашу пропозицію. Всі згодні, чи не так?

Зробивши кілька кроків уперед, вона по-дружньому сміливо потисла руку Юсуфові…

Весілля Зулейхи і Юсуфа зіграли через два місяці в особняку Гьольюзю.

* * *

Юсуф і Зулейха самі давали людям привід для того, щоб про їхнє життя вигадували байки. Всі в окрузі вважали їх шлюб ідеальним, немов визначеним долею.

Всі погоджувалися з тим, що, напевно, Зулейха повірила в казку і сама зробила перший крок.

Ті, хто бачив, як іноді вечорами заручені повертаються з кінної прогулянки або, стоячи поруч, милуються заходом сонця, уявляли, що між ними — як у романах або кіно — панує цілковита згода. Насправді ж вони або сперечалися після тривалої мовчанки, або ж обговорювали проекти приготування до весілля й переїзду.

Члени сім’ї не могли порозумітися в головному.

Перш за все, Енісе-ханим хотіла влаштувати бучне весілля на всю округу. Та й не дивно, адже для неї, як і для більшості сільського люду, це було свято: весільна церемонія була справою честі й гідності для всіх мешканців особняка Гьольюзю. Звичайно, коли йшлося про гроші, Енісе-ханим ставала ощадливою, аж скупою. Але заради синового весілля ладна була розщедритися.

Юсуфу не подобалися старомодні, як він вважав, і якісь селюцькі бажання матері освітити Гьольюзю смолоскипами і лучинами, а сад наповнити музикою. Він вважав, що Зулейсі більше б сподобався вечір з танцями в Силіфке.

А що ж Зулейха? І затія з вечором танців у місті, і весілля зі смолоскиповою ходою та змаганнями борців-пехлеванів^[42] у селі здавалися їй однаково сміховинними. Як тільки уявить дівчина себе нареченою на подібному весіллі, так відразу охоплює її страшенна нехіть до всього і презирство до всіх.

Та й, коли подумати, що таке весілля? Процес, схожий на підписання контракту на купівлю будинку у нотаріуса. Треба всього лише сісти в машину і поїхати в бюро одружень, у присутності двох свідків завершити все це якомога тихіше, без зайвої помпезності, та й годі! А потім подружня пара складе валізи і непомітно поїде на кілька тижнів куди-небудь. Хоча б на Кіпр, до Юсуфової тітки, ото й усе.

Ще складніше було вирішити, де оселиться молода сім’я.

Енісе-ханим хотіла, щоб вони жили в особняку. Юсуф схилявся до того, щоб орендувати новий будинок у Силіфке.

Зулейсі більше подобався свекрушин варіант. Вона вважала, що набагато краще жити в особняку Гьольюзю на правах домовласників, а звідти влітку і взимку по змозі частіше виїздити або до Стамбула, або подорожувати Європою. У цьому питанні Зулейха незмінно наполягала на своєму. Для того була вагома причина: останнім часом вона відчувала, що Юсуф хоче знову піти на працю до муніципалітету. Здається, він хотів скористатися весіллям як приводом, щоб знову оселитися в містечку, а потім, згуртувавши колишніх однодумців, ринутися в передвиборну боротьбу.

Юсуфа дратувало, коли Зулейха іноді з іронією говорила про цей бік їх майбутнього життя, він напружувався, починав нервувати. А це переконливо підтверджувало Зулейшині припущення.

Юсуф хотів створити свого роду клуб для перших осіб цього нікчемного містечка. Гостинний дім для серйозних політиків, які б інколи навідувалися до нього, а відтак, можливо, допомогли б йому отримати посаду голови муніципалітету, а в майбутньому, може, навіть стати депутатом…

Але ж Юсуф планував ще й дружину залучити до своїх обмежених, примітивних буржуазних ідеалів, а це страшенно розлючувало Зулейху. Навіть сама думка про це була їй осоружною. За цими розмовами, які завжди, хоч як він опирався, закінчувалися поразкою для Юсуфа, наставали тривалі мовчанки. А це не було схоже на добрий початок спільного життя… Може, варто було замислитися над можливими наслідками в майбутньому? Зулейха й сама це відчувала, а тому іноді, коли вони залишалися наодинці, пропонувала нареченому кінні прогулянки. Хоча в інших районах Анатолії вже почалася зима, тут усе ще трималася осіння погода. Якщо ж вони виїздили з дому рано, то вирушали в Ташуджу, милувалися морем.

Тоді не лишалося й сліду від тієї нудьги, яка нападала на заручених, коли вони, не знаходячи слів одне для одного, мовчки сиділи в особняку. Навіть якщо їхні коні інколи, йдучи поряд голова до голови, потім розбрідалися в різні боки і надовго залишали кожного в своєму маленькому світі, їм було добре.

Юсуф ніколи не був боягузом. А якщо згадати всі ті байки, що розповідали очевидці різних пригод у барах Мерсіна, то він устиг зажити слави ловеласа й гультіпаки. Та й залишитись байдужим до чарівливості Зулейхи він, звісно, не міг, а тому настрій у нього був ідилічний. Та попри все це здавалося, що Юсуф не наважується зближуватися зі своєю нареченою і зробити їхні стосунки більш щиросердими. Можливо, на нього вплинуло те, як від самого початку Зулейха вдавала з себе надто серйозну і повелася з Юсуфом ніби товариш, а не кохана. З остраху, що Зулейха може прискіпатися до будь-якої дрібниці, що б він не сказав чи не зробив, Юсуф став холодним і трохи різкуватим.

А Зулейха й рада була цій байдужості. Погоджуючись на це заміжжя, вона більше за все на світі боялася, що Юсуф почне ті дурні залицяння і розпатякування про любов, які давно вже вийшли з моди.

Вона ж навіть з поваги не зможе відповісти йому в тій же манері, а це тільки б стало причиною відчуження між ними.

Не можна сказати, що Зулейха входила в нове життя без надії на кращу долю чи з поганими передчуттями, адже Юсуф подобався їй як чоловік, окрім того, він був порядною людиною, і їй це також імпонувало. Отже, дівчина міркувала собі, що для створення нормальної сім’ї певних речей цілком досить, навіть якщо це й не назвеш щастям. Авжеж, у цій епосі не лишилося місця для того, що зветься коханням. Це все вигадки з минулих часів і давніх наївних книг, стара хвороба, мікроб якої виявився менш життєздатним, ніж у прокази. Еге ж, у наш час усі так говорять і так думають. Навіть романи, які раніше називали кохання живим творінням, зараз геть вимітають його зі своїх сторінок. Насправді в людей завжди були найзвичайнісінькі природні плотські бажання, як у самця і самки тварин, і цим усе обмежується. А заплющувати очі і щохвилі, мов у чаду, малювати собі кохані риси… Химера якась! Це всього лише пережиток минулого, не потрібний сучасним людям.

Вродливий від природи, Юсуф не міг не сподобатися Зулейсі, але водночас було в ньому щось незріле і провінційне. Тож дівчина, чомусь забравши собі в голову, ніби вона значно розвиненіша і розумніша за нього, не збиралася захоплюватися нареченим аж так, щоб він раптом став героєм її мрій. З якої речі? Адже вона не безвільна лялька в його руках!

У той же час Зулейха готувала себе не бути байдужою до цього чоловіка, який, за новим її розумінням шлюбу, приваблював дівчину фізично. А щодо кохання… Зрештою, контракт, який вони підпишуть у бюро одружень, не передбачає такої статті.

Але час минав. І Зулейха вже сама почала відчувати дискомфорт через неприродність їхніх стосунків. Хай там що, але така важлива пора в житті людини, як заручини, не могла проходити безбарвно і безцільно.

Коли до весілля залишався тиждень, заручені знову спустилися на берег моря. Був саме відплив, стрибаючи по камінню, вони дісталися краю великої скелі. Зулейха, яка, здавалося, захопилася спогляданням заходу, раптом похитнулася і мало не зірвалася. Юсуф спритним рухом обхопив її стан. Але майже відразу ж відпустив, ніби злякався, що зробив щось негідне.

— Пробачте, Зулейхо-ханим, але ви могли впасти, якби я вас не підхопив.

Зулейху так само пойняв страх. Вона поглянула на Юсуфа. У її величезних блискучих очах, здавалося, залишилися червоні відблиски заходу.

— За що пробачити?

— Просто… Через мене ви незручно…

Зулейха не зводила з нього очей:

— Але хіба для двох людей, які от-от одружаться, не природно так поводитися?

У дівчини аж подих перехопило — як це вона раптом зважилася на такий сміливий вчинок! Та, намагаючись бути серйозною, мовила далі:

— Можете поцілувати наречену, якщо хочете.

Цього разу похитнувся Юсуф. Уже нібито й звик був до американських дивацтв Зулейхи, яка навіть у цьому хотіла сама зробити перший крок, та все ж не повірив, що вона це серйозно. Проте Зулейха зараз говорила щиро. А тому, щоб розвіяти сумніви Юсуфа, вона якось дивно посміхнулася йому.

— Гадаю, нічого не станеться, якщо двоє заручених один раз поцілуються до весілля.

Юсуф, ніби побоюючись, що його все ще розігрують, потягнувся до дівчини вустами — приготувався ніби жартома поцілувати Зулейху в лоба.

Та смілива Зулейха не відступала: дівчина підставила нареченому для поцілунку вуста.

Перший поцілунок… Цездавна було найбільшою подією в житті молодої дівчини. Зулейха щиро вірила: цим своїм учинком вона протиставить себе всім старим традиціям, романтичному коханню, оспіваному в нікому не потрібних застарілих книжках. Цей поцілунок мав залишитися лише рухом губ, наслідуванням любовних сцен у кіно, знятих перед об’єктивами кінокамер у променях прожекторів. Але Зулейха не вбереглася — на диво солодким виявився цей поцілунок, збудивши щось досі незнане в дівочому серці і, ніби опираючись цій новій насолоді, вона відступила.

І зараз тут, у маленькому ліжку на «Ташуджу», під легке погойдування хвиль, які стихали в міру того як займалося сонце, вона снувала далі свої роздуми. І щораз чіткіші сумніви знов ятрили її душу.

Якби в ту хвилину через свої нав’язливі думки вона не втекла від насолоди, ніби від чогось ганебного, а дала волю почуттям, які часом вірніші, ніж розум, може, її життя зараз було б зовсім іншим?

Юсуф був чоловіком, не позбавленим позитивних рис. І якщо з ним добре попрацювати, то він міг би перетворитися на цілком іншу людину.

Зулейха як зараз пам’ятала всі подробиці того вечора в Ташуджу.

Юсуф, поцілувавши Зулейху, обійняв її за талію і підхопив на руки. Він то відсторонював її від себе і уважно роздивлявся, то ніжно пригортав і цілував очі, щоки.

І цей вчинок, можливо, безневинний, як сама молитва, якнайкраще виявляв його почуття. Він мав би підказати дівчині, що Юсуф кохатиме свою Зулейху понад усе на світі. Але дівчина з почуттям страху і хворобливої гордості раптом перейнялася підозрою, що з нею граються, як з дитям або котеням, завмерла на Юсуфових руках і зістрибнула на землю.

Дротик з браслета Зулейхи, що випадково вискочив у цю мить, уп’явся Юсуфові в сорочку і злегка розірвав її.

— Ну от, зараз ми напевно нічим не відрізняємося від Юсуфа та Зулейхи з легенди… Я до вас чіплялася і порвала сорочку. Ще мене й присоромлять за це вдома.

Але Юсуф серйозно сприйняв жартівливі слова Зулейхи.

— Та ні, що ви… ніхто й не помітить.

Ох, і чому цей Юсуф такий простакуватий і наївний?

Від цього спогаду Зулейха швидко перейшла до іншого: про подію, що сталася рівно за тиждень, — їхнє весілля. Зулейха довго наполягала, щоб вони оселилися в маєтку, і добилася таки свого.

Для себе вона вибрала велику кімнату, в якій зупинялася, коли приїздила сюди погостювати. Після невеликого ремонту, перефарбована в інший колір за наказом молодої господині, кімната набула досить приємного вигляду. Юсуфова спальня була в сусідній кімнаті. Свекруха здавалася задоволеною змінами в будинку. Але вона хоч убий не розуміла, для чого чоловікові з дружиною спати в різних спальнях, проте не наважувалася суперечити і тільки все приказувала: «Ми люди старі, де нам зрозуміти». Вони добре ладили одна з одною. Зулейха відповідала тим же тоном: «Не хвилюйтеся, ханим, поки ми не спимо, весь час будемо разом. Тоді що такого в тому, що ми порізно спимо? До того ж я хроплю. Заважатиму Юсуф-бею». А одного дня навіть сказала:

— Ви жінка, яка брала участь у Війні за незалежність. Ви маєте знати їй ціну.

— Та що ти, доню, таке верзеш! Чоловік і жінка — то одна спілка. Яка тут незалежність?

Зулейха згадала, якими великими очима дивилася тоді на неї Енісе-ханим. А вона, нічого не відповівши, тільки погладила стареньку по плечу.

Кінець кінцем весільну церемонію теж багато в чому спростили. Вона стала не схожа ні на один з раніше запропонованих варіантів. Юсуфу довелося змиритися з бажанням Зулейхи, а приводом стало те, що її батько хворий.

Після офіційної церемонії в бюро одружень молодята приймали гостей у будинку нареченої в Силіфке, а потім, надвечір, усі вирушили машиною до маєтку.

Не перешкоджала Зулейха й бажанню свекрухи досхочу нагодувати і напоїти весільним частуванням жителів Гьольюзю, а пізніше вночі — насолодитися смолоскиповою ходою та музикою в саду.

Зулейха накинула поверх весільної сукні манто і на якийсь час разом із чоловіком зникла в натовпі. Зараз у такому оточенні вона почувалася справжньою принцесою, яка зволила вийти до своїх підданих, і потайки цим пишалася.

Нарешті настала північ, для тутешніх година пізня. Свекруха й зовиці, трохи посидівши з молодятами на балконі, пішли спати, і Зулейха з чоловіком залишились удвох.

— Ви не застудитеся?

Зулейха відчула, що ці слова були лише прологом, і швидко встала.

— Ви маєте рацію, хоча повітря й не холодне, але як-не-як уже зима. Ви ходіть до своєї кімнати… З вашого дозволу, я перевдягнуся…

— Зулейхо-ханим, я хочу у вас…

Зулейха розсміялася, щоб не дати йому договорити:

— Зауважу вам, що після весілля немає більше ніякої Зулейхи-ханим. Ви мусите тепер називати мене просто Зулейха.

Сказавши це, Зулейха швидко вийшла і залишила Юсуфа самого.

Зулейха й зараз картала себе, згадуючи свою сміливість і безумство тієї ночі. У голові в неї билась єдина думка: тільки б не стати схожою на інших наречених, на тих безпорадних дівчат, якими силоміць, практично ґвалтовно оволодіває володар-чоловік! Авжеж, вона відчувала справжню відразу до всіх цих сцен, до пустопорожніх і вульгарних слів, які злітають з уст такими ночами. До вдаваної манірності й ніяковості, до принизливих благань, що, як на неї, неприйнятні для сучасної людини, не позбавленої розуму і гідності.

Вона неодмінно мусила щось зробити, аби тільки не дозволити Юсуфові втягнути її у всю цю жалюгідну комедію. Єдиний вихід вона бачила в тому, щоб несподівано з’явитись у нього в кімнаті і якомога розв’язніше сказати: «Я прийшла». Адже ще раніше вона наперекір усім цим допотопним примітивним звичаям тоном наказу запросто сказала йому «ми одружимося», «ви мене поцілуєте». Жодним іншим способом вона не могла продемонструвати йому свою зверхність. А раптом такий її вчинок здасться цьому обмеженому простаку-провінціалу безстидством?

Поки Зулейха переодягалася в своїй кімнаті, нею аж тіпало від хвилювання. Змивши косметику, дівчина сіла перед люстром і нафарбувала губи яскраво-червоною помадою. Поверх нічної сорочки вона накинула на голі плечі легку шаль. Усе. Тепер Зулейха була готова для сцени, яку збиралася розіграти.

І хоч все вже було вирішено, та Зулейха ніяк не наважувалася вийти за двері. Все ходила з кутка в куток, ніби щось шукаючи. Просто зараз їй треба було йти не куди-небудь, а в ліжко до чоловіка… Звісно, це шлюбне ложе, але ж… Здавалося, вся непорочність і чистота її дівочого єства повстали проти холодного розуму. Зулейха тремтіла і злилася на себе за це безглузде хвилювання.

Її роздуми порушило рипіння дверей. Почувши його, Зулейха зрозуміла, що проґавила момент. Вона спізнилася: Юсуф зайшов до своєї кімнати раніше за неї. Зулейха здригнулася, страх змусив її вискочити в коридор. Але вже за мить, повільно прочинивши двері до кімнати чоловіка й увійшовши всередину, вона цілком опанувала себе. Так актриса, що тремтить як осичина за кулісами, щойно побачить перед собою глядачів, знов перемагає себе, щоб зіграти свою роль. Зулейха притулилася спиною до дверей і хитнула головою: «Доброго вечора». Її червоні губи на блідому обличчі здавалися кривавими, та все ж на них грав упевнений і сміливий усміх.

Юсуф мав такий вигляд, ніби він усе ще не отямився від потрясіння. Він ще не переодягнувся, тільки скинув піджак. З кишені піджака випав гаманець, по підлозі розсипались гроші.

Побачивши в кімнаті Зулейху, він рвучко підхопився з дивана, мимохіть потягнувся до піджака.

— Ви від свого фрака ще не втомилися? — спитала Зулейха, так само усміхаючись.

Юсуф намагався вивернути рукав і сказав:

— Даруйте, це не тому… просто при вас…

Зулейха знала, яке важливе значення він надавав цьому обов’язковому дотриманню етикету, змахнула рукою, ніби застерігаючи: облиште, і з робленою простотою мовила:

— Я гадала, ви вже перевдягнулися, не хотіла вам заважати… А якщо ви зараз знову почнете одягатися, то я почуватимуся незручно… — Вона показала на своє вбрання і знову розсміялася: — Ви дозволите?

Зулейха кинула шаль поверх піджака Юсуфа. Тепер вона стояла перед чоловіком з оголеними руками. Значно нижча за Юсуфа, дівчина стояла перед ним, трохи відхилившись назад і відкинувши голову. Зараз вона нагадувала маленького хижого звірка, готового вчепитися в горло величезному, але лагідному звірові.

— У весільну ніч ні до чого всі ці правила етикету…

Швидким рухом руки вона взялася за обидва кінці білої краватки Юсуфа, потягла за них і розв’язала.

В Юсуфа, який ніяк не міг добрати розуму, що ж відбувається, на обличчі мінилися подив і радість одночасно. Зулейсі аж сил додалося, коли вона побачила його збентеження. Самовладання повернулося: дівчина могла пишатися собою, адже вона й цього разу була володаркою становища!

Тримаючи Юсуфа за руку, ніби він гість чи мала дитина, вона усадовила його на диван, а сама сіла поруч на стілець.

Краєчок люстра в кутку кімнати віддзеркалював їхні напружені постаті. Це нагадало їй сцену, колись бачену в кіно. Герої фільму — цнотливий юнак і відома актриса — так само сиділи поряд у кутку якогось бару. Юнак був без піджака і з розв’язаною краваткою, як нині Юсуф, а його супутниця — напіводягнена… Актриса зображала пересичену розпустою, пригнічену життям кокотку, позбавлену будь-яких ілюзій. Зараз Зулейха копіювала всім своїм виглядом, позою, навіть нафарбованими губами цю жінку, яка в кіно глузувала з наївних уявлень свого молодого друга про життя. Але Зулейху не лякало бути схожою на цю жінку, навпаки, це її розважало.

Хоча дівчина ще ніколи в житті ні в барі, ні деінде не була так близько з чоловіком, зараз вона лише хотіла якнайкраще змавпувати поведінку тієї млявої й п’яної кокотки зі своїх спогадів. Поклавши руки на край дивана, де сидів Юсуф, і втомлено похитуючи головою, вона дивилася на свого чоловіка:

— Ви задоволені?

— Чим?

Зулейха кашлянула:

— Ну, не маєтком же чи вашими справами в управі… Нашим шлюбом.

— Звичайно ж, вельми задоволений.

— І я теж…

— Цікаво. Ви, напевно, жартуєте…

— Про що ми говоримо? Не вам казати, я не люблю жартів, особливо в таких справах.

— Отже, ви кажете правду?

— Інакше хіба могла б я погодитися вийти за вас заміж? І що б я тоді о такій порі робила у вашій кімнаті?

— У такому разі ви…

— Насправді так і є.

— А я вже почав був переконуватися, що це не так.

— Чому?

— Не знаю… Мабуть, ваша надмірна холодність до мене…

— А чого ви від мене чекали?

— Слово честі, не знаю. Я не наважувався з вами поговорити…

Ці слова полестили Зулейсі:

— Раз я вам сказала, що ви мені подобаєтеся, то про що тут розводити балачки?

Юсуф розгубився. Він просто не йняв віри. Спершу деякі слова дружини ніби викликали в чоловіка приємне хвилювання, але те, що вона сказала далі, насторожило його. Ця її дивна посмішка і вираз обличчя… мов якась личина… Дивно, але саме Юсуф серцем відчув себе зараз іграшкою в руках коханої, і стримав свій пристрасний порив.

Між ними запала мовчанка. Зулейха легко постукувала пальцем по руці Юсуфа, що лежала на краю дивана, кидаючи іноді оком на віддзеркалення.

Якоїсь миті Юсуф теж поглянув у люстро, і їхні очі зустрілися. Зулейха заговорила знову:

— Ви не розмовляєте. Мовчите, як ті наречені за старих часів…

Юсуф нарешті здобувся на силу, щоб посміятися з себе:

— Правда ваша, я чомусь оторопів…

— Я сказала те, що має бути вам приємно. А ви не відповіли.

— Пробачте мені. Я старався цього не показувати, але ви давно все зрозуміли, звич… Я теж вас дуже люблю…

Юсуф не зрозумів, який сенс Зулейха вклала в слово «подобатися», і у відповідь сказав їй «люблю»… Своєю відповіддю «і я вас теж…» він поставив дружину в становище людини, яка щойно практично зізналася в коханні.

Зулейха відчула, що в неї палають щоки, рвучко встала і швидко заговорила:

— Даруйте, даруйте, я вам не говорила, що люблю вас. Я тільки сказала, що ви мені подобаєтеся.

Юсуф знову розгубився:

— Чекайте… Я думав, що тут немає особливої різниці…

— Навпаки, різниця дуже велика… А в нашому випадку тим паче. Ми повинні з вами все обговорити… Любов, а точніше кохання, — це просто смішна хвороба минулих часів… Романи, пісні підтримували цю оману, роздмухуючи її своїми малоприємними словами і мелодіями. І одним з благ, що залишила по собі світова війна, на противагу всій завданій нею шкоді, — це те, що вона стерла з лиця землі таке кохання. І нові люди, яких ми називаємо поколінням кінця війни, вже не вірять у ці смішні наївні казочки. І якщо раптом зараз з’явиться хтось, хто наважиться сказати про свою нібито пристрасну закоханість, його, як прокаженого, доведеться ізолювати від людей.

Сказавши це, Зулейха уривчасто розсміялася. Потім знов споважніла і вела далі:

— Бути закоханим означає випадкову людину перетворити на ідола і поклонятись йому, тільки в ньому одному шукати всіх радощів і щастя, вірити, що без нього не можеш жити… Один французький поет спробував це сформулювати так: «Лише один зо світу зникне — вже виноградник сохне й никне». А потім, ефенді, є ті кілька насправді хворих людей, які заразилися цією хворобою, що її в лікарській практиці називають мономанією.^[43] І є тисячі людей, які здаються хворими і чия хвороба уявна, тобто насправді вони такі самі люди, як ми з вами. У старому житті не було смаку, радості, свободи… Наприклад, якщо чоловік безробітний, то він міг дивитися на жінку лише здалека, через віконні ґрати і легкі покривала або ж у замкову шпару і мріяти про нездійсненне: «Нікого в житті я не здатен покохати крім неї, я мушу померти, впавши до її ніг. Я — це вона, а вона — це я». І почне набридати бідоласі, виливаючи їй свої почуття… Це кохання в шлюбі… Після різних підрахунків і торгів двох людей зачиняють у кімнаті разом з усіма їхніми скринями й різним скарбом. Далі вони знайомляться, бо іноді не знають імен одне одного, потім почнуться балачки на кшталт: «Ах, ефенді, ми були народжені одне для одного, але не знали про це… що б я робив без тебе? Що стало б з тобою без мене?.. Тепер нас ніщо не розлучить… будьмо разом до самої смерті». І всі ці фальшиві балачки, весь цей обман і двох тижнів не протримаються… Сподіваюся, що нам з вами не загрожують усі ці дурниці…

Зулейха, побачивши, що Юсуф слухає її з великим занепокоєнням і не збирається відповідати, знову заговорила:

— Бачу, ви сумніваєтесь… Але повірте, це справді так… Те, що називають коханням, це ненормальне почуття… А сучасні люди мислять зовсім інакше… Кожна людина — окремий світ… Вони не скажуть принизливих фраз, як-от: «Без вас мене немає, я не зможу без вас, ви полонили мене»… Люди, які мають гордість і знання, самодостатні, чи не так? Та щось ми з вами надто багато розмовляємо як для шлюбної ночі… Справді… Але нам необхідно з’ясувати деякі моменти… Здається, нам слід було поговорити про це відразу після заручин, даруйте, я не здогадалася…

Тепер поговорімо про слово… «подобатися»… Я сказала вам, що ви мені подобаєтеся як чоловік… Я також вірю, що так само приваблюю вас як жінка… Інакше ми б не сиділи зараз отут, о такій порі і не говорили б про це… І тому… Тому…

До цієї хвилини Зулейха говорила легко й вільно. Та коли настав час сказати про речі, які повинні були замінити собою романтичне кохання, вона остаточно заплуталася у власних словах.

— Ми не виключатимемо з родинного життя дружбу… навпаки, з часом, якщо зможемо порозумітися, можна стати навіть дуже гарними друзями, товаришами… А відтак…

Далі, як вона не намагалася, все було марно, — дівчина, здавалося, розгубила від хвилювання всі слова і ніяк не могла закінчити думку. Це було нестерпно… Намагаючись не цокотіти зубами, вона мовила:

— І от я прийшла…

Розділ тринадцятий

Еге, що й казати, і Юсуф, і Зулейха повелися не надто добре.

Юсуф був людиною простою. Попервах він мав справжні почуття до своєї дружини. Скільки разів із погано прихованим сумом він намагався розкрити душу Зулейсі. Але Зулейха, радо віддаючись Юсуфовій пристрасті в ліжку, тим часом ревно оберігала від нього своє серце й нізащо не дозволяла туди проникнути.

У такі хвилини молода жінка затуляла чоловікові рота швидким поцілунком, спиняючи будь-які його спроби почати щиру розмову.

— Годі, Юсуфе, облиш… Уяви, як смішно це виглядатиме… та й не зрозуміємо одне одного…

«Не зрозуміємо одне одного!..» Юсуф відчував у її словах зверхність, почуття власної вищості, а це принижувало його чоловічу гідність і завдавало справжнього болю.

Коли минуло сп’яніння палкої пристрасті перших тижнів, на світ Божий вийшли ще глибші протиріччя між ними. Справді, двом людям, яким доводиться жити разом, завжди нелегко кинути свої звички і чимось поступитися заради іншого. А коли один з них вважає себе кращим в усьому і завжди прагне зберігати дистанцію, гордує, тоді справа ускладнюється ще більше.

Зулейсі не подобалися деякі риси Юсуфової вдачі, і вона будь-що хотіла його змінити. Молода жінка думала, що постійними нагадуваннями і критикою можна швидко змінити людську натуру, а тому супротив чоловіків сприймала як звичайну впертість і ранила його відчуття власної гідності злим глузуванням. Юсуф не довго терпів таке поводження з собою і поступово почав віддячувати тим самим.

Можливо, вони зуміли б якось порозумітися, якби говорили про все відверто чи просто сварилися. Але Зулейха й далі погордливо мовчала, ніби не бажала опуститися до того, щоб йому відповісти, тож не дивно, що скоро нерозуміння між ними набуло невиліковної форми.

На додачу були ще туга й смуток, спричинені самим життям, яке безрадісно минало або в батьковій кімнаті, або серед одних і тих самих облич мешканців маєтку. Як хворі помічають, що біль у їхньому тілі посилюється від ліжка, до якого вони прикуті, від навколишніх предметів, людей і погоди, так і вони знали, що цю нудьгу породжують вони самі, але не могли подолати неприязнь і ворожість одне до одного.

І хоча що місяць, то слабшало фізичне кохання, яке іноді ще захищала Зулейха, у них залишалося спільне почуття, — любов до хворого батька, горе і страх, які вони обоє відчували, бачачи, як він згасає день при дні.

Юсуф так дивився на Алі Осман-бея, так дбайливо доглядав його, ніби рідний син, що це зворушувало Зулейху до сліз, їй хотілося кинутися йому на шию, розцілувати в обидві щоки — зовсім не так, як вона робила це звичайно.

Ці почуття мали б, здавалося, лише посилитися після смерті Алі Осман-бея, а осиротіла Зулейха — шукати розраду в Юсуфі і ще більше зблизитися з чоловіком. Та цього не сталося. Зулейха нікому не дозволила розділити з нею її велике горе і вперто шукала самоти.

Не можна сказати, що Зулейха не відчувала вдячності і до свекрухи, і до чоловіка, але водночас вона вважала, що скорбота їхня неглибока, а втішання надто прості. А тому уникала всіх у домі.

Почувши, що Юсуф заходить до неї в кімнату, Зулейха лягала на ліжко і вдавала, що спить, а якщо розмови було не уникнути, то підводила голову і зухвало посміхалася:

— Не хвилюйтесь за мене. Зі мною все гаразд. Це мине. Стільки життєвих бур ми вже пережили… Мені треба відпочити… Я дуже вам вдячна за ваше співчуття… Але ще раз вам кажу: треба просто зачекати, більше нічого…

Та Юсуф помітив, що меланхолія дружини посилюється, і запропонував їй поїхати до Стамбула. Він сподівався, що літо, проведене в Адані або Якаджику, буде корисним для її здоров’я, а ще, можливо, якось поліпшить їхні стосунки.

Зулейха здавалася ображеною на всіх і вся, навіть на Стамбул, і спочатку обрала готель на спокійному боці Протоки.

І, доки це було можливо, якийсь час намагалася триматися подалі від усіх.

Їй не хотілося бачити навіть дядькову родину, тому перші два тижні вона обмежувалася кількагодинними офіційними зустрічами з ним.

Навпаки, тепер вона більше спілкувалася з Юсуфом, і, коли вони вечорами каталися на човні по морю, вона показувала йому даленіючі пагорби Бебека і розповідала про своє дитинство. Та минуло зовсім небагато часу, і Зулейху оточили спочатку родичі, потім інші друзі, а поступово ожив у ній і потяг до світського кола, і такі її щирі нарікання на нього скоро забулися.

За останні п’ять років Стамбул дуже змінився, в новому житті з’явилося більше розваг. Здавалося, що після освоєння західного телеграфу до невпізнання змінилося все, аж до манери вдягатися і розмовляти.

За цей час устиг дуже змінитися і дядько Зулейхи, Шевкет-бей. Дипломат, що свого часу впав у неласку і змушений був покинути справи, тепер повернув собі колишню пошану і довіру й знову був у вирі суспільного життя. Ставши членом двох меджлісів і комісаром компанії, він більше не мав причин ображатися на революцію та уряд, як раніше. Хоча Шевкет-бей і вважав, що світська держава надто радикальна, політика будівництва залізниць сумнівна, а постулати етатизму^[44] небезпечні, стан справ у цілому його влаштовував. А якби звертали увагу ще й на розумних, досвідчених і грамотних діячів у глибинці, в буджаках,^[45] то стало б іще краще.

На його думку, революція нагадувала розпещене мале дитя, яке спочатку все руйнує і ламає, лякаючи сім’ю, а поступово все ж починає набиратися розуму і стає серйознішим. Отож Шевкет-бей поблажливо ставився до всіх перегинів цього «дитяти», які називав незрілістю, і провіщав революційним змінам гідне продовження.

Серйозні зміни сталися і в друзів, котрі інколи заходили відвідати Зулейху. Хтось мав тепер власні родини, з’явилися нові обличчя. Були й ті, хто випав з цього кола, бо їх, як і Зулейху, розкидало по різних краях Анатолії або ж вони просто збідніли. Але таких виявилося небагато, а тому вона навіть і не згадала про них.

Спочатку Зулейха намагалася триматися від друзів осібно, так, мовби їх більше не пов’язувало нічого, крім уривчастих спогадів. Але їй це не вдалося. Вони чіплялись до неї, мов реп’ях до одежі.

Одного дня, коли Зулейха з Юсуфом приїхали в дім Шевкет-бея в Еренкьоє всього на кілька годин, вони залишилися там на три дні. Відтак і друзі почали запрошувати їх на вечері та на морські прогулянки.

Зулейсі подобалося почуватися такою собі наїжджою з глухої провінції, яка вже й призабула, як розмовляють і розважаються нормальні люди. Та це було лише кокетуванням.

Ніби велика актриса, граючи роль селючки чи прислуги, під машкарою простоти своїх убрань і наївності в поглядах вона підносила всю свою витонченість і чарівливість.

Стояло літо, найчудовіша пора року, коли й сорок підупалих духом нещасних можуть відчути раптом жагу оновленого життя. Отож літо, а надто атмосфера загального схвалення потроху запаморочили Зулейсі голову.

Якось увечері вона сказала Юсуфу:

— Мені вже страшенно набридло жити поряд з протокою. Якщо хочете, переїдьмо в яке-небудь інше місце…

І вже наступного дня, зібравши валізи, вони перебралися на Бююкада.

Зулейху було не впізнати — вона ніби одужувала після серйозної хвороби.

Силіфке вивітрився з пам’яті, від прожитих там п’яти років залишилися лише неясні спогади.

Іншими стали і її спогади про батька. Вона більше не страждала, згадуючи ті гіркі дні біля ліжка хворого, і навіть дивувалася, як же швидко закінчилася та ідилія, що, як їй здавалося, мала заповнити все її життя. І як швидко забулося її горе…

Спогади про Гьольюзю стали для неї ніби декораціями для ролі дівчини з села, яку вона обрала для себе. Зараз усе, що вона бачила там — і неозоре море туману, котрий розстилався перед вікнами особняка взимку, і дощі, і невимовний смуток, що огортав її серце, коли вони дивилися з берегів Ташуджу на відкрите море, — живило її фантазію. З набутих вражень вона вигадувала для своїх слухачів історії, не згірші за ті, які пишуть у романах.

Її чоловік ніби був задоволений, хоча трохи й губився в цьому натовпі. Його тішило, що він не помилився в своїх припущеннях, проте він і гадки не мав, до чого могли довести ці зміни його Зулейху, а та знов упадала в крайнощі.

Юсуф, який досі вважав, що він у Силіфке і найбільш прогресивний, і добі потрапляє, серед місцевої публіки почувався скуто, конфузився, боявся в чомусь помилитися і тим викликати загальне глузування. Та йому дуже не хотілося показати себе неотесаним провінціалом, новачком. Гордий від природи, він намагався не подати знаку, що насправді почувається серед нового оточення ні в сих ні в тих, а тому часом поводився різко і загонисто, і з боку могло здатися, ніби це люди навколо йому неприємні.

Він за чисту монету сприймав усе, що бачив у вищому світі, щиро погоджуючись із тим, що нинішня боротьба за оновлення — справа не менш свята, ніж колишня боротьба за незалежність.

Та Юсуфу не подобалося в чоловіках і жінках з нового товариства, що їздили з ними на морські прогулянки, як вони аж надто вільно і розкуто (сказати б, безсоромно) поводяться. Вони дозволяли собі забагато не тільки в розмовах, чим обурювали й дратували Юсуфа, а ще його Зулейха перейняла їхню розпусну поведінку, яка так не пасувала до її звичайно гордовитого і серйозного вигляду… Іншим часом вона б упала в його очах, та зараз Юсуф змусив себе повірити, що все це — неминучі культурні зміни нової доби, і, коли його раптом ледь не перекорчувало від того оточення, все ж терпів, картаючи себе, що відстав од часу.

Взимку Зулейха повернулася в Силіфке зовсім іншою людиною. Вона тепер не бажала й далі залишатися в особняку і дивувалася, як змогла жити тут так довго.

Хоча Енісе-ханим і намагалася нерішуче заперечити проти такого рішення, але вони переїхали до великого будинку в містечку, відкрили салон для родин вищих чиновників, для молодих людей, які приїхали до нових установ зі Стамбула, почесних гостей, що інколи навідувалися в Силіфке. Там були танці, грали в бридж, і Зулейха з радістю керувала цим салоном, геть забувши про колишнє своє презирство.

Яка різниця, ким були їхні гості? Вона потребувала тепер, щоб довкола неї вирувало й кипіло життя.

А Юсуф? Він і сам давно мріяв про щось подібне. Хай там як, але це було в тисячу разів краще за ті жахливі медові місяці, які вони простирчали в особняку минулої зими. Крім того, це був його шанс нарешті повернутися в політику.

І доки Зулейха балювала, танцювала та грала в бридж, Юсуф зі своїми колишніми прибічниками тим часом замислив змову проти делегації району.

Зулейсі ці чоловікові ініціативи були зовсім не до вподоби. Друзі Юсуфа, хоч коли б вони завітали, завжди порушували усталену гармонію її салону. Зулейху дратувало в них геть усе: і їхній одяг, і надто розв’язна поведінка, і їхнє постійне патякання та хворобливе смакування пліток.

До того ж Зулейха вважала, що тільки з дурного розуму можна затівати такий безглуздий політичний переворот у районі. Хоча б уже на рівні держави, коли за це й справді можна накласти головою або ж вік потім гибіти у вигнанні. А тут що? Просто смішно дивитися на цю мишачу метушню за вулички невеликого містечка, його річечки, купи сміття і мізерний бюджет.

Їй здавалося принизливим збирати довкола себе нікчемних, ні до чого не придатних людей заради того, щоб далі скандалити з такими самими. Навіть якби йому все вдалося, навіщо їй це? Адже вона зовсім не прагнула бути дружиною нікчемного голови малолюдного містечка.

Зулейха і Юсуф, здавалося, створили якийсь новий сучасний тип сім’ї. Так воно й було насправді. Їх не пов’язувало ні кохання, ні будь-яке інше почуття — спільні страхи чи горе, що звичайно об’єднують людей. Вони жили як зовсім чужі люди. Але оточенню здавалося, що між ними панує цілковите взаєморозуміння.

День за днем рейвах з політикою в районі робив провалля між ними все ширшим, припинити сварку обом скоро стало несила, адже була вона капризом двох людей, які не кохали одне одного.

Аж надто ущипливою бувала Зулейха, коли критикувала чоловіка. Не мав уже колишньої витримки й Юсуф. Він більше не терпів її зневагу, кпини, постійні образи, тому, хоча й далі поводився з дружиною лагідно і м’яко, іноді за потреби відповідав їй доволі різко.

І нарешті, після того стамбульського літа вони дуже посварилися. Зулейсі, бачте, забракло цілолітніх розваг; їй забаглося подорожі зимовою Європою. Юсуф не погодився, пославшись на невідкладні справи в маєтку. Їхній салон у Силіфке лишався таким, як і рік тому, але вони тепер повсякдень дратували й мучили одне одного.

У багатьох молодих сім’ях, щастю яких заздрять усі довкола, насправді чиниться те саме, отже, такі сварки для подружжя самі по собі не страшні. Але ці двоє недоторкливих гордівників ніколи не були схожими на інших.

Вже не згадати, через яку дрібницю, але якось Зулейха пригрозила Юсуфові розлученням. Нічого дивного — й такі погрози у багатьох сім’ях лунають мало не щодня, і якби Юсуф не взяв цього так до серця, вони б давно забули про ту розмову.

Але Юсуф раптом зблід, трохи помовчав, ніби зважуючись, а потім серйозно і спокійно сказав:

— Гаразд… Хай буде так, як вам завгодно!

Після цих слів вони, як справжні палії своїх кораблів, не могли й думати про повернення назад: такі вже мали вдачі.

Враз не стало приводів ні для взаємних образ, ні для розбрату, тому подружжя сіло за стіл і заходилося обговорювати деталі майбутнього розлучення.

* * *

Коли Зулейха їхала з Силіфке, ніхто в місті й подумати не міг, що вона більше не повернеться.

Під приводом поїздки околицями на кілька днів вони доїхали до Адани, а потім, заплутавши сліди, вирушили в Джейхан.

У Джейхані Юсуф мав знайомого адвоката, якого теж звали Юсуфом. Цей знайомий підготував усе заздалегідь, зустрів Юсуфа і Зулейху на станції, одвіз до себе додому, де нагодував вечерею в альтанці, повитій виноградною лозою, а потім, прогулюючись з ними вуличками містечка, ніби випадком завів у суд.

Зулейха потрапила до будівлі суду вперше в житті. Вона глибоко зітхнула, побачивши, що в темній кімнаті з навислою стелею не було нікого, крім білобородого старого, який чимось нагадував їй батька, і молодого писаря.

Суддя знав суть справи, але все одно попросив їх назвати себе і висловити свої претензії. Зулейху зарані навчили, що слід відповідати. Знала вона приблизно й те, що казатиме Юсуф. Але коли її чоловік, повільно піднявши руку до грудей, зізнався, що тільки він, сам-один, винен у родинних непорозуміннях, це здалося Зулейсі схожим на жест безневинної дитини. Це пройняло її до самого серця.

Зулейха не втримала і випустила з рук сумку. Юсуф нахилився, підняв її, а потім, перш ніж віддати Зулейсі, акуратно обтрусив. Поки він це робив, суддя поставив ще одне професійне запитання:

— Ви коли-небудь принижували одне одного?

Запитуючи, він стежив за рухами рук Юсуфа і гірко посміхався. Здавалося, він усе про них знає.

Зулейха нестриманим і глузливим тоном, як завжди в хвилини сильного напруження, сказала:

— Що може бути гіршим приниженням, як сказати у вашій присутності, що ми більше не потрібні одне одному?

Суддя більше ні про що не питав. Він прийняв їхні вимоги. З цього дня вони могли вважатися розлученими. Залишалося діждатися, доки мине рік, щоб залагодити останні формальності.

* * *

Енісе-ханим дізналася про подію опівночі, коли Юсуф повернувся назад у Силіфке сам, і вперше в житті втратила свідомість. Вона плакала, у нестямі рвала на собі волосся і кричала:

— Що ти зробив дочці Алі Османа? — І хотіла була вчепитися йому в горло.

Юсуф лише суворо мовив:

— Мовчи… Досить, що я це знаю. А жінкам нема чого втручатися.

Стара жінка добре пам’ятала і цей категоричний тон, і такі ж слова, і цей голос, — такий схожий на голос його батька. Вона вже й сама собі не раз повторювала, що вона лише безправна сільська жінка, яка повинна ставитися до сина, як єдиного чоловіка в домі, навіть якби він був хлопчиком-мізинчиком, як до свого господаря. Тому вона не посміла перечити Юсуфу і більше при ньому навіть імені Зулейхи згадувати не наважувалася.

Назавтра, позабивавши вікна й двері в будинку в Силіфке, вся сім’я тихо і непомітно рушила додому в Гьольюзю.

Про причину, з якої Юсуф і Зулейха звернулися до суду в Джейхані, в місті стало відомо пізніше.

* * *

Нарешті Зулейха вийшла з будівлі суду. Тепер вона почувалася незалежною людиною, але ще кілька неприємних хвилин не минало відчуття, ніби вона й далі стоїть перед лицем представника закону.

Тепер треба було дочекатися Тороського експреса, а для цього — заночувати в Джейхані. Таємницю Юсуфа й Зулейхи приховали навіть від дружини Юсуфа-адвоката. Бідолашна жінка весь час — і доки прогулювалася з гостями в саду, і доки готувала їм кімнату для нічлігу, — бажала їм наступного разу приїхати вже з дитинкою.

Коли Зулейха випадково поранила палець складаним ножиком для різання чубуків, адвокатша, помітивши, з якою турботою Юсуф заходився коло Зулейхи, не проминула нагоди дошкулити чоловікові ревнивим докором:

— А якби я поранилася, ти б, мабуть, і не зауважив…

Другого дня, коли на станції Єнідже їхні шляхи розійшлися, Зулейха все ще не могла повірити, що вони з Юсуфом розстаються назавжди. Їй здавалося, що вона от-от знову почує його голос, як чула його хвилиною раніше, коли він віддавав накази службовцям потяга.

Здавалося, все починалося як жарт, а призвело до такого фіналу… Так, це вона, Зулейха, першою запропонувала розлучитися, але ж те, що її бажання виконали так швидко, тепер чомусь страшенно дратувало: здається, вона не чекала, що Юсуф так легко позбавиться її, і ніяк не могла з цим змиритися.

Звісно, якби зараз був живий батько, він би їх обов’язково помирив. Але нині не залишилося нікого, спроможного приборкати їхню надмірну гордість, котра, як відомо, до добра не доводить. Тепер не було на те ради: хочеш того чи ні, а приймай усе, як є, не бійся майбутнього, марні переживання не допоможуть.

Але ж вона, вирішивши розлучитися, — ще до того, як металеве гуркотливе тіло потяга заповзло у тунель Торос, — і подумати не могла, що все могло бути інакше.

Чим тоді пояснити, що ні тривалий час, який минув відтоді, ні чутки про неї, рознесені на всю країну через той безглуздий жахливий випадок, не зупинили Юсуфа, який приїхав і забрав її? І як це вона сама, мов нерозумне дитя, покірно дозволила йому притягти себе сюди?

Думки роїлися в голові Зулейхи, не знаходячи виходу. Вона звісила голову з ліжка і заснула.

* * *

Кілька днів, проведених у морі, повернули Зулейсі спокій і душевну рівновагу.

«Ташуджу» запливав у всі великі й малі порти Мармурового моря починаючи з Текирдага. Звіддаля прибережна смуга здавалася голою і пустинною, але коли підпливти ближче, узбережжя своїми бідняцькими селищами й селами чимось нагадало рибальський район Каваклар у Стамбулі. На всіх пристанях пароплав стояв скільки вони бажали, а коли всі справи було закінчено, знову рушав у дорогу, і відрізнити його від вітрильника можна було, лише побачивши димок над ним.

На зупинках Юсуф не дозволяв починати вантаження або відвантаження, доки Зулейха спала, і давав згоду на роботу кранів, тільки коли вона прокидалася.

Юсуф брав Зулейху з собою у всі ці селища і села, прогулював напівпокинутими вуличками, де не можна було зустріти жодного знайомого, вештався з нею бідняцькими ринками й базарами, усаджував у затінку наметів з витких рослин у прибережних кав’ярнях з неодмінними басейнами. Якщо їм щастило раптом знайти машину чи якийсь тарантас, вони їхали ще далі, в поселення, до яких від моря треба було діставатися кілька годин. Коли сутеніло, мандрівники, навіть заблукавши на невидимих у темряві дорогах серед безлюдних полів, завжди знали — хоч коли б вони дісталися узбережжя, там їх завжди зустріне червоними й зеленими вогнями вірний «Ташуджу».

Ця мовчазна морська гладінь і так само безмовна під сонцем земля заспокоювали збентежену душу Зулейхи. Але було й ще щось. Здається, саме постійна присутність поруч з молодою жінкою цього дужого чоловіка з повадками невинної дитини, який верховодив усім довкола, так вплинула на неї.

Спокій і довіра! Зараз чоловік ніби повертав їй усе те, чим обділив колись у родинному житті: коханням, мріями, пристрастю.

І хоча Зулейха, людина вільна і самостійна, завжди ставилася до будь-якої опіки як до чогось принизливого, після розриву з Юсуфом зрозуміла, що саме цього їй найбільше бракувало.

Поступово Зулейха звикала до «Ташуджу», почуваючись на ньому однією з тих морських пташок, які між довгими перельотами відпочивали на його щоглах. Вона не нудьгувала, хоча й жила на кораблі в обмеженому просторі пліч-о-пліч з Юсуфом.

А Юсуф узяв думку, ніби Зулейсі байдуже до нього, і, що б він не сказав, марно сподіватися, що її розбере раптом до сказаного цікавість, тому й тримався від Зулейхи подалі. Здавалося, він вважав свою роль для неї не значнішою за роль хлопчиська-рознощика з Міділлі чи то парубка з Сакиза, якого часом і посилав зіграти що-небудь для Зулейхи. Сам він на пароплаві наближався до неї лише у разі нагальної потреби.

Якщо їм чомусь не випадало повечеряти разом у невеликих ресторанчиках на березі, Юсуф завжди влаштовувався за маленьким столиком біля капітанського містка, уникаючи товариства Зулейхи, та й обідала вона частіше сама.

Як підійде Юсуф до Зулейхи щось обговорити з нею, то ніколи не сідає: мовляв, не хвилюйся, я не надовго.

Почнуть вони часом таку безтурботну балачку, скажуть одне одному всього кілька слів, а Зулейсі так дивно зробиться раптом від думки, що насправді їй дуже цікаво говорити з Юсуфом, слухати його мову.

Нарешті їм не треба було шукати порозуміння, адже тепер вони — просто двоє попутників, зовсім незнайомих людей, які могли випадково зустрітися в дорозі або на станції. Не боячись більше образити самолюбство одне одного, вони вільно розмовляли про все на світі, кожен уважно слухаючи співрозмовця.

Зараз Зулейха навіть плітки з муніципалітету, які раніше терпіти не могла, сприймала поблажливо й спокійно. Так слухають у дорозі чужі розповіді про селевий потік, що затопив поля в чиємусь маєтку, або історії випадкової попутниці-бабусі про її сина, який служить в армії.

Розмовляючи, вони іноді дивилися одне на одного, та поглядами не зустрічалися. Якщо ж це іноді й траплялося, вони не відводили очей, далі ведучи свою балачку. Поглинуті розмовою, вони, здавалося, не бачили одне одного.

Хоча того року вже літо стояло в розпалі, на Мармуровому морі чомусь усе ще було прохолодно і штормило.

Опівдні море починало пінитися, або, як кажуть на узбережжі Середземного моря, пастух погнав у гори білу отару баранців.

Надвечір вітер звичайно дужчав. Нахилившись над фальшбортом, Зулейха підставляла обличчя, волосся і руки вітру, свіжим морським бризкам, і так, з мокрим лицем і руками, спускалася близько півночі до себе в каюту.

Дуже скоро запахи моря, фарби і трюму, шум лопатей, що марно оберталися через морську хитавицю, звук скрипучого дерева, ще якийсь невідомий звук, який здавався шумом самих морських глибин, — стали тими звуками і запахами, на які вона тепер звично чекала щоранку, прокидаючись.

Все це заважало їй забутися, змушувало повертатися до життя. Заколихана монотонністю звуків, вона ніби не відчувала межі поміж сном і реальністю, поринаючи у дивний стан, коли не знаєш, наснилося це тобі чи було насправді.

Тут, між небом і морем, між минулим і майбутнім, забувши про все матеріальне, Зулейха знайшла нарешті той душевний спокій і рівновагу, які дає божественна рука лише безтілесним душам праведників. І цей спокій не могли порушити ані гнів, ані хвилювання чи страх.

Зулейха уявляла собі, як перелітні птахи, коли втомлюються літати над відкритим морем, якоїсь миті засинаючи, віддають себе на волю вітрові й потоків повітря — вона зараз відчувала те саме.

Якось уночі, коли Зулейху знову здолав тяжкий, схожий на опіумне марення, сон, вона раптом виразно побачила в каюті дівчинку-абіссинку, яку зустріла колись у Мерсіні. Дівчинка ніби з’явилася зі сну, взяла блакитний нічник, що висів навпроти, поторгала його і почала як корону надівати на свою кучеряву голівку. Двері тихенько скрипнули. До неї величезною тінню підійшов Юсуф і, перекинувши руку на інший край ліжка, безгучно схилився над нею. Зулейха відчувала, як він зараз торкнеться її грудей, припаде вустами до її вуст… Волосся Юсуфове спадало їй на чоло, очі й щоки.

Молода жінка, зважившись відповісти на поцілунок, витягла вперед шию і спитала:

— Це ти, Юсуфе?

І прокинулась, почувши свій голос. У каюті не було нікого. На обличчя Зулейсі спадав кінець шовкової хустки, яку вона кинула на бильце ліжка, коли лягала спати. Вона витягла з-під ковдри руки, вже готова одну притиснути до грудей. Десь подівся сон, і Зулейха підхопилася з ліжка. Вона не могла повірити, що все це їй привиділося. Лише виглянувши в коридор у двері, котрі прочинилися від хитавиці, Зулейха переконалася, що це й справді було видіння.

Її всю ніби тіпала пропасниця, по спині бігали мурашки. Хтозна, звідки взялося це видіння — чи то був плід її уяви, чи просто поганий сон, але чимось було воно й приємним. Була в тому якась особлива краса: повільно, ковток за ковтком, всотувати в себе це видіння; думати про надприродну силу величезної тіні, яка, доки маленька абіссинка увінчувала кучеряву голівку блакитним світильником, заполонила собою всю кімнату і схилилася над ліжком…

Та Зулейха дратувалася, розуміючи, що це видіння чи кошмар означало насправді, а тому почувала себе приниженою, ніби дівчина, якою знехтували, коли вона ладна була віддатися.

Ані її тіло, ані душа нічого не хотіли від цієї примари. Та на те й ніч. Тож сили пітьми накинулися на неї, коли вона пірнула в браму сну, і недобре пожартували з нею.

Зулейха зрозуміла, що більше не засне, тож накинула на плечі плащ і вийшла на палубу.

Юсуф, мабуть, цього вечора хильнув зайвого, бо заснув на плетеному шезлонгу, де звичайно відпочивала дружина. Він міг застудитися.

Та Зулейха все ще гнівалася. Вона й не подумала йому допомагати, навіть не залишилася на одній з ним палубі, і вирішила перебратися на палубу по той бік містка. Та побоявшись, що капітан чи хто-небудь з команди можуть спитати, чи не потрібно їй чого, пішла подалі — у темний кут позаду і повернулася лицем до моря.

Вона розуміла, що даремно злиться на Юсуфа, але не могла нічого вдіяти. Їй здавалося, що він скористався її довірою, так нахабно вночі намагаючись заскочити її, беззахисну, і не могла собі з тим дати ради. Допомогти тут могло тільки одне — міцний здоровий сон. Напад ненависті тривав рівно одну ніч: коли Зулейхапрокинулася наступного ранку, вона зрозуміла, що її добре ставлення до Юсуфа не змінилося.

Усі їхні вечори на морі, як їхній пароплав відчалював від однієї пристані Мармурового моря, щоб причалити до іншої, минали за єдиною програмою того першого вечора, коли вони тільки-но вирушили в дорогу.

Якщо це була не вечеря в якій-небудь забігайлівці чи невеликому ресторані на березі, Юсуф залишав її за столиком на палубі в товаристві маленького рознощика з Міділлі, а сам ішов за столик під капітанським містком до капітана з дерев’яною ногою — пити раки.

Зулейха й сама не помітила, як потоваришувала з малюком з Міділлі, хоча раніше критикувала Юсуфа за його провінціальну рису — завжди бути запанібрата зі слугами і робітниками. Поки Зулейха не кваплячись вечеряла, він чекав її, притулившись спиною до трапа, і бавився рушником у руці: зв’язував вузлом кінці, перетворюючи його на голови вухатих зайців.

Він і сам скидався на зайця — загостреним личком, розумними і живими оченятами; і крила носа в нього завжди так смішно тремтіли, ніби він принюхувався.

Зулейсі під час розмов за їжею ледве вдалося витягти з нього кілька слів про його життя. На острові Міділлі є нахіє, де Халіль народився, називається Єре. У нього була мати, яка жила там з одним з його старших братів. Ще два брати у Визвольну війну служили в Ізмірі та Єнікале, де й загинули. У їхньому домі завжди був достаток. От тільки місцеві зарахували їх до ворогів, порушивши тим їхній спокій.

Його брат, який залишився живий, мав виноградник. Одна рука в нього була скалічена, точніше, на ній бракувало кисті. Якось три місцеві греки вирішили його побити — не поділили щось у торговельній оборудці. Братик був такий богатир, що міг би з ними і трьома впоратися, якби не хвора рука. Але ці троє підім’яли брата під себе, тоді Халілю довелося кинутися йому на поміч, — не міг же він стояти й дивитися, як його брата товчуть стусанами у дорожній пилюці, вибиваючи зуби. Тоді все й сталося: Халіль чоботарським ножем, який був у нього в руці, шеменув одного грека в живіт. Якби Халіля зловили, то суворо б покарали. Але він багато днів переховувався в степу, в колючих чагарях, а потім йому вдалося знайти притулок в Айвалику, куди він приплив на човні з контрабандистами. Мати його була вже старенька, і він знав, що більше її не побачить, а от з братом, можливо, ще пощастить побачитися.

Халіль обіцяв, що покаже їй Єре, якщо Зулейха або Юсуф-бей накажуть капітанові проплисти повз Міділлі.

Зулейха вже цілком освоїлася на пароплаві і вільно прогулювалася, де бажала її душа. Інколи вночі вона навідувалася до машинного відділення, дивилася, як по черзі опускаються й піднімаються вали, тьмяне світло дозволяло розгледіти лисніючі від поту тіла двох кочегарів, що раз по раз закидали лопатами вугілля в топку. А коли жінка минала ще одне відділення, проходячи по кришці люка комори в носовій частині корабля, то потрапляла до гурту членів команди, які відпочивали або розважалися грою на музичних інструментах.

Як і колись у Гьольюзю, своїм спокійним і гордим виглядом, тим, як притримувала білими руками шовковий шалик на грудях, щоб його не зірвав вітер, Зулейха скидалася на принцесу-демократку, яка вийшла до своїх підданих. Але дещо змінилося в ній. Зараз вона відчувала дивну симпатію і близькість до цих людей.

Вона дізналася, що багато хто з них, як і малюк з Міділлі, — втікачі з Родосу, Сакизу, Сісаму, які або вимушено покинули рідні місця, або були просто шукачами пригод.

Ці люди, чиє життя проходило в плаваннях між рідними краями і новою батьківщиною, здавалися Зулейсі неприкаяними душами, що мечуться між царством темряви і світла.

У душі Зулейхи ще ятрилася рана від зради, заподіяної її пановитим оточенням, тому жінці чомусь хотілося зблизитися з цими простими, щирими людьми. Вона всідалася на лаві, яку вони їй люб’язно пропонували, і з багатьма розмовляла. А потім, коли вони поверталися до своїх справ, у темряві беззвучно прослизала до підвісних сходів і підіймалася нагору.

На носі «Ташуджу» була випиляна з дерева і пофарбована в біле велика фігура русалки. Зулейха притулялася до цієї фігури, видираючись на купу канатів, навалених на люк, і так стояла, обхопивши руками її розбиті плечі та дерев’яне волосся.

«Ташуджу» повільно рухався вперед, розтинаючи носом хвилі, як гребінець розділяє пасма волосся, і від того обабіч пароплава лягало, фосфоруючи, збурене шумовиння.

Всі на пароплаві вже звикли до цих її нічних самотніх прогулянок, і коли Зулейха якось уночі ні з сього ні з того підійшла до столика, за яким Юсуф з капітаном вели свої звичні балачки, чоловіки від несподіванки посхоплювалися з місць. Тільки лікар і далі безтурботно дрімав оддалік у солом’яному кріслі.

Зулейха мовчки привіталася з ними кивком голови, посміхнулася. У світлі підвісного ліхтаря її обличчя здавалося блідим.

Схоже було, що заскочений зненацька Юсуф почувається ніяково перед нею за розгардіяш на столі, а капітан — за свою фланелеву сорочку з закасаними подертими рукавами. Він нервово роззирнувся навсібіч, хотів було схопитися за кітель, що висів на цвяшку на щоглі, та Зулейха зупинила його:

— Не треба турбуватися, ми ж у плаванні… Ви не проти, якщо я недовго посиджу з вами?

Зулейха відмовилася від крісла, яке Юсуф зараз же звелів принести комусь із матросів, що стояли поряд з трапом, і сіла на лавку, схожу на плетені крісла без билець у степових кав’ярнях. Їй просто хотілося тихо посидіти тут кілька хвилин, як вона звичайно відпочивала скрізь на кораблі, де їй заманеться, і щоб ніхто їй не заважав.

Та Юсуф з капітаном цього не розуміли, упадали біля гості, метушились, не знаючи, як прислужитись, ніби на званому прийомі. Хоча, скоріше, це Юсуф нічого не розумів, ніби та господиня з провінції, до якої в дім раптом завітав манірний гість, чи, радше, ніби міський голова, до якого в службовий кабінет зайшов міністр. Як він розумів, гостю будь-що обов’язково треба було частувати напоями і наїдками, а на сидіння неодмінно покласти м’яку подушку!

І хоч як заперечувала Зулейха, він усе ж підвівся й покликав матроса, щоб той навів лад, прибравши зі столу порожні й брудні тарілки з-під закусок.

Зулейха насилу вмовила чоловіка не приносити коньяк з капітанової каюти і не дозволила, щоб він саме зараз ні сіло ні впало готував їй лимонад. Ще й пожартувала з нього, що не було її звичаєм:

— Згадайте той день у Силіфке, коли як членкиня вашого бального комітету я зайшла до вас у кабінет, а ви так само силоміць намагалися нагодувати мене варенням з шовковиці і розлили його на мене.

Юсуф з дитячою простодушністю всміхнувся і сказав:

— Еге ж, я страх якого сорому тоді набрався…

Зулейха, щоб усе ж зробити приємність капітану і Юсуфу, взяла з відкритої пачки сигарету, жменьку сушеного гороху і мигдалю.

Лікар нічого цього не помічав. Він дрімав, скулений у плетеному кріслі, закривши голову руками і підібгавши ноги, від чого здавався ще меншим, і лише інколи глибоко вдихав повітря.

Юсуф накинув на лікаря свій піджак, щоб він не змерз.

— Бідолаха, він погано почувається ночами в каюті, його захитує. Добре, що хоч на свіжому повітрі він може кілька годин спокійно поспати, — сказала Зулейха.

Та Юсуф, усією душею жаліючи старого, хотів був розбудити його, вважаючи, що правила етикету не дозволяють спати в присутності жінки.

Зулейха пригрозила більше не прийти, якщо він не припинить своїх дурних церемоній, і навіть вдала, що йде геть…

Говорили знову про Визвольну війну. Капітан з острова Родос розповідав про небезпечні пригоди тих часів, коли його нога ще не була дерев’яною.

Якщо Зулейсі цікаво слухати, то для неї він готовий розповісти спочатку. Під час Світової війни він був морським офіцером. Коли після перемир’я армія розпалася, він перейшов на невеликий вугільний пароплав, чимось схожий на «Ташуджу». Перевозив зі Стамбула до Анатолії зброю і військових, добре розуміючи, як усе це небезпечно.

Коли Зулейха слухала цю історію, їй пригадалися посиденьки край басейну в Гьольюзю. Вона ніби побачила зараз і підвісний ліхтар, і кружляння великих нічних метеликів з мошкарою довкола нього, і бліде, втомлене обличчя батька, Юсуфа і літню сільську жінку в хустці, які слухали його, ніби святого.

В запамороченій свідомості Зулейхи картина застілля на палубі «Ташуджу» змішалася з видінням у Гьольюзю. Дівчина все слухала капітана з Родосу.

Така сама тиха літня ніч… Чи то бал тоді був на іноземному броненосці, що став на якір поряд з палацом Долмабахче, чи званий вечір… Одне слово, якесь бучне свято.

Парові баркаси та прогулянкові катери безперестанку сновигали між берегом і броненосцем — підвозили запрошених. Раз у раз чулася музика, і її звуки відлунювали на березі…

У цей час прив’язане до буя судно капітана з Родосу стояло перед Кизкалесі,^[46] чекаючи, коли зовсім стемніє, щоб рушити у бік Чорного моря. У них на борту був запас боєприпасів і щось із дванадцять офіцерів… Ці демобілізовані офіцери, убрані за чорноморських селян, сиділи на палубі й без жодного звуку спостерігали за святковими веселощами.

Зулейха й собі згадала, як вона, гостюючи у шкільної подруги у Фіндіклі, якось увечері спостерігала за таким самим святом на площі перед Долмабахче. Можливо, що це була одна й та сама ніч. У широкій смузі електричного світла побіля броненосця аж кишіло від прогулянкових катерів, парових баркасів і човнів.

Баркас, що відчалював від палацової пристані, перед тим як попрямувати до броненосця, повільно проплив уздовж набережної. Зулейсі здалося, що на ньому серед кордону офіцерів у блискучій, гаптованій золотом уніформі вона розгледіла шахзаде Омера Фарука.^[47]

Усе це — броненосець, схожий на скупчення зірок всередині оповитого серпанком ореола, прогулянкові катери, баркаси і моторні човни, що потоком стікалися до нього; на них — чоловіки у фраках, офіцери в парадних одностроях, жінки суціль у блискотливих коштовностях, закутані в накидки і манто, але з відкритими декольте, і ясноволосий казковий принц, — маленькій учениці коледжу всі вони здавалися символами ідеального життя певної епохи. І хоча Зулейха добре пам’ятала враження того дня, зараз вона душею й серцем була поряд з перебраними за селян офіцерами на борту темного пароплава неподалік Кизкалесі. Вона вслухалася в кожне слово капітана з Родосу і в уяві разом з ним та офіцерами відпливала від Стамбула.

Якою ж вражаючою казкою з роками ставала ця Визвольна війна!

Юсуф спостерігав за дружиною, як вона, підперши голову руками, уважно слухає, затамувавши віддих, і тільки зрідка про щось питає капітана. Її очі горіли цікавістю, як у дитини, якій розповідають захопливу казку. Юсуф не впізнавав своєї Зулейхи!

* * *

То був перший випадок, коли Зулейха підсіла до столика капітана і Юсуфа. Тепер щовечора, погулявши трохи по кораблю, вона підходила до них.

Юсуф не розумів причин такої поведінки, та поступово звикав до її візитів, простих і дружніх розмов. Він уже не дивувався, що Зулейха не вважає нижче своєї гідності сидіти за столом під капітанським містком і брати з цього нашвидку злагодженого столу з частуванням сушений горох і мигдаль.

Якось Зулейха, вдавши, що робить це для себе, узявши ножа, змішала яєчний жовток, сир і вершкове масло та обережно намазала сумішшю два тонкі шматочки хліба. Потім, наколовши один на виделку, подала капітанові, а другий непомітно поклала на тарілку Юсуфу.

Зулейху дуже турбувало здоров’я лікаря, яке, попри всю Юсуфову турботу про нього, щодень погіршувалося. Прокинувшись, він весь час перебував у стані якоїсь дивної неуважності, здавалося, що він нічого не чує й ні про що не думає. А коли він спав, складалося таке враження, ніби тіло його усихало, щоки западали, а губи блідли. Він важко дихав, часто і нерівно. Інколи дихання його ставало зовсім здавленим, він ніби починав задихатися, і тоді раптом розплющував очі, на мить оживаючи, й тільки слабо посміхався, немов сам дивуючись із того, що прокинувся.

Зулейха інколи питала Юсуфа:

— Як цей нещасний ще збирається працювати?

Юсуф з батьківською ніжністю непевно відповідав:

— Побачимо… Щось та придумаємо. Не залишати ж його такого на вулиці!

* * *

Мармурове море закінчилося, вони йшли в Дарданелли.

Пливли вони як і раніше повільно. Днями зупинялися в невеликих селищах і селах, подібних до Чардака чи Геліболу, а вночі вирушали далі — до наступної пристані між зеленими й червоними сигнальними вогнями на березі.

Усе більша з кожним днем жовта пляма місяця кипіла на осяяних мерехтливим сяйвом морських хвилях, збурених легким вітерцем. «Ташуджу» повільно линув по воді. Здавалося, якась невідома сила втягує його в цей чарівний місячний потік.

Якось уночі перед Нарою, милуючись маяками Чанаккале і Кілітбахіра, вони порахували, скільки днів минуло відтоді, як вони відпливли зі Стамбула.

Зулейха здивувалася:

— Ох і довгою була дорога в маленькому Мармуровому морі! За стільки днів, певно, можна було й Америки дістатися…

Юсуф відповів:

— Ми навмисне так довго петляли по Мармуровому морю… Далі вже не буде цієї чудової прохолоди… На Середземному морі зараз усе, мабуть, аж плавиться. Але, якщо ви знудилися, то ми, звичайно, могли б далі плисти швидше.

Ні, зовсім не це мала на увазі Зулейха. Вона лише хотіла сказати, що ця довга подорож збудила безліч спогадів, пов’язаних із цими місцями, і прихований комплімент Юсуфу, який влаштував цю поїздку, в її словах теж був, і ще…

Та менше з тим! Вирішивши, що все це пояснювати надто довго, Зулейха просто посміхнулася:

— Навпаки, я б навіть хотіла, щоб дорога була ще довшою… — Сказавши це, вона відразу звернула розмову на інше і вказала рукою на горби праворуч: — А бої в Чанаккале проходили тут, еге ж?

Юсуф схвально закивав:

— Так… Я собі подумав… Для мене дуже важливо проїхати машиною по всіх місцях боїв іще раз. Коли я вам як слід покажу всю протоку, то, з вашого дозволу, ненадовго від вас утечу… А ви на «Ташуджу» попливете в Седдюльбахір. Там я до вас прилучуся… Це забере годин п’ять-шість, не більше…

Зулейха, трохи повагавшись, спитала:

— А якщо я захочу поїхати з вами, я вам не заважатиму?

Юсуф розсміявся:

— А чим ви можете завадити? Навпаки, мені буде приємно… Але я не насмілився вас запросити. Думав, для вас буде стомливо трястися в машині кілька годин по вигорілих і зруйнованих землях.

— То ви згодні взяти мене з собою?

— Як собі хочете…

Проходячи по палубі, Юсуф почув, як його кличе дружина, і, обернувшись, побачив її в одному з човнів, підвішених до борту пароплава. Зулейха розпустувалася, мов дитина. Смикаючи за вервечку, прив’язану до залізних кріплень на борту, вона легенько розгойдувалася в човні, як на гойдалці.

— Непогану колисочку ви собі маєте.

— Еге ж, справжнісінька святкова гойдалка… Якщо й вам згадалося дитинство, то долучайтесь, — місця вистачить.

Мовивши так, Зулейха перейшла на інший край човна, підібрала довгу спідницю, звільняючи чоловікові місце поруч себе.

Юсуф уже почав був звикати до того, що дружина така люб’язна з ним останнім часом, та все ж щоразу дивувався її незвичній поведінці. Досить спритно як на такого здоровезного чолов’ягу він вплигнув у човен.

Посеред нічного моря в затісному човні вони сидять так близько, Юсуфова рука ледь торкається її руки… Зулейсі раптом закортіло сказати чоловікові приємні й щирі слова про ці облиті місячним сяйвом пагорби Кілітбахіра, на яких зараз можна було навіть розгледіти білі тонкі серпантини стежок, і ще багато про що хотілося б їй з ним поговорити. Але після його сухої відповіді: «Як собі хочете» на те, що й вона, мовляв, не проти прогулятися тутешніми місцями, вмить розхотілося.

Біля Майдоса «Ташуджу» розвернувся й повільно поплив просто у бік Чанаккале серед пасмуг світла на воді. Подекуди ці мерехтливі смуги, здавалося, розбивалися на скалки, й визорювали, мов сухозлітка.

Юсуф, узявши вервечку з рук дружини, й собі почав розгойдувати човна. Чи то йому це справді сподобалося, чи просто набридло справляти мовчанку, та він сказав:

— Як ви це добре придумали.

Котушка над їхніми головами якось дивно скрипіла, Юсуф підвівся, поторсав рукою — чи надійне кріплення.

— Не приведи Аллах, ослабне трос, — так і до нещасного випадку недалеко. Якщо придивитися, то видно, що хтось надто поспішно зав’язував вузли…

Ці слова… Зулейсі мимохіть згадався інший нещасний випадок. Вона побачила інші пагорби, так само білі від сліпучого сяйва місяця уповні, — нічні пагорби Чамлиджа, свічки дерев обабіч дороги в Дудуллу, що несуться повз них зі швидкістю блискавки, клаптик моря, який то виринає між пагорбів, то знову губиться за ними… Можливо, це була така сама ніч, лишень минулого місяця. Як недавно це сталося, а в той же час як давно!

Схвильована, Зулейха не могла далі спокійно всидіти в човні. Рука у тому місці, де торкалася руки Юсуфа, починала горіти, а саму її мов хто обсипав гарячим приском: у Зулейхи виникла підозра, раптом її думки, мов ті мікроби, поширилися й на Юсуфа, і він теж відчуває зараз щось подібне, бо інакше чому відвернувся і мовчки дивиться в море, геть забувши про неї…

Вона поправила шаль, що сповзла з плечей, і сказала:

— Ну годі, давайте спускатися.

Коли вона невдовзі, як завше самотою, поверталася до каюти, ті самі думки, що й першої ночі, знов докучливо не виходили їй з голови.

Чим можна пояснити таку поведінку Юсуфа? Невже цьому вузькозорому провінційному селюку справді байдуже до того серйозного скандалу, ледь зачувши про який, мов ті кури урозтіч, сполохані шулікою, за один-однісінький день забігли від неї світ заочі всі такі освічені, такі розважливі люди, — її найближчі друзі й знайомі?

Чи він часом не калікуватий дегенерат, такий собі переводня, якого покарано з волі Аллаха душевним пороком, що часто трапляються в останніх нащадків колись славетного, а нині приреченого на занепад і гниття після тривалої історії, давнього роду?

Чи, може, він, зважаючи на те, що офіційно їх шлюб ще й досі існує, забрав собі в голову, ніби він всемогутній, а тому має право на всепрощення? А отже, вона мусить, як та актриска у сценах примирення докоряти, сперечатися, іноді проливати театральну сльозу, чи, принаймні, вдавати з себе великодушну.

Зулейху знов охопив страх, як хворого, що відчуває нову хвилю болю, котрий, здавалося, затих. Вона зрозуміла, що ці нерозв’язані загадки зараз так розбурхають їй мозок, що про сон доведеться забути, а тому загасила лампу і, накинувши на плечі шаль, вийшла на палубу.

Юсуф стояв, спершись на поручні, і дивився на море. Зулейха впізнала його в темряві, але, не бажаючи вимовляти його ім’я, гукнула:

— Це ви тут?

— Я… Вам щось треба?

— Так… Уже пізно, але… Якщо ваша ласка, я б хотіла, щоб ви розшукали того чоловіка, який грав для мене.

— Добре… Я його розбуджу, якщо він, бува, спить.

— Ні, якщо спить, не треба його тривожити.

— А що тут такого? Потім знову засне.

— Якщо ви хочете, то я й вас можу запросити послухати цей концерт…

Зулейха сказала це спокійно й весело, ніби то хтось зовсім інший, а не вона за мить до цього так страшенно хвилювалася.

* * *

Вони пробули один день у Чанаккале, а назавтра з першими променями сонця вирушили в Майдос і далі вже їхали автомобілем, який дожидав їх на пристані.

Юсуф намітив грандіозні плани. До ночі вони повинні були прочесати всі місця боїв. А крім цього, він вважав за свій обов’язок побувати ще деінде: в тих місцях, які нічого не важили для історії війни, проте особисто для нього були пам’ятними і важливими. Це той колодязь, поряд з яким було убито одного з його близьких друзів, коли той наповнював флягу, сторожка двірника в Хавузлар, де він тиждень пролежав недужий… Зараз не лишилося й сліду ані від колодязя, ані від сторожки. Але Юсуф, покинувши дружину чекати в машині, усе сновигав голими полями, серед гарячих, мов присок, каменів і чагарів під палючим сонцем, одно зупиняв дорогою сільських жителів і щось у них запитував.

Здавалося, у своїх блуканнях він геть забував про Зулейху, згадуючи про неї лише тоді, коли спітнілий, запорошений повертався до машини й казав: «Пробачте… Мені, може, більше не випаде нагоди тут побувати… Є місця, які я обов’язково мушу побачити… Я ж казав, що вам це може здатися нудним».

Але Зулейсі не було нудно. Вона не дрімала, як гадав Юсуф, коли притулялася головою до подушки сидіння в машині й заплющувала очі, а заглиблювалася в себе, відчуваючи при цьому приємний смуток і спокій.

Де й поділися ті нічні нервові напади, які так нещодавно налякали її, коли Зулейсі в якусь мить здалося, ніби вони повертаються знову.

Потім вони довго їхали дорогами, обабіч яких не було нічого крім каміння та вересових нетрів. Вони здолали кілька спусків і підйомів, доки автомобіль нарешті видряпався на черговий пагорб, звідки було видно затоку Сарос.

Дорога з цього боку гори виявилася ще гіршою. Юсуф, який, здавалося, не відступав від свого заздалегідь розробленого плану, намагався знову відновити в пам’яті якісь відомі тільки йому місця, розпитував селян, розмовляв з пастухами, сперечався з водієм і зрештою скеровував автомобіль у такі низини, з яких, здавалось, і сам не знав, чи вдасться їм потім виїхати.

А то якось Юсуф залишив Зулейху в машині, а сам десь пропав. За десять хвилин повернувся геть змоклий, проте вдоволений:

— Знайшов, але туди мусимо сходити удвох… Трохи втомитеся, та дарма.

Спочатку він, вочевидь, роздумував, чи називати причину, але потім наважився і повільно сказав:

— Це місце, де воював і був поранений ваш батько. Я так чітко уявляв карту, яку він креслив на аркуші паперу, коли розповідав мені про це місце, що таки знайшов… Це було варте всіх зусиль.

Зулейха мовчки пішла за чоловіком. Спочатку вони спустилися крутою кам’янистою стежкою між густими чагарями. Перед тим Юсуф зняв із себе шкіряний пас і простягнув один його кінець Зулейсі, наказавши їй спускатися першою. Сам же, раз у раз зупиняючись, міцно впирався широко розставленими ногами по обидва боки стежки. При цьому перш ніж наступити, вибирав надійне коріння кущів, тверді ділянки землі, які б добре тримали ноги, і так страхував Зулейху, допомагаючи їй спуститися вниз.

— Вам нічого боятися, просто не відпускайте кінець паска. Я стою не гірше за головну щоглу… — Потім розсміявся й сказав: — Ми сьогодні з вами ніби альпіністи в горах.

Але коли помітив, що Зулейха все ще боїться спіткнутися і зісковзнути вниз, пішов попереду.

— Коли рушите вниз, спирайтеся на мене всім тілом і не бійтеся. Якщо раптом почнемо сунутися по схилу, то я миттю опущуся на стежку. — І трохи сумно додав: — Ви не уявляєте собі, якими стражданнями заплатили ми за ту науку — вміння лазити по Тороських горах.

Спустившись нарешті з крутосхилу, вони трохи відсапалися, обтрусили одяг від колючок і далі пішли вузенькою доріжкою. Тут поверхня була пологою, та пройти знову було неможливо через низькорослий плющ, що розкішно розіклався навсібіч, суціль усипаний маленькими зеленими квіточками.

Але труднощі лише розохочували Юсуфа і, здавалося, сповнювали радістю. Вперто долати їх — це було саме в його характері.

Він руками розсовував плющ і, подекуди вириваючи його та відкидаючи вбік, розчищав Зулейсі шлях. Спиняючись, іноді зривав квітучі гілочки:

— Як мені відомо, Аллах створив дерева, щоб ті давали тінь над головою і нам було легше в дорозі. А ці навпаки: мало того, що тінь ногам дають, а голову залишають сонцю, так ще й іти заважають.

Зулейха тільки по-дитячому всміхнулася.

Трохи згодом з’ясувалося, звідки раптом на цьому неродючому ґрунті така величезна кількість рослин і стільки сили в тендітних зелених квіточок, які від самого доторку до них відразу морхли і ставали краплинами води.

Край дороги текла річечка. Дивно, як це вони її могли не помітити згори. Ця річечка з майже непомітним плином здавалася застиглою серед очеретяних хащ і чортополоху.

Така досада — Юсуф аж ногою тупнув і сказав:

— Цього ще бракувало… Отуди к лихій годині!

Юсуф дратувався, бо подолання водних перешкод не входило в його плани, Зулейсі ж здалося, ніби це через неї.

Без довгих розмов Юсуф присів на великий камінь і почав роззуватися.

— Війна є війна, нічого не вдієш… Не відступати ж тепер перед цією нікчемною перешкодою… — А далі додав зовсім іншим голосом: — Тут проходив ваш батько!..

«Тут проходив ваш батько!..» Ніби невидима птаха, пролітаючи, ударила Зулейху в груди крилом.

Сльози підступили їй до очей. Вона не пригадувала хвилини, коли щоб Юсуф був би їй такий близький. Авжеж, вони часом відчували один до одного ненависть і злобу, причому без ніякої на те причини. Але не було такої сили, щоб розрубати цей вузол їхньої спільної любові.

Юсуф у цю хвилину був для неї мов старший брат.

Яке то щастя — мати брата, схожого на нього: вродливого, з ясним поглядом, що аж пашить молодістю. Якби Юсуф справді був їй братом, вона б його любила безмежно і не помічала недоліків.

Вона б тоді всім серцем сприймала його думки, поблажливо і радісно вислуховувала б його прості бажання і прагнення. А ще від душі сміялася з його жартів, таких, як той, недавній. Вона б радо підкорялася його наказам, і їй би й на думку не спало ослухатися його.

Але він був їй не братом, а чоловіком, от у чому найбільша досада? Чоловіком, який намірився був зробити неможливе. Людиною, яка і розумом, і душею значно перевершувала багатьох і яка ці таланти перетворила на гру з бажаннями й капризами своєї дружини, мінливими, як вітер чи хвиля. Чоловіком, відповідальним за все в її житті, аж до тих мук і страждань, котрі людині судилися долею.

Зулейха розуміла, що серед її поглядів на заміжжя є такі собі калікуваті ідеї, які давно вже кульгають на обидві ноги, і саме вони стали причиною її нещасть. Та менше з тими роздумами! Вона давно вирішила, що досить для сім’ї й тілесного потягу, а романтична прихильність чи взаємне кохання — то давно віджилі дурниці, доречні й можливі лише в короткі миті вальсу чи танго, коли двоє людей, тримаючи одне одного в обіймах, можуть дозволити собі зазнати насолоди від музики.

І хоча схожі думки інший раз прокидалися в голові Зулейхи, вона досі так і не змогла зрозуміти, що ж так змінило її останнім часом і чому зараз вона почувається ніби винною перед Юсуфом, а ще й сором пече душу, що так іноді мучила чоловіка і дозоляла йому страждати.

Ніби злякавшись тієї близькості і симпатії, які відчула в цю хвилину, Зулейха й собі сіла на землю віддалік і слідом за Юсуфом заходилася знімати туфлі й шкарпетки.

Юсуф, побачивши це, здивувався:

— І ви роззуваєтеся? Для чого ці приготування?

Зулейха розсміялася:

— Я теж піду по воді.

— Дуже добре. Хоч трохи ноги остигнуть…

Але перейти річку було не так просто, як спершу здалося Зулейсі. У воді було повно гострого каміння, опалого листя й колючок, зламаного гілля. Все це перегнило. Ноги тонули в густому, липкому мулі. Поверхня води стала каламутною і вкрилася зеленим багном.

Дві налякані їхнім рухом жаби шубовснули в воду з очерету, Зулейха спинилася і знічено мовила:

— Я далі не можу…

Юсуф розсміявся, віддав Зулейсі взуття, шкарпетки та букет з квітучим гіллям, який і досі тримав у руках.

— В такому разі, — сказав він, — якщо ваша ласка. Вихід є… Я й раніше про нього думав, але завагався, раптом ви дуже хочете ноги охолодити.

Юсуф, здавалося, без найменшого зусилля підхопив Зулейху попід пахви, ніби порожній глек, і посадив собі на плече:

— Спустіть ноги і міцно тримайте мене за чуба, не бійтеся…

До протилежного берега залишалося кроків п’ятнадцять. Юсуф, мов качка, з насолодою брів по воді. Йому чимось не сподобалося місце, де можна було вийти, і в пошуках кращого він пішов за течією річки.

Зулейха всміхнулася, згадавши слова свого батька.

Коли до весілля залишалося кілька днів, Алі Осман-бей якось сказав їй:

«Майбутнього не знає ніхто, але в Юсуфі відчувається порода. Він тебе дуже поважатиме, на руках носитиме. Тут я за нього ручаюся…»

Річка була грузька, Юсуф ішов похитуючись. Зулейсі, яка мокрими ступнями боялася забруднити чоловікову сорочку, довелося таки схопитися за його чуба, нібито щоб тільки не впасти.

* * *

Вони пройшли убрід ще хвилин п’ять і дісталися до скелястого місця, де вже не було прохолоди, не буяла й зелень. Навпаки, місце виявилося посушливе, голе.

— Я цілком певен — це саме те місце, де вашого батька було поранено в п’яту і в коліно осколками шрапнелі… — мовив Юсуф. — А от у якій із цих розщілин у скелі він лежав, поки його не доправили до польового шпиталю, визначити неможливо.

У нижній частині скелі виднілося кілька пустот, вхід до яких на рівні землі заступали суха трава, лопухи і купи каміння.

Юсуф знову залишив дружину одну, а сам переходив від однієї розщелини в скелі до іншої, ніби там можна було знайти який-небудь слід того, що раніше в них хтось ховався.

Його сорочка й штани повроблялися в бруд, у скуйовдженому волоссі виднілися павутина і сухі колючки. Поглянувши на хустку, якою час від часу обтирав піт з лиця і шиї, і побачивши, що вона геть брудна, він розсміявся:

— Дарма, потім у річці вмиюся.

Лише людина, що шукає під землею скарб, могла робити свою справу з таким самозабуттям.

І хоча про Алі Осман-бея вони більше не говорили, було зрозуміло, що Юсуф зараз бачить у думці лише його. Аж коли вийшли на майданчик між скелями, він помітив поряд Зулейху, про яку, здавалося, й думати забув під пекучим полуденним сонцем. Та й то тільки тому, що згадав про свої зелені гілочки, які віддав їй у руки, коли вони переходили річку.

Квіти на них геть зів’яли, зелені стебла за півгодини втратили свіжість і пожовкли так, ніби пережили цілий сезон.

Юсуф перев’язав їх стьожкою, відірваною від краю хустки, підніс до губ, неначе вдихав їхній запах, і примостив на вході до однієї з розщелин.

Зулейха подумала: «О Аллах, як він любить, як любить!»

І в цю мить несамохіть, немов дощ з невеликої хмаринки ясного літнього дня, з її очей покотилися сльози. І так само швидко припинилися, легко й безболісно, не лишивши сумного сліду в душі. Не зрозуміло було, чи це сонце викликало сльози, чи переживання.

Не дивною була й та романтична школярська відданість, яку до цього часу можна було спостерігати у деяких Юсуфових ровесників. Зулейха і сама помічала, як за ті кілька років у Гьольюзю її душу іноді невідомо чому раптом огортало сильне хвилювання. Мабуть, і сьогоднішні сльози, що не знати звідки взялися, це напад усе тієї ж гарячки, яка час від часу нагадувала про себе.

Коли поворітьма вони знову підійшли до річки, Юсуф залишив дружину в холодку, а сам пройшов униз за течією і загубився в очереті, а як повернувся, Зулейха побачила, що він убрався у свіжовипрану сорочку.

— Ви не застудитеся в мокрій сорочці?

Кажучи це, молода жінка намагалася говорити якомога спокійніше, байдужим тоном, щоб він не помітив її занепокоєння.

Юсуф посміхнувся і пожартував:

— І п’яти хвилин не мине, як вона висохне… — Потому сів на траву навпроти Зулейхи і вів далі: — Це звичка військових — прати білизну там, де знайдеться вода… Що ж до простуди і хвороб, то це нісенітниця… Ви не помічали і тому не знаєте, що я роблю вночі, коли жарко. А я, коли ви засинаєте, спускаю сорочку на вервечці в море… Потім чекаю, коли вода на мені випарується… Ви навіть не уявляєте, як солодко потім спиться в прохолоді у вашому шезлонгу на палубі.

Зулейха несподівано для себе вигукнула:

— У мокрій сорочці?

— Авжеж.

Молода жінка нервово посміхнулася:

— Не робіть так більше. Заради мене. Щоб я могла спати спокійно. Я не зможу заснути, коли знатиму, що ви чи ще хтось спить під морським вітром у мокрій сорочці… Як уявлятиму таке, то сама дрижаки хапатиму, думаючи, що лежу у воді.

І так, перекидаючись смішками та жартами, мов діти, враз спіткалися поглядами, але ненадовго. Вони квапливо відвернулися, мов злякавшись чогось, і очі їх знов затьмарилися, втративши блиск, як у короткозорих людей.

Та, незважаючи на це, їм усе ще було так само весело. Юсуф почав згадувати історії, пов’язані з Торосами.

— А знаєте, я у вашого батька був за головну пралю… Коли видавалася вільна година, я розкладав вогонь у садку і прав командирові сорочки. Але церував він далеко краще за мене. Я вам, напевно, не показував. У Гьольюзю серед пам’ятних мені речей є сорочка… Вона біла, але рукав зашитий чорними нитками. Зразок майстерного штукування, що вийшов з-під голки вашого батька. Розташовуйтеся на траві… Не бійтеся, треба неабиякого хисту, щоб застудиться в таку спеку. Я б охоче вам щось підстелив, та, на жаль, не маю чого зняти, крім черевиків… Ось так…

Потрапивши нарешті після неймовірної спеки в рятівну прохолоду коло води, Зулейха відчула приємну втому в усьому тілі, повільно простяглася на землі і підперла руками голову.

Чому він так весело й жартівливо говорить зараз про ті страшні випробування, що випали на їхню з батьком вояцьку долю і тривали роками? Зулейху чомусь це дуже засмучувало.

Вона згадала, що коли в Гьольюзю розповідали історії про війну, для неї в тих розповідях був тільки один герой — батько. Решта залишалися невиразними і нерухомими, мов темні декорації в трагедії. Але зараз вона подумки спостерігала за ними обома: батьком і Юсуфом, відчуваючи при цьому невимовний жаль до цього юнака, її чоловіка. Адже він — молодий, повний буйної сили і здоров’я такого, що на завидки всім, — змушений був поневірятися і страждати в найкращі роки свого життя.

Шкода, що так пізно збудився в ній інтерес до цього.

Сорочка Юсуфова, висихаючи, мінилася на очах і жмакалася там, де не прилягала до тіла.

Зулейха знову згадала оповідання про Юсуфа з історії Пророків: сорочка, яку принесли батькові Юсуфові брати, що його обдурили, а потім покинули в колодязі. Сорочка, яку порвала Зулейха, коли він був рабом у Єгипті…

Шофер, подумавши, що вони, мабуть, десь заблукали, почав голосно сигналити.

Далі дорога була рівнішою. Юсуф був провідник, яких мало. Та хоч він чудово знав усі важливі місця боїв, проте карти з рук не випускав. Він помітив, що Зулейсі справді цікаво слухати те, що він розповідає. Іноді просив шофера зупинитися, детально все пояснював на місці.

Зулейха, яка досі уявляла війну як кольорові картинки в дитячій книжці, тільки на власні очі побачивши ці пагорби, річки і поля, змогла раптом усвідомити, що всі ці жахіття відбувалися насправді.

Коли Юсуф сказав: «Ці позиції захопив ворог; ми окопалися й зайняли оборону тут», — Зулейха серйозно замислилася. Її колишні уявлення про війну враз стали фальшивими і примітивними.

Тут поставали перед нею не тільки всі жахи жорстокої битви, а й самовідданість і страждання всіх, кого доля закинула в цю криваву круговерть.

Сонце сіло. Схили, що спускалися до Саросу, вже поринали в пітьму.

Зулейха, дивлячись на цю сцену колишньої трагедії, пригадала уривок зі шкільної хрестоматії з англійської мови. Здається, то був переклад когось із класиків-латинян. Коротко це звучало так:

«Битва пеклом прокотилася бойовищем. Скрізь купами лежали люди з перерізаними горлами, з тіл цебеніла кров. Але на уступчастій горі, що оточувала поле бою, на узвишші, був майданчик. І коли битва дійшла до нього, то буря внизу вже стихла і, здавалося, перетворилася на вічний спокій і безмовність».

Зараз вони ніби самі дісталися до такого місця на пагорбі, на яке повільно сходили від самого ранку. На відстань накладався і вплив часу: події втрачали сенс, а спогади — ясність. Усе перетворювалося на безмежний спокій. Зулейсі стало соромно за той напад, що стався з нею вчорашнього вечора. Стоячи на цій землі, яка, здавалося, вже встигла забути про свої рани, вона зрозуміла всю нікчемність і мізерність своїх страждань порівняно з найбільшою трагедією в світі.

Молода жінка відчувала, що та могильна тиша і спокій, які охопили її на цьому полі бою, справили на неї надзвичайно сильне і тяжке враження, котре надовго лишиться тягарем на її зболілому серці.

Автомобіль вивернув з крутого повороту, і перед ними виник напівзруйнований Седдюльбахір. У морі за ним вони побачили «Ташуджу», що вже чекав на них.

Їхня подорож закінчувалася. Коли машина почала повільно спускатися з крутосхилу, Зулейха подумала про тих, хто вцілів у цій битві. Чи були вони щасливі? Щодо її супутника, який сидів зараз поряд з нею, то це було не зовсім так. Невідомо, що чекало на тих людей удома, куди вони повернулися і де сподівалися знайти хоч крихту щастя.

Розділ чотирнадцятий

Така ж прохолодна погода, як і на Мармуровому морі, кілька днів стояла й на Егейському. Весь день за винятком кількох полуденних годин було вітряно. Краї вітрил бриніли так, що здавалося, ніби вони подорожують на яхті. Юсуфа, як і будь-кого з провінціалів, діймало до живого, коли хоч якесь його припущення не справджувалось.

— Я вам уже говорив, що зазвичай на морі цього місяця дуже жарко. Але вам пощастило.

«Ташуджу», як і раніше, заходив у всі великі й маленькі порти. Півдня вони провели в Едреміті. Юсуф кілька разів здалека поглядав на гору Каз, — напевно, боровся з бажанням з’їздити машиною і туди. Але відмовився від свого наміру, побоюючись, що знову порине в тяжкі спогади.

Після Едреміта вони через протоку дісталися до затоки Айвалик, що скидалася на низку великих і малих озер.

Юсуф запропонував переночувати в сосновому бору поряд з містом, наводячи як аргумент те, що для «Ташуджу» тут є робота.

Ближче надвечір човнами на берег перевезли шатра, ліжка і навіть столи з ослонами й на невеликому пагорбі розбили чудовий табір.

Юсуф, мов дитина, радів усьому, що нагадувало йому армійські роки.

Малюк Халіль і двоє матросів розчищали місцину довкола шатра від сухої соснової хвої, розставляли гасові лампи на столах. Зулейху розсмішили ці грандіозні приготування лише для того, щоб перебути кілька годин літньої ночі, але вона не могла вмовити Юсуфа, щоб той не ганяв туди й сюди Халіля та його товаришів.

Шатро, яке нарешті нап’яли, призначалося для Зулейхи. Юсуф улігся спати на купі соснової хвої, яку трохи обіч нагромадили матроси, що підмітали табір.

Юсуф, залишаючи Зулейху в шатрі, востаннє окинув усе хазяйським оком, щоб упевнитися, що нічого не забули зробити:

— Ви вже, мабуть, і не пам’ятаєте, що таке суходіл… Сьогодні поспите без хитавиці. Зміна обстановки завжди лише на користь.

І справді, сон без хитавиці, плюскоту води за бортом викликав у Зулейхи відчуття чогось нового. А проте далекий відгомін моря долинав навіть сюди, у ліс.

У шатрі поселився великий світляк. Він пурхав з місця на місце, як іскорка, запалена місяцем, і Зулейха не могла відвести очей від його світіння.

Вона пригадала ночі на палубі «Ташуджу», коли розпростерте навколо море здавалося полем, по якому так і хотілося побродити.

Тут же замість безберегих водних просторів виявилося ціле море із соснових голок, по якому цілком можна було прогулятися. Це змусило Зулейху, хоча вона й дуже натомилася, знову вийти з шатра. Юсуф міцно спав, навіть не подумавши підкласти під голову згорнутий піджак, який лежав поруч.

Зулейха, боячись його розбудити, завернула за шатро, а потім заглибилася в ліс і пішла, не розбираючи дороги. Вітер, який віяв здалека і гуляв у верхів’ях дерев, уявлявся великою шафарнею повітря, що п’янило пахощами смоли, чебрецю і спокою.

Ступаючи по м’якому килиму з листя, Зулейха раз у раз хапалася за стволи сосен. До її пальців і долонь прилипала живиця.

До невеликої ями на широкій галявині посеред лісу вітром намело соснових голок, і вона перетворилася на розкішну постіль, схожу на ту, що приготував увечері для Юсуфа малюк Халіль.

Зулейха зненацька провалилася в яму. Спочатку вона тихенько скрикнула з переляку. Але їй було так зручно серед листя, в яке вона через власну необережність упала, що їй навіть не захотілося вставати, і вона трохи там полежала. Між деревами виднілася затока, оповита приємним місячним сяйвом. Зулейсі здавалося, що вона бачить той самий міраж, що й у долині в Гьольюзю.

Ніч у лісі! Хай там як, але ця давня романтична вигадка не народилася з нічого!

Коли Зулейха нарешті підвелася, то виявилось, що соснові голки набилися їй скрізь — у волосся і навіть під одяг.

Зулейха ще трохи поникала серед дерев, і в ту мить, коли в голові у неї все переплуталося, а в душу закрався страх, що вона заблукала, вона опинилася прямо перед шатром.

Юсуф усе ще спав, тільки лежав тепер в іншій позі — схрестивши руки і поклавши на них голову.

Хтозна, скільки минуло часу. Усі вогні на узбережжі, там, де розкинулось місто, вже згасли. Давно настав час для відпочинку. Але Зулейсі не хотілося поринати в задушливу атмосферу шатра, коли можна поспати на вільному повітрі. Вона навіть пошкодувала, що не залишилася спати в тій листяній постелі в лісі. Але це було неможливим з багатьох причин. Так само неможливо, якщо не більше, було лягти тут, поряд з цією людиною, хоча вона й була її чоловіком.

За весь час спільного життя — а одружені вони були майже три роки — вони жодного разу не спали поруч.

Увечері, перш ніж піти до соснового бору, вони прогулювалися по пристані в Айвалику і здибалися з родиною інженера, з яким Юсуф свого часу познайомився в Силіфке. Це виявився приємний чоловік, трохи старший за Юсуфа. З ним були його дружина і сестра… Інженер залишив державну службу і відкрив миловарню на невеликому заводі Айвалика.

Було помітно, що члени цієї родини дуже прикипіли душею до Юсуфа. Не зумівши переконати його залишитися погостювати в них бодай на одну ніч, вони запропонували посидіти з півгодинки в кав’ярні на березі.

Зулейха зауважила, як пильно її роздивлялася дівчина, і як її очі сповнювалися млістю, коли вона слухала Юсуфа. І хоча вона й здавалася задоволеною і була схвильована цією випадковою зустріччю, на всі його жарти відповідала ображено, як дитина. Можливо, між ними щось було. Легкий флірт, або ж дівчина вигадала собі казна-що, хоча сам Юсуф про те сном-духом не знав.

Бідна дівчинка! Вона не хотіла здаватися ображеною, але не стрималася. І коли всі вийшли з кав’ярні і почали потискувати один одному руки, із сумом спитала: «Ми ще побачимося?»

Вони й справді могли бути гарною парою. Та Юсуф проґавив свій шанс. Коли б ця дівчина зкучериками була дружиною Юсуфа, вона, звичайно ж, зараз обома руками міцно обвила б його шию, прилипла, як шевська смола, і спала б отут. Зулейху так мало що зв’язувало з Юсуфом, що вона легко могла уявити його якщо не з цією кучерявкою, то з будь-якою іншою дівчиною.

Вона, безперечно, зраділа б, почувши одного дня, що Юсуф нарешті знайшов своє щастя. Принаймні, так мало бути б. І в той же час Зулейсі було кривдно думати, що людина, яка належала їй, спить в обіймах іншої. І якщо випадок, як сьогодні увечері, зведе їх деінде, то й вона, як інженерова сестричка, сидітиме трохи насупившись. Ось вона, людська вдача!

Зулейха, що досі сиділа поряд з Юсуфом, встала, зіпершись на руки, і неохоче пішла до шатра. Струсити руками прилиплу хвою було неважко. Але ж її руки аж до зап’ясть забруднилися смолою. Мало того, до неї пристала ще й земля разом з порохном. На столі стояв глечик, у його носик була встромлена шишка. Зулейха сподівалася вимити руки, але від води смола прилипла ще дужче. Після кількох невдалих спроб Зулейха зовсім зневірилася відмити руки і потерла їх попелом, що залишився від розпаленого Халілем багаття. Потім почала відтирати смолу папером. За цим разом до її пальців, окрім усього іншого, пристали й клаптики паперу.

Зулейха, бачачи, що всі зусилля намарне, рознервувалась і не знала, як дати собі раду.

Залишалось одне — розбудити Юсуфа. Але вона не наважувалася розштовхати його і покликати на ім’я. Зулейха хотіла, щоб він подумав, ніби прокинувся сам. Вона потупотіла, покашляла, посвистіла і, коли їй урвався терпець, різким рухом схопила зі столу склянку і торохнула нею об землю.

Юсуф розплющив очі і миттю підвівся. Побачивши поруч дружину, він схвильовано спитав:

— Ви чого встали? Захворіли?

Зулейха заперечливо похитала головою.

— Вам щось потрібно?

Зулейха простягла вперед сховані за спиною руки і, показуючи їх Юсуфові, сказала тоном неслухняної дитини, яка вчинила шкоду, але прикидається, що боїться збрехати про свій вчинок. Хоча знає, що її за це не сваритимуть.

— Дивіться, що зі мною трапилося, — сказала вона жалісним голосом.

Коли Юсуф хотів торкнутися пальцем до незрозумілих плям, які було погано видно при світлі місяця, Зулейха, ледь скрикнувши, відсмикнула руки:

— Не торкайтеся… Ви теж прилипнете!

— Гаразд, але хоча б поясніть мені, що сталося.

— Ви мене залишили спати в шатрі… Але я не змогла заснути. Місяць над бором був такий гарний. І я, нічого вам не сказавши, тихо вийшла… Поки я гуляла, до мене прилипла смола з дерев. А коли руки забруднилися ще й травою, землею та піском… Я знайшла воду і вимила руки, але від води смола лише затверділа… І хоч як я старалася, вона тільки дужче прилипала.

— А чому ви мене не розбудили?

— Не знаю… Думала, ви розсердитеся…

— Гм…

Юсуф дивувався, як Зулейха — завжди така незалежна і горда — зараз розмовляла зовсім як маленька дитина, схиливши голову, надувши губи, дитячим голоском і зовсім недоладно… І такі були не схожі на її звичайну манеру говорити слова «не знаю», «ви розсердитеся». Але Юсуф вирішив не зважати на це. Розставивши ноги, як справжній моряк, він поглянув угору і задумався.

Трохи перегодом він мовив:

— Не переймайтеся, щось придумаємо… Тут може допомогти гас. Жодних інших хімічних речовин у мене зараз під рукою немає, отож спробуймо це…

Він зняв згаслу гасову лампу з гілки над столом, поставив на землю і вмочив у гас кінчик невеликого рушничка.

Зулейха з тим же виглядом, що й раніше, спитала:

— У нас вийде?

— Можливо… Ви тільки не хвилюйтеся. Не вийде, разом поплачемо і вже напевно щось та придумаємо вранці.

— Вранці? Чекати до завтра з такими руками? Я не зможу…

— Якщо нічого не вийде, замотаємо вам руки шматиною. У нас у провінції перед весіллям долоні мастять хною, замотують і залишають до ранку… Мені здається, що й вам мастили…

— Та я збожеволію!

— А наші жінки не божеволіють, бідолахи. Підійдіть ближче, я гляну. Якщо ви так нахилитеся, то впадете… Краще сядьте…

Зулейха все з тією ж дитячою невдоволеністю опустилася на коліна на землю і простягла обидві руки Юсуфу.

Юсуф закотив рукави її блузки до ліктів і взявся до діла.

Спочатку здавалося, що сподівалась вона даремно і все це приведе лише до того, що в смолі вимажеться ще і Юсуф. Але Юсуф завжди добивався свого. Він завзято тер промащеним рушником руки і долоні Зулейхи, намагаючись відколупати прилиплу смолу нігтями.

— Ви не ображайтеся, я вас тут трохи помучу…

— Нічого… Може, спробуєте пошкребти цими скалками?

Юсуф мимоволі посміхнувся:

— Ну, не кваптеся ви так. Потерпіть ще трохи.

— Тут річ не в терпінні… Нерви…

— Результат той самий… Чому ж ви так нервуєте?

— Я взагалі не нервова… Є навіть такі, хто говорить, що моя холоднокровність доходить до крайнощів… У поганому розумінні цього слова. Холодна людина, яка так лякає світ…

— Та годі, Аллах з вами… Радійте, з’явилися ознаки того, що смола відстає. Хай живе гас! Ось чому його так цінують англійці… Цікаво, а що мені буде за мої послуги?

— Що ви хочете?

Юсуф заусміхався, не пояснюючи чому, а потім, щоб Зулейха не подумала чогось поганого, сказав:

— Траплялося, що в армії ми мили один одного. Чого лише не навчилися біля армійського вогнища, але вашому батькові мені допомагати не доводилось… Не знаю навіть, як вам і сказати… Він відчував дивну відразу до допомоги, якщо це стосувалося його тіла… Окрім тих випадків, коли був поранений, він усіляко уникав, щоб його розтирали чи навіть просто мастили йодом спину.

— І він не дозволяв відмивати собі руки, як учинила його дочка…

— Я не це хотів сказати. Це винятковий випадок… Навіть навпаки… Я мав на увазі, що вам передався його характер.

— Ви так думаєте?

— Це справді так. Наприклад, я не пригадаю, що б ви бодай раз, коли були хворі, звернулися до мене по допомогу…

Через якийсь час операцію з відтирання було успішно завершено.

Зулейха не забрала своїх рук з рук Юсуфа і лише мовчала, злегка нахиливши голову набік.

Юсуф серйозним голосом сказав:

— А якщо нас з вами хтось побачить зараз, га?

Зулейха поглянула на білу, залиту місячним сяйвом землю, на їхні тіні, що вимальовувалися з чіткістю джина. На схилені голови, які майже торкалися, коли вони сиділи навколішки, на своє волосся, що спадало на оголене плече. Ледь здригнувшись, вона відповіла:

— Не знаю, а що?..

— А от скажуть, що модниця ханим не діждалася ранку. Звеліла їй манікюр при місячному світлі робити.

Юсуф розсміявся, Зулейсі теж знехотя довелося його підтримати і відповісти дотепним жартом:

— Або що граються маленькі діти… Не знаю, як називається, але справді є така гра… Малюк має покласти руки на розкриті долоні іншого…

— Авжеж, авжеж… Я теж назви не знаю… Але коли був маленьким, ми весь час в неї гралися. Ми, сільські, не такі зніжені, як ви. Лупцювали щосили один одного і не стогнали: «Ой, мене побили». У мене був друг на ім’я Омер. Він помер від тифу під час війни. Ми з ним в дитинстві кілька років провели разом. Так про що це я розповідав?.. Ах так. Якось я з Омерчика грубо пожартував… Одного дня ми, як завжди, гралися на березі річки. Я затис голку між середнім і вказівним пальцями. Ось так. Тільки кінчик зверху стирчав. Бідолаха Омер був такий розлючений, що нічого не бачив, і не помітив її… Тож коли він, примовляючи «бац», ударив мене долонькою по руці…

Пояснюючи Зулейсі правила гри, Юсуф водив руками по її вологих руках, не припиняючи їх перевертати і розглядати з усіх боків. Він розгинав кожен палець, щоб натягнути шкіру на долоні, і водив пальцем по лініях руки.

Потім різко підвівся і сказав:

— Ну ось, думаю, що все… Трохи, правда, залишився запах гасу, але й він до ранку вивітриться…

Зулейха теж устала:

— Ще раз дякую.

— Нема за що, до ваших послуг, ханим.

Коли Юсуф це говорив, у його тоні відчувалася офіційність.

Зайшовши до шатра, Зулейха обернулася і поглянула крізь нещільно завішений полог. Вона побачила, як Юсуф перемішав ногами хвойні голки в тому місці, де спав, і, ніби йому більше не подобалась така постеля, повільно побрів до соснового бору і зник з очей.

Розділ п’ятнадцятий

Зулейха прокинулась ще удосвіта і тепер лежала з розплющеними очима. Вона почувалася розбитою і знервованою, адже їй не вдалося відпочити й двох годин. Її сон потривожило сонячне світло. З кожною хвилиною воно ставало все яснішим і, пробиваючись крізь запону шатра, набувало брудно-жовтого кольору.

Юсуф був більше заклопотаний тим, щоб зробити Зулейсі якісь дрібні послуги, ніж власне нею самою, а тому й не зауважив, що лице її пожовкло, а очі здавалися більшими, ніж звичайно. Сам він, хоча, схоже, й не лягав після того, як залишив Зулейху, виглядав бадьорим і здоровим, безнастанно віддаючи накази морякам, що прийшли вранці у табір.

Поводивши трохи дружину серед оливкових дерев, яким не видно було кінця-краю, Юсуф спустився до міста і посадив Зулейху в кав’ярні над морем.

Зулейха почувала себе погано, а тому майже не розмовляла. Вона сердилася, що Юсуф цього не помічає. І хоча трохи збадьорилася, поки пленталася за ним цими безлюдними місцями, з нетерпінням чекала, коли ж вони нарешті повернуться на борт «Ташуджу» і вона зможе відпочити у себе в каюті.

Коли вони сиділи на березі, вона звернула увагу на невеликий пароплав, який, здавалося, збирався покинути межі протоки, і здивовано спитала:

— Він такий схожий на «Ташуджу»… Чи, може, це він і є? Юсуф поглянув у той бік, куди показувала Зулейха, і з удаваним подивом відповів:

— Гадаю, це він і є…

Зулейха пошукала очима «Тажуджу» в затоці, але його там не було.

— Ох, я нічого не розумію. Що відбувається?

— Та тут нема чого й розуміти. «Ташуджу» нас залишив і відпливає… Мабуть, ми надокучили капітанові, і він збунтувався.

Зулейха знов подумала, що Юсуф жартує або готує їй черговий сюрприз, а тому була спокійна і розсміялася:

— Ви мене оточили такою увагою і турботою, що тепер я навіть думати не можу ні про яку небезпеку…

— Для мене це приємний комплімент.

— Це зовсім не комплімент, а щира правда.

Юсуф двома словами змалював Зулейсі план, який склав ще вранці: щоб їй остаточно не набридло море, вони знову трохи покатаються сушею. Недалеко — до Дікилі. Як декілька днів тому «Ташуджу» очікував їх у Седдюльбахірі, так само він чекатиме на них і в Дікилі.

Так то й так. Зулейха не заперечувала. До того ж вона почувалася набагато краще, ніж вранці.

До від’їзду залишався шмат часу, і вони вирішили прогулятися містом, зробити короткий візит на завод до того інженера, якого вчора випадково зустріли на березі, а по дорозі заглянути на ринок. У перипетіях минулої ночі Зулейха десь посіяла гребінець, і потрібно було купити новий.

У маленькій мануфактурній крамниці Юсуф придбав гребінець і деякі дрібнички, а відтак попросив зняти з вітрини купальний костюм, помацав його і, хоча йому не сподобались колір та фасон, попросив крамаря запакувати і його теж.

Коли Зулейха спитала, де їм може стати у пригоді купальник, відповів:

— Думаю, він нам може згодитися в дорозі. Якщо ні, подаруємо комусь із наших. Скажемо, подарунок із Стамбула. Та ось хоча б Уфлет-аблі.^[48] Коли вечорами море насилатиме на Гьольюзю припливи, Уфлет-абла надіне купальний костюм і уявлятиме, ніби вона на пляжі…

Уфлет-абла жила в їхньому маєтку. Це була вже немолода, довга, як жердина, худоребра і трохи не сповна розуму абіссинка, яка перебивалася подачками знайомих, як підбитий лелека трісками.

Коли Юсуф, не шкодуючи фарб, розмальовував, як Уфлет-абла, вирядивши своє довготелесе, схоже на кістяк, тіло в червоний купальний костюм, хлюпочеться в уявному морі в Гьольюзю, то сам заходився реготом, викликаючи подив у торговців на ринку. Зулейха знехотя підсміювалась і собі.

Після обіду Зулейха геть стомилася. Коли автомобіль виїхав за місто, в неї запаморочилася голова і задзвеніло у вухах. Юсуф помітив хворобливу жовтизну її обличчя лише через півгодини.

— Ви стискаєте руками скроні, вам нездоровиться? — спитав він.

Зулейха, якусь мить повагавшись, кивнула раз і вдруге:

— Так, трохи болить голова, — і, намагаючись підбадьоритися, усміхнулася. — Нічого, скоро минеться.

Юсуф теж усміхнувся:

— Авжеж, минеться… Ви звикли до моря, а зараз вас на суші захитувати починає.

Автомобіль з’їхав з вузької кам’янистої дороги, більше схожої на стежку серед оливкових садів, і під’їхав до спуску в долину. Хоча здавалося, що Юсуф не надто переймається нездужанням Зулейхи і дорога далі була без небезпечних нерівностей, він наказав шоферові їхати повільніше і обережніше.

Ця дорога, яку Юсуф назвав автомобільною і яка цієї пори року, як він запевнив, була набагато зручніша за звичайне шосе, нічим не нагадувала таку, коли б не сліди від коліс, що зустрічалися час від часу.

Машина їхала пустинними полями, висохлими луками, звертала в поодинокі сади і повертала назад, якщо дорогу перепиняла річка або попереду була якась несподівана перешкода — канава або паркан.

Водій запитував, як проїхати, в кожного стрічного, хоча стверджував, що знав ці місця як свої п’ять пальців.

Вітру не було, повітря стало важким. Зулейха насилу дихала і відчувала, що коли дозволить собі хоч трохи розслабитися, то відразу засне. Ще з дитинства вона потерпала від того, що не могла спати вдень, коли її хтось міг побачити.

Коли людина спить, вона не владна над своїм обличчям і в такі хвилини виглядає негарною, немічною і навіть дурнуватою.

Можливо, цей страх зіграв не останню роль у тому, що Зулейха жодної ночі не провела поряд з Юсуфом.

Адже людина уві сні не здатна себе контролювати. В такі хвилини вона безпорадна. Можливо, навіть хропе. На її обличчі блукають загадки, які хтось може розгадати, заставши її в хвилини слабкості. Як це огидно!

Зулейха на якусь мить заплющила очі, а коли розплющила їх, то побачила, що сидить у зовсім іншому положенні і що краєвид за вікном змінився. Вона зрозуміла, що, незважаючи на всі зусилля, все-таки заснула. Похитуванням машини її тіло відкинуло до Юсуфа, голова схилилась йому на груди. Юсуфу нічого не лишалося, як просунути руку за її спиною і, немов обіймаючи, підтримувати за плече.

Зулейха, щоб не виказати себе, знову заплющила очі і вдала, що спить. Від трясанини її голова злегка коливалась.

Спати в обіймах коханої людини! І це також, немов приспів, раз за разом повторюється в усіх цих романах про справжнє кохання. Але при цьому вона не могла не визнати, що їй було приємно.

Атож, через дивний каприз за стільки років подружнього життя не було й ночі, щоб вона хоч би часинку спала, поклавши голову Юсуфові на груди.

Як вважалося провиною залишатися в обіймах партнера секундою довше, ніж закінчився вальс, так само і вона в своїх думках вважала за неможливе залишатися в обіймах Юсуфа після того, як закінчаться тілесні втіхи. І, поцілувавши його в губи, поверталася до себе в кімнату.

Так, не можна було заперечувати, що будь-кому приємно заснути на мить, а потім прокинутися на грудях коханої людини, а якщо і не коханої, то тієї, якій довіряєш.

У цю мить Зулейсі спало на думку й інше. Голова, яка лежала на грудях цього молодого і пристрасного чоловіка, плече, що він стискав долонею, врешті-решт належали тій, яка кілька років доводилася йому дружиною. Насправді неможливо було уявити, щоб ця голова і це оголене тіло, з якими пов’язано стільки спогадів, не викликали в ньому жадання і пристрасть.

Але Зулейха, попри всю свою спостережливість, не помічала в чоловікові нічого крім спокою і турботи людини, яка тримає на руках хвору чи просто заснулу сестру.

І цей глибокий спокій, котрий не піддавався жодним логічним поясненням, почав Зулейсі несподівано здаватися ознакою величезної кривди.

Машина несподівано зупинилася перед мостом. Юсуф заговорив із шофером, і Зулейсі довелося підвести голову. Аби більше скидатися на людину, яка щойно прокинулася, вона широко розплющила очі. Якби Юсуф звернув на неї увагу в цю хвилину, то з ясного і сповненого глибокої задумливості погляду він би зрозумів, що Зулейха вже давно не спить.

Юсуф повільно вивільнив руку, якою притримував дружину, і пояснив:

— Ви так стомилися, що задрімали. У вас голова нахилилася. І мені довелося вас підхопити. — Потім вийшов з машини і простягнув їй руку, щоб допомогти вийти: — Сподіваюся, вам не важко буде трохи пройтися пішки. Зовсім трохи, кроків сорок-п’ятдесят.

Поряд з мостом висіла табличка, яка свідчила, що вантажному транспорту і автомобілям забороняється по ньому їхати.

Зулейха прочитала її і розгублено спитала:

— Що ж нам робити?

Юсуф знизав плечима і насмішкувато сказав:

— Поїдемо, звичайно. А що нам ще залишається? Не кидати ж машину.

— Так, але ж це небезпечно. Якщо тут почепили таку табличку…

— Ваша правда… Але поки ви спали, то й не помітили, як буквально за дві хвилини до нас звідтіля мостом проїхав пікап… А він куди важчий за наше авто, принаймні, вдвічі. Там, де він проїхав, наш автомобіль хоча б раз вже напевно легко проскочить.

Водій докинув і свої зауваження, посміхаючись крізь вуса:

— Та якщо так дивитися, то небезпечно було і вчора, і тиждень, і місяць тому… Але тепер нарешті гроші знайшлися, скоро відремонтують…

Коли Зулейха побачила, що, висадивши її з машини, Юсуф сам приготувався сісти в неї знову, спитала:

— А як же ви?

Юсуф із смішком відповів:

— Мені, чесно кажучи, вже добряче набридло ходити пішки. — А потім додав тихим голосом, так щоб не почув водій: — Навіть якщо можливість небезпеки буде одна на мільйон, все одно потрібно робити тільки так… Ніколи не можна кидати водія самого.

Сторонній людині така поведінка могла б здатися або дитячою бравадою, або донкіхотством. Але Зулейха так не думала, бо знала, що це його природжена шляхетність, яка йде від родинних традицій предків-деребеїв. Їй пригадалась одна подія, що сталася в перший рік їх спільного життя.

Якось опівночі, коли надворі періщив дощ, усіх жителів маєтку розбудив різкий грюкіт у двері. Порушником спокою виявився староста Омер Чавуш, поруч з ним стояв пастух, який дуже затинався і закашлявся від швидкого бігу.

Пастух помітив, як двоє дивно одягнених людей зайшли до каменоломень з боку кошар. Він не наважився до них підійти, бо не знав, що вони збираються робити, і побіг мерщій будити старосту.

Омер Чавуш похапцем натягнув на себе чоботи і кожух, озброївся, але все одно прийшов до господаря, щоб повідомити про непроханих гостей.

Юсуф, не кажучи ні слова, одягнувся, поклав у кишеню пістолет, який завжди лежав у головах у нього в кімнаті, зняв хлист, що висів на стіні, і вийшов на вулицю.

Коли Зулейха побачила, як свекрушине обличчя зблідло, немов полотно, і як та, нервово тереблячи руками кінці головної хустки, стала молитися, спитала:

— Ханим, а хто ці люди?

Зулейха помітила, як розширилися від хвилювання очі старої жінки, коли вона їй відповіла:

— Може, втекли з в’язниці або з армії. А може, й розбійники. Хто ж їх знає, дочко.

— Значить, це небезпечно?

— Звичайно, дочко.

— Тоді чому ви дозволили своєму синові піти?

— Та хіба ж він мене послухає, дочко?.. А якщо він не піде, то хто ж тоді?

— Є староста. Робітники.

— Це все наймані люди… А тут зовсім інша річ… Якщо є небезпека для життя, дочко, то завжди голова родини йде. Той, кого називають беєм…

Навіть зараз Зулейсі здавалося, що вона бачить те страждання, змішане з наївним захопленням і гордістю, яке світилося в очах старої жінки.

Розділ шістнадцятий

Переїхавши через міст, автомобіль невдовзі зупинився на краю безлюдного пляжу, білосніжний пісок якого тут і там виблискував під променями сонця, наче перламутрові черепашки.

Вода відступила так далеко, що важко було визначити на око, де ж закінчується пляж і власне починається море.

Юсуф вистрибнув з машини і, набравши повні жмені піску, підніс їх до обличчя Зулейхи:

— Погляньте, ви коли-небудь бачили такий же красивий і чистий пісок? Ми на найкращому пляжі в світі… Ось тільки його пустельність навіює на людей смуток… — Потому він додав: — Тепер ви розумієте, навіщо потрібний купальний костюм, що я купив в Айвалику?

Зулейха, сміючись, запитала:

— То він для мене?

— Ви приємно відпочинете на цьому пляжі. Всі свої хвороби залишите на березі, а на «Ташуджу» повернетесь бадьорою і здоровою. Ми вас тут залишимо наодинці, а за кабінку вам правитиме машина. Самі ж трохи пройдемося — до села Алтинова — вип’ємо там кави… Ви можете робити все, що душа забажає — роздягатись, одягатись, лежати на пляжі. Самі будете дивитися, як діло піде… Коли надокучить і ви надумаєтеся повернутися — посигнальте нам клаксоном. Адже ми, по суті, всього за два кілометри від Дікилі. Якщо дивитися он з тієї скелі, то видно навіть його будиночки… А якщо ген-ген побачите дим, так це напевно «Тажуджу» нас чекає.

Вода, либонь, так нагрілася, що була ненабагато прохолодніша за розпечене повітря. Зулейха повільно йшла вперед по піску і думала, що помітить, як увійшла в море, лише коли ноги відчують пружний опір води.

Пісок на морському дні виявився таким же дрібним і білим, як на березі. На поверхні не було помітно ні цяточки крім зелених полисків легких водних брижів, що розходилися від рухів Зулейхи.

Зулейха зауважила, що, хоча вона пройшла вже чималу відстань, вода все ніяк не доходила їй до пояса. Їй здавалося, що коли захоче, то вона могла б так само спокійно дійти до парусного судна у відкритому морі і, тримаючись за його борт, поговорити з людьми, які там були.

Геть стомившись від ходьби, Зулейха сіла у воду, немов у ванну, простягла ноги вперед і, спираючись руками на пісок позаду себе, відкинулася назад, опустивши потилицю в воду.

Зулейха розуміла, що той час, котрий вона проводить тут, — це ті рідкісні години, які в житті ніколи не повторюються двічі, і що вона завжди пам’ятатиме ці піщані береги, які за свій вік не бачили жодної живої істоти, окрім кількох залишених без нагляду верблюдів.

Від утоми не лишилося й сліду. Зулейху пойняла дивна веселість. Коли б зараз тут, у морі, були й інші люди, а пляж запрудили відпочивальники, як це було в повсякденному житті, вона б неодмінно кричала не своїм голосом, сміялася, хлюпалася у воді і виспівувала. Але велична, сповнена смутку тиша незайманої природи перетворювала цю веселість на спокій і задумливість, надавала оптимістичного настрою і глибокої безпричинної довіри до навколишнього світу. Море більше скидалося на мілкий басейн, що простягся аж до виднокраю, і думка про те, щоб намагатися в ньому плавати, здавалася Зулейсі просто смішною.

Хоча ніщо не заважало їй утримувати рівновагу, її голова раптом поринала під воду, в рот починала текти вода, і Зулейха невеликим зусиллям поверталася в попереднє положення.

Зулейха вигадала собі нову розвагу: треба було повільно лягти горічерева на пісок на дні, витягнути руки вздовж тіла, лежати цілком непорушно і, не заплющуючи очей, спробувати через товщу води поглянути на цей світ…

Для цієї забави, доволі небезпечної, їй потрібно було затримати дихання секунд на п’ять-десять. Але вона ніяк не могла утримати рівновагу. Крім того, її волосся починало хвилями плавати навколо обличчя, а вода виштовхувала верхню частину тіла і змушувала піднімати голову з води.

Тоді, сидячи на дні, вона стала злегка рухатися то в один, то в другий бік, як велика і дивовижна водорість. Ноги залишалися на піску, а голова стриміла над водою.

Зулейха зрозуміла, що вже час повертатися, лише коли на сонці, що з самого ранку пашіло розплавленим оловом, і на морі з’явилися вогненні полиски. Вона повільно рушила до імпровізованої кабінки для перевдягання.

Юсуф домовився із Зулейхою, що, коли вона досхочу накупається, покличе його, погудівши у клаксон. Але Зулейха згадала про це, аж коли побачила, як повертаються Юсуф з водієм. Можливо, він уже почав хвилюватися, що збігло стільки часу, а від Зулейхи все немає жодного поклику.

Сигналити не було вже жодної потреби. Але, попри це, Зулейха — як дитина, котра боїться пропустити будь-яку нагоду побавитись, — підвелася з місця, перехилилася вперед і стала щосили сигналити. Втім це було не просто гудіння клаксона. Звуки розносились у вечоровій тиші — то різкі й гучні, то слабкі й уривчасті, схожі на гру на саксофоні, який супроводжує мелодію. Вони майже кликали палкими і нетерплячими голосами.

Зулейсі раптом почулися крики самки птахи, яка прикликає самця, і вона зніяковіло відсмикнула руку від клаксона.

Юсуф не міг повернутися без частування і приніс Зулейсі повний кошик ягід і винограду з садів Алтинови. Коли він підійшов до машини з кошиком, з країв якого звисали грона, Зулейха, спираючись на дверцята, випросталася і голосом, якого Юсуф не чув у неї ніколи раніше, сказала:

— Я вдячна вам… Справді, дуже, дуже вдячна!

Хоча Зулейха й не могла себе бачити, вона розуміла, що ніколи ще ні Юсуф, ні хтось інший не бачили її такою гарною: вологе волосся прилипло до скронь, на вустах грала весела усмішка, а очі звабливо сяяли.

Юсуф вирішив, що ця вдячність виключно за принесений виноград, і потішив своє почуття хорошого сім’янина і зразкового голови родини:

— Нема за що дякувати! Хіба можна було повертатися з Алтинови і не принести вам скуштувати місцевого винограду?

Сказавши це, він поставив кошик на землю, узяв з нього гроно і простягнув дружині.

Цього разу неправильно зрозуміла Зулейха. Юсуф хотів лише ближче показати їй, якого кольору виноград, а Зулейха витлумачила його жест як бажання погодувати її з рук і відірвала губами кілька ягідок.

Згодом Зулейха вельми пошкодувала про свою помилку. Вона так і не змогла пробачити собі, що їла виноград з рук Юсуфа, немов пташка, яка клює поживу з рук господаря, та ще й без запрошення.

Але тієї миті якраз доходив кінця напад її нестримних веселощів, котрий затопив її хвилею почуттів і натхнення, а тому вона не збентежилася, коли збагнула свою помилку.

Машина повільно, з тихим шурхотом рушила по піску. Зулейха дивилася на Дікилі, який розкинувся на протилежному схилі і до якого, здавалося, рукою сягнути. В його вікнах відбивалися промені вечірнього сонця.

Зулейха більше не прибирала своєї руки, коли раптом від трясанини мимоволі торкалася руки Юсуфа. У неї з’явилося непоборне бажання, попри незвичайну бадьорість у всьому тілі, їхати довго-предовго, як нескінченною дорогою, покласти голову йому на груди і знову заснути.

Але це жодним чином не було пов’язано з Юсуфом. У душі й тілі будь-якої людини від народження таяться такі бажання, котрі в певні хвилини з нездоланною силою змушують їх пориватися до будь-кого, хто опиняється поруч. Може, це було впливом усе тієї ж веселості, яка цілком захопила вдень її єство і діяла на неї як легке сп’яніння? Проте зараз із десятка припущень правильним виявилося лиш одне, а саме: бути простішою, не вдаватись до розуму й досвіду, щоб керувати бажаннями свого тіла, а головне, душі. Довіритися плинові життя, як трохи давніше вона віддала своє тіло воді, коли коливалася в різні боки, цілковито відключивши свідомість, нерухома, ніби дивовижна велика озерна квітка. Вона змушена була визнати, що не було в світі нічого правильнішого і прекраснішого за це відчуття.

Зулейсі знову згадалися ті надвечірні години день тому, коли сонце на прузі стає великим і червоним, сім’я, з якою вони сиділи в кав’ярні на пристані в Айвалику, напівзакохану-напівображену на Юсуфа пухленьку дівчину. Якби зараз та дівчина опинилася на її місці, то вона, звичайно схилила б голову на Юсуфове плече, спробувала б обвити короткими ручками його міцне молоде тіло, притислася щокою до його щоки і їла б виноград з його долонь. І звичайно, вчинила б правильно.

Розділ сімнадцятий

Без зайвого поспіху поївши за виставленим на вулицю столиком у маленькій забігайлівці, що була чимось середнім між їдальнею і корчмою, вони спустилися до пристані. Там на них уже чекав човен з «Ташуджу».

Коли Юсуф, стоячи однією ногою на пристані, а другою в човні, подаючи руку Зулейсі, раптом ні з того ні з цього, ніби це щойно спало йому на думку, сказав:

— Я хотів вам запропонувати… Якщо ви проти, будемо вважати, що я нічого не говорив. Муніципалітет тут побудував невеликий парк. У ньому ось уже тиждень показують кіно… Поки ще рано… Ми жодного разу не бачили містечка вночі… Якщо хочете, заглянемо туди на кілька хвилин… Подивимося, що там та як.

Зулейха погодилася без вагань:

— Яка чудова ідея, звичайно, підемо.

Юсуф на мить завмер, коли побачив, з якою дитячою поступливістю і навіть радістю Зулейха пристала на його пропозицію.

— Але, звісно, якщо ви втомилися, повернімося на пароплав… — сказав він. — Вам вирішувати.

Зулейха розсміялася:

— Хіба ми з вами не домовилися, що вся втома і нездужання залишаться на пляжі?

Юсуф відзначив два важливі моменти в поведінці й словах Зулейхи.

Колишня Зулейха ніколи так швидко і легко не погоджувалася з тим, що він пропонував. Але завжди з легкою гримасою незадоволення опиралася навіть у малозначних питаннях.

Крім того, він уперше чув, щоб вона надала значення його словам, запам’ятала їх і потім повторила.

І нарешті, він зауважив, що, коли вони поверталися тією самою вулицею, якою спускалися кілька хвилин тому, Зулейха йшла поруч підскоком, немов школярка, й іноді перестрибувала через пошкоджені булижники у бруківці, намагаючись підстроїтися під нього і йти з ним у ногу.

Всі ці ледве помітні зміни в поведінці Зулейхи були такі для неї нові, що годі й описати.

У всіх селищах і містечках, де під час свого плавання Мармуровим і Егейським морями зупинявся «Ташуджу», Юсуф щоразу з цікавістю розпитував про роботу муніципальної влади, шукав будь-якого приводу, щоб оглянути всі нові споруди, вулиці, ринки й різниці, і тягнув за собою Зулейху.

Він гадав, що зумів приховати від дружини зацікавленість, яка раніше так її дратувала і була однією з причин їх непримиренних суперечок.

Коли вдалині показався осяяний вогнями парк, Зулейха вирішила трохи підштрикнути чоловіка:

— У вас прокинувся колишній дух працівника муніципалітету.

— Чого б то?

— А хіба ми не тому йдемо прогулятися парком?

— Запевняю, не тому… Якщо хочете, можемо повернутися.

Він потерпав від того, що вона вгадала його справжні наміри, і цілком серйозно зібрався повернути назад, Зулейха ж уривчасто розсміялася:

— Та годі вам, ви ж не дитина. Що в цьому поганого?

Юсуф теж розсміявся:

— Поганого начебто нічого… Все дуже просто… Але ви, їй-богу, все не так зрозуміли… Будьте певні.

Юсуфу ніколи не вдавалося приховати брехню, а тому, коли він промовляв останні слова, голос його по-дивному затремтів, і це ще дужче розсмішило Зулейху.

— Ви теж будьте певні, що я не помилилася, — сказала вона. — Але чому ж мені має здаватися дивним таке бажання? Хіба ж я сама не культурна людина? Мені теж, звичайно ж, цікаво, як тут намагаються облагородити своє містечко.

Цього разу вже Юсуф не йняв віри. І у нього на те були всі підстави. Він не міг уторопати зі слів дружини, жартує вона чи робить це заради власного інтересу і задоволення, а тому теж розсміявся.

Якийсь час вони йшли, перекидаючись жартами і кепкуючи один з одного, немов двоє друзів, а потім Зулейха поринула в свої думки.

Як приємно вони могли б говорити на теми, які завжди, поки вони були чоловіком і дружиною, загрожували перерости у сварку, якби всі їхні розмови проходили ось так подружньому.

Юсуф, злякавшись, як би дружина не визнала всі вдосконалення в саду надто примітивними і демократичними, відразу ж запропонував піти геть і сказав:

— Як видно, даремно вони старалися. І хотіли щось зробити, та не дуже їм це вдалося. — Але в цьому критичному зауваженні відчувалося приховане суперництво.

Зулейсі ніби захотілося продовжити недавню суперечку, і вона спитала:

— Ну чому ж? Мені, навпаки, здалося, що зроблено все з душею, все таке миле. І якщо вже ми сюди прийшли, треба обов’язково хоч краєм ока поглянути на їхній кінотеатр.

Зулейха говорила так не лише, щоб здивувати й порадувати Юсуфа. Їй справді дуже сподобалися розвішані на деревах лампочки, бензиновий двигун, що стояв трохи віддалік, чоловіки, котрі попивали каву і газовану воду й курили наргіле на краю крихітного басейну, купки жінок в чаршафах, які, ніби злякавшись місячного світла, відійшли в тінь, під крони дерев. Їй було приємно прогулюватися серед цих людей і уявляти собі, що вона долучається до намальованих людей з величезної картини, на якій зображено сад. Зайшовши за перегородку, зроблену зі скріплених дерев’яних дощок на залізному каркасі, вони увійшли до тієї частини парку, де розташовувався кінотеатр. Зулейха, не зважаючи на те, що чоловік хотів сісти трохи віддалік і тим самим відокремитися від основної частини народу, попрямувала в самісінький центр велелюдного натовпу. Вона радісно усілася на один з двох вільних стільців, які там нагледіла, другий підсунула до себе, приберігаючи його для Юсуфа, і помахала йому рукою, щоб він хутчіше йшов.

Зулейха з давнього часу дивилася як на гірший з гріхів проти гарного тону їсти під час вистави в театрі або в кіно і вважала це найганебнішим порушенням етикету жителями Анатолії. А тут раптом погукала офіціанта, який снував між рядами стільців, побрязкуючи щипцями для цукру, і замовила собі газовану воду, а Юсуфові — каву.

Коли Зулейха це робила, в ній знову прокинулося те дивне відчуття, яке з’явилось у неї кількома годинами раніше, коли вона висунулася з дверцят машини на піщаному пляжі. Дівчина ніби бачила, як дивовижна краса, котру людина може пережити в своєму житті не більше одного разу, — у вигляді сяяння, подібного до того, що йде від металевої статуї, — змусила заблищати її очі, заграти усмішку на обличчі.

Фільм виявився не лише німим, а й без музичного супроводу… Тишу порушували лише голоси глядачів, які зрідка кидали свої репліки, та плач якогось малюка, що рюмсав на руках у матері.

Слабкий фільмопроектор програвав у битві з яскравим місяцем: розгледіти бодай щось можна було лише в тій частині білого екрана, куди падала тінь від крислатого дерева.

Юсуф дивувався, як у них не вистачило розуму спорудити тент для захисту від місячного світла. Зулейха дзвінко розсміялася на це критичне зауваження.

Попереду них сидів огрядний чоловік середніх літ. Шерстяний піджак він поклав на стілець поряд із собою, а на плечі накинув велику хустку. Гадаючи, що вони прибули до їх містечка вперше, товстун з невимушеністю, властивою жителям Анатолії, мов люб’язний господар, звернувся до Юсуфа:

— Якщо ханим не до вподоби мій кальян, то я зараз же пересяду наперед…

Іноді фільм то уривався, то окремі його кадри набували вигляду неясної тіні через те, що плівка витерлася від давності. У такі хвилини цей чоловік обертався до них і жартував:

— Хаджі-бей скуповує плівку кілограмами… По двадцять курушів за кіло… Дешево бере, на вагу… Якщо де порветься, сам усе склеює. Він, як і я, в таких справах нічого не тямить, тому і склеєно все сяк-так… Та ви вже йому пробачте. На тому світі все зарахується… Хаджі-бей у нас такий крутій… За гроші нам мрії показує… Он, у минулі часи дурням втелющували всяке зілля з пилу від барабана та з тіні від мінарету, а ті й радісінькі. Ха-ха-ха… Кажу ж вам, такий вже крутій… Не так-то просто мріями торгувати…

Хаджі-бей, швидше за все, був власником кінотеатру, а кіноплівка — переклад з французької «пелі-кюль»…

Юсуф знав, що його дружина ніколи не була в захваті від фамільярності, а тому не наважувався зав’язати розмову з товстуном. І неабияк був подивований, коли Зулейха голосно реготала і відповідала на його запитання. Її, мабуть, потішив каламбур про торговця снів, бо вона обернулася до Юсуфа зі словами:

— Як здорово, правда? Як гарно сказано, ніколи не забуду…

Фільм, напевно, залишився ще з тих часів, як з’явилося на світ кіно. Плівці було років тридцять-тридцять п’ять. Це стало зрозуміло не лише з того, що окремих кадрів просто бракувало, а й тому, що зображення смикалося, а кадри різко стрибали.

Не ясно було, ні про що фільм, ні де відбувається дія. З небагатьох старих підписів, які Хаджі-бей не здогадався вирізати, можна було зрозуміти, що в лісових хащах тече річка, на березі якої в селі живе хлопчина років двадцяти. Тут, у глушині, він народився, тут і живе разом з матір’ю. Незважаючи на благання матері, котра боїться за його життя, він будує подобу плоту з дерев’яних дощок. Хлопчина хоче, коли розтане лід і скресне вода, по річці спуститися до моря, про яке він чув, що воно є невідь-де. Коли настає літо, юнак спускає пліт на річку і пливе серед сплавлених дерев — їх спилюють неподалік у лісі. Десь у середній течії річки має бути станція. Щороку влітку туди приїжджає група людей, обвішаних здоровенними пістолетами, в колоніальних шапках на голові і з ласо — з безладної вервечки кадрів стало зрозуміло, що вони — дослідники. Вони будували бараки й намети і жили в них кілька місяців, а коли річка починала зашерхати льодом, знову цілим загоном вирушали невідомо куди. Цей хлопчисько, якому так кортіло побачити море — знову з незрозумілої причини, — потрапляє в полон чарів таємничої жінки, яка самотиною живе в бараку, і деякий час проводить у неї. Так і не діставшись до моря, бачачи, що річка починає замерзати, він повертається назад.

Його пошуки пригод повторюються кілька років поспіль і завжди закінчуються однаково.

По білосніжному в сяйві місяця екрану текли каламутні потоки води, розгойдувалися тіні від дерев та листя, і незрозуміло було, чи це картинки з фільму, чи мерехтіння справжніх дерев довкола. Ці тіні змішувалися з листям, що лежало під ногами хлопчини, який хотів побачити море, серед скаженої гонитви в степах, де нічого не було видно через хурделицю і де падалішнє листя здіймав угору вітер.

Якби Зулейха дивилася цей фільм або щось подібне в гарному кінотеатрі, якби він був яскравішим і зрозумілішим, то, напевно, він швидко б їй надокучив.

Але в такому вигляді він її захопив. У цій історії, в якій молодий хлопчина хотів спуститися до моря, неможливо було зрозуміти нічого, крім того, що він не в змозі врятуватися від якоїсь завіси таємниці. Зулейсі бачилося щось від Ібсена, і потроху її огорнув смуток.

Юсуф не міг надивуватися тому, як Зулейху міг захопити цей фільм, про який їхній знайомий з наргіле сказав, що на нього квитки і по десять курушів продавати було задорого, і лише примовляв:

— Якщо вам набридло, ми можемо піти.

Зулейха додивилася фільм до кінця і, коли увімкнули світло, швидко змішалася з натовпом, щоб Юсуф не побачив сліз, що навернулися їй на очі.

Розділ вісімнадцятий

Човен доправив їх на борт «Ташуджу» близько півночі. Коли вони підпливали до трапа, то побачили, що на палубі їх уже чекають капітан з дерев’яною ногою і лікар. Позаду них у білій куртці, взявшися в боки, стояв малюк Халіль.

Зулейха, ніби побачивши знайомих після довгої розлуки, підхопилася з місця так рвучко, що човен захитався, і стала махати їм руками. У цю мить вона зрозуміла, що, сама того не помічаючи, якось дивно приросла душею до всіх цих людей.

Коли вона піднялася на палубу, до неї підійшов Халіль з таким виглядом, ніби хотів повідомити щось надзвичайно важливе. Він сказав, що готовий до відплиття пароплав промине Міділлі вночі, тож він не зможе показати їй пагорб, де лежить милий його серцю Єре. І з цим нічого не можна було вдіяти. Але Зулейха разом з Халілем дуже засмутилися, ніби втратили щось для себе цінне.

Цієї ночі лікар, який майже завжди рано вкладався спати на плетене крісло на палубі, проти звичаю, чекав на них. Він засміявся, коли Зулейха погладила його руки. Його пальці завжди були трохи припухлими, незважаючи на загальну худину. Лікареві очі привітно заблищали.

— Ну ось ми нарешті й побачилися… Надовго ж ви пропали… — сказав він, а потім пообіцяв Зулейсі: — Сьогодні вже пізно, але завтра ми з вами зіграємо в нарди.

Зулейха з подивом помічала, як ця людина починала займати важливе місце в її житті. Іноді вона відчувала, як усередині ворушилося почуття, схоже на те, яке так прихилило її до батька.

У перший день, коли вона його лише побачила, цей хворобливий старий здався їй просто втіленням безутішності. Старість неминуча для всіх, а тут ще таке лихо — втратити молодого сина, та й потім ще в такому стані, хворим і розбитим, їхати в Анатолію на пошуки праці! Більшого нещастя навіть уявити годі! І в той же час Зулейха стала помічати, що з плином часу старий плакав уже не так гірко. Він став потроху чимось цікавитися і навіть радіти.

Свого часу він збирав чотки. Виявилось, що у нього навіть була невелика колекція, яку йому довелося продати, коли він відправляв сина до Європи. Зараз здавалося, що навіть азарт колекціонера в ньому ще не зовсім згас.

Коли він узнав, що коштовний дарунок, який лежав у сумочці Зулейхи, — чотки, очі його заблищали, і він одразу ж захотів на них поглянути.

Зулейсі не важко було самій визначити, з якого дерева або каменя виготовлені чотки. Але, помітивши, що лікар, перелякано дивлячись на них, хоче сам собі це нагадати, здогадалася, що в ньому говорила більше колишня цікавість, аніж бажання зробити їй послугу. Лікар начепив окуляри і заходився уважно розглядати чотки, котрі Зулейсі дісталися як нагорода за довгі пошуки. Він потер їх у долонях і, заплющивши очі й глибоко вдихнувши їх запах, сказав:

— Амбра найвищої якості.

Зулейха спостерегла, що цей запах його просто задурманив, і відповіла:

— Якщо дозволите, я вам їх подарую.

— Мені? Ці чотки? Ні, не візьму. Ні за що в світі не візьму…

Лікар відмовлявся від подарунка з упертістю, яка трапляється лише в стариків, і з силою стискав тремтячі руки в кулак, ніби боячись, що подарунок йому всунуть силоміць.

Тоді Зулейха йому пригрозила, що образиться й не гратиме з ним у нарди, і дитячим жестом, який давно став для неї звичним, поклала кисть правої руки на його руку.

— Відкрийте руку, — наказала вона і нахилилася. Лікар зрозумів, що Зулейха може образитися, і розтулив пальці, але чотки не взяв.

Проте наступного ранку він захотів поглянути на чотки ще раз, сказавши, що не все як слід розгледів. Зулейха, багатозначно усміхнувшись, повторила вчорашнє прохання. Цього разу вінанітрохи не опираючись, прийняв подарунок.

Бідолаха ніби визнавав цим вчинком, як сильно він розкаювався цієї ночі. Ось вона, старість!

Лікар був такий упевнений саме в такому результаті, що навіть приготував Зулейсі дарунок у відповідь: загорнув у золоту фольгу від шоколадки перстень з мерехтливим гіацинтом і поклав у кишеню жилетки…

Він дістав із сап’янового чохла маленьке збільшувальне скло, причеплене до ланцюжка від годинника, що залишилося ще з часів, коли займався колекціонуванням, простягнув його Зулейсі і зробив зовсім неочікуваний комплімент:

— Якщо ви приглянетеся, то побачите, що всередині камінчика є малесенькі мерехтинки, завбільшки з вушко голки, сливе як у ваших очах.

Зулейха дуже здивувалася, як цей старий, про якого вона думала, що навколишні речі уявляються йому неясними тінями, мов у тумані, помітив те, чого не помічали навіть найближчі друзі, і збентежено засміялася.

Мимоволі вона поклала руку йому на плече і сказала:

— Якщо так і далі піде — компліменти і подарунки, — то ми з вами, ефенді, так і стережися, ще й закохаємося один в одного аж по вуха…

Але коли, повернувши голову, побачила поруч Юсуфа, відразу ж засоромилася свого розв’язного жарту.

Тепер пополудні вони зазвичай залишалися з лікарем на палубі під тентом, грали в нарди і розмовляли про те про се.

З голови старого не вивітрилися ще тверезі думки, хоча на перший погляд цього і не скажеш. Особливо якщо мова заходила про його дитячі спогади, говорив він дуже жваво, очі й думки відразу ставали ясними.

Зулейха зауважила його підвищений інтерес до порожніх пачок з-під сигарет, а надто до бляшанок: хоч би де вони трапилися йому під руку, він їх відносив до себе в каюту.

Якось, коли лікар мучився безсонням, він пояснив їй цю свою не зовсім звичайну звичку:

— Це захоплення багатьох старих людей. Пам’ять погіршується з роками, спогади окутує морок. Людина доходить до того, що не може згадати, що й куди поклала. Це просто біда для таких стариків, як я, котрим доводиться самим з усім справлятися. Розійдеться в мене раптом де шов на одязі, мені нізащо ні окуляри, ні голку з ниткою не знайти, а якщо раптом вночі прокинуся від якого нездужання, заледве знайду коробку сірників і ліки… Мені набагато спокійніше, коли весь цей дріб’язок по таких от коробочках розкладу… Еге ж, дитино моя, у цих коробочках я за допомогою рук знаходжу те, що не можу знайти на струхлявілих полицях розуму за допомогою пам’яті…

Розмовляючи з лікарем на різні, часом і особисті теми й чуючи від нього такі слова, Зулейха розуміла, що ця людина у свій час багато всього перечитала і передумала.

У розмовах зі своїм літнім другом Зулейха завжди була напоготові, аби ні словом не обмовитися про те, що могло нагадати йому про сина. Але якось, попри всі старання, все-таки обмовилася.

Одного разу, коли лікар ні з того ні з сього запитав: «І чому у вас немає дітей? Якби були, радували б вас», Зулейха сказала, тільки б не залишати його слова без відповіді:

— Можливо, так воно й на краще… Адже мати дитину означає навигадувати собі любов… а пустуни наші можуть захворіти, померти…

І враз укусила себе за язик, подумавши, що ці слова нагадають йому про сина, й засмутилася.

Проте одного дня Емін-бей дав волю словам.

— Моєму синові було тоді років тринадцять-чотирнадцять, — почав він і розповів зворушливу історію. І хоча його фрази на кшталт «у мого сина тоді личко було біле, як слонова кістка», або «у цей час дитя дуже вразливе і найдужче прив’язане до батька» впивалися в серце Зулейхи, як стріли, вона нічим не виказала свого хвилювання і далі всміхалася так само спокійно.

Саме після цієї розмови Зулейха звернула увагу на лікаря і вирішила, що в душі він не був таким нещасним, яким здавався.

Амброві чотки, коробка від сигарет з блискучої жерсті, — його тішили подібні дрібнички. Коли пароплав зупинявся і команда закидала сіті в море, він з дитячою цікавістю й радістю чекав, що ж витягнуть з моря. Він навіть думав про майбутнє, будував плани, плекав надії. Він обіцяв, що коли його знову призначать на посаду лікаря до Гюльнара, він винайме розмальований будиночок із садом у когось з місцевих і неодмінно запросить Зулейху з чоловіком у гості. А сам теж їх відвідуватиме в Гьольюзю, виклопотавши дозволу в муніципалітету, десь у середині літа. Адже погано надовго залишати селище без лікаря.

Зулейха почала роздумувати над тим, що відбувалося з лікарем.

Можливо, старість — зовсім не такий безпорадний стан, як здається. Рвійність, страждання, напади зневіри, що доводять людей до самогубства, — усе це йде від невпинно працюючих легень молодого тіла, від серця, що гарячково б’ється. Але коли зноситься серце, постаріє тіло, потовщаться судини, голова більше не бунтує, душа втрачає здатність спалахувати й палати, людина, немов гнилий зуб, з якого видалили всі нерви, будує останній світ надій з осколків пам’яті, із захоплень різними дрібницями на кшталт чоток і бляшаних коробочок. І в цій безтурботності її й застає смерть.

Ніщо не вселяло побоювань за здоров’я лікаря, окрім нападів ядухи, що зрідка траплялися. А радість і життєва сила, які, здавалося, все зростали в міру того, як він прихилявся до Зулейхи, навіть надавали йому вигляду нормальної людини. Але деякі симптоми, що з’являлися в ті періоди, коли він часто дрімав у плетеному кріслі, — те, як у нього повільно закочувалися очі, а губи міцно стискалися й блідли, — Зулейсі здавалися ознаками близької смерті. Те саме вона помічала в останні дні життя свого батька.

Першим, кого Зулейха зустріла наступного дня на палубі, був капітан з дерев’яною ногою.

Розділ дев’ятнадцятий

— Де ми? — спитала Зулейха.

— Прямуємо до Чешме.

Усміх застиг на губах молодої жінки. Вона часто закліпала віями.

— Хіба ми їдемо не в Ізмір? — знову спитала вона. — У нас є справи в Чешме?

Капітан злегка повів плечима:

— Ні… Я і сам не знаю, слово честі… Так уранці наказав пан Юсуф.

На люкові головного трюму пароплава борюкалися двоє. Одним був малюк Халіль з Міділлі.

Юсуф та ще кілька матросів уважно спостерігали за сутичкою. Часом він щось вигукував, і лунав його сміх.

— Ну ж бо, Халілю… Вперед, покажи себе! — Побачивши поруч Зулейху, він не припинив реготати. — У нас тут боротьба пехліванів… Ваш Халіль не побоявся ножа, вирішив помірятися силами з кочегаром із Сакиза… Але так завзято б’ється! Прямо розлючений бійцівський півник.

Зулейха деякий час, здавалося, з цікавістю спостерігала за сутичкою, а потім промовила байдужим голосом:

— Я тільки що бачила капітана… Ми, виявляється, прямуємо в Чешме, це правда?

Юсуф відказав, не повертаючи голови:

— Так, ми змінили курс.

— Чому?

— Я подумав, що Шевкет-бей ще там… Буде добре застати його, якщо він не поїхав…

Якби Юсуф цієї миті поглянув на дружину, то побачив би, що в її очах щось спалахнуло, мовби вгору зметнулось од вітру полум’я свічки. Але він, поглинутий спогляданням сутички малюка Халіля, цього не зауважив.

Потрібно було щось відповісти. Набравшись духу, Зулейха сказала все тим же рівним голосом:

— Справді, добре… Мій дядько буде дуже радий нас бачити…

— Я теж буду радий…

Не чекаючи, коли закінчаться змагання, Зулейха відвернулася і попрямувала до себе в каюту, щоб не довелося більше ні з ким розмовляти.

Вона билася над загадкою. До цього дня ніхто з них жодного разу не згадав ім’я Шевкет-бея. Чому Юсуф вирішив зустрітися з цією людиною, яка йому зовсім не подобалася? Чим була викликана така несподівана зміна?

Не було сумніву, що її дядько покинув Стамбул, щоб тільки не сприяти їй, до того ж він побоювався Юсуфа. В такому разі Зулейсі здавалося просто нестерпною ганьбою ганятися за ним по п’ятах у Чешме. Неважливо, про що думав Юсуф, коли це робив, але він, сам того не підозрюючи, змушував її страшенно нервувати.

Та найстрашніше, що вона не могла сказати, що не хоче зустрічатися з дядьком. Але, хай там як, потрібно було здолати в собі це відчуття безпорадності.

Зулейха не знаходила собі місця доти, доки від службовця на пристані в Чешме вони не довідалися, що з тиждень тому Шевкет-бей із родиною поїхав до Ізміра.

Ця звістка переповнила її радістю, хоча чоловікові вона сказала: «Шкода… ми спізнилися». Зараз вона зрозуміла, що всі її страхи були марними. Чи був сенс старому пронозі залишатися на лікуванні в Чешме хоч на годину більше, коли він узнав, що вони поїхали зі Стамбула?

«Ташуджу» знову змінив курс і повернув назад, до Ізміра.

Зулейсі здавалося, що чудове величезне місто трохи випаде із загальної програми. Адже особливістю цієї подорожі було те, що вони пливли, час від часу зупиняючись у невеликих містечках і селах.

Але Юсуф назвав причину, проти якої важко було щось заперечити. Він побоювався за здоров’я лікаря, хоча той і виглядав набагато бадьорішим, ніж звичайно.

— Я не можу ось так, похапцем, сказати щось напевно. Але мені, правду кажучи, не дуже подобається його вигляд — сині судини і посинілі серпики нігтів, те, як він часто починає дрімати прямо там, де сяде. І потім, ці напади ядухи ночами… Я не можу спати спокійно, поки кілька разів за ніч не зайду до нього в каюту… Він не може лежати на спині, ставить перед собою кошіль, кладе на нього голову, як молільники в мечеті, що заснули на підставці для Корану. Я дуже побоююся, що ми виявимося зв’язаними по руках і ногах надалі. Малоймовірно, що в тих місцях, куди ми прямуємо, знайдеться гарний лікар… Найкраще, якби його оглянув фахівець в Ізмірі… Хай Аллах винагородить бідолаху!

Розділ двадцятий

Небезпека, якої Зулейха, як їй здавалося, щасливо уникла, очікувала їх в Ізмірі. Шевкет-бей ще не поїхав з міста. Він гостював у Каршияка в давнього друга, котрий ось уже кілька років розробляв проекти, спрямовані на піднесення економіки у вілаєті.

Літній дипломат устиг з’їздити в Ефес і Бергаму особистим автомобілем свого друга, який, за останньою модою, носив брюки-гольф, окуляри, а не монокль, та кепі, і вивчити місцеві руїни. Старий злякався, як би йому не вийшли боком його розваги, коли, сходячи з пароплава з Каршияка на ізмірській пристані в районі Кордон, побачив перед собою Юсуфа і Зулейху.

Спочатку дипломат подумав, що їх зустріч не більше ніж неприємна випадковість. І неабияк здивувався, довідавшись, що Юсуф заїхав у Чешме лише для того, щоб побачитися з ним, і, не заставши, дуже засмутився. А коли випадково дізнався, що він ще не поїхав з Ізміра, відразу побіг до Зулейхи повідомити їй радісну новину. Незважаючи на те що Шевкет-бей багато разів повторював, що приховувати під непроникною маскою байдужості будь-які почуття — найперший обов’язок дипломата, його очі округлилися від здивування, немов у якогось літнього селюка. Дипломат не вірив задоволеному вигляду Юсуфа, щирості його голосу. Він думав, що тут не обійшлося без хитрощів і що його хочуть на чомусь піймати.

У цю хвилину поруч був друг-економіст Шевкет-бея. Він запросив Юсуфа і Зулейху провести у нього вечір і повечеряти. Звичайно Юсуф ніяковів перед такими запрошеннями і приймав їх дуже неохоче, а тут погодився без вагань, хоча запрошення було зроблене знехотя, майже крізь зуби.

Тепер обидві сторони подалися у справах, а ближче під вечір Юсуф з дружиною повинні були приїхати в Каршияка.

Коли господар будинку вже збирався дати адресу, Юсуф його перебив:

— Не треба… У мене вже є ваша адреса. Ми все одно заїхали б до вас, навіть якби випадково не зустрілися.

Коли, розпитуючи один одного про здоров’я, вони пройшли трохи вперед до вулиці Кордон, Шевкет-бей з другом сіли в автомобіль. Юсуф спочатку завіз дружину в готель, а потім поїхав до лікарні, де чекав огляду лікар.

* * *

Цього дня непроникна маска, про яку говорив Шевкет-бей, насправді була на виду Зулейхи. Літньому дипломатові ніколи не вдавалося так тримати себе в шорах, як племінниці.

Коли кількома годинами раніше Зулейха, що сиділа самотою в готелі, побачила, як несподівано повернувся Юсуф, і почула, як він, ніби радісну звістку, повідомляє: «Я розшукав вашого дядька. Він ще не поїхав. Зупинився в гостях десь у Каршияка», вона, здавалося, на мить розгубилася. Але зразу ж опанувала себе і відповіла спокійно і навіть байдуже: «Справді, уже розшукали? Дуже добре».

Потім прийде час задуматися над тим, чому Юсуф так чинить. Зараз же обставини склалися так, що головним було не видавати своєї розгубленості, зібрати всі душевні сили в кулак і подіям протиставити самовладання. І це Юсуфове бажання тієї ж хвилини мчати в Каршияка, ніби боячись не застати Шевкет-бея, було геть безглуздим. І те, що дім, куди вони поїдуть, був домом сторонньої людини, тільки посилювало ганьбу. На язиці в неї так і вертілося: «Навіщо цей поспіх? Завжди можна зателефонувати або послати кого-небудь і домовитися про зустріч». Але вона цього не сказала. Було помітно, що Юсуф і сам боїться майбутньої зустрічі. А крім того, просити про щось чоловіка в цю хвилину виявилося понад її сили.

Під час першої випадкової зустрічі на пристані Зулейха намагалася підстроїтися під чоловікові тон і слова й розмовляла дуже спокійно.

Та коли зрозуміла, що залишиться в кімнаті готелю на кілька годин сама, маска спала і в неї стався нервовий зрив.

Зулейха металася по кімнаті, шукаючи очима, щоб його можна було спересердя розбити, і, кусаючи губи, стогнала:

— Що коїть цей бовдур… Навіщо?.. Чого він хоче?

Зулейха в своїх міркуваннях схилялася до того, що ця довга подорож маленьким вантажним пароплавчиком відбувалася з волі Юсуфа, який гадав, що так, серед тихого моря, маленьких селищ і сілець, де не зустрінеш жодного знайомого обличчя, вони могли на якийсь час загубитися. Однак зараз він, не довго думавши, поставив під серйозну загрозу і себе, і дружину. Хіба не було підлою неповагою порушувати дядьків спокій тут, де він сховався, утікши зі Стамбула тільки-но вибухнув скандал, і бігати за ним по п’ятах зі словами: «О, як добре, що Аллах привів нас до вас». І де? В чужому будинку, серед людей, які, поза всяким сумнівом, знають про скандал у всіх подробицях і які, можливо, навіть відкрито обговорювали його з дядьком…

Ясна річ, вони не збиралися сорок років поневірятися морем на «Ташуджу», наче в пливучому монастирі. Звичайно, по якомусь часі їм все одно б довелося з’явитися на людях. Але ось так відразу, з жару та в полум’я, тягнути її в дім, де купа незнайомих людей… Це було вже занадто.

Зулейха уявляла собі в домі, куди їх запросили, натовп цікавих, сповнених хвилювання й нетерпіння, ніби на них чекає перегляд кінохроніки скандалу або злочину. Можливо, вони зараз навіть нишпорили по полицях шаф у пошуках старих газет, де на перших шпальтах були знімки її, пораненої. Можливо, були і фанатики та лицеміри, які б не потерпіли її присутності в домі. Але освічена меншість, безперечно, сприйме як привілей те, що знаменита жінка, постраждала в автомобільній катастрофі зі своїм коханцем, першою відвідає саме їх дім, і гордитимуться цим.

Та припустімо, що Юсуф не розуміє, як болісно їй буде провести цей вечір… Але в якому становищі опиниться він сам? Як він знайде в собі сили потискати руки, жартувати і відповідати їм на їх ущипливі питання, і все це в ролі чоловіка жінки, котра прославилася в газетах. Ті сумніви, що часом виринали в її думках, зрештою виявилися правильними. Цей селюк, незважаючи на свій мужній і порядний вигляд, був просто бовдуром.

З такими думками Зулейха металася по кімнаті, ніби в лихоманці. Якоїсь миті вона пошкодувала, що відверто не поговорила з Юсуфом і твердо не сказала йому, що не бажає бачити дядька. Але вона згаяла нагоду. Станься зараз навіть аварія чи захворій вона, це не стане на перешкоді таким зустрічам надалі. Інакше, якби вони почали пащекувати, що вона злякалася й утекла, то були б недалекі від істини.

Вона правильно вчинила, коли, почувши новину від Юсуфа, не замислюючись, майже інстинктивно, відреагувала на неї спокійно і майже байдуже. Потрібно до кінця зберегти цю маску, незважаючи на небезпеку виглядати аморальною, і зробити так, щоб не потішати самолюбність тих, хто сподівався на її каяття, не дати їм такої радості.

Цей тривалий напад зняв нервову напругу і під кінець навіть приніс Зулейсі полегкість.

Як актриса, якій незабаром виходити на сцену, вона довго і вправно накладала макіяж. Коли вони з Юсуфом сідали в машину, вона була напрочуд спокійна і весела.

Розділ двадцять перший

Як тільки Зулейха переступила поріг будинку, де зупинився її дядько, вона відразу зрозуміла, що поквапилася роздувати проблему.

Сім’я економіста складалася з дружини — простої жінки років шістдесяти — і дочки-школярки, зовсім ще дівчинки, яка страшенно боялася майбутнього випускного іспиту, що мав відбутися наступного дня.

Вечеря пройшла спокійно. Шевкет-бей розповів про те, що побачив в Анатолії. Він був прикро вражений, побачивши країну, доля якої була йому небайдужа, у становищі пасинка, покинутого напризволяще на багато століть. Він високо цінував зусилля, спрямовані на оновлення, але боявся, що коли не буде вибрано найлегший шлях із залученням невеликої частки європейського капіталу, то провадити роботи з відновлення буде вже запізно. Потім довго з виглядом історика і естета обговорював руїни Ефеса й Бергама. А під кінець радісно повідомив, що планує цього року відвідати історичні місця Силіфке і по дорозі, можливо, навіть заїхати погостювати на кілька днів у Гьольюзю.

Після вечері почали з’являтися гості. Зулейху насторожили їх одяг, манери, а надто слова. Усі, як один, говорили, що просто вийшли подихати повітрям після вечері і заглянули до них у гості. Серед прибулих було декілька молодих жінок і дівчат, які не могли приховати своєї цікавості, і двоє-троє юнаків, вичепурених як герої-коханці нового кіно.

Чутки розходяться, як кола на воді. Усі прийшли тільки для того, щоб поглянути на неї, а потім розповісти про свої враження іншим, прикрашаючи розповідь власними вигадками і подробицями.

Завтра плітки розповзуться по всьому місту, і з’являться ще охочі побачити героїню скандалу, що стався в Алемдагу.

Але для Зулейхи ці люди нічого не важили. Вона, як мисливець у засідці, зірко пантрувала за гостями і була напоготові, ладна миттєво скрутити шию кожному, хто наважиться підвести голову.

Юсуфа цієї ночі неможливо було впізнати. Раніше він і в кращі часи тримався подалі від такого стовпотворіння, поводився з дружиною відчужено й холодно. Проте цього вечора так розсипався в компліментах Зулейсі, що утер носа навіть бувалим салонним кавалерам, пурхав навколо неї, немов метелик.

Зулейха у відповідь змушена була виявляти таку ж прихильність до нього, і всю ніч — незрозуміло чому — вони обоє грали роль закоханого подружжя. Зулейха навіть помітила, як кілька разів мимоволі окликнула Юсуфа на ім’я.

Завдяки такій поведінці Зулейха цього вечора могла видатися зіркою відомого фільму. Вона відчувала, що стала володаркою становища: своїми продуманими і сповненими гідності рухами, привертаючи погляди коштовностями, що виблискували в світлі електричних ламп, і сліпучою усмішкою, вона перетворювала присутніх на купку непримітних статистів.

Зулейха гостро, з викликом дивилася в очі тих, що мали сміливість витріщатися на неї, і не відверталася, аж доки ті самі відводили погляд.

Зараз вони могли говорити будь-що, навіть називати її безсоромною і аморальною нахабницею. Але слабкою, боязкою і сповненою благання про милість — ніколи!

Серед здивованих її поведінкою був і її дядько. Проте Шевкет-бей уважав, що вона поводиться ненатурально, майже неприродно, і поглядав на племінницю з деякою тривогою.

Дівчинка-школярка, що була цього вечора найневиннішим створінням у натовпі, не подумавши, допустилася нетактовності і якоїсь миті мало все не зіпсувала.

Схопивши зі столу газету, що лежала там, вона перебігла її очима, і раптом сповістила:

— Ой, по дорозі в Халкапинар розбився автомобіль… Одна жінка дістала поранення.

Молода жінка, що розповідала про виставку в Ізмірі, раптом затнулася, відтак і решта припинили світську балаканину і втупили очі хто прямо перед собою, хто в стелю, а хто у вікно на темну вулицю. Господар будинку вдавано закашлявся. Шевкет-бей узяв зі столу малюнок і почав його пильно вивчати.

Зулейха сказала спокійно і трохи сумно:

— Останнім часом так почастішали аварії на дорогах, — і спитала: — Бідолашна жінка загинула?

Дівчинка густо почервоніла і, схиливши голову, затинаючись, відповіла:

— Ні, ханим, рани виявилися зовсім легкими…

— Якщо людина не вмерла, то рани не важливі, — сказала Зулейха і замовкла.

Серед гостей був самовпевнений молодик, справжній зразок донжуана. Зулейха з його розмови, поглядів і поведінки зрозуміла, що він мав її за легковійну жінку.

Улучивши хвилинку, коли вони залишилися наодинці, він спитав, чи надовго Зулейха затримається в Ізмірі, і, діставши відповідь «на день-два», скинув бровами й промовив: «Шкода». Зулейха про себе продовжила його думку: «Шкода… Якби ви залишилися ще, ми б з вами знайшли нагоду зустрітися віч-на-віч і, можливо, покаталися б машиною».

Так чи так, її розмову з донжуаном могли витлумачити неправильно. Зулейха залишилася б цілком беззбройною і тому всі сили спрямувала на те, щоб не зустрічатися з ним поглядом і не стати заручницею спільних розмов.

Потім цей молодик завів розмову з Юсуфом, з безпардонним виглядом узяв його під руку і повів на балкон.

З місця, де вона сиділа, Зулейсі було видно, як він запропонував чоловікові сигарету і як потім у спалаху сірника Юсуф, посміхаючись, нахилився.

Хлопець, можливо, через острах на тлі Юсуфа видатися низькорослим і невиразним, сів на поруччя балкона, обхопивши рукою колону, і метляв ногами.

Зулейха не могла відвести погляд від балконних дверей.

Безперечно, цей фат дозволяє собі говорити з Юсуфом зневажливо, гадаючи, що має право поводитися з ним зверхньо і поплескувати рукою по плечу.

До цієї хвилини в Зулейхи навіть не промайнула думка, що вона завинила перед Юсуфом.

І коли вона лежала поранена в лікарні, і коли потім думала наодинці з собою на морі, її думки були про інше:

«Хіба ми з Юсуфом обоє не розуміли, що не можемо жити разом? Хіба з вуст судді у суспільних і правових справах в Джейхані не пролунали слова: „Ваш шлюб розірвано. Вас більше ніщо не зв’язує. Єдине, що вам потрібно, це зачекати рік“?

— Пролунали.

— Хіба з тієї миті ми не стали чужими одне одному, двома незалежними і вільними громадянами?

— Стали.

— Хіба я матиму право висловити Юсуфу своє невдоволення, якщо він раптом поїде з іншою жінкою в гори автомобілем?

— Поза всякими сумнівами — ні.

— Хіба не міг Юсуф гордо знехтувати нею, коли дізнався про скандал, і більше не вимовляти її імені?

— Міг.

— Хіба не міг він пригадати давні звичаї і помститися їй і тому чоловікові?

— Міг.

Отже, замість цього він сам вибрав поведінку, яка в голові не вкладається, і захотів знову вивести її на люди як дружину. В такому разі він свого добився».

Хоча не було жодної причини думати інакше і хоча вона мала б навіть трохи радіти Юсуфовому нещастю, який ні сіло ні впало загнав себе у безвихідь, Зулейха не могла всидіти на місці. Їй до нестями було його шкода.

Двоє чоловіків, думаючи в цю хвилину, очевидно, зовсім про інше, дивилися на море і курили, обговорюючи виноградники Ізміра чи роботу управи.

Але Зулейху знову пойняло відчуття страху. Вона ніяк не могла позбутися підозрінь, що той молодик принижує Юсуфа, дивиться на нього як на людину нижчого ґатунку, і розуміла, що не зможе стерпіти, якщо хтось його образить або щось йому зробить.

Було вже далеко за північ. Успіх виявився стовідсотковим. Але Зулейха злякалася, як би ці невідчепливі думки, що їх вона ніяк не могла викинути з голови, не викликали в неї замішання і не зіпсували все в останню мить.

Годинник вибив другу. Шевкет-бей потер очі і позіхнув.

Зулейха рвучко підхопилася на ноги.

— Ми скоро приспимо любого дядечка… — сказала вона. — Нам час іти.

І, не давши йому можливості заперечити, покликала Юсуфа.

Коли вони опинилися на вулиці, думка, що вони нарешті самі, повернула їй колишню радість і жвавість.

Лише Юсуф, уже прощаючись, допустився нетактовності — запросив дядька наступного дня оглянути «Ташуджу».

Але радість і щирість першої зустрічі не вгамували хвилювань старого дипломата. У цьому запрошенні, як і в усьому, йому ввижалися приховані наміри.

Прокинувшись наступного дня пізно вранці, Зулейха побачила на столі лист від дядька.

Шевкет-бей повідомляв, що змушений поїхати ранковим експресом до Стамбула, куди його несподівано викликав телеграмою великий султанів зять, і, звісно, дуже шкодує, що не зміг оглянути «Ташуджу», натомість запрошує племінницю приїхати до Стамбула разом з Юсуфом восени.

Розділ двадцять другий

Лікарі в ізмірській лікарні не давали точних висновків про стан здоров’я їхнього лікаря. Огляд показав, що в Емін-бея слабке серце і сам він теж слабкий. Крім того, лікарі поїли його ліками і запропонували дотримуватися дієти, щоб знизити рівень сечовини, який був, на їхню думку, надмірним.

Хоча, звичайно, непогано, щоб деякий час Емін-бей полежав у лікарні, але великої необхідності в цьому не було. Оскільки він залишився один на всьому білому світі, він міг, не дуже стомлюючись, продовжити подорож о цій порі року. Якщо раптом у майбутньому станеться щось непередбачуване, вони можуть швидко звернутися по допомогу до будь-якого лікаря в будь-якому порту.

Минали останні дні серпня. Середземне море, здавалося, от-от закипить від жари. На «Ташуджу» неможливо було всидіти. Моряки ходили роззуті і безперервно поливали палубу водою з відер.

Знайти прохолодний куточок на березі теж було неможливо, там нічим було дихати. У портових містечках, куди вони заїжджали, в тіні чахлих дерев, стін і навісів од сонця всередині спорожнілих крамничок лежали, розкинувши руки і ноги, напівголі люди в позах полеглих під час вуличних боїв. Купи водоростей на березі, сміття на вулицях, брудна і застояна вода напівпересохлих річечок, крамнички бакалійника, м’ясника і невеликі закусочні наповнювали повітря важким смородом. Юсуф і Зулейха квапилися на корабель, іноді навіть не закінчивши оглядати за звичкою ринок, муніципалітет і площу перед ним — скрізь було повно людей, які дивилися на них, ніби запитуючи: «Що вони хочуть тут знайти?», і хмари комах, що кружляли над ними.

Юсуф, який під час цієї подорожі вважав себе відповідальним за те, щоб Зулейха не нудьгувала, сказав:

— О цій порі року тут завжди не дуже, знаю… Але цього разу це просто неприємна випадковість, невдача, ми потрапили в теплу хвилю…

Він наказав капітанові плисти вперед не зупиняючись, бо вони й так дуже спізнювались. Але «Ташуджу», гранична швидкість ходу якого не перевищувала дев’яти миль, хоча і йшов на всіх парах, здавалося, стояв на одному місці в безмежному морі, ніби застрягши в рідкому металі.

Лише кілька годин увечері давали невелику полегшу.

Коли сонце починало сідати, на морі теж з’являлася легка заграва. Було видно, як легкий вітерець, котрий віяв над самісінькою водою, так низько, що його не відчувалося на палубі, відкриває в безкрайніх морських просторах ледве помітні доріжки, схожі на стежки у степах. Потім під час самого заходу простір між цими доріжками золотився кольором ріллі, на якій скошені посіви, від тіней виникали образи, схожі на краї канав, ям від висохлих селевих потоків, сади, огорожі і грядки. Колись на Мармуровому морі Зулейха бачила, як море набуває вигляду таких ось рівнин та полів і як берег із садами з тіні й туману рухається прямо на пароплав. Але тільки тут вона вперше в житті стала свідком того, як кольори втілюються у форми виразних і стійких видів суші. Навіть Юсуф, який не міг похвалитися багатою уявою, якось увечері сказав:

— Ми пливемо крізь міражі… Зазвичай у пустелі земля водою здається, а тут, навпаки, вода здається сушею…

Та коли наставала ніч, духота навалювалася знов, задушливий туман огортав пароплав. Хоча через відхилені двері було чути, як у салоні, не вгаваючи, гудять два вентилятори, Зулейха не могла всидіти в каюті, ворочалася в ліжку, як б’ється викинута на берег велика рибина, і, не витримавши, кидалася нагору.

Юсуф і тут знайшов вихід: трохи переробивши навіс на палубі, він перетворив його на свого роду спальню для дружини. Сам же він не зносив, щоб до його тіла торкалося щось із вовни або з бавовни і спав без сорочки на розстеленій на палубі маті. Коли Зулейха вичитувала йому за це, він лише відбувався жартами:

— Ну, про що ви говорите… Якби я не боявся розхвилювати вас, то взагалі спав би, обливши себе з ніг до голови морською водою…

Зулейха майже занедужала. Вона перестала їсти і пити. Боячись, що Юсуф це помітить і почне її сварити, частину їжі вона силою згодовувала малюку Халілю.

Малюк Халіль під захистом Зулейхи трохи розперезався і, відчувши себе в дещо привілейованому становищі на кораблі, вигадав забавку.

Вночі він прив’язував один кінець мотузка до якої-небудь надійної залізяки на борту, до другого кінця — велику корзину для провіанту і в цій корзині спускався у воду. Вся команда збігалася до краю судна, і так приємно пролітали п’ятнадцять-двадцять хвилин.

Якось уночі капітан з дерев’яною ногою розсердився на пустуна і зі словами: «Я й без того вже від твого базікання втомився, ось і викручуйся тепер як сам знаєш», — зробив вигляд, що хоче ножем перерізати мотузок, і тим самим змусив Халіля кричати й слізно благати його цього не робити.

Серед тих, хто сміявся з цих витівок, не було тільки лікаря. Бідолаха вже кілька днів почувався так погано, що не виходив з каюти. Юсуф списував це на жару, яка й здорового зробить немічним, і на сильнодіючі ізмірські ліки, а тому не дуже переймався. Давати ліки перестали, але з жарою звладати їм було не під силу.

Одного разу Зулейха захотіла відвідати лікаря в каюті. Лікар у білому брудному ентарі^[49] сидів, скоцюрбившись, на ліжку. Голову він знову поклав на купу звалених подушок, як на підставку для книг. У нього відросла щетина, впалі щоки почали вкриватися рідкою сивою бородою.

Коли він упізнав голос Зулейхи, то підвів голову і посміхнувся.

— Навіщо ви тривожитеся через мене, дитя моє? Тут дуже жарко… Йдіть на свіже повітря… А я, тільки-но полегшає, теж до вас вийду…

Зулейха намагалася приховати засмучення, надати обличчю радісного вигляду і сіла на край ліжка у нього в ногах. Одна нога хворого звісилася з ліжка. Зулейха не могла відвести погляду від цієї, схоже, опухлої ноги. На невеликому столику-триніжку поряд із склянкою води і кульком лимонного цукру лежали подаровані Зулейхою амброві чотки.

Лікар раптом узяв ці чотки і, тремтячи всім тілом, підніс їх до обличчя й став цілувати.

Зулейха зрозуміла, що в старого напад. Про це говорили очі, що неприродно блищали, і гарячкові рухи лікаря.

— Ефенді, вам зле? Вам щось потрібно?

— Дякую вам… Ви мені подарували ці чотки… Дуже дякую… О, ці чотки… Як добре, що ви мені їх подарували…

У лікаря заплітався язик, очі почали сходитися на переніссі. Старий випростав руки над подушками і, схопивши Зулейху за руки, робив рухи, ніби хоче їх розцілувати.

— Ох, як же ви добре зробили, що подарували їх мені…

Зулейха посміхнулася, бажаючи своїм спокійним поглядом і всім видом заспокоїти лікаря:

— Ефенді, чому ви так говорите? Що сталося?

Лікар роззирнувся на всі боки і, витягуючи шию з виглядом, ніби хоче зберегти страшенну таємницю, зашепотів:

— Не знаєте ви, дитя моє, не знаєте… Ці чотки незвичайні… Коли я засинаю, поклавши їх під подушку…

Зулейха заговорила тим же спокійним голосом, хоча почала відчувати незрозумілий страх:

— Що відбувається, коли ви спите, поклавши чотки під подушку?

— Я бачу уві сні Пророка… У довгій чорній джуббі,^[50] з чорного бородою… Він схиляється наді мною і цілує духмяними вустами…

Коли він це говорив, з примружених очей його потекли сльози, щоки стали мокрими.

Зулейха пригадала, як одного вечора, коли вони розмовляли з Емін-беєм, він журився, що вже давно втратив віру, не цікавився Аллахом і Пророком.

Все було ясно. Коли лікар клав голову на подушку і в стані між сном і неспанням все мішалося в його голові, запах амбри проникав через вату подушки і народжував у його хворій свідомості ці видіння.

Цього дня Зулейха вийшла з каюти лікаря з поганим передчуттям і не насмілилася увійти туди ще раз. Вона, здавалося, повірила словам Юсуфа, який запевняв, що лікар одужує, і більше його не розпитувала.

Жара не спадала над Середземним морем. «Ташуджу» рухався вперед, нікуди більше не запливав. Зулейха дізнавалася про те, де вони і що там, де виднівся, немов димок, берег, від Юсуфа або від малюка Халіля.

Розділ двадцять третій

Якось уранці Зулейха прокинулась у ліжку на палубі і відчула навколо дивну тишу і спокій. Пароплав не рухався. Зулейха, не встаючи, відсунула край штори і в сутінках побачила ще не згаслий сигнальний вогник на березі біля маленького селища. Метрів за сто попереду щось чорніло. Зулейха придивилася і розпізнала в темряві човник з «Ташуджу».

Юсуф нічого не сказав напередодні увечері, хоча завжди попереджав, якщо вони збиралися заходити в порт. Було дивним, що човен подався до берега о такій годині. Це, мабуть, через проблеми, які зрозуміти дуже важко, — проблеми в гавані з карантинним пропуском.

Зулейха запнула штору і, перевернувшись на інший бік, спробувала знову заснути. Але човен усе ніяк не йшов їй з думки. Марно прокачавшись у ліжку з десять хвилин, Зулейха рішуче підвелася, накинула на себе манто, яке лежало поруч на плетеному кріслі, і вийшла з каюти.

На капітанському містку малюк Халіль про щось балакав з бородатим матросом. Маленький юнга стояв до Зулейхи спиною і не міг її бачити. Але, почувши, як йому щось схвильовано мовив бородань, повернув голову в її бік.

Зулейха жестом підкликала його до себе.

— Халілю, де ми?

— У Фетхіє, пані…

— Чого стоїмо?

— Присягаюся Аллахом, не знаю.

Було видно, що Халіль говорить неправду. Зулейха стала його розпитувати.

— Трохи раніше наш човен поплив до берега… Чому?

— Юсуф-бей на ньому поїхав, пані…

— Юсуф-бей? У такий час? Але навіщо? А хто був з ним?

— Веслярі…

— Хто ще?

— Ще пан лікар…

— Лікар теж поплив?

Халілю нічого не залишалося, як сказати правду.

— Учора вночі лікарю стало дуже кепсько… Він геть розхворівся після того, як ви лягли. Юсуф-бей до самісінького ранку не спав, сидів поряд з ним.

— А ти до них підходив?

— Він спочатку просив принести то те, то се. А потім сказав: «Хворому краще… лягайте й ви», — і відпровадив нас спати…

— А де капітан?

— Не знаю, у своїй каюті…

— Добре, а куди тоді повезли лікаря?

— У лікарню повезли…

— Він міг іти?

— Юсуф-бей спустив його в човен на руках… Він же легкий, як пушинка…

— Він був одягнений?

— Поверх ентарі було накинуте пальто… Лікар-бей…

Зулейха раптом роздратовано сказала:

— Халілю, ти все ходиш коло та навколо… Лікар-бей не помер?

Халіль завжди удавав із себе байдужого, якщо раптом йому доводилося щось приховувати.

Але цього разу маленький юнга з простотою, яка не викликала жодних сумнівів, мовив:

— Присягаюся Аллахом… Та хай я брата свого більше ніколи не побачу, якщо брешу…

Пояснення Халіля Зулейха доповнила власними припущеннями.

Отже, лікарю стало дуже погано вночі… Юсуф розхвилювався і звелів плисти до найближчої пристані, щоб відправити його до лікарні.

Ця думка її, здавалося, задовольнила. Цього ранку в повітрі чомусь відчувалася прохолода. Зулейха стояла на палубі, спершись ліктем на борт, і дивилася на селище, що розкинулося понад берегом. Коли їй це надокучило, вона спустилася вниз, довго вмивалася і вбиралася. Потім знову вийшла на палубу і сіла снідати коло таці, яку їй приніс малюк Халіль. Вода навколо була неглибока і прозора, видно було, як обіч судна снували зграйки мальків. Деякий час Зулейха розважала себе тим, що годувала рибок залишками сніданку, потім ще раз зійшла вниз, спакувала речі й валізи.

Минали година за годиною, а човен з «Ташуджу» все не повертався. Ніколи ще пароплав не здавався їй таким нудним і безрадісним. Вона подумала, що їхня подорож і справді затягнулася, і стала подумки підраховувати, коли вони прибудуть у Силіфке.

Нарешті Зулейха лягла на канапі в салоні внизу, збираючись почитати книжку, та так і заснула.

Розділ двадцять четвертий

Коли Зулейха знову прокинулася і вийшла на палубу, її очам відкрилося незвичайне видовище. Матроси, які раніше завжди ходили на борту босі і вдягнуті абияк, вирядилися в нові однострої і були в кашкетах.

Двоє з них спустилися в прив’язаний до трапа човен. Решта вишикувалися на протилежній палубі під капітанським містком.

Малюк Халіль, сівши навпочіпки, щіткою ретельно чистив брюки капітана з дерев’яною ногою. Вони теж були вбрані інакше. Зулейха раніше такими їх ніколи не бачила.

На капітані була чорна уніформа і кашкет із золотим галуном. У руці виблискував ціпок із срібним набалдашником, у начищених до дзеркального блиску черевиках зайчиками грали промені полуденного сонця. На Халілі була матроска безперечно з чужого плеча — вона була на нього велика і тому висіла мішком, рукави — закочені.

Здавалося, що Зулейху ніхто не помічає, та не встигла вона з’явитися на палубі, як усі поспішили на свої місця. Капітан одійшов від малюка Халіля і, спираючись на ціпок, пошкутильгав по навісних містках на палубу, зупинився перед Зулейхою і привітався.

Хоча він і намагався виглядати, як завжди, офіційним, було помітно, що він украй засмучений і не знає, що сказати. Зулейха спитала навпростець:

— Капітан-бею, ми втратили нашого бідолашного лікаря, так?

Капітан знов нічого не відповів. Лише показав рукою на прапор на щоглі. Зулейха спочатку не зрозуміла, в чому річ, але вже наступної миті помітила, що прапор — приспущено.

Капітан з таким виглядом, ніби засоромився власної слабкості, нахмурив брови і витер хустинкою ніс і вуса:

— Хай дарує Аллах довге життя всім, хто нині живе… Постаріла людина, що поробиш…

— Юсуф-бей там?

— Так.

— Ви зараз усі йдете на похорон?

— Так, з півгодини тому під час полуденної молитви я вже відправив частину хлопців. А тепер, з вашого дозволу, поїду теж… Але до другої години ми напевно всі повернемося. Ось тільки Халіль дуже вже просився… Але тут сказати нічого, це все чутливість… Я не знаю, у вас будуть які-небудь доручення?..

Зулейха трохи подумала, а потім сказала:

— Ну, їхати, звісно. Я тільки попрошу вас зачекати мене хвилин десять.

Капітан спочатку не зрозумів і перепитав:

— То що ви, кажете, збираєтесь робити?

— Ви візьмете мене із собою.

— Вас? Як же так?

— А я хіба не друг?

Капітан насторожено посміхнувся:

— Звичайно… Хай дарує Аллах вам довгі роки життя… Але я не знаю, що на це скаже Юсуф-бей…

— Ви хочете сказати, він не дозволить?

— Ні, Аллах свідок. Ні… Він просто не хоче, щоб ви засмучувалися. Так чи так, але було б краще, якби ви залишилися… Ми самі займемося похоронною церемонією.

— Значить, ви говорите про чутливість, вживаєте такі красиві і людяні слова. Авжеж, справжній капітан судна, начальник — це ви. Але все-таки ви не маєте права забороняти мені те, що дозволили малюкові Халілю.

Кажучи це, Зулейха злегка торкнулася капітанової руки, якою той спирався на срібний набалдашник ціпка. Цей жест інколи траплявся в неї, коли вони розмовляли з лікарем. Вони обоє про це згадали і раптом заусміхались. Але на очі наверталися сльози, тому вони зрозуміли, що коли ще хоч трохи простоять отак поруч, то станеться щось страшне. Зулейха швидко спустилася трапом, а капітан повернувся на своє місце, ще раз кинувши погляд на приспущений прапор.

Зулейха, як і обіцяла, зібралася за десять хвилин. Чорного плаття у неї не знайшлося, тому вона надягла темно-синє, а на шию пов’язала чорну хустку, щоб сховати недоречний пишний комірець.

Капітан наказав морякам знову вийти з човна на палубу. Незважаючи на хвору ногу, він мав намір сам спустити Зулейху з трапа «Ташуджу», але кінець його ціпка, як на гріх, застряг у щілині між східцями. Ще мить, і він би отак — в уніформі й кашкеті — шубовснув у море. Добре, що якийсь молодий матрос вчасно нагодився — обхопив його за поперек і відвернув конфуз.

Капітан не захотів брати в човен нікого крім двох веслярів і малюка Халіля.

Зулейха йому заперечила:

— Чому? Пливімо всі разом, так буде краще.

Але капітан відмовився. Човен був надто малий. Щоб забрати решту, довелося зробити ще дві ходки.

Капітан і сам не міг збагнути, чому його так вразила смерть бідолашного лікаря. Говорив, що той був дуже старий. Його нікому було доглядати. Грошей теж у нього не виявилося. Якоюсь мірою смерть стала для нього порятунком. І про гідні похорони теж потурбувалися… Його товариші не вважали це за надмірний клопіт.

Зулейха звісила руку з човна і, зануривши пальці у воду, віддалася думкам. Старість! Хіба саме про це варто було шкодувати? Смерть у молоді літа — це свого роду випадковість. Такі смерті трапляються внаслідок невдачі або в результаті фатальних збігів. Проте їх можна уникнути. Але для інших, для старих, смерть — як довічна в’язниця, без найменшої надії вийти з неї. Тільки безвихідність. Уся гіркота полягає саме в цьому.

Утім, це не ті речі, про які можна було говорити з капітаном, і тому Зулейха лише мовчки спостерігала, як вода струменіла крізь пальці. Хоча, можливо, в основному капітан мав слушність. Він дивився на життя і смерть як звичайна людина з народу. Хай там як, але було приємно уявляти собі і розуміти, що людина, яка досягла п’ятдесяти, шістдесяти чи навіть вісімдесяти років, усім задоволена і що їй більше нема про що мріяти.

* * *

Маленький дідок у чорних окулярах і картатій шерстяній кепці, пошитій з тієї ж тканини, що і його сюртук з довгими рукавами, провів капітана і Зулейху через ринок, вузенькими вуличками повз крамниці із зачиненими віконницями. І нарешті завів у невелике приміщення, схоже на те, де зазвичай буває служитель мечеті, щовизначає час намазу.

Всередині на ослоні, принесеному з кав’ярні, сидів Юсуф і розмовляв з кількома бідно вбраними чоловіками. Коли він, повернувши голову, побачив Зулейху, то радісно підхопився з місця і підійшов до неї.

Але заговорив до неї похмуро, ніби вважаючи радість зовсім недоречною.

— Навіщо ви приїхали?

— А чому б мені не приїхати?

— Вам буде недобре… Дуже засумуєте. Перш ніж піти, я звелів, щоб вам нічого навіть не говорили.

— Ваш наказ виконали, але коли я побачила, як вони збираються, то все зрозуміла.

— Краще б вам було залишитись на пароплаві. Ви вчинили нерозумно…

Коли Юсуф це говорив, у його погляді відчувався докір.

Але в той же час він не міг приховати, що йому приємно бачити Зулейху тут, поряд із собою. І, напевно, вперше з того часу, коли вони відпливли зі Стамбула, не відпускав руку дружини.

Зулейха, не кажучи ні слова, опустила очі. Вона побачила ніч, коли помер батько, побачила себе в обіймах Юсуфа, у якого від ридань здригалося все тіло. Подібне сталося з чоловіком уперше. Ця ніч — перша й остання за роки їх багатолітнього подружнього життя, коли вони в чомусь були одностайні. Здавалося, що зараз у руці, яка стискала її руку, вона відчувала залишок того теплого почуття.

У майбутнє не прозирнеш. Але вона відчувала, що того дня або ночі, коли вона страждатиме, втративши будь-яку людину, котру любила, вона шукатиме розради в цього чоловіка. Невже ці узи, що нероздільно зв’язують подружні пари і окремих людей, попри всі негаразди, — результат подібних дрібних звичок?

Зулейха не стрималася і заплакала. Юсуф подумав, що причина цих сліз — лікарева смерть. Але сам Юсуф не міг виявити свою слабкість і відразу набув непроникного вигляду:

— Не плачте, ну що ви… Усі вмирають, — сказав він і втішив її словами, що їх вона вже чула від інших і від капітана: — Він був дуже старий…

Люди, з якими перед цим розмовляв Юсуф, чекали стоячи. Юсуф назвав їм Зулейху, сказавши «це мій друг», і пояснив:

— Вона дуже любила покійного, не витримала, приїхала на похорон.

Старий у кепці сприйняв це як виправдання:

— Неважливо… Жінка, чоловік, однаково… Місцеві небагато можуть зробити… На похорон тут іноді приходять жінки з сімей службовців…

Юсуф познайомив дружину з одним із стариків у приміщенні:

— Колишній муфтій-ефенді…

Виявилось, що її чоловік і муфтій, з яким він трохи раніше розмовляв, давні друзі. Точніше, муфтій навіть не його друг, а друг ще його батька. Багато-багато років тому, коли самого Юсуфа ще й на світі не було, муфтій-ефенді познайомився у Силіфке з його батьком. Юсуф уважав такі стосунки набагато міцнішими, ніж дружбу лише з собою, і тому, коли розмовляв зі старим, його очі раз у раз зволожувалися від ніжності. Муфтій, незважаючи на спеку, приготував чай. Зулейха прийняла його частування, бо відчула, що це буде приємно Юсуфу. Вона сіла на стільчик і випила маленьку склянку чаю.

Юсуф часто підводився з місця, підходив до дверей і розмовляв з купкою людей, що стояли там, тихим голосом віддаючи їм накази.

Якоїсь миті зустрівшись поглядом з чоловіком, Зулейха спитала:

— Ми хіба не поїдемо до лікарні?

Юсуф здивовано округлив очі:

— До якої лікарні? — Потім пригадав: — Ах так, я вам звелів так сказати… Але коли ми приїхали сюди, нам уже нічого було робити в лікарні. Якщо хочете, поглянемо… Тут поряд…

Він провів Зулейху через вузький прохід між двома високими стінами, каміння на яких поросло мохом, завів у двір через склепінчастий вхід, схожий на арку. Там на камені, накрита чимось, подібним до шалі з вицвілого перського ситцю, стояла труна.

У дворі не було нікого крім хлопчика років трьох-чотирьох, який грався з чорним бездомним собакою.

Зулейха, ніби не наважуючись іти далі, зупинилася в проході.

— Все готово, чекаємо денного намазу… — сказав Юсуф. — Ви все-таки підете на кладовище?

— А що в цьому такого?

— Нічого… Просто, щоб вам потім не пошкодувати… Зважаючи на те, що ви до таких церемоній не звикли.

— Мені потрібно побачити покійного. Ви сказали «коли ми приїхали сюди, нам уже нічого було робити в лікарні». Він помер, поки ви їхали?

Трохи повагавшись, Юсуф зізнався:

— Ні… Ще раніше… На пароплаві… Відразу по півночі…

— Малюк Халіль мене обманув…

— Він не обманював. Він і сам не знав… Жодна жива душа на пароплаві про це не знала. Крім капітана, звичайно…

— Чому?

— Недобрий це знак для моряків… Лікар помер у мене на руках. Відійшов у вічність дуже легко і тихо… Навіщо було зчиняти паніку? Я сказав, що він заснув, і спровадив хлопців спати. Просидів з ним до світанку. Потім загорнув бідолаху в пальто і на руках спустив у човен. Веслярі помітили, що він мертвий, лише коли ми вже пристали до берега…

Провести всю ніч наодинці з покійним, діждатися ранку, а потім, як хвору дитину, загорнувши в пальто, везти на руках!

Не можна було не захоплюватися тим, як гідно ця людина тримала себе в горі, тим, як виявлялися її відданість і любов.

Чоловіки, яких називають стійкими і сильними, — вони такі, як він.

У короткім часі пролунав заклик до молитви. На площі в мечеті зібрався народ. Юсуф звернувся до багатьох і в результаті йому вдалося зібрати кількох школярів і майже двадцять чоловіків. Моряки з «Ташуджу» перенесли труну на камінь для обряду відспівування померлого у дворі мечеті. Попереду йшов капітан з дерев’яною ногою в розшитому золотом кашкеті, спираючись на ціпок зі срібним набалдашником. На той час вже принесли прапор, який Юсуф замовив у кравця. Але накинути його поверх покривала, яке було на труні до цього, ніяк не вдавалося, тому Зулейха вийшла наперед і допомогла.

* * *

Зулейха помітила, як Юсуф увесь час про щось балакав зі стареньким з розкуйовдженою сивою бородою і в чорному пальті. Потім на кладовищі розігралася комічна сцена. Коли покійного вже закопували, цей старий прилучився до тих, хто лопатами скидав землю. Але оскільки був дуже старий і слабкий, йому на превелику силу вдавалося витягнути лопату з сирої землі. Він усім тілом налягав на неї, а потім щосили смикав назад. Коли ж він учергове потягнув лопату на себе, вона раптом вискочила із землі, і старий упав голічерева так, що ноги задерлися вгору.

Серед парафіян пролунали смішки, навіть попри те, що в протилежному кінці мечеті бородатий сліпий проникливим голосом читав Коран. Юсуф швидко підхопився, щоб допомогти бідоласі встати, зробив крок уперед, підняв його кепку і надягнув старому на голову. Але навіть він не зміг стриматися від сміху.

Лише зараз Зулейха помітила, що пальто і кепка, які були на старому, раніше належали лікареві.

Коли потім вони вийшли з натовпу і вже самотою брели вулицями містечка, Зулейха, зауваживши, що старий плентається слідом, спитала:

— А хто цей бідолаха?

— Хіба мало на світі нещасних? Старий з Криту. Свого часу на батьківщині був цілком нормальною людиною. Як і в нашого бідолашного лікаря, у нього кілька місяців тому помер син і він лишився без даху над головою… Йому часом допомагав муфтій, але якщо ви його послухаєте, то й він насилу сім’ю годує, біднота… Намагаючись не надто зачепити його самолюбство, я дав йому доручення, а за його виконання десять пара… Він не вельми й підходив для цієї роботи, але старався для нас, упав, ґуль собі набив, що ще йому зробити?

Юсуф знов розсміявся, пригадавши випадок під час похоронної церемонії. Сцена справді вийшла забавною. Але цього разу він уже не стримався і розреготався на повний голос, змусивши обернутися кількох перехожих.

— А чому він іде за нами?

— Він вважає надмірною виявлену йому милість. І, мабуть, щоб показати свою вдячливість, проведе нас аж до човна.

— А в чому полягає милість?

— Спадок, що дістався йому від лікаря, — пальто й кепка… Були ще ентарі й сорочка, але він їх, напевно, десь залишив. Але їх теж цілком можна носити.

Зулейха зупинилася. Потім, як дитина, помахавши рукою, покликала старого:

— Підійдіть до нас!

— Баба-ефенді, тебе кличуть… Тут усі звуть його Баба-ефенді.

Коли старенький невпевнено підійшов, Зулейха спитала:

— Ви не забилися, коли впали?

У Баба-ефенді було приємне обличчя. Він почав сміятися разом з ними. З одного боку, він запевняв, що йому було зовсім не боляче, але потім обернувся потилицею і, розсунувши довгі білі пасма волосся, показав чималу морґулю.

— Не боляце, але дузе злякався.

— Це ж чому?

— Та от, торохнувся головою об віко труни. Не помер сце, а мало сам у труну не ліг!

Видно було, що старий любив жарти. На це ясно вказувала й манера говорити та вимовляти деякі літери.

І в той же час він був дуже вихованим. Відмовився йти поруч, як запропонувала йому Зулейха, і йшов позаду. А коли до нього зверталися, старався загорнутися полами пальта, щоб приховати стару одіж під ним.

Вони дійшли до пристані.

— На все добре, Баба-ефенді… — сказала Зулейха, потискуючи йому руку: — Я лише хочу у вас запитати… Мені раптом цікаво стало. У вас такі білі зуби… Вони у вас вставні?

Критянин посміхнувся:

— Якби з то так, ханум-ефенді, я 6 їх продав усі давно, а на гросі поїсти б купив…

Відповідь старого знов усіх розсмішила. Зулейха звернулася до чоловіка:

— Може, нам віддати Баба-ефенді й інші лікареві речі?

Юсуф похитав головою:

— Не вийде… Перш ніж роздати, спочатку ми зобов’язані показати їх властям, щоб усе було згідно з законом.

— У такому разі, якщо дозволите, я теж зроблю маленький подарунок…

Але крім грошей давати більше було нічого. Незважаючи на велику нужду, старий аж ніяк не скидався на жебрака, тому Зулейха соромилася витягнути руку із сумки.

Коли настав час розлучатися, Зулейха раптом сказала:

— А ну ж бо, Баба-ефенді, пливімо з нами.

Старий подумав, широко посміхнувся на цей жарт, який і в мріях собі уявити не міг:

— Цому б і не поплисти?..

— Ви не пошкодуєте, що поїдете звідси?

Старенький знову посміхнувся і знизав плечима:

— А караван-сараї, дітласню та лазні ми на кого залисимо?

Цього разу втрутився Юсуф і сказав Зулейсі:

— Ви знаєте… Я думав цілком серйозно про те, про що ви сказали жартома. Мені здається, він чудово поладнає з іншими мешканцями особняка…

У Зулейхи серце затріпотіло в грудях, очі заблищали. Довго сперечатися з Баба-ефенді не довелося. Він навіть не запитував, куди вони їдуть; цей старенький з розкуйовдженим волоссям і бородою готовий був іти за ними, немов величезний вівчарський собака, що раптом втратив господаря.

Юсуф не сумнівався, що ця подія порадує всіх на «Ташуджу» і допоможе перебороти той невеселий настрій, який запанував на ньому в останні дні.

Старому виявилося нічого більше тут робити, речей у нього теж не було. Він лише сказав на пристані комусь, з вигляду схожому на вантажника:

— Синку… Я від'їздзаю… Передавай уклін моїм знайомим… Я їм більсе ніцого не винен…

Це означало, що всі справи були закінчені. Але коли старий, промовляючи «бісмілля»,^[51] підібравши поли пальта, піднімався в човен, Зулейха розсміялася:

— Тільки одна умова. Ви не підніметеся на борт у цьому пальті і кепці… Я підшукаю вам щось на пароплаві.

Розділ двадцять п’ятий

На «Ташуджу» не довго сумували через лікареву смерть: всього декілька ночей не лунали музичні трелі музиканта з Сакиза, а команда рано розходилася спати.

Баба-ефенді, як був так і вклався у лікаревім пальті на ліжко в каюті, де заснув непробудним сном. Насправді це була каюта помічника капітана, і тільки з поваги до Юсуфа в ній було дозволено жити лікарю. Тепер же помічник капітана боявся переселитися в каюту, де недавно померла людина, тож за власним бажанням віддав її старому критянинові, інакше нещасний старий і мріяти не міг би про такі апартаменти.

Баба-ефенді був такий старий, що за своїм віком навіть лікарю в батьки годився. Але мав на диво міцне тіло й здорові, як замолоду, зуби. Зодягнувши Юсуфові штани і його ж спортивну сорочку без рукавів з глибоким коміром, він сновигав по пароплаву, мов залишена без нагляду вівчарка, і скрізь пхав свого носа.

Поводився Баба-ефенді мов справжній деребей. Не минуло і двох днів, як він почав утручатися геть у все, що відбувалося на борту «Ташуджу». Він прискіпувався до членів команди, повчаючи на кожному кроці всіх і кожного: то кока — як чистити картоплю, то капітана — віддавати накази.

Звісно, це дратувало команду, та він, миттю відчувши, що розізлив чергову жертву своїх прискіпувань, одразу ж відбувався жартами. Та ще й чудово розумів, що його старість — його й щастя, бо хто на такого зможе розсердитися. Тож усі поблажливо терпіли його витівки, навіть по-своєму полюбили дивного старигана.

Баба-ефенді мав гучний і різкий голос — дивний як для його старечого віку. Коли старий попоїсть, то голос йому стає ще голоснішим, а тоді на борту знайдеться, було, який-небудь бешкетник з команди і тихенько його про щось спитає. Ну, Баба-ефенді й відповість йому, гадає, що пошепки, а насправді рокотить на всю палубу, мов у трубу, і всі на борту за животи хапаються зо сміху.

А ще він на свій манір і з особливою грецькою вимовою читав мавалід,^[52] що розважало не тільки всю команду, а й Юсуфа, тому повторювалося щоночі.

Та при цьому Баба-ефенді був надто запальним оповідачем і не терпів жодних заперечень. Раз почавши говорити, він уже не міг зупинитися і напускався на кожного, хто зауважував неточність його переповідань.

Попри те старий був тямущим і поштивим. Його навіть не розпестило Зулейшине аж надто поблажливе ставлення. Він ніколи не заходив на кормову палубу, вважаючи її забороненим місцем. А якщо туди конче потрібно було навідатися кому-небудь з команди, він за те шпетив його на всі заставки: «І сцо ти там забув, га, синку? Це сцо, хлів тобі? Не бацис, сцо жінка там?»

Тому дуже дивно було, коли Зулейха що-небудь хотіла йому сказати чи передати і підкликала до себе, а він дуже ввічливо їй відмовляв:

— Даруйте, ханум-ефенді, будьте ласкаві, просу до нас сюди, — і запрошував її на палубу під капітанським містком.

Юсуф підмітив цікаву річ:

— «Ташуджу» — просто пароплав переселенців з островів, — примовляв він, — від Міділлі до Кіпру, з кожного острова по мешканцю є… Лише з Криту бракувало, а тепер — повний набір.

Та для Баба-ефенді мало було лише представляти на кораблі Крит. Він повсякчас доводив, що Крит кращий за інші острови, намагаючись показати його панування, і одно повторював: «Та годі вам, неуки… їх і островами гріх назвати», сіючи таким чином розбрат на кораблі.

Одне тільки було прикро: маючи блискучу (як і зуби) пам’ять, розповідаючи з усіма подробицями про пригоди полковника Васоса^[53] й дитинство Венізелоса,^[54] зараз він усе ніяк не міг запам’ятати, куди й навіщо вони пливуть на цьому незнайомому йому пароплаві, і часом запитував Зулейху:

— Сказіть, будь ласка, ханум-ефенді, а куди ми все пливемо?.. І де се озеро? І я там зитиму?

Зулейха дивом дивувалася тій безтурботності, з якою цей старий по хвилинних роздумах пристав до незнайомих йому людей, не знаючи ні сном ні духом, хто вони, куди прямують, і не думаючи про те, де доведеться вмирати, якщо його раптом висадять на півдорозі. Насправді такому спокою можна було лише позаздрити.

А вона сама? Адже вона не більше за цього старого знає про те, куди вони приїдуть і що чекає їх у майбутньому. Скоро закінчиться їхня морська мандрівка. У тих місцях узбережжя, що починалися за Мерсіном, Фініке та мисом Гелідонья, на пристанях, на яких вони знов інколи виходили з Юсуфом, вже відчувалися кольори й запахи, властиві Гьольюзю.

Авжеж, їхня подорож добігала кінця. За кілька днів знову доведеться зустрічатися з людьми, якось протистояти плинові того життя, до якого, як їй здавалося, вона зараз зовсім не готова.

Більше не було того стану приємного спокою, який, здавалося, навіювала безлюдність морських просторів. Досить було їй уявити знайомі обличчя людей, що зустрінуть її в Силіфке, свою свекруху, як серце Зулейхи починало прискорено битися, і в неї темніло в очах.

Розділ двадцять шостий

І знову хвиля полуденної спеки й задухи накрила «Ташуджу».

Після Анталії пароплав вийшов з відкритого моря, скерував ніс на суходіл і, обігнувши скелястий мис, зупинився посеред бухти.

Це була якась дивна місцевість — жодна хатинка не прозирала крізь зелені бухти, здавалося, поблизу немає людського житла.

До Зулейхи, яка вже кілька годин знеможено лежала в шезлонгу на палубі, підійшов Юсуф і спитав:

— Ви спите?

Зулейха підвелася.

— Ні, — відповіла. — Я роздивляюся обрії.

— І вам не цікаво, чому це ми раптом зупинилися коло відлюдного берега?..

— Сьогодні так жарко, що в мене голова стала капустяна від спеки, я навіть і не подумала про це. Ще один сюрприз, так?

— Щось схоже на те… Ми тепер заплили в морські кордони нашого вілаєту… Стоїмо неподалік від мису Анамур. Завтра, якщо пощастить, будемо вже в Ташуджу… Отож сьогодні — останній день нашого плавання. І я пропоную вам відпочинок на пляжі як прощальний номер програми. Я вам покажу, що наші пляжі не згірші того, що вам так сподобався тоді в Дікилі.

Зулейха розсміялася:

— Суперництво вілаєтів?

— А якщо ви трохи нездужаєте сьогодні, як мені здалося, то повірте — цілюще купання в цій прекрасній бухті як вітром звіє усі хвороби.

Невдовзі човен з «Ташуджу» висадив Юсуфа та Зулейху на берег край гаю вічнозелених ріжкових дерев. Коли вони вийшли з човна на сушу, Зулейха побажала прогулятися поміж дерев.

— Щось мене трохи захитало… Це вперше таке… Мені навіть не стільки вода потрібна, скільки затінок, — говорила Зулейха і раз у раз сідала під деревами, набирала в жменю землю, підносила до обличчя, вдихаючи її аромат.

— Нічого дивного, — сказав Юсуф. — Сьогодні вже двадцять восьмий день нашої подорожі. Можна сказати, половина кругосвітньої… Вам, напевно, вже обридло.

Зулейха злякалася, що Юсуф може образитися, і, сміючись, сказала:

— Ні-ні, що ви… Про «Ташуджу» в мене залишаться якнайкращі спогади.

Вони думали, що зовсім самі в цьому гаї, але раптом помітили двох маленьких дівчаток. Юсуф і Зулейха пішли за ними і вийшли на баштан з кавунами. Старий критянин, схожий на Баба-ефенді, запросив їх до обвитої зеленню альтанки поряд з колодязем і з палкою молитвою та хвалою на устах розрізав кавуни.

Юсуф прихопив із собою фотоапарат.

Зулейха покликала до себе двох дівчаток — внучок критянина — і трохи попозувала. Потім, коли стало прохолодніше, вони знову, прогулюючись між деревами, спустились до берега моря.

Тут берег не був величезним піщаним пляжем, як у Дікилі.

Коли тут, на Середземному морі, за південного вітру розігрувалися шторми, хвилі, що накочували на берег, ламали скелі: там виднівся невеликий острівець, з якого досі стриміло коріння дерев, у іншому місці вода проточила величезну пустоту біля підніжжя скелі, ще далі громадилися купи кам’яних уламків, схожих на залишки пароплавної пристані.

Гай ріжкових дерев довкола затоки місцями спускався аж до берега і нависав над морем з країв прямовисних і голих плато, які здалека скидалися на бетонні уступи на схилах.

Юсуф довго ретельно вибирав місце для купання Зулейхи. Нарешті знайшов, приніс туди у невеликій сумці червоний купальник, куплений в Айвалику. Вибачився, що йому не вдалося роздобути що-небудь, схоже на тапочки.

— Тут усе-таки дно кам’янисте, — сказав він. — Я тут пройшовся, подивився: ще ноги пораните. Може, я збігаю швиденько до цього садівника-критянина? Раптом у нього знайдуться які-не-які капці. Звісно, за гроші.

Така щира його готовність допомогти розсмішила Зулейху, і вона сказала:

— А що станеться? Чи мої ноги якась коштовність, що їх і торкатися не можна?

Так сказавши, вона стала на пісок і, щоб не залишилося більше питань, заходилася роззуватися і скидати шкарпетки.

Юсуф залишив Зулейсі купальник та рушник і мовив:

— Що ж, тепер тут розпоряджайтеся, як у Дікилі… А я дещо пошукаю. Цікаво, чи вдасться знайти трохи стиглих стручків?

Це був привід, щоб на час купання залишити дружину саму: хай почувається вільно і робить, що їй заманеться.

Зулейха ще не забула блаженство і спокій тих годин, коли раювала, сидячи на піску на мілководді в Дікилі. Але тут їй не вдалося сісти у воду, бо вже за десять-п’ятнадцять кроків море стрімко глибшало, а на дні з’являлося каміння і водорості.

Пройшовши трохи, вона швидко втомилася. Потім вилізла на уламок скелі, звісила ноги у воду.

Коло підніжжя скелі лежала пляшка, схоже, з-під газованої води. Цікаво, як вона туди потрапила? Зулейха пригадала розповіді про людей, які загубилися в морських просторах, і, сподіваючись таким чином дати про себе знати, вони з надією вкладали записки в пляшки й кидали їх у море. З дитячою цікавістю вона спробувала дістати пляшку, щоб перевірити, чи немає там і справді послання. У цей час над піском промайнула легка тінь: повз неї швидко прослизнула морська змія і зникла під скелею.

Побачивши її, Зулейха скрикнула і рвучко задерла ноги на скелю.

Вона зрозуміла, що більше не наважиться спустити ноги у воду, і це її дратувало.

На те не було ради, тож, трохи зачекавши, вона покликала Юсуфа. Добре, що він відійшов ще не надто далеко. Той відразу ж відгукнувся і вийшов на берег.

— Що сталося?

— Не питайте… Тут змія… Я тут застрягла…

— Не бійтеся… Це ж морські змії. Вони безпечні.

— Можливо… Але це все нерви… Мені здається, що тільки-но я опущу ногу у воду, як вона обів’ється довкола мене.

Юсуф розсміявся:

— Ви маленьку змійку за якогось дракона маєте, їй-богу. Зніяковіла Зулейха почала прибріхувати:

— Вона зовсім не така, як ви думаєте, метрів два завдовжки.

— Вам, напевно, здалося.

— Можливо… Але підкажіть мені, як звідси вибратися.

— А тут порадами не допоможеш… Знову дядькові морока.

— Що ви сказали? Я не зрозуміла.

— Я кажу, знову дядькові морока. Це такий вислів. Означає, що мушу йти туди сам. Там мілко?

— Не знаю, місцями глибоко, але загалом, здається, мілко.

— Я зможу пройти, якщо високо підкочу холоші? У мене ноги довгі.

Юсуф до голінок закотив штани і увійшов у воду. Але там виявилося глибше, ніж сказала Зулейха. Юсуф походив управо-вліво, щоб знайти мілкіше місце, і враз провалився в яму до пояса.

Зулейха знов сіла на скелю, щоб не стояти так близько до Юсуфа в самому купальнику.

— Сталося те, що сталося, — сказала Зулейха і не могла стримати сміх, спостерігаючи за Юсуфом, якому було справді непереливки. — Не гоже сміятися, звісно, коли й ви в такій безвиході, та це нерви… Тільки будьте обережнішим. Якщо змія й до вас ще підпливе…

— Тоді я заскочу на скелю, до вас. Подамо «Ташуджу» сигнал про допомогу.

— А зараз нам що робити?

— Ну, звісно, переловити тут усіх змій нам не вдасться і територію очистити ми не зможемо… Тож зробімо так, як у Чанаккале — ви знов сядете мені на плечі.

Зулейха, почувши про його наміри, розсердилася. Ото вигадав! У Чанаккале вона була вдягнута, а не практично гола, як зараз: у якійсь мокрій шматині завбільшки з хустку, що поприставала до тіла. Зараз було б просто смішно, якби вона так само звісила ноги і вхопилася Юсуфові за чуприну. Але, здається, був єдиний вихід — послухатися Юсуфа.

Вона все ще нервово сміялася.

— А ви подумали про свою сорочку, яка стане такою самою, як і ваші штани, якщо я сяду вам на плечі?

— Тепер уже однаково. Та годі вам, я ж не можу вас тут залишити… Все можна пережити.

Юсуф, немов носильник, що збирається звалити на себе вантаж, зігнувся перед скелею і підставив дружині спину.

Зулейха подумала, що їй зручніше влаштуватися по-іншому — сісти на плече, а ноги звісити назад. Так вона й зробила. Але в такому положенні важко було триматися. Зулейха простягла праву руку до Юсуфового лоба, а пальці зчепила у нього на потилиці.

Хоч який був сильний Юсуф, йому ледве вдавалося утримувати рівновагу. Вода доходила йому до стегон, і він спотикався майже на кожному кроці.

Кілька разів він разом із Зулейхою мало не впав у море.

Зулейха теж повільно почала сповзати до його грудей, її зчеплені руки спершу опустилися з лоба йому на обличчя, потім на підборіддя, на шию.

І в якусь мить Зулейха відчула себе оголеною жінкою в дужих чоловічих обіймах, і цей чоловік притискав її до себе так міцно, як може притискати свою милу до грудей палкий коханець, не тямлячи себе від сильного збудження.

Їх підборіддя доторкалися одне до одного, руки стискалися з силою тятиви лука, груди тісно притискалися.

У цю хвилину погляд Зулейхи зустрівся з поглядом Юсуфа, і вона побачила в ньому сум’яття й відчула те пристрасне бажання, яке його зараз охопило.

Це була випадковість, яку навіть важко собі уявити. Їх тіла згадали одне одного, руки сплелися в палкому жаданні. Зулейха вся тремтіла, заплющивши очі. Юсуф так міцно притискав її до себе, що вона ледве зводила дух. Вона чекала, трохи розкривши уста…

Але минали секунди, а того, що чого сподівалася, не відбувалося. Коли вона знову розплющила очі, то побачила перед собою зовсім іншого Юсуфа: кров відлинула від обличчя, спокійний, стиснуті губи…

Важко дихаючи, Юсуф опустив дружину на землю. Потім витер чоло від великих горошин поту і, важко дихаючи, сказав:

— Ви зовсім легка… Але у воді йти важко.

А потім залишив її саму, щоб вона перевдяглася, і пішов собі.

Розділ двадцять сьомий

Осінь вони провели в Гьольюзю, а ближче до зими переїхали в будинок у Силіфке, вікна й двері якого все ще стояли забиті дошками.

Зовні нічого не змінилося. Вони й далі жили тим самим життям, що й раніше. Юсуф навіть у ніч, коли відзначали річницю Республіки, влаштував в особняку урочистий суннат^[55] для дітей незаможних робітників.

Сам він, здавалося, був дуже зайнятий усі ці місяці. Рано виїздив у місто або спускався на нижній поверх особняка і тільки потемки повертався. Вечеряв пізно.

Вони привезли в особняк Баба-ефенді, поселили його в кімнаті на нижньому поверсі.

Старий критянин, як і на «Ташуджу», почувався цілковитим господарем.

Він сварив робітників, іноді бувало навіть, що обсуджував Юсуфа, чим дуже лякав Зулейху.

Він вважав, що всі ці люди не вміли працювати, просто плямували репутацію особняка. То навіщо було Юсуф-бею так їх балувати? Він сам на Криті управляв ще й більшими особняками, то й що? Якби його воля, він би всіх горе-робітників вигнав на вулицю, а на їх місце найняв інших.

Щоранку голос Баба-ефенді здіймав на ноги всіх в особняку. Якщо він не знаходив, кого вилаяти, то починав бубоніти перед курми й котами.

Напевно, єдиною людиною, яка не страждала від цього галасу, була Зулейха. Голос критянина чомусь нагадував їй звуки моря і той період її життя, який вона пробула на «Ташуджу» в цілковитому спокої, очікуючи невідомих змін.

Мешканці особняка з подивом спостерігали, як Зулейха часто розмовляла з цим дивним чоловіком, вечорами кликала його з собою на прогулянки і ходила з ним у гори чи до річки.

* * *

Але ставлення Юсуфа до Зулейхи, хоча й малопомітно, все ж змінилося. Коли вони були в товаристві родини або гостей, то він був з дружиною так само уважний і запопадливий, як і на «Ташуджу». Та варто було їм лишитися наодинці, як він замовкав, не вважаючи за потрібне навіть договорити фразу до кінця, і йшов собі геть.

Тепер вони взагалі не залишались удвох. Але однаково Юсуф майже весь час, за винятком годин сну, намагався не бути вдома і пиячив більше, ніж звичайно, хоча й усіляко намагався це приховати.

Зі слугами він тепер поводився суворо, весь час дратувався. А якось навіть без будь-якої на те причини уперіщив управителя хлистом.

Баба-ефенді теж чудово знав про цю запальність і тепер, тільки вгледівши Юсуфа, забивався в якусь шпарину і не наважувався й рота роззявити, коли Юсуф був удома.

Відразу, коли вони переїхали в містечко, Зулейха захворіла на ангіну, тому кілька ночей через сильну гарячку пролежала у маячному стані.

Доглядала її під час хвороби свекруха. Енісе-ханим сиділа на підлозі поряд з ліжком на подушечці, сердилася, якщо хто-небудь з доньок заходив до кімнати, і сказала, що наглядатиме за хворою сама.

Щоразу, прокидаючись уночі, Зулейха бачила перед собою свекруху. Її очі здавалися ще більшими на змарнілому віднедавна обличчі.

Вони посміхалися одна одній, літня жінка підбивала їй подушки і вкривала ковдрою, прикладала долоню до чола, перевіряючи, чи немає температури, і запитувала, чи не треба їй чого-небудь.

За весь час, що Зулейха хворіла, чоловік навідав її всього два-три рази.

Ступаючи навшпиньки, щоб не шуміти, він відчиняв і зачиняв вікна, переставляв речі і, ніби вирішивши, що на цьому його робота закінчена, мимрив для годиться кілька фраз і виходив з кімнати.

Зулейха спостерігала, як поводиться Енісе-ханим. Свекруха була вельми ввічлива з нею, щиро цікавилася її здоров’ям. І хоча ніби нічого не змінилося в їх спілкуванні, все ж у погляді свекрухи Зулейха помітила ту ж саму відчуженість, що й у своїх розмовах з Юсуфом на «Ташуджу». З тією лише різницею, що Юсуф у такі хвилини повільно відводив погляд убік. Літня жінка ж робила інакше двома руками, ніби бажаючи погладити невістку, вона пригортала її голову до своїх грудей.

* * *

І хоча зовні здавалося, ніби все забуто й життя увійшло в свої береги, Зулейха аж надто добре відчувала, що це ненормальний стан і так тривати далі не може. Настав час відкрито поговорити з чоловіком. Їй несила було далі терпіти таку невизначеність. Має ж Юсуф якісь міркування щодо цього, а значить і якісь рішення — погані чи хороші. Можливо, він мовчить, бо чекає ініціативи від Зулейхи?

У ті дні, коли хвороба дещо відступала, але Зулейха все ще відчувала сильний жар, вона склала сама для себе план. Навіть подумки проговорювала деякі фрази.

Та коли вона нарешті піддужала настільки, що змогла встати з ліжка, то знов десь поділася її рішучість, і вона й далі пасивно чекала, як розгортатимуться події. Тим часом з думки не йшов улюблений батьків вислів.

І хоча вони планували залишатися в Гьольюзю до перших зимових місяців, усе ж сувора зима змусила родину негайно переїхати до міста.

Ця зміна на якийсь час відволікла Зулейху від роздумів. Бона заходилася допомагати впорядковувати будинок, який уже кілька місяців поспіль стояв пусткою. Часто до них приходили гості, та й сама вона не відмовлялася від обов’язку віддавати взаємні візити. Юсуф кілька разів — як у минулі роки — навіть влаштував пишні звані обіди для друзів і важливих гостей, котрі відвідали їхнє місто.

Юсуф, здавалося, у місті мав ще більше клопоту, ніж у Гьольюзю. А ще в нього раптом з’явилася пристрасть до полювання. Разом з кількома новими друзями-мисливцями він гнав поперед себе мисливських хортів, яких спеціально привезли з Криту, їхав з міста і пропадав на цілі дні.

При цьому Зулейха з подивом спостерігала, з яким поштивим і веселим виразом обличчя він ходить на прийоми і зустрічає гостей. Таке ж обличчя було в нього на «Ташуджу» або, скоріше, тієї ночі в Каршияка, коли вони припливли в Ізмір, щоб зустрітися з її дядьком.

Юсуф цими вечорами виявляв таку повагу до дружини, що, здавалося, просто не знав, чим їй ще можна догодити. І ця його дивна поведінка кілька разів навіть збила Зулейху з пантелику, й кілька разів їй справді було здалося, ніби він надалі так поводитиметься з нею й наодинці.

Ці постійні гості в будинку, ці сучасні звані прийоми відволікали і навіть тішили молоду жінку, але після них вона просто падала з ніг від утоми. А причиною було те, що ці зібрання були не чим іншим, як продовженням тієї ночі, коли вона вийшла в світ у домі в Каршияка.

Хоча Зулейха тепер ставилася до цього простіше, та, розмовляючи з людьми, як і раніше відчувала хвилювання. Вона пишалася собою, коли, попри всю люб’язність посмішок і серйозність поглядів, могла визначити, як насправді на неї дивляться і як ставляться, і це підштовхувало її до того, щоб мати ще більш незалежний, веселий вигляд. Але та напруга, якої вимагала від неї ця роль, аж надто її знесилювала.

Її дуже зворушив візит двох бідних гостей, про яких ніхто і гадки не мав, що вони прийдуть до них у цей час і втягнуть її у світ зовсім інших думок. Завдячуючи їм, вона багато днів прожила радісно і спокійно.

Капітан удруге вирядився в парадну уніформу, на голову надягнув гаптований золотом кашкет, а в руках тримав ціпок із срібним набалдашником. На маленькому юнзі, незважаючи на холодну і дощову погоду, була легка біла сорочка. На честь Зулейхи Халіль теж причепурився: пов’язав синю краватку і бритвою виголив голову аж до середини потилиці. Коли Зулейха в передпокої почула їхні голоси, то мерщій збігла сходами і повисла на шиї в Халіля, який намагався поцілувати їй руку. Капітан разом із залишеними Зулейхою на борту книжкою і шийною хусткою привіз їй невеличкі дарунки — глечик з Чанаккале і скляний браслет, що їх купив під час останнього рейсу Халіль, коли сходив на якійсь пристані.

Крім того, вони ще привезли з собою повний кошіль овочів і свіжих ягід з Анталії і слугою передали його на кухню.

Капітан був людиною шанобливою. Він прийшов, аби лишень переконатися, що Зулейха здорова, і поцікавитися, як вона себе почуває, а потім збирався відразу ж піти. Але Зулейха затримала гостей до вечора і провела їх до пристані автомобілем, щоб здалеку ще раз поглянути на «Ташуджу».

Розділ двадцять восьмий

Лютий був наскінчу. У сонці, повітрі і першій яскравій зелені на деревах вчувалася близька весна.

Юсуфа знову не було з ними вже кілька днів. Звісно, декому було відомо, куди він поїхав. Але Зулейха не бачила сенсу розпитувати будь-кого про те, що її не цікавило.

Їй було однаково, поруч Юсуф чи ні. Вона навіть визнавала, що почувала себе вільніше, коли його не було з нею. І в той же час, коли в домі не чувся його голос, не лунали його кроки, вона відчувала якусь ненадійність і легкий смуток. Неначе лежала в кімнаті, двері до якої забули зачинити. Навіть тоді, коли вона була на нього дуже ображена, це неприємне відчуття відразу ж зникало, тільки-но вона чула, як він дзвонить у двері або спускається сходами.

Дружина керівника майновими справами в їх ільче^[56] сказала, що її чоловік бачив Юсуфа минулої ночі в якомусь ресторані в Адані. Те місце, що наша бідолашка тактовно назвала рестораном, можливо, було й трактиром. Останнім часом, здавалося, не минало й ночі, щоб Юсуф не пиячив. Хтозна, може, він пригадав розваги тих часів, коли був ще неодруженим. У вілаєті він міг зустріти артисток у барах та різних жінок, що нестримним потоком ринули туди зі Стамбула. Цілком можливо, що Юсуф з його демократичністю знайшов спільну мову з кимось із них. А якщо це припущення правильне, то вчинив він дуже слушно. Хто мав право хоч щось на це сказати?

Юсуф пропав на п’ять днів. Мабуть, він і сам цього разу відчув неприродність свого вчинку, бо третього дня надіслав з Адани телеграму, в якій туманно давав зрозуміти, що він не закінчив ще усіх своїх справ.

Йшов вечір п’ятого дня. Зулейха вже повечеряла і піднялася до себе в кімнату. Надвечір похолодало, і вона розпалила камін. Коли ж перебирала на шезлонгу свіжі газети, що надійшли зі Стамбула, у двері постукали. До кімнати увійшов Юсуф. Він виглядав стомленим.

Зулейха спокійно встала, вдаючи, що не знає про те, де вештався її чоловік. Вона запропонувала йому сісти в крісло біля каміна і спитала, чи він повечеряв.

Вони сіли один проти одного. Зулейха про щось запитувала, Юсуф відповідав. Але потім, стишивши голос, він сказав:

— Я забрав повідомлення з суду в Джейхані. Час відстрочення, наданий нам судом, учора закінчився.

Кажучи це, він поклав конверт, який тримав у руці, на журнальний столик. Зулейха розгубилася на мить, але потім змусила себе опанувати:

— О… Добре…

Чому вона не подумала про те, що час судового розгляду торік припав якраз на лютий і що термін річного відстрочення збіг?

Вона зніяковіла від того, що розлучення ніби стерлося з її пам’яті. Вона хотіла врятувати становище, збрехавши щось таке: «Я так і подумала, що ви поїдете в Джейхан, щоб з усім цим розібратися».

Але цього вечора, коли ніщо не провіщало грози, ця новина заскочила її зненацька.

Адже все-таки це було розлучення подружжя. Їй потрібний був час, щоб зуміти підготуватися і спокійно зустріти цю звістку. Але зараз існувала небезпека того, що, коли вона заговорить, її голос затремтить, і вона почне затинатися. Було вкрай важливо зіграти перед чоловіком ту роль, яку вона розігрувала перед сторонніми, але вдесятеро спокійніше і сміливіше. Вона не могла йому поступитись.

Юсуф мовчав, розглядаючи картини на стінах.

Зулейха хотіла виграти час, щоб цілком опанувати себе, а для цього їй потрібно було зайнятися чимось таким, що виглядало б природніше, ніж поведінка Юсуфа. На думку їй не спало нічого іншого, як відчинити шафу і витягнути звідти святково оздоблену коробку, дістати з неї шматок пирога, покласти на тарілку і подати Юсуфу.

Юсуф так і не втямив, що цей вчинок дружини — наслідок розгубленості. Він з гіркою посмішкою взяв тарілку з її рук, повільно поставив на журнальний столик поряд з повідомленням із суду і спитав:

— Це частування має показати солодкість розлучення?

Цей звичайний жарт змусив Зулейху насупити брови.

— У мене і в думках такого не було. Таж розлучення — це розставання двох людей, які, незважаючи ні на що, довго прожили в дружніх взаєминах і які, попри купу протиріч, змогли багато в чому оцінити одне одного. А тому немає тут жодної солодкості, розставання гірке, але необхідне.

Юсуф був трохи здивований — він не чекав такої серйозної і відвертої розмови. Отож відповів:

— Так, необхідне.

Потім підвівся з місця і поправив заслінку в комині, не стаючи на стілець, опустив віконницю, підчепивши її краєм щипців, та трохи відсунув комод, що заважав вільно відчинятися балконним дверям.

Зулейху чомусь дуже зворушило, що її чоловік робив ці дрібнички, рихтуючи все під старі звички в цій кімнаті, яка була їй вже чужою. Вона відвернулася, щоб цього не бачити, і зціпила зуби.

Коли Юсуф покінчив з тим, він знову підійшов до канапи, на якій сиділа Зулейха.

— Нам потрібно з вами обговорити всі деталі, — мовив він.

Потім дістав з кишень папери з марками і печатками, показав їх Зулейсі, назвав якісь цифри, а тоді довго щось розповідав, роблячи підрахунки олівцем.

З усієї його довгої промови, пересипаної купою правових термінів і витягів із законів, вона зрозуміла головне.

Цивільний кодекс передбачав наявність у подружжя спільних заощаджень. Через те, що обвинувачем у суді виступала Зулейха, суд присудив Юсуфа до виплат різних компенсацій. Тому Зулейсі належала сума, достатня, щоб вона могла безбідно жити доти, доки визначиться, як бути далі. Можливо, вона сама не зможе розібратися в усіх цих питаннях, які були, по суті, справами чоловічими, тому її дядько Шевкет-бей мав надсилати їй письмові звіти.

Зараз Зулейха зрозуміла, чому Юсуф так жадав побачити дядька в Ізмірі.

Вона встала, притулилася спиною до стіни, на її обличчя лягла тінь абажура:

— Ви мусите знати, що в цих справах я нікому не довіряю більше, ніж вам. Я не до кінця второпала, що ви говорили про ті питання, в яких можуть розібратися лише чоловіки. Але зрозуміла: у тому, що стосується грошей, ви вчинили зі мною дуже великодушно… Я повинна сказати вам прямо… Я б ніколи не прийняла цих грошей, якби вони мені не були потрібні. Але так вийшло, що я все ж трохи маю потребу в грошах. Тому я їх візьму і… дякую вам.

— Нема за що. Це все природно…

Зулейха більше нічого не сказала. Їм більше не було про що говорити цієї ночі. Юсуф повільно підвівся і зібрався йти.

Зулейха, ніби це лише зараз спало їй на думку, сказала:

— Ми забули обговорити одну річ… Коли ви хочете, щоб я поїхала?

Юсуф уп’яв очі в переди своїх черевиків.

— Це вам вирішувати… Коли накажете…

— В такому разі, протягом кількох днів.

— Дуже добре. Ви мені тоді повідомите, коли саме.

— Ви кому-небудь про це говорили?

— Знає тільки мати.

— Якщо хочете, то скажіть після того, як я поїду…

— Я думаю залагодити все це більш підхожим чином… Того дня, коли ви будете їхати, ви з усіма попрощаєтеся, ніби вирушаєте в подорож.

— Справді, так буде краще…

Юсуф тихо причинив двері, ніби в кімнаті лежав хворий або небіжчик, і, намагаючись не тупотіти, повільно попрямував до передпокою.

Коли він уже доходив до сходів, двері тихенько прочинилися і Зулейха погукала його:

— Ви не підійдете ще на хвилинку?

Молода жінка була трохи збентежена. Коли чоловік знов увійшов до кімнати, вона спитала:

— Я можу поїхати завтра?

— Завтра? Навіщо такий поспіх?

— Я так хочу… До того ж я не збираюся брати з собою жодних речей. А ті деякі речі ви надішлете потім.

— Гаразд, але… Завтра не вийде через певні причини… Тороський експрес вже поїхав сьогодні.

— Я поїду щоденним потягом.

Юсуф посміхнувся і спитав:

— Потягом, що не має спальних вагонів? Це неможливо…

Потрібно було сказати «хай буде що буде». Але вона злякалася, що Юсуф витлумачить цей поспіх по-своєму, і стримала себе:

— Ви маєте слушність, варто почекати першого експреса.

— Чекати залишилося недовго — до понеділка. Завтра я зателеграфую в Алеппо і замовлю вам купе.

— Дякую… У мене й справді ще є кілька справ. Авжеж, доведеться залишитися ще на два-три дні… У Гьольюзю розкидані деякі мої речі, і мені, звичайно, доведеться збирати їх самій.

— З’їздите туди завтра чи в будь-який інший день.

— У такому разі, давайте завтра.

Речі були лише приводом. У її серці несподівано виникло нездоланне бажання востаннє побачити те місце біля басейну, де сидів батько, і кімнату, де вони з Юсуфом стали чоловіком і дружиною.

Вона сподівалася, що Юсуф поїде з нею. Але коли вона встала вранці, їй сказали, що він приготував автомобіль для її поїздки в Гьольюзю, а сам із хортами й рушницями подався на полювання.

Зулейха поїхала в маєток востаннє з Баба-ефенді.

День випав мрячний і холодний. І доки вона з в’язкою ключів нипала неприбраними кімнатами, що встигли припасти порохом, і збирала речі, Баба-ефенді ходив за нею по п’ятах і все розповідав про плани на літо. Яктільки стане на годині, перше що він зробить, це вирве з корінням всі оці квіти по «дві пара» і на їх місці посадить інші, чим перетворить садок Зулейхи на сад, схожий на той, що на Криті.

* * *

Тієї ночі після розмови з Юсуфом Зулейха дуже тихо і обережно, щоб ніхто не чув, перебрала свої речі і зібрала валізи.

Отже, ще два дні забере її поїздка в Гьольюзю. Залишалося лише чекати понеділка.

Всі ці дні Юсуф десь пропадав. Зулейха постійно залишалася вдома сама зі свекрухою. Вона їй ні словом не обмовилася про свою домовленість із Юсуфом. Енісе-ханим, боячись, як би в її словах не прозвучав який натяк, теж німувала. Мабуть, отримала суворе напучення від сина.

Енісе-ханим захворіла. Але вона не лягала і лише никала по будинку. Її очі, здавалося, стали ще більшими і темнішими на пожовклому обличчі.

Зулейха не забула тієї турботи, з якою поставилася до неї свекруха, поки вона сама була хвора. Коли до від’їзду залишився день, вона зайшла до неї в кімнату. Енісе-ханим лежала на килимі долі, випроставшись на повний зріст, Зулейха нагнулася і торкнула її за руку:

— У вас жар, ви погано себе почуваєте. Вам потрібно роздягтися і лягти в ліжко.

Стара жінка раптом підвелася з підлоги.

— Ні, дитя моє, це, мабуть, погода на мене з настанням весни так погано діє. Іноді так буває. Якби ми були в Гьольюзю, то я б пройшлася, і все б де й ділося. Давай-но, якщо хочеш, попросимо візок та трохи проїдемося з тобою.

Зулейху здивувала ця пропозиція свекрухи. Вона не могла пригадати, щоб вони бодай раз виїздили з нею на вулицю.

Трохи згодом до воріт під’їхав критий візок. Незважаючи на дощ, що лив ливцем, вони поїхали в степ, а назад повернулися невідомим Зулейсі кружним шляхом.

Нарешті, коли на околиці міста замаячіли перші будинки, вони зупинилися біля огорожі. Це був цвинтар.

— Ось, донечко, — сказала Енісе-ханим, — вийдімо ненадовго і, коли вже нам по дорозі, провідаємо твоїх батька й матінку… Я торік живці посадила, погляньмо, чи що виросло…

Зулейха схаменулася лише зараз. Виходить, свекруха привезла її провідати батька.

Зулейха, похнюпившись, ішла між могильними плитами, намагаючись не вгрузати каблуками у вологу землю. Їй хотілося розплакатися від чистих і релігійних почуттів цієї старої жінки.

* * *

Нарешті настав понеділок. День розставання…

Автомобіль чекав їх уже десять хвилин. Усі валізи ще півгодини тому віднесли вниз і поставили біля дверей.

Але Зулейха все ніяк не могла спуститися. Вона розгублено тинялася кімнатою туди й сюди, ніби шукаючи чогось, і раз у раз відчиняла та зачиняла двері.

Нагорі нікого. Всі домашні зібралися і чекають її в передпокої.

Попереду в неї — останні тяжкі хвилини внизу… Звичайно, і вони минуть. Востаннє, поглянувши на себе в дзеркало в передпокої і поправивши волосся, вона спустилася вниз.

Зовиці стояли біля каміна. Двоє слуг швидко вибігли в передпокій.

Свекруха біля прочинених на вулицю дверей сіла навпочіпки, обхопивши голову руками. Побачивши Зулейху, вона підвелася, поправила поли ентарі і хустку на голові.

Зулейха спокійно і дуже по-доброму обійняла зовиць, підняла на руки малюків, розцілувала їх, потім поплескала по підборіддю і по спині слуг, які хотіли поцілувати їй руки.

Нарешті вона підійшла до свекрухи, котра, здавалося, затаїлася за стулкою дверей. Стара жінка завжди цілувала її в щоки, а тут ще й притисла її до грудей і легенько покачала, ніби заколисуючи маленьку дитину.

Баба-ефенді у дворі давав нагінку слугам:

— Сцо це таке? Ви сцо, у такому велицезному будинку кухля води не найсли? Звицаїв не знаєте? У вас у васих селах, сцо, воду не ллють, коли хто в дорогу вирушає? Сцоб Всевисній беріг та доїхали всі зиві-здорові?

Тут невідь-звідки на шию Юсуфові кинувся кривоногий старий з рідкою борідкою і в синьому пальті, доручив привезти йому з Мерсіна коробку якогось невідомого насіння і попросив зав’язати собі на пальці вузлик, щоб не забути.

Зулейха дуже злякалася, як би й цього разу, як під час поїздки в Гьольюзю два дні тому, Юсуф не послав супроводити її когось стороннього.

Але тут побачила, як той різким рухом відірвав руки бородатого старого від свого коміра і попрямував до машини.

— Ну навіщо ви себе утруднюєте, що за потреба? — не могла вона стриматися, щоб не сказати.

Юсуф показав на тих, хто був у дворі.

— Та хіба ж так чинять? Я довезу вас до Єнідже.

Автомобіль проїздив Кизкалесі.

З самого початку дороги Зулейха сиділа, притулившись щокою до скла, і, не кажучи ні слова, дивилася на степи і гори.

Несподівано вона сказала:

— Скільки років ми не бачили Кизкалесі?

Юсуф ніби прокинувся від сну і розгубився, не знаючи, що відповісти:

— Не було коли…

— Відтоді, як я побачила це місце вперше, минуло шість років!

— Більше… Майже сім… Час летить швидко.

— Так, просто як день минає…

— Ми, напевно, так само будемо говорити, коли й постаріємо.

— Ви сказали, що минуло майже сім років. І весь цей час ми залишалися чужими одне одному.

— І залишаємося такими ж.

— Справді, так… Як говорили наші батьки, це доля, так написано на роду.

Зулейха злегка здригнулася, ніби на неї раптом напала безпричинна туга, і додала:

— Давайте не будемо вдаватися в крайності… Ми не зовсім чужі одне одному… Ми розлучаємося по-дружньому… Це з усіма трапляється. Я завжди бажатиму вам щастя і благополуччя.

— І я вам теж.

— Але я вам ще більше. Ви мене цілком забезпечили.

— Прошу вас, не варто так говорити.

— Але правда є правда… З цього погляду бажати вам щастя — це просто мій борг.

— Не говорімо про це більше, прошу вас.

— Але ви, звичайно, не станете мені забороняти говорити про нашу дружбу… Дасть Аллах, ви будете щасливі. Обзаведетеся сім’єю… з’являться діти.

— Даруйте, та у вас немає права починати такі розмови.

У словах Юсуфа звучав докір. Але Зулейха, не зважаючи на його слова, ніби бавлячись, вела далі:

— Ось, наприклад, одружитеся з тією мініатюрною дівчиною, яку ми зустріли в Айвалику…

Юсуф трохи роздратовано розсміявся:

— А це ви ще з чого надумали?

— Просто… Мені ніхто інший на думку не спав. Ви тільки не подумайте, що я її критикую або щось іще… Я кажу щиро. Ви не уявляєте, як мені сподобалася ця дівчина! У неї від природи такі густі вії.

— Я вас прошу…

— Ця дівчинка вас кохала, адже правда?

Цього разу Юсуф засміявся, але нічого не відповів.

Зулейха зашарілася, бо відчула, що під час цієї розмови робить щось негідне. Але вже не могла себе стримати.

Після довгих днів мовчання і напруженого чекання їй страшенно хотілося поговорити. До цієї хвилини їй здавалося неможливим знайти теми для розмови на час цієї довгої подорожі, коли їй доведеться провести кілька годин наодинці з Юсуфом. Але зараз найстрашнішим для неї було це тривале мовчання. З її вуст ладні були зірватися по-дитячому наївні, ніжні слова, які говорять, коли трохи сп’яніють або в лихоманці. І щоб приховати цей напад ніжності, вона надавала своєму обличчю глузливого виразу і говорила ущипки.

Та коли Юсуф розсміявся, закашлявся і замовк, їй теж довелося зробити так само, і незабаром цей напад минувся.

* * *

На півдорозі їм знову довелося зупинитися на десять хвилин на старому, напіврозваленому заїжджому дворі.

Сад здавався зовсім голим через те, що молоде листя ще не вкрило дерева, і степова кав’ярня виглядала ще більш обідраною і жалюгідною.

Юсуф і тут був так само замкнений і неговіркий. На всі питання Зулейхи відповідав коротко і занурювався у свої думки.

Зулейха, врешті-решт, була для Юсуфа гостею на п’ять-шість годин. І хіба в цей час йому не личило поводитися з нею дещо ввічливіше?

Розділ двадцять дев’ятий

На вокзал у Мерсіні вони приїхали дуже рано. Автомотриса,^[57] що мала довезти їх до Енідже, вирушала лише за дві години. Зулейха поклала валізи на багажну полицю порожнього вагона. Потім ще раз сказала Юсуфу, який, спохмурнівши, поглядав на годинник:

— Ви, якщо хочете, можете повертатися… Я сама впораюся.

— Ні… Я повинен вас сам посадити на експрес.

— Залишилося ще години дві. У вас напевно є справи в місті. Ви йдіть.

— А ви що робитимете?

Зулейха невпевнено знизала плечима, поглянула на безлюдну станцію і дрібний, немов водяний пил, дощ.

— Нічого… Чекатиму…

Зулейха ніби докоряла Юсуфу за його мовчанку.

Але він цього так і не зрозумів, як не вловив образи в мовчанці Зулейхи, що настала після Кизкалесі, і сказав:

— Якщо хочете, можемо піти в парк на березі, посидимо там з годинку…

Звичайно, не потрібно було погоджуватися на цю вимушену ввічливість. Але Зулейха, не кажучи ні слова, підвелася. Вони побрели пліч-о-пліч вулицями, пройшли через ринок і спустилися до моря.

Парк ще не відкрили, позаяк сезон поки не почався. Офіціант приніс для них на берег два стільці і стіл. Вони сіли, не зважаючи на дощик, що мжичив дрібним пилом.

Зулейха довго спостерігала за каламутними хвилями, що тихо набігали на берег, коливаючи на собі клубки брудних морських водоростей.

Юсуф усе так само, не кажучи ні слова, сидів з нахмуреним обличчям і грався ланцюжком від ключів. Потім поглянув на годинник:

— Залишилося п’ятдесят хвилин…

Зулейха здивувалася, як швидко добігав кінця останній день, котрий, як вона думала, ніколи не закінчиться. Лише зараз її раптом немов ударили в серце — настав час їхати.

— Ну що, ходімо?

— Якщо хочете, можемо ще посидіти півгодини. Коли ми сюди йшли, то багато блукали, але станція за якихось десять хвилин ходи…

— Тоді посидьмо ще хвилин п’ять, добре?

Із Зулейхою зараз діялося майже те саме, що вона пережила, коли деякий час тому вони проїздили повз Кизкалесі. Їм нічого було сказати одне одному. Але що ж, вони так і розстануться мовчки?

Вона так чекала, що Юсуф з нею заговорить в останній день. Так сподівалася. Що могли змінити, в які тони забарвити цю неминучу розлуку слова, котрі вона від нього чекала? Нічого і ніяк… Але все одно вони повинні були пролунати. Ще трохи, і все це стане просто нестерпним.

Манто Зулейхи сповзло з плечей на спинку стільця. Юсуф знову накинув його Зулейсі на плечі. Все. Напевно, це був останній раз, коли її торкалися руки Юсуфа.

І хоча між ними не було жодного зв’язку, цей рух ні з того ні з сього нагадав Зулейсі її і Юсуфа на пляжі в Анамурі, коли Юсуф носив її на руках. Це був кінець. Вона відчувала, як серце з кожною хвилиною стукає все сильніше. Це відчуття змусило її податися вперед і покласти лікті на стіл. Різким рухом Зулейха випростала руки і поглянула на Юсуфа.

— Море було зовсім іншим, коли ми були на «Ташуджу».

— Звичайно…. тоді було літо…

— Авжеж, літо…. Я ніколи не забуду «Ташуджу»…

— Я лише хочу у вас дещо спитати.

— Питайте.

— Але не знаю, чи варто.

— Питайте.

— Чому ви мовчите?

— Передумала…

— Ви, мабуть, думаєте, що це щось важливе. Ну коли вже я почала… Я хочу спитати… Просто з цікавості.

— Питайте, що вам завгодно.

— Адже ми з вами розлучилися рік тому, правильно? З того дня ми стали незалежними і вільними людьми. Зараз я знову їду… І хочу спитати: чому ви все це робили?

Юсуф трохи збентежився, подумав, потім з гіркою посмішкою сказав:

— Ви справді хочете, щоб я вам відповів?

— Думаю, що нічого поганого в цьому немає.

— Добре, тільки от… Як би вам пояснити… Це пояснення може нас далеко завести…

— Я не зрозуміла, до чого ви це говорите.

— Можливо, доведеться сказати речі, які вам би не хотілося почути.

Найправильнішим на ці слова було б відповісти: «Ну, як знаєте» — і замовкнути. Але більше не було часу чекати. Якщо Юсуф ще раз замовкне як напередодні, то більше вже напевно не заговорить.

Зулейха затремтіла:

— Скажіть… Нічого не станеться, якщо ви скажете…

Юсуф зблід.

— Добре, я вам відповім, все одно між нами давно все скінчено. Але в газетах… Коли я прочитав про аварію, щось у мені ворухнулося. Ви ж знаєте нас, провінціалів. Це мало б швидко минутися, звичайно. Але мати мене просто замучила. Ще тієї ночі, коли я повернувся в Єнідже, вона вчепилася мені в горло, кричачи: «Що ти зробив дочці Алі-Османа?»

Юсуф говорив через силу і, щоб не зустрічатися поглядом із Зулейхою, дивився вдалину, на море.

— Коротше кажучи, я зважився. Підлістю і неповагою було б покинути його дочку в такому становищі. Потрібно було забезпечити вам повагу всіх навколо… Чи був інший шлях, окрім як удавати, що для мене це нічого не означало, приїхати, забрати вас звідти і ввести в оточення своєї сім’ї і друзів? Вам не брехатиму, мені це далося тяжко. Ходити перед усіма з похиленою головою… Хай там як, а вам це не личило б. Я заради нього і заради його пам’яті ще й не такі труднощі зносив. Якщо хочете, ми можемо з вами договорити дорогою.

Вони вийшли з кав’ярні і попрямували разом до станції, навіть не дивлячись по боках.

— Вибачте мені, — сказала Зулейха трохи згодом. — Мені таке навіть на гадку не спадало. Якби я знала, що ви так мучитиметеся, то я б давно вже поклала цьому край.

— Ну, не варто так перебільшувати, люба…

— Не судилося мені зробити вас щасливим. Але знайте, що я ніколи не хотіла, щоб ви так страждали.

— Ви теж знайте, що цей бік справи не був для мене аж такий важкий, як вам здається. Бачте, якщо хочете, можу вам пояснити… Люди ревниво ставляться до тих, кого кохають… Адже так? Таким людям важко терпіти… Але для тих, хто не кохає всією душею, все впирається лише в питання почуття власної гідності. Та і з цим змиряєшся, хоча й не так легко, звичайно. Адже між нами ніколи не було кохання, взаємного інтересу? Хіба не так?

Юсуф говорив про це з такою дитячою простодушністю, що, незважаючи на велику журбу, Зулейха не стрималася і гірко посміхнулася.

Юсуф теж розсміявся і почав переказувати Зулейсі майже дослівно, як запам’ятовують школярі, всі її лихі жарти про сміхотворність романтичного книжкового кохання.

Вулиця стала багатолюднішою, поруч проїздили вози, пробігали носильники, вигукуючи: «Дорогу!» А вони йшли вперед, не дивлячись під ноги. Зулейха ще ні разу не бачила, щоб її черевики так забруднилися.

Юсуф вів далі:

— Еге ж, якщо брати до уваги ваші слова, то з нас ніколи не вийшли б нормальні чоловік і дружина… Але хіба не було цієї зрадницької подорожі на «Ташуджу»? Вона все перевернула з ніг на голову.

Зулейха зупинилася і здивовано вигукнула:

— Що ви таке кажете?

— На жаль, це так. Напади потихеньку почалися ще в Мармуровому морі. І врешті-решт найсерйознішої кризи досягли на пляжі в Анамурі. Того стану, що його лікарі називають симптомом майбутнього тяжкого нападу. Ви, можливо, сміятиметесь… Але що поробиш, коли така правда… І в Гьольюзю і в Силіфке ми боролися все з тією ж хворобою…

Дощ полив цівками. Зулейха не помічала, як її обличчя стало вологим від його великих крапель. Вся її увага була поглинена тим, аби врятувати свої черевики від потоків води, які вирували між каменями брукованого хідника.

В єдиному купе автомотриси вони опинилися з сім’єю вчителя, про котрого дізналися, що він їде на нове призначення до Урфи. Вчитель завів балачку з Юсуфом, його дружина засипала питаннями Зулейху. Аж до Єнідже Зулейха проговорила з цією жінкою, але потім не могла пригадати з їхньої розмови жодного слова.

* * *

Єнідже… Експрес спізнювався. Вони сиділи під крислатими деревами в кафе поряд зі станцією.

Почало сутеніти.

Юсуф погукав хлопчика — чистильника взуття і звелів йому до блиску начистити щіткою вологі черевики Зулейхи.

Зулейха ще раз заговорила до Юсуфа:

— Експрес, мабуть, ще затримається… Як би вам не запізнитися на потяг до Мерсіна. Та й важкого у мене нічого немає. Мої валізи закине в потяг он той хлопчина…

Юсуф роздратовано сказав:

— Чому ви хочете того, чого я не можу зробити?

— Але ж ви можете залишитися тут один-однісінький у цій безлюдній місцевості.

Юсуф уривчасто розсміявся:

— Не хвилюйтеся… Обов’язково в який-небудь бік буде потяг або знайду машину.

І, ніби бажаючи показати, що йому все одно, в який бік їхати, Юсуф махнув рукою праворуч і ліворуч.

Минуло ще трохи часу, і вдалині замаячив експрес. Тоді Зулейха знову поклала руки на стіл і, звівши голову, шукала очі Юсуфа в зеленому світлі ліхтаря, що стояв перед ними.

— Я хочу вам дещо сказати…

— Справді? То кажіть!

Після невеликої паузи Зулейха промовила зовсім іншим голосом:

— Я вас не зраджувала, Юсуфе…

Вперше, називаючи чоловіка на ймення, вона зашарілася і затремтіла, ніби зробила щось ганебне, але погляд не відвела.

У якусь мить Юсуф, здавалося, повірив їй і радісно й здивовано поглянув на Зулейху. Але це тривало недовго. Він знову насупив брови, блиск в очах згас, і він опустив голову.

— Мені хочеться вам вірити, — сказав він. — Але для тих, хто підчепив цю паскудну хворобу, сумнів — нестерпне страждання.

Локомотив зупинився перед ними. На станції все почало рухатися.

Юсуф підхопив валізи, Зулейха пішла за ним. Розхвильована, вона в темряві не помічала, куди ступає.

Юсуф тримав шапку в руці, на лобі в нього виступила крапелька поту. Він розгублено ще раз оглянув купе Зулейхи і, швидко обтрусивши, повісив її манто, що впало було на підлогу.

Зулейха все ніяк не могла відчинити вікно і попросила допомогти провідника, який проходив мимо дверей купе. Коли скло опустили, потяг повільно рушив.

Юсуф зробив кілька швидких кроків і завмер, опустивши руки.

У горлі в неї стояв клубок, очі щипало від сліз. Ніби злякавшись, що під руку потрапить щось непідходяще, Зулейха не наважилася витерти очі, висунула голову з вікна і підставила лице темряві й вітру.

* * *

Продзвенів дзвінок — запрошення до обіду. Цей звук здався Зулейсі закликом струсити з себе тягар темряви, який, здавалося, навалився на неї, і впевненим кроком іти назустріч сяйву нового життя.

Освітленим коридором пройшли дві молоді жінки і чоловік. Зулейха підвелась, увімкнула лампу, довго підправляла розмазану туш перед люстерком, а потім попрямувала у вагон-ресторан.

Примітки

1

Вілаєт (сучасне іль) — одиниця територіального поділу Туреччини, провінція.

(обратно)

2

Бостанджі-баші (від турецьк. бостан — сад) — варта в султанському саду, яку вперше настановив Сулейман І. Начальник цієї варти, бостанджі-баші, виконував одночасно обов’язки головного наглядача над султанським палацом, портового інспектора та начальника поліції в столиці.

(обратно)

3

Під час і після Громадянської війни в Росії (1917–1921) білогвардійці та інтервенти захопили й викрали значну частину російського флоту.

(обратно)

4

Нахіє — найменша одиниця територіального поділу османської Туреччини.

(обратно)

5

Айвалик — місто на узбережжі Егейського моря, розташоване навпроти острова Лесбос.

(обратно)

6

Раки — ганусова горілка.

(обратно)

7

Бора (ще відомий як борей) — різкий північний вітер, що дме з боку узбережжя на Егейському та Середземному морях.

(обратно)

8

Франше д’Еспере Луї Фелікс Марі Франсуа (1856–1942) — французький генерал східної групи армій союзних військ Антанти на Балканах.

(обратно)

9

Йдеться про Бейоглу — район Галати в Стамбулі, де селилися іноземці.

(обратно)

10

Паша— почесний титул, який султан міг присвоїти губернатору або генералу (приблизно те саме, що й «сер» або «пан»).

(обратно)

11

Балканська війна (1912–1913) — війна Балканського союзу (Болгарія, Сербія, Греція і Чорногорія) проти Османської імперії.

(обратно)

12

Хайдарпаша — вокзал в азійській частині Стамбула, відправна точка залізниці в Анатолії.

(обратно)

13

Тут: генерал Ісмет-паша Іньоню та міністр охорони здоров’я Риза Нур.

(обратно)

14

Слово (фр.).

(обратно)

15

Баглама — щипковий музичний інструмент, схожий на мандоліну.

(обратно)

16

Тамбур — східний шестиструнний щипковий музичний інструмент; загальна назва струнних щипкових інструментів.

(обратно)

17

Тюркю — турецька народна пісня.

(обратно)

18

Кюлоти — штани із застібками під коліньми.

(обратно)

19

Ріжкове дерево — рослина родини бобових, плоди якої вживають у їжу (як ласощі чи сурогат кави).

(обратно)

20

Меджліс — назва постійно діючого законодавчого органу, переважно в арабських та ісламських країнах.

(обратно)

21

Деребей — феодал, удільний володар.

(обратно)

22

Саз — струнний щипковий музичний інструмент, поширений у країнах Близького Сходу, Закавказзя, а також в Ірані й Туреччині.

(обратно)

23

Кеман — турецька скрипка.

(обратно)

24

Уд — струнний щипковий інструмент.

(обратно)

25

Газель — віршова форма поезії народів Сходу, що складається з 10–12 двовіршів, об’єднаних наскрізною римою, яка повторюється в кожному парному рядку.

(обратно)

26

Хафиз — читець Корану, що знає його напам’ять.

(обратно)

27

Чаршаф — жіночий головний убір у вигляді великої хустки, зазвичай чорного кольору.

(обратно)

28

Яшмак — хустка, що закриває рот.

(обратно)

29

Хіджран (араб.) — розлука; душевний біль.

(обратно)

30

Курбела — священне для шиїтів місто, де в 680 р. солдати арабського халіфа Язіда ібн Мураві відрубали голову імаму Хусейну, онукові пророка Мухаммеда.

(обратно)

31

Пара — срібна монета Туреччини, випущена в обіг у 1623 році.

(обратно)

32

Себілджі — людина, що в армії відповідає за розподіл води.

(обратно)

33

За легендою, старші брати Юсуфа, ревнуючи його до батька і заздрячи його вроді, вирішили його вбити. Тільки один з братів не дозволив учинити смертовбивство, і тоді вони вкинули Юсуфа в колодязь.

(обратно)

34

Містифікація, жарт, розіграш (фр.).

(обратно)

35

Намик Кемаль (1840–1888) — турецький поет, белетрист, романіст.

(обратно)

36

Екрем-бей (1847–1913) — Раджан заде Махмуд Екрем.

(обратно)

37

Тевфік Фікрет (1868–1914) — турецький поет.

(обратно)

38

«Джезмі» — історичний роман Намика Кемаля, в якому автор утверджує ідеал справедливого правителя.

(обратно)

39

Газі Ататюрк Мустафа Кемаль (1881–1938) — керівник національно-визвольної революції в Туреччині 1918–1923 рр. Перший президент Турецької республіки (1923–1938).

(обратно)

40

Міхраб — молитовна ніша в мечеті, що вказує напрям молитви в Мецці.

(обратно)

41

У 1925 році на засіданні Великих національних зборів Туреччини було ухвалено закон про обов’язкове носіння капелюхів і заборону фесок — обов'язкового головного убору для чоловіків в Османській імперії.

(обратно)

42

Борці-пехлевани — силачі, багатирі.

(обратно)

43

Мономанія — сильна пристрасть, надмірний потяг до чогось одного.

(обратно)

44

Етатизм — один з напрямів політичної думки, який визнає пріоритети держави в усіх сферах суспільного життя.

(обратно)

45

Буджак — одиниця територіального поділу Туреччини.

(обратно)

46

Кизкалесі (турецьк. «Дівоча башта») — кам’яна башта, побудована на злитті Мармурового моря і Босфору; довгий час правила за маяк.

(обратно)

47

Омер Фарук (1898–1969) — син останнього турецького султана, халіфа Абдул-Меджіда II.

(обратно)

48

Абла — ввічливе звертання молодших до старших — дівчат або жінок.

(обратно)

49

Ентарі — довгий просторий халат, який носять поверх одежі чоловіки в мусульманських країнах.

(обратно)

50

Джубба — плащ.

(обратно)

51

Бісмілля — «Вім’я Аллаха…» — слова, що їх промовляють мусульмани, перш ніж почати якусь справу.

(обратно)

52

Мавалід (мн. від ар. мавлід) — мусульманські поеми про народження пророка Мухаммеда.

(обратно)

53

Полковник Васос — керівник експедиційного корпусу на Криті в 1897 році.

(обратно)

54

Венізелос — грецький політик, народився на Криті,був ініціатором критського революційного руху і повстання, внаслідок якого Крит, що був під турецькою окупацією, здобув автономію.

(обратно)

55

Суннат — традиційний для мусульман обряд обрізання.

(обратно)

56

Ільче — одиниця територіального поділу Туреччини, повіт.

(обратно)

57

Автомотриса — самохідний залізничний вагон з мотором, призначений для службових поїздок персоналу, перевезення пасажирів тощо.

(обратно)

Оглавление

Решат Нурі Гюнтекін Стара хвороба

  Розділ перший

  Розділ другий

  Розділ третій

  Розділ четвертий

  Розділ п’ятий

  Розділ шостий

  Розділ сьомий

  Розділ восьмий

  Розділ дев’ятий

  Розділ десятий

  Розділ одинадцятий

  Розділ дванадцятий

  Розділ тринадцятий

  Розділ чотирнадцятий

  Розділ п’ятнадцятий

  Розділ шістнадцятий

  Розділ сімнадцятий

  Розділ вісімнадцятий

  Розділ дев’ятнадцятий

  Розділ двадцятий

  Розділ двадцять перший

  Розділ двадцять другий

  Розділ двадцять третій

  Розділ двадцять четвертий

  Розділ двадцять п’ятий

  Розділ двадцять шостий

  Розділ двадцять сьомий

  Розділ двадцять восьмий

  Розділ двадцять дев’ятий

*** Примечания ***