Білий попіл [Ілларіон Павлюк] (fb2) читать постранично, страница - 2

показав.

– А тепер?

– Король… – отетеріло пробурмотів він.

– А ти кажеш – програю… – і я відчинив дверцята екіпажа.

Найближча корчма, якщо вірити п’яним згукам бадьорої бійки, була аж за поворотом. Поблизу ж – ні заїжджого двору, ні борделю, – самі лише халупи.

– Ти куди нас привіз, одоробало? – визвірився я на візницю.

– Куди приказали, пане. Третій поворот з Ямської, перед з’їздом до яру.

Я знову роззирнувся довкруг. Ну, тут – так тут.

– А вашому братові ніхто ніколи не казав, що жити бідно і жити по коліно в лайні – не одне і те ж?

– Округ Ямської не тільки візниці живуть, пане, – мовив кучер. – А я… Я аж ген отам, через чотири гулиці.

– І що там, через чотири гулиці? Лайно трохи вищого сорту? Чи, може, біле?!

Візниця знизав плечима й насупився.

У глибокій калюжі під ногами ще можна було розгледіти хмарини на посірілому небі. Стиснувши в правиці свій саквояж, я плигнув через калюжу.

– Зате ваш брат щовечора сюди зі всього Києва преться, ніби тут медом намазано… – пробурчав кучер.

– Ти ба, який розумака…

Екіпаж рушив, похитуючись на побитій дорозі.

Я озирнувся. Обриси домів майже розчинилися в сутінках, і лише силуети дахів чорніли в сірому небі. Обійшовши грязюку, став на узбіччі. Найприкріше, що зараз будь-який голодранець із шевським ножем міг зіпсувати весь план. А на моєму модному коричневому циліндрі наче написано було: «Прошу грабувати цього пана!». Але ж мені без циліндра – ніяк.

– Кого пан шукає? – долинув із підворіття за спиною чи то дитячий, чи то жіночий голос.

Я ледь-ледь здригнувся, й руків’я ножа, схованого в лівому рукаві, вискочило вниз на кілька сантиметрів. Стиснув п’ястук, відчув приємну букову шорсткість.

– А тобі яке діло? – обернувшись, відповів я.

Хлопчику було не більше десяти років. Не дуже замурзаний, а для тутешніх вулиць – то навіть доглянутий, він стояв у підворітті за кілька кроків од мене.

У вікні найближчої хати тьмяно замерехтіла лоєва свічка, од якої світла було вдвічі менше, ніж кіптяви.

– У що пан грає? – спитав хлопчисько, відступивши від жовтого світла в потемок.

У кожній фразі вчувалася завченість, і неважко було здогадатися, хто йому був за вчителя.

– Не марнуймо часу, дитино, – я ступив назустріч хлопчикові. Малий побачив моє обличчя на світлі, що ряхтіло з вікна, й очі його мимоволі розширилися, коли помітив мій давній шрам.

– У що пан грає? – у хлопчиковому голосі бриніли нотки впертості, але він, про всяк випадок, відступив іще на крок, готовий будь-якої миті дати драла.

– Гаразд, – я підняв руки (лезо ножа тут-таки ковзнуло назад у рукав) і показав порожні долоні. – Я в штос граю. Тебе влаштовує?

Хлопчик кивнув і вмить щез між будинками. Деякий час було чути, як його ноги човгають по грязюці та помийних калюжах, потім стало тихо. Зачекав декілька секунд, надіючись, що хтось вийде до мене. Трохи запізно зметикував, що треба було йти назирці за хлопчиком, – і швидко рушив смердючим вузьким проходом між будинками. Я б начхав на цю грязюку, та не хотілося ставати до гри запацьореним опудалом. Мені й так бракувало блиску, а рубець взагалі міг звести нанівець увесь цей маскарад. Лишалося тільки вступити в лайно для цілковитої гармонії. Тоді від ореола успішного гравця не лишилося б і сліду. Тож я щосили зосередився на тому, щоб вчасно помічати у зблисках сонного неба калюжі та згустки грязюки. Аби ж тільки грязюки…

– Ось він! – пролунав голос хлопчика, і то дуже вчасно, інакше я б напевне врізався в черево здорованя, який перегородив прохід.

У власника цієї видатної пузяки було, м’яко кажучи, неприємне обличчя. Близько посаджені маленькі очка неможливо змалювати краще, ніж одним тільки словом – щурячі. У вигинах його губ застигла чи то викінчена гидливість, чи то початкова стадія позову до блювоти.

Не виявивши ніякого бажання вітатись, я просто розкрив свій саквояж, показуючи його вміст. Гевал заглянув усередину й поважно гимикнув. Певно, люди з такою грошвою показувалися тут нечасто.

– Слиною не вдавись, – порадив я.

Здоровань не відповів. Жестом показав, щоб я підняв руки і дав себе обшукати. Помітивши краєм ока порівняно чисту каменюку, я поставив саквояж на неї й покірно розвів руки. Цієї ж миті ніж знову опинився за манжетою – долоні мої були порожні. Нічого складного, просто треба все зробити, як належить. Величезні лаписька грубо, якось аж пожадливо, ковзнули під мій сюртук і тут-таки витягнули звідти великий кавалерійський пістоль. Гевал діловито переклав його до себе в кишеню і знову заходився м’яти мені боки та спину. Очевидно було, що цей чоловік більше звик до грабунку, ніж до обшуків. А втім, байдуже. Він шукав, а отже, – клюне на гачок.

Його долоні вислизнули з-під сюртука і метнулися мені під пахви – пора!

– Ще один пістоль – у циліндрі, – спокійно сказав я.

Мугир одразу ж утратив інтерес до обшуку і спробував зняти циліндр із моєї голови. Я ухилився і зняв його