Перше слідство імператриці [Наталка Сняданко] (fb2) читать онлайн

Наталка Сняданко ПЕРШЕ СЛІДСТВО ІМПЕРАТРИЦІ 2021

Відень, 1856

Карл Ґраф Ґрюне, генерал-ад’ютант цісаря Франца Йозефа, не знаходив собі місця. Він нервово ходив по кімнаті, намагаючись не дивитися на свої пальці. Карл Ґраф Ґрюне мав погану звичку гризти нігті, коли нервувався. Він не раз обіцяв собі позбутися цієї звички, але досі так і не дотримав даного собі слова. Ось і зараз він раз у раз мимоволі поглядав на вже обкусані до крови нігті на правій руці й стримувався з останніх сил.

Уже майже восьма, а цісаря все ще немає на робочому місці. Це дивно. Навіть не так. Це нечувано! Франц Йозеф завжди прокидається дуже рано – о п’ятій тридцять. За багато років генерал-ад’ютантства Ґрюне добре вивчив усі цісареві звички, а про цю знав чи не кожен мешканець імперії. Про те, як рано встає цісар, який він пунктуальний і як багато працює, давно складено легенди.

О шостій цісар снідає. На перший сніданок він завжди їсть дві свіжоспечені білі булочки з маслом і п’є каву з молоком. Потому хвилин двадцять прогулюється в невеличкому парку біля Гофбурґа. Франц Йозеф дуже невибагливий у побуті й по-солдатськи дисципліновано дотримується розпорядку. Будь-які відхилення від звичного режиму викликають у нього напади панічної тривоги. Рівно о сьомій Франц Йозеф уже завжди у своєму кабінеті за роботою. Тим часом зараз майже восьма, а кабінет усе ще порожній. Генерал-ад’ютант усьоме за сьогоднішній ранок підійшов до дверей у стіні між своїм кабінетом і робочою кімнатою цісаря, прочинив їх, зайшов усередину, подивився на стосик паперів, приготований звечора, визирнув у вікно і повернувся до себе.

Якби Карл Ґрюне не знав Франца змалку, він би так не хвилювався. Проспати вранці – таке може трапитися з кожним. З кожним, окрім Франца Йозефа. Такого, щоби цісар запізнився вранці на цілу годину, ще не бувало. А надто сьогодні, коли на нього чекає особливо важлива зустріч.

Сьогодні має вирішитися доля італійських провінцій монархії, в яких ось уже кілька років дуже неспокійно. Ломбардія, Венеція, Тоскана, Модена – всюди відбуваються заворушення. Й аристократи, і простолюд уже не хочуть коритися владі австрійського імператора і намагаються здобути незалежність. А це означало би катастрофу для монархії. Бо йдеться не лише про дуже багаті землі, а і про вихід до моря. А вихід до моря втрачати не можна нізащо! Й ось нарешті, після довгих і виснажливих переговорів, до Відня прибули кілька італійських аристократів. Треба докласти всіх зусиль, аби переконати їх схилитися на бік Австрії, а не підтримувати повстання в Італії. Уже сам той факт, що вони погодилися зустрітися з цісарем у Гофбурзі, а не в себе, в Італії, був дуже хорошим знаком. Це може стати першим кроком для відновлення авторитету цісаря в бунтівних провінціях. Але до зустрічі залишалося менше, ніж година, а цісаря все ще не було. Ґрюне стояв біля вікна, вдивлявся в сірий ранковий туман і згадував яскраве італійське сонце, якого він не бачив ось уже кілька років. З такого стану тривожного заціпеніння його вихопив різкий стук у двері.

– До вас із поліції, – сказав слуга, який, постукавши, зайшов у двері кабінету Ґрюне.

– З поліції? – здивувався Карл. – Нехай заходять.

– Ваша світлосте, – вклонився шеф віденської поліції Ґюнтер Штадлер, – сталося страшне лихо. На цісаря було скоєно замах.

– Коли? – видихнув Ґрюне і подумки сам себе вилаяв: замість дослухати важливу інформацію, перебиває Штадлера, який так поспішав, що ледве дихає.

– Щойно, – важко дихаючи, сказав Штадлер. – Тобто десь хвилин двадцять тому. У парку. Під час прогулянки.

– Ходімо негайно, договорите дорогою, – звелів Ґрюне.

І вони вийшли з кабінету.

Зальцбурґ, 2015

Цієї ночі Доротея Тішлер погано спала. Проте прокинулася, як завжди, за пів години до дзвінка будильника. Узяла до рук смартфон, переглянула нові повідомлення в месенджері, кілька хвилин поскролила стрічку фейсбука, ввімкнула звук для дзвінків, який завжди вимикала на ніч. Підвелась і розсунула штори. До кімнати ввірвалося світло, яке після цілковитої темряви різало очі. Доротея любила дуже щільні штори, у спальні мала навіть подвійні, бо вікна виходили на сонячний бік і вранці в шибки било яскраве світло. Коли вона ночувала не вдома, то завжди брала зі собою пов’язку для очей, без якої їй важко було заснути. Найменший промінчик світла, навіть телефонний екран, який спалахував, коли надходило повідомлення на фейсбук, міг її розбудити. Доротея мала дуже чутливий сон. Їй важко було засинати, зате прокидалася вона дуже легко, від найменшого шереху, а іноді й від незрозумілого почуття тривоги. Тоді їй часто вже не вдавалося задрімати до самого ранку, й цілий день опісля вона мала поганий настрій і не могла зосередитися на роботі.

Як завжди вранці, Доротея на мить затрималася біля вікна. Це помешкання вона винаймала насамперед через те, що з вікна було видно замок і мальовничі гори за ним. Як на її скромну зарплатню квартира була надто дорога: в самому центрі та з чудовим виглядом із вікна. У помешканні давно не було ремонту, кахлі в лазничці й у кухні були старі, сантехніка час від часу ламалась, а стіни давно вимагали, щоби їх пофарбували. Господарі – подружжя пенсіонерів – не поспішали вкладати кошти в ремонт, розуміючи, що житло в такому місці вони завжди здадуть за непогані гроші у будь-якому стані. У таких помешканнях зазвичай живуть туристи чи люди, котрі приїздять ненадовго. Доротея, яка народилась і виросла в Зальцбурзі, мала би мешкати в одному з нових будинків трохи віддалік від центру, зате у зручній і значно дешевшій, аніж ця, квартирі. Та що ж, коли вона любила виходити вранці на балкон, пити каву і дивитися на замок? Любила слухати через відчинене вікно звуки нічного середмістя, коли воно засинало, і ранкового – коли прокидалося. Їй подобалося діставатися на роботу пішки і забігати посеред дня додому переодягнутися чи перекусити. Вона звикла до цього і залишалася жити в цьому обшарпаному та дорогому помешканні, куди вона соромилася запрошувати друзів і знайомих.

Доротея глянула на письмовий стіл, де панував незвичний хаос через те, що вона вчора шукала папери, які повинна була взяти зі собою в дорогу. Доротея любила на столі ідеальний порядок: нічого зайвого, все на своїх місцях, усе акуратно поскладане на купки. Вона подивилася на валізку, зібрану ще тиждень тому. Подумала, що треба не забути покласти туди зубну щітку і маску для сну.

Через годину вона має бути на летовищі, а перед тим іще слід зайти на роботу, щоби забрати скрипку. Фундацію «Моцартеум», де Доротея працювала, теж було видно з її вікна. Представник страхової компанії вчора запакував скрипку у спеціальний футляр і приніс папери, які дозволяли перевезти інструмент через кордон. Доротею знов охопило хвилювання, яке не давало їй спати цілу ніч. Воно й не дивно, адже вперше за багато років знамениту на весь світ скрипку Моцарта вивозять із Зальцбурґа на концерт за кордон. Та ще й на схід, за межі Євроспільноти, на територію колишнього Радянського Союзу, куди нещодавно не наважувалися їздити навіть туристи-екстремали.

Сьогодні Доротея повезе скрипку до Львова, на фестиваль класичної музики, співорганізаторкою якого була Рут Гальцманн, їхня колишня співробітниця, яка кілька років тому вийшла заміж за українця і переїхала жити до Львова. Скрипку Моцарта зазвичай нікуди не вивозили з приміщення фундації «Моцартеум», де вона зберігалась уже багато років.

Грати на скрипці міг лишень один скрипаль, ніхто інший. Скрипаля ретельно обирали з найобдарованіших випускників Зальцбурзької консерваторії та призначали на цю роль довічно.

Зараз на скрипці грав Крістіан Кольцбауер, високий і стрункий тридцятирічний блондин із аристократичними рисами обличчя. Він мав їхати з Доротеєю до Львова. І це теж її трохи хвилювало. Крістіан їй подобався, та з його поведінки вона не могла зрозуміти, чи це почуття взаємне.

Доротея Тішлер була дуже організованою особою і щодня складала список обов’язкових справ, із якого викреслювала виконане, а те, чого не встигала, переносила до переліку справ на наступний день. З термінового, що слід було залагодити до виходу з дому, їй залишилося тільки зателефонувати Крістіанові, з яким вони разом летіли до Львова. Доротея запакувала до валізи зубну щітку і маску для очей, а тоді набрала Крістіана.

– Крістіан Кольцбауер, – пролунало у слухавці.

– Привіт. Це Доротея. Як спалося?

– Чудово. Не можу дочекатися, коли ми нарешті полетимо.

– Я теж. Такі екзотичні подорожі не часто трапляються.

– Це правда, – погодився Крістіан. – Даремно я дав себе прикріпити до скрипки Моцарта. Мої друзі з консерваторії вже об’їздили цілий світ із концертами. А я ось вирушаю чи не вперше, – він засміявся.

– Ну, зате цілий світ приїздить слухати тебе, – відповіла Доротея. – Думаю, чимало твоїх друзів помінялися би з тобою хоч нині.

– Нині не вийде. Якщо пам’ятаєш, ми кілька місяців виробляли дозвіл грати на цій скрипці.

– Не нагадуй. Страшна австрійська бюрократія. Мені цілу ніч снилися жахіття про те, що я приїхала на летовище, а тебе немає. І я стою зі скрипкою в руках і не знаю, що робити.

– А це ідея, – засміявся Крістіан. – Можна зателефонувати дирекції й заявити, що я нікуди не поїду, поки мені вдвічі не підвищать зарплату.

– Бажаю успіху. Та спробуй таки не спізнитися на літак. Чи заїхати по тебе в таксі?

– Не треба. Я доберуся сам. До того ж тобі, напевно, не можна нікуди заїздити з таким цінним вантажем. Ти ж бачила той грубезний том інструкцій від страхової?

– Мабуть. Я не читала того всього. Сподіваюся, що й не доведеться.

– Я теж.

– До речі, а ти придбав собі страхівку?

– Так. І навіть заплатив за додатковий сервіс. Називається «Повернення у труні».

– Повернення у труні?

– Я завжди купую цю послугу, коли кудись їду.

– Навіщо?

– Одного разу мені довелося допомагати другові, чия дружина загинула під час відпустки. І страхова відмовилася транспортувати тіло. Ти собі не уявляєш, як складно, довго і дорого все це залагоджувати. Відтоді я завжди докуповую цей сервіс у страхової, коли кудись їду.

– Хочеш заощадити організаторам, якщо вони вирішать убити тебе після концерту?

– Не хочу, щоби мене поховали десь під Чорнобильським реактором, попередньо продавши всі мої ще придатні до вжитку органи на чорному ринку, – Крістіан засміявся.

– Ну, гаразд. Тепер ти застрахований навіть від цього. До зустрічі в літаку.

– До зустрічі.

Доротея завершила розмову вже дорогою до вбиральні, де поклала телефон на поличку, а потім відкрутила воду в душі.

Парк Бурґґартен, 1856

Франц Йозеф погано спав уночі. Таке траплялося з ним украй рідко. Зазвичай він так утомлювався за день від численних відвідувачів, нарад, паперів, що засинав мов убитий, щойно голова торкалася подушки.

Та вчора ввечері він зробив помилку, заговоривши до Сіссі під час вечері. Перед тим, удень, до нього приходила мати і розповідала, що вони з невісткою знову посварилися, тож найрозумніше з його боку було би перечекати, поки вгамуються пристрасті, й не втручатись у чвари між дружиною та матір’ю. Проте Франц Йозеф не міг спокійно дивитися на заплакані очі Сіссі й на те, як вона нервово кусає губи. За вечерею вона намагалася не дивитися ні на нього, ні на імператрицю-матір, але вигляд Сіссі був достатньо промовистим, і Франц Йозеф не стримався й запитав, що трапилось. У відповідь Сіссі розридалась і побігла до своєї кімнати. Він пішов за нею, спробував утішати, намагався поцілувати, схилити до любощів. Але нічого не допомагало, Сіссі плакала ще сильніше, звинувачувала його, що він її вже не любить, а потому зачинилась у своїй опочивальні. Франц Йозеф пішов до себе, та довго не міг заснути й кілька разів прокидався серед ночі. Тепер почувається геть розбитим. Треба буде порадитися з Ґрюне і нарешті покласти край цим чварам між матір’ю та дружиною. Це виснажливо й відволікає від роботи.

Поснідав Франц Йозеф без звичного апетиту. Лише вкусив кілька разів булочку і сьорбнув кави. Вирішив довше, ніж зазвичай, погуляти, а тоді замовити собі ще один сніданок до кабінету. Або ж поїсти вже під час зустрічі з італійськими аристократами.

Він вийшов у парк і звелів охоронцеві триматися на крок позаду, щоби спокійно подумати. Сьогодні його все дратувало через недоспану ніч, і не можна, щоби це зіпсувало такі важливі переговори. Треба зосередитися на прогулянці, ретельно вдихати свіже повітря, слухати спів пташок – перелаштуватися на оптимістичний лад.

Франц Йозеф вирушив на прогулянку звичним маршрутом. Алеї парку були порожні, й він бадьоро крокував поміж старанно підстриженими газонами. Охоронець намагався не потрапляти йому на очі. Час від часу цісар зупинявся й підводив голову, намагаючись роздивитися якусь пташку чи білку. Білок тут бігало чимало, й цісаря завжди тішило, як крихітне тільце зникало слідом за рудим вогником хвоста. Іноді він навіть носив зі собою горішки, а білки не боялися його, підходили і брали гостинці просто з рук. Хтось розповідав цісареві, що у білок дуже коротка пам’ять і вони забувають, куди сховали запаси на зиму. Тому постійно щось припасають, і якщо білок багато, то вони зимою не голодують, адже знаходять запаси одна одної.

Франц Йозеф озирнувся, намагаючись охопити зором парк як цілісний об’єкт. Він уже не раз роздумував про те, що тут слід усе змінити. Йому перестав подобатися цей парк в англійському стилі. Хотілося підстригти дерева та кущі, надати всьому виразних геометричних форм. Простіше кажучи, зробити з англійського парку французький, хоча садівник і вважає, що це позбавить парк автентичности, а до того ж розміри ділянки надто малі для французьких лабіринтів. Але хто такий садівник, аби не погоджуватися з цісарем? Франц Йозеф замислився, де саме буде найкраще розташувати фонтан: посередині парку чи так, аби його було видно з вікна кабінету, і тоді він зможе милуватися фонтаном, приймаючи нудних відвідувачів.

Важливо також перенести якнайближче до його кабінету потаємну браму, через яку можна виходити з парку непоміченим. Біля центральної завжди стоять охоронці, а під час кожного офіційного виходу цісаря під брамою збирається натовп. Іноді це дратує, особливо коли потрібно просто вийти кудись за межі цього парку, щоби зібратися з думками. Не може ж він, мовби в’язень, постійно прогулюватися одними й тими самими доріжками. Франц Йозеф заглибився у плани реконструкції парку і зупинився, вирішуючи, де ж усе-таки встановити фонтан.

Тут він почув, як за спиною щось зашаруділо. Озирнувся. Охоронець злякано відступив назад іще на кілька кроків, аби не роздратувати цісаря. Той звернув увагу на білку, яка перестрибнула з гілки на гілку, спробував роздивитися, куди вона зникла серед густого листя, і не зміг зрозуміти, чому вона так голосно шарудить.

Коли Франц Йозеф опустив очі, то побачив просто перед собою юнака з гострим заточеним лезом у руці. Юнак був невисокий, тендітної статури, з переляканими велетенськими очима та блідою, аж прозорою, шкірою обличчя. Цісар відреагував навдивовижу мляво, майже апатично, зовсім не стривожився, не запанікував – навпаки, все довкола якось сповільнилося, ніби загусло, і йому здалося, що юнак уже дуже довго стоїть перед ним, не рухаючись.

«Цікаво, чому він не взяв ножа, – подумав цісар. – Таке лезо складно тримати: можна порізатись».

У той момент обличчя юнака скривилося, він надміру сильно стиснув лезо, з хлопцевої долоні крапнула кров, а на щоку викотилася сльоза.

«Ну от, порізався, – подумав цісар. – Дивно, яка в нього ніжна шкіра. Видно всі прожилки. І закушує губу, коли плаче. Точнісінько, як Сіссі».

Франц Йозеф продовжував стояти нерухомо, наче паралізований. Усі його навички вояка та спритного фехтувальника вмить кудись зникли. Він почувався заскоченою зненацька дитиною, яка почуває не страх, а лише цікавість, що ж буде далі.

– Стій! – закричав із‑за спини охоронець, але було вже пізно.

Юнак підскочив упритул до цісаря і щосили вдарив його у груди лезом. Одначе, замість легко ввійти в тіло, лезо з глухим звуком наштовхнулося на щось тверде, зігнулось і, голосно дзенькнувши, впало на землю. Від удару Франц Йозеф похитнувся й упав навзнак. В очах йому потемніло.

Охоронець кинувся на хлопця і повалив його на землю, але той встиг сильно зацідити нападникові у скроню, вивільнився з-під обм’яклого тіла і зник у кущах.

Зальцбурґ, 2015

Крістіан виріс у родині музикантів. Точніше, навіть у династії музикантів. Його мати грала на віолончелі, батько був скрипалем-віртуозом, дідусь викладав у консерваторії, бабуся, надзвичайно талановита вокалістка, пожертвувала кар’єрою, присвятивши себе вихованню дітей. Зате на пенсії створила найвідоміший в Австрії дитячий хор і керувала ним до глибокої старості. Питання про те, ким стане Крістіан, ні у кого в родині не виникало. Щоправда, був маленький момент непевності, про який батьки любили розповідати за святковим столом.

Коли Крістіанові виповнилося чотири, його привели на перше прослуховування до музичної школи раннього розвитку для особливо обдарованих. Мама трохи хвилювалася. Ясна річ, думки про те, що в такій родині може народитися дитина без особливого музичного обдарування, у неї не виникало і близько, а якби така думка і виринула, то її слід було миттю і якомога глибше заховати в підсвідомість. У такій родині, як їхня, не могла народитися навіть дитина зі звичайним, посереднім, музичним обдаруванням. Не могло бути жодного сумніву, що мама веде за руку майбутнього генія, який покликаний здивувати цілий світ своїм потужним обдаруванням. Щодо вибору інструменту сумнівів також не було: скрипка й тільки скрипка, найскладніший і найвимогливіший інструмент, усе інше – для слабкодухих.

У коридорі музичної школи вже вишикувалася черга. Виявилося, що особливо обдарованих дітей, а точніше, тих мам, які вважали своїх дітей особливо обдарованими, в Зальцбурзі більше, ніж могли вмістити стіни тієї невеличкої музичної школи, однієї з найстарших і найпрестижніших у місті.

Усі мами хвилювались, а чотирирічні діти байдуже возили машинками по підлозі, смоктали цукерки, просилися додому. На щастя, черга рухалася досить швидко, і кожні п’ять-десять хвилин із кабінету виходила усміхнена дівчина й вимовляла прізвище наступної дитини, записаної на прослуховування.

Десь приблизно через годину очікування Крістіанові стало нудно і задушливо, він почав скиглити, що хоче додому. Мама пообіцяла, що, крім обіцяної машинки, купить іще й літачок. Це допомогло, проте ненадовго. Інші діти в черзі теж узялися скиглити. Мами обмінювалися незадоволеними коментарями, чому не можна було записати кожного на якусь конкретну годину і не маринувати їх у черзі.

– Напевно, так вони хочуть продемонструвати нам, яким великим є попит на музичну освіту, – пожартував хтось у черзі.

– Ви не повірите, але це справді так, – відгукнулася білявка у блакитній сукні з дівчинкою в сукенці точнісінько такого самого кольору та фасону. – Я питала в інших музичних школах, чи можна записати старшу дитину на фортепіано. Мені сказали, що тривалість очікування зараз – від двох до трьох років. Уявляєте?

– Дитина вже виросте за такий час, – засміялася Крістіанова мама. – У музиці дуже важливо не пропустити момент, коли дитина вже настільки підросла, що може навчатись, але ще доволі пластична і має цікавість до всього. Занадто пізно – так само погано, як і занадто рано.

– Ну, ніхто не заважає брати приватні уроки, – зітхнула білявка у блакитній сукні. – Але це так дорого.

– До того ж малоефективно, – додала мама Крістіана. – Я сама музикантка і добре знаю, що приватні уроки дають ті, кого не взяли працювати до хорошої музичної школи. Тому приватно вчитися, звичайно, можна, та якщо ви налаштовані на серйозну кар’єру, то цього відверто замало.

Інші мами здивовано перезирнулися. Про серйозну музичну кар’єру для своїх чотирирічок вони явно ще не думали.

– Кольцбауер, – промовила дівчина зі списком, і черга охнула: це прізвище тут знали всі.

– Ви з родини тих самих Кольцбауерів? – запитав професор, коли мама з Крістіаном зайшли до кабінету.

Великі круглі окуляри додавали професорові суворого вигляду.

Мама промовчала. Професор почав прослуховування.

Крістіан хотів додому і не розумів, чого від нього вимагає цей дивний дядько, тож реагував мляво та неуважно.

– Музикальний слух дитина має, – сказав професор, завершивши прослуховування.

І додав, побачивши іронічну посмішку Крістіанової матері:

– Але це ви вже, мабуть, і самі знаєте. Проте я би не рекомендував віддавати його на скрипку. Йому буде важко. Слух не абсолютний, голос дуже слабенький. Можемо попрацювати й підтягнути його, та раджу вам подумати про легший інструмент. Наприклад, про фортепіано.

Коли мама згодом переповідала цю розмову в родинному колі, обурення родичів не мало меж. Це просто нечувано! Якийсь нікому не відомий учитель музичної школи дозволив собі засумніватися в обдаруванні їхнього Крістіана. Яке нахабство! Всупереч скептичній думці про приватних педагогів, яку Крістіанова мама висловила в коридорі музичної школи, для Крістіана найняли найкращих і найдорожчих. Відтоді про музичну школу в них удома не згадували. Крістіан ходив на приватні уроки до «Моцартеуму», згодом навчався там і там само залишився працювати.

Іноді він думав, чи хотів би робити в житті щось інше, крім як грати щодня на скрипці та спостерігати за мальовничим гірським краєвидом із вікна «Моцартеуму». Крістіанові складно було відповісти на це запитання, бо нічого іншого він у житті ніколи не робив. На будь-що інше просто не залишалося часу. Щоби досягнути рівня майстерности, якого вимагали від скрипаля, котрому довірять грати на скрипці Моцарта, треба було присвячувати музиці весь свій час.

Крістіан мав мало друзів, а дівчата, з якими він зустрічався, переважно йшли від нього, не пояснюючи, чому. Крістіан підозрював, що їм просто набридало те, що з ним неможливо говорити ні про що, крім музики, а також те, що життя його розписане похвилинно й він постійно хвилюється: то через не надто вдалу репетицію, то через майбутній концерт, то через відсутність концертів і репетицій, то через те, що диригент зробив йому зауваження, і так далі. Якщо в нього колись і буде постійна дівчина, вона має поділяти його захоплення й розуміти, яке все це важливе. Ну або виявляти толерантність і робити вигляд, що його занудство її не діймає.

Відень, 1856 Кравецька майстерня

Йоган Лібені був наймолодшою, сьомою, дитиною бідного угорського кравця Штефана Лібені. Крім Йогана, у Штефана народилося ще шестеро дівчат. Коли на світ з’явився Йоган, батько вже й не сподівався, що доля пошле йому сина та спадкоємця. Появи ще однієї доньки він би просто не витримав. Утім, гріх було скаржитись: усі шестеро дівчат були працьовиті, побожні та слухняні. Усі залишилися старими дівами, бо угорський кравець, навіть у Відні, не здатен був забезпечити їх належним посагом.

Те, що він спромігся не лише виїхати до столиці імперії, а й відкрити там власну майстерню, вже вигідно вирізняло його з-поміж більшости співвітчизників, яким на батьківщині доводилося заробляти ще важче, – проте життя у Відні було дороге, а посагу від наречених очікували немалого. Тож усі дівчата залишились у батьківському домі. Зрештою, жодна не нарікала. Їм було весело працювати разом у батьковій майстерні, роботи не бракувало, а останнім часом їм почали замовляти навіть костюми для акторів імператорського Бурґтеатру. Ясна річ, не для примадонн, а для дівчаток-початківець, але й це було надзвичайно вигідно та перспективно.

Одне тривожило Штефана Лібені: його син був цілковито не придатним до кравецького ремесла. І навіть не тому, що синова права рука з дитинства була майже нерухома, тож його ніхто навіть не намагався вчити шити. Батькові йшлося про те, що хтось повинен керувати майстернею, коли він сам уже буде занадто старий для цього. Спілкуватися з клієнтами, приймати й віддавати замовлення його син міг би і з однією рукою. Та Йоган Лібені навідріз відмовлявся мати справу з такою приземленою, на його думку, роботою, як кравецтво.

Даремно Штефан погодився свого часу на пропозицію дружини віддати сина до університету. Мудрі люди відразу казали йому, що нічого корисного там дитина не навчиться, лише розлінується і не захоче потому працювати. Так воно і сталося. Щоправда, Йоган єдиний у цілій родині мав університетську освіту, і батько цим неабияк пишався, бо ж і коштувало це немало. Штефан теж знав грамоту і міг вести бухгалтерію, та це було не те саме, що читати грубі філософські книжки і провадити мудрі розмови з іншими студентами.

Проте роботи, а особливо ремесла Йоган цурався.

Останнім часом Штефана непокоїли й ті мудрі розмови. У синовій кімнаті почали збиратися не австрійські студенти, як раніше, а якісь угорські синки багатіїв. Відразу видно, що заможні. Тепер щовечора вони пили вино, курили і сперечалися про те, як повернути Угорщині незалежність від Австрії. Чуючи фрагменти тих розмов, Штефан потерпав, адже це могло накликати серйозні проблеми. Ув’язнення за вільнодумство, вигнання з університету, вовчий квиток на ціле життя. Проте, коли він намагався застерегти від цього самовпевненого сина, Йоган лише відмахувався від батька, мовби від надокучливої мухи. Мовляв, що ти розумієш у високих ідеях, адже ти лише темний і забитий кравець. Штефана ображало таке ставлення сина, тим більше що той досі жив на його утриманні. Та як змінити ситуацію – Штефан не знав. Дотепер вони з дружиною ніколи й ні в чому не відмовляли єдиному синові, наймолодшій довгоочікуваній дитині.

Усі ці невеселі думки не давали спокою Штефанові, коли він відірвався від роботи, зварив собі вже другу за сьогодні каву, визирнув надвір і купив газету у хлопця, який бігав вулицею і кричав: «Сенсація! Нові подробиці замаху на цісаря! Сенсація!». На першій сторінці Штефан прочитав: «Уранці під час прогулянки в Бурґґартені на найяснішого цісаря Франца Йозефа напав невідомий і вдарив ножем. На щастя, нападник схибив і цісар відбувся легким пораненням. У справі замаху заарештовано угорського студента Йогана Лібені».

Газета випала Штефанові з рук разом із філіжанкою. Порцеляна дзенькнула до підлоги, кава розлилася пахучою калюжею. Перед Штефановими очима постав сьогоднішній ранок.

Він прокинувся вдосвіта, як завжди. А коли пив ранкову каву, з дверей синової кімнати раптом вийшов Йоган у супроводі одного з його угорських друзів. Обоє були при повній параді, трохи бліді та зосереджені.

– Ми з’їздимо на кілька днів до Будапешта, – сказав Йоган батькові.

– Навіщо? – спитав Штефан.

– Є одна справа. Не хвилюйся, якщо ми затримаємося, – Йоган обійняв на прощання матір і, стримано кивнувши батькові, вийшов у двері.

Зальцбурґ, 2015

Доротея Тішлер народилась у родині хірургів. Її віддали до музичної школи, на фортепіано, бо так було прийнято, проте нікому з батьків та інших родичів нізащо би не спало на думку, що Доротея зробить музику своїм фахом, відмовившись від кар’єри в хірургії. Батько досі не може пробачити їй цей вибір, а надто через те, що жоден із його учнів так і не став його гідним наступником. Щоправда, батько ніколи не погодився би визнати і той факт, що сам він був доволі посереднім учителем. Замість терпляче пояснювати, повторювати і чекати, аж поки учень збагне, доросте, зможе, він нервувався, дивувався, як можна бути таким тупим і не розуміти найпростішого, хапався все зробити сам і врешті-решт навіть найздібніших своїх учнів залякував до цілковитої втрати віри в себе. Ті, в кого зберігалися хоча би рештки самоповаги, просто йшли від нього. А залишалися тільки і справді слабкі та недолугі, яким не вадило авторитарне керівництво батька Доротеї.

Зате в усьому, що не стосувалося педагогіки, її батько був просто блискучим фахівцем: чудовий хірург, природжений діагност, до того ж хороший організатор, він ефективно керував сімейною приватною клінікою багато років. Він і досі, хоча давно був на пенсії, не відійшов од справ повністю й у критичні моменти долучався до ухвалення рішень. Клініка була успішна та прибуткова, проте батько так і не позбувся жалю на Доротею, що вона не стала його наступницею і що йому довелося найняти чужу людину.

Щоразу, коли вони бачилися з батьком, Доротея намагалась уникати розмов про музику, медицину, кар’єру, особисте життя – бо ж, на думку її батька, вона не досягла успіху ні в чому з цього переліку. Він уважав, що її робота в «Моцартеумі» – це «перебирання папірців», як він зневажливо називав її діяльність.

– Якби ти була зіркою, виступала на сцені, я би ще зміг це зрозуміти. Але заробляти копійки на державній роботі й цілими днями перекладати папери з місця на місце, маючи такі можливості та здібності, як у тебе, – це просто злочин і закопування таланту в пісок.

Доротеїн психоаналітик, якого вона відвідувала, відколи їй виповнилося п’ятнадцять, стверджував, що таке батьківське знецінення всіх її здобутків – головна перешкода для Доротеї на шляху до прийняття себе. Вона лише словами та вчинками заперечувала те, що казав батько, проте у глибині душі залишалася маленькою слухняною дівчинкою, котра не наважується не послухатися татка і тому вірить у те, що він каже; дівчинкою, яка вважає себе невдахою, бо не досягнула успіху ні в медицині, ні в музиці.

І хоча Доротея добре знала, що теорія музики – це аж ніяк не другорядна спеціальність, що її роботи і статті отримують високі оцінки найкращих теоретиків музики не лише австрійської, а і світової музичної спільноти, що про її посаду в «Моцартеумі» мріє кожен студент консерваторії не лишень у їхній країні, а й у світі, – вона відчувала, що її психотерапевт має рацію та що батькове ставлення до її роботи гальмує Доротеїн розвиток, змушує надто багато часу проводити у боротьбі з невпевненістю в собі та зі сумнівами. Саме тому вона досі й не може захистити дисертацію, хоча та давно готова. А що вона так довго вивіряє кожну літеру і не наважується віддати текст на рецензію науковому керівникові, це має суто психологічні причини.

Вона не раз уявляла, як скривиться у зневажливій посмішці батько, почувши тему її дослідження, яку вона ось уже п’ять років старанно від нього приховувала. «Музичні смаки Сіссі та її оточення». Батько точно вважатиме, що тупішого кліше годі й придумати. На думку батька Доротеї, вибагливого інтелектуала, все, пов’язане із Сіссі, належало до списку найбанальніших туристичних кліше Австрії разом із вальсами Штрауса, яєчним лікером, шоколадними цукерками «Моцарткуґель», картинною галереєю «Альбертіна», імператорським палацом Гофбурґ, катанням на лижах в Альпах тощо. Доротею теж дратувала надмірна туристичність і цукерковість її рідного Зальцбурґа, зацикленість австрійців на опері, балах, вальсах і їхня ностальгія за цісарем. Але її дисертація не була черговою спробою такого замилування минулим і черговим сеансом споглядання його крізь рожеві окуляри. Радше навпаки, вона вважала, що той образ Сіссі, який циркулює в популярній культурі та насамперед у туризмі – цілковито викривлений. На думку Доротеї, дружина цісаря Франца Йозефа зовсім не була манірною кокеткою, яка не цікавилася нічим, окрім танців, модних убрань і зачісок, як її подають у кліше, проти яких цілком справедливо виступає батько.

Доротея вважала, що Сіссі була зовсім інша і лише на позір демонструвала образ, який могли зрозуміти її сучасники. Те, що Доротея довідалася про імператрицю з її листування, те, що побачила за музичними та літературними смаками Сіссі, зовсім не відповідало поширеному уявленню про цю жінку. Сіссі була набагато краще освіченою за все своє придворне оточення, а де в чому навіть і за чоловіка, причому освіту здобула сама – не завдяки, а всупереч своєму становищу. Вона мала прогресивні політичні погляди, вишуканий смак у всьому – від кулінарії до мистецтва. Вона була спортивна, дотримувалася засад здорового харчування, не визнавала, що повинна обмежити свої інтереси лише придворним етикетом і плітками, як вимагали від неї тодішні звичаї. Тепер би її вважали суперсучасною та прогресивною, але тоді до її незвичних смаків ставилися винятково з недовірою. Усе це Доротея хотіла показати в дисертації, аналізуючи насамперед музичні вподобання Сіссі. Проте не було сумніву, що батько знову вважатиме все це непотрібним витрачанням часу і закопуванням справжніх талантів у пісок.

Відень, 1856

До прокидання імператриці Елізабет залишалося ще десять хвилин. Особиста перукарка імператриці Катерина з львівського дому Заневських уже все приготувала для зачісування. Потрібно було ще тільки прикріпити до фартушка спеціальну клейку стрічку, на яку Катерина непомітно збирала волосини, які випадали з довгого волосся імператриці під час зачісування. Сіссі, як називали Елізабет у Відні, дуже переживала за своє волосся, і кожну волосину, що випадала, сприймала як справжню трагедію. Через це вже втратила роботу не одна перукарка. Жодній із них не вдалося переконати імператрицю, що волосся випадає в усіх і що уникнути цього ніяк не вийде. А якщо бувають періоди, коли волосся випадає особливо інтенсивно, то слід звернути увагу не на перукарку чи спосіб зачісування, а на інші, важливіші, речі. Наприклад, на харчування. У випадку Сіссі волосся цілком могло страждати через її постійні голодування. При зрості 172 сантиметри імператриця важила 50 кілограмів. І з них щонайменше п’ять забирало її довжелезне волосся, тобто вага тіла була катастрофічно замалою. Тим часом щойно Сіссі «товстішала» бодай на грам більше (а важилася вона тричі на день), то відразу ж відмовлялася від їжі на цілий день, а то й на два. Катерина була переконана, що всі проблеми зі здоров’ям, від яких потерпала Сіссі, були наслідком саме недоїдання. Якщо так триватиме і далі, треба буде щось придумати. Катерина вже написала про це батькові, який був знаменитим на цілий Львів годинникарем і як ніхто знався на різних механізмах. Він точно придумає, як зробити так, аби вага імператриці стала неточною і показувала на кілька кілограмів менше, ніж є насправді. Хитрощі з клейкою стрічкою – це теж була вигадка батька. Саме він і надсилав Катерині цю стрічку, клей на яку було нанесено з обох боків, і він не висихав по кілька годин після того, як його змочували водою.

Сіссі завжди вставала дуже рано, навіть у такі дні, як сьогодні, після урочистостей, які закінчилися пізно вночі. Учора при дворі святкували уродини цісаря. Двадцять шості. Цісар був на сім років старший за свою дружину, якій цьогоріч мало виповнитися дев’ятнадцять. І хоч уродини цісаря припадали на 18 серпня, а Елізабет – на 24 грудня, подружжя завжди святкувало разом, бо ж Елізабет народилася на саме Різдво і не випадало замість релігійного свята влаштовувати уродини.

Мама Сіссі, Людовіка, не раз розповідала, що в новонародженої Елізабет відразу було два зубчики. Лікарка, яка приймала пологи, сказала, що ніколи не бачила нічого схожого. Усі домашні відразу ж почали віщувати дівчинці особливо щасливу долю. І всі вважали, що ці пророцтва здійснились, адже вона стала імператрицею Австрії, а хто не мріяв про таку долю?

Двадцятитрирічній Катерині Сіссі здавалася зовсім дитиною. Особливо тоді, коли так по-дитячому переймалася кількома зайвими кілограмами, набраними після вагітности, чи кількома волосинами, які випадали з коси. Дивлячись на Сіссі, Катерина подумки раділа, що не вийшла заміж, і зовсім не поділяла хвилювань щодо цього своєї матері. Неодружена дівчина в її віці вважалася старою панною, та Катерина зовсім не розпачала. Вона була надзвичайно вмілою перукаркою і швидко знайшла роботу, приїхавши з провінційного Львова до столичного Відня. І роботу не абияку, а в імператорському театрі. Примадонни театру билися за те, щоби зачісувала їх саме Катерина. Незабаром ці зачіски помітили й аристократки, які бували в театрі. Так Катерина почала отримувати додаткові замовлення. А потому її зачіски сподобались Елізабет, яка запропонувала Катерині стати її особистою перукаркою – до того ж за таку винагороду, що Катерина відразу погодилась. Іноді Сіссі дозволяла Катерині зачісувати котрусь із подруг імператриці, а така оказія була мрією кожної віденської придворної дами. Власне, у Відні, при дворі, нікому не вадило те, що Катерина була «старою панною». За нею впадали численні кавалери, не один уже пропонував руку і серце, проте Катерина відмовлялася. Їй подобалося її життя, і вона не хотіла нічого в ньому міняти.

Перукарка нізащо би не помінялася життям навіть зі Сіссі, яка у свої 19 уже мала чоловіка та двох дітей: Софі й Ґізелу. А ще свекруху Софію, яка постійно втручалась у життя невістки і яку Сіссі люто ненавиділа. Катерина теж недолюблювала Софію. Ось і зараз, іще до пробудження Елізабет, Софія встигла передати їй записку, яка лежала на столику для пошти. Обидва столики в передпокої: один для пошти й візитівок, а другий – туалетний столик імператриці – були виготовлені з золота. Записки Софія писала на гербовому рожевому папері, так рясно скропленому трояндовою водою, що Катерині аж паморочилось у голові, коли вона проходила повз столик.

Зі спальні Сіссі пролунав дзвоник. Катерина поквапилася до імператриці. Апартаменти Її величности в Гофбурзі складалися з передпокою, їдальні, дзеркальної зали, салону, кабінету і спальні. Якщо не зважати на розкішні шпалери, меблі та різні дорогі аксесуари, то загалом ці апартаменти виглядали так само, як і більшість помешкань заможних мешканців Відня того часу. У покоях імператриці не було ні кухні, ні вбиральні – лише кілька нічних горщиків, теж із золота.

Катерина розсунула важкі штори, впустивши до кімнати тьмяне ранкове світло. У спальні Сіссі на столі лежав футляр зі скрипкою. Цю скрипку Сіссі подарувала її свекруха, Софія. То була не звичайна скрипка. І навіть не просто дуже дорога скрипка. То була скрипка, на якій грав сам Моцарт. І, як завжди у Софії, цей подарунок мав не лише засвідчити її безмежну любов до невістки, а й указати на одну з невістчиних вад, яку неодмінно слід було якнайшвидше виправити. Виховання й освіта Елізабет, на думку Софії, не відповідали статусу імператриці. Елізабет не дуже зналася на придворному етикеті (не надто і хотіла на ньому знатися), не зовсім вільно володіла французькою, не дуже добре танцювала, нічого не тямила у світовій політиці, слабо орієнтувалася в історії Австрії та не грала на жодному музичному інструменті.

Тому серед численних подарунків Сіссі отримала скрипку, а разом із інструментом Софія вибрала для невістки й учителя музики. То було типово для Софії – позбавити невістку права вибору не лише щодо того, вчитися їй музики чи ні, а навіть щодо того, на якому саме інструменті грати чи в якого вчителя брати уроки. При тому, зрозуміло ж, учителем музики не міг бути хто завгодно, а принаймні знаменитий автор вальсів Йоган Штраус, якому пророкували, що вже незабаром він може стати диригентом придворних балів. Саме Штраус написав вальс, під який Сіссі та Франц танцювали на весіллі. Вальс було названо на честь Елізабет, але цей факт не додав Сіссі танцювальної вправности, тож імператорові доводилося постійно підказувати їй, як і куди рухатися. Згідно з церемоніалом, танцювали наречені не одне з одним, а зі спеціально призначеними для цього придворними. Відтоді Сіссі не дуже любила музику Штрауса.

Знаючи Сіссі, Катерина не сумнівалася, що вона доведе вчителя до нервового зриву, щоби він сам відмовився від уроків і вона змогла обрати когось іншого. Можливо, Сіссі протестуватиме і проти вибору інструменту. І не тому, що їй насправді не подобається скрипка, а тільки для того, щоби насолити свекрусі.

– Доброго ранку! Як спалося? – запитала Катерина.

– Добре, але мало, – позіхнула Елізабет.

– Тоді, може, варто поспати ще? Куди поспішати?

– Ні, треба вставати. Я повинна щодня робити гімнастику, щоби не розповніти, – сказала Сіссі.

– Гімнастику можна зробити і виспавшись, а от шкіра обличчя від браку сну може постраждати, – зауважила перукарка. – Я читала, що жінки, які довго сплять, повільніше старіють.

– Не вірю, – вперто похитала головою Сіссі. – Жінки, які довго сплять, рано втрачають форму і товстішають. Ти лише подивися на наших придворних дам. У тридцять усі вже круглі, мов ті бочки, аж дивитися неприємно. І виглядають на п’ятдесят. А все – через зайву вагу. Треба витягати себе з ліжка вдосвіта і замість сніданку кататися верхи по парку.

Катерина знала, що з Елізабет марно сперечатись. Особливо щодо дієти. Струнка талія була для імператриці надзвичайно важливою, і ніщо на світі не могло переконати її дозволити собі послаблення, якщо це загрожувало стрункості Сіссі. Катерині було цікаво, звідки це в молодої імператриці, бо ж при дворі красивими вважали жінок радше з округлими формами. Плавність ліній, гладенька шкіра, округлість плечей – усе це погано гармоніювало з постійними намаганнями Сіссі їсти якомога менше і рухатися якомога більше. Через надмірну худорлявість вона була схожа на птицю, яку одягнули в корсет і в сукню.

Зальцбурґ, 2015

Доротея ще ніколи не їздила так далеко на схід. Її знання про Україну були вкрай обмежені. Як і більшість її співвітчизників, вона не дуже розрізняла країни колишнього Радянського Союзу. Шкільний підручник історії залишив у неї доволі туманні спогади. Здається, в підручнику був портрет Сталіна, впізнаваний насамперед вусами незвичної форми, а ще було зображено прапор. Червоний? Чи синьо-жовтий? Ні, синьо-жовтий – це теперішній прапор України, однієї з колишніх радянських республік. А яким був її прапор у часи СРСР? Теж синьо-жовтим чи червоним? Доротея не пригадувала.

Ще вона пам’ятала, як хтось із українських скрипалів чи скрипальок, які час від часу приїздили на концерти до Зальцбурґа, розповідав щось про страшний голод в Україні. Тільки коли він був: нещодавно чи сто років тому?

Ну, і Чорнобиль. Чорнобиль Доротея пам’ятала: тоді вона вже була школяркою і добре пригадує паніку дорослих і мокрі ганчірки, які стелили на порогах помешкань, аби рятуватися від радіації.

Напевно, везти цінну скрипку в таку дивну країну було не дуже обачно. Але так вирішило керівництво «Моцартеуму», і на такі рішення Доротея не мала впливу. Ну, майже не мала…

Насправді ця історія здійснювала її давню мрію, бо, крім туманних і неточних спогадів про шкільні уроки історії, зіЛьвовом її поєднували особисті дитячі спогади. І її прадід, і її дід бували у Львові. Прадід прожив там понад п’ять років: він був австрійським чиновником, котрого на певний час скерували на посаду в цій віддаленій частині імперії. Таку роботу вважали мало не покаранням, адже прадід, як і всі тодішні чиновники, мріяв жити у Відні. Та, приїхавши до Львова, він не пошкодував. Збереглося кілька його листів, прочитати які Доротеї було би складно через нерозбірливий прадідів почерк, а також через архаїчну мову, багато слів і виразів якої були Доротеї незнайомими. До того ж прадід писав до прабабусі південнотирольським діалектом, бо вони обоє походили з тих місць, а Доротея була в Тиролі тільки двічі в житті, коли приїздила туди покататися на лижах.

У дитинстві Доротея не раз розглядала ті листи, які були для неї загадковими посланнями з минулого. Бабуся розповідала їй, що прадід захоплено писав про Львів, називав його «маленьким Віднем», описував чудову місцеву кухню, а кілька разів навіть прохопився про вроду місцевих дівчат. Згадуючи про те, бабця сумно зітхала. Певно, так зітхала колись і прабабуся, читаючи ті листи. Серед листів була поштівка з маркою. На поштівці було зображено якусь площу та дзвіницю посеред неї.

Побував у Львові й дідусь Доротеї – щоправда, за значно менш романтичних обставин. Дідусь служив у німецькій армії під час Другої світової війни й опинився у Львові, де провів аж три роки, що вважалося великим щастям, бо у Львові було безпечно і не надміру холодно, а ще тут майже всі знали німецьку й тамтешні життя і звичаї нагадували віденські. Про нацистське минуле дідуся Доротея воліла не згадувати, коли розповідала комусь про свої зв’язки зі Львовом. Романтична історія прадіда подобалася їй значно більше. Колись бабуся навіть обмовилася, що прадід, можливо, мав у Львові коханку, яка, ймовірно, народила йому двох позашлюбних дітей. Їх ніхто й ніколи не бачив, бо вони так і залишилися зі своєю матір’ю у Львові, та дідусь постійно надсилав їм гроші й підтримував із ними зв’язок до кінця свого життя.

Тож не було нічого дивного, що Доротея давно хотіла побувати у Львові. Іноді вона навіть мріяла, що цілком випадково зустріне там схожу на себе як дві краплі води жінку, з якою вони виявляться родичками внаслідок давньої прадідової любови. В уяві Доротеї ця родинна легенда не надто поєднувалася з портретом Сталіна, з розповідями про людоїдство під час голодомору та з невидимою загрозою Чорнобиля. То було ніби у двох різних країнах – у різних вимірах, – і їй прагнулося тільки до того, казкового, Лемберґа, про який так захоплено писав у листах до родини її прадід, а не до страшного пострадянського міста з бетону й азбесту. Такі міста вона бачила у Східній Німеччині й у сусідній із Австрією Хорватії, куди часто їздила на море.

Відень, 1856

– Будемо мити голову чи тільки зачісуватися? – спитала Катерина.

– А ми сьогодні маємо мити голову? – в голосі Елізабет прозвучало розчарування.

– За графіком – сьогодні. Але можемо помити завтра, а сьогодні лише зачесатися.

– Тоді так і зробимо. Зачешемося швиденько, і я поїду кататися верхи.

– А урок музики? – здивувалася Катерина. – Пан Штраус уже годину чекає. Урок було призначено на сьому ранку.

– А хто призначив цей урок? – спитала Сіссі своїм прикрим голосом.

Вона завжди говорила так, коли згадувала про свекруху.

– Ерцгерцогиня Софія, – відповіла Катерина, заздалегідь знаючи, що почує у відповідь.

– Ось нехай ерцгерцогиня Софія і грає на своїй скрипці. А я поїду кататися верхи.

Катерина спохмурніла. Вона знала, як усе буде далі. Ерцгерцогиня Софія обов’язково перевірить, чи невістка була на уроці. Довідавшись правду, вона прибіжить у покої Сіссі, проте не застане невістки, бо катання верхи триває довго. Тоді Софія накинеться на Катерину, Іду, покоївок – на кожного, хто потрапить їй під гарячу руку. Насамкінець вона холодно попрощається з учителем музики, натякнувши йому, що він докладає замало зусиль, аби зацікавити ученицю. Так усе було вже не раз, і, хоча Катерині це нічим не загрожувало, крім кількох неприємних слів, вона не хотіла знову потрапляти в таку ситуацію.

Проте цього разу все відбулося не так, як завжди.

Катерина завжди намагалася зачісувати Сіссі якнайшвидше, та ця процедура рідко займала менше, ніж три години. Сьогодні Катерина доклала всіх зусиль, аби вкластись у дві. Вона взялася робити так звану «просту» зачіску: для тренувань і катання верхи. У такому вигляді Сіссі не показувалася на очі стороннім – це був «домашній» варіант.

Поки Катерина робила зачіску, Іда фон Ференці вголос читала Сіссі якусь книгу угорською мовою. Іда фон Ференці походила з давнього аристократичного угорського роду, володіла кількома іноземними мовами і була дуже нетиповою для свого часу жінкою. Освічена, самостійна, вона не намагалася виставляти напоказ свою вроду, хоча була красива, з вогняно-рудим густим волоссям. І вона не комплексувала через те, що у свої двадцять два ще не вийшла заміж. Мабуть, усі ці риси і привернули до Іди увагу Сіссі, яка зробила її своєю приватною гувернанткою, з якою щодня вивчала угорську. Ці заняття були єдиними в розкладі імператриці, які вона обрала собі самостійно, без допомоги свекрухи. Адже свекруха керувала вільним часом Сіссі, наче власним, диктуючи тій, коли і що їй робити, як одягатися, що читати, що їсти, що думати, як виглядати, шоби відповідати високим вимогам імператорського двору. При дворі панувала думка, що юна Сіссі замало освічена і що її манери неналежно вишукані як для імператриці, – тож від самого моменту одруження свого сина Софія намагалася виправляти всі вади виховання невістки. Однією з вимог до Сіссі було опановувати іноземні мови. Крім обов’язкової французької, від неї вимагали знання мов іще кількох провінцій, із яких складалась Австрійська імперія. Цих провінцій, а відтак і мов було дуже багато. Проте, замість італійської чи чеської, які пропонувала їй свекруха, Сіссі обрала угорську. Катерина підозрювала, що цей вибір зумовило насамперед бажання зробити щось усупереч свекрусі. Утім, сама Сіссі, ясна річ, стверджувала, що угорська просто найбільше їй подобається. До того ж ця провінція завжди була однією з найбільш бунтівних, тому налагодження дипломатичних стосунків постійно потребувало особливих зусиль, а отже, завдяки знанню угорської імператриця могла би позитивно впливати на державну політику. Софія як імператриця-мати це добре розуміла, проте не могла нічого вдіяти зі своєю майже патологічною ненавистю до всього угорського. Софія люто ненавиділа Угорщину ще з часів останньої революції 1848 року, яку ледве вдалося придушити.

Катерина вже майже закінчила зачісувати Сіссі, коли двері раптом без стуку відчинилися і до кімнати влетіла стривожена Софія.

– Ви ще досі не одягнуті? – замість привітання вигукнула вона. – Мерщій! За мною! На цісаря скоєно напад.

Львів, 2015

Рут Гальцманн нервово тарабанила пучками пальців по столі. Дві години тому вона прийшла на нараду, яка повинна була вирішити долю фестивалю. Коли рік тому Рут запропонували очолити організаційний комітет, вона дуже зраділа. Після одруження вона переїхала до Львова і перші кілька років насолоджувалася можливістю нарешті не мати необхідности заробляти гроші. Степан, її чоловік, належав до середовища бізнесової еліти Львова, яке придумало й упродовж декількох років організовувало цей амбітний фестиваль сучасної та класичної симфонічної музики. То були люди, які могли собі дозволити їздити на схожі фестивалі до Байройта, Відня чи Парижа і тривалий час так і робили. Згодом їхні амбіції виросли, і виникла ідея організувати у Львові власний фестиваль, на який би з’їжджалася поважна публіка з Європи.

Низка перших фестивалів пройшла на ентузіазмі та завдяки атмосфері загального піднесення. Усі, хто хотів долучитися до організації, радо жертвували кошти і не очікували прибутків. Але поступово готовність лише вкладати й нічого не отримувати слабшала. Було вирішено залучити до організації когось із професійних культурних менеджерів, спробувати знайти ґранти на підтримку події. Рут радо погодилася виконувати цю організаційну роль, наївно вважаючи, що її зальцбурзький досвід їй допоможе. Та вона відверто переоцінила себе і недооцінила локальну специфіку.

Працюючи в «Моцартеумі», вона також шукала спонсорські кошти для тих чи тих подій, але ці кошти завжди були додаткові, тоді як левову частку суми гарантував державний бюджет. Відтак спонсорські гроші лише дозволяли залучити додаткових виконавців, поліпшити костюми, підвищити гонорари тощо. Коли Рут погодилася стати організаційною директоркою львівського фестивалю, більшість жертводавців, котрі фінансували фестиваль у попередні роки, вирішила, що відтепер він зароблятиме на себе сам. Ніхто особливо не замислювався, як саме це мало би відбутися. Ще одна частина бізнесменів пообіцяла дати гроші, але тепер, уже напередодні події, коли всіх виконавців було запрошено, зали для концертів орендовано, квитки продано, ці бізнесмени просто зникли – без пояснень і разом із обіцяними коштами. На сьогоднішню нараду Рут запросила всіх причетних до організації фестивалю в попередні роки і збиралася поставити їх перед вибором: або всі зобов’язання буде виконано, або фестиваль – скасовано.

Рут довго вагалася, чи має вона право ставити питання руба напередодні події, та врешті-решт таки наважилася. Вона підготувалася, «озброївшись» цифрами, аргументами, емоційними тирадами. Та ось уже дві години Рут разом із кількома волонтерами сидить у порожньому офісі фестивалю і марно чекає хоч на когось зі запрошених спонсорів. Не прийшов жоден. Ані з тих, хто виконав свої зобов’язання, ні з тих, хто їх виконувати аж ніяк не збирався…

Відень, 1856

– Чому мене так довго ніхто не повідомляв про те, що трапилося? – запитав Карл Ґраф Ґрюне у начальника поліції Штадлера. – Від сьомої, коли було скоєно напад, минула вже ціла година.

– Це неприпустимо, я знаю, – зітхнув Штадлер. – Але мене самого повідомили тільки двадцять хвилин тому. Сталося так, що, крім особистого охоронця цісаря, в парку не було нікого. Охоронець спершу побіг за нападником, потому зрозумів, що важливіше – рятувати цісаря, і кинувся до найближчого поліцейського патрульного. Ми завжди виставляємо патрулі біля Гофбурґа. Особливо, коли цісар прогулюється. Патрульний повідомив керівництво, а потім викликали мене. Через те, що події відбулися так рано, не всі були на робочих місцях. Звідси і затримка.

– Зрозуміло, – відповів Ґрюне й одразу ж подумки почав картати себе за таку неприпустиму легковажність.

Адже можна було і без терористів додуматися, що цісар у супроводі одного-єдиного охоронця на ранковій прогулянці в безлюдному парку може стати легкою здобиччю. І як бідному охоронцеві було вирішити, що важливіше: бігти за нападником, шукати лікаря чи повідомляти поліцію? Дивно, що досі ніхто не скористався такою можливістю.

– Що з цісарем? Який його стан? – запитав Ґрюне.

– Нападник цілив у серце надзвичайно гострим лезом. Якби він влучив, цісар би загинув.

– Але він не влучив? – голос Ґрюне здригнувся.

– Влучив, але, на щастя, у внутрішній кишені мундира цісар тримав портсигар. Це й урятувало йому життя. Ніж ковзнув по металу і не зачепив життєво важливих органів. Поранення неглибоке, і загрози життю немає.

– Слава Богу! – вигукнув Ґрюне. – Нападника затримали?

– Так. Він намагався втекти, але охоронець наздогнав його.

– Злочинця допитали?

– Допитали.

– Зізнався?

– Ви будете сміятись, але затриманий стверджує, що то був не він, – невпевнено посміхнувся Штадлер.

– Вони всі так стверджують. Хто він такий?

– Угорський студент Йоган Лібені, Ваша світлосте. Точніше, його батьки походять із Будапешта, а він народився вже тут. Навчається в університеті.

– Живе з батьками?

– Так, Ваша світлосте.

– Батьків допитали?

– Ще ні. Якраз послали до них із обшуком.

– Чому так пізно? Треба було негайно. Вони ж уже давно довідалися про все з газет і поховали речові докази, – похмуро пробурмотів Ґрюне.

– Я знаю, Ваша світлосте. Проте ми не встигли. Інформація про замах потрапила до газет миттєво. Мабуть, хтось із тих газетярів спостерігає за ранковими прогулянками цісаря. Сьогоднішній ранковий номер затримали, зате, коли він з’явився, в ньому вже була сенсаційна новина. Певно, переробляли першу сторінку.

– Погано, – пробурмотів Ґрюне. – Хтось іще був у парку?

– Не помітили.

– А як цей студент узагалі потрапив до парку?

– Охоронця, котрий стояв біля входу, вдарили чимось важким по голові. Він лише щойно прийшов до тями.

– Особистого охоронця цісаря допитали?

– Ще ні.

– Що ви всі там длубаєтеся? До мене охоронця! Сам допитаю, – Ґрюне вилаявся і стукнув кулаком по столі.

Штадлер похнюпився і тихенько вийшов із кабінету.

Літак Зальцбурґ–Відень, 2015

У літаку Доротея планувала почати читати щоденник Сіссі. Це була новинка й абсолютна сенсація у світі дослідників біографії імператриці. Дотепер відомими були її вірші, листи, окремі записи, але про те, що Сіссі ціле життя ретельно вела щоденник, науковці довідалися зовсім нещодавно. Цей щоденник передали до «Моцартеуму» нащадки однієї з довірених осіб Сіссі. Імператриця не хотіла, щоби надто відверті роздуми з цього щоденника коли-небудь публікували, тому віддала його на зберігання своїй перукарці Катерині, з якою була дуже близька. Перукарка Катерина зачісувала Елізабет майже ціле її життя, вона також була вірною подругою і знала про всі таємниці господині. Про те, що на Катерину справді можна було покластися, свідчить і сама історія цього щоденника, про який довідались аж тепер, більш як через століття після смерти імператриці та через багато десятиліть після смерти Катерини.

Доротея отримала доступ до цього унікального документа перед самим від’їздом і ледве встигла перефотографувати на смартфон його сторінки. Вона не могла дочекатися, коли сяде в літак і нарешті зможе заглибитись у читання. Від нетерплячки їй аж руки трусилися.

– Що ти там таке читаєш? – запитав Крістіан, коли літак піднявся в повітря і Доротея похапцем увімкнула смартфон.

– Щоденник Сіссі.

– Той, який нещодавно знайшли? – спитав Крістіан. – Я щось читав у газеті.

– Саме його. Перефотографувала собі манускрипт, аби почати читати вже в дорозі, бо дуже цікаво, що ж там.

– І як? Є щось несподіване?

– Багато різного несподіваного. Наприклад, ти знав, що Сіссі вчилася грати на скрипці? – запитала Доротея Крістіана.

– Ні. Але, у принципі, нічого дивного в цьому немає. В Австрії всіх дітей аристократів мучили музичною освітою, – засміявся Крістіан. – Ну, і танцями, ясна річ.

– Якраз у її випадку це не типово. Вона виросла не у Відні, в атмосфері дуже ліберальній як на тодішні часи. Ліберальність проявлялася насамперед у тому, що батьки Сіссі, особливо тато, не надто зважали на світські умовності й не вимагали дотримання цього від доньок. Через те згодом із неї сміялися при дворі, вважаючи її виховання невідповідним до тодішніх вимог імператорського двору.

– Тобто? – не зрозумів Крістіан.

– Ну, наприклад, іноземні мови, знання придворного етикету, вміння танцювати, вести світські розмови, орієнтуватись у плітках. Усе це було надзвичайно важливим. При тому потрібно було знати не просто іноземні мови, а «правильні» мови. Сіссі доволі добре говорила англійською, та цього ніхто не цінував, адже при імператорському дворі англійської тоді не знали. Натомість усі знали французьку, а її французька була не дуже доброю. От із неї й потішалися.

– Нічого собі. А що з придворним етикетом?

– Як тобі відомо, це складна і заплутана система правил, яка сьогодні може виглядати смішною, – та й тоді, на думку Сіссі, виглядала так само, – але при імператорському дворі до етикету ставилися надзвичайно серйозно і кожне порушення сприймали як страшну трагедію. Про це могли пліткувати місяцями. У Сіссі з цим постійно виникали проблеми. Наприклад, вона звикла, що в неї вдома зі слугами поводилися запанібрата, слуги були майже членами родини. З ними спілкувалися, розпитували про їхні справи, віталися за руку. Імператриця не мала права так поводитись, але Сіссі постійно порушувала ті правила, через що мала неприємні розмови зі свекрухою.

– Суворо, – засміявся Крістіан.

– А ти як думав? Порушення протоколу – це найстрашніший злочин у придворному житті. А протокол стосувався абсолютно всього: кожен рух і жест імператриці мав відповідати протоколу, вона не мала права нічого вирішувати сама. Навпаки, це протокол вирішував, коли їй їсти і що саме, коли спати, гуляти, бачитися з дітьми чи з чоловіком, що вдягати, як проводити час.

– Схоже на ув’язнення.

– Приблизно так воно і було. Єдине, що її клітка була золота, – засміялася Доротея.

– А що з танцями? Невже у Баварії її не навчили танцювати? Тоді ж ніби всіх панночок цього вчили, хіба ні? – здивувався Крістіан.

– Її навчили, та не аж так добре, як вимагали від імператриці. Замість танцювати, вона воліла їздити верхи, і батьки дозволяли їй це. А от свекруха намагалась обмежити її й у цьому. Ну, і найгірше – Сіссі зовсім не цікавилася плітками. А цього їй пробачити не міг ніхто. Адже, коли Франц Йозеф одружився, цілий двір сподівався, що юна імператриця нарешті пожвавить світське життя й Відень не поступатиметься в цьому Парижу. А вона натомість понад усе любила усамітнені прогулянки верхи та читання класиків грецької літератури.

– Справді? Нічого собі, – здивувався Крістіан. – То вона, виявляється, була крута тітка?

– Так. Тільки цього тоді ніхто не цінував. Та й зараз мало хто здатний оцінити. Цікава історія її навчання гри на скрипці. У щоденнику вона пише, що на самому початку їхнього з Францом Йозефом спільного життя свекруха подарувала їй скрипку, на якій колись грав Моцарт.

– Моцарт? – здивувався Крістіан. – Але це ж якась інша скрипка, не наша?

– Напевно, не наша, бо наша походить не з Гофбурґа. Її подарував «Моцартеуму» хтось із угорських аристократів. Точніше, спадкоємців колишніх аристократів. Їхній маєток конфіскували в радянський час, але скрипка якимось дивом збереглася разом із родинною легендою про те, що саме на цій скрипці грав Моцарт. Про те, що Моцарт мав іще одну скрипку, якою володіли Габсбурґи, я вперше вичитала в цьому щоденнику. Не факт, що це правда. Втім, історія цікава. Особливо для моєї дисертації.

– Чому саме для твоєї дисертації?

– Бо я досліджую музичні смаки Сіссі та її оточення. Про те, що вона вчилася грати на скрипці, досі було не відомо.

– То це означає, що вона потому покинула навчання?

– Ще не знаю: я лише почала читати. Проте вже натрапила на один цікавий факт, пов’язаний із нашою поїздкою.

– Справді? І який саме?

– Перукарка Сіссі – та, котра зберегла цей щоденник, – народилась і виросла у Львові.

– Ну от, тепер ти залишишся у Львові шукати предків тієї перукарки і зробиш сенсаційне відкриття. Потому твоїм іменем назвуть вулицю в Зальбурзі, ще одну – у Відні й цілий квартал – у Львові, – засміявся Крістіан.

– Головне, щоби не забули подарувати мені хоча би по одному помешканню на кожній із цих вулиць чи кварталів, – засміялась і собі Доротея.

– А нам іще довго летіти? – поцікавився Крістіан.

– Не знаю, певно, з годину чи і трохи більше.

– Може, почитаєш мені щось зі щоденника Сіссі? Мені теж стало цікаво.

– Гаразд, – погодилася Доротея. – Слухай. Зараз я читаю про історію їхніх із Францом Йозефом заручин. Ти трохи знаєш про це?

– Не дуже, – зізнався Крістіан.

– Ну, тоді коротко розкажу передісторію. Рік 1853-й. Елізабет п’ятнадцять років. Разом зі своєю мамою Людовікою та сестрою Геленою вона їде до містечка Бад-Ішля, де має відбутися знайомство Гелени і Франца Йозефа, на той момент уже імператора Австрії. Софія, матір імператора, і Людовіка, мати Сіссі та Гелени, – двоюрідні сестри. Вони вже домовилися про заручини своїх дітей і вважають, що освідчення цісаря Гелені – тепер лише проста формальність.

Сіссі пише, як сильно вона втомилася від сидіння в кареті. Подорож до містечка Бад-Ішля тривала кілька днів, і їй здавалося, що це не завершиться ніколи. Мати Сіссі, Людовіка, дорогою потерпала від сильної мігрені, і їм довелося кілька разів переривати подорож, зупиняючись на ночівлю у випадкових місцях. Сестра і мати дедалі сильніше хвилювалися, що не встигнуть доїхати до Бад-Ішля вчасно, від нервів голова Людовіці боліла ще сильніше, вона дратувалась і зганяла зло на молодшій доньці, намагаючись не хвилювати Гелену.

«Я взагалі не розумію, навіщо мені було їхати з мамою та сестрою, – писала Елізабет. – Адже це не мої заручини планувались, а Геленині. Я вже так утомилася від цієї метушні зі сукнями, зачісками та обговоренням того, як, де і коли Гелена повинна познайомитися з австрійським імператором, про що Гелені слід говорити з майбутнім чоловіком, а чого уникати, як вона має вдягатись і як зачісуватись, а як – не має. Наприклад, мама вважає, що у профіль Гелена краще виглядає справа, а не зліва, тож їй треба пильнувати сідати так, аби повертатися до свого Франца правим боком. Ну, хіба це не смішно?

Мама називає мене черствою та егоїстичною, бо я не цікавлюся заручинами сестри. А кого цікавить моє розбите серце? Ще ніколи мама не поводилася зі мною так жорстоко, як зараз. Вона і раніше не приховувала того, що, на її думку, я зовсім не вродлива і не зможу знайти собі «гідну пару». Вона й сама вийшла заміж не за того, кого кохала, а за того, за кого довелося. Як і мій батько. Вони ціле життя нещасливі разом, але й дітям своїм бажають такої самої долі. В очах моєї матінки гідна пара – це хтось, хто відповідає її уявленням про те, за кого повинна вийти заміж її донька. А я хочу вийти заміж за того, кого люблю. За свого коханого. Мені не важливі титули, регалії та гроші. Я просто хочу бути щасливою. А вони замість того, щоби дати нам із Ріхардом бути щасливими, розлучили нас. Тепер він далеко, і нам не можна ні бачитися, ні листуватись. Усі листи перехоплюють мамині служниці».

– А хто такий той Ріхард? – запитав Крістіан.

– Ріхард, у якого все ще була закохана Елізабет дорогою до Бад-Ішля, був простим графом – тобто, на думку Людовіки, матері Сіссі, його походження було замало аристократичним як на кандидата в чоловіки її доньки. До того ж Ріхард був на службі в родини Віттельсбахів. Коли Людовіка довідалася про роман Елізабет і Ріхарда, вона була обурена. Звичайно, вона не покладала особливих надій на те, що її молодшій доньці випаде така сама вдала партія, як старшій, адже не вважала Елізабет ані гарною, ні розумною. Натомість уважала і гарною, і розумною свою старшу доньку, Гелену. Але ж не віддавати Елізабет через це заміж за першого-ліпшого! Тому Ріхарда відіслали з якимось дорученням якнайдалі від маєтку Поссегофен, де жили Віттельсбахи. Елізабет писала листи коханому, він їй відповідав. Переважну більшість листів перехоплювали покоївки матері, та дещо таки доходило. Потому Ріхард іще раз потай повернувся до Мюнхена, де відбулося їхнє останнє таємне побачення з Елізабет. Закохані домовилися, що втечуть разом і таємно повінчаються, та невдовзі після того Ріхард захворів і помер. Розпач Елізабет був безмежний, вона навіть написала вірша:

Помер мій Ріхард, о, нещасна я,

Трагічна буде доленька моя…

Ну, і так далі. Такого типу трагічних віршів про своє розбите серце вона написала ще кілька десятків, але її мати, як і раніше, зовсім цим не цікавилась, а переймалася тільки Геленою. Елізабет пише: «Я навіть не підозрювала, що моя рідна мати може бути така жорстока. Її немовби підмінили, відколи вона почала переживати за наше з Геленою успішне одруження. Наш тато, з котрим у мене з дитинства було більше спільного, ніж із матір’ю, теж постійно підсміюється з мами. Добре, що хоч він не так сильно переймається нашим заміжжям, а мене взагалі вважає ще занадто молодою для одруження.

Цієї весни, коли мама змусила мене поїхати до Дрездена, щоби познайомитися зі саксонським принцом Ґеорґом, батько теж був проти. Але мама наполягла і навіть розповіла батькові про наш із Ріхардом роман. Після того тато, котрий раніше був на моєму боці, розлютився на мене за те, що я мало не втекла зі звичайним графом. Так мене спорядили до Дрездена знайомитися з принцом Ґеорґом.

Як я і передбачала, принц Ґеорґ мені зовсім не сподобався. У нього були такі самісінькі, як і на портреті, безбарвні холодні риб’ячі очі, зарозуміла манера спілкуватись, а найгірше – попри юний вік, він уже мав залисини. І я зробила все, щоб і самій йому не сподобатися. Мої зусилля виявились успішними, до того ж батько Ґеорґа, король Йоган, здається, був упереджено налаштований до ідеї посвоячення з родом Віттельсбахів, який вважав замало аристократичним. Точнісінько як моя мама, котра все вимірює лінійкою родоводу. Так, наче збирається вивести особливу породу скакунів, а не піклується про щастя власних доньок.

Після провалу заручин у Дрездені мати розмовляла зі мною крізь зуби, вважаючи, що я «недостатньо старалась». Але так їй і треба. Хай знає, як розбивати серце рідної дитини. Зрештою, я ж не Гелена, мені зовсім не хочеться бути принцесою, а надто імператрицею. Усі ці світські церемонії – не для мене. Я успадкувала вдачу свого батька, котрому завжди більше подобалося пити вино в компанії поетів і філософів, аніж провадити нудні світські бесіди з аристократами. Я також більше люблю їздити верхи, ніж ходити на бали, – саме через це мама і переживає, що я можу залишитися старою дівою.

Мама завжди була проти всього, що мені подобалось, і завжди лякала, що я не зможу вийти заміж. Ще тоді, коли я була зовсім маленька і любила їздити з батьком по ярмарках, де ми інкогніто виступали з музичними номерами. Тато грав на цитрі, а я танцювала. У тих селищах, куди ми приїздили, люди робили вигляд, що не впізнають нас. А ми насолоджувалися свободою. І от тепер мама зовсім не може думати ні про що інше, тільки про наше з Геленою заміжжя. Особливо смішно, що вона переживає за моє одруження. Так, ніби мені не п’ятнадцять, а щонайменше двадцять п’ять. У цю дурнувату поїздку до Бад-Ішля мене взяли зі собою, щоби я «нарешті» забула про своє нещасливе кохання до Ріхарда. Та я не забуду! Усім на зло не забуду. Все, що мені залишилося від мого коханого, – це його срібний портсигар. Він подарував мені його під час нашого останнього побачення. Тепер у цьому портсигарі я ношу його та свій портрети – тут навіки поховано моє розбите серце.

І так їм і треба, що тепер через мамині мігрені ми запізнимось і приїдемо на заручини без суконь. Бо сукні їдуть позаду і точно не встигнуть на 16 серпня. А перенести дату знайомства ніяк не вийде. Бо цісар не чекатиме. До того ж усе задумано так, аби молодята познайомилися 16 серпня, а через два дні, на уродини Франца Йозефа, оголосили про заручини».

– Ого! То це майже детективна історія. Дуже цікаво. Елізабет – це Сіссі? – спитав Крістіан.

– Так. Сіссі її почали називати пізніше, – пояснила Доротея. – Але саме так її знають усі, тоді як справжнє ім’я – Елізабет – залишилося тільки для офіційного вжитку.

– І що ж було далі? – спитав Крістіан. – Невже Франц Йозеф перед тим ніколи не бачив майбутньої нареченої?

– Ні. Зрештою, його історія пошуку нареченої не менш травматична. На той час йому виповнилося двадцять три. Не п’ятнадцять, звичайно, проте й до зрілости ще далеко. Він став імператором несподівано для самого себе у вісімнадцятирічному віці й завдячував це винятково своїй діяльній матусі. Саме Софія переконала свого хворого та вже не здатного правити державою чоловіка зректися престолу на користь сина. Так імператором став Франц Йозеф, але, фактично, всі важливі рішення на початку його правління приймала замість нього мама. Включно з рішенням про одруження.

– І він не пручався? – здивувався Крістіан.

– Може, і пручався – хто ж тепер про це знає? – усміхнулася Доротея. – Так-от. Двадцятитрирічного імператора слід було одружити. Й імператриця Софія активно цим заопікувалася. Не менш активно, ніж її баварська кузина Людовіка – облаштуванням майбутнього своїх доньок. За рік до моменту, про який ми з тобою читаємо, Франц Йозеф уже їздив свататися до прусської принцеси Анни у Берлін. Анна була вродлива, добре танцювала, багато сміялася, і він захопився нею, а вона – ним. Але Анна вже була заручена. Її заручили ще дитиною, як це тоді часто робили, і свого нареченого вона бачила тільки на портреті. Імператриця Софія навіть намагалася розірвати ті заручини, проте нічого не вийшло. Напевно, там важили політичні інтриги. Бо це Австрія – а точніше, мати імператора, котра постійно повторювала, що не втручається в політику, – хотіла мати Пруссію своєю військовою союзницею, а у Пруссії, вочевидь, були інші плани. Прусський король Вільгельм не приховував, що був задоволений спостерігати за особистою поразкою цісаря на любовному фронті просто в себе під носом.

– Бідний Франц Йозеф. Не досить того, що одружували силоміць, то ще й самооцінку нищили на кожному кроці, – у Крістіановому голосі звучало щире обурення.

– А ти думав, життя коронованих осіб було безхмарним і щасливим? – засміялася Доротея. – Після невдачі з принцесою Анною імператриця Софія спробувала одружити сина зі саксонською принцесою Сідоні, але та не сподобалася Францові Йозефу. Тоді ерцгерцогиня Софія написала до кузини Людовіки, і так виникла ідея одружити імператора з Геленою, старшою сестрою Елізабет.

– Певно, після того всього він уже не хотів чинити опір матері. Було байдуже, з ким одружать, – сказав Крістіан.

– Можливо, а може, на той момент любовні походеньки взагалі не дуже цікавили Франца Йозефа, бо політична ситуація була більш ніж напружена, – відповіла Доротея. – От-от мала розпочатися Кримська війна – Туреччина вже кілька місяців погрожувала цим Росії. Усі європейські країни активно готувалися до війни. Францові Йозефу теж слід було вирішити, кого підтримати в цій війні – російського царя чи якусь із європейських монархій: Пруссію, Англію, Францію. Сам імператор хотів би підтримати Росію, бо в нього були теплі та дружні стосунки з російським царем. До того ж Росія допомогла Австрії придушити повстання 1848 року, а також пообіцяла підтримку й у разі майбутніх повстань. Якщо ж війна завершилася би перемогою Росії, то Австрія могла б отримати як винагороду за союзництво Боснію та Герцеговину. Тому частина міністрів теж радила цісареві підтримати Росію. Натомість інші міністри радили виступити на боці Англії та Франції, щоби послабити міжнародні позиції Росії, зробивши її поступливішою, ніж вона була. Ще дехто закликав до нейтралітету, посилаючись на вкрай погане фінансове становище та пов’язану з цим слабкість австрійської армії. Прийняти правильне рішення було надзвичайно складно.

– Справді, звучить непросто, – замислено промовив Крістіан.

– Як пише Елізабет, саме про це цісар і думав у той момент, коли прогулювався парком, перш ніж піти до готелю, де зупинилися Віттельсбахи, – продовжила Доротея. – Незабаром мали відбутися церемонія чаювання та знайомство з майбутньою дружиною. Тому що карета зі сукнями та служницями сестер, як і передбачала Елізабет, таки спізнилася до Бад-Ішля, імператриця Софія позичила Гелені свою камеристку, і та намагалася зробити дівчині зачіску для знайомства з цісарем. Мати Сіссі та Гелени дуже переживала, що під час знайомства доньки, замість старанно приготованих святкових суконь, змушені будуть одягнути просте дорожнє вбрання. До того ж чорне. Нещодавно в родині був похорон, і дівчата все ще носили жалобу за якимось далеким родичем. Людовіка дуже розпачала через це, навіть писала в пізніших листах, що ця жалоба вирішила долю її старшої доньки. Гелена була брюнеткою, і чорне їй не дуже пасувало. Зате білявій Елізабет, навпаки, дуже личив чорний колір, а дитяча зачіска, яку їй зробили нашвидкуруч – дві заплетені біляві коси, – лише додавали їй привабливости і невимушености. Тож під час чаювання цісар не відривав од неї очей. А наступного ранку він з’явився в покоях своєї матері ще вдосвіта і заявив, що серце його належить Елізабет. Для ерцгерцогині Софії це не стало несподіванкою: вона помітила зачаровані синові погляди, спрямовані на Сіссі. Звичайно, це ламало всі плани, особливо плани Людовіки, яка не раз наголошувала, що для неї важливіше видати заміж старшу доньку, ніж молодшу. До того ж Елізабет була ще страшенно юна і могла не впоратися з непростою роллю імператриці Австрії. Зате Софія загалом не мала нічого проти молодшої сестри. Важливо, що обидві дівчини походили з її рідного дому Віттельсбахів, а котра з них більше сподобалася Францові – то вже дрібниці.

– Таки не даремно мати через сукню переживала, – засміявся Крістіан.

– Не даремно, – усміхнулась у відповідь Доротея. – Проте сама Гелена після чаювання ще про це не знала і старанно готувалася до балу, запланованого на наступний день. Ось як описує подальше Сіссі: «Бідна Гелена і не підозрювала, що все вже було вирішено. Вона готувалася до балу з нагоди цісаревих уродин і тішилася, що нарешті зможе вдягнути розкішну сукню з білого шовку. Її зачіску доповнював вінок зі свіжого плюща, що додавало її вигляду бідермаєрівської романтики. А мене вбрали зовсім по-дитячому, в простеньку біло-рожеву сукню. Перші кілька танців цісар пропустив, а на котильйон запросив мене, після чого подарував мені свій букет. Мовою світського етикету це означало освідчення. Усі присутні з подивом зітхнули, побачивши це, й одна лише я і далі нічого не розуміла. Ще того самого дня мати цісаря офіційно повідомила нашу матір про освідчення. Мама спитала мене, чи люблю я цісаря. Я відповіла:

– Як же можна його не любити? Я дуже люблю його! Якби ще він не був цісарем!

– То ти не хочеш заміж за цісаря? – спитала мене після цього мама таким тоном, наче я заявила, що збираюсь у монастир.

– Я ще взагалі не хочу заміж, мені тільки п’ятнадцять, – наважилася промовити я і відразу ж пошкодувала, бо мама глянула на мене ще суворіше і заявила:

– Цісареві Австрії гарбуза не виносять!

Для неї це було так очевидно як божий день, адже її теж видавали заміж не питаючи. Як і її кузину, матір імператора. Я чула, що коли імператрицю Софію змусили вийти заміж за розумово неповносправного ерцгерцога Франца Карла, то перед весіллям вона від розпачу проплакала кілька ночей. Але, коли гувернантка розповіла про це її матері, та лише знизала плечима:

– А що ви хотіли? Цю справу було вирішено на Віденському конгресі. Нічого не вдієш.

Потому мама прочитала мені лекцію про те, що у вищих сферах одружуються не через почуття, а відповідно до політичних обставин, і з цим просто треба змиритися. До того ж мама вважає, що мені дуже пощастило, бо мій майбутній чоловік справді в мене закоханий, чого їй самій у шлюбі зазнати не довелося», – завершила читати Доротея.

– Ото були часи, – Крістіан, який слухав, затамувавши подих, нарешті видихнув.

– Заходимо на посадку, – сказала Доротея. – Мусимо перервати читання.

– Гаразд. Але в літаку з Відня до Львова ти мені обов’язково почитаєш далі, – відповів Крістіан.

Відень, 1856

Сіссі повернулася з кінної прогулянки спітніла та розпатлана.

– А знаєш що? – сказала вона Катерині. – Помиймо все-таки голову. Заодно я сьогодні влаштую оздоровче голодування.

– Добре, – коротко промовила Катерина.

Вона вже встигла прибрати все, приготоване для миття голови, проте знала, що марно сперечатися зі Сіссі, коли та спонтанно щось вирішувала. Переконати її можна було тільки в ті моменти, коли саму Сіссі охоплювали сумніви. Та якщо спонтанне рішення вже було прийнято, годі було навіть намагатися відмовити її.

– Знаєш, про що я думала сьогодні вранці? – спитала Сіссі Катерину, лежачи на тапчанчику і чекаючи, поки та почне намащувати на її волосся маску з тридцяти яєчних жовтків, змішаних із коньяком.

– Про таблетки для схуднення? – припустила Катерина.

– Які ще таблетки? – зацікавилася Сіссі.

– Ті, які рекламують усюди. Тепер модно замість дієти пити таблетки з паразитами. Ковтаєш – і худнеш.

– А як же паразити?

– А паразити розмножуються, тому від цих таблеток не тільки худнуть, а й сильно хворіють.

– Який жах! І хтось справді п’є такі таблетки?

– Майже всі придворні дами, наскільки я зрозуміла, – сказала Катерина. – Надзвичайна стрункість імператриці створила при дворі нову моду. Тепер усі хочуть схуднути. А що для цього треба докладати багато зусиль, то чимало фрейлін вирішили піти цим буцімто легшим шляхом.

– А як вони потім лікуються від тих паразитів? – перелякано спитала Сіссі.

– Цього я не знаю, та, судячи зі стурбованого виразу обличчя нашого придворного медика, лікування просувається не надто успішно. Тому я би трималася від них усіх якнайдалі, старанно мила руки після кожного контакту і не допускала до них дітей, – сказала Катерина.

– Добре, що ти мені про це кажеш. Я справді забороню підходити до моїх дітей придворним дамам. Ще тільки паразитів нам бракувало. Жах який!

– Ну, не всім вистачає сили волі сидіти на дієті й робити гімнастичні вправи, – усміхнулася Катерина.

– Фу, аж гидко це уявляти. Але ти збила мене з пантелику. Я насправді зовсім не про це сьогодні подумала. А вгадай, про що.

– Про Вашу свекруху? – зробила наступне припущення Катерина, яка, як і всі при дворі, знала історію протистояння Елізабет і свекрухи.

– Ні, – Сіссі спохмурніла: згадка про сімейні чвари завжди псувала їй настрій. – Я подумала про Йогана Лібені.

– Це той, хто скоїв напад на цісаря? – спитала Катерина.

– Так, це його схопили на місці злочину. Та сам він стверджує, що ні в чому не винен.

– А хіба там був хтось іще? Здається, в газеті писали, що зловили тільки одного нападника, – здивувалася Катерина.

– Те, що зловили тільки одного, не означає, що їх не могло бути більше, – продовжувала думати вголос Сіссі. – Подумай сама: невже не дивно, що нападник сам-один іде на таку ризиковану справу? Зазвичай терористи ходять групами, щоби підстрахувати одне одного.

– Я не дуже на цьому розуміюсь, але якщо не він нападав на цісаря, то що тоді робив у тому парку? Туди ж не пускають сторонніх, – знизала плечима Катерина.

– Я ж і не стверджую, що він зовсім ні в чому не винен. Просто припускаю, що, можливо, за цим і справді стоїть більша група людей, і тоді їх потрібно переловити всіх, а інакше цісареві й надалі загрожуватиме небезпека.

– А хіба цього Лібені не допитала поліція?

– Напевно, допитала. Тільки з того, що я читала в газеті й що розповів мені генерал-ад’ютант Ґрюне, дещо залишається незрозумілим. Наприклад, чому нападник повернувся на місце злочину?

– Як повернувся? – не зрозуміла Катерина. – Хіба охоронець цісаря не погнався за ним і не наздогнав?

– Він погнався, та не наздогнав, – замислено продовжувала Сіссі. – Я ще вчора про це замислилась і спеціально пішла поговорити з охоронцем. Він уже трохи оклигав після шоку і розмовляв зі мною не так перелякано, як із поліцією. І ось, що він сказав мені: той, хто напав на цісаря, був високий і стрункий, з-під шапки в нього вибивалися пасма рудого волосся, він був у національному угорському одязі. А Йоган Лібені, тобто той, кого схопили, не дуже високий, і волосся в нього майже русяве, а вбраний він був у чорний костюм.

– Звідки Ви знаєте, хто був у якому одязі? – здивувалася Катерина.

– Я попросила у Ґрюне почитати поліцейські протоколи. Там усе написано, – відповіла Сіссі, й у її голосі звучала гордість за власну кмітливість. – Охоронець гнався за нападником до муру парку, але той був спритнішим, швидко переліз через мур і кудись зник за огорожею. Охоронець пошукав його трохи, а тоді повернувся, бо переживав за здоров’я цісаря. І вже коли прибіг назад, на місце злочину, помітив у кущах Лібені. Хіба це не дивно?

– Дуже дивно, – погодилася Катерина. – Та чому поліція цим не зацікавилась?

– Оце я і хочу з’ясувати, – Сіссі зручніше вмостилась у кріслі, через що на підлогу пролилося трохи води, якою Катерина мила голову імператриці. – Відповідно до протоколу допиту, який мені дав почитати Ґрюне, Лібені стверджує, ніби нападником був його друг, угорець, член терористичної організації. А самого Лібені просто попросили постояти на чатах. Тому він і не тікав. А тепер він ув’язнений і йому загрожує шибениця. А якщо все справді так, як він каже, то в небезпеці можемо опинитися й усі ми. Терористи не зупиняться, поки не досягнуть свого. Я думаю, треба піти у в’язницю до Лібені й поговорити з ним іще раз.

– Але як же Ви зможете провідати у в’язниці того, хто намагався вбити чоловіка Вашої світлості? – засумнівалася Катерина. – Уявляєте собі, що про це скажуть?

– А я й не піду сама, – усміхнулася Сіссі. – Підеш ти. І візьмеш зі собою Іду. До того ж зробите це просто зараз. Поки я лежатиму з маскою на волоссі.

– Але ж Іда завжди читає Вам угорською, поки Ви лежите з маскою.

Катерина намагалась уникнути дивного доручення, хоч і не дуже вірила, що це тепер можливо. Адже це було чергове спонтанне рішення імператриці, якому марно було чинити опір.

– Нічого страшного. Сьогодні почитаю собі сама. – І Сіссі подзвонила у дзвіночок, викликаючи Іду.

Літак Відень–Львів, 2015

– І що там наші молодята? – запитав Крістіан, умощуючись у кріслі.

– Ну, далі багато сторінок були так рясно залиті сльозами, що розібрати на них можна небагато, – сказала Доротея.

– Сльозами щасливої нареченої? – засміявся Крістіан.

– Я теж про це замислилася, – Доротея задумано провела пальцем по екрану смартфона. – Зазвичай історики пишуть про цей період як про найщасливіший у їхньому подружньому житті. Імператорська пара, щаслива у шлюбі, – таке в історії траплялося не дуже часто. Проте дослідники при тому якось не дуже розмежовують почуття закоханого цісаря та почуття Елізабет, яку просто вибрали, ніби гарне кошеня на базарі. Судячи з того, як виглядає її щоденник, почувала вона в той період щось дуже заплутане, але аж ніяк не безмежне щастя, як прийнято уявляти.

– Так, це непросто, коли всім довкола здається, що ти маєш бути на вершині щастя, а ти чомусь цього щастя не почуваєш, – сказав Крістіан. – У мене було таке, коли мені заздрили однокурсники, що я так легко роблю кар’єру, а мої родинні зв’язки забезпечують мені все, про що інші не наважуються навіть мріяти. Мені при тому було дуже навіть не весело почувати, що всі довкола мені лише заздрять. І замістьпосиденьок із друзями десь по барах у мене лише нескінченні години репетицій і самотні вечори.

– Ого. Ніколи би не подумала, – уважно подивилася на Крістіана Доротея. – Ти виглядаєш таким успішним і реалізованим.

– Я і є успішний та реалізований, – усміхнувся Крістіан. – Просто кажу, що розумію, як могла почуватися Сіссі, коли все вирішували за неї, коли її думкою не цікавились, а потому – за замовчуванням – сприймали щасливою.

– Це правда, я читала чимало праць істориків про неї, та в жодній не натрапляла на роздуми про її почуття, – сказала Доротея. – Зрозуміло, що в ті часи про почуття жінок ніхто особливо на замислювався. Проте й сучасні праці цього не аналізують. Можливо, бракує матеріалу… Та час від часу Елізабет таки почувалася щасливою. Можливо, не зовсім тоді, коли від неї цього очікували. Наприклад, коли цісар і ціла родина засипали її коштовностями та дорогими подарунками, вона не дуже розуміла, що з тим робити, бо ж була ще, властиво, маленькою дівчинкою. Її записи в період між заручинами та весіллям доволі уривчасті, зате промовисті. Ось, наприклад:

«Юний цісар дуже обережний і ніжний у ставленні до мене. Він розуміє, що мені всього лише п’ятнадцять і коштовності мене не дуже цікавлять. Тож для того, щоби зробити мені приємність, він наказав поставити в садку літньої вілли гойдалку, і я дуже тішуся, що можу нарешті досхочу нагойдатися. Ця його уважність мені дуже приємна.

Він помічає все: наприклад, учора, коли побачив, що я почуваюся перелякано, бо довкола мене тепер стільки незнайомих облич, він наказав своєму генерал-ад’ютантові Ґрюне замінити кучера і самому правити моєю каретою. Це було для мене справді великим полегшенням, бо до Ґрюне я вже звикла і почувалася ліпше, бачачи знайоме обличчя.

Я боюся зізнатись у цьому навіть собі самій, та, здається, я закохалась у цісаря. Принаймні геть несподівано для себе самої я подарувала йому портсигар Ріхарда. Напередодні я вийняла з портсигара Ріхардів портрет і сховала його у книзі, яку ледве чи колись візьму до рук. Цісар страшенно зрадів і сказав, що до мого портрета, який є в портсигарі, він замовить іще свій і носитиме їх завжди біля серця. А я ніби відчула, як моє серце, для якого цей портсигар був колись такий дорогий, відтепер належить Францові!

Усе відбувається страшенно швидко. Мені здається, що це якийсь сон, а не дійсність. Коли цісар посватався до мене, мама дала згоду і надіслала телеграму про це моєму батькові. То було дивне враження, бо в мого тата, фактично, теж не питали згоди, а просто поінформували його про заручини – разом із Папою Римським, російським царем, баварським королем та іншими. Усі довкола тішаться і радіють, а я не знаю, що маю почувати.

Найбільше мені шкода Гелену. Їй тільки вісімнадцять, а всі довкола говорять про те, що вона вже надто стара для вдалого заміжжя. Та ще й після того, як із нею не захотів одружитися цісар. Я почуваю свою провину в цьому, хоч і не знаю, як могла би щось змінити. І дуже боюся, що відтепер ми вже не зможемо бути такими близькими, як раніше. А я ж не маю нікого ближчого за Гелену».

– Бідна дитина, – зітхнув Крістіан.

– Це точно, – погодилася Доротея. – А ось іще:

«Імператриця Софія подарувала нам із Францом літню віллу в Бад-Ішлі. Франц каже, що добудує там два крила – так, аби форма будівлі нагадувала літеру «Е», з якої починається моє ім’я.

Імператриця Софія поводиться зі мною дуже ввічливо і лагідно, та я постійно відчуваю, як прискіпливо вона придивляється до кожного мого руху, як уважно дослухається до кожного мого слова. Учора вона при мені сказала моїй мамі, що в мене не дуже білі зуби і порадила ретельніше їх чистити. Тепер мама щоранку перевіряє, як я чищу зуби. Як колись, у дитинстві. Ще імператриця вважає, що я здобула погану освіту і виховання, тож тепер, до весілля, мені доведеться дуже багато вчитися. Мама вже шукає мені вчителів французької, італійської, чеської. Ще я матиму вчителя з історії Австрії.

До весілля ще ніби далеко, та зробити потрібно стільки, що я вже навіть не знаю, чи залишатиметься в мене хоч трохи вільного часу. Я постійно мушу вчитись, а поміж тим щось міряти. Мені шиють новий гардероб, і стільки одягу та взуття я ще ніколи не мала».

– Навіть це її, бідну, не тішило, – похитав головою Крістіан.

– Ну, вона ж справді була ще дитина. До того ж і дорослу жінку, котра дуже любить різні модні витребеньки, може дійняти, коли всього того забагато, – сказала Доротея.

– А як це одруження виглядало з фінансового боку? Шлюбні контракти, посаг і таке інше. Сіссі про це щось пише? – запитав Крістіан.

– Пише, – відповіла Доротея і зачитала:

«3 березня 1853. Сьогодні підписали шлюбний акт. Тато дає мені 50 000 гульденів. Цісар зобов’язується дати ще 100 000 гульденів і 12 000 дукатів після першої шлюбної ночі. Ще 100 000 – це мій посаг на одяг і на дрібні витрати. Я не дуже на цьому розуміюсь і запитала свого вчителя з історії, чи багато це. Він сказав, що робітник в Австрії отримує в середньому 200–300 гульденів на рік, якщо взагалі пощастить знайти роботу, бо з цим зараз проблеми. А жінкам платять удвічі менше. Лейтенант в армії отримує 24 гульдени на місяць, а солдат – іще менше. Це жахливо! Як можна жити в такій країні? Я повинна змінити це, коли стану імператрицею».

– І як? Змінила? – засміявся Крістіан.

– Вона ще тоді, бідолашна, не знала, що імператрицею вона лише називатиметься, а приймати рішення і надалі буде її свекруха, – відповіла Доротея. – Сіссі лише звинувачували в тому, що вона не цікавиться політикою і надто погано освічена. Та інформувати її про політичну ситуацію ніхто навіть і не думав. Ось, слухай далі:

«20 квітня 1854. Якби я тільки знала, що того дня, коли я назавжди покинула свій рідний Мюнхен і вирушила до Відня, де мені відтепер судилося жити, цісар наважився на такий фатальний політичний крок. Дуже шкода, що він ніколи не радився зі мною, вирішуючи долю країни. Франц не раз казав мені, що російський цар Ніколай – чи не найближчий йому з усіх політиків. Вони однолітки і схоже мислять. Саме російського царя Франц першого повідомив про наші заручини, і я навіть переписала собі з того листа те, що мені найбільше сподобалося: «Мій дорогий, мій любий друже. У пориві неймовірної радості, яка переповнює мене, хочу я розповісти і Тобі про своє щастя. Я переконаний, що моя наречена поєднує в собі всі переваги душі й тіла, необхідні для того, щоби зробити мене щасливим».

І ось тепер виявляється, що в російсько-турецькій війні Австрія виступить проти Росії, яка стільки разів допомагала Австрії в її внутрішніх проблемах. Наприклад, коли потрібно було придушувати революцію шість років тому. Якісь недолугі радники переконали Франца, що йому потрібно стати на бік Пруссії, і він після тривалих вагань написав російському цареві доволі гострого листа, в якому вимагав звільнити окуповані придунайські території. Тепер Ніколай І особисто ображений на Франца, причому так сильно, що звелів викинути його портрет зі свого особистого кабінету в царському палаці у Санкт-Петербурзі, а статую австрійського імператора подарував своєму камердинерові. Напевно, це означає довічний розрив персональних дружніх зв’язків між монархами. Як нерозсудливо з боку Франца!»

– Ну, бачиш, не така вже Сіссі була наївна у свої шістнадцять. А що, дійсно ця Кримська війна була така важлива тоді для Австрії? – спитав Крістіан.

– Це рішення Франца Йозефа справді важко назвати розумним, – відповіла Доротея. – Виступ Австрії проти Росії у Кримській війні загрожував не лише тим, що в майбутньому цісар не міг розраховувати на підтримку Росії у придушенні заколотників. Це означало серйозні політичні пертурбації в європейській політиці загалом. Наслідки цього сумнівного рішення даватимуть про себе знати ще не одне десятиліття.

– А хто переміг у тій війні? – спитав Крістіан.

– Кримська війна завершилася капітуляцією Росії, – відповіла Доротея. – Проте й Австрії вона не принесла нічого доброго. Після завершення тієї війни, 1856-го, Австрія втратила всіх своїх колишніх союзників і ще 30 000 солдатів, котрі або загинули, або померли від холери. Щоби назбирати необхідну для фінансування воєнних дій суму, довелося продати за пів ціни залізничні колії та вугільні копальні якимось непевним французьким банкам. То була дуже невигідна операція не лише з фінансового, а й зі стратегічного погляду. Мине лише три роки – і почнеться війна Австрії з Францією, в якій ані австрійське, ні французьке військо не зможе покластися на злагоджену роботу тієї залізниці. Тоді Австрії доведеться відкупити залізничні колії назад, але цього разу вже за повну вартість. І це без урахування надмірних податків і реквізицій на воєнні потреби, що аж ніяк не сприяло поліпшенню ставлення населення до цісаря.

– Ну, гаразд, а що там із весіллям? – запитав Крістіан.

– На чому ми зупинилися? – наморщила чоло Доротея. – Ага, Елізабет виїздить із Мюнхена. Слухай далі:

«Мій останній день у рідному домі почався зі Служби Божої. Потому я прощалася зі слугами. Усім до одного я приготувала і роздала маленькі подаруночки. Кожному потиснула руку. Кажуть, що після того, як я стану імператрицею, мені вже не можна буде так невимушено поводитися зі слугами. І через те мені сумно. У нас удома ніколи не було зайвих церемоній. Ніхто ніколи не розповідав мені, кому я маю право подавати руку, а кому – ні. Мені вже хочеться плакати, коли я подумаю, скільки різних умовностей і обмежень чекає на мене при дворі.

Слуги теж плакали, коли прощалися зі мною. Приїхали мене відпровадити і баварські королі: й теперішній, Макс ІІ, і його попередник, Людвіґ І. Я сіла в карету, і ми рушили. На вулицях Мюнхена зібрався натовп, люди махали вслід моїй кареті й плакали. Подорож триватиме аж три дні, двічі мені доведеться ночувати в незнайомих містах. Ох, як усе це хвилює і трохи лякає!»

– Три дні з Мюнхена до Відня? Здуріти можна! – здивувався Крістіан. – Зараз це кілька годин потягом.

– Так, – кивнула Доротея. – А тоді треба було каретою їхати до Пассау, де проходив австрійсько-баварський кордон, а звідти пливти кораблем по Дунаю. До речі, цісар, знову зробив нареченій приємну несподіванку: він зустрів її в Лінці. Офіційну зустріч було заплановано у Відні, й там вона і відбулась. Але, щоби побачити кохану бодай на кілька годин раніше, цісар спеціально вирушив удосвіта їй назустріч.

– І вона пише про це? – зацікавився Крістіан.

– Лише побіжно згадує, – відповіла Доротея. – Певно, бідна дитина і не знала, що ця дрібниця насправді була серйозним порушенням протоколу, тому й не оцінила її. Згодом у їхньому сімейному житті цісар нечасто виявлятиме такі романтичні жести. Увечері того дня цілий Лінц було святково освітлено, пройшла урочиста смолоскипна хода, відбулися концерт хору та вистава «Троянди Елізабет».

– Спеціально на честь майбутньої імператриці? – запитав Крістіан.

– Так, але вистава їй не сподобалася, – відповіла Доротея.

– А може, Сіссі просто була перелякана, – припустив Крістіан. – Непросто їй було: вирвали малу дитину з дому й оточили купою незнайомих людей. Довкола самі плітки, чутки, чужі люди. Кожне сказане слово – порушення протоколу, кожен спонтанний жест – катастрофа. Уявляю, як вона почувалася.

– Це точно, – зітхнула Доротея. – Наступного ранку рівно о восьмій пароплав «Франц Йозеф» із весільними гістьми на борту вирушив із Лінца. То був найкрутіший корабель із усіх, які тоді плавали по Дунаю. Мотори потужністю сто сорок кінських сил спеціально виготовили в Лондоні, й про ту сенсацію багато писали газети. Корабель було розкішно облаштовано. Каюту нареченої оббили пурпуровим оксамитом, палубу засадили живими квітами і встановили обвиту трояндами альтанку, де наречена могла усамітнюватись. Усі стіни на кораблі було обвішано гірляндами зі живих троянд, і ті гірлянди спадали донизу, сягаючи аж до води. На кораблі майоріли в ряд синьо-білі баварські прапори, червоно-біло-червоні австрійські та чорно-жовті габсбурзькі. Усім іншим кораблям того дня було заборонено пливти Дунаєм у межах маршруту цісарської пари. Міста, через які проходив корабель, було святково прикрашено: Мельк, Кльостернойбурґ, Кремс та інші. На берег вибігали натовпи людей: селяни, діти, жінки, багаті й бідні. Кожен хотів побачити наречену. Сіссі перебувала в дорозі вже третій день і страшенно втомилась, але трималася мужньо й усім махала з корабля білою мереживною хустинкою. Вона ще була не геть сама: разом із нею до Відня їхали її мама, сестри, і це допомагало хоч трохи заспокоюватися.

З наближенням до Відня, а вони прибували до Нуссдорфа, Сіссі звеліли одягнути святкову рожеву шовкову сукню з криноліном, білу мереживну мантилью і надягли їй на голову капелюшок. 22 квітня о 16:00 усі церкви Відня били у дзвони, на площах стріляли з гармат, повідомляючи про прибуття нареченої. Ще до того, як корабель кинув якір, цісар вистрибнув на берег, аби зустріти Сіссі. У військовій формі маршала на чолі війська він виглядав дуже ефектно. Десятки тисяч глядачів спостерігали за тим, як цісар обняв і поцілував свою наречену, коли вона зійшла з корабля.

Ніколи раніше й ніколи опісля жодної нареченої дому Габсбурґів не вітали так урочисто.

– А чому? – здивувався Крістіан.

– Певно, тому, що від молодого подружжя дуже багато сподівалися, – пояснила Доротея. – За рік до того Наполеон ІІІ одружився в Парижі зі вродливою принцесою. Тепер Відень хотів наздогнати і перевершити Париж за елегантністю. Від юної імператриці сподівалися, що світське життя в місті нарешті пожвавішає і Відень стане провідним міжнародним європейським центром поряд із Парижем. А це відтак додасть нових робочих місць, пожвавить торгівлю та збільшить виробництво. Від юної імператриці сподівалися змін у політиці, бажаючи, щоби консервативне правління імператриці-матері Софії нарешті завершилось і політика Відня стала ліберальною.

– Бідна Сіссі! Вона, мабуть, і не підозрювала, як багато від неї очікують, – зітхнув Крістіан.

– Це правда, – відповіла Доротея. – Імператриця-мати Софія зійшла з корабля слідом за нареченою. Почалась офіційна церемонія. Наречена поцілувала руки свекрусі й тітці. Родичі вітали одні одних і знайомилися. Потому наречена врешті зійшла з корабля попід руку з нареченим. Натовп захоплено скандував, стріляли з рушниць, махали прапорами, лунала музика. Процесія на мить затрималась у спеціально збудованій для цієї нагоди тріумфальній споруді, прикрашеній дзеркалами, квітами і тканинами. Елізабет могла хвилинку перепочити, а на трибунах зібралася вишукана публіка. Єпископ Раушер виголосив урочисту промову. Цісар познайомив Елізабет із вибраними придворними. Після того гості посідали у святково прибрані карети і процесія рушила з Нуссдорфа до Шенбрунна, літньої резиденції імператора з її знаменитим парком і тисячею чотирмастами покоями.

Там імператриця-мати Софія представила Сіссі ерцгерцогиням, а потому цісар відрекомендував наречену чоловікам із дому Габсбурґів. Цісарів брат Макс познайомив між собою Віттельсбахів, родину нареченої, й Габсбурґів, родину нареченого. Далі відбувалось урочисте представлення придворних.

– Усе це мало тривати вічність, – позіхнув Крістіан.

– Так і було, – погодилася Доротея. – Тоді почали вручати весільні подарунки: насамперед діамантову корону та діамантовий корсаж. Саме тільки допасовування тієї корони для нареченої перед весіллям коштувало 100 000 гульденів.

– Робітникові довелося би років п’ятсот працювати на це, – підрахував Крістіан.

– Приблизно так, – кивнула Доротея. – Перед самим приїздом Сіссі корона впала на землю, і її довелося ще поспіхом лагодити. Багато хто добачив у цьому поганий знак. Потому Сіссі подарували ще діамантову діадему та багато інших діамантів, які вважали належним подарунком при такій небуденній оказії. Увечері відбулось урочисте прийняття з усією можливою помпою. Наступного дня, 23 квітня, святкування тривало: відбувся урочистий в’їзд нареченої до Відня. Приготування до нього: одяг, зачіски, коні, карети – зайняло кілька годин, і аж після обіду процесія доїхала зі Шенбрунна до Відня.

– Оті кілька зупинок метро? – засміявся Крістіан.

– Ну, так, – і собі засміялася Доротея. – Того самого дня було посвячено Міст Елізабет, який згодом, у рік смерти Сіссі, зруйнували. Через цей міст процесія в’їхала до середмістя. І знову – багатотисячний натовп, крики, квіти, коні, люди, постріли, вітання. Уздовж дороги, якою рухалася процесія, збудували трибуни для глядачів. І ті трибуни були переповнені. Про свої почуття Сіссі у щоденнику пише мало, обмежуючись переважно повідомленнями про те, що знову плакала. Таке враження, що вона всі кілька місяців поміж заручинами та весіллям просто проплакала. Про три дні весільних церемоній теж майже нічого не написано. Мабуть, окрім страшної втоми від отого кількаденного марафону вітань, застіль, танців, переїздів із місця на місце, переодягань і зачісувань, у її голові залишилася тільки якась каша. І спогад про страшну втому. Лише раз вона згадує, що зачепила діадемою дверцята карети і мало не згубила ту діадему. Найяскравіший спогад цілого весілля…

– Ну, добре, два дні вона, бідна, то на кораблі, то на трибунах, то в кареті. А коли ж було вінчання? – спитав Крістіан.

– На третій день, – відповіла Доротея. – 24 квітня. У церкві святого Авґустина. О сьомій вечора.

– Аж увечері? – здивувався Крістіан. – А що робили цілий день?

– Та все те саме, – зітхнула Доротея. – Урочисті приготування. Цілий день тривали святкові богослужіння в усіх церквах монархії. Численні пари прагнули одружитися в один день із цісарем і його нареченою. Відбувалися благодійні аукціони. Було написано кілометри вітальних віршів. Архієпископові Відня кардиналу Раушерові асистували під час вінчання понад сімдесят єпископів. У момент обміну перснями вистрілили перші гармати, сповіщаючи, що Елізабет стала імператрицею. Ну, а далі – знову вітання, святкові трапези, подарунки…

– А що з першою шлюбною ніччю? – спитав Крістіан. – Заробила вона свої 12 000 гульденів?

– Згодом в одному з листів Сіссі обурювалася звичаєм, коли нареченій дому Габсбурґів після виконання подружніх обов’язків на ранок давали гроші, – сказала Доротея. – Якщо тобі цікаво, можу пошукати у своїх записах цей лист. Він досить відверто передає погляди Сіссі на одруження. Неймовірно прогресивно як для того часу.

– О, дуже цікаво! – сказав Крістіан. – Я взагалі люблю історичні дослідження з перспективи таких дрібних життєвих подій. Не про те, як відбувались історичні битви та як приймали доленосні політичні рішення, а про те, в кого у той момент болів зуб, а у кого вдома народжувала дружина, а хто був закоханий і боявся видати себе. Ну, і таке різне. Відразу переносишся в атмосферу того часу.

– Це точно, – погодилася Доротея. – Так-от, шлюбна ніч. Елізабет насправді пощастило, бо Франц Йозеф на час їхнього одруження вже був доволі досвідченим у любовних справах. Згідно з традицією, його генерал-ад’ютант Ґрюне підшуковував йому гідних коханок протягом багатьох років. Тож на той момент, коли бідній переляканій шістнадцятирічній Елізабет довелося виконувати подружні обов’язки, Франц повів себе як джентльмен і протягом перших двох ночей лише ніжно цілував дружину та заспокоював її.

– Знову три дні? – засміявся Крістіан. – У них якийсь церемоніальний стандарт.

– Так-так, – усміхнулась у відповідь Доротея. – Цілий двір теж напружено стежив за подіями і не міг дочекатися, коли ж нарешті все відбудеться. Найбільше нетерпеливилась ерцгерцогиня Софія, і вона щоранку вдиралася до молодят під час сніданку, щоби «привітатися». Ці моменти описано в численних листах, зокрема й Софіїних. Нікому не спадало на думку, яким брутальним таке втручання могло бути для юної нареченої, котра звикла, що її інтимність поважають. До того, що імператриця постійно перебуває на людях, Сіссі доведеться ще призвичаюватись. І ось на ранок третього дня мати імператора нарешті залишилася задоволена. А Сіссі виплатили обіцяну нагороду. Про свої відчуття і почуття в той момент вона знову не пише.

– А сторінки щоденника мокрі? – засміявся Крістіан.

– Ну, вже підсохли, хоча чорнило розмазане, – відповіла Доротея. – О, а ми, здається, вже підлітаємо.

Львів, 2015

Доротея і Крістіан здивовано роззиралися довкола в порожньому аеропорту. Вони ще ніколи не бачили, щоби такий велетенський і сучасний аеропорт посеред дня був цілковито безлюдним. Їхній літак був єдиним, який приземлився. Щоправда, незважаючи на це, їм довелося вистояти чергу під час паспортного контролю, бо зі семи чи восьми кабінок, де мали би перевіряти паспорти, працювала тільки одна. Та це можна було зрозуміти: якщо немає рейсів, то й кількість персоналу обмежена.

Вони забрали валізки і вийшли через великі розсувні двері. За дверима їх чекала Рут із двома букетами квітів.

– Рут! – вигукнула Доротея. – Як давно ми не бачилися! Знайомся: це – Крістіан.

Вони потиснули одне одному руки й пішли до таксі.

– Чому тут так порожньо? – запитав Крістіан, умощуючись на задньому сидінні автомобіля.

– Аеропорт збудували нещодавно. До того літаки прилітали отуди, – вона показала рукою в бік старого аеропорту, який можна було побачити з вікна машини.

– Теж гарний, – сказала Доротея.

– Гарний, але дуже маленький і незручний. Такий літак, як ваш, там би обслуговували години дві, якщо не більше, – пояснила Рут.

– Жах! – злякався Крістіан. – Добре, що є новий аеропорт. А коли саме його збудували? Зовсім свіжий?

– Так, – кивнула Рут. – Пригадуєте, був Чемпіонат Європи з футболу, який проводили Польща й Україна?

– Справді, було таке, – невпевнено відповів Крістіан, який не дуже цікавився футболом.

– Отоді його і збудували, – сказала Рут. – Три роки тому. Сподівалися, що Україна отримає безвіз і почнеться жвавий рух до Європи. Лоукостери, туристи… Але замість цього почалася війна, й ось аеропорт стоїть порожній. До того ж лобісти в уряді не пускають сюди дешевих авіаперевізників, аби не втрачати монополію.

– Я їх розумію, – сказала Доротея. – Якщо всі рейси до України і з України коштують так, як наш, то шкода втрачати такий бізнес. У Європі вже давно за такі гроші ніхто нікуди не літає.

– А як виглядає ця війна? – запитав Крістіан. – Бо з газет нічого не зрозуміло.

– У Львові ви цього не відчуєте, – усміхнулася Рут. – Не хвилюйтеся. Це дуже далеко звідси. Місцевим транспортом треба їхати майже дві доби потягами з пересадками.

– Довше, ніж до Зальцбурґа, – усміхнулася Доротея.

– Точно, – відповіла їй Рут.

– В Україні є професійна армія, чи досі обов’язковий рекрутинг усіх чоловіків? – продовжував розпитувати Крістіан.

– Поки що рекрутинг. Але зараз у розпалі дискусії, що потрібно від цього відмовлятися. Тутешня армія – в жахливому стані. Ще з часів Радянського Союзу. А щоби ви розуміли, Україна незалежна від 1991 року, й відтоді армії належно не фінансували, а лише розкрадали те, що залишалося. При тому і залишалося там не багато, бо й у радянські часи розкрадали чимало. Тепер, коли Росія несподівано напала на Україну…

– А це Росія напала? – здивувався Крістіан. – Я десь читав, що тут громадянська війна, як на Балканах.

– Ні! Це Росія поширює такі чутки, – посерйознішала Рут. – Насправді ніякої громадянської війни немає. Просто Росія боїться втратити сфери впливу, бо Україна – це величезний ринок. До того ж дуже зручно, коли на такому ринку всі володіють твоєю мовою.

– Але ж дотепер не було війни, – не вгавав Крістіан. – Що змінилося?

– Дотепер в Україні при владі були проросійські політики, і Росію все влаштовувало, – продовжувала пояснювати Рут. – Але після масових протестів на Майдані стало зрозуміло, що Україна вже не хоче залишатися «пострадянським простором», тобто колонією, і прагне справжньої незалежности. От Росія і вирішила придушити ці наміри в зародку. Забрала Крим, а тепер воює на Донбасі. А при цьому стверджує, що насправді війна – громадянська, внутрішній конфлікт…

– А якою мовою тут розмовляють? Російською? – спитала Доротея в Рут. – Моя бабуся розповідала, що коли мій прадід тут працював – іще за цісаря, – то всі говорили або польською, або німецькою.

– Зараз у Львові говорять переважно українською, – відповіла Рут. – В інших регіонах України – по-різному. Є території, де більшість розмовляє російською, бо в радянські часи і ще раніше, коли частина тутешніх земель належала до Російської імперії, була сильна русифікація. Проте зараз дуже популярно переходити на українську.

– Через те, що російська – це мова ворога? – спитала Доротея.

– Частково через це, а частково – через усвідомлення, що, поки не розірвати всіх зв’язків із Росією – не лише економічних, а й культурних, – не почнеться рух на Захід, до членства у ЄС, – відповіла Рут.

– А це реально? – здивувалася Доротея. – Тут же війна.

– Чому ж нереально? – відповіла Рут. – На Балканах теж була війна. А зараз усе гаразд, і це не заважає, скажімо, Хорватії, бути в ЄС.

– Ну, досить про політику, – сказала Доротея. – Розкажи трохи, як тобі тут живеться.

– Живеться непогано, – відповіла Рут. – Я нарешті почуваюся вільною. Можу робити те, що подобається. Дописала дисертацію. У Зальцбурзі ніколи не було часу на це, завжди треба було ще і працювати. Зараз такої необхідности немає, тож я роблю тільки ті речі, які приносять мені задоволення. Як, наприклад, цей фестиваль.

– Фестиваль – мегакрутий, – сказав Крістіан.

– Так. Ми теж ним пишаємось, – у голосі Рут відлунювала гордість. – Його придумала й організувала група приватних бізнесменів-меломанів, до якої належить і мій чоловік.

– А ти вивчила українську? – поцікавилася Доротея.

– Вчу. Це – складна мова. Ну, ось ми і приїхали, – Рут розрахувалася з таксистом, і вони вийшли з машини біля готелю. – Познайомтеся: це – наші волонтери. Вони супроводжуватимуть вас усюди. Я, на жаль, мушу зараз бігти. А ви спокійно заселяйтеся, тоді пообідайте й ідіть на репетицію. Ми з вами побачимося пізніше.

І Рут швидким кроком пішла геть.

Відень, 1856

У покоях імператриці того вечора панувала незвична метушня. Сьогодні Сіссі влаштовувала одну зі своїх напівтаємних вечірок. Зазвичай в імператорському палаці рано вкладалися спати. Цісар Франц Йозеф дуже рано вставав, і його робочий день тривав від 6-ї ранку до 9-ї вечора. А опісля, звільнившись від обов’язків, він засинав майже на ходу, іноді ледве торкнувшись страв під час вечері.

Придворні трапези – це взагалі окремий світ. Усі віденські аристократи мріяли бути запрошеними до імператорського столу. Та лише ті, хто справді мав такий привілей, знали, що найкраще – поїсти вдома перед тим, як іти на таку вечерю. Придворний етикет не дозволяв гостям ані починати їсти раніше за цісаря, ні продовжувати трапезу після того, як цісар підводився з-за столу. А через те, що і Франц Йозеф, і Елізабет їли дуже небагато й намагалися якомога швидше завершити трапезу, багато хто з гостей за дальнім кінцем столу не встигав навіть скуштувати страву, коли слуги вже забирали тарілки з-під носа.

Елізабет не смакувала віденська кухня. Не лише через власні постійні спроби схуднути, а й через те, що страви відрізнялися від тих, до яких вона звикла вдома. Їй не подобалося надто сухе місцеве біле вино, яке подавали до столу, не смакували шніцелі. Замість шніцелів із вином вона воліла би з’їсти білу ковбаску і запити її пивом із домашньої батькової броварні. Та пиво і ковбасу вважали надто простацькими стравами, і їх ніколи не подавали до імператорського столу.

Тож іноді Сіссі влаштовувала бунтівні вечірки. Найчастіше – коли до неї в гості приїздила старша сестра Гелена. Увечері, коли імператор і його мама вже давно спали, Сіссі збирала у своїх покоях кількох подруг, і вони до пізньої ночі або й до ранку пліткували про придворні справи, їли привезені з Баварії ковбаски і запивали їх пивом із домашньої броварні Віттельсбахів. Сіссі показувала віденським подругам, як слід правильно притримувати виделкою ковбаску, щоб акуратно й елегантно зняти з неї шкірку, вчила правильно присмачувати ковбаску гірчицею, добирати сорт пива до кожної страви. Після таких вечірок вона влаштовувала собі кількаденне голодування, щоби не набрати ваги.

Сьогодні до неї в гості теж приїхала Гелена, і вони активно готувалися до вечірки.

– Я не знаю, яке взуття пасуватиме до цієї сукні, – Гелена стояла перед дзеркалом і роздумувала.

Покоївка тримала напоготові кілька пар взуття.

– А хочеш, я покажу тобі свою таємну колекцію? Може, тобі підійде щось із неї, – запропонувала Сіссі.

– Таємну? – здивувалася Гелена.

– Так, – усміхнулася Сіссі. – Ти ж знаєш, що, згідно з етикетом, імператриця може надягнути кожну пару взуття лишень один раз, походити в ньому лишень один день, і слуги пильно стежать за тим, аби я не показалася на людях двічі в тому самому взутті.

– Справді? – здивувалася Гелена. – Але ж це абсурд! А що потому роблять із тим взуттям?

– Абсурд і непотрібне марнотратство, – погодилася Сіссі. – А взуття потому віддають бідним. Уявляєш, які потрібні бідарям шовкові черевички, в яких неможливо ходити по вулицях? Ліпше б уже підтримували нужденних грошима.

– І що ти з цим робиш? – спитала Гелена.

– Частину взуття слуги таки роздають бідним, і з цим я нічого не можу вдіяти. Проте дещо я ховаю в потаємне місце, яке і хочу тобі показати.

– І це взуття просто лежить там?

– Ні, я взуваю його іноді. Ніхто ж не пам’ятає всього асортименту мого взуття. Ходімо, – й Сіссі потягнула сестру за собою.

– О! Та тут не лише взуття, а й купа одягу, – здивувалася Гелена, побачивши вміст величезної потайної гардеробної. – Та хіба імператриця може ходити в такому одязі? – вона взяла до рук сукню з простої чорної тканини.

– Звичайно, що ні. Це – одяг моїх служниць, який я викуповую в них потай від свекрухи. Іноді я переодягаюсь і виходжу в цьому одязі у місто прогулятись інкогніто. Ти не уявляєш, яке це полегшення. Ти йдеш вулицями, а тебе ніхто не впізнає.

– Уявляю, – засміялася Гелена. – Мене у Відні на вулицях теж ніхто не впізнає.

– Пощастило тобі. А на моєму місці мала опинитися ти, – сказала Сіссі й прикусила язик: вони зі сестрою намагалися не торкатися болючої теми…

Гелена на мить спохмурніла, а тоді сказала:

– А пам’ятаєш, як мама збирала для тебе посаг, коли Франц так несподівано освідчився тобі?

– Пам’ятаю, – відповіла Сіссі. – То був жах. Мама так пишалася тим, що я мала аж чотири бальні сукні, – тепер аж смішно згадати.

– Ну, ще було сімнадцять святкових суконь зі шлейфами, чотирнадцять шовкових суконь і дев’ятнадцять літніх – не так і мало, порівняно з тим, до чого ми звикли в дитинстві, – сказала Гелена.

– Тоді мені це здавалося недосяжною розкішшю. Сто сорок чотири батистові спідні сорочки з мереживом і сто тринадцять пар взуття! Проте у Відні з мене лише сміялися, бо для них це був жебрацький гардероб. Слуги досі іноді шепочуться, що я приїхала до Гофбурґа з жебрацької родини, маючи лише чотири пари шкіряних чобіт.

– Справді лише чотири? – не повірила Гелена.

– Ну, ось і ти така сама, – образилася Сіссі.

– Я жартую, – заспокоїла сестру Гелена. – Іноді я думаю, що це насправді не таке вже й велике щастя – стати імператрицею. Коли ти розповідаєш про те, скільки тобі тут довелося витерпіти. Уся ця аристократична зверхність, ці перешіптування за спиною, кпини з кожного необережного руху чи слова – я би цього всього не витримала.

– Насправді, сестричко, ти і не уявляєш, як це все жахливо, – зітхнула Сіссі. – Я тільки і мрію, щоб утекти якнайдалі від усього цього придворного церемоніалу, сісти на коня і мчати стрімголов світ за очі. Ти не уявляєш, як мені тут буває тоскно і самотньо.

– Але ж ти наймогутніша жінка в цілій імперії. Усі заздрять тобі.

– Вони просто не уявляють, як я живу, – зітхнула Сіссі. – Інакше би не заздрили. Я наче в тюрмі, й у мене є персональний наглядач – моя свекруха. Знаєш, що вона зробила, коли довідалася, що я вагітна?

– Привітала тебе і зробила особливо щедрий подарунок? – припустила Гелена.

– Ні, вона наказала забрати в мене моїх папуг – мою єдину радість. Цих папуг колись подарував мені Франц, іще під час заручин, і я привезла їх сюди з Поссенгофена.

– А навіщо вона їх забрала? – здивувалася Гелена.

– Не повіриш, – розреготалася Сіссі. – Вона боялася, що коли я буду надто часто дивитися на папуг, то моя дитина може стати схожою на цих птахів. Але я думаю, що вона просто хотіла насолити мені. Знаєш, вона так залякала мене й цілу нашу родину, що навіть моя мама боялася провідувати мене в перші роки заміжжя і не приїхала навіть на перші пологи, хоча завжди мати принцеси приїздила на таку подію. Це – давня традиція.

– А чому мама не приїхала до тебе? – здивувалася Гелена.

– Мама боялася, що чимось розлютить Софію, а та потому зганятиме злість на мені, – знову зітхнула Сіссі. – І мені довелося народжувати між Францом, який просто божеволів од хвилювання і був безпорадним, мов кошеня, і свекрухою, яка незворушно сиділа біля ліжка й вишивала. Щоразу, коли мені було боляче і я скрикувала, вона кидала на мене сповнений презирства погляд – як завжди, коли я чимось порушувала клятий придворний етикет. І я навіть думала собі, що, можливо, десь у цьому нескінченному протоколі вказано, що імператриця не має права кричати під час пологів, а повинна лишень усміхатися від задоволення і вести якусь приємну французьку конверсацію з фрейлінами. Я мучилась одинадцять годин, а мені ніхто навіть чола не промокнув хустинкою. Після всього вони просто лишили мене в кімнаті й пішли приймати вітання, пити чай, курити сигари. Навіть не поцікавилися, чи я ще жива.

– Жах! – Гелена аж затулила рота долонею.

– Ти просто не уявляєш, що це за люди, – в очах Сіссі з’явилися сльози. – Ти знаєш, що без дозволу свекрухи я не можу навіть побачити своїх дітей?

– Як це? – не повірила Гелена.

– А так, – сказала Сіссі. – Ще до народження Софі свекруха облаштувала дитячу кімнату біля своїх покоїв, а не моїх, і тепер мені доводиться підніматися сходами, щоби потрапити туди. До того ж я щоразу мушу просити дозволу побути з дітьми. І майже ніколи не залишаюся з ними віч-на-віч. Завжди довкола купа няньок, якихось придворних, послів, тіток, яким показують моїх дітей і дозволяють бавитися з ними, – тільки не мені.

– А чому ти не скажеш про це Францові? – обурилася Гелена.

– Я казала, та він ні в чому не може перечити своїй матінці, – відповіла Сіссі. – Вона продовжує керувати ним, наче він досі мала дитина, і жодного рішення не дає прийняти самостійно. Ціла імперія має жити так, як вирішить Софія. Франц – просто чемний син своєї матінки.

– Але ж ти його любиш? – запитала Гелена.

– Я шаную його, бо ж він мій чоловік. Іноді з ним бувало цікаво. Та часом він страшенно дивує мене своєю солдафонською натурою, – зітхнула Сіссі.

– Що ти маєш на увазі?

– Наприклад, нещодавно ми ходили на виставу «Літня ніч» за Шекспіром, – сказала Сіссі. – Ти ж знаєш, це моя улюблена річ. Я вже не кажу про те, що тут ніхто не знає англійської, тому доводиться дивитися в доволі посередньому перекладі. Що більше, вони не соромляться того, що не знають англійської, – вони цим пишаються.

– Як це? – не повірила Гелена.

– А так. Зате вважають, що це я неосвічена селючка, бо не дуже добре говорю французькою і не знаю ні чеської, ні італійської, – пояснила Сіссі. – А найгірше – що я танцюю не так добре, щоби відповідати їхнім вимогам. І нічого не тямлю в тутешніх плітках. За мною крок у крок ходить графиня Естергазі й намагається розповісти, хто з ким і коли. А мене це зовсім не цікавить. Особливо, якщо ми кудись їдемо і замість цих пліток хтось із Францових ад’ютантів може розповісти мені щось цікаве. Наприклад, про місця, які ми саме проїжджаємо. Але тут це все не вважають чимось вартим уваги. Головне – церемонії, протокол, етикет. Свекруха навіть забороняє нам із Францом удвох ходити до театру, хоча він і розташований у будівлі Гофбурґа.

– А чому? – здивувалася Гелена.

– Бо, за протоколом, ми маємо ходити лише з відповідним почтом, – відповіла Сіссі. – А це нудно і зовсім не так інтимно.

– Жах! Ну, а чим завершилась історія зі Шекспіром?

– Так-от, – продовжила Сіссі. – Ми подивилися виставу. І навіть було непогано. Та Францові не сподобалося. Йому цікавіше інспектувати військо чи дивитися якісь примітивні комедії.

– Ну, він же дитина своєї матері. Якщо в них тут такі звичаї, що ж поробиш? – сказала розважлива Гелена. – До того ж наша мама теж гадає, що, наприклад, «Фауст» – це не та п’єса, яку можна дивитися молодим дівчатам. Пам’ятаєш, як вона обурювалася, коли ви з Францом хотіли піти на «Фауста» в Мюнхені – після заручин?

– Пам’ятаю. Але ж то мама. А це – імператор Австрії.

– Недалеко наша мама від нього втекла, – засміялася Гелена. – А що було далі з папугами, яких подарував тобі Франц?

– Не знаю, – сумно посміхнулася Сіссі.

А тоді раптом уже зовсім іншим, веселим, голосом продовжила:

– А хочеш іншу смішну історію про птахів?

– Хочу, – Гелену зовсім не здивувала раптова зміна сестриного настрою: таке з Сіссі траплялося від самого дитинства.

– Коли я була вперше вагітна, до мене мала приїхати мама. Та не до Гофбурґа, а до Бад-Ішля. То було влітку. І от мама надсилає телеграму, адресовану «Елізабет». У телеграмі написано: «Буду з Горобцем і Шпаком. Мімі». На пошті ніхто не здогадався, хто така Елізабет, і телеграму надіслали не до моєї вілли, а в готель «Елізабет». І от уяви собі: приїздить моя мама, а замість карети її зустрічає розгублений працівник готелю з двома пташиними клітками в руках. Ясна річ, ніхто у готелі не знав, що Горобцем мама називає свою доньку Матільду, а Шпаком – свого сина Теодора.

– Про те, що Мімі – це насправді наша мама Людовіка, вони теж, певно, не здогадалися, – розреготалася Гелена.

– Не здогадалися, – засміялася Сіссі. – І це не додало нашій мамі впевнености в собі. Вона знову почувалася затурканою селючкою, яка поводиться зовсім не так, як личить особам, близько спорідненим із імператором.

– Непросто у вас тут усе, – сказала Гелена.

– Знаєш, що мені нещодавно сказав про Відень американський посол? – запитала Сіссі.

– Що? – зацікавилася Гелена.

– Що Відень – це єдине місто у світі, де мешканці так мало читають і так багато танцюють.

– Кумедно, – знову засміялася Гелена.

– Так, – погодилася Сіссі. – А ще він сказав, що не бачив нічого нуднішого, ніж ці їхні французькі «конверсації». Тутешніх придворних цікавлять лише три речі: опера, Пратер і Бурґтеатр. Після того, як обговорили всі сукні, нещодавно бачені в опері, переходять до суконь, які нещодавно бачили у Пратері, насамкінець – до суконь, бачених у Бурґтеатрі. На цьому теми для розмов остаточно вичерпано, і можна померти від нудьги. У мене, чесно кажучи, точнісінько такі самі враження.

– Добре, що хоч ми з тобою можемо спокійно поговорити вдвох і не мусимо брати участи в конверсаціях, – сказала Гелена.

– Проте до наших розмов усі ставляться з підозрою, бо ми говоримо англійською і ніхто нас не розуміє, – відповіла їй Сіссі.

Сестри захихотіли.

Відень, 1856

Сіссі прокинулася від незвичного шуму в передпокої. Покоївки пошепки говорили щось, а у відповідь лунав стривожений гучний голос ерцгерцогині Софії:

– Я не чекатиму, поки Її величність прокинеться.

До спальні Сіссі влетіла розпашіла і розлючена Софія.

– Ви знаєте, котра година? – замість привітання вигукнула Софія. – Усі порядні люди давно на ногах. А Ви ще досі в ліжку.

– Чому Ви тут? – Сіссі спросоння не могла збагнути, що свекруха робить у її спальні.

Дотепер Софія жодного разу не дозволяла собі отак вдиратися до спальні імператриці, та ще й долаючи опір покоївок.

Катерина героїчно намагалася завадити Софії ввійти. Ніхто інший не наважувався перечити всевладній ерцгерцогині. Крім Катерини й Іди, Сіссі прислуговували секретар, дві камеристки, дві камердинерки, один камердинер, дві покоївки, два лакеї, один камерист, один служник. Усі чотирнадцятеро слуг Сіссі завмерли в переляканих позах.

– Мабуть, учора знову була якась оргія сестер і покоївок?

– Як Ви смієте? – Сіссі нарешті прокинулась і зрозуміла, що Софія перейшла межу дозволеного.

Софія це теж зрозуміла й відступила на крок назад.

– Вибачте, Ваша величносте, – з підкресленою іронією в голосі сказала вона. – Та Ви довго не вставали, і я вирішила довести до Вашого відома, що Ваша маленька Софі після вчорашньої прогулянки під дощем захворіла. У неї гарячка та кашель. Не хочу Вас турбувати після помітно нелегкої ночі, та доводжу до Вашого відома, що я Вас попереджала.

– Софі хвора? – Сіссі стривожено сіла в ліжку.

– Так. І тому Вашу сьогоднішню прогулянку, заплановану на другу половину дня, скасовано. Я дозволю Вам бачити дитину, лише коли вона одужає. Інакше Ви ще хвору її надвір поведете.

Софія обурено гмикнула і вийшла зі спальні, зашарудівши подолом сукні. Перелякані слуги зігнулись у поклоні.

Коли за Софією зачинилися двері, Сіссі суворо зиркнула на покоївок, і з кімнати миттю зникли всі, крім Катерини.

– Ти це бачила? – обурено спитала Катерину Сіссі.

– Мені бракує слів. Я намагалася…

– Одягни і зачеши мене, – перервала її Сіссі. – Я піду до цісаря.

– Цісаря немає, – зітхнувши, сказала Катерина. – Я чула від Ґрюне, що цісар сьогодні поїхав із Відня кудись у справах і повернеться аж через декілька днів.

– Чудово, – Сіссі безсило відкинулася на подушки. – Цісар поїхав кудись, навіть не вважаючи за потрібне мене повідомити, а за той час його дитина може померти і мене навіть не пустять побачитися з нею. Просто ідеальний шлюб. А Гелена тільки вчора розповідала мені, як ціла імперія мені заздрить і вважає найщасливішою та наймогутнішою жінкою в цій країні.

– Думаю, з часом так воно і буде, якщо поводитися правильно, – сказала Катерина, дивлячись кудись у вікно.

– Що ти маєш на увазі? – не зрозуміла Сіссі.

– Могутніша за Вас у цій країні лише одна жінка – ерцгерцогиня Софія. Тобто у Вас лишень один ворог. І його можна перемогти.

– Ти думаєш? – засумнівалася Сіссі. – Іноді мені здається, що Франц питає в матері дозволу навіть на те, щоби піти до туалету.

– Можливо, – кивнула Катерина. – Та якщо він має потребу, щоби рішення за нього ухвалювали інші, то зовсім не обов’язково, щоби ці рішення завжди ухвалювала його мати. Він-бо наважився одружитись усупереч її волі? То була перша Ваша перемога над нею, хоча Ви тоді цього і не знали.

– Ну, це випадково вийшло, –усміхнулася Сіссі.

– Гаразд, – сказала Катерина. – Але якщо Ви правильно виберете тактику впливу на чоловіка, то поступово зможете зайняти її місце.

– Не вірю я в цей проєкт, – зітхнула Сіссі.

– Можливо, що і не вийде. Та гірше не буде. Я би на Вашому місці точно спробувала.

– Ну, гаразд, і що ти радиш мені зараз зробити? – запитала Сіссі.

– Надіслати чоловікові термінову телеграму про те, що Софі хвора, а його мати не дозволяє Вам побачити її, – спокійно сказала Катерина.

– І ти думаєш, він усе кине і приїде розв’язувати проблему?

– Можливо, і не приїде. Та коли повернеться, Ви будете постійно переповідати йому, що Вам заборонили побачитися з хворою дитиною.

– Але ж вона буде так само часто розповідати йому, що дитина захворіла через мою необережність, – усе ще сумнівалася Сіссі.

– Можливо, та це не дає Вашій свекрусі права забороняти Вам бачитися з хворою дитиною.

– На її думку, дає, – сказала Сіссі.

– Вашим завданням буде переконати чоловіка, що правда на Вашому боці, – сказала Катерина.

– Але як це зробити? – не могла зрозуміти Сіссі.

– Ви набагато молодша та вродливіша за його матір. А проти таких аргументів іще ніхто не встояв, – Катерина підморгнула Сіссі.

Імператриця почервоніла.

Львів, 2015

Доротея і Крістіан обідали в готельному ресторані.

– Якось це дивно, – сказала Доротея.

– Що саме? – не зрозумів Крістіан.

– Рут зустріла нас в аеропорту, але не залишилася з нами обідати, – пояснила Доротея.

– Напевно, в неї термінові справи, – припустив Крістіан.

– Напевно, – погодилася Доротея, – проте на її місці я би скерувала зустріти нас волонтерів, а сама залишилася на обід. Часу це забрало би приблизно однаково, але якось так прийнято.

– Може, вона боялася, що волонтери нас не впізнають?

– Для цього є таблички та мобільні телефони. Якось би впоралися.

– До речі, а ти маєш номер Рут? – запитав Крістіан.

– Звичайно. А навіщо тобі? – здивувалася Доротея.

– Просто так. Про всяк випадок. Мало що може трапитись.

– І ще мені дивно, що в нас такий щільний графік, – продовжила Доротея. – Ми щойно прибули, і сьогодні ввечері вже генеральна репетиція, а завтра – концерт. Зазвичай на репетиції перед таким відповідальним концертом дають трохи більше часу.

– Ну, мені вистачить, – сказав Крістіан. – Я знаю свій репертуар. Головне, щоб оркестр не збивався.

– Ну, то я ж саме про це, – відповіла йому Доротея. – Я, звичайно, не сумніваюся, що у Львові оркестр не гірший, аніж у Метрополітен-опера, та на місці Рут я би про всяк випадок призначила хоча би дві репетиції.

– Можливо, у них якісь накладки з іншими виконавцями – ми ж не знаємо, – знизав плечима Крістіан.

– Наскільки мені відомо, наш виступ – центральний пункт програми, – обурено заперечила йому Доротея. – Скрипку Моцарта, як тобі добре відомо, зі Зальцбурґа вивозять не так часто.

– Я би сказав, раз у ніколи, – усміхнувся Крістіан.

– Ви вже пообідали? – запитав ламаною англійською хлопчина-волонтер, котрий підійшов до них із перебільшено ввічливою усмішкою. – Можемо йти на репетицію?

– Так, можемо, тільки я піднімусь у номер по скрипку, – сказала Доротея.

– Ок, – усміхнувся ще ширше волонтер і безшумно пішов сходами догори слідом за нею.

– Він ходить за мною слід у слід, мов охоронець, – пошепки поскаржилася Доротея Крістіанові. – Мені навіть довелося попросити його заплющити очі, коли я набирала код сейфа.

– Він зайшов за тобою в номер? – здивувався Крістіан.

– Уявляєш? – обурилася Доротея. – Мені було незручно його виставляти за двері.

– Нічого собі в них тут манери. Ну, ходімо подивимося на цей оркестр.

Відень, 1856

Коли Сіссі несподівано з’явилась у робочому кабінеті Франца Йозефа, цісареві саме подали другий сніданок.

– Я знаю, що ти не бажаєш бачити мене в робочий час, і знаю, що у тебе багато справ, – почала вона, відповідаючи на здивований вираз обличчя та мовчазне запитання в очах цісаря.

На початку їхнього спільного життя Елізабет кілька разів намагалася потрапити в робочий кабінет чоловіка, бо не хотіла розлучатися з ним на цілий день. Їй здавалося, що, одружившись, вони будуть разом завжди й ділитимуть усі труднощі та радощі. Проте придворна дійсність жорстоко розчарувала її. Ще першого разу, коли вона без попередження з’явилась у чоловіковому кабінеті й почала скаржитися на свекруху, яка не давала їй спокою і втручалась у кожну дрібницю, Франц Йозеф увічливо, але рішуче пояснив їй, що він імператор, і це означає, що вдень він повинен керувати країною, а не розважатися з дружиною, хоч би як сильно він цього хотів. Тепер, через три роки після одруження, вона знала, що його життя належить країні від 5-ї ранку до 9-ї вечора, й уже не намагалася нічого змінити в цьому графіку. Тому зараз, коли вона з’явилася без попередження, Франц Йозеф і був такий здивований.

– Я прийшла сюди не у приватній справі, – сказала Сіссі, і в її погляді знову з’явилося щось, що нагадало Францові Йозефу тодішню дівчинку, в яку він так безтямно закохався. І яку кохав і досі, хоч уже й іншою, більш розважливою, любов’ю. – Я прийшла сюди у справі порятунку держави.

– Держави? – здивовано підняв брови Франц Йозеф.

– Точніше, у справі Йогана Лібені.

– Цього угорського терориста? Навіщо він тобі? І що має спільного з цим порятунок держави? – продовжував дивуватися цісар.

– Так. Саме в його справі, – підтвердила Елізабет. – Сьогодні Лібені допитали у в’язниці дві мої довірені особи і з’ясували дуже важливі подробиці, які чомусь залишилися поза увагою тих, хто розслідував цю справу.

– А що важливого там могло бути? – махнув рукою Франц Йозеф. – Злочинець за ґратами, а якщо якісь деталі злочину і пропущено, то це не так важливо. Головне – його схопили. Усе це завдяки тобі, моя кохана. Якби не портсигар, який ти подарувала мені невдовзі після заручин, бути тобі зараз удовою. Тож можна сказати, що ти врятувала мені життя. І про це назавжди залишиться згадка у вигляді грандіозної церкви, яка стане однією з найвищих і найгарніших у Відні…

– Не треба міняти тему, – роздратовано перервала цісаря Сіссі. – Я чудово пам’ятаю про церкву, бо ж зовсім нещодавно була разом з тобою на урочистому посвяченні, коли заклали перший камінь у фундамент.

– Так, якби не мій любий брат Максиміліан, який оголосив про збір пожертв на церкву відразу ж після замаху, цей чудовий витвір мистецтва ніколи би не постав, – замріяно продовжував Франц Йозеф.

– Якби не жертводавці, то його точно би не було, – скептично посміхнулася Сіссі. – Проте їх могло би бути й більше. Збір коштів сильно затягнувся, і досі немає потрібної суми, хоча будівництво вже й почали.

– Ох, яка ж ти вимоглива, – поблажливо посміхнувся цісар. – Нічим тобі не догодиш. Розділиш зі мною трапезу, Елізабет?

– Дякую, ні, – відповіла Сіссі. – А як тобі сподобається новина, що насправді Лібені не міг напасти на тебе?

– Чому не міг?

– З якого боку тебе поранили?

Цісар замислився.

– З лівого. А яке це має значення?

– Так-от. Це означає, що злочинець мав би вдарити правою рукою, так? – запитала Сіссі.

– Не знаю. А чому?

– Ну, уяви собі, що ти хочеш вдарити когось стилетом. Бити інакше просто незручно.

Цісар зробив жест правою, потім лівою. Тоді торкнувся місця, на якому залишився слід від поранення.

– Ну, певно, ти маєш рацію. І що?

– А те, що Лібені з дитинства усе робить лівою, а не правою, – в голосі Елізабет звучав тріумф. – Річ у тому, що його права рука дуже слабка, він майже каліка. Тобто вдарити тебе правою рукою він просто не міг. Та й не брався би, знаючи про своє каліцтво.

– Але ж у нього в руках був ніж, – не здавався Франц Йозеф.

– Насправді ніж просто лежав на землі, а поліція схопила Лібені, коли він намагався втекти з місця злочину слідом за нападником. А через те що нікого іншого на місці злочину не виявили, то й вирішили, що саме Лібені вдарив тебе ножем. А я перевірила у протоколах допиту, що він і справді говорив лише про те, що був на місці злочину й бачив напад, але жодного разу не сказав, що нападав саме він, – підсумувала Сіссі.

– А хто ж тоді напав? – продовжував дивуватися Франц Йозеф.

– Оце і слід з’ясувати, – сказала Сіссі. – Одне можна сказати точно: то був заколотник. Можливо, член терористичної організації, яка хоче звільнити Угорщину від влади Австрії й готова задля цього піти навіть на вбивства. Тебе чи когось із твоєї родини.

Цісар посуворішав. Ситуація з угорцями і справді була напружена. Це дошкуляло йому від самого початку правління. Франц Йозеф став імператором у сумнозвісному 1848 році, коли по цілій Європі лютували революції й не було жодної королівської родини, яка би не переживала за свою владу і навіть за свою безпеку.

Вісімнадцятилітній Франц Йозеф посів трон свого батька, Франца Карла Австрійського, слабосилого та не здатного до рішучих дій, якого дружина Софія, вона ж мати Франца Йозефа, переконала зректися влади в той момент, коли помер^[1] попередній цісар – Фердинанд І. Франц Карл Австрійський, який мав успадкувати престол, погодився з дружиною і віддав владу своєму синові.

Юному Францові Йозефу пощастило, й він зберіг свою владу абсолютною, без жодних поступок революціонерам. Він продовжував залишатися монархом, котрий правив без парламенту і без конституції, навіть без прем’єр-міністра. Усі його підлеглі були тільки підлеглими, навіть не радниками цісаря. Його влада трималася на сильній армії та поліції, а також на підтримці католицької церкви. Як жартували в ті часи, влада цісаря, коли він сидить, тримається на чиновниках, коли стоїть – на солдатах, а влада цісаря, котрий опустився на коліна, – на священниках. Австрійська монархія була найбільшою в той час у Європі після Росії, її населяло сорок мільйонів людей різних національностей. Це була переважно аграрна країна, яка поступалась іншим європейським державам за рівнем технічного розвитку. Юний цісар, прийшовши до влади, викликав загальну симпатію, і він зумів зберегти монархію без жодних територіальних утрат, відбувшись самою лишень обіцянкою запровадити в імперії конституцію. Поступово революційні настрої в Європі стихли, проте в Угорщині та Італії люди продовжували бунтувати. Три роки тому почалося повстання в Мілані, й, поки цісар його придушував, у Будапешті знову підняли голову повстанці, котрі 1849-го вже проголошували незалежність. Якби не допомога Росії, не відомо, чим би тоді ця історія закінчилась. Угорські аристократи, котрі втекли від заслуженої кари, не втрачали надії таки вибороти колись незалежність своєї країни. Тож тут і справді треба було бути обережним. Сіссі мала рацію.

– А що сталося з другим змовником? – запитав Франц Йозеф.

– Він попросив Лібені просто піти разом із ним того дня, коли на тебе напали. Постояти на чатах. Але коли нападник кинувся на тебе зі стилетом і побачив, що не вцілив, то миттю відскочив назад, кинув зброю і зник. Усе сталося так швидко, що навіть твій охоронець не встиг добре роздивитись обличчя зловмисника, – відповіла Сіссі.

– І він хоче, щоби ми повірили в цю казочку? – розреготався цісар.

– А пригадуєш, як він завдав тобі удару? – спитала Сіссі.

– Ну, я не пригадую цього аж так детально, – замислився Франц Йозеф. – То було несподівано. Я озирнувся, і раптом хтось напав на мене. Я відчув біль, а потому знепритомнів.

– Ну от, бачиш, твої версії збігаються, – задоволено усміхнулася Сіссі.

– Не зовсім, – відповів Франц Йозеф. – Я не можу собі уявити, щоби мій охоронець не спіймав того, хто напав на мене.

– Теоретично – так, – сказала Сіссі. – Проте він теж не сподівався нападу, до того ж переживав за тебе, може, й розгубився. А потому вирішив, що для його репутації буде краще, щоби злочинця вважали впійманим, аніж продовжували шукати і сумнівались у здатності охоронця захистити тебе. Але за недоведену провину не можна страчувати.

– По-твоєму, краще залишити замах на цісаря без покарання? – вперто похитав головою Франц Йозеф. – Ти уявляєш, що почнеться, якщо ми випустимо його, наче нічого не сталося? Завтра на мене нападе натовп якихось угорців, котрі не боятимуться, що їх повісять.

– Але якщо повісять невинного, заколотники теж використають це проти тебе. І продовжать нападати. До того ж ти візьмеш на душу гріх.

– Елізабет, люба, як ти могла подумати про мене таке? – сказав Франц Йозеф з тією звичною поблажливістю в голосі, яка часто дратувала Сіссі. – Я ж не душогубець якийсь. І що ти радиш мені у зв’язку з цим усім зараз зробити?

– Я думаю, треба продовжити розслідування і знайти справжнього нападника, а також заколотників, – наполягала Сіссі. – Вони не зупиняться. І станеться ще лихо. Ти, а разом з тобою і ми всі – в небезпеці.

– Ну, не перебільшуй, – тим самим поблажливим тоном відказав цісар. – Нас захищає багато людей. Я подумаю про все, що ти сказала, і обіцяю вжити заходів, аби моїй сім’ї нічого не загрожувало.

– Ти вже обіцяв вжити заходів, аби твоїй сім’ї ніколи не бракувало грошей. Але що з того вийшло? Усі маєтності Габсбурґів належать цісареві Фердинанду, який віддав тобі престол і всі пов’язані з цим проблеми, а собі залишив гроші. Тепер ти відповідаєш за цілу імперію, проте твоїй сім’ї часто не вистачає навіть на найнеобхідніше.

Сіссі розвернулась і вийшла з кабінету. Вона знала, що її слова вцілили в найболючішу точку. Важко було повірити в це, та юний Франц Йозеф і справді мав доволі обмежені фінансові можливості. Навіть облаштування вілли у Бад-Ішлі, яку молодятам із нагоди заручин подарувала ерцгерцогиня-мати Софія, іноді ставало надмірним тягарем для цісарського бюджету. І так триватиме аж до Фердинандової смерті.

Відень, 1856

– Я нікуди сьогодні не піду, можеш мене взагалі не зачісувати, – безапеляційно заявила Сіссі, коли Катерина вранці зайшла до її спальні. – І взагалі, сьогодні тільки робитиму гімнастичні вправи і гулятиму. Не буду їсти і ні в якому разі не прийматиму прохачів.

Сіссі була розлючена. Вона нервово ходила з кутка в куток. Потім ухопила скрипку і почала хаотично пересувати смичком по струнах. Скрипка пищала то жалібно, то різко.

– І вчитися грати на цьому дурнуватому інструменті теж не буду. Забери його звідси. У мене щоразу висипка на руках, коли я торкаюся цієї ідіотської скрипки. Напевно, від нервів. Ще трохи – і в мене від усього буде висипка, бо всім у цьому домі заправляє свекруха. А мій чоловік просто не здатен заперечити хоч у чомусь своїй матінці.

Сіссі шпурнула скрипку в куток. Та жалібно дзенькнула.

– Що трапилося? – спитала Катерина.

– Він наказав стратити Лібені, – розлючено промовила Сіссі. – Отак він уявляє собі турботу про нашу безпеку. Замість ретельно все розслідувати і схопити справжніх заколотників, він просто взяв і обірвав єдину ниточку, яка могла нас до них привести. І тепер, якщо знову станеться замах, усі розводитимуть руками і казатимуть: «Хто би міг подумати?». Замість того, щоби справді подумати головою і не наражати на небезпеку себе та свою сім’ю!

– Але чи справді можна довіряти тому, що розповів нам Лібені? Що це не він, а справді хтось інший скоїв напад? – засумнівалася Катерина.

– Не знаю, – відповіла Сіссі. – Можливо, він і збрехав, намагаючись вигородити себе. Та я знаю одне: угорці так просто не заспокояться. Цей народ свідомий того, що Австрія повинна повернути їм незалежність, аби Угорщина знову стала самостійною монархією. Чи навіть республікою.

– Республікою? – здивувалася Катерина. – Незвично чути таке від імператриці.

– Час монархій минув. І тільки сліпці можуть не бачити цього. Мій угорський учитель історії граф Йоган Майлат був надзвичайно лояльний до Австрії у своєму баченні угорської історії, та навіть він гадав, що майбутнє – за республіками. Й угорці боротимуться за це до кінця. А після страти Лібені можуть знову початися терористичні напади. Хоч би якою була правда, повісити Лібені зараз – це найдурніше, що можна було зробити.

– Ваш учитель історії Майлат скоїв самогубство кілька років тому? – пригадала собі Катерина.

– Так, – зітхнула Сіссі. – На жаль, сучасники не цінували його, й він жив у страшній фінансовій скруті.

– То Ви остаточно вирішили не зачісуватися сьогодні? – перепитала Катерина, яка добре знала, як швидко Елізабет може змінювати свої рішення на протилежні.

– Так. Раз сказала, що не буду, то не буду.

– А що з уроком музики? Пан Штраус уже годину чекає, а ерцгерцогиня Софія тричі за сьогодні цікавилася, чи відбувся урок музики.

– Передай їй, нехай сама грає на своїй скрипці! – розлючено вигукнула Сіссі.

Та потому вмить схаменулася, вираз її обличчя змінився, і вона сказала:

– Ні. Я пограю сьогодні на скрипці, та перед тим зачеши мене швиденько, а я надиктую Іді листа:

«Любий мій коханий імператоре. Я знаю, що ти страшенно заклопотаний державними справами, і не маю наміру заважати. Надто після моєї невдалої спроби розслідувати замах на тебе. Тепер, коли ти з власної волі обірвав останню ниточку, яка могла привести нас до правди в цій справі, мені не залишається нічого іншого, як погодитися з роллю, яку мені призначили в цьому домі, – роллю дружини, яка нічого не може вирішувати. Навіть того, коли їй бачити своїх дітей. Я не маю сумніву, що ти нічого не знав про рішення твоєї матері заборонити мені бачитися зі Софі та Ґізелою, бо якби тобі було відомо про це, то я не можу собі уявити, що ти б не втрутився і не заступився за свою бідну дружину.

Твоя матір переконана, що я погано впливаю на дівчат і що вона виховуватиме моїх дітей краще, ніж я. Я ні на мить не сумніваюся, що для тебе це стане такою самою новиною, якою стало й для мене, і що твоє обурення буде таким самим безмежним, як і моє.

Окрім того, твоя мати наполягає, щоби я навчилася грати на скрипці, бо, на її думку, це необхідно для імператриці. Я так не вважаю і хотіла би грати на іншому музичному інструменті, проте готова підкоритися волі твоєї матері з поваги до тебе і до неї. Моя єдина умова – нехай на цих уроках буде присутня Софі, а після уроків я хочу прогулюватися парком, везучи у візочку Ґізелу. До того ж я повинна бачити своїх дівчат так часто, як я хотітиму, а не тоді, коли мені дозволить твоя мати.

З повагою – твоя Елізабет (мушу завершувати, бо поспішаю на урок музики)».

– Це – мудре рішення, – прокоментувала листа Катерина. – Якби Ви відмовилися вчитися грати на інструменті, свекруха могла би використати це як аргумент і налаштувати чоловіка проти Вас. А після такого листа цісар може справді обуритись і виявити в собі пробудження інстинкту захисника.

– Ледве чи він захистить мене від матінки – на це я давно не сподіваюся, – та бодай докори сумління в нього час від часу слід викликати. До того ж мене обурює сам факт, що я повинна просити дозволу бачити власних дітей, – сказала Сіссі. – Зрештою, скрипка загалом не такий і поганий інструмент. Та й виходить у мене не найгірше. Принаймні пан Штраус так каже. Щоправда, я не дуже вірю в його щирість, – і Сіссі дзвінко засміялася.

Львів, 2015

– Сьогодні був довгий день, – сказав Крістіан, коли вони з Доротеєю поверталися ввечері до готелю втомлені й не дуже тверезі.

Доротея раптом зупинилася на площі, біля старенького трамвайного вагончика.

– Напевно, це дуже старий вагон, – припустив Крістіан і обійшов трамвай довкола. – Цікаво, що тут тепер? Якесь туристичне агентство? Торгують екскурсіями? Непогано було би погуляти містом із екскурсоводом. Тут є на що подивитися.

– Ти знаєш, що в таких трамваях не могли їздити жінки? – сказала раптом Доротея. – Ну, тобто, може, не саме в таких, але у перших, іще кінних, трамваях.

– Чому? – здивувався Крістіан.

– Я пригадую, як мені бабуся читала про це з одного з прадідусевих листів, – продовжила Доротея. – У перших трамваях не було підніжок і потрібно було дуже високо задирати ногу, щоби зайти туди. Якби це спробувала зробити жінка, їй довелося би задирати спідницю. А в той час уважали непристойним, навіть якщо з-під сукні визирала щиколотка.

– Нічого собі! І як вирішили цю проблему? – зацікавився Крістіан.

– Зробили підніжки, – відповіла Доротея.

– І жінки почали їздити у трамваях?

– Так, – усміхнулася Доротея. – Проте з’явилась інша проблема. На зупинках їм напрактикувалися галантно подавати руки при виході з вагона кишенькові злодії. А після того з рук елегантних панянок часто зникали то каблучка, то браслет…

– Бідні жінки. Постійно їх дискримінують, – зареготав Крістіан.

– Але день сьогодні справді був довгий і незвичний, – погодилася Доротея. – Спершу цей надто тривалий переліт із пересадкою у Відні. Дивно, що немає прямого рейсу. Втім, чому дивно? Я сама вперше прилетіла до Львова. Певно, решта мешканців Зальцбурга теж не надто часто сюди літає – інакше були би прямі рейси.

– І даремно не літають. Місто – просто казкове. А яка кухня! – сказав Крістіан. – Телячі щічки, тушковані в пиві, – такого я ще ніколи не куштував.

– Вино могло би бути й ліпшим, – сказала Доротея.

– Кажуть, тут найкраще пити горілку, – зазначив Крістіан.

– Горілку питимемо вже після концерту, – усміхнулася Доротея.

– Тобто завтра? – хитро підморгнув Крістіан. – Я куплю пляшку на подарунок додому. Бачив тут магазин із наливками десь неподалік. Виглядають непогано.

– Завтра ввечері після концерту, – підморгнула Доротея. – Закупимо наливок, а перед тим куштуватимемо їх досхочу по кнайпах.

– Тільки щоби ноги не підвели дорогою до готелю, – засміявся Крістіан.

– Точно, – погодилася Доротея.

– А ти переконана, що сейф у готелі надійний? – спитав Крістіан. – Нас так довго і ретельно перевіряли на кордоні, що я вже почав хвилюватися за цінний вантаж. А тут звичайний готельний сейф. Може, треба було винайняти десь більш надійний сховок для скрипки?

– Не знаю, – сказала Доротея. – У мене теж виникала ця думка. Та я вирішила, що найкраще буде тримати скрипку біля себе. Бо віддавати комусь на зберігання в місті, де нікого не знаєш, – це ще тривожніше.

– Дивно, що організатори про це не подбали.

– Рут сказала, що ми живемо в найкращому готелі у місті. Надійніше тут уже просто не буває. Доводиться їй вірити.

– Ну, що ж, будемо вірити, – сказав Крістіан. – Головне, щоби до завтра мене попустила алергія.

– Алергія? – стривожено запитала Доротея. – На що саме?

– Не знаю. Намагаюся визначити вже кілька місяців, але досі жоден тест не дав результату. Якась висипка, і терпнуть пальці. Власне, висипка – це дурниця, але от коли пальці терпнуть, грати не дуже зручно.

– А зараз як?

– Після репетиції було не дуже. А зараз полегшало. Видно, чудодійна цілюща сила місцевої кухні спрацювала.

– Слухай, можна я запитаю тебе одну річ? – Доротея почервоніла.

– Питай, – відповів Крістіан і теж почервонів.

Доротея повагалась, а тоді спитала відверто не те, що збиралася.

– Ти завжди слиниш палець, коли перегортаєш сторінку в нотах?

– Завжди, – Крістіан був розгублений, мабуть, очікував іншого запитання. – А що в цьому дивного?

– Нічого. Просто так рідко буває. Люди зазвичай не облизують пальці лише для того, щоби перегорнути сторінку. Особливо у наш схиблений на гігієні час.

– Скрипка Моцарта стерильна, як і сторінки нот, на яких записано його геніальну музику, – засміявся він.

А потому несподівано змінив тему:

– Ти колись бувала у православній церкві?

– Ні. Ніколи. А що?

– Там є звичай цілувати ікони. Я про це колись бачив документальний фільм, який мене страшенно вразив. І я дуже хочу піти до церкви – завтра чи післязавтра, – щоби побачити, чи це справді так.

– А що за звичай? – не зрозуміла Доротея.

– У церкві збирається страшенно багато людей. І в певний момент богослуження всі стають один за одним і по черзі підходять до ікони, яка лежить на пюпітрі посеред церкви, й цілують її. Уявляєш: один за одним? А збоку лежить засмальцьована хустинка, якою можна витерти слину того, хто цілував ікону перед тобою.

– Жах! Це ж розсадник бактерій, – здригнулася Доротея.

– Ну от, а ти кажеш – слинити пальця і гортати ноти, яких ніхто, крім тебе, не торкався.

– Ну, ще геній Моцарта, – засміялася Доротея. – Проте це радше віртуально.

– Так-так, – неуважно відповів їй Крістіан.

– А як тобі звук на сцені? – спитала Доротея. – Кажуть, що цей оперний театр один із найкращих у Європі.

– Виглядає гарно. Акустика теж непогана. Побачимо, як усе буде, – Крістіан зупинився біля дверей Доротеїного номера. – На каву не проситимуся. Пізно вже, а завтра – репетиція та концерт. Добраніч. Відсипайся. Зустрінемося за сніданком.

– Добраніч, – усміхнулася Доротея і зайшла в номер.

Вона ще довго не могла заснути, згадуючи сьогоднішній вечір. Доротея не знала, як розуміти прощальні слова Крістіана: як натяк на те, що йому хотілося більшого, чи як виправдання за те, що нічого більшого йому не хотілося. Вона так і не зробила жодного остаточного висновку, а тоді нарешті провалилась у міцний сон.

Відень, 1856

Сіссі повернулася з уроку музики сама не своя. За нею ще тягнувся шлейф густого аромату, який завжди супроводжував її після гри на скрипці. Цей аромат виділяли спеціальні ароматичні свічки, які ерцгерцогиня-мати подарувала Сіссі разом зі скрипкою. Ці свічки були абсолютною новинкою, і Сіссі іноді навіть запалювала їх у присутності придворних дам, аби похвалитися. Дами нетямилися від заздрощів. Ерцгерцогиня Софія сказала Сіссі, що свічки слід запалювати щоразу, коли граєш на скрипці, бо вони допомагають уберігати старовинний інструмент від вологості та й інших шкідливих впливів. Запах цих свічок був такий густий та інтенсивний, що Катерині аж крутилася голова від нього. Сіссі теж скаржилася на запаморочення голови, та в її випадку це не обов’язково могло бути пов’язане зі свічками. Вона веліла так туго зашнуровувати на собі корсет, що погано їй могло ставати і просто від браку повітря.

– Я ж попереджала його, що так станеться, – повторювала Сіссі, нервово міряючи кроками кімнату. – Збирайся, ми йдемо на прогулянку, – кинула вона Катерині.

Дівчина мовчки кивнула. Під час пішої прогулянки, яка Катерині радше нагадувала пробіжку – такими швидкими та сягнистими кроками ходила імператриця, – Сіссі розповіла, що сьогодні разом із поштою отримала анонімну погрозу. На папірці друкованими літерами було виведено одне-єдине речення: «Бережіть ваших дітей. Справи Лібені не закрито».

– Треба негайно показати це імператорові, – запропонувала Катерина.

– Навіщо? – Сіссі глянула на неї й гірко посміхнулася. – Щоби вони з матінкою забрали в мене дітей і відвезли кудись у віддалений замок на кілька років? Ерцгерцогиня-мати лише і мріє про нагоду розлучити мене зі Софі та Ґізелою.

– А якщо справді буде якийсь терористичний напад? – тривожно спитала Катерина.

– Я вже не вірю у здатність мого чоловіка захистити мене від цього, – крижаним голосом промовила Сіссі. – Таку можливість він мав, поки через Лібені була хоч якась надія вийти на його спільників. Але, замість скористатися цією можливістю, Франц стратив Лібені. Тепер уже пізно. Якщо напад має статися, він станеться.

Відень, 1856 Через три години

– Я ж сказала, що не обідатиму, – Сіссі роздратовано відіпхнула від себе тарілку з печенею, що парувала. – Дайте мені тільки сік із м’яса.

Покоївка зітхнула і простягнула Елізабет кришталевий келих із рідиною. У процесі особливо суворої дієти Елізабет часто заміняла обід видушеним із кількох кілограмів сирого м’яса соком. Катерина, яка у вільний час любила читати медичні журнали, вже не раз казала імператриці про шкідливість цієї дієти, але це був один із тих випадків, коли Елізабет неможливо було переконати.

– Не дивися на мене так, Катерино: ти вже казала мені, що їсти сире м’ясо – небезпечно, бо можна захворіти, а крім того, у м’ясному соці немає корисних речовин. Але медична мода міняється, а я знаю, що потрібно моєму організму, – Сіссі ковтнула соку з м’яса, мимоволі скривилася від його огидного смаку, проте швидко опанувала себе. – Слухай, я тут подумала… А принеси-но мені ще раз ваші з Ідою записи з в’язниці, коли ви розмовляли з Лібені.

– Ці записи – у Вашому письмовому столі, – нагадала Катерина.

– Точно, а я і забула. Тільки не починай мені знову про брак вітамінів і поживних речовин через мою дієту. Це тут ні до чого, – Сіссі гортала сторінки зошита. – Ось, я можу забути дрібниці, проте важливі речі я пам’ятаю. Дивися сама. Лібені описує, що вранці того дня, коли було вчинено напад, вийшов зі свого дому разом із другом – угорським терористом. Це те, що нам потрібно. І як я раніше про це не подумала?

– Про що? – запитала Катерина.

Сіссі мала звичку не договорювати фразу, якщо подумки вже ухвалила якесь рішення.

– Тут написано, що перед виходом він попрощався зі своїм батьком, – сказала Сіссі.

– І що? Він намагався викликати у нас співчуття – що ж тут незрозумілого?

– Я не про це. Раз батько бачив його перед виходом, то бачив і його друга. Можливо, це – наш слід. Треба з’ясувати адресу Лібені. Пошли по Ґрюне, нехай прийде сюди.

Відень, 1856 Наступного дня

– Мене страшенно дратує, коли Ґрюне починає поводитися зі мною так, як моя англійська гувернантка, – обурювалася Сіссі під час ранкового зачісування. – Теж мені охоронець моралі. Так, ніби я не знаю, що він завжди підшуковував Францові коханок і повій, поки той не одружився. А можливо, і зараз підшуковує, просто мені про це ніхто не наважується сказати.

– Думаю, ми би знали, – намагалася заспокоїти Сіссі Катерина.

– Та я не проти. Ти ж знаєш, що я не ревную і від тілесного кохання багато не очікую. До того ж не хочеться знову вагітніти. Тому наявність коханки можу спокійно пережити. Головне – щоби чоловік мене поважав і не змушував терпіти примхи свекрухи, – Сіссі засміялася.

– А що Ґрюне? – спитала Катерина.

– Намагався переконати мене, що не варто розмовляти з родичами Лібені. – Мовляв, стратили винного, і треба про все забути. Потому намагався не дати мені адреси. Аж поки я пригрозила, що сама піду до начальника поліції, а це точно закінчиться скандалом. Тож Ґрюне злякався пліток і дав мені адресу. Тепер треба туди піти.

– Ви хочете зробити це сама? – злякалася Катерина.

– Сама, та не хвилюйся. Ми влаштуємо невеличкий маскарад. Дивися, що я придумала, – і Сіссі повела Катерину до своєї потаємної гардеробної.

Через кілька годин із чорного входу для слуг Гофбурґа вийшли два стрункі хлопці. Кожен ніс кошик, прикритий зверху шматком тканини. Хлопці були схожі на слуг, котрі носять дрова чи харчі на цісарську кухню. Вийшовши з Гофбурґа, вони попрямували на Ґрабен, до кравецької майстерні Лібені, де одягалися субретки королівського театру.

Незабаром ці самі двоє хлопців, сторожко озираючись, подзвонили у двері кравецької майстерні Штефана Лібені. Їм відчинив сам власник, згорблений від горя та блідий.

– Ви хотіли зробити замовлення? – з недовірою запитав він.

Ось уже кілька місяців, відколи газети написали про замах на цісаря, ніхто в нього нічого не замовляв. Ще трохи – і він збанкрутує.

– Так, – сказали відвідувачі й зайшли до кімнати.

– Сідайте, будь ласка, – запропонував їм місце Штефан. – Ви справді збираєтеся зробити замовлення?

Хлопці аж ніяк не скидалися на тих, хто може собі дозволити замовляти одяг у кравця. Втім, обирати йому не було з чого.

– Насправді ми розслідуємо справу вашого сина, – обережно почала Сіссі, намагаючись говорити якомога товстішим голосом.

– Мого сина вже немає. А незабаром слідом за ним підемо і ми, помремо з голоду через його дурість, – зітхнув Штефан.

– Якраз тому ми і прийшли, – сказала Катерина. – Одна впливова особа не вірить у те, що ваш син винен у замаху.

– Він просто не міг би такого зробити, – сказав Штефан.

– Ми це знаємо, і впливова особа, яка замовила нам розслідування, теж знає. Та нам потрібні докази. Розкажіть нам, будь ласка, якомога детальніше про той ранок, коли ви востаннє бачили свого сина, а також про все, що може бути пов’язано зі замахом на імператора: про сина, його політичні переконання, про його друзів, захоплення. Він цікавився політикою?

– Не цікавився, поки не познайомився з цим Алмаші.

– Алмаші? – Сіссі й Катерина перезирнулися.

– Так звали хлопця, який був із ним того ранку. Вони товаришували понад рік. Збиралися тут, у нас, пили вино, дискутували. Я мав погане передчуття. Проте що я міг зробити.

– Хто такий цей Алмаші? – запитала Сіссі.

– Угорець. Він майже завжди мовчав. Йоган казав, що це через те, що він погано говорить німецькою. Та зі мною міг би говорити й угорською. Дивний трохи. Походить із якоїсь заможної родини. Я не знаю, з якої саме. Ледве чи з багатіїв. Такий би не водився з моїм сином. Але це він намовляв мого Йогана братися до політики. А я завжди казав синові, що від політики добра не буде і що найліпше він би переймався справами нашої майстерні. Тоді був би живий і нам би велося добре. Та він гадав, що створений для чогось вищого, ніж наше грубе ремесло. От і догрався.

– Скажіть, будь ласка, – запитала Сіссі, – а чи залишилися якісь папери вашого сина?

– Папери? – здивувався Лібені. – Та в нього ціла кімната завалена паперами!

– А можна було би їх переглянути? – запитала Катерина. – Можливо, це виведе нас на слід справжнього злочинця.

– Будь ласка, та вам доведеться просидіти в тій кімнаті з місяць. Туди страшно заходити: там зовсім не прибрано, – знизав плечима Штефан.

– Ми вам не заважатимемо, – сказала Сіссі. – Якщо ви не проти, то завтра до вас прийдуть і заберуть усі папери. А якщо вам буде потрібно щось повернути, то усе віддадуть. Гаразд?

– Добре, – кивнув Штефан.

Розмова тривала ще досить довго, та нічого нового й істотного довідатися від Штефана Лібені вже не вдалося. Він був далекий від справ свого сина. Сіссі й Катерина ввічливо попрощались і залишили старому трохи грошей.

Львів, 2015

З глибокого сну Доротею вихопив телефонний дзвінок.

Звук був не схожий на її мобільний, і вона не відразу збагнула, що відбувається. Потому здивовано підняла слухавку стаціонарного телефона.

– Доротея Тішлер? – запитав голос у слухавці ще до того, як вона встигла щось сказати.

– Так, – сонним голосом відповіла Доротея.

– Вас турбують із рецепції. Чи не могли б ви підійти в номер 112? Це терміново.

– Зараз буду, – коротко відповіла Доротея.

Її сонливість миттю зникла. У 112-му номері поселили Крістіана. Вона пригадала свій учорашній сон. Вона стоїть на летовищі зі скрипкою в руках, а Крістіана ніде немає. І їй страшно.

Доротея миттю схопилася на ноги, вдягнула джинси та футболку і побігла у сто дванадцятий номер, навіть не глянувши в дзеркало. Здалеку побачила відчинені двері та людей у білих халатах. У номері швидко і злагоджено рухалися лікарі швидкої допомоги.

– Вони питають, яка в нього група крові, – переклав Доротеї рецепціоніст.

Крістіан лежав на ношах блідий, із посинілими губами і не рухався. Його очі були заплющені, повіки тремтіли.

– Я не знаю, – розгубилася Доротея. – А що сталося?

– Йому стало погано, й він зателефонував на рецепцію. Попросив викликати «швидку» і повідомити вас. «Швидка» вже в дорозі. Зараз його заберуть і з’ясують, що сталося. Групу крові питають про всяк випадок. Ви поїдете з ним до лікарні?

– Так. Поїду, – рішуче заявила Доротея.

– Спускайтеся донизу й сідайте у «швидку», – сказав рецепціоніст. – Ми повідомимо організаторів фестивалю, щоби вони прислали когось зі знанням англійської допомогти вам.

Відень, 1856

– Штефан Лібені каже, що того ранку, коли було здійснено замах на цісаря, його син вийшов із дому в супроводі свого найкращого друга, угорця на прізвище Алмаші, – сказала Сіссі, вмощуючись якомога зручніше, щоби Катерина наклала маску їй на волосся.

– Цей Йоган Лібені – останній, кого би я обрала для такої справи, – сказала Катерина.

– Чому? – здивувалася Сіссі.

– Типовий віденський студент, улюблений єдиний син заможних, але неосвічених батьків.

– І що? – не зрозуміла Сіссі.

– На мене він зробив враження розбещеного та ні на що не здатного молодика, – пояснила Катерина. – До того ж без фізичної підготовки. Я не розумію, навіщо він сидів у кущах на відстані кількох кроків од непритомного цісаря та від зброї, якою цісаря було поранено, і чекав, поки повернеться охоронець.

– А що він мав робити, на твою думку? – спитала Сіссі.

– Якщо він прийшов убити, треба було вдарити ножем іще раз, – знизала плечима Катерина. – Якщо ж просто за компанію, як він стверджував, то треба було тікати.

– Ну, знаєш, це легко говорити, коли ти на його місці. Одна річ – пити вино і вести розмови про незалежну Угорщину. А інша – всадити ножа у безборонного цісаря, – сказала Сіссі.

– Ну, гаразд, я можу зрозуміти, коли людина не може вбити. Але чому він не тікав? – продовжувала Катерина.

– Може, сподівався, що в кущах він не такий помітний, як у порожньому парку, – припустила Сіссі. – Або розгубився і не знав, що робити далі. Вони, як видно з усього, не домовилися про свої дії на такий випадок. Йоганів спільник просто його зрадив. От і все.

– А мені здається, що все так і було задумано зі самого початку, – наполягала Катерина. – Єдине, чого не врахували змовники, – що цісарів мундир матиме внутрішню кишеню, а в ній лежатиме портсигар. Якби не це, Ваша величність давно була б удовою, а план терористів був би блискуче здійсненим. Я довго не могла зрозуміти, навіщо їм був Лібені, та бачу, що пояснення може бути лишень одне: його взяли зі собою спеціально, щоби залишити на місці злочину і повісити на нього вбивство. Змовники спілкувалися з ним тривалий час і не могли не знати, який той безпорадний і наївний.

– Ну, а до чого тут цей Алмаші? – спитала Сіссі.

– Думаю, це несправжнє ім’я. Можливо, Лібені й не знав справжніх імен своїх «друзів».

– Тобто наша вилазка нічого не дала?

– Виглядає, що нічого, – зітхнула Катерина. – Якби я була начальником поліції, то тепер, після нашого візиту, встановила би спостереження за будинком Лібені. Можливо, змовники бачили нас і щось запідозрять. А втім, не думаю. Лібені – кравець, до нього постійно заходять відвідувачі. Ледве чи в когось виникнуть підозри.

Відень, 1856

– Ти це бачила? – Сіссі розлючено шпурнула газету на стіл.

– Що саме? – незворушно запитала Катерина.

– Пограбували кравецьку майстерню Лібені. Сьогодні вночі.

– Що забрали?

– У тому й річ! – роздратованим тоном продовжила Сіссі. – Забрали тільки папери зі синової кімнати. Які саме – Лібені не знає, бо не заходив туди після того, як син зник. Боюся, нам там шукати вже нічого. Хтось нас вистежив і забрав із дому Лібені все, що могло би вивести нас на слід.

– Але я думаю, що таки варто забрати решту. А раптом щось залишилось? І цікаво, як вони могли нас вистежити?

Львів, 2015

Доротея спустилась у готельному ліфті до рецепції, а тоді вийшла надвір. Біля парадного входу стояла пошарпана машина швидкої допомоги. Біля неї курив водій у пом’ятому одязі, неголений, із червоними очима. Доротея ще не встигла оговтатися від усього, що трапилося сьогодні вранці. Вона ще навіть прокинутися не встигла настільки, щоби вирішити, що ж їй робити далі. Сьогодні о 15:00 по них із Крістіаном мали прислати волонтерів, аби їх відпровадили через дорогу, до Оперного театру, на репетицію. Доротея спробувала згадати, де в неї записано телефони організаторів. Витягнула смартфон, аби пошукати, і побачила, що заряд телефону вичерпується. У номері в неї є портативний зарядний пристрій – може, вона ще встигне забрати його. Доротея знову зайшла до готелю, проте побачила, як медики виносять на ношах Крістіана. Тож часу забігти в номер вона вже не має.

Відень, 1856

– Ми їдемо до Італії, в Мілан! – із порога заявила Сіссі, повернувшись із ранкової прогулянки верхи.

Катерина вже звикла до цієї її нової звички. Сіссі тепер їхала на прогулянку відразу після прокидання й уже аж потім починала ранковий туалет і снідала.

– У Мілан? – перепитала Катерина. – Ви ж не хотіли.

– Я і не хочу. Та це – справа державної ваги. Франц пояснив мені, що маємо всі шанси втратити провінції Ломбардію і Венето, якщо зараз же не поїдемо туди. А це було би прикро. Особливо після всього, що ми вже втратили через цю Кримську війну.

– Ви про залізниці? Я чула страшні історії, що зараз ніхто нікуди не може доїхати.

– І це мене зовсім не дивує. Як можна було продати австрійські залізниці, побудовані на австрійській території, якимось французьким банкам? Це ж абсурд. Зрозуміло, що тепер залізниці нікому не належать і працюють дуже погано. Рано чи пізно нам доведеться відкуповувати їх. Але, підозрюю, значно дорожче, ніж продавали, – Сіссі була обурена.

– А чия то взагалі була ідея? – спитала Катерина.

– Ну а хто в нас тут завжди висуває чудові ідеї? – скривилася Сіссі.

– Ерцгерцогиня Софія?

– Звичайно, – посміхнулася Сіссі. – Саме вона переконала Франца розірвати стосунки з Росією. Якби ми воювали на боці російського імператора, то все би закінчилося зовсім не так погано. Софія чомусь вирішила, що ми можемо собі дозволити цю війну, яка посилить наші позиції та послабить російські. Проте скористалися цим хіба що Пруссія і Франція. А ми по вуха у боргах, із усіма пересварені, й наші провінції одна за одною погрожують вийти зі складу імперії.

– Усього цього можна було б уникнути, якби імператор раніше почав обговорювати важливі політичні рішення з Вами, – докинула Катерина.

– Та вони з мамою і досі вважають мене замало розумною для цього, – хмикнула Сіссі. – Та я їм іще покажу. Зараз головне те, що я зуміла домогтися підтримки Франца. Він навіть написав матері листа з вимогою перенести дитячу кімнату ближче до моїх покоїв. І постійно робить зауваження, що вона неправильно виховує наших дітей, розвиваючи в них марнославство. А ще він підтримує мою вимогу про те, що я повинна мати змогу спілкуватися з дітьми, коли захочу.

– Нічого собі! – присвиснула Катерина, заплітаючи Сіссі. – А як Вам це вдалося?

– Я погрожувала, що виселюся з Гофбурґа. Це, звичайно, були тільки погрози. Та Франц повірив і злякався. Думаю, нам із ним треба якомога частіше разом кудись їздити. Коли він залишається зі мною без матінки, він зовсім інша людина. І стосунки тоді у насзовсім інші.

– Це правда, – погодилася Катерина.

– Треба продумати гардероб. Італійці звертають увагу на таке, – замислено промовила Сіссі.

– А Ви поїдете самі чи з дітьми? – запитала Катерина.

– Напевно, без дітей. Софія стверджує, що вони ще занадто малі для такої подорожі.

– Будете сумувати. Це ж може не на один місяць затягнутися, – сказала Катерина.

– Маєш рацію. Раз уже ми домоглися стількох поступок від Софії, то можна спробувати піти ще далі. Тоді бодай кілька місяців у нас буде нормальна сім’я: тільки ми й діти, і жодної свекрухи, яка всюди пхає свого носа.

Відень, 1856

– Діти поїдуть із нами, або я залишаюся тут! – Сіссі вперше так голосно і роздратовано розмовляла зі свекрухою.

Раніше вона ніколи не дозволяла собі такого тону й губилася під владним і впевненим поглядом старшої та досвідченішої жінки. Проте сьогодні нарешті наважилася.

– Сіссі, люба, подумай ще раз. Ти ж знаєш, що матінка не хоче нам нічого поганого, – голос Франца Йозефа тремтів, як завжди, коли він опинявся між двома найважливішими в його житті жінками у той момент, коли вони не знаходили порозуміння.

Тоді він почувався розгубленим, ніби кошеня, якому прив’язали до хвоста бляшанку і тепер воно не знає, що з ним робиться. Він розумів, що по-своєму мають рацію обидві та що жодна з них не хоче поступитись. Адже борються вони не лише між собою. Вони борються за нього. Кожна хоче бути для нього найважливішою, відтіснивши другу на задній план. А йому через це хоч розірвися.

– Звичайно, немає нічого поганого в тому, щоби розлучати дітей із матір’ю на кілька місяців чи навіть довше. Ми ж не знаємо, скільки триватиме ця подорож, – продовжувала обурюватися Сіссі.

– Я не прагну розлучати Вас із дітьми, люба Елізабет, – сказала Софія вкрадливим, але рішучим голосом. – Але подумайте сама. Софі лише два рочки, а Ґізелі – кілька місяців. Їм доведеться тижнями перебувати в замкнутих приміщеннях, на кораблі, в потягу. Зазнавати постійних змін клімату. А вони й без того дуже хворобливі. Сьогодні вранці Софі сильно кашляла, й у неї вже кілька тижнів не минає якась дивна червона висипка. Я дуже боюся за їхнє здоров’я.

– В Італії набагато ліпший клімат, аніж у нас. Я сама постійно кашляю у Відні. Й у мене теж уже кілька тижнів не минає ця дивна висипка, – Сіссі підняла рукав сукні й показала руку імператриці Софії. – Я переконана, що в Італії кашель зникне, а висипка минеться на сонці. Тут, у вологих стінах і в холодному кліматі, всі хворіють.

– Можливо, Сіссі має рацію, мамо, Ви про це не думали? – імператорів голос був сповнений справжнього розпачу.

Франц Йозеф хотів би втекти куди завгодно, на найнуднішу нараду, тільки б уникнути участи в таких розмовах.

– Можливо. Та є ще один момент. Ви, мій сину, чудово знаєте, як неспокійно зараз у наших італійських провінціях. Там усі налаштовані проти цісаря. Ви не боїтеся, що Ваш візит можуть використати нападники, котрі тільки й чекають на зручну нагоду знову вчинити замах? Цього разу портсигар може не допомогти, – Софія вдавалася до найсерйозніших аргументів.

– Ну, якщо боятися замаху, то нікому не варто їхати, – іронічно зазначила Сіссі.

– А якщо цього разу жертвою виявиться хтось із дітей? Як Ви потому зможете з цим жити? – зробила головний постріл Софія.

Сіссі замовкла.

На це вона не мала відповіді.

– Може, тоді й Сіссі не варто їхати? Якщо це так небезпечно, – сказав Франц.

– Сіссі мусить поїхати, щоби продемонструвати італійцям, що ми їх не боїмось і що імператорська влада сильна як ніколи. До того ж чутки про Вашу вроду, люба Сіссі, давно захопили цілу Європу, тому Ваш візит приверне особливу увагу і, можливо, налаштує італійців на мирний лад, – сказала Софія.

– У такому разі ще більш доцільно взяти зі собою дітей, адже це ще яскравіше продемонструє італійцям, що ми їх не боїмось, а імператорська влада – сильна як ніколи. До того ж хто не захоче подивитися на вродливу імператрицю разом із її двома чудовими крихітками-дівчатками? – запитала Сіссі.

– Це ваша справа, діти. Я ніколи не втручаюся ні у ваше життя, ні в керування державою, – інтонація Софії свідчила про те, що вона здалась і образилася.

Франц Йозеф зітхнув. Ця перемога Сіссі дорого йому коштуватиме. Та добре хоча би те, що цю розмову вже завершено, бо йому геть змокріли руки від нервів.

Львів, 2015

Доротея їхала у старенькій машині «швидкої» й намагалася втримувати рівновагу. Це було нелегко, бо машина хиталась і підстрибувала на кожному повороті чи ямі, яких було немало на дорозі. Доротея з тривогою вдивлялась у бліде обличчя Крістіана. Він був непритомний. На шиї та на руках було видно червоні плями. Напевно, це і була та дивна алергія, про яку він згадував учора, після їхньої спільної вечері.

У машині пахло старими зужитими меблями. Лікарі були доволі молоді, проте мали втомлені погляди та відчужені вирази облич. З-під синіх халатів визирали відстовбурчені коліна штанів. Усе це викликало почуття безнадії. Доротея гарячково міркувала, чим може допомогти Крістіанові. Та на думку не спадало нічого. Вона вже втретє за сьогоднішній ранок спробувала додзвонитися до Рут, організаторки фестивалю та колишньої працівниці «Моцартеуму». Проте Рут не брала слухавки.

Вони їхали до лікарні щонайменше пів години, які здалися Доротеї вічністю. Крістіан дихав, час від часу на його обличчі виступали краплини поту, але свідомість не поверталась. Один із лікарів регулярно міряв йому тиск і перевіряв пульс. Дії лікарів виглядали злагодженими та професійними. Проте Доротеї було дуже страшно.

Нарешті вони доїхали до велетенської будівлі лікарні, розташованої десь на околиці міста, лікарі винесли Крістіана з машини «швидкої» на ношах, Доротею відпровадили до коридору під якоюсь палатою і попросили зачекати там.

Стіни коридору було помальовано білою олійною фарбою, попід стіною стояла лавка, оббита дерматином, подертим у кількох місцях. Першу годину Доротея нервово міряла кроками вузький коридор, не знаючи, куди подітися від хвилювання. Потому вона втомилася, захотіла їсти, згадала, що не взяла зі собою ні грошей, ні зарядки до телефона. Трохи посиділа на лавці. Знову походила туди-сюди коридором. Час від часу з реанімації, біля якої вона сиділа, вибігали якісь люди в синіх халатах і, не помічаючи Доротеї, поспішали кудись коридором, аби зникнути в інших дверях.

Через дві години до неї вийшла втомлена лікарка і ламаною англійською повідомила, що Крістіан помер.

Трієст, 1857

– Ми попливемо далі на кораблі? – тішилася дворічна Софі, якій уже добряче набридло сидіти в замкненому просторі цісарського залізничного вагона, в якому родина їхала з Відня до Ляйбаха.

– Так, ми попливемо далі на кораблі, – терпляче відповідала їй угорською Іда Ференці.

Після запланованого візиту до Італії Франц Йозеф і Елізабет збиралися відвідати і Будапешт. Елізабет, якій дуже подобалося вчити угорську, вирішила, що час, аби й діти почали вивчати цю мову.

Коли цісарська родина прибула до корабля, там уже завершили перевантажувати багаж – тридцять сім спеціальних візків, які їхали з Відня слідом за потягом, везли речі цісарської родини для чотиримісячної запланованої поїздки Італією та Угорщиною. Імператор та імператриця планували жити в палацах у Мілані й у Венеції, влаштовувати прийняття для італійських аристократів і намагатися відновити у бунтівних провінціях повагу до імператорської влади. Особливі надії цісар і його матір покладали на Сіссі, про чию незвичайну вроду ширилися легенди, а подивитися на імператрицю з’їжджалися люди з найвіддаленіших закутків. Ось і зараз на набережній Трієста зібрався чималий натовп, аби поспостерігати, як Сіссі та Франц Йозеф сідатимуть на корабель.

У Сіссі зі самого ранку боліла голова. Важка зачіска лише посилювала неприємні відчуття, й Елізабет була роздратована. Її втомила довга подорож потягом, і вона вже сама була не дуже рада, що перемогла свекруху і таки домоглася того, щоб узяти в подорож обох дітей.

Мати Франца Йозефа боялася відпускати внучок у таку далеку і тривалу подорож не лише через звичні побутові незручності. Часті й тривалі переїзди, різкі зміни клімату – все це не могло бути корисним для здоров’я таких малих дітей. Те, що дівчатка часто хворіли, було правдою. Особливо Софі, яка останнім часом постійно кашляла і скаржилася на червоні плями, які з’являлись у неї на руках і свербіли.

Імператриця-мати боялась і за життя обох онук, бо, на відміну від Сіссі, яка нічого не тямила в політиці, усвідомлювала, якою небезпечною може бути така поїздка. Вона знала, що настрої в бунтівних провінціях дуже войовничі, й бунтівники можуть використати візит цісаря для чергового нападу. Проте Сіссі не хотіла розлучатися з дітьми аж на чотири місяці, до того ж сподівалася, що цілющий клімат Італії допоможе малій Софі позбутися кашлю. Щоправда, тепер, після виснажливої подорожі залізницею, коли діти постійно капризували і просилися від няньок до мами, вона вже не була така впевнена у правильності свого рішення. Можливо, свекруха таки мала рацію, і варто було залишити дітей у Відні.

Натовп захоплено плескав у долоні, проводжаючи цісарську пару, яка вийшла з карети й піднялася на корабель. Перш ніж відчалити, цісар звелів дати ще залп із рушниць, аби попрощатися з підданими. Різкий звук змусив Елізабет схопитися рукою за голову, яка і до того немилосердно боліла. Від цього різкого руху з голови впала коштовна і важка корона з діамантами, яку, мабуть, не дуже міцно прилаштували, бо Сіссі скаржилася на головний біль і смикалася від кожного доторку до волосся. Корона впала, і з неї посипалися коштовні друзки. Натовп злякано завмер, адже це не віщувало нічого доброго. Почали схлипувати жінки. Подорож починалася з поганого знаку.

– Усе це дурниці й забобони, – роздратовано сказала Сіссі, розвернулась і пішла до своєї спальні.

Корабель рушив і почав поступово набирати швидкість.

Львів, 2015

Слова лікарки про те, що Крістіан помер, Доротея чула, ніби крізь вату. Ноги її раптом стали мов ґумові, вона сіла на оббиту подертим дерматином лавку. Потому до неї вийшла медсестра й відпровадила її донизу, до приймального покою. Доротея жестами попросила викликати їй таксі, подякувала і вийшла надвір.

Дочекавшись таксі, Доротея мовчки сіла в машину і поїхала незнайомими вулицями. У вухах гуділо, мозок відмовлявся сприймати дійсність. На все ще гумових і неслухняних ногах вона піднялася до себе в номер і впала на ліжко, яке покоївка встигла старанно застелити.

Коли Доротея розплющила очі, за вікном було вже темно. Вона злякано підхопилася на ноги. Стояти було вже легше, ніж до сну, проте піднуджувало. Напевно, від голоду. Доротея зателефонувала на рецепцію і замовила їжу в номер.

Потому пішла в душ. Довго стояла під струменем теплої води, машинально намилила волосся, тіло, знову довго стояла під струменем теплої води, аж поки все мило стекло зі шкіри. Загорнувшись у рушник, вона вийшла з душу. Сіла на стільчик біля столу. У дзеркалі над столом побачила сейф, у якому зберігалася безцінна скрипка.

І раптом її пронизав крижаний холод. Вона підхопилася на ноги, підбігла до сейфа. Відчинила його. Усередині було порожньо.

Венеція, 1857

Сіссі готувалася до сьогоднішнього балу особливо ретельно. Ніколи раніше вона так відповідально не ставилася до своїх обов’язків імператриці. Світські умовності, раути, інспектування війська, махання хустинкою з вікна карети захопленому натовпу – все це здавалося їй страшенними дурницями і марним витрачанням часу. Вона вважала, що лише така консервативна та недалека людина, як, скажімо, її свекруха, може перейматися чимось настільки другорядним.

Але тут, в Італії, вона раптом збагнула, що всі ці придворні ритуали вигадали не просто так. Ну, добре – може, не всі. Але принаймні те, що стосується показування імператора й імператриці народові – це має певний сенс. У Відні, де влада імператора сильна і кожен вихід цісаря чи імператриці з палацу збирає натовпи захоплених глядачів, це було не так помітно. Але тут, в Італії, вона майже фізично відчувала, як земля хитається в них під ногами.

Так, народ тут теж сходився подивитися на імператрицю, про чию незвичайну вроду було стільки чуток. Але виглядало це зовсім не так, як удома. Кожна звичайна прогулянка з дітьми перетворювалася мало не на військовий парад. Цісар дуже боявся за безпеку своєї родини, і побоювання ці аж ніяк не були безпідставні, як спершу здавалося Сіссі.

Натовпи, які приходили дивитися на неї та на дітей, були мовчазні й похмурі. Ніхто не кричав: «Евіва!» – у відповідь на привітання імператриці, ніхто не кидав їй під ноги квіти. Лишень австрійські вояки завчено салютували й вітали імператорське подружжя. Разом із імператором приїхала величезна кількість австрійських військовиків, і вони всюди супроводжували цісарську родину.

Тут, в Італії, Сіссі нарешті зрозуміла, що її присутність поряд із цісарем важлива, як також є важливою кожна нагода показати італійцям, що цісар не бажає їм зла.

Була і ще одна вагома відмінність між тим натовпом, який вітав її у Відні, й тутешнім. Тут подивитися на імператрицю збирався лише простолюд, у натовпі не було аристократів чи бодай заможних міщан. І приходили всі роззяви лише з цікавости, а не для того, щоби віддати шану цісарській родині.

Сьогоднішній бал після вистави у театрі «Феніче» може змінити ситуацію. Сіссі дуже сподівалася, що до театру та на бал прийдуть нарешті венеційські аристократи, що вона спроможеться розтопити лід і що їхнє перебування тут буде недаремним.

Точніше, сама поїздка вже виявилася надзвичайно важливою. Опинившись далеко від імператриці-матері, Сіссі та Франц нарешті змогли порозумітися. Ще ніколи їхні стосунки не були такі гармонійні. Уперше за нетривале подружнє життя вони діяли разом, у спільній справі, злагоджено й успішно. Сіссі навіть сподобалося бувати на військових парадах і оглядах війська. Вона хвацько їздила на коні, робила це значно ліпше, ніж танцювала, тож у якомусь сенсі це було цікавіше за бали.

Проте на сьогоднішньому балу вона танцюватиме особливо старанно. Адже це може вирішити долю важливих володінь імперії.

Так думала Сіссі, заходячи до театру «Феніче», де мала відбутися вистава перед балом. Коли вони з Францом зайшли до цісарської ложі, вистава вже почалася. Вони тихенько сіли, Сіссі взяла до рук лорнетку і визирнула в партер. Вона обвела поглядом зал, і їй затрусилися руки. Усі ложі венеційських аристократів були порожні. Усі до єдиної. Крім австрійської делегації, в залі не було нікого. Можливо, простолюд і прийшов би подивитися на імператрицю зблизька, та з міркувань безпеки на виставу мали пускати лишень аристократів.

Сіссі та Франц перезирнулися.

– Треба їхати звідси, – сказав Франц Йозеф. – Битву програно.

– Схоже на те, – зітхнула Сіссі. – Даремно я сьогодні так готувалася.

– Недаремно. Ти чудово виглядаєш, – усміхнувся Франц. – Потанцюємо сьогодні ввечері нарешті для себе.

– Не будемо скасовувати прийом? – спитала Сіссі.

– Звичайно, не будемо. Хто прийде, той прийде. А ми влаштуємо собі романтичний вечір у Венеції. Невідомо, коли нам іще випаде сюди приїхати.

Венеція, 1857 Через кілька годин

– Знаєш, сьогодні мені справді сподобалося танцювати, – зізналася Сіссі Францові, коли вони після балу таємно пропливали нічною Венецією в гондолі. – Здається, це вперше, відколи ми одружені.

– А раніше ти не танцювала? – запитав Франц Йозеф.

– Танцювала, – відповіла Сіссі. – Тільки це ніколи не було так важливо. Ніколи я не опинялась у центрі уваги, а прискіпливі придворні не оцінювали кожен мій рух. І тоді мені теж подобалося.

– Тобто тобі не подобається танцювати, коли на тебе всі дивляться?

– Я просто боюся помилитися. Боюся, що з мене сміятимуться, – зітхнула Сіссі.

На відстані за ними пливли ще дві гондоли з охоронцями, проте Сіссі та Франц Йозеф їх не бачили. Їм здавалося, що вони самі в порожньому нічному місті, і їм було так добре разом, як давно не бувало.

– Ти була сьогодні неймовірна, – обняв дружину Франц. – Я тобі давно казав, що ти можеш чудово танцювати, просто досі ти собі не дозволяла віддатися цьому.

– Коли на мене дивиться твоя мама та придворні, у мене ноги стають, мов із вати, – засміялася Сіссі.

– Та скільки ти вже боятимешся моєї мами? Вона ж просто літня жінка, котра хвилюється за сина. Ось буде в тебе син – і ти така станеш, – сказав Франц.

– Хай Бог боронить, – засміялася Сіссі. – Якщо в мене колись буде син, я нізащо не втручатимусь у його життя.

– Не зарікайся, – засміявся Франц.

Мілан, 1857

Сіссі не могла заснути. Сьогодні вона гуляла і каталася верхи не так довго, як зазвичай. Може, через те і почувалася неспокійно. Вона сіла на ліжку і запалила свічку. Трохи почитала, та якийсь незрозумілий неспокій заважав зосередитися. Найкраще в таких ситуаціях їй завжди допомагав спорт. У віденському палаці вона обладнала для цього спеціальний зал із усіма необхідними знаряддями. Зал було облаштовано поряд із її покоями, тож у таких випадках, як цей, їй не доводилося далеко йти, щоби виснажити себе вправами і змусити заснути. Тут, у Мілані, не було спеціально обладнаного залу для гімнастичних тренувань, тому їй довелося поскладати привезені зі собою для тренувань знаряддя в покоях, які найбільше пасували для цього. На жаль, ті зали були досить далеко від спальні імператриці, й дорогу до них вона щоразу шукала з пригодами. Для похідного варіанту тренувань Сіссі привезла зі собою мотузку, через яку стрибала по кількасот разів на день, кілька комплектів тягарів, які піднімала вранці й увечері, спеціальні підстилки для гімнастичних вправ, а також усе необхідне для старовинної гри у волан. Цю гру було незаслужено забуто, а її особистий тренер і вчитель грецької показав Сіссі, як грати у волан, і їй страшенно сподобалося. Тепер вона щовечора, коли не могла заснути, грала з Катериною. Катерині теж подобалася ця гра. Від улюблених поїздок верхи в Мілані довелося відмовитись, адже виходити з палацу без охорони було небезпечно, а усамітнені верхові поїздки – ідеальна нагода стати жертвою замаху.

Сіссі вирішила не будити Катерини і самостійно знайти гімнастичну залу. Вона взяла свічку і як була, в нічній сорочці, пішла довгими коридорами палацу. Уже незабаром зрозуміла, що заблукала. Вони жили в Мілані лише кілька тижнів, але Сіссі вже добре зрозуміла, що свекруха мала рацію, коли боялася відпускати сюди дітей. Такої ворожости до себе Сіссі ще ніколи не знала. Вона звикла бути вродливою імператрицею, яку любив народ, і подивитися на неї збігалися величезні натовпи. А тутешні юрби простолюду, які сходилися повитріщатися на вроду імператриці, замість вигукувати радісні привітання, лише похмуро мовчали.

У Мілані Сіссі та Франца Йозефа зустрічали не менш вороже, ніж у Венеції, звідки вони поїхали завчасу саме через цей холодний прийом і небезпеку чергового замаху. Усім було зрозуміло, що відновити повагу до імператора під час цього візиту не вийшло.

Сіссі вже досить довго йшла заплутаними коридорами, та гімнастичної зали все не було. Вона вже шкодувала, що не покликала зі собою Катерини, і дратувалася через те, що не може зорієнтуватись і почувається так безпорадно. А ще її дратували порожні лункі коридори без жодної живої душі.

Раптом із темряви вихопився вогник іще однієї свічки й Сіссі почула за спиною чиєсь швидке дихання. Спершу вона здригнулася від несподіванки і навіть трохи злякалася. Та, різко озирнувшись, побачила, що вогник свічки мерехтів десь на рівні її живота, тобто вона зустріла дитину. Страх відступив, його місце заступила радість.

Нарешті вона зустріла хоч когось і тепер зможе розпитати, як повернутися бодай до своїх покоїв, якщо вже не вийшло знайти гімнастичну залу. Нахилившись, Сіссі побачила босоногого хлопчика – мабуть, він вибіг звідкись із бічного коридору.

– Стій! – гукнула вона, від хвилювання забувши, що треба кричати не німецькою, а італійською. – Arresto!

Хлопчик зупинився мов укопаний.

– Camera da letto! Спальня! – Сіссі намагалася згадати італійські слова, та виходило це погано, тож вона про всяк випадок повторювала все ще й німецькою, хоч імовірність знайти спільну мову з дитиною була мізерною. – Mia! Моя! Mostra la strada! Покажи дорогу!

– Non lo so! – відповів їй переляканий замурзаний хлопчина років семи.

Мабуть, він і справді не знав, де розташовано спальні покої імператриці. Хлопчик переминався з однієї босої ноги на другу. А потому простягнув Сіссі щось у брудному кулачку. Якийсь клаптик паперу.

– Per te! – сказав хлопчина. – Per te! La donna rossa! Una notta! Per te! – повторив він кілька разів і кинувся геть у темряву.

Вогник його свічки миттю згас. Було зрозуміло, що хлопчик орієнтувався в темряві й у лабіринтах палацових коридорів краще за Сіссі.

Сіссі інстинктивно кинулася навздогін. Та вже незабаром лопотіння босих ніг по підлозі затихло й Сіссі не чула жодного звуку. Малий або втік, або зачаївся десь у темряві.

Сіссі ще якийсь час пробігла навмання темним коридором, а тоді зупинилась і розгорнула записку.

«Помста вже близько. Справи Лібені не закрито! Стережіться!» – прочитала вона повідомлення, написане друкованими німецькими літерами.

Руки Сіссі затремтіли.

Львів, 2015

Після кількох хвилин заціпеніння Доротея різко повернулася і почала швидко вдягатися. Волосся вона посушить пізніше. Зателефонувала на рецепцію і викликала в номер старшого менеджера готелю.

– Коли ми оселились у вашому готелі, то попередили, що зберігатимемо тут цінності, й попросили номер із найкращим сейфом… – почала вона.

– Все правильно, ми поселили вас у найкращий номер із надійним сейфом, – досконалою англійською відповів їй менеджер.

– Але сьогодні за час моєї відсутності в номер хтось пробрався, відчинив сейф і викрав цінну скрипку.

– Це абсолютно неможливо. Крім вас і покоївки до вашого номера сьогодні ніхто не заходив, – безапеляційно сказав менеджер. – Зараз я викличу покоївку.

– Заодно викличте і поліцію, – сказала Доротея.

– Ви впевнені, що поліція необхідна?

– У ній не буде необхідності лишень у тому разі, якщо ваша покоївка поверне скрипку назад до сейфу.

– Думаю, покоївка не має з цим нічого спільного. У нашому готелі ще ніколи нічого не крали.

Доротея скептично посміхнулася.

За кілька хвилин прийшла перелякана покоївка і, як і варто було сподіватися, нічого важливого не сказала.

Через пів години приїхала поліція. Приємний інтелігентний слідчий навіть трохи говорив німецькою. Доротея розповіла йому про скрипку, показала страхові папери, розповіла про Крістіанову смерть, про фестиваль, про те, що її пів дня не було в номері.

– Коли ви востаннє перевіряли сейф? – спитав слідчий.

– Після репетиції, – відповіла Доротея. – Точніше, я не перевіряла, а поклала туди скрипку.

– Після того ви залишались у номері? – запитав слідчий.

– Ні. Вийшла повечеряти, – сказала Доротея.

– Скільки часу вас не було?

– Години три щонайбільше.

– Після повернення ви перевіряли сейф? – запитав слідчий.

– Ні, – сказала Доротея і відчула, як у неї холоне всередині.

– Тобто скрипку могли викрасти вчора ввечері або сьогодні вдень, поки вас не було? – уточнив слідчий.

– Мабуть, – зітхнула Доротея, подумки картаючи себе за легковажність.

Слідчий щось занотовував у блокнот.

– Хтось, окрім вас, знав код до сейфу? – запитав слідчий.

– Ні.

– А хто ще знав, що скрипка зберігається в цьому номері?

– Організатори фестивалю та мій покійний колега, скрипаль, – Доротея відчула, що зараз розридається.

– Прошу написати повний перелік імен і контактів осіб, котрі знали про те, що скрипка зберігається в цьому номері, – слідчий подав Доротеї аркуш паперу.

Поки вона писала, поліцейські уважно оглянули номер, зняли відбитки пальців із усіх поверхонь. Потому слідчий так само уважно перечитав список, який склала Доротея, і пообіцяв вийти на контакт із нею найближчим часом, аби поінформувати про перебіг розслідування та про плани слідства.

– А мене випустять із країни, якщо скрипки не знайдуть? – Доротея згадала, скільки паперів їй довелося підписати в аеропорту, коли вони летіли сюди.

– Ми з’ясуємо всі деталі і сконтактуємося з вами, – ще раз повторив слідчий.

Напевно, він так само не знав, що слід робити далі. Ледве чи в його практиці траплявся випадок викрадення такої цінної скрипки. Ще і привезеної з-за кордону.

Приблизно через годину поліція поїхала, а Доротея вирішила прогулятись і спробувати обміркувати все, що трапилося. Перед виходом із номера вона набрала номер Рут, але її телефон був поза зоною досяжности. Як і цілий день сьогодні. Це було дивно.

Доротея вийшла надвір і навмання побрела центральними вуличками. Буквально через кілька хвилин вона опинилася біля Оперного театру. Там вона очікувала побачити афіші, які повідомляли би про скасування концерту, і темні вікна, та натомість побачила натовп святково вдягнутих людей, котрі виринали з центрального входу. Почувши розмову англійською, вона зупинила одну пару і спитала, з якого концерту вони повертаються. Їй відповіли, що сьогодні у Львові вперше в історії грали на скрипці Моцарта, яку спеціально привезли зі Зальцбурґа. Доротея важко зітхнула. Виявляється, що несподіванки та шок на сьогодні ще не закінчилися. Такого насиченого неприємностями дня вона ще не мала.

Доротея спробувала зайти до театру, та біля вхідних дверей її зупинили волонтери фестивалю і попросили показати квиток. Вона ж не мала при собі жодних документів, а волонтери не володіли іноземними мовами, тож їй довелося знову вийти надвір. Доротея спробувала ще раз набрати Рут, але марно. Потому пошукала в телефоні номери інших організаторів, але ні до кого додзвонитися не змогла. Вона повільно розвернулась і пішла назад освітленими центральними вулицями середмістя.

Мілан, 1857

Прочитавши записку, Сіссі похолола. Якась червона жінка, la donna rossa, про яку згадував хлопчина. Чому червона? У червоній сукні? З червоним волоссям? З червоним обличчям? Отруєння. Італія. Медічі. Вони опинились у місці, де отруєння традиційно було улюбленим способом вирішувати політичні проблеми. Тут не будуть скоювати кривавих замахів, як наївні угорські студенти. Тут просто отруять цілу родину, разом із дітьми, і на тому кінець.

Треба негайно тікати звідси. Тікати якнайдалі від цих зарозумілих аристократів, порожніх театральних лож, вологих неопалюваних лабіринтів у палацах!

Сіссі побігла наосліп, повернула праворуч, потому ще раз і ще раз. Далі зупинилася, захекана, перелякавшись, що заблукала остаточно. Але раптом побачила, що стоїть біля покоїв імператора.

Франц Йозеф уже спав міцним сном, коли до його спальні влетіла захекана Сіссі з запискою в руках.

– Франце! Прокидайся! Ми повинні негайно їхати звідси. Нам усім загрожує небезпека!

– Що трапилося? Чому ти не спиш так пізно? – Франц Йозеф спросоння не міг отямитися.

Сіссі мовчки показала йому записку.

– Яке отруєння?

– Усе це пов’язано зі замахом, який був на тебе у Відні. Іда з Катериною допитували перед стратою Йогана Лібені у в’язниці, ти пригадуєш?

– Так. Ти ще казала мені, що він не міг кинутися на мене з ножем, бо в нього щось там не так із руками.

– Не тільки з руками. Він просто зовсім не той, хто кидатиметься на людей із ножем. Він типовий ідеаліст, котрого хитрі змовники переконали своїми ідеями, а потому просто використали, залишивши на місці злочину. Я була у батька цього Лібені. У кравця, який має власну майстерню на Ґрабені. І він непоганий, до речі, кравець, як кажуть.

– До чого тут це?

– Це – ні до чого. Я відволіклася. Вибач. Просто старий Лібені мені розповів, що в день замаху бачив, як син виходив із дому вранці, але не сам, а з якимось угорським другом. Імені цього друга батько не знає, але той погано говорив німецькою і в останні місяці часто засиджувався вечорами у Лібені. То була якась студентська компанія, і вони провадили різні розмови на політичні теми. Сам розумієш, які то могли бути теми, – незалежна Угорщина прагне позбутися впливу Австрії. Звідси до замаху на австрійського імператора – один крок.

– Ну, замах здійснили. І що далі?

Франц Йозеф ніяк не міг прокинутися. Йому було дуже важко зосередитися на чомусь уночі.

– Я переконана, що на тебе нападав не Лібені, а його не відомий нам друг, котрий опісля напав і на охоронця. А поки ви обидва з охоронцем лежали непритомні, він утік.

– А чому не втік Лібені?

– Цього я теж не розумію. Єдиним поясненням, яке спадає мені на думку, є те, що він справді наївний дурень, котрий розгубився і не знав, що йому робити.

– Добре. А що спільного це має зі запискою?

– Думаю, що цю записку теж підкинули терористи. Можливо, навіть ті самі. А може, й місцеві, італійські. Мене найбільше непокоїть, що йдеться про отруєння. Я просто усвідомила, що ми самі загнали себе в пастку. Опинилися тут цілою сім’єю, і наші діти тепер теж під загрозою. А якщо отруєною виявиться їжа для всіх? Я боюся, Франце. Нам треба негайно повертатися додому.

– Додому? А як же Угорщина?

– Не вартує все це безпеки наших дітей. Повертаймось. А до Угорщини поїдемо потім.

– А ти впевнена, що небезпека нам загрожує саме тут? Записку написано німецькою. Можливо, вони якраз і сподіваються, що ми злякаємось і повернемось. І отруять нас у Гофбурзі.

– У Гофбурзі ми зможемо захистити себе, – сказала Сіссі, та в її голосі не було впевненості.

– Як? І від чого? Від отрути? Чи від чергового студента з ножем у парку, де купа охоронців? Чи від несподіваного нападу божевільного на вулиці?

– І що ти пропонуєш робити?

– Треба діяти непередбачувано. Якщо змовники очікують, що ми злякаємось і змінимо наші плани, то нам, навпаки, не варто нічого змінювати. Усе, що ми можемо зробити для безпеки своєї та наших дітей у Відні, ми можемо зробити і тут, і в Будапешті. До того ж якщо ниточки змови тягнуться з Угорщини, то найкраще спробувати дошукатися всього на місці. Ледве чи змову організували кравці. За цим явно стоять аристократи, не задоволені тими чи тими політичними рішеннями. А таке не складно вирахувати. Можливо, ми зможемо з ними домовитись, і тоді необхідність отруювати нас зникне.

– Це все так складно, Франце.

– Це політика, Сіссі. Ти ж сама ображалася, що тебе не посвячують у реальні справи, а ти хочеш орієнтуватися в усьому. Усе ще хочеш?

– Так, Франце. Я продовжую хотіти. Я твоя дружина, а не прикраса, яку виставляють напоказ. Я хочу бути поряд і ухвалювати разом із тобою всі рішення. Тільки ми вдвох. Без твоєї мами, без дурнуватих радників. Так, як зараз, під час цієї поїздки.

– Це правда, Сіссі. Обіцяю тобі, що ніколи не буду ставитися до тебе як до ляльки чи до прикраси. Ти дуже мудра й рішуча жінка, і разом ми зможемо подолати всі труднощі.

Будапешт, 1857

Маленька Ґізела вже третій день із гарячкою лежить у ліжку. Доктор Зеєбурґер щодня оглядає пацієнтку і висловлює тривогу.

Сьогодні на огляд він привів зі собою ще одного лікаря, свого угорського колегу Естергазі. Маленький, товстенький і лисуватий лікар Зеєбурґер постійно пітніє і від хвилювання потирає руки. Його угорський колега виглядає цілковитою протилежністю Зеєбурґера: стрункий, упевнений у собі, у бездоганному костюмі, в пенсне, зі старанно вкладеною зачіскою та з вусами.

– Як минула ніч? – запитав Зеєбурґер.

– Неспокійно, – відповіла Сіссі, в якої темні кола під очима. – Вона не спала вже кілька ночей.

Лікар притулив долоню до гарячого чола дівчинки.

– Що це за дивний запах? – підняв брови лікар Естергазі й принюхався.

– Який запах? – не зрозуміла Сіссі.

– Якийсь солодкавий. Дуже інтенсивний, – сказав Естергазі.

– Може, це свічки? – сказав Зеєбурґер. – Я коли вперше відчув цей запах, теж здивувався, але тепер уже звик, не помічаю.

– А навіщо в кімнаті хворої свічки? Ще й і з запахом. Їй може бути недобре від цього, – спохмурнів Естергазі.

– Це ароматичні свічки, які я запалюю, коли граю на скрипці, – втомлено пояснила Сіссі. – Я щойно грала.

– Нічого не розумію, – лікар Естергазі підійшов до свічки, яка ще диміла. – Ця свічка?

– Так, – відповіла Сіссі.

– Можна мені взяти її зі собою? – спитав доктор Естергазі.

– Беріть, – здивувалася Сіссі. – Та, може, ви оглянете дитину?

Обидва лікарі схиляються над Ґізелою і під час огляду довго перемовляються між собою латиною.

– Нічого нового наразі сказати не можемо, Ваша величносте, – підсумував результати консиліуму доктор Зеєбурґер. – У дитини гарячка. Напевно, така форма застуди. Утім, висипка на руках виглядає дивно. Продовжуйте давати їй багато пити. Чай. Бульйон. Вода. Кімнату перевітрити. Ніяких ароматичних свічок не запалювати: це може подразнювати слизову оболонку. Увечері ми прийдемо ще раз.

Будапешт, 1857 Через три години

– До Вас доктор Естергазі, – сказала покоївка. – Йому зачекати, чи Ви перервете тренування?

– Нехай заходить, – відповіла Сіссі й зістрибнула з турніка.

До кімнати зайшов доктор Естергазі, вдягнутий у той самий бездоганний костюм. Він зацікавлено озирнувся довкола.

– Тренуєтеся? – запитав він Сіссі.

Сіссі поправила пасмо волосся за вухом.

– Так.

– Дуже правильно. Більшість наших аристократів недооцінює, наскільки позитивно руханка та правильна дієта впливають на здоров’я. Їм здається, що лікуватися треба, вилежуючись у ліжку. А насправді слід запобігати захворюванням і правильно харчуватися.

– Ви прийшли сюди, щоби повідомити мені про це? – сухо перервала його Сіссі.

– Ні. Я прийшов поговорити з Вами конфіденційно, – Естергазі посуворішав. – Мені не сподобалася висипка на шкірі Вашої доньки. Скажіть, іще в когось із Вашого оточення є така висипка? Чи серед слуг?

– У мене є, – сказала Сіссі й задерла рукав, аби показати лікареві червоні плямки на шкірі. – Ще, здається, в маленької Софі.

– Гм. Це дивно, – ще сильніше нахмурився лікар. – Мій колега доктор Зеєбурґер гадає, що між висипкою та гарячкою немає жодного зв’язку, та я в цьому не переконаний. Тому хотів показати Вам оцей малюнок.

Доктор Естергазі дістав із портфеля товсту книгу. То був угорський лікарський довідник у солідній шкіряній оправі.

– Перекласти Вам?

– Я трохи знаю угорську. Спробую прочитати. Якщо не зрозумію, спитаю, – відповіла Сіссі й почала роздивлятися малюнок і опис захворювання.

– Гм. Справді дивно. То ви думаєте… – почала Сіссі через якийсь час, прочитавши те, що показав їй лікар.

– Цс-с, – Естергазі приклав палець до вуст. – Якщо я маю рацію, то не варто про це говорити вголос і тут. Треба уважно спостерігати за Вашим найближчим оточенням.

– Нам потрібно зустрітися з вами у безпечному місці, – сказала Сіссі. – Є ще дещо, що я повинна вам розповісти.

Львів, 2015

Доротея прокинулася різко, немовби від поштовху. До дзвінка будильника було ще сорок хвилин. Але вона розуміла, що вже не засне. Відчула голод. Згадала, що вчора ні не пообідала, ні не повечеряла.

Учора ввечері після безтямного блукання містом вона зайшла в якийсь відчинений допізна бар і випила там келих вина. Вино їй не смакувало. У готельному мінібарі вона знайшла коньяк, випила ще трохи вже в ліжку і провалилась у міцний сон.

Різким рухом Доротея відкинула ковдру й підвелася. Зробила кілька вправ, аби розім’яти штивні від сну кінцівки.

З душу її витягнув телефонний дзвінок. Увічливий учорашній слідчий назвався і ламаною німецькою повідомив те, що вона і так уже знала. Учорашнього концерту ніхто не скасовував, він відбувся за планом, організатори фестивалю нічого не чули ні про яке викрадення скрипки та про смерть скрипаля. Напевно, Доротеї варто самій із ними поспілкуватися, бо ситуація виглядає дивно. Та для початку офіційного розслідування наразі замало підстав. Можливо, виникло якесь непорозуміння, й організатори забрали скрипку, не повідомивши Доротею? Слідчий залишив свій номер і попрощався.

Доротея знову спробувала набрати Рут, але знову марно. Тоді спустилася на сніданок. Довго пила каву, їла і намагалася вичитати в інтернеті про вчорашній концерт. Англійською та німецькою інформації майже не було.

Повернувшись у номер, Доротея відразу помітила, що за час її відсутности сюди хтось заходив. Вона не могла би точно пояснити, чому так вирішила, проте інтуїція підказувала, що слід перевірити сейф.

Доротея відчинила сейф і знову відчула, що все в неї всередині похололо. Скрипка лежала на своєму місці. Як і передучора.

Будапешт, 1857

З листа Франца Йозефа до матері:

«Ваші побоювання щодо здоров’я маленької Ґізели виявилися небезпідставними. Ви мали рацію, мамо, як завжди. І мені дуже прикро, що ми Вас не послухали й узяли зі собою дівчат. Кілька днів тому ми змушені були скасувати запланований виїзд до угорських провінцій, бо Ґізела мала гарячку та розлад шлунка. Зараз маленька Ґізела вже здорова, проте захворіла Софі. Доктор Зеєбурґер стверджує, що після вчорашньої нічної гарячки, коли ми всі разом із маленькою Софі спали щонайбільше дві години, небезпека минула. Сьогодні Софі вже покращало, й удень ми навіть їздили на полювання. Я застрелив 72 косулі. Думаю, що післязавтра ми таки вирушимо в заплановану подорож, але дівчат залишимо у Будапешті. Ви ж самі добре знаєте, як важливо нам зараз утримати бодай Угорщину, якщо вже в Італії всі наші сподівання розбилися».

В Угорщині Сіссі переживала зовсім інше ставлення до себе та до імператора. Їх знову радісно вітав простолюд на вулицях, а на урочистих прийомах збирався цвіт угорської аристократії. І всі захоплювались і тим, як добре Сіссі володіє угорською, і її красою, і навіть тим, як швидко вона навчилася танцювати швидкі угорські танці. Якби не хвороба Софі, все було б узагалі чудово. Зрештою, добре, що принаймні Ґізела одужала, – за неї Сіссі хвилювалася найбільше. Доктор Зеєбурґер заспокоював імператрицю і переконував, що вона може сміливо їхати. Софі теж уже нічого не загрожує. Криза минула.

Будапешт, 1857

Сіссі та доктор Естергазі вирушили на кінну прогулянку зі самого ранку, майже вдосвіта. Сіссі виїхала о тій самій годині, о котрій звикла робити це у Відні. Доктор Естергазі приєднався до неї вже за містом. Вони досить довго їхали поряд, аж поки опинились у безлюдному місці. Тоді спішилися, прив’язали коней до дерева і рушили далі пішки.

– Докторе, – почала Сіссі. – Я маю підозру, що на нашу родину полюють не відомі мені угорські змовники. Минулого року, як ви, напевно, чули, на цісаря було скоєно напад.

– Чув. У парку біля Гофбурґа. Та хіба нападника не стратили? – відповів Естергазі.

– Стратили угорського студента на ім’я Лібені. Та я маю багато доказів, що нападав не він, – сказала Сіссі.

– Тобто? – не зрозумів Естергазі.

– Лібені був шульга з недорозвиненою правою рукою, – пояснила Сіссі. – Він просто не міг би нею так сильно вдарити. А вдарили саме правою рукою. Це – раз. До того ж батько Лібені сказав, що син того ранку вийшов із дому не сам, а з товаришем. Той товариш належав до групи бунтівників, котрі протягом останніх місяців збирались у Лібені вдома і провадили крамольні розмови про політику.

– Можна я відгадаю, – посміхнувся Естергазі. – Прихильники незалежної Угорщини?

– Саме так.

– Тоді ледве чи це кравецькі діти. Тут радше якісь синки аристократів, – сказав Естергазі.

– Я теж так думаю, – кивнула Сіссі. – Гадаю, що Лібені просто використали. Він навіть не тікав із місця злочину. Просто розгублено сидів у кущах і чекав, поки його схоплять.

– Гм, – замислився Естергазі. – Справді не дуже схоже на терориста. Однорукий і безпорадний. Але який це має зв’язок із тим, що відбувається зараз?

– Після того, як мої довірені особи допитали Лібені у в’язниці, я намагалася переконати цісаря не страчувати його і спробувати вийти на справжніх нападників. Але цісар мене не послухав. Далі я вже сама пішла до батька Лібені й домовилася з ним, що заберу всі папери, які залишились у хлопцевій кімнаті, щоби спробувати виявити щось підозріле. Проте не встигла, бо майстерню Лібені пограбували і не забрали нічого, крім паперів саме з кімнати хлопця. Ми переглянули все, що залишилося, та нічого вартого уваги не знайшли.

– Хто з Вашого найближчого оточення знав про те, що Ви були у Лібені? – спитав лікар.

– Простежити міг хто завгодно, – відповіла Сіссі. – Я була зі своєю перукаркою, котрій цілковито довіряю. Ми переодягались у чоловічий одяг.

– Зрозуміло, – кивнув Естергазі. – Подумайте при нагоді, хто міг би знати про це і бути зацікавленим, аби знищити сліди. Ще щось?

Сіссі мовчки вийняла записку з погрозою отруєння, яку отримала в Мілані. Доктор Естергазі напружено вивчав написане.

– Думаю, це писала жінка, – сказав він.

– Чому? – здивувалася Сіссі.

– Не знаю, просто мені завжди вдавалося безпомильно визначати, хто написав той чи той текст: чоловік чи жінка. Таке в мене захоплення з дитинства. Я, звичайно, можу помилятися, бо жодних логічних доказів не маю. Проте дотепер я ще жодного разу не помилився. До того ж, згідно зі статистикою, жінки найчастіше обирають отруєння як спосіб убивства.

– Тому що це не вимагає фізичної сили? – спитала Сіссі.

– Не знаю, – знизав плечима Естергазі. – Просто так мені розповідали в поліції. Я іноді допомагаю їм оглядати трупи, встановлювати час і причину смерті. Особливо, коли вбивство нетипове.

– А що зі свічкою? Ви ж узяли її зі собою не просто так? – запитала Сіссі.

– Не просто так. Окрім уміння відгадувати стать людини за її почерком, я маю ще одне захоплення. Я колекціоную отрути й інформацію про них. Особливо мене цікавлять рідкісні та давні отрути.

– Це про ту книгу, яку ви мені показували? – спитала Сіссі.

– Саме так, – кивнув Естергазі. – Не знаю, наскільки добре Ви володієте угорською, щоби прочитати цей старовинний опис.

– Чесно кажучи, замало. Там багато дуже старих слів, латини, та й написано готичними літерами, а я не дуже вмію їх читати. Зрозуміла тільки, що йдеться про якусь незвичайну отруту.

– Називається вона «Свічка Медічі», – сказав Естергазі.

– Свічка? – зблідла Сіссі.

– Саме тому я так різко відреагував на дивний запах Вашихароматичних свічок і на висипку на шкірі у Вас і у Ваших дітей, – пояснив Естергазі. – Цю отруту застосовували колись Медічі. Вона майже не досліджена. Відомо, що виготовляли її зі зміїної отрути. Точніше, із суміші кількох зміїних отрут, висушених і перетертих на порошок. Цей порошок не має терміну придатності. Може зберігатися вічно. Якщо хтось, хто володіє цим порошком, вирішує когось отруїти, йому потрібно розчинити порошок у якомусь жирі. Наприклад, в оливі.

– І тоді він перетворюється на отруту? – Сіссі зблідла ще більше.

– Він і раніше був отрутою, – сказав Естергазі. – Та в поєднанні з оливою отруйні властивості порошку значно посилюються. Та ще не до максимуму. Поки порошок не нагрітий, він отруйний, але не смертельний. Точніше, не смертельний у певних дозах. Він лише викликає легкі симптоми отруєння: головний біль, запаморочення, висипку. Якщо вдихати цей порошок досить довго, ці симптоми посиляться і навіть можуть спричинити смерть. Але вдихати справді треба дуже довго. Наприклад, багато років щодня.

– А як виглядає висипка? – стривожено запитала Сіссі, вдивляючись у висипку в себе на руці.

– Виглядає звичайно, – відповів лікар. – Червоні плямки, які сверблять. Так може виглядати висипка й після укусу комара. Плямки бувають пласкі, а іноді з них утворюються прищі, наповнені гноєм. Але якщо цю отруту нагріти, то дія її значно посилюється.

– Тобто ви думаєте, що хтось отруїв свічки? – спитала Сіссі.

– Ледве чи свічки, бо отруту потрібно нагріти, а не підпалити, – замислено проказав Естергазі. – На поверхні свічок вона би просто згоріла. Думаю, отруєний предмет просто підігрівали, а ароматична свічка приховувала дивний запах. Адже після нагрівання отрута починає специфічно пахнути. У моїй книзі написано, що це – «солодкавий» запах. Хоч би що це означало, та всі ви однозначно сказали, що свічки пахнули солодкаво. Питання тільки в тому, що саме вони підігрівали?

– Я запалювала свічки завжди, коли грала на скрипці, – сказала Сіссі. – Мені сказали, що так потрібно робити, щоби старовинні скрипки не розсихались. А це – дуже стара й цінна скрипка.

– Можна мені подивитися на цю Вашу скрипку? – спитав доктор Естергазі.

– Звичайно. Вона тут, у Будапешті. Завтра, після того, як ви закінчите огляд маленької Софі, я покажу скрипку.

– Гаразд, – сказав доктор Естергазі, й вони продовжили кінну прогулянку.

Будапешт, 1857

Другий день у покоях Сіссі й у цілій резиденції цісаря панував хаос. Шукали безслідно зниклу скрипку імператриці. Інструмент неначе крізь землю запався.

Будапешт, 1857

– Ви обіцяли показати мені старовинну скрипку, на якій грали, коли запалювали ароматизовані свічки, – сказав доктор Естергазі після чергового огляду маленької Софі, яку він тепер оглядав щоранку.

Стан дитини був стабільний, але небезпека ще повністю не минула.

– На жаль, не зможу, – зітхнула Сіссі. – Дуже дивно, та скрипка зникла. Ми перевернули тут усе догори дриґом, але не знайшли інструмента. Я все ще сподіваюся, що це котрась із покоївок кудись запроторила скрипку, та надія на це примарна.

– Ледве чи Ви знайдете скрипку. Думаю, її викрали, – сказав доктор Естергазі. – У мене з кабінету теж дещо викрали. Цієї ночі зникла свічка, яку я прихопив зі собою після останнього огляду Ваших дітей. Зникла і книга, в якій був опис «Свічки Медічі». Хтось удерся до мого кабінету і забрав усі ці речі з письмового столу. Нічого іншого – тільки свічку та книгу.

– Дуже дивно, – сказала Сіссі.

– Я би навіть сказав, що це не дивно, а підозріло, хіба ні? Ніхто з Ваших слуг не зникав останнім часом? – запитав Естергазі.

– Ні. Ми не допускаємо до себе місцевих. Працюють лише ті, кого ми привезли зі собою з Відня. Усі на місці… – Сіссі трохи повагалася. – Ну, крім Іди.

– Іди? Хто така Іда? – запитав доктор Естергазі.

– Іда Ференці, – відповіла Сіссі. – Моя покоївка. Вона вчить мене угорської. Іда відпросилася на декілька днів провідати родину. Вона родом із Будапешта. Учора мала повернутися, та її ще немає. Видно, затрималась у родичів. Але Іда тут точно ні при чому. Вона дуже віддана мені особа.

– Як Ви сказали? Ференці? Це ті самі аристократи, родичі Андраші?

– Так, вони.

– Якщо хтось і здатен в Угорщині на змову проти цісаря, то це якраз ці дві родини, – сказав Естергазі. – Вони дуже затято боролися під час Угорської революції 1848 року. Потім Андраші лише випадково не стратили разом із іншими змовниками. Він жив у вигнанні кілька років. І лише нещодавно відбулося примирення.

– Я знаю, – відповіла Сіссі. – Це примирення непросто далося моїй свекрусі. Вона досі чути не може ні про що, пов’язане з Угорщиною. Зараз вона страшенно панікує, що ми тут, та ще і з дітьми. Й Іди вона терпіти не може.

– Мені видається підозрілим, що Іда Ференці зникла, – продовжив Естергазі. – Я би на Вашому місці спробував знайти її. Можливо, тоді й доля скрипки з’ясувалася би. Я спробував з’ясувати, хто був попереднім власником скрипки Моцарта, й цілком випадково довідався, що раніше цей інструмент був якраз у колекції родини Андраші. Якось забагато збігів, Вам не здається?

– Я ніколи не повірю, що це могла бути Іда, – Сіссі замислилася.

– Ви щось пригадали? – спитав лікар.

– Була одна дивна деталь, – замислено почала Сіссі. – Пригадуєте, я розповідала, що ми з моєю перукаркою допитували батька того угорського студента Лібені, якого повісили за замах на цісаря?

– Так, пригадую, – відповів Естергазі. – А наступного дня всі документи того студента підозріло викрали невідомі нападники.

– От, власне, – сказала Сіссі. – Це мені не дає спокою. Бо, крім нас із Катериною, про наш візит ніхто не знав.

– Вас могли вистежити, – припустив доктор Естергазі. – Можливо, Ваш маскарад не був таким успішним, як Вам здавалося.

– Можливо. Та навіть якщо нас вистежили, то звідки вони могли довідатися, що ми хочемо забрати папери студента?

– Батько Лібені проговорився? – припустив Естергазі. – Можливо, він також у цьому замішаний.

– Не було схоже, – зі сумнівом похитала головою Сіссі. – До того ж навіщо йому імітувати пограбування? Міг просто знищити підозрілі синові папери, й ніхто би ні про що не здогадався. Просто я подумала, що з усіх моїх наближених людей про нашу з Катериною зустріч із батьком знала тільки Іда. Й ось тепер ви кажете, що її родина володіла скрипкою, яка зараз зникла. І самої Іди дотепер немає. Маєте рацію: Іду треба терміново знайти.

Будапешт, 1857

Франц Йозеф нервово крокував по кімнаті.

– Отже, родина Ференці й далі стверджує, що Іда не приїздила додому? – всоте перепитувала Сіссі чоловіка. – Тоді куди вона поділася? Її немає вже тиждень.

– А скрипку та свічки вдалося знайти? – так само всоте запитав Франц Йозеф.

– Ні. Проте ми продовжуємо шукати.

– Можливо, хтось зі слуг кудись їх подів?

– Доктор Естергазі сказав мені дещо важливе, – Сіссі раптово зупинилася на місці.

– Що саме? – скептично подивився на дружину Франц Йозеф. – Він стільки всього наговорив, що я вже починаю сумніватися, чи не надто бурхлива фантазія в цього чоловіка. Ціла змова у нас під носом, а ми нічого навіть не помічали.

– Він сказав, – Сіссі розмірковувала вголос, не зважаючи на чоловікові скептичні зауваження, – що найсильнішу дію ця отрута має, коли потрапляє на слизову оболонку. Тобто якщо просто вдихати отруту, то ефекту майже не буде, хіба якщо робити це багато років поспіль. Коли вдихати підігріту отруту, то людина почувається гірше, та помирають від цього теж не відразу. А от якщо, доторкнувшись до підігрітої отрути, облизати пальці, то смерть практично гарантована.

– Ти облизувала пальці після того, як грала на скрипці? – спитав Франц Йозеф.

– Ні, я ж маніакальна чистюля, – заперечила Сіссі. – Якби було можливо, я би навіть грала в рукавичках. Адже за стільки століть на цій скрипці навіть без отрути назбиралося чимало бруду та шкідливих речовин. Але навіть у найтонших рукавичках неможливо грати добре. Тому я грала без рукавичок, але після кожного заняття довго і старанно мила руки.

– Тоді за що ти переживаєш? – не розумів Франц Йозеф.

– За Ґізелу та Софі, – відповіла Сіссі. – Вони так часто бавились у кімнаті, поки я грала. Я могла відкласти скрипку, а вони могли доторкатися до неї. А діти – ти ж знаєш, – вони все облизують. Я могла цього навіть не бачити.

– Тобто ці напади гарячки в наших дітей від отрути? – Франц Йозеф зблід іще більше, ніж його дружина.

– Я не знаю, – голос Сіссі тремтів. – Можливо, це справді від того, що я погуляла з ними під дощем, як стверджує в останньому листі імператриця-мати Софія. Вона взагалі з великою підозрою ставиться до прогулянок на свіжому повітрі. Якщо дати їй волю, вона би дітей до певного віку взагалі з клітки не випускала.

– Ну, не зовсім так. Мене, наприклад, загартовували зі самого дитинства, – заперечив Франц Йозеф.

– Це тому, що хлопчиків треба готували до воєнних походів, – не погодилася з чоловіком Сіссі. – А дівчаток, на її думку, слід тримати в оранжереї, як квіточок. Не випускати ні на сонце, ні на дощ, ані на свіже повітря. Перегодовувати і постійно вгортати. Вчити лише непотрібного: хороших манер, конверсації й танців. Пардон, іще французької.

– Ну, добре вже, не треба знову за своє, – зітхнув Франц Йозеф. – Я знаю цей текст напам’ять. Моя мати має застарілі уявлення про виховання дітей. Але й сама вона вже в поважному віці, тож нічого дивного в цьому немає.

– У нашій ситуації я би дуже хотіла, щоби вона мала рацію, – сказала Сіссі. – Бо якщо скрипка справді була отруєна, а Ґізела чи Софі облизували після неї пальці, то мені навіть уявити страшно, чим це може закінчитися.

– Зрозуміло одне, – сказав Франц Йозеф. – Ми повинні знайти Іду і з’ясувати все про цю кляту скрипку, свічки та про причину її зникнення.

– Ще про ті папери, які викрали з дому Йогана Лібені, – додала Сіссі.

– Ну, це не так важливо.

– Це все може бути пов’язано, – заперечила Сіссі. – А якщо Іда працює на ту саму терористичну групу, що й Лібені? А якщо це – новий замах?

– Замах на наших дітей? – засумнівався Франц Йозеф.

– Думаю, вони сподівалися радше на те, що отруїться хтось із нас. Я або ти, – сказала Сіссі.

– Ну, так, ледве чи вони могли припустити, що така дорога скрипка опиниться в руках у малих дітей, – знову скептично зазначив Франц Йозеф.

– Я не давала їм скрипки, – спалахнула від обурення Сіссі. – Я просто припустила, що могла відвернутися на мить і не помітити, як котрась із дівчат торкнулась інструмента. Звідки я могла знати…

– Спокійно, я ж ні в чому нікого не звинувачую, – сказав Франц Йозеф. – Просто намагаюся зрозуміти логіку тих, хто планував нас отруїти. Якщо, звісно, хтось планував. Я радше схильний сподіватися, що Іда втекла з якимось вродливим, але не надто родовитим для її родини юнаком, і незабаром ми почуємо, що вони таємно обвінчались, аби їм не встигли завадити. Діти наші одужають – точніше, вже майже одужали. Висипка твоя зникне. Ну, максимум – скрипка так і не знайдеться. То й нехай. Переживемо.

– Але що сталося зі скрипкою? – запитала Сіссі.

– Ну, наприклад, вродливий, але не надто родовитий для родини Ференці юнак попросив Іду прихопити скрипку зі собою, – припустив Франц Йозеф. – І зараз інструмент якраз продають якійсь заможній родині, як перед тим продали моїй матері. А на виручені гроші молодята непогано проведуть медовий місяць. Чи навіть куплять собі будиночок – на випадок, якби Іду таки позбавили посагу.

– Мені подобається така версія. А що робити зі здогадками доктора Естергазі? – усміхнулася Сіссі.

– Залишити їх йому, – Франц Йозеф подивився у вікно. – Його справа – не розслідування провадити, а лікувати застуду наших дітей. Те, що в нього багата фантазія, ще не робить ці вигадки доведеними фактами. Усе, що ми знаємо достеменно, – це те, що він мав якусь книгу, з якої мало що можна було зрозуміти. Тепер книга зникла. Усе інше – його слова. А ціну словам ми обоє добре знаємо.

Сіссі та Франц Йозеф обнялись і домовилися, що ввечері разом поїдуть покататися на конях.

Будапешт, 1857 Через кілька днів

З листа Сіссі до матері Людовіки у Баварію:

«Люба моя матінко. Ось уже третій день я зовсім не можу плакати. Усе в мені мовби застигло навіки, відколи померла наша маленька Софі. Одинадцять годин я сиділа біля її ліжечка і ще ніколи в житті не почувалася такою безрадною. Моя крихітна маленька Софі ще майже не навчилася говорити, а вже відійшла на небо».

У травні жалобна процесія з тілом маленької Софі у труні повернулася до Відня. Багатотисячні натовпи людей знову збиралися на вулицях, аби подивитися на свою улюблену імператрицю. Та цього разу ніхто не розмахував радісно прапорами і не стріляв із гармат. Прапори було опущено на знак жалоби за маленькою принцесою. Імператриця Сіссі, змарніла, в чорній сукні, мовчки вийшла з карети і попрямувала до Гофбурґа. Цього разу вона не махала натовпу мереживною хустинкою.

Її діамантову корону, яка впала і трохи побилась у день від’їзду з Відня, вже встигли полагодити. Проте Сіссі й не згадувала про корону. Вона взагалі ні про що не згадувала й ні з ким не розмовляла. Кожного, хто намагався звернутися до неї, охоплювало моторошне заціпеніння від її цілковито порожнього, зануреного в себе погляду. Здавалося, вона вже десь не тут, не на грішній землі.

Віднем ширилися чутки, що Сіссі не переживе смерті дитини.

Зальцбурґ, 2015

Доротея відклала щоденник Сіссі, який читала і перечитувала ось уже всьоме. І щоразу на цьому місці їй починали труситися руки. Якби вона дочитала до цього місця раніше! Усе можна було би змінити. Не поїхати до Львова, зробити аналіз скрипки. Урятувати Крістіана. Але тепер уже було пізно.

Учора надійшли результати аналізів із лабораторії, куди скрипку Моцарта скерували на наполегливе прохання Доротеї. Керівництво «Моцартеуму» спершу відмовлялося проводити аналіз. Мовляв, для скрипки це шкідливо, а Крістіана і так не повернеш. Але після того, як Доротея процитувала зі щоденника Сіссі записи, які стосувалися несподіваної смерти маленької Софі, припущень доктора Естергазі й таємничого зникнення Іди Ференці разом зі скрипкою й ароматичними свічками, керівництво «Моцартеуму» таки погодилося віддати інструмент на аналіз.

Перед тим, як знайти лабораторію, здатну зробити потрібні аналізи, Доротея провела ретельне розслідування. Вона надіслала запити до багатьох хімічних лабораторій, до криміналістів – усюди, де могли би знатися на рідкісних отрутах. Але виявилося, що про отруту під назвою «Свічка Медічі» не чув ніхто з експертів, до яких вона звернулася. Як часто буває в таких ситуаціях, допомогло те, на що вона ніколи би не сподівалася.

– Ну що ж, тепер залишилося запитати хіба що в ґуґла, – сказала сама собі Доротея якогось вечора після чергових безнадійних пошуків.

На той момент вона налила собі вже третій за вечір келих вина.

Якщо жодна з лабораторій, куди вона звернулася, не зможе зробити потрібні аналізи, їй доведеться визнати перед керівництвом, що вона повірила у вигадки збожеволілої від горя матері, котра втратила дитину.

Несподівано для неї запит у ґуґлі дав кілька десятків результатів. Доротея переглянула їх, але то були переважно посилання на популярні історичні детективи. Вона ще раз подивилась у пошукову стрічку. Ґуґл питав її на початку пошуку, яку саме форму написання прізвища вона хоче обрати: німецьку чи італійську. Доротея, за звичкою, обрала німецьку. Тепер вона засумнівалася. Чому німецьку? Адже Медічі – італійська династія. І замість «der Medici» набрала «de’ Medici».

Відірватися від читання вона змогла аж під ранок. Усі її здогади підтвердилися. Вона знала, куди слід віддати скрипку на аналіз. Точніше, цей аналіз можна було би зробити будь-де. Важливо було знати речовину, яку мав би виявити цей аналіз. Тепер вона її знає. Якби щоденники Сіссі знайшли раніше, можливо, Крістіан досі був би живий. Або якби він не мав тієї жахливої звички слинити пальці, перегортаючи сторінки нот. Адже отрута діє значно повільніше, якщо потрапляє тільки в дихальні шляхи, а не на слизову оболонку.

Доротея стане знаменитою, бо зробила наукове відкриття всесвітнього значення. На цьому можна захистити навіть докторську дисертацію, а потому до кінця життя їздити з доповідями по конгресах цілого світу.

Шкода тільки, що все це надто пізно і надто дорогою ціною.

Відень, 1857

Сіссі відмовлялася від їжі вже третій день поспіль. Її покоївок і Катерину охопила паніка. Від моменту несподіваної смерти дворічної Софі імператриця виходила зі своєї спальні лише для того, щоби потренуватися чи покататися верхи. Вона пила воду та помаранчевий сік. Нічого іншого.

Дворічна Софі була хворобливою дитиною від самого народження. Названа на честь ерцгерцогині Софі, вона була улюбленою онукою Софі-старшої, матері Франца Йозефа. Ґізела, яка народилася через рік після Софі, не викликала у бабусі аж таких бурхливих емоцій. І це тішило Елізабет, яка ніяк не могла виграти у битві проти свекрухи за право самій виховувати власних дітей.

Про це не було сказано жодного слова, та Сіссі знала, що свекруха вважає невістку винною у смерті крихітної Софі. Того дня, коли Софі застудилася, надворі було вітряно і накрапав дощ. Після уроку музики Сіссі зазвичай ходила з дівчатами на прогулянку до парку. І того дня вони теж пішли гуляти, бо Сіссі вважала, що дихати свіжим повітрям слід у будь-яку погоду, бо це загартовує організм.

Тепер вона читала в очах свекрухи звинувачення. Це були звичні звинувачення, тільки тепер за ними стояла невідворотність трагедії: «Ти знову гуляла з дітьми в дощ»; «Ти знову легковажно поставилася до своїх дітей. Ти завжди так робиш. Якби я була поряд, цього би не сталося»; «Я ж казала: не треба було брати таких маленьких дітей зі собою в таку далеку дорогу. Я ж попереджала, що це може бути небезпечно. Але твої легковажність і марнославство перемогли. Тепер маленької Софі вже немає». Якби вона залишила Софі вдома, та не захворіла б і не померла.

Насправді імператриця Софія жодного разу не сказала нічого подібного вголос. Вона теж була в розпачі через смерть маленької Софі, своєї улюблениці. Вона почувалася так само, як Сіссі. Тільки їй, на відміну від Сіссі, не ввижалися докори в кожному погляді невістки.

Лікар Зеєбурґер не підтверджував гіпотези про отруєння. І навіть доктор Естергазі не наважувався обстоювати свою теорію, не маючи змоги провести аналіз скрипки чи бодай свічки.

Усі гіпотетичні розмови лунали у Сіссі в голові. Вона голодувала і виснажувала себе тренуваннями. Днями не допускала до себе Катерини, не зачісувалась, а іноді навіть не вмивалася. Не виходила зі своїх покоїв. Цілими днями пропадала десь по лісах, не злазячи з коня. Її вага стала критично малою. І лікар Естергазі, й Зеєбурґер в один голос застерігали, що Сіссі близька до нервового зриву.

Таємниця Іди Ференці так і залишалася нерозкритою. Чи то вона була «червоною жінкою» з тієї записки, яку син італійської служниці передав Сіссі однієї ночі в Мілані? Адже Іда мала вогняно-руде волосся. Чи взагалі існувала «червона жінка»? А угорська змова? А отрута з викраденої в доктора Естергазі книги? Сіссі вже була не дуже певна навіть того, що вона сама колись мала скрипку і що вчилася на ній грати. Ще трохи – і пам’ять відмовить їй остаточно. І тоді вона забуде навіть те, що в неї колись була маленька донечка, крихітна Софі, яка так несподівано померла від загадкової гарячки в той момент, коли здавалося, що дитина от‑от одужає, а гарячка вже майже минула.

Єдине, про що Сіссі ніколи не забувала, – це щоранку перевіряти, чи не з’явилася висипка в Ґізели. Така сама, яка була колись у самої Сіссі й у маленької Софі. Сіссі постійно здавалося, що вона бачить таку висипку і на шкірі в Ґізели, та вона не була впевнена. Вона тепер узагалі ні в чому вже не була впевнена.

Можливо, висипка була в них у всіх, просто Софі облизала пальчик, який торкався отруєної скрипки, а вони з Ґізелою – не облизали. Можливо, її провина була тільки в цьому. Це її врятувало? Чи навпаки – прирекло на вічні муки? Адже померти через облизаний пальчик разом зі Софі було би значно легше, ніж до кінця життя картати себе за те, що не зробила цього.

Зальцбурґ, 2018

Рут і Доротея сиділи в кав’ярні й мовчки помішували кожна своє капучино. Вони не бачилися три роки і розуміли, що їм багато про що треба поговорити. Проте жодна не наважувалася почати.

– Як ти долетіла? – спитала Доротея.

– Дякую, непогано. Трохи затримали рейс у Відні, та загалом усе гаразд, – відповіла Рут.

– Надовго до нас?

– Ні. Через тиждень знову до Львова. Хочу провідати маму.

– То ти так і не розкажеш мені, що тоді трапилось у Львові? – нарешті наважилася перейти до суті Доротея.

– Може, спочатку ти? – запропонувала Рут. – Я так і не зрозуміла, що трапилося з тим скрипалем. Від чого він помер? Те все було так раптово.

– Це точно, – зітхнула Доротея. – Ми провели з ним разом цілий день, і все ніби було добре. Попрощалися пізно ввечері, вже в готелі, а вранці мені зателефонували з рецепції і сказали, що вночі Крістіанові стало погано і що в його номері лікарі зі «швидкої». Потому я поїхала разом із ним до лікарні, дорогою він так і не повернувся до тями, а в лікарні через кілька годин помер. Я приїхала в готель і довго намагалася тобі додзвонитись. Але марно. Ніхто з вашого офісу так і не взяв слухавки до самого мого від’їзду. Увечері я побачила, що зі сейфу зникла скрипка. Викликала поліцію. Вони приїхали, склали акт, зняли відбитки пальців. Але вранці зателефонували і повідомили, що концерт відбувся, що там грали на скрипці Моцарта і що організатори фестивалю нічого не знають про жодне викрадення. Я вийшла з готелю і намагалася знайти тебе. Але знову марно. Коли повернулася, скрипка знову була на місці. Поліція відмовилася продовжувати розслідування. Тож я поїхала додому.

– А в «Моцартеумі» знають про викрадення? – запитала Рут.

– Ні, звичайно, – відповіла Доротея. – Якби знали, тебе би повідомили. А можливо, і посадили би, – відповіла Доротея.

– Дякую тобі, що промовчала, – сказала Рут.

– Могла би хоч зателефонувати, – Доротеї все важче було приховувати роздратування.

– Я боялася, що ти це використаєш проти мене, – сказала Рут.

– Ну, тепер уже знаєш, що не використаю. Може, розповіси нарешті?

– Гаразд, я розкажу тобі все, та це має залишитися між нами, – Рут помітно хвилювалася, кінчики її пальців тремтіли.

– Добре, – погодилася Доротея.

– Коли ми довідалися, що Крістіан помер, у нас почалася паніка, – почала розповідь Рут. – Тож зібрали екстрену нараду. Треба було вирішувати, що робити з концертом.

– Як що? Скасувати! – перервала її Доротея.

– Тобі легко казати. А нам довелося би повертати гроші за квитки.

– Ну, так воно і буває зазвичай.

– А ми не могли цього зробити, – зітхнула Рут.

– Чому?

– Бо ті гроші ми заплатили за оренду залу. Винайняти Оперний театр у Львові – не дуже просто і страшенно дорого. В угоді вони прописують, що в разі скасування концерту орендної плати не повертають.

– Як таке можливо? – не повірила Доротея.

– Там усе можливо. Ти просто не уявляєш, що то за країна, – сказала Рут.

– Навіть у такому екстраординарному випадку? – далі не йняла віри Доротея.

– Байдуже, з якої причини, – сказала Рут. – Театр належить державі, у його дирекції та працівників мізерні зарплати. Оренда – це, фактично, їхній єдиний спосіб заробити. Тож вони нізащо не поступляться. А охочих винайняти Оперу все одно не бракує.

– Ти хочеш сказати, що той концерт був фінансово провальним? Ніколи не повірю, – засумнівалася Доротея.

– І я би ніколи не повірила, якби сама його не організовувала, – сказала Рут. – Ти не уявляєш, як це все складно робити там. Ми змогли провести той фестиваль винятково завдяки бізнесовим зв’язкам мого чоловіка та його друзів. Я буквально вмовляла їх усіх пожертвувати приватні кошти на фестиваль. Мені обіцяли, та через те, що всі обіцянки були неофіційні, заплатили не всі. Так ми опинились у фінансовій ямі. Квитки довелося продавати значно дорожче, ніж ми планували, і продали ми їх значно менше, ніж потрібно було, щоби бодай вийти на нуль.

– І що ви вирішили? – в голосі Доротеї продовжувала бриніти недовіра.

– Ситуація була патова, – зітхнула Рут. – Ми не знали, що робити. Я запропонувала не скасовувати концерту, а просто попросити тебе принести скрипку, показати її залу, а зіграти на іншому інструменті. Ну, і з іншим виконавцем, само собою.

– І чому так не зробили? – спитала Доротея.

– Головний спонсор фестивалю був проти, – відповіла Рут. – Він заявив, що дасть гроші тільки під скрипку Моцарта. А якби він не заплатив, нам довелося би покривати борги і за всі попередні чотири концерти. А це було вже геть неможливо. Тоді один із волонтерів – той, котрий зустрічав вас із Крістіаном на летовищі, – сказав, що випадково запам’ятав код, із допомогою якого ти зачиняла сейф.

– От сволота! – вихопилось у Доротеї.

– Ніколи не знаєш, хто затешеться поміж волонтерів, – відповіла Рут. – Цей виявився колишнім ведмежатником і запропонував відчинити готельний номер і сейф. За доволі помірну плату.

– Помірну плату? – від обурення Доротеї перехопило подих.

– Ну, він не просто так пішов у волонтери, – сказала Рут. – Він дуже любить класичну музику і щиро вболівав, аби концерт усе ж таки відбувся.

– І ти погодилася? – Доротея дивилася на колишню подругу нажахано.

– А що мені залишалося? – Рут знизала плечима. – Я вклала стільки зусиль у цей фестиваль. А якби довелося повертати гроші за квитки, то ми з чоловіком би збанкрутували. Зрештою, нічого поганого ж не сталося. Концерт відбувся, скрипка на місці. Ну, якщо не брати до уваги Крістіанової смерти. Але до цього ми ніяк не причетні.

– А якби той твій ведмежатник дорогою викрав скрипку? Ти про це не думала? – від хвилювання Доротеї стало млосно, вона розстебнула верхній ґудзик на блузці.

– Думала. Ми не самого його послали. Я постійно була поруч. Та і не викрав би він. Кому би він її продав? Його б упіймали і знову посадили би. Навіщо йому це? – у голосі Рут не було впевнености, радше приреченість.

– Ну, не знаю. Все, що ти розповідаєш, виглядає сценами з якогось третьосортного детективу, – Доротея нервово помішувала каву в горнятку.

– Знаю, – сказала Рут. – Але хто міг подумати, що таке станеться з Крістіаном?

– Не приплітай сюди хоча би Крістіана, – обурено сказала Доротея.

– Це справді недолуге зіставлення. Вибач, – погодилася Рут.

– А чому ти мені нічого не сказала? – Доротея ніяк не могла збагнути логіку вчинків своєї співрозмовниці.

– Ти би не погодилася на заміну, – припустила Рут.

– Звідки така впевненість?

– Ти просто не маєш права. Ти ж знаєш, що на цій скрипці може грати лише Крістіан. А так це відбулося без твоєї згоди. Тож і відповідальність – не твоя. Саме тому я й уникала з тобою контакту. Щоби не вплутувати тебе в усе це.

– Нічого собі не вплутала, – саркастично посміхнулася Доротея.

– Вибач, я розумію, що для тебе це виглядає жахливо, – Рут опустила голову.

– Це справді жахливо. Не лише для мене, – обурено промовила Доротея.

– Гаразд. Маєш рацію. Я теж зробила такий висновок і вирішила надалі ніколи не організовувати в Україні жодних фестивалів, – зітхнула Рут.

– Ну, може, це вже занадто?

– Може, тільки з мене досить. Але це все не так важливо. Мене турбує, від чого помер Крістіан. Це вдалося з’ясувати?

Рут намагалася змінити тему. Було помітно, що розмова була для неї нелегкою.

– У Зальцбурзі зробили розтин, але лікарі не змогли визначити нічого конкретного. Якась невідома інфекція, яку він підхопив досить давно і яка поволі розвивалась, аж поки у Львові сталося те, що сталося, – Доротея намагалася говорити якомога спокійнішим, майже байдужим, тоном.

– Тобто його нічого не турбувало? Просто дуже дивно, щоби молодий і здоровий чоловік не відчував жодних симптомів і отак раптово помер, – не вгавала Рут.

– Він скаржився мені на якусь дивну алергію, від якої йому судомить руки, – сказала Доротея.

– І від цього можна померти? – з недовірою запитала Рут.

– Мене теж це непокоїло, та аналізи нічого конкретного не показали. Розгадку я знайшла – ти здивуєшся – в мемуарах Сіссі.

– Сіссі? – Рут і справді неабияк здивувалася.

– Це – не відомі раніше мемуари. Сіссі описує, як померла її маленька донечка. Симптоми були точнісінько такі самі, як у Крістіана, тобто майже ніяких. І спершу вирішили, що це якась інфекція. На той час у цьому не було нічого дивного. Та згодом з’ясувалося, що насправді дитина померла через отруєну скрипку. Напевно, в такий спосіб хотіли вбити імператора чи імператрицю, проте випадково померла дитина, – Доротеї теж помітно легше було говорити про Сіссі, ніж про те, що трапилось у Львові.

– Це якесь дуже неймовірне припущення. Ти хочеш сказати, що скрипку, на якій грав Крістіан, було отруєно? – Рут заперечно хитала головою, ніби заздалегідь не допускаючи ствердної відповіді на власне запитання.

– Мені це теж здалося неймовірним, але я вирішила перевірити і попросила керівництво дозволити зробити аналіз, – сказала Доротея.

– І вони дозволили?

– Так, хоч і не відразу.

– І що показав аналіз? – запитала Рут.

– Речовина, якою просочено скрипку, могла стати причиною отруєння. Це – невідома отрута, проте її дієвість перевірили й підтвердили, – сказала Доротея і рішуче піднесла до рота горнятко, в якому вже не залишилося капучино, а лише засохла піна на стінках.

Цим жестом вона завершила розмову.

– Жах! – Рут машинально повторила рух Доротеї, але і в її горнятку вже не було капучино.

Після цього Рут і Доротея холодно попрощались і розійшлися.

Відень, 1857

«Ваша величносте!

Якщо Ви читаєте цього листа, то це означає, що мене вже немає серед живих. Ледве чи це втишить біль Вашої втрати, проте я мушу написати Вам про те, що насправді не хотіла заподіяти лиха Вам, а надто маленькій Софі. Її смерть – на моєму сумлінні, – й тепер я теж повинна піти зі життя. Я просто не заслуговую на те, щоби жити далі після всього, що трапилося.

Мені немає пробачення, і я йду з цього життя на вічне каяття до пекла.

Прощавайте. Ваша Іда».

Сіссі перечитувала листа знову і знову. Щось у цьому посланні було не так.

– Катерино, – покликала вона перукарку.

Катерина зраділа. Уперше за кілька останніх місяців Сіссі щось захотіла.

– Слухаю, Ваша величносте.

– Нехай терміново пошлють до Будапешта по доктора Естергазі. Відтепер він буде моїм лейбмедиком. І приготуй ванну. Сьогодні будемо мити голову і зачісуватися.

Катерина раділа. Можливо, це ознака, що Сіссі поступово оговтується після страшного горя і до неї повертається її звична активність.

– Поклич до мене графа Ґрюне.

Відень, 1857 Через кілька днів

У кабінеті Сіссі відбувалася таємна нарада, в якій брали участь сама Сіссі, а також Катерина, граф Ґрюне та лейбмедик імператриці доктор Естергазі.

– Я не бачу нічого дивного в цьому листі, – сказав граф Ґрюне, вкотре перечитавши послання. – Виглядає на розпач жінки, котра раптом довідалася, що через неї померла невинна дитина.

– А мені записка теж здається дивною, – замислено сказав доктор Естергазі.

– Чим саме? – спитав Ґрюне.

– По-перше, вона взагалі не схожа на передсмертну, – відповів Естергазі.

– Чому? – запитав Ґрюне.

– Уявіть собі, що ви скоїли страшний злочин і збираєтеся накласти на себе руки. Й ось у вас є остання нагода покаятися, розповісти всю правду про те, що насправді ви не хотіли, що так склалися обставини, що усвідомлюєте, наскільки важка ваша провина. Невже ви обмежитеся кількома плутаними фразами, з яких нічого не зрозуміло? – спитав Естергазі.

– Не знаю, – знизав плечима Ґрюне. – Не бував у такій ситуації. Та мені здається, що самогубці рідко думають логічно. Інакше вони би не робили того, що чинять.

– Я зараз не про самогубство, – продовжував Естергазі. – Ми не знаємо, чи справді Іда Ференці наклала на себе руки.

– Але ж вона пише про це, – здивувався Ґрюне.

– Пише. Та ми не знаємо, чи вона справді зробила те, про що пише, – наполягав Естергазі.

– Логічно. З жінками ніколи не знаєш, – усміхнувся Ґрюне.

Та, відчувши на собі суворі погляди Катерини та Сіссі, виправився:

– Ой, вибачте. Ляпнув, не подумавши.

– Мене теж дивує, що Іда написала цю записку, – сказала Катерина. – Виглядає, наче вона зізналась у тому, що причетна до вбивства, правда?

– Правильно, – кивнув Естергазі.

– Та якби вона не написала цього, її би ніхто не запідозрив, – продовжила Катерина. – То навіщо вона зізналася?

– Можливо, справді через докори сумління, – припустив Ґрюне.

– Якось нелогічно: спершу вона місяцями спостерігає за тим, як Сіссі грає на отруєній скрипці, а обоє її дітей вдихають отруйні випари, а потому, коли Софі помирає, її раптом охоплюють докори сумління, – сказала Катерина.

– Можливо, вона раніше не знала, що скрипка отруєна, а тепер довідалася? – припустив Ґрюне.

– Якщо вона не знала, то в чому її провина і навіщо вбивати себе? – сказала Сіссі.

– Можливо, вона була причетна до того, що скрипка потрапила до Сіссі. А коли довідалася, що скрипку було отруєно, її замучило сумління, – сказав Ґрюне без упевнености в голосі.

– Або цю записку писала не Іда, – сказав Естергазі. – На жіночий почерк це аж ніяк не схоже.

– Це дуже дивно, – замислено сказала Сіссі, – проте я не знаю, як виглядає почерк Іди. А вона ж була моєю вчителькою угорської.

– Справді? А як так вийшло? – зацікавився Ґрюне.

– Просто ми вирішили, що спочатку вчитимемося розмовляти і читати. А потім уже – писати, – сказала Сіссі.

– Дивна методика. Не чув про таку, – сказав Ґрюне.

– Чому дивна? – заперечила Катерина. – Діти ж саме так і опановують мову. Спершу вчаться говорити, потому – читати, й тільки тоді – писати.

– Діти – так, а от про дорослих не чув, – сказав Ґрюне.

– Ну, це зараз не так важливо, – зупинив педагогічну дискусію доктор Естергазі. – Якщо я правильно розумію головне, то ніхто не знає почерку Іди Ференці?

– Ніхто, – підтвердив од імені усіх присутніх Ґрюне.

– І ніхто не бачив Іди від моменту смерті маленької Софі? – запитав Естергазі.

– Навіть раніше. Вона попросилася відвідати батьків за кілька днів до трагедії, – сказала Сіссі. – Й опісля не з’являлась.

– А коли принесли записку? – спитав Естергазі.

– Кілька днів тому. Тоді я відразу послала по вас до Будапешта, – сказала Сіссі. – Просто все це якось не складається докупи. Якщо Іда в усьому цьому замішана і знала, що скрипка отруєна, то логічно, що вона втекла і забрала зі собою всі докази. Та навіщо тоді ця записка про самогубство? Ще й через кілька місяців після всього?

– Якби вона справді вирішила скоїти самогубство, то нікуди би не тікала, – сказав Ґрюне. – Їй досить було б облизати скрипку – і ми знайшли би її тіло ще у Будапешті. Або вона могла би викрасти скрипку, а тоді спокійнісінько повернутися від батьків і ні в чому не зізнаватися. Я просто не розумію, навіщо було спершу тікати, а потому писати записку. Її ж до цього зізнання ніхто ні в чому не підозрював.

– Не зовсім так, – сказав доктор Естергазі. – У нас із Її величністю виникли певні підозри. Та вони були пов’язані зі замахом на цісаря, бо це було ще до смерті маленької Софі.

– Добре, проте Іда ж не знала про ваші підозри? – запитав Ґрюне.

– Можливо, не знала, а можливо, ця записка – спроба змусити нас думати, що Іда мертва, а насправді вона готується завершити свою справу, – продовжував розмірковувати вголос доктор Естергазі.

– Що ви маєте на увазі? – не зрозумів Ґрюне.

– Убивство цісаря, – відповів лікар. – Думаю, нікого не треба переконувати в тому, що маленька Софі випадково стала жертвою цієї змови, – якщо вона, звичайно, померла від отрути, а не від застуди. А справжньою метою змовників продовжує залишатися цісар.

– Тобто Іда збирається вчинити новий замах на цісаря? – спитала Сіссі.

– Іда чи хтось із її однодумців. У будь-якому разі нам слід бути обережними і продовжувати розслідування, – сказав Ґрюне.

– Я пропоную встановити стеження за домом Лібені й ще раз допитати Йоганового батька, – сказала Сіссі. – Не можу пояснити, чому саме, але та історія зі замахом, із дивною поведінкою Йогана та з викраденням паперів не дає мені спокою. Я думаю, що всі ці події між собою пов’язані.

– І ще варто провести розслідування у Будапешті, – сказав Ґрюне. – Адже Іда зникла там. Можливо, там вона і ховається.

Відень, 1857

О дев’ятій ранку Карл Ґраф Ґрюне, генерал-ад’ютант імператора Франца Йозефа, визирнув із вікна свого кабінету і побачив, що внизу охоронці намагаються не пустити до будівлі незвичного відвідувача. Ґрюне подзвонив у дзвіночок і викликав секретаря.

– Що там відбувається? – спитав він.

– До вас проситься якийсь незапланований відвідувач, – виструнчившись, доповів секретар.

– Пропусти його.

– Слухаюсь! – на секретаревому обличчі було здивування.

Через декілька хвилин до кабінету Ґрюне зайшов чоловік, чий вік складно було визначити. Його обличчя виглядало втомленим, одяг і взуття були не нові, але чисті, а штани навіть напрасовані.

– Доброго дня, Ваша світлосте, – привітався чоловік, засоромлено переминаючись із ноги на ногу.

– Доброго дня, – відповів Ґрюне.

– Мене звати Штефан Газе. Я працюю в цісарській тюрмі, – сказав відвідувач і знову замовк.

– Ти щось хотів мені сказати? – спитав Ґрюне.

– Мені передали, що Ваша світлість збирає інформацію про Йогана Лібені.

– Так, я справді шукаю таких людей, – кивнув Ґрюне. – І готовий дати непогану винагороду. Що ти знаєш?

– Я прибиральник у тюрмі, – продовжив чоловік. – І до моїх обов’язків належить також вивозити трупи після страт.

– А куди вивозять трупи після страт? – поцікавився Ґрюне.

– Якщо родичі не забирають покійника, то трупи везуть на цвинтар і закопують у кутку, – продовжив Штефан Газе. – Там, де лежать самогубці й інша нечисть.

– І що ти можеш розповісти про Лібені? – спитав Ґрюне.

– Про самого Лібені нічого, проте знаю дещо дивне про його страту.

– Ну, гаразд, кажи про страту, – зацікавився Ґрюне.

– Спочатку Лібені мали повісити. Навіть був наказ цісаря про це, – сказав Штефан Газе. – І вже все підготували для повішання. Але тоді раптом прийшов комендант тюрми і сказав, що замість повішання буде розстріл. Це дивно.

– Чому дивно? – не зрозумів Ґрюне.

– Переважно так не буває, – пояснив Газе. – Якщо вже сказали, що повішають, то вішають. А то спершу був наказ цісаря повішати, а потому наказ коменданта ніби скасував наказ цісаря.

– До чого ти ведеш? – не зрозумів Ґрюне.

– Ну, я просто подумав… Може, цісар не скасовував свого наказу, а комусь треба було, щоби того Лібені не повісили, а розстріляли…

– А яка різниця?

– Ну, розумієте, якщо вішають, то вже вішають, – сказав Газе. – Після такого не виживають. А якщо стріляють, то можуть влучити, а можуть не влучити. Можуть убити, а можуть поранити…

– Розумію. І що було далі? – насупив брови Ґрюне.

– Далі до мене підійшов комендант і наказав прибрати труп після розстрілу.

– І ти прибрав?

– Ні, – сказав Газе. – У тому й річ. Коли я прийшов по труп, його там уже не було.

– А куди він подівся? – насторожився генерал-ад’ютант.

– Я не знаю. Мені сказали, що віддали родичам. Але я сам не бачив. Це цінна для вас інформація, Ваша світлосте?

– Дуже цінна, – відповів Ґрюне. – Дякую. У приймальні тобі видадуть винагороду. І не зникай: можливо, я ще матиму до тебе питання.

– Куди мені зникати? У мене дружина і шестеро дітей, – знизав плечима прибиральник. – Я працюю в тюрмі й не хочу втратити таку добру роботу.

Будапешт, 1857

З віденського потяга на перон залізничного вокзалу в Будапешті зійшли дві юні дами. На перший погляд, то були цілком звичайні доньки заможних віденських буржуа, вдягнуті в чорні дорожні сукні, в капелюшках із вуалями й у чорних рукавичках. Вони приїхали в окремому вагоні, де, крім них, не було жодних пасажирів. Оце було незвично. В окремому вагоні їздив хіба що цісар, але тоді зазвичай то був спеціально обладнаний розкішний вагон. І про пересування цісаря чи імператриці в такому вагоні писали всі газети імперії.

Вагон, у якому приїхали ці дві дами, був звичайним, просто його зайняли тільки дві пасажирки. А от їхні речі заповнили цілий багажний вагон. Носії кілька годин транспортували незліченні валізи, скрині, пакунки та коробки до фіакрів візників, а візники під пильним наглядом уважного молодого офіцера перевозили речі до найдорожчого готелю Будапешта. У готелі дами оселились у найдорожчому номері, який насправді був апартаментами, що складалися з кількох кімнат.

У тому номері віденські дами прожили кілька тижнів. Вони рідко спускалися на сніданки, обіди чи вечері до готельного ресторану: переважно снідали в номері, а обідали чи вечеряли – поза готелем. Майже щовечора вони надовго кудись виходили. Іноді вдягалися як для світських вечірок, часом – скромно, мовби звичайні жінки, а не дами з найвищого світу. А іноді з їхнього номера виходили двоє симпатичних молодих студентів із вусами й у капелюхах. Студенти розмовляли між собою дуже високими голосами і мали надзвичайно ніжну білу шкіру. Ті студенти виходили з номера віденських дам удень або ввечері, проте ніколи вранці – о порі, коли студенти зазвичай ходять на навчання. Мабуть, у їхньому студентському житті навчання було не головним, а набагато важливіше місце займала участь у різних студентських вечірках.

Катерина та Сіссі – а то були, як не важко здогадатися, вони – вирішили, що розслідування у Будапешті найкраще провести саме так. Переодягаючись то чоловіками, то жінками, вони поступово проникали в різні середовища, в яких, на думку доктора Естергазі (а він знав у Будапешті всіх і кожного), могли би довідатися щось про зникнення Іди фон Ференці та про таємниче завершення справи Йогана Лібені. Діяти традиційними методами поліцейського розслідування тут було би марно. Навіть якби поліція і змогла викликати на допит усіх, щодо кого виникали підозри, то ледве чи хоч хтось зізнався б у своїй причетності до справи.

Доказів не було жодних, самі лише припущення. А до справи, яквиглядало, мали стосунок люди дуже високого походження. Тож поліція заледве чи змогла би просунутися далеко.

Будапешт, 1857

– Графе Андраші, дозвольте познайомити вас із баронесою фон Ляйден, – сказав барон фон Естергазі, брат доктора фон Естергазі, підводячи високу брюнетку до Дюли Андраші, чорноволосого красеня зі засмаглим обличчям.

– Дуже приємно, баронесо, – елегантно вклонився Андраші. – Що привело вас до Будапешта?

– Я вирішила, що вивчити угорську як слід зможу лишень у мовному середовищі, – усміхнулася однією з найзвабливіших своїх усмішок Сіссі, яка сьогодні, з нагоди знайомства з графом, зробилася брюнеткою, а на її голові був модний капелюшок із вуаллю.

Вона говорила з графом угорською зі сильним австрійським акцентом.

– Угорську? Ви маєте угорських родичів? – здивувався Андраші.

– Ні. Але я не хочу бути такою зверхньою, як решта австрійців, які приїздять сюди і вважають, що з ними всі повинні говорити німецькою, – відповіла Сіссі й знову чарівно усміхнулась.

– А ви збираєтеся жити в Угорщині? – спитав граф.

– Я придбала невеличкий маєток неподалік від Будапешта. І тепер збираюся проводити тут бодай частину року. Мене захоплюють місцеві природа, кухня, культура. Я найняла собі угорських кухаря, вчителя танців, вчительку мови й учителя історії.

– Історії? – ще більше здивувався Андраші.

Ця незвичайна австрійка подобалася йому наївністю, безпосередністю, а ще вона мала чудову усмішку. До того ж раніше він не зустрічав австрійських баронес, які би цікавились угорською історією.

– Так, – усміхнулася йому Сіссі. – У моїй родині часто згадували про вашу горду націю, яка постійно бунтує проти Австрії. Мій дядько брав участь у придушенні повстання 1848 року і дуже цим пишається. Та мені це ніколи не подобалось. І, щоби мати в суперечці з ним сильні аргументи, я вирішила вивчити угорську історію.

– Це дуже незвично, – здивування графа дедалі зростало, а разом із подивом зростала і зацікавленість цією дивною жінкою.

– Ви ж теж брали участь у тому повстанні, правда, графе? – спитала Сіссі.

– Так, – кивнув Андраші.

– І навіть змушені були потому кілька років прожити у вигнанні? – продовжила вона, виявляючи неабияку обізнаність.

– Я був радий, що мене не стратили, як зробили з багатьма моїми побратимами, – відповів граф.

– То було жахливо! – обурено промовила Сіссі. – Я не розумію, як мають почуватись імператриця-мати і сам імператор після такої жахливої зради. Імператор постійно твердить, що угорська корона має бути рівноправною з австрійською, що Угорщина має бути побратимом, а не васалом Австрії, – та, коли доходить до справи, про ці обіцянки всі забувають.

– Та ви справжня угорська патріотка! – засміявся Андраші. – Ще не зустрічав таких австрійських баронес. Потанцюємо?

– Залюбки. Я страшенно люблю угорські танці. Вони такі динамічні та живі! Не те що нудні австрійські вальси, під час яких легше заснути, ніж спітніти.

Граф голосно зареготав.

– Скажіть, графе, а ви чули про останній замах на імператора? – спитала Сіссі. – Здається, минулого року?

– Щось чув, але не пригадую детально.

– Я читала в газетах, що цей замах теж здійснили угорці, – сказала Сіссі. – Це було якось пов’язано з революцією?

– Не думаю, – відповів Андраші й уважно подивився на Сіссі. – Я не знаю, хто здійснив цей замах, але свідомий того, що в Угорщині чимало патріотів, які хочуть позбутися панування Австрії й готові пожертвувати собою задля цього.

– Собою та цісарем, – додала Сіссі.

– Це – якщо пощастить. Наскільки я пригадую, від того замаху цісар не постраждав, а якогось студента стратили.

– Так. Шкода, коли гинуть патріоти, – сказала Сіссі.

– До того ж, коли вони гинуть марно, – доповнив Андраші.

– А що думаєте про імператрицю Сіссі? – спитала Сіссі й знову подарувала графові свою звабливу усмішку. – Кажуть, вона прихильно ставиться до Угорщини.

– Я теж таке чув, – відповів Андраші. – Та не знаю, чи не змінилося це після того, як тут, у Будапешті, померла її маленька донька.

– То це трапилося тут? – зобразила здивування Сіссі. – Я пригадую цю страшну трагедію. Навіть була на похороні у Відні. Та не знала, що смерть настала у Будапешті…

– Так, імператорське подружжя з дітьми тоді перебувало тут. Дитина захворіла і померла. То була страшна трагедія. Відтоді ні цісар, ані Сіссі вже не приїздили до Будапешта.

– Я їх розумію. Після такого я й сама би не змогла вже приїхати на місце трагедії. Я чула, що гувернантка Сіссі після того теж отруїлася. Здається, вона була з Угорщини, чи я помиляюся?

– Іда фон Ференці? Вона була не гувернанткою, а придворною дамою з почту Сіссі, – сказав Андраші. – Ми з нею далекі родичі, я навіть кілька разів бачив її в дитинстві.

– Справді? Я теж кілька разів бачила її при дворі.

– Але я нічого не чув про те, що вона отруїлася, – здивувався Андраші. – Чому?

– Не знаю, – знизала плечима Сіссі. – Мені хтось казав про це – не пригадую, хто саме.

– Якби вона отруїлася, я би знав про це, – сказав Андраші. – Ми пішли би на похорон, у родині була би жалоба.

– Можливо, родина не надто поширювала цю інформацію, бо все ж таки самогубство?..

– Не знаю. З вами надзвичайно цікаво розмовляти, баронесо, – змінив тему Андраші. – Можливо, я міг би допомогти вам опановувати угорську мову та культуру?

– Я була б дуже вдячна.

– Тоді запрошую вас на полювання.

– Я обожнюю полювання та їзду верхи, – усміхнулася Сіссі.

– Я – теж. Сподіваюся, ми ще потанцюємо сьогодні ввечері? – запитав Андраші, проводячи Сіссі після танцю на її місце.

– На жаль, я мушу зникнути. Проте ми обов’язково ще побачимося, графе! Ось вам моя візитівка, – Сіссі кокетливо усміхнулась і вклонилась Андраші.

Він схилився в поклоні у відповідь.

Будапешт, 1857

Барон фон Естергазі (брат доктора Естергазі) в супроводі двох віденських студентів зайшов до непоказної кнайпи в єврейському кварталі. Усередині було людно. Кнайпа була відомим у вузьких колах місцем зустрічей угорських патріотів і ліберально налаштованих студентів. Ясна річ, тут відбувалися тільки неформальні посиденьки. Про серйозні й таємні справи радилися деінде, в таких місцях, куди стороннім потрапити було неможливо.

– Будьте обережні, – попередив барон, котрий сьогодні був переодягнутий звичайним університетським докторантом невисокого достатку. – Пам’ятайте: тут збираються гарячі голови. Тому найліпше – менше говорити, а більше слухати і спостерігати.

Прибула трійця сіла за окремий столик і замовила карафку вина. На них відразу ж звернули увагу. Розмови за сусідніми столиками затихли.

Тут двері відчинились і до кнайпи зайшов граф Андраші. Його зустріли оплесками та вітаннями. Було видно, що він тут свій. Андраші сягнистими кроками підійшов до столика, де сиділи віденські студенти зі своїм провідником. Усі присутні відразу ж перестали з підозрою вдивлятись у новеньких, і за столиками повернулися до попередніх розмов.

– Вітаю вас, баронесо, – тихенько промовив Андраші.

– Тихіше, будь ласка. Не видавайте нас. Мені здається, що жінкам, а надто австрійським, тут ніхто не зрадіє, – прошепотіла у відповідь Сіссі.

– Зі мною ви у безпеці, не хвилюйтеся, – усміхнувся Андраші.

– Надзвичайно вдячна вам, графе. Я така рада, що вдалося потрапити сюди. Завжди мріяла побачити, як виглядають таємні зібрання анархістів.

– Це не анархісти, а угорські патріоти. І сьогодні не буде таємного зібрання, а лише невеличка вистава угорською. Це – п’єса молодого автора з Будапешта.

– А сам автор буде? – зацікавилася Сіссі.

– Так, він коротко розкаже про твір на початку.

– Дуже цікаво, – Катерина та Сіссі перезирнулися.

– Ну що, вип’ємо за вдалий вечір? – підняв келих Андраші.

– Із задоволенням. За вас, графе! – сказала Сіссі.

– За вас! – галантно усміхнувся їй Андраші.

Вони ковтнули вина.

У кнайпі стало тихо.

– Увага. Зараз почнеться, – сказав Андраші.

На сцену вийшов юнак і вклонився присутнім. Катерина та Сіссі знову перезирнулися. Це був Йоган Лібені.

Будапешт, 1857

Наступного ранку після вистави за п’єсою Лібені всі угорські газети надрукували оголошення про те, що приватна фірма у Будапешті дорого скуповує старовинні скрипки. Було вказано адресу, й усіх власників таких скрипок закликали принести їх на комісію.

Уже того самого ранку комісія у складі трьох осіб і справді засідала впродовж зазначених годин за поданою в оголошенні адресою. Комісія складалася з літнього поважного пана в пенсне, яким був барон Естергазі, брат доктора Естергазі, а також двох худорлявих дам у зелених сукнях. Уже в перші години роботи до фахівців вишикувалася черга. Їм показували старі та зношені скрипки в пошарпаних футлярах.

Переважну більшість цих інструментів комісія повертала після швидкого огляду. А на деяких скрипках грала одна з худорлявих дам у зеленій сукні. Під час гри вона не знімала рукавичок із дуже тонкого шовку. Напевно, вони трохи заважали їй грати, тому звук виходив не дуже чистим. Хай там як, але жодної зі запропонованих скрипок вимоглива комісія того дня так і не придбала.

Трійка експертів засідала кілька тижнів, і деякі скрипки все-таки було придбано за дуже високими цінами. Це привабило до комісії ще більшу кількість охочих вигідно продати свої інструменти.

Проте потрібної експертам скрипки так ніхто і не ніс. Аж раптом одного ранку, коли Сіссі та Катерина вже почали втрачати надію і заговорили про те, що час відмовитися від пошуків скрипки, до них зайшла старенька бабуся.

Виглядала вона так, наче колись, у молодості, знала кращі, ніж зараз, часи: її одяг був вишуканий і дорогий, але дуже зношений. На руках жіночка мала рукавички, теж із тоненької шкіри, та протерті майже до дір. Бабуся була худорлява і покашлювала у сніжно-білу хустинку. Неозброєним оком було видно, що вона нездужає на сухоти.

Бабуся мовчки простягнула скрипку. Щойно глянувши на футляр, Сіссі зблідла. Цього разу їй навіть не треба було грати на скрипці, щоби зрозуміти, що їхні напружені та недешеві пошуки нарешті дали результат.

Бабусю заарештували і довго допитували. Проте знала вона небагато. Скрипку підкинули в її помешкання разом із листом, у якому було вказано адресу фірми містера Естергазі та ціну, за яку варто продати інструмент. Ані підпису, ні подальших інструкцій у листі не було.

Після тривалої наради вирішили відпустити бабусю, але встановити за нею стеження.

Будапешт, 1857

Алайош Дібері старанно готувався до виходу. Сьогодні він нарешті покаже всім – а насамперед своєму зарозумілому татові – чого насправді вартий. У свої вісімнадцять Алайош уже був відомий поліції Будапешта і двічі відсидів за крадіжки. Щоправда, у банді, ватажком якої був його батько, хлопця й надалі вважали зеленим і недосвідченим. Його думкою ніколи не цікавилися, ухвалюючи важливі рішення, а іноді навіть сміялися з нього, як ось і тепер, у цій справі зі скрипкою. Та він їм іще покаже. Ця справа принесе їм найбільший куш за останні роки. І вже ніхто не сумніватиметься, що батько Алайоша потроху стає застарим як для ватажка банди, а майбутнє – за Алайошем, який кардинально змінить їхнє життя.

Насамперед він заборонить членам банди вживати алкоголь. Хіба що в невеликих кількостях і зрідка. Досі Алайош був єдиним у банді, хто не брав участи в пияцьких оргіях, які відбувалися майже щовечора, а особливо після вдалих операцій. Він постійно повторював, що пияцтво рано чи пізно доведе їх до біди, проте його ніхто не слухав. Пиячити – це була традиція, і всі її підтримували. Та саме ця традиція заважала їм думати про майбутнє, відволікала, робила легковажними і схильними невиправдано ризикувати.

Друге, що збирався змінити Алайош Дібері, коли стане ватажком бандитів, – це стиль і характер їхньої діяльності. Досі вони грабували помешкання і влаштовували хаотичні та випадкові напади: то на поодиноких перехожих, то на подорожніх, то на п’яних відвідувачів кнайп. Прибутки це приносило невеликі, а ризик був чималий. Ось і він у свої вісімнадцять уже двічі відсидів у тюрмі. А ще жодного злочину не здійснив самостійно. Просто стояв на варті, поки інші крали, тож і поліція ловила його першим. Діяти так далі було безглуздо. Поліція знала всіх членів банди і легко могла вистежити кожного. Треба було переходити до дій менш ризикованих, але зате продуманих і дуже прибуткових. Як саме це мало би виглядати, Алайош іще не знав, але він був переконаний, що незабаром чіткий план у нього з’явиться.

А тепер треба було зосередитися на сьогоднішній справі. Кілька тижнів тому на вокзалі Будапешта Алайош украв в однієї неуважної юної пари, яка зупинилася біля каси купити квитки, футляр зі скрипкою. Точніше, в момент крадіжки він не знав, що саме там, у футлярі. Просто йому сподобалася незвична форма футляра і привабили золоті застібки. Коли він показав свою здобич батькові, той лише зареготав. Сказав, що музичні інструменти – це не їхня спеціалізація, що продати цю старезну скрипку точно не вийде, а застібки майже напевно – не золоті, а підроблені.

– Якби ти вкрав цю скрипку в якогось аристократа, я би ще повірив, що вона має цінність. Але у двох одягнутих абияк студентів, як ти їх описуєш, точно немає грошей на антикварні скрипки, – сказав батько, і було складно з ним не погодитись.

Алайош і сам дивувався, що молодята, за котрими він почав стежити ще завчасу, дійшли до вокзалу пішки, а не їхали бодай фіакром, якщо вже не мали власного екіпажу. Та щось йому підказувало, що скрипка ця – не проста. І так воно й виявилося. Через деякий час після крадіжки Алайош, який був єдиним у банді, хто читав газети, хоча батько і критикував його за дурне тринькання грошей на папір, побачив оголошення про те, що спеціальна комісія дорого скуповує старі скрипки.

Спершу він хотів сам віднести скрипку на огляд експертів, але батько відмовив його, сказавши, що там може бути поліція, тож коли впізнають злодія з чужою скрипкою, то просто заберуть інструмент, а невдаху посадять. Алайош погодився з батьком і придумав інший план.

Вони підкинули скрипку бабусі, котра жила по сусідству з дівчиною, що в неї був закоханий Алайош. Хлопець часто чекав на свою дівчину під її вікнами, тож устиг добре вивчити звички бабусі. Вона жила сама, мала непоганий будинок, але мало грошей, тож, якщо підкинути їй скрипку і газету з оголошенням, старенька точно понесе інструмент за вказаною адресою. А якщо скрипку в неї куплять, то гроші можна буде вкрасти.

Батько був скептично налаштований щодо Алайошевого плану, проте дозволив хлопцеві спробувати сили в першій цілковито самостійній справі. Наразі все відбувалося за планом. Скрипку підкинули. Бабуся пішла з нею на засідання комісії, а повернулася додому без інструмента. Тож залишалося сьогодні вночі непомітно пробратися до її будинку і знайти гроші. А якщо знайти не вийде – то налякати стару і змусити віддати виторг.

З цим Алайош точно упорається. Він іще раз уважно оглянув себе, перевірив, чи в кишені є ніж, розім’яв руки і вийшов у ніч, не підозрюючи, що у бабусиному будинку на нього чекатиме засідка поліції.

На допиті Алайош триматиметься героєм і стверджуватиме, що заліз у будинок випадково, переплутавши його з домом своєї дівчини, котру збирався відвідати вночі таємно від батьків. Божитиметься, що ні про яку скрипку нічого не знає.

Барон Естергазі, який був присутній на допиті, звелить поліцейським скласти протокол і відпустити Алайоша Дібері. За юним злочинцем теж буде встановлено стеження.

Через кілька днів це стеження приведе поліцію в кубло банди під керівництвом Алайошевого батька. Та для розслідування справи зі скрипкою це нічого не дасть.

Будапешт, 1857

Від моменту, коли Сіссі побувала на читанні п’єси Йогана Лібені, минуло вже кілька місяців, але ретельне стеження за всіма, хто відвідував цю кнайпу, наразі не дало жодних результатів.

Точніше, результати були. Якби поліція Будапешта захотіла посадити за вільнодумство Дюлу Андраші, то доказів проти нього за цей час було назбирано чимало. Також поліції стало відомо багато цікавого про однодумців Андраші, прихильників незалежної Угорщини. Та наразі було ще рано хапати їх і садити до в’язниці. Спершу потрібно було вистежити Йогана Лібені й Іду Ференці.

Сіссі читала ранкові газети, поки Катерина її зачісувала. Вони все ще жили у Будапешті, хоча розуміли, що час повертатися до Відня. Про це вже не раз нагадував у своїх листах Франц Йозеф, який хоч і боявся необережною фразою порушити крихку психологічну рівновагу своєї дружини, досі шокованої смертю маленької Софі, проте поступово все наполегливіше домагався її повернення та виконання обов’язків: дружини, матері, імператриці…

– Слухай, а ти не пригадуєш, як називалася п’єса, яку ми слухали тоді з Андраші? П’єса, що її написав Лібені? – спитала раптом Сіссі.

– Не пригадую. Щось таке сентиментальне, – відповіла Катерина.

– Так. Мені теж не сподобалося. Здається, там була назва «Троянди любові», – сказала Сіссі. – Бо дивися: сьогодні в театрі відбудеться прем’єра п’єси з такою назвою. Може, підемо?

– Такі назви мають, напевно, сотні п’єс. Але можемо піти, чому ні? – погодилася Катерина.

Вона любила театр.

– Назва банальна – це правда, – погодилася Сіссі. – Та хапаймося навіть за найтоншу ниточку, бо хоча ми вже й усе знаємо про наших злочинців, але зловити їх ніяк не виходить. Повідом барона Естергазі, що ми туди підемо. Нехай поліція буде напоготові. Тут пишуть, що автор виступить перед прем’єрою.

Будапешт, 1857 Через кілька годин

Дві дами середніх статків: одна – брюнетка в капелюшку з вуаллю, а друга – блондинка, теж у капелюшку, проте без вуалі, – зайшли до приміщення драматичного театру Будапешта. То не був найкращий театр угорської столиці, й дами навіть середніх статків, як‑от описані вище, сюди заходили рідко. Переважно театр наповнювала чоловіча публіка, яка під час вистави обирала серед акторок супутниць для веселого вечора. П’єси, які тут ставили, були невибагливі – зазвичай мелодрами чи комедії. «Троянди любові» належали до першої категорії.

Сіссі та Катерина сиділи в ложі, обмахувалися віялами і напружено чекали на початок вистави. На завтра вони вже мали квитки до Відня. Якщо сьогодні їм не пощастить, то розслідування на цьому й завершиться. Безславно та безрезультатно.

Й ось завіса піднялась, і на сцену вийшов Йоган Лібені. Сіссі та Катерина полегшено зітхнули. Сіссі озирнулась і подала знак баронові Естергазі, який сидів разом із ними в ложі. Через кілька хвилин усі входи та виходи до глядацького залу перекрили поліцейські у формі. На сцену теж вибігло кілька поліцейських, котрі схопили Лібені. Коли охоронці закону рушили поміж рядами, уважно вдивляючись в обличчя присутніх, зі свого місця в залі піднявся барон Естергазі й показав на особу жіночої статі, котра сиділа в партері, в одному з перших рядів. Туди відразу ж побігла зграйка поліцейських і вивела попід руки жінку з яскраво-рудим волоссям і в зеленій сукні.

– Іда! – вигукнула Катерина, яка стежила за сценою через бінокль.

Відень, 1857

– Знаєш, якби не твоє припущення про любовну історію, пов’язану з Ідою, ми би ніколи не довідалися правди, – сказала Сіссі імператорові Францу Йозефові.

– Моє припущення? – здивувався цісар. – Але ж я не брав участи у вашому розслідуванні.

– Так. Але коли в Мілані мені підкинули записку про «червону жінку», ти сказав, що тут може бути якась любовна історія, – нагадала йому Сіссі.

– Ну, я просто так сказав, – зашарівся цісар.

– А це виявилося розгадкою. Мене постійно муляло те, що Лібені не втік із місця злочину. Не міг же він і справді бути таким придурком.

– Та міг. Придурків насправді більше, ніж ми собі думаємо. Проте він виявився лицарем. Зачекав на місці злочину, поки переодягнута Іда розпустить коси, в кущах натягне спідницю і вибіжить із парку, а потому добровільно здався поліції. Дивно, як я не зрозумів, що на мене напала переодягнута жінка, – зітхнув Франц Йозеф.

– Та це якраз і не дивно. Ти не очікував нападу, та і тривало все лише кілька секунд. До того ж Іда дуже вправно перевтілювалась у чоловічий образ. Навіть батько Лібені жодного разу не засумнівався в тому, що «угорський друг» його сина може виявитися подругою, – відповіла Сіссі. – А от як Іда змогла підкупити начальника тюрми?

– Його допитували, та він мовчить, – відповів Франц Йозеф. – Я думаю, що то міг бути і не підкуп. Адже начальником тюрми був угорець. Хтозна, може, він теж із тих патріотів. Будемо сподіватися, що зізнається.

– А це щось змінить для нього? – спитала Сіссі.

– Не думаю, – знизав плечима Франц Йозеф. – Це – зрада цісаря. Чи за гроші, чи через змову – не важливо. Його стратять.

– Головне – простежити, щоби повішання не замінили розстрілом, який закінчиться так, як перша страта Лібені, – засміялася Сіссі.

– Це точно, – і собі засміявся Франц Йозеф. – Хоч бери і став начальником тюрми прибиральника, котрий прийшов до Ґрюне з підозрами.

– До речі, непогана ідея. Я би так і зробила.

– Дякую за пораду. Начальник в’язниці з нього ледве чи вийде, але треба подумати про посаду, на якій він зможе приносити якнайбільше користі. Я зроблю необхідні розпорядження. Та мені ще не все зрозуміло в цьому вашому розслідуванні, – сказав цісар.

– І ти мене хочеш про це спитати? – усміхнулася Сіссі.

– Ну, не поліцію ж, – усміхнувся їй у відповідь Франц Йозеф. – Якби ти вже не була моєю дружиною, я би після цього випадку звільнив Штадлера і зробив би тебе шефинею віденської поліції. Так-от, я не дуже розумію цю історію зі скрипкою. Навіщо Іда фон Ференці підкинула отруєну скрипку саме тобі? Не може ж бути, що вона і справді хотіла вбити маленьку Софі?

– Звичайно, ні, – відповіла Сіссі. – Та вона і не підкидала скрипки мені. Вона просто знайшла – на прохання твоєї матері – потрібний інструмент, не знаючи, що та не збирається сама грати на скрипці, а подарує її мені.

– Тобто отруїти збиралися мою маму? – здивувався Франц Йозеф.

– Саме так. Таким був задум угорських змовників, котрі дали Іді отруєну скрипку.

– Але навіщо їм було отруювати маму? – не зрозумів Франц Йозеф.

– Як це навіщо? – Сіссі похитала головою, реагуючи на наївне чоловікове запитання. – Усім відоме її негативне ставлення до Угорщини, особливо до боротьби угорців за незалежність. До того ж саме вона наказала заслати Андраші, а його друзів – стратити. Тож отруєння могло поєднати особисту помсту з політичним убивством.

– Дивно, – наморщив чоло Франц Йозеф. – Що може змінити вбивство моєї матері в австрійській політиці, адже не вона керує імперією?

– Справді? – засміялася Сіссі. – Напевно, змовники думали інакше.

– Ну гаразд, нехай вони хотіли підкинути скрипку моїй матері, – продовжував сумніватися Франц Йозеф. – Але коли ерцгерцогиня Софі подарувала скрипку тобі, чому Іда не втрутилась і не забрала отруєний інструмент? Адже вона бачила, що в небезпеці опинилися діти.

– По-перше, спочатку діти не опинялися поряд зі скрипкою, – заперечила йому Сіссі. – Ти ж пам’ятаєш, як довго мені довелося боротися за те, щоби мати змогу бачити дітей, коли я захочу, а не коли мені дозволить Софі, – після цих слів вона сумно зітхнула. – Утім, зараз я і хотіла би, щоб у мене тоді нічого не вийшло. Якби маленька Софі й надалі залишалася біля бабусі, може, була би й досі жива. А я її не вберегла…

– Не починай, – Франц Йозеф поклав руку на долоню дружини. – Ми ж домовилися, що ти припиниш звинувачувати себе у смерті Софі. То була трагічна випадковість. Твоєї провини в цьому немає. До того ж лікарі не підтвердили, що померла вона саме від отрути, а не від якоїсь іншої інфекції, підхопити яку могла б і в апартаментах Софі-старшої.

– Добре. Не буду, – Сіссі випросталася. – Так-от, щодо твого питання. Спершу дітям нічого не загрожувало, тому Іда не втручалася. Точніше, вона стверджує, що намагалася отримати дозвіл забрати скрипку, та їй не дозволяли, бо тоді вона могла би навести на себе підозру, а організації важливо було мати довірену особу так близько до імператора. Задля цього можна було піти на жертви.

– Ну гаразд, – замислено продовжив Франц Йозеф. – Припустімо, постраждала би не Софі, а ти. Що би дала Угорщині твоя смерть?

– Змовники вирішили, що коли вже не вдалось отруїти імператрицю-матір, то нехай постраждає бодай хтось із цісарської родини, – відповіла Сіссі. – Це би підкосило тебе і могло би змінити на їхню користь політичну ситуацію.

– Як саме?

– Ну, наприклад, ти б одружився вдруге, та цього разу взяв би дружину з угорської королівської родини, щоб у такий спосіб поліпшити дипломатичні стосунки з бунтівною провінцією. Ну, чи щось інше. У будь-якому разі метою терористів було нашкодити імператорській родині, й вони вважали це необхідною помстою за приниження незалежної Угорщини, – впевнено заявила Сіссі.

– Дивна позиція. Та хай буде, – сказав Франц Йозеф. – А навіщо Іда написала записку про самогубство? Якби не та записка, ти, може, і не поїхала би до Будапешта, не провела би власного розслідування, й Іда з Йоганом спокійно би собі переховувалися.

– Можливо, – кивнула Сіссі. – Але ж Іда про це не знала. До речі, вона стверджує, що записку написала не вона.

– А хто? – здивувався цісар.

– Йоган Лібені. Він зізнався в цьому на допиті.

– А навіщо він це зробив? – ще більше здивувався Франц Йозеф.

– Він вирішив, що так вони будуть у безпеці. Якщо ми думатимемо, що Іда померла, то й шукати її ніхто не буде, – сказала Сіссі.

– А вийшло якраз навпаки, – засміявся Франц Йозеф.

– Так буває, – сказала Сіссі.

– Мені, чесно кажучи, не дуже зрозуміла роль Лібені в цій історії, – сказав Франц Йозеф. – Якби я був на місці змовників, то Лібені став би останньою людиною, котрій би я довірив збройний замах. По-перше, він каліка, а по-друге, взагалі не надійний. Типовий графоман, далекий від реального життя. Таким не місце серед терористів.

– Вони якраз на це і покладалися, – сказала Сіссі. – На допиті Андраші зізнався, що спочатку їхнім планом було залучити Лібені до організації саме для того, щоби потому покинути його на місці злочину і щоби його стратили замість справжнього виконавця замаху. Іда спокусила його, й він був готовий на все заради неї.

– Але навіщо тоді вони викупили його з в’язниці? – не зрозумів Франц Йозеф.

– Я ж казала тобі – любов! – засміялася Сіссі. – Іда не лише спокусила Лібені, а й сама закохалась у нього. Це їх і підвело.

– Шкода, що його стратять. Думаю, ця історія в якійсь наступній його п’єсі мала би шалений успіх, – засміявся Франц Йозеф.

– Сумніваюся, – відповіла Сіссі. – Ти просто не бачив його п’єс. Він пише так жахливо, що навіть хороша історія не врятує цієї писанини. Він зуміє зробити її нудною та мелодраматичною. Тож мистецтво від цієї страти точно нічого не втратить. Історія політичних замахів – також. Шкода тільки його бідного батька.

– Отже, підсумовуючи всю цю історію: якби ти не побачила в газеті оголошення про прем’єру п’єси і не впізнала назви тієї вистави, то вони би вийшли сухими з води? – спитав Франц Йозеф.

– Дуже ймовірно, бо ми вже мали квитки до Відня на наступний день, – зітхнула Сіссі.

– Це ж треба, – сказав цісар. – Я думав, що одружився з неймовірно вродливою жінкою. А виявилося, що вона ще і дуже спритний детектив. Не всім так щастить.

І Франц Йозеф ніжно обняв дружину за талію.

Примечания

1

Обмовка автора: у 1848 році, про події якого йде мова, Фердинанд I (народ. 19 квітня 1793 р.) не помер, а зрікся престолу (2 грудня), після чого жив у Празі та своїх маєтках у Чехії, займаючись сільським господарством, до якого завжди мав схильність. Помер 29 червня 1975 р. Отримав у Чехії, де був дуже популярним, прізвисько «Фердинанд Добрий». – Прим. UkeMandrivnyk.

(обратно)

Оглавление

Відень, 1856

Зальцбурґ, 2015

Парк Бурґґартен, 1856

Зальцбурґ, 2015

Відень, 1856 Кравецька майстерня

Зальцбурґ, 2015

Відень, 1856

Зальцбурґ, 2015

Відень, 1856

Львів, 2015

Відень, 1856

Літак Зальцбурґ–Відень, 2015

Відень, 1856

Літак Відень–Львів, 2015

Львів, 2015

Відень, 1856

Відень, 1856

Львів, 2015

Відень, 1856

Відень, 1856

Львів, 2015

Відень, 1856

Відень, 1856 Через три години

Відень, 1856 Наступного дня

Львів, 2015

Відень, 1856

Відень, 1856

Львів, 2015

Відень, 1856

Відень, 1856

Львів, 2015

Трієст, 1857

Львів, 2015

Венеція, 1857

Венеція, 1857 Через кілька годин

Мілан, 1857

Львів, 2015

Мілан, 1857

Будапешт, 1857

Будапешт, 1857 Через три години

Львів, 2015

Будапешт, 1857

Будапешт, 1857

Будапешт, 1857

Будапешт, 1857

Будапешт, 1857

Будапешт, 1857 Через кілька днів

Зальцбурґ, 2015

Відень, 1857

Зальцбурґ, 2018

Відень, 1857

Відень, 1857 Через кілька днів

Відень, 1857

Будапешт, 1857

Будапешт, 1857

Будапешт, 1857

Будапешт, 1857

Будапешт, 1857

Будапешт, 1857

Будапешт, 1857 Через кілька годин

Відень, 1857

*** Примечания ***