Я бачу, вас цікавить пітьма [Ілларіон Павлюк] (fb2) читать постранично

Я бачу, Вас цікавить пітьма. Ілларіон Павлюк

Життя кожного з нас складається з низки днів, які минають один за одним. Ми бредемо крізь самих себе, зустрічаючи бандитів,

привидів, велетнів, старців, юнаків, жінок, удів, побратимів.

Та щоразу зустрічаємо самих себе.

Джеймс Джойс, «Улісс»

Частина 1 Пояс Каїна

Розділ 1 Зупинка

Мікроавтобус зменшив швидкість, з’їхав на освітлене місяцем узбіччя, захрускотів кригою замерзлих калюж і став. Дівчина відразу ж прокинулася й зачудовано завертіла головою.

Обабіч дороги в очікуванні снігу розкинулися замерзлі поля.

— Чого спинилися? — запитала вона.

— Підкинемо декого, — сказав Чоловік у Червоному і кивнув на недоладний бетонний дашок зупинки попереду.

— Ні-ні-ні, ми так не домовлялися! — обурилася дівчина. — Ви з мене повну вартість узяли!

— Та чого ви… Дитину забрати. На той бік.

Він вимкнув фари і заглушив двигун. Запала тиша. У місячному світлі добре було видно зупинку, розмальовану портретами героїв мультфільмів. Переважно диснеївських. Проте зображені вони були так потворно, що вона не всіх і впізнала.

— То ваша дитина?

— Моя? — він зареготав. — Оце так сказали! Ні. Я лише вожу.

— І де ж це вони сядуть?

Дівчина озирнулася, щоб іще раз переконатися: салон мікроавтобуса був вантажний. Є лише оце подвійне пасажирське сидіння, на якому сидить вона.

— Одна дитина, а не «вони», — поправив Чоловік у Червоному. — Посуньтеся трохи.

— Хіба вона їде без батьків?

— Так і є, — сумовито кивнув Чоловік у Червоному. — Побудете мамкою? Недовго.

Вона мугикнула.

— Оце вже спасибі.

— Я думаю, діти — це нагода взнати про себе щось хороше, — прорік Чоловік у Червоному. — Для когось навіть — єдина.

Дівчина скептично закотила очі:

— А ви, бачу, філософ…

Годинник на торпеді показував 23:55. Вона зітхнула і знову втупилася у вікно. Час волікся по-свинському повільно. Дорога була порожнісінька. Ні світла фар вдалині, ні будівель.

— Як ви сказали вас звуть? — запитав раптом Чоловік у Червоному.

Вона вже було відкрила рота, але чомусь затнулася. Наче не була впевнена.

— Мене?

— Ну а кого ж! Із голови вилетіло… — Чоловік у Червоному поплескав себе по чолу. — Гала! Сам згадав. Гала.

І він усміхнувся їй.

— Гала, — повторила дівчина.

— Так же? — перепитав Чоловік у Червоному.

— Так… — невпевнено кивнула вона. — А його хтось привезе? Малого?

— Її. Це дівчинка. Та не переживайте ви, скоро будете на місці. За мостом уже Буськів Сад.

Гала нетерпляче засовалася. Дістала телефон. Мережі не було, інтернету, ясна річ, теж.

— Онде вона! — несподівано мовив Чоловік у Червоному і кивнув у бік зупинки.

Під бетонним дашком маячіла самотня постать дівчинки рочків шести, в пальтечку і плетеній шапочці.

— Звідкіля вона взялася?! — здивувалася Гала. — Пішки, чи як… Ніч же! Ви так оце і будете сидіти?..

— Та підождіть же! — перебив Чоловік у Червоному.

Аж ось дівчинка ритмічно плеснула в долоньки, і чіткий високий звук розірвав нічну тишу. Плесь! Плесь-плесь! Вона трішки постояла, немов роздивлялася власні руки, і знову — плесь! Плесь-плесь!

— Дайте їй пару хвилин, — попрохав Чоловік у Червоному. — Їй треба освоїтися.

— Що? Що їй треба?

Він зітхнув:

— Вона не така, як усі.

Гала нахилилася трохи вперед, пильно придивляючись до дитячої постаті. Дівчинка притисла до обличчя долоньки і тепер кумедно вертіла голівкою, роздивляючись усе крізь розчепірені пальці.

— Не розумію, хто відпустив таку манюню саму? — не стрималася Гала. — Ви знаєте її батьків?

— Та знаю… — стиха мовив він. — Усе, освоїлася! Йдіть!

— Хто? — не збагнула Гала.

— До дитини ідіть! Забирайте і їдьмо.

— Я?!

— Просто візьмете її за руку — і все.

— Та з якої це статі! — обурилася Гала. — Ви везете, ви і йдіть…

— Мене вона злякається, — відтяв він. — І втече.

— Ви здуріли? Ідіть самі!

— Утече, ми нізащо на світі її не знайдемо. Ясно вам?

— Нічого мені не ясно! Не піду я нікуди! — Гала схрестила руки, встромивши долоні під пахви.

— Просто дайте їй руку! Хіба це так важко?

— Та що це таке робиться!

— Вона особлива дитина, розумієте?

— Так, я дзвоню в поліцію! Нехай розбираються…

Вона дістала телефон, і тут же згадала, що мережі немає. Без особливих сподівань піднесла його до лобового скла. Нічогісінько.

Чоловік у Червоному опустив вікно і закурив. Плесь! Плесь-плесь! — пролунало від зупинки.

— Чим ви собі думали, коли соглашались її підвезти, — буркнула Гала.

— Комусь же треба перевозити людей…

— І чого ж це вона вас боїться?!

— Мене багато хто боїться, — звів плечима Чоловік у Червоному. — А діти — то