Опівнічні стежки [Михайло Канюка] (fb2) читать онлайн

Утяй мовчки стенув плечима. Ця невеличка прогулянка, як і розраховував полковник, роз'ятрила Романівському душу. Він дивився навкруги і не вірив своїм очам, затято мовчав, але за цим мовчанням вгадувалася напружена робота думки. І Василенко знав, що це мовчання неодмінно повинно прорватися потоком слів.

Але полковник не хотів пересолювати і навмисне повів Утяя у майже безлюдний парк – час для бабусь із пустотливими онуками і статечних пенсіонерів уже минув, а для закоханих ще не настав.

Сутінки щільно оповили землю, але ліхтарі ще не світилися. Вони повільно йшли алеями, й Утяй сам завертав у найтемніші й найглухіші, йшов на крок вперед од Василенка, намагаючись приховати своє обличчя. Так вони вийшли на галявину, де під смугастим тентом літнього павільйону притулилося кілька столиків.

– Хочете підкріпитись? Я знаю, тут готують чудову каву, – запропонував Василенко.

Присьорбуючи густо-чорний напій, Романівський зрідка кидав насторожені погляди на свого супутника, який байдуже поглядав на нечисленних відвідувачів. Піджак він недбало кинув на спинку стільця, засукав рукава білої сорочки і з видимою насолодою смакував гарячу, запашну каву.

– Ще по одній! – зупинив він офіціантку. – Гадаю, не відмовитеся, – звернувся до Утяя, – люблю добру каву, а тут її вміють варити…

Утяй зручніше вмостився на стільці, закурив.

– А ви, Олексію Петровичу, все ж не виконали своєї обіцянки щодо однозначності, – примружившись, почав він іронічно.

Василенко здивувався:

– Хіба я нечесно поводився? Адже мало не весь час я мовчав…

– Так. Але я кажу про саму ідею прогулянки. Ви не могли не розраховувати на те враження, яке вона справить на мене. А в тому, що я не залишусь байдужим, ви були впевнені.

Василенко розсміявся.

– Е ні, шановний, це вже зовсім різні речі! Моє діло запропонувати, а ваше сприйняття стосується лише вас самих…

– Ет, казуїстика! – змахнув рукою Романівський.

– Ну, добре, добре, – знову засміявся полковник. – Я справді хотів, щоб ви подивилися і на людей, і на місто власними очима, без упередженості.

– Я розумію, – перебив його Утяй. – Вигляд благополучного, радісного натовпу красномовніший за будь-який словесний доказ. Але якщо ви гадаєте, що зможете в такий спосіб перевиховати блудного сина… Пізно вже мені, як сказала ота дівчина.

– Вік живи – вік учись, чи не так?

– Ця теза для дурнів. Я ж прикипів серцем до своєї справи, і поступитися своїми поглядами – значить зрадити себе самого й все своє життя…

– Кому ви служите, Романівський? – сухо запитав Василенко.

– Як кому? Україні…

– Я теж служу Україні та її великому народові. І кожен з нас упевнений, що служить чесно. Але це не заважає нам бути найзапеклішими ворогами. Де ж істина?

– Ну-у щодо вас, то ви, звичайно, впевнені у своїй об'єктивності, Олексію Петровичу. А щодо міського натовпу… Це ще не народ! Мою ж схвильованість можете віднести на рахунок того, що я вперше за багато років ступив на вулиці такого пам'ятного мені міста. Адже я шістнадцятирічним хлопчиною прийшов сюди. – Утяй нервовим рухом посунув чашку, так що вона перекинулася і залишки кави розлилися по мармуровій поверхні столика.

Полковник Василенко оцінююче подивився на Утяя і сказав з притиском:. – Ви справді зараз дуже схвильовані.

Утяй помітно знітився і опустив голову.

– Не говоріть нічого. Думаю, що зараз ви просто не Здатні міркувати абсолютно логічно. Краще відкладемо розмову до завтрашнього вечора.

Утяй байдуже стенув плечима і підвівся з-за столика.

– Я, мабуть, таки стомився, пане полковнику…

Але наступного дня їх бесіда не відбулася, Василенко на виклик генерала терміново вилетів до Києва. Микитенко любив усе добре обміркувати із своїм колегою і другом і частенько-таки виривав свого підлеглого з робочої кипучки, і Василенко знав, що розмова мала бути серйозною.

Так воно й вийшло. Тільки-но полковник Василенко став на порозі генеральського кабінету, як Микитенко заспішив:

– Давай-давай, друже, сідай швидше, бо справ – сам знаєш. – І Віталій Романович виразним жестом показав, що в нього справ дійсно на горло.

– Я знаю, що вас турбує, – перебив його Олексій Петрович, – мої зустрічі з Утяєм, чи не так?

– От-от, як він» там, не дуже виступає? – Генерал любив, розмовляючи з Василенком, вживати такі нестатутні словечки, наче підкреслював цим свої дружні взаємини з полковником. – Час не жде, що ти можеш сказати про його настрої?

– Настрої? – замислився Олексій Петрович. – Настрій у Романівського складний. По-перше, його дуже пригнічує те, що він потрапив у наші руки. Ворог він, безперечно, затятий і ним залишиться, я в цьому впевнений. Але…

– Але? – перепитав Віталій Романович. – Ти вже щось надумав?

– Гадаю, цей ворог, якщо поводитиметься чесно, може стати нам у пригоді. Він не може не розуміти, що націоналістичного підпілля вже не існує і що ставка на оунівський рух – це бита карта. От і виходить, боротися Романівському вже немає за що чи то за кого. Надії повернутися за кордон до мюнхенського гніздечка нема ніякої, тож доведеться йому спасати свою шкуру на власний розсуд. Він добре розуміє, що держава і суд його, звичайно ж, не простять і тільки подальша поведінка може до деякої міри вплинути на його теперішню долю.

– Так-так… – Микитенко встав і пройшовся з кутка в куток кабінету. – А ти часом не помиляєшся? Може, він і не зовсім ще уявив собі ситуацію. Буде тягти час, викручуватися, чи, може, ти вже говорив з ним про це.

Василенко розвів руками.

– Ну, Віталію Романовичу, не такий вже я швидкий. Самі знаєте, якщо зібрати до гурту дев'ять вагітних жінок, то дитина все одно не народиться за місяць. Треба час, щоб це дитя визріло. Треба час, щоб думка стала переконанням. А я вже, сіромаха, якось допоможу при «пологах»…

Генерал усміхнувся, але одразу ж посерйознішав.

– Я був би тобі дуже вдячним, якби ті «пологи» сталися передчасно. Повторюю: час не жде, і від твоєї роботи багато в чому залежатиме хід операції. Він зараз нам необхідний, цей бандит, хоча й цивілізований, але від того ще небезпечніший. І тому прошу тебе, Олексію Петровичу, – Микитенко підійшов до друга і довірливо поклав руку йому на плече, – прошу тебе, будь хитрішим, мудрішим за нього в тисячу разів; не дай боже, щоб він потім нам якось дошкулив.

– Розумію, товаришу генерал, що за Утяя відповідатиму головою.

– Ет, я волів би бачити твою голову на плечах, так мені більше подобається! – пожартував Микитенко. – А щодо відповідальності, то добре, що все розумієш. Тож не поспішай і надмірно не зволікай.

Вони засиділись до пізнього вечора, обмірковуючи все до найменших дрібниць, і коли Василенко вийшов на вулицю, там уже засвітилися ліхтарі. Він з задоволенням вдихнув прохолодне вечірнє повітря і вирішив, пройтися до свого холостяцького дому пішки, щоб дорогою ще раз продумати всі ходи в цій небезпечній грі з Романівський, де ставкою були не тільки життя чекістів, учасників операції, а й спокій і мирний труд радянських людей, що їх покликані оберігати Василенко і його колеги.

Наступного дня, коли Василенко повернувся до Львова і викликав Романівського, той відмігся хворобою. Полковник занервував: невже так ретельно продуманий план полетить шкереберть? Увечері Василенко сам пішов у камеру до Утяя. І не впізнав його. Романівський, прикривши руками змарніле і бліде від пережитого й передуманого обличчя, сказав:

– Громадянине полковнику, я хочу говорити з вами. Я знаю, що можу бути корисним вам, – почав він, безсило склавши руки на колінах. – Тільки в такий спосіб я можу розраховувати на пом'якшення судового вироку, чи не так?

– На жаль, нічого гарантувати я вам не можу, бо долю вашу вирішуватиме суд, – суворо відповів Василенко. – Скажу тільки, що при умові вашої допомоги нам у знищенні оунівського підпілля на Україні ми клопотатимемо перед судом, щоб вам зберегли життя. Це єдине, що ми можемо зробити для вас, громадянине Романівський, і я хотів би, щоб ви це добре усвідомили. – Останню фразу Олексій Петрович особливо наголосив.

Тієї ночі в одному з вікон Львівського управління держбезпеки довго не згасало світло…

Майстер

Сюди, у невеличку кімнату під самим дахом, ледве долітав шум знадвору. Під вікном лагідно розгойдувалося верхів'я старого горіха, віття билося в шибку, немов просилося до розмови, що точилася в кімнаті. Пахло свіжозвареною кавою.

– Далі, – тихо сказав Бень.

– Коли ми наблизились до Станіша, почав накрапати дощик… – продовжував Голуб.

– А як то можна було визначити, що це Станіш, біля хутірця немає ж ніяких написів, – перебив його Бень, в його голосі чулося неприховане глузування. Цей високий, огрядний чоловік у зеленій куртці лісничого сидів у кутку дивана, поклавши ногу на ногу, і спокійно курив. Час від часу він нахилявся до попільнички, що стояла на килимі біля ніг, і при цьому кидав на гостей допитливі і дещо іронічні погляди. Він не приховував свого недовір'я до цих двох чужинців, хоча напередодні одержав радіограму про їхній прихід і хоч привів їх сюди його особистий зв'язковий. Але таке вже в Беня було правило – годинами розпитувати кожного новоприбулого про одне й те саме, вловлюючи найменшу неточність у розповіді, всіляко хизуючись своєї владою.

«Гості» – бойовик Голуб та його помічник, радист Марко, – сиділи на стільцях навпроти Беня і старанно пригадували подробиці своєї недавньої подорожі. Останнє запитання обурило Голуба: «І чого він викаблучується, цей пихатий Бень?» – подумав він.

– Рапортую послушно, друже референт, зорієнтувались по карті, – задерикувато відповів Голуб.

Бень відкинувся на спинку дивана і вп'явся нерухомим поглядом в обличчя Голуба. «Ти образився? Тим гірше для тебе, друже», – немов промовляв він усім своїм виглядом. І Голуб знітився, принишк, далі заговорив скоромовкою.

Бень повернув голову вбік, замислено подивився у вікно. Мимохіть зауважив, що Голуб розкаюється за зухвалість і слухняно вже вкотре переповідає подробиці подорожі. Бень давно вже переконався, що і паролі, з якими прийшли до нього Голуб і Марко, і їхня розповідь про навчання в агентурній школі, і директиви шефів для нього, Беня, і пошта на Україну до Утяя, який переховувався десь на Львівщині, – все це не викликає сумнівів. Бень добре знав таких бойовиків, як Голуб: жорстоких і нахабних із слабшими, але покірних із сильними. Запитання Беня були, по суті, зайвими, а зухвала відповідь Голуба – останнім спалахом його самостійності. Голуб і сам уже розумів, що так відповідати всесильному референтові служби безпеки Беню не варто. І, врешті, це просто небезпечно, бо ж Голуб був звичайним рядовим бойовиком.

– Через дві години, – продовжував розповідати Голуб, заглядаючи Беневі в очі, – на останній орієнтир – Маріацький костьол – вийшли точно за картою…

Голуб замовк, помітивши, що Бень не слухає або робить вигляд, що вже не цікавиться розповіддю гостя. Тут в розмову втрутився Марко, який до того сидів мовчки.

– Ми зупинились на узліссі, – сказав він, – перепочили. Потім зорієнтувалися і пішли до Динува…

Голуб слухав свого помічника і запопадливо всміхався, майже з острахом зазираючи у байдужі очі Беня. А той кинув цигарку, потягся на дивані і, не дивлячись на гостей, запитав:

– Яке маєте завдання?

– Як я вже рапортував, друже референт, – підвівся Голуб, – ми маємо передати листа від зверхника вам і окружному провідникові. Після цієї зустрічі маємо йти через кордон до краю з поштою. Маємо зустрітися із зв'язковим Утяя біля Нижанковичів.

– Кордон будете переходити у четвер біля Хирова. Ці два дні зачекаєте у схроні.

Голуб ледь помітно зітхнув. Таки віддячив, собака! йому, Голубові, гадалося, що кілька днів він з Марком поживе у Динуві, покуштує знаменитої «Виборової» горілки… А тут сиди знову в схроні – у польському лісі! Але бойовик вирішив промовчати, бо вже чув про звичай Беня додавати кари непокірним. Зрештою, в схроні доведеться тільки ночувати. Вдень можна і на галявині відпочити, а горілка, певно, і в схроні знайдеться.

По паузі Бень, наче читаючи думки Голуба, додав:

– А втім, нема чого вилежуватися тут. До Хирова підете завтра.

Голуб і Марко схилилися у шанобливому поклоні. Значить, про відпочинок годі й думати. Спасибі, що хоч цю ніч дав.

Задкуючи, вони вийшли з кімнати. Бень ще трохи посидів, прислухаючись до їхніх кроків на старих дерев'яних сходах, потім устав, зазирнув до сусідньої кімнати. Там, примостившись на підвіконні, старанно змащував свій пістоль його охоронець Булась. Він так захопився роботою, що навіть кінчик язика висолопив.

Відчувши погляд, Булась підвів голову, посміхнувся Беню. Але той тільки похмуро глянув у відповідь, заклопотаний своїми думками. Тоді Булась, сховавши зброю під пахву, застебнув піджак, натяг кашкета і теж попрямував до дверей.

Бень, зачекавши, доки він піде, повернувся до світлиці. Сів знову на диван, витяг з кишені листа від зверхника, почав читати… Те, що Булась пішов з будинку, цілком його влаштовувало, бо Беневі хотілося побути на самоті.

… Цілу добу Голубу і Марку довелося йти до кордону пішки. Їх супроводжував провідник – похмурий, немолодий бородань. Час від часу вони ховалися в кущах, пропускаючи повз себе випадкових стрічних, обминали навіть підлітків-пастушків на луках. Надвечір вийшли до невеличкої залізничної станції. Не заходячи до приміщення, під дощем дочекалися північного експреса, який прямував до Перемишля. Обережно обминувши патруль, молодих польських солдатів з автоматами за плечима, що прогулювалися по перону, Голуб і Марко вже без провідника, який встиг зникнути, сіли до вагона другого класу. Вечір був прохолодний і вітряний. Легкий вагон струшувало на ходу так, що весела юрба юнаків з гітарою; певно студенти, весь час реготали, щоразу ледве втримуючись на своїх лавах.

Це гамірливе сусідство влаштовувало обережного Голуба, але невдовзі він вийшов з купе до Марка, який чатував у коридорі.

Мов незнайомі, постояли вони один біля одного в тамбурі. Покурили. Коли здаля побачили контролера у сірому форменому костюмі, одвернулися, і Марко, підхопивши свою важку сумку з рацією, зайшов до туалету. Голуб мовчки посміхнувся йому в спину – нерви! – потім спокійно дістав із кишені квитка, показав залізничнику і знову байдуже відвернувся до темного вікна.

За кілька хвилин поїзд стишив хід і зупинився на маленькому полустанку. Голуб висунувся у двері, довго розглядав напис на фронтоні маленького будиночка, потім повернувся до Марка:

– Тут!

Вони стрибнули на мокру землю, коли вагон рушив. Трохи постояли, проводжаючи поглядом мерехтливу червону цятку на останньому вагоні, і швидко поминули колії. З дощової сітки раптом виникла кремезна постать робітника-залізничника в оранжевій безрукавці, забризканій грязюкою. Мовчки кивнули один одному головою, і той, не озираючись, пішов у ніч. Голуб і Марко попрямували за ним.

Марко з цікавістю вдивлявся у темряву. Місцевість була напрочуд знайомою: невисокі пагорби, де-не-де порослі кущами, зрідка – неширокі потічки. Саме такою ця земля була і по той бік кордону, де Марко зріс і звідки кілька років тому втік разом з кількома бойовиками, яким пощастило уникнути погоні. «Дивно, – думав він, – зовсім наші місця, а країна інша…»

У кущах ліщини їх зустрів ще один провідник, старий селянин у розбитих чоботях і благенькому піджачку. Він смоктав порожню люльку і впевнено йшов попереду, низько нахиляючись до землі, інколи зупинявся, прислухаючись до рівномірного шуму дощу, потім піднімав руку і знов рушав уперед. Вся трійка наслідувала кожен його рух – теж низько схилялися до землі, так само обережно, не на повну ногу, м'яко ступали по мокрій траві, щоб не залишати слідів. Та ось провідник припав до землі – одразу лягли всі троє, тільки Марко забарився, прилаштовуючи на плечах свою сумку.

У темряві ледь чутно дзюрчала річка. Дощ ставав рясним, великі краплі голосно били по вітах прибережних кущів. Старий сердито змахнув рукою на схід і зупинився. Без слів Голуб і Марко пройшли повз нього, на мить відчувши міцний запах тютюну, і заглибились у воду. Хвилі сягали майже пояса, холодна осіння вода миттю залила чоботи, одяг обліпив тіло. Обидва йшли повільно, обережно намацуючи ногами в'язке глеювате дно. Лоби у Голуба і Марка були гарячі і, спітнілі від хвилювання.

Голуб озирнувся. На пологому березі тьмяно бовваніли кущі, десь біля них ворухнулися дві людські постаті. Він на мить позаздрив їм, але одразу ж ступив далі, вглиб… І раптом вузьке лезо прожектора різонуло по воді, вихоплюючи з пітьми химерні баранці дрібних хвильок. Двоє завмерли. Дихання у грудях перехопило, серця закалатали часто і голосно.

Марко був ладен повернути, до того стало моторошно. Але Голуб присів у воді, ляснувши радиста по плечу. Той теж присів, піднімаючи над хвилями свою сумку. Вода тепер заливалася за комір, але вони нічого не помічали, напружено стежачи за променем прожектора. Світло наче причарувало їх, паралізувало ноги, які прикипіли до глеюватого дна. Сліпучий сніп світла наблизився, Марко присів ще нижче, сховав голову під воду, але не відчув холоду, бо йому стало невимовно жарко. За кілька секунд він висунув голову з води, глянув навколо. Прожектор перестав нишпорити по річці, світлова доріжка спокійно застигла вздовж радянського берега. – Голуб обережно ворухнувся, просунувся вперед. Коли пройшли кілька кроків, прожектор згас. І згодом обидва тихо вийшли на берег.

Далі пішло легше. По-перше, вже звикли до цього моторошного напруження і спокійного нічного леготу води, який щомиті міг вибухнути смертельним пострілом. А головне, Марко знав тут кожну стежину і тепер ішов попереду. Та й Голуб при підготовці продумав кожну дрібничку. Вони йшли заздалегідь вивченим шляхом, не звертаючи уваги на дощ і вітер, обминаючи відкриті місця.

Голуб навіть дещо заспокоївся: намічений ним план переходу здійснювався поки що без перешкод. Хіба ж він знав, як пильно стежить за ними зараз начальник прикордонної застави майор Нарушев!

Майор сидів з телефонною трубкою в руці, слухаючи повідомлення з постів.

– Все йде як слід, – прошепотів Голуб, озираючись…

– Все йде як слід, – сказав Нарушев, кладучи трубку на важіль. – Зніміть додаткові пости біля річки, – наказав він, виходячи з кімнати.

Його підопічні успішно перейшли кордон, і тепер, напевне, за ними стежать люди полковника Василенка. В кожному разі, із зони спостереження його, майора Нарушева, вони вийшли. Він доповів про це і тепер міг із спокійною совістю йти спати.

* * *

– Рапортую послушно, друже провідник! За вашим наказом стрілець Грізний прийшов, – виструнчився перед Богуном невеликий на зріст, рухливий парубок у короткій підперезаній свитці.

Богун кинув короткий погляд на Утяєвого посланця, мовчки махнув йому рукою і знову почав вдивлятися у гущавину. Вдалині, праворуч, світилися вікна у селі Нижанковичі, а тут, у лісі, було тихо і мокро. Зачувши умовний крик сови, тієї ж миті стукнув палицею по дереву. З темряви виринула постать, з нею у кущах ворухнулася друга. Чигрин досвідченим оком роздивився пістолет у руці першого і вантаж на плечах у другого.

– Як дійшли? – привітавшись, запитав Богун.

– Нічого, – полегшено зітхнувши, сказав Голуб.

Грізний виступив наперед:

– Провідник уже чекає на вас!

– Ходімо! – негайно наказав Богун.

Всі четверо пішли вбік від села, важко продираючись крізь кущі. Вони йшли лісом мовчки, прислухаючись до таємничих нічних звуків. Десь далеко загавкав собака, прогуркотів поїзд. Вже почало розвиднятися, коли добралися до місця. Богун відійшов на кілька кроків уперед, намацав якийсь пень, відсунув його вбік і ступив ногою на драбину.

– Ідіть сюди, вниз, – сказав, дивуючись буденності того, що відбувалося. Подумати тільки, він уперше отак просто приймає двох ворогів, які прийшли звідти, з самого бандитського кубла! Богун довгим поглядом подивився на двох украй стомлених людей, які ще й досі, не вірили, що небезпека позаду, і весь час хижо озиралися, не випускаючи з рук зброї.

Богун ступив до освітленого бункера і побачив перед собою Утяя, той стояв разом із своїми охоронцями біля входу до другого приміщення. Він гостинно поцікавився, як дійшли Голуб і Марко. Тепер Голуб посміливішав.

– Важка дорога, друже провідник. Напоролися на засідку, та нам пощастило втекти.

Богун відійшов вбік, притулився до стіни, уважно прислухався до розмови. Мимоволі прикинув сили у бункері: Утяй з охоронцем, Голуб і Марко. Отже, четверо оунівців і один він, чекіст. Дарма що Утяй зголосився допомагати чекістам. Це аж ніяк не виключає можливості, що зараз, коли у лісовому схроні їх більшість, Утяй не наважиться вчинити над ним розправу. До того ж ще вчора Чигрин попросив зняти будь-яке спостереження за схроном. Думав: хто його зна, що то за птиця той Голуб. Щойно закінчив навчання у розвідшколі Рочестера. Може свіжим оком щось помітити, і тоді прощавай гра, яка коштувала вже стількох зусиль і почала, зрештою, приносити чекістам користь.

Але Чигрин помилявся. Полковник Василенко, хоча спочатку й погодився з доказами Сергія, але, поміркувавши, наказав так замаскувати охорону біля схрону, що її не помітили б навіть ті, хто добре знав, що вона там є. Василенко не сказав про те Богунові навмисне: нехай той не хвилюється, що товаришів хтось помітить. Отже, і полковник був спокійний за Сергія, і того ніщо не відволікало від виконання своєї р і.

У ту мить він і справді найменше думав про свою безпеку – його турбувало лише_ виконання завдання, і тепер він уважно придивляв до обох «гостей». Хто ж з них буде надійнішим у дорозі? З ким із них зведе його доля для найважчих, найнебезпечніших випробувань? Краще враження справляв той, з густою чорною щетиною на щоках, здається Голуб.

Утяй присів на ослінчик, суворо запитав:

– З чим прийшли? Як там зверхник?

– Принесли вам пошту, – відповів Голуб. – Шифри, живлення для рації. Є ще інструкції полковника Рочестера. Зверхник наказав вам пильно їх вивчити, бо Рочестер незадоволений. Мало надходить розвідувальної інформації, казав мені, треба посилити її збирання.

Утяй кивнув, взяв конверти від Голуба, повернувся до Марка:

– Що ти скажеш?

– Голуб має повернутися з поштою від вас. А я залишусь тут радистом. Маю ще доручення збирати інформацію.

– Добре, – погодився Утяй. – Нехай Голуб відпочине і піде назад. Але, – він кинув виразний погляд на Богуна, і тому на мить здалося, що Утяй посміхнувся, – разом з ним піде наш представник – надрайонний провідник Богун.

Голуб і Богун одночасно виструнчилися. Обидва були задоволені: Голуб радів, що зможе вибратися з цього страшного, небезпечного краю, а Богун відзначив суворий і чіткий тон наказу, що його віддав зараз Утяй. Все гаразд!

Але Марко знову ступив уперед:

– Друже провідник, мені наказано негайно повідомити зверхника про наш успішний перехід. Хочу розгорнути рацію.

– Дозволяю, – сказав Утяй і підвівся. – Влаштовуйтеся тут і після передачі можете відпочивати. – Не прощаючись, він пішов до виходу. Богун мовчки рушив услід.

* * *

Богун з Голубом перейшли радянсько-польський кордон біля села Чернява. День був ясний і теплий. І вони відсиджували у соняшниках, доки на землю спали сутінки. Потім дійшли путівцем до найближчої станції, сіли в поїзд і доїхали до Ярослава. Звідти рушили далі на захід іншим поїздом, пересіли на зустрічний, повернулися. Лише впевнившись, що за ними ніхто не стежить, прийшли на квартиру до літнього залізничника. Два дні переховувалися на горищі корівника, а потім сіли на поїзд, який ішов до Кракова.

Велике місто зустріло їх веселим передзвоном трамваїв, сміхом дітлахів, гамором строкатого натовпу, що його почуєш у будь-якому місті земної кулі. Вийшли на велику привокзальну площу, перейшли вулицю і попрямували вниз, під великий міст. У Кракові, щоправда, справ не було, треба їхати далі, до повіту Єленя Гура, але до потрібного поїзда залишалося кілька годин. Богун був тут вперше, тому запропонував своєму напарнику пройтися. Була у Чигрина ще одна думка: перевірити свої знання польської мови, призвичаїтися до нової обстановки.

Голуб слухняно йшов поруч, показував вулиці і площі добре знайомого йому міста. Почував себе вільно, лише застерігав Богуна, щоб той не потрапив за якусь дрібну провину на очі міліціонерові: тут, у Кракові, суворо додержувались правил вуличного руху, а зайва розмова з озброєною людиною у білому кашкеті могла викликати перевірку документів, що, безумовно, не могло входити в їхні плани.

Через годину завернули до кав'ярні. Голуб випив чарку «Виборової», став балакучішим. Копирсаючи виделкою у маленькій тарілочці традиційний краківський «татар» – сире м'ясо з міцною приправою, тихо промовив:

– Тут, друже, мало цікавого. Попоїсти, звичайно, можна, та й жити можна спокійно, але веселого мало.

– Що ти маєш на увазі? – спитав Богун.

– Увечері і вночі нікуди не дінешся, лягай спати разом із півнями, – скривився Голуб. – О, якщо дасть бог, дійдемо до місця, я тебе, друже, розвеселю, йой, що ти там побачиш!

Голуб випив ще чарку і став розповідати. Назви нічних клубів, де можна добряче випити і розважитися з дівчатками, так і сипалися з вуст. Мовчазний і грубий оунівський бойовик, виявляється, ні про що так не мріяв, як про те, щоб скласти кругленьку суму і осісти на островах. Богун хотів було запитати Голуба про долю неньки України, про яку так полюбляли бідкатися оунівці, але промовчав: перед ним сидів типовий найманець, без переконань і батьківщини, який мав одну-однісіньку мету – збагатитися на своєму кривавому ремеслі і безтурботно дожити віку на Заході.

– Ти уявляєш собі місто, оповите туманом? – говорив Голуб, ковтаючи чергову чарку горілки, і сипав невідомо звідки взятими цифрами: – Кожні три хвилини там народжується дитина, а кожні шість хвилин – весілля. Через кожні вісім хвилин – пожежа, а через кожні три години зникає людина. Зникає – та й годі! І ніхто, навіть поліція, не може сказати, чи вона потонула у річці, чи назавжди поїхала кудись у теплі краї. Он як! І розважитись є де. Що не житель столиці – то гравець на скачках, або на собачих бігах, або в бінго. Ти знаєш, що таке бінго? О, то дуже файна гра!

Він нахилявся до Богуна, дихав на нього горілкою і захоплено шепотів:

– Тільки для цього потрібно дуже, дуже багато грошей! Фунти! О, то валюта! – Голуб зневажливо шарудів новенькими злотими, якими набив собі верхню кишеню. – А ще краще долари…

Очі його блищали, рот хтиво кривився:

– Президента Вашінгтона знаєш? його портрет на. одному доларі, А президент Лінкольн уже вартий п'яти доларів. Та найбільші банкноти з лицем президента Гамільтона, ті варті десяти… – Він нервово зареготав і додав: – На крайній випадок, можна і дрібними. По десять центів! Там вибито президента Джеферсона, але якщо тих президентів повна кишеня – теж непогано… – Богун відсунувся, суворо сказав:

– Верзеш казна-що… Годі! Забув, що ми тут не на екскурсії?

Голуб замовк, слухняно підвівся:

– Правда твоя, друже провідник. Ходімо.

– … Надвечір дісталися вони на старенькому трамваї до містечка Цеплиці. Походивши навколо, зайшли до непримітного будиночка у садку. Господар, напівукраїнець-напівполяк Стах Павловський, обмінявшись паролем, прийняв їх досить гостинно. Познайомив з дружиною, потім представив трьох своїх дітей:

– Оце, прошу пана, старша дочка Тереза, це – Богдан, а це – Галя.

Він раптом прислухався, спохмурнів і тихо наказав дітям іти геть. За мить він і сам пішов за ними: у дверях стояв високий чоловік у зеленому френчі. З-за його плеча виглядав вусатий товстун у вишиваній сорочці.

Стах зупинився біля виходу, вклонився у бік високого чоловіка, неголосно сказав Богунові:

– То є пан Бень, референт безпеки.

Бень ступив уперед, коротко кивнув. Вусатий теж вклонився, представився:

– Байда, зв'язковий крайового провідника Заламая. Він, мабуть, хотів ще щось сказати, але Бень нетерпляче ворухнув плечем, і Байда замовк.

– Слава героям! – сказав Богун, звертаючись до Беня.

Той стримано відповів звичною формулою привітання. Пройшов до середини кімнати, сів на стілець біля столу, розправив зморшки на скатертині. Звів на Богуна великі сірі очі, байдуже глянув на Голуба, який виструнчився в кутку, сказав:

– Поговоримо?

Богун пильно подивився в очі Беню. Якусь мить міркував. Він розумів, що настав час першого серйозного випробування. Спокійно наблизився до столу, взяв і собі стільця, неквапно сів, присунувся ближче. Дивився в обличчя Беню, а бачив перед собою обличчя генерала й полковника Василенка, друзів по Києву і Львову, згадував їх теплі прощальні побажання. Вони були з ним тут, у цій затишній кімнаті, де зараз мав розгорнутися невидимий, але запеклий двобій не на життя, а на смерть.

Повернення

Тихо. Світло настільної лампи окреслює чітке коло на столі, де великим стосом лежать товсті» й тонкі папки: сині, рожеві, зелені. Такі ж папки акуратно складено на стільцях, у кріслі, на підвіконні. За столом, підперши кулаком щоку, сидить полковник Василенко, другою рукою гортає уже, мабуть, тисячну архівну справу і час від часу присьорбує із склянки міцний чай з лимоном. Обличчя полковника стомлене, під очима різко окреслилися сині півкола, очі червоні від безсоння.

Важкі штори заколивалися від протягу. Василенко підняв голову, примружився, намагаючись розгледіти у темряві кімнати пізнього гостя.

– «Ни сна, ни отдыха измученной душе…» – продекламував Микитенко. Підійшов до столу і тихо присвиснув: – Ого! Тебе скоро доведеться шукати під цими папками.

– Не спиться, Віталію Романовичу. Здається, голову б тільки встигнути донести до подушки, а як ляжу – очі на маківці, і до сну, як до неба.

– Н-да, старіємо потроху…

– Авжеж. Чай питимеш?

– Не хочу я твого сиропу, душа не приймає. Кави б…

– Єй кава. – Василенко вийшов з освітленого кола, не розчинився. Тільки брязкіт посуду і булькання води вказували на його присутність. Полковник знав про пристрасть свого друга і начальника до міцного запашного напою і завжди для таких випадків тримав у шафі баночку кави. – Пий, Віталію Романовичу, на здоров'я.

– Спасибі, друже… – Генерал ковтнув густої рідини і блаженно відкинувся на спинку крісла. – Ну розказуй, як Німий?

– А що Німий? Мовчить, як і годиться всім бідолахам. Тільки мугикає…

– Да-а, фрукт…

Василенко суворо подивився на генерала.

– Не можу я, Віталію Романовичу; позбутися відчуття, що вже десь бачив і такі очі, і таку ж біляву чуприну. Тільки в кого?…

– Тому й гортаєш оці папери? – Микитенко знову присьорбнув із чашки.

– Подивись уважніше на нього, може, згадаєш, бо у мене вже голова іде обертом. – І Василенко простягнув генералу фото Німого.

Микитенко глянув на молоде похмуре обличчя і розхвилювався, мало не випустивши з рук чашки.

– А знаєш, Олексію, здається мені, що він як дві краплі води схожий на Довбню!

– Довбня… Довбня… Лесь Чорнобай! Зажди-но… – Василенко скочив з місця, ввімкнув верхнє світло і підбіг до підвіконня. – Є! – радісно вигукнув він за хвилину і поклав на стіл розгорнуту папку. – Дивись…

– Так і є… Навіть вираз обличчя нагадує батьківський, – сказав генерал.

– От чортівня! – почухав чуприну Василенко. – Старію-таки, не зміг зіставити такі явні прикмети і однакові прізвища!

– Та не засмучуйся ти, Чорнобай – не таке вже й рідкісне прізвище. До того ж батько загинув на Україні хтозна-коли, а синочок завітав із-за кордону. Та годі, чи не збіг це?

– І досі не «можу заспокоїтись, що випустив цього ката – Боруша. Пам'ятаєш? Він разом з сином Леся втік тоді з Чорного лісу. Хлопчика теж звали Андрієм… За нашими даними, Семен Чорнобай виринув потім у Мюнхені і невдовзі знову зник… А про племінника і зовсім нічого невідомо, – зітхнув Василенко.

– Стривай, адже Чорнобай жива!…

– Так, ледь виходили її тоді. Сім ножових ран це не жарти.

– А де вона зараз?

– Живе, мабуть, і досі у своєму селі. Гадаєш…

– Неодмінно треба знайти її і привезти до Києва, і якнайшвидше! Мати є мати.

– Слухаю, товаришу генерал!

– От і добре. Олексію, розпорядись і йди відпочивати, Думаю, тепер заснеш одразу…

* * *

Сонце вже хилилося за полудень, спека, настоюючись, тисла на серце. Василенко розстебнув комірець легкої сорочки, потер спітнілу шию.

– Ну й жарота, – звернувся він до Андрія, який, зїщулившись і час від часу здригаючись, немов від холоду, сидів навпроти. На його їдоках і підборідді виросла солом'яна щетина, і вигляд він мав досить жалюгідний.

– Така спека, – вів далі полковник, – а тебе трусить… Чому не поголився?

Андрій провів рукою по обличчю і знизав плечима.

– Дарма, – сказав Василенко. – йди і дай собі лад, тобі це знадобиться. – І натиснув на кнопку дзвінка.

Андрій здивовано глянув на літнього чоловіка, що аж ніяк не був схожий на тих звірів-чекістів, про яких так багато говорили його шефи. Перед ним сиділа вкрай стомлена і змучена спекою людина з мудрими і лагідними очима. Андрій піднявся і поволі вийшов з кімнати.

Василенко ні на мить не припускався думки, що Андрієва німота справжня, його впевненість базувалася не тільки на власному враженні, а й на висновку лікарського консиліуму. Німий повинен говорити! І полковник наполегливо вишукував засоби, які б примусили Андрія припинити безглуздий опір.

Сьогодні мала відбутися ще одна спроба, на думку Василенка, – вирішальна.

Зачекавши трохи, полковник знову подзвонив і запитав:

– Марія Іванівна Чорнобай уже тут?

– Так точно, товаришу полковник! – відповідав ад'ютант.

– Запросіть її!

До кабінету зайшла невисока, сухенька жінка похилого віку. Мабуть, у молодості була дуже красивою, бо ще й досі на, блідому обличчі горіли чорні очі, а голову відтягувала сива коса, що великим вузлом лежала на потилиці. Жінка вклонилася ще з порога, на плечі впала біла хустинка, кінчиком її витерла спітніле чоло.

– Добридень, товаришу, – сказала співуче.

– І вам доброго здоров'ячка, Маріє Іванівно. Прошу! – Василенко вказав на стілець біля столу.

Марія Чорнобай сіла на краєчок і уважно глянула о очі полковнику.

– Здається мені, добродію, що я вже вас десь бачила…

Василенко посміхнувся і сказав:

– Так-так, Маріє Іванівно, ви не помиляєтесь. А було це вже давненько. Чорний ліс пам'ятаєте?

Жінка пильніше придивилася до Василенка, і очі її сповнилися сльозами.

– Йой, леле! Та це ж ви і є той самий поважний чоловік, що знайшов мене напівмертвою… А потім приходили до лікарні, провідували… А я, дурепа, і не пізнала свого рятівника!

– Нема нічого дивного, дорога, стільки років спливло. Як живете тепер, як здоров'я?

– Спасибі, слава богу… – Жінка розправила сухими руками спідницю на колінах. – Живу добре. Хатку нову поставила, корівка є, кури, качки. У колгоспі нашому трудодні добрі. Всього доста. Та й чи багато мені самій треба? Іноді, правда, серце так зайдеться болем від туги… Хоч би хто був поруч, а то все одна й одна…

Василенко співчутливо похитав головою, а потім сказав:

– Ви не ображайтеся, що відірвали вас від роботи у таку гарячу пору… Але є у нас одна важлива справа до вас. – І він подав Марії фото Андрія. – Подивіться, будь ласка, чи не впізнаєте?

Жінка взяла до рук фото, довго мовчки вдивлялася в обличчя, а потім зітхнула:

– На чоловіка мого замолоду дуже схожий. Але не він…

– Ні, Маріє Іванівно, це не ваш чоловік. Фото зроблене кілька днів тому, а звуть цю людину Андрієм.

Вона здригнулася, ще раз глянула на фото і прошепотіла побілілими губами:

– Не може бути… Так, значить, він живий!… Не може цього бути… – заплакала жінка, схлипуючи і витираючи кінцем хустки сповнені болю очі.

– Заспокойтеся, прошу вас. Не треба так нервувати. – Василенко подав їй склянку води. – Я розумію, така несподіванка, але спробуйте опанувати себе і допоможіть нам, – сказав він упевнено і твердо. Василенко знав, що тільки цей діловий і суворий тон зможе заспокоїти її, і продовжував – Ми влаштуємо вам зустріч з цією людиною, і якщо це ваш син, то горе може обернутися для вас радістю. Розкажете йому і про себе, і про загибель чоловіка. Якщо ж це не ваш Андрій…

Марія, все менше схлипуючи, уважно слухала Василенка.

– Так-так, добродію… Звичайно… – ствердно хитала вона головою. – Я все зроблю… Дай вам боже здоров'я!…

– От і добре, Маріє Іванівно. А тепер заспокойтеся, наберіться мужності. Зараз він прийде. – Василенко вийшов з кабінету і наказав привести Чорнобая.

Андрій увійшов до приймальні виголений, у почищеній одежі, зачесаний. Тільки зараз Василенко з подивом побачив, що перед ним зовсім молодий хлопчина. Німий зупинився перед полковником, думаючи, що той почне допитувати саме тут. Але Василенко замахав рукою і сказав, хитро мружачи очі:

– Іди, іди, хлопче, до кабінету.

Андрій байдуже глянув на полковника і слухняно попрямував до дверей.

Назустріч йому підвелася сухенька літня жінка, якусь мить мовчала, а потім простягла вперед руки і прошепотіла:

– Андрійку… Андрієчку…

– Мамо! – скрикнув Андрій і впав на коліна.

Марія цілувала його біляву голову, мокрі очі, пестила дужі плечі і руки. Марія плакала за сином, якого після стількох років розлуки повернула їй доля, і за чоловіком, якого земля вже не поверне ніколи. Відривала Андрієву голову од зсохлих грудей, дивилась на його губи, затуманені сльозами очі, на пам'ятну запечену родимку біля рожевого вуха і все шепотіла:

– Мій… мій сину… – мій…

А сам Андрій, схлипуючи і тулячись до її грудей, як і багато років тому, коли малим плакав від образи й болю, крізь сльози дивився на неї і не бачив на її обличчі печаті часу. Мати стояла перед ним така ж вродлива, як і колись. Андрій дивився на неї очима пам'яті і плакав, захлинаючись, вдихаючи на повні груди неповторний материн запах.

Їх провели у приміщення для побачень, і вони цілий день були разом. Часом Андрій навмисне заплющував очі, потім широко розкривав їх і знову бачив перед собою матір. Він слухав її, говорив сам. А коли нарешті пішов до камери, весь час схлипував уві сні, кликав її.

Вранці ж, тільки-но розпочався робочий день, Андрій попросився передати «пану начальнику» Василенку, що пін хоче говорити з ним.

– Я розповім усе… Все, що знаю.

Полковник дивився на його змарніле, сухе обличчя, на рішучий погляд величезних темних очей, на буйну чуприну, яку хлопець від хвилювання куйовдив п'ятірнею, дивився і думав: «Такий не може бути запроданцем. Органічно не придатний для цього… як і його батько!»

– Спочатку ми з дядьком Семеном, – глухим голосом став розповідати Андрій Чорнобай, – довго відсиджувались у схроні в самій гущавині Чорного лісу. Дядько говорив тоді з гордістю, що тільки він і знає про цю схованку, бо сам же й викопав її, і що жоден собака не знайде нас там. Тоді він і сказав мені, що матір зарізали Совєти, а батько як герой поліг у сутичці з ними. Я й справді чув навкруг стрілянину, але, очманілий від сну й жаху, нічого не зрозумів. А дядько схопив мене за плечі і, підштовхуючи в спину, гнав усе далі й далі. Хоча, як я зараз пригадую, стрілянини за нами більше не було.

Потім дядько сказав, що нас шукають і якщо я не хочу висіти догори ногами, як син зрадника, то треба тікати за кордон. Там нас і цінуватимуть, і гроші великі сплачуватимуть, і будемо ми жити як люди. Правда, за що платитимуть, він так і не сказав, та я й не запитував, бо дуже сумував за батьками, плакав так, що аж набрид дядькові своїм скиглінням. Він навіть сказав, що даремно взяв мене з собою і що краще було б залишити мене біля отих трупів. Я злякався, що залишусь зовсім один у глухому лісі, і вже не плакав при ньому. Ще за кілька днів ми вийшли із схрону і пішли, ховаючись від людей, до кордону.

Ми довго поневірялися по світу нікому не потрібні і ні до чого не придатні. Тоді у повоєнних країнах Європи було багатотаких бездомних, як ми, і нас ніхто не чіпав. Наголодувалися і настраждалися досхочу. Я часто згадував у той час дядькові слова про сите життя за кордоном і все запитував, коли ж воно настане. Дядько від цього лютував і бив мене мало не до синців. Тоді я й зовсім замовк, за що він прозвав мене німим. Та й про що було говорити з ним? А з іншими не міг, бо не знав їхньої мови.

Дядько Семен усіма правдами і неправдами прагнув дістатися до Мюнхена, де, як він казав, на нас і чекають всі блага життя. Дивлячись на його брудну і подерту одежину, я не дуже вірив його словам і мріяв тільки про одне – великий кусень чорного хліба з сіллю і часником…

Андрій коротко зітхав, весь під впливом своїх спогадів, і так же розмірено вів далі:

– Але я помилявся щодо здібностей дядька Семена. Тільки-но ми дісталися до цього міста, як дядько залишив мене на вокзалі і наказав чекати, доки не повернеться, його не було аж до самого ранку наступного дня. Я, грішним ділом, подумав уже, що він мене кинув, але все ще сидів на місці, бо боявся свого родича, як вогню.

Дядько з'явився на вокзалі у новому костюмі, в крислатому капелюсі, від нього тхнуло, як від бочки з самогоном. Витяг з кишені шмат ковбаси і хліба, кинув мені і, дивлячись, як я жадібно ковтаю їжу, говорив: «У цього щеняти виростуть довгі і цупкі зуби… Виростуть!»- і комусь погрожував кулаком.

Розмістилися ми у невеличкій, але затишній квартирці. Дядько не часто бував вдома, зникав іноді на кілька днів. Інколи до нього приходили гості – такі ж здорові і пикаті чоловіки. Вони багато пили, горлали українських пісень, а я бігав за горілкою для них.

Коли ж дядька не було вдома, я теж не нудьгував: він найняв для мене вчителів, щоб я «не ріс бовдуром», як він говорив, і я багато вчився. Англійська й німецька мови, математика, радіотехніка. А у вільний час бігав по місту. Навіть зараз я міг би провести вас по ньому із заплющеними очима.

Андрій посміхнувся Василенку. Полковник простяг йому коробку з цигарками, і хлопець жадібно затягнувся.

– Ось, Андрію, вам папір і олівець, згадайте, будь ласка, гостей свого дядька, їхні імена, зовнішні прикмети. Я розумію, багато часу минуло, а все ж…

– Добре, я постараюся пригадати, пане начальнику.

– Та який я, до біса, пан! – засміявся Василенко. – Зви мене Олексієм Петровичем… Ну, розповідай далі.

– Так от, Олексію Петровичу, пробули ми в Мюнхені три роки… Ні, три з половиною. А потім переїхали до однієї капіталістичної держави. Там дядько віддав мене до пансіону закритого типу, пояснивши наше розставання тим, що й сам їде вчитися до якоїсь спеціальної школи. На прощання передав мені цілу купу українських книжок, щоб, бува, не забув рідної мови і неньки України.

Розпрощався він зі мною аж на цілих три роки. Раз на рік заїжджав у гості, часто писав. Про що? Все про одне й те ж: щоб не забував злої смерті батьків, мову, щоб був готовий, як покличе Україна, до помсти.

– Чому саме вчили вас у пансіонаті? – запитав Василенко.

– Всього потроху – знову мови, більш глибоко математику, фізику, радіосправу. Багато уваги приділялося спорту, вчили стріляти. А дисципліна була – як у війську: строєм на заняття, строєм до їдальні… Жили окремо один від одного. Товариські стосунки заводити не рекомендувалося. Там було багато таких приблуд, як і я, з різних куточків світу.

Коли закінчив навчання у цьому пансіонаті, зітхнув полегшено. Та трохи зарано. Дядько з рук до рук передав мене в іншу казарму, тепер уже до спеціальної розвідувальної школи, де, як я потім дізнався від нього, вчився і він сам.

– Цікаво, цікаво… – проказав Василенко. – Розкажіть про школу докладніше…

Багато про що розповів Андрій Чорнобай. І про школу, і про своє бойове хрещення та перебування під крильцем сера Елвіса Рочестера, і про підготовку до операції. Імена, прикмети, явки, шифри, методика навчання…

Розказане Андрієм підтверджувало і деталізувало те, що було вже відомо від Кабардіної, давало чимало нового. Шпигунські центри, наприклад, відверто використовували представників націоналістичної еміграції для підготовки з них професійних шпигунів і диверсантів. Значить, деякі капіталістичні держави вирішили розширити фронт холодної війни проти Радянського Союзу. Було над чим замислитись…

Василенко дивився, як генерал гортав списані аркуші розпухлої справи Чорнобая, і в сотий раз стримував себе, щоб не заговорити про хлопця.

– Ну, що ж будемо з ним робити? – запитав генерал.

Полковник здивовано глянув на нього.

– Чого дивуєшся, Олексію? – засміявся Віталій Романович. – Адже у тебе на очах написано, що ти прийшов говорити про свого Чорнобая!

Олексій Петрович теж всміхнувся і, як завжди, коли дивувався, струснув чуприною.

– Ой товаришу генерал, нічого від вас не приховаєш! Так, я хочу поговорити з вами про цього юнака. Каяття його таке повне, таке шире й відверте, що у мене виникли деякі плани щодо нього.

– Стривай-но! – перервав його Микитенко. – Я вже все зрозумів: ти хочеш підключити його до операції, чи не так?

Василенко ствердно кивнув.

– А ти подумав про те, що як би він не каявся, на нього все одно чекатиме радянський суд? Хіба ж ти не усвідомлюєш, Що він, хоч і не вчинив убивства чи ще якого кримінального злочину, але прийшов на нашу землю як ворог, а тому підлягає суду і покаранню.

– Так, я це розумію, – відповів Василенко. – Тому і прийшов до вас з проханням клопотати за нього з тим, щоб пом'якшити долю хлопця. Самі ж кажете, що він не вчинив ніякого злочину.

Генерал заперечливо похитав головою.

– Ні-ні, не відмовляйте! – запротестував Олексій Петрович. – Я розумію, що то виключна міра, але ж не буває правил без винятку! До того ж я можу поручитися за те, що хлопець не тільки не підведе, а й стане нам у великій пригоді. Ось послухайте, за вашою згодою ми відпустимо його в село до матері. І сину, і Марії Іванівні буде спокійніше. Крім того, в селі Андрій спокійно може вести радіогру з Рочестером, а відомості ми йому підкидатимемо справно.

– А чому саме там спокійніше? – запитав генерал.

– Ага, вже зацікавилися! – зрадів Василенко. – А тому, що в Андрія дуже суворий режим зв'язку: двічі на тиждень. Явно розрахований на перебування у спокійній місцевості, подалі від людських осель, та ще й з постійної точки, тобто звідти, де має насправді знаходитись Утяй. От я і подумав про деяку імітацію робочих умов Андрія. Ви ж знаєте, як найменші дрібниці можуть виливати на характер передачі радистом тексту. А в селі спокійно, та й мати буде поруч. Це настроюватиме хлопця на оптимістичний лад…

– У тебе вже, виявляється, все добре продумано! – засміявся Микитенко.

Він постукав гостро відточеним олівцем по столу, поміркував, а потім сказав:

– Хай буде по-твоєму, Олексію. Будемо клопотати за Чорнобая перед законодавчими органами, бо у мене теж склалося враження, що цей хлопчина подає надії, якщо врахувати теперішній стан справ у нашій операції по знешкодженню оунівського мотлоху. Я цілком згоден з тобою, що «воскресіння» його матері справило на хлопця надзвичайне враження. Більше того – перевернуло всю душу. Подобається мені цей хлопець, хай йому грець! – постукав долонею по столу, немов припечатав Микитенко. – Нехай місяць-другий поживе з матір'ю. А потім… потім подумаємо разом, що з ним робити…

Андрій лежав горілиць на купі запашного сіна, широко розкинувши натруджені на косовиці руки, і дивився на безхмарне, вицвіле від денної спеки передвечірнє небо. Губи торкала ледь помітна усмішка, на душі було спокійно.

Що ж сталося з ним за якихось кілька тижнів? Андрій відчував себе людиною, яку поставили з голови на ноги. Від цього було якось незвично і… хороше. Все, що робив він досі, здавалося йому тепер непотрібним і до очманіння безглуздим, йому навіть соромно ставало за свою сліпоту і невігластво. Дурень, не міг розібратися, що й до. чого!

Андрій аж розсміявся, згадавши, які нісенітниці розповідали йому про чекістів там, за кордоном… Власне, йому завжди було байдуже, де жити. Тільки тепер він пізнав, що таке Батьківщина. Тут він народився, тут була його мати, і все навколо здавалося рідним і необхідним.

І все для Андрія набувало нового змісту, з'явилася мета, і власне життя здавалося тепер не таким безнадійно втраченим…

Там був хаос. Тільки так оцінював Андрій тепер своє колишнє життя за кордоном. Він був немов заблукана вівця у цьому безмежному світі, до якої нікому немає ніякого діла. А зараз Андрій відчував себе невід'ємною часточкою цього величезного світу.

Як дитина, що тільки-но навчилася говорити, він розсипає скрізь безліч своїх «чому» і «навіщо», з яких поступово складався новий фундамент його особистості.

Сутінки оповили землю, і на білому тлі нескінченного неба проступили бліді цяточки зірок. Андрій спав, дихаючи рівно і глибоко, інколи здригаючись; як колись.; у дитинстві.

На небі народився вузенький серп місяця. Завтра день обіцяв бути таким же безхмарним…

* * *

Вже тоді, коли Василенко вів про Андрія розмову з генералом, він вирішив зайнятися хлопцем всерйоз. Полковник знав, що його постійна увага й розмови якнайкраще вплинуть на Андрія, допоможуть йому швидше знайти себе у незвичному середовищі, зроблять з нього повноправного члена суспільства. Полковник бачив у хлопцеві чисту, незаплямовану душу, незастиглий, жадібний розум, іноді уявляючи, якою білою вороною став би з часом Андрій там. Тож дякувати щасливій долі, що звела їх разом і не дала хлопцеві загинути.

За час перебування у матері Андрій багато думав, по-новому оцінюючи і своє минуле життя, і теперішнє становище. Він жадав не тільки спокутувати свою провину перед Батьківщиною. Всі колишні його думки про помсту здавалися тепер дикими і безглуздими. На що і на кого хотів він підняти руку?! Не міг Андрій думати про таке без пекучого болю в серці. Тому при зустрічі з Василенком хлопець вирішив просити, щоб його використали для боротьби з колишніми «друзями», аби не стояти осторонь і не бути зайвим. Відчуття причетності до всього, що оточувало Андрія, кликало його до дії.

Але для того, щоб зважитись на це, Василенку треба було перш за все визначити глибину зрушень і перетворень, що сталися в душі Андрія.

Тільки-но Андрій ступив на поріг кабінету, як гарячково почав викладати все, що накипіло на душі.

Полковник слухав мовчки, не перебивав. І коли хлопець виговорився, запитав:

– А ти скажеш все це на суді?

– Так! – ствердив Андрій.

– І приймеш покарання без гніву й образи?

– Так-так!

– І будеш вважати його справедливим?

– Буду, – відповів Чорнобай. – Я знаю, що завинив перед Батьківщиною.

Василенко задоволено мугикнув.

– Що ж, я радий, що ти дійшов такого висновку. Як ти сам розумієш, я не можу нічого гарантувати тобі. Скажу тільки, що генерал Микитенко і я будемо клопотати за тебе при умові, що ти й надалі щиро триматимешся того ж русла.

Хлопець аж підскочив на радощах. Але полковник рухом правиці зупинив його.

– Поговоримо про справи. На нашу думку, твоє вилучення з операції є дещо передчасним. Отже, ти будеш і надалі виконувати роль радиста, обумовлену для тебе Рочестером. З тією тільки різницею, що тексти для твоїх сеансів будемо готувати разом.

– Ну, це ясно! – прогудів Андрій.

Василенко уважно подивився на Чорнобая і повів про найголовніше, що його хвилювало:

– Ярно, та, мабуть, не все. Я не хотів би, щоб ти вважав, що ти працюєш тепер на нового «хазяїна». «Хазяїн» залишився там. – Василенко махнув рукою кудись вбік. – Ти розумієш мене?

Андрій помітно захвилювався.

– Так, розумію… Майже… Але я зроблю все, щоб зрозуміти до кінця… – Він замовк, схвильований. – Постараюсь заслужити прощення своєї Вітчизни!

У тиші кабінету це прозвучало впевнено і рішуче, як клятва.

… Вдарили перші морози, у гори прийшла справжня зима. Поодинокі бандитські боївки, що чудом уціліли, позаривалися у свої нори-схрони. На час зимових місяців переривався не тільки будь-який зв'язок між бандитами у горах, а й радіозв'язок між краєм і Мюнхенським центром. Пересуватися радисти вже не могли, а постійну точку можна було запеленгувати і швидко відшукати її місцезнаходження.

Отже, для Андрія Чорнобая настав час перепочинку. Він остаточно переїхав з села до Львова, оселився на квартирі у старенької і майже зовсім глухої бабусі, у її такому ж, як і вона, старому будиночку на околиці міста. Так порадив Василенко. Він же запропонував і роботу, непомітну і спокійну, – майстром по ремонту радіоапаратури і невеличкій майстерні, неподалік від його житла.

Про людське око Андрій був скромним тихим хлопцем-одинаком, який мало чим цікавиться і мало кого цікавив. Все, що становило справжнє його життя, для сусідів, та й для тих, хто міг розшукати хлопця і стежити за ним, було абсолютною таємницею.

Чорнобай досить часто бачився із своїм «хрещеним батьком», як він тепер називав полковника Василенка.

Несподіване

Для них обох, і полковника і Андрія, настав радісний час взаємного відкриття і пізнання. Василенко, проживши все життя одинаком, почав поступово розуміти, що Андрій став для нього таким же необхідним, як і він для хлопця. Багаторічна самотність, відсутність поруч близької Василенку людини давалися взнаки. Полковник виливав на Андрія потоки незнаних раніше батьківських почуттів, і ці прояви ніжності і турботи ставали тим більшими, чим більше вбирав їх у себе Андрій. Полковник, чуючи за своєю спиною шарудіння сторінок чергової, підсунутої «між іншим» Андрієві книги і натужне сопіння, мало не фізично відчував, як холодна пустка в душі, що не раз будила його серед ночі, відступала перед відчуттям затишку і спокою…

– Ну, що тобі там не зрозуміло? – озирнувся полковник через плече.

Андрій з готовністю скочив на ноги і підійшов до столу.

– Отут сказано… – нахилився він, водячи пальцем по густих рядках.

Василенко із задоволенням дивився на вицвілий за літо хлоп'ячий чуб, на міцну засмаглу шию, відтінену вільно розстебнутим коміром білої сорочки, на вертикальну зморшку, що так часто стала перерізати високе чоло.

– Не второпаєш? Це ж просто, як двічі по два…

– Угу, – загудів Андрій невдоволеним басом, – це для вас просто, а у мене голова іде обертом, сіру речовину треба перелопатити мало не повністю.

– Що ж, так і зроби, – серйозно порадив Василенко, ховаючи під насупленими бровами іскорки сміху.

Хлопець отетеріло глянув на нього, а потім, зрозумівши, розреготався, поклав книжку знову на килим і став над нею на руки, виспівуючи на всі лади: «Матерія безконечна й існує як вічний рух…»

– Обережніше, шибенику! – засміявся Олексій Петрович. – Не зачепи люстру ногами…

Того вечора вони засиділися за північ, так що Андрієві довелося вертатися додому пішки: міський транспорт вже не ходив.

Була третя година ночі, в будинках не світилося жодне вікно. Тільки в одному з них на другом» у поверсі через щільні штори пробивалося вузьке лезо світла. Звідти ж чувся п'яний галас. Раптом нічну тишу перерізав жіночий вереск, шибка тріснула, і під ноги Андрію впала порожня пляшка, що розбилася на друзки.

– Ого! Так і вбити недовго, – присвиснув Андрій.

Ззаду хтось торкнув його за плече. Чорнобай різко обернувся, готовий до опору, але побачив перед собою двох міліціонерів.

– Вас не поранило? – запитав один із них.

– Ні, на щастя, – відповів хлопець.

– Ач, гуляють, – вступив у розмову другий. – Ну, нічого, зараз прибуде наряд, одразу їх вгамуємо, всю вулицю переполошили… – І оцінююче ковзнув поглядом по плечах Андрія. – Чи не будете понятим, не хочеться ще когось турбувати у такий час. А ви у такій ситуації можете і допомогти, якщо згодні…

Чорнобай подумав було, що не варто встрявати в нічну історію, але, засоромившись, зразу ж погодився.

У цей час до них підкотила машина, з якої вийшло троє міліціонерів. Угледівши офіцерські погони одного з них, патрульні виструнчилися і по-військовому чітко почали доповідати.

– Коротше, – зупинив їх худорлявий офіцер, старший лейтенант Смєхов. – Що тут сталося?

– Крук гуляє… Зібрав тут малину… – сказав високий міліціонер, який щойно пропонував Андрієві йти понятим.

– Їх там багато, а то ми самі давно б уже навели лад.

– Крук… – замислився офіцер. – Так він же сидить.

– Ні, вийшов.

– Що, святкує повернення? – втрутився у розмову Чорнобай.

– Схоже на те. А ще, мабуть, дружків старих докупи зібрати хоче, – пояснив офіцер.

– Все ясно, товариші. А де ж поняті?

– Ось товариш…

– Чорнобай… – прийшов на допомогу Патрульним Андрій.

– Так-так, товариш Чорнобай дав свою згоду допомогти.

– Чудово! – глянув схвально на Андрія старший лейтенант. – Нехай один з вас подзвонить до районного відділення міліції, щоб надіслали фургон з охороною, інші – за мною! – скомандував Смєхов і першим попрямував до вхідних дверей.

Вони зайшли до темного під'їзду, де, мабуть, не один рік настоювався міцний котячий сморід.

– Ох і дух! – затулив носа Андрій.

– Засвітіть хто-небудь ліхтарик, нічого не видно, – попросив старший лейтенант.

Вузький промінь вихопив захаращені східці, що несамовито рипіли при кожному кроці, обшарпані стіни, що колись були пофарбовані у рожевий колір. Тиньк місцями обвалився, і було видно переплетення дранки.

– Ну й клопівник! – похитав головою один з міліціонерів. – Скоріше б позносити ці розвалюхи, тоді б ніде було збиратися оцим…

– Ви так гадаєте? – обернувся до нього. Смєхов. – Невже вони стануть кращими, якщо оселяться у сучасних будинках з кахлевими клозетами і балконами? У даному випадку не середовище впливає на них, а самі вони відповідають обстановці клопівника, в якому мешкають. Випалити б цю наволоч, а на згарищі сад посадити… – з гіркотою сказав Смєхов. Підійшли до дверей, з оббивки яких повилазила вата, постукали:

– Відчиніть! Міліція!

За дверима стало тихо. Потім почувся брязкіт замків, у щілині показалася якась розкуйовджена голова. Голова закліпала вицвілими круглими очима, заплющилася від яскравого світла ліхтарика, потім шурхнула кудись углиб, залишивши двері прочиненими.

– Прошу! – Смєхов зробив широкий жест рукою. – Зараз побачимо, що то за кубло! – І розчахнув двері на всю широчінь.

Всі увійшли до вузького і темного коридора. Під ногами в Андрія щось відчайдушно нявкнуло. Від несподіванки він відскочив убік і вдарився головою, об жерстяне корито. Знявся страшенний брязкіт.

– Обережніше, шановні, ви так мені усю квартиру розвалите! – почувся звідкись, із-за їх спин рипливий голос.

– Краще б світло засвітила, стара, – сказав один з міліціонерів. – Понаставила тут…

Другий знайшов на брудній підлозі свій ліхтарик, засвітив, спрямувавши промінь у стелю. Нарешті стало видно двері, що вели до кімнати. Смєхов рвучко відчинив їх і став на порозі.

– Ба, знайомі всі обличчя! Заходьте, товариші, я вас зараз познайомлю.

Від того, що побачив і відчув Андрій, йому стало нудотно. На великому столі упереміш було навалено брудного посуду, порожні і повні пляшки з вином і горілкою, залишки їжі.

По кутках і на підлозі напівтемної кімнати сиділи і лежали – хто як міг – якісь п'яні, розпатлані хлопці та кілька дівчат, теж у найжалюгіднішому вигляді.

За столом, роблячи відчайдушні спроби піднятися назустріч прибулим, сидів худий темноволосий чоловік років тридцяти п'яти чи, може, менше. У нього було якесь мертвотно бліде обличчя і безглуздо розширені очі.

– О, прийшли… – нарешті вичавив він із себе, скрививши рота. Серед гнилих зубів блиснула металева фікса. – Ну-ну, заходьте… гостями будете… – Він похитнувся, що мало, певно, означати уклін. – С-сьогодні Крук усіх приймає, с-сьогодні Крук д-добрий…

– Бачу, бачу, що добрий, навіть надмірно добрий, – сказав Смєхов, струшуючи з стільця якесь нерухоме тіло і вмощуючись навпроти.

– Яка радість! – раптом п'яно заволав Крук. – Громадянине капітане, яка честь!

– По-перше, я не капітан, громадянине Крук, а по-друге, з якої такої нагоди ви влаштували оце свинство?

– Мій дорогий старший лейтенанте! Невже наша всіма шанована влада й досі по-справедливому не оцінила ваші багаті заслуги п-перед нею і громадсь… ськістю? – Крук співчутливо похитав головою. – Коли я мав честь знати вас р-раніше, ви вже були лейтенантом. Ох, мій х-хороший… А щодо цього, – він провів рукою над столом, – о громадянине старший лейтенант, я так давно не був у широкому світі, щ-що мені захотілося подивитися, чи стали люди добрішими, а ж-життя чистішим. Ха-ха! Як б-бачите, за мою відсутність сталося дуже мало змін, кінець кінцем візуально я їх не спостерігаю! – Крук підніс руку до очей, немов надягав пенсне.

– Годі базікати, громадянине Крук! – прикрикнув на нього Смєхов. – За роботу, товариші. Треба, мабуть, дочекатися машини, щоб повантажити у неї оцих. Допоможіть, товаришу Чорнобай.

Андрій кивнув головою і почав обхід кімнати, перевертаючи кожного і підтягуючи ближче до виходу. Роблячи своє, він чув і вже не чув, як Смєхов допитувався, де Крук взяв гроші на гульню, і як той бубонів: «Добрі люди, д-добрі люди змилувались над бідолашним бурлакою, п-пожертвували останнє…» Андрій вже підтяг до дверей третього учасника Крукового бенкету і пішов у куток за наступним, як його зупинив грудний і трохи хриплуватий голос:

– Не треба мене чіпати. Я сама…

Андрій підвів голову і наткнувся на колючий погляд спідлоба величезних, мало не на півлиця, чорних очей. Без жодної іскорки, ці очі можна було зрівняти з проваллям, в яке мало хто наважився б зазирнути. Андрій різко зупинився, немов зустрів на шляху перешкоду. З кутка назустріч йому піднялась висока дівчина. Буйне, якогось апельсинового кольору волосся, спаплюжене сучасним перманентом, важкими пасмами падало на міцні плечі, пишні груди. Тонку талію охоплював дивовижний пояс з мідними бляшками у вигляді голів казкових тварин. Дівчина була одягнена у шовкову сукню, що переливалася всіма барвами веселки, на ногах лаковані. з хитромудрими переплетеннями черевики. Андрієві здалося, ніби то жар-птиця випадково залетіла до цього вонючого барлогу і з остраху й огиди забилася подалі від брудних рук. Він знову звів очі на її обличчя, інтуїтивно сподіваючись знайти в ньому підтвердження своєму першому враженню.

І знову наткнувся на перешкоду. В її очах з підфарбованими віями, які сягали мало не до високих, вищипаних брів, в очах, без будь-якого натяку на сп'яніння, був тільки опір, злість і виклик.

– І довго ви збираєтесь розглядати мене? Що, ніколи в житті не бачили такої? – Жар-птиця хрипко розсміялась і по-хазяйськи пружно пройшлася по кімнаті, повертаючись на всі боки, як манекенниця на помості. – «Ну як, подобаюсь? Дивіться скоріше, яка я, доки ваш. начальник дозволяє.

– Хто-ви така? – нарешті отямився Андрій.

– Ну от, тільки-но заходилася зачаровувати, а вже й допитує! – Дівчина відверто зареготала. – Як, ви й справді не знаєте мене? – Вона втупилася в Андрія своїми очищами, і він так і не зрозумів, чи то в них застиг подив, чи дівчина просто глузує з нього.

– Її звуть Флора Зарудна, товаришу Чорнобай, – обізвався від столу Смєхов, припинивши розмову з Круком. – А прізвисько серед цієї публіки – богиня Фроська. Звучить, чи не так? Я правильно сказав, шановна? – звернувся він до дівчини.

Флора крутнулась на каблучку і присіла перед лейтенантом у вишуканому кніксені.

– Так точно, громадянине начальник. Здрастуйте у моїй хаті, давно не бачились!

– Фроська, душа моя! – заволав знову Крук. – Р-розкажй їм, хто тут хазяїн, щоб знали, як до п-порядної оселі вриватися серед ночі. Я с-спати хочу, громадяни, а ви нам заважаєте!

Флора раптом посерйознішала, підійшла до Андрія, смикнула за рукав пальта:

– То як, громадянине начальнику, поведете чи довірите самій дійти до «ворона»?

– Не вперше? – зло зіщулив очі Андрій.

Флора опустила очі і мовчки пішла до виходу, охопивши плечі руками, ніби їй раптом стало дуже холодно.

Андрій з подивом дивився їй услід, відчуваючи себе так, ніби образив малу дитину. Він крутнув головою, намагаючись відігнати від себе це кепське відчуття, а більше, щоб утвердитись у своїй правоті, пригадав, як вчив його Олексій Петрович, що зло завжди є злом, у якій би привабливій обгортці воно не було. І ще віц. подумав, що, мабуть, не розуміє всього і що його зла іронія щодо дівчини була не проявом праведного гніву, а дріб'язковою злістю.

* * *

З глибини сну виринула свідомість, і слух одразу вловив звук, схожий на дзижчання пилки по металу. Дзик-дзик… Відчуття підсилювалося ще важким биттям серця в такт дзижчанню.

Фроська міцно затулила вуха і спробувала розліпити довгі вії. Через вікно спокійно вливався день – похмурий і сірий. Відчуття реальності остаточно повернулося до неї, і різкий звук, що збудив її, зменшився до розмірів човгання материних капців по підлозі та брязкоту ножів і виделок, які мати різко жбурляла у металеву миску.

Фроська знову закрила повіки…

Вчора Крук запропонував їй руку і серце. І зробив це з шиком – стоячи на колінах, підніс золоту обручку. П'яна компанія спочатку завмерла від несподіванки, а потім вибухнула цинічним реготом і вигуками: «Давай, Фроська, не пошкодуєш!», «Гірко!»

Раніше б Фроська з радістю ухопилася за такого шикарного жениха, а вчора… Вчора вона, немов уперше, з огидою дивилася на цю вакханалію, на Крука з його дешевими вихватками і залізною фіксою. І до того ж їй стало так тоскно, що вона, навіть не подякувавши Крукові, повернулася і вийшла з кімнати.

Залишок цього вечора вона провела у мовчанні, сам на сам із своїми думками. І ніхто не наважився порушити її самотність. Потім Фроська так же мовчки піднялась із свого кутка, розшукала у купі пальт свій кожушок і вийшла у морозяну ніч. Мало не вперше за всю історію свого знайомства з Круком та його компанією вона була абсолютно тверезою.

Що зупинило її? Чому Фроська не відповіла на пропозицію Крука? Адже вона точно знала про міру своєї влади над ним і його любов. Може, в ній раптом заговорив жіночий інстинкт, Що не дозволив назавжди зв'язати своє життя з брудом і постійним страхом, а може, ще щось… Вона не могла відповісти на ці запитання. Та й, до речі, не задавала їх собі, а просто Фросьці було і вранці так само тоскно й огидно, як минулого вечора.

– Скільки можна говорити, щоб не вешталась біля мене? – роздратовано гримнула вона на матір, повертаючи голову на подушці.

– Продерла вже очі, потворо? Вставай, бодай би ти вже ніколи не піднялася з цього ліжка!

Голос матері деренчав набридливо і різко. Вона сердито махала ганчіркою, більше здіймаючи, ніж витираючи пил з пошарпаних меблів.

– Ну, поїхала… – Фроська скинула з ліжка величезного кота, що вмостився під боком, і встала, розтираючи зім'яте від сну обличчя. – І довго буде продовжуватись цей виховний момент?

– Я тобі дам «момент», шльондра! – закричала мати і замахнулася на неї ганчіркою. – Понаучувалася від цього ворюги всіляких слів і думає, що може матір зневажати!

Фроська вхопилася за ганчірку і смикнула її на себе так, що стара впала на ліжко, зарившись носом у сіре зібгане простирадло.

– Мало тобі перепадає від цього злодюги! – зле сказала Фроська і вийшла, грюкнувши дверима і не звертаючи уваги на материн вереск:

– Ой, людоньки добрі, рятуйте, вбивають!…

Вона постояла у коридорчику, відчуваючи підошвами босих ніг холод немитої підлоги, пошукала очима, у що б взутися. Згадала, що тапочки залишилися у кімнаті, махнула рукою і влізла у модні ботинки на хутрі – подарунок Крука.

Підійшла до іржавого умивальника і відкрутила воду. У тьмяному дзеркалі, що висіло над краном, відбилася її скуйовджена голова, зім'яте обличчя з підпухлими повіками, сухі, потріскані, майже чорні губи. Фроська підставила голову під льодяну цівку, що пахла свіжістю і чомусь кавунами, і довго стояла так, повертаючись то однією, то другою щокою, доки по тілу не побігли мурахи ї не забило дихання. Потім розтерлася вафельним рушником і прислухалася. З кімнати чулося настирливе виття, що мало означати жалісний плач. Огида і лють підступили до Терця, і вона крикнула:

– Замовкни!

З кімнати донісся зойк на вищому регістрі, г у квартирі нарешті запанувала тиша. Але вона нагадувала Фросці тишу могильного склепу, і, не заходячи до кімнати, дівчина нашвидкуруч пригладила свою буйну гриву, одяглась у перше, що трапилося під руку, накинула на плечі гуцульський кожушок і вискочила на східці. – У ніс звично вдарив міцний котячий сморід, і Фроська, намагаючись дихати через рот, швидко збігла дерев'яними розсохлими східцями.

Лють вирувала в її душі, і, щоб якось вгамуватись, Фроська широко крокувала вулицею, хлюпаючи модними ботиками по танучому снігу і не помічаючи сердитих очей забризканих нею людей. Нарешті серце почало битися рівно, і Фроська підняла очі.

Сірий день подивився на неї заклопотаними обличчями перехожих, чорними від мокрого снігу стовбурами дерев, незайманою сніжною цілиною Стрийського парку.

На розі приліпився молочний кіоск, і Фроська попрямувала до нього. З віконечка визирала добра, кругло-червона фізіономія тьоті Мані.

– Добридень, тіточко! – чемно привіталася Фроська.

– О, доброго здоров'ячка, дівчино! – Тітчина фізіономія від здивування стала схожою на букву «о». – Чого це ти вискочила з непокритою головою? Застудишся!

Тьотя Маня зняла з голови одну з своїх численних хусток і хусточок і простягла Фросьці:

– На ось, запнись. Знову, либонь, з матір'ю посварилася…

Фроська задерикувато підняла підборіддя і сунула руку в кишеню, намацуючи гроші. Але в кишені було пусто.

– Що, їсти хочеться? – помітила тьотя Маня її жест. – Ет, небого…

Тітка щезла з віконця, а замість неї на невеличкому прилавку за мить з'явилися по черзі пляшка молока і кусень чорного хліба, загорнутого в чисту ганчірку.

– Ой, тьотю! – сплеснула руками Фроська і, схопивши хліб, міцними зубами відкусила мало не половину.

– За молоко мені заплатиш! – раптом скрикнула тітка Маня.

– Чого це ви? – здивувалась Фроська.

– Ой, лишенько… – заголосила тітка. – Кіоск якісь нелюди пограбували, а мене звинуватили, що то я навмисне так зробила, щоб нестачу покрити… Ой, господи, за що мені така кара!

– Нічого, тітонько, – з повним ротом сказала Фроська, байдужим поглядом проводжаючи перехожих, – господь далеко, а міліція поруч, розберуться.

Раптом її очі виділили у негустому денному натовпі височенну фігуру. Вулицею назустріч їй йшов той самий красивий і небалакучий хлопець, який тільки вчора допомагав міліції вгамовувати їхню п'яну компанію.

– Все… спасибі… тіточко… – швидко допиваючи молоко, сказала Фроська і, хутко застебнувши кожушок, пішла до нього.

Андрій зупинився біля вітрини книжкового магазину, роздивляючись виставлені новинки. Раптом хтось легко посмикав його за рукав пальта. Різко обернувшись, він натрапив на впертий погляд глибоких очей і мимоволі зробив крок назад.

Фроська весело зареготала, сплеснувши змерзлими руками:

– Ви що, боїтесь мене?

– Краще б свої очі, добродійко, ви використовували замість стоп-сигналу… – похмуро сказав Андрій. – Вам щось потрібно? – запитав він, у глибині душі проклинаючи і свою незграбність, і її веселий настрій.

– А я до вас у вельми важливій справі!

Андрій зацікавлено глянув на неї.

– Хочу дякувати вам за вчорашній вечір, вірніше… за ніч, коли ви… коли завдяки вам… – все її нахабство раптом кудись зникло під уважним поглядом тем них очей, але Фроська перевела подих і відчайдушне закінчила, – не відправили мене у «холодну»!

– То не моя справа, – відповів Андрій.

Фроська незалежно хмикнула і крутнулася на каблучку, щоб іти геть. Але її зупинила сильна рука, і дівчина чомусь підкорилася цій силі…

Вона йшла поруч, намагаючись крокувати в ногу, і куточком ока зиркала на юнака – такого добродушного і світлого, що їй раптом стало неспокійно на душі.

– Вночі всі дійсно були як свині… – примирливо сказала вона, викликаючи його на розмову.

Андрій мовчав, боячись порушити несталий мир.

Почав падати тихий лапатий сніг, і Фроська, бавлячись, стала ловити губами сніжинки, що танули, ледь торкаючись її шкіри. Прохолода сніжинок сподобалась їй, вона нахилилась і набрала повну жменю.

– Пити хочеться… – виправдалась перед Андрієм.

– Що, занадто бучною була зустріч? – не втримався він.

– Вам дуже хочеться образити мене? – стиха запитала дівчина.

– Ні, Фросю, чому. ж…

– Мене звуть Флора! – перебила вона його вибачення.

– Он воно як! Будемо знайомі – Андрій Чорнобай.

– Дуже приємно…

– Мені теж. Було б краще, якби ми познайомилися у більш підходящій для такого випадку обстановці.

– Будете перевиховувати? – зітхнула Фроська.

– І не подумаю. Я кажу завжди тільки те, що думаю.

– І завжди так робите? – хитро запитала Фроська.

– Намагаюсь.

– Тоді скажіть чесно, хотіли б ви зустрічатися зі мною?

Андрій скоса глянув на дівчину, йому впали у вічі порожевілі від свіжості щоки, яскраво-вишневі губи, темні, без дна, очі під чорними дугами брів. І Андрій мовчки повернув до входу в Стрийський парк.

Фроська принишкла поруч, дивлячись на казкову красу зимового парку. Сніг обліпив стовбури дерев, зігнув тонкі віти долу так, що кожне дерево створило ніби шатро з снігових цівок. На незаймано білій поверхні між розчищеними доріжками ясно було видно хрестоподібні сліди птахів і дрібні цятки білок.

– Йой! – скрикнула Фроська, зупиняючись.

– Що трапилось? – занепокоївся Андрій.

– Сніг за комір потрапив… – засміялась дівчина.

Андрій поспішив на допомогу, витягаючи з-за коміра снігові пластівці разом з довгими пасмами апельсинового волосся. Він з подивом подумав, що нічого кращого в світі не бачив, ніж оцей парк, ця дівчина і її волосся…

– А я вмію ворожить! – радо скрикнула вона і повернула його долоню догори. – Ось лінія життя – довга, звивиста… І чомусь переривається посередині, немов ти мусиш прожити двічі. – Дівчина здивованими очима глянула у його темні озера, в яких відбився спокій і ніжність, його погляд заспокоїв її, і Фроська продовжила – У тебе буде дві дружини і один… два… трійко діточок!

Андрій зареготав і крізь сміх ледь вимовив:

– Так я… так я ж завзятий одинак!

– Ов-ва! Так я тобі й повірила.

– Слово честі, – запевнив Андрій. – Всі чомусь думають, що я обов'язково повинен бути донжуаном і мати вже принаймні трьох дружин і з десяток дітей. А в мене не було ще жодної.

– А кохана дівчина є? – сторожко запитала Фроська.

– Ні, Флоро, – серйозно відповів Андрій. – Не до. того було. Та й лякливий я, боюся вашого брата.

– А в мене були женихи… – зітхнула дівчина.

– Уявляю, – жорстко сказав Андрій. – Спочатку велике кохання, що скінчилось під тиском зовнішніх обставин, потім трохи менше кохання, що скінчилось саме собою, а там – з десяток дрібних, які виникали і зникали без особливих причин.

– Ти хіба теж вмієш ворожити? – сумно запитала Фроська.

Що вона могла йому заперечити? За своє коротке життя вона встигла по саму маківку вибруднитися на смітнику людської підлості і байдужості…

Мати замолоду була особою баламутною і не завжди суворих правил поведінки. Коханці не затримувались надовго, змінювали один одного, мов у калейдоскопі. Вона кидалась від одного до другого, пояснюючи спочатку це пошуком того єдиного, кому судилося мати поруч такий скарб, а потім зовсім нічого не пояснюючи і не гребуючи навіть дрібнотою. Чи то від безладдя, що було у її душі та навколо, чи то у передчутті самотньої старості, і народила вона від одного з таких зальотників своє дитя.

На той час мати вже встигла розгубити свою красу і хороші манери і перетворилася на звичайнісіньку дрібну перекупку з жадібними вихватками і підлою душею. Далі – більше. Не задовольнившись скромними прибутками від спекуляції, мати почала скуповувати крадені речі. Так вона увійшла до злочинного світу.

Коли народилася дівчинка, мати, у пам'ять про минулі рожеві роки молодості, назвала її бучним і претензійним іменем Флора, яке з часом перетворилося на презирливе Фроська. Це вже потім її стали називати богинею, коли їй виповнилося п'ятнадцять і сусідські хлопчаки перестали тягати її за довгі коси, а доросліші із захопленням проводжали її поглядами. Одного разу якийсь п'яничка натрапив на неї у темному закутку і хотів зробити недобре. Ух, як вона тоді подряпала йому фізіономію!

Але все було значно пізніше. Спочатку Флора росла, як квітка при курній дорозі, що не знано як і чому ухопилася за цю бідну землю. Дитина задихалася у клубах тютюнового диму та випарів спиртного під час мало не щоденних гулянок матері. І загинула б, якби не тітка Маня – добра і нехитра душа, яка забрала дитину до себе і доглядала як могла у ті нелегкі роки.

Матір потім засудили. А повернулася вона, коли Флорі було вже десять років. Дівчина добре пам'ятала той вечір. До невеличкої кімнати із залізною грубкою, біля якої юрмилося все сімейство – Маня, її чоловік, троє їхніх дітей і сама Флора, якось боком зайшла немолода жінка, розгублено глянула на кожну з чотирьох замурзаних і червонощоких мордочок і, сплеснувши руками, фальшиво проспівала:

– А де ж моє бідне дитя?…

Як Флора плакала, збираючись покинути цей небагатий, але теплий і дружній дім! Пам'ять зберегла все те добре і щиросердне, що мала дівчинка до повернення своєї матері і що допомагало їй, зціпивши зуби, зносити все потім…

Сумно стало Андрію від цієї сповіді. Сумно і страшно. Весь тиждень потім у його вухах звучав тихий голос дівчини, він ходив як очманілий і ніяк не міг вгамувати своє розтривожене серце, не міг зрозуміти, чи то незугарна дівоча доля так розхвилювала його, чи власні спогади і переживання.

Фроська, по суті, була звичайнісінькою повією, на яких Андрій вдосталь надивився за кордоном. Але він зумів під наносною бравадою і нахабством розгледіти чисту і страждаючу душу. Потім він зрозумів, що просто закохався. Ця думка зовсім збила його з пантелику. Як же це з ним трапилося? Чи ж має він нарешті право на кохання? Ким він, власне, був до того, як доля закинула його на Україну? Виховувався і жив за чужий рахунок як утриманець, а розплачувався, на відміну від Фроськи, яка платила своїм тілом, власним розумом і серцем, що було ще огиднішим.

Андрій жахнувся свого порівняння. То якого ж чорта він береться судити цю дівчину, хіба він має на це право? Сором, сором!

Надвечір Андрій прийшов на побачення з Василенком зовсім розгублений. Він ніколи не був особливо балакучим, а цього разу і зовсім мовчав.

– Чого мовчиш? – не витримав нарешті Олексій Петрович.

Андрій знизав плечима.

– Я ж бачу, що з тобою щось трапилося, – наполягав полковник. – Поговоримо? – І силоміць всадовив хлопця поруч.

Вислухавши плутану розповідь Андрія, його вагання і сумніви, Василенко розсердився.

– Я був про тебе кращої думки! Говориш, закохався? Чудово! Так чому ж заради власного спокою ти ладен відмовитися і від кохання, і від людини, яка, до речі, розчарувавшись у тобі, може впасти ще нижче? Зрозумій, юначе, ти подав їй надію, а тепер зрікаєшся?

Андрій відсахнувся.

– Ні-ні! Але…

– Не хочу чути ні про які «але»! – Василенко сердито витер спітнілі скельця окулярів. – Ось що я скажу тобі, Андрію! Життя поставило перед тобою ще одне і, я б сказав, дуже серйозне випробування. Не треба тікати від свого кохання – іди йому назустріч і допоможи дівчині, та й собі самому, скинути тягар минулого…

Пильність

Бень байдуже поглядав у вікно і мляво запитував, не дивлячись на Богуна. Але по тому, як він, стежив, щоб попіл з цигарки потрапляв саме в попільничку, Богун розумів, що керівник служби безпеки зібраний і зосереджений і що його байдужість – удавана. Бень ліниво ворухнув ногою, засунув гостроносого модного черевика під канапу. «Напевне, включив магнітофон…» – подумав Богун. І справді, затамувавши дихання, він почув (чи то йому здалося) ледьчутне шипіння.

– Який надрайон очолюєте? – запитав Бень.

Те, що він знав уже все можливе про Богуна, Сергій. Чигрин, звичайно, усвідомлював. Тому офіційний початок розмови дещо роздратував Чигрина. Аяе він поки що спокійно відповів:

– Очолюю Яворівський надрайонний провід з районами Судово-Вишнянським, Яворівським, Мостиським, Краковецьким, Немирівським і Нижанковицьким.

Бень недбало розкрив карту, що лежала на столі, посунув її до Богуна.

– Покажіть.

Богун показав, хоча Бень навіть не глянув на карту. Про себе Сергій відзначив, що карта була стара, видана ще у довоєнній Польщі, без розподілу на нинішні райони і без лінії кордону.

– Кордон? – наче відповідаючи на його думки, запитав Бень.

Богун провів пальцем по цупкому паперу звивисту лінію. Референт цього разу повернув голову, простежив за рукою Богуна.

– Як охороняється? Де застави? Скільки війська на них? – продовжував питати Бень.

– Не можу докладно сказати, друже референт, – по паузі повільно відповів Богун, дивлячись просто в очі Беню. – Нам у прикордонні села доступу майже нема – надто небезпечно.

Протягом секунди вони дивились один на одного. Богун міг, звичайно, чимало розповісти про систему охорони кордону, про застави. І це, можливо, сподобалося б референтові. Але в якусь мить Богун збагнув, що надмірна поінформованість може викликати у Беня підозру. З іншого боку, хто його зна, що саме відомо про все це іноземній розвідці? Навіщо їм справді давати цінну інформацію? Нехай Бень думає про нього, як про хороброго, але не дуже обізнаного бойовика. Очі Беня були холодні і недовірливі. Він випростав ноги, нахилився до Богуна.

– Де переходили кордон? Який він?

Чигрин спокійно показав пальцем місце, глянув у вікно.

– Гори, ліс…

– У надрайоні є аеродроми?

– Ні, немає, – заперечливо похитав головою Богун.

– А в Городку? – швидко запитав Бень.

– Там, здається, є, але то вже не мій терен, – так само швидко одказав Богун.

Далі Бень почав запитувати дедалі жвавіше. І Богун намагався відповідати негайно і коротко.

– Чи є в надрайоні фабрики і заводи?

– Ні, немає.

– Який транспорт?

– Тільки залізниця Львів – Перемишль.

– Табір для в'язнів є?

– Ні.

– Реактивні літаки літають?

– Так, звичайно.

– У які години?

– Не звертав уваги.

– Даремно. Це дуже цікавить нас і наших друзів.

– Друзів?

– Так, друзів. Вони не залишили нас у біді, і ми зобов'язані їм допомагати. Ясно?

– Так, друже референт.

– У надрайоні працює геологічна розвідка?

– Так, шукають газ.

– Становище колгоспів?

Чигрин усвідомлював, що ця злива запитань – тільки розвідка. Бень потім знову повернеться до них, вимагатиме більш докладних відомостей. А зараз він тільки запам'ятовує відповіді Богуна, щоб потім, при повторенні запитань, знайти якусь невідповідність і розбіжність.

– Становище колгоспів? – перепитав Богун. – Дещо краще.

– Які акції підпілля проти колгоспів?

– Хліб тепер не палимо, тракторів і машин не нищимо.

– Отже, нова тактика?

– Так.

– Розкажіть свою біографію.

Богун помовчав, зібрався з думками, потім неквапно почав розповідати свою легенду.

– Прошу. Звати мене Володимиром, прізвище – Коровець. Народився у 1923 році в селі Густятичі, Новострелищанського району, Дрогобицької області. За фахом – учитель. Рідню всю виселили до Сибіру, десь зостався брат, але не знаю, де саме…

– Досить, – одрізав Бень. – Так скільки аеродромів у надрайоні?

– Я ж говорив – жодного.

– А що шукають геологи?

– Газ.

– Знайшли?

– Так.

– Коли переходили кордон?

Починалося друге коло запитань. Богун вже не приховував свого роздратування, даючи зрозуміти Беневі, що той має справу все-таки не з рядовим бойовиком. У надвечірній тиші здаля долинав дівочий сміх, потім зазвучала простенька, але весела пісенька. А в цій кімнаті точилася розмова, де за кожним словом, поглядом, інтонацією, паузою чатувала смерть. Чигрин, відповідаючи на запитання, бачив, що Бень ще не довіряє йому, хоча помилок за собою Сергій не помічав. Характер Беня був йому відомий, і підозрілість референта, по суті, ще нічого не означала. Хіба тільки те, що процес завоювання довіри у цього маститого шпигуна дещо затягнеться.

Богун водночас не міг не відзначити і деяких позитивних аспектів розмови. Бень уже кілька разів натякав про наявність зв'язку між ватажками націоналістів та іноземною розвідкою, досить прозоро вимагав більш докладної інформації про прикордонні райони. Це вже було якимсь проявом довіри, яка починала зароджуватись у референта.

Розпитуючи про бойовиків Богуна, він особливо цікавився їх зв'язками ще за часів війни з гітлерівцями. Богун зрештою збагнув, чому це цікавить Беня: він з'ясовує можливість співробітництва націоналістів із західнонімецькою розвідкою Гелена, яка останнім часом все більше цікавилася зверхником та його оточенням. «Он воно що! – подумав Богун. – Фронт проти нас тримають єдиний, генерала Гелена підгодовують разом, а ділитися інформацією не бажають… Ось звідки ця зацікавленість симпатіями бойовиків!»

Що_ж, на цьому варто буде зіграти. І Богун охоче почав розповідати про «подвиги» своїх бойовиків у Львові і навколишніх районах за часів гітлерівської окупації. Це мало набити ціну підпіллю в очах іноземних шефів контррозвідки і водночас примусити їх розщедритися, щоб заохотити ці «кадри» працювати на себе зараз.

Чигрин зовні нічим не видавав себе, але у душі підсміювався: «Я вже міркую, як справжній надрайонний провідник, хитрую і шукаю вигоди у хазяїв. Що ж, з вовками жити…» А Бень залишився незадоволений. Гість, на жаль, виявився тим, за кого себе видавав.

І все ж він ще не зовсім повірив Богунові. Щось не подобалося референтові в цій людині, насторожувало. Надто спокійно тримається! Міг добре підготуватися. Цим більшовикам сміливості не позичати! Трохи торгується? Це добре, але тоді він не той простачок, за якого себе видає. Вчитель, каже? Значить, не такий уже темний. А чому не знає багатьох важливих для іноземної розвідки речей?! А може, знає, та приховує, щоб дорожче продати? Ну, це з'ясує Рочестер, який ще працюватиме з Богуном…

Ні, щось у цьому провідникові Беню все ж не подобалося!

«Не вірить, гаспид! – думав у цей час Богун, вшосте розповідаючи свою біографію. – А, шакал, він сам собі, мабуть, вірить тільки по середах… Треба взяти щось сильне і невідпорне. Що ж може його переконати?»

За дверима почувся дитячий сміх: хтось із дітей господарів будинку бавився біля кімнати. За хвилину почувся якийсь шерех, і двері повільно відчинилися. До кімнати просунулося кирпате обличчя маленького Богдана. Хлопчик зацікавлено подивився на чоловіків. Богун замовк і тієї ж миті збагнув, що йому треба зробити: такій підозрілій і обережній людині, як Бень, це припаде до смаку!

Коли хлопчик зник за дверима, Богун ще деякий час слухав голос дружини Стаха, яка докоряла синові, а потім рішуче сказав:

– Друже референт, розмовляти тут більше не можна!

– Чому? – зупинився посеред кімнати Бень.

– Гадаю, що тут небезпечно. Малі діти, хіба ж можна на них покластися?

– Скоро поснуть, – заспокоїв його Бень.

Але Богун не погодився. Хитаючи головою, він виклав Беню свої вагання. Розповість дитина в школі про гостей батька, ще якесь слово підслухає. Ні, він тут не розповідатиме більше нічого! Треба міняти квартиру, нехай друг референт вибачить його, але у себе вдома він, Богун, таких ситуацій намагається уникати.

Богун говорив, тим часом розмірковуючи: «Як я зможу вийти тут на зустріч із своїм зв'язковим? Адже Бень все продумав, хвилини не матиму вільної. Треба куди-небудь вирушати, а там щось придумаю…» І, вже впевнений у своєму виграші, із задоволенням почув у відповідь:

– Маєте рацію. Увечері поїдемо звідси.

* * *

Лейтенант Коробов подивився на годинника і рушив до дверей кабінету. Що генерал Микитенко прийме цього відвідувача негайно, він не сумнівався. Але порядок є порядок. За хвилину ад'ютант вийшов з кабінету, не зачиняючи дверей, і сказав майорові:

– Прошу, на вас чекають!…

Генерал підвівся назустріч ставному офіцерові.

– Майор Прокоп'юк прибув за вашим наказом! – виструнчився офіцер перед Микитенком.

– Доповідайте! – коротко наказав генерал, потиснувши йому руку.

– Після першої зустрічі з Бенем капітан Чигрин ніяк не міг зв'язатися з капітаном Павелецьким – співробітником органів держбезпеки Польщі, який мав завдання тримати з ним зв'язок. Тому Богун поставив вимогу змінити квартиру, де йому нібито заважали діти. Провідник Заламай, з яким Чигрин бачився наступного дня, наказав змінити квартиру. В пошуках нової оселі побував в селі Білому, потім знову в Цепліці, потім у Собешуві. Звідти Чигрину вдалося написати Павелецькому коротенького листа, і той виїхав на місце зустрічі – на околиці Собешува, на останній зупинці трамвая, четвертої суботи місяця.

– Побачення відбулося? – спокійно запитав генерал.

– Так. Побачились, але не говорили, – розповідав Прокоп'юк. – За Богуном стежив сам Бень, і Сергій встиг сказати про це Вацлаву Павелецькому, коли проходив повз зупинку. Іще сказав, що зустріч переноситься на вівторок. Капітан залишився на зупинці.

– Не йшов за ними?

– Як одверто сказав Вацлав, дуже хотілося. Але побоявся, що Бень помітить його і це завадить Богунові.

– Правильно зробив, його спостереження не дало б нам нічого нового, а Чигрина могло наразити на небезпеку. Продовжуйте…

Генерал Микитенко слухав майора із задоволенням, радів, що операція йде успішно, й думав, як все-таки швидко ростуть люди: адже Прокоп'юк ще не так давно прийшов до Комітету безвусим комсомольцем, який мріяв про романтику чекістської праці, але не мав про неї ні найменшої уяви. А зараз перед генералом стояв мужній і зрілий розвідник, впевнений у своїх силах, розсудливий і відважний.

Чимало горя і прикростей пізнав у своєму житті Віталій Романович Микитенко, але довелося пережити і чимало радощів: не злічити ворогів, безславний кінець яких бачив цей літній чекіст! Але найбільшу радість Микитенку приносили саме такі хвилини, коли він на власні очі бачив зросле професійне вміння своїх учнів, їх змужніння і загартованість.

Генерал пишався і Прокоп'юком, і капітаном Чигрином, і полковником Василенком, всіма учасниками цієї величезної, дотепно задуманої, складної і небезпечної операції.

– Як виявилося, Бень на цей раз все ж перехитрив Богуна: наказ тієї ж суботи змінити квартиру, і вони знову переїхали до Цепліца.

– Далеко це від Собешува? – запитав генерал.

– Чотири кілометри. Але Богун, негайно виконавши наказ Беня, «забув» на попередній квартирі деякі свої речі. І виявив це тільки у понеділок ввечері. Отже, у вівторок він знову опинився у Собешуві, на цей раз без Беня, якому, мабуть, набридло вже стежити за своїм невгамовним гостем.

– Богун і Павелецький побачились? – знову запитав генерал.

– Так. Перевірили, чи немає за Богуном «хвоста», сіли в машину і спокійно поговорили. Капітан Павелецький передав докладні відомості про конспіративні квартири у Цепліці, Собешуві, Єлені Гурі.

– Що відомо про Заламая?

– Маємо докладний звіт про розмову з Чигрином, крім того, є адреса його квартири у Варшаві. Всі ці дані у полковника Василенка. Він просив вам сказати, що надсилає їх для комітету.

– Добре… А польських товаришів повідомили про все це?

– Так точно, товаришу генерал. Ми працюємо з органами державної безпеки Польщі в повному контакті: Наші друзі мають всю необхідну оперативну інформацію і зараз тримають під наглядом всі перелічені об'єкти.

– От і добре! – генерал задоволено хитнув головою.

Майор Прокоп'юк продовжив:

– Я ще не все розповів. Напередодні зустрічі Чигрина і капітана до Беня прийшли два кур'єри із Західної Німеччини від зверхника, яким треба йти на Україну. Богун у присутності Беня проінструктував їх, як краще перейти кордон, як зв'язатися з Утяєм. Підуть сьогодні вночі через заставу капітана Черепанова.

– Перехід підготовлено?

– Сьогодні вранці, коли я вилітав із Львова, полковник Василенко сам мав їхати на заставу.

– Перевірю. – Генерал щось записавши у блокноті і знову запитав: – Надовго ці кур'єри до нас?

– Богун казав, що туди й назад, несуть пошту для Утяя.

– Так – Генерал замислився. – Потрібно, щоб вони якнайскоріше повернулися до Беня із розповіддю про зустріч з Утяєм. Це допоможе Богунові, і Бень більше йому довірятиме. Передайте полковнику Василенку мій наказ для Утяя – негайно відправити кур'єрів назад через кордон!

– Навряд чи я встигну побачитись з полковником, товаришу генерал. – Прокоп'юк навіть підвівся з місця, немов підкреслював, як він поспішає. – Справа в тому, що Богун дістав наказ від Заламая готуватися до переходу через кордон далі, на захід. Вчора він з Бенем мав переїхати до Щеціна, вже має паспорт на ім'я Стаха Ковальського. Павелецький і Богун домовилися післязавтра увечері зустрітися біля кінотеатру, і Сергій докладає тепер всіх зусиль, щоб відтягти свій перехід через кордон, чекає ваших вказівок щодо моїх подальших дій.

– Значить, вам треба поспішати до Варшави?

– Так точно! Післязавтра о сьомій вечора капітан Павелецький має бачити Чигрина. Якщо, звичайно, вдасться… Адже зараз з ним Бень.

– Все ясно! – Генерал підвівся, пройшовся по килиму до дверей. – Передайте Богуну, що ми всі тут задоволені ходом операції і його роботою. Отже, завдання своє він виконав з честю і міг би повертатися додому. Але…

Микитенко спохмурнів і, склавши руки за спиною, замислено зупинився біля-вікна.

– Але сталося непередбачене: загинув зв'язковий тепер уже капітана держбезпеки Ірини Кабардіної. Тамтешня преса під рубрикою «Пригоди» присвячує цій трагедії кілька рядків. Чи це й справді трагічний випадок, чи зв'язкового викрили і знищили, ми не знаємо. Не знає про це, звичайно, і Кабардіна. Вона буде дошукуватись і може наразитись на небезпеку. Найближче до неї зараз в оунівському проводі капітан Чигрин. Та і його особисті якості дають підстави думати про доручення йому цих обов'язків. Ви казали, він одержав наказ Заламая виїжджати в Мюнхен до зверхника? Отже, можливий вихід на якийсь зв'язок із Рочестером і школою. Тож передайте йому новий наказ: увійти в довір'я до зверхника, зробити все можливе для проникнення на навчання в школу Рочестера і зв'язатися з капітаном Кабардіною.

Микитенко знову пішов до дверей, розмірковуючи вголос.

– Та є тут один нюанс: якщо зв'язковий загинув не випадково, значить, Кабардіна може бути під наглядом. І ця обставина вдвічі ускладнює завдання Чигрина. Ірина Олександрівна не знає Богуна особисто, ніколи його не бачила. Для неї він просто один з бойовиків-оунівців, учень школи. А це дасть змогу Чигрину спокійно вгледітися, зважити всі «за» і «проти», дошукатися справжньої причини загибелі зв'язкового Кабардіної Мальцева – Вільямса і тільки після цього вийти з нею на зв'язок і передати мій наказ повертатися додому. З неї вистачить, своє завдання вона давно вже блискуче виконала. Все зрозуміли?

– Так точно, товаришу генерал! – клацнув закаблуками майор Прокоп'юк. – Передам все, як сказали.

– І ще, – зупинив його Микитенко, – передайте Сергієві, що його Сашко виборов перше місце на районній математичній олімпіаді. Квартиру відремонтували, а дружина добре відпочила в Криму. Вона і діти передають йому низький уклін і міцно цілують – вчора я особисто розмовляв з Галиною Петрівною. Ще раз бажаємо успіху, чекаємо з перемогою…

Збігаючи сходами, майор Прокоп'юк уявляв, як зрадіє Богун словам генерала. Хто-хто, а Прокоп'юк, який, теж бував на таких завданнях, знає, чого варта увага і піклування далеких, але завжди рідних і близьких побратимів по боротьбі.

* * *

У кутку тьмяно поблискувала освітлена ледь жевріючим світлом лампади старовинна ікона. Пахло свічками і свіжоспеченим хлібом. У будинку православного священика Ювеналія Волощука, де зупинилися Бень і Богун, в ці години було тихо. Чутно було навіть, як Бень перегортає сторінки книги. Він з насолодою дочитував новий американський детектив. Богун сів, довго придивлявся у напівтемряві до годинника. Наближався час йти на зустріч з Павелецьким. Цікаво, чи піде за ним Бень? У них уже склалися досить своєрідні взаємини: Бень тепер не набридав Богунові своїми допитами, але й очей з нього не зводив, стежив за кожним кроком. Щодня питав Богуна про здоров'я, а Сергій, подумки його клянучи, посилався на головний біль. Через це доводилося годинами лежати у напівтемній кімнатці просторого священницького дому, ковтати таблетки і вислуховувати співчутливу балаканину попаді. Але треба було зволікати, бо слід обов'язково дочекатися зустрічі з Павелецьким.

Богун вийшов до світлиці, зиркнув на Беня. Той сидів у гойдалці в хмарах тютюнового диму, втупився в книжку.

– Піду на свіже повітря, може, голові трохи полегшає. – сказав Богун і натягнув пальто.

Бень мирно кивнув, не відриваючись від сторінки, замугикав якусь пісеньку. Богун неквапно одягнувся, відчинив двері, зупинився на ґанку. Почекав з хвилину, прислухався, чи не йде Бень. Але за дверима було тихо, і тоді Богун рішуче закрокував по бруківці по центру міста.

Він довго розглядав барвисті афіші якихось двох американських вестернів, що йшли цього дня в кінотеатрі. Хоч фільми були і різні, але на обох шалено мчали на конях ковбої, стріляли, сяяли сліпучі посмішки білозубих красунь.

Роздивляючись рекламу, Богун непомітно стежив за тротуаром і людьми, які зупинялися біля афіш. Павелецького не було. Щоправда, до сьомої години залишалося ще якихось дві хвилини.

Сім! Богун повернувся до входу в кінотеатр, сподіваючись побачити Павелецького, але натомість-побачив похмуре обличчя Беня. Той сердито мружився у сліпучому сяйві великих електричних ламп, недобре зиркав на Богуна. Значить, він бачив, як Богун дивився на годинник. Чого б це людина, яка вийшла подихати свіжим повітрям, стежила за часом? Рішення прийшло миттю. Богун привітно всміхнувся і звернувся до Беня:

– Може, складете мені компанію? Вирішив подивитися фільм. Вам, я бачу, теж удома не сидиться?

Бень пильно глянув в очі Богунові.

– Не сидиться, – поволі сказав він. – Усім не сидиться. А який фільм збираєтесь дивитися? – запитав він, різко змінюючи тон.

– Та ось… цей, – навмання показав на афішу Богун, зробив ще один крок до дверей і наче спіткнувся: прямо перед ним виросла фігура Павелецького. Вистачило миті, щоб Богун поправив правою рукою зачіску. Це мало означати: за мною стежать, зустріч переноситься на завтра, на цей самий час. Вони розминулися, навіть не глянувши один на одного.

Богун увійшов до касового залу, наблизився до віконечка і простяг гроші. Коли касир запитав, який фільм хоче подивитися пан, він, навіть не усвідомлюючи навіщо, назвав не той фільм, який вказував Беню, а інший. І ввійшов у фойє кінотеатру, спиною відчуваючи важкий погляд референта…

Назавтра Богун діяв інакше – зупинився за кілька десятків метрів від кінотеатру і затаївся. Тепер він був спокійний за Беня: священик Волощук привів до нього кур'єра з Варшави. І тому зустріч з польським капітаном пройшла успішно. Встигли поговорити про все. Перед кінцем кіносеансу Богун зайшов на подвір'я кінотеатру і вийшов разом з натовпом на освітлений тротуар. Розрахунок був точним – він привітно всміхнувся Беню, який щулився на вітрі у літньому пальті.

– Як фільм? Чого це вам закортіло бігати щовечора до кіно? – запитав референт.

– Фільм, як і вчорашній, так собі, – весело відповів Богун.

– А, цікаво, про що він? – знову, наче мимохідь, запитав Бень.

Богун швидко, немов його хотіли перебити, почав розповідати неймовірні пригоди ковбоїв з фільму, який подивився вчора. По тону Беня він зрозумів, що той заспокоївся.

– Непосидючий ви чоловік, Богун, встигнете ще надивитися цієї стрілянини там, куди поїдете, – підсумував Бень. – Але добре, що ви вже, здається, одужали! Можете їхати?

– Хоч зараз, – слухняно відповів Богун і подумав: «Якби він знав, цей бандит, як мені це потрібно!»

– О, приємно чути! Збирайтеся, а друга Голуба я залишу поки що тут, – сказав Бень. – Отже, нам треба якось відзначити розлуку.

Він зупинився біля яскраво освітленого входу до нічного клубу, так в Щеціні називалися ресторани, що працювали до світанку.

– Зайдемо?

Через кілька годин, втягуючи сп'янілого Беня на ґанок будинку Ювеналія Волощука, Богун наткнувся у сінях на якусь невиразну постать. Мовчки пройшов повз неї, посадив Беня у крісло і тільки після цього повернувся до гостя. Після «привіту з Києва» сил наче подвоїлося, і Богун відчував себе сьогодні напрочуд легко і впевнено.

Середнього зросту, худий, темноволосий чоловік у шкіряній куртці пильно дивився на Богуна. Сергій ковзнув поглядом по сірих штанях і коричневих туфлях прибулого. Наче збігається з описом. Тонкі губи невідомого витяглися у посмішці.

– Пан випадком не допоможе дістати п'ятнадцять мільйонів пеніціліну?

Богун цмокнув губами, здвигнув плечима.

– На жаль, можу тільки п'ять мільйонів.

Чоловік у куртці задоволено посміхнувся, простяг руку:

– Станіслав Блажкевич, – представився він. – Що, упився? – кинув він на Беня.

– Еге…

– А ви?

– На мене така горілка не діє, – сказав Богун. – Та й не пив я її майже.

– Тим краще, – сказав Стась. – Отже, вирушаємо завтра. Літак з варшавського аеродрому відлітає о першій годині ночі.

– А чого чекати до завтра? Можна й сьогодні, – зауважив Богун.

Стась подивився на годинника, поміркував.

– Трохи запізно. Доведеться таки завтра. Давайте краще відпочинемо.

– Завтра так завтра, – погодився Богун і негайно заспішив до своєї кімнати.

І знову ранок…

Остогидло бути «світською дамою». Та що поробиш? Сер Елвіс пнеться в аристократи, і доводиться зважати на цю примху новоспеченого барона заради впливу на нього у більш серйозних справах.

А як хочеться інколи плюнути на все це, прийти до невеликого охайного будиночка з вивіскою на фасаді «Посольство СРСР», сказати: «Я хочу додому!» – і все скінчиться.

– «Ой дідуню! Розкажи казку… про рип-рип…

– Добре, моє серденько… Жили-були дід та баба. Пішов якось дід на полювання, знайшов ведмежий барліг, а там звір спить – великий, кошлатий. Відрізав дід у ведмедя ногу, щоб, бува, не втік, та й пішов до села покликати допомогу. А ведмідь прокинувся, бачить – нема ноги, приладнав на її місце березове поліно та й пошкандибав до села. Іде лісом, над головою місяць-повня, під ногами пухнастий сніг. Рип-рип дерев'яною ногою по снігу… Прийшов до села, бачить – всі поснули, тільки вікно дідової хати світиться. Заревів ведмідь: «Все село спить, одна. баба не спить, мою шкіру дере, моє м'ясо варить. Віддай мою ногу!…»

Маленька дівчинка сидить на колінах у діда, слухає, як той говорить «ведмежим» голосом, широко розкриває темні оченята, а потім від жаху ховає личко у дідовій густій бороді. Вона так ніколи й не знатиме, що в цієї казки – щасливий кінець, бо не в змозі дослухати її до кінця. І для неї завжди світитиме зимовий місяць, і вічно чутиме вона, як рипить по снігу дерев'яна нога: «рип-рип…»

Розпечений вітер жбурляє в обличчя жмені дрібного піску. Пісок в'їдається в шкіру, тріщить на зубах, запорошує й без того запалені очі. До нестями хочеться пити, але всю воду, до останньої краплини, вилила вона на палаючий кулемет… Знесилена конячина ледь пересуває ноги, а їй здається, що вони вихором летять крізь пустелю туди, де вода, люди…

«Товаришу командир… – ледь шепочуть потріскані губи. – Товаришу командир, банди Азіз-бея більше не існує». А очі крізь кривавий морок бачать перекошене стражданням і любов'ю рідне обличчя чоловіка, і чути чомусь таке несподіване і знайоме «рип-рип»… Води…

Ірина відірвала голову від подушки, намацала в темряві склянку з водою, жадібно випила, відчуваючи, як неприємно тисне при кожному ковтку у вухах. Потім, важко дихаючи, відкинулась на подушки. Клята простуда остаточно знесилила її. Навіть марити почала. Але про що ж таке важливе вона почала думати? Ага, про невеликий будиночок, де розквартироване радянське посольство. Ну, приходить вона туди… Ірина жваво уявила, як підходить до дверей, береться рукою за важку, литу з бронзи ручку, як дивиться у здивовані очі секретаря – обов'язково симпатичного і ввічливого… А далі? Далі… Вона забороняє собі й думати, що буде далі… На це вона не має ні найменшого права. Хоч би поскаржитись можна було кому… Або хоч скоріше б настав ранок!

– Годі! – обірвала себе Ірина. – Скигли не скигли, а легше не стане…

Вона потяглася до бра, що висіло над головою, вкотре вже за ніч засвітила світло і, мружачись, подивилась на годинник, що стояв навпроти на каміні. Шоста ранку… Як тягнеться час! Встала, підійшла до туалетного столика, закурила. Смаку сигарети не відчула, натомість нудотлива гіркота в роті. Ох, уже ця простуда…

Ірина важко опустилася на м'який пуфик, склала під підборіддя руки, сперлась на них головою: «Світ мій дзеркальце, скажи, та всю правду розкажи…» Що це мене сьогодні на казочки потягло? Провела рукою по обличчю, пишних косах, які почали вже висріблюватись сивиною. Так, молодою її не назвеш, особливо зараз. Побачив би її такою сер Елвгс…

«Світська дама» важко зітхнула і сіла до дзеркала спиною. Погляд її затримався на великій срібній таці з добрим десятком візитних картонок. Переглянула їх, подовгу затримуючи кожну в тонких пальцях. Лорд Малькольм запрошує на прем'єру на честь відкриття театрального сезону… Леді Ешлі дописала кучерявим почерком, що без неї на черговій п'ятниці відчуватиме себе сиротою. «Звичайно, – хмикнула Ірина, – російська графиня додаватиме вітальні леді Ешлі трошки екзотики…» О, нарешті! Ірина втупилася в сніжно-білу картку із знайомим гербом: лорд і банкір за сумісництвом, Ессекс пропонує графині Кабардіній та барону Рочестеру повечеряти разом у тісному колі в заміському родовому замку. Це більш серйозне запрошення! Чорта з два сер Елвіс зав'язав би такі тісні стосунки з Ессексом без її допомоги!

Але як же вона у такому жалюгідному стані поїде до лорда? Мабуть, до дідівських секретів доведеться вдатися, щоб на вечір бути у формі…

Так-так, лорд Ессекс дуже цікавив Ірину. Вона вже знала, що цей мільйонер для збагачення не гребував ніякими засобами. Але водночас він був найщедрішим філантропом, тільки знову ж таки на свій копил. Консерватор і відчайдушний противник комунізму, Лорд підтримував тісні зв'язки з розвідувальними службами, і не одна тисяча фунтів була щедро дарована ним цим організаціям. Більше того, на свої кошти лорд утримував цілий інститут соціологічних досліджень, від діяльності якого за версту тхнуло шпигунством. Останнім часом Ірина дізналася, що вся оця непогамовна енергія лорда і його чималі гроші спрямовано на боротьбу проти Радянського Союзу. Отже, Ессексу були потрібні вона і Рочестер, а Ірині – оцей меценат.

Вона ще раз глянула на візитну картку, засмучено потерла пальцями скроні. Голова була важкою, немов виповнена рідиною. «Треба випити снотворне і хоч кілька годин як слід поспати. Я неодмінно маю бути ввечері у лорда! – наказала собі і лягла в ліжко. – От тільки записку покоївці напишу. Хай повідомить Рочестера, що я погано себе почуваю…»

– Люба моя, ви вже готові? – обережно постукав у двері Рочестер і так само обережно увійшов до кімнати.

– Майже, – холодно кинула Ірина.

– Яка ви чарівна, Ірен! – не втримався він від компліменту, задивившись на її царственно холодну постать, затягнуту у вузьке оксамитове плаття кольору п'яної вишні.

– Можливо, – так само холодно відповіла Ірина і відійшла від дзеркала. – Мері! – гукнула вона покоївці. – Ви приготували мої туфлі?

Молоденька білявка влетіла до кімнати і злякано прошепотіла:

– Вони стоять за вашою спиною, місіс!

Ірина повернулася до Рочестера і поглядом наказала йому відійти. Барон слухняно відступив убік: за його спиною, біля крісла, й справді стояли туфлі на височенному каблуку. «Слава богу, я ще «можу носити таке взуття!» – подумала вона і, акуратно розправивши поділ сукні, сіла у крісло.

Сер Елвіс, переляканий не менше покоївки, трохи помовчав, спостерігаючи за Іриною, а потім все ж насмілився запитати:

– Ви ще погано себе почуваєте?

– Звичайно! І заради вашого престижу я повинна цілий вечір знемагати у товаристві цього нахаби Ессекса. Ви зовсім не шкодуєте мого здоров'я… – Голос Ірини помітно задзвенів. Зараз вона була нещирою з бароном. Глибокий сон і дідівські засоби вилікували Ірину остаточно, недарма ж вона провела цілий день у ліжку. Але Рочестеру зовсім не обов'язково знати про це, як і про те, що Ірині більше за нього потрібно бути в Ессекса.

– Я цілком згоден з вами, люба. Вам, з вашим походженням і манерами, важко зносити цього парвеню…

– Він щоразу сякається з таким шумом, – перебила Ірина Рочестера, – що мене вивертає.

Вона підійшла до одягненого у смокінг сера Елвіса і благально заглянула йому в очі:

– Може, ви поїдете до нього самі?

Рочестер почервонів.

– О Ірен! Ви ж знаєте, що він так симпатизує вам і, наскільки мені відомо, ця вечеря буде не простою. Там мають залагодитись кілька важливих для нас справ.

– Я не цікава, – сказала Ірина. – Можете залагоджувати свої справи і без мене.

– Ірен! – вигукнув Рочестер. – Але ж у вирішенні всіх цих справ належить не остання роль і вам. І крім того, сама ваша присутність благотворно впливатиме на хід переговорів…

Ірина вже достатньо вивчила свого шефа і знала, що коли той починає висловлюватись, як на дипломатичному прийомі, хвилюванню його немає меж. «Стоп! – скомандувала вона собі. – Досить!»

Ірина удавано зітхнула:

– Що ж, бароне, і на цей раз мені доведеться підкоритися. Ви маєте рацію – у нас з вами і справді спільні справи. Чи не так? – сказала з притиском Ірина, холодно, подивилася на Рочестера і посміхнулася самими кутиками губів.

Рочестер помітно знітився. Ця владна жінка остаточно зламала його. Він обожнював і ненавидів її, як раб, що любить і боїться свого хазяїна. Чи то її привітність, чи то байдужість в однаковій мірі лякали його, й Ірина грала на цьому, коли того вимагали справи. Отож вона недарма наголошувала на «спільності» їх інтересів.

Влада Ірини над Рочестером була настільки широкою, що їй стали підкорятися, боячись його гніву, навіть співробітники школи.

Якось майор Террі після чергової доповіді про стан справ у розвідшколі забарився, намагаючись щось додати. Сер Елвіс роздратовано зиркнув на нього і сухо запитав:

– Ще є питання?

– Я хочу просити вас, сер, – заспішив Террі, – щоб ви запропонували мою кандидатуру командуванню на пост начальника розвідшколи у Дайтоні. Гадаю, що моя сумлінна праця з вами протягом багатьох років дає мені право звернутись до вас з таким проханням… – Острах і зухвалість чулися у голосі майора.

– Що, шановний, – озвалася Ірина, яка за звичкою сиділа у кутку дивана і курила, – вважаєте, що засиділися під начальством полковника Рочестера? – Вона повільно встала, підійшла до майора і владно сказала: – Ви надто добрий виконавець, Майк, щоб думати про кар'єру.

Террі здивовано глянув на Ірен, потім покірно опустив очі. Як добрий служака, він нюхом відчув, хто тепер тут хазяїн, і тоном, яким завжди рапортував полковнику, відрізав:

– Слухаю, місіс! – і вийшов.

Ірина постояла трохи посеред кабінету, потім повернулася до Рочестера і сказала:

– Вибачте, сер Елвіс, що я втручаюся не в свої справи, але гадаю, час уже збільшити йому платню, щоб не перебіг. Гадаю, йому вистачить кількасот зайвих фунтів на рік.

Сьогодні під час вечері у лорда Ессекса повинна була залагодитись і справді важлива справа. Якось Ірина запропонувала Рочестеру розширити роботу школи, виклала досить слушні міркування. Полковник радо ухопився за цю ідею і почав проштовхувати її у вищих колах. Але спроби його виявилися марними. Для втілення цієї ідеї у життя потрібні були гроші й гроші, яких шефи відпускати Рочестеру не хотіли. Останнім часом гучно провалилися кілька його вихованців, і у босів поступово вкоренилася думка, що Рочестер – людина старого гарту, яка не може пристосуватися до сучасних методів роботи. Ірина докладала всіх зусиль, аби не відбулося змін у керівництві школою, в такому разі вона випустила б з рук контроль за її діяльністю. Отже, престиж Рочестера треба було рятувати, рятувати будь-що. Тут могла б згодитися її ідея розширення школи. Але постало питання, де взяти кошти. Одного разу на прийомі у міністра внутрішніх справ, куди Ірину запросили вперше, до них підійшов якийсь чоловік, кивнув Рочестеру і попросив представити його дамі полковника.

– Так-так! – квапливо відповів Рочестер.

По тому, як він це сказав, Ірина зрозуміла, що знайомство буде цікавим. Вона уважно подивилася на чоловіка, мимохідь відзначила його невеликий зріст, залисини на високому чолі, набрякле обличчя, відвислі мішки під очима.

Незнайомий теж досить безцеремонно якусь мить розглядав Ірину, а потім, немов схаменувшись, схилився у вишуканому поклоні.

– Містер Герберт Уїлкінз – особистий секретар міністра, місіс Ірен Кабардіна – мій помічник, – представив їх одне одному Рочестер.

Містер Уїлкінз похапцем подякував полковнику і сказав, звертаючись до Ірини:

– Я вже давно чув про ваш розум і красу. Щодо останнього, то дійсність перевершила всі мої сподівання.

– А щодо першого? – лукаво запитала Ірина.

Секретар міністра розреготався, від чого став схожий на хлопчака-шибеника, і сказав:

– Приємно зустріти тут людину, яка не нагадує манекен у вітрині майстерні доброго кравця. Гадаю, мені випаде нагода оцінити і ваш розум, мадам!

Він недбало кивнув Рочестеру, ніби наказав залишатись на місці, і повів Ірину через велику залу.

– Якщо ви не заперечуєте, – говорив містер Уїлкінз на ходу, – я познайомлю вас із своїм шефом та ще з деякими особами, які, безумовно, зацікавлять вас.

Він вів її по залі, шанобливо підтримуючи за лікоть, і зазирав збоку в обличчя. І тільки зараз Ірина помітила, який у нього пронизливий погляд. Сер Уїлкінз ішов, недбало відповідаючи на поклони, і всі розступалися перед ними. Цей шлях під пронизливими поглядами присутніх видався їй неймовірно довгим. Нарешті у протилежному кутку зали вона побачила невелику групу людей, які оточили немолодого і чимось схожого на містера Уїлкінза чоловіка.

– Графиня Кабардіна, сер! – урочисто проголосив особистий секретар і завчено зробив крок убік.

Всі старанно закивали головами, а міністр поблажливо вклонився їй і провуркотів несподівано густим басом:

– Чув, чув про вас, графине, особливо про вашу благотворну діяльність у підпорядкованому мені закладі…

– О моя люба! Як я рада бачити вас тут! – виринула раптом з-за спини старіюча леді Ешлі. – Який успіх! Всі тільки й говорять про вас! – бубоніла вона, широко розкриваючи очі…

Міністр підняв брови, немов намагаючись зігнати з лоба набридливу комаху, взяв Ірину під руку і зробив з нею кілька кроків по залі.

– Я намагаюся робити все, що в моїх силах, сер! – гідно відповіла вона.

– Мені відома ваша відданість справі, – сказав міністр. – Більше того, ваші блискучі ідеї…

– О сер! Автором цієї ідеї є полковник Рочестер, а я лише рядовий секретар!

– Графине, – ласкаво посміхнувся самими кутиками губів міністр, – я надто добре знаю ціну таким секретарям і поважаю вашу скромність. Так от, – продовжив він, – ваша ідея може бути втілена лише за однієї умови: фінансування повинно проходити не по урядових каналах…

«Он воно що! – подумала Ірина. – Вони хочуть убити двох зайців одразу: і розширити роботу, школи, і погратися у демократію, мовляв, ця ініціатива належить не урядові, а приватним особам! Вдалий хід!…»

– Я сподіваюсь, ви розумієте мене, мадам, – перервав її роздуми міністр, – отже, хочу дати вам пораду: лорд Ессекс – ось хто вам потрібний. А зараз, – він повернув голову, і одразу за його спиною виріс містер Уїлкінз, – мій секретар представить вас і полковника лорду Ессексу. Радий був познайомитися з вами, леді! – Міністр відійшов і одразу загубився в щільному колі смокінгів.

Машина підкотила до неосвітленого громаддя замку і м'яко зупинилася. Хлопчина у лівреї відчинив дверцята і подав Ірині руку. Вона ступила на вкрите плитами подвір'я і одразу відчула свіжий запах мокрої хвої, а на щоки впали перші краплі осіннього дощу. Підняла комір норкового манто і заспішила до вхідних дверей, біля яких вже стояв огрядний лакей з величезним канделябром у руках. Рочестер поважно йшов за нею.

Лакей повів їх по широкому коридору в глиб замку.

– Я радий вас бачити! – викотився з якогось темного залу назустріч кругленький лорд Ессекс. – Як бачите, у нас неприємності: знову обірвалася лінія електропередачі, і нам доведеться весь вечір провести у бібліотеці, бо свічок вистачило тільки на те, щоб освітити її та кухню.

Поки Ессекс сипав словами й метушився, щось відсовуючи і переставляючи, Ірина намагалася розглянутись навкруги, ледь встигаючи вставити якесь слово у відповідь або кивнути лорду. Нарешті той уговтався і розсадив гостей у незручні шкіряні крісла.

Як встигла відмітити Ірина, бібліотека була великою і незатишною. Мабуть, лорд відвідував свій замок нечасто: камін трохи димів, на кріслах, стільцях, столиках виднілися сліди нашвидкуруч витертого пилу, у кімнаті встоявся запах нежилого приміщення.

– На жаль, я приїхав лише на півгодини перед вами, а ці йолопи не здогадалися запалити камін заздалегідь. Але зараз він розгориться, і все буде гаразд! – оптимістично завірив Ессекс.

Вечеря, треба віддати належне хазяїну, була розкішною. Камін і справді розгорівся, і чи то від нього, чи від келиха старого вина стало набагато затишніше.

Коли ж слуги нарешті прибрали зі столу і подали каву з лікерами, в бібліотеці вже панувала атмосфера невимушеності, товариство розбилося на дрібні групки, і в кожній з них точилася жвава розмова.

– Отже, панове, – вдоволено сказав лорд Ессекс, підходячи до Ірини й Рочестера, – настав час погомоніти про справи. Після келиха доброго вина коліщатка у голові крутяться краще! – Він гучно висякався.

Ірина придушила зітхання і приготувалася слухати.

– Я знаю про ваше скрутне становище, – безапеляційно заявив хазяїн. – Вам потрібні гроші. Можу допомогти, але й ви мусите віддячити.

Сер Елвіс холодно подивився на Ессекса. Барон не любив, коли йому говорили про далеко не блискучі справи його закладу, а тим більше коли він був змушений робити послуги у відповідь за допомогу. Але все ж ввічливо поцікавився, чим може бути корисний.

– Мені не так вже багато й треба, – заспокоїв полковника лорд. – Бажано було б, щоб мої вихованці з інституту проходили навчання у вашій розвідшколі.

– Але навіщо соціологам розвідувальні дані? – здивувався полковник і подивився на Ірину.

Ессекс розреготався так, що по залі прокотилася луна.

– Дивна ви людина, бароне, – сказав він,» витираючи картатою хусткою сльози. – Невже ви не розумієте, що боротьба з червоними повинна точитися на всіх фронтах. Слід одночасно боротися і з їх економікою, і з їх ідеологією, – патетично завершив Ессекс свою програмну промову.

Ірина, яка досі мовчала, підвелася і неприродно дзвінким голосом проказала:

– Браво, мілорд! Виймаєте слушність. Один процент з вашого капіталу це саме та дещиця, яка б нас сяк-так задовольнила.

– Побійтеся бога, місіс! – злякався Ессекс. – Це ж сотні тисяч!

Вона зрозуміла, що починається звичайнісінький торг, і, не соромлячись, позіхнула.

– У вас чудовий кухар, сер. Де ви його знайшли?

Ессекс здивовано подивився на неї, потім несподівано розсміявся:

– Ви дивовижна жінка, місіс Ірен! Хай буде по-вашому…

Ірина повернулася додому втомленою, але задоволеною. Все вийшло так, як вона і розраховувала.У затишній спальні світилося тільки бокове світло. На маленькій срібній таці біля дзеркала стояла склянка з водою і трубочка снотворних таблеток, на столику чималий стос вечірніх газет.

Ірина із задоволенням роздяглася і розслаблено випросталася на ліжку. Ну і фрукт, цей Ессекс, розігрує простачка, а зуби має гострі, та й апетит неабиякий. І гроші собі поверне, і підтримку уряду здобуде, патріот!…

Потяглася за снотворним, але передумала, сьогодні може обійтися і без цього, взяла зі столика місцеву газету, погортала. Раптом в око впало прізвище Джек Вільямс. Що таке? Ірина прочитала назву замітки: «Трагічний випадок». У коротенькому повідомленні говорилося: власника бензоколонки Джека Вільямса розчавлено важкою автоцистерною, яку занесло при повороті на мокрому від дощу асфальті. Д. Вільямс вмер від тяжких поранень, не приходячи в себе.

«Д. Вільямс… Д. Вільямс… Д. Вільямс…» – машинально повторювала про себе Ірина. Її Мальцев? Ні! Вона рвучко підвелася з ліжка, вибігла у коридор, потім, схаменувшись, повернулася, одягла халатик і подзвонила. Увійшла заспана Мері.

– Ви вже повернулися, мадам? Давайте я допоможу вам роздягтись… – І осіклася.

– Мені треба терміново виїхати, – сказала Ірина. – Допоможіть мені якнайшвидше одягнутися. Якщо не повернуся до ранку, попередьте сера Рочестера, люба, що я обов'язково зателефоную йому.

– Так-так, мадам! – все ще захриплим зі сну голосом відповіла Мері.

– Хоча, стривай… – Ірину раптом осінила думка: як же вона пояснить Рочестеру, куди так терміново виїжджала? А Мері!… Вона ж не просто покоївка, а й довірена особа Рочестера! Перед очима постав рядок з повідомлення: «вмер… не приходячи в себе…» Так-так, навіть якщо вона й поїде зараз туди, то вже нічим не зможе зарадити.

А якщо це брехня, газетний трюк і її перевіряють?… Чи, може, вже викрили і шукають доказів? Її візит вночі до нікому невідомого хазяїна бензоколонки – це пряме свідчення проти неї.

Ірина втомлено опустилася на край ліжка.

– Іди, Мері… я сама… – відіслала вона дівчину.

Розум припускав помилку в газеті, але серце стверджувало: так, це Мальцев, її зв'язковий. Треба все перевірити. А поки що, так чи не Так, вона залишилася у цій країні сама, без будь-якої допомоги.

«Мальцев, Мальцев… Як же це?» – у розпачі запитувала себе Ірина. Її серце розривав біль за товаришем, єдиною людиною, з ким вона могла дати собі хоч найменшу послабку під час коротких побачень. Все, що її оточувало, було органічно чужим їй, і якби не суворі умови конспірації, вони залюбки бачилися б набагато частіше. Але й такі недовгі й нечасті побачення стали для обох мало не святом.

І знову мозок обпекла думка: а якщо Мальцева викрито, то можуть стежити і за нею? Серце болісно стислося, і її скував страх. Але Ірина тут же опанувала себе; «Годі панікувати! Ще нічого невідомо!… Треба все перевірити!…» І думка знову запрацювала чітко і зосереджено.

Мальцев загинув. Це дійсно нещасний випадок чи його викрили і ліквідували? Але якщо бути послідовним, жодна солідна контррозвідка не ліквідує підозрілого, не простеживши за ним, щоб викрити спільників, а вже тоді… А може, її викрито і за нею прийдуть вранці?

Ірина знову відчула, що панікує, і закурила. Ні, так вона нічого путнього не придумає. Треба чекати. Якщо завтра все залишиться на своїх місцях, то з часом вона відвідає бензоколонку й дізнається про все. А якщо сталося непоправне і її завтра візьмуть, тим більше нема куди поспішати, бо за нею слідкують…

Похмурий осінній світанок застав Кабардіну біля вікна. За всю цю довгу ніч вона так і не прилягла. А коли вранці до неї увійшла покоївка, то побачила хазяйку вже одягненою і зовні спокійною…

Зверхник

Літак приземлився на цивільному аеродромі. Богун і його провідник, обминаючи потік прибулих, заспішили до входу у великий аеровокзал, поминули величезний хол і вийшли на привокзальну площу. Там на них чекала машина, яка, тільки-но прибулі встигли причинити за собою дверцята, рвучко рвонула з місця і помчала широкою автострадою.

«Оце організація! – віддав належне зустрічі Сергій. – Чи з усіма так панькаються, чи тільки зі мною?»

А ще за півгодини йому міцно тиснув руку лисуватий літній чоловік, який назвався Ернстом Крейцером. Він заговорив по-німецькому, коли ж Богун заперечливо похитав головою, зразу ж перейшов на ламану українську. Крейцер показав Богунові його кімнату, налив чарку коньяку, але той заперечливо похитав головою.

– Не п'ю…

Сергій нашвидкуруч вмився, з радістю скинув з себе одяг і розлігся на широкій тахті. Переліт, хоч і комфортабельний, виснажив його вкрай. Мабуть, далося взнаки напруження останніх днів. Відпочивати – і більше нічого! – наказав він собі і майже одразу заснув.

… Йому снилися київські парки і синій Дніпро, білявий Сашко, що розмалював крейдою не тільки всю шкільну дошку, а й всього себе…

Богун розплющив очі і, якусь мить очманіло дивився на двох чоловіків у формі льотчиків, що схилились над ним.

– Хау ду ю ду, містер Богун? – широко всміхаючись, запитав один.

– Хеллоу! – привітно підніс руку другий.

Богун протер очі, згадав, де він, і повільно відповів по-українськи:

– День добрий!

– Добрий, добрий, – підхопив один з них, сміючись. – Досить спати, друже провідник. Нас чекають у Тіргартені!

І знову – машина, яка повним ходом мчала тихими вулицями міста, на цей раз на військовий аеродром.

– Майк, – коротко представився йому біля літака пілот – високий блондин у блакитному френчі. Більше він нічого не міг сказати, бо не знав жодного польського чи українського слова. Зате другий – довгий, з тонкою, наче в гусака, шиєю, пристойно розмовляв по-російськи і протягом двох годин польоту до Дюссельдорфа розважав Богуна анекдотами.

Розбіглися чіткими прямокутниками гостроверхі дахи старого німецького міста, побігла назустріч пожовкла трава на полі військового аеродрому. По тому, як виструнчилися обидва пілоти перед двома в цивільному, Богун зрозумів, що зустрічають його високі, чини.

– Арнольд, член центрального проводу, референт по зв'язках із краєм, – представився йому товстун.

Сергій одразу ж згадав усе, що читав про нього у Києві, навіть зігнутий ріжечок фотокартки сплив у пам'яті. Це був Степан Підлиський, один із тих, в чиїх руках зосереджувались усі зв'язки Мюнхена з іноземними розвідками.

– Террі, – сухо відрекомендувався другий, високий, з помітною сивиною у чорному волоссі, зачесаному на правий бік'.

Чигрин про себе відзначив точність даних, що були в міністерстві. Так, маленькі вусики і невелика бородавка на носі. Все збігається! Значить, це той самий Террі, перед яким плазують і Бень, і Підлиський. Цікаво! Чигрин згадав, як він, наче під час студентського іспиту, розповідав про цю людину полковнику Василенку, як запам'ятовував особливості його манери говорити, ходу, звички…

В автомобілі Богун вийняв пошту від Утяя, передав її Підлиському. Той перервав розмову, похапцем переглянув матеріали і передав їх Террі. «Щоб, бува, господар не образився!» – посміхнувся про себе Богун.

Машина в'їхала у невеликий затишний двір і зупинилася. Гострим оком Чигрин зафіксував чепурну альтанку в глибині саду, невеличкий басейн з десятком солом'яних крісел навколо, кольорові завіски на вікнах. «Якийсь приватний пансіон», – відзначив він механічно і попрямував за Підлиським і Террі.

Він відповідав на запитання Террі, дивуючись їх схожості з тими, що їх уже ставив йому Бень. «Ага, Бень уже встиг передати мої відповіді!» – раптом здогадався Сергій. Це була ще одна перевірка. Г він зосередився, пригадуючи свої попередні відповіді. Фабрики і заводи… Що шукають геологи… Залізниці… Біографія… І ще раз, наче вперше, відзначив Чигрин, що цього самовдоволеного жевжика аж ніяк не цікавить так звана «боротьба за вільну Україну». Єдине, що його цікавить – шпигунські відомості про Радянську Україну. «Невже всі вони не розуміють, цього?» – думав Чигрин, дивлячись на Підлиського. А той улесливо зазирав у вічі Террі, інколи докидаючи і своє запитання, але теж не про справи підпілля, а про агентурну розвідку на радянській землі. «Лакей, гідний свого господаря!» – з огидою подумав Чигрин.

Він почав розповідати про бойовиків, які загинули за останні роки в сутичках з чекістами; про так звані «зачіпні хати» – конспіративні місця зустрічей; про долю багатьох «грипсів» – шифрованих листів, надісланих звідси на Україну; про зимові схрони і життя в. них, що нагадувало тваринне існування. Террі слухав і відверто позіхав, а Підлиський перебив Богуна:

– Друже провідник, це ви розповісте Саю і Золотарю, які ось-ось надійдуть, а нам уже час, – і разом з Террі вийшов з вітальні, посміхнувшись на прощання.

І знову розмова – на цей раз з Василем Кедем, Саєм, як назвав його Арнольд, і Миколою Ріпницьким – Золотарем. Богун уявив собі їх подив, коли б він назвав їх справжні імена, які значились у сейфах іноземних розвідок і про які він, до речі, дізнався ще там; у Києві. Брудні справи шпигунів Боба і Рипа були добре відомі на Україні.

Богун сидів навпроти Василя Кедя і вдивлявся у його широке, вилицювате, але худе обличчя. Модні окуляри на товстому носі, чорне, з сивиною на скронях волосся, на білосніжній сорочці вирізняється строката краватка. По тому, як він обсмикував на собі новісінький піджак, поправляв краватку, відчувалося, що він надто закоханий в себе і любить похизуватися. Дружину і двох дітей відправив до Америки, а тут, у Західній Німеччині, славиться своїми зальотницькими походеньками. Кажуть, навіть до дружини самого «прем'єра» залицяється. Борець!

Кедь говорив скоромовкою, немов захлинався:

– Я, друже, надрайонний провідник, керую фінансовою референтурою, до того ж і трохи літератор, стежу за коректурою в нашім «Українськім самостійнику». Тож мене цікавить, чи друкуєте ви там, у краї, листівки чи брошури?

– Мало, друже Сай, – відповів Богун. – У нас, на жаль, ні друкарень, ні паперу…

А про себе подумав: «Брешеш, собако, який ти в біса коректор? Заступник Підлиського з радіорозвідки, зв'язковий з іноземними розвідками. Ти нас дуже цікавиш!»

Богун розповів про те, як живе і працює на Львівщині Утяй, вкотре переказав про свій надрайон і його хоробрих бойовиків.

– Скільки їх, друже Богун, виступає зараз у змаганні? – питав. Кедь, заглядаючи в очі Чигрину.

Той замислився, потім зітхнув:

– Дедалі менше. Як від'їжджав, у схронах було двадцять два чоловіка, не рахуючи легалів. Та й на цих зброї і патронів не вистачає!

– А легалів багато?

– Як вам сказати… – відповів стримано Богун, щоб не применшувати значення «боротьби», – прошу мати на увазі, що чекісти, а більше активісти, комсомольці й партійці, викривають легалів перед населенням, і їх уже багато відійшло від нашої організації.

Микола Ріпницький, який досі мовчки ходив по кімнаті, зупинився навпроти Богуна. Його темні очі пильно вивчали гостя з України. Богун теж мовчки дивився на Ріпницького, потім посміхнувся і сказав:

– Ви хотіли щось запитати, друже Золотарю?

Ріпницький глянув на нього пронизливо:

– Звідки ви знаєте, як мене звати?

Богун здвигнув плечима.

– Рух знає своїх героїв, – сказав він дещо патетично, копіюючи декларативний тон, широко прийнятий серед націоналістів. – До того ж мені розповідав про вас друг Арнольд…

– Я б хотів, щоб ви розказали, як загинув Богдан Шашкевич? Знали такого?

– Чугая? Ще б пак! – Богун приклав пальці до скронь, значуще помовчав.

Сергій Чигрин й справді міг би розповісти про смерть цього скаженого ката і вбивці більше, ніж хто інший. Адже він особисто брав участь у цій складній і небезпечній операції. Після тривалих пошуків чекістам вдалося дізнатися, що Богдан Шашкевич знаходиться в селі Білогорця під Львовом. Будинок, де переховувався Чугай, оточили. Обшукали три кімнати, просторе підземелля, всі будівлі на садибі – даремно! Затримали трьох охоронців Чугая, допитали господарів будинку – все даремно! Шашкевич зник, наче крізь землю провалився. І тоді офіцер, який керував цією операцією, голосно, щоб почув Шашкевич, якщо лин там переховувався, наказав розібрати будинок по шматочку. Не спалити, не зруйнувати, а саме розібрати по цеглині і дощечці! Цей наказ почув і сам Чугай, який напіводягнений, з пістолетом і гранатою в руках стояв між подвійними стінами в одній із кімнат. Нерви у нього не витримали, він вистрибнув і кинувся на офіцера. Навколо всі скам'яніли – саме на це і розраховував досвідчений бандит. Та на цей раз не витримали нерви у молодого радянського солдата, який з жахом дивився, як Чугай загрожує життю чекіста. Він підніс автомата – і, перш ніж встигли його зупинити, всадив у бандита цілу обойму.

Чигрин розповів про це Кедю і Ріпницькому, змальовуючи Чугая справжнім героєм.

– А хто заступник Чугая? – запитав Ріпницький.

– Підпілля очолив полковник Куп'юк, – відповів Богун.

– Лахтай? – перепитав Ріпницький, хоча прекрасно знав прізвисько Куп'юка і без Богуна.

– Так, Лахтай. Де він зараз, не знаю, чув тільки, що живий і здоровий, – пояснив Богун.

– То й слава богу, – всміхнувся Ріпницький. – А про Яроша що знаєте?

– Яроша я бачив цієї весни. Він дуже хворий, – сказав Богун. Сергій знав, що Ріпницький лікар, закінчив медичний інститут у Мюнхені, але не працює за фахом. Він зараз керував підготовкою шпигунів для роботи їх на Україні. Богун продовжував: – Страшенно схуд Ярош, кашляє. Наші схрони і не до того доводять.

– А він лікується? – запитав Ріпницький.

– Певна річ, – заспокоїв його Богун. – А всіма справами у краї зараз керує друг Утяй. Референтуру пропаганди очолює Рута, вона пише вірші під псевдо Ільницька.

– Оце жіночка! – вигукнув Кедь.

– Всі вони такі, герої, – гордо підкреслив Богун, пригадуючи, як він востаннє говорив з Ярошем на подвір'ї львівської в'язниці, коли той прогулювався. Все, про що він зараз розповідав, було заздалегідь передбачено легендою і продумано до найменших дрібниць разом з полковником Василенком.

– Так, наші бойовики і провідники, стрільці і зв'язкові цілком заслужили таке звання, – поважно підсумував Кедь.

Всі троє замовкли, прислухаючись, як господарка пансіону за щось сердито докоряла надворі покоївці. Потім Кедь поважно підвівся, ступив до дверей:

– Дякую красно, друже надрайонний провіднику, за цікаву розповідь. Ви привезли цінні дані для наших друзів, ми задоволені вами. Гадаю, вам доведеться ще раз докладно доповісти про все це декому з центрального проводу.

Кедь навіть пальця підніс, підкреслюючи вагомість свого повідомлення. Богун радісно зітхнув: сумніву не було, йшлося про зустріч із зверхником. Операція розвивалася за планом.

Два дні пройшли тихо. Невеличке місто Бейрейт, яке і влітку жило розмірено і сонно, тепер наче вимерло. Богун, якого це містечко зрештою мало цікавило, якось опівдні вийшов з кімнати і пройшовся садом. Відчинив легеньку хвіртку, обійшов плавальний басейн, який влітку, мабуть, давав фрау Шустер чималий прибуток, і поволі попрямував схилами великого зеленого пагорба, що нависав над містом. Але тільки-но Богун відійшов на півсотню метрів, як помітив, що з-за дерева в глибині парку метнулася сіра постать. «Стежать», – посміхнувся Богун і повернув до себе.

Надворі нудно сіяв дрібний, холодний дощик. Сергій, дивлячись у вікно, з сумом пригадував грудневі хурделиці на Україні. Як там Олексій Петрович? У Львові й у міністерстві зараз своєрідне затишшя. Бойовики закопалися в схрони на всю зиму. Якщо і жевріє життя в організації, то лише тут, де й зими справжньої немає. І наче на підтвердження його думок у ворота пансіонату в'їхав пошарпаний «мерседес». З переднього сидіння скочив здоровенний чолов'яга, шанобливо відкрив другі дверцята. На асфальт вийшов невисокий чоловік, щулячись від, дощу. Ще один кремезень став поруч, а за мить на подвір'я в'їхала друга машина, з якої вийшло одразу п'ятеро. «Як вони вмістилися там?» – здивувався Богун, побачивши широкі плечі всієї п'ятірки.

У нього вже не залишилося сумнівів, що до Бейрейта завітав зараз сам зверхник. Певно, ця п'ятірка були його охоронці, без яких, Сергій добре це знав, він не ступав і кроку.

Двері Сергієвої кімнати розчахнулися на всю широчінь, увійшли двоє здорованів і, не привітавшись, пильно її обнишпорили. Лише тоді зайшов і сам зверхник Лящ – людина, про яку в останні роки ходило багато різного. І ось Богун його нарешті побачив.

Посеред кімнати, сердито обтрушуючи воду з пальта і крислатого капелюха, стояв маленький чоловічок з напрочуд неприємним обличчям. Темні очі просвердлювали Богуна наскрізь, вуха були відстовбурчені, на лисуватій голові прилипло рідке волосся, яке він намагався зараз розчесати так, щоб воно прикрило голий череп. Під сірим френчем випиналося черевце. Богун непорушно застиг від хвилювання, а Лящ, широко розкривши обійми, рушив до нього, посміхаючись на повен рот. Семеро охоронців мовчки стежили, як їхній повелитель стрічає гостя з України, потім відійшли, немов по команді, лише той, що першим вистрибнув з машини, – навпаки, ще, ближче підступив до зверхника, який хрипко прошепотів у саме вухо Сергієві:

– Доброго дня, юначе!

І так само хрипко – чомусь перехопило горло – Богун відповів:

– І вам день добрий!

Очманілий вираз обличчя Богуна зверхник сприйняв як шанобливе захоплення. Він поплескав Сергія по плечу, сів і показав рукою на стілець навпроти. Потім поволі повернувся до свого почту, насупився, і всі шестеро, гупаючи чобітьми, вийшли з кімнати. Знову залишився лише один, найкремезніший. Цей, мабуть, ніколи не відходив від зверхника.

Богун чекав, поки Лящ заговорить, але той мовчав, свердлячи його очицями. Тоді Сергій вирішив сам розпочати розмову.

– Рапортую послушно, друже зверхнику, – сказав він, вклоняючись. – Прибув із краю. Друзі Утяй і Заламай шлють вам привіт і шанування.

І знову зверхник промовчав, тільки приклав до губів пальця і сторожко показав на стіни. Це був наказ, і Богун замовк. Пригадалися йому дані про дивовижну, підозрілість зверхника. «Навіть друзям не довіряє…» – подумав Богун.

– Добре дійшов? – запитав нарешті Лящ, і Богун мовчки ще раз вклонився. – Я знаю, там вам нелегко, але думкою і серцем я завжди разом з вами. Радий, що в краї всі підтримують наше смертне змагання з Совєтами.

Зверхник говорив і говорив, сиплячи нічого не значущими словами, а Богун слухав його і думав: «Таким він і має бути, слуга багатьох господарів, кривавий лакиза, боягуз і блазень». За цією карикатурою на людину стояли більш сильні й підступні вороги, на боротьбу з якими були мобілізовані мудрість і мужність його товаришів – чекістів.

А зверхник уже говорив про своїх. хлопців – охоронців, пересипав розповідь солоними жартами і охоче сміявся з власних дотепів. Богун теж час від часу усміхався, бо бачив, як уважно дивиться на нього зверхник, чекаючи цього сміху. Потім Лящ повернувся до свого охоронця, той сплеснув у долоні, і до кімнати увійшов здоровань, який їхав поруч із зверхником.

– Це Петро Моклиця, референт з економіки, – представив той парубка. – Петре, а чи не час пригостити провідника Богуна?

За хвилину на столі стояли пляшки і тарілки з м'ясом, салом і хлібом. Петро метушився, відкривав якісь бляшанки, підставляв зверхнику страви. Богун знову пригадав, що той страшенно боїться отрути, ніколи не їсть чужого і примушує Моклицю куштувати першим все, що одержує на стіл. Так воно й було насправді. Моклиця ходив за зверхником, немов за дитиною, майже ні з ким не розмовляв, тільки весь час стежив за виразом обличчя свого хазяїна. Досвідчене око Богуна відзначило: всі ці пози і фрази нагадували театральний спектакль, в якому всі актори добре вивчили свої ролі. Ось зверхник випив свого келиха, простежив, щоб випив і Богун. І доки Сергій наливав собі ще, Моклиця налив і зверхнику, але з іншої пляшки. Навіть сіль він діставав звідкілясь із кишені, не беручи тієї, що стояла на» столі.

За вікном посутеніло, чутніше застукотів по склу дощ. Зверхник глянув на мокру шибку, скривився, потім посміхнувся до Богуна.

– Постелиш мені тут, – наказав охоронцеві. Той мляво запротестував:

– Друже зверхнику, тут немає де спати… – але замовк під його красномовним поглядом.

І Богун подумав, що заперечення охоронця – теж добре розіграна сцена, яка має точну адресу і мету – вразити його, Богуна, широкою демократичністю зверхника.

Невдовзі в кімнаті з'явилася пишна постіль, і Лящ, вихиливши добру пляшку горілки, почав позіхати.

Лягаючи в ліжко, Богун з жахом подумав, що ця потвора, напевно, ще й сильно хропе уві сні. Сергій органічно не переносив хропіння й не міг заснути, якщо хтось поблизу хропів. Але зверхник виявився пристойним сусідою, зате від могутнього хропіння охоронця, що картинно розлігся на матраці біля ніг хазяїна, стугоніли шибки у вікнах. «Цікаво, як часто доводиться цьому телепню отак ночувати? Певно, це робиться тільки при гостях…» – подумав Богун.

Він лежав з широко розплющеними очима, прислухався до навколишніх звуків і посміхався, уявляючи, як він розповідатиме про цей спектакль Микитенку і Василенку. Сон наче рукою зняло, і тепер Сергій аналізував свою розмову із зверхником. Все, що побачив сьогодні Богун, було відомо чекістам. І демагогія, в якій зверхник – великий майстер, і підступна його натура, і брехливість, і жадоба грошей, а найбільше – жадоба влади немов у фокусі проявилися у цій театральній розмові. Скільки своїх поплічників звів на той світ, ледве запідозрював їх у зраді цей миршавий чоловічок. І все ж Богун знав, що половина, – коли не всі, – його охоронці служать ще якійсь розвідці.

Уже завтра туди помчать повідомлення про щиру зустріч з надрайонним провідником з України Богуном, про гостинний прийом і про спільну з ним ночівлю зверхника. Це теж штрих до тієї картини, яку невтомно малює перед своїми хазяями Лящ. На кожному кроці не забуває нагадати і підкреслити, наскільки він тісно зв'язаний з Україною і підпіллям. Хто ще такий потрібний, як він? Кого ще так шанують і цінують на Україні, як його? Отже, платіть зверхнику щедріше, без нього ви й кроку не ступите по Україні, без нього підпілля розвалиться вщент! Богун замислився і над своєю роллю у цьому жалюгідному спектаклі. Ну що ж, зрештою, все це – на користь тій справі, заради якої він і прибув сюди. Сподіватися на якісь особливо цінні дані не доводитися – зверхник нікому не довіряє. Але самий факт ночівлі і дружби з ним прислужиться Богунові у його дальших діях. Треба завтра за всяку ціну розчулити Ляща, хоч якось завоювати його довіру. Дійшовши такого висновку, Богун наказав собі спати. Завтра йому знадобиться багато сил…

Вранці господарка пансіонату дбайливо – видно було, що не раз це робила – зачинила двері в холі на першому поверсі, завісила щільними шторами вікна і сама, без служниці, накрила на стіл. За ним розсілися охоронці зверхника, а він сам умостився в кутку, посадивши по праву руку від себе гостя з України.

Знову багато пили. Особливо сам зверхник та один з охоронців, сусіда Богуна. Скоро горілка розв'язала язики, і велетень з білою шкірою і яскраво-рудим волоссям почав розповідати Сергію різні солоні історії з життя оунівської верхівки. Сказав, неприємно підморгуючи, що якась студенточка минулого тижня народила сина від одного «висо-о-кого» чоловіка, тільки про це ніхто вголос говорити не наважується… Богун, слухаючи ці плітки, здивовано хмикав, вирячував очі, що дуже подобалося рудому сусідові, але своїх думок з приводу почутого не виказував.

Одвертість цього служаки була йому зрозумілою: спільна ночівля і _розмова наодинці з Лящем зробили своє: охоронці вже не крилися перед ним. А Сергій весь час повертав розмову у потрібне русло:

– Вибачай, друже, ми там, у краї, не дуже розуміємося на ваших порядках… Хто ж очолює наші закордонні частини?^[2]

– Хто? Ет, чоловіче… – Рудий явно кепкував з невігласа. – Над нами, звичайно, стоїть центральний провід! – Він підніс пальця, значуще покрутив ним перед носом у Богуна і заговорив далі:-А в центральному проводі, крім друга зверхника, – він вклонився Лящу, – є ще й прем'єр українського уряду. Між іншим, у нього дружинонька теж… того…

– І навіть власна газета є? – здивувався Богун.

– Аякже, – хизувався рудий. – Є і газета, зветься «Шлях перемоги». А найбільше перепаде тобі від Івана Кашуби, який разом з Гнидою керує службою безпеки. Кашуба замінив Утяя, який пішов до вас у край… Дошкульний дядько, навіть нас перевіряє кожні два тижні.

Охоронець вихилив чергову чарку і, витерши рукавом слиняві губи, розповідав далі:

– Воно й зрозуміло, біля самого зверхника ходимо…

Він раптом обережно глянув на Богуна і замовк. Богун зрозумів, що рудий злякався своєї балакучості, і негайно налив йому знову. Випили, закусили, рудий присунувся ближче, довірливо поклав руку на коліно Сергію. Чигрин обережно поцікавився керівництвом закордонного представництва УГВР^[3]. Він боровся із сп'янінням, зрідка навіть струшував головою, наче це могло розвіяти хміль, вперто повторював подумки почуті відомості. «Я мушу бути тверезим, іншого такого випадку не буде», – пульсувала одна-єдина думка.

А рудий, зрадівши новій темі, охоче розповідав:

– Закордонне представництво? Покидьки різні…

Ого! Скільки чув про них Чигрин… І Утяй, і Смерека багато чого розповідали про них там, у Києві. І саме зараз Сергій мав нагоду перевірити ці дані, уточнити, по можливості навіть збагатити.

– Звідки ж нам, лісовикам-сіромахам, знати всіх ватажків руху? Дай боже знати свого провідника… – обережно закинув Богун.

Краєм ока він помітив, що до них наближається помічник зверхника Богдан Маців. Він цікавив Богуна набагато більше, ніж п'яничка-охоронець!

Помічник зверхника водночас був довіреною особою Степана Підлиського – Арнольда, і обидва вони останнім часом досить успішно «кокетували» з однією розвідкою. Нові зв'язки і нові хазяї націоналістів цікавили радянські органи безпеки, і тому Чигрин привітно всміхнувся Маціву, посунув йому стільця. Водночас він не перервав розмови і з рудим охоронцем:

– Як ти сказав, друже, провідник Сова? У нас, у краї, я чув, є такий…

– Ет, в краї! – Рудий махнув рукою. – Два села під собою має, – вже й провідник… Тут, друже, в Мюнхені, цей провідник Сова – генеральний секретар у закордонних справах УГВР, з якою у нас горшки побиті. Під ним усе закордонне представництво ходить…

– Сам Сова в Мюнхені не живе, – встряв у розмову Маців. – Керує з-за океану…

– Як це так? – здивувався Богун.

– А так, дуже просто, – недбало кинув Маців, наливаючи знову по повній чарці. – Живе у Штатах, звідки щотижня телефонує. Керує… Про це навіть їхня газета писала.

– Яка їхня газета? – не второпав Богун.

– «Сучасна Україна», – пояснив Маців і підняв чарку. – Будьмо!

Випили, помовчали. Маців похмуро, розжовуючи огірка, подивився на Богуна не по-п'яному допитливими очима. «Стоп! – подумав Сергій. – Досить…» Він внутрішньо зібрався, навіть м'язи напружив – у голові ж дедалі більше шуміло.

– Подобається у нас, друже? – запитав Маців.

– Весело живете, – сумно кивнув головою Богун.

– А що? – поцікавився Маців. – Не подобається?

– Ні, чого ж… – пояснив Богун. – Просто одвик я… У схроні не розгуляєшся.

– Воно так, звичайно, – погодився Маців. – Та це ми заради тебе. Гостя з України приймаємо! Я запитував не про це. – Він кивнув на стіл і зупинив погляд на зверхнику, який вичитував за щось хазяйці.

– От ти питав про закордонне представництво УГВР, – вів своєї Маців. – Може, хочеш побачитися з ними?

Богун одразу вловив справжній зміст запитання Маціва. Помічника зверхника, звісно, над усе цікавило, на кого орієнтується підпілля на Україні: на Ляща чи на Сову. Неквапно, прожувавши пиріжок, Богун сказав:

– Нам у схронах нема коли й ні до чого ділити вас… Хто тут буде попереду, нас не обходить. Маємо своє діло: боротися з Совєтами…

– А все ж таки? – наполягав Маців.

– На Україні добре знають зверхника Ляща, підпілля бореться під його прапором, – повторив Богун слова з листа Утяя.

Маців подумав над відповіддю, усміхнувся:

– Правильно міркуєте. Тільки Лящ і здатний привести нас до перемоги…

Рудий раптом заревів хрипким голосом якусь незнайому Богунові пісню, весь стіл підхопив. А зверхник відкинувся на стільці, з насолодою слухаючи п'яний спів. Навіть очі заплющив… Кинув погляд через стіл на Богу-на, і Сергій зрозумів нарешті, що це пісня про зверхника. Він відповів йому захопленим поглядом. Навіть спробував підспівувати…

Втім, за хвилину, випивши за «нашого улюбленого зверхника Ляща», присутні заспівали іншої, знайомої Богунові. Дивно звучала у цьому німецькому пансіоні старовинна українська пісня, складена сотні років тому бранцями в турецькій неволі. І Богун знову відзначив, що й співали її інакше, без вигуків, з непідробною душевною тугою:

Для всіх ти мертва і смішна,

Для всіх, ти бідна і нещасна.

Моя Україно прекрасна,

Пісень і волі сторона…

Сергій подумав про себе: «Пісень і волі сторона!» Ці слова пасували саме нинішній Україні! Але як же вони не личили оцим людям, що запродали свою батьківщину… Тремтливі нотки у голосах співаків розлютили Богуна: «Ач, як розрюмсалися, кати, за «своєю» землею… Типова сентиментальність убивць!»

Прослухавши пісню до кінця, Богун знову повернувся до Маціва. Той не співав, мовчки пив горілку і над чимось розмірковував. Він охоче підтримував розмову про справи у підпіллі, про помилки і неправильні вказівки керівників ЗП, одержувані в краї. Величезне напруження, з яким Богун вів цю вкрай важливу розмову, далося взнаки: голова стала ясною, наче й не пив цього вечора нічого.

Знову Лящ залишився на ніч разом із Сергієм. Яка честь! І знову ранок, знову з похмілля боліла голова. Він спробував заснути, але почув рипіння на ліжку поруч. Мабуть, прокинувся зверхник… Сон у Богуна наче рукою зняло. Крізь напівприкриті вії глянув убік і побачив, як повільно, крекчучи, той піднімається з ліжка.

Підійшов до великого дзеркала на стіні, уважно оглянув себе. У дзеркалі відбилося зжовкле, з помітними слідами близької старості обличчя з рудуватою ріденькою щетиною. Зверхник торкнувся пальцем вигнутого носа, потер червоні очі, пригладив рідке світле волосся. Насупився, потім посміхнувся, презирливо скривив рота, гордовито підняв голову. Він змінював вирази обличчя, наче міняв краватку, і стежив за собою, критично оцінюючи кожну гримасу… Вираз очей йому не сподобався, він розгладив зморшки на щоках, знову насупив чоло і примружив трохи очі. Так краще! Потім злодійкувато озирнувся на ліжко Богуна.

Сергій ледь не пирснув: «Актор з найнікчемнішого провінціального театру перед виходом на сцену!»

Рипнули двері, і до кімнати зазирнув Павло Гнида, про якого Богун учора вже чув від рудого охоронця.

– Друже зверхнику, є новини з краю… І дуже важливі. Дозволите?

Лящ не раз озирнувся на Богуна, притис пальця до вуст і вийшов з кімнати, підтримуючи штани на круглому животі. Він підтягнувся, а на обличчі застиг вираз погорди, щойно відпрацьований перед дзеркалом.

Гнида шанобливо розкрив двері, потім недбало зачинив їх так, що у широку щілину видно було спину зверхника. Богун напружив слух, увіп'явся пальцями у подушку, навіть дихання стишив, щоб не пропустити жодного слова.

– Друже зверхнику, – почав скоромовкою Гнида, – я щойно від наших друзів. Там Паркер привіз з радіостанції свіжі депеші. Гринь вийшов-таки на зв'язок!

– Це який Гринь? – запитав, позіхаючи, Лящ.

– Той, Друже зверхнику, що йшов до матері під Львів… Ще доповідав вам, що сумнівався, чи дійде…

– А-а-а… То що ж він передає?

– Влаштувався непогано, починає роботу. Наші друзі вважають, що найближчим часом ми повинні заслати до краю групу людей, нехай вона осяде на базі Гриня і почне збір інформації.

– Вимагати і давати вказівки вони вміють, а що ми від них одержали цього місяця? – сердито пробурмотів зверхник.

Обидва помовчали, потім роздратований голос Ляща почувся знову:

– Після війни вони раз чи два надсилали свої літаки на Україну, а тепер бояться, і наші люди змушені йти туди пішки… От група Чабана пішла, і досі ніяких чуток. Чи не в Чехословаччині накрили?

Він сердито прочовгав перед дверима, кілька разів тяжко зітхнув, потім діловито запитав:

– Хто у нас готовий до виходу?

– Орач і Лютий, – відповів Гнида. – Треба, щоб вони до осені були вже на Україні.

Зверхник знову нічого не відповів, а по паузі повернувся до теми, яка, мабуть, найбільше йому дошкуляла:

– Мій агент у ЗП, – сказав він, – повідомив, що їх люди для розвідувальної роботи на Україні готуються в Обербойрені. І справу, за всіма ознаками, поставлено солідніше, ніж у нас це робить Рочестер… Розповідав про такий випадок: зібрали їх для навчання, розповіли, що й до чого, а якийсь Семененко візьми та й скажи: «Як же це виходить: казали – воювати за Україну, а тут шпигуном треба ставати…»

Лящ помовчав, а потім закінчив свою думку:

– Я хочу, щоб таких випадків у нас не було. Треба посилити ідеологічну обробку людей!

Жалісний голос Гниди відповів йому:

– З кадрами важкувато, друже зверхнику, ви ж знаєте…

. – І де тільки цей клятий прем'єр знаходить людей? – сказав Лящ з прикрістю в голосі.

– Крутиться біс, знає де, скрізь встигає, – відповів Гнида. – Ви ж, напевне, чули, друже зверхнику, що він оголосив у газеті про свій відхід від будь-якої політичної діяльності і віднині служитиме лише господу богу?

– З таким самим успіхом він міг би оголосити, що перестає бігати до повій! – хрипко розсміявся зверхник. – До речі, він ще водиться з цією… як її… з Франтішкою?

– Маємо певні відомості, що так. Мої хлопці стежать.

– Хитрий біс. А де він зараз служить?

– У богадільні влаштувався, на Освальдштрасе. Я його, до речі, сьогодні бачив. Їхав у машині із своєю чорною вівчаркою по Грільпарцерштрасе.

Знову обидва змовкли. Богун обережно випростав закляклі ноги, повернувся зручніше, приготувався слухати далі. Він діставав інформацію про взаємини і атмосферу, що панувала у верхівці націоналістів. Як то кажуть, з перших вуст! Взаємне стеження і ненависть, розклад, підступність – ось воно, справжнє обличчя цих «борців» за Україну!…

– Що ж будемо робити на вимогу наших друзів? – порушив нарешті тишу Гнида. – Зараз небезпечно посилати людей до Гриня, він сам ще не утвердився.

– По-твоєму, ми можемо і не посилати людей у край? – розсердився зверхник. – Може, почекаємо, поки це зроблять інші або поки він не. провалиться? Ні! Я вимагаю, чуєш, вимагаю, щоб Гринь, Орач і Лютий зібрали навколо себе якомога більше людей і здійснили акцію, яка б прогриміла на весь світ! Тільки в такий спосіб ми можемо довести свою боєздатність і свій вплив на український народ. Нехай всі загинуть, але з моїм ім'ям на вустах! Нехай зберуть силу-силенну людей! – істерично заверещав він.

– Та де ж їх узяти, друже зверхнику?

– Якщо не знайдеш, я тобі згадаю рішення проводу про необхідність надсилати на Україну для організації підривної роботи керівних членів. І першим туди підеш ти!

Зверхник довго міряв кроками коридор. Потім зупинився і продовжив:

– Після війни тут виникло безліч усяких організацій… І всі вони створювалися для того, щоб увірвати свій кусень сала. На словах всі волають про створення вільної України. Але якої?! Та такої, щоб перш за все задовольнила їх зажерливі потреби. А Захід цінує тільки ті організації, які мають більші зв'язки і можливості на Україні і які можуть прислужитися в їхній боротьбі проти Совєтів… Тямиш ти хоч Це, дурню?

– Тямлю… – буркнув Гнида.

– Не бачу цього. Ми, звісно, маємо більші можливості, ніж інші організації! – патетично вигукнув Лящ. – Але поки що підходять до нас з такою самою міркою, як і до інших. Та час нас розсудить.

Лящ знову почав міряти коридор, розмірковуючи вголос, і лише зрідка Гнида вставляв шанобливе: «Точнісінько так, друже зверхнику».

– Скинути Радянську владу на Україні своїми силами нам, звичайно, не вдасться… Це розуміють всі, і ми насамперед! Єдина надія – нова війна! Ось чому вже сьогодні ми повинні довести, що тільки закордонні частини ОУН репрезентують тут Україну! Інші теж поспішають, бо розуміють: якщо не покажуть свого впливу на Україну, їм буде гріш ціна тут…

Зверхник зашарудів якимись паперами.

– Та ми доведемо свій пріоритет! Візьми ось це і опублікуй сьогодні ж у нашій газеті.

Гнида почав читати:

– «Проводові ОУН, зверхнику від українського народу на рідних землях…»

У тексті значилося, що український народ визнає своїм керівним органом лише ЗП УГВР, а своїм вождем тільки Ляща і що вся Україна готова йти за ним у боротьбі проти Радянської влади…

– Але ж… – У голосі забринів сумнів.

– Ти хочеш сказати, що такого документа ми не одержували? – глузливо запитав зверхник. – Хай не вірять і сумніваються наші вороги в Унраді та ЗП, а західні кола замисляться, на кого їм робити ставку!

– Правильно, друже зверхнику! – відповів. Гнида. – Це геніальний політичний хід. Та чи вдасться він? Пам'ятаєте, як прем'єр посилав на Україну свою людину. Вона мала по рації передати привітання президентові США від поневоленого українського народу… Щастя, що агент тоді не дійшов…

– Їх агент не дійшов, – відгукнувся зверхник. – А наш дійшов, і прем'єр про нього вже знає, будь певен!

– Добре, – сказав Гнида, – опублікуємо.

– Отже, домовились. Готуйте Орача і Лютого до виходу й повідомте Гриня, щоб прийняв їх. Побалакай з Террі, може, вони погодяться хоч якось закинути їх у Польщу. Нагадай, що наші люди на них тільки і працюють. А якщо Орач і Лютий загинуть де-небудь у дорозі, то втратить на цьому насамперед його розвідка… Треба поспішати, щоб до осені вони вже були у краї!

Зверхник якусь мить помовчав і додав:

– І негайно берись за підготовку ще однієї групи, яка б могла вийти наступного року. Це на той випадок, коли Орач і Лютий не дійдуть. А Богуна везіть до Рочестера і теж поспішайте! Все, можеш іти.

Лящ увійшов до кімнати, і Сергій, немов щойно прокинувся, повернувся на ліжку, голосно позіхнувши. Розплющив очі і побачив похмурий, підозрілий погляд зверхника. Той стояв над ліжком.

– Вставай, вставай, ледарю, – сказав він Богунові. – Час до роботи…

– Прогуляємося, друже? – запропонував Лящ після сніданку. Вони вийшли у мокрий сад і пішли туди, де вчора хотів походити Богун, – у парк на пагорбі.

– Тут нас ніхто не почує і не завадить розмові, – пояснив зверхник, коли вони поминули металеву огорожу. – Розповідай докладно про в. се: про провідників, яких знаєш, про стрільців і легалів, про те, як селяни ставляться до мене і моїх людей.

І Богун почав розповідати. Він не шкодував фарб, розхвалюючи зверхника. Боротьба проходить під його ім'ям, воно широко відоме на Україні.

– Вас там називають героєм, друже зверхнику, – говорив Богун. – Я знаю стрільців, які казали мені: «О боже, хоч би раз у житті побачити нашого зверхника, а потім можна і вмерти!»

– Справді, друже? – сяяв той.

Богун підтверджував і розповідав далі про підпілля, про його силу і невтомність, про відданість бойовиків справі «визволення» України.

– У кожного бойовика зараз один шлях – перемога або смерть! – патетично вигукнув Богун, дивлячись на зверхника. – І ніхто не вірить листівкам, що закликають іти з повинною.

– Велику радість ти повідомляєш нам, друже провіднику, і ми не забудемо цього, – відповів Лящ. По паузі він додав: – На засіданні центрального проводу вирішено, що я та інші керівники ОУН повинні побувати на Україні, докладно ознайомитись з підпіллям.

Богун насторожився. Стишуючи биття серця, запитав:

– Це було б невимовне щастя для всіх нас, друже зверхнику! І коли ж ви збираєтеся на рідну землю?

– Я що! Я б уже давно був там, та справи ніяк не пускають, – пояснив той, скоса поглядаючи на Богуна. Потім, немов щось згадавши, поліз до кишені й вийняв пачку грошей. – Візьми, Богуне, тут сотня марок, буде на що розважитись.

Богун марки взяв, але похитав головою:

– Ось тут, друже зверхнику, теплий дощ, а у нас там морози і сніг, всі схрони замело. Важко. Треба багато грошей на харчі, та й на ліки теж треба. Хворих у нас багато, друже зверхнику!

Лящкинув оком на Сергія, усміхнувся:

– Про схрони поки що забудь. Поїдеш учитися. Станеш справжнім керівником нашого руху, з глибокими знаннями. Такі нам ой як потрібні!

Сергій сховав гроші, замислився… Отже, розвідшкола. Він на мить уявив собі, що сказав би з цього приводу генерал Микитенко. Напевне, щось на зразок: «Що ж, хлопче, все йде за планом, їдь, ми чекатимемо твого повернення!»

Треба негайно погоджуватись. Про розмову з Лящем він повідомив у центр, а їхати до школи треба неодмінно. Велика гра із зверхником і його охвістям зараз якраз у розпалі, вивчення методів і характеру їх провокацій треба вести широко і сміливо. Кращої нагоди, ніж поїздка до розвідувальної школи, може більше і не трапитись. Кабардіна чекає на допомогу. А зверхник… На нинішньому етапі він прислужився нашій операції» якнайкраще. Треба йому подякувати.

І Богун вдячно промовив:

– Рапортує послушно, друже зверхнику, надрайонний провідник Богун за вашим наказом готовий хоч сьогодні їхати на навчання…

Сумнів

– Не розумію, що може об'єднувати двох таких несхожих людей? – трагічним шепотом, чутним у найвіддаленіших кутках великої вітальні, говорила леді Ешлі одній з дам, які завжди крутилися біля неї, щоб покірно вислуховувати зарозумілі сентенції підстаркуватої аристократки. – Якийсь там парвеню – і потомствена леді! – ексцентрична хазяйка нервово хихикнула, хизуючись власною сміливістю.

– Так-так! – слухняно підхопила тему співрозмовниця. – Кажуть, що в останні роки барон витрачає море грошей на лікарів, які пропонують його дружині для заспокоєння нервової системи більше мандрувати. Ось і зараз бідна місіс Рочестер чи то у Римі, чи то наМалайських островах…

– Це більше схоже на висилку небажаного свідка! – багатозначно прошепотіла леді Ешлі. – Але коли я бачу цю північну богиню, я починаю розуміти старого барона. Яка грація, яке дивне обличчя! І, подумайте тільки, час її не спотворює! Не розумію…

«Ну й стара карга!» – подумала Ірина. Вона сиділа, недбало відкинувшись на спинку софи, більше прислухаючись до шепотіння за спиною, ніж до слів високородного невігласа, який безуспішно намагався її розвеселити.

Обернувшись до хазяйки дому і поскаржившись на втому, Ірина подякувала за приємно проведений вечір.

– Я щаслива була бачити вас у доброму здоров'ї, дорога місіс Ешлі, – сказала вона на прощання і неквапним кроком вийшла з вітальні.

Спустившись широкими сходами до машини, що чекала на неї біля будинку, Ірина сіла на заднє сидіння і, відкинувши голову на м'яку спинку, наказала шоферу їхати до офісу полковника Рочестера. Необхідно було підготувати на ранок деякі матеріали.

За кілька хвилин вона вже під'їжджала до невеликого сірого будинку. Вийшла з машини і, кинувши меткий погляд на темні поверхи, з подивом відзначила, що вікна у кабінеті полковника освітлені. «Невже він ще й досі працює? А може, трапилось щось термінове? Тоді чому він не викликав мене, адже знав, де я…» – З такими думками Ірина піднялася ліфтом до потрібного поверху і, відчинивши без стуку двері, зайшла до кабінету.

У кімнаті, обставленій з помітною вишуканістю, сиділи сер Елвіс і якийсь незнайомий Ірині чоловік. Почувши, що двері відчинилися, обидва озирнулись.

– О місіс Ірен! Я вже дзвонив і до леді Ешлі, і до вас на квартиру…

Ірина посміхнулася йому самими кутиками губів і перевела погляд на гостя. Вона побачила чітко окреслене, немов вирубане з каменю, обличчя, запалі щоки, тверде підборіддя з глибокою ямкою посередині. Як правило, такі обличчя, подумала Ірина, мають сильні, вольові натури. Але найбільше її вразили очі – великі, з вологим відблиском, вони були того мінливого кольору, що за настроєм їх власника могли змінюватись від світлого до густо-синього відтінку. Зараз ці очі були спокійні, але їх вираз здивував і насторожив Ірину. Вона звикла до чоловічих поглядів, які свідчили про різні ступені зацікавленості і захоплення нею. Але ці очі дивилися на неї з якоюсь напругою.

Тонкі брови Ірини ледь здригнулися, і Рочестер поспішив представити їй пізнього гостя.

– Це наш новий підопічний, місіс Ірен, – посланець з Мюнхена містер Богун. Він прибув до нас із центрального проводу ОУН на навчання.

– Дуже приємно, містер Богун, – спокійно сказала Ірина, подаючи руку. – Я – особистий секретар і референт полковника Елвіса Рочестера.

Богун встав, схилився до Ірини і ледь стиснув тендітні пальці, що потонули у його величезній долоні.

Всі знову посідали у крісла. Ірина кинула сторожкий погляд на Богуна, але прочитала в його очах тільки ввічливий інтерес і заспокоїлася.

– Як дісталися до нас? Чи не втомила вас дорога? – байдуже запитала Ірина, щоб якось заповнити паузу.

– Спасибі, – притишеним і водночас глибоким голосом подякував Богун. – Якби дорога з України до Мюнхена була такою комфортабельною, як з Мюнхена до Лондона…

Ірина всміхнулася.

– Я теж тривалий час жила на Україні. Чи багато там сталая змін?

– Ви українка? – непідробно здивувався Богун.

– Ні, росіянка. Але в мого батька під Білою Церквою був чудовий маєток… Не чули про графа Кабардіна? Хоча навряд, ви ж, здається, із Західної України…

Ірина подивилася на Богуна і знову зустріла його напружений погляд.

– Як там у краї? – продовжувала розпитувати. – Не важко уявити, як ви там живете і працюєте. Постійна небезпека, мабуть, настільки відточила прийоми роботи, що не ви у нас, а ми у вас маємо вчитися.

Рочестер ствердно хитнув головою, а Богун поспішив заперечити:

– Якби ми мали ваші можливості, мадам, наша робота у краї була б набагато ефективнішою. А у нас ні грошей, ні спорядження, ні зброї… Та й на підтримку населення не доводиться розраховувати. Совєти. за останні роки зробили чимало для поліпшення життя селян – дали землю, машини… Так що наші акції, як це не прикро, зустрічають не симпатії, а опір. Настав час змінювати і тактику, і орієнтири. Я, до речі, вже доповідав про це керівництву центрального проводу у Мюнхені, – обірвав Богун свої міркування.

– Так-так, – поблажливо сказав Рочестер, – я вже знаю про ваші пропозиції щодо поліпшення діяльності організації. Гадаю, що керівництво центральним проводом недарма надіслало вас сюди. З часом ви, пане Богун, певно, посядете одне з чільних місць у підпіллі – для цього у вас є всі дані і можливості. Україні необхідні такі патріоти, як ви!

Всі троє встали, і полковник урочисто потис Богунові руку.

– А зараз, – продовжив сер Елвіс, – вам час відпочивати. Місіс Ірен допоможе вам влаштуватись. І взагалі, дорога, візьміть пана Богуна під свою опіку, він заслужив на нашу виняткову увагу.

Ірина лагідно усміхнулася:

– Звичайно, пане полковнику, таким героям, як містер Богун, – моє шанування і найщиріше захоплення!

– Ну який я герой! – заперечив Богун. – Я просто чесно виконую свій обов'язок…

– О, та він ще і скромний! – засміялася Ірина. – Рідкісна для героя риса… Сьогоднішню ніч, пане Богун, вам доведеться перебути в готелі, а назавтра вам приготують квартиру і персональну машину. Якій марці ви віддаєте перевагу?

– Тій, яка швидко їздить і не займає багато місця…

– Пану подобаються швидкісні машини? Тоді вам підійде «ягуар» – чудовий спортивний автомобіль. А зараз ми з сером Елвісом відвеземо вас до готелю, де ви переночуєте. Здається, у «Монт-Ройялі»? – звернулася вона до полковника.

– Так, місіс! Це чудовий готель.

Не зачиняючи дверцят машини, Ірина почекала, поки фігура Богуна не зникне за дзеркальними дверима готелю, потім натиснула на кнопку внутрішнього радіозв'язку:

– Алло, черговий? Спостереження до «Монт-Ройялю», номер 312.

Богун зайшов до просторої кімнати, яка нічим не відрізнялася від звичайних готельних номерів: полірована шафа з дзеркалом, дерев'яне низьке ліжко, вкрите сіруватим покривалом, журнальний столик і два крісла, на підлозі – великий пухнастий килим. Ліворуч крізь прочинені двері видно білі кахлі ванної кімнати.

Поклавши невеличкий чемодан на крісло, Сергій роздягнувся і з задоволенням поліз під гарячий душ. Потім до червоного розтерся махровим рушником, ліг, заплющив очі і спробував заснути. Раптом він підхопився і босоніж заходив по номеру.

«Капітан Кабардіна жива й неушкоджена. Значить, є надія, що смерть Мальцева – чиста випадковість. А якщо Кабардіну залишили у спокої з метою виявити її зв'язки? Цілком ймовірно. Отже, вірогідність нещасного випадку з Мальцевим становить п'ятдесят відсотків і ймовірність стеження за Кабардіною – теж п'ятдесят? Половина на половину…»

Сергій сів за низький столик і стис скроні руками. «Думай, думай, чекісте!» – наказав собі.

Якщо припустити, що Мальцева ліквідували, то виходить якась нісенітниця. Нащо було його вбивати, коли й дурню ясно, що ця людина – справжній скарб для супротивної розвідки. Нелогічно…

З відкритої кватирки тягнуло вільгістю, але Чигрин не помічав прохолоди, мозок його напружено працював.

Нелогічно, але можливо. Хіба збагнеш до кінця логіку ворогів? А якщо вони простежили за Мальцевим, виявили його зв'язки й ліквідували за непотрібністю? Через Мальцева вийшли на Кабардіну. Але й тут немає повної послідовності. У цьому випадку Кабардіна повинна бути вже давно за ґратами.

Сергій відновив у пам'яті її образ годину тому. перед ним сиділа мармурова статуя. Скромне, але вишукане вбрання підкреслювало бездоганність фігури, над випуклим матовим чолом – чорне, блискуче волосся, в якому застигло пасмо сивини. Здається, зараз так модно… Сивина не старила цю жінку, а, навпаки, підкреслювала свіжість її обличчя. Ніжний рот час од часу кривила бридлива усмішка.

Сергій потер обличчя і раптом відчув, як стомився і змерз. Він пірнув під ковдру і зіщулився. Добре, не будемо робити поспішних висновків. Треба розглянутись, простежити… Сергій крутнувся під ковдрою, вмощуючись зручніше, полежав, чекаючи сну, потім знову скочив на ноги і закурив. Як же розрубати цей гордіїв вузол?…

Вранці Богуна збудив дзвоник. Він довго не міг зрозуміти зі сну, що це дзеленчить. Потім, отямившись, схопився і підняв телефонну трубку.

– Хелоу! Містер Богун? – почувся у трубці грудний жіночий голос. – Здається, я вас розбудила…

Сергій відкашлявся і сказав:

– Нічого, місіс. А котра зараз година?

– Сім хвилин на одинадцяту!

– Йой леле! – вигукнув він винувато. – Оце так поспав.

– Снідайте і приїздіть на Кінгсуей до полковника. Ваша машина стоїть біля під'їзду – яскраво-синій «ягуар». Ключ у портьє, В машині знайдете путівник по місту та права на-водіння автомобіля на ваше ім'я. Не баріться, на вас уже чекають…

– Слухаю, місіс! – шанобливо відповів Богун, обережно поклав трубку на важіль і сплюнув: «Тьху, чорт! Як у них все швидко… І права встигли зробити… Мабуть, і наглядача не забули приставити… Що ж, поживемо – побачимо…»

У кабінеті Рочестера були сам шеф, його референтка і знайомий Сергію майор Террі, який супроводжував його у польоті з Мюнхена сюди. Не витрачаючи марно часу на розпитування про здоров'я, одразу ж заходилися до розробки програми навчання Сергія.

Головував, як годиться, полковник Рочестер. Але по тому, як поводили себе референтка і майор Террі, Сергій зробив висновок, що Ірина грає тут далеко не останню скрипку: «Ач як зиркає на неї, – зауважив Сергій. – Немов хоче впевнитися, чи все правильно говорить…»

– Заняття проходитимуть, – говорив тим часом полковник, – під наглядом і безпосереднім керівництвом майора Террі.

Террі схилив на знак згоди голову.

– Ну, а вашим вільним часом, якщо не заперечуєте, розпоряджатиметься місіс Ірен. Звичайно, з урахуванням ваших бажань і лише до того часу, доки ви, пане Богун, не акліматизуєтесь…

– Звичайно! Я буду дуже вдячний за клопоти місіс Ірен, – запевнив Сергій, а про себе подумав: «Значить, стежити за мною будуть довго і нудно! Як же передати про своє прибуття сюди? Треба щось придумати…»

Настрій у нього тим часом значно погіршився. Він уявляв собі прогулянки на самоті околицями міста на машині, яка вже встигла йому сподобатись. А тут доведеться терпіти поруч наглядача. Сергій одразу ж згадав свою дружину – кирпатеньку і пустотливу, що так і випромінювала доброту і жіноче тепло. Але він примусив себе посміхнутися до цієї неприступної богині, яка зовсім йому не сподобалася, і зосередився на тому, про що говорив Рочестер.

Коли спільними зусиллями визначили обсяг і розклад занять, – майор Террі і шеф при цьому прискіпливо випитували, що він уміє і чого не вміє робити. Сергій зрозумів, що вільного часу в нього буде обмаль.

Потяглися довгі, схожі, як дві краплі води, дні. Підйом о сьомій ранку у невеличкій, але досить пристойній квартирці з усіма вигодами і, що було спочатку для Сергія приємною несподіванкою невеличким каміном у вітальні. З часом він зрозумів, що камін у цьому туманному місті – не розкіш, а предмет першої необхідності, бо парове опалення не завжди змагало цю пронизливу вільгість.

Вставав Сергій рано, нашвидкуруч збирався і їхав на своєму «ягуарі» до школи. Заняття тривали з восьмої ранку до восьмої вечора з двома півгодинними перервами на другий сніданок і обід. Ввечері він знову приїздив до своєї квартири, кимось прибраної (спочатку це дивувало ї дратувало його, бо ключ від вхідних дверей він завжди забирав з собою), бездумно дивився на екран телевізора або гортав якийсь комікс, а потім забувався важким сном.

Через місяць такого життя він змарнів, схуд і «запросив пощади». Вислухавши скаргу Сергія про те, що він уже не може-заснути без снотворного, Ірен коротко констатувала:

– Перевтома. Пропоную невелику подорож на машині до Ла-Маншу. Адже ви ще не бачили ні країни, ні навіть міста…

Сергій поспішив висловити задоволення такою перспективою, але референтка насмішкувато глянула на нього і сказала:

– Не робіть вигляд, що ви, пане Богун, щасливі від подорожі зі мною. Ви так любите самотність!

Сергію стало трохи моторошно від такої проникливості, і він вирішив вийти із скрутного становища, сказавши рятівну напівправду:

– Самі розумієте, місіс Ірен, у наших норах я одвик од жіночого товариства. І навряд чи зможу бути для вас цікавим співбесідником.

– Для мене це не розвага, як для вас, а робота! – обірвала його Ірина. А потім, немов схаменувшись, що зайшла надто далеко у своєму роздратуванні, трохи м'якше додала – Такий темп у роботі продовжуватиметься недовго, містер Богун. Скоро почнуться практичні заняття, і ви матимете більше вільного часу…

Поїздка і справді благотворно вплинула на Сергія. Вони доїхали на машині до морського узбережжя. Ірен, що майже весь час мовчки сиділа поруч, трималася невимушено і просто. Врешті Сергій уже не помічав за нею спалахів роздратування.

Оглянувши місто і порт, пропахлий рибою і сіллю, помилувавшись морем, що було в цю пору ранньої зими суворим і все ж величним і прекрасним, вони сіли в машину і рушили у зворотну путь. На шосе Богун натиснув на стартер, збільшуючи швидкість. Так вони мчали назустріч сутінкам, мовчазні й чужі одне одному.

Сергій кинув оком на референтку і здивувався: Ірен сиділа вільно, відкинувшись, за своєю звичкою, на спинку сидіння, а в очах у неї застигла невимовна туга. Світло від фар стрічних машин щоразу освітлювало її, і вона здавалась йому зараз беззахисною і нещасною.

Сергій квапливо відвернувся, але Ірина встигла помітити його рух, підібралася і сухо сказала:

– Слідкуйте краще за шосе, а не за мною, пане Богун…

Вони знову довго мовчали, та нарешті Сергій не витримав:

– Скажіть, місіс Ірен, як ви потрапили сюди?

– А як ви тут опинилися? – почув він у відповідь м'який голос.

Тон, яким були сказані ці слова, підбадьорив його, і Сергій наважився запитати ще:

– Ваш батько жив у своєму маєтку чи в Москві?

– Ні, – відповіла вона, – він був видним сановником при дворі Миколи Другого і жив постійно в Петербурзі. Потім емігрував до Парижа. Шляхи господні…

– А мною доля розпорядилася інакше… Був сіромахою, яких багато. Навчили мене любити рідну землю і ненавидіти її ворогів. Цей шлях і привів мене сюди.

Це знову була напівправда, в яку так само легко було повірити, як і відкинути її.

– А чи впевнені ви, пане Богун, що ваш шлях, я б сказала, – найоптимальніший?

«Здається, починається перевірка… А може, вона сказала це щиро?…»

– Складні запитання ставите ви мені, місіс Ірен. Навіть з підтекстом.

– Ні! – різко відказала Ірина. Вона знову була тільки референткою і намагалася переконати в цьому Богуна. – Я особисто вам не вірю. Але то вже моя справа…

– Можете пояснити чому? – у тон їй запитав Сергій.

Ірина справді не могла зрозуміти свого ставлення до цього надрайонного провідника. Спостереження за ним нічого не дало. Богун майже весь час проводив у школі – тільки інколи, повертаючись надвечір додому, робив на машині коло, – щоб потрапити на Вестмінстерський міст, де ліпилися букіністичні крамнички. Він по черзі обійшов їх усі. Запитував найчастіше про ціну того чи іншого видання. Потім сідав у машину, недбало кидав на сидіння придбані книжки і їхав до своєї холостяцької квартири. Знайомств він не заводив, відтак не приймав і гостей. І все-таки Ірина не могла забути того погляду, в якому читалися і напруга, і якийсь дивний інтерес.

Може, він агент – супротивної розвідки? Тоді трохи терпіння й уваги, і Богун неодмінно якось виявить себе. А може, це її саму перевіряють? Ірина знала традиції розвідки цієї країни – зненацька перевіряти своїх працівників. У такому разі її хвилювання безпідставні – ні підозрілих зв'язків, ні фактів.

Кабардіна почала навіть лаяти себе за те, що втратила змогу об'єктивно оцінювати факти і явища, переконувала себе, що все це їй просто здалося. Вона втомилася і таке інше… І зрештою заборонила собі навіть думати про все це. Але ж було, було!…

Після цієї подорожі щось змінилося у стосунках між ними. Поступово зникала стіна. Ірина все частіше почала ловити на собі зацікавлений погляд Богуна. Але то не було цікавістю чоловіка до красивої жінки. Ірина бачила, що Богун про щось напружено розмірковує, зважується на якийсь крок. Вона відчувала це мало не фізично.

Потім напруга спала, і знову все стало на свої місця. Богун остаточно замкнувся в собі. Тільки інколи він наважувався просити Ірину супроводжувати його чи то в кіно, чи просто так – покататись у машині.

З часом Ірина полюбила ці мовчазні прогулянки, коли машина на шаленій швидкості мчала крізь дощову запону або пливла у молочному тумані. Іноді вони говорили про неістотні дрібнички. Але до теми, порушеної під час поїздки до узбережжя, Богун уже не повертався.

Час збирання плодів

До наради у міністра залишалося зовсім небагато часу, а в Ірини ще вистачало роботи. Треба було перевірити завдання, що їх мав дати завтра Террі своїм підопічним. (Цю справу треба контролювати, бо вона не завжди розуміла, якими джерелами користувався майор при розробці завдань. Террі вже занадто знахабнів, відчуваючи скору відставку свого шефа, і активізувався – звичайно, не без підтримки «згори»). А тут ще пошта залишилася зранку нерозібраною. І хоча це могла б зробити і стенографістка Рочестера – симпатична й хитренька Мейбл (Ірина вже знала, що дівчинка – інформатор і її послугами користується заступник міністра), але за традицією, що склалася за роки роботи Ірини у школі, пошту сера Елвіса розбирала тільки вона.

Та як не намагалася Ірина зосередити думки на буденних справах, вони все одно крутилися навколо наступної наради. Нарешті вона остаточно впевнилася, що їй треба подумати, кинула всі справи і вийшла з офісу Рочестера на спокійну і небагатолюдну вдень вулицю.

День був холодний і напрочуд ясний. Густо-синя безодня неба обіцяла скору зиму з її нескінченними туманами, мрякою й ожеледицями. Холодний вітер рвучко шарпав поли легкого пальта, і навіть прискорена хода, що зігрівала, не могла відволікти від думок. Ірина спіймала себе на тому, що прикидає, куди б сховатися від холоду, і завернула у невеличке кафе неподалік від Рочестерової контори. У час ленчу тут збиралися секретарки, стенографістки, молодші клерки численних фірм і контор цієї ділової вулиці, гарненькі продавщиці дрібних крамничок. Але до перерви лишалося ще багато часу, й Ірина вирішила, що тут їй ніщо не завадить побути на самоті.

Раптом вона чомусь пригадала той вечір у родовому замку лорда Ессекса, куди її було запрошено разом з Рочестером. Укладена ними угода про те, щоб молодчики з інституту соціологічних досліджень, заснованого висококордонним шпигуном, проходили виучку в розвідувальних школах, виявилася лише поодиноким актом у цілому ланцюгу більш серйозних, спрямованих урядом на розгортання «холодної війни» проти всього соціалістичного табору.

Ірина тоді вчасно підкинула ідею інтенсифікації роботи відділу за рахунок Ессексових грошей (адже слід було рятувати сера Елвіса від благородного гніву його хазяїв). З того часу, коли Черчілль виступив з промовою у Фултоні і офіційно проголосив початок «холодної війни» проти Радянського Союзу і країн соціалізму, відбулося чимало змін. Тепер мало не при кожному приватному коледжі (а при державних університетах і поготів!) працювали школи по вивченню слов'янських та східноєвропейських проблем, російські, східноєвропейські та середньоазіатські дослідницькі центри, різного гатунку націоналістичної асоціації, які «вивчали» радянську економічну та суспільно-політичну систему. Працювали ці школи і центри за прямими вказівками англійського уряду та ІС (англійської розвідки) і на його кошти. Чудасія, та й годі! – Ірина тепер сама платила чималі гроші цим молодчикам. За час, що минув після фултонівської промови Черчілля, політика «холодної війни» стала більш відвертою і вже перестала прикриватися «ініціативою приватних осіб», перетворившись на державну політику. Більше того, вона перестала бути прерогативою лише однієї країни, а стала кровною справою всіх країн імперіалістичного табору.

Цей свій висновок Ірина могла підтвердити незаперечними даними. Ще до загибелі Мальцева вона передала адресу ряду «шкіл» і «центрів», прізвища їхніх керівників і найбільш серйозних працівників, які розробляли і проводили ідеологічні диверсійні акції та цілі кампанії. Так-так, саме ідеологічні, бо після блискучої перемоги радянської зброї над гітлерівським фашизмом з Країною Рад стало небезпечно розмовляти тільки з позиції сили? Совєти могли вже дати здачі!

Взагалі ж радянологія – ця псевдонаука про «червону Росію» – виникла ще в ті часи, коли тільки-но перемогла Жовтнева революція. Але після другої світової війни вона розквітла пишним цвітом і стала головним знаряддям антикомунізму.

«Я все-таки молодець, недарма їла рочестерівський хліб, – подумки похвалила себе Ірина. – Такі висновки не гріх передати своїм. Ох, Мальцев, Мальцев! А може, повернутися з ними додому…»

Ірина глянула на годинник і жахнулася: за годину вона мала сидіти у приймальні міністра, а їй хотілося зробити хоча б найважливіше з того, що назбиралося зранку.

Вона залишила на столику кілька пенсів за так і не випиту каву й енергійно пішла до виходу.

* * *

У приймальні міністра, на превеликий подив Ірини, було небагатолюдно: окрім неї і полковника Рочестера, тут зібралося кілька начальників інших підрозділів, які в основному займалися ідеологічною роботою, два-три представники найбільших мозкових центрів, що заправляли розробкою філософських обгрунтувань радянології; і (що вже зовсім здивувало Ірину, бо міністр не любив зайвого шуму) директор радіокомпанії містер Норт, якого вона кілька разів бачила на світських прийомах.

Амадей Норт походив із старовинної австрійської сім'ї і вважався у світі чужаком, який примусив – у буквальному розумінні цього слова, – примусив слухати себе. Після другої світової війни, на якій поводив себе геройськи і тим звернув на себе увагу, прийшов він до радіокомпанії з наміром перебудувати всю її роботу – і перебудував. А гроші і сімейні зв'язки забезпечили йому посаду директора. Старий директор вийшов уже на той час на пенсію.

Зараз Норт, думала Ірина, роздивляючись його, – на гребені хвилі, що несе все вперед і вперед. Про це свідчив весь його зовнішній вигляд: підтягнута фігура спортсмена, найвишуканіший костюм, бездоганний проділ у_ ледь притрушеному сивиною густому чорному волоссі, а найбільше – очі, які дивилися значуще і владно.

Поява Норта у приймальні міністра була досить інтригуючою. «Побачимо, з чим ти пожалував, прилизаний містере!» – насторожилася Ірина.

– А, ось і ви, місіс Кабардіна, радий вас бачити, – звернув нарешті на неї увагу вкрай заклопотаний помічник міністра, кругленький містер Уїлкінз. – Добридень, сер, – сухо кинув він Рочестеру і одразу ж підхопив Ірину під лікоть.

Помічник міністра, всадовивши «милу графиню» у крісло і вмостившись поруч на краєчку стола, повів зовсім невинну, на перший погляд, розмову.

– Поділіться зі мною вашими секретами, дорога графине: як вам удається зберігати свіжість і принаду? Адже вам уже… – не образьтесь, заради бога, на мою сміливість!

Ірина від душі розсміялася.

– Вам смішно, місіс Кабардіна, а я не знаю, що й робити: жодного дня не лягаю без снотворного, а про. ранкову гімнастику годі й думати! Шеф полюбляє вставати вдосвіта і працювати зі мною. І так – щодня! – кумедно розвів руками Уїлкінз.

– Не буду давати вам ніяких порад, – відповіла Ірина на не зовсім зрозумілу для неї скаргу. – Ви і без мене їх добре знаєте. Та й чого варті ці рецепти? Я й сама їх не дотримуюсь.

– О дорога графине, у вас відчувається справжня порода! – вклонився їй містер Уїлкінз. – Ви ще довго матимете струнку фігуру і свіжий колір обличчя. А що робити мені, коли всі мої предки – чесні землероби – любили добре попоїсти, а після добрячого обіду й поспати годинку-другу?

Ірина поспівчувала помічникові міністра, так і не розуміючи, до чого всі ці теревені.

– А пам'ятаєте, місіс Кабардіна, той прийом, на якому я познайомив вас з міністром? – повів далі містер Уїлкінз. – Тоді я сказав, що у мене ще буде нагода захоплюватися не лише вашою красою, а й розумом. І час довів, що передчуття мене не підвело.

– О містере Уїлкінз, вас завжди відзначало добре знання людей! – зробила комплімент Ірина.

– Не скажіть, не скажіть, але щодо вас я й справді не помилився. Знаєте, графине, одні й ті самі ідеї, якщо цього вимагає життя, можуть з'являтися одразу у кількох розумних головах. Так от, ваш інститут соціологічних досліджень…

– О, що ви, він не мій, а лорда Ессекса! – для порядку заперечила Ірина. Вона зрозуміла, що містер Уїлкінз добрався нарешті до суті, і вся напружилась, сподіваючись почути щось важливе.

– Ет! – Помічник міністра бридливо махнув рукою. – Цьому лордові пасувало б утримувати м'ясну крамницю, а не інститут. А втім, мова не про це. Ви знаєте, що тепер існує багато ідеологічних шкіл, інститутів і центрів, які працюють під безпосереднім наглядом уряду і керівництвом окремих відділів нашої розвідки.

Ірина ствердно кивнула і мимохіть кинула погляд на полковника Рочестера, який самотньо стовбичив у протилежному кутку приймальні. «Бідолаха, – пожаліла його Ірина. – Це йому б належало вести цю розмову, а не мені. Невже його відставка – справа найближчого часу? Тоді справи кепські».

Але вона відігнала цю думку й вирішила обов'язково обміркувати все після наради й слухала далі.

А містер Уїлкінз продовжував розмірковувати.

– Ваш відділ одним із перших запровадив цю практику. І результати виправдали себе. Союз ідеології і розвідки – справа нова й багатообіцяюча. Але час вимагає більшого. Це співробітництво має розгорнутися і вшир, і вглиб, і, зокрема, вам. належатиме в цьому неабияка роль. Шановна графине, сподіваюся, ви задасте тон усій роботі, яка розгорнеться після цієї наради. Особливо прошу звернути увагу на виступ містера Норта. Він вніс, на наш погляд, досить слушні пропозиції…

Угледівши в дверях приймальні міністра, містер Уїлкінз обірвав розмову.

– Джентльмени, – низьким баском звернувся міністр до присутніх і, побачивши Ірину, вклонився їй особисто, – пробачте, леді і Джентльмени, за затримку, прошу всіх до мого кабінету! – Він першим попрямував до входу. За ним потяглися й інші учасники наради.

Вийшло так, що Ірина і містер Норт сіли за великий стіл засідань поруч навпроти міністра, полковник Рочестер – ліворуч від Ірини, інші розмістилися суворо за рангами.

Тим часом міністр розпочав нараду.

– Леді і джентльмени, я запросив вас, щоб разом поміркувати про нові форми й методи вашої подальшої діяльності. За останні роки визначилися деякі нові тенденції у пропагандистській діяльності підпорядкованих вам підрозділів, спрямовані на боротьбу з поширенням червоної загрози зі Сходу. Не буду нагадувати про виключну важливість вашої роботи, бо перш за все йдеться про збереження й усталення демократичного устрою наших свобод і, нарешті, нашої ідеології.

Всі учасники наради ствердно закивали, а Ірина роздратовано відзначила: «Не може обійтися без демагогії навіть серед «своїх»…»

– Останнім часом у наших ідеологічних закладах склалися такі тенденції: підрозділи нашої розвідки, незважаючи на всю складність обставин, вивчають внутрішнє становище в червоній Росії та інших соціалістичних країнах. Наш метр доктор Блекшток, – міністр вклонився сивогривому, ставному чоловікові, що сидів поруч з ним, – у своїй талановитій праці «Стратегія повалення» обгрунтував метод інфільтрації, тобто метод планового проникнення агентів країни, яка здійснює інтервенцію, в політичні та соціальні групи країн-об'єктів. Мета такого проникнення, як мудро зазначає доктор, підрив політичної та суспільної структури країни до такого стану, коли рівень національної свідомості розкладеться й держава стає нездатною до опору.

По-друге, підрозділи розвідки здобувають тенденційну інформацію для здійснення ідеологічних диверсій. Це, загалом, парафія не державних органів та інститутів. І це, на наш погляд, цілком виправданий розподіл функцій. По-третє, форми, методи і прийоми акцій ідеологічного впливу розгалужуються стосовно стратегічних завдань у кожній окремій соціалістичній країні…

Міністр відкашлявся і якусь мить помовчав, наче збирався з думками.

– Все це, – підсумував він, – чималі наші досягнення, – і продовжив: – Нас цікавить і надалі цікавитиме буквально все: економічне життя, спосіб мислення, настрій і ступінь ідейного загартування окремих осіб і цілих груп людей відповідно до їх освітнього і професійного рівня! – Міністр перевів подих і витер хусточкою спітніле чоло.

– Всі ці аспекти діяльності нашої розвідки, яку ви представляєте, та приватних інститутів, – продовжив він, – на сьогодні здебільшого знаходяться ще в ембріональному стані і потребують дальшого розвитку. Гадаю, панове, що з цим ви не можете не погодитись.

Учасники наради схвально загомоніли, засовалися на місцях, але за мить в кабінеті знову запанувала тиша. Всі почали розуміти, що у словах міністра криється програма їхніх дій на довгі роки.

– Але сьогодні це вже не може нас задовольнити, – вів далі міністр. – Розвідслужбі належить не тільки організовувати, а й запроваджувати в життя найбільш серйозні акції ідеологічних диверсій. Звідси випливає необхідність орієнтувати наших агентів на ідеологічну обробку населення країн-противників. Тепер поряд з агентами, які збирають розвідувальну інформацію, першорядне місце відводитиметься підготовці агентів – спеціалістів з питань ідеології.

Міністр значуще обвів поглядом присутніх, немов підкреслював усю важливість сказаного.

У Ірини від почутого злегка наморочилося в голові. «Отже, відтепер, – подумала вона, – ножа, отрути і бомби замало для викоренення «червоної небезпеки». Тепер отруюватимуть свідомість людей, сіятимуть зерна зла і ненависті у самі душі».

Ірина зайорзала на стільці і раптом зустрілася поглядом з міністром Уїлкінзом. Той скоса поглядав на неї, немов нагадував про їхню попередню розмову. «А що я вам казав? – здавалося, говорили його очі. – Вам таки доведеться. попрацювати…» Ірина злегка хитнула йому головою: «Так-так, я все зрозуміла. Будемо працювати…»

Тим часом міністр надав слово її сусідові – містеру Норту. Амадей Норт підвівся і неквапливо заговорив:

– Леді і джентльмени! Я трохи хвилююсь, бо ніколи ще не брав участі у таких високих нарадах…

Присутні підбадьорливо усміхалися, а міністр зробив: заспокійливий жест, запрошуючи продовжувати.

– Так от, панове, – повів далі директор радіокомпанії, – з приводу сказаного паном міністром хотів би продовжити його думку і запропонувати деякі заходи щодо розширення сфер проведення ідеологічної боротьби із Сходом. Як можна передбачити, при здійсненні ідеологічної обробки населення країн-противників неодмінно зростуть певні контакти, виникне потреба вербувати і схиляти на наш бік окремих людей. У цьому може прислужитися наша радіокомпанія. Наприклад, її передачі можна використовувати для вербувальних акцій. Давайте, панове, розберемо мою пропозицію на конкретному прикладі. – Заволодівши увагою аудиторії, Амадей Норт пожвавішав. – Наш резидент одержує вказівку про вербування громадянина країни-противника. Звичайно, він не може вийняти з кишені посвідчення про належність до наших розвідслужб. З метою підтвердження своїх повноважень і щоб справити належне враження, він посилається на нашу радіокомпанію і каже, що в умовний час радіостанція передасть конкретну музичну фразу або ж процитує якийсь конкретний текст, вказаний безпосередньо цим громадянином.

Сивогривий доктор Блекшток здивовано звів густі білі брови над пронизливими очима:

– О шановний містере Норт, – це – нове у практиці розвідки будь-якої країни. Ваша пропозиція особисто мені дуже подобається.

Всі інші учасники наради схвально загули:

– Так-так, це дуже цінна пропозиція…

– Але це ще не все, панове, – зупинив їх Норт. – Пропоную на ваш розгляд ще одну справу: радіокомпанія організує різного роду конкурси і вікторини. В кінці кожної передачі ми просимо наших слухачів писати нам листи, неодмінно вказуючи у них свою професію, соціальне походження, місце роботи, вік і таке інше. Ми можемо передавати ці листи нашим розвідслужбам. Гадаю, що серед них обов'язково знайдеться, – у зв'язку з професією чи місцем роботи слухача, – дещо цікаве для розвідки.

Полковник Рочестер нарешті подав і свій голос:

– Цікава пропозиція. І що, вже зараз ви могли б передати нам такі листи?

– Звичайно, полковнику, – відповів містер Норт. – Вони навіть тут, зі мною.

Він підійшов до сера Елвіса і поклав перед ним тоненьку папочку, яку той підсунув ближче до Ірини.

– Мій референт подивиться ці листи, з вашого дозволу, сер.

– О, звичайно! – відповів директор радіокомпанії і сів на своє місце поруч з Іриною.

Після наради Ірина, пославшися на втому, поспішила додому. Те, про що вона почула, мало стати новим етапом у всій роботі школи і її самої як розвідниці.

Якби був зв'язок, вона неодмінно передала б усе почуте на Батьківщину. Адже там, вдома, навіть не здогадувалися ще про черговий підступний винахід ворога.

«Ач, що надумали! – жахалася Ірина. – Навіть листування використовуватимуть із шпигунською метою…»

Ірина прилягла на канапу і вкрилася теплим пледом, їй раптом стало холодно: чи то від того, що камін ще не розгорівся, чи від думок.

«Не можна розклеюватися, – умовляла вона себе. – Зараз я повинна, як ніколи, бути у повній формі і думати, думати про зв'язок…»

Богун. Його обличчя спливло в пам'яті одразу ж. Вірніше, не обличчя, а той його напружений і трохи здивований погляд, коли вперше побачив її у кабінеті Рочестера. Інтуїція професіональної розвідниці наштовхувала Ірину на роздуми про цю людину. Хто він, звідки? У тому, що Богун це той, за кого себе видає, Ірина була майже певна. Потрібні були факти, а де їх взяти.

А час ішов. На Батьківщині повинні дізнатися і про цю нараду міністра, і про багато чого-іншого. Зв'язок…

Відчуваючи, що потрапила у нерозривне коло, Ірина скочила з канапи і почала квапливо збиратися. Куди? Все одно… аби не втратити розум від цієї безвиході.

Злочин

Минуло кілька місяців, Андрій і Флора бачилися мало не щодня. І з кожним разом відчували, як потрібні вони одне одному.

Одного вечора, після довгої прогулянки вулицями міста, Андрій нарешті наважився запропонувати:

– Слухай, Флоро, дай тільки слово, що не подумаєш лихе і віритимеш мені до кінця!

Вона серйозно глянула на Андрія й урочисто кивнула:

– Слово честі!

– От і добре, підемо зараз до мене, зігріємось, поїмо і… поговоримо.

Андрій вів її за руку, примовляючи, а дівчина довірливо йшла за ним, вслухаючись в інтонації його голосу, в якому бриніли ніжність, турбота і доброта. Так колись у дитинстві говорила з нею тітка Маня…

– От ми й прийшли! – зупинився Андрій біля старого будиночка.

Вони піднялися сходами на ґанок, і Андрій відчинив своїм ключем двері.

– Заходь, не бійся! – лагідно підштовхнув він дівчину, що ніяково забарилася на ґанку. – Вдома нікого немає.

– Я і не боюсь! – хоробро відказала вона і ступила на поріг. – А де ж твої?

– У мене є мати, Флоро, яка живе в селі, а от батько, на жаль, загинув…

Андрій включив настільну лампочку під зеленим абажуром, і вона висвітлила у суцільних сутінках кімнати невелике коло, створюючи той затишок, коли хочеться тепла, ніжності і довіри. Очі дівчини світилися невимовною радістю і спокоєм і здавалися бездонними. Андрій сказав про це Флорі, перебивши її на півслові.

– Та ти мене зовсім не слухаєш! – образилася дівчина.

– Слухаю, – заспокоїв її Андрій. – Слухаю і милуюся тобою.

– Я тобі подобаюсь?

– Дуже! – Андрій зніяковів, не наважуючись продовжити далі, і Флора, відчувши це, ніжно провела рукою по його густій скуйовдженій чуприні.

Вона сиділа на широкому дивані, підібгавши ноги і закутавшись у теплу пухнасту хустку. Їй було тепло і затишно, вона заплющила очі, і їй раптом здалося, ніби підхопила її якась хвиля і понесла, стиха заколисуючи.

Флора нахилилася до Андрія, який примостився навпроти на низенькому стільчику, не чекаючи від себе такої сміливості, запитала:

– Ти… любиш мене?

Замість відповіді Андрій притягнув її до себе і зарився обличчям у її пишне м'яке волосся. Біг часу зупинився. Підсвідомо він відчув, як щось ніжне і тепле ковзнуло по його щоці і приникло до пересохлих губ. На мить перехопило подих. Але це і протверезило. Він обережно відсунув дівчину від себе і глухо сказав:

– Тобі, мабуть, вже час, Флоро? ходімо… – Він встав і засвітив верхнє світло.

– Так, звичайно… – У голосі дівчини забриніли сльози. – Ти женеш мене?

Андрій рвучко обернувся і, побачивши ображене обличчя, посміхнувся:

– Як ти можеш так говорити, дурненька! Я стільки мріяв про такий вечір… Просто вдома в тебе хвилюються, що тебе довго немає.

– Хто там хвилюється! – махнула вона рукою.

– Добре, залишайся, – подумавши, сказав Андрій.

Він постелив їй на дивані і пішов до другої кімнати, розстелив своє ліжко і знову зайшов до Флори, що вже лежала, натягнувши ковдру до самого підборіддя.

– Я забув сказати тобі на добраніч!

Дівчина підвелася на ліктях, потерлася щокою об його руку і тихо сказала:

– Не залишай мене, добре? Я буду любити тебе завжди-завжди…

* * *

Андрій відчинив хатні двері і одразу відчув запах смаженої картоплі. Потягнув носом повітря і застогнав:

– А пахне як!… Жінко, їсти хочу смертельно!

Флора вибігла з кухні і обвила його шию руками:

– Все готово, любий, зараз подаю на. стіл.

Андрій пригорнув дружину до себе. Подивився в її бліде обличчя, на якому вже лежала печаль майбутнього материнства, і запитав:

– Як почуваєш себе, рідна?

– Нічого, все гаразд.

– А день сьогодні – мов на замовлення! Теплий, легкий, по-справжньому весняний…

Андрій поцілував дружину і заспішив митися. Він дуже хотів приховати від Флори свій розтривожений украй настрій.

А нервувати було від чого. По дорозі додому його, зупинивякийсь парубійко і гугняво протягнув:

– Е-е… начальнику, чи маю я честь говорити з Андрієм Чорнобаєм?

– Маєш, – відповів Андрій, зупиняючись.

– З вами хоче поговорити одна… поважна особа.

Андрій замислився на мить, чи варто йти, потім махнув рукою:

– Давай сюди свою «поважну особу».

Хлопець потягнув його за рукав пальта.

– Пройдіть, прошу ласкаво, сюди. – І пірнув у темне підворіття.

Після денного світла очі ще не встигли звикнути до темряви, як за спиною почувся знайомий голос:

– Андрій Чорнобай! Р-радий вас бачити у повному здоров'ї та у с-сімейному щасті.

Андрій круто обернувся і віч-на-віч стрівся поглядом з Круком.

– О, здається, ми з вами вже зустрічались! – У темряві блиснула металева фікса. – Впізнали?

– Авжеж, у мене непогана пам'ять.

– От і добре… Маю до вас невелику щиру розмову. Присядемо? – Він широко повів рукою в бік захаращеного підвіконня під забитим товстими дошками вікном.

Вони сіли і закурили, сигарети, які запропонував Крук.

– Ну так у чому ж справа? – порушив мовчання Андрій.

– Чи не могли б ви, щасливий чоловік і майбутній щасливий батько, сказати, як здоров'я вашої коханої дружини? – з якоюсь хижою посмішкою запитав Крук.

Чорнобай різко обернувся і уважно подивився на Крука. В цю мить він збагнув, що злочинець не забув богині Фроськи і ніколи не подарує йому її втрату.

– Ти, здається, погрожуєш мені?

– Ні в якому разі, начальнику! – зайорзав на підвіконні Крук. – Хто ж наважиться загрожувати такому валету! Тільки попереджаю…

– Про що? – не зрозумів Андрій.

– Про те, що твоя вельмишановна дружина і моя колишня богиня Фроська надто багато знає про мене і мої справи. Тому я й не хочу наражати її на небезпеку. Але якщо їй раптом захочеться поговорити…

– Слухай, ти! – підступив до нього Андрій. Страшенно хотілося вдарити цього жевжика межи очі. Але Андрій втримався і тільки зціпив зуби.

Крук зрозумів його настрій, інстинктивно відсахнувся і, засунувши руку в кишеню, з острахом спостерігав за Андрієм.

– Ну, от і добре, шановний, так воно буде краще, – нарешті вичавив він і сплюнув.

Андрій знову глянув на нього.

– А ти, Крук, не думай, боронь боже, що налякав мене. Я вже ляканий. А якщо з моєю дружиною трапиться щось з твоєї вини, запам'ятай: я тебе не пожалію, – і вийшов з підворіття.

Андрій в деталях переказав Василенку свою розмову з Круком, і Олексій Петрович сказав:

– Я поцікавлюся цим бандитом у карному розшуку і попрошу, щоб вжили всіх заходів перестороги. Мало що може прийти йому в голову. А ти, друже, з свого боку того… побережи Флору.

– Ну, звичайно, – запевнив з готовністю Андрій. – Я буду весь час насторожі.

За кілька днів Василенко сказав Андрію:

– Хлопці з карного розшуку добре знають цього Крука. Відтоді, як вийшов з в'язниці, на його рахунку вже два серйозних пограбування і вбивство сторожа ювелірної крамнички, його розшукують. Зараз він живе на кількох квартирах і щоночі переходить з однієї на другу. Тому його треба ще вистежити…

– Я, здається, можу допомогти, – зрадів Андрій.

– Як? – зацікавився полковник.

– Флора багато розповідала про Крука. Щомісяця одинадцятого числа він справляв свій день народження. І завжди у ресторані «Столичний». За два дні буде одинадцяте квітня. Напевне, там і можна буде його взяти!

– Що ж, сьогодні розповім про це Смєхову, нехай розробляє деталі операції, – підсумував Василенко…

У банкетному залі ресторану метушилися офіціанти. Накривалося всього кілька столів – Крук запрошував на своє «свято» тільки найближчих друзів, до того ж боявся зайвої уваги. Гості почали збиратися десь біля восьмої вечора. Більшість з них уже встигла хильнути за здоров'я іменинника і непевно трималася на ногах.

Крук гуляв. Коньяк, шампанське, вино лилися рікою. На великих блюдах лежали курчата «табака», височіли ельбруси салатів, червоніли свіжі помідори, вилискувала чорна ікра. Нарешті гості напилися й наїлися. Почалися танці.

– Уважно, товариші, – попередив Смєхова і його людей переодягнений офіціантом співробітник карного розшуку. – Крук прямує у ваш бік.

Але їм довелося ще почекати, поки Крук обійшов своїх гостей. Нарешті його розхристана постать з'явилася у дверях чоловічого туалету. Угледівши чужих, Крук підсвідомо відступив назад. Але Смєхов встиг ухопити його за лацкан піджака і втягнув до туалету.

– Шановний громадянине Крук, ви забули запросити нас на ваші іменини! – уїдливо сказав старший лейтенант. – Але ми набралися нахабства і прийшли самі. Що ви на це скажете?

Крук рвонувся і, обвівши їх червоними очима, люто сплюнув:

– Я скажу, що нам не місце на одній землі. Фроська, от шльондра, навела-таки!… А я ж попереджав…

– Ну-ну, – підштовхнув його. Смєхов до виходу. – Годі базікати.

* * *

Флора, нікуди не поспішаючи, спокійно йшла вулицею. Був сонячний і теплий день. Листя на деревах заграло вже всіма барвами осені, і здавалося, що на місто впало строкате покривало. Флора повернула в бік Стрийського парку і зайшла в тиху алею, сповнену пташиного галасу.

Відчувши легку втому, вона присіла на краєчок садової лави, підставивши обличчя сонячним променям.

Коли Флора була ще зовсім малою, тітка Маня часто приводила дітей до парку. З того часу дівчина дуже рідко бувала тут, а от після заміжжя знову почала приходити. «Звикай, – говорила вона своїй ненародженій дитині. – Ми будемо гуляти тут часто-часто…»

Посидівши трохи, Флора піднялася, згадавши пораду лікарів більше рухатися. Дійшла до глухої алеї і раптом відчула, що за нею хтось слідкує. Обернулась, але нікого не помітила і, заспокоївшись, попрямувала далі.

Заглибившись у свої думки, Флора не почула за собою легких кроків. І коли щось штовхнуло її в спину і увійшло в саме серце, вона здивовано обернулась і, осідаючи на землю, побачила якусь постать, що бігла від неї геть…

Коли оперативна бригада прибула на місце, над тілом юрмився натовп.

Флора лежала на землі горілиць, і на її обличчі закарбувався подив. «Навіщо?» – здавалось, запитували її очі…

Карета швидкої допомоги відвезла непритомну, але ще живу Флору до лікарні. По розрахунковій книжці – Флора до прогулянки ходила сплачувати за квартиру – встановили адресу потерпілої і одразу ж повідомили її чоловіка.

За півгодини Андрій і Олексій Петрович були вже у передпокої лікарні. Вони напружено чекали, боячись дивитися один одному в очі.

Нарешті двері розчинилися й на порозі постав лікар. Він відшукав очима Андрія і стримано сказав:

– Поздоровляю вас з сином!

– А мати, мати як? – ухопив той лікаря за руку.

– Матір, на жаль, врятувати не вдалося…

У передпокої запанувала важка, гнітюча тиша. Василенко, намагаючись проштовхнути клубок, що став поперек горла, підійшов до Андрія і стиха сказав:

– Тримайся… А сина виховаємо… разом!

Знахідка

– Слухай, Олексію, не можна ж так хвилюватися. Ти вже зовсім змарнів і схуд!

Старі друзі вирішили провести суботній вечір у затишній квартирі генерала Микитенка. Віталій Романович вільно сидів у низькому кріслі, закинувши ногу на ногу, взутий у м'які пантофлі, в накинутому на плечі вовняному халаті і з насолодою ковтав свою улюблену чорну каву.

Олексій Петрович примостився біля журнального столика і, зосередившись над чимось своїм, час від часу сьорбав гарячий чай.

За вікном густо синів зимовий вечір. Легкий морозець розмалював шибки химерними візерунками, а в кімнаті було тепло і навіть душно.

– Що ти пропонуєш? – запитав нарешті Василенко, і голос його злегка здригнувся. – Зрозумій мене правильно, Віталію Романовичу, Ірина Олександрівна для мене не тільки дружина загиблого друга… Все життя я любив тільки її… люблю й досі. Говориш, змарнів. Ми тут чаї розпиваємо, а вона там… без допомоги, без зв'язку… Хіба легко?

– Але ж Чигрин повідомив, що смерть зв'язкового – чиста випадковість, і просить дозволу увійти з Кабардіною в контакт. Що ж тут іще мудрувати?

– Так-то воно так, але якщо ми дозволимо і обох наразимо на небезпеку?

– Що «якщо»? Вовків боятись – у ліс не ходити!

– Гаразд, у мене блискуча ідея! – сказав по хвилі Микитенко. – Залишайся у мене. Завтра на свіжу голову все і обміркуємо.

– Слухай, Олексію, – сказав ранком після сніданку Микитенко, – поки ти спав, я от що надумав: не треба більше томити хлопця…

– Якого? – здивувався Василенко.

– Та якого ж, Чигрина! Передавай дозвіл на контакт з Кабардіною. Нехай звертається до неї з паролем, досить уже вичікувати.

– Гадаєш, настав час рішучих дій? – запитав Олексій Петрович.

– Так.

* * *

Ірині було важко останнім часом. Їх діловий альянс з лордом Ессексом з тріском провалився. Нахабні молодики з інституту соціологічних досліджень після стажування у Рочестеровій школі з перших же самостійних кроків показали себе абсолютно непридатними для розвідницької роботи. Одні сиділи уже за гратами у інших країнах, а других оголосили там же «персонами нон грата».

За цих обставин становище Рочестера помітно похитнулося, і він розгубився, відчуваючи швидку відставку, заметушився і наробив купу дурниць.

Ірині доводилося розриватися між двох вогнів: оберігати Рочестера від невиправданих дій, щоб хоч на деякий час відтягти логічний кінець полковникової кар'єри, і пильно стежити за отим надрайонним провідником Богуном.

Спостереження за ним дали деякі наслідки. Сторонній людині або менш досвідченому розвіднику такі незначні факти, може б, нічого і не сказали, але Ірина впевнилася, що Богун – представник супротивної розвідки. От тільки якої?!

Богун не міг працювати від французької або, приміром, від італійської розвідок. По-перше, ці розвідки не наважилися б суперничати з англійцями і американцями на такому високому рівні, а по-друге, Ірина добре знала почерк і тих, і других. Більше того, почерк Богуна віддавав чимось знайомим, що кидало Ірину то у прірву відчаю, що здіймало до висот несамовитої радості. Вона і вірила, що, може, прийшов край її самотності, і боялася, а що, як вона помиляється і це їй тільки здається?

Ірина помітила, що у своїх мандрах від крамнички до крамнички на букіністичному ринку, які він здійснював із насторожуючою регулярністю – щотижня у середу та п'ятницю, Богун затримувався тільки в тій, що була останньою в ряду. Він запитував скрізь про одну й ту саму книжку – старовинне видання «Історії морського піратства» англійською мовою, якою володів досить пристойно.

Нарешті ця книжка з'явилася саме в останній крамничці. Але Богун не купував її, а тільки заходив щоразу за прилавок і гортав пожовклі сторінки.

Сергій теж помітив підвищений інтерес до себе з боку Ірини і не злякався, а, навпаки, зрадів цьому. Внутрішнє відчуття підказувало, що референтка цікавиться ним недарма, а помічені нею дрібнички, що навмисне дозволив собі Сергій, не викликали ніяких обмежень ні в школі, ні в побуті. Отже, зробив висновок Чигрин, ним цікавиться лише вона, а не керівництво школи.

Богун впевнився, що за Кабардіною немає нагляду, і тепер чекав дозволу генерала Микитенка вийти з Іриною на зв'язок. А поки вирішив укріпити місіс Ірен в її сумнівах щодо себе і якось під час чергової автомобільної прогулянки розповів їй про свої книжкові розвідки.

Ірина тоді всміхнулася і по-доброму сказала:

– Ви, містере Богун, нагадуєте інколи дитину, що вперше потрапила у великий світ. Ну, чим можуть вам подобатись ці низькопробні комікси?

– Не. скажіть, місіс Ірен! – гаряче заперечив їй Чигрин. – Комікси і детективи, хай це вас не дивує, малюють досить вірну і об'ємну картину суспільства, яке їх випускає. Після знайомства з подібними виданнями можна цілком об'єктивно судити про мораль, звичаї і навіть побут тої чи іншої країни. До того ж, – Богун з комічним виразом підняв вгору палець, – я цікавлюсь не тільки коміксами і детективами. Серед літератури подібного роду часто зустрічаються справжні шедеври!

Ірина зацікавлено подивилася на нього й спробувала підтримувати розмову.

– Це вже щось нове, ви мене інтригуєте. Невже й справді вам не шкода витрачати час для вивчення особливостей суспільства?

– Ось, наприклад, нещодавно, – Богун повільно за» курив, – в одній букіністичній крамничці я натрапив на цікаву книжку – «Історія морського піратства». Чули про таку?

– Здається, чула. Написав її якийсь француз.

– Ні, книга написана голландським автором ще на початку вісімнадцятого століття. Так от, в ній ідеться про наймогутніших піратів за всі часи існування флібустьєрства! На жаль, видання старовинне, дуже дороге, і я не можу його придбати. Та й хазяїн крамнички не дуже поспішає з ним розлучатись, тримає для заманювання любителів пригод. Ось я й ходжу навколо неї, як кіт біля салс!

Вони розсміялися. А Ірина подумала: «Чому він згадав про цю книжку? Може, помітив, що за ним стежать, і пробує якось виправдатись?»

А Богун, здавалося, захопився розмовою на цікаву для нього тему і продовжував:

– У мене з власником цієї крамнички склалися добрі стосунки. Я купую у нього книжки, а коли прочитаю, за півціни віддаю назад. А за це він дозволяє мені інколи взяти до себе на вечір «Історію морського піратства».

«Ось ти й виказав себе! – подумала Ірина. – Мабуть, саме так здійснюється зв'язок з кур'єром або навіть з самим шефом. Треба неодмінно перехопити книжку після того, як він знову поверне її до крамнички». Вона байдуже позіхнула і прикрила очі довгими віями.

Богун, помітивши, що співрозмовницю перестала цікавити тема розмови, збільшив швидкість, й за кілька хвилин вони були вже у місті.

Через два дні Ірині повідомили, що книга знову у Богуна. І як тільки він повернув її, до крамниці під'їхав розкішний «ролс-ройс», з машини вийшов хирлявий молодий чоловік у помітно нетверезому стані і, недбало обіпершись на прилавок, втупив у власника крамниці баранячий погляд.

– Шановний! – вимовив він нетвердо. – Ви маєте честь бачити перед собою справжнього любителя літератури. У мого батька, – високородний хам зробив широкий жест рукою і ледь втримався на ногах, – у мого батька – п'ять тисяч томів!

– Така бібліотека робить честь кожному джентльменові, сер! – ввічливо зауважив власник крамниці, про всяк випадок поглядаючи на полісмена, що стовбичив на другому кінці ринку.

– Так от! – Молодик зробив кілька кроків у глиб крамниці. – Я знаю, що у вас є книжка, яку я обов'язково повинен купити. Де вона?

– Яку ви маєте на увазі, сер? – послужливо підбіг до нього дідок.

– Хіба я вам ще не сказав?

– Не мали честі, сер!

Молодик озирнувся навколо і, угледівши в глибині крамниці на столі солідний том у старовинній палітурці, ткнув на нього пальцем:

– Ось цю!

Дідок розгубився і почав мимрити:

– Але один поважний джентльмен вельми просив мене не продавати цю книжку, і потім я сам…

– Мене це не обходить! – заявив хирлявий покупець і витяг гаманець, з якого стирчали крупні банкноти. – Скільки?

– Але я сказав вам, що книга не продається! – зовсім розгубився старий.

– Скільки? – загрозливо повторив молодик, наступаючи на дідка.

– Я н-не знаю, м-мабуть…

Молодик бридливо кинув старому кілька банкнотів і, похитуючись, пішов з книгою під рукою, стиха бурмочучи під ніс:

– І навіщо їй знадобився цей мотлох…

Коли розкішний «ролс-ройс» відкотився від крамниці, Богун, що сидів у своєму «ягуарі» віддалік і спостерігав у бінокль всю картину, розсміявся і сказав:

– А рибка таки клюнула… Тепер трішки терпіння, і шановна місіс не забариться знайти мене…

Ірина взяла з рук молодика важкий том і поволі пішла до себе, залишивши того у повному нерозумінні.

Зайшла до своєї спальні, закрила двері на ключ, обережно поклала книгу на туалетний столик і кинулася горілиць на ліжко. Їй тепер не треба було поспішати. Вона інтуїтивно відчувала, що саме в цій книзі знайде доказ своїм здогадкам.

День за днем згадувалися дні роботи з Рочестером у розвідшколі. Вона доклала чимало зусиль, щоб всі його ретельно підготовані операції якнайчастіше зазнавали краху і щоб у його босів усталилася думка про його професійну непридатність. Зараз Рочестер був на грані відставки, і вона ламала голову, як йому допомогти втриматись, щоб не випустити з рук контролю над роботою школи.

Ірина встала з ліжка, взяла книгу в руки, старанно промацала і перегорнула кожну сторінку. Нічого. Вона взяла ніж для розрізання паперу, нагріла лезо над вогнем свічки і провела по краю першої, а потім другої палітурки. Остання з них легко розклеїлася, на столик випав невеличкий папірець. Ірина піднесла його до вогню і прочитала не зовсім зрозумілі для себе рядки: «Діду від Онука. Подарунок одержав, зрадів йому невимовно. Буду діяти за вказаною інструкцією. Шлю палкий привіт Дядькові».

Ірина полегшено зітхнула. Її розрахунки виявилися вірними, але прочитане мало що дало. Припустимо, що Онук – це Богун. Тоді хто такі Дід і Дядько? І який такий подарунок одержав Онук, що так йому зрадів? Врешті-решт це не дуже цікавило Ірину. Для неї був важливим сам факт подвійного життя Богуна. «Де б він зараз мав бути?» – подумала вона і подивилася на годинник. Стрілки показували третю годину ночі.

– Нічого, – сказала вголос Ірина, – тепер уже нема куди поспішати…

Наступного дня після закінчення занять вона підійшла до Чигрина і дружньо запропонувала:

– Чи не маєте наміру сьогодні, містере Богун, здійснити свою традиційну прогулянку на «ягуарі»? Сер Елвіс погано себе почуває, а я не хочу суботнього вечора залишатися на самоті…

«Починається!» – подумав Сергій і поспішив завірити місіс Ірен, що буде щасливим прислужитися їй.

– Поїдемо одразу чи ви спочатку хочете повечеряти? – запитав він.

– Їдьмо! – рішуче сказала Ірина і першою заспішила до виходу.

– Сьогодні чудовий вечір, чи не так, місіс? Світлий, зоряний… Перший такий за всю зиму. І поруч прекрасна дама, навіть важко повірити!

Сергій вів машину на шаленій швидкості і, щоб якось приховати свою схвильованість, робив вигляд, що уважно слідкує за дорогою. Ірина сиділа поруч мовчки, як завжди, розслаблено відкинувшись на спинку сидіння. Зовні вона була абсолютно спокійна, і Сергій навіть позаздрив: «Ну і витримка!»

Здавалося, ніщо, окрім навколишнього краєвиду, її не цікавить. Дорога збігла з невисокого пагорба і перерізала простору оболонь, порослу зрідка розлогими деревами.

– Яка красива місцевість… Подивіться, он там, ліворуч, така мальовнича група дерев.

– Я бачу. Зупинимось?

Ірина вийшла з машини, і Сергій пішов попереду, прокладаючи дорогу по мокрому ніздрюватому снігу. У голові несподівано промайнула думка: «А якщо задумає стріляти, що тоді?…» І нараз відчув на потилиці холодок металу.

– Стій! Руки вгору! – спокійно наказала Ірина.

«Ого, круто забирає!» – подумав Сергій і удавано здивованим тоном запитав:

– Що трапилося, місіс Ірен?

– Нічого особливого, шановний містере Богун. Зробіть п'ять кроків уперед і поверніться до мене!

Сергій слухняно виконав наказ.

– Даруйте, місіс, але на вашій совісті буде мій нежить.

– Нічого, я знайду, чим виправдатись, – запевнила його Ірина. – До того ж може статися так, що ви не встигнете захворіти.

– Не говоріть дурниць, шановна мадам, це треба буде якось пояснювати.

– Не хвилюйтесь, я поясню. Хто ви такий?

– Богун, невже ви забули?…

– А ще?

– Моє справжнє прізвище ви знаєте не гірше від мене.

– Це добре розроблена легенда, а я питаю ваше справжнє прізвище і пояснення деяких дій!

Богун усміхнувся й іронічно глянув на Ірину.

– Ну, добре, вибачте, я і справді забула, що вам не звикати до небезпеки… Поговоримо інакше…

Вона витягла з кишені папірець, що знайшла в книзі, й показала Богуну.

– Це вам знайоме?

Сергій вдоволено усміхнувся:

– Знайшли-таки… Честь вам і хвала, Ірино Олександрівно. А мені, здається, нежить забезпечено. «Стежками йдуть опівночі», – сказав він нарешті першу частину пароля.

Ірина ступила крок уперед і, ніби наштовхнувшись на невидиму перепону, прикрила очі руками.

– «А повертаються вдень, коли сяє сонце», – глухо вимовила вона другу частину пароля, випустила з рук пістолет і пішла назустріч Богунові.

Останнє

Містер Уїлкінз розтягнув губи у звичній доброзичливій посмішці і сказав:

– Міністр уже чекає на вас…

Від того, що особистий секретар міністра не додав обов'язкового «сер», Рочестеру стало не по собі. Це тільки утвердило його у передчутті, що розмова буде не з, приємних.

Сер Елвіс розумів, що останнім часом він скочується у безодню, і зупинити цей процес було вже не в його силах. Школа явно не виправдовувала сподівань керівників розвідки.

Рочестер був готовий до того, що розмова з міністром ні до чого хорошого не приведе, і пішов до дверей кабінету, як на дибу.

– Прошу, – запросив міністр, сухо привітавшись. Сер Елвіс з почуттям власної гідності виставив уперед довге підборіддя і сів, не торкаючись спинки стільця.

– Я викликав вас, полковнику, щоб обговорити з вами плани подальшої роботи, – зловороже глянув міністр. – За час вашого керівництва школою зроблено чимало хороших справ. Ми високо цінуємо ваші заслуги перед батьківщиною. Але, зрозумійте, ніщо не може виправдати становища, що склалося у школі зараз…

Сер Елвіс сидів непорушно, ніби все почуте його не стосувалося.

«Старий півень!» – роздратовано подумав міністр, але, вчасно згадавши, що і йому вже за п'ятдесят, поблажливо продовжив:

– Ми востаннє надаємо вам можливість реабілітувати себе. У противному разі… самі розумієте, – відставка!

По обличчю Рочестера пройшла тінь. Міністр замовк, сподіваючись почути відповідь полковника. Але той мовчав.

– Провали ваших агентів стали таким же звичним явищем, як туман у нашій столиці, – саркастично посміхнувся міністр своєму каламбуру. – На Україні нам потрібний хороший, старого гарту агент, а не такі необстріляні юнаки, яких ви випускаєте із своєї школи. Кого б ви могли запропонувати?

Сер Елвіс ворухнувся і байдуже знизав плечима. – У мене такого немає…

– Є! – заперечив міністр. – Ваша референтка…

– Вибачаюсь, але в школі багато справ… – В очах Рочестера міністр помітив непідробний жах.

– Хіба вам замало одного Террі? У мене склалося враження, що майор – енергійна і ділова людина.

– Він тільки добрий виконавець, без жодного натяку на фантазію і натхнення, – гаряче заперечив сер Елвіс.

– Гадаю, що обов'язки фантазера ви візьмете на себе!

У величезному кабінеті запанувала тиша. Рочестер тоскно втупився у підлогу. В уяві постав образ Ірен – енергійної, з тверезим розумом і міцною рукою. Він пожував губами і зробив останню спробу зберегти її біля себе:

– У мене зараз закінчує курс навчання провідник Богун з України – досвідчена, вдумлива людина. У разі потреби курс можна і припинити…

– Богун піде туди по своєму каналу, – перебив його міністр. – Хіба ви не розумієте, що йому доведеться витрачати безліч зусиль і енергії тільки на те, щоб зберегти своє життя нелегала. А далі? його інформація буде найнікчемніша, до того ж надходитиме до нас через другі руки – мюнхенський провід. Ми хочемо мати там людину, безмежно віддану нашій справі, зрештою потрібна ревізія. Не подобається мені мишача метушня цього зверхника. – Міністр скривився, мов від зубного болю. – Витрачаємо безліч грошей, а віддача – мізер…

Рочестер прикрив совині очі тонкими, майже прозорими повіками: він уже не міг боротися за Ірен. «Якщо я зараз подам у відставку, – подумав він, – це, однак, її не врятує. Треба погоджуватись. У цьому разі я зможу стежити за розвитком операції особисто».

Міністр терпляче чекав згоди Рочестера. Він був поінформований про роль місіс Кабардіної у школі і розумів, наскільки це важка втрата для полковника. Але він знав і те, що в Рочестера немає іншого виходу.

Нарешті сер Елвіс розплющив очі і глянув на міністра.

– Гаразд, – видихнув він. – Я» займуся розробкою операції.

Ірина, мов на крилах, гнала машину на квартиру Богуна.

– Сергію Петровичу! – вигукнула вона мало не з порога. – Ми з вами їдемо додому!

– Стривайте, Ірино Олександрівно! – зупинив її Сергій. – Поясніть, що трапилося? Я нічого не розумію…

Ірина плюхнулася у крісло і перевела подих.

– Зачекайте, зараз усе розповім. Полковник був у міністра, і той примусив його дати згоду на те, щоб я з вами йшла на Україну. Ви як звичайний провідник, а я – як ваш дублер і наглядач. Як вам це подобається?

Сергій підійшов до неї і взяв її руку в свою.

– Я дуже радий, що так все вийшло. Не хотів говорити вам заздалегідь, але я надіслав Микитенку прохання, щоб розробили план вашого повернення на Батьківщину. Але якщо так…

Ірина вдячно глянула на Богуна.

– Вас на завтра викликає Рочестер. Хоче серйозно говорити відносно нашої спільної подорожі.

– От і чудово. Тільки передайте, будь ласка, майору Террі, що я з поважних причин не зможу бути присутнім на заняттях по стрибках з парашутом.

Рочестер зустрів Чигрина коротким кивком голови.

– Вас уже повідомили про припинення навчання і термінову відправку?

– Так, сер! – виструнчився перед ним Сергій.

– Про деталі переходу ви дізнаєтесь від місіс Ірен та майора Террі. Я ж викликав вас для того, щоб обговорити подробиці, що стосуються графині. – Рочестер поплямкав губами.

Чигрин занепокоївся: «Що він надумав? Мабуть, ставитиме якісь умови…»

Немов на підтвердження його думок, сер Елвіс заговорив:

– Мене не хвилює у даному випадку ефективність операції. Єдине, що непокоїть мене по-справжньому, – це життя і безпека місіс Ірен. Не дивуйтесь, що я говорю з вами так відверто.

– Я розумію вас! – запевнив його Сергій.

– Так от, – продовжив полковник. – Я повірю у те, що ви і місіс Ірен спокійно дійшли до місця призначення тільки тоді, коли до мого кабінету прийде і розповість про це «Андрій Чорнобай. Він – радист Утяя, і ви, як провідник, обов'язково зустрінетесь і з ним, і з Смерекою – Чорнобаєм. Цей хлопець виріс і виховувався на моїх очах, і я довіряю йому більше, ніж будь-кому.

Чигрин коротко кивнув на знак згоди.

– Я передам по радіо наказ про повернення Смереки самому Утяю, а від вас він одержить тільки підтвердження…

Сер Елвіс втомлено відкинувся на спинку.

– А тепер ідіть і не забувайте моєї настанови, інакше… – Полковник раптом метнув на Сергія такий погляд, що тому стало моторошно. «Моє щастя, – подумав Чигрин, – що я не побачу його. Та й Ірина Олександрівна, слава богу, теж. Хоча чого він комизиться? його пісенька вже доспівана…»

Богун круто повернувся, і вийшов з Рочестерового кабінету. У приймальні його зустріла настороженим поглядом Ірина, і, щоб заспокоїти її, Сергій посміхнувся самими очима.

– Ви не уявляєте, місіс, – сказав голосно, – як приємно подорожувати з вами. Чи не проїдемося востаннє на моєму «ягуарі»?

– З превеликим задоволенням! – засміялася Ірина.

– Гаразд, я чекатиму на вас увечері.

* * *

– Увага, панове, літак прибуває до столиці Польської Народної Республіки Варшави! Прошу пристебнути ремені! – урочисто проголосила кокетлива стюардеса і подивилась на симпатичне подружжя – ставного сухорлявого комівояжера та його елегантну дружину, що сиділи у перших кріслах. Вона повторила своє оголошення англійською мовою, і тільки після цього комівояжер заходився допомагати дружині розібратися у лямках. Стюардеса відзначила ще на початку польоту, як бережно ставиться він до своєї милої дружини, і зітхнула: «Щаслива жінка!»

– Ось ми майже і вдома! – полегшено зітхнула Ірина, коли вони увійшли до готельного номера.

– В тому-то й справа, що тільки майже, – відповів Чигрин.

Ірина здивовано подивилась на нього.

– Що трапилося, Сергію Петровичу?

– Не мав часу розповісти вам, Ірино Олександрівно, але мало не в останню хвилину я одержав розпорядження генерала Микитенка. Власне, і не розпорядження… Словом, тут, у Польщі, товариші добре попрацювали і розгромили оунівський провід. Але сталося непередбачене – знову зник Бень… Залишати такого вовка на волі – неприпустимо. А знайти його якнайшвидше можу тільки я.

– Що ж будемо робити, Сергію Петровичу?

– Відпочивайте, Ірино Олександрівно, ваша допомога, певно, не знадобиться. – Він посміхнувся. – Генерал Микитенко не наказував мені братися за справу, але попросив зважити, на прохання польських друзів.

– Як же я дізнаюся про результат справи?

– О, за це не хвилюйтеся! Працівники держбезпеки Польщі знайдуть, в який спосіб сповістити вас. Та що я кажу! – схопився Чигрин. – Вони, мабуть, вже шукають нас…

Немов на підтвердження його слів у двері ввічливо постукали, й Ірина про всяк випадок відповіла по-англійськи:

– Увійдіть!

До кімнати увійшли двоє.

– Прошу пана, маємо честь бачити містера і місіс Річардсон?

– Так-так, панове, – поспішив їм назустріч Чигрин.

– Ми уповноважені передати вам привіт від Діда, – сказав один із них, високий, в сірому костюмі чоловік, з тонкими рисами обличчя. – Якщо не помиляюся, ви – Онук?

– Він і є! – засміявся Сергій. – Щоправда, для Онука трохи підстаркуватий… Добридень, товариші!

– Раді вітати вас на польській землі, панове!

Ірина хазяйновито витягла з чемодана пляшку шотландського віскі і запросила до столу.

– Нам неодмінно треба відзначити цю зустріч, друзі. Ви не уявляєте, скільки я чекала повернення на Батьківщину. А у вашій країні я почуваю себе майже вдома!

– За ваше повернення, пане Богун, за ваше, пані Ірена!

– Прозіт! – підняв тост другий.

– Не будемо гаяти часу, товариші, – сказав Сергій. – Повернення поверненням, а зроблено ще не все. Вас, якщо не помиляюся, цікавить Бень…

Поїзд зупинився у Щеціні рівно о дев'ятій ранку. Сергій вийшов на привокзальну площу, відчуваючи втому і головний біль. Всю ніч не спав, обмірковуючи можливі варіанти розшуків Беня, але нічого путнього на думку не спадало, і від цього, Сергію було не по собі. Він зупинив таксі і ламаною польською мовою (іноземний комівояжер не може добре нею володіти!) попросив шофера відвезти його до першого-ліпшого путящого готелю.

Надвечір Чигрин вийшов на вулицю свіжопоголений, у чистій сорочці і, на перший погляд, у цілком пристойному настрої. Але насправді він так нічого і не надумав, а починати розшук Беня з поновлення непотрібних зв'язків дуже не хотілося.

Чигрин добре пам'ятав будинок Ювеналія Волощука, чиєю гостинністю він користувався перед відправкою у Мюнхен, і, не надумавши нічого кращого, попрямував до святого отця.

Ювеналій був удома. Побачивши Сергія, він замахав руками і тремтячим голосом прошепотів:

– Як ви наважились прийти до мене, добродію? Хіба не чули про страшний розгром, який вчинили ці анафемські діти? Ви хочете загубити мою душу…

– Нічого, святий отче, – засміявся Богун. – Бог віддячить вам за всі муки, які ви прийняли на землі, і забере вас до раю…

– Та скоріше б, а то на землі життя стало, мов у геєні вогненній. З чим прийшов, сину мій?…

– Я повертаюся до краю, святий отче, і знаю про тяжке горе, що спіткало вас тут. Хай береже господь пана Беня! Чув, йому вдалося вислизнути з цупких рук працівників безпеки?!

– Не нагадуйте мені про них! – скрикнув отець Ювеналій, хапаючись за серце. – Ще накличете – біду на мій дім…

– Ой, та чого ви так боїтесь, отче! – знову всміхнувся Сергій. – Зв'яжіть мене з Бенем, я мушу передати йому вказівки полковника Рочестера.

– Ну, що я можу знати, добродію! Пожалійте мене, старого! Дайте дожити до днів благословення… – знову заскиглив отець.

– Невже ви не маєте з Бенем ніякого зв'язку? – недовірливо запитав Сергій.

– Як перед богом, сину мій, як перед богом…

На такий прийом Сергій, правду кажучи, не чекав. «Невже доведеться ні з чим повертатися додому?» – подумав він, помітно засмутившись.

– Що, сину мій? Тебе засмутила моя відповідь?

– Ще й як, отче. Виходить, що я не виконаю найголовнішу частину мого завдання – не зв'яжуся з Бенем і не перекажу йому вказівки пана полковника… Навіть не знаю, що й робити.

– Не сумуй, сину, на все воля божа. А я нічим не можу зарадити. – Ювеналій, явно нервуючи, чекав, коли, ж нарешті піде від нього цей небажаний і небезпечний гість.

Чигрин підвівся і розгублено розвів руками:

– Ну, коли не можете…

– Так-так, іди, сину, хай тобі господь допоможе. – Отець мало не силоміць випроваджував Сергія. Коли ж той взявся за ручку дверей, запитав – А чи довго ще пан пробуде у Щеціні?

– Боїтеся, що знову прийду? – засміявся Сергій. – Не хвилюйтеся, завтра вранці поїду.

Він вийшов від священика у далеко не райдужному настрої. Ось і обірвалася остання ниточка. Що ж робити? Чигрин перебрав у пам'яті все, що розповіли йому польські товариші з приводу розгрому проводу, але у цих даних не було нічого, за що можна було вхопитися. Бень зник, мов розчинився.

Сергій ішов вулицею, похмуро дивлячись собі під ноги.

«Погано, дуже погано, – думав він на ходу. – Бень небезпечний ворог, і його треба якнайшвидше знешкодити».

Наступного ранку Сергій прокинувся пізно, з важкою головою, вкрай незадоволений собою і навколишнім світом. Босоніж пройшов до ванної кімнати. І раптом боковим зором помітив на підлозі біля вхідних дверей невеличкий конверт. Квапливо схопив його, розірвав. У конверті була записка:

«Вам неодмінно треба бути в Елку, де вас знайде друг». І все. Але для Чигрина це було справжнім подарунком. «От тобі й святий отець!» – радів Сергій, швидко одягаючись.

Він вийшов на вулицю і, ледве стримуючись, щоб не бігти, попрямував до телефонної будки. Сергій повинен був попередити польських колег про свій від'їзд до Елка…

Містечко Елк було невеличким і затишним, яких багато на польській землі. І тільки раз на рік розмірена течія міського життя вибухала гучним ярмарком. Сергій ішов вулицею до єдиного у місті готелю і у всьому бачив прикмети скорого початку ярмарку. Він мимоволі зазирав у кав'ярні і відчинені вікна будинків, сподіваючись побачити знайому фігуру. Але Беня ніде не було. Картаючи себе за гарячковість, він прийшов до будинку приїжджих, що гучно називався готелем.

– Яка кімната буде панові до вподоби? – гостинно запитала його хазяйка будинку. – Нехай пан поспішить з вибором, бо скоро у місті не залишиться жодної вільної. Ярмарок!… – Вона привітно всміхнулась Сергію і дала ключ.

– О, я у вас надовго не затримаюсь! – запевнив її Чигрин. – Мабуть, поїду ще на початку ярмарку…

Але він помилився. Спливали дні, а до нього так ніхто і не звернувся. Сергій регулярно ходив снідати, обідати і вечеряти у невеличку кав'ярню, що була якраз навпроти будинку для приїжджих.

Чигрин встиг не тільки покуштувати всі страви, що були у ній, а й перезнайомитися з усіма постійними відвідувачами кав'ярні і з самою господинею – повновидою білявою панею Зосею. Він так сподобався їй своїм апетитом і мужнім виглядом, що пані Зося не втрималася і повідала йому історію про те, як сильно вона кохала одну людину, як довго чекала на неї, і ось нарешті – о щастя! – пан повернувся до неї.

– А чому ж ви його ховаєте? – співчутливо запитав Сергій.

Хазяйка зашарілася, але відповіла:

– Справа в тому, що ми ще не були у костьолі…

Чигрин запевнив її, що то все – забобони старих людей, і побажав щастя у сімейному житті.

На сьомий день перебування в Елку Чигрин, як завжди, прийшов до кав'ярні поснідати. Не встиг він узятися до яєчні з салом, яку так вправно вміла готувати пані Зося, як раптом відчув на своєму плечі чиюсь руку. Сергій спокійно підвів голову і… зустрів насторожений погляд Беня. Про те, що це був саме він, Сергій здогадався одразу, хоча Бень. завів широку, як лопата, бороду і був одягнений, як справжній мешканець провінційного містечка. Беня видавали тільки очі, які так запам'яталися Сергію під час численних розпитувань.

– Сиди на місці! – наказав Бень. – За тобою нікого нема?

– А то б ви підійшли, коли б хтось був! – у тон йому відповів Сергій. – Мабуть, недарма сім діб маринували мене тут.

Бень присів на стілець поруч і посміхнувся, вишкіривши великі жовті зуби.

– А ти як думав? Зосю, два пива! – гукнув він господині.

Та з готовністю підскочила до їхнього столика, сяючи посмішкою. «Так от кого вона ховала!» – здивувався Сергій і мало не вилаявся: Бень всі ці дні був за якихось кілька метрів від нього, справді маючи змогу спостерігати за кожним його кроком, а Сергій навіть не відчував цього!

– Давно від Рочестера? – запитав Бень, присьорбуючи холодне пиво.

– Ні, не дуже. Шукав вас, щоб передати…

– Знаю, – перебив його Бень. – Отець Ювеналій доповідав про твій прихід.

– Ох, старий лис! – покрутив головою Чигрин. – Не міг мені сказати, ніби я чужий.

– І правильно зробив, що не сказав. Звідки йому знати, хто до нього прийшов і з чим. А може, за цей час ти встиг продатися чекістам? – Бень ковтнув пива і продовжив: – Тепер треба стерегтися, як ніколи. Залишилося нас всього троє: отець Ювеналій, та ще один, мій охоронець… Ну і життя! Ходімо до Зосі в кімнату, хильнемо по чарці і за твій приїзд, і за кінець польського проводу…

– А хто вам ця Зося? – запитав Сергій, піднімаючись за Бенем.

– Ет, – махнув рукою той, – моя стара пасія. Тримав про всяк випадок, щоб було де переховатися.

Наступного дня у місті починався ярмарок. Сергій забіг зранку до кав'ярні і, кивнувши господині, пройшов до задньої кімнати, де, похмурий і непоголений, сидів Бень. Пані Зося зайшла за Сергієм.

– Подивіться на нього, пане! – сплеснула вона руками. – Весь час тільки п'є, на вулицю й носа не показує. Хіба такого щастя я чекала? – Зося приклала до очей край мережаного фартушка. – Хоч ви йому щось скажіть… або хоч підіть разом на ярмарок! – Господиня мало не плакала.

– І справді, – погодився Чигрин. – Ходімо прогуляємось! Погода чудова, люду на вулиці – хоч греблю гати. Тебе ніхто й не помітить.

Бень вишкірився на нього і хрипко огризнувся:

– Всі ви хочете моєї смерті, я знаю!

Пані Зося сплеснула руками і вискочила з кімнати.

– І чого ти жінку ображаєш? – почав умовляти його Сергій. – Вона ж тобі Добра бажає, хіба не розумієш?

– Розумію, – процідив Бень. – Я все розумію, крім одного: чому провалився цілий провід?

Він підвівся з ліжка і, натягнувши легкий плащ, поклав до кишень по пістолету. Потім засунув туди руки і глянув на Сергія.

– Ну що, ходімо?

Ярмарок вирував, мов стривожений вулик. Бень ішов трохи попереду Сергія, сторожко» спостерігаючи за натовпом. За ними чалапав охоронець Беня, здоровенний чолов'яга, майже на цілу голову вищий за Сергія.

«Якщо Бень помітить щось недобре, – думав на ходу Чигрин, – він стрілятиме, не виймаючи рук із кишень…»

– Чого ти летиш, мов на пожежу? – зупинив він Беня, який швидко крокував базарною площею. – Не забувай, що ти гуляєш, бо інакше можеш викликати до себе підозру.

Ще здалеку Чигрин помітив двох хлопців, які виписували ногами хитромудрі кренделі. Коли вони наблизились до Беня, Сергій голосно сказав:

– Ач, як понабиралися!

Почувши ці слова, хлопці зупинилися і почали підступати до Беня, розмахуючи кулаками:

– Ц-це ти, падлюко, сказав? Ти?…

– Та відчепіться ви! – Бень вийняв руки із кишень, щоб відштовхнути їх і, мов підкошений, упав на коліна. Двоє«п'яничок» скрутили йому руки так, що той аж посинів на обличчі.

Чигрин рвонув убік.

– А-ах-ах, сволота! – вилаявся Бень, нелюдським зусиллям намагаючись вирватися з цупких рук. Він дивився услід Богуну і за кілька секунд побачив, як той зник у натовпі.

– Все! – видихнув Бень.

– Шкода, двоє інших втекли! – з досадою в голосі сказав один із співробітників органів безпеки. – Але й тих скоро впіймаємо! – Із люттю глянув на Беня.

Машина, в яку вони сіли, рвонула з місця…

Епілог

Зверхник під'їхав до чепурненького особнячка, як завжди, у супроводі поважної охорони. Сьогодні він знову приймав гостей. Пожалували сам полковник Рочестер і майор Террі. Лящ ще посидів у машині, чекаючи, поки охоронці відчинять йому дверцята, і поволі вивалився з неї. Міцно став на кривуваті ноги, озирнувся. Спадав вечір. Від потемнілих дерев тяглися довгі тіні. Зверхник вдихнув на повні груди сухе, настояне на травах повітря, заклав руки за спину і попрямував до будинку.

«Гості» були вже на місці. Сер Елвіс сухо кивнув на ґречне привітання зверхника і одразу ж відійшов до вікна. Майор, не піднімаючи голови, порпався у якихось паперах.

Зверхнику це не сподобалося. Він насупив рідкі брови, сів на стілець, кумедно випнув кругле черевце. Террі, спостерігаючи за ним спідлоба, – ледь помітно всміхнувся: «Щоб бути зверхником при такій зовнішності, треба, мабуть, бути дуже зухвалою людиною…»

– Я хотів доповісти, панове, про стан справ у героїчному підпіллі, – розпочав Лящ. – Але, гадаю, треба випити за ваш приїзд і вже потім стати до розмови.

Він підморгнув своєму незмінному охоронцю Богдану Маціву, який незмінно чатував за його спиною.

– На честь вашого приїзду, панове, є невеличкий сюрприз, – повів зверхник далі, але Рочестер круто повернувся до нього і махнув рукою:

– Не треба цих церемоній… І сюрпризів ваших теж не треба. Прошу вас, майоре.

Террі подав зверхнику вирізку з радянської газети, і Лящ прочитав заголовок: «Кінець Утяя і його поплічників». Замітка була надрукована під рубрикою «Із залу суду».

– Продався, с-сучий син… – прохрипів зверхник, швидко пробігши по рядках. – Коли ж це було опубліковано?

– Два дні тому, пане зверхнику, якщо бути точнішим – у суботу, – поблажливо пояснив Террі.

– Здається, Утяй був закинутий на Україну два роки тому? – запитав Рочестер.

– Так, два роки тому… – похнюпився зверхник.

– Якщо навіть припустити, що він не одразу потрапив до чекістів, то все одно сидить у них довгенько, бо встигли вже й слідство провести, і оцей спектакль із судом влаштували. А якщо…

– На мою думку, панове, – втрутився майор Террі, – Утяй потрапив за грати одразу ж, бо за весь час його присутності у краї не було жодного хоча б тривожного повідомлення. З цього можна зробити висновок, що ми з вами працювали на чужого дядю.

– Я абсолютно з вами згоден, – перервав його полковник Рочестер. – Два роки нас обдурювали, як малих дітей. І це'могло статися тільки з вашої вини, пане зверхнику! Замість Утяя до краю повинні були йти саме ви, але вам більше до вподоби махінації з фальшивою валютою, ніж справжня робота. Гадаєте, що ми нічого не знаємо про спекуляцію доларами?

– Ви не маєте права так говорити зі мною! – закричав Лящ. – Я ще зверхник…

– Дозвольте запитати, яким підпіллям і якими людьми ви керуєте? – уїдливо запитав Рочестер. – Судіть самі: у краї навряд чи залишився хоч один бойовик, польський провід цілком розгромлений…

– А Бень, Бень же там залишився.

– Ви й про це не знаєте? – здивувався майор Террі. – Ви дозволите, сер? – звернувся він до Рочестера.

– Прошу, майоре…

– Так от, – продовжив майор Террі, – ми нещодавно одержали повідомлення про те, що Богун по дорозі на Україну розшукав у Польщі Беня і разом з ним був виявлений польськими працівниками держбезпеки. Богун зник невідомо куди, а Бень зараз знаходиться за гратами. Про це ми дізналися від охоронця Беня, який чудом уцілів і, вже не вірячи вам, звернувся до нас по допомогу…

Вислухавши це, Лящ зовсім знітився, і від його величного вигляду не лишилося й сліду.

– Чому мені ніхто і ніколи нічого не говорить? – гримнув він на Маціва. – Чому я повинен про такі речі дізнаватись останнім? Але у мене є ще сила! – раптом заволав він. – Я ще всім покажу…

– Облиште! – зупинив його полковник Рочестер. – Набридло… Ви, пане, могли б бути актором, коли б свого часу не зайнялися політичними аферами. Хотів би я знати, скільки грошей, що їх було передано нами для розгортання підпільної боротьби, осіло у вашій кишені?

– Що ж тепер буде зі мною? – уже цілком серйозно запитав Лящ. – Я вже старий…

Рочестер здвигнув плечима і глянув на Маціва, який непорушно стояв у кутку кімнати з таким виглядом, ніби все, що відбувалося тут, зовсім його не цікавило.

– То що, може, вип'ємо з горя? – запитав зверхник.

– Ви невиправний, добродію! – розвів руками майор Террі. І одвернувся до вікна.

– А ви, полковнику, де наше не пропадало? – звернувся той до Рочестера.

– Я вже тут не керую, шановний, – сухо сказав полковник. – Ось мій спадкоємець! – кивнув він на Террі.

«Он воно що! І тобі дали по шапці!» – зловтішно подумав Лящ, але вголос співчутливо промовив:

– Здається мені, і вас не обійшла лиха година, пане полковнику. Як у нас кажуть, усі там будемо!

Рочестер рішуче обірвав зверхника:

– Я ще не подавав у відставку! Отже, поки що ви будете виконувати мої вказівки!

– Слухаю, сер! – підскочив той і слухняно виструнчився. – Ви вже дозволите мені йти?

– Так, ви вільні.

Зверхник коротко зітхнув і, не попрощавшись, вийшов із кімнати. За ним, мов робот, прогупотів чобітьми Маців.

– Ви справді «сподіваєтесь від нього якихось рішучих дій? – здивовано запитав майор Рочестера, коли за ними зачинилися двері.

Полковник нічого не відповів. Він мовчки дивився у вікно і бачив, як відбуває зверхник неіснуючого українського підпілля.

Террі підійшов до нього.

– Гадаю, – сказав він, – від цього блазня нічого чекати більше якогось істотного.

– Наскільки я вас зрозумів, – різко повернувся до нього сер Елвіс, – він уже непридатний для справи ні морально, ні фізично. Чи не так?

Террі опустив очі.

– Може, і мене час викинути на смітник?… Ви ще молода людина, містер Террі, і я б не хотів, щоб ви починали свою кар'єру з таких жорстоких вчинків.

– Це вже не залежить від мене, сер! – багатозначно промовив Террі. – На превеликий жаль…

Зверхник їхав до міста у невимовно зіпсованому настрої. Плани помсти, наче казкові палаци, вмить створювані джинами, виникали в його голові і так само блискавично зникали. Події розгорталися з шаленою швидкістю. До того ж вони не залежали від якоїсь конкретної особи, і це було найстрашніше. «Цікаво, скільки ще часу я протримаюсь? – раптом подумав зверхник і жахнувся цієї думки. – Ні-ні, рано ще думати про поразку, у мене ще стане сил…»

Машина м'яко підкотила до будинку, де він мешкав, і зупинилася перед під'їздом.

Як завжди, першими з машини вийшли охоронці і головний із них – Маців – пішов за ним, щоб провести до дверей квартири.

– Не йди за мною! – гримнув на нього Лящ. – Плутаються тут всякі під ногами…

Маців спокійно глянув на зверхника і повернувся до машини. Лящ хотів було зупинити його, але махнув рукою і самотньо почовгав на третій поверх. Плечі його по-старечому обвисли.

«Отже, підкоряйся тепер цьому молокососу! – пожалів себе Лящ. – Коли б не його фунти, я б йому показав, хто головний у проводі! Треба якось виправляти становище…»

Розмірковуючи так, він повільно піднімався сходами. Біля дверей довго нишпорив по кишенях у пошуках ключа, поки нарешті не сплюнув від злості і не подзвонив. Востаннє у своєму житті.

* * *

– Важко дихаючи, Ірина переповзла контрольну смугу і повернула голову до провідника, якого було ледь видно у глибокій темряві.

– Далі самі, за маршрутом, – долетів до неї шепіт. Вона махнула рукою на знак того, що зрозуміла його, і скочила на ноги. Це вже була її Батьківщина. Але за умовами операції, яка ще не скінчилася, Ірина мала йти так, щоб не викликати підозри у тих, хто лишався по той бік кордону.

«Я вдома, вдома!» – співала її душа. А сама вона сторожко пересувалася, легко і швидко долаючи відстань від одного дерева до другого.

Дихати ставало дедалі важче, і вона присіла під кущем, щоб хоч трохи відпочити. Раптом вона відчула на своєму плечі чиюсь руку. Ірина хотіла підвестися на ноги, але людина, що зупинила її, швидко схилилася до неї і затулила їй долонею рота. Тільки тепер Ірина розгледіла, що то прикордонник.

– Тихше! – прошепотів у саме вухо юнак. – Свої… ідіть за мною.

Вони швидко подолали кількасот метрів. Нарешті – прикордонник підняв руку, наказуючи їй зупинитись, а сам підійшов до дерева і витяг із дупла польовий телефон.

– Алло, товаришу полковник, – сказав він стиха у трубку. – Говорить пост номер одинадцять. Все в порядку, вона зі мною…

– Хто ваш полковник? – запитала Ірина, коли вони знову рушили вперед.

– Полковник Василенко! Хіба ви не знаєте?

* * *

А через два дні всі учасники операції зібралися в кабінеті генерала Микитенка, щоб підсумувати роботу багатьох людей протягом тривалого часу.

У кабінеті зустрілися люди, яких зв'язували любов і відданість Батьківщині, віра в почуття дружби і священний обов'язок.

– Увага, товариші, починаємо! – постукав олівцем по столу генерал Микитенко і оглянув стіл засідань. Перед ним сиділи Сергій Чигрин, Олексій Петрович Василенко, Ірина Кабардіна та інші учасники операції.

– Невимовну радість відчуваю я, друзі, дивлячись на вас сьогодні. Пробачте мені за такий неофіційний початок…

Всі заворушилися, а Микитенко нахилив голову і провів рукою по чорному колись волоссю:

– От бачите, вже встиг і посивіти, поки нарешті побачив усіх вас. разом у моєму кабінеті.

Генерал замовк, пильно вдивляючись в обличчя присутніх.

– Та й у вашому волоссі додалося сивини…

Ірина мимоволі торкнулася білого пасма у своїй зачісці.

– Отже, товариші, настав час підбити підсумки. Складна операція підійшла до кінця. Тривала вона чимало часу. Географія її теж досить широка – від західноукраїнських земель до столиць західноєвропейських країн.

Генерал, як завжди, чітко викладав суть операції, глибоко аналізував зроблене, зупинявся на помилках. Особливо підкреслив результати спільних дій радянських і польських органів безпеки.

– І тут ми повинні, – голос Микитенка пом'якшав, зазвучав якось по-домашньому, – красно дякувати майору Сергію Петровичу Чигрину, який під час свого перебування у Польщі не тільки виявив зв'язки і явки, а й допоміг польським товаришам розшукати Беня. Я повинен окремо відзначити надзвичайно плідну і героїчну діяльність Ірини Олександрівни Кабардіної, яка в 1943 році вступила у боротьбу і ні на крок не відступила, незважаючи на винятково складні умови. Матеріали, здобуті нею, будуть ще довго розбиратися і вивчатися. Хочу повідомити, що і майора Чигрина, і капітана Кабардіну представлено до високих урядових нагород.

Ірина і Сергій встали, і в кабінеті на якусь мить запала схвильована тиша.

– І останнє, товариші, – сказав Микитенко. – Боротьбу з українським націоналізмом не можна вважати завершеною, тому що у мюнхенському лігві ще залишилися гендлярі від політики. Вони далі плестимуть мережу зради і підступності проти нашої Батьківщини… На вимогу нашого старого знайомого полковника Рочестера Андрій Чорнобай, який вчасно «відійшов» від Утяя і продовжує ревно «служити» своїм закордонним господарям, повинен повернутися до розвідшколи і доповісти йому про те, що місіс Ірен себе добре почуває і передає йому вітання. А далі, – генерал помовчав хвилину, – далі Андрієві доведеться продовжити її справу там.

– Отже, знову в бій, – тихо сказав Василенко, відчиняючи кватирку.

* * *

– Не страшно? – запитувала Ірина у Андрія Чорнобая.

– Ні! – твердо відповів хлопець. – От коли я був сам, тоді справді було страшно. А тепер…

Він не договорив, але їм було ясно, що він хотів сказати.

– От і добре! – обняв Андрія за плечі Олексій Петрович. – А ми вдвох з Іриною Олександрівною і твій син чекатимемо на тебе… Дуже чекатимемо!

МІСТО ГАСИТЬ ВОГНІ

Повість-хроніка

Героям чекістам,

живим і мертвим -

присвячую

Автор

«Ваша думка, колего Міллер!»

Старий кравець задоволено примружився, віддаючи новеньку сукняну гімнастерку Паулеві. Все було припасовано як слід, і кубики на петлицях тьмяно виблискували на темно-захисному тлі комірця.

– Ти, старий, наче все життя шив на більшовиків, – реготнув Пауль, натягаючи на широкі плечі гімнастерку лейтенанта Червоної Армії. – Хоч сьогодні в Москву…

Збираючи нитки зі столу, Вернер Хознер посміхався. Скільки він перешив на своєму віку обнов для панів офіцерів! Аби його старі, пожовклі від тютюну пальці могли розповісти! Згадали б вони і тверді – постав, як хочеш! – кайзерівські мундири, і крилаті офіцерські пелерини перших повоєнних років, і коричневі сорочки штурмовиків, і сині й сірі мундири шуцманів-поліцаїв… А втім, чому це пальці мають розповідати? Бо язикові Вернер нізащо не дозволить базікати про роботу останніх років. Недарма ж він уже давно носить скромний солдатський одяг… О, Хознер уміє мовчати!

Справді, що знає цей хвалькуватий молодик про долю творінь старого умільця? Хто й куди поїхав з цієї майстерні в елегантних мундирах французької армії? Куди поділися отакі молодики, надягнувши барвисті, наче опереткові, мундири королівської югославської армії? Мовчазні німецькі офіцери, перетворившись з його, Хознера, допомогою на угорських уланів чи болгарських піхотинців, англійських моряків чи турецьких (і таке бувало!) сержантів, ішли звідси, загорнувшись у плащі, в глупу ніч, і мало хто з них, мабуть, повертався до Берліна! Вернер Хознер, в усякому разі, ніколи більше їх не бачив… От тільки рік тому зустрів на вулиці бравого майора з розсіченою рубцем щокою, який відповів на солдатське привітання і навіть ледь помітно (чи це здалося?) підморгнув Хознерові… Старий аж спіткнувся, побачивши цього здорованя на людній берлінській вулиці, і миттю пригадав ту серпневу ніч тисяча дев'ятсот тридцять дев'ятого року. Тоді обер-лейтенант з покаліченою щокою (їй-бо, був він тоді лише обер-лейтенантом!) приміряв у майстерні новенький мундир польського надпоручика… Хвалив тоді Вернерову роботу і лаяв надто просторий кашкет – конфедератку. Тоді він і ще четверо, одягнені у мундири польських офіцерів, пішли від Вернера на світанку, а через тиждень Хознер прочитав у газетах сердите повідомлення про нечуване нахабство поляків, які вчинили напад на німецьку радіостанцію у Глейвіці… Отак почалася тоді війна з Польщею, і Вернер навіть удома не насмілився розповісти про свою страшну підозру – чи не в його мундирах нападали тоді на німецьких солдатів оті «поляки»?

Згодом Хознер заспокоївся. Не його, скромного військового кравця, то справа! У ці важкі часи треба вміти мовчати. Вже кілька днів там, на сході, війська фюрера переможно топчуть землю Росії. А він, Вернер Хознер, удень і вночі гарячково шиє різні російські мундири… Він озирнувся навкруги, наче цього душного липневого вечора вперше побачив своє робоче місце. Вже смеркало, і звідкись долинав бадьорий марш.

Він увімкнув світло. У невисокому, але просторому приміщенні військової кравецької майстерні засяяли лампи-тарілки, що на довгих шнурах звисали над порожніми столиками. В темних кутках ховалися манекени з новенькими випрасуваними мундирами вермахту, невидними стали недошиті мундири на сірих стінах. Лише новенька форма радянського міліціонера вирізнялася своїм кольором. На комірі – по два трикутнички на блакитних петлицях, а портупея недбало кинута через плече.

… Пауль повернувся перед великим дзеркалом, дужче затяг пояса на животі, розправив плечі.

– Чим не Іван Іванович? – спитав жартома, зиркнувши на Вернера. Старий, прислухаючись до маршу за вікном, похитав головою.

Марш загримів дужче. Пауль не втримався, трохи відхилив масивну штору, визирнув. Попід вікнами, карбуючи крок, проходив стрій німецьких солдатів. Вони у повній викладці, в касках, з автоматами на грудях. Пауль дивився на них, проводжаючи поглядом сірі ряди. Підморгнув кравцеві:

– На Східний… Уявляєш, якби я зараз… перед ними. – Він зареготав, показуючи на свою форму.

Кравець мляво посміхнувся.

Пауль раптом виструнчився. У дзеркалі побачив, як розчинилися двері й увійшли троє – штурмбанфюрер Санднер, високий, огрядний, з маленькими очима, та рухливий, світлоокий гауптштурмфюрер Ролінг. Вони в мундирах з орденами. А за ними – чоловік у цивільному. Це майор Міллер, який щойно приїхав з Києва. М'яким рухом він пригладив ріденьке волосся, гостро поглянув навколо. Помітивши міліцейську форму на манекені, попрямував туди.

Тихо рипнули двері – це вийшов старий кравець. А Міллер, не дивлячись на Пауля, помацав міліцейський мундир, підкладку, ткнув пальцем у нагрудну кишеню. Санднер і Ролінг з цікавістю спостерігали. Міллер ворухнув губами, але промовчав, і тоді штурмбанфюрер. спитав:

– Щось не так, колего?

Міллер, потерши за звичкою підборіддя, хитнув головою:

– Свисток не забудьте…

Підійшов до Пауля.

– Прізвище, частина?

– Лейтенант Іванченко, командир роти двісті шістнадцятого полку, – швидко доповів Пауль і озирнувся, бо не знав, як звертатися до Міллера.

Той підказав:

– Товаришу майоре…

– Товаришу майоре… – повернувся услід за ним.

Міллер поморщився.

. – Тримайтеся вільніше, ви – фронтовий командир…

Тоді торкнувся пальцем комірця гімнастерки, з-під якого виглядала біла смужечка.

– З батисту?

– Так точно, товаришу майор. Згідно з табелем випускника російського військового училища…

Міллер іронічно всміхнувся.

– Так було до війни, місяць тому… Запасні онучі є?

Пауль здивовано розкрив очі:

– Є…

– Нові?

– Так точно!

– Відріжте смужечку і зробіть комірця. Так усі молоді лейтенанти в Червоній Армії роблять…

Санднер і Ролінг переглянулися. Санднер похитав головою:

– В жодному підручнику не вичитаєш… Що то значить – у самому пеклі побувати!

Міллер не відповів, тільки глянув на Санднера. Знову звернувся до Пауля:

– У Києві бували?

– Ні.

– Як пройти з вулиці Леніна на вулицю Свердлова? Найкоротшим шляхом, звісно…

– Через прохідний двір проти вулиці Чудновського.

– Куди вийдете?

– До кінотеатру.

– А ще куди можна?

– Ліворуч і вгору – на вулицю Короленка, до Золотих воріт.

Міллер повернувся до Санднера.

– У мене все.

Санднер не приховував свого задоволення.

– Дякую, колего… Як бачите, ми не марнуємо часу. – І повернувся до Пауля, говорячи вже німецькою мовою: – Вилітаєте сьогодні вночі. Як настрій?

– Готовий виконувати завдання, гер штурмбанфюрер!

– Зустрінемось у Києві, – каже Санднер. – Думаю, що місто не сьогодні-завтра впаде… Ваша думка, колего? – звернувся до Міллера.

Той знизав плечима:

– Цього ні в якому підручнику не вичитаєш…

Санднер, оцінюючи жарт, ввічливо посміхнувся. Знову повернувся до Пауля:

– Головне – шукайте майбутнє підпілля!

– Зрозумів, гер штурмбанфюрер!

– Завтра вранці зв'яжетесь у Києві з Бруно, він чекає…

– Постараюся, гер штурмбанфюрер!

Втрутився Ролінг:

– Здається, легше знайти більшовицьке підпілля, ніж Бруно. Він за два тижні змінив чотири квартири, шеф…

Санднер люто зиркнув на Міллера. Гестапівцеві не сподобалася ця розмова, і він твердо наказав Паулеві:

– Завтрашню передачу з Києва підпишете разом з Бруно.

– Слухаю, гер штурмбанфюрер.

– Сліди треба шукати зараз, потім буде пізно. – Санднер знову повернувся до Міллера: – У вас немає запитань, майоре?

Міллер похитав головою. Тоді Санднер кивнув Паулеві. «Лейтенант», чітко віддавши честь, вийшов. Троє мовчали, аж поки Санднер не запитав:

– Яке ваше враження, майоре?

Міллер відповів стримано:

– Загалом – непогане…

І тоді Ролінг у тон своєму шефові пояснив:

– У Києві Пауль спостерігатиме за оточенням вашої школи, гер майор. Крім того, забезпечуватиме ваш зв'язок з нами. Це один з кращих наших агентів.

Міллер кивнув у відповідь – і незрозуміло: чи згоден він і дякує, чи заперечує… Санднер теж мовчки дивився на нього, роздумуючи: «Що він за один, цей майор? Генерал сьогодні вранці відзивався про нього дуже тепло. Чийсь родич, мабуть… А може, й справді цінний працівник? Стільки років пробути у Росії, виконувати завдання німецької розвідки в Києві – не дурничка…» Санднер ввічливо вклонився Міллерові, віддав честь:

– Змушений іти, майоре. До зустрічі у генерала. Він, здається, вас теж викликає на вечір.

Міллер здивовано глянув на Санднера. Звідки він знає? Цікавиться, значить, його персоною…

– Так, я буду в нього.

– Отже, до зустрічі. Залишаю вас у товаристві Ролінга. – І Санднер рушив до дверей.

Ролінг розвів руками:

– Така наша служба, майоре, ні дня, ні ночі… А втім, у нас є ще час. Якщо хочете, повечеряємо разом.

– Де? – байдуже запитав Міллер.

– О, я маю на увазі дуже затишне місце. Невеличке кафе для офіцерів тут, в управлінні… Згодні?

Через внутрішні двері вони прямують на велике подвір'я, де під барвистими тентами в тіні дерев стоять десятка півтора столиків. Акуратно підстрижені газони, фонтан, широкі сходи до невеличкої естради – все це Міллер фіксує поглядом, поспішаючи за Ролінгом. На естраді солдатський оркестр неголосно виконує старовинну німецьку пісеньку.

Це дуже плавна, напівдитяча сентиментальна мелодія, і дивно бачити байдужі обличчя трубача, акордеоніста, скрипаля. Біля естради, за столиком, розчулився, слухаючи, старий полковник. Він явно захоплений своїм обідом, чудовою літньою погодою і цим ласкавим вечором, улюбленою з дитинства піснею. Полковник поправляє на грудях велику накрохмалену серветку і час від часу кидає невдоволений погляд на своїх неспокійних сусідів. Хіба вони знають щось інше, крім маршів?

Справді, кілька есесівців, зсунувши два столи, голосно розмовляють, не звертаючи уваги на оркестр. Їх цікавить лише батарея пляшок з яскравими етикетками, срібне відерце з льодом посеред столу і, звичайно, бокали з вином. Піднесли їх, привіталися, випили – і гучно розреготалися, почувши якийсь жарт. Офіціант у білій курточці, стоячи за кілька кроків, шанобливо посміхається.

Ролінг звернув убік, пошукав столик подалі від веселої компанії, голосно покликав офіціанта.

… Стомлені очі Міллера похмуро, але з цікавістю стежать за есесівцями, за оркестром, за порожніми столиками. Він розглядає все навколо і мимоволі ловить себе на дивній думці: «А я ж зовсім одвик від цих людей… Думав, що серце не витримає зустрічі, а зараз байдуже. Чи, може, я дивлюся на цих веселих хлопців через призму більшовицьких статей, яких начитався за ці роки?» Він переводить погляд з компанії на старого полковника. – «Знайоме обличчя? Я зараз у кожному літньому німцеві шукатиму знайомого…» – і повертається до Ролінга. Той з видимою насолодою намазує масло на хліб.

– Послухайте, Міллер, а тут і справді непогано. – Він тримається як гостинний господар дому, що приймає бажаного гостя.

Міллер кивнув. Воно, звичайно, приємно зустрітися з однодумцями. Але зараз, після стількох років смертельної небезпеки, пережитих в Росії, його мимоволі дратує їхній регіт.

– Смачно попоїсти і спокійно поговорити можна лише у такому місці… Правда? – Помовчавши, додав: – І оркестрик… нічого…

Акордеоніст, примружившись, тягне мелодію. Обличчя Міллера раптом скам'яніло, в очах блиснула лють. Пальці його неквапливо, але сильно мнуть цигарку.

– Їх би… на передову!

Ролінг розсміявся:

– Ви увесь ще там, у Києві. – І доторкнувся до пачки цигарок. – Російські? Ніколи не палю. Більше люблю сигарети, особливо болгарські або турецькі…

– Звик, вони міцніші. – Міллер затягнувся цигаркою. Підскочив офіціант. Поставив дві прямокутні тарілки, розділені на секції для салату, м'яса, гарніру. Ролінг помацав виделкою м'ясо.

– Що питимете?

Міллер глянув на офіціанта:

– Чарку коньяку.

– А мені – вина, бургундського. – Ролінг підсунувся до Міллера. – Про що це ми з вами?

Але Міллер не зводить очей з офіціанта, який нахилився, розкладаючи серветки. Під курточкою випинаються погони. Помітивши погляд, офіціант виструнчився, клацнув підборами, пішов. Знає свою службу. І тоді Міллер знову глянув на Ролінга.

– Про Київ, здається… – а про себе подумав: «Чого він хоче, цей берлінський півник? Підісланий до мене? Чи просто підлабузник?»

Ролінг похапцем жує, швидко говорить:

– Так, Київ дуже цікавить мене. Адже незабаром я працюватиму там. Старшим слідчим у штурмбанфюрера Санднера. Це справді красиве місто?

Міллер хмикнув:

– Дивлячись для кого. Непогане, якщо…

– Якщо?

– Якщо в ньому не треба двадцять років оглядатися і ховатися.

– Двадцять років! – У голосі Ролінга непідробний жах. – Ви просто герой, майоре Міллер. Але тепер… О, тепер ви повернетесь туди господарем!

– Господарі там і без нас знайдуться…

– Ви про партизанів? Мій шеф тільки про них і говорить…

Міллер серйозно подивився на Ролінга.

– Ви матимете з ними чимало клопоту, Ролінг. Особливо тому, що їх цікавитиме моя школа. Мені ніколи берегти себе, я повинен готувати і перекидати за лінію фронту агентуру… Отже, увесь клопіт з радянською розвідкою, підпіллям, партизанами – ваш!

– Знаю… Ви ж бачили Пауля, завтра ще один – молодший командир міліції – летить… І в усіх одне завдання: випередити більшовиків, розкрити їхні карти сьогодні, не чекаючи завтрашнього дня.

– Думаєте, вони цього не розуміють? – Міллер посміхнувся кутиками губ. – Там треба працювати з перспективою. Отож…

– Що ви маєте на увазі?

– Знайдіть хорошого агента… Посадіть його у концтабір до російських полонених. Потім він утече. До Києва.

– Зрозумів.

– А там нехай проникає у підпілля.

Ролінг вдячно вклонився Міллерові, вийняв книжечку. Той знову посміхнувся:

– Раджу відмовитися від цієї, гм… штабної звички. Київські підпільники будуть вам дуже вдячні за кожен зайвий запис.

Ролінг зніяковів. Відсунув тарілку, замислився.

– А у вас немає на прикметі такої людини?

– Мої люди поїдуть далі Києва, – сухо відповів Міллер.

– На Урал?

– І на Урал.

Ролінг якусь мить помовчав, потім тихо промовив:

– Я інколи не вірю, що працюю у контррозвідці, і заздрю сам собі… Яку геніальну комбінацію ви запропонували, майоре! Де ще можна так тренувати розум, винахідливість?

Міллер пожував губами і по паузі:

– У нас, німців, є найстрашніший ворог – наша надмірна сентиментальність… А втім, у ваші роки я теж заздрив собі.

… Він згадав цю розмову через годину, вже сидячи у розкішному шкіряному кріслі навпроти генерала. За звичкою, Міллер пильно оглянув старовинні меблі у великій кімнаті, велетенський камін і карту на всю стіну, такого ж розміру портрет Гітлера і знову повернувся до господаря кабінету – високого, суворого, з різкими рисами обличчя. Приязна усмішка не пасувала генералові Гауссеру. «Від цього сентиментів не дочекаєшся», – подумав. Але генерал здивував його.

– Ми задоволені вами, Міллер. Ваша місія у Києві увінчалася повним успіхом. Дев'ятнадцять років серед більшовиків – це, звичайно…

– Двадцять років і один місяць, гер генерал, – спокійно уточнив Міллер.

– Так-так… Отже, готуйтеся знову, майоре. Двадцять дев'ятий і п'ятдесят п'ятий армійські корпуси ось-ось увійдуть до Києва. І з першого ж дня ваша школа вже мусить діяти.

– Це залежить від певних умов, гер генерал.

– Зрозуміло, Міллер. Ми потурбуємося. Ваше діло – розгорнути школу в Києві, негайно починати підготовку людей…

Міллер попрощався, вийшов. Генерал натиснув кнопку.

– Санднер тут? Кличте. – І, недбало відповівши на привітання штурмбанфюрера, запитав: – Що нового з Києва?

Санднер мовчки вийняв з портфеля фотографії, поклав на стіл. Сухі руки генерала потяглися до фото: кремезний чоловік переходить вулицю. Ось він кидає листа до поштової скриньки… Розглядає афішу… На базарі копирсається у купі металевого мотлоху…

– Що відомо про цю людину?

– Ще недавно він був у формі чекіста, а тепер ходить у цивільному… Це – у воєнний час.

– Ще?

– З трамвая виходить останнім, сідає теж. У прохідному дворі оглядався.

– Дрібниці… – Генерал відкинувся у кріслі, пильно поглянув на Санднера.

– У комплексі вони дещо дають. На базарі радіодеталі…

– Що ж, по-вашому, більшовики не забезпечать своє підпілля раціями?

– Забезпечать, звичайно, але ж у цього чоловіка є смак до радіосправи. Це вже важлива риса.

– Прізвище, ім'я, зв'язки, друзі?

– Вивчаємо, гер генерал, – обережно мовив Санднер. – Наш Бруно…

Генерал махнув рукою.

– Ваш Бруно – ледар. А Пауль – боягуз. Я не бачу справді цікавих матеріалів про більшовицьке підпілля. Попереджаю: за першу ж диверсію у Києві спитаю з вас, Санднер! Отож старайтеся сьогодні! Скільки, до речі, днів цим фото?

– М-м… Щось близько тижня.

– А точніше?

– Шість днів, гер генерал… Зв'язок утруднений, навколо міста – важкі бої.

– Що у вас ще є?

– Армійська розвідка запеленгувала кілька виходів у ефір, схоже на проби короткохвильових рацій у місті. Є підстави думати, що в одному з будинків у центрі міста готується запасна явка: завезено продукти, якийсь ящик, можливо, з рацією. Ведемо цілодобове спостереження за управлінням НКВС… Якщо дозволите, гер генерал, хочу запитати, чи безпечно розміщати в місті школу Міллера? Надто примітне місце…

– Саме на це й розраховуємо, Санднер. Розвідшкола в Києві – це абсолютно несподівано і тому добре! А за безпеку Міллера і його школи відповідаєте ви, Санднер.

Санднер вклонився.

Останній огляд сил

Обшарпана, густо вкрита пилюкою півторатонка, на якій ледве вміщалися три «їжаки» із рейок, сердито прогуділа під самим Романовим вухом. Він одскочив, помітивши у куряві круглі від гніву очі водія, усміхнувся. На зубах зарипів пісок, спека стала ще нестерпнішою. В очах теж різало.

Роман витер обличчя брудним носовичком, похитав головою. «Скажений… А втім, хто тут сьогодні спокійний?» Він оглянув поле на знайомій околиці міста, довгі ланцюжки жінок, стариків, дітей. Дорослих чоловіків було зовсім мало. Люди вперто вгризалися у суху землю, копаючи довгий і глибокий рів. У котрий вже раз Роман подумав і жахнувся: «Скільки поту і сил коштує кожен метр цих перешкод, а німці, можливо, обійдуть їх десь стороною». Пригадалися слова з якоїсь давньої лекції: «Війна – це насамперед піт і праця…» Роман озирнувся і придивився до кількох дівчат, які, надриваю: чись, тягли «їжака» на край рову. Перш ніж подумав, що робить, схопився за теплий, жорсткий край рейки, потяг разом з дівчатами. Вони настільки стомилися, що навіть не звернули на нього уваги, не зраділи, не пожартували…

– Не штовхай, а тягни на себе, – порадив він білявій молодиці навпроти. – От так, бачиш… – І відійшов, витираючи чоло й оглядаючи наступного «їжака».

Та в цю мить хтось боляче штурхонув у плече. Роман підвів очі і побачив знайоме обличчя Сіренка – лейтенанта з сусіднього відділу. Той нічого не сказав, лише щось пробурмотів, наче вибачався за те, що штовхнув. Але Роман і без слів зрозумів, що хотів сказати йому Сіренко: «Хіба ти тут для того, щоб «їжаки» тягати? Не забувайся, Романе…»

Вже йдучи від дівчат, збагнув, чому тут опинився Сіренко. «Це вже комісар потурбувався. Наказав оберігати мене».

Він пригадав ранкову розмову з комісаром державної безпеки Сенченком, у зв'язку з чим і опинився на цій околиці. «У Берліні, звичайно, врахують, що радянська контррозвідка залишить у Києві добре підготовлених розвідників, і захочуть заздалегідь зробити все, щоб знешкодити їх. Тим важливіше підготуватися як слід. Перевір усе сам, Романе, остання можливість».

І хоча Романа цікавила насамперед група, її явки, зброя, настрій, знання обов'язків, – він не міг не фіксувати у своєму серці загальної картини горя жителів столиці республіки. Кожна мимохідь побачена сценка, навіть випадкова розмова і зустріч клали ще один пекучий рубець на серце… Не було в ці дні в місті людей веселих чи хоча б просто байдужих. Натомість – одвертай гнів і ненависть до ворога, який наближався, біль за рідне місто, інколи страх і розгубленість. Та найчастіше – жорстока рішучість, грізний спокій.

Пригадав, як, шукаючи потрібну людину, потрапив до музею. Блискучий паркет був вкритий пилюкою і попелом, шматками паперу, соломою, дошками і вірьовками. Наче свіжі рани, бовваніли на голих стінах порожні рами від старовинних картин.» Старенький дідусь у сірому халаті ласкаво, мов живої, торкався пальцями плеча мармурової купальниці. Із зверхньою посмішкою дивився на старого кремезний старшина, обвішаний зброєю. Розпалюючи величезну самокрутку, гудів:

– Ніззя, папашо…

– Так у ній же ваги небагато.

– Ні, папашо, машина не гумова… А упакувати ж треба? – Старшина тицьнув йому великий годинник з ґратчастим покриттям. – Часу нема!

Старий, наче вперше побачив військового, підвів очі на старшину. Очі сердито блиснули:

– Тут палити заборонено!

– Що-о? – Старшина онімів від подиву, озирнувся на розгромлений зал. Але дідусь невблаганно пояснив:

– Тут музей.

– Музей?

– Так. Був музей, є і буде! – І знову благально: – Ніяк не можна взяти її? Це ж епоха Ренесансу…

Старшина, ретельно гасячи цигарку, заперечливо хитнув головою.

– А це можна? – Старий показав на гранату.

Старшина перепитав:

– Підірвати хочеш?

– Не зараз, звичайно…

– Замінувати, значить? Це можна. Але не гранатою, – терпляче і навіть якось ласкаво почав пояснювати старшина старикові, який продовжував погладжувати мармур. А потім, співчутливо зітхнувши, повернув до залу і сердито гукнув: – Костенко, до мене! І викинь цигарку, в музеї знаходишся…

… Роман пригадав цю випадково почуту розмову, тепло усміхнувся: «Чудовий старик! Все життя його у цих статуях, а він сьогодні про міну мріє…» І думав ще про одного, до якого прямував зараз. Яка ж його там чекає зустріч? Відомо, що старий Поліщук був колись розкуркулений. У Сибіру поховав дружину й сина. Чи погодиться допомогти чекістам у ризикованій операції? Довго радився з. комісаром, поки одважився розкрити все, що можна, старикові. Якщо вдасться – ой, який же «даруночок» чекає на гітлерівців!

Минувши гайок, Роман на узліссі раптом почув знайомий голос. З-за тину побачив незвичайну картину. На просторому подвір'ї якоїсь установи йшов концерт. Просто на землі розсілися бійці, ополченці, дівчата-зенітниці. Навіть дівчина-оператор звуковловлювача визирнула з вікна автобуса, зсунула навушники. Раптом вловила на собі чийсь погляд, повела очима – і побачила стрункого лейтенанта, який прихилився до паркана. Юнак підморгнув дівчині, вона сердито зиркнула в одвіт, повернулася до співачки. Але Пауль – а це він пробрався на шефський концерт до зенітників! – аніскільки не збентежений… Зараз розсердилася, через годину буде ласкавішою! Він чемно посунувся, даючи місце якомусь цивільному молодикові, що теж хоче послухати спів. А Роман подякувавши Паулеві, прислухався до знайомої арії.

Чудово співає Оксана Отрадна! Зникли кущі бузку, біля яких вона стоїть, перед очима слухачів спливли стіни старовинної іспанської таверни. І лише акомпаніатор час від часу неспокійно дивиться на небо.

Голос Оксани несподівано тоне в оглушливому витті сирени. Підхоплюються бійці з пілотками в руках, дівчина з автобуса з жалем насовує навушники, ховається у вікні. Розбіглися зенітники до гармат, тільки Оксана лишилася на місці. І вже не тугою про понівечене кохання, а гнівом і ненавистю забринів її голос…

А в небі розгорівся повітряний бій. Навколо кількох німецьких літаків крутиться яструбок. Ось він пірнув униз, потягши за собою димовий шлейф. І точнісінько такий же слід поповз по блакиті за одним із фашистських бомбардувальників…

«… Так ось яка ти, артистко Отрадна», – роздумував через кілька хвилин Роман, йдучи горбатою вуличкою. Він давно знав співачку, а от сьогодні вона, як і всі інші, постала перед ним у зовсім новому світлі… «Яку анкету, яке знайомство порівняєш з кількома хвилинами цього співу на злість ворогові, з цими сльозами? О, це наша, хороша людина!» – формулював для себе враження Роман.

Він знайшов потрібний номер на будинку, якусь мить повагався біля хвіртки, а потім рішуче ступив у садок. Тихенько пройшов стежкою і зупинився за спиною у господаря, який, низько схилившись, порався біля квітки.

Старий підвів очі на чужого, але не здивувався, нічого не сказав, тільки ще ретельні почав знімати паперовий попіл з яскравої троянди. Роман привітався:

– Добридень, Семене Семеновичу! Так, здається, вас?

– Так-так… – не підводячись, сердито відповів той. – Ось палять, палять. А навіщо палити?

– Що? – не зрозумів Роман.

– Папери в установах… Попіл усе місто вкрив. – Старий обережно подув на пелюсток. – Евакуація, хай їй біс!

Роман усміхнувся, уважно подивився на старого, запитав:

– А ви хіба залишаєтесь?

– А куди мені? Старий пень, тут догнию… – Він ніби й лагідно дивиться на Романа, але очі насторожені. – А вам, шановний, що? Розсади треба?

– Ні, я не за розсадою… Ось звідки я. – Роман простягнув старому своє посвідчення. – До вас Дуся вчора не заходила?

– До мене багато хто заходить… І Дуся була.

Роман глянув на годинника.

– Тоді, якщо не заперечуєте, поговоримо.

– Прошу, – гостинно показав старий на домівку.

– Ні, тут не вийде потрібної розмови. Хочу вам дещо показати, Семене Семеновичу. Ходімо, чекає машина.

Старий уважно подивився на нього, підвівся, обтрусив руки.

– Ходімо, шановний…

Вони вийшли на вулицю і мовчки пішли до сірої емки, що примостилася в тіні акації. У машині Семен Семенович мовчав. Не порушив мовчанки і Роман, аж поки не зупинились біля фарбованих, високих – без жодної щілинки! – воріт.

– Прибули, Семене Семеновичу. Це, звичайно, не ваш садок, але варто поглянути…

Повільно йдучи за Романом, Поліщук уважно роздивлявся. Було видно, що густих кущів давно не торкалася рука садівника. Старий не втримався, нагнувся, вміло поправив кущик. Роман озирнувся:

– Подобається? Тут був дитячий садок…

– Воно й видно, – сердито промимрив Поліщук. – Не вміють за квітами доглядати…

На веранду назустріч їм вийшов Дудкін. Роман обернувся до Поліщука.

– Знайомтеся.

– Жорж.

– А це Семен Семенович Поліщук – кращий квітникар міста, кажуть люди… Ось що, Семене Семеновичу. Раніше тут був дитячий садочок, його тепер звідси евакуйовано. А щоб будинок не пустував, ми й вирішили освоїти це господарство…

Поліщук нерозуміюче позирає на чекістів.

– Сюдиб, – Роман переглянувся з Жоржем, – квітів побільше, та й фонтан варто відремонтувати… Шкода, басейн не встигнемо обладнати. Кращий у місті сад потрібен!

Очі Семена Семеновича округлюються:

– Це ж для кого таке багатство, шановний? Та ще в такий час?

Роман серйозно пояснює:

– Повернуться дітки – нехай радіють. А не дай бог прийдуть німці, будинок і сад неодмінно мають їм дуже сподобатися…

– А я… Я тут до чого?

– Господар потрібен, умілий і гостинний. А коли вже німці поселяться тут, ми з Жоржем вас знайдемо і дещо попросимо…

Поліщук довго дивиться Романові в очі, потім насуває бриля на лоб.

– Але ж я…

– Ми, Семене Семеновичу, все знаємо, то й довіряємо. Рідну землю треба всім захищати, гуртом.

Поліщук дивиться на далекий Дніпро, і гіркі спогади спливають у пам'яті.

– Старий я, ось що погано. Сил малувато. От що, синку… На Десятинній вулиці живе один чоловік. Недавно в його саду з'явилися рідкісні квіти. По-простому – єгипетський дзвіночок зветься. Піду до нього, мені не відмовить…

Семен Семенович було рушив, але потім повернувся.

– А як вони повірять, що я…

– Все буде зроблено, – заспокоїв Роман. – Це вже наш клопіт, батьку.

Пішов Поліщук, а Роман з Жоржем зайшли в кімнату. Задоволений Роман сів, потер руки:

– Треба поспішати з підготовкою дачі…

– Не заздрю я майбутнім дачникам, – усміхнувся Жорж. Він узяв товсту сучкувату палицю. Роман з цікавістю спостерігає, потім забирає її.

– Важкенька штука, – каже він. – Дуб? І як ти з нею? Освоївся?

Жорж підвівся, узяв ціпок і раптом невпізнанно змінився. Його очі стали нерухомими, хода – обережною, невпевненою. Тихо постукуючи палицею по підлозі, нерішучими кроками сліпця йде по кімнаті. Роман пильно стежив за ним, і, коли Жорж віддалився, різко кинув на підлогу порожнє відро… Жорж зупинився, трохи повернув голову, але очі, як і раніше, нерухомі.

– Що там, Романе?

– Реакцію перевіряю…

Жоржеві очі ожили, заіскрилися.

– У мене в школі математик був. Теж любив різні перевірки влаштовувати…

– Це не просто перевірка, останній огляд, Жорже.

– А що… скоро? – спохмурнів той.

– Треба бути напоготові…

Жорж роздумує, потім показує на палицю.

– Тоді, Романе, бачиш це місце? Про всяк випадок, знай – ламати ось тут. Якщо палиця потрапить до тебе без мене, дорогий друже…

Вони підвелись, подивилися один одному в вічі. Жорж погладив палицю:

– Її і розібрати, звичайно, можна, але то марудна справа. Тайник першокласний, май на увазі.

Роман по паузі:

– Добре, Жорже, але загалом… Загалом орієнтація мусить бути іншою!

– Зрозуміло, товаришу капітан! – засміявся. – На життя і… на перемогу? Так?

– Правильно! – просвітлів Роман. – Тепер слухай… Сьогодні опівночі маю зустрітися з Голубкою і Дусею. У Дусі плануємо обладнати запасну явку, треба, щоб ти подивився місце. Об одинадцятій чекай мене за адресою номер чотири, звідки підемо разом. Тільки не зустрінься із Сіренком, він сьогодні цілий день від мене не відстає…

– Це комісар тебе береже.

– Можливо. Та я б хотів, щоб Сіренко тебе не бачив. А потім у нього спитаю, чи зумів ти пройти за мною непоміченим…

– Заприсягаюсь, що й ти мене не побачиш!

– Хвалько! Бувай… – Роман легко стрибнув з веранди на алею.

Серед багатьох невідкладних справ, якими займався Роман у ці дні, найважливішим і найскладнішим було знайомство з учасниками майбутньої підпільної групи. Декого – Жоржа, наприклад, – він давно знав, а з іншими – як от із Марією і Семеном Семеновичем – мусив зустрітися вперше.

Марія… Кілька років вона чекає повернення свого чоловіка. Роман знає його долю, вона ж вірить, що повернеться. Ввійти до складу групи згодилася охоче, взявши на себе серйозну й відповідальну роль: стати найближчою помічницею Романа. Про людське око вони поженяться. Будь-яка перевірка Марії не страшна: колишня дружина репресованого з більшовиками повинна бути не в ладах. Та й Роман виглядатиме людиною, що заслуговує довір'я німців.

Роман поглянув на годинника й швидкою ходою рушив уздовж Дніпра. Над Києвом лягла густа літня темрява, крізь рідкі хмари виглядав ясний, наче вимитий, місяць. Він посріблив усе: і листя дерев, і легкі парканчики, і стіни хаток на околиці, і навіть стежку на пагорбі. Роман аж захекався, поки дістався до знайомого провулка.

Обіч паркана легкою ходою йшла жінка. Роман придивився: сумніву бути не може. Це – вона. Коли Марія порівнялася, виступив із тіні:

– Здрастуй, Голубко!

– Романе… здрастуйте…

Обоє всміхнулися: адже вони вперше так зустрічаються. Взяв її за руку, злегка потиснув лікоть:

– Звикай на «ти»…

Вона дивилася на Романа і мимоволі порівнювала його з своїм Сергієм. Той теж був ставний, з широкими плечима і чистим, високим лобом. Як воно буде? Марія погано уявляла собі підпілля й усі надії покладала на свого керівника. Який же він? Добрий? Сердитий? Чи любить жарт? Хотілося довіритися цьому чоловікові цілком, адже ж від нього тепер залежало все: і її спокій, і боротьба, й саме життя…

Роман ще по дорозі продумав свою розмову з Марією, і навіть про її тон. Вона ж не знає його… Отже, абсолютна щирість і товариськість. Він для неї насамперед друг і побратим по боротьбі, а вже потім – начальник. Зрештою, цю жінку, якій, певно, трохи лячно вступати у групу, треба просто підбадьорити, показати, що поруч з нею – доброзичливі, сильні й мужні люди…

Вони одночасно озирнулися – і обох вразила дя дивна, мирна тиша, чарівна місячна ніч.

– Зовсім як у романах про любов: ніч, місяць, – пожартував він.

Але Марія – в тон йому:

– І навіть невдоволена теща, яка не злюбила зятя…

Роман зацікавився:

– А що? Мати воює?

– Плаче, сердиться. «Такий час, – каже, а ти заміж! Як же твій Серьожка? Ти ж чотири роки його чекала, а тепер…» Пояснюю, як ти звелів: «Звідти не повертаються, після арешту – жодного листа!» Ну й, звичайно, хвалю тебе всіляко…

– А вона?

– «Хороша людина зараз не жениться! – Каже: – Молодий, здоровий, чому не воює, чому лишається в Києві?»

– А твоя мати розбирається в людях…

– Дезертиром тебе хрестить, Романе! Може, сказати правду?

– Зачекай, можна буде – скажемо… – Він помовчав і додав: – Нелегко тобі буде, Марійко, але ж треба витримати. Для підпільника це страшніше за переслідування ворога – презирство чесних людей, які не знають про нас правди… Я, коли позавчора був у тебе вдома, виходячи, почув за спиною розмову твоїх сусідок у подвір'ї…

– Що вони казали?

– Щось не видно, щоб збиралась вона з Києва, мовляв. А інша додала: «Аякже… Вона тепер чекає! Все тепер пригадає! І тридцять сьомий рік, і свого чоловіка…» І уяви, Маріє, я навіть зрадів цій розмові!

– Порадувався?

– Так! Дуже корисно, щоб така розмова до німців дійшла, коли вони будуть тут. Більше довір'я. А щодо сусідок, Голубко, то ти… перетерпи. Після перемоги все і всім пояснимо!

В цю мить прокотився схожий на весняний грім далекий вибух. І наче розбуджена ним, завила сирена, а за нею – різноголосий хор фабричних гудків. Марія з болем вслухалася у цю тривожну симфонію, а Роман, глянувши на неї і вловивши у повороті її голови цей біль і велике нервове напруження, підкреслено сухо і діловито спитав:

– Бражника бачила?

– Так. Завтра вони завозять рацію. І продукти.

– А документи?

– Теж.

Роман, наче вагаючись, сказав:

– Я хотів спитати тебе, Маріє… Тільки вибач, будь ласка.

– Я – Голубка, товаришу Роман, – з усмішкою нагадала вона. Але він нетерпляче хитнув головою.

– Я, Маріє, хотів про твого чоловіка…

Її очі звузилися, гірка рисочка пролягла на скронях. Опустила плечі, відвела погляд.

– Я все розумію, – вів далі Роман. – Але… ти знала дружин засуджених? Певно, стрічалися біля в'язниці… Так?

Марія не відповіла, тільки кивнула.

– Треба поновити ці знайомства, – і, попереджаючи її запитання, пояснив: – Німці шукатимуть ображених, незадоволених і пригріватимуть їх. Декого й до себе… наблизять…

Вона перебила:

– Я зрозуміла. Ми з Бражником, правда, думали не про це. Він радить поцікавитися німцями, які живуть у Києві.

– Це теж діло. Серед них знайдуться потрібні нам люди. Сьогодні ж доповім командуванню. Ти попередила Дусю, що ми зайдемо?

– Аякже, – і по паузі додала: – Горе в неї… Від чоловіка з фронту ні чутки, ні вістки.

– У багатьох так.

Вони підійшли до невеликого будиночка. Роман постукав, а Марія лишилася на вулиці.

В крихітній чистенькій кухні – невеличка плита, розвішана на вірьовці дитяча білизна. Повнолиця молода господиня присуває стільця, ніяково усміхається…

– Вибачте, я тут… Сідайте.

– Спасибі. Малі вже сплять? – Роман сів, подивився в Дусині очі. – Мене звати Роман.

– Знаю. Може, чаю хочете?

– Не відмовлюсь. – Роман узяв із столу фото військового у простенькій рамці. – Політрук?

– Так, це він після курсів. Молодий ще, а вже лисіти почав. Стидається, а я, бувало, сміюсь… – Дуся сумно дивиться на фото в руках Романа. – Відколи війна – ані рядочка…

Обоє замовкли, прислухаючись до кроків за вікном. Чути далекі кулеметні черги, вибухи бомб, ревіння літаків. Дуся тривожно подивилася на двері кімнати, де сплять діти.

Та ось стихла стрілянина, почувся сигнал відбою. І, наче підкоряючись йому, прояснилося небо, з-за хмар виплив привітний місяць.

… У кухні Роман закінчує розмову:

– Тривожити вас часто не будемо. Пароль запам'ятали?

– Авжеж.

Роман вдячно подивився на Дусю, подумав: «Вона ж навіть не уявляє усього обсягу наступної боротьби, усієї жорстокості, болю, втрат! З чистим серцем вступає у боротьбу мати маленьких діточок, скромна, непримітна жінка, яка, напевне, і не уявляє, як це можна когось у житті зобидити…»

– Спасибі, Дусю, – сказав, підводячись. Якусь мить помовчав, наче хотів ще щось додати, а потім коротко кивнув: – На добраніч.

– Щасти вам, Романе.

Комісар Сенченко робить контрхід…

Ніч у Бруно видалася важкою. Два нальоти із заходу, як не радів їм новоявлений залізничник, ускладнили його роботу. Треба було провести чималу передачу у Берлін, а пройти до свого підвалу в зруйнованому будинку було нелегко; по вулицях шастали патрулі, та й чергові біля будинків не давали спокою… А стрічатися з ними було набагато важче, ніж з патрулями, – тут вже одним документом не відбудешся, стежать і за виразом обличчя, і за мовою, і за ходою. Найбільше боявся Бруно, щоб серед жителів, які чергували цієї ночі біля своїх будинків, не трапився йому справжній залізничник. Це б віщувало найімовірніший провал!

Тому, влізши, нарешті, у свою нору, полегшено зітхнув і негайно взявся за ключ. Він розстебнув куртку, скинув форменого кашкета і низько нахилився над апаратом. Інколи передачу доводилося припиняти, бо згори було чути чиїсь кроки – патрулі не знали втоми! Тоді у тьмяному світлі маленької лампочки на обличчі шпигуна кам'янів вираз безмірної втоми, страху і ненависті. Взагалі Бруно не був боягузом, але зараз, наодинці із самим собою, він «відпустив гальма» й одверто страшився провалу.

Треба було причаїтися – і перечекати гострий момент! Але Берлін не дає спокою, щодня все складніші завдання, і серед них головне – знайти хоч якісь ознаки майбутнього підпілля!

Ніч минула. Яскравий літній день, що прийшов їй на зміну, заспокоїв напружені нерви Бруно. Тим більше, що доля, нарешті, посміхнулася йому. Спокійно і розсудливо він обрав зовсім незвичайний спостережний пункт – горище на будинку навпроти НКВС. Хто може подумати, що біля самої контррозвідки влаштувався ворожий шпигун?

Зате з цього маленького віконця на горищі добре видно широку київську вулицю. Бруно лежить з фотоапаратом у руках і чекає. Час від часу він піднімає апарат і прицілюється ним на будинок навпроти. Або його розрахунок сьогодні справдиться, або Бруно справді нікчемний агент! Вже тиждень він стежить за молодим чекістом Гаврилюком. Учора підслухав його розмову на базарі з якимось хлопцем. За всіма ознаками, той хлопець теж чекіст – надто вже у нього хороша виправка! Та й слова – «Перший викликає» – чогось варті! Не інакше, як Гаврилюк повинен сьогодні прийти до наркомату. У цьому разі Бруно неспростовно доведе його належність до чекістського підпілля!

Через об'єктив апарата видно великі двері і вартового біля них, людей, які входять і виходять, показуючи перепустки. Інколи Бруно здається, що Гаврилюк уже пройшов, що він просто не впізнав його серед десятків відвідувачів цієї великої кам'яної будівлі. Стривай! Бруно напружився, його чоло вкрилося потом…

Є! До дверей підійшов Гаврилюк – такий, як завжди, у скромному цивільному одязі. Дістав перепустку, до того ж привітався з вартовим. Ще б пак! Давні знайомі, виходить… Бруно гарячково натиснув кнопку, зробив кілька кадрів. Гаврилюк пішов у двері, а Бруно ще раз сфотографував вартового і лише після цього знесилено відсунувся од віконця, ліг горілиць… Тепер можна і відпочити хвилину. Належність Гаврилюка до чекістів доведено!

… А Гаврилюк піднявся сходами, постукав у двері, ввійшов. З-за столу підвів голову комісар державної безпеки Сенченко:

– Дивуєтесь, що викликав просто сюди? Сідайте, лейтенанте. Обережність вже ні до чого! Вас розкрито.

Гаврилюк скочив на ноги. Сенченко махнув рукою:

– Сидіть! За вами вже четвертий день – так принаймні знаємо ми – ходить якийсь залізничник… І фотографує!

– Товаришу комісар! Я ж так…

– Романа давно бачили?

Гаврилюк замислився.

– Днів з десять тому. Точніше – одинадцять. Потім працював один.

– Так. Отже, з групи Романа виключаєтесь. Ані з ним, ані з Бражником чи Дудкіним – не зустрічатись!

– Товаришу комісар! Значить, я…

– Значить, ви поїдете з Києва разом з усім наркоматом.

Гаврилюк пригнічено мовчить, потім підводиться.

– Я можу йти?

– Так. Але водіть і далі агента за собою. Поки що. Плутайте, хитруйте. Тільки не перегравайте! Докладну інструкцію одержите у Яковлева. Все.

Сенченко залишився один, за звичкою взяв раковину-попільничку, приклав до вуха. Увійшов чоловік у потертому піджаку.

– За вашим наказом капітан Горбенко, товаришу комісар.

– Сідайте. Полковник пояснив вам завдання?

Горбенко кивнув.

– Ваша група лишається у Києві. Терміново готуйте явки, завозьте зброю, продукти. Часу обмаль!

– Слухаю!

Горбенко вийшов. Сенченко зняв телефонну трубку, набрав номер. Повільно сказав:

– Доповідає Сенченко. Відволікаючий маневр почав…

Поклав трубку, замислився. Ну, добре, Гаврилюк із своїм «хвостом» тепер не страшний, нікого більше не підставить під удар. Але ж залізничника вдалося виявити лише чотири дні тому. А скільки він насправді ходив за Гаврилюком? Чи бачив Романа? Ось що головне! – Тепер Гаврилюк почне зустрічатися з людьми із групи Горбенка, залізничник прив'яжеться до них – і піде та чергова «гра» з ворогом, до якої комісар Сенченко за десятиріччя своєї роботи давно звик. Власне кажучи, гра вже почалася три дні тому – от і цієТ ночі залізничник передавав у Берлін дані, які йому вчора вдалося підсунути… Сенченко всміхнувся, глянув у вікно. А зараз залізничник лежить на горищі, фотографує вхід до наркомату. Нехай! Цікаво, як він передаватиме знімки? Оце треба з'ясувати! Головне – відвернути увагу від групи Романа…

Комісар знову зняв телефонну трубку.

… В кабінеті секретаря міськкому партії Сергія Павловича – хмари тютюнового диму. Він ходить за своїм столом біля стіни і повільно, наче ділячись уголос роздумами, мовить:

– Обстановка ускладнюється щогодини, і вся справа тепер – у нашій чіткості й організованості, товариші. Лінії зв'язку тримайте у найсуворішому секреті, щохвилини пам'ятайте про конспірацію. Щохвилини! Саме зараз, напередодні вирішальних подій, треба бути максимально зібраними й організованими. До міськкому, мабуть, вам не варто заходити. Якщо треба – знайдемо… Задзеленчав телефон.

– Слухаю. – Гай міцніше притис трубку. – Що? Не захоплюйтеся, розберуться ті, кому це належить. Краще скажіть, скільки чоловік відправили на окопи? Добре! Людей добирайте суворіше, стариків і хворих – не треба…

Поклав трубку…

– Учора комсомольці затримали одного з керівників наших п'ятірок. Купуючи газету, той спитав: «Скільки з мене?» Хлопці відразу: «Як? Не знає ціни нашої газети?» І потягли…

Обличчя Гая посерйознішало.

– Війна у місті вже йде – таємна, незрима.

Знову прозвучав дзвінок.

– Слухаю вас. – Зробив рукою знак, щоб присутні розходилися, сів за стіл. Дзвонив комісар Сенченко. Повідомляв, що незабаром до міськкому мусить зайти один товариш. Треба домовитися про деталі взаємодопомоги і підтримки.

– Добре, Павле Романовичу. А як звати товариша?

Нахилився над столом, щось записав у блокноті.

Невдовзі у двері постукали.

– Прошу!

Зайшов смуглявий, густобровий юнак з гострим поглядом. Подав руку:

– Бражник.

– Дуже радий.

Усміхаючись, Гай показав на стілець:

– Прошу, сідайте.

– Чого усміхаєтесь, Сергію Павловичу?

– Задоволений. Як вас упізнати, чекістів? Хлопець як хлопець… У комсомолії таких сотні.

– А ми саме з таких і складаємось, Сергію Павловичу.

Помовчали, потім Гай стиха:

– Ну що ж, до справи. З чого почнемо?

– З погоди…

– Що? – Гай здивований.

– Жаль, що дощу сьогодні не було…

– Чому?

– Він би сліди змив…

Бражник простяг через стіл руку. На долоні – кілька літер з друкарського шрифту.

– Це кегль вісім, так званий петит. На вулиці Урицького якийсь роззява розсипав. А хто – дізнайтеся, Сергію Павловичу. Щодо нас, ми вже знаємо – це з групи залізничників…

Гай нахмурився, розглядає шрифт.

– А тепер – про головне. Товариш Роман просив передати…

– Зачекай-но, друже, тут зайві вуха не потрібні. – Гай підвівся, підійшов до вікна, щоб його зачинити, але зупинився, поманив пальцем Бражника.

– Йди-но глянь на цих орлів.

… У подвір'ї міськкому вишикувалося народне ополчення. Нерівний, на перший погляд, дивний стрій витягся на асфальті попід вікнами. Люди різного віку, в різному одязі стоять урочисто й напружено. Ополченню вручається зброя. Уздовж ряду повільно походжає стрункий лейтенант, за ним – двоє бійців. Один записує прізвище, другий подає гвинтівки. Ось закінчили перший ряд. За командою шеренга зробила два кроки уперед і повернулася обличчям до своїх товаришів. Почала представлятися друга шеренга.

– Кочерга Іван Петрович, машиніст, – каже сивий здоровань.

– Запиши, – командує лейтенант, і боєць вручає гвинтівку.

– Стрільченко Ігор Андрійович, бухгалтер…

– Запиши.

– Солоух Кіндрат Степанович, лікар, – басить високий, трохи сутулий чоловік і, розправляючи плечі, простягає руку до гвинтівки.

Гай перехилився через підвіконня.

– Стривайте! – Увесь стрій на чолі з лейтенантом та двома бійцями дружно підвели голови до вікна секретаря міськкому. Гай озирнувся на Бражника, який став за штору, і нахилився ще нижче.

– Лейтенанте, я думаю, що відомому хірургові професорові Солоуху ми знайдемо діло за фахом…

Солоух сердито насупився, розвів руками:

– Сергію Павловичу, як же це ви…

– Це я вам повинен сказати: як же це ви, Кіндрате Степановичу! У вашому віці, професоре…

– Отож-бо воно й є! – не здається Солоух. – Оперувати вже важкувато, а от стріляти можу…

Та лейтенант рішуче перериває цю бесіду.

– Розмови в. строю! Товаришу Солоух, згідно з вказівкою товариша секретаря міськкому, кроком руш! – І, скомандувавши, більше не звертає уваги на старика, який вийшов із строю і сердито позирав на вікна другого поверху.

А Гай, зачинивши вікно, сів за стіл, покликав Бражника. Та знову перешкода – у дверях чути шум. До кімнати проштовхуються два юнаки з комсомольськими значками на грудях. Гай підвівся:

– Товариші, я зайнятий…

Юнаки познімали кашкети, ступили уперед.

– Ми до вас, товаришу секретар…

– А чому силою у кабінет вриваєтесь?

Хлопці зніяковіли. Бражник одвернувся до вікна. Голос Гая ще посуворішав:

– Чому, питаю, вриваєтесь?

– Невідкладна справа, товаришу секретар.

– Невідкладна?

– Так. Просимо залишити на підпільну роботу в місті, товаришу секретар! – схвильовано каже другий.

Бражник з цікавістю глянув на комсомольців. Потеплішали й Гаєві очі.

– На підпільну? А ви хто ж такі будете, хлоп'ята?

– Комсомольці, товаришу Гай! З четвертої залізничної школи…

– Ну, а що ви, товариші, вмієте? Адже підпільна робота – це…

Перебиваючи один одного, юнаки поспішають повідомити:

– Ми ворошиловські стрільці!

– Значкисти ГПО…

– ГСО…

– ППХО…

– Відмінники з німецької…

Бражник мовчить. Гай тепло посміхається:

– Спасибі, товариші, за пропозицію. Але поки що не потрібно. Якщо знадобитесь, знайдемо вас.

Потопталися юнаки, пішли. Гай мовчки глянув на Бражника.

– Ось тобі й резерви. Тільки кивни… Та про це – потім. А зараз повернімося до початої розмови…

Народження Петера

Довгий чорний автомобіль з есесівським прапорцем з'їхав з бетонованої автостради на манівець. Важко перевалюючись у вибоїнах, минув кілька рядів колючого дроту і зупинився біля арки над великими металевими ворітьми. Санднер, який сидів поруч з шофером, ліниво збив попіл з сигарети, почекав, доки підійшов вартовий. Ззаду позіхнув Міллер – його теж стомила далека дорога. І лише третій пасажир – агент, який сьогодні дістав прізвисько Петер, – сидів напружений і схвильований, його цікавило все: арка, ворота, сторожові башти концентраційного табору.

Хвацький фельдфебель довго і причепливо перевіряв документи, уважно розглядав Петера, аж поки Санднер не зауважив:

– Ваша прискіпливість, фельдфебелю, недоречна… Вкажіть дорогу до коменданта табору!

Всі троє піднялися на другий поверх. Тепер уже й Міллер зацікавився: він уперше в такому закладі. Комендант підсунув крісла, з інтересом подивився на Петера. А той прислухався до мелодії вальсу, що долинала через вікно. Комендант-дружньо поплескав Санднера по коліну.

– Чого не зробиш для старого друга, Курте?

– Звичайно, Віллі…

Обидва засміялися, усміхається й Міллер. Тепер уже прислухався до вальсу й Санднер. Він підвівся з крісла перейшов кімнату, визирнув у вікно. З другого поверху добре видно просторий майданчик, на якому колом стояли кілька десятків в'язнів. У кожного з ним – музичний інструмент. Кілька трубачів, один барабанщик, а найбільше – скрипалів. Посеред кола, піднявши руки, – диригент у смугастому одязі. Санднер послухав, повернувся до коменданта:

– Мій улюблений вальс… «Голубий Дунай»…

– У нас, Курте, він має нову назву: вальс смерті, – пояснив комендант і повернувся до дверей, де з'явився наглядач. Комендант ще раз глянув на Петера, який чемно сидів у кріслі, наказав наглядачеві: – Одного з музикантів – сюди… Тільки росіянина, десь так тридцятирічного…

Підійшовши до вікна, став поруч із Санднером. Той показав очима на музикантів, комендант ворухнув пальцями. Санднер зрозумів, хитнув головою, посміхнувся. Комендант пояснив:

– Це найзручніше, у блоку вже знають – з цієї площадки ніхто не повертається… Та й блок той увесь приречений, отже, все безпечно.

Поріг переступив блідий і худий полонений із скрипкою в руці. Комендант зібгав сигарету.

– Номер?

– Тисяча вісімсот двадцять один… – спокійно відповів полонений і оглянув кімнату.

– Так. – Комендант вийняв нову сигарету, припалив її, сказав наглядачеві, показуючи на в'язня: – Відвести й…

Наглядач кивнув.

– Знайдеш його картку. Ознайом з нею гера…

– Петера, – підказав Санднер.

– Так, Петера, і відправиш гера Петера у блок… В який же блок? А, до новачків! У блок номер вісімнадцять. Жодного слова нікому, навіть офіцерам! Зрозумів? – Комендант повернувся до Петера: – А може, щось легше – на розбір речей, у лазарет, на харчоблок?

Очі в'язня зупинилися на Петері, звузилися від ненависті. Скільки в них зараз вогню! Петер підвівся, ступив до нього, оглянув, потім повернувся до коменданта:

– Не треба легше… Як усі, так певніше. Я навіть на скрипці замість нього зіграю…

Всі розсміялися, комендант махнув рукою, і наглядач підштовхнув в'язня до дверей.

– На скрипці тут грати не раджу, – посміхнувся до Петера комендант. – Бо в цьому разі не гарантую, що потрапите до Києва… Грають-бо в нас вальс смерті! Зараз підете до четвертої кімнати, вам наколють номер, дадуть переодягтися. Якщо потрібно, звертайтеся прямо до мене…

– Ясно, – Петер виструнчився, до Санднера: – Дозволите діяти, гер штурмбанфюрер?

– Номер не забули?

– Тисяча вісімсот двадцять один!

– Добре. З своєю біографією ознайомтесь по картці. До коменданта звертатися зайвий раз не раджу, хіба що в разі гострої потреби. Все це може викликати підозру…

– Якби ж тільки підозрою кінчалося, – втрутився комендант. – У таких випадках навіть я не зможу врятувати вам життя, любий друже… Російські в'язні нещадні із зрадниками.

– Петер це розуміє, – зауважив Санднер. – Що вам ще сказати? Ми всі з нетерпінням чекатимемо вас у Києві і, сподіваюся, ще плідно попрацюємо… Хайль Гітлер!

– Хайль!

Коли двері за Петером зачинилися, Міллер закопилив губу:

– А знаєте, Санднер, цей режим не для нормального німця. Він потрібен у Києві живий і здоровий.

– Згоден з вами, колего, але іншого виходу нема. До речі, ця операція провадиться за вашою ж порадою, і я сьогодні маю доповідати про неї генералові. Що ж до Петера… Вважайте, що він перекинутий через фронт і почав працювати серед росіян. Чим важче йому доведеться тут, тим зліший він буде в Києві! В усякому разі, вважаю, що ми сьогодні почали розставляти небезпечну пастку для більшовиків!

Через кілька годин, входячи до знайомого кабінету, Санднер не міг приховати виразу торжества на обличчі. Генерал, поклавши руки на стіл, пильно дивився йому в очі. Санднер доповідав з піднесенням:

– Осмілюся підкреслити: останній тиждень вдалий, гер генерал… Наші люди успішно попрацювали. Кожна передача з Києва мене радує.

– Оцінки потім, Санднер. Факти!

– Шоста армія на дільниці Трипілля – Київ – Коростень у зв'язку з шаленим опором противника припинила наступ. Дії тут набрали позиційного характеру…

– Нічого сказати, відмінний успіх, Санднер! – Генерал поморщився. – Це просто тактичний маневр…

– Звичайно, гер генерал! Саме так і я розумію… Однак у нас є нові й цінні дані про будівництво другої лінії оборони Києва. Тридцять вісім кілометрів рубежів, сімсот п'ятдесят дзотів…

– Точні координати є?

– Ось вони, гер генерал!

Не дивлячись на карту, генерал наказав:

– Передайте армійській розвідці. Що нового про підпілля?

– Людину, яка нас цікавить, – Санднер погордливо посміхнувся, – звати Гаврилюк. Ось ще одне його фото.

– Так, непогано.

– Зафіксовано дві явочні квартири, одну рацію, склад продовольства.

– А це хто?

– Фото, на жаль, невдале… Це людина, з якою двічі зустрічався Гаврилюк. Прізвище – Горбенко, за нашими даними – чекіст. Зараз вивчаємо його докладніше.

Генерал підвівся, пройшовся по кабінету. Надовго зупинився біля вікна, вдивляючись у щось невидиме.

– Не подобаються мені ваші дані, Санднер.

– Осмілюся запитати, гер генерал, чому?

– Ні, не подобаються… І ось чому. Чи не забагато їх за такий короткий строк?

Генерал підійшов до столу, постукав олівцем по дзеркальному склу.

– Ви, звичайно, поясните це талантом і сміливістю Бруно й Пауля… А мені спадає на думку інше: чи не морочать нам голову більшовики? Сенченко вміє. Отже, потрібна ще одна перевірка даних по Києву. Нехай цим займеться ваш «міліціонер».

– Гуго? Ми викидаємо його сьогодні, і він завтра ж зранку зв'яжеться…

– Не поспішайте його зв'язувати з Бруно і Паулем. Нехай працює паралельно.

– Слухаю, гер генерал. Дозвольте доповісти про операцію «Петер»?

– Він уже в таборі?

– Так. Я щойно звідти, там усе в порядку. Петер акліматизується, починаємо готувати його втечу.

– Не поспішайте, Київ ще не наш. Нехай тікає не один, а з якимось більшовиком, бажано – киянином. Разом хай прийдуть до Києва, тоді Петеру легше буде влаштуватися і проникнути в підпілля…

– Слухаю. Згідно з планом, який ви затвердили, ми також почали обробляти жителів Києва німецького походження. Сподіваюся, це нам стане у нагоді в боротьбі з підпіллям.

– Не забувайте, що є серед цих німців і більшовики. Недарма ж вони стільки прожили в Росії. Кожну кандидатуру перевірте особисто…

– Слухаю. Добором займається слідчий Ролінг, а я, звичайно, перевірю.

А Ролінг в цей час сидить на дивані у затишній кімнаті. Поруч з ним – молодий чоловік у формі німецького льотчика. Граючи перснем на пальці, Ролінг тихо говорить:

– Ми з вами, колего, ведемо неофіційну бесіду… Але, звичайно, обидва ми, як офіцери великої Німеччини, повинні насамперед піклуватися про її інтереси. Фатерланд – над усе!

– Звісно! – ніяково усміхається льотчик. Ролінг теж приємно всміхнувся.

– Фюрер чекає від кожного з нас жертв… До речі, колего, ваші батьки, здається, жили в Росії? І повернулися потім до фатерланду? А хто з рідні лишився там?

Льотчик подумав, невпевнено сказав:

– Здається, сестра матері, тітка Ельза, уроджена Швальб…

– А за чоловіком?

– Бренер. У них була ферма під Одесою, потім вони переїхали до Києва…

– Що далі?

– Точно не знаю. Листування не було, моя мати померла десять років тому, і відтоді…

– Нам відомо, що ваша тітка також померла. Льотчик здивовано глянув на Ролінга.

– Вам… відомо? Чому вам?

– Юначе, не ставте дурних запитань. У вас в Києві є двоюрідна сестра, яка багато років жила десь в Сибіру, а нещодавно повернулась у це місто. Маргарита Бренер. Чули про неї?

– Чув, але… ніколи…

– Ви діяли цілком правильно, що не підтримували стосунків з жителями «більшовицької Росії. Але зараз – інша річ! Вам потрібно з нею побачитися…

– Побачитися? Але ж я…

– Що? Служите? Ми допоможемо вам побувати в Києві, зустрітися з сестрою. Голос крові і таке інше… Про вашу згоду не питаю. Я певен у «ній. Чи не так?

– Ну, звичайно. Якщо треба…

«І це мине…»

Рита любила свою кімнату. Зі смаком обставлена, вона радувала зір господині затишністю і скромною вишуканістю. Вузький диванчик, що правив за ліжко вночі, маленький письмовий стіл біля балкона, невеличка шафа з ретельно добраною бібліотечкою – Толстой, Лермонтов, Роллан, Маяковський… Кожна з цих книжок мала свою історію, викликала у Рити певні спогади й асоціації. От, приміром, проза Лермонтова. Покійний батько казав, що кращого посібника для вивчення російської мови не знайдеш у всій російській літературі. Батько був німець, інженер-будівельник, і тихими зимовими вечорами любив згадувати, як колись будував Шатурську електростанцію, як зустрічався і розмовляв з Леніним. Про Леніна він розповідав якось незвичайно, по-особливому тепло і людяно – наче про близького родича.

Рита, приходячи до школи, дивувала вчительку історії тим, що понад програму знала якісь цікаві подробиці про Ілліча – його манеру розмовляти, про загнуті угору носки черевиків… Крім цих спогадів, від батька лишилося ще кілька книжок – стареньких, пошарпаних, надрукованих на грубому жовтому папері: статті Леніна, план ГОЕЛРО, брошури Кржижановського та інших авторів. Рита ці книжки берегла, як живу згадку про теплі руки і хрипкий, на все життя застуджений голос батька.

Ще були книги, які краяли їй серце згадкою про чоловіка, – географічні брошури про Урал і Сибір, історія Японії, підручник японської мови. Мало хто знав, що Рита зовсім юним дівчиськом вийшла заміж за набагато старшого за неї, суворого і різкого чекіста, разом з ним мандрувала по країні, аж поки на Далекому Сході не поховала… Ніколи й нікому не розповідала про ці кілька років щастя з любимою людиною. Вона пам'ятала, як шанували, любили, але майже боялися його підлеглі і як тільки їй, юній дівчині, не боявся він розкривати своєї звичайної, людської слабкості, не могла забути, яким був він ніжним і палким у коханні… Вже пізніше, після переїзду до Києва, Рита дивувала знайомих: вродлива, струнка, з короткими, непокірними білявими кучерями, вона чемно, але суворо і беззастережно відхиляла будь-які залицяння. Скільки їх було, отих претендентів на її «руку і серце», як любила гірко жартувати сама з себе Рита! Але кожного, навіть найкращого, вона терпіла біля себе лише до тієї миті, коли мимоволі, а інколи й свідомо (особливо, коли починав їй подобатися) порівнювала свого нового знайомого з передчасно померлим чоловіком…

І знову лишалася одна, з своїм прихованим жіночим сумом, з тугою по теплому слову й ласці… Оце півроку, як оселилася у неї подруга, оперна співачка Оксана Отрадна, та не полегшало Риті. Навіть прихід війни, який усе перевернув, порушив, не зняв звичного каменя з серця – тільки ще впертіше працювала, допомагала знедоленим, переляканим жінкам і дітям, які тікали із заходу через Київ далі, на схід. Вона чергувала на евакопункті, і в ці години, сердито підвищуючи голос на знесилених, розгублених біженок, без зайвого слова одягаючи, годуючи, влаштовуючи їх на поїзди, все ж знаходила хвилинку, щоб подумати, що їй, зрештою, мабуть, пощастило – вона одна в усьому світі, і ніхто не пожалкує, якщо з нею щось трапиться під час чергового нальоту німецьких бомбардувальників…

От хіба що… Вона ловила себе на думці про нього – цього юнака з одвертим поглядом, який познайомився з нею на евакопункті, когось шукаючи. Жорж – так звали хлопця – пронизав її пильним поглядом веселих очей, на мить глянув якось серйозно і навіть трішечки сумно і раптом примусив Риту зніяковіти, зашарітися. Хто він? Невже той, про кого мимоволі мріялося наодинці? Вона зовсім не знала його, але була певна: хоч і красивий, але не гультяй, і, мабуть, чесний, мужній… Чому їй так здалося? На це Рита не могла відповісти, але відчувала, що це справді хороша людина. «Просто закохалася, як дівчисько…» – картала себе і навіть вдавалася до випробуваного прийому: згадувала чоловіка. Та надто вони були різні й за віком, і за зовнішністю. І думки про Жоржа не йшли з голови.

Вона сіла у качалку біля балкона, потяглася до улюбленої книги – роману Петра Павленка «На Сході». Слідом за автором поринала завжди в атмосферу тих напружених, гарячих років на Далекому Сході, про які йшлося в романі і які вона добре знала з особистого досвіду. Ця книга, читана ледве не десяток разів, завжди одвертала увагу від сьогоднішнього болю, «виключала», як казала про себе, всміхаючись, Рита. Але сьогодні й це не допомагало…

Перегорнула Оксанині книжки. Оповідання майора Овалова, Шерлок Холмс, Шервуд… Що таке? Чого це співачка Отрадна раптом так зацікавилася детективами? Останнім часом вона поводиться дивно – нервує, ночами не спить. Війна, війна… З гучномовця долинала така популярна останнім часом пісня: «Если завтра война». Рита посміхнулася, слухаючи знайомі слова. Пригадала ще одну свою улюблену: «Любимый город может спать спокойно…» Спокійно! І навіть бачити сни! А натомість – на шість бомбардувань за день, і всі по улюбленому місту. Парадокс? Рита заплющила очі, потяглася у кріслі. Батько любив повторювати слова царя Соломона з «Пісні пісень»: «І це мине…» Оті слова були у царя викарбувані на персні, і за будь-якої біди він дивився на руку і повторював їх.

За спиною почувся шурхіт, Рита повернулася до дверей.

Вбігла Оксана – чорноока красуня, на відміну від Рити одягнена навіть дещо строкато. М'яка шляпа-берет із заколкою, шовкова накидка, довга спідниця, туфлі на високих каблуках. В руках – довгі рукавички і сумочка. Якусь мить Оксана мовчки дивилася на Риту, наче спокійно слухала радіо, а потім рвучко вимкнула гучномовець. У раптовій тиші чутнішим став гуркіт далекої канонади, і Оксана наче задоволена цим: «Ось, мовляв, що треба слухати!…» Рита повернула голову, здивовано повела віями.

– Що з тобою, Оксанко?

– Не можу, Рито… Якщо завтра війна… «Яке там завтра, ось вона! Чуєш?

– Нерви.

– Я більше не можу! – прошепотіла Оксана, припадаючи до Рити, і одразу перейшла на крик: – Вони прийдуть?! Скажи, Рито, вони таки прийдуть? Це правда?

Рита тихо погладила голову подруги, задумливо дивлячись на вулицю.

– Заспокойся, дівчинко. Ти не повинна…

– Не повинна боятися? Тобі легко радити – ти німкеня! Не образять…

– І тому образити мене хочеш ти? Німкеня, кажеш? Досі не соромилась цього…

– О, тепер можеш!

– Не всі німці такі, Оксанко.

– Всі! Вішають, палять… Навіть дітей! Розумієш? Живих у землю закопують! Собаки скажені!… Хто їх зупинить? Хто?!

Оксана металася по кімнаті, потираючи скроні. Рита, навпаки, спокійнісінько сиділа у кріслі, раз по раз підносячи сірника до тоненької цигарки. Вона пильно стежила за подругою, і було видно, що болісно роздумувала: спробувати сказати?

Повільно мнучи цигарку в пальцях, наважилася:

– Скажених собак знищують… Розумієш?

Оксана глянула в обличчя подруги, ніби його вперше побачила. Спантеличено поворушила губами, наче хотіла спитати: «Як тебе розуміти? То пишаєшся належністю до них, то так розсудливо – та ба! Не розсудливо, а з жахливою і навіть жорстокою холодністю радиш знищувати?» Оксана звикла слухатися Рити, вона й зараз чекала її слів. Але Рита замовкла, помітивши здивування в Оксаниних очах.

– Заспокойся, Оксано, – сказала, підводячись і беручи її за плечі. – Чого тобі боятися? Солістка Київської опери… Дочка священика до того ж.

Оксана зовсім розгубилася.

– Що це ти кажеш, Риточко? Мій батько… Він невимовно страждає, пише, що служить молебні за нашу перемогу. Хоч цим корисний, не те, що я…

– Користь, звичайно, відносна, – ледь помітно всміхнулася Рита. – Та, здається мені, Оксано, ти й сама не знаєш, чого хочеш!

– Я? Я занадто добре знаю це, Рито. Але… але я. Риточко, смертельно боюся свого завтра!

З Оксани Рита перевела погляд на вулицю. Попід вікнами якраз проїжджала відкрита автомашина, переповнена малюками. Одягнені по-дорожньому, вони з цікавістю дивилися навколо, з насолодою підстрибували на лавах. З ними молода вихователька – дівчина з ластовинням на кирпатому носі, у недбало накинутому жакеті. Вона тривожно поглядала на небо.

Рита повернулася до Оксани, і раптом нова думка пронизала її.

– Стривай. А що це ти читаєш, поясни? Шерлок Холмс, майор Овалов… І знову до світанку читала? Ти ж ніколи раніше подібним не цікавилась.

– А знаєш, цікаво!

– Не думала. – В голосі забриніла насмішка.

– Так, тим більше, що ми живемо у такий час.

– Шпигуни, розвідка, стрілянина – так?

– А що?

– Нічого. – Рита посміхнулася. – Руку набиваєш? Чогось навчитися хочеш? Наївність безмежна…

Оксана трохи зніяковіла.

– Дурниці, просто розважаюсь. Хоча дещо корисне і там можна знайти. Але хіба я на щось здатна? От ти – ти у мене смілива і рішуча?

– Я?

– Так. Цікаво, який би ти собі обрала підпільний псевдонім, якби довелося?

– Псевдонім? – Рита здивована до краю.

– Так, не можна ж під своїм іменем. Я б тобірадила щось на зразок… Ну, наприклад, Біляночка! Білява, чарівна арійка, яка нещадно карає ворогів…

Рита підвелася з крісла, мовчки глянула на вулицю.

– Ні, Біляночка – погано… Це надто просто!

Чи потрібні левам вітаміни?

У синьому світлі тьмяних ламп, яких явно не вистачало в просторому цеху тютюнової фабрики, обличчя старого майстра видавалося неприродно блідим, а вуса – сріблястими. Сімнадцятирічний Сергійко, який щойно прийшов у цех із класів технічного училища, ніяк не міг звикнути до цих дивовижних змін у зовнішності шанованого Петра Івановича і раз у раз посміювався. Старому, зрештою, це обридло, і він визвірився на юнака:

– Годі тобі, ледарю! Дивися, он клеїш криво!

Сергійко не образився, тільки тихенько чмихнув у рукав і заходився ще ретельніше наклеювати на новенькі ящики з патронами біло-блакитні папірці із знайомою етикеткою цигарок «Казбек». Стрічка конвейєра лише на перший погляд повзла повільно, насправді ж у хлопця вже добряче боліло у попереку… І коли Петро Іванович, зробивши позначку у пухлому блокноті, вимкнув рубильника, юнак із задоволенням потягнувся. Хороший настрій не залишав Сергійка. Поплескавши долонею по ящику, він підморгнув старому:

– Тютюнець – перший сорт!

Завила сирена. Обоє прислухалися, і з обличчя Сергійка повільно сповзла усмішка. Очі стали тоскні.

– Знову…

Тепер посміхнувся Петро Іванович.

– Чого скис? Берись за роботу! Відпочивати будемо після перемоги!

Він уже було насунув кашкета глибше на лоба і взявся за рукоятку, коли раптом Сергійко метнувся до відчиненого вікна. Попід темними деревами ледь проступили тьмяні обриси двох чоловіків, які наче грали у піжмурки. Один сховається, другий перебіжить за інше дерево. Потім знову перебіжка.

– Хто це, Петре Івановичу? – прошепотів Сергійко, вдивляючись у пітьму.

– Хотів би і я це знати, хлопче, – голосно відповів майстер, протираючи скельця старих окулярів. – Ходімо!

І він швидко вийшов у темний двір, певний, що юнак йде за ним.

… Бражник знову притиснувся до стовбура, тамуючи, як йому здавалося, биття серця. Неясна фігура попереду ще раз перебігла під крислату акацію. «До башти прямує», – раптом збагнув Бражник і рушив уперед. Четверту годину не спускає він очей з цього миршавого чоловічка у потертому комбінезоні. Спершу він йшов з маленькою лопаткою, які у ті дні можна було бачити в руках багатьох киян. Потім лопатка зникла, а натомість з'явився невеликий кошик. Бражник терпляче почекав, поки чоловік зайшов у старенький сарай на подвір'ї великого будинку, потім вийшов звідти. Разом вони проїхали півміста в трамваях, поблукали тихими вулицями залізничної колії, доки не вийшли сюди – до корпусів тютюнової фабрики… Чоловік уміло сідав у трамвай, оглядався – але не дрімав і Бражник! Жодної підозри не викликав він у «підшефного», як називав подібних типів веселий Жорж Дудкін. І тепер відчував: наближається фінал. Він повинен довести остаточно, що цей чолов'яга в комбінезоні – зовсім не якийсь службовець чи робітник, мобілізований на окопні роботи, а справжнісінький ворожий диверсант! Чекісти за ним уже третій день стежать, і зараз Бражникові випало закінчити операцію. Власне кажучи, такого завдання він не мав… Але те, що агент дочекався темряви і тепер вийшов до тютюнової фабрики (що тут випускають оборонну продукцію, Бражник знав), свідчило про його недобрі наміри. Доведеться перешкодити…

Може, подзвонити до наркомату, викликати підмогу? Ні, не можна залишати ворога й на мить! Бражник потерся щокою об кору старого дерева, заспокоїв дихання і переклав пістолет у кишеню піджака. А чоловік тим часом підійшов до башти, що піднеслася над фабрикою, і раптом прослизнув у напіввідчинені двері. Бражник кинувся за ним. Устиг помітити якихось двох робітників, що вибігли з цеху…

А чоловік у комбінезоні вже минув другу площадку на звивистих сходах колишньої пожежної каланчі, яка доживала свій вік на фабричному подвір'ї. На мить зупинився, присвітив сірником, глянув на годинника – і знову метнувся угору. Оглушлива сирена, яка звучала десь поруч, дала змогу бігти без остраху, що його почують… Нарешті! На невеликій площадці чоловік зупинився, глянув згори на темне місто з рідкими спалахами трамвайних дуг.

І в цю ж мить біля ніг диверсанта в отворі з'явилася Бражникова голова. «Вдарити ногою?» – подумав один, витягаючи з кошика великого електричного ліхтаря. «Схопити за ногу, якщо вдарить», – вирішив другий. Так і сталося… Коли Петро Іванович, захекавшись, піднявся на площадку, він побачив, як Бражник одним з прийомів боротьби звалив шпигуна на підлогу. Але чоловік у комбінезоні виявив неабияке знайомство з вільною боротьбою – руки Бражника миттю розчепилися, звільняючи тулуб ворога. Крок до сходів, ривок униз – і зустріч з стариком та юнаком, які притиснулися до стіни…

Минула ще якась коротка мить, поки ворог зрозумів, що порятунку нема, бо ззаду залізними лещатами його знову схопив Бражник. Тепер у хід пішов бокс. Короткий, різкий удар, чекіст поточився – і чоловік у комбінезоні, не роздумуючи, метнувся через низенький ґратчастий парканчик за межі площадки. Кинувся за ним і Бражник, устиг схопити за комір.

Якби Сергійка потім попросили докладно розповісти про ці кілька секунд, він би всього і не згадав… Висить за стіною чоловік, далеко внизу – знайоме фабричне подвір'я, дахи і автомашини з ящиками, а тут точиться шалена боротьба. Чоловік викручується, кусає щосили Бражникову руку, а той, терплячи диявольський біль, хрипить:

– Ні, не вийде…

І тягне тіло у комбінезоні до себе, кидає шпигуна на цементну підлогу, заламує йому руки за спину і, потираючи вкушені пальці, спокійно каже:

– Здохнеш, не хвилюйся… Але в належний час.

А потім повертається до Петра Івановича і Сергійка.

– Допоможіть звести цього… І нікому ані пари з вуст!

Згодом Бражник крокує мокрою бруківкою, перекинувши плаща через плече. Давно вже відзвучали кремлівські куранти, і прифронтове місто затихло у нічній пітьмі.

– Стій! – Перед юнаком виріс патруль. – Документи!

Бражник подав перепустку, всміхнувся. Настрій у нього чудовий. Вдивляючись в обличчя» трьох, питає:

– Змокли, хлопці?

Але комсомольці не настроєні на розмови. Старший повернув Бражникові документи, підкинув на плечі гвинтівку.

– Проходьте, громадянине.

Пішов патруль. Бражник подивився йому вслід, похитав головою.

– Серйозні хлопці…

Підійшов до. знайомого будинку, взявся за двері. А з під'їзду – жіноча постать.

– Хто тут? Це ти, Павлику?

– Мамо? – здивувався Бражник. – Чому не спиш?

– Хіба тільки тобі ночами гуляти? Чергова я сьогодні. Бражник обійняв матір за плечі.

– О, раз ти на посту, тоді все в порядку! Любиме місто може спати спокійно… – Він нахмурився, вглядаючись у материні очі. – йди-но спати, рідна. Йди, лягай, я вже почергую за тебе…

– Е, ні, синку, ти ж з ранку на ногах. Все одно мені не спиться…

– Я звичний, йди, мамусю, – і він провів її до дверей.

Вона знову повернулася.

– А їсти хочеш, синку?

– Спасибі, мамо, двічі вечеряв…

– Візьми протигаз.

– Навіщо?

– А який же ти черговий без протигаза? – серйозно пояснює мати.

– Повірять і так… – Бражник умостився на сходах, розвів руками. Лише тепер відчув, як смертельно стомився. Він потер очі, підвівся, зробив крок. Ззаду зарипіли двері. Павло озирнувся. Куди й сон подівся!

– Любонько!

– Я. Ти що, чергуєш?

– Який же я черговий без протигаза? Так собі, підчасок. А як це ти здогадалася вийти? Вже ж третя година.

– Чекаю з вечора на тебе, Павле. Від'їжджаю завтра.

– Куди?

– Хто знає… На схід. Вже два ешелони з заводу пішли, а ледве відпросилася до завтра, хотіла тебе побачити. А ти, Павле, як?

– Поки що лишаюся…

Любине обличчя наблизилося до Павла. Вона погладила його щоки, брови, губи. А він тихо поцілував її пальці.

– Рідний, скажи мені правду – що з тобою буде? Усі твої друзі давно на фронті. Знаєш, що про тебе в будинку говорять?

– Догадуюсь, Любонько…

– Навіщо ж це? Ти ж сміливий у. мене. Скажи, заспокой. Ти будеш підпільником?

Павло засміявся, відвів її руки.

– Любов моя Федорівно! Не усім дано бути героями. Накажуть, і я евакуююсь. А може, на фронт пошлють. Не знаю, кохана моя.

– Ти кажеш неправду, Павле.

– Ні, правду. Чекаю наказу.

– Якого? Від кого?

Він закрив їй рота поцілунком, але Люба вирвалась. і рішуче встала.

– Хитруєш! А може, ти – боягуз? Кажи!

– Нема чого мені тобі казати…

Якусь мить Люба гнівно дивиться йому в очі.

– Соромно… соромно так спокійно дивитися і… брехати! Прощавай!

Підвівся Бражник. Мовчить. А Люба, повагавшись, раптом грюкнула дверима і зникла. Він напружено послухав, як застукотіли її підбори на сходах, як угорі десь зачинилися двері… Довго ще слухав Павло навколишню тишу, потім зітхнув і важко сів. Спершись на кулак, замислився. Сон і справді як рукою зняло.

Він не помітив, як з безлюдного провулка раптом виїхала знайома емка, як зупинилася біля його ґанку. І лише тоді, коли Жорж торкнувся його плеча, Павло підвів голову.

– Спиш, хлопче? Ходімо. Ти хоч трохи відпочив?

– Аякже… – пробурчав Бражник, влізаючи в автомашину і киваючи Романові, який сидів попереду.

Машина помчала порожніми вулицями, зрідка підсвічуючи собі дорогу короткими лезами вузьких променів. Зупинилися біля воріт зоопарку.

– Впізнав? – запитав Жорж, витягаючи важкого пакета з машини і йдучи поруч з Бражником. – Без тебе нам сюди йти нема чого, а треба ж завезти вантаж сьогодні…

– Чого так спішно? – розсердився Бражник.

– Значить, треба, друже, – посерйознішав Жорж. – Роман наказав цієї ночі все перевірити, все доробити… Цейтнот!

Бражник похмуро дивиться на друга, з яким не раз сидів за шахівницею. «Нестача часу? – подумав він. – Отже, наближається…»

І, мовчки взявши пакет з рук Жоржа, залишив того під деревом, тихо постукав у двері низенького будиночка. У відповідь оглушливо заревів лев.

… Синько, наглядач левів, акуратно поправив затемнення на вікні, підсунув Бражникові стільця і голосно гукнув кудись у глибину приміщення:

– Цезар, я тут… Цезар, спокійно!

Вгамувалася тварина. А Бражник сів, поклав-пакунок на коліна, запитав:

– Хвилюються звірі?

– Звісно, і їм спокою нема… Бомби їх не так дратують, як ота сирена.

– Бомба? А якщо сюди влучить?

– Біда буде… Голодні ж вони, на базі у нас нікого вже не лишилось. Я один на весь зоопарк. Бігаю немов навіжений, чим можу, годую звірят… Я тут, тут, Цезар! – підвищив голос Синько.

Бражник сказав:

– Отже, першу партію я приніс… – і подав пакунок Синькові.

– Що тут? – поцікавився той.

– Тут? Лимони тут… Вітаміни, дорогий друже. Для голодних левів. А точніше – гранати. Де покладеш?

– Влаштую як слід…

– А все ж таки? Я повинен знати…

– Від твого знаття користі ніякої. Ти не візьмеш. У клітці Цезаря сховаю.

– Підходяще! Я не візьму, отже, й ніхто не візьме.

– Це так.

– Я пішов, товаришу Синько. Прощавай, чекай, як умовились.

– Може, дощ перебудеш? – запитав господар.

– Ні, злива нам сьогодні якраз потрібна…

Бражник вийшов, застебнув плаща, бо дощ і справді знову припустив… Під деревом зустрів Жоржа:

– Влаштував?

– Так! У клітці лева сховає… Коли забиратимеш, скажеш, крім пароля, що прийшов за вітамінами…

– Вітаміни? Хіба ж левам вони потрібні?

– Виходить, що так…

Мета – частина «Альфа»

Роман глянув на годинника, підвівся з трави і крізь кущі попрямував до порожнього шосе. Віддалік темніли корпуси якогось заводу, по дорозі підняла хмарку пилюки автомашина. Роман не звернув на неї уваги. Він повільно і байдуже йшов обіч кювету, коли його наздогнала сіра емка. Стишила хід, зупинилася. Не кажучи й слова, він відчинив дверцята, сів. Лише тепер повернувся убік, міцно потиснув руку комісарові Сенченку. Той привітно усміхнувся:

– Здрастуй, Романе. У тебе, друже, непоганий вигляд. Загорів…

Автомашина вискочила на берег Дніпра, промчала під мостом, виїхала на околицю міста. На розі – вимушена зупинка: провулком повільно йшов артилерійський підрозділ. Неквапно рухалися біля великих коней загорілі до чорноти бійці, байдуже обминаючи емку. Сенченко й Роман мовчки дивилися на їх стомлені обличчя, думаючи про одне: «Як важко в ці страшні дні нашій армії!» Це був не жаль – це було співчуття і розуміння солдатів, які самі знають ціну нелегкому воєнному трудові… І, наче відчувши провину за те, що сидять на зручному сидінні без діла, повернулися один до одного.

– Отже, Бражник вже домовився про все з Гаєм, – тихо промовив комісар. – Радься частіше з Сергієм Павловичем, не соромся просити допомоги та й сам, чим можеш…

– Ясно, товаришу комісар.

– Так. Є цікаві новини, Романе. Цілком можливо, що німці, увійшовши до Києва, розмістять тут таємну школу диверсантів. Звідси їх перекидатимуть через фронт. Отже, твоє завдання конкретне: знайти школу, розкрити її, попереджати нас про кожного підготовленого в ній агента. Назва школи – частина «Альфа». Ясно?

– Так.

– Потрібні дані про агентів гестапо та СД, націлених проти партійного підпілля. Дещо ми підготували й для тебе. – Сенченко нахилився вперед, наказав шоферові:- Поверни зараз праворуч…

Машина проїхала вулицею Горького. Сенченко ледве помітно вказав Романові на будинок:

– Ось тут, у шостій квартирі, проживає одна стара полька, Стефанська Юлія Йосипівна… Полька вона така, як я. Думаємо, що німкеня. Однак поки що не чіпаємо, а ти поцікався її поведінкою…

Роман ще раз озирнувся на будинок.

– Зрозумів.

– Відомо, наприклад, що друзів у неї майже не було, якщо не рахувати одного. Це Кубрак, Микола Павлович, років за п'ятдесят, очі сірі, волосся ріденьке, зовнішність невиразна. Характерний жест: любить потирати підборіддя лівою рукою… – Роман узявся за підборіддя лівою рукою. – Це інтересний для нас суб'єкт, недавно ми дійшли висновку, що, мабуть, зв'язаний з німецькою розвідкою… Та він зник з Києва. А Стефанська лишилася. Отже, орієнтуйся.

– Ясно, товаришу комісар.

Автомашина пропустила трамвай, звернула в завулок.

– Паралельно з тобою лишається ще одна група. Керівник – Ковальчук, він же барон Мантейфель. – Сенченко показав Романові фотографію. – У нього своє завдання, але можеш розраховувати на допомогу, його координати…

– Запитання можна?

– Давай.

– А група Горбенка? Я чув, що й вона залишається… – Роман пильно глянув на Сенченка.

– Хіба я тобі не казав? – Сенченко всміхнувся. – Тримайся, друже, далі від Горбенка…

– Ми так і робимо.

– Правильно дієте, його завдання – особливе. Тепер докладно розкажи про свою групу. Про кожного окремо: як підготовлений, який настрій…

… Машина помчала широкою вулицею швидше, завернула на околицю. Слухаючи розповідь Романа, Сенченко уважно дивився навколо. Раптом торкнув за плече водія.

– Зачекай-но… – Комісар показав Романові у вікно.

Озброєні лопатами, четверо дівчат вели міліціонера у пошматованій, брудній формі. Це був Гуго. Вигляд у нього жалюгідний, петлиці напівобірвані, під оком – великий синяк… Одна з дівчат – тендітна, білява – не приховуючи боязкості, несла у витягнутій руці кобуру з наганом. Хоча й одібрала у диверсанта, але ж лячно тримати близько таку штуку! Зате дівчина в штанах, яка командувала групою, була дуже рішучою. Крокувала впевнено, швидко.

– Ану, стій! – наказала вона і звернулася до Гуго! – Свисток тобі не забули покласти?

Сенченко з інтересом прислухався до розмови і навіть опустив скло в кабіні. Машина стояла під деревом, і дівчата її не помітили. Роман зробив рух до дверей, але Сенченко застережливо поклав йому руку на коліно.

На запитання дівчини Гуго зневажливо одвернувся.

– Ти не задавайся… – розсердилася дівчина і зняла з плеча лопату. – Ану, свисни! Виклич собі підмогу! Мерщій!

Гуго презирливо закопилив губу.

– Галько, ану, покажи йому нагана… – скомандувала дівчина в штанах.

Галька лякливо простягла, руку з наганом ще далі від себе. І тоді дівчина в штанах передумала й піднесла над головою лопату:

– Давай, свисти!

Гуго повільно тягнеться рукою до кишені на грудях, двома пальцями витягає свисток. Прикладає його до вуст, свистить. Дівчата стежать за ним, а Галька навіть почала усміхатися.

– Ще! – гнівно закричала дівчина в штанах.

Гуго знову засвистів.

З-за парканчика раптом вискочив молоденький міліціонер, зупинився, приголомшений.

– Ви що?! – заволав він на дівчат. – Як же це? На представника Радянської влади?

– Не кричи, – спокійно порадила йому дівчина в штанах. – Одержуй свого представника… З посагом!

І вона витягла з мішка зібганий парашут. Міліціонер якусь мить дивився на купу шовку, потім повернувся до Гуго, почав його ретельно обшукувати.

– А тепер пішли, – сказав, закінчивши обшук.

Сенченко засміявся. Засміявся й Роман. Комісар на хилився вперед, наказав:

– До наркомату, швиденько. От тільки Романа висадимо тут недалеко… До речі, Романе, ти нічого не розповів про ремонт дачі над Дніпром. Та я вже й так знаю. Дача вдала, – а ще вдаліший, на мій погляд, дід Поліщук.

– Ми й будиночок його з садом на Пріорці освоїли, товаришу комісар. Там думаємо радиста розмістити. А дід Поліщук наче народився розвідником. От послухайте, яку комбінацію він запропонував… Якраз зараз Дудкін пішов до міліції, почав готувати, – і Роман почав розповідати.

… Відділення міліції на околиці міста. Лейтенант кричить у трубку:

– Черговий по четвертому відділенню слухає! Що? Який гість? А київська прописка є? Нема? Ведіть гостя сюди!

У дверях з'явився Жорж Дудкін. Послухав чергового, підійшов до столу, вийняв посвідчення. Черговий без слів вказав на стілець. Дудкін із задоволенням сів, розминаючи натомлені ноги. Черговий поклав трубку, перехилився через стіл до Жоржа.

– Слухай, лейтенанте, – запитав Дудкін, – у тебе в камері часом нема самогонниці?

– Кого? – Черговий навіть очі вирячив.

– Ну, затриманих за самогон…

– Таких сьогодні не поступало, – розвів руками черговий і раптом почав хитрувато мружитися. – А що, похмелитися треба?

– Скажеш таке, – обурився Жорж. – Є потреба, раз запитую. Треба технологію цієї справи вивчити. Терміново.

Черговий зсунув кашкета на потилицю, запитливо глянув на Дудкіна. Похитав головою:

– Завжди у вас вигадки різні…

– Треба, значить.

– Треба? На Бессарабку їдь, там, може, знайдеш…

– Доведеться, – зітхнув Жорж.

Він сумно подивився через вікно на розжарений асфальт і вже було підвівся з стільця, коли раптом хтось постукав. Рвучко розчинилися двері, і до кімнати увійшли дівчата разом з молодим міліціонером та Гуго.

– Товаришу черговий! – доповів міліціонер. – Ось одержуйте, просто з неба зняли…

Дівчина в штанах виклала на стіл парашут, німецький кишеньковий ліхтар, револьвер. Жорж з цікавістю глянув на Гуго. Черговий підвівся.

– Документи? – і тут же. змахнув рукою. – А, все одно липа. Веди його до підполковника. А вам, дівчата, спасибі…

З-за дівочих спин виткнулась Галька.

– Знаєте, як його взяли?

Але черговому було ніколи. Він одмахнувся:

– Ясна річ як… Взяли, скрутили, обеззброїли. Методика відома. Спасибі вам, товариші, ви вільні…

Черговий вийшов із-за столу, провів дівчат до дверей. Жорж, трохи подумавши, присунув до себе телефонний апарат.

– Товаришу комісар, – доповідає Жорж. – Допіру взяли якогось міліціонера, точніше – молодшого командира міліції. Що? Вже знаєте? Як знаєте?

Сенченко, тримаючи трубку, усміхнувся:

– Бачиш, знаю. Років під тридцять, чорнявий, сухорлявий, петлиці обірвані, руки зв'язані зеленою ганчіркою… Правильно? Отож чекіст, навіть сидячи у кабінеті, має знати все, що йому треба…

Коли комісар поклав трубку, усмішка зникла з його обличчя. Він мимоволі уважніше почав стежити через вікно за тим, що діялося на широкій вулиці і далі, на площі навколо пам'ятника Богданові Хмельницькому. Туди проїхала важко навантажена автомашина – і слідом за нею побігла бруківкою літня жінка з якимись пакунками в руках. Хто вона? Чому побігла за машиною? Чи відстала і зараз втратила останню можливість евакуюватися? Чи на машині поїхав хтось близький і серце зараз крає туга і біль? Не наздогнала, відстала… В опущених плечах, у в'ялій ході – стільки горя, що Сенченко не витримав, підвівся і запнув фіранку. Потер стомлені очі, взявся за свіжу пошту. Довго вчитувався у маленький папірець, не маючи сил збагнути його страшний смисл… Не зразу зняв трубку з апарата, що заливався довгим дзвінком.

– Слухаю… Слухаю вас, Сергію Павловичу. Що? Так, знаю… Ну що ж, до скорого побачення. До скорого…

Ще більш спохмурнів. Взяв раковину, послухав її невгамовну розмову з людиною, потім знову взявся за телефонний апарат. Присунув його до себе ближче, поставив зручніше. Зовсім повільно набрав номер, тихо сказав:

– Терміново знайдіть Горбенка. Мій наказ – його групу сьогодні ж евакуювати з Києва! Агентів, за якими велося спостереження, брати негайно. І повідомте про це Романа. – Пройшовся по великій кімнаті. Отже, все… Навіть у найгарячковішому сні б не повірив у таке: залишити рідне місто! Протягом цих страшних тижнів Сенченко багато разів бував на західних околицях столиці, на власні очі бачив жорстокі бої у Голосіївському лісі, непохитну стійкість захисників міста. І хоча він за своїм службовим становищем знав набагато більше за інших, знав, що ймовірність сьогоднішнього дня передбачена, – ні на мить у серці не припускав такого… Важке, невимовне горе, від якого стислося серце, забило дух у грудях, затуманило на мить думки. Ні, не можна піддаватися!

За вікном прогримів вибух. Рвонулася від повітряної хвилі важка штора. Упала на підлогу улюблена раковина. Сенченко підняв її, поклав на стіл. Підійшов до стіни, відсунув занавіску на карті міста, обережно почав знімати кнопки. Згорнув карту, сховав у портфель. Все!…

Телефонний дзвінок вдарив по напружених до краю нервах. Сенченко повернувся до столу. Наказав собі: жодної нотки відчаю, жодного невпевненого слова! Послухав і відповів.

– Гаврилюк? Здрастуй… Узяв? Ти цілий? Молодець. Що ти кажеш? А це непотрібна розмова… Свого рішення не міняю. Все. Їдь на аеродром.

Поклав трубку й одразу знов її підняв.

– Слухаю. Так. Дуже добре. Подайте першу допомогу, допитайте. І негайно виконайте вирок. Так.

Новий дзвінок.

– Слухаю вас. Так. Устиг передати? А куди ж ти дивився? Шкода, дуже шкода… Розшифруйте і разом з протоколом допиту віддасте мені. Тільки швидше, даю півгодини.

Ще дзвінок…

– Горбенко? Ну що ж, буває так – накази змінюються… Знаю, спасибі, ти все добре зробив. Ти виконував відволікаючий маневр, уся твоя група добре відома ворогові. Зате інші у безпеці. Зрозумів? Отже, не гай часу – виїжджай на аеродром. Поговоримо в дорозі. Все, виконуй…

Задумливо похитав головою.

– Своє діло вони зробили добре… Тепер черга – за Романом. Щасти йому!

А Роман у цей час поспішав, майже біг вузенькою вуличкою. Раптом біля телефонного стовпа зупинився, зацікавився якоюсь об'явою, наліпленою на ньому. Уважно прочитав текст, час-від часу поглядаючи вздовж вулиці…

До воріт старенького будиночка під'їхала вантажна автомашина. З-за хвіртки визирнув старий Поліщук. Веселий шофер відчинив дверцята, звернувся до нього:

– Сьомий номер, батьку? Дрова – тобі?

Поліщук закивав:

– Заїжджай у подвір'я, синку… Давно чекаю.

Він широко відчинив ворота, показав дорогу.

Роман пішов теж до воріт будиночка Поліщука, йдучи, пильно оглянув будинок Дусі. Відзначив безлюддя на вулиці. «Біда позаганяла», – встиг подумати, виходячи на подвір'я.

Поліщук і шофер дружно вивантажували дрова. Потім удвох взяли якийсь ящик, що стояв під дровами, стягли на землю. Шофер тихо сказав:

– Батареї – окремо… Ось тут.

– Розберусь якось, – пробурчав у відповідь Поліщук. Він уже побачив Романа. – День добрий, синку…

– Доброго здоров'я, Семене Семеновичу. Можна до вас?

– Ласкаво прошу, проходьте. Я тільки дрова упорядкую тут…

Роман дбайливо зачинив за собою двері, пройшов через сіни до невеликої кімнати. Там, біля столу, сиділи Жорж Дудкін, Павло Бражник і Марія Голубенко. Побачивши Романа, усі троє підвелися… Він оглянув їх, тепла хвиля огорнула його. «Моя сім'я», – майнуло в думці. Помітив похмурі погляди, тривогу і рішучість на обличчях. «Нервують. Що ж, це зрозуміло. Від цього не сховаєшся навіть сам із собою», – подумав Роман, а уголос сказав:

– Настав час, друзі… Наші залишають Київ.

День, що став ніччю

Прохолодний і ясний, цей вересневий ранок начебто не обіцяв нічого незвичайного… Але для сотень тисяч киян, і зокрема для лейтенанта Івана Гаврилюка, він обернувся чорною ніччю.

Ніколи він не брехав у своєму житті, тим більше – своєму начальству. А вже такій людині, як комісар Сенченко – і поготів! Але сталося так, що на цей раз сказав неправду. Сподівався, що після того, як заарештує шпигуна у формі залізничника, Сенченко все ж залишить його на підпільній роботі в Києві. Тому й на запитання «Цілий?» відповів ствердно, бо боявся розказати про рану. А потім дорікав собі, як ніколи у житті!

… Вони бігли удвох, гуркочучи по залізному даху. Досягши димаря, Бруно присів і вихопив пістолет. Тут, на висоті п'яти поверхів, де практично вони були одні, – навколо, скільки сягало око, мовчали порожні вікна залишених будинків – Бруно насмілився дати одвертий бій своєму переслідувачеві, його кулі покришили кілька цеглин, так і не влучивши у Гаврилюка. І тоді Бруно кинувся у маленьке віконце.

Гаврилюк розгадав цей маневр. Він озирнувся, шукаючи входу на горище. Віддалік, за цегляним виступом, блиснуло скельце ще одного слухового вікна. Метрів шість, не більше. Але як їх подолати? Гаврилюк притиснувся до прохолодної бляхи, потім відштовхнувся не тільки руками й ногами, а й усім тілом, побіг до виступу. Бруно в цей час вже протиснувся ногами вниз у вікно і, тримаючись руками, висовувався над дахом. Стрибок Гаврилюка співпав з пострілом німця. Іван звалився на горище, відчувши болючий удар у плече, а ще через мить побачив на собі кров. І все ж знайшов сили пробігти ті кілька кроків, що відділяли його від Бруно.

– Все, – сказав Іван, піднімаючи пістолет. – Більше ти мені не завадиш!

Довго сидів поруч з трупом німця, збирався з думками і силами. Потім спустився пожежною драбинкою на верхню площадку, одчинив двері у порожню квартиру. В пошуках води і якогось бинта мляво ходив по кімнатах, поки не побачив телефон. Зняв трубку і зрадів: апарат працював! Звідси дзвонив Сенченку…

Роздягся, помився, натяг скривавленого піджака на голе тіло. Полежав на ліжку… Хитаючись, підвівся і висунувся у вікно. Звідси, з п'ятого поверху, було далеко видно пустельний і засмічений Хрещатик. Німа тиша підкреслювала його порожнечу… І раптом Іван побачив німців! На тому боці вулиці, відбиваючись у дзеркальних вікнах вітрин, рухалися сірі постаті з автоматами в руках. Ось один з них нахилився до підвального вікна, розмахнувся і кинув туди гранату… Вибух, ще один, ще… Методично і планомірно, один за одним крокували вони порожньою вулицею, роблячи, за всіма ознаками, давнє і звичне діло.

Підлога під ногами в Івана захиталась. Він кинувся, стрімголов униз, розпочавши свій далекий і мученицький шлях по тилах ворога – на схід, до своїх. Внизу, вже виходячи з будинку, на мить затримався, бо побачив двох ворогів. Одного, у крислатому плащі офіцера, як здалося Іванові, він десь бачив. Це й справді був Пауль, що, на відміну од Бруно й інших агентів, зумів дочекатися своїх. А другий, літній і кремезний, у розшитій українській сорочці, запопадливо дивився у вічі Паулеві. І що найбільш вразило Івана – розмовляли вони українською мовою!

– Отже, запам'ятай, Дзюбо, – наказував Пауль, – завтра ж о дев'ятій збери домоуправів і двірників. Розмовляти з ними буду сам. А зараз поспішай, гауптман чекає!

– Біжу! – гукнув Дзюба, поспішаючи за своїм начальником.

Гаврилюк перечекав, поки вони зникли за рогом, і кинувся у протилежний бік. Він біг до Дніпра. І туди ж прямували сотні й тисячі інших людей, які волею цієї страшної війни раптом опинилися позаду фронту і тепер прагнули одного: дійти до своїх, узяти в руки зброю і знову бити ненависного ворога!

… Ці фігурки людей, що дерлися схилами над Дніпром, добре були видні у бінокль Азарова. Окопчик біля самої води надійно сховав молодшого лейтенанта і його помічника – рядового Зарембу. Заремба відлежувався яа дні окопу, а Азаров раз у-раз висувався, стежачи за протилежним берегом. Та от раптом упав на Зарембу – відразу ж прогриміло кілька вибухів. Ланка німецьких літаків, скинувши свій вантаж, пронеслася над окопом. Коли зникла, почувся голос зв'язківця із землянки:

– Азарова до телефону!

Наказ був коротким і ясним. Азаров в'ийняв з нагрудної кишені пакет, довго розривав його неслухняними пальцями, почав читати. Заремба, – він не відходив від командира ані на крок, – облизав пересохлі губи.

– Що там таке? – запитав.

– Пости знято? – замість відповіді спитав Азаров.

Заремба злякано закивав головою.

– Пора, – твердо сказав Азаров і глянув на довгий міст.

І тут він без бінокля, неозброєним оком, побачив німецькі танки на тому боці. Вони мчали набережною, щедро поливаючи все навколо кулеметними чергами. Азаров чомусь подивився ще в бінокль, устиг навіть помітити цівку блакитного диму за головним танком – і в цю секунду побачив у світлому скляному колі молодого червоноармійця.

Оглядаючись на танки, він біг до мосту. Азаров опустив бінокль, перебіг до свого окопчика, потіснився, даючи місце Зарембі, і знову почав стежити за червоно-армійцем. Той наблизився до мосту… Але тут встряв Заремба. Смикаючи за рукав Азарова, він у розпачі закричав:

– Командире! Пропадемо ж!

– Пропустимо, – спокійно сказав Азаров. Він знову підніс бінокль і почав розглядати змучене, бліде обличчя бійця, його широко роззявлений рот, якому не вистачало повітря… От він збіг на міст, зупинився, озираючись на німецький танк, знову побіг…

Азаров відчув холод на спині. Танк в'їхав на міст! Азаров то піднімав бінокль до очей, то опускав його, фіксуючи побачені сцени, наче кадри якогось жахливого фільму…

Кулемет на танку здригнувся, плюнув вогнем раз, другий – і пішов мерехтіти у кружальці окуляра. Ще черга! Ще! Але й хлопець розумний! Стрибнув, наче заєць, метнувся до поручнів, потім знову на середину мосту. Зигзаг! Ще один!

Побілілі вуста Азарова мимоволі шепочуть:

– Швидше, браток, швидше…

І вже не очима, а якимось надприродним почуттям зафіксувавши стрибок червоноармійця з мосту на насип (юнак не втримався на ногах і мішком скотився вниз), Азаров чимдуж потяг на себе ручку пекельної машинки. Він став на весь зріст і дивився прямо на кулемет, який посилав тепер чергу за чергою просто в нього. Азаров схопився за груди, поточився, не випускаючи з рук машинки, і вже не бачив, як нахилився над ним захеканий червоноармієць.

У чорній імлі раптом сховалося сонце, скрегіт металу прозвучав наче крик. Зник міст, зникли і танки, що мчали по ньому. Розпластавшись, ліг на мертвому Азарові врятований боєць. Ось він підвів голову, глянув перед собою, побачив на бруствері напівзасипаний обпаленою землею бінокль – і в невимовній тузі заридав.

А брудна вода, стривожена вибухом, билася у берег…

«Я ваш підслідствений, товаришу капітан!»

Того пам'ятного року зима дала про себе знати киянам досить рано. Перший сніжок впав опівночі, і зранку, поки все не розтануло, порожні й понівечені вулиці виглядали тихими і мирними, наче і не точилася на них смертельна боротьба, наче не був. окроплений кров'ю кожен камінець і не панували тут горе й страждання.

А надвечір подув холодний вітер, і невеличкий морозець скував калюжі. Сніжинки закружляли знову. Роман, який зібрався з Марією готувати шифровку, з інтересом стежив з вікна за снігопадом. Ось пройшов бруківкою німецький патруль. На чистому сніжку лишилися великі чорні відбитки солдатських чобіт. Патруль обминув афішну тумбу з численними об'явами і наказами; один із солдатів зупинився, повернувся спиною до вітру, щоб розпалити сигарету, і двоє його друзів теж стали, чекаючи курця.

«Наодинці, та ще й надвечір, залишатися бояться», – машинально відзначив цю деталь Роман. Він завжди був спостережливим – служба привчила! Але тепер його зір став особливо гострим. Згадав, як ішов повз пам'ятник Тарасові Шевченку і звернув увагу на те, що сніг на бронзових щоках поета тане. Наче плаче Тарас…

Роман сьогодні багато ходив по місту: треба було декого побачити, зібрати нові дані для радіопередачі в центр, обстежити місце однієї з майбутніх операцій. І почував себе погорільцем, який щойно прийшов на спалену рідну садибу. Ятрилося серце, скипав гнівом.

Особливий гнів викликали німецькі накази та об'яви. Безмежно дратував його нахабний, хазяйський тон гітлерівських директив, невимовну лють збуджували об'яви про численні репресії. Але Роман ясно бачив і дещо інше: страх окупантів перед нескореною радянською землею. Як би не лементували німці про свою силу й «історичну місію», як би не лили кров радянських людей – за усім цим поставав тваринний страх!

Роман довго вчитувався в оголошення міського-коменданта про те, що в'їзд осіб, які не проживають у Києві, суворо заборонений. «Хто прибув до Києва з 20 вересня, повинен негайно виїхати з міста. Хто з поважних причин хоче залишитися в місті, мусить одержати на це дозвіл від коменданта міста. Цей дозвіл видається у відділі перепусток, вул. Комінтерну, 8». Посміхнувшися з приводу того, що ці документи німці збираються видавати на вулиці імені Комінтерну, Роман спитав невидимого німецького співбесідника. «А чого це ви так боїтеся приїжджих?» На іншому папірці категорично повідомлялося, що «… цивільні особи мають право бути на вулицях лише з 5 год. до 17 год. 30 хв.». «Ого, темрява лякає!» – знову всміхнувся Роман.

А кілька об'яв він зірвав і поклав у кишеню.

– Розумієш, – пояснив він Марії, – це обвинувачувальні документи на майбутньому суді над фашистами. І ми їх повинні мати!

Марія нахилилась над однотипними, на перший погляд невиразними оголошеннями коменданта міста про покарання заложників:

«Як репресивні заходи, з приводу акту саботажу, сьогодні 100 мешканців міста Києва були розстріляні. Це є попередження. Кожний мешканець Києва є відповідальним за кожний акт саботажу».

– Тут підписано просто: «Комендант міста», – звернув її увагу Роман. – А от другого листопада таку ж мерзоту підписав уже своїм іменем і титулом Ебергард, генерал-майор, комендант міста. Читай і запам'ятовуй кожне слово, Голубко!

«Випадки підпалу та саботажу, що поширюються в місті Києві, примушують мене вжити рішучих заходів.

Через те сьогодні розстріляно 300 мешканців Києва. За кожен новий випадок підпалу або саботажу буде розстрілюватись значно більша кількість мешканців Києва.

Кожен мешканець зобов'язаний про всякий підозрілий випадок негайно повідомити німецькій поліції

Я буду за всяку ціну і всіма способами підтримувати порядок та спокій у Києві».

Марія з подивом і навіть страхом глянула на Романа, його важко було впізнати: завжди спокійний і врівноважений, він весь кипів.

– Бачиш, вірний своєму слову, собака… – хрипко сказав Роман. – Першому. розстрілові піддав сто заложників, через десять днів уже розстріляв триста, а ще через три тижні чотириста! Згадаємо ми тобі кожного з цих безневинних людей, генерале! За моїми даними, генерал Ебергард – м'яка людина, любитель квітів і старовинних меблів, музики і живопису. Він, бачте, кохається в опері і наказав відкрити наш театр. Ми тобі забезпечимо кулю скрізь: і в театрі, і в картинній галереї, і в саду, вовче! А ці перші акти народної, помсти – це тобі, любителю квітів, тільки квіточки… Ягідки – попереду!

Він ще раз перечитав останню, вчорашню об'явку:

«В Києві зловмисно пошкоджено засоби зв'язку (телефон, телеграф, кабель). Через те, що шкідників надалі не можна було терпіти, в місті було розстріляно 400 мужчин, що мусить бути пересторогою для населення».

– Мені сьогодні передали копії деяких документів верховного командування вермахту, – розповідав Роман. – Виявляється, усі ці дії Ебергарда – зовсім не власна вигадка чи ініціатива. Методику розробило верховне начальство, а місцеві вовки тільки намагаються один одного переплюнути в жорстокості! От що пишеться у розпорядженні командування вермахту від 10 жовтня: «Якщо винного виявити не вдається, то негайно заарештовуються заложники: в населених пунктах з числом жителів до тисячі – п'ять, а в більших – десять. З арештованих по можливості повинно бути процентів 50 євреїв, решта 50 процентів росіяни, поляки й українці у рівних співвідношеннях». Бачиш, а в Києві Ебергард веде рахунок на сотні! Ініціативний вбивця. А про організоване рабство ти вже чула?

– Що ти маєш на увазі, Романе?

– Подивися… Директива рейхсміністра окупованих східних областей Розенберга. Параграф перший: «Усі жителі східних областей віком від 18 до 45 років підлягають відповідно до їх працездатності загальній трудовій повинності» Бач, що замислили! Злочин, Маріє, завжди огидний для чесних людей, і недарма він переслідується законом. Але. такий злочин – злочин у масштабах держави і Європи – вимагає і кари небаченої!

– Тихше, Романе, навколо ж сусіди…

– Вибач. А втім, це треба знати всім. Документи я відправлю на Велику землю, але їх варто розмножити і вивісити листівками. Невеликий коментар – і все! На цих директивах гриф «Цілком таємно». Ми ж їх обнародуємо! Попросимо наших друзів з партійного підпілля. Зустрінешся з Гаєм.

Він збуджено ходив з кутка у куток, диктуючи Марії Закінчивши, присів на диван, глибоко замислився. Марія мовчала, дивлячись на нього. Їй не сподобався його заклопотаний вигляд. Щось мучить його, над чимось увесь час міркує. Підійшла, сіла поруч.

– Щось трапилося, Романе?

Він ще трохи подумав, потім повернувся до Марії.

– Взагалі такі речі бувають лише у кінофільмах, але факт лишається фактом. Сталося щось неймовірне й зі мною. А втім про це варто розповісти тобі якнайдокладніше.

… Дзюба, одягнений у світле пальто з каракулевим коміром та у високу шапку-папаху, крокував вулицею Леніна. Згодом повернув на Пушкінську. Заклопотаний, він майже не дивився на перехожих, але постать Романа чимось привернула його увагу. Вже пройшовши, Дзюба раптом зупинився і повернув голову.

– Товаришу капітан! – Голос Дзюби зазвучав здивовано-радісно і водночас іронічно.

На обличчі його – солодка посмішка.

Роман, не зупиняючись, холодно глянув на Дзюбу:

– Даруйте, ви щось плутаєте… – А в голові спливла думка: «Хто це такий? Щось знайоме в обличчі!»

– А я вам нагадаю, товаришу капітан… Львів, липень сорокового року. Ваш підслідствений…

Романові очі звузилися. Він упізнав Дзюбу. Як поводитись? Глянув уздовж вулиці. Людей мало… Треба виграти трохи часу. Якомога спокійніше сказав:

– Помиляєтесь, добродію…

– Ні, шановний товаришу чекіст! Пройдімо у гестапо, там розберуться…

Підійшовши впритул, Роман пошепки мовив:

– Не поспішайте, добродію… Дзюбо…

Той засяяв:

– О, бачите, таки пригадали! Приємне було знайомство.

Роман глянув на пов'язку на рукаві Дзюби.

– Що ж ви тепер робите, Дзюбо?

– Я непогано влаштувався, – сказав той. – У тому ж будинку, де ви раніше працювали…

Роман гостроглянув на Дзюбу. Досі він думав лише про те, як би позбутися цього недоречного знайомого. Але перед ним стояв добре інформований ворог, працівник гестапо.

Романові очі світилися спокоєм навіть доброзичливістю, він з інтересом дивився на Дзюбу. Але пам'ять гарячково підказувала деталі тих давніх зустрічей. Тоді Дзюба на допитах нервував, боявся за життя і чимало сказав такого, що зараз треба – неодмінно, обов'язково! – пригадати і пустити в хід. Зрештою, вся робота Романа-підпільника і мусить полягати у такій от миттєвій реакції на складні зустрічі і випадки, на вмінні використати кожну, навіть найменшу можливість для боротьби, для нападу.

Ні, не просто виплутатись, а скористатися з нагоди, повернути цю несподівану зустріч на свою користь! Всі ці думки промайнули в Романовій голові. Ще не знаючи, як повернеться справа, промовив:

– Цікаво, дуже цікаво. Радий, що ми знову зустрілися. Та тут, здається, не місце для серйозної розмови.

Дзюба аж пополотнів від гніву.

– Він радий! Це я радий, товаришу капітан! І не потерплю!

– Навіщо так рішуче? Хтось ще подумає, що сваримося. Адже я вас знаю зовсім іншим і добре пам'ятаю ваші одверті зізнання на допитах, німецький агенте Дзюбо!

– Що?! – Від обурення той не міг підшукати слів.

– Так, для нас це були надзвичайно важливі зізнання…

Роман напружував пам'ять. Як прізвище хоча б одного з тих резидентів, яких тоді на допиті виказав Дзюба? Ой як це важливо! Одне тільки прізвище. Так, згадав! Дивлячись у холодні, налиті ненавистю Дзюбині очі, почав, поволі розтягуючи слова:

– Ну, от, наприклад, інженер Ловенгард… Пам'ятаєте?… Сидів собі чоловік на консервації, чекав війни і гадки не мав, що якийсь Дзюба назве його слідчому. А ми його… – Роман виразно ворухнув пальцем. – Можете бути певні, що німці оцінять таке моє повідомлення. Тоді, у сороковому, ваші дані мали дуже серйозні наслідки для німецького абверу. Отже, нам є про що поговорити, добродію…

– Не на того напали, – засичав Дзюба. – Щоправда, тоді для мене був важкий час…

– Тепер ще важчий, запевняю вас, – спокійно сказав Роман. – Але повторюю, тут ця розмова безпредметна. Пропоную зустрітися завтра у цей же час біля пам'ятника Шевченкові. Однак попереджаю: не надумайте базікати про мене, Дзюбо. Це буде ваша остання зрада! Ось так… Даю вам шанс для порятунку!

Дзюба мовчки глянув собі під ноги, його козацькі вуса звисли донизу. Роман, опустивши руку в кишеню пальта, неквапно пішов. Нарешті Дзюба підвів голову, подивився услід Романові. В його очах блиснув недобрий вогник…

* * *

Роман знову підійшов до вікна, повернувся до Марії.

– Чи насмілиться Дзюба повідомити про все це гестапівців? Одразу він тривоги не підняв, але це ще нічого не означає. Завтра може зрадити…

– Це дуже небезпечно. – Голос Марії затремтів. – Не йди на зустріч, Романе…

– Ні, це не те, Дзюба нам потрібен. – Помовчавши, твердо сказав – Ти не турбуйся. Гадаю, що все буде гаразд. Варто рискнути…

Вони помовчали, думаючи кожен про своє. Увагу Марії привернув настінний годинник.

– Пора приймати зведення.

Свідок двобою – Тарас

Готуючись до розмови з Дзюбою, Роман продумав кожне слово, кожен свій крок… Зібралися пізно ввечері у Поліщука, хоча Роман таких зборів взагалі уникав. Та надто важливою здавалася перспектива роботи із Дзюбою! Своя людина в гестапо… Навіть простою спокусою почуття і Романа, і Жоржа, і Бражника не назвеш: це була б виграна дуже важлива битва! Г кожен з них викладав найхитромудріше, що приходило в голову… План розробили до найдрібніших деталей, кожному визначали місце і роль під час цієї розмови у парку. Вирішили було відкласти зустріч на день.

– А він прийде? – спитав дід Поліщук, якого теж запросили на нараду. – Дивись, образиться і післязавтра передумає. – йдеться про надто важливі речі, щоб він змінив своє рішення. Але якщо Дзюба вирішив передати мене до рук гестапо, ми завтра це з'ясуємо. І післязавтра діятимемо впевненіше, – пояснив Роман.

Розійшлися опівночі. Роман лишився ночувати в Поліщука.

Вранці всі, крім Романа, попрямували з різних кінців до парку і терпляче чекали, поки Дзюба добре змерз на лаві й зрештою пішов. Найпильніше стеження дало підстави думати, що відважився він на серйозну розмову наодинці…

І знову ранок – імлистий, морозний. Дерева у парку густо вкрилися інеєм, наче одяглися в кришталеві шати. Порожньо в парку – хіба що лише перебіжить хтось та ще мерзне жебрак біля входу…

Та ось ще один: це сліпий Жорж рухається порожньою алеєю. Він іде повільно, постукуючи ціпком. А перед ним з незалежним видом прогулюється Роман – такий собі середнього достатку службовець якоїсь німецької фірми…

Обоє дійшли до поперечної алеї. Назустріч їм – Бражник.

– Сидить, як і вчора…

– Це добре. Один?

– Один!

Отже, шлях вільний. Ще четверо підпільників чатують навкруги парку. Роман спокійно звернув на потрібну алею, механічно фіксуючи, що хода Жоржа занадто пружна… «Нервує», – тепло подумав про нього Роман, неквапливо прямуючи до пам'ятника. Ще здаля він побачив, як, настовбурчившись, на широкій лаві сидів Дзюба. Спідлоба глянувши на Романа, трохи підвівся, церемонно привітався і знову сів. Роман теж підняв капелюха, сів поруч. Він обтрусив з пальта сніг, вмостився зручніше, пильно оглянув площу біля пам'ятника і ближні алеї.

– Я вчора не зміг прийти.

– Зрозуміло. Перевіряли, – зле всміхнувся Дзюба.

– Трохи було, – спокійно відповів Роман. – Ви вже навчені: один раз вам повірили, у сороковому році… І помилилися.

Дзюбу дещо шокувала Романова одвертість. Він нахмурився.

– Чого ви хочете од мене?

Роман якусь мить помовчав, потім цілком діловито пояснив:

– Хочемо, щоб виконали зобов'язання, яке взяли у листі до Президії Верховної Ради України…

Дзюба посміхнувся. А Роман по паузі додав:

– Тобто ми пропонуємо вам спокутувати свою вину…

Дзюба навіть відкинувся на спинку лави, грайливо примружився:

– І де ви все це говорите, товаришу слідчий? Коли? Кому? Господарі ж тут – не ви…

– Помиляєтеся, Дзюбо. Господарі тут ми. Непрошених німців викинемо. А куди ви тоді? Думали про це?

– Був час… Міркував.

– Ми, звичайно, можемо і без вас обійтися.

– Не зовсім, видно… Чого вам треба?

– Ви не повинні служити ворогам.

– Німці – ваші вороги, не мої…

– І ваші, Дзюбо. Що вони з Україною зробили?

– А що вам до України?

– Знову помиляєтесь. Так от, Дзюбо, я теж українець. Але вас, націоналістів, вони холопами зробили… для найбруднішої, кривавої роботи на українській землі… Іудами!

– Щось нове скажіть. Це вже я чув. Роман спокійно:

– Чи не від Марти?

Дзюба здригнувся.

– Від Марти? – Голос його перейшов у шепіт.

– Так.

– Від дочки моєї?

– Від неї. Вона ж правильно все розуміла.

– Дитя, що воно розуміє?

– Це дитя чотирьох наших бійців з вогню винесло… І врятувало.

Дзюба допитливо глянув в обличчя Романові. А той вів далі:

– На Зеленій у Львові хліб військовополоненим передавала.

– На Зеленій?

– Так. Вона, здається, на тій вулиці жила?

– Там…

Дзюба хотів щось сказати, але Роман його перебив:

– Все це вона робила разом із своєю подругою З Вірою Остапчук. Була в неї така подруга?

– Була… – Дзюба раптом стрепенувся. – Що з Мартою?

Тепер уже здивувався Роман.

– Ви не знаєте?

– Що? – Дзюба схопився рукою за горло, наче йому не вистачало повітря.

– Співчуваю… але вашу дочку…

Той повернувся до Романа всім тілом.

– Що? – Голос його захрип.

– Дочку вашу німці розстріляли, як заложницю. Про це мені розповіли свідки – наші товариші з Львова.

Дзюба застогнав і важко осів. Врешті глянув на Романа з ненавистю, похитав головою.

– Брехня… Копійчаний шантаж! Не на хлоп'я натрапили. Варто було Марті лише розповісти німцям про мене…

– Змовчала.

Дзюба гірко похитав головою, розвів руками:

– Схоже на неї… Жаліла. Просила, сперечалася зі мною…

– Навіть погрожувала, що піде і заявить. Адже була комсомолкою. Та не пішла. Дуже вже батька любила.

– І це знаєте?

– Аякже… Вона вірила, що одумаєтесь.

Дзюба рішуче перебив Романа:

– Як це трапилося?

– Про це – іншим разом. Кожен злочин загарбників – у нас на обліку. Ми за все спитаємо. І за вашу Марту.

– Ви… за Марту?

– Дивуєтесь? Для нас вона рідна. Але тепер так склалися обставини, що й вам ми пропонуємо це зробити. Зважте, не всім вашим дружкам таке запропонуємо.

– Що саме?

– Чесний шлях боротьби. Щоб ви спокутували свою провину, Дзюбо.

Дзюба надовго замовк, Роман його не квапив. Він дивився на далекий вхід до парку, де з шапкою в руках стояв Жорж. Від думок про своїх побратимів Романові стало тепліше. Дзюба нарешті, не підводячи голови, сказав:

– Я подумаю…

В цей час вдалині показався німецький патруль. Троє солдатів на чолі з унтер-офіцером прямували до них.

Романові очі стали щілинками. Він злегка посунув ногою, щоб зручніше було вставати. Дзюба подивився на нього, не в змозі позбутися болісної думки: «Марта… Моя Марта…» А Роман теж глянув на Дзюбу. Його мозок засвердлило запитання: «Чи повірив? А чи не він викликав сюди патруль?»

Обидва, не дивлячись на солдатів, внутрішнім зором стежили за німцями, відчуваючи кожен їхній крок серцями, усім своїм єством.

Коли патруль порівнявся, Дзюба підвів очі на німців, здригнувся й опустив голову. Ніякі слова не могли сказати Романові більше, ніж цей рух…

По тому, як патруль віддалився, Роман запитав:

– Де служите?

– У четвертому відділі гестапо. Перекладачем. Підлягаю панові Паулю.

– Хто це?

– Він працює… точніше, опікає одну спеціальну частину.

– Номер?

– Без номера, під назвою «Альфа».

– Що ви знаєте про неї?

– Майже нічого, це дуже таємно. Я лише двічі відносив пакети.

– Куди?

– Вулиця Кузнечна, дев'ять, квартира шість.

Роман задумливо подивився на Дзюбу.

– Коли ми побачимося знову?

– Зустрінемося з вами в суботу, у цей же час. І ви мені розкажете все, що знаєте, а також про те, що взнаєте за ці дні про частину «Альфа».

Дзюба знову схилився на руки, нічого не відповів. Роман посидів ще секунду, потім рвучко підвівся, підніс над головою капелюха, повільно пішов.

… А Дзюба залишився на лаві, у його голові – плутанина. Кого він слухав? Навіщо? Це ж ворог, невблаганний ворог! Бач, як підійшов з Мартою… Доню моя люба, ріднесенька…

Як це часто буває, після розмови в голові роїлися влучні вирази і докази, якими б міг відбитися од Романа. Що він знає, цей молодик? Хоча б відносно вільної України. Він, Дзюба, таке міг би йому розповісти! Он прийшло цими днями розпорядження рейхскомісара України Коха усім генерал-комісарам про закриття на Україні шкіл та інститутів і про відправку викладачів та учнів на примусові роботи в Німеччину… І він, Дзюба, переконаний борець за незалежну Україну, мусив цей паскудний документ реєструвати та ще й з поклоном нести на доповідь оберстові Крейслеру! Дожив, старий дурень! Отой собака Кох так прямо і пише: «Незважаючи на мої чіткі політичні вказівки, мені довелося дізнатися, що в генеральних округах, крім класних, ще існує певна кількість інших шкіл, на які я не давав дозволу. До цього мені довелося встановити, що, наприклад, у Києві і Вінниці інститути набрали характеру, подібного до університетського і що, крім того, функціонує ще ряд інститутів іншого роду». А далі, далі що! «А тому я вимагаю від панів генералкомісарів закрити всі школи й інститути, в яких навчаються учні, старші 15 років, а всіх учнів і викладачів з цих закладів, незалежно від статі, закритим способом відправити на роботи до Німеччини…»

Дзюба навіть злякано озирнувся, наче хтось міг прочитати його думки… Спершу хотів, коли прочитав наказ, розповісти Кравчукові з другого відділу, а потім завагався і не зробив цього. Кравчук і не такі речі знає, та мовчить, йому що? Аби гроші йшли й горілка була… Теж визволитель неньки України! І німці знають нам ціну, своїм слугам. Не довіряють! Доктор Кестнер, наприклад, цими днями сховав від мене телеграму із Львова. Я, звичайно, не подав виду, що помітив – потім прочитав її в прийомній шефа. Знав, наволоч, що ховати. Віце-губернатор «дистрикту Галичина» доктор Лозакер повідомляє: «Я розпорядився сьогодні закрити відділ особливого уповноваженого по охороні пам'ятників мистецтв у Львові, оскільки на підставі останніх відомостей і телеграми від 5 серпня з Кракова, підписаної Ернстом, можна майже з цілковитою певністю розраховувати на те, що експонати мистецтва з території Галичини будуть вивезені».

Раптом Дзюба схаменувся… Стривай! Так про це ж говорив і цей капітан, який невідомо зараз як і зветься. Він же й доводив, що гіршого ворога в українського народу, ніж Гітлер, нема! Як він сказав? «Вас, націоналістів, вони холопами зробили для найбрудні-шої, кривавої роботи на українській землі. Іудами!»

– Іудами! – сказав уголос Дзюба й озирнувся.

У парку вже сутеніло, дерева в кришталевому вбранні тепер видавалися чорними копицями. Вітер куйовдив довгі Дзюбині вуса, і вони обвисли, важкі й непокірні… Він важко підвівся і пішов, тягнучи ноги. А голова гула від гарячкових, плутаних думок. «Ти, Дзюбо, міг би розповісти цьому хлопцеві, що України, як такої, вже взагалі нема… Як вона тепер називається німцями згідно з директивою рейхсміністерства східних областей? Рейхскомісаріат Україна, утворений на українській території, окупованій німецькими військами. І є ще поневолені провінції – так звані генеральні округи – Волинь, Житомир, Київ, Миколаїв, Таврія, Дніпропетровськ, Чернігів… Сам читав! Дивувався, як серце витримало тоді… Ех, Дзюбо, Дзюбо, старий дурню, не в ті сани ти сів! Хоч би порадитися з ким… А з ким? Ні, не можна».

Він помітив, що стоїть перед знайомим входом до управління гестапо…

У просторій кімнаті в приміщенні гестапо друкарка старанно відстукувала якісь документи. Поруч неї вився молодий офіцерик.

Над усім панувала хрипка, гарячкова промова Гітлера, що лунала з радіоприймача. Він говорив спершу тихо, поступово підвищуючи голос. Коли фюрер доходив до крику, в гучномовці чулося оглушливе ревіння сотень горлянок: «Гох!» Потім промовець знову починає стиха, щоб через кілька хвилин дійти до репетування… Кілька гестапівців сиділи навпроти приймача, захоплено слухаючи промову.

За столом у кутку»- Дзюба. Почорніле, схудле лице, очі запали. Без будь-якого інтересу він брав з купки конвертів чергового листа, розкривав його, переглядав, потім реєстрував і відкладав убік. Не бачачи написаного, думав:

«… Гадав, що він злякається, стане просити не видавати його гестапо, а він…»

Руки нервово, неакуратно розірвали ще один конверт. Дзюба й не помітив, що тримав листа догори. Потім схаменувся, перевернув. Але гіркі думки його не покидали.

«А як розмовляє! Наче це в сороковому, на допиті…»

Очі Дзюби байдуже ковзнули по кімнаті.

«А що я міг тоді зробити? Наче голий був… Взяли в мене на квартирі агентів, очні ставки… Хіба я міг опиратися?»

Скінчив промову Гітлер, гестапівці шумно підвелися. Офіцерик щось весело пояснив друкарці, а Дзюба болісно подумав:

«Цей чекіст, звісно, залишився в Києві не один… Його візьмуть, а інші… зі мною… Сказати? А потім що?»

А втім, хіба в особистій безпеці йото, Дзюби, справа? Він сьогодні зрозумів головне: не по тому шляху йде, якщо хоче бути корисним народові… Марточка, і та зрозуміла, що до чого. А він? І цей капітан… Господар! Що він, до речі, тоді у сороковому ще робив з Дзюбою? Сьогодні не нагадав, а сам уже забув… Тепер пригадав! Цей капітан їздив до нього в сім'ю, розмовляв з ними, потім влаштував побачення йому, Дзюбі, з дружиною і дочкою, а сам пішов… Адже тоді він, Дзюба, цілком щиро вирішив просити помилування у Верховної Ради! Дружина Богдана і Марточка переконали його, примусили повірити, що капітан і справді бажає йому добра… Добра! Еге ж, якби не так! А чом би й ні? Адже він тоді міг просто підвести його, Дзюбу, німецького агента, під розстріл – і край! Але не зробив цього! Чого ж ти сьогодні, телепню, сумніваєшся? Зачекай-но, добродію, а до чого це ти все ведеш? Ну, годі на сьогодні! Треба заспокоїтись. Треба й попрацювати, а то Пауль може так нагримати…

Дзюба взявся за папери, присунув їх до себе. Але що це за нещастя! Наче спеціально, й документи сьогодні йдуть відповідні. Якраз до розмови з капітаном!

Ну, от хоча б цей… Наказ голови міста Києва головам райуправ про необхідність прискорити відправку робочої сили до Німеччини: «Категорично вимагаю…», «Негайно виявити…», «Віддавати під суд…» А от – найцікавіше, точніше, найогидніше: «В паспортах осіб робити помітку «На роботу до Німеччини добровільно», і рядком нижче: «При відправці відбирати хлібні картки». І нарешті: «Встановлюю кожному району таку мінімальну щоденну норму відправки робочої сили до Німеччини: Богданівська райуправа – 53, Володимирська – 45, Залізнична – 50, Куренівська – 30, Печерська – 58, Подільська – 70, Софіївська – 63, Шевченківська- 70, Ярославська – 80, Святошинська – 15». Наче не про людей, а про коней! І ти з ними, Дзюбо, разом з іродами! Так ти ж і справді холоп, іуда! І ось останній удар: промова Коха. Кох заявив: «Немає ніякої вільної України. Мета нашої роботи полягає в тому, що українці повинні працювати на Німеччину, що ми тут не для того, щоб ощасливити цей народ…»

Зрозумів, Дзюбо!? Сам Кох відповідає за тебе капітанові… А ти ще сумніваєшся?

Дзюба закам'янів. Він і не почув голосу. Пауля, який став над ним:

– Що з вами?

Дзюба схаменувся, вискочив з-за столу, виструнчився. А той уважно подивився у вусате обличчя, подав пакета:

– Терміново віднесіть за тією ж адресою!

Дзюба низько вклонився і вийшов.

Наживка майора Міллера

Сіра колона військовополонених повільно втягувалася у ворота табору, що розкинувся на пагорбі біля Дніпра. Неквапно переставляючи натруджені ноги, бійці тоскно дивилися на далекі луки за рікою. Колона розлилася на два струмки, обминаючи дерево й есесівця, який стоїть під ним, широко розставивши ноги.

Увагу полонених привернула чимала група жінок, які скупчилися перед самим входом у табірні ворота, виглядаючи рідних і близьких. Колона ще більш уповільнила крок. Очі поранених жадібно вглядалися в жіночі обличчя. Ось майже зовсім зупинився Заремба, який за ці дні густо обріс бородою, але, підштовхнутий прикладом, знову рушив уперед. Блиснули надією очі в червоноармійця, який тікав від німецьких танків через міст, потім не уник полону. Це – київський студент Василь Солоух, який особливо сподівався на зустріч. Рідне ж бо місто!

Він раптом штовхнув ліктем сусіда в строю:

– Диви! Це ж артистка Отрадна з нашої опери…

І Василь, рівняючись з Оксаною, підняв у вітанні руку. Та вона не помітила! Стиснувши долонями щоки, Оксана стояла попереду жіночого натовпу і теж виглядала знайомих. Чим допомогти цим знесиленим, голодним людям? Вона була готова на все. І, боячись, що колона от-от ввійде у ворота, кинулася до найближчого юнака з криком:

– Милий мій, любий! – і побігла, спотикаючись, за ним уздовж дроту…

А колона тим часом втягнулася у ворота. Полонені розмістилися на великому й порожньому плаці, до глянцю витоптаному тисячами ніг. В'язні посідали на землю, і лише кілька чоловік, серед них і Заремба, кинулися до куща калини, який зберігся обіч площі. Але ягід на ньому не було. Зате поблизу куща чатував фельдфебель з перекладачем, який мав завдання одразу виділити найголодніших. Погляд німця сковзнув по Зарембі, він без слів показав на нього перекладачеві. Той підійшов ближче, наказав:

– Ей, ти, до комендатури! Швидше!

І разом з фельдфебелем пройшов далі. А Заремба, жалібно озирнувшися на колону, в супроводі солдата пішов до низенького кам'яного будинку.

З невеликого вікна вдалині видно води Дніпра, ближче – низенький барак і дротяну огорожу, вишку вартового. На стіні в кімнаті яскравий плакат: німецький солдат обіймає напівроздягнену красуню. Меблі тут зібрано поспіхом, випадково: кілька різних стільців, шкіряне крісло, невеликий «дамський» стіл. Ролінг, який сидів за ним, похмуро відсунув од себе чорнильницю, якісь папери, зручно влаштувався на стільці. Під стіною, заглибившись у газету, сидів у кріслі Міллер. Він, однак, не читав – поглядав на Зарембу, який відійшов у цю мить од столу.

Це – кабінет коменданта концтабору, а Міллер і Ролінг тут гості. Заремба – у розхристаній, брудній гімнастерці, без чобіт – пішов до дверей, втупивши зір у долівку. Ролінг терпляче почекав, доки конвоїр зачинив за ним двері, повернувся до Міллера.

– От так і виглядає ця процедура, – каже він. – Тут, по суті, немає відбору. Та він і не потрібен! Боягуз завжди готовий служити кому завгодно. Як цей, – він зазирнув у папірця, – Заремба…

Міллер потер підборіддя, гидливо примружився:

– Ну, це… не агент. Так собі, філер, дрібний шпик.

– І такі потрібні, майоре. – Ролінг розвів руками. Міллер змахнув рукою, одвернувся до вікна. Він вдивлявся в далекий силует лаврської дзвіниці, потім перевів погляд на групу полонених, що розташувалися під бараком просто неба. Знесилені, брудні люди тиснулися докупи, прагнучи зігрітися на пронизливому осінньому вітрі. Трохи осторонь, тоскно дивлячись на силует дзвіниці, сидів Василь Солоух. Пілотку він десь загубив і тепер ховав голову у комір чорної, як земля, шинелі.

– Може, досить на сьогодні, Ролінг? – позіхнув Міллер.

Ролінг охоче підвівся з-за столу, потягся:

– Як скажете, майоре… Ми сидимо з вами у цій норі вже четверту годину, а успіху поки що…

Ролінг любовно протер пальцем кришку великого старовинного срібного годинника, потім показав його Міллерові.

– Подивіться, майоре. Непоганий подарунок зробив мені щойно комендант табору. Справжній «Лонжін»…

Міллер байдуже взяв годинника в руки, клацнув кришкою. Раптом нахмурився, уважно перечитав дарчий напис, потім ще раз прочитав його – вже по-українському – Ролінгу:

– «Дорогому професорові Кіндрату Степановичу Солоуху від вдячних студентів». У кого взятий цей годинник? – запитав він Ролінга.

– Хто його зна. У якогось солдата.

Міллер потер підборіддя, замислився.

– Професора цього я знаю, лікувався у нього. Нехай мені покажуть цього солдата. Через вікно, приміром…

– Будь ласка, гер майор, – відповів Ролінг і вийшов.

Міллер вийняв з кишені записну книжечку, щось пошукав у ній, повернувся до вікна. Крізь шибку бачив, як фельдфебель підійшов до барака, щось спитав. Назустріч йому підвівся Василь Солоух. Німець підштовхнув його, повільно провів під вікном.

Нечутно увійшов Ролінг, запитав Міллера:

– Ви знаєте цього солдата? Напевно, вкрав годинника у вашого професора.

Не дивлячись на Ролінга, Міллер пояснив:

– Це син професора Солоуха. Я бачив його ще хлопчаком. Так от, Ролінг, відпустіть його додому. І годинника, до речі, поверніть.

Ролінг промимрив щось невиразне, але заперечити не насмілився. Тільки здвигнув плечима. Відпустити? Це можна, звичайно. Врятується хлопець від неминучого (Ролінг тільки сьогодні перечитував вказівки Берліна з цього приводу), але при чому тут його, Ролінга, «Лонжін»? Він цілком серйозно вважав годинника своєю річчю і тепер не бачив потреби віддати його комусь. Міллер зрозумів це, поглянувши на незадоволене обличчя Ролінга, але свого категоричного тону не змінив.

– Нічого не пояснюйте, коли відпускатимете. А втім, скажіть, що відпускаєте його до хворої матері. Нехай цінує ставлення німецьких властей. А годинника поверніть. Обов'язково.

– Охоче, майоре, тільки навіщо все це? Покличте його сюди, поговоріть, як із Зарембою, і все…

– Кажу ж вам, що знаю цю сім'ю, отже, можу й про сина судити, – усміхнувся кутиками губ Міллер. – Зробіть, як сказав, а там подивимось…

Він розгойдав перед собою годинника на ланцюжку, а потім віддав його Ролінгові. Ролінг намагався жартувати:

– Вермахт сьогодні зазнав подвійної втрати.

– Не розумію вас, – байдуже мовив Міллер.

– Ну, по-перше, один з офіцерів втратив хороший годинник, а по-друге… По-друге, зважаючи на те, що ваш професорський синок устиг в російській армії вже відростити собі чималі кучері, наше з вами відомство не дістало цінної сировини…

– Знову не розумію.

– Охоче поясню, майоре. Я привіз комендантові табору щойно одержане розпорядження начальника головного господарського й адміністративного управління СС про те, щоб усе зрізане людське волосся, добуте в концтаборах, було відповідним чином використане. От що тут написано: «Людське волосся переробляється у промислову повсть і пряжу. З розчесаного волосся виробляються для команд підводних човнів ступні панчіх з волосяної пряжі і для імперської залізниці панчохи з волосяної повсті». І далі тут одна цікава деталь: «Щоб запобігти полегшенню втеч у зв'язку з подовженням волосся, у випадках, в яких комендант знайде за потрібне, вимічати ув'язнених таким чином, щоб за допомогою вузької машинки посередині голови вистригалась волосяна доріжка». Підписано: «Глюкс, СС – бригадефюрер і генерал-майор військ СС». Дотепно і по-господарському, чи не правда, майоре?

– Не думаю… – раптом сердито сказав Міллер.

– Тобто як це так? Тепер я вже не розумію вас, майоре! – Ролінг хитрувато всміхнувся.

– Боюся, що ви й не зрозумієте, Ролінг, – холодно процідив Міллер. – Цей захід дасть грошовий прибуток і величезну, неоціненну шкоду.

– Он як! Що ж шкідливого у тому, щоб… Щоб трохи підстригти деяких більшовиків?

– Справа, звичайно, не у волоссі, Ролінг. Треба знати цю країну і цих людей. Заходи, які йдуть урозріз з так званою мораллю цієї країни, викликають тут обурення і велику небажану для нас активність. Корот, – ще кажучи, наказ генерала Глюкса лише викличе непотрібні акції місцевого населення…

– О, тепер я бачу, що перебування, особливо тривале, серед більшовиків, небезпечне не тільки можливістю арешту… – уїдливо мовив Ролінг.

– Не знаю і не хочу знати, Ролінг, на що ви натякаєте. Я більшовиків знаю краще і ненавиджу більше, ніж ви. А от боротися з ними я теж умію краще, ніж ви і…

– І генерал Глюкс, хотіли ви сказати, майоре?

– Ні, я хотів сказати: ніж ви і вам подібні. – Міллер підвівся. – Ця розмова не варта витрати часу…

– О, звичайно, звичайно! І я поспішаю виконати ваше настійливе прохання про повернення годинника синові професора Солоуха.

Ролінг швиденько зібрав на столі папери і вийшов, не бажаючи продовжувати гостру розмову. Він, звичайно, був би радий насолити цьому зарозумілому майорові. Але, з іншого боку, звідки у Міллера така впевненість у тому, що він може казати що завгодно? Невже якась рука там, у Берліні? Сьогоднішню розмову варто міцненько запам'ятати, але не більше. Поки що… О, Ролінг розумівся на людях і вмів уникати непотрібних конфліктів!

А Міллер, потираючи підборіддя, підійшов до вікна. Бридка людина цей Ролінг… Та невже він виняток? Дедалі більше спілкування з співвітчизниками й однодумцями з фатерланду викликало у Міллера досить складні почуття. Що вони там, у Берліні, подуріли? Життя серед радянських людей було для цього вовка жорстокою і нелегкою школою. Він знав, як треба діяти у цій країні, і зараз був засмучений, що не зміг приховати своїх думок від цього шантажиста. Зрештою, Міллер заспокоївся і почав пильно дивитися у вікно.

… У великій піщаній ямі під розлогою вербою влаштувалися кілька полонених, і серед них Василь Солоух. Один з бійців орудував голкою над пошматованою гімнастеркою, інший старанно вивертав кишені, шукаючи хоч крихітку тютюну. Ще один знайшов на сусідньому кущі якусь ягоду, поклав її до рота і, зморщившись, терпляче почав жувати. Тут і нові Василеві знайомі – молоді командири Звягінцев, Романюк, Литвиненко. Сидячи мовчки під гіллям, дивилися туди, де за дротом було видно сірі води Дніпра. Там недоступна свобода…

Міллер через скло побачив, як підійшов з перекладачем до групи Ролінг, як щось довго говорив Солоухові і як у того брови на обличчі поповзли угору, як мимоволі розпливлося обличчя у радісній усмішці. Взяв годинника, підхопив брудну шинель і пішов від гурту, лише махнувши рукою. Міллер уважно стежив за кожним кроком цього юнака. «Або я нічого не розумію у росіянах, або він буде моїм», – подумав.

А Василь, відходячи, вже здаля почув команду шикуватися. Він йшов за перекладачем і не вірив собі: невже воля?!

Перед строєм став комендант Марквірт і перекладач, трохи віддалік – огрядний чоловік у солом'яному капелюсі з короткими крисами. Комендант нахилився до перекладача, наказав:

– Пан директор кондитерської фабрики Скуратов просить знайти серед полонених майстрів цієї справи, а також механіків з кондитерських машин. Оголоси!

– Кондитери! Механіки кондитерських машин! – луною відгукнувся перекладач. -. Крок уперед!

Звягінцев і Романюк, не змовляючись, але скосивши-очі один на одного, вийшли вперед.

– Спасибі, – сказав, вклоняючись, Скуратов. – Мені сьогодні так пощастило. Два майстри кондитерської справи – це вже успіх! Перший і найкращий торт – вам, гер комендант!

Комендант мляво посміхнувся, попрямував до будинку. По дорозі козирнув Міллерові, який сходив з ґанку, потім увійшов до кімнати, кинув форменого кашкета на стіл.

А Василь Солоух, вилетівши, немов на крилах, за табірну браму, вже на першій міській вулиці відчув, що сили зраджують його. Тижневий голод і все пережите за ці дні давалися взнаки! Він ішов тепер наче сонний, часто відпочивав, прихилившися до стіни або дерева, бо сісти боявся. Пощастило, що не зустрів патрулів. Допоміг і холодний дощ – він остудив голову, освіжив юнака.

Ось і знайома з дитинства вулиця, високий сірий будинок. Другий поверх, третій… На дверях – табличка із написом: «Професор Кіндрат Степанович Солоух». Брудна, дивовижно худа Василева рука тихо постукала, потім почала дряпати пальцями, поки безсило не впала. Василь сповз на кахляну підлогу, ледве підвів очі на щілину, яка відкрилася перед ним. Чоловічий голос, який різонув по серцю юнака, неголосно спитав:

– Хто там?

– Це я… – ледве чутно прошепотів Василь і опустив голову.

І лише тоді розчинилися двері. Професор Солоух нахилився над юнаком, перевернув знесилене тіло, глянув у обличчя… Аж застогнав старий. І потяг юнака до квартири, схвильовано промовляючи:

– Васильку, сину…

У вітальні – старовинні важкі меблі, кахляна велика грубка. Кілька картин на стінах, багато книг. А посередині – залізна пічка – буржуйка. Вкотилася на кріслі з великими колесами Василева мати. І він падає обличчям їй у коліна, мовчить, тільки здригаються плечі. Бліде, колись красиве лице матері сповнене скорботи. Вона дивиться повз нього у стіну, а рука пестить брудне, мокре волосся на голові сина. Оглядає його і кривиться від жаху: пошматована брудна шинель, перев'язані вірьовкою, великі стоптані солдатські черевики без обмоток. Материні очі з німим проханням зупинилися на батькові – а він суворий і грізний, вже очунявши від першого хвилювання, підступив ближче:

– Як ти тут? Ти що – дезертир?

Мати не витримала:

– Кіндрате, як ти можеш так?… Допоможи синові!

Професор раптом помітив у руках пляшечку з ліками, яку ніс, і сердито жбурнув її у куток. Він зробив ще крок до сина, але той раптом скочив на ноги і закричав:

– Два тижні безперервних боїв! Ти знаєш, де фронт? За Дніпром – теж німці…

Але батько невмолимий:

– Чесні люди знаходять вихід…

– Я вже побував у полоні.

– Знайшов чим пишатися! Мода у вас тепер пішла – аби що, і ручки догори! Через отаких німці до Києва дійшли. Колись люди шукали смерть, аби не безчестя!

Заскреготіло колесо на кріслі, мати підвищила голос:

– Батьку! Синові смерті бажаєш!

Професор підійшов до неї, ласкаво поклав руку на плече.

– Вибач… Ти не хвилюйся… – Потім повернувся до сина, який стояв біля буржуйки і грів руки. – Як тобі вдалося втекти?

Василь сердито глянув на батька – у нього ж теж Солоухів характер.

– Відпустили, ось як! – сказав визивно. – Ще й годинника твого повернули…

Батько не зрозумів:

– Що-о?!

– Так! Ось він, твій подарунок…

Василь рвонув неслухняними руками ланцюжок, витяг з кишені «Лонжін», віддав його батькові. Він увесь дрижав, на очах у юнака виступили сльози. Схлипуючи і ковтаючи їх, він закричав:

– Дорікати легко… А це! – Він простягнув професорові свої руки у кривавих подряпинах. – Я їх руками душив, коли брали, зубами. Хіба я їх боюсь?! Але ж… – Сів на стілець, схилив голову: – Фронту ж нема… Лейтенант зі мною говорив, і раптом – немає голови! Ти розумієш?! Стоїть людина, ще рукою ось так – а без голови! У селах малюки руки простягають, жінки плачуть. Це що – легко? А тут, у таборі, після побоїв, після знущань – так ввічливо… ідіть, кажуть, у вас мати паралізована… Га?

Мати з жахом дивилася на Василя, приклала хусточку до очей. А батько підійшов до нього, торкнув за плече, суворо сказав:

– Далі…

– А що ж далі? Я нічого не розумію, тату…

Професор Солоух розгойдав на пальцях годинника, пильно глянув синові в очі.

– Сльози витри…

– Що? – Василь підняв голову.

– Так. Годинник… – Батько пройшовся по кімнаті, міркуючи вголос: – Отже, ти їм ще потрібен… Але навіщо? Кому? Це треба обов'язково з'ясувати. В усякому разі, треба порадитись із розумними людьми. Обов'язково!

Син уважно стежив за батьком. Потім, чіпляючись за спинку стільця, повільно сповз на підлогу. Він знепритомнів, так і не чуючи голосного материного плачу…

Невидима облога

Звучить танго. На запльованій землі стоїть старенький патефон, поряд навкарачки присів покупець, слухає пластинку. Море людей навколо.

Товкучка на Євбазі. Голодні, худі обличчя киян. Он пройшов італійський солдат з білизною на руці, сигарета в зубах.

Морозно. Закутаний у великий шарф, у благенькому сірому пальті, Бражник. З шиї звисає низка запальничок, зроблених з гвинтівочних патронів, пачка примусних голок. Він уважно дивиться на людей, когось виглядає і хрипким, застудженим голосом одноманітно тягне:

– Кому запальнички? Голки для примусів…

Мовчки стоїть Дуся. На руках у неї літнє крепдешинове плаття. Ніхто ним не цікавиться, вона нікому його не пропонує. Її штовхають і повертають у натовпі. Не помітила, як підійшов Бражник.

– Дамочко, міняймося на запальничку…

Дуся привітно всміхнулася йому, а він, копирсаючись у низці запальничок, тихо сказав:

– Є приємна новина. Жорж обіцяв влаштувати тебе у ресторан. Посуд митимеш, зате сита буде, та й дітям перепаде… Він зайде за тобою сьогодні.

Дуся похитала головою:

– Не треба, я – як усі…

Бражник вийняв з-за пазухи пакуночок:

– Давай, дамочко, свою шубу. Бери, тут трохи хліба, сала та й крупи знайшлося… дітям… – і голосно, забираючи від неї плаття: – Ех, і одягну ж я свою кралю!

Він підморгнув Дусі і знову зашепотів:

– Там, під хлібом… Останні новини. Бої під Москвою…

Дуся розквітла радісною усмішкою, сховала пакунок у корзину:

– Спасибі вам! Завтра ще принесіть! Міняти будемо…

Але Бражник заперечно похитав головою:

– Е, ні, до завтра довго чекати… Ти мені сьогодні потрібна, люба. Я зараз тут по сусідству пройдуся, є невідкладна справа. А о четвертій чекай на мене біля пам'ятника Шевченкові. Одягнися тільки тепліше… Будеш?

– Звичайно, Павлику!

Дуся сказала це вже в спину Бражникові, який, відходячи, завів знову:

– Запальнички! Голки для примусів!

Він вигукує свою рекламу все рідше і тихше, поки не доходить до краю товкучки. Навпроти через вулицю – знайомий кінотеатр, до якого Бражник бігав ще школярем. Він сховав свій товар у кошик, швидко перейшов бруківку і зник у подвір'ї кінотеатру. Через кілька хвилин Павло разом з кіномеханіком дивився через крихітне віконце у зал для глядачів.

На екрані миготіла хроніка переможного наступу гітлерівців на Східному фронті. Гримів бадьорий марш, на білому полотні мчали танки вулицею окупованого міста. Усміхався Гітлер. А от розвага німецьких солдатів: на вулиці українського міста вони влаштували змагання «на саморобних колясках… У рядах, де сидять німці, чути сміх.

Бражник, який виходив, знову заглянув у будку. Він звернувся до літнього механіка і сказав:

– Все в порядку, папашо. Дуй догори!

Механік кивнув у відповідь – і додав сили звуку в залі. Пильно поглянув у віконце, ввімкнув рубильника. Бражник сказав:

– Щасливо залишатися! – і швидко вийшов, прямуючи сходами на подвір'я.

На екрані почався веселий канкан у берлінському кабаре. Хвиля оплесків у німецьких рядах навіть. заглушила веселу музику. І раптом світлий промінь, що линув через зал з кінобудки, почав якось дивно мерехтіти. Німці, які сиділи на кращих місцях, нечисленні кияни підвели голови й побачили, як у неширокий промінь прожектора звідкись потрапляли листівки, що летіли зверху.

Через мить – гучний шум у залі. Двоє гестапівців, підхопившись із стільців, швидко пішли до віконця кінобудки. Один з них голосно наказав:

– Дати світло у зал!

Наче вибух, спалахнуло сяйво великої люстри попід стелею, і всьому залові стало видно, як з великого вентилятора у стіні могутнім потоком повітря видуваються листівки. Вони легкокрилими птахами летіли й летіли в зал…

Гестапівець вистрілив у вентилятор. Марно! Листівки летіли. І тоді офіцер наказав:

– Нікого з залу не випускати! Обшукати всіх!

Та його нервовий крик не міг заглушити шепіт, який повз залом:

– Москва наша… Москва… наша!

… А ще через годину Бражник, весело насвистуючи, крокував назустріч святково одягненій Дусі. Він узяв її під руку і рушив на вулицю Кузнечну. Тут, якраз навпроти будинку номер шість, ця, за всіма зовнішніми ознаками, закохана пара завмерла в під'їзді. Чоловік прикрив широкими плечами жінку від вулиці, а вона зрідка виглядала через його плече. Дуся міцно притислася до Павла, він ласкаво гладив її волосся.

Уткнувшись у його плече, Дуся скоромовкою доповідала:

– Жінка сива, середня на зріст. З корзиною, та ще й у руках дві хлібини. Це вже втретє за годину. Напевне, вони вирішили на всю зиму запас хліба зробити? Аж смішно!

Бражник, злегка повернувшись до вулиці, усміхнувся:

– Ти не коментуй! Твоє діло – рахувати!

Ще через хвилину, глянувши на годинника, наказав:

– Стеж уважніше! Повинен прийти Жорж!

І вона радісно повідомила:

– Йде… Чуєш, як палицею стукотить?

Жорж зупинився неподалік від них І сів на сходах. Дуся розповідала Бражникові:

– Була я з Жоржем у ресторані на Хрещатику, завтра маю вийти на роботу. Познайомилася з усіма, штат там мізерний…

Але Бражника зараз це не цікавило.

– Мовчи. Стеж!

Дуся продовжувала дивитися через вулицю, розповідаючи про кожного, хто входив або виходив з будинку. Та ось очі її здивовано округлилися.

– Слухай-но… Не може цього бути!

– Що ти там бачиш?

– Заремба! Офіціант з ресторану, сьогодні мене з ним знайомили…

Бражник аж свиснув.

– Це цікаво! Дивися уважніше – може, ще когось із знайомих побачиш…

Через хвилину Дуся радісно повідомила:

– Бачу!

– Кого?

– Романа! Ой, як він вирядився!

– Мовчи. Пішов він у під'їзд?

– Так, і не один. З якоюсь жінкою. Зайшли.

– Правильно, все в порядку.

А Роман тим часом крокував поряд з жінкою. Вона відпочивала на кожній площадці, важко дихала. Поруч топтався з відром,віником та вірьовкою в руках сажотрус – Роман.

Біля шостої квартири жінка зупинилася, постукала. Клацнув замок, двері трохи розчинилися, і над ланцюжком з'явилося жіноче обличчя.

– Юлія Йосипівна! – Жінка на сходах улесливо всміхнулася. – Це я, Шинкарьова, ваш кербуд. Печі у вас в порядку? Тут. до нас сажотрус прийшов, дочекалися, з весни ніхто димарів не дивився…

З-за дверей почулося щось невиразне, вони голосно грюкнули. Але Шинкарьова не образилася. Вона пояснила сажотрусові:

– Це дуже шановані жильці у шостій, ніколи зайвого слова не скажуть… А тепер зайдемо у десяту, потім у дванадцяту…

Побачивши, що їй важко підніматися, Роман запропонував:

– Може, з горища почати? Зразу все ясно стане…

Шинкарьова глянула на нього.

– Маєш рацію. Тільки ці поверхи і горище – не для мого серця, йди сам.

Роман швиденько побіг угору. Він пильно оглянув стіни будинку, ринви, балкони. Довго шукав вікна квартири Стефанської, міркував, де вони мають бути. Та ось зупинив погляд на висохлому винограді й помітив щіточку радіоантени.

Йдучи назад, обмірковував побачене. Думки мимоволі сягнули далі… Цікаво, як поставився б до цього комісар Сенченко, побачивши його зараз на горищі? Нічого не скажеш, робота якраз для керівника підпільної групи – самому лазити по дахах, шукати антени!…

Але ж цей пошук мав принциповий і дуже важливий характер. Наявність радіоприймача у Стефанської підтверджувала підозру підпільників. У цій квартирі щось коїться! Якщо ж співставити все, що вдалося з'ясувати про цю квартиру, вимальовується дуже цікава картина – тут міститься якась таємна організація. Але яка? За усіма даними – таємна «школа німецьких агентів. Щоб упевнитися в цьому, Роман і вирішив сам вийти на розвідку. Антена – це ще один штрих у тій картині, яку малювали його люди протягом останнього місяця.

Чи мав він право йти на цей маскарад з переодяганням? Напевно, ні… Але в нього якраз сьогодні зранку був той стан, при якому бесіда і похід по квартирах разом з мадам Шинкарьовою були найкращими ліками. Напруження останніх тижнів, недоспані ночі, постійна й виснажлива небезпека, що чатувала на кожному кроці, – все це вилилося в настрій, який він сам назвав «хандрою»… Роман відчував, що назрівають важливі, можливо – головні події у боротьбі з гестапо, відчував щось подібне до страху за себе і своїх товаришів, бо діяли вони справді безстрашно і, вже призвичаївшись до свого становища, могли втратити десь пильність. У звичайних умовах потрібен був, можливо, невеликий перепочинок і йому, і групі, але в окупованому Києві такої розкоші він дозволити собі не міг і тому почав нервувати.

Сьогодні він знову не спав ніч. Не спав тому, що прискіпливо і детально перебирав у пам'яті кожен крок групи, аналізував, оцінював, шукав помилок – і начебто не знаходив їх!

Щоб позбавитися стану непевності і сумнівів, Роман і вдався до випробуваного методу. Активної, цілеспрямованої дії, коли всі думки сконцентровані на єдиній, інколи вузькій меті, коли ніколи, просто шкідливо відвертати свою увагу якимись сторонніми роздумами. Він сам переодягся сажотрусом і пішов на розвідку. Напевно, комісар Сенченко вилаяв би його за це, але інакше не міг…

І тепер повертався з горища заспокоєний.

Романова група діє!

Сліпий Жорж повільно піднявся сходами старовинного будинку. Він постукав у двері. По досить тривалій паузі двері обережно прочинилися на ледве помітну щілинку, і сердитий жіночий голос почав йому дорікати:

– У такий час просити! В самих нічого їсти… Погибелі на вас нема!

Двері грюкнули й зачинилися. Але Жорж не образився. Він рушив далі і знову постукав у двері. На цей раз відчинив високий німець у мундирі льотчика – Ернст Нагель. Він критично оглянув Жоржа, повернувся і гукнув у квартиру:

– Рито! йди-но, твій хрещеник прийшов…

Лейтенант Нагель, закопиливши губу, пішов, а натомість виглянула Рита з окрайцем хліба і цибулиною. Даючи «милостиню», вона сердито прошепотіла:

– Чого тобі? Адже умовились…

– О четвертій будемо, як казали. Але зараз новина, Роман прислав. Прибули зв'язкові з центру, швидко повертаються. У тебе нічого свіжого нема?

Рита зачинила двері, вийшла на сходи, глянула вниз і вгору, трохи нахилилася до Жоржа:

– Дванадцятого через Дарницю і Конотоп пройде ешелон з новою технікою. Якісь «фердинанди». Танки, чи що… У мене все в порядку. Чекаю на вас сьогодні.

Жорж, вклонившися, позадкував з хлібом у руці. І в цей час розчинилися двері навпроти, звідти виглянула огрядна жінка у барвистому халаті:

– Фрау Рито, ви янгол, що терпите цього ледацюгу…

Рита приємно всміхнулася. Дама швидко щось говорить – їй дуже хочеться подружитися з впливовою сусідкою, до якої щодня ходить високий офіцер.

– Я чула, до вас брат приїхав… Який красень! До речі, ви не будете сьогодні в опері? Що там увечері?

– «Кармен», шановна пані.;. «Кармен», – ввічливо відповіла Рита і сховалася за своїми дверима.

А Жорж тим часом пішов угору вулицею Леніна, здаля стежачи за знайомою фігурою свого керівника. Серед ряду порожніх, занедбаних вітрин святково виглядала повна товарів, свіжовимита, блискуча вітрина комісійного магазину Жорж витяг шию: вивіску на магазині затуляло дерево. Було видно лише край з написаним прізвищем власника: «… Ковальчук». Усміхнувся:

– Буржуй недорізаний…

Роман перейшов вулицю, наблизився до магазину. А Жорж вже зайняв свій спостережний пункт – побиті сходи брудного під'їзду. Глибоко замислився. Рита… Яка вона чарівна! Ніжна й сувора водночас, з глибокими очима під довгими віями. Ніколи не бачив жінки, кращої за Риту!

Жорж підвів голову, глянув на Романа, який вже майже дійшов до магазину Ковальчука. Жоржеві стало соромно. Про що це він замріявся? Він – на посту, і обов'язки його гранично прості. Уважно стежити за кожною дрібницею, забезпечити недоторканість і безпеку керівника групи, який пішов на важливе побачення!

Роман непомітно стежив за собою у склі вітрини. Поблизу нікого. Можна заходити у магазин.

Рипнули важкі дзеркальні двері, на тротуар вийшли двоє у кожушках. Один з них, перелічуючи кредитки, лаявся:

– От шкура! Подумай, за таку шубку – двісті! Збожеволіти можна…

– А ти більше за неї дав? І за це дякуй…

– Яке його собаче діло, де я взяв? Комерсант, бач! Недавно на Євбазі, мабуть, рваними калошами гендлював, і теж туди…

– Но, но, не кажи… Чув я, що він зовсім не Ковальчук, а німець, і не простий… Барон Мантейфель!

– Га? Тим більш… Всі вони…

– Тихше, дурню…

Знову відчинилися двері, вийшов високий, худий чоловік. Блакитні очі дивилися суворо. На чоловікові було довге тепле пальто з дорогим коміром, хутряна шапка. Він зачинив ставні на вітрині.

Нечутно підійшов Роман, зупинився біля хазяїна магазину.

– Є хороше шевро…

Ковальчук уважно глянув на Романа, подумав, потім спитав:

– Багато? Мало?

– На двісті пар, може – на двісті десять…

– Багато, вистачить і половини.

– Тоді пробачте, – сказав Роман, але замість того, щоб відійти, широко всміхнувся. Ковальчукові очі теж пом'якшали, він глянув уздовж вулиці і гостинно відчинив Романові двері.

– Заходь…

Вони увійшли до просторого приміщення магазину, полиці якого були захаращені антикварними речами, картинами, іконами, хутрами. Під склом тьмяно виблискували золоті ланцюжки, персні, годинники. Роман оглянувся і мимоволі всміхнувся, помітивши високо під стелею підвішену бандуру.

Рушив слідом за господарем у маленьку підсобну кімнату, теж завалену товарами. За маленьким ломберним столиком височіло старовинне вольтерівське крісло, а попереду примостилася старенька табуретка. У підсобні було душно, але Ковальчук уважно оглянув завішене вікно, ретельно причинив двері.

Рукою, на якій Роман помітив кілька дорогих перснів, він зняв шапку, його ріденьке. біляве волосся було дбайливо причесане. Широким жестом він запросив Романа у крісло, і той із задоволенням сів, простигши натруджені Ноги. Ковальчук примостився перед ним на табуретці.

– Ось ти який, товаришу барон! – усміхнувся Роман.

– Як бачиш… Щось трапилось? – посерйознішав Ковальчук.

– Наша явка на Інститутській, де зберігалися гроші, документи, зброя, – згоріла. Отож, як справжні погорільці, ми тепер побираємося… Допоможеш?

– Звичайно, все зроблю, Романе. Але й у мене є прохання, друже, бо із зв'язком зараз туго…

– Щось передати?

– Так. Цікаві дані про Вінницю. Київський кабельний завод чомусь гонить всю свою продукцію – причому надзвичайно таємно! – саме до Вінниці. Навіщо? Чи не на якийсь великий вузол зв'язку? Який там є чи буде? Га?

– Схоже на це… – погодився Роман.

– Я дізнався про це від німців, там, угорі… – Він махнув рукою. – Однак потрібна не тільки передача. Попроси Гая, щоб він через своїх людей перевірив це на заводі. Я туди підходів майже не маю…

– Добре, зроблю. У тебе все?

– Поки що все…

Роман нахилився через стіл:

– Нас цікавить Отрадна, артистка опери. Майже точно знаємо, що наша людина, патріотка. А вона має можливість завести вкрай важливі знайомства…

– Отрадна? Я зустрічався з нею на банкеті. Так, ця може бути корисною, біля неї завжди в'юняться офіцери.

– Вона, до речі, з Вінниці. Батько там у неї священик.

Ковальчук мовчки глянув на Романа.

– Це дуже цікаво! Займуся цим питанням. От тільки повернуся з Берліна. Їду туди оформляти титул барона, права спадщини і так далі…

Роман трохи підвівся, жартома вклонився.

– Успіху вам, бароне Мантейфель!

– Фон Мантейфель…

Обоє розсміялись. Ковальчук посерйознішав:

– Не думай, посада не з легких. Є тут такий німецький злодій з високим чином – референт у питаннях мистецтв Кляйн. Завітав оце якось до мене, довго блукав навколо, поки не сказав, що хоче… Шукає картини з нашого київського музею, вкрадені панами офіцерами і продані мені. У нього широкі повноваження, і він навіть поскаржився на місцевих начальників, які пограбували музей.

– А йому що – боляче?

– Звісно, він сам хотів накласти лапу, а тут знайшлися спритніші. Ось яку доповідну написав до оперативного штабу Розенберга. – Ковальчук вийняв з столу папірець, почав читати Романові: – «Як референт у питаннях мистецтв при робочій групі Західної України, вважаю потрібним на основі ряду фактів зробити таке повідомлення… Коли в грудні 1941 року я зустрівся з паном доктором Франке, він повідомив мене, що з Київського музею західноєвропейського мистецтва роздано кілька картин, в тому числі оригінальна картина Моленара. Крім того, в будинок міського коменданта були передані дельфтський фаянс та римська мармурова голівка…»

– Про це, – втрутився Роман, – я, до речі, чув.

– Найцікавіше – далі, – продовжував Ковальчук. – При передачі музеїв у відання генералкомісаріату було встановлено, що музеї виділять приблизно 300 картин для прикрашення службових приміщень генералкомісаріату. Спершу йшлося про другорядні твори, але насправді Кляйн дізнався, що вкрадено багато дуже цінних полотен… От і розгорілася сварка! Він хоче їх знайти, а хіба це можливо?

– А ти тут при чому?

– Дещо з краденого справді потрапило сюди. Для мене це ж чистісінький збиток! Я ж ці картини у них купую, а продати не можу. Ховаю до приходу наших! Це ж музейні цінності. З Кляйном я подружився, може, ще щось врятую…

– Обережність, друже. Вони, ці злодії, між собою сваряться, а ти можеш винним опинитись…

– Нічого, на те й щука у річці, щоб карась не дрімав.

Роман підвівся.

– Слухай-но, пане комерсант, чи не даси мені яку-небудь річ? Незручно стільки просидіти в магазині і вийти з порожніми руками…

Ковальчук погрозив пальцем:

– Одні лише збитки! Вже щось запримітив?!

– Та ось бандура в тебе висить. Без діла, думаю. А мені, може, знадобиться.

– Бери, Романе, грай чи даруй – все одно це не ходовий товар…

– І я так думаю.

– Вже йдеш?

– Так, треба. У нас сьогодні вечірка… Тобто нарада.

– Заздрю, друже, що ти не один… Щасти тобі!

Роман хитнув головою, підніс руку, пішов. За кілька хвилин він вже входив у знайомий під'їзд, птахом злетів по сходах і ввійшов у розчинені Жоржем двері до кімнати Рити.

Вона увійшла, несучи каструлю з супом. Весело вклонилася гостям:

– Прошу до столу…

З дивана підвелися Роман і Жорж, підійшли до столу. Роман глянув на білий хліб, масло, консерви, похитав головою:

– Багато живеш. Рита погодилася:

– Ще б пак! Сідайте… Жорж, постав щось веселе. Свято ж!

Жорж почаклував над патефоном, засміявся:

– Чому я не фольксдойч і не сестра героя люфтвафе? І я б так харчувався…

Роман з посмішкою слухав пісеньку. А Рита підтримувала жартівливий тон Жоржа:

– Вміти треба, шановний… Братик мій, хоч і двоюрідний, прислав листа, наче рідній. А взагалі, – вона посерйознішала, – я й не думала, що так швидко вдасться оформити своє німецьке походження. Та й брата знайти!

– Чи не він тебе знайшов? – запитав Роман.

– Схоже на це. Тим краще, значить, я їх цікавлю! От тільки з роботою щось не виходить. Пайок дали, а сиджу без діла.

– Що тобі пропонують? Рита недбало змахнула рукою:

– Запрошують на біржу праці, в міську управу, в редакцію газети… А я не поспішаю, може, щось краще трапиться.

– Треба поспішати, час не жде…

– Знаю. Цими днями буде ясно, можливо, вдасться до коменданта міста влаштуватися…

– Генерала Ебергарда?

– Так, секретаркою. В усякому разі, так я зрозуміла смисл тисячі запитань, якими мене засипали під час останньої розмови в гестапо.

– Хто вів розмову?

– Штурмбанфюрер Санднер.

– Так_ Що ж, це було б чудово.

– Я теж так думаю. Радісної згоди я, однак, не давала, все розпитувала – чи не забагато роботи там буде.

– Не переграй, Рито, – порадив Роман. – Можуть подумати, що ледача.

– Я водночас цікавилась оплатою. Це сподобалось.

– Правильно.

Жорж, який стояв біля вікна, раптом втрутився:

– Хто це приїхав? Він тут живе?

Рита глянула, заспокоїла:

– Так, на залізниці якийсь чин. Улесливий, вже двічі вітався. Правда, потай від дружини.

– Потанцюйте, – порадив Роман, ласкаво дивлячись на друзів.

… Жорж і Рита кружляють у танці, спершу повільно і скуто, потім все швидше і легше. Роман глянув на них з сумною усмішкою, зморшка на його лобі зникла. Молодість! Вже й забули про все навколо, танцюють із задоволенням, а на них же чатує смертельна небезпека! Замислився Роман, потім схаменувся, сухо запитав Жоржа:

– Де Бражник?

– Де ж йому бути? – на ходу відповів Жорж. – Там, де ти наказав: у старого Поліщука зустрічається з Гаєм. Напевно, зараз згадують про тебе…

І справді, коротко поговоривши про Романа, Бражник і Гай в цей час схилилися над маленьким радіоприймачем, міцно притискуючи навушники. Бражник відставив руку з навушником, слухаючи тиху музику на віддалі. З репродуктора линула пісня «Повій, вітре, на Вкраїну»… І відразу ж – голос диктора:

– Ви слухали передачу радіостанції «Радянська Україна»…

Гай клацнув вимикачем, підвівся.

– Послухаєш рідну пісню, – тихо сказав він, – і здається, немає війни… Жаль, Роман далеко, він любить цю пісню.

– А ви вже й смаки його знаєте?

– Аякже. Що у вас ще до мене?

Бражник звідкись – з нетрів свого одягу – вийняв клаптик паперу, простяг його Гаєві:

– Ця інформація сьогодні передана в центр. Але Роман вважає, що вона потрібна і вам. Список медичних установ та штабів Київської округи.

Гай почитав, сховав папірця.

– Спасибі. Передай Романові: німці готують велику акцію проти підпілля. Можливі облави. Отже, будьте обережні. Ще: вчора відправлено два ешелони на Вінницю.

Бражник, уважно слухаючи, кивнув головою:

– Зрозумів, передам. Прохання Романа: поцікавтеся професором Солоухом. Чи можна йому довіряти? Дуже потрібен Романові.

– Спеціально цікавитись немає потреби. Солоуха я добре знаю, Кіндрат Степанович – наша людина. Без сумнівів. Зустріч його з Романом, якщо треба, влаштуємо…

Нерви штурмбанфюрера Санднера

Біля входу до опери – мокра від дощу бруківка: По ній повільно ходять німецький солдат і поліцай. Навкруги пусто і тихо.

Грім тарілок в оркестрі. На гальорці припав до бар'єра Роман, жадібно слухаючи арію Кармен. Співала Оксана. І разом з усім залом Роман гаряче аплодував їй. Вона вийшла на авансцену, вклонилася залові, потім ще раз – глядачам у ложі. Роман пильно подивився туди. Там щосили плескав у долоні генерал Ебергард. Він схилився до Санднера, який теж аплодував, але при цьому дуже уважно оглядав Оксану. Санднер посміхнувся, щось відповів генералові.

До своєї кімнати за лаштунками сцени Оксана увійшла збуджена і стомлена. Вона кинула на столик віяло, впала на стілець. Старик гример мовчки глянув на неї, підніс пухівку в руці. Рипнули двері, і на порозі з'явився німецький офіцер. Виструнчився:

– Генерал Ебергард наказав передати вам, фрау…

– О, я вдячна генералові, – Оксана повільно повернулася на стільці, взяла букет квітів.

Офіцер вклонився і вийшов. Цієї ж миті задзвонив телефон. Оксана взяла трубку:

– Рито? Спасибі, що подзвонила. Здається, успішно… Хто приїхав? Брат? Звідки? Герой Варшави, льотчик? Це дуже цікаво… Познайомиш? Ні, я не йду на сцену, зараз відпочиваю, до виходу в мене ще чимало часу… гаразд, обов'язково відпочину!

Вона провела очима гримера і зручніше вмостилася в кріслі. Справді, варто відпочити… З-за стіни глухо долинав шум великого театрального будинку. Фойє в ці хвилини було вщерть переповнене. Офіцери, цивільні німці, трохи місцевої «інтелігенції» – всі вони тиснулися до стін, палили і голосно розмовляли. З верхнього балкончика на них дивився Дзюба. Він і не помітив, як поруч з ним сперся на поручні Роман. Обличчя у нього було зосереджене й суворе. Не дивлячись на Дзюбу, тихо сказав:

– Спасибі за дані про частину «Альфа». І ця подяка не лише від мене… Вам просили передати побажання успіху.

Дзюба, який останнім часом помітно схуд, невесело усміхнувся. Старий ніяк не міг заспокоїтися, кожна згадка про дочку ятрила серце, викликала на очах сльози. Але Романові слова були йому приємні, і він вдячно глянув на нього.

Озирнувшись і впевнившись, що їх ніхто не слухає, спитав:

– Спеціальних завдань не буде?

– Покажіть мені Пауля.

– Тут його немає, він оперою не цікавиться. Думаю, що, як завжди, він у цей час у ресторані «Схід»…

– Нам треба побувати там, хочу його побачити.

– Гаразд.

Вони помовчали, байдуже розглядаючи натовп. Роман непомітно зиркнув на годинника.

– Ви збираєтесь слухати оперу до кінця? – запитав Дзюбу.

– Ні… Незабаром піду.

– Тоді йдіть негайно, – наказав Роман. – Негайно!

Співбесідник здивовано глянув на нього, хотів щось спитати, але втримався. Він ще ніяк не міг призвичаїтися до свого нового становища. Цей молодий капітан і лякав, і причаровував його водночас. Яка світла голова, мужність і витримка! Старий Дзюба хотів би такого зятя… Зятя! Знову прилинули думки про Марту, у горлі пересохло. Жадібно смокчучи сигарету, Дзюба повернувся до Романа. Але того вже не було. Старий здивувався, і раптом збагнув смисл наказу. Треба негайно звідси… Чому? Дзюба рушив до дверей, обережно обминаючи німецьких офіцерів. Він шанобливо збочив з шляху, даючи пройти Ролінгові, який протискувався до дверей залу, досить безцеремонно розштовхуючи натовп.

Вже на виході встиг у розчинені двері побачити, як Ролінг підійшов до ложі генерала Ебергарда й щось почав доповідати. Генерал, а за ним і Санднер підвелися. За ними попрямували до виходу кілька офіцерів.

Дзюба поспішив. Хтось штовхнув його, випереджаючи.

І раптом оглушливий вибух трусонув стару будівлю. З оркестрової ями, якраз під ложею, де щойно сиділи генерал Ебергард і Санднер, шугонуло полум'я. Перекриваючи крики, завила сирена.

Санднер, сидячи в генеральському автомобілі, вп'явся у заднє вікно. Генерал спокійно сидів попереду. «Витримка!»- скривився Санднер. Йому здалося, що водночас з громом вибуху полетів далі радянський літак.

– Що там? – запитав генерал, навіть не повертаючись.

– Бомба з літака влучила в будівлю. Можна лише подякувати моїм співробітникам, які встигли попередити вас, генерале, про наліт радянських льотчиків у районі опери.

Ебергард мовчав. Можливо, він не хотів розмови в присутності водія. Але він мовчав і тоді, як піднімалися сходами комендатури. І лише тоді, як зайшли до просторого генеральського кабінету, сказав з іронією:

– У вас завжди все гаразд, Гансе. Ви вже навіть доповіли Берлінові про ліквідацію підпілля в Києві. А от опери нам не дали дослухати… Що ви на це скажете, друже?

Санднер стримано відповів:

– Це так, генерале… Однак ми ліквідували два підпільних райкоми партії.

Увійшла Рита з купкою паперів. Розкрила теку перед генералом, обережно відсунувши чарку з вином. Генерал із задоволенням глянув на Риту, взяв у неї ручку і папір, підписав. При цьому продовжував говорити Санднерові:

– Що ж, поздоровляю вас, Гансе. Ваша перемога – це й наша, армійців, перемога. Щоправда, – генерал тонко посміхнувся, – диверсії тривають, і прокламації трапляються вранці. А ці нальоти… У мене таке враження: вони знають, що і коли бомбити, знають навіть кожен мій крок… Отже…

Санднер сердито насупився:

– Залишки… А втім, не приховую, генерале, я стурбований.

– Чим? – Генерал повернув Риті папірця і наказав: – Цей документ треба передрукувати на кращому папері. До речі, фрау Рито, подзвоніть в оперу, спитайте, чи все гаразд з артисткою Отрадною… Такий голос!

– Слухаю, – мовила Рита, дістаючи ще один документ і не звертаючи уваги на Санднера. А він, зиркаючи, не хотів продовжувати розмову при ній. Але генерал запитав:

– Чим ви стурбовані, Ганс?

– Ми розраховували одразу взяти групу чекістів, залишену тут більшовиками. Ми навіть маємо фото її членів. Однак група зникла, жодного сліду… І це мені не подобається!

Генерал, підписуючи папери, хитнув головою:

– Я вам допомагаю як можу, Ганс… Я вже підписав три накази про розстріл заложників за акти, саботажу. Вісімсот чоловік!

– Якби ж серед них були й підпільники! – зауважив Санднер.

– Не знаю, я чую тільки ваші обіцянки. – Генералові, очевидно, подобалося дратувати гестапівця. За витонченою ввічливістю старого аристократа раптом проглянув вовчий оскал. – Досі доповідали ви, а тепер доведеться вже мені…

Санднер ще сердитіше:

– Гер генерал, ніхто не може заперечити, що ми багато вже зробили. А далі… – Він замовк, дивлячись на Риту. Вона спокійно, навіть дещо повільно складала папери в теку. Санднер не. витримав:

– Ви вже вільні, фрау!

Рита прекрасно розуміла, чим був роздратований штурмбанфюрер Санднер. Але вона твердо дотримувалася обраного рисунка своєї ролі – спокійно, з виразом лёгкого подиву на обличчі, звела брови, підкреслено не звертаючи уваги на цього бундючного гестапівця, вклонилася генералові і неквапно вийшла. Санднер зачекав, поки вона зачинила за собою двері, потім повернувся до Ебергарда.

– Гер генерал…

– Не знаю, не знаю, штурмбанфюрер Санднер, – сказав генерал, явно незадоволений тоном Санднера з Ритою, до якого цей гестапівський вискочка дозволив собі вдатися у його, генерала, присутності, в його, генеральському, кабінеті та ще й з його, генерала, підлеглою. – Я ціную вас, але штаби і служби німецької армії у Києві повинні працювати спокійно! Робіть що хочете, інакше…

Санднер вибухнув:

– Ви, звичайно, можете доповісти Берлінові все, що вам завгодно, генерале! Але самі ви тут, у Києві, можете найкраще зрозуміти, в яких умовах я працюю. За. кожним спійманим підпільником негайно стає три нових! День у день вони виявляють диявольську винахідливість. То начебто від блискавки згоряє у копицях кілька вагонів пшениці, то буквально за тиждень згниває картопля у кагатах. Пливе собі Дніпром баржа з хлібом – і раптом без будь-якої видимої причини йде на дно! Звідки у днищі раптом з'явилася велика дірка? Чому на млинах, що виконують наше термінове замовлення, так часто рвуться привідні ремені? Чому з наших обозів безперервно і дивовижно таємничим чином день у день зникає все більше снарядів, патронів, автоматів, гранат? У мене ж не тільки місто, де на кожному кроці можна дістати кулю в спину. В багатьох селах почали діяти ворожі диверсійні групи. Вони діють скрізь – на млинах, на цукрових і інших заводах, на тих нечисленних електростанціях, що ще лишилися… Навіть у поліції ми не маємо спокою! Генерал посміхнувся.

– Ви даремно мені скаржитесь, Санднер… Я цього не зрозумію. Мені і моєму штабові треба спокійно працювати. А як цього досягти – це вже ваша турбота!

– Гер генерал, ми робимо усе для цього! Ми зараз на порозі нового великого успіху: ми йдемо по слідах підпільного обкому партії. У мене сьогодні на стіл лягли надзвичайно цікаві документи, що свідчать про дуже активну діяльність цього більшовицького органу. Є навіть інструкція про те, як вербувати людей у повстанські банди, як боротися з моєю контррозвідкою… Є план роботи обкому. – Санднер витяг невеличкого блокнотика, зачитав: – Ось послухайте, який діапазон дій! Добір і підготовка командирів повстанських полків і дивізій… Дивізій, генерале! Реорганізація обкому у повстанський штаб. Координація часу і планів повстання з сусідніми областями. Організація агентурної розвідки. Розподіл зброї, мобілізація людей, машин, обозів. Організація харчування повстанців і населення. І населення, генерале, наче тут не ми, а вони господарі! Далі: захоплення важливих об'єктів – складів, мостів, заводів. Нарешті – організація органів Радянської влади… Наче ми вже пішли звідси!

– Смілива програма, – скептично зауважив генерал.

– Ще б пак! На чолі обкому стоїть якийсь Днєпров, другий секретар Булькевич, третій – Зоркий. Там працюють якісь Артем, Іскров, Голубенко… Ясно, що все це псевдоніми. Хто криється за ними? Де знайти це їхнє гніздо? Ми не марнуємо часу, доводиться працювати день і ніч…

– Ну, це не означає, що треба влаштовувати істерики комендантові міста, – насмішкувато зауважив Ебергард. – Кожен з нас на своїй ділянці в міру своїх сил служить фюрерові. В міру своїх сил і здібностей!

Він, незважаючи на повідомлення Санднера, сьогодні в доброму гуморі… Нехай покрутиться цей поліцейський пацюк, який тільки й знає, що писати доповідні, на нього, коменданта міста…

Наче забувши про недавній інцидент з секретаркою генерал натиснув кнопку і звернувся до Рити, яка стала у дверях:

– Люба фрау, запишіть розпорядження по місту… Перше: всі написи на установах, магазинах, транспарантах і рекламах у Києві мусять бути німецькою мовою і латинським шрифтом… По-друге, написи українською мовою допускаються, але вони мають бути меншими, ніж написи німецькою мовою. Всі радянські написи і лозунги – зняти. Хто не скориться цьому розпорядженню, буде оштрафований або ув'язнений. Все…

– Пане генерал, вашої відповіді чекає керівник відділу мистецтв міської управи.

– Що йому треба?

– Я ж доповідала вже, гер генерал. Український театр імені Франка не має електрики, навіть вдень у будинку темно, бо всі вікна забиті фанерою… Просить дозволу видати для освітлення театру на місяць сімнадцять літрів гасу…

Генерал трохи подумав, пожував губами.

– Ви свідок, люба фрау, як я люблю театр… Але у нас війна, ми не можемо даремно витрачати стратегічні матеріали. Обійдуться!

– Слухаю, гер генерал.

– Як почуває себе ця ваша співачка – пані Отрадна? Вона не постраждала під час нальоту? Чудовий голос… Не правда, Санднере?

– Так! – відповів Санднер, який мовчки розглядав Риту.

– Ні, гер генерал, артистка Отрадна здорова. Хоча, звичайно, дуже перелякалась і перенервувала…

– О, ці нерви! Вони декому з нас теж заважають… – Генерал усміхнувся Санднерові, потім знову повернувся до Рити: – А де фрау Отрадна зараз?

– Напевне, вдома… Я можу дізнатися.

– Будь ласка. Запрошую її і вас, фрау Рито, на вечерю до себе. Ви теж. не відмовитесь, штурмбанфюрер? Надішліть, Рито, машину за фрау Отрадною… Ви вільні.

Генерал явно був задоволений собою і тим, як нервував Санднер. Він повернувся до нього:

– Ще чарку вина? Наше покоління спокійніше, хоча років нам багато більше, ніж вам, Санднере… Мабуть, фундамент закладено інший, та й виховання не те. Чи не правда, колего?

Санднер пильно глянув на генерала, але промовчав. «Знущається, стара наволоч… – подумав. – Гаразд, я сьогодні потерплю, але не забуду цього вечора». «А генерал грайливо, примружився:

– У вас є чудова нагода покращити настрій, Санднере… Ми зараз повечеряємо у товаристві чарівних жінок.

– Розпорядження рейхскомісара України Коха забороняє службовцям німецьких установ відвідувати будь-які мистецькі заходи українців, – не втримався Санднер.

– Дурниці, – посміхнувся генерал. – По-перше, інструкція стосується цивільних службовців. А по-друге, який же це мистецький захід українців? Українська артистка співатиме на дачі німецького генерала… Ви занадто обережний, Санднере.

Підвівшись, він зверхньо подивився на штурмбанфюрера Санднера. Той теж підвівся. Генерал вів далі:

– Раджу працювати спокійніше. У цій боротьбі переможе той, у кого міцніший дух, Санднере… Ось послухайте, про що мене просить якийсь дурень з міської управи. – Генерал одяг окуляри, взяв у руки папірець. – У Києві зараз є чотириста тисяч населення. Скільки було до нашого приходу, Санднере?

– Удвічі більше, гер генерал.

– Зрозуміло, розбіглися. Так от: усе населення до цього часу одержувало на душу по чотириста грамів хліба на тиждень. Цілком пристойна норма, не правда? Вона свідчить про гуманність німецького командування… Послухайте, що далі пише цей йолоп: «Через транспортні труднощі в січні місяці було видано хліба населенню лише по вісімсот грамів замість встановлених нормою 1600 грамів на місяць. Щоб додати цю норму, було мобілізовано весь транспорт, і в лютому місяці видається ще в рахунок січневої норми по чотириста грамів хліба та видано по триста грамів крупи на душу населення. Тепер доставка хліба до міста більш-менш організована…» Чуєте, Санднере? А ви скаржитесь, що баржі тонуть…»Все це дає змогу, – пише міська управа, – не тільки регулярно видавати населенню міста по чотириста грамів хліба на тиждень, а й збільшити цю норму до 600 грамів на тиждень. Тому просимо вашої санкції збільшити норму видачі…»

– Це не просто йолоп, це прихований більшовик! – уставив Санднер.

– Правильно, Ганс! – Генерал лишився задоволений реплікою свого співрозмовника. – Виходить, ми з вами можемо розмовляти спільною мовою? Я, звичайно, відмовив. Візьміть цей документ і поцікавтеся автором. Це вже ваша парафія, Гансе. Я відмовив і цим зробив більше проти партизанів, ніж ви, Санднере. Голодний не повоює! Натомість – нехай знають гуманність німецького командування! – я наказав ширше організувати переробку каштанів для харчування киян…

Обоє голосно розсміялися.

– Поїхали? – Генерал обійняв Санднера за плечі. – Поки є хороший коньяк і ще дещо, у світі варто жити…

Вони повільно попростували через порожню приймальню, недбало відповівши на привітання офіцерів та вартових, і спустилися сходами до виходу на вулицю.

… Коли б якась із виховательок дитячого садка зараз завітала у цю велику кімнату в будиночку над Дніпром – не впізнала б! Коштовні старовинні килими на підлозі й картини на стінах, велетенська сяюча люстра під стелею, зручні м'які меблі… А в центрі вітальні – великий стіл. Нахилився над тарілкою гебітскомісар Вебер, витирає білосніжною серветкою вуса генерал Рігель, ще кілька вищих офіцерів облишили багату вечерю – вони, хоч і нескладно, але вкрай старанно відспівують генералові Ебергардові, який за роялем акомпанує й сам заспівує мелодію хору мисливців з опери Карла Вебера «Чарівний стрілець». Від п'яних голосів і оглушливих ударів Ебергарда по клавіатурі, здається, ворушаться важкі хвилі масивних штор на вікнах…

Це не заважає Оксані Отрадній привітно усміхатися своєму відбиткові у блискучій кришці рояля. Вона стоїть над генералом Ебергардом, висока, гнучка, напрочуд вродлива у своєму відкритому платті, і інколи навіть тихо вторить чоловічому хорові.

Єдиний з німців, хто не співає, – це штурмбанфюрер Санднер. Він майже лежить у старовинному кріслі в кутку вітальні, обережно п'ючи вино з високого келиха, й одверто морщиться, коли п'яні співці явно фальшивлять. В такі моменти він з Ритою, яка влаштувалася поблизу нього на зручній канапі і читає ілюстрований журнал, розуміюче переглядаються.

Хмари цигаркового диму… Солдат у білій курточці завмер біля дверей. Здригаються скляні підвіски на люстрі. Генерал Ебергард востаннє вдарив двома п'ятірнями по роялю, підвівся і схилив голову під оплески. Взяв келих з вином, підніс його і, закохано дивлячись на Оксану, вигукнув:

– За вродливих жінок!

Перший потягся до неї, за ним, і всі присутні. Вона задоволено, весело засміялася. Різкий голос Ебергарда перекрив гамір:

– Заспівайте нам, фрау Оксано!

Пропозиція сподобалася офіцерам. Оксана сіла до рояля, взялася за ноти. За її рухами пильно стежила Рита.

Генерал Ебергард підійшов до Санднера. Той підвівся з крісла, але генерал поклав руку йому на плече, сам впав на м'яке сидіння поруч.

– Гансе, чому ви такий сумний сьогодні? Вас схвилював веберівський хор мисливців?…

Санднер ввічливо посміхнувся:

– Мені дуже весело, генерале.

Але п'яний Ебергард правив своє:

– Вам, напевне, не сподобався мій тост за жінок? Але ж нам, солдатам, їй-богу, не гріх і розважитись. Я можу запропонувати й інший тост. Він вам сподобається, напевне…

І перш ніж Санднер устиг відповісти, генерал Ебергард скочив з крісла і знову підвищив голос:

– За нову могутню зброю нашого фюрера! За «фердинанди»!

Обличчя Санднера витяглося. Він швидко оглянув гостей. Секунду спостерігав, як байдуже гортає журнал Рита. Оксана відвела очі від нот і звернулася до всіх:

– Чудове ім'я! За Фердінандів!

Генерал Ебергард був у повному захваті. Він розчулено зареготав і рушив через кімнату до Оксани:

– «Фердинанд» – це… Це така гармата на ходу, моя кралечко… – Він поцілував Оксанині руки.

Санднер глянув на Оксану. Ні, не вірить він її сміхові! Тут двоє зовсім тверезих – він, Санднер, і вона, Отрадна… Бач, як уміло підтримала тост генерала! Штурмбанфюрер повернувся до вікна, пальцем поманив до себе генеральського ад'ютанта.

– Крецке, вам не здається, що генерал дуже стомився? Умовте його піти відпочити…

Ад'ютант вклонився шефові гестапо, неквапом рушив до генерала. Але той сердито замахав на нього руками. Оксана, розгорнувши ноти, в цей час спокійно оголосила:

– Я проспіваю вам оце… «Як я закохана сьогодні»!

Вона ледве торкнулася клавішів, почала. У вітальні стало так тихо, що інколи знадвору було чути, як гуде осінній вітер з Дніпра.

Гарно співала Оксана. Але Санднера це не хвилювало. Він дивився на неї, жував губами, наче хотів уголос спитати те, що думав:

«Хто ви, артистко? Випадково ви навели генерала на розповідь про те, що «фердинанди» – це нові самохідні гармати? Випадково чи ні?…»

Санднер раптом рвучко підвівся і вийшов з кімнати. Він поспішав до себе, в управління.

… У колишньому кабінеті комісара державної безпеки Сенченка майже нічого не змінилося. Лише на стінах замість портретів висіли німецькі карти й додалося кілька телефонів. На столі перед розлютованим Санднером – велика попільниця-раковина, яку він гнівно крутив у руках.

«Якби ця раковина могла розповісти те, що чула в цьому кабінеті перед вступом наших доблесних військ у Київ! Тоді б мені не довелося сьогодні червоніти перед Ебергардом…»

Він поставив раковину на стіл, сердито розправив зім'яту листівку і показав її Ролінгові:

– Ролінг, це може будь-кого схвилювати! Справа не тільки в цих листівках, що летять з вентилятора. Просто дотепна витівка якогось підпільника. Точніше – того кіномеханіка, який утік від вас, Ролінг!

Ролінг мовчав, дивлячись на свого шефа. Санднер ще більше розсердився:

– Справа в тому, що у них є чудовий зв'язок з російською авіацією! Розумієте? Вони ведуть активну розвідку! Звідки їх льотчики знають, що оперний театр треба бомбити саме в той час, коли там зібрався увесь цвіт офіцерства гарнізону, та ще й на чолі з генералом Ебергардом?!.

Ролінг мовчав. Санднер вів далі:

– Це, звичайно, непогано, що під час нальоту ви зуміли своєчасно помітити світлові сигнали в районі опери… Оперативно попередили генерала і мене. Але цей наліт взагалі! А залізничний вузол у Дарниці? Вірніше, те, що лишилося від цього вузла…

Санднер нервово забігав по кімнаті.

– Все це не жарти, Ролінг. Ми дочекаємось, коли генерал Ебергард поскаржиться на мене в Берлін. І не думайте, що тоді кара мине і вас, Ролінг!

– Я саме так і розумію, шеф, – вставив, нарешті, слово Ролінг.

Санднер сів і по паузі вже спокійніше наказав:

– Попросіть Берлін прискорити операцію з Петером. Можливо, вам доведеться самому туди злітати і все зробити. Нехай Петер тікає з табору. Пора влазити у це підпілля по-справжньому!

– Слухаю, гер штурмбанфюрер…

Коли Ролінг вже було взявся за ручку дверей, Санднер раптом повернув його:

– Стривайте… Мені потрібен один документ: розпорядження генералкомісара Києва про заборону німецьким керівникам вести будь-які розмови на політичні та військові теми в присутності українців… Пункт про обмін думками! Сьогодні цей документ мені хотілося б перечитати!

– Зараз знайду, шеф.

Кубрак у Києві?

На подвір'ї Києво-Печерської лаври до «святого» колодязя підходили якісь бабусі, хрестилися, набираючи воду. Дехто з них навіть тут же її пробував.

Пахло весною, хоча сніг ще лежав попід деревами, біля старовинних монастирських стін.

Одного такого дня обіч стежки, протоптаної до колодязя, на великому камені сидів сліпий Жорж, вклоняючись богомольцям. У шапці перед ним лежало кілька дрібних монеток, ложка, шматочок цукру, цибулина, окраєць хліба. Професійним жестом жебрака він обмацував свої скарби, щось вдячно бубонів…

Підійшов із вузликом у руках Роман. Набрав у бляшану кружку води, випив. Потім рушив до Жоржа, сів поруч, почав розв'язувати свій вузлик. Жорж дивився просто перед собою, хрестився і тихо говорив:

– Дані Дзюби підтверджуються. «Альфа» у Києві, керівник – майор Міллер. Живе у Стефанської, на вулиці Кузнечній.

– Ясно. Там радіоприймач і, мабуть, чимало жильців. У всякому разі, харчів носять туди чоловік на вісімдесят…

Роман покопирсався у своєму вузлику, запитав:

– Що нового про Кубрака? Повернувся до Києва?

– Цікавого нічого… Сусіди його не бачили. Відомо тільки, що він лікувався у професора Солоуха…

Роман ласкаво глянув на сліпця:

– Дурню, оце так нічого цікавого… Через цю хворобу ми й знайдемо Кубрака, аби він у Києві з'явився. Я, до речі, вже цікавився Солоухом, знаю, що він сам лікував Кубрака.

Романова вдячність цілком реальна: він кинув у шапку Жоржеві хліб і гроші. Коротко мовив:

– Починаємо готувати операцію «Пауль». Продумай, де і коли можемо його взяти… Порадься з Дзюбою, операцію почнете удвох.

– Зрозумів. – У голосі Жоржа забриніла неприхована радість, плечі його розправились.

Роман підвівся, обтрусив одяг.

– Спокійно, божий чоловіче… Кортить тобі!

– Аякже! З хорошою людиною приємно буде побесідувати, – сказав Жорж і почав перекладати милостиню вкишені. – Поліщук доповів: до Дусі прийшов чоловік.

– Політрук? Звідки?

– Втік з табору полонених, аж з Німеччини, і не один… Якийсь хлопець з ним, з Волги начебто родом. Переховуються обидва в Дусі, мріють зв'язатися з партизанами…

– Думка Поліщука?

– Старий молиться на кожного нашого, тому й ці хлопці йому до душі. Просить допомогти їм.

– Хіба я проти? Але невчасне це діло для нас, Жорже. До того ж людей треба перевірити. Хто їх зна?

– Так це ж рідний Дусин чоловік, – заперечив Жорж.

– З ним, звичайно, простіше… А його друг? Хто він такий?

– Друг її чоловіка. Це вже дещо…

– Можливо. Але… Хатинку Дусі треба нам звільнити, там не схованка для них. Гаразд! Ти більше не займайся цією справою, я доручу Бражникові.

Повз Романа і Жоржа дві жінки пронесли носилки з битою цеглою. Друзі помовчали, потім Роман запитав:

– Що це вони роблять?

– Хіба ти не знаєш? Розбирають зруйновані храми. А головне – полюють за міддю. Вже з місяць, як німці наказали зібрати всю листову мідь. Кажуть, до десятка тонн вже вивезли звідси. До речі, Романе, маю передати тобі один документ. Зміст такий: комендант охоронної поліції Богданівського району запрошує колишніх кваліфікованих робітників з'явитися до поліції під загрозою смерті. Буквально сказано так: «Вам належить з'явитися з власним інструментом до Богданівського району поліції на Пушкінську, 38. Коли не з'явитесь, то за законом військового часу будете покарані смертю…» Вдалося встановити, звідки, як то кажуть, тут ноги ростуть. Штадткомісаріат наказав міськуправі організувати, як сказано в наказі, «добровільний виїзд» на роботу до Німеччини мешканців Києва віком від 16 до 55 років у кількості не менше двадцяти тисяч осіб. Відправка щодня, не включаючи свят. Відправляються з Львівської вулиці, 24. Може, використаєш для листівки?

– Звичайно. У тебе все?

– Все, Романе. – Жорж перехрестився.

– Бувай, божа людино. – Роман усміхнувся. – Я сьогодні маю зустрітися з Оксаною Отрадною.

– З артисткою?

– Так.

– Щасти тобі, Романе. Підстраховувати не треба?

– Ні, ти тут потрібен. А от о третій будь біля майстерні Гая. Вкрай важлива зустріч з ним, він має привести професора Солоуха…

Роман повільно пішов від сліпого, а Жорж нахилився над своєю шапкою. А Роман йшов, міркуючи над тим, як провести важливу розмову з Отрадною. Не хотілося б її засмучувати, але треба… Необхідно!

… За вікном – весняна відлига. У кімнаті Оксани велике дзеркало, багато фотографій, афіші, ваза з розкішним букетом живих квітів. Зручно влаштувавшись в кріслі, Оксана читає книжку.

Хтось тихо постукав у двері. Оксана натягла теплу хустку на ноги, неголосно відгукнулась. Потім підвелася, поклала книжку – оповідання Джека Лондона – і пішла до дверей.

Мовчки, з інтересом дивилася на Романа. Вони привіталися без слів, і тепер Оксана чекала, поки Роман щось скаже. Нарешті не витримала:

– Це ви? Мене попередили про ваш прихід. Сідайте. Правда, холодно?

Роман глянув на книжку, потім на Оксану, чемно вклонився:

– Вам казав… барон Мантейфель?

Оксана сіла, знову закутала ноги у хустку.

– Тобто пан Ковальчук?

– Якщо хочете – так… – усміхнувся Роман. – Але, коли точніше, товариш Ковальчук…

Оксана відкинулась у кріслі. Її очі радісно блиснули. Вона одверто зраділа своєму гостеві. Як довго чекала такої зустрічі!

– Отже, розмову, почату з вами Ковальчуком…

Оксана жваво перебила його:

– Так-так! Я… Але він не сказав, що мені треба робити…

Роман не поспішав: Подивився навколо, зупинив погляд на афіші, потім глянув на Оксану.

– Спочатку – невеличка передмова. Можете мене звати Романом. Я дізнався про вечерю у генерала Ебергарда і повинен зробити вам серйозне зауваження. Ви поводились необережно.

Оксана спохмурніла.

– Хто ви такий, що робите мені зауваження? Я поводилась так, як вважала за потрібне…

– Ви будете поводитись так, як це буде потрібно усім нам, а не вам одній. Це у ваших інтересах. Крім того, я маю право робити зауваження.

Оксана пильно глянула на Романа, але змовчала. Вона не могла собі пояснити, чому зараз підкоряється цьому чоловікові. Як він тримається!

– Отже, Оксано, – вів далі Роман, – ви зробили помилку. Ви не повинні були при всіх так реагувати на тост генерала про «фердинанди». Особливо – в присутності шефа гестапо Санднера. Тост, до речі, дуже цікавий. Треба було його запам'ятати, а потім, наодинці з генералом, знову завести розмову про це. Ви могли знайти такий момент.

– А якби не знайшла?

– Це залежить від вас. А так, можливо, ви викликали непотрібну підозру у Санднера…

Оксана посміхнулася. Роман це помітив.

– Чому вам весело?

– Мене давно вже ніхто так не відчитував. А головне, я вже давно так терпляче не слухала нотацій. – Вона засміялася.

– Краще вислухати нотацію, ніж ризикувати собою.

– О, мною, виявляється, дорожать! – Вона сказала це з грайливою і хитруватою посмішкою.

Роман пройшовся по кімнаті.

– Давайте домовимося, Оксано: ми з вами товариші по боротьбі. І я – ваш керівник. Відповідно і розмовлятимемо без будь-якого кокетування…

– Як ви можете? – обурилась Оксана. – Це ж грубо!

– Зате чесно. Ви – мій товариш, і, якщо потрібно, і я, і Ковальчук, і інші не пошкодують для вас життя. – Роман зупинився. – Я, здається, заговорив високим стилем… Але зараз… Ви зрозуміли мене?

– Слухаю вас. Я зрозуміла і згодна, – раптом серйозно сказала Оксана, не відриваючи погляду від Романа.

Роман сів біля неї. «Напрочуд гарна жінка, – зловив себе на думці. – Між іншим, зблизька ще краща, ніж на сцені». Врешті сухо сказав:

– У мене вкрай обмаль часу. Для вас є завдання.

– Зроблю все. – Голос у Оксани схвильований, теплий. Вона розуміє, що виглядає дивною – вперше ж побачила людину! – але інакше не може: Роман для неї – це саме уособлення омріяного героя, що поведе її стежками боротьби; мужній, суворий і, напевне, ніжний друг і товариш.

– Отже, для початку – нічого складного. Чи не змогли б ви, приміром, відвідати вашого батька?

– Він хворіє.

– Тим більше причин побувати у нього. Треба постаратися з'ясувати, що це за будівництво ведуть таємно німці біля міста. Де саме, що будують? Ми ще нічого не знаємо про цей об'єкт, але хочемо дізнатися. Головне – обережність! Зберіть факти, не уникайте жодного, навіть найдріб'язковішого. Не ризикуйте даремно, від цього постраждає наша спільна справа.

Вони підвелися, глянули одне одному в очі. Від Оксаниного погляду Роман на якусь мить зніяковів.

– Ви… прямо на вулицю? – запитала вона. – Це небезпечно, тут багато німців живе…

– Спасибі, Оксано. Я буду обережним. Бажаю успіху…

* * *

Крізь брудне віконце старої слюсарної майстерні скупе світло ранньої весни ледве пробивалося. Гай витер ганчіркою полагоджений примус і передав його худорлявій бабусі. Та вклонилася:.

– Спасибі вам, майстер. Ніхто вже й не брався, а як мені без нього?

Стара притиснула примус до грудей, як найкоштовнішу річ, пішла до виходу. Гай, усміхаючись, провів її, прислухався, а потім дбайливо почав зачиняти двері. Але ззовні постукали, і Гай знову розчинив їх. На сходах стояв професор Солоух. Посміхаючись у вуса, простягнув довгого ключа:

– Скажіть, добродію, не змогли б ви зробити мені ще одного такого?

– Спробуємо. Заходьте, Кіндрате Степановичу, вас ждуть…

Гай замкнув двері, вивісив табличку з написом: «Обід».

Роман поклав на верстат ключ, глянув старикові в очі:

– Кіндрате Степановичу, вважайте, що ми познайомилися. Є до вас одне запитання…

Солоух спокійно сів.

– Слухаю вас, молодий чоловіче.

– Чи був у вас такий пацієнт – Кубрак Микола Павлович?

Солоух здивовано підвів кошлаті брови.

– Чому це був? Він є…

Тепер здивувався Роман:

– Не розумію вас. Як це є? Хіба він у Києві?

– Так, з'явився знову…

– З'явився?

– І навіть якусь роботу пропонує моєму синові…

Роман переглянувся з Гаєм, підсунувся ближче до професора.

– Це дуже цікаво, Кіндрате Степановичу. Якщо можна, розкажіть докладніше…

Невидимий фронт розширюється

Поодинокі лампи під стелею тьмяно освітлювали великий цех друкарні. Він був майже порожнім, і лише в одному кутку поралося кілька чоловік. Старий робітник, піднявши на лоба окуляри, вручну набирав текст. А поруч з ним метушився сухорлявий чоловік у вишуканому костюмі із метеликом замість галстука. Нетерпляче поглядаючи через плече наборщика, редактор української газети скоромовкою говорив:

– Не тягни, Петров! Три шпальти ми привезли готові, а з одною ти ніяк не вправишся протягом вечора. За смертю тебе посилати!…

Старий неквапно зв'язав колонку мотузкою.

– Куди поспішати? На тому світі корчми не знайдеш… – Він примірився, спритно підхопив зв'язану колонку, переніс її на металевий стіл-талер. – От і поставили. Надто велика стаття, пане редактор. Не лізе!

– Як це так – не лізе? Треба, щоб влізла!

– Ні, скоротити треба. Ніяк не лізе… Я можу скоротити.

– Що-о?

– У нас, поліграфістів, кажуть: шило граматику знає… Скорочу так, що й не помітить ніхто!

– Як?

– А через абзац, не дивлячись. У нас кажуть – чим більше скорочень, тим менше дурниць…

– Тобі, Петров, що, жити набридло? Що ти верзеш? Це ж стаття про нашого фюрера…

– Так прислів'я ж таке.

– Знаю я ваші прислів'я!

Петров рішуче повернувся до редактора.

– Ви б краще, добродію, написали у своїй газетці, коли в місті хліб буде, вода, електрика…

Редактор почервонів, грюкнув кулаком по столу.

– Більшовик! Я тобі покажу! Партизан?!

– Де вже там… – повільно мовив старий. – Сили вже не ті в мене. А ти все: «фюрер» та «фюрер»… У мене в касі вже літери «фе» не вистачає.

– Що-о-о!?

Редактор націоналістичної газети люто грюкнув дверима. А з-за сусіднього верстата, сміючись, підійшов юнак у фартусі. Петров зв'язав металеву газетну шпальту, зняв свіжий відбиток газетної сторінки, акуратно поклав її на редакторський стіл. Пробурчав:

– А вона, та стаття, таки влізла, клята… Чого ти смієшся? – запитав він раптом юнака.

– Цікаво ви з редактором бесідували, Іване Сидоровичу.

– А що з, ним бесідувати? Одне слово – гнида…

– Готово у вас, Іване Сидоровичу?

– Аякже, синку. Вже й відбиток дав.

– От і добре. Тепер справа за мною.

Юнак нахилився під касу, повільно витяг звідти зверстану газетну сторінку, поставив її на талер. А ту сторінку, яку щойно закінчив старий, сховав під касу. І лише тоді звернувся до старого:

– йди з друкарні мерщій, батьку! Тебе тут вже немає! А у вартового внизу спитай – котра година… Ми там йому годинника поставили, як треба!

– Ач, які спритні… Добре, піду. Встигну ще. От ти не затримуйся в місті, синку, бо завтра тут таке весілля буде…

– Що правда, то правда, Іване Сидоровичу! Шуму буде на весь Київ!

* * *

У колишньому кабінеті комісара Сенченка стоїть за столом Санднер. Він люто тицяє пальцем у газету. Обіч виструнчився Ролінг, трохи далі позаду – тремтить редактор газети.

– Що це таке? Що це, питаю я тебе?!

– С… свіжий номер, пане штурмбанфюрер!

– Свіжий, кажеш? От я тебе… освіжу зараз! Йолопе! Читай, читай свою газету!

Редактор перехилився через стіл, надяг тремтливою рукою пенсне, боязко посунув газету до себе. Прочитав уголос:

– Товариші… Підпільний райком партії… Що це?

Санднер і Ролінг презирливо подивилися на нього.

– Це справді свіжий номер твоєї газети? З вставленою більшовицькою сторінкою? Геть, негіднику! Е, ні, стій! Ти в мене насидишся разом із своєю друкарською бандою! Взяти!

Редактор поточився, Ролінг підштовхнув його до дверей, повернувся до столу. Санднер сів, витяг папірця.

– Думаєте, Ролінг, у мене до вас немає нічого? Помиляєтесь! Ось що твердить автор цього папірця, що його сьогодні вранці вартовий здер із стіни управління гестапо: «Кожен, кому дорога свобода, повинен боротися на боці Червоної Армії». Чуєте, Ролінг? І це пишеться, розвішується і, ясна річ, читається в місті, завойованому нашою армією! А ви, її офіцер, миритеся з цим…

– Але ж, шеф…

Санднер скочив на ноги.

– Я людина спокійна, Ролінг. Та хіба це не може будь-кого вивести з рівноваги? У мене була неприємна, дуже неприємна розмова з комендантом м ста генералом Ебергардом. Він мені поставив кілька запитань, і я передаю їх вам… Перше: звідки російські льотчики знають, що будинок оперного театру треба бомбити саме в день офіцерських зборів? Звідки вони знають, що на Рейтерській ми обладнали новий склад, на Марийській відкрили офіцерський клуб? Отже, підпілля діє! Адже справа не лише у цих листівках. У них зв'язок з російською авіацією. Ведеться активна розвідка!

– Шеф, це може робити один або кілька професійних розвідників! Згадайте нашого Гуго…

– Краще б ви його не згадували, Ролінг… Тоді поясніть, хто перерізав у трьох. місцях підземний телефонний кабель Київ – Берлін? Хто підпалив завод «Спорт», де за одну лише ніч згоріли механічний, слюсарний, нікелювальний і електричний цехи та ще й гараж? Звідки щодня в місті розклеюються сотні нових листівок різного змісту, надрукованих у різних місцях? Це теж роблять кілька професійних розвідників?

Санднер вийняв із столу дерев'яну модель якоїсь великої деталі.

– Знаєте, що це таке?

Ролінг знизав плечима.

– Це модель гвинта річкового катера. Зовні тут усе правильно, але лопаті поставлено у зворотному напрямку. Такий гвинт практично непридатний, хоча відразу цього не побачиш…

– Це, шеф…

– Це саботаж, Ролінг, от що це. І хитрюща диверсія! А здійснена вона на Київській судноверфі. От тільки ким – невідомо, бо все обставлено так, що, як кажуть, і комар носа не підточить. Але нам треба бути хитрішими за цих диверсантів, розгадувати їхні витівки одразу!

Ролінг з полегшенням зітхнув. Адже Санднер сказав «нам», отже, гроза минула…

А Санднер і справді охолонув. Чорт з ним, з Ебергардом! На кожну його скаргу можна відповісти трьома. Хто-хто, а Санднер – майстер таких справ. А підпілля? Що ж, у нього, в Санднера, ще не найгірші діла. Он почув би Ебергард, що розповідали гестапівські функціонери на нараді у Варшаві! Санднера попереджали, що в Києві ще не те буде, що зараз тільки початок. Потрібна он яка пильність!

– До речі, Ролінг, – сказав штурмбанфюрер, розпалюючи сигару, – ви перевірили отого старика, який так сподобався генералові Ебергарду? Садівника, якого він узяв до себе на дачу…

– Так точно. В архівах знайдено справу про репресії щодо нього.

– Справу не підроблено?

– Ні, всі документи справжні.

– Завербувати пробували?

– У своїй лояльності клянеться, але інформатором ставати не хоче… «Ненавиджу політику» – та й годі. Ситуація тим складніша, що інформувати він має не про більшовиків, яких він свято ненавидить, а про свого благодійника – генерала та його гостей… Вивчаємо уподобання, смаки, можливо, вдасться підкупити, може, доведеться виділити земельну ділянку старому…

– Вивчайте, але часу не гайте. Мені така інформація потрібна була вже сьогодні, під час моєї розмови з Ебергардом. Як справи з операцією «Петер»?

– Все в порядку, шеф. Ви недаремно покладаєтесь на мене. Я і в Берліні, і в таборі доклав усіх зусиль, щоб операція пройшла якнайкраще. І, можу сказати, так воно і сталося.

– Розкажіть докладніше.

Ролінг замислився. Чи варто все розповідати? Адже великих зусиль у Берліні він не докладав. Все було простіше і приємніше, ніж можна уявити…

… Ролінг і гауптштурмфюрер Берг добряче посиділи у тому кафе, що розмістилося в подвір'ї управління. Щоправда, довелося вечеряти у шинелях, але пляшка французького коньяку цілком нейтралізувала сиру берлінську погоду… Зал кафе був майже порожній, ніхто не заважав поговорити.

– Не приховую, – сказав тоді Ролінг, – я радий, що дістав можливість побувати в Берліні.

– Вам пощастило, сьогодні ще не було російських літаків.

– Ну, цього добра, як кажуть росіяни, і в Києві вистачає.

– Не думаю, – сказав Берг. – Тут справжнє пекло…

– Не варто мірятися, – Відповів Ролінг. – От у чому мені пощастило, так це в тому, що я зустрів вас в управлінні, колего, і мені не треба їхати в таку погоду до табору…

Вони помовчали, знову випили. На естраді почав грати поріділий оркестр – лише скрипаль і акордеоніст. Знов зазвучала старовинна німецька пісенька. Ролінг не втримався, усміхнувся:

– А оркестрик, того… зазнав втрат.

Берг глянув на естраду, спохмурнів.

– Так… Усе Східний фронт з'їдає. У мене двох кращих офіцерів не стало…

Ролінг значущо пожував губами, похитав головою.

– Правий наш фюрер: росіяни кидають у бій свої найостанніші резерви, перемолоти їх не просто, -. і, мабуть, під впливом коньяку одважився на досить сміливий жарт: – Правда, млин меле на обидва боки…

Гауптштурмфюрер похмуро глянув на Ролінга.

– Не розумію, – сказав холодно.

– Я хотів сказати, що наша перемога вже близька, – підхопив Ролінг, який миттю відчув пронизливий берлінський вітер на власній спині. – До речі, пане гауптштурмфюрер, я можу передати у Києві, що Петер незабаром буде у нас?

– Все буде зроблено згідно із затвердженим планом. А чому так терміново? Він пішов разом із політруком Миколенком. Поки що стежимо, але згодом знімемо опіку. Людей обмаль.

– Та… З цим підпіллям. – Ролінг явно втратив смак до розмови. – Спочатку все йшло чудово, а зараз вони підняли голову…

Ще два дні Ролінг байдикував у Берліні, кілька разів відсиджувався серед берлінців у бомбосховищах, а потім, коли дізнався, що Петер із своїм супутником вже досяг Варшави, поїхав і сам на схід.

… Ролінг з скромною усмішкою вклонився Санднерові.

– Я особисто чергував тієї ночі у таборі, коли Петер тікав. Потім разом з оперативною службою підтримував зв'язок з постами, які фіксували просування Петера на схід. Коли він дістався Варшави, я поспішив сюди, шеф. Тепер можу доповісти, що Петер вже прибув до Києва. З нами він ще не зв'язувався, але ми, звичайно, вже засікли його появу. Ось фото, зроблене сьогодні в Києві, – і Ролінг подав знімок Санднерові.

– Петера не впізнати. Страшенно схуд, правда? – Санднер, розглядаючи фотографію, примружився від задоволення. – Як тільки подасть знак, доповісте мені.

– Слухаю, шеф. Згідно з вашими вказівками, продовжуємо стежити за артисткою Отрадною.» Поки що нічого тривожного. Правда, учора вона звернулася з незвичайним проханням до генерала Ебергарда…

– Яким?

– Просить дозволити поїхати до Вінниці.

Санднер жваво ворухнувся у кріслі, відклав сигару. Швидко спитав:

– До Вінниці? Причина?

– Батькова хвороба.

– Отого попа?

– Так.

Санднер замислився.

– Цікаво… І генерал Ебергард, звичайно, дозволив?

– Так, гер штурмбанфюрер.

По паузі Санднер наказав:

– Перевірте, чи справді він хворіє.

– Вже зроблено.

– І що?

– Нездужає.

– Так… У Вінниці нам треба знати кожен її крок. Кожен крок, Ролінг! Повідомте наших, нехай візьмуть під нагляд. А Отрадна… Нехай їде, – сказав задумливо. І, пригадавши, закінчив: – До речі, про частину «Альфа». Знайдіть якусь причину і відселіть сусідів на всьому поверсі. Міллер незадоволений оточенням. Але грубо цього робити не слід, це приверне увагу. З Міллером раджу бути якомога люб'язнішим: ним увесь час цікавиться Берлін.

– Слухаю, шеф. – Ролінг витяг блокнота, але потім щось згадав, сховав його до кишені.

Санднер потягся до телефону.

– Ми, Ролінг, зобов'язані бути ще й дипломатами… – В трубку – Алло, колего! Це Санднер. Добрий вечір! Я хотів повідомити, що вже дав вказівку щодо вашого прохання. Завтра ж поверх буде вільний Г цілком до ваших послуг. Як бачите, ми йдемо назустріч. До речі, ми виконали ще одне ваше прохання. Перевірили. Батько – Солоух Кіндрат Степанович, професор хірургії, безпартійний. Знаєте? Так. А про сина? Студент філологічного факультету місцевого університету. У день зайняття міста нашими військами повернувся до Києва. Нічого поганого не помічено, нікуди не виходить, ні з ким не спілкується. Так… Ну, що ви, майоре! У мене діло поставлено чітко. На добраніч!

Поклав трубку, потер руки. Помітив Ролінга, нахмурився:

– Ви вільні, Ролінг.

За батьком – син

Уткнувшись обличчям у подушку, Роман міцно спав. На столі поруч з постіллю – попільниця з купою недокурків, склянка недопитого чаю. Через відчинену кватирку вітер полоскав плащ-палатку, що затемнювала вікно.

Прозвучав настійливий дзвінок. Роман повернувся. Повторний дзвінок примусив його підняти голову, прислухатися. Рука машинально потяглася до будильника.

Сонний сів, покрутив скуйовдженою головою. Знову дзвінок. Все ще сонний, Роман машинально взяв телефонну трубку, послухав і кинув. Знову не те… І лише тепер усвідомив, що дзвонять знадвору. Зірвався з постелі, відчинив. За дверима стояв Жорж. Роман протер очі, всміхнувся:

– Заходь, старче…

Дудкін увійшов, присів біля столу.

– Ти, Романе, вмієш спати.

Той глянув на годинника.

– Та ні, майже й не спав. Недавно ліг.

Дудкін озирнувся. Потім вийняв з кишені газету, подав її Романові.

– Будь культурною людиною, почитай, що українські, чи то пак – німецькі газетки пишуть… Корисно!

– Заради цього не варто було будити, – пробурчав Роман, але газету взяв і розгорнув. Хвилину дивився, потім його обличчя розпливлося у щасливій усмішці. Він почав реготати. – Таки втнули! Молодці!

– Це, Романе, у прямому контакті з людьми Гая. Цей хлопчина з друкарні пояснив: «У нас подвійний виграш: місто насміється сьогодні досхочу, а німці зубами скреготітимуть…»

Роман сів поруч з Жоржем.

– Кращого способу розігнати в мене сон ти вигадати не міг, друже! Що в тебе ще цікавого для мене?

– Рита дещо передала, може, знадобиться… – Жорж витяг з-за пазухи папери. – По-перше, німці склали списки та адреси квартир партійних працівників, списки з адресами відомих митців. Тут же список осіб, у яких були дорогі картини, книги, коштовності.

– Ясно. Грабіжництво, організоване з чисто німецьким розмахом і акуратністю… Далі.

– Ось доповідна записка київської німецької спортивної спілки комендантові міста. Бач, що пишуть: «При відзначенні спортивного дня минулої неділі знову можна було спостерігати, як військові, а також службовці цивільних управ приводили з собою на німецький стадіон місцевих жінок і чоловіків. Особливо незручною була присутність цих осіб під час звучання національного гімну. Відвідувачі стадіону – німці – незадоволені присутністю тубільців… В інтересах додержання чистоти німецьких спортивних закладів було б бажано, щоб проти осіб, які порушують встановлені порядки і все ще ходять у місця, призначені лише для німців, було вжито певних заходів. Ми просимо вас вказати в комендантському наказі, що приводити тубільців на німецький стадіон забороняється. Проти допущення на стадіон фольксдойчів з пред'явленням документів ми не маємо нічого».

– Як поставився до цього прохання генерал?

– Задовольнив.

– Що ж робитимемо з документом? Для центру він інтересу не являє. Нічого нового про німців не сказано, фашисти є фашистами. А от з цим листом… Давай-но його розмножимо і замість листівки вивісимо. Нехай кияни знають, хто зараз хазяйнує у місті і як ставиться до нашого народу гітлеризм.

– Добре. Сьогодні почнемо розмножувати. – Жорж підвівся, зняв з вікна плащ.

У кімнаті одразу посвітліло, хоча занедбаність приміщення теж стала явною.

– От що, Жорже… Розмова з професором Солоухом дала нам дуже багато. Є підстави думати, що Кубрак і Міллер – одна й та ж особа. Це дуже важливо. Та ще важливіше інше: саме сім'я Солоуха почне наступ на Міллера, почне штурм частини «Альфа». За усіма даними, син професора Василь – якраз той хлопець, який нам потрібен, а довір'я Міллера до цієї сім'ї відкриває перед нами вкрай важливі перспективи. Запам'ятай: щодня о п'ятнадцятій ти мусиш бути в Ботанічному саду. До альтанки прийде молодий чоловік з підручником української мови в руці. Спитай, як пройти на вулицю Саксаганського. Він тобі відповість: «Тобто на Марийську? йдіть, тут близько…» Це і буде син Солоуха. Саме сьогодні ми чекаємо початку цієї операції. Можливо, вона вже й розпочалася…

І справді, у квартирі Солоухів Міллер в цей час розмовляв з дружиною професора:

– Жаль, що не застав Кіндрата Степановича…

– Служить мій Кіндрат Степанович, – зітхнула. – Прийде тільки вранці…

– Вранці? Де ж він працює?

– Вибачайте… нічним сторожем влаштувався. У пекарні, – ще сумніше повідомила професорша. – Хлібом там, бачте, платять…

Міллер здивовано підвів брови:

– Хіба в клініці йому місця не знайшлося?

– Роки вже не ті. Кому немічний старик потрібен? А ви що, його знайомий?

– Так, пацієнтом був колись. Хотів порадитись, знову мій радикуліт розігрався. До весни, чи що…

Вона знову зітхнула.

– Нам, старим, вже, мабуть, належить хворіти… А зараз і молоді недужі.

Міллер наче байдуже:

– Це хто такий у вас?

– Син, третій день з ангіною лежить. Слабкий став.

– А чого він у Києві в такий час?

Було видно, що синова доля весь час мучила матір. Вона рада поділитися хоч з випадковою людиною:

– Мобілізували хлопчика, потім у полон потрапив, та, спасибі, відпустили… Що з ним буде? Розумний, мови знає, такий кмітливий, а тепер…

Міллер виявив інтерес до цієї теми.

– Діло знайти йому нескладно. Я, приміром, якраз шукаю такого молодого чоловіка, можу допомогти вашому синові… – Він підвівся, взяв шапку, зробив крок до дверей. – Піду, мабуть, вже пізнувато. Мій привіт Кіндратові Степановичу.

– А від кого?

– Скажете, Кубрак заходив. Він, напевно, пам'ятає, бо я у свій час набрид йому з своїми болячками…

Він вже було попрямував до дверей, коли дружина професора, підвівшись на руках з крісла, запитала:

– А відносно сина ви серйозно? То, може, ви зараз поговорите з ним… Хлопчик просто змучився.

– Поговорити зараз? Це можна. – Міллер, не розстібаючи пальта, рушив до внутрішньої кімнати. Мати напружилась, намагаючись почути хоч слово. Минуло кілька хвилин, і звідти вийшли Міллер та Василь з перев'язаною шиєю. Міллер зупинився, ласкаво поглянув на юнака:

– Навіщо ви піднімаєтесь, молодий чоловіче? Лежіть…

Василь тихо, з натугою відповів:

– Мені вже краще…

Міллер повернувся до матері.

– Не знаю, пані Солоух, чи влаштовує вас моя пропозиція. Дещо я можу зробити… Ваш син матиме цілком пристойну, інтелігентну і, я б сказав, вигідну роботу. Сьогодні це рідкість.

Мати з гідністю вклонилась у своєму кріслі.

– Дуже вдячна вам, пане Кубрак! Це нескінченне, жахливе існування у чотирьох стінах. Хлопчик нервує. Васю, чому ти не дякуєш?

– Я, мамо, вже…

Міллер узяв ціпок, пішов до дверей. Мати посунулась ближче до нього.

– О боже… Ви не дочекалися Кіндрата Степановича, а ваш радикуліт, я бачу, дошкуляє… Може, все ж таки;…

Але Міллер вклонився:

– На жаль, не можу черкати. У мене справи. Зайду іншим разом. – Повернувся до Василя: – Отже, чекаю вас…

– Обов'язково буду, – чемно пообіцяв Василь.

Мати провела поглядом сина і гостя. Коли Василь повернувся до кімнати, сказала:

– Ох, що ж скаже нам батько… Цей же пан з німцями водиться, не інакше.

Василь намагався уникнути материнського погляду:

– Еге ж…

Коли Міллер вже спускався сходами, назустріч йому важко піднімався професор Солоух. Професор був одягнений у ватяну куртку, шапку-ушанку, через плече висіла сумка від протигаза. Солоух уже пройшов мимо, коли Міллер зупинився, потер підборіддя.

– Не впізнаєте, Кіндрате Степановичу?

Солоух зупинився.

– Здається… Кубрак, Микола Павлович?… Ходімте, подивлюся вас за старою пам'яттю.

– Дякую, але мені вже час іти. Якщо можна, я іншим разом. – По паузі додав: – Кіндрате Степановичу, я можу допомогти вам влаштуватися у клініку… чи у шпиталь…

Солоух похитав головою:

– Старий я, спасибі…

– Я запропонував вашому синові цікаву роботу. Він вам розкаже.

Солоух підвів очі на Міллера:

– За сина спасибі. І мені легше буде.

– На все добре. – Міллер підняв капелюха. – Я зайду, якщо можна, надвечір.

– Прошу.

В кімнаті дружина зустріла запитанням:

– Пана Кубрака часом не бачив? Він щойно від пас…

Професор кивнув:

– Зустрів.

Старий довго вовтузився, витягаючи з сумки мішечок.

– Я сьогодні з удачею! Ось! Дві склянки пшона виміняв!

Він обережно розв'язав мотузок, висипав трохи пшона на руку, потім ретельно підібрав крупинки зі столу. Мати жалібно глянула на сина, який втупився у стіну.

– Кіндрате! Пан Кубрак зробив нашому Васильку дуже вигідну пропозицію.

Професор хмикнув:

– Уявляю!

– Каже, що це комерція… Чиста робота і вигідна. Ти не сердься, Кіндрате, але ж із твоїм здоров'ям бути нічним сторожем… Треба, щоб і Вася…

Старий розпалився:

– Блискуча перспектива для філолога!

– Кіндрате, заради бога! А що ти зараз знайдеш краще?

– Тільки не холуйську роботу! А втім, моє діло – сторона! Дорослий син може вже й сам порадитися з власною совістю!

Василь здивовано подивився на батька. Але той гнівно схопив пшоно і вибіг з кімнати.

Коли Василь згодом увійшов на кухню, старий стояв біля столу і наливав воду в каструлю. На мить він підняв голову і підморгнув: мовляв, знай наших! Василь полегшено розсміявся:

– Ну й талант. Ти ж актор, тату!

Але батько різко відповів:

– А ти – базіка… Матір, звичайно, шкода. Але ж нічого не вдієш. Правду їй казати не можна. З її здоров'ям…

– Але ж то Кубрак…

– Досить. Яку роботу пропонував?

– Нічого певного поки що не сказав. Говорив туманно. Мовляв, маєте змогу виконати обов'язок інтелігентної людини, послужити вищим інтересам своєї нації і так далі… Конкретніше він, очевидно, скаже завтра.

– Так. Тепер слухай, сину, – стишив голос старий. – Я нічого не доповідатиму, сам розкажеш…

– Кому?

Професор Солоух озирнувся на двері, сказав тихо, але чітко, тоном наказу:

– Сьогодні о п'ятнадцятій у Ботанічному саду. До альтанки, що біля ставка, підійде чоловік. Пароль: «Як пройти на вулицю Саксаганського?» Твоя відповідь: «Тобто на Маріїнську? йдіть, тут близько…»

Вечір цікавих зустрічей

В залі ресторану, що на Хрещатику, танці були в розпалі. За столиками, крім офіцерів, сиділо кілька пар літніх чоловіків у вишиваних сорочках. Коли танець скінчився, Роман провів Марію на місце, галантно поцілував їй руку.

Біля їхнього столика хазяйнував Заремба. Він уважно обводив поглядом зал і прислухався.

З-за дверей долинув різкий звук автомобільних гальм. Заремба кинувся до входу, Роман з цікавістю подивився л йому вслід.

Увійшли до залу Пауль і Дзюба, озирнулися навкруги, пішли до вільного столика. Заремба ввічливо вклонився, провів. Оркестр заграв нову мелодію…

Коли Дзюба згодом оглянувся, то побачив, як жваво розмовляли між собою Роман і Марія. Він уловив легку усмішку на губах Романа, адресовану йому.

А Заремба тим часом чимдуж старався для Пауля й Дзюби. Він примчав до вікна видачі страв.

– Два біфштекси, тільки швидше! – закричав і раптом помітив Жоржа, який примостився за вікном. – Що тобі тут треба?

За сліпця заступилася Дуся:

– Голодний він…

– Нехай на базар іде. Гей, ти, геть звідси!

Жорж промимрив щось невиразне, вклонився і пішов від вікна, жуючи шматок хліба.

Роман, нахиляючись до Марії, весело засміявся:

– Ну що ж, оглядини вдалися. Наречена непогана…

І він, обережно підтримуючи її, повів між столиками до виходу. Услід їм байдуже дивився Пауль.

* * *

В кімнаті Поліщукового будинку за столом сиділи Петер, Бражник, політрук Миколенко. Біля нього – щаслива Дуся. Петер – високий, широкоплечий білявий чоловік – стримано посміхався:

– Думав, що ти не прийдеш.

– Чому? – Бражник здивовано підвів брови.

– Побоїшся. От так, браток, ми й дійшли сюди…

Бражник кивнув, запитав:

– А далі що?

– Не знаю, що ви за люди тут, у Києві. Може, звиклися з новими хазяями. Я хочу пробиватися на Волгу, одному тільки важкувато. А може…

– Що? – запитав Бражник.

– Може, й тут знайдеться діло, – вів далі Петер. – Ось ти, приміром, хлопець молодий, здоровий. Не повірю, щоб залишився сам, з доброї волі. Значить, такий, як і я.

Бражник скрутив цигарку, сказав, не дивлячись на Петера:

– Звідки ж ти знаєш, який я? Може, я тебе зараз… передам куди слід?

Петер завмер, потім підвівся з-за столу, ворухнув широкими плечима.

– Ні, браток, голіруч мене не візьмеш! От трохи відпочину – і до партизанів… Люди кажуть, їх навколо Києва чимало.

Бражник байдуже:

– Тільки тебе там і чекали…

Миколенко відсунувся од Дусі, вставив слово:

– Коршунов нормальне училище закінчив, молодший лейтенант.

Петер додав:

– Бойова підготовка, тактика – відмінно, стрілецька справа…

Бражник припалив, відвів очі:

– Небезпечна штука, розумієш?

– Ех, ти, – Петер аж почервонів від злості. – Бачу я, з тобою каші не звариш… Тоді я сам!

Бражник посміхнувся:

– Та не воюй ти так! Повторюю – діло небезпечне і складне. Але хіба я сказав, що неможливе? Подумаю…

Миколенко тихо попросив:

– Може, й справді нас у загін можна? Все ж таки лейтенант, а я – політрук…

Бражник підвівся, попрямував до дверей. Петер теж схопився, загородив йому дорогу:

– Вже йдеш?

– Треба, – сказав Бражник і простягнув руку. – Так от, слухай, воїне… Через кілька днів дам знати.

– Оце діло! – радісно трусонув Бражникову руку Петер.

Бражник мовчки потиснув руку Миколенку, стримано продовжив, звертаючись до Петера:

– Бувай здоров, Степане, чи як тебе?

Петер кивнув, радісно представився:

– Точно! Степан Олексійович Коршунов…

* * *

У будинку Оксаниного батька, в селі поблизу Вінниці, багато ікон. На одній стіні, в рушниках, теж, наче ікона, портрет Тараса Шевченка. В кімнаті багато сундуків, етажерка з старими книгами. Було в ній чисто й затишно, особливо тому, що тепло світила велика гасова лампа на столі.

Батько Оксани – літній, але ще міцний чорнобородий чоловік – підвівся з-за столу назустріч дочці. У нього високе, чисте чоло, у волоссі – перша сивина. Очі розумні, жести м'які. Розмовляв він високим, не за ростом і фігурою, голосом, тихо і ввічливо.

– Радість мені бог, послав! – сказав, витираючи сльозу і хрестячи Оксану. – Знімай пальто, доню!

Поки вона роздяглася, потім зачісувалась біля дзеркала, старий метушився навколо, втративши звичну величавість.

– Я погодую тебе, донечко… Дай допоможу, Оксанко…

– Спасибі, тату, я не голодна. Як здоров'я ваше?

Він зупинився, потім присів на стілець.

– Оце щойно повернувся з поїздки та й занедужав, їздив по селах. Чотири похорони за один день! Ох…

Оксана приникла до батькового плеча, обняла його:

– Важко, тату, вам. Він зітхнув.

– Що мені зробиться? Людям важко, ось що… За гріхи наші, доню. Ховав я вдовицю, зовсім молоду. З хати виганяли, вона не скорилася. Хату спалили, а її шомполами… – Він схилив голову на руки.

– За що ж виганяли?

– Хто зна… Все село вигнали, порожньо там стало, як у пустці. Наче будувати щось збираються.

Очі Оксани розширилися, вона нахилилася ближче.

– А де це, тату?

Він здивовано глянув на дочку. І в цей час стукнули двері. Швидка, нервова, увійшла Нанетта – чорноволоса, кучерява, з жвавими очима і рухами. Обличчя хоч і молоде, але якесь нездорове, опухле, рот і вії підфарбовані. Благеньке пальто розстебнуте, хустка збилася на потилицю, у руках – корзинка.

– Оксано! – здивовано й радісно кинула з порога.

– Надюшо! – теж здивовано і радісно відгукнулась Оксана.

Але гостя закопилила губи:

– А я вже й одвикла від цього імені. Нанеттою кличуть тепер. Часи нові й імена.

– А яким же ти вітром тут опинилася? Ти ж, казали, у самій Вінниці влаштувалась?

Нанетта зняла пальто, хустку, по-хазяйському повісила біля дверей, поправила зачіску.

– В місті? Голодно там. Я до своїх стариків у гості приїхала…

Оксанин батько вставив своє слово про Нанетту, яка йому, видно, подобалася:

– Надійка, спаси її боже, уже третій день за мною, недужим, ходить. Бач, і в хаті прибрала, і випрала все. І гарячою їжею годувала мене. Наче знала, що ти приїдеш, доню, – простодушно посміхаючись, розповідав старий.

Нанетта тільки кинула погляд від дзеркала. Оксана вдячно засміялась.

– А як же інакше, отче? – сказала Нанетта, повертаючись до них. – Хіба ж Оксана моїх батьків би в біді залишила? Як-не-як – у школу разом ходили, подруги…

Вона з приязню подивилася на Оксану:

– А ти, Оксанко, все співаєш? У Києві? І в опері, кажуть?

Трохи ніяково Оксані – подруга, видно, мріяла теж про подібний успіх, і вона сказала скромно:

– Так, співаю. Задоволені мною начебто…

– Розкажи, подружко. – Очі Нанетти загорілися непідробним інтересом, вона сіла біля Оксани і ласкаво обійняла її…

У лігві хижака

У квартирі Стефанської на Кузнечній вулиці з приходом німців нічого не змінилося. Юлія Йосипівна була не такою людиною, щоб принижуватися до грабіжництва. Старі віденські стільці, потертий диван, на ньому ручна вишивка. Правда, дещо не вписувався у стару, обжиту кімнату новенький могутній «Філіпс».

На дивані лежав Міллер. Натягаючи на себе великий плед, він морщився й тихо стогнав. Нахилившись над ним, Стефанська підкладала під бік грілку.

З приймача неголосно линула німецька пісенька. Міллер вмостився, махнув рукою в бік приймача. Стефанська клацнула вимикачем, стало тихо.

– Розповідайте, – тихо наказав Міллер. – Сідайте.

Стефанська сіла на край стільця, поклала руки на коліна.

– З кого накажете починати?

– Як Солоух?

– Старається… Скромний, розумний. Трохи, мабуть, занадто інтелігентний.

– Це мине, – ледь посміхнувся Міллер. – Додому не пускайте, хай тільки передає продукти. Пайок давайте найкращий, нехай сім'я буде задоволена. Простежте тільки, щоб не було ніяких записок. Привіт на словах – і все. Через Дзюбу. Так. А що за дівиця? Мені вона сподобалася при знайомстві, а її злість – справі на користь…

Стефанська задоволено підхопила:

– Голубенко? Так, це справжня знахідка! Я її знаю, можна сказати, добре. Коли нашічоловіки опинилися на лаві підсудних, разом передачі носили. Вона рішуча, смілива, охорони не боялась, сварилася з-за кожної дрібниці, я навіть стримувала її. Ось і все, мабуть. Зустрілися два тижні тому на вулиці. У Києві вона лишилася свідомо, це мені ясно…

– Живе одна?

– Якийсь учитель приходить інколи. Вдова, знаєте…

– На вашу думку, підійде для нас?

– Ви ж самі бачили…

– Я її бачив у вікно – оце і все знайомство.

– Самі вирішуйте, Миколо Павловичу…

Міллер сердито глянув, потер підборіддя. Перейшов на німецьку мову.

– Скільки разів казав вам…

– Пробачте, гер майор. Я думаю, вона підійде. Цікавилась нею в районній управі, нічого поганого.

– Скільки їй років? Вона здорова?

– Близько тридцяти, на здоров'я не скаржиться.

– Вона тут?

– Так.

Міллер трохи подумав.

– Покличте.

Стефанська підвелася, плавно вийшла з кімнати. Міллер теж піднявся з дивана, крекчучи, підійшов до приймача, ввімкнув. Він терпляче покрутив ручку, слухаючи уривки музики, свист, вигуки, шуми. Та ось почулась російська мова. Московське радіо передавало зведення про важкі бої на Південному фронті, в районі Ростова.

Відчинилися двері, увійшла Марія Голубенко, за нею у дверях зупинилась Стефанська. Юлія Йосипівна показала Марії рукою на стілець, повела очима на Міллера. Марія сіла, а Стефанська зникла. Міллер продовжував слухати московську передачу, стежачи за виразом Маріїного обличчя. Але вона ніяк не реагувала на зведення з Москви, байдуже розглядала кімнату. Тоді Міллер підійшов, підсунув стільця, сів поруч.

– Давно знаєте Юлію Йосипівну?

Марія подумала:

– Чотири роки і чотири місяці…

Ще й чотири дні. Міллер зрозумів цю точність, кивнув, тихо спитав:

– Ваш чоловік повернувся?

Марія, не відповідаючи, дивилася на радіоприймач. Міллер простежив за її поглядом. Вийняв портсигар, розім'яв цигарку. Марія раптом потяглась до портсигара:

– Дозволите? Якби чоловік був, не сиділа б тут…

Міллер вийняв запальничку, підніс їй вогника і дивився, як Марія ретельно, але невміло розпалює цигарку.

– Нащо ви курите? Не вмієте ж…

Марія визивно глянула йому в очі:

– Багато чого я не вміла, поки чоловік був… А тепер…

– Чому ви не цікавитеся роботою, яку ми вам пропонуємо?

– А що, хіба є вибір?

Міллер мовчки підвівся, вимкнув радіоприймач, знову сів біля Марії. Вона трохи почекала його відповіді, зрозуміла, що нічого він не скаже, і вела далі:

– Мені вибирати вже нічого… Що є – те й підійде. Я була вчителькою німецької мови, поки чоловіка не засудили.

Міллер пересів на диван – так йому зручніше було дивитися в Маріїне обличчя. Він перейшов на німецьку мову. Трохи повільно, старанно вибираючи слова, вона теж відповідала йому по-німецьки.

– Треба ще вміти працювати…

– А чого ми, баби, не вміємо? – скупо всміхнулась Марія.

Міллер взявся за бік рукою, скривився, застогнав. Негайно увійшла Стефанська – вона, очевидно, стояла під дверима, – почала виймати ліки з буфета. Міллер не звернув на неї уваги.

– Я можу вам дати можливість, Маріє…

Марія підвелась:

– Що?

Міллер закінчив:

– Розплатитися за чоловіка…

Стефанська піднесла йому таблетку, склянку з водою.

* * *

… Василь Солоух увійшов до ванної кімнати, ретельно зачинив за собою двері. Прислухався. Відкрив кран, виліз на ванну, глянув у віконце, що виходило на парадні сходи.

На ньому були недбало наліплені смужки паперу від бомбардувань. Василь обережно відірвав дві смужки, змочив їх водою, знову наклеїв, але вже інакше.

Зліз з ванни, закрутив кран, глянув угору…

А в цей час Марія допитливо глянула на Міллера, потім запитала:

– Що я повинна робити?

Міллер недбало змахнув рукою.

– Сідайте… Поки що нічого… або майже нічого. Житимете тут.

Марія помовчала, в голові у неї раптом виник страх: «Я переграла, помітив, не вірить мені…» І, осяяна новою думкою, ніяково всміхнулася, похитала головою:

– Тут? Не можу. У мене…

– Знаю, але ж це не чоловік… – Міллер підвівся на лікті, перегорнув якісь папірці на столику. – Посваріться. Один-два місяці повчитеся, потім… почнете працювати. Ви, здається, на Уралі колись жили?

– Так…

– От і чудово.

Міллер старанно погасив цигарку, відкинувся на подушку.

– Крім моральної сторони – крупна винагорода… Домовились? Я незабаром від'їжджаю, тому всі подробиці – у Юлії Йосипівни. Єдина умова: ані пари з вуст. Зрозуміло?

Марія кивнула, підвелася. Міллер холодно попрощався. Марія і Стефанська вийшли з кімнати.

Сходами вони спускалися разом. Пройшовши один проліт, Марія підвела очі, поглянула на смужки паперу на віконці у ванній. Пішла швидше вниз, але перед поворотом знову подивилася на віконце, запам'ятовуючи малюнок. Вдячно усміхнулася Стефанській…

У кімнаті, куди з ванної зайшов Василь, сиділи троє. Вони не звернули на нього уваги. Один читав, двоє інших вправлялися за телеграфними апаратами, передаючи один одному тексти. На стіні, за столиком викладача, висіла невелика чорна дошка, поруч – завішена шторкою карта. Вікна теж були щільно завішені шторами.

Невдовзі увійшов Пауль, розкрив папку. Слухачі підвелися. Він кивнув:

– Продовжимо заняття… Але перш ніж перейти до уставу караульної служби Червоної Армії, дещо вам скажу… Строки нашої підготовки скорочуються. Обстановка така, що з завтрашнього дня кількість занять подвоїться.

Події на цвинтарі

Біля воріт, що вели на цвинтар, жебрак низько вклонявся рідким перехожим. За ворітьми, серед кущів на плиті, сиділи Миколенко і Петер. Вони мовчки курили, дивлячись у різні боки. Ззаду виглянув з-за пам'ятника Бражник, неголосно кашлянув. Петер підхопився, радісно всміхнувся. Підвівся й Миколенко. Вони обережно рушили за Бражником.

Коли вже майже минали брудний ярочок – осторонь щось зашелестіло. Присідаючи, Петер зойкнув.

– Що таке?

– Стара рана, клята, ниє…

– Недоречно, – похмурнів Бражник. – Йти нам доведеться чимало…

– У загін? – запитав Миколенко. Його худе обличчя просвітліло. Приблизився ближче до Бражника.

А Петер тримався стримано. У його плани зовсім не входило йти зараз із міста. Він скривився, продовжуючи розтирати ногу. Потім спитав:

– Далеко йти?

– Кілометрів з тридцять.

– Хоча б дійти… – скривився Петер, потім іронічно додав: – Теж цінне поповнення. А коли підемо?

– Сьогодні.

– Нескладно виходить.

Але тут рішуче втрутився Миколенко:

– Ти, Степане, не крути, йшов по Німеччині більше – і нічого! На плечах донесу! А не хочеш, залишайся!

– Чого ти? – посміхнувся Петер. – Звісно, піду. Командуй, куди й до кого, – звернувся до Бражника.

– Отже, – мовив Бражник, – почнемо з пароля.

А в Жоржа, який стояв у цей час під мокрим кущем, заніміли ноги. Він обережно випростав одну, повернувся і раптом побачив у кущах коротке дуло німецького автомата. Не гаючи й миті, він різко свиснув.

Бражник прошепотів:

– Німці!…

Всі кинулися в різні боки. Солдат-снайпер подивився на Пауля, припав до гвинтівки. В окулярі оптичного прицілу він побачив спочатку Петера, потім – Бражника й Миколенка. Пауль скомандував:

– Першого пропусти. Бери третього!

Гримнув постріл. Миколенко впав. Бражник вистрілив у німця. Петер теж вийняв пістолет. Тримаючи його перед собою, широко стрибнув через могилу. І коли перед ним підвівся поліцай, – демонстративно вигукнув:

– На, діставай! – і вистрілив поліцаєві в обличчя.

З-за огорожі цвинтаря Жорж пильно стежив за цією боротьбою. Він побачив, як Петер перестрибнув через тіло поліцая, скотився у яр, як Бражник збив з ніг одного, потім другого німця, але захрипів під кількома солдатами. Паулеві слова – «взяти – живим!» – боляче-хльоснули по напружених нервах…

* * *

Оксана розповідала:

– Власне кажучи, з німцями я не зустрічалась.

– Правильно робила. А з тими, хто їм служить?

– Була одна розмова. До батька зайшов староста з села Новомихайлівського. За обідом він, між іншим, сказав: «Незабаром у ліс по гриби асфальтом їздитимемо…» Я подумала і рискнула: «Німці брешуть, а ви їм вірите…» – «Ні, пані артистко, я знаю точно… Кому ж, як не мені, доручають виділяти людей і підводи на шляхові роботи. А оце наказали виселити з хутора дві сім'ї… Мовляв, приїдуть спеціалісти, щось будуватимуть у лісі…»

Роман усміхнувся:

– Ти стаєш хорошою розвідницею, Оксано… Це якраз те, що нам треба…

– Спасибі, Романе…

– Якихось знайомств для листування не вдалося зав'язати?

Оксана ніяково всміхнулася:

– У Новомнхайлівському любителів опери не густо… А втім, я приголубила старостину доньку. Обіцяла прийняти її у Києві…

– Що ж, це. теж непогано. Напиши їй докладного листа про різні жіночі дрібниці: моди, магазини… Важливо, щоб вона відповіла так само, а там, може, знайдеться потрібна для нас деталь.

Роман глянув у вікно, потім на годинника:

– Наступна наша зустріч…

– Може, в мене? – з надією глянула на нього Оксана.

Вона дивилася прямо в очі, не приховуючи своєї туги. Роман витримав цей погляд. Він не міг не віддавати належне Оксані – її вроді, іскристій, веселій вдачі, доброті, йому подобалися її звички: прикушувати зубами нижню губу, погладжувати мізинцем праву брову, у невтримному сміху закидати голову назад… Він милувався її ходою, блиском очей, голосом, формою красивих рук.

Що й казати, Оксана була чарівною! І головне – кохала його, він це добре розумів, та й Оксана майже не крилася.

Хто зна, що було б, якби вони зустрілися у мирний час? Роман любив свою дружину, дітей, у найважчі дні знаходив час, щоб згадати про них. І про стосунки з Оксаною намагався просто не думати, щоб не ускладнювати й без того напружене життя. А коли, як зараз, змушений був думати – коротко казав собі: «Яке ти маєш право? Хіба належиш собі?» І суворо обривав найменші її спроби повести розмову про їхні стосунки.

От і сьогодні: сказати все це їй? Не наважувався. Почував, якого болю завдасть… І на її пропозицію сухо відповів:

– Ні, це неможливо. Але якщо буде лист з села чи вдасться щось про Вінницю дізнатися від генерала, тоді зробимо так: дочці священика доречно відвідувати службу, приміром, у Володимирському соборі.

– Звичайно…

Сказала це безбарвним голосом, і Роман зрозумів: з усіх його слів Оксана запам'ятала лише фразу, що зустрітися наступного разу в неї він відмовився. Роман сердитим тоном повторив:

– Я поясню, де класти листи. Мені їх пізніше передадуть… Розумієш?

– Звичайно, розумію…

Вона – ця вродлива і самовпевнена жінка, відома актриса, для якої не існувало ніяковості, – стояла перед ним, наче дівчисько, тремтливими пальцями гладила його рукав.

Це було важче, ніж йти назустріч німецькому патрулеві під час облави. Це було у сто разів складніше, ніж викликати на себе бомбардування з радянських літаків і щомиті чекати майже вірної смерті від своїх… Ступив уперед, поклав руки на її плечі й відчув, як уся вона немов у лихоманці…

Ще важче було знімати руки з плечей і примусити себе зробити перший крок до дверей…

… В цей час по Пріорці, піднявши комір плаща, поспішав Петер. Він прямував до Дусі, і все ж здивувався, побачивши її на. вулиці під рясним дощем.

– Ти чого тут?…

– Дитина захворіла, аж горить, – заплакала вона. – Сусідка обіцяла привести лікаря, от і виглядаю. Ти до мене?

– Хотів провідати…

Згадавши чоловіка, Дуся гірко заплакала. Петер торкнувся її руки. В такому стані жінка може що завгодно сказати…

– Дусенько, може, тобі гроші потрібні? Ми ж з Іваном друзі були, разом тікали з неволі.

Вона хитнула головою.

– Ти не порадиш, кого мені знайти замість Бражника? його ж взяли тоді…

Думаючи про щось своє, Дуся механічно відповіла:

– Хіба я знаю? Романа спитаю…

Схаменувшись, замовкла, з острахом дивлячись на Петера. Але він не виявив ніякого інтересу до її слів:

– Розумію, тобі зараз не до мене… А все ж таки спитай. У кого – сама знаєш… Хочу помститися за твого Івана. Я ще зайду до тебе. А оце візьми, – і подав пакуночка, його серце співало від радості. Отже, ім'я відоме – Роман!

Салон баронеси Врангель

Сюди, у величезний генеральський кабінет, гамір з центральної магістралі Берліна ледве долинав. Вікна були завішені масивними шторами, підлога встелена величезним пухнастим килимом. З інтересом розглядаючи Міллера, генерал узяв його за лікоть і повільно провів по кімнаті.

– Одверто кажучи, – промовив він, – ваші повідомлення мене радують… Я чув про вас хороше, майоре, але робота в школі перевершила наші сподівання. Випуск за такий короткий строк! Поздоровляю: ми представимо вас до нагороди… Та чи добре підготовлені агенти? Часу ж було надто мало…

Міллер скромно, але з гідністю відповів:

– Є серед них, звичайно, і скороспілі. Часу справді було малувато. Але, по-перше, ми форсували проходження програми, аніскільки не зменшуючи її, по-друге, і ці люди принесуть певну користь. Хіба у наших офіцерських училищах зараз юнаки не проходять скорочену підготовку? А воюють не гірше кадрових…

– Певною мірою це правильно, – погодився генерал. – Інша справа – хто ті люди, яких ми брали до школи? Тут вже діло не в часі, а в якості добору агентів. Довелося шукати перших-ліпших, і критерієм для нас було їхнє негативне ставлення до Радянської влади. Ну, а тут розраховувати на велику мужність чи якісь особливі таланти, одверто кажучи, не варто. Довелося в кількох випадках зупинятися і на карних злочинцях…

– Біди в цьому немає, аби служили як слід.

– Я згоден, гер генерал. Проте кадри для нового набору залишаються у мене проблемою і сьогодні. От, приміром, я хочу навіть у Берліні пошукати. Вирішив зв'язатися з старою російською еміграцією, від вас піду до салону баронеси Врангель. Там, кажуть, збираються найактивніші…

Генерал замислився.

– Навряд чи щось знайдете, майоре… Все, що було активного і кращого, – там, у Росії, разом з армією. А втім, рішення ваше правильне. Адже вас влаштовують і жінки? Та й чоловіків пошукайте… У вас є до мене якесь прохання?

Міллер виструнчився:

– Єдине, гер генерал… Навколо школи ходять російські контррозвідники. До моєї квартири під різними приводами намагаються проникнути сторонні люди. Помітив, що за мною стежать.

Генерал, який прислухався до знайомої мелодії старовинної німецької пісеньки, що долинала через вікно, повернувся до Міллера:

– А Санднер навіщо? Міллер знизав плечима.

– У нього, звісно, вистачає свого клопоту. Та й людей малувато.

– Так, з людьми у нас зараз туго. Східний фронт… Нічого не поробиш. Бажаю успіху, майоре! Ви вільні.

… Баронеса Врангель – бабуся у старовинному широкому платті – сховалась у великому кріслі. Звідти вона через лорнет уважно розглядала Ковальчука. Він, чемно схилившися, теж поглядав на господиню, на великий портрет барона Врангеля, на російський самовар, що стояв посеред столу перед баронесою. Вона звернулася до нього, говорячи з помітним німецьким акцентом:

– Ви теж родом з північних земель, бароне?

– Так, баронесо, – вклонився Ковальчук. – Наші маєтки у Мекленбургу…

– А мій чоловік, незабутній барон Врангель, – її голова помітно хиталася, – був остзейським бароном.

– Ваш чоловік був насамперед великим воєначальником, і таким він увійшов в історію…

Баронеса розквітла в усмішці:

– О, звичайно! Скажіть, бароне, його пам'ятають у Росії?

– Спитайте першого-ліпшого школяра, і він назве ім'я вашого чоловіка. У будь-якому підручнику…

– О барон! Як це радісно чути! Я згадую Лівадію, рожеву кімнату у палаці… Вона ціла?

– Звісно, баронесо! – Ковальчук посміхнувся. – У вас чудова пам'ять!

– Таке не забувається, – прошепотіла стара. – Я там провела останню ніч у Росії… перед…

Обличчя її скривилося. Ковальчук вклонився.

– О, я розумію… – І він поцілував її суху руку.

– Я просто щаслива, що познайомилася з вами, і буду рада бачити вас у себе в салоні. У мене збираються цікаві люди.

– Спасибі вам, баронесо, я розраховую на вашу увагу. Адже я, можна сказати, новачок у Берліні.

– Мої друзі – це ваші друзі, бароне!

Увійшла покоївка, вклонилася:

– Майор Курт Міллер!

– Проси, – сказала баронеса і повернулась до Ковальчука. – От і маєте нагоду познайомитись з людиною, яка відмінно знає Росію…

Вона простягла руку Міллерові, представила Ковальчука.

– Барон Мантейфель!

Простягаючи руку, Ковальчук щиро усміхнувся:

– Ми, здається, знайомі.

– Пробачте, не маю честі. – Міллер потер підборіддя, пильно глянув на Ковальчука. – А втім… десь…

– Дозвольте нагадати. У генерала Ебергарда, на дачі. Нас знайомив генерал Рігель. Щоправда, ви тоді були у цивільному, але повинен вам сказати: форма вам до лиця…

Міллер примружив очі:

– А-а… Пан Ковальчук, здається?

– Пробачте, барон Мантейфель, – з гідністю промовив Ковальчук. – Відновлений, так би мовити, у законних правах!

– Поздоровляю вас, бароне! Отже, ви тепер у Берліні?

– Ні, повертаюся до Києва… Справи!

– До Києва? – Міллер помовчав, потім запитав: – Які ж у вас там справи?

– Чимало… Магазин, кафе. Крім того, маю цікаві пропозиції для київських фірм «Ганнебек», «Сімменс-Шуккерт», «Усма»…

– А що це – «Ганнебек»? Здається, будівництво мостів?

– Яка різниця? Аби можна було заробити? Я – комерсант…

– Барон-комерсант, – посміхнувся Міллер.

– Цілком вірно, – серйозно підтвердив Ковальчук. – Але ви цього не зрозумієте, майоре. Поки я скнів у Росії, мої фамільні маєтки тут… – Він розвів руками. – Отже, доводиться думати про комерцію.

– Звичайно, я цього не розумію, – задумливо мовив Міллер.

Баронеса звернулася до чоловіків:

– Прошу вас, панове, по склянці чаю…

Вони рушили до столу, на ходу ведучи розмову:

– А ви, майоре, ще довго будете в Берліні?

– Ні, мабуть, швидко повертатимусь…

– Може, разом поїдемо?

– Я людина військова. Коли накажуть, тоді й поїду, – розвів руками Міллер. – Я б з радістю…

Чиє ж це фото?

Що час – категорія відносна, довів ще» Ейнштейн. І справді, ці жаркі липневі дні в Києві минали зовсім неоднаково для різних людей. Глуха, непроглядна ніч панувала цілодобово для невтішної Дусі, яка оплакувала свого Івана; з дедалі гострішою жагою чекав ясного дня Ролінг, якого лякали партизанські ночі і який почував себе впевненим і сильним лише при яскравому сонці; зовсім повільним здавався плин часу Зарембі, який теж щохвилини чекав удару підпільників і тому не жив, а животів; нарешті, невимовно короткою видавалася доба Романові і Гаю, яким завжди не вистачало кількох годин для щоденних справ. І лише Жорж не звертав уваги на час: йому було байдуже, коли і як бити непрошених гостей рідного міста. Щоправда, удень він любив подивитися ворогові в очі, спотворені тваринним страхом перед смертю. Але в пітьмі можна було більше зробити, і цю обставину Дудкін дуже цінував.

Правда, саме зараз Жорж трохи сердився на повільну ходу стрілок годинника. О четвертій у парку мала з'явитися Рита з своїм німецьким родичем. Жорж зайняв пост біля входу, поклав перед собою рваного кашкета і нетерпляче виглядав дівчину. Хто б міг подумати, що він, справжній мужчина, цілком байдужий до дівочих чар, так чекатиме якоїсь білявої молодички? Але так сталося, і Жорж з радістю корився новому, незвіданому почуттю…

Та ось і вона. Лейтенант Нагель повільно шкутильгав, спираючись на ціпок, Рита його підтримувала. Вони йшли з глибини парку, не поспішаючи, і так само неквапно сперечалися про талант і голос Оксани Отрадної.

– Ти даремно кепкуєш, братику… Піди послухай, вона справжнісінька Кармен! – переконувала Нагеля Рита.

– Після Берлінської опери я не можу цього визнати, – іронічно зауважив Нагель і раптом почав сміятися – Послухай-но, Рито, якби він не був сліпий, я б сказав, що він стежить за тобою! Яка зустріч! Цікаво, хто його годуватиме, коли ти перестанеш це робити?

– Ернсте! – Рита докірливо похитала головою, зупинилася біля Жоржа, відкрила сумочку. Нагель пішов уперед, і тоді Рита прошепотіла: – В гестапо звідкись дізналися про ім'я Романа. У них навіть є підозра, що Бражник це і є Роман. – Заглядаючи в сумочку, закричала: – Ернсте, в тебе є дрібні гроші? А втім, не треба, знайшла! – і продовжувала: – Передай Романові, що, мабуть, у нас з'явився провокатор…

– Спасибі, Риточко… – вклонився Жорж.

Вона пройшла вперед і попрямувала за Нагелем на бруківку, по якій тягнулися трамвайні колії.

Саме в цей час на площі група німецьких офіцерів сідала в трамвай. Фельдфебель, що стояв біля входу, відштовхнув двох зляканих жінок з мішками.

У вагоні – гамір і веселий сміх. Один з німців намагався на акордеоні зіграти пісню про Волгу. Трамвай рушив. Поруч з вагоновожатим – одним з тих, хто колись сидів у кабінеті Гая – раптом виникла постать Гаврилюка в скромному робочому одязі. Ці двоє, не рахуючи ще кількох п'яних дівчат, були єдиними киянами серед пасажирів вагона.

На повороті Гаврилюк кивнув вожатому. Той вистрибнув на ходу. Трамвай тепер повів Гаврилюк. Він різко збільшив швидкість. Один з німців. помітив це і п'яно гукнув:

– Шнелер! Шнелер!

Хтось із офіцерів хотів відкупорити пляшку з вином, хтось шалено смикнув за вірьовку, обриваючи дзвінок. Всі зареготали.

Гаврилюк не оглядався. Він швидко розкручував колесо гальма. А вагон мчав все швидше й швидше. Коли за вікнами замиготіли дерева, Гаврилюк вистрибнув.

Услід вагонові мчала легкова автомашина. Поруч з водієм сидів Пауль.

– Переганяй! – закричав він. – Треба зустріти його на зупинці!…

Через годину він був у кабінеті Санднера.

– Я йшов за ним півтора кварталу по Хрещатику, потім загубив. Він, мабуть, сів у той трамвай…

– На будь-якій автомашині треба було переслідувати! – сердито перебив Санднер.

– Так я і зробив, гер штурмбанфюрер, але… вже було пізно! Серед трупів його не знайшов, мабуть, зіскочив на ходу.

Санднер люто вдарив кулаком по столу:

– А тридцять офіцерів більше не повернуться на фронт! Через одного бандита…

– Він не з'являвся цілий рік, – тихо виправдовувався Пауль. – Відтоді як ми увійшли в Київ, я жодного разу не бачив Гаврилюка, гер штурмбанфюрер.

– І не побачите! У солдати, Пауль, на фронт! Замість тих, що загинули!

Ролінг обережно вставив:

– А чи не Роман це? Той, про кого почув Петер. Керівник підпілля. Глибоко законспірований. Рідко виходить на вулицю.

Санднер замислився:

– Можливо… Хоча це тільки догадка. Ви вже думали і про арештованого, що це Роман. Так от, – він звернувся до Пауля, – даю вам змогу реабілітувати себе… З ранку і до вечора в супроводі кількох агентів шукайте цього Гаврилюка. Через нього ми всіх візьмемо!

– Слухаю, гер штурмбанфюрер!

Пауль, полегшено зітхнувши, повернувся і вийшов. Санднер сів.

– Хто ж це такий? І чи не відвертає він нашої уваги від когось іншого? Га, Ролінг?

Ролінг, побачивши, що шеф заспокоївся, подав йому папір на підпис:

– Ось звіт в імперське управління.

Санднер прочитав, посміхнувся:

– Ви називаєте Бражника керівником підпілля. Чи не занадто? Він поки що не відповів нам на жодне запитання…

– Це справі не завадить, а хрести повинен не один Міллер одержувати.

– Які хрести? – здивувався Санднер.

– Я говорив з Берліном. Міллер учора одержав хрест за успішний випуск слухачів із школи. Ми що, гірші від нього?

Санднер, повагавшись, підписав папір.

– Ну що ж, версію про керівника підпілля поки що приймемо. До речі, як ваша артистка? Як її батько?

– Батько її справді хворів. Відомий вам агент стежить за нею.

– Пильнуйте! Нас дуже цікавить її листування. Отрадна їздила до Вінниці недаремно. Може, там хтось залишився? І ось що: треба відзначити Петера, підготуйте документи на офіцерське звання, він заслужив. А де, до речі, цей старий, який приймав Бражника і Петера?

Ролінг ніяково покашляв.

– Поліщук зник. Удома його не знайшли.

– Ще одна помилка, Ролінг. Треба було його взяти. Це ж садівник генерала Ебергарда! Ви розумієте, Ролінг, кого випустили? Негайно треба повідомити генерала!

… Сонце наче гойдалося на дніпрових хвилях – ось-ось зникне за обрієм. Генерал Ебергард, сидячи на веранді, із задоволенням дивився на ріку. Він обчистив яблуко, поклав у рот скибочку. Перед ним – Поліщук. Старий, мнучи в руках кашкета, стояв на східцях і доповідав:

– Дай, думаю, подивлюсь, що буде далі. Вранці він привів до мене ще одного чоловіка. І цей, Степан, значить, почав умовляти того – до партизанів, мовляв, треба йти, і так далі. Я мовчу, тільки запам'ятовую. Цей Степан, що з табору втік, такі промови, такі промови виголошував!… І все за більшовиків. Ну, про що вони там остаточно умовились, я не чув.

– Чому ж ти одразу не сказав? – запитав генерал, прожовуючи яблуко.

В дверях виструнчився ад'ютант:

– Гер генерал, біля телефону штурмбанфюрер Санднер! – і підніс на довгому шнурі апарат. Генерал витер губи, взяв трубку.

– Так-так… Ну і що? Я хотів вам дзвонити про це, Ганс. Там не тільки цей. Там й другий, як його?… Як його? – запитав Поліщук.

– Степан Коршунов! – підказав той.

– Коршунов! Так… Уже? Який Петер? Нічого не розумію… Ну, ви самі розберіться, Ганс, це по вашій лінії. Поліщук? Що? Хороший старик, сам, як бачите, мені доповів. І садівник чудесний! Ні, не дозволяю!

Ад'ютант забрав телефон, генерал погрозив Поліщукові пальцем:

– Диви, не встрявай у політику. Твоє діло – квіти! – і до ад'ютанта: – Машину! Поїдемо до опери, сьогодні «Кармен»…

… Оксана у гримі Кармен сиділа перед дзеркалом у своїй кімнаті в театрі. Перед виходом на сцену вона відпочивала.

У двері постукали. Ввійшов, опираючись на ціпок, Ернст Нагель. На грудях у нього – рицарський хрест. Він зробив крок до Оксани, простягнув букет квітів і при цьому незграбно штовхнув столик. Задзвеніло скло – щось впало на підлогу. Нагель зніяковів:

– Пробачте, Ернст Нагель. Я ще погано говорю по-вашому. Дозвольте подякувати. Моя сестра була права: ви незрівнянна Кармен…

– О, це ви, герой Варшави, брат Рити? Сідайте…

Офіцер довго вмощувався на стільці, витягнув ногу.

Оксана сказала:

– Недавно генерал Ебергард показував нам кінохроніку. Вона, здається, називалась «Ми літаємо над Варшавою», і там така пісня-марш… Польської авіації вже тоді не існувало? І зеніток – теж? Це так?

Нагель зніяковів, пересунув ногу.

– Даруйте, фрау Оксано. Все це так, але я був збитий залпом з рушниць над центром міста.

– Ви любите оперу так само, як свої польоти? Нагель трохи посмілішав:

– О, ширяти над хмарами – це те ж саме, що слухати хорошу музику…

Оксана повернулася на стільці.

– А які ж ви арії слухали над Варшавою?

– Небо Варшави пропахло димом, – сказав Нагель, опускаючи очі під допитливим поглядом Оксани. – Іноді мені здавалося, що чув плач дітей і жінок… Це правда! – додав він чомусь роздратовано.

… Знову постукали в двері. Ввійшла Нанетта – у яскравому платті, яскраво нафарбована. Кинулася до Оксани.

– Ксанко!

– О, Нато! Ти в Києві?

Вони сердечно обнялися, але тут Нанетта побачила Нагеля, відійшла убік. Оксана звернулася до нього:

– Пане Нагель, я буду рада, коли побачу вас у опері, – і по паузі додала: – І не тільки в театрі… Передайте мій привіт Риті!

Вклонившись, Нагель вийшов. Дівчата дочекалися, поки зачинились двері, потім розсміялися.

– Ти чудесна, Оксано. Я привезла тобі листа від батька.

– Спасибі! Давно вже не було листів, я турбувалася. Все розповім, усе!

– Де ти зупинилася, чи надовго?

– А ніде, – весело відповіла Нанетта. – Набридла Вінниця, хочу влаштуватися в Києві… Може, ти допоможеш?

– О, для тебе постараюсь! Де ти працювала у Вінниці?

– Так. Де доведеться… Здебільшого в магазинах. Оксана замислилась. Але тут пролунав дзвінок, і вона почала поспішати.

– У магазині? Добре, познайомлю тебе з паном Ковальчуком, він мені не відмовить…

Операція «Пауль»

На Володимирській гірці біля залізного парканчика вмостився сліпий Жорж. Він даремно старався захиститися від дощу рваним плащем. Поруч, теж біля огорожі, вдивлявся у задніпрові далі Роман. Над ним – велика чоловіча парасолька.

Чухаючи щоку, Жорж скоромовкою доповів:

– Міллер повернувся з Берліна. Вчора вночі з квартири на Кузнечній машина відвезла двох чоловік на Печерськ, звідти – на аеродром… Схоже на те, що пташки починають залишати гнізда.

Роман вийняв хусточку, покашляв:

– Так, це випуск школи. Про це ж доповідає і Василь Солоух. Головне: де зберігаються списки підготовлених агентів? І потрібно, не гаючи й дня, поспішати з операцією «Пауль»…

– До операції все готове, хоч сьогодні проводь. Пауля приведе Дзюба…

– Комісар Сенченко не тільки підганяє нас, він і допомагає! У загоні Баті з'явився Гаврилюк. Учора він був у місті.

– Трамвай – це Гаврилюк?

Роман кивнув.

– Ех, Бражника немає… Як потрібен зараз! Що там було на цвинтарі?

Жоржу наче стало холодно, він закутався у рваний плащ.

– Всього я не бачив, помітив лише, як Коршунов застрелив поліцая, а потім побіг у бік ярів… Начебто непоганий хлопець!

– Подивимося ще. Старий Поліщук про нього іншої думки.

– Щось має певне?

– Та ні, але сумнівається…

– Стареча підозрілість. Я сам бачив, як він стріляв у поліцая.

– А може, стареча мудрість? Семен Семенович на своєму віку надивився на людей більше за нас з тобою.

– Ет, психологія. Як на мене, то я вірю лише тому, що бачу, і тому, що людина робить, а не каже… Я на цвинтарі навіть хотів йому допомогти, коли він біг повз мене. Адже у нього нога хвора, я чув, як він скаржився за кілька хвилин до бою…

– Нога хвора? А як він біг?

– Стрибав, наче молоде зайченя, це правда. Але коли в тебе стріляють з трьох боків, і без ноги побіжиш…

– А хто ж тобі дозволяв навіть думати про те, щоб відкриватися? Адже тобі було ясно наказано…

– Коли товариш у біді, Романе, я вважаю…

– Так от, щоб ти надалі не вважав, оголошую тобі догану.

Жорж помовчав хвилину, потім сказав:

– Вибач, Романе. Не подумав я, та й Дуся мене умовляла.

– Умовляла?

– Так. Просила цього Коршунова переправити у загін.

– Зачекаємо. Поки що явка у неї знімається. Отже, операція «Пауль» готова? Проводимо сьогодні ввечері. Ясно?

Він повільно пішов з гірки, даючи проїхати повз себе довгій чорній автомашині.

… У машині їхали Ролінг і Нанетта. Вона злякано поглядала у вікна автомобіля. Ролінг закрив шторки. Нанетта полегшено зітхнула і вела далі:

– Оксана мені довіряє, і дещо вдалося з'ясувати…

– Що? – у голосі Ролінга явно нетерпіння.

– Вона, здається, закохана у якогось Романа. В усякому разі, спитала мене, чи подобається таке чоловіче ім'я.

– Роман? – Ролінг значуще нахмурився, але не подав виду, що його зацікавило це повідомлення. Підкреслено позіхнув. – Які ще чоловічі імена їй подобаються?

– Я розумію, пане Ролінг, все це – дрібниці. Так, жіноче базікання…

– Ні, Нанетто, це цікаво. Далі?

– Вона ще симпатизує якомусь майорові Міллеру, хоче з ним познайомитися.

– Так. – Ролінг насупився ще більше.

– Вона навіть дзвонила генералові, просила запросити на вечерю і Міллера…

– Далі, далі!

– Сьогодні вранці вела зі мною дивну розмову – про почуття до батьківщини, яке властиве кожній порядній людині. Розповіла про… про акцію у Бабиному яру.

– Все?

– Так, пане Ролінг.

– Я задоволений вами, Нанетто, і ми оцінимо вашу старанність. Ваше завдання: усіма способами шукати цього Романа. Пригадайте і дізнайтеся про всіх знайомих Отрадної, шукайте зустрічей з ними, розпитуйте про її друзів і дорогих для неї людей… Шукайте Романа! – Ролінг підніс пальця. – Романа! Це – завдання номер один!

Машина зупинилася біля глухої стіни на тихій вуличці. Нанетта вистрибнула на тротуар. Ролінг задоволено розлігся на сидінні, потер лоба, промовив уголос:

– Гм, Отрадна… – І шоферові: – До генерала Ебергарда!

* * *

У яскраво освітленому Володимирському соборі на сходах товпилися кияни. У руках в усіх – квіти, гілочки зелені. Могутній церковний хор перекривав усі шуми. З'явилася Оксана. Вона йшла у супроводі Ернста, який підтримував її за руку. Обережно ступаючи по підлозі, застеленій зеленню, несла букет білих троянд.

– Навіть не уявляв собі, що цей собор такий великий, – сказав Нагель, оглядаючись навкруги. – А живопис! Я бував у Відні, в уславленому Карлскірхе – навіть порівнювати нічого!

– Так, ви праві, – відповіла йому Оксана, думаючи про щось своє. Вона нервово посміхнулася, намагаючись зорієнтуватися.

Зупинилися біля ікони, прикрашеної квітами. Оксана поклала букет білих троянд, повільно перехрестилася. Трохи позаду з'явився Ковальчук, він теж рушив до ікони з букетом білих троянд…

– Чудовий хор! – захоплено прошепотів Ернст, витягуючи шию.

З «опеля», що під'їхав до собору, вийшли Ролінг і два офіцери.

Ковальчук почав пильно стежити за Ролінгом і за тим, як старанно молилася Оксана. Вона, мабуть, відчувала, що за нею слідкують, бо трохи повернула голову. Згодом в Оксани з'явилося відчуття якоїсь небезпеки. Вона повернула голову у другий бік і побачила під стіною офіцера, який дивився на неї. Тоді Оксана наважилася йти. Не дивлячись на свого супутника, пройшла мимо Ковальчука і на якусь мить стишила ходу. В цей час два офіцери тихенько взяли її під руки.

Нагель, кусаючи губи, зрозумів, хто затримав Оксану.

Тим часом зруйнованою вулицею в центрі Києва крокували двоє – німецький офіцер і цивільний. Несподівано пролунало:

– Хальт!

З-за рогу вийшов німецький патруль. Довго і причепливо перевіряв документи. Зрештою, солдати відкозиряли офіцерові і пішли у темряву. Двоє рушили далі. Це були Пауль і Дзюба.

– Погибелі нема на ці закапелки! – сердито мовив Пауль, спотикаючись. – Клята темрява!

– До війни тут було світло… – спокійно зауважив Дзюба.

Пауль гнівно глянув на свого супутника:

– Мало що було до війни! Куди ти мене ведеш? Хіба в цих руїнах може бути пристойне приміщення?

– Звичайно, ні, – вибачився Дзюба. – Однак тут є прохідний двір, через нього ми вийдемо на Хрещатик. А там… Зараз.

Пауль відверто нервував:

– Ще так і на міну напорешся!

– Ні, я тут часто ходив. Наліво… Нахиліться, прошу вас, – попередив Дзюба.

І раптом згори на Пауля стрибнули двоє. Дзюба допоміг зв'язати йому руки, і Пауль, нарешті, затих.

У цей час почулися кроки німецького патруля, який повертався. Підпільники принишкли. Один з них сів просто на Паулеву голову.

Патруль повільно пройшов. Один із солдат підозріло оглянув вікна в зруйнованому будинку.

… Полум'я свічки здригнулося. Від нього по стінах поповзли химерні тіні. Біля стіни в підземеллі зв'язаний Пауль з жахом дивився на Романа і Жоржа. Жорж акуратно підправив свічку, пожартував:

– Тьма єгипетська. Гостя навіть не роздивишся. Шкода, що електрики не підвели.

Роман незадоволено глянув на нього, повернувся до Пауля:

– Що трапилося з підпільником, якого заарештували минулого тижня на цвинтарі?

Пауль покректав, не зводячи очей з пістолета в руках Жоржа, помовчав. Від повторного різкого запитання здригнувся.

– У нас немає часу! Відповідай!

– Усіх повісять! – люто прошипів Пауль. – Я – німецький офіцер!

– Тому й взяли тебе… – сказав Роман вже спокійно. – Відповідай, бо це, Пауль, твій останній шанс!

Очі Пауля розширились. Було видно, він вражений тим, що знають його ім'я. Через секунду запитав:

– Що вам треба?

– Повторюю: що трапилося з підпільником?

– Не знаю. Це гестапо. – Пауль відвернув голову, демонструючи непричетність до справ гестапо.

– Брешеш, – прошепотів Жорж, і стільки ненависті було в його голосі, що Пауль заплющив очі. Роман поклав руку на Жоржеве плече.

– Спокійніше. Отже, ти відмінно знаєш про все, що робиться саме в гестапо…

– Розстріляно. Але я…

Роман нахилився до Пауля:

– Що таке – частина «Альфа»? Хто такий майор Курт Міллер?

Пауль відкинувся до стіни, притиснувся до неї головою. Тепер він остаточно зрозумів, наскільки серйозне його становище і наскільки грізна небезпека нависла над ним.

– А коли я розповім?

– Відпустимо, ти нам потрібний живий, – спокійно відповів Роман.

На його обличчі витанцьовував відблиск полум'я свічки.

– Уточнюю своє запитання: де Міллер переховує найважливіші документи? – І по паузі: – У нас зовсім мало часу!

Пауль застогнав, заплющив очі. Роман присунувся ближче.

– Розп'яття, під ним – сейф. Запасні ключі – у лівій тумбочці столу. Більше нічого не знаю…

– Скільки чоловік випускає зараз школа?

– Понад тридцять, а загалом шістдесят…

– Дати відправки через фронт?

– Кожної середи і щоп'ятниці, від першої до третьої години ночі…

Роман замислився, знову запитав:

– Коли буде відправлено Василя Солоуха? Куди?

– Не знаю… Мабуть, швидко, – механічно відповів Пауль і раптом застогнав. Не приховуючи огиди, Жорж подав йому флягу з водою. Німець продовжував:

– Олексій Коршунов – це агент Петер. З табору прийшов разом з політруком Миколенком. Петер повідомив, ідо керівника підпілля звати Романом, про це він випадково дізнався від дружини цього політрука…

Жорж не помітив, як з фляги виливається на землю вода. Роман подумав, потім знову запитав:

– Що в гестапо відомо про Гаврилюка?

– Є його фото, зроблені до нашого приходу в Київ.

– Залізничником?

– Так. – Пауль з острахом глянув на Романа. Він був певний, що і про нього самого теж знають усе, тому поспішив: – Пан Ролінг запевняє, що Гаврилюк – це і є Роман…

– Ще одне запитання. – Голос Романа сухий. – Ти допитував підпільника, якого арештували на цвинтарі?…

– Ні.

– Брехня, ми знаємо, що ти…

Згори раптом посипався пісок, щось зашаруділо. Роман і Жорж озирнулися. До підвалу звалився схвильований Ковальчук. Пауль жахнувся:

– Барон фон Мантейфель?…

Але Ковальчук не звернув на нього уваги. Він кивнув Романові:

– Вийдемо.

По його обличчю Роман зрозумів, що трапилося якесь нещастя. Глянув на Жоржа. Той зрозумів без слів. Роман і Ковальчук полізли угору, до виходу. А Жорж неквапно подув на свічку…

Вийшовши з підвалу, Роман і Ковальчук присіли під каменем.

– Годину тому у соборіарештували Оксану, – сказав Ковальчук і віддав Романові конверта. – Встигла покласти до приходу гестапівців… Арештом керував сам Ролінг.

Роман мовчки розгорнув листа, почав читати: «Рідний мій, любий…»

У світлі місяця слів було майже не видно. Тому Роман низько схилився над аркушем. Прочитавши, повернувся до Ковальчука:

– Під Вінницею – ставка Гітлера. На вечері у генерала розповіли офіцери. Треба повідомити Центр.

– Єсть, повідомити… Але Оксана? Невже вони натрапили на наші сліди?

– Спокійно, бароне.

В цей час Жорж тихенько підповз до них. Він сів, почав ретельно чистити одяг.

– Взяли Оксану. – Роман не сказав, а швидше прошепотів, і повернувся до Ковальчука. – А як відносно тебе?

Ковальчук знизав плечима: ' – Ти про це у зв'язку з Оксаною? Гадаю, що тут можна бути спокійним. Магазин, туалети, моди. Наше знайомство з нею цілком закономірне.

– Можливо, і все ж – ніякого зайвого риску! Займися виключно комерційними справами. Зв'яжемося, коли буде треба. Відтепер – усім тимчасово на консервацію! Через цього Пауля німці все місто перевернуть.

Зашарудів пісок, підійшов Дзюба: – Все в порядку, товаришу Романе.

– Спасибі вам, Гнате Яковичу. Вранці постарайтеся передати Василеві, як дістатися до міллерівських документів. Сейф у стіні під розп'яттям, ключі – у лівій тумбочці столу. Треба зробити до середи, бо в цей день і в п'ятницю можлива відправка через фронт…

– Передам, товаришу Роман. А як Пауль?

Роман заспокоїв:

– Його знешкоджено, працюйте спокійно. Пауля ви бачили за обідом і більше не зустрічалися… Щастя вам, Гнате Яковичу. Ще: зустрічі зі мною не шукайте, я знайду вас сам.

Дзюба зник у руїнах. Роман, тримаючи в руці Оксаниного листа, повернувся до Жоржа.

– Втрачаємо друзів, – промовив з гіркотою. – Передай Поліщукові, нехай іде в загін до Баті, ним рискувати не будемо. Сьогодні ж уночі сховай Дусю з дітьми у нашій печері. Пізніше переправимо в загін. Тільки обережно: це ж малі діти…

– Все зроблю, Романе! А як з мостом?

– З мостом доведеться зачекати. А втім, можливо, треба саме зараз… За Оксану.

Роман задумливо глянув на кістяки будинків. Зметнулась ракета, освітила руїни. Перед його очима виникла Оксана. Ось на генеральській дачі вона танцює з Ебергардом. У розкішному генеральському «майбаху» під'їжджає до оперного театру, співає на авансцені. Піднімає квіти…

Місячне небо, спалахи німецьких ракет, руїни Хрещатика, промінь прожектора на хмарі – все поблякло, все відступило перед її прекрасним образом…

На напрямку головного удару

Міряючи широкими кроками величезний килим, генерал Ебергард поглядав туди, де на паркеті виструнчився Ернст Нагель. Лейтенант злегка повертався услід за генералом, уважно слухав:

– Чудові справи у нас в Києві! – Генерал випив воду, сердито витер мундир. – Офіцер німецької армії супроводжує партизанку на явку!

– Гер генерал, але ж Отрадна була прийнята у найвищих сферах. Навіть ви…

Куди подівся добродушний любитель квітів! Генерал оскаженів:

– Замовкни, йолопе! На фронт! Я. забезпечу тобі таке місце, де ти мріятимеш про смерть щогодини! Ви чули: вона була прийнята!… – Генерал щось згадав і схопився за голову. – Геть звідси!

Нагель клацнув підборами, чітко повернувся і вийшов. А генерал Ебергард знову заходив по кімнаті, тримаючись за скроні.

– Боже праведний, що мене чекає на цій клятій землі завтра? – прошепотів він.

* * *

… Василь Солоух зрідка дивився у вікно квартири Стефанської. Він старанно збивав у мисці крем. На кухонному столику лежав його «Лонжін», інколи він поглядав на нього. Почувся голос Міллера:

– Юліє Йосипівно!

Василь рушив до дверей, але в них вже з'явився Міллер.

– Що це? – запитав-_він здивовано. – А де Стефанська?

– Завдання, – зніяковів Василь. – Юлія Йосипівна кудись пішла, звеліла мені сорок хвилин збивати оцей… Я потрібен вам, шеф?

– Ні, виконуйте завдання, – сказав, посміхаючись, Міллер. – Я йду години на дві, нехай Стефанська почекає мене вдома.

– Я передам.

Міллер пішов, а Василь знову взявся до роботи. Тихо й рівномірно стукала збивалка у Василевих руках. Солоух узяв миску, пішов з нею до дверей, продовжуючи стукати. Він висунув голову і заглянув через коридор у сусідню кімнату. Над диваном висіло дзеркало, і в ньому Василь побачив Міллера, який сидів за столом.

А Міллер в цей час розглядав фото Пауля в формі лейтенанта Червоної Армії, потім фото Дзюби. Поклав їх у теку, замислився.

Нарешті підвівся, поклав теку у маленький сейф у стіні, посунув на це місце розп'яття. Ключ поклав у кишеню. Василь швидко повернувся до свого столу.

Міллер пішов коридором. Стук збивалки припинився. Міллер зупинився, різко повернувся, потім стукнув вихідними дверима, але сам лишився у коридорі. Прислухався. Стук збивалки у кухні відновився.

Василь зрозумів, що Міллер не пішов, усміхнувся. Міллер різко ввійшов до кухні, його очі розширилися, потім у них заграли смішинки. Василь Солоух, який перестав збивати крем, з насолодою облизував ложку. Він страшенно почервонів, побачивши у дверях Міллера. Той якусь мить постояв, потер підборіддя, потім сказав:

– Я пішов…

За письмовим столом Міллера – Василь. Він обмацав тумби: всі були зачинені. Вийняв в'язку ключів, спробував відімкнути. Одним ключем, другим, третім…

Тумба відчинилася! Але на сходах почулися чиїсь голосні кроки. Солоух миттю опинився на кухні, почав збивати крем. Хтось пройшов вище.

… Василь відчинив дверцята сейфа, обережно почав перебирати папери.

Натрапивши на один, невимовно зрадів. Швиденько підсунув стілець, почав гарячково переписувати…

А внизу в цей час біля під'їзду Стефанська розмовляла з сусідкою. Коли вже попрощалася і почала підніматися сходами, та знову її покликала. Саме в цей час підійшов Дзюба. Він церемонно підняв капелюха:

– Добрий день, Юліє Йосипівно! Я до вас.

– Ну що ж, ходімте.

Дзюба узяв її під руку.

Десь на восьмій сходинці Стефанська зупинилась, взялася за серце.

– Чого ви так поспішаєте, пане Дзюба? Я так швидко не можу…

– То неправда, пані! – чемно посміхнувся Дзюба. – Я у ваші роки ще не скаржився на серце!

Стефанська грайливо погрозила йому пальцем, рушила далі.

Двері відмикала довго. Коли зайшли до кімнати, сказала:

– Шефа немає, зачекайте.

… Підійшла до Василя, покуштувала крем. Скривилася:

– Малувато! Треба ще збивати… О, та ви зовсім мокрий! – здивовано помітила вона.

Василь винувато витирає вільною рукою лоба. Позаду всміхнувся Дзюба:

– Старається хлопець!

Загадка паперових смужок

Розкидані речі, поламане дитяче ліжко, зірваний із стіни килимок – такий вигляд мала квартира Дусі Миколенко. Серед цього безладдя стояв старий Поліщук, важко зітхав. У його руках був «Кобзар» і стара, обшарпана лялька з відірваною рукою. Поліщук повернувся і, важко пересуваючи ноги, мовчки рушив до себе.

Він сів у своєму будиночку, замислився. У вікно заглянув Жорж:

– Здрастуй, батьку!

Поліщук здригнувся, але Жоржеві не відповів нічого. Лише показав поламану ляльку. В його очах з'явилися сльози.

Жорж швиденько вліз у вікно, підійшов.

– Це вони від злості… – заспокоїв старого Дудкін. – Я ж ще вночі Дусю з дітьми вивіз, не турбуйся, Семене Семеновичу.

– Синку… – розчулено почав Поліщук, але Жорж не дав договорити:

– Є Романів наказ.

Раптом він зупинився, прислухався. Потім обережно виглянув у вікно.

– Хтось до тебе, Семене Семеновичу.

Старик метнувся до дверей у внутрішню кімнату, розчинив їх Жоржеві:

– Мерщій сюди, синку.

І в ту ж мить, як за Жоржем зачинилися двері, до кімнати ступив Петер у легкому плащі. Він повільно роздягнувся і лишився перед Поліщуком у новенькому мундирі молодшого офіцера СС – унтерштурмфюрера. Посміхнувся. Поліщук мовчки глянув.

– А що, не впізнаєш Коршунова? – засміявся Петер. – Приймай волзького гостя, старий дурню! – сказав він і по-хазяйськи сів на стілець.

– Сідай, Степане… – мовив старий, виявляючи запізнілу ввічливість. – Чи як там вас тепер звати?

– Унтерштурмфюрер СС Герберт Зайдлер. Зрозумів?

Поліщук ще якусь мить мовчки дивився на Петера, потім почав тихенько сміятися. Петер здивувався:

– Вперше бачу, щоб людина у твоєму становищі… сміялася!

Поліщук перестав реготати, потім знову залився сміхом.

– Слухай-но, старий. Я прийшов сюди не веселитися! І тобі, помічникові більшовиків, радив би поводитися скромніше!

– Мені? – Поліщук вийшов на середину кімнати, став перед Петером: – А де ти був, коли я у серпні сорок першого під бомбами тут чекав війська фюрера? Га? Де ти був? У Берліні сосиски їв?

– Зачекай… – Петерові очі округлилися.

– Не чекатиму! Де ти був, коли я генералові Ебергарду доповідав про більшовицьку пропаганду у моєму домі? Га? Ти на зустріч з партизанами ходив? Кому ж ти служив? Більшовикам чи нашим визволителям?

Петер розлючено вдарив кулаком по столу.

– Ти… ти дивись!

Поліщук теж грюкнув:

– На горло мене не візьмеш! Ось доповім генералові, що ти мене ображаєш, він тебе вижене в шию.

Петер, зрозумівши, що «спектакль» не вийшов, миролюбиво сказав:

– Ну, досить галасу. Я радий, що помилився. По ділу прийшов, не сваритися. Хотів просити допомогти нам, а якщо ти свій – тим краще… Твоя сусідка, Дуся, знає підпільників. Куди вона поділася?

– Звідки ж мені знати? Я на дачі ночував!

– Якби її знайти, ми б з тобою всю цю… – Петер крутнув коло шиї пальцем.

– Так, це нитка добряча, – погодився старий. – Приходь до мене завтра на дачу, поговоримо.

Петер ретельно натяг плащ на свій мундир, вийшов.

Поліщук важко сів на табурет, жадібно вдихнув повітря. Він стомлено глянув на Жоржа, потер груди біля серця.

– Чув, синку? Хіба це для мене? Серце ж не те, що раніш…

– Спасибі, батьку. – Жорж ласкаво обійняв Поліщука. – Спасибі за мужність, за розум, за все! Сьогодні ж доповім Роману.

… День згасав. У кімнаті Марії Голубенко за столом сидів Роман, розглядаючи малюнок. Марія в цей час складала речі в чемодан.

– Ти не помилилася? Смужечки було наклеєно саме так?

– Романе, вчетверте кажу: саме так…

– А може, так? Тоді все було б ясно. Так, навчання. Точніше: Міллер задоволений навчанням. А далі чомусь: повернуся незабаром! Звідки? Не розумію…

У двері постукали. Роман сховав малюнок, Марія підійшла, відчинила. На порозі стояв Дзюба.

– Доброго здоров'я! – сказав він, витираючи пишні вуса. – Прийшов сюди за крайньою необхідністю. Важливі новини.

Роман підвівся.

– Сьогодні вночі Солоух летить на той бік.

– До нас?

– Так, на радянську землю. Ледве встиг мені сказати. А для Марії велів передати: ванна кімната, правий Куток, друга червона плитка від стіни.

– Устиг… – прошепотів Роман.

У цю мить вдалині пролунав сильний вибух. Роман підвів голову, поглянув на годинника, усміхнувся:

– Б'юся об заклад, що це Жорж салютує Василеві Солоуху!

* * *

У яскравому сонячному промінні стіни Видубецького монастиря здавалися особливо старими. Ховаючись у тіні древніх будівель, йшов Жорж. З ним був і юнак-поводир. Вони спустилися у підвал. Там на ящику сидів Гаврилюк. Поруч з ним літній робітник акуратно наповнював сумку від протигаза плитками толу. Жорж якусь мить спостерігав за цим, потім сказав:

– Поспішайте. Обідня пора надходить.

Гаврилюк поклав зверху на тол картоплю, ретельно п розрівняв. Зваживши на руці сумку, звернувся до Жоржа:

– Може, я теж з вами?…

– Непогано придумав, – іронічно відповів той. – Твої фото німці тільки у газетах не друкували, а так, вважай, у кожного поліцая є. Ось поглянь, Дзюба передав.

Гаврилюк узяв фото, сумно похитав головою. Жорж засміявся:

– Тридцять фріців з трамваєм, – йому, бачте, мало! Спасибі, братику, за тол, давайте шнур.

Він неквапно перемотав на руці довгий шнур, сховав у сумку. Уважно поглянувши на друзів, тихо сказав:

– Сядьмо…

Здалеку долинув паровозний гудок. Підпільники підвелися і рушили по стежці.

Залізничний міст через Дніпро, до якого вони незабаром підійшли, був щойно відремонтований після нальоту. Подекуди рейки лежали просто над залізним мереживом ферм, і звідси, з великої висоти, сірі дніпрові хвилі здавалися зовсім спокійними. Свіжі дошки виблискували смолою, під ногами шаруділи стружки. На початку мосту лише невеличка зенітна площадка мала пристойні поручні. На них сидів німецький єфрейтор, грав на губній гармошці.

Назустріч робітникам, які йшли на обід, крокував літній робітник з сумкою від протигаза. За ним обережно переступав Жорж з поводирем. Поліцай, який стояв попереду єфрейтора, тицьнув рукою: покажи, мовляв. Робітник байдуже відкрив сумку, показав кілька картоплин. На робітника ззаду наткнувся невидющий Жорж, почав хреститись. Ліниво загарчала вівчарка, що грілася на сонці поряд з єфрейтором. Жорж злякано відсахнувся, потиснув хлопчика до себе. Поліцай, байдуже штрикнувши пальцем в сумку, махнув рукою:

– Проходьте!

Тримаючи перепустки, робітник, Жорж і поводир попрямували далі.

Вівчарка підвела голову, неспокійно повела вухами. Почувся гуркіт поїзда. Поліцай підняв руку, заборонив прохід кільком робітникам, що йшли позаду.

На міст повільно вповз вантажний поїзд. Пропускаючи його, притиснулися до поручнів. Поки над ними гуркотіли вагони й платформи, навантажені лісом, робітник зняв сумку, поклав її на дошки і пішов уперед. Жорж вклав запал, почав тягти шнур. Дійшовши до робітника, який саме розпалював велику цигарку, залишив шнур. на. дерев'яному брусі. Робітник, наче й не звернувши уваги на Жоржа, спокійно приклав до нього цигарку… Кинувши її в Дніпро, робітник рушив до єфрейтора з собакою, чемно зняв біля нього кашкета, зійшов з мосту. За ним – Жорж з поводирем.

– Спаси і помилуй, господи… – сказав виразно в обличчя поліцаєві.

Той нахмурився:

– Вештаються тут…

… Жорж із юнаком звернули на стежку, пішли швидше.

Ешелон вже минав середину мосту. І в цю мить здригнулися ферми. Загриміла, перекриваючи всі навколишні звуки, ціла низка вибухів. То рвалися снаряди і міни.

Гість з іншого світу

У просторій штабній землянці сидів білявий боєць з гармонією, повільно тягнув мелодію пісні «Вьется в тесной печурке огонь». Тихо її наспівував. А поруч, жадібно слухаючи, примостився Василь Солоух. Після ревіння літака йому здавалося, що чує погано. Тому приклав руку до вуха. Боєць проспівав, почав крутити цигарку. Василь попросив:

– Заспівай ще раз, друже…

– А ти що, вперше її чуєш?

– Уперше.

Боєць зареготав:

– А ти часом не з місяця звалився?

– З місяця, мабуть…

… Стрімко увійшов Сенченко. Кивнув бійцеві, який скочив назустріч, щоб вийшов. Солоух з жалем провів поглядом співця. А Сенченко тим часом з інтересом розглядав Василя. Глянувши на Сенченка, Солоух сказав:

– Пробачте, мені потрібна певна людина.

– Хто саме? – перепитав Сенченко і додав: – Я комісар державної безпеки Павло Романович Сенченко.

Василь виструнчився:

– Василь Солоух, з групи товариша Романа.

В цю мить здригнулася земля, посипався зверху пісок. Сенченко глянув на годинника, всміхнувся:

– Почався! Генеральний, по всьому фронту… Ну, розповідай. Тільки все по порядку і докладно!

Десь близько гриміли гармати, з ними чергувалися оглушливі залпи «катюш». Василь почав говорити, хоча його голос тонув у цьому гуркоті. Зрештою, канонада вщухла, Василів голос залунав голосніше. Поруч стукотіла друкарська машинка. То юна дівчина в гімнастерці записувала його розповідь. Сенченко ходив по землянці, слухав. Перед його очима спливали виразні картини.

… От Солоух біжить по мосту. Злітають у повітря ферми. Табір полонених. Зруйнований Київ у полум'ї пожеж. Страчені патріоти на вулицях і в парках міста. Німці з собаками заганяють дівчат у вагони. Великий барвистий плакат: «Приїздіть у прекрасну країну Німеччину!» Багатотисячний натовп людей на вулицях Києва. Спотикаючись, йдуть виморені діти біля матерів. Покірні обличчя стариків, відчай у жіночих очах.

Заплющивши очі, Солоух розповідав. З жахом слухала дівчина. Навіть друкувати перестала. Стиснув зуби Сенченко, вдивляючись у щось невидиме.

Тихо стало в землянці. Дівчина заплакала. Сенченко підійшов до неї, поклав руку на пишне волосся. – йдіть відпочивайте, – і повернувся до Солоуха: – Як часто ви бачите Міллера?

– Досить рідко. Нами зайняті інструктори, їх четверо. Вивчаємо загальну обстановку в Радянському Союзі. Дурниці невимовні! Але багато й важливих подробиць: про залізничні вузли, деякі заводи тощо. Я, наприклад, вивчаю Підмосков'я.

– Яке ваше завдання?

– Повинен зустрітися з агентом Люб'язним – у четвер на пероні станції Апрелівка і взяти в нього інформацію.

– Де списки німецької агентури?

– У ванній кімнаті, правий куток, під другою від стіни червоною плиткою.

Сенченко підвівся, пройшов по землянці.

– Ясно. Повернетесь до Міллера чи залишитесь тут?

– Як накажете, товаришу комісар!

– Ваша думка?

– Мені треба дістати списки. Нас вивезли несподівано. Я встиг Дзюбі повідомити місце, а якщо з ним щось…

– Списки візьмуть без вас, ми сьогодні ж передамо Романові ваші дані.

– І все ж мені треба повернутися до Києва, товаришу комісар. Я ще можу попрацювати з Міллером.

Сенченко всміхнувся:

– Я радий за Романа, що в нього такі друзі й помічники. Добре! А завдання Міллера – виконайте. Щоправда, агент Люб'язний уже заарештований. Але не будемо засмучувати вашого шефа. Інформацію одержите і передасте її Міллерові, коли повернетесь. І не один. На допомогу Романові посилаємо людей.

– Так, вони дуже потрібні. Адже Марія зараз теж у Міллера, Роман залишився майже без помічників…

* * *

За маленьким столиком вмостилася Марія Голубенко. Одна її рука лежала на телеграфному ключі, другою підтримувала великі чорні навушники на голові. Поглядаючи на папірець, ретельно вистукувала текст.

Припинивши роботу, підвелась із-за столу. Пройшла по кімнаті, потім рішуче рушила до дверей. Назустріч їй Стефанська. На обличчі – лагідна усмішка, але очі суворі й запитують: «Куди?»

– Страшенно голова болить, – тихо мовила Марія. – Хочу вмитися, може, полегшає…

Стефанська якусь мить мовчки дивилася їй услід, потім підійшла до столика. Почала переглядати текст, який Голубенко щойно передавала. В неї на душі був якийсь неспокій. Ось-ось наче повинно щось скоїтися.

А Марія в цей час зайшла до ванної кімнати. Вона дбайливо зачинила за собою двері, відкрутила кран. Оглядаючись, попрямувала в куток.

Було видно, що будинок цей давно не ремонтувався – плитки на підлозі повибивались. Марія присіла у кутку, почала лічити плитки від краю. Зупинилася, послухала, як дзюрчить вода. Обережно зняла потрібну плитку, помацала під нею рукою. Підвелась із зошитом у руках, повільно стала його гортати. Похапцем написані прізвища, адреси… Як усе просто! А скільки крові, смертей у всьому цьому! Марія схаменулась: не до роздумів!

… Стефанська пройшла по кімнаті, підняла Маріїну хусточку, переклала на інше місце. Відкрила ящик столу, знову взяла шовкову хустку, розглядає узори…

Що ж це так тривожить її?

Увійшла Марія, поправила волосся. Побачивши Стефанську, усміхнулась.

– Красива хусточка, Юліє Йосипівно, правда?

Стефанська повернулась, але не зніяковіла. Пильно глянула в очі: щось їй не подобалось сьогодні в цій жінці. Байдуже запитала:

– Нова?

– Так, в угорського солдата купила…

Замовкли, не маючи про що говорити далі. Марія сіла за столик, наділа навушника, почала стукати ключем. Стефанська, спостерігаючи, стала за її спиною. Рипнули двері, увійшов літній німецький фельдфебель. Марія підвелася. Він глянув на текст, схвально кивнув:

– У вас успіх, фрау…

– Так, я задоволена сьогоднішнім днем, – у тон йому відповіла Марія. Сідаючи, уловила підозрілий погляд Стефанської…

* * *

Юрба хлопчиків з вигуками «ура» штурмувала напівзруйнований паркан. Очі голодних і обшарпаних малюнків блищали, в декого на комірцях були саморобні «шпали» й «трикутнички». З вікна Маріїної кімнати на них дивився Гай, і очі його мружились в усмішці.

Згодом повернувся до Романа:

– Де ж твоя Голубка?

– Мусить зараз прийти. Та тільки чи вдалося їй?

– А що саме?

– Та дістати ж оті списки німецької агентури, підготовленої в школі майора Міллера.

– Ого! Ти, Романе, працюєш з розмахом! А взагалі умови боротьби ускладнилися. Багато товаришів заарештовано.

– У нас теж є втрати… – сумно мовив Роман. – Оксана, приміром. Відчайдушна, необережна, а їй же ціни немає…

– А як «барон»? – поцікавився Гай. Він наче не помітив Романового тону, хоча свідомо хотів відвернути його увагу від сумних думок. Про Ковальчука він і сам добре знав.

– Барон? Чудово. Після Берліна – повне довір'я. Зараз теж зайнятий Міллером.

– Паралельно працюєте?

– Так. Мало що може трапитись… – Голос у Романа з гіркотою.

Він опустив голову. Гай підійшов ближче.

– Настрій у тебе, Романе, негарний.

– Я, виявляється… Та ні, нічого! Дуже важко, Сергію, втрачати друзів. От і зараз – хвилююсь за Марію.

– Це зрозуміло, хоча розпускати нерви не слід.

– Дозволите зайти? – раптом пролунав веселий Голубчин голос. Без зайвих слів вона кинула на стіл невеликий зошит. Роман жадібно схопив, почав переглядати.

– Ці дані варті цілих гітлерівських дивізій, – сказав через хвилину, піднявши голову. – Марійко, рідна! А Василь… Ну, просто герой! Вітаю вас, дорогі друзі, з перемогою! – Тихо додав: – От тільки не всі дожили.

Гай стримано кашлянув. Роман схаменувся:

– Маріє… Залишатися в Києві тобі неможливо. Збирайся. Ці дані сама понесеш у Центр.

Марія зблідла, щось наважувалась сказати. Але Роман уже вийняв пакет, вклав туди папери.

– Про всяк випадок, запам'ятай, що несеш… Списки агентури. Дані про військові з'єднання німців у Києві. Звіт наших семи диверсійних груп. Загальний підсумок такий: два ешелони під Жмеринкою і Дарницею, трамвай на вулиці Кірова з тридцятьма офіцерами. Позавчора – гараж штабу армії у Києві. Це – вісімдесят машин. Нарешті – ще ешелон і міст через Дніпро. Ну, і мого листа передай.:.

– Передам… А ви?

Гай поклав перед нею паперову стрічку.

– Тут звіт обкому партії. Дивись, Маріє, якщо трапиться щось… Сама розумієш! – Він розгорнув на столі невеличку карту, показав пальцем: – Підеш у загін Баті. Через Дніпро тебе проведуть, а далі…

А Роман у цей час, приладнавши сильну лампу над столом, фотографував сторінки із Василевого зошита.

Маску зірвано!

У кімнаті барона Мантейфеля – стильні меблі, багато антикварних речей, бронза, мармур. Над столом висів великий портрет якогось пихатого німця в перуці, очевидно, предка барона.

У двері хтось злегка постукав. Ковальчук неголосно:

– Прошу.

Ввійшла Нанетта. Вже на порозі почала:

– Пане барон, тисяча вибачень. Але я повинна поскаржитись на вашого керуючого.

Мантейфель-Ковальчук підвівся, жестом запросив Нанетту в крісло.

– Сідайте, будь ласка. Ми, здається, – знайомі?

– Так, нас якось знайомила артистка Отрадна, – мовила, зітхаючи, Нанетта і обережно сіла на край крісла.

Ковальчук теж сів, співчутливо похитав головою:

– Так-так, пам'ятаю… У неї якісь неприємності?

– Ах, ця дурна політика! Але такий голос! Я не можу заспокоїтись. – Нанетта вийняла хусточку, приклала до очей. – Зв'язалася з більшовиками, і от – гестапо! Жах!

Ковальчук продовжує співчувати:

– Але ж я чув, генерал Ебергард…

– Так-так! – поспішає погодитись Нанетта. Вона почекала, доки щось скаже він, але, зрештою, першою порушила паузу: – Бідна Оксана. У неї і друзів майже не було.

Нанетта жадібно дивилася на барона, а він спокійно вивчав її. «З чим ти прийшла до мене?» – подумав Ковальчук, йому щось не подобалося в поводженні цієї. яскраво розмальованої дівчини. «Що це вона, чи не шукає тепер Оксаниних друзів? Навіщо?» Думки випереджали одна одну, і Ковальчук вирішив провести «розвідку боєм». – Наступати, тільки наступати!

– Але ж ви, якщо не помиляюся, дружили?

– О, ще й як! – з готовністю відгукнулася Нанетта. – Між нами не було ніяких секретів. Перед самим арештом, пам'ятаю, вона мені розповідала…

– І вас ніхто не зачіпав?

– Мене? – трохи спантеличено перепитала вона.

– Так, вас! Гестапо, знаєте, дуже сумлінне в таких випадках. Дивно. Дивно… – Ковальчук раптом повернувся у кріслі, глянув на телефон. В очах у Нанетти – страх. Вона зрозуміла, що повелася необережно. Тепер уникла його прямого, пильного погляду.

– Що ви хочете цим сказати? – запитала вона, і. в її голосі мимоволі забринів одвертий переляк. – Я не розумію вас, бароне.

– Зате я розумію, – різко вигукнув Ковальчук. – А втім, яке мені діло до ваших особистих зв'язків, пані подруго більшовички Отрадної?!

Нанетта боязко підвелася з крісла, а він навпаки, сів і потягнувся до телефонної трубки. Нанетта позадкувала до дверей:

– Вибачте, я…

Барон, набираючи номер, різко кинув:

– Так, прошу. Ви, здається, на когось збиралися скаржитись?

– Та ні, я… – Нанетті лячно дивитися в баронові очі, які все розуміють і не залишають їй порятунку. Адже він ясно натякав на те, що вона Оксанина помічниця, або ще гірше – він зрозумів, хто вона насправді і за чим прийшла до нього… Несподівано Нанетта вибігла з кімнати, грюкнувши дверима.

Ковальчук ще мить сидів нерухомо, потім кинув трубку і вийшов з кімнати.

… А Нанетта в цей час бігла вулицею, заглядаючи у вітрини. Побачила аптеку, рвонула двері, кинулась до телефону біля конторки. Дівчина в білому халаті хотіла їй щось сказати, але Нанетта тільки рукою змахнула:

– Ану, марш звідси! Алло! Пане Ролінг? Алло? його немає? Коли ж буде? – і безсило поклала трубку.

… Ковальчук теж поспішав. Біля скверу сидів Жорж. Ковальчук нахилився, кинув монету, швидко сказав:

– Де Роман? Нанетта – провокатор…

Жорж здригнувся:

– Побачу його через дві години.

– Буде пізно, – сердито сказав Ковальчук і пішов до широких сходів.

Він не помітив, що за ним і Жоржем стежив якийсь підозрілий чоловік. Він аж перехилився через паркан, витягнув шию. Жорж похапцем склав свої речі і рушив через дитячий майданчик. В однієї дівчинки покотився просто йому під ноги м'ячик. Вона побігла за ним, нахилилася. Жорж, який було підняв ногу для чергового кроку, в останню мить відсахнувся.

Спантеличений Заремба (а це був він) прошепотів: «Він зовсім не сліпий…» – і крадькома пішов за Жоржем.

… У ворота вбіг Ковальчук. Він задихався. Стрімко долав сходинки, попрямував до великого будинку в глибині подвір'я.

А в цей час Заремба, прикриваючи рукою телефонну трубку, доповідав:

– Так! Прикидається сліпим жебраком. Я стежу! – Стрімголов вибіг і помчав у парк. Він побачив сонячні плями на великих плитах. І в ці плями раз у раз Потрапляв ціпок Жоржа, який обережно йшов алеєю. Відтепер Заремба був певен, що жебрак зовсім не сліпий. Ставити палицю отак у певні квадрати – ні, це підсвідома звичка зрячої людини! Жорж, відчувши недобре, стишив ходу, повернув голову, його очі ожили. Гостро поглянувши на Зарембу, він рішуче відкинув свій маскарад, швидко рушив до виходу з парку…

… Роман ретельно закривав фотоапарат. Раптом прислухався. Метнувшись за шафу, вийняв пістолет. Двері розчинилися без стуку. Вскочив у кімнату мокрий Ковальчук. Звалився на стілець, налив собі склянку води й жадібно випив. Повернувся до Романа:

– Це я…

– Та вже здогадався. Що трапилось?

– У мене щойно була Нанетта. Ти її знаєш?

– Трохи. Оксана розповідала про неї як про свою подругу, нещасну й покалічену, але порядну жінку. І вона нам дуже потрібна. Адже варто поновити спостереження серед офіцерів.

– Нанетта – зрадниця. Після арешту Оксани залишилась на волі. Бігає тепер, шукає друзів Отрадної.

– Спокійно. Коли вона пішла від тебе?

– О шістнадцятій тридцять дві. Вже сорок хвилин.

– Вінниця, Оксана… Ні, без цього риску не можна було… Тепер знаємо, на чиїй совісті Оксанина смерть. – Нарешті стрепенувся: – Нанетта… Зараз важливо попередити товаришів. Особливо – Риту…

* * *

Генерал Ебергард, трохи зігнувшись, однією рукою підписував папери, які йому подавала Рита, а другою підтримував телефонну трубку.

– Цікаво, дуже цікаво! Ви, Ганс, справжній Шерлок Холмс! Сліпий підпільник? А за ним стежать? І ви впевнені, що це не справжній сліпий? Надзвичайно цікаво! Про результати доповісте.

Поклавши трубку, підвів очі. Рита тримала руку на лобі. Її обличчя було блідим.

– Що з вами, фрау?

– Щось нездужаю, генерале…

– То йдіть додому, відпочиньте. – Генерал м'яко всміхнувся, відкидаючись у кріслі.

Рита вклонилася, вийшла. Вибігши на вулицю, розгублено зупинилась: «Куди йти? Як його попередити?» Вона оглянулася і раптом побачила Дзюбу. Він стояв на східцях біля сусідніх дверей і, помітивши Риту, хотів підійти до неї.

Та Дзюбу випередила Нанетта.

– Риточко, ви чули про наше нещастя?

Не відповідаючи, Рита швидко пішла по тротуару. Та побігла поруч, заглядаючи Риті у вічі.

– Яке нещастя? – запитала байдуже Рита.

– Оксану взяли! Треба швидше повідомити Романа, – каже їй Нанетта.

– Якого?

Нанетта облизала висохлі губи.

– Невже ви не знаєте? Оксана лише про нього й говорила. Де його знайти?

Тепер Рита зрозуміла. Вона взялася руками за лоба, зітхнула:

– Ах, я нічого не знаю… Залиште мене, – і швидко пішла.

Нанетта постояла, вона не знала, що робити, куди йти. І все ж таки рушила за Ритою, йдучи на відстані, побачила, як Дзюба рішуче відчинив дверцята автомобіля і сів. Машина рушила. Ще нічого не знаючи, він повільно вів автомобіль за Ритою. Куди це вона так поспішає?

… Легко перестрибнувши через каміння,» Жорж заглибився в руїни спаленого міського кварталу. Зупинившись, прислухався до кроків Заремби, до його нерівного дихання і знову поспішив уперед. Але раптом прийняв якесь рішення. Метнувся в зруйноване вікно, вибрав зручне місце, присів. Нервово погладив свою палицю й почав чекати Зарембу.

… А той поспішав. Він нетерпляче заглядав між руїн, шукаючи Жоржа. В руці – пістолет. Тільки-но розігнався, щоб перестрибнути ямку, як перед ним виникла Жоржева постать. Влучний кидок – і важка палиця боляче вдарила в бік. Та водночас гримнув і постріл. Через мить пістолет був уже в руках Жоржа. Він зморщився від болю, на його руці виступила кров.

– Таки влучив, гад. Але це твій останній постріл у житті.

Жорж з трудом сів, зручніше вмостився.

– Ну що ж, жабо, поговоримо… Ти думаєш, ми про тебе нічого не знаємо, Зарембо?

Заремба трохи підвівся, йому не вистачало повітря, очі були виряченими. Вони невідривно стежили за пістолетом. Жорж, кусаючи від болю губи, наблизив своє обличчя до Заремби.

– Рідну землю продав, іудо! – Постріл хльоснув повітря, неначе батіг. Заремба звалився лантухом. А Жорж, важко спираючись на палицю, почав видиратися з руїн. Він виглянув якраз у той момент, коли повз нього пробігали двоє солдатів з унтер-офіцером. Коли ті зникли за стіною, Жорж незграбно ступив на вулицю.

В цю мить до нього підбігла Рита. Вона притиснулась до Жоржа, потім підхопила під руку і потягла через бруківку. За ними обома жадібно стежила Нанетта. Здаля мчав Петер. Розмазуючи руками, він щось кричав. Треба будь-що взяти сліпого живим! З руїн вискочили троє. Один із солдатів підняв автомат. Петер шалено стрибнув просто на нього. Але не встиг. Прозвучала коротка автоматна черга. Рита раптом спіткнулася, почала повертатися на місці. Жорж, не цілячись, вистрілив в унтер-офіцера. Той упав.

Упав на каміння і Петер, але через мить трохи підвівся. Побачивши автомашину, тихо покликав:

– Дзюбо…

Гримнув постріл. Це Дзюба послав кулю в спотворене від жаху і подиву Петерове обличчя.

Сковзнув по бруківці останній промінь Сонця. Десь близько загавкала вівчарка. Жорж нахилився над Ритою. Піднявши її голову, ласкаво провів пальцями по волоссю.

– Біляночка моя, – прошепотів.

– Йди звідси, милий… – устигла сказати, перш ніж голова безсило впала на каміння.

Солдат гарячково почав відстібувати з повідка вівчарку.

Дзюба, не звертаючи уваги на пса, підхопив Жоржа. Машина рвонула з місця і помчала вниз по шосе.

Бій на світанні

Хоч душу краяла невимовна тривога за Жоржа, Роман не міг не замилуватися красою цієї ночі. Такі звичні вдень, руїни в місячному сяйві здавалися старовинною тьмяною гравюрою. Мимоволі у пам'яті чомусь спливла довоєнна, ще під час студентських років, екскурсія до музею. Урочиста тиша в залах, дзеркальна підлога, смішні сукняні капці на ногах і чіткий, добре поставлений голос екскурсовода – чорнявої дівчини в строгому костюмі, при появі якої затихли найвідчайдушніші інститутські парубки. Як усе це далеко тепер!

Вони поспішали, шукаючи в мерехтливому місячному сяйві безпечний шлях. Роман обережно підтримував під руку професора Солоуха, час від часу казав:

– Будь ласка, трохи швидше, Кіндрате Степановичу…

– Роки вже не ті, молодий чоловіче, – бурчав у відповідь професор. – Я б радий швидше, та не можу. Далеко ще нам отак шкандибати?

– Та ні, зараз. – Роман на мить зупинився, прислухався. Здаля долинало якесь ледве чутне гудіння – настирливе й невтомне.

… Величезний німецький дизель з солдатами незграбно пересувався розбитою дорогою, його рівне й потужне гудіння раз у раз перекривали вибухи бомб. Попід хмарами нишпорили яскраві леза прожекторів.

У кабіні, поруч з шофером і Ролінгом, сиділа Нанетта. Голова в неї була перев'язана, рука – теж. Змучена й перелякана, вона міцно тримала за руку Ролінга і благально дивилася на нього. А він щось видивлявся попереду, прислухаючись до грізного ревіння пікіруючого радянського літака…

Шофер загальмував. Ролінг до Нанетти:

– Куди далі?

Вона поморщилась від болю, силкуючись згадати.

– Не знаю… Де ж ця церква?

Ролінга душила злість. Він з огидою глянув на неї, але змовчав – настільки у Нанетти був жалюгідний вигляд. Та ось на фоні чорно-сірого неба у світлі короткого спалаху виник і зник силует невеличкої церковки…

– … Обережно, – прошепотів Роман.

Коли підійшли до церкви, з темряви виникла сіра постать. Це був Дзюба.

– Все тихо, – доповів він.

– Залишайтеся тут, Гнате Яковичу. Постережіть нас…

– Де поранений? – нетерпляче запитав Солоух, оглядаючись.

Роман і Дзюба нахилилися до могильної плити і з трудом відсунули її убік. У чорному квадраті промінь ліхтарика вихопив драбину.

– Прошу вас, Кіндрате Степановичу…

Незабаром хід розширився, звідкись з'явилася смужечка світла. Через хвилину вони зайшли в досить просторе підземелля, де на саморобному ліжку, розпластавшись, лежав Жорж. Над ним, схилившись, сиділа Дуся, – змінювала саме на голові компрес. А в кутку, біля великого ліхтаря, притиснулися одне до одного хлопчик і дівчинка – Дусині діти.

Жорж застогнав. Професор Солоух нахилився.

– Його треба врятувати, професоре…

Професор підвівся, почав витирати окуляри.

– Врятувати? А навіщо його рятувати? Буде живий і здоровий… От лише кулю вийняти треба.

– Непритомний він, – боязко мовила Дуся.

– Опритомніє, – заспокоїв Солоух і раптом запитав: – Це ваш чоловік?

– Ні, – Дуся опустила вії. – Товариш.

– А-а! – Професор уважно глянув на неї, потім на дітей. Усміхнувся хлопчикові, підняв руку: – Здоров, друже…

– Здрастуйте, – серйозно відповів хлопчик. – А ви хто будете? Партизанський лікар?

– Твоя правда, друже, партизанський, – погодився Солоух і почав викладати з своєї валізки інструменти. – Води… І ближче світло.

Роман мовчки спостерігав, як хазяйнував професор, потім перевів погляд на Жор, жеву руку, в якій той навіть зараз гарячково стискав палицю. Професорові вона явно заважала, і він сердито поглянув на неї. Тоді Роман обережно її забрав.

Починало світати. Дзюба сидів за плитою, уважно поглядаючи навколо. І раптом здалеку долинуло гудіння. Дзюба підняв голову: «Може, літак? Ні, щось не схоже…» А гудіння ставало все ближчим і чутнішим. Незабаром до потужного дизельного ревіння приєдналося верескливе торохтіння мотоциклів. Дзюба прислухався, потім підвівся й побіг до отвору в могилі. Він вбіг у підземелля саме в той момент, коли на маленькій спиртівці починала кипіти вода.

– Товаришу Роман! – нахилившись, пошепки доповів. А професор тим часом ще раз оглянув рану, повернувся:

– Доведеться повозитися… На жаль, без наркозу.

Роман кивнув. Потім покликав Дусю. Спокійно сказав:

– Ми йдемо звідси… За вами завтра прийдуть із загону. Ні в якому разі не виходьте з печери. Угорі – німці.

Роман узяв автомат, диски.

– Ви оперуйте… Ми незабаром повернемось.

Жорж глухо застогнав. Відкрив очі, злегка повернув голову на подушці й зустрівся з Романовим поглядом. Прошепотів:

– Чуєш, Романе!

Роман зупинився, довго дивився на Жоржа. Дзюба нетерпляче торкнувся його руки:

– Товариш Роман!

Роман жестом заспокоїв професора й Дусю.

– Продовжуйте! – Зник за Дзюбою в темному проході. Вони ретельно закрили за собою плиту, перебігли до церкви. Перше, що побачив Роман у вранішньому серпанку, мотоцикли, які рухалися обабіч ставка. Слідом за ними вповз у ярок вантажний автомобіль.

Ролінг вискочив з кабіни, глянув на Нанетту. Вона кивнула: «Тут»! Ролінг побіг до ставка. Зупинився перед старою стіною, махнув рукою. Німці, пригинаючись, розбіглися навколо церкви.

Роман поклав перед собою гранати. Мозок свердлила напружена думка: «Ще є час піти звідси… Але ні! За Жоржем стежили, отже, не заспокояться, поки не знайдуть. А якщо повернутися до печери? Пізно…»

… Жорж, опритомнівши, тихо прошепотів:

– Романе, іди звідси… Чуєш, іди…

Дуся, тримаючи ланцет, заглянула в професорові очі. А той мовчки схилився над раною. Потім тихо:

– Витри мені лоба, мила жінко… Як звати?

– Дуся…

– Хороше ім'я, – сказав Солоух і схилився ще нижче. Постріли ставали все частішими. Жорж покрутив головою на подушці, заскреготів зубами. У печері стало темніше. Із стелі посипався пісок.

– Ближче світло! – розсердився професор.

Дуся опустила ліхтар. Жорж застогнав…

… Перебігаючи від вікна до вікна, Роман посилав короткі черги. Змінював диск і знову стріляв. А в голові шугали думки: «Переб'ють… А якщо після цього почнуть шукати і до печери дійдуть? Можуть додуматися. Треба відходити, вести їх за собою…»

Він повернувся і гукнув: