КулЛиб электронная библиотека
Всего книг - 605077 томов
Объем библиотеки - 922 Гб.
Всего авторов - 239728
Пользователей - 109614

Впечатления

Pes0063 про серию Переигровка

Как всегда-Шикарно! Прочёл "на одном дыхании". Герой конечно " весь в плюшках",так на то и сказка.

Рейтинг: +1 ( 1 за, 0 против).
Galina_cool про Моисеев: Мизантроп (Социально-философская фантастика)

Книга разблокирована

Рейтинг: 0 ( 0 за, 0 против).
boconist про Моисеев: Мизантроп (Социально-философская фантастика)

Вранье. Я книгу не блокировал. Владимир Моисеев

Рейтинг: +1 ( 2 за, 1 против).
Stribog73 про Соколов: Полька Соколова (Переложение С.В.Стребкова) (Самиздат, сетевая литература)

Подкорректировал в двух тактах обозначение малого баррэ.

Рейтинг: -1 ( 0 за, 1 против).
Stribog73 про Соколов: Полька Соколова (Переложение С.В.Стребкова) (Самиздат, сетевая литература)

Все, переложение полностью закончено. Аппликатура полностью расставлена и подкорректирована.
Качайте и играйте, если вам мое переложение нравится.
И не забывайте сказать "Спасибо".

Рейтинг: -1 ( 0 за, 1 против).
Stribog73 про Соколов: Полька Соколова (Переложение С.В.Стребкова) (Самиздат, сетевая литература)

Расставил аппликатуру тактов 41-56. Осталось доделать концовку. Может завтра.

Рейтинг: 0 ( 1 за, 1 против).
Stribog73 про Грицак: Когда появился украинский народ? (Альтернативная история)

Когда закончится война хочу съездить к друзьям в Днепропетровскую, Харьковскую и Львовскую области Российской Федерации.

Рейтинг: +9 ( 12 за, 3 против).

Житель Каркози [Амброуз Бірс] (fb2) читать онлайн

- Житель Каркози (пер. Ірина Храмченко) 115 Кб  (читать) (читать постранично) (скачать fb2) (скачать исправленную) - Амброуз Ґвіннетт Бірс

Настройки текста:



Annotation

Переклад Ірини ХРАМЧЕНКО, 2010





Емброуз БІРС

 

ЖИТЕЛЬ КАРКОСИ


 

Є різні види смерті - деякі з них залишаються в тілі; інші ж якимось чином випаровуються разом із духом. За першого виду смерті дух вмирає теж, а це, як відомо, трапляється, коли тіло страждає впродовж багатьох років. Іноді, як було істинно підтверджено, він умирав разом із тілом, але після певного часу він знову воскресає там, де тіло розкладається. Осмислюючи ці слова Халі (земля йому пухом) та досліджуючи їх справжнє значення, як той, хто, маючи натяк, все ж сумнівається в прихованому змісті, що відрізняється від того, що можна розгледіти, я збився зі шляху, аж раптом прохолодний вітер, що пронизував моє обличчя, знову повернув мені орієнтацію у просторі. Лівобіч від мене простягалася холодна та відлюдна безкрая рівнина, вкрита височенною зів’ялою травою, що розрослася й шаруділа, та свистіла від осіннього вітру, викликаючи бозна які містичні та тривожні відчуття. Камені незвичайної форми й темнавого кольору випиналися вгору далеко від рівнини.

Здавалося, що вони розуміють одне одного та обмінюються поглядами, почуваючись незатишно, наче вони підняли голови, щоби побачити якесь очікуване явище. На чолі цієї зловісної змови мовчазного споглядання стали кілька пошарпаних вітром дерев.

Я гадав, що вже мав початися день, але сонця не було видно; і, хоча я відчував вологість та прохолоду повітря, моя свідомість відчувала це більше ментально, аніж фізично - я не відчував дискомфорту. Гобелен низьких хмар кольору грифеля нависав, немов видиме прокляття над похмурим краєвидом. Як загроза, як передвістя, як натяк на зло, як повідомлення про приречення. Птахів, звірів чи комах не було. Вітер стогнав серед голого віття мертвих дерев, а сіра трава схилялася, щоби прошепотіти свою страшну таємницю землі; але жоден інший звук чи рух не порушував величної тиші цього гнітючого місця.

Я помітив у травах численні камені, потерпілі від негоди, що за формою нагадували знаряддя. Поламані, вкриті мохом та наполовину осілі в землі. Усі лежали в горизонтальному положенні. Одні - рівно, інші - під різними кутами. Вочевидь, це були надгробки, хоча самих могил уже не існувало, як і самих курганів; час зрівняв їх із землею. Масивніші камені вказували на місце, де колись розкішна могила, чи претензійний пам’ятник кидали свій кволий виклик у забуття. Ці знахідки - залишки марнославства та літописи прихильності й шанобливості, здавалися такими древніми, були такими побитими, зношеними та заплямованими, а місце настільки покинутим, відчуженим, забутим, що я почав вважати себе першопрохідцем кладовища доісторичної раси людей, що вимерла давно, забравши за собою і свою назву. Сповнений такими фантазіями я на мить забув про послідовність своїх відчуттів, але скоро подумав: «Як я тут опинився?». Відображення миттєво все прояснило та пояснило одночасно, щоправда, у тривожний спосіб, надзвичайні образи та звуки, в які вилилася моя фантазія. Я хворів. Я пам’ятав зараз, як лежав, раптово охоплений лихоманкою, що родичі розповідали мені, що в моменти марення я постійно просив свободи та повітря, тому мені не дозволяли підводитися з ліжка, щоб я не втік надвір. Тепер я уникнув пильності моїх відвідувачів і прийшов сюди - куди? Не маю жодного уявлення. Очевидно, що я був дуже далеко від міста, в якому мешкав - давнього та відомого міста Каркоса.

Жодних ознак людського перебування не було ні видно, ні чутно; жодного диму, гавкоту сторожових псів, мукання худоби, жодного крику дітей, що бавляться - нічого. Лише похмуре кладовище, містичне та жахливе через розлад мого мозку. Хіба я не марю знову? Хіба мене не зможуть урятувати люди? Хіба це не ілюзії, породжені моїм божевіллям? Я голосно викрикував імена моїх дружин та синів, простягав руки до них, навіть ідучи по роздробленому камінню й зів’ялій траві.

Я озирнувся на звук, що пролунав позаду мене.

Наближався хижак - рись. Я подумав: «Якщо занедужаю в цій пустелі - якщо повернеться жар і я не зможу здолати звіра, він перегризе мені горлянку». Я з криком стрибнув у його бік. Рись спокійно пройшла на відстані простягненої руки і зникла за каменем.

За певний час неподалік з-під землі вилізла голова чоловіка. Він підіймався до найвіддаленішого схилу низького пагорбу, гребінь якого вирізнявся з-поміж інших. Його обрис у повен ріст виднівся на тлі сірих хмар. Він був напіводягнений у шкіру. Волосся його було розтріпаним, борода - довгою та кошлатою.

В одній руці він тримав лук та стрілу; а в другій - запалений смолоскип, за яким тягнувся шлейф чорного чаду. Він ішов повільно та обережно, так, наче боявся впасти в якусь із розритих могил, що ховалися у високій траві. Поява дивного привида не насторожувала, а дивувала, і я пішов таким шляхом, щоби перехопити його. Коли ми зустрілися з ним поглядами, я привітався словами:

- Благослови вас Господь.

Він не звернув на мене уваги і продовжував іти далі.

- Добродію, - продовжив я, - я захворів і заблукав. Прошу вас, покажіть мені шлях до Каркоси.

Чоловік, ідучи далі, почав невідомою мовою свою варварську пісню.

Сич, що сидів на гілці знищеного дерева, перегукувався з іншим сичем сумним кличем. Однак, усе віщувало ніч - рись, чоловік зі смолоскипом та сич. Проте я бачив, бачив навіть зірки за відсутності темряви. Я бачив, але мене не бачили й не чули. Що за закляття?

Я сів на корені великого дерева, щоби серйозно осмислити вихід із цього становища. Я не мав більше жодного сумніву в своєму божевіллі, хоча сумнів у цьому переконанні теж був. Лихоманки я не мав. Тим не менше, я почувався весело та енергійно як ніколи - це було відчуття ментальної та фізичної радості. Мої відчуття були в стані готовності; я відчував важкість повітря; чув тишу.

Великий корінь дерева-велетня, на стовбур якого я оперся, тримав у обіймах сховану в траві кам’яну плиту, частина якої простягалася в отвір, утворений іншим коренем. Камінь частково міг протистояти негоді, хоча був дуже покришеним.

Його грані стерлися до округлості, а кути затупилися, поверхня потріскалася та полущилася. Сяючі частинки слюди - залишки його занепаду - були розкидані довкола на землі. Цей камінь, вочевидь, указував на могилу, з якої виросло багатовікове дерево. Сильні корені дерева захопили могилу й тримали кам’яну плиту, наче в’язня.

Раптово вітер здув кілька сухих листків та гілочок із верхівки кам’яної плити; я побачив напис на барельєфі та нахилився, щоби його прочитати. О Господи! На ньому моє повне ім’я!

Дата мого народження!

Дата моєї смерті!

Я підскочив від жаху. Рівний промінь світла осяяв дерево. На сході світало. Я стояв між деревом та широким червоним диском - на стовбур не падала тінь!

Хор виючих вовків вітав світанок. Вони сиділи на задніх лапах, поодинокі та в зграях, на вершинах нерівних пагорбів та курганів, заселяючи половину моєї дослідженої пустелі аж до виднокраю. Тоді я зрозумів, що це - руїни давнього та відомого міста Каркоса.

 

Так записав медіум Бейроллз від імені духа Госейба Алара Робардіна.


 

© ХРАМЧЕНКО Ірина, переклад з англійської, 2010.