Філософ Паркер Еддерон [Амброуз Ґвіннетт Бірс] (fb2) читать онлайн

Емброуз БІРС

ФІЛОСОФ ПАРКЕР ЕДДЕРСОН¹

Полонений, ім’я?

Ну, зважаючи на те, що завтра вдосвіта мені його вже не зносити, то сенсу таїтися немає. Пáркер Éддерсон.

Звання?

Вельми скромне. Коли мова заходе про небезпечну роботу шпигуна, то офіцерами не розкидаються. Я сержант.

Полк?

Ви вже пробачте мені. Яку б дещицю я не знав, та моя відповідь може підказати, щó за сили зосереджені на вашому фронті. Я сам прийшов по таку інформацію, тому ділитися нею не збираюся.

А в тебе язик добре підвішений.

Потерпіть ще трохи, і завтра я вже не здаватимусь таким базікою.

Звідки ти знаєш, що помреш завтра на світанку?

Так повелося зі шпигунами, впольованими вночі. Гарна заведенція, якої притримуються в нашому ремеслі.

Генерал аж забувся про гідність високопоставленого та уславленого офіцера Конфедерації й усміхнувся. Проте жодному з його підлеглих чи опальних солдатів навіть на думку не спало би прирівнювати цей нібито природний усміх до щасливого знамення. Він не був ані щирим, ані заразним - він не передавався людям навколо: впімайному шпигуну, котрий його викликав, та озброєному вартовому, що привів неприятеля до намету, а тепер стояв трохи осторонь, спостерігаючи за бранцем, залитим жовтим світлом свічки. Усміхатися не входило в його військовий обов’язок, адже йому доручили зовсім інше завдання. Бесіда поновилася і носила характер судового засідання у справі злочину, за який належить карати на горло.

Отже, ти визнаєш, що шпигував: прийшов до мого табору, перевдягнений в однострій рядового сил Конфедерації, щоб таємно роздобути інформацію про кількість та характер моїх військ.

В основному, про кількість. Характер мені вже відомий - похмурий.

Генерал знову просіяв. Вартовий, котрого відрізняло гостріше почуття відповідальності, зробив обличчя строгішим і якомога краще виструнчився. Крутячи форменим капелюхом на пальці, шпигун спроквола озирав своє оточення. Все по-простому. Він сидів у звичайнісінькому наметі типу шатро, завбільшки вісім футів на десять, освітленому самотньою лойовою свічкою, посадженою у втулку багнета, що в свою чергу був устромлений у соснові дошки стола, за яким засідав генерал. Офіцер щось заклопотано писав, очевидно, забувши про свого слизького гостя. Долівку вкривав старенький килимок, крім нього в наметі можна було побачити іще давніший шкіряний саквояж, інший стілець та скатку із ковдр. Під командуванням генерала Клéверінґа простота й убогість “славних січ”² досягли свого найвищого розвитку. А на великому цвяху, вбитому в опору намету біля входу, висіла портупея з довгою шаблею, пістолем у кобурі та геть недоречним мисливським ножем. Стосовно цієї останньої, найменш військової зброї генерал полюбляв пояснювати, що це сувенір на спогад про мирні дні, коли він лишався простим цивільним.

Тієї ночі штормило. Дощ тарабанив по парусині з глухим, схожим на барабанний бій відзвуком, знайомим усім, кому доводилося мешкати в наметах. Із кожним дужим поривом вітру вутла конструкція двигтіла та розгойдувалася, напинаючись на ребрах опор та мотузяних розтяжках.

Генерал покинув писати, склав аркуш паперу вдвічі і звернувся до солдата, що вартував Еддерсона:

Тéссмене, віднеси це генерал-ад’ютантові і вертай назад.

А як же полонений, пане генерал? - віддав честь рядовий, питально зиркаючи на нещасливця.

Виконуй наказ, - відрізав офіцер.

Солдат забрав записку і пірнув під вхідний полог. Тимчасом генерал Клеверінґ звернув своє вродливе обличчя до шпигуна федералів, зазирнув йому в очі і не без доброти в погляді зауважив:

Кепська видалася ніч, хлопче.

Кому як.

Ти, певно, здогадався, про що йдеться в записці?

Мабуть, не помилюся, коли скажу: щось, варте прочитання. Можливо, я лещу собі, однак припустімо, йдеться в ній про мене.

Так. Це розпорядження щодо наказу про твою страту, який після побудки зачитають солдатам. А також деякі вказівки начальнику польової жандармерії щодо організації даного заходу.

Генерале, сподіваюся, спектакль буде влаштовано належним чином. Адже очікується моя присутність.

Які-небудь особисті побажання? Там, зустріч із капеланом абощо?

Потурбувавши його спокій, мені навряд чи вдасться забезпечити спокійне життя собі.

Господи, хлопче, ти здатний хоч перед лицем смерті покинути своє глузування? Ти розумієш, що серйозно вляпався?

Звідки ж? Я ще ніколи раніше не помирав. Мені доводилося чути, що смерть - це серйозна штука, от тільки не від тих, хто її пережив.

Якусь хвильку генерал сидів мовчки. Цей чолов’яга його зацікавив, можливо, трохи розважив. Такі йому ще не траплялися.

Смерть, - проказав він, - щонайменше означає втрату радощів життя і нагоду пережити ще більші.

Втрату, якої ми ніколи не усвідомимо, можна холоднокровно стерпіти, а тому чекати її варт, не забиваючи голову дурним. Ви, певно, помітили, генерале, що з-поміж трупів, якими ви з властивим вам солдафонським задоволенням устилаєте собі шлях, ще ніхто не скаржився.

Може, після смерті ще ніхто і не скаржився, зате путь до неї - та й власне сам акт умертвіння - не може бути приємним тому, хто ще не втратив сили відчуттів.

Біль - це, безсумнівно, неприємно. В таких ситуаціях я завжди відчував більший чи менший дискомфорт. Однак чим довше життя, тим більше шансів наразитися на нього. Те, що ви називаєте умертвінням - всього лишень останній біль. Та й умертвіння як такого не існує. Припустимо, наприклад, що я зараз спробую втекти. Тоді ви піднімаєте револьвер, який чемно ховаєте під столом, і…

Генерал зашарівся, немов дівчина, тихо засміявся, вишкіривши бездоганні зуби, похилив набік свою прекрасну голівоньку і змовчав. А шпигун правив далі:

…і стріляєте. У результаті в моєму шлунку опиняється те, чого я не ковтав. Я падаю, але я ще не мертвий. Півгодинна агонія і - смерть. Проте в кожну окрему миттєвість того півгодинного інтервалу я або живий, або мертвий. Ніякого перехідного стану не існує.

Коли мене завтра вдосвіта повісять, усе відбуватиметься точнісінько так само. При тямі я лишатимусь живим, а безтямним я буду мертвим. Складається таке враження, немов природа спланувала все якомога краще для мене. Я б і сам так усе організував. Простіше нікуди, - додав він із посмішкою. - Чи ж варто ради цього вішати людину.

По цих заключних ремарках надовго запанувала тиша. Безпристрасно сидів генерал, роздивляючись обличчя бранця, однак, очевидно, він геть його не слухав. Складалося враження, нібито очі тримали вивідувача під вартою, тимчасом як розум зосередився на геть інших матеріях. Невдовзі офіцер глибоко зітхнув, здригнувся, нібито скидаючи з плечей сліди кошмарного сну, і майже нечутно промовив:

Смерть жахлива! - І це сказав той, хто сам її ніс.

Вона була жахливою в уявленні наших диких пращурів, - поважно не погодився шпигун, - бо їм бракувало розуму розділити поняття свідомості та фізичної форми, в котрих остання оприявнюється. Так само інтелект нижчого рівня (мавпячий, наприклад) не здатен уявити дім без мешканців і, побачивши руїну, вигадує людей, що вижили в ній. Смерть здається нам жахливою, бо ми успадкували схильність вважати її такою і тепер вигадуємо дикі фантастичні теорії про інші світи. Схожим чином назви населених пунктів породжують легенди, що їх пояснюють, а нераціональна поведінка генерує філософію, що її виправдовує.

Генерал, здається, його не чув. Просто балаканина шпигуна завела його думки у незнайоме річище, в якому їх уже рухала власна воля, спрямовуючи до незалежних висновків. Буря вгамувалася, і подоба врочистої атмосфери ночі тепер передавалася генеральським розмислам, відтіняючи їх похмурим присмаком надприродного страху. Можливо, це було якесь віщування.

Мені б не кортіло померти, - проказав він. - Принаймні, сьогодні.

Хід його думок - якщо він їх узагалі не докінчив - перервала поява офіцера зі штабу, капітана Гéстерліка, начальника польової жандармерії. Це повернуло генерала до реальності, і розгублений погляд куди й подівся з його обличчя.

Капітане, - відказав він на привітання офіцера, - це шпигун північан, захоплений по наш бік фронту з викривальними паперами. Зізнався в усьому. Що там із погодою?

Буря скінчилася, сер. На небі світить місяць.

Добре. Візьміть один наряд, відведіть його на плац і розстріляйте.

Із вуст шпигуна зірвався різкий крик. Він кинувся вперед, витягнув шию, вибалушив очі і стис кулаки.

Господи всемогутній! - нерозбірливо прохарчав він. - Ви що? Забудьте про це. Я маю жити ще до ранку.

Про ранок я нічого не казав, - холодно відповів генерал. - Це було твоє власне припущення. Ти помреш зараз.

Але ж генерале, я прошу… я вас благаю, згадайте. Мене мають повішати! Треба спорудити шибеницю, а це ще година - дві. Шпигунів вішають. Маю на це право за військовим законодавством. Заради Бога, генерале, тільки подумайте, як мало…

Капітане, виконуйте.

Офіцер оголив шаблю і, прикипівши очима до полоненого, мовчки показав на вихід із намету. Бранець завагався. Капітан схопив його за ковнір і м’яко підштовхнув уперед. Проходячи повз опору біля входу, навіжений стрибнув до неї, з котячою спритністю вихопив із піхов мисливський ніж, відмахнувся ним від офіцера, потім оскаженіло кинувся на генерала, штурнув його додолу і впав разом із ним. Стіл полетів догори дриґом, свічка згасла, і битися вони продовжували в темряві. Начальник польової жандармерії кинувся на допомогу старшому офіцерові, і сам опинився розпластаним на двох тілах, що й далі борюкалися. Зі сплетіння рук та ніг долинали нерозбірливі скрики люті та болю. Згори на борців ще й обрушився намет, але бійка тривала і під його складками. Коля рядовий Тессмен повернувся на свій пост, то вже погано усвідомлював ситуацію. Він просто відкинув гвинтівку вбік і навмання вхопився за розметані краї намету, марно пробуючи стягнути його з людей; вартовий, що, не наважуючись покинути свій бойовий пост, хоч би й до дня Страшного суду міряв кроками майданчик навпроти, таки розрядив у повітря рушницю. Постріл збунтував цілий табір, барабани забили тривогу, а горністи стали скликати загальний збір, підганяючи в місячному світлі десятки напівоголених людей, що вдягалися на бігу і шикувалися під різкими окриками командирів. Це було добре. У лаві солдатів можна контролювати. Так вони і стояли при зброї, поки генералів штаб і його охорона намагалися навести лад, піднявши завалений намет та розтягуючи бездиханних та скривавлених акторів того дивного змагання.

Бездиханним, насправді, був лиш один - мертвий капітан. Із горла в нього стирчало руків’я мисливського ножа. Своїм кінцем воно впиралося в кут, що його утворювала щелепа, так що, рука, яка завдала удару, вже не спромоглася витягти зброю. В руці небіжчик і досі стискав шаблю з силою, якій і живі не знайшли розради. Її клинок від вістря й до ефеса вкривала кров.

Генерала випростали, проте він зі стогоном поточився на землю та зімлів. Крім синців, на його тілі красувалися два удари шаблею: один у стегно, інший в плече.

Шпигун постраждав найменше. Коли не рахувати зламаної правої руки, всі свої рани він міг одержати у звичайнісінькому двобої проти зброї, дарованої людині природою. От тільки розум йому, здається, потьмарився, і він заледве розумів, щó сталося. Шпигун сахнувся від людей, зіщулився на землі та забурмотів під носа нерозбірливі протести. Його обличчя, набрякле від ударів та закаляне згустками крові, тим не менш здавалося білим під кучмою скуйовдженого волосся - ба навіть мертво-блідавим.

Цей чоловік себе не тямить, - готуючи перев’язку, зауважив хірург у відповідь на запитання, від чого страждає невідомий солдат.

Рядовий Тессмен спробував усе пояснити. Такої нагоди життя йому може більше не підкинути. Він не проминув згадати буквально всі дрібнички, що могли б підкреслити важливість його участі в нічних подіях. Коли він скінчив свою розповідь і приготувався повторити її від самого початку, його вже ніхто не слухав.

Отямився генерал. Він трохи піднявся на лікті, озирнувся навколо і, побачивши скуленого під вартою шпигуна біля таборового вогнища, просто сказав:

Відведіть цього чоловіка на плац і розстріляйте.

У генерала потьмарився розум, - проказав один із офіцерів, що стояв поруч.

Ні, не потьмарився, - заперечив генерал-ад’ютант. - Я отримав від нього записку у цій справі. Такий самий наказ він віддав і Гестерлікові, - він кивнув убік мертвого начальника польової жандармерії. - І Господом Богом присягаюся, ми його виконаємо.

Десятьма хвилинами пізніше сержант армії Федерації Паркер Еддерсон, філософ та дотепник, стоячи навколішки у місячному сяйві та незв’язно благаючи про помилування, був розстріляний взводом із двадцяти людей. Щойно постріл відбринів у лункому опівнічному повітрі, сполотнілий та розпростаний горілиць генерал Клеверінґ, лежачи в червоних відсвітах багаття, розплющив великі блакитні очі, окинув вдоволеним поглядом офіцерів та проказав:

Як тихо навколо!

Хірург значуще подивився на генерал-ад’ютанта. Його пацієнт поволі склепів повіки та завмер. Потім на генераловому обличчі просіяла невимовно солодка посмішка, і він ледве чутно проказав:

Певно, це має бути смерть, - і з цими словами відійшов.

© АРГОНАВТИ ВСЕСВІТУ: Сайт україномовної фантастики, 2010.

© СТАСЮК Богдан, переклад з англійської, 2010.

Notes

[

←1

]

Перекладено за виданням: Ambrose Bierce. Parker Adderson. Philosopher // In the Midst of Life. Tales of Soldiers and Civilians. - L.: Eveleigh Nash and Grayson Ltd., 1921. - PP. 131 - 145.

[

←2

]

Вільям Шекспір. Отелло, венеціанський мавр (Othello, The Moor of Venice, 1604). Дія 3. Сцена 3 (укр. переклад І. І. Стешенко, 1964) років (Примітка перекладача).