Зустрічники [Володимир Іванович Савченко] (fb2) читать онлайн

Володимир Савченко Зустрічники

Той, хто не хоче робити, шукає причину, а той, хто хоче, — засіб.

Арабська приказка

І. МЕТУШНЯ НАВКОЛО БАЛОНА

— …Все блоковано. Лабораторія опечатана, хто уцілів — спить. Труп Мискіна в холодильнику. Ближні нічого не знають. Добре, що це трапилося увечері, після робочого дня, — інакше ізолювати пригоду було б важко.

— Погано, що це взагалі трапилось, — з притиском зауважив міцний голос на іншому кінці провода.

— Це само собою. Але я з точки зору практичної.

— Доповідайте план.

— Закинемо кого-небудь на півдоби назад: Возницина або Риндичевича. За секунду до вибуху спробуємо відволікти увагу Омеляна Івановича… окликом, телефонним дзвінком, просто вигуком — так, щоб він повернув голову вбік. І вибух його не зачепить. Щонайбільше, зніме скальп. Втрата невелика, бо ж у нього там і знімати нічого. Зате надалі буде наука: не нехтувати технікою безпеки.

— Е, ні! — заперечив міцний голос. — Це не план. Ніяких вибухів більше. Ви що — такий вибух у лабораторії!

— Пробачте, Глібе Олександровичу, але інакше неможливо. Аж ніяк. Ви ж знаєте методику: реальність виправляється на самий мінімум. Це і за наукою, і практично на користь: нещасливий випадок зберігається в пам’яті його потенціальних жертв як усвідомлена можливість — щоб надалі дивилися обома, не допускали…

— Артуре Вікторовичу! Я це знаю, розумію і в цілому за — в усіх випадках, крім даного. Академік Мискін має бути повернений до життя цілим і неушкодженим. Тобто ні він, ні інші учасники досліду не повинні наражатися на небезпеку, якої не уникнути при новому вибуху. Отже?

— Та-ак… чорт побери! — гладке обличчя Артура Вікторовича, мого шефа, червоніє.

Я кладу паралельний навушник (паралельне слухання і навіть запис на плівку всіх переговорів у нас звичайна річ — необхідно для економії часу) і махаю на Багрія газетою: охолоньте, мовляв. Він блискає на мене очима… Надто високе начальство Гліб Олександрович, товариш Воротилін, щоб на нього підвищувати голос; та й до того ще наш куратор і перед усіма заступник. Артур Вікторович правий, але й він теж: все-таки академік Мискін — не п’яний потопельник.

…Вчора увечері в одній із лабораторій Інституту нейрології ставили дослід на собаці. Якісь там зондові проникнення в ганглії, в нервові вузли, — суміш акупунктури й вівісекції; я в таких речах, по правді кажучи, не дуже, мені вони ні до чого. Дослід ставив сам Мискін, директор інституту, великий нейрохірург і затятий експериментатор. Як нейрохірург він таки справді величина світового класу — з тих, чиї операції над нервовими центрами близькі до божественного втручання: і сліпі прозрівали, і паралітики відкидали милиці. Якщо ми не виправимо справу, завтра щось таке напишуть у некролозі про нього.

Дослід вели мікроманіпуляторами під високим тиском інертно-стимулюючої суміші; собака була попередньо розітнена і закріплена там. Балон, у якому була ця суміш, і рвонув, коли Мискін нетерпляче-різко крутнув його вентиль. Над силу заряджені балони, як і незаряджені рушниці, стріляють раз у рік. Омелянові Івановичу знесло півчерепа; собака в камері здохла від задухи. Інші двоє — лаборантка та інженер-біонік, — відбулися синцями.

Від недавнього часу будь-яка подібного сорту інформацію про нещастя в нашій зоні передається перш-наперш (міліцією, «Швидкою допомогою» — усіма) саме Глібу О. Воротиліну — негласно і особисто. Йому надано (також негласно — це перша заповідь наших робіт) право полишати справу на самоплив або, зваживши шанси, передати його нам. Великих справ у нас на рахунку… раз, два — і край; поки відзначалися все більше на потопельниках, підтверджували принцип, відпрацьовували методику. Ось, довідавшись цієї ночі про нещастя з Мискіним, Гліб О. вирішив, що «Швидка допомога» там уже не допоможе, міліція цілком потерпить, — і дав знати нам.

— Випадок, Глібе Олександровичу, — розшаліло між тим карбує в трубку Артурич, — є, як відомо, вияв прихованої закономірності. І немає яскравішої ілюстрації до цього положення, ніж даний факт. Ви подивились би акти про порушення ТБ в інституті, чого тут тільки нема! — Багрій струшує стосом паперів на столі, ніби Воротилін може їх бачити. — І рентгенівські опромінення понад норми, і нехтування правилами роботи з ртуттю, незаекранізовані ВЧ-установки, роботи в лабораторіях ночами поодинці. А пам’ятаєте той випадок три роки тому, коли згоріла в кисневій камері жінка-лікар!..

(Атож, було й таке — в подібному досліді, лише оперувати треба було вручну. Заіскрив контактор, який регулює тиск у камері — а чи ж багато треба чистому кисню для пожежі! Не встигли й камеру розгерметизувати… Гучна й печальна була справа, все місто побивалося за цією 28-річною симпатичною жінкою. Інженер, що складав установку, отримав три роки за те, що не додумався поставити електронне реле.

Все це трапилося давно і уже необоротно.)

І за всім так чи інак проступає одна й та ж фігура — Мискін! — продовжує Багрій. Його напористість, експериментаторський азарт і ажіотаж, картинна жертвенність… сам ризикує і людей без потреби під удар підставляє. От і напоровся — і напоровся, глибокошановний Глібе Олександровичу, саме тому, що йому завжди все спливало з рук. Так що я не для своєї потіхи хочу з нього скальпа зняти — для його ж користі. Це оптимальна варіація! А ви й тепер, в такій ситуації, вимагаєте попускати йому!..

— Поділяю ваше занепокоєння, Артуре Вікторовичу. Якщо ви повернете Мискіна до життя, йому буде строго вказано. І стружку знімемо, а може бути, й скальп. А все таки з вашим планом я не згоден, — голос Воротиліна, не втративши рівності, набув ще більшої міцності. — Жодних вибухів, травм, контузій! Пошукайте можливість крутіше обігнути реальність. Це цілком у ваших силах. І не гайте часу. Все!

Багрій-Багрєєв (таке повне прізвище нашого шефа) також кидає трубку й полегшує душу у виразах далебі не академічних.

— Ай-ай, — долинає від дверей, — а ще людина з майбутнього!

Обертаємось: у дверях стоїть сухорлявий, але плечистий чоловік з тонким носом і вольовою щелепою на довгобразому обличчі; він посміхається нам, оголюючи великі зуби. Ті ж і Риндичевич Святослав Іванович — він же Риндя, він же Славко, він же «напувальник-годувальник».

Він зразу ж вмикається в справи: перемотує і тут же прослухує на подвійній швидкості запис розмови з Воротиліним, одночасно переглядає папери про інститут нейрології, про Мискіна… Багрій тим часом міряє кімнату короткими кроками, зливає душу в простір:

— І сюди проник протекціонізм! Авжеж — Мискін світило і бог, і жодна волосинка не повинна більше впасти з його лисини! Таж це не Мискін — це Пугачов Омелян Іванович, Стенька Разін, Чінгізхан нейрології. У білому халаті на білому коні — вперед, в ім’я науки!..

Я слухаю не без задоволення: Артурич, коли збуджений, уміє говорити красиво.

— А що, можна і без вибуху… — Риндичевич вимикає магнітофон, знімає навушники.

— Можна-то можна, та який сенс! Та ж закономірність виявить себе в наступних дослідах — знову щось трапиться, лишень не з ним.

— Ну, поновимо ще раз і ще… — незворушно веде Риндя. — Будемо опрацьовувати методику на Мискіні із співробітниками — не все ж на потопельниках. Начальство вимагає. Наше діло когутяче: прокукурікав, а там хоч і не світай.

Багрій зупиняється, дивиться на нього й переводить свій гнів:

— Цинік ви, Святославе Івановичу! І до речі, про потопельників: грубо працюєте, знову скарга на вас. Від дамочки, мамуні того хлоп’ятка, якого ви зласкавились відшмагати на минулому тижні. Я, мовляв, його за вік пальчиком не торкнула, а тут сторонній ременякою, душевна травма. Добре, мовляв, звичайно, що з фарватера їх прогнав, але навіщо бити! Мій Юрасик зимою басейн відвідував, відплив би вчасно й сам… Ось так!

— Дурна… — Славко похмурніє на обличчі. — Відплив би. Виплив би — вірніше, половинки б його випливли. Це ж знайшли місце для гри — фарватер, де то «Ракета», то «Комета»! Мене не за таке драли.

— І виросла людина! — піддаю я. Риндя косить очима в мій бік, проте не зважає.

…Трійко хлоп’ят купалися сутінками у відлюдному місці; ще у «квача» грати затіяли — пірнати та ловити один одного. Пройшла «Комета» — одного не стало. Це громаддя і не відчуло на 70-кілометровій швидкості, як її підводне крило, загострене спереду, розітнуло хлопця. Двє інших стривожились, побігли на рятувальну станцію. Звідти справа перейшла до нас… Випадок простий, Риндичевич змістився на шість годин — і з’явився на березі за чверть години до «Комети»; роздягнувся, заплив, вигнав хлоп’ят із води, а потенційного покійника відшмагав паском від штанів. Таж в остаточній реальності нічого й не трапилося. Мамуня права.

— На мене накивуєте, а самі? — Риндя переходить у наступ. — Ваші ось наміри щодо академікового скальпа чим кращі?

— М-м… — Артур Вікторович мнеться з відповіддю. — Так, до речі, про нього — які є пропозиції?

— Облити Омеляна Івановича перед цим емаллю, — пропоную я невинним голосом.

Риндичевич нарешті повертає до мене своє вольове обличчя.

— Ти, я дивлюсь, сьогодні в доброму гуморі. Навіть надто.

Мені трохи ніяково. Він правий: виробився в мене за недовгий час «міліцейський професіоналізм», треба ж. З одного боку, спокійне ставлення до нещасть, якими ми займаємося, необхідне для успіху справи, для їх усунення; а з другого — адже це все-таки нещастя. Зуби шкірити недоречно.

А настрій (і тут правий Риндя) у мене справді хороший. І тому, що зараз травневий ранній світанок, рожевий схід, який віщує погожий день. (Це з нагоди неприємності з Мискіним ми зібралися тут так рано.) І взагалі мені двадцять п’ять років, я дужий і міцний тілом, в особистому житті незгод досі не було.

Та Багрій уже почув про фарбу:

— Ось і з фарбою цією, Святославе Івановичу… грубо, грубо! Ні, вам серйозно треба думати над такими речами, над стилем. Неартистично все якось у вас виходить. Працювати слід над собою.

— Як саме працювати? Скажіть — буду.

— Ну… класичну літературу читати — ту саму, що в школі проходили лиш мимо. Серйозну музику слухати: Бетховена, Чайковського, Гріга…

Славко мовчить, але дивиться на шефа такими очима, що все ясно й без слів: ну яке відношення можуть мати до роботи класичні романи й різні там Бетховени, Чайковські!..

II. ТЕОРІЯ З МАЙБУТНЬОГО

Збоку, мабуть, не зрозуміти, що Риндичевич зараз дістає нагінку (і не першу!) не за провал і навіть не за похибку, а за свою найзначнішу — та й взагалі нашу — справу, після якої він отримав подяку високого начальства, а від мене особисто титул «напувальника-годувальника». Він виправив невдале стикування, з якого, ніде дітись, почалося складання на навколоземній орбіті «Ангара-1»: стартової, перевалочної й ремонтної бази для польоту на Місяць, до інших планет, — космічного Байконура.

Першою виводили на орбіту рухально-енергетичну станцію — по частинах з огляду на її велетенські розміри; та й частини були такі, що запасу маси для космонавта в кабіні не лишилось. Тобто їх стиковкою автоматично керували з Землі. І — осічка, та така, що ставила під загрозу проект: на стикувальних маневрах випустили увесь запас стисненого повітря, силою якого здійснювались взаємні переміщення частин на орбіті. І частини станції, не з’єднавшись, розходились, відпливали одна від одної — у безмір, у космос, у вічність…

Трапилося це з вини керівника стиковки в Центрі управління, спеціаліста, в чиєму досвіді й кваліфікації ніхто — і він сам — не сумнівався: доктора технічних наук Булигіна, 45-річного кремезня з видовженою головою, різкими рисами обличчя, випещеною чуприною й красивими вусами під великим носом (фотографії клієнтів лишаються в нашому архіві). Об’єктів такої маси ще не виводили, тому він вирішив для досліду «похитати» їх на орбіті, перевірити здатність до маневрування; на це пішла половина запасу повітря. Потім повів стикування, з першого разу не поцілив — занервував, підвищив голос на одного з операторів. Той розвів частини станції надто різко… а на це і на наступне гасіння їх швидкості ще потратили повітря. І… на нове зближення й стиковку решток запасу просто не вистачило.

Булигіна, коли з’ясувалася невдача, «Швидка допомога» відвезла у передінфарктному стані. Нам допомогло те, що не поспішають у нас до справи оголошувати про наміри в космосі. Якби всі взнали — пиши пропало: психічне поле колективної переконаності, що все склалося саме так, робить реальність необоротною. А так навіть в Центрі далеко не всі в перший день знали про невдачу.

Багрій з Риндичевичем вилетіли в містечко. Славка було закинено на добу назад із завданням: мінімальний вплив на Булигіна, лиш би він не з’явився в центрі.

…Потім Артур Вікторович запропонував десяток варіантів мінімального впливу — цілком пристойних. Але це потім. А там, на місці, певне, через поспіх чи, може, через особливості вдачі Риндя не придумав нічого дотепнішого, крім дитячої шкоди з відерцем емалевої фарби. Він прилаштував його над дверима квартири Булигіна так, що, коли той ранком вийшов, щоб відправитися в Центр, воно на нього й беркицьнулось. І текла по докторові наук голуба емаль якісного зчеплення — і за комір, і по кучерях, і по вусах… хіба що в рот не попала. Два дні потім відчищали. І цей випадок, до речі, також у Булигіна спричинився до серцевого приступу.

Та в Центрі управління за командний пункт став дублер, заступник Булигіна, — і виконав усе щонайкращим чином. «Ангар-1» споруджується зараз повним ходом.

Гліб О. Воротилін, крім подяки Ринді, домігся, щоб 10 відсотків «економії» (вартості невдалого запуску і стиковки) перерахували нам. Так що тепер можна розгортати справу ширше; не тільки в розумінні закупок і замовлень, але й, головне, їздити скрізь, шукати путящих хлопців, тренувати їх. Адже поки що нас — троє. А якщо зважити, що Багрій по багатьох (і не зовсім мені ясних) причинах у нашій команді більше тренер, ніж гравець, то й зовсім двоє: я та Риндя.

Риндичевич — він, що називається, з простих. Був трактористом у себе в білоруському селі, затим будівельником, електромонтажником, слюсарем, токарем — на всі руки. Інженером став заочно, сам до свого диплома з гумором ставиться. Культури у нього і справді в обріз, від сих до цих. До того ще й гонорний, помисливий, впертий до затятості… не подаруночок.

Про себе я не буду. Втім гадаю, що багато й моїх рис Артура Вікторовича далебі не тішать. І якщо він нас двох вибрав із багатьох тисяч, то не за душевні цноти і не за красиві очі (це у мене — красиві очі: голубі з синім обідком; по них та по світлому волоссю мене приймають за виходця з Півночі — хоч насправді я з Бердянська, що на Азовському морі), — а за абсолютну пам’ять, головну якість у нашій справі. У Риндичевича вона проявилася в тому, що він з першого разу опановував усі операції з усіма тонкощами і тим приголомшував наставників; у мене — в тому, що я в своєму Інституті мікроелектроніки за перший же рік уславився як ходячий довідник, реферативний журнал і енциклопедія (хоч я, поступаючи туди, сподівався уславитися іншим). По нашій славі Артурич нас і відшукав,

Абсолютна пам’ять — властивість запам’ятовувати все до щонайменших подробиць і згадувати це легко й у будь-якій послідовності — не лише технічна, чи що, наша властивість; вона як пояснює Багрій-Багрєєв, є друга (а може, й перша) форма нашого існування.

Ми — Зустрічники, люди, які вміють рухатися назустріч пливові часу.

Енергетично рухатися напроти плину часу — натиснув кнопку чи перемкнув рубильника і попхавсь — неможливо. Сам час — страшенна енергія, енергія потоку матерії, який породжує і мчить світи і всі істоти. Маяковський мріяв: «Запрягти б цей час у приводні паси: зрушив з холостого — і натискай, лети. Та щоб не дзиґарі показували час, а хай би час сумлінно рухав дзиґарі». Насправді так воно і є: час рухає і годинники, і мене, який накручує їх, і вирування речовин та енергії в природних процесах, які живлять, «накручують» і мене, і планети, і сонця — все. «Енергія спокою» тіл Е-Мс2 — це і є енергія руху-існування тіл у часі.

У фантастиці мені доводилося читати: заплатить чувак мільйон — і відправляється з подругою поглянути на страти перших християн чи на Варфоломіївську ніч у натурі. Для ліпшого травлення. Так би мовити, куняючи й ремиґаючи. Ні, добродії, час — це вам не простір, башлі тут вирішують так само мало, як і енергія.

Артур Вікторович йшов іншим шляхом, не від енергії, не від техніки — від людини. Метод його — інформаційний і вже цим, при всій своїй теоретичній строгості, ближче до мистецтва, ніж до техніки.

Вихідною його ідеєю було те, що людина, як і будь-яка істота, існує в чотирьох вимірах. Мало того, він має два відмінних «розміри в часі». Перший — це біологічний: півсекундний інтервал одночасності, під який у нас підігнано рухи, слова, удари серця. Завдяки цьому інтервалові ми сприймаємо світ саме таким: якби, скажімо, він складав тисячну долю секунди, то замість низьких звуків ми б сприймали якесь ритмічне клацання — прощавай, музико. Перед закидом ми приймаємо препарат петойля, який сповільнює інтервал одночасності на декілька секунд, — і це просто жах, наскільки змінюється навколишній світ!

Та крім біологічного інтервалу, однакового для всіх тварин, є й інший, в якому люди помітно вивищуються над іншими створіннями: психологічний. Пам’ять. І ось у цьому не лише люди від звірів, але й одна людина від іншої відрізняється дуже сильно.

Пам’ять… На перший погляд здається, що її можна уподібнити баченню в просторі: як у просторі — чим далі, тим важче розгледіти, так і в часі — чим віддаленіша подія, тим важче пригадати. Але чому, скажіть, особливо добре далеке минуле згадується там, де воно відбувалось, — адже в часі і це місце перемістилося разом із іншими? Чому люди на схилі віку найкраще пам’ятають події свого дитинства і молодості? Чому взагалі можна згадати найдавніші факти свого життя з найдрібнішими деталями, навіть зримо? А сни, в яких ми бачимо давно померлих чи давно зниклих з нашого життя людей? Тут багато «чому».

І відповідь на все одна: тому що це з нами було. Все пережите, коли б воно не трапилось, зберігається в пам’яті цілим. Все зберігається: болі, насолоди від страв, зустрічі, сни… і навіть коли спав міцно, то пам’ять про те, що нічого не снилось. Тому що інша назва для часу — існування. Тож справжня чотиривимірна істота «Людина», а не його миттєвий знімок, не його мінливий образ, — це довжелезна смуга-ріка його життя, що в’ється разом із Землею і по її поверхні в чотиривимірному континіумі; витоки її — народження, гирло… також зрозуміло що.

І, головне, розпростореність його свідомого існування залежить від інтервалу й інформаційної повноти пам’яті — саме керованої її частини, підпорядкованої волі й розуму.

Це я переказую те, що викладав нам на лекціях і тренуваннях Артурич. Викладав він багато й багато чому нас навчив — і все це було настільки незвично, відірвано якось від того, що пишуть про час і пам’ять в сучасних журналах і книжках (адже я стежу), що мені в голову закралась одна цікава думка. Я обмірковував її і сяк і так, приміряв до неї всі свої спостереження за Багрієм — і все виходило, як кажуть, у масть:

і ці незвичайні знання…

і сама особистість Артура Вікторовича: його безстрашність перед будь-яким начальством, повна заполоненість справою, некорисливість і байдужість, що від даного результату перепаде власне йому; та до того ще й щонайвсебічніша ерудиція ~ від фізики до йоги, від акторського мистецтва до електронних схем, якась надмірність у всьому: на кількох би вистачило його сил, знань, здібностей…

і, головне, одна особливість у діях: він ніколи не ходив у закиди для зміни реальності; у тренувальні зі мною чи Славком скільки завгодно (без цього ми б їх і не опанували); треба знати поезію закиду — ті почуття, що переживаєш під час його і після, коли змінив реальність, почуття панування над часом, відчуженого розуміння всього, — щоб збагнути дивність поведінки людини, яка навчила такому інших, а сама не робить.

— А знаєш чому? — сказав я Риндичевичу, виклавши ці думки. — Він уже в закиді. У дуже далекому закиді, втямив? І змінювати реальність понад це йому не можна.

— Із майбутнього, гадаєш?.. — Славко у сумніві покрутив головою. — Гм… Лаятися він надто вдатний. У майбутньому таких слів, певне, й не знають.

— Так це для маскування, — мене розпалив його сумнів. — Чи ж то важко вивчити слова.

Взагалі, Риндя визнав мої здогади слушними, і ми вирішили поговорити з Артуром Вікторовичем відверто. Нехай не темнить. Шеф вислухав нас (власне, мене) з великою увагою — і оком не змигнув,

— Чудесно, — сказав він. — Просто разюче. Дедуктивний метод… А неандертальці користувались бездротовим телеграфом.

— При чому тут неандертальці? — спитав я.

— При тому. Бо ж дроту в їхніх печерах не знайшли. Чим оцей доказ гірший від того, що, раз я в закиди не ходжу, отже, людина з майбутнього? Прибув у відрядження навчити Риндичевича й Возницина техніці руху в часі — двох обранців. А вам не здається, обранці, що віра в пришельців із майбутнього — такий же поганий тон і злиденність духу, як і віра в космічних пришельців, яка, в свою чергу, лежить поряд із вірою в бога? «Ось прийде пан, пан нас розсудить…» Аби лиш не самотужки. Мушу вас засмутити, ніякого майбутнього ще немає. Минуле є, сучасне є — передній край вибухової хвилі часу. А майбутнє — цілком у царині можливого.

— Ну, здоров був! — сказав я. — Коли я відправляюсь на добу хоча б назад, воно для мене — цілковита реальність.

— Ти не відправляєшся назад, у минуле, друже мій Сашко, — шеф подивився на мене зі співчуттям, — ти лишаєшся в сучасному і дієш в ім’я сучасного. Отже, ви ще не все збагнули… Усі наші дії суть спогади. Повні, глибокі, великої сили — співвідносні зі звичайними спогадами, скажімо, як термоядерний вибух із фугасним, але тільки спогади. Дії в пам’яті…

— …Такі, що здатні змінювати реальність! — уточнив я.

— А що тут особливого, хіба мало так буває! Якщо очевидець пригадає, як виглядав злочинець, того зловлять; не пригадає — можуть і не зловити. Він може згадати, може не згадати, може сказати, може змовчати — інтервал свободи волі. У нас усе так само: спогади плюс вільні дії в межах можливого. Лиш, так би мовити, комин вищий та дим густіший. Ніякої «теорії з майбутнього» тут не треба.

І дивиться на нас невинними очима та ще й посміхається.

— Ні, ну, може, нам не можна… — мовив Риндичевич. — Ми теж свою роботу знаємо, Артуре Вікторовичу: в закиді зайву інформацію поширювати не заведено. Тим паче таку! Та ми ж свої. І ніколи нікому… Ви хоч скажіть: третя світова була чи ні?

— Звичайно, ні, коли засилають звідтіля, про що ти питаєш! — втрутився я. — Чи ж до того їм було б! Ви краще скажіть, Артуричу, ви з комуністичного чи ближче?

— Ет… чорт побери! — Багрій стукнув по столу обома кулаками. — Кажуть вам, нема ще майбутнього, нема!.. Ох, це неможлива річ, з якими полусканими бевзями мені доводиться працювати!..

І почав уживати ті слова, які, на думку Ринді, в майбутньому стануть невідомими. Хтозна, хтозна!

III. СИГНАЛ БІДИ

— Так! — Багрій дивиться на нас. — Не чую пропозицій по Мискіну. А час іде, о дев’ятій годині в інституті почнеться робочий день.

Я мовчу. Якщо по щирості, мені не подобається варіант, який накидає нам Гліб О.; багрієвський вочевидь надійніший. Які ж у мене можуть бути ідеї! А з іншого боку, треба натужитися: в закид іде той, чий план прийнято.

— Інспекція, — говорить Риндичевич, — Інспектор по техніці безпеки та охороні праці від… від міськкому профспілки. За скаргами трудящих.

— Не було скарг, — кажу я. — Не скаржаться співробітники на Омеляна Івановича. Вони за нього хоч в огонь.

— Саме так! — зітхає шеф.

— Ну, тоді — із-за порушень і пригод… он їх скільки! — Славко вказує на папери.

З’явитися в лабораторію за годину до пригоди, виявити недогляд, зажадати, щоб негайно усунули. Адже там тільки й треба цей балон винести в коридор, захистити в кутку граткою чи дошками. А без цього інспектор забороняє працювати.

— Це Мискіну якийсь невідомий інспектор по ТБ заборонить працювати?! — іронічно скімлить око Артурич. — Ну, хлопче…

— Та хоч би й кому. Має право.

Багрій хоче ще щось заперечити, але заважає дзвінок. Він бере трубку (відразу починають обертатися бобіни магнітофона), слухає — обличчя блідне, навіть сіріє:

— Який жах!..

Ми з Риндичевичем хапаємо навушники.

— …Набирав висоту. Останнє повідомлення з двох тисяч метрів. І більше нічого, зв’язок обірвався. Упав у районі Гавронців… — Це говорив Воротилін, в голосі якого не було звичайної сили і впевненості. — Рейс ранковий, квитки було продано всі…

— Карту! — кидає мені шеф. Приношу й розгортаю перед ним карту зони, знову беру навушник. Багрій водить пальцем, знаходить хутір Гавронці, неподалік від якого робить красивий заворот річка Оскол, ліва притока нашої суднохідної. — Де саме біля Гавронців?

— Десять кілометрів на південний схід, у долині Осколу.

— У долині — це добре, вона заплавна, не заселена…

— Знову ти своє «добре», — з гіркотою сказали на другому кінці проводу. — Ну що в цій справі може бути доброго!

— Та йди ти, Глібе, знаєш куди!.. — скипів Багрій. — Наче не тямиш, в якому розумінні я примірюю, що добре, а що погано!

— Ага… Отже, берешся?

— Успіх гарантувати не можу, але й не спробувати не можна. Головне, причину б знайти. Причину!.. Тепер слухай. Спочатку блокування. Карта перед тобою? Атож. Ніколи досі ці двоє — немолоді інтелігентні люди різного чину й занять — не називали один одного просто на ім’я і на «ти»; не буде цього з ними й після. Але біда всіх рівняє, зараз не до субординації і пієтету.

— Проведи навколо Гавронців коло радіусом 15 кілометрів. Тут повинна бути охорона — і щоб ні одна жива душа ні туди, ні звідти. Вартові також не повинні знати, що трапилось. Нічого ще не трапилось!

— Зроблю,

— Телефонний зв’язок із Гавронцями має бути відразу перерваний. Далі: на аеродромі повідомлення про падіння БК-22…

(«БК-22, он воно що! Ой-ой….» Я відчуваю, як у мене всередині все холоне. БК-22 — стосорокамісний двотурбіновий і чотиригвинтовий красень, останнє слово турбогвинтової авіації. Рейси його через наше місто почались цієї зими, я бачив телерепортаж про відкриття траси. І ось…)

— …Розповсюдитися не повинно. Усіх, хто знає, на ці кілька годин усунути від роботи, ізолювати. Я повідомлю по рації з місця, коли їх поприсипляти.

— Ох! Це ж доведеться закрити аеропорт.

— Значить, треба закрити. Тільки спершу нехай пришлють сюди два вертольоти: вантажний і пасажирський.

— Ясно. Хто тобі потрібен на місці?

— Представники КБ і заводу, група оперативного розслідування. Але чим менше людей, тим краще. Скажімо, так: по два представники і група з трьох-чотирьох щонайтолковіших.

— Уже повідомлено. Будуть через’ півтори години. Бекасов, може бути, через дві, він у Криму. Але… про такий випадок належиться ще й санітарна команда: витягувати й розпізнавати трупи, таке інше…

— Ні! Жодних подібних команд, доки ми там. Попередь усіх про беззастережне підлягання мені.

— Звичайно. Тепер слухай: один представник бекасівського КБ, хоча й неофіційний, прибуде до тебе зараз на вертольоті. Це Петро Денисович Лемех, колишній льотчик-випробовувач, зараз списаний на землю. Облітував «БК-22», літав і на серійних.

— Відмінно, дякую.

— І ще. Надійшла перша інформація про БК-22. Була аналогічна катастрофа з його вантажним варіантом — рік з місяцями тому, на півдні Сибіру. Там при набиранні висоти зірвався, навантажений. Про причину не дізнались, але це вже натяк, що вона одна і може бути знайдена. Так що налагоджуйтесь на це.

— А на що ж іще нам налагоджуватись! — посміхнувся Багрій. — На реквієм? З цим устигнеться.

— Хто летить?

— Я і Возницин. Риндичевич займеться Інститутом нейрології.

На тому кінці провода помовчали. Я ждав із завмерлим серцем, що відповість Гліб О.; на Славка він покладається, звичайно, більше, аніж на мене.

— Дивись, тобі видніше. («Уфф!..») Ну, все? Напутніх слів говорити не треба? Я весь час тут.

— Не треба. Надалі зв’язок — по рації.

Багрій-Багрєєв кладе трубку, обертається до нас:

— Усі чули? Так ось. То нічого, то як вітром навіяло. Святославе Івановичу, ваш план приймаю, хоч і не в захопленні від нього. Мусимо поспішати. Закид короткий, упораєтесь самі. Постарайтесь там… — він рухом пальців виразив те, в чому Риндя мусив постаратися, — бути тоншим, обачливішим. Зачіпку на минулий день маєте? («Зачіпка» — це точка фінішу в закиді: приємна подія, що запам’яталась, до якої вабить повернутися, пережити ще раз.)

— Маю.

— Яку, коли не таємниця?

— А пиво вчора в забігайлівці біля будинку пив — свіже, прохолодне. І мужик один таранькою поділився, півляща відламав, уявляєте?

Артура Вікторовича навіть пересмикує. Риндичевич дивиться на нього в упор і з прихованою лукавинкою: ось, мовляв, який я є — з тим і беріть.

— Ехе-хе!.. — зітхає, піднімаючись з-за столу, шеф. — Задерикуватий ми, Зустрічники, народ. Що ж, наші вади — продовження наших чеснот. Гаразд, з вами все. А ти, друже мій Олександре Романовичу (це я — і друг, і Романович), налаштовуй себе на далекий закид. Може, на рік, а то й далі.

І він вибігає командувати загальний збір, стежити за завантаженням. Ми з Риндею лишаємось самі. Мені трохи ніяково перед ним.

— Яідан і анімз, — говорить він зворотною мовою, — тсідрог і асарк. («Зміна і надія, краса і гордість…»)

— Слухай, не я ж вирішував!

— Ачятугок аварпс ашан, — продовжує він перекручами, — онйачивз. («Наша справа когутяча, звичайно».) Титсащ йах! («Хай щастить!»)

— Онмєазв. («Взаємно».) — Я також переходжу на зворотну мову.

— Юрдзаз тіван, йаг-йаг. («Гай-гай, навіть заздрю».)

— Онсеч? Ежуд ен, ітсорищоп, я. («Чесно? Я, пощирості, не дуже».)

— Ясшєаропв.

Ми розмовляємо перекручами — і говоримо чисто. Втім, чогось особливого в зворотній мові немає: за звучанням вона схожа на тюркську, прикметники опиняються за іменниками, як у французькій мові, а вимова не жахливіша, ніж в англійській.

Крім того, ми добре вміємо ходити вперед спиною, здійснювати в зворотному порядку складні, несиметричні в часі дії, — так, що при зворотному прокручуванні плівки відеомагнітофона, на яку це знято, нічого не запідозриш. У тренінг-камері, на стінах і стелі якої в зворотній течії реальні й вигадані Багрій-Багрєєвим події й сцени (і часто в прискореному порівняно із звичайним темпі!), ми училися орієнтуватися в них, розуміти, передбачувати наступне минуле, навіть втручатися репліками й натисканням тестових кнопок.

Все це потрібно нам для правильного старту і фінішу при закидах, а ще більше — для поглибленого сприйняття світу, для відчуження від властивостей. Оголюється те, що зміст багатьох, дуже багатьох повідомлень і дій симетричний — що від початку до кінця, що від кінця до початку. А у подій, де це не так, лишається тільки найзагальніший зміст, майже не пов’язаний з властивостями — образ гнаних вітром-часом хвиль матерії: передній фронт крутий, задній похилий.

У тому й річ, тому я й підозрюю в Артуричі людину не від світу нинішнього, що його позаенергетичний метод є прикладною філософією, думкою-дією…

Ми з Риндичевичем розмовляємо зворотною мовою — і ми знаємо, що говоримо. «Головне, не думати про те, що зараз лежить у заплаві Осколу за Гавронцями, що лишилося від 140-місного турбогвинтового шедевра. І геть цей холодок під серцем. Нічого ще не лишилось. Правильно турбується Багрій про охорону й блокування: не можна допустити розповсюдження психічної пожежі. Досі те, що відбулося, лиш можливість; закріпившись у свідомості людей, вона стане необоротною реальністю.

І я буду про інше: що в свідомості багатьох він ще летить, цей літак, ще живуть люди, що сидять у його кріслах. Їх їдуть зустрічати в аеропорт — кого, певне, з квітами, а декого — то навіть і з дітьми. Із сиротами, власне. Ні, до дідька, ні! Не з сиротами! Він ще летить, цей літак, набирає висоту!

— Ну, повернись, — Риндя протягує руку, — повернись таким же. Закид, здається, в тебе буде ой-ой. Повернись, дуже прошу.

— Постараюсь.

Все розуміє, поглянь-но. Хоч і з простих. Закид із зміною реальності — замах на природний лад речей, на непорушний світ причин і наслідків. Зміна очікується сильна — і не без того, що вона по закону віддачі зачепить і мене. Як? Яким я стану? Може статися, що вже не Зустрічником.

Ми із Славком тепер гаразд розуміємо один одного, навіть без слів і прямих, і обернених. Ці хвилини перед закидом — наші; бувають й інші такі, одразу після повернення. Ми різні люди з Риндичевичем — різного душевного складу, знань, інтересів. Для мене не таємниця, що він займається нашою роботою з щонайпростіших порухів: досягнути результатів, бути на виду, просуватися, отримувати премії — як в першій — ліпшій справі. Тому його прикро й вразило, тому й позаздрив мені зараз… І однаково — в такі хвилини в нас виникає якась ірраціональна спорідненість душ: ближче від Ринді для мене немає людини на світі, і він — я впевнений — відчуває те саме.

Напевне, це тому, що ми Зустрічники. В закидах нам відкривається інший, прихований смисл речей; той саме смисл, в якому буденний мотлох і різні передрячки — ніщо.

IV. РОЗСЛІДУВАННЯ

Вантажний вертоліт з нашим устаткуванням і техніками відправився вперед. Затим пасажирським Мі-4 летимо в бік Гавронців і ми з Багрієм. Третім з нами летить Петро Денисович Лемех — кремезний сорокалітній дядько, довгорукий і трохи коротконогий, із простацьким обличчям, на якому найбільше вирізняються ясні сіро-зелені очі та ніздрюватий ніс картоплиною; він у приношеній шкірянці, хоча по погоді вона просто ні до чого, — пам’ять днів минулих.

До місця півгодини лету — і за ці півгодини ми немало взнаємо про «БК-22»: як від Петра Денисовича, так і по рації.

— Не літак, а лялечка, — прокволисто каже Лемех охриплим голосом. — Я не буду говорити про те, що ви й без мене знаєте, в газетах писалось: короткий пробіг і розбіг, терпимість до покриття злітної полоси — хоч на ґрунтову, йому однаково, економічність… Але ось як пілот: слухався відмінно, тяга хороша — крутизна набору висоти майже як у реактивних! А чому? Від застосування Іваном Володимировичем здвоєних гвинтів, що обертаються на спільній вісі, та потужних турбін до них — від цього і стійкість роботи, і тяга. Ні, за конструкцію я даю голову відрубати — в порядку! Та й так прикинути: якби вона з ґанджем, то дослідні машини гробилися б. А то ж серійні…

Відомості по рації від Воротиліна: літак випущено з заводу в кінці минулого року, налітав тисячу сто годин, перевіз понад двадцять тисяч пасажирів. Усі регламентні роботи проводилися в строк і без відхилень; в актах останніх техоглядів не засвідчено недоліків у роботі вузлів і блоків машини.

— Так-так… — вислухавши, киває Лемех.

— І у того, що в Томській області загримів позаминулого квітня, також усе було, як кажуть, комар носа… Півтори тисячі годин налітав — і все з вантажем. Ех, які люди з ним загинули: Микола Олексійович Серпухін, заслужений пілот… він уже своє вилітав, міг іти на пенсію, та не хотів. Митро Якушев, штурман, щойно після училища…

— А чому там не виявили причину? — перебиває шеф.

— А він у болото впав. А болота там знаєте які — більші герцогства Люксембурзького. Та кінець квітня, повінь якраз… Місце падіння і то ледве за два тижні знайшли. Це ж Сибір, не що-небудь. Над нею летиш вночі на семи тисячах — і жодного вогника від горизонту до горизонту, уявляєте?

— Ну, знайшли місце — а там що? — спрямовував розмову Артур Вікторович.

— А там… — Лемех поглянув на нього світлими очицями. — Хвостове оперення з трясовини стримить. Та півкрила лівого окремо, в іншому місці. Ні вертольоту сісти, ні людині спуститися нікуди. З тим і полетіли… Ні, але тут на сухому впав — повинні знайти.

— Вантажні й пасажирські БК різні заводи випускають? — запитую я.

— Один. Поки що один тільки завод і є для них. Адже відмінності пасажирського варіанта невеликі: крісла та вікна, буфет, туалет…

Ми немало ще взнаємо від Петра Денисовича: і що найчастіше аварії бувають при посадці, та до того ж частіше у реактивних літаків, ніж у гвинтових, через їх високу посадкову швидкість; затим у статистиці слідують різні аеродромні аварії (ці, на щастя, обходяться звичайно без жертв), за ними — злітні і тільки тоді — зовсім поодинокі аварії при набиранні висоти чи горизонтальному польоті.

Ми підлітаємо. В якому красивому місці упав літак! Оскол — неширока, але чиста й тиха річка — тут віддаляється від високого правого берега, утворюючи вільну багатокілометрову петлю в долині. І ось всередині цієї петлі серед свіжої зелені травневого лугу з розкиданими поодинці деревами, — потворна біла пляма з біло-сірим безформним чимсь всередині; стовпи кіптяви й полум’я; дерева, які ближче, також догорають, але димлять синім, по-дров’яному.

А далі, за річкою, луги і вербняки в ранковому туманному мареві; високий берег переходить в подібну до столу рівнину в квадратах угідь; за ними будиночки й садки Гавронців. А над усим оцім у небі миготить, піднімаючись, сонце.

Я люблю річки. Вони для мене буцімто живі істоти. Лиш тільки випаде два-три вільних дні та дозволяє погода, я рюкзак на плечі — і пі-ішов по якій-небудь, де тихіше, де безлюдніше. Намети, спальні мішки — цього я не визнаю: я не равлик — тягати на собі комфорт; завжди знайдеться стіжок чи копиця, а то й у траві можна виспатись, укриваючись зорями.

І по Осколу я ходив, знаю цю звивину. Он там, вище, де річка повертається до високого берега, є джерельце з хорошою водою; я робив привал біля нього… Але зараз тут усе не так. У тому місці, де високий берег виступає над звивиною крутогором, стоїть серед некошеної трави наш вантажний вертоліт, а навколо ділова метушня: напинають два великих намети — один для моєї камери, другий — для гостей, вивантажують і розставляють наше майно. Ми приземляємося.

— Чув? — каже мені Артурич, вискакуючи вслід за мною на траву. — Літак випустили одинадцять місяців тому. Ось на такий термін, тобто приблизно на річний закид, і налаштовуйся. Вибирай зачіпку — добрячу, міцну, не пиво з та ранькою! — і просвіт. Днів у три-чотири має бути просвіт. Туди, — він показує в бік звивини, — тобі ходити не треба, забороняю. Від метушні тут також триматися на дистанції. Комплексність, глибина й комплексність — ось чим ти повинен пройнятися. Річний закид — пам’ятай про це.

Так, у такий закид я ще не ходив. І Риндичевич також. Невдовзі прибувають ще два вертольоти. З першого по драбинці спускаються троє. Переднього — невисокого, з фігурою спортсмена, сивою шевелюрою й темними бровами, по яких тільки й можна здогадатись, яким раніше було в нього волосся, — я впізнаю зразу, бачив знімки в журналах. Це Іван Володимирович Бекасов, генеральний конструктор. Йому за п’ятдесят, проте живі енергійні рухи, з якими він, підійшовши, знайомиться з нами, жвава мова і живі темні очі молодять його; увесь він покритий шерехатим кримським загаром — напевне, висмикнули просто з пляжу де-небудь у Форосі.

Він представляє нам (Багрієві, власне; по мені Бекасов ковзнув поглядом — і я перестав для нього існувати) і двох інших. Високий, худий і сутулий Микола Данилович (прізвище не розчув) — головний інженер авіазаводу; у нього стурбоване обличчя і стомлений глухуватий голос. Другий — білошкіре обличчя з рум’янцем, широкі темні брови, красивий ніс і підборіддя — Фелікс Юрійович, начальник цеху гвинтів на цьому заводі; вигляд у нього похмуро-ображений — схоже, той факт, що саме його висмикнули на місце катастрофи, його пригнічує.

Підходить Лемех, Бекасов його тепло вітає, а про того й говорити нічого: очі його ледь не світяться від щастя зустрічі з колишнім шефом.

— Які припускаєте причини аварії? — запитує Багрій.

— Оскільки при наборі висоти, то найімовірніше відмова моторів і поломка гвинтів, — відповідає Бекасов. — Така світова статистика.

— Ну, зразу ж і на гвинти! — запально вступає начцеху. — Та нічого з ними не може бути, Іване Володимировичу, ви ж знаєте, як ми їх робимо. Порошинці не даємо впасти.

— Ні, перевіряти, звичайно, треба все, — поступається той.

— Не треба все, зосередьтесь на найвірогіднішому, — говорить Багрій. — Час не жде. Ось коли ці припущення не підтвердяться, тоді будете перевіряти все.

— Гаразд, — уважно глянувши на нього, згоджується генеральний конструктор і після паузи додає: — Ми попереджені про безумовну покору. Артур… е-е… Вікторович. Але чи не могли б ви пояснити свої наміри, мету і так далі? Так би мовити, кожен солдат повинен розуміти свій маневр.

Відчувається, що йому варто неабияких зусиль звести себе в «солдати»; та й слово ж яке вибрав — «покора».

Під цю розмову приземлився другий вертоліт. З нього з’являються четверо в сірих комбінезонах, вони зразу починають вивантажувати своє устаткування. Одні прилади (серед яких я впізнаю і середніх розмірів металографічний мікрофон) відносять в шатро, інші складають на землю: портативний передатчик, домкрати, якісь диски на тичках, схожі на армійські міношукачі, саперні лопати, вогнегасник… Із цим вони підуть униз. Це пошуковики.

— Міг би й навіть вважаю за необхідне, — говорить Багрій. — Прошу всіх до намету.

В шатрі на доповнення до світла, що просочується крізь пластикові віконечка, горить електрика; на столі під стінкою той мікроскоп, поряд товщиномір; розпаковують і встановлюють ще якісь прилади. На запрошення Бекасова всі збираютья навколо нас. Стільців немає, стоять. Стільці не в стилі шефа: поки справу не закінчено, сам не присяде і нікому не дасть. Артур Вікторович виглядає ефектно: підтягнутий, широкогрудий, стрімкий, натхненне обличчя, гнівно-веселі очі. Атож, очі мають колір (карі), обличчя — обриси (доволі приємні й правильні), а крім того, є й темне кучеряве волосся з сивими пасмами над широким лобом, вишуканий одяг… та в око впадає передусім не це, не зовнішнє, а те, що глибше: енергійність, натхнення, гнівна веселість потужного духу. Цим він мене й збентежує.

— Пригода налаштовує нас на заупокійний лад, — починає він. — Прошу, наполягаю, вимагаю: викиньте похмурі думки з голови, не поспішайте хоронити незагиблих. Саме так: ніщо ще не втрачено. Для тогоми й тут. Випадок важкий — але досвід у нас є, ми немало ліквідували різних сумних нещасть. Упораємося й з цим. Головне, знайти причину — для цього тут ви…

— Як — упораєтесь? — недовірливо спитав Лемех. — Окропите там усе живою водою, літак складеться і з живими пасажирами полетить далі?

Навколо стримано посміхаються.

— Ні, не як в казочці, — зиркнув на нього Багрій. — Як у житті. Ми живемо в світі реалізовуваних можливостей, реалізовуваних нашою працею, зусиллям думки, волі; ці реалізації змінюють світ на очах. Чому б, чорт побери, не бути й протилежному: щоб небажані, згубні реалізації поверталися назад у категорію можливого!.. Я не можу вдаватися в подробиці, не маю права розповісти про ліквідовані нами нещастя — бо ж і це входить у наш метод. Коли ми усунемо цю катастрофу, у вас у пам’яті лишається не вона, не побачене тут — лиш усвідомлення її можливості.

Артур Вікторович помовчав, подивився на обличчя тих, що стояли перед ним: не було на них належного відгомону його словам, належного довір’я.

— Наведу такий приклад, — продовжував він. — До останньої війни припинення дихання й зупинка серця в людини вважалися, як ви знаєте, безсумнівними ознаками його смерті — остаточної і необоротної. І ви так само добре знаєте, що тепер це розглядається як клінічна смерть, з якої тисячі людей повернулися в життя. Ми робимо наступний крок. Отже і катастрофу цю розглядайте поки що як «клінічну»… Ви — люди діяльні, з життєвим досвідом і самі знаєте про ситуації, коли здається, що все втрачено, плани завалились, мета недосягненна; але якщо напружити волю, зібратися розумом і духом, то вдасться її досягнути. Ось ми й працюємо на цьому «якщо».

— Але як? — вихопилось у когось. — Як ви це робите?

— Ми працюємо з категоріями, до яких питання «як?» уже, строго кажучи, незастосовне: реальність — можливість, причини — наслідки… Ось ви й знайдіть причину, а все інше ми беремо на себе.

— То, може, і той літак «складеться»… — Артур Вікторович посміхнувся йому сумно, одними очима. — Той факт закріпився в свідомості багатьох і грунтовно, над таким масивом психіки ми не владні. А тут усе по свіжому… Так, тепер щодо справи. У розслідуванні нічого зайвого: зйомок, записів, протоколів. Тільки шукати. І будуть лиш ті, хто там справді необхідний. Це вже командуйте ви, Іване Володимировичу.

Той кивнув, повернувся до чотирьох пошуковиків:

— Усі чули? До справи!

Я також беруся до справи: дістаю з вертольота портативний відеомаг і, підійшовши до кручі, знімаю тих чотирьох, що віддаляються по зеленому схилу до місця катастрофи. При зворотному прокручуванні вони дуже виразно задкуватимуть вгору. Мені треба познімати декілька таких моментів — для старту.

Потім, заклопотаний тим же, я підходжу до Багрія і кажу, що добре б запопасти з аеродрому запис переговорів із цим літаком до моменту падіння.

— Слушна думка! — хвалить він мене. — Але вже виконана й навіть понад те. Не метушись, не товчись тут — відсторонюйся. Зачіпку знайшов, продумав? Просвіт?.. Ну, то віддались он туди, — він показує на дальній край кручі, — спокійно подумай, потім доповіси. Дзус!

І сам біжить в інших справах. Він має рацію: це обстановка на мене діє, атмосфера нещастя, — бентежить, спонукає щось робити.

Я відходжу далеко від наметів і вертольотів, лягаю в траві на самому краю кручі, долоні під підборіддя, — дивлюсь униз і вдалину. Сонце піднялось, припікає спину. У дзеркальній воді Осколу відбиваються білі хмари. Легіт із запахами теплої трави, землі, квітів… А внизу — горіла пляма, спотворене тіло машини. Крила обламались, передня частина фюзеляжу від удару об землю зіжмакалась гармошкою.

Ті четверо вже трудяться: двоє віддалік і попереду літака кружляють по Архімедовій спіралі, зупиняються, піднімають щось, знову кружляють. Двоє інших підкопуються заступами під влиплу в грунт кабіну, працюють важелі — вирівнюють. У їхніх рухах відчувається знання справи й немалий досвід.

…Щороку гинуть на Землі кораблі й літаки. І деякі ось так, нагально: раз — і згинув незрозуміло чому. За великим рахунком — зрозуміло: людині не дано ні плавати далеко, ні літати, а їй хочеться. Витягується з жил, щоб швидше, вище, далі… і глибше, якщо під водою. І платить за це немалу ціну — працею, зусиллям думки; а коли й життям.

У польотах особливо помітно це витягування з жил, робота на межі можливого. Наприклад, у Армстронга й Олдріна для того, щоб злетіти з Місяця й зістикуватись з орбітальним блоком, лишалося пального на десять секунд роботи двигуна. Десять секунд!.. Я навіть стежу за секундною стрілкою на моєму годиннику, доки вона робить шосту частину оберту. Якби впродовж цього часу вони не набрали належної швидкості — гепнулися б назад на Місяць; перебрали б лишку — занесло б бозна-куди від відсіку. І так і сяк загибель.

Або ж як у тій стиковці, на виправленні якої відзначився Славко: спробуй оптимально витратити тонну стисненого повітря, та ще при управлінні з Землі. А більше не можна. «Запас у дорозі не затягує». Чорта з два, ще й як затягує: запас — це вага.

Так і з літаками. Аксіома опору матеріалів, що виникла раніше самого опірмату: де тонко, там і рветься. А зробити товсто, з запасом міцності — літак не полетить. От і виходить, що для авіаційних конструкцій коефіцієнти запасу міцності («коефіцієнти незнання», як називав їх нам лектор в інституті) виявляються меншими, ніж для наземних машин. Намагаються, щоб менше було й незнання — добирають точними розрахунками, якістю матеріалів, вивіреністю технології… а все-таки ні-ні та й виявиться де-небудь надто тонко. І рветься. Тисячі деталей, десятки тисяч операцій, сотні матеріалів — спробуй доглянь.

І все ж таки доглянути треба, інакше від кожної похибки робота всіх просто втрачає сенс.

…Там, внизу, підважили кабіну — сплющену, скручену набік. Один пошуковик піднявся сюди за портативним газорізальним апаратом, тепер ріжуть. Ось відгинають рейки, пошуковик проникає всередину. Я уявив, що він там може побачити, — і мороз пішов поза шкірою. Е, ні, стоп, мені це не можна! Негайно відволіктись!

Піднімаюсь, іду до наметів. Добре було б ще щось спіймати на свій відеомаг. О, на стрільця і звір біжить… та який! Сам генеральний конструктор Бекасов, знемагаючи від нічогонероблення й чекання, шпацірує поміж молодими соняшниками й молодою кукурудзою, робить розминальні рухи: повороти корпуса вправо і вліво, долоні перед грудьми, лікті в боки. Ать-два вправо, ать-два вліво!.. Як не зняти? Націлююся об’єктивом, пускаю плівку. Віддаляється. Поворот назад. Зупиняється:

— Гей, послухайте! Хто вам дозволив?

Я знімаю і цю позу, приголомшене обличчя, опускаю відеомагнітофон:

— Перепрошую, але… мені треба.

— А дозволу питати — не треба?! Хто ви такий? Чи не кореспондент, бува, чого доброго?

— Ні… — Я в розгубленості; не знаю, в якій мірі можу пояснити Бекасову, хто я й навіщо це роблю.

— Тс-с, тихо! — Артур Вікторович, спасибі йому, завжди опиняється в потрібному місці в потрібний час. — Це, Іване Володимировичу, наш Сашко, Олександр Романович. Він відправиться в минуле, щоб виправити вчинене. Йому дозволено все, а підвищувати на нього голос не можна нікому.

— Он що!.. — тепер і Бекасов у розгубленості, він ніяковіє, що наскочив на мене таким когутом; дивиться з повагою. — Тисячу раз перепрошую, я ж бо не знав. Пройтися ще так? Можу виконати колесо, стійку на руках — хочете? Заради такої справи — прошу, знімайте.

— Ні, дякую, нічого більше не потрібно.

Звичайно, потішно б подивитись, як знаменитий авіаконструктор проходиться колесом і тримає стійку, та мені це ні до чого: ці рухи симетричні в часі; тільки й того, що в зворотному прокручуванні колесо буде не справа наліво, а зліва направо. А його ходьба з поворотами та приголомшене обличчя — це знадобиться.

— Сашко! — Багрій полководницьким жестом направляє мене назад на кручу.

Іду. Чому, власне, він націлює мене на річний закид? А ну, як зараз виясниться, що це диверсія, вибухівку хтось запхнув… хоча в нас такого ніби й не буває. Тоді все змінюється, закид на добу, навіть на години?.. Ні. Другий літак упав так, ось у чім заковика. Однієї конструкції і з одного заводу. Похибка закладена при виготовленні, а то і в проекті.

V. МЕТА ВИМАГАЄ ГНІВУ

Знову лягаю над кручею в тому місці, де прим’яв траву. Отже, майбутнє для мене — в минулому. Рік тому… Це були останні тижні моєї роботи в тому інституті. Я усвідомлював, що не знайшов себе в мікроелектроніці, знемагався. Навіть дочасно пішов у відпустку. А відразу після відпустки мене зацапав Багрій-Багрєєв, почав учити, прочищати й виховувати. Так що ці відтинки мого життя наповнені змістом, змінювати який втратно… Відпустка? О, є зачіпка: шість днів на Проні — є така річка в Білорусії. Шість днів, які я хотів би пережити ще раз. Лишень цілком ось тепер не доведеться… Перші дні — фініш закиду, останні — просвіт. Навіть не останні, а всі три дні від моменту зустрічі з Клавою підуть під просвіт. Саме так: там у нас з нею все почалось і скінчилось, жодних наслідків у моєму дальшому житті це не мало — зміст цих днів можна змінити.

Шкода їх, цих трьох днів, звичайно. Втім, у моїй пам’яті цей варіант зберігся. А те, що з її пам’яті він зникне, навіть на краще. І для мене також: зніметься відчуття провини перед нею. Все-таки, як кажуть між людьми, скривдив дівчину. Скривдив, як звичайно чоловіки кривдять багатьох жінок і дівчат, нічого нового — а все негаразд.

Схоже, що ці четверо внизу щось знайшли: зійшлись докупи, оглядають, жваво жестикулюють. Двоє зі знайденими предметами чимдуж направляються вгору, двоє лишаються там, складають своє приладдя.

Я також піднімаюсь, іду до наметів: настає те, що і мені належиться знати достеменно. Двоє піднімаються з-за краю косогору: першим довготелесий, немолодий, з темним зморшкуватим обличчям керівник пошукової групи, за ним другий — трохи молодший і нижчий. Обидва несуть якісь сірі уламки, акуратно обгорнені папером.

Бекасов, гуляючи все там же, забачивши їх, змінює напрямок і майже підтюпцем до них:

— Ну?

— Ось, Іване Володимировичу, дивіться, — перехопленим голосом говорить старший пошуковик, розгортаючи папір. — Цей із кабіни дістали, цього викопали під правим крилом. А оцей, — він показує на уламок в руках помічника, — за триста метрів на північ від літака виявився. І ступиці буцімто зрізані.

— Ага, — нахиляється Бекасов. — Значить, все-таки гвинти!

Я також підходжу, дивлюсь на уламки: це лопаті пропелерів — одна ціла і два шматки, завужені нижні частини.

— Та гвинти то гвинти, ви погляньте на злам, — пошуковик подає Бекасову велику лупу на ніжці.

Той схиляється ще нижче, дивиться крізь лупу на край одного уламка, іншого. Присвистує:

— Ану, все під мікроскоп!

І вони швидким кроком направляються в шатро; я за ними. Біля входу курять і кал якають головний інженер Микола Данилович, начцеху гвинтів Фелікс Юрійович і Лемех. Поглянувши на те, що несуть пошуковики, перші двоє відразу якось бліднуть на обличчі: головний інженер навіть упускає цигарку.

— Схоже, що гвинти, — каже на ходу Бекасов.

— Що — схоже? Що значить — схоже?! — високим голосом говорить Фелікс Юрійович, пориваючись за ним у намет. — Звичайно, при такому ударі всі гвинти вдрузки, але це ще ні про що не говорить… — Одначе в голосі його — паніка.

В намет натоптується стільки людей, що стає душно; на чолі у всіх виступив піт.

— Зараз подивимось! — старший пошукової групи закріплює затискачами на столику металографічного мікроскопа всі три уламки, підрівнює так, щоб місця зламів знаходились на одній лінії; вмикає підсвічування.

В його променях злами миготять дрібними іскорками — кристаликами.

Пошуковик нахиляється над окуляром, швидко й упевнено працює рукоятками, проглядає перший уламок… другий… третій… повертає під об’єктив другий… Усі стовпилися за його спиною, затамувавши подих. Тиша незвичайна. Я пам’ятаю, що перший шматок лопаті майже увесь у чомусь рудо-багряному. Засохла кров? Це, певне, той, якого дістали з кабіни.

Пошуковик випростується, повертається до Бекасова:

— Подивіться ви, Іване Володимировичу. Не то надрізи, не то подряпини, і біля кожної — зони деформацій від утомленості… — Він звільняє місце біля мікроскопа.

— Які надрізи, які подряпини?! — Фелікс Юрійович ледь не тіпається в істериці. — Що за дурниці! Кожна робоча лопать готового гвинта перед транспортуванням на склад обгортається клейкою биндою — від кінчика до ступиці! Які ж тут можуть бути подряпини?!

— Так, — притлумленим баском підтверджує головний інженер. — А перед встановленням гвинта на літак цілісність цієї бинди ми перевіряємо. Так що начебто й нізвідки…

— Ну, а що ж це, по-вашому, коли не надріз?! — люто обертається до них Бекасов. — Біля самої ступиці, на початку консолі… гірше не придумаєш! Дивіться самі.

— Дозвольте! — Начальник цеху вклякає над окулярами, переглядає всі три уламки. Це дуже довга хвилина, доки він їх дивиться. Випростується, повертається до головного інженера; зараз це не мужчина «кров з молоком» — рум’янець зник, обличчя біле і навіть з просинню; і на зріст ніби понижчав. — О, боже! Це місця, по яких відрізали бинду…

— Як відрізали? Чим?! — Бекасов ступив до нього.

— Не знаю… Скидається, що бритвою. Хто як… — і голос у Фелікса Юрійовича стишився до шепоту. — Адже ж це операція не технологічна, пакувальна, в технокарті просто написано: «Обгорнути до ступиці, бинду відрізати».

…Навіть я, людина непричетна, в цю хвилину відчував себе так, ніби отримав ляпаса. Яке ж приниження мав пережити Бекасов, його співробітники, самі заводчани? Ніхто навіть не знає, що сказати, — німа сцена, не гірше, ніж в «Ревізорі»…

Завершується ця сцена дещо несподівано. Лемех виступає вперед, лівою рукою бере Фелікса Юрійовича за петельки його кримпленового, спортивного крою піджака, відштовхує за стіл з мікроскопом — там просторіше — і, притримуючи тією ж лівою, б’є його правою по обличчю, б’є навідліг і в повну силу; у того тільки голова теліпається.

— За Дмитра… За Миколу Олексійовича! За отих!.. — Голос Петра Денисовича перехоплюється хриплими риданнями, і далі він б’є мовчки серед загальної тиші.

У мене, коли я дивлюсь на це, проскакують дві думки. Перша: чому Артур Вікторович не втрутиться, не припинить мордобою, а стоїть і дивиться, як усі? Мені не шкода цього горе-начальника, ні, — але ж відбувається емоціональне закріплення даного варіанта в реальності, додається робота мені… Багрій не може цього не знати. Друга: раз уже так, то добре б зафіксувати відеомагом, щоб назад крутнути при старті, — шикарний кульмінаційний момент! І… не піднялась у мере рука з відеомагом. Напевне, з тієї ж причини, з якої й в Артура не повернувся язик — перервати, припинити. Бувають ситуації, в яких чинити за розрахунком, раціонально — непристойно; ця була з таких.

— Доста, Петре Денисовичу, припиніть! — різко командує Бекасов. — Адже ж йому ще під суд іти. І вам, — повертається він до головного інженера. — Бо ж і ваш підпис стоїть на технокарті пакування? — Він уже не називає головного інженера на ім’я по батькові.

— Стоїть… — похмуро погоджується той.

— Але ж я не знав!.. Та й хто міг це знати?! — ридає за мікроскопом начцеху, відпущений Лемехом; тепер на його обличчі не лишилося й слідів молока. Добрячі бувають кулаки в льотчиків-випробовувачів. — Хотілося чим краще!..

Я спеціаліст по минулому, проте й майбутнє цих двох на найближчі шість-сім років беруся передбачити легко. І мені їх не шкода.

…Хоча за освітою я електрик, та велику науку опірмат нам читали добре. Тож мені не треба розчовпувати, що і як трапилось. Сказано було достатньо: «Надріз» і «деформація від утомленості». Звичайно, на авіолі, щонайміцнішому й легкому сплаві, з якого роблять гвинти літаків, слід від бритви, якою обрізали бинду, не такий, як на живому тілі, — тонка, навряд чи й помітна оку вм’ятина. Та відміна в тому, що на металі надрізи не гояться — і навіть навпаки.

Нема ретельніше розраховуваних деталей у літаку, ніж крило і гвинт; їх рахують, моделюють, випробовують від часів Жуковського, коли не раніше. (Зараз у конструкторських бюро, мабуть, і не рахують, підбирають по монограмах; рахують тільки студенти авіавузів у курсових роботах.) Ночами ревуть, порушуючи сон довколишніх жителів, стенди з двигунами чи аеродинамічні труби, в яких перевіряють на строк служби, на надійність у щонайважчих режимах гвинти різних конструкцій; за цими випробуваннями визначають і кращі сплави для них. Лопаті гвинтів полірують, кожну просвічують гамма-променями, щоб не проскочила непоміченою жодна раковинка чи тріщинка.

А затим готові гвинти поступають на пакування; центровано закріплюють кожний в окремому ящику, а перед цим ще обмотують лопаті для збереження поліровки клейкою биндою. Останнє, мабуть, не дуже й треба, та «хотіли ж, як краще». О, ця запопадливість з висолопленим язиком! І різали цю бинду, домотавши її до ступиці, тітки-пакувальниці хто як: хто ножицями, хто лезом, а хто й просто бритвою!.. Коли під натяжку, коли по тілу лопаті… коли сильніше, коли слабше, коли ближче до ступиці, коли подалі — а коли й у самий раз, у місці, де будуть щонайбільші напруження. Не на кожній лопаті лишились небезпечні надрізи, не на кожному гвинті й навіть далеко не на кожному літаку — їх не багато, в самий раз, щоб траплялося по катастрофі щороку.

Одному із чотирьох гвинтів цього пасажирського БК-22 особливо не пощасливилось: певне, тітка-пакувальниця (мені чомусь здається, що це саме літня тітка з важкуватою вдачею) була не в дусі, по трьох лопатях чирконула з серцем, лишила надрізи. А далі цей гвинт ставиться на літак, починає працювати в загальній упряжці: обертатися з шаленою швидкістю, витягувати багатотонну махину на тисячі метрів угору, за хмари, переміщувати там на тисячі кілометрів… і так день за днем. Згини, вібрації, знакоперемінні навантаження, центробіжні сили — динамічний режим.

І відбувається непередбачене ні розрахунками, ні випробуваннями: метал біля надрізів починає текти у тисячі разів повільніше густої смоли; ті самі деформації від утомленості. Процес оцей швидше од усього йде при повному навантаженні гвинтів, тобто при набиранні висоти навантаженим літаком. А на сьогоднішньому підйомі, десь на двох тисячах метрів, він і закінчився: лопать відламалась. Далі можливі варіанти, та щонайімовірніший, по-моєму, той, що перевага бекасівської конструкції — зустрічне обертання гвинтів на спільній вісі — обернулася в свою протилежність. Ця лопать зрубала всі інші, що обертаються назустріч їй; у цьому зіткненні загинули й усі передні лопаті. Що було з гвинтами на другому крилі? Що буває з гранично навантаженим канатом, половина жил якого нараз обірвалась? Рвуться всі інші. Надто коли й там були лопаті з надрізами. Розлітаючись із швидкістю гарматних снарядів, уламки лопаті трощили на шляху все: антену, обшивку, кабіну… Літак — можливо, уже з мертвим екіпажем — каменем упав на землю.

Я додумую свою версію — і мене знову душать приниження й гнів. Чорт побери! Віковий досвід розвитку авіації, зусилля багатьох тисяч спеціалістів, кваліфікованих робітників — і одна дурниця все може перекреслити… та як! Тих тіток під суд не віддадуть — за що? Написано «відрізати» — вони й різали. Не сокирою ж рубали. А цих двох віддадуть — туди й дорога: на те ти й інженер (що по-французьки значить умілець», «умілий чоловік»), щоб у своїй справі все знати, уміти й передбачати…

— Але… е-е… Вікторе Артуровичу, — нещасний, побитий Фелікс Юрійович навіть переплутав ім’я по-батькові Багрія. — Ви говорили… усе можна перевести назад, у можливість, чи так? А за можливість же не судять… га, так? — їв очах його світиться така надія відкрутитись, яка для чоловіка навіть непристойна.

— А ви одержите вщерть за той літак, — бридливо відповідає Багрій і відвертається. Бекасов швидким кроком направляється до виходу.

— Куди ви, Іване Володимировичу? — гукає йому шеф.

Той зупиняється, дивиться на нього з подивом (ну, не звикла людина до таких запитань), потім згадує про свою підлеглість.

— До рації.

— Навіщо?

— Дати розпорядження по всіх аеродромах, щоб жоден літак не випускали в повітря без перевірки гвинтів… Невже не зрозуміло!

— Не треба вам віддавати таке розпорядження, Іване Володимировичу, — м’яко каже Багрій. — Ви уже віддали його. Одинадцять місяців тому.

— Навіть?! — обличчя генерального конструктора виражає водночас і сарказм, і розчуленість.

— Атож, саме так. Ваша робота тут скінчилась, починається наша. Тому, як старший і найшанованійший тут, подайте, будь ласка, приклад іншим: прийміть ін’єкцію… Федоре! — підвищує голос Артур Вікторович. До намету входить наш технік-санітар Федько, дебелий брюнет із буркотливим обличчям; він у халаті, в руці валізка-»дипломат». — Це присипляючий засіб. Потім ви всі будете доставлені по своїх місцях.

Бекасов піднімає темні брови, розводить руками, виражаючи покірливість долі.

Федько розкриває свій «дипломат», викладає вісім наповнених жовтою рідиною шприців, вату, слоїк із спиртом, звертається до всіх і ні до кого густим голосом:

— Прошу закотити правий рукав.

— Ходім! — торкає мене за плече Багрій.

Ми виходимо з шатра. Присипання учасників і доставка їх по місцях — справа техніки і наших техніків. А в нас своє: закид.

— Відчуваєш, як я тебе навантажую: і він-бо, Бекасов, про все розпорядився, і в інших літаків нема таких рисок на гвинтах, і ця катастрофа — все на тобі. Все залежить від повідомлення, яке ти понесеш зараз в минуле. Так що про старт ти зайво турбувався. Стартуєш, як поштовий голуб, з першої спроби! Думати треба про інше…

Зараз пів на першу; чотири з половиною години від моменту падіння БК-22. Небо в білих хмарах, погода цілком льотна — так що в аеропорту, де чекають на літак, оголосили про затримку рейсу не через погодні умови, а за технічними причинами. Так воно взагалі і є, цю причину мені й треба усунути.

Я уже віддав технікам відеомаг; вони там перемотують, нашвидкуруч проглядають, монтують разом із іншим зняте мною для прокручування в камері. Я вже проковтнув перші пігулки петойля: від цього будь-який звук — і голос Багрія, і шелест трави під вітром — здається ревербуючим, а зорові враження в очах затримуються куди довше, ніж я дивлюсь на предмет, накладаються один на один післясвіченнями… Ми з Артуричем проходжаємося по межі та над кручею. Він мене накачує:

— …Про специфіку далекого закиду. Ненамарне я тебе налаштовував на загальність і відстороненість: ти підеш у минуле по глибинах своєї пам’яті, по самих глибинах свідомості. Прислухайся до плину часу, збагни його: усе, що ти відчуваєш звичайно, — від ударів серця до турбот, від блиску сонця до подиху вітру, — лиш неоднорідності єдиного потоку, поверхневе хвилювання, а не ясна глибина його. Проникайся ж цією загальною ясністю, почуттям суті, бо ж ти підеш там, де є пам’ять, та нема про що пам’ятати, є думка, та нема про що думати, є розуміння, та нема понять. У ближчих закидах цього майже немає, старт змикається з фінішем — а в такому, як зараз, інакше не пройти. І треба буде злитися з єдиним, не втративши себе, перетворитися в загальність, не забувши про конкретне, про мету, заради якої посланий…

Голос у Багрія зараз грудний, наспівно-трубний, — так мені здається. Він не промовляє, а віщує:

— Дві крайнощі, дві небезпеки чигають на тебе. Перехід від свербіжу поверхневих вражень в стан самозаглиблення, а затим ще далі, до відсторонення від властивостей, від приємного і неприємного, від горя і радості, він сам по собі приємний і радісний, такий його парадокс. Настільки приємний і радісний, що помнож насолоду від зробленого відкриття на радість удачі, на насолоду прекрасною музикою і чудесним краєвидом,, і все буде мало. Цей стан індійці називають «самауки», європейці минулих часів назвали «екстаз»… і його ж грубіші форми — наші з тобою сучасники часто називають словом «балдьож». І у тебе може виникнути бажання поглибити, затягнути довше цей стан, навіть назавжди залишитися в ньому. Так ось, пам’ятай, що це загибель — для справи й для тебе. Там, — він махнув рукою в бік річки, — залишиться те, що є, а в камері знайдуть твій труп з пришелепувато-божевільною посмішкою на вустах та крововиливом у мозок. Так що… — Артур Вікторович зробив паузу, посміхнувся. — На відміну від тих теперішніх парубчаків і дівиць, які йдуть за часом: «Байдуже від чого, головне — забалдіть!»— для тебе головне: не забалдіти. Прийми-но ось ще пігулку!

Ковтаю. Запиваю власною слиною. Сьогодні я ще нічого не їв, крім оцих пігулок: перед стартом не можна, процеси травлення можуть зашкодити.

— Тепер про другу небезпеку. Самоусунутися від цього стану ти можеш тільки через поглиблене розуміння його смислу, тобто — позаяк це концентрат радостей і втіх — через розуміння об’єктивного змісту радості, змісту приємних відчуттів. Ти збагнеш його, переконаєшся, що він до смішного простий… і відчуєш себе богом: такими нікчемними, марними здадуться тобі всі прагнення людей до щастя й насолод, що обсновують ілюзорність мети фальшивими якостями. Ти відчуєш себе причетним до світових процесів, частина яких є життя Землі й наше, — до процесів, які люди в погоні за щастям та успіхами не помічають і не розуміють… І там, на крижаних вершинах об’єктивності, може виникнути настрій: якщо так оманливі всі «біди» і «радощі», сумнівні цілі й зусилля — чи ж варто мені, олімпійцю, втручатися в цю колотнечу своїми діями… та й повертатися в неї? За відсутності властивостей і біда не біда, і катастрофа — не катастрофа. Це також загибель справи й твоя, з камери вийде гикаючий ідіотик, який не тямить, хто він є, де й навіщо.

Багрій помовчав.

— Зберегти від цього збочення тебе й повинно розуміння, що — атож, варто, треба діяти і втручатися, у цьому твоє життєве призначення. Два протиборствуючих процеси тривають у всесвіті: наростання ентропії — і спад її; сльотове змішання, пригасання — і надбання світом все більшої виразності й блиску. Так ось, люди — в другій команді, в антиентропійній. І ми, Зустрічники, причетні до процесу пишносяйного самовираження світу. У цьому космічному дійстві ми заодно з усім тим, що створює, і проти всього того, що руйнує!.. Ну-бо закоти рукав.

І Багрій, відчинивши скриньку із шприцем, вкачує мені у вену п’ять кубиків суміші, що безболісно розтікається по крові. Це «ін’єкція відстороненості» — перша її дія дається взнаки тим, що я перестаю розрізняти барви, кольори. Світ при цьому для мене не біднішає, не тьмянішає — він постає переді мною в пишності світлових переходів і контрастів, які наші акумодуючі зіниці, що надто слухняно метляють від яскравостей, звичайно не сприймають. По суті, цей ефект — чуттєве розуміння моєю нервовою системою, що світлові хвилі — різної довжини, а не різних «кольорів». Так починається для мене заперечення зовнішнього, заперечення якостей, властивостей — яких насправді й немає, а виникають вони від недосконалості нашої протоплазми, нездатної обняти громаддя кількісних градацій і діапазонів явищ у матерії.

— Архурич, — кажу я (мій голос також вібрує), — так все знати, розуміти… і ви ще заперечуєте, що ви з майбутнього!

— Знову за своє?! — гримить він. Зупиняється, дивиться на мене. — Втім, стривай-но… здається, ти не на жарт?

— Ну!

— Що ж, треба порозумітися до кінця… Ти там, я тут — ми одне ціле, поміж нами не повинно залишатись чогось недомовленого. Нехай так! — він дістає із внутрішньої кишені піджака пакунок з темного паперу, з нього дві фотографії, простягує мені: — Була б жива, не показав, а так можна. Впізнаєш?

Я дивлюсь верхню. Ще б пак, з моєю пам’яттю не впізнати — це та, що згоріла в кисневій камері. Знімок у справі, яку я гортав уранці, гірше цього, але й тоді я подумав: ох, яка жінка загинула! На другій фотографії вона ж на повний зріст — біля річки, на тлі її полисків і темних дерев на тому березі, нагнутих вітром верболозів на цьому, — з щасливим обличчям і піднятими вгору руками; вітер відносить її волосся. Я перевертаю знімок другим боком, там напис: «Я хотіла б лишитись для тебе такою завжди».

— Отож, — говорить Багрій, забираючи фотографії, — такою вона й лишилась для мене… на знімку. А я був би не проти, якби вона, Женька, псувала собі фігуру, повніла, народжуючи мені дітей, вигодовуючи їх… зовсім не проти! Кому була потрібна її смерть — смерть через те, що не поставили безконтактне реле?.. Ось оце, — він дивиться на мене, — а не знання з майбутнього, якого ще нема, пробудили мене, пробудили гнів проти всесилля часу, проти бога Кроноса, який поїдає своїх дітей, проти безглуздої ницості випадку, нікчемності помилок, тупості, незнання… усієї тієї твані, що в’яже тебе за ноги. Горе й гнів — вони спонукали мене до пошуків, допомогли вибудувати теорію, поставити перші досліди, знайти й навчити вас. Мета жадає гніву, пам’ятай про це. Хай і тебе в закиді веде гнів проти того, що трапилося тут, він допоможе тобі уникнути небезпеки. Люди — розумні істоти, і вони не повинні гинути безглуздо, випадково, а тим паче від породжень розуму свого і праці. Він помовчав, ховаючи фотографії.

— Тепер тобі неважко зрозуміти й те, чому я не ходжу в серйозні закиди й у цей посилаю тебе… хоча, здавалося б, кому, як не керівникові! Саме тому, що я не з майбутнього, настільки не з майбутнього, дорогий Олесю, що слабший від тебе. Ось, — він торкнув місце, куди сховав фотографії, — «зачіпка» — домінанта, яка по силі притягання цдя мене переважає всі інші. Донині не можу змиритись, що її нема. І в закиді, у тому особливому стані, проти небезпек якого я тебе застерігав, не втримаюсь, полину через усі роки туди, де вона живе… бо ж заради цього все й починав! А там, чого доброго, і не пущу на той дослід в кисневу камеру, — або хоч доможусь, щоб замінили реле. А це… сам розумієш, які серйозні непередбачувані зміни реальності можуть відбутися. Так ось, я сказав тобі все. А майбутнього, Олесю, ще немає, не мороч собі голову. Майбутнє належить зробити — усім людям, і нам, і тобі зараз.

Мені соромно перед Артуром Вікторовичем й трохи шкода того ореолу, який оточував його в моїх уявленнях. Та я зразу розумію, що й ореол сьогоднішньої людини, який навіть горе своє зумів обернути у творчу силу, осягнув нове і став на прю з його допомогою проти бід людських затято і вміло, — нічим не гірше. Так, і все-таки він трохи з майбутнього, наш Багрій-Багрєєв; де ви зараз знайдете начальника, який говорив би підлеглому, що той сильніший його і впорається зі справою краще?

— Все, час! — шеф поглядає на годинника. — Точку фінішу намітив?

— Так. Тут же о 15–00.

— Хочеш переконатися? Не заперечую. Що-небудь треба на той час?

— Риндичевича. З пивом і таранькою.

— Побажання передам, пришлю… якщо він упорається. Повинен… — Зараз Багрій без гумору приймає мої побажання. — Все. Ступай у камеру!

У камері моїй нічого особливого нема. Жодних датчиків не треба приєднувати до себе, ні на які прилади дивитись, — тільки на стіни-екрани та на стелю: по ньому уже пливуть такі, як і знадвору, хмари, лише в зворотний бік. Не приладам доведеться йти вгору по річці моєї пам’яті — мені самому.

Є пультик на рівні грудей (ні крісла, ні стільця в камері також нема, я стою, — стиль Багрія!) — ряд клавіш, два ряди рукояток: регулювати потік зворотної інформації, який зараз рине на мене, — темп, яскравість, гучність…

І ось ринуло. Пішли по стінах зняті мною кадри: п’ятками і спинами вперед наближаються, піднімаються по схилу пошуковики з устаткуванням. У Івана Володимировича Бекасова приголомшений вираз обличчя змінюється спокійним; він також задкує із смішними поворотиками вправо-вліво, віддаляється — і ми більше не знайомі. Далі уже не моє: тугий гітарний рокіт моторів літака, що набирає висоту. Небо-екран над головою очищається прискорено від зворотного бігу хмар — і зворотна мова, молодий чоловічий голос:

— Віртем ічясит івд уртемитьла оп. Аводуч тсімидив. («Видимість чудова. По альтиметру дві тисячі метрів».)

Останнє повідомлення бортрадиста — перше для мене. Він летить, набирає висоту, літак БК-22, що виконує рейс 312. Деякі пасажири вже відстібнули ремні (а я так і не застібаюсь при злітанні, лиш при посадці), досмоктують злітні льодяники, починають знайомитись, спілкуватись… А в правому передньому гвинті надрізи під трьома лопатями стають тріщинами.

— Ачясит атосив… («Висота тисяча…».)

— Оньламрон илітелз… («Злетіли нормально…»).

А ось ще й не злетіли: хвостом уперед котить із басовито завиваючими моторами літак по площині злітної полоси, уповільнює хід, зупиняється (в динаміках: «Юяловзод тілз…» «йивотог утоьлз од…» — «До зльоту готовий», «Зліт дозволяю»), після паузи стернує хвостом наперед до перону аеровокзалу. Хороша машина, «дивиться» — навіть і хвостом наперед. І байдуже, що це не той БК-22 (роздобув Артурич, напевне, відеозапис репортажу про відкриття рейсу) і не ті пасажири ринули із відчинених овальних дверей на сходи, які щойно від’їздили, — швидко-швидко задкують униз з чемоданами (я поставив рукоятки на «прискорено»)… усе це було там само. Зараз багато що втратило вагу, зворотне прокручування стирає якісні відміни з видимого. Задкуй, зникай світе якостей!

Я відчуваю себе зараз плавцем-пірнальником у потоці часу, у річці своєї пам’яті. В глибінь, в глибінь!.. І ось уже на екранах — у свідомості — зворотні відчуття сьогоднішнього ранку: я голюсь — і з-під фрез електробритви з’являється рудувата щетина на моїх щоках; я курю першу сигарету — і вона нарощується! Іде у відчуттях зворотний рух страви в мені і багато що інше догори дригом… тільки все це — те, та не те, звичайного змісту не має. Я вирвався із світу (дрібного й обмеженого) якостей на простори Єдиного буття — і тепер не істота з півсекундним інтервалом одночасності, а вся стрічка моєї пам’яті до самих її витоків. Дні й події на ній лише зарубки, відмітний: одні глибші, інші ледь помітні — ось і вся різниця.

…Далі було все, про що попередив Артур Вікторович, і багато сильних переживань понад те — все, про що важко розповісти словами, тому що воно глибше і простіше всіх понять. Я уникнув від Сцілли всепоглинаючого екстазу-балдьожу глибинних відкриттів у собі, настирливо й грубо вникаючи в природу його; так би мовити, вивірив алгеброю гармонію за допомогою причмелено-балаганівського питання: а хто ти такий?!

І осягнув, і холодно посміхнувся: радість і горе, всі біди й удачі людські були простенькими диференціалами нескладних рівнянь. Що мені було в них!.. Так мене понесло, щоб ударити об Харибду відчуженості й заперечення всього. Та я вчасно згадав про мету, про гнів, про протиборствуючі вселенські процеси виразності й змішування, у яких ти ніщо без гніву й без волі до боротьби, без прагнення поставити на своє — тріска в розбурханих вирах. І, збагнувши, прилучився до процесу зростання виразності.

Добре прилучився: зрозумів громаддя діапазону виразності у Всесвіті — порожнеча і вогняні цятки зірок, відчув громаддя вируючого натиску часу, що мчить світи із швидкістю світла… і навіть що творчі зусилля людей — одне з оцим усім; мала дія, але тієї ж природи.

І те породження розуму й праці людей, заради якого я пхаюсь, лечу назад, від наслідків до причин, — також належить до зоряної виразності світу. Мені належить відняти його від процесу змішування.

І була ясна пітьма, тиша, політ зірок. А потім пекельні згуки, тупіт, гик, регіт… І знову ясна тиша ночі.

VI. ДЕНЬ У ДРУГІЙ РЕДАКЦІЇ

Зорі над головою. Темний мур лісу позаду. Я сиджу на пологому березі, на чомусь білому; пластикова підстилка — кинув на траву від роси. Внизу гладенька, проте рухлива полоса, в якій тьмяно відбиваються зірки, — вода. Ріка. Інколи чути сплески риб, — не гучні, вони лиш підкреслюють тишу.

Сяючі стрілки годинника показують початок дванадцятої. Так, але який день? Були дві схожі ночівлі підряд: на Басі, затим на Проні. (Та чи має значення, який день? І всі дні? І вся ця смішна, дрібна конкретність?.. Це відлуння щойно пережитого надзакиду; мені ще довго повертатися «в людину», у свій напівсекундний білковий клубочок.

Ні вогника до небокраю. Там, унизу, повинні бути кущі і заплавний луг. А зірок вгорі, зірок — скільки хочеш! Порожнеча і вогненне груддя зірок — картина виразного розмежування матерії, що завжди у нас перед очима… не треба про це).

Нараз тишу розривають іржання, гик, тупіт багатьох копит за рікою. Хтось жене коней, завиваючи й улюлюкаючи в ночі. Я навіть здригаюсь — і заспокоююсь. Тепер уже ясно, я уже на Проні. Кінець другого дня моєї мандрівки. (І того разу я здригнувся від ґвалту, подумав, що, мабуть, хлоп’яки женуть табун у нічне. Але тепер я знаю, що хуліганить досить підтоптаний дідок: ранком він пережене коней на цю сторону, попросить у мене закурити.)

І знову тиша, лиш зрідка форкають коні. Мені знову по-хлоп’ячому моторошно, як завжди при ночівлі на новому місці: за спиною ліс — хтось із нього вийде? Поряд дорога до броду — хтось по ній пройде чи проїде?.. Хоча й знаю тепер, що до ранку ніхто не проїде і не з’явиться.

«Тоді» і «тепер» — розрізняються не за часом, за знанням. Я не раз згадував свій похід по Проні і мріяв як-небудь пройтись тут ще. А тепер вийде навіть цікавіше: мандрівка не лише по колишніх місцях, але й по тому ж відтинку чотиривимірного континууму — усі події, усе, що трапилося зі мною, мовби включається в пейзаж. (Мене все ще заносить: континуум… і слово якесь бридотне! Діти, зачувши таке, кажуть: «А я мамі скажу!») Трохи шкода, що я надто точно попав, на початок третього дня… і останнього нині; це мене конячий бедлам «приземлив» тут.

Перші два дні були також гожими — дні простого безоглядного щастя: я йшов луками й узліссями на високому березі, купався в чистій теплій воді, дивився на рибок, лежачи на кручі над водовертю, безкорисливо підгодовував їх шматочками хліба. Зараз кінець червня, час сінокосу; колгоспники на лугах ставили стоги — шоломи древньоруських лицарів — і холодно дивились на мою без діла крокуючу постать у білому чепчику й з рюкзаком на одному плечі; я на них, між іншим, дивився так само — людей і в місті вистачає.

Місце для ночівлі я вибрав, віддавши, як завжди, перевагу красоті перед зручностями: копиці тут нема. Я уже підвечеряв, зваривши на ватрі з шишок суп із половинки горохового концентрату, а затим чай. Пора вкладатись.

Витягуючись на пластиковій підстилці, рюкзак під голову, укриваюсь піджаком, закурюю, пускаю дим до зірок — і подумки редагую завтрашній день.

…Принцип — варіації реальності повинні якомога менше різнитись одна від одної — не виключає для нас можливості виправляти в закидах свої промахи й дурниці; попутно, зрозуміла річ, не відволікаючись від головної мети. У нас була дискусія з цього приводу — із залученням творів А. Азимова «Кінець Вічності» та Р. Бредбері «І вдарив грім»; але ми вирішили, що шановні автори, доказуючи, буцімто від перекладеної з полиці на полицю коробки з інструментами можуть на віки затриматися космічні польоти або що від роздавленого в кам’яновугільному періоді метелика може в сучасних Сполучених Штатах вийти фашизм, — перегнули. Зв’язок причин і наслідків далеко не такий поверховий і не настільки жорстокий. Та й так поміркувати: ми вирушаємо в минуле, щоб виправити помилки, глухоту людей і стихій, — навіщо ж робити виняток для власних! На згадку про цю дискусію у нас лишилась примовка: «У американців від цього фашизм не виникне». А в поході по новій місцевості без ляпсусів не обходиться. Перш-наперш: ранком, умиваючись біля броду, я забуду мило й мильницю… Забути й цього разу? Атож. Це не потребує рухів, та й мильниця слова путнього не варта; хай лежить на пісочку. Далі: випадає щедра роса, я буду йти лугом у кросовках, доки вони не розкиснуть, — і лиш потім здогадаюсь зняти їх, перекинути, зв’язавши шнурками, через плече, щоб сушились. Тепер я зразу понесу їх на плечі, піду босяком.

Годин через три дороги звідси, за лінією високовольтної передачі, нелегка занесе мене всередину багатокілометрової підковоподібної стариці — і заболоченої, яку не перепливеш; я буду довго блукати всередині підкови: спочатку піду вліво, через пару кілометрів передумаю, поверну вправо… кошмар. Гадаю, від того, що я тепер здалеку обігну її справа, ледь помітивши низку кущів, у американців також історичних струсів не станеться.

Потім, об одинадцятій годині, буде привал біля того джерельного струмка. Тут усе нехай лишиться без змін: я буду ласувати водою, потім лаштувати ватру цдя горохового супу й чаю — але припливуть двоє рибалок, швидко відмовлять мене, і я булу їсти з ними юшку із щойно зловлених підустів. Гей, і юшка ж буде: навариста, смачна, з цибулькою — і вволю… ще й з собою мені рибину дадуть! У мене завчасу слина набігає.

Ще годин через дві дороги я вийду до колишнього болота — осушеного поля у великих купинах. З бугра його буде видно повністю: невелике, з кілометр до сосонок на пісках; і хоч дорога охоплювала його трикілометровим закрутом, я зметикую, що вона для колісного транспорту, а в мене ж ноги… і попхаюсь навпрошки. Цей «прямий» кілометр мені буде вартий восьми: по купинню я не зроблю й двох однакових кроків вряд, перестрибну, спочатку перекидаючи рюкзак, з десяток дренажних канав; та ще кожен раз буду шукати місце, де можна перестрибнути; та ще упрію від спеки й важкої роботи, і навколо обличчя буде витись хмара мух, кусючих тварюк… Так що дзузьки, на цей раз я краще піду в обхід.

А ще через три години перед селом на високому березі я зустріну двох дівчат… І далі почнеться варіант. Шкода попереднього, який перейде в категорію нереалізованої можливості, — але нині я тут у справі, а не для свого задоволення. У серйозній справі.

А зараз спати!

Під ранок посвіжішало, промерз. Розвів багаття із збережених сухими в целофановому мішечку ялинових шишок, підкріпив себе міцним солодким чаєм. На сході сонця перебрів на цю сторону табун, з дідком на білій клячі попереду. Він почастувався в мене сигаретою, міцним словом обклав свою худобу й зник з нею на лісовій дорозі. А я зібрався, перейшов убрід на лугову сторону і рушив босоніж по росі.

Сонце піднімалось в ясному небі. Підступну старицю я помітив здаля, взяв праворуч. Вийшов до широкого плесового вигину Проні. Туман плив над рівною водою, під кручею на тому березі вир повільно крутив хворостину. Мені треба тепер на той берег. Техніка переправи нехитра: роздягнувся догола, одяг і рюкзак — у пластиковий мішок, зав’язав його кінцем довгого шнура, другий йогокінець накинув петлею собі на плече, — мішок у воду і сам туди ж. До протилежного берега було метрів з п’ятдесят, але так ласкаво прийняла мене ранкова, чиста вода, що туманилась від збереженого тепла, що я плив, буксируючи мішок, вниз за течією добрий кілометр — насолоджувався.

Вийшов, одягнувся, йшов далі по високому березі мимо червонокорих сосон вздовж напівобваленого, засипаного глицею безкінечного окопу часів війни. Річка вільно петляла по широкій заплаві: загинала до села, що сіріло хатами на другому краї її, поверталась, текла рівно внизу, потім раптом, зробивши пірует, описувала закарлюку, схожу на людське вухо, поверталася знову.

Я йшов, дихав щонайсвіжішим повітрям, вникав у посвистування птахів над головою, дивився на річку й небо — блаженствував.

Гей, Проне, радосте моя, — один я тебе розумію! Географи скажуть, що цей поворот назад ти зробила, тому що такий ухил, рівень дна… коли б не так! Це ти текла, текла і — бац! — згадала, що треба щось подивитися ззаду, біля того краю долини, чи підмити там берег з похиленою тополею, чи щось іще — і пішла назад. Зробила своє — повернулась. Я сам такий, Проне, річко моя, тому ми з тобою свої в дошку.

…Щось у рюкзаку муляло мені у праву лопатку. Зняв, розв’язав, подивився: ті півбрикету горохового концентрату, якого я так і не споживу. Гей, приятелю, мало того, що я тебе марно несу, так ти мені ще й спину тиснеш!.. Розмахнувся з кручі — жовта грудка полетіла на середину Проні. Їжте його, риби, поправляйтесь. А я вже краще — вас…

Втім стоп! Я випереджаю графік. За цим вигином річки почнуться зарослі ліщини, а зразу за ними — той струмок. Там мені належить бути відразу після десятої, а зараз дев’ять з хвилинами. Це через обхід тієї старухи — та й взагалі по знайомій дорозі йдеться швидше. Саме час зробити «куп-куп» на цьому пляжику-миску…

До струмка приходжу о 10.05. Чистесенька вода тече по річищу з піску й камінців серед трав’янистих берегів з кущами; за кілометр звідси, де джерело виходить із землі, стоїть дерев’яний хрест, прикритий за тутешнім звичаєм дашком із дощечок. Свята криниця. Мене завжди чарує диво джерел: із землі — із твані власне — тече вода, чистішої, смачнішої, справжнішої якої не буває… Стаю на коліна на бережок, схиляюсь, черпаю пригоршнею, п’ю. Ой вода ж! Сідаю, дістаю з рюкзака алюмінієву кружку, черпаю, п’ю ще. Ну й вода! Вина не треба. Враження таке, буцім вона не через стравохід і шлунок, а прямо від рота розходиться по всіх м’язах і клітках тіла, наповнює їх бадьорою свіжістю. Від її студеності заломило зуби. Передихнув. Нумо, ще кухлик. Знизу по річці долинають гупаючі удари. Це наближається моя юшка. Рибалки промислові, від колгоспу, — вони ставлять сіть (зразу за ближнім поворотом), роз’їжджаються в човнах і, б’ючи по воді бовтами, заганяють рибу. У них норма ЗО кілограмів у день, та й собі ж треба… Давайте, давайте, хлоп’ята!

Для декоруму я все-таки вирізую з горіха два рогачики й перекладину, наповнюю котелок водою, збираю трохи хмизу, вішаю котелок… Юшку ж бо варитимемо не тут: он, метрів за десять, відігнений горизонтально цілий стовбур від куща, під ним кострище; на стовбур вони повісять свій казан. «Тут наше стаціонарне місце», — пояснить рибалка в окулярах і з зачатками інтелігентності, любитель потеревенити. Другий, неголений, помовчуватиме та помішуватиме.

А ось і вони, двоє в клейончатих фартухах. Вискакують із човнів і перш-наперш ідуть до струмка, умиваються, п’ють воду. Наближаються до мене, вітаються, сідають на горбок поряд, закурюють, заводять розмову: звідки та куди, де живу, ким працюю, — попередньо. Я відповідаю, питаю сам — і все зволікаю підпалювати папірця під хмизом, очікую, коли почнуть відмовляти.

— Що це варити збираєтесь? — питає рибалка в окулярах.

— Та горох… тобто чайок. (Ледь не обмовився.)

— Ну, це не страва. (Правильно). У нас тут стаціонарне місце, завжди юшку варимо. (Правильно!) І вас би почастували… та ось щось на цей раз не підвезло. Ми від колгоспу, норма тридцять кілограмів, та й собі ж треба… а й на сніданок не спіймали. (Неправильно!) І куди риба поділась? Лиш тепер я помічаю, що обличчя в рибалок невеселі. Починає говорити другий, що мовчав перед цим:

— Я знаю, куди вона ділась: це любителі пригодовують, зманюють. Ні собі, ні людям. Він на принаду зайвих два хвости зловить, а через це вірні місця порожніють. Заловив би такого… та надавав гребкою по…!

— Ладно, ходім. — Очкастий підводиться, кидає недокурка, звертається до мене: — Якщо бажаєте, почекайте нас з годину. Ми зараз вгорі пройдемось, на юшку здобудем. Нікуди риба з річки подітись не може… Із підустів юшка та з цибулькою — смакота!

— Ні, дякую, — відповідаю я, — чекати не можу.

Рибалки сідають у човни, відпливають нагору. Та-ак… Це мене б треба гребкою по тому місцю: мій гороховий концентрат такого накоїв. Ну звичайно! Він бо з спеціями, розкис — і пішла від нього смаковита цівка у чистій воді Проні, мов запах шашлика на свіжому повітрі. Уся навколишня риба прожогом кинулась туди — поласувати чи хоч поглянути, чим так смачно пахне. Рибалки там візьмуть своє, це факт. Он як дав я маху!

Не кип’ячу я обридлий чай, та й апетит пропав. Щоб підживитись, їм все-таки хліб з цукром (все, що лишилось), запиваю джерельною водою; вона однаково ж на висоті, не гірше чаю. Сиджу я тут приблизно стільки часу, скільки треба, щоб зварити й з’їсти юшку із підустів та з цибулькою, а потім перекурити в приємній балачці, затим піднімаюсь і швидким кроком — далі. Мимо хреста ґрунтовою дорогою, що в’ється по високому березі, звідки відкривається чудесний вид на долину, луги, гаї й на білі, виразної ліпки, хмари в синьому небі. Та мені не до пейзажів, на душі неспокійно.

Повісити таку піну! Думати ж треба, пам’ятати хоча б, із-за якої малої причини, що привела до жахливих наслідків, ти в закиді… Ну, це різні речі, заспокоюю я себе, природа не техніка, вона із жил не витягується, вільна й надмірна, у ній від дріб’язку серйозних наслідків не буває. Так що все обмежується тим, що я лишився без юшки…

І он те село вдалині; ідуть від неї назустріч мені по піщаній дорозі дві дівчини, одна висока і повна, світло-руда, у вилинялому сарафані й окулярах-фільтрах, на плечі у неї щось схоже на трикутник-кроквочку. Друга помітно нижча, у сірих шортах і ситцевій кофтині, хвацько зав’язаній вузлом на смаглявому животі; в руці у неї клейончатий зошит. Між нами ще метрів з двісті і не видно ні вузла, ні такого зошита, — але я ж бо знаю.

І ще знаю, що в неї сірі очі, співучий голос, милі, якісь покірливі плечі, стрункі, дещо повненькі ноги з маленькими ступнями і невеликі міцні перса, мов ріжки на боки стирчать. Я все про неї знаю. Це Клава.

Зараз ми зблизимось, я спитаю, чи далеко ще йти до Славгорода і як краще йти. «А навіщо вам іти — відповість росла, — коли через годину з села автобус туди! Тридцять копійок — і ви там». — «Так мені цікавіше, — відповім я, — ніжками». — «А… ну, вільному воля». — «Ви, мабуть, не сільські?» І висока охоче повідомить, що вони студентки сільгоспакадемії в Горках (у верхів’ях Проні і Басі, звідки я йшов), тут на практиці и ідуть обмірювати покіс.

А менша нічого не скаже, лиш буде дивитись на мене світло й проникливо, буцім говорити поглядом: «Ну придумай же що-небудь! Інакше ми зараз розійдемося й усе… Придумай, ти ж мужчина». І мені так захочеться обняти її милі покірливі плечі.

1 я придумав. Коли вони пішли й вона озирнулась, я гукнув її: «Дівчино, можна вас на хвилинку?» Вона перезирнулаеь з подругою, підійшла. Ми проговорили не хвилину, а п’ять; повна нетерпляче гукала її, але я сказав: «Ви йдіть, вона вас наздожене!» — і Клава також кивнула, що наздожене. І справді, через хвилину побігла її наздоганяти — тільки босі ступні замелькали в пилюці. А я пішов не до села і не далі, а наліво, до стіжка над кручею в красивій звивині Проні. І хоч ми вмовились, що голова в Клави розболиться через годину, я вирішив ждати її три години — дуже вже гарна.

Вона прийшла годин через дві. Сіла поруч над кручею, звісивши ноги, блимнула блискучими очицями, озвалась:

— А Світланка каже: «Знаю, чому в тебе голова заболіла!» — і м’яко розсміялась.

І там, у нашій звивині, біля нашого стіжка, ми з нею провели три дні. Ранками вона бігла в село, якось улаштовувала свої практикантські справи, приносила від тітки, в якої вони квартирували, або з крамнички сякий-такий підхарчівок, а далі час був наш. І погода була в самий раз по нас, тепла навіть ночами. Ми блукали по лузі й над річкою — і цілувались, купались, розмовляли, співали пісень (виявилось, що нам подобаються одні й ті ж) — і цілувались; вночі я показував їй, де які зірки, або розповідав смішне, вона сміялася вдячно, терлась обличчям об плече чи груди… і ми знову цілувались. Я не великий знавець жінок, небагато в мене їх було; та вона була — мов джерельна вода.

Але на третій день я занудьгував… не занудьгував, коли чесно вже, занепокоївся: не може все далі в нас продовжуватися просто так, треба щось вирішувати… а я не був готовий вирішувати. І я сказав їй, що мені пора, в понеділок, мовляв, на роботу (це була неправда). Вона провела мене до автобуса. На прощання кілька разів повторила: «Напиши мені… напиши!»

Я обіцяв… і не написав. Стримало міркування, яке часто навідується до чоловіків після того, як вони «доможуться свого»: надто вже легко вона мені піддалась. Мені піддалась — й іншому так піддасться. Та й взагалі вона не дуже відповідала образові «дівчини моєї мрії», який майорів у моїй інтелігентній душі.

Дівчата наближаються. Порив вітру відносить хвилясте, розпушене по плечах волосся Клави вбік і на мить надає їй схожості з тією жінкою на фотографії, яку показував мені Багрій; схожість не зовнішня, вони несхожі — у тієї видовжене обличчя, у цієї кругле із пухленькими щічками, і постави різні… а в чому ж? Мені стає не по собі, душу млоїть холод — холод усвідомлення непоправної втрати.

Що ж зараз буде?.. Ось наближається жінка, яку я любив і зрадив. Бо ж справжнє у нас із нею було, справжнє — тепер я виразно це розумію. І чому я їй не написав? Чи зустрів ти «дівчину своєї мрії», телепню, за минулий рік? Авжеж… Та й мрія ж ця, образ, — від вражень кіно, від платівок, від показухи. А в цієї — все непідробне, справжнє, своє… як вона обличчям до тебе, хлюста, притискалась, до руки твоєї!..

Сходимося. Перший порух у мене: пройти мимо, не дивлячись, — тільки б швидше все лишилось позаду. Але ні, для мінімізації відмін треба повторювати все до моменту вагань: гукнути її чи не гукнуть? Варіанти починаються з вагань.

Зупиняюсь, заводжу ту ж розмову, отримую ті ж поради й відповіді від високої рудої Світлани: про автобус і що на практиці тут… І Клава, імені якої я не знаю і не взнаю, так само дивиться: ну, придумай же що-небудь! Зараз ми розійдемось — і все… І мені по-дурному здається, що вона зараз візьме й кинеться мені на шию, — що я тоді буду робити?

Вони йдуть далі. Я дивлюся вслід. Клава оглядається. Я її не кличу. Метрів через двадцять оглядається ще раз. Я спохоплююсь: чого це я стою, як бовдур, уже почався варіант! Іди своєю дорогою у своїх справах: я закидаю рюкзак, іду.

За чверть години з її пам’яті згладиться образ парубка в білому чепчику й з рюкзаком.

Я йду своєю дорогою у своїх справах, поспішаю до села, до автобуса — і на душі так тоскно від нудьги й самотності. Іду мимо ненашого стіжка по ненашій звивині… а тепер би я їй написав! Ось так і кукатиму сам у житті. Як Багрій.

І сіре сонце з сірого неба освітлює темно-сірий ліс на тому краю долини, сірі луки і сіру бинду ріки. Тільки тепер це не через відстороненість. Зовсім навпаки.

Далі було просто. Автобусом до Славгорода, звідти другим до Бихова. Квитків на поїзди південного напрямку з нагоди початку відпускного сезону нема — десятку провідниці купейного вагона, прикотив у місто, на околиці якого той авіазавод і КБ Бекасова.

Найтруднішим виявилось потрапити на прийом до Івана Володимировича. «Генеральний конструктор взагалі вельми рідко приймає сторонніх відвідувачів. Зверніться з своєю справою до заступника по загальних питаннях, по коридору п’яті двері наліво. Не бажагте? Ну, викладіть ваше прохання письмово, залиште в секретаря — розглянуть…» Довелося сказати прямо:

— Я з приводу недавнього падіння БК-22 в Сибіру. Знаю причину.

Наполоханий референт щез за оббитими шкірою дверима — і Бекасов сам вийшов зустріти мене.

Далі було все: моє повідомлення про надрізи, негайний дзвінок Бекасова на завод — перевірити, дуже швидка відповідь із цеху, що перевірили і підтверджується, негайна команда поставити такі гвинти на повні аеродинамічні випробування, створити комісію, ревізувати склад, перевірити гвинти в усіх складених літаках і тих, що працюють… Та вже в момент зустрічі з Іваном Володимировичем я відчув: відлягло, відпустило. Спокійно долетить і сяде той літак. Немає більше рисок на гвинтах.

Єдине, про що я ще поклопотав перед Бекасовим, це щоб Петро Денисович Лемех (він саме допрацьовував в КБ останні тижні) неодмінно був включений у комісію. Генеральний конструктор не заперечував, а в усьому іншому можна було покластися на обставини й характер Петра Денисовича. Неприязні до бідолашного начцеху Фелікса Юрійовича я більше не відчував, але правило щонайменших відмін між варіантами повинно бути дотримане.

— Звідкіля ви взнали про надрізи? — допитувався Бекасов.

— Не можу сказати, Іване Володимировичу, не маю права.

— Ви з Сибіру?

— Ні.

— Так… Може, й до цього уже дійшли. — Він понизив голос. — Ви із майбутнього? Було ще щось з «двадцять другими», так?

Світла голова, поглянь-но! Чи це в нього від того варіанту лишилось? Багрій би тут позловтішався наді мною — «з майбутнього».

— Ні, Іване Володимировичу, я з Бердянська.

VII. ПОВЕРНЕННЯ

Я над кручею біля тієї звивини Осколу. Хмари стали ще пишнішими за ці дві години, вітер їх жене ще швидше… В сучасне з минулого повернутися по своїй пам’яті легше, так би мовити, за течією; камера необов’язкова. Але однаково довелося пірнати в найзагадковіші глибини відстороненості й загальності, туди, де чигає небезпека перетворитися в хихикаючого ідіота, а то й ще гірше. Сувора річ — дальній закид, надто коли вперше.

Тут усе гаразд: нічого немає. Як і не було… так і не було ж. Чудесний вид на долину Оскола, на луки, на осикові й тополині гаї. Стоп — є відміна: старуха в тому місці, де лежав літак! Чи вона була? Ні, не була, по сухому туди пошуковики ходили. А зараз вигнулась там дуга з блиском зарослої лататтям води, отороченої кущами й невеликими деревцями. По ідеї, тут і мала бути старуха: не завжди ж Оскол вигинався петлею, тік, певне, і попід самою кручею.

Бач… зарубка на згадку. За це я, мабуть, і люблю річки, що вони схожі на людське життя; а старухи — мов варіанти. Річка, змінивши русло, тече далі, а варіанти-старухи заростають, висихають… забуваються.

А тут, наверху, сліди ще є: овальна вм’ятина в траві, де я лежав, протоптані стежинки, дірки від кілочків двох наметів, недокурки навколо. Але це уже ні про що не говорить: мало чого сюди могли приїхати люди, встановити намети! Ці сліди — до першого дощу.

Нема, як і не було. І трохи шкода, що «як і не було», — бо ж було. І Бекасову нічого не міг сказати… Прикра це специфіка у нашої роботи, що не можна відкриватись. З одного боку, правильно, ні до чого оголошувати, що численні нещастя можна виправити закидами в минуле, — бо почнуть усі пустувати й гарцювати, що й не впораєшся. А з другого — виходить, буцім і немає результатів нашої роботи. Літак пролетів благополучно. Ну й що? Дивно, якби було інакше. Справді дивно.

От якби був якийсь такий варіантний кіноапарат або відеомаг — з накладанням варіантів. Скажімо, летить літак, набирає висоту — і розділяється на два: один падає, другий летить далі. Або хлопчак запливає за фарватер — і там розділяється: один тоне, розітнений крилом «Комети», а другого Риндичевич виганяє на берег і дере ременем; тоді й мамуня була б не в претензії… Певне, будуть і такі апарати, раз виявились можливими наші діла. Непогано б їх мати, щоб доводити до загального відома, що наша реальність — розумна ноосферна’діяльність людей — тим і різниться від реальності кішок і корів, що не цілком однозначна, допускає перехід як можливого в дійсне, так і навпаки.

До речі, про Риндичевича, а його ж то чому нема? Порушення звичаю. Пиво з таранькою — це бог з ними, про них я сказав, щоб потішитися виразом обличчя Артурича, але сам Риндя має бути тут як штик. Не зустрінути після такого закиду!… Йому більше всіх мусить бути цікаво, як там і що, самому доведеться не раз іти. Невже не впорався з своїм академіком? Зачекаємо ще.

Спускаюся вниз, проходжу мимо нової старухи лугом до кінця звивини, знаходжу те джерельце і, позаяк пива нема, п’ю з жмені воду. Гожа й ця вода, та не та, глеєм відганяє. І вода не та, і річка не та — та і я повернувся трохи не таким. Збіднив своє життя…

Повертаюсь нагору: нема мого Святослава шановного Івановича! По межі між кукурудзою і соняшником іду до шоссе, а по ньому до автобусної зупинки.

…На автовокзалі мій автобус зупиняється саме біля газетного кіоска на пероні. Помічаю там місцеву газету з портретним некрологом на першій сторінці. Беру: мати рідна, — академік О. І. Мискін раптово помер учора від… крововиливу в мозок! Виходить, сплохував Риндя?

Влітаю в кабінет Багрія. Артур Вікторович жде мене — і видно по ньому, що жде довго і з тривогою. Підхоплюється, стискає в обіймах:

— Ну, хоч з тобою все гаразд! Молодчина, впорався на відмінно,

— А що із Славком? — я вивільняюсь, бачу на столі шефа ту ж газету з некрологом. — Де він?

— Сидить.

— Як сидить?

— Так сидить. У камері попереднього ув’язнення під слідством. З’ясовують хто він за один, спонукальні причини і таке інше… Казав же йому, не раз казав: тонше треба працювати, делікатніше! Ну що це: взяв і вимкнув струм…

Багрій вмощується на край столу, закурює, розповідає.

Риндичевич здійснив 15-годинний закид і з’явився в інституті нейрології перед кінцем робочого дня — в амплуа профспілкового інспектора по техніці безпеки й охороні праці. У лабораторію Мискіна на четвертому поверсі він піднявся за годину до вибуху балона, в розпал підготовки досліду. Момент був не з найвдаліших — і Мискін (низькорослий, лисий, бородатий, з високим голосом і проникливим поглядом… не з симпатяг був покійний) зразу ж заходився його випроваджувать: у нас тут ось усе в порядку, я директор інституту й за все відповідаю. На це Риндя резонно, хоч і не зовсім тактовно зауважив, що одне з другого не витікає (тобто, що раз тут директор, то неодмінно й порядок) і він хоче все-таки оглянути. Академік і директор відразу підзавівся, взяв нотою вище: такі огляди належить проводити в робочий час, а зараз день закінчено, і нічого стороннім в таку пору вештатися по лабораторіях.

— Тож я саме й прибув для перевірки ваших робіт у вечірній час, — знову резонно відповів «інспектор», — позаяк саме в такий час у вас трапляється найбільше число порушень ТБ… — і він перейшов до справи. — Ось перше порушення я маю перед очима, — він показав на балон біля камери-операційної, — так працювати не можна. Його треба надійно відгородити ґратками, а краще винести в коридор, там закрити,і провести в лабораторію крізь стіну трубу.

— Послухайте, ось котіться ви!.. — Мискін дедалі більше втрачав терпіння; настроєний вести дослід, він і думати не хотів, щоб відкладати та переробляти. — Ми завжди так працювали, всі так працюють — і нічого.

— І незаряджені рушниці стріляють раз у житті, товаришу директор, — парирував Риндичевич. — Сатураторники та й то місце зарядки сифонів газводою не забувають обгратувати, а там тиски не такі, як у цьому балоні. Так що я вимушений наполягати на обрамленні. Інакше працювати не дозволю.

— Ви — мені?! — обурився академік.

Так, словом по слову, і розігралась та неподобна сцена, в якій низенький Мискін, розпалений і розчервонілий, наступав на Риндичевича, кричав бридким голосом: «Та як ви смієте перешкоджати моїм дослідженням?! Вас самого треба сховати за грати… в зоопарку! І звідки вас такого викопали: обрамувати… газвода… тебе… я тобі покажу тебе!» І його співробітники подавали репліки, і навіть собака в камері, прив’язана на столі, але ще не оперована, почала сердито гавкати.

— А, та що я буду з вами теревенити! — й «інспектор» підійшов до лабораторного електрощита, повернув пакетні вимикачі (індикаторні лампочки приладів погасли), став під щитом в непохитній позі. — Не будете працювати, доки не переробите!..

Я слухаю, і мені робиться не по собі. З одного боку, почуття Славка можна зрозуміти: прибув рятувати людину — і нарвався на таке. А з другого… бач, он як підвела його простуватість, та простота, що справді гірше лиходійства. «Маю право» — і попер. У самий розпал підготовки експерименту. Треба ж хоч трохи читати в душах! У такій ситуації не те що академік, що звик відчувати себе в своєму інституті царем і богом, — рядовий експериментатор і той може кинутися з кулаками.

— Вийдіть геть! — горлав, підступаючи до «інспектора», Омелян Іванович, у якого почервоніла навіть лисина. — По якому праву?! Ви хуліган, розбишака!

І він раптом смикнувся, перекинувся горілиць.

— Глибокий інсульт із враженням життєво важливих центрів мозку, — закінчив розповідь Багрій. — Адже ж він був гіпертонік, Омелян Іванович, та ще з імпульсивним, холеричним темпераментом… Від такої напасті якщо хтось і міг його врятувати, то лише він сам. Смерть настала через півгодини. Ну а далі… прибігла охорона, прибула міліція. Ніяких документів у Святослава Івановича, звичайно, не виявилось, нічого пояснити він не міг. Ось і…

— Але вибуху все ж не було?

Артур Вікторович дивиться на мене з іронією, відповідає фразами з анекдоту:

— «Але хворий перед смертю пропотів?» — «О, так!» — «Ось бачите»… Яке має значення, що не вибухнув балон, якщо академік помер!

— Найбезпосередніше: ви ж дали Риндичевичу нездійсненне завдання. Смерть настала через півгодини, приблизно в той же час, в який Мискін загинув від вибуху?

— Так.

— Отже те, що моменти смерті від різних причин співпали в обох варіантах, і говорить, що ці різні причини — зовнішні марниці, а глибинна одна — у характері й стилі роботи покійного Мискіна. І правильно ви хотіли обійти її на щонайменших варіаціях: щоб вибух балона, не вбивши Мискіна, хоча б напоумив його. А то загадали: жодних вибухів у лабораторії. І щоб було тихо. Не могло бути тихо — уберегли голову Омеляна Івановича від зовнішнього вибуху, так її розніс вибух зсередини!

Багрій дивиться на мене схвально:

— Так, саме «розніс», бо ж череп-то розтинали… Ростете, Олесю, добре мотивуєте. До цього закиду ви так ще не вникали… Все правильно, я в такому дусі й пояснив Воротиліну: його, мовляв, наказ, його і вина, хай визволяє Святослава Івановича з каталажки. Але й тому… тому теж хай це послужить добрим уроком! Так не можна… — Шеф знову світло дивиться на мене. — А по-справжньому, Олесю, виручили свого друга Риндю ви — вашим надзакидом і його результатами. Без цього Гліб О. і пальцем більше б не поворухнув. Ні, молодець, герой, вимагайте тепер що завгодно!

Еге, нагоду проґавити не можна. Я настільки виріс в очах Артурича, що він зі мною навіть на «ви».

— Відпустку на тиждень із завтрашнього дня.

— На тиждень?! — той зіскакує з стола. — І це зараз, коли ти лишився один! Ти при своєму глузді?.. Два дні після повернення Риндичевича.

— Чотири, Артуричу. Треба!

— Три доби — і ні години більше.

Ось, дивіться, проси в нього!.. Тоді було три дні — і тепер. Змотаюся в Горки. Зараз травень, у сільгоспакадемії екзаменаційна сесія — Клава має бути там. Чи пам’ятає вона голубоокого блондина, з яким розминулась минулого літа біля Проні? Нічого, побачить — згадає. Не може такого бути, щоб у нас з нею нічого не було, не в минулому — так у майбутньому.

© РИЗИКОНАВТИ: Науково-фантастичні оповідання. — К.: Веселка, 1990. — 312 с. — (Пригоди. Фантастика).

Оглавление

Володимир Савченко Зустрічники

І. МЕТУШНЯ НАВКОЛО БАЛОНА

II. ТЕОРІЯ З МАЙБУТНЬОГО

III. СИГНАЛ БІДИ

IV. РОЗСЛІДУВАННЯ

V. МЕТА ВИМАГАЄ ГНІВУ

VI. ДЕНЬ У ДРУГІЙ РЕДАКЦІЇ

VII. ПОВЕРНЕННЯ