КулЛиб электронная библиотека
Всего книг - 615644 томов
Объем библиотеки - 958 Гб.
Всего авторов - 243264
Пользователей - 112966

Впечатления

DXBCKT про Наумов: Совы вылетают в сумерках (Исторические приключения)

Еще один «большой» рассказ (и он реально большой, после 2-х страничных «собратьев» по сборнику), повествует об уже знакомой банде нелегалов и об очередном «эпизоде» боестолкновения с ними...

По хронологии событий — это уже послевоенный период, запомнившийся многолетней борьбой «с очагами сопротивления» (подпитываемых из-за кордона).

По сюжету — двое малолетних любителей (нет Вам наверно послышалось!)) Не любители малолетних — а

подробнее ...

Рейтинг: 0 ( 0 за, 0 против).
DXBCKT про Наумов: 22 июня над границей (Исторические приключения)

Ну наконец-то автор решил «сменить основную тему» с «опостылевших гор» на что-то другое... Так, несмотря на большую емкость рассказов (при малом количестве страниц), автор как будто бы придерживался некоего шаблона, из-за чего многие рассказы «по своему духу» были чем-то неуловимо похожи (хотя они никак между собой не связаны — ни по хронологии, ни по героям или периоду). Но тут автор, (все же) совершенно внезапно «ушел», от «привычных

подробнее ...

Рейтинг: 0 ( 0 за, 0 против).
DXBCKT про Наумов: Конец Берик-хана (Исторические приключения)

Очередной «микроскопический» рассказ (от автора), повествующий о том, как четко задуманный замысел (засады, в которой казалось все продуманно до мелочей) может разрушить один единственный человек (если он конечно «не найдет себе оправданий» и не сбежит).

В остальном — все та же «романтика гор», конница «в пыльных шлемах» (периода «становления Советской власти» на отдельно-восточных территориях) и «местные разборки» в стиле

подробнее ...

Рейтинг: 0 ( 0 за, 0 против).
DXBCKT про Сиголаев: Шестое чувство (Альтернативная история)

Последнее «на сегодня» произведение цикла ничем глобально не отличается от предыдущей части... Все та же беготня по подворотням (в поисках ответов), все та же смертельно-опасная «движуха»... Правда место «нового ОПГ» (в прошлой части это были сатанисты-шпиЙоны), заняла (ни больше, ни меньше) — целая «наркомафия» (с неким синтетическим наркотиком). Наш же герой (как всегда) естественно, сходу влезает во все это (неоднократно получая по

подробнее ...

Рейтинг: 0 ( 0 за, 0 против).
Serg55 про Шу: Последняя битва (Альтернативная история)

эх... мечты-мечты...

Рейтинг: 0 ( 0 за, 0 против).
Есаул64 про Леккор: Попаданец XIX века. Дилогия (Альтернативная история)

Слабо... Бессвязно... Неинтересно

Рейтинг: 0 ( 0 за, 0 против).
медвежонок про Кощиенко: Сакура-ян (Попаданцы)

Да, такие книжки надо выкладывать сразу после написания, пока не началось. Спасибо тебе, Варвара Краса. Ну и Кощиенко молодец.

Рейтинг: +1 ( 1 за, 0 против).

Дикі білі коні (журнальний текст) [Іван Іванович Білик] (fb2) читать онлайн


Настройки текста:



Іван Білик
ДИКІ БІЛІ КОНІ

Розділ 1


Син Віштаспи, слуга Ахурамазди, цар царів, володар усіх людей, які тільки є на світі, ясне сонце Дар'явауш, котрого греки прозивали Дарієм, сидів у березі на золоченому стільці й чекав, коли зайде світило. Хвиля розмірно підкочувалася до ніг, і тоді Дар'явауш брався за бильця й підіймав ноги. Був день великого сонцестояння, й Дар'явауш пильно стежив за найменшими змінами навколо небесного диска — Ока Ахурамаздиного сина Мітри. Кожен рух і кожна пляма буде знаком і провістом Великого Кумира, Найвищої Мудрості, й Дар'явауш намагався не пропустити нічого. Праворуч, за сто кроків од царя царів, шахиншаха, покірні маги старанно пильнували за рухом Ока Мітри. Взавтра чи навіть сьогодні вони прийдуть до володаря й сповістять йому волю Ахурамазди та його войовничого сина, але Дар'явауш і сам мав очі, просвітлені Кумиром Кумирів, і не мусив неодмінно чекати, поки йому відкриють волю неба мабеди — мідійців-маги.

Володар усіх людей і всіх на світі народів з неприхованим острахом умочив загнутий угору носак червоного чобота в рожеву від низького сонця воду протоки. Далі землі нібито не було: по той бік Боспору темніла Європа, і се дивувало Дар'явауша. Невже це десь-інде можуть жити люди?.. Непідвладні йому, шахиншахові?.. Й хоч у се майже не вірилося, та він ішов на них війною, отже, вони існували…

Плескаті пагорби на тому боці вже потемніли й чітко вимальовувались на тлі неба. До самого берега збігали визубнями благенькі мури Бізантія, й Дар'яваушеві було добре видно й червону черепицю дахів, і високі білі комини над ними, схожі на надгробки грецького некрополя, й навіть лискучий мідний шолом воїна серед визубнів наріжної вежі. Повернений сюди пілон був зачинений, ні в городі, ні навколо не мелькало ані душі, й ся тиша здалась перському цареві надто ворожою. Він спробував придивитися ліпше, та велике червоне сонце било просто в очі. Дар'явауш роздратовано підняв угору золотокований скіпетр, і поряд, мов із землі, виникла постать у довгій одежині. Се був царський євнух Мітробатеш. Блимнувши на господаря з-під припухлих повік, він упав йому в ноги. Хвиля прикотилася до царевого стільця й вимочила євнухові й поділ, і коліна, та він і не ворухнувсь, чекаючи повеління.

— Грека сюди, — сказав Дар'явауш і відштовхнув його чоботом.

Той схопився крекчучи, підібрав мокрий поділ і задріботів, смішно трясучи жіночими стегнами, — подався понад берегом праворуч, де вже височів царський намет. Назустріч євнухові теж із землі виросла постать озброєного воя, євнух нетерпляче махнув йому, й той уже сам побіг далі. За тридесять кроків од нього, вже не криючись, сиділи вої царської охорони, великим півколом оточивши місце, де цар царів спостерігав захід Ока небес.

Незабаром той, по кого він послав євнуха, прибіг.

Се був таксіарх над усіма грецькими полками й кораблями, які слухняно йшли за царем персів завойовувати для нього Європу.

Він майже так само, як щойно й роб-євнух, укляк перед володарем і спробував поцілувати йому чобіт. Цар люб'язно випнув ногу вперед, і коли той торкнувся вустами мокрого чобота, кивнув скіпетром через Боспор:

— Не бачу людей на тому боці. Що за новина? Чи греки, може, не раді моєму приходові?

Гістієй Мілетянин підвів очі на Дар'явауша й дзвінким як для його п'ятдесяти літ голосом сказав:

— О пантіарше! Не гнівайся. Бізантій щойно прислав до твоїх ніг і землю, й воду. Сли города Бізантія чекають, коли дозволиш їм з'явитися перед світлі очі твої!

Дар'явауш удоволено шморгнув носом. Ся звичка лишилася йому ще від дитинства, коли хворів на хляпи, й тепер багато хто з-поміж високих мужів намагався перейняти її. Раптом він одштовхнув велеміжного грека чоботом й аж нахиливсь уперед. Се було те, чого він сподівався цілий день. Над серединою протоки летіла зграя чорно-білих царських бакланів, майже черкаючи воду крильми. Й коли вони досягли яскравої золотої стежки, що пролягла через протоку від сонця під самі ноги Дар'яваушеві, з неба впав чорний перун. То був морський орел небачених розмірів. Баклани з вереском розлетілись, а крилатий велетень, переможно клекочучи, заходився поволі підійматись угору. Й то ще було не все.

Затамувавши подих, Дар'явауш дивився на орла. Птах піднявсь над рожевою широчінню Боспору й несподівано застиг проти самісінького сонця, злившись із ним, і клекіт його полинув над притихлим плесом, урочий і невідпорний. І він вис у повітрі доти, поки золоте Око всепереміжного Мітри, сина Ахурамазди, сховалось на той бік землі.

Цар схопився, підняв скіпетр над головою й собі закричав:

— Ур-руш!.. Хвала Ахурамазді, кумирові всіх кумирів!

Грек шанобливо й трохи злякано дивився на перського царя, й на криваву смужку неба, й на величезного морського орла, який нетерпляче шматував свою жертву, поволі наближаючись до азійського берега. Охоронці, що півколом оточували берег, відповіли своєму цареві бойовим окликом персів:

— Ур-р-руш!..

А з неосяжного стану, який зайняв увесь берег Боспору від Халкедону до Понту, почувся гомін, що хвилями наростав і котився далі й далі. Знак Ахурамазди помітили всі. Бог богів провіщав персам ще одну велику перемогу.

Вранці наступного дня Дар'явауш сидів біля входу свого неосяжного намету, стежив за просуванням війська через Боспор і замислено їв гранатове яблуко, виколупуючи по зернині. Пальці його зробились червоними, й він раз по раз обтирав їх об такі самі червоні поли довгого плаща.

Внизу через протоку тягся міст. Його зробив саміянин Мандрокл, і то було справжнє диво. Комонці йшли мостом по четверо вряд уже третій день, і Дар'явауш бачив, як на тому боці протоки вони гуртуються в п'ять полків.

— Одтепер не буде Європи й Азії,- сказав таксіарх усіх еллінських кораблів Гістієй Мілетянин, дрібненький зморшкуватий грек. Сказав ніби тільки царевому братові Артабану, та цар теж почув і прихильно глянув у їхній бік. Гістієй зашарівсь од такої ласки й докинув: — Одтепер уся земля буде Персією!

Незабаром восьмеро дужих робів підбігло до царя, й Мітробатеш пособив Дар'яваушеві всістись. Далі берег спадав крутіше, й передні роби тримали ноші на плечах, а задні аж уклякали, щоб не потурбувати царя царів. Усі вельможі задріботіли вслід, спутані вузькими подолами ошатних корзен.

І вже біля самої води, коли Дар'явауш виліз і попрямував до царської трієри, в ноги йому впав сивоголовий дід, намагаючись поцілувати цареві чоботи.

— Об чім молиш? — гримнув на нього цар царів.

Се було майже диво: як такий брудний старець потрапив у самі ноги володаря й сторожа навіть не спробувала відігнати його киями?

— Ти — улюблений Ахурамаздою! — белькотав дід. — Цар над людьми й річками, над травою й чередами!..

— Об чім молиш? — удруге спитав його Дар'явауш, готовий навідліг спопружити старого скіпетром.

— Об синах! Об синах молю, найбільший серед людей.

— Де сини твої? В злочинстві?

— В раті твоїй, Дар'явауше, — підійшов Багабухша, воєвода всієї комонної раті. Сього старця Багабухша вже не раз бачив побіля царського шатра й знав, із яким молінням іде він за раттю від самої Персії. — Три сини його в пішому полку, а сам він зветься Еобазом.

— Ти його підпустив до ніг мені? — спитав Дар'явауш, приспинившись.

— Ні, великий! — відповів за Багабухшу Еобаз. — Мав я ослицю білу-за неї підпустив мене котрийсь твій воїн… — Він спробував, рачкуючи перед царем, знайти очима того мужа, що підпустив його до царських стіп, але того вже не було й близько.

— Котрий се? — почервонів Дар'явауш, та старий тільки кліпав, і шахиншах крикнув до євнуха: — Мітробатеше! Двадесять київ йому! Й знайди того, що взяв білу ослицю!

На старого Еобаза кинулися й потягли вбік, здираючи з нього довгі лахи, щоб виконати царський наказ. Дідуган був такий немічний, що навряд чи витримав би й десятого кия, й наперед оплакував свою смертну часину. Всі повернули голови в той бік, і тут до царя ступив Багабухша:

— Я підпустив його до ніг тобі, Дар'явауше. Вислухай старого.

— Ти-и? — Шахиншах не знав, що відповісти найвищому серед мужів Персії. — Тоді хай підійде сюди. Тобі, друже, сам відаєш, я ніколи не відмовлю.

Еобаза притягли назад і кинули під ноги цареві царів.

— Речи. Що хочеш?

— Три сини… — забелькотів Еобаз. — Три сини в раті твоїй… три сини… Пусти одного додому!..

— Одного? Пощо се одного? — здивувався шахиншах.

— Старий я вже… Немічний… З голоду помру, коли не пустиш… І жона моя стара вельми й недужа…

Цар пригладив довгу чорну бороду золотим гаком скіпетра, обвів усіх очима й, навіть не блимнувши в бік Багабухші, відсудив:

— Добре, старче. Коли так гарненько просиш, я відпущу. Можеш забирати своїх синів узворот до Персії. Й не одного, а всіх трьох. Не була б Персія така могутня, коли б не твої сини, старче.

Й пішов устеленою килимами доріжкою в бік величезної трієри, що стояла при березі, вп'явшись у воду ста вісімдесятьма шістьма веслами. Прямокутне грецьке вітрило на ній мало колір Дар'яваушевого зеленого знамена. Поряд і далі на всім обширі Боспорської протоки стояли припнуті чи рухалися ще п'ятсот дев'яносто дев'ять таких самих або менших трієр і дієр — усі кораблі грецьких полісів, що піддалися цареві Персії Дар'яваушу.

Лишивши Багабухшу наглядати за переправою полків, цар царів махнув до трієрарха, що керував судном, і шість рядів довгих і коротких весел швидко понесли його на полуніч, у бік Понту, сковзаючи між гамором кораблів. Дар'явауш озирнувся. Міст із суціль позв'язуваних плотів звідси здавався ще величнішим, та найбільше сподобалась цареві нескінченна смужка комонних ратників, яка повзла й повзла з Азії в Європу, настовбурчившись довгими перськими списами.

Течія була нешвидка, й під захід сонця трієра дісталась гирла протоки. Тут починався Понт, море, що омивало його, Дар'яваушеву, землю з полуночі, а відтепер мало стати внутрішнім морем Великої Персії, єдиної в світі держави…

Начарувавшись уранці величним сходом сонця, ввечері наступного дня Дар'явауш повернувся до свого стану на малоазійському березі Боспору. Комонці вже всі перейшли в Європу, й тепер мостом по десять у ряд тяглися пішаки, сотня за сотнею, одні з довгими кінчастими щитами та списами, інші мали плетені з кизилу щити, нап'яті волячою скорою, та луки. Так зброїли своїх воїв ассірійські та вавілонські царі, й Дар'явауш переніс їхній хист на своє військо.

Біля царського намету він застав Багабухшу й досить-таки здивувався:

— Комонці ж уже всі на тому березі!

Багабухша кивнув, притулившись вустами до царевого плеча. Так вітати володаря світу мав право лише Дар'яваушів брат Артабан та ті п'ятеро веліїх мужів, що проголосили колись його шахиншахом.

— Твої судді вчинили неправедне, Дар'явауше! — суворо проказав Багабухша. — Ти повелів оддати Еобазові всіх трьох синів його.

— А що ж зробили судді? Невже порушили слово моє?

— Вони забили всіх трьох синів Еобазових!

— Дар'явауш усміхнувся:

— Не порушили мого слова. Я так і велів: лишити Еобазові не одного сина, а всіх трьох. Нехай забирає їх із собою в Персію. Я не ламлю свого слова й не візьму до Європи жодного з них.

Коло царського намету, крім шістьох ратників з полку безсмертних, не було нікого, тільки старий Крес, колишній цар Людії, а нині перський роб, мовчки спирався на довгий костур, і Дар'явауш говорив зумисне гучно, щоб і він, і ті безсмертні в довгих чорних плащах чули. Багабухша зорив кудись повз царя, й рясно пойняті сивиною вуса та борода його збуджено сіпались. Він мовив, не повертаючи голови:

— Не забув того дня, Дар'явауше, коли ми сиділи в моєму домі й думали, кому вкласти скіпетра до рук? Нас тоді було семеро, й ми вирішили…

Дар'явауш не забув того дня — він останнім часом згадував його по кілька разів од сходу до заходу Ока Мітри. Він би не хотів зараз говорити про се, та Багабухша дивився повз нього, сіпаючись од стримуваної люті. Дар'явауш сказав інше:

— Згадай-но фараона Абмосе, вітця Псамтікового! Се вже було на нашій пам'яті — твоїй і моїй… Речу тобі про золоту мийницю фараонову!..

Ту притчу при дворі шахиншаха знали всі.

Дар'явауш увійшов до намету, з внутрішніх покоїв якого линув мелодійний голос його наймолодшої жони Парміс — її єдину з усього гарему він узяв із собою в далекий похід. Крім, звичайно, двох десятків роб-наліжниць. Парміс була донькою Кірового сина Бардьї й уносила в новий царський дім кров Великого Завойовника, Батька персів.

Багабухша обернувся й пішов у бік мосту, й коли проминав Креса, старий сказав:

— Недобрий знак перед походом, велій муже. Лиха полічба!

Можновладний перс безтямно втупивсь у нього, кров прилляла йому в голову, та він стримав себе. Кров перед витягою знакувала любі кожному персові гарячі битви!..

— Ся земля колись належала тобі, старче? — спитав він зовсім не те, що ятрило йому душу, й Крес непорозуміло глянув на нього. Вже багато літ ніхто й не згадував людійського царя, лише питали в нього поради, маючи за улюбленця кумирів. — І тебе се втішає, виджу по твоїх очах.

— А мої очі тебе вже не видять, велій муже, — відказав Крес. — То як ти втямиш побачити те, що владні здріти лише безсмертні?

Він знав усіх і пойменно, й хто чим дише й чим жиє, але нікого не звав на ім'я.

— Тому сорок і шість літ, — глухим голосом проказав роб, — я сидів отут коло свого намету й мав гостем одного мудрого грека. Казав йому, що я найщасливіша людина в світі, а він одповів: «Царю, не речи такого. Про людину можна ректи се тільки тоді, коли вона щасливо прожиє й щасливо вмре».

— Хто сей грек і для чого він мені? — здвигнув плечима царський вельміж.

— Його звали Солоном і його вже забрали кумири: ще тоді він мав сімдесят і дев'ять літ і того-таки літа помер в Афінах. А речу се тобі, велій муже, для того, що маєш Дар'явауша за щасливого. Я живу робом уже третього перського царя.

Сі останні слова Крес мовив у спину персові, зовсім не певний, чи той почув їх. Спомігши собі ціпком, він сів на витолочену траву й знидів. Спробував якось виважити, чому се раптом його порадував той лихий знак перед походом Дар'явауша на Скіфію, й не міг. Просив кумирів допомогти перському цареві й у сім ратінні, а тепер несподівано втішався злими прокобами…



Розділ 2


Лишивши по собі високий обеліск із рожевого халкедонського мармуру, Дар'явауш переправився на той бік, у Європу, дарма що піші полки та обози ще тяглися й тяглися мостом і кінця їхнього не видно було. Досі нога його не ступала на європейську землю, й Дар'явауша заполонив нетерплячий шал: яка ж вона? Колись, іще в ратях царя Камбіса, він пропливав повз південні грецькі острови, але вони тільки мріли на полуніч-нім небокраї. Три дні він дивився на неї впритул — і ніяк не міг надивитися. Й горби, вкриті лісом, і трав'янисті полонини, й жовті зрізи круч на тому березі Боспору здавалися досущ, як і все, що він бачив досі і в Персії, й у Месопотамії, й у Палестині, й у Єгипті. Та зір часто підводить людину, й Дар'явауш із богобоязним тремом чекав миті, коли нарешті ступить на ту землю чоботом і скаже: «Моя!»…

На мармуровім обеліску було з одного боку письменами ассірійців, а з другого — альфабетом греків написано:

«Дар'явауш, великий цар, цар царів, цар і володар усієї неосяжної землі, єдиний велитель усіх людей, господар гір і долин по сей і по той бік моря, по сей і по той бік пустелі. Дар'явауш, син Віштаспа з роду Ахеменів. Цар Дар'явауш рече: се царство, яким я володію від Согдіани до Куша, від Індії до Сард, дав мені Ахурамазда, найвелійший з-поміж кумирів. Хай захистить і спідможе мені й моєму домові Ахурамазда. Я повів за собою все воїнство й проклав міст з Азії в Європу. Дар'явауш повів на скіфів європейських усі язики, що населяють землю. Повів індів, котрі сидять у понизов'ї Великої річки, й хандхару, й саттагіду, й арахозійців, і карман з усіма царями, й дрангіян, і сагаріїв, і маргіїв, бактріян із сього боку Оксу, й согдів, що живуть на тому боці аж до Яксарт-річки з жовтою водою, й масагетів, і хорезмійців, і гіркіян та кашпіїв, і вавілонян, яких я вдруге після Кіра-царя взяв тому вісім літ, і ашшурів, що сидять вище за них між тими річками Уфрату та Тіглатом, і арменів горішніх і долішніх, і сіріян, і юдеїв та ішраїльців палестинських, і городи фінікіян Тір, і Сідон, і Бібл, і Газу, ікаппадокіян, і кілікіян, і сіріян білих полунічних, що в закруті ріки Галіса жиють, і людян, і фрігійців, і місян, і всі городи грецькі азійські, й лівіян, і єгиптян, і всі десять племен мідійських, і всі шість племен перських, і всіх, хто доброхіть став під мої знаки та зелені хоругви. І я, Дар'явауш, цар усіх на світі царів і всіх людей, і річок, і гір, і долин, я речу: хай споможе мені й моєму домові Ахурамазда й хай згине ворог його Анкра-Майнью».

Не вмівши прочитати ні клинцюватих ассірійських різок, ні грецьких значків, Дар'явауш вислухав мага, який знався й на тому, й на тому письмі, поторкав химерну мережку пальцями й звелів везти себе на європейський берег Боспору.

Відтак усе військо рушило понад Пропонтидою суходолом, не чекаючи останніх піших полків, що й досі тяглися через міст, а грекам Дар'явауш повелів пливти всіма трієрами, дієрами та іншими кораблями в Понт і далі до Істру й зводити в гирлі його новий міст.

Дорога від самого Бізантія слалася рівна й укочена, Дар'яваушеві було видно море, яке то ближче, то далі просявало з лівої руки, синювато-біле, мов розведене на козячому молоці. Півдня цар їхав у широкій подорожній колісниці сам, укотре переживаючи те хвилювання, що охопило було його зранку, коли він м'яким чоботом ступив на траву європейської землі.

Спершу його пойняло розчарування. Ся земля нічим не різнилася від тієї, що була йому звична досі. Й груддя, й трава, й пущі та дерева були скрізь однакові, й вода теж мочила руки, й вітер холодив шкіру.

Полк безсмертних рухався на конях за півстадії попереду, щоб не здіймати пилюки цареві, за царською колісницею гупотіло ще п'ять сотень безсмертних, посаджених на коні, далі тяглись ошатровані колісниці царських наліжниць, малого царевича Хтай-аршіта цариці Парміс, у жилах якої кипіла войовнича кров діда Кіра. По них упереміш їхали вельможі, царські слуги та ратники з полку безсмертних, а ще далі звивалася безкінечна змія війська: голова її була вже в Європі, а хвіст вився через Боспор хтозна й де в Азії.

Й, осягнувши подумки всю велич і свого війська, що простяглося на два материки, і сієї врочистої миті, про яку колись співатимуть пісні, Дар'явауш раптом знову розхвилювався. Досі нога перса не ступала на сю дику, забуту людьми й кумирами землю. Він одкрив її перший, і про се теж співатимуть ашуги всіх поколінь, співатимуть тоді, як його забере до себе злий Анкра-Майнью.

Се вже було під обід, і Дар'явауш не міг усидіти в запряженій четвериком колісниці. Він махнув євнухові Мітробатешу, щоб осідлали коня, й коли чорного жеребця підвели, раптом роздумав сідати верхи й наказав:

— Гаубаруву!

Мітробатеш кинувся виконувати нову повелю царя царів, і незабаром старий вельміж поцілував Дар'явауша в ліве плече.

Та коли він усівсь поряд із царем на м'якому сидінні, Дар'яваушеві перехотілося говорити з ним будь про що. Настрій не впав, але розмовляти не було бажання, й він сказав йому:

— Поїдь трохи в моєму візку.

Гаубарува не здивувався, лише витяг із-за пазухи довгу бороду й білим клинцем пустив майже до пояса. Він був ровесником Дар'яваушевого вітця Віштаспи й належав до тієї п'ятірки вельможів, що мали право не падати перед царем у порох, а цілувати в плече. Він завжди, сідаючи, витягував бороду з-за пазухи, й сей рух щоразу нагадував Дар'яваушеві той досвіток за чорною стіною Сус, коли він, вісім літ тому, став царем.

Вітер зовсім ущух, і курява з-під копит кушпелилась аж у колісницю, й Дар'явауш штрикнув погонича. Той ворухнув червленими віжками, коні пішли жвавіше, й порох перестав лізти в очі. Того досвіта було так само тихо, як і зараз, і вони, вперше після перемоги над заколотником Гауматою та магами, вийшли за стіни всімох. Віндафрена йшов першим, за ним Утана, третім Дар'явауш, а по ньому Гаубарува, Багабухша, Аспатін і Відарна — усі семеро на чорних конях. Чий кінь першим заірже, той стане царем. Тільки Утана не брав участі в змаганні й прийшов сюди свідком.

Порожній царський стіл мав бути зайнятий сьогодні ж. Але хто його посяде?

Посів двадцятишестирічний тисячник Дар'явауш. Він виявився наймолодшим серед сімох і найспритнішим. Його жеребець обізвався нетерплячим голосом, щойно дійшли до смокви за другим ровом, і шестеро вельможів, погамувавши в собі роздратування, мовчки вклонилися новому цареві Персії.

Така була згода, й золочений стіл посів далекий родич Кіра та його сина Камбіза, хоч походив з коліна Ахеменів по жіночій лінії, а серед решти шістьох Утана й Багабухша були троюрідними братами самого Куруша.

Та вже за сідмицю після того дня до царського хорому зібралися всі шестеро, й Дар'явауша тоді мало не вбили.

З'ясувалося, що царем зробив його не сліпий випадок і навіть не сам верховний кумир Ахурамазда, а Дар'яваушів конюх… Сей молодий між ім'ям Ебарес, почувши напередодні бідкання свого володаря, вивів Дар'яваушевого жеребця за город, під сю ж таки смокву. Там уже стояла, припнута до гладенького білуватого стовбура, найулюбленіша кобила сього жеребця. Поподражнивши добру годину, Ебарес нарешті дав жеребцеві волю.

Се було звечора, вранці ж він, потершись рукою об ту коницю, вивів огира за стіни города, тримаючи повід в одній руці, а ту, другу, вшиливши до кишені. Й коли проминули дальній рів і наблизилися до самотньої смокви, Ебарес витяг руку й поплескав нею жеребця по хряпах. І те дерево над ровом, і гострі пахощі збудили в огиреві жадані спогади, й він протягло заквилив, не маючи й гадки, що його вершник у сю мить стає царем наймогутнішої в світі держави.

Ебарес отримав від нового царя великий дарунок, і все було б добре, й ніхто про се б не довідався, коли б не вино, яке розсупонило йому язика. Жоною Ебареса була донька Утаниного кухаря. Вона поділилася радістю з матір'ю, мати з мужем своїм, а той ще з кимось, і чутка пішла гуляти. Коли таємницю знають двоє — то таки таємниця. Коли ж сюди долучається третій, у неї виростає сорочий хвіст.

Утана зібрав усіх п'ятьох вельмож, і вони гуртом удерлися до царського хорому — мали-бо за умовою право входити без дозволу. Віндафрена витяг меч:

— А речи-но, як ти став царем!

Він замахнувся, й Дар'явауш об однім лише короткім ножеві при паску вищерився супроти нього й лезом, і зубами, й вічми, й коли Віндафрена махнув удруге, той спритно відскочив назад. У сю мить Утана перехопив занесену руку Віндафрени, а Дар'явауш заточився, перепнувсь об китиці подушки для сидіння, й усі троє попадали. Й хто знає, чим би скінчилася та сутичка, чиєюсь головою на килимі чи новим шахиншахом, а може, й ще одним повстанням усіх племен і народів, — таке вже було й раніше, а держава Перська й досі которилась. у чварах і межисобицях: перс ішов на мідянина, мідянин на перса, й ассірієць обрізаний також на перса, й Вавілон одкинувся геть, і людійці, й армени горішні, й навіть греки при березі.

Та раптом під низьким склепінням царської світлиці знявся хрипкий регіт. Віндафрена з Даряваушем борюкалися, пнучись до єдиного меча, що впав на підлогу, Утана відтручував те смертельне лезо ногою, затиснутий між ними Багабухша стояв при вікні, а Відарна з Аспатіном — при порозі й мовчки стежили за сим, натомість білобородий Гаубарува сидів на царевому троні й по-старечому хрипко реготав.

Тим часом Утана вдарив Віндафрену чоботом у живіт, а Дар'явауша — в обличчя, повідбирав у них оружжя й, відхекуючись, одійшов до старого:

— Пощо регочеш?

Дар'явауш із Віндафреною розлізлись у різні кутки й непорозуміло блимали один на одного й на Гаубаруву, а Гаубарува сказав:

— Йому належить стіл Кіра!

По тому встав, зашилив довгу бороду назад у пазуху, привів Дар'явауша й усадовив його на столі шахиншаха, де досі сам розсідався:

— Ти царем був, царем і лишайся. Ти наймолодший серед нас і найспритніший. До меча всі мастаки й до ножа мастаки, цареві ж сього замало. Ніхто з-поміж нас не додумався до такої хитрини. Всі ми поклались на руки сліпої Долі, а ти не чекав її ласки. — Гаубарува звернувся до царедворців: — Так я речу, мужі славні? — Й коли йому ніхто нічого не відповів, але й не заперечив, Гаубарува проказав певніше: — Кланяйтеся цареві царів!

І перший уклонився розгубленому Дар'яваушеві в ноги, й усі решта, один по одному, пасучи очима долівку, теж уклонилися й вийшли з царської світлиці, й лише Віндафрена притьмом вибіг не вклонившись.

А тепер Віндафрени вже давно немає, й щоразу, дивлячись, як Гаубарува витягає з пазухи білу бороду, Дар'явауш пригадував і ту сутичку в стольній світлиці, й Віндафрену, й замикав душу в грудях.

— Що речуть у війську? — неприязно спитав цар, скосувавши на старого.

— Нічого не речуть, — відповів той.

- Ідуть у похід мовчки? Гаубарува обернувся до царя:

— Питаєш про того діда?..

Він сказав і замовк, а Дар'явауш гримнув на нього ще роздратованіше:

— Хіба Око цареве вже перестало бачити, що робиться в царських полках? Гаубарува знову не квапився відповідати. Він, що посідав у царстві чи не найвищу

після Дар'явауша посаду царевого Ока, за вісім літ іще не звик ні до його примх, ні до того внутрішнього чуття непевної зверхності, яке покеровувало шахиншахом. Сього разу Дар'яваушів учинок знову знайшов схвалення серед незчисленної раті, й тут можна було тільки дивуватись.

— Хвалять тебе ратники, — мимоволі дивуючись, відповів Гаубарува. Він багато про се думав, слухаючи своїх вивідців, якими рясніло все військо, й тепер сам збагнув, чому саме так сприйняли вої той неправедний суд над трьома синами старого Еобаза. — Речуть ратники: коли ми пішли всі на скіфів, то пощо сини Еобаза мають лапати наших жін?

Дар'явауш удоволено засміявся й почав пальцями зісподу розчісувати бороду, заправлену в золоте кільце. Коні йшли добре й майже наздогнали безсмертний полк, і тепер курява знову лізла в вічі цареві. Та він не штрикнув погонича в спину скіпетром, а лише сказав:

— Напини, хай одійдуть уперед.

Се був знак доброго настрою, й вельміж одразу скористався з нього.

— Маєш доньку, Дар'явауше… Допоки сидіти має при тобі?

Цар не відповів. Сю розмову старий починав уже не раз. У Дар'явауша була донька, красуня Парміс, од першої жони, яку він, ставши царем, мусив або вбити, або вигнати, або продати. Він її продав сідонським купцям, бо така була угода, що зробила його царем: брати жоною лише доньок котрогось із-поміж Великої Шістки. Жону ту він продав, але доньку вирішив лишити, бо про се в умові не казалось, і тепер мав у хоромі двох Парміс: її та жону, що була двома місяцями молодша від падчерки.

— А чого се ти в свати лізеш! — єхидно посміхнувся цар до свого старого спо-міжника. — Сам язика не має, або що?

Йшлося про Багабухшиного сина Зопіра, якому Дар'явауш не хотів оддати доньки, але й відмовити не міг…

Увечері там, де море втікало від прямої дороги, ліворуч, Дар'явауш звелів стати. Й коли роби та вої розіп'яли його намет і по кімнатах засяяли світильники, прийшов сам Багабухша з сином.

Зопір був одягнений у все синє, як і належало сатрапові найбагатшої області — Вавілонії, мав густу й чорну, мов смола, блискучу бороду, довге волосся до пліч, але обличчям нагадував мерця: не мав ні носа, ні вух, за се його всі шанували, але кожен уникав дивитись у вічі.

Тому вісім літ Дар'явауш, нарешті приневоливши всі народи й племена, що були відкинулись од Персії по смерті Курушевого сина Камбіза, пішов брати й Вавілон. Але могутнє місто стояло по два боки Уфрату, чорне й неприступне, й даремні були всі зусилля перського царя здобути його. Перед двадцятьма роками Куруш узяв місто не силою, а хитрістю; двічі ж одним череп'яним глеком об землю не вдариш, і третій цар Персії марно простояв під Вавілоном літо, й осінь, і ще літо, і вже не знав, чи йому вертати додому в Суси, визнавши поразку, чи морити семітів облогою, хоч у тих ще лишалося припасів на рік і два, води ж був цілий Уфрату.

Й тут йому допоміг син Багабухші — сам вийняв нездоланне місто.

Тоді Дар'явауш наставив молодого тисячника сатрапом переможеного Вавілона, а тепер самий вигляд Зопіра збурював у нім огиду. Безвухе й безносе обличчя Багабухшиного сина було рубцювате, в білясто-рожевих плямах, світило страшними проваллями ніздрів і здавалося головою з Башти тиші, куди перси клали своїх небіжчиків на потраву священним псам і коршунам.

Проти рідного сина п'ятдесятирічний чільник перських комонців здавався справжнім красенем: високий, кремезний, у зручному мідійському плащі до колін і смугастих чоботях, у кругловерхій скоряній шапці, з-під якої на плечі йому спадало хвилями шпакувате волосся. Дублене вітром обличчя мало правильні риси, а карі очі дивилися спокійно й упрост.

— Великий, — звернувся він належним словом до царя. — Тоді Зопірові було двадесять і п'ять… — Він помовчав, і Дар'явауш знав, на що той верне. У свої двадцять п'ять хлопець і справді був схожий на вітця й силою, й мужністю, й зовні, й на нього нишком задивлялась із решітчастих вікон не одна суська красуня з найвищих арійських родин. — А твоя Парміс також виросла… Скільки ж се їй?

Багабухша говорив натяками, та врешті мав сказати й одверто, й Дар'явауш не хотів припустити до сього. Перебільшено важко зітхнувши, він сказав:

— Що швидше ростуть наші діти, то старшими робимося ми. — Й голосно гукнув кудись у середину намету: — Парміс!.. Вина!

Гість умостивсь на запропонованій лавці, а син його лишився стояти, й од царевого вигуку шрами на місці відтятого носа та скарнаних вух узялися їдким, майже буряковим червцем.

— Тобі ще рано старіти, — відказав Багабухша цареві. — Я багатьма роками старший від тебе, а ще нівроку. Тільки прийшов я не про себе, а про…

Дар'явауш вчасно гукнув принести вина. Піднялася ширма лівих дверей, і з лабіринтів неосяжного намету виринула струнка жіноча постать. Зопір напружився, мов струна, й зблід, і шрами його теж зблякли, й стало ще дужче видно довгасті провалля ніздрів, що йшли йому майже під самі вічі. Юна красуня була вдягнена в довге полоття з блискучої, як риб'яча луска, тканини, й крізь розчахнутий спереду поділ щохвильки виринали яскраво-білі округлі колінця. Вона здивовано глянула на юнака з мертвою головою, поставила дарницю з вином та двома мисочками коло царя, повагом обернулася й зникла за ширмою. Зопір тремко зітхнув і глипнув майже зляканими очима на Дар'явауша й на вітця. Батько нахмурився.

Красуня принесла ще одну мисочку:

— Мислила, що вас двоє.

Вона вже хотіла була йти, та Дар'явауш притяг її за довгий поділ і всадовив собі в ногах. Парміс накрила полою заголені ноги й прилащилася до царя. Тоді налила вина, сіла йому в пелену й почала поїти з власних рук. Дар'явауш випив, ляснув її по стегні й глянув на гостей. Молодший між зрозумів, що се не та дівчина, задля якої привів його сюди отець, і теж нахмурився, беручись то червоними, то білими плямами.

Цар переможно засміявся:

— Пийте грецьке вино! А коли грецьке не смакує, скажемо, щоб нам принесли котрогось іншого. Пий і ти, сатрапе!

Молодий сатрап налляв собі й випив, ні на кого не дивлячись. Десь у глибині намету зачулися голоси — лаялися жони, тамуючи себе. То мали бути царські наліжниці, й Зопір спробував розібрати, що вони белькочуть. Але одна жебоніла по-перському, друга — по-людійському, третя — ще хтозна-якою мовою, а кілька приголошували їм по-юдейському. Молодий сатрап здивовано глянув на царя — юдейську мову Зопір знав, п'ять років просидівши в Вавілоні, де розмовляли близьким діалектом. Наліжниці-юдейки казали, що цар забув про них не тому, нібито його тримає при собі законна жона Парміс, а через те, що перейняв од фінікіян брудну звичку — кликати перед сном хлопчиків чухати йому п'яти.

Вони сказали «чухати п'яти», й Зопір знав, що то означає, й ще раз подивився на царя. Дар'явауш завважив його знічення й відтрутив од себе юну жону:

— Піди вгамуй!

Парміс охоче подріботіла навести лад серед коханок свого мужа, й за далекими ширмами незабаром утихло. Зопірові хотілося знати, чи зрозумів цар оті натяки. Дар'явауш увесь час, уже п'яте літо, зволікав з виконанням обіцянки, даної йому після взяття Вавілона, й сатрап тепер був би радий, щоб той усе зрозумів.

Аби попередити Багабухшу, Дар'явауш згадав геть інше:

— Казав ти мені, що я вчинив неправедно, але спитай Гаубаруву: вої задоволені моїм судом. — Й оскільки той не міг нічого йому заперечити, він кинув нове, сього разу вже Багабухшиному синові: — Сатрапе, де ти поставив вавілонську рать?

— Над річкою… — вперше подав голос молодий чільник із спотвореним обличчям.

— Над річкою? Пощо саме там?

— За нами безпечно. Коли фракіяни й спробують піти на нас, то тільки з-за річки. Дар'явауш із повагою глянув на сатрапа, та безвухе й безносе обличчя викликало

в ньому нову хвилю відрази, й він у думці поклявся зробити все, щоб його донька Парміс ніколи не пішла за сього нествора жоною. Погано було одне: що й Гаубарува перейнявся бажанням породичати царя з Багабухшею. Й коли вони схилять до сього й Аспатіна та Відарну, надто ж Утану, подумав Дар'явауш, то вихитрятися стане й геть неможливо. Наказати ж усім п'ятьом найвищим вельможам держави, які поставили його тому вісім літ царем, він би тепер не зважився.



Розділ 3


Увечері, коли над не видимим звідси морем зійшов уповні місяць, Дар'явауш перебрався в одяг простого воя й пішов блукати табором. Се він чинив і раніше, та тільки одна людина в усій раті знала про такі прогулянки царя: Мітробатеш, головний євнух. Обминаючи вогниська, навколо яких юрмились лучники, щитоносці та погоничі, цар приспинявся й слухав їхні балачки. Коли людина варить собі вечерю, вона менше за все думає, що її слова чути далеко й що когось можуть цікавити речіння простого воя. Цареві ж вони були найпотрібніші від усього: ними він вивіряв донесення Ока царевого — Гаубаруви.

Тим більш останнім часом, коли перестав йому довіряти.

Таку вечірню прогулянку в Європі Дар'явауш робив уперше, й чи то вухо його відвикло слухати поночі й вирізняти серед десятків голосів якийсь один, чи заважав нахмурений місяць, осуджуючи безневинну цареву лжу, та по двох із гаком годинах Дар'явауш стомився й побрав стежку назад, петляючи між великими й малими наметами, буйними й пригаслими вогнищами.

Й десь поблизу свого намету, якого під скісним промінням місяця ще не було видно, цар став. М'які кроки євнуха теж завмерли, й він почув незрозумілі слова. В тому не було б нічого дивного, бо військо царя царів гомоніло стома мовами, та чужинець вимовляв слова якось і протягло, й водночас рубано. Дар'явауш здогадався, що гуторить заїка, й коли тому відповів благий старечий голосець, він рушив іти й незабаром, по тридесяти чи сорока кроках, уздрів громаддя свого намету.

Сторожа б так не впустила його до царської оселі, тож попереду тепер пішов Мітробатеш, аби не розкривати царської хитрини. Цар знову перебрався в своє, й коли повечеряв і зібрався йти в спочивальню наліжниць, щоб обрати собі подругу ночі, з кутка зашелестів солодкий голос євнуха:

— Коли б цареві царів спало на думку довідатися, хто той заїка… царевий слуга найнижчий одповів би…

Дар'явауш спинився, впіймавши себе на тому, що й досі думає про випадком почуту розмову.

— А ти як знаєш?

— Та так… — скромно схилився євнух. — Подумав, що, може, цареві царів знадобиться.

— То хто ж то є?

— Кресів однородець. Людянин.

— Кресів… — уголос подумав Дар'явауш, аж тепер пригадавши, де чув той старечий голос. Коли хтось розмовляє по-чужинському, то не сплоха й упізнаєш.

- І що він там чинить? Мітробатеш не зразу відповів:

— Не вмію мови людійської…

— А міг би довідатися?

— Міг би! — охоче ствердив євнух.

— Як?

— А як усе відає Око цареве? — запитанням на запитання проспівав солодкоголосий Мітробатеш.

— Око цареве стало сліпе.

— Зате око євнуха все бачить, і найкраще вночі, як кішка, — сором'язливо всміхнувся слуга.

Про се варто було подумати, й Дар'явауш знову сів на золочений стілець. І коли за дверима тихо брязкнуло в щит і прийшла друга варта, він сказав:

— Придивися до Ока царевого. Мітробатеш, повагавшись, відповів:

— А я вже давно придивляюся…

— Й що?

— З Багабухшею… часто…

— Про що?

Євнух зітхнув. Якби-то він міг почути, про що так часто шепочуться Око цареве та чільник воїв комонних! Але вони завжди говорять без послухів…

— Я звелю довідатися.

— Кому звелиш?

- Євнухам…

Цар поклав собі якнайпильніше обдумати сю розмову, та Сара, рудокоса ізраїльтянка, яку привів йому на ніч євнух, була така палка й ненаситна, що Дар'явауш проспав решту ночі як убитий.

Однак уранці, ще й не снідавши, він звелів Мітробатешеві:

— Креса!

Старого привели не відразу — він ніколи не квапився, та й сам уже ходив поволі, спираючись на довгий вівчарський ціпок. Крекчучи, колишній цар Людії опустився додолу й поцілував Дар'яваушеві хатні капці. Дар'явауш носаком підняв його з долу й поспитав упрост:

— Кого мав зночі гостем?

Старий пильно придивився до царя сльозавими очима й відповів:

— Дієрарха мілетського Гістіеєвого.

Гістіей був друнгарієм усіх грецьких кораблів, і Дар'явауш його добре знав.

— А чому се він прийшов до тебе?

— Він прийшов до тебе, царю царів. Прийшов повідати, що всі трієри й дієри вже давно на Істрі й греки почали зводити міст.

— Пощо ж я про се не відаю?

— Той дієрарх усе повідав Окові царевому.

Дар'явауш підійшов до Креса, нахилився, щоб заглянути в очі, й з посміхом спитав:

— А чи відаєш, Кресе, що персіяни найлютіше карають за лжу? Крес пожував губами й витримав царевий погляд.

— Я не персіянин, але теж часом речу правду. Дар'явауш зверхньо прищулився:

— Ти зараз не речеш правди. Ти перемовлявся зночі з тим греком по-людійському!

— А він і є людянин. Служить грекові Гістіеєві Мілетському.

— Твій краянин?

— Родак.

Се вже було щось інше, й цар недобре подумав про свого євнуха.

— Й давно ти його знаєш?

— Давно… Ще як я був царем.

Дар'яваушеві молодий роб уніс на золотій дарниці сніданок і швидко вибіг, а в похідному царському покої потягло гострим духом смажених бичачих ядер — єдине, до чого за тридцять два роки неволі так і не звик старий роб Крес.

Увійшло дві молоді роби, певно, наліжниці, й заходилися частувати царя. Одна, рудава й схожа на ізраїльтянку, підносила йому золочений тур'ячий ріг із вином, інша різала смажені ядра ножем, наколювала й давала йому в рот. Цар їв і запивав, схрестивши руки, й коли наївся й роби винесли дарницю, почав уже сам брати в'ялені фініки з чорнолакової крітської фіали, що стояла в нього під ногами. Виплювавши довгасту кісточку собі в пелену, він сказав:

— А я чув, Кресе, ніби колотиш змову.

Недбалий і майже дружній голос міг свідчити про те, що цар жартує, та за вісім літ старий роб уже вивчив свого третього володаря.

— Пощо б то? — якомога байдужіше відповів Крес.

— Аби повернути собі царство. Крес усміхнувся:

— В мої літа волость уже не вабить людину, царю царів.

— То для дітей тоді.

— Мій син загинув ще молодим.

— Але ж мав ти й другого?

— Другий мій син був німий. І німого теж немає.

— Де ж він?

Крес придивився до царя й по складах мовив:

— Не стало. Коли Куруш узяв мій стольний город Сарди. Того-таки дня. Дар'явауш обійшов старця, тоді виглянув надвір, одхиливши завісу, подивився на

молодого бородатого перса з полку безсмертних, що стояв на чатах, і знову сів на стільчик.

- І ти досі не покривив душею?

— Все те правда, — відповів Крес. — І я молю кумирів моїх, щоб дарували тобі побіду й над скіфами.

Дар'явауш вільно й весело засміявся:

— Й не молиш на мою голову мсти? Коли ти досі мовив усе правдиво, то в осе вже тобі я не повірю. Й ніхто не пойме віри, Кресе!

Колишній цар Людії взявся за ціпок обома руками, й спина його, придавлена вісімдесятьма й двома літами, випросталась, він став вищим й аж з виду мовби змінився.

— Моєму лихові, царю царів, не зарадить ніхто, — сказав він твердим голосом, і було видно, що сі слова давно визріли в його сивій голові. — Ніхто: ні люди, ні царі, ні кумири. Се так покарало мене небо за гріх мого далекого пращура Гігеса, який убив свого царя й посів його стіл. Ніяка сила не владна зінакшити волю кумирів.

- І ти поклав собі стати бодай вірним робом? — домислив за нього цар. Але роб знову поменшав, з'їхавши руками з ціпка вниз, і глухо заперечив:

— Коли ти візьмеш мечем і Скіфію, я вмру спокійний, і тінь моя в потойбічному царстві не блукатиме, німотно волаючи о мсті. Більше не буде вільних людей на землі, й я стану таким, як усі.

Ті слова вже не були лжею, та Дар'явауш не знав, чи схвалити їх, чи зогудити, й лише сидів і дивився на свого роба.



Розділ 4


Сього разу Дар'явауш не пішов попереду війська, як завжди, а лишився на місці, навіть полотки не велів знімати. Рать ішла повз нього п'ять днів од сходу до заходу сонця, й кожен воїн, як було повелено, клав на купу камінь. Дехто кидав не спиняючись, інші приказували якісь клятви, ще інші понаписували на голяках свої ймення й навіть побажання, заплативши магові золотий дарік.

Першого дня під камінням зникли найвищі тернаки по той бік дороги, другого було закидано єдину дику грушу, а ввечері п'ятого дня Дар'явауш сам виміряв гору. Вона мала дев'яносто три кроки вширшки, майже стільки ж і вздовж, а верха виміряти ніхто не був годен.

Дар'явауш ходив щасливий. Увечері всі воєводи, що лишалися з ним, сиділи в просторій вітальні царського намету, й кожен хвалив його за щасливу думку, яку підказали Дар'яваушеві кумири.

— Се Ахурамазда! — сказав Відарна, воєвода десятитисячного полку безсмертних. — Се він напоумив земного царя!

Відарна був одним з Великої П'ятірки, й слова його щось та важили. Другий член п'ятірки, чільник обозів Аспатін, підтримав його:

— Хай зборе Ахурамазда кумира смерті й мороку Анкру-Майнью! Навіть Гаубарува, розпушивши бороду на грудях, просяяв:

— Такої пам'ятки не має жоден земний цар.

І Дар'явауш люб'язно всміхнувся до старого вельможі, та почулись інші слова:

— Ще ніхто не має такого. Майже як у того фараона… — Він запнувся пригадуючи. — Як у Хеопса.

Й се зіпсувало цареві й пир, і настрій. Знову «майже». В Єгипті йому кололи вічі славою Сесостріса, до якої він «майже дотягсь», а тепер ще одне…

Цар устав, і всі здивовано теж повставали. То був знак про те, що пирові настав кінець, хоча роби тільки вносили смаженину. В наметі запала ніякова тиша, й усі почали перезиратися, де винуватець. Але нічого поганого сказано не було, й у тім кожен міг би заприсягтись, бо ще й упитися не повстигали.

Зоставшись у вітальні сам, Дар'явауш наказав котромусь робові привести сюди Креса.

Він був лихий, і роб-цар одразу помітив се. Майнула думка знову про ті відвідини, та Дар'явауш сказав щось таке, що не тулилося з тим докупи:

— Ти найхитріший з усіх моїх робів! На тебе в нас так і речуть: велемудрий Крес.

— Білі коси додають розуму всім, — усміхнувся колишній цар Людії.

Се могло бути натяком, бо Дар'явауш не мав у голові ще жодної сивої волосини. В іншому випадку цар поставив би роба на його належне місце, та сього разу сказав:

— Наставлю тебе Оком царевим. Хочеш? Крес обережно засміявся:

— Роба?

— Всі люди — мої роби!

То вже була неспростовна істина, й старий Крес із'їхав з ціпка й став раптом маленьким і нікчемним, а біле волосся в розведеному світлі намету зблякло й поруділо.

Він майже виснув на ціпку, й Дар'яваушеві було гидко дивитися на нього. Нещасні люди самі винні в своєму нещасті, й у царевій душі вони завжди викликали тільки огиду. Навіть наймудріший серед людей, як уважали Креса всі, здавався йому дрібним і нікчемним. І цар сказав, зумисне давши волю голосові:

— Я чув од вітця свого, що ти перший напав на Куруша. Правда то?

Крес не відповів. Колись один людієць мовив йому: «Нащо тобі Персія? Перси ходять у скорах і їдять не скільки хочуть, а скільки мають. Коли ти, царю, підкориш їх, що матимеш з обідраних дикунів? А як підкорять нас вони — вже ніколи звідси не підуть, скуштувавши наших статків. Я молю кумирів, щоб не навертали персів на Людію…»

А Крес молився, щоб дали ще одну перемогу персам… Ся думка була не для людей, і Крес тепер шкодував, що про неї знає Дар'явауш. Але людина частіше за все спершу ступає, а тоді дивиться, в що вступила, й тому ніколи не дорівняється до кумирів.

Він тільки й сказав:

— Усі ходимо під сонцем…

І то була таки відповідь, яка змусила й Дар'явауша замислитись. Він махнув йому рукою й просидів, спершись ліктем на поручень стільця, добру годину.

А вранці звелів осідлати свого коня й поїхав попереду безсмертних верхи. В обід царя перестрів Багабухша. Червоний жеребець його був у милі й хоркав кров'ю, стомлено повісивши голову. Щось мало трапитись, і Дар'явауш очікувально подивився на свого першого ратевода.

— Гети!.. — прохрипів Багабухша.

— Що — гети?

— Стоять за річкою!

То була дивина. Вперше за ввесь осей похід через Фракію фракійці збунтувалися. Гети були найбільшим фракійським плем'ям, але чи варто задля сього так загонити коней?

До річки, про яку мовив Багабухша, було на добрий день дороги, й Дар'явауш наказав йому вертатися назад, бо що то за рать без ратевода; Багабухша стяг котрогось безсмертного з сідла й погнав туди, де за річкою стояли гети, а Дар'явауш зійшов на збіччя й почав дивитися на вершників, що йшли повз нього. Й коли остання четвірка проминула й потяглися візки зі слугами та майном, колісниці чільників і технітарів та всяка служба на чім попало, він послав одного з десятки безсмертних, яка невідступно плентала за ним, привести старого, що сидів на дрібненькому рудому віслюку, звісивши кощаві ноги в сивому ростинні майже до землі.

— Мудрий, — сказав він так, ніби та їхня розмова відбувалася не вчора зночі, а щойно допіру. — А пощо ти радив Курушеві йти на масагетів через річку?

Він поїхав уперед, а Крес на віслюкові ніяк не міг його здогнати. За ту пораду він уже одного разу мало був не наклав головою — літ тому з десять. Дар'явауш, певно, про се теж відав, тому й запитував. Син Куруша Камбіс, а сталося те в Єгипті, розкидавсь людськими головами на всі боки, й Крес мовив йому: «Не дай себе на повід нерозумній молодості. Перш обмисли все, тоді вже й чини: так велить мудрість і так наказав мені твій отець повчати тебе. Коли б твоя буйнота не нагнала всіх персів супроти тобі». Камбіс оскаженів, а й так був скажений, і крикнув: «Ти ще й мені поради роздаєш?! Аякже ж, такий мужній і доблесний, 6н як свою землю прихистив, а тепер повчає й інших! А чи не ти дав пораду й вітцеві моєму битися з масагетами на їхній землі? Згубив і сам себе, й вітця мого згубив. Але я сплачу тобі все!» Й зняв лук зі стіни й був би таки звів Креса, коли б той не сховався за дубовий одвірок.

— Я знаю, що маєш хіть почути від мене, — сказав Крес. — Але то не так.

— А коли б я перейшов Істр і загинув, ти й тоді б мовив, що я у сьому провинний? Важко було сказати, чого більше в царевих словах: усміху чи посмішки, та Крес

відповів, не вагаючись:

— Кожен сам винен у своїх помиляннях, царю царів.

— Маєш на оці себе?

— Й себе, й Куруша.

— Й таки не відговоряєш мене йти на скіфів?

— Я тобі вже казав. Ніхто не хоче бути найнещаснішим серед ближніх.

- І Куруша для сього ж умовляв?

Креса раптом охопила лють. Такого ще Дар'явауш не бачив. Старий потяг осла за єдиний повід, осел безпорадно закрутивсь на місці, лізучи під царевого коня, а кінь почав хвицатись.

- І про Куруша вже з тобою досить мовили, царю царів! Коли ж тобі й сього замало, скажу: тієї ночі, як перейшли з усім військом у землю масагетської цариці Томіріс, цар бачив сон, мовби ти, Дар'явауше, сидиш о двох крилах, одне над Азією, друге над Європою, й то було знаком, що станеш царем, Куруш наказав твоєму вітцеві Віштасггі дати тебе в руки суддям, а царських суддів ти сам знаєш не згірш од мене. Був би коротший на голову, царю царів, коли б Куруш вернувся з-за Араксу живий!..

На диво всіх присутніх такий вибух роба тільки розсмішив Дар'явауша, й він мовив: — Відаю се од вітця свого, Кресе! Й колись, може, назву тебе своїм благодійцем за ту пораду Курушеві.

Ляснувши жеребця широкою долонею по крупі, він здибив його й погнав уперед, за ним кинулися безсмертні, а Крес ступив додолу, пустив повідець і сів на витолочену траву. Віслюк почав лінькувато скубти щось там попід копитцями, а валка йшла й ішла повз них далі, рипуча й перевантажена, й ніхто не звертав уваги на самотнього старця з рудим віслюком на взбіччі.

А ввечері до старця знову прийшов його син Мах…

То було майже невірогідно, й Крес кілька сих днів тільки про нього й думав. Не бачилися рівно тридесять і два літа, й Крес давно вже вважав його мертвим.

Мах стрибнув із широкої гарби й завагався, чи цілувати вітцеві руку при всіх, але Крес упередив його й одвернувсь.

— Речи… своїм отим… — проказав він по хвилі, кивнувши невідь-куди, — що затіяли нерозумне. Так і речи: бичем — не мечем.

— Та в на-нас не сам-мі бичі! — вигукнув Мах, бо не по таку відповідь приїхав він до вітця, та старий Крес більше не мовив йому й слова. До самого заходу сонця вони так і рухались узбіччям: син пішки, а Крес на рудому віслюку.

Й аж поночі, коли ратна валка стала до ночівлі й скрізь запахло димом і підсмаженою шинкою, Крес і собі розвів маленьке багаттячко й випросив у вірменського лучника дві смужки в'яленини. Він уникав і дивитися на Маха, й син, озирнувшись кругом, сам почав:

- І не ті-тільки ми, людяни, отче! — Він, як і належить, вимовив «людяни». — Мідяни та-також підіймуться! І Єгипет, і Вавілон, і всі язики!

Крес підсмажував на слабкому вогні дві стрічки в'яленої конини, раз по раз обертаючи їх на шпичаку, й уся увага його була там, мовби син і не говорив нічого, коли ж і говорив, то не до нього, а так собі.

— Ти лише скажеш йому. Вівін тебе п-послухає!

Поряд ґелґотало своєю мовою кілька вірмен у гостроверхих клобуках. Один з них двічі байдуже глянув на Маха та Креса й знов одвернувся, нікого в них не признавши. Ліворуч сидів гурт ассірійців чи якихось інших семітів. Сі старанно молилися до повного місяця й теж не звертали на двох чоловіків уваги. Кресів син розходився й майже навкрик почав благати вітця, той же сидів, наче пастуший кумир, обхопивши герлигу обома руками, й дивився на свого рудого віслюка: єдине, що дала йому доля навзаєм.

І тільки геть перед обляганням, розіславши на траві куцу віслючу попонку, він сам собі проказав: «Бичем — не мечем…» І так і ліг, навіть не помолившись кумирам ночі, як се робив щовечора.

Вранці, коли він прокинувся, закляклий од холодної роси, Маха вже не було. Крес чув, як син удосвіта перемотав навої похідних ботів і гукнув йому: «Отче!..» Та Крес удав сплячого. Тільки одна сльоза набрякла десь у вічу й защеміла, й він міцніше стиснув повіки, й у голові майнула думка, що робові не личить мати синів.



Розділ 6


Увесь наступний день їм траплялися ладді, що далі, то більше, й коли Махова дієра вийшла з гирла в основне річище Істру, там було ніде повернутись. Туди й сюди сновигали судна всіляких розмірів, і коли б Мах не знав, що їх шістсот, міг би подумати й на тисячу, й на дві.

За високими насадами, щоглами та вітрилами мосту не було видно, хоч річка в сьому місці тяглася просто з заходу на схід.

— На лівий чи на правий берег? — спитав Прокл, нервово шкребучи руду бороду. Мах подумав і кивнув правуруч од себе:

— Да-давай до лівого.

Раті на лівому березі не було видно, певно, ще не почала переправлятись, тож безпечніше було б таки на лівому березі. Поки він блукав горами та степами Фракії, невідомо, що там змінилося й у який бік*

Міст вони побачили стадій за п'ять від того закруту, де річка розділялася спершу на два, тоді на три рукави, утворюючи великий клин у вигляді грецької літери дельти. Забувши все на світі, Прокл вигукнув, уражений небуденним дивовиськом:

— А-а-а!.. Такий міст могли зорудити тільки кумири!

— Його звів то-той самий Мандрокл Саміянин, що й на-на Боспорі.

Голос у Маха був холодний, і рудобородий грек засоромився свого вигуку.

— Відаю… — Тоді почуття гордощів удруге заполонило його, й він зблиснув очима: — Але такий міст не може зорудити жоден інший народ, крім еллінів.

Мах змовчав. На сей темат Прокл був ладен говорити годинами, й тоді з ним узагалі важко сперечатися. Хоча можна б сказати, що кожне велике творіння викликає захоплення тільки тоді, коли людина подарувала його своєму народові, а не зайді.

Він зумисне голосно гукнув керманичеві:

— Ку-ку-куди вернеш! Наїдеш на чужу трі…трі…трі…

Коли починав хвилюватись, Мах ще дужче заїкався, йому бракло повітря, й він круто червонів. І не від сорому, а з холодного жаху перед хворобою свого несолодкого дитинства. Йому часом починало здаватися, що, так ото засапавшись, він одного дня знову втратить мову, й сього разу назавше.

А він не мав на се права. Й перед вітчими кумирами, яких спаплюжили нашесники, й перед рідним народом, що соромиться своєї ганьби та свого нещастя й малодушно зрікається спаплюжених кумирів. Те, що втратили вітці, мають одвоювати сини, бо вже декому здається, що так усе й мусить бути, й так навіть спокійніше й краще, коли за тебе дбає хтось інший. І нікому й на думку не спаде, що той інший дбає, аби зручніше поганяти: як селянин про буйвола.

Вони скинули мотуз якомога ближче до мосту, в першій-ліпшій прогалині між кораблями. Тут ще виднів глибоко проораний у мулистому піску слід від головного хребця чиєїсь дієри чи трієри.

— Може, зженуть, — кивнув на той слід Прокл, але Мах нічого не відповів. Увагу його привернула купка греків у дорогих гіматіях. Вони стояли край самого мосту й жваво сперечалися, перебігаючи то до одних, то до других поручнів, збуджуючи в Маховому серці глухе роздратування.

Сі азійські греки почували себе тут, мов на чужому пиру, куди їх запросили розважитись, а вони все сприймають насправжки й навіть беруться допомагати слугам. Колись Мах сказав се своєму другові, й Прокл відповів:

— Ха! Ми, елліни, многі! То лише частка нас під Дарієм, а є ще ж і Спарта, й Афіни, й Корінф, і острови по той бік Егейського моря… Тому ми так легко дивимося на персів.

То була правда, й те, що Людія вся під персами, — теж правда, й ще гіркіша, бо людян, крім Людії, більш ніде не було, й коли їх не стане там, то не стане скрізь.

І тому людянин ніколи не міг дати собі волю й веселитися на чужому весіллі, бо не мав права розслаблюватись і забувати. Мах колись довго думав, чому він такий скутий у будь-якому товаристві. Спершу відносив се на карб отієї хвороби, що й досі вирізняла його з-поміж інших. Але людина з літами до всього звикається, мав би зрештою притертись і він, та не притирався. Кожна рибина почуває себе вільно тільки в своїй воді, й се виявилося всеосяжною істиною.

Сією думкою він теж колись поділився з Проклом, і рудобородий мілетянин розреготався:

— Як на те, то що ж виходить? Упіймай тунця, посади в садок і занур у його ж власну воду, де він народився? Ха-ха!

Се було давно, їм тоді минало, може, двадесяте, може, двадесять і друге літо, але та думка не переставала пекти йому й зараз. Якось, уже пізніше, Мах знову навернув Прокла до тієї розмови. Прокл не пам'ятав тих слів, і людянин упевнився, що грекам азійським усі моря по коліна, бо є ще й Еллада, по той бік моря.

Мах із Проклом, полишивши дієру на веслярського чільника Коя, що був після них найстаршим, подалися й собі до гурту греків біля мосту.

— Він та-там, — сказав Мах. — Я видів.

На мосту ще працювали теслі, з правого боку на доброго півпоприща бракувало поручнів, і технітарі поспішали. Мах подивився вздовж мосту, серце йому стислося. Полотно було струнке, ледь напружене течією, схоже на нубійський лук, і протилежний кінець його ледве мрів на правому березі широчезної річки. Певно, взавтра сосновими плотами мосту прогуркочуть перші сотні комонників Багабухші, й війна почнеться насправжки. Велика війна, що вселяла сподівання в серця багатьох людей і багатьох народів. І кожен своєю мовою молив своїх кумирів про своє.

Й Мах уперше подумав: певне, й сього разу, як бувало в давнину, кумири теж поділяться навпіл, й одні тягтимуть руку за одних, інші ж — за інших? Колись таке було, й він се знав із пісень мілетських співців, якщо всі ті пісні про білокам'яну Трою та ітакського царя Одіссея — не вигадки самих співців.

— Як ти ми-мислиш? — спитав він Прокла. — Оді-діссей був на світі?

Прокл удруге, вже зблизька, зачарований величчю мосту, перепитав, але Махові забракло бажання говорити. Коли те все й було, то, може, п'ятсот, а може, й більше літ тому, й греки завше пишаються тими переказами. Людянинові говорити з ними про се не випадає, бо ж троянці були родичами людян.

Коло мосту вешталися всі тирани й демагоги дванадесяти грецьких полісів, що привели свої ладді на підмогу Дарієві:,йонійці Страттіс Хіоський та Лаодомант Фокеянин, Еак Самійський, якому йшов чи не дев'ятий десяток, еолянин Арістагор з Кіми, геллеспонтяни Дафніс Абідський і Гіппокл Лампсакієць, Герофант із Парія та Метрадор Проконнеський, Арістагор Кізікіянин, Арістон з Візантія та Мільтіад Херсонеський. Був тут і саміянин Мандрокл, який раніше з'єднав мостом Азію та Європу, а тепер обидва береги й сієї неймовірно широкої й могутньої річки, було кілька найближчих архітектонів Мандрокла й, звичайно ж, сам Гістіей, друнгарій кораблів усіх грецьких городів, які пішли за Дарієм на Скіфію.

Мільтіад зиркнув на Маха та рудобродого Прокла й одвернувсь, а Гестіей спитав:

— Де син моєї сестри? Мах відповів:

— Кой на дієрі за… чі-чільника, тиране.

Гістіей, худезний, довготелесий, наче в'ялений тунець, кивнув усім і подибав на похилий насип, що вів до мосту. Всі пішли за ним, і незабаром Мах із Проклом знову лишилися самі. Й коли тирани та демагоги проминули ще недороблену частину поручнів, вони поплентали назад, де між іншими суднами стояла на приколі їхня дієра.

— Погукає? — спитав Прокл. Мах кивнув:

— Ви-видів же, то погукає.

Вони просиділи на носі дієри до другої й третьої варти, але ніхто по них не прийшов, і Прокл шепнув:

— А може, й не видів?

— Ви-видів.

— А коли видів, то не впізнав.

Людієць по очах бачив, що їх упізнано, та се однаково не приносило втіхи, й вони полізли в короб спати, раз по раз прокидаючись і наставляючи вухо. Та кругом висла росяна тиша, тільки хвиля шепотіла в березі та чулося кахикання чатників-навтілосів з ближніх і далеких суден.

Уранці прокинулись од гомону й іржання. Визирнувши з-за насаду, вони побачили рать, яка нескінченним потоком пливла по мосту й віялом розтікалася на чотири боки. Нині Багабухша вирішив переправлятися відразу чотирма тьмами, й кожна тьма тяглася тепер кінь за конем. Тільки на чверть стадії від мосту комонники знову збивались у лави по четверо й ішли й ішли на полуніч, де в болотах і плавнях між коліном Істру та величезним озером лишалася вільна смужка проходу.

— Не було, — сказав рудобородий, і Мах тільки головою кивнув.

А рать лилася й лилася, заполоняючи землю скіфів, скорена невидимій, але, певно, міцній руці.

Ввечері, коли над високими вербами повисли кошлаті хмари, хтось із темряви погукав:

— Се дієра Маха?

— Се-се! — відгукнувся Мах, і всередині йому похололо.

— То зійди на берег!

Обоє товаришів помацки злізли сходнями, й незабаром прийшлий шепнув

їм:

— Ходіть за мною…

Його чорна хламида розтанула в пітьмі, й тільки за шарудінням кованих морських сандалій можна було вгадати, що він десь попереду. Йшли довго, й Махові здалось, ніби тому ходінню не буде кінця. Праворуч у невисокому березі незліченним рядом стояли ладді, великі й менші, й на тлі сірого неба було видно тільки їхні високо задерті вгору носи то у вигляді драконів, кентаврів або грифонів, то вивершені міцною колодою з фінікійського кедра.

Й аж на великому закруті, де Істр повертав круто ліворуч, проводир став, і вони мимохіть наскочили на його чорну спину. Він подав їм знак, а сам зійшов до води й незабаром гукнув і їх. На Маха справило враження, що ні на суднах, ні в березі не горіли вогні й не вешталося моряцтво, й те важко було пояснити, бо ніхто ніякої повелі йому не давав: палити багаття чи ж утримуватись.

На великій трієрі їх зустрів здоровезний навтілос у білому, й Мах підняв руку:

— Хайре, демагоже!

— Хайре, — відповів той і потяг їх у короб.

Уся передня частина трієри була відгороджена, й там горіло світло. Попід косими стінами ворушилося душ семеро, чиїх облич не можна було добре роздивитися.

— Се він, — сказав херсонеський демагог Мільтіад, і тепер Мах із Проклом завважили, що поділ його білого гіматіону оторочений не чорною, як здалося надворі, а червоною лиштвою з золотими косинцями.

— З чим приїхав? — спитав грубий голос; Мах пошукав очима того, що говорив, і повагався. Той підняв руку: — Се я питаю. Що привіз нам?

Людянин повагався, й демагог Мільтіад уточнив:

— З вітцем видівся?

— Не-не хоче він! — крикнув Мах, роздратований сією грою в піжмурки, суто грецькою грою.

Мільтіад поклав йому руку на плече, й Махові враз мовби відлягло, й він сказав уже спокійніше:

— Вгово-вговоряв я його: «Речи Дарієві, щоби не палив мосту!» Не хоче… Той, що сидів найближче до Маха, перехилився й почав швидко ґелґотіти своєму

сусіді. Говорив по-арамейському, Мах легко розпізнавав мову семітів, їхнє горлове хекання та безкінечне «ш-ш-ш», але майже нічого не розумів, тільки й того, що йдеться про нього та Креса.

— Сідай, — сказав Мільтіад і сів, потягши за собою Маха. Й аж тепер, коли в коробі заговорили не тільки по-грецькому, він пояснив людянинові: — То вавілонський бахкашатх Тухімпаласхар. А той далі — мідійський князь Астяг. А се, — він показав праворуч біля себе, — жонин брат Псамтікового сина, фараона єгипетського. Всі поклялися на мечі…

Мах ледве слухав його, похмуро зиркаючи на Прокла, що лишився стояти в порозі. Дарій мосту не кине по собі, пустить за водою, й усі їхні розрахунки й сподівання пішли прахом, і жодне кляття тепер не важить. Він хотів сказати се людям, які сиділи поряд, але стало неймовірно шкода їх, а ще більше себе, й він сказав:

— Гети, сі фракіяни, знову виставлять п'ятдесят тисяч…

Усі були пожвавилися, та перед ними знову встала примара мосту, що за день-другий розсиплеться на колоддя, й вони притихли.

— Не-не ліпо, — мовив Мах, — коли все буд-дується на однім камені. Тепер ка-камінь з-під нас вибито, й ми нічого не можемо сказати.

Прокл, не знайшовши собі місця на лавах, сів просто на порозі й провісив руду бороду між розчепірені коліна.

— А коли сі гети вдарять на Дарія вже тут, по сей бік Істру? — мовив він, але йому заперечив Мільтіад:

— Гети на правому березі. — Й звернувся до Маха: — Так же?

— Мабуть, — відповів людянин.

— То де вони візьмуть стільки ладь? А плотами… Та ще поки… — Він тільки безнадійно рубонув повітря рукою й таки мав слушність.

Почулося жебоніння, й тлумач переклав грецькою мовою:

— Наш друг Тухімпаласхар рече: доти Дарій уже розтрощить усю Скіфію. Треба шукати іншого шляху, рече Тухімпаласхар, бо так персів не змогти.

— Якого? — обізвався той самий грубий голос із кутка, й Мах аж тепер пригадав, хто се мовить: тиран Самоса — Еак; він мав уже літ із дев'яносто, хоч сього б йому ніхто не дав. — Якого шляху? — перепитав старий, але йому не відповіли.

Шлях був один: гети розрубують військо Дарія навпіл, за одну половину візьмуться всі гуртом — Азійська Еллада, вавілонські повстанці, єгиптяни, мідійці й людяни. З другою половиною мусять упоратися самі скіфи — хай допоможуть їм кумири. Але сей шлях був закритий, бо гети, так і лишаться на тому березі.

— А я мислю, що ми й зупершу будували все на піску, — обізвався Мільтіад.

— Пощо? — спитав за всіх Еак.

— Не такий басилевс Дарій невіголос, аби лишати в затиллі своєму сей міст. Хоч хай би йому про се сам Крес мовив.

Маха мов ножем штрикнуло — не тому, що згадали його вітця, а через те, що се сказав Мільтіад.

— Вам, грекам азійським, легко дихається! — вигукнув він, навіть не заїкнувшись, і, певно, саме тому, що слова зринули так вільно й без жодної запинки, се збентежило його ще дужче. — Ле-легко дихається, бо маєте с-собі вільну землю й ту-тут, у Європі! А що ректи на-нам, людянам? А що ректи їм, ва-ввавілон-нянам? А що сим-о є-є-є…

Він остаточно зашпортавсь, червець сорому й розпуки залляв йому чоло й потилицю, а щоки лишалися бліді, мов крейда, й се всі бачили навіть у мерехтливому світлі оливкового кіптявчика. Й тут устав єгипетський воїн Нехо. Він говорив поволі, нівечачи дорійський діалект еллінської мови, якого його навчили в юності колоністи:

— Елліни — завжди зрада! Дружба-дружба — зрада! Я більше золота — мені дружба, ти більше золота — тобі дружба, мені — зрада!

Не відомо, як би повелися греки після Махових і Нехових слів, бо вже дехто схопився доводити їм свою правоту, коли б не відчинилися двері трієрархової комірчини. Прокл, який сидів на порозі, притулившись до дверей, упав навзнак і, задерши ногу, вдарив того грека, що тлумачив сусіді-вавілонцеві. Се було так несподівано, що ніхто спершу й не завважив постаті в дверях.

То виявився Кой, чільник веслярів Махової дієри.

— Дієрарше, — сказав він до Маха, — тебе викликає друнгарій.

— Як ти ввійшов сюди? — гримнув на нього Мільтіад. Кой лише недбало стенув плечима:

— Якийсь пацюк біля трієри не впускав мене, так я його мусив оглушити.

Се сталось, певне, тоді, як у комірчині зчинився галас, бо ніхто нічого не чув; певно, демони позакладали всім вуха.

— А ти хто? — визвірився на нього Мільтіад і витяг меч. Але Прокл попередив його:

— Кой, син Ерксандра-лесбіянина… Небіж Гістіея.

Юнак дивився, доки Мільтіад поволі вкладав свого короткого меча в піхви, й вийшов, не причинивши дверей. У запалій тиші було чутно, як він рипить лазивом, іде через опалубку носа, тоді стрибає на мокру смужку берега й рипить піском. Прокл обсмикнув свою бороду й вийшов, та недовго длявся.

— Се той, що вбив свого родака з мітіленської фратрії,- сказав він і докинув уже самому Мільтіадові: — Твій навтілос теж мертвий…

П'ятого дня після початку переправи, коли мостом через Істр потяглись на скіфський берег останні тисячі маленьких жовтолицих китаїв, тірренців, латинян та інших диких народів, шахиншах Дар'явауш скликав велике звіщання.

Його намет стояв на березі неосяжного, як море, озера, що майже зливалося з Істром, відгородившись од нього вузенькою звивистою смужкою суходолу. Рать низкою тяглась понад Головним гирлом, і Дар'явауш міг не тільки бачити її, а й рахувати тисячні й сотенні знаки та корогви. Але його думку полоняло зараз інше, й він пильно слухав темних і військових чільників.

Усі перси висловилися за те, щоб міст після переправи спалити.

— Аби не кортіло ні своїм, ні тим паче чужим, — підсумував Гаубарува, Дар'явауш схвально кивнув Окові царському й глянув на чільника грецьких ладь.

— Мислю, — сказав сухоребрий і чорний, мов зав'ялений тунець, Гестіей, певно, наймиршавіший серед усіх присутніх, — що так буде найліпше. Але, володарю всього, дай сказати слово й моїм товаришам, що привели до твоїх ніг ласкавих свої трієри й дієри. Може, вони мислять не так?

Дар'явауш осягнув усіх примруженими очима й лунко хиркнув носом:

— Добре. Хай скаже… — він ще раз обвів усіх поглядом і спинився на Мільтіадові: — Хай скаже сей велетень!

Мільтіад заблимав од несподіваної ласки царя царів, нарешті стямився й схилив голову:

— Якщо питаєш мого слова, найвищий, я повідаю таке… — Він підозріливо глянув на Гістіея, та той пас очима чорну Дар'яваушеву бороду, в якій заплуталася довгаста кісточка фінікійської ягоди. — Повідаю таке, як повідали й інші!

Дар'явауша сі речі не знати чому здивували, й він довго й сердито дивився на Мільтіада, й кісточка в бороді йому дрібненько тряслась. Мільтіад бачив тепер тільки ту руду цятку в розчесаному хмаровинні царевої бороди. Поряд із друнгарієм стояв, спираючись на білу палицю, Кой, син Ерксандра-лесбіянина, й Мільтіад намагався знайти зв'язок між ним і тим дзвінкоголосим юнаком, що так несподівано вдерся до їхнього короба й забив моряка. Все було просто, зовсім просто, бо Кой доводився небожем Гістіеєві, мав під рукою майже сто лодь трирядних і дворядних і сидів на всіх булах. Але і його чорні кущуваті брови, й гак довгого носа, й невловний погляд синіх очей викликали в Мільтіадовій душі неясну тривогу, й він зиркав то на Коя, то на його дядька Гістіея й чогось чекав.

Сьогодні Дар'явауш побажав почути Мільтіадову думку, хоча досі ніколи й не помічав його, й се теж непокоїло, Мільтіад і цареву ласку тулив до тієї купи, й відповів зовсім не те, що думав і про що мріяв, убачивши в царевому запитанні пастку.

Мільтіад чи не в десяте поглянув на Коя, й сю мить Дар'явауш запитав:

— А що мислить чільник лесбійських трієр?

Кой був не менш розгублений, ніж Мільтіад, і голос його затремтів, коли довелося відповідати цареві.

— Я мислю… — він зиркнув на свого кощавого можновладного родака, тоді на Мільтіада, й Мільтіад був певен, що все, вимовлене по сій хвилі, стосуватиметься його. — Мислю, що тобі, володарю всього, не слід руйнувати мосту.

В світлиці царського намету запала тиша, й виразно почувся гомін раті, яка йшла й ішла берегом на полуніч. Вої перегукувалися нікому тут не зрозумілою мовою, й над тим гамориськом лунав тягучий клекіт коршуна: «О-лі-лі-лі-лі…»

Дар'явауш спитав лесбіянина:

— Чому?

Кой ніяково кліпав, шукаючи підтримки в дядька, та Гістіей був не менше від нього розгублений. Але думка в Коя, певно, випрозоріла, й він, хоч не зовсім отямившись, відповів:

— Тому, що не можна палити по собі мосту. Ми, елліни, царю царів, живемо серед річок і гір і маємо вельми многі мости. Коли б ми палили свої мости, їдучи жати ячмінь, то не мали б як вернутися додому із снопами.

Мільтіад не вірив своїм вухам. Те, чого він і його друзі домагалися з такими муками, несподівано прийшло само. Дар'явауш, мабуть, теж схилився до сієї думки, бо ласкаво глянув на Коя й Гістіея. Лише щось хотів він завважити грецьким чільникам і вже й носом хропнув, але в сей час до намету вхопився Багабухша:

— Великий!

Усі погляди звернулись у його бік. В одній руці чільника перських комонників була золота миса, в другій — такий самий глек.

— Гети се дарують тобі! — врочисто мовив Багабухша і поставив принесене цареві під ноги.

— Земля й вода? — спитав Дар'явауш.

— Земля й вода, — відповів той.

Мільтіадові все похололо всередині. Цілий і невшкоджений міст, який лишиться стояти через сю велику річку, втрачав тепер усяку вагу. Гети впокорені, й усе знову полетіло сторч. Удруге й, певно, сього разу вже остаточно.

Дар'явауш зняв із себе широкого золотого пояса й на знак вдяки подав Багабухші. Перший чільник царського війська підійшов і чемно поцілував його в плече. Тоді цар царів звернувся до нього:

— Ти упокорив диких фракіян, і я, цар усього на світі, дарую тобі їхню землю й їхню воду.

Багабухша не зразу збагнув, що се мало означати, коли ж дотямив, що цар у найхитріший спосіб одбирає в нього владу над військом і садовить сатрапом на сю дику землю, зблід. Але Дар'явауш його заспокоїв:

— Попереду лишається останній не впокорений нами народ — принеси мені й від нього землю й воду!

Багабухша всміхнувся, й Дар'явауш простяг руку:

— А тепер дай мені лише свій бич.

Вельміж одстебнув бича з пояса й подав цареві. Дар'явауш одрізав найдовший кінець і під здивованими поглядами присутніх заходився в'язати на ньому вузлики. Се тривало довго, й усі мовчки стежили за вправними пальцями володаря всіх країн і всіх людей. А коли він закінчив, вельможі й дихати перестали.

— А се тобі,- сказав Дар'явауш, простягаючи ремінець Гістіеєві. Кощавий грек уклякнув перед царем. — На ремені шістдесят вузликів. Розв'язуй по одному щодня й стережи міст. А коли розв'яжеш останній і мене не буде, се значить, я лишився в Скіфії, своїй новій землі, на зиму. Тоді пали міст і вертайся додому.

Наступного ранку, випереджаючи задні полки, Дар'явауш чотирикінною колісницею в супроводі тисячі безсмертних подався на полуніч. Ратники, білі, жовті й чорні, сахаючись царських крикунів, захоплено дивилися вслід володареві всіх земель, річок і гір світу.

Й коли курява за ним уляглась, узбіччям тієї самої дороги рушив син колишнього царя Людії Мах. До сідла в нього був припнутий ще один кінь, запасний, бо ніхто не знав, де стоять скіфи й скільки до них їхати…



Розділ 7


На чотири дні від гирла вгору, там, де в широкоплинний Бог упадала маленька стрімка річечка з гіркою водою й не менш дивною назвою Мертвовід, стояло кілька великих наметів із князівськими знаками при верхах. Найвища, вся червлена, з білим мереживом на подолі й чорним конячим хвостом угорі, належала Великому князеві полянському Ярополкові, який уже двадесять і восьме літо тримав Меч Юра Побідника й сидів над князями та племенами всіх сколотських земель: і Полянської, й Древлянської, й Севери.

Поряд із Ярополковим наметом стояв ще один, такий самий, лише без великокняжого знаку на верху. Там сів княжич Рядивой, син Ярополка. Навпроти ж них ішли підковою намети князів, підручних Великому руському князеві: Боримисла, жупана древлян, Люта Пугачича, князя землі Сіверської, Калева, везера Чуді, Вячка, бана кривичів і словін, Мачика, господаря жиличів, Базара, баша бродників, Вулька, ксенжа лютичів, Таза, феєделема курян чорноризих, Переяслава, князя туричів східних, і Патяя, вождя самояді.

Князі й вожді сиділи на галявці перед Ярополковим наметом кругом великої попони з питвом і наїдками, сиділи, хто на сідлах, а хто просто на свіжій траві в цілковитій тиші, тільки за півпоприща позаду, де лука розходилася між берегами Богу та Мертвоводу широким зеленим клином, никали групками боляри, пани, можі та вої й паслося зо дві сотні коней.

Золоті й срібні корчаки стояли повні меду, пива свого й грецького, та жоден із дванадесяти не торкався бодай вуса вмочити. На сей з'їзд усіх скликав Великий князь руський полянський, а тепер був і сам не радий. Розмови кругом попонки точилися незначні, Вячка похмуро казав Переяславові, як їхав і кінь його ще в воротях спіткнувся на ліву ногу. То було недобрим знаком, і всі те знали, та Переяслав лише морщився й кивав, зиркаючи скоса на курянина, який навіть до страви не скидав свого чорного клобука.

Патяй, з ніг до голови вбраний у сирцевий скоряний одяг, заходився перемотувати хутряні навої. Від нього потягло старим потом, і се мовби підштрикнуло Переяслава.

— Туричі не підуть супроти персам! — Він виклично глянув на всіх. Дехто ховав очі долу, а чудський везер Калев перезирнувся з Вячкою та Базаром. Базар подивився на Переяслава, тоді на Боримисла, проте молодий древлянин мовби й не чув сказаного. — Думали ми, що за Дарієм прийдуть і греки, але греки з ладдями стоять у Дунаї. Нас Дарій не вчепить — не дістане землі Турицької. Межи вашою й нашою волостю лежить рів глибокий. Тисячу войників на вал рову — й ніхто не пройде!

Великий князь глянув на Переяслава й тут-таки сховав очі за кущатими бровами. Ті чорні брови здавалися чужими насупроти сивого чуба, коси та сивих вусів.

— А ти що вречеш? — звернувся він до Вулька. Ксенж лютичів презирливо посміхнувся:

— Коли Переяслав рече, же його рову не зможе ніхто, тоді нех спробує Дарій удолати Віслу!

— А ти?

Господар землі Жилицької Мачик, на якого дивився Великий князь, лише стенув плечима:

— Що ми лихого вчинили персові?

Древлянський жупан Боримисл, із голеною, як і в Ярополка, головою й так само виголеним підборіддям рвучко обернувся до жилича, й темна змійка коси на тім'ї стьобнула його по щоці:

— Ти відаєш, Великий княже, кого спрошати! Пощо не спрошаєш мене? Чи його! — Він кивнув темним чубом на чудського везера.

- І тебе спитаю, — нахмурився Ярополк. — Але зупершу старійших, а ти ще… — Він пошукав слова, та побоявсь образити запального древлянина. — Ти ще єси одрок. Та й відаю, що нам уречеш…

Базара, чорнявого, як жук, баша кочового племені саків, на яких сколоти казали просто бродники, слова Великого руського полянського князя вчепили за живе. Він був однакового з древлянським жупаном Боримислом віку й вигукнув, калічачи сколотську мову:

— Розумна — не як сивина, а як розумна!

Іншим разом усі дружно й незлобиво пореготали б з Базара, та зараз було не до сього, й кожен чекав, що відповість башеві бродників Великий князь.

А той не знав, що відповісти. За останній місяць, одколи Дарій вийшов до Дунаю, Ярополк геть розгубився й не наважився б образити найпослідущішого підлого ратника, не те що міцного баша бродників. Обачливо всміхнувшись на мову Базара, він, однак, відповів головному супротивникові. А головним, і се всі зрозуміли від початку з'їзду, був древлянський жупан.

— Боримисле, послухай, що повім тобі. Твій отець був мені братом уперше: моя мама була сестрою рідного діда твого. Ти політок моєму Рядивоєві, я люблю тебе, як і свого сина. Послухай мене. То є небачена сила — сей Дарій. Кров побіжить у суху землю й зробить її болотом, а ми однаково не встоїмо. — Він пожував бляклими вустами й додав: — Цілий світ не встояв.

— А кумири, кумири! — вигукнув Боримисл. — Наші кумири речуть: хто на сім світі робом був — буде й на тім!

Князі й вожді заворушилися. Слова жупана не припали їм до смаку, та й кумири в кожного свої й рядять за своїм законом. Вилицюватий самоядин Патяй хитро посміхнувся:

— Руський кумири — древлянський кумири. Самоядський Чам-Пас — у-у-у!.. Його було важко второпати, але всі й так знали, що Патяй ніколи не вчинить

супротиву полянському князеві. Й Мачик, жилич, не вчинить, бо злякається. Вульк, ксенж лютичів, теж не згодиться воювати з Дарієм, але не тому, що боїться полянського Великого князя, а від упертості й пихи. А решта дивитимуться на них і собі тягтимуть і зволікатимуть: може, минеться чи ще якось обійдеться. Переяслав же, крім греків, нікого не бачить, і лише греки могли б викликати його на герць, бо лють між ними та туричами споконвічна, й се вже нікого не дивувало.

Великий князь важко зітхнув. Кумири полянські вимагають од русина того самого, що й древлянські од древлян, та чоловік живе не на небі, а на землі, живе, доки живеться, коли ж його візьме холоднорука Морана й понесе на той світ… Але про те Ярополк не хотів і думати. Слова Боримисла таки розсердили його, й він сказав, стримуючись, аби не крикнути:

— Коли ректи правду, Боримисле, то перси йдуть раттю не на нас, усіх отут, а на вас…

І йому самому стало ніяково, бо в тому речінні не було ні честі, ні поклику родацької крові, але Ярополк востаннє ходив у січу літ тому з тридесять, коли ще й Великим князем не був, а знамено висіло над оселею вітця його, й Меч Юра Побідника теж висів на сволочку в красній вітчій світлиці. Та й ратилися ж із дідом осього Патяя, й то була не рать, а, по суті, гулянка: самоядь сплатила дані не по трьох білках з лука, а по двох, та коли дружина руського князя потовкла їх трохи, все знову стало, як і раніш.

Боримисл відповів на закид Великого князя словами, що зовсім не личили ні до його літ, ні до стану:

— Коли тобі врубають пальця, то болить однаково, Великий княже, хоч великого, хоч мізинного, хоч котрого.

Уражений притчею жупана, Ярополк почав виправдовуватись:

— А так, жупане, так речеш… Але… всім відомо, що перси прийшли сюди правити мсту з вас, древлян, а не з нас. Твоє плем'я, що на нього греки речуть паралати, а за ними й перси так само, колись ходило в Азію, й ратилося там, і городи їхні брало, й дань брало золотом і сереблом, і всіх підібгало під себе: й людинів, і мідян, і сих-таки ж персів…

— Се було тому двісті літ! — знову сіпнув блискучим оселедцем коси Боримисл. — І ходили раттю в Азію не самі тікмо древляни, а й туричі, Великий княже! Тепер же Переяслав про се мовчить, бо мислить, що його хижа скраю й перс її не зачепить! Але милиться й Переяслав, і всі отут, і ти милишся.

Раніше таких речінь супротиву Великому князеві ніхто нікому не дарував, але сьогодні все пішло новими стегами, й не образа гідності володаря вражала всіх, а те, що володар охищається.

— Ви, поляни руські, засиділися! — кинув Боримисл. — Застоялися, мов комоні розгодовані, що їх не сідлають і до раті не беруть. Розжиріли жирами золотими, торгуєте пшеницею з греками й стали вельми важкі.

— А нібито не ліпо, коли ратаї замагаються? — став на захист Великого князя турич Переяслав. — Даби орали й ви плугом желязним, а не деревним оралом, то й ви б мали злата й сребра, як мають русичі-поляни. А так єдва до нового жита жиєте.

Того Боримисл не відав, бо за свої літа багато чужих земель об'їздив, але в країні русичів опинивсь уперше. Та йому важливіше було знати, що скаже Переяслав згодом, і він чекав. І турич не забарився:

— Не можемо ми ратитися з персом. Треба миритись. У запалій тиші Великий князь квапливо спитав:

— А ти, ксенже?

Вульк не без погорди відповів:

— Лютичі ніколи не нападали перса, й Дарій іде не на нас.

— А ти, Тазе?

— Я — не ратися!

— А ти, Патяю?

— Не ратися! — повторив те саме вождь самояді.

— А жиличі?

Господар Мачик спершу розглянувся, тоді тихо проказав:

- І я також…

— А ти, княже сіверський?

Лют Пугачич дивився на повну чару перед собою, й Боримисл, який сидів поруч нього, аж подих затамував. Лют Пугачич запально говорив йому звечора супротиву Ярополку, який постарів і всього боїться, й від Лютового слова залежатиме багато чого. Та Лют мовчав, і Боримислові було видно, як червець потроху заливає й заливає йому й скроню, й ліве вухо й повзе до щік.

— А пощо допитуватись, Великий княже! — знетерпеливився турицький князь. — Бери братницю златну, я також докину в неї жменю турицької землі. Хай ліпше так, ніж… Ось вона — я привіз із собою!

Він дістав з-за пазухи скоряний капшучок на ремінчику й підняв угору. Далі Боримисл терпіти не міг. Схопившись, він стрибнув до Переяслава, хапонув за вузлик, обірвав ремінець, тоді витяг меча з піхов і розрізав скору. Суха земля посипалася в нього між пальців у траву.

— Тепер не матимеш чого слати персам у дар! — зблідлими вустами проказав жупан і поволі ступив на своє місце.

Й аж тепер Переяслав оговтався, пружиною звівсь на ноги, меч його свиснув, але не впав на голову Боримисла, тільки розтяв йому свитку на спині: то син Ярополків княжич Рядивой, який не промовив на сьому з'їзді жодного слова, бо й голосу ще не мав, хоча був чільником вітцевих комонників, переметнувся через уставлену питвом і їдлом скатертину й ухопив турицького князя за ноги. Бризки пива й страв полетіли на всі боки, й усі князі та вожді позаголювали хто меч, а хто ніж, чудин Калев заломив Переяславу руку й викрутив оружжя, а Вульк тим часом став поперед Боримисла, не даючи йому витягти лезо помсти.

Великий князь теж сахався від одного до іншого й хрипким од хвилювання голосом благав, і соромив, і вмовляв:

— Лякніться Перуна, князі! Лякніться й не которайтесь! Але з'їзд на тому й скінчився, хоч побийників і розборонили.

Вранці кожен князь пойняв свою дружину, й мисок між Богом та Мертвоводом знову спорожнів. Лют Пугачич пішов на полуніч, Вячка, бан кривичів і словін, теж услід йому, за Прип'ять, а ксенж Вульк — на захід сонця, а господар Мачик і Таз курський — на всхід, а Великий князь та син його Рядивой — понад Богом угору, слідувані самояддю Патяя, а Переяслав — на полудень.

І тільки Боримисл, і Калев, і Базар перебрьохали верхи через гіркі хвилі Мертвоводу й розсідлали коней. І коли зібралися втрьох, баш Базар сказав:

— Рубай треба Ярополк.

— Як — рубай? — не повірив своїм вухам вилицюватий русявець Калев.

— Так: рубай! Ш-шуф! — і він ударив себе ребром долоні по в'язах. Калев аж очі вирячив, проте закивав:

— А-а! Ага! Ага!

Боримисл не відповідав. Ся думка зародилася в ньому ще з учорашнього ранку. Й не тоді, коли Ярополк одгороджувався гостроколом непричетності й до сієї війни, й до Дарія, який буцімто привів свою сімсоттисячну рать не супротиву всім, а лише заради древлян, а тоді, коли Переяслав кинувся на Боримисла з мечем, а Великий князь почав усіх умовляти. Старий зробився Ярополк, неповороткий і лякливий, — і він тоді ще раз, уже подумки, а відтак остаточно назвав його застояним конем, що тільки й знає свої ясла, а всі голоси та шерехи за стайнею жахають його.

Сьогодні вранці господар землі Жилицької зібрався найраніш, але потому ще довго мулявся, й Боримисл одчував, що се неспроста. Тоді сотня його ліпшої дружини побралася й зникла за високими кущами верболозу, а він пригнав назад і, не зсідаючи з баского коня, мовив:

— Жупане, не сердь себе. Всі так — і я так… От коли б Дарій прийшов у землю Жилицьку…

— Добре, — відповів Боримисл і з посміхом підняв руку.

Мачик відчув у його словах більше, ніж належало, й разів зо три обкрутив коня на місці, та володар Древлянщини більше не мав наміру говорити, й він погнав навздогін своїй дружині.

Й тільки тоді Боримисл обізвавсь удруге, дивлячись на білий круп Мачикового коня:

— Добре… Коли маєш таку хіть — добре!

Й тепер він думав і про сі свої слова, й про той рішенець, який підказав йому, сам того не знаючи, господар Жилицької землі, й про великого князя Ярополка, що вже не міцний тримати в руках Меч Юра Побідника. З глибокої задуми його знову вивів Базар:

— Комоні! Княже, комоні біжи!

Боримисл глянув туди, куди показував рукою баш бродників, та так і застиг. То мав бути Лют Пугачич, бо Лютові мусив урешті прийти й розум у скроню, й совість у серце. Комонники наближалися вчвал, Базар і собі вигукнув:

— Севера коняз!.. Севера!..

Але гострий на око бородань Калев і досі мруживсь, і Боримисл дивився то на нього, то на вершників.

— Три тисяча! П'ять тисяча!.. Тьма! — вигукнув Базар, й очі його радісно блищали, мовби він тільки й чекав сього щасливого дня, коли зіткнеться з тьмою ворога.

— Хто? — спитав Боримисл, але на гребені горба вже з'явилося кілька десятків комонних. Усі вони були в білому, й навіть здалеку кожен міг би впізнати білосвитників-сіверян.

— Севера! — підтвердив і Базар, і незабаром Лют Пугачич у супроводі старої дружини спинився коло Боримисла.

— Тьму привів тобі,- сказав Лют Пугачич. То було геть дивно, як се він упорався так швидко зібрати свою рать і привести аж із Севери, й древлянський жупан був би й уголос висловив той подив, та сіверянин сам пояснив: — Не хотів казати се при Великому князеві, що маю тут, близько, тьму комонну. А тепер собі мислю, що вона тобі, жупане, придасться.

Боримисл підійшов і рвучко обійняв Лютибора Пугачича, аж золоті плашки в обох на грудях заскреготали.

— Намислив я, жупане, — сказав Лют Пугачич, — убити Ярополка.

Хвиля радості заполонила душу Боримислові, й не тому, що сіверський князь розпутав йому руки, а через те, що про се сказав саме він, людина, якій Боримисл найбільш вірив і яку відразу, з першої зустрічі, полюбив.

І Боримисл широко й вільно всміхнувся до Лютибора Пугачича, й десь у потаємних закамаринах серця втонули й сумніви, й страхи перед смертним гріхом, що його мав собі взяти на душу, й він гукнув до Калева, Базара та Вячки:

— Хай споможуть нам ваші й наші кумири!

Се було знаком до рушання, й чільники побігли ладнати дружину. А з горба вже лава за лавою сходили комонці Лютибора Пугачича й незабаром увесь видолок ожив, зблискуючи білими, чорними та гнідими крупами, настовбурчившись тисячами списів.

До Люта Пугачича підійшов чорнявий і кирпатий, як і сам князь, болярин і щось тихо проказав йому. Пугачич мовив Боримислові:

— Сей болярин рече, що сліди їхні свіжі. Ще й трава після коней не встала.

Вони пішли тим слідом, воджені трьома вивідниками, й слід ставав дедалі ясніший, але руської дружини попереду й досі не було. За отими п'ятьма тяглася довга вервечка сіверських комонців, і Лют Пугачич казав:

- І самого вбити треба, й сина його Рядивоя вбити, й онука старійшого й молодшого, аби не було мстеця.

Боримисл похмуро дивився на трьох вивідників, які йшли слідом полянської дружини, й мовчав.

- І рід увесь можеський до третього коліна стребити.

— Вельми єси лютий.

— На те й імено таке маю, — відповів Пугачич, і важко було зрозуміти, чи він жартує, чи мовить упрост. — А ти борися з мислями своїми, та гляди, щоб не змогли вони тебе…

А мислі таки змагали молодого жупана. Полянський князь мусить згибнути, й син його теж… А що буде далі? Закоториться розпрями вся земля, й не відомо, хто куди руку потягне, чи за ним, чи супротиву йому, й стане держава схожа на займище диких коней, у якому з'явилося два ведуни. Й тепер се, а не смертельний гріх чужої, ба й не чужої, а таки родацької крові, бентежило Боримисла. Поділиться земля, й один скаже одне, а другий інше, — й чи не радітиме з того третій, персіянин Дарій, як радіє зараз, коли всі поховалися в кущі, мов олені перед зграєю вовків?

Думати було про що, й Боримисл уперше згадав слова Великого князя, мовлені тоді на з'їзді: «Одрок ще єси…» А що ж діяти, коли старі обважені тілом і духом?

— Право речеш, — сказав він Лютові Пугачичу; той злякано подивився на нього, й Боримисл аж тепер збагнув, що всі ті його речі були й для власного заспокоєння, й що сіверський князь так само з жахом думає про завтрашнє безневинне кроволиття. — Так і вчинимо! — майже крикнув жупан, щоб додати зваги й йому, й собі з ним разом.

Сліди були чіткі й ще навіть вогкі. Поряд із гуртовою витолоченою стежкою тяглась окрема вервечка — котрийсь руський дружинник увесь час ішов трохи збоку від решти, й заднє праве копито його коня було розковане. Та хоч як удивлялися переслідувачі, попереду один за одним тяглись голі горби та жовтоглинні яруги.

— Бан! — урешті вигукнув Калев, і на його й вийшло. Невдовзі вся сотня кривичів і словін із Вячкою попереду напинила коней і почала розсідлувати.

Боримисл не рушив з місця, й Вячка сам підійшов до нього:

— Вот і я пришоу, жупане. Теперя стачить?

— Для чого? Бити Дарія? — Боримисл показав рукою на кілька сот коней і вершників у лузі.

— Не, бити Ярополка!

Боримисл нахмурився. Всі говорять одне й те саме, й жодному невтямки, що то за річі. Він одповів банові:

— Не поляни вороги нам, Вячко, а перси.

— Я й не гутарю, што поляни! Я гутарю про Ярополка, жупане. Я шоу за Ярополком. Ми насягнемо його колі нє ввечері, то заутра вранці.

Базар відразу підхопив його думку й, вирахувавши на пальцях, замахав чорним клобуком у самі вічі Боримислові:

— Вячка — сотня, ти — сотня. Два сотня! Моя мало, й Калев мало — сотня! Три сотня! Три! А Ярополк — сотня, й Патяй мало — сотня і половина! Будеш Великий княз, Боримисле!

Жупан люто блимнув на бродницького вождя, та Калев теж підтримав Базара:

— Ага! Ага!

Боримисл проблукав серед верболозу до пізніх полуднів, а коли з-за Мертвоводу знявся пружний вітер і кущі лягали майже до землі, він зважився, й той вітер, що гнав у бік руського князя, лише зміцнив Боримисла на думці. Кумири теж устали супротиву Ярополкові, й тепер Великого князя ніщо вже не могло порятувати.

Він сказав чільникам трьох племен, що не відцуралися його й у найтяжчу хвилину:

— Сідлайте!

Й вони охоче виконали сю повелю, як досі виконували повелі руського князя, й коли б тепер Боримисл запитав їх, чиї вони, руські чи древлянські, жоден із сих трьох мужів не повагався б.

І ся нова думка нуртувала в його душі й до самого вечора, й до середночі, поки сиділи вчотирьох навколо багаття вже біля іншої річки, Синюхи. Й Боримисл урешті таки спитав чудського вождя:

— Платив досі дань полянському князеві, то пощо ж не маєш хоті платити перському?

— Платити дань Калев не боїться. Й Чудь платити дань не боїться. Так вели кумири. У дань чудини пускай. А в душу — не пускай! Руський князь дань бере, а в душу не лізе. Русини кланяйся руським кумирам, чудь кланяйся чудським. Русини говори по-русинському, а чудини — по-чудському.

— Так пощо ж одкладаєшся від полянського князя, коли він такий ліпий? — гримнув Боримисл, бо вже все вирішив про Ярополка, вирішив для себе, а то головне.

— Дань — може, а рать — не може, — відповів світлобородий чудин, і тим було сказано все. Навіть Вячка та Базар мовчки сиділи, й то теж означало згоду. Відразу за спинами в них блимали вогні дружинників, і сі люди мали добре знати, на що йдуть і що пантрує їх попереду. А ще далі хоркали спутані коні, жменька, три сотні скакунів — усе, що мав зараз Боримисл. То було майже смішно, коли подумати, яка рать суне сюди від Дунаю, й древлянин одганяв сю думку. Завтра має покотитися в траву дві голови, й Боримисл мовчки звернувся до небожителів: «Дай мені, Боже, сили, подаруй мені той гріх кривавий! І ти, Юре Побіднику, не підбий мого меча. Дайте звершити мені моє, а тоді… карайте…»

Перші відчули наближення великої раті жеребці. Піднявши голови, вони певний час удихали пружного вітру, й над лугом заячав їхній переливчатий клекіт. Решта коней теж перестала пастися, й чутливий до сих знаків Базар розплутав найближчого жеребця й охляп погнав до пагорка. Всі стояли й дивилися, дехто почав розпутувати коней, але жупан та Калев із Вячкою нічого не казали, й дружинники не знали, що їм робити.

Й коли Базар по якомусь часі виринув з-за гребеня й щодуху погнав униз, дружинники більше не чекали наказів. Одні ще розпутували коней, інші сиділи верхи й дивилися на вождя степовиків, а треті, збуджено перегукуючись, гнали до князя. Конюх-дружинник підвів Боримислові жеребця, та в сю хвилину перед ним здибився Базарів кінь — мало не скинув свого вершника.

Й щойно Боримисл зібрався гукати до ночівлі, як стрімкозорий Базар простяг руку вперед:

— Дивися, жупан! Там білий комоні!

Боримисл придивився й справді побачив трьох білих коней у видолинку. Можна було б подумати, що се дикі коні, яких у верхів'ях Богу пасеться тисячі й тисячі, та на сих трьох були сідла, й Боримисл здивувався.

— Поганяй, Базар, навперейми, — вихопився бродник, та древлянський вождь нетерпляче крутнув головою.

Коли вони під'їхали, коней виявилося четверо, але поряд, на самім березі сиділо троє можів. Двоє були незнайомі й, певно, якісь чужинці, а третій — син Великого князя Рядивой.

Боримисл, Лютибор Пугачич, Вячка, Базар та Калев підійшли; він устав і благально подивився на вождя Древлянщини:

— Я відаю, куди ти йдеш, брате.

Боримисла вкололо те його звертання, й він глухо спитав:

— Куди?

В Рядивоєвих очах була мольба, й жупан намагався дивитись не йому в вічі, а на синю з золотом свитку.

— Не зводь вітця мого.

— Зодкуду ти… — Боримисл аж мову втратив. Хтось мусив би їх виказати, але ж се було майже неможливе.

— Я відаю.

— Зодкуду?!

— Ще тоді, на з'їзді вбачив. По твоїх очах убачив.

Сидячи верхи, Боримисл дивився своєму пішому родакові понад голову. Сього княжича самі кумири посилали йому, й він аж розгубивсь. Лют Пугачич тримав в одній руці лук, а другою мацав пір'їну стріли в тулі, й Боримислові той його порух здавався виявом найбільшої дружби й любові. Пугачич був ладен узяти частку гріха й на свою душу, й Боримисл остережно підняв долоню.

— Візьми мене талем, і тоді мій отець учинить так, як велітимеш йому ти, — сказав Рядивой, певно, давно зважені й переважені слова, й древлянин відчув, як кров поволі відходить йому з голови й перед очима тьмяніє.

Зусиллям волі та моці він примусив кров побігти взворот, і коли в скронях знову забило й червоні пруги зникли з-перед очей, він полегшено зітхнув. Так учив його робити колись один єгиптянин, старий жрець Сета, й Боримисл аж подивувався, чому раптом згадав і того діда, й ті давні літа. Він ізсів додолу й одчув приємну млість у затерплих ногах. Тоді зняв сивий смушевий клобук, витер спітнілий од хвилювання вид, і в'юнкий карий оселедець коси йому заплутався на кілька днів неголеному тім'ї. Він пригладив його, всукав поза вухо, тоді тернув жменею щетину підборіддя — аж затріщало, й стисненим горлом проказав:

— Так і вчинимо. — Й уперше глянув на супутників Рядивоя:-А се хто?.. Чужинці?

— Ускоки! — засяяв княжич. — Наріклися до тебе.

— Хто ти? — спитав Боримисл безвусого й безбородого чоловіка літ на сорок п'ять.

- Єгиптянин.

— Хто?! — Молодий жупан глянув на княжича руського, тоді знову на безвусого й тільки тепер зрозумів, чому се йому щойно раптом пригадався старий жрець єгипетського кумира Сета. Чоловік був викапаний єгиптянин, але ж Боримисл поспитав його по-своєму, й той не тільки второпав, а й відповів. — А зодкуду речей наших знаєш?

— Був талем при князі Ярополкові…

— То ти Нехота? Єгиптянин кивнув:

— По-нашому просто Нехо, а тут рікли на мене так, як осе ти.

— А я був талем у Мемфісі,- сказав Боримисл, раптом уполонений спогадами.

— Відаю, жупане.

Коли тому тридесять і три літа перський цар Кір-Куруш почав стрімко просуватися на захід, цар Людії Крес, цар Вавілонії Набуна'їд і фараон єгипетський Абмосе уклали межи собою з'юз проти нового азійського вовка. Та вовк наступного літа проковтнув людійське ягня, а ще через вісім літ і вавілонського барана золоторогого. Абмосе почав шукати нових угод і прислав гінця до найсильнішого вільного царя — Ярополка. Великий руський князь погодився й одіслав у Мемфіс талем юного древлянського жупанича Боримисла, фараон убачив у тім образу й прислав до скіфського царя не сина свого Псамтіка, а теж далекого родича Нехо. Така безплідна й хитра спілка нічого не дала, та Боримисл просидів заложником фараона десять літ — аж до падіння Єгипту. Десь-то стільки ж пробув на Русі й сей Нехо, який зараз стояв перед Боримислом.

— Скільки ж маєш літ?

— Сорок і п'ять, — відповів єгиптянин. — Ти п'ятнадесятьма літами від мене молодший.

— А ти, виджу, в грецькому, — сказав Боримисл другому товаришеві Рядивоя. — Чи й ти такий самий грек, як і Нехота?

— Я лю-людин. Мені сказав сей кня-княжич, ніби т-ти не маєш хоті слати персові землю й воду…

Се був син колишнього царя Людії Мах, але Боримисл і не спитав його ймення. Вражений і речами сього заїкуватого чоловіка, й тим похмурим вогнем, що палав йому в очах, і тим іменом, яким той себе назвав, жупан подумав, що, зрештою, всі на світі — люди, й усім притаманно й помилятися, й страждати, й грішити, й подякував кумирам, що вони суть на небі й на землі, у скрутну годину просвітлюють нікчемний людський розум, утримуючи смертного від хиби.



Розділ 8


Сі недовгі гони від мосту, якого лишилися стерегти греки, до Данастрового лиману передові тисячі долали сім днів, хоча могли б здолати й за три дні. Й не безкінечні озера та їхні притоки вповільнювали ходу неперможної раті, а сповнений таємничої загадки степ. Сім днів ішла рать услід вивідній тисячі, й досі жива душа не трапилася на її шляху. Серед воїнства запанувало веселе пожвавлення, бо хоча скіфів' ніхто не боявся, та приємніше йти отак, топчучи нетолочені трави, ніж стикатися будь із ким, хай навіть із найлякливішим і нікчемним ворогом.

Вивідна тисяча прокладала стегу, й за нею теж тисячами, по чотири в лаву, йшли комонці чорносвитого полку безсмертних, прискаючи довкіл срібними блискавками лат, єгипетських шоломів і розчохлених списів.

По ліву руку тягся вже пожухлий од липневого сонця горбатий степ, а за постріл чи півтора щерилися проваллям темні яри, збігаючи до вкритого очеретами берега. Над сизим волоттям зблискувало широке плесо, то був Данастр, і людей смажила спрага, та вони мусили пити літепло з овечих міхів, бо тисяцькі суворо заповіли ратникам не те що пити воду, а й наближатися до берега. Маги справили требу, й кумири провістили перському воїнству не пити з сієї глибокої річки, а лише з малих. І вої суворо дотримувалися провісту, тим більше, що всі називали річку Тірою, по-арамейському се означало сеча, кожен же десятий у раті перського царя був арамеєць.

То здавалося дивним, щоб сеча бігла так осе між берегами широчезною річкою, проте земля була чужа, й кумири її теж, а надто люди, яких досі ніхто й краєм ока не бачив, зате начувся досхочу ще вдома, невидиме ж завжди термосить уяву.

Молодий комоник Оташ, який ще й бороди путньої не мав і їхав у четвірці крайнім, на гнідій кобилі, бо всі четверті мали під собою гнідих, треті сірих, другі вороних, а перші білих, аби решта ліпше бачила їх у січі,- сказав до товариша праворуч:

— А най величніший також п'є воду з міха?

В сей спекотний день не було приємнішого, як думати про ковток холодної води з гірського джерела, й воїн на сірому різаку теж облизав губи, та, перш ніж відповісти, зиркнув на «вороного». Той розмовляв із чільником лави, вже сивим персом на білому інохідцеві, й «сірий» одказав:

— Дурний ще ти, Оташе. Володар усього возить за собою срібляні глеки засмолені, а в них… — він любив покепкувати з юнака, якого йому приставили крайнім, і зумисно помовчав. — А в них вода із священного Хоаспу!

Й лише того він не знав, що, певно, було таємницею й для чільника на білім інохідцеві, хоч той сидів у сій лаві ще за Куруша: третій цар Персії і всього світу возить за собою воду з Хоаспу тільки тому, що так чинив останній цар Вавілону Набуна'їд.

Чільник лави, скінчивши перемовляння з товаришем на вороному, шикнув, і в четвірці знову запала мовчанка. Попереду йшло ще сто двадцять п'ять таких лав, позаду теж, а на відстані шести чи семи стадій першій тисячі безсмертних прокладала дорогу тисяча вивідників, і дехто почав куняти, розпарений полудневим сонцем, і коні також майже спали на ходу, й лише чільники на білих жеребцях трималися, час від часу покрикуючи до підлеглих ліворуч, аби самим не заснути. Досі було легше, бо дорогу безсмертним раз у раз перетинали річечки, хоч маленькі, та все ж куняти не дозволяли. А тут був голий і сухий степ, і ніхто не знав, чи буде йому край, чи вся Скіфія така нудотна.

Й того, що сталося в годину найбільшої розмоги, ніхто ні передбачав, ні сподівався. 3-від берега, з ярів, що темніли на загальному тлі пожухлого степу соковитим шумовинням дерев, раптом почали вискакувати вершники. Не дотримуючись ні ладу, ні повель, вони кинулися на щільні шереги безсмертних і здалека пустили по дві й по три стріли. Безсмертні, що йшли до них «білим» боком, не встигши стямитись, розмішались, білі клуби та шиї чільних жеребців заяскріли червоними стрічками, почулися болісні крики нажаханих тварин, дехто впав після перших стріл, гніді, сірі та вороні коні змішалися, вершники, й самі заскочені, не могли дати ладу ні коням, ні собі. А скіфи вже порубали щільну вервечку лав на шматки, проскакували через них і, носячись понад дорогою, стріляли.

Дехто з безсмертних теж одстрілювався, та тільки «білі» й «гніді» мали луки, вся перша тисяча розмішалася й завирувала, ратники, мертві й поранені, падали під копита, живі товклися по них і дочавлювали, а звільнені від вершників коні дибились одне на одного й, озвірілі від духу гарячої крові, ставали страшніші й від скіфів.

Нападники тут і там устрявали в рукомашну січу, інші ж носилися понад геть розмішаними сотнями, й майже кожна стріла влучала то коня, то вершника. Гамір стояв такий, що не чути було ні чільницьких повель, ні навіть окремих криків, і безсмертних ставало дедалі менше. Всі погляди зверталися назад, але й друга, та, певно, й третя тисячі крутились у смертній веремії, а до четвертої було далеко, дуже далеко, й допомагатиме вона хіба ближчим, та й не знати, що твориться там.

— Ота-ше!

Молодий перс на гнідій кобилі обернувся. їх лишилося з четвірки двоє: він та «сірий», і тепер той горлав і крутився на місці. Скіфська стріла вп'ялась йому під праву лопатку, пристебнувши до спини сукняне корзно. Він крутився, силкуючись витягти стрілу, з-під якої не видно було й краплини крові.

— Ота!..

Хлопець прикрив себе щитом, підігнав ближче й, коли спробував витягти стрілу зі спини товариша, мало не сповз додолу сам. Стріла так міцно сиділа між ребрами, наче в дубовій корі.

— Ураз!.. Ураз тягни! — хрипів напарник, і коли Оташ обійняв кобилу ногами й щодуху рвонув стрілу на себе, той раптом зів'яв і зсунувся під ноги сірого коня. Оташ безтямно дививсь на стрілу з чорним воронячим оперінням і не знав, що з нею робити. Чиїсь коні штовхали його з лівої й правої руки, гніда шарпалася й огризалась, а хлопець уворожено дивився на закривавлену букову паличку й ніяк не міг її кинути. Й коли нарешті стямився, й пошпурив геть, і потяг за повід, був ще дужче вражений. Поряд гасали чужі вої, своїх же не було ніде, тільки дехто судомився в геть витолоченій траві, а він сидів на своїй конячині сам, і гніда теж перестала гасати, а на нього кроків з десяти дивився молодий безбородий і безвусий скіф і помацки накладав стілу. Останнє, що помітив Оташ, була пір'їна, зовсім не схожа на ту, що вбила його товариша, — велика й біла, певно, лебедяча.

Оташ згадав про свій плетений, напнутий волячою скорою щит, але він був у лівій руці, а скіф стояв із правого боку.

Й здивувався отрок, що се й не страшно, й не боляче…

Перси погнали скіфів тільки тоді, коли Багабухша, який ішов одразу за безсмертними, кинув на допомогу їм першу й другу тьми свого комонного полку. Та сонце вже встигло скотитися з обіду, й доки підмога прийшла, від першої тисячі не лишилося жодного воя, другу теж добивали, а третю турнули до самих ярів, де на персів чатували нап'яті луки.

Зоружені довгими щитами комонці пішли на ворога непробивною лавою зі списами навпереваги, стріли лучників дзенькали в начищену бронзу, мовчки впинались у живе тіло людей і коней, передні падали під ноги, але на їхнє місце ставали нові й нові й ішли пробоєм, важкі й невідворотні, й лави скіфських комонців, зоружених легкома, здригнулися й покотились у яруги.

Багабухша одним з перших настиг досі не бачених воїв у гостроверхих повстяних шоломах, але поряд з ним було мало персів, і він гукнув темникові, що гнав із ним круп у круп:

— Переймай знизу!

Він зрозумів подуми скіфського ратевода й вирішив скористатись із його помилки. Скіфи кинуться через річку на той бік і стануть легкою здобиччю персів. Наздогнати їх отак навряд чи пощастило б, комонці втікали, прикрившись круглими щитиками з одзаду, й улучно стріляли супротиву переслідувачам.

— Переймай і ти знизу! — наказав вельміж чільникові й другої тьми, який наздогнав його.

Й двадесять тисяч важко зоружених персів обернулися туди, куди бігла каламутна вода річки. Та коли яруги скінчились і вої доскочили берега, очам їхнім відкрилася дивна картина. За водою по двоє й троє вряд пливли кострубаті плотики, й на кожному було по десятку коней зі скіфами. Вервечка не мала краю, перські чільники звеліли стріляти по них важкими стрілами, та тільки найуправніші могли докинути до середини річки, й се майже нікому не завдавало шкоди.

Багабухші стало ясно, що скіфи перехитрили його, й він не знав, що робити далі.

— Гнатися! — сказав перший темник; Багабухша погодивсь, бо іншого виходу не було. — Рано чи пізно їх приб'є до берега. Не всі — то по одному.

Й перська комонна рать ішла й далі понад берегом. Наймужніші, кидалися з кіньми в жовті води річки, та кілька добрих сотень пішло в сей спосіб ні на що, й тисяцькі заборонили ратникам лізти у воду. Два плотики незабаром і справді прибило майже під берег, і перси закидали їх хмарами важких і легких стріл. Се підняло настрій переслідувачам, надто ж коли вони вгледіли того, хто верхував серед утікаючого війська. Всі тепер цілилися туди, й одна стріла збила буланого коня. Кінь тут же пірнув у воду, розгойдавши пліт, інші коні теж не втримались і попадали, а скіфи, не звертаючи на них уваги, відгреблися ще далі під протилежний берег, куди вже жодна найпрудкіша стріла не могла сягнути.

Але втікачі були приречені, се бачили всі й наполегливо гналися за ними понад берегом. Дехто вже нагледів собі й одного чи двох прудконогих, білих, мов сніг, скіфських коней, які славилися в цілому світі, й пантрував, коли сей пліт приб'є до берега.

Багабухша, аби не дати скіфам вислизнути з пастки, яку вони самі собі мимохіть улаштували, наказав третій тьмі переправитися з кіньми на лівий берег. Се змусило б утікачів триматися середини, а до середини стріли таки долітали. Тьма, перечекавши останні плоти, надула плавальні мішки й пустилася берега. Мегабіз же з рештою полку йшов і йшов далі вниз. До нього приєднувалися нові тисячі, які щойно підходили, й серед війська запанувало те веселе пожвавлення, що буває завжди, коли ворог потрапляє в безвихідь і тільки лічені години відділяють його від певної загибелі.

Се, мабуть, урешті зрозуміли й самі скіфи, бо й на плотах ущухли вигуки та знущання, й постріли майже припинились. Ратникова тула широка, та й вона має дно.

Якийсь час обидві раті рухалися мовчки, й у тому мовчанні була смерть. А коли на лівому боці Данастра з'явилися перші сотні Багабухшиних комонців і погналися вслід за скіфами й тим берегом, серед багатотисячного перського війська знявся переможний лемент. Хоч біля самого гирла, та вони однаково повитягають плоти зі скіфами на сухе.

Й тут Багабухша вдруге відчув, що не знає ворожої землі. Його комонці на тому березі, замість випереджати плотики, почали вповільнювати хід, а незабаром і геть спинилися. Й тоді радісний лемент здійнявся на плотах. Плоти сміливіше наблизилися до лівого берега, й звідти знову полетіти образливі для персів знаки та вигуки.

Далі ввесь протилежний берег темнів ядучою зеленню боліт, і коли б цар надумався картати свого першого вельможа, той не мав би чого й відповісти, бо ратевод повинен знати не тільки вороже військо, а й землю, на якій ратиться. Третя тьма кинулася в обхід болота, обминула чимале озеро, та небавом їх перепинила інша вода, широка, як десять Данастрів. І сього озера, довгого, сто п'ятдесят стадіїв, вони вже й не намагались обминати.

А незабаром і та рать, що гналася за скіфами правим берегом, теж угрузла копитами в драговину, й перси тоскно проводжали очима ворога, який безкарно втікав на плотах між густими заростями очеретів та верболозу.

Коли по лівий бік засиніло темними хвилями чимале кругле озеро й поволі розтануло за плотами, болото скінчилось, берег навис над річкою рудими зривами, із середини плотів уперед і назад передали веління:

— Пришибай-й-й!..

Очеретяний пліт Люта Пугачича пристав перший, за ним почали безладно гребти до берега й інші такі самі плоти. Нарешті сонце сховалося за Данастром, уся сіверська рать, комонна тьма, яка щойно завдала такого клопоту персам, розташувалася серед голого степу табором.

Лют Пугачич спершу думав іти далі, та ратники були геть потомлені, й коні теж, і він махнув рукою:

— Сюди вони й за два дні не прийдуть.

Боляри наказали своїм тисячам розсідлувати коней, але вогнів класти ще ніхто не зважувався. Тоді Лют Пугачич перший розпалив добре багаття, й то стало знаком. Увесь берег і степ аж до лиманської затоки спалахнув тисячею багать.

Болярин Малк приніс од воєвод перші злічіння:

— Чотириста чотиридесять і семеро, княже.

— А їхніх?

Малк стенув плечима й присів коло вогнища навпочіпки. Від полум'я його темна коротка борода здавалася червоною, а вічі дрібно блимали. Своїх завше знаєш — лише гукни, й соцькі скажуть, скільки пішло в рать, і скільки повернулося, й скільки зранених.

-. На око — тисячі три, — зиркнув він на Пугачича й знову заблимав у вогонь, од чого перед очима в нього спалахували подерті червлені стяги.

Лічити можна було й справді тільки на око, бо вони ще навіть не знали, як ходять перси, й по скільки ратників мають в одному такому загоні. Перший вони знищили до ноги, другий теж, а від третього лишилося саме шмаття. Ще й дорогою, поки пливли, поклали кілька сотень найупертіших, які хотіли були наздогнати їх плавма.

Се було для початку незле, та Лют Пугачич думав, що скаже на той його вигад древлянський жупан.

А Боримисл тільки нахмарився, слухаючи Люта:

— Се як наче заєць укусив собаку.

Вони зустрілися над Верхнім лиманським озером по двох днях, і жупан Боримисл привів три тьми. Решта мала наздоганяти його, й Боримисл гадав на ще бодай двадесять тисяч.

Лют образився:

— Я перший уступив з Дарієм до раті й не злякався, а ти речеш… Боримисл сидів, схилившись на чапракуватий стовбур товстезного береста, Лют

Пугачич теж, вони торкались один одного плечем, але не бачилися. Поряд стояли Мах та Нехота, вони відчули в Боримислові ту міць, до якої слід горнутися, й не відставали од древлянського жупана ні на крок. Той сприйняв Маха насторожено, хоч і сам не знав чому, з єгиптянином же їх єднала спільна доля, й се зближувало колишніх талів.

Берест розкинув гілля над кручею, далі ж починався стан, який тепер налічував чотири тьми комонних ратників. Мах із єгиптянином пильно дослухалися розмови сіверського та древлянського князів, і коли Лют Пугачич ображено замовк, людянин, важко громадячи слова, кинув зоддалік:

— А в на-нас, к-княже, цькують ведмедів псами.

Боримисл осудно глянув на забрідного чужинця й нічого не відповів на його притчу, бо вона зовсім не тулилася купи.

Та пізнього вечора, коли вони сиділи вже не під розлогим старим берестом, а нижче, біля намету жупана, Боримисл кілька разів зиркнув на людина. Той мостивсь осторонь багаття до сну, в нетутешньому погляді його очей була важка задума. Нехота вже спав чи просто лежав, склепивши повіки, й Боримисл уривчасто зітхнув. Стан озивався притишеними голосами, ратники вже повлягались і гасили вогні, тільки жеребці перегукувалися в зоряному степу. Боримисл підійшов до людина. Той уже лежав, укрившись корзном із головою, та, почувши кроки, визирнув:

— Ти щось до-до мене, жупа-пане?

Боримисл тільки покрутив головою й пішов геть. Але вранці раптом прикликав Маха, який їхав за п'ять списів позаду разом із єгиптянином.

— Казав ти зночі… То як ловують у ваших краях?

— Ве-ведмедів?.. — Людин аж ніби злякано подивився на древлянина й заходивсь розповідати: — Ну як! Псами! Пу-пускають псів на в-ведмедя, пе-пес ук-кусить — і втікає. Тоді знову вкусить- і знов утіка-кає… Аж по-поки…

Боримисл засміявся:

— Й ведмідь не може змогти шолудивого пса?

— Мо-може, але… Один пес із одного боку, а д-друтий з другого… Боримисл іще раз посміхнувся й од'їхав, але йому було не до сміху. Ся думка

точила йому душу ще з учора, й він лише вивіряв її. Та й підсвідома неприязнь до втікача не давала йому вільно розмовляти з Махом. Під обід його наздогнав Лютибор Пугачич.

— Жупане!.. — Він аж пашів од спеки й хвилювання. — Базар привів три тьми! Боримисл кивнув, тоді посміхнувся:

— Се вже рать: сорок наших із тобою та тридесять бродницьких. Сімдесять тисяч. Се вже є рать, удужки як пара псів.

— Яких псів?.. — Сіверянин підозріло глянув на древлянина. — Наслухавсь отого людина Маха?

Боримисл відмахнувсь і кинув ратникові, що їхав оддалік:

— Приведи бродника!

Молодий воячик не зразу второпав, йому довелось розтлумачувати, що баш бродників уже тут і має по собі добру потугу. Й коли отрок погнав назад, Боримисл примруживсь:

— А ти не відаєш, як ловують ведмедів? — Лютибор лише закусив губу, тож Боримисл докинув: — Так, як ото й ти ловував.

— Се я пес? — нахмурився сіверянин, але було видно, що слова молодого жупана й похвала його припали йому, Лютиборові, до смаку.

— Всі ми яко пси теперки… — Жупан глянув назад, де на сотні гін звивалася смужка раті, й повторив цілком розважно: — Перси мають псів за священних, Люте.

Коли прибув Базар, він наказав йому:

— Йтимеш по нас і все за нами палитимеш.

Вождь бродників із самого початку визнав над собою зверхність древлянина в сій війні, проте такого наказу він і не міг сподіватися:

— Геть усе пали?

— Й хати, й села, — підтвердив Боримисл і глянув на Люта Пугачича: — Так мовлю, княже?

Сіверянин не зразу відповів. Сю думку доводилося спершу перетравити, й він тільки роздратовано сіпав свого нового буланця, якого взяв замість потонулого. Кінь теж дратувався під незнайомим верхівцем і навіть спробував двічі вкусити його за халяву. Так вони й мовчали, позираючи на сотню вивідників, що розсипалися далеко попереду головної раті.

— Еге ж! — урешті зважив усі думки Лют Пугачич, думки, що їх збудив у ньому молодий древлянський жупан.

Боримисл немовби тільки й чекав його відповіді:

— А ти сам, княже, йди вперед і зганяй усіх людей з насидженого. Хто не захоче вільно — силою!

— Ку-куди?

Сіверянин затнувся, й се нагадало Боримислові людійського перебіжця, та він із подивом одчув, що ся згадка не викликала в ньому колишнього роздратування. Він поглянув на баша бродників і зламав свою стару повелю:

— Лісу не пали.

— Не пали?

— Хату собі оратай поставить, і хлів поставить, і жито посіє, а як згорить ліс, то… то й землі вже під ногами… — Й знову спитав Люта Пугачича: — То мовиш, твої лучники ліпше стріляють?

— Од перса? Ліпше!

— Й мої не гірші за твоїх. Базарові такоже.

— Ти вп'ять про пса?

Боримисл удумливо кивнув і знову сказав геть інше:

— А плотів шкода.

— Плотів? Та їх тисячі можна за день. Аби очерет і по дві колодки для в'язу.

— Лисиця двічі з одного курника не краде, — сказав Боримисл, і Лютибор Пугачич уперше засміявся. Він про се й не подумав, а молодий жупан нічого не пропускав.

Пугачич натомість ізгадав щось інше — також неприємне:

— А Рядивоя нема…

Боримисл одпустив полянського княжича додому. Той дав слово привести по собі рать свого вітця, Великого князя, привести навіть силою, якщо отець не пустить її так. Та минуло вже досить часу, аби піти й повернутись, Рядивоя ж не було й не чулося, тож Боримисл змовчав сіверському князеві. Коли вітчина Великого князя, Земля Руська, стане супротиву, все піде порохом: піддасться один люд — піддасться й другий, і ні про що думати не доводитиметься.

— Я йому покажу, хай лишень… — глухим голосом проказав древлянський жупан. Лютибор Пугачич ожвавився:

— Я ж казав тобі ще тогді.



Розділ 9


Тимна вродився по трьох місяцях після того, як вітця його загризли вовки, й скільки пам'ятав себе, найдужче з-поміж усіх живих істот ненавидів сих степових розбійників-татів. Малим любив слухати казки та бувальщини про вовків і мирних оратаїв, де гору брали то ті, то ті. Одних він порівнював із своїм загиблим татом, інших — із собою, бо знав, що рано чи пізно має вийти в степ і помститися татям з товстими холками й жовтими іклами.

Вже десятилітнім хлоп'яком він брався в облави на дикі зграї сіроманців. Та щоразу під стрілу йому трапляли кози або вухаті зайці, в той час як інші люди, селяни з їхнього Межибожа, притягали по вовку. Село звалося так споконвіку, бо тулилось на злуччі межи Божком та Богом, які й витікали неподалік, на півторадні ходу, з однієї гори. Та ні ся гора, ні Божок із Богом не вабили юнака так, як вабила третя річка, що звалася Вовком.

Вовків там і справді було доста в будь-яку пору зими та літа, виводились вони в плавнях на тому боці, а красти овець у кошари приходили серед холодів аж сюди, в Межибіж, і ще далі, в інші села та городища полян. На Вовку люди остерігались ночувати, бо хижаки тут нападали й серед літа, коли ж лягав сніг, то не лише ночувати, а й переходити сими місцями було небезпечно. Через те й урочище навколо, й межи-біжці, й інші селяни звали Вовковийцями.

Та домашні духи, певно, чи бережуть, а чи бодай значать людину невидимою печаттю, тоді її щадять і лісові, й лугові, й водяні та інші духи й торують їй стежку тудою, де менше небезпеки. Так вийшло й із Тимною. Хоч би де ходив чи де блукав, а назирці за ним ішов теплий дух домашнього вогнища Цур і стеріг його від усякої нечисті та хижого звіра. Так казали про юнака старі люди, бо тато його завжди шанував домашнє вогнище, й Цур хотів зберегти за се хоча б його сина.

Тимна й радий був із такої ласки домашнього духа, та часом і нарікав, і тоді з вуст йому зривалися докори, що Цур не дає помститися згубникам вітця. Він і картав, і благав, і правив жертви, брав із сіней за дверима батькову широколезу сулицю, перекидав лук через плече, а стріли клав у скоряну тулу й ішов у степ на Вовковийці.

Й одного разу лагідний Цур таки зважив і на його молитви, й на жертви, й на докори, бо докорам не радий ніхто, навіть люди, й поставив на Тимниній стезі вовка. Не обійшлося тут і без спомоги інших духів, бо й Цур-домовик, і Лісовий, і Луговий, і Берегині, й Русалки завжди змовляються межи себе.

Йшов Тимна з марного ловування. Вовка не здибав, а руду степову оленку з оленям пожалів.

Було вже гін за двадесять од Межибожа, навіть виднівся бір на сьому березі Богу, за яким одразу починалося село. Тимна простував ярочком, раз по раз переступаючи струмок на його дні. Й у тому місці, де бобри минулого літа вчинили загатку, йому вчулися голоси: гарчав пес або вовк, і в той гаркіт уплутувалося надсадне гудіння, немов кашляв застуджений віл.

Хай би там що кашляло, та коли то не пес, а вовк, треба було поспішати, може, се й є спіткання, про яке Тимна мріяв змалечку. Він спершу побіг, але згодом отямився й пішов обережніше. Кроків за сто він уже виразно чув сіроманця, того ж, другого звіра впізнати й досі не міг.

Побачив їх аж за зваленим грабом, що густо поріс вільшиною та бузником. По той бік грубого, вже струхлого стовбура видніла чорноока голова білої кобили, й аж тепер Тимна зрозумів свою помилку. Голова лежала на стовбурі, налиті жахом і безнадією очі більмилися назад, хлопак шаснув поза кущами в той бік і побачив здоровезного рудого вовка. В сей час хижак стрибнув, учепився кобилі в ріпицю й повис, деручи закривавлені клуби кониці пазурями. Й знову пролунав той самий надсадний стогін, що завів був Тимну в оману. Ноги в білої тварини тремтіли, вона була така знесилена, що вже й не брикалась. А вовк тяг зубами за хвіст і погрозливо гарчав. Стрибнути на холку він не міг, бо кониця стояла під товстим обламаним суком. Та сили вже полишали її, й Тимна се бачив, і вовк, певно, теж знав і вперто висів у жертви на хвості.

В першу мить хлопак подумав про сулицю, та тут-таки відмовився. Зачепить найтоншу гілочку — й вовк і сього разу втече. Тремкими пальцями він обережно дістав стрілу, не зводячи погляду з рудого хижака, який уже мовби й не гарчав, а лагідно вмовляв коницю припинити опір. Але тремтіння пальців передалося й стрілі, й залізний площик ходив на всі боки. Тимна згадав, що треба робити. Глибоко вдихнувши разів з десять, він примусив жало вгамуватися, тоді затамував подих, напнув тятиву до самого вуха й пустив.

Скавульнувши від болю й несподіванки, звір упав клубком під ноги кониці, тоді схопивсь і щодуху дременув геть, аж кущі бузини залопотіли. Тимна кинувся вслід, та хоч як шукав, але ні вовка, ні навіть кривавої пляминки ніде не було. Кленучи й себе, й ту силу, що поквапила йому руку, не давши путньо прицілитись, Тимна пішов назад до поваленого граба. Кониці побачити він і не сподівався, та й не вона цікавила його, а вовк, який і сього разу вислизнув. Але кониця стояла на тому самому місці, лише припала геть скривавленим крупом до землі. Почувши людину, вона здригнулася й спробувала встати, та марно; передні, досі випростані ноги їй теж підломилися, й кониця впала на бік. Тимна підійшов ближче, намагаючись не лякати поранену тварину. Ввесь лівий віддух у неї був розірваний, звідти випиналися синюваті кишки й бігла кров.

Аж тепер Тимна зрозумів, що сталося. Під самим стовбуром, якого хтозна й коли звалила буря, лежало чорнооке, як і кониця, лошатко, безсило тицьнувшись чорненькими губенятами в мох під деревом. Воно щойно знайшлося й навіть не пробувало п'ястись на слабкі цибаті ноги. На ньому ще й рідна вода не обсохла, й мати, сама знесилена, боронила його до останньої змоги.

В тому не було великого дива, бо так ведеться, що всіх на світі матерів, людських і звірських, стереже небесний Рід і його земні доньки Обереги. Вони додавали сил і сій кониці, недаремно ж стільки часу втримувала хижака, хоча давно вже мала впасти з вительбушеним черевом.

Коли Тимна ступив ще зо три кроки, біла тварина підвела голову, й хлопак прочитав у її вічу благання.

— Не бійся, — сказав Тимна. — Се я.

Від голосу людського в кониці затремтіла скора, й тепер вона дивилася на Тимну лише правим оком, а ліве було в сухому потолоченому листі. Хлопак підійшов і торкнувся пальцями її хряпів. Кониця зорила не блимаючи, але шкура в неї перестала тремтіти.

— Се я, не бійся, — повторив Тимна, мовби вона могла втямити його. Кониця важко дихала, й за кожним віддихом сині кишки з розпореного черева випирали дужче й дужче. Повагавшись, хлопець метнувся до струмка, набрав у смушеву шапку води й заходивсь обмивати рану. Так він бігав сім разів, а тоді витяг із шапки товсту голку з плоскінною ниткою й почав, обережно запихаючи кишки в черево, латати дірку в конячому віддусі. Так чинив його старший брат Володимир, коли їхній бичок-друголіток завісився на тину й розпоров собі черево.

Та робота посувалася мляво, бо скора була тверда й цупка, мов постіл, і за кожним уколом здригалась. Нарешті, вбгавши й останню петлю кишок досередини, Тимна втер чоло. Кониця дихала рівніше, й навіть кров із латаного вже не йшла.

Він приступив до біленького лошатка й підважив його. Лошатко захиталося, розчепірило довгі ноги, та не падало, й Тимна сказав, приємно здивований:

— То ти жеребець!

Мале переступило й знову стало, безтямно втупившись у листя бузини.

— Ти ще не видиш, — мовив хлопак. — Іще маєш сито на вічах, тому й не видиш. Але не бійся, прихищу.

Він знову збігав до струмочка, що витікав нижче від бобрової загатки, й приніс у шапці води:

— Пий, дурненьке!

Лоша не пило, бо ще не вміло нічого робити, й Тимна підніс шапку кониці. Та поворушила хряпами, та голови не підводила. Хлопак переступив їй через шию й почав підіймати, голова була важка й неслухняна, та коли хряпи вмочились у воду, кониця стала несміливо смоктати.

— Осе! — зрадів Тимна й побіг ще.

Так він просидів над пораненою твариною цілу ніч і пів наступного дня, в обід же покрутився довкола, бо й самого почав катувати голод. Але нічого не вловував, із'їв кетяг бузини й знову сів поряд. Лошатко тинялося в кущах, теж голодне, й Тимна не знав, як йому зарадити. Тоді видоїв коницю в шапку й заходивсь напувати жеребчика. Малюк ласо плямкав, але пити не вмів, і Тимна попомучився, доки навчив його сієї примудрості.

Лоша стояло й облизувалося довгим і невправним язиком, а Тимну посів ще лютіший голод. Бузина кипіла й каламутилася в його шлунку, згодом почало нудити, й не допоміг навіть кислий борщик, якого росло понад струмком у яру чимало. Наникавшись до нестерпу, Тимна вдруге видоїв коницю. Молока з голодного вим'я цвіркнуло в шапку зовсім мало, та воно пахло так смачно, що хлопак, тамуючи відразу, заплющив очі й геть усе висьорбав.

На душі проясніло, й він пішов до води. Траву та листя кониця їсти відмовилась, але борщу несподівано з'їла цілий оберемочок. Тимна ввірвав ще, та сього вже було забагато.

Так він пересидів ще одну ніч, а вдосвіта прокинувся від тихого стогону. Кониця стояла похитуючись, а лоша хазяйнувало в материному вим'ї. Певне, молоко не бігло, й кониці було боляче.

Тимна встав і відтяг настирливого малюка. Біла кониця щулила вуха, не знаючи, кусати людину чи ні. Він спробував погладити її, але кониця сахнулась. Тоді Тимна взяв лошатко за шию, повів, а матка покірливо запереступала вслід.

До обіду, спочиваючи, вони дістались Межибожа, й Тимна під здивованими поглядами сільчан увів коницю до стайні.

Там вони й перебули до раннього падолисту. Старійший брат Тимни Володимир марно силкувався привчити коницю до хомута. Вона не давалася нікому, крім свого порятівника. Мале ж за літо виросло в цибатого стрункого лошака, який ходив за Тимною, мов свійський пес. І коли Володимир, озлившись на дику коницю, вирішив продати її в інше село, Тимна серед ночі накинув їй на шию мотуз і повів у степ.

За ярами, де й порятував коницю, він зняв повід, але тварина стояла й не хотіла йти сама. Тимна пішов навмання. За річкою Вовком і Вовковийцями водилися загони диких білих коней, єдиних на всю Русь. Коням вовки не були страшні, й той рудий одинак десь-то випадково зайняв відсталу жеребну коницю, сподіваючись поласувати гарячим плодом з її черева, та й сам одніс у незнані займища гострожалу Тимнину стрілу.

Вони йшли цілий день, а коли Тимна розіклав під гостроверхою грушею багаття й спорядився ночувати, кониця втупилась у вогонь і не відійшла цілу ніч. Лошак, якого Тимна прозвав Князем, теж улігся поряд.

Загін вони вздріли раннього рання. Біла розгониста пляма рухалася на них з-під вітру, й кониця перша почула родаків. Задерши голову, вона довго дивилася в той бік, звідки линуло хазяйновите іржання водиря, який літо в літо єдиний мав право підходити до неї, щоб наповнити її спрагле черево новим життям.

Дикі коні зайняли весь проміжок від болота до Синього лісу, ноги їхні втопали в травах, і здалеку займище здавалось молочним озером. Тільки чорні гриви перебивали ту сліпучу білоту. Обриси плями раз по раз мінялися, й коли вона повужчала, Тимна зрозумів, що загін суне сюди на повному скаку.

Першою думкою було втікати. Тоді він згадав про гостроверху грушу-дичку й не рушив. Дерево завжди дасть йому притулок, та й оружжя має. Хлопак підняв руку, полапав гострий площик вітцевої сулиці й глянув на лоша. Воно бігало кругом своєї матері й здивовано дослухалося її ще досі не чуваного іржання. Загін плив і плив, уже видно було й окремих коней, що випереджали гурт, гасаючи одне одному навперейми. То були молоді конички й жеребчики, та Князь іще ніколи не бачив коней, крім своєї матері й отих запрацьованих волохачів у стайні Тимниного двору. Кониця ж стояла й, високо задерши голову, квилила в ранкову прозорінь.

Біла пляма загону вже стала рябою, й Тимна бачив, як передні коні, приспиняючись, одкушували вершечок шелюгових пагонів і знову бігли. Й раптом увесь загін став, як укопаний. Туди ще було зо п'ять поприщ, та хлопакові вчулося басовите гримання. Наперед вийшов стрункий чорногривий жеребець, а малеча поховалася в гурт. Жеребець підняв голову й запряв білими вухами. Й коли Тимнина кониця проквилила ще раз, він мовби здивовано відгукнувся. Кониця відчула, що її впізнано, й зірвалася через невисокі кущі до загону, та лошак не пішов услід за нею, й вона стала, тоді прибігла назад, укусила його за чубату холку й знову побігла. Височенький цибатий Князь потрюхикав був за нею, та спинився й вернув до Тимни. Хлопак обняв його за шию, поцілував у пукластий лоб і помалу штовхнув до кониці, яка крутилася між загоном і дитям і розпачливо іржала. Князь неохоче подибуляв, раз у раз озираючись на хлопака. Вже біля матері він став удруге, та кониця підбігла, вкусила його за кучерявий чорний хвостик і попхнула поперед себе грудьми. Й так вони бігли через трави та прижовклі кущі швидше й швидше, нарешті злилися з білим загоном, і загін обернув Тимні хвости. Довгогривий, як змій, водир із могутніми чорними нижче колін ногами якийсь час дивився в бік дерева, далі, вздрівши людину, танцюючим скоком подався вслід за табуном, розпустивши по собі довгий чорний хвіст.

Але, пробігши три-чотири гони, загін звернув до свіжої трави при болоті й почав пастись. У сю мить зійшло бліде осіннє сонце, заповивши біле коняче озеро золотим серпанком. У тому видовищі, яке щохвилини мінило свої береги, годі було щось вирізнити, й Тимна підібрав із трави лук, розперезав з-під свитки тятиву, нап'яв її й потяг ноги додому, не озираючись. Хотілося плакати, мов щойно втратив найближчу собі істоту, та він тільки шморгнув розкислим за холодну ніч носом і забрів у росяну траву.

Те почуття втрати не полишило його до самих ярів, а в яру, серед хащів уже голого безлистого кленаку він побачив свого вовка. Власне, то був жовтий кістяк, обчурканий гаддям і мурахами, обмитий дощами та зливами, лише кілька жмутаків рудого клоччя нагадували про вовка. Між дугастими ребрами в нього стриміла зламана тичка. Хлопак обережно витяг її. То була шматина стріли, й він упізнав свій площик.

Нестримна радість охопила юного руснака. Він підняв угору недоламок з іржавим жалом і голосно, на все хлоп'яче горло заспівав перше, що спало йому на думку:

Срібляне орало, Що із неба впало Та й золотим стало!..

Пісня була щедрівська, вона зовсім не пасувала до такої притичини, й Тимна почав тулити до неї свої власні слова:

Ой убив єсмь вовка, Та й убив я-м вовка, ДУРУ-ДУ-АУ. АУРУ-АУ-Ау-у!..

До самого дому він ішов наввистрибки, бо то була справжня радість. Виповнилося марення всього його життя. Навіть братова прочуханка цупкими віжками по голій сідниці не вихолодила Тимну. Та й Володимир, побачивши уламок стріли, якось особливо глянув на малого й, кинувши мотуз під приспу хати, заходився пильно роздивлятися площик.

— Таки ж наш, — сказав він сам до себе, й ті його слова враз піднесли Тимну до рівнища дорослих можів сім'ї.

Стара мати взяла площик і поклала в кутку між рогачами. Там жив теплий дух їхнього вогнища, домовий Цур, і се була вдяка йому й за мсту, й за те, що вхистив її сина від хижого звіра.

Добру сідмицю Волод пильно стеріг найменшого брата, возив його з собою й на чорне орання, й до току тіпати коноплі, та на восьмий чи дев'ятий день Тимна знову викрався й удосвіта пішов на Вовковийці.

За сі теплі осінні дні врочище пожовкло, тільки трава в лузі та при дальньому болоті зеленіла. Цілу ніч просидів Тимна біля багаття під гостроверхою грушею, але білих диких коней не було ні вночі, ні вранці, коли все довкола вкрив перший прозорий іній. Горнучись у руду сірячину, він мляво лупав підсмажений окраєць палянички й клацав зубами від холоду, бо вогонь згас, а розкладати завдруге не хотілося. Сонце сього ранку було ще блідіше, й хлопак дививсь на нього, не блимаючи. І коли воно зігнало іній і висушило траву та майже прозорі кущі, пішов навмання далі.

Загін він уздрів аж за п'ятим озером, про яке межибізькі хлопчаки мовили, що не має дна й там живе найстрашніший водяник — князь усіх водяників, берегинь та мокрих русалок. Остережно вибравши гіллясту безверху вербу, Тимна почав гукати:

— Княже!.. Кня-же!.. Кня-аже-е!..

Дикі білі коні почули його, перестали пастися, й уперд вибіг уже знайомий Тимні кучматий довгохвостий водир. Острашливо підбігши до самого берега, він гримнув на людину, що стояла по той бік, і повагом, ляскаючи себе чорним опахалом хвоста, вернув назад. А Тимна загукав ще дужче:

— Кня-же!.. Кня-же!..

Водир удруге підбіг, удаючи, ніби збирається дістати людину через озеро, й ще сердитіше загрухтів. І коли Тимна гукнув ще раз, із гурту вийшла струнка кониця й легким клусом побігла вздовж берега. Слідом їй гасало цибате коненя. Жеребець наздогнав її й спробував завернути, та вона прищулила вуха, й він одстав, розгублений од такого досі не знаного в загоні непослуху.

Кониця бігла кругом озера навскаки, й лошак випередив її, й незабаром став, розчепіривши білі чорнокопиті ноги, біля Тимни. Й хлоп узяв його за гарячу шию, й мале поклалося йому борідкою м'якої чорної губи на плече. Коли ж підбігла кониця, хлопак заходився лупати присмажений пшеничник і годувати лоша та його матку. Жеребчик кумедно ворушив гострою губою й брав хліб у рідкі молочні зуби, хоркаючи на Тимну бризками. Тоді берегом загупотіло, й хлопак підвів голову. Страшний і могутній, як тур, жеребець був уже зовсім близько. Тимна відступив до верби, ладний будь-якої миті сховатися між кострубатим гіллям, та кониця випнула чорнооку морду назустріч водиреві й попередливо іржнула. Жеребець став і почав рити землю волохатим копитом, і з горлянки в нього вихоплювалися низькі вривисті згуки. Й так він стояв, гуркаючи, аж поки Тимна згодував усю хлібину. Й коли білий дикий велетень ображено пішов геть, кониця й собі поплентала до загону, прикликаючи своє маля.

Відтоді Тимна, дочекавшись останнього, Дажбожого дня сідмиці, коли всі в хаті чинили требу домашнім духам і кумирам, лаштуючись устріти неділю, неробочий день, брав вітчу сулицю, кликав двох псів-вовкодавів і виходив у степ. І ніхто вже не боронив йому, бо він сам став оратаєм і ловцем, і мав чин ходити всюди, куди йому заманеться, тим більш у недільний день.

Загін білих диких коней снігував понад отим глибоким бездінним озером, яке не вкривалося кригою й у найдужчі морози. Тимна ставав під безверхою вербою й кликав своїх друзів. Кониця з лошам приходили, з'їдали хлібину й верталися назад, а хлопак ішов додому, бо зимовий день короткий.

І майже щоразу приносив у хату вовчу шкуру.

Згодом він почав носити своєму Князеві овес і ячмінь і носив зряду чотири літа й чотири зими, й лошак непомітно виріс на здоровезного жеребця. Й коли одного ранку, знайшовши загін під Синім лісом, Тимна погукав, першим обізвався до нього Князь. Що сталось із тим старим жеребцем — лишалося таємницею, а загін уже підкорявсь новому водиреві — Князеві.

Було літо, й молоді кониці дбали про подовження свого роду. Князь був схудлий, але голову з довгими косами чорної гриви тримав гордовито, й хвіст його плив над землею, мов повісмо карого диму.

Кониця вперше не прийшла зі своїм сином, десь-то мала іншого, молодшого, який потребував її захисту й ласки, й коли б хто побачив Тимну біля величезного дикого жеребця, не повірив би власним очам. Тимна, випнувшись за сі чотири літа, був здоровим хлопом, більшим і за брата свого Волода, супротиву ж могутнього водиря диких коней здавався малим і нікчемним. І було ще дивніше, що білий кучматий жеребець лащиться до нього, чухає йому губою щоку й дозволяє сідати верхи.



Розділ 11


Уже два дні йшла рать понад лівим берегом Данапру. Велика річка тут звивалась гострим коліном, і комонці рухалися заплавою, не добираючи шляхів. Одколи сімсоттисячне військо персіян перейшло Дунай, ні люди, ні коні не знали спочинку. Потомлені й схудлі тварини походом смикали високу лугову траву та вербові пагінці, скрегочучи зубами по бронзових вудилах.

А військо вже йшло трьома довгими валками. Зночі Боримислові підоспіла древлянська рать у дві з половиною тьми комоней, а разом прибув і полянський княжич Рядивой, якого тут давно перестали чекати. Його п'ять тем сунуло лівою рукою, понад самим берегом, і здавалося, що то сивий Данапр-Славутич вийшов з берегів і вдарив хвилею навпрошки: русичі були всі на білих комонях, чорногривих і чорнокопитих, і Боримисл мимохіть милувався з краси руського походу.

Й ще одне могло б здивувати кого завгодно: поряд із Боримислом на буланому жеребці їхав Лют Пугачич. Він мовчав і дивився вправуруч, де виступали його комонці, строкаті й нетерплячі, як і їхній жупан. Та Боримисл уже добре знав удачу сіверського ратеводи й ні з чого не дивувався.

Після крутого завою Данапр лишився позаду, й почалася мала вода: тут у Славуту впадала річка Комонка, й іти стало важче. Коні раз у раз перепинались об купиння або чвакали по розкислому дерні, й земля пружно вгиналася під ними.

Боримисл розсердився й гукнув Батурі, що чалапав на п'ять сулиць позаду:

— Чи зиркала вивідцям повилазили? Куди рать ведуть?!

Велій пан бісякувато глянув на Чернегу поряд себе, й соцький малої дружини відразу пішов шукати воєводу тисяцького Годана, бо вивідці були його людьми.

Жупан Боримисл махнув усім іти не звертаючи, а сам пустив коня вчвал до високого довгастого пагорба, що самітно бовванів між сіверським і древлянським походами. Лют Пугачич теж пустився вслід, і вони збігли на гору майже водночас.

— Отуди мали б вивести, — ще не зохоловши, тицьнув Боримисл бичем уздовж невисокої гряди, що тяглась рівнобіжно до берега Комонки.

Горб, на якому вони стояли, досі плавкий і поступливий, у сьому місці вривався стрімкою глинистою кручею, й далі трава вже не була така драговита. Лют Пугачич мав сказати щось жупанові за ту траву, бо далі не міг зносити напруженої мовчанки, та сказав інше:

— Оно там твої ускоки вигрібаються.

Боримисл озирнувся. До них підтюпцем правували Мах і Нехота. Людянин знову сидів бока, звісивши обидві ноги на ліві ребра кобили, й Лютибор посміхнувся:

— Чого се, мов на пастьбу вирушив?

Мах непривітно зиркнув на сіверського князя:

— По-позбивав зад собі, я не кк-комонець, а мо-мо-моряк…

Він заїкався дужче, ніж звикло, й Нехо-єгиптянин пішов йому на виручку:

— Княже, в моряка мозолі на долонях, а не там, де в тебе…

Лют Пугачич засміявся, намагаючись удаваний жарт перейняти за справжній, але ніхто з трьох не підтримав його, й він звів брови. Єгиптянин підійшов до Боримисла:

— Маю ректи тобі річ їдну, та не відаю…

Лют Пугачич одверто подивився на нього й на Боримисла, й жупан вирішив уникнути нової суперечки, бо вона ввесь час назрівала, й сіверський ратевода тільки шукав якоїсь причіпки.

— Речи при ньому! — сказав він єгиптянинові, кивнувши на Люта.

— Се він має ректи.

Нехо підтрутив людина трохи вперед, і той почав, хвилюючись:

— Жупане!.. Зно-но-ночі чув пе-пе-пе…

Коли він починав отак пепекати, всім ставало ніяково, Мах се знав і сам заливався знітом, наче жінка. Він сіпнув єгиптянина за полу корзна:

— Ре-ре-речи с-сам!..

Нехо заходився розповідати, як учора зночі, коли надійшла підпомога Боримислові й привів своїх п'ять білокомонних тем полянський княжич Рядивой, син Великого князя, Мах блукав станом поміж кущами та багаттями й в одному місці почув розмову. Якийсь ратник сказав: «Осе привів своїх Рядивой, отець же не волив приводити». Другий одказав: «Привів, бо став талем Боримислові, й ти би так учинив, коли б тобі мечем до черева…» Перший завважив: «Мечем! Хай би Рядивой пішов та витяг з Іскорості сина Велеслава, чи як його. Заспівав би тоді Боримисл!» А той посміявся: «Мудрий ти задньою мудрістю!» — «А що хіба?» — «Що! Досі вже й витягли того недоростка». «Бре!» — «Ото тобі й бре!» — «Хто се тобі мовив?» — «Старий будеш!» — «Буду, якщо персіянин не потне. Тож сила — у-у-у! Недурно Ярополк не хоче йти супроти нього. Дарій прийшов на древлянського жупана — хай собі й тнуться. Так сей же даве!..» — «Погуляй, — відповів йому товариш. — Ось витягнуть з Іскорості його вилупка, то й…»- «Хто витягне?»-«Хто, хто! Ярополк! Велкий князь»-«Бре!» — «Сам увидиш!» — Другий подумав і відповів: «То й до ладу. В'їлися мені сі древляни. Ліпше вже бути під одним, та хоч своїм, полянським. Досі всі землі під нашим князем були… Ото тільки що не хочуть вальчитися з персіянином…» — «Дурню, тобі гірш орати землю, ніж махати мечем?»

Розмова ввірвалася, й Мах, який став її мимовільним свідком, пішов до свого вогнища й переповів усе єгиптянинові. Того звістка розхвилювала дужче, ніж самого Маха, бо й знав він сю землю краще, — землю, й людей, і їхні закони, й звичаї.

— Буде котора, — сказав він, і Мах теж перейнявся його хвилюванням. Коли закоториться, людям стане не до персів, князі зчепляться між собою, й охабляться й меча, й сулиці й скубтимуть один одного, а Дарій перейде через них, як ніж межи ребрами… Ходімо! — сказав Нехо, й Мах повів його до того місця, де чув розмову. Обидва мали при боці короткі йонійські мечі, й серця в обох ледь не вискакували з горлянок.

Але на тому порожньому місці тепер горіло з двадесять вогнів і в усі боки вешталися вої — сотня чи й дві. Єгиптянин із людином поникали між багаттями, й Мах марно дослухався, щоб упізнати бодай знайомі голоси. Але то було приблизно так само, як знайти пухлого тунця в переповненій до насадів рибальській варці. Згодом і вогні погасли, й виморені нескінченним походом ратники втихли…

Нехо й людин стояли, чекаючи відповіді Боримисла. Вони знали, що молодий косатий жупан з голеним підборіддям похмуро кине їм: «І ви чекали аж досі й не прийшли зночі?» Й не відали, чим виправдовуватися, бо виправдання не було.

Та Боримисл раптом зострожив вороного, й щирий кінь стрибнув із кручі сторч головою. Коли решта обережно засходила вниз, саджаючи коней на круп, жупан Древлянської землі гнав навперейми своєму походові, який устиг збочити й виходив з драговиння на суху гряду.

Лют Путачич став о ліву руку й глянув на нього. Боримисл був аж мокрий, і те не належало скидати на швидкий клус. Сіверського князя вхопили дідьки:

— Тепер підеш которитися за сина свого? — Й коли той нічого не відповів на його закид, більше не втримувавсь: — Он персіянин! За нами, а не там, куди всіх ведеш! Побійся Бога та Юра! Шістнадесять тем по тобі тягнеться! Сто шістдесят тисяч на комонях! У штани налляв? То так і речи! Стариця ти, не між!

Жупан Боримисл нестямними очима подивився на Люта Пугачича, який був добрим десятком літ старійший од нього, та в зіницях йому не спалахнула чорна іскра. Вони плавали, мов у густому тумані, й вид йому напнувся, й довгі вуса провисли вздовж уранці поголеного підборіддя, й брови зійшлися високо над переніссям у страдницькому нахмурі. Лют Пугачич уперше придивився до молодого жупана й замовк. І Нехо з Махом, які їхали трохи позаду, притримали повіддя, вражені не Боримисловим стражданням, а розгубленістю задерикуватого князя Севери.

3-одзаду підскочив сотник малої дружини Чернега:

— Жупане! — Він здалеку чув сваріння між ратеводами, та мусив утрутитися, бо й вістка, яку приніс, не чекала. — Прийшли сли.

Боримисл непорозуміло глянув на свого сотника, з-під шапки в якого виглядало сиве пасмо панської коси.

— Які сли?..

- їхні! — махнув Чернега назад. — Дарія-царя сли. — Й раптом геть недоречно пирснув у кулак: — Там такий, що й… Тьху! Промини ме, сило нечиста, земна й водяна, лісова й перелісна! — Й тричі плюнув собі через ліве плече: — Тьху-тьху-тьху!

Боримисл із Лютом Пугачем обернулися. З правої руки древлянського походу скакала чота з десяти-дванадесяти воїв. Усі вони були вбрані в чорне, навіть при боці щити їхні були чорні, напнуті буйволячою скорою, й тільки коні під ними спотикалися різні. Перед же вів стрункий комонник у яскравому хнистому корзні, що вигравало сріблом і золотом. Поли корзна маяли за можем, наче крила заморського птаха. Та не сей дорогий плащ і не блискуча зброя можевого коня притягали до себе всі очі. Там, де проїздило сольство, западала мертва тиша, коли ж чота проминала, в шерегах походу здіймався гомін, який ріс і дужчав, ніби вслід за персами котилася невидима хвиля.

Лют Пугачич зустрів чужинця пришелепувато роззявленим ротом, непоголене підборіддя задерлось угору, а права рука мимохіть учепилася буланому в холку, аж кінь щулився. Соцький воєвода, тамуючи бісики в вічу, зиркав то на Люта Пугачича, то на прийшлого, то на свого жупана, й Боримисл аж тепер збагнув, що так розгойдало військом. Чужинець у срібно-золотому хнистому корзні підігнав до Боримисла й торкнувся долонею чола:

— Цар царів сле мене! Цар усіх земель і всіх людей, які тільки є під сонцем! Се був не між, не людина, а якийсь нествір із важкого сну. Під очима в нього

зяяли дві довгасті чорні дірки з рожевими вінцями живої скори, й вух теж не було, й довга чорна борода клинцем та чорні вуса не здобили його вид, а мовби ще дужче відражали.

— Твого царя я й сам відаю, й усі відають, яких земель він володар, а яких ні. Але не мовиш, хто ти сам.

— Зопір, син славного Багабухші, сатрап Вавілона й усіх його городів!

Зопір почекав, коли скіфський цар злізе з коня й на знак шани до царя всіх царів стане навколішки чи бодай хоч уклониться сидячи. Та Боримисл і не думав злазити, навіть повід коневі пустив, і перський вельміж, повагавшись, непевно прилаштувався поряд із ним.

- І що рече Дарій? — спитав Боримисл так само недосконалою грецькою мовою, як звертався до нього й персіянин.

— Цар царів рече: присли мені землю й воду з рук своїх, і я ласкаво пущу тебе цілувати мій царський чобіт! Осе!

Чорні перські ратники зі списами та мечами двома лавами йшли позаду, а вслід їм сунули древляни, чільні й підлі, й похід їхній простягся хтозна й куди за пагорки, ліворуч пливла біла річка полянських комонців, а з правої руки вої князя Люта Пугачича, й Боримисл зострожив, нічого не відповівши персіянинові. Соцький наздогнав його, й зо пів гін вони їхали поряд, за сим жупан пустився далі супроти течії, а Чернега повернув назад до злого й розгубленого сла.

Молодий сатрап заходився щось гукати до нього, та ні перської, ні грецької мови Чернега не знав, решта навколо теж, і він лише плечима сіпав. Зопір хотів був пуститися вслід за Боримислом, але Чернега перепинив його:

— Ей, ти! Куди? Тута! Тута будь!

Персіянин зрозумів його промовисті рухи, й шрами на його спотвореному виду спершу зблідли, тоді зайнялися вогнем.

А Боримисл, перетнувши валку древлянського походу, раптом погнав у берег навскоси, в голову білокінної вервечки русинів, і поїхав обіч Рядивоя. Розлютований шарпаниною свого вершника, вороний жеребець почав згонити злість на білому чорногривці руського княжича, й настрій тварин передався обом можам.

— Замислив єси вийняти мого сина? — сказав древлянський володар синові Великого князя.

Той непорозуміло глянув на Боримисла й потяг коня.

— Хто се тобі навів такого?

— Люди добрі! — відповів круглим словом жупан.

— А для чого б се?

— Ти й гадки не маєш? — пильно глянув скоса на свого ровесника й родича Боримисл.

Русин не витримав того погляду й почав шукати причини до відчепу. Та причин не було, й жоден болярин чи воєвода не наближався до двох володарів, які балакають між собою. Нарешті він гукнув назад:

— Любомире!

Та коли малий болярин під'їхав на чалому інохідцеві, Рядивой ще не вигадав, куди б його послати. Зрештою махнув рукою, бо Любомир тут був ні до чого, й той поволі відстав, а Рядивой мовив:

— Маю гадку, в який бік ведеш. Але я й не думав твого сина… Коли не ймеш віри — можу й заклястись.

— На чім? — осторожився Боримисл, бо клятьба буває різна, й людей вона в'яже по-різному.

— На чім завгодно, — тихо відповів Рядивой. — Хоч на мечі, хоч на землі.

Боримисл охолов. Коли русин їсть землю, то вже клятьба найстрашніша, й переступити її ніяк. Але наступної миті кров знову заграла в ньому й линула до голови, в вухах йому гуло й гупало, мов руків'ям меча об сухий стовбур, і він ледве стримав себе, щоб не крикнути на все поле:

— Якщо ти про се гадки не маєш, то має твій отець!

То був і справді страшний здогад, і Рядивой не знав, як його спростувати, бо кожна людина може клястися тільки за себе, в чужу ж душу, навіть у вітцеву, заглянути не владна.

— Ти уволив мені, й не взяв гріхом не серце душу мого вітця. Й я привів тобі рать осю, а ти мені віри не ймеш…

Боримисл уп'явсь острогами в боки чорного жеребця й погнав спершу в голову свого походу, тоді звернув до першої тьми. Він пересвідчився, що княжич непричетний до того заміру, але марно б вої між собою не говорили. Від Великого ж князя можна було чекати й не такого підступу, й молодий жупан остаточно втвердився на думці, що вождь усіх земель піде на будь-яке, тільки б узяти його знову до рук.

Здибивши розлютованого острогами жеребця біля свого тестя, темного воєводи Батури, він одкликав його з походу й сказав:

— Бери сотню на добрих комонях! Батура здивувався:

— Куди? З персіянами?

— Додому! — відповів жупан. — На Вітчину.

Й коротко пояснив, що хоче від велійого пана.

Батура відвернувся, сховавши в кущуватих бровах злу іскру, й уперто проказав:

— Зрана.

Сонце стояло високо вгорі й до вечора можна було ще здолати двадесять гін, але Боримисл добре знав уперту вдачу тестя — коли його приневолити, однаково вчинить по-своєму, відійде за найближчі горби й розсідлає коні. Виваживши старого пана довгим поглядом, він неохоче погодився:

— Ліпо. Зрана.

Темний воєвода здогнав чоло своєї тьми, а Боримисл пристояв, роздумуючи, тоді пустив коня понад походом ускач і вклинився між перським слом та ще якимось його воєм.

— А пощо се Дарій… так розкидається своїми сатрапами? — спитав він, добираючи призабуті грецькі слова. Мову еллінів він вивчив у Єгипті: там того часу грецька лунала так само вільно, як і єгипетська, бо фараон охочіш обставляв себе чужинцями, ніж людьми свого племені.

Спотворений перс блиснув на нього проваллям носа:

— Не тямлю речей твоїх. Пощо «розкидається»?

— А по то, що ми, скіфи, вбиваємо чужинців, котрі приносять нам лихі вісти. — Боримислові було видно тільки відтяте вухо персіянина, яке поволі наливалося кров'ю. — Прийшов вивідувати?

— Ні,- буркнув Зопір. — Прийшов із миром, а мироносів ніхто не вбиває.

— Сей мир нам не до серця, — відмовив древлянський жупан. — Ми нікому ще не лизали черевіїв. І не мир ти приніс нам, а рабство. Таких людей ми четвертуємо і віддаємо нашому ратному кумирові, якого звемо Юром, а греки — Ареєм.

Сього разу шрами на персовім обличчі зблідли й стали біліші від смаглявої шкіри, й на провалля носа не можна було дивитися. Так вони й їхали круп до крупа, й коні їхні теж прислухалися, прядучи вухами назад. І коли попереду зблиснула вузенька притока й кілька молодих дружинників кинулися шукати броду, Боримисл, і досі не зводячи погляду з потворного обличчя вісника, мовив:

— Але я не займу ні тебе, ні жодного твого воя. Зопір поволі обернувся в його бік:

— Пощо?

— Аби повідав своєму цареві,- Боримисл умисне підкреслив слово «своєму», — нашу волю й наш одвіт. — І, вже підохочуючи коня до броду, мовив інше: — Та й чув я про тебе вельми многе… А ми вміємо шанувати міжність і в наших ворогах.

Річечка була мілка, до черева коневі, жупан перечалапав її вчвал і більше не повернувся до перського сла, якого й далі пропускали попереду древлянської раті. З голови до ніг чорні комонники із полку безсмертних настовбурчено рухалися за вавілонським сатрапом, і під тисячами поглядів їм було дуже незатишно.

А Зопір їхав, мов у тумані. Все довкола, свіже й зелене, яке спершу так дивувало молодого сатрапа, тепер утратило барви та пахощі, й він до самого вечора не промовив жодного слова навіть до царевого євнуха Мітробатеша, котрого Дар'явауш зумисне послав з ним. Шахиншах вирішив позбутися його в такий спосіб — оддавши на поталу сим шакалам, і слова скіфського царя змусили Зопіра замислитись.

Він був єдинаком чільника комонної раті Багабухші, та отець ніколи не тремтів над ним — завше водив у рать близьку й далеку. По тому, як Зопірові вдарила двадцять п'ята весна, саме збунтувався чорностінний Вавілон. Перси його облягли, та ніяк не могли взяти. Допоміг це зробити Зопір. Він обкарнав собі ніс та вуха, перебіг до вавілонян, сказав, нібито його так спотворив Дар'явауш. А коли вавілоняни йому повірили, він підступно відчинив брами й упустив до Вавілона перське військо. Дар'явауш винагородив Зопіра так щедро, як ще жоден цар не винагороджував жодного смертного, й зробив його, двадесятилітнього вельможа, досмертним сатрапом Вавілона по саму луку, де Тіглат зливається з Уфрату.

Й нарік його можем своєї одинадесятилітньої доньки Парміс, нарік привселюдно й привсеміжно, та літа спливали, вже ввосьме води Уфрату виходили з берегів, донька задівувалась, а Дар'явауш неначе забув про своє слово й своє кляття…

Коли сонце скотилося до важкої чорної хмари, що заповивала ввесь небокрай із заходу, скіфська рать стала на ночівлю. Слам перського царя розіп'яли дві великі полотки — одну для чільника, другу для учти. Зопір повагався й запросив до свого намету Мітробатеша. Євнух мулявся, та було видно, що ті запросини припали йому до смаку, він удячно вклонивсь вельможеві й звелів одному з безсмертних перетягти його нечисленні речі сюди.

Й коли вже добре смеркло й табір, гомінкий і ляскітливий, ураз притих, стало ясно чути передзвін молотів. Аж тепер молодий сатрап усправжки відчув, що він серед раті, яка, задкуючи, втікає під навалою дужчої сили, але збирається се робити й надалі. Коли ратник клепле потуплений меч, він мислить не про ласку ворога, а про війну.

Зопір звів очі на євнуха. Той дивився йому просто в чорну вирву носа, та, певно, думав щось своє. Й згодом тоненьким жоночним голоском виспівав:

— Клеплють… Люблю слухати ковалів серед ночі.

Його слова, як і слід було сподіватись од євнуха, відображали зовсім не те, що снувалося на думці,- навряд чи пісня ратних ковальських молотів збуджувала в його серці такі солодкі видіння, й Зопір се знав, бо змалечку призвичаївся до хитрини жонолицих євнухів.

Два безсмертних послали в одному краї полотки молодому сатрапові, в протилежному — Мітробатешеві, між узголів'ями в них блимав жовтим вогником каганець на високій тринозі, вони сиділи й дослухалися притишених голосів, близького й далекого іржання спутаних коней та дзенькання молотів, що відлунювало на всьому обширі серпневого пересохлого степу. Мітробатеш, кілька разів одспапнувшись, мовив:

— Парко… — й вийшов з намету, а за хвилину-другу, коли Зопір уже розібрався й ліг, у полотці знову почулися кроки. Сатрап удавав сплячого. Не було жоднісінького бажання розмовляти з безвусим і безбородим царським служкою, та почулося грубе кахикання, й Зопір обернувсь. У наметі, ледь освітленому мерехтливим бликальцем, стояв між із голеним підборіддям, в ошатному строї скіфського вельможа. Протягом дня сатрап не раз бачив сього неспокійного чоловіка з лихим вогником у вічу й знав, що се володар одного зі скіфських племен. Перський сол одкинув легке вкривало й звісив босі ноги додолу. Скіф щось квапливо забелькотів своєю незрозумілою мовою, й Зопір тільки сидів і висвистував діркою в носі. Той почав тлумачити, голосно вигукуючи кожне слово, як говорять до глухих та чужинців, і се тривало поти, поки до намету ввійшов Мітробатеш. Обоє заперемовлялися, й певно таки по-скіфському, й Зопіра се здивувало.

— Ти вмієш їхньої мови?

Йому тільки тепер стало ясно, чому Дар'явауш одрядив з ним саме свого євнуха. Мітробатеш вибачливо всміхнувся молодому сатрапові й сказав:

— Се цар скіфів-сколотів, які речуть на себе сіверяни. Ймення йому Лют Пугачич, а греки речуть на нього Скопасіс, і ми такоже.

— Відаю, — озвався Зопір. — Мислиш, як не маю носа, то й очей не маю?

В голосі його забриніло роздратування, се було від непередбачених одвідин, і євнух солодко всміхнувся до примхливого сатрапа:

— Не сердься. Скіф має тобі щось повідати.

Зопір зітхнув, бо сердитися й справді не було на кого, й сей скіфський цар не винний у їхніх із Дар'яваушем стосунках.

— Що він рече?

Мітробатеш довго розмовляв із Лютом Пугачичем пошепки, перетлумачив же кілька слів:

— Рече, аби ти вийняв сина скіфського царя Боримисла, на якого ми речемо по-грецькому Ідантірс.

— Як?..

Зопір устав, і чорна дірка в його носі зробилася ще чорнішою, бо шрами зблідли й помертвіли від хвилювання. Й коли кров знову підійшла й дірка трохи пригасла, євнух пояснив:

— Рече, аби ти вийняв того малого царського сина. Він зараз у їхній столиці, й по нього цар виряджає гінців малою потугою: сто воїв комонних.

Се було схоже на пастку, якусь нову хитрість, і Зопір спробував самотуж ухопити край нитки, що веде до клубка. Та видимої причини не було, й сатрап Вавілонії ще дужче схвилювався. Він підійшов до скіфа й упритул засопів на нього чорною вирвою:

— Хочеш перекинутися на наш бік?

Лют Пугачич хапнувся рукою до золотовручного сікуна при боці, тоді клацнув ним у піхва й, не тамуючи голосу, сказав:

— Коли б тобі не даровано живота, я би посік тебе тут-о!

— Що ж ти хочеш? — розгубився Зопір.

— Збитися! — вигукнув Лют Пугачич і знову притишив голос: — Хочу збитися з вами, а він не хче!.. Коли ж виймете сина його з Іскорості, він стане до січі. Зумів, перський обшматичу?

Євнух перетлумачив, ковтнувши останні слова, й Зопір замислився. Коли дії ворога тобі не зрозумілі — дошукуйся причини: коли ж сам ворог зачне їх тлумачити — дошукуйся ще пильніш, — і зовсім не там, де тобі вказують. На те й ратіння, й се головний закон його. Закон, яким Зопір і сам володів незле. Він подумав, що дала б зараз його згода чи відмова, та пережите за день не давало зосередитись, і цар скіфського племені з лютою відвертістю дивився на нього, й жонолиций брезклий євнух теж скалив око, аж зморшки розбігались йому віялом до вух, і се ще дужче дратувало й розсіювало. Й Зопір не знайшов іншого виходу:

— Добре, я помислю. Мітробатеш переклав його слова.

— Мисли тут-таки! — сердито наполіг сіверський князь, але сатрап Вавілонії тільки невиразно кивав головою та дірка в носі його то ширшала, то знову блякла.

Шарпнувши завіску дверей, Лют Пугачич вийшов, і євнух теж подріботів за ним, а коли по довгому часі вернув до полотки, Зопір і досі стояв біля ложа в довгій, розрізаній спереду від пояса до самого низу сорочці.

— Парка ніч сьогодні,- мовив євнух, аби впередити можливі розпитування, й розплився товстозадим жоночим тілом на ложу.

Зопір і собі ліг, але заснув тільки над ранок.

А «вранці сотня добре зоружених древлян на кутих конях одкололася від головного походу й рушила понад лівим берегом Сіверського Дінця вгору. Попереду їхав темний воєвода, велій пан Батура. їхав, зціпивши зуби, не озираючись на голову походу, й його важко зігнута спина промовляла ратникам сотні ліпше за будь-що.

Й мало хто й увагу звернув на те, що вслід сотні погнав самотній комонець на буланому жеребці. Вздовж походу та впоперек між трьома валками полян, сіверян і древлян вешталося й гасало безліч усякого люду, й один комонник не міг би нікого вразити.

Се був сіверський князь Лют Пугачич. Здолавши чвалом десятків зо п'ять поприщ, він вихопився на чималий пагорок і роззирнувся. Походу звідси не було видно, тільки далеко, на самім овиді, де стояло сонце, тремтіла над степом довга хмарка прозорої куряви. Зате попереду в зеленому видолі рябів загін коней і ворушилися люди.

Князь осміхнувся й погнав туди. Під розлогою вербою на березі вузенької річечки стояв простий літній намет, а довкола паслися стриножені коні без сідел. То тут, то там видніли ратники. Душ п'ятеро, геть розібравшись, купалося в річці, борюкаючись і кашляючи, тільки незасмаглі зади блищали. Дехто шукав холодку під кущами, бо дерево було тут одне; решта займалася хто чим.

Лют Пугачич увійшов до намету, злякавши двох робів, які шаснули йому з-під ніг і поховались. У полотці, просто на незайманій траві, лежав темний воєвода, розкидавши руки й ноги.

— Зморився? — проказав Лют Пугачич, і той поволі перекинувся набік, а тоді й сів. — А зять твій мислить, же ти вже не знати й де.

П'ятдесятип'ятилітній пан почав нітитися й виправдовуватись:

— Хіба я тутечки той… найдурніший! Понеділок сьогодні, важкий день. Узавтра зрана й той…

Лют Пугачич успокійливо зітхнув:

— Не бійсь, не повім твому зятеві. Йди заутра й вирятовуй того робича, що від нього рибою тхне. Вирятовуй на свою голову й на голови своїх онуків…


Оглавление

  • Розділ 1
  • Розділ 2
  • Розділ 3
  • Розділ 4
  • Розділ 6
  • Розділ 7
  • Розділ 8
  • Розділ 9
  • Розділ 11