Дочитал до строчки:"...а Пиррова победа комбату совсем не требовалась, это плохо отразится в резюме." Афтырь очередной щегол-недоносок с антисоветским говнищем в башке. ДЭбил, в СА у офицеров было личное дело, а резюме у недоносков вроде тебя.
Первый признак псевдонаучного бреда на физмат темы - отсутствие формул (или наличие тривиальных, на уровне школьной арифметики) - имеется :)
Отсутствие ссылок на чужие работы - тоже.
Да эти все формальные критерии и ни к чему, и так видно, что автор в физике остановился на уровне учебника 6-7 класса. Даже на советскую "Детскую энциклопедию" не тянет.
Чего их всех так тянет именно в физику? писали б что-то юридически-экономическое
подробнее ...
:)
Впрочем, глядя на то, что творят власть имущие, там слишком жесткая конкуренция бредологов...
От его ГГ и писанины блевать хочется. Сам ГГ себя считает себя ниже плинтуса. ГГ - инвалид со скверным характером, стонущим и обвиняющий всех по любому поводу, труслив, любит подхалимничать и бить в спину. Его подобрали, привели в стаб и практически был на содержании. При нападений тварей на стаб, стал убивать охранников и знахаря. Оправдывает свои действия запущенным видом других, при этом точно так же не следит за собой и спит на
подробнее ...
тряпках. Все кругом люди примитивные и недалёкие с быдлячами замашками по мнению автора и ГГ, хотя в зеркале можно увидеть ещё худшего типа, оправдывающего свои убийства. При этом идёт трёп, обливающих всех грязью, хотя сам ГГ по уши в говне и просто таким образом оправдывает своё ещё более гнусное поведение. ГГ уже не инвалид в тихушку тренируется и всё равно претворяет инвалидом, пресмыкается и делает подношение, что бы не выходить из стаба. Читать дальше просто противно.
ушкоджують нам виноградники ж наші — у цвіті» («Пісня пісень», 2, 15), — трактуючи це так: виноградники — назва алегорична, йдеться, мовляв, про молодих людей («у цвіті»), яких кусають хворі лисенята, заражаючи сказом. Один дослідник (Є. П. Жадан, 1980) почав доводити, що у «Слові о полку Ігоревім» теж є натяк на сказ серед лисиць: «Ігор на Дон воїв веде! Уже-бо біди його птахи ждуть по дуб'ю, вовки страх наганяють по яругах, орли клекотом на кості звірів зовуть, л и с и ц і б р е ш у т ь на черленії щити». Чого б це нічним звірам вискакувати вдень і гавкати на військову колону? — питав той дослідник. І відповідав: то були, мабуть, хворі лисиці. Інший шукач істини звернувся до середньовічного «Бестіарію» — твору XI–XII ст., в якому лисиця виступає в подвійній ролі: хитрого звіра-хижака і одночасно як втілення диявола, що спокушає людину. Слово «лисиця» (vulpes) тлумачиться як похідне від «volubilis pedibus», тобто ходити колами, заплутувати сліди. Стародавні сказання розповідають, як лисиця качається по червоній землі і, вдаючи, що вкрита кров'ю (через те на всіх середньовічних мініатюрах лисицю змальовано яскравою червоною фарбою), лежить нерухомо горічерева. Коли птахи, думаючи, що вона мертва, підлітають до неї впритул, вона раптово хапає здобич. Отак і диявол здається мертвим тому, повчав «Бестіарій», хто живе плотськими пристрастями, хто забуває про своє духовне єство, потрапляючи у владу пороку, стаючи жертвою підступного диявола. Можливо, робив свій умоглядний висновок сучасний дослідник, середньовічні автори вже знали про ту небезпеку, що її несе з собою хвора на сказ лисиця?Проте, хоч би якими блискучими і дотепними були ці екскурси в історію та міфологію, самі по собі вони нічого ще з'ясовували, нічого не додавали до того, що вже було відомо. Факт залишався фактом: масове ураження лисиць сказом — процес новий, не бачений досі, в минулому нічого подібного не було.З того погляду цікавим виявилося знайдене в архівах повідомлення якогось німецького ветеринара (Паллашка, 1941) про те, що наприкінці 1939 року, коли всі браві німецькі єгері, скинувши свої зелені капелюхи з перами, вдягли форму вермахту і пішли на війну, ідеально налагоджене мисливське господарство почало занепадати. У Східній Пруссії, десь у районі Данціга (теперішній польський Гданськ), виникло перше в Європі вогнище сказу поміж лисиць. Нібито саме там, як твердив А. К. Мідатов (1966), у країні тисячі озер, меланхолійних пагорбів і прибалтійських лісів, які восени жовтогарячими барвами оточують сталево-голубі свічада води, спалахнула та смертельна інфекція, яка нестримно (йшла війна, і людям було не до лисиць) почала посуватися концентричними колами увсебіч, наче лісова пожежа, зі швидкістю 40 кілометрів на рік, захоплюючи нові й нові землі, вишукуючи серед лисиць і людей нові жертви. Отак, за свідченням ряду німецьких, французьких і датських авторів (Пітцшке, 1959; Тома, Андрал, 1970; Мюллер, 1974), епізоотія сказу в 1950 році форсувала Ельбу, у 1960 році вийшла на береги Рейну, в 1968 році перетнула кордони Франції і в середині сімдесятих років наблизилася до Парижа. На станціях паризького метро з'явилися плакати-перестороги: «Небезпечно! Сказ у Франції! Бійтеся укусів лисиці! Негайно робіть щеплення!» На плакатах було зображено симпатичну дівчинку Маріанну у фрігійському ковпаку — символ Франції,— яка злякано стоїть у лісі перед вишкіреною лисицею.Ніхто, напевне, не дізнається нині, як насправді почалася ця пошесть. Єдине, в чому не сумніваються екологи, які вивчали цю проблему: популяція лисиць вийшла з-під контролю людини під час війни. На полях битв лежав незібраний хліб, мільйони сірих полівок жирували на дармових харчах, і з цього негайно скористалися руді хижаки, які почали розмножуватися з подвоєною, потроєною силою, поїдаючи гризунів. Та хіба тільки гризунів? У ровах, окопах, воронках, лісових завалах, серед битої цегли зруйнованих будівель, у згорілих танках, що зяяли чорно отворами люків, у потрощеному дюралюмінії літаків, які впали на землю, — всюди, де були людські тіла, з'явилися лисиці: дивне світло засвічувалося у глибинах їхніх похмурих, нічних очей, вони облизувалися й коротко, спазматично гавкали перед тим, як вгризтися в обличчя вбитої людини. Їх не відлякувало ні холодне заціпеніння мертвих, ні відразливі запахи уніформи, зброї, горілого заліза… Відтоді серед лисиць народилася легенда про війну як про щось прекрасне, як про щасливі роки достатку й процвітання — і спогад цей тепер передається з покоління у покоління.Якщо до війни мисливські журнали Європи били на сполох, щоб захистити вимираюче плем'я лисиць від остаточного винищення, то тепер, у післявоєнні роки, ніхто вже не знав, що робити із знахабнілим звіром: мода на руді лисячі хутра, що так вогненно прикрашали вбрання довоєнних жінок і шкіряні плащі німецьких офіцерів, минула, мисливці не цікавились лисицею, полювання з фокстер'єрами також вийшло з моди — не було кому заповзати в глибокі лисячі нори. До
Последние комментарии
3 часов 18 минут назад
3 часов 23 минут назад
8 часов 44 минут назад
1 день 20 часов назад
2 дней 4 часов назад
2 дней 19 часов назад