Мати [Олександр Петрович Довженко] (fb2) читать постранично, страница - 2

страшні свої каліцтва і шрами.

 — Ой рятуйте...

 — Нічого, рідна. На живій кості наросте. Ми такі люди, що все перенесем. Нам би трохи ще полежати та набратись сили, а там пролізем через фронт хоч попід снігом, — утішали стару Марію Стояниху невгамовні діти.

 — Ну, що з вами вдієш? Отакі й мої...

 Два тижні ховала Марія гостей. Стерегла хату, годувала, а коли все вийшло, ходила по селу просити милостині, та не абиякої, а молока та сала. І ніхто не одмовив їй і не спитав нічого, хоч кожний про себе й догадувавсь про щось: не пішла б же Стояниха отак просити для себе.

 Та не судилося Марії вберегти дітей. Одного ранку наблизився раптом гарматний рев. В село ввалилася на відпочинок пошарпана в боях частина. Заметушилася, забігала німота. Марія глянула та в хату:

 — Діточки! Йдуть!

 Німці на порозі.

 —Що за люди?

 —Сини мої.

 —Брешеш!

 — Не брешу, клянуся!

 — Обшукати хату!

 — Не трогайте, вони хворі. Поламані... Боже!

 — Гальт! Ваша мати?

 — Мати, — сказав Рябов.

 — Брешеш, комісаре! — та за зброю.

 Стала мати перед дітьми. Обох затулила.

 — Не дам! Бийте мене... Не дам, людоїди! Голубчики, не трогайте, не вовчиця ж вас родила, а людина, мати! — заплакала Стояниха.

 — Нащо ж ти ховала?

 — Боялася. Ви такі страшні! Нема ж нічого на світі, мо', страшнішого од вас!

 — Ха-ха-ха! Правда? Ти маєш рацію, старушка. Страшнішого нема і не повинно бути! — зареготав німецький сучий син.

 Через дві години зігнали німці на майдан усе село на очну ставку.

 Поставили Пшеницина і Рябова перед селом. Глянули вони на людей, ні одного знайомого обличчя навкруги.

 — Прощай, Урал, — прошептав Пшеницин, поглянувши на друга.

 — Прощай...

 — Люди добрі, адже мої діти Василь і Іван! Погляньте-бо, хіба ж не взнаєте? — билася Стояниха, мов чайка об дорогу. — Кажіть же, що мої! Чого ж ви мовчите? Чи ж вам жалько їх признати? Людоньки!.. — благала мати німців і людей.

 Люди плакали й признали. Навіть староста й поліцаї не посміли сказати ні.

 Одна тільки Палажка, вдова убитого партизанами начальника поліції, зловісно мовчала.

 — Палажко, скажи — сини, бо прокляну на цьому і на тому світі, — шептала Марія Стояниха. — Бог тебе спитає, Палазю...

 Палажка мовчала.

 — Фрау Палажка, єсть ето сини? — спитав її комендант.

 Всі завмерли і не зводили з Палажки очей. Стало тихо, тихо.

 Комендант почервонів. Товста його шия почала брякати, як у кобри. Він догадавсь про змову.

 — Ну?

 — Сини, — сказала Палажка й потупила очі.

 Тоді він ударив її з усієї сили в праву і ліву щоку.

 Вона впала додолу, як сніп, не встигши й крикнути.

 А він раптом до льотчиків:

 — Ваше прізвище?

 — Ой! — застогнала Стояниха, немов хто її ранив у саме серце. Вона не сказала їм свого прізвища, а вони не спитали по неуважності своїй дурній.

 Упавши ниць додолу від удару по голові, вона не скоро підвелася. Але вона чула, мов крізь сон, як гукали до неї Пшеницин і Рябов:

 — Прощайте, мамо! Спасибі! З вами і вмирати не страшно!

 Зчинилась стрілянина.

 Вони лежали на снігу, обнявшись обоє. А її взяли під руки й повели, б'ючи по чім попало. Розбили гранатами хату і підвели до груші. Попливла перед очима груша.

 — Не вішайте, не страміть мене. Як же мені висітоньки? Я ж таки жінка стара. Дайте мені кулю, одну кулиночку, молю вас, благаю...

 Не дали. Тоді вона хутенько стала на пеньочок, перехрестилась.

 — Не трогайте, недолюдки. Не приторкайтесь до моєї шиї...

 Сама наділа.

 — Діти... — та й одділилась од землі.

 Довго лежав Василь на снігу коло груші. Ніхто не чув ні стогону, ні туги, ні скреготу зубів. Під самий уже ранок, коли од морозу скаменіло його серце і грізний гук возвістив зорю, Василь примовк, немов заснув од великої втоми. Потім, підвівшися з землі, він поцілував холодну материну руку.

 — Прощайте, мамо... Усю свою добрість і лагідну вдачу, що подарували ви мені, я лишаю отут з вами коло груші, мамо.

 Потім він підійшов до хатища, взяв жменю попелу і загорнув у хустку.

 — Оце я, мамо, заберу з собою, щоб не втомлялися ні ноги мої, ні руки, ні серце.

 Проходили дорогою на захід бойові загони.

 — Боєць Стоян!

 — Іду!

 — Що за женщина висить?

 — Мати!

 — Мати?

 — Мати, товариші, рідна мати…

 — Рота, стій! Шапки геть!… Вперед марш!

 Перед нею проходило військо без шапок. Шанували материнство, ідучи до бою. Ревіли гармати. Сонце сніги червонило. Од гарматного реву обсипався іній, і казкові сніжинки падали на материні розплющені очі.

 І хто ж не поклониться з живих і прийдешніх невмирущій красі Марії Стоянихи, матері, що просила милостиню для дітей чужих? Погляньте, ось вона висить перед нами, возноситься над рідною мерзлою землею. Руки її маленькі і ніжні, з довгими красивими пучками, оті самі трудящі руки, що так багато сотворили хліба, прядива й насіння, простяглися долонями трохи вперед.

 — Нема вже, діточки, нічого. Все віддала, щасти вам, доле.