Українська історія в «Божому ігрищі: історії Польщі» Нормана Дейвіса [Ольга Василівна Борисова] (fb2) читать постранично, страница - 15

націоналістами, але Дейвіс цього не бачить.

Більш того, далі він пише, що «від самого початку взявши право до своїх рук, українські лідери зруйнували всі шанси на співпрацю чи компроміс. Своїм одностороннім проголошенням Західноукраїнської Народної Республіки у Львові 1 листопада 1918 р. вони спровокували поляків на масову відплату, що не вщухала аж поки не була завойована вся провінція» [1, с. 825]. Значить, полякам можна одностороннє створювати незалежну Польщу, а навіть мати право, нехай і не реалізоване, самим визначати кордони, а навіть робити масові відплати, українцям же — ні. Останні виявляються винними в усьому, бо все провокують самі. А це вже нагадує не стільки польські підходи, скільки сучасні російські, за якими, зокрема, винними в українському голодомор 1932–1933 рр. виявляються… самі українці. Тож відносно України й українців у Дейвіса ніякий не «безсторонній» підхід, як він хоче всіх переконати, а звичайний підхід людини з мисленням імперіаліста, що для британця є цілком органічним.

Щодо ж вирішення питання відносно польських кордонів у 1945 р., то Дейвіс відмічає невдоволеність поляків тим, що СРСР висунув претензію перед союзниками на приєднання Східної Галичини до СРСР. І тут він подає цікавий факт: «Черчіл, — пише Дейвіс, — напередодні Ялтинської конференції примусив представника польського уряду Станіслава Миколайчика визнати радянські пропозиції щодо кордонів Польщі так: «Ви на межі знищення. Якщо ви не визнаєте цього кордону, вас викреслять назавжди. Росіяни промчать крізь вашу країну, й ваш народ буде ліквідований» [1, с. 825]. На жаль, Дейвіс не враховує цю фразу Черчилля у своїх підходах до історії України, тому він так і не зрозумів логіки боротьби українців за свою незалежність, яку вони вели вже будучи давно «викресленими» тими ж росіянами. Поляки теж відчули на собі важкість тієї «руки Москви» після 1772 р., але й до середини ХХ ст. це їх ще нічому не навчило.

Що ж стосується того, якими методами встановлювалися кордони Польщі, то Дейвіс фіксує й масові переселення, як він пише, «поляків і неполяків», зазначаючи «нечувану річ — кордони мали пріоритет над людьми», а також фіксує i те, що «принцип національної самовизначеності був відкинутий з цинічною послідовністю» [1, с. 826].

І тут цікавим є таке його спостереження, що Й.Сталін, по суті, базувався на проекті кордонів Східної Європи царського міністра Сазонова, опублікованому в 1914 р. «В короткій перспективі, пише він, — його плани зазнали невдачі, але в тривалій, в руках Сталіна, вони були реалізовані з нелюдською увагою до деталей» [1, с. 826]. Проблемі «переселення», а на ділі вигнання представників національних меншин, найперше — німців і українців, Дейвіс приділяє увагу, але — більше темі вигнання німецького населення, оскільки воно зачепило 16,5 млн. населення [1, с. 868].

Аналізу чи просто навіть якогось опису операції «Вісла» ми в книзі Дейвіса не знайшли. Утім, прикметно, що, за поданням Дейвіса, писали німецькі джерела про цей «варварський вихід». Вигнанці вважали це «за простий акт помсти, натхненний тими самими расистськими і шовіністичними мотивами, які спонукали до таких дій нацистів. Вони стверджували, що стали жертвами актів жорстокості та геноциду й налічують мільйони своїх мучеників» [1, с. 869]. Дейвіс не довіряє цим визначенням, опираючись на те, що цифри жертв не співпадають iз цифрами вигнанців, які надавали польські офіційні джерела. Він вважає неправими обидві сторони, твердячи, що «німецьке населення з тих земель прогнала не «польська помста», а спільна постанова переможних союзників» [1, с. 870]. Виганяли не менш брутально й українців. Все робилося руками поляків, але говорити про «польську помсту» українці теж, виходить, не можуть, а можуть тільки кивати на «переможних союзників». Але ж історія свідчить, що найбрутальніші злочини чиняться саме тоді, коли є на кого скинути власну провину..

Нам видався прикметним той фрагмент, де Дейвіс розглядає цікаву тему щодо різної вимови назв деяких польських міст. Так, зокрема, він подає, що Сталін під час розмови з Миколайчиком на його слова, що Вроцлав тобто Бреслау, був «суто німецьким містом», відповів, що це місто з давніх часів було слов’янським і йому «ніхто не заважає повернутися до своїх давніх історичних традицій». І тут найприкметнішим нам видалося зауваження Дейвіса, що Сталін у тій розмові насправді вживав назву «Борислав» [1, с. 828].

Дуже цікаво, тим більш, що німецька вимова «Бреслау» є схожою з цим. То чиє ж насправді місто Бреслау (Вроцлав)? Дейвіс явно затурбувався з цього приводу, адже нижче заявив, що треба «для давніх часів говорити «Вратислав» [1, с. 830]. Та ж ясно! Нехай хоч західнослов’янська вимова, аби не східнослов’янська, а точніше — українська. А саме тут же й міститься фокус проблеми — у питанні, хто на які кордони мав би претендувати і на якій підставі, i де та історична справедливість, яка була, як каже Дейвіс, у питанні щодо польських кордонів не врахована. Вона не враховувалася уже з