2medicus: Лучше вспомни, как почти вся Европа с 1939 по 1945 была товарищем по оружию для германского вермахта: шла в Ваффен СС, устраивала холокост, пекла снаряды для Третьего рейха. А с 1933 по 39 и позже англосаксонские корпорации вкладывали в индустрию Третьего рейха, "Форд" и "Дженерал Моторс" ставили там свои заводы. А 17 сентября 1939, когда советские войска вошли в Зап.Белоруссию и Зап.Украину (которые, между прочим, были ранее захвачены Польшей
подробнее ...
в 1920), польское правительство уже сбежало из страны. И что, по мнению комментатора, эти земли надо было вручить Третьему Рейху? Товарищи по оружию были вермахт и польские войска в 1938, когда вместе делили Чехословакию
cit anno:
"Но чтобы смертельные враги — бойцы Рабоче — Крестьянской Красной Армии и солдаты германского вермахта стали товарищами по оружию, должно случиться что — то из ряда вон выходящее"
Как в 39-м, когда они уже были товарищами по оружию?
Дочитал до строчки:"...а Пиррова победа комбату совсем не требовалась, это плохо отразится в резюме." Афтырь очередной щегол-недоносок с антисоветским говнищем в башке. ДЭбил, в СА у офицеров было личное дело, а резюме у недоносков вроде тебя.
Первый признак псевдонаучного бреда на физмат темы - отсутствие формул (или наличие тривиальных, на уровне школьной арифметики) - имеется :)
Отсутствие ссылок на чужие работы - тоже.
Да эти все формальные критерии и ни к чему, и так видно, что автор в физике остановился на уровне учебника 6-7 класса. Даже на советскую "Детскую энциклопедию" не тянет.
Чего их всех так тянет именно в физику? писали б что-то юридически-экономическое
подробнее ...
:)
Впрочем, глядя на то, что творят власть имущие, там слишком жесткая конкуренция бредологов...
дуже давніх часів, до того ж самими поляками — ще тоді, коли Польща виникала як держава. Але Дейвіс цього не бачить, а тому поводиться з українською історією доволі довільно.
Так, щодо того ж Вроцлава він пише, що оскільки його покинули німці, а замість них його заселили поляки зі Львова й привезли сюди університет, бібліотеку тощо, то його скоріш треба вважати «за часткову реінкарнацію Львова, ніж за продовження Бреслау». Але сучасні українці, — пише далі він, — не зважаючи на те, що у Львові живе мало родин, що жили тут до радянської влади, говорять так, ніби Львів завжди був «їхнім містом». «Насправді, — заявляє Дейвіс, — радянський Львів витворили таким самим штучним способом і з тих самих причин, що й польський Вроцлав» [1, с. 829]. Але якщо навіть не враховувати той сталінський «Борислав» (хоча, а чому ні?), все ж таки, напевне, долю цих міст зіставляти було не зовсім коректно — давньоукраїнський Львів після довгих історичних перипетій став знов українським. Що ж тут штучного? Те ж і з Вроцлавом, тільки польським. Штучність же в темі Вроцлава може бути тільки в одному варіанті — якщо Сталін був правий і він колись був, дійсно, Бориславом. Дейвіс правильно відмічає, що «єдиною країною, якій ніколи не належало місто до 1939 р., була Росія» [1, с. 830]. А цього ніхто ніколи i не стверджував.
«Ніде не пояснено, пише далі він — чому в офіційній радянській літературі це місто найчастіше згадують з російськомовним варіантом назви, як Львов». А ось і неправда, бо в СРСР українською мовою Львів завжди звався «Львів».
«Ніде немає навіть натяку на поляків та євреїв, що колись жили в місті», — пише Дейвіс. Теж не правдиво, адже в радянському Путівнику по місту Львів 1962 р., текст з якого сам же Дейвіс і цитує, чітко зазначено, що в середині ХІV ст. «західні руські землі разом зі Львовом загарбали польські феодали» [Цит.: 1, с. 830].
А далі в Дейвіса виринає щось зовсім незрозуміле, адже він твердить, що «назву міста насправді треба вимовляти як В-Р-О-Ц-Л-А-В» [1, с. 830]. І з якої це радості, запитаємо ми, князь Данило Галицький з династії Рюриковичів-русів, засновуючи місто для свого сина Лева i називаючи його в його честь, розмовляв би польською і перед «-лев» уживав би якийсь «вроц-»?.. Дивно. Тому всі подальші розмірковування Дейвіса на цю й дотичні теми ми не вважаємо серйозними.
Тим не менш, якщо не можна погодитися з Дейвісом у тому, що після 1945 р. «українці отримали Українську РСР, що втілила в життя гасло «Великої України від Сяну до Дону» [1, с. 832], адже УРСР аж ніяк це гасло не втілювала ні в яких його аспектах, то з його думкою, що «такі радянські національності, як литовці, білоруси й українці, з іншого погляду, мали небагато причин для радості», можна погодитись.
Про те ж, що про «польську помсту» можна все ж таки певною мірою говорити — принаймні щодо українців, свідчить матеріал Дейвіса, де він описує стан релігійного життя в комуністичній Польщі (як він її називає «третя Річ Посполита» /с. 957/). Так, після опису доволі непоганого життя Римо-католицької церкви Дейвіс зазначає, що в країні легітимно існувало й ще десятка зо два інших віросповідань. І у всіх він фіксує більш-менш нормальний стан розвитку. Але це в греко-католиків. Пише так: «У цьому світлі єдиною деномінацією, яка обґрунтовано могла стверджувати, що страждає від дискримінації, якщо не від активних переслідувань, була уніатська церква, громади якої були розпорошені по західних територіях унаслідок переселення українців в 1945–1947 рр.» [1, с. 918]. Отже, він розуміє, що то була церква саме українців, і її становище промовисто свідчило саме про утиски з боку поляків на національному, а не на релігійному ґрунті. Тож видно, що «польська помста» таки існувала й українців вона діставала, навіть уже вигнаних з рідних земель, всі роки існування тієї комуністичної Польщі.
А щодо расизму поляків сам же Дейвіс це бачить, але подає тонко, в такий спосіб: «Де ще, як не в Польщі, можна було почути, як партійний функціонер характеризує росіян як Untermenschen!» [1, с. 913]. Хоча Дейвіс, посилаючись на якогось «одного дотепника» (напевне, ним був він сам), пише, що «росіян годилося б характеризувати як Ǜbermenschen». Об’єктивна ситуація була близька до другого визначення, але поляки, навіть партфункціонери, так не думали. І таке ставлення було до росіян — панівної нації СРСР! Що ж казати про українців?
В останній главі своєї праці, присвяченій аналізу становища Польщі в період 10 років — від 1980 до осені 1990 р. («декаді Солідарності»), тем української історії Дейвіс не торкається. Тож прослідкувати ґенезу поглядів поляків на проблеми, пов’язані з «українським питанням» у їхній власній історії (якщо така ґенеза відбулася), виявилося неможливим. Одним з найсуттєвіших висновків праці Н.Дейвіса, на нашу думку, є такий: «Якщо поляки хочуть вилізти з тієї духовної гамівної сорочки, в яку їх одягли політичні господарі, їм треба почати, як і їхнім предкам, з нового вивчення своєї історії». І тут він наводить фразу Лелевеля: «Polsca tak, аle jaka?» [1, с. 967]. Нам
Последние комментарии
1 час 34 минут назад
1 день 56 минут назад
1 день 1 час назад
1 день 1 час назад
1 день 1 час назад
1 день 1 час назад