Заплотний лицар [Джордж Реймонд Річард Мартін] (fb2) читать постранично, страница - 3

Книга 221138 устарела и заменена на исправленную


 [Настройки текста]  [Cбросить фильтры]

колись куштованого — доки не подали качку, спечену з вишнями та лимоном і зовсім не таку жирну, як їх зазвичай печуть хазяйки. На доданок корчмарка принесла горошку з маслом та вівсяного хліба щойно з печі. «Ось яка вона — лицарська доля», сказав собі Дунк, обсмоктуючи з кістки останні крихти м’яса. «Добра їжа, пива, скільки душа забажає, і жодних тобі лящів.» Він випив другого кухля до страви, третього — задля забави, а тоді й четвертого — бо тепер він сам собі хазяїн. Наостанок він заплатив корчмарці срібняка і на решту отримав жменю мідяків.

Коли Дунк встав з-за столу, вже спустилася глупа ніч. Натоптане черево поліпшило настрій, хоч гаманець і полегшав. Він бадьоро закрокував до стайні, аж раптом попереду заїржав кінь.

— Тихо, братику, — мовив хлопчачий голос. Дунк прискорив крок, хмурніючи.

Хлопчик-стайняр тим часом уже видерся на Грома, вдягнувши обладунок старого лицаря. Кольчуга виявилася довшою за нього самого. Шоломця довелося зсунути на лису потилицю, бо інакше той затулив би йому очі. Малий виглядав конче рішучо і так само безглуздо. Дунк став у проймі дверей до стайні та зареготав.

Хлопець зиркнув на нього, зашарівся і скочив долу.

— Пане, я не хотів…

— Злодюга, — мовив Дунк, намагаючись додати голосові суворості. — Ану скидай обладунка і радій, що Грім не розколотив твою дурну макітру. Це бойовий кінь, а не дитячий муцик.

Хлопець зняв шолома і кинув його на солому.

— Та я вершник незгірш вас, — оголосив він зухвало, й оком не змигнув.

— Стули пельку, нахабо! Добалакаєшся мені. Кольчугу теж знімай. Що це ти таке надумав?

— Як я відповім зі стуленою пелькою? — Хлопець вивернувся з кольчуги та зронив її на підлогу.

— То розтули й відповідай, — дозволив Дунк. — Тепер підніми кольчугу, обтруси з неї мотлох і поклади, де взяв. Шоломця теж. Ти коней погодував, як я тобі наказав? А Бистроніжку почистив?

— Еге ж, — відповів хлопчисько, обтрушуючи солому з кольчуги. — Ви ж їдете до Ясенброду, так? Візьміть мене з собою, пане лицарю.

Саме про це його й застерігала корчмарка.

— А що твоя мати скаже?

— Мати? — Хлопчина похнюпився. — Матінка померли, нічого не скажуть.

Дунк здивувався. Хіба корчмарка йому не мати? А втім, може ж він лише услуговувати при корчмі. Від пива думки в Дунковій голові трохи плуталися.

— То ти сирота? — запитав він збентежено.

— А ви? — зухвало перепитав малий.

— Колись був, — зізнався Дунк. «Поки старий лицар не взяв до себе у службу.»

— Візьміть мене служити! За зброєносця!

— Я не потребую зброєносця, — відрізав Дунк.

— Кожен лицар потребує, — заперечив хлопчик. — А ви напевне без зброєносця пропадете.

Дунк загрозливо підняв руку.

— Зараз дам ляща у вухо, то сам пропадеш. Насип мені торбу вівса. Поїду до Ясенброду. Сам-один.

Хлопчину його погрози, здається, не надто злякали. Якусь мить він стояв, зухвало схрестивши руки на випнутих грудях, та коли Дунк вже збирався дати йому спокій, обернувся і пішов по овес.

Дунк спершу відчув полегшення, а тоді подумав: що як… Та ні, при корчмі малому буде краще. Хай мине його важка доля зброєносця при заплотному лицареві.

Хлопчик між тим аж з лиця змарнів від розпачу. Скочивши на Бистроніжку та узявши повід Грома, Дунк вирішив підбадьорити малого мідним грошем.

— Тримай, хлопче, за роботу. — Він кинув йому мідяка і посміхнувся, та малий стайняр навіть не ворухнувся, аби зловити монету. Гріш упав у грязюку між його голими п’ятами і залишився там лежати.

«Підніме, як я поїду», вирішив Дунк. Тоді розвернув кобилку і рушив геть від корчми, ведучи за собою двох інших коней. Дерева сяяли у місячному світлі, небо розкинулося безхмарне і помережане плетивом зірок. Але виїжджаючи на дорогу, Дунк відчував, як малий мовчки, похмуро вдивляється йому в спину.

III

Коли Дунк натягнув повід на краю широчезної Ясенбродської луки, на ній вже видовжувалися полудневі тіні. На траві розкидано було зо п’ять-шість десятків шатрів та наметів. Малі й великі, квадратні та круглі, ташні, льоняні й шовкові, під довгими прапорами на опорних тичках, весело забарвлені й розмальовані, вони буяли яскравіше за поле диких квітів. Одні були густо-червоні, інші — сонячно-жовті, усіляких відтінків зеленого та блакитного, суцільно-чорні та сірі, бузкові та лілові.

Багатьох лицарів старий стрічав на війні чи герці, а інших Дунк знав по оповідках навколо табірних вогнищ, у шинках та заїздах. Хоча він і не засвоїв чаклунських умінь читання й письма, та гербової науки все ж від старого набрався, бо той наполегливо вкладав її хлопцеві у голову, не даючи спокою навіть у дорозі.

Солов’ї належали князеві Карону з Порубіж’я, що володів високою арфою не гірше, ніж списом. Увінчаний короною олень позначав присутність пана Лионеля Баратеона, прозваного Штормом-Реготуном. Також Дунк помітив мисливця дому Тарлі, лілову блискавку дому Дондаріон, червоне яблуко Фосовеїв. Онде ревів навстоячки