Кров і пісок [Вісенте Бласко Ібаньєс] (fb2) читать постранично, страница - 2

попоїсть, трохи вип’є і потім знайде оту співачку з мюзик-холу, з якою познайомився під час свого минулого приїзду, але не встиг натішитися її прихильністю. З його безпритульним життям, постійними мандрами по всій Іспанії, часу не лишалося ні для чого.

В їдальню стали заходити друзі-шанувальники, які хотіли побачитися з матадором, перш ніж податись додому снідати. Це були старі любителі кориди, що вважали за обов’язок мати власного кумира, навколо якого можна згуртуватись, і обрали «своїм матадором» молодого Гальярдо. Вони давали йому безліч мудрих порад, повсякчас нагадуючи, що колись захоплювалися високим мистецтвом Лагартіхо і Фраскуело^[4]. З поблажливою фамільярністю вони казали еспаді^[5] «ти», а той, розмовляючи з ними, навпаки, ставив перед кожним прізвищем «дон», дотримуючись традиційного етикету класової нерівності, яка існує між тореро, котрий вийшов із суспільних низів, та його шанувальниками. Ці люди завжди охоче вдавалися до спогадів, щоб молодий матадор відчув, яку перевагу дає людині вік і досвід. Говорили про «стару» мадридську арену, на якій можна було бачити тільки «справжніх» биків і «справжніх» тореро, а наближаючись до сучасності, схвильовано згадували про Чорного^[6]. Цим «чорним» був Фраскуело.

— Бачив би ти його!.. Але в ті часи ти і твої перевесники ще смоктали цицьку або й на світ не з’явилися.

Заходили до їдальні й інші любителі, обшарпані, з голодними очима, а також нікому не відомі оглядачі газеток, що писали тільки про тореадорів, одних вихваляючи, інших — паплюжачи. Почувши про появу Гальярдо, як завжди збігалися до готелю люди якихось сумнівних професій, надокучаючи еспаді своїми лестощами та проханнями дістати квиток на кориду. Спільне захоплення ріднило їх із поважними сеньйорами, — багатими комерсантами або високими урядовцями, — які палко обговорювали з цим набродом усілякі тонкощі бою биків, не бентежачись жебрацьким виглядом співрозмовників.

Усі ці люди, підходячи до еспади, обіймали його, потискували йому руку, галасували, надокучали розпитуваннями:

— Вітаю, Хуанільйо!.. Як там твоя Кармен?

— Добре, дякую.

— А матуся, сеньйора Ангустіас?

— Чудово, дякую. Вона в «Рінконаді».

— А сестра й небожата?

— Усе гаразд, дякую.

— А ота мармиза, твій шуряк?

— Що йому станеться? Править теревені, як і завжди.

— А на збільшення родини якась надія є?

— Нема… Аніякої…

Кусаючи ніготь, Гальярдо енергійно й заперечливо хитав головою, а тоді в свою чергу починав розпитувати гостя, про чиє життя не знав анічогісінько, крім того, що його співрозмовник — любитель кориди.

— А як там ваша родина? Усе гаразд?.. Повірте, я дуже радий. Може, вип’єте чогось?

Потім розпитував про биків, з якими за кілька годин мав зустрітися на арені, бо всі ці друзі з’явилися в готель прямо з цирку, куди ходили дивитися, як відлучають і заганяють у корралі^[7] тварин для кориди. Гальярдо виявляв також професійний інтерес до розмов, що точилися сьогодні в. кафе «Англійському», де збиралося багато любителів.

Це була перша корида весняного сезону, і шанувальники Гальярдо покладали на нього великі надії, згадуючи, скільки писали в газетах про його недавні тріумфи на інших аренах Іспанії. На цього тореро контракти так і сипалися. Починаючи від великодньої кориди в Севільї (якою, власне, відкривався сезон), Гальярдо не знав спочинку: мандрував від арени до арени, вбиваючи биків. А як наставали серпень і вересень, йому доводилося щоночі трястися в поїзді, і щодня — виступати. Його повіреного в Севільї закидали листами й телеграмами, і в того голова йшла обертом, бо він не знав, як задовольнити стільки замовлень на контракти — адже сезон не триватиме вічно.

Тільки вчора пополудні Гальярдо виступав на арені Сьюдад-Реаля і, навіть не встигши перевдягнутись, сів у поїзд, щоб наступного дня бути уже в Мадриді. Цілу ніч він майже не склепив очей і спав уривками, скорчившись на краєчку лави; пасажири посунулися, даючи змогу хоч трохи відпочити цьому чоловікові, який завтра важитиме життям.

Шанувальники захоплювалися витривалістю Гальярдо та відчайдушною сміливістю, з якою він кидався вперед, коли наставав момент заколоти бика.

— Ану, подивимось, як ти покажеш себе сьогодні, — вигукували вони з палкою вірою. — Любителі покладають на тебе великі надії. Ти маєш заткнути чимало пельок… Гляди, щоб виступив не гірше, ніж у Севільї.

Один за одним шанувальники прощалися і поспішали додому снідати. Кожен прагнув прийти на кориду якомога раніше. Незабаром Гальярдо лишився сам і вже хотів повернутись у свій номер, бо від нервового перенапруження не міг усидіти на місці. Але в цю мить у скляних дверях їдальні з’явився якийсь чоловік, що тримав за руки двох дітей. Не звертаючи уваги на окрики слуг, гість відшукав очима тореро, блаженно всміхнувся і рушив до нього, тягнучи малих за собою.