Ніч ополудні [Артур Кестлер] (fb2) читать постранично, страница - 3
[Настройки текста] [Cбросить фильтры]
- 1
- 2
- 3
- 4
- 5
- . . .
- последняя (81) »
4
Біля під’їзду стояло легкове авто — нова американська модель. Утрьох вони підійшли до нього, і водій увімкнув ліхтарі. Вулиця спала чи вдавала, що спить. Вони сіли в авто, спочатку молодший, тоді Рубашов, і останнім — старший енкаведист. Шофер, який також був в однострої, завів мотор. За рогом асфальтова кладка увірвалася, хоч вони перебували у центрі міста. Довкруги височіли модерні будівлі, але самі дороги скидалися на замерзлі степові шляхи. Колеса провалювались у засніжені вибоїни, і авто посувалося зі швидкістю пішохода. Воно провалювалося, стогнало й скрипіло, як селянський віз. — Їдь швидше, — невдоволено буркнув молодший. Мабуть, сказав це, щоб обірвати тишу в авто, якої сам боявся. Шофер, не повертаючи голови, здвигнув раменами. Коли Рубашов залазив до авто, водій подивився на нього байдужим і неприхильним поглядом. Одного разу, коли з Рубашовим стався нещасливий випадок, шофер «швидкої допомоги» подивився на нього так само. Дрібниця, а чомусь пригадалося. Повільна, стрибкоподібна їзда вулицями з хитким світлом передніх фар перетворювалася на тортури. — Ще далеко?.. — спитав Рубашов, не дивлячись на своїх компаньйонів. Він ледве не сказав: «Чи ще далеко до шпиталю?» — Добрих півгодини, — відповів старший. Рубашов дістав цигарки, взяв одну і запропонував решту сусідам. Молодший категорично відмовився. Старший узяв дві, одну для себе, другу для шофера. Той, керуючи однією рукою, подав вогонь, і Рубашов полегшено затягнувся димом. Але полегкість відразу заступилася гнівом, що хвилею накотив на Рубашова. «Саме час для сентиментів», — подумав він. Проте не міг встояти перед спокусою говорити, створюючи в кабіні атмосферу людського тепла. — Шкода авто, — озвався він. — Закордонні машини коштують чимало золота, але на наших дорогах не витримують і півроку. — Маєте рацію. Наші дороги нікудишні, — погодився старший. З його тону Рубашов відчув, що той розуміє його безпомічність. Ця крихта співчуття чомусь підбадьорила Рубашова. Почувався як пес, якому кинуто кістку. І все ж вирішив більше не говорити. Та несподівано молодий енкаведист сердито спитав: — А хіба в капіталістичних країнах дороги кращі? Рубашов ледь усміхнувся. — А ви були хоч раз за кордоном? — спитав. — Я й так знаю, що там, — відповів хлопець. — Мені не треба розповідати казок… — За кого ви мене вважаєте? — холодно, але загалом чемно спитав Рубашов. І одразу ж додав: — Ви мусили б уважніше студіювати «Історію партії». У ній мене хвалять не за казки… Молодший мовчав, непорушно втупившись у шоферову спину. Усі принишкли, мов змовилися. Шофер похапцем переключив важіль, натис на педаль муфти, попустив, знову переключив і раптом не витримав — матюкнувся. Авто стрибало завулками передмістя, але вже швидше. Світло фар ковзало по убогих дерев’яних будинках — нічого тут не змінилося. Над будинками висів місяць, блідий і холодний.5
У коридорах усіх зразкових в’язниць (Рубашова привезли якраз до такої) світили електричні лампочки. Бліде світло лилося на залізні галереї, на голі, добре вимиті стіни, на дверці камер, на картки з іменами в’язнів, на чорні вічка. Це безбарвне світло й різкі, розкотисті звуки кроків по цементній підлозі були Рубашову- 1
- 2
- 3
- 4
- 5
- . . .
- последняя (81) »
Последние комментарии
5 часов 3 минут назад
7 часов 37 минут назад
8 часов 6 минут назад
8 часов 12 минут назад
2 часов 28 минут назад
11 часов 15 минут назад