Зоряні крила [Вадим Миколайович Собко] (fb2) читать постранично, страница - 4

гіркою і задніпрянськими далями.

Зорі горіли в темному небі, великі і опуклі. З Володимирської гірки вони здавалися вже зовсім близькими. Інколи між ними з'являлися нові, зелені й червоні. З тихим гудінням вони кружляли між сузір'ями. Це літаки провадили нічні навчання.

Юрій сидів, дивився, курив цигарку, і дивно урочистий настрій опанував його.

Крайнєв умів передчувати вітер. Він знав, що через кілька секунд почнеться легкий і приємний вітрець з Дніпра. І справді, вітер почався. Ледве помітно ворухнулося листя кленів. Десь далеко за Дніпром з'явилася біла мла. Це над лугами, над низинами піднімався туман, і вітер розганяв його.

І разом з вітром знову прийшло почуття неспокою. Юрій озирнувся. На протилежному кінці лави сиділа дівчина. Темний капелюшок з неширокими полями лежав поруч неї. Дівчина сиділа, ні на кого не звертаючи уваги. Вона теж дивилася на пароплав. Вітер ворушив тонкий шовк її сукні.

Юрій не міг одвести очей. Якби його спитати, чи гарна ця дівчина, він не зміг би відповісти. Здавалося, ніби зник весь навколишній світ. Він дивився і бачив перед собою тільки це вродливе дівоче обличчя.

Дівчина помітила його захоплений погляд. Вона сиділа нерухомо, тільки тонкі, трохи випнуті губи стислися, наче ховаючи посмішку. Від цього на її обличчя ліг вираз суворого, трохи підкресленого спокою. Вона не звертала на його погляди ніякої уваги. Маленька книжка лежала на її колінах, і книжку цю Юрій прекрасно знав. Це були дослідження з теорії міжпланетних перельотів.

Крайнєв здригнувся. Він хотів спитати дівчину, звідкіля в неї ця книжка, і не наважився. Дівчина нічого не помічала. Юрій встав і, рангом відчуваючи, як обважніло все його тіло, пішов до виходу з альтанки. Він був певен, що дівчина не оглянеться на нього. При виході озирнувся. Дівчина сиділа нерухомо. Вітер висмикнув із гладкої зачіски пасмо темного волосся.

Крайнєв вийшов. Він ішов майже машинально, не розбираючи, куди йде і хто трапляється йому назустріч.

Опускаючись вниз по довгій темній алеї, Крайнєв вийшов на майдан Третього Інтернаціоналу. Там він мало не потрапив під автобус.

У Пролетарському саду було темно і вогко. Парочки сиділи на всіх затінених лавах. Освітлені лави залишалися вільними.

Крайнєв підійшов до урвища над Дніпром і довго дивився вниз. Вогні мерехтіли і переливалися на воді. Вони були зеленкуваті і нагадували очі дівчини. Вітер не припинявся. Він налітав з-за Дніпра, легкий і вологий.

Весняний парк, вечір, закохані і вітер викликали давно не відчуваний настрій. Захотілося і собі ходити от так під руку з дівчиною, теплою і ніжною, говорити їй чудні слова або розказувати фантастичні казки.

Вітер дужчав. Зорі на обрії зникли. Зі сходу надходила гроза. Далекі зірниці спалахували за Дніпром.

Було приємно зразу після тиші парку почути гамір великої вулиці. Не поспішаючи Юрій підходив до трамвая, який з Радянської площі йшов Володимирською вулицею і проходив повз оперу. У вагоні було майже порожньо, але Юрій став біля дверей, бо сидіти не хотілося.

В цей вечір багато подій випало на долю професора Юрія Крайнєва. Бувають дні, години такого сконденсованого часу, коли події йдуть одна за одною і за якихось півгодини їх відбувається більше, ніж за півроку.

Трамвай доїздив до Золотих воріт. Юрій стояв у дверях, недбало розглядаючи перехожих. Раптом він стрепенувся і заметушився. Дівчина у темному капелюшку завертала за ріг.

Юрій не вагався. Він стрибнув на брук саме на перехресті двох трамвайних колій, його схопили сильні руки, і, підвівши толову, він побачив білий шолом міліціонера.

— Добре, що я вас впіймав, а то ви могли б упасти, — повчально сказав міліціонер, — три карбованці штрафу, громадянине.

Юрій віддав три карбованці і озирнувся. Може, він ще встигне її наздогнати.

— Одержуйте квитанцію, — сказав міліціонер, подаючи Юрію три білих квиточки.

Юрій несподівано сказав «дякую» і пішов за ріг вулиці. Він ішов швидко, розмахуючи руками і поводячи плечима в такт ходи. Він думав, що дівчина встигла відійти вже далеко, і мало не налетів на неї.

Вона йшла не поспішаючи. Високі каблуки цокали об тротуар упевнено і пружно.

А слідом за дівчиною, на віддалі кількох кроків, ішов професор кафедри стратосферної авіації Юрій Крайнєв і не знав, що робити.

Завжди рішучий у своїх діях, він тепер зовсім розгубився. Так і йшли вони одне за одним, ішли якимись незнайомими вулицями, які дедалі ставали все пустельнішими.

Дівчина давно вже помітила свого супутника. Вона йшла, інколи усміхаючись сама до себе. Іноді вона спинялася біля вітрини — подивитися, що буде робити Юрій. Той в таких випадках розгублено тупцювався на місці, читав афіші або просто ховався за якийсь стовп.

Так вийшли вони на вулицю, що вела просто від Лук’янівського базару. Тут було темнувато. Трамваї проносилися, сяючи світлом, і зникали за поворотом.

Дівчина взялася за ручку хвіртки і спинилася. Юрій наближався до неї,