Дума про братів Неазовських [Ліна Костенко] (fb2) читать постранично, страница - 3
[Настройки текста] [Cбросить фильтры]
- 1
- 2
- 3
- 4
- 5
- . . .
- последняя (7) »
У тебе й мати, певно, ще жива.
(І проминає мати край дороги, сумна і чорна, —
теж, як та тополя. Услід їм дивиться і тихо проминав.
Сахно Черняк похнюпився, мовчить).
Павлюк
Якби жонатий, може б, ще й подумав.
(І жінка проминає, прихистивши
до себе двійко діточок руками).
Павлюк
Що?! Ти жонатий? В тебе й діти є?
Ану злізай, щоб я тебе не бачив!
Злізай, кажу!
(У люті, до Томиленка)
Штовхни його, ти ближче.
Бо я його кайданами вперіщу!
(Силкується підняти скуті руки).
Очуняєш — додому доповзеш!
Сахно Черняк
Ти не кричи. Ти вже ж мені не гетьман.
Чи я у тебе воза пересидів, —
яким же правом ти мене зганяєш?
Павлюк
І правом старшого. І волею стратенця.
Ти мусиш вволить передсмертну волю.
Це мій наказ. Кажу тобі: іди!
Сахно Черняк
А я кажу, що ти уже не гетьман,
і я тобі тепер не підлягаю.
Схотів і їду.
Павлюк
Знову за своє.
Та зрозумій же, пентюху упертий, —
ми тут по ділу, нас везуть на страту.
А ти тут хто? Приший кобилі хвіст.
Тобі он навіть ноги не зв'язали.
Тебе не дуже й кинуться шукати.
Я — гетьман. Він — Томиленко. А ти?
Ніхто про тебе й словом не згадає.
Сахно Черняк
Я їду з вами не по честь і славу.
Я їду з вами, бо мені так легше.
Павлюк
Мені не треба милості твоєї.
Я сам багатий, я живу вже вдруге.
Я вже один раз був на ешафоті.
Мені тоді життя подарували,
так що воно дароване — не жаль!
Сахно Черняк
Ти дуже гордий. Ти кричиш від люті.
Томиленко
Нестерпно бути зрадженим. Болить.
Сахно Черняк
А стерпно бути заодно із тими,
хто перемовчав, коли вас в'язали?
Та все життя отак про себе й знати,
що ти не зрадник, ні, ти не відступник,
ти, Боже збав, не видавав нікого,
ти просто вчасно очі опустив!
І після цього зватися людиною...
Не через вас я їду, а для себе.
Павлюк
Послухай, брате, думаєш, це легко —
прийнять, що хтось за тебе погибає?
В мені болить і набрякає совість
слізьми дітей і матері твоєї!
(Минають при дорозі драбиняк
і двох дядьків, у сіряку й кожусі.
Один тримає воза, як домкрат, а другий
дьогтем змащує колеса).
У сіряку
(зняв шапку й поклонився)
Яким же треба бути чоловіком,
щоб так на страту за своїх піти!
З мазницею
(показує квачем)
Та чи не тю? Мабуть, він просто дурень.
Щоб так за когось голову покласти?!
Мав поля шмат, і хату, і корову,
і жінку гарну, — що йому іще?
(Вітряк проплив. Не конче він реальний, —
це може бути й силует з фанери. Проткнувши списом
латане крило, застряв у ньому Дон Кіхот
Ламанчський).
І відчайдушний голос Дон Кіхота:
Собрате мій! Дай знати Дульсінеї,
що я погиб у вашім вітряку!
В поривах вітру чути дзвін бандури.
Він досі часом був як лейтмотив. Тепер посилився —
до впізнавання слова. Це — старовинна ДУМА
ПРО БРАТІВ, КОТРІ ТІКАЛИ 3 ГОРОДА АЗОВА.
«Із города Азова не великії тумани вставали,
Три брати рідненькі із города Азова,
із тяжкої неволі утікали.
Два брати кінних, третій піший-пішаниця,
За кінними братами поспішає,
За стременечка хватає,
Словами промовляє:
— Братики мої ріднесенькі,
Як голубоньки сивесенькі!
Станьте ви, коней попасіте,
Мене, найменшого брата, пішого-пішаницю,
підождіте,
Да хоч між коней візьміте,
Та до отця-матері підвезіте!»
Стратенці проминають кобзаря.
А може, це кобзар їх проминає.
Конвейєр часу — тільки врізнобіч —
один в минуле, другий у майбутнє.
Отак всі й розминаються навік.
Кобзар співає. Може, він такий — як Перебендя
пензля Їжакевича. Або живий, з капели бандуристів,
котрий співає саме в цю хвилину. Чи кам'яний,
що вже співає вічно.
«Старший брат теє зачуває,
До найменшого брата словами промовляє:
— Раді б ми тебе між коні узяти, —
Буде озовська орда доганяти,
Буде упень сікти-рубати,
Назад у Озов-город завертати,
Ніяк нам буде утікати.
Ми ж і самі
- 1
- 2
- 3
- 4
- 5
- . . .
- последняя (7) »
Последние комментарии
2 дней 11 часов назад
2 дней 11 часов назад
2 дней 11 часов назад
2 дней 11 часов назад
2 дней 14 часов назад
2 дней 14 часов назад