Білий Бім Чорне вухо [Гаврило Троєпольський] (fb2) читать постранично, страница - 2


 [Настройки текста]  [Cбросить фильтры]

до Бімових прадіда й прабаби, але й знати, при бажанні, прадідового прадіда й прабабину прабабу. Це все, звичайно, добре. Та річ у тому, що Бім при всіх достоїнствах мав велику ваду, яка згодом дуже позначилася на його долі: хоч він був із породи шотландських сетерів (сетер-гордон), але масть виявилася зовсім не типовою — ось у чому сіль. За стандартами мисливських собак сетер-гордон має бути неодмінно «чорний, із синюватим вилиском — кольору воронового крила, і неодмінно з виразно одмежованими яскравими рудо-червоними підпалинами»; навіть білі плями на не передбачених стандартом місцях вважаються великою вадою у гордонів. А Бім уродився таким: тулуб білий, але з рудуватими підпалинами і навіть ледь помітним рудим крапом, тільки одне вухо та одна нога чорні, справді — як воронове крило; друге вухо м'якого жовтувато-руденького кольору. Просто дивовижне таке явище: за всіма статтями — сетер-гордон, а масть — нічого схожого. Якийсь далекий-далекий. предок узяв ото й вискочив у Бімі: батьки — гордони, а він — породи альбінос.

А загалом, з такою різнобарвністю вух і з підпалинками під великими розумними темно-карими очима Бімова морда була навіть симпатичніша, показніша, можливо, навіть розумніша або, так би мовити, філософічніша, розважливіша, ніж у звичайних собак. І їй же право, усе це не можна навіть назвати мордою, а певніше — собаче обличчя. Проте за законами кінології біла масть, у конкретному випадку, вважається ознакою виродження. В усьому — красень, а за стандартами кольору шерсті — явно сумнівний і навіть порочний. Отака біда була в Біма.

Звичайно, Бім не розумів провини свого народження, бо нікому не дано природою до появи на світ обирати батьків. Бімові просто не дано й думати про це. Він жив собі й поки що радів.

А от хазяїн непокоївся: чи дадуть на Біма родовідне свідоцтво, яке закріпило б його становище серед мисливських собак, чи він залишиться довічним ізгоєм? Це буде відомо лише в шестимісячному віці, коли цуценя (знов-таки за законами кінології) визначиться й оформиться в близьке до того, що називається породною собакою.

Власник Бімової матері взагалі вже хотів був вибракувати білого з приплоду, тобто утопити, але знайшовся дивак, якому стало шкода такого красеня. Дивак той був теперішнім Бімовим хазяїном: очі йому сподобалися, бачте, розумні. Треба ж! А тепер і стоїть питання: дадуть чи не дадуть родовідну?

Тим часом хазяїн намагався розгадати, звідки така аномалія в Біма. Він перегорнув усі книжки з полювання та собаківництва, щоб хоч трохи наблизитися до істини й довести згодом, що Бім не винен. Саме для цього він і почав виписувати з різних книжок у товстий загальний зошит усе, що могло виправдати Біма як справжнього представника породи сетерів. Бім був уже його другом, а друзів завжди треба виручати. Інакше — не ходити Бімові переможцем на виставках, не бряжчати золотим медалям на грудях: хоч би яким золотим собакою він був на полюванні, з породних його буде виключено.

Яка ж бо, одначе, несправедливість на білому світі!


НОТАТКИ ХАЗЯЇНА

За останні місяці Бім непомітно увійшов у моє життя й міцно закріпився у ньому. Чим же він узяв? Добротою, безмежним довір'ям і ласкою — почуттями завжди невідпорними, коли між ними не втерлося підлабузництво, яке може потім, поступово, перетворити все в оманливе — і доброту, і довір'я, і ласку. Огидне це явище — підлабузництво. Боронь боже! Але Бім поки що — маленьке і миле собаченя. Усе залежатиме в ньому від мене, від хазяїна.

Дивно, що і я часом помічаю тепер за собою таке, чого досі не бувало. Наприклад, якщо побачу картину, де є собака, то насамперед звертаю увагу на його масть і породистість. Непокоїть запитання: дадуть чи не дадуть свідоцтво?

Кілька днів тому був у музеї на художній виставці й одразу ж звернув увагу на картину Д. Бассано (XVI століття) «Мойсей висікає воду зі скелі». Там на передньому плані зображено собаку — явно прототип лягавої породи, з дивною, одначе, мастю: тулуб білий, а морда, розсічена білою пролисинкою, чорна, вуха теж чорні, а ніс білий, на лівому плечі чорна пляма, задній криж теж чорний. Змучений і худющий, він жадібно п'є довгождану воду з людської миски.

Другий собака, довгошерстий, теж із чорними вухами. Знесилений від спраги, він поклав хазяїнові на коліна голову й смиренно жде води.

Поряд — кріль, півень, ліворуч — двоє ягнят.

Що хотів сказати художник, вивівши собаку разом з людьми на передній план? Очевидно, він хотів сказати, що люди любили собак ще з глибокої давнини, ніколи їх не покидали, навіть у нещасті, навіть на грані загибелі народу, а собаки лишалися відданими й вірними, ладними загинути разом з людиною.

Адже за мить до цього всі були у відчаї, у них не. було ні краплини надії. І вони казали у вічі своєму рятівникові від рабства — Мойсею:

«О, якби ми вмерли від руки господньої в землі єгипетській, коли ми сиділи біля казанів з м'ясом, коли ми досита їли хліба! Бо вивів ти нас у цю пустелю, щоб