У серці Африки, або Пригоди Аллана Квотермейна [Генрі Райдер Хаґґард] (fb2) читать постранично, страница - 3

шість місяців тому сталося з одним плем’ям! Що я напророчив їм? Ти помреш!..

Він хитав своїм білим завитком і посміхався. Слова Індаба-Зімбі справили на мене враження.

— Гаразд, — вирішив я, — ти призначаєшся чаклуном експедиції, але без утримання.

— Мені приємно бачити, — сказав він, — що в тебе, Макумазане, достатньо уяви, щоб не бути дурнем, як більшість людей, що вважають себе розумними і досвідченими. О так, люди не можуть повірити в те, чого вони не розуміють, тільки тому, що їм бракує уяви. Проте час вирушати. На твоєму місці, Макумазане, я б узяв один фургон, а не два,

— Це чому?

— Тому що краще втратити один фургон, а не два.

— Що з а дурниці!

— Поживеш — побачиш.

Не кажучи більше жодного слова, Індаба-Зімбі пішов до першого фургона і заліз на лаву.

Ми вирушили в дорогу. Понад місяць ми прямували кордоном, що проходить нині між Вільними Штатами, Оранжевою річкою, Грінвелендоном та землею бечуанів.

На всьому шляху ми відчували тільки звичайні негаразди з нестачею води та важкою дорогою. Із Кемберлею ми мали поспіхом вибиратися якраз через нестачу води. Чи могло мені тоді спасти на думку, що на цьому місці я побачу величезне місто?..

Країна була майже спустошена: незадовго перед тим тут пройшов Мозилікатце, вождь Чаки, страшного короля зулусів. Він усюди залишив за собою сліди. Я дійшов до містка, за яким розташовувалися раніше селища кафрів, перетворені тепер на купи попелу, каміння й кісток убитих асегаями зулуських воїнів.

Ми рухалися за течією річки Колочек, як раптом стривожений табунець антилоп перетнув нам дорогу. Я вистрілив в одну з них. У неї вистачило сил пробігти близько тисячі ярдів. Я поїхав до неї, але тільки-но наблизився до тварини, вона схопилася і сховалася за вершиною гори. Я досяг всіяної купами каміння вершини; зазирнув на протилежний бік і побачив загін зулусів!..

Вони були біля води за тисячу ярдів. Одні з них відпочивали, інші метушилися коло багать, деякі, зі списами і щитами в руках, гордо походжали туди-сюди. Їх було більше двох тисяч.

Поки я спостерігав, з правого ліворуч від мене пролунав різкий крик. Я швидко озирнувся. З обох боків готувалися напасти на мене двоє величезних зулусів. Вони тримали напоготові свої широкі страшні списи і чорні щити. Праворуч від мене зулус був ярдів за шістнадцять, ліворуч — за десять. Я чітко бачив їхні блискучі очі, що ніби викотилися з орбіт.

У такому стані немає часу для роздумів і доводиться діяти інстинктивно. Я попустив поводи і вистрілив у зулуса з лівого боку. Куля пробила щит і ввійшла в тіло. Він упав на землю.

Другий зулус був у цей час майже біля мене, і коли я натискав курок лівого ствола, його щит ледве не торкався дула. Гримнув постріл, і зулуський воїн, високо підстрибнувши, впав на мого коня.

Я розвернув коня і вп’явся шпорами йому в боки. Спустившись з гори, я повернув праворуч, напереріз фургонам. Не проїхав я і трьохсот ярдів у цьому напрямку, як побачив сліди коліс і підкованих волів. Сліди свідчили, що фургонів було вісім і при них кілька сотень худоби.

Тоді я зрозумів, що зулуси йшли слідами попереднього обозу, що належав, можливо, бурам-переселенцям.

Оскільки сліди йшли в потрібному мені напрямку, я тримався їх і за чверть милі побачив табір і мої фургони, що спускалися до нього.

За п’ять хвилин я вже був там.

Бури стояли поза табором, стежачи за наближенням моїх фургонів. Я гукнув їм, і вони обернулися до мене. Я впізнав Ганса Бота, з яким був знайомий у Капштадті.

— Як справи, містере Боте? — звернувся я до нього. Він поглянув на мене і крикнув:

— Ходи-но сюди, жінко. Ось приїхав Аллан Квотермейн. Як життя, хеєре ⁶ Квотермейне, і що нового в Кастабрі?

— У мене є новина, — серйозно вимовив я, — загін зулусів переслідує вас і перебуває за дві милі звідси. Я це знаю добре, оскільки щойно вбив двох їхніх воїнів.

Я показав йому розряджену рушницю.

Усі завмерли. Я бачив, як зблідли засмаглі обличчя чоловіків. Пролунали зойки жінок, а діти притулилися до матерів.

— Боже! — вигукнув Ганс Бот, — це, мабуть, загін племені утетва, який послав Дінгаан проти басутосів. Він не міг продертися через болота і, боячись повертатися додому, пішов на північ, щоб з’єднатися з Моселекатсе.

— Укріплювати табір! Тікати!.. — пролунали вигуки.

Тут підійшли мої фургони. Індаба-Зімбі сидів на козлах переднього фургона, загорнувшись у ковдру. Я гукнув його і повідомив новину.

— Погано, Макумазане, — сказав він. — Завтра вранці бурів уб’ють і весь табір буде зітертий з лиця землі. Зулуси нападуть на світанку.

— Не каркай, білоголова вороно! — зупинив я його, хоча усвідомлював справедливість його слів.

Справді, чи могло встояти слабке укріплення з десяти фургонів проти двох з лишком тисяч найхоробріших воїнів?

— Макумазане, чи цього разу дослухаєшся ти моєї поради? — перервав мої думки Індаба-Зімбі.

— Якої?