Альбертина зникає [Марсель Пруст] (fb2) читать постранично, страница - 3

прийти тисячу разів, ясна й чітка, але я не підозрював, наскільки її від’їзд позначиться на мені, що я сприйму його як незвичне, люте, незбагненне, геть нове лихо. Якби я передбачив цей від’їзд, я міг би думати про нього повсякчас цілі роки і всі мої думки, зібрані разом, не мали б нічого спільного — не тільки напругою, а й подібністю — з тим несосвітенним пеклом, яке відслонила мені Франсуаза, вимовляючи слова: «Панна Альбертина поїхала!» Аби усвідомити собі незвичний стан, уява позичає знайомі елементи і саме тому не усвідомлює його. Натомість вражливість, навіть суто фізична, дістає, ніби борозну, вижолоблену ударом блискавки, достеменний і тривкий підпис нової події. Я ледве зважився подумати, що якби я передбачив її від’їзд, то не зумів би уявити собі всього його страхіття, але навіть якби Альбертина попередила мене про нього, я б удався до погроз і благань, — а, отже, не відвернув би його. Як далеко відступила тепер мрія про Венецію! Так само колись у Комбре: я мріяв познайомитися з дукинею Ґермантською, та ось надходила година, коли мені залежало на одному: аби коло мене була мама. Бо всі неспокої, спізнані мною в дитинстві, зліталися, викликані новою тугою, щоб її зміцнити, злютуватися з нею в однорідну масу, яка мене душила.

Звичайно, фізичного удару в серце, завданого нам такою розлукою і (завдяки необмеженим можливостям, якими наділене тіло для реєстрації вражень) здатного знову вернути нам муки, спізнані у важкі періоди нашого життя, так, цього удару в серце, може, завданого трохи з умислом — так мало ми переймаємося стражданнями ближніх, — тією, що бажає, щоб ми рвали на собі волосся, чи то тому, що, тільки вдаючи від’їзд, жінка прагне здобути кращі умови існування, чи, по-кидаючи нас назавше — назавше! — хоче нас вразити, по-мстившись, чи щоб залишатися коханою, або (бажаючи зоставити по собі добру пам’ять) щоб миттю розірвати це плетиво утоми і байдужости, які вона відчула, — такого удару в серце ми обіцяємо уникати, ми мовимо одне одному, що розійдемося мирно. Але розійтися мирно вдається дуже рідко, бо якби існувала згода, ніхто б не розлучався. Крім того, жінка, до якої нам зовсім байдуже, відчуває в глибині душі, що, втомившись від неї, ми, знову ж зі звички, все дужче прихиляємося до неї, і вважає за найважливішу умову розлучення без сварки — випередити партнера. Але вона боїться, що коли попередити партнера про розрив, він цього не допустить. Кожна жінка відчуває: чим більша влада її над чоловіком, тим важче вирватися від нього, і тоді найкращий спосіб — втеча. Втікачка — значить королівна, та й край. Звісно, між нудьгою, яка нас щойно убивала в її товаристві, і жагучою потребою по її відході знову вернути її, існує ціле провалля. Але це можна пояснити, зрештою, не тільки причинами, уже викладеними мною в цьому творі, а й іншими, про які піде мова далі. Передусім розрив настає тоді, коли байдужість — щира чи удавана — доходить краю, як найбільше відхилення маятника.

Жінка переконує себе: «Ні, так довше тривати не може», — бо чоловік торочить їй лише про розлуку або думає про неї; і кидає його вона. Тоді маятник опиняється на протилежному кінці, і відстань збільшується максимально. Протягом секунди він повертається на своє місце — всупереч усім доказам, це так природно! Серце тьохкає, а проте утікачка уже не та жінка, яка жила з нами. Її життя з нами, аж надто знайоме, нараз бачиться нам обік інших, з якими вона неминуче поєднається, і, може, власне, вона й пішла від нас ради цього поєднання. Отже, щедроти нового життя утікачки справляють зворотну дію на ту, хто була з нами, і чию втечу, може, саме вони й готували. В низці душевних порухів, які ми можемо вгадати і які творять частину життя разом із нами, неприховане наше нехтування нею, наші ревнощі (ось чому чоловіків кидали жінки майже завше з тих самих нечисленних мотивів: через їхній характер, а також через однакову реакцію: кожного зраджували по-своєму, так само як кожен застуджувався по-своєму), — в ній низці, не дуже й таємничій для нас, душевні порухи перегукуються з тими душевними порухами, яких ми не знали. Може, вона листувалася або спілкувалася через посередників з тим чи іншим чоловіком або жінкою, чекала знаку, який, мабуть, ми, самі того не відаючи, подавали їй, кажучи: «Пан Ікс відвідав учора мене», якщо вона умовилася з паном Ікс, що напередодні втечі до нього вона завітає до мене. Який простір для здогадок! Я так уміло відтворював правду (по спромозі), що одного разу, помилково розкривши листа, адресованого одній з моїх приятельок, побачив, що той лист зашифрований. Там писалося так: «Чекаю все ще знаку, щоб піти до маркіза де Сен-Лу, попередьте його завтра телефоном»; я уявив собі щось на кшталт утечі; ім’я маркіза де Сен-Лу означало в листі щось інше, бо моя приятелька не знала Робера, але чула, як я про нього згадував, це радше скидалося на прізвисько, наведене знічев’я. Отож, листа було адресовано не моїй приятельці, а якійсь особі в цьому самому домі, чиє прізвище переплутано. Лист не містив у