До Золотої Зорi [Василь Павлович Бережний] (fb2) читать постранично, страница - 2

чоловiкової iронiї вона не сприймала. - I сам Верховний Маг рахується з нами. Автохтони* такi ж люди, як i ми. Природа розкiшна. Синок росте. Чого ж ти хочеш?

______________ * Мiсцеве населення.

Присiли на плескатий камiнь, загрузлий у пiску, вона прихилилась до чоловiка, малий Бад брьохався перед очима.

- Ми шукали перспективну планету... - обiзвався пiсля довгої мовчанки Iмпет. - А де опинилися?

- Ну, це ж не наша вина. Якби не той клятий метеорит... Признаюсь, я не сподiвалася, що ми врятуємось. Така пробоїна... Наковталася я тодi жаху.

Iмпет зiтхнув:

- Майже половина екiпажу... Може, з ними вдалося б вiдремонтуватися...

- Чула, чула про це вже не раз! - перебила дружина. - Але ж, любий мiй капiтане, хiба варто сушити голову над тим, що поза нашими можливостями?

- Ти не знаєш одного, Кенi, - життя на цiй планетi приречене. Спостереження нашої обсерваторiї...

Дружина повернула до нього здивоване обличчя.

- Як це... приречене? Хiба життя тут не грунтується на двадцяти амiнокислих i чотирьох пуринових основах, як i на рiднiй нашiй планетi? Одержано якiсь новi характеристики?

- Та нi, фундаментальнi закони дiють... Але от енергетика...

- Яка енергетика? Сьогоднi ти заповзявся говорити загадками.

- Маю на увазi променеву енергiю центрального свiтила. Зiрка ця iнтенсивно старiє, згасає. Особливо в ультрафiолетовiй частинi спектра.

Кенi подивилась на небо - свiтлий диск спокiйно плив у високостi, освiтлюючи планету так само, як i ранiше. Опустила очi з затаєною усмiшкою,цей вираз її тонкого обличчя завжди зворушував Iмпета. I зараз йому потеплiло на серцi. Може, й справдi вона має рацiю? Але ж факти... Не хотiлось викликати осмутку на її ще й тепер привабливому лицi.

- Вигадки... Нiяких особливих змiн у природi не помiтно.

- Пояси субтропiкiв почали звужуватися. Температура свiтила катастрофiчно падає.

Кенi знову позирнула на небо, зiщулилась, нiби вiдчула похолодання, i покликала сина.

- Годi, Ваде, вилазь! Он уже посинiв...

Iмпет усмiхнувся:

- Не бiйся, похолодання фiксують лише прилади.

Витираючи малого пухнастим рушником, Кенi спитала:

- Що ж показують вашi прилади? На скiльки його вистачить? - кивнула в небо.

- Якщо процес iтиме з такою iнтенсивнiстю, як тепер, то приблизно через сiм тисяч рокiв...

Не встиг вiн закiнчити фразу, як дружина пирхнула i враз вибухнула таким дзвiнким смiхом, якого вiн давно не чув.

- Сiм тисяч?! Ха-ха-ха! Та це ж вiчнiсть! Ха-ха-ха!

Вона так заразливо смiялася, що й Iмпет не змiг стримати посмiшки, а малий Вад, зиркнувши па них, загиготав i застрибав на однiй нозi.

- Ти маєш рацiю, Кенi, - сказав Iмпет, - строк не малий, якщо мiряти людським життям. Але ж вiн пройде? Промине? Припустiмо, сто чи бiльше поколiнь ще зможуть прожити на цiй планетi. А наступнi?

- Наступнi щось вигадають. Може, отак, як ми, полетять у космос. Галактика велика, притулок для життя знайдуть...

- Iмовiрно. Але ж тут ще навiть металургiї нема, кам'яний вiк.

- А ми хiба не зробимо внеску в прогрес? Тепер це ж i наша планета. Ми все одно збиралися переселитись...

- Та збирались, тiльки ж не з такою перспективою.

- А менi тут гарно! Сади, озера, гаї... Птаство i квiти... Навколо стiльки краси! Вiдкинь, Iмпете, свiтову скорботу - це химери. Серед такої розкiшної природи нудитися протипоказано.

Кенi озирнулась навколо - чи нiхто не бачить? - i раптом поцiлувала чоловiка. Iмпет був радий, що не засмутив дружину, i водночас розчарований таким її оптимiзмом.

- Зрозумiй, Кенi, - без мети життя втрачає сенс.

- Я це розумiю, i навiть у цих умовах, в яких ми опинилися, можна вiднайти мету, але до чого тут центральне свiтило?

Обличчя Iмпета спохмурiло, брови зiйшлися докупи.

- Як тобi сказати... Свiтило i планета - стiйка система, i ось її рiвновага порушується. Негативний космiчний фактор зростає, згодом вiн стане вирiшальною силою катастрофи. Хоч трагедiя i вiддалена у часi, а вже кидає зловiсну тiнь. Уяви: з полюсiв льодовики сягнуть до екватора. Лютий холод понищить, насамперед, рослиннiсть, поля i лiси сховаються пiд бiлим покривалом, навiть моря й океани...

- Та перестань, - замахала руками Конi, - мене вже проймає дрож.

I тут у розмову батькiв устряв малий Бад. Хлопчисько увесь час дослухався, про що вони говорять, своєрiдно засвоював iнформацiю, аналiзував. Коли батько змалював страхiтливу картину загибелi планети, малий не втерпiв:

- Тату, а хiба не можна перелетiти до золотої теплої зорi? Як в отiй казцi?

- То ж казка, сину, - зiтхнув батько, - а дiйснiсть... У нас нi на чому летiти, корабель наш пошкоджений, ти ж знаєш, упав, i вже йому нiколи не знятися.

Бад поклав рученята батьковi на колiна, заглянув йому в вiчi та таким серйозним, вдумливим поглядом, що той аж примружився.

- Ну, тодi... Планети ж лiтають, га?

- Що ти сказав? Планети? - Iмпет ухопив сина пiд пахви, пiдняв обличчя до обличчя, з радiсним здивуванням вигукнув: - Оце iдея! Оце мета в життi! Ох ти мiй рiзноокий... Ти чуєш, Кенi, вiн хоче до Золотої Зорi!

Очi малого сяяли: одне зеленувато, а друге - блакитно.

Колоквiум

Записи