Космiчна Нiагара [Василь Павлович Бережний] (fb2) читать постранично, страница - 7

затремтiв, наче жива iстота. Двигун поступово набирав потужностi, але парадоксально! - на швидкостi ракети це не позначилось зовсiм. Стежили за приладами, дослухалися, чекали наростання швидкостi, коли тiло починає з бiльшою i бiльшою силою притискуватись до сидiнь. Всього цього не було! Швидкiсть ракети не змiнилася нi на йоту.

Арi вимкнула головного рушiя, натомiсть запустила гальмiвний, що на носi ракети. Хвилини напруженого чекання... i нiяких змiн!

- Є над чим замислитись, - обiзвався Альга.

- Це вже не потiк, а водоспад...

- Космiчна Нiагара...

- Куди ж нас несе?

- Мабуть, нас захопило силове поле Центру Метагалактики...

Голос Арi ослаб, дихання рiзко почастiшало.

Ввiмкнула оглядовий екран - жодної свiтлової цятки, жодної рисочки. Темрява, чорнота! Незабаром ця густина почала заливати й ракету, Арi вiдчувала її обличчям, шкiрою. Потьмянiли, а потiм i зовсiм погасли плафони, потонули в щiльному мороцi екрани осцилографiв...

- Альга, Альга, ви що-небудь бачите?!

Мовчанка. I чорна нiмота.

- Ви щось бачите чи нi?

Невже вiдмовила сiтка зв'язку? Чи, може, Арi тiльки думає, а не вимовляє слiв? Так можна збожеволiти...

- Альга, любий, милий, ви мене чуєте?

Нарештi вловила тонюсiньке, як волоконце:

- Чую... перебої... шум...

Роздiленi тонкою стiнкою каюти, обоє раптом вiдчули помiж собою безодню. Це було жахливо - опинитися в надрах безбережної, непроникної космiчної ночi.

"Чи я ще живу? - думала Арi.- Чи, може, це тiльки спалах пiдсвiдомостi? "Сатурн", зорi, Земля, галактики - об'єктивна це реальнiсть чи, може, марево, сон, якесь видиво?.. Треба керувати роботою мозку... керувати... Всесвiт процiджується крiзь нього - як тут покеруєш? I все-таки не здаватися, не здаватися... Певно, це магнiтне поле Центру Метагалактики... Хоча чому обов'язково магнiтне? Воно має зовсiм iнакшу природу, зовсiм iншi параметри... А якi? Ну, це вже ти забагато хочеш знати одразу. Може, тут генеруються хронотони. Для всього Всесвiту. От нас i захопила хронотонна Нiагара..."

- Альга! Альга! Я вас люблю, Альга! Ви чуєте? Я вас люблю!

У вiдповiдь щось зашелестiло, а може, їй тiльки здалося, їй наче полегшало, авжеж, полегшало, тепер вони близько, поруч, ну звичайно ж, поруч... "Який вiн хороший, цей Альга... Милий, смiшний... Закоханий... Я це вiдразу помiтила, вiдчула з першого знайомства. I чому вiн... була ж мить... яка гарна мить... могла стати вiчнiстю... Закоханiсть..."

- Альга! Я вас кохала!

Довго дослухалася, та мiкрофони навiть шурхоту нiякого не передали. Знесилено вiдкинулася на своє сидiння, але його м'якiсть не дала полегшення, тiло зробилося важучим, i вона подумала, що вже не вистачить сили пiдвестися. Може, це вже i є смерть? Важко зiтхнула i опустила повiки, щоб у такий спосiб захиститися вiд темряви.

Промiнчик! Ласкавий, нечутний, зовсiм безтiлесний промiнчик торкнувся обличчя, i Арi прийшла до тями.

Розплющила очi - свiтло. Ах, яке свiтло навколо! Не слiпуче, не рiзке, а м'яке i нiжне, воно, здається, проймає тебе наскрiзь, пронизує кожну клiтину тiла. Легко, гарно-прегарно...

А звiдки воно ллється? Арi дивиться на iлюмiнатор, на екрани - все, все свiтиться, усе сяє, здається, свiтло проникає навiть крiзь корпус ракети; так так, видно геть навколо - i в боки, i вгору, i вниз - звiдусюди плине свiтло. Грандiозна свiтляна сфера, i вони в нiй, у її серцевинi. Он подекуди ще чорнiють промивини - крижанi очi космосу, та ось вони вже зникають за темно-лазуровою запоною.

Ах, як прекрасно!

- Альга! Ви бачите?

- Так, Арi!

- Ходiть сюди, Альга, ну, та швидше ж бо!

Гульк - а вiн уже поруч, бiля неї. Увесь осяйний, опромiнений.

- Яка ви... прекрасна, Арi! Нiби зiткана вся зi свiтла...

- Ви теж пройнятий сяйвом, Альга. Тут все не так, як там...

- Там? - з усмiшкою наголосив Альга.

- Ну, звичайно, там - поза оцiєю сферою, поза Центром Метагалактики.

- Я так i сприйняв. Авжеж, ви маєте рацiю, тут дiють цiлком iншi закони.

- А крiзь який морок ми пробилися сюди!

- Там я вважав, що космос приблизно однаковий у кожному своєму об'ємi, а тут... зовсiм iншi характеристики..

- Ви не шкодуєте, що вирушили в цю мандрiвку, Альга?

- Усе наше життя - мандрiвка, безперервна подорож вiд незнання до знання. Ех, та що вам казати, Арi, ви ж сама... ви ж iнакше життя й не мислили! А я... коли б я шкодував, я не був би фiлософом!

- Тепер ми будемо завжди разом, Альга, завжди-завжди, вiчно! Я вас дуже кохаю, мiй любий фiлософе.

З подивом i захопленням дивився Альга на свою нерозлучну супутницю i не мiг вимовити й слова.

Пiсля того, як розвiдувальна ракета щезла в безвiстi, "Сатурн" безперервно посилав сигнали в навколишнiй простiр. Цi електромагнiтнi хвилi докочувались аж до самiсiньких околиць Центру Метагалактики, але в самий Центр, де перебували Арi й Альга, сягнути не могли - гасли, безслiдно зникали.

Через п'ятдесят рокiв маяк вимкнули, вирiшивши, що вiдважнi дослiдники загинули. На борту "Сатурна" встановили спецiальну хронотонну обсерваторiю.